"Грант" викликає Москву

Розділ 34

Таке на нашій землі трапляється не вперше… У 1812 році жорстока Бородинська битва закінчилася тим, що Кутузов із своїми військами відступив до Рязані, а Наполеон зайняв Москву. За свідченням очевидців, армії Наполеона входили в російську столицю «без радощів і блиску переможців, на їхніх неструнких колонах позначалося засмучення, злість і сум…» Для того, щоб зрозуміти, що ж насправді в ті часи сталося на війні, треба ще раз перечитати толстовські сторінки «Війни і миру», що розповідають про те, як билися під Бородіним артилеристи батареї капітана Тушина. Вони теж відступили до Рязані — поранені, лишивши на полі бою загиблих, але перед тим, як відступити, виграли битву і перемогли Наполеона. Він ввійшов у Москву переможеним.

Гітлер не досягнув і цього. Весною й літом 1942 року гітлерівська армія наступала. Але попереду Німеччину ждала трагедія шостої армії в Сталінграді. І цього жаркого літа вона йшла до днів свого трауру, коли її воєначальники і обивателі відчують жах поразки, що невідворотно посуне на них од Волги. Німецькі дивізії наступали на Сталінград уже переможеними.

Що ж сталося між цим літом і сталінградською зимою? Що спростувало всі розрахунки і прогнози німецьких генералів і військових спостерігачів? Вони підраховували захоплені радянські міста і розгромлені дивізії, але не розуміли, що в кожній дивізії була своя батарея Тушина, що в кожному місті теж були свої батареї Тушина.

І от чому зруйноване, закривавлене південне місто, про яке йде розповідь, так і не стало для окупантів спокійним і підкореним.

Заложників повісили у четвер вранці. Напередодні в місцевій газетці на першій сторінці було надруковано об’яву про страту, що має відбутися.

Об’яву писав сам Релінк. Він довго обдумував кожну фразу і потім потурбувався про те, щоб під час перекладу на російську мову не постраждали лаконічність і точність викладу. Викликав до себе одночасно двох перекладачів і разом з ними відредагував текст. Він надавав цій об’яві великого значення. Коли працював над нею, раптом подумав про те, що ця об’ява — документ, який виправдує всі задумані ним терористичні акції проти населення.

Страта заложників була призначена на четвер. А напередодні Релінк записав у своєму щоденнику:

Шибеницю поставили вночі біля базару.

Встановили її так, що варто було вам вийти на будь-яке місце головної вулиці міста, як ви бачили її.

В об’явах страту назвали публічною, однак там не сказали, що населення зобов’язане на ній бути присутнім. Релінк хотів наказати, щоб на страту прийшли всі не зайняті на роботі, але проти цього заперечили Цах і військовий комендант міста. Вони не мали достатньо сил, щоб забезпечити порядок на майдані, якщо туди прийде кілька тисяч людей, а неконтрольований натовп може перешкодити страті або сприяти втечі заложників.

Цього ранку Шрагін вийшов з дому, коли сонце було ще так низько, що не могло заглянути на вулицю, і вона здавалась оповитою присмерковим серпанком. Шрагін поспішав на завод, щоб узнати, чи став на ремонт великий військовий корабель, яким цікавилася Москва, а потім мав намір під яким-небудь приводом піти з заводу, щоб бути присутнім на страті.

Біля заводських воріт він зустрів Павла Ілліча Сніжка. Востаннє вони бачилися взимку. Тоді Сніжко похвастався, що історія з краном закінчилася для нього благополучно, і його навіть призначили бригаденфюрером і що під його керівництвом тепер майже двісті робітників. Він був дуже задоволений собою. «Загалом не промахнулися ми з вами, Ігоре Миколайовичу…» — сказав він тоді.

Тепер Сніжко був розгублений, його очі, немов запитували й дивувались.

— Сьогодні вішають мого сусіда, його взяли на вулиці тиждень тому, — сказав Сніжко, нахилившись до самого вуха Шрагіна. — Це віруюча людина, при Радах усякого натерпівся. Я його знаю майже тридцять років. Адже так само вони завтра можуть схопити й мене. Адже ж можуть?

— Що можуть, то можуть, — відповів Шрагін. Він у цю мить теж думав про сьогоднішню страту, про те, що вона означає і що викличе. Було ясно, що тотальний терор, який розпочали німці, перелякав і довів до розгубленості навіть тих, хто їм служить вірою і правдою.

Шрагін побажав Сніжку не опинитися на шибениці, попрощався з ним за руку і пішов у дирекцію. В коридорі він зіткнувся з адміралом Бодеккером.

— Зайдіть до мене через п’ять хвилин, — кинув на ходу адмірал.

У приймальні все було на місці, але в повітрі відчувалася якась напруженість. Майор Капп розмовляв по телефону. Ад’ютант адмірала Піц і два німецьких інженери вдавали, ніби не прислухаються до його розмови.

— Я цього не знаю, — нервово говорив по телефону майор Капп. — Але майже сімдесят робітників не вийшли на роботу, і це схоже на забастовку. Якщо врахувати, що ми починаємо терміновий ремонт дуже важливого об’єкта флоту… — Слухаючи потім свого співрозмовника, майор Капп від нетерпіння безперервно кивав головою. — Я ще не можу сказати, що забастовка, але про факт я вас повідомив.

Через приймальну швидко вернувся до свого кабінету адмірал Бодеккер, і Шрагін пішов за ним.

— Ну, що ви скажете про це? — голосним шепотом спитав адмірал, як тільки Шрагін зачинив за собою двері.

— Про що, пане адмірал?

— Вони влаштовують тут публічні страти, як у стародавньому Римі, а нам після цього треба працювати з місцевими людьми і вимагати, щоб вони добре трудились.

— А може, саме страх і примусить їх працювати краще? — заперечив Шрагін.

Адмірал здивовано подивився на нього і промовчав. Потім сказав:

— Але ви подивіться, що робиться. Скрізь відсутній справжній німецький порядок. Гаразд, хай вони вішають, але хай не заважають нам. Візьміть історію з плавучим доком. Ми витрачаємо гроші, викликаємо спеціалістів з Голландії, щоб підняти, нарешті, цей док і зробити його працездатним, а док, виявляється, румуни вважають своїм, і наше військове начальство досі не може їх переконати.

Тепер мовчав Шрагін. Очевидно, адмірал раптом згадав, у якому домі живе Шрагін, з ким там спілкується, і вирішив більше не говорити відверто.

— Я хотів би на годину піти з заводу — дозвольте? — спитав Шрагін.

— Ідіть, ідіть, — одразу погодився адмірал, який не встиг, мабуть, згадати, навіщо запрошував Шрагіна до себе…

Шрагін вийшов на головну вулицю, яка вела до базарного майдану. І зразу побачив шибеницю, біля якої чорніли постаті людей. Звідти, від шибениці, назустріч Шрагіну з шаленою швидкістю промчала легкова машина сіро-зеленого кольору.

«Невже вони йдуть дивитися страту?» — думав Шрагін, прямуючи вулицею слідом за іншими людьми. Але він бачив, скоріше відчував, що люди намагаються навіть не дивитися туди, де стоїть шибениця. Хіба знаєш, у кого які справи? У напрямі до шибениці промчали два мотоциклісти. Люди, котрі йшли вулицею, і ці сіро-зелені, які думали, що вони теж люди, існували явно окремо, і кожен робив свою справу. Мешканці міста думали про життя, хоч би яким воно в них було, а сіро-зелені думали про смерть.

Шрагін підійшов до базару і зупинився біля силової трамвайної підстанції, схожої на церкву. Звідси добре видно весь базар. Там, на базарі, все було, як завжди і в той же час по-іншому. Звичайно людей зганяла сюди нужда або жадоба наживи, і завжди по обличчях, по повадках або навіть по очах можна узнати, чого людина прийшла сюди. Та сьогодні всі, хто був на базарі, похмуро поглядали на шибеницю, біля якої вже зібралося чимало сіро-зелених машин. Всі люди на базарі виглядали однаково.

Шрагін поштовхався в середину базарного натовпу і разом з усіма дивився на те, що відбувалось. Чотири критих грузовики стояли впритул один до одного перед шибеницею, немов відгороджували її від базару. Під’їхали три легкові машини. Серед начальства Шрагін пізнав генерала Штромма і Релінка. Вони були разом. Відійшовши вбік, розмовляли, спершись на афішну тумбу. Далі все відбувалося швидко, чітко, в якомусь дивному і жахливому ритмі. Водночас грюкнувши, відкинулись задні стінки грузовиків. Солдати виштовхнули з кузовів приречених — з кожної машини по п’ять чоловік. Руки у них були зв’язані за спиною. Багато хто впав, сплигуючи з машини. Їх підняли й поставили на ноги солдати, що вишикувались двома ланцюжками від машин до шибениці. Цим коридором приречені пройшли до ешафота.

На лавку поставили перших трьох. Три солдати, що сиділи на високих драбинках, накинули на шиї приречених петлі. Тієї ж миті солдати, які стояли внизу, вибили лавку з-під ніг страчуваних, і вони повисли, ледь хилитнувшись од ривка чи від конвульсій. А лавку вже переставили трохи праворуч, і вже на ній — нові троє приречених. Все відбувалося швидко і невблаганно чітко. Важко було повірити, що ті троє вже мертві.

І знову троє на лавці. Солдати на драбинках беруться за петлі, і раптом у глухій тиші майдану лунає гучний, ясний голос:

— Всіх не перевішаєте! Смерть окупантам!

Німець на драбинці поквапно накидає петлю на кучерявого й бородатого приреченого, що голосно кричить, але той робить різкий рух головою і лається. На лавку стрибають ще двоє солдатів, вони миттю надівають петлю на того, хто кричав, зіскакують на землю й зараз же вибивають лавку…

І от усі двадцять висять в ряд на довгій перекладці. Спочатку поїхали легкові машини, потім по-звіриному заревли моторами і посунули з майдану грузовики. Солдати вишикувались в колону і чітким квадратом рушили до центра міста. Біля шибениці лишились тільки чотири автоматники.

Шрагін дивився на присутніх людей і не бачив їхніх облич, він бачив тільки білі або сірі плями і відчував, як увесь натовп у мовчазному жаху повільно відступає в глибину базару.

«Ваші кати, товариші, від кари не втечуть. Ми їх знаємо, ми їх знайдемо всіх до єдиного. До єдиного!» Так говорив собі Шрагін, ідучи безлюдною вулицею, і все тіло його наливалося люттю, новою силою. Сам того не помічаючи, він ішов усе швидше.

Розділ 35

На цій вулиці, в кращих будинках міста, жили німці. Із розчинених вікон гриміло радіо — Берлін передавав ранкове військове зведення.

І поки Шрагін простував цією вулицею, він узнав, що німецькі війська прорвалися до берега Волги і бачать палаючий Сталінград.

Уже другий тиждень гітлерівські армії наступали, і радіо, як улітку сорок першого року, з ранку до вечора кричало про швидку перемогу. Шрагін намагався менше думати про це, та легко сказати — не думати. Німці повеселішали. А місто стало ще похмурішим. Днями Федорчук сказав, гірко посміхаючись:

— Так… Ми їх ложкою по лобі, а вони нас — танками, танками…

Шрагін промовчав. Він відчував, що не знаходить достатньо вагомих слів, щоб розвіяти настрій товариша. І розізлився: чому він повинен пояснювати? Все ясно! «У нас тут свій фронт, ми солдати і зобов’язані вести бій, незважаючи ні на що!»

У місті становище з кожним днем ускладнювалось. Створювалося враження, ніби гітлерівці вирішили супроводжувати наступ своїх військ посиленням окупаційного режиму. Зразу після страти заложників майже кожної ночі в місті проводились облави і масові арешти. Один за одним відправлялися в Німеччину ешелони гнаних у рабство. Вивозили навіть тих, хто мав роботу. Шрагін прекрасно розумів, що його товариші по групі в будь-який день можуть опинитися під ударом, і на кожну зустріч із зв’язковим ішов, очікуючи біди. От і сьогодні в нього мала відбутися така тривожна зустріч…

Увійшовши до кабінету адмірала Бодеккера, Шрагін побачив його біля прикріпленої на стіні великої карти. Він не підходив до неї з часу московського контрнаступу наших військ. У радіоприймачі рокотіли барабани, ревіли фанфари — звичайна музика після передачі військового зведення.

Адмірал жестом підізвав Шрагіна і, показуючи на карту, сказав:

— Чули? Ми вийшли до Волги. Га?

— Дивовижно, — ледве промовив Шрагін.

Адмірал різко повернувся, пильно подивився на нього і сказав неголосно:

— Але й настільки ж небезпечно… — Він знову, примружившись, дивився на карту. Потім показав рукою кудись угору і звідти провів у повітрі лінію до Волги. — Майже три тисячі кілометрів! Три тисячі!

— Дивовижно, — тихо повторив Шрагін.

І знову адмірал пильно подивився на нього, і в його ясно-карих очах промайнув незрозумілий для Шрагіна вираз.

— Я бачу, що ви на військових справах розумієтеся не краще за майора Каппа, — з прикрістю зітхнув адмірал. — Він заявив мені сьогодні, що Німеччина напередодні повної перемоги. А зараз для Німеччини немає нічого небезпечнішого від нерозуміння, що війна не тільки оце… — адмірал показав на ревучий приймач, швидко підійшов і виключив передачу. Вернувшись до карти, вів далі: — Невже справді ви не розумієте, яка небезпека в тому, що комунікації, які постачають фронт, розтягнуті на три тисячі кілометрів? І це коли з півночі майже по всій їх довжині над ними навис противник і коли дві її третини — під ударами партизан? Фокусів і чудес на війні не буває. Так, якщо Паулюс із своєю армією затримається тут, біля Волги, хоч би на місяць, росіяни повинні бути ідіотами, щоб не скористатися з такої ідеальної для них можливості зробити котел для шостої армії. Розумієте?

Шрагін спантеличено мовчав, як школяр, що не вивчив уроку. А сам у цей час в думці благав адмірала продовжувати урок — адже те, що він говорив, було надзвичайно важливо.

— Не ображайтеся, будь ласка, — всміхнувся адмірал, запрошуючи Шрагіна до столу. — Не ви один цього не розумієте. Вчора командуючий нашою армією скликав нараду. То навіть він, знаєте, трубив у фанфари. А ваш знайомий — пан Релінк — дійшов до того, що свою діяльність тут назвав підкріпленням історичної перемоги з тилу. Але нічого, на щастя, більш відповідальні люди, ніж вони, там, у Берліні, про цю небезпеку думали ще раніше. Місяць тому, коли я літав у Берлін, мої друзі, набагато кваліфікованіші в питаннях війни, ніж я, прямо казали про це… — Обернувшись до карти, адмірал говорив далі: — Звичайно, задум фюрера принадний — перерізати Росію пополам, відсікти Урал, як базу матеріального постачання радянських військ, і покласти Москву та всі російські сили в глухий мішок. Але оце… — адмірал знову провів рукою в повітрі шлях від Німеччини до Волги, — це дуже небезпечна обставина. Дуже! — Адмірал помовчав, пригладжуючи йоржик сивого чуба, і сказав, посміхаючись: — Проте давайте й ми з вами підкріплятимемо перемогу з тилу. Я прошу вас, на ваш вибір, взяти трьох інженерів і зробити технічний огляд силового цеху. Треба з'ясувати, чому завод не має достатньо енергії. Мені кажуть — саботаж. Чи так це?..

Весь день Шрагін з комісією працював у силовому цеху, а ввечері пішов на кладовище, де в нього була призначена зустріч із зв’язковим Григоренком. Він весь час пам’ятав почуте від адмірала і засмучувався, що зможе передати це в Москву тільки завтра…

Григоренко трохи спізнився, і Шрагін уже почав турбуватись, чи не трапилася з ним біда, але в цей час побачив зв’язкового.

— Пробачте, Ігоре Миколайовичу, — намагаючись справитися з задишкою, почав Григоренко. — Поїхав трамваєм, а на півдорозі струм виключили, довелося натиснути як слід…

Нічого втішного Шрагін від зв’язкового не почув.

На бойню, де працював Дем’янов, майже зовсім перестали привозити худобу, бойню, очевидно, закриють. Дем’янов шукає нову роботу, але поки що безрезультатно. Зіна Димко узнала, що є наказ — протягом трьох місяців нікого не брати на роботу. На біржі відділ найму закрито. Ковальов просить приблизно місяць не ждати від нього ніяких дій, повідомляє, що на залізниці тривають поголовні арешти, а в нього трапилась біда: він дав міну одному паровозному машиністові, якого в той же день арештували. Правда, Ковальов певен, що машиніст не викаже, але хіба мало що може трапитись… Харченко і Димко узнали, що в них на макаронній фабриці найближчим часом всіх робітників з місцевих жителів звільнять… Як і раніше, без роботи Федорчук, та він вважає, що поки його Юля працює, то він в безпеці. Нагадує, що вибухівка кінчається.

Повідомивши все це, Григоренко сказав похмуро:

— Лишається ще додати, що й піді мною земля наче жевріє.

Шрагін запитливо подивився на нього.

— Хазяйку мою викликали в поліцію. Мною цікавились, — пояснив Григоренко. — Правда, хазяйка сказала, що обійшлось…

— Наказ усім — обережність і ще раз обережність, — мовив Шрагін. — Кожному продумати, як висковзнути на випадок, якщо облава застане дома. Всі зустрічі на деякий час припинити…

Вислухавши розпорядження Шрагіна, Григоренко помовчав, немов запам’ятовував їх, і раптом сказав:

— Хочу вас спитати… Тільки не сердьтеся, може, я чогось і не розумію. Я от усе думаю про цих повішених. Адже як не крути, а ми винні в їх смерті. Чи ні?

Тривога похолодила серце Шрагіна. Він розумів, що такі небезпечні настрої можуть виникнути. Але не припускав і думки, що такі настрої виникнуть у його групі!

Шрагін дивився на зв’язкового і в прищурі його очей бачив не сумнів, а переконаність. Ця переконаність була тим небезпечнішою, що юнак носив її з собою на зустрічі з усіма товаришами по групі. Треба негайно й не гарячкуючи роз’яснити йому його помилкові думки. А якщо це не вдасться, то Григоренко не може лишатися зв’язковим…

— Триває війна, Григоренко, — спокійно почав Шрагін. — Уявіть собі. На фронті гине солдат, а той, що лишився живий, думає, що німець убив його товариша тому, що вони разом стріляли в нього. Тоді висновок один: кидай зброю, здавайся в полон ворогові або тікай з поля бою світ за очі…

Шрагін уважно стежив за Григоренком, який слухав його, опустивши очі й згідливо кивав головою, та тільки-но Шрагін замовк, він різко випростався і знову, дивлячись на Шрагіна, якось єхидно примружившись, сказав:

— Все-таки якийсь розрахунок повинен бути. Німець он як розлютувався, і виходить, що ми тим вибухом і самі себе підірвали.

— Вибух знищив на аеродромі понад двадцять літаків-бомбардувальників, — говорив далі Шрагін. — Скільки наших людей на фронті і в нашому тилу загинуло б від бомб, скинутих з цих літаків? Тисячі. А Федорчук їх врятував. Може, ви вважаєте, що ці тисячі життів не варті наших?

— Це правильно… це правильно… — тихо повторив зв’язковий, відчужено дивлячись прямо перед себе.

— Ми діяли і діятимемо, — сказав Шрагін. — Я майже щодня передаю в Москву цінну інформацію. Москва знає про кожний наш крок. За вибух на аеродромі Федорчука нагороджено орденом.

— І всіх інших Москва теж знає? — спитав Григоренко.

— Звичайно. У першотравневому наказі нас відзначать, кожного по заслузі.

— То вже не забудьте там у молитвах своїх, — незграбно пожартував Григоренко.

— Забути вас я не міг і думав представити до нагороди орденом, — не помічаючи тону Григоренка, серйозно сказав Шрагін.

— А тепер передумали?

— Поки що особливих підстав для цього не було. Я радий, що ви одверто розказали про свої сумніви. А тепер ходімо…

Представника підпілля Бердниченка на явочній квартирі не було. Шрагін знав, що Бердниченко у всьому дуже точний. Значить, щось трапилось. Дивно поводилась і хазяйка квартири. Вона щохвилини заглядала в кімнату, де сидів Шрагін, немов перевіряла, чи не пішов гість. Якби Бердниченко не сказав йому в свій час, що хазяйка цілком надійна людина, він уже давно залишив би квартиру.

Підійшовши до вікна, Шрагін у щілину між фіранками дивився на вулицю. Присмерки погустішали, і Григоренка, який мав стояти на перехресті, уже не було видно. Раптом на протилежному боці вулиці Шрагін побачив людину. Це був не Григоренко. Людина ця повільно йшла тротуаром, дивлячись на будинок, в якому перебував Шрагін.

Шрагін вирішив почекати кілька хвилин і йти. На всяк випадок перевірив, чи немає в його кишенях чогось такого, що могло його викрити або викликати підозру. Він вийшов у прихожу і почав надівати пальто. В цей час у двері обережно постукали. З кухні вийшла схвильована хазяйка, вона запитливо дивилася на Шрагіна.

— Відчиняйте, — шепнув він і став біля самих дверей за шафу.

Хазяйка прочинила двері на ланцюжок.

— Вам кого? — сердито спитала вона.

Хрипкий чоловічий голос промовив явочний пароль.

Хазяйка зняла ланцюжок і відчинила двері.

— Здрастуйте… Ганна Петрівна, здається… — неголосно мовив чоловік, що зайшов і, оглянувшись, спитав: — Є хто-небудь?

Хазяйка мовчала. Мабуть, цей прибулий був їй невідомий, і вона не знала, що відповісти.

Шрагін вийшов із-за шафи.

— А хто вам потрібний?

Незнайомець уважно оглянув Шрагіна і сказав:

— Очевидно, ви… Мені описав вас товариш Бердниченко. Я Зворикін.

Шрагін не раз чув це прізвище від самого Бердниченка і знав, що ця людина з активу підпілля.

— А де він сам? — спитав Шрагін.

— Ганно Петрівно, куди нам з товаришем пройти? — не відповідаючи, звернувся до хазяйки Зворикін.

Вона мовчки вказала на двері в кімнату.

— Ваша охорона працює незграбно, — втомлено сказав Зворикін, сідаючи до столу. — Поки я зрозумів, що за хлопець тупає за мною як тінь, то спізнився прийти вчасно.

— У нього свої обов’язки, — сухо зауважив Шрагін і повторив своє запитання: — Де Бердниченко?

— Він тимчасово залишив місто. У нас два провали: вчора взяли наших підпільників Кулешова і Хоромського.

— Випадково?

— Кулешова наче випадково. Був у справі на вокзалі, а там — облава. А от Хоромського взяли дома. Бердниченко просив передати, що, на його думку, і вам своїх людей краще тимчасово вивести з міста.

— Куди?

— Орієнтир — село Смакіно, а там — учитель Павло Михайлович. Він зв’язаний з партизанами і переправить ваших людей куди треба.

— Що іще? — спитав Шрагін.

— Усе.

Шрагін підвівся.

— У вас зв’язок з Бердниченком є?

— Буде через місяць, не раніше.

— Тут замість нього ви?

— Так.

— Можливість друкувати листівки ще є?

— А яка рація — нікому складати текст!

— Зараз я напишу.

Шрагін сів до столу і написав текст листівки.

Цей грізний голос чули гітлерівський генерал Штромм і його сатрапи, подібні до Релінка, що керували стратою. На їхніх обличчях був страх! Бійтеся, кати! Ми всіх вас знаємо на ім’я, і вам нікуди не сховатися від розплати!

Дорогі товариші! Відповімо на терор ще більшою ненавистю до ворога!.Наша справа справедлива! Ми переможемо!

Смерть німецьким окупантам!

Центр».

Шрагін передав Зворикіну листівку:

— На наступну явку прийдете?

— Якщо живий буду…

— До побачення.

— Поки що.

Коли Шрагін вийшов на вулицю, перед ним з темряви виник Григоренко.

— Ну й перехвилювався я тут! — сказав він. — Цей тип колесив біля квартири хвилин двадцять. Я вже вирішив пустити в хід фінку, щоб без шуму…

Григоренко зник у темряві…

Цієї ночі Шрагін не заснув ні на хвилину. Картина ввижалася йому похмура. Думку вивести товаришів з міста спочатку він категорично відкидав, вважаючи, що це всіх деморалізує. Ні, тепер як ніколи треба діяти сміливо, енергійно і відчутно для німців… Але єдине, що вони могли б тепер зробити, — це провести серію диверсій. А запаси вибухівки майже зовсім вичерпалися. Москва відхилила його пропозицію скинути вибухівку з літака, і він розумів, що справді скидати наосліп, без оперативного радіозв’язку неприпустимо. Правда, Москва повідомила, що спробує доставити вибухівку з моря, та коли це буде — невідомо. Треба ждати, принаймні поки закінчиться період весняних штормів. Значить, те єдине, що могла б тепер зробити група, поки що відпадає…

Думаючи про все це, Шрагін поступово схилявся до висновку, що пропозиція про тимчасове виведення групи з міста не позбавлена сенсу.

Ну добре, група тимчасово залишить місто, але хіба це знімає питання про одержання вибухівки? Шрагін чудово розумів, як важко Москві організувати доставку вибухівки сюди, в місто, і з повітря і з моря.

Думка про те, щоб послати кур’єра через лінію фронту, виникла і укріпилася не одразу. Спочатку вона здалася Шрагіну нереальною і навіть несерйозною. Але поступово його упевненість все зростала, а саме завдання здавалося дедалі більш здійсненним. Шрагін уже думав про те, кого з групи послати кур’єром. Перебравши всіх, він зупинився на Харченку. За це було багато що. Найкраще кур’єрові йти у напрямі на Київ, а Харченко уродженець тих місць, і недалеко від Києва живуть його батьки. У версію його походу можна включити вірогідний привід — він повертається до своєї сім’ї. А добираючись через лінію фронту назад, кур’єр повинен разом з вантажем вистрибнути з літака, а Харченко — єдиний у групі, хто займався в аероклубі парашутизмом. Нарешті, в нього приваблива зовнішність: добродушний, щирий хлопець. Похід буде важкий і небезпечний, а Харченко вже показав і свою залізну волю, і фізичну силу, і вміння діяти в складній обстановці. Вирішено — піде Харченко. А на цей час групу треба з міста вивести…

Розділ 36

У генерала Штромма появилися регулярні обов’язки. Головне командування СС запропонувало йому щодня інформувати Берлін про роботу місцевої СД. Він був неабияк стурбований. Незадовго до цього номінального начальника місцевої СД доктора Шпана перевели в Київ, і на його місце нікого не призначили. Тепер СД очолював Релінк, який, між іншим, і за Шпана був там фігурою номер один.

Штромм думав, чи не закінчиться все тим, що начальником місцевої СД призначать його самого? Він цього не хотів. Працювати Штромм взагалі не любив. Крім того, він зовсім не був певен, що зможе працювати краще за Релінка, на якого тепер часто і гостро нападали з Берліна. Підставляти для ударів свою спину Штромм не збирався. Справді, безглуздо було зіпсувати кар’єру через те, що в цьому злощасному місті влаштувалася зграя диверсантів.

Обдумавши все це, генерал Штромм зайняв, як він вважав, хитру позицію. Кожного ранку він приходив в СД, слухав повідомлення Релінка про справи минулого дня, не дуже строго докоряв йому за все ще недостатню рішучість, коли треба, підхвалював, а потім посилав у Берлін свої секретні реляції, в яких всіляко давав зрозуміти, що Релінк цілком на місці і що тепер, коли він, генерал Штромм, щоденно контролює його, робота СД стає дедалі ефективнішою.

Тим часом і Релінк теж думав, що генерал Штромм може зайняти місце начальника СД. Та, знаючи його лінощі і пристрасть до спокійного життя й комфорту, він у своїх щоденних повідомленнях генералу підкреслював труднощі своєї роботи, не забуваючи кожного разу сказати, що він не має можливості виспатись, що змушений вдаватися до допінгу, аби не звалитися з ніг під час якого-небудь нічного допиту. Релінк бачив, що ця його тактика досягає мети, і був уже певен, що сам генерал на посаду начальника місцевої СД не пориватиметься. А все, що він робив тепер, виконуючи вказівки Олендорфа, давало йому підстави сподіватися, що Берлін щодо нього перемінить гнів на ласку.

Цього сонячного, веселого ранку генерал Штромм приїхав до СД у прекрасному настрої. Минулої ночі він розмовляв по телефону з Берліном, і сам Кальтенбруннер сказав, що робота в місцевій СД значно покращала, і подякував йому. Треба було негайно повідомити про це Релінку. Генерал чудово розумів, що будь-яку людину не можна тільки лаяти, треба й похвалити коли-небудь. У вестибюлі гестапо перед ним виструнчився начальник поліції СД Цах.

— Здрастуйте, Цах, здрастуйте, — благодушно привітав його генерал і навіть подав йому руку. — Які новини?

— Хорошого мало, — уривисто відповів Цах.

— Що-небудь трапилось?

— Та так, нічого особливого, — трохи підняв плечі Цах. — Я б сказав, звичайні неприємності.

Генерал зрозумів, що більше Цах нічого не скаже, і почав сходити на другий поверх.

У кабінеті Релінка пахло тютюновою кислятиною. Підлога посеред кімнати була забризкана кров’ю і посилана піском.

— Я бачу, що ніч була веселенька? — безтурботно сказав Штромм, здоровкаючись і сідаючи в крісло.

Релінк мовчки подав йому надірваний аркуш паперу. Це була листівка, яку писав Шрагін. Вона була вже надрукована.

— Дурниця! Тепер це в них єдиний спосіб запевнити населення, що вони існують! Дурниця! Агонія! — голосно, як завжди, промовив генерал, прочитавши перші рядки.

— Читайте далі, генерале, — тихо сказав Релінк.

Коли генерал прочитав до кінця, він витріщився на Релінка, випнув уперед губи і спитав:

— Ну, знаєте, це вже занадто. Звідкіля вони мене знають?

— З ночі сушу над цим голову, — відповів Релінк.

Генерал ще раз заглянув у листівку, наче він раптом усумнився, що бачив там своє прізвище.

— Так, генерал Штромм, навіть два «ем», — здивовано промовив він і раптом вибухнув: —Ви розумієте, Релінк, що я повинен припустити? Що червоні пролізли в ваш апарат! Так! Так! А як же інакше? Моє прізвище відоме тільки тут, з естради я не виступаю, і афіші про це не розклеюють. В кращому разі в вашому апараті працюють люди, в яких язик довший від розуму. Ви повідомлятимете Берліну про цю прокламацію?

— Мені нічого повідомляти, поки я не знайду тих, хто цю листівку випустив, — холодно відповів Релінк. — І мій обов’язок зараз не розводити навколо цього паніки, а діяти і що б то не стало знайти мерзотників. Кінець кінцем мене радує, що тут стоїть моє прізвище. Якщо ворог у наших з вами прізвищах бачить силу Німеччини, то цим треба пишатися.

Генерал Штромм подумав, що Релінк має рацію. Так, так, має рацію. Ще сьогодні вночі він, Штромм, сам повідомить у Берлін про листівку. Нехай там знають, у якому пеклі він тут працює і як він своєю активною діяльністю розлютував панів комуністів.

— Які нитки у ваших руках уже є? — діловито спитав Штромм.

— Була одна, але сьогодні вночі обірвалась. Допитував одне дівчисько. Під час арешту в неї в сумці знайшли два примірники цієї листівки. То вона таке тут влаштувала! Ленц не залишився без ока тільки випадково. А мене от… — Релінк показав забинтовану руку. — Зубами, скажена сучка! Ленц її пристрілив.

— Це помилка! — обурено вигукнув Штромм.

— Знаю, — зразу погодився Релінк. — І я вже сказав Ленцу, що відміняю подання про його чергове нагородження. Однак ви повинні реально дивитися на факти: такі типи готові на все, але вони не хочуть давати нам показання. Учора ввечері вбито співробітника поліції СД. Його заколов на вулиці кухонним ножем шістнадцятилітній хлопець. І теж живим його взяти не пощастило. Самому начальнику поліції Цаху вони винесли смертний вирок, і він регулярно одержує про це листівні повідомлення.

— Все-таки рано чи пізно ми доберемося до них, — всупереч звичаєві тихо промовив генерал і вирішив, що пішки містом більше не ходитиме.

— Так, ми доберемося, — мляво погодився Релінк. — Але це шлях важкий і довгий. Візьміть історію з аеродромом. За наказом Берліна ми арештували там механіка, німця Вальтера Шніцлера, і відправили його в головне управління. Вчора мені подзвонив Олендорф. Цей механік — прямий агент червоних, причому з великим стажем.

— Вибух за ним? — спитав Штромм.

— Він не признався, але ясно, що Шніцлер був зв’язаний з диверсією. Бачите, яка глибока і складна червона пухлина. Вчора застрілився полковник із штабу повітряної армії — якийсь Пінер. Під час обшуку в його кабінеті знайшли щоденник. Це документ страшної ганьби. В ньому ненависть до фюрера, пророкування катастрофи рейха, співчуття росіянам, захоплення їхньою боротьбою. Загалом яма, повна помий. Судячи з щоденника, він написав якогось листа фюреру і після цього заподіяв собі смерть. Та найцікавіше знаєте що? У нього в столі знайшли листа від того механіка з аеродрому. Шніцлер просив влаштувати його на роботу тут у нас, на аеродромі.

— Може, він психопат? — припустив генерал Штромм.

— На жаль! У штабі полковник мав авторитет і дуже широке коло друзів, серед яких був навіть заступник командуючого армією. Я всіх їх викликаю на допит.

— Може, краще цією справою зайнятися добродіям з абверу? — запропонував Штромм. — Навіщо нам брати на себе цю муть?

— Абвер займається цією справою паралельно, — відповів Релінк. — Річ у тім, що тиждень тому мій співробітник повідомив про настрої цього полковника. Можливо, полковник відчув, що ми зацікавилися ним. В одному з його останніх записів у щоденнику — прокляття гестапо.

— І ви уже вжили якихось заходів?

— Безумовно, — відповів Релінк, хоч насправді він нічого не робив.

— Тоді ви маєте рацію, — погодився Штромм. — Ця справа може викликати сприятливий для нас резонанс, і ми ще раз обійдемо абвер.

— Я підготую повідомлення в Берлін, і, якщо хочете, ми разом його підпишемо, — запропонував Релінк.

— З приємністю.

Після цього Релінк розповів генералу, що він збирається розчистити тюрму, бо після облав вона знову повним-повнісінька. Нова облава планується на наступну неділю…

Ранкові обов’язки генерала Штромма цього разу явно затягнулись…

Розділ 37

Місто починало визволятися з-під сірої каламуті пізнього світанку. Тільки що минула комендантська година, але на вулицях ще не було нікого. В тиші завмерлого міста Шрагін чув свою ходу, лунку й тривожну. Йшов він повільно, зупинявся біля об’яв і афіш, водночас ретельно продивлявся вулицю. І думав про свої справи. Вирішено остаточно: в місті залишаються тільки він, радист Мочалін, «священик» Величко і Федорчук. Всі інші найближчими днями підуть з міста до партизанів і перебуватимуть там доти, поки він не дасть їм сигнал повертатись. Харченко післязавтра вирушає в далеку дорогу. Він повинен пробитися через лінію фронту і потім вернутися з літаком, який скине все необхідне для групи. Так, усе продумано, твердо вирішено, і не такої він вдачі, щоб відміняти свої рішення. Проте сумніви не давали йому спокою. Похід товаришів до партизанів буде дуже важкий — з міста вони виходитимуть по одному; чи пощастить їм потім зібратися всім разом? Єдиною ланкою зв’язку з партизанами є сільський учитель. А раптом з ним щось трапиться за ці дні?.. А похід Харченка майже через половину країни? Треба дивитися правді в очі — на успіх у юнака шансів значно менше, ніж на загибель.

Шрагін стояв перед афішою, з якої на нього дивилося кирпате, лукаве, дуже знайоме обличчя. «Петер», — прочитав Шрагін і навіть здригнувся. Він же перед самою війною бачив цей кінофільм і потім любив мугикати сам собі безтурботну пісеньку Петера: «Хороше, коли робота є…» Він швидко відійшов од афіші, немов зустрів знайомого, з яким йому не можна тут зустрічатись.

— Хальт! Ані руш! — почув він позад себе.

Перед ним стояли два патрульних. Шрагін помітив, що вони дивляться на нього не дуже рішуче; очевидно, їх збентежив його надто благополучний вигляд — шкіряне пальто, біляча шапка.

— Чого вам треба? — по-німецькому спокійно запитав Шрагін.

— Документи, — відповів солдат.

— Але комендантська година минула, — знову спокійно заперечив Шрагін.

— Ми перевіряємо тепер у будь-який час, прошу вас… — зовсім ввічливо пояснив солдат.

Подивившись посвідчення, солдат вернув його і приклав руку до пілотки.

— Прошу пробачення…

Як і раніше, не поспішаючи Шрагін простував далі і знову думав про своє. От і ця зустріч з патрулем ще раз підтвердила правильність прийнятих рішень — лишатися його товаришам у місті, не маючи надійних документів, не можна.

Радист Кирило Мочалін був тепер мотористом підсобного катера на тому ж заводі, де й Шрагін. Цим катером розпоряджався головний інженер Гриф. Коли Шрагіну треба було зустрітися з радистом, він ішов до Грифа і цілком обгрунтовано просив дозволу скористатися його катером.

Так він зробив і сьогодні. Мочалін взяв його на борт катера біля службового причалу, і вони помчали на відкритий рейд, де стояв, очікуючи ремонту, мінний тральщик. Вони сиділи поряд у штурвальній кабіні. Шрагін передав Мочаліну зашифрований текст повідомлення в Москву.

— Вважайте, що це уже в Москві, — сказав Кирило, ховаючи повідомлення за підкладку форменки.

Шрагін усміхаючись дивився на радиста: юнак працює наче нічого не сталося. Він прекрасно розумів, що мочалінські бадьорість і оптимізм ідуть від нерозуміння всієї складності обстановки. Та все одно, бачивши безжурного радиста, він навіть собі докоряв за надмірну нервозність.

Катер причалив до тральщика, і Шрагін піднявся трапом. Адмірал Бодеккер доручив йому узнати, навіщо сьогодні вранці до тральщика викликали пожежний катер.

Командир тральщика — молоденький худорлявий офіцер — прийняв Шрагіна у своїй тісній каюті. Він розказав, що сьогодні на світанку до тральщика пришвартувалося ремонтне судно, але зразу ж на ньому спалахнула пожежа.

— Персонал судна поводився ганебно, — розказував командир тральщика. — Замість того, щоб відійти од мене, вони спустили шлюпку і залишили судно. Ми з величезними труднощами насилу одірвались од нього, і я по радіо викликав пожежний катер. Пожежу ліквідували, а судно відбуксирували до вас на заводський причал. Мені все це здається підозрілим, — закінчив командир.

— Та що ви, це ж звичайна річ, — переконано заперечив Шрагін. — Просто якийсь Іван кинув недокурок у масляну ганчірку. Це вже не перший випадок. Зараз я вернусь, доповім адміралу, і ми пришлемо до вас нове судно. А розслідування ніколи не зайве…

Останнім часом адмірал став помітно байдужішим до справ заводу. Особливо після того, як усі його спроби врятувати плавучий док закінчилися тим, що док розвалився пополам і потонув. Адмірал відкрито іронізував над своїм, як він казав, дитячим планом будувати тут кораблі. От і тепер, узнавши про пожежу, він беззлобно вилаявся і сказав:

— Хоч би згорів увесь завод, принаймні я зміг би вибратися звідси.

Шрагін, наче не чуючи його слів, повідомив, що він розпорядився направити до тральщика інше судно. Адмірал кивнув і жестом запросив Шрагіна сісти.

— Я пам’ятаю, що вам дуже не хотілось їздити у відрядження, — сказав він. — Я дуже добре це пам’ятаю. Але зараз мені аж надто необхідно послати вас в Одесу. У начальника цивільного порту в Одесі виникли якісь труднощі у взаєминах з місцевим персоналом. Треба поїхати до нього, розібратися й допомогти.

Шрагін зовсім не був готовий до такої пропозиції і попросив у адмірала дозволу дати відповідь завтра.

— Звичайно, звичайно, поговоріть з дружиною, — по-своєму зрозумів його адмірал. — Я дуже не хотів би примушувати вас робити те, що неприємне вашій милій дружині. Та все ж справа, знаєте, насамперед…

Все вирішилося ввечері.

Шрагін не хотів бути цього вечора вдома. Напередодні Емма Густавівна сказала йому, що у неї гостюватимуть тільки лікар Лангман і Любченко. Про те, що буде Лангман, вона могла й не казати. Він приходив майже кожного вечора. Емма Густавівна запевняла всіх, що у Лілі з лікарем дружба — вони обоє так люблять музику. Ліля підтримувала цю версію, і в присутності Лангмана завжди сиділа за роялем. Шрагін з тривогою стежив за цією «музичною» дружбою і давно бачив, що справа там не тільки в музиці. Неприязнь до нього Лангмана стала помітнішою, і якщо сторонні вважали її природною, то для Шрагіна ця неприязнь була небезпекою, бо вона могла стати і неприязню до нього з боку Лілі. Поки що в їхніх взаєминах встановилася безмовна напруженість…

Шрагіна дуже здивувало, що Емма Густавівна запросила Любченко.

— Ви пробачили Любченко за її хамство? — спитав він.

Емма Густавівна зітхнула:

— Вона так просила вибачення… Навіть листа прислала. Кінець кінцем вона — єдина з тих, хто лишився, моя давня знайома. І вона має рацію: у всіх у нас з нервами не гаразд.

Шрагін не збирався ввечері виходити до гостей Емми Густавівни, але несподівано прийшов генерал Штромм, від якого завжди можна почути цікаве, і він вийшов до столу.

Спочатку у вітальні панувала безладна розмова, яка припинялася, коли Ліля грала на роялі. А цього вечора вона грала часто і, як здалося Шрагіну, дуже добре. Коли вона кінчала грати, лікар Лангман беззвучно плескав простягнутими до неї долонями і захоплено кивав головою.

Емма Густавівна вже накрила стіл і, вкрай зворушена, слухала, як грає дочка. Штромма музика явно втомлювала. Тільки-но Ліля закінчувала грати чергову річ, він багатозначно крякав і, потираючи руки, жадібно дивився на стіл з приготовленою закускою.

— Панове, я зовсім забула! — вигукнула Емма Густавівна. — Я одержала листа від Аммельштейна, він адресований не тільки мені, а й усім вам… — Вона взяла листа, який лежав тут же на маленькому столику, і почала читати.

Старик писав, що тужить за милим домом своєї родички, але, на жаль, приїхати до неї ще раз у нього не вистачить сил. Він сподівався, що влітку Емма Густавівна з дочкою приїдуть до нього в гості. У другій половині листа він розказував про справи в маєтку — працювати нікому, в нього забрали в армію останнього працездатного робітника. «Якщо так буде далі, — писав він, — то я сам скоро візьму автомат і стану солдатом дивізії стариків під назвою «Адольф Гітлер».

— У нашого Аммельштейна, я бачу, мозок остаточно висох, а язик теліпається, як ганчірка, — зауважив Штромм.

Емма Густавівна нерозуміюче подивилася на генерала і читала далі:

«А втім, недавно мені дали трьох робітників, — писав Аммельштейн. — Та вони росіяни, і ждати від них чогось путнього не доводиться. Вони ліниві і нічого не вміють. До того ж я їх боюсь. Адже тепер тільки й чуєш, що росіяни там у вас, навіть в тилових містах і серед білого дня, убивають наших співвітчизників. Отож будьте обережні й ви…»

— Я не хочу слухати цей наклеп, — голосно заявив Штромм.

— Чому ви вважаєте це наклепом? — незворушно спитав Лангман. — Аммельштейн пише те, що йому відомо, і він пише про це своїм близьким, а не в «Фелькішер беобахтер».

— І все-таки це наклеп, — рявкнув генерал. — Де ви останній раз бачили в нашому місті червоних, окрім як на шибениці?..

— Так, дійсно, тепер у нас наче порядок, — знизив тон Лангман, але тут же додав: — А от в Одесі, я чув, справи дуже погані.

— Звідкіля ви це взяли? — ще дужче розлютився Штромм.

— Ще місяць тому мені дзвонив колега, він казав, що у них в Одесі госпіталь міської комендатури переповнений пораненими внаслідок терору і диверсій червоних. І я за наказом штабу армії надіслав туди свого хірурга і трьох молодших чинів. Так, тільки сьогодні вранці я говорив по телефону з хірургом, і він знову сказав: справи погані.

— Ну й даремно ви балакаєте про це по телефону, — пробурчав Штромм і говорив далі уже миролюбніше: — Звичайно, румуни впоратися з червоними не можуть. У них немає нашого досвіду і наших можливостей. Однак можете бути певні, ми їм допоможемо — порядок буде і в Одесі.

В цей момент Шрагін думав про відрядження в Одесу, про те, що треба погоджуватися. Коли в Москві планувалась операція, на випадок якщо в цьому місті Шрагіну осісти не пощастить, йому дали явку в Одесі. Чому б тепер не скористатися з цього. Може, виникне можливість перевести його товаришів в Одесу, а не відправляти їх у небезпечний похід до партизанів?

Його роздуми перервала, підійшовши до нього, Любченко.

— Між іншим, саме в Одесі є спеціаліст, якому вашій дружині слід би було показатися, — нахилившись до Шрагіна, сказала вона пошепки.

Шрагін затамував подих. Це її «між іншим» прозвучало як продовження його думки. Пауза тривала одну мить, і Шрагін опанував себе. Ліля вже давно скаржилась на біль у грудях. Емма Густавівна безапеляційно заявляла, що в неї туберкульоз. Дослідження, які зробила Любченко в її лікарні, нічого не показали, але Емма Густавівна і далі наполягала на своєму. Та й сама Любченко, очевидно, не бажаючи ще раз сваритися з нею, погодилась, що, незважаючи на результати досліджень, Лілю слід показати доброму спеціалістові.

— Якби ви могли організувати подорож Лілі до Одеси, я написала б листа цьому професорові. Колись ми разом з ним працювали, і він мене напевно пам’ятає.

— Велике спасибі, Маріє Степанівно, це обов’язково треба зробити, — сказав Шрагін і в цю хвилину остаточно вирішив — він повинен їхати. Треба тільки попросити адмірала Бодеккера дозволити взяти з собою Лілю. Крім усього іншого, він просто боявся залишати її тут саму…

Розділ 38

Кирило прокинувся пізно. Все ще діяла морська звичка — добре виспатись перед вахтою. Тепер він називав вахтою зустрічі з Шрагіним і передачу потім на Велику Землю його повідомлень. За розкладом ця вахта була тричі на тиждень, але траплялися ще й авральні, понад розклад, про які він довідувався за сигналом в умовленому місці. Сьогодні саме авральна.

Сонце нахабно лізло у вікна, в хаті смачно пахло свіжо-спеченим хлібом, на кухні лунали голоси жінки й матері. «Пощастило мені з Ларкою, — радісно думав Кирило, — чудова жінка вийшла, навіть з матір’ю живе в злагоді». Іншим разом він аж ображався, що мати така клопітлива і ніжна до його Лари. Але зараз їхня неголосна розмова там, на кухні, викликала в нього блаженне відчуття домівки, затишку. Він пригадав боцмана свого пароплава Арсенійовича, лютого богатиря. Якось під час вечері в камбузі, наслухавшись патякання матросів про їхні пригоди на березі, боцман раптом сказав: «Босяки ви і безштанники, тільки у паскудстві все життя бачите. А головна ж радість життя на своєму березі, де в тебе домівка, дружина, дітки. Опам’ятаєтеся, босяки, та буде пізно».

«Дурні ми були, це правда, а боцман знав, що казав, — думав тепер Кирило, ніжачись у м’якому й теплому ліжку. — От закінчиться війна, знову ходитиму в загранплавання, а коли повертатимусь, на причалі мене ждатиме Ларка. Завалю її заморськими подарунками, одягну як лялечку. Коли б тільки війна закінчилась…»

Шрагін був задоволений радистом. Він не знав, що Кирило, зустрічаючись із своїм кращим дружком Льонькою, який працював у поліції, сумлінно переказував йому все, що чув про війну від Шрагіна. Але Льонька не міг зрозуміти, як може Кирило сидіти склавши руки і спокійно дивитись, як берлінські гаврики паскудять їхнє рідне місто. Мало того, він ще катає їх на катері. Кирило відмовчувався. Шрагін заборонив йому навіть натякати другові на якусь свою таємну роботу.

Тим часом Льонька вже діяв самостійно. За службовим розпорядком у поліції він дві доби працював, а одну добу — відпочивав. У свої вільні ночі Льонька полював на гітлерівців. Він убивав їх з дрібнокаліберної гвинтівки. Вогневу точку хлопець обладнав у залишеному садочку біля зруйнованого бомбою будинку. Одним своїм боком садок виходив на головну вулицю — там був паркан, а навпроти, через вулицю — кінотеатр. Другий не обгороджений бік садка виходив на паралельну вулицю. Як тільки смеркало, Льонька займав вогневу позицію і крізь дірку в паркані стежив за під’їздом кінотеатру. Побачивши там солідного німця, він брав його на мушку. Пострілу, що лунав за парканом не було чути на вулиці, а німець падав. Льонька швидко ховав гвинтівку під руїнами будинку, виходив через садок на паралельну вулицю, повертався не поспішаючи додому і лягав спати.

Кілька днів тому Кирило прийшов до Льоньки в його «холостяцьку каюту» — повну різного мотлоху кімнатку на другому поверсі старого будинку, оперезаного балконною галереєю.

— Трьох уже чокнув, — пошепки мовив Льонька, і очі його азартно горіли. — Приєднуйся, дурню, нудьгувати не доведеться…

Пригадавши це, Кирило усміхнувся: «Нічого, Льоню, на останній перевірці ти узнаєш, що і я не спав».

Цілком задоволений собою і своїм життям, Кирило встав з ліжка і почав робити гімнастику. Потім разом з Ларкою і матір’ю пили чай з теплими житніми коржиками і розмовляли про життя.

Лара розповіла, як у лікарняній кубовій, де вона працювала, вночі мало не сталася пожежа. І якраз вона випадково заглянула в куток, де стоїть грубка, і побачила — дрова з неї випали і вже горить підлога. Добре, що води в кубовій скільки завгодно. Директор лікарні обіцяв подяку оголосити.

— А за що ж тобі дякувати? — удавано здивувався Кирило. — За те, що про грубку забула?

— Не тобі судити, — образилась Лара.

— А ти чоловікові не супереч, його слово для тебе закон, — розсміявся Кирило…

Кирило пішов на город і скопав чотири грядки. Потім обідали, сиділи в палісаднику на сонечку, а близько шостої години вечора мати і Лара пішли на чергування. Кирило не знав, що йому робити. Згадав, що Льонька запрошував його сьогодні в кіно — показують якийсь німецький фільм з танками й піснями, сеанс о сьомій годині, закінчиться о дев’ятій. Шрагін прийде тільки о першій годині ночі. Отже, часу на кіно є з лишком.

О пів на сьому Кирило був уже в Льоньки. Піднявшись на балконну галерею, він побачив на дверях амбарний замок, яким Льонька замикав свою каюту. «Чого це він так рано поперся?» — подумав Кирило і швидко збіг з галереї, сподіваючись знайти приятеля біля входу в кінотеатр. Йому б озирнутися, коли він біг, та він дуже поспішав і тому не побачив, що за ним назирці чимчикують двоє по обидва боки вулиці.

Льоньки біля кінотеатру не було. Кирило поштовхався трохи й пішов додому. І тепер йому треба було б оглянутись. А втім, уже посутеніло, і навряд чи він помітив би тих двох, які знову йшли за ним…

У цей час його дружок Льонька із закривавленим обличчям стояв посеред кабінету Релінка. Його взяли дома годину тому…

Шпиги легко встановили, що всі три німці вбиті з дрібнокаліберної гвинтівки і дістали кулі з одного напрямку. Не так уже важко було потім знайти й місце, звідкіля стріляли. У садку залишили засідку. Сьогодні вранці Льонька йшов повз своє завітне місце і побачив, як у садку метнулася людина. Та він не дуже стривожився, але після чергування все-таки вирішив подивитися, чи не вкрали часом гвинтівку. Сказати по совісті, схована вона була халтурно. Він переодягнувся дома і пішов до завітного місця. У садку нікого не було. Цегла, що закривала гвинтівку в підвалі згорілого будинку, лежала так, як він її поклав. Він зовсім заспокоївся і вийшов на вулицю, прямуючи до центра міста. Походив ще близько години і, теж не помічаючи, що за ним стежать, на шосту годину вернувся додому, щоб почекати Кирила і разом іти в кіно. Він розпалював примус, коли в кімнату вдерлися поліцаї СД. Одного він різонув по пиці фінкою, другому кинувся під ноги і збив з ніг. Але він був один… Його повезли в СД, а в дворі лишили засідку.

Релінк розраховував зламати Льоньку, як кажуть, з ходу, не давши йому отямитись. Ще не починаючи допиту, він подав сигнал, і на хлопця обрушився град ударів канчуками, йому вибили око, відтяли половину вуха. Він усе це витримав на ногах і тільки страшенно лаявся, захлинаючись власною кров’ю. Потім його підвели до столу Релінка.

— Хто твої співучасники? — спитав німець.

— Нікого… нема… сука двонога, — повільно відповів Льонька.

— Називай прізвища зараз же, інакше смерть! — закричав Релінк.

— Даремно, сука, горлаєш, сказав — нікого нема.

— Добавить! — наказав Релінк.

Знову засвистіли канчуки…

Тим часом Кирило вернувся додому. Була восьма година вечора. Мати й дружина на роботі. Не засвічуючи світла, він ліг у їдальні на тахту матері й заснув. Прокинувся з страшенним страхом: йому здалося, що проспав. Було десять хвилин на дванадцяту. Щоб освіжитися, Кирило облив собі голову холодною водою і розім’явся. Вирішив перевірити радіостанцію. Закривши вхідні двері на засув, він спустився в підвал, причинивши за собою люк. Там засвітив свічку, відчинив двері і ввійшов у тайник. Повітря тут було таке задушливе, що свічка почала гаснути. Прикріпивши свічку в ніші над рацією, він, махаючи куском фанери, почав виганяти з тайника задушливе повітря. Робота трохи краща за гімнастику, навіть спина змокріла, зате свічка більше не гаснула. З ящика, на якому завжди сидів, він вийняв протитанкову гранату і поклав її в нішу, а з-за рації дістав пістолет. Він сам розробив ці застережні заходи, хоч ніколи серйозно не думав, що йому доведеться ними скористатися. Коли він якось показав цю гранату Шрагіну, той сказав тільки одне слово: «Розумно». Тоді у Кирила похолоділа спина. «Невже коли-небудь доведеться цю гранату пустити в хід?..» — думав він кожного разу, виймаючи її перед початком роботи.

Кирило сів до рації і став підключати кінці від батареї. З приємністю подумав про те, що незабаром матиме новий акумулятор. В цей час до нього долинув приглушений стукіт у двері.

Кирило подивився на годинника, послухав його — іде. Ні. Значить, стукає не Шрагін, той приходить хвилина в хвилину.

Стукіт повторився, але вже дужче. Може, Ларка або мати?

Кирило виліз з тайника, піднявся по драбинці і прочинив люк. Він почув за дверима чоловічі голоси. Розмовляли по-німецькому. У двері почали грюкати чимось важким. З тріском проламалися дверні дошки.

Кирило зачинив люк, взяв його на засув і зійшов з драбини. Заскочивши в тайник, він схопив пістолет, погасив свічку і вернувся в підвал. Над його головою гуркотіло. Німці вже вдерлися в хату. Гуркіт над головою припинився, тільки порипувала одна мостина. Очевидно, в сінях залишили караульного. Майнула думка — вирватись з дому, але в ту ж мить стеля над головою знову загуркотіла. Вони шукали його, і це тривало досить довго. Кирило крутнув коліщатком притиснутої до годинника запальнички — чверть на першу. Шрагін прийде через сорок п’ять хвилин. Кирило гарячково думав: що зробити? А там, нагорі, в сінях, мабуть, провадили обшук. От упало з лавки відро, вода полилася в підвал. Чимось гострим били підряд у всі мостини. Все ближче й ближче до люка. От ударили в люк. Мовчанка. Ще вдарили, ще й ще. Затріщали дошки. Кирило підняв пістолет і тричі вистрілив угору. Пролунав протяжний крик. Затупотіли чобітьми, і все затихло.

«Один своє дістав», — зловтішно подумав Кирило, і ця думка якось його заспокоїла. Раптом там, нагорі, пролунав звук, схожий на барабанний дроб. Те, що це крізь підлогу стріляють в нього з автомата, Кирило зрозумів, тільки відчувши різкий гарячий поштовх у ліве плече. Кирило кинувся в тайник, зачинив дверцята на засув і сів на ящик. Нагорі стріляли. Але нічого, тут його з усіх боків захищає товстий шар землі. Хіба що крізь дверцята. Кирило схопився, обережно зняв із стола і поставив на підлогу рацію, стіл підсунув до дверцят, а сам сів на ящик у глибині ніші. Тепер німці можуть скільки завгодно стріляти і крізь дверцята. Тим часом вони вже пробралися в підвал і обстукували стіни. Знайшовши дверцята в тайник, вони вирішили прострочити їх з автомата. Куля ударила в рацію, і в ній щось сумно дзвякнуло.

«Лампочку, гади, розбили», — подумав Кирило і пошкодував, що сів у нішу на ящик, а не на рацію. Він пригадав про час і знову чиркнув запальничкою. За двадцять хвилин буде перша година. Отже, Шрагін уже йде. Треба щось робити! Не можна чекати! Не можна допустити, щоб схопили Шрагіна! Думати заважали автоматні черги, стукіт куль, дедалі дужчий біль в плечі.

Двері затріщали. Кирило взяв гранату, зірвав з неї запобіжник і кинув її до дверей.

Останнє, що він побачив, було жовтогаряче полум’я, яке шугнуло знизу вгору. Вибуху він уже не чув…

Шрагін почув вибух, коли був від будинку Кирила кроків за сто. Він побачив, як покрівля будинку розкрилась, наче книжкова обкладинка, і зараз же весь будинок охопило полум’я.

Він круто повернув і, дійшовши до перехрестя, притиснувшись до стіни будинку, почав стежити за вулицею. Звідти, від палаючого будинку, долинали нерозбірливі вигуки. Потім до центра міста промчав мотоцикліст, а хвилин через десять до палаючого будинку проїхала пожежна машина і за нею машина «Швидкої допомоги».

«Все. Зв’язку нема, — думав він, машинально ідучи до своєї домівки. — Зв’язку нема… Зв’язку нема…» — Він думав про головне і ще не усвідомлював у цей страшний момент, що не стало веселого, безжурного Кирила.

Розділ 39

За годину до півдня Федорчук і Юля вийшли на вулицю — нічого особливого, просто чоловік з жінкою вирішили погуляти з нагоди недільного дня. Вони статечно і неквапливо обійдуть свій квартал і біля останнього повороту пройдуть повз Григоренка. Федорчук не зупиняючись, скаже одне тільки слово: «Жде», — і вони підуть далі, до свого будинку. Там вони сядуть коло воріт на лавку і мирно розмовлятимуть, поки не побачать вдалині Шрагіна, який іде до них. Тоді на лавці зостанеться Юля, а Федорчук піде в садок — там його пост на час зустрічі Шрагіна з Харченком.

На цю останню зустріч з Харченком Шрагін ішов, як завжди, зібраний і впевнений у правильності свого рішення.

І Григоренку, що стояв, як належить, на перехресті, і Юлі, яка сиділа на лавці, і Федорчуку, котрий зустрів його в садочку, — всім Шрагін хотів би сказати: «Все гаразд, дорогі друзі, ми діємо…» Але він пройшов повз них мовчки.

Харченко зразу вгадав настрій Шрагіна і теж тримався упевнено.

— Пальне заправлено, мотор перевірено. Лишилося ввімкнути першу швидкість, — сказав Харченко усміхаючись. Уже кілька днів спеціально не голившись, він нерівно заріс темною щетиною. На ньому була куртка, перешита із старого сіряка, і величезні кирзові чоботи. Свій каштановий кучерявий чуб він обстриг під машинку.

— Маршрут походу вивчили? — спитав Шрагін.

— Як вірші, навіть усі села запам’ятав.

— А по резервних маршрутах теж?

— Аякже… Якщо похід залежить од цього, то вважайте, що я вже по той бік фронту. А повідомлення в мене тут… — Харченко постукав пальцем по лобі і переказав текст повідомлення.

Шрагін підпалив папірець, коли він догорів, кинув у піч. І ця мовчазна нескладна процедура раптом набула якоїсь майже містичної значущості, наче з цим списаним папером згоріло все, що було зв’язано з періодом підготовки, і з цієї хвилини Харченко був уже в поході. Вони довго мовчали.

— Я знаю, Павле Петровичу, як вам буде важко, — перший порушив мовчанку Шрагін. Він хотів сказати Харченку «ти», але не міг пересилити себе. — Небезпека чатує на вас буквально на кожному кроці. Але земля, якою ви йтимете, все-таки наша, рідна. І наші люди вам допомагатимуть. І земля, і люди… — Шрагін замовк, йому здалося, що він каже зовсім не ті слова, які зараз доречні.

— Я хочу сказати… — почав Харченко. — Для досягнення мети я зроблю все. І якщо я все-таки не дійду, знайте — я загинув, як годиться… кожному з нас.

— Навіщо ця розмова? — запитав Шрагін.

— Загубитися страшно, Ігоре Миколайовичу, — не зразу відповів Харченко. — Якась поліцейська сволота прикінчить мене в безвісному сільці… Навіть могили не буде. А в мене старенькі батьки, я в них один-єдиний.

— Ви не можете загубитися.

— Відповідно до плану походу я зайду до батьків Григоренка, — говорив далі Харченко. — Хочу залишити в них записку, щоб вони переслали її після війни моїм стареньким. Можна?

— Тільки самі сховайте її якнайкраще, — сказав Шрагін.

Наставав час прощатись. Шрагін встав. За ним підвівся Харченко.

— Вам треба добре виспатись, — сказав Шрагін.

— Не спиться чогось…

— Все буде добре. Тільки скоріше повертайтесь, — сухувато і просто сказав Шрагін, наче йшлося про мирне відрядження.

— Хотілося б там, за фронтом, погуляти трохи, не оглядаючись на гестапо, — спробував пожартувати Харченко.

— Гаразд, разом потім погуляємо, — сказав Шрагін і раптом запізніло усміхнувся з жарту Харченка. Це відразу зблизило їх. Вони обнялись і якусь мить мовчки стояли, притиснувшись один до одного.

— У нас дуже важко, — сказав Шрагін, вивільняючись з обіймів.

— Знаю.

— І тим більші наші надії на ваш похід.

— Зроблю все.

— Я повідомив про ваш похід. Дано вказівку ждати ваших позивних військовій розвідці всіх фронтів. Вам негайно подадуть допомогу…

— Все ясно, — сказав Харченко, подаючи руку. — До побачення.

— Так, до побачення, до скорого побачення, ми вас ждемо, — швидко сказав Шрагін, міцно тиснучи руку товариша.

У вікно Шрагін бачив, як Харченко проходив через садок, як його зупинив Федорчук. Вони обнялись, розцілувалися тричі хрест-навхрест, Федорчук підштовхнув Харченка в плечі і потім ще довго дивився на хвіртку, що зачинилась за ним.

— Дійде, Ігоре Миколайовичу, дійде, — сказав Федорчук, увійшовши в хату. — І на честь його походу я підпалю свою нафтобазу. Побачите, що не даремно я упросив вас залишити мене в місті.

Федорчук розказав про свій план. Він уже дістав кілька пляшок з пальним, що призначалися для боротьби проти танків. Пальне, злите у відро, він підпалить за допомогою запального шнура.

— Поки шнур згорить, я втечу, — закінчив він свою розповідь. — І не тільки моїх слідів не лишиться, всієї бази не знайдуть. Там же, крім нафти, сила-силенна бензину, гасу.

Вони ретельно обговорили план диверсії, і Шрагін затвердив його з однією лише умовою, що Федорчук почне діяти тільки тоді, коли буде впевнений в успіхові кожного свого кроку.

Домовилися про зустрічі і явки на найближче майбутнє. Федорчук передав Шрагіну докладне повідомлення Юлі про розмови льотчиків у ресторані.

— Спасибі їй величезне, — сказав Шрагін. — Вона завжди дуже багато важливого передає.

Федорчук почервонів і тихо сказав:

— Я скажу їй… — Він мовчки пройшов туди і сюди по кімнаті й спитав: — Коли йдуть наші?

— Я їду на кілька днів до Одеси. Спробую зв’язатися там з підпіллям, — може, вирішимо перебратися туди, а не до партизанів. На ці дні ви лишаєтесь за мене, Григоренка попереджено. Головне — обережність…

На світанку Харченко вирушив у похід.

Він ішов з Зіною, а попереду по обидва боки вулиці йшли Димко і Григоренко. Перед містком Григоренко перейшов через вулицю, і вони разом з Димком зупинилися біля перехрестя, вдаючи, ніби читають наклеєні на стіні об’яви. Зупинилися біля них і Харченко та Зіна.

— Поглянь, підхожа об’ява, — Димко підштовхнув Харченка і прочитав: — «Маючи власний будинок і бажання щастя, літній чоловік шукає надійну супутницю життя». Ти маєш бажання щастя?

— Ще й як! — відповів Харченко.

— Значить, порядок, — усміхнувся Димко. — І ми всі маємо. Щасливої тобі дороги.

Димко і Григоренко не оглядаючись пішли назад у місто, а Харченко і Зіна попрямували до містка. На випадок, якщо їх зупинять, у Зіни дуже надійний документ — довідка про роботу на біржі. Харченко мав виконувати роль робітника, якого вона найняла допомогти їй принести дрова.

Але вони безперешкодно проминули міст, піднялися на узгір’я берега, обійшли територію табору, і там, де дорога виривалась на степові промори, попрощалися. Зіна раптом заплакала.

— Ну, чого ти, дурна! — розгубився Харченко.

— Сама не знаю, — схлипнула Зіна.

Харченко обняв її і поцілував у щоку. Вона знову заплакала. Тоді він взяв її за плечі, повернув обличчям до міста, підштовхнув легенько, а сам пішов грузькою дорогою. Хвилин через десять він оглянувся: Зіна стояла на тому самому місці і махала йому хусточкою. Він пішов швидше, потім знову оглянувся. Зіна все ще стояла там, але обличчя її вже він не міг розгледіти, бачив тільки білу плямочку хустинки…

Звіряючись за сонцем, він ішов на північний-північний захід з розрахунком спочатку потрапити в район Харкова. Першого ж дня він пройшов не більше як тридцять кілометрів. Весняне сонце розтопило сніг, але ще не встигло висушити землю. Іди дорогою, іди цілиною — скрізь ноги по кісточки грузнуть у липкій грязюці. І хоч невідривно дивись на дзеркальні віконця калюж — все одно не помітиш, як опинишся по коліно у холодній воді.

Ніяких небезпечних зустрічей у перший день не було. А втім, він старанно обходив стороною всі селища. А на самітному, загубленому в степу хуторі, куди він наважився зайти попросити води, бабуся нагодувала його вареною картоплею і ще дала на дорогу два житніх коржики. Харченко сказав їй, що йде з полону до своїх стареньких під Київ.

— Може і мої отак ідуть додому, борони їх боже, — важко зітхнула бабуся, витираючи сухі, виплакані до дна безбарвні очі.

Жодного німця Харченко поки що не бачив — ця смуга степового півдня лежала осторонь від доріг війни. Але раз у раз він читав приліплені до телеграфних стовпів короткі об’яви-накази:

«Про появу невідомих осіб негайно повідомляти представників німецької армії або поліції. За переховування згаданих осіб — розстріл».

Проте перші п’ять днів дороги минули без будь-яких пригод. Він ішов з світанку до темряви. Ночував у стіжках торішньої соломи, в залишених куренях на баштанах, а то й посеред степу на сухому горбочку.

Якщо на крупномасштабній карті України з позначеними на ній всіма великими й малими дорогами нанести маршрут Харченка, то він виглядав би так, наче подорожній поставив собі за мету виміряти відстань між дорогами. Його маршрут був весь у дрібних зломах, зигзагах та все ж неухильно вів до Харкова.

Харченко знав, що все ближче весняний Дніпро, і його непокоїла думка, як він через нього перебереться. Місцевість навкруги ставала дедалі обжитішою, і незабаром вже стало безглуздо обходити селища. Хоч куди він звертав, попереду скрізь виникали силуети будівель. Не доходячи до селища кілометрів зо два, Харченко звертав убік, щоб обійти людне місце, а потім знову виходив на дорогу.

Це село він здалеку бачив як на долоні. Білі хатки були розкидані на пологому схилі. Він підійшов до села досить близько, але не помітив жодної живої душі. У нього вже харчі закінчились, і він подумав, чи не розживеться тут хоча б на окраєць хліба. Але зовсім близько від села, там де вже починалися околичні хати, Харченко трохи звернув і пішов рідким чагарником вздовж по-весняному розпухлої річечки. Порівнявшись з селом, він зупинився, прислухаючись, чи не долине звідти який-небудь звук життя.

— Дядю, ти партизан? — почув він дитячий голос, який прозвучав для нього, як гуркіт грому.

Харченко оглянувся і побачив хлопчика років десяти, що невідомо звідки взявся, у батьківському рваному піджаку, який звисав на ньому нижче колін.

— А хай тобі грець… — тихо мовив Харченко, не маючи сили вгамувати серце, що тривожно закалатало.

— Дядю, ти партизан? — знову спитав хлопчик і ступив кілька кроків назад.

— Та звідкіля ти взяв? Я просто перехожий. Розумієш? Іду собі та йду. Як тебе звати?

Хлопчик зірвався з місця і помчав до села, викрикуючи на весь голос:

— Партизан! Партизан! Партизан!

Харченко швидко попрямував далі, але на повороті річечки чагарник кінчався, і він побачив, що село майже поряд. Між хатами бігали й галасували діти. Тікати безглуздо. Харченко не поспішаючи йшов краєм ріллі. Метрів за триста попереду знову починався чагарник. Коли б тільки дійти до нього…

Між двома хатами, де гралися діти, появився чоловік. В руках у нього була гвинтівка. Він швидко пішов навперейми Харченку. Діти бігли позаду. Харченко зрозумів, що до кущів йому не встигнути, але простував далі не поспішаючи.

— Ей, дядю, стривай! — крикнув чоловік.

Харченко зупинився. Між ними було не більше як сто кроків. Харченко розгледів, що в руках у чоловіка не гвинтівка, а товста палиця.

— Хто ти такий? — крикнув чоловік.

— Подорожній, додому йду, — відповів Харченко.

— А де твоя домівка?

— На Харківщині.

Вони з хвилину мовчали, розглядаючи один одного.

— Партизан! Партизан! — закричали діти.

— Дурні ви, якщо я партизан! — сказав Харченко, і ця його простецька фраза, сказана з непідробною прикрістю, видно, заспокоїла незнайомця, і він підійшов ближче. Тепер їх роз’єднувала тільки вузенька смужка ріллі. Харченко вже бачив, що чоловікові було років сорок, у нього руда клочкувата борідка, а під густими бровами ледь світилися маленькі колючі оченята, близько зведені до м’ясистого носа.

— Іди, — суворо сказав чоловік і мотнув головою в бік села.

— А ти хто такий, щоб наказувати? — спокійно запитав Харченко.

— Я в поліції помічник, — не без гордощів відповів чоловік і повторив: — Іди туди, і все.

— За що? Хіба я заважаю тобі, чи що? — слізно заблагав Харченко.

— Іди, а то тривогу підніму, — чоловік вийняв з кишені свисток і підніс до рота…

Вони ввійшли в хату. Жінка, відірвавшись од прання, подивилася на них сердите:

— Робити нічого, гірше від маленьких у гру граєтеся.

— Не твого розуму діло, — цикнув чоловік і показав Харченку на лавку біля вікна. — Сідай там і кажи, хто такий.

Харченко розважливо, не поспішаючи зняв з плеча порожній рюкзак, поклав його на підлогу біля ніг, зняв кепку, розстебнув комір сорочки і спитав:

— Тобі як треба знати: з усіма подробицями?

— Кажи, хто такий і що тобі тут треба?

Харченко почав розказувати, що його старенькі жили на Харківщині. Він назвав село, де ті жили, і пояснив, де воно. Між іншим, у цьому селі якраз жили батьки Григоренка і планом походу було передбачено їх відвідати. Все про це село йому докладно розповів Григоренко.

«Помічник поліції» слухав Харченка дуже уважно і, коли він закінчив розповідати, полегшено зітхнув:

— Знаю я, випадком, те село, так що ти наче правду кажеш.

— Чого ж це зброю тобі дали таку холодну? — спитав Харченко, показуючи на палицю.

— Берданку обіцяли.

— Йому ще маєток на додачу обіцяли, — насмішкувато кинула його жінка.

— Ну, так от… — далі розповідав Харченко. — Мене з полону випустили. Є про це й документи. Пред’явити?

— Давай для порядку.

Чоловік так довго читав довідку, що Харченко почав уже турбуватись. Він помітив, що дивлячись у папірець, хазяїн повільно ворушить губами, — очевидно йому важко було читати.

Вернувши, нарешті, довідку, він промимрив:

— Документ як треба.

— В ньому тільки про одно не сказано, — чухаючи потилицю, сказав Харченко. — Що я вже дві доби нічого не їв.

— Оксано, почастуєш чим-небудь?

— А ти що, замість берданки окорок, чи що, одержав? — сварливо відізвалась жінка, але зараз же поставила перед Харченком чавунок з вареною картоплею і поклала товстий шматок хліба.

Харченко їв і розпитував хазяїна про життя. Але той, видно, не хотів вдаватися в подробиці- або найімовірніше боявся говорити у присутності дружини, з якою в нього були різні погляди на життя.

— Живемо, як усі, — сказав він, поглядаючи скоса на жінку. — Ждемо, коли стане краще.

— Ну гаразд. Як кажуть, спасибі цьому дому, віддамо шану другому… — вклонився Харченко. — Спасибі за притулок і за ласку… — Він встав і подав хазяїнові руку. — А тобі за справедливу службу…

Харченко йшов селом. До самої околиці за ним бігли діти, і, навіть коли село лишилося далеко позаду, він усе ще чув їхні вигуки:

— Партизан! Партизан!..

Нарешті Харченко добрався до міста Крюкова, що стоїть на Дніпрі. На протилежному березі річки, що розігралася повінню, розкинулося місто Кременчук. Кілька годин Харченко вивчав, як краще і безпечніше переправитися на той берег. Жодного човна на річці він не побачив, а на єдиному залізничному містку безупинно ходили вартові.

Та невдовзі Харченко уже знав, що мати човни в межах міста заборонено, але оскільки багато хто з крюківських мешканців працює в Кременчуку, то їх вранці на той бік одвозять на машинах по залізничному містку, там на рейки настелили дошки.

Рано-вранці Харченко в натовпі крюківчан, що йшли на роботу, благополучно перебрався на той берег Дніпра…

Розділ 40

Шрагін просив дозволу взяти з собою в Одесу дружину, щоб там показати її професорові, і адмірал Бодеккер поставився до цього цілком прихильно, навіть докорив йому:

— Як можна було чекати для цього службового відрядження? Відрядження — річ випадкова, а дружина у вас одна на все життя, — сказав він докірливо.

В Одесу з заводу після ремонту відпливав службовий катер, і адмірал запропонував Шрагіну скористатися ним…

Був тихий ранок. Високе ніжно-голубе небо здавалося продовженням непорушного морського простору. Десь далеко за обрієм проплив пароплав, залишивши після себе сіру смугу диму, по якій тільки й можна було вгадати лінію горизонту.

Шрагін і Ліля сиділи у відкритому кормовому відсіку, за плечима в них клубочилося розпороте гвинтами море. Команда катера, штурвальний і механік були румуни. Штурвальний, вродливий хлопчина з стрілчастими вусиками, у хвацько збитому на вухо береті, раз у раз, нахабно посміхаючись, поглядав на Лілю і всіляко манірничав перед нею. Механік тільки зрідка висовувався з гуркотливої утроби катера, щоб тривожно і швидко оглянути небо і знову зникнути. Він, видно, боявся літаків.

Катер ішов метрів за триста від берега, повторюючи всі його вигини. Мабуть, штурвальний теж пам’ятав про літаки і віддавав перевагу маршрутові під прикриттям берега.

Ліля дуже зраділа подорожі в Одесу, але вчора вона раптом повідомила, що разом з ними хоче їхати лікар Лангман, у нього теж якісь справи в Одесі. Шрагін категорично відмовився брати його з собою — подорож має службовий характер, це не розважальний пікнік.

— Я розумію, вас виводять з рівноваги наші дружні взаємини з ним, — сказала Ліля.

— Мені не хотілося б узнати, що дружба з цим німцем стала для вас дорожчою за святу справу, до якої я вважаю вас причетною, — різко відповів Шрагін, вирішивши поставити точки над «і».

Більше вони про це не розмовляли.

Зараз Ліля мовчала, кутаючись у шерстяний плед, — було досить холодно. Шрагін бачив, що настрій у неї поганий. І вигляд мала вона теж не кращий: бліде, загострене обличчя, сині кола під очима, безкровні губи. Вона справді хвора. І нерви в неї, видно, напружені до краю. Йому стало шкода її. Звичайно ж, дівчині випало дуже важке і, напевно, непосильне випробування, в усякому разі, вона до нього ніяк не була підготовлена.

Шрагін зустрів її втомлений, розгублений погляд.

— Ви все-таки молодець, Ліля, — усміхнувся він.

— Що? — ніби прокинулась вона.

— Я кажу: ви молодець, Ліля.

— Облиште, — поморщилась вона.

Шрагін поклав свою руку на холодну білу руку дівчини.

— Я чудово розумію, як вам важко, — сказав він суворо. — Мені, Ліля, теж нелегко. Всім, хто бореться з фашистами, нелегко, а багато хто уже віддав своє життя. Ви прямо з консерваторії вскочили в пекло. Але вже скоро рік, як ви гідно витримуєте це важке випробування. Це саме так, Ліля, я говорю цілком щиро.

Ліля слухала, дивлячись на нього широко розплющеними, переляканими очима.

Штурвальний оглянувся, грайливо підморгнув Шрагіну, але у відповідь наткнувся на такий зневажливий і злий погляд, що посмішка миттю злетіла з його обличчя.

Сонце підбилося досить високо, і тепер потемніле море різко відділялося од неба смугою горизонту. Праворуч пропливав жовто-бурий горбкуватий берег. Ліля, одвернувшись, дивилася в море. Раптом вона несподівано повернулась до Шрагіна і спитала, високо піднявши голову:

— А що ви скажете, якщо я вийду заміж за Лангмана?

— По-перше, він одружений, — спокійно відповів Шрагін. — По-друге…

— Я поїду в Німеччину до його матері, — не дала йому договорити Ліля. — Вона не визнає його жінки, а в неї там десь на півдні свій будиночок.

— Ви його любите?

— Боже мій! — розсміялась Ліля. — Яке це може мати значення в цьому, як ви самі сказали, пеклі? — Вона знову повернулась до моря.

Шрагін почекав, думаючи, що вона скаже щось іще, але вона мовчала.

— Це вже вирішено? — підсунувшись до неї, спитав Шрагін.

— Ні, — не обертаючись, відповіла Ліля.

— Благаю вас, не поспішайте, — сказав Шрагін. — Уявіть, в якому становищі ви опинитесь, коли наші солдати одного дня постукають у той будиночок на півдні Німеччини. Що ви їм скажете? Як усе поясните? А те, що наші солдати одного дня туди прийдуть, — це неминуче!

Вона не повернула голови.

— В усякому разі ви повинні завчасно попередити мене, — вів далі Шрагін. — Мені ж тоді потрібно буде знайти іншу квартиру. Я не хочу…

— Не турбуйтесь, — перебила вона його гнівно. — Якщо досі нічого такого не сталося, то тільки тому, що існуєте ви.

— Спасибі, Ліля.

Катер круто розвернувся і помчав до берега. З утроби катера висунувся механік. Він крикнув щось штурвальному, а той без слів показав рукою на небо. Шрагін глянув угору і побачив три літаки. Три зірочки на блякло-голубому аркуші неба. Вони летіли дуже високо і навскоси від берега до моря.

«Наші!» — серце у Шрагіна закалатало частими поштовхами. Він узяв Лілю за лікоть. Вона обернулась і її очі здивовано розширились: ніколи ще не бачила в нього такого обличчя — його сірі очі сяяли радістю, і їй здалося навіть, що вони вологі. Такої його щасливої усмішки вона теж ніколи не бачила. Шрагін тихенько стиснув її лікоть і, дивлячись на небо, туди, де летіли літаки, сказав тихо:

— Наші.

Вони разом стежили за літаками, і Шрагін бачив, що Ліля теж хвилюється.

— А може, ви помилились? — не відриваючи очей від неба, пошепки спитала Ліля.

— Наші, наші! — прошепотів він їй у саме вухо.

Катер зайшов у цей час за величезний кам’яний валун, що виступав з моря. Механік вимкнув мотор. Тепер виразно було чути далекий дзвінкий гул літаків. Вискочивши на палубу, механік, зачепивши багром за скелю, підтягнув катер до неї впритул. Він і штурвальний теж стежили за літаками.

— А де ж ваша хоробрість, моряки? — по-німецькому крикнув Шрагін.

— Ми вже мали з ними справу, — відповів штурвальний поганою німецькою мовою.

— Не витрачатимуть вони бомби на ваш «лінкор», — насмішкувато сказав Шрагін.

— Ми через них на ремонті були, — додав механік, дивлячись на літаки, що віддалялися до горизонту.

— Не стоятимемо ж ми тут, поки в росіян закінчиться весь бензин, — сказав Шрагін, подивившись на годинник…

Але тільки тоді, коли літаки зникли, немов розтанули в бездонному небі, механік відштовхнувся од скелі, зійшов в утробу катера і ввімкнув мотор. Тепер катер ішов, ще ближче притискуючись до берега.

І от уже показалося дачне передмістя Одеси. Спочатку будиночки тулилися до берега поодинці, та невдовзі вони погустішали. Берег ставав стрімкіший і вищий. Але ніде нікогісінько. Крута хвиля, відкинута катером, стелилася на пустинний пляж.

Непомітно почалося місто. Катер одірвався від берега і пішов далі в море, а коли попереду відкрилась окреслена молом одеська бухта, він узяв курс прямо на місто.

— Я висаджу вас на службовому причалі! — крикнув штурвальний.

Шрагін кивнув.

Коли до причалу лишалося кроків двісті, Шрагін побачив там натовп німців. Вони стояли біля старої шаланди, з якої на берег сходили люди. Їх обшукували і шикували в шеренгу, перед якою походжав високий гестапівець у чорному мундирі.

— Не бійтесь, тримайтеся незалежно, — шепнув Лілі Шрагін.

Катер пришвартувався поряд із шаландою, і зараз же до нього підбіг німецький офіцер.

— Хто такі? — крикнув він, витріщивши очі.

— Потерпіть хвилинку, і ми вам відрекомендуємось, — спокійно відповів Шрагін, допомагаючи Лілі зійти на берег. Він не поспішаючи вийняв з кишені документи про відрядження і мовчки подав їх гестапівцю, що підійшов. Але той читати їх не став, засунув недбало в кишеню і наказав солдатам:

— До майора Крафта!

Солдат зробив виразний рух автоматом, що висів у нього на грудях. Шрагін взяв під руку Лілю, і вони пішли попереду солдата.

— Що трапилось? Чому? — пошепки спитала Ліля; обличчя в неї стало зовсім біле як папір.

— Зараз узнаємо, не бійтесь, — сказав їй Шрагін і міцніше стиснув її лікоть.

Він зрозумів, що обурюватися й сперечатись на причалі безглуздо. Тут діє безвідмовна машина, і керує нею зовсім не той гестапівець, який взяв документи, він їх навіть не подивився. За документами Шрагін був інженер-інспектор при адміралі Бодеккері, який посилав його в Одесу із спеціальним службовим дорученням. Ще один документ свідчив, що інженера-інспектора супроводжує дружина, яка їде в Одесу на консультацію до спеціаліста з легеневих хвороб. До цього документа додавалася довідка про хворобу Лілі, яку підписав начальник медичної служби вісімнадцятої армії. Цю довідку дав лікар Лангман. Документи були дуже надійні. І все-таки Шрагін трохи непокоївся.

Їх привели до невеликого будинку з білого каменю. Біля входу стояв вартовий. Солдат завів їх у тісну кімнатку, наказав стати до стіни, а сам став коло дверей. За дверима в дальшій кімнаті чути було збуджені чоловічі голоси. Двері розчинились, і на порозі показався високий на зріст гестапівець у розстебнутому чорному кітелі. Він здивовано подивився на Шрагіна, ще здивованіше на Лілю, застебнув кітель. Потім запитливо глянув на солдата. Той виструнчився, цокнув каблуками, але не вимовив ні слова. Гестапівець повернувся назад і зачинив двері.

Минуло ще хвилин десять, і в ту ж кімнату пройшов гестапівець, який на причалі взяв у Шрагіна документи. Незабаром він виглянув із-за дверей:

— Зайдіть.

У кімнаті було чотири чоловіки. Той, що виходив у розстебнутому кітелі, сидів за столом. Очевидно, він був головний, у його руках Шрагін побачив свої документи.

— Ви розмовляєте по-німецькому? — звернувся до Шрагіна гестапівець.

— Так, але коли зі мною розмовляють, — відповів Шрагін і посміхаючись подивився на гестапівця, що відібрав у нього документи.

— В його обов’язки не входить розмовляти, — усміхнувся головний і діловито спитав: — Вам, певно, потрібний номер в готелі?

— Я сподіваюсь, що про це потурбувався начальник порту пан Нельке, — відповів Шрагін.

Головний гестапівець набрав номер телефону.

— Пан Нельке? Це Віллі Крафт. Ви ждете кого-небудь від адмірала Бодеккера?.. Ах, він десь пропав?.. — гестапівець підморгнув Шрагіну. — Так от ми потурбувались, щоб цього не сталося. Пришліть машину і відвезіть своїх гостей у готель. Поспішайте, у мене справи. — Гестапівець поклав трубку. — Все гаразд, — звернувся він до Шрагіна. — Прошу не ображатись, така вже у нас робота. Пробачте, мадам, — гестапівець уклонився Лілі.— Мушу зауважити, мадам, що з вашою чарівною зовнішністю хворіти просто нерозумно…

Ліля механічно всміхнулась.

За ними приїхав сам начальник порту Нельке. Він був зовсім молодий, мабуть, ровесник Шрагіна. Випещене красиве обличчя, ставна спортивна постать, від нього віяло благополуччям і легковажністю.

— Везу вас у дев’ятнадцяте століття, — весело говорив він по дорозі в готель. — Просто дивно, як росіянам у цьому невідомому світові місті пощастило зберегти готель з французької провінції часів Бальзака.

— Нам потрібно дві кімнати, — сказав Шрагін і, помітивши здивування Нельке, пояснив: — Дружина хвора, їй треба рано лягати спати, а в мене можуть бути пізні службові справи.

— Будуть дві кімнати! — вигукнув Нельке так радісно, наче для нього було великим щастям виконати це прохання гостей.

Їм дали дві великі суміжні кімнати. Ліля хотіла одразу піти відпочити, але Нельке гаряче запротестував.

— Це жахливо! Це нестерпно! Унизу вже накрили стіл, і на вас чекають, — казав він і так благально дивився, що Ліля пообіцяла зійти в ресторан трошки згодом.

Стіл був накритий в окремому кабінеті, і справді там, крім Нельке, ждали ще чотири чоловіки — усі в цивільному. Начальник порту відрекомендував їх Шрагіну. Двоє — інженери якоїсь румунської будівельної фірми.

— Доктор Хакус, імперський банк, — ледь уклонившись, сказав про себе третій. У нього була могутня постать борця і довгасте, коняче лице.

Четвертий буркнув своє прізвище так, що його не можна було розібрати, і почав обмацувати Шрагіна маленькими чіпкими очима.

Зараз же почався обід, причому зовсім російський обід, навіть з супом. І звичайно, ікра, горілка, тости і безладні розмови. Шрагін чудово розумів, що він зовсім не та особа, заради якої влаштовувався б такий обід. Але в чому ж тоді річ? Що за всім цим приховано? Одна страва змінювалась іншою, горілку замінило вино, проте за столом, як і раніше, ні слова про справу. А коли прийшла Ліля, всі ще більше пожвавішали. І почалися тости.

— За сім’ю!

— За дружин! — кричав Нельке, піднявши бокал з вином і, звертаючись до Лілі, урочисто проголосив: — За вас, у вашій особі ми бачимо своїх далеких і коханих дружин.

Обід закінчився, і Нельке подав Лілі руку.

— А тепер відпочинок, відпочинок… — І, повернувшись до Шрагіна: — Всі справи — завтра.

Шрагін і Ліля піднялись до себе. Ліля втомлено сіла в крісло. І зараз же задзвонив телефон. Шрагін взяв трубку і почув голос лікаря Лангмана:

— Не дивуйтесь, пане Шрагін, і не робіть непотрібних передбачень, — сказав він. — Просто у мене теж справи в Одесі, і заодно я вирішив допомогти вашій дружині скоріше потрапити на прийом до професора. У мене машина, і я можу зараз же за нею заїхати.

На подив і радість Шрагіна, Ліля покликалась на втому і, подякувавши Лангману за увагу, попросила його не турбуватись. Вона сама знайде професора. Поклавши трубку, Ліля мовчки пішла в свою кімнату.

— Я з годинку погуляю, — сказав їй услід Шрагін.

Розділ 41

Шрагін вирішив походити по місту, з’ясувати, чи ніхто за ним не стежить, і якщо ні — зараз же сходити на явочну адресу, яку йому дали ще в Москві. Це був рискований крок — іти на явочну квартиру через рік. Хіба мало що могло трапитись за цей час! Але треба було йти. Якщо з квартирою все гаразд, він матиме зв’язок з одеським підпіллям, а може й з діючою тут оперативною групою чекістів. Зрештою це, і тільки це було його головною справою в Одесі.

Спочатку він стояв біля під’їзду готелю, не без здивування спостерігаючи безтурботне життя вулиці. Смуглолиций чистильник чобіт, калатаючи щітками об ящик, сипав примовками, зазиваючи клієнтів. Тротуаром і на бульварі фланірували люди, і не тільки військові. Десь поблизу захлиналися скрипки румунського оркестру. В спокійному голубому небі сяяло сонце, що котилося до горизонту. І море під ним теж сяяло.

Шрагін пішов по алеї Приморського парку і вийшов до славнозвісних східців, увічнених у фільмі «Броненосець «Потьомкін». Сівши там на лавку, він милувався надвечірньою панорамою порту. За ним ніхто не стежив. Поки не стемніло, він перевірив це ще й ще. І тоді попрямував до явочної квартири.

Це був двоповерховий будинок, низ — кам’яний, верх — дерев’яний. Вхід з двору. Гримлячими залізними східцями Шрагін зійшов на другий поверх і зупинився перед дверима з табличкою «кв. 3». Над верхнім дверним одвірком у стіні стирчав цвях з кусочком дроту — умовний знак, що з явочною квартирою все гаразд.

Він постукав у двері двічі сильно і двічі тихіше. Минуло хвилин п’ять, перш ніж двері відчинились, і Шрагін побачив оброслого сивою щетиною чоловіка в червоній майці і піжамних смугастих штанах.

— Вам кого? — хрипло спитав чоловік.

— Пробачте, будь ласка, але я хотів би довідатися, коли повернеться Єлизавета Петрівна? — неголосно сказав Шрагін умовну фразу.

На обличчі у чоловіка виникла ціла гама переживань: переляк, здивування, недовіра.

— Єлизавета Петрівна повертається сьогодні, ви можете її… почекати… — затинаючись, промовив він, нарешті, фразу пароля у відповідь.

Вони пройшли в маленьку занехаяну кімнату, де стояло ліжко з пом’ятою, неприбраною постіллю, один-єдиний стілець і стіл, на якому лежали книги і рештки їжі. Книги лежали на підвіконні і на підлозі біля ліжка. Шрагін пам’ятав, що хазяїн квартири мав бути чи то журналістом, чи то редактором, а може, навіть письменником. Москва тоді точних відомостей про нього не мала.

— Давайте знайомитись, — усміхнувся Шрагін, подаючи руку хазяїнові квартири. — Ігор Миколайович.

— Здрастуйте, Ігоре Миколайовичу, — пробурмотів він, потискуючи руку Шрагіна своєю холодною рукою. — А я… мене звуть… Олексій Михайлович. Ви сідайте, будь ласка. От сюди… — він підсунув Шрагіну стілець, а сам сів на ліжко.

— Ну, як у вас ідуть справи? — запитав Шрагін.

— Які там справи… — мляво сказав Олексій Михайлович. — Ніяких справ я не знаю. — Він ловким і звичним рухом вихопив з-під ліжка пляшку з румунською горілкою цуйкою і поставив її на стіл. — Чи не хочете?.. Для бадьорості.

— Спасибі, від ковтка не відмовлюсь, — силувано усміхнувся Шрагін. Йому хотілося якомога скоріше встановити контакт з цією людиною, хоч усе в цій кімнаті і сама ця людина викликали в нього занепокоєння.

Вони випили за зустріч, випили по черзі з одної захватаної брудної склянки.

Олексій Михайлович одразу ж наповнив склянку горілкою і підсунув її Шрагіну.

— Я пас, — відмовився Шрагін.

— А я прийму… для бадьорості… — Олексій Михайлович зобразив щось схоже на посмішку і одним ковтком осушив склянку. Він похлинувся і, прикривши рот долонею, сказав: — Хай йому грець, усьому цьому… — і хотів знову взяти пляшку, але Шрагін відставив її.

Олексій Михайлович розгублено подивився на нього і раптом заговорив швидко, ображено:

— Про яку роботу ви питаєте? Яка робота? Мене ж як залишили тут? Я безпартійний, тихо працював коректором у багатотиражці. А мене чомусь викликають в НКВС і кажуть: «Залишитесь у місті. Постарайтеся влаштуватися до німців у газету. Це, — кажуть, — наказ Батьківщини, і відмовлятися не можна, а коли потрібно буде — до вас прийде людина». Я й залишився. У німців в газеті служу. Як і раніше, коректором. Не падлючу, звичайно, але платню від них маю, на цуйку вистачає. А людина обіцяна так і не прийшла. От вам і вся моя робота.

— А вам тоді, в НКВС, ніяких адрес не дали? — спитав Шрагін.

— Аякже, дали, дали, аж дві, — закивав він головою. — Приходжу на одну адресу, кажу пароль: «Я від Івана Івановича. У вас продається швейна машина?» А у відповідь на мене вирячили очі: «Яка машина? Який Іван Іванович? Ви, — кажуть, — щось наплутали…» Я почав сперечатися: мовляв, нічого я не наплутав. Тоді мене просто шугонули матірщиною. На другу адресу я зовсім не пішов, однієї вистачить.

— Дайте мені другу адресу.

— Ради бога: Південна вулиця, двадцять сім, квартира п’ять.

— Який пароль?

— Та той же — про машинку, тільки не від Івана Івановича, а від Івана Петровича.

— Відповідь?

— «Іван Петрович попередив вас, що машинка потребує ремонту? Подивіться її самі».

«Так, цвях з дротом на місці, а більше нічого нема…» — думав Шрагін.

— Ви не думайте, що я гад якийсь, — порушив мовчанку Олексій Михайлович. — Ви дайте мені завдання, то я з радістю. Залишався ж я наосліп, але за рік такого тут надивився… Я ж сам пробував. Вичитав якось газетну полосу, дивлюсь — фраза: «Чесний труд в ім’я великої Німеччини», і — в слові «труд» друкарська помилка: замість «д» стоїть «п». То я не виправив, газета отак і вийшла: «чесний труп в ім’я великої Німеччини». Ну й що? Ніхто цього навіть не помітив. Папір — рвань, друк сліпий… — Він помовчав і говорив далі, незрозуміло посміхаючись: — Дійсно, Ігоре Миколайовичу, не так ми все це уявляли, не так…

— Ви по собі, Олексію Михайловичу, не міряйте, — миролюбно зауважив Шрагін. — Від того, що роблять у вас люди, які сидять у катакомбах, у гітлерівців мороз поза шкірою.

Олексій Михайлович підвів голову, і в його очах Шрагін побачив образу.

— Навіщо ви так, Ігоре Миколайовичу? — тихо і сумно спитав він. — Я ж нічим себе ще не запоганив, а якщо оцю п’ю цуйку, то куди ж мені подітись? — Помовчавши, він спитав так само сумно: — То що ж, я вам справді потрібний?

— У такому стані — ні, — відповів Шрагін. — Можу вам тільки порадити: опануйте себе і зрозумійте — одного дня вам доведеться відповісти на питання, що ви робили для свого народу, коли він обливався кров’ю. Ловили друкарські помилки в погані, пили цуйку, що ще? Що ще, Олексію Михайловичу? Подумайте про це, поки не пізно…

Коли Шрагін вийшов на вулицю, було вже темно. Треба було обдумати, чи йти на явочну адресу, яку він зараз дістав. Треба йти. Найменшу можливість встановити зв’язок з місцевим підпіллям він повинен використати.

Саме повинен…

Розділ 42

Шрагін уже зрозумів, чому начальник одеського порту Нельке зустрів його так люб’язно. Його втягували в грандіозну аферу, план якої був, однак, зовсім нескладний. Нельке подасть у Берлін дані про те, що порт потребує великого ремонту. Представник німецької міської адміністрації (він був присутній на обіді) підтвердить дані Нельке. Ремонт брала на себе румунська будівельна фірма. (Два її представники теж сиділи тоді за обіднім столом). Ремонтні роботи зроблять на копійки — про людське око, а всю величезну суму, асигновану на ремонт, поділять між собою учасники афери. Шрагін теж матиме досить великий шмат. За це від нього потрібно тільки одне — домогтися, щоб після його доповіді про поїздку в Одесу адмірал Бодеккер послав у Берлін шифрування, яке підтримувало б доконечну потребу ремонту.

— Ви ж абсолютно нічим не рискуєте, — умовляв його Нельке, коли вони на другий день після огляду порту вдвох обідали в ресторані готелю. — Припустімо навіть, що наш план провалиться, тоді ви скажете, що теж були жертвою обману, як і берлінське начальство. Ми можемо обійтись і без вашої допомоги, але все-таки шифрування Бодеккера добре зцементує цю справу. Ви розумієте мене? — Нельке дивився у вічі Шрагіну своїми красивими веселими очима.

— Я все розумію, — усміхнувся Шрагін. — Але дозвольте мені подумати.

— Скільки ви думатимете?

— П’ять хвилин.

— Тоді я піду подзвоню по телефону і через п’ять хвилин повернусь.

Нельке пішов.

Шрагін миттю все вирішив. Він не вважав, що це провокація, підстроєна спеціально проти нього, але на всяк випадок визнав за потрібне передбачити і такий варіант. Він вирвав аркуш паперу з блокнота і написав:

«Іду на запропоновану Нельке аферу, щоб згодом її викрити». Записку засунув у черевик під ступню. В разі чого він її покаже на виправдання своїх дій.

Вернувся Нельке.

— Ну? — весело спитав він.

— Я з вами, — так само весело відповів Шрагін.

— Я не помилився, — ви — людина діла! — вигукнув Нельке і довго тряс руку Шрагіну. — За обід уже заплачено. Мені треба мчати в порт. Отут, біля мого стільця портфель. Візьміть його, там половина вашого гонорару, решта — після шифрування Бодеккера.

Нельке міцно потиснув руку Шрагіну, подякував йому і запитав, скільки він ще перебуватиме в Одесі. Шрагін сказав, що Бодеккер доручив йому допомогти налагодити якісь справи адміністрації з місцевими робітниками порту.

— Вважайте, що все це налагоджено! — вигукнув Нельке і весело говорив далі: — Вся річ у тім, що ми добивалися саме вашого приїзду. Бачите, як міцно у нас поставлено справу. Ми провели розвідку в таборі вашого адмірала і узнали всіх з його оточення, на чию думку він зважає. Потім ми вибрали вас і придумали посильну тільки вам проблему взаємин з місцевими робітниками. От і все. Ну як сплановано?

— Нічого не скажеш, — усміхнувся Шрагін. — Тоді я в Одесі пробуду ще два дні, для годиться, так би мовити, та й дружина за цей час влаштує свої справи.

— Чудово. За готель заплачено, а на все інше грошей у вас вистачить, — засміявся Нельке, показуючи на портфель. — Коли вирішите повертатись, подзвоніть мені відносно машини. До побачення, колего, щирий привіт вашій чарівній дружині…

Лілі в номері не було, вона ще вранці поїхала до професора. Шрагін вирішив діждатись її і по телефону замовив для неї обід.

Лілі прийшла пригнічена, розгублена. Професор підтвердив, що в неї в легенях осередок хвороби, і хоч він невеликий, але перебуває в активному стані. Необхідне посилене харчування, цілковитий спокій, а найкраще — поїхати в спеціальний санаторій. Ліля заплакала, пішла в свою кімнату і лягла там долілиць на ліжко.

— Заспокойтесь, я зроблю для вас усе, що зможу, — втішав її Шрагін. — Я напишу рапорт адміралу Бодеккеру. І лікар Лангман, адже він…

— Ні в якому разі! — обурено перервала його Ліля. — Не знаю, як ви, а я рада, що досі нічим йому не зобов’язана.

— Я теж цьому радий, — заспокоював її Шрагін. — І думаю, що адмірал для мене все зробить.

Вірна своєму характерові, Ліля незабаром заспокоїлась, а довідавшись, що Шрагіну треба пробути в Одесі ще два дні, раптом сказала:

— Я їду сьогодні з Лангманом. Мені тут дуже тужно.

— У вас на тиждень сім п’ятниць, — усміхнувся Шрагін.

— Ця послуга його невелика, — сказала Ліля.

— Ви вже бачились? — запитав Шрагін.

— Так, коли я була у професора, він туди приїхав. І, до речі, запропонував влаштувати мене в якийсь славетний санаторій у них в Німеччині. Але я категорично відмовилась…

Наприкінці дня Лангман зайшов, щоб забрати Лілю.

— Не турбуйтесь, я воджу машину чудово, — сказав він. — Крім того, зі мною їде ще мій лікар…

До настання присмерків Шрагін сходив у розвідку за тією адресою, яку йому дав Олексій Михайлович. На тихій вулиці він побачив потопаючий в акаціях маленький будиночок, що справляв враження надійності, спокою і затишку. Шрагін твердо вирішив — як тільки смеркне, він сюди прийде.

У темряві та тиха вуличка виглядала вже небезпечною: тут у будь-якому місці могла чатувати невидима засідка. Та будиночок теж не здавався поринулим у надійний спокій. Він насторожено дивився на вулицю своїми темними вікнами. Цілу годину Шрагін, сховавшись у темряві, спостерігав за ним — ні звуку, ні найменшого руху. Треба йти…

Шрагін навскоси перетнув вулицю, піднявся на ганок будиночка і уривисто постукав у двері. Довго нічого не було чути, потім щось заскрипіло за дверима, пролунав брязкіт засува і двері прочинилися.

— Вам кого? — спитала із щілини невидима людина.

Шрагін сказав парольну фразу.

У відповідь — мовчанка: секунда, друга, третя… Ціла хвилина мовчанки, але двері залишалися прочиненими. Шрагін стиснув у кишені рукоятку пістолета. В цю мить почув потрібну відповідь…

І от він сидить за столом у маленькій задушній кімнатці, ледве освітленій мерехтливим вогником каганця. Навпроти — плечистий чоловік у матроському тільнику. У нього благообразне обличчя Миколи-угодника, на носі металеві окуляри. Шрагін уже знав, що його звуть Андрій Прокопович.

— Так, кинули ви мені під ноги гранатку… — поскубуючи борідку, тихо говорив Андрій Прокопович. — Адже пароль уже півроку як змінили. Лежить під ногами граната, шипить, а що робити — не знаю. За всіма законами я повинен був послати вас під три чорти, а з другого боку… — Він вийняв з-за халяви ніж і показав його Шрагіну: — От на нього, в разі чого, і покладався. А де ж ви цей пароль дістали?

Шрагін розказав про Олексія Михайловича.

— Первинні кадри, — зітхнув Андрій Прокопович. — Ми тільки в січні дізналися, що його залишали, постежили за ним, бачимо — порожнє місце, і вирішили — від гріха далі — пароль замінити.

Шрагіну страшенно повезло. Андрій Прокопович був активним учасником підпілля і мав можливість зв'язати Шрагіна з потрібними людьми.

Два дні підряд Шрагін в умовлений час приходив до пам’ятника Рішельє, ждав визначені двадцять хвилин і йшов назад. І тільки на третій день Андрій Прокопович прийшов. Вони попрямували в Приморський парк.

— Зустрітися з вами не можуть… поки що… — сказав Андрій Прокопович. — Але якщо у вас є яке-небудь повідомлення в Москву, передайте через мене… незашифроване. Ви не ображайтесь, у них добре поставлена конспірація.

— А у вас? — усміхнувся Шрагін.

— Самі бачили, прийняв вас за старим паролем, — відповів Андрій Прокопович, ніби виправдовуючись. — Втрати весь час, кожний підпільник тут у нас як золото. Важко дався нам перший рік, ох, важко! — знову зітхнув він.

Шрагін слухав свого співрозмовника і в цей час продумував текст повідомлення в Москву, який він зараз же повинен передати Андрієві Прокоповичу. На перший раз — ніяких відомостей. Він теж мусить думати про конспірацію. Кінець кінцем він написав на аркушику паперу:

Андрій Прокопович взяв у Шрагіна повідомлення і сховав його за підкладку в рукав піджака.

— Передам через чотири дні, — сказав він. — Раніше можливості нема.

Вони попрощались, як давні хороші друзі, і Шрагін пішов у готель…

Повернувшись з подорожі до Одеси, Шрагін, не заходячи додому, поїхав прямо на завод. З портфелем, напханим грошима, він зайшов у кабінет адмірала Бодеккера і по-військовому відрапортував про виконання завдання.

— Знаю, знаю, — адмірал вийшов із-за стола. — Нельке мені вже подзвонив і повідомив, як чудово ви впорались із своїми обов’язками. Сідайте. Ну, як там у них справи?

— Нельке, по-моєму, прекрасний організатор і добре знає свою справу.

У відповідь Бодеккер тільки хитро примружив одне око і нічого не сказав. Що могло це означати? Те, що Шрагін задумав зробити, було дуже небезпечно, але якщо станеться так, як він розрахував, це, крім усього іншого, ще більше зміцнить його становище при адміралі. І все ж він вирішив поки що не поспішати і спробувати краще з’ясувати ставлення адмірала до Нельке.

— Ви так дивитеся, наче у чомусь сумніваєтеся? — запитав Шрагін.

— Ви сказали: «Нельке — прекрасний організатор», — усміхнувся адмірал. Потім додав: — «Добре знає свою справу». Так от, я б наголосив на слові «свою». Так, свою справу він знає чудово.

Шрагін здивовано і нерозуміюче дивився на адмірала, чекаючи, що він скаже ще. Бодеккер перестав усміхатись, переклав з місця на місце на столі якісь папери і запитав сухо:

— Роботи було багато?

— Навпаки. Якщо говорити одверто, моя подорож туди була зовсім не обов’язковою.

Тепер уже адмірал здивовано дивився на Шрагіна.

— Але ж Нельке побоювався, що весь його місцевий персонал не сьогодні-завтра об’явить страйк.

— Я нічого там такого не помітив. Мені показували об’єкти, які потребують капітального ремонту, а про це навіть розмови не було.

— Он як? — підняв брови адмірал і говорив далі, неначе розмірковуючи вголос: — Надзвичайно дивно, що потреба ремонту виникла через рік після нормальної, а головне, зовсім не напруженої роботи порту. Дивно, дуже дивно…

— А може, потреба ремонту виникла через збільшення навантаження? — припустив Шрагін.

— Дурниця! Яке навантаження? В зв’язку з посиленням дій радянської авіації морські перевозки скорочуються.

— Могли збільшитись каботажні перевозки.

Адмірал гнівно подивився на нього.

— У них вже є проект ремонту?

— Я бачив кошторис на мільйон сімсот тисяч шістнадцять марок.

— Зворушливо!

— Що зворушливо?

— Зворушливі ці шістнадцять марок, — пояснив адмірал і надовго замовк. — Я не хотів би говорити про це, — порушив він, нарешті, мовчанку, ледве заставляючи себе говорити, — але змушений… саме змушений. Річ у тім, що Нельке на флоті — людина випадкова, і він… ділок, причому в гіршому розумінні цього слова… Я прошу вас відповісти мені чесно: ви бачили об’єкти, представлені до ремонту?

— Бачив.

— Вони справді зруйновані?

Шрагін мовчав.

— Відповідайте! — суворо зажадав адмірал.

— Я встановив, що моє мовчання коштує досить дорого.

— Я вас не розумію.

— Хочете знати, скільки коштує моє мовчання? Прошу. — Шрагін підняв з підлоги портфель, розстебнув його і висипав на стіл купу банкнот. — Це тільки половина ціни. Другу половину я одержу, коли доб’юся вашої підтримки планів Нельке.

— Я так і знав, — тихо промовив адмірал, важко сівши в кріслі. — Скільки тут?

— Не лічив.

— Чому ви взяли гроші?

— Я ще не користуюсь у вас таким довір’ям, щоб у подібній ситуації не думати про речові докази, — відповів Шрагін.

— Але які мерзотники! — вигукнув адмірал. — Зараз, коли Німеччині доводиться напружувати всі свої сили, коли фюрер у кожній промові закликає німців виконати до кінця свій обов’язок, ці гангстери вирішили грабувати Німеччину. Ганьба! — Адмірал з ненавистю поглянув на гроші і викликав майора Каппа.

— Хай знає, чим займаються мерзотники в мундирах!

Майор Капп з перших же слів Шрагіна зрозумів, яка ефектна і багатообіцяюча історія потрапляє йому до рук. Він з погано прихованою радістю вислухав Шрагіна і попросив зараз же докладно написати про все, що трапилось в Одесі.

— Ви, пане Шрагін, зробили величезну справу, — говорив Капп. — Ваша заслуга не забудеться.

— Я представляю його до нагороди, — сказав адмірал…

Скандальна справа про аферу в одеському порту хоч і не була широко розголошена, проте стала відома дуже багатьом. Про неї був виданий секретний наказ головного управління імперської безпеки, в якому повідомлялося, що учасники афери нещадно покарані. В цьому наказі вихвалялись заслуги майора Каппа, але про Шрагіна, і навіть про адмірала Бодеккера не було жодного слова. Ніякого ордена Шрагін не одержав, хоч адмірал дотримав свого слова і послав документи в Берлін. Шрагіну видали тільки грошову премію в розмірі тримісячного окладу. А як тільки він дістав канал зв’язку з Москвою через Одесу, він передав повідомлення про цю історію, і вона миттю стала надбанням радянської, а потім і іноземної преси. Ця сенсація була тим більше скандальною, що вона збіглася з публічною заявою Гітлера про те, що тепер усі німці — від керівників держави до останнього селянина — з невимовним ентузіазмом віддають все, що мають, своїй армії і перемозі.

«Гітлера спростовують його ж шахраї», — такий заголовок сенсації дала англійська газета.

Зате вже зовсім не передбаченим трофеєм Шрагіна в цій історії стала група працівників головного управління СД, яких зняли з постів і відправили на фронт. Їм пред’явили обвинувачення в розголошенні одеської справи…

Розділ 43

Релінка викликали до Берліна одержувати орден. Він чудово розумів, що цей орден, як кажуть, черговий, а не за якісь конкретні заслуги, і викликають його тільки тому, що статут ордена вимагає вручення його в столиці. Незабаром після перемоги над Францією йому довелося бути присутнім на такій церемонії. Вона відбувалася в актовому залі управління імперської безпеки в присутності офіцерського складу. Стіни з чорного дуба. Голубі офіцерські мундири. Ордени вручав Герман Герінг. Він був у білосніжному кітелі. Поздоровні промови виголошували елегантний густобровий Мартін Борман і, як завжди непроникний, Генріх Гіммлер. На закінчення всі співали «Хорст вессель», дивлячись на величезний прапор із свастикою… Тепер Релінк ставив себе на місце щасливчиків, які одержували тоді ордени, і, звичайно, хвилювався.

Релінк приготував до подорожі не тільки новий кітель, але й докладну доповідь про свою діяльність за останній рік, і те, як сприйме доповідь начальство, хвилювало його все-таки значно більше, ніж церемонія одержання ордена.

У Берліні він покаже доповідь насамперед своєму безпосередньому шефу Отто Олендорфу і, якщо дістане його схвалення, тоді передасть її в секретаріат рейхсміністра.

На всяк випадок Релінк віз з собою два варіанти доповіді: один — більш побідоносний, другий — дещо скромніший — хтозна, який там, нагорі, сьогодні настрій?

У побідоносному варіанті доповіді були такі висловлювання: «Ми зломили опір міста…», «Організовані дії підпілля уже в минулому…», «Перед нами залишилися тільки розрізнені одиночки…» В скромнішому варіанті доповіді таких категоричних тверджень уже не було, але перелічені конкретні факти діяльності СД переконливо свідчили, що за рік зроблено чимало.

І от службовим літаком штабу вісімнадцятої армії Релінк вилетів до Берліна. Коли літак наближався до Львова, його обстріляли з лісу партизани. Крупнокаліберна куля вивела з ладу один з двох моторів. Літак почав швидко втрачати висоту, і знову його обстріляли з землі. Один з льотчиків був поранений, а офіцер, фельд’єгер штабу вісімнадцятої армії, вбитий. Після першого обстрілу, обернувшись з переднього крісла, фельд’єгер сказав щось Релінку, і той згідливо кивнув, хоча через гул моторів нічого не розчув.

Після другого обстрілу вже Релінк нахилився до фельд’єгера і прокричав:

— Невже не можна навести тут порядку?!

Але той не повернувся — він був мертвий.

Релінк узнав про це тільки у Львові, коли літак незграбно приземлився і тіло офіцера впало на підлогу. Релінка налякала не тільки смерть людини, що сиділа поруч нього, але й байдужість, з якою на Львівському аеродромі поставилися до того, що трапилось, і те, як поранений в руку льотчик, дивлячись на вбитого офіцера, сказав, похмуро посміхаючись:

— Йому вже краще ніж нам, хіба не так?

Поки ремонтували літак, Релінк бродив по аеродрому, вже соромлячись свого страху і смакуючи наперед, як він розповідатиме берлінським чиновникам про цей епізод: «Він сидів поруч мене, буквально поруч…»

Але йому не довелося розказувати про це. В управлінні імперської безпеки такі історії нікого не цікавили. Більше того, Релінк зрозумів, що і він, і його доповідь теж нікого не цікавлять. Коли він увійшов до кабінету Олендорфа, той навіть не зразу впізнав його, а потім холодно попередив, що дуже зайнятий. Релінк віддав йому скромний варіант доповіді. Олендорф, не читаючи, сунув його в стіл і спитав відчужено:

— Ну, як справи?

— Різні, — розгублено почав Релінк.

— Очевидно, ви працюєте непогано, — поблажливо сказав Олендорф. — Генерал Штромм заявив, що йому там у вас нічого робити, і завдяки цьому він уже влаштувався тут.

— Мені не вистачатиме його досвіду, — лицемірно сказав Релінк, шкодуючи, що віддав не той варіант доповіді.

— Я певен, ви справитесь, — сказав Олендорф, дивлячись на годинник.

— Ви не знаєте, коли мені вручатимуть орден? — запитав Релінк. — Я не хотів би затримуватись у Берліні.

— Який орден? — здивувався Олендорф і зразу пригадав: — Ах так, один момент. — Він набрав номер телефону і сказав: — У мене зараз Релінк. Так, так, той самий. Він не хотів би затримуватись в Берліні, а йому мають вручити орден за річним наказом рейхсміністра. Гаразд, я пришлю його до вас. — Олендорф поклав трубку і підводячись сказав: — Ідіть в управління кадрів, начальник жде вас. Все-таки на вашому місці я б два дні пробув би в Берліні, подихав його повітрям… — Тримаючи Релінка за руку, він підштовхнув його до дверей. — Перед від’їздом зайдіть до мене, домовились?

Релінк вийшов у похмурий коридор і довго стояв, вражений усвідомленням своєї незначності й непотрібності.

Черговий офіцер провів Релінка в кабінет заступника начальника управління кадрів. У самого начальника тривала якась важлива нарада.

Молодий кулястий полковник зустрів Релінка з чітко виробленою шанобливістю. Він викотився з-за стола, усміхаючись всім своїм круглим набряклим обличчям:

— Здрастуйте, здрастуйте! Чудово! Чудово! Росте наша когорта славних, росте, — сипав він слова як горох високим голосом, дивлячись на Релінка сірими, байдужими очима, пронизаними кров’яними жилками. Потім він пішов до сейфа, узяв звідти коробочку, вернувся до стола і натиснув на кнопку дзвінка. В кабінет одразу зайшов молодик з білим, як у мерця, лицем, в офіцерському кітелі без знаків розрізнення. В руках у нього був фотоапарат з бліцлампою. Він став плечима до вікна і підняв апарат до очей.

— Будь ласка, сюди, — показав полковник на стоптане місце килима. Він вийняв з коробочки орден і пальцем притиснув його до грудей Релінка. Блиснула бліцлампа. Полковник засунув коробочку і орден в кишеню кітеля Релінка і подав руку: — Поздоровляю, поздоровляю, — і знову блиснула бліцлампа.

Фотограф вийшов з кабінету. Полковник сів за свій стіл. Ввійшов черговий офіцер. Він вручив Релінку пухлий конверт.

— Це встановлена до ордена грошова нагорода від рейхсміністра, — офіційно промовив він. — В готелі «Адлон» вам відведено кімнату номер тридцять дев’ять, талони на харчування одержите в портьє.

— Бажаю добре повеселитись, — сказав полковник.

Черговий офіцер елегантним жестом показав Релінку на двері…

Релінк повільно йшов коридором. Повз нього пробігали діловито заклопотані і дуже значні офіцери і зникали за численними дверима, Тут ішла робота, до якої він не мав ніякісінького відношення. І, мабуть, те, що він робив, теж нікому тут не потрібне. Він відчував себе роздавленим, втомленим.

І раптом Релінк злякався того, що вільний від усяких справ. Чим зайнятись?

Відшукав у книжечці для нотаток номери телефонів двох своїх друзів по офіцерській школі. Телефони не відповідали. І тут Релінк пригадав, що генерал Штромм, переїжджаючи в Берлін, залишив йому свій тутешній телефон. Він подзвонив йому з кімнати чергового офіцера.

— Тут Штромм, — почув він знайомий голос.

— А тут Релінк.

— О, ви в Берліні? Де зупинились?

— Готель «Адлон», кімната тридцять дев’ять. Я хотів би вас побачити.

— Вечір вільний?

— Абсолютно, і є купа грошей.

— Чекайте на мене о двадцять першій нуль-нуль.

Розділ 44

Увечері Релінк і генерал Штромм сиділи в недоладно-розкішному ресторані готелю.

— Майже як у Парижі, пригадуєте? — запитав генерал Штромм.

Релінк не відповів. Ні, це не було схоже на Париж, а головне, зовсім не схоже на те, що він бачив тут раніше.

Вони вже почали другу пляшку коньяку, але розмови, потрібної для Релінка, поки що не виходило.

— Сподіваюсь, ви задоволені моєю втечею од вас, хо-хо? — проти своєї звички гримотати басом тихо говорив Штромм. — Признайтесь, моя присутність там впливала вам на нерви.

— Аніскілечки, — відповів Релінк. — Я завжди потребував вашого досвіду і авторитету.

— Брешете, ви боялися мене, — заявив Штромм, але не категорично і наступально, як завжди, а якось байдуже. — Та ви мені давно подобаєтесь, Релінк. Я б із задоволенням перетягнув вас у Берлін. Адже я тепер не гаффеноберег, хо-хо, а начальник відділу в імперському управлінні. Це вам не жарт, хо-хо!

— Перетягніть, зробіть ласку, — жартома поканючив Релінк.

— Поки що не можу, хо-хо! Я ж утік од вас, мотивуючи, що ви там не потребуєте опіки.

Релінк силувано посміхнувся. Звичайно, після всього, що він пережив у Берліні за один цей день для нього було б щастям вирватися з далекого російського міста, а значить, і з своєї невизначеності чи навіть непотрібності. Але він не вірив Штромму і до його слів серйозно ставитись не міг. Зараз його цікавило інше. Він дуже ясно відчував, що в Берліні все змінилось; неначе за рік, поки він не був тут, трапилося щось, чого він не знає…

— Значно гірше, що у нас починають подаватись нерви, — сказав Штромм.

— Хіба є від чого?

Штромм поглянув на Релінка насмішкувато:

— А у вас не подаються?

— Поки що не помічав.

— Поздоровляю вас, — нахилив голову Штромм. Він налив собі коньяку, випив. — Берліну вкрай потрібні люди з міцними нервами. Я доповім про вас фюреру…

— Мої нерви в розпорядженні рейха, — підхопив жарт Релінк.

— Ні, Релінк, — похитав головою Штромм. — Берліну справді потрібні люди з міцними нервами, але не з такими міцними, як у вас, а то сам рейхсміністр поруч з вами виглядатиме неврастеніком… — генерал Штромм підсунувся до Релінка впритул. — Невже ви не розумієте, що добродії військові підвели нас, усіх нас: фюрера, вас, мене, всіх, хто довірив їм війну? Ми з вами — вірна гвардія фюрера — взяли на себе найважчу роботу, а ці вилощені що? Фюрер дав їм усе: катаються в «мерседесах», ад’ютанти відчиняють дверцята, з усіх боків обвішані орденами, а виявилося, що кишка в них тонка.

— А ви не перебільшуєте? Намічений прорив до Волги, щоб відсікти Москву від півдня і Сибіру…

— От, от! — перебив його Штромм зловтішним шепотом. — Вони всіх втягнули в цю гру: на стіні — карта, радіо передає зведення головного командування, а ви встромляєте прапорці. Ви ж не знаєте, що, вколюючи булавки в карту, ви стоїте по коліно в крові, в німецькій крові, Релінк! — генерал нервовим рухом руки розстебнув кишеню кітеля, витягнув звідти папірець і, обережно розгорнувши його, поклав перед Релінком. — Читайте.

Це було стандартне повідомлення про героїчну загибель в ім’я перемоги на російському фронті Віллі Штромма.

— Для цього я пестив сина, так? — пошепки спитав генерал.

Вони довго мовчали. Релінку було моторошно. Все, що він почув од генерала, він уже чув і раніше, і взагалі в їхньому середовищі недовіра до високопоставлених генералів була традиційною. Але зараз уперше він відчув, що за цією недовірою стоїть щось визначене — можливо, вже непоправне нещастя.

— От, дорогий мій Релінк, куди завели нас «мерседеси» і білі рукавички, — сказав Штромм. Він уже опанував себе і був зовсім тверезий. — Я ж бачив, ви там, у своїй норі, стараєтесь, як справжній солдат нашої гвардії. Я це щиро кажу, але я бачив також, що всі ваші зусилля марні. Ви завдаєте удару спереду, а в цей час вас б’ють у спину. І знаєте, чому нема кінця вашій бійці? Та тому, що і росіяни вже розуміють, що ми загрузли в болоті. Згадаєте, що я вам казав, далі буде ще гірше…

В цей час джаз раптово припинив музику, і офіцер голосно повідомив з естради:

— Увага! Увага! В місті об’явлена повітряна тривога, просимо пройти в бункер.

У відповідь пролунали насмішкуваті вигуки, регіт, свист. Офіціанти забігали по залу з білими аркушиками рахунків. Кілька чоловік уже йшли до виходу. Підвівся і Штромм.

— Проведіть мене…

Перед від’їздом Релінка прийняв Отто Олендорф. Олендорф прочитав його доповідь і цілком схвалив її.

— Ви дуже правильно пишете про видозмінення опору, — сказав він. — Мені здалося тільки, що ви не визначили до кінця природу цього нового в тактиці нашого ворога. Вона відбиває загальний стан нашої боротьби у всьому її, я б сказав, світовому масштабі. Ми вступили в фазу затяжної і дуже важкої боротьби; це змагання на витривалість усіх сил і нервів в тому числі. Зараз не час з’ясовувати, що привело нас до цього…

— Я бачу своє завдання в одному, — сказав Релінк, відчувши, що Олендорф чекає від нього відповіді. — Знищувати ворога нещадно, вміло, щодня.

— Саме так, Релінк! — відповів Олендорф. — Однак я особливо наголосив би на вашому слові «уміло»! А головне, всеосяжне завдання ви прекрасно сформулювали самі — знищення. — Олендорф підняв палець. — Але — вміло, Релінк. І останнє: я представив вас до підвищення в званні, згодом порушуватиму клопотання про затвердження вас начальником СД міста.

— Спасибі, — скромно, з гідністю промовив Релінк.

— Відданість і вміння Берлін бачить і цінує. — Олендорф встав і своїм знаменитим красивим рухом підняв руку. — Хайль Гітлер!

Релінк схопився і теж викинув руку.

— Хайль Гітлер!

В цю хвилину все наче стало на свої місця, але — наче і тільки в цю хвилину…

Розділ 45

Ніколи не було так погано, як цього другого літа війни. Нема зв’язку з Москвою. Нічого невідомо про Харченка. Товариші, що пішли до партизанів, другий тиждень нічого не повідомляють. Федорчук і Величко, що лишилися в місті, по черзі щодня перевіряли «поштові» скриньки, через які могла прийти звістка, — вони були порожні. Гестапівці ще дужче лютували. Останнім часом навіть Шрагін з його документами почував себе на вулиці непевно: шпигуни СД хапали будь-кого. Днями арештували навіть німецького інженера, — їм, бачите, здалося, підозрілим, що той увечері надто повільно йшов вулицею. Адмірал Бодеккер їздив до Релінка виручати свого інженера.

Зазнавши великих втрат, підпілля діяло розрізнено, з багатьма підпільниками було втрачено зв’язок. І все-таки боротьба патріотів тривала. Але інколи не можна було встановити, хто діє. З недавнього часу в місті стали регулярно появлятися рукописні листівки. За змістом вони були зворушливо-наївні, але написані з явно юнацьким запалом. Хто це робив — невідомо. «Загалом це робота наша», — говорив собі Шрагін і мав рацію. Звичайно ж, усіх цих невідомих патріотів покликали за собою бойові справи підпілля і чекістської групи.

…Біля заводських воріт стояла легкова машина. Шофер у гестапівській формі. На заводі явно щось трапилось, якщо «чорні» приїхали так рано. Шрагін, не заходячи в заводоуправління, попрямував до стапеля, де ремонтували мінний тральщик. Те, що діялося на цьому об’єкті, дуже його непокоїло. За графіком ремонт тральщика мали закінчити ще минулої суботи, але графік давно зірвали. Кілька днів тому Павло Ілліч Сніжко, що працював у ремонтній бригаді, вибравши зручний момент, підійшов до Шрагіна.

— Негаразд тут, Ігоре Миколайовичу, бригада навмисно завалює ремонт, — сказав він пошепки.

А позавчора сам адмірал Бодеккер, переглядаючи, як звичайно, в кінці дня зведення про хід ремонтних робіт, раптом запитав Шрагіна, чи не здається йому підозрілим зволікання ремонту тральщика. Загалом уся ця історія могла закінчитись погано, тим більше, що останні два дні біля тральщика крутився майор Капп. Шрагін нічого вжити не міг — ні він, ні керівники підпілля не знали, хто організовує цей саботаж. Останнім часом Шрагін буквально не відходив од ремонтників, припиняючи кожну незграбну спробу саботажу. Він розраховував, що організатори саботажу зрозуміють, нарешті, що лізуть на рожен, і почнуть діяти розумніше і обережніше. Кінець кінцем цей об’єкт не вартий того, що через нього могло статися.

Зараз Шрагін ще здалека побачив на причалі натовп людей. Коли він підійшов, робітники розступились. На землі лежав Сніжко. У спині в нього стирчав саморобний фінський ніж. Один гестапівець, сидячи навпочіпки, оглядав труп. Другий — це був Релінк — розмовляв з ад’ютантом адмірала Піцом. Шрагін підійшов до них і не вітаючись запитав:

— Що тут трапилось?

Релінк різко обернувся на його голос.

— А! Доброго ранку, пане Шрагін. — На обличчі Релінка спалахнула й зараз же погасла холодна посмішка. — Все ясніше ясного — вбито людину. Питання в тому, хто і чому її вбив.

Шрагін гукнув керівника ремонтної бригади. З натовпу вийшов низькорослий, сухенький, немов запечений на сонці, чоловік років під п’ятдесят.

— Розкажіть, як це сталося, — суворо наказав Шрагін.

На обличчі бригадира виникло здивування.

— Як сталося, нам невідомо. Вчора після зміни, коли ми всі йшли, я покликав його… — бригадир кивнув на труп. — А він промовчав і залишився на об’єкті. Це всі бачили… Я знав, що під кінець зміни у нього з перебоями працював пневматичний молоток, і подумав, що він хоче його налагодити. А сьогодні приходимо на шосту, а він отак лежить… І всі його кишені вивернуті навиворіт…

Релінк, видно, зрозумів, що сказав бригадир, і обернувся до Шрагіна:

— Загалом все ясно — пограбування. Накажіть їм працювати.

В заводоуправлінні з кабінету адмірала Релінк подзвонив до СД і наказав прислати на завод медичного експерта. Поклавши трубку, він відкинувся на спинку адміральського крісла і безцеремонно розглядав Шрагіна, який сидів перед ним.

— Ну, що ви скажете про це?

— Можу тільки припустити. Цього Сніжка дуже не любили робітники.

— За що? — спитав Релінк.

— Він їм добре допік. Минулої осені став побічним винуватцем у потопленні підйомного крана.

— Я пам’ятаю цю історію, — зауважив Релінк.

— Тижнів зо два він був тоді під загрозою серйозного покарання, але потім з’ясувалося, що головний винуватець — німецький інженер, я вже не пам’ятаю його прізвище, його тоді ж відправили з заводу.

— Його прізвище Штуцер, — продемонстрував Релінк свою безвідмовну пам’ять.

— Так, так, Штуцер. Отож, коли загроза для Сніжка минула, він почав всіляко виявляти свою відданість німецькій адміністрації. Але в росіян є добре прислів’я: «Застав дурня богу молитись, то він і лоба розіб’є». Так і цей Сніжко. Три дні тому на тральщик прийшов ад’ютант адмірала Піц. Сніжко йому нашептав — усі це бачили, що палубні будівлі пофарбували без попередньої грунтовки. Піц сказав про це мені, і я примусив робітників у кількох місцях зняти фарбу. Але грунтовку було зроблено. Тоді я, розумієте, подумав, чи не затіяно все це, щоб затягнути ремонт, і буквально взяв цього Сніжка за горло. За пофарбування зіскоблених місць робітники, природно, нічого не одержали… Трохи раніше Сніжко повідомив майора Каппа, ніби крановщик і троє робітників хотіли звалити кран з рейок. Майор Капп припинив роботи і цілий день провадив слідство. За цей день робітники теж не одержали ні копійки, а підозра не підтвердилась. Були й інші випадки.

Релінк вислухав Шрагіна дуже уважно і навіть кілька разів нахилом голови ніби висловив свою згоду з ним. Але потім сказав:

— Мені лишається тільки додати, що Сніжко підозрював на тральщику саботаж і сигналізував про це. Більше того, я вважаю себе винним у його смерті. Я дуже зайнятий і не зміг оперативно відгукнутись на його сигнал. Однак мені цікаво: ви остаточно відмовились од думки про можливість саботажу?

— Я припускаю можливість саботажу, — спокійно відповів Шрагін. — Це постійний і логічний фактор, і, до речі, ви даремно звинувачуєте себе в смерті Сніжка, — вам просто не під силу бути скрізь, де може виникнути небезпека саботажу.

Релінк змушений був проковтнути це, по можливості не морщачись, і явно не одразу добрав розуму, що відповісти. Та раптом він запитав:

— А хіба ви не відповідаєте за організацію робіт?

— За посадою я маю тільки здійснювати нагляд.

— А за совістю?

Шрагін, дивлячись у вічі Релінку з відкритою неприязню, сказав:

— У вас є підстави підозрювати, що моя совість не чиста? Тоді ця розмова повинна продовжуватись у вашому службовому кабінеті.

— Однак розмовляти з вами, не поснідавши, справа нелегка. Ви ж повинні розуміти, яка в мене посада. Я завжди, скрізь разом із своєю посадою, — усміхнувся Релінк…

Вони попрощалися, задоволені один одним. Але кожний з них довго і причепливо пригадував цю розмову.

Шрагін ще раз переконався, що Релінк дуже небезпечний противник. На душі в нього було тривожно, як у людини, яка тільки що пройшла небезпечною гірською стежкою і ще відчуває холод безодні.

У Релінка після цієї розмови до Шрагіна тільки зросла цікавість: перед ним був найрідший, якщо не єдиний, екземпляр радянської людини, якій за всіма даними він мав довіряти поза всяким сумнівом. Але водночас він не міг відмовитись од суто професіональної звички дивитися на Шрагіна очима слідчого. У нього, як кажуть, в крові був улюблений вислів рейхсміністра Гіммлера: «Ранками мені хочеться допитати самого себе». Так, Релінку дуже хотілося б допитати цього дивного інженера, саме дивного чи, в усякому разі, єдиного в своєму роді. Слухняна і чітко організована пам’ять подавала йому спогади про його першу розмову з Шрагіним у тому німецькому домі з дурною хазяйкою-німкенею. Тоді Шрагін дуже переконливо пояснив природу своєї поведінки. В одеській справі він виявився правовірніший од німців. І от саме цього Релінк не міг припустити і тим більше збагнути. Він вирішив негайно дати наказ своєму агентові Марії Любченко посилити спостереження за Шрагіним.

Шрагін і Велично сиділи на лавці в прохолодному присмерку церкви, біля неоковирної ікони, що зображала Христа, який ішов по воді.

— Напишіть цю листівку самі, в мене немає часу, — говорив Шрагін. — Зміст такий: на заводі вбито якогось Сніжка, його смерть повчальна. Він залишився в місті, вважаючи, що, коли не лізти в політику, то можна жити в злагоді і з окупантами. В турботах про власну шкуру він, як і слід було сподіватися, став зрадником і просто агентом гестапо. Патріоти винесли йому смертний вирок і виконали його. Вічна ганьба зрадникам, вічна слава патріотам Батьківщини! Зрозуміло?

— Чого ж тут не зрозуміти, — відповідав Велично. — На одного гада менше — повітря чистіше.

Попрощавшись з Величком, Шрагін зробив великий гак по місту. Йому треба було потрапити на вулицю, де на цегляній огорожі міг бути умовний знак про те, що в місто прийшло повідомлення від товаришів, які пішли до партизанів. Майже щодня Шрагін проходив тут, але марно. А зараз ще здалеку він побачив біля огорожі знайому постать Григоренка. Від передчуття біди Шрагін мимоволі уповільнив ходу.

Вони привітались, як могли це зробити знайомі, випадково зустрівшись, і повільно пішли разом.

— З ночі стою тут замість мітки. До того вже дійшов, Ігоре Миколайовичу, що бога почав благати, щоб ви прийшли… — нервово почав Григоренко.

З походом до партизанів нічого не вийшло. До умовного місця збору, недалеко від лісної балки, де діяли партизани, всі добралися благополучно. Але зразу ж наштовхнулися на засідку. Каральний батальйон СС і рота цивільної поліції зі всіх боків блокували партизанський район. Скрізь у селах і на хуторах розставлені пости. Партизани, заздалегідь довідавшись про каральну експедицію, залишили лісну балку і розійшлися по своїх селах. І ні до кого з них не можна було знайти стежку. Мешканці сіл пильно оберігали своїх партизанів. Учителя, який мав зв’язати чекістів з партизанами, на місці не було — він теж утік від облави і десь переховувався. Григоренко і Дем’янов рискнули заночувати в селі, як їм здалося, в цілком надійного чоловіка, а він уночі привів у хату поліцаїв. Мабуть, прийняв їх за поліцейських шпигунів і вирішив «вислужитись». Згодом, коли зрозумів, що трапилось, намагався зарадити справі, почав підтверджувати все, що вони йому казали, і навіть додавати до цього свої незграбні хитрощі. Тоді поліцаї запідозрили і його. Дем’янов заявив поліцаям, що він і Григоренко втекли з міста, аби їх не вивезли в Німеччину. Очевидно, поліцаї щодо цього мали якусь інструкцію, бо зразу ж не допитуючи, відправили їх назад у місто. Вночі вони втекли. Григоренко чотири доби кружними дорогами добирався до міста. Що з Дем’яновим, він не знав, бо під час втечі вони загубили один одного.

Вигляд у зв’язкового був поганий. Обличчя змарніло, від колишнього молодецтва не лишилося й сліду.

— Ідіть до Федорчука, — мовив Шрагін. — Скажіть, я наказав, щоб він на деякий час дав вам притулок. Опорядіться. Скажіть йому, щоб він як і раніше стежив за сигналізацією, але був дуже уважний. Є небезпека, що хто-небудь повернеться з хвостом спостереження. Коли трохи поправитесь, ходитимете на сигнали. Я з вами поки що не зустрічатимусь. Всі повідомлення — через поштову скриньку на кладовищі.

— Ясно, Ігоре Миколайовичу, — трохи бадьоріше відповів Григоренко.

Шрагін ішов додому, заглиблений у тривожні роздуми: що буде з його товаришами, коли всі вони повернуться в місто? Становище в них буде важчим, ніж раніше: на попередні місця роботи іти небезпечно — як відповісти на запитання, де вони пропадали, порушивши до того ж найсуворіший наказ, що забороняв залишати місто без особливого на те дозволу? А на вулиці їх кожної хвилини можуть зустріти колишні товариші по роботі.

Треба будь-що знайти якийсь вихід. Шрагін гостро відчував особисту відповідальність за долю кожного свого товариша.

Розділ 46

Шрагін вийшов з заводу і зразу побачив Григоренка. Він стояв під дощем по той бік земляного Кургана, що колись був квітковою клумбою. Вони зустрілися поглядами, і Григоренко повільно пішов до найближчої вулиці.

— Федорчук просить вас негайно прийти до нього, — тихо мовив Григоренко, як тільки Шрагін порівнявся з ним.

— Що трапилось?

— Прибув зв’язковий з Одеси.

— Буду через годину…

Шрагін прискорив ходу і пішов далі, а Григоренко звернув у провулок.

Вважаючи становище Федорчука найміцнішим, Шрагін залишив одеським товаришам його адресу, але останніми днями він уже не вірив, що ця адреса знадобиться. Не помічаючи дощу, Шрагін енергійно простував вулицями міста. Він зарезервував собі годину для того, щоб прийти до Федорчука, коли стемніє, і щоб продумати повідомлення в Москву — він уже був певен, що його зв’язок з Москвою через Одесу налагоджено і що зв’язковий прибув саме з цією радісною звісткою.

Федорчук ждав Шрагіна біля воріт свого будинку.

— Дивненький кур’єрчик завітав, — сказав він, привітавшись.

— Чим?

— Зараз побачите…

Вони ввійшли в хату. З-за стола назустріч Шрагіну підвівся хлопчина років шістнадцяти. У нього був вигляд безпритульного двадцятих років: скуйовджений брудний чуб, на плечах — піджак, що звисав до колін, на ногах — підв’язані мотузками шкарбани.

— Мене звуть Боря, — поважно сказав він сиплим голосом і зараз же скоромовкою випалив пароль, який Шрагін залишив одеському підпільнику Андрієві Прокоповичу.

— Здрастуй, Боря, — Шрагін стиснув тверду долоньку хлопчика.

— Ну, розказуй, з чим прийшов.

— Пароль-відповідь, — суворо зажадав Боря, вивільняючи руку.

Шрагін сказав відповідну фразу пароля, і тоді Боря заспокоївся.

— Отак буде краще…

Він вийняв з подертої підкладки піджака сірникову коробку і віддав її Шрагіну:

— Там усе, що треба…

І справді, в сірниковій коробці містилося все, що було потрібне Шрагіну, більше того — в ній було все, про що він міг тільки мріяти.

Насамперед він прочитав шифрування з Москви:

Неважко догадатись, що означало для Шрагіна це шифрування і з яким хвилюванням він його читав. У цей найважчий час Москва стала поруч з ним.

У коробці була ще записка від Андрія Прокоповича.

Цього разу Боря поніс докладне шифрування Шрагіна про становище групи, про те, що відбувається в місті, і зібрані за час відсутності зв’язку розвідувальні дані.

Боря заховав сірникову коробку в надрах свого піджака і сказав:

— Я пішов. Через дванадцять днів буду як штик. Шрагін і Федорчук не встигли навіть як слід з ним попрощатись.

— Що Москва шле? — осілим голосом спитав Федорчук.

Шрагін прочитав йому шифрування. Федорчук слухав, схиливши свою велику кудлату голову над пудовими кулаками, що лежали на столі, стиснутими в суглобах. Потім він довго мовчав, переборюючи хвилювання, і, нарешті, неголосно мовив:

— Ігоре Миколайовичу, скажіть «добре» на мою операцію. Все вже налагоджено до найменшої дрібниці.

— Розкажіть.

І справді, все в нього було ретельно продумано, вивірено, підготовлено для диверсії на нафтобазі. З настанням темряви він візьме відро і піде до відкритого резервуару з нафтою. Щоб не викликати підозри у вартових, він кожного вечора ходив туди з цим відром, щоб набрати нафти для розпалювання грубки в кімнаті чергового. Проте цього разу в відрі лежатимуть три пляшки з протитанковим пальним. До однієї з пляшок приєднаний бікфордів шнур, кільцями складений на дні відра і прикритий куском азбесту. Шнур згорає рівно за дев’ять хвилин. Федорчук підпалить шнур ще в кімнаті чергового і швидко піде до мети. Залишивши відро на краю відкритого резервуару, він швидко повернеться в кімнату чергового. Вибух першої пляшки підпалить інші, розбризкає рідину, що вже горітиме. Спершу від неї спалахне нафта у відкритому резервуарі, а потім, роздмухувана вітром пожежа неминуче обхопить всю територію нафтосховища, а також і величезні закриті баки з бензином.

Все було добре продумано, але все-таки Шрагін «добре» не сказав. Йому здалося, що Федорчук, запалившись ідеєю відповісти Москві своєю операцією, надмірно цим схвильований і може припуститись небезпечної в такій справі поквапливості.

— Почекаємо, Олександре Платоновичу, — зауважив Шрагін і, побачивши, як спалахнув Федорчук, додав: — Давайте приурочимо вашу справу до Жовтневих свят. Домовились?

Федорчук мовчав, було видно, що він не згодний.

Вернувшись додому, Шрагін з досадою згадав, що сьогодні субота, а це значить, що в Емми Густавівни гості. Та от і вона в яскраво-зеленому кімоно, що прислав їй Аммельштейн, схожа на папугу з перебитими крилами.

— Як чудово, що ви прийшли! — проворкувала вона. — Ідіть скоріше до столу. Віллі прислав справжні-справжнісінькі сардини…

Віллі — це Аммельштейн.

Останнім часом Емма Густавівна неодмінно тягнула Шрагіна у вітальню. Після того як генерал Штромм виїхав з міста, її прийоми дуже зблякли. Високопоставлені гості, що викликали в неї трепет, завжди приходили з генералом. Тепер гостей приводив лікар Лангман, і в застольних бесідах утворився абсолютно нецікавий для Шрагіна медичний ухил. Дружба Лілі з Лангманом тривала. Влаштувати її в — санаторій йому не пощастило. Але він діставав їй якісь рідкісні ліки, і Ліля останнім часом почувала себе значно краще.

Цього разу в вітальні, крім Лангмана, були вже знайомі Шрагіну начальник військового госпіталю Грейнер і Любченко, яка остаточно помирилася з хазяйкою господи.

Після вечері Ліля пішла до рояля, диван і крісло зайняли Лангман, Грейнер і Емма Густавівна, за столом лишились удвох Шрагін і Любченко.

Коли Ліля почала грати, Любченко нахилилася до Шрагіна і тихо промовила:

— Я прошу пробачити за мою нетактовність… тоді, — шепотіла вона, не дивлячись на Шрагіна і ніби слухаючи музику. — Але, розраховуючи на вашу порядність, я хочу сказати вам, що я тоді була щира. Я просто ще не знала добре, хто ви. А тепер Емма мені все пояснила.

Шрагін мовчки дивився на Лілю, що грала.

— Ви любите музику? — запитала Любченко.

Шрагін ледве помітно кивнув. В цей час у нього в душі звучала своя радісна музика.

— А для мене в цій обстановці музика щось нереальне, та разом з тим вона закликає стати людиною. — Послухавши трохи музику, вона спитала тихо: — Ви читали листівку про рахунок, який всім нам пред’являть у свій час?

— У мене немає часу читати таку літературу, — не глянувши на неї, відповів Шрагін.

— Мені цю листівку дав хворий, — по секрету, ніби не помічаючи тону Шрагіна, говорила далі Любченко. — Дав і каже: «Ви, докторе, не турбуйтесь, за вас ми слово замовимо, коли наші прийдуть…» — Любченко багатозначно подивилась на Шрагіна.

Шрагін мовчав, напружено обдумуючи те, що чув.

— А як хотілося б стати корисною, коли б ви тільки знали! — казала Любченко. — Іду по лікарні, бачу вільні ліжка і думаю: я могла б на цих ліжках сховати наших людей. Виписую довідку черговому хворому, який іде додому, і думаю: а я могла б таку рятівну довідку дати здоровому, котрому вона потрібна значно більше, ніж тому приреченому.

— От що, Маріє Степанівно… — перервав її Шрагін. — Ви граєтесь з вогнем, і я раджу припинити цю небезпечну для вас гру. Природно, я не хочу, щоб у моїй родині через вас були неприємності. Тому я зараз нічого не чув. Розумієте? Проте я категорично вимагаю в нашому домі цю каламуть не розводити. Інакше я все-таки вживу заходів, і тоді прошу на мене не нарікати.

Любченко підвелась, стуливши тонкі нафарбовані губи, і, як і минулого разу, не сказавши ні слова, вийшла.

Емма Густавівна бачила, що її подруга виходить, але тільки згодом, зрозумівши, що вона пішла зовсім, стурбована, підійшла до Шрагіна.

— Що у вас знову трапилось?

— Те ж саме, — спокійно відповів Шрагін. — Ця ваша знайома чомусь вперто хоче привести в ваш дім нещастя. Розмови, які вона тут затіває, трохи тхнуть тюрмою.

— О господи! — вигукнула Емма Густавівна. — Треба ж її знати! Вона завжди меле всякі дурниці! Тому я їй пробачила і той випадок. Я її просто не слухаю.

— Це можуть почути інші, — суворо сказав Шрагін. — І тоді одного дня вас запитають, чому в вашому домі ведуться такі розмови, за які німецькими законами виносять смертну кару. Що ви відповісте?

— Ні, ні, — ледве чутно прошепотіла вона злякано і раптом розізлилась: — Я не допущу, я скажу їй сама!

Шрагін, не дослухавши, пішов у свою кімнату. Він зовсім не був певний, що вчинив з Любченко правильно, але поводитись інакше не мав права.

В цей час Любченко повільною хиткою ходою підходила до свого дому. Знову вона не зуміла виконати наказ Релінка. Тільки вчора він несподівано викликав її на зустріч і наказав активніше промацати Шрагіна. Це Релінк навчив її заговорити з ним про порожні ліжка в лікарні і про довідки. А що з цього вийшло? Тепер вона не зможе ходити в цей дім, а Шрагін, чого доброго, повідомить про неї в гестапо, і тоді за все доведеться розплачуватись їй…

Любченко від хвилювання довго не могла попасти ключем у замковий отвір, але коли ввійшла в квартиру і опинилася в незмінному світі своїх речей, заспокоїлась, сіла в крісло і зважила все спокійно: «Та ні ж, усе вийшло дуже добре. Мені наказали активніше промацати Шрагіна, я це зробила. І не моя вина, що він щиро відданий новому порядкові. Він навіть погрожував мені доносом… І розказати Релінку треба все саме так, як це було насправді…»

Розділ 47

У кімнаті чергового було троє охоронників. Федорчук — старший по нічному чергуванню. Перед присмерком він послав одного перевірити ворота, а другого — протипожежні засоби. Поки вони ходили, він поклав у відро пляшки з пальним і шнур. Відро поставив під лавку біля своїх ніг. Коли робітники повернулись, промерзлі на холодному вітрі, Федорчук сказав:

— Зараз погріємось. Накладіть у грубку вугілля, а я збігаю по нафту.

Він узяв відро, вийшов у сіни і підпалив шнур. Вітер бив йому в спину, наче підганяв: швидше, швидше. Він перебіг по кладках через відстійну яму, та коли до першого резервуару лишалося кілька кроків, пролунав оглушливий вибух, і, весь охоплений вогнем, Федорчук упав.

Він навіть не встиг збагнути, що сталось. А сталося те, чого він боявся: бікфордів шнур треба було покласти у відрі спіраллю так, щоб ніде кільця шнура не стикались. Десятки разів він репетирував, як це робити. Правильно склав шнур і сьогодні, але, очевидно, коли біг, від трясіння спіралі шнура зсунулись, вогонь перейшов з одного витка на другий, і час, розрахований на згорання шнура, скоротився…

Пожежна команда примчала швидко. Вона без особливих труднощів збила полум’я, що шугало на місці вибуху, і знайшла мертвого, обгорілого Федорчука. Через кілька хвилин його привезли в лікарню, і тут з’ясувалося, що він ще живий.

У лікарню приїхав Релінк.

— Навряд чи він опритомніє, — сказав йому лікар. — Він не тільки обгорів, у нього вирвані нутрощі.

Те, що Релінк побачив на ліжку, жахнуло навіть його, і він зрозумів, що ця обвуглена людина не заговорить, але розпорядився зробити йому укол.

Після уколу Федорчук трохи розплющив страшні, обгорілі очі, ледь помітно ворухнувся і вмер.

Релінк вернувся в гестапо, куди вже привели обох напарників Федорчука і трьох солдатів військової охорони. До світанку Релінк всіма засобами намагався добитися від них доказів, що загиблий був диверсант, але обидва категорично відкидали цю думку. Вони наполягали, що Федорчук найсумлінніший робітник зміни, а коли він бував старшим по чергуванню, то суворішого за нього не знайдеш — всю ніч ганяє по базі перевіряти те, що вже сто разів перевірено. Вони висловили припущення, що Федорчук наступив на підкинуту кимось міну. Солдати зовсім нічого не могли сказати — вони охороняли базу ззовні.

На всяк випадок Релінк відправив охоронників у тюрму, а солдатів — у військову комендатуру. Йому було ясно: вчинено диверсію, і наскільки вона вдалась не має ніякого значення. Місто про неї вже знає, а саме в цьому і є найнеприємніші її наслідки.

Над ранок Релінк записав у своєму щоденнику.

«Це незбагненно — після всього, що ми зробили, вони ще існують і діють! Невже всі наші зусилля даремні?..»