ЧАСТИНА ПЕРША


Розділ 1

Тільки б не спізнитись! Ця думка гнала Ігоря Шрагіна на південь, до Чорного моря, в місто, яке не сьогодні-завтра могли захопити гітлерівці. Йому потрібно було опинитися там хоча б на годину раніше… Про те, що він призначений керівником розвідувально-диверсійної групи, Шрагіну сказали тільки два тижні тому. Тиждень пішов на розробку легенди, за якою він мав з’явитись і жити в тому південному місті. Легенда вийшла дуже складною, для її підтвердження треба було виготовити понад десяток документів. І закінчилось усе тим, що йому лишили його справжню біографію, замінивши тільки ім’я і викинувши з неї, що він комуніст і останні роки працював в органах державної безпеки.

Уже можна б і виїхати, але виникло ускладнення. Люди його групи вирушили на місце прямо з Ленінграда, де всі вони вчилися в спецшколі, і цілий тиждень про них не надходило ніяких звісток. У південному напрямку транспорт працював з перебоями, станції часто бомбардували, і можна було припускати що завгодно. Але виїздити без підтвердження, що група дісталася до місця, — безглуздо. В очікуванні звісток минуло ще чотири дні. Одно добре — він мав можливість побути з дружиною і з місячним синочком і самому відправити їх до родичів на Урал. Тільки вчора Шрагін з ними попрощався, а сьогодні він теж у дорозі…

Старенька деренькуча «емка» показувала чудеса. Шофер казав: «Машина ж нашенська, розуміє що до чого…» Майже до самого Брянська мчали із швидкістю сто кілометрів на годину. Коли до міста було вже зовсім близько, стомлений шофер не помітив попереду розбомбленого шосе і пізно загальмував. «Емка» пірнула в яму, звідти її вишпурнуло через кювет у кущі, і там вона ще довго стрибала, поки не перевернулась на бік… Дивно, звичайно, але ні Шрагін, ні шофер не постраждали. А «емка» остаточно вийшла з ладу.

Довелося скористатися оказією. Це був невеликий санітарний автобус, у який натовпилося повним-повнісінько людей. Сиділи навіть на підлозі.

Все це були військові, їм теж треба терміново потрапити в Київ.

На світанку десь за районним містечком Красная Слобода шофер різко загальмував. Люди, що дрімали, попадали з лавок. Шрагін дуже вдарився головою об чийсь чемодан. Сон миттю зник.

Дорогу заступив натовп озброєних людей у цивільному. Високий чоловік у короткій, не на зріст, міліцейській шинелі стояв перед автобусом, розпростерши руки. Шрагін пригадав розповіді про ворожих десантників у міліцейській формі і, переклавши пістолет у кишеню піджака, вискочив з автобуса. Слідом за ним вийшло ще кілька військових.

— Що трапилось? — запитав Шрагін, вдивляючись у виснажене і давно не голене обличчя людини в міліцейській шинелі.

— Ось не знаємо, що з німцем робити, — збуджено відповів той.

— Що за німець?

— Та от… — Чоловік у шинелі показав на німецького солдата, що лежав лицем до землі біля кювета, на його сірому кітелі коло лівого плеча розпливлася кривава пляма.

Виявляється, вночі тут з літака скинули групу диверсантів. Місцева винищувальна рота вступила з ними в бій і знищила їх. Один десантник намагався сховатись у кущах, але його знайшли. Тоді він вирішив застрілитись, та йому перешкодили, і рана здавалась не смертельною.

— Може, заберете його з собою? — спитав чоловік у шинелі.

Серед пасажирів автобуса був військовий лікар, він підійшов до німця, перевернув його на спину і схилився над ним.

— Нічого турбуватися, — сказав лікар, випроставшись. — Він уже готовий.

— От і добре, — зразу заспокоївся чоловік у шинелі. — Баба з воза — коневі легше. Даруйте, що затримали вас.

— Документи убитих взяли? — спитав Шрагін.

— Ми, товаришу, втрат не маємо, — майже образився чоловік у шинелі.

— Я про німців.

— А! Ніколи було… Вони ж розкидані по всьому яру — де хто.

Шрагін підійшов до мертвого німця і вийняв з його кишень папери.

Автобус рушив далі.

Шрагін переглядав документи і папери десантника. За солдатською книжкою полоненого виходило, що він, Вальтер Гейвіц, солдат танкової дивізії. Але чому ж тоді він стрибав з парашутом? «Очевидно, у них в танкових частинах є й такі підрозділи», — вирішив Шрагін. З потертої фотографії усміхалась молода жінка, тримаючи на руках маленьку дівчинку. На звороті фотографії напис: «Вальтер, це ми без тебе і з тобою. Жду. Мара. Дортмунд, 1940 р.».

Шрагін розглядав фотографію, але думав уже про свою Ольгу і про синочка, до якого він навіть не встиг звикнути. Намагався уявити собі його личко і не міг. Виразно пам’ятав тільки його нестямний крик ночами, що переходив у солодке присмоктування, коли Ольга годувала його груддю. «Зараз вони, як і я, в дорозі, і ми їдемо один від одного все далі й далі», — тужно подумав він.

Сховавши в кишеню фотокартку німкені, Шрагін розгорнув листа. Од нього пахнуло парфумами. Лист із Дортмунда і підпис уже знайомий — Мара.

«Вальтер, Вальтер, мені сумно, звичайно, але обов’язок над усе…» Дивно, але цей рядок з листа був наче продовженням власних думок Шрагіна, це його і розізлило і спантеличило. «Раз війна, чоловікам — мечі, а нам — чекання, тривоги і, звичайно, турботи про армію, — читав він далі. — Але я спокійна, Вальтер, я знаю, заради чого я жду, так, як я знаю, чого хоче для нас усіх наш фюрер. А коли план вождя стає надією всіх жінок країни — горе ворогові. І я не боюсь Росії. Якщо фюрер сказав, то вона стоятиме на колінах, а Німеччина підніметься над усім світом непереможним колосом. Вірною фюреру я виховаю і нашу Кіті, от побачиш, Вальтер. Зараз вона спить. Я тільки-но підходила до неї — вона у сні всміхнулась, мабуть, своєму щастю, що вона маленька німкеня вічної і великої Німеччини. Кінчай скоріше з Росією і повертайся до нас. Пригортаюсь до тебе, люблю навіки. Твоя Мара…»

Шрагіну хотілося навідліг облаяти цю надідейну німкеню, і в той же час щось примушувало його серйозно думати про неї і про те, що вона писала, і про її Вальтера, який зостався лежати біля кювету, і про ту зовсім маленьку німкеню, котра всміхається уві сні… Адже це було перше безпосереднє знайомство Шрагіна з ворогом.

У Києві вирішили, що далі Шрагін поїде по Дніпру пароплавом: на думку київських товаришів, цей спосіб пересування тепер був найнадійніший. Крім того, для Шрагіна надто важливо потрапити в місто звичайним цивільним шляхом, разом з іншими випадковими людьми.

Коли Шрагін прибіг на пристань, трап уже зняли і йому довелося стрибнути через метровий просвіт. Він пройшов на місток до капітана — кремезного літнього чоловіка з жовтими прокуреними вусами, фіолетовим носом і вицвілими очима.

— Примоститися де-небудь можна? — спитав Шрагін.

Капітан, не відповідаючи, подивився на небо і крикнув у переговорну трубку:

— Прибери соплі!

Зараз же дим перестав шугати з труби пароплава.

— Ану, зійдіть з містка, — мовив капітан, все ще вдивляючись у небо, звідкіля ледь долинало дзвінке завивання моторів.

Почулося виття. Воно швидко наростало, і метрів за сто від пароплава річку спучило, підкинуло догори величезний водяний кущ. Шрагін відчув тупий удар в груди, його відкинуло в куток капітанського містка.

— Казав — зійдіть, — буркотливо повторив капітан, не відводячи очей од неба.

Пароплав називався «Партизан Железняк». У цьому допотопному суденці з хлюпаючими по воді лопатями, з машинами, що утробно гриміли і трясли весь пароплав, була якась спокійна домовитість і надійність.

Розшукуючи, де б примоститися на ніч, Шрагін ходив серед заснулих пасажирів і тих, що не спали, переступав через чемодани, клунки, дивуючись тому, як швидко люди обживаються в будь-яких умовах. Кінець кінцем він знайшов місце на кормі і сів на палубу між клунками й мішками. Поруч розташувалась ціла сім’я: батько, мати, троє діток дошкільнят і сухенька жінка, яку діти звали бабуся. Скупчившись біля чемодана, вони вечеряли. Бабуся порядкувала, як дома: акуратно різала хліб, нарівно ділила м’ясо, шкодувала, що не купила чорного хліба, спиняла дітей і ще встигала співучим голосом розказувати про якусь Клавдію Онисимівну, котрій усе як з гуски вода…

Шрагін відчув, що він голодний: з учорашнього вечора нічого не їв, і не було навіть хвилини подумати про харчі на дорогу.

— Юначе, у вас що, нема чого їсти? — почув він співучий голосок бабусі.

— Нічого, спасибі, — відповів невлад Шрагін: йому ще ніхто нічого не пропонував.

— Нічого — це нічого, а ти ось на візьми м’ясця домашнього.

— Сніжко Павло Ілліч, — якось по-старомодному відрекомендувався Шрагіну глава сім’ї. Весь його вигляд також був старомодний. Такими показують у кіно дореволюційних робітників. Добротний синій костюм, але штани заправлені в чоботи. Високий комір синьої в смужечку російської косоворотки, застібнутий на білі гудзики, щільно облягав шию. І нарешті — розкішні вуса. Він повертався з відпустки в те саме місто, куди прямував і Шрагін. Мало того, цей чоловік працював на тому суднобудівному заводі, на який, коли все вийде, як задумано, повинен влаштуватися Шрагін. Справді, це був щасливий початок операції.

— Лихий нас попутав, — розповідав Павло Ілліч неквапливо і трохи окаючи. — Поїхав відпочити до свого брата під Москву, і от уже скільки часу прориваємось назад додому. А ви куди і як?

— Та от невчасно перевели на ваш завод, — відповів Шрагін.

— Чому невчасно?

— А раптом німці захоплять ваше місто?

Сніжко прожував м’ясо, запив водою і цілком спокійно сказав:

— Захоплять не захоплять — на все воля божа. Німець, звичайно, супостат і звір в образі людини, але нам що до того, ми йому в куми не поліземо. Він сам по собі, а ми самі по собі. До робітничої честі, коли вона є, ніякий бруд не пристане.

Шрагін слухав його вражений, але й далі думав про те, що саме таке знайомство і може йому пригодитись.

— Ти у нас блаженненький, тобі скрізь рай, — сказала досі мовчавши дружина Сніжка, огрядна, красива жінка. Вона гладила по голівці сина, який спав у неї на колінах.

— А тобі скрізь тільки пекло ввижається, — запально мовила бабуся. — Поїхали до Андрія — там тобі погано. Тепер додому їдемо — і все одно ти Павлові голову гризеш. Сам бог не знає, де тобі добре.

— Не будемо, мамо, на людях сваритися, — тихо проказала дружина Сніжка і, важко зітхнувши, додала: — За дітей мені страшно, ось що.

— А мені, думаєш, не страшно? — жваво заперечила бабуся, але дружина Сніжка промовчала, і розмова на довго припинилась.

Згодом Павло Ілліч запитав Шрагіна:

— А яку ж ви спеціальність маєте?

— Інженер-механік. Після інституту два роки працював у Ленінграді, на Балтійському. Тепер вийшло так, що перевели до вас. З начальством я не ладнав, а воно, як відомо, таких не любить…

Сніжко співчутливо засміявся:

— Начальство все може. У нас майстер був, Савельєв. Руки — золото, а вдачі неспокійної. Тільки-но щось, так і в газету строчить або на зборах промову виголошує. Сам директор заводу з його ласки догану схопив. І тоді начальство розставило йому хитру пастку. Всі незадоволені були нашим відділом кадрів: брав він на роботу абикого. Про це і в газеті написали. От начальники наші взяли та й призначили на кадри Савельєва — мовляв, хто ж краще за нього, старого партійця, поведе справу з кадрами? Савельєву й дітися нікуди. Сів він на кадри, і тепер у всіх гріхах винен, а сказати й слова не може. Хитро!..

Пароплав тим часом плив уже в непроглядній літній ночі. Навкруги темрява, і тільки вгорі зірки переливаються — так і здається, що пливе пароплав по цьому зоряному морю.

Бабуся і дружина Сніжка спали, схилившись на свої клунки. Коло них прилаштувались діти. Почав вкладатися Сніжко і незабаром захропів, легко посвистуючи…

На світанку Шрагін зійшов на капітанський місток.

— Як спали? — запитав його капітан.

— Нормально, — відповів Шрагін, дивлячись на тихий Дніпро в ніжному світанку, на його береги, де кошлаті верби полоскали у воді свої довгі віти. — Красиво! — тихо мовив він.

— Мені набридло, — відізвався капітан. — Двадцятий рік безупинно отут ходжу туди й сюди.

— Важко повірити, що навкруги війна.

— Важко? — спитав капітан. Він показав на воду. На хвилях, що бігли від носа пароплава, щось гойдалось. Це був труп жінки у жовтому ситцевому платті…

Опівдні на невеликій висоті пролетів над пароплавом німецький літак і зник за протилежним берегом.

— Повітря! Повітря! — загукав матрос, що стояв на носі пароплава.

Коли почулися вигуки матроса і залунали гудки, бабуся дрібно і часто перехрестилась, пригорнула до себе дітей. Перехрестився і Павло Ілліч Сніжко. Він зробив це звично, неквапно, із зосередженим виглядом. У цей час літак знову появився над річкою. Він швидко наближався, і, коли був уже зовсім близько, пароплав різко розвернувся впоперек річки. Літак, з диким ревінням шугнув далі. Дві бомби збурили воду. Вдарила повітряна хвиля, пароплав дуже хитнуло. Під час нової атаки льотчик відкрив огонь з кулеметів. Шрагін бачив, як стрімко наближались розпороті на воді дві виблискуючі доріжки. Він затамував подих, напружив м’язи і мимовільно заплющив очі. Але капітан знову скомандував крутий поворот, і тільки одна доріжка пройшла навскоси через ніс пароплава. Там дико закричав поранений хлопець років шістнадцяти. Куля пробила йому руку вище ліктя. Хлопець з жахом дивився на свою рану, з якої юшила кров, і кричав…

Шрагін знову зійшов на місток. Капітан, наче й не було нічого, стояв, обіпершись грудьми на поручні, і дивився на берег, що пропливав мимо. Шрагін хотів сказати цьому славному старому слова вдячності, щось сердечне, щире, але вимовив тільки:

— Здорово все вийшло.

— Кому здорово, а кому кров, — не обертаючись відповів капітан і раптом заговорив сиплим голосом, захлинаючись: — Що ж це таке, скажіть мені? Він же, сволота, знає, бачить, що посудина моя не військова, що набита вона жінками, дітьми, — знає, а б’є, б’є! Я тільки за останні два рейси тридцять сім небіжчиків на берег здав. Я їх стільки за все своє життя не бачив. А ви кажете — здорово. Як тільки язик у вас повернувся? Зраділи, що самі живі зосталися? Недобре, дорогий товаришу, недобре!

Увечері прибули в Дніпропетровськ. На затемненій пристані нікого не було. Тільки матроси, які взяли причальні кінці. Над містом гойдалась заграва великої пожежі. Коли пароплав притиснувся до причальної стінки і його машини зупинились, запала суцільна тиша.

— З пароплава нікому не сходити, — об’явив капітан з містка.

— Це ж наша кінцева! — тривожно крикнув хтось з корми.

— Все одно без наказу не сходити, — голосно повторив капітан. Незабаром він пройшов повз Шрагіна до трапа, сутулий, в куцому кітелі і в пом’ятому форменому кашкеті. Потім на пароплав піднялися дві дівчини в білих халатах. Вони забрали пораненого хлопця.

До Шрагіна підійшов Павло Ілліч Сніжко.

— Шукаю вас, діло є, — сказав він тихо і, оглянувшись на всі боки, говорив далі ще тихіше: — Чи не зійти б нам тут? Люди кажуть, що нижче по Дніпру німець лютує, топить пароплави попадя, а звідси нам до нашого міста якихось двісті кілометрів. Підхопимо лівачка, разом і розплачуватись легше, і, як не є, в дорозі буде нас двоє чоловіків, га?

Шрагін одразу погодився.

Уже понад годину сім’я Сніжка і Шрагін сиділи на клунках біля воріт пристані. Павло Ілліч пішов діставати машину, і тепер усі нетерпляче ждали його. Найбільше нервувала дружина Сніжка.

— Не знаєш ти свого Павла, не знаєш, — сумно докоряла їй свекруха. — Якщо вже він сказав, значить зробить все як треба. Сиди й не тикай в очі людям своє невір’я…

Павло Ілліч приїхав на військовій полуторці з солдатом-шофером і добре підхмеленим старшиною. Всі швидко розмістились у кузові, й солдати накрили їх брезентом.

— Поки я не постукаю — мовчіть, — наказав старшина. — А як проскочимо пропускний пункт на виїзді з міста, брезент можете зняти.

Хвилин через двадцять машина зупинилась. Шрагін почув, як хлопчачий голос спитав:

— Що везеш?

— Спецвантаж, а що саме, нам знати не належить, — відповів старшина.

Промінь ліхтарика сковзнув по кузову машини.

— Їдь, не загороджуй!

Полуторка рушила далі. Хвилин через десять старшина, як обіцяв, постукав у віконечко з шоферської кабіни. Шрагін одкинув брезент. Над ними розкрилось те ж саме чорне спокійне небо, вкрите вже по-південному великими яскравими зірками.

Розділ 2

Все вийшло якнайкраще. Сніжко сам запросив Шрагіна на деякий час зупинитися в них. Господарям він аж ніяк не завдавав клопоту: у добротному будинку Сніжка було п’ять кімнат, крім кухні.

Поголившись з дороги і поснідавши, Шрагін разом з Павлом Іллічем пішов на завод. Вулиці міста виглядали тривожно. Багато військових машин. На перехресті в садочку з траншей стриміли жерла зенітних гармат. Солдат, що стояв біля них, зсунувши каску на потилицю, в бінокль обдивлявся небо. На вікнах білі хрести з паперових стрічок — наївний спосіб уберегти шибки, коли розвалюються будинки. Двоповерховий кам’яний будинок бомба розкидала на три боки. Лишилася тільки одна стіна — вся в квадратах різнобарвної шпалери.

— Тут жив адвокат, — незрозуміло посміхнувся Сніжко і показав на руїни. — Дуже погана людина. Коли я судився за свій будинок, він хотів мене пустити з торбами, а, бач, сам усе втратив. Бог, він усе бачить і шельму мітить.

По дорозі на завод вони зустрічали людей, які знали Сніжка, віталися з ним.

— Здрастуйте, здрастуйте… — відповідав він то поблажливо, то привітно, а то й іронічно.

— Я бачу, вас усе місто знає, — сказав Шрагін.

— Нічого дивного, — з гідністю відповів Сніжко. — Я тут народився, виріс, людиною став. А тільки знайомства бувають різні. Ось допіру низько кланявся мені дідок, сухорлявий такий, у кепочці. У мене з ним сварка була на заводі. Він тоді ще не виходив на пенсію, в активістах ходив. Зараз він уперше за останні два роки відкланявся. А я от собі й думаю, і чого б це він раптом упізнав мене?

«Я-то знаю, чому він тебе впізнав», — подумав Шрагін, ще раз переконуючись, як добре може стати в пригоді йому знайомство з Павлом Іллічем, який, звичайно, не виїде з міста.

— Житимемо, як бог присудить, — сказав той за сніданком. — Та й німця нам малювати не треба, у нас німецьких колоністів споконвіку повне місто. І скажу вам: нічого люди, є навіть і кращі за наших.

Шрагін знав, що в цьому місті живе багато німецьких родин, які оселилися тут з давніх-давен. Квартира, в якій для нього мали підготувати кімнату, належала саме такій сім’ї.

— А як же ви… коли щось? — поцікавився Сніжко. Шрагін запитливо глянув на нього. — Ну, коли німець сюди прийде…

— Ще не знаю, — безтурботно відповів Шрагін. — Тепер головне для мене — проявити дисципліну: раз мене сюди перевели, я — тут. І готовий виконати будь-яке розпорядження.

— Можуть на вас і шинельку натягнути, — посміхнувся Сніжко.

— Все-таки я спеціаліст.

— Це так, — погодився Сніжко. — Та тільки для наших ви людина зайшла, а навкруги хмара свояків та шуряків, яким броня потрібна.

— Поживемо — побачимо, — з тією ж безтурботністю мовив Шрагін.

Сніжко пройшов на завод, а Шрагін попрямував до будинку, що стояв поруч з прохідною, і незабаром вже сидів у кабінеті завідувача кадрами заводу — того самого Савельєва, про якого йому розказував Сніжко. Втомлений і нервовий, Савельєв з першої ж хвилини заговорив із Шрагіним роздратовано й грубо. Шпурнувши на стіл його папери, він вигукнув:

— Дурні! Справжнісінькі дурні!

— Хто? — здивовано запитав Шрагін.

— В тому числі і ви, коли не розумієте, що тільки невиліковні дурні могли в такий час затіяти перекидання кадрів через всю країну, а головне — куди?

— Вам не потрібні інженери?

— Знаєте, хто нам зараз потрібний? — майже закричав Савельєв, але замовк і знову став гортати папери. Раптом він здивовано втупився на Шрагіна. — Ти глянь, виявляється, перевод за вашим бажанням?

— Я був змушений подати таку заяву.

— Змушений чи не змушений, це не головне. Але, може, ви мені все-таки поясните, чому в вас спалахнуло бажання поїхати до міста, яке не сьогодні-завтра опиниться в руках ворога?

— Я просив би вас свої провокаційні думки лишити при собі, — сердито сказав Шрагін, дивлячись у червоні, запалені очі Савельєва. — В документах ясно сказано, що я подав заяву більше ніж за місяць до війни, і не моя вина, що наркомат затягнув цю справу. І нарешті, даремно ви берете на себе роль пророка і дозволяєте собі призначати строки здачі ворогові радянських міст.

— Ви, очевидно, не знаєте, де зараз німці, — втомлено промовив Савельєв.

— Зате я знаю, де завод, якому я можу стати в пригоді хоча б для того, щоб, залишаючи, висадити його в повітря, — сказав Шрагін.

— Може, вам краще спочатку піти в міськком партії? — з погано прихованою злорадною надією спитав Савельєв.

— Я розумію, на що ви розраховуєте, — відповів Шрагін. — Проте війна не скасувала порядку, який встановили не ми з вами. Віддайте про мене, як годиться, наказ, і я піду в міськком.

Савельєв розлючено натиснув кнопку дзвінка, що лежала на столі. До кабінету зайшла літня жінка в строгому чорному костюмі і солдатських чоботях.

— Ганно Гаврилівно, надрукуйте наказ про призначення цього товариша на вакантну посаду інженера у відділ головного технолога. Ось його документи. — Савельєв подав їй папери, дивлячись на неї так, ніби запрошував її подивуватись разом з ним з того, що відбувається.

— Коли вам дати наказ? — незворушно спитала жінка.

— Зараз, — видихнув Савельєв.

Жінка вже давно пішла, а Савельєв усе ще дивився нерухомими очима на те місце, де вона тільки-но стояла, і мовчав. Шрагін теж мовчав. І раптом Савельєв, важко зітхнувши, перевів погляд на Шрагіна і тужно мовив:

— До чого діло дійшло… І хто б міг подумати ще три місяці тому, га?

— Так, випробування випало нам важке, — в тон йому сказав Шрагін. — І зараз дуже небезпечно втратити владу над нервами.

— Хай йому грець! — тихо вигукнув Савельєв. — Але ж не можна вдавати, ніби нічого не коїться. Я ж у цьому місті народився, а цей завод — все моє життя. Де мені позичити нервів, де? Півзаводу пішло на фронт, а я все завідую кадрами. Воювати — це я розумію… — промовив він так сумно і без будь-якого награвання, що Шрагіну стало шкода цієї змученої людини.

— Нічого, нічого, війни вистачить і для нас з вами, — сказав Шрагін.

Через кілька хвилин наказ було підписано. З 10 серпня 1941 року Ігор Миколайович Шрагін, інженер-механік, зобов’язаний стати до роботи. Десяте — завтра.

Прямо з заводу Шрагін пішов в обласне управління НКВС. Він легко знайшов цей будинок, але зайшов у нього не зразу, хвилин тридцять вибирав момент, коли поблизу не буде перехожих.

Начальника управління не було, він ще вночі поїхав в обком, і коли повернеться, ніхто не знав. Шрагіна прийняв його заступник підполковник Гамарін, який саме й займався основною підготовкою шрагінської операції. Він був ще досить молодий, років під сорок, дебелий, підтягнутий, з широкими бровами на смуглявому обличчі.

— Чому Москву з таким запізненням повідомили про прибуття моєї групи? — спитав Шрагін.

— Низькопробна накладка, — відповів підполковник. — Ми думали, що про це повідомить сама група, а вони думали, що це зробимо ми.

Шрагіну сподобалось, що він не намагався ні вигороджувати себе, ні звинувачувати інших.

— Коли і де я можу побачити своїх людей? — спитав він.

— Ми зберемо їх, звичайно, а от коли, це сказати нелегко. Всі вони зараз беруть участь в очищенні міста, виловлюють всяку наволоч.

— Хто дозволив використати їх для цього? — намагаючись зберегти спокій, спитав Шрагін.

— У даній обстановці ніхто не міг допустити існування безробітних чекістів, — роздратовано відповів підполковник.

— Але ці люди мають залишитися тут і діяти при німцях. Невже ви не розумієте, що ви заздалегідь поставили їх під удар?

Гамарін спокійно усміхнувся самими куточками уст:

— Тих, кого вони чистять, у місті не буде.

— Мені необхідно зв’язатися з Москвою. — Шрагін підвівся і відійшов до вікна, даючи зрозуміти Гамаріну, що більше розмовляти з ним не має наміру.

Підполковник з’єднався з кимось по телефону.

— Як справи з Москвою? — спитав він так само спокійно. — А які надії?.. Дякую… Зв’язку з Москвою, товаришу Шрагін, ми не маємо вже другу добу…

Шрагін дивився крізь вікно на вулицю, але нічого там не бачив. Він напружено думав, що йому зробити. Якщо суворо дотримуватися стратегії і тактики дорученої йому справи, то він повинен відмовитись од використання присланих сюди людей. Але що ж тоді робити самому? Негайно виїхати? Чи залишитись і створити групу з місцевих жителів.

— Телеграфний зв’язок, сподіваюсь, є? — Шрагін підійшов до стола Гамаріна.

— Теоретично є, — підполковник знову всміхнувся куточками тонких уст, і це викликало в Шрагіна лють, яку йому нелегко було побороти. — Сьогодні, наприклад, ми одержали з Москви телеграму, яка була надіслана… — Гамарін поглянув на бланк телеграми, що лежала перед ним, і додав: — п’ятого серпня.

— А наш внутрішній зв’язок по ефіру?

— На жаль! — розвів руками Гамарін. — Під час першого ж бомбардування розбило наш приймально-передавальний центр. У виняткових випадках ми зв’язувались через Одесу, але сьогодні вранці і Одеса не змогла дати нам зв’язок.

— Вам наказувала Москва підготувати для групи радиста. Це зробили? — спитав Шрагін, намагаючись не дивитися на підполковника. — Чи, може, він теж бере участь в облавах?

— Ні. Для цього він надто одіозна постать у місті. Він жде вас на своїй квартирі…

Гамарін не договорив: шумно відчинилися двері, і в кабінет зайшов високий огрядний полковник. Шпурнувши планшет на диван, він зняв кашкета і, вихопивши з кишені носовичок, почав витирати спітніле обличчя і бриту до блиску голову.

— Спекота! — мовив він, важко дихаючи. — Спекота у всіх можливих значеннях.

— Це товариш Шрагін, — сказав Гамарін поквапно, немов попереджаючи, що в кабінеті присутня стороння людина.

Рука полковника завмерла з хусточкою на бритій голові.

— Нарешті прибув! Здорово. Я — Бурмін. — Він узяв носовичок у ліву руку, міцно потиснув руку Шрагіна і, не випускаючи її, сказав: — Мабуть, проклинаєш нас найгіршими словами?

— Я просто не знаю, що робити.

— Розумію, розумію… — Полковник Бурмін сів у крісло напроти Шрагіна. — Я вночі з обкому говорив по «ВЧ» з Москвою, всякого наслухався. — Він швидко обернувся до Гамаріна. — Ну як ти міг таке утнути? Примістити цих людей у готелі, та ще по нашій броні, а на додаток сунув їх в облаву!

— Я вам доповідав, — сухо мовив Гамарін.

— Застрахувався? — Полковник Бурмін дивився на Гамаріна з одвертим глузуванням. — Наче ти не розумієш, що зараз на моїй шиї. Тобі, тобі, Юрію Павловичу, доручено всі ці справи, і ти повинен був усе передбачити.

— Навіть бог усього не міг передбачити, — дивлячись убік, сказав Гамарін.

— З тобою, Юрію Павловичу, каші не з’їси, ложка завжди в тебе, — втомлено промовив Бурмін, і важко підвівшись з крісла, кивнув Шрагіну: — Ходімо до мене.

У затемненому з ночі кабінеті полковника кисло пахло тютюном. Розсмикнувши штори і розчинивши вікно, полковник сів за стіл. До кабінету вривався тривожний шум міста.

— Ну, що ти на все це скажеш? — спитав полковник.

— Говорити пізно, треба вирішувати. Група фактично підірвана, її треба передати вам для ваших потреб.

— А ти сам?

— А мені треба виїхати… або зостатися і створити нову групу з комуністів, яких тут залишають для підпілля. Ваша думка?

— Я доповів комісару все як є, — сказав полковник Бурмін. — Він вилаяв мене як тільки міг і наказав негайно виправити становище.

— Виправити? — здивовано спитав Шрагін. — Як?

— Комісар сказав, що ти знаєш, як це зробити. Він тільки дуже нервував, що тебе ще не було…

Шрагін мовчав. Він уже заспокоївся, і його мозок працював з особливою чіткістю. Так з ним бувало завжди, коли він опинявся в скрутному становищі.

— Вік живи, вік учись, — заговорив Бурмін. — Сам розумієш, скільки тепер на мене всякого звалилось. Вирішив, що цією справою повинна займатися людина, звільнена від усього іншого. — Полковник голосно передихнув і вів далі, немов прислухаючись до шуму на вулиці: — І прекрасний же працівник — чіткий, тямущий, повороткий… Але, видно, тільки коли налагоджена роками справа котиться з гори. А в цих умовах виявився…

— Треба негайно ж віддати наказ, — перебив його Шрагін. — Моїх людей зняти з операції по очищенню міста. Сьогодні ж їх необхідно переселити з готелю на приватні квартири. Це треба зробити вночі. Післязавтра вранці зібрати їх…

Розділ 3

Коли на другий день вранці Шрагін ввійшов на територію заводу, він одразу зрозумів, що робили невеликі групи людей — і цивільних, і військових — біля силового цеху і трохи віддалік, біля стапелів, де височів стальним громаддям недобудований крейсер. «Мінують», — здогадався Шрагін і раптом до болю уявив собі, як рухнуть всі ці складні і такі дорогі споруди і цей корабель-красень… Він пригадав першу студентську практику на Балтійському заводі. Інженер, який знайомив студентів із заводом, повів їх вздовж стапелів. На одному вони побачили маленькі людські постаті, що копошилися на дні величезного котлована — тут майбутнє судно тільки зароджувалось. На другому стапелі вони вже бачили контури судна, зростаючі догори, красиво вигнуті його боки, розперті стальними ребрами. На третьому стапелі вже настилали палубу, а на останньому був корабель, майже готовий до спуску. Він стояв похило, наче приготувавшись до стрибка в море, і був навдивовижу красивий — весь сяяв голубими зірками електрозварювання… Так людина, раз побачивши чудо народження корабля, назавжди перейметься повагою до людей, які це чудо роблять, самі того не помічаючи…

Головного технолога на заводі не було. В залі перед його кабінетом за здибленими креслярськими дошками нікогісінько. Шрагін постояв роздумуючи і пішов у дирекцію.

У просторій приймальні директора повнісінько стривожених людей. Помічник директора — юнак з худим вузьким лицем і русявим підстриженим йоржиком чубом — кидається від одного телефона до іншого і кричить у трубки одне й те ж саме:

— Директор на об’єктах! Я нічого не знаю! Прийде, тоді все з’ясується!

— Ось приїде пан, пан усе розсудить, — злісно сказав хтось у натовпі.

Шрагін протовпився до помічника директора і тихо спитав:

— Що тут діється?

— Що, що… Не приїхали грузовики на збірний пункт, а там кілька сотень людей: сім’ї, діти. Люди прибігли сюди. А що я можу зробити?

Задзвонив ще один телефон. Шрагін підняв трубку і почув суворий голос:

— Хто зі мною розмовляє?

— Інженер головного технолога Шрагін.

— Ви член партії?

Шрагін ледве не сказав «так», але трохи почекавши, відповів:

— Безпартійний.

— Гаразд, все одно. Ваші машини помилково затримала військова комендатура. Помилку виправлено. Там у комендатурі є ваш працівник, але він не знає, де збірний пункт. Негайно дзвоніть у комендатуру, наведіть порядок. Скажіть ще раз прізвище.

— Шрагін.

— Дійте, товаришу Шрагін.

Шрагін сказав помічникові, щоб той негайно з’єднав його з військовою комендатурою.

Приймальна спустіла, люди побігли на збірний пункт. Шрагін лишився удвох з помічником.

— А самому мені що робити? — розгублено спитав юнак. — Дружина з немовлям там, на збірному пункті, а я тут.

— Біжи на збірний пункт, я за тебе лишусь. Якось впораюсь, — сказав Шрагін не роздумуючи.

Юнака наче вітром здуло, навіть спасибі не сказав.

Шрагін сів за стіл. Він відповідав, як умів, на телефонні дзвінки, акуратно записував у книгу про кожну розмову і збоку ставив позначку: «Черговий інженер Шрагін», — це потім може придатися.

Годин через дві прийшов директор.

— Переведи телефон на мене, — сказав він, проходячи в кабінет і нітрохи не дивуючись з того, як змінився його помічник. Він, мабуть, просто не помітив, хто сидів за столом.

У приймальні залишились два чоловіки, які прийшли з директором. Вони теж не звертали на Шрагіна ніякісінької уваги і, відійшовши до вікна, про щось розмовляли.

Задзвонив дзвінок десь над дверима в кабінет, і Шрагін зрозумів, що це викликає директор. Коли він увійшов, директор здивовано підвів брови:

— Вам що?

— Ви дзвонили.

— Де помічник?

— Я за нього. Він побіг на збірний пункт, там у нього дружина з немовлям.

— Хто ви такий?

— Інженер з відділу головного технолога Шрагін.

— Шрагін? Щось я вас не знаю.

— Я новенький, — усміхнувся Шрагін.

— Чому не поїхали із своїм відділом?

— Я тільки вчора оформився, нічого не знав.

— Як це вчора?

— Та отак, переведений до вас із Балтійського.

— Переведений? Зараз?!

— Так. Ось витяг з наказу.

Директор прочитав папірець, повернув його Шрагіну і раптом розсміявся:

— Канцелярія наша із заліза — хоч потоп, а вона своє діло крутить. Ну що ж, працюй поки що при мені. Сказати правду, я забув про помічника. Як тебе звати?

— Ігор Миколайович.

— Так от, Ігоре Миколайовичу, сиди тут на телефонах. Я знову піду на територію. Звідусюди тобі дзвонитиму, доповідай тільки про найважливіше. Зрозумів?

Директор пішов.

Шрагін мимоволі усміхнувся: здорово у нього все складається…

Коли вже починало вечоріти, директор повернувся. Виснажений і похмурий, він підійшов до Шрагіна і, дивлячись на нього байдужими очима, сказав:

— Все. Смертний вирок винесено, виконання — від ситуації.

— Кому?

— Заводу винесено вирок! Заводу! — закричав директор. Він був на межі істерики. — Сам усе перевірив! Кожний заряд. А я ж усе це сам будував! Сам! Розумієш ти це?!

До кабінету зайшли два офіцери із знаками розрізнення інженерних військ: капітан і лейтенант.

— Прийшли, вбивці, — похмуро усміхнувся директор. Здавалося, він уже заспокоївся. — Тут ждатимете команду?

— А де ж іще?.. — відізвався капітан і сів на диван. Поруч нього сів лейтенант.

— Я зараз їду в міськком, — сказав їм директор. — Час од часу дзвонитиму.

— Наказ я повинен одержати від полковника Стебльова, — суворо уточнив капітан.

— Знаю, знаю, — роздратовано мовив директор. — Я такий наказ не зможу і вимовити.

Капітан промовчав і заговорив про щось з лейтенантом.

— А з тобою ми вирішимо так… — звернувся до Шрагіна директор. — Помічник мені поки що потрібен, так що ти на сьому годину ранку прийди сюди, якщо, звичайно… — директор запнувся і потім швидко закінчив: — …якщо вночі не виконають вирок…

Шрагін простував вулицями міста. Спадали повільні літні сутінки. На заводі неначе все гаразд, він зачепився там непогано. Тепер він ішов на квартиру, де мав жити.

Коли готувалася операція, то житлове питання виглядало досить надійно. Велика квартира належала німкені-колоністці, яка двадцять років працювала в цьому місті вчителькою німецької мови. Чоловік її давно вмер, а вона минулого року пішла на пенсію. Єдина її дочка, комсомолка, вчилася в Ленінградській консерваторії. Словом, можна було сподіватися хоча б на те, що на відверту підлоту хазяйка квартири не здатна. У великій її квартирі, що займала весь будинок, тільки одна кімната належала не їй, і до перших днів війни в цій кімнаті жив інженер місцевої електростанції. Він переїхав. Тепер цю кімнату мав зайняти Шрагін, ордер у кишені. На ньому дата — 14 червня 1941 року. Хоч це місцеві товариші зробили як слід…

Будинок Шрагіну сподобався. Кам’яний, одноповерховий, старомодний, він стояв і в центрі і в той же час на тихій вулиці, засадженій акацією і каштанами. Своїм фасадом не впадав у очі, але мав досить пристойний вигляд, проте було видно, що не ремонтувався він, певно, з царських часів.

Шрагін натиснув на кнопку дзвінка біля дверей з накладними дерев’яними завитками. Почекавши трохи, він подзвонив ще раз. Ніхто не відзивався. Мабуть, до будинку є чорний хід з двору, а цей парадний може й зовсім закритий. Шрагін пройшов вздовж будинку і крізь хвіртку в узорчатих залізних воротах потрапив у двір, який більше був схожий на садок. Обійшовши будинок, він постукав у низенькі двері. Вони зразу ж відчинились, і Шрагін побачив високу жінку з хитромудрою зачіскою з сивіючого волосся, з дряблим обличчям.

— Вам кого? — спитала вона без будь-якого занепокоєння.

— Прошу пробачення, я ваш новий сусід, — сказав Шрагін.

— Нарешті! Заходьте! — Жінка пропустила Шрагіна повз себе і замкнула двері.

Вони пройшли у невеликий передпокій парадного входу. Тут стояли ломберний стіл і два крісла. Підлогу вкривав вичовганий килим.

— Ви Емма Густавівна? — спитав Шрагін.

— Так, я Емма Густавівна Реккерт, — з гідністю відповіла жінка.

— В міськжитловідділі мені наказали жити з вами в мирі й злагоді, — усміхнувся Шрагін. — Мене звати Ігор Миколайович.

— Ви пробачте мені, але оскільки вже я відповідальний наймач, то хотіла б побачити ордер, — трохи ніяковіючи, сказала Емма Густавівна.

Вона уважно прочитала папірець і підозріливо подивилася на Шрагіна.

— Ви одержали його, коли попередній мешканець ще жив тут?

— Так, він чомусь зволікав з переїздом, а головне, я сам затримався… — недбало відповів Шрагін, відзначивши уважність жінки до таких формальних дрібниць.

— Ну що ж, будемо знайомі, — сказала Емма Густавівна. — Ваша кімната отам, останні двері ліворуч. Ключ висить на гвіздку. Там же і ключ від парадних дверей. Мушу попередити, що меблі в кімнаті, які вони не є, належать мені. Попередній мешканець платив мені за них десять карбованців на місяць.

— Я наслідуватиму його приклад, — усміхнувся Шрагін.

Кімната була досить велика. Відсунувши штору затемнення, Шрагін побачив, що вікно виходить у двір. Старовинне дерев’яне ліжко, стіл, крісло і стілець. Шафа із дзеркальними дверцятами. На підлозі коло ліжка килимок з вигаптуваними на ньому цапками. Всі ці речі вже давно служили людям, і якщо вони мали вигляд ще цілком пристойний, то тільки тому, що люди, яким вони служили, були бережливі й охайні.

У двері постукали.

— Хочу показати вам місця загального користування, — сказала Емма Густавівна з коридора. Коли Шрагін вийшов, вона повела його, як екскурсовод по музею. — Оці двері — на кухню, ліворуч від парадного — ванна і туалет, — пояснювала вона. — Дрова для підігрівання колонки і для кухонної плити лежать у комірчині, он ті двері. До речі, за дрова попередній мешканець також розраховувався зі мною. А втім, він користувався ними незрозуміло рідко — я маю на увазі для ванни.

— Мабуть, він віддавав перевагу товариству в бані над самітністю в ванній, — розсміявся Шрагін.

— Мабуть, — усміхнулась Емма Густавівна.

Приготувавши постіль, Шрагін пішов у ванну і довго блаженствував там під тугим холодним душем. Повертаючись, він вимкнув світло в коридорі і на дотик пробирався в свою кімнату. Раптом він почув молодий схвильований жіночий голос:

— Мамо, та це ж жахливо, як ти не розумієш цього!

«Тут її дочка», — спантеличено констатував Шрагін. Це було непередбаченим ускладненням. За відомостями, що були в Москві, студентка консерваторії Ліля Реккерт, коли почалася війна, поступила на курси медсестер і їхати до матері не збиралась. У цих нових обставинах необхідно було негайно розібратись.

Шрагін постукав у двері, з-під яких пробивалося світло.

— Будь ласка, — почув він голос Емми Густавівни і ввійшов у простору кімнату, яка, судячи з обстановки, була вітальнею. Посеред кімнати стояв рояль з червоного дерева. Попід стіною — цілий ряд стільців з плюшевими сидіннями і маленький диван з різьбленою спинкою. За круглим столом у глибоких кріслах одна проти одної сиділи Емма Густавівна і русява дівчина з заплаканим лицем.

— Пробачте, будь ласка, — винувато усміхнувся Шрагін, — але так вийшло, що в мене немає сірників.

— Лілі, принеси, будь ласка, візьми в мене на туалеті, — мовила Емма Густавівна. Коли дівчина принесла сірники, Емма Густавівна сказала Шрагіну: — До речі, і познайомтесь, це моя дочка Лілі.

— Дуже радий. Ігор Миколайович.

— Ліля, — дівчина підкреслено інакше, ніж мати, назвала своє ім’я і, кивнувши Шрагіну, відійшла до вікна. їй було років двадцять, може, трохи більше. Світле волосся гладенько зачесане і на потилиці зав’язане тугим вузлом. На хворобливо блідому обличчі різко вирізнялися сірі очі, знизу підкреслені синюватою тінню, а зверху — золотавими пушистими бровами. Зовнішність у неї була привабливою, але красивою її не назвеш. Відчувалася якась нервова напруженість у всьому її вигляді.

Емма Густавівна зітхнула і тихо сказала:

— От зосталися ми з нею вдвох і, що з нами буде, не знаємо не відаємо. — Вона підвела погляд на Шрагіна, вичікуючи, що він скаже, але не діждавшись, спитала: — Та й ви наче не збираєтесь виїздити?

Шрагін помітив, як Ліля вимогливо й гнівно подивилася на матір.

— Так, я поки що не виїжджаю, — сказав Шрагін. — У мене взагалі дике становище.

— Посидьте з нами, — запропонувала Емма Густавівна і показала на крісло. — Бачиш, Лілі, товариш теж не виїжджає…

— Це його справа, — відізвалася Ліля, не відходячи од вікна.

— Це правильно, кожен за себе вирішує сам, — підхопив Шрагін. — Але мій випадок справді дикий. Уявіть собі, мене тільки-но перевели сюди на завод з Ленінграда.

— З Ленінграда? — радісно стрепенулася Ліля і підійшла до стола, не зводячи очей із Шрагіна.

— Так, з Ленінграда, а що? — спитав він.

— Це моє найулюбленіше місто на світі, — тихо мовила дівчина.

— Не забувай, Лілечко, що ти на всьому світі знаєш тільки два міста, — повчально зауважила Емма Густавівна.

— Ах, мамо, нічого ти не розумієш! — втомлено промовила Ліля і сіла в крісло.

— Так отож… — вів далі Шрагін. — Питання про моє переведення сюди було вирішене ще до війни. Але наркомат тягнув паперову волинку, і практично мене оформили на тутешній завод тільки вчора.

— От уже вчасно так вчасно! — похитала головою Емма Густавівна.

— І всім тут, зрозуміло, не до мене. А проте хтось все-таки мусить сказати мені, як я повинен діяти?

— Ви що, хочете, щоб вам хтось нагадав, що ви радянська людина і розраховувати жити тут при фашистах не маєте права? — насмішкувато спитала Ліля.

— Лілі, перестань, будь ласка! — по-німецькому сказала Емма Густавівна.

— В усякому разі,— також по-німецькому заговорив Шрагін, — ви, Ліля, не маєте ніяких підстав думати про мене погано, а тим більше говорити.

— Тоді мені лишається тільки припускати, — іронічно і також по-німецькому сказала Ліля, — що вас залишають тут партія, уряд і особисто товариш Сталін.

Те, що вони перейшли на німецьку мову, чомусь одразу загострило їхню бесіду.

Шрагін підвівся:

— Прошу вибачити мені…

— Ігоре Миколайовичу, будь ласка, не йдіть! — заблагала Емма Густавівна. — Хоч ви, може, зрозумієте і пожалієте стару людину. Вже третій день ми з дочкою мучимо одна одну. Мені важко… — Її голос затремтів, і з очей покотилися сльози.

Ліля підбігла до матері, притиснулася щокою до її обличчя.

— Мамо, мамочко, але я сама не знаю, що робити! Заспокойся ради бога!

Емма Густавівна витерла сльози мереживною хусточкою і винувато усміхнулась Шрагіну:

— Бачите, яка в нас неврастенічна квартира.

— Я сам винний, увірвався в вашу розмову…

— О! Вона завжди така! — вигукнула Емма Густавівна, перебиваючи Шрагіна. — Адже вона весь світ, все життя бачить тільки в двох фарбах — чорній і білій. Вона мені каже: «Ти радянська людина, ти повинна звідси тікати». І їй не зрозуміти, що я не можу тікати від могили мого чоловіка, батька її. Все, що було в моєму житті хорошого, минуло в цьому місті, в цьому будинку. Вона цього не розуміє.

— Мамочко, а ти не хочеш зрозуміти мене! — пристрасно заговорила Ліля. — Ти вже не молода, тобі боятися нічого. А що буде зі мною? Іти працювати на фашистів? Краще смерть! Тікати, залишивши тебе саму?.. — Вона почекала відповіді й вигукнула тужно: — Хоча б хто-небудь зрозумів мій стан!

— Дурненька, хай вони сюди приходять, нас це не стосується. Ми будемо з тобою вдвох і залишимось чесними людьми. І раніше були війни, і раніше захоплювали міста, але хіба всі мешканці цих міст автоматично ставали зрадниками? — Емма Густавівна всміхнулась Шрагіну. — Може, залишиться з нами і наш новий сусід. Га, Ігоре Миколайовичу?

— На жаль, Еммо Густавівно, я в своїх вчинках не вільний — я підкоряюсь наказові, який мушу кінець кінцем одержати. — Шрагін подивився на годинника. — Але я чудово розумію всю складність вашого становища. Розумію і вас, і Лілю. Я б дуже хотів вам допомогти, але як? А тепер я мушу йти, пробачте. Мені дуже рано вставати. На добраніч.

Вернувшись у свою кімнату, Шрагін думав не про Лілю і її матір, а про те, що в цілому квартира, здається підібрана вдало…

Розділ 4

Шрагін прокинувся, як за будильником, сім хвилин залишилося до шостої години. Розсунув на вікнах штори і завмер. Йому здалося, що він уже бачив, і не раз, і цей садок, і цей по-південному дрімотний ранок, коли сонце вже обережно ковзає по верховіттях дерев, а на землі ще лежать сині плями тіней — сліди, які залишила ніч. Шрагін сумно усміхнувся, це ж слова Ольги — «сліди, які залишила ніч». І він уже знав, що зараз за вікном зовсім не той садок, який привидівся йому в першу мить. Той садок — у Ялті, перед вікнами будинку відпочинку, в якому Шрагін минулого року проводив свій медовий місяць з Ольгою. Вони любили в такий ось ранній час сидіти на підвіконні, розчинивши в садок вікно, і розмовляти пошепки. Якось Ольга показала на плями тіней під деревами і таємничо пошепки сказала: «Поглянь, це сліди, які залишила ніч. Ти ж ловець шпигунів, ти тільки так і мусиш все бачити…» Хай йому чорт, який це був радісний місяць! Мабуть, за все своє життя вони не посміються стільки, як за той травень. Як неймовірно далеко все це!..

Шрагін обережно відчинив вікно, і в кімнату разом з прохолодним, пряним запахом повітря ввірвався віддалений гуркіт, схожий на грім. Спогади відкинуто, думки спрямовано вперед, у новий, повний невідомого, день, що тільки-но розпочався. Шрагін став швидко вдягатись.

Насамперед — на завод.

Смертний вирок, про який казав директор, ще не був виконаний. Біля стапелів сиділи солдати, деякі з них, знявши сорочки, підставляли сонцю спини. «Виконавці вироку», — подумав Шрагін. Тисячі людей роками, як працьовиті мурашки, будували завод, потім на цьому заводі зводили красиві, могутні кораблі. І от прийшли сапери, і вони теж люди, які десь щось будували, заклали вибухівку і тепер, гріючись на сонечку, ждуть наказу, щоб у одну мить перетворити завод на купу руїн. Але інакше не можна: подарувати ворогові такий завод, означало б подарувати йому свою силу, яка тут же стане смертю тисяч і тисяч наших людей. Неймовірна логіка війни.

Директор заводу стояв біля входу в заводоуправління з тим самим капітаном інженерних військ. Коли Шрагін підійшов до них, директор тільки мить здивовано дивився на нього, а потім спитав:

— Ну що хорошого скажеш нам?

— Нічого.

— А хотілося б… — зітхнув директор. — Вночі я задрімав на дивані у міськкомі і раптом бачу — входить генерал і каже: «Все гаразд, директоре, прогнали ми Гітлера, давай запускай завод…» Прокинувся, а передо мною стоїть він… — директор кивнув на капітана. — Стоїть і питає: «Де полковник Стебльов?»

Капітан нагнувся, підтягнув брезентові халяви чобіт і сказав, ніби просив вибачення:

— Служба така.

— Звіряча в тебе служба, капітане, — переконано сказав директор, наче не розуміючи безглуздості своїх слів, і звернувся до Шрагіна: — Загалом чуда не буде, і ти, чесно кажучи, більше мені не потрібен. Ти без сім’ї? Ну й добре. Іди до містка і сідай до кого вдасться. Не думай, не думай, дій. Сьогодні попутний транспорт ще буде… — Він подав Шрагіну руку. — Дій!

Шрагін зайшов до дирекції і подзвонив в управління НКВС підполковнику Гамаріну.

— У мене до вас просьба, — навмисно не здоровкаючись, сказав він. — Сьогодні вдень, як домовились, я зустрічаюся з своїми товаришами, але до цього мені хотілося б з кимось із них побалакати.

— Якраз у мене Григоренко, — сказав Гамарін. — Куди йому під’їхати?

— Прошу його через двадцять хвилин бути на розі Радянської і Херсонської.

— Ясно. Більше вам нічого не потрібно? — спитав Гамарін.

— Ні. Дякую.

Коли Шрагін підходив до умовленого місця, він ще здалека впізнав Григоренка, хоча ніколи досі його не бачив. На перехресті стояв, поглядаючи на всі боки, франтувато вдягнений молодик. На ньому був новий габардиновий плащ стального кольору, сірий капелюх і яскраво-жовті черевики. Шрагін навмисно не домовився про прикмети і тепер, уповільнивши ходу, зацікавлено стежив за юнаком. Проходячи повз нього, Шрагін зустрівся з ним очима, не подавши ніякого знаку. Але коли, пройшовши кілька кроків, озирнувся, то побачив, що хлопець його наздоганяє.

— Чи немає у вас сірника, товаришу? Пробачте, звичайно…

— Я не палю, — відповів Шрагін. І подумав: цікаво, як поводитиметься він далі?

Обличчя хлопця прибрало лукавого вигляду, і він сказав:

— А я, здається, вас знаю. Вас часом не Ігорем Миколайовичем звати?

— Ні.

— Ти глянь, помилився! — скрушно мовив хлопець. — Пробачте…

— Ви Григоренко? — спитав Шрагін.

— Так!

— Ідіть за мною…

Незабаром вони вже сиділи у відлюдному місці, недалеко від будинку, де оселився Шрагін.

Шрагін мовчав, безцеремонно розглядаючи юнака, який раптом зніяковів і сердито шпурнув на землю тільки-но прикурену цигарку:

— Не можу до курива звикнути, хоч убий.

Юнакові було років двадцять чотири, не більше. Обличчя в нього якесь дивне: наче й красиве, а чимось і неприємне, немов і простецьке, а разом з тим хитрувате. Ясно-сірі очі дивилися прямо, навіть наглувато, то враз починали бігати, ховатись. Широкі груди розпирали шовкову смугасту сорочку, пов’язану яскраво-жовтим, як черевики, галстуком. Поки що Шрагін знав про нього тільки одне: вихованець спецшколи НКВС.

— Як вас звати?

— Мишко… Михайло, — поквапно відповів хлопець.

— Повністю, будь ласка.

— Григоренко Михайло Пилипович, — чітко відповів хлопець, і Шрагін помітив, що він хотів, як годиться військовому, встати, але не встав.

— А я Шрагін Ігор Миколайович. Ви раніше не курили?

— Не довелося. Тільки тепер.

— Покажіть ваші цигарки.

Григоренко витягнув з кишені коробку «Герцеговини флор», розкрив і подав Шрагіну:

— Прошу.

Шрагін закрив коробку і спитав:

— Як ви думаєте, у цьому місті хто-небудь, крім вас, курить такі цигарки?

— Та тут таких і немає зовсім, — не без гордощів відповів Григоренко. — Це ж нам в раціон дали, ще в Ленінграді.

— Тоді ці цигарки є безпомилковою вашою прикметою. Крім того, коли людина курить, не дістаючи від цього задоволення, це всім видно і за певних обставин може стати підозрілим і також прикметою.

— Ясно, Ігоре Миколайовичу, — почервонів Григоренко, і це його збентеження сподобалось Шрагіну.

— І взагалі, чого це ви так вирядились?

— Так нас усіх обмундирували ще в школі, — відповів Григоренко, і в очах у нього появилися веселі іскорки. — Вигляд, як у інтуристів.

— Всі так вдягнені?

— Геть усі, як лялечки. На вішалці переплутуємо плащі й капелюхи, — розсміявся Григоренко.

Шрагін примусив себе помовчати — кінець кінцем не Григоренко винний у цьому неподобстві.

— Поки ми сюди добиралися, нас двічі в міліцію замітали, — вів далі Григоренко. — Сміху повні штани.

— Як ви впізнали мене на вулиці? — спитав Шрагін.

— За описом підполковника Гамаріна.

— Молодець, — похвалив Шрагін і спитав: — З готелю виїхали?

— Виїхати — виїхали, а от як влаштувались — невідомо. Та я особисто вже давно живу на приватній.

— Де?

— Підшукав собі чудо-квартирку, — підморгнув Григоренко. — Я ж прибув сюди з дружиною. А в готелі місць для дружин не передбачили. Тоді ми з нею найняли кімнатку в самітнього пенсіонера, як годиться, приписалися. Завтра дружина від’їжджає, так би мовити, в порядку загальної евакуації членів родин місцевих співробітників, а я залишусь в кімнаті сам і на повних правах. Мені туди вже й продуктів підкинули, вважайте, що вся група сита буде, — додав Григоренко. — Цілу машину привезли.

— Хто привіз?

— Як хто? — здивувався Григоренко. — Солдати з дивізіону НКВС.

— І сусіди це бачили?

— Хто дивився, той бачив, — безтурботно відповів Григоренко.

— Якщо хтось із сусідів спитає, звідкіля продукти, кажіть, що купили наліво, і більше ні в які пояснення не вступайте.

— Порядок, Ігоре Миколайовичу!

— Як настрій? — поцікавився Шрагін.

— Бойовий, Ігоре Миколайовичу, скоріше б до діла. Руки сверблять.

— Було б краще, аби свербів мозок, а не руки, — ледь усміхнувся Шрагін.

— Свідомість теж напоготові. За всіх, звичайно, не скажу, та я особисто страху не відчуваю, дам фріцу прикурити, будьте певні!

— А всі інші що, бояться? — спитав Шрагін, якому не сподобались і бадьорий легкий тон Григоренка, і його слова «за всіх, звичайно, не скажу».

— Адже кожна людина, Ігоре Миколайовичу, збудована за персональним, так би мовити, проектом. І що кому запроектовано, спробуй узнати, поки з ним солі не наковтаєшся.

Шрагін мовчав. Те, що казав Григоренко, було в цілому правильно, але погано те, що він відділяв себе од товаришів. І в той же час було ясно, що сам він поки що зробив розумніше від інших.

— Ігоре Миколайовичу, ви завжди кажіть мені, як краще діяти, — сказав Григоренко і засміявся. — Ви ж не знаєте, я, як патефон: що на пластинці записано, слова не випаде. Мене в школі так і звали — «Мишко-патефон»…

— Гаразд. Поки що не забудьте, що ми збираємося сьогодні о чотирнадцятій нуль-нуль.

Вернувшись додому, Шрагін хотів спокійно подумати про наступну розмову з товаришами по групі, але почув тихий стукіт у двері.

— Прошу, — невдоволено озвався він.

Це була Ліля. Дивлячись убік і червоніючи, вона швидко сказала:

— Я хочу просити у вас пробачення… за вчорашнє.

— Дрібниці. У всіх з нервами не гаразд, я теж, знаєте… — усміхнувся Шрагін. Він хотів у цю мить тільки одного — щоб вона якомога скоріше пішла і не заважала йому. А вона переступила поріг і зачинила за собою двері.

— І все-таки я не знаю, що робити, — тихо промовила дівчина.

— Одно з двох: або виїжджати, або залишатись, — сказав Шрагін.

— Значить, ви допускаєте або — або?

— Допускаю, — відповів він, серйозно дивлячись їй у вічі і повторюючи про себе: «Іди, іди геть, немає ні хвилинки. Іди».

Здавалось, Ліля почула його, вона рвучко повернулась і вибігла з кімнати…

Перед зустріччю з товаришами Шрагін з тією ж обережністю зайшов в управління. Полковник Бурмін вигрібав із свого сейфа папки і запихав їх у фельд’єгерські брезентові мішки.

— Залишаєшся? — спитав він Шрагіна замість привітання.

— Що на фронті? — відповів Шрагін також питанням.

— Скрізь погано, а в нас так зовсім кепсько. Можливо, вже завтра до ночі все скінчиться. Наші сім’ї виїжджають сьогодні, а ми завтра вранці. А ти?

— Залишаюсь.

— Я думав про тебе… — вів далі Бурмін, запихаючи папки в мішки. — Я все, майор, розумію: залишаєшся ти тут голий і на голому місці, і ми в цьому теж дуже винні. Хто міг подумати, що ми, не провоювавши й двох місяців, — віддамо південь? Та ще тиждень тому я й подумати не міг, що доведеться отак сейфи витрушувати. Ні п’яді чужої і тим більше своєї — ось яка була програма. А тепер свою землю віддаємо цілими областями, та ще кров’ю своєю поливаємо. А втім, тобі це, дивись, ще й допоможе? Німцеві, певно, і на думку не спаде, що на його шляху раптом стане якийсь майор Шрагін з групкою людей. Загалом не згадуй нас лихом, бажаю удачі. Коли б я був молодший, та щоб менше мене тут знали, їй-богу, залишився б теж…

Шрагін розхвилювався. У Москві в поспіху з ним не змогли навіть попрощатись як слід. І тільки тут, від цього втомленого літнього полковника, він почув людські слова, які так потрібні були йому тепер.

— Спасибі, товаришу полковник, — тихо мовив Шрагін і підійшов близько до Бурміна. — Адже, можливо, й не побачимось? — так само тихо спитав він.

— Виживемо, то побачимось, — буркнув полковник, який, сидячи навпочіпки, застібав пряжки на мішку. Він підвівся, відіпхнув мішок ногою і подав Шрагіну руку. — До зустрічі, майоре, до зустрічі.

— До зустрічі, товаришу полковник, — сказав Шрагін, міцно стиснувши широку руку Бурміна…

Через годину відбулася його зустріч з учасниками групи.

Готуючись до неї, Шрагін прекрасно розумів, що його розповідь про майбутню роботу буде суто умоглядною, і тепер навіть не пробував вдавати, нібито він знає щось таке, чого не знають його товариші. Найцінніше в цій зустрічі — можливість хоч трохи узнати один одного. Так вийшло, що, може, завтра їм іти разом на смерть, а вони сьогодні тільки вперше побачаться…

— Міцно осісти в місті — наше перше і найважливіше завдання, — сказав він. — Після того, як сюди прийдуть німці, ми щонайменше місяць нічого не робитимемо. Забудьмо, хто ми. Більше того, ми люди поза політикою. Нам все одно: хоч сам чорт біля влади, тільки б ситими бути. Але кожен з нас може опинитися в ситуації, коли корисно стати і співчуваючим новій владі. Та тут небезпечно переграти. Словом, перший місяць — кожен вивчає свої ситуації і виробляє свої позиції. Потім за моїм сигналом вступить у дію відома вам схема зв’язку номер один. А тепер я хочу порозмовляти з кожним з вас окремо…

Розділ 5

Першим до кабінету зайшов високий хлопець з якимось невловним виразом обличчя. Шрагін спочатку не зрозумів, у чім річ, — хлопець явно намагався не показувати йому своїх очей.

— Рубакін, Анатолій Рубакін, — глухим тенорком відрекомендувався хлопець, дивлячись собі під ноги.

— Сідайте, товаришу Рубакін. Мені хотілося б почути, що ви думаєте про майбутню нашу роботу.

— Нічого я не думаю, товаришу майор. — Рубакін перший раз підняв очі на Шрагіна, і з цього моменту на обличчі його появився вираз рішучості. — Робіть зі мною, що хочете, але я не вважаю себе здатним для цієї роботи.

— Боїтеся?

— Так. І вважаю себе не здатним.

Все, що говорив цей юнак, було таким несподіваним, таким неправдоподібним, що Шрагін мовчав, не знаходячи слів.

— Мені здається, що вам краще виявити боягуза тепер, а не пізніше, — рішуче вів далі Рубакін.

— Але про що ж ви думали, коли йшли в спецшколу і збиралися стати чекістом? — спитав нарешті Шрагін.

Рубакін почав з готовністю пояснювати:

— Я після семирічки був шофером, але працював неба гато, мав успіх у самодіяльності, в мене тоді тенор прорізався. Мріяв стати артистом. І раптом мене викликали й сказали: ось тобі почесна путівка в спецшколу, давай виправдуй довір’я, і так далі. Як тут відмовишся, товаришу майор?.

— Чому ж ви нічого не сказали, коли вас включали в групу? — спитав Шрагін.

— Знову побоявся, товаришу майор.

Шрагін довго мовчав, дивлячись у вікно, на безлюдну вулицю.

— Ідіть до підполковника Гамаріна, — врешті сказав він, — хай він включить вас в евакуацію.

— А куди мені з’явитися… там?

— Куди накаже совість. Ідіть… — гидливо і нетерпляче відповів Шрагін, дивлячись на Рубакіна і вже не бачачи його…

До кабінету ввійшов дебелий низькорослий юнак з великою головою, увінчаною копицею каштанового кучерявого чуба. Причинивши за собою двері, він випростався, чітко, по-військовому пройшов до стола, зупинився і голосно відрапортував:

— Харченко Павло Петрович.

— Сідайте, товаришу Харченко. Давайте поговоримо про нашу майбутню роботу.

Харченко сів, пригладив рукою свій розкішний чуб і, зітхнувши, сказав:

— Пізно ви приїхали, товаришу майор. Хоча б на тиждень раніше.

— Сподіваюсь, ви не думаєте, що я затримався навмисно?

— Та ні, — з добродушною українською інтонацією відповів Харченко. — Всі ми під наказом ходимо. Але як тепер встигнути виправити те, що вже накоїли?

— Що ви маєте на увазі?

— Ну от, дали нам тут нові паспорти, такі новенькі, аж риплять, — Харченко показав великі білі зуби, але незрозуміло було, усміхається він чи гнівається. — Поставили в них прописку і штамп про роботу. Я ще в готелі не поселявся, пішов туди, де мене прописали, а там — установа. Ще гірше із штампом про роботу. У мене, наприклад, відмітили, що я працюю на шкіряному заводі. Пішов я й туди. Заводик маленький, робітників і сотні не буде. А що коли німці накажуть всім з’явитись по місцю їх попередньої роботи? Я прийду, а мене там ніхто не знає, і я нікого не знаю. Крім того, у мене немає ніякої спеціальності шкіряника. Невже нікому було подумати про це?

— Стривайте. І у всіх так?

— Крім Григоренка, він одержав паспорт без штампа про роботу.

— Молодець, я бачу, цей Григоренко.

— Не без того… — погодився Харченко, але в його інтонації Шрагін відчув іронію.

— Він і в готель не поліз, — сказав Шрагін.

— А ми що, хотіли туди? Йому через дружину повезло. Нам наказали, і все.

— Хіба ви самі не розуміли, що це підриває конспірацію? — запитав Шрагін.

— Спочатку не розуміли, — одверто признався Харченко. — Думали, що до здачі міста вагон часу і що ми ще встигнемо пірнути в гущу.

— А ваші костюми? А участь в облавах?

Харченко насупився і, дивлячись на Шрагіна з-під кошлатих брів, сказав:

— Особисто я в облавах брав участь з цілковитим усвідомленням і задоволенням. Отак. І давайте, Ігоре Миколайовичу, поговоримо відверто. З оперативних дисциплін я в спецшколі був перший відмінник. Отак. А що з того? Хіба хто думав, що так усе дибом перевернеться. І поспіх, і помилки — хіба все це зі зла чи через глупоту? Ось ви наче образились, що я сказав про ваше запізнення сюди, відповіли, що це ненавмисно вийшло. Так само і з усіма нашими бідами. Отак, Ігоре Миколайовичу. І в Москві, мабуть, не все йде, як по нотах. І давайте тепер разом налагоджувати справу, а не винних шукати. У мене, якщо дозволите, є різні думки, як нам краще до міста прижитись…

Наступним співрозмовником Шрагіна був Федорчук, плечистий вайло з голубими добрими очима, обрамованими густими білявими віями. Густий русявий чуб зачісаний назад. Руки молотобійця. Поводиться спокійно, невимушено, говорить неквапливо, точно…

— Як ви розцінюєте наше становище? — спитав для початку Шрагін.

— А ніякого ще становища нема. Є тільки дурниці, які можуть його ускладнити.

— Треба ж, нарешті, вживати застережних заходів.

— Я особисто їх уже вжив. Оскільки я відповідаю за вибухівку і зброю, сьогодні вночі ми з Харченком усе переховаємо. Одне недобудоване приміщення знайшли. У підвал — надійно. І якраз там же, по сусідству, я й житло собі знайшов. — Федорчук несподівано усміхнувся. — Тільки от наче одружитися доведеться. Як ви на це дивитесь?

— Хто вона?

— Хороша дівчина, наша цілком.

— А чому лишається в місті?

— Її комсомол залишає. Але вона і нам буде корисна. Німкеня з колоністок. Мову знає. Метка. Ви, товаришу майор, щодо неї не сумнівайтесь, я познайомився з нею не вчора.

— Позавчора?

— В самий перший день приїзду, товаришу майор.

— То що ж, ви одружуєтеся серйозно?

Федорчук відповів не зразу, щоки в нього зарожевіли, він зморщив лоба і довго з виразом страждання дивився кудись у куток.

— Не знаю, чи повірите ви, товаришу майор, — сказав він.

— Та ви кажіть прямо: одруження у вас буде фіктивне чи справжнє?

— У мене дружина є, товаришу майор. І двоє синків, малюки. Вони для мене — все… — Федорчук дедалі більше червонів і морщив лоба, підшукуючи слова. — Ну от… А ця дівчина — одна на всьому світі, а жених її в армії. І він для неї теж — усе. Так що в цьому питанні у нас з нею цілковита ясність. Але сьогодні ж, якщо ви не заперечуватимете, ми з нею, як годиться, запишемося в загсі.

— А загс же, мабуть, евакуювався…

— Штампик у паспорті поставити якнайпростіше. Зроблять це тут, в управлінні. Я вже говорив…

— Ви в ній упевнені?

— Як у собі, товаришу майор. Треба тільки з міськкомом партії домовитись, щоб потім комсомольці її не викликали. Так що ви вже повірте, товаришу майор, у нас з нею все тільки для справи.

— Про себе їй розказували?

— Та що ви, товаришу майор? Тут у нас з нею однакові труднощі. Розумієте, вона вербує мене в комсомольське підпілля. І я, так би мовити, піддаюсь потрошку. А поки дійде до діла, я з нею німецьку мову вдосконалюю.

— Яке в неї житло?

— Була одна кімната в маленькому будиночку. Сусід евакуювався, і тепер зовсім окремий будинок. Навіть садочок свій. А головне, товаришу майор, щоб ви повірили, що у всьому цьому немає нічого, крім нашої святої справи. Ні-чо-го!..

Федорчук дедалі більше подобався Шрагіну.

— Розкажіть мені коротко свою біографію, — попросив він.

— З робітничої сім’ї. Три роки білим світом нудив, усе до душі роботу шукав, — охоче почав розповідати Федорчук. — А тут армія. Опинився в саперах. Тому мені тепер і вибухівку довірили. Вернувся додому, почав працювати в міліції. Між іншим, ще в армії захопився важкою атлетикою, навіть розрядником став. Дома мене зразу в спортивне товариство «Динамо». Потрапив на динамівське змагання в Ленінград, зайняв друге місце, і мене призначили в спецшколу інструктором з фізкультури. Згодом придивився, подав заяву, щоб узяли курсантом. От і вся моя біографія…

Шрагін попросив Федорчука схарактеризувати учасників групи.

— Це заняття не для мене, я до людей дуже довірливий.

— Це небезпечно.

— Згоден, я ще до війни дійшов такого висновку. Що сказати про людей групи? Всі ми на один лад, разом учились. Ну, а якщо по-людському, то найбільше мені до душі Харченко.

— Чому? — спитав Шрагін.

— Та по всьому, — коротко відповів Федорчук і, побачивши, що Шрагін чекає докладнішої відповіді, додав: — Безвідмовний, роботу любить усяку, я ще в школі помітив. Знаєте, є такі люди: пошли їх у пекло печі топити, вони й слова не скажуть, поїдуть у те пекло і топитимуть ті печі. Як робота то робота… Ми й тут тримаємося з ним купи, якщо можна, врахуйте це на майбутнє…

Новим співрозмовником Шрагіна був худорлявий, нервовий хлопець. Він увійшов моряцькою ходою перевальцем, але зразу ж спохватився і пішов рівніше.

— Прибув для розмови, — сказав він жваво і почервонів. Було видно, що він намагається триматися незалежно, і в той же час суто по-хлопчачому боїться справити погане враження.

— Моє прізвище Димко… Сергій Димко… Сергій Миколайович Димко… Це якщо повністю, — говорив він швидко і плутано, прямо дивлячись на Шрагіна, ніби бажаючи знати вже зараз, яке враження справив. Але оскільки Шрагін вичікувально мовчав, хлопець вів далі: — Почав я життя безпритульним… Сиротою лишився. Ну, звичайно, дитбудинок, навчання… Початкове, так би мовити. Там же вступив до комсомолу. За путівкою комсомолу будував Московське метро. Не я один, звичайно, будував. Звідти послали в спецшколу. Вчився нічого. Бувало, звичайно, і зривався. Але коли зайшла мова про створення нашої групи, я визвався першим, вірніше, одним з перших.

— Ви уявляєте собі, чим ми займатимемось?

— Звичайно, уявляю, — впевнено відповів Димко і зараз же виправив себе: — В загальних рисах, звичайно.

— А до чого у вас більше лежить душа?

— Як до чого? — зніяковів Димко.

— До диверсії, розвідки, пропаганди?

— Що накажете, те й робитиму, — випалив Димко, явно уникаючи розмови про майбутню роботу.

«Хлопець ти хороший, — думав про нього Шрагін. — Але навіщо тебе вирішили зробити розвідником, ніхто не знає, а ти сам — тим більше».

— Це моя біда, я не вмію зразу справити хороше враження, — засмучено сказав Димко, ніби розгадавши думки Шрагіна. — І знаєте, це почалося ще в дитбудинку. Але повірте, завжди з часом з’ясовувалось, що я не такий уже й поганий, слово честі. А може, ця моя властивість якось пригодиться? — з надією спитав він.

— Нічого, не боги горшки ліплять. Працюватимемо, — сказав Шрагін.

Очі в Димка радісно спалахнули, і Шрагін подумав, що він зараз скаже щось пишномовне, непотрібне, але Димко промовчав…

Юнак, що прийшов після Димка, був небалакучий, кожне слово доводилось витягати кліщами.

— Ястребов Олексій Васильович, — відрекомендувався він, а потім на всі запитання відповідав лише: «так», «ні», «не знаю». В нього було відкрите, простацьке обличчя, і тільки ясно-сірі очі, якими він втупився у Шрагіна, приховували в собі поки що незбагненну силу характеру. Шрагін терпіти не міг балакучих людей, але, стикаючись з людьми мовчазними, завжди намагався розгадати, чим викликана замкнутість. Далеко не завжди це виявляє характер людини. Зараз він обережно випитував Ястребова про його життя, навчання в спецшколі, про взаємини з товаришами по групі і, чуючи односкладні відповіді, бачив, що не життя зробило цього хлопця таким стриманим. Його біографія була прямою і чистою, як погляд його ясно-сірих очей. Значить, справа в характері, а такий характер для розвідника — найцінніша якість.

Шрагін спитав, чи любить він свою чекістську роботу.

— На цю роботу, товаришу майор, без любові навряд чи так просто підеш, — переконано і з хорошою злістю відповів Ястребов.

— А ви що ж, отак зразу цю роботу й полюбили?

— Мій батько — український більшовик, — сказав він нарешті. — Його на очах у матері німці вбили… У вісімнадцятому. Мені тоді й трьох років не було…

Потім прийшов Семен Ковальов. Він був вище середнього зросту, широкий у плечах, але трохи сутулий і через те здавався незграбним. Юнак уже встиг позбутися казенного одягу, на ньому були різномасті піджак і штани, заправлені в гумові рибацькі чоботи з відкоченими халявами. Все це сиділо на ньому до ладу й природно, просто заглянула сюди людина, йдучи на рибалку…

— Вигляд у вас чудовий, — похвалив його Шрагін.

— Наморочився з цим. Уперше, знаєте, на базарі вдавав з себе міняйла. Проте спецівочка вийшла ніби нічого.

Шрагін попросив його розказати про себе.

— Із селян я, з потомствених теслярів, — говорив він, м’яко окаючи. — Мені б будинки зводити, а не це… — він підморгнув. — Та коли вже обізвався грибом, лізь у кошіль. Так що давайте завдання — виконаю все, що буде мені під силу. А коли треба, то й над силу…

— Що вам більше з руки? — спитав Шрагін.

— Що-небудь таке, товаришу майор, щоб німця бити здаля і в розмову з ним не вступати, — спокійно і не кваплячись відповів Ковальов. — Балакати з ним, мабуть, не зможу. І не через те, що мови не знаю. Просто витримки не вистачить. А от, наприклад, скинути під укіс поїзд — це я готовий. І якщо їх там хоч з півсотні загине, тоді й самому вмерти буде не шкода.

— Ну що ж, влаштовуйтеся на залізниці. Тільки гинути не треба, і міняти вас на півсотні фашистів не вигідно.

— Я й не поспішаю. Я хотів тільки, щоб ви знали: перед смертю не зраджу, — просто сказав Ковальов.

— Дем’янов Іван Спиридонович, — густим басом відрекомендувався ще один учасник групи, акуратний, підтягнутий чоловік, на якому навіть недоладний казенний одяг виглядав добре і не впадав у очі. Він був старший від усіх, з ким уже розмовляв Шрагін, і в ньому зразу ж проявлялась військова струнка. А через кілька хвилин Шрагін уже знав, що перед ним товариш з досвідом чекістської роботи, добре уявляє, що робитиме група. Шрагін навіть подумав, що треба мати його на увазі, як свого наступника на випадок біди. Шрагін спитав Дем’янова, чому він в такому віці опинився випускником спецшколи.

— Скільки разів я це пояснював людям! — стримано усміхнувся Дем’янов. — Я вже шість років працював в органах і на сьомий вирішив, що коли не підучусь, то краще мені в шофери йти. Повірте, п’ять рапортів написав, догану мав за спробу ухилятися від роботи, а все-таки прорвався. І не шкодую…

Останнім співрозмовником Шрагіна був Єгор Васильович Назаров. Він народився і виріс в робітничій сім’ї на березі Волги, а схожий був на жителя півдня: смагляве обличчя, чорні, як вугілля, чуб і очі. Некваплива, рязанська мова з усякими саморобними примовками. І весь він був такий же неквапливий, скупий на рухи.

— На заводі я працював лише три роки, — розповідав Назаров. — Так що біля робітничого класу тільки злегка покрутився, наче ото квапливий гість на весіллі. І зразу мене в спецшколу. Йшов по гриби, а потрапив на полювання. Та нічого, закінчив школу, дістав звання. Хоч звання — ще не знання, та я старатимусь, але коли треба, прошу й підказати… — говорив він спокійно і навіть з посмішкою.

— Страху не відчуваєте? — прямо спитав Шрагін.

— Трохи є, звичайно… — не встигнувши стерти з лиця посмішку, відповів Назаров. — Але вмерти, товаришу майор, можна й від апендициту, а в наш освічений вік така смерть, по-моєму, страшніша. — Назаров опустив свої чорні очі, обличчя його стало суворим. — Я знаю, товаришу майор, на що йду, але думаю не про смерть, а про боротьбу з заклятим ворогом, його смерть мене цікавить, його, товаришу майор! — сказав він і знову посміхнувшись, підвів очі на Шрагіна…

Поки знов усі один за одним входили до кабінету й сідали, Шрагін дивився на них і думав: «Славний загалом народ підібрався. Та навряд чи отак усі зберемося… потім…»

— Тепер я ще більше певен, дорогі товариші, що вам під силу розгорнути велику роботу, — почав він, і ніяк не міг позбутися думки: «Навряд чи отак усі зберемося… потім…» — Наша справа — розвідка і диверсія. Щодо диверсії все ясно: вибираємо ціль якомога більшу і завдаємо ударів, щоб ворог і не думав про спокійне життя. Розвідка — це для всіх нас щоденна, копітка і гранично важлива робота. Наше місто і весь цей район — південний фланг німецького фронту. Коли вони пройдуть далі на схід, наше місто стане ніби ізольоване від фронту і тому зручне для розташування тут військових і адміністративних служб. Великий суднобудівний завод привабить сюди морське начальство…

…Зараз ми розстанемося, щоб у майбутньому бачитись тільки за встановленою системою зустрічей. Головне для всіх — найміцніше осісти в місті. Треба поспішати. Вважайте, що на ці справи ви маєте одну добу. Григоренка я призначаю своїм зв’язківцем. Мої накази, передані через нього, мають бути беззастережно виконані. До мене звертатися можна тільки через зв’язківця, і тільки я вирішую, з ким із вас треба зустрітися особисто. Повторюю: я певен, що ми попрацюємо добре. А тепер ідіть, товариші. Часу мало. До справи.

Прощались, як після чергової наради. Короткий потиск рук і звичні слова:

— До зустрічі.

— До побачення.

— На все…

Був уже пізній вечір, коли Шрагін вийшов на вулицю. Місто поринуло в кромішню темряву. Безперервно й глухо чувся віддалений рокіт, неначе десь працював великий завод. Це впритул до міста підійшла війна, там працювала її нічна зміна.

На перехресті ждав, як домовились, Григоренко. Деякий час вони йшли разом.

— Через три дні після захвату міста щоденно стежте за моїм сигналом про явку, — казав Шрагін. — Схема номер один, запам’ятаєте?

— Не турбуйтесь, Ігоре Миколайовичу. Патефон…

— Більше нічого не робити.

— Ясно, Ігоре Миколайовичу.

— Все. До побачення.

Григоренко зник у темряві…

Дома Шрагіна ждали, запросили до столу вечеряти. Побачивши гарячу яєчню з салом, що шкварчало, Шрагін відчув такий голод, що йому нелегко було додержувати звичаю і їсти спокійно. Він бачив, що між Еммою Густавівною і Лілею встановився мир. Однак ніщо не свідчило про збирання в дорогу.

— Ну як, Ігоре Миколайовичу, ваші справи? Залишаєтесь? — спитала Емма Густавівна.

— Як і раніше, нічого невідомо, — засмучено відповів Шрагін, непомітно стежачи за Лілею. — Заводське начальство вже драпонуло, і ніхто слова мені не сказав. Спробую завтра вибратись сам, світ не без добрих людей.

Ліля сказала, підкреслюючи кожне слово:

— А ми з мамою вирішили звіритися на милість фашистів.

— Ну що ж, бог не викаже, свиня не з’їсть, — усміхнувся Шрагін.

Емма Густавівна з обуренням почала розказувати про те, як на її очах якісь люди грабували промтоварний магазин.

— Оце найжахливіше, найжахливіше, — говорила вона з гіркотою. — Німці цього ніколи не зрозуміють, ніколи.

— Ну що ви, вони самі безпардонні грабіжники, — зауважив Шрагін.

— Неправда! — вигукнула Емма Густавівна.

— Мамо! — застережно крикнула Ліля.

— Авжеж, авжеж, — виправила себе Емма Густавівна. — Німецькі фашисти — це бандити, але ж вони й не німці. В усякому разі, не ті німці, які шанують Гете і Шіллера.

— І Гейне, — додав Шрагін.

— Ну ні, знаєте, — запально заперечила Емма Густавівна. — Гете не можна рівняти з Гейне. Гете поет Німеччини, а Гейне, якщо хочете, її суддя, а судді ніколи не бувають такі популярні, як поети.

— Так, можливо… — неуважно промовив Шрагін, думаючи в цей час про те, що хазяйка зовсім не така проста, як здалося йому раніше. І ще про те, яка велика й таємнича сила крові.

— Залишайтесь! Мама допоможе вам розібратися в німцях, — насмішкувато сказала Ліля. — Це ж так цікаво — з’ясувати, хто з них любить Гете, а хто Гейне і чому.

— Ти, Лілі, нестерпна, — Емма Густавівна доторкнулася пальцями до скронь і вийшла з вітальні.

Ліля підвела голову. Очі її тепер були зовсім сухі, і вона дивилася на Шрагіна з благанням.

— Залишайтесь, — пошепки сказала вона. — Або візьміть мене з собою.

Шрагін дивився їй в очі й мовчав.

— Я боюся зненавидіти матір — одну і єдино близьку мені людину на всій землі, — говорила Ліля далі пошепки. — Це найстрашніше за все. Розумієте ви це?

— Я все прекрасно розумію. Але я нічим не можу вам допомогти, — сказав Шрагін. — Адже я й сам у такому ж становищі…

Він підвівся, подякував за вечерю і пішов до себе в кімнату. Йому хотілося сказати дівчині щось ласкаве, заспокоїти її, бо бачив, що вона тяжко і болісно страждає. Вона не розуміє, що за все своє минуле і майбутнє життя складає тепер найвідповідальніший іспит на право називатися людиною. По-людському треба було б їй допомогти. Але не можна. Він не має права.

Шрагін уже хотів роздягтися й лягти в ліжко, та раптом подумав, що нізащо не засне. Не запалюючи світло, він відчинив вікно і сів на підвіконня. Миттю його обступили враження скінченого дня, вони наче танцювали навколо нього, і на жодному з них він не міг зосередитись. Кінець кінцем оце сум’яття вражень вилилося в гостре відчуття неймовірності всього, що з ним коїться. Під час підготовки операції в Москві і потім, коли він мчав сюди, просто не було часу задуматися до ладу над тим, як житиме й працюватиме в цьому місті. Він розумів тільки, що не може безтурботно покладатися на детальну ясність плану операції. І ось він тут, і його робота вже почалась. І все-таки надзвичайна робота! Його товариші ставляться до неї цілком спокійно, як до всякої іншої, в очах у них він не побачив і тіні сумніву. Дезертир Рубакін до уваги не береться. А сам він спокійний?.. Ні, цього він сказати не може. І справа не в допущених тут небезпечних прорахунках. Просто вже удруге в своїй не такій і довгій біографії йому доводиться ніби починати життя спочатку, не дуже ясно уявляючи собі все завтрашнє, а це не так легко…

Вперше це було, коли він раптом з інженера перетворився на чекіста. Тоді кінчався перший рік його роботи на Ленінградському суднобудівному заводі. Здійснювалася його давня мрія — він будував потужний військовий корабель. І вже був людиною, потрібною всім, потрібною кораблю.

І нараз його викликали в міський комітет партії і сказали, що він в порядку партійної мобілізації направляється працювати в НКВС.

— Але я інженер-суднобудівник, мене держава вчила п’ять років, — намагався він заперечувати.

Йому відповіли, що саме інженера-суднобудівника й треба.

У великому будинку на Літейному Шрагін не без труднощів відшукав у безкінечних коридорах потрібні йому двері. Полковник Сапаров, до якого його направили, був літньою людиною і зовсім не такий, яким Шрагін уявляв собі чекіста. Він був веселий, з жвавим відкритим поглядом карих очей, у яких перший-ліпший його настрій відбивався раніше, ніж він його висловлював.

— Про суботню пожежу на вашому об’єкті знаєте? — зразу спитав він.

— Чув, звичайно, — відповів Шрагін. — Прокладка будівельного кабельного господарства — традиційна біда.

Очі Сапарова засміялись.

— Загалом традиційне коротке замикання. Так? — Він подав Шрагіну щось схоже на велику викрутку з гумовою ручкою і, трохи підвівшись, схилився над столом, разом із Шрагіним розглядаючи залізце. Потім уважно подивився на Шрагіна. — Оцю штуку витягли з кабеля, з її допомогою зроблено коротке замикання, те саме, традиційне. Бачте, як від дуги оплив і деформувався метал? А до вжитку кінець цієї штуки був, очевидно, гострий, як у шила. Адже інакше його й не ввіткнути. Правильно?

— Правильно, — мовив Шрагін, все ще розглядаючи знахідку. — І ручка як здорово заізольована — колоти безпечно. Але хто ж це міг зробити?

— Хто це зробив? Оце, товаришу Шрагін, нам з вами й треба з’ясувати. І якомога скоріше…

Отак, непомітно для себе, Шрагін став чекістом. Два роки він працював у Ленінграді поруч з Сапаровим, навчаючись у нього. Потім його перевели в Москву, і там поряд з ним теж були досвідчені бойові товариші. Але ніхто ніколи не вчив його, як працювати, як поводитись у рідному своєму радянському місті, яке захопили вороги. Йому ще ніколи не було так важко, як тепер. Але він пам’ятав, як Сапаров сказав йому якось: чекіст повинен бути чесний, проте не честолюбний, а головне, він мусить так любити свою роботу, що чим вона важча, тим він щасливіший.

Розділ 6

Шрагін стояв на вулиці, якою густо рухались німецькі війська. Вони їхали через місто весь день, було таке враження, що місто їх зовсім не цікавить і вони поспішають кудись далі. Всю першу половину дня їхали щільно — піхота на машинах, тягачі з гарматами на причтах, мотоциклісти. Піших солдатів не було. Години до третьої у потоці військ почали утворюватись просвіти. На головних вулицях уже стояли грузовики і легкові машини, біля яких товпилися солдати й офіцери. Щоб не накликати гріха, зіваки розійшлися по домівках. Але один високий літній чоловік у хорошому світло-сірому костюмі і білому солом’яному брилі все ще стояв біля вітрини аптеки. Шрагін уже давно дивився на нього і намагався вгадати, що це за людина з таким абсолютно байдужим виразом спостерігає рух ворожих військ.

Вдалині повільно їхала вантажна машина з відкритими бортами. Рядом з нею йшли солдати. У машині поруч з шофером сидів офіцер. На кожному перехресті машина зупинялась, солдати брали з машини і прикріплювали до стовпів вказівні знаки — стріли з нарисованими під ними емблемами військових частин. Одна емблема нагадувала зігнутого вовка з настовбурченою шерстю, друга — схожа на лебедя з розгорнутими крилами, третя — на левову голову. Шрагін стежив за роботою німців і запам’ятовував емблеми — його робота вже почалась.

— Оце порядок! Здоровенна сила і порядок! — раптом почув він позад себе тихий голос.

Шрагін оглянувся. Це був літній чоловік у сірому костюмі.

— Так, порядку в них треба повчитись, — підтакнув йому Шрагін.

— А як вони йшли! — тихо вигукнув чоловік. — Куди там нашим? Ідуть без оркестру, без вигуків, без гасел, а бачиш — здоровенна сила пре. Ви згодні?

— Ви маєте рацію, звичайно, хоч як не важко це визнати, — немов задумливо сказав Шрагін, дивлячись на низку легкових машин, що проїздили повз них.

— Начальство прибуло, — шанобливо мовив чоловік, проводжаючи поглядом машини. — І де він, я вас питаю, бандитський грабунок? Де вбивства жінок і дітей? Я з самого початку не вірив у це. — Чоловік замовк, неначе враз перелякався, уважно подивився на Шрагіна, а потім говорив далі: — Ви не подумайте тільки, що я якийсь… — сказав він тихо. — Я просто людина поза політикою. Я всього-на-всього кравець. Дивлюся на події тверезо і бачу: німець є німець.

Шрагіну дуже хотілося сказати цьому кравцеві, що з таких, як він, виростають зрадники. Але замість цього він зітхнув:

— Але що тепер ми робитимемо — не знаю.

— А чого нам думати, хай вони думають! — безтурботно сказав кравець. — Взяли панове місто, будь ласка, налагодь-те в ньому життя. А я як шив чоловічий одяг, так і шитиму, найголовніше — дістати в німців викройки, які в них у моді. — Він помовчав і спитав: — А чого ж ви залишались, якщо не знали, що робитимете?

— Отак вийшло. Збирався з заводом, а всі поїхали без мене.

— Це в нас цілком можлива річ, — ущипливо зауважив кравець. — Загалом все є як є, і треба йти обідати. Бувайте здорові,— він торкнувся пальцями до крисів бриля, вклонився і повільно пішов вулицею…

В цей же час Марія Степанівна Любченко, лікар місцевої лікарні для хворих на туберкульоз, дивилася на ту саму вулицю з вікна своєї квартири. Вона стояла в глибині кімнати, щоб її не побачили. Кожного разу, коли від техніки, що рухалася вулицею, бряжчали шибки, вона здригалась. їй було страшно. Місяць тому, коли у міськкомі партії сказали, що треба залишитись для підпільної роботи, вона заявила прямо:

— Я боюсь.

— Нічого страшного, Маріє Степанівно, — сказав їй працівник міськкому. — З автоматом і гранатою вам орудувати не доведеться. До ваших послуг підпільники вдадуться тільки в крайньому разі, якщо раптом потрібно буде кого-небудь сховати в лікарні.

— Але в лікарні кожен знає, що я член партії, мене викажуть, — жахнулась Любченко.

— По-перше, ви в партії без року тиждень, — швидко роздратовуючись, заперечив працівник міськкому. — По-друге, нам відомо, що в лікарні про вас ходили плітки, ніби ви пішли в партію тільки для того, щоб стати головним лікарем. Чому б вам цю думку тепер не підтримати? І як доказ — ви залишилися в місті. Нарешті, Маріє Степанівно, хіба ви, вступаючи в партію, не писали в своїй заяві, що готові виконати будь-яке завдання?

Любченко відчувала, що її боязкість цей чоловік до уваги не візьме, а інших аргументів у неї немає. І тоді вона подумала: «Мабуть, німці продержаться в місті недовго, так що мої послуги, може, нікому й не придадуться, а те, що я тут залишусь, потім мені зарахується». І вона дала згоду.

Але тепер, спостерігаючи крізь вікно за рухом німецьких військ, Марія Степанівна гірко за цим жалкувала. Коли б навіть вона залишилась, але просто як лікар, який не зміг кинути своїх хворих, їй зараз не було б так страшно. Лякала думка, що вона не зможе виконати доручене їй таємне завдання і що про це таємне можуть довідатися німці… Страшно навіть подумати, що тоді буде.

Забряжчало вікно — Марія Степанівна здригнулась…

У цей же час Павло Харченко, в недоладному своєму казенно-чепурному одягу, стояв у зарослому акаціями дворику і в щілину паркана дивився на гітлерівські війська.

Він скреготів зубами з досади — все в нього вийшло так безглуздо і по-дурному…

Якийсь майор, що удавав з себе поінформованого, сказав йому вчора, що німців зупинили за тридцять кілометрів од міста. І Харченко вирішив сьогодні зранку спокійно підшукати собі просту одежу, а потім житло. Він пішов на базар, але там було пусто. Повертався він завулками і раптом, коли до головної вулиці лишалось кроків сто, не більше, побачив німецькі військові машини. Не роздумуючи, Павло вскочив у перший стрічний двір і ось уже четверту годину стояв тут, не знаючи, яких заходів вжити. Страху не відчував, він просто не знав, що робити, і карав себе: він не мав права вірити цьому майору.

Коли почало смеркати, Харченко підійшов до будиночка, аж під саму покрівлю обплетеного виноградником. В цю мить вийшов з будиночка високий сухорлявий старик. Він став, підвів обличчя догори і прислухався. Вітерець ворушив його здиблений сивий чуб. Потім дідусь попрямував до хвіртки і виглянув на вулицю.

— Дмитре, вернись зараз же! — почувся з будиночка жіночий голос.

Старик причинив хвіртку, закрив на засув і, човгаючи ногами, пішов до будинку.

— Здрастуйте, — тихо промовив Харченко, коли старик порівнявся з ним.

Той зупинився, спокійно вдивляючись у присмерковий садок. Харченко вийшов на стежку. Господар глянув на нього без будь-якого здивування й переляку.

— Здрастуй, коли не жартуєш, — сказав він. — Цікаво, одначе, що ти тут робиш?

— Ховаюсь, батя.

— Від кого, одначе?

— Від кого тепер можна ховатись радянській людині?

Старик оглянув його з голови до ніг і сказав:

— Ну що ж, заходь до хати, гостем будеш.

У будиночку було дві кімнати, розділені перегородкою, яка не досягала стелі. На перегородці стояв каганець, зроблений з аптекарської пляшечки. Світло від нього було дуже тьмяне, і Харченко не зразу роздивився, що в кутку за столом сиділа жінка.

— Гість об’явився, — сказав їй старик.

— Який ще гість у такий час? — спитала вона здивовано, але не сердито.

— Він, одначе, ховається, Ганно, цей чоловік, розумієш? — Старик сів до стола і запросив сісти Харченка.

Харченко мовчав, йому хотілося, щоб говорили господарі, — треба знати, чим вони живуть, чим дихають. Може так статись, що тут і на хвилину не можна залишатись.

— Ти що ж, відстав од своїх, чи що? — спитав старик.

— Ну відстав, якщо хочете…

— Я — то хочу спати, одначе, спати спокійно, — суворо зауважив старик.

— Одним словом, попав я в біду, от і все.

— Всім лихо, — пробурмотів старик.

— Тому, в кого покрівля над головою, все-таки легше, — сказав Харченко.

— І ти не з неба звалився, — сказав старик і спитав: — Де, одначе, твоя покрівля?

— Далеко, батя, звідси, дуже далеко, — сумно сказав Харченко. — Я не тутешній, от воно що.

Старі мовчки дивилися одне на одного, потім жінка мовила.

— Гаразд, ночуй у нас, а вранці все буде видніше.

— Позад хати, у хижці, койка є, постели сіна, — буркотливо додав старик.

Харченко підвівся.

— Спасибі.

— Чого схопився? — втрутилася жінка. — Повечеряєш з нами, тоді й спасибі скажеш.

Старик не вгамовувався й за вечерею все намагався примусити Харченка розказати, хто він і звідки. Харченко як міг викручувався, а заодно промацував господарів. Але й вони не поспішали відкриватись.

Старик почав розмову про війну. Харченко став змальовувати картину війни зовсім не такою безнадійною, якою її бачили ці люди.

— Послухати тебе, то й горювати ні за чим. Одначе німці в нашому місті, а не ми з тобою в їхньому, — розсердився старик.

— А що тобі, батя, від того, хто в місті? — спитав Харченко.

— Дурень ти, одначе.

— Навіщо ж, батя, лаятись? Я про те, що виноград у садку і так і так доспіє і в ціні буде. А на хату вашу хіба хто поласиться?..

— Я, одначе, не в хаті живу, а в державі, — пробурчав старик.

— Аби були ми, а держава буде, — безтурботно сказав Харченко.

— Яка, одначе? — спитав старик, дивлячись у вічі Харченку.

Довго вони так ходили кругом та навколо, поки з’ясували, що боятися їм один одного нічого, і Харченко вирішив довіритися цим людям. Принаймні сьогодні.

Уже за північ старик повів його в хижку і сам постелив йому сіна на койку.

— Спи, бідолахо, — з невидною в темряві усмішкою сказав старик і пішов.

Так Харченко провів свою першу ніч у захопленому ворогом місті, ще не знаючи, що цей будиночок стане його рідною домівкою на тривалий час.

Шрагін ще не спав у цей опівнічний час. У нього в кімнаті відбувалась нелегка розмова з хазяйкою.

Те, що він так і не залишив міста, ніби й не здивувало Емму Густавівну. Увечері, впустивши його в дім, вона посвітила йому свічкою, поки він відчинив двері в свою кімнату, і побажала на добраніч. Але хвилин через десять вона постукала і попросила дозволу зайти на хвилинку. І ось уже давно триває їх плутана, небезпечна для Шрагіна розмова.

Емма Густавівна занепокоєна станом дочки, яка, на її думку, перебуває на межі безумства.

— Ви не уявляєте, що вона тут казала, — тихо розповідала Емма Густавівна. — Коли забігла сусідка і повідомила, що німці уже в місті, Ліля заявила, що піде на головну вулицю, уб’є там хоч одного німця, а після цього хоч потоп. Потім вона сказала, що плюватиме в обличчя кожному зустрічному німцеві. І все це в дикій істериці, з божевільними очима. Я ж її знаю, вона дівчина дуже імпульсивна. Я боюсь за неї, Ігоре Миколайовичу.

Шрагін не міг зрозуміти, чого хоче від нього хазяйка, і на всі її страхи відповідав нічого не значущими втішними словами: «все минеться», «з часом звикне».

І раптом Емма Густавівна спитала діловито:

— Значить, ви залишились?

— Намагався виїхати, але не зміг… Не встиг.

— І ви житимете у нас?

— Не знаю, Еммо Густавівно, адже невідомо, чи будете і ви тут жити. Одного чудового дня сюди можуть прибути нові хазяї і попросити всіх нас піти геть.

— Цього не станеться, я все-таки німкеня, — майже з гордістю заявила Емма Густавівна.

— Ви для них німкеня радянського гатунку, — зауважив Шрагін.

Емма Густавівна довго мовчала. Шрагін бачив, як вона кілька разів поривалася заговорити і не наважувалась.

— Хіба тільки вони причепляться до кількості кімнат, — сказала нарешті вона. — Але на цей випадок я подумала… — Вона обережно подивилася на Шрагіна. — Що, коли б ви були… ну, ніби вважалися членом нашої сім’ї?.. Отут, за шафою є двері, їх можна відчинити. Тоді моя спальня стане другою прохідною кімнатою, і питання про вселення до нас мешканців відпаде.

— Ви, очевидно, забули про залізний педантизм своїх одноплемінників, вони вірять тільки паперам і печаткам, — сказав Шрагін.

— Ну, чому? — майже образилась Емма Густавівна. — Вони ж люди і, як кажуть, ніщо людське… Хіба не могло бути так: ви з Ленінграда, а Лілі там училась. Припустімо, що у вас там був роман, і ви, так би мовити, з найсерйознішими намірами добилися переведення сюди, але взаємин оформити не встигли. Цілком людська ситуація. Сподіваюсь, ви розумієте, що я напрошуюсь вам у тещі не всерйоз…

Шрагін дивився на Емму Густавівну і думав про те, з якою суто німецькою педантичністю вона продумала все це питання. З такою тещею не пропадеш.

— Ви ображені? — гордовито спитала Емма Густавівна.

— Анітрохи! З вовками жити, по-вовчому вити, — байдуже відповів Шрагін.

— Це ми з Лілі… вовки? — тихо спитала вона.

— Та ні, — розсміявся Шрагін. — Як ви могли подумати?

— Значить, ви згодні?

— Прошу дати мені строк подумати, одруження, навіть фіктивне, річ серйозна.

— Але довго ждати не можна, — діловито попередила Емма Густавівна. — Вони можуть зайнятися квартирами вже завтра.

— А що думає про це наречена? — спитав Шрагін, намагаючись вести розмову в дещо легкому тоні, і цим залишити собі шлях до можливого відступу.

— Можу сказати одно: щоб не бачити їх у своєму домі, Лілі піде на все, — урочисто заявила Емма Густавівна.

— Я все-таки лишаю за собою право подумати.

Емма Густавівна пішла явно ображена. А Шрагін почав з усіх боків обдумувати ситуацію, що так несподівано виникла…

Розділ 7

Коли сонячного серпневого ранку сорок першого року в відкритому «мерседесі» Ганс Релінк під’їжджав до цього південного радянського міста, він, звичайно, не знав, що їде назустріч своїй шибениці. Через п’ять років він скаже радянському військовому трибуналу: «Мені не потрібен був бог у небі, у мене був всемогутній бог на землі — наш фюрер. І тільки фюрер знав, що жде попереду Німеччину і кожного з нас…»

Того ранку Релінк був веселий, його розпирало усвідомлення своєї значущості. Пихата посмішка не сходила з його вже засмаглого в дорозі обличчя, обважнілого масивним, квадратно обрізаним підборіддям. Чуприна ретельно прибрана під кашкет. Вона в нього рудувата, і ця звичка ховати її — ще з часів військового училища, де йому дали прізвисько — «Руде підборіддя». Три дні тому він випадково зустрівся в Тирасполі з генералом Генріхом Летцером і запросив його поїхати з ним. У тридцять п’ятому році вони разом вчились у військовій школі, але потім їхні дороги розійшлись. Летцер став швидко робити військову кар’єру, а Релінк пішов працювати в СД[1]. Тепер Релінк і за званням, і за службовим становищем був значно нижче від свого друга, але генерал йому заздрив.

— Ти не можеш собі уявити, як мені важко і гидко, — скаржився до нудотності красивий і зовсім молодий генерал. — Справжній генералітет, всі ці надуті типи з моноклями зовсім відкрито третирують нас, молодих генералів. Які тільки посади вони не придумують для нас, щоб не підпустити до справжньої роботи! Я, наприклад, називаюсь уповноваженим ставки по групі дивізій. Чистісінька фікція. Я навіть, коли потрібно, не можу зв’язатися із ставкою. При головному штабі угруповання «Південь» є справжній представник ставки. У Тирасполі ти зустрів мене в командуючого армією Шобера. В цей час він, бідний, мучився, намагаючись придумати для мене заняття. Ти його просто виручив, коли запросив мене поїхати з тобою. А як він змінився, побачивши твій мундир!

— Чого-чого, а прав у нас значно більше, — самовдоволено посміхнувся Релінк.

— Але я б не зміг більше місяця просидіти в одному російському місті. Ти ж сюди прямо з Парижа?

— Останнім часом я наводив порядок у Голландії.

— Однаково. Тут же просто ніде жити. Сьогодні в цьому, як його… Тирасполі довелося спати на сіні без простирадла. Нестерпно! Мені здавалося, що я валяюсь на мурашиній купі.

— Генерал рейха не вміє влаштовуватись, — дружелюбно підсміювався Релінк. — Зараз приїдемо, і ти побачиш, як треба жити.

— І все-таки в російських містах краще бути гостем, і до того ж недовго… — генералові дуже хотілося виявити хоч яку-небудь свою перевагу перед другом.

— Ні, мій друже, ми прибули сюди не в гості. Тепер це все наше, і навіки. Все! — Релінк переможно подивився навкруги, але по обидва боки шосе був голий степ, і поглядові його безбарвних очей ні за що було зачепитись. — Ми повинні всю цю велетенську країну покласти до ніг рейха — такий наш святий обов’язок, наш, Генріх. Вашій війні скоро кінець, а ми свою тільки починаємо, і наша значно важча, — закінчив він серйозно і урочисто.

Їхній автомобіль опинився в гущі військової колони і рухався дуже повільно, а незабаром і зовсім зупинився. Десь попереду утворилася пробка.

— Я піду настрахаю солдатиків своїм генеральським чином… — Летцер виліз із машини і пішов уперед. Релінк бачив, як витягувались перед ним солдати і офіцери, і на тонких його губах здригалася іронічна посмішка.

Летцер незабаром вернувся.

— У танка зірвалася гусениця, він розвернувся впоперек дороги, і ніхто нічого не може зробити, — сказав він. — Якщо це порядок, то що тоді неподобство?

Релінк мовчки виліз з машини і попрямував до затору разом з генералом. Перед ним ніхто не виструнчувався, але тепер генерал бачив, як завмирали обличчя солдат, коли вони бачили форму його друга, як вмить обривалися розмови, сміх.

Біля танка, що розвернувся впоперек шосе, стояли танкісти з інших машин. Вони реготали, беззлобно збиткуючись над своїми товаришами з танка, що застряв.

— Відпустка додому забезпечена! Війну припинено! Всі по домівках!

Релінк почав пробиватися крізь натовп танкістів. Сміх і розмови миттю припинились.

— Що можна зробити? — тихо й буденно спитав Релінк танкіста, що опинився поруч з ним.

— Взяти його на буксир і стягнути з дороги, — відповів танкіст.

— Зробіть це, — так само буденно розпорядився Релінк і, демонстративно подивившись на годинника, пішов назад до своєї машини.

Біля танка, що застряв, закипіла робота, і незабаром рух по шосе відновився. Офіцер-танкіст, скочивши на підніжку автомобіля, доповів Релінку, що він розпорядився пропустити його машину. «Мерседес» не затримуючись помчав до міста, що виднілося вдалині.

Трохи згодом Релінк сказав:

— Знаєш, Генріх, що чудово в нашій службі? У нас чини і звання нічого не значать. Кожен з нас робить все, що може, в ім’я порядку і безпеки рейха, і це знає кожна людина рейха, а звідси однакова повага до всіх нас — від рейхсміністра до останнього чиновника. От я їду сюди як головний слідчий, а в Берліні, в імперській безпеці мені сказали: «Ви, Релінк, відповідаєте за порядок на півдні Росії». І будьте певні, про цю мою відповідальність знатимуть усі. В тому числі й ваші генерали з моноклями…

На міській околиці Релінка ждав мотоцикліст. Він поїхав попереду і незабаром привів «мерседес» до воріт, які одразу розчинились. Машина в’їхала в густий садок, в глибині якого виднів красивий особняк. Гестапівці, що стояли на його ганку, привітали прибулих підняттям рук. Генерала Летцера вони, здавалось, не помічали. Та коли Релінк відрекомендував їм його, як свого друга юності, вони вдруге змахнули руками.

Поголившись і прийнявши ванну, друзі пообідали в компанії ще двох гестапівських офіцерів у великій їдальні з високими вікнами, за столом, накритим крохмальною скатертиною і сервірованим, як у першокласному ресторані. Обід минув швидко і по-діловому, без промов і тостів, але Летцер був вражений і сервіровкою, і стравами, і тим, як чудово працювали солдати, що обслуговували під час обіду.

Релінк з посмішкою поглядав на друга — знай наших, ми не спимо на мурашиних купах!

Після обіду Летцер пішов відпочити у відведену йому кімнату, а гестапівці зайшли до кабінету Релінка.

Розстебнувши кітель, Релінк втомлено сів у глибоке крісло і попросив своїх колег розказати, що відбувається в місті.

Нічого тривожного він не почув. Місто принишкло, це природно. Ніяких контрдій поки що не зареєстровано. Поліція СД готує необхідні накази. Біржа праці відкривається завтра: Всі працездатні будуть взяті на облік. Військова комендатура вже вивісила найсуворіший наказ про негайну здачу зброї. Створюється цивільна поліція з місцевих жителів. Євреям буде наказано провести реєстрацію в своїй общині і здати списки в комендатуру. Почали виявляти комуністів та інших червоних активістів. Видано наказ про комендантську годину. Підшукано приміщення для СД… Словом, добре вивірена машина окупації працювали точно і швидко.

Релінк подякував колегам за інформацію і окремо за проявлену турботу про нього особисто.

— Самі того не знаючи, ви зробили мені приємність, допомогли дати щигля в ніс моєму другові генералу Летцеру, — вдоволено говорив він. — Генерал слізно скаржився мені, що в Тирасполі йому довелося спати на сіні без простирадла.

Гестапівці від усієї душі сміялися над стражданнями генерала. Релінк сміявся разом з ними і думав: «Славні хлопці, з ними можна гори зрушити…» Він знав обох ще по Франції, а потім по Голландії. Про Іохіма Варзера, високого, кощавого здоровила, казали, що він не знає тільки двох речей — що таке втома і де в нього нерви. Бертольд Ленц, кремезний, бритоголовий, на прізвисько «Бульдог», звичайно, не такий розумний, як Іохім, та зате, коли потрібно, щоб заговорило навіть каміння, краще Бульдога це ніхто не зробить… «Славні хлопці», — ще раз подумав Релінк і, встаючи з місця, сказав:

— Хай мій генерал, як належить йому за чином, спить, а ми поїдемо дивитися наші службові приміщення…

Два відведені їм будинки — одноповерховий і двоповерховий — стояли рядом на затишній тінистій вулиці, їх з’єднувала суцільна кам’яна огорожа. Перед великим будинком тополі так розрослися, що його фасаду не було видно. Зате похмуро-непривабливий довгий одноповерховий будинок весь був на виду. Релінку він не сподобався, в таких будинках на околицях Парижа містилися сирітські притулки.

— Що тут було? — спитав він.

— Лікарня. Будемо тут лікувати й ми… — спробував дотепно сказати Варзер.

Побачивши, що Релінку цей будинок не подобається, Варзер запропонував подивитися будинок з двору. Вони пройшли крізь ворота і опинились у вузькому, як коридор, дворі, що відділяв будинок, який виходив на вулицю, від Другого, такого ж одноповерхового, тільки без вікон.

— Перед вами, панове, навдивовижу гармонійна картина, — стримано жартував Варзер, вдаючи музейного гіда. — Ліворуч будинок більшовицького ренесансу, тут провадитиметься буденна оперативно-слідча робота. А праворуч надзвичайне за своєю архітектурною красою приміщення, яке ми називатимемо слідчою в’язницею СД. Побалакаємо там з паном більшовиком — і через дворик його сюди.

Релінк більше не морщився.

— А тепер ходімо в будинок, де працюватимемо ми з вами, панове, — і далі фіглярничав Варзер…

Та ось Релінк залишився сам у відведеному йому кабінеті. Всі меблі були розставлені саме так, як він любив. Був навіть маленький столик з кріслами. Оглянувши його, Релінк розсміявся. Брамберг, очевидно, не знайшов у цьому місті низького столика і, недовго думаючи, підпиляв ніжки в якогось старовинного стола з червоного дерева.

Релінк вийняв із сейфа товстий зошит в шкіряній оправі, на якій золотом було тиснення «Щоденник», і сів до стола. З перших днів війни з Польщею він майже щодня робив записи в щоденнику. Всі кого друзі знали про це, іноді в тісному колі Релінк вголос читав свої записи.

Цього дня він записав:

«Отже, починається новий етап мого життя. Я прибув у це російське місто. А втім, воно чомусь вважається українським. Місто зовсім не таке мале й не так погано благоустроєне, як мені здавалось. Та все це не має значення. Головне — горде усвідомлення своєї участі в великій історії рейха. Подумати тільки: ще недавно я був на французькому узбережжі Ла-Манша, потім в Амстердамі, а зараз я на російському березі Чорного моря. Чарівний геній і чарівна сила фюрера не знають відстані й перешкод!

Коли думаєш про це, хочеться одного: бути гідним історії. І ось моя клятва: моя рука ні разу не здригнеться і тут. Настане час, і я доповім рейхсміністрові, що радянський південь в цілковитому розпорядженні Німеччини і фюрера. Так буде!

Я закінчу писати цей щоденник у той день, коли війна завершиться, і передам його в музей, що прославлятиме геній фюрера…»

Цей щоденник знаходиться тепер в архіві військового трибуналу серед речових доказів у справі повішеного Релінка.

Розділ 8

Кілька днів на заводі німецькі сапери гасили пожежі й шукали міни, що не вибухнули. Нарешті, вони пішли, а справжніх нових його хазяїв все ще не було…

Кожного ранку сюди разом із Шрагіним приходили сотні робітників і чоловіків з п’ятнадцять службовців заводоуправління. Робітники розходились по території і весь день тинялися без діла. Службовці просиджували в порожньому кабінеті директора. Шрагін теж приходив у цей кабінет. В перший день він розказав їм, як потрапив на завод, але, видно, розповідь його не викликала довір’я. А колишній керуючий справами заводоуправління, огрядний, червонощокий здоров’як, якого всі звали Хомич, вислухавши розповідь Шрагіна, підійшов до нього і порадив «тікати на всі чотири сторони».

— Вас же, так би мовити, ще не взяли на облік, і коли щось трапиться, вам цілковите виправдання, — сказав він, незрозуміло посміхаючись.

Шрагін уважно стежив за Хомичом, намагаючись розгадати, чому він залишився і до чого готується. Серед тих службовців, що не виїхали, він поводився найбільш розв’язно і верховодив ними.

Цього ранку Шрагін зустрів біля заводських воріт Павла Ілліча Сніжка. Він був в акуратно випрасуваному темно-синьому костюмі, у галстуку, в начищених до блиску чоботях.

— Чого це ви так причепурилися? — запитав Шрагін, привітавшись.

— Товар лицем показуємо, — підморгнув Сніжко. — Хай не думають, що ми якісь безкультурні азіати.

Шрагін дивився на нього здивовано й зацікавлено: а до чого готується і на що здатний цей?

— Що робитимемо, Павле Іллічу? — поцікавився Шрагін.

— Я людина дисциплінована, — відповів Сніжко. — Зміну протиняюсь — і додому з чистою совістю.

Вони зупинились перед будинком заводоуправління.

— Знаєте, про що я весь час думаю?.. — заговорив Сніжко. — От нам казали: радянська влада, радянська влада, все, мовляв, на ній держиться. Загине вона, загинемо й ми. А от радянської влади немає, прийшла інша влада, і нічого не загинуло, і ми з вами живемо під тим же сонечком.

— А заводу вам не шкода? — запитав Шрагін. — Ви ж стільки років віддали йому.

Сніжко знизав плечима.

— Та, мабуть же, німці завод налагодять, — незворушно відповів він. — А хіба не однаково, де нашому братові ішачити? Я тут на пальцях розмовляв з одним німчиком-сапером, він із міста Гамбурга, як я зрозумів. То він казав, що робітники в них одержують платню велику й живуть не бідуючи.

— Все ж, треба буде звикнути до нового життя, — невиразно сказав Шрагін.

— Та до чого там звикати? — здивувався Сніжко. — Що таке життя? Вранці встав, поснідав, пішов на роботу, вернувся, пообідав, ліг відпочити. Потім з дітлахами погрався і — спати. Що ж, по-вашому, німці заважатимуть нам так жити?

— Дідько їх знає! — зітхнув Шрагін. — Піду я в заводоуправління, може, якісь новини є…

У кабінеті директора була та ж сама картина: службовці, очікуючи нових хазяїв, вдавали, що ведуть невимушену розмову.

Всі сиділи навколо просторого стола, наче зібралися на нараду в директора. На місці головуючого височіла, як завжди, огрядна постать Хомича. Увійшовши в кабінет, Шрагін голосно привітався, але відповів йому один Хомич.

— Здрастуйте, товаришу необлікований, — сказав він осміхаючись. — Чи, може, тепер треба говорити пане необлікований?

Дехто з присутніх засміявся. Шрагін усміхнувся і мовчки сів на диван.

— Нема, як видно, дисципліни в німецьких директорів. Так ми й розмагнітитись можемо, не дай бог, — єхидничав Хомич.

Він підвів очі вгору і раптом вигукнув.

— Братики, погляньте! — він показував на портрет Сталіна, що висів над директорським столом. — Коли б не було нам від цього біди, га? Ану, Капликов, ти найвищий, вилазь на стіл, зніми від гріха подалі. І як це ми й досі не помітили!

Довгов’язий чоловік встав.

— Не треба цього робити, — голосно сказав Шрагін.

Довгов’язий зупинився і, навіть не поглянувши на Шрагіна, поквапно сів на своє місце.

— Слухай-но, а чи не спізнились ви тут командувать? — спитав Хомич.

— Нічого нам зайву активність показувати, — спокійно промовив Шрагін.

— А якщо вони розлютують, коли побачать? — запитав Хомич.

— Накажуть — знімемо, — відповів Шрагін.

— Ну дивіться! — погрозливо сказав Хомич. — На випадок чого, ми на себе цього гріха не візьмемо.

— Викажете? — спитав Шрагін.

— Навіщо? — посміхнувся Хомич. — Дамо об’єктивну інформацію.

І знову за столом засміялись.

Раптом двері розчинились, і до кабінету ввійшли два солдати з автоматами. Вони зупинились по обидва боки дверей, і одразу в кабінет швидкою ходою зайшов літній сутулий чоловік, незрозуміло, військовий чи цивільний, а за ним ще троє в цивільному.

Літній зняв військового кашкета з високим наголовком і простягнув його назад, через плече. Кашкета підхопив молодик у світлому плащі.

Всі, хто сидів за столом, схопилися і, не зводячи очей з прибулих, виструнчилися, наче солдати.

Літній розстебнув темно-сірий плащ і, погладжуючи долонею сивий йоржик чуба, розглядав кабінет. Його погляд зупинився на портреті Сталіна.

— О! — вигукнув він і повернувся до своїх супутників. — Спитайте, чому це тут?

Один з його супутників вийшов наперед і досить пристойною російською мовою — очевидно, це був перекладач — звернувся до службовців.

— Пан шеф-директор адмірал Бодеккер цікавиться, чому це тут? — він показав на портрет.

— Ми хотіли зняти… Але ось цей… добродій не дозволив, — швидко відповів Хомич, показуючи на Шрагіна.

Вислухавши переклад, шеф-директор звернувся до Шрагіна:

— Чому ви не дозволили?

Перш ніж перекладач встиг розкрити рота, Шрагін сам відповів по-німецькому:

— Я подумав, можливо, вам буде приємно зробити це самому.

— О! — адмірал уважно подивився на Шрагіна, і раптом обличчя його розпливлося в посмішці. — Чудово! Це буде мій сувенір. Зніміть хто-небудь…

Зробив це той же довгов’язий Капликов. Адмірал наказав своєму ад’ютантові сховати портрет і звернувся до Шрагіна:

— Ви хто тут?

— Інженер.

— А ці? — адмірал кивнув на інших.

— Службовці заводоуправління, — відповів Шрагін.

— Чудово…

Шеф-директор підійшов до директорського стола, провів по ньому пальцем, подивився на палець, похитав головою, і вийнявши з кишені хусточку, витер палець. Він підкликав до себе перекладача.

— Перекладіть їм моє розпорядження… — адмірал прокашлявся і голосно сказав: — Панове! Перше, що мені впало в очі, — це страшенний бруд і безладдя на заводському подвір’ї і в приміщенні дирекції. Ми, німці, не любимо цього найбільше. Наказую насамперед привести до порядку будинок дирекції. Винести сміття, вимити підлогу й вікна, провітрити все приміщення. Завтра вранці я перевірю. Хто з вас відповідатиме за цю роботу?

Хомич вийшов наперед.

— Запишіть його прізвище, — розпорядився шеф-директор і сказав: — Можете йти працювати.

Шрагін разом з усіма попрямував до дверей, але його зупинив перекладач:

— Шеф-директор просить вас залишитись.

— Не топи, служивий, — тихо буркнув Хомич, проходячи повз Шрагіна.

— Значить, ви інженер, — спитав адмірал, уважно дивлячись на Шрагіна ледь примруженими ясно-карими очима.

— Так, інженер-механік.

— А хто ці люди?

— Не знаю.

— Як це так?

Шрагін коротко розказав історію своєї недавньої появи на заводі.

Адмірал Бодеккер вислухав його дуже уважно і навіть, як здалося Шрагіну, підозріло, але коли Шрагін замовк, він сказав:

— Ну що ж, можливо, для вас це й краще. Адже ми тут усі починаємо заново, так що у вас таке ж становище, як у нас. Ваше прізвище?

— Шрагін.

— Шрагін? Чудово. Ну що ж ви скажете мені про завод, пане Шрагін?

— Пустити його буде нелегко, — відповів Шрагін.

— Так, так, я бачив, — зітхнув адмірал. — Яке бузувірство! Зруйнувати завод, закупорити гавань потопленими суднами.

— По-моєму, це зробили військові, — сказав Шрагін.

— Це не війна, а стратегічна істерика! — вигукнув адмірал. — І до того ж цілковите незнання наших можливостей. Згадаєте моє слово, ще в цьому році ми відсвяткуємо тут закладку кораблів. Але чому на території заводу так мало робітників?

— Більшість евакуювалась, їх організовано вивезли на схід.

— А! — поморщився адмірал. — Та ж сама стратегічна істерика! Крім вас, інженери є?

— Я не знаю, — відповів Шрагін.

— Наказую вам, пане Шрагін, протягом доби з’ясувати, скільки залишилось на заводі інженерів. Доповісте мені завтра о дванадцятій нуль-нуль.

— Слухаюсь, — схилив голову Шрагін.

Шрагін вирішив порадитись з Хомичем, де і як шукати інженерів. Він побачив його на площадці головних сходів. Шрагін став поруч з ним і сказав:

— Мені наказано розшукати всіх інженерів, що залишились.

Хомич присвиснув:

— Шукай вітра в полі! А німці що, невже завод пускати збираються?

— Адмірал сказав, що в цьому році закладуть кораблі.

— Сказати все можна.

— Німці можуть.

Хомич здивовано подивився на Шрагіна і раптом голосно закричав комусь униз:

— Ей, не сунь сміття під східці, винеси на вулицю! — і знову повернувся до Шрагіна: — Люблю керівну роботу, яку хоч, аби керівну.

— Ви можете висунутись на доносах, у вас це виходить, — тихо, з викликом сказав Шрагін.

Хомич почекав трохи і потім, наче й не було нічого, вів далі:

— Щодо інженерів, то добре було б, якби коло заводу вивісити ввічливе запрошення: мовляв, приходьте на завод працювати. Але щоб без усякої обіцянки розстрілу, ввічливо, одним словом. Я знаю, дехто залишився.

— Може, ви знаєте кого особисто? — спитав Шрагін.

— Двох знаю, наче й сусіди.

— Зайдіть до них сьогодні, будь ласка… — попросив Шрагін. — Скажіть, щоб прийшли на завод.

— За це можна й по пиці заробити. Скажуть: на кого, гад, працювати кличеш? Як відповісти?

— Треба сказати, що на такому заводі два інженери — це крапля в морі і що їм не доведеться бути морем.

Хомич ледь посміхнувся і, дивлячись на Шрагіна хитрющими очима, сказав:

— Гаразд, з таким формулюванням можна спробувати.

Хтось знизу крикнув:

— Хомич, у водопроводі води нема, чим підлогу мити?

— Коло моря сидиш і води просиш? — крикнув у відповідь Хомич і побіг униз східцями. Шрагін дивився йому вслід і знову думав: що ж це за людина?

Так, відтепер це питання він ставитиме собі під час кожної зустрічі з новою людиною. І що найважче і найнебезпечніше — що на це питання йому необхідно буде самому давати відповідь, од якої залежатиме багато, дуже багато, можливо, навіть його власне життя.

Розділ 9

Шрагін ішов з заводу додому. Світило ласкаве південне сонце, вітерець з моря вигравав листям дерев. За побіленими парканами сонно дрімали обтяжені плодами фруктові дерева. Ніщо наче не свідчило про війну, місто виглядало так само, як у мирний час. І вулиці не були безлюдні. Накази окупаційної влади вже виганяли людей з домівок, примушували їх, поборовши страх, іти в справах свого нового життя. Але щось у зовнішньому вигляді вулиці було дивне… Не зразу Шрагін збагнув, що люди ходили поодинці і якось кожен сам по собі. За всю дорогу він тільки раз зустрів двох, які йшли разом. Це були старий із старою. Чоловік дбайливо вів жінку під руку, але й вони не розмовляли і, ніби соромлячись чогось, дивилися собі під ноги. Куди їх гнав наказ, чого?.. Люди наче не бачили й не хотіли бачити нічого, крім клаптика землі під ногами. Зустрічаючись один з одним, вони, мов ті старики, не підводячи очей, прискорювали ходу. А яскрава й добра краса півдня ще дужче підкреслювала цю неприкаяність людей.

Повернувши на свою вулицю, Шрагін мимоволі уповільнив ходу: перед його будинком стояв великий легковий автомобіль — на таких у німецькій армії їздили тільки вищі начальники. Що могло це означати? Якщо автомобіль приїхав по нього, то навіщо було гестапівцям залишати на вулиці, як візитну картку, цю розкішну машину? Можливо, що це зробили навмисно, щоб подивитися, як він, побачивши її, поводитиметься? Але тоді зараз вся вулиця мусить бути під наглядом, а тим часом нічого підозрілого навкруги Шрагін не помічав. Та ні, не такі вже вони генії й чудотворці, щоб розкрити його так швидко: найскоріше от що — справдились побоювання Емми Густавівни, і на її житлоплощу вже зазіхає якесь німецьке начальство.

Шрагін відімкнув своїм ключем парадні двері і спокійно, не поспішаючи ввійшов до будинку. В прихожій висіла генеральська шинеля, а на столику лежали кашкет і жовті замшеві рукавички. З вітальні долинув воркуючий сміх Емми Густавівни і басовитий чоловічий голос. Шрагін тихо пройшов до своєї кімнати і, причинивши двері, ліг на постіль.

Незабаром він почув, що гість чи квартирант пішов. Почекавши трохи, він узяв чайник і попрямував на кухню. І зараз же туди завітала Емма Густавівна. Вона була схвильована, дряблі її щоки пашіли рум’янцем.

— Трапилося неймовірне, Ігоре Миколайовичу! — вигукнула вона, притискаючи руки до грудей. — У мене об’явився родич у Німеччині. І не хто-небудь, а земельний аристократ. Неймовірно, правда? Зараз у мене був генерал Штромм. І уявіть, теж родич: він жонатий на племінниці мого аристократа. Він привіз мені листа — не хочете прочитати? Облиште свій чайник, ходімо до нас, генерал привіз чарівну каву і гідний подиву лікер «Бенедиктин». Я зварю вам каву. Ходімо, ходімо.

У вітальні пахло ніжними парфумами. Вийшовши з своєї кімнати, Ліля сухо привіталась із Шрагіним і сіла на диван. Емма Густавівна брязкала посудом на кухні.

— Як вам сподобався родич? — спитав Шрагін. Ліля підвела брови і зморщила лоба.

— Прочитайте листа, він лежить на столі, — сказала вона.

На голубому шершавому папері було написано старомодною готичною в’яззю, і Шрагін не так легко міг прочитати листа. Він попросив Лілю допомогти йому, вона підійшла і стала поруч нього.

— Я сама без допомоги мами прочитати не могла. І взагалі все це — як марення, — сказала вона, беручи листа. — Ну, це, очевидно, його родовий герб і девіз: «Терпіння і вірність». Давайте я все-таки спробую…

Ось що почув Шрагін:

«Здрастуйте, Емма! Вас повинні звати саме так, бо ваш батько п’ятдесят років тому повідомив мого батька про народження в нього дочки, яку назвали Емма-Розалія, а наші батьки були двоюрідні брати.

Оскільки я не певен, що ви живі, цей лист буде коротким. Він не більше як запит у невідомість. Але як тільки я довідаюсь, що ви ще є на цьому світі, вам доведеться зазнати на собі втомливого багатослів’я старечих листів, тим паче, що мені й писати вже більше нікому.

Як тільки в наших військових зведеннях появилося ваше місто, у мене сяйнула думка. Адже саме це місто згадував у листах ваш батько. Пам’ять мені не зрадила, хоч свій родинний архів я востаннє перегортав років десять тому. І оскільки я зовсім самітній, це відкриття стало моїм ідефіксом. Коли я узнав, що генерал Штромм (він одружений на моїй племінниці) вирушає саме в ваше місто, я написав цього листа. Тепер я з нетерпінням ждатиму звісток. Якщо ви є на цьому світі і прочитаєте мого листа, то прийміть генерала Штромма як рідного. Однак не можу втриматись — між родичами все має бути відвертим — і попереджаю вас, що він надто легковажний добродій, особливо щодо жінок. Він знає, що я пишу вам про це, і сміється. А взагалі він батько вже дорослого сина і, кажуть, здібний адміністратор в новому дусі. На відміну од мене, що зарився в землю, як кріт, він живе в ногу з віком, і вже цей вік подбав, щоб він був на виду. Тепер він покликаний його фюрером наводити порядок на завойованих землях. Від мене він має наказ потурбуватися про вас, як належить доброзвичайному німецькому родичеві. Весь у чеканні Вільгельм фон Аммельштейн».

Ліля кинула листа на стіл.

— Ну, що ви скажете? — спитала вона. — А я вам зразу скажу, що в листі мене влаштовує тільки один вираз — «покликаний його фюрером», — вона підкреслила займенник «його».

Шрагін також відзначив про себе цей вираз, і зараз йому сподобалось, що Ліля теж звернула на нього увагу.

До вітальні з кофейником у руках зайшла Емма Густавівна.

— Ви прочитали листа?

— Ліля прочитала його вголос, — відповів їй Шрагін.

— Боже, яка ідилія! Мої діти разом читають листа свого далекого родича, — вона голосно розсміялась і почала наливати каву.

— Я мушу попередити вас, — раптом різко сказала Ліля, звертаючись до Шрагіна. — Мама заявила генералові нібито ви… мій чоловік.

— Так, так, я дозволила собі це, — анітрохи не збентежилась Емма Густавівна. — І я впевнена, Ігор Миколайович мене зрозуміє. Уявіть, цей генерал раптом запитує: «Ви тут живете вдвох?» Я зрозуміла, що він напрошується в мешканці. Потім так дивився на Лілі. І я згадала характеристику, яку дав йому Вільгельм. Вирішивши припинити все це, я сказала йому: в Лілі є чоловік, він живе разом з нами. І нічого страшного не вийшло, а він принаймні не заговорював більше про житло. Ігоре Миколайовичу, не дивіться на мене так іронічно. Ми ж з вами говорили про це.

— Звичайно, краще без нових квартирантів, — сказав Шрагін.

— Ну, бач, Лілі? Ігор Миколайович ставиться до цього тверезо і спокійно. І тобі теж треба вчитися пристосовуватися до обстановки.

Ліля дивилася на матір холодно і презирливо.

— Я збожеволію, слово честі, — тихо мовила вона.

Шрагін як тільки міг природно розсміявся.

— Залишається тільки припустити, що ви розраховуєте потай вискочити заміж за якого-небудь німецького генерала і тому хочете зоставатися вільною навіть від фіктивних зобов’язань.

— Вам не личить казати дурниці, — спокійно відпарирувала Ліля.

— Тоді, Ліля, скажіть прямо, що ви пропонуєте або що збираєтеся робити? — вже серйозно спитав Шрагін.

— З того моменту, коли я проявила ганебну малодушність, погодилася з мамою і залишилась тут, я вже не маю права розраховувати на щось хороше, — відрубуючи кожне слово, відповіла Ліля.

— У місті лишились не одна ви. Якщо ви думаєте, що всі залишились, проявивши малодушність або з підлими задумами, ви небезпечно помиляєтесь, — сказав Шрагін, дивлячись в люті й холодні очі дівчини.

— От, от! — зраділа Емма Густавівна. — Я кажу їй те ж саме!

Ліля мовчала, але Шрагін читав у її погляді безмовне запитання: «А чому залишилися ви?» І він подумав, що колись на це запитання він відповість правду. Колись, але не зараз. І не всю правду. А тепер її треба заспокоїти, подати хоча б маленьку надію.

— Я, як ви знаєте, ходжу на завод, — сказав Шрагін. — Але завод паралізовано, і це надовго. Знаючи це, я спокійний. І якщо ви внутрішньо будете впевнені, що ні в яку підлу змову з совістю не вступите, ви теж будете спокійні. Ця якість в наших умовах — зброя. А істерика — не що інше, як початок поразки. Подумайте про це, Лілю, і ви побачите, що я не такий вже й неправий.

Шрагін ввічливо побажав жінкам на добраніч і пішов у свою кімнату.

Розділ 10

Перша зустріч Шрагіна з Григоренком відбулася в неділю на бульварчику біля пристані. Відповідно до схеми зв’язку, що вступила в дію, їхню зустріч охороняв Федорчук. Він обрав спостережний пост з боку міста, і Шрагін весь час бачив його.

Шрагін і Григоренко сиділи на лавці, поклавши між собою на газету хліб і помідори, — просто влаштувалися два приятелі попоїсти і відпочити в затінку.

— Найміцніше почуває себе Федорчук, — говорив Григоренко тихим, приглушеним голосом. — По-моєму, дуже у нього вдало з молодичкою вийшло…

— Уникайте давати свої оцінки. Тільки факти, і якомога коротше, — перебив його Шрагін.

Григоренко образився, замовк. Потім вів далі уривистими фразами. З його розповіді Шрагін з’ясував, що всі товариші — один гірше, інший краще — закріпились. Проте лишалося тривожним становище з роботою. Всі запитували, чи варто просити роботу через біржу праці. Димко звідкілясь довідався, ніби всіх, хто молодший, біржа заносить в окремий список на відправлення в Німеччину.

— Звідкіля він це знає? — спитав Шрагін.

Григоренко усміхнувся:

— Знову ж таки дівка одна є, на біржі працює. Димко з нею познайомився у Федорчука.

— Федорчук цю дівчину теж знає? — спитав Шрагін.

— Краще її знає Федорчукова… ну, як її… ну, наречена, чи що, не знаю.

— Яке у Федорчука враження про неї?

— Я не питав.

— Даремно.

— Мені ж про неї не Федорчук сказав, а Димко.

— Що він сказав?

— Та він наче пожартував, спитав: чи не варто йому, як Федорчукові, бойову подругу завести?.. І розповів про цю саму… ну, дівчину.

— Що він розповів про неї?

— Сказав, що з виду вона гарна, — трохи усміхаючись, відповів Григоренко. — Сказав, весела, їй усе байдуже.

— Ви в нього нічого не запитували?

— Ні.

— Передайте Димкові мій наказ: познайомитися з нею ближче, все про неї з’ясувати — з якої родини, чому залишилась, що думає. У середу ввечері ми знову зустрінемось за розкладом. До речі, як у вас з роботою? — спитав Шрагін.

— Думаю поки що обійтись. Сім’я, в якій я живу, забезпечена — кустарі, одним словом. Хазяїн ходив у міський магістрат, зареєстрував там свою сім’ю і мене теж, сказав, що я його робітник, і ніяких запитань з цього приводу не було.

— Обережніше, Григоренко, як тільки помітите найменше ускладнення, — негайно влаштовуйтесь.

— Я весь час напоготові, Ігоре Миколайовичу.

— Надіюсь на це. Ну, пора прощатись. До побачення. Шрагін дивився йому вслід, і на душі було неспокійно.

Він думав про те, що його бойові товариші вміння і досвід набуватимуть тільки тепер, коли боротьба вже почалась. А наука ця непроста: найменша помилка коштуватиме життя. Оцей же Григоренко. Зараз він наче не боїться, але він і не розуміє, що в їхньому становищі обережність — це зовсім не боягузтво. Його доведеться вчити ще й діловитості і навіть умінню говорити коротко і точно висловлювати свої думки — для зв’язківця це дуже важливо… «Ну що ж, вчитимемося всі разом», — подумав Шрагін, встав з лавки і кружною дорогою попрямував додому. Деякий час Федорчук віддалеки супроводжував його, перевіряючи, чи ніхто не стежить.

Шрагін ішов безлюдними вулицями, що вже поринули у присмеркову синизну, і думав, як дивно влаштована людина. І трьох років нема, як він за наказом партії залишив роботу інженера-суднобудівника і став чекістом. Хіба міг він тоді подумати, що колись опиниться в цьому зайнятому ворогом місті, очолюватиме тут цілу групу і провадитиме таємну боротьбу? Але це вже сталось, він уже працює. І робота, хоч би якою небезпечною вона не була, є як і всяка робота — до неї, виявляється, можна звикнути, і в ній є свої робочі будні…

Наближаючись до свого будинку, Шрагін знову побачив генеральську машину. Шофер спав, насунувши на носа пілотку.

Шрагін навмисно грюкнув дверима, коли заходив, і зараз же з вітальні вийшла Емма Густавівна.

— А ось і наш Ігор Миколайович! — голосно вигукнула вона. — Зайдіть до нас хоч на хвилинку. У нас генерал Штромм.

Шрагін зайшов у вітальню й побачив генерала, що сидів у кріслі. Сьогодні він був у цивільному. Йому було років сорок п’ять, можливо, трохи більше. Крупне прямокутне обличчя, масивна постать. Очевидно, короткозорий. Він розглядав Шрагіна, примруживши очі.

— Добрий вечір, пане генерал, — із стриманою шанобливістю сказав по-німецькому Шрагін, зупинившись посеред кімнати.

— Добрий вечір, добрий вечір, щасливий обранець, — з удаваним невдоволенням басовито відізвався генерал, важко підвівся з крісла, підійшов до Шрагіна і подав йому руку. — Штромм, Август, — виразно вимовив він.

— Шрагін, Ігор.

— Шрагін? О! Ми обидва на «Ш»? Пробачте, а як ви сказали ім’я?

— Ігор.

— І-гор?

— Так.

— Таємничі російські імена, — похитав головою генерал. — Посидьте з нами. Адже мені доведеться доповідати моєму родичеві й про вас. І ви теж наш родич, І-гор. — Генерал басовито розсміявся.

Емма Густавівна поставила перед Шрагіним каву.

— Чого ж ви не питаєте, де ваша Лілі? — з неприємною інтонацією спитала вона.

— Я приголомшений знайомством з живим німецьким генералом, — усміхнувся Шрагін.

— Ви вважали б за краще знайомитися зі мною — мертвим? — загримотів генерал своїм басовитим сміхом.

— Лілі валяється в ліжку, — сказала Емма Густавівна. — У неї страшенна мігрень. Покличте її, можливо, все-таки вона вип’є кави?

Шрагін встав і, попросивши вибачення в генерала, пішов у кімнату Лілі. Дівчина долілиць лежала на дивані.

— Лілю, що з вами? — тихо спитав Шрагін.

Вона схопилася, сіла і здивовано втупила очі на Шрагіна.

— Ах, це ви, — з полегкістю сказала вона. — Страшний сон бачила, б-р-р! Він ще й досі там?

— Мати хоче, щоб ви зайшли до вітальні, — сказав Шрагін.

— Він викликає в мене нудоту. Я не піду. Скажіть, мігрень, і вона не хоче псувати всім настрою.

— Мігрень, то й мігрень, — сказав Шрагін і пішов у вітальню.

— Як чудово, як чудово! — гудів генерал. — Слухайте, І-горе, я тільки зараз узнав, що ваша дружина піаністка. Це ж чудово! Вона просто зобов’язана нас почастувати Бетховеном.

— У неї, пане генерал, страшенний головний біль, і цього не можна не брати до уваги, — лагідно сказав Шрагін.

— Німецький генерал не повинен нічого брати до уваги, — заявив Штромм майже серйозно.

— Але ж ви ще й людина, і до того ж родич, — усміхнувся Шрагін.

— Спіймав, хай йому грець! Капітулюю перед мігренню. Хо-хо-хо! Сідайте, І-гор, і прийміть сердечне вітання од Вільгельма фон Аммельштейна, вашого… гм… як же він вам доводиться? — не збагну, хо-хо-хо, але загалом це найдостойніша і… — генерал підняв палець, — найбагатша людина. Я йому телефонував, розказав про мій візит у вашу домівку. Він так розхвилювався, що почав запинатись. Каже, що сьогодні в нього перша за багато років справжня радість, — він довідався, що не один на землі. Сподіваюсь, ви розумієте, чим це пахне?

— Не зовсім… — відповів Шрагін.

— Боже, що з вами зі всіма зробили комуністи? Він не розуміє, що для нього означає, коли найбагатший фон Аммельштейн визнає в ньому родича!

— Розкажіть нам, що є нового, — втрутилась Емма Густавівна.

— Нового? — Генерал підняв брови. — Ні-чо-го. Мене особисто цікавить тільки одна новина — падіння Москви. І це станеться, можете бути певні. — Він звернувся до Шрагіна. — Мені сказали, що ви працюєте на верфі. Як там у вас справи?

— Поки що ніяк, — відповів Шрагін.

— Чого ж це дрімає наш дорогий адмірал Бодеккер? Він же прославлений адміністратор верфів рейха.

— Завод зруйновано, робота буде величезна. Робітників нема, інженерів нема, — зітхнув Шрагін. — А тим часом як хочеться працювати…

— О, це чудово! — вигукнув генерал. — Вашу відповідь я сьогодні ж внесу до зведення. Я без упину всім товчу, що для росіян головне щастя — робота і, якщо ми забезпечимо їх роботою і пристойною платнею, вони стануть могутньою опорою рейха. Правильно?

— Так, ми любимо працювати.

— Слухайте, І-гор, значить, ви підтримуєте мою думку?

— Зробити це, однак, не так просто. Для цього треба негайно почати відбудовувати все, що зруйновано, — з гідністю і стримано відповідав Шрагін, вирішивши раз і назавжди обрати цей тон для розмов з генералом.

— Згодний, — кивнув Штромм. — Але силу-силенну ваших людей ми вивезем у Німеччину, в Польщу, у Францію. Люди, які хочуть працювати, нам потрібні скрізь. Запевняю вас, ніхто без роботи не залишиться. Адже ви інженер? З Бодеккером ви познайомились? Я вас відрекомендую.

— Дякую, ми вже знайомі. До того ж не в моїх правилах користуватися протекцією.

— Мені б хотілось узнати, І-гор: ви залишились свідомо? — вів далі генерал.

— Як вам сказати? Несвідомо роблять тільки тварини.

— Хо-хо! Чудова відповідь!

— Це неподобство, — втрутилася в розмову Емма Густавівна. — Як тільки зійдуться двоє чоловіків, вони зразу починають говорити про справу й нікого більше не хочуть помічати. Я прошу вас, генерале, розказати, як там у вас зараз в Німеччині.

— Як? Чудово, наймиліша фрау Реккерт, чу-до-во! Нам, хто живе в цю епоху, заздритимуть всі майбутні покоління. І все це фюрер, фюрер і ще раз фюрер. Він, фрау Реккерт, подумав і про вас. Мій рейхсміністр, коли я виїздив сюди, сказав мені: «Фюрер заклопотаний долею осілих там німців». Чуєте, фрау Реккерт? Фюрер заклопотаний вашою долею!..

Шрагін стежив за генералом з величезною цікавістю, і водночас його мозок фіксував усе, що могло пригодитись для справи.

— Так, панове, — просторікував генерал. — Нова Німеччина вже народилась і йде до великого майбутнього. Звичайно, ще не одубіло покоління чистоплюїв, ще борсаються десь колишнє чиновництво і колишні плутократи. Але ми всю цю мерзоту знищимо, запевняю вас! От розрахуємося з росіянами, з англосаксами і потім одним ударом остаточно очистимо повітря Німеччини від випорожнень минулого! Пардон, фрау Реккерт! — Він навіть вибачення вигукнув, як команду на плацу. Потім повільно обернувся до Шрагіна і сказав пихато: — І я хочу вас, молодий чоловіче, попередити: любите ви роботу чи не любите — це все-таки не головне. Ваша доля залежить від того, чи зрозумієте ви велич фюрера і нової Німеччини. Якщо ні, вас розтопче історія, запам’ятайте це.

— Я вже зараз все це прекрасно розумію, — твердо і переконано відповів Шрагін.

— Тоді, хайль Гітлер! — несподівано гаркнув генерал і викинув уперед руку.

Шрагін, трохи почекавши, теж підняв руку і неголосно промовив:

— Хайль… Гітлер!

— Браво, І-гор! Ви перший росіянин, який переді мною привітав геній фюрера…

Емма Густавівна знову спробувала відвести розмову від політики, яка її завжди лякала. Вона попросила розповісти, як виглядає її родич фон Аммельштейн. І раптом генерал Штромм знову закричав:

— До речі, от і ваш родич, фрау Реккерт, теж недозволено довго одвертав носа вбік. Коли я одружився з його племінницею, я, природно, ввійшов в його дім. Бувало, прийдемо з дружиною в гості. Я — хайль Гітлер! А він — здрастуй, дорогий мій друже. Я все розумів і з побоюванням для себе терпляче очікував, що буде далі. І тільки коли ми прибрали до рук Австрію, Чехію, Польщу, Францію і я якось прийшов до нього додому і сказав: «Хайль Гітлер!», він, нарешті, відповів теж: «Хайль Гітлер!» І тоді я обняв його і сказав: «Дякувати богові, тепер ми справді родичі». Але хіба я можу забути, що він визнав фюрера тільки після того, як фюрер подарував йому Європу? Ось він, — генерал кивнув на Шрагіна, — навіть він зрозумів усе значно раніше…

Незабаром генерал поїхав. Прощаючись, він сказав Еммі Густавівні, щоб вона не боялась ніяких утисків з боку окупаційної влади.

— Всіх, кого треба, я попередив, — сказав він. — Однак я і мої друзі залишаємо за собою право ходити до вас в гості. І ви вже зрозумійте, будь ласка, нас, тих, що опинилися на чужині. Для нас ваша домівка, як острів у чорному океані.

— Прошу вас, не соромтесь, — белькотіла Емма Густавівна.

Генерал поцілував їй руку.

— Ради бога, не проводжайте мене, — сказав він. — Я вже відчуваю себе тут як дома.

Грюкнули зовнішні двері, заревів мотор автомобіля, і все затихло.

Емма Густавівна збентежено дивилася на Шрагіна.

— Все-таки це жахливо! — промовила вона втомлено. — Мені іноді здається, що я бачу все це уві сні.

Розділ 11

Зіна — так звали дівчину, що працювала на біржі, — виховувалась у дитбудинку. По закінченні семирічки в дитбудинку вона приїхала в це місто, почала працювати прибиральницею в лікарні і зразу ж поступила в школу медсестер. Закінчити школу перешкодила війна.

Зіна пішла в військкомат, намагалася потрапити до армії, але замість цього її відправили рити оборонні споруди. Так вона залишилась у місті.

На біржі, куди влаштувалася Зіна, було два начальники: один — німецький, недосяжний для Зіни, похмурий німець із штучним скляним оком — пан Харнікен; другий — росіянин, в недалекому минулому завідувач міською лазнею, Про-хор Васильович, який прийняв Зіну на роботу і називав її тепер не інакше, як дочка. А Зіна поза очі називала його Лягавим — за те, що він немов нюхом чув, коли наближався пан Харнікен. Тоді в нього зразу піднімалось вухо, він весь ставав зовсім іншим, схоплювався з-за стола, втягував живіт і віддано дивився на двері. Саме в цю мить з’являвся німецький директор.

— Встати! — кричав Лягавий і вже тихо й шанобливо промовляв: — Здрастуйте, пане Харнікен.

Німець кивав головою і урочисто прямував до свого кабінету.

У перші дні Зіна не дуже задумувалась над тим, що трапилось. Та все ж скоро вона зрозуміла, що і з нею і з усім містом сталося величезне нещастя. Працюючи на біржі, вона раніше за інших узнала, що німці готують відправлення працездатних городян до Німеччини. «Їх там, як рабів, продаватимуть», — сказала Зіні Віра Іванівна, літня жінка, в минулому вчителька, а тепер такий, як і Зіна, обліковець.

Кожного вечора на біржі появлялися гестапівці. Зіну лякала їхня чорна тарганяча форма з черепами на рукавах. Лягавий вивалював перед ними на стіл облікові картки, і гестапівці довго рилися в них. Якісь картки вони забирали з собою, і після цього Лягавий брав до себе реєстраційну книгу і викреслював з неї кілька прізвищ. «Цих уже можна вважати небіжчиками», — говорила тоді Віра Іванівна.

Якось вранці Лягавий підкликав до себе Зіну.

— Коли бачиш, що прийшов єврей, а пише в картці, що він росіянин, дай мені сигнал. Підійди до мене наче по довідку і скажи, — наказав він.

Віра Іванівна, узнавши про наказ Лягавого, сказала Зіні:

— Якщо ти це зробиш, то станеш убивцею.

Але Зіна й не збиралася виконувати цей наказ.

Після роботи вона бігла додому, надівала своє єдине вихідне платтячко — синє у білу смужечку — і йшла, як вона казала, на люди. Дівчина просто тинялася по місту і пильно дивилася, що робиться навкруги.

І ось одного разу в неділю, коли вона стояла на розі коло базару, хтось тихо її покликав.

— Зіна, це ти?

Вона обернулась і побачила дівчину, разом з якою працювала в лікарні.

— Юлька! Здрастуй! — зраділа Зіна. Вони обнялись, наче були подругами. А насправді тоді в лікарні вони мало знали одна одну.

— Познайомся, це мій чоловік, — сказала Юля і за руку підтягла плечистого юнака з добродушним усміхненим обличчям, що стояв віддалік.

— Сашко, — сказав він і так стиснув руку Зіни, що вона скрикнула.

— Ти що тут робиш? — спитала Юля.

— Я? Нічого. Гуляю, — безтурботно відповіла Зіна.

— Працюєш? Обліковець на біржі?

Зіна махнула рукою:

— Аби зарплата і картки. А ти де?

— О! В мене посада найвідповідальніша, я дружина свого чоловіка, — весело сказала Юля.

— Вона чудова дружина, — засміявся Сашко і, обнявши Юлю, притиснув до своїх могутніх грудей. І шепнув: — Поклич її в гості…

— Сашко, люди навкруги, — сказала Юля, вивільняючись з обіймів чоловіка.

Зіна дивилася на них з заздрістю.

— Чого дивишся так? Заздриш? Гляди-но, й тебе влаштуємо, — розсміялась Юля і серйозно спитала: —Ти що збираєшся робити?

— Нічого.

— Ходімо до нас, поп’ємо чаю, поговоримо.

Чай був надзвичайно смачний, з варенням, з м’якими домашніми коржиками. За столом розмовляли про що завгодно. Про те, як варити кисіль з давленого винограду. Як смішно німці, не знаючи російської мови, намагаються розмовляти з нашими. Що на базарі появився якийсь зсунутий з глузду старий, який, побачивши німця, стає струнко і на все горло співає «Боже, царя храни…»

Почало сутеніти. Юля завісила вікна й засвітила гасову лампу під зеленим скляним абажуром. За столом стало ще затишніше. Зіна тужливо подумала, що їй треба йти, — скоро комендантська година, і вона опиниться в своїй кімнатці, де навіть світла немає ніякого.

У вікно двічі уривчасто стукнули по рамі.

— Сергій, безпритульний наш! — вигукнув Сашко й пішов відчиняти двері.

Гостя посадовили поруч із Зіною. Куточком ока вона бачила його худе і, як їй здалося, втомлене обличчя.

— Думаю, дай хоч на хвилинку загляну, до комендантської години, — говорив гість сиплуватим тенорком. — А головний розрахунок — хоч трохи попоїсти на сон грядущий.

— Ти у нас завжди на обліку, — сміялася Юля, ставлячи перед Сергієм тарілку з вареною картоплею, политою олією. Він з’їв цю картоплю за хвилину і приступив до чаю. Робив він усе енергійно, встигаючи, між іншим, брати участь у розмові.

І раптом він немов тільки-но побачив, що поруч з ним сидить незнайома дівчина, хоч Федорчук ще в сінях шепнув йому, яка в них корисна гостя і що треба з нею познайомитися.

— А я ж вас і не знаю. Як вас звати? — спитав він Зіну.

— Ну й люди ми! — спохватилась Юля. — Забули познайомити. Це Зіна.

— Отже, Зіна? — спитав Сергій. — А я Сергій.

— Знаю, — сказала Зіна і засміялась.

Настав час іти. Сашко жартома наказав Сергієві провести Зіну додому:

— Головою відповідаєш мені за неї…

Вони майже бігли вулицею — от-от комендантська година. Сергій тримав Зіну під руку, і це її бентежило й сковувало. Вона взагалі не любила і не вміла ходити попідруч. Розмова не клеїлась.

— А чого це Сашко називає вас безпритульним? — спитала Зіна.

— Відповідно до анкети, я з дитбудинку.

— І я теж, — здивувалася й зраділа Зіна.

— Сестричка, значить? — Сергій стиснув її лікоть. — Мені іноді здається, що кожний другий пройшов через це.

— А я нікого з наших ще не зустрічала, — сказала Зіна. — Хіба тільки одну подружку, ще до війни.

Вони підійшли до будинку Зіни, попрощались церемонно за руку, і Зіна прошмигнула у хвіртку.

Після цього вони почали зустрічатися кожного дня. Сергій приходив до біржі під кінець робочого дня, виходила Зіна, і вони йшли гуляти. Згадували кожен свій дитбудинок, і все в обох було схоже. Але Зіна почала боятися Сергія, її насторожувала його поривчастість. Одного разу, коли вони прощалися біля її будинку, він схопив її незручно за шию і намагався поцілувати. Вона вперлася хлопцеві в груди ліктем і ненароком дуже боляче вдарила його головою в підборіддя. Він зразу відпустив її, і помацавши підборіддя, похмуро сказав:

— Зуби, здається, цілі, і то добре. На добраніч. — І пішов.

Зіна побоювалась, що їхнє знайомство на цьому й припиниться.

Але саме в цей час Димко дістав наказ Шрагіна зблизитися з Зіною. Та й без цього він не обірвав би з нею знайомство — розумів, як може це пригодитися для справи. І нарешті, дівчина просто дедалі більше подобалась йому. Словом, на другий день Сергій, наче нічого й не було, ждав її коло біржі. Цього разу він був мовчазний і задумливий. «Ображається» — вирішила Зіна. Але він раптом сказав:

— У мене, сестричко, компотне становище з роботою, — Сергій вирішив, не відкладаючи, з’ясувати, чи спроможна Зіна надати допомогу.

— На облік у нас взявся? — спитала Зіна.

— Не можна, сестричко, можуть запроторити в Німеччину, ні за що ні про що. Аж надто вже вік у мене для них потрібний.

Зіна мовчала, вона знала, що Сергієві побоювання обгрунтовані. Останнім часом Лягавий спеціально реєстрував безробітних чоловіків, яким менше тридцяти років. Сказав при цьому, скалячи жовті зуби: «Екскурсанти — поїдуть Європу дивитись…»

— А чи не можна у вас там скапарити яку-небудь довідку? — обережно спитав Сергій. — Ну, що пред’явник цього працює отам і отам і щоб печатка й підпис?

— Не можна, — відповіла Зіна. — Нас кожного дня страхають, і начальство за кожним бланком пильно, немов у три пари очей, дивиться.

— Здрібнюється, я бачу, наше дитбудинківське плем’я, — зітхнув Сергій. — Та якби мене хтось із своїх дитбудинківських попросив на стіну вилізти, я б за одну мить…

— Не можна, — суворо повторила Зіна і вже лагідніше додала: — Не можу, Сергійку.

— Як нема, то й дарма, — весело сказав Сергій. — Спасибі цьому дому, віддамо шану другому.

— Ніхто тобі цього не зробить, — ніби злякавшись, зауважила Зіна.

— І навіть директор біржі? — спитав Сергій.

— Хто, Лягавий? І не думай навіть. Він тебе одразу до в’язниці відправить.

— Тоді кепські мої справи, — зітхнув Сергій і стиснув їй лікоть.

Вони знову йшли під руку. Зіна до цього вже починала звикати.

Наступного дня Зіна весь час думала про довідку для Сергія. Та варто було їй підвести погляд, як вона наштовхувалась на водянисті очі Лягавого, і в неї зразу починали тремтіти руки, ніби вона вже підробила цю страшну довідку і Лягавий знає про це.

Віра Іванівна спитала її.

— Зіно, у тебе що-небудь трапилось?

Дівчина здригнулась і, опанувавши себе, спокійно відказала:

— Що може зі мною трапитись, хіба що закохаюсь?

— Ну, це не біда, — усміхнулась Віра Іванівна. — Хоч начебто й не час.

— Чому це не час? — завзято спитала Зіна, щоб абстрагуватися від свого страху. — «Любовь нечаянно нагрянет, когда ее совсем не ждешь», — тихенько проспівала вона.

— Ей, дочко! Може, ти теревені правитимеш дома, а тут треба працювати! — крикнув із свого кутка Лягавий…

Цього дня, коли Зіна вийшла з будинку біржі, Сергія на звичному місці не було. Вона стривожилась. Години зо дві никала по місту, думаючи про те, що могло з ним статися і, не видержавши характеру, пішла до Юлі.

Юля зразу побачила, що Зіна схвильована. Обняла її за плечі, ввела в хату, посадила за стіл, поставила перед нею склянку чаю і сама сіла навпроти неї.

— Що з тобою? Ти краще скажи, легше буде.

Зіна мовчала і не доторкалась до чаю.

— Що-небудь з Сергієм?

— Ти не знаєш, де він? — не витримала Зіна.

— Вони з Сашком пішли кудись відносно роботи, адже Сергія твого можуть запросто погнати в Німеччину.

— Чому це мого? — фиркнула Зіна.

— Ну нашого, все одно, — тихо мовила Юля, і зітхнувши, додала: —Чудовий він хлопець. Одружилися б, стало б вам обом легше в цьому пеклі. Знаєш, як добре, коли поряд вірна людина!..

Зіна спалахнула, уже готова була захиститись грубим жартом, але не зробила цього, промовчала і зараз же пішла.

На завтра Сергій був на місці, і Зіна так зраділа, побачивши його, що, сама того не помітивши, побігла до нього, але, не добігши трохи, раптом злякалася свого пориву, зупинилась і стояла мов вкопана, поки Сергій сам не ступив до неї кілька кроків.

Вони пішли звичним їм маршрутом, тихими маленькими вуличками, обминаючи центр міста.

— Я знаю твою вчорашню розмову з Юлею, — сказав Сергій.

— Яку ще там розмову? — спитала Зіна, холонучи. — Яку, яку… Ну, що скажеш?

— Їй і скажу при нагоді, — тихо відповіла Зіна.

Вони деякий час ішли мовчки, і раптом Сергій сказав:

— Справді, Зіно, давай жити разом. Їй-богу, веселіше буде.

— Як це жити? — здивувалася дівчина.

— Як усі живуть, родиною.

— А любов? — спитала Зіна, сама не дуже розуміючи, що це таке.

— Віршів не пишу, — всміхнувся Сергій.

Зіні здавалося, що все це він говорив несерйозно, а головне, зовсім не тими словами, про які вона іноді мріяла, водночас вона бачила його неспокійне обличчя, його тривожний, очікуючий погляд і раптом відчула, що він не жартує.

— Ну то як, Зіно? — нетерпляче спитав Сергій і зупинився.

— Як же ти про це думаєш? Без ніякого запису? — помовчавши, спитала Зіна.

— Чому? — заперечив Сергій. — Який тут у них буде запис, хтозна… До того ж їхній запис для мене ніщо. А друзі мої вже розвідали про попа і про все таке інше. Там у церкві запис ведуть по-старовинному. Правда, піп ціну править — упадеш.

— У церкві? — здивувалася й зраділа Зіна. Вона бачила в якомусь фільмі церковне вінчання, і воно їй дуже сподобалось. Там усе було так урочисто, красиво, з співами.

— А більше ж ніде, — сказав Сергій і знову спитав: — Ну що ти вирішуєш?.

— А ти мене не покинеш? — Зіна дивилася йому в очі, і він бачив у них веселі іскорки.

— Аби тільки ти мене не покинула, — тихо мовив він і обережно, зовсім не так, як уперше, ласкаво пригорнув її до себе і став шукати її губи…

У неділю вранці головною вулицею, прямуючи до церкви, поважно рухався весільний кортеж на двох візниках. Накрапав дощ, і верх над прольотками був піднятий. Верх цей був з жовтої брудної шкіри і весь в дірках. Та й самі прольотки мали такий вигляд, наче їх викопали з землі. Справді, де вони були, поки цими вулицями бігали таксі й трамваї?

Перехожі, побачивши кортеж, зупинялись і здивовано дивилися йому вслід: кому це тепер спало на думку женитися, та ще й весілля справляти? А німцям це видовище подобалось. Вони сміялися, кричали щось услід процесії.

У першій прольотці сиділа молода і старший боярин Харченко. У нього через плече був зав’язаний вишитий рушник. У другій прольотці молодий сидів між старим і старенькою — це були Михайло Степанович Биков і його дружина Ольга Матвіївна — хазяї будинку, в якому провів першу таємну ніч і тепер жив Харченко. Молодий — Сергій Димко — потай любовно поглядав на своїх весільних батька й матір і дивом дивувався, з якою справжньою гідністю грали старенькі свої весільні ролі. Він знав, що вони, довго не роздумуючи, залишили в себе Харченка. Більше того, старі зуміли через церкву одержати фальшиву метрику, яка засвідчувала, що Харченка вони всиновили ще в 1930 році. Коли Харченко попросив їх взяти участь у весіллі, старенькі зразу погодились. Харченко розказував, що їх непокоїло тільки одне — чи не станеться на весіллі якоїсь стрілянини і що в такому разі не треба брати з собою Ольгу Матвіївну, бо вона не переносить пострілів…

У церкві було темно, як у льоху. Піп мав досить дивний вигляд — наголо бритий і навіть без вусів. Він зустрів приїжджих на паперті, поквапно провів у церкву і, взявши Харченка за руку, відійшов з ним убік. Вони довго про щось перешіптувались.

— Гаразд, дамо тобі ще дві пачки чаю, і шабаш, — голосно сказав Харченко і вернувся до молодих.

— Восьмушки чи чвертки? — поцікавився піп.

— Ти сказав би ще, по кілограму кожна, — розізлився Харченко. — Як тобі не соромно з церкви ларьок робити? Восьмушки, восьмушки…

— Гаразд, ідіть до церковних воріт, — сказав піп і кудись зник.

Незабаром він знову вийшов, уже в рясі, досить пошарпаній. Поряд з попом дріботіла згорблена маленька бабка, в такому довгому чорному платті, що воно тяглося за нею, як хвіст.

— Молоді, станьте сюди, — розпорядився піп, показуючи на низеньку кафедру, де лежала велика книга з хрестом на оправі. Зіна і Сергій стали поряд. Позаду них — Харченко із своїми старими.

— Звати як? — суворо спитав піп.

— Зінаїда і Сергій, — відповіла за обох Зіна. Вона дуже хвилювалась і чогось боялася, їй хотілося, щоб усе скоріше закінчилось.

Піп подивився на неї насмішкувато і, задерши голову, гучно проголосив:

— Вінчаються раба божа Зінаїда і раб божий Сергій. І та нехай… — Більше з того, що він бурмотів, значно знизивши тон, жодного слова розібрати було неможливо. Харченко знав, що піп до приходу німців був бухгалтером будівельного тресту і, звичайно, не розумівся на церковній службі, але спостерігати за цим саморобним попом було смішно. А молоді, здавалося, не помічали комізму становища і були сповнені серйозності й трепету.

Пробурмотівши хвилини зо дві, піп раптом замовк і строго спитав Сергія:

— Будеш вірний своїй дружині?

— Буду.

— Дивись! — пригрозив йому пальцем піп і звернувся до Зіни: — А ти?

— Буду, буду, — швидко промовила вона.

— Дивись! — пригрозив піп і їй, після чого він зійшов з свого п’єдесталу і, задерши до грудей рясу, витягнув з кишені папірець. — Зараз, я тільки прізвища ваші проставлю і в книгу занесу…

Харченко взяв у нього довідку, перевірив, що в ній написано, перевірив запис у книзі і після цього віддав попові дві восьмушки чаю, сказавши при цьому:

— Шкуродер ти, а не піп.

— Кожен живе, як може, — відповів піп, погладжуючи свою бриту голову.

З церкви усі вже пішки вирушили до Федорчуків, де на них ждав весільний стіл…

Розділ 12

Штурмбанфюрер Вальтер Цах розповідав Релінку про акцію «Шість променів», яку він підготував. Саме розповідав, а не доповідав. Начальник поліції безпеки взагалі не був зобов’язаний звітувати перед старшим слідчим СД. І якщо він прийшов до нього, то тільки тому, що знав, який великий досвід у Релінка в проведенні таких акцій і що в СД міста він постать найвизначніша. І все-таки розмова в них наче неофіційна. Ось і зустрілися вони не на службі, а недільного вечора в особняку, де жив Релінк. Вони сиділи на тісному балконі, що виходив у садок. Плетені крісла ледве вміщувались на балконі, і співрозмовники весь час відчували коліна один одного. Та зате можна говорити зовсім тихо, тим більше, що обом відомий параграф 17 інструкції Гейдріха, в якому особливо підкреслюється секретність саме таких акцій.

— По-моєму, шифр операції підібрано невдало, — зауважив Релінк. — Кожному дурневі ясно, що йдеться про шість променів єврейського клейма.

Цах, не моргнувши оком, проковтнув «дурня» і спитав:

— А що, коли її назвати просто акція номер один?

— В усякому разі, краще, — відповів Релінк. — На скільки чоловік ви розраховуєте акцію?

— Я думаю, що за першим наказом про з’явлення прийдуть близько двох тисяч чоловік і через тиждень стільки ж за другим наказом.

— Можливість втечі з міста, сподіваюсь, передбачена?

— Так, все зроблено. У нас єдина трудність — досить велика відстань од місця збирання до місця акції.

— Це дуже погано, Цах, — лагідно докорив Релінк. — Кожний зайвий десяток метрів дороги — це зайвий шанс розшифровки акції.

— Але ми їх доставимо туди вночі.

— Як ви їх доставите? У вас буде для цього необхідний транспорт?

— Я провів хронометраж. Вночі гнав за маршрутом поліцейських. Вийшло дванадцять хвилин. Враховуючи, що в колоні будуть і старі, планую тридцять хвилин.

— А ви пам’ятаєте випадок у Польщі, коли п’ять тисяч чоловік просто відмовились іти й сіли на дорозі! Що буде, коли передчуття не обманить і ваших?

— Що ви пропонуєте?

— Я пропонувати не можу взагалі.

— І все-таки я проведу їх за тридцять хвилин! Не те щоб сісти на дорогу, подумати про це не встигнуть, — енергійно сказав Цах.

Вони розмовляли півголосом, зовсім спокійно, як можуть розмовляти про свої справи будь-які люди. Вони ніби не знали, що кожне їхнє слово — це автоматна черга, передсмертний зойк жінок і дітей, земля над могилами тисяч людей, яка ворушиться, людей, винних тільки в тому, що вони народилися євреями.

Ні, вони знали! І саме тому замінили запропонований Цахом не надто хитрий шифр операції. Вони знали, і саме тому Релінк обрав місцем розмови цей тісний балкон. Вони знали, і тому так намагалися приховати акцію від сторонніх очей.

Релінк і Цах закінчили свою розмову на балконі і деякий час мовчали. Після недавнього дощу в садку видзвонювали краплі, в небі виблискували, немов умиті, великі зірки. Якась безсонна чайка шугнула над садком, і від її пронизливого тужного крику здригнулися ті, на балконі.

— Завтра в цей час ми почнемо, — сказав Цах, встаючи.

— Подзвоніть після закінчення. Бажаю успіху.

— Я в ньому певен. На добраніч.

— На добраніч.

Релінк провів Цаха до воріт і потім довго гуляв по садку. Він заздрив Цахові — в того вже почалась справжня робота, а йому доводиться займатись поки що дуже потрібною, але, на жаль, не найцікавішою справою.

Цілий день він провів на конспіративній квартирі, куди до нього за суворим графіком водили людей, завербованих у секретні агенти СД. Дивно, які схожі одне на одного всі ці люди — і у Франції, і в Голландії, і в Польщі, і тут. Після двох — трьох бесід Релінку здавалося, що разом з кожним кандидатом в агенти до кімнати майже зримо входили або страх, або жадібність, або ненависть. Після кожної розмови він занотовував у своїй маленькій записній книжечці кличку агента і в дужках ставив одне з тих слів: «страх», «жадібність», «ненависть». Це щоб не забути головну душевну пружину агента. Пам’ятати це дуже важливо, бо, що під силу зненависті, те не може перемогти жадібність і тим більше страх… Підготовчу, первинну роботу з агентами Релінк не любив, бо такі люди йому були не цікаві і заздалегідь у всьому зрозумілі.

Релінк вернувся додому пізно.

Він заснув швидко і міцно, як засинають люди, у яких здоров’я і нерви в цілковитому порядку і які від завтрашнього дня не ждуть ніяких несподіванок, оскільки вважають, що своє завтра вони роблять самі…

Але о пів на третю ночі його підняв з ліжка телефонний дзвінок із СД.

— Дозволю собі дзвонити на правах коменданта, — почув він, як завжди, веселий і, як завжди, надтріснутий голос Брамберга. — До нас тут прийшов дуже цікавий тип.

— Сам прийшов?

— Так.

— Що йому треба?

— Вимагає, щоб з ним говорило начальство вище од мене.

— То арештуйте його, і завтра розберемось.

— Але ж ми домовились, на перших порах добровольців не брати. До того ж нюх мене обманює рідко. Вам варто приїхати. Від цього типа несе міцний запах.

— Гаразд, висилайте машину…

Релінк сидів за столом, ще не зовсім прокинувшись, коли до нього ввели того, кого Брамберг називав цікавим типом. Так, цього не могли сюди привести ні страх, ні жадібність. У вигляді того, що ввійшов, були тільки незалежність і впевненість. Перед Релінком стояв міцний, ставний чоловік років п’ятдесяти. У нього було крупне вольове обличчя, масивна голова сиділа на такій короткій шиї, що здавалося, ніби вона приросла прямо до плечей.

Не чекаючи запрошення, він сів на стілець і, уважно дивлячись на Релінка, спитав:

— З ким маю честь розмовляти?

— Тут звичайно першим запитую я, — усміхнувся Релінк, уже наперед смакуючи цікавий і складний кросворд.

— Моє прізвище Савченко, Ілля Ілліч Савченко. Але це вам нічогісінько не каже.

— Начальник СД доктор Шпан, — назвав Релінк не своє прізвище.

— Чому ж ви приймаєте мене не в своєму кабінеті? — спокійно запитав Савченко.

— Хіба суть розмови може залежати од меблів? — в свою чергу спитав Релінк.

— Ну, а все-таки?

— Ви прийшли в установу, де я можу дозволити собі фантазію приймати людей у будь-якому кабінеті. І чи не здається вам, що ми почали розмову аж ніяк не по-діловому?

— Здається, — погодився Савченко і неквапно добув з кишені коробку цигарок і сірники.

— Я не палю, — сухо зауважив Релінк, і це була його перша проба співбесідника на характер.

Пошукавши очима попільницю і не знайшовши її, Савченко потушив сірника і поклав його в коробку з цигарками.

— Я прийшов до вас… за вказівкою української націоналістичної організації, — багатозначно сказав він, шумно розкурюючи одсирілу цигарку.

— Що це за організація? — мляво поцікавився Релінк.

Савченко, не дивлячись на нього, здивовано підвів брови:

— Вам відоме таке прізвище — Бандера?

— Так.

— Те, що ви перебуваєте на території України, теж, сподіваюсь, вам відомо?

— Безумовно.

— Це автоматично звільняє мене від пояснень, яку організацію я репрезентую.

— Але в вашій організації, я знаю, є якісь розгалуження, відтінки, нюанси. І от у цьому, признаюсь, я ще не встиг розібратись, — відповів Релінк.

— Бачите, це не зовсім так, — з гіркотою сказав Савченко. — Розгалуження, або, як ви кажете, нюанси, існують, на жаль, тільки в нашому закордонному керівництві, де, крім справжнього вождя України Бандери, б’ються за владу і за місце біля українського пирога різні діячі рангом нижчі і розумом бідніші. А тут, на місці, ми абсолютно єдині в нашій любові до України і в нашій зненависті до комуністів. До перших днів війни я перебував у Львові, а потім відповідно до наказу Бандери приїхав сюди, щоб очолити місцеву організацію і встановити з вами діловий контакт. Моя зона — весь південь України. Ми не поспішаємо і не хочемо квапити вас. Ми розуміємо, що перше ваше завдання — розчистити місто. Але сьогодні ми вирішили, що вже зараз можемо бути вам корисні. З цим я й прийшов. Мушу вибачитись, що прийшов так пізно, але потрібна обережність.

— Розумію, розумію, — неуважно промовив Релінк, пригадуючи в цей час усе, що казали йому в Берліні з приводу використання української націоналістичної організації. А казали йому, що публіка ця може бути і корисна й небезпечна, їхню ненависть до Рад, до всього, що йде від Москви, слід використати, але треба завжди пам’ятати, що вони хочуть з допомогою німецької армії стати на чолі самостійної України, а це, крім них самих, нікому не потрібно. Так що контакт з ними слід підтримувати й брати з цього максимум користі, але підпускати їх до влади не можна. їм навіть не треба давати щодо цього ніяких обіцянок. Максимум — участь в органах місцевого управління.

— Чи можу я знати чисельність вашої організації? — спитав Релінк.

— Все українське населення міста. Але точніше про це згодом, і взагалі всі організаційні питання — згодом. Сьогодні я прийшов до вас з однією цілком конкретною справою.

— Слухаю.

— Ви знаєте про те, що місцевий міськком партії залишив у місті добре озброєне підпілля?

— В усякому разі, думав про це, — байдуже відповів Релінк.

— На наш погляд, ви повинні вже не думати, а діяти. Мої люди виявили в місті понад десяток залишених тут комуністів, які змінили не тільки місце роботи, а й весь свій зовнішній вигляд… — Савченко вичікувально замовк.

— Далі, — попросив Релінк.

— Я ждав, що ви спитаєте прізвища і адреси цих комуністів, — усміхнувся Савченко.

— Це ми узнаємо самі, — недбало кинув Релінк.

— Не маю сумніву. — Савченко затягнувся димом цигарки і додав: — Але якщо у вас виникнуть труднощі, ми допоможемо, тільки скажіть.

Релінк вилаявся про себе. І надала ж лиха година самому відрізати можливість зараз же спитати прізвища комуністів, що залишилися в місті.

А Савченко в цей час думав про те, що його співрозмовник, мабуть, не такий уже й хитрий і легко впадає в фанаберію. Він збирався вже сьогодні кілька прізвищ обміняти на деякі привілеї для членів своєї організації, а справа явно затягувалась.

— Що у вас до мене ще? — спитав Релінк.

— Мені хотілося б ще тільки висловити побажання, щоб ви й інші окупаційні власті, добираючи працівників для різних потреб, віддавали деяку перевагу нашим людям. Ото й усе.

— Особисто я обіцяю, — заявив Релінк. — А щодо інших окупаційних інститутів, то вам, очевидно, доведеться встановити контакт і з ними.

— Мені цього не хотілося б робити. Щодо цього бажано б мати вашу авторитетну рекомендацію. Ви могли б, наприклад, повідомити мою адресу кому треба, тоді я знав би, Що назріваючий контакт ви схвалили. Словом, поки що мені хотілося б мати справу тільки з вами.

— Я подумаю про це, — відповів Релінк. — Прошу вашу адресу, а заодно й документи, які підтверджують ваші повноваження.

Савченко неквапно добув з кишені акуратно складений папір і подав Релінку.

Це виявився цілком офіційний документ, підписаний самим Бандерою і на його особистому бланку. В ньому було навіть звернення до німецьких окупаційних властей «всіляко допомагати Савченку І. І. у виконанні ним високого національного обов’язку».

Релінк повернув документ.

Савченко сказав:

— Моя адреса: Першотравнева вулиця, двадцять дев’ять, спитати Явдоху Іванівну.

Релінк записав адресу й подякував Савченкові за корисний візит.

— Я хотів би, перед тим як попрощатися, внести в наші взаємини додаткову ясність і для цього кажу: до побачення, пане Релінк. — Савченко люб’язно посміхнувся.

Релінку нічого не залишалося, як теж усміхнутись і сказати:

— До побачення, пане Савченко.

У кабінет заглянув Брамберг, він без слів запитував, що зробити з відвідувачем.

— Випусти його і зараз же зайди до мене, — наказав Релінк.

Повернувшись, Брамберг уже розумів, що в чомусь провинився, і віддано дивився в очі Релінку.

— Звідкіля він узнав моє прізвище? — холодно спитав Релінк.

— Коли я сказав йому, що ви зараз приїдете, він спитав, як до вас звертатись. І я сказав йому: «пан Релінк», от і все.

— Осел! — тихо промовив Релінк. — Запам’ятай цей випадок на весь час, коли я ще тебе терпітиму.

— Запам’ятаю, — виразно мовив Брамберг. — Я можу йти?

— Машину до під’їзду, — наказав Релінк.

— Уже стоїть.

— Тоді йди під три чорти!

— Слухаюсь, пішов. — Брамберг круто повернувся і, карбуючи крок, попрямував до дверей.

Розділ 13

Окупанти цупко брали до своїх рук все, в тому числі й тих, хто лишився на заводі. Німецькі спеціалісти, за невеликим винятком, добре знали справу й пильно стежили за роботою росіян. Всі заводські інженери, а їх кінець кінцем набралось близько десятка, працювали пліч-о-пліч з німецькими. В цих умовах саботаж майже виключався, його б негайно виявили, тим більше, що нові хазяї чекали саботажу і були на сторожі. А для Шрагіна видимість його сумлінної роботи була єдиною можливістю міцно закріпитись і легально жити в місті.

Адмірал Бодеккер запам’ятав його з першої зустрічі і потім переконався, що він знаючий інженер і розумна людина. Якось після наради спеціалістів адмірал попросив його лишитись.

— У мене для вас цікава пропозиція, — сказав Бодеккер, погладжуючи долонею сивий йоржик чуба. — Мені потрібно, щоб у мене під рукою завжди був російський інженер, так би мовити, унформер, який перетворював би німецьку ініціативу й енергію в російську і навпаки, причому в масштабі всього підпорядкованого мені Чорноморського басейну. Ідеально, щоб унформер добре знав, як ви, німецьку і російську мови. Що ви скажете?

Шрагін не поспішав відповідати, та й не знав, як відповісти. Він вважав, що не має права так круто зв’язувати себе з справами адмірала, але відмовитися без переконливого для Бодеккера мотивування теж не можна було. Нарешті, сам адмірал дуже цікавив Шрагіна, — це був, зважаючи на все, провідний спеціаліст-суднобудівник з дуже далекосяжними зв’язками і, до того ж, німець із самостійними і далеко не стандартними поглядами. Чого вартий один його виступ на першій же нараді інженерів, коли він попросив при звертанні до нього не згадувати його адміральського звання. Він сказав, що це тільки подовжує розмову і, крім того, кожного разу змушує від гніву перевертатися в могилі славетного Нельсона, якого він глибоко поважає… Шрагін бачив, як при цьому переглянулися німецькі інженери. Легко сказати, німецький адмірал відкрито заявляє про свою повагу до англійського адмірала…

— Ну, то що ви скажете? — знову, вже нетерпляче спитав Бодеккер.

— Я прошу дати мені можливість подумати, — відповів Шрагін.

— Ви, очевидно, розгадали мою слабість… — добродушно сказав адмірал, його ясно-карі очі сміялись. — Я люблю, коли мої люди думають.

Вони помовчали.

— Подумайте, до речі, ще й про те, — вже серйозно додав він, — що нам все-таки робити з плавучим краном. Ви його не оглядали?

— Такого наказу не було, пане адмірал.

— Якщо росіяни сприймуть німецьку звичку все робити тільки за наказом, у нас діла не буде, — поморщився Бодеккер. — Прошу вас, огляньте кран. А відповідь на мою пропозицію я хочу почути сьогодні, о вісімнадцятій нуль-нуль…

Шрагін ішов до причалу, де стояв кран. Все, що він бачив по дорозі, не могло його не радувати. Обіцяна Берліном німецька ремонтна і всяка інша техніка й досі не прибула. На стапелях чорніло обгоріле громаддя недобудованого військового корабля. Під час відступу наші сапери намагалися висадити його в повітря, але тільки покалічили трохи. Щоб зруйнувати таке громаддя, напевно, потрібно було вагон вибухівки. Тепер біля корабля не видно було жодного робітника. А Бодеккер похвалявся весною спустити його на воду. Плавучий док, потреба в якому була дуже великою, стояв напівзатоплений біля того берега затоки, і румунські солдати, купаючись, стрибали з нього в воду. На тому березі була територія, віддана румунам. Як і раніше, не вистачало робітників. Словом, хвалена німецька організованість тут явно давала осічку.

Шрагін зупинився біля плавучого крана. На його зовнішньому борту, спустивши в море ноги, рядочком сиділи чоловік десять робітників. Притулившись грудьми до поруччя, безтурботно дивився вдалину знайомий Шрагіну Павло Ілліч Сніжко. Він тепер очолював ремонтну бригаду.

— Павло Ілліч! — покликав його Шрагін.

Сніжко виструнчився і закричав на все горло:

— Ледарі, годі кимарити!

Робітники неквапно підвелись і, незичливо поглядаючи на свого бригадира і на Шрагіна, пішли до ручного насоса, встановленого на палубі крана.

По настелених з причалу пружних дошках Шрагін перебрався на кран.

— Ну, що ви тут робите? — голосно запитав він Сніжка.

Насос перестав скрипіти. Почувся чийсь насмішкуватий голос:

— Качаємо воду з моря в море.

— Припинити розмови! — гаркнув Сніжко.

Помпа знову заскрипіла, і з викинутого за борт брезентового рукава полилася в море іржава вода.

— Ось відкачуємо за наказом німецького інженера, — з гіркотою сказав Сніжко. — Та тільки теча дає більше, ніж ми викачуємо. Треба б дістати мотопомпу.

— Давайте підемо в трюм, — запропонував Шрагін.

Спершу в темряві нічого не можна було розглядіти, тільки тьмяно блищала вода, що заповняла весь трюм.

— Отам дірка майже на аршин в діаметрі, добре ще, що з боку причалу, — пояснив Сніжко.

— Що ж тут доброго? — спитав Шрагін. — Кран небезпечно нахилений на той бік і може перевернутися.

— А що можна зробити?

— Треба подумати, зважити, — вголос розмірковував Шрагін. — Звичайно, розрахункова плавучість у нього величезна. І все-таки крен небезпечний. Адже все розраховано на точно горизонтальне положення крана, тоді він бере на себе велику вагу. Але крен все це перекреслює. Переборки всередині відсіків цілі?

— Наче цілі, — невпевнено відповів Сніжко. — Бачите, майже вся вода з одного боку.

Шрагін у цей час роздивлявся зсунуті вузли кріплення переборок і розмірковував про те, що потопити цю махину зовсім не важко…

Сніжко задумався:

— Якщо ви кажете, що в рівному положенні плавучість у нього більша, може, відкрити кінгстон з лівого боку і пуском води вирівняти крен?

От! Саме це! Навіть якщо трохи відкрити кінгстон, його вже ніхто не втримає, вага крана забезпечить такий натиск води, що вона зірве кінгстон, і тоді кран за годину піде на дно.

Над їхньою головою по залізній палубі загриміли чиїсь кроки. Шрагін і Сніжко вилізли з трюму і побачили німецького інженера Штуцера — молодого і, як завжди франтуватого парубійка, який, на відміну від Бодеккера, завжди вимагав, щоб його величали інженер-капітаном. Шрагін уже мав можливість переконатися, що за душею в цього інженер-капітана, крім звання і нахабної самовпевненості, нема нічого, і передусім немає досвіду.

— Здрастуйте, пане інженер-капітан, — шанобливо привітав його Шрагін.

— Що ви там з’ясували? — начальницьки спитав Штуцер.

— Становище складне, — засмучено сказав Шрагін. — Необхідне якесь сміливе рішення, інакше кран може перевернутись. Річ у тім, що вода заповняє тільки одну порожнину трюма. У бригадира є пропозиція трохи відкрити кінгстон з лівого боку і впуском води вирівняти крен, але я на це не можу зважитись, та й не маю права.

— Але ж зараз крен — головна небезпека! — сказав Штуцер, сам ідучи в пастку.

— Безумовно… — підтвердив Шрагін. — І якщо він перевернеться, тоді біда. А якби, вирівнявши крен, ви, маючи, авторитет, домоглися на добу хоча б однієї мотопомпи, все було б гаразд.

— Так і зробимо, — швидко сказав Штуцер. — Наказую вирівняти крен, а завтра буде помпа. — Він подивився на годинника і пішов з крана легкою балетною ходою.

Шрагін розмовляв із Штуцером по-німецькому, і весь цей час Сніжко, нічого не розуміючи, виструнчившись, стояв поряд. Коли Штуцер пішов, Шрагін сказав бригадирові:

— Інженер-капітан Штуцер схвалив вашу пропозицію щодо кінгстона, наказав діяти, а завтра вранці буде помпа.

— Може, почекати, поки одержимо помпу?

— Є наказ інженер-капітана, — сухо сказав Шрагін. — І на вашому місці я не брав би на себе відповідальності змінювати його розпорядження…

Пройшовши півдороги до заводоуправління, Шрагін оглянувся — Сніжко все ще стояв на тому ж місці, біля сходів у трюм крана.

Адмірал Бодеккер не прийняв Шрагіна, він поспішав на якусь нараду. Тільки спитав на ходу:

— Що вирішили з краном?

— Щось там вирішив інженер-капітан Штуцер, — недбало відповів Шрагін.

На мить Бодеккер уповільнив ходу, в його очах майнуло невдоволення, але, на щастя, тільки на мить.

— Я йду, — сказав він, — на моє запитання відповісте завтра вранці. До побачення.

Шрагін потинявся трохи в дирекції і теж пішов. За ворітьми заводу його ждало інше, нелегальне життя…

Хоча Харченко і Федорчук казали Шрагіну, що Сергій Димко з Зіною живуть дружно, добре, він спочатку тривожився. Він пам’ятав Димка по першій розмові, пам’ятав його невпевненість в собі, його суто юнацьку поривчастість, що так прихилила його, і думав, що Сергій легко може потрапити під вплив дружини, і тоді все залежатиме від того, яка вона людина, ця Зіна. Але тривога Шрагіна виявилася марною. Зустрівшись з Сергієм, він з подивом відзначив, як змінився хлопець: став серйозніший, весь якось підтягнувся, навіть говорити почав інакше — скупо й точними словами. Шрагін поздоровив його з одруженням і побажав йому щастя. Димко навіть не усміхнувся, сказав тихо:

— Спасибі, Все тепер стало і складніше, і радісніше.

Шрагін зрозумів, про що він думає, але вирішив викликати його на детальнішу розмову — спитав:

— А чому складніше?

— Я тепер відповідаю і за себе й за неї. І вона — теж.

— А вона розуміє це?

Димко подивився прямо в очі Шрагіну.

— Не турбуйтеся, Ігоре Миколайовичу, прошу вас. Зіна — людина надійна.

— Вона знає про вас усе?

— Так, — твердо відповів Димко і спитав: — А як же їй не знати, коли вона для всіх нас довідки на своїй біржі дістає?.. Рискуючи життям, між іншим…

Справді, Зіна якось одразу ввійшла в справи групи. Вона виявилась дійсно безжурною дівчиною. Але зовсім не легковажною. У неї з’явились сенс і мета життя, і їй не треба було пояснювати, що вона дістала неспокійне щастя. Вона сама сказала Димку: «Ти мене не оберігай, квіточки я розводитиму потім…»

Незабаром Зіна принесла з біржі паку чистих бланків для довідок, відтиск печатки і зразок підпису Лягавого й німецького директора біржі. Підпільники виготовили з куска гуми печатку і так навчилися підробляти підписи біржевого начальства, що воно й само не помітило б підробки.

Всі учасники групи одержали, нарешті, досить надійні документи. Димко і Харченко, скоряючись довідці, яку вони самі виготовили, пішли працювати на відкриту німцями макаронну фабрику, що постачала армію…

Так несподівано розв’язалось дуже важке завдання, і Шрагін з вдячністю думав про Зіну.

А от у Федорчука з його Юлею виник такий небезпечний конфлікт, що Шрагін вирішив втрутитись. Енергійна, смілива, з вольовим характером, Юля рвалася в бій з фашистами і звинувачувала Федорчука в бездіяльності й боягузтві, а той поки що не мав дозволу сказати їй, хто він. Спочатку Шрагін не надавав значення цій історії і не поспішав з дозволом Федорчуку відкритись перед Юлею. Тоді Юля стала діяти сама. Чудово розмовляючи по-німецькому, вона почала одчайдушно знайомитися з німцями, ходила з ними в кіно, на вечірки і днями сказала Федорчуку, що невдовзі за допомогою якоїсь своєї знайомої, що працювала в аптеці, дістане ціанистий калій. «Труїтиму фашистів, як пацюків», — заявила вона. А коли Федорчук назвав це безглуздою витівкою, дівчина мало не вигнала його з дому і обізвала дезертиром.

Шрагін ішов до Федорчука…

Григоренко вже стояв на умовленому місці. Шрагін повільно пройшов повз нього, та незабаром зв’язківець обігнав його і пішов кроків на п’ятдесят попереду. Він мав підвести його до хати Федорчука, а потім чергувати на вулиці.

Федорчук зустрів Шрагіна у дворі свого будинку. Вони пройшли в глибину двора й сіли на лавку.

— Дурне становище створилось, Ігоре Миколайовичу, — тихо мовив Федорчук, проорюючи п’ятірнею густий русявий чуб.

— Що ви сказали їй про мене?

— Один мій давній і хороший знайомий, тямущий, мовляв, чоловік і таке інше.

— Ви за неї ручитеся? — суворо спитав Шрагін.

— Як за себе. Вона ж від ненависті до німців просто худне на очах.

— Покличте її.

Юля вийшла з хати і твердою чоловічою ходою наближалась до Шрагіна, трохи звузивши спрямовані на нього очі. Невисока на зріст, але широка в плечах, чорне пушисте волосся спадало на плечі. Великі і теж чорні очі дивилися сміливо з-під прямих, мов стріли, брів.

— Здрастуйте, не знаю, як вас звати-величати, — сказала вона низьким, грудним голосом і сіла на краєчок лавки.

— Ігор Миколайович, — відповів Шрагін, розглядаючи її далі.

— Ви що, свататись прийшли? — усміхнулась Юля. — Сашко казав, що ви хочете поговорити про якусь справу.

— У нас у всіх одна справа, — сухо сказав Шрагін. — А якщо вже зайшла мова про Федорчука, то мушу зразу попередити: він відповідає переді мною за кожний свій крок і без мого дозволу нічого робити не має права.

Юля подивилася на нього здивовано:

— Але ж мене ваша влада не стосується. Та й хто вам дав владу над Сашком?

— А це вже не ваше діло, — навмисно різко відповів Шрагін.

Вони помовчали.

— Я чув, ви хочете труїти гітлерівців?

— Для початку хоч це.

— А продовження може й не бути. Вони спіймають вас на першому, в кращому разі — на другому. Не так-то вже й важко їм буде встановити отруювача. Ви вже дістали отруту?

— Обіцяли принести завтра.

— Хто?

— Одна жінка, я її ще до війни знала. В аптеці працює.

— Ви її добре знаєте?

— Ми з нею раніше в однієї перукарки зачіску крутили.

— Воно й видно — не докрутили, — різко сказав Шрагін. — Та жінка знає, навіщо отрута?

— Якби не знала, не дала б.

— Завтра ви підете до неї і скажете, що отруту шукали для себе, придумайте яку завгодно причину: розчарування, ревнощі і таке інше. І заявіть, що ви передумали. Попросіть пробачення, переведіть все на жарт. Я не можу допустити, щоб Федорчук загинув через те, що якась аптекарка, з якою ви разом ходили до перукаря, бовкне кому-небудь про ваші дитячі заміри.

Юля дивилася на Шрагіна широко розплющеними очима. Здавалось, вона почала щось розуміти. Раптом вона згорбилась, опустила голову і голосом, сповненим болю, сказала:

— Зрозумійте, я німкеня, я не можу. Знайомі сусіди пальцями на мене показують — от, мовляв, що значить німкеня: прийшли в місто німці, так вона першим ділом полюбовника завела. — Юля підвела голову і, дивлячись на Шрагіна запаленими, виблискуючими очима, сказала: — Я їм покажу, яка я німкеня, покажу!

— Показувати треба не сусідам, які самі ще невідомо, як поводитимуться, — тихо сказав Шрагін.

— А кому ж?

— Вашому другові Федорчуку, — усміхнувся Шрагін. — Це для початку, а потім і мені, якщо я, звичайно, побачу, що ви не істеричка, а справжній боєць і хочете завдавати ворогові серйозних ударів.

— Хто ви? — спитала Юля.

— Я вже сказав: я відповідаю за все, що робитиме тут ваш друг Федорчук.

— І за його неробство теж? — усміхнулась Юля.

— І за неробство теж.

— З дитинства не люблю дешеві таємниці, — в’їдливо сказала дівчина.

— А дорогі? — запитав Шрагін.

Юля промовчала.

— Розкажіть краще про себе, хоча б у двох словах.

— Автобіографія потрібна?

— Так, поки що коротка.

— Поцікавтесь у товариша Федорчука, він у курсі.

— А він казав, між іншим, що ви людина серйозна.

— О, господи, ну ніхто я, ніхто! Вчилась у школі, через хворобу батьків не закінчила, пішла працювати. Була санітаркою в лікарні. Батьки перед війною померли. Батько робітник. От і вся анкета.

— У комсомолі перебували?

— Що значить — перебувала? Мені ж іще немає двадцяти семи. По червень включно внески сплачені.

— Хто ті німці, з якими ви познайомились? — спитав Шрагін.

— Сволота.

— Офіцери? Рядові?

— Я об рядових руки паскудити не збиралась.

— Вони не пропонували вас куди-небудь влаштувати?

— Пропонував один, — здивувалась Юля. — Перекладачкою в ресторан для льотчиків. Тут, у місті.

— Що ви сказали?

— Сказала: побачимо.

— Треба влаштовуватись.

— Навіщо?

— Потрібно, Юля. Дуже важливо знати, що думають льотчики Гітлера, про що між собою розмовляють, куди збираються летіти. А перекладач все це може взнати.

— То що ж, прямо отак і йти в цей їхній ресторан? — спитала вона.

— Прямо отак і йти… І зробити це, Юля, треба швидко. Днів через три — чотири постарайтесь повідомити, чим усе закінчилось. Скажіть Сашкові, а він передасть мені. Якщо не вийде, подумаємо про щось інше. Домовились? — Юля кивнула. — Ну що ж, згода! А тепер позвіть сюди Сашка. До побачення.

Федорчук сів рядом із Шрагіним і очікувально мовчав.

— Хто я, їй, як і раніше, невідомо, — сказав Шрагін. — Знає вона тільки, що ми з вами зв’язані якоюсь загальною справою. А тепер покажіть мені, де схована вибухівка.

Федорчук підвів Шрагіна до паркана.

— Дивіться в щілину. Бачите недобудоване приміщення? Сюди, ближче, до самої огорожі, ріг будинку. Під ним і закопали.

Шрагін уважно оглянув місцевість і запропонував Федорчукові продумати, як без риску брати з тайника вибухівку.

— А я вже продумав…

Федорчук провів Шрагіна в маленький сарайчик, знизу аж догори забитий дровами.

— От звідси я сьогодні вночі почну рити підземний хід прямо до тайника.

— Куди діватимете землю?

— А он туди, на грядки. У мене одне прохання: все, що зв’язано з добуванням вибухівки і її дальшим використанням, я хотів би робити разом з Харченком.

— Не заперечую, — відізвався Шрагін. — Як у вас з роботою?

— Димко зварганив для мене надійного папірця на випадок, якщо спитають. А з справжньою роботою, мабуть, треба почекати, поки з’ясується, куди мені корисно йти, прихопивши з собою вибухівку.

Все продумав цей спокійний і сильний чоловік. Шрагін подякував йому за це й пішов. Тепер Григоренко супроводжував його, йдучи позаду.

Розділ 14

Двері Шрагіну відчинила Ліля.

— Як добре, що ви прийшли! — шепнула вона. — У нас ваш начальник адмірал Бодеккер. Його привів генерал Штромм, він сказав, що хоче особисто відрекомендувати вас адміралу. А вас нема. Опорядіться і заходьте.

— Добре.

Шрагін нашвидку поголився, надів білу сорочку, галстук і незабаром увійшов до вітальні.

— От і пан І-гор! — крикнув генерал Штромм. — Впізнаєте його, адмірале?

— Авжеж, авжеж… — відізвався Бодеккер. — Ми знайомі.

— Добрий вечір, панове. — Шрагін зробив загальний уклін і, підійшовши до Емми Густавівни, низько схилився до її руки.

— Сідайте на диванчик до Лілі, — млосно сказала вона.

Коньячна пляшка була вже порожня, генерал Штромм розливав у бокали німецьке вино, яке приніс.

— Як можна, пане І-гор, не поспішати додому до такої чарівної дружини? — спитав генерал.

Шрагін люб’язно усміхнувся генералу і звернувся до Бодеккера:

— Я шукав одного інженера нашого заводу. Мені сказали, що він лишився в місті, але де живе, з’ясувати не пощастило.

— Навіщо вам займатися цим? — загримів генерал Штромм. — Хай адмірал подзвонить коменданту міста, і завтра ж вашого інженера доставлять на завод. І взагалі — до дідька справи! Цей бокал золотого, як сонце, німецького вина я хочу випити за повітря нашого міста, за повітря, яке в ці дні стало чистішим.

Генерал випив вино і, поставивши на стіл бокал, побачив, що більше ніхто з тих, що сиділи за столом, своє вино навіть не пригубили.

— Панове, в чім річ? Мій тост вам не до душі? Може, у вас серед родичів є єврейські хвости, хо-хо-хо!

Всі мовчали. І тоді Емма Густавівна, не стільки розуміючи, скільки відчуваючи виниклу за столом напруженість, на правах хазяйки вирішила виправити становище.

— Ну навіщо такі незрозумілі тости? — проспівала вона своїм воркуючим голосом. — І взагалі, навіщо за столом політика і всяке таке?..

— Незрозумілі тости? — здивувався генерал Штромм, оглядаючи всіх, хто сидів за столом.

— Я б сказав — не зовсім зрозумілі, — зауважив Бодеккер.

— І вам, адмірале? — ще дужче здивувався Штромм. — Тільки суто з ввічливості в присутності милих дам я не хотів вдаватися в подробиці, але я просто змушений це зробити. У місті проводиться ліквідація євреїв, от і все.

Очі в Емми Густавівни округлилися.

— Що значить… ліквідація?

— Гнедіге фрау, ради бога… — генерал Штромм притиснув руки до грудей. — Не вимагайте від мене дальших подробиць.

— Ви маєте на увазі їх виселення? — спитав Бодеккер.

Шрагіну здалося, що насправді адмірал чудово знав, про що говорить генерал, але провокував його сказати все до кінця.

Штромм сплеснув руками:

— О, боже, куди я потрапив! У товариство наївних сліпців! Може, ви мене розігруєте? — Він подивився на Бодеккера і, починаючи сердитись, сказав: — Так, адмірале, виселення, або, точніше, переселення до прабатьків. — Він повернувся до Емми Густавівни. — Пробачте, мадам.

За столом запанувала ще напруженіша мовчанка. Шрагіна дуже непокоїла Ліля, вона дивилася на генерала з відвертою огидою. Шрагін непомітно для інших під столом міцно стиснув руку Лілі і сказав спокійно:

— По-моєму, все настільки ясно, що можна перейти до іншої теми.

— Браво, пане І-гор! — гаркнув генерал і налив собі вина. — От чортяка мій шофер, казав же йому взяти вина більше.

— Я можу запропонувати наше, кримське, — поквапно промовила Емма Густавівна.

Шрагін відчував, як тремтіла в його руці холодна рука Лілі.

— Ви погано себе почуваєте? — тихо спитав він.

Ліля кивнула.

— Тоді навіщо ви тут сидите? Ідіть і лягайте в постіль, на вас ніхто не образиться. Правда, панове?

— Право засмутитись ми все-таки за собою залишимо, — прогудів генерал, окидаючи поглядом тонку постать Лілі.

— Справді, мене чогось морозить, — сказала вона.

Шрагін допоміг їй встати і повів у спальню. Коли вони ввійшли туди, Ліля вирвала у Шрагіна свою руку.

— Ви чули, що він сказав?

— Він говорив правду.

— Вони їх убивають?

— Так.

— І ви спокійні?

— Я змушений бути спокійним, і я дуже боявся, що у вас щось вирветься.

— Вони ж убивці! — здавленим голосом крикнула Ліля.

Шрагін схопив її за плече і, притиснувши до себе, прикрив її уста рукою.

— Ви що, хочете, щоб вони знищили всіх нас?

Шрагін підвів дівчину до ліжка і вони сіли поряд. Ліля тупо дивилася прямо перед собою.

З вітальні долинав розкотистий генеральський регіт.

— Ігоре Миколайовичу, давайте вночі втечемо звідси, — прошепотіла Ліля, впритул наблизивши своє обличчя до обличчя Шрагіна. — Я не можу, не можу…

— Це неможливо, Ліля. Ми повинні залишитися тут, хоча б для того, щоб знати про всі їхні злочини і про те, хто їх учиняв.

— Дивитись і не діяти — це ж злочин, — сказала Ліля. — О господи, у мене є шкільна подруга… Рая… Невже і її?.. Позавчора я бачила її.

— Не діяти ми не будемо.

— Ви просто втішаєте мене, думаєте, що я остання дурепа.

Шрагін взяв Лілю за плечі.

— Ні, Лілю, я поганий утішитель. Мене самого тіпає від люті. Але не треба квапити події, це небезпечно, дуже небезпечно. І якщо ви будете мене слухатись і вірити мені, ви скоро переконаєтесь, що я вас не обманюю.

— Я збожеволію, я можу зрадити себе, — тихо промовила Ліля. — Що ж мені робити, що?

— Для початку уважно слухати й запам’ятовувати все, що вони кажуть. Тільки одна сьогоднішня розмова багато чого варта. Настане час, і ми нагадаємо генералу Штромму цей вечір.

— Коли б ви знали, як мені хочеться повірити вам! — тихо вигукнула Ліля. — Адже це єдине, що дало б мені право жити.

— Прошу вас, повірте мені. І од вас поки що вимагається не так уже й багато: не зірватись по-дурному і, нарешті… слухатись мене і вірити мені, — сказав Шрагін, взявши її руки в свої. — А тепер лягайте і постарайтеся заснути, нам з вами треба бути в формі, незважаючи ні на що. На добраніч.

Коли Шрагін увійшов до вітальні, адмірал Бодеккер уже прощався.

— Я страшенно втомився. — Він подивився на годинник і звернувся до Емми Густавівни: — Хочу подякувати вам за чудовий вечір і відкланятись, залишивши за собою право не забувати до вас дорогу.

Адмірал поцілував руку хазяйці, кивнув генералу Штромму і попрямував у прихожу. Шрагін пішов його проводжати, допоміг йому надіти пальто.

— Я вас вчасно не попередив, що Штуцер — йолоп, і за це він серйозно поплатився, — сказав адмірал, нервово натягуючи на руку лайкову рукавичку. — Вони трохи відкрили кінгстон і потім, звичайно, не змогли його закрити. Кран потонув… Ви щось вирішили з приводу моєї пропозиції? — спитав він без паузи.

— У мене тільки один сумнів, — відповів Шрагін. — Я не хотів би часто виїздити з міста. Все-таки сім’я…

— Познайомившись з вашою милою дружиною, я розумію вас, — усміхнувся Бодеккер. — Обіцяю, що вам не доведеться часто їздити.

— Тоді я згодний, — відповів Шрагін.

Розділ 15

Осінній ранок був по-південному ніжний і ясний. На аеродромі поблизу міста невелика група людей ждала прибуття рейхсміністра Генріха Гіммлера. Сонце, що тільки-но випливло над землею, світило в спини тим, хто зустрічав, і їх надмірно довгі тіні тягнулися зеленим полем на захід, туди, де мав показатись літак.

Найдовшою була тінь командуючого вісімнадцятою армією генерала фон Шобера. За ним ходило прізвисько Довга Берта. Серед тих, що зустрічали, він був найвищий і за чином. Чорний плащ балахоном висів на його кощавій постаті, із застебнутого коміра кітеля стирчала тонка довга шия, увінчана маленькою головою, що потонула в кашкеті з довгим, як дзьоб, чорним козирком. Він стояв трохи осторонь від усіх і помітно нервував: надто часто поглядав на годинник, переступав з ноги на ногу, тривожно про щось задумувався. Всі інші, хто зустрічав, групувалися навколо коменданта міста полковника Гофмана — коротконогого здоров’яка з плоским обличчям. Він був схожий на боксера, що натягнув на себе військову форму. Тут був і шеф місцевої СД, обер-штурмбанфюрер доктор Шпан, старший слідчий Релінк, начальник поліції СД штурмбанфюрер Цах, генерал Штромм. Вони стояли щільною групою і поводилися один з одним так, наче всі були рівня за званнями й чинами. Їх рівняла і об’єднувала належність до тієї особливої касти військових, у чиїх званнях були дві магічні літери «СД». І це їхнім міністром був Гіммлер, якого вони тепер чекали. Всі знали, чому нервує генерал фон Шобер, і розуміюче поглядали на нього. Вони знали, що доля командуючого армією вирішена, саме вони постаралися створити в Берліні думку, що генерал недостатньо рішучий в проведенні особливих заходів по впровадженню «нового порядку» на зайнятих територіях. Генерал дозволив собі, і не один раз, відмовити в допомозі ейнзатц-групі «Д»[2], у якої часто не вистачало сил оперативно проводити «ефективний» терор проти місцевого населення. Сьогодні вони вже розраховували узнати, хто буде замість Шобера. Про те, що над ним нависли хмари, генералу фон Шоберу повідомили його друзі з Берліна, і він чудово знав, що це діло рук тих, хто стояв поряд з ним на аеродромі, і пригадував тепер усі сутички, що сталися між ним і цими людьми. Але ж, як на зло, вони щоразу вимагали в нього транспорт і людей, коли на фронті складалася напружена ситуація, і йому дорогий був кожен солдат, кожна машина. Він сам розумів, що в них теж важливі і вкрай необхідні обов’язки, та тільки вважав, що своєю головою відповідає перед фюрером насамперед за хід наступу, і тому сподівався, що в майбутньому, коли оцінюватимуть його дії за найвищим рахунком війни, всі ці сутички не варті будуть і ламаного гроша і на них ніхто не зверне уваги…

Релінк взяв Цаха під руку, вони трохи одійшли від групи і стали походжати по зеленому полю.

— Як іде номер один? — спитав Релінк.

— Половина — там, — Цах підвів очі до неба і говорив далі: — Все пройшло досить гладко, ніяких ексцесів не було, але згодом почалися недобрі розмови серед моїх солдатів. Мені здається, це природна реакція після такого заходу.

— Природна? — здивувався Релінк.

— Авжеж. По-перше, безпосередньо вели розстріл дуже мало людей, це затягнуло процедуру. Виникли розмови, чому нам не додали роту солдатів. — Цах помовчав і вів далі: — Багатьох обурює залучення до операції цивільних, яких ми примусили закопувати трупи. Мої люди питають, чи не занадто багато цивільних свідків.

— Цивільних можна після акції відправити туди ж, — сказав Релінк.

— Я думав про це, — відізвався Цах.

— Чого ж думати, треба робити. Адже йдеться про якихось двадцять чоловік.

— Майже п’ятдесят.

— Хіба не все одно: двадцять, п’ятдесят… А щодо балачок серед ваших людей, то вживіть проти цього найрішучіших заходів. Віддайте одного базіку під суд.

— І без того в мене мало людей.

— Поповнення ви матимете. Будемо просити про це рейхсміністра. І якщо новим командуючим армії буде, як передбачається, Манштейн, то він зробить для нас усе, що ми попросимо. Більше рішучості, Цах…

Над обрієм показався літак, і вони поспішили приєднатися до зустрічаючих.

Над аеродромом на невеликій висоті з диким ревінням промчали винищувачі супроводження, й одразу ж зробив посадку літак рейхсміністра. Трапом збіг на землю ад’ютант, він витягнувся в струнку і дивився на відчинені двері. У чорній утробі літака блиснуло пенсне, і в дверному прорізі появився Гіммлер. Він був у чорному шкіряному пальті, у високих лакованих чоботях. Його маленька куляста голова із скошеним підборіддям тонула в кашкеті з високим денцем, у тіні козирка, за скельцями пенсне очей не було видно. За кілька кроків від тих, що зустрічали, міністр зупинився і викинув уперед правицю. Але традиційного «Хайль Гітлер!» він не промовив, це безладно зробили всі, хто зустрічав. Гіммлер подав руку тільки генералу фон Шоберу, що викликало у зустрічаючих здивування, а сам генерал розгубився.

Трохи позаду міністра тримався Отто Олендорф, що прилетів разом з ним. Всі, хто зустрічав, знали, що це дуже близька міністрові людина, але що прибув Олендорф сюди як командир ейнзатцгрупи «Д», доданої південному угрупуванню військ, і начальник третього відділу головного управління СД, невідомо було нікому.

Гіммлер поїхав з аеродрома в закритому «оппель-адміралі» коменданта міста Гофмана. Коли машина зникла за будинками, Олендорф привітався за руку з усіма, а Релінка дружньо поплескав по плечу. Вони були давніми знайомими ще до Франції, і це знали всі присутні, крім генерала фон Шобера, який і далі самотньо стояв віддалік в розгубленій задумі.

Гіммлер зайняв відведений йому особняк, у якому до війни був дитячий садок. Побачивши у дворі купу маленьких стільчиків, рейхсміністр спромігся на дотеп:

— Очевидно, до мене тут жили більшовицькі карлики.

Олендорф зупинився у Релінка. Під час сніданку Релінк розказав йому про найважливіші справи: про акцію проти євреїв, до слова — про сьогоднішню скаргу Цаха, про своє побачення з лідером місцевих українських націоналістів Савченком і, нарешті, про план операції проти залишеного в місті комуністичного підпілля. Вислухавши його, Олендорф у добре знайомій Релінку телеграфній манері сказав:

— Перше — не взято потрібний темп. Друге — діяти рішучіше. Савченко — черв’як. Їхній лідер номер два Мельник — наш агент. Бандера теж у нас в’ кишені. Беріть у Савченка дані про підпілля і завдавайте удару. Якщо з трьох знищених тільки один справжній підпільник — і то добре. Цах скаржиться не перший, за його скаргами — страх, а за ними — невіра в перемогу. Розумієте?

— Я теж подумав про це, — сказав Релінк.

— Єврейська проблема викликає судороги навіть у великих сановників,’яких не зрівняти з Цахом. Безжально придушуйте всяке хитання в цьому питанні. Якщо Цах не припинить скаржитися — на фронт. Ми знайдемо рішучих людей…

На другу годину дня в особняк, відведений Гіммлеру, з’їхались Олендорф, генерал Штромм, Шпан, Релінк, Цах і комендант міста полковник Гофман.

Рівно о другій годині ад’ютант Гіммлера попросив генерала Штромма зайти до міністра. Це нікого не здивувало і не образило. В системі СС уже давно існував інститут генералів без посади. А втім, генералів було тільки п’ять чи шість, значно більше було полковників, звідси і прізвисько «гафеноберст» — полковник, що видивляється. Всі ці безпосадні генерали і полковники перебували в розпорядженні вищого керівництва, яке посилало їх для додаткового контролю над своїми ж людьми. Таким генералом без посади був і Штромм, тож не було нічого дивного в тому, що Гіммлер захотів говорити насамперед з ним. Релінка це анітрохи не хвилювало, він уже встиг переконатись, що генерал Штромм нерозумний, лінивий і дуже любить життя з комфортом. Берлінські друзі завчасно попередили про ці риси генерала, і Релінк сам потурбувався про створення для генерала жаданого комфорту і про доставку йому партії картин з місцевого музею.

Коротка розмова Гіммлера з генералом підтвердила розрахунки Релінка. Не минуло й десяти хвилин, як у кімнату рейхсміністра запросили всіх. Коли вони входили, генерал Штромм намагався сказати міністрові щось іще, але той зупинив його зневажливим жестом.

Почекавши, поки всі розсілись, Гіммлер вийшов із-за стола, мовчки пройшов до дверей і назад, мигцем поглядаючи на присутніх. Потім сів за стіл, схрестив ноги під кріслом і промовив:

— Фюрер задоволений своїми солдатами і генералами. Це природно. Їхній подвиг нечуваний в історії, бо вони беззастережно виконують плани свого фюрера. Непогано виконуємо свої обов’язки і ми. Але я прилетів сюди не для того, щоб сказати вам про нагороди. Навпаки… — Гіммлер зробив велику паузу, під час якої ретельно протирав скельця пенсне кусочком замші, і, нарешті, вів далі: — Повільність і нерішучість, характерні для вашої діяльності тут, я пояснюю тільки тим, що ви не розумієте особливого значення довіреного вам плацдарму. Вважаю своїм обов’язком пояснити вам це. У величезних розмірах цієї країни ви, сподіваюсь, переконалися самі. Наші солдати у важких боях успішно освоюють ці простори, їхній тил — сама Німеччина, і солдатові не потрібно з тривогою озиратися. Попереду — ворог, і що з ним треба робити — солдат чудово знає. Лишаються фланги. На півночі цей фланг надійно прикриває наш доблесний флот і авіація. Найскладніший фланг — тут, на півдні. Це Туреччина, якій ніколи не можна вірити до кінця; це Іран, запроданий на пні англійцям, але вкрай необхідний нам, як ворота для дальшого устремління в глиб континенту; це Афганістан, це, нарешті, Китай. От що таке ваш південь і ваші справи тут. Тепер, я сподіваюсь, ви розумієте, що означає для нас встановлення зразкового порядку на всій цій південній смузі.

Потім Гіммлер попросив усіх висловити свої претензії до керівництва.

— Не соромтесь, будь ласка, — сказав він, посміхаючись якоюсь бездумною, наче видавленою ротом усмішкою; неживі очі, збільшені сильними скельцями, здавалось, займали половину його дрібного обличчя. Слова ніхто не попросив, і він вів далі: — Прошу говорити сміливо. Адже не тільки ви не розумієте особливого значення півдня, через це доводиться міняти навіть командуючого армією. Викладайте ваші претензії, вимоги, я завчасно передам їх новому командуючому фон Манштейну…

Претензій і вимог не надійшло. Релінк, як і всі, відчув, що це небезпечно, тим більше, що він пам’ятав свою недавню розмову з Олендорфом.

Вернувшись до себе, він негайно наказав розшукати і сьогодні ж доставить до нього місцевого лідера українських націоналістів Савченка. Водночас він спеціальним наказом створив оперативну групу по боротьбі з комуністичним підпіллям.

Не минуло й години, як Савченка привели в кабінет.

— Прошу пробачити за терміновість запрошення, — недбало сказав йому Релінк.

— Нічого собі запрошення, — усміхнувся Савченко, проте, без будь-якої образи. — Ваші люди схопили мене, як карного злочинця, і притягли сюди.

— Я вже попросив пробачення, — підвищив голос Релінк.

— Пробачення прийнято, — спокійно сказав Савченко. — Догадуюсь: поспішати вас примусив рейхсміністр, що приїхав сюди. Ви здивовані моєю поінформованістю? Час перестати недооцінювати можливості таких організацій, як наша. Я слухаю вас, пане Релінк.

— Що ви маєте по червоному підпіллю? — спитав Релінк.

— В усякому разі, більше ніж ви. Але я не жадібний і готовий поділитись.

— Прошу, — Релінк поклав перед собою аркуш чистого паперу.

— Я поки що дам вам дві ниточки, — Савченко вийняв з кишені пошарпану книжечку для нотаток, довго її перегортав, поки знайшов у ній потрібний запис. — Пишіть: Любченко Марія Степанівна — комуністка, головний лікар туберкульозної лікарні, і другий — Родіонов Павло Сергійович, теж комуніст, колишній директор трамвайного парку. Адреси потрібні?

— Давайте.

Релінк записав адреси і, відсунувши вбік аркуш паперу, суворо спитав:

— Відомості точні?

— Абсолютно. І тим більше прикро, що ви відмовилися взяти від мене їх раніше.

Релінк проковтнув і це. Савченко поклав на стіл надрукований на машинці список прізвищ і сказав:

— Це мої надійні люди, яких я всіляко рекомендую вам призначати на вирішальні посади в цивільній адміністрації: магістрат, поліція і таке інше. Можете покластися на них. — Він підвівся. — Сподіваюсь, назад мені теж дадуть машину?

Релінк розпорядився подати до під’їзду машину і, прощаючись, сказав:

— Надалі ми зустрічатимемося з вами не тут. Адресу моєї конспіративної квартири вам повідомлять.

Коли Савченко пішов, Релінк викликав Бульдога і віддав йому адреси Любченко і Родіонова.

— Доведи, що ти справді бульдог. Ще сьогодні вночі обидві ці тварюки повинні бути тут…

Розділ 16

В групі на особливому становищі був радист Кирило Мочалін. Про його існування, крім Шрагіна, ніхто не знав. На відміну від усіх Кирило був місцевий. Тут він народився і прожив усі свої двадцять п’ять років. Правда, останні два роки перед війною його в рідному місті бачили рідко: він працював матросом на вантажному пароплаві і довго перебував у закордонних плаваннях. Два — три рази на рік юнак появлявся в місті і тиждень гуляв на відчай душі, оточений своїми дружками дитинства. Він виглядав серед них, як папуга серед горобців, — яскравий, строкатий у своїх закордонних обновках. Батька в Кирила не було. Мати працювала в кравецькій майстерні закройщицею. Заробляла непогано, і Кирило — єдиний її скарб — ніколи нужди не знав.

Війна застала Кирила на побивці дома. Він приїхав у місто 10 червня і наступного дня сказав матері, що жениться. її це не здивувало, вона знала, що син уже давно «крутить любов» з сусідською дівчиною Ларисою. Більше того, вона зраділа, що тепер не буде самітньою під час тривалої відсутності сина. Через тиждень відгуляли весілля, і в їхньому будиночку, на тихій околиці міста виникла нова сім’я. А через п’ять днів — війна. Кирило не побіг у райвійськкомат і не з’явився на свій корабель в Одесу. Розказуючи про себе Шрагіну, він щиро признався, що «піхотний варіант» його не влаштовував, а тонути в морі на старому своєму кориті не хотів. У нього був дружок, який працював шофером в обласному управлінні НКВС. Кирило побіг до нього — допоможи, мовляв, влаштуватися до вас. Почали вони думати, за що зачепитись. І тут стало відомо, що Кирило, бувши за штатом палубним матросом, в порядку комсомольського змагання опанував професію радиста і вже потроху чергував у радіорубці пароплава. Вирішили діяти в цьому напрямку. Приятель Кирила возив самого начальника управління, йому він і закинув добре словечко про друга. І як іноді буває в житті, трапився щасливий збіг: саме в цей день начальник дістав секретний наказ із Москви підібрати радиста, придатного для роботи в підпіллі.

Начальникові Кирило сподобався — саме те, що треба. Відомий у місті піжон і гуляка з матросні, мати — кустар-одиночка без, патенту, на додаток віруюча. Сам Кирило хоч і погано, але знає німецьку мову. Правда, під час перевірки з’ясувалось, що радист він поганенький, але Кирило дав слово «відполірувати цю справу до цілковитого блиску». І справді, не минуло й двох тижнів, як радист управління доповів начальникові, що новенький вчиться наполегливо і вже має великі успіхи. Кирило був здібний хлопець, він любив говорити про себе: «Ти мене тільки запали так як треба, а світла я дам за п’ятьох». А тут він запалився, за його висловом, «з усіх боків». По-перше, геть чисто відпадали і піхотний і морський варіанти, а по-друге, його хвилювала перспектива таємної роботи і зв’язані з нею пригоди, риск.

Все це Кирило Мочалін одверто і щиро розказав Шрагіну під час їхньої першої зустрічі, яка відбулась у будиночку, де він жив.

Кирило подобався Шрагіну тим, що не боїться, тримається упевнено і навіть весело. Та водночас Шрагін, як кажуть, на просвіт бачив його нескладну легку душу. Він спробував говорити з ним про політику, але з цього нічого не вийшло.

— Ви на це мене не щупайте, — весело сказав Кирило. — Я ще з школи політики не терплю, але… — після великої паузи підняв угору палець і говорив далі без усмішки, карбуючи слова: — Але перед фашистом, душу його в яму, будьте певні, не здригнуся. Я цю сволоту зблизька бачив у різних портах світу. Гірших типів шукай — не знайдеш, і в них крові не вистачить заплатити за нашу порушену житуху.

Шрагіну залишалося поки що задовольнятися хоча б такою політичною програмою радиста, і він продовжував з ним розмову про справу.

— Де знаходиться рація?

— Ходімте, покажу вам мої таємні катакомби, — підморгнув Кирило.

Вони пішли в сіни, і Кирило ліхтариком освітив куток, де стояв ослін з відрами, наповненими водою.

— Тут ми маємо парадний хід, — сказав Кирило, лукаво мружачись. — Не знаходите?

Він одсунув ослін, натиснув ногою край широкої мостини, вона трохи піднялась, він підхопив її рукою і поставив вертикально. Вниз, у чорноту підвалу, спускалась вузька драбина.

— Пірнемо? — весело спитав радист.

Глибокий, акуратно обшитий дошками підвал під сінями був заставлений діжками і ящиками.

— Тут ми маємо квашену капусту, овочі та інше їство, — пояснив Кирило. — Іншими словами, тут живуть запасливі люди, та й край. Але, — він підняв палець, — айн мінут, як кажуть фріци, — ми беремо оці дві дошки і… — Збиті докупи дві дошки виявилися дверцятами, за якими була тісна комірчина. Промінь ліхтарика освітив там стіл, на якому стояла рація, тумбочку і поставлене до стіни ліжко-розкладушку.

— Не радіорубка, а фантастика! — з веселою гордістю заявив Кирило. — Сам усе спланував і сам зробив, самої землі виніс, мабуть, цілий вагон.

— Хто, крім вас, знає про тайник? — спитав Шрагін.

— Тільки товариш з управління, який привозив рацію.

— Невже ні мати, ні дружина не помітили, як ви тут працювали?

— Чому не помітили? — здивувався Кирило. — Вони навіть допомагали мені посильно, але їм відомо тільки одне: що я довів до ладу підвал, щоб запастися продуктами на важкий час, і як військовий варіант — бомбосховище. А те, що я ще обладнав тут радіорубку, це їм і вві сні не снилося. Одним словом, не хвилюйтеся…

Але Шрагін не міг не хвилюватися — йшлося про найважливіше у всій діяльності групи: втрата зв’язку означала б майже повний провал роботи. До появи в місті німців він ще двічі зустрівся з Мочаліним, намагаючись узнати його краще і вселити йому почуття високої відповідальності за доручену справу. Ці зустрічі не минули марно для Кирила — він став помітно серйознішим.

Незабаром після приходу гітлерівців Шрагін прийшов до нього з першою радіограмою і знову занепокоївся. Вони сиділи у підвальному тайнику, Кирило налагоджував рацію. Шрагін спитав, що він думає про влаштування на роботу.

— А навіщо? — безтурботно відізвався Кирило. — Матуся моя вже ішачить кастеляншею в німецькому госпіталі. Вона взяла туди і мою Ларку. Харчі звідти таскають. А головне, зміна в них нічна, і я тут можу без свідків робити що завгодно.

— Вас можуть погнати в Німеччину.

— Не та я овечка, щоб мене погнали.

Шрагін пояснив йому, наскільки велика і реальна ця небезпека.

— Ну що ж, раз треба — влаштуюсь, — так само безтурботно погодився Кирило. — Я вже маю мільйон пропозицій. Адже в мене, куди палець не сунь, скрізь друзі. Між іншим, один мій дружок подався в поліцію. Кличе, каже, робота не пильна, харчі як треба і платня будь здоров. Чи не піти?

— А товариш ваш пішов служити в поліцію вірою і правдою?

— Хто, Льонька? Не смішіть мене, Ігоре Миколайовичу, він коли на Фріца дивиться, в нього зуби, як від піску, скриплять. Та от, ще позавчора був у мене. Каже, давай влаштуємо на них полювання. Він дрібнокаліберку десь поцупив, коробку патронів. Постріл, каже, як оплеск дитини в долоні, а черепна коробка навиліт. Але я йому сказав: давай почекаємо, може, щось краще придумаємо.

— Даремно, — сказав Шрагін.

— Що даремно? — Кирило настільки здивувався, що припинив роботу.

— Даремно дали йому зрозуміти, що готові на боротьбу з німцями.

— А що ж по-вашому, я повинен був сказати — не чіпай фриців, вони мені, дорогі, як рідні брати? — спитав Кирило, і в очах у нього спалахнули злі іскорки.

— У вас може бути тільки одна-однісінька робота, — суворо сказав Шрагін. — Інакше ви мені не потрібні. Запам’ятайте це.

— Єсть запам’ятати! — розгублено промовив Кирило, і було видно, що він не на жарт перелякався.

Тим часом рація була налагоджена, Кирило надів на голову навушники і почав викликати Москву. Вона відізвалася на перший же його позивний.

— Москва… Просить починати передачу… — вражено прошепотів Кирило.

В цю хвилину для нього все, що казав йому Шрагін, зливалося в ці уривчасті і такі ясні сигнали Москви. Він уперше відчув, зрозумів, в якій справді величезній і важливій справі бере участь. Неможливо повірити! Він сидить у зайнятому ворогом місті, а Москва розмовляє з ним через тисячі кілометрів! Шрагін, і сам дуже хвилюючись, по обличчю радиста зрозумів, що той зараз переживає, і, передаючи йому зашифровану радіограму, сказав усміхаючись:

— Це вам не Льоньчина дрібнокаліберка.

Кирило поклав перед собою аркуш паперу з колонками цифр і почав передачу. Коли б він знав шифр, то з цифр склав би такі фрази:

«Незважаючи на багато помилок, допущених у попередній підготовці, група в основному закріпилась. Приступаємо до роботи. Особисто моє становище добре, і завдяки цьому вже можу повідомити таке: замінено командуючого вісімнадцятою армією. Призначено Манштейна. Сюди прилітав Гіммлер, перебував у місті кілька годин, зажадав більшої рішучості по своєму відомству, роз’яснював особливу важливість південного флангу в зв’язку з дальшими планами фюрера щодо Туреччини, Ірану, Афганістану і, можливо, Індії та Китаю. На біржі праці триває інтенсивне виявлення контингенту, який вивезуть на роботу в Німеччину. Проявляється особливий інтерес до місцевих німецьких колоністів, є щодо цього вказівка Гітлера. Постараюсь її уточнити. Відбудова підприємств провадиться повільно. Суднобудівний фактично паралізовано. Проте розпочато дрібний ремонт невеликих суден типу сторожових катерів. Плавучий док напівзатоплений. Недавно пощастило затопити плавучий кран. Обіцянка німецького керівництва заводом спустити на воду недобудований нами крейсер нічим не підтверджується, та все ж не завадило б з повітря завдати удару по першому стапелю, де стоїть крейсер. Зенітної оборони на заводі поки що нема. Другим дуже важливим об’єктом бомбардування треба вважати плавучий док, який вони збираються відбудувати. Він стоїть біля протилежного берега напроти крейсера. Два дні тому в місті вночі були розклеєні надруковані на машинці листівки, що закликають до боротьби з окупантами. Кількість листівок незначна, але очевидно, що підпілля починає діяти. Виходжу на зв’язок з ним найближчим часом. Привіт. Грант».

Кирило Мочалін передав радіограму, швидко перестроїв рацію на прийом і почав записувати цифри. Розшифровуючи їх за ходом запису, Шрагін прочитав:

«Усе прийнято ідеально. Спасибі. Поздоровляємо вас і ваших товаришів з початком роботи, бажаємо великих успіхів. Маємо відомості про активізацію по всій Україні націоналістичних центрів, якими керує із-за кордону Бандера. Стежте за цим уважно, це для вас велика небезпека. Державно важливо знати розвиток планів противника щодо Туреччини і далі. Про повітряне бомбардування першого стапеля і дока подумаємо. Щирий привіт. Центр».

— Все прекрасно, Кирило! — схвильовано вигукнув Шрагін.

— Як вони чули? — здавленим голосом спитав радист.

— Чудово, Кирило!

— Я не повільно працював?

— Чудово, Кирило!

Вони деякий час мовчали. Потім радист сказав:

— Так от, щодо роботи. Можуть мене влаштувати мотористом на катер, що обслуговує суднобудівний завод. На такому ж катері у мене там кореш ходить.

— Дуже добре. Влаштовуйтесь туди негайно. Я теж працюю на суднобудівному, нам буде зручно зустрічатись.

— Буде зроблено.

Ні, справді це був якийсь особливо щасливий день! Шрагін потиснув руку радистові й пішов…

Цього вечора гостей у Емми Густавівни не було. Шрагін пройшов у свою кімнату, збираючись спокійно обдумати дальші свої справи. Та тільки він сів до стола, як у кімнату не стукаючи ввійшла Ліля, і з її вигляду Шрагін одразу зрозумів — щось трапилось. Зачинивши двері, вона стала до них спиною, наче побоюючись, що в кімнату може ще хтось увійти. Дівчина була збуджена, стривожена, але разом з тим в її очах Шрагін помітив незнайому рішучість і навіть радість.

— Ну, Ігоре Миколайовичу, зараз мені стане ясно, яка ви людина, — пошепки сказала вона. — Я врятувала від загибелі свою шкільну подругу Раю Рафалович. Її переховував наш колишній вчитель, але вчора він з сім’єю переїхав до Дніпропетровська. Коротше кажучи, зараз Рая у нас на горищі. Ну, скажіть, я зробила добре чи погано?

— Мама знає? — швидко спитав Шрагін.

— Та що ви, їй-богу!

— Хто-небудь бачив, як Рая прийшла?

— Вона наділа чоловічий костюм, і було вже темно.

— Учитель знає, що Рая в нас?

— Він ще вчора виїхав у Дніпропетровськ. Все вийшло дуже несподівано. Я йшла вулицею і якраз думала про Раю: одна наша подруга сказала мені, що Раю і її батьків знищено. І от я йду і думаю — хіба після цього маю право жити ніби нічого й не сталося? І раптом хтось мене покликав. Дивлюсь — це наш шкільний вчитель музики. Я була його улюбленою ученицею. І Рая теж. І він каже, що мене послав йому сам бог. А сам він нервовий такий, очі палають. Запитує, чи знаю я, де він живе. Я кажу — знаю. Тоді, каже, зайди до мене надвечір. І додає: «Якщо ти ще любиш свою шкільну подругу Раю Рафалович, ти прийдеш обов’язково, і більше ні про що не запитуй…» Я ледве дочекалась сьогоднішнього вечора. Приходжу туди, а будиночок учителя порожній — ні людей, ні речей. І раптом із-за грубки вилазить Рая… — Ліля замовкла, очі її стали вологими. — Ну от… Рая розказала мені, що вчитель переховував її увесь цей час, а сьогодні вдень він із сім’єю виїхав жити в Дніпропетровськ, до брата. І перед самим від’їздом він сказав їй: «Увечері сюди до тебе прийде людина, яку ти знаєш і любиш. Вона тобі напевно допоможе». І прийшла я…

— Ви, Ліля, вчинили дуже добре, — не приховуючи хвилювання, мовив Шрагін. — Але ви повинні усвідомити, чим ви рискуєте.

— Краще рискувати життям, ніж честю, — з викликом сказала Ліля.

— Це правильно. Але що ви думаєте робити далі?

— Як що? Вона житиме на горищі, я носитиму їй їжу.

— Це дурниці, Ліля. її треба переправити кудись у надійніше місце.

— Ви це можете? — Ліля здивовано дивилася на Шрагіна.

— Треба подумати.

Дівчина поривчасто обняла Шрагіна за шию, притягнула до себе, поцілувала в щоку і збентежено відійшла в глибину кімнати.

— Прошу вас бути гранично обережною, мати нічого не повинна помітити. Де у вас хід на горище?

— У ванній.

— Можна пускати душ і під цей шум лазити на горище, але робити це треба якомога рідше.

Ліля кивнула, не зводячи із Шрагіна напруженого, вивчаючого погляду.

— Значить, ми її врятуємо? Я можу їй це сказати? — спитала вона.

— Про мене їй ні слова, — суворо сказав Шрагін і повторив: — Ні слова. А завтра ввечері я вже знатиму, як ми зробимо. А зараз… я, Ліля, страшенно втомився, мені треба поспати.

— На добраніч, — ледве чутно промовила Ліля й пішла.

Шрагін ще довго дивився на двері, що зачинилися і схвильовано думав про те, що відбулося. Справді сьогодні щасливий день. І раптом він згадав слова генерала Штромма, що росіян можна зробити слухняними за допомогою роботи і пристойної платні. «Ідіоти! Всієї вашої казни не вистачило б, щоб купити одного вчителя музики, який врятував Раю…»

Вчинок Лілі радував Шрагіна, хоч він і знав, що зробила вона його майже випадково і не усвідомлювала, до чого він може призвести. Так чи інакше, але дівчину, яка сидить тепер на горищі, треба врятувати…

Розділ 17

Марія Степанівна Любченко тільки-но повернулася з лікарні й хотіла лягати спати, коли в двері її квартири сильно постукали.

Любченко зразу вирішила — нещастя, і страх позбавив її сил. Вона не могла ступити ні кроку і стояла біля ліжка, тримаючись за його спинку. Стукіт повторився, Любченко не рухалась з місця. У двері почали грюкати, щось з тріском зламалось, і в квартиру вдерлися гестапівці. Їх було троє; двоє зовсім молоді, а третій — це був Бульдог — здався їй страшною потворою величезного зросту.

— Любченко Марія? — спитав він, ткнувши їй в лице пістолетом.

— Так… Любченко, — пробурмотіла вона. Сили зовсім її залишили, і вона впала на ліжко.

— Взяти! — наказав Бульдог.

Молоденькі гестапівці підхопили Любченко під руки й потягли до дверей. Вона не могла навіть переставляти ноги, її пхнули в машину на заднє сидіння. Молоді гестапівці сіли по обидва боки, тримаючи її за руки. Раптом Любченко застогнала і опустила голову на груди. Гестапівець узяв її за підборіддя й відкинув голову на спинку сидіння.

— Вона, часом, не здохла від страху? — тихо мовив він.

Бульдог сів поруч з шофером. Машина зірвалася з місця і помчала темними вулицями…

— Одну тварюку доставили, — доповів Бульдог Релінку. — Їду по другу. Тільки леді трохи не в формі, я викликав до неї лікаря.

— Обшук зробили? — спитав Релінк.

— Я не людина-блискавка, — усміхнувся Бульдог. — Мені наказано доставити обидві тварюки ще цієї ночі, і наказ, як бачите, виконується. Привезу другу тварюку і займусь обшуком.

— Мені потрібний хоч один доказ для першого допиту, — суворо сказав Релінк.

Бульдог розсміявся:

— Та, киньте ви, їй-богу, зараз побачите не людину, а рідку манну кашу. Вона вам сама все охоче викладе.

Лікар приводив Любченко до пам’яті. Він зробив їй укол і з суто професіональною байдужістю стежив за безвідмовною дією ліків. Любченко розплющила очі, здивовано поглянула навкруги і затремтіла. Лікар дав їй води. Цокаючи зубами об склянку, Любченко кілька разів ковтнула.

— Що вам від мене потрібно? — спитала вона по-німецькому.

— Нічого. Я лікар.

— Лікар? — здивувалася Любченко. — Де я?

— Там, куди вас доставили, — усміхнувся лікар.

— Що зі мною було?

— Думаю, спазма серцевого м’яза, це не страшно…

У Любченко зажевріла надія, що її привезли не в гестапо. Але в цю мить в кімнату ввійшли два молоденьких гестапівці, мовчки підхопили її під руки і повели. Тепер ноги трохи слухались, вона вже була здатна думати. Любченко зрозуміла: ніякої надії нема, вона в гестапо. «Я ж знала, що все цим закінчиться, знала…» Враз пригадала свою розмову в міськкомі партії. Глуха злість штовхнула її в спину, і вона пішла швидше, немов поспішала довести комусь, що мала рацію, коли не погоджувалась і боялася залишатися в місті.

Молоденькі гестапівці посадили її на стілець перед столом Релінка і відійшли до дверей. Релінк кілька хвилин мовчки дивився на Любченко, наче руками обмацував її дрябле, з обвислими щоками обличчя, крихкотілу безформну постать і нарешті зупинив погляд на її руках, що безсило лежали на колінах.

— Ви, здається, розмовляєте по-німецькому? — добродушно спитав Релінк.

— Так, але не зовсім добре, — тихо відповіла Любченко.

— Ваша професія?

— Лікар. Вузька спеціальність — туберкульоз.

— Ах, вузька? Чудово. А ще яка у вас є спеціальність, ширша?

— Більше ніякої.

— А за якою спеціальністю вас залишили в місті ваші партійні фюрери?

Релінк дивився на Любченко весело, без будь-якої злості. Це її обеззброювало, вона ждала, вмираючи від страху, зовсім іншого.

— Я залишилась в місті за тією ж спеціальністю, тобто як лікар біля хворих, яких не можна було вивезти, — відповіла вона.

— О! Розумію, розумію, професійний обов’язок, — наче повірив Релінк. — Ну, а що ви повинні були робити як комуністка?

— Те ж саме, лікувати хворих, — Любченко поступово заспокоїлась, їй здавалося, що гестапівець її відповідями задоволений.

— Це правда, тільки правда? — проникливо спитав Релінк.

— Так, тільки правда, — відповіла Любченко і подумала про себе, що вона дійсно каже цілковиту правду, адже про доручення ховати в лікарні людей підпілля гестапівці просто не можуть знати.

Релінк і справді не мав ніяких відомостей про характер таємних доручень, даних цій жінці, і одержати їх він міг зараз тільки від неї самої. Він вийшов з-за стола, зупинився впритул перед Любченко і зверху вниз пильно дивився на неї. І вона, підвівши свої набряклі повіки, знизу вгору дивилася на нього.

— Значить, тільки правда? — тихо спитав Релінк.

— Так, правда.

Релінк миттю спочатку лівою, а потім правою долонею вдарив Любченко по обличчю. Голова її метнулась в один бік, в другий. Любченко хотіла відсахнутись назад, але стілець перекинувся, і вона разом з ним упала на підлогу.

Релінк подав знак молоденьким гестапівцям, вони підняли Любченко і посадили на стілець. її обличчя, що стало темно-червоним, відбивало тільки жах, самий тільки жах, і Релінк, побачивши це, був уже впевнений в успіхові.

— Значить, тільки правда? — тихо спитав він, знову присунувшись до неї впритул.

Вона мовчала.

Релінк вернувся до стола, закурив і, почекавши трохи, сказав:

— Ви, очевидно, не знаєте, що у вас немає ніякої можливості уникнути неприємностей, що включають в себе і смерть. Ми дамо вам спокій тільки тоді, коли ви скажете нам цілковиту правду — що вам доручили робити в місті? А втім, нам відомо це, як і те, що ви ще нічого не встигли зробити, і це полегшує вашу долю. Але зараз необхідно, щоб ви все сказали самі. Кажіть, я жду рівно хвилину.

Любченко сиділа, втупившись мертвими очима в підлогу. Її мозок, що гудів після ударів, обпалювала одна і та сама думка: «Вони знали, що посилають мене на загибель».

— Дайте їй води, — розпорядився Релінк. Гестапівець подав їй склянку, але вона з жахом відсахнулась од нього.

— Вилийте на голову.

Гестапівець не поспішаючи, тонким струмочком вилив воду на голову Любченко. Вода потекла за кофту по спині, Любченко почала тремтіти.

— Хвилина минула, — голосно об’явив Релінк. — Відповідайте: хто й навіщо залишив вас у місті?

«Я ж знала, що ніякої користі принести не зможу, — гарячково думала Любченко. — І вони це теж знали. Вони знали, що посилають мене на загибель, і тепер всьому кінець. Ну що станеться особливого, якщо я скажу, хто мене залишив у місті й навіщо? Гестапівці знають все і без мене, врешті я ж нікого не викажу, крім себе».

— Мене залишив тут міськком партії, щоб я ховала в лікарні його людей, — сказала вона тихо.

— Іншими словами, ви добровільно погодилися вести діяльність, ворожу Німеччині? — уточнив Релінк.

— Мене умовили, примусили, — ледве чутно промовила Любченко.

— Це становища не міняє, — підхопив Релінк. — На плечах у вас я поки що бачу вашу власну голову, а це значить, що вам доведеться відповідати.

Релінк з’єднався з кимось телефоном і сказав:

— Зайдіть до мене, тут треба зайнятись однією червоною дамою.

У кабінет ввійшов гестапівець потворно кубічної форми, плечистий і водночас гладкий. В руках у нього був товстий важкий батіг з коротким пужалном. Він став за два кроки перед Любченко і, граючись батогом, вичікувально дивився на Релінка.

— Цій старезній дівчинці з метою прищеплення поваги до нашого рейху слід всипати, — сказав Релінк.

Кубічний гестапівець блискавично шмагонув Любченко батогом. Удар припав на плече і спину. Він був з відтяжкою і такий сильний, що скинув її з стільця, вона впала рачки.

— Не треба! Не треба! Не треба! — завила Любченко високим голосом.

— Чому не треба? — крикнув Релінк.

Батіг тричі влипав у спину жінки, і вона, завиваючи, долілиць упала на підлогу.

Молоденькі гестапівці знову посадили її на стілець.

— За що? За що?! — судорожно схлипувала вона. — Ви ж самі сказали — я нічого поганого ще не зробила. І не збиралась…

— Спасибі, мадам, — посміхнувся Релінк. — А може, ви хочете зробити для нас щось добре?

Релінк подав знак квадратному, і той замахнувся батогом.

— Мадам, ви готові зробити для нас добре? — діловито спитав Релінк.

— Я не знаю… не знаю, що ви хочете! — закричала Любченко, не зводячи очей з занесеного над нею батога.

— Хочете чи не хочете? — крикнув Релінк.

— Хочу… хочу… — поквапно промовила Любченко.

— Всім вийти, — наказав Релінк.

Вони залишились у кабінеті вдвох. Релінк взяв стілець і сів близько напроти Любченко.

— Прошу пробачення, мадам, — сказав він втомлено і, зітхнувши, вів далі: — На жаль, я повинен виконувати свої обов’язки, як кожен, і мушу визнати, що мої обов’язки не з приємних. Я відповідаю за порядок у цьому місті, і його можна було б встановити швидко і без всякої крові й терору, коли б ваші збожеволілі начальники не затіяли безнадійної авантюри, залишивши в місті таких, як ви, приречених функціонерів. Але, враховуючи ваш фанатизм і страх перед партійною дисципліною, ви для нас, хай йому чорт, небезпечні, і ми змушені вживати рішучих заходів. Ну скажіть, ви об’єктивно розумієте мене?

Любченко кивнула. «Хай говорить довше ця нещадна людина, з жовтими, як у кота, очима, аби тільки не били. А крім того, він правильно робить, що боїться залишеного в місті підпілля, тож мене йому боятися нічого. Невже він цього не розуміє? От я ж розумію, що він змушений робити так, як він робить…» — думала в цю хвилину Любченко.

— Ви подивіться, в якій пошлій авантюрі ви опинилися замішаною, — вів далі Релінк конфіденціально, наче нічого й не сталося. — Ваше партійне начальство примусило групку таких, як ви, залишитися в місті, а самі ж вони поспішили втекти звідси туди, де безпечніше.

Та ви ще й кроку не ступили, як ми вже знали, хто ви і що замишляєте. Скажу вам по секрету: навіть серед ваших комуністів, що залишилися в місті, уже є наші друзі. Вони самі прийшли до нас і сказали: «Ми не хочемо пролиття зайвої крові». І дали нам необхідні відомості, зокрема і про вас. Розумієте?

Любченко знову кивнула. Плечі її ще горіли від батога. Все, що казав Релінк, звучало для неї дуже переконливо. «Ну звичайно ж, вони знали, що посилають мене на загибель, а самі справді — втекли далі…»

— Ви, мадам Любченко, я бачу розумна жінка, — вів далі Релінк. — Для вас головне — хворі, яким ви хочете полегшити становище. Чи не так?

— Авжеж, так.

— І ви напевно розумієте, що безнадійно намагатися змінити хід історії. Всім вашим людям тепер треба робити тільки одне: припинити кровопролиття, допомагати нам скоріше встановити новий порядок і почати мирне життя. Ви особисто хочете нам допомогти? — спитав він із ствердною інтонацією.

— Ну чим я можу допомогти? — сказала Любченко, ледве ворушачи губами.

— Все дуже просто, мадам Любченко. Ви підпишете оцей папірець.

«Я з повним усвідомленням відповідальності, — читала Любченко, — беру на себе зобов’язання інформувати СД про всякі відомі мені спроби шкодити новому порядкові і німецькій армії».

— Все дуже просто, — повторив Релінк. — Або ви разом з нами, або ми вас знищимо цієї ж ночі.

Любченко особливо страшно було те, що Релінк слово — «знищимо» — промовив просто, легко, такою гарною німецькою мовою і з такою внутрішньою переконаністю, яка не допускала й думки, що він цього не зробить.

Вона підписала зобов’язання. Релінк сховав папірець у стіл.

— Чудово, мадам Любченко, я в вас не помилився, — сказав він. — Ви можете йти, спасибі. Головне, чого ми од вас поки що чекаємо, це негайно подзвонити нам, якщо до вас звернуться з проханням сховати їхню людину. Запам’ятайте телефон: 22–22 — чотири двійки. Коли подзвоните, скажіть: «Туберкульозна лікарня», а потім повідомте день і час, коли вам доставлять ту людину. І все. Як бачите, все дуже просто і нічого страшного.

Коли вона пішла, Релінк записав у своєму щоденнику:

«Люди одноманітні до стомливості. Страх, боязкість смерті інтернаціональні, як небо над землею. Навіть нецікаво з’ясовувати це ще раз. Тільки що переді мною була комуністка. Хтось мені в Берліні казав, що вони в своєму фанатизмі незбагненні. Дурниці! Вони хочуть жити, як усі, і в ім’я цього готові на все. Саме в тому і є велич нашої нації, що нам байдуже, жити чи вмерти, аби тільки тобою гордився фюрер».

Через п’ять років, коли воєнний трибунал присудить Релінка до страти через повішення, він в заяві про помилування напише:

«Я благаю вас надати мені можливість жити хоча б для того, щоб бути вам корисним в установленні всіх злочинів, вчинених проти вашої держави і народу, і щоб акт помилування мене був демонстрацією сили вашої держави, сили, що дозволяє державі не бути мстивою».

Його повісили, але не з помсти, а за злочини, які він особисто вчинив на нашій землі…

Розділ 18

Осінь настала сердита, з вітрами і незвичними для цього краю ранніми холодами. Вечорами місто поринало в непроникну темряву. Вітер шастав вулицями, гримів зірваним з дахів залізом, завивав і свистів у голих садках, бився в шибки осліплих вікон. У такі ночі здавалося, що життя остаточно залишило місто.

Але і в ці ночі до будинку гестапо, як завжди, під’їжджали арештантські автофургони, і вартові поквапно відчиняли перед ними ворота.

У ці ночі робили свої святі справи підпільники…

Шрагін ждав на конспіративній квартирі Івана Спиридоновича Дем’янова, який просив його про цю зустріч, і якомога скоріше. Що в нього там трапилось? Людина він серйозна, через дрібниці квапитись не буде…

Вітер погрюкував зачиненими віконницями, завивав у димоході. Вогник каганця неспокійно хитався. Цього разу квартиру охороняли: з двору — Григоренко, а на вулиці — Федорчук. Шрагін подумав, що хлопці мерзнуть на крижаному вітрі, і вирішив провести зустріч якнайшвидше. Він ждав і думав про Лілю. Зараз вона і Юля повинні вести Раю на далеку околицю міста, де на них чекають надійні люди, які переправлять єврейську дівчину в село. Чи пощастило їм непомітно вийти з дому? Чи зможуть вони благополучно пройти через усе місто і знайти потрібну адресу? Шрагін дуже хвилювався і разом з тим радів за Лілю — аби почати, а там воно піде…

Двері відчинились, і Шрагін побачив Дем’янова. Коли б зустрів його на вулиці, мабуть, і не впізнав би — так за два місяці Дем’янов змінив свою зовнішність. Від його акуратності й підтягнутості не лишилося й сліду. В нього була густа темно-руда борода і молодецькі козацькі вуса. Ватник з діркою на плечі, з якої стирчав жмут сірої вати, величезні кірзові чоботи і кепка млинцем.

Вони обнялися, ткнулися щокою до щоки, і обидва, соромлячись цього пориву, деякий час мовчали, поглядаючи один на одного.

— Вигляд у вас… — похитав головою Шрагін.

— Нормальний вигляд майстра забою, — усміхнувся Дем’янов.

— Якого забою?

— Посада моя на бойні так називається — майстер забою. Вбиваю корів і дрібну рогату худобу для прохарчування німецької армії фюрера. А втім, і себе не забуваю. Біля мене харчується чоловік десять, а може й більше…

Якось так вийшло, що коло Дем’янова утворився наче філіал групи, в який, крім нього, ввійшли Олекса Ястребов і Єгор Назаров. Він підтримував зв’язок і з Ковальовим — зчіплювачем поїздів на товарній станції. Ястребов працював вантажником у друкарні, де друкувалася видавана німцями російською мовою газета «Молва». Там він подружив із складачами й друкарями і недавно повідомив, що в друкарні можна друкувати листівки. Це було першою справою Дем’янова до Шрагіна. Обговоривши її із усіх боків, вирішили: друкувати листівки в друкарні не можна, надто великий риск, і до того ж ніхто з групи не знає друкарської справи. Треба спробувати винести з друкарні шрифт і передати його підпільникам. Ястребов повинен продумати, як це зробити, потім повідомити про все Дем’янова.

Друга справа — Ковальов просить дати йому мін з годинниковим заводом, щоб установлювати їх на поїздах. Шрагін попросив передати Ковальову, що міни він одержить найближчим часом.

Нарешті, справа, що виникла в самого Дем’янова. Зовсім випадково, у бані, він познайомився з якимсь Підхатько. Відпочиваючи після парильні, вони розговорились. Довідавшись, що Дем’янов щирий українець, Підхатько почав цікавитися, що він робить, і, коли узнав, що працює на бойні, раптом поліз до Дем’янова в друзі. Після бані повів до себе додому, почастував горілкою. Дем’янов думав, що все закінчиться пропозицією красти м’ясо на бойні, але Підхатько запропонував йому вступити в українську націоналістичну організацію. Дем’янов, маючи уже вказівку Шрагіна розвідувати про націоналістів, погодився. Наступного дня Підхатько познайомив його із своїми, як він висловився, братами по крові. Так Дем’янов опинився в групі українських націоналістів з організації, очолюваної Савченком. І дістав перше завдання — підраховувати, скільки забито худоби. Це доручення дав йому сам Савченко, який сказав: «Цей підрахунок ми — справжні господарі України — повинні мати в кишені, а настане час, ми його пред’явимо німцям, щоб вони були лагідніші й знали, що Україна має справжніх господарів».

Далі — більше. Дем’янов узнав, що українські націоналісти ввійшли в контакт з СД для того, щоб знищувати комуністів і «всяку совдепію». Вони допомагають гестапівцям виявляти радянських патріотів. На знак подяки за це окупанти надають людям Савченка пости в громадянських органах влади. Дем’янов установив, що центром організації є автокефальна церква, а священик, що в ній працює, — колишній бухгалтер будівельного тресту — права рука Савченка.

— Їхня організація досить численна, — розповідав Дем’янов. — У ній є досвідчені бандити й політикани, що прибули сюди з Західної України. Вони одержують директиви від якогось свого закордонного центру…

Проте Дем’янов вважав, що більшість місцевих людей, які вступили в організацію, просто обдурені й сліпо повірили, що головною метою організації є створення «самостійної» української держави. Вони не знають, кому служать. Дем’янов запропонував розгорнути серед них агітаційно-роз’яснювальну роботу й підірвати організацію зсередини.

Шрагін з цим не погодився й порадив поки що розвідувати все про організацію й уважно придивлятися до її людей.

Із справами закінчили, Шрагін попрощався з Дем’яновим і перший вийшов з хати. Як і раніше, шаленів крижаний вітер. Починався снігопад. Із темряви до Шрагіна підійшов Федорчук.

— Все гаразд, — сказав він тихо. — І Юля вже повернулась.

Із-за його плечей показалась Юля.

— Все зробили точно за планом, — сказала вона, але в її голосі Шрагін відчув посмішку. — Тільки ваша дівиця так перелякалась, що аж дивитися смішно, тремтіла, як осикове листя.

— Хоробрими не народжуються, — сухо зауважив Шрагін.

— А боягузливими?

— Та кинь ти, їй-богу! — сердито зашипів на неї Федорчук.

— Не треба вплутувати в справу будь-кого, — не звернувши ніякої уваги на слова Федорчука, сердито мовила Юля і розтанула в темряві.

— Не звертайте уваги, Ігоре Миколайовичу, характер у неї такий, нічого не зробиш, — виправдувався Федорчук…

Шрагін ішов додому швидкою, енергійною ходою, не помічаючи вітру з зарядами сніжної крупи, що шмагав його в обличчя. Радісного відчуття од зустрічі з Дем’яновим наче й не було, він думав про те, що сказала йому Юля. «Вона має рацію, вона має рацію, — повторював Шрагін. — Я ж знав, що Ліля людина настрою і нервів. Але що я міг зробити, коли вона поставила мене перед фактом, а залишати її подругу в будинку було неприпустимо…»

Шрагін твердо вирішив, що надалі, коли Ліля й діятиме, то тільки в межах свого будинку.

Розділ 19

Ще одне радіоповідомлення Шрагіна в Москву:

«Уточнюю характеристику адмірала Бодеккера, яку передав раніше. Як справжній німець і потомственний моряк, він вдячний націзму за відродження флоту, якому тепер вірно служить. Критикуючи непорядки організаційного характеру і не сприймаючи терору як державного методу, він разом з тим не заперечує величі досягнень націзму і вважає їх історичними. Якось він сказав: «Нічого, закінчимо війну і почнемо удосконалювати наш рейх, і це зроблять саме моряки — найбільш освічена і думаюча частина військової еліти». Надто важлива його дещо попередня заява, що грос-адмірал Деніц його великий і давній друг. Можна припустити тільки те, що в середовищі морських воєначальників існує критичне ставлення до деяких справ націстів. Але не більше. І в цьому напрямі слід провадити розвідку. Ваші відомості про українських націоналістів цілком підтверджуються, вони йдуть на активний контакт з гітлерівцями, зокрема з гестапо. Пропоную ліквідувати верхівку місцевої організації. Ваша думка… Повернувшись з Одеси генерал Штромм останніми словами ганьбить румунських союзників — боягузи, спекулянти, хабарники, бабії, базіки і таке інше. Казав, що Одесу має відвідати Антонеску, якому його зграя готує захоплений прийом, а після цього командуючий угрупуванням німецьких військ «Південь» влаштує Антонеску холодний душ. Казав, що румуни одержали все, що хотіли, тепер не бажають воювати, та «ми пошлемо їхні дивізії в саме пекло — їм все-таки доведеться заплатити за одержане». І таке інше. Дату, коли Антонеску відвідає Одесу, постараюсь своєчасно уточнити. Нічне бомбардування крейсера і плавучого дока, на жаль, великих наслідків поки що не дало. Пожежу на стапелі вдалося швидко ліквідувати, а док тільки трохи більше нахилився. У обох випадках потрібне пряме попадання… Поштова скринька виклику на зв’язок представника підпілля поки що не подіяла. Змушений скористатися резервним ланцюжком зв’язку. Привіт. Грант».

Через три дні Шрагін зустрівся, нарешті, з представником підпілля Бердниченком. Це був чоловік приблизно років сорока, спокійний, неквапливо-розсудливий. Він з першої ж хвилини сподобався Шрагіну. Але трохи насторожувала упевненість, з якою він говорив про підпільну боротьбу.

— Ви вже зв’язалися з усіма людьми, яких залишили в місті? — запитав Шрагін.

— Поки що не було такої потреби, — відповів Бердниченко.

— Але ви хоча б знаєте, чи уціліли вони?

— Судячи з усього, основний кістяк уцілів, — неквапно відповів Бердниченко. — Але ходять різні чутки.

— Які чутки?

— Ніби деякі наші люди вже провалились.

— А точніше?

Бердниченко глянув на Шрагіна здивовано:

— Все одно гітлерівці перемогти нас не зможуть, і переловити всіх їм теж не під силу.

— Ні, неправильно, — різко перебив його Шрагін. — Досить потрапити до рук гестапо одній малодушній людині, і вся ваша концепція розсиплеться на порох. Вони переловлять і знищать усіх підпільників.

— На їх місце стануть інші! — з урочистою відчуженістю промовив Бердниченко.

— Ви не знаєте, хто намагався висадити в повітря сторожовик на заводі? — спитав Шрагін, переводячи розмову з царини загальних фраз.

— Міну віднесла туди одна наша комсомолка, — з гордістю відповів Бердниченко.

— А те, що цю міну негайно знайшли і арештували всю ремонтну бригаду, це ви знаєте?

— Ми тільки знаємо, що вибуху не було, думали — не подіяв механізм.

— Не подіяло вміння.

— Ну що ж, вчитимемося й на таких помилках, — незворушно відповідав підпільник.

— Коли повісять бригаду робітників, чи не здасться вам таке навчання надто дорогим? — спитав Шрагін.

— Ці робітники допомагали загарбникам, — сердито сказав Бердниченко, і сірі очі його звузилися.

— Тоді ви повинні негайно ліквідувати мене, — усміхнувся Шрагін. — Я працюю інженером на цьому заводі.

— Та невже! — вигукнув Бердниченко з непідробним здивуванням.

Заговорили про спільну роботу. Шрагін повідомив, що його людина підготувала викрадення шрифта з друкарні.

— Ми про це нічого не знаємо, — майже образився Бердниченко. — У нас там теж своя людина.

— Отак і треба працювати, це і є конспірація, — примирливо сказав Шрагін…

— Ясно… — зітхнув Бердниченко. — Адже ми не мали ніякого інструктажу і ніяких методичних посібників… — він сказав це так, наче йшлося про його колишні шкільні справи. До війни він був завучем технікуму.

Домовилися надалі зустрічатись по можливості регулярно…

За два дні до 7 листопада на вулицях міста з’явились листівки, присвячені 24-й річниці Жовтневої революції.

Першу таку листівку Шрагін побачив, коли рано-вранці 5 листопада йшов на завод. Мрячив дощ, все навкруги було сіре, холодне, чуже. Вулицями снували німці в своїх мишачих, почорнілих від дощу шинелях. Розбризкуючи грязюку, мчали розфарбовані в жаб’ячий колір автомашини. Серед цього чужого холодного світу на сірому стовпі жовтіла листівка, що кричала про Великий Жовтень, про нашу віру в перемогу.

На грубому шпалерному папері було надруковано:

«Двадцять чотири роки тому пролетаріат Росії під керівництвом партії більшовиків на чолі з Володимиром Іллічем Леніним здійснив Велику Жовтневу соціалістичну революцію. Так народилась наша перша в світі держава з радянською владою робітників і селян. Її Червона Армія вистояла перед воєнною інтервенцією капіталістичної Європи і Америки, розгромила всіх зовнішніх і внутрішніх ворогів революції. За двадцять чотири роки свого існування Радянський Союз об’єднав у свою сім’ю сотні народів і народностей, і всі вони брали участь у побудові соціалізму, який став їх радісним, вільним життям.

Ніхто і ніщо не може зупинити наш дальший рух уперед і не зламає нашої віри в справу Жовтня, нашої відданості Комуністичній партії! Великий і непереможний Жовтень! Смерть німецьким окупантам!»

Шрагін кинув побіжний погляд на листівку і пішов далі. Йому стало жарко, сильно закалатало серце. За одну хвилину все навкруги змінилося, немов якимись чарами.

Головна сила людини — в її причетності до свого народу, до всього його життя, до його щастя і до його горя. Шрагін відчув зараз цю свою причетність з особливою гостротою. Він не помічав ні холоду, ні дощу — адже це була його осінь, і цей холод і дощ були проти його ворогів. Тут проти них усі, тому що і тут фронт, і тут війна. І війна особливо жахлива для них, бо вони не знають, звідкіля їм завдадуть удару. І це страх пофарбував їхні машини в жаб’ячий колір, а їх самих вдягнув у шинелі непомітного мишачого забарвлення.

Шрагін пригадав рідний Ленінград і як він — школяр — одержував комсомольський квиток з рук учасника жовтневого штурму Зимнього. Це був ще зовсім нестарий чоловік, інженер заводу, який шефствував над їхньою школою на Виборзькій стороні. Вручивши квитки, інженер сказав: «Не важливо, юні друзі, ким ви станете, всі ви продовжуватимете велику справу Жовтня. І може статись, доведеться вам за цю велику справу і життям своїм пожертвувати, як ті, що лежать тепер на Марсовому полі…»

Спогад прийшов з дитинства, а був він як ще один наказ, що прямо стосувався його сьогоднішнього життя.

Шрагін був уже на території заводу і йшов уздовж стапеля, як враз помітив попереду під краном щільну групу робітників. Він зупинився позаду них і через голови побачив уже знайому йому листівку, приклеєну до внутрішнього боку залізної ноги крана.

— Дивись, не забули поздоровити, — тихо сказав літній робітник і оглянувся. Він угледів Шрагіна, і посмішка миттю злетіла з його обличчя. Підштовхнувши ліктем сусіда, він голосно сказав: — Чого побрехеньки читати? Пішли працювать.

Шрагін залишився перед листівкою сам. Тепер він читав її повільно і обдумував, як йому діяти: зірвати чи залишити? Робітники пішли, але пізніше вони могли вернутись і побачити листівку на місці. А серед них міг опинитись і зрадник. Рискувати не можна! Шрагін як міг акуратно відірвав міцно приклеєну листівку і, тримаючи її в руках, пішов до дирекції.

Він трохи досадував, що в листівці, якщо не брати до уваги слів «Смерть німецьким окупантам!», нічого не говориться про боротьбу з ними. А потрібно сказати людям, що партія тут, разом з ними, в окупованому ворогом місті, кличе їх у бій за свободу і честь Батьківщини. Добре було б підказати людям, що їм треба робити…

Ввійшовши в кабінет адмірала Бодеккера, Шрагін з задоволенням відзначив, що там знаходиться і нацистський комісар при адміралі майор Капп.

— Пробачте, панове, але в мене термінова справа. — Шрагін поклав перед Бодеккером листівку. — Це було приклеєно до підйомного крана.

Майор Капп швидко підійшов до адмірала, і вони разом прочитали листівку. Переглянулись. Майор Капп взяв листівку й уважно оглянув її з обох боків. Він навіть понюхав її, потім провів пальцем по тексту і ще раз оглянув листівку з обох боків.

— Навіть фарба ще не висохла, — сказав майор Капп і, підійшовши до столика з телефонами, подзвонив комусь по службовому зв’язку. — Говорить майор Капп, поздоровляю вас з датою революції в Росії… Ні, ні, мені не до жартів. Ви взяли під контроль міські друкарні?.. Тоді, значить, більшовицькі листівки друкуються під вашим контролем… У нас на заводі… Так, але в мене тільки один примірник, а скільки їх є ще, мені невідомо. Та думаю, що в друкарні нічого було друкувати маленький тираж. Добре, я сам зараз привезу.

Майор Капп поклав трубку і, виходячи, звернувся до Шрагіна:

— Дякую вам.

Шрагін мовчки нахилив голову.

Бодеккер сидів нерухомо, втупивши прищулений погляд в глуху стіну кабінету.

— Ні, ні, все-таки ми чогось про цю країну не знаємо, — сказав він, нарешті, наче розмірковуючи вголос. Бодеккер повернувся до Шрагіна, але замисленість в його ясно-карих очах лишалась, він дивився на Шрагіна і ніби не бачив його. — Вчора мій колега, але справжній плаваючий адмірал розказав про бій нашого есмінця з російським торпедним катером. Росіяни билися, як леви; уже втрачаючи плавучість, встигли випустити торпеду і пошкодити есмінець, а коли стали тонути, то співали якусь пісню. Мого колегу вразило, що цей свій подвиг жменя моряків зробила без свідків, знаючи, що їх героїзм залишиться невідомий. Що ж ними керувало? Га?

— Фанатизм, — відповів Шрагін.

— Ні, пане Шрагін! — рішуче заперечив Бодеккер. — Фанатизм на війні — це явище сугубо індивідуальне, тут слід вживати зовсім інше поняття — патріотизм. Цікаво, як ви прочитали цю прокламацію?

— Із здивуванням, — відповів Шрагін.

— З чого ви здивувались?

— З самого факту її появи.

— Так, так, саме здивування, розумію вас, — раптом обурено заговорив адмірал, і обличчя його почало багровіти. — І це ваше і моє здивування, скажемо прямо, на совісті гестапо. Це їх стиль. Так було і в Берліні. Вони громлять єврейські магазини і синагоги, а комуністи в цей час діють у них під носом…

У кабінеті Релінка листівку досліджували спеціалісти. Вони зійшлися на тому, що надруковано її на примітивному верстаті, який може бути встановлений де завгодно. Релінк подзвонив генерал-спостерігачеві Штромму, повідомив його про листівку і про висновок експертів.

Штромм попросив доставити йому примірник листівки.

— У нас всього-на-всього один примірник, — відповів Релінк. — Мої люди шукають по місту другий. Я пришлю вам фотокопію.

Релінк навмисно сказав неправду. На столі в нього лежало кілька листівок і вже зроблені з них фотокопії. Він відібрав найгіршу фотокопію і відправив її Штромму…

В цей день Релінк записав у своєму щоденнику:

«5 листопада 1941 року в місті виявлено прокламації комуністів до річниці їхньої революції. Вражає текст прокламації. Крім стандартного московського крику в самому кінці, в прокламації жодного слова про катастрофу, що спіткала їх хвалену державу. Вона написана так, наче нічого в їхній країні не сталося і наші солдати не стукають у кремлівські ворота. Прочитавши прокламацію, мене, слово честі, образила байдужість. Було б приємніше, коли б вони засипали нас лайкою, прокляттями і погрозами. Принаймні я б відчув, що я є і що вони відчувають мої пальці на своєму горлі. Але якщо вони відмовляються визнавати, то чи не свідчить це про те, що і я і моя служба недостатньо активні й нещадні?..»

Листівок було небагато, але про них говорили у місті всі. Експерти Релінка сміялись, що листівки надруковано на зворотному боці шпалери з ідилічними квіточками, а мешканцям міста це говорило, в яких важких умовах діють люди, котрі випустили цю листівку. Місто хвилювало, що листівка за змістом була схожа на звичайне святкове поздоровлення мирного часу. Прочитавши листівку, люди згадували, як вони, бувало, святкували жовтневу дату, як ходили один до одного в гості, співали за столом пісень… І ще вони думали про те, що в місті є люди сміливіші від них, люди, які не змирились з нещастям і свято оберігають традиції колишнього життя. Одним від цього ставало соромно, і вони починали відшукувати причини, що виправдували їх мовчазну покірливість подіям. Інші ставили собі питання, як вони можуть допомогти отим хоробрим людям.

Розділ 20

7 листопада Емма Густавівна вирішила влаштувати родинну вечерю.

— Відзначимо все-таки наше звичне свято, — трохи збентежено сказала вона Шрагіну.

— А якщо прийдуть ваші гості? — спитав Емму Густавівну Шрагін.

— Для них це буде просто вечеря, і все, — відповіла вона і пошепки додала: — Це Лілі зажадала, щоб я влаштувала вечерю. — Вона глибоко зітхнула. — Я кажу їй: учися в Ігоря Миколайовича спокою. Працює з німецьким адміралом і ніякої трагедії з цього не робить…

Нещодавно Емма Густавівна сказала Шрагіну: «Ми ж з вами не якісь зрадники, ми просто розуміємо, що змінити нічого не можемо…» Уже не вперше вона говорить з ним як із своїм союзником. Ліля розуміла, що Шрагін залишився в місті не для того, щоб працювати з німецьким адміралом, але вона не могла змиритися з тим, що її мати так просто сприймає своє нове життя і навіть твердить, що їй тепер цікавіше жити ніж раніше. Лілю дратувало і те, що мати легше, ніж вона, знаходить спільну мову із Шрагіним.

Шрагін бачив, що діється з дівчиною, і сподівався, що вона поступово розбереться у всьому і зрозуміє, що від неї вимагається. Після того, як історія з Лілиною подругою щасливо закінчилася, Шрагін прямо сказав їй, щоб вона в такі справи більше не лізла, якщо не хоче викликати трагічних наслідків для всіх, і пояснив, що найбільшу користь вона може принести, уважно слухаючи і запам’ятовуючи все, що говорять гості в її домі. Ліля спочатку образилась, але потім нібито погодилася з усім, що говорив їй Шрагін, і навіть стала час від часу передавати йому докладні записи застольних розмов німців. Вона дуже змінилась. Зовсім недавно дівчина, сидячи за столом, більше мовчала, а тепер раптом стала балакуча, кокетлива, багато сміялась, охоче сідала за рояль. Зміна в її поведінці так впадала в очі, що могла викликати у гостей в кращому разі подив, і Шрагін змушений був сказати їй про це.

— На що ж я тоді здатна? Нічого не вмію, нічого! — вигукнула вона, і очі її наповнилися слізьми.

— Все вимагає уміння, дорога Ліля.

Шрагін і досадував на неї і в той же час жалів. Він розумів, що мусить терпляче і обережно вести її важкою дорогою, на якій вона так випадково опинилась…

Вечеря з нагоди, як висловилась Емма Густавівна, «звичного свята» почалася з того, що Ліля ненароком розбила єдину пляшку німецького вина.

Емма Густавівна обурилась. Шрагін помітив, як Ліля спалахнула після гострих слів матері, зіщулилась, наче від удару, й поспішив розрядити обстановку.

— Це зробила не Ліля, а саме провидіння, — весело розсміявся він. — Ми збиралися з нагоди нашого свята пити чуже вино, і, мабуть, провидіння вирішило перешкодити цьому.

— А що, справді, — перемінивши гнів на ласку, сказала Емма Густавівна. — Це був би справжнісінький нонсенс — випити за наше свято вино, що лишилося від німецького генерала. Пробач мені, дівчинко… — вона обняла і поцілувала дочку. Мир було відновлено.

Шрагін, а за ним Емма Густавівна і Ліля, підняли порожні бокали.

— Уявімо, що в них наша рідна російська горілочка, — сказав Шрагін. — І вип’ємо з нагоди нашої… звичної дати…

— Я п’ю за Великий Жовтень! — вигукнула Ліля і цокнулась із Шрагіним.

В цю мить у прихожій пролунав дзвінок.

Емма Густавівна пішла відчиняти двері і поспішно вернулась.

— Сховайте бокали, — шепнула вона.

Ліля взяла бокали, але Шрагін зупинив її:

— Не треба. Тільки прошу вас, не повторюйте ваш тост.

У прихожій лунали чоловічі голоси. Генерал Штромм на правах давнього знайомого перший ввійшов до вітальні.

— А що я казав? — крикнув він, обернувшись до когось у прихожу. — Вони, звичайно, святкують!

У вітальню ввійшов високий худорлявий чоловік у чорному цивільному костюмі і в крохмальній сорочці. Його рудуватий чуб, коротко підстрижений, розділяв акуратний боковий проділ. У чорному галстуку блищав золотий значок із свастикою.

— Ганс Релінк, — відрекомендувався він.

— А краще просто Ганс, — як звичайно, дуже голосно і безцеремонно почав генерал Штромм і звернувся до Емми Густавівни з удаваною суворістю: — Значить, відзначаєте, мадам, свято революції?

Обличчя Емми Густавівни вкрилося червоними плямами.

— Звичка, як відомо, друга натура, — спокійно промовив Шрагін. — Чверть віку — термін для вироблення звички достатній.

— Не треба виправдуватись, — лагідно усміхнувся Релінк, відкривши великі зуби і погладжуючи своє квадратне підборіддя. — Ми все розуміємо і навіть дещо прихопили з собою… Там, у прихожій, кошик, — звернувся він до Емми Густавівни.

— Воювати із звичками людей не наш обов’язок, — сказав Релінк, сідаючи на диван поруч із Шрагіним.

— Це, по-моєму, не зовсім точна позиція, — заперечив Шрагін. — У росіян є звички, які для вас дуже небезпечні.

Релінк здивовано подивився на Шрагіна.

— Що ви маєте на увазі?

— Позавчора я в себе на заводі зірвав листівку комуністів, і це означає, що вони продовжують звичну для них діяльність, — сказав Шрагін.

— Де ця листівка? — недбало спитав Релінк. — Мені дуже хотілося б на неї подивитись.

— Я віддав її адміралу Бодеккеру, потім її взяв майор Капп.

Релінк пригадав, що майор Капп говорив йому, нібито листівку зірвав він сам. Цікаво, хто з них бреше?

Емма Густавівна метушилася, розставляючи закуски й вино, що принесли гості. Коли все було готове, над столом всією своєю важкою постаттю підвівся генерал Штромм.

— Панове, увага, — прогримів його голос, як команда на плацу. — Наповніть бокали. Слово має мій друг Ганс.

Релінк підвівся і промовив тихим приємним голосом.

— Панове хазяї цього затишного дому, що його атестував мені генерал Штромм як істинно німецький! Збираючись до вас, ми подумали про те, що ви сьогодні відзначаєте свою історичну дату, і, сказати правду, побоювалися, щоб наша поява не збентежила вас. Щоб це збентеження з самого початку усунути, я пропоную випити за вашу історію, її не в силі змінити ніхто. Хох!

Релінк одним духом осушив свій бокал і з урочистим виглядом ждав, поки вип’ють усі. Його тост розчулив Емму Густавівну. Вона пила вино, вдячно дивлячись на гестапівця. Шрагін належним чином відзначив вправність, з якою Релінк повернув цю делікатну тему. Ліля дивилася на Релінка з якоюсь тривожною цікавістю. Генерал Штромм випив і усміхався чомусь сам собі.

Невимушена розмова, проте, не зав’язувалась. Генерал Штромм посилено частував Лілю і Емму Густавівну. Релінк уважно і делікатно поглядав на Лілю і, нарешті, сказав:

— Я стільки чув про вас од генерала, що, мабуть, узнав би на вулиці. Знаєте, що він каже? Найкрасивіша молода жінка в місті, але, на жаль, її окупували, як і місто, та тільки не ми. Можу заявити, що я згодний з генералом.

Ліля почервоніла.

— Просто в місті лишилось дуже мало жінок… А в світі все відносне.

— Не згодний, — люб’язно нахиливши рудувату голову, заперечив Релінк. — Щодо жінок теорія відносності незастосовна.

— Не сперечайтеся з ним, це марне заняття, він же за фахом слідчий! Хо-хо! — прогримів генерал Штромм.

Шрагін помітив, як по обличчю Релінка майнула тінь невдоволення.

Заговорили про музику, і скоро Лілі довелося сісти за рояль. Вона зіграла свою улюблену «Місячну сонату» Бетховена.

Всі довго мовчали. Потім Релінк сказав задумливо і млосно:

— Дивовижна сила генія, забуваєш усе. Ради бога, зіграйте що-небудь Вагнера.

— Не хочеться. Я його не люблю, — відповіла Ліля.

— Що ви кажете! — вигукнув Релінк. — Ви ж німкеня, а Вагнер — це співаюче серце Німеччини.

— А я не люблю, — уперто повторила Ліля і заграла Чайковського з «Пори року».

— О, Чайковський! — тихо вигукнув Релінк, блаженно заплющивши очі.

Генерал Штромм сидів мовчки, і з кам’яним обличчям цідив вино. Шрагін, слухаючи музику, думав весь час про своє, про найголовніше. Так, це люди гестапо…

Релінк і далі сидів поруч з ним на дивані і, здавалося, не помічав і не чув нічого, крім музики, він не зводив свого погляду з Лілі. Раптом вона на середині такту перестала грати.

— Щось страшенно заболіла голова. Пробачте… — вона встала і вийшла з кімнати.

Релінк обережно доторкнувся до ліктя Шрагіна й прошепотів:

— Ваша дружина справляє враження нездорової людини. Чи не потрібна наша допомога? Ми можемо прислати чудового лікаря.

— Нерви! — зітхнув Шрагін. — Ви повинні зрозуміти, що нам не так просто пережити ломку всього життя. Це процес болісний.

— Так, так, ми це розуміємо, — співчутливо і з жалем закивав Релінк. — І дуже прикро, що не всі наші люди розуміють це. — Як щодо цього у вас на заводі? — доброзичливо спитав він.

— Важко відповісти коротко, — попадаючи в тон Релінка і ніби скаржачись, сказав Шрагін. — З одного боку, відома вам листівка, а з другого — щодня бачиш, як спокійно поводяться на заводі робітники.

— Ви чули про спробу висадити в повітря корабель, що ремонтується?

— Чув, — недбало кинув Шрагін. — І все-таки робити висновки ще рано.

— Ви маєте на увазі й себе?

— Звичайно, і себе, — спокійно відповів Шрагін. — Тільки для мене все легше і простіше через те, що маю цей будинок і кохану дружину. А наші ж робітники, та й інженери живуть дуже погано. І варто комусь нагадати їм про недавнє минуле, як це викликає озлоблення до всього сьогоднішнього.

— Невже це минуле було таким гарним? — зовсім без іронії, лагідно спитав Релінк.

— Все в світі відносне, — усміхнувся Шрагін. — В усякому разі, люди жили значно краще, ніж тепер.

— Але безглуздо бути нетерплячим, коли йдеться про влаштування життя в такій величезній країні, як ваша, та ще коли триває війна. Ми ж все-таки не чарівники.

— Це можу зрозуміти я, але як це пояснити тим робітникам, яким не тільки нічого їсти, а навіть нічим грубку протопити?

— Так, міське самоврядування працює дуже погано, — погодився Релінк.

— Там теж не чарівники, — зауважив Шрагін.

— А знаєте, одверто кажучи, — ми ждали тут для себе більш тривожного життя. Мабуть, уже можна сказати, що розрахунок ваших партійних кіл на те, що радянські люди кинуться в безрозсудну боротьбу з нами, м’яко кажучи, не справдився. Цікаво, яка ваша думка щодо цього?

— Що коїться в місті, я просто не знаю, — відповів Шрагін.

— О! Коли б коїлося, то ви б знали! В тому-то й річ! — розсміявся Релінк. — Очевидно, добродії комуністи пішли в таке глибоке підпілля, що не можуть з нього вилізти.

— І все-таки ви помиляєтесь, якщо вважаєте, що люди задоволені своїм нинішнім життям, — сказав Шрагін.

— Скоріше б весна й літо! — тихо вигукнув Релінк. — Тоді все сприйматиметься інакше.

Гості пішли близько першої години ночі.

— Дуже добре все вийшло, — сказала Емма Густавівна. — А я так боялась, так боялась! Ну подивіться, як тактовно вони поставилися до того, що ми відзначали своє свято. Правда, Ігоре Миколайовичу?

— Так, не без того, — неуважно відповів Шрагін.

Йому здавалося, ніби він був винен у тому, що Релінк має можливість говорити про відсутність помітного опору окупантам.

Розділ 21

Уже цілий тиждень Федорчук ночами рив підземний хід до тайника із зброєю і вибухівкою. Це була пекельна робота: стоячи рачки, сокирою вирубувати землю, потім вигрібати її і розсипати на городі. А треба ж прорити майже десятиметровий хід. От коли стала в пригоді йому важка атлетика. Та що вона в порівнянні з цією роботою? Обличчя в юнака змарніло, стало сірим, розкішний чуб злипся від поту, навіть біляві вії потемнішали од грязі. На півдорозі виникли непередбачені труднощі — не вистачало повітря. Федорчук задихався, обливався холодним потом і швидко знесилювався. Часто доводилось лягати на спину, щоб знову зібратися з силами. Добре, що не треба йти на роботу, — можна вволю відіспатися вдень.

А три дні тому Федорчук почув за огорожею гучні голоси. Він подивився у щілину й завмер: у недобудоване приміщення, під яким був його тайник, в ту кутову частину, яка була вже під покрівлею, вселялися німецькі солдати. Федорчук вирішив рити далі, тільки замінив сокиру багнетом од гвинтівки. Тепер стало ще важче. Але наступного дня до нього приєднався Харченко. Працювали навперемінно. Поки один відсиджувався в сарайчику, другий працював. І от, нарешті, на Федорчука обвалився останній шар землі, і він побачив знайому дошку. Це було дно тайника.

На другий день вибухівку і зброю взяли з тайника і переховали в сарайчик і в будинок Федорчука, Частину вибухівки поніс до себе Харченко.

Першим об’єктом для диверсійного удару обрали німецьку ремонтну автобазу і склад автомайна, що розмістилися в саду. Ковальов, який працював на залізничній станції, повідомив, що на адресу цієї бази прибуває дуже багато всякої техніки.

Вирішуючи завдати першого удару саме тут, Шрагін розумів, що матеріальні втрати від диверсії можуть бути не дуже великими, але головне полягало в моральному ефекті — садок, де розташувалася база, був у центрі міста, і люди стануть очевидцями ще одного епізоду боротьби патріотів з окупантами. А це важливіше за втрати матеріальні…

У неділю Федорчук і Харченко, як благонамірені городяни, прогулювалися містом. А чому їм і не погуляти, якщо їхні документи свідчать, що й минулого тижня вони сумлінно працювали на користь нового порядку?..

Молодики побували, звичайно, біля міського саду. Проте не помітили ніяких ознак життя — німці свято дотримувалися неділі. На алеях саду лежав чистий, неторканий сніжок. Але і в будні німці працювали тут тільки вночі, і це дуже ускладнювало майбутню операцію. Шрагін вимагав цілком точно з’ясувати, в які години на базу привозять техніку. Федорчук і Харченко уже кілька разів ходили у нічну розвідку і встановили, що вантажні машини з технікою прибувають на базу не пізніше третьої години ночі і що на складі постійно є не менше двадцяти солдат. Шрагін наказав провести ще одну перевірочну розвідку. Це наступної ночі зробить Федорчук. А поки що він і Харченко гуляли по місту.

Вони йшли через центр і тільки тепер помітили, що навкруги сонячний грудневий день і місто, припорошене сніжком, виглядало чистеньким і навіть повеселілим. Але воно таке безлюдне, що прогулюватися цим пустинним, мертвим містом було небезпечно.

— Давай покличемо Юлю? — запропонував Федорчук. — Вона вже відчергувала, візьмемо її і підемо до нас чай пити.

— Не небезпечно?

— В ресторан ми не поліземо…

Вони ввійшли в довгий вузький двір позад ресторану, і Федорчук зник за маленькими дверима з табличкою «Службовий вхід». Харченко сів на бочку і почав ладнати самокрутку.

З маленьких дверей вийшли Федорчук, Юля і кремезний німець у військовому кітелі, але без будь-яких знаків розрізнення. Харченко на всяк випадок вирішив удати, що не знає ні Федорчука, ні Юлі, а ті, стоячи біля дверей, весело про щось погомоніли і почали прощатись. Німець поцілував Юлі руку, з Федорчуком міцно поручкався і зник за маленькими дверима. Федорчук кивнув другові:

— Пішли!

Коли вони відійшли од ресторану далеченько, Харченко спитав:

— Що це ти за дружка завів?

— Постривай, Павле… — відповів Федорчук.

Юля вже давно виконала вказівку Шрагіна і працювала перекладачкою в ресторані для офіцерів воєнної авіації. Вона була красива, жваво розмовляла по-німецькому і мала серед офіцерів великий успіх. Шрагін почав діставати від неї ділові повідомлення. Так завдяки Юлі Москва своєчасно узнала про перекидання з Франції на Кавказ третьої повітряної армії… І от кілька днів тому, під час Юлиного чергування, з нею зайшов у розмову дуже дивний німець. Він був у військовій формі, але яке в нього звання, зрозуміти було неможливо. Проте німець жив у готелі, а це рядовому солдатові не по кишені. Він розпитував Юлю про життя в місті, цікавився, як вона ставиться до німців. Юля, звичайно, змалювала життя міста і своє життя у найрожевіших барвах. Він серйозно вислухав її і сказав, що уже встиг сам дещо побачити і тому думає, що Юля каже неправду.

— Навіщо? — спитав він, заглядаючи їй в очі.

— Може, іншим і не так добре живеться, як мені, але людина ж судить по собі, — грайливо відповіла дівчина, поправляючи своє модно валком причесане волосся.

— Це не схоже на росіян, тим більше на радянських, — сказав німець. — Адже я бував у вашій країні раніше і ще тоді захоплювався розвинутим у вас почуттям колективу, товариства.

Почувши це, Юля мимоволі оглянулась на всі боки.

— Не бійтеся, — шепнув німець.

— А мені боятися нічого, — навмисно не притишуючи голосу, сказала Юля, дивлячись у вічі німцеві своїми великими чорними очима.

— Думаю, це теж не зовсім правильно, — усміхнувся німець і спитав: — Як вас звати?

— Юля… Юля Федорчук.

— А мене Вальтер. От ми й познайомились.

Юля мовчала.

— І ще я хочу сказати вам, що я жонатий і дуже люблю свою дружину, у нас двоє діток. Хочете подивитись? — Він вийняв з кишені портмоне, в якому всередині під слюдяним папірцем була фотографія некрасивої жінки, що обнімала двох хлопчиків дошкільного віку. — Це Петер, а це Іохім, а це моя Анна, — показував Вальтер. — Отже, я прошу вас не думати, що в мене є якісь приховані думки. Просто я тут страшенно самотній. І потім мені хочеться поговорити з радянською людиною. Звідкіля ж ви так добре знаєте німецьку мову? — раптом спитав він.

— А я німкеня, — з викликом відповіла Юля і помітила, що Вальтер насторожився.

— Але ви назвали зовсім не німецьке прізвище, — сказав він.

— Чоловіка вибирають не за прізвищем, — усміхнулась Юля.

— І ви приїхали сюди… з нашими?

— Я народилася в цьому місті, і таких німців тут повно-повнісінько.

Вальтер усміхнувся, але якось вимушено. Він, мабуть, ще не вірив Юлі.

— Звідкіля ж тут такі німці? — спитав він.

Юля коротко розповіла йому давню історію поселення німецьких колоністів на півдні України.

— Он, виявляється, як давно почалась тут німецька окупація, — розсміявся Вальтер.

Вони побалакали ще трохи і Вальтер пішов, церемонно поцілувавши їй руку.

Два дні він не показувався, а сьогодні вранці прийшов у ресторан, коли ще нікого не було, і почав розказувати Юлі про себе. Він авіамеханік. У тридцятих роках працював у російсько-німецькій акціонерній компанії «Дерулюфт», літаки якої курсували між Росією і Німеччиною. Два роки він обслуговував німецькі літаки на нашому аеродромі в Великих Луках. Навчився трохи говорити по-російському, здружився з росіянами, з якими активно листувався і після повернення до Німеччини. В тридцять п’ятому році за це листування його звільнили з авіації. Два роки він працював на велосипедному заводі, але як тільки завод почав виготовляти мотоцикли для армії, його знову звільнили. Коли почалась війна, він був без роботи, і його зразу взяли в армію, проте зброї не давали. Він майже два роки просидів писарем на інтендантському складі, маючи справу з білизною, черевиками та іншою амуніцією. Та раптом про нього згадав льотчик, з яким він працював у «Дерулюфті». Тепер льотчик став, військовим і служив у штабі вісімнадцятої армії. Він викликав Вальтера до себе. І ось Вальтер у цьому місті і жде оформлення на якийсь аеродром…

Слухаючи Вальтера, Юля намагалася зрозуміти, навіщо він все це їй розказує. Хотілось вірити, що він каже правду. Вальтер викликав довіру всім своїм виглядом, рівним спокійним голосом, відкритим поглядом сірих очей. Але Юля завжди пам’ятала головний наказ Федорчука — бути тричі обережною із своїми німецькими знайомими.

— Навіщо ви все це розказуєте? — прямо спитала вона.

— Щоб ви знали, що я не з тих оскаженілих, які увірвалися в ваш дім і не вважають вас за людей, — не відводячи очей, відповів Вальтер. — І ще я хочу, щоб ви знали, що німці є різні, є й такі, яким соромно за те, що тут діється…

Саме в цю хвилину Федорчук ввійшов у ресторан, і Юля познайомила його з Вальтером. Про першу її розмову з цим німцем Федорчук уже знав і зараз уважно його розглядав.

— Вальтер Шніцлер, авіамеханік, — відрекомендувався німець.

Сталося миттєве збентеження через те, що Федорчук не зразу подав йому руку.

— Не бійтеся потиснути мені руку, вона в мене абсолютно чиста, як совість, — сказав Вальтер напруженим голосом.

Федорчук подав руку. Вальтер стиснув його долоню і тихо мовив:

— Мені дуже дорогий потиск вашої руки, — і раптом розсміявся: — Досить вульгарна ситуація: чоловік застав дружину з іншим.

Ніхто навіть не усміхнувся з його жарту, і Вальтер збентежено пробурмотів:

— Прошу пробачити мені.

Вони стояли й ніяково мовчали, уникаючи дивитись одне на одного.

— Ну, тепер я вас побачу не скоро, — сказав Вальтер Юлі. — Призначення уже в кишені, правда, я служитиму зовсім недалеко від міста і коли-небудь дозволю собі зайти до вас. Можна?

— Будь ласка.

— Спасибі, до побачення…

Тепер по дорозі додому Юля розповідала Федорчуку і Харченку про свою сьогоднішню розмову з Вальтером.

— Чорт його знає, але він не справляє враження сволоти, — казав Федорчук, розглядаючи свої обдерті руки. — А він же призначений на аеродром, яким цікавиться наш Батя.

— От і треба доповісти про нього Баті, — відізвався Харченко.

Так і вирішили…

Розділ 22

Операцію в міському саду мали здійснити Федорчук, Димко, Ковальов, Григоренко і місцевий підпільник Зиканов — літній чоловік, який до війни сторожував у цьому саду. Харченко мав затримати пожежні машини, коли вони мчатимуть до місця диверсії.

Початок операції було призначено на другу годину ночі. Ввечері потеплішало, і з гавані на місто насувався густий туман, що затопив вулиці непроглядною білою імлою. Ще до туману Федорчук, керівник операції, зустрівся з підпільником Зикановим, і вони сховалися під руїнами будинку недалеко від саду. В цей час Димко і Григоренко вже сиділи на своїй вихідній позиції — з другого боку саду. Всіх непокоїв туман, боялися, що в потрібний час не знайдуть один одного. Більше за всіх нервував Харченко, місце якого було за два квартали від міського саду. Він виготував спеціальні стрічки з цвяхами, які мав розстелити на бруківці. Але як у такій імлі намацати середину вулиці? Чи зроблять своє його стрічки? А що, коли машини поїдуть не цією вулицею і він не встигне перетягнути стрічки до перехрестя?..

Зиканов городами провів Федорчука до тієї частини саду, де розмістилися військові склади. Він ішов крізь туман упевнено, як удень, Федорчук з двома важкими мінами ледве встигав за ним. Там, де огорожа саду щільно примикала до стіни цегляного будинку, в якому розташувався гарнізон бази, Зиканов залишив Федорчука і зник в імлі.

Федорчук поклав міни на землю і став прислухатися до того, що діялось на території бази. Звідти приглушено долинали голоси, гуділи автомобілі — там, як завжди, тривало нічне приймання вантажів. Воно завжди закінчувалось до другої години ночі, але траплялось, і пізніше. Тоді вантажні машини лишалися на базі до наступної ночі, і шофери ночували у солдатів гарнізону. Дуже важливо було встановити, чи лишилися вантажні машини на цю ніч і скільки їх.

З імли тихо виринули людські постаті — Зиканов привів Димка і Григоренка. Далі все відбувалося в цілковитому мовчанні — детальний план диверсії кожен знав так добре, що ніяких розпоряджень було не потрібно. Зиканов і Ковальов швидко вийняли з огорожі бруски вапняку, утворився досить широкий лаз. Першими в сад пробралися Григоренко й Димко. Їхнє завдання — завчасно підійти до будинку, де ночують солдати, щоб у потрібну хвилину обстріляти з автоматів двері будинку, а в кінці операції прикривати відхід товаришів. Слідом за ними, взявши по одній міні, пішли Федорчук і Зиканов. У цих завдання найскладніше — підірвати два великих пакгаузи. Міни були досить сильні, але щоб вони вибухнули на всю силу, треба було кинути їх всередину приміщень. Туман і допомагав і заважав. У білій його імлі Федорчук і Зиканов швидко пробралися до пакгаузів, та шукати вентиляційні вікна, крізь які вони розраховували кинути міни, довелося буквально навпомацки. Так само навпомацки Ковальов знайшов п’ять вантажних машин, що лишилися на ніч.

…Міни вибухнули майже одночасно. Покрівлю одного з пакгаузів скинуло на землю, і Федорчук трохи не попав під неї. У казармі з усіх вікон вилетіли шибки. Звідтіля почали вибігати солдати. Григоренко і Димко вели по них прицільний вогонь. Солдати, що лишилися в приміщенні, почали стріляти з вікон.

Над міським садом шугнула догори стіна вогню. Харченко розклав по вулиці стрічки з цвяхами і затамувавши подих ждав.

Три пожежні машини промчали повз нього, і тільки через кілька секунд пролунало бахкання і шипіння камер. Першу машину розвернуло впоперек вулиці, другу винесло на тротуар, третя врізалась у першу. Почулися крики і лайка пожежників.

Харченко, як було передбачено планом, поспішив до міського саду на допомогу товаришам. Але коли він підбіг до палаючих складів, то побачив, що його допомога вже не потрібна — товариші відходили до лазу…

Завчасно домовились: зразу після диверсії розійтись по домівках.

Місто розбудили вибухи, коло будинків стояли люди і спостерігали пожежу, що обагрила все небо.

Федорчук приєднався до групи людей, що стояли на перехресті, і слухав їхню розмову.

— У міськсаду горить, це точно. Тільки що там може горіти?..

— Значить, щось є, коли так горить…

— А трясонуло як — аж посуд загримів…

— Невже наші з повітря кинули?..

— Тривоги не об’являли, та й попади-но зверху, та ще вночі.

— Просто так могло вибухнути…

— Просто так тільки вороння кричить.

— Акуратно зробили, з розумом.

— І ти бачиш, повне місто солдатні, знову ж гестапо, а проморгали.

— Коли ждати біди з усіх боків, очей не вистачить…

Федорчук слухав цю неквапливу розмову незнайомих йому людей і переживав, може, найщасливіші хвилини свого життя у цьому місті.

Шрагін у цей час сидів на лавці у дворі свого будинку. Він вийшов сюди ще задовго до вибуху і проклав на снігу стежечку, походжаючи од дверей будинку до водопровідної колонки і назад. Його зупинив тільки гуркіт вибухів. Тепер він сидів на лавці і усміхаючись дивився на рожеву від заграви засніжену покрівлю сусіднього будинку. «Ну, пане Релінк, що ви скажете сьогодні про своє спокійне життя тут?..»

А Релінк у цей час стояв на перехресті біля міського саду, в обличчя йому шмагало розпечене пожежею повітря, великі іскри кружляли над головою. Півгодини тому його підняли з ліжка, і він примчав сюди. Йому вже показали стрічки з цвяхами, що зупинили пожежні машини, але й без цього він розумів, що тут учинено сміливу диверсію, ефект якої тим більший, що вчинили її перед очима всього міста.

До Релінка підійшли комендант міста Гофман і начальник поліції Цах. Наскільки дозволяло бурхаюче полум’я, вони обстежили місце події, обличчя в них були в кіптяві, від них пахло горілим…

— Що скажете, хазяї міста? — спитав Релінк з незичливою посмішкою.

— Команду, що охороняла склади, судячи з усього, знищено, — сказав Гофман, витираючи обличчя хусточкою.

— Це були не солдати, а сліпі кроти, і їхня доля — наука для всіх ваших гарнізонів, — холодно сказав Релінк.

— Але як швидко все спалахнуло! Я приїхав сюди через п’ять — сім хвилин після вибуху… — мовив Цах.

— Завидна оперативність, — обірвав його Релінк, прямуючи до машини, що стояла віддалік…

«Хотілося б, щоб цей рік минув разом з неприємностями, які він приніс Німеччині і мені особисто, — записав Релінк у своєму щоденнику 31 грудня 1941 року. — В тому, що сталося під Москвою, хай розбираються добродії генерали. Ця неприємна історія суто воєнна. Мені треба розібратися в своїх неприємностях, і це зовсім-зовсім інше, бо моя війна розгортається на іншому фронті…»

Релінк не розумів, що фронт радянських людей проти лютого ворога їх Батьківщини був єдиний, він простягався по всій країні, і лінію цього фронту неможливо було нанести на військову карту.

Загрузка...