"Сатурна" майже не видно

Розділ 30

Начальник гестапо Клейнер наказав у робочий час зібрати всіх працівників гестапо. В коридорі другого поверху на столі, покритому зеленим сукном, були розкладені коштовності, які приніс Кравцов. Самого Кравцова попросили сісти збоку біля стола. Він не уявляв, що мало відбутися, але з того, як з ним поводились, відчував: небезпека йому не загрожує, і з цікавістю чекав, що буде. З'явились фото- і кінорепортери. Коридор заповнили співробітники. До стола підійшли оберштурмбанфюрер Клейнер і майор в армійській формі. Всі притихли. Клейнер дістав з кишені маленький аркушик паперу, зазирнув у нього і почав промову:

— Ми відірвали вас од роботи на кілька хвилин, щоб усі ви взяли участь у нашому маленькому торжестві. Під час однієї з наших операцій ми вилучили у місцевого жителя, який не відзначався чесністю, оці коштовності. Вартість їх визначається досить солідною цифрою. Зараз ми передаємо їх у фонд священної війни нашого рейху. — Клейнер викинув уперед руку й крикнув: — Хайль Гітлер!

— Хайль! Хайль! Хайль! — проревів зал.

На місце Клейнера став армійський майор. Закинувши масивну бриту голову назад, він сказав:

— Мені випала честь прийняти ваш дар і встановленим порядком відправити його в Берлін, у рейхсбанк. — Майор дивився на всіх і ні на кого зокрема, маленькими злими очима. — Вартість цих речей значно вища за ту, що її визначили компетентні особи. В цьому вашому дарі виражено єдність армії і всіх діючих разом з нею інститутів, ту єдність, яку ми називаємо великим ім'ям нашого великого вождя. Хайль Гітлер!

І знову тричі проревіли гестапівці. Мигали бліц-лампи. Скрекотіли кінознімальні апарати. Кравцов спостерігав усю цю церемонію, ледве стримуючи посмішку.

Гестапівці розійшлися по своїх службових кімнатах. Двоє солдатів, що прибули з майором, склали коштовності в чемодан, який тут і опечатали.

— А вас, пане Конопльов, я прошу зайти до мене, — сказав Клейнер Кравцову.

Коли Кравцов увійшов до кабінету Клейнера, там уже були ще три гестапівці — найближчі його помічники.

— Пане Конопльов, — урочисто сказав Клейнер, — я хочу привітати вас із зарахуванням вас до мого апарату.

— Дякую, — зворушено промовив Кравцов.

— Сідайте, будь ласка. Ваш диплом і деякі документи із Смоленська одержані, ось вони. Прошу вас не ображатися за цю перевірку. Війна!

Чудово розумію, — відповів Кравцов.

Не ображайтеся, будь ласка, і за те, що сьогодні ми не назвали вашого прізвища.

— Я анітрохи не ображений.

— Але вважаю своїм обов'язком поясняти: Німеччина зацікавлена у всілякому зближенні гестапо, всіх сил СД і армії. На жаль, ще живі різні упереджені думки і існують непорозуміння. Наше маленьке торжество спрямоване на те, щоб їх усунути. Воно буде широко розпропаговане як початок кампанії «Гестапо допомагає армії». Погодьтеся, що почати цю кампанію з операції, проведеної росіянином, було б дещо неправильно і, мабуть, нетактовно.

— Цілком з вами згоден! — вигукнув Кравцов.

— Ну, тим краще… — Клейнер взяв зі стола конверт і подав його Кравцову. — Тут п'ятсот марок. Це мій подарунок.

Кравцов підвівся, взяв пакет і потиснув руку Клейнеру.

— Мені важко говорити. Спасибі.

— Сідайте, сідайте. Вам спасибі…— говорив Клейнер, посміхаючись Кравцову. — Але всякий початок потребує продовження, чи не так? Отже, вам доручається займатися в найближчі місяці тим, що ви так блискуче почали. Ми даємо вам спеціальну оперативну групу з п'яти чоловік. При потребі ви можете користуватися нашою секретною агентурою. Номінально групою керуватиме майор Берг — він знає російську мову. — Клейнер вказав на кремезного гестапівця, який сидів у кріслі. Майор привітно кивнув Кравцову, і Клейнер вів далі: — Фактично групою керуватимете ви. Зараз ви підете разом з майором Бергом, і він познайомить вас із співробітниками вашої групи. Бажаю вам успіху.

— Я зроблю все, що зможу, — скромно і водночас упевнено промовив Кравцов.

Наступного дня про почин управління гестапо, яке очолював Клейнер, уже трубили берлінські газети і радіо. Кравцов одразу і міцно ввійшов до середовища гестапівців, викликаючи в них не тільки цікавість, але й повагу змішану із заздрістю. Група дістала назву «Алмаз» і приступила до роботи.

Негласним співробітником «Алмаза» став Бабакін. Без його допомоги Кравцов взагалі не зміг би виправдати надій, які покладав на нього Клейнер. За час своєї торгової діяльності Бабакін познайомився з багатьма мерзотниками, які в дні евакуації міста мародерствували, награбували багато добра і тепер судорожно міняли його на коштовності і передусім — на золото. Знав Бабакін і кількох типів іншого гатунку. Це були колишні непмани — ділки, які нічим не гребували. Після ліквідації їх непманської діяльності, вони як кажуть, пішли в підпілля, маскувалися, як уміли. Інші ледве животіли, інші йшли на радянську службу, але всі вони в заповітних тайниках ховали золото, коштовні камінці і терпляче ждали, коли зміниться влада. Один з них, якого Бабакін краще знав, ніж інших, на прізвище Єремеїч, якось спитав у нього, чи є в місті чорна біржа. Обличчя Бабакіна стало таємничим, він озирнувся навкруги і пошепки відповів:

— Коли буде потрібно — знайдеться.

Цей тип не давав йому потім проходу, але Бабакін лишався неприступним у своїй вірності великій таємниці і чекав, коли Єремеїч сам викладе, нарешті, свої карти, тобто свої багатства…

Після сильних морозів у січні і першій половині лютого раптом випав сонячний тихий день, один з тих, котрі нагадують людям про незабарну весну. Опівдні на південній стороні будинків дзвінко закапало. Пригрівало сонце. В цю неділю базар був особливо багатолюдний. Хто міняв стоптані черевики на сахарин, хто хутряну шапку — на сигарети чи махорку, хто ватянку — на свічки, хто костюм — на шматок свинячого сала. Здебільшого тут були люди, яких пригнали сюди нужда і голод. Нишпорили по ринку і запеклі спекулянти. Цих не цікавили старі ватянки, їм потрібні були німецькі марки, але не окупаційні, а, як вони говорили, головні. З російських грошей їх дуже цікавили миколаївські золоті монети, але можна було зговоритися з ними і на радянські гроші, для яких вони самі проробили девальвацію, прирівнявши карбованець до копійки. Якось Бабакін спитав одного з них, на біса він бере радянські гроші, і почув у відповідь: «Що б там не було, але німець у Росії не виживе, а гроші, брат, навіть царські, в революцію зразу не відміняли…»

Цього дня жваво йшла торгівля і в Бабакіна. Особливо хапали махорку, яку він продавав порціями в маленьких скляночках. Купа окупаційних марок виростала на очах. Бабакін мав патент на торгівлю і мусив брати цей паперовий мотлох.

Неподалік від його рундука, притулившись до стіни наглухо зачиненого магазину, стояв Кравцов. На ньому було добротне драпове пальто, оленяча шапка і підшиті шкірою білі бурки. Він спостерігав базарну штовханину, пускаючи дим хорошої німецької сигари. Нарешті той, кого так чекали Кравцов і Бабакін, з'явився на ринку. Це був Єремеїч — чистенький маленький дідок у куртці з сірого домотканого сукна, в добрячих валянках із закотами і чорному капелюсі з короткими крисами. Він звично втерся в гущу базарного натовпу і зник у ній. Через кілька хвилин він вигулькнув перед самим рундуком Бабакіна. Обличчя його розчервонілось, маленькі оченята під густими сивими бровами збуджено блищали. Як видно, йому подобалася ця базарна штовханина. Він обвів ринок неквапливим поглядом і підійшов до рундука.

— Здрастуй, Григорію Юхимовичу, — сказав він високим співучим голоском, подаючи через прилавок руку Бабакіну.

— Привіт, Єремеїч, як діла-дільця?

— Діла забуті, а займатися дільцями наче старий став.

— Зайди, Єремеїч, — тихо сказав Бабакін.

Єремеїч, ніби не чув запрошення, стояв, спершись грудьми на прилавок. Потім ліниво відштовхнувся руками і поволі пішов до входу в рундук.

Бабакін підсунув йому порожній ящик.

— Сідай.

— Дякую.

Єремеїч сів і почав роздивлятися розкладений на полицях товар.

— Не густо, не густо, — посміхнувся він.

— Те, що мені потрібно, я маю, — розсміявся Бабакін.

— Оце тут? — недовірливо спитав Єремеїч. — Не сміши ти мене, старого.

— Я ж тобі, Єремеїч, не раз казав: май голову на плечах, а зиск сам прийде.

— Що правда, то правда, — зітхнув Єремеїч і подивився на годинника-цибулину, якого витяг з-за пазухи. — Біжить час, спасу нема.

Бабакін мовби не зрозумів натяку. Зайнявся покупницею. Вона умовляла його зайти до неї додому подивитися самовар, який хотіла продати.

— Ні, мадам, у мене такого правила нема, щоб по домівках бігати, — відбивався Бабакін. — Принесіть або когось попросіть. Тут ми його оцінимо, і край.

— А може, ваша ціна мене не влаштує, а тягати самовар туди й назад, думаєте, легко?

— Більше нічим не можу допомогти, шановна.

— Хоч приблизну ціну скажіть… Самовар срібний, медальний, на двадцять п'ять склянок, у вигляді кулі на гнутих ніжках.

Бабакін розсміявся.

— Циган поза очі коня купив, а він козою обернувся.

Жінка ображено стиснула губи й пішла.

Бабакін сів рядом з Єремеїчем на ящик і приступив до справи.

— Ти недавно цікавився біржею. Так от, щодо біржі поки що нічого не скажу, але є чоловік, який має долари, а що він за них хоче — не знаю, здається, камінці. Так я зрозумів його натяк.

— Хто такий? — пожвавішав Єремеїч. — Тутешній?

— Та звідки в тутешніх долари? Із Заходу звідкілясь, але росіянин. А може, поляк.

— А сам чому долари не береш? — примружившись, спитав Єремеїч.

— Віддаю перевагу золотцю.

— Ну і дурний. Долар — він, що в світі не скоїться, завжди на ребрі стоїть, а золотце — воно — вагу має і пробу, і на нього коли попит, а коли й самий тільки клопіт.

— А чого ж тоді цей тип долари продає? Виходить, камінці краще?

Єремеїч поблажливо усміхнувся.

— Ти, любий друже, я бачу, дієш наосліп, а не як фахівець. — Він помовчав і заговорив тоном лектора, причому було видно, що йому приємно навіть говорити про це. — Долар завжди стоїть на ребрі — це факт. І з ним ніякої фантазії статися не може. А камінці, любий мій, вони не тільки блиском виграють, вони самі грати можуть. Звичайно, у нашому місті для них ніякої гри нема. Ти кажеш, що той чоловік із Заходу, а там зовсім інша справа. Якщо він, скажімо, з польських районів, то там камінець грає скільки завгодно. Там діє не камінчик, а мода і жіночі примхи і фанаберія. І тоді починає вигравати всіма бліками ціна камінчика. От тобі, шановний, і зиск: тут у нас взяти каміні без будь-якої гри в ціні, а там пустити їх в усьому блиску. А з доларом, хоч він і твердий, такої гри і блиску не буває.

— А чого ж ти сам не пустиш камінці на блиск?

— Якби знав дорогу на Захід, пустив би, — прорік Єремеїч. — А потім ще має значення вдача ділка. Долар любить ділка спокійного, котрий свої нерви береже, як гроші. Але завжди були й такі — з фантазією в голові, що люблять пограти на власних нервах. Такому нічого, крім камінців, не треба. І зауважу: ділами вони орудували мільйонними. Прогоряли іншим разом страшенно, але риск їхній завжди добре оплачувався.

— Цей, мабуть, якраз такий і є,— роздумуючи, сказав Бабакін і, мовби стрепенувшись, пожвавився. — Спасибі, Єремеїч, за урок. Тепер я, мабуть, з цим типом побалакаю. А то я, дурний, думав: нащо людині камінці, коли в неї є долари? — Бабакін спантеличено похитав головою. — Скажи, будь ласка, цінна наука!

На обличчі в старого проступили тривога і злість. Тривога, що Бабакін перехопить у нього клієнта, а злість, мабуть, на себе за те, що він невідомо навіщо напоумив цього тупоголового кустаря-одинака. Він явно не знав, що йому робити, щоб усунути конкурента.

— А ти долар в руках коли-небудь тримав? — раптом нібито занепокоєно спитав він.

— Не доводилось.

— Тоді не лови гав: в одну мить фальшивку тобі підсунуть.

— А як перевірити? — діловито спитав Бабакін.

— Як, як… — цього разу Єремеїч від повчання утримався.

— А ти фальшивку відрізниш? — спитав Бабакін.

— За два аршини одним оком.

Бабакін засунув руку за пазуху й витяг зелений доларовий банкнот.

— Який він? Правильний чи як? — спитав Бабакін, тримаючи банкнот на відстані.

— Покажи ближче, — притихлим голосом попросив Єремеїч.

Бабакін покрутився і дав йому бумажку.

Треба було бачити, як Єремеїч узяв її і як він її тримав — шанобливо, обережно, навіть ніжно, як він любовно з усіх боків її оглядав і довго не хотів повертати Бабакіну.

— Гарантія — справжній, — сказав він нарешті, з повагою дивлячись на Бабакіна. — А ти, я бачу, не такий простакуватий, як здаєшся.

— Ти про це? — Бабакін вказав на американський банкнот і тут же засунув його за пазуху. — Просто для колекції зробив пару бумажок. Був у мене один камінець, випадково в руки попався, і ходу я йому не бачив. От і загнав його. Так той тип усе не вірив, що в мене тільки один цей камінець. «Ну і ділки, — каже, — у ваших краях! Вам би, — каже, — тільки курми торгувати».

— А їх у нього багато? — обережно спитав Єремеїч, торкаючись пальцем грудей Бабакіна, де була схована доларова бумажка.

— От з такої пачки витяг, — Бабакін показав руками пачку завбільшки з цеглину й індиферентно сказав: — А може, мені пошукати йому цих камінців? Мені ж, дурневі, не раз їх пропонували, а я не брав. Нащо, думаю, мені такий неходовий товар?

— Ти почекай, — раптом по-змовницькому сказав Єремеїч. — Для початку хочеш від мене на цьому добрий шмат заробити?

— Як це? — недовірливо поцікавився Бабакін.

— А так. Зведи мене з цим чоловіком, і від мого обороту матимеш комісійні.

— Ти ж обдуриш, Єремеїч, скажеш, що такий-то оборот, а насправді провернеш інший.

— Даремно говориш, — образився Єремеїч. — Між собою ділові люди рук не бруднять. Ніколи. Ми ж не більшовики — щоб вони згоріли в пеклі! Закон: ти допоможи мені, а я тобі.

Бабакін ще хвилин з десять не здавався. Єремеїч насідав і розпалювався все дужче. Нарешті Бабакін капітулював, і трагічна для Єремеїча його зустріч з Кравцовим відбулася…

До весни кравцовська група «Алмаз» з негласною допомогою Бабакіна провела ще кілька таких операцій. У дальшому з кожної операції Кравцов організовував «відходи» для Савушкіна, який і досі вів свої комерційні справи з інженером Хорманом. Якось Кравцов прийшов до Клейнера і сказав:

— По-моєму, ми викачали все, що було в цьому місті. Прошу вас подумати про мою наступну роботу.

— Без роботи ви не залишитесь, — відповів Клейнер. — А поки що, пане Конопльов, я маю честь повідомити, що на заслуги в організації допомоги армії вас нагороджено орденом…

Розділ 31

Підготовка і тотальне закидання агентури почалося ще в кінці зими. Радянських військовополонених привозили в «Сатурн» з кількох таборів, навіть з тих, що були в Польщі й Німеччині. Спеціальні співробітники абверу, послані в табори, провадили там попередній відбір. На кінець березня Андросов сам уже не справлявся з перевіркою і обробкою полонених, що надходили в «Сатурн». На допомогу йому було направлено Рудіна.

З ранку до пізнього вечора Рудін розмовляв з полоненими. За день перед ним проходила валка людей, і в кожного за душею була якась підлість. За цією ознакою їх і підбирали у таборах. Але, позначені одним тавром, ці люди були все-таки дуже різними. Таких, які свою підлість переконано вважали доблестю, було небагато. Більшість, розмовляючи з Рудіним, намагались применшити значення свого підлого вчинку. І тоді між Рудіним і його співрозмовником починалася своєрідна гра. Полонений скромничав, казав, що він лише формально вважався донощиком, але нічого особливо корисного для Німеччини зробити, мовляв, не встиг. А Рудін цю його скромність спокушав і за ступенем податливості полоненого на спокуси визначав глибину падіння людини і її небезпечність як майбутнього агента. Проте й ці «скромники» були далеко не на один копил. Один ставав скромним, лише коли дізнавався, яка в нього буде робота, і категорично заявляв, що все написане в характеристиці — чистісінька брехня. Рудін бачив: перед ним негідник та ще й боягузливий. Інший, добровільно давши згоду стати агентом, якого пошлють у радянський тил, тримався скромно тільки для того, щоб йому дали завдання легше, бо на серйозну справу у нього, як бачите, нема здібностей… Були й такі, що заради добрячого заробітку погоджувались на все. Найрідкіснішою різновидністю були переконані ідейні вороги Радянської влади, які щиро бажали вислужитися перед її ворогами… Словом, що не людина, то нова загадка для Рудіна. І загадка нелегка, коли врахувати, що від його рішення залежало, чи опиниться та або інша людина на радянській території як агент гітлерівської розвідки. Він старався, звичайно, відправити в розвідувальну школу якомога більше таких, що за своїми даними просто не могли стати хорошими агентами. Проте робити це треба було дуже обережно: відібрані ним люди проходили ще не одну перевірку в школі.

На кожного прийнятого до школи агента Рудін складав словесний портрет і коротку характеристику. Він передавав ці відомості Бабакіну, той переправляв їх Маркову, а потім їх одержувала Москва. Але Рудін розумів, що Москва чекає від нього більшого. Він вдавався до всього, щоб проникнути в неприступну таємницю «Сатурна» і знати не тільки в обличчя й імена агентів, але і те, коли, куди, з якою метою їх закидають у радянський тил. Одних ближче до цієї мети він не став. Марков мав рацію: з початком тотальної підготовки агентів обстановка в «Сатурні» для Рудіна стала сприятливішою. Поспіх завжди у конфлікті з пильністю і навіть з простою обережністю. І все ж недурні люди, видно, розробляли систему секретності найважливіших таємниць «Сатурна».

— Для розвідника терпіння — зброя, — говорив собі Рудін, але ця істина не тішила його.

…Цей весняний ранок почався для Рудіна, як завжди. Коли він увійшов до свого службового кабінету, на столі вже лежав список військовополонених, з якими він повинен сьогодні розмовляти. Список був довгий. Глянувши на нього, Рудін зітхнув і сів за стіл. На кнопці дзвінка в комендатуру весело сяяв сонячний зайчик, а натисни її — і почнеться важка брудна робота.

Конвойний привів юнака років двадцяти трьох. Перше, що вразило Рудіна, — зовнішній вигляд юнака. Він був дуже вродливий: Хоч заяложена військова гімнастьорка на ньому стовбурчилася, штани були подерті на колінах і замість чобіт сіріли опорки, але все це на ньому виглядало не жалюгідним, не бридким. І сам він весь був підтягнутий і спокійно зосереджений. Частіше сюди приводили людей із згаслими очима. Поки полонений сідав на стілець, Рудін добре розгледів його. Смагляво-матовий колір його обличчя свідчив, що полонений — житель півдня: грузин або вірменин. Чорночубий, чорнобровий, над верхньою, ледь підсмикнутою вгору губою — чорні вусики, а очі несподівано голубі, з сталевим полиском. Він дивився на Рудіна сміливо і навіть з цікавістю.

Рудін глянув на довідку і спитав:

— Каждан?

— Так точно, — одразу відповів полонений. — А ще точніше — Кажданян, я вірменин… — сказав він без найменшого акценту. — Народився і жив у Ленінграді. Батько — робітник, мати домашня господарка. Вчився на третьому курсі кораблебудівного інституту. На фронт пішов добровільно в перші дні війни. Ні в партії, ні в комсомолі не перебував. В армії служив у розвідці. В полон попав під час нічного пошуку «язика». Був контужений міною й опритомнів уже в німецькому бліндажі.

Розмова розгорталася нормально, він підтвердив решту даних довідки. Але з самого початку у Рудіна виник подив, чому цей хлопець погодився стати агентом. У характеристиці було сказано: «Добровільно виявив бажання працювати в німецькій розвідці».

— Це правда? — спитав Рудін.

Каждан знизав плечима і не відповів.

— Я питаю: ви дали згоду працювати з нами?

— Взагалі — так.

— Що означає — взагалі?

— Те і означає,— відповів він з викликом.

— Ви уявляєте, яка у вас буде робота?

— Теж у дуже загальних рисах. — Каждан ледь помітно усміхнувся. — Прошу вас уточнити.

— Ви пройдете курс спеціального навчання і потім з літака або через фронт будете закинуті в радянський тил. Там ви діятимете як наш агент. Зрозуміло?

— В чому полягатимуть мої обов'язки?

— Ви будете надсилати нам інформацію.

— Яку?

— Корисну для Німеччини.

— І шкідливу для моїх співвітчизників?

— Природно.

Рудін пильно подивився на Каждана, відчув, що за запитанням хлопця прихована не наївність, а щось інше, їхні погляди зустрілись. Голубі очі Каждана набули стального відтінку. Він відкинувся на стільці, ніби хотів краще роздивитися Рудіна.

— Скажіть… з власного досвіду, — повільно заговорив Каждан. — Це ж, мабуть, нелегка справа допомагати ворогам і шкодити своєму народові?

— Що, що? — не повірив своїм вухам Рудін. — Що ви сказали?

— Те, що ви добре чули. Можу лише додати: робота ця, певно, не тільки важка, а й підла.

Рудін не знав, як йому повестися, як реагувати на те, що сталося. Як сумлінний служака «Сатурна» він повинен негайно викликати конвой і відправити хлопця назад у табір, де його виживуть з світу. Але Рудін сухо спитав:

— Незрозуміло, навіщо ви дали згоду на цю роботу?

Важко дихаючи і дивлячись на Рудіна ненависними очима, він сказав:

— Скажу… скажу… Дуже хочеться повернутися на Батьківщину. А інших способів нема…

Рудін, побачивши, що хлопець уже не володіє собою, спокійно сказав:

— Але тоді ви поводитесь по-дурному. Вам треба було до кінця грати роль людини, яка погодилась працювати у нас. А ви одразу розкрили свої карти і, сподіваюсь, розумієте: тепер розраховувати на щось хороше ви не можете.

Стальний блиск в очах хлопця згас, він важко дихав, опустивши голову.

— Я не міг… — тихо сказав він. — Побачив вас, ситого, вродливого, задоволеного собою, і не зміг… зірвався. Робіть зі мною, що хочете.

Рудін подивився на нього, боячись виявити своє хвилювання, і абсолютно не знав, що робити, в усякому разі, тепер, у цю хвилину.

Нарешті він викликав конвойного й наказав відвести полоненого в комендантське приміщення.

Уже біля дверей Каждан обернувся і з глумом і ненавистю подивився на Рудіна. Конвойний штовхнув його у спину.

Після цього Рудін дві години розмовляв з іншими полоненими, але весь цей час пам'ятав про Каждана і думав, що з ним робити. Кінець кінцем прийняв тверде рішення.

Рудім зайшов до Андросова і розповів йому про Каждана. Домовились, що наприкінці дня (за цей час Каждан, треба сподіватися, всебічно обдумає своє становище) Андросов викличе його до себе й проведе допит так, нібито вранці його не було. Вони розраховували, що Каждан, зрозумівши свою помилку в Рудіна, постарається виправити її в Андросова і скаже, що він хоче працювати в «Сатурні» і готовий виконати будь-яке його завдання. Тоді Андросов направить його в школу. Ну, а якщо він не зрозуміє, що його хочуть врятувати й надати йому змогу повернутися на Батьківщину, тоді хай нарікає на себе. Більше Рудін нічого зробити для нього не міг. Заради нього накликати на себе підозру він не має права: надто велику й важливу роботу йому ще належить тут виконати.

В кінці робочого дня Андросов зайшов до Рудіна.

— Все в порядку, я відправив його до школи.

— Він усе зрозумів?

— Гадаю, що ні,— сумно посміхнувся Андросов. — Я подумав: якщо він зірвався у вас, він може зірватися і в школі, а тоді нам з вами буде погано. Дуже хороший хлопець, але надто імпульсивний. Брати його в спільники навіть на час навчання в школі небезпечно. Я сказав, що співробітник, який розмовляв з ним вранці, просто не зрозумів його, і одразу почав його умовляти. І він погодився. Він, мабуть, вирішив, що ми обидва йолопи і що він нас переграв. Він навіть просив передати вам своє вибачення за те, що ввів вас в оману. І він, звичайно, здасться першому ж міліціонерові.

Після цього випадку Рудін і Андросов ще не раз скористаються таким способом повернення полонених на Батьківщину.

Пам'ятаючи про головну свою мету, Рудін робив усе, щоб зблизитися з Фогелем — начальником школи, який відав також агентурним зв'язком. На самому початку він зробив прикру помилку, якої не міг виправити і досі. Винен у цій помилці був Андросов, бо він охарактеризував Фогеля як дуже примітивного, типового наці середньої руки. І коли у Рудіна з'явилась перша можливість поговорити з Фогелем, він насамперед пустив у хід елементарні лестощі.

— Я бачу, яку колосальну роботу ви проводите, — сказав йому Рудін, — і дивуюсь, чому вам не присвоєно вище й достойніше звання.

Фогель уважно подивився на нього і сказав:

— Звання — це не більше як приставка до імені. А розуму людині воно нічого не додає.— Він холодно усміхнувся. — А іноді й відбирає. Це коли людина відхопить непосильне їй звання.

— Але я бачу тут людей, — вів далі свою лінію Рудін, — які виконують значно меншу роботу, а звання мають високе. Я цього не розумію.

— В такій справі, як наша, — серйозно сказав Фогель, — банк підраховують після гри. А в справжній грі генерали й фельдфебелі мають однакові шанси. Успіх вирішує уміння грати.

Рудін уже зрозумів, що Фогель зовсім не такий примітивний, яким здавався Андросову.

Увечері співробітники «Сатурна» дивилися кінофільм. Мабуть, з метою покращити їхні знання про Росію, показували зварганену німцями сентиментальну, банальну картину з життя російського композитора Чайковського. У залі, де демонструвався фільм, Рудін опинився поруч з Фогелем. Уже на початку фільму Фогель став кидати глузливі репліки. А в середині фільму він торкнув Рудіна за руку і тихо сказав:

— Хоч яка мила наша кінозірка Зара Леандер, та чи не краще цей вечір провести в товаристві натуральних зірок?

— Згоден, — відповів Рудін.

Вони вийшли на вулицю й попрямували до центра міста. Вечір був ніжний, теплий, і, наче на замовлення, чорне оксамитове небо було густо всіяне зорями. На вулицях жодної душі. Єдиний звук — ковані кроки патрулів. Патрулі раз у раз спиняли їх, але, впізнавши, з ким мають справу, клацали підборами і квапились іти геть.

— Ця наша пильність мені набридла, — розсміявся Фогель після чергової зустрічі з патрулем. — Ходімо в міський парк, посидимо, у мене там є уподобане місце.

Незабаром вони вже сиділи на лавці біля ставу під високою скрипучою сосною.

— Люблю слухати цю сосну, — сказав Фогель. — Вона мовби крекче від старості, але погляньте, яка ще міцна. Є отакі старі: переживуть інших молодих, а крекчуть, крекчуть, щоб усі знали про їхню старість і поважали її…— І без паузи спитав: — Що ви скажете про цей фільм?

— Що ж тут скажеш? Погано, дуже погано, — не кваплячись відповів Рудін. Творці цієї картини блукали в пітьмі і йшли на світло, яке вони самі засвітили.

— Я не зовсім вас зрозумів, — сказав Фогель.

— Фільм про Чайковського — це фільм про Росію, — вів далі Рудін. — А вона для авторів картини — пітьма. І щоб вибратися з цієї пітьми, вони вдалися до дешевої сентиментальності — це завжди діє; вульгарна пісенька теж діє, нерозділене кохання — теж вірний козир. І, скажіть, яке значення має для тих, хто слухає музику великого Чайковського, щасливою чи гіркою була його особиста доля?

— Я теж думав про це, — сказав Фотель. — Між іншим, у мене дома є кілька пластинок; його музика вражає своєю чистотою, особливо Третя симфонія. Коли я бачу тутешні пейзажі, завжди чую цю музику. І про головне, заради чого він жив, автори фільму умудрились нічого не сказати… — Фогель раптом засміявся. — Наша робота в чомусь буває схожа на цей фільм. Діємо ми в Росії, а основної її специфіки не враховуємо або, чесно кажучи, не знаємо її.

Рудін промовчав.

— Ви не образитесь, якщо я поставлю вам одне запитання? — спитав Фогель.

Рудін мовчки кивнув.

— Ви прийшли до нас за велінням розуму, совісті, душі чи обставин?

— І те й інше, — не роздумуючи, відповів Рудін. — Тільки обставили були, мабуть, лише прискорювачами головного процесу.

— Ви все-таки німець, вам, мабуть, важко працювати з Андросовим?

— Ні, хоч він людина, яку привели до вас головним чином обставини, але не тільки обставини війни, а його довоєнного життя, коли його образили.

— Так, так, я в курсі,— сказав Фогель.

— Мені здається, Андросов — дуже надійна постать.

— А коли обставини зміняться, тоді як? — швидко спитав Фогель.

— Які обставини?

— Ну… хід війни?

— Та що ви, пане Фогель! Назад йому всі шляхи відрізані. На тому боці його чекає тільки одне: розстріл або шибениця.

Рудіна насторожило останнє запитання Фогеля. Це, мабуть, схоже на ділове промацування.

— У вас є сім'я? — запитував далі Фогель.

— Тільки батько, через нього я і не одружився.

— Як це так?

Рудін розсміявся.

— Він ревнував мене до всіх моїх дівчат, існуючих і неіснуючих. Коли я вчився і потім, коли жив у Москві, кожен його лист починався запитанням: чи не проміняв я на спідницю його вірну батьківську любов. Іноді, особливо в юності, мені ці його ревнощі здавалися патологічними, а потім я до них звик і якось примирився. Я подобався жінкам і без одруження і кінець кінцем сам прийшов до думки, що з одруженням краще почекати і довше пожити, як кажуть, собі на втіху.

— А у мене є дружина, — задумливо сказав Фогель, — і розлука з нею мені важка.

— От цього і я боявся.

— Ми повінчалися в день, коли наші війська вступили у Францію, — почав розповідати Фогель. — Через місяць я вже був у Парижі. Вона туди до мене приїжджала. Ви ніколи не були в Парижі?

— Ні.

— По-моєму, найкраще місто на землі. Воно створене для кохання. Ми з Ренатою провели там незабутній час. Тоді з Парижа все здавалося інакшим, навіть подальший хід історії, навіть Росія з її грізною таємничістю. Ми з Ренатою вирішили тоді, що в нас буде дитина і ми назвемо її Адольфом. Але, на жаль, виявилось, що вона не зможе родити. Я не повірив своїм лікарям, показав її французьким. Вони сказали те ж саме. От так скоро прийшло до нас перше горе…

Фогель розповідав усе це з типовою німецькою сентиментальністю, в якій для нього органічно зливались і історія Німеччини, і нездатність дружини до дітонародження, і їхня фанатична любов до Гітлера, що його ім'ям вони хотіли назвати сина.

Рудін слухав Фогеля з величезною цікавістю, бо в його розповіді була не тільки ця одвічна німецька сентиментальність, у ній відчувалося значно важливіше — настрій сліпого посіпаки гітлеризму.

— Ви сказали — перше горе. Потім сталося що-небудь ще? — співчутливо спитав Рудін.

Фогель зітхнув.

— Потім почалася ця війна.

Вони помовчали.

— А чому ви не викличете дружину сюди? Адже це нібито дозволяється? — спитав Рудін.

Фогель розвів руки:

— Що ви, Крамер! Вони ж не уявляють, у яких собачих умовах ми тут живемо. Сьогодні я одержав листа. Дружина просить мене не засиджуватись допізна в коктейль-барах, як я це робив у Парижі.— Фогель засміявся. — А минулого тижня вона прислала мені французький екстракт для ванни, пише, що він робить шкіру оксамитною. Ви розумієте, Крамер, з якого неба Рената дивиться на наше життя в тутешніх умовах? Вона виросла в родині, де панує переконання, що перша ранкова кава має бути подана в ліжко.

— Вона з багатої сім'ї?

— Так. Дуже. Коли я одружився, товариші називали мене щасливчиком. Тоді і я так думав. А тепер знаєте, що я думаю? Перед обличчям війни всі рівні, а багаті люди в ній ще нещасніші, ніж бідні. Коли б трапилось лихо, моя Рената не пережила б. Ці люди трагічно не готові до труднощів.

— Яке лихо? Ви ж не на фронті. Повернетесь додому й заживете, як захочете. Вранці кава в ліжку, — їй-богу, це, мабуть, непогано!

Фогель повернувся до Рудіна і мовчки дивився на нього. Його очей у темряві не було видно, та Рудін уявляв собі їхній вираз і з нетерпінням чекав відвертості. Але Фогель сказав:

— Я безмежно вірю в геній фюрера і в німецьку армію.

«Навіщо він це сказав? — подумав Рудін. — Що ховається за цим? Поправка до зайвої відвертості? Виклик на розмову?»

Рудін мовчав і чекав. Можливий розвиток розмови був надто гострим і небезпечним.

— А втім, ви ж тільки наполовину німець, — посміхнувся Фотель, — ви, мабуть, ніколи не зрозумієте нашої віри у фюрера.

— Чому? — образився Рудін. — Я йшов на будь-який риск, пов'язаний із здачею в полон, з тієї ж причини.

— Я вірю вам, — тихо промовив Фогель і раптом злісно сказав: — Але ми з фюрером будемо в будь-якій ситуації до кінця, а ви ще можете пожалкувати, що прийшли до нас. Не заперечуйте, будь ласка, я це кажу абсолютно щиро, переконано і не маю до вас ніяких претензій.

Рудін сказав після паузи.

— Ваша щирість і довір'я схвилювали мене. І я хочу говорити теж щиро і прямо. Я твердо вірю в перемогу великої Німеччини і не допускаю думки про якісь там лиха чи будь-які ситуації. З усіх сатурнівців моя душа найбільше тягнеться до вас, я сам не знаю чому. І раптом саме від вас я чую… Я приголомшений…

— Ви, певно, неправильно мене зрозуміли, — швидко заговорив Фогель, надто швидко, щоб Рудін не міг помітити, який він стривожений. — Особистий план розмови — це одне. А що стосується будь-якої ситуації, то вам не завадило б почитати «Майн кампф». Там Гітлер говорить, що велич націонал-соціалізму пізнає той, хто не зігнувшись пройде і через катастрофу і через тріумф. — Фогель опанував себе і вже спокійно і навіть з іронією вів далі: — З усіх будь-яких ситуацій у нас з вами зараз склалася найкумедніша: мене, члена націонал-соціалістичної партії з тридцять п'ятого року, тричі випробуваного працівника свята святих рейху — абверу, підозрює у зневір'ї людина, яка без року тиждень перебігла до нас від противника. Ну, справді ж це смішно, Крамер…

Рудін бачив, що голими руками Фогеля не візьмеш, але одночасно він відчував, що його співрозмовник стриножений; це відчувалося навіть у його сміхові, раптово обірваному.

Фогель ударив долонями по колінах і підвівся.

— От що, ходімте-но ми додому, я почастую вас чудовим французьким коньяком під назвою «Арманьяк».

— Це завжди з задоволенням, — весело озвався Рудін, підводячись.

Фогель жив там же, де працював. Дві його кімнати були в одноповерховому кам'яному будинку, прибудованому до приміщення школи розвідників.

Вони пройшли повз вартового, який стояв на шкільному ґанку. Другий вартовий був біля входу в радіовузол, де вздовж стін стояли приймально-передавальні рації. Всі вони були в чохлах, і тільки біля однієї куняв черговий радист. Побачивши Фогеля, який входив, радист підхопився.

— Сидіть, сидіть, Вілі,— по-дружньому сказав йому Фогель. — Нічого спішного нема?

Радист поглянув на настінний годинник і відповів:

— Перший пояс зв'язку починається через годину сорок три хвилини.

— Чия зміна працює вночі?

— Максфельда.

— Чудово!

Фогель відімкнув оббиті бляхою двері, відчинив їх навстіж і звернувся до Рудіна:

— Прошу.

Перша кімната, куди вони увійшли, була службовою: біля вікна стояв великий письмовий стіл, біля стін — два сейфи і шафа, на дверцятах якої зверху, посередині і знизу висіли сургучні печатки. З цієї кімнати вони пройшли в іншу, меншу. Півкімнати займало старовинне ліжко з червоного дерева. На круглому столі, застеленому скатеркою з білоруським орнаментом, стояла велика фотографія молодої вродливої жінки.

— Це і є моя Рената, яка любить пити ранкову каву в ліжку, — весело сказав Фогель, дістаючи з тумбочки пляшку й чарки. Вони сіли за стіл, Фогель налив чарки. — Для цілковитого уточнення будь-якої ситуації,— сміючись сказав він, — ми першу чарку вип'ємо за перемогу Німеччини. Хох! — він перекинув у рот чарку.

Рудін випив свою кількома ковтками.

— Ах, який напій! — захоплено сказав він.

— Підтримуйте зі мною знайомство, Крамер, і ви часто будете пригублюватися до таких джерел. Я привіз сюди весь свій запас, зроблений у Парижі.

Випили ще по чарці — за те, що доля їх познайомила і звела на одній священній дорозі.

— Знаєте, я не уявляю собі роботи поза розвідкою, — жваво заговорив Фогель. — Вам, Крамер, страшенно пощастило. Ви, розумна людина, повинні полюбити цю роботу. Отам, за дверима, зал оперативного зв'язку. Сидиш там, навколо попискують радіостанції, і мимоволі починає здаватися, ніби ти слухаєш пульс Росії. Правда, агенти, яких ми туди посилаємо, не хочу образити вас, повинні б бути значно кращими, це, звичайно, не те, що наші роботяги, скажімо, у Франції.— Фогель дедалі жвавішав, було видно, що він справді любить свою роботу і йому дуже приємно говорити про неї.— Але я прибічник такої позиції: кожен, навіть найслабший агент, якщо він закріпився на території противника, це наші очі, і від нас уже залежатиме, куди спрямувати їх. Нарешті, уміння приходить, набувається. От є у нас цікава точка в Москві. У своїх родичів закріпився наш агент, хлопчина років двадцяти. Двічі відкладали його випуск з школи, вважали його безнадійним. Але було велике безлюддя, і його кінець кінцем закинули. Перший місяць я з ним мучився неймовірно. На що його не націлимо, він нічого зробити не може. І раптом він сам почав надсилати цікаві донесення — спостереження з життя Москви. Він описує в них магазини, вокзали, кіно і таке інше. І хоч він не дає нам ніяких конкретних фактів, його зарисовки надзвичайно цікаві щодо розвідки противника. Сам адмірал Канаріс наказав видати цьому агентові премію. Учора, наприклад, цей агент надіслав розповідь про життя одного великого московського будинку, в якому він живе. Ніяких конкретних даних для генерального штабу, і в той же час дані цінні. Наприклад, він повідомляє, що великий десятиповерховий будинок наполовину порожній. Кажуть, що в жовтні минулого року, коли Клюге спинився під Москвою, у місті була нервова обстановка, багато хто залишив місто. А тепер вони хотіли б повернутися, але дуже важко одержати пропуск на в'їзд у Москву. Звідси неважко зробити висновок, що Кремль ще боїться втратити Москву і не хоче перевантажувати її населенням. Хіба все це не цікаво?

— Звичайно, цікаво, — погодився Рудін. — Тільки одне повідомлення про систему пропусків на в'їзд у Москву надзвичайно цінне.

— От бачите, — зрадів Фогель, наливаючи коньяк у чирки. Вони випили, і Фогель вів далі: — А скільки мені довелося витратити сили і нервів, щоб довести, що й такий-от агент цінний! Мюллер тричі мені наказував засунути його в мішок, але я вистояв.

— А що це значить — засунути в мішок? — спитав Рудін.

— Це значить відмовитися від використання агента по першому відділу і перевести його в другий, тобто доручити йому якусь диверсію і вважати, що це максимум того, що треба одержати від нього. Провалиться агент потім чи ні, не має значення. Сам Мюллер і вигадав цей дурний вислів — засунути в мішок. Зараз, на початку тотального закидання, він тільки і дбає про свій мішок. Тепер і на відбір агентів він дивиться з позиції: чим гірше — тим краще, тому що вважає, що навіть у цілковитого кретина вистачить розуму засунути міну в під'їзд будинку чи вистрелити з-за рогу. Мюллер — поет другого відділу. Але нічого, поки є Зомбах, справжня розвідка теж житиме.

— Повинен же хтось працювати і по другому відділу, — сказав Рудін.

— Звичайно, проте не за рахунок розвідки. Я розумію, у них даних поки що не густо, а в те, що вони повідомляють, я іноді просто не вірю. Недавно один агент повідомив, що він на запасних коліях висадив у повітря паровоз. Піди перевір! — Фогель розсміявся. — У нас по першому відділу щодо цього все ясно: агент або вдався, або не вдався, це видно неозброєним оком з його донесень. І в цьому розумінні я за тотальне закидання, бо при цьому більше шансів на збільшення числа здібних агентів. До речі, от про що я хочу вас просити. Коли до вас потрапить полонений з явним плюсом для використання його в першому відділі, робіть на його картці помітку, скажімо, у верхньому кутку праворуч ставте букву «Ф», і я знатиму: це товар для Фогеля. Добре?

— Не заперечую, але ж існує інструкція, — сказав Рудін.

— Добре. Зомбах дасть вам відповідну вказівку. Цього буде досить?

— Цілком, — посміхнувся Рудін і тут же згадав про Каждана. — От нещодавно до вашої школи направлений якийсь Каждан. По-моєму, хлопець з розумною, хорошою головою.

Фогель записав прізвище Каждана в свій блокнот.

— Обов'язково поцікавлюсь…

Рудін пішов від Фогеля о першій годині ночі. Настрій у нього був чудовий, він корисно провів вечір.

Розділ 32

Найважчим для Маркова було чекання. Воно стало ще нестерпнішим після того, коли вирішили якомога рідше виходити в ефір і перейти на зв'язок через «поштові скриньки». Деякі повідомлення з міста приходили до нього на четвертий, а то і на п'ятий донь. У вільні години він проводив заняття з бійцями Будницького, навчав їх методів і техніки розвідувальної роботи. Це вже давало відчутний результат: бійці активно діяли по всій окрузі, часто ходили в далекі рейди; повертаючись, приносили іноді дуже цінну розвідувальну інформацію…

Цього вечора в загоні Будницького відбувалися партійно-комсомольські збори, на яких був присутній Марков. Бійці сиділи на маленькій лісовій галявинці, а президія розташувалася на пагорку біля корявого стовбура старого дуба. Навколо шуміло і виблискувало молоденьке листя. Десь близько-близько на всі лади виспівував соловей. Але яким недоречним був його веселий свист. На зборах обговорювали важку подію останніх днів. Загін Будницького вперше зазнав великих втрат. В одному бою загинуло шість бійців. Найприкріше полягало в тому, що сталося це через те, що командир групи Ловейко проявив безтурботність і сліпу самовпевненість.

Ловейко вів свою групу далеким кільцевим маршрутом. Справи йшли добре — група висадила в повітря важливий залізничний міст і відбила в поліцаїв воза з продовольством. На четверту добу, вже в темряві, вони підійшли до села Лосихи, розташованого на березі невеликої річечки. Село було маленьке, хат на п'ятнадцять, не більше. Ловейко вирішив, що німецького гарнізону тут бути не може, і всім складом групи ввійшов у село без попередньої розвідки. Коли вони добрались до середини єдиної сільської вулиці, що тяглася вздовж річки, по загону вдарило кілька кулеметів. Уцілілі бійці кинулись до річки й залягли там у прибережному чагарнику. Бій точився до світання й кінчився тим, що гітлерівці примусили залишки загону безладно відступити. Уцілілі бійці й сам Ловейко повернулися на базу.

Ловейка спеціально попереджали, що німці негайно пристосуються до боротьби з рейдовими загонами. Будницький втовкмачував йому: «Ні кроку без розвідки». І от не стало шістьох бійців, і серед них богатиря Ольховикова, того самого, який керував боєм, коли Рудін здавався в полон. Мало того, Ловейко не знав, чи всі, хто лишився на сільській вулиці, вбиті. Може, там були й поранені? Втрачено повозку з продовольством, яке було так потрібне загону.

Марков на зборах не виступав, слухав, що говорили інші. Це було перше в загоні серйозне порушення військової дисципліни. А втім, ні, порушення бували й раніше, але оскільки вони не приводили до трагічних наслідків, про них говорили іноді навіть з веселим молодецтвом. І саме Ловейко, який вважався помічником Будницького, випустив летучу приказку: «Партизан не солдат, він сам собі генерал».

— Ну, сам собі генерал, — сказав Будницький, звертаючись до нього, — відповідай перед партією і народом про свій генеральський злочин. А спершу послухай, що скажу тобі я. Ти що ж, вирішив, що ми з цілої дивізії вибрали й послали сюди кращих з кращих для того, щоб ти їх тут поставив під німецькі кулемети?

Ловейко сказав щось, але Будницький, дивлячись на нього лютими очима, крикнув:

— Відповідай, як ти посмів повернутися на базу живим?

Бійці виступали коротко. Ловейко вчинив злочин і, звичайно, не може залишатися в партії. Говорили про те, що ця трагічна історія повинна стати уроком для всіх. Бійці пригадували порушення військової дисципліни, що траплялися раніше, називали прізвища, не милували товаришів.

Марков бачив суворі обличчя бійців; і видно було без слів, що цей випадок ніколи не забудеться.

Ловейко не виправдовувався і не просив зглянутися.

— Я усвідомлюю свою провину, — сказав він і після довгого мовчання додав: — Пошліть мене на найтяжче, на смертельне діло, щоб я власною кров'ю змив свою ганьбу.

Будницький знову не втерпів:

— У нас всі щодня на смерть ідуть і вважають це за честь, а ти хочеш іти, щоб з себе змити кров товаришів? Хочеш красивої смерті? А розстрілу перед строєм ти не хочеш?

— Розстрілюйте, — твердо промовив Ловейко.

Його виключили з партії. До рішення командування про віддання Ловейка до військово-польового суду ухвалили вважати Ловейка під арештом і тримати його в землянці, де він до цього часу жив разом з чотирма бійцями.

Люди розійшлися притихлі, серйозні. А соловейко, наче нічого й не сталося, розсипав у присмерковому лісі звабливі трелі.

Марков ішов із зборів глибоко замислений. Спустившись у землянку, він сів до столу й задумався про співробітників своєї групи. Ще і ще раз причепливо аналізував роботу Рудіна, Кравцова, Савушкіна, Бабакіна. Ні, ні, він не міг знайти навіть натяку на недисциплінованість кого-небудь з них. На початку операції дещо легковагими були донесення Савушкіна про його зустрічі з німецьким інженером Хорманом. Але тоді він ще не розумів, якими важливими можуть виявитися стосунки з цією неприємною для нього людиною. В останніх же його донесеннях усе було серйозно, точно, діловито… Ні, і Савушкін працював добре…

Вже майже місяць Савушкін невідлучно був при Хормані. «Відходи» від операції Кравцова по вилученню коштовностей, які той одержував через Бабакіна, остаточно покорили німецького інженера. Він вирішив не відпускати од себе Савушкіна і оформив його своїм другим шофером і перекладачем для зв'язку з російськими робітниками, яких залучали на будівництво. Насправді ніякого такого зв'язку Савушкін не здійснював, а, користуючись машиною Хормана і виданими йому документами, «ганявся за коштовностями».

Не так давно небезпечною перешкодою для Савушкіна раптом стала пасія інженера — Тоська. Пронюхавши, які справи у Савушкіна з Хорманом, вона захотіла мати свою частку баришів. Савушкін повівся з нею грубо: порекомендував їй не совати носа куди не слід. Тоді вона розповіла все своєму дружкові Анатолію, і вони вирішили діяти разом. Спочатку друзі вступили з Савушкіним у мирні переговори. Але, не досягнувши свого, перейшли до агресивних дій. Якось увечері вони підстерегли Савушкіна в безлюдному місці і пред'явили йому ультиматум: або полонину цінностей їм, або він пошкодує.

— З тебе цілком досить тютюну, який ти від мене одержуєш, — спокійно сказав Анатолію Савушкін і додав Тосьці: — А ти, якщо ще хоч раз писнеш, втратиш усе, що маєш…

Агресори явно розгубились і не знали, що їм далі робити. А поки вони роздумували про це, Савушкін пішов.

Проте незабаром Савушкін розгадав їхній нехитрий план. Вони просто вирішили пограбувати Хормана і втекти. Підготовку до цього вони вели грубо, з нахабною сміливістю карних злочинців. Савушкін вистежив їх і попередив Хормана. Той розлютився, і через два дні настала розв'язка: Хорман застав їх, коли вони порпались у йогочемоданах. Погрожуючи пістолетом, він загнав їх у комірчину, замкнув і викликав гестапо. Тоська і Анатолій попали в тюрму. Вони явно переоцінили в Хормані ліричне начало.

Будівництво аеродрому закінчилось. Хорман сказав Савушкіну, що яке б нове призначення він не дістав, неодмінно візьме його з собою і знайде йому якусь посаду…

Цього дня на аеродром почали прибувати бомбардувальники. Надвечір на стоянках, як полічив Савушкін, їх було не менше шістдесяти. Завтра повинні прибути решта, а також командування повітряної армії, якій цей аеродром було передано. Вночі Савушкін встиг передати зв'язковому підпілля докладне повідомлення про аеродром. Рано-вранці наступного дня над аеродромом на великій висоті пролетів радянський літак-розвідник. На перехоплення його вилетіли «мессершмітти», але не наздогнали літака: перешкодила надто щільна хмарність.

Удень Хорман передав по акту аеродром командуванню повітряної армії. З цієї нагоди відбувся обід в офіцерській їдальні.

Савушкін, як наказав йому Хорман, чекав його дома. Рано-вранці вони разом поїдуть у Мінськ, де Хорман дістане нове призначення. Чемодани інженера вже були заштопані. Савушкін прокинувся від того, що Хорман щосили тряс його за плечі.

— Вставай! Вставай! Чорт тебе взяв!

Савушкін схопився й одразу все зрозумів. Наші літаки бомбили аеродром.

— Чемодани! — крикнув Хорман і потяг найбільший у машину.

На аеродромі вибухали фугаски, горіли літаки. Бомба влучила в бензосховище, до неба піднялася стіна білого вогню.

Машина рвонулася з місця й помчала по розбитій дорозі, яка обхідним шляхом вела до шосе. Хорман так розгубився, що включив обидві фари.

— Погасіть світло! — кричав йому на вухо Савушкін, але інженер мов оглух і гнав машину далі з засвіченими фарами. Савушкін погасив їх. Темрява чорною стіною стала перед машиною. Хорман різко натиснув на гальмо, чемодани з заднього сидіння попадали на їхні спини. Хорман вилаявся і виліз з машини. Слідом за ним виліз і Савушкін. Від аеродрому вони від'їхали вже кілометрів з п'ять. Наліт радянських бомбардувальників тривав. У чорному небі гули літаки, там, на аеродромі, раз у раз виростали вогненні кущі вибухів, але гуркіт їх здавався вже далеким і був схожий на грім грози, що відходила.

— Погано, Вольдемар, — сумовито сказав Хорман. Дуже погано. Німець — це орднунг… порядок. Де порядок? Аеродром — і нема зенітної артилерії. Нікс орднунг. Дуже погано, Вольдемар…

Савушкін, здавалось, був так переляканий, що не міг що-небудь сказати у відповідь. Він чудово розумів, про що каже Хорман. Залізничний состав із зенітними батареями, призначений для охорони аеродрому, наче крізь землю провалився. Він повинен був прийти ще п'ять днів тому. Одне з двох: або батареї самовільно захопив який воєначальник, або цей ешелон накрили партизани. І в тому і в другому випадку Хорман мав рацію: славнозвісного німецького порядку в цій історії не видно було.

Вони поїхали далі.

На світанні, коли попереду вже показався Мінськ, Хорман, втомлений, брудний, сказав посміхаючись:

— Ми виїхали з аеродрому до того, як прилетів Іван. Зрозумів?

Савушкін усе розумів.

День він провів у машині Хормана, охороняючи його чемодани. Машина стояла в затінку бульварчика біля величезної будівлі, в якій до війни був Будинок офіцерів. Хорман зникав на годину-півтори, потім прибігав, обмацував поглядам чемодани, говорив Савушкіну: «Ждемо, так треба», — і знову біг.

Коли вже стало сутеніти, він прийшов і повідомив:

— Є нова робота, Вольдемар, все в порядку.

Він розповів Савушкіну, як цілий день навколо нього йшла, як він висловився, боротьба порядку з безладдям. Справа в тому, що нове його призначення вирішилось ще три дні тому. А тутешнє начальство пробувало не підкоритися берлінському наказу, і цілий день дзвонило в Берлін, вимагаючи, щоб Хормана повернули на відбудову розбитого росіянами аеродрому.

— Але тут порядок мав перемогу, — сказав Хорман. — Аеродром більше не мій справа.

Ночували вони в готелі разом, в одному номері.

— Ти, Вольдемар, тримайся за мій рука, — сказав Хорман, ставлячи на стіл пляшку свого улюбленого рому й закуску.

Він сп'янів, як завжди, дуже швидко і знову впав у дику меланхолію, молов усяку нісенітницю, але жодного слова про те, що найбільше цікавило Савушкіна, — про нове своє призначення.

Вранці Хорман був бадьорий і веселий. Не снідаючи, вони упакували дві посилки його дружині і відвезли їх на військову пошту. Дорогою в готель Хорман засміявся і сказав:

— Велике місто — великий гешефт. Тепер ми з тобою маємо багато великий місто. Я одержував великий пост. Рейх дивиться на Хормана й каже: «Браво, Хорман!»

Поступово Савушкін з'ясував, що Хормана призначено нічним керівником будівництва оборонних укріплень тут, у Білорусії.

— Розумієш, Вольдемар, як добре, — говорив Хорман, — ти — моя машина, твій документ, і гестапо каже «пардон». А мій робота така: треба їхать Гомель, Борисов, Вітебськ, Мінськ, а ти там шукаєш товар і робиш свій реалізація продукти. Ми матимемо великий капітал… Розумієш?

Тепер відома і приблизна зона, де будуватиметься укріплення. Савушкін чудово розумів, що наближається до великої і важливої справи, заради якої можна піти на все…

Розділ 33

На цей час Кравцов опинився в надзвичайно рискованому становищі. Коли ще в Москві розроблялися плани оперативних дій учасників групи Маркова, для Кравцова було зазначено кілька тем для першої його розмови з гестапівцями, якими він повинен був зацікавити німців. Серед інших була тема «Робота серед молоді й підлітків, що лишилися на окупованій території». Цей козир і виклав Кравцов під час першої зустрічі з оберштурмбанфюрером Клейнером. Клейнер, виявляється, не забув цієї розмови і, коли операції по вилученню коштовностей закінчились, підключив Кравцова до роботи серед молоді і підлітків, що лишилися в місті. Цим займалася досить велика група гестапівців, керував якою сам Клейнер. Спочатку Кравцов не знав кінцевої мети цієї роботи, йому сказали, що завдання полягає нібито у відверненні молоді від різних порочних захоплень, зокрема від хуліганства і злодійства, які справді процвітали в місті. Крім того, Кравцов розраховував, беручи участь в роботі цієї групи, вести розвідку серед молоді.

Хлопцям і на думку не спадало, що цивільні люди, які займаються ними, — гестапівці. Вони називали себе чиновниками міністерства східних областей. Ніякої політики! До хлопців вони зверталися з невинними проханнями — допомогти місцевій адміністрації захистити населення міста від хуліганів і злодіїв. А п'ятнадцятилітньому підліткові навіть подобається брати участь у нічному патрулюванні по місту й носити на рукаві пов'язку з написом «Команда порядку». До цих команд вступало чимало молодих хлопців, і Кравцову ніяк не щастило дізнатися, що робиться в усіх командах і що являють собою хлопці, які вступили туди.

Наступною справою гестапівців було відкриття в місті молодіжного клубу. Відповідальним за клуб призначили Кравцова. Саме в цей час Добринін закінчив свою місію підставного агента «Сатурна»: як було заплановано, партизанський загін «в результаті склоки» серед його керівників розпався, і Добринін лишився без роботи. Марков, розуміючи всю складність становища, в яке потрапив Кравцов, вирішив направити йому на допомогу Добриніну. Коли той з'явився в місті, Кравцов «завербував» його агентом гестапо і незабаром залучив до роботи в молодіжному клубі. Спільно вони вирішили, що перше їхнє завдання — користуючись клубом, розвідати настрої молоді. Добринін запропонував для початку провести вечір відпочинку молоді з танцями та іграми. От коли стало в пригоді те, що Добринін замолоду працював старшим піонервожатим у літньому піонерському таборі. Поданий Кравцовим план вечора затвердив Клейнер. Він попередив, що неодмінно заїде в клуб, але, так би мовити, неофіціально.

В суботу клуб молоді був переповнений. Особливо башто людей товпилося в коридорі: там стояла, привезена її офіцерського казино, радіола. Лунала джазова музика. Кравцов тинявся серед молоді, прислухався до розмов. Невже всі вони прийшли б сюди, якби знали, що все це справа рук гестапо? Ні, ні, цього не може бути. Треба з кимось із них поговорити по щирості, пояснити… Але хто з ними говоритиме? Кравцов і Добринін не можуть. Перший же хлопчина, дурніший або балакучіший за інших, може провалити їх…

Приїхав Клейнер. Він був у цивільному, і хлопці не знали, хто цей високий вродливий чоловік. Побачивши Кравцова, Клейнер подав йому знак очима.

Вони вийшли на вулицю і, звернувши за ріг клубу, зупинились.

— Послухайте, це грандіозно, — сказав Клейнер. — Перший вечір — і стільки молоді! Я гадав, що в усьому місті її менше, ніж зараз у клубі. Дякую вам, пане Конопльов. Наступної суботи організуйте такий же вечір, і я викличу сюди кінохроніку. Завтра вранці ви мені доповісте про все, що було на вечорі. — Клейнер потиснув руку Кравцову й попрямував до машини.

Коли Кравцов повернувся до клубу, молодь з коридора перейшла в зал, де розігрувалась вікторина з призами. Кравцов сів аж в останньому ряду.

— Увага, увага! — кричав зі сцени Добринін. — Ставмо друге запитання. Увага! Назвіть прізвище видатного полководця з шести букв. Відповідати швидко, лічу до трьох. — Він плеснув у долоні. Раз…

— Чапаєв! — викрикнув хлопець, що сидів у останньому ряду, неподалік від Кравцова.

— Чапаєв! Чапаєв! — почулося ще кілька невпевнених голосів.

— Ні, ні,— Добринін помахав рукою і ще раз плеснув долоні.— Два… Людина, яку знає весь світ! Шість букв!

— Ну?!

— Суворов! — почувся тоненький дівчачий голосок.

— Неправильно! Ну-ну! — Добринін плеснув долонній втретє. — Три! Мимо. Ex, ви! Гітлер — от хто!

— У-у. — розчаровано загудів зал.

— Увага! Увага! — вів далі Добринін. — Запитання третє. Хто такі Мінін і Пожарський? За що їм поставлено пам'ятник у Москві на Красній площі? На думання даю рівно хвилину. — Добринін подивився на годинник і відійшов у глиб сцени.

«Він збожеволів, чи що?» — думав Кравцов, лаючи себе за те, що не перевірив добринінської вікторини. Але тепер було пізно, і нічого зробити вже не можна. Запитання поставлено. У залі гул. Хлопці радяться один з одним, і от над рядами звелася рука.

Добринін вийшов на авансцену.

— Ну, давай, давай!

Хлопчина в окулярах, з білявою патлатою головою, заговорив густим баском, ніби відповідав на запитання вчителя у школі:

— Це було в сімнадцятому столітті. Польські інтервенти захопили Росію й Москву. Мінін і Пожарський, які жили в Нижньому Новгороді, кинули клич створити народне ополчення для врятування Росії і Москви. Вони скликали велике військо, повели його на Москву і розгромили поляків. За це їм і пам'ятник.

— Правильно! Як тебе звуть?

— Кость.

— Кость має п'ять очок. Ідемо далі. Запитання четверте…

У Кравцова було відчуття, ніби він сидить на міні уповільненої дії, яка щомиті може вибухнути. Проте далі по ходу гри він поволі почав заспокоюватись. Добринін ставив найрізноманітніші запитання, і більше половини з них були пов'язані з датами, іменами її подіями, взятими з історії Німеччини. Правда, на ці запитання майже не відповідали. Але хіба в цьому винен організатор гри? А те, що свою історію хлопці знають, — це не дивно, вони ж вивчали її в школах.

На кінець гри Кравцов зовсім заспокоївся. Добринін під дружні оплески вручив приз — плитку шоколаду і книгу Гітлера «Майн кампф» патлатому хлопчині в окулярах, який відповів на сім запитань з десяти.

У коридорі заграла радіола, і молодь посунула з залу.

Кравцов трохи затримався, щоб вийти разом з хлопчиною, який у грі назвав ім'я Чапаєва. Це був кремезний юнак з серйозним і навіть сердитим обличчям. Він виходив із залу разом з приятелем. Кравцов пішов за ними й почув їхню розмову.

— Як би ти не вскочив з своєю відповіддю, — сказав хлопцеві приятель і озирнувся,

— А ти хотів би, щоб я сказав «Гітлер», га? — спитав його товариш похмуро, і той розсміявся.

— А вийшло здорово, всі кричали: «Чапаєв! Чапаєв!»

Вони загубилися в натовпі. Незабаром до Кравцова проштовхався ще збуджений грою Добринін.

— Ну, як? — тихо спитав він.

— Спочатку я злякався, — відповів Кравцов. — Але ніби все в порядку.

— Слухай-но, що я тобі скажу… Той хлопчак, в окулярах, книгу Гітлера засунув в урну, і всі, хто це бачив, засміялись.

— Дізнайся, хто цей хлопчина і де живе, — сказав Кравцов. — Поговори з ним. І ще он з тим, — Кравцов знайшов у натовпі свого сусіда по останньому ряду, — он бачиш, сердитий такий, зачіска на проділ?

— Бачу.

— Це він перший назвав Чапаєва.

— Гаразд. — Добринін пірнув у натовп танцюючих…

Вранці Клейнер викликав до себе Кравцова.

— Ну, як пройшов вечір?

У його запитанні Кравцов відчув ледь помітну іронію.

— Не зовсім так, як хотілося… — відповів Кравцов, думаючи, що Клейнеру вже доповів про вечір хтось із його співробітників. — У цьому розумінні особливо показовою була проведена нами вікторина. Звичайно ж, голови молоді ще засмічені тим, чого їх навчали в школі, і пропагандою комуністів. Взагалі з цією молоддю треба працювати й працювати, і це буде нелегка справа.

Клейнеру відповідь Кравцова явно сподобалась. Можливо, він чекав, що Кравцов почне розхвалювати вечір.

— Так, так, мені про цю вікторину розповідали, — сказав Клейнер. — Ця гра в Росії популярна?

— Так. І вона дуже допомагає з'ясувати думи й бажання учасників гри. По суті справи, це гра-допит.

— А що? Розумно, розумно. — Клейнер помовчав і сказав: — Я хочу, щоб ви знали, яких двох результатів ми чекаємо від цього задуму з місцевою молоддю. Переважну більшість її ми повинні підготувати до відправки в Німеччину як робочу силу. Я вже розпорядився, щоб у вашому клубі регулярно крутили фільми про життя в Німеччині й виступали оратори, які вміють добре змалювати німецьке життя. Але одночасно ми повинні відібрати для початку, скажімо, сотню найнадійніших, з них ми зробимо спеціальний загін, підпорядкований гестапо. Ви не бачили останньої кінохроніки про Кавказ?

— Ні,— ледь чутно відповів Кравцов, страшенно вражений почутим.

— У кінохроніці показано, — мовив Клейнер, — як спійманих партизанів розстрілює каральний загін, сформований з місцевих жителів. Не випадково майже весь випуск хроніки присвячений епізоду з розстрілом. Берлін надає величезного значення цій справі, і ви самі розумієте чому. Менше собак буде почеплено на нашу з вами фірму. Мені вже дзвонив про це сам Кальтенбруннер. Я гадаю, що саме ви і повинні підібрати надійних хлопців у місцевий загін.

— Боюсь, що я з цим не справлюсь, — з небезпечною квапливістю сказав Кравцов і, помовчавши, пояснив: — Усі ці хлопці мені, як росіянину, довіряють менше.

Клейнер здивовано подивився на Кравцова.

— Не впізнаю вас, пане Конопльов! Усе навпаки! З усієї нашої групи саме вам найлегше розмовляти з молоддю. Це підтверджує і вчорашній вечір. Так що прошу вас не хникати, а попрацювати так, як належить людині, яка скоро з рук Німеччини одержить орден.

— Я, звичайно, буду старатися.

— Я вірю в вас, пане Конопльов, — майже урочисто промовив Клейнер.

Весь день Кравцов був у тривожному збентеженні: він не знав, як тепер бути. З одного боку, він міцно вліз у гестапо, і його донесення про плани й діла гестапівців були для Маркова дуже цінними. З другого — він повинен тепер стати прямим підсобником гестапівців у їхніх кривавих ділах. Способів усунутися від виконання доручення Клейнера він не бачив. «Треба тікати з міста», — ця думка ставала дедалі настирливішою.

Увечері Кравцов і Добринін зустрілись у будиночку мічурінця. Добринін не поділяв похмурих думок Кравцова; він вважав, що вони можуть знайти вихід із ситуації, яка створилася, проте нічого конкретного поки що запропонувати не міг.

— Хлопці ж нашенські,— переконано говорив Добринін. — Їм тільки шепни, чого він них хочуть, вони ні в Німеччину не поїдуть, ні тим паче найматися в кати.

Кравцов не міг пройнятися оптимізмом товариша. «Одно з двох, — думав він, — або Добринін не розуміє всієї складності становища, або, дорвавшись, нарешті, до діла, просто не хоче його кидати».

— Не впізнаю тебе, слово честі, не впізнаю! — пробував жартувати Добринін. — Куди поділось твоє славетне нетримання рішучості?

— Кинь жартувати, — похмуро сказав Кравцов.

Вночі вони написали донесення Маркову про становище, що склалося. В донесенні подавались обидві думки: кравцовська — про вихід з міста і добринінська — про спробу підірвати зсередини гестапівську роботу серед молоді. Вранці Кравцов відніс це донесення Бабакіну, попередивши його, що справа дуже спішна.

Наступного дня вранці Бабакін передав Кравцову відповідь Маркова.

«Про вихід з міста, не може бути й мови: ми, як і раніше, повинні знати від вас усе про діяльність гестапо. Необхідно зробити все можливе для ліквідації критичної ситуації з молоддю. Разом з Добриніним виявіть з її середовища хоча б півтора десятка таких, на яких можна покластися, їх імена й адреси через відомих вам людей передасте підпіллю. Спираючись на відібраних вами хлопців, підпільники розгорнуть агітаційну роботу серед усього контингенту. Вам же необхідно продумати заходи, які розкрили б молоді, хто ними займається і що їх чекає. Скористайтесь тим, що начальство поспішає. Їм тепер не до тонкощів, і можна діяти прямолінійніше, а це значить, що перед молоддю можна оголити мету гестапо в усій її мерзенності і небезпечності. Ваші дії не повинні суперечити вашому становищу. В ті заходи, які ви продумаєте, обов'язково залучіть гестапівців, в усьому з ними радьтесь, заручіться їхнім схваленням, провокуйте на те, щоб вони давали вам вказівки, і перетворіться на виконавців цих вказівок, які не несуть у дальшому прямої відповідальності перед гестапо. Бажаю успіху. Привіт. Марков».

Кравцов прочитав радіограму вже по дорозі в гестапо. Ретельно її знищивши, він мимоволі уповільнив крок. Проте на обмірковування вказівок часу не було. Він уже запізнювався в гестапо, де сьогодні, іронією долі, йому повинні вручати орден.

Церемонія відбувалася в кабінеті Клейнера. Для вручення ордена прибув представник армії — полковник із залізним хрестом на шиї. Були присутні всі начальники відділів, кореспонденти, кінооператори.

Першим говорив Клейнер. Не відчуваючи ні найменшого збентеження, він дуже похвально відізвався про роботу керованої ним установи. Потім довго просторікував про гестапо взагалі і про його найважчу місію серед переможних інститутів фюрера. Він висловив жаль, що не всі це розуміють, і при цьому недвозначно подивився на армійського полковника.

— Одне з найважчих завдань гестапо в розбещеній комуністами Росії,— сказав Клейнер, піднявши вказівний палець, — уміти знайти підтримку великим цілям Німеччини серед тверезо мислячої частини місцевого населення. І я пишаюся тим, що сьогодні одержує орден за заслуги перед Німеччиною мій російський співробітник пан Конопльов. — Він заплескав у долоні, дивлячись в об'єктив включеного кіноапарата. — Хайль Гітлер!

До стола підійшов полковник із залізним хрестом на шиї. Він тримав відкриту синю коробочку з орденом. Кінооператор крупним планом зняв орден.

— Пане Конопльов, прошу вас підійти сюди, — сказав Клейнер.

Кравцов вийшов уперед і став перед полковником.

— Армія доручила мені вручити вам високу нагороду, — однотонним, скрипучим голосом заговорив полковник. — Я роблю це з задоволенням. Армія знає про ваш цінний подарунок і говорить вам спасибі. Але в армії кожне її слово — це обов'язково діло. — Полковник глянув на Клейнера. — Тому і армійське спасибі набуло матеріального виразу у вигляді цього ордена. Поздоровляю вас і хочу вірити, що у вашій особі армія придбала надійного помічника на всьому її важкому шляху. — Полковник викинув уперед праву руку. — Хайль Гітлер! — Після цього він потис Кравцову руку і сам прикріпив орден до його піджака. Всі аплодували, апарат крупним планом знімав Кравцова.

— Ви хочете говорити? — звернувся до нього Клейнер.

— Так, кілька слів… — здавалось, що Кравцов схвильований і щасливий до краю. — Мені зараз ніяково перед усіма, хто тут присутній. Порівняно з ними я зробив так мало, і раптом… ця нагорода. Так дозвольте ж мені розцінювати її не як нагороду за зроблене, а як високий вексель довір'я, який мені належить ще оплачувати своєю роботою.

Його виступ сподобався, йому аплодували.

— Пан Конопльов, — сказав Клейнер, — почав зараз іншу велику справу, і, можна сказати, почав успішно. Я хочу побажати йому виконати її так само добре, як попередню…

Церемонія закінчилась. Кінооператори погасили свої лампи-підсвітки. Начальники відділів розійшлись. Поїхав полковник із залізним хрестом на шиї. Клейнер розмовляв з Кравцовим.

— Ви виступили, Конопльов, не тільки добре, а й дуже правильно по суті. Вексель, саме вексель. — Клейнер знову підняв свій повчальний палець, — хочу, щоб ви знали, я весь час пам'ятатиму ваш вислів — вексель.

— Я теж його завжди пам'ятатиму, — посміхнувся Кравцов.

Він пройшов до своєї кімнати, сів біля столу й поринув у глибокі роздуми. Кравцов був справді схвильований. Ще недавно, дізнавшись про нагородження, він думав про це як про свою велику перемогу. Адже коли розвідникові ворог вручає нагороду — це значить, що працює розвідник добре: розумно, хитро, не викликаючи підозри. А зараз він побачив цей орден зовсім в іншому світлі: не буде ж ворог вручати йому орден тільки за те, що йому довіряє? І зовсім не випадково Клейнер зараз же згадав про операцію з коштовностями і так натискав на слово «вексель». Ясно, то цьому задуму з молоддю вони надають величезного значення. Отже, зірвати плани гестапо — його святий обов’язок. Але як зробити це, не втративши довір'я Клейнера?

І ще одну ніч Кравцов і Добринін провели без сну…

Розділ 34

Той вечір, який Рудін і Фогель провели разом, помітно сприяв їхньому зближенню. Фогель дедалі частіше звертався до Рудіна по різні консультації, які були йому потрібні в ході радіопереписки з агентами, і поступово Рудін став його головним консультантом. Уже кілька разів посильний піднімав Рудіна з ліжка, і він ішов допомагати Фогелю у вирішенні питань, що виникали під час нічного радіозв'язку. Досить обережний, Фогель робив це не на власний страх і риск, він усе погодив з Зомбахом і навіть дістав згоду Мюллера.

— Я не заперечую, — сказав Мюллер, — тільки тримайте його на відстані. Йому всього довіряти не можна.

— Ви йому не довіряєте? — здивувався Фогель.

— Я нікому цілком не довіряю, — посміхнувся Мюллер. — Навіть собі.

Проте ні Зомбах, ні Мюллер не пішли на те, щоб звільнити Рудіна від обов'язків, які він виконував разом з Андросовим, — відбирати полонених, і Рудін працював тепер по чотирнадцять, а іноді й по шістнадцять годин на добу. Стомлювався страшенно, і це його тривожило. Він намагався зжитися з цим напруженим режимом, бо знав, що втома завжди ховає в собі небезпеку зробити помилку.

От і цієї ночі Рудіна знову розбудив посильний від Фогеля.

Він подивився на годинник — пів на третю. Не виспавшись, з тупою головою ішов він темними, мертвими вулицями, намагаючись підбадьорити себе надією, що зараз йому пощастить дізнатися про щось важливе.

Зал оперативного зв'язку буй залитий білим світлом люмінесцентних ламп. Рудін мимоволі зажмурився.

— Сюди, Крамер, я тут, — почув він веселий голос Фогеля і побачив його біля одного з апаратів. — Доброго ранку, Крамер. Ну й вигляд у вас! Сідайте сюди, я вас зараз розворушу. Читайте! — Фогель дав Рудіну бланк радіограми. — Це тільки-но повідомив агент, про якого я вам розповідав, — майстер безпредметної інформації. Як і всі агенти, він дістав вказівку шукати об'єкт для диверсії, і ви погляньте, що він придумав.

Рудін прочитав:

«З приводу ваших вказівок «один плюс два» пропоную таке: я живу в будинку, який тільки вузьким провулком відділений від великого приміщення Всесоюзного радіокомітету. З свого вікна бачу там на другому поверсі великий кабінет якогось начальника. Він сидить за столом біля самого вікна. Можу легко його пристрелити. Відповідайте вашу думку. Марат».

— Що ви на це скажете? — спитав Фогель.

Рудін гарячково обдумував відповідь — утоми як не було.

— Він за характером не фантазер, цей ваш Марат? — спитав Рудін.

— Трохи є.

— А якщо в кабінеті сидить просто бухгалтер. Хіба така ціль варта життя агента? Адже після пострілу агента напевно ж знайдуть.

— Я теж так думаю, — погодився Фогель.

— Мені здається, — сказав Рудін, — що можна вчинити диверсію відчутнішу для противника, наприклад, висадити в повітря цей радіобудинок. Раз агент живе рядом, йому неважко це зробити.

— Не та людина, — сказав Фогель.

— Тоді треба йому підказати, як це зробити.

— Згаємо час, а Мюллер на зволікання не погодиться. Ви уявляєте, як Мюллер вхопиться за цю пропозицію! Його ж не переконаєш, і ми втратимо агента. А в нього, виявляється, така чудова позиція — поруч радіобудинок. Та якби він був справжнім розвідником, він би вже мав з десяток добре знайомих чиновників з радіо. А в руках цих чиновників найцінніша інформація. Але — на жаль! — Марату таке не під силу.

— Моя думка — краще висадити в повітря будівлю, — повторив Рудін. — Смерть якогось радіоначальника комуністи можуть просто приховати, а тут у центрі Москви раптом лунає вибух. І де? Радіобудинок. Навіть, коли не пощастить дуже пошкодити будинок, про це заговорить уся Москва. Моральний ефект буде колосальний… — Наполягаючи на своїй пропозиції, Рудін знав, що Старков знатиме про це від нього значно раніше, ніж розкачається до дії сатурнівський Марат. І знайти його буде неважко.

Фогель подумав і сказав:

— Так, так, ви маєте рацію. — Він підсунув до себе зошит і почав писати відповідь агенту.

— Я спробую умовити Мюллера, — сказав Фогель і, не показавши Рудіну своєї відповіді, передав зошит оператору.

Рудін вирішив розсердитися. Справді, навіщо Фогелю була потрібна консультація з цього приводу? Тут же зовсім не потрібне знання радянських умов!

— Все? — холодно спитав Рудін.

— Ні, Крамер, не все, — серйозно і багатозначно сказав Фогель. — Не допустити самовбивства свого Марата я міг би й без вашої консультації. Є оправа, де потрібна ваша порада. — Він вийняв з папки бланк радіограми. — Справа така. Один наш агент осідлав вашого Льва Толстого. Так, так, не дивуйтесь. Він базується під Тулою, в містечку Ясна Поляна, де колись жив Толстой. Ви знаєте?

— Звичайно. Там музей.

— Музей нас не цікавить. Головне завдання агента — залізниця і станція. Але базується агент у селищі при музеї, там він живе й працює. Це місце півтора місяця було в наших руках, потім ми звідти пішли. А приблизно через місяць, тобто на початку цього року, ми через лінію фронту просунули туди агента. Він влаштувався робітником по відновленню музею і, судячи з деяких ознак, осів там дуже міцно. На фронті він втратив око, у нього й кличка тепер Циклоп. Становище інваліда, увільненого від військової служби, і дуже хороші наші документи роблять його невразливим. Але, на жаль, на цьому його плюси кінчаються і починаються мінуси, з яких головний — відсутність необхідної розвідникові кмітливості.— Фогель розсміявся. — Решту мінусів можна і не брати до уваги. Мені доводиться по радіо водити його за руку, як рахітичну дитину. Проте дещо він все-таки робить. Місяць я добивався, щоб він завербував кого-небудь на допомогу собі. Наштовхував його на працівників залізниці. І от, нарешті, він повідомляє, що об'єкт для вербування знайдено. — Фогель глянув на радіограму. — Виконроб ремонтно-відбудовного поїзда. Що це таке? Виконроб?

Це скорочення слів: виконавець робіт.

Тобто, простіше кажучи, робітник?

— Ні. Він над робітниками, він безпосередній керівник роботами.

— О! — здивовано сказав Фогель. — Дивись, кого набачив наш одноокий! Загалом постать варта того, щоб на неї витрачати гроші?

— Цілком.

— Дякую, Крамер. Тенор ви можете йти досипати. Прошу вибачити, але справді ви були мені потрібні.

— Я вимотаний до краю, — сумовито сказав Рудін. — Начальство думає, мабуть, що я двожильний. Ще місяць такої роботи, і я впаду, слово честі.

Фогель співчутливо поглянув на нього і сказав:

— Я поговорю про це із Зомбахом. На добраніч.

— Спасибі.

Повертаючись до своєї кімнати, Рудін не відчував ні найменшої втоми. Прийшовши додому, він написав донесення Маркову.

«Повідомляю дані про двох агентів. Перший — у Москві. Кличка — Марат. Цим ім'ям підписує радіодонесення. Живе в родичів у будинку, відділеному вузьким провулком від будівлі Всесоюзного радіокомітету. З свого вікна бачить там на другому поверсі великий кабінет, хазяїн якого сидить біля вікна. Агент пропонував замах на хазяїна кабінету. Вирішили, що ефективніше висадити в повітря будівлю.

Другий перебуває в Ясній Поляні. Працює на відновленні музею. Кличка — Циклоп, він з одним оком. Нині пробує завербувати виконроба ремонтно-відбудовного поїзда. Привіт. Рудін».

Об одинадцятій тридцять ранку ця шифровка була в Бабакіна. О дванадцятій десять її вже читав Марков. О дванадцятій п'ятдесят її поклали на стіл Старкову в Москві. О тринадцятій тридцять дві бригади оперативних працівників уже шукали Марата і Циклопа. Треба було взяти їх під нагляд.

Весь день у Рудіна був піднесений, веселий настрій. Навіть морока з полоненими не здалась йому обтяжливою, хоч перед ним, як на підбір, проходили слизькі, гидотні особи, готові за сочевичну юшку на все. На все, але не на те, щоб стати кваліфікованими агентами абверу. Рудіну навіть стало смішно від думки, що його товариші там, у Москві, можуть образитися на нього за те, що їм доводиться мати справу з такою поганню. Ні, ні, панове, як завгодно гучно і барвисто називайте свої зусилля — тотальне закидання, насичення радянського простору гніздами абверу, все одно головним вашим контингентом були й будуть оці покидьки, що не мають нічого спільногоз нашим народом. А їхніми руками багато вам не зробити…

Уже пізненько Рудін пішов вечеряти. І як тільки вийшов на вулицю, до нього з доброго дива причепилася смішна і досить безглузда мелодія на слова «…що без води і туди і ні сюди». Втім, не так уже з доброго дива: вони з дружиною виспівували цю пісеньку минулого року на дачі. Це була їхня перша дача. Не маючи досвіду, вони найняли тісний і жаркий верх. По воду доводилось ходити до колонки майже за кілометр. Його дружина заспівувала: «Без води і ні туди і ні сюди», — це означало, що Рудіну треба брати відра і йти по воду. Але все це вони сприймали легко. Життя здавалось таким чудовим і безтурботним.

Так минуло близько тижня.

В ніч на ту чорну неділю на дачу примчав мотоцикліст. Через п'ять хвилин Рудін уже трусився в його колясці, і вже не було нічого: ні літа, ні дачі, ні веселої пісеньки про воду. Нічого. Була тільки війна.

«Нічого, Оленко, потерпи, — думав Рудін, ідучи похмурою безлюдною вулицею, — справимося з цією бандою і заживемо спокійно. Буде і дача, і Чорне море, все, що ти захочеш».

Він спробував уявити собі дружину — саму, десь у далеких чужих місцях — і не міг. Вона ввижалася йому такою, як була завжди — веселою, усміхненою, з ямочками на щоках. Звіситься з верхньої веранди і кричить: «Сюди, товаришу, сюди…» Рудін легко крокував у ритм цієї смішної пісеньки.

В їдальню він мало не спізнився. Усі вже повечеряли, і черговий курсант збирався замикати двері. Верхнє світло було погашене, і кімнату освітлювала тільки лампочка, що висіла біля вікна в кухню. Рудін сів за перший, що трапився, столик і раптом помітив, що в найдальшому кутку вечеряє ще один запізнілий. Це був Щукін. Рішення визріло миттю. Рудін підвівся і підійшов до його столу.

— Дозволите?

Щукін мовчки кивнув головою.

— Сумно вечеряти в півтемряві, та ще самотнім.

Щукін мовчки їв суп.

— Учора ходив у місто. Пройшов по вулицях, заглянув у парк, — почав розповідати Рудін, щоб зав'язати розмову. — І за всю прогулянку зустрів лише одну людину. Так дивно: ідеш великим містом — і ніде жодної живої душі. Вікна в будинках темні, сліпі. А тиша, як у селі. Був якийсь момент, коли я мимоволі спинився й запитав себе: «Невже я бачу все це не у сні?» У вас ніколи не було такого чудного почуття?

— Ні,— ледь затримавши перед ротом ложку, не дивлячись на Рудіна, буркнув Щукін.

Рудін усміхнувся.

— Якось у дитинстві, в місті Енгельсі, ми, дітлахи, вдень забралися в місцевий театр. Темно, тихо — страшно. Ми пролізли на сцену. І раптом бачимо вулицю, справжню вулицю, а на ній — нікого. Стоїмо, дивимось — може, хто з'явиться або хоча б кішка перебіжить через дорогу. Нікого. Страшно стало, жах — мертва вулиця. — Рудін помовчав. — Учора раптом пригадалося це… з дитинства… мертва вулиця.

Щукін підвів на Рудіна очі й одразу ж опустив.

— Не розумію, — сказав він, не перестаючи їсти. — А що ви хотіли побачити? Натовпи гуляючих? Духовий оркестр? Феєрверк? І дам, що кидають у повітря капелюшки? А коли ні, то який сенс розпочатої вами розмови?

Не чекаючи відповіді, Щукін підвівся і, не прощаючись, попрямував до виходу. Грюкнули двері. Тиша. Лише на кухні хтось по-домашньому побрязкував посудом.

На лобі у Рудіна виступив холодний піт. «Чорт! Зрадів удачі й повівся, як хлопчак. Впав у дитинство, ідіот! Знаючи, що собою являє Щукін, поліз до нього з розмовою, яка, звичайно ж, викликала в нього підозру. Зробив помилку!» Ця думка ставала дедалі тривожнішою. Хорошого настрою як не було.

Розділ 35

Кажучи Савушкіну про нове своє призначення, Хорман трохи хвастався — він не став головним технічним керівником будівництва оборонних споруд, об'єднаних умовною назвою «Сірий пояс». Він відповідав за всі бетонні роботи. Але й це було великою справою, якщо врахувати, що «Сірий пояс» включав у себе кілька десятків об’єктів і всіх їх мали будувати під землею і бетонувати, «Сірий пояс» був наглухо засекречений навіть від самих німців, особливо від людей армії. Ще б пак! Не вистачало, щоб армія, яку тримають в упевненості, що найближчим часом почнеться запланований фюрером генеральний переможний наступ, дізналася, що далеко за її спиною будується смуга довгочасних потужних укріплень!

Хорман сказав Савушкіну:

— Ні одна людина ні один слово не скажи про мій робота. Тоді — смерть.

— Ваша робота цікавить мене як торішній сніг, — недбало відповів Савушкін.

Хорман зрозумів цей вислів не одразу, а коли зрозумів, реготав.

— Чудовий формул! Дуже чудовий!

Хорман дотримав своєї обіцянки. Савушкіна бло офіціально призначено до нього другим шофером і перекладачем для зв'язку із зайнятими на роботах російськими військовополоненими. Савушкін уже давно говорив, що хоче навчитися розмовляти по-німецькому. Хорман спочатку сміявся, слухаючи, як він калічить німецьку мову, але незабаром йому довелося здивуватися з швидких успіхів свого шофера. А Савушкіну, який добре знав німецьку мову, нелегко було її калічити й розігрувати початківця.

На цей час Савушкін вручив Хорману ще одну партію коштовностей, які той негайно переправив дружині в Німеччину і потім одержав від неї листа, в якому вона сповіщала, що його «посилки мали грандіозний успіх» і що «будинок Гаузнерів скоро стане нашим». Хорман пояснив, що їхня давня родинна мрія купити будинок у генеральської вдови Гаузнер.

— Я тебе прошу… дуже прошу, — сказав благально Хорман. — Давай ще. Більше давай. Твій робота шофер — тьху!

— Це нелегко, — зітхнув Савушкін. — Товар треба шукати по всіх околишніх містах.

— Шукай! Шукай! Я тобі дав документ, я тобі дав машина. Ти тільки шукай.

Зв'язок Савушкіна з Марковим здійснювався через підпільника Никанора Решетова, який жив і працював поліцаєм у селі недалеко від Гомеля. Становище його було досить міцним. Перед самою війною його було засуджено за діючим тоді законом про розкрадання соціалістичної власності. Лісник зловив його, коли він збирався вивезти з лісу зламану бурею березу. Никанор Решетов дістав тоді два роки тюремного ув'язнення, але не минуло й року, як почалася війна. Сидів він у мінській тюрмі. В перші дні війни, коли почалась евакуація ув'язнених, його відпустили, і він повернувся додому. Тюрма його не посварила з Радянською владою. Він і на суді, коли дали йому останнє слово, сказав:

— З дурного розуму я ту березу взяв, а ви по сліпому закону мене судите. Не просити ж вас, щоб ви обминули закон, однаково ж не обійдете. Так що пишіть уже там, що належить…

Ще першого воєнного літа Никанор Решетов зв'язався з партизанами і за їхнім наказом пішов у поліцаї. Bpaховуючи, що він постраждав від Радянської влади, німці йому довіряли і зробили його старшим над поліцаями трьох навколишніх сіл. Нелегке у нього було становище: щодня йому доводилось хитро лавірувати і викручуватися, щоб підлеглі йому поліцаї не проявляли себе надто ревними посіпаками «нового порядку» і щоб німці при цьому не запідозрили їх ні в чому. Поки що це йому вдавалося. Між іншим, один з підлеглих йому поліцаїв був той самий лісник, через якого він попав у тюрму.

Зв'язок Савушкіна з Решетовим здійснювався за таким розкладом, що майже неможливо було вистежити місце їх зустрічей. Побачення відбувалися в різні дні, в різний час і в різних місця.

Сьогодні їхня зустріч мала відбутись о восьмій годині вечора на узліссі, біля дерев'яної каплички Поворотної, колись популярної серед паломників. Чудотворна її ікона нібито повертала з царської служби солдатів, засланців з далеких місць, заробітчан і навіть збіглих чоловіків.

Після обіду Савушкін сказав Хорману, що йому треба з’їздити побачити одного корисного чоловічка, і покотив на мотоциклі до призначеного місця зустрічі з Решетовим. Він мав тепер у своєму розпорядженні старенький мотоцикл «БМВ», якого дістав йому Хорман.

День був ясний і не жаркий, хоч сліпуче сонце гулялов безхмарному небі. Та все ж це було ще не літо, а та пора, коли ріки вже увійшли в береги, але в заплавах крізь ніжну зелень ще поблискувала вода, що лишилася після повені, коли надвечір від усієї землі віє прохолодою, вогкістю, коли крони дерев і чагарники ще не стали щільним зеленим масивом і крізь них прозирають далі.

Кілометрів за два від Поворотної Савушкін поставив мотоцикл у кущі, пішки пройшов до каплички і там, сівши на пеньок, заходився писати донесення. Навколо — німі простори немов забутої людьми землі. Звідси було далеко до людних доріг, і німці тут з'являлися рідко. Зате дедалі сміливіше почували себе партизани. Розсипане на пагорку село, яке здалека бачив Савушкін, було одним з опорних пунктів партизанів. Там вони мали кілька надійних помічників, включаючи і Решетова. А втім, про те, що поліцай там «свій», знав тільки командир партизанського загону, але навіть він не міг вдатися по допомогу до Решетова без дозволу підпільного райкому партії.

Написавши донесення, в якому уточнювались райони будівництва «Сірого пояса», Савушкін замислився. Все-таки і це його донесення точної схеми бетонованих вузлів ще не давало. Яснішою стала тільки та смуга простору, яку німці називали «Сірим поясом», але довжина пояса була понад сто п'ятдесят кілометрів, а ширина доходила до двадцяти. Де точно на цій смузі сховаються в землю бетонні фортеці, Савушкін поки що не знав і не був упевнений, що йому пощастить дізнатися про це в майбутньому.

Сховавши донесення під корінь пенька, Савушкін простелив куртку й приліг. Сонце вже спускалося до далекого горизонту.

Він прокинувся з неясним відчуттям, що його розбудили. Трохи підвівся, оглянувся — нікого… Верхній край сонця лежав на горизонті вогненною шапкою. З лісу віяло холодом, і, як і раніше, весь широкий простір навкруги був затоплений тишею. Але тривога, з якою він прокинувся від короткого сну, не зникала. Раптом він помітив якийсь рух за рогом каплички. Савушкін підвівся й поволі пішов до дороги так, щоб пройти повз каплицю. Ступивши два-три кроки, він побачив, що за кущем, який приріс до стіни Поворотної, стоїть хлопчак, який у міру наближення Савушкіна обережно переступав вліво, видно розраховуючи весь час лишатися за кущем. Савушкін наддав ходу, і хлопчина не встиг сховатися.

— Ти що тут робиш: — крикнув Савушкін, не зупиняючись.

— А ти що робиш? — в свою чергу, хриплим баском спитав хлопчина. Йому було років шістнадцять, не більше. Хлопець запустив руку за борт підперезаного ременем піджака.

— Не дурій! Вийми руку, — спокійно сказав Савушкін і підійшов до нього.

Хлопчина поволі вийняв руку й ступив крок назад.

Савушкін дивився на нього спокійно і дружелюбно, а хлопчина з переляком у ледь перекошених очах.

— Та не бійся, не бійся. Скажи-но краще, он у тому селі німці є? — спитав Савушкін.

— Нема, — тихо відповів хлопчина і, схаменувшись, виправився: — А може і є, не знаю.

— Сам звідки?

— Тутешній, — хлопчина непевно повів головою вбік.

— Ну от, а я нетутешній, пробираюсь додому в Мінськ, боюсь, як би німці не затримали.

— Недавно дорогою не ти на мотоциклі їхав? — спитав хлопчина.

— Ні. Я теж його бачив.

— А звідки йдеш?

— Утік із земляних робіт у німців.

— А-а… Це не вас недавно в Смоленськ гнали?

— Ні. Нас ще в квітні мобілізували.

Вони посідали рядом на мохуватих купинах і поволі розговорилися.

— Весь народ з місця позганяли, все життя покалічили, — серйозно, як дорослий, сказав хлопець. — Ніхто тепер не знає, де його дім.

— Ти вчився?

— Аякже, сім класів закінчив. Цього року збирався до технікуму, чекав, коли братан з армії повернеться, та не дочекався.

— Ким же ти хотів стати?

— Фельдшером.

— А ким став тепер?

Хлопчина спідлоба поглянув на Савушкіна.

— Ніким. Кручусь, як би прожити, і все.

— Брешеш.

— Їй-богу, правду кажу!

— Брешеш, — розсміявся Савушкін.

— Ні, не брешу, — уперто сказав хлопчина, а сам усміхнувся.

— Ex ти, конспіратор! Як звати?

— Олексій.

Савушкін спитав, як йому ближче вийти на Оршу; Олексій почав пояснювати, раптом замовк на півслові і подивився в напрямі села.

— Що ти там побачив? спитав Савушкін.

— Тихо! — наказав хлопець, не відриваючи погляду під села. — Так і є, поліцай на велосипеді котить. Ну, бувай здоров, мені треба тікати.

Хлопчина схопився і пригнувшись побіг кущами в ліс.

Так, це їхав Никанор Решетов, прямуючи на побачення з Савушкіним.

Велосипедист наближався. Савушкін уже бачив точно, що це Решетов, бачив автомат, що теліпався в нього на грудях. «Як же тепер бути? Хлопчина ж десь поблизу…»

Савушкін підвівся, вибіг на дорогу й пішов назустріч велосипедисту. Було видно, що Решетов його помітив. Він перестав крутити педалі й повільно їхав, оглядаючись на всі боки.

Вони зійшлися біля містка. Решетов зіскочив з велосипеда.

— Що сталося?

— Нічого страшного… — Савушкін розповів про хлопчину.

Решетов усміхнувся в жовті, прокурені вуса:

— Не косоокий він трохи?

— Косоокий.

— Значить, Альошка Мухін — партизанський розвідник. Цей босяк мені коштує нервів. Він уже не раз пропонував командирові загону ліквідувати мене. Той забороняє, а чому — пояснити не може. — Решетов подивився на ліс— От чорт клятий, він же десь тут ховається. Що ж робити? — Він подумав і сказав: — Доведеться зробити так: я тебе затримав і веду до села Зиково, он туди, а дорогою поговоримо. Ходімо.

Савушкін сходив по донесення і передав його Решетову. Розмовляти їм, власне, ні про що було, вони могли вже і розійтись, але Савушкін бачив, що Решетов чимсь пригнічений.

— Пройдімося все-таки, — сказав Решетов. — На випадок, якщо Альошка за нами стежить.

І вони пішли прямо через поле, віддаляючись од лісу. Савушкін ішов на крок попереду, як належало йти людині, яку веде поліцай.

— Ти мою довоєнну історію з лісником знаєш? — спитав Решетов.

— Знаю.

— А тепер так закрутилася в мене з ним вірьовочка, що не знаю, як її і розкрутити. Звела нас доля знову. Він, значить, поліцай і підо мною ходить. Я думав, раз він при Радянській владі був такий законник, що за суху берізку запроторив мене в тюрму, значить, душа в нього радянська. А виявився наволоччю з наволочі. Рветься як вовк, людей наших губить. Що не день, приходить до мене з доносом. Адже він, гад, багато знає про всіх у цій окрузі. Старається, розумієш, і при цьому все нагадує мені про берізку і своє старання пояснює так, ніби він хоче мені догодити й заслужити моє прощення. Загалом по всіх статтях треба його ліквідувати до бісової бабусі, а як це зробити, не збагну.

— Пристрелити віч-на-віч, і справі кінець, — сказав Савушкін.

— Командир загону теж такої думки, але я проти. Виходить, ніби я помщуся йому, що він радянські закони оберігав.

Савушкін здивовано глянув на Решетова й сказав:

— То хай його стратять партизани.

— Вони давно вже полюють на нього, так він від них, як сонце від місяця ховається. Ну ніяк вони його защучити не можуть. В тому-то й справа. Я думав, що ти його приголубиш, гада, а я тобі його, куди треба, приведу,

— Мені не можна, — сказав Савушкін. — Мені навідріз заборонено встрявати в такі справи, а то я б залюбки.

Деякий час вони йшли мовчки.

— Гаразд, давай розходитися… — раптом сказав Решетов, спинившись. Він важко зітхнув. — Доведеться мені ліквідувати його самому. Проти душі піти. Іншого способу, видно, не знайду. Ти свідок, що помсти за березу я не хотів, не думав навіть. Гаразд, так і зроблю. Ну, бувай!

Уже стемніло, коли Савушкін на мотоциклі повертався назад. Всю дорогу він не міг позбутися думки про свого зв'язкового. Золота, чесна людина! І як свято такі люди бережуть свою чистоту в тому пеклі, де їм доводиться тепер жити!..

Розділ 36

Хоч тепер добру половину зв'язку Марков здійснював не по радіо, роботи у Галі Громової не зменшилось. Навпаки. Сама не виходячи в ефір, вона повинна була по десять-дванадцять годин на добу слухати інші рації, приймати й записувати радіограми, адресовані Маркову. А коли треба було за розкладом, сама виходила в ефір. Для цього вона з передавачем ішла щоразу на нове резервне місце, а найближче з них було за сім кілометрів під бази. Бували дні, іноді й підряд, коли спати їй доводилось уривцем і не більше двох-трьох годин. Марков бачив, як вона схудла, як загострилися риси її обличчя, розумів, що треба дати їй перепочинок, і навіть подумував чи не викликати другого радиста. Але коли б він сказав про це Галі, вона б страшенно образилась і розцінила б це як звинувачення її в тому, що вона не справляється з обов'язками. І Марков до часу мовчав, намагаючись тільки по можливості полегшити їй роботу.

Але ніхто не знав, що саме ця скажена робота допомагала Галі легко переносити душевний біль, який копичкою сидів у її серці. Для Маркова її біографія була короткою і ясною, як найпростіша довідка про те, що люпина народилась і дожила до дев'ятнадцяти років. Нікому й на думку не спадало, що ця сувора, мовчазна дівчина встигла пережити особисту драму. Але в анкетах нема графи «Переживання», і тому ніхто про настрій Галі не знав…

Ще у восьмому класі школи в неї почалась незграбна і смішна для інших дружба з білоголовим хлопчаком, якого звали Альошкою. Минуло небагато часу, і вже ніхто з однокласників не сміявся з їхньої дружби. Пильні педагоги почали тривожитись. Дівчатка заздрили Галі, шептались: «У них справжнє кохання». Чистота їхньої дружби, а потім і кохання були такі ясні всім, що ніхто не наважився підняти голос проти їхніх стосунків. Батьки Галі, якось інформовані по телефону невідомим доброзичливцем про роман їхньої дочки, спочатку стривожились, але, познайомившись з Альошкою і добре знаючи свою Галю, заспокоїлись. Альоша став бувати у них дома. Своїм батькам хлопець нічого не говорив, тому що батько у нього був нерідний і жили вони з матір'ю не дуже дружно. Він боявся, що його признання стане ще одним приводом для їхньої сварки. Галя це розуміла, але все ж її гнітило, що Альоша не міг бути в усьому чесним до кінця.

Коли закінчували дев'ятий клас, вони, вже не соромлячись, говорили друзям: «Ми завжди будемо разом». Власне, тільки це й було ясно для них самих. А як складеться їхнє дальше життя, вчитимуться вони далі чи працюватимуть, про це вони розмовляли рідко. «Не люблю даремно фантазувати», — безтурботно заявляла Галя, але, мабуть, сам тільки Альоша знав, що стояло за цим її небажанням мріяти про майбутнє.

Батько Галі був славетним льотчиком, у минулому учасником громадянської війни, де він і познайомився з матір'ю Галі — тоді санітаркою авіазагону. Вони дуже любили свою єдину дочку, але не пестили її. З самого раннього дитинства Галя дуже любила слухати не казки, а розповіді батька про громадянську війну, пізніше додались розповіді про сутички на Халхін-Голі. І щоразу батько, кінчаючи розповідь, говорив: «Знай, Галченя, на тому війни не закінчились, вистачить їх і на твій вік. Народитися б тобі хлопчаком…» Батько цмокав її, вона відмахувалась зовсім як хлопчак, і він дивився на неї, поки вона не засинала. Її улюбленими розвагами були хлопчачі ігри у війну, стріли, рушниці, шаблі. «Розбійник якийсь, а не дівчина», — говорили сусіди.

Нема нічого несподіваного в тому, що Галя, ще навчаючись у школі, вступила на воєнізовані курси і на час закінчення школи стала парашутисткою і радисткою. Дома все настирливіше і все тривожніше говорили про неминучу війну. А Альоша, її єдиний і найкращий у світі Альоша, цього не розумів. Коли вона розповіла йому про своє рішення вступити на воєнізовані курси, він висміяв її, умовляючи покинути хоча б парашутний спорт. Вона відповідала йому: «Ні, коли почнеться війна, я не хочу нітитися осторонь тільки тому, що я дівчина». Якось, коли Галі не було дома, Альоша прийшов до її батька, гадаючи, що той не знає про дивацтва дочки. Але він помилився: батько підтримав Галю. Галя довго дивувалась потім, чому Альоша більше з неї не сміявся.

Восьмого березня сорок першого року, коли вони вчились уже в десятому класі, в школі відбувся вечір. На афіші було написано: «Свято для наших дівчат». Організаторами вечора були тільки хлопці.

Дуже гарно говорив, відкриваючи вечір, Альоша. І хоч він виступав з папірцем, відчувалося, що говорить щиро і хвилюється. Він розповідав про свої уявні зустрічі з однокласницями через десять років. Розповідав, ким вони стали, який мали вигляд, як розмовляли. Все було і смішно і зворушливо: Альоша сказав майже про всіх. Про Галю — ні слова. Спочатку вона образилась, а потім подумала: «Зі мною у нього такої несподіваної зустрічі не могло бути, тому що ми з ним будемо весь час разом…»

Після вечора вони прогулювалися по весняній Москві, повільно йдучи маршрутом, який у них називався «пушкінським». Він пролягав через площу Пушкіна, потім Пушкінською вулицею, повз музей імені Пушкіна і, нарешті, по Арбату, повз скромний старий будинок, де колись жив поет.

— Ти дуже добре говорив сьогодні,— сказала Галя, стискаючи Альошчину гарячу руку. — Тільки Ніна Зиміна образилась, що ти уявив її розтовстілою дружиною полковника. Звичайно, нам відкриті всі шляхи, але яка доля чекає кожного з нас, ніхто не знає.

Альоша посміхнувся.

— А Вітька Суботін сказав, що ця моя думка — політично неправильна. Мовляв, що б не сталося, у всіх у нас щаслива доля, адже ми живемо в країні соціалізму.

— Він думає, що у нас нема нещасливих людей? — і питала Галя.

— А хто його знає?

Галя крадькома позирала на суворий Альошчин профіль, над яким так недоречно стирчав легковажний білястий чуб, що вибивався з-під лижної шапки. Вона подумала: «І весь він такий: розумне, суворе в ньому завжди поряд з легковажним, і ніколи не знаєш, яким він буде через хвилину». Тільки в тому, що стосувалося їхньої дружби, їхнього кохання, Галя вірила: він незмінно серйозний і чистий у кожній своїй думці, в кожному вчинку.

— Льошику, чому ти нічого не сказав у своїй промові про мене?

Він розсміявся.

— У мене було й про тебе. Що зустрів я тебе у формі комбрига, але що, мовляв, оскільки такий випадок нетиповий, більше нічого сказати про цю військову жінку я не можу. В останню хвилину передумав — вирішив, що ти образишся.

— Анітрохи… — засміялась Галя. — А правда, Льошику, хіба наша з тобою доля теж невідома?

— Абсолютно! — відповів він. — Що ми знаємо? Тільки те, що ми, що б не сталося, будемо разом, тобто що наше особисте щастя завжди буде з нами. Але це ж іще не все?

— Але це і не мало? — теж спитала Галя.

— Ну, а якщо війна? — спитав Альоша.

Галя здивовано подивилась на нього: до цього він ніколи перший цієї теми не зачіпав.

— Ти ж сама навчилася стрибати з парашутом, — вів далі Альоша, — скоро станеш радисткою, і ти розумієш, що, коли війна, людина собі не господар. Тебе пошлють в одне місце, мене — в інше, і що з кожним із нас може там статися, не знає навіть товариш Ворошилов.

— Ми можемо попросити, щоб нас послали разом, — не дуже впевнено сказала Галя.

— Не сміши мене, Галинко. Війна — це не туристський похід.

— Я писатиму тобі кожного, кожного дня — тихо сказала Галя. — А ти?

— Тричі на день, — теж тихо відповів він.

Коли вони пройшли половину Арбата, Галя сказала:

— Батько вчора говорив, що всі війни до цього — лише нікчемні репетиції. А тепер біля наших дверей стоїть головна війна…

— Котові завжди миші сняться, — розсміявся Альоша.

— Не треба, Альошо. Я в усьому вірю батькові.

— Пробач…

І знову вони йшли мовчки. І щоразу так: варто їм заговорити про війну, і вони не розуміють одне одного, наче говорять про різне.

— А ось і наш будинок! — радісно промовив Альоша. Вони спинились перед дверима, біля яких була закріплена меморіальна дошка «Тут жив Пушкін». Галя раптом спитала:

— Скажи, Льошику, а ти міг би, якби тебе образили, битися на дуелі?

— По-моєму, дуель — найдурніший спосіб з'ясовувати стосунки, — з посмішкою дивлячись на неї, відповів він. — Передчасна смерть Пушкіна — краще тому підтвердження.

— Я не про те, не про те, Льошику. Міг чи не міг? — Вона дивилась йому прямо в очі.

— Галю, не задавай дурних запитань!

— Чого ти сердишся? Адже так просто відповісти: міг чи не міг?

Він так і не відповів. Вона образилась, промовчала. І хоч уже наступного дня вони про цю розмову наче забули і все було як і раніше, Галю в глибині душі гнітила неясна підозра, що Альоша все-таки не зовсім такий, яким вона бачила його в своїй уяві.

Тієї фатальної неділі, коли по радіо оголосили про початок війни, першим подзвонив Альоша.

— Ти слухаєш радіо? — спитав він.

— Так, — відповіла Галя і замовкла. Вона нічого не могла сказати: за кілька хвилин до Альошчиного дзвінка батько пішов з дому, пішов на війну. Він поцілував її і сказав: «Ти, Галченя, сама знаєш, що тобі робити. Тільки спершу з'їздь до мами на дачу й скажи їй, щоб вона їхала до Віри в Омськ. Самій їй у Москві буде важко». І пішов. Біля під'їзду вже нетерпляче сигналила прислана по нього машина.

— Галю, ти мене чуєш? — тривожно спитав Альоша.

— Так.

— Що ти збираєшся робити?

— Ти ж знаєш, що я робитиму. Але зараз я повинна їхати до мами на дачу.

На дачу в Малаховку вони поїхали разом. Усю дорогу більше мовчали, — про що не заговорять, усе Галі здається, що зараз говорити про це недоречно. З подивом і мимовільним страхом дивились вони, як миттю змінився вигляд їхнього рідного міста і його людей.

Мама вже поїхала в Москву — вони розминулись. Коли повертались назад, Галя спитала просто і навіть байдуже:

— Коли ти підеш до військкомату?

— Завтра. Сьогодні ж неділя.

Весь понеділок Галя пробігала по місту: вона оформлялась радисткою в авіацію. У вівторок вона кілька разів дзвонила Альоші, але ніхто до телефону не підходив. У середу не витримала й пішла до нього додому. У дверях квартири зустрілася з його вітчимом.

— Альоша дома? — спитала вона.

— Альоша? — Альошин вітчим здивовано дивився на неї.— Навіщо вам він?

— Він мені дуже потрібен! Дуже!

Вітчим якось чудно посміхнувся й сказав:

— Ви, голубонько, спізнились. Учора ввечері я відправив його з матір'ю до своїх родичів.

— Куди? — майже пошепки спитала Галя. Він непевно повів рукою.

— Далеко, голубонько, дуже далеко. Можете за нього не турбуватись.

— А до військкомату він не ходив?

— А що йому там робити? Словом, голубонько, все це уладнано, і він поїхав. Пробачте, я поспішаю.

Цокаючи підкованими штиблетами, помахуючи портфелем, він став опускатися сходами.

В цю хвилину Альоші не стало. Вона просто не могла думати про нього. Від усього, що було колись Альошею, їхньою дружбою, їхнім коханням, лишився тільки неминаючий біль у серці. Вона заборонила собі думати про нього. Але хіба послухається серце?

Замість авіації Галю направили в держбезпеку і незабаром включили в оперативну групу Маркова. Марков і Старков, які розмовляли з нею, побачили в ній вольову, сміливу дівчину, яка ні про що, крім майбутньої бойової роботи, і думати не хоче. Такою її знали потім і всі учасники групи.

Тут, у тилу ворога, перебуваючи серед людей, для яких боягузтво було просто незбагненним станом душі, Галя ще нещадніше оцінила вчинок Альоші. Вона заздрила жінкам і дівчатам, які були дружинами або коханими її товаришів по зброї.

Якось Рудін сказав. їй, що його дружина евакуювалася в Середню Азію.

— Вона у вас хороша? — сердито спитала Галя.

Рудін розсміявся.

— Найкраща з усіх!

Найбільше Галя думала про Рудіна. Може, це було через те, що йому випала, як їй здавалось, найважча і найрискованіша справа. Найсильніше враження на неї справило те, як він попрощався з нею, йдучи на операцію. Спитав сміючись: «Моїх радіограм перекручувати не будеш?.. Слухняною будеш?..» — весело помахав рукою, насунув кепку й пішов. Пішов майже на вірну смерть. «От як поводяться справжні герої», — думала вона. З цієї хвилини її схиляння перед Рудіним стало ще й тривогою за нього.

Останнім часом у Галі зав'язалась ніжна дружба з маленьким ад'ютантом Маркова Колею. Вона вчила його радіосправи, і її смішило, коли він, надівши на голову навушники, злякано так позирав на світ. Колі ще не було шістнадцяти років. «Стукне у вересні», — неохоче говорив пін. І хоч Галя була старшою за нього лише на три роки, вона ставилась до нього з поблажливістю дорослої і з дбайливою ніжністю старшої сестри. Стежила, щоб він регулярно мився, чого він дуже не любив робити, і на кожне її нагадування про це по-хлопчачому ображався. Вона лишала йому пайкові солодощі, які він одразу ніколи не брав. «Що ти, їй-богу, — обурювався він, — маленький я, чи що?».

Якось Коля раптом спитав у неї, чому вона буває сумною? Запитання хлопчини захопило її зненацька, і, сама не знаючи навіщо, просто в ній, мабуть, весь час жила потреба поділитися з ким-побудь своїм горем, вона під великим секретом розповіла Колі про Альошу. Хлопчина вислухав її серйозно і тихо промовив: «Я це розумію». З цього моменту Галя стала ставитися до нього ще ніжніше і дбайливіше, ніби він став ще дорожчий після того, як вона довірила йому свою велику таємницю.

Колю всі любили. Навіть суворий Будницький. Він подарував хлопцеві відібрану в німця губну гармошку, яку перед тим цілу годину кип'ятив у котелку. Марков теж прив'язався до Колі. Він, можливо, більше за інших усвідомлював свою відповідальність за долю хлопчика і не раз збирався вирядити його на Велику землю. Іноді Коля малював портрети бійців Будницького. Малював швидко й дивовижно точно схоплював у обличчі найхарактерніше. Якось Марков сказав йому, що хоче відправити його на Велику землю вчитися малювати. Хлопчик, не дослухавши, заплакав, утік із землянки, і потім цілу годину Будницький шукав його в лісі. Більше Марков з ним про це не починав розмови. А Галя стала головним спільником Колі в його намаганні стати корисною людиною на базі. Він уже вів запис радіограм до реєстраційної книги. Галя обіцяла йому, що зробить з нього справжнього радиста, і щодня займалася з ним азбукою Морзе, уже навчила його відрізняти позивні бази і Москви, і він іноді ставав її «підвахтовим».

Дедалі важче було Галі здійснювати радіозв'язок. Усе частіше Марков стикався із зволіканням і в роботі живого ланцюжка зв'язкових. Уже були випадки, коли яка-небудь проміжна ланка в ланцюжку раптом випадала. Не далі як тиждень тому обірвався ланцюжок зв'язку, що йшов до Савушкіна. Поновився він лише сьогодні. Виявляється, німці запідозрили зв'язкового від підпільників Никанора Решетова у вбивстві лісника-поліцая, й гестапо його арештувало. За відсутністю доказів Решетова випустили через три дні, але користуватися його послугами стало небезпечно. А поки підпільники знайшли йому заміну, минуло кілька днів.

Марков обмірковував, як перебудувати керівництво групою. Кінець кінцем він вирішив: треба перебиратися в місто, туди, де діють його люди. Він запитав думку Москви.

«Мені дуже важко давати поради в цьому питанні,— радирував Старков. — Загаяння зв'язку вважати катастрофічним поки що не можна. Самі старанно зважте всі конкретні у ваших умовах обставини. Будницького і його людей треба брати з собою і для охорони вашого КП і для здійснення в місті бойових операцій, які б відвертали увагу противника. В питанні перебазування вам необхідно зустрітися з товаришем Олексієм. Без його допомоги здійснити цю справу, по-моєму, нічого й думати. Інформуйте мене про свої міркування і дії. Передайте Рудіну, що його робота стає прекрасною. Вимагайте від нього тим більшої обережності. Як Кравцов зриває гестапівські плани щодо молоді? Перекидання Добриніна в штаб власовців схвалюю: ми повинні знати, що робиться в цій небезпечній банді. Привіт. Старков».

Ще раз все обміркувавши, Марков вирішив перебиратися в місто. Він не знав тільки, як бути з Колею.

Думаючи про це, Марков підійшов до хлопчика, який складав своє немудре майно, взяв альбом малюнків, що лежав зверху, і навмання відкрив його: з білого аркуша на нього дивилася Галя. Втім, не прямо на нього, а трохи мимо. Коля мав суворе попередження — не малювати членів оперативної групи. Його натурниками могли бути тільки бійці Будницького. Коля порушив наказ, і в першу мить Маркова обурило саме це. Але потім він став здивовано розглядати портрет. Так, це була Галя. Малюнок був дуже хороший, і все ж такою свою радистку Марков не знав. На портреті в її очах був глибокий смуток, а не звична для Маркова невтомна рішучість бійця. Де це хлопчина побачив Галю такою?

Марков пішов до закутка радистки й розсунув завісу.

— Галю, ви бачили це? — Він здалека показав портрет.

— Ні,— тихо сказала вона, дивлячись на свій портрет. — Боже мій, як же це він? Ви ж заборонили.

Марков уважно поглянув на Галю і з того, як вона дивилася на свій портрет, зробив висновок, що вона справді не знала про існування малюнка, але стривожена вона не тільки тим, що Коля порушив наказ.

— Віддайте мені,— тихо попросила вона.

— Навіщо?

— Так… А втім, як хочете. Мені малюнок не подобається… — Вона наділа на голову навушники і схилилась над рацією.

Марков вирішив, що говорити з Колею краще без Галі, і з альбомом вийшов із землянки. Наказавши черговому розшукати Колю, він сів на лавці під ялинкою.

Хлопчина ніби відчував, що скоїлося лихо: підходив до Маркова зляканий, насторожений.

— Сідай, — сказав йому Марков. — Отже, ми перебираємося в місто.

— Я чув, — тихо сказав Коля, сідаючи на край лави.

— Від кого чув? — суворо спитав Марков.

— Від Будницького, — ледь заїкнувшись, відповів Коля.

— Ти, сподіваюсь, розумієш, що значить діяти в захопленому ворогом місті?

— Розумію.

— Тоді, значить, тобі там не місце.

Коля знав, що Марков не наважується брати його з собою в місто, серце його болісно стислось.

— Дядю…

— Я тобі не дядя.

— Товаришу начальник… підполковник… — Коля з жахом дивився на Маркова.

— Людям, які не виконують наказів, у місті робити нічого. А ти порушив мій наказ.

Тут тільки Коля побачив у руках Маркова свій альбом. Обличчя хлопця вмить почервоніло.

— Ти зрозумів, про що я говорю?

— Зрозумів.

— І що ж ти мені скажеш?

Замість відповіді Коля котячим стрибком кинувся на Маркова, вирвав у нього свій альбом, відбіг на кілька кроків, дістав з альбома портрет Галі й подер його на дрібні клапті. Потім неквапливо повернувся до лавки й виструнчився перед Марковим як належало. — Робіть зі мною що хочете, товаришу підполковник. Я винен, — промовив він, сміливо дивлячись в очі Маркову.

Марков, стримавши посмішку, підвівся і, пройшовши повз хлопчину, попрямував до землянки. «От і об'явився в чортеняти характер», — подумав він.

Увечері Коля відповідно до своїх обов'язків, як завжди, скип'ятив чайник, нарізав хліба, відкрив консерви, поставив на стіл три кухлі і біля кожного поклав по шматочку цукру. Але коли Марков і Галя сіли за стіл, він лишився в своєму кутку.

— Ти чого це? — звернувся до нього Марков. — Не бажаєш сидіти з нами за одним столом?

Коля схопився, виструнчився:

— Дозвольте, товаришу підполковник, сісти вечеряти?

— Сідай,

Марков позирав на Галю: ні, вона була такою, як завжди.

Після вечері Галя вийшла із землянки на повітря. Підвівся слідом за нею і Коля.

— Сиди, — наказав йому Марков.

Хлопчина сів і, дивлячись в очі Маркову, чекав.

— Мало того, що ти порушив мій наказ, ти ще й погано намалював Галю, — глузливо сказав Марков.

— Це був мій найкращій малюнок, — відповів Коля.

— Найкращий? — спитав Марков. — Де ж це ти побачив таку Галю? На твоєму портреті вона тільки що не заплаче.

— Ви ж не знаєте, товаришу підполковник.

— Чого я не знаю?

— Не знаєте, товаришу підполковник, — трохи тихіше вперто повторив Коля.

— Галю я не знаю? Ну, брат…

— Ви ж не знаєте, товаришу підполковник, яка вона буває, коли думає про своє. А я бачив.

— Он як!

— Її ж у Москві обдурив один тип. Підло обдурив! — вирвалось у Колі, і він миттю зрозумів, що сказав зайве.

— Звідки ти це знаєш?

— Вона мені сама розказала, — не зразу відповів Коля і, густо почервонівши, додав: — По секрету.

— Добре ж ти бережеш секрети, — посміхнуся Марков.

— Я і тут вчинив погано, товаришу підполковник.

— Ну от що. Про цю нашу розмову не повинен знати ніхто. І в першу чергу Галя. Це тобі мій наказ. Зрозумів? — суворо промовив Марков.

— Зрозуміло.

— А той наказ, про малювання, був незрозумілий?

Коля опустив голову.

— Товаришу підполковник… — тихо сказав він. — Вона ж мені як рідна сестра. Я не міг зразу подерти.

— Гаразд. Іди… Поклич до мене Будницького.

— Єсть покликати Будницького! — Коля кулею вилетів із землянки.

Прийшов Будницький, і Марков довго обмірковував з ним план переходу в місто. Коли все було вирішено, Марков раптом спитав:

— Як бути з Колею? Беремо його?

Будницький довго мовчав, потім сказав:

— З одного боку, мати такого хлопчину в місті — велике діло, особливо на зв'язку. На вигляд зовсім хлопчик, до нього не буде ніякої підозри. А, з іншого боку… Рискувати страшно, краще б переправити його в безпечне місце..

— Ну і порадник же ви! — посміхнувся Марков. — З одного боку — так, з іншого боку — ні.

— Люблю я його дуже, — тихо сказав Будницький і почервонів. — Дивлюсь на нього як на братика свого меншого, що в Чувашії зостався…

— Гаразд, вирішимо, — сказав Марков. — Завтра я йду на зустріч з товаришем Олексієм. Підготуйте групу супроводження.

— Мені з вами йти?

— Хоч це самі вирішіть, — розсміявся Марков.

Цього разу зустріч Маркова з товаришем Олексієм повинна була відбутися на лісовій базі партизанського з'єднання, недавно створеного з чотирьох партизанських загонів. Тимчасово підпільний обком розташувався там.

Ця зустріч зовсім не була схожа на ту, першу. В усьому почувалася спокійна впевненість людей, які відчули силу, чудово знають обстановку і навчились не тільки пристосовуватися до неї, а й розпоряджатися нею. Підпільний обком мав своїх вірних людей не тільки в містах, а й по всій окрузі. Вони були і на всьому шляху Маркова до місця зустрічі.

Особливо схвилювало Маркова знайомство з однією жінкою. Вона чекала його групу біля мосту через мілку, звивисту на лугах річечку. Партизан, що супроводив їх до цього місця, сказав:

— Тут я вас передаю Ганні Сергіївні. В цих місцях вона головна людина. Ото жінка! На коліна перед нею можна стати без будь-якого для себе приниження. Чоловік її був головою колгоспу. Розстріляли в неї на очах ще минулого літа. Була в них дитина років п'яти чи шести, гралася на вулиці. Так п'яний німецький водій танкетки розчавив її. І це вона теж бачила. Тепер стала тут нашою опорою. Мало того, організувала жінок трьох навколишніх сіл. Велика сила вийшла. Німець тут спокійно не дише…

Ганна Сергіївна сиділа на поваленому дереві біля містка. Побачивши людей, що наближалися, вона поважно підвелася й пішла назустріч. Вітаючись з Марковим, сказала:

— Ганна… Коли хочете — Ганна Сергіївна.

Потім вона йшла поряд з Марковим, і він спідлоба милувався її вродливим російським обличчям, облямованим пшеничними косами. Вираз її обличчя був суворий і зосереджений. «Її профіль проситься на медаль, — подумав Марков. — Адже буде колись відлита така медаль: «Самовідданій російській жінці — героїні свого народу».

Розмовляючи з нею, Марков хвилювався дедалі більше, хоч вона говорила дуже просто і, здавалося б, про дуже прості речі.

— Багато жінок допомагає вам? — спитав Марков.

— Усі, скільки їх тут є. Не мені вони допомагають, а Батьківщині своїй, — просто, без тіні пафосу відповіла Ганна Сергіївна.

Помовчавши, Марков спитав:

— Не страшно?

Ганна Сергіївна подивилась на нього, ніби хотіла дізнатись, чи серйозно він запитує, чи так, просто для розмови.

— Коли я своїм молодицям ще тільки на словах пояснювала, як треба боротися з фашистами, одна сказала мені: «Легко тобі,— каже, — тобі вже втрачати нічого, а в мене чоловік і двоє дітей». Наче мене в груди ножем ударила. Всю ніч я пролежала — очі в стелю. Думала, так це чи не так? Адже коли так, треба мені замовкнути і інших жінок не підбурювати. Але на ранок голова була ясна, як небо на світанні. Людина ж, вирішила я, не худоба, на світ з'являється не для того, щоб тільки прожити свій строк. Вона народжується для щастя, і щастя цього хочуть усі. Тільки інші хочуть його без справжнього розуміння. От і та жінка. Вона ж щастя хоче, коли намагається уберегти чоловіка й дітей. Але яке ж у неї, дурної, буде щастя, коли ворог нашу Батьківщину вразить насмерть? Підуть вони всією сім'єю в батраки до німецького поміщика. А, між іншим, якраз у її матері за царського часу поміщик одне око батогом вибив. Так що за прикладом батрацького щастя далеко ходити не треба. Отак я їй усе й пояснила. А щодо того, чи страшно… — Вона, суворо посміхнувшись Маркову, спитала: — А ніби вам не страшно? Коли б не боялися, мабуть, пішли б, куди йдете, без інших провідників.

Марков розсміявся:

— Правильно, Ганно Сергіївно.

Група піднімалася зеленим косогором, на вершині якого було видно самотню хатину без прибудов. Біля неї стояв і, закривши від сонця очі рукою, дивився на тих, що йшли, сивобородий дід у довгій сорочці без пояса.

— Дозорець наш на посту, — дивлячись вперед, сказала Ганна Сергіївна. — Наш дід Митрофан. Найстаріший тут. Взимку німці дізналися, що йому за сто років, приїхали зняти його на кіно і щоб він на весь світ сказав спасибі Гітлеру. Народ зігнали. А дід прикинувся глухонімим: мекає, і все. Вони і так і сяк — ніяк не виходить! А навколо народу зібралося, усі Митрофана знають, і знають, що він великий мастак потеревенити. Так жодна людина не виказала діда! Навіть поліцай був при цьому з місцевих, теж знав, що дід не глухонімий, а промовчав. На тому кіно і закінчилось. А дід з того часу розмовляє тільки з командиром партизанського загону, та ще от зі мною недавно заговорив.

Біля діда Митрофана не спинялися, треба було поспішати. Тільки Ганна Сергіївна затрималася біля нього на хвилину, потім, наздогнавши групу, сказала Маркову:

— Дід тривожиться за село Комарівку, каже, що там куряву було видно на дорозі, так що ми на всякий випадок підемо лівіше.

Наприкінці дня Ганна Сергіївна передала групу іншому чоловікові.

— Це буде товариш Огарков, — сказала вона, — голова діючої сільради.

Огарков виявився похмурим, мовчазним чоловіком років на сорок; можливо, що розмовляти йому заважала задишка. Ішли досить швидко: треба було вийти з лісу, поки не стемніло.

— Як же це ви зуміли свою сільраду зберегти? — спитав Марков.

Огарков відповів не зразу, пройшов ще кроків з п'ятдесят. Потім, розриваючи фрази задишкою, сказав:

— Перевиборів не було… Значить, повинні працювати… От і все…

Опівночі Марков уже розмовляв з товаришем Олексієм. Вони сиділи в просторій добротній землянці за великим столом, покритим червоною матерією. Над ними висіла яскрава електрична лампочка з домашнім оранжевим матер'яним абажуром.

Усе тут, у лісі, дихало впевненістю. І самий вигляд партизанів, що зустріли групу Маркова на узліссі. І безперервні оклики вартових, коли вони йшли лісом. І замріяний голос гармошки на базі, почувши який, Марков у першу хвилину не повірив своїм вухам. І ритмічний стукіт движка, що давав світло. І солдатська кухня, від якої мирно слався дим і тягло запахом підгорілої гречаної каші.

Вони розмовляли віч-на-віч. Марков розповів про свій план переходу в місто.

— Без вашої допомоги нам цього не зробити, — сказав він. — Та і порада потрібна. А насамперед я хотів би знати вашу думку: чи можливо це взагалі?

— Зробити це можна, — відповів товариш Олексій, але потім надовго замовчав, куйовдячи рукою свій густий сивий чуб. — Підготувати все треба не кваплячись. Ідеться, як я розумію, не про одну людину.

— Щодо групи бійців, яку я беру з собою, — вів далі Марков, — становище полегшується тим, що в одного з бійців у місті живе сестра, вона має будиночок на околиці. Брат уже навідувався до неї, каже, все в порядку. Там спокійно можна залишити кількох чоловік.

— Ми повинні перевірити самі…— Записавши адресу, товариш Олексій спитав: — Який строк ви собі призначили для переходу?

— Протягом місяця, — відповів Марков, хоч до цього думав про коротший термін.

— Ну що ж, за місяць ми встигнемо, — щось обдумуючи, сказав товариш Олексій.

— А раніше не вийде? — не втерпів Марков.

— Діяти навмання і напролом ми могли, коли тільки починалася боротьба. А тепер зобов'язані діяти тільки напевно. Місяць, не менше, і тоді ми повністю відповідаємо за ваш перехід до міста.

Обміркувавши деталі переходу, вони заговорили про інше.

— Дуже мене непокоїть гестапівська обробка міської молоді,— сказав товариш Олексій. — Ми вдячні вашим товаришам за передачу нам адрес бойових і надійних хлопців. Вони вже діють за нашими вказівками. Але загроза утворення з хлопців карального загону не усунута. За нашими даними, майже сотня хлопців попала в це діло.

— Кравцову наказано зробити все, щоб зірвати цю витівку гестапо, — сказав Марков.

— Викопати такий наказ нелегко… — Товариш Олексій помовчав і спитав: — Ви знаєте, що поблизу міста розташувався штаб і підсобні господарства генерал-зрадника Власова?

— Знаю.

— Часом вашої людини там нема?

— Є. Тільки недавно направили.

— Він такий рудуватий хлопець? — спитав товариш Олексій.

— Так, — відповів Марков, розуміючи, що мова йде про Добриніна.

— Значить, правильно. Я теж послав туди своїх людей. І вони натрапили на вашого хлопця. Чомусь вони одразу догадалися, що він від вас. Це мене стривожило. Порадьте йому поводитись обережніше.

— Добре. Дякую, — неуважно промовив Марков і спитав: — А може, відкликати його звідти, щоб він не заважав вашим?

— Не треба. Справа в тому, що моїм людям закріпитися там не пощастило, а ваш нібито приріс. Хай тільки обережніше діє. — Товариш Олексій подивився на годинника. — Ну, а сьогодні у нас велике свято. Приймаємо перший літак з Великої землі. Ходімте зустрінемо.

Посадочна площадка була приготовлена на лузі, що прилягав до лісу. З непроглядної темряви час від часу з'являлись якісь люди, котрі, впізнавши товариша Олексія, віталися з ним і зникали.

— Привіт товаришеві Олексію! — перед ними виріс бородатий дядько велетенського зросту.

— А-а! Начальник аеродрому. — Товариш Олексій подав йому руку. — Здоров! Як справи?

— Порядок! Вогнища розкладені, перебувають у хвилинній готовності. Пости спостереження на місці.

— Охорону виставили?

— Миша не пролізе.

— Миша — добре, а німець? — розсміявся товариш Олексій. — Поранені де?

— Он там, у кущах.

Секретар обкому й Марков підійшли до поранених. У темряві біліли бинти пов'язок.

— Як настрій, товариші?

— Поганий, — почулася відповідь з-під куща, — Навіщо нас відправляють? Ну хто важкий — гаразд. А ми ж через тиждень-два на операцію пішли б.

— Вирок медицини остаточний і оскарженню не підлягає,— пожартував товариш Олексій.

Ніколи в житті Марков не слухав гулу літаків з таким хвилюванням, як цієї ночі. Адже то був не просто літак, а сама Велика земля, сама Москва, сама Росія. Літак, різко знижуючись, пролетів далі на захід. Ту ж мить зметнулося полум'я вогнищ. Зробивши коло, літак пішов на посадку. На кінцях його крил засвітились кольорові зірочки. Вони рухались серед зір літнього неба і були все нижче і все ближче.

Прокотившись лугом, літак спинився. З усіх боків до нього збігались люди. Коли підійшли товариш Олексій і Марков, партизани качали льотчика. Його підкидали, неголосно вигукуючи:

— Ура!

— Москва!

— Досить! — благав льотчик.

Поки розвантажували літак, з льотчиком розмовляли товариш Олексій і Марков.

— Як там Москва? — спитав Марков.

— Нормально, — відповів льотчик, зовсім молодий хлопець з настовбурченим чубом.

— Дуже її зруйнували? — спитав секретар обкому.

— Хто це вам сказав?

— Німці патякали.

— Їх тільки послухати! — розсміявся льотчик. — Я в Москві мало не щодня і тільки раз бачив, як бомба впала. А будинок «Известий», знаєте, на площі Пушкіна?

— І будинку цього нема? — спитав Марков, раптом ясно уявивши собі цю сіру прямокутну будівлю.

— Чому нема? Тільки один ріг ушкоджено.

— Через фронт летіли благополучно?

— Нормально.

— Не обстрілювали?

— Нормально.

— До нашого брата партизана часто літаєте?

— Нормально, майже щоночі. Вас же всюди розвелось, — засміявся знову льотчик.

Все у нього було нормально: і становище на фронті, і стан торгівлі в Москві, і настрій в армії, і робота московських театрів. І хоч тим, хто запитував, так хотілося почути побільше різних живих подробиць, все ж це слівце «нормально» вміщало в собі щось таке, що було найголовнішою і найвичерпнішою відповіддю на всі їхні запитання.

Коли вони прощались, Марков спитав:

— Коли будете в Москві?

— Через три години сорок хвилин. Загалом нормально, — відповів льотчик і, козирнувши, побіг до літака.

Незабаром гул моторів уже розтанув на сході.

— Нормально, — промовив товариш Олексій, і вони з Марковим голосно розсміялись.

Розділ 37

Для Кравцова настали вирішальні дні.

Гестапівці, звичайно, відчували, що їхня робота з молоддю почала, як кажуть, входити в пісок. На збір приходило дедалі менше хлопців. Останній збір у клубі «бажаючих» їхати в Німеччину не відбувся: прийшло тільки чотири чоловіки, і вони, побачивши, що більше нікого нема, миттю зникли. Зусилля підпільників і хлопців, яких підібрали Кравцов і Добринін, марно не пропали.

Клейнер наказав зробити перевірний обхід по десяти адресах, щоб з'ясувати, чому хлопці не з'являються на збори. По дев'яти адресах хлопців взагалі не виявилось: хто «поїхав до дядька на село», хто «подався по картоплю в сусідній район». Словом, хто куди. І лише один виявився дома, але «лежав у тифу».

Клейнер викликав до себе гауптштурмфюрера Берга, який відповідав за роботу з молоддю, і Кравцова.

— Ви думаєте, так усе це і є? Дядько, картопля, тиф? — спитав Клейнер холодно і недбало, але Кравцов бачив, що оберштурмбанфюрер страшенно розлючений.

Майор Берг знизав плечима.

— Цілком можливо.

— А те, що у вас під носом працювали комуністи, це можливо? — загорлав Клейнер.

Берг мовчав.

— Пане Конопльов, ваша думка? — знову холодно і недбало спитав Клейнер.

Кравцов підвівся.

— Ваше побоювання, пане оберштурмбанфюрер, мені здається, не позбавлене підстави.

— О, цікаво! Чому ви так вважаєте?

— Тому, що іншого пояснення я просто не міг знайти.

— Логічно. Дуже логічно, — обличчя Клейнера кривилось у посмішці.— Я вітаю вас, панове. Комуністи вдячні вам за вашу бездарність і сліпоту. Доведеться серйозно розібратись у вашій діяльності. Прошу кожного з вас написати докладний рапорт про свою роботу. Попереджаю: непокараним це неподобство не залишиться. Все, Берг, можете йти, а панові Конопльову — лишитися…

— Як я на вас надіявся, як надіявся!.. — сказав з скорботним виразом обличчя Клейнер, коли вони з Кравцовим лишилися вдвох. — Хто-хто, а ви повинні були одразу відчути руку комуністів. Ви ж знаєте їхні методи й виверти. Це підозріло, пане Конопльов, кажу це вам прямо.

— Пане оберштурмбанфюрер, — обережно заперечив Кравцов, — я ж думав, що за рік тут і запаху комуністів не лишилося.

— Не буде! — Клейнер ударив кулаком по столу. — Цього запаху скоро не буде! Я вам це гарантую! Але поки що це… з молоддю — їхня робота! Їхня!

— Я думав інше, — спокійно сказав Кравцов. — З самого початку ми погналися за кількістю. Це було помилкою. Адже досить було, щоб до нашого контингенту потрапило два десятки хлопців, розпропагованих комуністами, а може і тепер з ними зв'язаних, і вся справа пішла нанівець.

— Гаразд. Ми цих червоних цуценят виловимо під час облави. Вони ще поплачуть у мене! — Клейнер нервово закурив. — Як із створенням карального загону? Сподіваюсь, тут усе в порядку?

— Я звик відповідати за доручену мені справу, — спокійно відповів Кравцов.

— Глядіть, Конопльов! Ви самі за цю справу взялися. Пам'ятайте про це.

— Я пам'ятаю, пане оберштурмбанфюрер. Користуючись нагодою, я хотів би одержати вашу санкцію на мій план проведення першого збору загону. Я хочу запросити на цей збір штурмбанфюрера Грюнвейса. Адже загін піде в його розпорядження. То хай хлопці зразу познайомляться з своїм начальником.

— Коли збір?

— Післязавтра в клубі. О дванадцятій нуль-нуль.

— Добре. Я накажу Грюнвейсу бути на зборі. Що ще?

— Мабуть, усе. Збір відкрию я, а потім кермо влади передам Грюнвейсу.

— Добре. Але відповідаєте за все ви!

Кравцов нахилив голову.

— Можна йти?..

Кравцов ішов на явочну зустріч з Бабакіним. Передчасно стемніло. Із заходу на місто насунулись чорні грозові хмари, охопивши півнеба. Вологе повітря здригалося від поки ще далеких перекотів грому. Сплески блискавок були дедалі яскравіші й частіші. Кравцов неспокійно позирав на небо. Як на зло, цю зустріч вони умовились провести за містом, біля ріки. Гроза мовби йшла слідом за Кравцовим, і, коли він наблизився до річки, через усе небо шмагонула біла блискавка і небо тріснуло з оглушливим ревом. У цей час Кравцов побачив Бабакіна. Він ішов назустріч берегом річки.

— Здоров! Вибрали ми з тобою погодку, — весело сказав Бабакін. — Треба кудись ховатися. Давай — он під те дерево…

Вони побігли до дерева, і в цей час на них упала така щільна злива, що вони відчули її вагу на своїх плечах.

— Будь вона неладна, така робота! — сміявся Бабакін. — Нема на світі дівчини, до якої б я пішов на побачення в таку погодку.

— Кинь дотепи, — похмуро сказав Кравцов. — Справа серйозна. Повідом Маркова, що все вирішиться післязавтра вдень. Або загін буде створено, і мені доведеться відповідати перед партією за невиконане завдання, або загону не буде, але тоді невідомо, що зробить зі мною Клейнер. Більше я впевнений у другому варіанті. Так і повідом.

— Ясно! Що ще?

— Клейнер сьогодні рвав і метав з приводу розвалу роботи з молоддю і заявив, що за створення карального загону відповідаю я.

— Навіщо ти взявся за цю справу? — спитав Бабакін.

— Іншого виходу не було. Випустити цю справу з своїх рук не можна було. Не можна! І я зроблю все, що зможу. А потім побачимо.

— Може, тобі зразу ж піти?

— Про це не може бути й мови. Моє завдання — не тільки уціліти, але й залишитися в гестапо.

— Так… — зітхнув Бабакін. — Тобі не позаздриш.

Ще хвилин десять вони стояли під деревом, прислухаючись до шуму дощу, зрідка перекидаючись пустими фразами про погоду.

— Судячи з однієї фрази Клейнера, — сказав Кравцов, — гестапо готує облаву на міських комуністів. Повідом про це.

— Ясно.

Дощ став вщухати. Кравцов підняв комір плаща.

— Я пішов. Будь здоров!

Вони навіть не потиснули один одному руки…

Опівдні близько сотні хлопців зібралися в клубі. Сиділи тихо, насторожено стежачи за Кравцовим, який за столом президії радився про щось із незнайомим хлопцям офіцером. Це і був штурмбанфюрер Грюнвейс, безпосередньо зацікавлений у створенні карального загону. Весь вигляд майора, якому самі гестапівці дали прізвисько Свинець, повинен був вплинути на хлопців, що теж враховував Кравцов. Це був здоровило заввишки понад два метри, його величезні руки і навіть пальці були вкриті чорним густим волоссям. Волосся росло в нього і з вух, і з ніздрів. У нього була звичка висмикувати волосся з носа, і тоді він морщився, очі його ставали вологими, але цей біль, мабуть, був йому приємним, інакше в нього не було б цієї звички. У нього було прямокутне, масивне, як кусок цеглини, підборіддя і очі — глибокі, свинцевого кольору, не кліпали. В ці страшні очі в останні хвилини свого життя дивилися тисячі людей, чий життєвий шлях обірвався в катівнях гестапо міста. Кращої кандидатури для того, щоб викликати страх у хлопців ще до того, як вони дізнаються, для чого створено їхній загін, Кравцов підібрати не міг.

— Встати! Струнко! — крикнув Кравцов голосом оскаженілого стройовика. — Старшим по групах зробити поіменну перекличку!

Кравцов навмисне наказав зробити перекличку, щоб з самого початку додатково напружити нерви хлопців, і зараз він бачив, як усі вони, тривожно перезираючись, намагалися відгадати, що їх чекає.

Після переклички з'ясувалося, що не з'явилось лише сім чоловік. На більше Кравцов не розраховував. У цьому загоні підібралися хлопці, яких, користуючись довоєнною термінологією, слід було назвати неорганізованими, майже всі вони «захожі», потрапили в це місто вже під час війни і не мали тут ні дому, ні колишніх друзів, ні яких-небудь уподобань. Мабуть, через цю спільність долі вони й тяглися один до одного. Немало серед них було і пропащої шпани.

Кравцов підвівся й почав промову в якомусь підвищеному тоні:

— У вашій долі настав рішучий момент! Сьогодні ви виходите на зовсім нову дорогу свого життя! — Кравцов зробив паузу, а потім, копіюючи ораторський прийом Гітлера, раптом нестямно закричав: — Ви повинні знати, історію роблять не слиньки і не боягузи! Історію роблять справжні герої — люди німецької армії і гестапо! — І, знову перейшовши на рівний напружений тон, Кравцов, оглядаючи притихлих хлопців, вів далі: — Начальник місцевого гестапо оберштурмбанфюрер Клейнер вам вірить, і саме тому у вас сьогодні такий історичний день… — Кравцов бачив очі хлопців — вони буквально кричали, ці стриножені очі: «При чому тут гестапо?» Кравцов знову перейшов на крик: — Ви погодились виловлювати злодіїв, але головні вороги Німеччини, Гітлера не злодії, а комуністи і всі їхні підручні.

Кравцов бачив, що хлопці збентежені, всі вони дивилися на сцену, боячись глянути один на одного. Потім вони почали перешіптуватись, і в залі виник шум. Кравцов закричав ще голосніше:

— Ви будете виловлювати ворогів Німеччини і знищуватимете їх своїми руками! Гестапівська тюрма щодня ставить їх до стіни. Ви матимете право ім'ям фюрера розстрілювати їх! А вам за це — нагорода і слава!..

Кравцов зробив довгу паузу. Він бачив, що першої мети досягнуто — хлопці не на жарт перелякані. Звідки б вони не потрапили в це місто, все одно це хлопці радянські, і те, що вони зараз дізналися, не могло не викликати в них страху.

— Так от, зараз кожен з вас повинен вирішити, — вів далі Кравцов, — боягуз він чи хоробрий солдат Німеччини. З хоробрих зараз же, отут, буде створена спеціальна зондеркоманда при гестапо, і вона перейде в розпорядження штурмбанфюрера Грюнвейса… — Кравцов шанобливо вказав на гестапівця, що сидів поруч. — Працювати з ним — велика честь. Не було ще випадку, щоб комуністи й інші вороги Німеччини живими виривалися з його рук. Втім, він сам скаже зараз вам кілька слів.

Грюнвейс ліниво підвівся і, обвівши хлопців свинцевим поглядом, сказав:

— По-моєму, все досить ясно з промови пана Конопльова. Він сказав добре, я б так не зумів. Я спеціаліст не промови виголошувати, а вибивати дух з різної червоної наволочі.— Він говорив досить добре по-російськи, рівним і навіть приємним бархатистим голосом. — Для мене нема більшої насолоди, як взяти на мушку яку-небудь червону потилицю, натиснути гашетку і влаштувати фонтан з мозків. — Він посміхнувся. — Дуже приємно чути, як виють ці червоні собаки, коли ми вибиваємо з них зізнання, чи бачити, як вони корчаться, коли однієї кулі їм не вистачило і коли ти їм ставиш останню свинцеву крапку. А комуністи, між іншим, нахапали добра. То знайте, все це ваше! У мене є орли, які на цьому нажили багатство, будинки собі в Німеччині купують. — Він знову посміхнувся, і тут же посмішку ніби здуло з його обличчя. — Звичайно, є чистоплюї і різні ублюдки, котрі від нас одвертають свої бліді пики: брудна, мовляв, робота, руки, мовляв, у крові. Плюньте і розітріть чоботом, отак. — Він харкнув собі під ноги, розтер плювок підошвою і викинув уперед свої волохаті руки. — Дивіться! Руки чисті! Кров комуністів відмивається начисто навіть без мила. Не бійтесь, я навчу вас, як акуратно продирявлювати потилиці й мити руки. І знайте, у фюрера ми — перші герої. Перемога — це мертвий ворог, і ми цю перемогу робимо щодня. Роботи всім вам вистачить.

Грюнвейс сів і сказав Кравцову, щоб той почав записувати бажаючих вступити в зондеркоманду. Ще раніше Кравцов переконав Клейнера, що вступ хлопців до команди має бути добровільним, щоб сильнішим було в них почуття відповідальності за зроблений крок.

Кравцов бачив, що хлопці буквально в паніці. Вони тихо перемовлялися. У багатьох обличчя стали білі мов папір, очі розширені.

Кравцов постукав олівцем по столу.

— Увага! Хто згоден вступити в зондеркоманду, встати!

Хлопці завмерли. Ніхто не підводився. Минула, може, ціла хвилина, ніхто не вставав.

— Ну? — Грюнвейс, дивлячись у зал, ударив кулаком по столу.

І тоді підвівся хлопець, який сидів у першому ряду. Кравцов знав, що він професіональний карний злочинець, злодій, а тепер заводіяка серед цієї ватаги хлопців. Це був не хто інший, як той самий Анатолій, що крутився біля німецького інженера Хормана, поки його не вижив звідти Савушкін. Після спроби пограбувати Хормана він просидів два тижні в тюрмі, але потім був звільнений і тинявся по місту.

— У мене запитання, — швидко сказав він, явно боячись, що його вставання буде зрозуміло неправильно. — А хто в цю команду не ніде, що тому буде?

— Відправимо працювати в Німеччину, — голосно промовив Кравцов.

— Тоді все це треба обміркувати добре, — розсудливо сказав Анатолій і облизнув губи. — Справа ж он яка важлива. Ми просимо дати нам час до ранку; треба подумати, щоб від усієї душі вирішити.

— Правильно!

— Треба подумати!

— Це не жарт! — закричали хлопці.

Кравцов подивився на Грюнвейса. Той знизав плечима і буркнув:

— Біс з ними, хай подумають.

— Добре, — сказав Кравцов. — Даємо вам строк до ранку. Завтра о восьмій нуль-нуль усім з'явитися сюди. І хай ніхто не здумає вислизнути! Потім доведеться пошкодувати. Ви вільні. Розійдись!

Хлопці, штовхаючись, ринули до дверей, і зал швидко спустів.

— Ну, що ви скажете? — звернувся Кравцов до Грюнвейса.

Грюнвейс, не зволивши відповісти, підвівся і вийшов із залу.

Кравцов навмисне затримався хвилин на десять. Коли він вийшов, на ґанку спинив його Анатолій; віддалік, ховаючись за колонами церковної загорожі, юрмилися ще хлопці.

— Є розмова, — з погрозою в голосі сказав Анатолій і відтис Кравцова в нішу, де була каса. — Ти що ж це, шкуро, задумав а нами, га? Патякав, патякав, а тепер штовхаєш на мокре діло?

— Я сам про це не знав, — тихо відповів Кравцов.

— Брешеш, шкуро! — блискаючи білками, прошипів Анатолій. — Думаєш сунути нас під п'ятдесят восьму, а сам утекти з награбованим золотом? Думаєш, гад, ми нічого про тебе не знаємо? Завтра ти побачиш, скільки дурнів сюди прийде. Про решту забудь! А якщо на кого капнеш або під монастир підведеш, кров'ю своєю умиєшся. Зрозумів?

З-за рогу клубу вийшли два солдати, які несли на палиці польовий термос. Побачивши їх, Анатолій зробив ледь помітний рух, і в руках у нього блиснула фінка.

— Тільки писни — дух випущу, — тихо промовив він. — Сам загину, але й тебе, шкуро, порішу.

Солдати перейшли через вулицю й зникли за рогом перехрестя.

— Знай, ти в мене на засічці,— сказав Анатолій, сунув фінку за пазуху й поволі, перевальцем пішов до церкви.

Кравцов дивився йому вслід і щиро бажав йому повести за собою якомога більше хлопців…

Наступного дня вранці до клубу з'явилося тільки двоє, ї ті, як видно з усього, прийшли тільки тому, що не наважилися втекти, як це зробили інші. А може, розумно розсудили, що з двох чоловік зондеркоманди не створиш.

— Забирайтесь до бісової матері! — крикнув їм Кравцов, коли стало ясно, що більше ніхто не прийде. І пішов доповідати Клейнеру про те, що сталося.

В кабінет начальника гестапо Кравцов увійшов разом з Грюнвейсом, якого він упросив піти, щоб підтвердити, що зроблено було все і він, Кравцов, не винен, що ці хлопці виявилися підлими боягузами.

Дізнавшись про втечу і цих хлопців, Клейнер оскаженів. І невідомо, як би все повернулося для Кравцова, коли б той передбачливо не захопив з собою Грюнвейса,

— Ви виставили мене на посміховище! — кричав багровий Клейнер. — Я про цю справу телеграфував у Берлін. Дістав схвалення від начальника управління. А тепер що накажете робити?

— Мені здається, що я ніякої помилки не зробив, — твердо сказав Кравцов, дивлячись на Грюнвейса.

— Він розмовляв з ними як треба, — підтвердив Грюнвейс. — Але, мабуть, перед цією російською поганню розпинатися було взагалі безглуздо.

— Не хочу нічого цього знати! — кричав Клейнер. — Провалено моє важливе завдання, і я вимагатиму за нього відповідальності.

Грюнвейс підвів на Клейнера свої свинцеві немигаючі очі.

— Пане оберштурмбанфюрер! Я вам давно говорив, що цей ваш задум провалиться; пам'ятаю, я сказав вам тоді, що з погані кулю відлити неможливо.

— Але пан Конопльов запевнив мене, що все буде в порядку, — трохи тихшим тоном сказав Клейнер і з обуренням подивився на Кравцова. — Сподіваюсь, ви пам'ятаєте?

— Я чесно виконував ваш наказ, пане полковник, — тихо промовив Кравцов. Дозволю собі сказати тільки одне: не можна було так поспішати. Ви самі не дали нам часу на ґрунтовну обробку контингенту.

— Я розберусь, хто і в чому тут винен, — пробурчав Клейнер і, помовчавши, звернувся до Грюнвейса: — Всю цю погань переловити, піддати такому режиму, щоб у них сопляки побігли, і потім відправити в Німеччину. — Клейнер повернувся до Кравцова. — Сьогодні ж подайте мені в письмовому вигляді найдокладнішу записку про всю цю історію. Ви вільні…

Розділ 38

Рудін з великою тривогою спостерігав Андросова. То він думав про самогубство, а тепер весь як натягнута струна: працює вдень і вночі, схуд, очі гарячково блищать. Сказав, що задумав якесь велике діло, але що це за діло, поки що не каже. «На випадок невдачі відповідатиму за це сам». Рудін ніколи не любив людей настрою, особливо в своїй роботі, яка вимагає, щоб розум завжди був вільний від будь-якого стороннього впливу.

Що задумав Андросов? Рудін вирішив ще раз серйозно поговорити з ним.

Наприкінці довгого робочого дня, коли різкі дзвінки на всіх поверхах вимагали, щоб усі співробітники «Сатурна» залишили головне приміщення, Рудін зайшов до Андросова і запросив його прогулятися.

— Гуляти так гуляти, — посміхнувся Андросов.

Вони вийшли на берег річки й сіли на лаві біля піщаного схилу. Рудін давно уподобав це місце, зручне для розмови, яка не призначалася для третьої пари вух. Навколо — голий берег, попереду — річка.

— Від утоми, мабуть, сниться казна-що, — сказав Рудін. — Учора бачив…

Андросов поклав руку на коліно Рудіна.

— Не треба. Я розповім вам про свій план. Недавно я дізнався, що Мюллер таємно від Зомбаха готує список з адресами всієї нашої агентури для передачі її, як видно, головному командуванню СД.

— Як ви про це дізналися? — недовірливо спитав Рудін.

— Пам'ятаєте, два тижні тому до нас приїжджали з Берліна оберштурмбанфюрер СД і заступник Канаріса Лахузен? Офіціально їхня місія означала поліпшення контакту між «Сатурном» і СД. Але я випадково почув розмову Лахузена з Зомбахом. Власне, я почув тільки кілька фраз Лахузена. Він сказав: «Вони хочуть прибрати до рук нашу агентуру. З усього можна зробити висновок, що Мюллер таємно готує їм списки. Хай він це робить, не заважайте йому. А в Берліні адмірал Канаріс вживе відповідних заходів…» Так от, Мюллер справді готує списки, я це встановив абсолютно точно. Вже другу ніч особиста стенографістка Мюллера передруковує списки… Далі. З розмови з ад'ютантом Мюллера капітаном Ноелем я дізнався, що він несподівано одержав подарунок від Мюллера — десятиденну відпустку — і готується до поїздки в Берлін, а потім до сім'ї, в Дрезден. Він попросив мене підшукати йому який-небудь хороший і типово російський подарунок для його дружини. Я пообіцяв це йому зробити і спитав, коли він їде. Він відповів так: точно не знаю, шеф повинен закінчити якусь термінову роботу, я повезу її в Берлін.

— Як же нам заволодіти цими списками?

— Я зроблю так… — помовчавши, не дуже впевнено заговорив Андросов. — Буду відтягувати з врученням подарунка аж до самого від'їзду Ноеля. І коли він уже повинен буде їхати, скажу, що подарунок треба забрати в одному місці. Це місце я вже вибрав — покинутий будинок на Каланчевській вулиці. Це і околиця і по дорозі на аеродром. Ми з ним туди зайдемо… Стрілянини не буде… Заберу списки й кружним шляхом повертаюсь у «Сатурн». Списки — у вас.

— А ви в руках гестапо, — додав Рудін.

— Хай, — видихнув Андросов. — Але я своє головне діло зробив.

Вони довго мовчали. Рудін куточком ока стежив за Андросовим, який нервово курив, і вперше подумав, що людина він путяща і що він справді глибоко пережив свою зраду і, мабуть, щиро хоче тепер пожертвувати життям, щоб повернути собі честь хоча б посмертно…

— Те, про що ви дізналися, Михайле Миколайовичу, дуже цінно, — тихо заговорив Рудін, вперше називаючи його на ім'я. — У вашому плані два принципові промахи. По-перше, його не можна виконувати одному. По-друге, ваша смерть нікому не потрібна. Давайте-но разом обміркуємо цю справу… Коли може поїхати ад'ютант?

— Він сказав, завтра, найпізніше — післязавтра.

Рудін подумав і сказав:

— Без допомоги підпільників тут не обійтися. І треба діяти негайно. Давайте точну адресу того будинку.

— Каланчевська, вісімдесят один. Він забитий.

— Перша частина плану лишається незмінною. Ви з ним туди поїдете й зайдете в будинок. Решту зроблять інші. І в «Сатурн» ви вже не повернетесь… — Побачивши, що Андросов страшенно здивований, Рудін посміхнувся: — Ви ж самі сказали: «Головне своє діло я зробив». А з ділами другорядними ми справимося без вас. Отак, Михайле Миколайовичу, і давайте не сперечатися. У нас дуже мало часу. Повертайтесь додому, а вранці зайдіть до мене. До побачення.

Рудін підвівся й миттю зник у темряві. Андросов залишився сидіти на лавці…

Цієї ночі радіоланцюжок Бабакін — Марков — товариш Олексій працював з повним навантаженням. Передавались донесення Рудіна, відповіді Маркова, товариша Олексія. І, нарешті, перед самим світанням Бабакін прийняв для Рудіна радіограму, в якій був уточнений план дій, починаючи з моменту, коли Андросов з ад'ютантом Мюллера з'явиться в покинутому будиночку на околиці міста. Цей план був у руках Рудіна о сьомій годині ранку.

Після цього минуло ще три дні, а ад'ютант все не їхав, хоч щодня нагадував Андросову про подарунок, а той говорив, що подарунок ще не готовий, що знайомий поїхав по нього в Мінськ і повинен повернутися не сьогодні-завтра…

Увечері капітан Ноель зайшов до Андросова і сказав, що він їде завтра надвечір, бо йому треба встигнути на нічний літак, що відправляється на Берлін з Мінська.

— Все в порядку, — сказав Андросов, — На цей час подарунок буде нас чекати.

О восьмій годині вечора було по-літньому видно. Легковий темно-синій мерседес уже стояв біля під'їзду «Сатурна». Пройшовши повз нього, Рудін роздивився шофера, зовсім молодого солдатика. Справитися з ним було неважко. Значно складніше завдання — вгамувати капітана Ноеля. Це був сильний чоловік спортивної будови. Але може бути й інше ускладнення: що як з Ноелем поїде хто-небудь ще? Правда, передбачено і це, але будь-яке ускладнення операції відбирає частину шансів на успіх.

На початку дев'ятої капітан Ноель подзвонив Андросову і сказав, щоб той виходив до машини. Саме в цей час Рудін зайшов до підполковника Мюллера з скаргою на те, що він не може виконати до ранку його завдання, коли той не дозволить передати Андросову складання підсумкової довідки про полонених, які пройшли через «Сатурн».

— Добре, — погодився Мюллер. — Передайте зведення Андросову, скажіть, що зі мною погоджено.

— Дякую.

Рудін пішов у свою кімнату. Тепер йому лишалось тільки чекати в тривозі дальших подій. Сам він у них не бере участі і нічого не знатиме про них до остаточного результату, про який невідомо коли дізнається від Бабакіна. У вікно Рудін побачив, як капітан Ноель з портфелем в руках і Андросов сіли в машину, як вона хвацько розвернулась біля під'їзду і помчала до шлагбаума.

— Щасти всім!.. — тихо промовив Рудін і сів до столу.

В покинутому будиночку на околиці міста все було готове до прибуття Ноеля і Андросова. Будиночку надали жилого вигляду: відчинили віконниці, на вікнах повісили завіски. Тут операцією керував член підпільного обкому Завгородній. Крім нього, в будиночку було ще три підпільники. Серед них — жінка. Її жартома називали: «Наша мирна вивіска».

Темно-синій мерседес спинився, ледь проїхавши будинок.

— Ви підете зі мною? — спитав Ноеля Андросов, відчинивши дверці машини.

— А хто ж розплачуватиметься за подарунок? — розсміявся той. — Часом не ви?

Взявши з собою портфель, Ноель виліз із машини і пішов слідом за Андросовим.

Вони зайшли в зарослий кропивою й бур'яном двір будиночка.

Андросов постукав у вікно, і в ту ж мить у ньому з'явилося жіноче обличчя.

Жінка відчинила двері і, догідливо вклоняючись, мовчки вказала на інші двері, які вели в кімнату. Першим увійшов туди Андросов, за ним капітан Ноель. Навряд щоб капітан Ноель встиг що-небудь зметикувати — важкий удар по голові звалив його на порозі. Його миттю зв'язали і заткнули рот кляпом.

Через дві-три хвилини Андросов вийшов на вулицю й крикнув шоферові, що капітан просить його перенести чемодан з будинку в машину.

З шофером повелися лагідніше, його не приголомшували ударом, просто сповили, як немовля.

Через кілька хвилин будиночок знову був безлюдним і явно нежилим.

У цей час темно-синій мерседес, за кермом якого сидів підпільник у кітелі німецького капрала, вирвавшись за місто, мчав польовою дорогою на північний захід. У машині, крім Завгороднього і Андросова, були два скручені вірьовками тіла.

Ця частина операції пройшла чисто — голки не підточиш. Наступний епізод операції забезпечували вже партизани і бійці Будницького. Вони чекали машину на лісовій дорозі. Тут замість підпільника за кермо мерседеса сів один з бійців Будницького. Вміст портфеля і чемодана капітана Ноеля пересипали в мішок, а портфель і чемодан кинули назад у машину. На заднє сидіння машини, де на підлозі лежали капітан Ноель і його шофер, сіли два партизани. В багажник машини, поряд з каністрами з бензином, було покладено солідний заряд вибухівки. Андросов лишився в партизанів. Машина розвернулася назад, потім польовими дорогами вискочила на Мінське шосе і, проїхавши по ньому кілометрів з двадцять, спинилась. Незабаром на шосе пролунав сильний вибух. Скинуту в кювет понівечену машину охопило полум'я. Партизани пішли в ліс. Біля шосе лишився тільки водій машини, боєць Будницького, який повинен був простежити все до кінця.

Першим побачив палаючу машину німецький мотоцикліст, який їхав до Мінська. Він, певно, не збирався спинятися, та в сутінках потрапив у яму, що утворилася на шосе від вибуху, і мало не врізався в розжарені уламки. Страх перед партизанами виявився дужчим за цікавість: гітлерівець скочив на мотоцикл і помчав далі. Хвилин через п'ятнадцять біля машини, що догоряла, зупинився автофургон з червоним хрестом. Але і він затримався тут не більше як на одну-дві хвилини і теж помчав у Мінськ.

І лише на світанку до місця катастрофи прибула танкетка з солдатами і легкова автомашина з трьома офіцерами…

Близько десятої години вечора Рудін зайшов до Мюллера, здав виконану роботу і, вже повернувшись, щоб іти, сказав:

— Між іншим, Андросов до цього часу не взяв у мене матеріалів по полонених. Ви дали йому яке-небудь інше завдання?

— Ні. А де він, до речі? Я йому дзвонив годину тому, його на місці не було.

Рудін знизав плечима.

— Знайдіть-но мені його зараз же.

— Слуаюсь!

Близько години Рудін сумлінно розшукував Андросова: дзвонив по телефонах, ходив у їдальню, але всі його пошуки були марними. Тільки черговий офіцер зв'язку сказав йому, що бачив, як Андросов сідав у автомашину разом з капітаном Ноелем. Про це Рудін і повідомив по телефону Мюллера.

— Абсолютна відсутність дисципліни, от що це таке! — закричав у трубку Мюллер. — Як тільки він з'явиться, негайно до мене!

Але Андросов не з'явився.

Вранці Зомбаха повідомили з Мінська, що на шосе партизани висадили в повітря й спалили легкову автомашину, яка, видно з усього, належала його відомству. У машині виявлено два трупи, обгорілі так, що в них нікого не можна впізнати.

Зомбах негайно пішов до Мюллера.

— Ви вчора кого-небудь посилали на автомашині до Мінська?

Обличчя в Мюллера стало кам'яним від напруження.

— А що таке? — неквапливо спитав він, намагаючись не виявити тривоги, що охопила його від думки, що Зомбах докопався до історії з списками. — Капітану Ноелю я надав відпустку на десять днів і дозволив доїхати до Мінська на черговій машині. А в чому справа? Знову з приводу заощадження бензину? — Мюллер уже взяв себе в руки і навіть надав обличчю глузливого виразу.

— Машину висадили в повітря партизани, — сказав Зомбах. — І, очевидно, капітана Ноеля вбито.

Мюллер миттю зблід, схопився. Можна було подумати, що для нього не було дорожчої людини, ніж капітан Ноель.

— Де це сталося?

— Звідси недалеко — шістдесят перший кілометр по Мінському шосе.

— Я їду на місце. — Мюллер швидко вийшов з кабінету.

Коли б Зомбах разом з Мюллером поїхав на місце катастрофи, його здивувала б поведінка свого заступника і там.

Разом з солдатами, що супроводили його, і з тими, що приїхали на танкетці, Мюллер більше години порпався в попелі і шматках заліза, поки не знайшов два обгорілих портфельних замки. Він поклав їх до кишені і з цієї хвилини втратив будь-який інтерес до того, що сталося на шосе. Навіть не підійшов до трупа свого ад'ютанта, який лежав під плащ-палаткою. Відкликавши вбік гестапівця, який керував розслідуванням, Мюллер спитав:

— Партизани?

— Поза будь-яким сумнівом, — відповів гестапівець. — Не вперше стикаюся з їхньою роботою.

— У машині були мій шофер і ад'ютант.

Гестапівець спитав:

— У вашого ад'ютанта були золоті зуби?

— Так.

— Він, — гестапівець кивнув на труп, прикритий плащ-палаткою.

Мюллер сів у машину й поїхав. Він був майже зовсім спокійний. Похитуючись на сидінні машини, пробував з'ясувати, що ж все-таки його ще тривожило. І раптом згадав: Андросов сідав у машину разом з капітаном Ноелем. Навіщо він був потрібен ад'ютанту? Це слід негайно з'ясувати. Повернувшись у «Сатурн», він насамперед спитав про це Рудіна, але той абсолютно нічого не знав. Нічого не міг сказати Мюллеру і викликаний до нього Щукін.

Андросов не з'явився й до обіду. Тепер про його зникнення знав весь «Сатурн». І тільки тоді до Мюллера прийшов Фогель. Виявляється, він знав від Ноеля, що Андросов допомагає йому дістати якийсь подарунок для дружини. Проте це повідомлення Фогеля мало що пояснювало.

Розшукати Андросова було доручено гестапо. В цьому розшуку брав участь і Кравцов, отже, нема нічого дивного в тому, що через тиждень з гестапо в «Сатурн» надійшли відомості, що проливали світло на долю Андросова. Гестапо через свою таємну агентуру встановило, що приблизно тиждень тому група невідомих осіб, очевидно причетна до таємних комуністичних організацій, схопила на вулиці якогось росіянина, який нібито працював у гестапо, і, як зрадника, стратила його. Місцезнаходження трупа невідоме…

Перечекавши після цього майже місяць, Рудін пішов на зв'язок з Бабакіним. Їхня зустріч відбулася на базарі в паркий літній день. Від спеки весь базар здавався якимсь півсонним. Люди тислися в тінь від рундуків, і було незвично тихо. Тільки через рівні паузи коло базарних воріт вигукувала скрипучим голосом молодичка:

— Сахарин, сахарин!

Рудін підійшов до рундука Бабакіна.

— Чи нема якоїсь легенької сорочки?

З сутінків крамнички висунувся Бабакін.

— Такий товар, пане хороший, не залежується. Приходьте в ту неділю, прибережу. — Бабакін поклав на прилавок скручений у кульку папірець. Рудін непомітно взяв його і пішов з базару.

«Рудіну. Хоч і раптово виникла, операція з Андросовим пройшла дуже добре. Одержані нами відомості важко переоцінити. Всіх учасників операції генерал Старков представляє до урядових нагород. Яка обстановка після операції у вас? Чи не варто вам на деякий час послабити активність? Потім у вас повинно бути тільки дві мети: розкриття підготовлених «Сатурном» нових агентів і спостереження ходу розгорнутої нами гри, до якої ми підключаємо дедалі більшу кількість виявлених нами агентурних радіоточок. Надзвичайно важливо знати, що. з дезінформації береться на віру, що піддається сумніву. Щодо Щукіна все сходиться. Його, дружина і син проживають у місті Барабинську, вважають, що він пропав безвісти. Найближчими днями думаємо передати для нього і листа від дружини та сина. Поки що ніяких кроків щодо нього не робіть. Правильніше буде, коли ми на Щукіна виведемо когось іншого. Андросов вітає вас і дякує за все, що ви для нього зробили. Завтра відправляємо його на Велику землю. Привіт. Марков».

Розділ 39

Бізнес Савушкіна з інженером Хорманом обірвався раптово. Просто одного справді чудового літнього дня Хорман сказав Савушкіну, що завтра вони поїдуть по всьому «Сірому поясу». Хорман повинен був, як він висловився, візуально оглянути місцевість, де розпочато будівництво оборонних вузлів.

— Я беру вас з собою, — сказав Хорман. — Мабуть, там мені доведеться мати справу з росіянами. Їх уже зігнали в район будівництва.

В поїзді вони перебували чотири дні, і Савушкін мав можливість скласти досить точну карту оборонних споруд «Сірого пояса». Увечері на п'ятий день вони повернулися в місто. А вночі Савушкін зник. Що з приводу його зникнення думав Хорман і чи вживав він заходів, щоб розшукати свого постачальника коштовностей, невідомо.

Більшу частину шляху Савушкін проїхав уночі на мотоциклі. Потім він сховав машину в розваленому бліндажі на узліссі і пішов пішки. Рано-вранці його спинив дозорець партизанської бази. Савушкін не знав пароля-пропуска, і йому довелось чекати зміни дозорців. Хай йому чорт! Варто було так квапитися всю ніч, пройти через стільки небезпек, щоб застряти біля своєї бази! Спроба заговорити з дозорцем нічого не дала. Суворий юнак з автоматом на грудях у розмову не вступав. Мало того, поінформованість Савушкіна про базу викликала в нього підозру; він наказав йому підняти руки і стати обличчям до стовбура старої сосни. Довелось виконати наказ. Це було вже зовсім смішно, якби не було так важко стояти, впершись носом у коряву кору сосни, по якій вгору і вниз бігали мурашки.

Нарешті прийшла зміна, і суворий юнак з автоматом повів Савушкіна на базу.

— Так вам і треба, пане спекулянт, — сміявся Марков, коли Савушкін розповів йому про свою ранкову пригоду. — Дозорець же відчув, що має справу з ділком чорного ринку.

Савушкін відпоров підкладку на спині свого піджака, вийняв звідти клапоть білої тканини і мовчки поклав його на стіл перед Марковим.

— Звіт про витрачені коштовності? — посміхнувся Марков.

— Саме.

Марков уважно прочитав і переглянув усе, що було написано і намальовано на полотні, і підняв веселі очі на Савушкіна.

— Сподіваюсь, тепер ви інакше дивитесь на мерзенну діяльність спекулянта?

— Все одно діло гидотне, — сказав Савушкін.

— Але явно вигідне, — заперечив Марков. — Оцей ось клапоть полотна знаєте, що коштує? Мовчите? Скромність перемагає? Цьому вашому клаптю ціни нема, дорогий Савушкін. Дякую вам за вашу чудову роботу. А з Хорманом, значить, так і не попрощались?

— Не було часу.

— Недобре, Савушкін, — сміявся Марков, — неввічливо. Він же образитися може. Стільки для вас зробив, а ви так по-хамському з ним повелися.

Вони обидва весело сміялись.

— Днів зо два відпочиньте, а потім у похід, — сказав Марков.

— Куди?

— У місто. Всі туди перебираємось.

У місто перебирались Марков, Савушкін, Галя Громова, юний ад'ютант Маркова Коля і Будницький з двадцятьма своїми бійцями. Семеро бійців було вирішено залишити на базі як резерв і для її охорони. З допомогою підпільників у місті вже підготовлено приміщення, де базуватиметься Марков. Будницький і його група оселяться у родичів одного з бійців. Підпільники перевірили це місце. Воно було дуже зручне: будинок стояв на відшибі, рядом з міським кладовищем, зразу за яким починалась неозора рівнина, заросла кущами і покраяна глибокими балками. Запасна рація, частина майна і боєприпаси для групи Будницького були вже перекинуті в місто. Остаточно уточнювався маршрут переходу. Найважчою і небезпечною його ділянкою вважався самий підхід до міста.

Товариш Олексій і його люди вважали, що до міста треба вийти через заболочений ліс, але стежки там добре знав тільки один чоловік — лісник Матвєєв, якого ось уже третій день не могли знайти. Біля його хати в лісі чергували партизанські розвідники, але дід наче у воду впав.

Усе було готове до переходу. Лише Будницький, як завжди, вважав, що він ще не все сказав своєму заступникові Кудрявцеву, який лишався на базі з шістьма бійцями. Він буквально не відходив од Кудрявцева і доймав його нескінченними перевірними запитаннями. Потім Будницький атакував Ловейка, який входив у сімку тих, що лишалися.

З ним він розмовляв трохи інакше.

— Ти не забув, сподіваюсь, як ми тебе судили за злочинне самовілля?

— Таке не забувається, — похмуро буркнув Ловейко.

— От і добре. Значить, тобі все ясно? Наказ Кудрявцева — закон. А коли доведеться наказувати самому, що спочатку робитимеш?

— Думатиму.

— Про що?

— Про бійців, от про що. І щоб краще виконати завдання. І без втрат.

— Правильно, Ловейко, — радів Будницький. — Будеш так робити, дивись, ми тобі і повернемо високе партійне звання. Чи воно тобі ні до чого?

Ловейко всією своєю важкою постаттю повернувся до Будницького, очі його недобре блиснули.

— Гаразд, гаразд, — примирливо сказав Будницький. — Я ж тільки питаю.

Будницький знову поспішав до Кудрявцева. Йому раптом здалося, що той забув, як треба тримати зв'язок з партизанами…

Найбільше за всіх хвилювався, чекаючи походу в місто, Коля. Він знав, що Марков довго не міг вирішити, чи прати його з собою. А тут ще ця історія з Галиним портретом. Але він поклявся собі показати всім свою партизанську витримку і жодного разу ні з ким не заговорив про похід у місто, вдавав, ніби йому абсолютно однаково, де бути, — він солдат, і для нього не має значення де воювати, аби не сидіти склавши руки. Але Марков бачив, як хвилюється хлопчина, як він весь напружується, коли починається розмова про перехід у місто. Рішення Маркова взяти його з собою Коля зустрів теж, як належить солдатові, спокійно, без будь-яких переживань. Коли Марков сказав йому про це, він став по стойці «струнко» і відповів:

— Єсть, товаришу підполковник.

Увечері прийшов посланець від партизанів — лісник Матвєєв, що, нарешті, повернувся. Виявляється, він знайшов у лісі пораненого збитого радянського льотчика і цілий тиждень влаштовував його в безпечне місце. Провести групу Маркова через заболочений ліс він погодився.

Група йшла до цього лісу дві ночі підряд. Остання денна стоянка перед заболоченим лісом була в байраку, так густо зарослому горішиною, що на дно його майже не пробивалося денне світло. Сюди надвечір мав прийти лісник.

Лісником виявився непоказний чоловічок на вигляд років п'ятдесяти. Коли Марков не повірив, що йому за сімдесят, він сказав:

— Я, товаришу начальник, як той іржавий гвіздок, якого ще дід забив, а онуки на ньому гойдалки чіпляють.

Швидкий у рухах, дотепний, він буквально хвилини не міг всидіти на місці.

— Ні, ні, нащо бога гнівити, силонька ще є,— сказав він і, різко підвівшись, бо сидів навпочіпки, вхопився за кострубату горішину та так трусонув її, що вся вона затремтіла, заскрипіла своїм вузлуватим стовбуром. Він засміявся. — А от недавно вночі, думав, усе, амба. Та от з цим льотчиком, будь він неладен. Звалився на мене, мов сніг на голову. Одна нога в нього переламана, а друга — поранена. Ну як його переправляти? Взяв я його собі на спину й попер. Вирішив доставити його до однієї баби в Ліговку, а туди, вважай, верст вісім, та ще з гаком. Ця бабка вже не одного пораненого на ноги поставила. От і поніс. Спершу зопалу здалося, що наче й не важко. Льотчик же худенький, майже що хлопчак. А на третій-четвертій версті став він мені, як піп Сергій з Глуховичів, важкенний, мов камінням начинений. Але несу, бо за ніч треба донести його до цієї бабки. — Матвєєв відламав гілочку, як хлопчисько, хльоснув нею по кущах. — І не доніс. Наче повітря не стало, ніби мені хто ножа в лівий бік всадив. Добре ще, що в лісі це сталося. От і лежимо ми рядком, ледве живі: льотчик і я. Він мені каже: «Кинь ти мене. Не мучся». А я його по матері. Пробую підвестися — наче ніж у боку і біль такий, хоч землю зубами гризи, і повітря знову ж нема. Так ми з ним дві доби й пролежали. Сміхота! Звірята коло нас бігають, нюхають, гратися починають. Ніби ми вже не люди з льотчиком. — Він посміявся, покрутив головою і вів далі: — І раптом як ніж з мене витягай. Підвівся — нічого, помахав руками — нічого. От штука, мовби нічого й не було. Став я льотчика знову припасовувати собі на спину, але, бачу, не можу. Ослаб, звичайно, два дні не ївши… Довелось його в кущах сховати. Дав йому води, нарвав купку заячої капусти і пішов підмогу шукати. А вона, підмога ж, рядом не ходить. Адже першого-ліпшого не попросиш. Довелося сходити по одного вчителя, так щось верст за п'ять. Нічого, сходив і все встиг. Льотчика надійно влаштували. От через те, товаришу начальник, я і затримався. Прошу вибачити.

— За що ж вибачати? — сказав Марков. — Спасибі треба сказати за таке благородне діло.

— Благородне? — Матвєєв помовчав, задумався, схиливши голову набік, потім відкинув лозину, присів навпочіпки перед Марковим. — Значить, вам у місто треба, товаришу начальник?

— Так. І треба так туди добратися, щоб піхто нас не побачив. Вийде?

— Ого! — лісник засміявся. — Зробити так, щоб усі люди кругом стали сліпими, цього я не зумію. Але промести акуратно — це можна. — Він повільним поглядом обвів людей Маркова. — Правда, вас чималенько, а кожна людина свій шум робить. Але нічого. Значить, так: я зараз побіжу, погляну, що там у лісочку моєму. А ви будьте готові. Явлюсь… — Він підвівся і, хапаючись за горішину, різкими ривками підтягуючи тіло, став швидко вибиратися з байраку.

Марков дивився йому вслід і думав: «Оце те головне, чого не врахував ідіот Гітлер. Він лічив наші танки, а лічити треба було отаких людей, як цей лісник».

Марков покликав до себе Савушкіна, який сидів віддалік на камені і про щось напружено думав.

Ну як, є які-небудь пропозиції? — спитав Марков.

Поки що нема, — похмуро відповів Савушкін, сідаючи біля Маркова. — Вся штука в тому, де я зможу з ним зустрітися.

— Це так, — погодився Марков. — Але я думаю, розрахунок треба будувати на тому, що зустріч відбудеться, звичайно, не на території гарнізону «Сатурна».

— А якщо він звідти не виходить? — спитав Савушкін.

— По-перше, це треба ще встановити. По-друге, може, нам у цьому посприяє Рудін?

— Не вмію я гадати на гущі, голова в мене не так влаштована. — На обличчі Савушкіна було страждання.

— А ви все-таки погадайте, — сухо сказав Марков. — Припустімо, що він виходить за межі гарнізону. Як ви з ним заговорите?

— Тоді вже легше легкого… Я все думаю, як з ним зустрітися, там, у гарнізоні.

— Такої зустрічі не буде, — повторив Марков. — І нічого легкого теж не буде. У вас, Савушкін, буде операція складна, гостра, і ви матимете справу з людиною небезпечною. Ще раз прошу це врахувати.

— Слухаюсь… — Савушкін бачив, що Марков сердиться.

Мова в них ішла про зустріч з Щукіним. На зближення з ним Марков вирішив послати Савушкіна і тепер всіляко намагався дати йому зрозуміти, в якій напруженій обстановці він виконуватиме це завдання. Таємниче зникнення Андросова не могло не насторожити як керівників «Сатурна», так і самого Щукіна. Якщо Щукін повірив, що Андросова схопили й стратили підпільники, він взагалі боятиметься кожного зустрічного на вулиці і ухилятиметься виходити за межі гарнізону. В останньому донесенні Рудін писав, що росіянам, які працюють у «Сатурні», не повідомляють щоденного пароля гарнізону. В кожному окремому випадку, коли хто-небудь хоче вийти за межі гарнізону, він повинен звертатися по дозвіл до начальства. Одне з двох: або керівництво «Сатурна» повірило в викрадення Андросова підпільниками і хоче уберегтися від нових втрат, або тут криється інше — посилюється недовір'я до всіх росіян. Обстановка там зараз дуже складна, напружена, і треба, щоб Савушкін зрозумів це.

На дні байраку був уже вечір, і, лише коли крізь густу зелень чагарника раптом прослизав світловий зайчик, це нагадувало, що там, нагорі, ще день. За часом сонце повинно було зайти через півгодини.

По схилу байраку, спритно ковзаючи від куща до куща, спустився лісник Матвєєв.

— Ось і я! — весело сказав він. — Півгодини на збирання — і гайда.

Дуже важким був цей останній перехід по заболоченому лісу. Незабаром у групі вже не було жодної людини, яки б не побувала до пояса у воді. Лісник не брався до уваги. Цей швидко і легко йшов попереду. Коли хто-небудь шумно ступав у воду, він, не спиняючись, обертався і питав чітко пошепки:

— Невже не бачите?

— Погано бачимо, — відповідав Марков, який ішов за ним.

— Ай-яй-яй! — докірливо говорив лісник і, тихо крекчучи, йшов далі. Як він сам бачив стежину, було незрозуміло.

Так ішли вже четверту годину.

— Чи не влаштуємо перепочинок? — тихо спитав Марков.

— Я знаю, коли треба, — відповів Матвєєв на ходу. Ішли ще, може, з годину. Раптом лісник спинився.

— Станція Посиденьки, — весело оголосив він і, відійшовши на кілька кроків, сів на пеньок. — Тут стільців усім вистачить — придивіться навколо.

Справді, всі розсілися на пеньках. Тут була невеличка суха галявинка, оточена щільною стіною тихого лісу.

— Станцію робимо тут не тому, що є стільці,— сказав Матвєєв, а так розраховано. Тепер більша частина шляху позаду, і в місто ви увійдете ще затемна. Тут вибирати треба одне: або відпочивати, або йти, як того діло вимагає. Відсталих, до слова спитати, нема?

— Нема, — відповів Будницький. Він був останнім у ланцюжку.

Так само раптово, як і спинилися, лісник схопився, підсмикнув штани й сказав:

— Підемо далі. Тепер буде сухіше.

Не спиняючись, ішли ще близько двох годин. Ліс почав помітно рідшати і незабаром перейшов у чагарник. Піднявшись з неглибокої балочки, лісник спинився і почекав, поки підтяглася вся група.

— Значить, так, — пошепки сказав він. — Бачите он там деревце? Від нього до міського кладовища двісті кроків. Ясно? А від кладовища вже починається вулиця, яка веде прямо в місто. Але краще йти городами, правіше.

— Там ми дорогу вже знаємо, — сказав Марков. — І на кладовищі нас повинні чекати люди.

— Ну що ж, тоді щасливої дороги! — сказав лісник і подав Маркову жорстку долоню. — А я назад, додому.

— Спасибі,— Марков затнувся. Чорт! Він навіть не спромігся дізнатись, як звуть лісника. — Спасибі, дорогий товаришу Матвєєв.

— Та ні, я зовсім не дорогий, — засміявся лісник, уже відходячи назад, до лісу. — Я ж безплатний або сказати так: дешевий, як той гріш, який не одразу знайдеш, а без того гроша копійка плаче… — Його легкі кроки скоро затихли в кущах.

Розділ 40

Адмірал Канаріс прилетів несподівано. Настільки несподівано, що непопереджена комендатура затримала його машину при в'їзді на територію гарнізону. Зомбах в цей час спав у своєму особняку після обіду. На місці був лише підполковник Мюллер, котрий і зустрів шефа абверу.

Вони зайшли до кабінету Мюллера. Канаріс був у чудовому настрої, гумористично розповів, як затримали його вартові коло шлагбаума, вимагали пароль і не хотіли знати ніяких адміралів. Слухаючи його, Мюллер також сміявся, але сам у цей час гарячково намагався знайти пояснення такій раптовій появі Канаріса. Чи не пов'язано це з недавнім його побаченням у Варшаві з Кальтенбрунером? Після загибелі ад'ютанта списки агентури Мюллер вдруге не складав. Тиждень тому він літав до Варшави і зустрівся там з грізним Кальтенбрунером. Коли Мюллер розказав йому, що сталося з його ад'ютантом і списками, Кальтенбрунер похмуро кинув:

— Не здивуюсь, якщо коли-небудь з'ясується, що це витівка Канаріса. Ви не дооцінюєте спритності його людей.

— Але я запевняю, що Зомбах про ці списки нічого не знав, — сказав Мюллер. — У ті дні, коли я їх складав, він хворів і взагалі не виходив на роботу.

Кальтенбрунер глянув на Мюллера своїми білястими очима, які завжди сльозилися, і нічого не сказав. Домовились діяти інакше. У «Сатурн» раз на тиждень приїжджатиме спеціальний кур'єр від управління імперської безпеки, якому Мюллер передаватиме дані про агентуру за минулий тиждень, і, таким чином, протягом двох-трьох місяців у руках гестапо буде повна картина закинутої в радянський тил агентури.

— У потрібний момент ми візьмемо все це господарство до своїх рук і покажемо фюреру, що означає активне використання такої сили, — сказав Кальтенбрунер.

Коли вони вже прощалися, Кальтенбрунер, наче між іншим, повідомив:

— У вас буде новий ад'ютант. Дуже віддана людина, з ним вам буде легше.

Цей новий ад'ютант, обер-лейтенант Біркнер, не далі як учора прибув і приступив до роботи…

Підтримуючи зараз із Канарісом невимушену і ні до чого не зобов'язуючу розмову, Мюллер пильно стежив за співрозмовником, все ще з острахом думаючи, чи не пронюхав Канаріс про його зустріч з Кальтенбрунером. Та ні, адмірал був веселий і досить демократичний. Розпитуючи Мюллера про сім'ю, докорив за те, що він протягом року, не знайшов часу з'їздити хоч на кілька днів до дружини.

— Я, скільки б не було роботи, — сказав Канаріс, — завжди намагаюсь побувати дома. І це потреба аж ніяк не біологічна. Навіть годинний відпочинок у домашніх умовах надзвичайно заспокоює і очищає мозок. Ви спробуйте, — розсміявся Канаріс— Самі переконаєтесь, що це так. Чи ви віддаєте перевагу методові Зомбаха і намагаєтесь перетягнути дім сюди?

Тепер настала черга розсміятися Мюллеру.

— У нього з цим нічого не вийшло. На третій день дружина заявила йому, що в цій паскудній глушині вона жити не бажає, і поїхала додому.

Канаріс зареготав.

— Ну й ну! А мені про це — ні слова.

У кабінет Мюллера заглянув ад'ютант Біркнер.

— Можна?

— Дозволите? — звернувся Мюллер до Канаріса.

— Звичайно, діло насамперед, — Канаріс одійшов до вікна.

Ад'ютант передав Мюллеру папку з донесеннями агентури, які потребували оперативного втручання.

— Фогель сидить у мене, жде… — прошепотів Біркнер і, сторожко глянувши на Канаріса, вийшов.

— Пробачте, адмірале, мені треба прочитати кілька донесень, що потребують негайної відповіді.

— Будь ласка. Що за донесення?

Канаріс сів до столу Мюллера.

— Ось.

Мюллер подав йому папку.

— Ні, ні, скажіть коротенько про найцікавіше.

Мюллер почав переглядати донесення.

— Ось… Один наш агент уже другий місяць б'є тривогу, нібито в Червоній Армії сталися якісь зміни в оформленні документів.

— Інші це підтверджують? — спитав Канаріс.

— В тому-то й справа, що ні, боюсь, що агент просто панікує.

— Ні, ні, підполковнику, це дуже серйозно. Проведіть переперевірку, і я в себе дам вказівку щодо цього. — Канаріс подивився на годинник. — Дайте розпорядження, і підемо будити Зомбаха.

Мюллер написав на повідомленні резолюцію і, викликавши ад'ютанта, передав йому папку. Коли той вийшов, Канаріс, пильно дивлячись на Мюллера своїми чорними маслянистими очима, спитав:

— Якої ви думки про хід нашої справи? Як настрій?

Мюллер відповів не зразу.

— Це завжди залежить від стану всієї воєнної обстановки, — обережно сказав він.

— Тоді зараз ви мусите бути настроєні оптимістично? — підхопив Канаріс, пильно дивлячись на Мюллера. З відповіддю не квапились. Канаріс і взнаки не давав, що завів зараз свою улюблену словесну гру, в якій був неперевершеним майстром. — Еге ж, еге ж, саме так… — задумливо сказав він, так і не діждавшись відповіді Мюллера. — Військова обстановка складається чудово. Ось коли бачиш усю мудрість стратегії фюрера! Мабуть, можна було взяти Москву і восени минулого року, та куди надійніше взяти її так, як вважає це за потрібне фюрер, — тепер. Стрибок до Волги дав нам нові величезні простори, до того ж, дуже багаті. Знову наші штаби підраховують полонених за допомогою арифмометрів. Сталінград ми візьмемо в найближчий час. Це означає, що Москва буде відрізана від півдня і передусім від нафти. Потім удар на північ вздовж Волги, і Москва відрізається від сходу. І тоді вона, знекровлена і непотрібна, у нас в міцно застебнутій кишені. Отже, дорогий Мюллер, у нас є всі підстави для оптимізму.

— Так, так, — поквапився Мюллер. — Грудневі радощі панів комуністів виявились короткочасними. І, звісно ж, коли там, на фронті, справи йдуть так добре, і своя робота тут здається і кориснішою, і благополучнішою.

— Даремно, — сухо сказав Канаріс. Він грався з Мюллером, як кіт з мишею. — Даремно, підполковнику. Наша робота поки що не достойна подвигу армії нашого фюрера.

— В цьому розумінні — так, звичайно, — квапливо погодився Мюллер.

— А яке ж може бути розуміння ще? — здивувався Канаріс.

Мюллер збагнув, що найкраще мовчати.

— І саме в цьому розумінні наші справи тривожать, — вів далі Канаріс. — Якщо погодитись з образним висловом фельдмаршала Клюге, що Москва — серце Рад, то дії фюрера на фронті можна вважати операцією по знекровленню більшовицького серця. Але хіба не є нашим святим обов'язком допомогти армії і зруйнувати серце ворога зсередини? Так і тільки так ми повинні цілитись і в цьому плані продумати всю свою діяльність. Наприклад, проблема така: чи не пора нам об'єднати наші зусилля із зусиллями служби безпеки? Спертися на її бойовий досвід? Га?

Мюллер мовчав і почував себе дуже погано; він пам'ятав, як обпікся на цій темі в Смоленську. Невже Канаріс все-таки знає про його зустріч з Кальтенбрунером і саме тому заговорив про об'єднання зусиль?

Канаріс, добре знаючи, що відповіді співрозмовника на його запитання не буде, сказав:

— Розпорядіться, будь ласка, щоб розбудили Зомбаха.

Мюллер уже потягся рукою до кнопки дзвінка, але Канаріс зупинив його.

— А втім, не треба. Хай ваш ад'ютант проведе мене до нього на квартиру.

— Я сам проведу вас, — сказав Мюллер. — У мене новий ад'ютант, він ще нічого тут не знає.

— Так, я зовсім забув… — похитав головою Канаріс. — У вас же сталося нещастя з ад'ютантом. Так нічого і не з'ясувалося? Убивць не знайшли?

— Ні, але вбивці відомі — партизани.

— Капітан Ноель, якщо мене не зраджує пам'ять? Я його трохи пригадую.

Мюллер підвівся.

— Дозвольте провести вас до полковника Зомбаха?

— Не варто, підполковнику, я вже й так відібрав у вас багато робочого часу. — Канаріс швидко підійшов до вікна. — Здається, отой особнячок, де дві берізки? Я сам, я сам. Увечері ми ще побачимось.

З глибини кабінету, не підходячи до вікна, Мюллер бачив, як Канаріс, заклавши руки за спину, повільно перейшов вулицю і повернув за ріг особняка Зомбаха. Мюллер був неабияк стурбований і сердився на себе, що не зміг провести гідно цю розмову і, наче сліпа миша, раз у раз потрапляв у пастку.

Передчуття не обманювали Мюллера: Канаріс справді знав про його зустріч з Кальтенбрунером. Саме з цього він і почав свою конфіденціальну розмову з Зомбахом.

— Ваш заступник, дорогий Пауль, почав активну гру з розрахунком зірвати банк на двох столах, — сказав Канаріс.

— Я не забуваю ваших порад і завжди пам'ятаю, з якого він гнізда, — флегматично зауважив Зомбах.

— Пам'ятати про це мало. Треба знати, що він робить зараз. Тиждень тому він мав неофіціальну зустріч з Кальтенбрунером у Варшаві.

— Це точно? — звів брови Зомбах.

— Моя інформація завжди точна, Пауль, — усміхнувся Канаріс— Вони лізуть до нашої агентури в Москві. І не тільки в Москві. До речі, як поводився Мюллер, коли надійшла звістка про загибель ад'ютанта?

— Зразу ж поїхав на місце пригоди…

— Так я і знав! — Канаріс ляснув себе долонею по коліну. — Ноель щось віз од нього в Берлін. На аеродромі в Грюнвальді Ноеля ждали СД. Більш того, мені відомо, що пригоду з Ноелем гестапо неофіціально приписує нам. Через усі ці мерзенні справи я, власне, і приїхав. Новий ад'ютант Мюллера Біркнер — вірний пес Кальтенбрунера. Вам тут, Пауль, та й мені також треба молити бога, щоб капітан Ноель став просто сліпою жертвою партизанів. Розумієте? Словом, наша одвічна боротьба з СД загострюється. Єдина свята подія у ній — кінець Гейдріха. Але тут за нас чисто попрацювали чеські партизани.

— Я чув, що англійці скинули в Чехію його вбивць? — спитав Зомбах, пильно стежачи за адміралом.

— Це не має ніякого значення, — недбало кинув Канаріс— Важливо, що це зробили не ми. А ми, Пауль, перехитруємо їх. Я хочу провести через фюрера розпорядження про розширення контакту між нами і СД. Цього добивався Гейдріх, і ми, так би мовити, здійснимо його заповіти. Зараз для цього саме час.

— Чому? — здивувався Зомбах. — Ми з такими труднощами нашпигували своїми агентами Москву, і тепер, коли новий наш наступ уже цілком реально наближає падіння Москви, ми раптом усю справу почнемо розпорошувати чи навіть передавати в інші руки? Я цього не розумію.

Канаріс довго мовчав, потім сказав:

— У мого попередника Ніколаї, як розповідають, був улюблений вислів: «Поспішати треба лише на похорон, бо можливості побачити героя подій більше не буде». — Канаріс засміявся. — А ви, Пауль, квапитесь, невідомо куди. По-перше, я не збираюсь це зробити завтра, але й не збираюсь відкладати, скажімо, на рік. По-друге, ті, що добре знають, що таке війна, беруть під сумнів вашу залізну впевненість у швидкому падінні Москви.

— Але ж ми ось-ось візьмемо Сталінград! І тоді Москва з усіх боків буде одрізана від країни, від резервів, — заперечив Зомбах.

Канаріс подивився на нього з замріяною усмішкою.

— До Сталінграда, Пауль, ми виходимо приблизно в такому ж вигляді, як восени сорок першого року до Москви, — навкарачки і з язиком на плечі. Наші війська гранично вимотані, резерви виснажені, комунікації знову розтягнуті на багато сотень кілометрів. І до того ж війська наших доблесних румунських, італійських та інших союзників, як з'ясувалося, не вміють воювати, але зате уміють здаватися в полон. А щодо росіян, то вони за це місто збираються битись фанатично. Ага, адже саме через вас ми одержали номер газети російських комуністів — «Правду». Ви прочитали там статтю на першій сторінці?

— І не збирався… — пробурчав Зомбах. — Я не читаю навіть статей доктора Геббельса.

— Даремно, Пауль. А втім, Геббельса можна і не читати, але росіяни — це щось зовсім інше. Я недавно був у Швейцарії і спеціально півдня просидів з перекладачем у бібліотеці. Він читав мені матеріали з цієї самої «Правди». Дуже серйозна справа, Пауль. Ми все-таки не врахували якихось дуже важливих специфічних особливостей диктатури комуністів. Гаразд, хай у цьому розбираються теоретики державного устрою. У нас завдання своє. Так от, Пауль, якщо ваші рожеві надії виявляться реальними, ми не починатимемо флірту з СД. У цьому просто відпаде необхідність. Але якщо в Сталінграді повториться Москва, ми будемо просто зобов'язані об'єднати наші зусилля, щоб досягти більшого ефекту. Розумієте?

— Розумію, — повільно сказав Зомбах.

Канаріс дивився на нього і думав: «Нічогісінько, ви, дорогий Пауль, не розумієте. Ви дуже хороший працівник, але поганий політик. Якби ви розуміли, ви б збагнули, що все, про що я вам сказав, викликається зовсім іншою необхідністю. Вся справа в тому, що, коли ми програємо битву під Сталінградом, невідомо, чи зможемо ми після цього хоч що-небудь виграти в самій Росії. Війна затягнеться, стане непосильною для Німеччини, тоді фюрер не буде таким ліберальним, як після Москви. І, зважаючи на це і тільки на це, тактично вигідним стає об'єднання наших зусиль з відомством Гіммлера. Тоді і відповідальність буде на двох…»

Думаючи так, Канаріс раптом перехопив напружений, втуплений у нього погляд Зомбаха. «А може, він усе розуміє, але не хоче цього показати? — подумав він. — Чи не хоче передчасно розкривати свої карти навіть переді мною?»

— Як усе це виглядатиме практично? — спитав Зомбах.

— Поки що ніяк. Але ви, приміром, у розмові з Мюллером, до слова, цю мою ідею повідомте. У запитальній формі я йому її вже виклав. Ви можете сказати, що про це я радився з вами. Скажіть, що вам ця ідея подобається.

— Вона мені не подобається, — сказав Зомбах.

— Пауль, — докірливо сказав Канаріс, — ми з вами розвідники, хитрощі — наша зброя. Навіщо вам треба, щоб хтось цікавився паперами у вашому письмовому столі? Адже це питання мікротактики. А головна мета у вас і в мене одна — зробити все для перемоги рейху. А коли в Берліні я тому ж Кальтенбрунеру, а ви тут Мюллеру дамо зрозуміти, що їхня таємна метушня не що інше, як спроба поповзом просунутись у широко розчинені двері, ми примусимо їх відмовитись од такої тактики. Вони ж люди розумні. Адже все так просто: ми не повинні заважати один одному.

— Це я розумію, — сказав Зомбах.

— А коли обстановка вимагатиме об'єднання наших зусиль, ми це зробимо, — скінчив Канаріс.

Обмірковуючи згодом свою розмову з Зомбахом, Канаріс у думках хвалив себе за те, що не відкрив йому всіх своїх карт: полковник все-таки тонкощів ситуації до кінця не розуміє і не зрозуміє…

Увечері адмірал провів нараду з відповідальними співробітниками «Сатурна». Лишився нею задоволений. Завдання тотального закидання агентури в зону Москви вирішувалось непогано. Він здивувався, дізнавшись, яка кількість агентів пройшла через «Сатурн» за останні місяці. Навіть трохи засумнівався. Після наради він попросив Зомбаха представити йому кого-небудь, хто в апараті «Сатурна» відбирає агентів.

Зомбах викликав Рудіна, попередивши Канаріса, хто він, звідки взявся, і атестувавши його як найздібнішого працівника.

Рудіну не сказали, хто хоче з ним розмовляти, але, як тільки він зайшов до кабінету і побачив край вікна невисоку людину з великою сивою головою, він зразу впізнав, хто це, і весь внутрішньо мобілізувався. Проте страху не відчував.

— Пане Крамер, хоч ви по крові німець, — Канаріс зробив паузу, пильно дивлячись на Рудіна, — все ж, якщо розглядати вас діалектично, — адмірал усміхнувся, — ви більше росіянин. Чого ви посміхаєтесь?

— Я мимохіть пригадав, — відказав Рудін, — що в моєму, блаженної пам'яті, партизанському загоні мені щодня нагадували, що я німець, і звали мене Півфріц.

Канаріс засміявся.

— Півфріц? Це дуже точно.

— Але образливо, — зауважив Рудін.

— Що образливо? — швидко спитав Канаріс— Що півфріц? А не повний? Чи що не повний Іван?

— Коротка відповідь нічого вам не пояснить, — відказав Рудін. — А заглиблюватись у психологічний самоаналіз я не вважаю за можливе, цінуючи ваш час.

— І все-таки мені надзвичайно цікаво, навіть важливо знати, як влаштована ваша душа півнімця з Країни Рад. — Канаріс, доброзичливо посміхаючись, дивився на Рудіна своїми, чорними блискучими очима, але Рудін усім єством своїм відчував, яка серйозна і відповідальна для нього ця розмова.

Помовчавши, Рудін почав твердо і з ледь помітною злістю в голосі:

— Я приблизно догадуюсь, що вас найбільше цікавить, і скажу прямо: ще з інститутської лави я відчував, як мені не довіряють через те, що я німець. Після інституту я зіткнувся з тим, що графа «Національність» в анкеті закриває переді мною двері до роботи, яка мене цікавила. Словом, коли б моє радянське життя не нагадувало мені так настирливо, що я не росіянин, навряд чи я зараз мав би честь розмовляти з вами.

Канаріс, примруживши очі, на мить задумався і сказав:

— Це я розумію.

— Ну, а коли починається така подія, як ця війна, — вів далі Рудін, — і коли твоє місце в цій події, просто кажучи, ставить тебе перед лицем смерті, якщо ти хоч трішечки людина, ти не можеш не опинитися перед запитанням: те, за що ти йдеш помирати, справді твоє єдине, священне, без чого ти не можеш жити? Коли переді мною постала необхідність відповісти собі на це запитання, я не міг відповісти на нього ствердно. Станьте на моє місце. Мене, як усіх, навіть не беруть в армію — німець. Але мене все-таки мобілізують і посилають до партизанів, і знову тому, що я німець і знаю мову. А в партизанському загоні я потрапляю в середовище людей, котрих дратувало в мені все: і те, що я з освітою, і те, що я розмовляю по-німецькому, і, звісно ж, те, що я німець. Ви б почули, як вони вимовляли оце моє прізвисько: Півфріц! Ніби плювали в обличчя. А я ж мав нарівно з ними ділити всі знегоди партизанського життя.

Рудін помовчав, начебто бажаючи вгамувати обурення, що охопило його, і потім додав:

— Взагалі ви повинні знати, що російський націоналізм або шовінізм — це тупа і, я б сказав, сліпа штука. Ось чому я не дуже вірю тим росіянам з числа еміграції, які працюють тут. Вони самі розповідають, що, живучи в Німеччині, ледь животіли, поки не стали вам потрібні для цієї війни. Ця публіка навіть тут, одержуючи від Німеччини високу платню, при нагоді дає мені відчути, що вони справжні росіяни і, отже, не мені пара. Вони ж переконані, що вся ця війна ведеться тільки для того, аби повернути їм у Росії те, що у них відібрала революція. Ось чому, коли я з полонених відбираю кандидатів для агентурної роботи в радянському тилу, я більше довіряю не росіянам, а людям із різних національних меншостей, які зазнали схожого на те, що пережив я сам.

Канаріс слухав Рудіна з величезним інтересом. Йому було цікаво говорити з цим розумним і красивим молодим чоловіком, він хотів з ним говорити, а така потреба у нього виникала рідко.

— Як ви розцінюєте нашу роботу в зоні Москви? — спитав Канаріс.

Рудін глянув на Зомбаха, що сидів осторонь, Канаріс розсміявся.

— Не бійтесь, Крамер, не бійтесь, кажіть те, що думаєте. Ми, німці, не менше за комуністів любимо оцю, як це у них називається, ага, самокритику.

Рудін шанобливо посміхнувся і сказав:

— Я ще не можу вважати себе спеціалістом з розвідки. Але мені здається, що ми зараз діємо надто поквапливо. Ті полонені, яких я відбираю, в цілому хороша сировина, але тільки сировина. У школі їх навчають місяць, щонайбільше — два і закидають. Я знаю, агент хоче зробити діло, але я далеко не певен, чи він його зробить. Питання тут в умінні — тільки в ньому.

— А що б ви запропонували?

— Я думав ось про що, — з готовністю відказав Рудін. — Що, коли, не згортаючи тотального закидання, виділяти для ретельнішого навчання найбільш надійних і здібних? Щоб у розсипу середньої агентури у нас систематично появлялись особливі ударні точки. З перспективою передавати кілька середніх агентів у підпорядкування такій ударній точці. Адже у нас взагалі дуже слабо поставлений контроль за роботою агентури. Старший лейтенант Фогель нарікав, що в його віданні тепер так багато агентів, що він не встигає систематично стежити за їхньою діяльністю. А за таких умов агентові можна або зовсім бути бездіяльним, або займатися висмоктуванням інформацій із власного пальця. Я б, приміром, провів вибіркову перевірку і якнайретельніший аналіз діяльності, скажімо, двох десятків агентів.

— Ви маєте на увазі інспекцію на місці? — спитав Канаріс.

— Зовсім необов'язково, — відказав Рудін, — Це, звичайно, також необхідно робити, але зараз я мав на увазі просто серйозний аналіз усіх донесень агента, аналіз, проведений тут.

Канаріс звернувся до Зомбаха.

— По-моєму, ця порада пана Крамера слушна.

— Мюллер теж говорив про це, — сказав Зомбах.

— Так, я кілька разів пропонував йому це, — підхопив Рудін і помітив, як при цьому Зомбах і Канаріс виразно перезирнулись.

Рудін подумав, що розмова з Канарісом іде добре, і трохи послабив нерви. І саме в цю мить він мало не здригнувся, відчувши на собі погляд адмірала — напружений, підозріливий, злий. Перед ним був зовсім інший Канаріс.

— А тепер, пане Крамер, — навіть голос у нього став іншим: жорстким і підвищеним, — спробуйте абсолютно точно і коротко відповісти на моє запитання… — Канаріс витримав паузу і сказав: — Що з того, що ви розказали про себе, правда і що брехня?

— Із того, що я розказав зараз вам? — виграючи час, як тільки міг спокійно, спитав Рудін.

— Ні, ні,— квапливо, напористо, наче підганяючи Рудіна, сказав Канаріс— Це стосується всього, що ви наговорили про себе по цей бік фронту і писали в документах. Ну-ну!

Рудін задумався, мовчав…

— Пригадайте, Крамер. І я мушу прямо попередити вас, що од вашої відповіді залежить уся ваша доля. Розумієте?

Рудін неуважно кивнув головою. Думка його в цей час працювала блискавично. «Що все це могло означати? Невже виявлено якийсь прорахунок у моїй версії? Може, я сам припустився помилки і в якомусь епізоді версії з'явилось різночитання?..» Ні, це відпадало. В усьому, що стосувалося версії, він завжди був гранично уважний і обережний. Рудін звів погляд на Канаріса і у виразі його обличчя вловив якусь ледь помітну і миттєву ознаку втоми, ніби йому важко було перебувати в цьому напруженому стані і він поспішав скинути з обличчя маску «другого Канаріса».

«Ясно! Все це розігрується для того, щоб піймати мене», — подумав Рудін і зовсім спокійно, дивлячись в очі Канарісу, сказав:

— Усе, що я писав і говорив по цей бік фронту, правда, і тільки правда.

Канаріс одвів погляд і недбало кинув:

— Можете йти…

Рудін підвівся, вклонився Канарісу, потім Зомбаху і вийшов з кабінету.

— Ну як? — спитав Зомбах з ледь помітною усмішкою.

Канаріс підвівся, підійшов до вікна і, дивлячись у нього, відказав:

— Мабуть, це знахідка…

— Я вважаю його досить перспективним працівником, — не без самовдоволення сказав Зомбах.

— Що про нього говорять інші?

— Хто, наприклад?

— Скажімо, той росіянин, якого я прислав вам на початку кампанії… Андросов, здається…

— Його в нас уже нема, — не зразу відказав Зомбах.

— А де він?

— Спершу він зник, а потім ми дізналися, що його ліквідували комуністи.

Канаріс різко одвернувся од вікна і швидко, стривожено спитав:

— Коли це сталося?

— Тоді ж, коли загинув ад'ютант Мюллера.

— Його труп знайдено?

— Так. Але спотворений до невпізнання.

— І це трапилось буквально в один день з загибеллю Ноеля?

— Дещо пізніше, я гадаю.

— Що означає «дещо», що означає «я гадаю»? А точно?

— Схопили його точно того ж дня. А коли стратили, невідомо. Труп знайдено через тиждень, а то й десять днів.

— Старанне пізнання трупа було проведене?

— Так. Абсолютно точно встановлено, що це труп Андросова. Слідство вело гестапо. Є документація. — Зомбах відповідав впевнено, бо мав щодо цього офіціальні дані з гестапо. Він не міг знати, що ці дані були наслідком складної і сміливої роботи Кравцова.

— Так… — Канаріс замовк, дивлячись поперед себе напруженим, зосередженим поглядом. — Мені дуже не подобається ця історія, — проказав він задумливо. — Чому я про неї нічого не знав?

— Досить ординарна подія. Червоні повсякчас полюють на своїх зрадників, — стомлено сказав Зомбах.

— Він не був для чогось потрібен Мюллеру або, можливо, навпаки, чи не заважав він йому?

— Ні те і ні друге. Мюллер вважав його хорошим, надійним працівником. Віддавав перевагу йому перед оцим Крамером.

Так, Канарісу дуже не сподобалась ця історія. І хоча, виходячи з усього, нічого особливо тривожного в ній не було і, певно, червоні справді розправилися з тим чоловіком, випадок, як кажуть, не перший і не останній, а все ж якихось неусвідомлених підозр Канаріс позбутися не міг.

— Я хотів би переглянути матеріали гестапо щодо цього випадку… — сказав він.

— Гаразд. На ранок вони будуть у вас, — невдоволено озвався Зомбах.

Канаріс ночував у Зомбаха. Після вечері вони прослухали по радіо з Берліна останнє фронтове зведення і огляд новин за день. Зведення було дуже оптимістичне. Майже все воно було присвячене прориву до Волги. Захоплено величезну кількість полонених і зброї. Танкові колони й моторизовані частини навально врізуються в зруйновану оборону росіян і ведуть бої на знищення оточених угруповань ворожих військ.

— Цікаво, як усе це близько до дійсності? — тихо спитав Зомбах.

— Гадаю, що дуже близько, — відказав Канаріс — У Геббельса є стандартний прийом: якщо на фронті погано — зведення коротке і туманне. Але неодмінно фігурує який-небудь фельдфебель, що зробив запаморочливий подвиг. Ні, ні, цей наступ до Волги досі справді виглядає успішним. — Канаріс підняв руку і пригнувся до радіоприймача.

В огляді преси передавалась заява Черчілля з приводу подій на російському фронті. Британський прем'єр сказав, що він усією душею з російськими союзниками, які ведуть важкі бої.

«Росіяни віддали б перевагу зараз не душі Черчілля, а чомусь істотнішому», — в'їдливо передавало берлінське радіо.

Канаріс розсміявся.

— Оце сказано точно!

— Але все-таки каравани з Англії в Росію, я чув, пробиваються, — зауважив Зомбах.

— З величезними втратами. З такими втратами, що ці каравани вже не впливають на хід війни; більш того, це охолоджує англійців, і вони дивляться на ці зусилля свого уряду досить критично. У нас є відомості, що останнім часом Черчілль штучно затримує відправку кожного каравану. Бути з росіянами всією душею, але ніяк не інакше — це, звісно, його мрія. Я певен, коли ми візьмемо Сталінград і рушимо на Москву, ця хитра лисиця наглухо сховається в норі.

— А Рузвельт?

— Тут справа складніша. Ці загребущі хотіли б придбати російський ринок, а заодно англійські колонії, і Кремль щодо цього дає їм аванси. Отут-то і тріщина між Америкою та Англією. Черчілль чудово розуміє, що без Америки він — голий король. І якщо Москва захитається, лисиця, підібгавши хвіст, кинеться до них. Ось побачите.

— Мені взагалі здається, що цей троїстий союз протиприродний і вже через те неміцний.

Канаріс зітхнув.

— Усе це, Пауль, не так просто. Відбувається колосальна гра, противники ще не викинули всіх козирів на стіл, і нам треба бути насторожі. А ми ж поставили в цій грі усе. — Канаріс усміхнувся. — І тому найкраще для нас з вами — лягти спати з надією і вірою в нашого солдата. Від цього зараз залежить багато. Я особисто в нього вірю.

Розділ 41

Міським житлом Маркова став глибокий підвал старого кам'яного лабазу. У перші дні війни він був розбитий прямим влучанням фугасної бомби. Марков міг дякувати підпільникам за це надзвичайно зручне сховище для його міської бази.

Наприкінці минулого століття цей лабаз на околиці міста збудував купець-борошняник Синюшин. Досі глухий провулок, у самісінькому кінці якого стояв лабаз, називався Синюшиним, а невеликий відкритий майданчик перед ним — Борошняним ринком, хоч з часу революції на цьому ринку не було продано або куплено жодного фунта борошна. Купець Синюшин збудував свій склад за всіма вимогами кріпосної споруди — його цегляні стіни були в метр завтовшки. Фугаска вибухнула всередині складу. Якої вона була потужності, невідомо, але наслідком вибуху було тільки те, що дві протилежні стіни виявились наче зсунутими з цоколя фундаменту і розвалились, утворивши мальовничу цегляну могилу, по боках якої височіли дві уцілілі стіни з вузькими вікнами-бійницями. Однак підвал від вибуху ніскільки не постраждав. Для чого купець Синюшин споруджував цей підвал, було незрозуміло. Складом борошна він бути не міг, бо довжелезним і вузьким підземним ходом протягти в підвал мішок з борошном було б надзвичайно трудно. Обкладений цеглою, цей яйцеподібний у розрізі хід був трохи більший метра заввишки, а завширшки і поготів менший. Людина середнього зросту пересувалася в ньому, зігнувшись і чіпляючись за стіни. З підвалу можна було вибратися назовні й іншим ходом, який виводив вас на стрімкий схил яру, зарослий кропивою та бур'яном. Останні роки яр був місцем міського смітника, і цей другий вихід з підземелля підпільники виявили, тільки забравшись у підвал. Тепер вихід був розчищений і майстерно замаскований. Сам підвал являв собою тісне приміщення з низькою склепінчастою стелею. Марков міг стояти випроставшись лише в центрі підвалу. Словом, не збагнути, навіщо купець Синюшин збудував цю підземну споруду з двома ходами. Оглянувши її, Марков, сміючись, сказав:

— Лишається припустити: купець знав, що буде ця війна і нам знадобиться саме таке приміщення.

Отут і оселилися Марков, Савушкін, Галя Громова, Коля та четверо бійців Будницького, що охороняли базу.

До обов'язків Колі, крім допомоги Галі, входили всі господарські роботи, і він старанно виконував їх. У приміщенні завжди було чисто, прибрано. Крім того, він мав зустрічати і проводжати всіх, хто приходив на базу. Після сигналу зовнішньої охорони про прибуття потрібної людини Коля вирушав на поверхню. Не так-то просто відшукати серед руїн початок входу в підземелля; нелегко було і пересуватися вузьким, спіральним лазом.

Сьогодні Марков ждав Добриніна. Коля вже пішов йому назустріч. Галя у своєму закутку вслухалася в ефір, чекаючи зв'язку з Москвою. Марков думав про справи Добриніна, і спокою не було у нього на душі. Звичайно, у Добриніна робота склалася невдало. Більше місяця він без будь-якого діла просидів на селі, ждучи, поки Рудін підключить його до себе як агента «Сатурна». Потім кілька місяців у нього була загалом пасивна роль передавача донесень із партизанського загону. Нарешті він потрапив у місто, підключився до Кравцова в операцію з молоддю, почав працювати активно, сміливо, але тут же надійшов наказ негайно згорнути операцію. І знову складне рисковане діло доручено Кравцову, а Добриніну наказано геть вийти з гри, якнайкраще врости в місто і… знову ждати якогось невідомого свого діла. Словом, обмірковуючи становище, в яке потрапив Добринін, Марков не міг не враховувати внутрішнього його стану. Добринін був украй пригнічений всією своєю попередньою діяльністю.

Добринін сам заходився шукати корисні знайомства, вважаючи, що це і є виконання вказівки Маркова — краще освоїтись у місті. І одного разу він познайомився з чоловіком, який спекулював у місті медикаментами. Він виявився фельдшером санітарної служби при одному з штабів бандитської власовської «армії», що був за п'ять кілометрів від міста, у селищі спаленого в перші дні війни шкіряного заводу. Коли Добринін дізнався, де працює його новий знайомий, він на свій страх і риск надумав негайно скористатися цим знайомством, щоб проникнути до власовців. Він вдав із себе колишнього лейтенанта артилерії Червоної Армії Сорокіна, який нібито знищив в оточенні свої документи. Зробити це йому було неважко, бо він справді служив в артилерійських військах.

Іван Фоломін — так звали фельдшера — познайомив Добриніна з потрібними людьми. У селищі шкіряного заводу, крім офіцерського госпіталю власовців, був інтендантський штаб, який постачав власовські частини артилерійськими снарядами, зброєю та обмундируванням. Штаб, очевидно, гостро відчував потребу в грамотних артилерійських офіцерах, і Добриніна, як кажуть, з ходу, на віру зарахували в групу артпостачання і присвоїли йому звання старшого лейтенанта. Питання про посаду і звання в першій же розмові з Добриніним миттю вирішив сірий з перепою і теж, напевно, липовий полковник Полухін.

— Був, кажеш, лейтенантом? — спитав він. — Будеш у нас старшим. Про снаряди що-небудь знаєш? От і добре. А то бач, яка штука виходить. Снаряди у нас всякі: і від совєтів, і від німців. Які до яких гармат — знати треба. І нам весь час чуба мнуть, що ми не те засилаємо. Будеш за цим наглядати…

Добринін спершу подумав, що потрапив у головний інтендантський штаб власовців, та незабаром з'ясувалося, що таких штабів кілька, вони розкидані по окупованій території і збирають кинуту зброю і боєприпаси, створюючи тимчасові бази для їх зберігання. Крім того, вони вербували людей у власовську армію. А всі головні власовські штаби перебували кілометрів за сімдесят далі на захід. Добринін вирішив: почин дорожчий за гроші, потім він пробереться і в головний штаб; принаймні звідси перебратися буде легше. Головне ж, він був певен, що ціль знайдено важливу…

Для полковника Полухіна Добринін виявився знахідкою. В особі Добриніна власовці знайшли роботягу, який швидко навів порядок в артилерійському складі. У штабі панувала розгульна махновщина: безпробудна пиятика, бійки з стріляниною були повсякденним явищем. Невдовзі нелегкою справою для Добриніна стало ухилятися від участі в п'янках. Все ж йому вдалось примусити Полухіна повірити, що у нього виразка шлунка і що йому не можна пити, а особливо закусювати всякою всячиною. Однак бути присутнім на гулянках йому доводилось. За тверезу поведінку йому дали прізвисько Святенник.

Тим часом минали дні, і Добринін починав розуміти, що він знову загруз у нецікавому і безперспективному місці. Про перехід до головного штабу нічого було й думати. Полухін сказав, до того ж абсолютно серйозно: «В мене ти можеш піти лише в могилу…» В цей час Добринін ні з ким із групи Маркова зв'язку ще не мав, йому суворо було наказано чекати, поки до нього не прийде на зв'язок Бабакін або Кравцов.

Трохи пізніше Добринін все-таки надумав піти собі, висадивши в повітря перед цим склад артилерійських снарядів. Та коли все дня цього було підготовлено, сталися події, які все змінили…

Якось увечері в селище примчали дві легкові машини з начальством із головного власовського штабу. Вечір був суботній, або, як Полухін назвав його, відгульний. Вся його ватага була до нестями п'яна. Гулянка відбувалася прямо в штабі. Так само п'яний вартовий, який нічого вже не бачив, затримав при вході штабістів, а коли ті на нього нагримали, заклацав затвором. Вартового тут же пристрелили. Серед п'яного гулу Добринін почув постріл. «Партизани!» — промайнула у нього думка, і він непомітно відійшов од столу.

Двері розчинились, і в кімнату ввірвались шість власовських офіцерів на чолі з генералом. У всіх в руках були пістолети. П'яні полухінці вирячили на них каламутні очі.

— Встать! — крикнув генерал.

— Ну-ну! — почувся хрипкий голос Полухіна. Перекидаючи посуд, він підвівся з-за столу і хитаючись пішов на генерала, намагаючись в цей час вийняти з кишені пістолет, який за щось зачепився.

Глухо хлопнув постріл, і Полухін гепнувся до ніг генерала.

— Пулька! — злякано і в той же час захоплено проказав хтось із п'яних, і миттю всі вони, наче їх вітром витягло з-за столу, вишикувалися вздовж стіни. Добринін лишився стояти збоку і з цікавістю розглядав генерала, про якого він чимало наслухався. Це був один із соратників зрадника Власова. Подейкували, що до війни він був завідувачем сільської чайної і ніякого військового звання, звісно, не мав. Тепер офіціально він називався генералом в особливих справах. Він особисто вершив суд і розправу над радянськими людьми та винними в чомусь власовцями. Генерал мав прізвисько Пулька за те, що був шаленим картярем і полюбляв розігрувати пульку. І ще за те, що, коли до нього в кабінет потрапляв винний, генерал завжди починав допит незмінною фразою: «Ну, що, хотів зі мною в пульку зіграти?» І оскільки дуже часто такий допит закінчувався тим, що винного витягали з кабінету з простреленою головою, прізвисько Пулька мало ще й цей зміст.

— Прибрати! — Пулька махнув пістолетом над Полухіним, що лежав біля його ніг. Один офіцер схопив Полухіна за ноги і витяг із кімнати.

Невисокий на зріст, з маленькою головою, приліпленою прямо на широчезні плечі, Пулька стояв, широко розставивши ноги-тумби в коротеньких надраєних чоботях, і повільно озирав кімнату. Офіцери, що стояли за його спиною, не зводили насторожених очей з принишклих біля стіни полухінських товаришів по чарці.

Погляд Пульки спинився на Добриніні.

— А ти чого там самотній нудьгуєш?

Добринін ступив крок вперед, клацнув підборами, виструнчився.

— Лейтенант Сорокін, — чітко проказав він.

— Ану, ставай-но разом з ними, — генерал пістолетом показав на полухінських головорізів.

Добринін виконав цей наказ. Пулька поставив табурет перед шеренгою полухінців, сів на нього, мов на коня, широко розставивши свої короткі ноги, і пістолетом, як пальцем, поманив до себе заступника Полухіна. Той ступив крок уперед.

— Ну, пане майор доблесної російської визвольної армії, як ти себе почуваєш?

— Поганенько почуваю, — тихо відказав майор.

— Красти умієш, а пити ще не навчився.

— Аж ніяк ні.

— Де вагони з добром? — гаркнув Пулька.

— Не можу знати.

Пролунав постріл. Майор сів на підлогу, повалився набік.

— Прибрати! — наказав Пулька.

Добринін одним вухом чув, що кілька днів тому полухінці на якомусь полустанку захопили вагон з цінними речами, і ще якусь хвилину тому, під час п'янки, вони вихвалялися отим своїм завоюванням. Напевно, Пулька цікавився саме цим добром.

Генерал поманив пістолетом іншого.

— Де вагон з добром?

— Поділили порівну, — відрапортував полухінець.

— Солдат, який супроводжував вагон, говорив вам, що добро належить німецькому генералові?

— Так точно, говорив.

— Так. Усе вже спустили?

— Аж ніяк ні, не встигли.

Пулька оглянувся на свій почет.

— Взяти його і всіх інших. Розшукати все до нитки.

— Виходь по одному! — наказав хтось із офіцерів.

— Можна звернутись? — Добринін намагався віддано дивитись в очі генералові.

— Що скажеш?

— Я абсолютно не знаю, про що йде мова. Я служу тут недавно.

Генерал Пулька ткнув пістолетом у того полухінця, котрий зізнався в поділі добра.

— Хто це такий?

— Правда, він нічого не знає Він у нас новенький, і взагалі він Святенник.

— Гаразд. Лишайся, Святенник. — Пулька пістолетом показав Добриніну далекий куток кімнати. — Сядь там і жди.

Саме тоді в дверях з'явився фельдшер Фоломін, який нічого не знав про приїзд Пульки. В руках у нього була каністра з спиртом, по яку його вирядили кілька хвилин тому полухінці. Його поява всіх розвеселила. Відібрали у нього каністру, а самого фельдшера вивели разом з іншими.

Генерал сів до столу.

— Ану, подивимось, що тут п'ють ці мародери.

Офіцер, який лишився в кімнаті, налив з каністри спирту в кухоль, ковтнув з нього і крякнув.

— Чистий аптекарський, — доповім він з захопленням в очах.

— Дай сюди.

Пулька повільними ковтками винив половину кухля і закусив шматком сала. Потому обернувся до Добриніна.

— Значить, Святенник Сорокін? Правильно?

— Так точно! — Добринін підхопився і виструнчився.

— Ти що, тверезий?

— Так точно, тверезий.

— А що ж ти тут робив?

— Примушують, от і сидів. У мене виразка шлунка.

— А що ти тут по службі робиш?

— Наводжу порядок в артпостачанні.

— А-а-а! Так це про тебе, значить, я чув? Ну, молодець, а то вони тут не могли відрізнити поліно від снаряда. Артилерист?

— Так точно!

— Звання?

— Лейтенант.

— У Червоній Армії що робив?

— Командував важкою гарматою.

— Партійним був?

— Аж ніяк ні.

— А як же тобі гармату довірили, та ще важку?

— За знання, мабуть, — усміхнувся Добринін. — Адже я на гражданці індустріальний технікум скінчив.

— Де?

— У Новосибірську, я і родом звідти.

— Сибіряк, значить. Це добре. Сибіряки — діловий народ. Ну, а до нас як прийшов? По шматок хліба, по кітель, чи як?

— Не без того, звісно, але головне — я хочу брати участь у вашій боротьбі…

— Так… — міркував щось генерал. — А ти, часом, друкарської справи не знаєш?

— Зараз не знаю, а лишусь — освою. Все ж одно — техніка.

— Гаразд. Зараз ти йди собі, а вранці з'явись до мене, буде ділова розмова.

Вранці з'ясувалося, що штаб, у якому служив Добринін, ліквідовано. Сюди, у селище, перебазовується видавничий відділ головного штабу. Пулька наказав Добриніну підшукати приміщення для друкарні і, крім того зробив його своїм інформатором.

— За тими, хто сюди приїде, — сказав він, — потрібне око, та ще й яке. Ось ти оком і будеш. Коли з'явиться до тебе чоловік і скаже: «Привіт од Пульки», — значить, цей чоловік мій, і ти йому доповідай, як тут, хто і що. Збагнув?

— Так точно.

Незабаром приїхали нові господарі селища. Працівники видавничого відділу схвалили підібране Добриніним приміщення, але сам він їм не був потрібен, і він лишився без конкретної роботи. Та оскільки генерал розпорядився, його взяли на забезпечення при видавничому відділі. Добринін тинявся без діла. Це було і добре і погано. Він мав можливість використовувати весь час на свій розсуд, але зате був віддалений від усього, що його могло цікавити.

Саме тоді Добринін досить близько познайомився з начальником госпіталю Курасовим. Це був розумний чоловік років п'ятдесяти. Він мав надзвичайно мінливу вдачу. То був безтурботно веселий і ні про що серйозно не бажав ні говорити, ні думати, а то раптом впадав у похмуру нудьгу і тоді на чому світ стоїть кляв свою долю. Іноді він починав пити, пив багато, але зовсім не п'янів, тільки ставав нестримно злим. У такі дні працівники госпіталю намагалися не попадатись йому на очі. До медицини він ніякого відношення не мав і був таким же полковником, як покійний Полухін, а до призначення у госпіталь працював у головному власовському штабі. Там, певно, у нього щось сталося. В стані похмурого запою він якось сказав Добриніну: «Не підійшов Курасов для головної собачої упряжки, мармизою не вдався». А якось, перебуваючи в хорошому настрої, зауважив: «Люди, Сорокін, як клапани на баяні, треба точно знати, на який натискувати. Я натиснув не на той клапан, і вийшла не музика, а «б-е»…» Судячи з того, що Курасов розповідав про Власова та наближених до нього осіб, він посідав там, у головному штабі, якийсь високий пост, але всі спроби Добриніна дізнатися, ким він був і що з ним там сталося, ні до чого не приводили. Він явно не хотів про це говорити. Так само вперто уникав він і розмови про життя до війни. Добринін дізнався лише, що останні довоєнні роки Курасов прожив на Далекій Півночі. До Добриніна взагалі він ніби ставився добре. Влаштував його жити при своєму госпіталі, розмовляв з ним досить відверто, але іноді Добринін ловив на собі його якийсь дивний погляд, ніби той напружено і підозріливо приглядався до нього.

Тижнів два тому Курасов перебував після запою в тяжкій депресії. Добринін сидів разом з ним у нього дома, і вони грали в шахи, Курасов вигравав.

— Не здамся, не здамся, — автоматично повторював Добринін, ліниво підшукуючи вихід із пастки.

— До чорта все! — Курасов змахнув фігури з дошки, випростався і почав ходити по кімнаті.

Добринін подумав, що Курасова розсердила його впертість, і він уже хотів визнати свою поразку, але саме тоді Курасов знову сів до столу і, дивлячись йому в вічі, тихо спитав напружено тремтливим голосом:

— Довго ще ми будемо борсатися в цьому бруді, як моржі в шузі?

— Про що ви? — не зрозумів Добринін.

— Про все оце… — Курасов зробив широкий жест рукою. — Визвольна армія! Тьху! Банда, а не армія. П'яниці, бабії, карні злочинці — сміття з усієї Росії. Я не можу більше. Не можу! Годі!

Добринін мовчав. У цю хвилину він намагався з'ясувати, що в його поведінці могло дати Курасову підставу зважитись на таке небезпечне визнання.

— А тобі що, подобається? — спитав Курасов.

— Що значить «подобається», «не подобається»? — знизав плечима Добринін. — Під час війни люди роботу не вибирають. Важливо жити й працювати чесно, і ніякий бруд до тебе не прилипне.

— Що ти, парубче, верзеш? — презирливо усміхнувся Курасов. — Працювати, працювати… На кого працювати? От де заковика. А на бандитів працюй хоч сто раз чесно, все одно сам ти бандит. Що, ні? Я бандитів лікую, щоб вони знову займались бандитизмом. А ти ремонтуєш машини, на яких вони друкують свої бандитські листівки. Виходить, руки в бруді як у мене, так і в тебе.

— Благо не в крові,— тихо проказав Добринін, і Курасов зразу пожвавішав.

— Кажеш, не в крові, га? — говорив він. — З твоєю допомогою друкувалась пам'ятка для бандитів з закликом: убивай, не знаючи пощади? Друкувалась? А що це таке? Не кров?

— Не збагну я щось, чого ви хочете, — невдоволено сказав Добринін.

— Чого, чого… — Курасов, здавалось, зразу заспокоївся і довго мовчав. — Ти гадаєш, про все це не думають навіть у їхньому головному штабі? Ще й як думають! Я там дружу з одним, він при самому Власові треться. Ми з ним не раз про це говорили. Якось він прямо сказав мені: «Якби мати якусь зачіпку, щоб життя нам зберегли, я б до своїх завтра втік». От воно, брат. А ти не збагнеш, чого я хочу. Чукча ти, чи що?..

Днів через три Курасов, коли вони з вудочками сиділи на березі річки, знов повернувся до початої тоді розмови.

— На твоєму місці,— сказав Курасов, — я б, поки ще не зав'язнув тут по шию, кинувся навтікача до своїх не роздумуючи. А з тобою б і я чкурнув. Може б, не повісили. Підпалив би я чи висадив у повітря під три чорти госпіталь з бандитами, для активу, так би мовити, якщо там судитимуть…

Добринін мовчав. Сонце багряною кулею скочувалось до небокраю. Тиха річка була синя в тіні і рожева на відкритих місцях. У чагарнику тривожно перегукувались птахи. Була пора, коли пташині виводки покидають гнізда і порпаються в кущах з ранку до вечора під тривожне попискування своїх батьків. Усе навколо було напоєне спокоєм і безтурботністю. Але Добриніну було не до спокою. Йому треба було приймати найвідповідальніше рішення: як далі поводитися з Курасовим. Думка про те, що всі розмови він починає з провокаційною метою, не виходила у нього з голови. Але, з другого боку, проста логіка говорила, що Курасов не може не розуміти, як він ризикує, починаючи такі розмови. Досить Добриніну слово сказати тому ж начальникові видавничого відділу, не говорячи вже про Пульку, і від Курасова лишиться мокре місце. Пулька не знає пощади до «перебіжчиків», як називали власовці тих, хто хотів од них піти.

На цей раз Добринін знову був обережний і не підтримав початої Курасовим розмови. Промовчав і заговорив про інше. Але Курасов у відповідь на це важко зітхнув і сказав:

— Боїшся, хлопче? Ну що ж, діло, як кажуть, твоє.

У ці дні Добринін вперше мав можливість побувати в місті. Кравцова він побачити не зміг і, порушивши інструкцію, пішов на ринок до Бабакіна і все йому розказав. Бабакін повідомив про його справи Маркова, і той наказав Кравцову негайно встановити зв'язок з Добриніним, допомогти йому розібратися в ситуації. Кравцов на цей час уже займався роботою з секретною агентурою гестапо із місцевого населення. Знаючи про те, що гестапо цікавиться усім, що діється в стані власовців, Кравцов доповів своєму безпосередньому начальникові, що він має можливість завербувати агентом надійну людину, яка працює у видавничому відділі власовського штабу. Ідея була схвалена, і Кравцов зміг нарешті з'їздити у селище шкіряного заводу і побачити там Добриніна.

Після цього Кравцов двічі побував у селищі і намагався допомогти Добриніну розібратися в обстановці. Належність до гестапо дала йому можливість завітати в госпіталь і познайомитися з Курасовим. Кравцову він не сподобався. Курасов розмовляв з ним цинічно: «Ми з вами на одного хазяїна працювати найнялись». З приводу обстановки тут, у німецькому тилу, він говорив так, як міг говорити лише закінчений зрадник з іншим, таким же мерзенним зрадником: «Або ви там, у гестапо, перестріляєте всіх, хто в тайгу дивиться, або спокійного життя у нас з вами не буде».

В наступний приїзд Кравцов надумав зробити ще один крок для перевірки. Він запропонував Курасову стати агентом гестапо. Курасов відмовився навідріз.

— Шукай когось іншого, кому робити нічого, — сказав він. — А у мене на шиї госпіталь і на поранених писати доноси мовби й ні до чого…

Кравцов спробував натиснути на нього, нагадав йому попередню розмову про тих, хто в тайгу дивиться, і сказав:

— Для свого ж спокою працюватимеш.

У відповідь на це Курасов сердито відрізав:

— Годі агітувати, а то негайно ж подзвоню у головний штаб, доповім, що ви тут нишпорите і, певно, нам не довіряєте. Генерал Власов ох як не любить цього! Він до самого Гіммлера, якщо треба, достукається. Отож, давай, голубе, звідси, з чим прийшов.

Тепер шлях до дальшої розвідки особи Курасова Кравцову був одрізаний, і реально допомогти Добриніну розібратися в цій людині він не міг.

Того ж вечора, коли випроводив Кравцова, Курасов розповів про це Добриніну.

— У мене, брат, сьогодні гість був цікавий, — усміхнувся Курасов. — Приходить тип із гестапо. Росіянин. Настирливий такий. Днів три тому він приїжджав уперше, але тоді цікавої розмови у нас не вийшло. А сьогодні з'явився знову і запропонував мені стати їхнім сексотом.

— Що це таке?

— Та ти що, сьогодні народився, чи як? Сексот — це секретний співробітник. Тільки цього мені бракувало — взяти на свою совість ще й справи гестапо! Що я, ескімос? Мені ось як вистачить того, що я вже маю. А ти пішов би?

— Не думав про це.

— А ти подумай, подумай. Можу зразу засватати. Для початку викажеш мене: мовляв, так і так, Курасов лижі намазує, тікати хоче. Подяку матимеш. Адже я все-таки хоч і липовий, а полковник, не хрін собачий. Ну, годі, не пузирся, я жартую, сам розумієш.

Але Добринін вирішив вдати серйозно ображеного. Мовчки підвівся, пішов у свою кімнату і ліг спати.

Хвилин через десять Курасов постукав у двері і, не чекаючи відповіді, ввійшов у кімнату Добриніна.

— Прийшов пробачитись. Знаю, що говорив не діло, даруй. Гаразд? Давай вип'ємо… — Він спритно, як фокусник, вихопив з кишені пляшку і, раніше ніж Добринін встиг сказати слово, налив горілки у склянку й кухоль, що стояли на столі. — Давай миритися, справді — я свиня. Ти для мене єдина людина, перед якою я душу оголюю без страху, а я на тебе кинувся. Пробач, брат. Може, вперше з дитячих літ я пробачення прошу. Мир?

— Гаразд. Тільки пити я не буду.

— Не хочеш — не пий. А я вип'ю. У мене, либонь, починається моє північне сяйво… — Він одним подихом випив склянку, а за нею кухоль. — Так, почалось моє запійне горе. — Він випив решту горілки, зітхнув. — У запої є своя хороша риса: на душі спокійніше. Тільки от злість, як роги у молодого оленя, пре назовні, чорт би її забрав! Я й так лихий, а тут краще мені не попадайся, все мене сердить. І ти сердиш, що не довіряєш мені і корчиш з себе невідомо кого. Ну, хто ти, скажи, будь ласка? Ідейний власовець? Бери вище! Знаєш, хто ти? Ти вижидальник, ніс за вітром тримаєш. Тільки що, ти ліво руля і в кущі.

— Я бачу, ви прийшли не пробачатися, а знов ображати мене, — злісно сказав Добринін. — Прошу вас, ідіть собі. Я хочу спати.

— Не піду. Я тобі дещо сказати повинен, а потім піду. Пам'ятаєш оту нашу розмову? Так от, не проґав, хлопче, того, що дасться нам один раз. Життя, кажу, не проґав. Ти, я і той чоловік при Власові, про якого я тобі розказував, влаштовуємо тут феєрверк, беремо з собою всякі документи і гайда додому. І не забудь, що той оловік при Власові може дістати золоті документи. Вирішуй. Я трохи підожду. А ні, то лишайся тут дурнем і жди своєї шибениці. А тепер я піду додому і добавлю північного сяйва.

Курасов важко підвівся, ударом ноги розчинив двері і вийшов.

Добринін встав, замкнув двері, погасив світло, але більше в постіль не лягав, сів до вікна і заходився котрий раз обмірковувати ситуацію. Курасов робить свою пропозицію серйозно. І тепер пам'ять підказувала Добриніну все більше ствердних доказів, що Курасов не провокатор. Добринін знав, що будь-яка тенденційність тим і небезпечна, що вона завжди по-своєму, тобто тенденційно, відбирає і докази своєї правоти. Добринін знав це, але вже не міг наказати розуму лишатися насторожено-об'єктивним. Та й надто мало було у нього конкретних даних, які говорили б про те, що Курасов ловить його. У цю хвилину роздумів він мовби забув, що про самого Курасова він майже нічого не знає.

Наступного дня Добринін передав донесення Кравцову…

А от Марков, який чекав зараз Добриніна, не поділяв його впевненості в Курасові, і головне, що непокоїло його, це саме те, що Добринін зовсім нічого не знав про Курасова. На прохання Маркова Москва провела якнайдокладнішнй розшук, зокрема на Далекій Півночі, але жодних слідів перебування там Курасова не було виявлено. Комісар держбезпеки Старков висловив припущення, що Курасов міг бути на Півночі в ув'язненні і що саме звідти і йдуть «північні» слівця в його лексиконі. Але тоді Добринін має бути вдвічі обережнішим…

Добринін прийшов десь опівночі. Марков, який давно не бачив його, здивувався, наскільки той схуд. А тільки-но вони почали розмову, відзначив, що у Добриніна не гаразд з нервами.

Марков навмисне почав не про те, що найбільше турбувало Добриніна. Він повів мову про успішну роботу його товаришів. Добринін слухав його ніби з цікавістю і в той же час розгублено, явно заклопотаний своїми думками.

— Ну, розкажіть тепер про себе, — попросив Марков.

— Не знаю, з чого почати… — Добринін зморщив обличчя, потер долонею чоло.

— А ви з самого початку, Добринін. З моменту вашого знайомства, здається, з фельдшером, який і привів вас туди.

Добринін почав розповідати. Спершу він часто зупинявся, збивався і виправляв себе. Він помилявся навіть у хронології подій. Було очевидно, що він уже не міг чітко уявити собі всієї історії свого проникнення у власовський штаб. І вже одно це було небезпечним. Розвідник завжди повинен ясно бачити всю лінію свого життя і діяльності. Стрункою розповідь Добриніна стала лише з часу його знайомства з Курасовим. У цьому також крилася своя небезпека. Він був, що називається, загіпнотизований одним сюжетом, тільки про нього і думав, а це позбавляло його гнучкості, такої необхідної для розвідника.

Добринін скінчив розповідь і в напруженому чеканні дивився на Маркова.

— Ви дивитесь на мене мов на чарівника, — усміхнувся Марков. — Ніби чекаєте, що я скажу «раз-два» і вийму з рукава розв'язання задачі. А я не чарівник, Добринін. Я така ж людина, як і ви, тільки досвіду трохи більше. Краще давайте думати разом… Чи нема в лексиконі Курасова якихось слівець, що допомагають встановити, хто він за своєю справжньою професією? Отаких, як про Північ, про які ви повідомили.

— Мабуть, нема.

— Мабуть чи нема? — суворо спитав Марков. — Якщо ви з таким прицілом не спостерігали його, так і скажіть.

— Спеціально не спостерігав. І слівця про Північ я почав помічати лише після того, як він одного разу сказав, що непогано знає Північ.

— Пригадайте точно: як він це сказав? У зв'язку з чим?

— Якось ми говорили з ним про те, де найкрасивіша природа. Оскільки я за версією народився і жив у Сибіру, я почав вихваляти тайгу. Ну от. А він у відповідь сказав, що його життя так склалося, що він не встигав полюбити одні місця, як доля закидала його в нові. «Мабуть, найкраще, — сказав він, — я знаю нашу Далеку Північ». Але…

— Стривайте, — перебив Добриніна Марков. — Раніше ви сказали, що він непогано знає Північ, тепер «найкраще». Пригадайте це точно.

— Мабуть, «найкраще», це буде точніше, — зніяковіло сказав Добринін.

— Гаразд. Далі.

— Він почав лаяти природу Півночі, називав її сухотною, але тут же, сміючись, додав, що він там знав ідіотів, яким ця чахла природа подобалась, і вони навіть бачили в ній якусь красу.

— Так. Далі.

— Потім він вдався до філософії, що взагалі, мовляв, враження від навколишньої природи залежить лише від того, як у тих місцях жилось людині. Добре жилось, тоді і все їй там добре.

— Це дуже важлива деталь, Добринін. Чи не говорить це щось про те, що на Далекій Півночі Курасов був ув'язнений? Чи нема в його лексиконі жаргонних слівець табірного походження?

— Я цих слівець і сам не знаю, — відказав Добринін.

— Він справляє враження людини інтелігентної?

— Скоріше ні. Він міг бути на якійсь адміністративній роботі. У цьому розумінні у нього видно хватку. Госпіталь він тримає в руках міцно, лікарі і весь персонал ставляться до нього з повагою, бояться його.

— Стоп! Поважають чи бояться? Чого більше?

— Мабуть, більше бояться, особливо коли він у запої.

— До речі, про ці його запої. Це з ним буває часто?

— За моєї пам'яті було вже разів чотири.

— Ви бачили, як він у цей час пив?

— Один раз. Саме в останній його запій. Він почався у мене в кімнаті. Зразу випив цілу пляшку.

— Півлітрову?

— Так. І сказав, що пішов добавляти, як він висловився, північного сяйва.

— Дивно, дивно. Запійні зразу багато не п'ють… Стривайте, стривайте, як він сказав? Що буде добавляти?

— Північне сяйво.

— Це вислів табірний, — сказав Марков, але, подумавши, додав: — А втім, ні. Ним користуються і просто жителі півночі.

Потім Марков і Добринін разом проаналізували всі розмови, коли Курасов пропонував тікати до своїх. Яким не був прискіпливим Марков, він не зміг виявити нічого, що говорило б про провокаційний характер пропозицій Курасова. Дивно було лише те, що він так упевнено говорив не тільки від свого імені, а й від імені того свого приятеля — «чоловіка при Власові». Одно з двох: або той чоловік справді великий його приятель і він добре знає його настрій, або ж той чоловік «при Власові» не більше як принада для Добриніна. До того ж принада ця може мати дві мети: або провокаційну, щоб добитися згоди Добриніна на втечу, а потім зрадити його, або ж це просто зайвий доказ, щоб схилити Добриніна на втечу, яку справді Курасов надумав.

Вони розмовляли доти, поки Коля, який показався із штольні, не повідомив, що незабаром почне світати.

Було вирішено, що в справах з Курасовим Добринін дотримуватиметься очікувальної позиції, а поки що всіма силами йому треба намагатися з'ясувати хоч би щось про самого Курасова. Крім того, йому треба спробувати встановити, що це за «чоловік при Власові» і в яких він стосунках з Курасовим. Одночасно Добриніну слід шукати зовсім нові цілі. Марков все-таки вважав, що Добринін вліз в об'єкт, який може знадобитись.

— Головне, Добринін, гранична увага і терпіння, терпіння, — прощаючись, сказав Марков. — Підтримуйте зі мною зв'язок через Бабакіна і Кравцова, чесно, не соромлячись повідомляйте про всі свої труднощі. Успіх ніколи не дається сам в руки, його досягають копіткою працею. І якщо ви навіть нічого конкретного не зробите, до вас не буде ніяких претензій. А спроба поквапити успіх завжди кінчається погано. Ви розумієте це?

— Розумію, — мовив Добринін. — Але мене гнітить усвідомлення того, що я нічого корисного не зробив.

— Ви не праві. Безкорисність у такому становищі, як у вас, — поняття відносне. Ви можете сидіти в засідці рік, а потім добути дуже цінний матеріал. Ви можете сидіти п'ять років і не добути нічого. Але сам факт, що ви перебуваєте там, уже робота. Савушкін, приміром, кілька місяців займався спекуляцією, а це кінець кінцем допомогло йому здобути надзвичайно важливі розвідувальні дані…— Марков усміхнувся, йому хотілось підбадьорити Добриніна. — Савушкін, між іншим, у період своєї спекулятивної діяльності теж занепадав духом, а тепер він «на коні». Словом, Добринін, ще раз повторюю вам: увага і терпіння…

Розділ 42

Вранці, прийшовши на роботу, Рудін вперше після зникнення Андросова в списку полонених унизу, де зазначалося, хто виконує цю роботу, поряд зі своїм прізвищем побачив нове прізвище Мигунець. Тижнів два тому Фогель говорив йому, що Мюллер обіцяв сам підібрати другого працівника. І ось, певно, підібрав… Хто він? Прізвище Мигунець ще нічого не говорило. Воно могло бути і українським, і білоруським. «Гаразд, підождемо — побачимо…» Рудін уже зібрався подзвонити в комендатуру, щоб до нього привели першу групу полонених, як його викликали до Мюллера.

У кабінеті Мюллера в кріслі перед столом у досить вільній позі сидів чоловік років п'ятдесяти у світло-сірому, добре випрасуваному костюмі. Гожа сивина густого, зачесаного назад волосся, старанно виголене обличчя, випещені руки робили його схожим на актора, який грає роль позитивних героїв похилого віку. Він зустрів Рудіна уважним поглядом темних очей.

— Це пан Мигунець, наш новий співробітник, — сказав Мюллер. — Працюватиме паралельно з вами.

Рудін кивком голови привітав нового товариша по службі, той відповів йому величним поклоном.

— Ваші права однакові, і ви однаково підкоряєтесь керівництву, — вів далі Мюллер. — Я сподіваюсь, що ви будете діяти в хорошому контакті. А тепер, пане Крамер, я прошу вас ввести пана Мигунця в курс справи.

У кімнаті Рудіна Мигунець розсівся на краю стола і, погойдуючи ногою, спитав, оглядаючи кімнату:

— У мене апартамент такий же? Більш ніж скромно. Типова німецька скнарість. Ну, то що мені належить робити?

— Хіба Мюллер вам не сказав?

— Лише в загальних рисах.

Рудін пояснив, у чому полягає робота.

— Найважче, — сказав він, — відшукати в людині, що сидить перед вами, ту раціональну зернину, яка дає можливість сподіватися, що людина та стане агентом і…

— Що роблять з тими, хто відмовляється працювати? — перебив Мигунець.

— Їх повертають у табір.

— Цим їх і треба залякувати. Не хочеш працювати — згинеш у таборі. А жити хоче навіть муха… — проказав Мигунець соковитим баском.

Рудін промовчав.

— Ви не думайте, що я не мав справи з вербуванням агентури, — сказав Мигунець. — У тридцять дев'ятому році, коли Совєти анексували Західну Україну, мене лишили у Львові спеціально для того, щоб створити там агентурну мережу. Я діяв у трикутнику Львів — Станіслав — Дрогобич. Перед початком цієї війни я мав кілька десятків агентів — надійних помічників німецької армії. Маю за це орден із рук рейхсміністра Розенберга. До чого це я розказую?.. — Мигунець зморщив лоба. — Ах, так! Тож я вербував їх дуже просто, всього два варіанти підходу. Тим, хто йшов на це охоче, я казав: «Ви не пошкодуєте, ви будете найбагатшою людиною на українській землі». А тим, хто хвицявся, я казав: «Ви пошкодуєте. Бандера і його люди найдуть вас під землею і за зраду України заплатять вам свинцевою валютою». Хо-хо! Людина, яка п'ять хвилин тому говорила «ні», — говорила «так». Адже кожна людина влаштована дуже просто, пане Крамер, хіба не так?

Рудін непевно усміхнувся і спитав:

— Ви не хочете послухати, як я веду допит?

— Чому ж, давайте.

Викликали першого полоненого. Це був солдат із старослужбовців, майже сорокалітній, втомлений, з скуйовдженою борідкою, з великими натрудженими руками. «Мабуть, із селян», — подумав Рудін. Але полонений повів мову цілком інтелігентно, і виявилось, що він агроном із сибірського радгоспу.

Так, він дав згоду піти на роботу, але на таку, про яку йдеться тут, він не піде. По-перше, він з нею не справиться; по-друге, душа у нього не лежить до таких справ.

— А яку ж роботу ти сподівався тут дістати? — спитав Мигунець. — Плести мереживо чи, може, співати в церковному хорі? Хо-хо!

Полонений мовчав.

— А згнити в таборі ти хочеш? До цього у тебе душа лежить? — напосідав Мигунець.

— Чому бути, того не минути, — спокійно відказав полонений.

— А босими ногами на гарячому вугілля ти ще не стояв? — закричав Мигунець, і обличчя його стало багровим.

— Не доводилось, — тихо відказав полонений.

— А якщо доведеться, що ти заспіваєш?

— Чому бути, того не минути, — повторив полонений. Мигунець рвонувся до нього, але Рудін встиг натиснути кнопку дзвінка, і в кімнату ввійшов конвойний.

— Відведіть, — наказав йому Рудін.

Полоненого вивели, але ще кілька хвилин Мигунець не міг заспокоїтись, ходив поперек кімнати і лаявся.

— По зубах треба було! — кричав він, розмахуючи кулаками. — Я цих кацапів коли бачу, мене всього тіпає.

— Між іншим, я теж кацап, — усміхнувся Рудін.

— Що? — Мигунець зупинився, дивлячись на нього. — Ах, так… Пробачте, звичайно, але ви розумієте, що я говорю про червоних кацапів. І взагалі я вважаю, що дуже розумна програма фюрера про поголовне знищення цієї наволочі виконується погано. І на цих землях могли б чудово жити і допомагати Німеччині справжні українці.

— Викличемо ще одного? — запропонував Рудін. Мигунець замахав руками.

— Ні, ні. Мені все зрозуміло. Піду діяти сам.

— Бажаю успіху.

Викликати нового полоненого Рудін не квапився. Він обмірковував: добре чи погано, що у нього з'явився такий колега по роботі з полоненими?

Наприкінці дня, коли з'ясувалося, що Рудін відібрав для відправки в агентурну школу всього двох чоловік, а Мигунець одинадцять, Мюллер, звісно, зацікавився, чому такий неоднаковий результат їхньої роботи. Увечері він викликав до себе навмання трьох з відібраних Мигунцем і двох, відібраних Рудіним. Він сам вирішив зробити перевірку. Рудін хвилювався, хоч думка про можливість такої перевірки виникла у нього ще вранці. Обоє відібраних Рудіним полонених були запеклими бандитами і мали сподобатись Мюллеру. Але що, коли йому сподобаються і всі одинадцять, яких відібрав Мигунець?

Про вовка помовка: Мигунець без стуку ввійшов у кімнату. Він тримався значно скромніше, ніж вранці, сів на стілець перед столом Рудіна і сказав:

— Не знаю, не знаю…

— Про що ви? — доброзичливо спитав Рудін, уже догадуючись, що дебют напарника не був успішним.

— Я відібрав сьогодні одинадцять чоловік, а Мюллер трьох моїх переперевірив і всіх їх забракував. Він сказав, що не бажав би бути на чолі контори, яка клопочеться про повернення росіянам їхніх військовополонених. На його думку, жоден із запропонованих мною кандидатів не здатний стати агентом. Що значить не здатний? Важливо, Що я з нього вибив згоду, а потім нехай він спробує не працювати. І взагалі, що це значить: здатний, не здатний? Їм же не на сцені грати!

— Ви помиляєтесь, пане Мигунець, — спокійно і повчально заговорив Рудін. — Агент має бути актором найвищого класу. Ось ви кажете, нехай спробує не працювати. А він візьме і не буде працювати. Або морочитиме нам голову, вдаючи, начебто працює. Він же там, а ми тут.

— Але ж він знає, що ми туди прийдемо?

— Припустімо, знає, не в цьому справа. Але він уже сьогодні повинен добре працювати, щоб полегшити перемогу німецької армії. А для цього ми, поки він тут, мусимо ретельно з'ясувати, чи здатний він добре працювати там.

— Я маю з оцими кацапськими покидьками люб'язно розмовляти і відкопувати у них здібності?

— Так, пане Мигунець. І я мушу сказати, що це нелегка робота.

— Це діло не для мене, ось що я вам скажу. — Мигунець рішучо підвівся. — Я не бажаю бути золотарем при таборах військовополонених.

— Заявіть про це керівництву, навіщо ви це кажете мені? Так, я золотар, — з викликом сказав Рудін.

Мигунець нерозуміюче подивився на Рудіна.

— А до чого тут ви? Ага, так вийшло. Пробачте, бога ради! Я не хотів…

У коридорі тричі пролунав різкий дзвінок: виклик до начальства на нараду.

— Ходімте, — Рудін підвівся і взяв Мигунця за лікоть. — Тут не люблять запізнень.

Нараду проводив Зомбах, але він зразу ж надав слово Мюллеру.

— Настає історична осінь, — трохи пишномовно почав Мюллер і, ніби розсердившись на себе за цю пишномовність, замовк, роздратовано перекладаючи на столі папери. Потім вів далі уже в звичайній своїй манері, сухо і безсторонньо: — Підготовка московської зони до рішучого моменту може виявитись не гідною того, що робить німецька армія на чолі з фюрером. Нас трясе лихоманка на початковому етапі при добиранні агентури в таборах. Щодо цього дуже характерний сьогоднішній підсумок. Із табору надіслано п'ятдесят чоловік. Нами відібрано двоє. Я ні в чому зараз не дорікаю Крамеру і тим паче новому нашому співробітникові, пану Мигунцю. Я зараз головну біду вбачаю в тому відборі, який проводять для нас у таборі військовополонених. Цю процедуру ми ніяк не контролюємо. А там цю роботу ведуть, як мені здається, випадкові і некваліфіковані люди. Особливо це стосується табору номер 1206, чи не так, пане Крамер?

— Абсолютно точно, — відказав Рудін. — Цей табір особливо.

— Ми вирішили втрутитися в цей процес, — вів далі Мюллер. — З цією метою мій ад'ютант Біркнер і ви, пане Крамер, відряджаєтесь у табір 1206. Треба виїхати туди завтра ж…

Фогель, як це бувало завжди на п'ятихвилинках, повідомив загальні дані про одержані за добу агентурні донесення, поділивши їх на дві групи: по першому відділу — розвідка і по другому — диверсії. І виявилось, що для другого відділу не було прийнято жодного донесення.

— Яка делікатна турбота про нерви ворога… — невідомо на чию адресу кинув репліку Мюллер.

— Мені хотілося ще раз звернути вашу увагу, — сказав Фогель, — що наш другий відділ виробляє для агентів інструкції або не конкретні, або просто нереальні. На зразок, приміром, організації замаху на кремлівських керівників.

— Я вас не зрозумів, Фогель, — погрозливо сказав Мюллер.

— Це не моя вина, — усміхнувся Фогель, — певно, я підпав під вплив неконкретних інструкцій другого відділу. Уточнюю: йдеться про відмінену Зомбахом інструкцію, в якій пропонувалося влаштувати замах на визначних керівників Рад дуже слабому агенту, котрий до того ж навіть не має можливості, за його документами, без риску бувати в самій Москві.

— Агентів, що не рискували б, не буває,— сухо кинув Мюллер.

— Цей випадок справді безглуздий, — примирливо сказав Зомбах.

— Ну гаразд, — погодився нарешті Мюллер. — Давайте розберемося в цьому.

— Тільки цього я і прошу, — підхопив Фогель. — До того ж прошу вдруге.

Всю цю перепалку Рудін прослухав з великою тривогою. Йому здавалось, що завдяки тим майже приятельським стосункам, які встановилися у нього з Фогелем, німець не може приховувати від нього якихось важливих обставин, пов'язаних з роботою. Тим більше, що після відправки Гурєєва через фронт Рудін вважався при Фогелі головним консультантом по обстановці і був певен, що всі агентурні запити він знає…

Після наради Фогель, мовби відчуваючи провину перед Рудіним, запросив його повечеряти в офіцерській їдальні. Вони сіли вдвох за столик біля вікна. Фогель розчинив вікно, за яким незатишно шумів уже добре позолочений осінню фруктовий сад.

— Не люблю осені,— сказав Фогель. — У дитинстві це завжди було пов'язане з сумним відкриттям, що канікулам кінець і треба вішати за спину ранець. А тепер осінь щоразу сигналізує: минула ще одна весна і літо, і в цю радісну пору ти ніяких радощів не зазнав. — Небезпечний песимізм, якщо зважити, що ця осінь, як висловився Мюллер, історична, — усміхнувся Рудін.

Фогель сказав після паузи:

— Не розумію я цього чоловіка. Адже він безумовно розумний.

— Про кого ви?

— Мюллер.

— Безперечно розумний.

— А лізе напролом там, де треба бути гранично тонким і обережним. Одне лише пояснення — гестапівська школа. Для німця будь-яка школа — це слід на все життя, як слід од віспи.

— Мені трудно брати участь у цій розмові. Я не знаю її предмета, — сказав Рудін.

Фогель допив коньяк.

— В цілому все та ж давня суперечка диверсії і розвідки. Трагедія в тому, що під час кампанії в Польщі і Західній Європі не тільки люди СД, але й ми, абверівці, не вважали за потрібне бути обережними і тонкими. І при цьому справді досягали надзвичайних успіхів. Згадаймо мотивування нападу на Польщу. Переодягли карних злочинців у польську форму, інсценували напад «поляків» на наших прикордонників, розіграли «захоплення поляками» радіостанції, і весь світ це з'їв, як хіну в солодкій таблетці. Та пора вже усвідомити, що Росія — це не Польща і Чехословаччина. А Мюллер сатаніє, коли чує від мене слова «російська специфіка». Мені здається, що тут у нього немає згоди із Зомбахом. Цей старий вовк абверу чудово все бачить. У всякому разі, коли я йому показав інструкцію Мюллера про замах і пояснив, кому ця інструкція адресована, Зомбах схопився за голову. Але чомусь він не хоче наступати Мюллеру на мозоль. Я здивований, що він зараз сказав про це. Якби ви тільки бачили цю інструкцію! Мюллер, напевно, сподівався, що про неї ніхто не знатиме. Він поставив на ній гриф «Суворо секретно». Зараз після наради він висловив мені своє обурення з приводу того, що я забув про гриф і виніс це питання на нараду, де присутніми були не тільки офіцери абверу. А цю інструкцію можна оголошувати суворо секретною лише з тих міркувань, щоб приховати від інших її абсурдність. Ні, ви тільки уявіть собі на хвилину, Крамер: агент нижче середньої якості, агент, який з труднощами зачепився в селі за сто п'ятдесят кілометрів од Москви, агент, у якого вийшли в тираж документи, і як він там взагалі тримається, я не розумію. І ось цей агент одержує завдання організувати замах на керівників Кремля. Я на свій страх і риск показав цю інструкцію Зомбаху… — Фогель почав їсти, але зразу ж відклав ложку і вів далі: — Існує нерозв'язне протиріччя. Той наш агент, який таку інструкцію може виконати, цінний для нас як агент-розвідник. А це ще питання, що для Німеччини важливіше: прикінчити одного з численних червоних керівників чи щоденно одержувати оперативну інформацію, яка допомагає швидше виграти війну? Як ви вважаєте?

— Мені не хочеться розмовляти на цю тему, — байдуже відповів Рудін, доїдаючи свій суп. — Я, повторюю, погано про все це інформований.

Фогель примружився і потім, широко розкривши очі, подивився на Рудіна.

— Вам, Крамер, треба працювати не тут, а у відомстві Ріббентропа. Ви б зробити там кар'єру.

Рудін дізнався, що являла собою інструкція, яка його цікавила, а вислуховувати сентенції Фогеля — справа марна. Фогель, як ніхто, уміє балакати про що завгодно, аби здаватися критично мислячим діячем, причому Рудін уже не раз ловив його на тому, що він з одного і того ж питання з однаковою переконливістю висловлював протилежні міркування. Рудін послався на свою завтрашню поїздку в табір 1206 і, не чекаючи солодкого, пішов додому…

Надісланий Біркнером солдат розбудив Рудіна о шостій годині ранку. Коли Рудін вийшов з дому, ад'ютант Мюллера уже чекав його біля автомашини. Трохи далі стояли два мотоцикли з колясками та чотири озброєні солдати.

— Прошу пробачення, але я вирішив виїхати раніше, — не вітаючись сказав Біркнер. — Виявляється, нам їхати понад двісті кілометрів. Краще раніше виїхати і раніше повернутися. Сідайте.

Біркнер подав знак мотоциклістам: один з них виїхав уперед, другий опинився позаду автомашини.

— Це Мюллер наказав, — Біркнер кивнув на мотоцикл, який їхав попереду. — Сказав, що не збирається надто часто міняти ад'ютантів.

Біркнер вів машину сам.

— Собі якось я більше довіряю, — сказав він.

Над землею, мовби знехотя, вставав холоднуватий туманний ранок. Подекуди в низинах туман був такий густий, що Біркнер, різко гальмуючи хід, вмикав фари і безперестанку сигналив.

Лише годині о сьомій випогодилось, і навколо улігся спокійний осінній ранок у всій своїй жовто-багряній красі.

— Все хочу вас запитати… — Біркнер обернувся до Рудіна. — Як ви тут вирішуєте жіноче питання?

— Я — ніяк.

Біркнер розсміявся.

— Зомбах, як видно, добирав працівників за принципом відсутності у них інтересу до цього питання… — Він увімкнув радіо; коли почулась музика, вимкнув його і подивився на годинник. — Зведення ми з вами проґавили. Вечірнє чули?

— У мене немає приймача. Я слухаю тільки на роботі.

— Сталінград ще тримається, але висить на волосинці. Фюрер змете це місто з лиця землі. Наш фюрер — великий реаліст, і його обіцянка скрутити більшовиків — не слова. Свою велич він довів не словами, а ділами. Найкращу в світі армію створив він, найкращу в світі партію створив він. Що не візьми — дипломатія, розвідка, генералітет, — усе справа його рук. Такого гіганта історія ще не знала. Правильно?

— Хіба що Наполеон, — тактовно, не збиваючи патетичного тону Біркнера, сказав Рудін.

— Дурниці! Наполеон — ганьба. Це ж треба — спалив Москву, а Росію не зміг узяти і дався заслати себе на острів! Хіба це вождь? Найбільше для нас щастя, що зараз біля керма Німеччини стоїть Адольф Гітлер. Ви згодні?

— Звичайно. Таких успіхів Німеччина ніколи не мала.

— Зачекайте, ви ще не те побачите. Покінчимо з Росією, візьмемося за Англію. А потім доберемось і до набитої золотом Америки. Німеччина, німецький народ стануть на чолі світу!

Рудін зі спокійним виглядом слухав базікання Біркнера, але іноді поглядав на нього з цікавістю. Ось він, типовий представник гітлеризму. Йому все зрозуміло, ніякі сумніви його не мучать. Його мозок не зачіпають складні роздуми. За нього думає Гітлер, і все, що треба, Гітлер зробить. А тому — хайль Гітлер! І ніякого песимізму! Все йде чудово! І фривольний початок дорожньої розмови ніяка не пастка, просто «жіноче питання», про яке він тоді спитав, входить у немудрий комплекс його світовідчувань.

Коли до табору 1206 лишалося кілька кілометрів, Біркнер почав мову про роботу «Сатурна».

— Справді, чорт знає, яку шушваль надсилають нам із таборів, — сказав він. — Мюллер учора просто посатанів. І було чого. Саме зараз, коли треба нашпигувати Москву надійними бойовиками, ми змушені протягом цілого дня без толку порпатися в погані. Порядок у цьому ділі має бути наведений. Мюллер просто не вірить, що у великому таборі не можна знайти роту готових на все росіян.

— Готових на все — можна, — обережно зауважив Рудін. — Важче знайти таких, які здатні стати хорошими розвідниками.

— А на якого дідька зараз ваші здібні розвідники? — На мить Біркнер повернувся до Рудіна і подивився на нього. — На момент, коли армія буде звалювати Москву в прірву, кому потрібні якісь відомості про те, що там у ній робиться? В цей час у Москві потрібні люди, які в призначений час здатні підняти стрілянину і створити в місті паніку. Від них більше ніякого чорта і не треба. Нові часи, нові завдання! Так каже Мюллер.

Попереду вже було видно табір. Розташований у величезній низовині, він здалеку скидався на залізничний вузол, поспіль забитий вагонами. Дорога востаннє завернула в гайок, табір зник, але за кілька хвилин він з'явився уже в усій своїй жахливій реальності. Приземкуваті, з пласкими дахами бараки стояли по-німецьки точними шеренгами, замикаючи собою чотирикутний голий плац. На вишках методично крокували вартові. Було близько десяти годин ранку — полонені давно працювали на каменоломні, табір здавався мертвим.

Рудін і Біркнер пройшли в приміщення комендатури, звідки їх провели до начальника табору. Це був низькорослий бритоголовий здоров'як, обличчям навдивовижу схожий на Муссоліні. Дізнавшись, хто вони і чого приїхали, він увімкнув невеличкий важіль на комутаторі і тричі прокричав у мікрофон:

— Лейтенанта Крафта до начальника табору!

І, здавалось, сама земля залізним голосом тричі вигукнула ім'я лейтенанта Крафта. Начальник табору насунув на голову високого кашкета і, натягуючи на руки рукавички, сказав:

— Зараз прийде. А у мене, пробачте, справи.

Незабаром з'явився лейтенант Крафт — опасистий молодий чоловік у золотих овальних окулярах на блискучому качиному носі.

— Мене викликав начальник, — задихаючись, проказав лейтенант Крафт.

— Ви потрібні нам, — сказав Біркнер.

Лейтенант Крафт опустився на стілець і витер хусточкою лоба.

— Я слухаю вас.

— Ви відбираєте полонених за наказом сто два? — спитав Біркнер.

— Я, тобто не один я.

— У вас що, цілий відділ?

— Ні. Я просто маю на увазі блокових капо, які подають мені попередні списки. А що сталося? — Крафт зняв і протер свої окуляри.

— Поки що нічого, — сказав Біркнер, дивлячись в очі Крафта. — Розкажіть нам докладніше, як ви ведете цю роботу.

З розповіді лейтенанта Крафта з'ясувалося, що все. вирішували блокові капо, які, до речі, не мали навіть приблизного уявлення, для чого вони відбирають людей. На прохання Біркнера лейтенант Крафт викликав одного з капо. Біркнер спитав у нього, як він одбирає полонених.

— Вибираю тих, котрі міцніші фізично, — відказав капо. — І щоб вони хотіли працювати для Німеччини.

Біркнер пробубнів щось нерозбірливе і відпустив капо. Потім Рудін і Біркнер зустрілися з керівником табірного гестапо Фіглем.

— Я приблизно знаю, для чого відбирають цих людей, — сказав Фігль. — Але я втручаюсь лише в тому випадку, коли в списки потрапляють потрібні мені люди. Тож усі претензії прошу адресувати лейтенантові Крафту. Ваш уповноважений — він, — з відвертою посмішкою сказав Фігль.

— Мені здається, що ви в цій важливій справі зайняли не найрозумнішу позицію, — сказав Біркнер.

— А ви прочитайте ваш наказ сто два, — розсердився Фігль. — Там недвозначно сказано, що по допомогу до гестапо слід звертатися, тільки коли це викликається необхідністю.

— А де ж ваше завжди притаманне офіцерам гестапо почуття відповідальності за все, що робиться в рейху? — в'їдливо спитав Біркнер.

— Для того щоб почувати відповідальність, необхідно знати, за що ти її несеш, — нахабно відказав Фігль. — Мету відбору я знаю лише приблизно.

— Але якщо ви рекомендуєте нам прочитати наказ, — зауважив Рудін, — значить, ви самі його читали, а там недвозначно сказано і про мету.

Фігль впився в Рудіна нахабними своїми очима і відрізав:

— Давайте краще не гратися в хованки. Все це ваше діло нарочито ведеться мимо Принцальберштрасе, а я, вибачте, звідти.

— Коли видавали наказ, можливо, так і було, — примирливо сказав Біркнер. — Але тепер контакт абверу з Принцальберштрасе існує, і доказом тому я сам, людина, як ви висловились, звідти, а проте, займаюся цією справою.

— Я звик до дисципліни, — сказав Фігль. — Буде наказ, і я візьму цю справу в свої руки. А щодо вашого лейтенанта Крафта, я б не довірив йому відбирати людей навіть для асенізаційних робіт…

Як належить ревному служаці «Сатурна», Рудін дорогою назад обурювався разом з Біркнером усім, що вони почули в таборі.

— Я напишу керівництву такий рапорт, що вони забігають, — люто говорив Біркнер. — Пора кінчати з цією грою в піжмурки. Фігль має рацію. Це ж схоже на зраду, слово честі! Вся Німеччина в єдиному пориві самовіддано виконує накреслення фюрера, а тут дві важливі організації граються у хованки. Слово честі. Що ви скажете, Крамер, про це?

— Те, що діється в таборі з відбором, — справжнісіньке неподобство, — ухильно відказав Рудін.

Вони повернулись у місто якраз на обід. Рудін пішов до їдальні, а Біркнер зразу ж сів писати рапорт Мюллеру.

Сидячи в їдальні, Рудін обмірковував усе, що відбулося в цій поїздці, перевіряв ще раз свою поведінку і дійшов висновку, що поводився правильно. Лишалось тільки щось неясне щодо Біркнера. Протягом усієї поїздки Рудіну чомусь здавалося, що Біркнер розмовляє по-німецькому з акцентом, з яким звичайно розмовляють росіяни, що добре вивчили цю мову. У чому тут справа?

Увечері Рудіна викликав до себе Зомбах. Він був дуже знервований, хоч всіляко намагався цього не показувати. Повідомив, що він підписав наказ про підвищення Рудіну платні, і зразу після цього раптом опитав:

— Справді в таборі так погано?

— В якому розумінні?

— Та з відбором для нас контингенту.

— Так, справді, відбір провадиться кустарно, непродумано.

— Нічого не розумію! — розвів руками Зомбах. — Адже в таборі 1206 повинна була діяти ціла комісія.

— Лейтенант, який відбирає людей, сказав нам, що за літо всіх членів комісії по одному відкликали в Берлін.

— Нічого не розумію… — почав Зомбах, але не закінчив і сказав: — Гаразд. Спасибі, йдіть.

Рудін був задоволений поїздкою. Ще раз вона підтвердила, що давня ворожнеча абверу і СД триває і що ця ворожнеча дедалі більше відчувається вже і всередині «Сатурна». Ну що ж, це чудово, панове…

Розділ 43

«У сталінградську зиму, — за свідченням одного літописця гітлерівської камарильї, фюрер втратив не тільки шосту армію, а й владу над собою. Ми знали його давно, знали в ньому все, у тому числі і його вибухову імпульсивність, що несла з собою дивовижні несподіванки — від геніальних до безглуздих, і все ж були вражені відкриттям, що у нього не виявилось нервів і витримки, гідних вождя…»

У двадцятих числах листопада радянські війська в районі Сталінграда перейшли в наступ. Через три дні двадцять дві гітлерівські дивізії уже сиділи в «котлі». Протягом цих трьох днів найдосвідченіші німецькі воєначальники, зокрема повий начальник генштабу Цейтлер, які уміли бачити хід воєнних подій реально і в перспективі, намагались підказати Гітлеру вихід із сталінградської пастки. Але Гітлер уже не міг тверезо оцінювати події, відмовлявся слухати поради військових про вихід із Сталінграда.

— Я не залишу Волги! — шалено кричав він начальникові генштабу.

Саме в цю пору хитру гру вів адмірал Канаріс. Треба гадати, що він раніше за інших мав точну інформацію про становище в Сталінграді. Ще в жовтні він конфіденціально сказав одному з генералів ставки, що, на його думку, шоста армія «занурюється в трясовину». В одній із мемуарних книг стверджується, ніби цей вислів Канаріс вжив в особистій доповідній Гітлеру. Це неправда. Всі інші свідчення, в тому числі осіб, близьких адміралові, стверджують інше — що тієї осені Гітлер взагалі ні разу не приймав Канаріса. Навряд щоб сам Канаріс прагнув цього. Наприкінці літа і восени Канаріс подавав у генштаб зведення по російському фронту, зміст яких міг відповідати будь-якому погляду на хід подій. Дотримуватись такої тактики Канарісу було тим легше, що Гітлер у другій половині літа перебував у ставці, перенесеній у Вінницю, і до нього не доходила більша частина інформаційних матеріалів. Про ці зведення Канаріса начальник генштабу Гальдер, якого тоді вже зняв Гітлер, іронічно сказав, що вони мають у собі одразу чотири козирних тузи, чого в картярській грі, як відомо, не буває. Однак у цей же час Канаріс спеціальними кур'єрами поставляв фюреру у вінницьку ставку дужо переконливі відомості про те, що англосакси цілком твердо відмовились від думки в найближчому році почати кампанію в Європі.

Саме тоді Канаріс кинув фразу: «Щодо Черчілля, то я в суботу знаю, що він зробить у понеділок». І Канаріс дійсно мав у своєму розпорядженні цілком певні і різносторонні дані про позицію Англії. Через агентів, які діяли в Англії, він ще на початку сорок другого року (точніше — через місяць після опублікування офіціального союзницького комюніке про домовленість відкрити другий фронт у вересні) одержав дані, що ці запевнення союзників нічого не варті і другий фронт у цьому році англосакси не відкриють. Агенти добули цю інформацію у таких авторитетних і поінформованих осіб, що Канаріс, не задумуючись, відправив її Гітлеру. Він знав, чого жде фюрер, що може його порадувати.

Уже закінчувався листопад, і другого фронту справді не було, а на столі у Гітлера вже лежало нове донесення Канаріса: близькі до Черчілля люди упевнені, що другого фронту не буде і в сорок третьому році. Канаріс знав, що це повідомлення — єдиний бальзам для Гітлера в той час, коли шоста армія сидить у Сталінграді, міцно затягнута росіянами в петлю, і коли всі його плани захопити Москву з півдня можна вважати проваленими.

Гітлер повертається з Вінниці у свою ставку «Вовча яма» в Пруссії. Він сміливо знімає дивізії, які перебувають на заході, вимагає нових дивізій у своїх союзників і всі ці сили перекидає на радянський фронт, зокрема в розпорядження фельдмаршала фон Манштейна — командуючого угруповання військ «Дон», яке, як запевняв Гітлер, не тільки врятує армію Паулюса, але й запхне російський «котел» у «котел» німецький. Як відомо, нічого такого не сталося. Наступ угруповання «Дон» захлинувся за п'ятдесят кілометрів од Сталінграда, і воно, зазнаючи величезних втрат, почало відкочуватись на захід. Шоста армія, що лишилася в сталінградському «котлі», виявилась приреченою на загибель.

Саме в цей час у «Сатурн» з особистим дорученням Канаріса прибув його найближчий помічник, керівник другого відділу абверу генерал Лахузен. Зранку він мав розмову з Зомбахом і Мюллером, а після обіду до нього було скликано весь керівний склад «Сатурна», перед яким Лахузен виголосив годинну промову, після чого зразу ж поїхав. Усім мислячим офіцерам «Сатурна» було зрозуміло, що Лахузен приїжджав з єдиною метою — розвіяти песимізм, викликаний сталінградською трагедією.

Того дня, коли Лахузен був у «Сатурні», Рудін не працював. Ще напередодні Зомбах віддав розпорядження цього дня не привозити полонених. З ночі район, де містилася школа розвідників і де жили Рудін та інші співробітники «Сатурна» — не німці, був ізольований від решти гарнізону, і звідти нікого не випускали. Цей режим діяв до ранку наступного дня. Чим усе це було викликано, Рудін того дня не знав. Коли вранці наступного дня він прийшов на роботу, все було як завжди. Лише коли він подзвонив черговому комендантові, щоб до нього привели першу групу полонених, комендант попередив його, що полонених української національності наказано направляти лише до Мигунця. Очевидно, Мигунець переконав Мюллера, що українці — це його фах. Рудін вирішив не протестувати проти такого рішення, а тільки з'ясувати, хто відбиратиме цих українців для Мигунця.

От і привід сходити до Мюллера.

Виявляється, не все в «Сатурні» лишилося таким, як завжди. Мюллер був збуджений і розмовляв гостріше, ніж звичайно.

— Українців направляєте до Мигунця ви, — сказав він, не дивлячись на Рудіна. — Але не думайте, що це дасть вам можливість зіпхнути на нього частину своєї відповідальності. Настав час, коли кожний повинен відповідати за свою справу. Ви, Крамер, відповідаєте за весь добір контингенту, головою відповідаєте.

— Як же я можу відповідати за те, що робить інший? — спитав Рудін.

— А ось так, чорт забери, як ми тут відповідаємо за все, що робите ви! — Мюллер ударив кулаком по столу. — В таборі 1206 відбір провадитиметься тепер як слід. Там будуть працювати не ідіоти. Через три дні прошу доповісти мені, як змінився контингент, що йде звідти. Тепер про режим дня. Відпочиватимемо після перемоги. А поки що порядок я встановлюю такий: до вісімнадцятої години ви працюєте тут на відборі, а потім у Фогеля на зв'язку стільки, скільки йому потрібно, наші солдати в Сталінграді про відпочинок не думають.

— Досі я працював у Фогеля за його викликами.

— Досі, досі… Ви що, не розумієте німецької мови, сто чортів? Я ж ясно сказав: з вісімнадцятої нуль-нуль щоденно у Фогеля. Наші солдати в Сталінграді не чекають запрошення битися, вони це роблять цілу добу за велінням обов'язку.

— Дозволите йти? — спитав Рудін.

— Останнє: про все, що у вас виникає в ході справи, доповідати лише мені. Розумієте? Лише мені. Не рідше ніж раз на три дні. А тепер ідіть.

Рудін повернувся до свого кабінету. В коридорі його вже чекала перша група полонених.

Рівно о шостій годині вечора Рудін прийшов до Фогеля.

— Прибув за наказом Мюллера, — доповів він офіціально.

— Знаю, знаю, — флегматично озвався Фогель. — Але сьогодні ви з'явились даремно, ми не працюємо. В районі Москви непроходження радіохвиль.

Лише тепер Рудін звернув увагу, що в оперативному залі панує тиша і більшість апаратів у чохлах.

— Що мені треба робити? — так само офіціально спитав Рудін.

— Сьогодні нічого. Ходімте до мене, дружина дещо прислала.

Це «дещо» виявилося пляшкою французького коньяку «Бісквіт». Фогель наповнив чарки і сказав:

— Треба випити за наших сталінградських героїв, вони заслужили.

Рудін випив, понюхав чарку і сказав:

— Не можу збагнути, в чому перевага французьких коньяків. Звичайнісінька горілка, що пахне парфумерією.

— Дідько з ним, з коньяком. Скажіть краще, що ви думаєте про Сталінград.

— По-моєму, росіян жде там якийсь гіркий для них сюрприз, — задумливо сказав Рудін. — Учора в ранковому зведенні Сталінград було названо фортецею, а фортеця є фортеця.

— Так, це правильно, — неуважно проказав Фогель, відкинувшись у кріслі, ніби здалеку дивлячись на Рудіна. — Шкода тільки, що ми там затримуємося і не можемо поки що зробити вирішального удару по Москві.

— Чому? — палко заперечив Рудін. — По-перше, під Сталінградом ми скували великі сили противника; по-друге, фюрер цілком ясно сказав, що в цей час готується новий переможний наступ; по-третє, герої Сталінграда теж іще не сказали свого останнього, вирішального слова.

Фогель невдоволено поморщився.

— Все це пожирає час, Крамер, дорогоцінний час.

— Не знаю, — не здавався Рудін. — Фюрер у своїй листопадовій промові ясно сказав, що фактор часу тепер не має ніякого значення.

— Я ж кажу не про той час, про який думав фюрер, — все ще морщачись, сказав Фогель. — Я — про час, який відведено для нас, для нашої роботи. Одна справа, коли ми знали, що Москву буде взято цього року, зовсім інша, коли це відкладається ще на рік. У першому випадку нам належало не стільки вести розвідку, скільки займатися диверсією, і Мюллер у цьому мав рацію. А що тепер?

— Вас не розбереш: то Мюллер неправий, то правий, — усміхнувся Рудін.

— У принципі він має рацію, — повторив Фогель. — А деталі — це деталі. Але тепер же знову потрібна розвідка, передусім розвідка!

— Це вже не в моїй компетенції,— зітхнув Рудін. Випили ще по чарці.

— Учора нам поставили завдання, — сказав Фогель. — Голова паморочиться. Раніше ми хоч знали: наша справа — зона Москви. А тепер нам треба свій фронт розширювати безмежно. А ви нас кадрами для цього забезпечите? Га, Крамер?

— Я впевнений у німецькій організованості,— відказав Рудін. — Якщо треба, все для цього буде зроблено. А сам я — дрібнота.

Рудін попрощався і пішов. Звичайно, тепер він мав можливість спробувати з'ясувати у Фогеля, що сталося вчора. Але робити це було необережно.

У їдальні зібрались майже всі викладачі школи. Рудін відразу помітив, що всі вони давно повечеряли, але не розходились і, певно, обговорювали всі одно — що було вчора.

Коли Рудін увійшов, розмова відразу стихла. Рудін сів за вільний столик і замовив вечерю. Викладачі мовчки почали виходити з їдальні. Лише викладач шифрувальної справи Салаженков залишився і підсів до стола Рудіна.

— Можна на хвилинку? — спитав він.

— Прошу! — Рудін усміхнувся. — Що це тут у вас за нарада була?

— Яка там нарада… — Салаженков сердито притис сигарету в попільничці. — Чутки перебалакували. Ви часом не знаєте, яке начальство вчора приїжджало?

Рудін розсміявся.

— Таке враження, нібито ви вперше дізнаєтесь про приїзд начальства.

— Але нас ніколи при цьому під арешт не брали!

— Який арешт? — здивувався Рудін.

— Наче ви самі вчора не просиділи цілий день вдома? — усміхнувся Салаженков.

— Ах, он що! Ну і як це розцінюють ваші колеги?

— Хтось пустив чутку, начебто нас ліквідують, — помовчавши, тихо сказав Салаженков. — Ви нічого такого не чули?

— Дурниці, Салаженков, нас не тільки не ліквідують, Вам доведеться працювати ще більше.

— Це ви що, свою думку висловлюєте чи щось знаєте?

— Знаю, — переконливо відказав Рудін. Салаженков посидів ще трохи для годиться і пішов.

Найголовніше він з'ясував і тепер, мабуть, поспішив заспокоїти своїх колег.

Ну що ж, перший підсумок цього дня не такий уже поганий. Що б там учора не трапилось, зрозуміло одне: панам абверівцям учорашній день нічого приємного не приніс, і вони нервують. Ну, а челядь, та панікує. І все це непогано. Але що ж все-таки скоїлося вчора? Фогель, звісно, знає, але розпитувати його небезпечно. Краще триматися позиції залізного оптиміста, не виявляти ніякої цікавості до вчорашнього і цим викликати Фогеля на відвертість. Адже йому явно хочеться поділитися своїми думками, а друзів у нього тут нема, і рано чи пізно він прийде до Рудіна.

Рудін не помилився. Не міг він тільки подумати, що Фотель прийде так скоро — того ж вечора. Рудін уже ліг спати, коли в двері його кімнати обережно постукали. Це був Фогель, і, як видно було, з пляшкою коньяку він розправився сам.

— Прошу пробачити, ви вже спите? — з невдоволеною інтонацією спитав він і сів на край постелі.

— Чесно кажучи, мені хотілось відіспатися, — стомлено відказав Рудін. — Я вибився з сили.

— Неправда, — чітко промовив Фогель. — Ви відпочивали цілий день учора, коли ми слухали керівний реферат генерала Лахузена. От я справді стомився. Крамер, я неймовірно стомився! — Він притулився до спинки ліжка і закинув назад голову. — Але я стомився, Крамер, не фізично, я думати стомився.

Рудін, уже добре знаючи пристрасть Фогеля, випивши, вдаватися в філософствування, з внутрішнім зітханням скорився своїй долі. Треба слухати, і треба сперечатись, адже може статися, що саме зараз Фогель і розповість про вчорашнє. Дещо він уже сказав:

— Ви пробачите мені за те, що я лежу, — спитав Рудін.

— Робіть що хочете, — байдуже промовив Фогель.

Рудін вирішив все-таки трохи підвестися на подушку і так само, як Фогель, сперся на руки.

— Розумієте, Крамер, я хочу все зрозуміти, — сказав Фогель.

— Дуже похвальне бажання, — усміхнувся Рудін.

Фогель лише хитнув головою, ніби пропустивши повз себе репліку Рудіна.

— Можливо, для вас, Крамер, такий час ще не настав, — сказав він. — І це зрозуміло. Що б там не було у вашій біографії німецького, ви все ж не йшли з нами по всьому шляху. Ви на якійсь станції скочили на підніжку нашого поїзда і їдете з нами порожнем. А ми в дорозі давно, дуже давно. — Він відкинув далеко назад голову. — Знаєте, яке я зробив відкриття? — спитав він, дивлячись у стелю. — Виявляється, коли поїзд навально, точно за розкладом іде вперед, ніхто не думає і навіть не згадує про машиніста. Але варто поїздові хоч трошки вибитися з графіка, не там, де треба, на хвилинку зупинитись, як усі згадують, що є машиніст, і починають його лаяти.

— Спостереження не позбавлене точності,— сказав Рудін цілком серйозно.

— А з чим я його пов'язую, вам зрозуміло?

— Ні.

Фогель довго мовчав, потім одірвав голову од спинки ліжка і нахилився до Рудіна.

— Я вам, Крамер, довіряю, тому скажу таке, що має померти в цій кімнаті. Обіцяєте?

— Мені, крім вас, ви це добре знаєте, взагалі нікому розказувати, — усміхнувся Рудін. — А вам слухати власні думки у моєму викладі навряд чи цікаво.

— Гаразд, — сказав Фогель. — Ви не задумувались над тим, чому ворогують між собою, особливо останнім часом, Зомбах і Мюллер?

— Я просто не знав, що вони ворогують, — відповів Рудін.

— Ну, висловимось так: у них нема контакту. У перше літо російської кампанії такий контакт був, а тепер діло дійшло до того, що генерал Лахузен, який приїжджав до нас учора, частину своєї промови присвятив їхньому примиренню. Ну, звичайно, не так прямо: мовляв, панове, помиріться і працюйте дружно. Про них конкретно й слова не було сказано, але, повторюю, частина промови генерала мала цю мету, і всі це зрозуміли. Коротко і як я розумію: причина зіткнення між Зомбахом і Мюллером — це їхнє ставлення до ходу подій. І мушу вам сказати, що зараз Мюллер здається мені більш справжнім наці, ніж Зомбах. А ще минулого року я думав навпаки. Я ж у Франції теж працював із Зомбахом. Він мене і сюди витягнув. Якби ви знали, як він працював у Франції! — Фогель ногою присунув стілець до ліжка і поклав на нього ноги. — Ви знаєте, звісно, про старе суперництво між нашим абвером і гестапо?

— Ну звідки я можу це знати? — з усмішкою і здивуванням сказав Рудін. — У кращому випадку міг лише догадуватись.

— Суперництво це досить давнє, але особливо воно почало загострюватись у Франції, коли нашим окупаційним силам почав допікати так званий французький Опір. За порядок у Франції тоді відповідало гестапо, СД. А ми там тільки вели розвідку. У нас досвіду розробки з допомогою агентури було, звичайно, більше, і склалося становище, коли ми про таємну організацію французів знали значно раніше і краще, ніж гестапо, яке і у Франції діяло своїм улюбленим методом масових облав та арештів. Те, що нам було непотрібне, ми, природно, віддавали гестапо і цим їм допомагали. Але в наших руках, вірніше — під нашим наглядом, були крупні вузли таємної мережі Опору, які ми іноді навіть оберігали від гестапо, бо через ці вузли ми вели розвідку, яка виходила далеко за межі Франції. І ось тут саме і почались наші вже відкриті сутички з гестапо. — Фогель замовк, задумався, певно пригадав той час, і, похитавши головою, вів далі: — Але тоді його керівники не мали рації. Вони просто не хотіли або не могли зрозуміти наших особливих завдань. Як тонко і гнучко працював тоді Зомбах! Він дуже багато зробив, щоб пом'якшити конфлікт, але в принципі конфлікт лишився. Він проривався назовні то в Чехословаччині, то в Данії, то в Польщі. Але то був зовсім інший час. Тепер Німеччина поставила на карту все, все, що вона має, і свою історію на додачу. І ось у цей страшенно важкий час фюрер показує зразки гнучкості, і Сталінград зовсім не позбавляє його ентузіазму та віри. Навпаки, він з притаманним йому розумом консолідує всі сили, геніально маневрує ними. А в цей час ми тут не можемо встановити контакту між собою. Ганьба! Генерал Лахузен, славетний Лахузен, який завжди був готовий, як про нього говорили, стрибнути з парашутом на дах будь-якого президентського палацу, він, замість того, щоб ударити кулаком по столу і закликати всіх до порядку, втовкмачує Зомбаху, що труднощі в Сталінграді — це не привід впадати в песимізм, що слід виховувати в собі високий дух, що вкрай необхідна консолідація сил. — Фогель скочив з постелі й почав ходити по кімнаті.— А ви не перебільшуєте конфлікту між Зомбахом і Мюллером? — обережно спитав Рудін.

Фогель спинився і, дивлячись на Рудіна, сказав:

— А ви б послухали, що на цій нараді говорив сам Зомбах! Виступав, ніби на панахиді. «Ми, — каже, — поставлені в становище гонщика, який їхав не тією дорогою і якому треба тепер повертатися до роздоріжжя на початку шляху». І так далі в такому ж плані.— Фогель нервово розсміявся і сказав: — От Зомбах, виявляється, і є той самий типовий пасажир поїзда, який раптом згадав, що є машиніст, котрого можна в усьому звинуватити. Але, чорт забери, що трапилось? — вигукнув Фогель і знову замаячив по кімнаті.— В цілому ж сьогодні я за Мюллера, — після тривалої паузи сказав він уже спокійно. — Він і вчора виступав зрозуміло, енергійно. Звичайно ж, ми повинні робити лише одне — всіма силами, всіма засобами бити по ворогу, а не сперечатися, що важливіше — розвідка чи диверсія. — Фогель знову сів на постіль до Рудіна і сказав стомлено: — Словом, Крамер, невесело. Чи не сном було моє життя у Франції? Тріумфальна арка з нашим прапором на колісниці. Нотр-Дам, де фюрер був у білосніжному кітелі. Який він веселий стояв біля гробниці Наполеона! А тепер десь у снігу гинуть наші невідомі герої…

— Чому гинуть? — спитав Рудін. — Вони роблять своє святе діло і переможуть. Бога ради, не ставайте схожим, на змальованого вами Зомбаха.

— Ви, Крамер, вірите? Справді вірите? — спитав Фогель, безтямно дивлячись на Рудіна.

— Вірю, — відказав Рудін. — Вірю з самого початку. — І він усміхнувся. — І я ніколи, можете мені повірити, не перетворюсь на пасажира, який накидається на машиніста за п'ятихвилинне спізнення поїзда.

— Спасибі, вам, Крамер, велике щире спасибі.— Очі у Фогеля волого заблищали. Сентиментальний, як багато хто з німців, він, певно, і справді був розчулений відданістю Рудіна. — І я вам вірю більше, ніж деяким нашим чистокровним і відзначеним нагородами арійцям, слово честі офіцера! — Фогель насунувся на Рудіна і міцно потис йому руку. — Пробачте мені, дорогий Крамер, я трішечки випив, але ви не думайте, можете на мене розрахоаувати цілком і завжди. А тепер спіть. — Він досить твердо вийшов з кімнати.

«А, голуб'ята, стривожились! — радів Рудін. — Он що робиться! Це чудово. І хай живуть захисники міста-героя!» Рудін спробував уявити собі це місто, в якому він ніколи не був, місто, до якого ще так недавно з тріумфальним виттям рвались гітлерівські орди. Рудіну довелася якось слухати німецьку радіопередачу, яку вели з берега Волги. Фоном передачі був безперервний гуркіт вибухів. А репортер у цей час очманілим, хрипким голосом вигукував короткі фрази:

— Пікірувальники Герінга перетворюють місто в руїни! Місто — гігантське вогнище! Дим сховав сонце! Сутінки опівдні! Це апофеоз. Я мию свої чоботи у Волзі. Слухайте, це хлюпоче волзька вода!..

Після передачі грали марш і били в барабани. Хоч Рудін і знав дещо від Маркова про справжній хід війни, від цієї передачі на душі у нього стало холодно і тривожно. Тим радіснішим був зараз його тріумф. Уява малювала йому картину розбитого, заметеного снігом міста, в якому цілу добу не вщухав бій. Учора Берлін передавав, що боротьба йде за кожний будинок. Це здорово! Чи давно вони горланили, що на шляху до Сталінграда їхні війська за день просуваються на п'ятдесят кілометрів? А потім з розгону врізались у місто і тепер тижнями ведуть бої за кожний будинок, і все, чого вони досягли за літо, уже пішло прахом. Фортеця на Волзі стає всенімецьким кошмаром…

Рудін не міг заснути. Все, що він дізнався сьогодні, треба точно і докладно викласти в донесенні. Про це він і думав, крокуючи в темряві у своїй тісній кімнатці.

Те, про що Рудін дізнався цього вечора, виявилося ще серйознішим, ніж він гадав. У грудні і січні обстановка в «Сатурні» визначалась одним словом — Сталінград. Дійшло ось до чого. Коли стало остаточно ясно, що шоста армія гине, Мюллер на вечірній п'ятихвилинці зажадав, щоб були припинені будь-які розмови про це місто, які заважають співробітникам зосередитись на важливіших для них питаннях. Він попередив, що такі розмови будуть розцінюватись як ворожа пропаганда, як пораженство.

Але марно! Чорна тінь розгрому армії Паулюса лежала навіть на обличчях співробітників. І сам Мюллер уже не міг володіти собою. Коли почався і першу добу успішно йшов наступ групи військ Манштейна, що кинулись на порятунок оточених військ Паулюса, Мюллер на п'ятихвилинці урочисто оголосив про це.

— Цей наступ, — сказав він, — приклад, який дає всім нам армія. Вона завдає навального удару і по доморослих політиках та песимістах.

Але через кілька днів стало відомо, що генерала Гейма — командира танкового корпусу, на якого покладались головні надії, генерала, чиє ім'я за останні дні називалось в усіх радіопередачах, генерала, якого не далі як учора називали «втіленням безпощадної відплати ворогу», цього генерала наказом Гітлера звільнено з поста, його розжалували в солдати і судитимуть.

Це було вже занадто! У Мюллера вистачило глузду не проводити цього дня п'ятихвилинки. Але німців чекали ще важчі випробування, апогей яких настав наприкінці січня. На Волзі — катастрофа, розгром, а Берлін ще сурмить про стійкість героїв. Гітлер присвоює Паулюсу звання фельдмаршала, а назавтра з'ясовується, що фельдмаршал здався в полон разом з своєю армією. Більше його ім'я не згадується ніде. Німеччина в траурі. Радіо передає тужливий плач дзвонів. У коридорах «Сатурна» тиша. Співробітники намагаються не виходити з своїх кімнат, щоб не потрапити на очі начальству, і наче бояться один одного. Кілька днів не проводяться п'ятихвилинки.

Увечері четвертого лютого, коли Німеччина вже зняла траур, Рудін працював в оперативному залі. Оператори раз у раз клали на стіл Фогеля радіодонесення агентів. Змарнілий, неголений, Фогель швидко читав і передавав їх Рудіну. Майже всі донесення стосувалися Сталінграда, І було видно, що агенти теж переживають страх. Одне з донесень Фогель прочитав і вже подав Рудіну, потім, певно, передумавши, хотів покласти його в папку, але знов передумав і віддав Рудіну.

Рудін прочитав:

«Росіяни твердять, начебто в Сталінграді знищено і взято в полон цілу армію, і називають це початком кінця Німеччини. Серед населення панує небувале піднесення. Завербований у жовтні агент Зуб учора з'явився на зустріч і заявив, що більше не працюватиме. Загрожував викриттям. Чекаємо негайних вказівок».

Рудін гидливим жестом відклав радіограму.

— Що їм відповісти, Крамер? — спитав Фогель.

— Це хороший агент? — у свою чергу спитав Рудін.

— Тож-бо й воно, що хороший. Їх там двоє. Працювали просто добре.

— Жалюгідні панікери! — злісно сказав Рудін.

Фогель думав про щось своє. Потім, ніби скинувши цю думку, обернувся до Рудіна. — Що ж все-таки їм відповісти?

— Я не берусь це вирішувати, — начебто виправдовуючись, сказав Рудін. — Зрештою, це ж запитання прямо чи посередньо є в усіх донесеннях. Я гадаю, вам треба сходити до Мюллера або Зомбаха. Треба виробити загальну відповідь.

Фогель, нічого не говорячи, взяв папку з радіограмами, одягнувся і вийшов.

Приблизно за годину він повернувся і приніс написану Мюллером стандартну відповідь «Сатурна» всім агентам. Відповідь була зразу ж зашифрована, й оператори почали вистукувати її в ефір.

«Природно, що кремлівська пропаганда роздуває сталінградський епізод війни, особливо коли врахувати, що їхня армія за всю війну не мала жодного успіху, який би впливав на хід війни. Цей успіх суто місцевого характеру коштував Радам стільки крові, що Німеччина може вважати: Сталінград непогано прислужився неминучій перемозі німецької зброї. Німеччина, як ніколи, спокійна, впевнена у своїх силах і далі лишається господарем становища на більшій частині радянської території і в свій термін, який від Москви не залежить, переможно завершить війну. Це повинні знати ви і обережно пояснювати зв'язаним з вами людям. Необхідно рішуче активізуватися, щоб бути гідними подвигу непереможної армії рейху».

— Ну як, переконливо? — спитав Фогель, коли Рудін прочитав цю відповідь.

— Цілком, — відказав Рудін.

— Ви, до речі, знайомі з новим ад'ютантом Мюллера? — спитав Фогель.

— З Біркнером? Знайомий. Ми разом їздили в табір військовополонених.

— Яке враження він справив на вас?

— По-моєму, це вірний, дисциплінований офіцер.

— Я зараз чекав, поки звільниться Мюллер, і вперше говорив з Біркнером… Він мені теж сподобався. Ви знаєте, він абсолютно спокійний. Абсолютно. Я показав йому донесення агентів, він недбало так прочитав, повернув мені і сказав: «Скиглять, щенята», — і все. І спитав мене, як я тут вирішую жіноче питання.

Рудін усміхнувся.

— Він питав про це і мене.

— От характер! Я подумав: мабуть, отакі офіцери там, на Волзі, спокійно і холоднокровно виконували свій обов'язок до кінця.

Фогель знову перебував у своєму звичайному стані імпульсивної готовності з першого-ліпшого приводу з глибокодумним виглядом вдаватись у пустопорожнє філософствування. Певно, йому самому, не менше ніж агентам, треба було одержати цю вказівку Мюллера та ще порозмовляти з зацікавленим у жіночому питанні Біркнером. I ось він уже заспокоївся.

— Знаєте що, Крамер? — весело сказав Фогель. — Ідіть відпочивати. Ми ж тепер цілу ніч будемо передавати відповідь Мюллера.

— Спасибі. Я прогуляюся трохи — і спати.

— Приємних вам снів, Крамер! — Фогель помахав Рудіну рукою.

Розділ 44

Кравцов все ще займався вербуванням агентів серед населення, зустрічався з ними на явочних квартирах, брав під них донесення, давав вказівки. Це саме робили Ціммер і Таубе — новий співробітник, якого перевели сюди з Польщі. Становище Кравцова було дуже складним. Після провалу витівки з молоддю він мусив працювати активно і з відчутною для гестапо користю, інакше він міг остаточно втратити довір'я, а значить і можливість бути в курсі гестапівських справ. А з другого боку, він не міг стати справжнім спільником гітлерівців у їхніх чорних ділах. Кравцов мобілізував усю свою хитрість і спритність. ЗЦіммером він справлявся без особливих труднощів. Цей в усьому йому довіряв і навіть виконував його поради. Несподіваною і дуже великою небезпекою став Таубе, якого перевели з Варшави. Там він виконував таку саму роботу і, очевидно, діяв дуже активно, якщо польське підпілля полювало на нього. Двічі по ньому стріляли, але тільки легко поранили. Гестапо, певно, цінуючи його, вирішило прибрати Таубе з Варшави. Він погано, але все-таки говорив по-російському. Був дуже хитрий і, крім того, володів незвичайним умінням перевтілюватись. Йому було однаково легко умовити свого співрозмовника, що він тупа, дурна людина або що він рафінований інтелігент, прихильник і знавець усього витонченого. Він був молодий. Лише за рік до війни закінчив Ризький університет, здобувши диплом історика. На гестапо він працював ще в буржуазній Латвії, у свої студентські роки. Кравцов розкусив його досить швидко і збагнув, що цей тип небезпечний в усіх відношеннях, тим паче що він зразу ж показав себе хорошим організатором, і на фоні його діяльності виразно стали помітні мізерні результати роботи Кравцова. Доводилось обмірковувати кожний свій крок ще ретельніше.

Гестапівці відповіли на сталінградську катастрофу посиленням терору. Оберштурмбанфюрер Клейнер на нараді апарату сказав:

— Ми влаштуємо сталінградський «котел» усім червоним і забезпечимо нашу героїчну німецьку армію тилом, спокійним, як цвинтар…

По всій Білорусії безперервно полювали на партизанів великі каральні експедиції. Готувались масові облави на підпільників. Від Кравцова, Ціммера і Таубе Клейнер зажадав швидшої ліквідації міського підпілля і сам керував цією роботою.

Березень випав теплий, сльотавий, місто було залите багнюкою, перемішаною з снігом. Деякими вулицями протягом дня автомашини не могли проїхати. Лише вночі цей кисіль трохи твердішав.

У сутінках Кравцов ішов на зустріч з агентом за кличкою Кухар. Цей тип і справді мав відношення до кухарської справи. Він опалював печі в ресторанній кухні офіцерського казино. До війни Кухар був рахівником на сироварному заводі десь на Смоленщині, його мобілізували в армію, і в першому ж бою він перебіг до ворогів. Півроку відбув у таборі військовополонених, де, як він сам говорив, «вирядив у яр цілу купу політпрацівників та різних всяких партизанів». За ці заслуги його випустили з табору, він прибився до цього міста і влаштувався опалювачем у казино. Кравцов набрів на нього випадково. У грудні Клейнер доручив йому подивитись, що за росіяни працюють в офіцерському казино. Незадовго до цього десь на Україні підпільники висадили в повітря таке ж казино, загинуло кілька офіцерів. Клейнер стривожився… Кравцов пішов у казино і там на подвір'ї побачив чоловіка, який, весело висвистуючи, спритно рубав дрова. Кравцов завів з ним розмову і зразу ж збагнув, що перед ним той, хто йому потрібен. Кравцов завербував його, дав йому кличку і почав з ним зустрічатись. Кухар виявився дуже небезпечним донощиком. У нього був загострений нюх на людей, яких йому слід було боятись. Саме за цією міркою він і знаходив тих, ким могли цікавитися в гестапо. Тижнів три тому Кухар повідомив, що дівчина, яка працює на кухні посудницею, «напевно комсомолка і може встругнути що завгодно». Кравцову довелося зацікавитись цією дівчиною, і з'ясувалося, що вона справді комсомолка і зв'язана з підпільною молодіжною групою. Кравцов через підпільників дав їй сигнал, щоб вона негайно зникла з казино. Складність ситуації була ще в тому, що підпільники справді готувались висадити в повітря казино і там у них були свої люди. Тепер їх було попереджено про небезпеку, яка загрожувала їм.

Кухар чекав Кравцова біля руїн кам'яного будинку. Вони пройшли в пролом, що зяяв у стіні, і сіли на купу мокрої цегли.

— Важлива новина, — тихо почав Кухар. — У нас Танька зникла. Пригадуєте? Та, що я вам казав.

— Це ми її взяли, — сказав Кравцов.

— Тоді порядок… Тепер ще. В ресторані є дві офіціантки — Клавка і Санька. Так вони по черзі зустрічаються з якимось парубком. Якби любов, зустрічалась би з ним одна, а то по черзі. Парубок цей з'явиться під вікнами ресторану, і тоді одна з них виходить на вулицю, начебто подихати повітрям, і там розмовляє з парубком хвилин дві, не більше, — і назад. Наступного разу — друга. Сам бачив. Отут я записав. — Кухар вийняв з кишені папірець і подав Кравцову.

— Молодець! — похвалив Кравцов. — А як вони поводяться на роботі?

— Отож-то й воно. Усіх їх офіціанток сім штук. Так інші і за столик до офіцерів підсядуть, і завжди веселі. А ці дві ні-ні! А тим часом найкращі дівки з усіх семи.

— Так. Що ще?

— Та мовби нічого. Ох і напиваються ж офіцери, скажу я вам! Хоч чоботи з них стягай. Один на одного в бійку лізуть. Учора один вистрелив, слава богу, не влучив. Ледве його вгамували.

— Це нас не цікавить, — суворо сказав Кравцов.

— Ясно, ясно… — квапливо проказав Кухар. — Я ж тільки так, як спостереження.

— Стеж за ким треба. Більше нема нічого?

— Нема.

— Мало. Ну гаразд, іди…

Вранці Кравцов, посилаючись на дані, одержані від Кухаря, доповів Клейнеру про п'янство офіцерів у казино. Клейнер одразу ж почав дзвонити у військовому коменданту, а Кравцов пішов на базар, щоб передати Бабакіну донесення про офіціанток. Кравцов просив Маркова негайно перевірити, хто зв'язаний з цими дівчатами.

Відповідь надійшла наступного дня: Марков призначав йому зустріч в ніч на неділю.

Те, про що дізнався Кравцов під час побачення з Марковим, поставило його ще в складніше становище. Виявляється, у місті почав активно діяти загін Будницького, Розроблено широкий план диверсій, які стануть відповіддю на погрозу гестапівців створити спокійний, як цвинтар, тил. Готувалося висадження в повітря вузлового залізничного депо, великої підземної бази пального, розташованої на околиці міста, і, нарешті, офіцерського казино. Кухар, виявляється, вистежив одного з бійців Будницького, який встановив зв'язок з офіціантками Клавою та Санею.

— Як же тепер бути? — спитав Кравцов.

— Ясно одно, — сказав Марков, — чоловік Будницького, який ходив до дівчат, не має досвіду і працював грубо, але Кухаря треба знищити.

Домовились, що на чергову зустріч з Кухарем у руїнах будинку замість Кравцова прийде хто-небудь з групи Будницького і на тому існування зрадника скінчиться. Сам же Кравцов у цей час має бути на очах у начальства.

Важко було придумати щось конкретне на той випадок, коли на бійців Будницького наткнеться агентура Ціммера, або, що гірше, Таубе. Марков обіцяв спеціально поговорити з людьми Будницького, щоб вони працювали акуратніше, проте одне це не усувало небезпеки викриття. Єдине, що міг зробити Кравцов, це вчасно дізнаватися про підозри, які виникають у Ціммера або Таубе, щоб мати можливість попередити.

— З Ціммером мені зробити це неважко, — сказав Кравцов. — А от з Таубе — справа складніша. Розумна і хитра тварюка.

— Розумніший і хитріший за вас? — усміхнувся Марков.

— А чорт його знає! Принаймні кожна розмова з ним для мене — важка робота, слово честі.

— Вся наша робота нелегка, Кравцов. — Марков дивився кудись мимо свого співрозмовника. — Отже, Таубе про свої давні зв'язки з гестапо говорить відкрито?

— Навіть вихваляється.

— Це добре. — Марков помітив на обличчі Кравцова здивування. — Очевидно, в його службі фашизму елемент випадковості відсутній, а це в свою чергу означає, що він криє в собі типові пороки фашизму. Бачите, Кравцов, хитрим, навіть дуже хитрим він може бути, а розумним в об'єктивному визначенні цієї людської якості він бути не може. Не може, і все. Фашизм і об'єктивний розум — ворогуючі сили. Справді розумна людина не може щиро служити фашизмові. Та коли людина віддано працює на найбруднішому і підступному фронті фашизму — гестапо, вона повинна бути заражена всіма пороками фашизму. Отже, чистий, об'єктивний розум тут виключається. Так от: за що працює цей ваш Таубе? Промацайте-но його, Кравцов, де у нього головне гниле дупло. І як тільки ви це з'ясуєте, у вашій характеристиці Таубе — «розумний і хитрий» — перша якість зникне. Але тим паче треба думати, як цього Таубе прибрати.

Минув ще тиждень. З Кухарем було покінчено. Його піхто не шукав. Опалювачем у ресторані казино почав працювати підпільник, і підготовка диверсії значно спростилась. За цей час Кравцов зробив кілька спроб поговорити з Таубе не в службовій обстановці, але марно. Таубе рішуче уникав неофіціальних зустрічей…

Під час чергового побачення Бабакін раптом спитав Кравцова:

— Кого у вас в гестапо звуть Артуром?

— Із тих, кого я там знаю, — Таубе, — відповів Кравцов. — Ти його бачив?

Бабакін з притаманною розвідникові точністю змалював зовнішність Таубе.

Чому ти запитуєш про нього?

Він мене вербував у гестапо.

— Ти погодився?

— Манірюсь, — розсміявся Бабакін. — Кажу йому, що боюсь і що нічого, крім торговельного діла, не знаю. А він тисне. Каже, що йому саме й треба влізти в торговельний гніт. В цілому стандартна, як виявилося, оправа. Він цікавиться золотом. І коли я збагнув його стратегію, я сказав йому прямо: допоможу і без того, щоб бути агентом. Хай тільки дасть на цьому заробити і мені.

Кравцов слухав усе це, затамувавши подих, і Бабакін помітив його хвилювання.

— Що це з тобою?

— Ти навіть не уявляєш, як це важливо! — Кравцов згадав свою розмову з Марковим. — Ну й що, ви вже якось почали свій бізнес?

Бабакін знову розсміявся.

— Ти квапишся, як і він. Я його всю весну водитиму за носа, а потім підсуну йому яку-небудь дурницю.

Кравцов розповів Бабакіну, хто такий Таубе і як з його появою в гестапо ускладнилося становище.

— От цікаво… — задумливо сказав Бабакін. — А мені він розумним не видався. Звичайнісінька гестапівська тварюка.

— Але ти розумієш, як важливо його знешкодити. Адже він кожного дня може наскочити на людей Будницького. Вони малодосвідчені і працюють грубувато.

— Гаразд. Дай подумати…

Через дна дні вони знову зустрілись і виробили план знешкодження Таубе. Як тільки гестапівець знову звернеться з проханням роздобути золото, Бабакін скаже йому, що людина, яка має золоті монети царської чеканки, є. Потім Бабакін познайомить Таубе з цією людиною. Це буде Будницький. Він запросить гестапівця до себе додому. А там, у будиночку підпільника, буде ще двоє бійців. Коли ж Таубе йти туди не погодиться, Будницький ліквідує його за допомогою холодної зброї…

План був нескладний, якщо не зважати, що Таубе — досвідчений і бувалий гестапівець.

Таубе познайомився з Будницьким біля рундука Бабакіна. Сталося це близько шостої години вечора, на місто вже спустились ранні зимові сутінки. Проінструктований Бабакіним Будницький досить вдало грав роль хамуватого ділка чорного ринку. Таубе не збирався наосліп лізти в аферу. Він побажав зустрітися з Будницьким через день, пояснюючи, що зараз він без грошей.

— Я вам не дівка — через день бігати на побачення, — сказав Будницький і вдав, що хоче йти.

— Стривайте… — Таубе пішов поряд з ним. — Чого ви квапитесь? Гроші і післязавтра — грші.

— У мене свої плани, а у вас свої,— байдуже сказав Будницький.

— Давайте пройдемо до готелю, я візьму гроші,— запропонував Таубе.

— Та що ви, їй-богу? — Будницький з усмішкою дивився на Таубе. — Йдете на діло з порожніми руками, а я потім гуляй з вами по місту!

Будницький звернув у завулок і наддав ходу. Таубе не відставав.

— А звідки у вас золото? — раптом спитав він. Будницький зупинився, в одну мить помітивши, що в провулку, крім двох жінок, які йшли попереду, нікого нема.

— Я ще не заарештований, щоб мене допитувати, — сказав він. — Потрібен вам товар — беріть, не потрібен — до побачення.

Невідомо, що задумав Таубе, але він раптом швидко опустив руку в кишеню пальта. В ту ж мить він дістав сильний і точний удар фінкою в груди і без звуку впав.

Будницький зник у проломі стіни зруйнованого будинку…

Весь цей вечір Кравцов був у гестапо, складав зведення агентурних донесень для Клейнера.

Рівно о десятій нуль-нуль він поніс зведення Клейнеру. Зайшовши до кабінету, зразу збагнув: щось сталося. Обидва заступники Клейнера стривожені стояли перед його столом, слухаючи розмову Клейнера по телефону.

— Так… так… Ще раз назвіть вулицю… — Клейнер записав назву вулиці…— Так… так… Дійте! — Він жбурнув трубку на важіль і подивився на своїх заступників. — Так, це факт. Труп впізнано. — Клейнер побачив Кравцова, який стояв біля дверей. — Що вам треба?

— Ви наказали дати зведення о двадцять другій нуль-нуль.

— Давайте…

Кравцов віддав зведення і повернувся, щоб іти.

— Коли Таубе залишив приміщення? — спитав Клейнер.

— Я бачив його лише перед обідом, — відказав Кравцов. — Послати його до вас?

— Не треба. Йдіть.

Наступного дня вже на всіх трьох поверхах гестапо було відомо про вбивство Таубе. Грюнвейс, який зустрівся Кравцову в коридорі, сказав:

— Кокнули червоні нашого польського героя. Раджу вечорами в місті не вештатись. — Грюнвейс склав із пальців, наведених на Кравцова, пістолет. — Піф-пах!

Офіціального оголошення про смерть Таубе не з'явилося. Тіло літаком відправили в Ригу. Там жили родичі вбитого.

Розділ 45

Нова зустріч Маркова з секретарем підпільного обкому товаришем Олексієм відбувалась уже в місті. Явочна квартира знаходилась у самому центрі міста, з її вікон було видно приміщення гестапо. Уже в цьому була ознака нового часу і нового етапу боротьби. Зустрівши Маркова, товариш Олексій, сміючись, сказав:

— Добре б наступного разу зустрітися на моїй довоєнній квартирі, це лише через два будинки звідси. Та ба, поки що там живе військовий комендант міста. Пора, пора наводити тут порядок.

— Я пригадав зараз нашу першу зустріч під уламками млина, — розсміявся Марков.

Вони сіли до столу, на якому шумів начищений мідний самовар.

— Почнемо з чайку, сказав товариш Олексій, потираючи руки. — Що може бути краще за спокійну розмову під скляночку гарячого чаю, коли за вікном у цей час лютує мороз?

Вони пили чай і розмовляли про найрізноманітніші і не дуже важливі речі. Про те, що зима чогось затримується нині, що голитися з холодною водою, виявляється, не тільки можна, а навіть приємно, що війна навчила наших людей не лише воювати, а й ще чорт знає чого. Ця розмова про різне, а не про головні свої справи приносила обом задоволення, — виявляється, уже можна спокійно посидіти за чайком і побалакати про що завгодно, наче й забули, що навскоси через майдан — гестапо.

— У нас в один партизанський загін, — розповідав товариш Олексій, — потрапив директор наймоднішого в Мінську ательє жіночого одягу. Всі начальницькі дружини в чергу, бувало, до нього записувались, і директор, будь певен, не губився, з допомогою наших дружин добивався, чого хотів. Квартиру — будь ласка, путівку в Кисловодськ — будь ласка. Сам мені недавно розповідав. Жив, каже, як цар, для повного свого задоволення. Сам він чолов'яга, треба сказати, вродливий і, звичайно, одягався за останньою модою. На всіх театральних прем'єрах місця мав у першому ряду. Ну от. А зараз він один із кращих підривників, і я йому якраз недавно орден вручав. Питаю у нього, що найважче було в його партизанському житті. Він цілком серйозно каже: «Найважче — це закручувати онучу у чобіт, який на три номери більший. У мене, — каже, — вся перша зима пішла на те, щоб навчитися…»

— А я от навчився спати на замовлення, — сміючись, сказав Марков. — До війни мучився безсонням, таблетки на ніч ковтав. А тут навчився спати. Є півгодини між сеансами зв'язку — сплю. І будити не треба. Рівно через тридцять хвилин сон сам припиняється.

— Мої не підводять вас? — опитав товариш Олексій.

— Що ви! Розвідники що треба. Спасибі.

— Я вперше так близько зіткнувся з вашою роботою; думав раніше, що спеціальність у вас особлива, а виявилось, що ваша робота — це теж боротьба, смілива, навіть зухвала, розумна, хитра, і, якщо у людини ці якості є, розвідник з неї напевно вийде. А війна показала, що у нас людей з такими якостями скільки завгодно.

— Взагалі — так, — погодився Марков і, усміхнувшись, додав: — А решта вже досвід і деякі спеціальні знання.

— Деякі? — Товариш Олексій, хитро примружившись, дивився на Маркова. — Ну гаразд, залишимо цю тему, а то ви ще пройдетеся з приводу того, що всі можуть вести і партійну роботу також.

— Я саме до цього і приготувався, — розсміявся Марков.

— Хочу інформувати вас про свої справи, — сказав товариш Олексій серйозно. — Я щойно повернувся з Москви. Літав на нараду. Там був і ваш начальник Старков. Потім я з ним окремо розмовляв. Справа в тому, що нинішні весна і літо для нас вирішальні. Буде великий наступ армії, і велика наша робота їй на допомогу. Треба гадати, і ваша також.

Товариш Олексій підсунув до себе карту, яка лежала на другій половині стола, надів окуляри і почав розповідати, показуючи на карті. Чимало з того, що він говорив, Марков уже знав, але все-таки загальної картини майбутніх весняно-літніх подій він собі не уявляв. Тенор він побачив її в усьому складному сплетінні завдань армії, партизанів, підпілля і, звісно ж, розвідки.

— До підходу армії в цей район, — говорив товариш Олексій, — ми, з свого боку, підведемо сюди два партизанські з'єднання, щоб не дати гітлерівцям спокійно зайняти позиції на підготовленому ними «Сірому поясі» або, точніше сказати, на тому, що від цього пояса залишиться після роботи нашої авіації та артилерії.— Товариш Олексій підвів обличчя від карти і подивився на Маркова поверх окулярів. — Адже це ваша робота — розвідка «Сірого пояса».

— І наша, — сказав Марков, натиснувши на «і».

— Я на нараді образився на вас. Хоч би натякнули про це.

— Нам краще, коли про нас говорять менше, — усміхнувся Марков.

— Ну й народ! — розсміявся товариш Олексій. — Я висловив свою образу на вас Старкову, так він відповів ще гостріше. «Я, — каже, — не знав, що там діяли наші люди. І ви, — каже, — не знаєте». Бачив? До речі, як справи у вашого чоловіка, який проник до власовців? Мої люди кажуть, що там сволота на сволоті сидить і сволотою поганяє. Ми перестали шукати там опори і вирішили просто влаштувати цій банді партизанську баню.

— Коли?

— Ось трохи мороз відпустить, ми цю їхню філію у селищі шкіряного заводу закриємо на переоблік. Нам їхня друкарня потрібна. Визволимо місто, а газету ні на чому друкувати.

— Моя людина там працює, але поки що нічого істотного її робота не дала, — сказав Марков.

— Чи не допоможе він нам, коли ми здійснюватимемо операцію?

— Звичайно, допоможе.

Марков вирішив, що, як тільки повернеться до своїх, через Кравцова передасть Добриніну, щоб той кинув забарну метушню з начальником госпіталю і чекав партизанського наскоку. На допомогу йому треба буде підкинути двох хлопців із групи Будницького. Втрьох вони зможуть добре допомогти партизанам. Збережуть, зокрема, друкарню. Після прийнятого рішення у Маркова на душі стало легше.

Обговоривши всі невідкладні і майбутні справи, Марков і товариш Олексій уже хотіли прощатись. Саме тоді в кімнату увійшов худенький хлопчина. Він хотів сказати щось секретареві обкому, але зупинився і виразно поглянув на Маркова.

— Говори, говори, — сказав йому товариш Олексій.

— Я прийняв радіоповідомлення із Веліжа: учора вночі гестапо взяло Кравченка, Набутського і Соловйову.

— Ах ти, хай йому чорт! Ex! — вигукнув товариш Олексій. — Ex… — ще раз повторив він тихо. Потім вирвав з блокнота аркуш і швидко щось написав на ньому.

— Зараз же передай це Шумському і Горєву та поклич мене, коли на зв'язку буде Сокольонок.

Радист вийшов. Товариш Олексій підвівся і почав ходити по кімнаті вздовж стола.

— Я ще в перший місяць підпілля якось подумав, — сказав він, зупинившись коло Маркова, — до всього доведеться звикнути, навіть до втрати своїх людей. Ні! Як би не так! Скільки ми втратили золотих людей, самовідданих комуністів, справжніх героїв! Як подумаєш, душа болить! Ото б закричати… — Довго в кімнаті панувала тиша, в якій чути було лише важкі його кроки. Обличчя в нього за цей час мов постаріло. Він якось винувато подивився на Маркова і тихо сказав: — Не можу я до цього звикнути, не можу. — Він знову довго мовчав, потім сказав з прикрістю: — Сил у мене у Веліжі малувато, а то б я тих людей виручив. Та нічого, може, ще щось у нас вийде. Ви ж не зволікайте, будь ласка, з вашими диверсіями в місті. А тепер давайте попрощаємось, а то вже запівніч…

Марков повернувся до свого підземного сховища. Коля, який зустрів його, як належить комендантові, виструнчився і доповів, що на базі все гаразд. Покосившись у куток, де спала Галя Громова (головою до рації), Коля тихо додав:

— Радист на вахті.

— Ти, я бачу, не тільки комендант, а ще й адвокат. Гаразд, хай спить. Але через десять хвилин розбудити.

— Ну що ви? Побачите, за п'ять хвилин до сеансу вона сама підхопиться, як по будильнику.

Марков сів за стіл. Треба було написати повідомлення Старкову про зустріч з товаришем Олексієм. Було вже близько другої години ночі.

— Прохід перекрито, сигналізацію ввімкнено, — доповів Коля, повернувшись із штольні.

Після другої години ночі прихід на базу дозволявся лише у виняткових випадках. Ішла нормальна робоча ніч…

Галя поклала на стіл Маркова щойно прийняту радіограму з Москви:

«Є підстави вважати, що «Сатурн» почав закидати до нас агентуру за новою системою, коли заслані агенти-одинаки позбавлені засобів зв'язку і мають лише зброю та вибухівку. Вони повинні виконати одне завдання диверсійного або терористичного характеру і повернутися назад. Агенти, про яких ви нас попередили і яких ми взяли, про агентів нового типу нічого не знають. Проте в одному випадку такий агент виявився вихованцем школи «Сатурн». Необхідно, щоб Рудін негайно з'ясував це питання. Чому так затримується операція щодо Щукіна? Привіт. Старков».

Марков не встиг подумати над радіограмою, як пролунав різкий сигнал, даючи знати, що в штольню до перекриття хтось підійшов. Сторонньою ця людина бути не могла. Адже біля входу в штольню вартував пост оборони, і в разі небезпеки він мусив не тільки перегородити шлях, а й повідомити про небезпеку. В штольню попрямував боєць охорони і за кілька хвилин повернувся разом з Кравцовим, з обличчя якого Марков побачив: щось трапилось…

— Пропав Добринін, — повідомив Кравцов, забувши навіть привітатися.

— Як це пропав? — спокійно спитав Марков, показуючи Кравцову на стілець. — Сідайте. Ну, ну?

— Позавчора він мав зустрітися зі мною, але не прийшов, — розповідав Кравцов. — Сьогодні я вирішив сам з'їздити до нього у селище. Дома його не було, а в кімнаті все перекинуто догори дном. На стіні кров. Я пішов у госпіталь — ніхто нічого не знає. Заглянув до начальника госпіталю Курасова. Він побачив мене, — дивлюсь, усміхається. Я ж його, якщо пам'ятаєте, вербував для гестапо, але він тоді навідріз відмовився. Він зразу запитує мене: «Либонь, приїхали шукати вашого агента лейтенанта Сорокіна?» Я йому кажу, що мені справді потрібен лейтенант Сорокін, але що моїм агентом він не був. «Киньте темнити, — заявляє Курасов, — він сам признався, що є вашим агентом, і скажу вам прямо: з такими агентами ви далеко не поїдете, до самісінької стінки можете доперти». Я зажадав, щоб він не говорив загадками. Тоді він каже: «У нас є своє гестапо — генерал Пулька та його відділ при Власові. Треба гадати, — каже, — вони офіціально повідомлять вам усе про вашого агента. Не заздрю вам. А я вам нічого не скажу, не уповноважений…» Так нічого більше я й не дізнався. Повернувся до себе в гестапо і зразу ж доповів Клейнеру про зникнення нашого агента у селищі і розповів про свою розмову з Курасовим. Клейнер поставився до цього абсолютно спокійно, сказав: «У ваших співвітчизників весь час відбуваються всілякі чвари». Я висловив побоювання, що вони можуть приписати моєму агентові бозна-що і я матиму вигляд заплішеного дурня. Але Клейнер попросив мене не хвилюватись. «Я, — каже, — добре знаю вас». Ця моя розмова з ним відбувалася сьогодні пізно ввечері. Я хотів негайно розповісти про це вам, але досі не міг вибратись…

Розділ 46

Розвідникові повинно везти. Однак везіння від везіння різниться. Іноді це везіння здається просто неправдоподібним — така професія розвідника, якщо дивитись на неї поглядом сторонньої людини, не розуміючи, що везіння тут — лише точна і талановита робота. Але коли розвідникові один раз не пощастило, це майже, як правило, означає кінець його діяльності, а можливо, і кінець його самого. Розвідник, як і сапер, може зробити грубу помилку лише один раз.

Скажімо, поряд з Кравцовим у гестапо з'явився небезпечний Таубе, і виникла необхідність його прибрати. І Кравцову нібито щастить: Бабакін дізнається, що Таубе цікавиться золотом. На цьому будується план знешкодження гестапівця. Сліпе щастя завжди випадкове. Але хіба тут був випадок? Ні. Марков учив Кравцова шукати в Таубе той порок, який зв'язував його з чорним світом гестапо. Однак цей порок відкрив у Таубе не Кравцов, а Бабакін. Це що, також випадок? Ні. Для того і розставлено сіті, щоб у них попадалась риба. Коли ще в Москві розроблявся план дій оперативної групи Маркова, торговельна посада була вибрана для Бабакіна саме з розрахунку на те, що він стане принадною точкою для гітлерівців, які прагнуть наживи. В даному випадку спрацював цей розрахунок. Тільки він. Ні, ні, коли здається, що розвідникові щастить, це означає передусім, що він добре працює і елемент випадку в його долі може бути не більше як випадком, іноді щасливим, а іноді й трагічним.

Але що ж трапилося з Добриніним?..

Після розмови з Марковим він не відповідав на загравання Курасова і терпеливо чекав. Ніяких порухів назустріч. Курасов і той його «чоловік при Власові» самі повинні поставити себе в становище, коли шляху назад у них не лишиться. І тільки коли вони настільки розкриються перед Добриніним, що будуть цілком у його руках, тільки тоді він і сам щось зробить. Одночасно він шукав собі нову ціль і вів розвідку.

У неділю вранці його розбудив Курасов.

— Як не соромно вилежуватися в таку погоду, — сказав він, показуючи на вікно, за яким сяяв білий сонячний зимовий день. — Походимо на лижах.

Добринін відмовився. Йому просто не хотілось вилазити із теплої постелі. Але Курасов так наполягав, так умовляв, що Добринін не міг не відчути, що йдеться не просто про лижну прогулянку. І він не помилився. Як тільки вони відійшли од селища, Курасов пішов поряд з Добриніним і сказав усміхаючись:

— Розмова серед цієї краси найбезпечніша. Навколо жодного зайвого вуха.

Добринін мовчав.

— Треба, Сорокін, щось вирішувати, — сказав Курасов. — Або — або.

— Підо мною не горить, — відказав Добринін. — Тому, якщо можна вирішувати або — або, найкраще не вирішувати.

— Про те й мова, — підхопив Курасов. — Слухай, сьогодні до мене приїде Заганський.

— Хто це такий?

— Ну, той чоловік при Власові, про якого я тобі весь час товкмачу. Можеш ти зайти до мене годині о восьмій?

— Чого?

Курасов зупинився і перегородив дорогу Добриніну.

— Говоритиму прямо. Ми з Заганським усе вже обдумали і обговорили. Ну, що не кажи, в обох нас вигляд там буде неважний. Адже мало не з початку війни ми сидимо в цьому бруді. А ти, Сорокін, все ж бруду майже не торкнувся. І лише ти, коли ти до кінця будеш чесним, зможеш там засвідчити, що ініціатива переходу була нашою. В цьому наш єдиний козир. Ти ж, сподіваюсь, розумієш, на який риск ми йдемо? Я маю на увазі ставлення до нас уже там…

Добринін нахилився, поправив кріплення і, різко відштовхнувшись палицями, помчав униз по схилу. Курасов постояв трохи і також з'їхав униз. Вони спинилися в ярку. Сонце сюди ще не заглянуло, і все тут було синьо-голубим. У високому небі ні хмаринки. Добринін дивився як гладкий снігур, повиснувши на гілці горобини, дзьобав ягоди. Курасов, що стояв позад нього, сказав:

— Як не позаздрити цій пташці? Живе собі для повного задоволення, і ніщо її не турбує. Останнім часом я все живе розглядаю лише з цієї точки зору. Збожеволіти можна.

— Давайте пройдемо до річки і берегом повернемось додому, — запропонував Добринін.

— Можна й так.

Знову вони пішли поряд.

— Ну, як ваші друкарські справи? — спитав Курасов.

— Машини працюють, а інше — не моя турбота, — безжурно відказав Добринін.

— От-от, — сказав Курасов, — у тому-то й справа. А до мене вчора в госпіталь привезли найближчого сатрапа генерала Пульки. Осколок партизанської міни в легенях. І ми його врятували. А могли й не врятувати. Викликати хірурга на півгодини пізніше, і все. Адже я думав про це. А от не зробив. Побоявся. Особливо тепер, коли головне рішення уже прийнято, не хочеться мати справи з Пулькою. Хай уже краще свої розстрілюють.

Добринін зупинився.

— Можна вам задати одне запитання?

— Будь-яке.

— Чому ви не боїтесь все це розказувати мені? Адже я теж знаю дорогу до генерала Пульки.

Курасов виставив наперед палиці, звів їх кінцями і сперся на них підборіддям, задумливо дивлячись уперед.

— Відповім прямо, як є. Мій друг Заганський цього побоюється, а я ні. Розумієш, Сорокін, я тут у власовській банді набачився людей усяких-різних і навчився розбиратися, хто з них пішов у банду ідейно, а хто зосліпу або зі страху.

— А я, по-вашому, як пішов? — усміхнувся Добринін.

— З одного боку, зосліпу, адже не дуже-то ти знав, що це за банда. А з другого боку, треба ж було якось тобі жити. Мій же фельдшер Фоломін розказував, як він тебе на ринку підібрав. Він же досі пишається, що привів тебе сюди. Потім я чув, що ти був артилеристом. А в артилерії народ завжди був трохи освіченішим. Ну, і ще твоя молодість. У твоєму віці людина великої стійкості ще не має.

— Тим більше не слід було б вам на мене покладатися, — без загрози сказав Добринін.

— Кинь! Я в людях помиляюсь рідко.

— А на чому ж ви погоріли, коли працювали в головному штабі?

Запитання Добриніна, очевидно, здивувало Курасова.

Він обернувся до нього і подивився примруженими від яскравого сонця уважними очима.

— А що ти знаєш про це? — неквапливо спитав Курасов.

Добринін знизав плечима.

— Так, дещо.

Вони знову пішли поряд. Мовчали. Потім Курасов сказав:

— Що б ти не знав про це, справжньої правди ніхто не знає, навіть сам Власов. І більше я тобі нічого не скажу. Та якщо там, у своїх, я і зможу на свій захист виставити хоч що-небудь, то тільки оцю історію зі мною в штабі.

— Тоді знову ж незрозуміло, чому ви не хочете розказати про цю історію мені.

— Тобі? — розсміявся Курасов. — Тобі, який щойно натякав про генерала Пульку? Та ти що, вважаєш мене закінченим ідіотом, чи що? Я й без того засунув тобі в зуби половину своєї руки. Справді, Сорокін, щось ти хитруєш зі мною, особливо останнім часом. Гаразд, вечірня розмова сьогодні, можливо, погасить твої підозри. Зайдеш?

— Можливо.

Усю решту шляху додому вони пройшли мовчки. Тільки тепер попереду був Курасов.

Цілий день Добринін обмірковував усі можливі ситуації вечірньої зустрічі і відповідно уточнював свою поведінку. Головне — не квапитись. Навіть не треба йти туди, поки Курасов не зайде по нього. А там слід примусити їх викласти всі карти, уважно все вислухати та проаналізувати. В розмову не лізти до крайньої потреби, тільки запитати, якщо треба.

Уже вечір. Дев'ята година. Добринін, не засвітивши світла, лежав на ліжку. Курасов не приходив. Добринін вирішив, що вони вже там примирилися з тим, що він не прийде. Але це було не так.

Коли б Добринін міг незримо бути присутнім у кімнаті Курасова, він би став свідком такої розмови між хазяїном кімнати і його другом Заганським.

— Ти певен, Петре? — уже котрий раз питав Заганський.

— Певен, певен, — роздратовано відповів Курасов.

— А ти пам'ятаєш, що його приголубив сам Пулька?

— Я-то пам'ятаю. А от Пулька про нього давно забув. Я стежив пильно. Я думав, що Пулька лишив його тут своїм шпигуном, але ні разу ніхто від Пульки до нього на зв'язок не приходив. Та й не в цьому взагалі справа. Мені важливо одне: Пулька висадив мене із штабу за втрату бойового духу і пильності, а я сам приведу на аркані червоного агента. Я ж певен, що Сорокіна підкинули сюди комуністи. Він такий же Сорокін, як я Наполеон, і, коли я його приведу, вирішувати питання про мій бойовий дух буде вже не Пулька, а сам Власов. Не щодня генералові щастить схопити такого звіра. Я повернусь у головний штаб, ось побачиш.

— Усе це так, — погодився Заганський. — Ну, а що, коли промах? Якщо він на твій гачок не полізе? Що тоді?

— Тоді гнити мені в цьому госпіталі до кінця днів своїх, — сказав Курасов і вилаявся. — Полізе, чортяка! — Він стукнув кулаком по столу. — Я ж бачу його наскрізь! Як головень ходить навколо наживки: і хочеться йому, і страшно. Можливо, заради мене одного він і не рискнув би, та коли мова піде і про тебе, — я говорив йому, що ти при самому Власові працюєш, — ковтне, голову даю, ковтне.

— Між іншим, уже десята година, — зауважив Заганський.

— Знаєш що, Курасов підвівся. — Ходім до нього, візьмемо його нахрапом. Тільки тримайся твердо нашого плану, і все буде гаразд.

Найменше чекав Добринін, що Курасов і його друг Заганський з'являться до нього самі.

Добринін устав з постелі, опустив штору на вікні і засвітив припасовану на стіні гасову лампу. Курасов познайомив Добриніна з своїм другом. Це був дебелий чолов'яга років сорока п'яти, з наголо побритою масивною головою. У нього були якісь ліниві світло-сірі очі, і сам він здавався лінивим і флегматичним.

Вони сіли до столу, і Курасов зразу, повів мову про справи.

— Ну от, Сорокін, як кажуть, не йде гора до Магомета, він сам іде до неї. Обставини беруть нас за горло, і ми відкладати більше не можемо. Петре, скажи своє слово.

— Я двічі не вирішую, — похмуро сказав Заганський. — Не в моїй звичці. У мене все готове: пачка важливих документів штабу і поіменний список усіх великих і малих ватажків власовської банди. Якщо вдасться, я їм ще залишу подаруночок у льоху головного штабу — двадцять кілограмів вибухівки з механізмом уповільненої дії. Але чекати я більше не можу. Надокучило слухати, — він кивнув на Курасова, — як він, наче Керенський, діє тут у ролі головноумовляючого, і все без наслідків. Не підете ви, я сам піду, один.

— Ти даремно на мене, Петре, нападаєш, — ображено сказав Курасов. — Ти ж мені не раз говорив, що Сорокіна треба перевіряти і перевіряти. Хіба ти цього не казав?

— Казав. — Заганський обернувся до Добриніна. — Звісно, з вами йти, що називається, зручніше і певніше. Ви ж не будете заперечувати, при нагоді, що ініціатива була наша з Курасовим, га?

— Ініціатива справді ваша, — повільно проказав Добринін.

Курасов почав викладати свій план переходу. У нього, виявляється, все було вже продумано: і маршрут, і графік руху, і документи, і версія на випадок затримання їх німцями. І навіть харчі на час переходу. План був ретельно розроблений у кожній деталі, і Добринін не міг не бачити за цим турботи Курасова про успішний перехід. Але чомусь Заганський слухав план Курасова з лінивою усмішкою і, коли той замовк, спитав:

— У тебе все оце, що за планом, готове?

— Ну що ти? — Курасов здивовано подивився на друга. — Тут роботи ще тижнів на два.

— Ну, тоді знай ось що: іти ми повинні післязавтра або, на крайній випадок, у середу.

— Це неможливо! — вигукнув Курасов.

— Слухай мене. Коли ми будемо там через тиждень, ми встигнемо вчасно передати радянському командуванню дуже важливий документ власовського штабу. За один цей документ нам можуть простити все. А через два-три твої тижні цей документ — ніщо.

— Чого ж ти мовчав про це раніше? — підхопився Курасов.

— Копію з цього документа я зняв лише вчора, коли він до них і надійшов, — не кваплячись, ліниво пояснив Заганський. — А зараз, коли ми були в тебе, ти ж без упину курликав, як тетерук, слово мені не давав вставити. Я ж знаю тебе: коли тобі щось засяде в голові, тебе так просто не переломиш. Але тут я разом з Сорокіним. Можливо, нам удвох все-таки вдасться одірвати тебе від того, до речі сказати, хорошого плану?

— А ти розумієш, що означає в такому ділі поспіх? — спитав Курасов. — Може, твої документи і до фронту не дійдуть.

— Риск, звісно, буде, — спокійно сказав Заганський. — Але тут уже все залежатиме від нас. Документи ти для нас підготував?

— На тебе і на мене підготував. А на Сорокіна можу зробити завтра ж.

— Що за документи? — спитав Заганський.

— Від госпіталю. Що ми направляємось у прифронтове місто для придбання медикаментів і перев'язочного матеріалу. Від нас з такими документами люди весь час їздять.

— А не рідкувато?

— Ні. Німці зі своєю сентиментальністю дуже поважають фронтову медицину. Скільки разів я вже цим користувався. Але йти післязавтра! Не знаю, не знаю…

— Що ви про все це скажете? — звернувся до Добриніна Заганський.

Ось і настала для Добриніна мить, коли він мав прийняти остаточне рішення. Він розумів, що очікувати йому більше не можна, бо ще переграєш, а потім буде пізно. Він бачив серйозно і ретельно розроблений Курасовим план. Заганський зовсім не скидався на базіку і теж думав про перехід серйозно. Документ, про який він говорив, справді може виявитись дуже важливим. Останнім часом Курасов не раз натякав, що німці збираються доручити власовцям розчищати від партизанів тил. Не далі як учора у друкарню надійшло нове замовлення: надрукувати для власовців спеціальну пам'ятку — про партизанів. Все ж треба спробувати дізнатися хоч що-небудь про той важливий документ, про який говорить Заганський. І замість прямої відповіді на поставлене йому Заганським запитання Добринін сам спитав:

— Ваш документ справді серйозний?

— Дуже. Йдеться про те, чим у найближчий рік займеться власовська армія. А що вас турбує?

— Та боюсь, що там нас усіх трьох акуратно поставлять до стінки, і на цьому все кінчиться.

— Ну, вас-то не поставлять нема за що, — похмуро усміхнувся Заганський.

— Не кажіть. Із оточеної частини я фактично дезертирував, мої ж товариші пішли з боями до своїх, а я застряв. Це раз. А потім служба тут. Іди доведи їм, що я тут був п'ятою спицею до воза. Он Курасов якось пояснив мені, чи у мене чиста робота. Одним словом, даремно ви з мене робите свого захисника. Якщо вже ми підемо, то підемо по рівному рахунку.

Добринін помітив, як Заганський глянув на Курасова, а той відвернувся. Це Добриніну не сподобалось. Може, вони вже сумніваються, чи потрібен він їм взагалі? І коли вони зараз зійдуться на думці йти без нього, він випустить із своїх рук велику і важливу справу.

— Ну, от що, — рішуче сказав Курасов, звертаючись до Добриніна. — Мені остогидло товкти воду в ступі. Чи мій план піде в діло, чи не мій, я хочу знати: ти йдеш з нами чи ні? Відповідай, Сорокін, без маневрів, які мені ось як надокучили! — він різонув долонею по горлу, — Ідеш чи не йдеш?

— Іду.

— Тьху ти, чорт! — полегшено зітхнув Курасов і усміхнувся. — Нарешті! Ти ж не знаєш, з яким ми вогнем оце гралися. Ми з Заганським, коли ішли до тебе, вирішили: якщо відмовишся — прикінчимо. Зрозумій, ти надто багато від нас дізнався і міг зробити з нами що завгодно.

— Я розумію, — тихо сказав Добринін і подумав: «Добре, що я вчасно відмовився од позиції вичікування».

Вони почали обмірковувати новий план переходу, вирішили виходити в середу. Тепер Добринін брав участь у розмові на рівному з ними становищі, але все-таки намагався більше мовчати. При такому короткому терміні на підготовку розробити надійний план справді було не так легко. Кожний черговий пункт плану викликав суперечку. Вона тривала уже більше двох годин, і Добринін побачив, що вони до ранку не дійдуть згоди. Напружено слухаючи, як сперечалися Курасов і Заганський, Добринін думав, що, мабуть, взагалі не можна йти на власний риск, маючи на руках важливі документи, та й цих типів треба доставити живими. Треба придумати щось інше. Завтра ж він побуває у місті, зв'яжеться з Бабакіним, а через нього з Марковим, і тоді передача документів і цих людей буде організована цілком надійно і без будь-якого риску.

— Маю пропозицію, — рішуче промовив Добринін у розпалі суперечки. — Завтра я сходжу в місто. У мене в там деякі зв’язки. Нам можуть допомогти.

— Які ще там у тебе зв'язки? — недбало спитав Курасов.

— Головне не в тому, які вони, — сказав Заганський. — Нас троє, і четвертий — зайвий. Я категорично проти залучення в нашу справу нових людей. Категорично!

— Я теж, — підтримав його Курасов.

— Не поспішайте, — сказав Добринін. — Я знаю, що пропоную. Ідеться про людей, які можуть забезпечити нам перехід через фронт.

— Таких чарівників не буває,— засміявся Заганський.

— Чи не зібрався ти, друже любий, під цим приводом втекти? — спитав Курасов, глузливо посміхаючись. — А може і щось гірше? Хочеш віднести в місто донос? — Він сунув руку в кишеню піджака. Заганський теж пильно дивився на Добриніна, і в очах його лінощів як не було.

— Повторюю, — багатозначно сказав Добринін. — У місті я зв'яжуся з людьми, які подадуть нам велику допомогу, таку, про яку ми можемо тільки мріяти.

— Партизани? Підпільники? — тихо спитав Заганський.

— Це не має значення, але я кажу те, в чому абсолютно упевнений.

Запала довга пауза. Заганський і Курасов, зрідка переглядаючись, наче безмовно запитували один одного: вірити Добриніну чи ні?

— Ну от, голубе, тепер усе ясно, — раптом весело сказав Курасов, ще тримаючи руку в кишені.— От ми і піймали тебе, гусака лапатого з червоними ніжками.

Добринін здивовано дивився на нього.

— Не розумієш? Ex ти, бідолаха! Давно я на тебе, мерзотника, полюю! Попався нарешті!

Добринін уже бачив, що він не жартує, і зробив рух рукою до кишені, де був пістолет.

— Стоп! — крикнув Заганський, в руці у нього блиснув пістолет, спрямований на Добриніна. — Тільки ворухнись, сволото, і я стріляю. Але ти нам потрібен живим і разом з усіма твоїми чарівниками з міста.

— Дурні! Не я попався, а ви, — сказав Добринін хрипким, незнайомим самому собі голосом. Я зв'язаний з гестапо, і ті давно знають, що ви готуєте.

Заганський і Курасов перезирнулись.

— Думаєш, ми й справді дурні? — сказав Заганський. — Заткнись! Тринож його, Курасов.

Як тільки Курасов ступив крок, Добринін скочив. Заганський вистрелив. Добриніна ударило в ліве плече, і він мало не впав. Ледве втримавшись на ногах, він вихопив пістолет і не цілячись вистрелив у Заганського. Помітивши, як той почав падати, Добринін кинувся до дверей, але в спину йому ударили три постріли. Перший постріл він ще чув…

Коли у селище примчали бандити генерала Пульки, Заганський був ще живий. На ліжку Добриніна він давав показання. Тіло Добриніна лежало поперек порога.

— Черговий резидент, сволота, — тихим голосом говорив Заганський бандитові у новенькому кожушку, що схилився над ним. — Мене з Курасовим вести через фронт брався. Зв'язаний з містом.

Другий діяч допитував Курасова.

— Я його давно розкусив, — говорив Курасов.

— Навіщо вбили?

— На секунду забарилися схопити.

Один з прибулих побіг дзвонити в штаб. Скоро він повернувся і повідомив, що сюди виїхав сам генерал…

Зайшовши до кімнати, Пулька наказав перевернути Добриніна на спину. Нахилився, уважно оглянув обличчя і прицмокнув язиком.

— Пригадую його. Єдиний тверезий тоді був. Ти пам'ятаєш? — спитав він бандита в новенькому кожушку. — Так. — Пулька випростався і підійшов до ліжка. — Куди тебе, Заганський, влучило?

— В груди… все горить, — пошепки відповів Заганський.

— Бачиш, як дорого тобі дається дружба з Курасовим! — усміхнувся Пулька. — Хотів йому авторитет повернути, а вийшло он що. — Генерал глузливо глянув на Курасова. — Ти ж, здається, начальник госпіталю? Чого лікарів не викликав дружка рятувати? Чи вакансію собі готуєш? Не прогадай. Я тобі Заганського не прощу, так і знай. — Пулька побагровів і заревів: — Клич лікарів! Усіх клич!

Курасов вибіг з кімнати.

Незабаром він привів зразу трьох лікарів, але Заганський був уже мертвий.

— Відшабашив, бідолаха, — сказав Пулька, не зводячи очей з Курасова. Значить, ти тут резидента ловив?

— Я його з осені розробляв, — відказав Курасов.

— Мовчати! Чому я нічого не знав?

— Я хотів вам доставити його готовенького.

— Він хотів… — хмикнув генерал Пулька і кивнув на ліжко. — А це ти теж хотів?

— Як ви можете так говорити? — спробував обуритись Курасов.

— Я все можу. Я розберусь у цій твоїй операції, і в разі чого пощади не жди.

Розділ 47

Майже місяць Марков нічого не знав про долю Добриніна. Кравцов ще двічі побував у селищі, але нічого нового не дізнався.

Власовці ретельно замели сліди події. Трупи Добриніна і Заганського вони вивезли і поховали невідомо де. Лікарям, яких викликали рятувати Заганського, під страхом смерті було наказано мовчати про те, що вони бачили.

Через два тижні в гестапо надійшла переслана з Берліна справа з дивною назвою «Про можливе вербування гестапо агента радянської розвідки». Вона цілком складалася з матеріалів власовської контррозвідки, написаних російською мовою. Німецькою мовою був лише супроводжувальний лист центрального управління служби безпеки, в якому пропонувалося суворо і ретельно розібратись у справі і повідомити про результати перевірки. Клейнер, повно не вникнувши в суть справи, доручив перевірку Кравцову. Таким чином, справа потрапила до нього, і він перший дізнався про долю Добриніна.

Власовська контррозвідка довго допитувала Курасова — у справі було одинадцять протоколів допиту, — поки не переконалася, що він каже правду і що, за всіма даними, він мав справу з червоним резидентом, але не зумів цієї справи завершити. У своїх показаннях Курасов повідомляв, що представник гестапо з міста намагався його завербувати. На цій підставі він вважав, що заява лейтенанта Сорокіна, який твердив, що він агент гестапо, не позбавлена вірогідності, оскільки Курасов бачив того самого представника гестапо, коли він розмовляв з лейтенантом. Ось на цьому власовці і вирішили зіграти, щоб насолити гестапо. Вони відправили справу в Берлін, в управління імперської безпеки: ось, мовляв, до чого дійшли в недовір'ї до нас ваші місцеві працівники, ладні завербувати радянського агента і зробити його джерелом інформації про настрої у власовській армії, замість того, щоб вчасно знешкодити ворога.

У перші хвилини знайомства з справою Кравцов ще не розумів усієї складності і небезпеки становища, в яке він потрапив, одержавши цю справу для перевірки. Він з хвилюванням і біллю в серці читав усе, що стосувалося Добриніна. Одинадцять протоколів допиту Курасова починалися з його розповіді про те, як він ловив Добриніна і чим це скінчилося. Напевно, власовці хотіли піймати Курасова на суперечностях у показаннях і багато разів повертали його до вже сказаного. Але жодної суперечності в протоколах допиту виявити не можна було. З'являлися тільки все нові і нові деталі, які підтверджували трагічну історію. І Кравцов так ясно уявив собі все, що сталося з Добриніним, ніби він там був сам, усе бачив і чув. Хіба міг він підказати Добриніну якусь іншу поведінку, іншу тактику? Не міг і навіть не брався, — адже він не знав усіх деталей ситуації, яка сталася того вечора, а в таких справах вирішують передусім деталі…

За вікном шаленіла хуртовина. Серце у Кравцова защеміло ще гостріше, він раптом подумав, що ніхто ніколи не дізнається, де могила Добриніна, а зараз її замете віхола.

Напередодні відправки в тил ворога Кравцову і Добриніну дали машину, щоб вони з'їздили навідати рідних. Разом вони побували в родині Кравцова, яка того дня евакуювалась на Урал, а потім разом були у матері Добриніна. Крім неї, у Добриніна нікого не було. Звісно, вони нічого не говорили про майбутню їхню роботу, сказали, що вирушають, як усі, на фронт. Мати Добриніна — висока жінка з гарним строгим обличчям — трималася спокійно. Та коли вони зібрались виходити, раптом пригорнула сина до себе. Обличчя її зморщилось, і вона заплакала. Добринін, сором'язливо бурмочучи щось, звільнився з її рук і винувато подивився на Кравцова. Потім, уже в машині, ніби виправдуючись, сказав: «Мати є мати, і я у неї один…»

«Що ж ми скажемо його матері, коли повернемось?» — думав тепер Кравцов під тривожне завивання хуги за вікном.

Кравцов знову почав перегортати справу, і тільки тепер з усією ясністю усвідомив, що, одержавши цю справу на перевірку, він потрапив у небезпечну пастку. Чому Клейнер доручив перевірку саме йому? Можливо, він не читав справи і обмежився лише побіжним переглядом супроводжувального листа? А якщо він прочитав? І, чудово знаючи, що вербування у селищі шкіряного заводу провадив Кравцов, вирішив передати справу саме йому, щоб одночасно перевірити, як він поводитиметься.

Порадитись з Марковим Кравцов не міг: о чотирнадцятій годині сьогодні він мусить подати Клейнеру свої міркування. Підозріло також, чому Клейнер призначив такий маленький термін. Кравцов обхопив, долонями голову і почав думати, як йому бути далі.

Рівно о чотирнадцятій Кравцов зайшов до кабінету Клейнера, мовчки поклав йому на стіл справу і на ній свою заяву, в якій він визнавав, що припустився грубої помилки, завербувавши радянського агента, і просив звільнити його, як не гідного працювати в гестапо.

Клейнер прочитав заяву, відклав її вбік і подивився на Кравцова.

— Ви це серйозно?

— Цілком, — скрушно відказав Кравцов. — Мою помилку не можна простити.

Клейнер якийсь час мовчки і з усмішкою зверхності дивився на Кравцова.

— Цю вашу дурну заяву можна пояснити тільки вашою недосвідченістю, — нарешті сказав він, — Випадки вербування і навіть перевербування ворожих агентів у нашій практиці дуже поширені. І ще невідомо, можливо, вам вдалося б цього лейтенанта перевербувати наміцно, якби власовські ідіоти не влаштували перестрілки. Адже він уже давав інформацію.

— Давав, і дуже важливу, — квапливо озвався Кравцов.

— От бачите. Ідіоти влаштували безглуздий спектакль із стріляниною і все нам зіпсували. І взагалі я не надаю ніякого значення крикам з їхнього штабу. Вся ця витівка з генералом Власовим себе не виправдала. Чого вартий один з його близьких полковників, Родіонов, який разом з усією частиною перейшов до партизанів? Між іншим, якщо той хлопець таки був радянським агентом, він цілком міг повірити, що власовці, з якими він завів знайомство, справді хочуть перебігти. — Клейнер присунув до себе справу, наугад розкрив її, пробіг очима по сторінках, накрив папку, відсунув її вбік. — Базіки і жалюгідні інтригани. Після історії з полковником Родіоновим їм би помовчати та дякувати богу за те, що ми їх ще годуємо, а вони шлють кляузи в Берлін. — Клейнер тоном батька, який простив синові, сказав: — Візьміть свою заяву, порвіть її і працюйте. На завтрашній ранок мені потрібні всі дані про червоне підпілля у місті. Покійний Таубе мав рацію; попереджаючи мене, що в місті явно активізується велика зграя комуністів. Яке у вас враження?

— Дані про це є,— спокійно сказав Кравцов, але він розумів, що Клейнер зацікавився цим питанням не просто так. — Відомості мої, однак, мають уривчастий характер, і їх необхідно переперевірити.

— Опрацюйте все, що у вас є. Наш другий відділ теж готує свою розробку. Годі ловити бліх кожному окремо. Ми їм влаштуємо тут свій Сталінград. Місто повинно бути очищене від бандитів масованим ударом раз і назавжди!..

От і нова тривога. Кравцов абсолютно нічого не знав про діяльність другого відділу, який самостійно вів роботу в місті, використовуючи своїх, підготовлених у спеціальній школі агентів, кількість яких останнім часом набагато збільшилась. Ці агенти могли рознюхати чимало…

Вночі Кравцов прийшов до Маркова. Повідомлення про Добриніна Марков вислухав мовчки, не поставив жодного запитання і, як тільки Кравцов скінчив розповідь, запитав:

— Що у вас ще?

Кравцов мовчав, здивовано дивлячись на Маркова. Перехопивши його погляд, Марков повторив:

— Що у вас? У нас з вами дуже мало часу.

Кравцов розповів про свою розмову з начальником гестапо Клейнером.

— Ну, бачите, про найважливіше ви не говорите, — сказав Марков без подиву, мовби те, що сказав Кравцов він знав раніше. — Коли ви мусите дати Клейнеру дані по підпіллю?

— Завтра вранці.

— Вони готові?

— Так, ось вони.

Марков уважно прочитав їх.

— Оці три адреси, які ви наводите, реальні?

— Так. На жаль, — відповів Кравцов. — Треба сьогодні ж попередити підпілля, щоб вони пішли з цих адрес, але залишили б там свої явні сліди. У цьому мій розрахунок.

— Taк, мабуть, це єдиний вихід, — погодився Марков. — Що ще?

— Що порадите відносно клятого другого відділу?

— Треба туди влазити, Кравцов. Треба. Придумайте для цього привід самі. Вам там усе це видніше, але завдання таке: туди треба влазити, інакше ми можемо зазнати тяжких втрат. Очевидно, вони готують облаву.

— Я розумію, — озвався Кравцов.

— Я знаю, це буде і важко і небезпечно, — сказав Марков. — Другий відділ набитий досвідченими шпигами, але треба йти на риск. І коли Добринін не справився з важким завданням, що виникло перед ним, ви, я певен, справитесь.

— Шкода його все-таки, — тихо сказав Кравцов.

— Звичайно, шкода, — майже зі злістю промовив Марков і, глянувши на годинник, сказав: — Вам час іти. — Він устав і подав руку. — Отже, проникнути в другий відділ що б там не було. І не пропустити дату облави.

Вибравшись із штольні в ярок, Кравцов опинився під зоряним небом, серед спокійної і доброї тиші ночі. Наприкінці зими бувають такі, уже зовсім не зимові ночі. Кравцов сів на колоді. Він дивився в чорне небо, шукаючи в ньому єдине відоме йому сузір'я — Велику Ведмедицю… Йому просто не хотілось повертатися до свого нереального життя, сповненого, проте, цілком реальних і щоденних небезпек. І невідомо, скільки б він отак просидів, коли б край виходу із штольні не з'явився Коля, який сердито прошепотів:

— Товаришу Кравцов, хіба не знаєте? Лишатися біля входу не можна.

— До побачення, Миколко… — Кравцов підхопився і швидко пішов яром навскоси униз.