"Сатурна" майже не видно

ЧЕРЕЗ П'ЯТНАДЦЯТЬ РОКІВ

Яскравого літнього ранку в прохолодну тінь перону Білоруського вокзалу в Москві безшумно вповз міжнародний експрес, що складався з синіх, запилених, здавалось, вигорілих на сонці вагонів. Вродлива рудоволоса дівчина з букетом гвоздик, що з'явилася на пероні ще за півгодини до прибуття експреса, побігла вздовж поїзда. Біля площадки п'ятого вагона вона зупинилась, поквапливо поправила зачіску і стала дивитись у відчинені двері вагона з таким виразом обличчя, ніби чекала появи звідти самого бога.

Дівчина з букетом гвоздик — це Раєчка Гінзбург. Вона працює в «Інтуристі» лише третій місяць. Сьогодні вона від суворої завідуючої бюро обслуговування готелю «Національ» одержала перше самостійне доручення: їй треба зустріти промисловця з Західної Німеччини, що прибуває до Радянського Союзу як турист, пана Гернгросса, до якого її прикріпили як перекладачку на весь час його туристської подорожі по СРСР. Раєчка Гінзбург дуже хвилюється — адже це її перша, дуже відповідальна самостійна робота.

Рая знала про пана Гернгросса тільки те, що йому майже шістдесят років. Тому всіх літніх чоловіків, що з'являлися в дверях вагона, як у рамі, вона зустрічала шанобливою посмішкою і запитанням:

— Вибачте, будь ласка, ви часом не пан Гернгросс?

Один по-російськи відповів їй:

— Ні, я зовсім навпаки.

Другий відповів по-французьки:

— На жаль, ні, мадемуазель…

А от третій — високий і сивий — поглянув на неї уважно і сказав:

— Так. Я — Гернгросс. А ви хто?

— Я перекладачка з туристського агентства. Вітаю вас з прибуттям до столиці Радянського Союзу — міста Москви. Дозвольте подарувати вам ці скромні квіти. — Рая поводилась точнісінько так, як учили її на курсах.

— Чудово. Дякую. Як накажете вас величати? — В очах у Гернгросса поблискувала іронія.

Рая подивилась на свого підопічного, який міг би бути їй дідом, і сказала:

— Просто Рая.

— Ра-я, — повторив Гернгросс і знову уважно подивився на дівчину.

Вони вийшли на вокзальну площу і зупинились. Гернгросс повільно оглянув площу.

— От я і в Москві. Хто це? — він показав на пам'ятник.

— Це великий російський радянський письменник Максим Горький. Він народився…

— Подробиць не треба, — люб'язно перебив Гернгросс. — Письменники — не моя сфера, — усміхнувся він. — Я займаюсь виробництвом пластичних матеріалів. І коли нам попадеться пам'ятник людині, зв'язаній з цією великою справою, я попрошу вас якнайбільше розповісти про неї… Скажіть, цей великий будинок— якийсь офіс?

— Ні. Це просто жилий будинок. Між іншим, у цьому будинку жив і помер наш талановитий поет-пісняр Василь Іванович Лебедєв-Кумач.

Гернгросс розреготався.

— Що у вас, вся література розташувалася на цій площі?

— Чому тільки на цій? — серйозно заперечила Рая. — Поряд площа — там стоїть пам'ятник великому радянському поету Маяковському. А далі ще площа — там знаменитий пам'ятник Пушкіну. На Арбаті — Гоголь…

Гернгросс дивився на неї здивовано, він не розумів, чому дівчина сердиться.

Коли носильник приніс чемодани, Гернгросс і Рая сіли в машину і поїхали до готелю «Національ», де туристові був приготовлений номер. Рая мовчала. Вона не знала, чим зацікавити свого підопічного; попередній її план — дорогою розповісти йому про визначні місця вулиці Горького — виявився вичерпаним. І вона боялася, що цей пан чомусь її одразу не злюбив і, приїхавши до готелю, попросить замінити перекладачку, і всі в бюро обслуговування думатимуть, що вона не справилась. Але ж вона все робила правильно, діяла так, як учили на курсах.

— А хто цей на коні? Теж письменник? — з хитрою посмішкою спитав Гернгросс, показуючи на пам'ятник Долгорукому. Рая вже розкрила рот, щоб розвіяти помилку свого підопічного, але Гернгросс, сміючись, приклав палець до уст.

— Давайте домовимось. Не обтяжуйте мене непотрібними мені знаннями. Якщо мене щось зацікавить, я спитаю сам. Я взагалі ворог розмов на безпредметні теми. А от про пластики — скільки завгодно. Але навряд чи це цікавить вас.

— Чому? Мене повідомили про ваш профіль заздалегідь, — заперечила Рая. — У плані для вас є поїздка на виставку нашої промисловості пластмас. Я прочитала книжку.

— Так це ж чудово! — Гернгросс дзвінко ляснув себе по коліну.

Вони під'їхали до готелю.

Весь день Рая чергувала в кімнаті перекладачів, чекаючи виклику Гернгросса. Але він її не покликав. До сніданку він ходив по магазинах. Виходячи з готелю, сказав Раї, що з міркувань ощадливості в магазини завжди ходить без жінок. Винятку з цього правила він не робить навіть для дружини… Потім він обідав у компанії інших туристів і з ними ж увечері пішов на балет.

— А ви йдіть до тата й мами, — сказав він Раї. — Балет зрозумілий усім своїм інтернаціональним мовчанням.

Одначе вранці він сам попередив Раю, щоб вона нікуди не йшла: вони їдуть на виставку радянських пластмас.

Рая ще раз перегорнула страшенно нудну і незрозумілу їй книжку про пластичні маси. І з острахом чекала поїздки на виставку.

А поїздка пройшла чудово. На експонатах були таблички — читай собі та перекладай на німецьку. І Гернгросс жодного разу ні про що не перепитав. Було видно, що справу цю він знає і нічим здивувати його тут не можна.

На другий день Рая зранку без діла вешталась біля бюро обслуговування. Потім їй це набридло, і вона взялася підбирати газетні вирізки. А Гернгросс з трьома туристами з Японії подався вранці до Третьяковської галереї. Рая провела його до машини.

— Не ображайтесь на мене, Раю, — сказав Гернгросс. — Але перекладати картини так само безглуздо, як і балет…

У Третьяковській галереї Гернгросс спочатку підключився до екскурсії німецької молоді з НДР. Екскурсовод гарною німецькою мовою розповідав досить цікаві речі, і Гернгросс не нудьгував. Його тільки дратували надто вже самовпевнені хлопці й дівчата з цієї Німеччини Ульбріхта. Кінець кінцем він одійшов від них і, безладно вештаючись по галереї, зайшов до залу, де експонувалися російські ікони.

О, це дуже цікаво! Хтось з людей його кола казав, що російські ікони незрівнянні і коштують дуже дорого. Гернгроссу особливо сподобалась одна з них, намальована на погано обструганій дошці. Здавалося, з самих її шпарин проступало жіноче обличчя з спокійними, трохи сумними очима. Гернгросс не втримався і доторкнувся до ікони пальцем: йому не вірилось, що на дошці є шар фарби.

— Громадянине! Торкатися руками заборонено! — гучно пролунало в порожньому залі.

Гернгросс відсмикнув руку й озирнувся. На нього суворо дивилась худенька жінка в форменому халатику галереї. І раптом він побачив, що її очі розширюються, вона хоче закричати… і не може… Гернгросс мимоволі ступив крок назад. Він зрозумів тільки одне: ця жінка його знає. Він швидкими кроками пройшов повз неї, а опинившись у сусідньому залі, ще швидше попрямував до виходу. У дворі, розштовхуючи людей, він навально прорвався до воріт.

Щастя! З таксі вилізли й пішли до галереї дві дами. Гернгросс вскочив у вільну машину.

— Хутчіш вперед!

Водій, не дуже кваплячись, включив швидкість, і машина помчала провулком.

У цей час до міліціонера, який чергував біля під'їзду галереї, підбігла жінка в форменому халатику. Показуючи на таксі, що віддалялося, вона, важко дихаючи, вимовляла окремі слова:

— Гестапо!.. Кат!.. Заарештуйте!.. Гестапо!..

— Спершу, громадяночко, заспокойтеся, — статечно порадив їй міліціонер, але про всякий випадок все ж поглянув услід таксі і запам'ятав його номер: чи то 30–32, чи то 30–37. Машина була вже далеко… — Ну, заспокоїлися, громадяночко?

— Боже ж мій! Беріть машину, наздоганяйте! Він же втече!

— Громадяночко, скажіть ясно, що трапилося? Крадіжка?

— Та ні ж! Отой, що поїхав… Це ж кат гестапо… Бив мене… Мучив… Коли війна була… Я його впізнала… Він злякався і навтіки…

— От тепер усе ясно. Як ваше прізвище?

— Олейникова. Лідія Вікторівна Олейникова. Я тут працюю.

— Я бачу. Почекайте. Я зараз.

Міліціонер пішов до свого постового телефону, викликав чергового по місту і повідомив про пригоду:

— Так… 30–32 чи 30–37. Світло-сіра. Прізвище заявника — Олейникова. Лідія Вікторівна. Працівниця Третьяковки… Добре…

Водій Артамонов, який повіз Гернгросса, зранку був не в настрої. Вранці він прийшов у гараж, і з'ясувалося, що змінник підсунув йому машину з відірваним глушителем — гримить, наче порожнє відро з гори. Треба було приварити кронштейн, а зварник почав вимагати на «чвертку». Довелося дати, а інакше тинявся б у гаражі до полудня. Але біда не приходить сама. Поїхав він на вокзальну площу до ленінградського поїзда. Пішов до виходу, щоб виловити пасажира вигідного, і якраз пощастило — піймав такого, що в житті на таксі не їздив. І зразу ж нарвався на контролера. Тепер будуть тебе поливати на всіх загальних і інших зборах. А то й догану начеплять… А цей пасажир — де вони такі й беруться — гуде й гуде: «Хутчіш, хутчіш».

— На випадок чого мені штраф платити, а не вам, — звично огризнувся Артамонов.

— Я платить усі штрафи! — рішуче заявив Гернгросс. Артамонов вперше поглянув у дзеркальце на свого пасажира: здається, не наш?

Вони вже підіймалися схилом вулиці Горького.

— Куди ще? — спитав Артамонов уже ввічливіше.

— Вперед і швидко.

— Ясно…

А що ясно, невідомо. Буде потім кудкудакати: ах, мені треба було праворуч, ах, ліворуч!

— Будь ласка, відвезіть мене Білоруський вокзал.

— От тепер усе ясно. До поїзда?

— Станція метро, будь ласка.

— Ясно. Це ми вмить, — Артамонов і справді наддав газу.

Біля станції метро Гернгросс вискочив з машини, ткнув Артамонову п'ять карбованців і одразу ж змішався з людським потоком, що вливався в двері метро. Артамонов поглянув на лічильник — 47 копійок, потім знову на новеньку хрустку п'ятірку і вирішив: «Треба почекати — згадає, бісова душа, повернеться по здачу».

Але «бісова душа» не повернулася. «Відплатив мені зварника з походом», — посміхнувся Артамонов і, старанно склавши п'ятірку, сховав її в свій особистий гаманець…

Міліціонер і Лідія Вікторівна Олейникова зайшли до приміщення дирекції, і постовий заходився неквапливо складати протокол. Прізвище? Ім'я? По батькові? Рік народження? Місце народження?.. Він немовби й не бачив, що жінку, яка сиділа перед ним, трусило, наче в лихоманці, і не чув, як вона розгублено твердила: «Він утік… Він утік…»

Протокол ще не було закінчено, як у Третьяковку примчав кремезний хлопець у модній картатій сорочці на випуск. Він показав міліціонерові своє посвідчення і тихо спитав про щось.

Хлопець, вислухавши міліціонера, весело оглянув жінку.

— Ви Олейникова?

— Вп'яте кажу: Олейникова Лідія Вікторівна, — почала сердитись жінка. Справді: причепилися до неї замість того, щоб наздоганяти ката.

— Ви вже вибачте, Лідіє Вікторівно, — посміхнувся хлопець, — служба у нас така. Ви не хвилюйтеся, заходів вжито. Я з держбезпеки. Лейтенант Трегубов. Тепер ви мені все розкажіть, Лідіє Вікторівно. Що то за людина, яку ви впізнали? Де ви з нею познайомились? Як? І так далі. Тільки якомога детальніше…

Коли лейтенант Трегубов повернувся до КДБ і доповів про все начальникові відділу, той швидко дав по телефону кілька розпоряджень, коротко доповів комусь про подію і, нарешті, назвав останній номер.

— Це Бабакін говорить. Слухай-но, я пригадую, що в одному з твоїх донесень по «Сатурну», які проходили через мене, було щось про дівчину, яку Мюллер обробляв, щоб закинути в Москву. Пам'ятаєш? Тоді нікуди не виходь, зараз ми зайдемо до тебе з лейтенантом Трегубовим. Дуже цікава ситуація.

В кабінеті полковника Рудіна лейтенант Трегубов повторив свою розповідь.

— Ясно. Це вона, — сказав Рудін. — Виходить, вона тоді зломилась?

— Ні. Вона сказала, що вижила чудом, а потім, коли пішли німці, вже своїм ходом, як вона висловилась, перебралася в Москву, до сестри.

— Його шукають? — спитав Рудін.

— Шукаємо таксі,— відповів Бабакін.

— Генерала Маркова поінформовано?

— Так. Він на чотирнадцяту нуль-нуль призначив оперативку…

В цей час центральна диспетчерська таксі вже вшосте передавала по радіо одне й те ж оголошення:

— До уваги всіх водіїв! До уваги всіх водіїв! Якщо побачите машини за номерами 30–32 і 30–37, передайте їх водіям наказ директора парку: негайно з'явитися в свій парк. Повторюю…

Це оголошення могли чути лише водії радіофікованих машин, а їх було ще не так багато, до того ж ще й не кожний водій уважно до цього прохання поставиться. Старший лейтенант держбезпеки Глєбов це розумів і, нудьгуючи в таксомоторному парку, намагався побороти своє нетерпіння.

Першою прибула машина з номером 30–32. Водієм її виявилася жінка. І відразу ж Глєбов документально встановив, що в той час, коли трапилася подія, ця машина за викликом обслуговувала народного артиста республіки Смирнова-Сокольського.

Артамонов після Гернгросса возив ще з десяток пасажирів і вже після полудня одвіз веселу компанію в Химки. І там він влип: біля під'їзду річкового вокзалу стояла ціла валка вільних таксі. Повертатися в місто впорожні — невигідно, буде холостого пробігу кілометрів з сім. Але він помітив, що таксі все ж потроху розбирають, і вирішив ждати своєї черги й подрімати.

Його розбудив літній водій.

— Слухай-но, тебе в гараж начальство кличе. Негайно. По радіо зранку трублять. Мабуть, порушення якесь зробив?

— Ніяких порушень не було! — розізлився Артамонов, але згадав про контроль на вокзалі.— А може, ти помилився, не про мене йдеться?

— Точно. 30–37. Номер прямо в мозок удовбали — кличуть, кличуть…

А твій номер який?

А тобі навіщо?

— Легко сказати, такий холостяк треба зробити! На випадок чого підтвердиш, що я з Химок відчалював.

— Це можна. Номер мій — 40–14. Прізвище — Соловйов.

Артамонов записав і лютий, як біс, рвонув машину з стоянки… «Є ж на світі такі люди! Сам тицьнув п'ятірку і помчав, мов на пожежу. А потім схаменувся і ще й тарарам зчинив. Номерок мій запримітив. А втім, він не міг його побачити. Він ні спереду, ні ззаду машини не заходив. А на щитку після фарбування номера нема. Отож, міг він помилитися номером? Міг. А якщо він сидить у гаражі власною персоною? Тоді справа кепська — плакала моя п'ятірка. Але, може, взагалі щось інше — накапав контролер?»

У гаражі пасажира не виявилося. Замість нього з Артамоновим розмовляв симпатичний молодий товариш. Це був Глєбов.

— Розкажіть мені, де ви були сьогодні між десятою і одинадцятою ранку, — попросив Глєбов.

Артамонов хотів було спитати, а хто ти такий, щоб я для тебе балачки розводив, але одразу ж подумав, що трубити півдня по радіо марно не будуть.

— Де я в цей час був? Дайте-по пригадати… Значить, Преображенка. Потім ЦПКіВ Горького… Потім ГУМ… Потім Савеловський… Потім знову ГУМ… Потім Химки. А звідти на виклик сюди.

— А в районі Третьяковки ви не були?

Артамонов відповів не відразу, ніби силкувався пригадати. Насправді ж він швидко міркував: «Ясно — здача. Бучу зчинила бісова душа. Але засікли мене, очевидно, точно і петляти небезпечно. Нехай вона згорить, ця тричі проклята п'ятірка!»

— Так, я був і там.

— Там ви взяли високого статечного чоловіка у світло-сірому костюмі? — спитав Глєбов.

— Ну, взяв. І що з того?

— Куди ви його відвезли?

— Метро Білоруський вокзал.

Артамонов дивився на симпатичного молодого товариша, бачив, як той хвилюється, і не міг зрозуміти, чого б це. Невже через нещасні чотири карбованці з полтинником?

— Він зайшов у метро?

— Не те що зайшов — вбіг.

— Дорогою він що-небудь казав?

— Тільки «хутчіш» та «хутчіш». Я йому сказав, що не хочу штраф платити, тоді він заявив, що всі штрафи заплатить сам. Щедрий… на слово.

— Він говорив по-російському?

— Так. Тільки він, по-моєму, не росіянин, слова калічить.

— Як він з вами розплатився?

— Добре розплатився, — почав посміхаючись Артамонов.

— Мене не цікавить сума, — перебив його Глєбов. — Він платив монетами чи бумажкою?

— Бумажкою, бумажкою… — огризнувся Артамонов.

— Вона у вас збереглася?

Артамонов м'явся, знову вдаючи, що хоче пригадати, чи є в нього та п'ятірка.

— Товаришу Артамонов, це дуже важливо, щоб бумажка виявилася у вас! Дуже важливо!

Артамонов не кваплячись дістав гаманець і витяг з нього п'ятірку. Він уже розумів, що справа не в здачі.

— Обережніш! — крикнув Глєбов. — Тримайте за кінчик.

Артамонов кинув п'ятірку на стіл.

— Спасибі, товаришу Артамонов. Велике вам спасибі. Ви не уявляєте, як дорого коштує ця п'ятірка.

— Чому ж це не уявляю?

— Вам збитків зазнавати ні до чого, — спохватився Глєбов і, вийнявши з кишені п'ять карбованців, віддав їх Артамонову. — Поки що ви вільні.

— Що значить поки що? — стривожився Артамонов.

— А те, що вас не мусить здивувати, якщо ми викличемо вас до себе в КДБ. Можливо, треба буде з вашою допомогою встановити особу цього пасажира. І останнє: нікому про подію жодного слова.

— Зрозуміло…. — здивовано сказав спроквола Артамонов, підвівся і, переступаючи з ноги на ногу, зніяковіло додав: — Він, між іншим, здачі не взяв. На лічильнику було всього сорок сім копійок.

Глєбов розсміявся.

— І ви гадали, що вас викликали відібрати здачу?

— Не без того…

— Зачекайте трошки, я оформлю протокол, ви мусите підписати…

Закінчувалась оперативна нарада в генерал-майора Маркова. Тут були полковник Рудін, майор Бабакін, лейтенант Трегубов, старший лейтенант Глєбов і ще три оперативні працівники.

— Я хочу звернути вашу увагу, товариші, на те, як просто пощастило викрити цього дуже досвідченого розвідника, — говорив Марков посміхаючись. — Якось в одній критичній статті про пригодницьку літературу я прочитав таку тираду: нам, мовляв, набридли в цих творах пильні прибиральниці з готелів, які ловлять шпигунів, наче мух. Це могла написати людина, яка нічого не розуміє в тому, про що пише. Їй подай баскервільського собаку, карколомний сюжет або щось у цьому дусі. Ну, а нам прибиральниці не набридли. І ви погляньте, яку роль у цьому викритті зіграла найелементарніша добросовісність різних людей… І насамперед, звичайно, сигнал Олейникової. Вона молодець! Адже вона розуміла, що через це випливе на світ історія її кохання до есесівця в таборі…— Марков помовчав. — Рудін і Бабакін, і я — ми давно знайомі з цим паном. Ми його знали на прізвище Мюллер. Це материй ворог нашої держави. Тепер нам треба дізнатися, чого він завітав до нас. Зараз головне — не спускати з нього очей ні на хвилину. Але працювати обережно, щоб не сполохати цього хижака. Він трохи заспокоїться і тоді, певно, займеться тим, заради чого приїхав. Хоч може статися й так, що, злякавшись, він не буде нічого робити і поспішить поїхати додому, а згодом замість нього приїде хтось інший. Та я гадаю, що виїхати йому ми все ж не дозволимо. Отже, дійте, товаришу!

…Гернгросс захворів. Прийшов до готелю і одразу ж викликав до себе Раю Гінзбург. Вона побачила його в постелі. Він неголосно стогнав. Звівши страждальницький погляд на Раю, він спробував посміхнутись.

— От який кепський турист вам дістався… — сказав він, і обличчя його скривилося від болю. — Біда, люба Раю! З часів війни в мені таїться паскудна хвороба — запалення нервових закінчень сонячного сплетення.

— Я викличу лікаря! — Рая попрямувала до телефону.

— Почекайте… — зупинив він її.— Марна справа. Медицина не знає ні причин цієї хвороби, ні того, як її лікувати… — Він знову скривився, пережидаючи біль. — От, відпустило. Минулого року я їздив до Швейцарії — там знайшовся професор, який нібито справлявся з моєю хворобою. Після його лікування я гадав, що всі мої муки закінчились. І раптом… Сьогодні ось був у Третьяковській галереї, настрій чудовий, зайшов до залу ікон, і тут… Такий біль, Раєчко, що стаєш від нього божевільним, не пам'ятаєш, що робиш. Як поранена тварина інстинктивно мчить до своєї нори, так і я під час приступу мчу додому… — Він посміхнувся і продовжував, заплющивши очі: — Сміх, та й годі,— вражений дивовижним болем, я кинувся… Куди б, ви думали? На Білоруський вокзал. От сила сліпого інстинкту: адже через цей вокзал лежить шлях до мого дому. Але ще по дорозі до вокзалу біль трохи відпустив, я зрозумів, що поводжусь мов божевільний. І повернувся до цього мого тутешнього дому… — Він помовчав, страдницьки посміхаючись. — Лікаря все ж треба викликати, мені необхідне снотворне.

Рая кинулась до телефону, подзвонила завідуючій бюро обслуговування.

— Лікар буде не пізніше як за півгодини, — повідомила вона Гернгросса.

— Спасибі, мила Раю. Якщо можна, будь ласка, дістаньте мені книг німецькою мовою. Тільки цікавих. Якщо можна, детектив, — це дуже добре відвертає увагу від усього земного, в тому числі й від болю. Дружина завжди тримає в запасі для мене такі книги.

— Добре, я постараюсь…

Рая пішла в бюро обслуговування.

Гернгросс лежав… і старанно аналізував усе, що сьогодні трапилось. Як професіональний розвідник, віл чудово розумів, що його робота завжди пов'язана з подібними ризикованими ускладненнями, і особливого страху не відчував. Про те, хто ця жінка, що впізнала його в іконному залі, він згадав, ще коли їхав у таксі. Пам'ять у нього також була професіональна. Всі деталі зустрічі з нею тоді, під час війни, він відновив у пам'яті абсолютно точно. І тепер, обмірковуючи, як вона може надалі повестися, він кінець кінцем зупинився на найбільш реальному, на його думку, варіанті: так, вона впізнала його і першої миті не зуміла цього приховати. Але потім, коли шок минув, вона повинна була відмовитись від думки заявити про свою зустріч. Адже тоді їй треба буде повідомити владу, що в таборі вона була коханкою есесівського офіцера, а їй же відомо, що подібного тут не прощають… Ну, а якщо вона все ж зчинила галас? Що ж, не так уже й страшно. Перекладачка вже знає пояснення його поведінки під час приступу хвороби. Зараз це ж знатиме й лікар. Він може твердити, що жінка помилилася. Що ж до його поведінки, то вона зовсім не була зв'язана з цим випадком і була наслідком приступу хвороби. Свідків їхньої зустрічі в «Сатурні» бути не може, і юридичне обгрунтування звинувачення на підставі тільки самих її свідчень неможливе. Тепер — гроші, що їх він дав шоферу таксі. Він весь час пам'ятав про цю синеньку бумажку, прекрасно розуміючи, що ця бумажка — єдиний шлях відшукати її власника. Валюту він міняв тут, в готелі, одержав зовсім нові банкноти в запечатаній пачці, так що синенька бумажка неминуче приведе сюди, в готель, а потім встановити його особу буде зовсім просто… Ну й що ж? Тут та ж сама версія: під час приступу хвороби він діяв несвідомо, головне було — скоріш, скоріш додому. Але чому ж він скористався потім метро, а не повернувся на таксі? Тут був очевидний прорахунок у логіці, якщо не посилатися на приступ болю. Та чи могли «вони» розшукати шофера, який його віз до вокзалу? В Москві, треба думати, десятки тисяч таксі, і біля галереї щоденно бувають їх сотні. Ну, а якщо все ж знайшли? Навряд чи водій упізнає свого пасажира, адже він жодного разу навіть не озирнувся на нього. І все ж… А друге заперечення упізнання буде виглядати вже доказом. Отже, треба ліквідувати всі інші, хоч і побічні, докази. І насамперед гроші. Дівчина, яка міняла їх йому, ніяких записів не робила, і біля нього, коли він обмінював гроші, нікого не було. Отже, найкраще ліквідувати гроші з тої пачки, які в нього залишилися. Скажімо, послати Раю щось купити. Ні, цього робити не можна, адже Рая в разі чого повідомить «їх» про покупку. Треба зробити по-іншому…

Гернгросс підвівся з постелі, замкнув вхідні двері і, діставши з кишені гроші, пішов у вбиральню. Там, старанно зім'явши кожну бумажку зокрема, він довго опускав їх в унітаз. Потім одімкнув двері і ліг в постіль, продовжуючи розмірковувати.

Іноземних туристів у готелі багато, і перевірку грошей «вони» влаштувати не наважаться. Кінець кінцем у нього, на самий крайній випадок, є ще один засіб захисту — вимога до посольства ФРН захистити його від образливих дій місцевих властей. Посольство зв'яжеться з Бонном, а там знають, хто він і з якою місією відбув до Москви, і, звичайно ж, зроблять усе, щоб його виручити… Гернгросс трохи заспокоївся.

Невдовзі прийшов лікар. Гернгросс повторив йому свою розповідь про хворобу і попросив кілька порошків снотворного.

— Найголовніше — хоч трохи заснути, приступи, як правило, проходять у сні.

— Я хотів би послухати вас, — сказав лікар.

Гернгросс розсміявся.

— Неодмінно хочете дотриматися формальностей? Так, як я сам знаю свою хворобу, її ніхто не знає. Але якщо знаменитий радянський бюрократизм проник і в медицину і ви проти нього безсилі, будь ласка, слухайте… — Гернгросс трохи підвівся і скинув сорочку…

До ночі все було спокійно. Він лежав, приймав ліки, його смачно годували. Рая принесла книги. Ввечері вона попередила його, що йде додому, і пояснила, кому треба дзвонити, якщо йому стане гірше. Потім заходив директор готелю. Цікавився, чи все для нього зроблено, що треба.

— Все, пане директор, — посміхнувся Гернгросс— Навіть більше того. Мушу сказати, що уважності обслуговування у вашого готелю могли б повчитися багато які готелі Європи.

— Що ви! В нашій роботі ще дуже багато недоліків, — скромно мовив директор і, сказавши Гернгроссу на добраніч, пішов.

«Справді, всі вони працюють добре, — подумав Гернгросс— Так обслуговують приїжджих у Європі готелі порівняно бідні, власники яких прагнуть компенсувати відсутність розкоші настирливим піклуванням, яке не потребує витрат. Але там до цього їх штовхає конкуренція, страх втратити клієнтуру. А що ж штовхає цих?…» Думаючи про це, Гернгросс заснув і спав, як завжди, міцно.

Нічого тривожного не сталося і наступного дня, що його Гернгросс провів також у ліжку. Рая старанно виконувала його прохання: обміняла йому валюту, відіслала телеграму дружині, принесла газети. Знову приходив лікар, він запропонував покликати на консультацію відомого радянського невропатолога. Гернгросс відмовився.

— Навіщо? Я бачу, що приступ починає спадати, — сказав він.

Так, приступ триватиме ще два дні. В суботу Гернгросс має встати з ліжка, але з готелю він не буде виходити. А в неділю зробить невелику прогулянку, головна мета якої — поглянути, чи не стежать за ним. У понеділок — справа…

Колишній ад'ютант Мюллера Біркнер жив у Москві вже тринадцятий рік. Ніхто із знайомих Яна Плуціса й подумати не міг, що цей завжди спокійний, умілий і доброзвичайний інженер є дуже небезпечним іноземним розвідником. Єдина його особливість — по-російськи він говорив з легким акцентом — пояснювалась дуже просто: всі латиші так говорять. Свого часу ще в «Сатурні» Рудін помітив, що Біркнер по-німецьки говорить так, як говорять росіяни, які чудово знають цю мову, та все ж не можуть витравити акцент. І Рудін тоді не помилявся: справа в тому, що мати у Біркнера була росіянка, а батько — німець. Саме це плюс знання російської мови вирішило те, що його було обрано для ролі агента, якого гестапо, як козирну карту, про запас закидало в Москву. Тринадцять років карта була поза грою. Тринадцять років підряд інженер Плуціс щорічно двадцять четвертого червня приходив на умовлене місце — до входу в камеру схову ручного багажу Казанського вокзалу — і протягом години чекав посланця від Мюллера. Але той не з'являвся, і Ян Плуціс повертався в те своє нове життя, щоб терпляче ждати наступне двадцять четверте червня…

Документи його не викликали ніякого сумніву, тим паче, що він і не ліз туди, де їх суворо перевіряли. Маючи диплом про закінчення в Ризі ще в буржуазний час технічного училища, він влаштувався техніком-бригадиром по бетонних роботах у будівельний трест. Він просився спочатку робітником, але начальник відділу кадрів, побачивши ризький диплом, сам наполіг — бригадиром. Бетонну справу Плуціс знав, бо в Німеччині навчався в військово-технічному училищі, яке випускало молодших офіцерів для інженерних військ ТОДТу. Так що працював він не тільки старанно, але й краще від багатьох. Про його раціоналізаторську пропозицію по перевезенню рідкого бетону свого часу навіть писали у якійсь газеті.

В 1948 році Плуціс одержав кімнату в новому будинку. В цей же час він вступив на вечірній факультет інженерно-будівельного інституту і в 1953 році одержав диплом інженера.

У колективах, де йому доводилося працювати, його завжди поважали і навіть любили. Коли він переїздив у новий будинок, у гуртожитку йому влаштували хвилюючі колективні проводи. Завжди спокійний, він ні на кого не підвищував голосу і вмів втихомирити будь-якого крикуна. Він був несхитно чесний, на відміну від декого не допускав ніяких махінацій з підрахунком виконаних робіт, а, як добрий організатор, домагався того, що люди, які працювали з ним, без будь-яких махінацій заробляли краще від інших. Одного разу з ним завели мову про вступ до партії. Він категорично відмовився, сказав, що вважає себе ще негідним цієї високої честі.

Будівельні колективи часто перекомплектовуються, і звичайно люди, які добре спрацювалися, старались залишитися разом. Плуціс, навпаки, завжди охоче йшов на пропозиції перекинути його в інший колектив. І, треба віддати йому належне, своє життя «з подвійним дном» він вів майстерно. Самим собою він ставав лише пізно вночі, коли дома припадав вухом до динаміка радіоприймача і на коротких хвилях слухав радіопередачі з ФРН чи «Голосу Америки» німецькою мовою. Слухаючи ці передачі, особливо в останні роки, він переживав двоїсте почуття радості і тривоги: він бачив, що все відбувається саме так, як казали йому ще в час війни: США все відвертіше йшли на контакт з західними німцями в боротьбі проти комунізму. Йому здавалося, що вже давно настав час активізуватись і йому, а зв'язковий не з'являвся, і іноді в нього виникала думка: чи не забули про нього? Останні три роки, ідучи на червневу зустріч, він щоразу загадував: якщо сьогодні зв'язковий не прийде, значить, усе пішло прахом. Але він зовсім не знав, що йому тоді робити, і тому, повертаючись з явки, казав собі: «Нічого, почекаю ще рік…»

…Спустившись у бюро обслуговування готелю, Гернгросс, який уже одужав, заявив, що перериває свою туристську подорож, на південь не поїде. Завтра він останній день проведе в Москві, а на післязавтра йому потрібен квиток до Стокгольма на літак шведської авіакомпанії «САС».

Зробивши ці розпорядження, Гернгросс пішов погуляти. Це була типова прогулянка туриста по Москві. В руках у нього був план міста, в який він час від часу зазирав. Ішов повільно, зупинявся біля вітрин магазинів, стояв перед пам'ятниками, відпочивав На лавах у затінку бульварів. Але весь цей час він був заклопотаний лише одним: йому треба було з'ясувати, чи не стежать за ним; І чим далі він брів по місту, тим ставав спокійніший. Адже він добре знав, як змусити спостерігачів виявити себе… Ні, ніхто не стежить, все гаразд.

Та стеження було організоване так, що навіть материй Гернгросс це міг його виявити. За всю його прогулянку не було такої секунди, щоб за ним не стежили. І на той момент, коли він повернувся в готель пообідати, у генерала Маркова на столі вже лежав маршрут «прогулянки» туриста. Невдовзі над цією картою схилилися Марков і його співробітники.

— Отже, прогулянка була без контактів? — спитав ще раз Марков.

— Так. Якщо не рахувати того моменту, коли він сидів на лаві біля пам'ятника Пушкіну і до нього підбіг малюк.

— У малюка в руках не було нічого?

— Лопаточка для піску.

— Він лопатки у малюка не брав?

— Ні.

— Все ж я хочу поглянути кіноплівку.

— Вона буде готова за півгодини.

— Так… — говорив Марков, ніби продовжуючи розмірковувати з самим собою. — Отже, метою прогулянки було перевірити, чи немає за спиною нас. Треба визнати, що він не боягуз. Я гадав, що він замовить квиток на літак одразу ж після епізоду в Третьяковці. Виходить, у нього в Москві дуже важлива справа, і, мабуть, деталі зустрічі так продумані, що небезпеки для себе він не бачить. Але на «справу» у нього залишається тільки сьогоднішня ніч, завтрашній день і остання ніч. Потроїти увагу, товариші!..

Гернгросс чудово виспався і вранці разом з Раєю вирушив по магазинах придбати деякі покупки.

— Зраджуючи своє правило, беру вас, Раю, з собою, але тільки з однією умовою, — сміявся Гернгросс, — жодних порад мені не давати; лише допомагати мені спілкуватися з продавцями. Домовились?

— Я радити і не збиралася, — ображено сказала Рая.

Він купив дружині коробку духів — «кажуть, російську парфумерію визнали навіть у Парижі», чоловічу каракулеву шапку — «це в наших дам останній крик моди», кофейний сервіз і фарфорову статуетку балерини — «для ілюстрації розповіді за кавою про відвідання уславленого російського балету» і, нарешті, великий фотоальбом про Москву — «буду в думках гуляти по вашій чудовій столиці…» Усі покупки він складав у невеликий чемодан, який узяв з собою з готелю.

До обіду вони повернулися в готель, і він відпустив Раю до шостої години, попередивши, що вона йому буде потрібна.

Рівно о шостій він викликав її до свого номера.

— Ви знаєте, Раєчко, я лечу в Стокгольм, там у мене справ на тиждень, і я не хочу тягати з собою чемодан з покупками. В «Метрополі» живе мій співвітчизник і колега по бізнесу, я попросив його відвезти чемодан до Німеччини. Замовте, будь ласка, машину і відвезіть чемодан у «Метрополь».

— Де там шукати вашого знайомого?

— А шукати й не треба. Ви зупинитесь біля під'їзду готелю і почекаєте хвилин десять. Як тільки ви сядете в машину, я йому подзвоню, і він вийде по чемодан…

Рая взяла чемодан і, зійшовши вниз, замовила машину. За кілька хвилин вона подзвонила Гернгроссу, що виїздить.

— От і чудово! Я дзвоню знайомому. Потім повертайтеся до мене.

Він підійшов до вікна, поглянув, як Рая сідала в машину, помахав їй рукою, а потім надів пильовик і вийшов з готелю.

Рая усе зробила точно, як він просив, і тепер з нетерпінням позирала на під'їзд готелю «Метрополь». Минуло хвилин десять, і раптом біля машини з'явився сам Гернгросс.

— Прорахунок в організації,— сміявся він. — Ви виїхали, я йому подзвонив, а він, виявляється, пішов гуляти. Довелося бігти до вас на виручку. Давайте чемодан. Я його тут почекаю. А ви повертайтеся в готель і чекайте мене.

Майже годину Гернгросс простояв з чемоданом біля «Метрополя», потім повільно пішов до станції метро. Під землею, пересідаючи з поїзда на поїзд, він катався не менше години — це був нелегкий час для співробітників Маркова. Зате Гернгросс піднявся з метро на вокзальну площу зовсім спокійний: за ним не стежили…

Він зайшов до ресторану Казанського вокзалу і випив там чаю. 0 восьмій тридцять він залишив ресторан і хвилин двадцять товкся в залах чекання, а потім попрямував до камери схову ручного багажу. Біля входу в камеру він поставив чемодан на землю і закурив. Було без п'яти хвилин дев'ять. Хвилин через десять біля нього зупинився Плуціс. Поставивши свій чемодан поряд з чемоданом Гернгросса, він удав, ніби шукає щось у кишенях. У цей час Гернгросс, ледь нагнувшись, взяв чемодан Плуціса і пішов геть від камери схову. А Плуціс, взявши чемодан Гернгросса, подався в протилежний бік. Вони не відійшли й десяти кроків від місця зустрічі, як їх обох затримали співробітники держбезпеки…

…Допит Гернгросса тривав другу годину. Марков удавав, що в нього замало доказів і що він намагається піймати Гернгросса на суперечностях у відповідях. Той усе заперечував, поводився абсолютно спокійно і навіть визивно: «Чемодан незнайомого мені пана я взяв помилково».

До кабінету, ніби ненавмисне, у якійсь своїй справі зайшов Рудін. Він подивився на Гернгросса і сплеснув руками.

— Оце так зустріч! Підполковник Мюллер?

— Моє прізвище Гернгросс, ви помилились, — надто швидко відреагував Гернгросс.

— Та що ви, яка ж тут може бути помилка! — радісно вигукнув Рудін. — Ось же ваше фото. Я ношу його як пам'ять про ті часи, коли ми працювали разом з вами. Будь ласка, погляньте…

Гернгросс метнув на фото короткий погляд і повторив:

— І все ж ви помиляєтесь…

Потім у кабінеті Маркова «випадково» з'явилися спочатку Лідія Вікторівна Олейникова, потім Щукін — свідок її допиту. Поки відбувалася очна ставка, Рудін написав Маркову записку: «Біркнер, як тільки побачив мене й Щукіна, признався і дає свідчення. Хвилин через п'ятнадцять його можна доставити сюди».

Але в очній ставці з Біркнером особливої потреби не було: Гернгросс уже зрозумів, що гру програно. Він думав тепер тільки про одне: чи є у нього хоч один шанс на полегшення своєї долі? Ось чому, коли Марков заговорив про його роботу в «Сатурні» і про неминучу для нього відповідальність перед радянським законом за воєнні злочини, Мюллер — Гернгросс підвів голову сказав:

— Закон давності, як мені відомо, визнається й вами.

— Про яку ж давність може йти мова? — стомлене посміхнувся Марков. — Ми вас взяли тільки сьогодні, і ви займалися сьогодні не чимось іншим, а продовженням тих злочинів, які робили в час війни. А все найзлочинніше в «Сатурні» — ваша робота.

Привели Біркнера — Плуціса. В кабінеті Маркова розігралася драматична сцена: Біркнер заходився по-базарному лаяти Мюллера. Він, Біркнер, стільки років жертвував собою, своїм особистим життям, гадаючи, що його доля перебуває в надійних руках і коли-небудь за всі його жертви відплатять сторицею, а виявилося, що він був іграшкою в руках йолопів. Лайка Біркнера розлютила Гернгросса. Він став кричати на свого колишнього ад'ютанта, що той надто квапиться з висновками і про це ще пожалкує.

— Чого мені жалкувати? — кричав Біркнер. — Я вже втратив п'ятнадцять років життя з милості таких кретинів, як ви!..

Справу було зроблено. Гернгросс — Мюллер і Біркнер — Плуціс підписали протоколи допитів, і, коли злочинців повезли до в'язниці, в кабінеті Маркова знову зібрались учасники операції.

— Дякую, товариші,— сказав Марков. — Сьогодні ви допомогли нам з товаришем Рудіним завершити, нарешті, операцію «Сатурн». Адже цей Мюллер висів у нас на шиї як нестача у бухгалтера. — Марков усміхнувся. — Тепер роз'їжджайтеся по домах і постарайтесь як слід виспатися. Післязавтра до Москви прибуває ще один пан…