"Грант" викликає Москву

Розділ 48

З невдалого походу до партизанів повернулись усі. І, незважаючи на величезні труднощі, всім пощастило знову зачепитись у місті. Багато зробила для цього Зіна Димко. Довідки, які вона роздобула на біржі праці, перший час буквально рятували людей. Сергій Димко влаштувався в пожежну команду. Ковальову вдалося вернутись на залізницю, і тепер він був вантажником на товарній станції. Дем’янов скористався своїм колишнім знайомством з українськими націоналістами, і ті допомогли йому стати на роботу в будівельно-ремонтній конторі. Єгор Назаров найнявся робітником сцени в театр. І тільки Григоренко поки що лишався невлаштований і переховувався то в Димка, то в Дем’янова.

Знову налагоджувалася взаємодія з підпільниками, які, незважаючи на тяжкі втрати, вели боротьбу. У Шрагіна складалося відчуття, що група вже пережила важкий кризис і почала немов новий етап своєї бойової діяльності. Тоді він і сказав Федорчуку «добре».

Диверсія не вийшла. Федорчук загинув. Минуло кілька днів, а про його долю нічого не було відомо. Живий він чи попав до рук СД? Через два дні після диверсії арештували Юлю. За їхнім будинком встановили спостереження. Це давало підставу припускати, що СД знає, хто такий Федорчук, і тому хоче виявити всі його зв’язки.

Шрагін був певен, що кати не почують од Федорчука ні слова, але не міг не побоюватись за Юлю. Крім усього, одеські товариші знали тільки адресу Федорчука, і 12 листопада від них має прийти зв’язковий.

Шрагін вирішив, що насамперед повинен зробити тільки одне — перехопити одеського зв’язкового і переадресувати його до Величка. Для цього він вирішив послати Величка в Одесу до Андрія Прокоповича. На 7 листопада припав холодний, похмурий день. З низького брудного неба сипав сніг, а коли з затоки подув вогкий вітер, сніг перетворився на косо летючий злий дощ.

У цей день Величко відспівував на кладовищі небіжчика, і Шрагін прийшов на похорон. Коли родичі похованого розійшлися, вони сіли на лавку біля сусідньої могили і ретельно обговорили план подорожі до Одеси…

Сірий дощ заштрихував чорну постать Величка, що віддалялася. Коли він уже зник за поворотом, Шрагін встав і повільно рушив по алеї. Раптом він зупинився, вражений тим, що почув. Десь зовсім поряд чоловічий голос виразно промовив:

— Поздоровляю тебе, Аню, з нашим святом Жовтня.

Шрагін побачив літнього чоловіка без головного убору, що стояв за маленькою ялинкою. Біля нього нікого не було. Чоловік відчув, що на нього дивляться, і оглянувся. Побачивши Шрагіна, він не виявив ні переляку, ні навіть збентеження.

— Здрастуйте, — сказав він голосно.

— Здрастуйте, — відповів Шрагін і підійшов до нього. — З ким це ви тут розмовляєте?

Чоловік усміхнувся.

— Коли я йшов сюди, то бачив, що ви з живим попом розмовляли. А в мене немає можливості поговорити з живими, то я з своєю покійною дружиною… — Видно було, що він добре випив. — Ви що ж, неначе тут сповідались?

— Неначе навпаки, — усміхнувся Шрагін. — Піп мені сповідався. Я, як і ви, прийшов сюди своїх стареньких провідати, а він причепився до мене та й ну нарікати на свою тяжку долю.

— Ото у нього тяжка доля! Тяжко тим, хто вірив у його боженьку, і в нього заодно, оцим — так.

— Але ж ви самі, я бачу, вірите в загробне життя? — сказав Шрагін.

— А з чим же мені її поздоровляти? — анітрохи не бентежачись, запитав чоловік. — Вона ж нових німецьких свят не знає. Сподобилось умерти на другий день, як німці в місто прийшли. От вашому попові з святами лафа. Він як дзвонив у дзвони на святці, так і дзвонить. А віруючі — є німець чи нема — носять йому яєчка, сальце, хлібець, — чоловік раптом проникливо глянув на Шрагіна і сказав: — Ви, я бачу, теж ситенький, а вас хто годує?

— Викручуюсь, як можу, — відповів Шрагін і додав — Аби тільки совість не заплямувати.

— Остання примітка дуже важлива, — серйозно сказав чоловік. — Дивлюсь я на деяких спритників і думаю: перед яким же богом ви, сволота, будете свої гріхи замолювати? Інші он — пожежі німцям влаштовують…

— Які пожежі? — спитав Шрагін.

— Ви що, з неба впали? А нафтобаза недавно? А як вони тарахнули аеродром? — швидко сказав чоловік і замовк.

— Як це ви не боїтеся таке казати першому стрічному?

Чоловік махнув рукою:

— А що вони мені зроблять? Та якщо вони почнуть вішати таких, як я, то в них вірьовок не вистачить. Усе місто не перевішають. — Раптом на обличчі його з’явився переляк, і він без паузи швидко промовив: — А тепер давайте розійдемось хто куди… — Він пішов нетвердою, але поквапною ходою, лавіруючи між могилами і не оглядаючись.

А Шрагін ще довго стояв коло ялинки, що ледве прикривала його від періщливого злого дощу, якого він, зрештою, і не помічав, охоплений хвилюванням…

У зв’язку з дедалі частішими бомбардуваннями міста адмірал Бодеккер ввів на заводі цілодобове чергування інженерів, і сам часто залишався на ніч. Сьогодні в Шрагіна було нічне чергування, і він вирішив зайти додому — хоч годину поспати. Але йому перешкодила Емма Густавівна. Вона, мабуть, спеціально чекала на нього.

— Терпець мій урвався, Ігоре Миколайовичу, — трагічним голосом почала вона з місця в кар’єр. — Двозначне становище Лілі більше нестерпне. Ви знаєте, як серйозно вона хвора. Тут вона може загинути, — стара промокнула хусточкою сухі очі і вела далі: — Лікар Лангман може влаштувати Лілю в туберкульозний санаторій в Німеччині. Вчора я одержала листа від Аммельштейна, він обіцяв допомогти грішми. Проте Ліля не може скористатися всім цим тільки через своє безглузде становище…

— Еммо Густавівно, — перебив її Шрагін, — я хочу вам нагадати, що ініціатором створення цього становища Лілі в ім’я врятування квартири були ви, а не я.

— О господи, в ті дні ми всі втратили розум! — вигукнула жінка.

— Я його не втрачав і тоді, — втомлено сказав Шрагін. — Я погодився на вашу пропозицію не зразу. Кінець кінцем я зробив це для вас.

— Але тепер все змінилося. Життя утряслось, і всі ми, і ви теж у тому числі, так чи інакше в ньому влаштовані. Однак виходить, що за це я повинна пожертвувати рідною дочкою. То хай краще загину я! — раптом патетично вигукнула вона і рішуче додала: — Дайте Лілі можливість виїхати.

— Вона хоче цього? — запитав Шрагін.

— Так, цілком. Лангман любить її. Ігоре Миколайовичу, в неї може бути щасливе, спокійне життя. Вона все вирішила, але вона боїться вас.

— Я хочу поговорити з нею. Хай вона зайде до мене…

Ліля справді мала поганий вигляд: її крейдяно-біле обличчя було вкрите плямами нездорового рум’янцю.

— Я чула все, що говорила зараз мама. Дійсно, все так, як вона говорила, — швидко сказала Ліля, не дивлячись на Шрагіна.

— Ну що ж, примусити вас робити інакше я не можу і не маю права. Мені лишається тільки побажати, щоб вирішене не обернулося для вас і вашої матері непоправною трагедією.

— У нас уже давно трагедія, — тихо мовила Ліля.

— Ви не забули, що допомагали мені? — запитав Шрагін.

— Ні. І я знала, що ви тепер скористаєтесь з цього, — підвищила голос Ліля. — Але ж це нечесно, Ігоре Миколайовичу.

— Ви помиляєтесь, я ніяк не збираюся скористатися з цього проти вас, але я повинен бути гарантований від того, що ви в припадку відвертості не бовкнете про мене.

— Я клянусь! — вигукнула Ліля.

— Цього мало. Адже я рискую не тільки своїм життям, а значно більшим. Сподіваюсь, ви це ще здатні зрозуміти. Тому я напишу повний звіт про вашу діяльність і надійно сховаю цей документ. Якщо зі мною щось трапиться і я побачу, що цим зобов’язаний вам, я пред’явлю його гестапо.

— Я клянусь, клянусь! Ніколи! — Ліля дуже хвилювалась. Шрагін бачив, що вона готова заплакати, але дивився на неї з іронією. — Прошу вас, Ігоре Миколайовичу, не посміхайтесь, не ставтеся з презирством до мене. Я все-таки радянська людина. Я не знаю, що зі мною буде, але я знаю одно — я не можу порвати з своєю країною… Не можу, повірте мені. І ваша таємниця буде для мене… там… моєю гордістю. Повірте мені. — Вона заридала і вибігла з кімнати.

Шрагін подивився на годинник, зітхнув і ліг на ліжко. Він задрімав хвилин на двадцять і прокинувся з важким болем у голові і огидною слабістю у всьому тілі. Вчора весь день він провів на борту самохідної баржі — від лютого вітру нікуди було сховатись. «Легко й простудитись», — подумав Шрагін, не допускаючи й думки, що він просто надзвичайно втомився…

Розділ 49

Юлю випустили з гестапо. Вона скористалася «поштовою скринькою» Федорчука, і незабаром Григоренко вийняв з неї записку. Юля писала, що їй необхідно терміново зустрітися з Шрагіним. Григоренко трохи не зробив непоправну помилку — він вирішив зайти до Юлі і з’ясувати, навіщо їй потрібна зустріч. Та, на щастя, звернувши на вулицю, де жила Юля, він здалека помітив підозрілого суб’єкта, що стояв у ніші воріт біля аптеки, і повернув назад…

Зустріч з Юлею Шрагін продумував дуже ретельно. СД могла випустити її з тюрми, щоб вистежити її зв’язки. А що коли кати СД зломили Юлю і вона стала їхнім агентом? Проте відмовити їй в зустрічі Шрагін не міг. Він пам’ятав свою першу розмову з нею, коли вона хотіла труїти гітлерівців, пригадав, скільки цінних повідомлень приносила вона йому, а головне, він пам’ятав, як ручився за неї Федорчук. Як за себе!..

Зустріч так організували, що агенти — хай би вони були наймудрішими — не могли простежити до кінця шлях Юлі до Шрагіна. На самому початку дороги вона пройде такими місцями, де спостерігача неминуче виявлять. Але і в цьому випадку зустріч не відмінялась. Навпаки, вона ставала ще необхіднішою: адже якщо Юля не знає, що за нею ходить агент, вона може принести біду і собі, і товаришам. Організація спостерігання за нею свідчила ще й про те, що кати не зуміли домогтися від неї потрібних їм показань. Думку про її зраду Шрагін категорично відкидав, але за законами конспірації повинен був передбачити і це…

Спостереження проводилось. Юля тим часом ввійшла в баню, але потім попрямувала не в роздягальню, а через чорний хід у двір, звідкіля можна було вийти на паралельну вулицю. Там на Юлю вже чекав Димко, який повів її по «ланцюжку» далі — до Шрагіна. Агент СД ходитиме коло бані понад годину і, коли смеркне, почне підозрювати щось недобре. Та тільки після того, як баню зачинять, він піде доповідати начальству, що прогавив об’єкт.

Зустріч відбувалася в будиночку стариків Колесникових, у яких жив Харченко. Самі вони цього вечора пішли в гості до родичів. Охороняли зустріч учасники «ланцюжка» Сергій і Зіна Димко та Єгор Назаров.

Коли Шрагін побачив Юлю, серце у нього стиснулось. Завжди прямо і гордо носивши свою красиву голову, вона тепер стояла перед ним сутула, втиснувши голову в плечі. Від опухлих синяків обличчя було перекошене, як після паралічу. Не було розкішного волосся — його остригли в тюрмі, її великі чорні очі з втомленим болем дивилися на Шрагіна. Може, цілу хвилину вони так мовчки стояли один проти одного, потім Юля ледве чутно сказала:

— Отак, Ігоре Миколайовичу…

Шрагін взяв її за плечі і посадив на лавку. Сам сів перед нею на табурет. Вони були такі схвильовані, що навіть не поздоровкались. Юля оглянула знайому їй кімнату і спитала:

— Як з Пашею Харченком?

— Все гаразд, все гаразд, — поспішно відповів Шрагін. — Юля, що було з вами?

Юля опустила голову і, затиснувши зчіплені руки між колінами, почала розказувати. Але не про себе, про Федорчука. В тюрмі від охоронника нафтобази вона узнала, як Федорчук вийшов з відром з кімнати чергового, щоб принести нафти, і загинув від незрозумілого вибуху.

— Мабуть, запальний шнур згорів до строку, — зробила висновок вона. — Але живим у їхні паскудні руки він не попав… Я тепер ходжу до них, вимагаю, щоб вони віддали Сашине тіло. Хочу поховати його, як людину, щоб могилка була. У нього ж синочки є, може, приїдуть коли-небудь поклонитись…

Вона судорожно зітхнула і, підвівши очі на Шрагіна, ледве чутно спитала:

— Чому так трапилось? Чому? Він же був такий певний, що все закінчиться добре. Ішов на чергування веселий. Сказав: «Над північ поглянь у бік нафтобази, побачиш чудову картину». Я йому ще сказала: «Підожди радіти, як би не заплакати». А він на це: «Тоді передай Ігореві Миколайовичу, щоб він ні про що не тривожився». От я і передаю…

Вона відхилила голову назад до стіни і деякий час дивилась у вічі Шрагіну, губи її почали здригатись, кривитись, вона заплющила очі, переборюючи себе, щоб не заплакати, стулила губи, і, хоч очі були заплющені, та сльози вже хлинули з-під густих вій, потекли по її напухлому обличчю. Шрагін взяв Юлину холодну руку і немов відігрівав її в своїх долонях. І мовчав…

Юля вивільнила руку, краєм шерстяної хустки витерла сльози, і, наче нічого й не було, говорила далі:

— А потім прийшли до мене. Години дві обшук робили. Але Саша саме в той день останнього чергування все до найменшої дрібниці передивився, навіть лаз у сарайчику засипав. Проте вони туди й не пішли. У нас в пічному димоході граната була схована — для надзвичайного випадку. Я було вирішила пустити її в хід, та подумала: а що, коли Саша живий і зник? Мене вони спершу на хитрість ловили — мовляв, Федорчук у них, все вже сказав, і мені треба, якщо я хочу йому й собі доброго, у всьому теж признатись. Я зразу зрозуміла — Саша загинув або втік. І тоді я їм такий галас зчинила… — Юля через силу всміхнулась. — З росіянами, кричу, не впоралися, то взялися за своїх, за німців. Хапаєте чесних фольксдойчів. Я за це самому Гітлеру скаргу напишу. Вони слухали, слухали і давай мене бити… А я все рівно — я чесна німкеня, і Саша мій теж чесна людина, і ми обоє, як найпослідущі дурні, вірно служили новому порядкові і от заслужили таку нагороду… Повезли мене в тюрму. А назавтра все спочатку. І били знову. Я все рівно своє кричала. Так дев'ять днів підряд. Потім сказали, що я паскуда, шлюха, а що коханець мій уже в пеклі горілку з чортами п’є. За цю брехню я істерику вчинила. Тоді вони знову мене побили й вигнали. От і все. Потім я пішла до себе в ресторан, а мене туди й не пустили. Так що я тепер вимагаю від них не тільки Сашу, а й роботу… Ну гади! Які гади! Чи буде їм коли кінець, Ігоре Миколайовичу?

— Буде, Юля, буде…

— Я чого зустрічі просила — сказати вам те, що Саша наказав передати. І ще: доручіть мені що-небудь. Найважче. Ви не думайте, я скоро відійду і тоді виконаю будь-яке завдання!

— Я подумаю, Юля, — сказав Шрагін. — Але треба почекати. За вами їхні собаки ходять. От і сьогодні гнались. Вони повинні повірити, що ви ні при чому. І коли знімуть спостереження, ми зустрінемось. А за Сашу ми всі будемо мстити. Всі…

Додому Юлю віддалеки супроводжував Сергій Димко. Ввійшла вона не через свою хвіртку, біля якої вештався агент, а через сусідські садочки. Рано-вранці в будинок вдерлися два гестапівці. Побачивши, що вона мирно спить, явно для годиться зробили недбалий обшук і, не сказавши ні слова, пішли…

Релінк рвав і метав. Агента, що спустив з ока Юлю коло бані, і того, котрий не помітив, як вона вернулась додому, відправив під арешт, пообіцявши ще й послати на фронт. Він відчував, що, як і тоді з друкарнею, диверсію на нафтобазі вчинили його головні і як і раніше невловні противники. І тепер нитка розшуку висковзнула з його рук. Минулого разу він був винен сам — поспішив з розстрілом арештованого. Тепер виконавець диверсії загинув. Але зосталась його дівка. Релінк не вірив Юлі і вважав її співучасницею загиблого. Однак допити нічого не дали. «Скільки її не тряси, з дурної нічого не витрусиш», — сказав Бульдог. І Релінк вирішив відпустити Юлю, але невідступно йти по її слідах. Його агенти загубили її в перші ж дні, а дальші спостереження нічогісінького не дало — вона або сиділа дома, або сама йшла в СД і зчиняла там скандали, вимагаючи передати їй тіло Федорчука і влаштувати її на роботу.

Першу вимогу Релінк виконав, розраховуючи, що на похорон можуть прийти спільники загиблого. Не справдився і цей розрахунок. Ховала сама — три могильники за роботу одержали від неї золоті сережки. Кінець кінцем Релінк вирішив більше на Юлю не витрачати часу, йому довелося навіть прийняти її, оскільки вона і далі вимагала роботи.

Юля грала роль дурненької, що втратила коханця і тепер хоче немов заново влаштуватися в житті. Вона кокетувала з Релінком, але знову й знову стверджувала, що її Саша був чесною людиною, новому порядку хотів тільки добра і що на нього звели наклеп якісь заздрісники. Та хай бог милує, якби вона помітила, що він займається якимись злочинними справами, то відразу вигнала б його з дому. Проте як же все-таки з роботою? Вона ж фольксдойч і хоче мати не яку-небудь роботу, а де чистіше і грошей більше. До того ж вона безневинно зазнала побоїв від своїх же німців…

Релінку набридло все це слухати, і він пообіцяв їй подумати.

Тим часом радіослужба СД в Одесі перехопила три радіограми, адресовані таємничому і невловному Гранту. Більше того, їм нібито вдалося розшифрувати ці радіограми. Релінк не повірив цьому, хоч надісланий йому текст радіограм виглядав цілком вірогідно. У двох радіограмах згадувалося його місто. Релінк вважав, що надати вигадці ознак вірогідності не так уже й важко, особливо якщо врахувати, що його колегам в Одесі після скандалу з викриттям афери в порту було вкрай необхідно відновити своє реноме. Заради цього вони могли й потрудитись. Але трохи згодом уже через Берлін він одержав матеріал переконливіший, ніж ці радіограми. Два тижні тому СД Одеси внаслідок ретельної агентурної розробки з застосуванням техніки знайшла і арештувала радиста підпільної групи, який приймав радіограми для Гранта. Він дав показання, що передачі йшли з Москви і що туди ж він кілька разів передавав повідомлення, підписані тим же Грантом. Але оскільки відкритим текстом давали тільки підпис «Грант», то змісту радіограм радист не знав. Він і цей підпис вважав шифруванням… Радист припускав, що цей дуже важливий агент або сам приїздить в Одесу з міста, де працює Релінк, або присилає зв’язкового.

Попри всю свою недовіру до одеських колег і підозри, що вони спеціально влаштовують йому неприємності, Релінк не міг відмахнутись од цього надісланого Берліном матеріалу. Треба було діяти. У своїх міркуваннях Релінк пішов найпростішим шляхом: вільного виїзду з його міста в Одесу нема, дозвіл видає військова комендатура; отже, треба запитати звідти список всіх, кому цього року видавали такий дозвіл. З’ясувати, хто їздив не раз, і насамперед встановити за цими людьми нагляд або навіть зразу їх арештувати.

Однак усе це ніяких наслідків не дало. В тенета, розставлені на вивчення осіб, що одержували дозвіл на виїзд з міста, Шрагін не потрапив.

Релінк не врахував, що адмірал Бодеккер сам мав право виписувати такі дозволи. А чотири місцевих мешканці, що попали в тенета після перевірки, виявилися спекулянтами, і від них Релінк мав тільки одну користь: він узнав, що в комендатурі у спекулянтів за проїзний дозвіл беруть хабарі.

Релінк передав ці дані в поліцію СД Цаху, після чого виникла «справа про корупції в військовій комендатурі міста», справа, яка, на жаль, не стала такою гучною, як одеська, і зібрати з неї вершки Релінку не пощастило.

Розділ 50

Цієї другої воєнної зими грудень видався сирітський — не випало ні одного по-справжньому зимового дня. Під Новий рік у місті майже не було снігу. Люди вже почали згадувати якийсь давним-давній рік, коли отак само зими зовсім не було, аж раптом на них з холодною люттю обрушився січень — з морозами, завірюхами, з пронизливими степовими вітрами. Місто принишкло, мешканці сиділи по домівках, на деяких вулицях по кілька днів на снігу не побачиш людського сліду. Тільки як смеркне, по всьому місту лунає тріск — люди ламали на паливо паркани.

Навіть СД притихла в ці дні — цілий тиждень не було облав. Шрагіна влаштовував цей несподіваний перепочинок. У грудні група вже діяла. Зіна і Сергій Димко викрали на біржі і знищили майже чотири тисячі облікових карток. Під самий Новий рік Ковальов і підпільники, що працювали за п’ятдесят кілометрів од міста, підготували розрив ешелона, в якому вивозили людей до Німеччини, — майже триста чоловік урятувалося. З табору військовополонених не без участі Дем’янова втекла група офіцерів і солдатів; їм підпільники допомогли сховатися в місті, і вони поривалися вступити в боротьбу. Величко разом з підпільниками випускав листівки. Сам Шрагін активно провадив розвідку.

Але становище групи лишалося дуже тривожним. Пропажу облікових карток на біржі виявили скоріше, ніж припускали підпільники. Управа наказала директорові біржі замінити весь штат, а список звільнених працівників передати в поліцію. Зіна опинилася без роботи і, крім того, під підозрінням, яке могло поширитись і на Сергія. На залізниці арештували хлопця, що брав участь в організації втечі невільників. Випадково його взяли чи ні, невідомо, однак Ковальову треба було звідти йти… Будівельно-ремонтну контору, де працював Дем’янов, найближчим часом мали передати в інженерно-саперні війська. Дем’янову дожидати цього не слід… І остання новина — раптово закрили театр, трупу розпустили, і Єгор Назаров знову без роботи…

Але найважче становище у Григоренка. Після походу до партизанів він знову не мав ні роботи, ні житла. Та головне — у хлопця подалися нерви. Першими це зрозуміли його товариші: вони допомагали йому ховатись, а він з ними лаявся, докоряв за егоїзм, вважав, що його всі ображають. А сам тим часом став справжнім утриманцем і для свого влаштування нічогісінько не робив.

Шрагін про стан зв’язкового узнав дещо пізніше — з ним Григоренко поводився як і раніше, накази його виконував і під час кожної зустрічі докладно розказував, яких він заходів вживає, щоб стати на роботу і знайти житло.

Якось надвечір Шрагін за розкладом зустрівся з ним біля вокзалу, і вони потрапили в зону облави. Становище було, звичайно, небезпечне, але далеко не безвихідне. Виручили чудові документи Шрагіна.

Уже давно минула небезпека, а Григоренко все ще тремтів.

— Слухайте, не можна ж вдаватися в такий переполох, — з прикрістю сказав йому Шрагін. І у відповідь почув:

— Добре вам…

— Так, мені дуже добре, — ніби погодився Шрагін і в цю хвилину вирішив, що ця людина більше не повинна виконувати обов’язки зв’язкового. Коли Шрагін сказав йому про це, Григоренко не образився, не здивувався, навіть нічого не спитав.

— Вам видніше, Ігоре Миколайовичу, — якось байдуже відізвався він…

У тривожних роздумах Шрагіна про становище групи історія з Григоренком посідала своє особливе, болюче місце. Шрагін винуватив себе в тому, що вчасно не розгадав хлопця, не допоміг йому стати кращим. Адже, приїхавши сюди, Григоренко напевно вважав себе готовим до красивих подвигів і навіть до загибелі — і теж красивої і героїчної. Тоді, на початку, він не влаштовувався на роботу зовсім не тому, що не міг знайти собі відповідного місця. Він просто не міг допустити, що він, призначений для здійснення подвигів, буде, як Харченко і Димко, місити тісто на макаронній фабриці, або, як Дем’янов, забивати худобу на бойні чи, як Ковальов і Назаров, лазити під товарними вагонами, перевіряючи зчеплення. І те, що під час першого знайомства Шрагін сприйняв у ньому за впевненість і хоробрість, насправді було самовпевненістю, що приховувала від першого погляду небезпечне нерозуміння професії розвідника. Цей прорахунок Шрагін не міг собі простити. Тепер він розумів, що швидко виявити цей свій прорахунок не зумів тільки тому, що Григоренко став зв’язковим, виконувати його вказівки і організовувати зустрічі не було особливо важкою роботою.

Невдалий похід до партизанів остаточно надломив Григоренка. Його душу, як іржа, почав роз’їдати страх. Він старанно приховував його, але не міг приховати роздратування і озлобленості. Він підозрював, що Шрагін навмисно зволікає з його влаштуванням. «Випробовує мене на злом», — казав він товаришам. Тим часом Шрагін робив усе, щоб убезпечити його від біди…

Перебувши ніч у підвалі в Димка, Григоренко вранці вирушив на базар. Димко відговорював його, радив нікуди не ходити і чекати звісток од Шрагіна.

— Я розвідник, а не сторож твого льоху, — визвірився Григоренко. — Піду пошукаю все-таки ту людину, яка обіцяла мені роботу.

Людина, що обіцяла йому роботу, справді існувала, але обіцянку давала ще минулого року, і з того часу Григоренко її не бачив. На базарі він і не шукав тієї людини. Не маючи останнім часом доручень од Шрагіна, він ходив на базар тільки для того, щоб показати товаришам, нібито в нього є там якісь справи і що він ще діє. Крім того, він знав, що в базарному натовпі менш примітний і перебуває у відносній безпеці.

Прийшовши на базар, Григоренко, як завжди, проштовхався до будочки свого давнього знайомого годинникаря, якого за маленький зріст усі звали Карликом. Свого часу саме Карлик дав йому кілька поквапних уроків свого ремесла. Це була дуже добра людина, і Григоренко останнім часом з цього користався: він позичав у Карлика гроші під якісь майбутні заробітки. І хоча Григоренко перед ним гороїжився і брехав про якісь свої успіхи в комерційних справах, Карлик відчував, що насправді його знайомий живе дуже погано, і кожного разу до приходу Григоренка припасав для нього харчі. Він би й притулок дав Григоренку в себе, та сам наймав куток у великій родині.

— Здоров, Карлик! — весело привітав його Григоренко, протискуючись у будочку крізь вузенькі двері і сідаючи на ящик, біля якого висіли в повітрі коротенькі ноги годинникаря. Він працював, сидячи на високому дитячому стільці.

Карлик весело і дружелюбно подивився через плече на гостя, не уриваючи розмови з клієнтом, що приніс йому мертвого будильника.

— Обидві пружини лопнули, і ходова, і дзвінкова, — поставив він діагноз.

— Діти перекрутили, — засмучено пояснив клієнт.

— А навіщо вам дзвінкову лагодити, службу боїтесь проспати? — запитав Карлик.

— Яка ще там служба? — образився клієнт.

— Та я про те ж і кажу, — усміхнувся Карлик. — Дзвінок ми не лагодитимемо, а хід відновимо, хай цокають, а то може здатися, що все життя зупинилось. А за саму ходову пружину ціна ремонту наполовину менша.

Прийнявши замовлення, Карлик закрив віконечко фанеркою і повернувся до Григоренка.

— Їв сьогодні?

— Ніколи було, — зневажливо відповів Григоренко.

Карлик усміхнувся і дістав з-під стола окраєць хліба, на якому лежав маленький шматочок сала.

— Пригощайся.

У будочці потемнішало.

— Знову хуртовина, — зітхнув Карлик і щільніше притиснув фанерку. — Ну, як твій гешефт? Вийшов?

— Про борг турбуєшся? — Григоренко перестав жувати і, звузивши очі, глянув на Карлика.

— Дурний ти хлопець, — зітхнув годинникар. — Навіщо мені твій борг, я ситий і сплю в теплі. Ти чув про новий наказ?

— Що там ще? — недбало запитав Григоренко.

— Поліція тепер по хатах ходить. Якщо чоловік або жінка з шістнадцяти до п’ятдесяти років ніде постійно не працюють, одразу етапом в Німеччину. А хто взагалі не працює понад шість місяців — у тюрму на перевірку. Вночі в будинку, де я живу, трьох взяли. Мене, сволота, півгодини обговорювали. Сорочку задирали, перевіряли, чи не зробив я горба з подушки.

Карлик замовк. Було чути, як за стіною будочки свище завірюха і приглушено гомонить базар.

— Сахарин німецький, сахарин німецький, — без кінця повторював хтось басом поряд з будочкою.

— А мені вони, сволота, вигідне діло зірвали, — сказав Григоренко. — Схопили сьогодні вночі ту людину, яка мені товар везла. Ще добре, що я немов відчув це — чемодан встиг приховати.

— Передчуття — велике діло, — задумливо сказав Карлик, який не вірив жодному слову Григоренка.

Раптом за стіною будочки базарний гомін затих і пролунав владний вигук:

— Стояти на місці! Всім стояти! Ані руш!

— Знову облава, — шепнув Карлик. — Залазь сюди.

Григоренко слухняно заліз під високий столик і присів там навпочіпки. Карлик закрив його аркушем паперу, що лежав у нього на столі, й почав розбирати будильник.

— Що ти там бачиш? — тихо спитав Григоренко.

— Сиди тихо, нічого не бачу. Верхню шибку снігом заліпило, а фанерку краще не відкривати.

Так, причаївшись, вони просиділи досить довго. Раптом фанерка з тріском відлетіла і у віконечко просунулася голова поліцая.

— А, Карлик? Чи не купиш часом годинник? — Не дожидаючи відповіді, він відійшов од віконечка і наступної миті розчинив двері будки. Протягом відкинуло вбік папір, який закривав Григоренка.

— Це хто такий? Ану, вилазь, покажись.

Григоренко виліз з-під столика і став перед поліцаєм.

— Чого у схованки граєшся? — добродушно спитав поліцай.

— Та грівся він у мене, — сказав Карлик.

— Ану, ходімо на світло, поговоримо, — наказав поліцай і вийшов з будки.

Григоренко думав тільки мить. Потім диким стрибком кинувся на поліцая і збив його з ніг. Він знав: за три кроки є вузький прохід між ларками, а там кінець площі й вулиця.

Коли поліцай отямившись зчинив галас, Григоренко вже проскочив між ларками. В кінці базарної площі стояла машина, на неї садовили затриманих на товкучці людей. Поліцаї, що стояли біля машини, побачили втікаючого і почали стріляти. Григоренко чув посвист куль, та незабаром його сховав ріг будинку. Пробігши трохи вулицею, він перестрибнув через невисокий паркан, швидко перетнув безлюдний садок і, знову перемахнувши через огорожу, опинився на іншій вулиці. На щастя, тут нікого не було, і він повільно попрямував до центра міста. Невдовзі він вийшов на головну вулицю, підійшов до кінотеатру і, недовго думаючи, купив квиток.

До початку сеансу лишалося майже півгодини, але в фойє було вже багато людей. Григоренко стояв біля дверей в туалет — на випадок, якщо з’явиться поліція, він скористається вікном в убиральні, що виходить у двір сусіднього будинку. Та до початку сеансу нічого не сталося…

Григоренко сів і трохи заспокоївся. Він дивився фільм і думав про те, що йому робити. І чим більше він про це думав, тим ставало страшніше. Становище здавалося настільки безвихідним, що йому захотілось, аби кіносеанс тривав якомога довше, цілу вічність, рятуючи його від необхідності вийти на вулицю. Йому ввижалося, що біля під’їзду кінотеатру на нього вже чекають гестапівці. Потім він почав вселяти собі думку, що вийде звідси благополучно, а на умовленому місці побачить мітку Шрагіна, що наказує негайно йти на зустріч. А там уже жде людина, яка відведе його в безпечне місце…

Гестапівців біля кінотеатру не було, і Григоренко без будь-яких ускладнень дійшов до місця, де сподівався побачити мітку — наказ про зустріч. Але мітки не було. Він пішов далі і незабаром опинився біля лікарні для туберкульозно хворих. Сяйнула думка: він згадав, як одного разу Шрагін казав йому про лікарку. Точилася в них тоді розмова про пильність. І як приклад Шрагін розповів йому, як ця лікарка весь час лізе до нього з патріотичними розмовами, навіть натякає, що готова ховати в лікарні патріотів. А він їй не вірить ні на йоту… Тепер, стоячи біля лікарні, Григоренко в думці почав сперечатися із Шрагіним. «Чому він не вірить лікарці? Він взагалі нікому не вірить…» Він умовляв і накручував себе доти, поки не вирішив.

Коло дверей з табличкою «Приймальна палата» йому на якусь мить здалося, що він робить неправильно. Але він зараз же відкинув сумніви і постукав. Двері прочинились, бабуся в білій косинці спитала, кого йому треба.

— Головного лікаря хочу бачити, — по-начальницькому промовив Григоренко.

— Зачекайте тут, — сказала бабуся і зникла.

Хвилин через п’ять на ганок вийшла літня жінка в пальті, поверх якого накинутий білий халат.

— Ви до мене? — спитала вона і, побачивши, що Григоренко бариться з відповіддю, пояснила: — Я головний лікар.

Григоренко оглянувся на всі боки і тихо сказав:

— Ви повинні мене сховати, розумієте?

Любченко довго мовчала, не дивлячись на Григоренка.

— Чому ви зволікаєте? — з погрозою спитав він. — Самі ж казали, що можете це зробити, чи тепер передумали? Тоді так і скажіть, обійдемось.

— Приходьте сюди, коли зовсім смеркне, — сказала Любченко і пішла в приміщення.

До повної темряви лишалося не більше години. Григоренко вирішив далеко не ходити. Він уже зовсім заспокоївся, навіть хвалив себе за рішучість. Повільно дійшов до перехрестя, повернув за ріг, пройшов до наступного перехрестя, знову завернув. І коли він так тричі обійшов лікарняний квартал, стало зовсім темно.

Любченко вже чекала його на ганку.

— Швидко за мною, — шепнула вона.

Вони ввійшли в темний коридор, що пахнув ліками. Любченко показала йому на двері:

— Сюди.

Це був її кабінет. Праворуч — маленький письмовий стіл, на якому стояв телефонний апарат і тьмяно горіла гасова лампа. Ліворуч, за ширмою, — клейончата кушетка, застелена простирадлом.

Біля кушетки ще двері. У розчиненій голландській грубці жевріло вугілля. В кімнаті було дуже тепло, навіть душно.

— Роздягайтесь, — сказала Любченко, сідаючи за стіл.

Григоренко зняв пальто і повісив його на бильце стільця. Але сісти він не встиг — два дужих гестапівці вже викручували йому назад руки.

— Панове, що ви робите? Як вам не соромно? Тут лікарня! — вигукнула Любченко і, встаючи з-за стола, попрямувала до дверей.

— Шкура! — крикнув їй услід Григоренко.

Любченко зачепилася за стілець, на якому висіло пальто Григоренка, воно впало. Глухо стукнув об підлогу важкий «кольт», що лежав у кишені пальта.

Бульдог ногою відкинув пальто в бік.

— Обшукай, — наказав він іншому гестапівцю.

— Ого! — сказав той, показуючи «кольт».

Григоренко спробував вирватись, але дістав різкий удар ногою в пах і впав на підлогу, непритомніючи…

Розділ 51

Григоренко твердив одно: він хворий на туберкульоз і, нічого не думаючи, прийшов у лікарню, щоб його подивились і поклали на лікування.

— Навіщо у хворого «кольт»? — усміхаючись запитав Релінк.

Григоренко знизав плечима:

— Цього мотлоху валяється скільки завгодно.

— Що таке «мотлох»? — запитав Релінк перекладача. Той пояснив йому значення цього слова. Релінк підняв брови і взяв «кольт», що лежав перед ним. Вийняв з нього обойму, вміло роз’єднав затвор і подивився крізь ствол на світло лампи.

— Яке свинське поводження із зброєю! — сказав він з прикрістю і спитав: — Коли ви з нього стріляли востаннє?

— Ніколи я не стріляв, я його просто так носив, на всяк випадок, — відповів Григоренко.

— Чому ви прийшли в лікарню так пізно? — запитав Релінк.

— Погано мені було останніми днями, дихати нічим, — жалібно почав Григоренко. — Кожного ранку думав: а може, відпустить. А сьогодні надвечір відчув, ну, просто вмираю, і все.

— Буває. Туберкульоз — хвороба тяжка, — співчутливо зауважив Релінк. — Так… Отже, ви пішли в лікарню, і що ви сказали там лікареві, який вас прийняв?

— Що хворий і прошу покласти на лікування, — відповів Григоренко.

— Саме так і сказали? Пригадайте-но краще, а то ми зараз ваші слова запротоколюємо, а мені не хочеться пред’являти вам потім звинувачення у фальшивих свідченнях. Ну?

— Та ні, саме так і сказав.

— Добре. Зафіксуйте, — звернувся Релінк до солдата-протоколіста, що сидів за друкарською машинкою. Коли друкарська машинка змовкла, Релінк сказав: — З цим епізодом усе ясно. А де ви працюєте?

— Постійно — ніде. Підробляю на хліб де прийдеться, — годинники, наприклад, лагоджу, — відповів Григоренко.

— Годинники? — здивувався Релінк і, рухом підкликавши Бульдога, що сидів осторонь, щось йому сказав. Бульдог кивнув і швидко вийшов з кабінету. — Так… Годинники, значить, ремонтували? — перепитав Релінк і, посміхнувшись, додав: — Не знав я цього тиждень тому, мій годинник раптом почав відставати на цілу годину, але я його, знаєте, отак потряс, і він пішов правильно.

— Мабуть, порошинка попала в механізм, — тихо промовив Григоренко.

— Так, так, мабуть… — добродушно погодився Релінк.

В цей час Бульдог завів до кабінету Карлика. Вигляд у нього був страшний: сорочка в крові, все обличчя в фіолетових синяках.

— Ану, лишень, маленький чоловічку, — звернувся до нього Релінк, — подивіться на цього добродія, чи не він сьогодні ховався у вас в будці?

Карлик ледве підвів розпухлі повіки і подивився на Григоренка:

— Він…

— Який тісний світ! — весело вигукнув Релінк. — Тоді скажіть нам, хто він, цей добродій?

— Михайло його звати, — тихо-тихо говорив Карлик. — А більше я нічого про нього не знаю.

— Чим він займається?

— Колись я вчив його свого ремесла. Загалом промишляв він, як і багато хто: щось дістати, щось продати, щось поміняти.

— Ага! — зрадів Релінк. — Торговець, спекулянт — чудово! Що ви можете нам іще сказати?

— Нічого.

— Спасибі, маленький чоловічку. Відведіть його.

— Отже, звати вас справді Михайло? — допитував далі Релінк. — А прізвище?

— Григоренко, я ж казав…

— Ну що ж, поступово все проясняється, — самовдоволено говорив Релінк, радо потираючи руки. — А в нас такий обов’язок — все з’ясувати. До вашого відома, мої люди були в лікарні зовсім з іншого приводу, а випадково напоролися на вас. Головний лікар через вас учинив моїм людям істерику, але так чи інакше, доводиться займатись і вами, і, як бачите, не даремно. Нас дуже стривожив сьогоднішній випадок на базарі. Скажіть, навіщо вам потрібно було тікати?

— Неохота, щоб у Німеччину відправили, — відповів Григоренко.

— Ну, це я розумію… — погодився Релінк і, почекавши трохи, наказав вивести Григоренка.

Залишившись сам, Релінк вискочив з-за стола і почав енергійно ходити від стінки до стінки. З того часу, як Любченко подзвонила йому з лікарні, Релінк був певен, що вийшов на слід великого звіра. Ця впевненість не залишала його й тепер. Звичайно, найкраще було б запросити в кабінет Любченко і на ставці віч-на-віч викрити Григоренка. Та, по-перше, цей доказ може лишитися єдиним, і він ще не веде по сліду далі. По-друге, на даному етапі слідства не можна було розкривати причетність Любченко до СД. Навпаки, Григоренка треба переконати, що вона до його арешту не має ніякого відношення. Релінк уже не раз переконувався, що серед арештованих безвідмовно діє свій невловний бездротовий телеграф, і Григоренко може ним повідомити на волю, що Любченко — агент СД. Тоді вся операція розвалиться на самому початку, а пастка в лікарні зовсім випаде з гри…

Релінк швидко пройшов у сусідню кімнату, де сиділа Любченко.

— Пригадали? — ще з порогу запитав Релінк.

Любченко похитала головою.

— Обов’язково треба пригадати, — сказав Релінк, сідаючи на диван поруч з нею. — Ви розумієте ситуацію? Коли б цей тип був від вашого підпілля, він прийшов би до вас з установленим паролем. А він пароля не знав, покликався на те, ніби ви казали самі, що можете сховати людину. Кому? Кому ви це могли казати?

— Ніяк не збагну, — відповіла Любченко. Крім того, що вона справді не могла пригадати, кому вона це казала, вона ще й боялася, що Релінк може запідозрити її в роботі на два фронти.

— Добре… — почекавши трохи, сказав Релінк. — Ідіть додому, і я просто благаю вас: завтра до вечора ви повинні, ви мусите пригадати.

— Я стараюсь… — пробурмотіла Любченко підводячись і, жалібно посміхаючись, додала: — Стареча пам’ять…

— Треба пригадати, — підвищив голос Релінк. — Завтра ввечері я пришлю машину.

Релінк повернувся до себе в кабінет і знову почав ходити від стінки до стінки.

У кабінет зайшов Бульдог. Побачивши начальника, що швидко ходив туди й сюди, він шанобливо став коло дверей.

— Ну, що скажеш? — запитав Релінк не зупиняючись.

— Та те ж саме… — пробасив Бульдог. — Дай мені його на півгодини, і він скаже все. Я ж бачу, матеріал неміцний.

— А якщо він, нічого не сказавши, здохне? — запитав Релінк. — Уже забув історію з рудим підпільником? — Він кілька разів пройшов туди й сюди кабінетом, зупинився перед Бульдогом і наказав: — У лікарні держати засідку всередині й зовні. Брати кожного підозрілого. Той, хто послав туди цього типа, може прийти сам, щоб довідатись, як справи. До того ж май на увазі: в лікарні може бути їхній агент. А цей Григоренко повинен думати, що ми його особі не надаємо значення. Запитай Цаха, куди він завтра посилає арештованих на роботу. Ми направимо туди й Григоренка. Постав на таке місце, щоб його бачили за версту навкруги. Можлива спроба його відбити, або він сам намагатиметься втекти чи вступити з ким-небудь в контакт. Все передбач. Головою відповідаєш за кожний промах.

— Непотрібний спектакль, — усміхнувся Бульдог.

— Виконуй наказ…

Вранці Григоренка знову привели на допит. Вдаючи, ніби йому ніколи, Релінк побіжно, досадно глянув на Григоренка, що стояв перед столом, і, перегортаючи на столі папери, заговорив недбало:

— Я викликав вас тільки для того, щоб пояснити ваше становище. Як ви самі розумієте, ви для нас — персона, що випадково потрапила нам під ноги. У нас є справи важливіші. Але порядок є порядок. Ми змушені навести про вас необхідні довідки. Це забере час, а в нас так заведено: ми посилаємо арештованих на роботи. Я думаю, ви не відмовитесь, тим більше, що до арешту, за вашими словами, заробляли на хліб як прийдеться. Я не маю права перетворювати СД в санаторій для безробітних, — Релінк мимохідь усміхнувся Григоренку і подав знак Бульдогу вивести його.

Чекаючи в камері відправлення на роботу, Григоренко обдумував усе, що з ним сталося.

Коли там, у лікарні, його вдарили в пах, мозок ніби виключився, і він тривалий час просто не розумів, що з ним діється. Тільки коли його привели на перший допит, мозок запрацював, і перше, що він зрозумів, вселило в нього надію. СД явно не знала, хто він. Гестапівці в лікарні опинилися випадково. Лікарка зовсім не зрадниця, інакше вона розповіла б їм, що він сказав, коли прийшов у лікарню. Григоренко став переконувати себе, що все закінчиться для нього добре. Ще більше він повірив у це після другої розмови з Релінком. В найгіршому разі його відправлять до Німеччини, а тоді він утече з ешелона. Авжеж, так і буде. Йому ж цілком ясно дали зрозуміти, що він постать для них неважлива…

Григоренка і ще трьох арештованих (усі троє були агентами СД з місцевого населення) вели на роботу через усе місто найлюднішими вулицями. Конвоювали їх тільки два поліцаї з автоматами. Один ішов попереду, другий — позаду. Але Григоренко не міг знати, що водночас по обидва боки вулиці йшли вдягнуті в цивільне шпиги СД. (Чи міг Григоренко в цей час утекти? Рискуючи життям — міг).

— Тебе за що взяли? — тихо спитав його арештований, що йшов поруч.

— Та ні за що — дурний випадок, — відповів Григоренко.

— Тоді тобі лафа. А мене взяли, коли я ніс вибухівку. Я їм тепер кажу: мені дали віднести — я й поніс, а хто дав, що дав — не знаю.

(Чи повинно було насторожити Григоренка це несподіване визнання? Звичайно. Але він поставився до цього визнання, турбуючись зовсім про інше — коли б не подумали, що він зв’язаний з цим арештованим. І він став триматись від нього осторонь).

Їх привели на залізничну станцію до товарного вагона, що стояв окремо від усіх інших, і почали вивантажувати з нього солдатські посилки. Двоє арештованих працювали в глибині вагона, передавали посилки Григоренку, що стояв на дверях вагона, а третій, стоячи біля вагона, підхоплював посилки і складав на купу. Не минуло й години, як усі посилки вивантажили. Тоді їм наказали перенести їх до пакгауза, який був кроків за п’ятдесят. Вони зробили й це. Один конвойний кудись пішов, а другий — наказавши арештованим сісти на купу шпал, став перед ними.

— Покурити нема? — звернувся до Григоренка той же надто відвертий арештований.

— Усе відібрали, — відповів Григоренко.

Інший арештований, що досі мовчав, сказав тихо:

— Завтра виходжу на волю, накурюсь до блювання.

— А тебе за що взяли? — поцікавився Григоренко.

— За насіння, — усміхнувся той. — А волоських горіхів не помітили. Пощастило, одним словом. А ти загруз міцно? Політичний?

— Дурниця, — сказав Григоренко. — Прийшов у лікарню, а там облава.

— На волю нічого передати не треба?

— Сам скоро вийду.

(Чи повинна була насторожити Григоренка і ця розмова? Звичайно).

Повернувся другий конвойний, і вони повели арештованих назад в СД, і знову через усе місто.

Задум Релінка нічого не дав. Ніхто відбивати Григоренка не намагався, і сам він про втечу не замишляв.

«Спільники можуть ще не знати про його арешт, — правильно думав Релінк. — А сам він, очевидно, повірив, ніби ми не маємо уявлення, що він за пташка. Це вже добре. Тільки заради цього варто було влаштовувати спектакль з роботою…»

Перший стривожився Димко — Григоренко не прийшов ночувати. В кінці дня Димко, виконуючи тепер обов’язки зв’язкового, використав сигнальну схему, яка вступала в дію на випадок тривоги. Але все-таки, Щоб ця схема запрацювала, потрібний був час…

У той день, коли Григоренко розвантажував вагон, на допит його не викликали. Ніч він проспав цілком спокійно. Не турбували його і весь наступний день.

Любченко подзвонила Релінку по телефону в кінці дня.

— Мені потрібно терміново побачитися з вами, — сказала вона. — Я в лікарні.

— Зараз буду.

Релінк кинув трубку і викликав до під їзду машину.

В ті хвилини, поки Любченко чекала Релінка, вона ще й ще раз пригадувала те, що змусило її подзвонити йому по телефону. Ні, ні, помилки не могло бути, та чи повірить у це Релінк?

Релінк ще не встиг сісти на стілець, коли Любченко сказала, страшенно хвилюючись:

— Я пригадала.

— Візьміть себе в руки, помилка неприпустима, — погрозливо сказав Релінк.

— Про те, що я можу ховати людей в лікарні, я казала тільки одній людині — Ігорю Миколайовичу Шрагіну, зятеві моєї давньої знайомої з місцевих німкень, — швидко, немов опускаючись у холодну воду, промовила Любченко.

— Я знаю його, — розгублено відізвався Релінк. — Не може цього бути! Помилка.

Насправді Релінка прямо розпирало від радісного передчуття, і він готовий був благати бога, щоб ніякої помилки тут не було.

— Де і коли ви це йому казали? — запитав він.

Любченко докладно і точно розповіла — минулої ночі вона раптом пригадала цю розмову і потім протягом дня встигла ще пригадати багато подробиць того вечора в домі Емми Густавівни.

Вислухавши її, Релінк уже не сумнівався, що Любченко виводить його на найбільшу ціль за всю його діяльність тут. І дуже можливо, що ота ціль не хто інший, як невловимий «Грант».

Думка Релінка летіла вперед: «Ось моя гідна відповідь на сталінградську трагедію шостої армії! Ні, ні, ця стара мізерія, сама того не знаючи, зробила велику справу, але поки що я їй і взнаки не дам, як важливо все те, що вона розказала…»

— Дуже хочу, щоб це не було помилкою, — холодно сказав Релінк. — Негайно напишіть усе, що ви розповіли. Я зачекаю. Пишіть якомога докладніше.

Поки Любченко писала, Релінк накидав план операції проти Шрагіна. Спочатку він назвав її «Відповідь на Сталінград». Закреслив. Надто крикливо і не варто зайвин раз нагадувати про траур. Він придумав ще кілька назв і зупинився на такій: «Олендорф проти Гранта». Начальник управління гідно оцінить його лестощі, йому, звичайно, буде приємно доповідати рейхсміністрові про таку велику перемогу, названу його іменем.

Потім він почав накидати схему операції.

«Перше: негайно взяти Шрагіна під невсипущий висококваліфікований нагляд.

Друге: арештувати Шрагіна не пізніше як завтра вранці…»

Релінк протелефонував Бульдогу:

— Через тридцять хвилин склич до мене всіх начальників відділів. Говоритимемо про літні відпустки… — Останнє речення призначалось для Любченко.

Рано-вранці Шрагін, як завжди, вирушив на завод. Вийшовши з дому, він по той бік вулиці помітив людину, яка підозріло різко відвернулася. Проте за ним не пішла. Переконавшись у цьому, Шрагін заспокоївся, тим більше, що з учорашнього вечора всі його думки були зайняті новиною, що повідомив Димко, — пропав Григоренко. Всю ніч він думав тільки про це, обмірковуючи версію за версією, які могли виникнути в зв’язку з його зникненням. І тепер, ідучи на завод, він не міг позбутися цієї думки. Почуття тривоги зростало…

Біля входу в заводоуправління стояли майор Капп і якийсь незнайомий в цивільному.

— Доброго ранку, пане Шрагін, — Капп приклав руку до козирка кашкета і відійшов трохи, даючи можливість Шрагіну пройти в будинок.

Шрагін зайшов у темний тамбур перед наступними дверима. І як тільки зовнішні двері зачинились, з темряви на нього кинулись кілька чоловік. Його випхнули на вулицю, де вже стояла тюремна машина. Хтось ударив по ногах, Шрагін став падати, але його підхопили, втягнули в машину, і вона шалено зірвалася з місця.

Розділ 52

Шрагін з першої ж миті зрозумів, що схопили його не випадково. Найголовніше в тому, що вони про нього знають. В усякому разі, він нічого, крім відомого їм прізвища, не скаже, хоч би там що. Це було для нього настільки ясно й непорушно, що думати про це не мало ніякого сенсу. Головна тривога полягала в іншому: чи взяли тільки його? Якщо арештували всіх — значить це результат вільної чи мимовільної зради Григоренка. Якщо ж інших не зачепили, то ще сьогодні вступить у дію спеціальна схема, за якою на його місце стає Дем’янов і робота групи триватиме, а заради цього можна пожертвувати й життям. Коли ж Григоренка змусили назвати всі імена і група уже в руках гестапо, як йому поводитись? Це слід обдумати…

Може бути, що кати зламали вже не тільки Григоренка, тоді очні ставки з ними переконають СД, що він керівник групи, і після цього його мовчання особливого значення для слідства не матиме. А що в цьому випадку мовчання може дати йому самому? Це теж слід обдумати…

От дуже важливе: довідавшись, що від групи через фронт пішов Харченко, гестапівці можуть влаштувати йому пастку, коли він і радист із спорядженням повертатимуться назад. Для цього СД потрібно тільки примусити одного із зломлених діяти за їхньою вказівкою.

В цей час Григоренка знову привели у кабінет Релінка, і він зразу відчув, що ставлення до нього змінилось. Уже по дорозі з одиночки, коли він забарився перед східцями, Бульдог, супроводжуючи його, стусонув кулаком межи плечі. А Релінк зараз дивився на нього так страшенно посміхаючись, що він мимоволі відвів очі.

— Ну, добродію Григоренко, чи не пригадали ви про себе ще що-небудь цікавого для нас? — запитав Релінк.

— Я сказав усе, — відповів Григоренко.

— Тоді в спробі обманути нас я повинен обвинуватити якогось Гранта, — підвищивши голос, сказав Релінк. Це був його перший крок, щоб з’ясувати питання про таємничого автора радіограм.

Григоренко знав про кодовану назву групи і в першу мить не зумів приховати, як це його вразило. Релінку такого безмовного визнання було цілком досить, принаймні на перший час.

— Ну що, Григоренко? — вів далі Релінк. — Покликати сюди Гранта і звинуватити його в брехні? Боюсь тільки, що це вам так не минеться. Грант — людина серйозна.

— Я не розібрав, про кого ви говорите? — наївно почав відступ Григоренко.

— Ах, не розібрали? Грант! Грант! Розібрали? — Релінк показав Бульдогу на Григоренка і сказав: — Він чогось погано чує, подивись.

Бульдог швидко підійшов до Григоренка і з розмаху вдарив його кулаком в обличчя. Григоренко відлетів у куток кімнати і впав, перекидаючи стільці. Другий гестапівець підняв його і посадив на стілець посеред кімнати.

Григоренко подивився навкруги і зупинив свій отупіло-переляканий погляд на Бульдогові, котрий вже сидів у кріслі біля стінки, наче нічого не сталося.

— Сюди, сюди дивись, червона сволота! — крикнув Релінк по-німецькому.

Григоренко слухняно повернувся до нього.

— Е, та ти, я бачу, розумієш по-німецькому. Приємна новина.

Григоренко справді останнім часом уже непогано розумів німецьку мову і сам пробував розмовляти.

З цієї хвилини Релінк допитував його по-німецькому. І хоч він часто змушений був вдаватися до послуг перекладача, щоб уточнити, що сказав арештований, все ж так йому було допитувати зручніше: повний переклад дуже уповільнював темп допиту.

— То що ж ви скажете нам, Григоренко, з приводу Гранта? — спокійно запитав Релінк.

— Не знаю я ніякого Гранта, — хитнув головою Григоренко. Він вирішив, що гестапівці звідкись узнали тільки цю кодовану назву їхньої групи і думають, що це чиєсь ім’я, і ловлять його тепер на цей голий гачок.

— Ах, не знаєте! — Релінк подав знак Бульдогу, і той, цього разу не поспішаючи, пішов до Григоренка.

— Стривайте! — закричав Григоренко.

Релінк жестом зупинив Бульдога.

— Добре, почекаємо трохи. А поки що суто теоретичне питання: може так бути, що Грант знає вас, а ви його не знаєте?

— Звичайно, може, — поспішив відповісти Григоренко. — Хіба мало хто може мене знати!

— Ви такий популярний в цьому місті?

— Я ніякого Гранта не знаю.

На знак Релінка гестапівець, що стояв позаду Григоренка, швидким вивіреним рухом скрутив йому руки назад і прив’язав їх там до спинки стільця. Потім він прикрутив мотузком до ніжок стільця і його ноги. Цей прийом допиту Релінк називав «танок із стільцем».

Перед Григоренком появився гестапівець з гумовим чотиригранним бруском у руках. Він методично і не кваплячись розстебнув усі гудзики свого кітеля.

— Для початку повільний блюз без голови, — неголосно наказав Релінк.

Перший удар — в груди. Потім, ступивши крок з поворотом, гестапівець ударив трохи нижче плеча, ще крок з поворотом — і удар по шиї. Після третього удару Григоренко обвиснув і почав падати вперед, але гестапівець притримував його за спинку стільця. Ще крок з поворотом — ще удар. Новий змах бруска…

Григоренко закричав.

— Хай дама трохи відпочине! Танок нелегкий, — сказав Релінк і, вийшовши з-за стола, став впритул перед Григоренком.

— Не треба кричати і не треба ображатись. Ти ж не знаєш, що це найновіший метод лікування туберкульозу.

Гестапівці зареготали.

Взявши собі стілець, Релінк сів лицем в лице з Григоренком і співчутливо спитав:

— Боляче? Нічого не вдієш, не всяке лікування приємне. А тепер відповідай коротко і точно на мої запитання. В якому році народився?

— В дев’ятнадцятому, — прохрипів Григоренко.

— Де?

— В Харківській області, село Федорівка.

— Значить, ти не місцевий житель?

— Ні.

— Як тут опинився?

Григоренко не відповідав. Він тільки в цю мить зрозумів, що автоматично повідомив про себе справжні дані, а в його версії, приготованій на випадок арешту, дані були зовсім інші. За спокійних обставин, не приголомшений болем, може, він і зміг би якось узгодити справжні відомості з версією, але зараз він тільки спітнів од страху.

— Я приїхав сюди… ще перед війною… Послали на роботу… Інструктором фізкультури… — затинаючись, промовив Григоренко, і це було вже з версії.

— Отак-таки, — Релінк вернувся за свій стіл. — Ось твій паспорт. Чому тут немає належного штампу про роботу в цьому місті?

Григоренко мовчав, не розуміючи, де вони взяли його паспорт, який він, ідучи до партизанів, сховав на старій квартирі.

— Ну, ну, відповідай швидше! — крикнув Релінк. — Де штамп про роботу?

— Не встиг поставити, — відповів Григоренко.

— Ах, не встиг! А чому в паспорті зовсім інше місце народження?

Григоренко мовчав. Релінк знову підійшов до нього впритул.

— Погані твої справи, дуже погані. Треба було, залишаючи попередню квартиру, заховати паспорт краще. Або не реєструватися там як постійний мешканець. І вже в усякому разі, слід пам’ятати, що сказано в твоєму фальшивому паспорті. — Релінк звернувся до гестапівців: — Швидкий фокстрот!..

Через півгодини Григоренка непритомного понесли в камеру…

Релінк викликав машину і разом з двома співробітниками виїхав на квартиру Шрагіна. Це входило в розроблений ним план операції «Олендорф проти Гранта». Він їхав цілком задоволений собою: поки що все йшло так, як він задумав.

Емма Густавівна і Ліля були дома. Двері відчинила стара. Вона здивовано і злякано дивилася на гестапівців, що вдерлися, не впізнаючи Релінка, який одного разу був її гостем.

— Еммо Густавівно, здрастуйте, — всміхнувся Релінк. — Можна до вас на хвилинку?

— Прошу, прошу, — заметушилася стара, все ще не впізнаючи гостя.

Релінк вирішив нагадати їй про себе:

— Я дуже шкодую, що з того часу, як побував у вас разом з генералом Штроммом, більше не мав можливості скористатися вашою люб’язною гостинністю.

— Я теж шкодую за цим, пане… — старуха затнулася.

— Релінк.

Вони пішли у вітальню.

— Ваша дочка дома? — запитав Релінк.

— Валяється в ліжку, — буркотливо відповіла старуха.

— Покличте її, будь ласка, нам треба поговорити всім разом.

Ліля вийшла заспана, із злим, пом’ятим обличчям. Не відповівши на привітання Релінка, сіла на диван.

— Де пан Шрагін? — запитав її Релінк.

— Мабуть, на своєму заводі, — відповіла за дочку Емма Густавівна. — А втім, хто його зна, він нам ніколи не каже, куди йде.

— Ні, Еммо Густавівно, він не на заводі, — зітхнув Релінк. — Ми його сьогодні вранці арештували.

Ліля схопилася рукою за горло і дивилась на Релінка повними жаху очима.

— А що я тобі казала! — істерично крикнула стара.

— Що вам казала мама? — швидко спитав Релінк, не зводячи очей з Лілі.

— Хай вона сама скаже, — ледве відповіла Ліля.

— Я казала їй, що він темна й жорстока людина, — майже урочисто промовила Емма Густавівна.

— Чому ви так думаєте? — повернувся до неї Релінк.

— Боже мій! — сплеснула вона долонями. — Два роки прожити в сім’ї і ні разу не показати себе людиною, в якої є серце.

— Так… Що іще? — запитав Релінк.

Але скільки він не старався, більше хазяйка нічого конкретного повідомити не могла. І тоді Релінк знову звернувся до Лілі:

— А що скажете ви?

— За що ви його арештували? — запитала Ліля.

— Про це згодом. Поки що я хочу послухати вас, ваші враження про пана Шрагіна.

— По-моєму, він хороша і чесна людина, — помовчавши, відповіла Ліля. — Те, що каже мама, — то несерйозно. Їй не подобається його характер. Мені теж його характер не до душі, але людина він хороша… Так, він хороша людина, — виклично повторила вона.

— Дружині чоловік найчастіше здається хорошим, — усміхнувся Релінк.

— Боже мій, який він їй чоловік! — вигукнула Емма Густавівна. — У нього перед очима лікар Лангман відкрито залицяється до його дружини, а він і оком не моргне.

— Мамо! — обурено крикнула Ліля.

— Чому я повинна мовчати? Я все-таки твоя мати, і, якщо моє серце болить за тебе, я мовчати не можу, — старуха вихопила з рукава хусточку і притиснула її до очей.

— Ваші родинні справи мене не цікавлять, — сказав Релінк, сам у цей час вирішивши, що звідси поїде до лікаря Лангмана. Він уже бачив, що ці дві жінки нічого справжнього про Шрагіна не знають.

— Прошу пробачити, — Релінк встав. — Але ми повинні зробити обшук у кімнаті пана Шрагіна.

Нічого важливого від цього обшуку він не ждав. Шрагін не такий дурень, щоб зберігати в цьому домі документи, які б його викривали.

Релінк відкланявся і поїхав…

На самому початку розмови з Лангманом Релінк припустився тактичної помилки. Він натякнув, що арешт Шрагіна чимось загрожує лікареві. Обличчя Лангмана зразу наче закам’яніло, і він сухо запитав:

— Ви бачите в моїй особі співучасника пана Шрагіна, я правильно вас зрозумів?

— Ні, — твердо відповів Релінк.

— Тоді що вам від мене треба?

— Коротко — ваші враження про цю людину.

— Ми прийшли до того, з чого почали, — поморщився Лангман. — Невже ви не розумієте простої речі: або я його спільник, і тоді я корисний вам, або… ви марно гаєте на мене час.

— Я чув щось… — Релінк змусив себе усміхнутись, — про вашу з ним спілку… в родинному чи ліричному плані.

— Як видно, в цьому плані СД працює тут добре, — холодно зауважив Лангман. — І все-таки ці відомості не точні. Мої стосунки з тією жінкою — моя особиста справа. Але чоловіком її є пан Шрагін.

— Нема в неї більше чоловіка.

Лангман усміхнувся:

— Мені важливо почути це від неї. Тільки від неї. Мабуть, і це вам незрозуміло, — спокійно сказав Лангман і раптом спитав: — Сподіваюсь, її ви не арештували?

— Поки що ні, — сухо кинув Релінк, зловтішно відчувши, що він знайшов, нарешті, спосіб примусити цього типа бути говірким. — Але я ніяких гарантій щодо цього не даю. її чоловік — наш ворог, і, як видно, дуже великого масштабу.

— Це підозра чи встановлений факт? — запитав Лангман.

— На жаль, факт. Вірніше — на щастя, оскільки він уже в наших руках.

— Тоді навіщо вам мої сторонні враження про нього, якщо, звичайно, ви не вважаєте мене його спільником?

— Я повинен вирішити, яких заходів вжити щодо його дружини, — відповів Релінк.

— Можу сказати одне, — ледве переборюючи небажання говорити про це, сказав Лангман, — для неї цей шлюб не був щасливий.

— А для нього? — швидко спитав Релінк.

— За моїми спостереженнями, він з тих чоловіків, які просто не вміють бути одруженими і не розуміють, що таке родинне щастя. Його серце і голова в усьому, що за стінами домівки.

— А чи не був їхній шлюб фікцією стратегічного значення?

— Не думаю… не думаю… — повільно відповів Лангман.

— В такому разі, як ви розумієте, вона — його спільниця і її мати — теж, і тоді арешт обох неминучий, — сказав Релінк.

— Ви не зробите цього, — спокійно і впевнено промовив Лангман.

— Чому? — здивувався Релінк.

— Я прошу вас не робити цього, — зовсім не прохально, а майже погрозливо сказав Лангман.

— На жаль, я не можу чиїсь особисті інтереси ставити вище за інтереси рейху, — сказав Релінк, підводячись. — Я раб законів, які придумав не я…

Від Лангмана Релінк вернувся в будинок Шрагіна. Обшук там, звичайно, нічого не дав. Сказавши жінкам, що без його дозволу, вони не мають права виїздити з міста, Релінк поїхав обідати. Через годину він приїхав в СД, викликав Бульдога і запитав, як поводиться Шрагін.

— Спокійний. Наче сидить не в одиночці, а в купе, експреса. Давайте краще на нього подивимось тут.

— Рано. Григоренка сюди, — наказав Релінк.

— Він ще не прочумався.

— Хай лікар зробить йому укол, і ведіть. Швидко!

Укол викликав у Григоренка дивний стан. Він розумів, що його привели в цей кабінет на допит, але що це означає для нього, до кінця не усвідомлював. Біль, який приголомшив його на попередньому допиті, немов розчинився в ньому, ввійшов у всі клітини його тіла, ніби навіть прижився в ньому і не позбавляв його більше свідомості. І ось тепер йому загрожував новий біль, якому вже ніде розчинятись, бо він весь сповнений болем попереднім.

Григоренко з жахом стежив куточком розбитого ока за Бульдогом. Тих двох катів, які стояли позад нього, він тільки чув, знав, що вони тут, поряд. А отам, біля стінки, на підлозі лежав чорний, тьмяно лискучий гумовий брусок, заряджений болем. Він думав тільки про це, і тому Релінк, що сидів за столом, здавався йому найменше небезпечним.

— Ну, Григоренко, продовжимо нашу розмову, — неголосно сказав Релінк і зрозумів, що арештований не чує, а дивиться на гумовий брусок, що лежить під стінкою. Релінк усміхнувся і крикнув на повний голос: — Ей, Григоренко! Увага!

Григоренко неквапно повернув до нього своє розпухле обличчя.

— Ти чуєш мене?

Григоренко кивнув.

— Тоді все гаразд. Повернімося до твого знайомства з Грантом. Не пригадав ти його?

Григоренко заперечливо повів головою.

— Ти що, говорити розучився? — закричав Релінк. — Відповідай, як належить людині, язиком. Не пригадав Гранта?

— Н-ні, — Григоренко ледве розірвав злиплі губи.

— Отепер ясно — не пригадав. А може, ти знаєш його під іншим прізвищем? Увага, Григоренко! Я зараз назву тобі інше прізвище Гранта. Слухай! Його звуть Шрагін! Ігор Миколайович Шрагін!

Хоч як був зайнятий біллю мозок Григоренка, все-таки прізвище керівника групи приголомшило його, і він зрозумів, де перебуває. Релінк, звичайно, бачив, яке враження справило прізвище, яке він назвав, і вже не сумнівався, що Шрагін і Григоренко знають один одного. Тепер треба кувати залізо, поки не загасло і спробувати з’ясувати прізвища всіх учасників зграї.

Релінк підійшов до Григоренка:

— Ну, ти переконався, що ми все знаємо. І справді ж, даремно ти натерпівся від цього… — Релінк показав на гумовий брусок. — Даремно, тому що Грант, він же Шрагін, уже давно сказав нам, що знає тебе.

— Цього не може бути! — раптом твердо і ясно промовив Григоренко.

Релінк розгадав природу цієї впевненості Григоренка і сказав майже задушевно, починаючи нову, заздалегідь продуману атаку:

— Запам’ятай на майбутнє: я ніколи не кажу неправди. У мене просто нема часу вигадувати брехню. Отже, Шрагін сказав нам, що добре знає тебе. Знову не віриш? Тоді слухай, яку він дає тобі характеристику: нерозумний, самовпевнений, недисциплінований. І що вже зовсім прикро — боягузливий. Тільки боягузтво, сказав він, могло примусити Григоренка тікати в лікарню, де він і напоровся на гестапо.

Григоренко мовчав. Його хворий мозок кольнула підозра: щось дуже схоже на правду те, що він зараз почув.

Релінк подав сигнал Бульдогу, той — своїм підручним: коло, описане кулаком у повітрі, — це славнозвісна бульдожа «м’ясорубка».

Катування було придумане з фанатично точним розрахунком. Людину били, кололи фінками, виламували руки і в цей час уважно стежили, щоб вона не втратила свідомості зовсім. Коли жертва доходила майже до такого стану, катування припинялось, і Релінк ставив жертві запитання. «Заглушити свідомість, розкрити підсвідомість» — так науково він визначив завдання цих тортур.

— Ну, Григоренко, відповідай! — кричав Релінк. — Ти знаєш Шрагіна? Знаєш?

Григоренко дивився на нього кривавими очима і мовчав.

— Добавити, — тихо промовив Релінк і знову уважно стежив за очима Григоренка. І коли їх почало застеляти покривало, підняв руку: — Стоп! Відповідай, Григоренко, ти знаєш Шрагіна?

— Знаю, — ледве чутно відповів Григоренко.

— Укол, — наказав Релінк.

Поки лікар робив укол, Релінк нервово курив, дивлячись крізь вікно на вулицю.

Після «м’ясорубки» і уколу свідомість Григоренка наче відділилась од нього і стала існувати сама по собі. Йому підкорялася тільки малюсінька часточка свідомості, яка керувала усім, що було зв’язано з болем, котрий розплавленим свинцем наповнював його тіло, і тим ще не звіданим, який таївся в гумовому бруску. Коли Релінк знову підійшов до Григоренка, а гумовий брусок опинився в руках Бульдога, ця малюсінька, часточка свідомості напружилася до краю.

— Останнє запитання, Григоренко, і ти підеш спати, — голосно сказав Релінк. — Ти повинен назвати нам усіх учасників вашої банди. Ти розумієш мене?

Григоренко мовчав, не зводячи очей з гумового бруска в руках Бульдога…

Розділ 53

«Треба підводити риску», — так сказав собі Шрагін, обдумавши все в кам’яній тиші одиночки. Він не втішав себе безгрунтовними надіями. Звичайно, він боротиметься за життя до кінця. Насамперед треба з’ясувати, що їм відомо, але й це йому потрібно знати головним чином для того, Щоб установити причину провалу і які можуть бути його наслідки для справи. Дуже важливо, якою їхньою помилкою скористалася СД. Найімовірніше, провал міг початися з Григоренка. Проте Шрагін не вважав його зрадником. Він розумів, що Григоренко просто не міг стати справжнім розвідником, це не його покликання. Гонористий, самозакоханий, а в таких людей завжди не твердий характер. На хвилинному натхненні, на пориві вони можуть навіть вчинити подвиг, та, опинившись у становищі приречених, вони, як правило, втрачають мужність, а від людини, котра втратила мужність, можна ждати чого завгодно. Григоренко — людина саме така, і, якщо провал іде від нього, то винний у цьому не тільки і навіть не стільки він, Григоренко. Не можна від людини вимагати того, на що вона не здатна. Шрагін передусім звинувачував себе. Зрештою, може бути, що Григоренко і не винний у провалі. Так чи інакше, сподіватися на чудо безглуздо і треба підводити риску… Зроблено все-таки немало. А втім, як можна це підрахувати, з чим порівняти? Краще сказати так: ми зробили все, що змогли, а те, що зроблено, не пропало марно…

На війні час смерті не вибирають. І поки війна не закінчилась, її закон непорушний: на місце загиблих стають інші…

Шрагін був готовий до всього і добре знав, що його жде. Він бажав собі тільки одного — вмерти так, щоб навіть його смерть була його перемогою над ворогом…

Релінк поспішав. Не давати тим, хто перебуває під слідством, отямитись, не давати їм часу на обдумування ходу слідства. Щодо Григоренка, то це допомогло..

Перший допит Шрагіна Релінк призначив на ранок. Хотів після доброго сну мати свіжу голову. Але спати спокійно він не зміг. Ще звечора Релінк відчув, що хвилюється і навіть нервує. От що він записав у щоденнику цієї ночі:

«Завтра вранці перша атака на персона грата. Хай йому чорт, я ж досить добре його знав, і він знав мене. Ми розмовляли. Я ж міг взяти його на рік раніше. Перестріляти сотні горобців, видаючи кожного за двоюрідного брата орла, і знати при цьому, що сам орел недосяжно грізно ширяє над тобою, — хіба це не ганьба для мисливця? І от орел у клітці. Завтра перший допит. Хвилююсь, як, бувало, у військовому училищі перед іспитом. А він, кажуть, спокійний. Не вірю. Він хвилюється і нервує більше за мене. Він знає, що його чекає. Під час допитів смерть стоятиме за його плечима, а не за моїми. І ця особа — моя надійна помічниця».

Рівно о восьмій годині ранку Шрагіна ввели до кабінету Релінка. Коли він сів на стілець, що стояв посеред кабінету, Релінк випровадив усіх, крім двох солдатів, які стали біля дверей, та солдата-протоколіста, що сів за стіл коло друкарської машинки.

Шрагін уважно розглядав Релінка і бачив, що він намагається приховати хвилювання.

— Доброго ранку, пане Шрагін, — ледь помітно посміхнувся Релінк.

Шрагін, не відповідаючи, пильно розглядав його.

— Ну от… — сказав Релінк, уже не посміхаючись, а суворо і трохи завчено. — Під час нашої останньої розмови на заводі ви самі висловили побажання: якщо в мене є підстави вважати, що совість у вас нечиста, продовжити нашу розмову в моєму кабінеті. У мене є ця підстава, і я виконую ваше побажання. Будь ласка, назвіть ваше справжнє прізвище і службову належність.

— Вимагаю зараз же запротоколювати мою заяву, — виразно і ясно промовив Шрагін.

— Прошу, — Релінк подав знак протоколісту записувати.

— Мене звуть Ігор Миколайович Шрагін, — неквапно мовив Шрагін. — Більше нічого про себе я не скажу, можете не витрачати на це часу й зусиль. На запитання, які не стосуються мене, відповідатиму охоче. Так я твердо вирішив. Усе.

— Ні до чого доброго така поведінка не приведе, — зауважив Релінк.

— Чому? І дивлячись кого, — відповів на це Шрагін. — Ви позбавляєтесь можливості оперувати моїми показаннями. Для вас це неприємність суто юридичного характеру, та оскільки юрисдикція і гестапо — поняття до останнього часу незнайомі одне одному, то неприємності ваші не такі вже й великі. А мені не розповідати про себе приємно, бо я пристрасний поклонник скромності. Щодо всіх інших тем, то залюбки поговорю з розумною людиною, якою я вас щиро вважаю.

— Дякую за комплімент, — усміхнувся Релінк, здивовано відзначаючи про себе, що Шрагін сказав те саме, що казав йому учора ввечері Олендорф, — про дотримання у цій справі юридичних норм.

— Та біда, пане Шрагін, у тому, що ви арештовані СД, ви, а не хтось інший. А оскільки у нас не клуб філателістів, то тут провадиться слідство, а не триває загальна розмова, а слідство стосується вас, тільки вас.

— Оскільки ви вжили вираз «арештований», то не завадило б вам повідомити мене, за що я арештований.

— Допитую все-таки я, а не ви.

— Якщо підійти до нашої ситуації по-філософському, — зовсім спокійно мовив Шрагін, — то ще можна посперечатися, хто кого арештував і хто має більше прав на пред’явлення обвинувачення. Однак цікаво, за що я арештований?

Релінк, багатозначно помовчавши, чітко сказав:

— Ви арештовані як небезпечний ворог Німеччини.

— В такому разі я вважаю, що ви арештовані як небезпечний ворог моєї країни, — в тон Релінку відповів Шрагін і додав: — І я можу зараз же конкретизувати своє обвинувачення. Хочете?

— Допитую я.

— Тоді ви й потрудіться конкретизувати своє обвинувачення.

Релінк відхилився на спинку крісла, склав руки на грудях і довго дивився на Шрагіна мовчки й іронічно, а Шрагін точнісінько так само дивився на нього.

— Отже, ви не знаєте, за що арештовані? — не змінюючи пози, спитав Релінк.

— Не маю уявлення.

— А чим, дозвольте узнати, викликана ваша заява про те, що ви не даватимете показань? Де логіка? Адже арештований, що не відчуває провини, навпаки, не повинен боятися розповідати про себе.

— А я й не боюсь, — підхопив Шрагін. — Я просто ображений самою необхідністю доводити, що я не верблюд, тим більше що моя робота і мої вчинки вам добре відомі.

— Йдеться саме про ту вашу діяльність, яка до недавнього часу була нам невідома.

— Була невідома? Отже, тепер відома. Ну, а мені це невідомо, і цілком природне моє бажання узнати, про що йде мова.

— Мова йде про вашу ворожу Німеччині діяльність, — заговорив Релінк. — І навіть цією стандартною тактикою саботажу слідства ви доводите свою належність до діяльності, яку я назвав. Ми це вже не раз бачили, але закінчувалося це однаково: язики розв’язувались. Ми вміємо цього добиватись, запевняю вас, пане Шрагін.

— О, це зрозуміло, — кивнув головою Шрагін, — вам слід було б врахувати, що в Берліні мене знають. Знають там і про мій арешт. Для початку я вимагаю, щоб по відношенню до мене додержувалися відповідні закони німецької юрисдикції. Прошу це запротоколювати, — сказав Шрагін солдатові, і той, як слухняний механізм, заклацав на машинці.

— Стоп! — загорлав на нього Релінк.

— В чому річ? — спитав Шрагін. — Чому ви позбавляєте мене елементарного юридичного права вимагати внесення до протоколу моїх заяв?

— Я вам покажу юридичне право! — закричав Релінк.

— Соромно впадати в істерику, пане Релінк, — мовив Шрагін насмішкувато.

— Ну от що, — сказав Релінк підводячись. — Мені набридла ця гра в кота й мишку. Я вам даю годину на те, щоб ви опам’ятались, усвідомили, де перебуваєте і що вам загрожує.

— Постарайтесь розумно використати цю годину і ви, — спокійно відповів Шрагін, встаючи…

Релінк готовий був з кулаками кинутися на стілець, на якому тільки що сидів Шрагін. «Негідник! Невже він серйозно не розуміє, що ми за п’ять хвилин виб’ємо з нього ідіотську фанаберію?» — розлютовував себе Релінк. І раптом він пригадав слова Шрагіна про те, що в Берліні знають про його арешт: «Що він мав на увазі? Що Берлін матиме інформацію про його арешт не з рук СД? Може, це робота Лангмана?»

Релінк швидко набрав номер телефону лікаря.

— Здрастуйте, доктор Лангман. Це Релінк. Повідомляю, що я ваше прохання виконав. Чи не хочете, до речі, взнати, що за пташка чоловік тієї дами, якою ви цікавитесь?

— Ні, не хочу, це мене зовсім не цікавить, — швидко сказав Лангман.

— Тоді в мене до вас усе. До побачення.

Не почувши відповіді, Релінк шпурнув трубку і брутально вилаявся.

«Адмірал Бодеккер! От на кого розраховує Шрагін, — сяйнула думка Релінку. — Тільки на нього. Не випадково адмірал учора ввечері подзвонив і висловив своє здивування й нерозуміння з приводу арешту Шрагіна і навіть не захотів нічого у відповідь вислухати».

Обміркувавши, як краще повести розмову з адміралом, Релінк набрав номер його телефону і зараз же почув глухий голос:

— Адмірал Бодеккер слухає.

— Це Релінк. Зараз ви можете говорити спокійно?

— Мені нема про що з вами розмовляти, — рівним глухим голосом заявив адмірал. — Все, що я вважав за потрібне, я вже сказав вашому начальству в Берліні. Прошу пробачити, в мене нарада.

«Так… Це дуже цікаво, — думав Релінк, ще тримаючи в руці замовклу трубку. — І об’єктивно виходить, що Шрагін і адмірал перебувають у якійсь змові. Невже нитка потягнеться до цієї надутої жаби з адміральським званням?»

Релінку дуже хотілося зараз повірити в це, і він одразу ж подзвонив майору Каппу. Але телефон майора не відповідав. З’єднавшись з ад’ютантом Бодеккера, Релінк довідався, що Капп у кабінеті адмірала на нараді.

— Викличте його, — наказав Релінк.

Почувши голос Каппа, він запитав:

— Втішаєтеся базіканням адмірала? Більше у вас немає ніяких справ?

— Обговорюється дуже важливе питання, — відповів Капп.

— Прошу вас негайно прибути до мене, — Релінк кинув трубку.

До приїзду Каппа Релінк обійшов кабінети, в яких співробітники допитували людей, що вважалися спільниками Шрагіна. У всіх кабінетах відбувався «танок із стільцем», і ця картина трохи заспокоїла Релінка: все йшло правильно, так, як слід.

— Двоє підготовлені, — доповів Бульдог. — Третій безнадійний.

— Не пізніше як через годину проведемо очні ставки, — сказав Релінк і повернувся до свого кабінету. Там його уже ждав Капп.

— Які це там надважливі питання ви обговорюєте з вашим адміралом? — насмішкувато спитав Релінк.

— Справді, дуже важливі, — відповів Капп. — Виробляються заходи по знищенню заводу на випадок, якщо ми залишимо це місто.

— Що, що? — не повірив своїм вухам Релінк. — Очевидно у вашого адмірала прокиснув мозок.

— Такий наказ штабу угрупування «Південь». Мотивується це ходом воєнних подій на Кавказі.

— Мені все це відомо, але чому про це йде балаканина на якихось напівцивільних нарадах? — Релінк вирішив не показувати перед майором своєї непоінформованості.

— Нараду скликав адмірал, вона досить вузька, — пояснив Капп.

— Гаразд, я з цим розберусь, — заявив погрозливо Релінк. — Вам відомо, що адмірал бере під захист арештованого у вас небезпечного ворога Німеччини?

— Мені відоме тільки його здивування з цього приводу, але мушу зауважити, що в своєму здивуванні адмірал далеко не самітний.

— Ви теж здивовані? — запитав Релінк.

— Я певен у вашій обізнаності. — Капп явно ухилився від прямої відповіді.

— Але ж ви, а не я — очі партії на цьому заводі, — єхидно зауважив Релінк.

— З боку партії до мене претензій немає, — з гідністю відповів Капп.

— А ви, майоре, самі подивіться на себе збоку, — запропонував Релінк. — Я ж пам’ятаю, як ви прибігли до мене з листівкою, яку насправді зірвав на заводі цей мерзотник, котрого ми арештували, а не ви. Тоді вам чомусь треба було знати про себе мою думку. А зараз ви посилаєтесь на те, що вами задоволена партія. Що ж сталося між цими нашими зустрічами? Не розумієте? А я розумію і тому можу побажати вам одного — швидше зрозумійте це самі. А тепер, переборовши здивування, чи не можете ви пригадати щось про цього мерзотника, що свідчило б про те, що очі партії на заводі ще не зовсім осліпли?

— Хіба тільки одно, — подумавши, відповів Капп. — Він надто правильно і безпомилково поводився, як людина, що цілком віддала себе інтересам Німеччини. Якщо бути щирим і говорити те, що є насправді, то я більше нічого сказати вам не можу.

— Спасибі, майоре, спасибі, — іронічно вклонився Релінк. — Можете повертатись до балаканини про евакуацію заводу. До побачення.

Капп залишив СД немало стривожений…

Година вже давно минула, а Релінк усе ще не починав очної ставки… Шрагін у цей час напружено обдумував свою першу сутичку з Релінком. Гра в кота й мишку, яка так розлютила Релінка, давала йому підстави думати, що СД прямих доказів проти нього не має або, в усякому разі, знає про нього небагато.

«Що буде тепер? Невже година ще не минула? — думав Шрагін. — Якщо зараз гестапівці вдадуться до фізичного впливу, це ще раз підтвердить, що вони про мене знають мало і розраховують вирвати визнання. Ну що ж, спробуйте, панове, у мене є заради чого все витримати, і цього вам не одібрати…»

Ввійшовши в камеру, гестапівці скрутили Шрагіну назад руки, стягнули їх до болю шнуром, і він зрозумів, що на нього чекає. Гри більше не буде.

А Релінк в цю хвилину вирішував: віддати Шрагіна на обробку до очної ставки чи після? Вирішив — після. На його партнерів по очній ставці може вплинути, коли вони, знівечені, побачать його здорового і цілком благополучного.

Шрагіна посадили в глибоке м’яке крісло, що стояло трохи віддалік од стола, і за наказом Релінка розв’язали йому руки. Так він матиме не тільки пристойний вигляд, але й видасться ніби наближений до Релінка і, вже в усякому разі, зовсім вільний.

До кабінету втягли Григоренка і посадили в центрі кімнати на стілець. Його важко було впізнати. На розпухлому темно-синьому обличчі мертво поблискували байдужі, наче невидющі очі. Його безвольне тіло обвисло на стільці.

— Григоренко, дивись! Хто цей добродій у кріслі поруч зі мною? — прокричав Релінк.

В очах Григоренка, спрямованих на Шрагіна, виникло напруження. Він упізнав Шрагіна і зробив рух, ніби хотів випростатись.

Шрагін дивився на нього з спокійною і навіть байдужою цікавістю, але серце його боляче занило від жалю до зв’язкового. Треба було бути Шрагіним, щоб і в цю хвилину відчути себе винним за те, що довелося пережити цьому юнакові.

— Ну, Григоренко, ти знаєш цю людину? — крикнув Релінк.

У цей час Бульдог став біля Григоренка, який зразу опустив очі і не зводив їх тепер з чобіт свого ката.

— Ну, Григоренко, це наше останнє до тебе запитання — знаєш ти цю людину?

Григоренко заперечливо повів головою, все ще дивлячись на чоботи Бульдога.

— А ви знаєте цю неговірку людину? — підкреслено ввічливо звернувся Релінк до Шрагіна.

— Вперше бачу.

— Чуєш, Григоренко? Він тебе вперше бачить, він не знає тебе, а це ж Ігор Миколайович Шрагін.

Григоренко підвів голову і втупился на Шрагіна запаленими очима.

— Ігор Миколайович, — глухо і сумно, немов скаржачись, промовив Григоренко.

— Чудово! — підхопив Релінк. — Значить, ти знаєш цю людину. Його прізвище Шрагін? Так?

Григоренко ствердно кивнув головою.

— Ви подивіться краще, — раптом різко сказав Шрагін. — Ви помиляєтесь.

Григоренко довго дивився на нього і потім досить ясно сказав:

— Не треба, Ігоре Миколайовичу…

— Виведіть його, — наказав Релінк. І коли двері за Григоренком зачинилися, звернувся до Шрагіна:

— Все ясно. Григоренко знає вас, а ви знаєте його, і ми це фіксуємо.

За наказом Релінка до кабінету ввели Димка. Він мав кращий вигляд, ніж Григоренко, сам тримався на ногах, але обличчя його перекосили криваві синяки.

— Ти знаєш цю людину? — звернувся до нього Релінк.

— Цю? — по-дитячому перепитав Димко, пальцем показуючи на Шрагіна. — Ні, цю не знаю.

— Як? — скипів Релінк. — Ти ж казав, що знаєш Шрагіна, що тобі про нього розповідав твій знайомий Федорчук, а тепер уже відступаєшся?

— Чому відступаюся? — здивувався Димко. — Про Шрагіна мені справді розповідав Федорчук, але цей громадянин, може, зовсім і не Шрагін, я ж його не бачив.

Такого повороту Релінк явно не ждав і на мить розгубився. І від розгубленості він навіть пропустив можливість скористатись із слів Димка і прив’язати до Шрагіна раніше загиблого Федорчука.

Релінк люто глянув на Бульдога.

— Вивести, — наказав він і потім сказав Шрагіну: — Все ясно. Тільки нещадний керівник міг домогтися у своїх підлеглих такої дисципліни страху. Оця ваша людина, на прізвище Димко, дала про вас найдокладніші показання, а побачивши вас, проковтнула язика. Та ми зафіксуємо і це.

— Якщо у вас юридичний бік слідства так поставлено, — усміхнувся Шрагін, — ви можете привести сюди на очну ставку будь-якого перехожого з вулиці.

— Плював я на те, як ви дивитеся на юридичний бік нашого слідства.

— Недобре, пане Релінк, — зауважив Шрагін, усміхаючись. — Плювати може на юрисдикцію тільки викидайло в борделі, а не слідчий.

— Мовчати! — загорлав Релінк.

— Мовчати — моя мета. Цей ганебний балаган затіяли ви, а не я, — сказав Шрагін.

На порозі виникла боротьба і до кабінету влетів, трохи не впавши, знівечений Назаров. Сорочка на ньому розірвана від коміра до самого низу. З носа юшила кров.

— Собаки, скажені собаки, — люто крикнув він, оглядаючи кабінет. Шрагіна він ніби не помічав.

— Ану, тихіше! — наказав йому Релінк. — Хто ця людина?

— Іди ти… — Назаров запропонував Релінку досить далекий маршрут і сказав: — Б’ють, сволота, людей. Який Шрагін? Хто такий Шрагін? А що вам до того, гади прокляті? Сергій продав вам душу? Ждіть! Завели собі Мишка Розпутіна, цілуйтеся з ним, собаки паскудні.

Бульдог ударом гумового бруска збив Назарова з ніг, і його витягли з кабінету.

— Ви думаєте, я не зрозумів, що цей тип повідомив вас, як поводяться на слідстві ваші спільники? — вищирився Релінк. — Та саме це ми зараз і зафіксуємо. А взагалі досить. Все ясно. Мушу засмутити вас: канікули ваші, пане Шрагін, закінчилися. — Він звернувся до Бульдога: — Взяти його! Влаштуйте йому як слід перший «танок із стільцем»…

Через годину гестапівці принесли в одиночку позбавлене життя тіло Шрагіна. Туди прийшов лікар, зробив йому укол і сказав стривоженому Бульдогу:

— Все гаразд. Він міцний, вранці буде готовий до нових «танців».

Бульдог повернувся до кабінету Релінка і доповів, що Шрагін «відтанцював» своє безрезультатно.

— Тільки зубами скреготав, — знизав плечима Бульдог.

— Ти розучився працювати! — закричав на нього Релінк. — Що ти доповідав мені про цих бандитів, а що вийшло насправді?

— А чого панькатися з ними? — насупився Бульдог. — Все ж ясно, по кулі в потилицю, і справі кінець!

— Завтра вранці ти даси мені їхні підписи, що вони визнають себе спільниками Шрагіна, або я відправлю тебе на фронт.

— Але… — затнувся Бульдог.

— Виконуй наказ, чорт би тебе забрав! — крикнув Релінк.

Пізно ввечері Релінку додому подзвонив з Берліна Отто Олендорф і сказав не вітаючись:

— Я знову з приводу інженера, якого ви взяли в адмірала Бодеккера. Чому ви мені не нагадали, що це той самий інженер, котрий викрив одеську авантюру?

— Так, але він…

— Його провина перед Німеччиною доведена так же беззаперечно, як і його заслуга! — перебив Олендорф.

— Я веду слідство, — сказав Релінк.

— Чудово, ведіть. Але прошу вас врахувати таке: про арешт цього інженера Бодеккер повідомив гросадмірала Деніца і зажадав перевірки ваших дій. Гросадмірал дістав запевнення нашого райхсміністра, що справу цю візьмуть під особливий контроль. Вам усе ясно?

— Так, ясно, — невпевнено відізвався Релінк.

— Прошу пробачити за пізній дзвінок, — ввічливо промовив Олендорф і дав відбій.

Релінк негайно подзвонив Бульдогу і наказав йому припинити обробку арештованих. Як тільки вони отямляться, відправити їх до тюрми, по одному в загальні камери, підсадивши до кожного агента. Не даючи Бульдогу можливості вставити слово, Релінк квапливо поклав трубку. Потім він схопив перше, що потрапило під руку, — це була настільна лампа — і з розмаху шпурнув її в стінку.

Розділ 54

Сергія Димка схопили на очах у Зіни. Після нічного чергування він повертався додому. Зіна бачила крізь вікно, як він перетнув вулицю, прямуючи до будинку. Коли він підійшов до водопровідної колонки, два чоловіки кинулися на нього. Одразу ж підлетіла легкова машина, в неї вштовхнули Сергія, і машина помчала до центра міста.

Зіна розгубилася тільки в перші хвилини. Вона безцільно ходила по кімнаті, наштовхувалась на речі, бурмотіла: «Так, так, так…» Потім вона ретельно оглянула житло, знищила все, що могло викликати підозру. І коли гестапівці приїхали робити обшук, Зіна вдавала, ніби не знає про арешт чоловіка.

— Та скажіть, що ви шукаєте, — запитувала вона. — Я сама вам покажу де що.

Спочатку вони не відповідали і обшукували, але потім гестапівець, що стежив за нею, раптом спитав:

— Де тайник чоловіка?

— Що, що? — не зрозуміла Зіна.

— Де він ховає зброю, документи? — пояснив гестапівець.

— Зброю? — злякано витріщила очі Зіна. — Боронь боже, та ви що? Та я своїми руками викинула б це на смітник. Та якби він приніс в дім таке, то я б його самого з дому вигнала.

І все-таки її забрали і протримали в СД дві доби. Коли їй казали, що її чоловік ворог Німеччини, таємний агент Москви, вона або починала сміятись («Ой, боже ж ти мій, чи не могли ви придумати щось гірше!»), або ревти, вимагаючи, щоб їй зараз же віддали чоловіка.

— Ми ж із ним як справжнісінькі дурні, жили, цілковито вірячи в німецький порядок, — ридала вона. — А ви як обійшлися з нами за це? Бог покарає вас за вашу неправду.

Кінець кінцем слідчий вирішив, що цю тупоголову ні в чому підозрювати. Для годиться, чи що, вони побили Зіну і на другий день наказали іти під три чорти.

Вранці Зіна знову була в приймальні СД. Вона швидко познайомилася з родичами інших арештованих, узнала про всі порядки і прикмети, що тут панували. Довідалася, наприклад, що, поки триває слідство тут, в СД, то арештованим нічого передавати не можна, не беруть. Зіна одразу побігла додому, зладила маленький клуночок з харчами і повернулася в СД. Передачу в неї не взяли ні того дня, ні завтра, ні післязавтра. Взяли тільки на четвертий день. Це була подвійно добра прикмета: значить її Димка довго не мучили і найближчим часом одвезуть у тюрму. Тепер треба ходити туди.

У тюрмі в Зіни передачу не брали цілий тиждень. Відповідали: «У нас такого нема». Зіна бігла в СД, але й там їй казали те саме. Хтось із досвідчених відвідувачів цих страшних місць сказав, що справи її погані. Коли не беруть ні там, ні тут, то це найчастіше означає, що з арештованим покінчили.

Пізно ввечері Зіна, знесилена від горя, чвалала додому. Біля самої хвіртки її ждав незнайомець.

— Ти Зіна Димко? — тихо запитав він.

— А що?

— Що, що. Коли ти Зіна Димко, то так і кажи, тоді і взнаєш що.

— Авжеж, я Зіна Димко, — втомлено промовила вона.

— А як чоловіка звати?

— Сергій, — автоматично відповіла Зіна.

— Тоді держи записку і будь здорова, — незнайомий сунув їй в руки згорнутого папірця і швидко пішов геть.

Дома Зіна засвітила каганця і прочитала записку. Вона задихнулася від хвилювання, одразу впізнавши Сергіїв почерк.

Зіна схопилася з місця і, забувши про комендантську годину, помчала через усе місто до попа. Вона правильно зрозуміла, Сергій наказує їй звернутися до Величка. Ще до арешту він якось сказав: «Якщо зі мною щось трапиться, то негайно сповісти про це попа Величка». Вона ще тоді запитала, навіщо про це треба знати попові. А Сергій розсміявся і мовив: «Якби всі попи були такі, то я б, Зіночко, в бога повірив».

Несподіваний стукіт у вікно дуже-таки налякав Величка. Він подумав, що прийшли по нього. Всі докази свого небожественного промислу він надійно сховав у церкві і саме цього вечора пришив до ряси під пахвою дві петельки і підвісив туди «кольт». Величко вирішив: якщо прийдуть гестапівці і він побачить, що вони поводяться впевнено, то поділить обойму між ними і собою.

Побачивши Зіну, він навіть трохи розгубився:

— А бий тебе лиха година, чого це тобі вночі до бога знадобилося?

Коли він узнав, хто така Зіна і прочитав Сергієву записку, то сказав:

— Мені все ясно. Отець, він же Батя. Отже Шрагін, і всі його товариші живі. Тобі треба піти в сім’ю, де жив Шрагін, чи не допоможуть вони своїми зв’язками. Добре, Зіно, подумаємо, що робити далі, а ти до мене більше не приходь. Коли буде щось термінове, то постав на своє вікно… оце. — Він оглянувся і взяв з полиці глиняний глечик. — На другий день, після того як поставиш його у себе на вікні, о восьмій годині ранку будь на базарі. Там я тебе ждатиму. Якщо тебе зараз зупинять біля мого будинку, скажи, що носиш мені молоко і приходила забрати посуд. Все ясно? Ну й добре, а тепер іди, тільки не на вулицю, а через садок.

Тільки-но Зіна пішла, Велично повісив на шию масивного хреста, взяв загорнутий у парчу требник і вийшов з дому. Він поспішав до зв’язкового з підпілля. Якщо його зараз зупинять, то скаже, що йде причащати умираючого.

Але його ніхто не зупинив…

Через два дні на квартиру, де жив Шрагін, пішла Юля. Це було небезпечне доручення, тому що будинок Шрагіна був, звичайно, під наглядом і посильного могли затримати.

Вирішили, що вранці Юля знову піде в СД і ще раз поскандалить там з приводу того, що їй не дають роботи. Потім піде на квартиру Шрагіна, і, якщо там її затримають, то вона скаже, що в приймальні СД її попросила прийти сюди незнайома жінка. Та й доручення — лиш попрохати понести в тюрму передачу Шрагіну. Всі носять…

Двері відчинила Ліля. Вона не впізнала в Юлі тієї, котрій однієї ночі передала свою подругу Раю.

— А ми з вами знайомі, — вирішила нагадати їй Юля. — Пам’ятаєте, я вашу подружку колись врятувала?

— Пробачте, темно тоді було, — ніяково пробурмотіла Ліля і раптом злякано спитала: — То ви од Раї?

— Ні, я від Шрагіна, — відповіла Юля.

Ліля ступила крок назад. У цей час до прихожої зайшла Емма Густавівна.

— Що тут таке? Хто це? — роздратовано спитала стара.

— Вона прийшла від Ігоря Миколайовича, — тихо промовила Ліля.

— Йому треба допомогти, — сказала Юля. — Передачу в тюрму понести.

— Чому це ми повинні йому допомагати? Хто він нам? Що він нам приніс, окрім біди? — закричала Емма Густавівна, не звертаючи уваги на заперечливі знаки дочки.

— Він же в тюрмі сидить, — докірливо сказала їй Юля. — Голодують там люди.

— Ви що хочете? Щоб і нас туди запроторили? — кричала далі старуха. — Ідіть собі геть звідси! З мене досить горя без вас! — Емма Густавівна розчинила двері на вулицю. — Ідіть геть! Чуєте? Ідіть геть! Інакше я покличу поліцію!

— Ну й люди ж ви! — з ненавистю сказала Юля і вибігла з квартири.

Емма Густавівна і Ліля повернулися до перерваного сніданку, але їжа не лізла їм у горло, і вони довго сиділи мовчки, не дивлячись одна на одну.

— Я понесу йому передачу, — тихо мовила Ліля.

— Нізащо! — заверещала Емма Густавівна. — Ти з глузду з’їхала! Таке зробити, коли все вирішено про твою подорож до Німеччини! Ти подумай тільки! Може, нарешті, увірватися терпець і в доктора Лангмана.

— Я понесу, — повторила Ліля.

Емма Густавівна раптом рішуче сказала:

— Гаразд, твоє життя попереду, а моє закінчене. Я понесу сама.

І справді, на другий день Емма Густавівна прийшла в тюрму. Вона стояла в черзі до віконечка тюремника з таким виглядом, що ніхто не наважувався з нею заговорити. Сама вона боялася доторкнутися до цих людей, наче вони були прокажені.

Тюремник прийняв од неї згорток, перевірив усе, що там було, і запитав:

— Записка є?

— Нема й не буде, — з почуттям власної гідності відповіла Емма Густавівна.

Тюремник глянув на неї здивовано.

— А кому ж передача?

— Якомусь Шрагіну.

— Від кого?

Емма Густавівна мовчала. Обличчя її вкрилося червоними плямами.

— Ну кажіть же — від кого, я записати повинен, — грубо квапив її тюремник.

— Від знайомих, — ледве чутно промовила стара.

— Відповідь ждатимете?

— Ні, ні, — Емма Густавівна відсахнулась од віконечка і швидко вийшла з тюремної канцелярії.

Вона прийшла додому збуджена до краю. Всю дорогу репетирувала сцену, яку збиралася влаштувати дочці за ті приниження, яких заради неї зазнала. Та дома був Лангман. Привітавшись з нею, він сказав:

— Ви дуже добре й розумно вчинили.

— Я не така погана, як дехто думає, — миттю перебудувалась Емма Густавівна, кивнувши на дочку, і пішла в свою кімнату.

Ліля провела її здивованим поглядом.

— Мені дуже шкода Шрагіна, — сказав Лангман. — І я не дуже довіряю канцелярії Релінка. Та все ж, здається, пан Шрагін дійсно заплутався в брудних справах.

— Що ви називаєте брудними справами? — запитала Ліля.

— Те, до чого я і ви не маємо ніякого відношення, — відповів Лангман, поспішаючи розрядити обстановку.

— Ви в цьому впевнені? — з незрозумілим Лангману викликом спитала Ліля.

— Справді ж, ми говоримо не про те… — Лангман взяв Лілю за руку. — Я прийшов сказати вам, що, нарешті, все у нас гаразд. Путівку вже одержано. Мені дають відпустку на десять днів спеціально для влаштування наших справ. Словом, ви побачите чудову весну в наших краях. І давайте говорити про це…

Розділ 55

В цій тюрмі, як і в інших тюрмах, діяв особливий уклад життя, який завжди спрямований до однієї спільної для всіх ув’язнених мети — подолати тюремні стіни. Це подолання іноді відбувається в прямому розумінні — ув’язнені тікають. Але частіше воно означає просто усунення роз’єднання. Не буває таких тюремних таємниць, які б лишилися для ув’язнених нерозкритими, тільки це робиться повільно. Розгадка таємниці складається з ледь помітних крихіток узнавання, і цей процес триває тижнями, місяцями, а іноді й роками.

Уже через три дні після переведення в тюрму Шрагін знав, що разом з ним тут сидить Димко, Назаров і Григоренко. Він знав, що Григоренко лежить у тюремному госпіталі. Коли прийшла з волі перша передача і тюремник без ніяких пояснень буркнув «від знайомих», Шрагіну хотілося думати, що передачу принесла Ліля і що це сигнал надії: вона намагається встановити з ним зв’язок і посильно допомогти йому. Але потім передач довго не було.

У камері, де сидів Шрагін, було ще сімнадцять чоловік — народ найрізноманітніший. Сусідом Шрагіна по нарах опинився якийсь молодший чин з цивільних поліцаїв. Напившись, він застрелив на вулиці німецького офіцера. Його запідозрили в належності до підпілля, а він навіть не пам’ятав, як убив того офіцера. Після кожного допиту він ще більше розлючувався і одного разу сказав Шрагіну: «Шкодую, що вбив тільки одного гада…»

Шрагін вирішив, що поліцай — підсаджений до нього провокатор, і не вірив йому.

Другим сусідом був тихий мертвотно-блідий, флегматичний хлопець, його обвинувачували в пограбуванні інтендантського складу. Рівним сумним голосом розповідав він Шрагіну: «Мене так били, що вирвали признання, ніби я це пограбування вчинив за наказом червоного підпілля. Тепер лишилося тільки ждати, коли поставлять до стінки…»

Якось уночі Шрагіна обережно розбудив сусід-поліцай і, притулившись устами до його вуха, прошепотів:

— Білявий тишко — їхній собака, підсадка, одним словом, зваж.

Шрагін промовчав.

Вранці поліцая розстріляли. А тихий хлопець далі ждав своєї стінки і сумно переказував свою історію.

Шрагін дедалі глибше переконувався, що поліцай сказав йому правду.

На допит Шрагіна досить довго не викликали, і він вбачав у цьому ще одне підтвердження того, що СД знає про нього дуже мало і, мабуть, намагається зараз зібрати докази.

Допити відновилися в кінці лютого. Вони відбувалися вночі у підвальній камері тюрми. Шрагіна приводили туди і вимагали, щоб він признався в діяльності, ворожій Німеччині. Кати вичікували хвилину — дві, а потім, як скажені собаки, накидалися на нього. Через годину його приносили в камеру і кидали на нари. Кожного разу те ж саме. На перших трьох допитах був присутній Релінк, але потім він перестав приїжджати в тюрму, і Шрагіна віддали в розпорядження Бульдога і його підручних. Навіть цей кат без нервів перед допитами Шрагіна підбадьорював себе шнапсом.

Шрагін виробив добовий графік керування своєю волею. Опритомнюючи, він намагався затамувати біль і ні про що більше не думав. Головне — аби не вирвався ні стогін, ні зітхання. Минали години, біль неначе втомлювався мучити його і затихав, зібравшись у клубок в якомусь одному місці. Тепер, коли біль немов ставав приборканим, Шрагін думав про те, що з ним було. Ще один бій з ворогом виграно…

У другій половині дня Шрагін починав готуватись до нового допиту. Потрібно було переконати себе, що вчорашній біль уже переможений і не небезпечний. Для цього треба абстрагуватись від думки про нього, вступити в розмову товаришів по камері, узнати тюремні новини.

Добре перед допитом згадати своїх бойових друзів. Тримаються хлопці чудово, а йому так і належить показати їм приклад залізної витримки. Добре, але дуже важко перед допитом думати про дружину, про синочка, про старшу сестру, яка була йому за матір. Та як тільки він згадував рідних, серце його сповнювала ніжність і до горла підступав гіркий клубок. «Про це не можна», — казав собі Шрагін і поспішав думати про інше: про рідний Ленінград та про інші міста, які він бачив за життя, про друзів по довоєнній роботі, котрі тепер десь далеко, так само, як він, у бою; про партію, якій він раз і на все життя поклявся у вірності. На все життя і на смерть теж…

І от розчинялися навстіж двері камери, і тюремник кричав:

— Триста перший, виходь!

Триста перший — номер Шрагіна…

Цього разу допит був особливо важкий. Бульдог бив Шрагіна гумовим бруском тільки по голові і все в одне місце — трохи вище правої скроні. Ударить, почекає кілька секунд і знову б’є… Потім ще… Після третього удару Шрагін упав на підлогу, його перевернули, щоб відкрився правий бік голови, і Бульдог знову взявся за гумовий брусок… Найстрашніше, що Шрагін не втрачав свідомості…

В одній камері з Шрагіним сидів і верховодив у ній веснянкуватий рудий хлопець, якого всі звали Дока. Це було його прізвисько в злодійській зграї. Вони пограбували якогось багатого спекулянта, забрали золото, поділили, як ведеться: Дока — ватажок зграї — дістав половину, а всім іншим порівну. Потім посварились, і його «дружки» із заздрощів навели на свого ватажка лягавих. Доку арештували і тепер тягали на допити, били, вимагали показати, де він сховав золото. Однак хлопець усе зносив з дивовижною стійкістю і мовчав, а потім свою злість зганяв на мешканцях камери. Він був розчарований в людях і всіх сусідів по камері, крім Шрагіна, називав не інакше, як падло. Шрагін вражав його силою волі. Дока розумів, що німці хочуть його зламати і роблять для цього все, та «кремінний дядьок» стоїть перед ними на смерть, як намагається стояти і він сам… Помітивши, що між Шрагіним і Григоренком є зв’язок, Дока одного разу виліз на нари до Шрагіна і прошепотів:

— Ти тому соплякові, дядьок, не співчувай, він — товар тричі проданий. Вони з нього манну кашу зробили. Та тільки він і до цього був манкою. Розумієш, про що я, дядьок?

— А ну, як вони з мене теж манну кашу зготують, — невесело посміхнувся Шрагін.

— Що ти, дядьок! Ти кинь… — Дока довго лежав мовчки, потім знову повернувся до Шрагіна: — Тоді одно, дядьок, — треба вмерти з музикою.

Дока знову довго мовчав, а потім, раптом піднявши догори ногу, вийняв з-за обшлага штанів якийсь блискучий предмет і подав його Шрагіну:

— Візьми, дядьок. Не гучна, та все-таки музика. — Це був кусок леза небезпечної бритви. — Не пістолет, звичайно, і не граната, проте, коли якийсь гад підійде на крок, з нього можна зробити різдвяну гуску. По горлу треба, дядьок, тільки по горлу. Словом, бери.

Шрагін взяв бритву, сховав її в щілину стелі, подякував Доці, повернувся на бік, немов збирався заснути, і заплющив очі. Те, що спало йому тільки що на думку, здавалося неправильним, але він вважав, що повинен усе старанно обдумати…

Новий допит для Шрагіна мало не закінчився катастрофою. Була мить, коли та хитка і чужа свідомість раптом взяла над ним верх і почала наказувати йому просити в ката пощади. Більше поки що нічого не вимагала, та аби почати. Саме в цю мить Бульдог помилився: не вгадав стану своєї жертви, вдарив її ще двічі гумовим бруском, і з вуха Шрагіна хлинула кров.

На другий день Шрагін, уже не міг підвестися з нар. Опритомнівши, він думав тільки про одне — про наступний допит уночі.

Спробував, як звичайно, готуватися до нього і передусім відвернути увагу од болю, але думка його ні на чому не могла зупинитись, одразу вислизала, танула… Всупереч його волі одна думка невідступно побивалася болем в його запаленому мозку: «Скоро ніч… скоро ніч… знову допит… знову…» Надвечір опам’ятавшись від нетривалого забуття, пін на якусь мить з незвичайною ясністю побачив і оцінив своє становище. І вирішив…

Мешканці камери після вечірньої перевірки розійшлися на нари. До незмінного часу допиту лишалася майже година. Шрагін вийняв із щілини в стелі лезо бритви і сказавши собі: «Я не дозволю вам порадуватися з моєї моральної смерті», розрізав собі вени на одній і потім на другій руці. Переконавшись, що кров пружно цибенить з обох ран, він заплющив очі…

Але сталося те, чого він не міг передбачити: кров просочилася крізь нари і залила обличчя арештованого, що лежав на першому поверсі. Весь залитий гарячою кров’ю, охоплений зі сну жахом, він зчинив галас. Прибігли тюремники, і Шрагіна негайно перенесли в лікарню.

Релінка підняв з ліжка телефонний дзвінок Бульдога. Почувши від нього про подію в тюрмі, він подумав спочатку, що це йому сниться, і довго мовчав, збираючи думки.

— Ви чуєте мене? — обережно запитав Бульдог.

— Якщо він умре, вважай себе солдатом на фронті, — сказав Релінк осиплим голосом. — Я зараз приїду в тюрму…

Він викликав машину і став швидко вдягатись. Релінк розумів, що Шрагіна не зламати, а це означало, що слідство так і не дасть йому в руки ефектного матеріалу, тим більше що Берлін, як і раніше, вимагав, щоб цю справу було юридично доведено. Але Релінк все-таки сподівався ще підключити до справи всі учинені в місті і відомі Берліну антинімецькі диверсії. Хай Шрагін мовчить, говоритимуть Григоренко, Любченко, підготовлені свідки. Проте вистава без головного героя не вистава. Смерть Шрагіна викличе лють Олендорфа: він змушений буде доповісти про це гросадміралу Деніцу. Хай йому чорт!

Релінк кинувся до телефону і набрав номер лікаря Лангмана.

— Прошу пробачення, доктор, але мій дзвінок — термінова необхідність, — швидко заговорив Релінк, не даючи можливості співрозмовникові вставити слово. — Я зробив усе, що вам було потрібно, тепер прошу вас зробити все, що можна, для мене. Відомий вам пан Шрагін зараз у тюрмі перерізав собі вени, і я не покладаюся на кваліфікацію тюремних лікарів.

Після тривалої паузи Лангман сказав:

— Гаразд, я пришлю спеціаліста.

— Це треба зробити негайно.

— Звичайно, — відповів Лангман і поклав трубку.

В тюремній лікарні Релінк не підійшов до Шрагіна, біля якого клопоталися лікарі. Він сидів у кабінеті начальника тюрми і розглядав знайдений на нарах кусок бритви. Начальник тюрми — білий од страху — стояв біля стіни, намагаючись не привертати уваги Релінка.

До кабінету обережно зайшов Бульдог. Тихо причинивши за собою двері, він багатозначно подивився на начальника тюрми.

— Прошу вас вийти, — наказав Релінк, і начальник тюрми блискавично залишив свій кабінет.

— Ну, що?

Бульдог у відповідь тільки розвів руками.

— Ти розумієш, що сталося?

— Він наче ще дихає, — сказав Бульдог.

— Дурень! Що сталося з тобою, не розумієш? Ну, нічого, поки ти проковтнеш на фронті російську кулю, в тебе буде час поворушити мозком…

Релінк поїхав з тюрми тільки на світанку. Лікарі нічого доброго не обіцяли…

Розділ 56

Узнавши, що Шрагін вижив, Релінк раптом подумав: краще б він помер. Кінець кінцем за самогубство арештованого відповідало б тюремне начальство, зате смерть автоматично припинила б справу, яка через втручання адмірала Бодеккера стала такою складною і безперспективною. А тепер це слідство, що нічого не обіцяє, треба відновлювати. Застосовувати до Шрагіна сильнодіючих заходів допиту більше не можна, а сподіватися на те, що він заговорить сам, не було ані найменших підстав.

Коли Шрагіна зразу після видужання привезли в СД, він був ще зовсім слабий, говорив тихо і повільно, та в його пильних сірих очах Релінк бачив ту ж саму силу. Наказуючи привезти до нього Шрагіна, Релінк думав скористатися з його фізичної слабості, але тепер він бачив, що це нічого не дасть.

— Я мушу висловити жаль з приводу того, що з вами сталось, — почав Релінк, не дивлячись на Шрагіна. — Проте можна було не вдаватися до таких крайніх заходів.

— Ви не можете судити про це, катували мене, а не вас, — неголосно сказав Шрагін.

Настала досить довга пауза. Релінк не збирався сперечатися чи заперечувати факт застосування тортур, він у цей час вгамовував у собі роздратування, яке спалахнуло від того, що він змушений вести цю розмову.

— Так чи інакше, слід об’єктивно визнати, що на даному етапі бій виграли ви, — дивлячись повз Шрагіна, говорив далі Релінк. — А втім, я ніколи не переоцінював можливості співробітника, який допитував. Ну що ж, тепер ми поведемо справу за всіма класичними правилами і…

— Чому немає протоколіста? — перебив його Шрагін.

— Тому що немає допиту, — пояснив Релінк. — Я просто вирішив разом з вами розібратися в нашій ситуації, щоб потім не виникло ніяких непорозумінь. Отже, юридичний бік ситуації такий. Хто ви — ми знаємо. Чим ви тут займалися — ми теж знаємо. Ваші спільники — правда, на жаль, поки що не всі — нам відомі і перебувають в наших руках. Ми не маємо тільки вашого визнання своєї провини. Ви людина юридично освічена і, виходить, знаєте, що щиросерде визнання провини завжди є фактором, який значно пом’якшує формулу покарання. І навпаки, звичайно. Отже, коли ви захочете зробити це визнання, сповістіть нас через тюремну адміністрацію. Але чекати нескінченно ми не можемо, хоч би тому, що не збираємося довго лишатись у цьому місті, а возити з собою тюрму із злочинцями, що не призналися, недоцільно… — Релінк, задоволений тим, як елегантно веде він цю розмову, посміхаючись, подивився на Шрагіна і, наче на ніж, наткнувся на його спокійний вивчаючий погляд. Мовчазний поєдинок поглядів тривав секунду — дві, і Релінк підвівся. — Останнє уточнення — не зрозумійте помилково наше терпіння. Тих відомостей, які ми щодо вас маємо, цілком досить для смертного вироку. І тільки для смертного. Один раз ви вже спробували самі розпорядитися своїм життям. Цьому перешкодив, до речі зауважити, доктор Лангман, — якби не його втручання, то ми зараз не мали б можливості розмовляти. Тепер ваше життя знову в ваших руках, однак я вірю, що цього разу ви вчините розумніше.

Коли Шрагіна вивели, Релінк викликав Бульдога:

— Шрагіна і його компанію перевести до кримінального табору, — наказав він. — Оточи їх там з усіх боків агентами. Подивимося ще раз на їхні зв’язки. Чи не спробують вони тікати?

— Я не можу його бачити, я його пристрілю, — сказав Бульдог.

— У свій час я не позбавлю тебе цього задоволення, а поки що виконуй мій наказ…

Шрагіна перевезли в тюрму серед білого дня у відкритому кузові грузовика і тільки з одним конвойним. Везли головною вулицею, хоча це був зовсім не найкоротший шлях. Недалеко від базару машина зупинилася, шофер кудись пішов, і хвилин двадцять не повертався. Шрагін одразу зрозумів: Релінк затіяв з ним якусь нову гру…

Біля металевих тюремних воріт з мордами левів машина простояла хвилин десять, поки конвоїр сварився крізь вічко з тюремною охороною. Як завжди, коло тюрми товпилися родичі арештованих. Вони співчутливо розглядали Шрагіна. Знайомих серед них він не побачив. Зовсім близько за косогором виблискувала гладінь ріки. Водний простір кликав, манив, і раптом у Шрагіна майнула думка: до косогору метрів сто, не більше, а там можна скотитися в зарослу бур’яном балку. А далі що? Вночі така втеча могла б закінчитися вдало, а зараз, удень, ця витівка приречена на провал. А може, саме цього й хоче Релінк?

Шрагіна ввели крізь металеві ворота, і він опинився в так званому передбаннику — між зовнішніми і внутрішніми воротами тюрми. Крізь маленьку хвіртку його вштовхнули у двір і повели ліворуч, в уже знайомий йому одноповерховий корпус, де були одиночки для особливо важливих злочинців.

Опинившись в одиночці, Шрагін сів на пригвинчену до стінки дерев’яну койку і задумався. Власне, нічого особливо складного не сталося. Мабуть, Релінка перелякала його спроба самогубства і він тепер хоче створити враження, ніби слідство віднині входить в суворо юридичне річище. Та навіщо це йому? Ясно одно: очевидно, в нього, як і раніше, немає вагомих доказів, але цього разу вони йому навіщось потрібні. Навряд чи він серйозно вірить, що Шрагін сам визнає свою провину. Але тоді може бути тільки одне найпростіше розв’язання загадки: Релінк вирішив зволікати справу, виграючи час і вичікуючи обстановку, коли зможе ліквідувати його, незважаючи ні на яку юрисдикцію. Що ж робити за даних обставин? Втеча? Однак треба тверезо дивитися правді в вічі: без допомоги ззовні втекти неможливо, навіть при полегшеному режимі ув’язнення. Покластися на сліпий випадок безглуздо. На чию ж допомогу можна розраховувати. Дем’янова і Величка, що лишилися, судячи з усього, на волі, втягувати в цю справу не можна: вони борються, і ставити їх під удар він не має права. Та й зв’язку з ними все одно нема…

Найрозумніше було б скористатися допомогою Юлі. Федорчук загинув, і вона вільна у своїх вчинках. Якщо Юля одного дня принесе йому передачу, ніхто не здивується, — адже Димко на очній ставці з ним сказав, що знає його через покійного Федорчука. Сергій, мабуть, розгубившись, вирішив, що на мертвого можна валити все, і не подумав, що цим розкрив зв’язок між усіма трьома. А втім, Релінк тоді, здається, не звернув на це уваги чи вже й сам догадувався про це. Так чи інакше, тепер заява Димка могла виправдати зацікавленість Юлі його долею: що не кажіть, знайома людина… Але що може зробити Юля? Невідомо, в якому вона сама тепер стані…

Зіна щодня приносила передачі для чоловіка і потім цілий день тинялася коло тюрми. їй здавалося, що так вона ближче до свого Сергія. Незабаром після арешту чоловіка вона одного разу бачилася з Юлею, але їй видалося, що Юлі важко слухати її розповіді про Сергія — хай ув’язненого, але все-таки живого…

Цього вечора Зіна прийшла до Юлі вдруге.

— Слухай, я сьогодні бачила Ігоря Миколайовича, — збуджено повідомила вона. — Я була коло тюрми, і його туди привезли. У відкритій машині. Я зразу його впізнала.

— А ти ж його раніше і в очі ніколи не бачила, — хотіла Юля напоумити свою подругу.

— Якось мені його описав Сергій. Ну точнісінько він, я не могла помилитись, я його за два кроки бачила.

— Ну, який він, розкажи…

— Високий такий… — почала розповідати Зіна, дивлячись вгору… — Шкіряне пальто, коричневе… Шапка така, з сірим хутром і з козирком. Очі такі ясні, красиві. А обличчя жовте, і синяки отакі під очима. Вуха ще в нього такі притиснуті, неначе мочки приросли…

— Знаєш, схожий… Слово честі, схожий… — промовила Юля, починаючи хвилюватись. Вона стала ходити по кімнаті. Ще і ще раз просила Зіну описати Шрагіна. А потім рішуче сказала: — Справді, він! Завтра я понесу йому передачу. Отак ми й перевіримо, чи є він там…

Вони подивилися одна на одну і враз, немов по команді, обидві заплакали. Юля обняла Зіну, пригорнулася до неї:

— Ой, Зіно, Зіно, хіба думала я, що буде, коли сватала тебе за Сергія?

— А що ти повинна була думати? — казала Зіна, схлипуючи і щільніше пригортаючись до подружки. — Ти, може, думаєш, що я жалкую за чим? То знай — я все одно щаслива. Сергія тільки шкода… так шкода… — і вона ридма заридала.

Юля гладила її по голові, примовляючи:

— Ми обидві щасливі… дуже щасливі… правда — щасливі…

— Сергій сьогодні записку передав, — діловито витираючи сльози сказала Зіна. — Вимагає, щоб я менше йому носила і сама краще харчувалась. Наказує: всі його речі поміняти на продукти. Уявляєш? От дурний хлопець…

Вони лягли спати на одному ліжку і довго ще шепталися, погасивши світло. А рано-вранці, коли місто ще спало, вони разом пішли до тюрми…

Був тихий весняний ранок. Після холодної ночі черепичні дахи тьмяно сріблив іній, з лиману віяло застояною вологістю, і чим ближче Зіна і Юля підходили до тюрми, тим дужче їх проймала ця холодна вологість.

Коло тюрми біля віконечка, де приймали передачі, вже стояло кілька жінок. Юля й Зіна теж стали в чергу. Всі мовчали. Про що говорити цим жінкам? Усе в них однакове — горе й надії. Навіть їхні сірі, тривожні обличчя були схожі одне на одне…

Рівно о восьмій годині відчинилося віконечко, і черговий комендант тюрми почав приймати передачі. Він мовчки брав клуночки і, почувши прізвище арештованого, звіряв за списком. Жінки теж мовчки ставали осторонь і ждали — може, буде відповідь. От відійшла од віконечка Зіна. Тепер черга Юлі.

— Шрагін? — комендант втупився очима в неї. — Ви родичка?

— Знайома, — відповіла Юля.

— Отже, Шрагіну?

— А що, не можна?

— Чому не можна? Можна… — комендант відклав убік клуночок і тихо сказав: — Ви його можете навіть побачити… он там, на березі, працює…

— Спасибі…

«Значить, їм навіщось потрібно, щоб із Шрагіним хтось зустрівся», — подумала Юля, відходячи од віконця. Ні до чого доброго це привести не могло, але Юля вважала, що не має права відмовитись од можливості побачити Шрагіна. Вона підійшла до Зіни:

— Жди мене тут і дивись, чи не піде за мною яка-небудь сволота.

Підійшовши до берегового схилу, Юля зразу побачила невелику групу арештованих, які засипали землею вимоїну. Єдиний конвоїр сидів віддалік. Коли Юля почала спускатися береговим схилом, то помітила і другого конвоїра. Той тупцяв біля самісінької води і дивився на білу зграйку чайок, що гойдалися на хвилях. Обидва конвоїри наче й не звертали на Юлю ніякої уваги, хоч бачили її. Вона пройшла зовсім близько повз арештованих, і серце її сильно закалатало — вона побачила Шрагіна. Він стояв, спершись ліктем на лопату, серед інших арештованих, які теж припинили роботу і з цікавістю дивилися на дівчину, що підходила до них. В цю мить Шрагін пізнав Юлю, усміхнувся і трохи підняв руку. Ще не знаючи, що вона робитиме далі, Юля підійшла до конвойного.

— Що скажеш, красуне? — запитав він її по-німецькому і цілком миролюбно.

— Можна мені побалакати з одним арештованим? — усміхаючись спитала Юля.

— З яким? — підморгнув їй солдат.

— Он з тим, у шкіряному пальті…

— О! Ти, я бачу, розумієшся на мужчинах, — засміявся солдат. — Чоловік?

— Знайомий…

Солдат, пильно розглядаючи Юлю, сказав:

— Ну йди, побалакай, тільки без дурниць…

Юля підійшла до арештованих і покликала Шрагіна. Він запитливо глянув на конвойного, але той демонстративно одвернувся.

— Здрастуйте, — майже весело сказав Шрагін, швидко підходячи до Юлі.

— Ой, лишенько, що вони з вами зробили! — прошепотіла Юля жалісливо, суто по-жіночому, вдивляючись у жовте опухле обличчя Шрагіна. — Здрастуйте, Ігоре Миколайовичу.

— Нічого особливого, — сухо відізвався Шрагін і спитав: — Самі придумали навідати?

— Сама. Із Зіною ми тут.

— Більше ніхто не знає?

— Ніхто.

— Дуже добре. Але зважте: тепер вони за вами стежитимуть.

Юля кивнула:

— Я сама так подумала.

— І все-таки постарайтеся як-небудь передати нам сюди зброю. Спробуємо тікати, все одно нас звідси живими не випустять…

— Спробуємо, Ігоре Миколайовичу. Зброя буде, а от передати як?

— Поки ми тут, це ще можна. А тепер ідіть і пам’ятайте: за вами неодмінно стежитимуть…

Юля піднялася на береговий схил і пішла до Зіни, яка стояла біля огорожі проти тюремних воріт. Дуже довго вони йшли мовчки.

— Бачила що-небудь? — запитала Юля, коли відійшли далеко од тюрми.

— Як тільки ти на схил спустилась, один побіг за тобою, але праворуч, де дрова складені.

— Гади… Мабуть, і зараз за нами йдуть. Упусти-но хусточку.

Зіна, обернувшись назад, підняла хусточку і сказала, наздогнавши Юлю:

— Іде. З того боку вулиці.

— Хай іде, гад! Але весь час пам’ятай про це.

— Не маленька.

На перехресті вони попрощалися. Шпиг пішов за Юлею. «Іди, гад, іди, — думала Юля. — Нічого нового своїм хазяям не принесеш, я їм уже відома».

Розділ 57

В половині травня весна разом з теплим морським вітром ввірвалася в місто, миттю розпушила молоду зелень дерев, наповнила вулиці густим ароматом квітучих акацій. Вперше за війну місто відчувало весну не тільки як прихід довгожданого тепла. На Кавказі гітлерівці відкотилися під ударами Червоної Армії. Досить було поглянути хоча б на шкільну карту, щоб зрозуміти, що, втрачаючи Кавказ, ворогові треба спішно відходити й звідси, інакше він міг опинитися у величезному мішку і без дороги для відступу.

Ще в кінці квітня всі підрозділи СД групи військ «Південь» одержали з Берліна секретний наказ під номером дванадцять — дванадцять, в якому було прямо сказано: «Ми не повинні допустити навіть тіні можливості повторення зимової трагедії».

Далі в наказі йшлося про те, що війна — це насамперед рух, а будь-яка стабільність небезпечна, бо вона вигідна противникові. Потім ішло малозрозуміле твердження, що бій на Кавказі «вичерпав себе» і в зв’язку з цим увесь південь став басейном марної консервації німецьких сил.

Та нас зараз особливо цікавить друга частина наказу, адже вона безпосередньо стосується долі наших героїв. Цей розділ наказу названо «Завершення оперативної діяльності» і починається він словами: «Ми відходимо останніми…» Тут головне командування СД уже не плаває в мутних розумуваннях стратегічного характеру, тут усе професіонально точно, ясно і діловито. Консервація і часткове вивезення агентури. Спрощення (треба розуміти — знищення) архівів, які не мають перспективної цінності. Ефективне завершення оперативної роботи, що демонструє впевненість і рішучість сил СД. Перехоплення агентури, яку залишив у місті абвер. Створення із своїх агентів терористичних груп, що діятимуть в тилу противника. Максимальне вигнання населення на захід, навіть коли відсутній транспорт. Знищення промислового й житлового потенціалу. Вивезення всіх об’єктивних цінностей. Мінування будинків СД, тюрми і кримінальної поліції. І хоч на виконання наказу визначався досить великий орієнтовний строк — п’ять місяців, — всі ці заходи починають здійснюватися негайно.

Релінк тепер у формі, він енергійний, рішучий, хитрий, нещадний, невтомний. От що він записав у своєму щоденнику 14 травня 1943 року:

«Так, так, так, справжня війна — це рух! В нерухомості болота розкисає мозок. Подумати тільки: ми в СД дожилися до балаканини про юриспруденцію! Як потрібний завжди ясний і чіткий наказ! Виконувати його — насолода, бо в твій мозок, у твою душу, хай йому чорт, переходить ясність наказу, і ти весь спрямований до ясної мети».

Можна було подумати, що в ці дні Релінк, зайнятий важливішими справами, забув про Шрагіна. Та це було не так. Він весь час пам’ятав про нього. Останні дані спостереження свідчили, що Шрагін і його спільники явно до чогось готуються, найімовірніше до втечі. Але з волі ніхто, крім тих двох дівок, з ними не мав зв’язку, а в серйозність допомоги з їхнього боку Релінк не вірив. Та головне, він знав, що люди Бульдога не дрімали. На всяк випадок, у черговій телефонній розмові з Берліном Релінк нагадав Олендорфу, що справа Шрагіна надмірно затягнулась і спитав, як розглядати її тепер у світлі наказу дванадцять — дванадцять. У відповідь почув телеграфну фразу: «Вирішуйте на місці». З цієї хвилини Релінк уже точно знав, як він завершить цю справу…

Спочатку втечу призначили на суботу. Все підготували і ретельно продумали. Шрагін, Димко, Назаров і Григоренко розподілили між собою обов’язки, та раптом захворів Димко. Тікати без нього Шрагін вважав неможливим, і вирішив почекати, сподіваючись, що Димко скоро видужає. Було схоже, що Сергій просто чимось отруївся. Крім усього іншого, не дуже то й покладалися на боєздатність Григоренка. Минуло два дні і стало відомо, що в Димка черевний тиф, його відвезли в тюремну лікарню.

Можна тільки припускати, скільки мучився Шрагін, поки вирішив тікати без Димка. Вірі визнав за потрібне попередньо поговорити про це з Зіною. Цього дня вона принесла в табір другий наган. Шрагін одійшов з нею в куток за бараком.

— Ми тікаємо без Сергія, — глухо сказав він.

— Я розумію… — тихо відізвалася Зіна. — Вчора в тюремній лікарні мені сказали… Сергій непритомний… Навряд чи витягне… — з її очей рясно покотилися сльози.

Шрагін обняв її за плечі.

— Повірте мені, Зіно, якби захворів я, а не Сергій, я не задумуючись, наказав би всім іншим тікати.

— Я розумію, Ігоре Миколайовичу… Я все розумію… — Вона подивилася на Шрагіна очима, повними сліз. — Бажаю вам щастя, Ігоре Миколайовичу. Як радітиме Сергій, якщо у вас все вийде добре!..

Шрагін потиснув маленьку руку Зіни і швидко пішов геть…

Увечері, передаючи наган Григоренку, він сказав:

— Кожний патрон — смерть ворога. Тільки так. Ясно?

— Будьте певні, — мовив Григоренко, ховаючи наган під сорочку…

Шрагін дивився на нього і в цю хвилину від щирого серця бажав йому бойового успіху в утечі. Скільки зусиль уже тут, у таборі, доклав Шрагін до того, щоб допомогти хлопцеві розібратися в усьому, що з ним трапилось, воскресити в ньому бажання продовжувати боротьбу! Чи зрозумів він, що йому надається єдина можливість у бою дістати право знову вважати себе солдатом Батьківщини?

Отже, втеча вночі проти п’ятниці…

В середу, наприкінці дня до Шрагіна підійшов Дока — злодій, з яким він сидів недавно в одній тюремній камері. Шрагін і раніше бачив його в таборі і дивувався, що Дока не відновлює тюремного знайомства. І от він, нарешті, підійшов.

— Що, дядьок, лічиш дні, як накувала зозуля? — спитав він весело і, не дочекавшись відповіді, сказав: — То знай, дядьок: зозуля базікало, а бога нема.

Шрагін мовчав, очікуючи, що він скаже далі, і почув те, що ждав:

— Сьогодні вночі накиваю п’ятами. Хочеш зі мною? Все підготовлено на ять. Самому тікати, звичайно, зручніше, але я, дядьок, маю до тебе щиру прихильність. Іду за це на риск.

— Спасибі, — відповів Шрагін. — Та я не хочу, щоб ти рискував.

Дока говорив щось іще, але, помітивши, що Шрагін його не слухає, замовк, похитав докірливо головою і пішов у свій барак.

А зранку на перевірці з’ясувалося, що Дока справді втік. Охоронники аж посатаніли: тричі перелічили арештованих, потім розділили їх на кілька груп і перелічили ще раз. Головний охоронник побіг у комендатуру, мабуть, доповідати про надзвичайну подію. Шрагін стояв у строю і думав: чи справді Дока утік, чи все це навіщось організована вистава?

Повернувшись з комендатури, головний охоронник скомандував:

— Усі карні злочинці — ліворуч, політичні — праворуч!

У невеликій групі політичних опинилися Шрагін, Григоренко і Назаров. Конвойні оточили політичних з усіх боків і повели з табору. Скоро стало ясно, що їх повертають у тюрму. А там неодмінно обшук. У Григоренка й Назарова знайдуть нагани, і тоді кінець. Шрагін коротко і промовисто глянув на товаришів, і ті зрозуміли його без слів. Коли йшла колона містком, вони, мов за командою, шпурнули зброю в річку. Охорона не встигла навіть зрозуміти, що сталося…

Перший про втечу Доки узнав Бульдог. Це він наказав негайно вернути в тюрму всіх політичних і, тільки коли його повідомили, що Шрагіна та його спільників посадили в одиночні камери, пішов доповідати Релінку про подію.

Релінк вислухав і недбало сказав:

— Ну що ж, усе спростилося само по собі. Більше цим не займайся…

Бульдог здивовано дивився на Релінка.

— Що тобі незрозуміло? Тепер у тебе головне — пункт чотири наказу дванадцять — дванадцять. Починаючи з завтрашнього дня кожного ранку доповідатимеш мені тільки про це.

Минали дні за днями, весь апарат СД виконував наказ, і знову можна було подумати, що Релінк забув про Шрагіна.

Якось уранці Бульдог доповідав йому про те, як виконується четвертий пункт наказу — «знищення промислового й житлового потенціалу».

— Тільки на одному об’єкті справи йдуть обурливо, — повідомив Бульдог. — Це суднобудівний завод. Учора в мене сталася чергова сутичка з адміралом. Я йому прямо сказав, що поводиться він підозріло.

— Ну-ну, а як він на це реагував? — пожвавішав Релінк.

— Справді! Пригадуєте історію з недобудованим російським військовим кораблем? Добудувати його він не зміг, хоч громогласно обіцяв. Коли вирішили зрізати з корабля стальну броню, щоб встановити її на танках, хто затримав цю справу на кілька місяців? Адмірал Бодеккер. Спеціалісти, які працюють тепер зі мною, повинні оглянути стапелі й цехи заводу, щоб розрахувати мінування, а він заборонив це робити. Каже: «Ви своїми руками сієте паніку». Він мене майже вигнав з кабінету… — слово «майже» Бульдог вжив даремно, Бодеккер запропонував йому залишити кабінет прямо і недвозначно.

— Зараз же поїдемо до нього, — весело сказав Релінк.

Мстивість була в його злобливій натурі. Недарма серед друзів він мав прізвисько «Унауслешліх» — той, що не забуває. Адміралу Бодеккеру Релінк збирався пригадати все: і його зарозуміле поводження, і втручання в справу Шрагіна, через що він змушений возитися з ним і досі.

По дорозі на завод Релінк запитав Бульдога:

— Ви йому сказали, що на наказі дванадцять — дванадцять стоїть гриф рейхсміністра Гіммлера?

— Якось не довелось…

— От і чудово! — вигукнув Релінк з незрозумілою Бульдогові веселістю.

Коли їхня машина вперлась у заводські ворота, Релінк наказав шоферові ввімкнути сирену. Охоронники заметушилися і в паніці не могли зразу відчинити ворота. А сирена гула й гула. Так, не вимикаючи сирени, машина під’їхала до корпусу заводоуправління і тут ще повила майже хвилину. З вікон почали виглядати люди…

— Я йду прямо до адмірала, а ти знайди цього осла, Каппа, і веди його туди ж, — наказав Релінк.

Не глянувши на адміралового ад’ютанта, який схопився за своїм столом, Релінк швидке зайшов до кабінету.

— Хайль Гітлер! — вигукнув він, різко викинувши вперед руку.

Адмірал трохи підвівся в кріслі, але на привітання не відповів.

— Чим зобов’язаний? — сухо спитав він не пропонуючи Релінкові сісти.

— Розмова буде довга, — сказав Релінк. — Я сяду…

— Так, так, сідайте… — Адмірал дивився на Релінка насторожено і водночас презирливо.

— Ввічливість, я чув, привілей королів, — з нахабною посмішкою почав Релінк, але наступної ж миті посмішка зникла з його обличчя, і він відрубав: — Та відповісти на привітання, в якому звучить ім’я вождя, вам усе-таки слід було… навіть не зважаючи на те, задоволені ви особисто вождем чи ні.

— Я попросив би вас не займатися тут ні провокаціями, ні моїм вихованням, — сіре обличчя адмірала почало рожевіти.

— А тепер перейдемо до діла, — офіціально і сухо вів далі Релінк. — Чому ви заважаєте моїм людям виконувати наказ рейхсміністра Гіммлера?

Адмірал відповів не одразу, а коли заговорив, то Релінк побачив, що він уже зім’ятий.

— Зрозумійте просту річ, — сказав адмірал, втомлено зігнувшись у кріслі. — На заводі ремонтують наші військові судна. Негайно серед робітників виникне панічний настрій, небезпечна балаканина…

— Ви не позбавлені права, — перебив його Релінк, — написати Гіммлеру, що вважаєте його сіячем паніки. А я і мої люди зобов’язані виконувати його наказ, ми — на війні.

— Але усе це можна зробити трохи пізніше, ми ж не завтра йдемо звідси, — сказав Бодеккер.

— Мені не відомо, коли ми йдемо, — холодно зауважив Релінк. — Мені відомий наказ, який я виконаю за всяку ціну.

Адмірал мовчав, його худа рука, що лежала на столі, злегка тремтіла.

— Якщо вже нам довелося побалакати, то мені б хотілося суто по-людському зрозуміти вас… — промовив Релінк. — Наприклад: ви в свій час обіцяли спустити на воду військовий корабель, який недобудували росіяни. І не спустили. Прийняли розумне рішення — розрізати сталь корабля на бронеплити для танків. Ви були проти цього і, наскільки мені відомо, повністю цю роботу виконати так і не дали. Плавучий док під вашим невсипущим керівництвом… затонув. Тепер ви не дозволяєте моїм людям виконати наказ рейхсміністра. Ви що, вирішили не сердити росіян і, скажімо, повернути їм завод на ходу?

На обличчі адмірала заходили жовна, і він неголосно запитав:

— Це допит?

— Це ще не допит, — відповів Релінк, недвозначно підкресливши «ще».

— Тоді цю розмову я продовжуватиму тільки після того, як ви дістанете право мене допитувати. — Адмірал зробив рух, наче хотів устати, але не встав.

У цей час до кабінету зайшли Бульдог і майор Капп.

Релінк тішився помстою, він уже підготував останній удар адміралові, але попередньо вирішив поєднати все-таки приємне з корисним.

— Я хочу повернутися до справи, заради якої приїхав, — мовив він. — Скажіть, пане адмірал, в присутності представника партії: ви дасте нам можливість виконувати свої обов’язки?

— Робіть що хочете, — втомлено промовив Бодеккер. — Тільки залиште мене в спокої.

— О господи! — вигукнув Релінк посміхаючись. — Ми могли зовсім не турбувати вас. Погодьтеся, адмірале, що вся ця неприємна розмова виникла через вашу… незрозумілу позицію в цілком ясній справі. Але тепер усе позаду… — Релінк встав і звернувся до Бульдога: — Ідіть, дійте…

Бульдог і майор Капп вийшли, Релінк уклонився адміралові й теж попрямував до дверей, та посередині кабінету зупинився.

— До речі, мало не забув, — Релінк з посмішкою дивився на адмірала. — Ви ще пам’ятаєте вашого інженера-інспектора Шрагіна? Ну, того самого, в адвокати якому ви намагалися залучити гросадмірала Деніца? Сьогодні я його розстріляю. Якщо ви справді поважаєте гросадмірала Деніца, надішліть йому своє пробачення. На все добре, адмірале. Хайль Гітлер! — Цього разу, не дожидаючись, відповість адмірал на привітання чи ні, Релінк круто повернувся і швидко вийшов з кабінету.

Розділ 58

Обдумавши усе, що сталося, Шрагін більше не тішив себе ніякими надіями…

Мовчали мертві стіни одиночки. Мертву тишу час од часу порушувало металеве цокання заслінки на вічку дверей. І тоді в круглій дірці з’являлося живе око тюремника. Кілька секунд воно, не кліпаючи, дивилося на Шрагіна. Потім знову цокала заслінка, і металеве око закривалося. Двічі на день тюремник приносив металеву миску і шматок хліба. Стояв, ждав, поки Шрагін з’їсть, і виходив з мискою. За цими відвідинами тюремника Шрагін лічив дні і ночі.

На третю добу Шрагін спитав тюремника, яка там, на «волі», погода.

— А що тобі до того? — вискалився той.

— Та от не знаю, в чому піти погуляти…

— На тому світі гулятимеш, — по-своєму відповів жартом тюремник і вирвав миску з рук Шрагіна.

Грюкнули металеві двері, брязнули засуви, і знову зсунулися мовчазні стіни. Так, надій ніяких! Як примусити себе не думати про це? Краще пригадувати. Ще раз пройти весь шлях, починаючи з того дня, коли він узнав, що поїде в це місто. І Шрагін примусив себе знову переживати поспішну подорож сюди і потім — кожний день життя й боротьби. Він знову жив і боровся разом із своїми товаришами…

На п’яту добу вранці до камери разом з тюремником зайшов Бульдог.

— Нічого не хочете сказати? — запитав він.

Шрагін не відповів. На обличчі Бульдога майнуло щось схоже на посмішку, і він швидко вийшов.

Бачачи, як тюремник нетерпляче переступає з ноги на ногу, Шрагін їв юшку навмисне повільно, розважливо заїдав хлібом.

— Кінчай сьорбати! — не витримав тюремник. — Тобі наїдатися ні до чого… — Він вирвав з рук Шрагіна миску й пішов, по дорозі вихлюпнувши в парашу рештки юшки.

Цього дня вдруге юшки не дали. А ввечері знову з’явився Бульдог. Він був помітно п’яний і, зайшовши в камеру, довго мовчки дивився на Шрагіна.

— Ну, червоний добродію, говоритимеш? — запитав він глухим голосом, яким завжди розмовляв під час катувань. — Ні? Ну й не треба. Ми самі допоможемо тобі мовчати. Твій трамвай прийшов на кінцеву станцію. Розумієш? Там повороту назад нема… — Він покрутив пальцем перед обличчям Шрагіна. — Там тупик… кінець… Розумієш?

Видно було, що ця розмова тішила гестапівця, весь вигляд, очі, інтонація відбивали його торжество над розумом, волею і навіть над суворою чоловічою красою Шрагіна. Розширене і обважніле донизу обличчя ката вкрилося рожевими плямами.

Шрагін мовчав і з ненавистю дивився йому прямо в лице. Бульдог, почекавши, запитав:

— Значить, мовчиш, як небіжчик? Вважай, що це так і є… — Він помахав рукою, пробурмотів п’яно: «Я ще не прощаюсь», і пішов…

У першу мить від цієї думки Шрагін розгубився, вірніше, вона просто опанувала всією його свідомістю, не викликавши, проте, ні страху, ні навіть засмучення, — адже він і раніше був готовий до цього. Та одне — думати про це взагалі, не знаючи, коли це буде, і, природно, ще сподіваючись у глибині душі… Позавчора, наприклад, коли на місто налетіла радянська авіація і бомби почали падати так близько, що із стелі його камери посипалася штукатурка, надія враз стала дуже реальною. А тепер Шрагін знав, це буде сьогодні, зараз…

Строк життя вимірювався годинами, а може, навіть хвилинами. До цього звикнути, мабуть, не можна. Зусиллям усієї своєї волі Шрагін намагався змусити себе спокійно і логічно думати про це і про все, що з цим зв’язано, та не встигав зосередитися на одній думці, як уже непідвладна йому сила штовхала його свідомість до чогось іншого.

«…Ольга і Мишко не пропадуть, про них потурбуються. Скільки ж це Мишкові тепер? Я виїздив — йому було рівно місяць, а тепер… Стривай, скільки ж?..»

«…Я можу звинувачувати себе в одному — що зробив менше, ніж міг… Були помилки… Наприклад… А, що тепер думати — їх уже не виправиш…»

«…Все-таки Дем’янов і Величко діють, бореться підпілля, і те, що я вибуваю з строю, просто ще одна втрата…»

«…Зараз на війні… і от саме в цю мить гинуть солдати, які йдуть уперед, на ворога… Я теж ішов уперед… Я — з тими солдатами, котрі зараз гинуть, і не слід перебільшувати значення моєї смерті… Вона, до речі, могла прийти значно раніше… коли зроблено було менше… А буває й так: солдат тільки сьогодні прибув на фронт, і сьогодні товариші його ховають…»

«…Ользі буде важко… А потім виросте Мишко…»

«…Мене одного чи всіх? Якщо Григоренка теж, то коли б він не зірвався…»

«…Чи знайдуть коли-небудь наші могили? Знайдуть, знайдуть… Напевно потрапить до рук наших товаришів якась сволота, котра знатиме, як з нами все тут… Вони повинні заплатити…»

«Як це казав тоді вчитель на кладовищі?.. Гарні такі і дуже точні слова… Покалічили, сволота, пам’ять…»

«…Головне, що ми вистояли, коли було найважче… і нам, і всьому народові… Тоді було важливо, щоб вистояла ще хоч одна людина… І ми вистояли… І діяли як могли. Усе місто свідок цьому… Чи приїде коли-небудь у це місто Ольга і Мишко?..»

«…Якщо і Григоренко — теж, то як він триматиметься — боюсь… Умерти треба, як в бою, як в атаці — грудьми вперед, не заплющуючи очей… І наша смерть повинна бути страшною ворогові, а не нам… Так… Саме так…»

«Коли б страчували прилюдно, перед народом, то я б їм влаштував шум… Та вже ніч… Вони зроблять у темряві, без зайвих очей і вух…»

Так уривчасто і безладно думав Шрагін, і в цей час його до краю напружений слух ловив кожний звук там, за металевими дверима. Та жодного звуку не було чути — мертва тиша.

До страти давно все було готове. Запізнювався Релінк, який хетів особисто бути присутнім під час розстрілу. Бульдог, зарядившись удень горілкою, до вечора вже протверезився, і в нього страшенно боліла голова. Простягнувши ноги, він сидів на дивані в кабінеті начальника тюрми Гроссвальда…

Бульдог і два солдати зайшли до камери Шрагіна незабаром опісля півночі. Бульдог подав знак — солдати накинулися на Шрагіна і зв’язали йому за спиною руки.

— Виходь, червоний добродію!

У коридорі Шрагін побачив Назарова і Григоренка, що стояли біля своїх камер. Проходячи повз них, він пильно глянув на їхні обличчя: Назаров був збуджений, він, здається, навіть не впізнав Шрагіна, а в Григоренка лице було зовсім байдуже, він мигцем поглянув на Шрагіна і став дивитися вгору.

Дванадцять східців униз, і Шрагіна завели в підвал з низькою склепистою стелею, що блищала від вологості. Підвал був вузький і довгий, наче повторював тюремний коридор там, нагорі. Робити підвал і під камерами — небезпечно. Зір і свідомість Шрагіна-розвідника в першу хвилину зафіксували це суто автоматично, але потім він почав оглядати усе свідомо — це допомагало абстрагуватися від того, заради чого його привели в цей підвал…

Шрагіна поставили спиною до бокової стінки. У протилежній стіні, трохи навскоси, була неглибока ніша, і там на кам’яному карнизі сиділи п’ятеро солдатів і фельдфебель. У солдатів на колінах лежали автомати, а у фельдфебеля попереду, на ремені висіла розстебнута кобура з пістолетом. Солдати поглядали на Шрагіна із зляканою цікавістю, та коли він став дивитися на них, вони почали перемовлятися.

Привели Григоренка і Назарова. Їх поставили поруч Шрагіна. Григоренко опинився посередині.

— Все… — ледве чутно вимовив Григоренко.

— От як вони нас бояться… — тихо відказав йому Шрагін.

Назаров трохи нахилився вперед, щоб побачити Шрагіна, і голосно сказав:

— Це не страшно, головну муку ми витримали…

— Умремо, товариші, без страху, як належить чекістам, — уже голосніше промовив Шрагін і подивився на Григоренка. Тепер очі у Григоренка не були байдужі, але в них було якесь хворе поєднання рішучості й туги. Шрагін сказав йому: — Батьківщина узнає, як ми гинули, пам’ятайте про це…

— Батьківщина все узнає! — майже радісно вигукнув Назаров.

Почувся тупіт ніг по кам’яних східцях — у підвал спустилися Бульдог, начальник тюрми Гроссвальд і Релінк.

Вони зупинилися перед приреченими. Релінк насмішкувато дивився в очі Шрагіну.

— Ну, пане Шрагін, чого ви ждете від мене? — запитав він.

— Вироку, — голосно відповів Шрагін.

— Вирок ви собі винесли самі. Нам лишається тільки його виконати. Я — ворог всіляких формальностей.

— Я теж, — сказав Шрагін. — Та все-таки, коли ми вішатимемо вас, ми цієї формальності дотримаємося, хоч вам від цього не полегшає…

Григоренко нервово розсміявся. Назаров із запалом вигукнув:

— Усіх вас до одного повісимо! Усіх!

— Кінчайте! — крикнув Релінк.

Начальник тюрми повернув вимикача, і в глибині підвалу спалахнула яскрава лампочка, освітивши щербату стіну.

Солдати тюремної охорони відвели Шрагіна, Григоренка і Назарова до освітленої стіни і швидко повернулися. П’ятеро солдатів і фельдфебель стали в ряд упоперек підвалу. Фельдфебель вийняв з кобури пістолет і короткозоро оглядав його, наче обнюхував.

Вони стояли так само, як раніше: посередині — Григоренко, праворуч від нього Шрагін, ліворуч — Назаров… Їх поставили обличчям до стіни, але вони разом, як по команді, повернулися обличчям до катів.

— Товариші, ми виконали свій обов’язок до кінця. Умираємо за нашу Батьківщину, за її перемогу! Батьківщина нас не забуде! — неголосно сказав Шрагін.

Назаров, виставивши вперед праве плече, закричав:

— Смерть гітлерівським бандитам! Чекісти не здаються! Стріляйте, гади! Всіх не перестріляєте!

Щось крикнув Релінк, а за ним — Бульдог, і все потонуло в гуркоті автоматів…