Про військове мистецтво

Книга сьома

ФАБРІЦІО. Передовсім ви маєте знати, що сила міста і фортеці дається їм або природою, або мистецтвом. Вони сильні від природи, якщо оточені водами або болотами, подібно до Мантуї і Феррарі, або побудовані на скелі або великій горі, як Монако і Сан-Лео. Навпаки, фортеці, розташовані на висотах більш-менш доступних, дуже слабкі, особливо при сучасних гарматах і підкопі. Тому їх будують здебільшого на рівних місцях і зміцнюють за допомогою майстерності.

Перша вимога — це зводити стіну у вигляді ламаної лінії, по можливості множачи кількість вихідних і вхідних кутів. Противник не може тоді близько підійти, оскільки піддається небезпеці нападу не тільки з фронту, а й з флангу. Якщо стіна висока, вона занадто відкрита для гарматного вогню; якщо вона низька, на неї легко влізти. Якщо вирити перед стіною рови для утруднення нападу, то численний ворог легко їх засипле, і стіна буде захоплена.

Тому я вважаю (я, звичайно, можу помилятися), що для уникнення цієї подвійної небезпеки треба будувати високі стіни і влаштовувати яму за ними, а не зовні. Це кращий спосіб будувати укріплення, бо він захищає тебе однаково від артилерії і від нападу, не даючи в той же час ворогові можливості засипати рови. Отже, висота стіни має бути, у всякому разі, достатньою, а ширина — не меншою трьох ліктів, щоб важче було її зруйнувати.

На мурах стоять вежі на відстані 200 ліктів одна від одної; внутрішній рів повинен бути завширшки не менше 30 і завглибшки 12 ліктів. Вийнята земля вся викидається у бік міста і підпирає стіною, що починається від підошви рову і підноситься над насипом на людський зріст, завдяки цьому збільшиться глибина рову. На дні його через кожні 200 ліктів будуть влаштовані каземати, озброєні гарматами, які знищать всякого, хто спробує спуститися в рів. Велике знаряддя, яке захищає місто, ставиться за стіною, замикає рів, бо для захисту зовнішньої стіни зручні через її висоту тільки невелике або середнє знаряддя.

Якщо ворог наважується на приступ, його відразу ж затримає висока зовнішня стіна. Якщо він підійде з артилерією, то повинен буде спочатку цю зовнішню стіну зруйнувати, але при цьому постраждає сам, оскільки стіна завжди обвалюється у бік обстрілу, і утворюються величезні купи уламків, яким обсипатися нікуди, тож вони тільки ще збільшують глибину рову. Таким чином, просунутися не можна, бо цьому завадять руїни стіни, рів і розташована позаду нього артилерія, яка б’є того, хто прагне взяти в облогу, напевно. Залишається останній спосіб — засипати рів, але це справа дуже і дуже важка: рів широкий і глибокий, а наблизитися до нього нелегко, так як стіна побудована ламаною лінією з безліччю вхідних і вихідних кутів, і рухатися між ними, з причин, вже зазначеними, можна тільки з великими труднощами. Нарешті, ворог має перетягнути все необхідне йому через руїни стіни, і це створює йому найжорстокіші перешкоди. Таким чином, я вважаю, що фортеця, влаштована за моєю пропозицією, буде абсолютно неприступною.

БАТТІСТА. Чи не стане наша фортеця ще сильнішою, якщо, крім внутрішнього рову, викопати ще рів зовні?

ФАБРІЦІО. Безсумнівно, але, якщо викопується тільки один рів, краще робити це з внутрішнього боку.

БАТТІСТА. Яким ровам ви віддаєте перевагу — наповненим водою чи сухим?

ФАБРІЦІО. З цього приводу є різні думки, оскільки водяні рови захищають від підкопів, а сухі важче засипати. Однак, зваживши всі міркування, я віддав би перевагу сухим ровам, бо вони безпечніші. Траплялося, що водяні рови взимку замерзали і полегшували цим взяття міста, як це і було при облозі Мірандоли Папою Юлієм II. Для захисту від ворожого підкопу я викопував би рови такої глибини, щоб всякий, хто надумав би рити далі, неодмінно натрапив би на воду. Стіни і рови фортець повинні облаштовуватися так само, щоб зробити сильний опір тим, хто осаджує.

Захиснику міста я наполегливо раджу пам’ятати одне: не влаштовуйте окремих бастіонів поза головною стіною. Будівельнику фортеці я раджу інше: не влаштовуйте в ній ніяких укріплень, куди гарнізон міг би сховатися після втрати передньої стіни. Коли я даю першу пораду, то думаю про наступне: треба уникати всього, що може відразу і безповоротно підірвати колишнє високе враження про тебе людей. Вони перестають тоді рахуватися з твоїми розпорядженнями, а колишні твої прихильники бояться за тебе заступитися. Тим часом це неодмінно станеться, якщо ти зведеш бастіони окремо від головної міської стіни; вони завжди будуть взяті, бо в наші дні немислимо утримати дрібні зміцнення, які потрапили під нищівний вогонь гармат, а втрата бастіонів буде початком і причиною твого власного падіння. Коли генуезці повстали проти Людовіка, короля Франції, вони звели деякі бастіони на пагорбах, оточуючих місто, але бастіони ці були відразу знесені, і втрата їх спричинила взяття самого міста.

Скажу тепер про значення другої поради. Я стверджую, що найбільша небезпека для захисту фортеці — це існування в ній укріплень, куди можна відступити після втрати переднього валу. Якщо солдати сподіваються на порятунок, віддавши ворогові місця, що обороняються, вони не стануть захищатися, а втрата важливого пункту призведе до падіння всієї фортеці. За прикладом ходити недалеко: згадайте взяття фортеці Форлі, яку графиня Катаріна захищала від сина папи Олександра VI — Цезаря Борджа. Він стояв під стінами споруди на чолі французьких військ. У фортеці було безліч укріплень, куди можна було послідовно відступати. По-перше, там знаходилася цитадель, відокремлена від фортеці ровом, через який було перекинуто підйомний міст; фортеця поділялася на три частини, відділені водяними ровами і з’єднані мостами. Вогонь герцогських знарядь зосередився на одній з частин, і в стіні утворився пролом, а комендант, мессер Джованні да Казале, і не подумав захищати пролом, а відступив і відвів війська до інших укріплень. Солдати герцога, проникли без опору в цю частину, заволоділи мостами, які зв’язували її з іншими частинами, і миттєво стали господарями всієї фортеці.

Так підкорилася твердиня, яка вважалася неприступною, і сталося це з двох причин: по-перше, в ній було занадто багато непотрібних внутрішніх укріплень; по-друге, окремі частини фортеці не мали можливості самостійно і вчасно піднімати мости. Погано побудована фортеця і бездарність коменданта погубили мужню графиню, яка вирішила чинити опір війську, на боротьбу з яким не наважувалися ні король Неаполя, ні герцог Мілана. Зусилля її, правда, не мали успіху, але боротьба принесла їй велику честь, цілком заслужену її доблестю. Свідченням цього є безліч віршів, складених тоді на її похвалу.

Якби мені довелося будувати фортецю, я б обніс її міцними стінами і ровами за способом, про який ми вже говорили; всередині я залишив би тільки житлові споруди і навмисне робив би їх неміцними і низькими, щоб вони не заважали коменданту, який знаходиться в центрі, оглядати увесь простір стін фортеці і бачити, куди треба поспішати на допомогу. Кожному солдатові я твердо втовкмачив би, що із втратою стін і рову фортеця загинула. Нарешті, якби я і зважився влаштувати внутрішню оборону, то розташував би мости таким чином, що кожна частина фортеці могла б піднімати їх самостійно; для цього мости мають опускатися з країв рову на стовпи, поставлені в його середині.

БАТТІСТА. Ви сказали, що в наш час неможливо обороняти дрібні укріплення. Пам’ятається, я чув зворотну думку, а саме — що чим укріплення менше, тим легше його захищати.

ФАБРІЦІО. Ви неправильно мене зрозуміли; я хотів сказати, що зараз фортецею можна назвати тільки таке укріплене місце, яке є досить широким для того, щоб гарнізон в разі потреби міг відступити за нові стіни і рови. Руйнівний вогонь артилерії такий сильний, що засновувати захист силою опору тільки однієї стіни або одного вала було б великою помилкою. Звичайний бастіон не має подвійного вала і тому падає негайно (кажу «звичайний», тому що при великих розмірах це буде вже фортеця або замок).

Тому найголовніше — це відмовитися від таких бастіонів і зміцнювати вхід у фортецю, прикриваючи ворота равелінами, щоб не можна було ні увійти, ні вийти з них по прямій лінії. Равелін відділяється від воріт ровом з підйомним мостом, а ворота, крім того, захищаються ще опускними ґратами, щоб за невдалої вилазки можна було укрити за ними солдатів і не дати ворогові увірватися на їх плечах до фортеці. Ґрати ці називалися у давнину катарактами і були винайдені саме для цього. Річ у тім, що в цих випадках не можна сподіватися ні на підйомні мости, ні на ворота, так як і ті й інші забиті натовпом, що біжить.

БАТТІСТА. Я бачив такі опускні двері. У Німеччині їх роблять з окремих брусів у формі залізних ґрат, тим часом як наші двері — це товсті дошки, зв’язані наглухо. Мені хотілося б знати, звідки ця різниця і які решітки кращі?

ФАБРІЦІО. Повторюю вам знову, що військові установи древніх і їхнє військове мистецтво занедбані у всьому світі, але в Італії вони забуті зовсім, тож все більш-менш гарне переймається нами у північних народів. Ви, можливо, чули, а дехто, ймовірно, ще пам’ятають про те, якими слабкими були наші фортеці аж до походу Карла VIII до Італії в 1494 році. Зубці стін були завтовшки не більше половини ліктя, бійниці й амбразури робилися вузькими зовні і дуже широкими зсередини, та й взагалі було багато всяких інших недоліків, про які не варто говорити. Нічого не вартувало збити тонкі зубці і розбити ядрами амбразури, облаштовані таким способом.

Тепер ми навчилися у французів робити товсті і міцні зубці. Наші амбразури, широкі всередині, звужуються у середини стіни і потім знову розширюються в обидва боки; завдяки цьому ворожим знаряддям важко збивати наші гармати. У французів у військовій справі є багато хорошого, чого ми не помітили і тому не оцінили. Такими є, між іншим, їхні опускні ґрати з окремих брусів, які, звичайно, набагато кращі за наші суцільні. Коли наша решітка спущена, ви можете тільки стояти за нею і не в змозі шкодити ворогові, який легко знищить її сокирою і вогнем. Навпаки, якщо опускні двері зроблені у вигляді решітки, ви можете захищатися через отвори піками, самострілами і будь-якою іншою зброєю.

БАТТІСТА. Я спостерігав в Італії ще один іноземний звичай, саме — такий устрій лафетів, при якому шпиці коліс нахилені до маточини. Мені хотілося б знати, навіщо це робиться, бо, по-моєму, лафетні колеса міцніші, якщо їх шпиці вставлені вертикально, як у наших звичайних коліс.

ФАБРІЦІО. Не думайте, що все, що відхиляється від звичайного зразка, з’являється випадково або що французи це роблять для краси. Де потрібна міцність, про красу не дбають. Вся ріс у тім, що французькі лафетні колеса міцніші за наші. Зараз я вам це поясню. Коли лафет рухається на передку, він або йде рівно, або нахиляється в якийсь бік. Якщо він йде рівно, то вага його розподілена між колесами однаково, і особливого їх перевантаження тому немає; коли ж лафет нахиляється, вся вага його падає на одне колесо. Якщо спиці вставлені прямовисно до маточини, вони легко можуть зламатися, оскільки нахиляються разом з колесом і вага падає на них не по прямій.

Таким чином, звичайні колеса міцніші за все, якщо лафет йде прямо і вантаж розділений між ними порівну; якщо ж лафет нахилений і вага падає на одне колесо, вони набагато слабші. Зовсім інше являють собою французькі лафети з їх похилими спицями, бо, коли весь тягар лягає на одне колесо, вони внаслідок свого звичайного похилого положення випрямляються і легко витримують всю вагу. Якщо ж лафет йде рівно, спиці нахилені до маточини, проте тримають лише половину ваги.

Повернемося, однак, до міст і фортець. Для кращого захисту воріт, а також для полегшення вилазок і зворотного вступу військ до фортеці французи користуються ще одним способом, який в Італії, по-моєму, ще ніколи не застосовувався: у кінці підйомного мосту ставляться два стовпи; посередині кожного з них укріплена рухома балка, половина якої висить над мостом, а інша половина залишається за ним; зовнішні частини рухомих балок з’єднані дрібними брусами, що утворять ґрати, а з їхнього внутрішнього боку прикріплюються ланцюги. Щоб закрити міст зовні, спускають ланцюг і скидають ґрати, які при падінні загороджують вхід. Навпаки, коли треба відкрити міст, ланцюги підтягують, піднімають ґрати, наскільки це потрібно, щоб пропустити піхотинця або вершника, а потім відразу ж закривають їх знову, бо решітка піднімається і опускається, подібно до заслон бійниці.

Це пристосування краще звичайних опускних дверей, які падають прямо, тож їх завжди можна підперти, між тим як французька решітка опускається не по прямій, і ворог не може зупинити її рух. Будівельники фортець повинні дотримуватися всіх цих приписів. Крім того, на відстані однієї милі від стін фортеці не повинно бути ні ріллі, ні будівель, щоб кругом була відкрита рівнина без єдиного чагарника, насипу, дерева або будинку — взагалі нічого, що загороджувало б огляд і могло б укрити ворога, що підступає. Зауважте, що зовнішні рови з насипами вищими рівня місцевості тільки послаблюють міцність. Насипи, з одного боку, прикривають підступи до укріплень тих, хто облягає, а з іншого — не зупиняють дій облогових знарядь, так як легко руйнуються.

Перейдемо тепер до опису внутрішнього розпорядку фортець. Не буду багато говорити про необхідність мати в них достатній запас продовольства і бойового спорядження, оскільки це речі кожному зрозумілі і без них всі інші заходи не потрібні. Взагалі треба постаратися достатньо забезпечити себе і водночас перешкодити супротивникові користуватися благами країни. Тому варто знищити все продовольство, а також увесь корм і худобу, яких неможливо ввести до себе у фортецю. Комендант фортеці зобов’язаний строго стежити за збереженням в ній повного порядку і вжити всі заходи для того, щоб кожний завжди і у всіх випадках знав свої обов’язки. Жінки, старі, діти та хворі повинні сидіти по домівках, щоб не заважати юнакам і чоловікам. Гарнізон розділяється на частини, які розставляються біля стін, воріт і найважливіших місць фортеці, щоб припинити усякий безлад, що почався. Деякі загони не займають ніяких заздалегідь визначених постів, а тримаються напоготові, щоб виступити усюди, де це буде потрібним.

При такому устрої заворушення навряд можливі взагалі. Зауважте собі ще одну важливу обставину: при облозі і обороні міста ворог найбільше сподівається на успіх, якщо знає, що жителі взагалі ще ніколи не воювали. Як часто буває, що міста здаються просто зі страху, навіть не випробувавши свої сили! Тому той, хто осаджує повинен з усіх сил намагатися якомога більше налякати населення. Обложений зі свого боку має поставити на всіх загрозливих пунктах міцних людей, які можуть поступитися тільки зброї, а не чутками. Невдача першого нападу зміцнить мужність обложених, і ворогові треба тоді сподіватися тільки на свою силу, а не на славу непереможності.

Для оборони фортець у древніх обирали різні знаряддя, як балісти, онагри, скорпіони, аркобалісти, пращі. Для облоги використовувалися тарани, вежі, рухомі щити, захисні тини, дерев’яні підступи, коси, черепахи. Замість всіх цих знарядь тепер діють гармати, які слугують однаково для облоги і для оборони, тож про них можна не говорити.

Розглянемо тепер докладніше засоби заволодіння фортецею. Обложеному загрожують, власне, дві небезпеки: голод і ворожий напад. Я вже говорив про те, що для попередження голоду треба як слід забезпечити себе провіантом ще до облоги. При зменшенні запасів захисники часто примудрялися отримати продовольство від союзників яким-небудь незвичайним способом. Це не так важко, особливо якщо обложене місто розділене навпіл річкою. Під час облоги Ганнібалом римської фортеці Казілінума римляни, не маючи можливості доставити річкою іншу їжу, кидали у воду величезну кількість горіхів, які безперешкодно пливли за течією і дуже допомогли гарнізону. Інші обложені діяли інакше: бажаючи показати ворогові, що запаси у них є, і цим відняти у нього надію взяти їх зморою, вони викидали хліб за міський вал або обгодовували ним вола і випускали його на волю, розраховуючи на те, що ворог його заріже і по набитому хлібом шлунку тварини переконається, що місто достатньо забезпечене.

З іншого боку, великі полководці, які осаджували міста, вигадували найрізноманітніші хитрощі для виснаження ворога. Фабій навмисне дозволив жителям Кампанії засіяти поля, щоб позбавити їх частини зерна. Діонісій при облозі Реджо прикинувся, що готовий піти на угоду з обложеними, і вмовив їх забезпечити його продовольством під час переговорів, а потім, коли місто залишилося без хліба, він обложив його ще тісніше і виморив голодом. Олександр Великий, готуючись до облоги Левкада, захопив всі навколишні фортеці, так що гарнізонах їх залишилося тільки піти в ту ж Левкада, яка виявилася переповненою народом і була змушена через голоду до здачі.

Про напади ми вже говорили, і я тоді ж доводив вам, що найважливіше — це перший штурм. Римляни багато разів брали міста першою атакою, нападаючи відразу з усіх боків. Спосіб цей називався у них aggredi urbem corona. Так діяв Сципіон під Новим Карфагеном в Іспанії. Однак якщо перший напад відбито, то розраховувати на взяття міста вже важко. Якщо ворогові навіть вдасться заволодіти стіною і увірватися, то для захисників далеко не все втрачено, головне, щоб вони не розгубилися. Скільки разів бувало так, що ворожі війська, які вже проникли в місто, повинні були відступити або зовсім гинули. Обложеним треба в таких випадках зайняти панівні позиції і вражати супротивника з висоти будинків і веж. Зі свого боку нападники, які вже увійшли в місто, діяли зазвичай двома способами: вони або відкривали ворота і давали гарнізону можливість тікати, або оголошували через вістуна, що пощадять всякого, хто кине зброю, і знищать тільки озброєних. Це дуже часто полегшувало перемогу.

Нарешті, місто легко взяти раптовим штурмом. Для цього треба розташувати війська на певному віддаленні, щоб жителі повірили, що ти не збираєшся на них нападати, або тому що не можеш зробити це непомітно, внаслідок великої відстані. Якщо ти потім несподівано підійдеш і відразу рушиш війська на приступ, то успіх майже безсумнівний. Я неохоче кажу про справи сучасників, бо говорити про себе і свої походи мені було б важко, а розмірковуючи про інших, я часто не знав би, що сказати. Проте не можу не послатися на приклад Цезаря Борджа, герцога Валентино. Перебуваючи з військами біля Ночери, він прикинувся, що збирається йти на Камеріно, а потім несподівано повернув до Урбіно і без жодних зусиль захопив місто за один день, тим часом як інший полководець витратив би на це багато часу і грошей.

Обложені також мають бути насторожі через різні пастки і військові хитрощі ворога. Якщо вони бачать, що ворог день у день проробляє одну й ту саму дію, хай не заспокоюються і знають, що тут ховається обман і готується щось зовсім нове їм на погибель. Доміцій Кальвін, обложив якесь місто, засвоїв звичку щодня обходити навколо стін з великим загоном військ. Жителі вирішили, що він проводить вчення, і дещо заспокоїлися. Як тільки Доміцій помітив, що противник став менш обережним, він відразу ж пішов на приступ, і місто було взято.

Деякі полководці, дізнавшись, що до обложених йде підкріплення, одягали своїх солдатів за ворожим зразком, вводили їх завдяки цьому перевдяганню у фортецю і захоплювали її. Кімон Афінський підпалив одного разу храм, який стояв за міською стіною; жителі кинулися гасити пожежу, а місто тим часом дісталося ворогові. Деякі полководці захоплювали ворожих фуражирів і в їхнє плаття переодягали своїх солдатів; ці солдати проникали у фортецю і відкривали ворота супротивника.

Стародавні полководці взагалі користувалися всілякими засобами, щоб послабити захист обложених міст. Сципіон під час війни в Африці, бажаючи захопити деякі карфагенські фортеці, неодноразово робив усі приготування до нападу і потім відступав, ніби через побоювання невдачі. Ганнібал повірив, що це дійсно так, і стягнув до себе всі їхні гарнізони, щоб отримати чисельну перевагу і легше домогтися перемоги. Як тільки Сципіон про це дізнався, він послав війська свого союзного полководця Масинісси до цих фортець, і вони були взяті.

Пірр, обложив столицю Іллірії, захищену сильним гарнізоном, прикинувся, що впадає у відчай через неуспіх, і попрямував до інших фортець, а іллірійці попалися в пастку, послали війська на виручку фортецям і настільки ослабили захист столиці, що її вже неважко було взяти. Багато хто для заволодіння містом отруювали воду або відводили течії річок, хоча цей спосіб ненадійний. Іноді обложених примушували до здачі, лякаючи їх неправдивими звістками про поразку їхніх військ або про прибуття нових підкріплень до тих, хто тримає облогу. Стародавні полководці намагалися також захопити місто через зраду, підкуповуючи жителів. Причому діяли різними способами. Одні посилали кого-небудь зі своїх, він прикидався перебіжчиком, входив у довіру до ворога, ставав впливовою людиною і користувався цим в інтересах того, хто його послав. Інші таким шляхом дізнавалися розташування варт і завдяки отриманим даним проникали в місто. Треті під яким-небудь приводом захаращували ворота возом або колодами, тож їх не можна було вчасно замкнути, і осаджуючий легко вривався.

Ганнібал, обложивши одну римську фортецю, переконав одного з жителів зрадити їй. Для цього зрадник вирушав на полювання вночі, прикидаючись, що вдень боїться ворога. Через деякий час, повертаючись до міста, він привів із собою загін солдатів, які перебили вартових і відкрили ворота карфагенянам. Іноді обложених можна обдурити, виманюючи їх з міста на вилазку і удавано тікали, щоб заманити їх якомога далі. Багато полководців, між іншим і Ганнібал, навіть віддавали неприятелю свої табори, щоб відрізати йому відступ і захопити місто.

Корисним є також удаване зняття облоги. Так чинив, наприклад, афінянин Форміон, який спочатку розорив землю халкідян, а потім прийняв їхніх послів, надавав їм всіляких хороших обіцянок і, скориставшись їхньою необачністю, заволодів містом. Обложені повинні ретельно стежити за всіма підозрілими людьми з міських жителів. Втім, іноді їх можна залучити на свій бік не тільки страхом, а й благодійністю. Марцелл знав громадянина Ноли Луція Банца як прихильника Ганнібала, але обходився з ним настільки великодушно, що перетворив його з ворога на самого відданого друга. Коли ворог відходить від міста, обложеним треба бути обережнішими, ніж під час облоги. Необхідно особливо охороняти саме ті місця, які здаються найбільш безпечними, бо багато фортець було взято несподіваним нападом з того боку, звідки ніхто його не чекав. Помилка обложених пояснюється двояко: вони або перебільшують міць фортеці, яку нині вважають неприступною, або попадаються на обман ворога, який робить обманний і гучний напад з одного боку, а справжній напад готує зовсім в іншому місці і в повній тиші. Тому обложені повинні бути вкрай уважними, завжди і особливо вночі найпильніше охороняти стіни фортеці і використовувати для цього не тільки людей, а й злих, чутливих собак, які виявляють ворога своїм гавкотом. Та й не тільки собаки іноді рятували міста, а й гуси, як відомо за оповіданням про облогу галлами Капітолію. Алківіад під час облоги Афін спартанцями захотів переконатися в пильності варти і під страхом жорстокого покарання наказав, щоб в ту хвилину, коли він вночі запалить вогонь, всі вартові відповідали йому тим самим. Афінянин Іфікрат вбив вартового, який спав, і сказав потім, що залишив його в тому ж стані, в якому він його застав.

Із союзниками обложені зносяться по-різному: щоб не посилати усних повідомлень, пишуть умовленими цифрами і переправляють листи найрізноманітнішими способами — їх ховають у піхвах меча, запікають в хлібному тісті, приховують в найпотаємніших частинах тіла, закладають в нашийник собаки, який супроводжує гінця. Дехто писав звичайний лист, а між рядками вписував все потрібне іншою рідиною, що дозволяло виявити літери при змочуванні чи нагріванні паперу. Цей спосіб особливо розвинувся в наш час і застосовується дуже хитро. Якщо хто-небудь хотів таємно написати друзям, які знаходяться у фортеці, і не бажав нікому довіряти листа, він прибивав до церковних дверей оголошення про відлучення в звичайній формі, яка містила між рядків повідомлення, написане, як я вам уже говорив, а ті, кому лист був призначений, упізнавали папір за умовним знаком, знімали оголошення і на дозвіллі його читали. Це дуже тонкий і безпечний спосіб, оскільки посланий з таким листом може зовсім не підозрювати про його зміст.

Можна винайти для повідомлень ще безліч найрізноманітніших засобів. Все ж треба мати на увазі, що легше писати обложеним ззовні, ніж доставляти відомості з обложеної фортеці, бо такі листи можуть переносити тільки удавані перебіжчики, а це — спосіб ненадійний і небезпечний, якщо тільки ворог хоч трохи обережний. Навпаки, той, хто хоче повідомити що-небудь у фортецю, може під різними приводами послати у ворожий табір гінця, який вже завжди знайде можливість туди пробратися.

Звернемося, однак, до іншого предмету, саме — до сучасної облоги і оборони. Припустимо, що ви обложені у фортеці, не обнесеній ровами зсередини, як я вам вже пояснював. Якщо ви хочете перешкодити супротивникові увірватися в пролом, пробитий гарматним обстрілом (сам пролом закрити неможливо), ви повинні ще під вогнем викопати за стіною рів шириною щонайменше в 30 ліктів і викидати всю вийняту землю в бік міста, щоб утворити таким чином вал і збільшити глибину рову. Роботи ці необхідно вести якомога швидше, щоб до того часу, коли стіна почне валитися, глибина рову сягала щонайменше п’яти або шести ліктів. Рів повинен з обох кінців замикатися казематом. Якщо ж стіна протримається так довго, що ти встигнеш викопати рів і облаштувати каземати, то частина фортеці, яку обстрілюють, буде сильнішою за всі інші, бо насипаний вал замінить внутрішні рови, про які ми вже говорили.

Якщо ж стіна слабка і у тебе не вистачить часу на ці роботи, то треба проявити всю свою мужність і відбити напад усіма силами і засобами.

Цей спосіб споруди валу був застосований пізанцями при облозі їх вашими військами, і він вдався завдяки моці стін, які затримали напад, і глинистому ґрунту, надзвичайно зручному для устрою валів і перешкод. Якби не ці переваги, пізанці, безсумнівно, зазнали б поразки. Тому завжди краще зробити всі ці роботи заздалегідь і викопати внутрішній рів по всьому колу міста, бо, коли вал споруджено, можна очікувати ворога у повному спокої. Стародавні часто брали міста підкопами, причому діяли двояко: вони або вели підземний хід і проникали через нього в місто, як це було при взятті Вей, або підривали стіни, щоб у потрібну хвилину їх обрушити. Другий спосіб дуже уживаний в наш час, і завдяки йому з’ясувалося, що фортеці, побудовані на висотах, слабкіші за інші; їх легше підрити, а якщо покласти в підкоп порох, який миттєво запалюється, то не тільки стіни злетять у повітря, але розкриються гори і всі укріплення розсиплються на частини.

Проти цього можна боротися облаштуванням фортеці на рівнині і спорудженням настільки глибокого окружного рову, щоб ворог при всякій спробі прорити його далі натрапляв на підземні води, які одні тільки й небезпечні для цих підкопів. Якщо все ж доводиться боронити фортецю, розташовану на висоті, то єдиний засіб — це вирити в місті безліч глибоких колодязів, які стануть ніби виходами з ворожого підкопу. Інший спосіб боротьби — це зустрічний підкоп, якщо тільки ти знаєш, як його направити; цим шляхом дуже легко зупинити роботи противника, але вся складність у тому, щоб їх відкрити, особливо коли маєш справу з досвідченим ворогом.

Найстрашніше для обложеного — це напад зненацька під час відпочинку війська, наприклад після відбитого нападу, перед зміною вартових, тобто на світанку або у сутінках, і особливо під час їжі. Безліч фортець було взято саме такими атаками, і, навпаки, ті, хто брав у облогу не раз бували розбитими цими раптовими вилазками гарнізону. Тому тут потрібна з обох боків невсипуща пильність, причому частина військ завжди має бути озброєною. Зокрема треба сказати, що оборона фортеці або табору дуже ускладнюється необхідністю роздроблювати війська. Адже ворог може за своїм бажанням нападати єдиною масою з будь-якого боку. Тому ти маєш захищатися уздовж всієї лінії облоги, і, в той час як ворог кидає на тебе всі свої сили, ти можеш протиставити йому лише частину своїх.

Обложений може бути абсолютно знищеним, а для того, хто тримає облогу найгірше — це тільки відбитий напад. Такий стан змушував багатьох полководців, обложених в таборі або у фортеці, робити відчайдушну вилазку і вступати в рішучий бій, який давав їм перемогу, незважаючи на чисельну перевагу ворога. Так вчинили Марцелл в Ноле і Цезар в Галлії. Обложений в таборі величезними полчищами галлів, він зрозумів, що, залишаючись в укріпленнях, він загине, оскільки повинен буде розділити свої сили і не зможе, ховаючись за живоплотом, обрушитися на ворога. Тому він відкрив один з виходів табору, зібрав в цьому місці все військо і кинувся на галлів з такою люттю і силою, що здобув повну перемогу.

Твердість духу обложених багато разів страшила їхнього противника і змушувала його сумніватися в успіху. Під час війни між Помпеєм і Цезарем, коли військо Цезаря сильно страждало від голоду, Помпею доставили шматок хліба, яким харчувалися солдати Цезаря. Хліб цей складався з трави, і Помпей заборонив показувати його війську, щоб воно не так злякалося, побачивши, з яким противником йому доводиться боротися. Найбільша честь римлян у війні з Ганнібалом — це їхня дивовижна твердість, бо в найтяжчу пору, коли щастя начебто остаточно їм зрадило, вони жодного разу не просили миру і не проявили жодної слабкості. Навпаки, коли Ганнібал стояв майже біля воріт Риму, поля, на яких був розбитий його табір, продавалися за вищою ціною, ніж в мирний час. Римляни взагалі переслідували свою мету з такою непохитністю, що заради захисту Риму навіть не захотіли зняти облогу Капуї, обложеної ними в той самий час, коли ворог погрожував їхній столиці.

Багато з того, про що я вам сказав, ви могли б, звичайно, дізнатися самі. Однак я зробив це навмисно, щоб краще визначити всю перевагу пропонованих мною військових установ і принести певну користь тим (якщо такі знайдуться), хто не міг, подібно до вас, брати участь в нашій бесіді. Все сказане мною можна висловити в кількох загальних правилах, які треба твердо собі засвоїти.

Ось ці правила.

— Все, що корисне ворогу, шкідливе тобі, і все, що корисне тобі, шкідливе ворогу. Той, хто на війні більш пильно стежить за ворогом, ретельніше навчає і тренує своє військо, піддається меншій небезпеці і може більше сподіватися на перемогу.

— Ніколи не веди війська в бій, поки ти не вселив їм впевненості в собі і не переконався, що вони цілком облаштовані і не бояться ворога. Ніколи не починай бою, якщо ти не знаєш, що війська вірять в перемогу.

— Краще розтрощити ворога голодом, ніж залізом, бо перемога набагато більше дається щастям, ніж мужністю.

— Кращий задум — це той, який прихований від ворога, поки ти його не виконав.

— Умій на війні розпізнати слушну нагоду і вчасно за неї вхопитися. Це мистецтво корисніше всякого іншого.

— Природа рідко народжує сміливців. Вони у великій кількості створюються працею і навчанням.

— Дисципліна на війні важливіша за стрімкість.

— Якщо частина ворожих солдатів перейде до тебе і буде вірно служити, це завжди для тебе великий успіх. Втікачі більше послаблюють ворога, ніж убиті, хоча ім’я перебіжчика підозріла новим друзям і ненависна старим.

— Вишукуючи війська в бойовий порядок, краще залишити за першою лінією сильний резерв, ніж розкидати солдатів і розтягувати фронт.

— Важко перемогти того, хто добре знає свої сили і сили ворога. Хоробрість солдатів важливіша за їхню чисельність, але вигідна позиція буває іноді кориснішою за хоробрість. Будь-яка несподіванка лякає військо, до всього звичного і поступового воно байдуже; тому привчай своє військо до нового ворога і ознайом його з ним дрібними сутичками раніше, ніж вести солдатів в рішучу битву.

— Хто в безладді переслідує розбитого ворога, прагне тільки до того, щоб з переможця перетворитися на переможеного.

— Хто не дбає про продовольство військ, буде переможений, не оголюючи меча.

— Ретельно вибирай місце бою, залежно від того, покладаєшся ти на свою кінноту більше, ніж на піхоту, або навпаки.

— Якщо ти хочеш дізнатися, чи не забрався вдень у табір шпигун, накажи всім розійтися по наметах.

— Умій змінювати рішення, якщо ти помічаєш, що воно розгадане противником.

— Радься з багатьма про те, що треба зробити; повідомляй тільки обраним про те, що вже вирішено.

— Стримуй солдатів під час миру страхом і покаранням; вирушаючи на війну, надихай їх надією і нагородою.

— Хороший полководець ніколи не зважиться на бій, якщо його не змушує необхідність або привабливий випадок.

— Подбай про те, щоб ворог не знав, в якому порядку твої війська будуть збудовані в бою; якими б не були твої розпорядження, перша лінія повинна мати можливість відступити крізь другу і третю.

— Чи не змінюй під час бою первісного призначення бойових частин, якщо не хочеш розладнати військо.

— З несподіваним боротися важко, з усім передбаченим наперед — легко.

— Люди, зброя, гроші і хліб — ось життєва сила війни. З цих чотирьох умов найважливіші перші два, бо з людьми і зброєю завжди можна дістати гроші і хліб, але з одним хлібом і грошима ти не дістанеш ні людей, ні зброї.

— Обеззброєний багач — нагорода бідного солдата.

— Привчай своїх воїнів зневажати зніжене життя і багате вбрання.

Такими є основи війни, з якими я хотів вас познайомити. Знаю, що можна було б сказати ще багато, хоча б про пристрій античних військ, їхній одяг і навчання, і додати ще цілий ряд подробиць, але я не вважав за потрібне про них говорити, тому що ви можете дізнатися про все це самі, а головне — тому, що моєю метою зовсім не була розповідь про устрій війська в Стародавньому світі, а пояснення того, як воно може і повинно бути облаштоване в наш час, щоб придбати ту силу, якої у нього зараз немає. Тому я і говорив про установи давнини лише в тій мірі, в якій вони, по-моєму, обов’язково мають бути відновлені тепер.

Знаю також, що варто було б більше сказати про кінноту і розглянути морську війну, бо воєнна міць охоплює однаково морську й сухопутну силу, піхоту і кавалерію. Про морську справу я говорити не наважуюся, тому що абсолютно її не знаю, — слово тут належить генуезцям і венеціанцям, які ретельно її вивчили і творили в минулому великі справи. Щодо кінноти я обмежуся вже сказаним, бо ці війська, як я вам говорив, не так зіпсовані, як всі інші. При гарній піхоті — життєвій основі всякого війська — неминуче буде хороша і кіннота. Можу дати її організатору тільки дві корисні поради, які допоможуть збільшити в країні кількість коней: треба вирощувати в своєму окрузі хороші породи і привчити підданих торгувати лошатами, подібно до того як ви торгуєте у себе телятами і мулами. Щоб забезпечити продавцеві покупця, я дозволив би тримати мула тільки тим, у кого є кінь; таким чином, всякий, бажаючий їздити верхи, мимоволі повинен буде її купити. Нарешті, я дозволив би одягатися в шовк тільки власникам коней. Я чув, що один з нині живих князів встановив у себе такий порядок і в найкоротший час створив в своїх володіннях зразкову кінноту. В іншому пошлюся на сьогоднішню бесіду і на все, що у нас робиться.

Ви, можливо, хочете знати, які якості повинен мати великий полководець? Відповім на це питання дуже коротко, бо мислю собі великого полководця тільки як таку людину, яка змогла б здійснити все, про що ми сьогодні говорили. Однак цього, звичайно, мало, якщо він у своїй справі не творець, бо без дару винахідливості в жодній галузі ще не було великих людей. Винахідливість, звичайно, почесна в усіх справах, але у військовій вона приносить велику славу.

Адже ми знаємо, що навіть не дуже хитрі вигадки вихваляються істориками. Вони, наприклад, звеличують Олександра Великого за те, як він зумів приховати виступ війська з табору. Відомо, що він наказав замість трубного сигналу підняти шолом на спис. Вихваляють його і за те, що він на початку бою велів солдатам стати на ліве коліно, щоб краще витримати натиск ворога. Це не тільки дало Олександру перемогу, але принесло йому таку славу, що всі пам’ятники, споруджені на його честь, зображують його в цьому положенні. Однак час кінчати нашу бесіду, і я хочу повернутися до того, з чого почав, щоб не бути, як це у вас заведено, покараним так, як ті, хто безповоротно полишають країну.

Ви, Козімо, пам’ятається, говорили мені, що не розумієте, як це я, захоплений шанувальник старовини і критик тих, хто не слідує їй в найважливіших справах, разом з тим ніколи не наслідував її у військовому мистецтві, якому присвячене моє життя. Я відповів, що всякий, хто замислив яку-небудь справу, повинен спочатку до неї підготуватися, щоб могти здійснити її, коли випаде нагода. Тепер ви довго мене слухали і можете судити самі, чи знайшов би я в собі сили створити військо на стародавніх засадах чи ні. Ви тепер знаєте, скільки часу я розмірковував про це, і можете, звичайно, собі уявити, яким велике є моє бажання їх здійснити.

Неважко відповісти і на інше питання — чи міг я тут що-небудь зробити і чи видавалася для цього слушна нагода. Однак, щоб переконати вас остаточно і цілком перед вами виправдатися, я перерахую вам всі наявні можливості і, до речі, назву, як і обіцяв, всі труднощі подібного перетворення в даний час. З усіх людських установ найлегше відновити на античних засадах військові установи, але це під силу тільки таким князям, володіння яких досить великі, щоб виставити власне військо в 15 000- 20 000 новобранців. З іншого боку, для государя, який не має таких переваг, це найважче з усіх можливих перетворень.

Щоб пояснити свою думку, маю нагадати, що полководці здобувають славу двома різними шляхами. Одні, маючи в своєму розпорядженні здавна добре навчені і цілком упорядковані війська, здійснювали з їх допомогою великі справи. Такими були, головним чином, римські полководці й інші, які керували над такими військами, в яких треба було тільки підтримувати порядок і розумно ними розпоряджатися. Іншим шляхом йшли ті, кому треба було не тільки здолати ворога, але ще задовго до зустрічі з ним створити і облаштувати свої сили заново. Вони, безсумнівно, заслуговують більшої похвали, ніж ті, хто здійснював блискучі подвиги, командуючи старими і досвідченими військами. Ось такими були Пелопід і Епамінонд, Тулл Гостілій, Філіп Македонський, батько Олександра, Кір, цар персів, римлянин Семпроній Гракх.

Всі вони повинні були спочатку утворити своє військо і тільки після цього могли починати війну. Задум їхній вдався частково по їхній мудрості, почасти тому, що вони мали у своєму розпорядженні достатню кількість людей, яких можна було закликати під прапори. Ніхто з цих чоловіків, якими б видатними вони не були, не могли б нічого зробити, якби їм довелося діяти в чужій країні, серед розбещених людей, що не мають поняття про те, що значить чесно коритися. В Італії недостатньо бути хорошим керівником готового війська, треба спочатку вміти його створити, а потім навчитися ним керувати. Це можливо тільки для князів з великими володіннями і численним населенням. Я до їх числа не належу, бо завжди командував і можу командувати тільки чужими військами і людьми, залежними від інших, а не від мене.

Надаю вам вирішити, чи можливі в цьому середовищі які-небудь задумані мною поліпшення. Чи можу я змусити нинішніх солдатів носити іншу, більш важку зброю, крім триденного запасу продовольства і кирки? Як змушу я їх рити окопи або кожен день навчатися впродовж кількох годин на повному озброєнні, щоб зробити з них справжніх воїнів, придатних для великої війни? Як можу я відучити їх від гри, розпусти, богохульства і щоденних неподобств? Чи можна підкорити цих людей такій дисципліні і виховати в них таке відчуття покори і пошани, щоб вони, як ті древні солдати, про яких ми постійно читаємо в істориків, не насмілювалися чіпати яблуні, які ростуть в середині табору? Чи можу я обіцяти їм щось таке, що вселить їм повагу до мене, любов або страх, якщо після закінчення війни ми всі розійдемося в різні боки?

Якими засобами можу я присоромити людей, що народилися і виросли без поняття честі? Чому вони повинні мене поважати, коли вони мене не знають? Якими богами і святими змушу я їх клястися — тими, яких вони шанують, або тими, яких оскверняють? Не знаю, кого вони шанують, але оскверняють вони усіх. Чи можна взагалі вірити клятвам, даним перед істотою, над якою вони знущаються? Як можуть вони, знущаючись над Богом, поважати людей? Чи мислимо взагалі відлити в якусь форму подібний матеріал? Не заперечуйте мені, посилаючись на швейцарців або на іспанців. Я згоден, що вони не кращі за італійців. Але якщо ви згадаєте все, що я вам сказав, і порівняєте мої слова з військовими порядками тієї чи іншої армії, то ви побачите, як їм ще далеко до вершин античного світу. Швейцарці через причини, про які я говорив, — хороші солдати від природи; іспанців же створила необхідність — вони воюють в чужій країні, де їм залишається тільки перемогти або померти, тому що відступати нікуди, і не дивно, що вони стали хоробрими. Однак при всіх якостях цих військ дуже багато чого не вистачає, і перевага їх позначається найбільше в тому, що вони звикли підпускати ворога на відстань меча або піки. Навчити їх тому, чого їм бракує, не може ніхто, тим більше якщо вони не знають мови.

Повернемося, однак, до італійців, які, через нерозуміння своїх князів, не отримали справжнього військового устрою і не створили його самі, оскільки їх не змушувала до цього необхідність, що тяжіла над іспанцями; тому вони і стали посміховиськом світу. Винні в цьому, звичайно, не народи, а володарі, заслужено покарані за своє невігластво принизливої і ганебної втратою володінь. Хочете переконатися в істинності моїх слів? Подивіться, скільки воєн промайнуло над Італією з часу вторгнення Карла VIII до наших днів. Війни зазвичай виховують в людях бойовий дух і приносять їм визнання інших; в Італії, чим більше і більше жорстокою була війна, тим більше знеславлювала вона і вождів, і солдатів. Це може пояснюватися тільки тим, що прийняті військові установи нікуди не годяться, а нових ніхто не зумів ввести.

Повірте, що відновити славу італійської зброї можна тільки на шляху, мною зазначеному, і доступно це лише найбільшим володарям, оскільки пропонований мною порядок здійснений тільки серед людей простих і грубих, притому корінних жителів країни, а не серед розбещених і розпущених чужинців. Жоден хороший скульптор не стане ліпити прекрасну статую зі шматка мармуру, зіпсованого іншим, а зажадає собі ніким не займану брилу. Поки ваші італійські князі ще не зазнали на собі ударів війни, яка нагрянула з півночі, вони вважали, що правителю достатньо вміти спритно написати складене послання або хитру відповідь, відзначатися дотепністю в словах і промовах, тонко підготувати обман, прикрашати себе коштовностями і золотом, їсти і спати в особливих розкошах, бути розпусним, оббирати і пригнічувати підданих, знемагати в неробстві, роздавати військові звання за власною волею, нехтувати всякою слушною порадою і вимагати, щоб будь-яке слово князя сприймалося як вислів оракула. Ці жалюгідні люди навіть не помічали, що вони вже готові стати здобиччю першого, хто надумає на них напасти.

Ось звідки пішло те, що ми бачили в 1494 році, — увесь цей божевільний страх, раптова втеча і незбагненні поразки; адже три наймогутніших держави Італії були кілька разів пограбовані і спустошені. Але найстрашніше полягає навіть не в цьому, а в тому, що вцілілі володарі перебувають в колишній омані і живуть в такому ж розброді. Вони ніколи не подумають про приклади людей Стародавнього світу, які в своєму прагненні до влади робили самі і змушували інших робити все, про що ми сьогодні говорили, гартували своє тіло і привчали свою душу нічого не боятися.

Цезар, Олександр і всі великі люди і полководці Античності билися завжди в перших рядах, йшли пішки в повному озброєнні і якщо позбавлялися влади, то тільки разом з життям. Тому вони жили і вмирали зі славою. Їм можна частково дорікнути за надмірне владолюбство, але в них не було ніколи і тіні в’ялості, зніженості або боязкості. Якби наші князі коли-небудь прочитали їх життєпис і перейнялися їх прикладом, вони не могли б не змінити свого способу життя, а з цим, звичайно, змінилися б і долі їхніх країн.

На початку нашої розмови ви скаржилися на свою міліцію, а я стверджую, що скарги ці були б вірними тільки в тому випадку, якби ви її спочатку облаштували за моїми вказівками і переконалися б на ділі, що спроба не вдалася. Тепер, коли вона не упорядкована і не навчена за моїми правилами, не вам скаржитися на неї, а їй на вас за те, що ви народили недоноска, а не повноцінну істоту. Венеціанці і герцог Феррарський обидва почали перетворення війська, але не зуміли це довершити; винні в цьому вони, а не їхні війська.

Я стверджую, що той італійський князь, який першим стане на мій шлях, буде володарем всієї країни. Держава його отримає значення Македонії під правлінням Філіпа, який навчився у фіванця Епамінонда мистецтву створювати військо, сприйняв його військові порядки і правила навчання солдатів і став таким сильним, що, поки Греція перебувала в неробстві і захоплювалася комедіями, він на кілька років підкорив її всю і заклав основи такої могутності, що син його міг уже стати володарем світу.

Хто нехтує цими думками, байдужий до своєї влади, якщо він князь, і до вітчизни, якщо він громадянин республіки. Я вважаю за можливе нарікати на долю, бо вона повинна була або відмовити мені в можливості пізнання таких істин, або дати мені можливості втілити їх у життя.

Тепер, коли я старий, такого випадку, звісно, більше не трапиться. Тому я і відвертий з вами, що ви молоді, займаєте високе положення і, якщо погодитеся зі мною, зможете в потрібний момент скористатися прихильністю до вас князів і бути їхніми радниками в перетворенні військової справи. Не бійтеся і не сумнівайтеся, бо наша країна ніби народжена для воскресіння всього, що зникло, і ми бачили це на прикладі поезії, живопису та скульптури.

Вік мій вже не дозволяє плекати подібні надії, але, якби доля в минулому дала мені необхідну владу, я в найкоротший час показав би всьому світові неминущу цінність античних військових установ. Вірю, що міг би піднести свою батьківщину на висоти могутності або, принаймні, загинути без ганьби.