Примари Пустомитського болота

Розділ 11. Повернення з потойбіччя

Зуб прийшов до тями від того, що його хтось тягнув за ноги по слизькій і мокрій долівці. Навколо було темно, хоч око вийми. Відчувши м’яким місцем гострий камінь, здоровань закректав. Біля нього, ніби луна, повторився стогін.

- Адмірале, це ти? Ми живі, чи вже в раю?

- Я, бовдуре. Та щось на рай це мало схоже.

- Але де ж ми й куди нас тягнуть?

- Краще мовчи!

- Може вони вирішили, що ми мертві й викинуть нас на смітник.

- Тим краще для нас. Чи ти хочеш, щоб тебе на досліди забрали. Замовкни вже! – люто прошепотів Адмірал.

Спереду було чути тільки тяжкі кроки, хтось дужий волік їх снопами.

- Здається, ми вляпалися. Ні золота, ні «Джипа», я так і знав, що Шеф нас підставить.

Може не треба було зачіпати тих гуманоїдів?

- Мовчи, телепню! Де ще слів таких розумних набрався?

- Ти, що думаєш, я телевізора не дивлюся?

- Бовдур він і є бовдур. Дав би тобі по дурній макітрі, та дотягтися не можу. – Заворушився Адмірал - Куди, це він нас тягне?

Раптом, той що тягнув бандитів, зупинився. У темноті клацнуло, ніби замок у сейфі, чи в тюремній камері. Слух Адмірала вловив добре знайомий звук. Коли двері відчинилися, в лице харцизякам вдарило затхлим повітрям. Потім якась дужа сила, вштовхнула громил, досередини просторої кімнати. Вони, гумовими м’ячами влетіли до стіни. Позаду, засвітилися зелені очі й знову рипнули масивні двері. Бандюги прислухалися. Тихо, ніде нікого.

- Це ж був той, що мало не зжер нам на могилі. Такі страшні очі я до смерті не забуду.

- Він що, із тої мидниці[6]. Але, як така ломака залізла до тієї тарілки?

- Зелені можуть все, я фільм бачив.

- Тепер нас посадили в камеру. Певно, таки будуть робити над нами досліди.

- Нічого, аби добре годували.

- Ну, дурний, вони ж тебе на запчастини розберуть, а потім знову складуть. Тоді ти вже повним ідіотом станеш. Але це на краще, може, вони вирішать, що тут усі такі тупаки й заберуться собі у свій космос.

Зуб принишк і похнюпився. Перспектива, бути розібраним, намальована партнером, зовсім його не тішила.

Адмірал перестав допікати напарника й став роздивлятися своє тимчасове помешкання, тут було вже не так темно.

- Зубе, піди-но, роздивися, що тут до чого, поки ти ще не розібраний і хоч трохи щось розумієш. Я навіть нарам буду радий, а то лежати на мокрій підлозі не дуже зручно, для моїх ніжних кісточок. Коли провалилися в болото, я думав - усе каюк. А якщо живі, то щось придумаємо.

Громило зі шрамом, підвівся й хитаючись, пішов обмацувати стіни. Зверху під стелею він помітив вікно, звідти лилось слабке світло. Далі він наштовхнувся на якісь полиці.

- Адмірале, тут повно книжок!

- Вони, що тупі? Думають, ми тут читати будемо - дурні зелені.

Адмірал підвівся й підійшов до Зуба. Очі поволі стали звикати до розсіяного світла, що пробивалося із маленького віконця. Підійшовши ближче, Адмірал намацав ручку дверей.

- Так і є - тюряга. Але замок якийсь не дуже. - Кульгавий став ритися в кишенях.

- Зубе, у тебе є відмичка?

- Аякже! – Повеселів велетень, дістаючи «інструмент» із нагрудної кишені порваної сорочки.

- Давай, спробуємо відкрити!

Адмірал звичним жестом запхнув зігнуту залізячку в замкову щілину. Замок, трохи попручавшись, клацнув і двері відімкнулися. До кімнати влилося свіже повітря.

- Зубе, воля! Що взяли, йолопи зелені? – Кульгавий зробив непристойний жест рукою. - Адмірала голими руками не візьмеш. Біжімо звідси!

Вони чимдуж кинулись вгору по східцях. Зуб ще схватив ікону, яка висіла на стіні перед виходом. На дворі вже сіріло.

- Дурню, покинь, а то нас знову загребуть! - Зуб, із неохотою, поклав здобич у куток на сходи. Вибігаючи, він мало не збив плечем риштування, якими були обставлені стіни. Рештки будівельного сміття й штукатурки посипалися Адміралові прямо на голову, зробивши його, майже, білим.

- Я колись тебе приб’ю! – зло просичав кульгавий бандит.

Вони вийшли на територію монастиря. Старовинні дзвіниці стояли в дерев’яних риштуваннях.

Монастир святого Стефана тільки недавно передали релігійній громаді. До того тут намагалися зробити склад мінеральних добрив - та люди не дали; намагались зруйнувати бульдозерами - та жінки лягали під трактори, тоді влада закрила культову споруду, як аварійну. І так, будівлю без догляду, потихеньку руйнували дощі та морози, хоча споруда була зачислена, як історична пам’ятка. Тільки недавно сюди повернулися монахи. Вони за свої кошти й кошти прихожан почали відбудову.

Монастир стояв у мальовничому місці, на острові, який омивала єдина в цій місцині ріка, що впадала в Піщане озеро. Літом річка дуже міліла й тільки під час сильних дощів тут бурлила вода.

- Кретине, не знімай галасу! Не привертай до себе зайвої уваги! З ким я працюю? – Струшував пилюку із лисини розсерджений Адмірал, він спробував заховатися за дошки, що лежали під стіною. Але їх уже помітили й до них направлявся не високий, худорлявий монах.- Брати мої, ви щось тут загубили?

- Ми, тут … - розкрив рота, для виправдань Зуб. Він присів за дошками, щоб заховати свій непристойний наряд.

- Ми бігли за інструментом. Ми будівельники. – Зметикував на ходу Адмірал.

- Тоді поспішайте, ваш автобус стоїть он там за келіями і, за п’ять хвилин, від’їжджає до міста. Та ви такі вимазані, може помиєтесь і перевдягнетеся. Одіж на вас геть продерлася. – Монах глянув на незвичне вбрання здоровила.

- Ми б залюбки, та, боюсь, не встигнемо. – Адмірал із нетерпінням поглянув у бік, де стояв автобус. Надоїдливий чернець починав його нервувати.

- Я попрошу, шофера зачекати, а ви сходіть у вагончик перевдягніться.

Чернець попрямував до автобуса, а громили гайнули в роздягалку. Перебравши покинутий будівельниками спецодяг, Адмірал вибрав собі по розміру. Із Зубом було трохи складніше – на нього нічого не налазило.

- Тобі й так добре, - урешті, констатував Адмірал, коли здоровань насилу вліз у тісні штани і, порившись в кишенях залишених робітниками курток, вийшов на вулицю до автобуса.

- Дивись, Петре, а це, ніби, новенькі! Я їх не бачив раніше на будівництві. І роба на одному, схожа на твою, - звернувся один із робітників до свого товариша, побачивши перевдягнених харцизяк, що боязко заходили до автобуса.

- Може й новенькі. Тут на будові стільки за день народу проходить. Ми повинні до свята Покрови реставрувати цей монастир, тому й залучаємо всіх. Поїхали! – скомандував бригадир будівельників. Автобус випустив хмару диму й, підскакуючи на вибоїнах, повіз бригаду реставраторів до міста, а з ними й наших мисливців за скарбами.

Розділ 12. Гангстери із Лопухівки

Гнідий жеребець стояв запряжений біля порогу будинку й нетерпляче гріб копитом суху землю. Васильків батько вантажив на віз мішки з молодою картоплею й ранньою капустою - весь цей крам готувався на ярмарок. Збиралися вдосвіта, щоб завчасно вспіти до райцентру. Василько зголосився допомогти батьку за умови, що той візьме із собою й Миколку.

- Згода! Тільки, хай той шалапут своїх попередить, а то знову в розшук подадуть.

Хлопці вже давно все погодили й поки батько лаштував поклажу на віз, гайнули до своєї сховки.

- Давай долари обміняємо й купимо собі мобілку, - запропонував Миколка.

- Дуже мудро, і кому ж ми будемо телефонувати, коли одну на двох? Я от бачив, у Березівці, на ярмарку, в кіоску «тягову » пневматичну рушницю й справжній військовий бінокль.

- Гвинтівка, це клас! – погодився Миколка.

Друзі дістали заховані в дуплі гроші й швиденько повернулися назад. Вдома усе вже було готове на ярмарок і Васильків батько нетерпляче поправляв шлею на гриві у коня.

- Де вас знову носить? Через вас, шибеники, не вспіємо завчасу й знову у хвості ярмарку стирчатимемо. Доведеться, мабуть, до тебе, Васильку, застосувати метод Миколиного батька.

Миколка густо почервонів, а Василько, не звернувши на батькові слова й найменшої уваги, із розгону гепнувся на нав’юченого воза. Фіра, поскрипуючи колесами вирушила до міста. До райцентру було кілометрів п’ятнадцять. Коник рівно поцокував кованими копитами по бруківці, а хлопці мружилися на возі від променів ранкового сонця й лише інколи перешіптувалися.

- Тату, - перервав мовчанку Василько, - скажіть, американські долари в нас вільно ходять на базарі?

- Вільно, то вони ходять, грець би їх забрав; та в декого їх стільки, що він уже не ходить, а прямо по людських прилавках їздить, а дехто продає морквину й першу ягідку, навіть сам не скуштувавши, щоб хоч якось прожити й тих доларів в очі не бачив.

- Я питаю, чи можна за долари в нас щось купити?

- Та, міняйли там на кожному кроці. Я б тих спекулянтів усіх до буцегарні засадив і хай там один з одним міняються. А чого це вас американські гроші цікавлять, що скарб знайшли, чи банк пограбувати захотіли? Скажіть де той банк, то й я вам підсоблю. От лобуряки, гангстери із Лопухівки. Ги-ги-ги! – Васильків батько любив покепкувати із хлопців, тому не проминав жодної можливості, щоб вщипнути дошкульним слівцем. Він весело підморгнув друзям, піднявся на сидінні й прикрикнув на гнідого:

- Но, зараза лінива! Так і до обіду не доїдемо, а там усі банки позакривають і грабувати буде нікого.

Хлопці піддалися веселому настрою й вся подальша дорога не видавалася їм такою нудною. Коник біг підтюпцем і так за веселими розмовами вони й не зогледілися, як в’їхали в місто. Ярмарок зустрів прибулих шумом і лементом. Кругом стояли палатки, вози, прилавки, дехто розмістив крам, прямо, на землі. Усі торгувалися, сперечалися, зазивали, вихваляли свій товар, у кожного продавця - він був найкращий.

Васильків батько прилаштувався в ряд і хлопці почали жваво розважувати картоплю. Капусту брали гірше, та вже до полудня віз був, майже, порожній.

- Тату, ми з Миколкою тут трохи походимо, мо’, що купимо.

- Ідіть, ви славно попрацювали! Та ненадовго, а я ще моркву, що залишилася, продаватиму.

Хлопці зіскочили із воза, минули ряди сільських торгівців і перейшовши на другий бік вулиці, опинилися серед торгових палаток. Тут серед різного китайського і турецького краму, яким були забиті всі ті торгові місця, друзі відшукали ларьок із мисливським спорядженням. Смуглий, певне не тутешній торговець, підозріло косував на підлітків, що завернули в його лавку.

- Хлопці, а гроші у вас єсть? – намагався говорити українською продавець, заступаючи їм шлях до крамниці.

- Так, є! Покажіть нам морський бінокль! – Василько вдавав із себе справжнього багатія, він схрестив на грудях руки, вперся ліктем в стіну й виплюнув на підлогу жуйку, яку тільки-но купив і навіть як слід не розсмакував.

- Ето дуже дорогой, може, краще отого посмотрі.

- Ні, ми хотіли б, отой і пневматичну рушницю, - додав Миколка, показуючи рукою на вподобаний товар.

- О, хлопци, ви такий богатий? Покажи денги! – роздратовано витріщився торгаш.

Василько порився в кишенях і дістав пригоршню зім’ятих стодоларових купюр.

- Ось дивіться!

Азіат, остовпіло витріщився на гроші, щоб не сісти, він обіперся на прилавок. Гроші були справжні. Він простягнув хлопцям рушницю, а сам заходився розгладжувати пом’яті купюри. У кутку на доларах, біля самого американського президента, була якась мітка – синім фломастером намальований трикутник із колом посередині. Чорнявий продавець розгорнув ще декілька банкнот, на кожній із них був такий же знак.

- Чекайте хлопци, може долар фальшивий. Я швідко провірю, - Він шугнув у бокові двері.

Миколка, тим часом, приклав приклад гвинтівки до плеча й зображав із себе мисливця. А Василько вертів у руках тяжкого морського бінокля. Він повернув його і заглянув у збільшувані скельця.

- Ой, Миколко, як ти далеко, ніби в тунелі на кінці міста.

Миколка дістав із кишені набій, який зекономив ще з минулого ярмарку, коли ходив до тиру, й зарядив гвинтівку.

- З такою зброєю можна й на зайця ходити. Товстий із Мишком із заздрощів луснуть. - Він прицілився в невидиму здобич.

В цей час, двері комірки із шумом розчахнулися й звідти вискочив переляканий торгаш.

- Ето він твого долар приніс! - Тицьнув він пальцем на Василька.

Через тісні двері комірчини, насилу втискаючись у просвіт, просунувся здоровенний чолов’яга. Василько отетерів і випустив із рук бінокля. Перед ним стояв лютий, аж блідий, із червоним шрамом через усе лице, Зуб. Він простягнув свою здоровенну ручиську, щоб ухопити хлопця за горло.

- А-а-а!!! – скрикнув Миколка, ніби, побачивши привид. Руки його судорожно стиснули гвинтівку й він механічно натиснув на спусковий гачок.

- Тих! – чихнула зброя. Зуб зойкнув і зігнувся в три погибелі, затуляючи руками брову.

- Вбили! Вбили! – заволав як навіжений своїм пискливим голосом. - Око! Око вибили! Тримай, тримай їх!!!..

Громило верещав, топтався по крамниці й розмахував ручиськами. Зі стелажів посипалося все: набої, риболовні гачки, вудки, спінінги, біноклі й інший дрібний крам.

Миколка кинув рушницю й прожогом кинувся у двері вслід за Васильком.

- Грабують! Злодій! – навздогін за хлопцями вибіг смуглявий продавець. А позаду нього, трощачи на своєму шляху все, що попадалось під руку, вискочив закривавлений Зуб. Око в громили було розпухле, брова запливла кров’ю, лице страшнюче в люті, перекреслене шрамом, а з нижньої щелепи стирчав викривлений зуб – чолов’яга нагадував страшило, що піднялося з потойбіччя. В руках він тримав кинуту Миколкою гвинтівку. Перехожі, побачивши таке страшило, сахалися й розбігалися хто куди. А попереду всіх, не бігли, а летіли, двоє переляканих хлопчаків. Хлопці чкурнули так, що за мить загубилися в натовпі. Вони неслися так, ніби до п’ят їм причепили крила. Лише, пробігши чимало й завернувши за ріг вулиці, вони зупинилися щоб віддихатися. Погоні вже не було.

- Васильку, це, що «Термінатор»? Він же покійник. Невже небіжчик виліз із трясини? Я ж сам бачив, як його туди затягло, – хекав наляканий Миколка, стримуючи швидке дихання.

- І я нічого не розумію. Або він врятувався, або це його двійник? Але, точно, не покійник - мало мене не задушив. Бачив, як продавець трикутники на грошах розглядав? Певно, навмисне гроші помітили.

Тут Миколка глянув на свою долоню.

- Та самісінька буква, чому я зразу не помітив.

- Справді, така ж мітка була на доларах, трикутник із колом. Мабуть, якийсь магічний знак, чи знак їхньої банди. Певно, вони усі свої гроші так мітять. А, може, в тебе на долоні зашифроване все наше майбутнє?

- А, що як той громило - привид?

- Привиди так не верещать. Класно ти в нього влупив.

- Я так злякався, що мені руки й ноги подерев’яніли. Якби не гвинтівка, так, мабуть, там і помер би зі страху. Я ще ніколи не бачив, щоб втопленик ожив.

- Ой, я теж добряче здрейфив, але якби не ти, то я б помер від ручиськ того громили , раніш чим від страху. Він би шию мені враз звернув, такий був лютий. Давай хутчіше до воза й їдьмо додому, бо як нас знайде той горлоріз, тоді вже ми станемо покійниками.

Хлопці пірнули в базар і бігцем відшукали Василькового батька. На возі ще лежав мішок із морквою.

- Тату, їдьмо вже додому! - зразу ж почав насідати Василько.

- Чекай трохи, продам усе й поїдемо, та й гостинців же треба купити.

- По дорозі купимо, в крамниці за містом, там навіть дешевше ніж на ярмарку. А зараз, їдьмо!

- Чого це ви такі налякані, ніби примару побачили? Хваліться вже вашими покупками!

- Тату, їдьмо додому, мені вже від цього міста голова розболілася! - почав скиглити Василько.

- А й, справді, чого тут на сонці пектися, та цим міським ледарям задарма роздавати продукти. Свиням моркву скормлю, а за копійки не віддам!

Батько - запряг гнідого й вони швидко виїхали на шосе, що вело до села.

Розділ 13. Кирпата шпіонка

Налякані зустріччю із громилом Зубом, хлопці декілька днів боялися, навіть, показатись на окраїнах Снежкової гори, а про Пустомитське болото і не згадували. Вони й худобу гонили до Погорілого лугу, хоча трави там не було, а росла одна вигоріла на сонці мичка.

- Може нам про все розповісти дільничному? – знову напосідав Миколка, коли хлопці всілися на своєму спостережливого пункту, який облаштували на старій сосні.

- Хто ж нам повірить? Каменя немає. І про що розказувати: про сліди велетенського звіра, які певне змила гроза, чи може про літаючу тарілку розкажемо, яка пірнула в болото, чи про громилу, що воскрес? Ти б сам в таке повірив? Ото ж бо. Тільки висміють на все село. А які в нас є докази проти тих громил? Професор поранений, чи вбитий, але трупа ж немає. Знайди його зараз на болоті; або затягло мулом, або звір який розтяг?

Бачив по телевізору, як бандитів затримують, а потім відпускають - бо немає доказів? А вже тоді, Зуб нам ноги стопудово повідриває. Ще й Адмірал з пістолем… Сидімо краще тихо.

- А цікаво, чи й той кульгавий Адмірал вижив?

- Я нічому, Миколко, вже не здивуюся. Тут не інакше ті, з літаючої миски постаралися. Слухай, а може й Зуб гуманоїд, через це його нічого не бере?

- Ага, проте кулька із пневматичної рушниці взяла.

- Твоя правда. А твій напис із руки не зник?

- Куди він там зник?

- Миколко, а давай знову на Пустомитське сходимо й усе там добряче роздивимося. Візьмемо фотіка, може знову ту тарілку побачимо, чи того, що біля нашого дупла наслідив – от буде сенсація, тоді й будуть у нас докази, а може й «камінь» із написом знайдемо.

- Ні, я ні за які гроші туди не піду.

- Що, здрейфив?

- І нічого я не здрейфив. Просто пасок у тата шкіряний і досить болючий.

Миколка пошкрябав недавно бите місце.

- Тоді я беру Мишка Карася, він не такий боягуз як ти.

- Ха! Мишка! Думаєш він тобі повірить? Ще й виставить на посміховисько. Хочеш, щоб з нас всі хлопці сміялися?

- А я його поклястися заставлю.

- Ну, як поклянеться, тоді хай іде з нами.

- То, ти підеш?

- Звісно, піду. В мене ж цифровий фотік, а твоя мильниця в сутінках не тягне. Та й утрьох веселіше.

- От і згода! – зрадів Василько.

Хлопці вдарили по руках і стали спускатися із сосни.

- А куди це ви підете? Я все тьоті Наді лозповім! - знизу до них долинув тоненький голосок Мишкової сестри, Надійки.

- Ах ти, шпіонка кирпата! – Миколка кинувся наздоганяти дівчину.

- Почекай! – схопив його за рукав сорочки Василько. - Ти її не перепреш, Надійку можна тільки перехитрити.

- Підемо по вудочки! Рибалити на Піщане озеро! І Мишка поклич, Миколко! – навмисне голосно став вигукувати Василько.

- Так, я піду за Мишком і заодно черв’яків накопаю! – почав і собі викрикувати Миколка. Вони слали підігрували один-одному, як поганенькі актори в провінційному театрі..

Дівчинка, недовірливо прислухалася, до непереконливих вигуків хлопців. Та врешті її сумніви стали поволі танути, проте вона спробувала шантажувати товаришів:

- А мене візьмете, тоді я нікому не скажу?

- Та ти, що? - Не чекав такого повороту Василько. У його плани зовсім не входило тягнути на болото це дівчисько, треба було негайно здихатися надоїди.

- Там такі комарі здоровенні, як коні. А вужів стільки, що й ступити ногою ніде. Так і сичать. Ш-ш-ш!!! – засичав, ще більше входячи в роль, Василько, по-страшному вдаючи вужа.

Згадка про вужів трохи охолодила рибальські наміри Надійки. Вона побоювалася плазунів, та бути в компанії хлопчаків – це ж була її завітна мрія. Дівчинка любила всілякі пригоди, в які обов’язково потрапляли ці шибайголови.

Василько, подумав було, що відбив у дівчинки охоту до рибальських прогулянок і змовницьки підморгнув Миколці. Та де там.

- Я хочу на либалку! Інакше…- Знову взялась за своє Надійка.

- Добре, добре! Ми тебе візьмемо. А вудочка в тебе є? От піди, знайди собі вудочку, тоді й прийдеш! Взавтра зранку приходь і ми візьмемо тебе рибалити.

- А ви не обдулите?

- Нащо нам дурити? Ти ж усе тоді розкажеш про нас.

Надійка задоволена, з вискоком, побігла додому.

- Здається, відчепилася. От причепа мала, завжди носа всуне в чоловічі справи.

- Миколко, дуй до Карася. Треба його підготувати. А як погодиться, розкажемо йому все по дорозі. В дома скажеш, що на Піщане озеро рибалити підемо, та камеру не забудь! Я теж піду, візьму вудки й відпрошуся. Ну, за діло!

Хлопці плеснули один одному в долоні й розбіглися.

Миколка запобіг додому, вхопив свого, вже вживаного цифрового «Пентакса», - подарок на іменини від старшого брата й погнав шукати Карася. Хлопець знайшов Мишка за селом, на лузі. Він із друзями ганяв м’яча й лементував, з усіма, на все довкілля.

- Мишко, є розмова! - Діловито підійшов Миколка.

- Диви, який ділок! - осмикнув його Сашко.

- Ходи до нас у команду, а то одного гравця не вистачає, - запропонував товстий Вітя, на прізвисько Комар. Він був увесь червоний і спітнілий. Не дивлячись на всі їхні зусилля, його команда, значно, програвала Мишковій.

- Хлопці, не маю часу. У мене до Мишка справи.

Миколка зафутболив м’яча, що підкотився до нього, підійшовши до Карася, прошепотів йому на вухо.

- Тобі можна довірити таємницю?

- Ти, ж мене знаєш? Я не патякаю лишнього - не баба якась.

- Тоді ходімо зі мною! Василько тобі все розповість. Нам потрібна твоя допомога.

- Може дограємо? Ми попереду, вісімнадцять - шістнадцять, а «Товстий» хвалиться відігратися.

- А до скількох граєте?

- До двадцяти.

- Тоді вперед, але я буду грати в Мишковій команді, а Сашко хай іде до Віті.

Хлопці знову повернулися до гри: забігали, загаласували на весь луг. Гуси, що паслися недалеко, попіднімали свої білі й сірі шиї, й здивовано водили головами за галасливою ватагою, що з перемінним успіхом бігала від одних до інших воріт, нашвидкуруч збитих із сухих жердин. Пройшло ще із півгодини, коли гра врешті-решт закінчилася і Миколка згадав, чого він сюди прийшов.

- Василько ж нас чекає. Мишко, побігли!

Хлопці полопотіли босими ногами до місця зустрічі. Василько вже нудьгував із вудочками під сосною.

- Отакої! Тебе, Миколко, тільки за смертю посилати.

- Та ми показали «Товстуну», як потрібно грати у футбол. А то козириться, що він грає, як Рональдіні.

- Що там у тебе за справа до мене?

Мишко, хоч і був на рік старший від Василька, але ніколи не задавався, тому друзі інколи брали його у свої рисковані походи.

- Ми йдемо на Піщане озеро рибалити.

- То це є ваша таємниця?

- Ти повинен поклястися, що нікому, нікому…

- Авжеж, клянусь! – В очах Мишка загорілись цікавинки.

- Ні, землею клянися!

- Перестаньте хлопці, я ж не тріпач. Коли сказав, що нікому ні гу-гу - значить крапка!

- Мишко, це не тільки наша таємниця , - загадково прошепотів на вухо хлопцю Василько, – а інопланетної цивілізації.

- Та ну вас, - махнув рукою Мишко. – Я думав ви серйозно, а ви тюльку травите. Піду я краще!

- Чекай! Миколко, показуй!

Миколка розмотав ганчірку, яку не знімав із руки, від часу, коли знайшов каменя і показав розкриту долоню.

- Ну й що?

- А ти попробуй витри!

- Нема мені що робити. Може ви незмивним фломастером написали.

- Незмивним?!

Миколка заходився терти рукою об траву, потім піском, додав слині, а потім змив усе водою. Коли долоня відмилась від бруду, там так само як і раніше залишився напис, здається, він навіть світився.

- Цікаво! - здивувався Мишко. – Звідки це в тебе?

- Поклянись землею, що нікому не розкажеш!

- Гаразд!

Мишко нагріб жменю землі й почав напружено жувати. Та земля перетворилася в роті на якесь глейке місиво. Вона зовсім не жувалася, хрумтіла на зубах, як бите скло під черевиками, перекривала й шкребла за горлянку, ніби протестувала від такої наруги й не хотіла нізащо лізти Мишкові до живота. Очі в нього широко відкрилися й поволі стали вилазити з орбіт. Він хотів щось сказати, та тільки розкрив чорного як ніч рота.

- Гм..гм..гм.. – намагався, щось вимовити.

- О! Та він ніби з учорашнього дня нічого не їв. Глянь, землі ніби екскаватором зачерпнув. Ги- ги- ги! - Василько зі сміху покотився на траву.

– Виплюнь трохи!

Та куди там виплюнути. Глейкий грунт ніби гіпсом склеїв щелепи і Мишко тільки робив марні спроби язиком випхати землю назад, потім став довбати у роті пальцем.

- Води йому треба! - Пожалів товариша Миколка і кинувся до калюжі. Він зняв сорочку, зв’язав рукави і цим ковшем зачерпнув води із придорожньої калюжі. Здивовані мешканці невеличкої водойми: пуголовки й личинки комарів, кинулись врізнобіч від Миколчиних снастей. Декілька все ж потрапили до сорочки й хлюпалися на дні. Вода швидко витікала через тканину. Коли Миколка простягнув Мишку сорочку, там залишилось кілька крапель і пуголовок із відкритим ротом. Мишко, теж сидів із відкритим ротом і виряченими очима, й був схожий на того пуголовка.

- Пий! – подав Миколка мокру сорочку..

Тонка цівка полилася до рота. Мишко спробував ковтнути. грунт із хруском і скреготом проліз у середину.

- Тьху ! – хлопець виплюнув, залишки землі. У животі неприємно завурчало й різонуло, ніби ножем. Мишко став полоскати рота залишками води, викручуючи сорочку. Василько тримався за живіт і качався від сміху.

- Сильніше крути, може з пуголовка соку надушиш!

- Чого регочеш? Хочеш щоб врізав?

Хлопець відкинув Миколчину сорочку в бік і, перемагаючи біль у животі, посунув із кулаками на Василька.

- Годі вам хлопці! Мишко не звертай уваги, він і мене колись заставив землю їсти.

- Тоді давай його відлупимо! - не вгавав розлючений Мишко.

Василько зрозумів, що перегинає палку. Він підвівся, витер сльози, що виступили від сміху.

- Хлопці не сердитеся, я, просто дивлячись на тебе, Мишко, пригадав, як торік Миколка землею давився.

- Я його зараз стукну! – заскрипів землею на зубах Мишко. Він, із розгону, накинувся на Василька й вони покотилися по траві прямо під сосну.

- А я лозкажу тьоті Наді, що ви тут б’єтесь.

На забіяк ніби вилили відро холодної води. Вони, як присоромлені півні, відскочили один від одного й стали обтрушувати пилюку зі штанів.

- А ми зовсім і не б’ємось, правда, Мишко! Просто прийоми розучуємо.

Насуплений Мишко ствердно кивнув головою.

- Ти так швидко вернулася? Я ж казав, що ми взавтра йдемо рибалити.

- А я бачила, як Мишко з Миколкою пішли сюди, тому вилішила – може ви підете без мене.

Василько, непомітно ногою, засунув вудлище за стовбур старої сосни.

- Дивись ми ж без нічого, як же ми будемо рибу ловити. Дивна ти якась, недовірлива.

- А я вам не вілю? Знову обдулите, як того лазу.

- Іди додому, взавтра зберемося вранці тут біля сосни! – Василько спробував надати голосу впевненості.

Дівча недовірливо подовбалося в носі та йти нікуди не збиралося.

- Слухай, Надійко, сходи принеси Мишкового спінінга! – спробував відіслати надоїдливе дівчисько Миколка, та вона вперто стояла на місці.

Василько підкликав хлопців на нараду. Вони пошепталися.

- Що ж, на сьогодні рибалка відкладається. Збираємося взавтра вранці. Дивись, Надійко, не проспи, а то ждати не будемо.

Хлопці закинули на плечі Василькові снасті й неквапливо пішли до села. Позаду них із вудкою на плечі пленталася Надійка. Перед селом хлопці знову пошепотілися й розійшлися по своїх домівках.

Розділ 14. Блискуча брила

По шосейній дорозі, у напрямку села, торохтів мотоцикл. Молодий дільничний Максим, ловив обличчям приємну ранкову прохолоду, він був у доброму гуморі. Здається, дільничний натрапив на сліди бандитів, розкрадачів могил. Максим був у місті й доповів, що «чорні археологи» грабують старовинні поховання. Капітан Трубач доручив йому зайнятись цим, дуже непростим розслідуванням. Максим почувався справжнім детективом. І хоча фактів зібрано обмаль і капітан скептично ставиться до його звіту, та він - старший лейтенант Максим Онищенко, розкриє цю справу. Він виведе цих «чорних копачів» на чисту воду.

Лише раз побачивши цю шайку, біля Калининого обійстя, Максим зафіксував у пам’яті їхні лиця. І, сьогодні гортаючи оперативні данні, у кабінеті капітана, він наштовхнувся на фото одного з «копачів». Це був, молодий чоловік, років тридцяти – тридцяти п’яти, у дорогому костюмі, з акуратною зачіскою. Максим, тренованим оком слідчого, упізнав на фото кульгавого, хоча той і був на фотознімку набагато молодшим. Під фотографією значилося: що розшукується особливо небезпечний злочинець, на рахунку якого вбивства й пограбування. Бандит спеціалізується на пограбуванні музеїв і контрабанді рідкісних пам’яток культури. В останнє його бачили в Мізині, при пограбуванні місцевого музею. Кривий, Кравець, Пірат, остання кличка – Адмірал. Бандит, можливо, озброєний. Працює завжди з помічником, на лиці якого жахливий шрам.

- Так я й знав! – Аж підскочив Максим, прочитавши текст під фото. Він нічого не сказав капітану, а вирішив сам накрити Адмірала і його шайку на гарячому.

Усі докази, які Максим передав перед цим начальнику, той неуважно переглянув й жбурнув у шухляду.

- Я знаю, що ти, Максиме, багато читаєш детективів, але тут не вигадуй нісенітниць. Ну приїхали люди з міста відпочити. Зелений туризм - це називається. Фактично, що ти проти них маєш? Що копали? Так там не заборонено й, навіть, ти їх не застав за цією справою. Закривавлена сорочка - можливо, побилися; буде заява, притягуй!.. Переїхали курку? – Оштрафуй і крапка. А ти бачиш у кожному злочинця. Мені потрібна звітність по самогонниках і по крадіжках. У тебе на дільниці відсоток не зменшується, а це вже говорить про твоє ставлення до роботи, Максиме Петровичу. Але на всякий випадок приглянь за ними, я тобі даю свободу дій! – Останні слова, Трубач вимовив якось глузливо.

Добре він докаже, й капітану й іншим вискочкам із райвідділу, хто такий Максим Онищенко.

Мотоцикл, огортаючи синім димом придорожні кущі, влетів у село. Біля самого відділку Максим пригальмував. Він забіг у кабінет дістав із сейфа зброю й фотоапарат.

- Можливо, згодиться, - розміркував слідчий. – Тепер я буду збирати всі факти і капітан змушений буде рахуватися з моєю правотою.

Максим зателефонував і викликав Віктора Пасічника, свого друга – колишнього військовослужбовця. Віктор фермерував на невеличкому наділі, та частенько допомагав дільничному.

- Вікторе, приїжджай! Можливо «материх» бандитів будемо брати. Захопи свою мисливську рушницю й мерщій до мене.

- Ого! Так усе серйозно?

- Думаю, так! І не барися!

Віктор, по-військовому швидко, зібрався й за декілька хвилин слідчий із помічником уже сиділи на тріскотливому мотоциклі. Дорогою Максим, перекрикуючи двигуна, коротко розповів про свої підозри й додав останні настанови. Не доїжджаючи до пагорба з півкілометра, дільничний зупинив мотоцикла.

- На цій гнідій коняці ми всіх бандитів розлякаємо. Гуркоче так, ніби пуста бляшанка по бруківці.

- Так, психологічна зброя. - Посміхнувся Віктор. - Ви б його на смітник викинули, чи в селі залишили, а самі пішки… Може Дмитро Одарчин машиною підкинув би…

- Ніколи, ще Дмитра шукати. От, капітан обіцяв, у наступному кварталі патрульну машину виділити, тоді здам свого «Болівара» в музей.

Вони закотили стального коня до заростів тернівника й потайки стали пробиратися до пагорба. Навкруги стояла цілковита тиша, тільки в заростях біля струмка кувала зозуля. Пташина так захопилася своїм співом, що не помічала нікого.

- Ну й налічила нам років, Максиме Петровичу - мабуть, по двісті на кожного.

- Значить, Вітю, нам нічого не зашкодить, принаймні сьогодні; якщо вона не на бандитів працює. Обходь пагорб зліва! - прошепотів дільничний. Дістав пістолет і вказав помічникові рукою напрямок маневру.

Вони, засідаючи й перебігаючи від куща до куща, обійшли пагорб. Та все марно на Снєжковій горі нікого не було.

- От халепа! Невже вислизнули, чи таки втопилися в болоті? - бідкався лейтенант. – Як би тоді не злива...

Дільничний хотів розшукати хоч якісь сліди, але після дощу порозмивало все, навіть свіжі розкопки.

- Поглянь-но, що це за плита видніється з ями? – Максим показав Віктору на невеликий шурф виритий метрів двадцять збоку від струмка. На дні досить глибокої ями виднівся край кам’яної брили.

- Як це я цього, першого разу не помітив? –Дільничний стрибнув вниз й почав руками очищати блискучу брилу.

- Видно закидали землею, щоб ніхто не помітив, а злива все розкрила, - висунув здогадку Пасічник.

- Певне, ти маєш рацію. А плита яка відполірована, відбиває як у дзеркалі, - Максим побачив своє відображення на площині.

- Допоможи-но мені!

Пасічник зіскочив у шурф. Удвох вони швидко очистили поверхню. Сонце, падаючи на відполіровану кам’яну плиту, відбивалося і сліпило слідчим очі.

- Гладенька, а скільки тисяч років пролежала під грунтом. Ці покидьки таки відшукали поховання. Торік приїздили науковці, сиділи три місяці на пагорбі й ні із чим поїхали. А скільки «чорних» я ганяв і штрафував. Ці ж, дивися - відразу знайшли.

- Видно знали, де шукати, - підтвердив Віктор.

- Що ж заглянемо й ми, що тут було. Хоча я думаю – могильник пустий.

- Лячнувато якось.

- Не дрейф, ми для слідства все повинні вияснити. Ну взяли, разом!

Вони дружно налягли, та плита не піддавалася.

- Лома треба, бо так не подужаємо. Детективи, ще раз взялися за плиту, потім ще, та крім стертих пальців – ніякого результату. Виснажені чоловіки сіли на надгробок. Максим зняв шапку й витер спітніле чоло.

- Щось тут не так. Не така вона вже й тяжка, щоб не відсунутися.

- Ні засувів, ні замків немає?

- Треба шукати, десь повинен бути секрет.

Вони обнишпорили кожний квадратний сантиметр блискучої плити, та все марно. Відчищаючи пісок посередині плити, Максим помітив барельєф.

- Глянь, ящірка в короні. Може, це і є ключ? – Він натиснув рукою і повернув ящірку по годинниковій стрілці. І раптом плита стала потихеньку відходити вбік. Поліцейський і його помічник завмерли. Перед ними відкрилася глибока ніша. Стіни заглиблення були розмальовані яскравими фарбами, які при потраплянні на світло засвітились, різні орнаменти й малюнки випромінювали сяйво, а на дні лежала пограбована мумія. Бандити не насмілилися викинути небіжчика, тільки забрали цінності. Одежа на покійнику повністю збереглися й тільки в місцях де кріпилися прикраси - розірвана. Але найбільше вжахнуло й здивувало слідопитів – мумія була не людська. Із глибини саркофага, з темних і глибоких зіниць повіяло холодом і страхом. Обтягнутий сухою шкірою череп видавався трохи більшим за звичайний людський, великий і високий у чолі, кістки кінцівок були видовжені; але що найбільше здивувало слідопитів - в небіжчика був хвіст. Нажаханий Віктор вистрибнув з розритої могили. За ним, згубивши поліцейську шапку, дерся дільничний. Тільки зверху, над ямою, вони перевели дух.

- Слухай, може, ми відчинили вхід у царство мертвих?

- А може в пекло? Ходімо звідси! - Потягнув за рукав дільничного, Віктор.

- Ні, чекай! Я повинен розв’язати цей чортів вузол. Дивись, як вони його почистили. Це робота Адмірала і його банди. А цей «хлопець», мабуть був не простаком, бач, яку пишну труну йому відбехали.

- На князя не менше тягне. Але чого в нього хвіст? Може, вовкулака?

- Я це сфотографую і закриємо все назад. Хай учені приїжджають і розбираються. А нам треба знайти цих «археологів». Тоді я згубив слід на болоті. Мабуть, там вони й добро сховали, чи залишили якісь речові докази. - Шок від побаченого в Максима вже пройшов і він був готовий до активних дій.

- Я не полізу більше туди. - Благально глянув на дільничного, зблідлий помічник.

- Добре, я сам…

Максим зіскочив на плиту, витяг фотоапарат і заходився клацати. Потім взяв за край полірованої кришки й спробував її пихнути. Кришка залишилась на місці. Він ударив кулаком, - той же результат. Максим підняв із піску, стріпнув і одів шапку.

- Дивно, поховання дуже старовинне, а всілякі механічні штучки. Тут навколо звичайного каменю не побачиш, не те, що такого. Базальт на фундамент під хату, я возив аж за сто п’ятдесят кілометрів звідси.

- А це, і не базальт, і не граніт, Дивовижний камінь.

- Шкода ми не спеціалісти в цьому.

- Глянь тут кістка якась збоку стирчить. Велетенська яка і вся вкрита насічками.

- Може то був ключ і бандити забули його забрати? Схожа на музейну рідкість. Треба забрати і пробити її по каталогу вкрадених речей. - Максим вийняв із бокової стіни саркофагу жовту кістку. Вона була така велика, що не влазила його в сумку. Він перев’язав її ременем від планшетки і почепив собі до боку.

- А, цей тартар[7], якось треба закрити - Максим потер блискучу пластинку на саркофазі, хотів повернути рельєфну ящірку на попереднє місце, але вона не піддавалася. Тоді він повів пальцем по барельєфу і натиснув на позолочену корону. Кришка рушила з місця й плавно стала в попереднє положення. Старший лейтенант аж відсахнувся.

- Чортівня якась. - Він знову звів фотоапарат. Яму освітив фотоспалах.

- А тепер присиплемо, як було. Поки науковці з Києва приїдуть, то місцеві хлопи камінчика не залишать – все рознесуть.

Детективи замаскували знахідку.

- Вертаймося до мотоцикла й на болото! Вони, майже, бігом покинули неприємне місце. До кінця дня старший лейтенант із помічником досліджували всі дороги по напрямку болота. Вони об’їздили всі лісові стежки – та марно. Злива зробила своє діло – всі сліди змило.

- «Треба розпитати в тих пастушків. Мені здається, вони знають набагато більше ніж розповідають, - розміркував дільничний. - І сьогодні ж, роздрукую фотознімки. Без них мені в районі не повірять. А взавтра поїду в місто і, обов’язково, доповім про все начальству».

Уже вечоріло, коли торохтливий і закіптюжений мотоцикл із двома слідопитами вкотився в село.

- Калина припала до вікна своєї хати й з-за фіранки, поглядом проводжала запилених поліцейських.

Розділ 15. Нічна рибалка

Вечоріло. Останні корови, ремигаючи і подзенькуючи дзвінками, повертались з пасовиська. На болоті, за селом голосно райкали жаби. Десь в траві, під ногами сюркотіли цвіркуни. Було тепло й, навіть, трохи парко. Вечірня прохолода ще не остудила гарячий літній день, але в повітрі вже було здорово.

Назустріч череді корів їхали троє хлопчаків на велосипедах. Ровери[8] підскакували, подзенькуючи дзвониками, на стежці витоптаній худобою. Багажники веломашин були нав’ючені рибальським спорядженням. Велосипедна валка рухалася у напрямку лісу. Усі троє, добре нам знайомі шукачі пригод: біляву, русяву й каштанову чуприни підсвічувало передзахідне сонце.

- Як це тебе мати відпустила на ніч рибалити? – допитувався веснянкуватий у свого друга.

- Я сказав, що з нами Мишко й їдемо на Піщане озеро.

- Я то, промовчав. Сказав, що поїду до бабусі, у Грушівку, на два дні.

- А Надійка не видасть?

- Скажу, що побрехеньки розпускає. А взавтра й до бабусі заїду.

Попереду всіх, мовчки, їхав русявий. Він був найстарший і відчуття відповідальності за цю невеличку групу відбивалося на його обличчі.

- Треба було сказати правду, а то твій батько знову візьметься за пасок, - під кінець, втрутився він у розмову.

- Ага, та хіба він би мене відпустив? Після тієї зливи, батько заборонив навіть до дубняку ходити. Тобі добре, тебе кругом пускають.

Хлопці під’їхали до лісу. Сонце ще не зайшло, але в хащах було вже досить темно.

- Може краще повернемо, а вранці вирушимо? – якось непевно, запитав Миколка, скоса позираючи на темний бір.

- Зранку саме клює. А коли ми, із дому, доберемося до озера, вже день буде. А в спеку риба не клює, - з авторитетом досвідченого риболова, сказав Мишко.

Біля самого лісу дорога, як зміїний язик, розділилася надвоє. Мишко з розгону повернув наліво, та Василько його окликнув.

- Ми їдемо не туди!

- Ти ж сам казав, на Піщане.

- Це для конспірації. Поїдемо на Пустомитське болото, до Чорного озера.

- Мене б туди нізащо не пустили.

- Отож-бо, про що я й кажу: не пустили б! А, зате які вугрі там ловляться, а щупаки. Дядько Дмитро показував, майже метр завдовжки. Він казав, що такі вугри тільки в морі ловляться й ще в нас на Чорному озері.

- Я туди й удень не часто ходжу, а на ніч і поготів, - зупинився Мишко.

- Що, вже повні штани? А як ми тобі розповімо, що бачили там у грозу, то ти, мабуть зразу повернеш додому, ще й усім розпатякаєш.

- То ви в грозу на Пустомитському були?

- А то як же, - гордо відповів Василько. – І бачили там таке, ти б, мабуть, зі страху напудив.

- Васильку, ти що, мене за боягуза маєш? Я, здається, поклявся… - Карась, ображено оперся на свого старенького велосипеда.

- Добре, вибач! - Поплескав по плечах друга, Василько. - Я знав, що ти не здрейфиш. Тоді слухай. Хлопці, навперебій стали розповідати Мишкові, свої пригоди на болоті. Той тільки скептично відмахувався.

- Та ну вас, казки якісь плещете.

Василько не витримав і дістав із кишені золоту монету із зображенням ящірки.

- Глянь, а таке ти бачив? А ще, Професор дав нам «Каменя», що світиться. Той світляк Миколці відмітину на долоню поставив. Ти вже бачив той напис. Правда, хтось поцупив у нас «камінець» зі сховки і поніс сюди на болото, ми бачили велетенські сліди. Ми повинні той камінь відшукати.

- А що ваш Професор, відшукав такий скарб і за одним камінцем жалкує?

Мишко із зацікавленням, став розглядати монету.

- Відай ще загубиш! – Василько забрав монету і заховав назад до кишені.

- Той «камінь» магічний, так казав Професор.

- А де ж ваш хвалений Професор, чого не допомагає шукати «каменя»?

- Він був поранений, в нього стріляли бандити. Ми навіть не знаємо, чи він живий?

- А тих бандитів, про яких розповідали, не боїтеся? Раптом вони теж сюди повернуться? – єхидно запитав Мишко, йому якось і досі мало вірилося в розповіді друзів.

- Тю, дурний, вони давно в місті. Ми там їх бачили. Та й після того, як їх затягло в трясовину, навряд сюди їм захочеться повертатися, - запевнив його Василько.

- А скарб, якщо вони не встигли його забрати?..

- В ночі вони все рівно сюди не сунуться, а на ранок ми вже будемо вдома. Та й хто краще за нас знає дороги, хай спробують впіймати.

- Добре, їдемо! До ночі треба ще поставити курінь. А щоб задарма часу не гаяти, порибалимо.

Хлопчаки повернули в сторону, де чіпляючись за верхівки дерев, сідало сонце й покрутили педалі, їдучи наввипередки.

В цей час, на незначній віддалі від групи велосипедистів, пригинаючись до руля свого «Орлятка», їхала, намагаючись не відстати від хлопців, кирпата дівчинка. Одіта в захисний плямистий костюм, голову її прикривав такий же плямистий капелюшок, з під якого виглядали тугі косички. Дівчинка вже добряче втомилася, але відставати від рибалок не збиралася. Ті, так були зайняті розмовою, що не помічали переслідувачки.

Майже в сутінках, ватага велосипедистів виїхали на ледь помітне, закинуте посеред болота шосе. На небі вже зійшла перша зоря, коли хлопці вибралися на острів посеред баговиння. Вирішили облаштувати табір на острові й тут заночувати. Болото виглядало похмурим і загадковим у присмерках.

Було враження, що саме з темної води Чорного озера, висунув своє бліде лице повний місяць. Навіть жаби вляглися спати - перестали крекотати й тільки настирливі пискливі комарі не давали спокою.

Хлопці заходилися майструвати куреня з гілок і очерету. І тут, у розпал будівельних робіт, до них долинув розпачливий крик. Друзі завмерли, спини їм обдало холодом жаху.

- Що б це могло бути ? – Зацокотів зубами Миколка. Усі завмерли й почали вслухатися в тишину.

- Хлопці!!! – пролунало з боку шосе. – Де ви хлопці?!

- Чи не Надійчин це голос?

- Перестань, звідки вона тут взялася?

- Це болотній дух, нас заманює в трясовину!

Перелякані товариші стояли й перешіптувалися.

- Васильку! Мишко! Миколко!– пролунало звідти із залишеного хлопцями болотного шляху.

- Зараз, я гляну! - Василько швидко видряпався на невелику похилу вільху.

- Так і є, ця зараза нас вислідила й лізе по наших слідах.

- Давай відлупимо й хай вертає додому, - Миколка був налаштований войовниче. - От вчепиться, як реп’ях, ніде від неї не сховаєшся.

- Ви, що хлопці, як вона вночі додому дорогу знайде. Заблукає чи в трясовину влізе. Тоді ми будемо винні.

Мишко взяв найбільшу палицю й, промацуючи нею у багні стежину, пішов назустріч Надійці. Та постійно збивалася з дороги й до колін провалювалася в багнюку, штовхаючи поперед себе велосипед. Ще б трохи й вона влізла б у твань, яку вже зміряв Миколка, того злощасного дня. Та Мишко вчасно підійшов і направив дівчинку на стежку. Він дав ляпанця сестрі, мало не збивши з неї капелюха.

- Чого ти за нами пішла? Я ж казав сиди вдома. Мама як дізнається, що ти з нами, влетить і мені й тобі. Треба було тут тебе залишити, щоб знала…

- А чого ви мене обдулили? Казали, що вланці підете, а самі чкулнули на великах.

- Ходи сюди, обсохнеш! - Трохи пом’якшив гнів Мишко.

Рибалки вже розпалили вогнище. Полум’я затріскотіло й знялося до верху, розганяючи пискливих комарів і мошок. Велосипеди сперли на вільху, а з рюкзаків зробили столик. Хлопці насуплено дивились на Надійку. А вона хитро мружилася й підставляла до вогню вогкі штани, з яких парувало.

- Дивись не спали, а то без штанів тебе комарі спечуть, - буркнув Миколка.

- Е – е – е! – Висунула язика дівчинка й гордо відвернулась від Миколки.

- Не зачіпай її, - втрутився Василько. - Тут ми повинні держатись купи, а не сваритися. Раз прийшла, хай сидить.

Відчувши підтримку, дівчинка стала впевнено облаштовуватися біля вогнища. Мишко, взяв вудлище, відійшов до відкритої води й закинув наживку в невелике озерце. Риба тут клювала не дуже, проте хлопець, скоро, впіймав декілька карасів.

- А що ви будете їсти? – запитала Надійка, підкладаючи галузки до вогнища. Василько вдарив себе по лобі.

- Як же я забув. Усе взяв, а про їжу забув. Миколка в тебе щось є.

- Ні, я якось не подумав.

- Я так і знав! – Василько гарячково порпався в торбині.

- Щоб ви лобили без мене? – Надійка дістала зі свого рюкзака невелику каструльку із прив’язаним до вушок дротом, вийняла пластикову пляшку з водою, підвісила, на рогачах, над вогнищем каструлю, налила з пляшки води й за кілька хвилин вже кипіла юшка. Надійка діловито чистила картоплю.

- Мишко, вкидай сюди свої карасі!

- Може, я їх ще й почищу!

- І то, правда. – Усі розсміялися.

Над острівком розносилися пахощі свіжої рибної юшки.

Здавалось, навіть жаби стали принюхуватися, так пахнуло довкола. Над болотом нависла тиша.

Хлопці посідали навколо саморобного казана й тільки ложки постукували по емальованих, залізних боках посудини. Димок мирно піднімався вгору. Їли мовчки.

Раптом Надійка поклала ложку й вилупилася кудись на болото. Поволі волосся в неї на голові, разом із косичками, стало підніматися. Вона відкрила набитий юшкою рот, щоб щось сказати, та тільки змогла мукнути й показати рукою в сторону, де сходив місяць. Хлопці, здивовано, повернули голови.

- Ч-ч-чорт, тікаймо! – запинаючись вигукнув Василько. Хлопці зірвалися з місця й кинулися щодуху в зарослі острівка.

По болоті, в світлі повного місяця, шльопаючи по воді здоровенними лапищами, йшла велетенська істота. Її очі, із сутінок, світилися зеленкуватими вогнями.

Розділ 16. Багаті постояльці

- Я хоч жінка самотня, але раду й не таким дам, тому руки не розпускайте! – Калина відштовхнула набридливого залицяльника й, взявши біля печі рогача, відійшла в куток.

- Не сердься, Калинонько, сядь із нами, випий! - Продовжував чіплятися кульгавий, але господиню вже не займав.

- Дякую, я вже повечеряла. А будете приставати, то забирайтеся, звідки прийшли!

- Адмірале, добра в неї горілка. - Зуб, булькав із бутля в стакани самограєм[9], не звертаючи уваги на Адміралові залицяння. Під оком в нього світив добрячий синець.

- Калино, ти повинна нам допомогти! – перейшов на дружній тон Адмірал.

- А з якої це радості, напилися, наїлися й вшивайтеся! Не хочу мати неприємності. Дільничний уже цікавився вами.

Бандити насторожилися.

- Отой, зелений лейтенантик? Та в нього, ще молоко на губах не висохло, а вже із себе слідчого корчить. Не зважай, Калинонько, ми з ним по-своєму поговоримо. А тебе я так люблю, що хочу зробити тобі подарунок. - Кульгавий дістав із кишені перстень і простягнув хазяйці.

У неї, зразу ж, загорілися очі, як у кицьки, що побачила жирну мишу.

Каблучка була із справжнього, щирого золота й аж горіла, при тьмяному світлі настільної лампи. Кинувши оцінювальний погляд на дарунок, Калина взяла й швидко сховала його у глибокому кармані фартуха.

- То ви їжте, пийте, голубчики! Я ще принесу. - Вона враз забігала, заметушилася перед нічними візитерами, припрошуючи й подаючи свіжі закуски й напої. – Може вам треба, то заночуйте. Я завжди таким гостям рада.

Адмірал поманив пальцем і прошепотів на вухо Калині:

- Мені потрібно, щоб ти дізналася про двох пастушків. Один із них рудий у ластовинні, а другий високий, білявий. Ці щенята вкрали в мене одну дорогу річ.

- Ой, та рудоволосих хлопців у селі багато: Пріщин і Одарчин, ще й у Палажки золотистий, хіба ж їх усіх запам’ятаєш. Хто ж вам потрібен?

- Ти повинна нам всіх показати! А дільничний, має забути сюди дорогу!

- Ой, та я ж сама не хочу з ним зустрічатися. Казав, що засадить до буцегарні, коли не перестану торгувати самогоном, а ви ж розумієте, як самотній жінці без цього прожити в наш час? - Калина змовницьки підморгнула старшому. – Кругом лізе цей дільничний, заважає жити.

- Та ми враз, відкрутимо йому голову! – вимовив Зуб, наливаючи собі чергову стограмівку.

- Та не треба вже так, просто налякайте, або попросіть щоб відчепився. - Калина вже не була рада такому повороту розмови.

- Мовчи, бовдуре! Таке, менти нам не простять. Треба дати йому пару цих золотих цяцьок. Я ще не бачив лягавого, щоб відмовився від оцього. Ги-ги-ги! – Вишкірившись Адмірал, дістаючи із карману жменю золотих монет. Він розсипав їх на столі. – Що скажеш, Калино? – звернувся до враженої газдині. У тої аж подих перехопило від такої кількості золота. Адмірал криво посміхнувся, задоволений справленим на Калину враженням і налив подільнику. - Пий, Зубе, бо взавтра нам треба йти на болото!

- Я не піду! - замахав руками Зуб. Шрам на лиці, після випитої горілки, в молодика почервонів, від чого вигляд його став ще страшнішим.

Адмірал навіть позадкував, коли розгніваний Зуб підвівся із-за столу.

- Не піду на болото й крапка! Там чортяка живе.

- Що ви таке проти ночі плетете? – Перехрестилася до образу Калина. - Ну й чоловіки пішли, ще й пляшки не допили, а вже чорти ввижаються.

- Я, для твого чорта, ось що приготував.

Кульгавий дістав із кишені чорного блискучого, з посіченою коричневою ручкою, пістолета. Жест був розрахований, щоб ще більше вразити господарку.

- Йо-й! - Калина була настільки налякана, що позадкувала до іншої кімнати й закрила за собою двері. Зуб тільки скептично глипнув із-під п’яних брів. -

- Ну й що? Ти й тобі палив, його ж кулі не беруть.

- Тю, бовдуре. У мене тоді набої закінчилися. Та й ти так по ямах гнав, що я не міг вцілити. Але на цей раз у мене є й срібні кулі - в Ахмеда дістав. – Кульгавий дістав із кишені пачку блискучих набоїв.

- Тепер шкуру цього чорта додамо до скарбу. Ох, Зубчику, розбагатіємо! - Поплескав по плечу п’яного товариша, Адмірал.

- Не піду і крапка! - Зуб навідріз відмовлявся йти з Адміралом.

- Підеш, інакше я й твою шкуру здам. А все інше скормлю тій мохнатій потворі. Чи гуманоїдам, хай розбирають по частинках. Ги-ги-ги! -

Він виставив на загальний огляд всі свої вставні зуби, а потім раптово змінився в лиці й стукнув рукою по столу. Кулі підскочили вгору, а кілька скотилося на підлогу.

- Хватить лірики. Підеш і баста!

- Про що це ви, так сперечаєтесь? – Калина повернулася несучи нову пляшку. Їй прийшла блискуча ідея, поритися в кишенях цих щедрих клієнтів, тому горілки вона не шкодувала.

- Не твоє діло! - гаркнув п’яний і розгніваний Зуб.

- Більше поваги до дами! - Ляснув його по голові Адмірал.

- Пийте, закусуйте! А де це ваш Професор? Усе шукає скарби, а може вже знайшов?

- Найшов, та не дуже хотів ділитися. А тепер жабам лекції читає. Ги-ги-ги! – кульгавий перехилив повну склянку, тепер він уже був у доброму гуморі й пив чарку за чаркою.

- Я казав тобі, беремо золот-т-то й втікаємо-о-о. И-к-к! А тобі цей «мокряк» потрібе-е-ен, та ще залізяка лет-т-тюча? И-к-к! – Зуба вже добряче розвезло, слова в нього запліталися десь поміж зубами – він гикав.

- Цить, дурню! Прикуси язика! Шеф сказав, що його нічого не цікавить, тільки «Камінь царя». Золото нам і на пенсії згодиться, а за камінця заплатять шалені гроші. Зрозумів Зубе?

Та Зуб уже хропів, вткнувшись лицем у недоїдки. За хвилю засопів й Адмірал, відкинувшись на кріслі. Калина ще трохи покрутилася для годиться на кухні. Потім підійшла й стала перевіряти кишені постояльців. Зі штанів старшого бандита, Калина витягла тугу пачку сто гривневих купюр, декілька зім’ятих доларів і жменю золотих монет із зображенням ящірки в короні. Калина переділила гроші, зібрала розсипані по столі монети, потім подумала й взяла тільки одну, решта поклала назад. У Зуба було повно дрібних гривень. Хазяйка не погребувала й дрібними.

- Нічого, хай поділяться, все одно ліку грошам не ймуть.

Піднявши з підлоги кулю, Калина шкрябнула мізинцем – свинець був покритий звичайною сріблянкою.

- Яке ж то срібло? Шахрай, шахрая дурить.

Вона хотіла викинути набої через вікно, проте поклала їх до кишені. Спочатку Калина зібралася піти й розповісти про своїх гостей дільничному, та згадавши, як нечемно він розмовляв із нею напередодні – передумала. Вона вирішила, а й справді, як бандити відкупляться, тоді їй не з медом буде. А, може, ще щось від цих дурнів перепаде. Грошей у них не злічити, не інакше відкопали скарб.

Розділ 17. Провінційний Мегре

Максим тільки-но повернувся з району. Він зайшов до кімнати, скинув запилені чоботи й втомлено впав на ліжко. Хотів задрімати, та з голови не йшли останні події.

Капітан, на цей раз, із зацікавленням вислухав його рапорт. Кістка виявилася вкраденою із Мізинського музею й мала велику історичну цінність.

У місті бачили чоловіка, по опису схожого на подільника Адмірала, який озброєний гнався за двома хлопчиками.

- Ці бритоголові вже зовсім розперезалися: лякають людей, серед білого дня, зі зброєю по місту бігають. – Капітан знервовано ходив по кімнаті.

- Хлопців, хтось запам’ятав?

- Років по тринадцять, білявий і веснянкуватий.

- Отакої!

- Ти що їх знаєш?

- Можливо, то мої пастушки? Треба в селі розпитати, чи не їздили в місто? Вони щось знають про той скарб.

- Ну розпитай! Але, думаю, тут все зрозуміло: ці «чорні археологи», таки знайшли поховання й все витягли звідти. – Капітан зупинився біля вікна й роздивлявся, зроблені Максимом знімки. – Цікава мумія, проте мало схожа на людську.

- А де бачили бандита? – думав про своє Максим.

- Біля лавки Ахмеда. Він торгує мисливською зброєю, а ще скуповує ікони, старовину й золото.

- Значить прошмигнули. Невже через болото, я загубив їх сліди на баговинні? Обвели мене навколо пальця. Може зробити обшук у того Ахмеда? Якщо він скупник, то, певне, половина скарбів із розкопаної могили осіли в нього.

- Потрібні прямі докази. В Ахмеда лапа в області, а без доказів, прокурор санкції не дасть. – Капітан знову пройшовся по кімнаті. - Ну, що ж, дякую тобі, Максиме, за знайдений мамутовий бивень. Сьогодні ж відправимо його до Мізина. Підштовхнув ти наших слідчих на правильний шлях, тепер ми встановимо нагляд за Ахмедом і, можливо, вийдемо і на Адмірала. Тоді й візьмемо їх тепленьких. Думаю, всі цінності вони ще не встигли вивезти. А до твого саркофага приїдуть археологи з Києва. Я запит уже послав. Але ти їдь додому і там приглядай, щоб місцеві дядьки на цеглу не розтягли. – Він потиснув йому руку.

- Ні, місцеві, як раз, і поважають святині, або ж бояться зачіпати могили, тут аби заїжджі не поцупили.

Коли Максим вже збирався додому, то вирішив завернути до місцевого архіву. Йому вкрай було необхідно знайти, хоча б якусь зачіпку, про те дивне поховання. Хоч капітан і думає, що тут все ясно й залишилося тільки вислідити й спіймати бандитів, проте для Максима ще залишилася купа питань. Його непокоїло, чого «копачі » так швидко знайшли могилу. Чи не в архівах вони розшукали план? Чи не було в них помічників? Не може бути, що в грабіжників таке фантастичне везіння?

Коли молода співробітниця винесла йому купу запилених папок, Максим пожалів, що попросив старовинні документи. За величезною стопкою паперів, дівчини, майже, не було видно. Вона стояла посеред залу, шукаючи очима, хто ж замовив таку кількість документів? Їх погляди зустрілися. Дівчина ледь тримала важку ношу, яка погойдувалася перед її носом. Ще мить, і пачка документів розсипалась би по підлозі. Максим із блискавичною швидкістю кинувся до бібліотекарки й вихопив папери.

- Я допоможу Вам!

- Дякую! Я поспішала, тому набрала трохи забагато.

- Трохи забагато? Та тут на цілий самоскид.

Дівчина розсміялася:

- Це не все, там ще тричі, по стільки.

- Так, пил століть! І серед цієї груди минувшини - така чудова дівчина. – Максим сам не чекав від себе такої рішучості. Раніше в школі, чи інституті він, бачачи гарну дівчину, ніяковів і вів себе якось по-дурному. Одного разу, у їдальні, сидячи за одним столиком з одногрупницею, що йому дуже подобалася, Максим від хвилювання облився компотом, після чого вони перестали зустрічатися. Потім були подібні випадки; як тільки йому подобалася дівчина, він конфузився, плутався в словах, червонів і все - їхні побачення закінчувалися навіть не розпочавшись. Але, зараз із цією незнайомкою він почувався, на диво, впевнено.

Дівчина трохи зашарілася від його слів.

- Я тут поки на практиці, але мені подобається ця робота, тут історія нашого краю. За цими сухими звітами, купівельними грамотами, заховані долі людей, що жили тут набагато раніше за нас. Читаючи це, можна цілі романи писати. Та я вперше зустрічаю поліцейського, який цікавиться історією.

- Я, то люблю історію, але зараз мені потрібно по службі.

- А! Я ж подумала, що ви виняток.

- Просто часу дуже обмаль на серйозне знайомство з історією, – намагався врятувати становище, старший лейтенант. - До речі, мене Максимом звати.

- Дуже приємно – Оля, – подала руку дівчина.

- Ви допоможете мені трохи тут розібратися. Знаєте, якось це дуже вражає. – Максим показав на кучу папок. – Здається, я за місяць тут нічого не знайду.

- А, що ви шукаєте?

- Мене цікавить усе про урочище Снєжкове й Пустомитське болото.

- Це дуже легко. Тут у мене все відкладено. Кілька днів тому вже цікавилися цими документами. Ось вони, навіть пилом не припали.

Максим, здивовано, звів брови.

- Олю, чи не опишете людину, що брала документи?

- Звичайно. Високий такий, інтелігентний із бородою. Назвався - професором археології, з Києва. У нас і запис є, у журналі відвідувачів. Я зараз вам принесу. – Вона пішла за журналом.

Максим гарячково став листати папки зі старовинними документами. Він так зачитався, що навіть не помітив, коли вернулась Оля.

- Ось - Мирослав Павлович Лемах.

Онищенко швидко переписав прізвище, а потім повернувся до документів.

- Гляньте, здається, тут листків не вистачає й схеми вирвані, – дільничний підвів на дівчину очі.

- Як це, я ж перевіряла? – почервоніла Оля. Вона пригадала, як поклала папки, не переглянувши, куплена галантними манерами професора, його зовнішністю й шоколадкою.

- А з вигляду, такий порядний. Що ж робити, Максиме? Цим документам ціни немає? Мене посадять?

- Олю, не переживайте. Я знайду цього злодія й поверну документи. Але зараз, ви повинні мені дещо перекласти; я слабкий у старослов’янській.

- В мене ж немає вибору, - стримано посміхнулася Оля.

Урочище Снєжкове згадувалось в документах декілька разів. Тут, за козацтва, був замок. Але Максима зацікавила найдавніша згадка.

- Глянь на оце! – вони непомітно для себе перейшли на «ти».Оля дістала пожовтілі листки на яких не було пилу, ними хтось тільки-но користувався. Документ був дуже старовинний, здавалося, розсиплеться від подиху, та все ж цупкий пергамент міцно тримався купи. Напис у деяких місцях був вицвілий від часу й не зберігся.

- Певно, саме ним цікавився цей Лемах, бо документом недавно користувалися, – констатував Максим, розгорнувши пергамент.

Оля взялася перекладати старослов’янський текст: -

Далі текст був затертий і неможливо було розібрати, зрозумілі були тільки уривки слів.

- «Кряки», люд болотний, лабіринт - казки якісь, - скептично мовив, дочитавши переклад Максим.

- Чекай, тут, є продовження!

Оля знайшла, ще досить цілий аркуш.

- Неможливо розібрати. Далі пляма і розмитий текст. – бідкалася Оля. – А тут ще й відірване закінчення. - Якась нісенітниця, «саламандра» - це ж фірма взуттєва?

- Так, прийдеться тебе просвітити. Крім фірми, яку ти прекрасно знаєш, існували ще й легендарні саламандри – розумний, доісторичний підземний народ, чимось схожі на пухнастих ящерів.

- Звідки такі знання? І чи варто довіряти цій легенді?

- Кожна легенда містить долю правди. Про Гомера, скептики говорили, як про казкаря, поки не відшукали Трою.

- От коли я, відшукаю докази цих «кряків» і саламандр - тоді повірю. Хоча стривай! Що там сказано про поховання? Здається, його вже розкопали «чорні копачі ». А той скелет, справді, нагадував мені кістяк ящера, у нього був хвіст.

- Тут ще якийсь обірваний шматок, на ньому зберігся напис.

Дівчина, взяла клапоть пергаменту, підсіла до Максима й заглибилась в текст. Вони випадково доторкнулися руками. Ніби електричний розряд пройшов крізь Максима. Йому захотілося обняти цю милу розумну дівчину. Молодий дільничний відчув, що нікого в цілім світі, дорожчого за цю тендітну панну в нього немає.

Максим закохався. Такого він ще не відчував ніколи, і ні з ким. Молодий чоловік полюбив її з першого погляду, він відчував, що не вагаючись віддасть навіть життя за цю дівчину. І хай там що, він поверне втрачені документи й спіймає злочинців.

- «...монастирі святого Стефана... карта поховання на бивні Сива... загибель світу... камінь «Царя саламандр »… «Одкровення»…. – це все, що можна розібрати. – Вона відірвалася від читання і ніжно глянула на Максима, серце її шалено калатало. -

- Я знайду злочинця, що викрав стародавні тексти, якщо навіть мені прийдеться спускатись в те підземне царство саламандр. - Максим ніжно взяв за руки Олю. Дівчина підняла на Максима великі блакитні очі, повні вдячності.

- А зараз потрібно, щоб ніхто не помітив зникнення документа, а то тобі влетить від начальства. Це буде наша маленька таємниця й таємниця слідства. – Дільничний весело підморгнув Олі, складаючи папери в папки.

- А ти справжній рицар. Невже ще такі бувають?

Максим від похвали зашарівся.

- Це підлабузництво із твого боку. Підкуп посадової особи. - Він посміхнувся. Стиснув її руку й підніс до губ.

- Ольго, ти вже звільнилася? Потрібно розібрати документи із шостої полиці. Завтра начальство з області приїздить. - У читальний зал зайшла висока, худорлява - завідувач архівом. Вона кинула гострим колючим поглядом на дільничного, Максим сполохано відпустив Олину руку.

- Зараз іду, Казимиро Аделаїдівно!

Оля піднялася, зробила непомітну гримасу, в сторону начальниці, а потім посміхнулася Максиму.

- Ось тобі мій телефон, може ще щось цікаве знайдеш у цих паперах. Або просто так зателефонуй! – успів прошепотіти Максим, пхнувши в руку дівчині шматок паперу.

- До зустрічі, мій Мегре! - Вона блимнула з-під довгих вій і вийшла слідом за Казимирою Аделаїдівною.

Максим сидів у дільниці й дивився в документ переписаний Олею. Та думки весь час поверталися до тієї зустрічі в читальному залі, не даючи дільничному зосередитися. Серце закохано стукотіло, та він відганяв думки про дівчину.

- Треба зібратися й розставити все по полицях, у цьому розслідуванні. - Максим стріпнув головою й став ходити по кімнаті.

- Що ми маємо? Бандити розкопали поховання з дивним скелетом і пограбували його, та вивезти, чи продати награбоване, щось, чи хтось їм завадив, інакше бандитів уже б і слід простиг. Учора їх бачили в місті, в лавці Ахмеда, скупника краденого. Професор краде архівні документи, що, певно, містили план поховання й ще якусь таємницю. Судячи з архівного запису, це було за три дні до пограбування могили. Хто найбільше спілкувався з «чорними археологами »? У селі тільки Калина. Значить треба зробити до неї ще один візит. А закривавлена сорочка? А скелет ящера? Тепер цей незрозумілий текст із легендою про болотних людей. «Цар саламандр »; діамант якому нема ціни. Вінегрет якийсь…

Дільничний ходив по кімнаті з кутка, в куток.

- Необхідно допитати Калину, розпитати про її постояльців, зайти в монастир про який згадувалося в рукопису. Стоп! Хлопці, Миколка з Васильком, ці нерозлучні друзі, не просто тоді заблукали, в місті бачили схожих хлопчаків. Щось вони знають, підказує мені чуття.

Розділ 18. Покинута криївка

Василько ледве наздогнав дівчинку, яка заплуталася й впала в зарості терну. Надійка так була нажахана, що стала дертися під колючий кущ, зачувши кроки.

- Надійко, це я, чого ти? Не бійся!

Хлопець підійшов до дівчинки. Очі в неї були квадратні, здавалося, Надійка не чула й не бачила хлопця. Намагаючись звільнитись від колючого куща, що тримав її за штани, вона гребла руками перепріле листя.

- Надійко, угамуйся! Там уже нікого немає.

Дівчинка вкрадки озирнулася й побачивши, що страшного звіра позаду немає, піднялася, притулилася до Василька й заплакала.

- Сплавді, немає того стлашного чолта?

- Нікого нема, поглянь!

- А він за нами не гнатиметься?

- Звичайно ж ні. Певне, наша юшка йому запахнула, от і прийшов поїсти.

- Сплавді, він же їсти схотів. – Надійку трохи заспокоїли Василькові слова. - А, що то за нола? - Вилазячи із-під куща, Надійка відгорнула трохи листу й відкрила отвір лазу. Хід був не дуже широким, та коли Василько відсунув у сторону старе галуззя, отвір збільшився настільки, що туди могла пролізти доросла людина.

- Ой! - скрикнула перелякана Надійка.

Повз них, мало не перечепившись за Василька, пронісся захеканий Мишко.

- Мишко, ти куди? – погукав його Василько. Той зупинився і повернув назад.

- А де Миколка?

- Позаду біжить. Я мало не заблукав. Х-х-х!!!… Добре що місяць світить, а то б не бачив куди ви поперли. Уф-ф-ф!!! – відсапувався Мишко.

Миколка тяжко протріщав кущами, зовсім недалеко від них.

- Мишко де ти?

- Сюди, швидше! – покликав його Василько.

- А Надійку ти знайшов?

- Знайшов. Вона, хоч і менша за тебе, та краще бігає.

- Як ти думаєш, що то було на болоті?

- Не знаю, вперше бачив такого звіра. Може то той з гусячими лапками?

- Ми, хоч далеко втекли від того чудовиська? Які жахливі зелені очі. А, може, воно нас висліджує?

- Ой! – зойкнула Надійка. – Якщо воно нас половить і з’їсть?

- Мовчи, ти, плакса! Тебе то, ніхто сюди не запрошував! Та й воно їсти тебе не буде, бо ти скисла від сліз, - сердито цикнув на дівчинку Василько. – Я тут якусь нору знайшов. У кого є чим посвітити?

- На ось! – Дістав із кишені пачку сірників Мишко. Василько просунув голову в лаз і чиркнув, освітивши просторе приміщення. Він довго оглядав підземну споруду, поки сірник не припік пальці й упав у середину.

- Фу-фу! – став дмухати на пальця Василько й махати рукою.

- Ну, що там?

- Схоже на якийсь бліндаж, чи криївку. Давайте, заховаємося й пересидимо до ранку.

- Я туди не полізу, - зразу ж, заперечив Миколка. – Може там вовки живуть, чи гадюки.

- Я теж, не полізу, - підтримала його Надійка.

- Як знаєте. Той з очима, що світяться, думаю, вночі краще бачить за вас, а я з ним зустрічатися знову не хочу.

На болоті, десь недалеко, басовито крякнуло. Над самими головами дітей пронісся сполоханий виводок качок.

- Я боюся, - прошепотіла Надійка.

- Лізьте до мене! - Висунув із нори голову Василько. – Тут ціла кімната.

Друзі швиденько повскакували в сховок. Василько вже хазяйнував, як справжній господар. Він знайшов поржавілого каганця, на дні якого збереглося трохи гасу. Тьмяне світло освітило порослі мохом колоди. Стеля була із кругляків, але ще не зовсім потрухлих, та стіни в деяких місцях осунулися. В середині сховку смерділо затхлістю, цвіллю й мокротою.

- Ого, яка простора барлога. Цікаво хто її збудував? – Крутив головою навсібіч Мишко.

- Схоже на військовий бліндаж, – авторитетно вимовив Миколка.

- Скоріше на схрон. Тато мені розповідав, що в лісі, біля «Рябого паля» їх було кілька, там українські партизани ховались. А потім «ястребки»[10] їх усіх підірвали. – Василько ходив по схрону і нишпорив по закутках.

- Не партизани, а «бульбівці»![11]– виправив його Миколка, який чув від діда це слово.

- Ну й що, що «бульбівці»?- вони ж за Україну воювали. Тато розповідав, що потім, після війни, на болотах ще довго були повстанці. Ніяк їх не могли вистежити. Аж поки вони, раптово, самі зникли. Казали, що за кордон у Польщу подалися, а може де в трясовині пропали. - Хлопець пройшов у самий куток і щось там підняв.

- Гляньте! – Василько підняв шапку схожу на Миколчину бейсболку. Вона ледь трималась купи, але зверху на ній був прикріплений, уже позеленілий від часу, мідний тризуб.

- Ми схожу бачили у краєзнавчому музеї, коли їздили із класом на екскурсію, правда Васильку. А ось і шкіряний ремінь, пряжка на нього теж із тризубом.

- Я знайшов зошит. Тут якісь записи. – До них підійшов Мишко.

- Ага, мабуть, щоденник. Але при цьому світлі хіба щось розбереш. – Василько стукав себе по кишенях, намагаючись найти ще сірника.

- У мене ж - ліхтарик! - Ударив себе по лобі Миколка. – Як же я забув?

Вони схилилися, всі четверо, над пожовтілим від вологи й часу зошитом. Сторінки були такі крихкі, що відпадали клапті. А написане насилу читалося.

Далі було нерозбірливо, листки склеїлись, затекла вода.

- Ось на останній сторінці ще можна прочитати. – Обережно розгорнув злиплі сторінки Василько.

- Знову нерозбірливо, - Василько нахилив ліхтарика майже над самим аркушем.

- Далі слово не дописане.

- Вони, теж його бачили, - прошепотіла, переляканим голосом Надійка.

- Не бійся! Воно ж тільки по ночах ходить, а вдень ніхто його не бачив. Ми зараз закриємо лаз і до ранку пересидимо. – Василько знову взявся заспокоювати дівчинку, хоча на цей раз говорив невпевнено.

- Зараз усе зробимо. Криївка міцна. Бач, троє бійців тут проти цілого війська тримали оборону. Підіпремо вхід і ніякий звір, тут нас не дістане. А вранці заберемось з цього місця.

Мишко кинувся допомагати Васильку, а Миколка, в цей час, із кишеньковим ліхтариком, далі досліджував тимчасове помешкання. По кутках валялись позеленілі патрони й стріляні гільзи. Лежало декілька клунків із потрухлою одежею й поржавілими консервами. У кутку біля самих вентиляційних отворів Миколку зацікавив невеликий пакунок. Він відрізнявся від іншого мотлоху тим, що не був, як усе інше, порослий мохом. Це була невелика торбина напхана сухим листом. Коли Миколка зазирнув у середину, там лежало щось кругле замотане в чисту й здавалось таку знайому ганчірку.

- Хлопці, я щось тут знайшов.

- Ну й добре поклади на стіл і йди нам допоможеш, підперти ось ці дошки! -

Хлопці саме закладали дірку в стелі. Миколка поклав знахідку на стіл і схопився за стару дошку. Друзі знайшли ще декілька досить міцних жердин і підперли щит, що закривав вхід.

Надійка, з цікавості, підійшла до столу й розгорнула Миколчину знахідку.

- Ой, воно печеться! – Вона випустила з рук згорток. З торбини викотився на стіл діамант, заливаючи кімнату ніжним голубим сяйвом.

- Миколко, це ж наш камінець! – вигукнув Василько, а ми думали він пропав назавжди.

- Справді, він знайшовся!

- Покажіть-но мені, - Мишко вхопив у рути світляка. І зразу ж випустив його на підлогу. – Ну й гарячий.

- Та ні, - сказав Миколка. – Я його в кишені носив.

Він підняв діамант із землі. У камінці, зразу ж, засвітилися дивні знаки.

- Дивіться хлопці, той же напис, що й на руці в Миколки. Покажи руку!

- Дивина! На руці напис зник.

- Дай я спробую, - Василько простягнув руку до каменя й теж відсмикнув. – Хіба тобі, Миколко, не пече, чи ти такий терплячий?

- Зовсім… Камінець навіть прохолодний. – Він взяв самоцвіт на долоню.

Хлопці із заздрістю подивились на володаря чарівного діаманта.

- Дивина, чого він тільки тебе слухає?

Василько потер рукою під носом. Він завжди привик бути в компанії першим і тут йому стало заздрісно, що Миколка став головним.

- Миколка, поклав коштовний камінець на стіл. Напис всередині каменя потух, а на руці хлопця знову з’явились літери.

- Дивись, він дійсно, тільки тебе слухає. – Хлопці переглянулися.

- Мабуть, наш Миколка особливий, - обізвалась принишкла до цього часу Надійка. Фокус із камінцем їй дуже сподобався.

- Він просто перший взяв камінця, тому він його й слухає. Нічого тут дивного. –

Василько вдав, що це вже його мало цікавить, і пішов поправляти жердини, які підпирали люк біля входу.

- Хлопці, а як же він сюди потрапив? Його ж у нас вкрали. – схаменувся Миколка.

- Дійсно, ті здоровенні сліди... – Василько вже почав здогадуватися, звідки тут узявся діамант. Холодок пробіг у нього поза спиною.

- Може давайте вибиратися звідси, поки не пізно, - несміло промовив Миколка.

- Сиди! Там уночі на горі, як не в трясовину попадеш, так з отим окатим зустрінешся.

- Треба щось придумати, тут повинен бути ще вихід. Пам’ятаєш, Миколко, Професор нам про підземний хід під болотом говорив і в щоденнику написано щось про підземелля. Мишко, присвіти мені тут! Візьми-но каганець.

Коли Мишко підніс світильник до стіни, полум’я колихнулася й димок потягло в бік.

- Я читав, що так пірати знаходили вихід із підземелля. Якщо є протяг значить повинен бути й другий вихід.

- Навіть якщо тут і є підземний хід, то як виламати ці колоди?

Миколка із силою гепну по стіні. Колоди, хоча й старі, та були дуже міцними.

- Дивись тут, якась літера й виступ кам’яний. Хлопці розчистили плиту. На ній вирізнявся порослий мохом знак схожий на перевернутого місяця із трьома зірками посередині.

- Такий же як і у Миколки на долоні. – Хлопець взяв камінець у руку й приставив до плити.

- Мені здається, тут не треба нічого ламати. Бачиш, літери теж засвітилися. Цей камінець, мабуть, і є ключем від потаємного ходу. Може й українські повстанці скористались цим ходом, щоб утекти від переслідувачів? Але ж у них не було камінця.

- Вірно, як же його відчинити?

- Здався вам той підземний хід. Сидіть тихо, може ніхто нас тут до ранку не знайде?

- Ні, Мишко, той хто поклав сюди чудо камінця, знає про цю сховку й обов’язково вернеться. Краще допоможіть зрушити стіну.

Діти напружилися, але тяжка плита не зрушилася ні на сантиметр.

- Мабуть, від сталості залжавіла, – сказала, витираючи спітніле чоло Надійка. Хоч вона й любила всілякі пригоди, але зараз їй було не по собі. Дівчинці здавалося, що вони потрапили в мишоловку, біля якої сидить здоровенний кіт і чатує на свою здобич. Зверху, на дворі, справді, щось зашаруділо й затріщало.

- Ой! Хлопці, я боюсь! – Надійка притиснулась до Мишка.

- Я все зрозумів. Бачиш, Миколко, один ріг місяця довший, зроблений у вигляді стрілки і направлений у верх. Дивіться туди, там повинний бути якийсь механізм, чи важіль.

Миколка взявся вивчати стіну в напрямку стрілки.

- Знайшов! Є залізний важіль і отвір. Як раз можна вставити туди палицю. Вийшло, тобто вона туди влізла, а тепер тягнімо разом! – Хлопці запхнули палицю, що лежала на долівці й налягли. Глухо. Тяжка залізяка не рухалася. Нагорі ще сильніше затріщало. Одна з жердин-підпірок рухнула на землю.

- Надійко, допомагай! – з відчаєм крикнув Миколка.

Біля люку грюкнуло так, що задвигтіли стіни. Після другого удару дерев’яний люк упав і в лаз просунулась волохата зелена рука. Надійка скочила з місця й із силою налягла на важіль. Він заскрипів і подався. Нагорі звір відкидав залишки дощок, що закривали лаз. Друзі з останніх сил натиснули на залізяку. Стіна поволі рушила з місця і, знімаючи павутиння й мох із колод, від’їхала в сторону. Миколка з ліхтариком в руці, першим ускочив у відкритий хід, а за ним й усі інші. Василько забіг останнім. Він повернувся і відпустив руків’я. Стіна зі скрипом пішла на попереднє місце. Хлопці вже з того боку муру, що закривав підземний хід, дивилися, як у лаз просунулась здоровенна обросла зеленою шерстю голова і страшний погляд льодяних очей загіпнотизував друзів. Вони не могли відірвати ніг від підлоги. Та ось стіна закрилася, відгородивши дітей від страховиська. Тепер друзі побігли вузьким коридором у безвість. А позаду них гуло відлуння, від страшних ударів об стіну.

Розділ 19. Постріли в крайній хаті

Максим вирішив, найперше, поговорити з пастушками, він накинув кітель, застібнув гудзики й пішов до дверей, находу пристібаючи шкіряного ременя, на якому висіла кобура. Біля дверей, дільничного мало не збив з ніг, переляканий дід Свирид.

- Максиме! Максиме! Максиме Петровичу! Я сьогодні на болоті оброслого зеленого чоловіка бачив.

- Так, діду, Ви вже до чортиків допилися! Казав я вам, білу гарячку матимете.

- Ні, Максиме, не пив, майже, зовсім.

- Тоді ви не по адресу звернулися, із цим до священика, отця Данила! – Поправив кітель лейтенант.

- Я, їй-бо, чортяку бачив! - Дід розмашисто перехрестився.

- І після цього кажете, що не пили?

- Та, Максиме, ти ж мене знаєш. Ну, хіба що, чвертку на двох із Пилипом, а тоді поїхав косити вдосвіта до болота.

- А, хіба ваш сінокіс біля болота?

- Ну, дільничний, усе ти знаєш. Тобі хоч не попадай на «допрос». Так, каюсь, хотів вики накосити худобинці. Не дивися на мене так, усе одно ж виляже. В «прошлий» рік так і зогнила в покосах, а мужику не дали... Хазяї. Їдрі їх!.. Так, от. Тільки покіс пройшов, коли моя конячка спугалася - як заірже! Я подумав, грішним ділом, - вовк. Підняв косу й до воза. Аж дивлюсь, у тумані з болота суне: таке здоровенне, обросле шерстю й очі зеленим світяться. Я й обмер, ускочив на воза й ходу.

Максим посміхнувся:

- А роги й хвоста помітили?

- То, то й воно! Отак як тебе бачив, а рогів і хвоста не помітив.

- Ох, діду, діду, пораджу я Вам, не приймайте спозаранку, а то не тільки чортів побачите…

- Та я ж не той… Нікому й не казав - засміють. А ти, як єсть власть, розібрався б.

- Розберусь, розберусь. У Калини заправлялися?

- Я у війну «розведчиком» був, а в нас «нікогда» не видавали «точок». А про того на болоті, повір мені, я кажу правду.

- Добре, перевіримо! «Баскервілів» болотних тут розвели! Ох, доберусь я до Калини! – Максим змінив свій план і повернув у сторону Калининої хати.

Він заперезав ременя, закинув через плече планшетку й твердим кроком попрямував у кінець села. Біля автобусної зупинки помітив дядька Пилипа, той стояв навкарачки й намагався підвестися. Він був босий, а всі спроби стати на ноги завершувалися задкуванням. Помітивши Максима, дядько зміряв його поглядом старовинного козака. Схожого, бравого вояку, дільничний, здається, бачив на вишивці, що висіла на стіні у баби Параски. Лице в дядька розплилося посмішкою. Пилип хотів привітатися, та тільки плюхнувся лицем у куряву.

- Ну, Калина, тільки на пенсіях цих невдах, статки складаєш! Закрию я цю підпільну гуральню!

Дільничний рішуче постукав у двері.

- Калино Василівно, відчиняйте, поліція!

- Ах це, ви, Максим Петровичу! Так зараннє. Що привело вас до мене? – Калина перелякано вискочила з ганку, витираючи на ходу руки об фартух.

- Знову продали самогон Пилипу? Я попереджав, що за торгівлею самогоном посаджу вас у тюрму?

- Закону такого немає! Не маєш права! – просичала в очі дільничному Калина.

- А ось, я зараз складу протокол. Тоді й побачимо… Відчиніть двері, я з обшуком!

- Із санкцією прокурора?

- Прокурор мій на зупинці валяється. Впустите, чи самому війти.

- Не пущу! – перегородила дорогу Калина. – Люди! Одиноку жінку зобижають!

- А ось і поняті. – Дільничний показав рукою на сусідів, які повистромляли голови із-за тину, на крик Калини.

- Не заходьте, прошу Вас, - шепнула Калина на вухо поліцейському. – Там, вони!

Максим усе зрозумів, він блискавично вихватив пістолет і стрибнув у дім.

- Усім на землю! Поліція!

Гримнув постріл, потім другий. На задньому дворі вилетіла шиба й із дзенькотом розбилася об бруківку. Стукіт, зойки, шум, гам. А за мить, усе вщухло. Тільки собаки гавкали десь на городах.

- Йой, йой! Що ж зо мною буде? – схватилася за голову, голосячи Калина. Люди з острахом почали заглядати в хату.

На підлозі, серед кімнати, лежав закривавлений Максим із пістолетом у руці. Кругом валялися осколки від розбитих пляшок і перекинуті меблі.

- Вбили, вбили!!! – знову, заголосила Калина.

- Ой, догралася ти, дівчино, а все - той твій бізнес, – обізвався хтось із сусідів.

- Так, добрий був хлопець, шкода такий молодий.

- А, що ж то за бандити?

- Дідько їх знає.

- Поприманювала Калина всяких - тепер сама не рада.

Селяни обступили дільничного. Хтось доторкнувся до поліцейського. Він застогнав.

- Живий наш дільничний, тільки непритомний!

- Дайте води!

Односельці допомогли Максиму підвестися. Із рани на голові виступала кров.

Калина кинулася з мокрим полотенцем витирати рану. Дільничний звівся, похитуючись ніби від вітру, тримаючись рукою за голову.

- Казав же капітану, щоб видав мені бойові набої. А так упустив...

- Ох, Божечку, а чим же вони вас так?

- Пляшкою порожньою вдарив. Не помітив я другого. Того здоровила зі шрамом поклав на землю, а інший із заду підкрався…

Калина забинтувала поранену голову, намочивши марлю в горілці.

- А, вас, Калино Василівно, прошу пройти у відділок для дізнання, - Максим відвів руки жінки й сам закріпив пов’язку на голові.

- Ух ти, як гуде. - Трохи заточився поліціянт. – Хто бачив утікачів прохання пройти зі мною й описати.

Охочих виявилось мало. Залишилося тільки дві бабці, та й ті торохтіли щось без діла. Максим розумів, що зараз вирушати навздогін бандитам справа безглузда, в нього паморочилася голова, тому він вирішив допитати Калину.

- Калино Василівно, розкажіть мені про ваших постояльців.

- Ох, як добре, що ви живесенькі, Максим Петровичу. Дякувати Богу милосердному, що зглянувся над вами!

- Калино, перестаньте блазнювати, а відповідайте на мої запитання.

Чому прийшли й куди направлялись ті двоє?

- На болото збирались під вечір. Силою заставили мене їх прийняти. Ви ж самі бачили – озброєні. Навіть ось, які дивні набої мали. - Калина дістала з фартуха й висипала на стіл посріблені кулі.

- Цікаво… Срібні кулі, зазвичай, використовувалися від нечистої сили. Значить і вони теж бачили болотне чудовисько.

- Та які ж вони срібні. Ось, дивіться! - Вона шкрябнула нігтем і фарба злущилась з кулі.

- Ага, Ахмед обдурив і цих. Значить - приїжджі «копачі». Своїх Ахмед побоявся б дурити. Це підтверджує мою версію про кульгавого.

Дільничний склав кулі в пластиковий пакет і поклав до кишені.

- А, що вони шукають на болоті?

- Здається, загубили якийсь скарб. Ще казали, що наші пастушки Одарчин і Надіїн украли в них щось дорогоцінне. Та я сказала, що не знаю чиї то хлопці. Ось таку монету мені дали, мабуть теж фальшива. – Калина простягнула дільничному відібрану в кульгавого громили монету. Вона побоювалася, якби поліцейський не почав робити обшук.

- Так я й знав, хлопці знайшли їхню схованку. Треба негайно їх попередити. Діти в небезпеці. – Максим зірвався бігти, та в очах у нього потемніло. Дільничний, як підкошений звалився на підлогу.

Коли опритомнів, було вже за полудень, він лежав у ліжку з компресом на голові. У кімнаті господарювала Калина.

- Калино Василівно, скільки я пролежав?

- Та, години зо дві.

Максим підвівся, одягнувся.

- Ви б краще полежали, я вже викликала швидку й поліцію з району.

- Треба йти до хлопців! Мені вже краще. А ви, будете під домашнім арештом.

- Звісно. Поставила його на ноги, а він під арешт. - Сердито пробурчала Калина.

Сільський шериф вийшов, похитуючись як п’яний, на двір. Він завів мотоцикла й поїхав у кінець села, де жили Василькові батьки.

На порозі будинку стояла Василькова матір.

- Тітко Надю, ваш син удома?

- Ні. Поїхав учора вечором рибалити на Піщане озеро. А що він накоїв?

- Хто з ним ще був?

- Як завжди, Миколка й Мишка взяли. Я б самих без Мишка не пустила, такі шибайголови. А що це у вас із головою?

Тут підійшла розхристана сусідка.

- Надю, а моєї Надійки, ти не бачила? Сказала, що піде до тітки Варки на ніч, та ніде її немає, ні у Варки, ні в баби Ніни. Я вже всіх обходила.

- Так вона за хлопцями на велосипеді поїхала. - Виглянула з-за хвіртки баба Соня.

- Я негайно на Піщане! Покличте Пасічника! Хай чекає мене біля відділку.

- А що сталося?

- Не хвилюйтеся все добре, але краще забрати дітей звідти, поки не спіймаємо тих «чорних археологів».

Він завів мотоцикла й поїхав до відділку.

- Ти чула, у Калининій хаті бандити сиділи? У нашого «часткового» стріляли. Ох і непутяща жінка - Калина.

- Людочки! Чує біду моє серце. З Васильком хоч би чого не стало, – бідкалась Василькова мати.

За годину старший лейтенант і Віктор Пасічник уже були на Піщаному. Та ніхто з тамтешніх рибалок не бачив трьох хлопчиків і дівчинки. Максим був у розпачі.

- Чекай-но - болото! Точно - Пустомитське болото. З самого ранку мені про нього торочать, а я не здогадався. Там бачили болотяного «кряка», туди збиралися бандити - значить і дітей треба шукати там.

- Звісно, на Чорному озері рибалка, не в зрівнянні з Піщаним, я колись потайки й сам із хлопцями туди ходив. Але й налякалися ми тоді вночі, страшно навіть згадувати. - Віктора ах стріпнуло, від пригаданого.

- І ти, бачив ту болотну людину?

- А звідки ти знаєш?

- Начувся вже.

- Я нікому не казав. Боявся, не повірять, засміють!

- Ну добре, поїхали, дорога кожна хвилина. Діти в небезпеці. – Вони розвернули мотоцикла на зарослу мичкою дорогу й поїхали у напрямку болота.

Розділ 20. Втікачі

Городами бігли двоє напівроздягнених, дебелих чоловіків, перескакуючи паркани, межі, кілки, для підв’язки помідорів, борозни. Перший нісся, увібравши голову в плечі й притиснувши лікті до тулуба. Він трохи відірвався від приятеля. Задній трохи накульгував. Він біг в одних трусах і майці, правда, на руці в нього теліпались штани. Та ось перший зачепився ногою за гарбузиння й з усього розгону зарив лицем у кущ перезрілих помідорів. Той, що відставав на кілька метрів, наздогнав лідера, але й не думав зупинятися. Проте - сталось не так, як хотілося. Втративши пильність кульгавий, наступив на кілок, що підпирав помідорний кущ, той лунко хруснув, від чого другий бігун втратив рівновагу, спіткнувся й гепнувся біля побратима.

- Понастромляли всяких поліняк - сучі діти! - вилаявся невідомо на кого Адмірал. Він при падінні закрив лице руками, тому воно постраждало менше. Зате вбрання, що тримав у руках, було в жахливому стані. Коли ж Адмірал глянув на того, хто впав першим, то всі його негаразди здалися дрібницями. Він пирснув від сміху. Лице, майка, труси й весь тулуб були в місиві - землі з помідорами. Брудний томатний сік із зеленими зернятами скапував із підборіддя.

- Зуб, ти схожий на колгоспну свиню, яку викачали в грязюці. Чого тебе понесло на це поле? Ще і я за тобою, дурисвітом, погнався.

- Ти, як упав з тріском, Адмірале, я вирішив, що «менти» в тебе влучили. Скільки їх там було?

- Я бачив тільки одного, може, інші були на подвір’ї.

- Ух, як голова гуде. Чим це Калина нас напоїла?

- Пити треба було менше. Якби я вчасно не прокинувся й не стукнув того «ментуру» по «башці», сиділи б ми зараз в «тюрязі». До лісу вже не далеко, давай по-пластунськи! -

Вони поповзли на животах через помідорне поле, не минаючи кущів. Після втікачів залишався кроваво-томатний слід. Скоро город закінчився, далі був луг, а біля лісу грунтова дорога.

Коли бандити добрались до шляху, на них страшно було дивитись. Брудні, обдерті, майже голі, скоріше схожі на лісовиків, чим на людей.

Адмірал надів вимазані штани. Зуб залишився в подертих трусах. Як-небудь, вмили брудні лиця в калюжі.

- Куди Далі, Адмірале? – Зуб стояв у нерішучості.

- Шеф нам наказав, будь-що зайти «Камінь», інакше витрясе із нас душу. А коли знайдемо, щоб несли на пульт керування, а там, в обмін, він нам віддасть все те золото, яке ми залишили в гробниці. Але тепер плани міняються. В село нам потикатися не можна, тому підемо в монастир. Ги-ги-ги!

Зуб теж вишкірився, але дивився на Адмірала нічого не розуміючи.

- Після того як нас із «Джипом» затягло під землю, саме біля монастиря, ми вибралися на поверхню. Тому там і треба шукати вхід у підземелля, яке веде на болото. Золото залишилося там, на пульті керування, серед болота. Шеф казав, що всі ті нори ведуть саме до пульту керування. Заберемо золото й гайда із цієї діри.

- А, що скаже Шеф, ми ж каменя не знайшли?

- Чхати я хотів на Шефа й на його дурного каменя, з літаючими кулями й чортами на болоті. Заберемо те, що накопали і на Канари. Навіть із Професором ділитись не треба. Ги-ги-ги! – Войовничо вишкірився Адмірал.

При згадці про болотного велетня, у Зуба зацокотіли зуби.

- Адмірале зменш мою долю, але я в те підземелля не полізу.

- Може геть відмовишся. Я й сам усе прекрасно донесу. Там золота й прикрас, усього якийсь мішок буде. Мені воно все знадобиться, а ти телепню, сиди тут і смокчи лікті, або йди під три чорти!

- Ні, ні! Я з Тобою, Адмірале! Давай порівну поділимо! – передумав Зуб.

- Яке порівну? А, мій мозок? Він вартий двох таких, як ти. Значить тобі третину, а решта мені.

- Так не чесно, Адмірале!

- Ще і як, чесно! Тобі й цього забагато, усі справи, які тобі доручаю ти провалюєш. Десять відсотків із тебе досить.

- Ти що, здурів? Яких десять відсотків? Ділимо порівну, а ні, то як вріжу! -

Зуб раптово почервонів, кров ударила йому в голову. Шрам на лиці став, як в індика пацьорки, синьо-малинового кольору, в очах загорілося дурнувате полум’я, а ікло, що зазвичай тільки трохи виглядало, висунулося назовні. Всю ту красу, підкреслював синець під оком. Адмірал, помітивши раптові зміни в настрою супутника, позадкував назад. Зуб заричав, схопивши коротуна за порвану майку:

- П-о-р-р-рівну!!!

- Добре, добре. Звичайно, порівну! - Адмірал не чекав такого бунту на кораблі. Цей придуркуватий компаньйон, який був слухняний і покірливий, тепер мало не задушив його. - Я ж пожартував. Треба спочатку нам відшукати золото. А ти зразу до горла.

Зуб, зразу ж обм’як, ніби й не було цього звірячого випаду, хвилину тому.

- Пробач, Адмірале! Я той, хотів щоб порівну.

- Добре, телепню. Ти ж без мене, навіть, не знайдеш скарбу, бо в тебе голова набита половою. І, подякуй Богу, що я тебе витяг із тюрми, а то й досі б там гнив, а, в кращому разі, крав би гаманці в «дерентнерів»[13] по тролейбусах.

Адмірал, знову, гордо зашкутильгав попереду, відчуваючи свою перевагу. Його помічник ішов позаду з похнюпленою головою. Лісова дорога, ще раз зробила згин і вивела мандрівників прямо на дерев’яні ворота монастиря.

Зуб і Адмірал не стали йти центральним ходом, а подерлися крізь кущі навколо огорожі обхідним шляхом.

Це, вийшло в них; частково від звички, а частково від того, що вигляд у них був дуже підозрілий. Оминувши й бокову хвіртку, бандити, озираючись, стали пробиратися до келії, через пролом в огорожі. Саме тут їх помітив худорлявий монах. Одітий чернець був у довгу рясу, що сягала йому до п’ят.

- Що шукаєте брати мої? Що привело вас сюди?

- А-а, ми… - розкрив було рота, застигнутий зненацька, Зуб.

- Та от, прийшли спокутувати гріхи свої - святий отче. – Зубу прийшов на виручку Адмірал.

- Радий чути, що шукаєте спокуту. Свята обитель і ми раді прийняти грішників, що каються.

- Ходіть за мною, вас нагодують. А на святій сповіді, очистите душу свою від гріхів.

Монах повернувся й попрямував попереду бандитів.

Адмірал дочекався, поки чернець завернув за ріг келії, й накинувся на нього. Зуб наскочив збоку, вони повалили ченця, а потім затягли в покинуту келію. Адмірал дістав пістолет із кишені мокрих від помідорного соку штанів і направив на монаха.

- Нам потрібна одежа й ключі від бібліотеки.

- Ось, як ви відповідаєте на доброту?

- Мовчи, а то прострелю твою святу голову й зразу до праотців відправишся. Показуй, де вхід у підземелля, якщо тобі життя дороге!

- Не знаєте, що чините брати мої. Не відаю я, про яке підземелля кажете.

- Кажи, а то душу витрясу! – Зуб ухопив монаха за груди й пихнув на стіну. Той вдарився головою й знепритомнів.

- Знімай із нього рясу! Самі знайдемо, он в’язка ключів на столі. Треба пробратися в склеп під келіями, там повинна бути бібліотека. Пам’ятаєш, як туди затяг нас зелений здоровань і звідти починаються підземелля, які ведуть далеко від монастиря, попід самісіньким болотом. А звідти ми вже знайдемо бункер, де заховане золото. Треба вспіти забрати скарб, поки Шеф, чи ті зелені не випередили нас.

Громило здер із монаха одіж.

У тісній рясі велетень Зуб, виглядав досить кумедно. Не кращий мав вигляд і Адмірал у порваній майці і в роздертих на колінах штанях. Вони зв’язали монаха і заткнули йому кляпом рот. Зуб звалив його на плечі й поніс у підвал, що тягся під келіями. За ним ішов Адмірал і по черзі підбирав ключі, відкриваючи всі двері - згодилася давня звичка квартирного крадія.

- Адмірале, сюди! – Зуб наштовхнувся на ікону, що лежала на східцях. – Я тут її залишив, коли ми виходили із підвалу.

Адмірал покинув свої вправи із замками й підійшов до тяжких дубових дверей, оббитих залізом. Та жоден із ключів не підійшов до замка. Скільки не старався Адмірал, двері йому не піддавалися. Тоді він зробив відмичку із зігнутого дроту і легко здолав замок. Зачинений підвал дихнув на них смердючим застояним повітрям. Уся кімната в середині була обставлена стелажами із книгами. Вони були масивні, присипані порохом і павутинням, деякі були оковані золотом. З інших стелажів, на бандитів дивились лики святих зі старовинних ікон. Тоді в темноті, налякані бандити їх не помітили.

У Зуба загорілися очі, він зрозумів - тут можна добре поживитися.

Харцизник скинув у куток свою тяжку ношу. Чернець боляче вдарився й застогнав. А здоровило поспішив до старовинних образів.

- Ух ти, кожна ікона на тисячу баксів потягне. Як це ми, коли були тут уперше, усього не роздивилися? Ось чому монах не хотів нам по-доброму відчиняти. - Зуб став обмацувати золотий перепліт старовинної книги.

- Але де ж той вхід у підземелля. – Адмірала не цікавили старовинні книги. Він став лапати стіни, відсуваючи сувої. Тим часом Зуб знайшов кусок тканини й став пакувати найцінніші книги й ікони.

- Чекай, Зубе! Ми всього не винесемо. Давай краще знайдемо підземний хід.

- А він тут є?.

- Є! Ти забув, як ми сюди вперше потрапили? Обшукай мені всі стіни.

Зуб відклав свій клумак і став мацати всі стіни бібліотеки.

- Ось, ось воно! Дивись, такий знак, як на плиті з кургану! –

На кам’яній стіні за рядом книг Адмірал помітив барельєф у вигляді ящірки.

- Тут повинен бути вхід.

Бандити стали грюкати шкрябати по стіні, шукаючи, хоч найменшу зачіпку. Стіна була повністю гладенька.

Зуб спробував із розгону плечем пробити стіну, але тільки болісно зойкнув і відскочив.

- Десь тут повинні бути двері. Стривай-но, я в Професора позичив ось це. - Адмірал дістав із кишені зім’ятий пергамент.

- Так, так, ага! – Розкрив він обірваний аркуш - Крути ящірку за сонцем три рази!

Зуб вчепився в рельєфне зображення й почав щосили її крутити. Він крутив напружувався, та зрушити не зміг.

- Куди ж ти крутиш, надолобню ? Я ж сказав за сонцем, а ти пнешся навпаки.

Коли надолобень дійсно змінив напрям зусилля – ящірка повернулася. Після третього оберту, щось клацнуло і стіна поїхала нечутно в сторону, відкриваючи вхід у чорний тунель.

- Уперед! – скомандував Адмірал, штовхаючи поперед себе Зуба. Той запручався й повернувся за своїм клунком.

- Дурний, потім вернемося й усе заберемо.

- Ні, я своє зразу заберу.

- Добре, візьми ще ті смолоскипи, що стирчать у стіні. От добре, все продумали наперед ці монахи.

- Він чиркнув сірниками, взяв запаленого смолоскипа й пропустивши вперед нав’юченого Зуба, ступив у холодну пітьму підземелля.

- Стіна за ними, як по команді, плавно зачинилася.

Розділ 21. Не всі дороги ведуть до Риму

- Пройдуся по слідах велосипедів, бо мотоцикл тут сяде на «пузо»

Дільничний, Максим Онищенко підпер залізного коня й пішов уперед, обережно промацуючи тремтливу, залиту водою стежку.

За ним, на невеликій відстані, брів його друг і помічник, Віктор Пасічник. Вони пройшли метрів із двадцять по болоту, поки не натрапили на тверду шосейну дорогу. З берега її не можна було помітити. Поміж камінням, що тільки трішки височіло над водою пробивалась трава.

- Що це за дорога? Її немає на жодній мапі. Здається, тут давно ніхто не їздив.

- Я чув, що через Пустомитське болото ще радянські військові будували дорогу, але яка її подальша доля, ніхто не знав. Армійці, якось дуже скоро втратили інтерес до цієї місцини, забрали своє обладнання й збудували полігон в іншому місці, – похизувався своєю обізнаністю Віктор.

- Як би там не було, але сліди велосипедів ведуть сюди. Певно діти поїхали цією дорогою. Треба перетягти сюди мотоцикла.

Максим із Віктором повернулися й стали штовхати свій транспорт. Мотоцикл був тяжкий і провалювався в багнюку, майже, по труби. Пройшло добрих півгодини, поки, у кінець змучені й промоклі, вони випхали мотоконя на сухе. Дільничний спробував завести. Норовливий кінь тільки чхнув, а із глушників потекла вода.

- Мабуть, «свічки» замокли, треба подивитися.

Віктор Пасічник дістав ключі, й із знанням справи, взявся до роботи. Максима брала нетерплячка, він стояв осторонь і вдивлявся в болотну далечінь, намагаючись хоч щось розгледіти. Він торкнувся забинтованої голови – вона була налита як дзвін, десь в глибині віддавало тупим болем, та мозок працював напружено: «Якщо бандити пішли цим шляхом і випередили їх, тоді що буде з дітьми? Тут серед цього болота ніде й сховатися. Якщо школярі спробують рятуватись на болоті, то трясовини цієї гнітючої твані, можуть зробити непоправне...»

- Довго ще тобі? – вимовив він знервовано.

- А, ти б допоміг, Максиме Петровичу!

Максим нахилився над мотоциклом, зануривши руки в його нутрощі. Через декілька хвилин залізний кінь знову затріскотів на все довкілля й покотився по рівному шосе, несучи на собі двох вершників. Усе було якесь нереальне: і ця дорога, і небо над ними, й хмари, що відбивалися у воді, було таке враження, ніби їдеш прямо по поверхні води, чи просто по небу. Вода майже покривала бруківку й тільки туман із крапель показував слід від мотоцикла.

Болото було здивовано дивним гуркотом; мабуть, давненько не порушували його спокій подібні машини. Максим витискав усю швидкість зі старенького мотоцикла. Він розумів, що вже втрачено багато часу й, можливо, саме зараз дітям потрібна його допомога, а дорога все летіла й летіла вперед. Скільки так проїхали по болоту мотоциклісти не знали, реальність часу, від монотонного торохтіння, втратилася. Раптом попереду Максим побачив суцільну воду – дорога зникла. Заспівали гальма і мотоцикла понесло вбік. Перегріті глушники стального коня зашипіли, ніби розігріта сковорідка, коли мотокінь злетів із шосе в багно. Мотоциклісти шубовснули з головою у скаламучену воду.

Коли Максим вибрався назад на тверду дорогу, помічник уже викручував свої штани. Там де впав мотоцикл, на поверхні тільки плавали масні плями.

- Чорт забирай, куди раптово ділась ця дорога? Я ж увесь час дивився вперед і мені здавалось, що їй не буде кінця до обрію.

- Таке враження, що шлях провалюється під воду.

- Я не здивуюсь тепер, якщо й позаду нас дорога зникне.

- Сплюнь, як тоді ми виберемося звідси? Он поглянь, якесь рідколісся, схоже на острівок! Може туди переберемося?

Вони сиділи на шосе й викручували мокрі речі. Та вода поволі стала підбиратися й до поліцейського. Дорога зникала, поволі провалюючись під воду.

- Максиме, здається твоє припущення справджується - там де тільки-но ми їхали, дороги вже немає.

Дільничний оглянувся назад, шосе було повністю покрите водою й тільки поросла між камінням трава ще стирчала над водою, позначуючи те місце, де щойно вони проїхали.

- Ось чому про цей шлях ніхто не знає - він зникає в болоті. Може після дощу рівень води піднявся, інакше я не можу це пояснити?

- Про підняття води ти добре придумав, особливо якщо згадати, що остання злива була тиждень тому.

- Невже ця дорога занурюється в болото? Містика якась. В усякому разі нам треба забиратися звідси! Мотоцикла, усе рівно, нам не дістати.

Вони зв’язали у вузол одежу й пішли в брід. Попереду йшов Максим. Спочатку води було по коліна, але з наближенням до острова, вона вже сягала до пояса. Віктор, що йшов позаду на хвильку втратив дорогу, ступив ліворуч і булькнув по груди..

- Тьху, ти! – Виплюнув Віктор набите в рот баговиння. – Смердюче яке, наче тухлі яйця з під квочки.

До острова вони пробиралися вже дуже обережно. Вибравшись на суходіл обоє впали як підкошені.

- Ну й мандрівочка й ніяких слідів дітей. Де ж ми їх розшукаємо, серед цього болотного моря?

Поліціянти розвісили по кущах свою мокру одежу. Максим заходився вичищати пістолета. Хоч було сонячно, та їх били дрижаки, ще й комарі стали допікати. Коли речі підсохли, дільничний одівся і вирішив оглянути острів.

- А знаєш, не така наша справа безнадійна! Ходи-но сюди! - Максим покликав Пасічника, до ще тліючого костра. – Тут хтось був недавно, вогонь ще не зовсім потух.

Онищенко оглянув навколишні кущі. Недалеко від вогнища він знайшов покинутий рюкзак і рибальські снасті. Казанок лежав віддалік перевернутий. Слідчий натрапив і на замасковані під вільхою велосипеди. Сумнівів не було – це речі дітей. Поліцейського охопив страх.

– Невже ті виродки їх спіймали?

Слідчі і кинулись прочісувати острів. У тернівнику виявили інші речі дітей, що були порозкидані під кущами.

- Діти все покидали, певно, їх щось дуже злякало. Може вони втікали від бандюг?

Максим заглибився в непролазні зарослі острова. Продираючись чагарником, Онищенко помітив шматок тканини, що теліпався на колючці. Ретельно оглянувши знахідку, слідчий заховав клаптик у кишеню. Біля куща глоду, треноване око дільничного помітило відірваний кольоровий гудзик. Він підняв знахідку.

- Схоже, що від кофтини дівчинки? - висловив здогад помічник. – Куди ж вони всі подівались, не вовки ж їх усіх розірвали?

- Тут гірше вовків. Поглянь на слід.

- А це, що за куряча лапка?

- Так, слідок нічого собі. грунт угруз, ніби від трактора.

Ідучи слідом, Максим наштовхнувся на розтрощений вхід у схрон. Кругом валялися розкидані, порослі лишайником дошки й оброслі мохом колоди.

Онищенко зняв із запобіжника пістолет і зазирнув у середину землянки.

- Там хтось є. Вскакуємо, на рахунок два! - Прошепотів Максим. Помічник ствердно кивнув головою. Він стрімголов плигнув у лаз.

- Ані руш! Поліція!

За ним вскочив Віктор. У темноті щось затріщало, позаду дільничного впала колода. Онищенко відштовхнув помічника до стіни, а сам із вправністю зайця, відскочив у інший бік. Стара струхла стеля рухнула й декілька колод, сиплючи грунтом, зі стогоном упали на те місце, де тільки-но стояли поліцейський і його помічник. Тільки тепер Максим помітив, що одна зі стін криївки повністю виламана. У темному проломі стіни, щось зашаруділо й звідти донеслись тяжкі кроки втікача.

- Стій! Стрілятиму! – Викрикнув навздогін дільничний, але там уже все стихло.

- Що це було?

- Якщо це бандит, то дуже сильний, - сказав Максим. А можливо це і не людина? - Він пильно роздивлявся шматок зеленої шерсті, який залишився на розбитих дошках, що стирчали з бокової стіни.

- Мабуть, Оля мала рацію, легенди з повітря не виникають. Невже ми були на крок від болотної людини? Значить, «кряки» не казка.

Помічник дільничного здивовано дивився на Максима.

- То це були, не бандити?

- Думаю ні. Поглянь сюди! - Максим показав Пасічнику свою знахідку й глибокі подряпини на колоді.

- А як же діти? Невже він їх зжер?

- Слава Богу, слідів крові не бачу ніде.

Він оглянув пролом у стіні.

- Тут був досить міцний механізм із замком і обшиті залізом двері. Мабуть, треба мати надзвичайну силу, щоб так це розвернути. Він би не встиг зламати стіну, як тільки ми вломилися. Значить, працював довго. Дивися, рив під стіною. Діти, певно, зуміли відкрити замок і перші сховались в підземеллі, а цей велетень хотів їх дістати.

- А ти певний, що діти були саме тут.

- Так. Вони листали щоденник, бачиш відбитки пальців на запиленій палітурці й ось це. - Максим підняв із землі й простягнув Віктору, спаленого сірника. – Вони шукали вихід.

- Давай повернемося й покличемо допомогу, запропонував помічник, сторожко поглядаючи в чорне провалля.

- А як буде пізно, я цього собі ніколи не прощу? Ти повертайся, а я піду!

- Ні, якщо вже сюди прийшли разом, то і повернемось разом! До справи, Максиме!

Віктор Пасічник взяв у руки, ще тліючий каганець, знайшов у кутку бляшанку з гасом.

- Дивись, з війни пролежало, а гас не зіпсувався.

Віктор обмотав кілка ганчіркою, полив із каністри й підпалив від каганця. Яскраве полум’я освітило темний і сирий тунель. Вони боязко ступили всередину.