"Сатурна" майже не видно

Розділ 48

«Весна без надій», — так через два роки на Нюрнберзькому процесі фельдмаршал Кейтель назве весну сорок четвертого року. Але тепер, коли ця весна ще тільки йшла по землі, гітлерівська пропаганда запевняла німців, що все гаразд і події розгортаються згідно з задумами Адольфа Гітлера. Німецька армія билася завзято, і це було головним і єдиним аргументом у пропаганді брехні і обману. Робітникові казали: «Працюй, не рахуючись з часом, будь гідний солдата. Німеччина переможе». Під приводом допомоги солдатові в країні безперервно проводились реквізиції, що називалися то зимовою допомогою солдатові, то літнім сприянням фронту. В березні сорок четвертого року по радіо транслювалась промова міністра пропаганди Геббельса, яка потім була опублікована в газетах під заголовком «Упевненість і ще раз упевненість». У залі, де Геббельс виголошував цю промову, сиділи закінчені головорізи есесівських банд. Вони мало не після кожної фрази Геббельса влаштовували овації, схожі на ревіння поранених слонів. У газетах промова рясніла ремарками «овація», «бурхлива овація», «громоподібна овація», «величезне захоплення і піднесення», «вигуки: «Хайль Гітлер!» і таке інше. Геббельс, звичайно, був досить добре обізнаний із справжнім станом речей, і тим страшнішою була брехня, якою була насичена кожна фраза його виступу. Минуло три роки війни. Мільйони німецьких солдатів були вже в могилах, а сотні тисяч міських жителів — під руїнами розбомбованих будинків. Захоплені території були втрачені, і в цьому розумінні Німеччина опинилася біля розбитого корита. Її людські і технічні резерви були гранично виснажені. В генералітеті бурхливо назрівала відкрита опозиція Гітлеру. Словом, ішла весна без будь-яких надій, и Геббельс говорив, що німецькі солдати вимотали вкрай сили росіян, що радянське командування сліпе, не знає, що на нього чекає найближчим часом. Нервуючи, він повідомляв «по секрету», що Гітлер уже підписав історичний наказ, а доблесні солдати Німеччини сповнені ентузіазму гідно реалізувати геніальні накреслення свого фюрера. Оголошуючи про те, що Гітлер удостоїв високої нагороди творців секретної зброї перемоги, Геббельс запевняв, що ця зброя уже в руках армії і не за горами той день, коли вона впаде нищівною відплатою на голови ворогів. Він запевняв, нібито союзники Кремля, англосакси, уже зрозуміли, в яку скандальну і катастрофічну ситуацію вони вскочили, і мріють тільки про одне — як би хутчіш вистрибнути з цього поїзда, що йде під укіс. Вони вже три роки обіцяють росіянам завтра відкрити другий фронт. «Де він, цей другий фронт? Покажіть мені його, будь ласка!» — зловтішався Геббельс під регіт есесівців. Німеччина і її бойові союзники, фюрер і його армія беруть війну, перемогу і долю світу в свої руки. Віра фюрера в переможний кінець великої битви має стати впевненістю кожного німця! Упевненість і ще раз упевненість!» — закінчив Геббельс під скажене ревіння есесівців.

Цю промову Геббельса полковник Зомбах слухав по радіо разом з Канарісом у його кабінеті. Керівник «Сатурна» за терміновим викликом шефа вчора прилетів у Берлін, але тільки сьогодні зміг потрапити до нього, і вийшло так, ніби Канаріс викликав його спеціально для того, щоб разом з ним послухати міністра пропаганди. Зомбаха запросили до кабінету в ту хвилину, коли в радіоприймачі гриміла овація на честь Геббельса, що з'явився на трибуні. Канаріс кивнув Зомбахові і показав на крісло, а потім на гучний приймач. Вони понад годину слухали промову. Коли заспівали гімн, Канаріс вимкнув радіо і обернувся до Зомбаха.

— Ну, що скажете, полковнику?

Зомбах опустив плечі і, випростуючись, глибоко зітхнув, ніби давав зрозуміти: гаразд, з промовою закінчено, давайте говорити про справу.

— Впевненість, Зомбах, і ще раз упевненість — ось чого бракує нам з вами, — сказав Канаріс і, дивлячись на приймач, додав: — Упевненості доктора Геббельса можна тільки позаздрити, хіба не так?

— Так, він вірна людина фюрера, — відповів Зомбах.

— Ми, Зомбах, усі вірні люди фюрера, — стомлено сказав Канаріс. — Нам треба тільки точніше і конкретніше знати, на чому ця впевненість тепер грунтується. Скажу вам, як це питання розумію я. Союзники Росії справді підозріло зволікають з другим фронтом, а самі ведуть війну на задвірках земної кулі. Не може бути сумніву, в одному: їм не потрібні більшовики як переможці Німеччини і господарі Європи. На крайній випадок їм треба розділити Європу хоча б навпіл. Але це, повторюю, в крайньому разі. А чи не краще для них, враховуючи втомленість світу од війни і її непопулярність, виступити з благородною ініціативою про мир? З допомогою миру поки що зупинити червоних, а потім знайти привід, щоб разом з нами загнати їх назад у межі Кремля.

— Невже ви вважаєте таку перспективу реальною? — здивувався Зомбах.

— Цілком. Як велику таємницю, яку я довіряю одиницям, можу сказати вам, що в Швейцарії вже давно перебуває дуже впливова особа з Америки, на прізвище Даллес, наш з нами колега за фахом. Так от, він вперто зондує якраз цю саму перспективу, що здається вам нереальною. А за цих умов що треба демонструвати Німеччині? Впевненість, Зомбах, і ще раз впевненість. У цьому головне значення промови. — Канаріс знову подивився на радіоприймач. Помовчав. — А секретна зброя, підписаний генеральний наказ і таке інше — це адресовано обивателю. Він дуже любить вірити у всілякі чудеса і секрети…

Зомбах весь перетворився на увагу і з властивою йому повільністю ретельно і діловито обмірковував те, що почув. «Ось вона, велика політика», — думав він з шанобливістю людини, що сама до цих високих справ не причетна. По дорозі в Берлін у літаку він старанно обдумував свою розмову з Канарісом. Останнім часом він був все більше незадоволений роботою «Сатурна». Взаємини його з Мюллером дедалі загострювалися, і зараз у «Сатурні» фактично було два керівники і біля них два табори працівників, які багато в чому діяли немовби самостійно. У всякому разі, про багато які вказівки і справи Мюллера Зомбах дізнавався постфактум і, дбаючи про дисципліну серед співробітників, змушений був удавати, ніби все це з ним було своєчасно погоджено. Зомбах не був певен навіть, що знає все, що робить у «Сатурні» Мюллер. Ось про це він і збирався сказати Канарісу з усією одвертістю. Але було й таке, про що він вирішив не говорити, якщо про це перший не почне мову сам шеф. Насамперед про безсумнівну безперспективність роботи «Сатурна». Більш того, про відчуття, що діло йде вхолосту. Одна справа, коли фронт був спрямований на Москву, що є головною ціллю «Сатурна». Тоді навіть найнезначніша інформація агента могла згодитися. Інша річ тепер, коли фронт, мабуть, безповоротно відкотився од Москви і коли розвідка в радянській столиці може бути корисною тільки в тих випадках, коли вона здобуває важливі відомості про плани і задуми противника за найбільшим рахунком. А таких відомостей було мало. Останнім часом, думаючи про це, Зомбах уже почав внутрішньо погоджуватися з Мюллером, що тепер небезпечнішими для противника є не розвідка, а диверсії. Однак першим говорити про все це Канарісу Зомбах не збирався; він не знав, яку гру з гестапо веде зараз шеф абверу.

Канаріс заговорив про це сам.

— У світлі цих великих планів, — ніби розмірковуючи вголос, почав Канаріс, — не дуже великого значення набуває розрізнена і досить випадкова інформація, яку ми одержуємо з Москви. Крім, звичайно, даних про стратегічні задуми противника, що їх ми збираємо по крихтах у донесеннях ваших агентів. Я певен, що наші московські зведення тепер читають лише нижчі офіцери генштабу в години неробства. Та це зовсім не означає,— раптом поквапливо додав він, — що ми цю роботу повинні припинити. Навпаки. Активне закидання через Центральний фронт, крім усього іншого, зіб'є росіян з пантелику; вони думатимуть, що удар на Москву знову буде звідси, а не з півдня. І взагалі наша сітка має бути справною, вона ще знадобиться нам, зокрема вже зараз треба розширити завдання «Сатурна», сміливіше промацувати не тільки Москву. Треба наштовхувати агентів, шукати загальну інформацію про стан справ у Росії. Ви згодні з цим?

— Безперечно, — поквапливо погодився Зомбах, відчуваючи велику полегкість. У тому, що казав шеф, він знову бачив звичні йому, служаці, спокійну точність і ясну логіку думки і дії. І це гасило всі сумніви і побоювання, які ще вчора мучили його. «Абвер лишається абвером, — думав він. — Недаремно фюрер свого часу сказав, що абвер — це його чутлива рука, яка лежить на пульсі всіх ворогів Німеччини». Зомбах вдячно і навіть ледь захоплено поглянув на Канаріса, і їхні погляди зустрілися.

Канаріс з властивою йому проникливістю чудово розумів, що зараз думає Зомбах, бо він досконало знав, що відбувається в «Сатурні», знав, що Зомбах останнім часом пасує перед Мюллером, нервує, і знав, як заспокоїти цю віддану йому людину. І було цієї хвилини Канарісу трохи сумно: чомусь найнадійніші його люди, як правило, обмежені, і на них можна покладатися тільки як на виконавців. Бо, якщо розповісти цьому ж Зомбаху все, що він знає, про що думає, хіба він зрозуміє? Спробуй сказати йому, наприклад, що у великій грі з Заходом однією з козирних карт стає усунення Гітлера і що на цю карту роблять ставки багато хто з прославлених генералів фюрера. Зомбах просто не повірить цьому або одразу ж піде з донесенням на Принцальбертштрасе. Канаріс поглянув на Зомбаха, зітнув і сказав:

— Гнучкість, Зомбах, завжди була нашою достойністю. Чим ближча розв'язка війни, тим у більшій мірі мають бути об'єднані і зосереджені на одній спільній меті всі зусилля нашого рейху. В нашій галузі особливо. Ось чому об'єднання зусиль абверу і СД зараз уже не тактичний маневр або чимсь комусь хитра поступка, а сама висунута життям необхідність. Ну навіщо потрібно, щоб у такий гострий момент історії я витрачав час і нерви на читання ваших обурених листів з приводу Мюллера, а відповідно Гіммлер — на читання доносів Мюллера? Я взагалі, Зомбах, гадаю, що ви свою місію там свого часу виконали непогано і ревнувати вам тепер Мюллера нема чого. Дайте йому більше волі. Давайте і в цьому проявимо гнучкість. Його пристрасть — диверсії. Справу цю він знає, любить, і тепер вона може дати добрий ефект. Москва нашпигована англосаксами, про всі помітні диверсії вони, звичайно, будуть повідомляти в свої країни, і це буде працювати на нас. — Канаріс підбадьорливо усміхнувся до Зомбаха. — Хоча, сказати відверто, навряд чи найбільші успіхи Мюллера вплинуть на справу фронту і тим паче на ту високу політику, про яку я вам сказав.

— По інших напрямках контакт з СД здійснюється? — діловито спитав Зомбах; він в усьому прагнув цілковитої ясності.

— Так. Але це не означає, звичайно, що до того ж Даллеса в Швейцарію їдуть представники від двох відомств. Особливо тонкими справами, як і раніше, займаємося ми. І фюрер знає, що тільки ми маємо досвід у таких справах. Словом, дорогий Зомбах, абвер був, є і буде головним виконавцем волі фюрера у вирішальні моменти історії.— Канаріс знову посміхнувся. — І усвідомлення цього нехай допоможе вам примиритися з Мюллером. Цим ви дуже допоможете мені. Потрібні, Зомбах, докази, що існує наше спілкування з СД.

— Я зрозумів вас, — тихо відізвався Зомбах, помовчав і вже енергійно додав: — Я зроблю…

— Останнє, Зомбах. Позавчора я надіслав вам перелік донесень «Сатурна», які містять крихти відомостей про якісь нові стратегічні задуми росіян. Перевірте з граничною уважністю, чи міг кожний даний агент на своєму місці, за своїми здібностями добути ту чи іншу крихту. І інші люди тут з цих крихт зробили дуже важливий висновок, про який ми зобов'язані повідомити фюрера. Йдеться про зовсім невідомий ставці маневр, що його готують росіяни на фронті. Ви зрозуміли мене?

— Дуже добре. Я зроблю це…

— Мюллеру про цю перевірку не кажіть нічого…

Зомбах повернувся в «Сатурн» у піднесеному настрої. Ніщо так не підбадьорювало, як відчуття ясності в своїй справі. Не заходячи до свого кабінету, він пішов прямо до Мюллера: йому хотілося, щоб скоріше настала ясність і в його взаєминах з заступником. Це головне, а все інше додасться.

— Добридень, підполковнику! — як тільки міг привітно поздоровкався Зомбах і, сівши в крісло, весело спитав: — Що нового в нашому домі?

— Якщо нашим домом вважати Німеччину, — посміхнувся Мюллер, — новини мають бути у вас.

— Дещо є, дещо є,— сказав Зомбах.

— А тут нічого особливого, — недбало сказав Мюллер. — Хіба що ось пощастило ліквідувати великий склад бензину на одному підмосковному аеродромі.

— Це чудово! — захоплено вигукнув Зомбах і без паузи, вірний своїй манері у взаєминах з своїми людьми діяти відверто, сказав: — А взагалі нам час підписати мир.

— Що-о-о? — здивовано протяг Мюллер.

Зомбах розсміявся.

— Не те, не те. Мир треба підписати нам з вами.

Мюллер вичікувально дивився на Зомбаха і мовчав.

Він намагався відгадати: звідкіля повіяв такий вітер? Чи, може, збувається те, про що писали йому його друзі, що Канаріс уже не в фаворі у Гітлера і капітулював перед Гіммлером? Якщо це так, тоді це нове в Зомбаха йде від самого Канаріса. Чи то Зомбах, перебуваючи в Берліні, сам рознюхав ситуацію і вирішив за краще бути з ним, Мюллером, заодно і жити з ним у згоді. Так чи так, Мюллеру це було приємно.

— Мені прикро, що за вашою пропозицією, полковнику, стоїть визнання стану війни між нами, — схвально сказав Мюллер. — Мені цей стан задоволення не приносив.

— Мені теж, — підхопив Зомбах. — Я щиро хочу припинити все це і хочу відвертих взаємин з вами у всьому. До цього нас зобов'язують не лише суто формальні обставини служби. Перед лицем великих подій, що їх переживає наша країна, ми не маємо права бути дріб'язковими. Справді, ми робимо спільну справу, і вона не може страждати від того, що мені подобається качка з яблуками, а вам — яблука з качкою. — Зомбах засміявся, але стримано, лише настільки, щоб не порушити серйозності розмови.

— Я цілковито з вами згоден, — сухо промовив Мюллер. — Я багато і болісно думав про наші взаємини, і моя провина, можливо, в тому, що я перший не заговорив з вами про це. Але мене стримувало те, що я тут все ж на становищі другого працівника, а дисципліна є дисципліна.

— Не будемо, підполковнику, ділити й цього, — сказав Зомбах. — Коли йдеться про роботу другого відділу, ви тут перша людина, а не я. Це природно. Адже я все життя присвятив розвідці як такій і, каюся, до диверсій ставився як до роботи нижчого гатунку. Це біда, я вважаю, цілого покоління абверівців, які виросли в той час, коли фюрер тільки почав піднімати Німеччину і коли нашим завданням було знати, що думають про нас у навколишньому світі, але ні в якому разі цей світ не дратувати. Ми дізнавалися про те, що було потрібно фюреру. І я пишаюся, що брав участь у цьому. Але новий час породжує і нові завдання. Багато хто з нас і війну вважав лише продовженням розвідки, тільки з застосуванням зброї, а війна — це велетенська і довготривала диверсія.

Зомбах багато думав про все це, коли летів з Берліна. Він знав, що ця розмова з Мюллером відбудеться, і щиро прагнув розібратися в причинах неприязні до свого заступника, щоб у розмові з ним не петляти і не викручуватись, на ходу підшукуючи аргументи і пояснення.

Уважно слухаючи Зомбаха, Мюллер думав про одне: звідки так сильно повіяло на полковника?

— Ви бачили шефа? прямо запитав Мюллер.

— Звичайно. Я літав на його виклик.

— Ну як він?

— Як завжди, можливо, тільки більш стомлений.

— Так, йому не позаздриш.

— Але голова його не стомлюється ніколи, — заперечив Зомбах. — Величезний розум. Я завжди з задоволенням слухаю його.

— Як він оцінює воєнну обстановку? — спитав Мюллер.

— Спеціальної розмови у нас на цю тему не було, — відповів Зомбах. — Але його оптимізм і енергія, його веселість говорили про це без слів. Взагалі абвер, як завжди, на посту. І дуже корисно побувати там, відчути атмосферу великої, напруженої і багатогранної діяльності.

— Все ж картина не та, що в тридцять сьомому — тридцять дев'ятому, — з трохи сумовитою інтонацією зауважив Мюллер.

— Не кажіть! — Зомбах замовк, усім своїм виглядом даючи зрозуміти, що він знає щось дуже важливе.

— Хіба не так? Польща і всі Балкани тепер цілковито на плечах гестапо! — Мюллер пробував розохотити полковника на одвертішу розмову.

— Та хіба в Польщі або, не приведи боже, в Греції зараз головний вузол подій? — посміхнувся Зомбах. — Таким вузлом не є зараз навіть червона Москва, що цікавить нас з вами.

— Ні, ні, комуністи залишаються для нас ворогом номер один, — рішуче заявив Мюллер. — Коли б це було не так, я втік би звідси наступного ж дня.

— Ми мусимо, підполковнику, робити свою справу. Ви слухали позавчора промову Геббельса?

— З середини. Проте в ній нічого нового не було. Упевненість і ще раз упевненість — це ми вже чули не раз.

— Не кажіть, не кажіть, — зауважив Зомбах з тією ж інтонацією, яка давала зрозуміти, що йому відомо набагато більше, аніж міг дізнатися Мюллер з промови Геббельса.

Та як не намагався Мюллер розохотити Зомбаха і змусити його прохопитися словом, з цього нічого не вийшло.

Розмова їхня скінчилася цілком дружньо.

— Я хочу тільки знати, що ви робите, — сказав Зомбах, — втручатися у ваші справи я не буду. Кесареві — кесареве. І буду разом з вами радіти з ваших успіхів.

— У мене є пропозиції про деяку перебудову роботи апарату, — сказав Мюллер. — Ви змогли б приділити мені увагу, скажімо, завтра? Я подам вам свій план.

— З задоволенням, хоч сьогодні…

Коли Зомбах пішов, Мюллер уже не мав того приємного відчуття, яке з'явилося в нього на початку їхньої розмови, коли він побачив, що полковник робить поворот на сто вісімдесят градусів. Головним, що згасило це почуття, була впевненість Зомбаха. Мюллер надто добре знав цю людину, її залізну послідовність в усьому, коли це стосувалося роботи, щоб повірити, ніби вона зробила такий крутий поворот тільки тому, що їй це підказали. Ні, ні, Зомбах щось знає дуже важливе, і, слід гадати, дізнався від Канаріса, а тут завжди чекай яких-небудь диявольських хитрощів. І ще одне очевидне: дехто занадто квапиться позбавити Канаріса фавори у Гітлера. Поки Канаріс на чолі абверу, він, як і раніше, всемогутній Канаріс.

Вранці Мюллер подав Зомбаху свій план. З погляду організаційного він зводився до того, щоб від усіх справ, що їх провадив Мюллер, усувалися деякі працівники, в їх числі й Рудін.

Зомбах переглянув план і звів на Мюллера запитальний погляд.

— Але при такій структурі вам буде дуже важко… Вдвічі принаймні підвищиться завантаження кожної вашої людини. Та й себе ви не милуєте.

— Зате в десять разів підвищиться моя впевненість у секретності справи, — посміхнувся Мюллер. — А для цього варто потрудитися.

— Трохи незручною буде колізія з Крамером, — сказав Зомбах. — Я привіз наказ про його нагородження, і ми одразу ж його усуваємо, немовби висловлюючи йому недовір'я.

На обличчі Мюллера з'явився сухий, гордовитий вираз.

— По-моєму, полковнику, нам менш за все слід рахуватися з тим, що подумають такі люди, як Крамер. Наші з вами накази для них — не тема для роздумів.

— Але ж Щукіна ви підключаєте до себе, а вони в Крамером у нас на рівному становищі, і, до речі, наказ про нагородження стосується їх обох.

Мюллер подумав трохи.

— Наказ можна не оголошувати їм зараз, а зробити це місяців через два, коли все утруситься. І тоді рівна нагорода з ІЦукіннм змиє образу в Крамера.

— Але чому ви все ж віддали перевагу Щукіну? — спитав Зомбах. Адже Крамер значно розумніший і діяльніший.

— Мені не треба позичати розуму в людей, які мусять бути лише виконавцями, — відповів Мюллер. — Щукіну я вірю більше, ніж Крамеру. Я прихильник расової визначеності.

— Ну що ж, робіть, як вважаєте за краще, — з зітханням погодився Зомбах. — Але наказ про нагородження я оголошу їм ще сьогодні. І без того цей наказ майже півроку провалявся в надрах військових канцелярій.

— Це ваша справа.

— Загальна ідея вашого плану мені подобається, — поквапливо сказав Зомбах, — І, звичайно ж, агентові, призначеному спеціально і тільки для диверсій, зовсім не обов'язково проходити весь курс нашої школи.

— Радий, що ви, нарешті, це зрозуміли, — усміхнувся Мюллер.

Раніше Зомбах нізащо не пробачив би Мюллеру такої фрази, а тепер вирішив відповісти на неї жартом:

— Справа не в тому, дорогий Мюллер, що я раптом порозумнішав, а в тому, що спочатку, коли ми готували агентів з універсальним профілем, ви не розуміли, що таких агентів необхідно грунтовно навчити. Тепер наші погляди зблизив час і нові оперативні завдання…

— Війна, війна, — погодився Мюллер. — До речі, рекомендую вам переглянути вчорашнє наше зведення. Там є два повідомлення з приводу якогось наступу, що його готують росіяни…

Розділ 49

Через годину Рудін уже знав про план Мюллера. Кажучи точніше, він знав поки що тільки те, що від сьогодні Щукіна зараховано в якусь створену при «Сатурні» нову групу під назвою «Два ікс». Через день Рудін дізнався, що на третій поверх, де розмістилася група «Два ікс», до Щукіна привели велику групу полонених. Отже, в цій новій групі здійснюється якийсь свій відбір агентів. Очевидно, саме цим останнім часом так цікавиться Старков.

За обідом Рудін спробував завести розмову з Щукіним, сів для цього до його столу.

— Чи можу я поздоровити колегу з підвищенням? — жартівливо почав Рудін. — З вас належить.

Щукін мовчав.

— Ви що, — розсміявся Рудін, — дістали підвищення на один поверх і так зазналися, що не хочете розмовляти?

— Ви вгадали, таки не хочу.

Весь обід вони просиділи мовчки.

Увечері ад'ютант Зомбаха обійшов усі кімнати «Сатурна», запрошуючи співробітників до кабінету полковника.

Коли Рудін зайшов туди, всі стільці були вже зайняті, тільки біля столу Зомбаха залишалися вільними два стільці. Помітивши Рудіна, полковник жестом показав йому на один із них. Таке ж запрошення дістав і Щукін, що сів поряд з Рудіним.

Що б це могло значити? Рудін не без тривоги стежив за полковником, намагаючись з йото настрою вгадати, що тут має відбутися. Та недаремно казали про Зомбаха, що у нього обличчя з каменю, а очі з скла.

Було видно, що і всі співробітники теж не знають, навіщо їх викликали. Знав хіба що тільки Мюллер, який сидів осторонь у глибокому кріслі і переглядав папери, роблячи на них помітки.

— Прошу уваги! Встати! — вигукнув Зомбах і взяв зі столу аркуш паперу. — Зачитую наказ по штабу центральної групи військ.

Це був наказ про нагородження Крамера і Щукіна медалями «Знак з мечами» другого ступеня. До них підійшов ад'ютант Мюллера Біркнер і вручив коробочки з медалями. Потім вийшов з-за столу Зомбах, потиснув їм руки і виголосив коротку привітальну промову.

— Сумлінна праця, — сказав він, — не проходить повз увагу фюрера. Я подвійно радий, що нагороду одержали люди, які прийшли до нас з іншого і ворожого нам світу. І цей факт говорить багато про що. Ті, хто зрозумів і щиро сприйняв ідею Німеччини, виконують для неї складну, нелегку роботу і по той бік фронту, і тут.

Рудін і Щукін подякували за нагороду і пообіцяли виправдати виявлене їм довір'я і честь. Їм скромно поаплодували, і Зомбах оголосив церемонію закінченою.

Уже в коридорі Щукіна і Рудіна наздогнав ад'ютант Мюллера Біркнер. Він взяв їх під руки.

— Панове, мені доручено влаштувати для вас по змозі урочисту вечерю. На жаль, дам не буде! Прошу вас о двадцять першій нуль-нуль зайти до мене в кімнату, де я живу.

— З задоволенням! — весело обізвався Рудін.

Щукін лише кивнув головою.

До вечері лишалося менше години. Рудін прийшов додому, сів за стіл і став обмірковувати, як поводитись на вечері. По-перше, чому організацію вечері доручено Біркнеру? Він же й слова не розуміє по-російськи, а Щукін не знає як слід німецької. Хіба не повинні були подумати про це організатори печері, враховуючи, що за столом буде, очевидно, всього лише троє? Отже, нащось треба, щоб господарем столу був саме Біркнер. Навіщо? А чи не для того, щоб більш природною вийшла поява на вечері і самого Мюллера? Але все могло бути і значно простішим: вирішили влаштувати вечерю з випивкою і врахували, що з усіх близьких до керівництва офіцерів Біркнер найбільше підходить для такої вечері: про його гулянки і картярство весь час ідуть розмови в «Сатурні». Так чи інакше, Рудін вирішив, що на вечері він має бути невимушеним, веселим, як і належить поводитись людині, що тільки-но одержала нагороду.

Побачивши накритий стіл, Рудін одразу зрозумів, що доведеться багато пити — в центрі столу стояла ціла батарея пляшок, а з їжі було лише кілька банок консервів і хліб.

— Вечеря буде чоловічою, панове, — сміявся Біркнер. — Супу, що його так обожнюють росіяни, не передбачається. — Він звернувся до Рудіна: — Перекладіть це панові Щукіну.

Рудін переклав. Щукін осміхнувся і сказав, показуючи на пляшки:

— Росіяни розуміються й на цьому.

Рудін переклав його слова, і Біркнер заплескав у долоні.

— Чудова відповідь!

Вони сіли до столу.

— Почнемо з класики, — оголосив Біркнер. — З руської горілки. — Він налив горілку в фужери для пива і підняв свій. — Панове, поки я ще тверезий, я мушу сказати дещо розумне. — Він повернувся до Рудіна: — Ви на цій вечері нещасна людина — треба перекладати.

Рудін розвів руками.

— Треба, то треба.

— Але я сподіваюся, що, коли порідшає шеренга пляшок, — вів далі Біркнер, — ми почнемо розуміти один одного без перекладача, а можливо, і без слів взагалі. Таке зі мною вже траплялося. То я також хочу поздоровити вас з нагородою і побажати вам і нових успіхів, і нових нагород. Все. На цьому розумне кінчається, вип'ємо.

Рудін переклав його слова Щукіну і подякував за добрі побажання. Щукін також промимрив щось, Рудін переклав, що він теж дякує за поздоровлення.

Цей перший фужер випили стоячи і до дна. Перейшли на коньяк. Рудін сказав тост по-німецьки і одразу ж переклав його Щукіну.

— У нас за столом райдуга національностей, — сказав Рудін. — Пан Біркнер — німець, Щукін — росіянин, я — напівнімець-напівросіянин. Я між вами як перехідний елемент, прокладка, так би мовити, для кращого контакту. Яка ж сила, переборовши всі історичні умовності, звела нас за одним дружнім столом? Відповідаю: ця сила — геній фюрера. Вип'ємо за здоров'я фюрера!

Коли Рудін перекладав Щукіну цей свій тост, той спочатку слухав, нахиливши голову, але потім раптом різко підвів голову і подивився на Рудіна примруженими очима, в яких було чи то захоплення, чи посмішка.

Випили за здоров'я фюрера. Щукін не допив свого коньяку, але Біркнер це помітив і, показуючи на фужер, сказав цілком серйозно:

— За здоров'я фюрера так не п'ють.

Щукін поквапливо допив коньяк, похлинувся і, віддихавшись, сказав:

— Попереджаю, панове, п'яний я бридкий. Засинаю прямо за столом як мертвий і хроплю, мов той кабан.

Біркнер, дізнавшись, що він сказав, зареготав.

— Якщо ви гадаєте, пане Щукін, що ми, сп'янівши, перетворимося на білих ангелів, ви глибоко помиляєтесь.

Рудін переклав це Щукіну.

— Ну дивіться, панове, — сказав Щукін уже помітно нетвердим голосом. — Моя справа — попередити.

Біркнер веселішав і веселішав. Випили ще. Він почав розповідати смішну історію, як він одного разу п'яний повернувся до казарми військового училища і, побачивши на плаці чучело для штикового тренування, сприйняв його як офіцера і завів з ним розмову, вибачаючись за свій стан. Розповідав він дуже смішно. Але при цьому Рудін знову чув у його німецькій мові якусь майже невловиму фальш, вірніше ледь помітний акцепт.

Рудін почав було перекладати його розповідь, але Біркнер, поглянувши на пониклого Щукіна, сказав по-німецьки:

— Ну його к бісу, він уже, здається, стає кабаном. Вони випили тепер тільки вдвох.

— Справді, ще захропе, а я цього не переношу, — сказав Біркнер.

Щукін сидів, здавалось, байдужий до всього, що відбувалося. Іноді він лінивим рухом брав виделку, наколював яку-небудь закуску, клав її в рот і потім довго повільно жував, дивлячись поперед себе помутнілими очима.

Рудін розповідав Біркнеру, як він уперше в житті стрибав з парашутом, коли його скидали до партизанів літньої ночі сорок першого року. Біркнер, слухаючи розповідь Рудіна, голосно реготав. Коли з'ясувалося, що Біркнер також недавно одержав орден, Рудін запропонував винити за його нагородження. Щукін теж пробував випити, але розхлюпав коньяк собі на коліна. Рудіну здалося, що він зробив це не зовсім природно. Сам Рудін не п'янів і навіть не боявся цього. Він уже не раз перевіряв у собі цю якість: коли нерви напружені, спиртне на нього не діє. Потім, згодом, сп'яніння обрушиться на нього нестерпним головним болем, нудотою, але цього ще не було.

Запідозривши, що Щукін перебільшує своє сп'яніння, Рудін вирішив показати, що він теж починає п'яніти, і відразу ж помітив на собі пильний, немовби перевіряючий погляд Біркнера.

Якраз тієї хвилини двері до кімнати трохи відчинились, і ординарець Біркнера покликав його в коридор до телефону. Біркнер вилаявся, що ніде йому немає спокою, і вийшов.

Щукін підвів важкий, але абсолютно ясний погляд на Рудіна, ледь повів головою в бік дверей і тихо сказав:

— Врахуйте, він знає російську мову, — і знову опустив голову на груди.

Рудін буквальне завмер.

Тієї ж хвилини повернувся Біркнер. Обмірковувати те, що сталося, Рудіну було ніколи. Він міг лише пасивно чекати дальшого розвитку подій, не забуваючи, однак, того, що сказав Щукін. Але що ж усе це значило?

— Це дзвонив Мюллер, — сказав Біркнер. — У нього теж гості, і він просив передати, що вони випили за ваше нагородження. Будьмо ж, Крамер, ввічливі і випиймо у відповідь за наше начальство.

— З задоволенням, — сказав Рудін.

Вони випили.

— Ні, мені зовсім не подобається наш пан Щукін, — раптом заявив Біркнер і почав трясти Щукіна за плечі. Той підвів голову і винувато посміхнувся. — Киньте! Який ви, до біса, росіянин, якщо після двох чарок валитесь? Ану, випийте. — Біркнер підсунув до нього фужер з коньяком, і не пробуйте розлити. Пийте за здоров'я нашого начальства.

Щукін зітхнув, з приреченим виглядом взяв бокал і почав пити.

— Ще! Ще! — кричав Біркнер доти, поки Щукін не спорожнив фужер. — І прошу поводитись пристойно, за столом не спати.

Вислухавши переклад сказаного Біркнером, Щукін спробував підвестися, але одразу ж гепнувся на стілець.

— Слухаюсь, — промимрив він ледь чутно.

— Справді, — звернувся до Рудіна Біркнер. — Що може бути більш незрозумілого і підозрілого, аніж росіянин, який не вміє пити? Перекладіть йому це.

Рудін переклав. Щукін обернувся до Біркнера.

— Хочете знати, що іще незрозуміле і підозріле? То я скажу нам. Ось він! — Щукін тицьнув пальцем у Рудіна.

— Що він сказав? — швидко спитав Рудіна Біркнер. Рудін уже зрозумів, що саме тут і захована приготовлена для нього пастка. Він точно переклав сказані Щукіним слова.

— Ну і що ви на це скажете? — вмить запитав Біркнер.

— Нічого не скажу. Діалог з маячнею — не мій фах.

Біркнер голосно засміявся і, відразу обірвавши сміх, спитав:

— А все ж цікаво, що він має на увазі? Ану спитайте його?

Рудін спитав.

Щукін з якоюсь завченою інтонацією сказав:

— Комуністи засилають до партизанів своїх найкращих людей, і раптом вони заслали вас — напівнімця, який тільки того й чекав, щоб перебігти на цей бік. Як же в це повірити?

Рудін обернувся до Біркнера, щоб спитати, чи треба перекладати, і наткнувся на його пильний злобливий погляд.

— Перекладати?

— Так, так, мені дуже цікаво, що він меле, — усміхнувся Біркнер.

Рудін переклав.

— А що? Маячня, а логічна, — майже весело зауважив Біркнер.

Рудіну було ясно, що ця небезпечна для нього гра була розроблена заздалегідь. Щукін не міг не погодитись на участь у цій грі, але чомусь знайшов за потрібне попередити його, що Біркнер знає російську мову. Проте можливо, що Щукін діє зовсім не з примусу, і тоді його поводження може бути теж частиною гри. Нарешті, Щукін міг і не дістати можливості зробити це попередження. Словом, багато тут було незрозумілого. Рудін нічим не виказував ні своєї тривоги, ні хвилювання. Йому це було нелегко, якщо зважити, що випили вже немало. Десь у потилиці починав наростати глухий біль.

— Справді, Крамер, як могло статися, що пани більшовики вирішили виявити до вас таке сліпе довір'я? — спитав Біркнер, наповнюючи фужер і вдаючи, що Щукін його вже не цікавить, а керує ним лише власна і зовсім невинна цікавість.

— Уся справа лише в тому, — спокійно відповів Рудін, — що в них ганебно мало людей, які знають мову. — Він пригубив коньяк. — Що я? Мені відомі ще й не такі випадки! В один партизанський загін скинули колишнього вчителя німецької мови, який уже перебував на пенсії. І тільки вже партизани виявили, що він шизофренік. Він почав у них викидати такі колінця, що ті не знали, сміятися їм чи плакати.

— Ну і що ж вони з ним зробили? — спитав Біркнер, посміхаючись.

— Прикріпили його до кухні мити посуд.

У цей час знову заговорив Щукін.

— Не сходяться у вас, Крамер, кінці з кінцями, — сказав він мляво і апатично. — То ви кажете, що там страшний голод на людей, які знають мову, а то ніби з вами в загоні поводилися по-хамському і навіть цькували, знущалися. Незрозуміло.

— Що він сказав? — нетерпляче і вимогливо спитав Біркнер.

Рудін перекладав, а сам у цей час думав про те, що, готуючи цю гру, Біркнер, а може й сам Мюллер уважно вивчили протокол його першого допиту. Тепер уже не лишалося ніякого сумніву, що ця гра була завчасно підготовлена і добре продумана.

— Дивіться-но! — вигукнув Біркнер. — Оце-то п'яний! Ану, Крамер, дайте йому відповідь. І знаєте що? Не зважайте на мене, говоріть з ним по-російськи. Мені ваша дискусія набридла. — Біркнер узяв свій фужер, одійшов до вікна і став дивитися в темне скло.

— Ну, поясніть, поясніть, якщо ви такий розумний, — п'яно наполягав Щукін. — Мені це цікаво.

— А мене, Щукін, це не цікавить, — сказав йому Рудін. — Якщо ви справді прийшли сюди звідти, звідки і я, вам усе має бути зрозуміло без моїх пояснень.

— А якщо незрозуміло? — покрутив Щукін важкою головою.

— Я не вірю, що вам це незрозуміло.

— Може, це мені і зрозуміло, але я не вірю вам. Не вірю, і квит.

— Чому ви не вірите? Ану скажіть ясніше, — з погрозою в голосі мовив Рудін.

— Не вірю, що ви той, за кого себе видаєте. Ясно?

Помовчавши трохи, Рудін сказав:

— Якби ви були тверезим, я просто розквасив би вам фізіономію. Та я від цього не відмовляюсь. Я зайду до вас завтра, і якщо ви тверезий будете патякати те ж саме, я провчу вас і сам доповім про все полковнику Зомбаху або Мюллеру.

— Погрози і кулаки — не найкращий доказ, — похмуро сказав Щукін.

— І все ж ми відкладемо цю розмову до ранку.

Біркнер повернувся до столу.

— Що у вас тут діється?

Рудін детально, точно і зовсім спокійно переклав йому всю свою розмову з Щукіним і сказав:

— Ви офіцер, Біркнер, і повинні мене зрозуміти. Ви свідок того, що сталося, і я прошу вас бути присутнім при моїй розмові з Щукіним завтра вранці. А зараз я більше не хочу навіть перебувати з ним в одній кімнаті. Ця п'яна свиня зіпсувала мені найрадісніший день у моєму житті. Такого не пробачають. Вам, Біркнер, велике спасибі за увагу.

Рудін підвівся і швидко вийшов з кімнати.

Розділ 50

Полковник Клейнер рішучий, як ніколи. Є всі підстави вважати, що рішучість йому нагнали з Берліна. І ніколи ще Кравцов не бачив його таким злобно-неприступним — очевидно, укол з Берліна був болючим. Учора він підписав наказ про проведення в місті триденної облави, і став відомий день, коли вона почнеться: завтра, в ніч проти неділі, коли підпільники, на думку Клейнера, будуть не такі обережні. Підготовка до облави тривала протягом усього останнього тижня. На допомогу апарату гестапо до міста викликано дві роти есесівців. Операцією керуватиме сам Клейнер. Вона провадитиметься одночасно по трьох напрямках на основі попередньої розробки, проведеної другим відділом за даними міської агентури, що їх подав Кравцов, і, нарешті, вільним безадресним пошуком.

Для Кравцова ці дні були сповнені постійної тривоги. Він твердо знав лише одно — за тими адресами, які він дав у зведенні, гестапо знайде лише сліди підпільників, жоден з них жертвою облави не стане. Але він нічого не міг узнати про те, що має в своєму розпорядженні другий відділ. Звичайно, загальний сигнал тривоги підпільники одержали і, слід думати, вжили заходів. Але Кравцов розумів, як складно було оповістити всіх протягом такого короткого строку. А тут ще Марков попередив, що на облаву негайно ж відповість група Будницького. Кравцов знав, що ці хоробрі хлопці перебувають у місті, однак знав він і те, що вони не мають великого досвіду в конспірації. Словом, було чого переживати велику тривогу.

Настала субота… Як тільки стемніло, есесівці групами по десять чоловік почали займати вихідні позиції по всьому місту. Зв'язок з ними підтримувався радіотелефоном. У кабінеті Клейнера, що перетворився на справжній військовий штаб, на столах стояли рації, безперервно гули зуммери і в динаміках звучали голоси командирів груп, які доповідали про прибуття на місце. Кравцов був також тут, при Клейнері. Він входив до складу оперативної трійки, якій доручено вести хронологічний запис ходу облави на підставі донесень командирів груп.

Рівно о двадцять другій годині по всіх раціях було передано наказ розпочати операцію. На столі в Клейнера лежав розграфлений аркуш ватману, на якому під номерами були позначені всі адреси — головні, заздалегідь намічені цілі операції. Кравцов мигцем встиг помітити, що адрес цих дев'ятнадцять. Він подав сім. Отже, другий загін розробив дванадцять. Віддавши наказ розпочати операцію, Клейнер сів у крісло, зняв з руки годинник і поклав його перед собою.

Майже цілу годину в кабінеті стояла тиша, порушувана тільки потріскуванням у динаміках рацій та обережним шепотом присутніх людей.

— Доповідаю про адресу сім, — почувся глухий голос в одному з динаміків. — Взято одного чоловіка і зброю. Надіслано до вас. Операцію продовжую.

Через кілька хвилин надійшло нове донесення.

— Адреса п'ятнадцята. Арештовано і відправлено трьох. Обшук продовжую.

— Адреса друга. Безрезультатно. Переходжу на адресу п'яту.

— Група вільного пошуку три. Затримали одного чоловіка. Продовжуємо рейдувати свій квадрат.

Повідомленим надходили безперервно. Кравцов ледве встигав їх записувати. Було видно, що облава організована по-німецьки педантично і дбайливо, але що в її сіті з однаковим успіхом можуть потрапити не тільки ті, на кого полювало гестапо.

Почали під'їздити машини з заарештованими, яких одразу ж розводили по кімнатах першого поверху, де понад двадцять гестапівців за допомогою перекладачів, мобілізованих у всіх німецьких організаціях міста, проводили перші допити. Потім усіх затриманих, незалежно від наслідків допиту, відправляли до в'язниці. Там вони мали лишатися до кінця облави.

Мов полководець, що керує боєм, Клейнер робив позначки й записи на своїй схемі, час від часу вступав у радіопереговори з командирами груп, віддавав накази, дзвонив по телефону тим, хто допитував арештованих.

На другу годину ночі кількість арештованих досягла сімдесяти. Клейнер на своїй схемі обвів цю цифру червоним олівцем і сказав:

— Якщо ми влучимо в кожного п'ятого, і то буде добре.

Рівно о четвертій тридцять ранку всім групам було дано відбій; лише групи, що здійснювали вільний пошук, продовжували рейдувати містом ще цілу годину— робили, як висловився Клейнер, підчистку.

Наслідок першої ночі — сімдесят шість арештованих, один автомат, три гвинтівки, ящик з набоями, одна граната і радіоприймач.

— Зовсім непогано, — сказав Клейнер, потираючи руки. — Навіть цей один автомат, і той був націлений в нас. Тепер вони будуть думати, що облава закінчена і що, в усякому разі, недільна ніч у них в резерві. А ми їх обдуримо і завтра повторимо удар. А наступної ночі нанесемо третій, завершальний.

Клейнер вирішив піти вниз, де проводили допит, і запросив з собою оперативну трійку.

— Ходімо поглянемо, що за риба піймалася.

В першій кімнаті, куди вони зайшли, молоденький гестапівець допитував хлопця, який був ще молодший від нього. Обоє вони були біляві, і в обох був однаковий вираз обличчя — напружений і злий. Перекладачем на допиті була жінка, яка годилася їм в матері.

Помітивши Клейнера, гестапівець схопився.

— Сидіть, сидіть… — сказав Клейнер, дивлячись на арештованого. — Хто ви?

— Поки що нічого не пощастило з'ясувати, навіть прізвища, — відповів гестапівець і почервонів. — Морочуся з ним цілу годину. Мовчить, і все!

— Ану, Конопльов, — звернувся до Кравцова Клейнер, — розворушіть цього юного бандита.

Кравцов став напроти арештованого.

— Чого, дурний, мовчиш? — майже співчутливо спитав Кравцов. — Це ж гірше. Ти, можливо, ні в чому не винен, а подумають, що мовчиш неспроста.

— Нічого я не знаю, — видушив хлопець.

— О, прогрес! Німий заговорив! — вигукнув гестапівець.

— І прізвища свого не знаєш? — спокійно спитав Кравцов.

— Навіщо вам моє прізвище? Нічого не скажу.

— По-моєму, рибка хоч і невелика, але явно червона, — по-німецьки сказав Клейнер.

— При затриманні він намагався викинути пістолет, — повідомив гестапівець.

— Ах, ось як! — сказав Клейнер. — Тоді не гайте на нього зараз часу, відправляйте до в'язниці, скажіть, я наказав — в одиночку. Він у нас заговорить, коли познайомиться з Грюнвейсом. Ходімо, панове.

Коли вони вийшли в коридор, Клейнер сказав:

— Може виявитись, що ця рибка і не маленька. Як, Конопльов?

— Можливо.

Кравцов був майже впевнений, що хлопець з підпілля або принаймні зв'язаний з ним. Виказувало це його вперте, затяте «нічого не скажу». Невже він не задумається над тим, що йому встиг сказати Кравцов про небезпеку мовчання, і не придумає якогось тямущого пояснення?

З-за якихось дверей долинав пронизливий жіночий крик. Клейнер підвів палець.

— О, десь ведуть розмову з дамою! Зайдімо.

Дама, з якою розмовляли, була така велика і розбухла, що заповнила собою всю маленьку кімнату. Малорослий гестапівець, який її допитував, здавався поряд з нею карликом. Перекладала дівиця в кокетливій шапочці з хутряним помпончиком.

— Ти йому, ідіоту, поясни, — репетувала жінка, навалюючись на перекладачку усім своїм величезним тілом. — Я чесна спекулянтка, а не те, що він, ідіот, думає. А то ось я йому як заїду раз, від нього мокре місце залишиться. Бач, наловчились хапати чесних людей! Скажи йому, ідіоту.

Перекладачка, ледве стримуючи сміх, перекладала те, що казала спекулянтка, пропускаючи лайливі слова.

Побачивши тих, що увійшли, спекулянтка безпомилково вгадала у Клейнерові головного начальника і посунула до нього.

— Ти чого зуби скалиш? — загорлала вона йому в обличчя. — Чесну жінку хапають, як останню злодійку, тягнуть невідомо за що і куди, а ти задоволений? І це у вас називається Європа? Та я самому Гітлеру скаргу пошлю!

Клейнер насилу протисся мимо неї до столу.

— Що це за фурія? — спитав він по-німецьки у гестапівця.

— Її взяли на вулиці під час вільного пошуку. У неї БУВ чемоданчик з німецькими сигаретами. Ясно — спекулянтка.

— Так і є, спекулянтка, — зраділа жінка, почувши знайоме слово.

— Дізнайтеся, хто її постачає нашими сигаретами, і підправте в тюрму, — наказав Клейнер і знову боком, щоб не зачепити, пройшов повз спекулянтку.

— Спекулянтка теж товар, — вийшовши в коридор, сказав він, ніби виправдовуючись. Однак він чомусь втратив інтерес ходити по кімнатах. Поглянув на годинник і сказав: — Мабуть, найкраще зараз піти спати. Вранці рівно о дев'ятій усі будьте у мене.

Кравцов ішов додому на ту ж саму свою квартиру в дядька Єгора. Під ногами хрустів льодок. Ніч пахла весною, обличчя голубив тихий, незлий вітерець. А перед очима Кравцова стояв хлопець з його запеклим «нічого не скажу». У ньому, в його долі немовби сконцентрувалася вся тривога, що не залишала Кравцова весь цей час.

Взимку Кравцов жив не в садовому будиночку, а в квартирі дядька Єгора, що займав частину невеликого будинку. Решта кімнат у цьому будинку пустувала, тому ніхто не міг побачити, як пізніми вечорами дядько Єгор переставав бути ненормальним і розмовляв з Кравцовим. Кравцов полюбив цього незграбного дідугана, який чимсь нагадував йому батька. Хоч як би пізно Кравцов повертався, дядько Єгор злазив з своєї лежанки, запалював гасничку і підігрівав чай. Вони сідали до столу і чаювали, розмовляючи про се, про те. Дядько Єгор ніколи не питав Кравцова, що він робить, але не боявся його і розмовляв з ним так, як говорили один з одним радянські люди до війни. В свою чергу, і Кравцов розмовляв з ним, відпочивав душею і ставав самим собою…

На ранковій нараді у Клейнера підводились підсумки першої нічної облави. Вся операція була його дітищем, усі це знали, і тому ніхто з виступаючих ніяких критичних зауважень не робив. Навпаки, всі казали, що таку операцію варто було провести вже давно.

Тільки Грюнвейс, коли виступав майор СД, який керував групами вільного пошуку, незрозуміло гмукав, не зводячи з майора свинцевого погляду. А коли той закінчив говорити, прогув:

— Невже вам невідомо, що загін, який діяв у районі хлібозаводу, проґавив принаймні двох бандитів? Треба ж доповідати керівництву всю правду.

Майор осадив його:

— Мені все відомо, колего, але точніше, ніж вам, і тому з вашою впевненістю перетворювати на двох бандитів якесь дівчисько, що втекло від солдатів, я не можу.

— Негарно стріляти в дівчат, — посміхнувся Грюнвейс.

— Панове, панове, киньте, — втрутився Клейнер. — Зараз не час. Після операції ми обміркуємо всі її деталі. А зараз — лише головне, те, що треба врахувати в операції сьогодні і завтра.

Начальник слідчого відділу повідомив: перші допити не дають підстав вважати, що попалися крупні діячі підпільних банд, але, коли йдеться про ворогів такого типу, робити висновки з перших допитів необачно.

— Звичайно, звичайно, — підтримав його Клейнер і нагадав про хлопця, якого він бачив під час допиту. — Поглянеш на нього — хлопчик. А в хлопчика в кишені пістолет… — Клейнер показав на розіслану перед ним на столі схему операції і сказав: — Я звертаю вашу увагу на те, що найбільше число заарештованих припадає на групи вільного пошуку. Це зрозуміло. Інші групи розворушили осині гнізда, бандити намагалися сховатись і наскакували на заслони вільного пошуку. Сьогодні ми прочісуємо місто з півночі на південь. У цьому напрямку місто витягнуте в довжину, і тому ми зобов'язані заткнути всі бокові виходи. Для цього я подвою сьогодні кількість груп вільного пошуку. І потім мені хотілося б, щоб усі учасники в ході операції виявляли більше ініціативи й інтуїції. Ось того самого молодого бандита, про якого я вже казав, було арештовано тільки тому, що один фельдфебель побачив, як мигнуло у вікні світло. Отак і треба діяти. — Клейнер посміхнувся. — Ви ж розумієте, що своїх прізвищ, адрес і точного часу, коли вони сидять вдома, бандити нам не дають.

Ніхто цих вказівок Клейнера не слухав з таким задоволенням, як слухав їх Кравцов. Очевидно, ті дванадцять адрес, що за розробкою другого відділу вказані на схемі у Клейнера, є лише гаданими. У Кравцова з'явилася надія, що облава не завдасть підпіллю великої шкоди.

Розділ 51

Всю ніч, поки тривала облава, командний пункт Маркова охороняв загін бійців Будницького. По одному, по двоє вони чатували навколо руїн борошняного лабазу, готові вступити в бій, якщо з'являться есесівці. У підвалі всі були готові в разі небезпеки вийти через запасний хід у яр і перебратись на резервну базу. Двічі протягом ночі групи вільного пошуку з'являлися біля руїн, але ніщо тут не затримувало їхньої уваги, і вони пішли собі.

На світанку в підвал спустився Будницький.

— Фріци пішли спати, — сказав він весело Маркову. — Час нам братися за діло.

У відповідь на облаву бійці Будницького мали ще сьогодні зробити в місті дві великі диверсії: вивести з ладу залізничне депо і висадити в повітря офіцерське казино. Марков, розуміючи, які зараз насторожені гестапівці, причепливо розбирав кожну деталь цих операцій, і його знову і знову вражало різностороннє вміння Будницького. В цій постійній готовності до будь-якої найтруднішої справи виховував Будницький і своїх бійців. Він володів чудовою здатністю не те, що пристосовуватись до будь-яких обставин, а якось надзвичайно швидко вростати в них. «Росте чудовий розвідник», — думав про нього Марков і вже давно вирішив у думці: закінчиться війна, і він пошле Будницького на хороше, велике навчання.

Зараз, слухаючи відповіді на запитання Маркова, можна було подумати, що Будницький занадто впевнений у собі і своїх людях, але його загін уже мав за своєю спиною багато справ, здійснених розумно, сміливо, впевнено. Було видно, що, й готуючи ці дві великі диверсії, з бійцями було проведено копітку й тонку роботу. В депо і в казино з допомогою надійних людей, які працюють у цих місцях, маленькими порціями було доставлену вибухівку.

Тепер залишалося тільки на призначену годину включити годинниковий механізм пекельної машини. В депо це зробить сам Будницький, а в казино — одна з офіціанток, на ім'я Клава.

— За Клаву, як за себе, ручаюся, — сказав Будницький Маркову і помітно збентежився.

Марков не знав, що вже давно між Будницьким і Клавою були не тільки ділові взаємини.

— Так лише за дружину можна поручитися, — сказав Марков.

Обличчя Будницького почервоніло, але в очах з'явилася хитринка.

— І то не за всяку, — сказав він. — Але за свою я ручаюсь.

— Ви що?.. — Марков здивовано звів брови, ще не знаючи, як до цього поставитись.

— У загсі ми, звичайно, не були, — підхопив Будницький, очевидно вирішивши все розповісти Маркову, — оскільки цього закладу в місті поки що нема, але на віру вона мені дружина. Не гадав, звичайно, що тут знайду таку, в цій ненормальній обстановці, а от знайшов. Так що будьте цілком впевнені, товаришу підполковник. Вона розмалює казино якнайкраще. Як поводитись з механізмом міни, я її навчив, сам іспит приймав. Знає, дай боже кожному… А те, що не доповів вам одразу ж про неї, моя провина… Ми ж тут на особливому становищі…

Висадження в повітря було призначено на наступну ніч після облави. Ні Марков, ні Будницький не знали, що облава буде тривати протягом трьох ночей. Кравцов сам дізнався про це тільки першого вечора облави і повідомити товаришів не зміг.

У неділю початок облави було призначено на двадцять третю нуль-нуль. Клейнер навмисне відсунув початок на пізніший час, гадаючи цим приспати пильність підпільників, які повинні вважати, що на вчорашньому облава закінчилась. Він навіть сам порадив офіцерам CС і співробітникам гестапо, щоб відвести очі, увечері піти в казино. Саме ця обставина пізніше і викликала у нього підозру, що початок зради слід шукати серед його близького оточення.

Рівно о двадцять першій тридцять на залізничному вузлі гримнули один за одним два вибухи такої сили, що, здавалося, струсонули все місто. В темряві з усіх кінців міста було видно сплеск вогню над вокзалом.

Клейнер у цей час був у своєму кабінеті. Він тільки що повернувся після обіду і слухав останні вісті з Берліна. Почувши гуркіт, Клейнер поглянув, чи закриті вікна кабінету шторами затемнення, і продовжував слухати радіо. Він подумав, що це наліт радянської авіації, але одразу ж до кабінету ввірвався його ад'ютант.

— Висаджено в повітря депо і водокачку!

— Хто повідомив?

— Військовий комендант вокзалу.

— Деталі?

— Він повідомив лише факт.

— З'єднайте мене з ним, а самі подзвоніть у казино черговому офіцеру, щоб усі наші люди негайно йшли сюди.

Клейнер був відносно спокійний. Він ще не знав масштабів того, що сталося.

— Комендант вокзалу біля апарата, — доповів ад'ютант і поквапливо зник за дверима.

Клейнер не поспішаючи взяв трубку.

— Оберштурмбанфюрер Клейнер. Що там у вас трапилося?

— Висаджено депо і водокачку. Вся будівля депо, в якому було п'ять паровозів, зруйнована. Водокачка зруйнована вщент. Більше я нічого повідомити не можу. У мене порушений зв'язок з комендантським взводом, у приміщені вокзалу вибиті всі вікна, зірвано частину даху. Вибачте, я мушу йти на місце події.

— Коли повернетесь, подзвоніть мені негайно. Зараз до вас прибудуть мої люди.

Тепер, коли Клейнер зрозумів, що сталося, спокій де й дівся. Він викликав ад'ютанта.

— В казино подзвонили?

— Так. Але подзвоню ще раз. Боюсь, що черговий мене не зрозумів. Дуже погано чути, а там грає музика.

— Яка в біса музика? — загорлав Клейнер. — Сьогодні неділя, пане оберштурмбанфюрер.

— Яка неділя? З'єднайте мене з черговим по казино!

Виявилось, що черговий по казино офіцер усе зрозумів правильно. Він сказав, що офіцери гестапо вже почали виходити, і спитав у Клейнера, чи стосується його наказ, також і офіцерів з приїжджої частини СС.

— Усі повинні залишити цей бордель! — горланив у телефон Клейнер. — Усі, і негайно сюди!

Першим у кабінет Клейнера прийшов Грюнвейс.

— Де всі інші? — закричав на нього Клейнер.

— Хто саме? — спокійно спитав Грюнвейс. Не так просто було злякати криком цю людину з мертвими очима.

— Ви з казино? — задихаючись від люті, спитав Клейнер.

Грюнвейс посміхнувся.

— Я туди не ходжу. Я вів допит, почув вибух і ось зайшов дізнатися, що трапилось.

— Диверсія на залізничному вузлі,— крізь стиснуті зуби гаркнув Клейнер.

Оглушливий гуркіт струсонув будинок, і в стіни його немовби вдарила шквальна хвиля. З тріском і дзвоном посипалися шибки, штори затемнення підкинуло до стелі.

— Погасити світло! — крикнув Клейнер, схопився з крісла і притиснувся до стіни.

Грюнвейс здивовано поглянув на нього, не дуже швидко пішов до дверей і повернув вимикач. Потім він підійшов до вікна, виглянув крізь розбите скло на вулицю і, не повертаючи голови, голосно сказав:

— По-моєму, горить казино.

До кабінету вбіг ад'ютант і мовчки почав приладжувати штори затемнення. Потім вбіг ще хтось. Клейнер не бачив його, було чути тільки його судорожне дихання і потім хрипкий голос:

— Нещастя! Яке нещастя!

Ад'ютант засвітив світло і прослизнув у двері.

Серед кабінету стояв начальник слідчого відділу. Клейнер уже сидів у кріслі і дивився на нього круглими від люті очима.

— Що ви там мимрите? Кажіть ясно, що сталося!

— Я щойно вийшов звідти, — переривчасто заговорив начальник слідчого відділу, — дійшов до пошти, став переходити вулицю… І в цей час мене ніби колодою по спині вдарило.

— Що сталося, чорт би вас узяв? — загорлав Клейнер.

— Висаджено в повітря і горить наше казино, — відповів начальник слідчого відділу. Крик полковника одразу ж привів його до тями. Він підійшов до столу і сів у крісло.

— Я так і зрозумів, — сказав Грюнвейс і спитав: — Наших там було багато?

— Повно, — тихо відповів начальник слідчого відділу. — Там не тільки наші. Багато з армії. Я бачив генералів, вони сиділи за окремим столиком, троє чи четверо. Жах… Жах!

Клейнер віддав наказ увімкнути сигнал тривоги.

За сигналом тривоги, який звичайно давався в загрозливі моменти авіаційних нальотів, усі співробітники повинні були негайно вибігати у двір, де був вхід до бомбосховища. Коли Кравцов вийшов у двір, там уже зібралося чоловік тридцять. Вони юрмились біля замкнутих дверей до бомбосховища і нервово розпитували один одного, що сталося. Кравцов міг би дати їм абсолютно точну інформацію, але він вважав за краще слухати, що кажуть інші…

Прибіг Грюнвейс. Він звелів усім вишикуватися в шеренгу. В цей час у двір заїхали два грузовики. Грюнвейс наказав усім сісти на машини.

— В казино! — наказав Грюнвейс, вскакуючи на підніжку машини.

За наказом Клейнера силами гестапо і СС було оточено райони вибухів. Кравцов потрапив до групи, яка оточила казино, що було тепер купою руїн, охоплених полум'ям. Солдати намагались гасити пожежу, але зробити це було неможливо — осередок вогню ховався під поваленими кам'яними стінами, і варто було солдатам загасити полум'я в одному місці, як воно знову виривалося в іншому. З гуркотом і ревінням примчали чотири танки. Солдати закидали подані їм танкістами стальні троси на руїни і в такий спосіб розтягали кам'яні брили. Однак усе це нічого не дало. Троси розжарювались і рвалися, мов нитки. Через годину прибули дві машини з хімічними засобами гасіння. Полум'я, нарешті, загасили. Все навкруги занурилось у пітьму, і тільки чорні клуби диму спліталися в хисткий стовп, що підіймався над містом все вище і вище, до самих зірок. А праворуч у небі розливалася червоно-сіра заграва палаючого депо.

Повернулись у гестапо лише опівночі. Співробітники розійшлись по своїх, кабінетах, пригнічені всім, що вони бачили. Багато хто з них цього вечора втратив своїх друзів. Усіх охопило відчуття страху і цілковитої своєї безпорадності.

Цієї ночі облави не було. Кравцов додому не пішов, ліг на столі в своєму кабінеті: хіба мало що може спасти на думку начальству, треба бути напохваті. Цілу ніч він чув біганину по коридору, нервові вигуки, лайку.

Близько дев'ятої ранку в коридорі пролунав вигук:

— Всіх до оберштурмбанфюрера! Негайно!

Кравцов зліз зі столу, причепурився і пішов до Клейнера.

У дверях приймальні його зупинив ад'ютант.

— Тільки німці,— сказав він, зачиняючи двері.

Кравцов не відходив, і ад'ютант повторив:

— Тільки німці. Хіба незрозуміло? — І двері захлопнулись.

Кравцов одійшов від дверей і на площадці сходів побачив трьох росіян, які так само, як і він, працювали в гестапо. Серед них був закінчений негідник, підручний Грюнвейса Булочкін, до якого Кравцов уже давно підбирався.

— Що діється? — спитав Кравцов, підходячи до них.

— Суд божий, — посміхнувся Булочкін, — Не хвилюйся, Конопльов, коли треба буде за вчорашнє відривати голови, нас покличуть. Я піду почищу пістолет, треба, як кажуть, приготувати знаряддя виробництва.

Булочкін пішов униз, а росіянин, що працював в реєстратурі, дивився йому вслід і, коли той зник з очей, сказав:

— Коли б нам самим голови не повідривали за компанію. Клейнер ще вночі зажадав особисті справи всіх руських співробітників. Легко сказати: не менше як сто жертв, і всі, як один, велике цабе.

— А що на вокзалі, не чули? — спитав Кравцов.

— Невідомо, дим і досі валує, і з заріччя оточення на три квартали стоїть. Наш лейтенант Цеслер казав спочатку, що це авіація, а тепер каже — партизанська диверсія.

— Так чи інакше, справа погана, — зітхнув Кравцов і пішов коридором до своєї кімнати. Ні, в цих нічого не дізнаєшся, вони начинені тільки чутками.

Головні події тим часом відбувалися в кабінеті Клейнера.

Співробітники гестапо, заховавшись у свої кабінети, намагались не потрапляти на очі начальству. Близько дев'ятої вечора Кравцов вирішив іти додому. Він заховав у стіл папери, погасив світло і вийшов у коридор. Ключ від кабінету належало здавати комендантові на першому поверсі. Ще спускаючись сходами, Кравцов побачив, як два солдати провели Булочкіна через вестибюль до дверей у двір. Він ішов попереду блідий як стіна.

Кравцов зайшов до комендантської. Приміщення було набито солдатами, які стояли, сиділи на підвіконнях і прямо на підлозі.

Кравцов протиснувся до шафи, де зберігались ключі, і в цей час почув хрипкий голос коменданта:

— Хвилиночку, пане Конопльов, підійдіть-но сюди.

Кравцов пропхався до його столу.

— Здайте зброю! — почувся наказ.

Не поспішаючи, Кравцов поклав пістолет на стіл.

— Ви заарештовані… Відведіть, — наказав комендант солдатам, що стояли біля нього.

— Я можу знати, в чому справа? — спокійно спитав Кравцов.

— Прийде час, — дізнаєтесь.

Розділ 52

Савушкін знав, звичайно, що для розвідника уміння терпляче вичікувати таке ж необхідне, як сміливість і винахідливість. Але знати — це ще не все!

Ось уже третій місяць його недосяжною метою був Щукін. Савушкін повинен був зустрітися з ним за межами «Сатурна» і обов'язково віч-на-віч. Заговоривши з ним, він передасть йому привіт від його дружини й сина, які жили в Барабінську, і вручить листа від них. А потім він повинен зробити з Щукіним те ж саме, що свого часу Рудін зробив з Андросовим, — залучити його до співробітництва з нашою розвідкою.

Цей, здавалося б, простий план обговорювався довго і ретельно. Звичайно, Рудіну, який бачив Щукіна майже щодня, зробити все це було набагато легше. Та якщо Щукін відкине пропозицію, це означало б провал Рудіна. Вирішили: зробить це Савушкін. Зустріч повинна відбутися обов'язково за межами «Сатурна». Причина та ж сама: якщо спроба не дасть наслідків, у Щукіна буде менше шансів захопити Савушкіна, та й Савушкіну легше маневрувати, ніж Рудіну. Адже не було ніяких підстав сподіватися на покладливість Щукіна. Велика суперечка виникла з приводу того, чи варто показувати Щукіну, щоб пробити на нього тиск, виготовлені ним «провальні» документи. Могло, наприклад, виявитися, що Щукін робив помилки в документах не навмисне. Тим більше, що останній рік такі документи до наших рук не потрапляли. Щукін же міг на випадок чого зіслатися на свою недосвідченість у початковий період роботи. Нарешті не виключено, що в той перший період Щукін і свідомо робив для агентів такі непридатні документи, але потім його настрій змінився. До того ж, показавши Щукіну виготовлені ним документи, Савушкін тим самим розкривав провал багатьох агентів «Сатурна». А вони ж були включені нашою розвідкою в «гру», для «Сатурна» і для німців вважалися нормально діючими. Одне слово, доводилося враховувати багато чого. А головне — абсолютно невідомі справжні настрої Щукіна. Цього не знав навіть Рудін, що постійно перебував поблизу Щукіна.

— Скільки, по-вашому, шансів на те, що він зламається? — питав Марков.

— Стільки ж, скільки за те, що не зламається, — відповідав Рудін.

Навіть після вечері з нагоди нагородження, коли Щукін чомусь знайшов за потрібне застерегти Рудіна, що Біркнер знає російську мову, нічого певного про настрої цієї людини не можна було сказати. Рудін через кілька днів після тої вечері спитав у нього, що означало його попередження, але Щукін, анітрохи не бентежачись, відповів, що нічого подібного не пам'ятає, бо був дуже п'яний. Тож позиція Щукіна ховала в собі невідомі небезпеки, і їх треба було передбачити.

Найбільш надійною зброєю проти нього залишався лист від дружини й сина. Якщо в Щукіні ще збереглося щось людське, воно повинно було допомогти йому звернути погляд до Батьківщини. Треба сказати, що лист цей не міг не схвилювати тільки людину з камінним серцем. Дружина і син Щукіна, одержавши повідомлення військкомату, майже три роки вважали, що він загинув безвісти. І раптом дізналися, що він живий і дістали змогу написати йому листа. Правда, їм не сказали, що він тепер робить: вони просто знали, що він партизанить у ворожому тилу. На жаль, цей втішливий обман був необхідний. Кінець кінцем, якщо Щукін знайде в собі сили порвати а гітлерівцями і стане чесно служити Батьківщині, він сам вирішить, повернувшись до своїх близьких, що їм сказати про перші роки війни — правду чи втішливу брехню. Але тоді головним для них буде його повернення.

Якщо ж лист сподіваного впливу на Щукіна не зробить і Савушкін побачить, що нічого більше він вдіяти не може, йому доведеться зразу ж на місці знищити Щукіна.

1 тоді цей зрадник ще раз, але тепер уже назавжди, стане для своєї сім'ї загиблим безвісти…

Починаючи операцію, Савушкін залишив базу Маркова і оселився у зв'язаної з підпіллям учительки-пенсіонерки. Але там він лише ночував, а цілий день з ранку до пізнього вечора проводив коло зони «Сатурна», вперто шукаючи зустрічі з Щукіним.

Щукін ніби знав, що на нього чекає така зустріч. За два місяці він вийшов за межі зони «Сатурна» лише двічі і до того ж не сам. В обох випадках Савушкін ходив за ним слідом, як тінь, сподіваючись, що хоч на якийсь час Щукін залишиться сам. Та надія на це була марною.

Першого разу Щукін з групою працівників «Сатурна» пішов у кіно. Савушкін терпляче ждав його біля кінотеатру. Коли вся компанія вийшла, нарешті, з театру, Савушкін, користуючись тим, що навколо була штовханина, підійшов до компанії впритул і чув, як усі вмовляли Щукіна піти в казино, а він відмовлявся. «Не йди до казино, не йди», — в думці наказував йому Савушкін, готовий повірити в передачу думок на відстань. Але Щукін пішов до казино. І там Савушкін довго чекав його. І знову вони вийшли компанією і разом попрямували до «Сатурна», їх здалеку супроводжував Савушкін. Другого разу Щукін вийшов у місто з двома співробітниками «Сатурна». Савушкін встановив, що вони ходили купувати шкіряне пальто для одного з співробітників. І знову Щукін жодної хвилини не був сам. Свою невдачу Савушкін переживав тим більше гостро, що попередні два місяці він провів у безплідному чеканні.

Коли при «Сатурні» було створено групу «Два ікс», до якої входив і Щукін, виникла потреба ще прискорити операцію. Марков вирішив дещо спростити її. Він дозволив Савушкіну підійти до Щукіна і відкликати його вбік, навіть якщо той буде в цей момент не сам. Савушкіна порадувало це полегшення, але воно ховало в собі і величезну небезпеку для нього самого. Якщо Щукін відмовиться або покличе на допомогу, він повинен буде знищити Щукіна. Але яким би способом він це не зробив, у нього самого шанси на порятунок катастрофічно зменшувались. І все ж Савушкін радів новій схемі операції, здійснення якої було для нього справді дорожчим за власне життя…

Усе попливло того суботнього квітневого дня, хоча сонця зовсім не було видно. Дув теплий південний вітер.

З дахів капало, з легким шумом осідали снігові замети. По-весняному пронизливо цвірінчали горобці.

Савушкіну в його добротному пальті на ваті і хутряній шапці-венгерці було жарко. Невдовзі після вибухів до міста прибуло кілька військових загонів, у тому числі й батальйон угорців. Патрулі стояли на перехрестях, тинялися по місту вдень і вночі. Людина, йдучи вулицею, мусила щохвилини пред'являти документи. Щоб полегшити Савушкіну завдання, Бабакін купив у мадьярського капрала для нього пальто і шапку. Савушкіну приготували нові документи, і тепер він за документами був уповноваженим санітарного управління угорської армії, відрядженим до цього міста для організації медичного обслуговування угорської частини. Розрахунок був правильний: угорські солдати патрульної служби не несли, а в німців цей документ сумнівів викликати не міг, бо вони знали, що в місті є угорський батальйон.

Одягнений в угорську форму, Савушкін сидів на лаві в садку, звідки добре було видно вихідний шлагбаум «Сатурна». Це була одна з його точок спостереження, і називалася вона «Субота» — найбезнадійніша точка. Якщо Щукін і вийде, він нізащо не буде сам; у суботу виходили до міста багато співробітників «Сатурна».

Савушкін уже збирався підвестися, щоб трохи пройтися вулицею, як раптом побачив біля шлагбаума знайому кремезну постать Щукіна: охорона «Сатурна» перевіряла його документи. Савушкін завмер: Щукін був сам. Це скидалося на сон. Щукін сам, зовсім один повільно йшов вулицею. Дійшовши до перехрестя, він повернув ліворуч. Савушкін швидко обійшов садок і паралельним провулком вийшов назустріч Щукіну. Між ним і Щукіним було метрів сто, і ця відстань невмолимо скорочувалась. Савушкін поборов хвилювання, дістав з пачки сигарету і, коли Щукін порівнявся з ним, сказав:

— Вибачте, будь ласка, у вас немає сірників?

Щукін спокійно поглянув на нього, дістав з кишені і подав йому коробку сірників. Дивлячись, як Савушкін закурив, він, ледь посміхаючись, сказав:

— Ви, я помітив, уже давно хочете припалити саме від моїх сірників.

Савушкін випустив струмінь диму і, повертаючи сірники, мовив:

— Це правда. Але річ у тому, що я не тільки хочу припалити саме від ваших сірників, а й мушу передати нам привіт від Ольги Вікентіївни і від Кості.

Цього Щукін аж ніяк не чекав. Він навіть ступив крок назад. Потім злякано озирнувся навкруги.

— Не може бути! — промимрив він ледве чутно. Обличчя його стало землистим.

— Так, так, — посміхнувся Савушкін. — І не лише привіт, а й лист. Давайте підемо звідси, поряд є тихий садок. Бо, крім усього іншого, я мушу сказати вам дещо дуже для вас важливе.

Щукін покірно пішов поруч із Савушкіним. Ішли мовчки, Савушкін давав йому змогу осмислити те, що відбувається.

В садку вони підійшли до тієї ж лави, на якій п'ятнадцять хвилин тому ніс свою терпеливу вахту Савушкін. Щукін мовчки сів коло Савушкіна і простяг руку.

— Зачекайте, спочатку поговоримо. Я хочу, щоб ви точно знали, кого я представляю.

— Я догадуюсь, — тихо відповів Щукін. — Я помітив вас, коли ходив з компанією в кіно. Якщо хочете знати, зараз я йшов спеціально, щоб зустрітися з вами.

— Чому і навіщо?

Щукін, помовчавши, сказав:

— Дуже важко коротко відповісти на ваше запитання. Та все ж — хто ви і навіщо я вам потрібен? Навряд чи ви хочете тільки передати мені лист…

Савушкін десятки разів вів у думках цю розмову в найрізноманітніших варіантах, але слова Щукіна про те, що він помітив його давно, були для нього, Савушкіна, несподіванкою. З одного боку, це ніби полегшувало розмову, свідчило про те, що Щукін і сам хоче її, але, з другого боку, Щукіну так легше було вести гру. Савушкіну тепер треба було відразу викладати всі свої карти. А могло бути й так, що Щукін пішов на цю зустріч, підготувавши засідку. Та відступати нікуди. Вперед, Савушкін!

— Скажіть, вас влаштовує ваша теперішня доля зрадника свого народу? — спитав Савушкін.

— Ні. Давно не влаштовує.

— Чого ж ви нічого не робите, щоб змінити свою долю?

— Ви недостатньо інформовані про це, — сказав Щукін.

— В такому разі інформуйте, це в ваших інтересах.

— Я робив тільки те, що міг робити в своєму становищі. Ви знаєте, чим я займаюся в «Сатурні»?

— Так, ваша справа — документи, і іноді ви їх виготовляли неохайно.

— Ви це знаєте? — вихопилось у Щукіна майже радісно. — Але тільки не іноді, а в тридцяти чотирьох випадках, і не просто неохайно, а навмисне неправильно.

— Нам відомі лише три випадки, — зупинив його Савушкін. Так було домовлено — з обережності назвати лише три випадки.

— Цього не може бути! — вигукнув Щукін і додав: — Або тоді у вас там дуже погано працюють.

Савушкін мовчав і чекав. Гра чи щирість? Ось питання, на яке він намагався зараз відповісти собі і не міг, бо в словах Щукіна, в тому, як він їх казав, в усій його зовнішності, в очах було щось таке, що не викликало до нього цілковитого довір'я.

— Благаю вас, дайте мені лист, — тихо сказав Щукін.

Савушкін мовчав.

— Невже те, що ви сказали про лист, тільки хитрощі? — опитав Щукін, і в його очах блиснув злобний вогник.

— Лист у мене в кишені,— спокійно сказав Савушкін. — Але я не певен, що він принесе вам радість. Ваші дружина і син не знають, що ви зрадник. Досі вони вважали вас безвісти загиблим… — З цими словами Савушкін дістав з внутрішньої кишені лист і дав його Щукіну.

Коли Щукін розпечатував листа, руки його тремтіли, він закусив нижню губу і напівзаплющив очі; поглянув на лист і тихо сказав:

— Так, Ольга… Ви не зважайте на мене… Вибачте… — пробурмотів він і почав читати лист.

«Серьожо, мій дорогий! І досі не віриться, що ти знайшовся і що я пишу оце тобі — живому, якого я пам'ятаю, люблю і чекаю весь цей страшний час. Наш Костик сидить зараз коло мене, і його буквально трусить від радості, що ти живий. Він теж зараз напише тобі. Адже він уже в третьому класі. В чоловіка, який приніс нам цю радість, на жаль, дуже мало часу, і він чекає наших листів до тебе. Але він обіцяє, що ми скоро одержимо твою адресу, і тоді я тобі напишу детальніше про все. Ми живемо в Барабінську. Я ж і не знаю, чи встиг ти одержати нашу вісточку звідси в перші тижні війни. Спочатку нам було тут важко, але потім про нас подбали власті, як про сім'ю фронтовика: я одержала роботу, і нам влаштували кімнату. Так що ми ситі й живемо в теплі. Костик, як той справжній мужчина, коли було важко, підтримував мене і все казав: «Татові на війні важче». Ми одержали тільки один твій лист, якого ти надіслав, коли їхав на фронт. А в сорок другому році в квітні надійшло повідомлення, що ти загинув безвісти. Не буду тобі описувати, що я пережила за ці роки, але, сама не знаю чому, я вірила, що ти знайдешся, і Костик вірив. Він через це одного разу навіть побився у дворі з хлопцями. Ну тепер усе це позаду. Я горджуся тобою, любий мій Серьожо, що ти став партизаном. Твоїми подвигами весь цей час марив Костик. Він ніби відчував, що ти там, у лісах, ведеш боротьбу проти заклятих ворогів…»

Савушкін бачив, як рука, що тримала папір, упала на коліна, на чолі і вилицях з'явилися червоні плями, дихав він поривчасто й хрипко.

— Хто сказав їм, що я партизан? — прошепотів він.

— Ми, — відповів Савушкін. — Нам здалося, що такий обман не буде підлим. Якщо ви виявитеся справжньою людиною, а не закінченим негідником, краще буде, щоб сім'я ваша нічого про вашу зраду не знала. Ну, а якщо… Тоді переживання ваших близьких не можуть нікого цікавити.

Щукін думав про щось, дивлячись прямо поперед себе, потім знову став читати лист. Коли він дійшов до рядків, написаних сином, він раптом хлнпнув і одвернувся. Плечі його здригалися.

Щукін дочитав і спитав:

— Ви мені залишите цього листа?

— Будь ласка.

Щукін поквапливо заховав листа, він ніби боявся, що його відберуть.

— Що ви від мене хочете? — уже спокійно спитав він.

— Спочатку я хочу знати: чи справді ви хочете заслужити поблажливість Батьківщини?

— Так, хочу, — поквапливо відповів Щукін.

— Але ви, сподіваюсь, розумієте, що для цього вам треба зробити немало?

— Все, що в моїх силах, я зроблю.

— До вас у «Сатурні» звернеться наша людина. Вона запитає у вас, чи готова відповідь Ользі Вікентіївні і Костеві. Ви відповісте: готова. І та людина скаже вам, що треба робити. Запам'ятали?

— Так. А якщо та людина не прийде?

— Не турбуйтесь, прийде. А тепер розійдемося. — Савушкін подав руку Щукіну. — Бажаю вам одного — заслужити право повернутися до сім'ї.

— Спасибі, спасибі,— пробурмотів Щукін, не випускаючи руки Савушкіна. — А можу я написати хоч кілька слів дружині?

— Можете. Передайте тій людині, яка до вас звернеться.

— Дякую. Я зроблю все, що зможу.

Через два дні в їдальні під час обіду до Щукіна підійшов Рудін. Вони докладно і довго говорили з приводу повідомлень, одержаних від кількох агентів про зміни в особистій документації радянських військовослужбовців. Агенти били тривогу і вимагали заміни їхніх документів на нові. Були підстави гадати, що два агенти через застарілі свої документи уже провалились.

Рудін стежив за співрозмовником: чи змінилося в ньому хоч щось після зустрічі з Савушкіним? Але не такий був Щукін, щоб хоч чимсь виказати себе. Він був, як завжди, стриманий, похмурий і небагатослівний. Це навіть насторожувало.

І все ж Рудіну треба було діяти. Коли в їхній розмові настала пауза, Рудін спитав, чи готова у Щукіна відповідь на лист дружини і сина. Щукін уважно подивився на Рудіна і ледь помітно посміхнувся.

— Відповідь готова.

Хвилину вони мовчали, пильно дивлячись один на одного. Потім Щукін сказав:

— Майте на увазі, Мюллер у чомусь вас підозріває.

— Звідки це вам відомо?

— Та вечеря після нагородження відбувалася за планом Мюллера.

— Я так і думав.

— Ну, а я вважав їхні підозри безпідставними, — посміхнувся Щукін. — Дуже боявся, що ви п'яний можете несвідомо підтвердити їхні підозри якою-небудь дурною російською фразою і загинете задарма, тому й попередив вас. Але ви, треба сказати, іспит склали на відмінно. Біркнер потім сам сказав мені, що, очевидно, Мюллер щодо Крамера помиляється. І все ж у свою групу «Два ікс» він узяв не вас, а мене. Вам треба бути насторожі.

— Я завжди насторожі,— просто сказав Рудін. — А тепер давайте про справу. Ми повинні знати все, що робиться в групі «Два ікс».

Розділ 53

Перші два дні Кравцова допитував слідчий гестапо Штіх. Кравцов знав його в обличчя, не раз бачив на нарадах, але ніяких спільних справ у них ніколи не було, і допит був їхньою першою розмовою. Штіх був маленький на зріст, взуття носив на високих каблуках; щупленький, він шив собі кітелі з високими ватяними плечима і підкладкою на грудях, носив окуляри з товстими скельцями, через які його очі здавалися неймовірно великими. Коли він скидав окуляри, на його обличчі з'являвся вираз дитячої безпорадності. Все це Кравцов встиг помітити в перші ж хвилини, коли його привели, і Штіх, не починаючи допиту, поважно, але явно без потреби довго перекладав на столі якісь папери.

Цілу ніч, проведену в одиночній підвальній камері, Кравцов не спав. Спочатку він обмірковував можливі причини свого арешту. Потім, переконавшись, що він надто мало знає для того, щоб скласти логічну картину подій, почав тренувати пам'ять по своїй версії. Це виявилося дуже до речі. З часом версія в якихось своїх дрібних деталях почала забуватися, а допит же саме з цього й почався.

Штіх ще раз переклав напери на столі і сказав:

— Спочатку я попрошу вас розповісти, як і чому ви стали нашим співробітником. Прошу говорити повільно, я мушу записати. — Він струсив авторучку, пальцем лівої руки притис до перенісся дужку важких окулярів. — Прошу.

Кравцов розповів усю свою версію, розповів грунтовно, з багатьма деталями; він розповідав з такою інтонацією, яка немовби казала слідчому: «Ось, дорогий мій, що зі мною було, що мені довелося пережити, а коли я знайшов, нарешті, місце в житті, мене арештовують як найпослідущого бандита». Розповідь Кравцова тривала понад годину. За цей час Штіх лише два чи три рази підвів на Кравцова збільшені скельцями очі. Він детально і старанно записував те, що казав Кравцов, лише зрідка кидав «не поспішайте» або «далі»… Коли Кравцов перейшов до розповіді про те, як він вступив до гестапо, Штіх підняв руку:

— На сьогодні досить! — сказав він з виглядом людини, яка добре й корисно попрацювала, і викликав конвойного.

Кравцов вирішив, що слідчому для початку було доручено записати те, що було версією його життя. Очевидно, вони будуть намагатися знайти суперечності між тим, що він казав раніше і тепер…

На другий день Штіх поводився дещо інакше. Був менш офіціальний і більш людяний. Запропонував курити і всім своїм виглядом давав зрозуміти, що сьогодні вчорашнього диктанту не буде. Він навіть не дістав з кишені ручку.

— Ви повинні зрозуміти, пане Конопльов, — сказав він після солодкої затяжки сигаретою. — Сталася подія, яка вимагає від нас максимальної настороженості. Те, що оберштурмбанфюрер Клейнер з тактичних міркувань вирядив більшість офіцерів у казино і саме того вечора і тієї години стався вибух, не може не наводити нас на найгіркіші припущення.

— А саме? — насмішкувато спитав Кравцов. — Наприклад, що я висадив у повітря казино або щось на зразок цього?

Штіх розвів своїми короткими ручками.

— Я вам нічого подібного не казав, але необхідність переконатися у відданості всіх наших співробітників не німців все ж виникла, і вона цілком природна. До речі, ви знали, що полковник вирядив наших офіцерів до казино?

— До речі, не знав. Полковник зі мною про це не радився.

— Отже, відкинувши недоречний у даній ситуації гумор, ви про це нічого не знали?

— Абсолютно нічого. Я того дня не виходив із своєї кімнати, чекаючи нічної операції.

— З ким з німецьких працівників ви дружите?

— Ні з ким.

— Аз російськими?

— Ні з ким.

— Яке враження справляє на вас Булочкін?

Кравцов відповів не відразу, але думав він у цей час не про Булочкіна. Запитання Штіха наводило на думку, що вони арештували не тільки його і, якщо вони перевіряють навіть такого вірного свого пса, як Булочкін, можна гадати, що арештовано і перевіряють справді всіх російських співробітників гестапо.

— На мене він справляє враження цілком відданої Німеччині людини, — відповів нарешті Кравцов. — До того ж те, що він робить тут, виключає будь-яку думку про його двоїстість. Я певен, що якби росіяни його зловили, вони повісили б його, навіть коли б він сказав, що висадження казино — справа його рук.

— Так, так, це правда, — погодився Штіх. — Але от кажуть, що за гроші, за золото він може піти на що завгодно.

— Тільки не на шибеницю, — посміхнувся Кравцов.

— Ну, а Савельєв?

Йшлося про перекладача реєстратури.

— По-моєму, це літня і тиха миша.

— А про що ви вранці після вибуху говорили з цією мишею і Булочкіним на сходах?

— Про що вони там говорили між собою, я не знаю. До речі, там був ще Насєдкін. Я ж підійшов до них і спитав, чи не знають вони, чому нас не пустили на нараду до полковника Клейнера, але вони нічого не знали.

— А все-таки, що вони вам відповіли?

Кравцов знизав плечима.

— Булочкін, пам'ятаю, сказав, що він піде чистити пістолет, готувати, так би мовити, знаряддя виробництва, і пішов. А Савельєв боявся, що за вибухи позносять голови з нас, росіян.

— Усе? — Штіх не спускав з Кравцова своїх збільшених очей. — Згадайте краще… Савельєв сказав щось іще.

Кравцов тепер був певен, що Булочкіна і Насєдкіна уже допитали і, очевидно, Насєдкін дав якісь свідчення про те, що казав на сходах Савельєв.

— Так, Савельєв на підтвердження своїх побоювань сказав, ніби Клейнер зажадав, щоб йому дали особові справи всіх російських співробітників.

— От, от, це дуже важливо, — пожвавився Штіх. — Як ви розцінили це повідомлення?

— Як цілком вірогідне.

— Я не про те. Чи не відчули ви, що Савельєв немовби подає вам сигнал тривоги?

— Звичайно, нічого приємного в його повідомленні не було, — відповів Кравцов, — але для мене особисто тривоги, викликана вибухом, була набагато сильнішою, і тоді я думав тільки про це.

Штіх заговорив майже конфіденціально:

— Так, так, величезне нещастя, багато хто ще не розуміє цього. Ворог підвів голову і на фронті і в тилу — ось у чому справа. Успіхи на півдні і в Криму окрилили комуністів, це природно.

Кравцов внутрішньо посміхнувся: почався зондаж на політичні теми. Ну, чекай же, я тобі зараз покажу!

— А ми тут, у тилу, дещо самозаспокоїлися, — продовжував Штіх розмірковувати вголос. — Не підготувались до неминучого пожвавлення місцевих банд. І опинилися в становищі тих, що обороняються.

— Від своїх, — тихо вставив Кравцов.

— Що ви сказали? — не зрозумів Штіх.

— Ви опинилися в становищі тих, що обороняються від своїх, — голосно сказав Кравцов. — Я вам, пане Штіх, скажу відверто: коли комуністи свого часу посадили мене, невинного, за грати, я не відчував на них такої образи, яка пече мені душу зараз. У тій несправедливості по відношенню до мене все ж була якась логіка. Мені казали: директор магазину відповідає за все, що твориться в його магазині, в тому числі й за злодіїв, які орудують поряд з ним. А тепер мене садять за грати і кажуть: ворог підвів голову, комуністи діють, а тому, будьте ласкаві, сідайте за грати. — Кажучи це, Кравцов розпікав себе і бачив, що його істерика справляє враження на слідчого. — Навіщо ви мені говорите про південь і про Крим? Я не військовий спеціаліст, але я розумію, що значення якогось там Криму в такій війні дорівнює нулю. Ну, потіснили нас ще на півдні, ну то й що ж? А хіба велика армія Німеччини не тримає в своїх руках усі ключові позиції Рад? Хіба ми втратили віру в геній фюрера? Хіба наша віра розрахована була тільки на час, коли в нас самі перемоги? — Тепер Кравцов майже кричав в обличчя слідчому. — Головне, все це кажуть мені, для якого, як і для того ж Булочкіна, немає вибору долі за будь-яких, найважчих умов! Що ж, може мені час опам'ятатися і йти назад до комуністів? Можливо, ви ще дасте мені з собою мотузку, на якій вони мене повісять? Чи ви вважаєте, що мене врятує те, що ви садили мене за грати?

В кабінеті досить довго панувало мовчання, потім Штіх викликав конвойного і, скинувши окуляри, чітко, ніби рапортуючи, промовив:

— Я, пане Конопльов, виконував наказ не чийсь, а оберштурмбанфюрера Клейнера. Прибережіть свою злість для нього.

Кравцова відвели в камеру і до вечора його більше не турбували. Сьогоднішнім поєдинком з Штіхом він задоволений, вважав його виграним.

Вранці по нього ніхто не прийшов. А серед дня Кравцова випустили і відвели до кабінету Клейнера. Там, крім нього, були обидва його заступники, Грюнвейс і слідчий Штіх. Клейнера важко було впізнати, так за ці дні він змарнів і побляк. Кравцов уперше бачив його в пом'ятому кітелі і без хреста на шиї.

— Наказ про ваш арешт я відмінив, — стомлено оголосив Клейнер, не дивлячись на Кравцова. — Але на попередній роботі тут, в апараті, ви не залишитесь. Вас переведено в розпорядження штабу зондеркоманди CС. Все.

Кравцов виструнчившись стояв посеред кімнати і їв очима оберштурмбанфюрера. Їхні погляди на мить зустрілися.

— Ви хочете щось сказати? — недбало спитав Клейнер.

— Тільки те, що на новому місці я буду працювати так само добросовісно, як тут, — відрубав Кравцов. — Куди мені належить з'явитися?

— Пройдіть до мого ад'ютанта, він усе вам скаже.

З дивана підвівся Грюнвейс.

— Але спочатку ви здасте мені ваші справи.

— Пане оберштурмбанфюрер! — схвильовано звернувся Кравцов до Клейнера. — Дозвольте мені подякувати вам за все, що ви для мене зробили. Якщо коли-небудь я буду потрібен вам, — вважатиму за честь виконати будь-який ваш наказ.

— Гаразд, гаразд, — збентежено промимрив Клейнер і рукою показав, що Кравцов може йти.

Разом з Грюнвейсом Кравцов зайшов до свого службового кабінету. Все, що лежало в столі і шафі, було вивалене купою на столі.

— Я тут уже попрацював, — розсміявся Грюнвейс, сідаючи на підвіконня.

— Що від мене вимагається? — сухо спитав Кравцов.

— У мій відділ передається ваша агентура. Шушваль мені не потрібна. Відберіть кращих, їхні матеріали. Скільки вам треба на це часу?

— Не знаю, — сухо відповів Кравцов, дивлячись на купу паперів.

— Загалом ось так. Я зайду через годинку.

Кравцов попрацював усю другу половину дня. До вечора був готовий список агентів і підібрані їхні донесення. Майже нічого ці матеріали гестапо не дадуть.

Приймаючи список, Грюнвейс сказав насмішкувато:

— Список глухих і сліпих… — Помітивши нерозуміючий погляд Кравцова, він пояснив: — Коли б це було не так, вони зобов'язані були вивести нас на адреси бандитів. Легко сказати, тридцять п'ять пар очей і вух!

— Не забудьте, пане Грюнвейс, що саме за даними моїх агентів, — ображено сказав Кравцов, — ваші оперативні працівники під час першої нічної операції вийшли на найрезультативніші адреси, і, якщо там не було зловлено бандитів, це вина не моя. А те, що вони там були, — це факт.

— Правильно, — погодився Грюнвейс, — скажу вам по секрету, саме це вас і врятувало від значно більших неприємностей. Нічого, Конопльов! Я раджу вам відзначитися в зондеркоманді, там для цього є великі можливості. Я взагалі впевнений, що бандити базуються не в місті, а в лісах і селах. Якщо ви там добудете бандита, який хоч кінчиком мізинця брав участі у диверсіях, і доставите його живим сюди, Клейнер зніме з себе Залізний хрест і почепить його вам. Ви б бачили, яку він шифровку одержав від Гітлера і Кальтенбрунера! Загалом знайти бандита, причетного до вибухів, для Клейнера справа честі. Дійте, Конопльов, у цьому напрямі і вважайте, що журавель в руках. Тільки не робіть там дурниць, які робили тут.

— Тобто? — звів брови Кравцов.

Грюнвейс засміявся.

— Я ніколи не забуду того знаменитого ревю: пан Конопльов і його коштовний подарунок німецькій армії, кінокамера, оплески. — Грюнвейс презирливо поглянув на Конопльова. — Всі ми сміялися з цієї комедії, а з вас — особливо. Група наших офіцерів хотіла затягти вас до казино і поговорити з вами по щирості про ваші скарби. Але потім вирішили, що з таким ідеалістом подібні справи мати небезпечно. Побіжите ще, чого доброго, до Клейнера… — Грюнвейс наблизив до Кравцова своє бугристе обличчя. — Ну і що вам це дало? Що? Вас звідси викинули, та й сам головний режисер ревю, Клейнер, також висить на ниточці: подми — порветься. Не за ту струну, Конопльов, ви тоді смикали, не за ту… — майже сумовито закінчив Грюнвейс.

Розділ 54

З тієї неділі, коли вчинено диверсію, Марков працював з граничним напруженням. Він знав, що паніка, яка виникла серед гітлерівців одразу після диверсії, зміниться оскаженілим терором. Підпільний обком зробив усе, щоб контрудар гітлерівців викликав менше втрат. У ці дні дві партизанські бригади почали рейд з півночі на південь, знищуючи на своєму шляху фашистські гарнізони в селах. Гітлерівці змушені були перекинути з міста в ті райони полк військ СС і два словацьких батальйони. В самому місті оголошено особливий режим. З настанням темряви заборонялося з'являтися на вулицях. Провадились безперервні облави, поголовні арешти; в рові за міським стадіоном щоночі розстрілювали ні в чому не винних людей.

Рота есесівців уночі оточила будинок, де базувалися бійці Будницького. Їх було там дев'ятеро. Відбувся справжній бій, і лише двоє, в тім числі Будницький, зуміли вирватися з оточення.

У Рудіна поки що було відносно спокійно, але Марков хвилювався і за нього.

Увечері боєць Будницького, який ходив на зв'язок з Бабакіним, приніс тривожне повідомлення. Вчора до Бабакіна мав прийти Кравцов, але не з'явився.

Перед самим світанком Галя Громова прийняла термінову радіограму від Старкова.

«Необхідно завчасно подумати, як перешкодити вивезенню гестапівських і сатурнівських архівів під час відступу гітлерівських військ. Завдання вкрай важливе. На його виконання треба переключити Савушкіна, який тепер вільний, і групу Будницького. Продумайте, як використати допомогу партизанів і підпільників. Проект свого плану передасте мені і товаришеві Олексію. Диверсії на заводі краще не робити, а, навпаки, вжити всіх заходів по збереження заводу і не дати ворогові вивезти обладнання. Події у вашому напрямку розпочнуться найближчим часом. Привіт. Старков».

Марков думав. Радіограма повернула його від хоча й немалих, та все ж окремих тривог до головної його мети і завдання. Скористатися Caвушкіним він уже не міг; ще три дні тому його було перекинуто до партизанської бригади. Сьогодні вранці виведено з міста і бійців Будницького. У місті поки що залишався тільки Будницький, але після загибелі Клави він був у такому стані, що Марков побоювався доручати йому які-небудь справи.

Увесь наступний день Марков виконував вказівки Москви. З заводом усе складалося нібито добре. Виявилося, що підпільники, які там діяли, встановили контакт з інженером чехом, і це набагато полегшило виконання завдання. Важче було забезпечити операцію, націлену на архіви «Сатурна» і гестапо. Зараз перекидати партизанський загін до дороги, якою невідомо коли пройде колона машин «Сатурна», було б недоцільним витрачанням бойових сил. Домовилися, що загін вирушить до дороги за першим сигналом Маркова. Але чи зуміє Рудін своєчасно повідомити про евакуацію «Сатурна»?

Настав ще один вечір. Про долю Кравцова, як і раніше, нічого не було відомо. Тільки що повернувся боєць Будницького: «поштова скринька» Бабакіна була порожня. Повертаючись назад, уже неподалік від бази, боєць наткнувся на групу есесівців.

— Просто щастя, просто щастя! — нервово повторював боєць, розповідаючи про це Маркову. — Вони виходять з-за рогу. До мене їм п'ятдесят кроків, не більше. Але я опинився перед відчиненою хвірткою у двір. Просто щастя! А там город і лаз до сусіднього двору. Звідти я вискочив на паралельну вулицю і кулею сюди. Просто щастя!

— Ви не стріляли? — спитав Марков.

— Ніби ні…

Глуху тишу підвалу порушив звук, що долинув з головного входу. Марков прислухався і крикнув до Колі, щоб він подивився, хто там іде.

Йшов, безперечно, свій. Ось і умовний стук у далекі двері. Коля побіг відчиняти і невдовзі повернувся з бійцем Ричковим, який разом з напарником ніс нічну вахту по охороні бази.

— Щось не гаразд у яру, — доповів Маркову Ричков. — Хвилин двадцять тому туди пройшли п'ятеро гітлерівців з собакою. Тепер вони там нишпорять. Чутно, як гавкає собака, а вони лаються. Другий пост, що в яру, звичайно, себе не виявляє. А п'ять хвилин тому один з тих гітлерівців, що пройшли до яру, побіг назад у місто. А що як вони виявили лаз і послали по підмогу?

Марков швидко прийняв рішення: не чекати, постаратися випередити події. Треба відійти на резервну базу. До цього всі давно готові. Кожен взяв свій вантаж. Марков надів рюкзак з найважливішими документами. Всі перевірили зброю. Давно розроблений і вивчений кожним розпис переходу на резервну базу вступив у дію.

— Ідемо відомим маршрутом, — сказав Марков. — На випадок якогось ускладнення в дорозі за моїм наказом розділяємось, і кожен пробирається своїм маршрутом.

Коля дочекався, поки всі вийшли в коридор, а потім разом з Ричковим вони включили вибуховий механізм міни на п'яту годину ранку і, погасивши каганець, побігли наздоганяти своїх.

Біля виходу з руїн їх зустрів другий боєць охорони, Ліднєв.

— По-моєму, вони знайшли штольню, — прошепотів він Маркову. — Всі звуки долинають з того місця.

— Проберіться до поста в яру, — наказав йому Марков. — Нехай знімаються звідти і обхідним шляхом ідуть на нову базу. Все пам'ятаєте?

— Так точно, пам'ятаю.

Ліднєв зник у кущах перед яром.

Маршрут до резервної бази був заздалегідь старанно розроблений і перевірений. На ньому було лише одно особливо небезпечне місце — міст через залізничну вітку. А втім, небезпека була всюди, адже місто, як і раніше, було забите солдатами, і безперервно відбувалися облави.

Вони перебігли вулицю і пішли вздовж міської околиці. Йти було дуже важко: на городах після дощу між грядками стояла вода, земля була грузька, липла до ніг.

Коли проминули перший город, позаду, там, де була залишена база, почулася безладна стрілянина. Марков тривожно подумав: а що як туди прийшли на зв'язок Рудін або Кравцов? Так чи інакше, він уже нічого не міг зробити. Він прискорив крок, і весь ланцюжок людей заспішив слідом за ним.

Перетнули парк біля собору, пройшли глухим провулком до набережної і далі рухались під береговим урвищем. Там, де річка робила крутий поворот і виходила з міста, вони піднялись на укіс, пройшли вздовж тину, що огороджував ринок, потім повернули ліворуч, у глухий провулок, в кінці якого і був вихід на залізничний пішохідний міст. Там Марков зупинився, зачекав, поки ланцюжок підтягся, і швидкими кроками попрямував уперед. Коли вони вже пройшли півдороги до мосту, кроків за двадцять позаду них з воріт вийшли четверо гітлерівців. Ніч була темна, і ті, мабуть, лише почули кроки, що віддалялися.

— Хальт!

Цей окрик у глухому тихому провулку пролунав гучно, погрозливо.

Марков вирішив скористатися з темряви і, притискуючись до стін будинків, побіг до просвіту, що виднівся попереду — там провулок виходив на пішохідний міст. Тільки б перейти міст, а там відразу рятівний лікарняний парк.

— Хальт! — кричали позаду, і чути було стукіт важких солдатських черевиків.

Коли Марков вибіг з провулка і став підійматися на пагорб перед мостом, ззаду пролунали постріли.

— Скоріше, скоріше! — крикнув Марков.

Спочатку гітлерівці стріляли ліниво: дали дві-три короткі черги з автоматів. Але коли вони в просвіті провулка побачили силуети втікачів, вогонь їх став активним.

Коля біг останнім, і тому, коли він упав, це помітили не відразу. Відсутність Колі помітив боєць Рнчков, який біг попереду нього.

— Хлопець відстав! — крикнув він і кинувся назад.

В цей час усі інші вже перебігли міст. Гітлерівці вискочили з провулка. Одразу ж хльоснули два пістолетних постріли, і один з гітлерівців закричав не своїм голосом. Ричков дав по них довгу чергу з автомата. Він уже бачив Колю, який сидів край доріжки. В руках у нього був пістолет. Ричков підбіг до нього і, користуючись тим, що гітлерівці від його черги сховалися в провулок, схопив Колю за руку і потяг до себе.

— Хутчіш, хутчіш! Ти що, здурів?

— Нога! — застогнав Коля.

Ричков підхопив його на руки і побіг через міст. Коли він піднявся на горб мосту, гітлерівці відкрили шалений вогонь. Ричков відчув тупий удар у ліве плече, мало не впав, але все ж втримався на ногах і не переставав бігти. Його вже не видно було з-за горба мосту. Пробігши ще трохи, він метнувся вліво і клубком, пригорнувши до себе Колю, скотився вниз з укосу, там схопився на ноги і, добігши до невисокого кам'яного муру, що оточував лікарню, перепалив через нього Колю і перемахнув сам. І раптом відчув страшенну слабість. Коля лежав поряд і тихо стогнав. За муром чулися голоси і тупіт ніг. Гітлерівці зупинились і почали про щось сперечатися. Очевидно, сперечалися вони про те, куди поділися втікачі. Якраз тут, біля лікарняного муру, дорога поступово відходила праворуч, до зовсім близького лісу. В гомоні німців Ричков розібрав лише одне зрозуміле йому слово — «партизан». Очевидно, німці вирішили, що партизани пішли в ліс, і; погелготівши ще кілька хвилин, повернулися до міста. Коли їхні кроки стихли, Ричков, подолавши слабість, встав, підняв на руки притихлого Колю, хотів узяти його на спину, але гострий біль ножем проткнув плече. Тоді Ричков зняв з шиї автомат, ремінь від нього просунув Колі попід руки і потяг його волоком.

Біля корпусу лікарні його зустрів боєць, якого послав Марков. Вони вдвох понесли Колю в глиб лікарняного парку.

Резервну базу було обладнано в підвалі лікарняного моргу не випадково. Гітлерівці ніколи не заходили всередину моргу, завжди переповненого трупами. Крім того, з тієї частини підвалу, де містилася резервна база, був підземний хід, що вів у підвал лікарняного корпусу для інфекційних хворих. Цей корпус гітлерівці також обминали. А Марков і його люди у разі необхідності могли перейти в інфекційний корпус, де зв'язаний з підпіллям лікар покладе їх на койки, ніби хворих.

У низькому, пропахлому карболкою підвалі блимав чахлий каганець. Людські тіні шарахались по косих стінах, що блищали од вологи. Біля каганця на підлозі сидів Марков. На руках у нього помирав Коля. Все, мабуть, сталося так: спочатку його було поранено в ногу. Хлопчик відповз на край доріжки і, очевидно, вирішив дорого віддати своє життя, але встиг зробити лише два постріли з пістолета. А потім, коли Ричков уже ніс його, друга куля влучила Колі в шию біля хребця. Зараз він був непритомний. Трохи далі Галя перев'язувала Ричкову розпанахане кулею плече. З-за його спини вона час від часу позирала на Колю, і по її обличчю текли сльози,

Підземним ходом з інфекційного корпусу прибіг лікар — худий скуйовджений старик. Ніби стомившись взагалі будь-чому дивуватися, він незворушно оглянув Колю і швидко сказав:

— Тут усе. Хто ще?

Йому показали на Ричкова.

Розмотавши зроблену Галею перев'язку, він оглянув рану.

— Забинтуй! — наказав він Галі і, підводячись з колін, спитав: — Хто тут головний?

— Я, — глухо відповів Марков.

— Хлопчика за годину, не пізніше, піднімете в морг і покладете з лівого боку. Там лежать діти. А цього, — він кивнув на Ричкова, — я завтра подивлюся ще. У нього нічого страшного.

Не сказавши більше й слова, лікар зник у чорному отворі підземного ходу. В підвалі стояла така тиша, що чути було, як шипить гніт каганця. Коля вже не дихав, але все ще лежав на руках у Маркова, тіло його відчутно тверділо. Почала схлипувати Галя Громова. Марков різко обернувся до неї:

— Радист Громова, рацію встановлено? Через п'ять хвилин ви повинні слухати Москву.

Марков обережно переклав Колю на підлогу й підвівся.

— Віднесіть Колю в морг, — сказав він бійцям.

Рівно о п'ятій ранку в підвал глухо долинув розкотистий грім вибуху.

— Колишньої бази нема, — тихо сказав Марков. — Остання Колина робота…

Невдовзі прийшли бійці, що несли вахту в яру, і посланий по них Ліднєв. Збуджені, перебиваючи один одного, вони розповідали, що ж сталося в яру.

Перша група гітлерівців з'явилася там, безперечно нічого не знаючи про секретну штольню. Вони спустились відкосом метрів на сто лівіше від лазу і пішли дном яру. Але у них був собака, вони його спустили з повідка, він почав метатися біля лазу і гавкати. Німці підійшли до нього і освітили ліхтариком замаскований вихід із штольні. Вони зрозуміли, що лаз веде в якусь схованку, проте жоден з них в отвір не поліз. Послали одного свого в місто по підмогу, а ті четверо, що залишилися, розташувалися біля лазу і чекали. Потім, чи то їм привиділося щось, чи просто для острашки, вони раптом зчинили стрілянину. Били трасуючими кулями прямо в лаз. Бійці охорони, які бачили все це з другого боку яру, були певні, що на базі вже оголошено тривогу і вживають необхідних заходів, тому вогню по німцях не відкривали, бо це лише посилило б їхню підозру. Але зразу ж до них прибіг Ліднєв, який повідомив, що наші з бази пішли. Бійці вирішили подивитися, що буде далі.

Прибув грузовик, що привіз не менше як двадцять солдатів. Усі вони скупчились біля лазу, світили довкола ліхтариками, приглядалися до слідів. Потім кілька солдатів полізли в штольню. Тоді бійці охорони через яр дали по німцях кілька черг з автоматів. Німці заґелґотіли, швидко розсипалися по схилу і з різних точок, навмання почали стріляти через яр. Бійці охорони були добре сховані в глиняному кар'єрі. Помітивши, звідки німці ведуть вогонь, вони перечекали, поки стрілянина з того боку припинилась, і потім обстріляли помічені цілі. Так зав'язалася перестрілка, що тривала майже дві години, але потім приїхала ще одна машина з солдатами. Німці почали діяти за планом: одні тримали під вогнем яр, а всі інші повзли в штольню. Втративши майже всі набої, бійці охорони залишили кар'єр. На базу вони повернулись без будь-яких пригод…

Двох бійців Марков послав нести дозор біля моргу, а всім іншим наказав лягти спати. Каганець погасили. Густа темрява ніби злилася з тишею кам'яного погреба і, здавалось, придавила людей. Галя Громова намагалася заснути, опершись ліктями на ящик рації і накрившись плащ-палаткою, але спати не могла. Вона весь час бачила перед собою живого Колю, і варто було їй подумати, що зараз він лежить у морзі, серед мерців, як її охоплював такий жах, що вона ладна була закричати. Її душили сльози, але вона боялася, що почує Марков, і зціплювала зуби до болю в скронях. Марков здавався їй зараз людиною, у якої немає серця.

Не спав і Марков. Ніхто не знав, з яким болем він переживав загибель свого юного ад'ютанта. Більш того, він вважав себе винуватцем цієї смерті. Скільки разів повідомляв він Старкова про Колю, про те, що треба б переправити його до Москви, і одразу ж ніби забував про це. Він звик до того, що в довгі години самотності поряд з ним завжди була ця чиста жива душа. Ніхто, крім Колі, не знав, що Марков міг годинами розмовляти з ним про найнесподіваніші речі, відповідати на десятки запитань, які хвилювали хлопчика. Про те, чи є у Гітлера совість. Що там, у небі, далі за найдальші зірки?.. І ось юне життя, яке тільки почало розквітати, обірвалось. І всі плани, що їх будував Марков відносно Колиного майбутнього, про те, що він, напевне, стане хорошим художником, уже ні до чого. Раптом Марков пригадав, що десь на колишній базі залишився альбом з Колиними малюнками. Марков ривком підвівся з підлоги, ніби збирався неайно піти по цінний альбом… Нічого, нічого не лишилося від людини, тільки пам'ять про неї!

В кутку, де була Галя, почулося придушене ридання.

Марков, світячи собі ліхтариком, підійшов до Галі і сів біля неї.

— Не треба, Галю, не треба, — тихо сказав він і, знайшовши руку Галі, міцно стис її.— Не треба, прошу тебе.

— Чому він? Чому він? — хрипко схлипнула Галя.

— Війна, Галю, не вибирає. Це я винен. Гадав, що йти в кінці ланцюжка йому безпечніше.

— Чому він? Ну чому він?

Марков мовчав.

— Боже мій, яка я нещасна! — тихо, з болем мовила вона.

— Ти, Галю, щаслива, — сказав їй Марков. — Дуже щаслива. Ти так гарно розпочала своє життя, тобі багато хто може позаздрити. Дуже багато. Адже ти ще дівчинка, а тут не кожний чоловік вистоїть. Ти, може, ображаєшся, що я тобі доброго слова не сказав за всю твою роботу? Вибач. Але не думай, що я нічого не бачу, не почуваю. Робота така, що серце більше доводиться віддавати іншим. Особливо тим, хто ближче, ніж ми, коло смерті ходить. От загинув Добринін. І одірвався шматок серця. А тепер ось Коля… Ще шматок. Прошу тебе, не плач. Мені дуже тяжко, Галю. Дуже.

— Я не буду, — прошепотіла Галя. — Вибачте.

— А втім, плач. Тільки тихо. Я знаю, від сліз легшає.

— Я одного разу проплакала цілу ніч, а легше не стало.

— Це коли тебе хтось обдурив? — тихо спитав Марков, відчуваючи, як Галя потягла руку. — Мені Коля розповідав про це.

Галя вивільнила руку.

— Ви кажете неправду.

— Він знав, що зробив погано. Пам'ятаєш історію з твоїм портретом? Я здивувався, що ти на малюнку сумна. А він сказав, що ти така, коли залишаєшся наодинці з своїми думками. І ось тут у нього й вихопилося… Адже він дуже любив тебе. Не сердься на нього… А того хлопця забудь. Він не вартий тебе.

— Хіба можна на Колю сердитись? — сказала Галя і важко зітхнула.

Вони довго мовчали.

Кілька глухих ударів уривчастими поштовхами відбилися в підвалі. Із стелі посипалось вапно. Марков прислухався і сказав:

— Здається, наші бомблять. Може, серед льотчиків і твій батько. Ось у тебе, Галю, яке щастя. Ти на війні поруч з ним.

Галя знову зітхнула.

— Посвітіть, будь ласка, котра година? Час слухати Москву…

Розділ 55

Становище німецьких військ на Центральному фронті ставало дедалі напруженішим. І хоча Берлін по радіо галасував про гранітну могутність групи центру, вже з'ясувалося, що граніт цей скидається на глину. В перший літній місяць радянські війська швидкими змінними ударами зрізали неприємні для себе виступи фронту. Всім було ясно, що це ще не головний наступ, але вже очевидна до нього підготовка.

В цей час гітлерівська пропаганда підозріло перестала говорити про другий фронт. Ще навесні Геббельс у промові перед окружними уповноваженими гітлерівської партії, як тільки міг, знущався з імпотентності англосаксів, які затіяли роман з Кремлем і тепер не знають, куди себе подіти від його пристрасних домагань відкрити другий фронт. Промова передавалася по радіо, і регіт нацистських бонз слухав увесь світ.

— Нам смертельно набридла, — кричав Геббельс, — ця нескінченна казочка для нервових, яку мелють Черчілль і Рузвельт! Якщо вони, втративши розум, кинуться через Ла-Манш, вони розіб'ють свої тверді лоби об сталеву могутність атлантичного валу. Ми їм це забезпечимо…

В опублікованій потім газетами промові Геббельса після цих слів ішла грайлива ремарка: «Атлантичний вал овацій». Але саме після цієї промови Геббельса офіціальний Берлін про другий фронт замовк. Тепер ця тема була піддана на розтерзання фейлетоністам і карикатуристам. І лише в травні Герман Герінг на запитання кореспондента про можливість вторгнення противника через Ла-Манш відповів: «Фюрер вчить нас займатися реальними травами, а не балачками, так що давайте поговоримо про щось інше». Пропонувалося думати, що німецьким верховодам справді набридла «англосаксонська казочка», і саме тому вони про другий фронт тепер мовчать. Проте це було не так. Поінформовані люди з-поміж працівників гітлерівського генштабу та й багато хто з генералів знали, що ніякого атлантичного валу насправді немає і що цю «фортецю на заході» вигадав і спорудив у своїй уяві Геббельс. З особливою тривогою до всього, що було зв'язано з перспективою другого фронту, ставились генерали, що перебували тут, у центральній групі військ. Справа в тому, що останнім часом сюди стали надходити накази Гітлера про перекидання дивізій на інші фронти. Обмірковувати накази Гітлера ніхто не наважувався. Генерали, знизуючи плечима, казали своїм підлеглим, ніби у фюрера є точні дані про те, що наступу росіян на Центральному фронті найближчим часом не буде, і він вирішив перестрахувати себе на заході. Потім надійшов наказ Гітлера про необхідність підготувати до зняття з фронту цілої армії. Аж ось коли зробила свою справу давно почата дезінформаційна гра, яку за допомогою захоплених агентурних точок абверу провадила радянська контррозвідка. В хитро й розумно розставлені сіті цієї гри попався Канаріс, а за ним і генеральний штаб гітлерівської Німеччини. Вони повірили, що російська армія готує прорив там, де його найменше можна було чекати. Генерали центральної групи військ могли робити лише одне — у своїх донесеннях у ставку обережно натякати, що російський наступ на їхньому фронті цілком можливий…

У цей час Щукін почав небезпечно квапитись. Працюючи в групі «Два ікс», він дуже мало знав про стан справ на Центральному фронті, але відчував навколо себе атмосферу великої тривоги. В групі «Два ікс» Мюллер просто заборонив у службовий час розмовляти про хід війни. Мало того, він наказав винести з усіх службових приміщень радіоприймачі, пояснивши це тим, що у співробітників групи забирає дуже багато часу слухання самих тільки зведень командування. Щукін нервував: йому хотілось якнайскоріше і якнайкраще довести Рудіну щирість своєї обіцянки, заслужити прощення Батьківщини, а роботу в групі «Два ікс» було організовано так, що Щукін нічого, крім того, що він робив сам, фактично не знав. І він не міг зрозуміти головного: навіщо група «Два ікс» засилає в Москву агентів з документами, розрахованими на життя в Радянському Союзі навіть у післявоєнний час. У тому, що він робив, було все більше незрозумілого. До кінця зими він допитував військовополонених, яких йому надсилали, і відбирав з них кандидатів у агенти. Але відібраних ним людей надсилали не в школу, а в спеціальний відділ групи, який перебував під безпосереднім керівництвом Мюллера, і що далі робили з агентами, Щукін не знав. Одночасно, поза всяким зв'язком з відбором агентів, йому наказали готувати документи, які він зобов'язаний був здавати Мюллеру, не знаючи навіть, на чиє ім'я ці документи будуть потім виписані.

На початку весни до нього стали надходити полонені, явно відібрані попередньо і за певним принципом. Усі вони, перебуваючи в таборах для військовополонених чи в концтаборах, були активними помічниками катів і знали, що шляху назад у них немає, пощади їм від свого народу не буде, і тому готові були на все. Щукін спочатку не міг зрозуміти, на що вони розраховують, погоджуючись повернутися на Батьківщину в ролі агентів, але скоро ця обставина дещо прояснилась. З Берліна в групу «Два ікс» прибув чемодан чистих бланків радянських паспортів. Ціла бригада, до якої ввійшов і Щукін, почала обробляти ці бланки. На них ставили навіть штамп прописки. Щукін бачив, що прописку робили штампами найрізноманітніших міст, крім Москви. Але, як і раніше, він не знав, на чиє ім'я буде виписано той чи інший паспорт. Стало зрозумілим одне — першого-ліпшого посібника катів така радикальна зміна шкури, звичайно, влаштовувала. Отже, від непостійних документів військового часу група «Два ікс» відмовилась, і тим більше незрозуміло було, як тепер, у період війни, коли всі радянські люди такі пильні, агенти зможуть влаштуватися, маючи паспорти, але не маючи ніяких військових документів? Над усім цим Щукін сушив голову, намагаючись придумати, як за цих умов виконати свій обов'язок, і нервувався все більше.

В середині дня Щукіна викликали до Мюллера. Біркнер, який прийшов по нього, чекав, поки Щукін ховав папери в сейф, і тому Щукін не міг подзвонити Рудіну. Вони домовилися, що кожного разу, коли Щукіна викликають до начальства, він буде повідомляти про це Рудіна. На цьому наполіг Щукін. Він дуже боявся викриття і того, що Рудін, не знаючи, що з ним скоїлось, подумає, що він утік, аби ухилитись від виконання зобов'язання. Рудін прийняв цю умову, але прагнення Щукіна в такий спосіб перестрахуватися йому не сподобалось. І взагалі, чим більше він узнавав Щукіна, тим меншою була його впевненість у ньому. Справа була не в тому, що Рудін не довіряв йому. Ні, він бачив, що Щукін щиро хоче заслужити милість Батьківщини, але характер у цієї людини був зовсім не такий, яким він здавався Рудіну спершу.

За похмурою скритністю виявився зовсім не суворий і вольовий характер, а гранична напруженість нервів людини, яка заплуталась і довго не бачила виходу. Тепер, коли вихід для Щукіна намітився, він не тільки кинувся до нього усім своїм єством, але вже зараз хотів забезпечити себе від будь-яких підозр. Рудін розумів, що в такому стані він не може бути боєздатним у тій мірі, яка вимагається від нього під час такої складної і небезпечної гри.

І справді, Щукін ішов до Мюллера в тривозі, чекаючи раптової небезпеки. І думав він зараз не про те, щоб міцніше зібрати воєдино свої сили і подолати небезпеку, У тільки про те, що ось зараз може зірватись так щасливо знайдена можливість вирватися з чорторию, у який вік потрапив на початку війни.

Але Мюллер зустрів його люб'язно.

— Мені потрібна наша допомога, — сказав він, показуючи Щукіну на крісло біля самого столу. — Зараз сюди приведуть одну дівицю, точніше сказати — колишню дівицю. Вона була санітаркою в партизанському загоні, попала в полон, а в таборі жила з офіцером СC. Правда, кажуть, у них була любов. Офіцера, її коханця, звідти прибрали, вона залишилась сама, і тепер ми хочемо зробити її нашим агентом і закинути в радянський тил. Причому хочемо зробити це не зовсім звичайним порядком. — Мюллер багатозначно поглянув на Щукіна. — Я не думаю, що вас треба попереджувати про те, що все, чому ви будете свідком, абсолютна таємниця, абсолютна, розумієте?

Щукін кивнув головою.

— Так от. Ми її звідси тільки переселимо ближче до фронту. Вона повинна дочекатися радянських військ і деякий час жити на одному місці. А потім, можливо, навіть коли скінчиться війна, перебратися в Москву на адресу, яку ми їй дамо. Там на неї будуть чекати, влаштують на роботу, і потім від неї не будуть нічого вимагати, крім одного — чекати, поки до неї не прийде людина, яка формально стане її чоловіком. Ясно і твердо скажіть їй: тільки формально. Ми дамо їй дуже велику суму радянських грошей, вона буде цілком забезпечена. Чорт забирай, чого їй ще треба? Її вже обробляли щодо цього в Мінську, але вона не погоджується нізащо. Просто дурниця якась. Цього навіть неможливо зрозуміти. Якби ви знали, з якими труднощами підшукали ми цю кандидатуру! Все в ній ідеальне: любовний зв'язок з есесівським офіцером дає в наші руки дійову загрозу на випадок її зради, підходить вік, підходить її мислення, вона до війни працювала буфетницею в ресторані. Словом, усе в ній поєднується ідеально — і раптом ця незрозуміла впертість!

Мюллер взяв телефонну трубку, назвав номер і наказав привести до нього арештовану Лідію Олейникову. Поки він дзвонив, Щукін думав тільки про одну почуту ним фразу: «…можливо, навіть коли скінчиться війна». Він уже готовий був перепитати Мюллера, чи не обмовився він, але розсудливо стримався.

— Розмовлятимете з нею ви, — сказав Мюллер. — Можливо, з росіянином вона буде податливішою. Вашу розмову ми запишемо на плівку, і потім її проаналізуємо.

У двері постукали. Мюллер швидко відійшов у глибину кабінету, сів там у крісло й затулився журналом.

Конвойний увів до кабінету худеньку дівчину в простенькому синьому платті. У неї було непоказне обличчя, на якому тільки очі, великі світло-голубі, видавали тваринний жах.

— Сядьте, Олейникова, сядьте, — доброзичливо сказав Щукін і показав їй на крісло, що стояло по той бік маленького столика.

Вона сіла і зляканими очима озирнулась довкола, на мить затримавши погляд на Мюллері.

Щукін зачекав трохи і спитав тоном доброго вчителя:

— Чи досить точно зрозуміли ви, що вам пропонують?

— Так, досить, і я цього не зроблю, — з завченою поквапністю мовила Олейникова.

— Все ж я вам скажу про це ще раз.

Щукін переказав їй те, що сам п'ять хвилин тому почув від Мюллера.

Олейникова слухала його, одвернувшись до вікна. Коли Щукін замовк, вона сказала:

— Я цього не зроблю. Умру, а не зроблю!

До них підійшов Мюллер. Він підсунув стілець і сів поряд з Щукіним навпроти Олейникової. На обличчі в нього була солодка посмішка. Калічачи російські слова, він сказав:

— Ви також не буде погоджуватися, як що ми сказаль, що людина, котра буде прийти до вас в Москві, єсть ваш великий любовний друг Гельмут?

Олейникову наче хлистом ударили. Вона всім тілом рвонулася з крісла, потім знову сіла і зіщулилась у ньому.

— Так, так, — посміхнувся Мюллер. — Саме так. Прийде до вас Гельмут. Так що можна його повідомити? Хочете ви з ним зустрітися в Москві? Так? Ні?

Олейникова подивилась на Щукіна, знову на Мюллера, потім одвела погляд до вікна.

— Ну, ну, ми чекаємо відповіді. У нас нема багато часу.

— Я не зроблю цього, — тихо сказала Олейникова.

— Так і повідомити Гельмут? — уже суворо спитав Мюллер.

— Повідомте.

— Подумай ще.

— Нічого мені думати! Не зроблю, і все.

Ніби якась пружина відірвалася всередині у Мюллера. Він скочив з стільця, схопив важку в'язку ключів від сейфів, що лежала в нього на столі, і почав навідліг бити Олейникову по обличчю. Голова в неї сіпалася, на лобі з'явилась кров, але вона навіть не прикрила обличчя рукою. І раптом вона схопилась, кинулася спочатку до дверей, потім повернула до вікна, легким стрибком вискочила на підвіконня і почала плечем вибивати раму.

— Тримайте її! — загорлав Мюллер.

Щукін вхопив її за ногу, коли вона вже наполовину висунулася з вікна. Вона навзнак упала на підвіконня. Підбігши, Мюллер стяг її на підлогу і став штурхати ногами…

Рудін протягом усього цього дня марно намагався побачити Щукіна, йому необхідно було переговорити з ним. Ще вчора ввечері він через Бабакіна одержав від Маркова записку такого змісту:

«Попався ще один направлений «Сатурном» агент, який, судячи з документів, повинен був законсервуватись на досить довгий час, аж до післявоєнного. Зізнань з цього приводу арештований не дав. Старков категорично наказує негайно з'ясувати, в чому тут річ». Рудін знав лише одне — що і цього агента послала група «Два ікс». Невже Щукін, як і раніше, нічого не може дізнатись і тому останні дні уникає або не шукає зустрічі з ним?

Повертаючись з їдальні, де Щукіна не було, Рудін зазирнув до Фогеля.

У залі оперативного зв'язку, як завжди, стояв рівний шум, у якому зливалися стукіт ключів на передавачах, писк регенерації і тихий говір радистів.

Фогель стояв біля однієї з рацій і з-за плеча оператора читав радіограму, яку той записував. На обличчі Фогеля був подив. Він побачив Рудіна і жестом покликав до себе. Оператор закінчив прийом радіограми і подав бланк Фогелю, а той, не читаючи, передав його Рудіну.

— Ось до чого вже дійшло, — сказав він. — Ці нікчеми нас вчать.

Рудін, ніби знехотя, взяв бланк і прочитав: «Наше дальше перебування тут вважаємо недоцільним і марним. Відкладання нашого повернення викликає труднощі в зв'язку з наступним переміщенням фронту на захід. Радируйте згоду на наше повернення і його спосіб. Цезар».

Рудін повернув радіограму Фогелю. Той шпурнув її на стіл і сказав:

— Про наступне переміщення фронту вони пишуть так, ніби безпосередньо зв'язані з головною ставкою в Кремлі.— Покликавши чергового секретаря, Фогель наказав йому віднести цю радіограму полковнику Зомбаху, а сам узяв Рудіна під руку. — Зайдімо до мене… за традицією.

Вони зайшли в кімнату Фогеля, де він жив. Рудін не був тут з зими, і його вразило безладдя, що панувало в кімнаті.

— Що це тут у вас? — розсміявся Рудін. — Опис білизни і всякого іншого майна?

Фогель, не відповідаючи, підійшов до шафи, дістав звідти пляшку коньяку, мовчки налив дві чарки, здивовано подивився на порожню пляшку і шпурнув її в куток, де купою лежала брудна білизна.

— Випиймо, Крамер, для ясності,— сказав він і, не чекаючи Рудіна, перехилив чарку. — Не подобається мені все це.

— Що саме?

— Здається, ясно сказано — все, — роздратовано сказав Фогель. — А вам усе, як і раніше, подобається?

— Я працюю, — спокійно відповів Рудін. — І більше нічого не хочу знати.

— Киньте, Крамер! Я б повірив вам, коли б знав, що ви сліпий кретин! Просто ви не хочете або, вірніше, боїтеся говорити. — Фотель насмішкувато поглянув на Рудіна— Пригадую, я вам казав, що моя дружина — дочка дуже багатих батьків. Так ось, ми з нею вже успадкували все їхнє багатство. Її батько, мати і брат загинули в одну ніч: під час нальоту американців на Гамбург. Не стало не лише їх, а, кажуть, і всього Гамбурга. Але я, Крамер, тепер багатий. Після війни приїздіть до мене в гості. Я куплю яхту і збудую дачу на березі моря. Приїдете?

Все це скидалося на істерику, і Рудін трохи розгублено дивився на Фогеля. А той цю розгубленість, мабуть, сприйняв за співчуття і поклав руку на руку Рудіна.

— Спасибі, Крамер. Я бачу, ви розумієте мій стан. — Фогель узяв чарку Рудіна і випив її.— Все, Крамер, дуже огидне. Настав час, що нас вчать набрані нами люмпени, а полковник Зомбах з ранку й до вечора вишукує способи, як дати зрозуміти Мюллеру, що він ставиться до нього лояльно. Тьху! А Мюллер, по-моєму, просто повернувся в свою блювотину, в гестапо, і робить те, що йому наказують з Принцальбертштрасе. Є ще могутній абвер Канаріса чи його вже здали в архів? Іноді мені моя робота тут здається схожою на якусь погану гру. Саме гру. А десь же звершується справжня історія. Одержуєш ось такі радіограми, і хочеться тікати на фронт. Краще загинути від російської кулі в бою, аніж марно морочитися з російськими кретинами, що іменуються агентами абверу. Нісенітниця! З самого початку нісенітниця, а тепер особливо!

— Я знаю, дорогий Фогель, що ви людина настрою, — Рудін співчутливо посміхнувся до нього. — Мине, мине й це. А ось з приводу загибелі близьких прийміть моє щире співчуття. Це горе справжнє.

— Ні, Крамер, — Фогель по-бичачому вперто покрутив головою і заговорив, швидко розпалюючись: — Батьки дружини… Біс з ними, хто вони мені? Плутократи, які по вітальнях і курильнях розповідали анекдоти про фюрера, наживались на його замовленнях для армії. А на мене ж вони дивились як на сумне непорозуміння, яке доводиться терпіти, оскільки їхня донечка віддалася мені, перебуваючи при розумі і в цілковитому здоров'ї. Задавило їх, не задавило — мені від цього ні жарко ні холодно. На їхні капітали я плюю. Адже я, Крамер, солдат партії фюрера за переконанням, а не за калькуляцією. Але дружину все ж шкода: їй вони батьками доводяться…

— Чому ж ви не візьмете відпустку? — спитав Рудін. — Поїхали б до дружини, побули б біля неї, вона ж у великому горі.

— Знову ви про велике горе! Де велике горе, Крамер? Де? — Він кілька разів обвів поглядом кімнату, немовби шукав це горе, і вигукнув: — Воно тут! Невже ви цього не розумієте?

— Будь-яка війна не свято, а така. — тим паче, — якнайсерйозніше відповів Рудін. — І до цього треба було заздалегідь підготуватися. Бо може небезпечно перекоситись погляд на всі події, а поодинокі невдачі на фронті декому здадуться катастрофою.

— Я про катастрофу нічого не говорив, — поквапливо сказав Фогель, здивовано і розгублено дивлячись на Рудіна. — Але ж факт, що волю фюрера перекручують негідники. Згадайте Сталінград. Фюрер хотів дати там вирішальний бій комуністам, а генерали дбали тільки про те, щоб якнайпристойніше втекти звідти. Усі ж про це розповідають, навіть такий обережний Зомбах. А Західний фронт? Чому англосаксонські бандити безкарно нищать наші міста? Де уславлена авіація Герінга? Кажуть, вона розпорошена по всіх фронтах, знову ж таки всупереч волі фюрера. От воно, Крамер, у чому справа і від чого я втрачаю владу над собою. Чому фюрер не доручить Гіммлеру розігнати і знищити саботажників, що засіли в головному штабі? Замість цього гестапо лізе в наш абвер так, ніби саме тут сховалися вороги фюрера, які не бажають коритися його волі. Ви повинні бути щасливі, Крамер, у своєму невіданні. Але ж вперто ходять чутки, що деякі генерали в змові проти фюрера. І якщо люди, йому віддані, бачать усе це і безсилі щось зробити, їм неважко втратити розум. Які тут у біса поодинокі невдачі? Ви б прочитали, що пише мені дружина! Там же, в Німеччині, цілковита паніка. Може, через це я й не хочу їхати туди. Я не винесу зустрічі з нашим тупоголовим німецьким обивателем. Коли фюрер у Парижі, обиватель горлає: «Хайль!», а коли фюрер веде важку історичну битву з росіянами, де перемога здобувається кров'ю, він горлає: «Рятуйте!» Мені не можна зустрічатися з цією публікою — перестріляю. Адже там нічого не розуміють, Крамер. Я безжально написав дружині, що не доводиться дивуватися загибелі її брата, бо він, замість того, щоб іти на фронт, ховався за татову спину. А дружина пише у відповідь, що, мабуть, я тут з глузду з'їхав. Хто, я вас питаю, Крамер, з'їхав з глузду, я чи вони? Будь проклята вся ця порода! А фюрер же передбачав і це. У «Майн кампф» він писав, що постійним завданням партії є винищення в німецькому народі смердючого духу бюргерського міщанства. Вони ж підвели зараз голову, прибравши личину генералів-змовників або спекулянтів, що поховались од війни… Ні, ні, Крамер, довго я цього не витримаю. Я подам рапорт, щоб мене послали на фронт. Усі віддані фюреру солдати партії повинні бути там, де перед очима ворог, а не ця муть… з вашими люмпенами, які не знають нічого дорожчого від своєї шкури. Ми, бачите, повинні їх рятувати, передбачаючи можливе пересування фронту. Ваші бойові кадри, Крамер! Можете, звичайно, бути задоволені своєю діяльністю і дивитись на мене як на неврастеніка, можете! Але мене ви цим не заспокоєте, і повага моя до вас від цього не зросте. Навпаки, Крамер… Мені не до душі сліпі. І ті, хто такими народилися, і ті, хто сліпі з умислом. Розумієте ви мене? А тепер ідіть, я боюсь, що наговорю вам зайвого…

Рудін ображено промовчав, підвівся і, не прощаючись, вийшов.

Хіба могло бути щось приємніше від того, що він зараз почув? Пацюки запищали! Поки що всі ці фогелі ще не розуміють головного. Лихо їхнє не в тому, що в штабах засіли генерали-змовники, а в тилу — обивателі. Лихо їхнє в тому, що Радянська держава виявилася не по зубах їхньому фюрерові і його бандам. Радянський народ, Радянська армія, партія комуністів — ось хто вершить тепер історію і суд над Німеччиною. І велике щастя — знати, що ти також причетний до цієї священної боротьби.

У вестибюлі «Сатурна» біля дошки оголошень стояв Щукін. Рудін поглянув на нього майже з ненавистю: теж діяч, хоче і невинність мати, і капітал придбати. Коли Рудін підійшов до якого, Щукін тихо сказав:

— Треба поговорити.

Рудін пройшов мимо нього і став підійматися сходами.

Щукін пішов за ним. Досі вони неухильно виконували сувору умову: про свої справи в приміщенні «Сатурна» не розмовляти. Але виходити зараз удвох мимо чергового офіцера, який сидів у вестибюлі, було ризиковано. Останнім часом, особливо після вибухів, і в місті, і в «Сатурні» підозра до російських співробітників посилилась. Але настав такий момент, коли розмову з Щукіним Рудін відкладати більше не міг.

Вони зайшли до службової кімнати Рудіна. Діставши з сейфа зведення про відбір полонених, Рудін запросив Щукіна сісти поряд з ним до столу і сказав пошепки:

— Ви прийшли до мене спитати, чи немає з-поміж відібраних мною кандидатів таких, які потрібні вашій групі, і в зв'язку з цим ми переглядаємо списки.

— Гаразд. Сьогодні вранці Мюллер горлав, що ми мало одержуємо потрібних нам людей.

— Що у вас? — перебив його Рудін.

Щукін розповів про документи невійськового зразка, що їх він тепер готує для агентів. Розповів про допит Олейникової і про фразу Мюллера, яка вразила його, що Олейниковій треба буде чекати посланця Мюллера аж до післявоєнного часу. І, нарешті, про те, що останнім часом оброблюваний ним контингент, як правило, складається із зрадників і активних прислужників гітлерівців. А сьогодні вранці Мюллер домовився з начальником гестапо Клейнером, щоб той відібрав для нього найактивніших поліцаїв і таємних інформаторів.

— Так, це треба ретельно обдумати, — сказав Рудін після розповіді Щукіна. Але насправді йому вже було цілком ясно, що група «Два ікс» займається засиланням агентів про запас, на майбутнє. Неясно було лише, на що вони розраховують, роблячи це. Можливо, вони готуються до миру або хоч би до перемир'я і хочуть заздалегідь забезпечити собі позиції в нашому тилу? І зрозуміло, що для цього їм потрібні люди більш надійні, такі, які вчинили перед своєю країною дуже тяжкі злочини, щоб у паспорті на нове ім'я бачити єдиний для себе порятунок від кари.

— Що ж мені робити? — спитав Щукін. — Я відчуваю, що тут щось криється.

— Ви знаєте хоч приблизно, в які місця їх засилають?

— Ні. Я роблю свою частину роботи по підготовці паспорта, коли на його бланку ще немає навіть прізвища. Агентів везуть на аеродром десь аж у Польщу. Але далеко не всіх. Ось усе, що я знаю.

— В чому полягає ваша робота?

— Я роблю штамп прописки.

— Але ж на штампі вказане й місце проживання?

— Але ж я не знаю прізвища, і потім це зовсім не означає, що агента засилають саме в те місце, де прописаний його паспорт.

Який-небудь підпис на штампі прописки робиться?

Обов'язково. Підпис начальника паспортного відділу міліції.

— Ви підписуєтесь неоднаково?

— Звичайно.

— А що, коли в усіх варіантах підписів робити якийсь єдиний умовний знак?

Щукін підвів на Рудіна здивований погляд, мовчки підсунув до себе аркуш паперу і зробив на ньому десятка з півтора різних підписів і в кожному, в різних місцях, він виписував зовсім непомітний умовний знак — щось на зразок недописаної літери «О».

— Здорово у вас рука набита… — тихо сказав Рудін.

— А мене здивувала ваша пропозиція, бо я про такий знак давно, дуже давно думав. Робив документи і мріяв про отакий обумовлений з нашими знак. Я ще тоді цей знак і розробив.

Рудін взяв аркуш з підписами, акуратно його склав і сховав до потайної кишеньки в рукаві піджака.

— Що ми можемо зробити ще?

— Я можу передавати вам номери всіх паспортів, що проходять через мої руки.

— Гаразд. Але нам слід передбачити і таку ситуацію, коли у нас раптом зовсім зникне можливість спілкуватися. Так що більш надійним залишається знак у підписі. Сказати правду, я вже почав тривожитися, що ми з вами так нічого і не зможемо зробити по вашій групі. Але тепер початок покладений. Спасибі. І все ж головне для нас — підібратись до списків агентів. Подумайте про це, будь ласка.

— Я думаю зараз лише про одне, — похмуро сказав Щукін, — вони вже затівають щось на післявоєнний час. Раптом війна скінчиться, а я біля розбитого корита! Дружина з сином весь час перед очима. Як почну думати про них, владу над собою втрачаю…

Вони вже пробули вдвох досить довго, і Рудін перебив його:

— А треба б навпаки: думаючи про них, робитися сильнішим, розумнішим, сміливішим.

— Легко сказати… — зітхнув Щукін. — Ви подумайте, скільки в мене за плечима провин! Та ще й яких!

— Усе тепер залежить від вас. Лише від вас, — сказав Рудін. — Вам пора йти…

Розділ 56

Настав час вирішального наступу радянських військ на Центральному фронті. В ці дні Зомбах і Мюллер провели одну за одною кілька нарад співробітників «Сатурна». Рудін був присутній на одній з нарад, якою керував Мюллер.

— Нам слід бути готовими до натиску росіян на нашому фронті. Він неминучий. Їм просто ніде більше наступати, — так почав цю нараду Мюллер.

Рудін мало не розсміявся…

В цьому, сорок четвертому році відомство Геббельса явно не встигало перетравлювати події війни. Не жарт: у січні поразка під Ленінградом і Новгородом, у лютому корсунь-шевченківський «котел», у квітні-травні втрата Севастополя, Криму, Одеси! І все це треба було пояснити і тим німцям у шинелях, які перебували в закіптюженому хаосі відступів, і тим, які сиділи в смертних «котлах» чи на спокійному поки що французькому узбережжі, а також і тим, що лишались у Німеччині і жили в постійному страху перед англо-американськими бомбардуваннями і теж щодня ховали загиблих. На цей час багато хто з німців — і військових і цивільних — уже починали розуміти, що війна невідворотно насувається на територію самої Німеччини. Це було настільки неминуче, що вони для свого заспокоєння готові були повірити в чудо. Відчувши не, Геббельс клятвено обіцяв німцям чудо. Міністр пропаганди викручувався як міг. Гітлерівська пропаганда, яка ще півроку тому всі невдачі на радянському фронті таємниче небагатослівно називала «здійсненням далекосяжних задумів верховного командування рейху», тепер до цієї термінології не вдавалась. У зведеннях і коментарях уже з'явились такі визнання, як «переважаючі сили противника», або «давно відома натренованість росіян провадити воєнні дії в умовах зими», або «підступне використання противником типового російського весняного бездоріжжя». Тільки безнадійні дурники не могли зрозуміти, що стояло за цими поясненнями. Та Геббельс якраз і робив ставку на обмеженість німецького обивателя. Саме в цей час він у записці на ім'я Гітлера з приводу пропагандистських завдань окружних комітетів партії писав, що «нормальний німець від представників нашої партії чекає не безпредметної філософії, а солдатського наказу взяти в руки нерви і беззастережно вірити пропаганді, що несе ваші думки і сподівання…» Однак Геббельс явно переоцінював наслідки своєї невтомної діяльності по затуркуванню німецького народу: душі німців дедалі дужче й нещадніше мучила тривога. Навіть посилання на рятівний геній фюрера вже нікого не заспокоювали. Більше підносила дух обіцянка чуда, що його називали «секретною зброєю».

В той день, коли берлінське радіо передало, нарешті, аж надто коротке повідомлення про «блискуче організований» відступ німецьких військ «від Ленінграда, що втратив своє значення», німці біля своїх радіоприймачів прослухали промову Герінга. Він почав її словами подяки до всіх, як він висловився, незліченних його друзів, які надіслали йому поздоровлення з нагоди дня його народження. Це були не просто хвастощі,—оратор чудово знав, що нічим так не можна розчулити німця, як неухильним, незважаючи ні на що, дотриманням всіляких родинно-сентиментальних дат і традицій. І, нарешті, цей початок промови був чудовим трампліном для розмови про чудо.

— Я разом з усіма вами, — продовжував він, — одержав від фюрера дорогоцінний подарунок. Це секретна зброя, придумана нашими вченими, розроблена нашими інженерами і втілена в грізні форми нашими невтомними робітниками.

Від тих днів «чудо» увійшло до арсеналу брехні гітлерівської пропаганди. Німецькі війська квапливо залишають благословенний Крим. Про це — в одній скромній фразі зведення. І тут же багатослівно і з пафосом — про чудо, про секретну зброю. Десятки тисяч німецьких солдатів варяться в смертному корсунь-шевченківському «котлі» — нічого, фюрер уже знає грізну для ворога годину, коли він накаже пустити в хід свою таємничу зброю. Що це за зброя, німцеві знати не треба. Час цієї зброї ще не настав…

Мюллер не ждав цього чуда. Він чекав радянського наступу на своєму фронті, міркуючи з приголомшливою простотою і логічністю: «Росіянам просто ніде більше наступати; скрізь, де можна, вони це вже зробили. Тепер черга за нами. А якщо так, треба бути до цього готовим».

Зачитаний на черговій нараді наказ Зомбаха не містив нічого конкретного чи практичного. Це був набір пишномовних фраз про необхідність бути, як ніколи, організованими, про особливу відповідальність абверу перед Німеччиною і її фюрером, про непохитну впевненість у перемозі і готовність в ім'я цієї перемоги пожертвувати усім. І лише в самому кінці наказу було два-три рядки, які містили щось практичне і дуже важливе для Рудіна, — в наказі було оголошено, що відповідальним за здійснення цих евакуаційних операцій по «Сатурну», зв'язаних з можливими ускладненнями на фронті, призначається Мюллер.

Коли Мюллер уже хотів закрити нараду, з свого місця важко підвівся Зомбах.

— При створенні «Сатурна», — сказав він, оглядаючи кімнату своїми холодними очима, — йому була обумовлена оперативна рухливість. Ми нерозривні з групою військ «Центр». Внаслідок об'єктивних обставин тривалий час ми незрушно перебували в цьому місті. І дехто міг уже забути, що наша далеко не остання особливість — оперативна рухомість, уміння вести нормальну роботу в умовах пересування, тобто в супідрядності з тими оперативними маневрами, що їх здійснюють війська групи «Центр». Ось про це ми і вирішили всім вам нагадати…

Нарада відбувалася 6 червня увечері. А на другий день сатурнівці дізналися про початок вторгнення союзників Росії у Францію. Не можна сказати, що ця неприємна новина була сприйнята панічно чи хоча б з серйозною тривогою. Але знову ж це слід віднести за рахунок спритності, з якою гітлерівська пропаганда заспокоювала німців. «Нічого серйозного у Франції не відбувається, просто Черчілль і Рузвельт лізуть у другий Дюнкерк, і чим більше вони своїх приречених солдатів висадять на французькому узбережжі, тим важчими і скандальнішими будуть їх цілковитий розгром і знищення», — так сказав по радіо 1 червня керівник відомства преси Шмідт.

Не минуло й двох тижнів, як стало ясно, що атлантичний вал—не що інше, як плід фантазії Геббельса, і що ніякого другого Дюнкерка не вийшло, а Німеччина має другий фронт.

22 червня почався могутній, нестримний наступ радянських військ на Центральному фронті. 23 червня в «Сатурн» прилетів Хуппенкоттен. Повноваження, з якими він примчав, були трохи дивні. Всі знали, що він гестапівець, який робить велику кар'єру, і знали, що він — одвертий недоброзичливець Канаріса, а той, в свою чергу, ненавидів цього вискочку. Хуппенкоттен прибув, маючи документ, підписаний Кальтенбрунером. Документ гласив, що пред'явник цього має з'ясувати на місці питання, що цікавлять управління імперської безпеки. Одночасно в «Сатурн» надійшла шифровка Канаріса, в якій пропонувалося в разі необхідності всіляко сприяти йому. Прочитавши шифровку, Зомбах тривожно задумався: виходило, що межі цієї необхідності мав встановити сам Хуппенкоттен? Дивно…

— Я мушу переглянути весь ваш агентурний архів, — безапеляційним тоном заявив Хуппенкоттен. — В разі потреби дещо з архіву я вилучу для доставки в Берлін.

— Я хотів би знати, чим це викликано? — спитав Зомбах.

На тонкому вродливому обличчі Хуппенкоттена з'явилася зухвала посмішка.

— Ви що, справді не знаєте?

— Адмірал Канаріс у шифровці про ваше прибуття до нас суті справи не уточнює,— офіціально сказав Зомбах.

— Природно! Адмірал розраховує, що ви знаєте про все без його роз'яснень. Ви просто не можете не знати! — гордовито, усвідомлюючи власну перевагу і силу, говорив Хуппенкоттен. — Повіривши вашим зведенням, верховне командування послабило Центральний фронт, і, як тільки це було зроблено, росіяни саме тут почали наступ. І після цього ви питаєте, чим викликана моя поява?

Зомбах мовчав. Не пояснювати ж цьому вискочці технологію роботи абверу, за якою матеріали «Сатурна» є не більше як напівфабрикатом і що в таких питаннях їх остаточна переперевірка — справа всього абверу і генштабу.

Мюллер, що був присутній при цій розмові і досі скромно мовчав, поворухнувся в кріслі і сказав примирливо:

— Ми з полковником, звичайно, думали про це. У мене навіть була думка своїми засобами провести контрольну переперевірку. Але ще краще це зробити вам. Свіжий погляд збоку завжди точніший і об'єктивніший.

— Загалом мені хотілося б до мінімуму скоротити цю нашу бесіду і приступити до діла, — закінчив розмову Хуппенкоттен.

Йому відвели кімнату поряд з кабінетом Мюллера і перенесли туди досьє всіх агентів «Сатурна». Два дні з ранку до пізньої ночі Хуппенкоттен порпався в паперах і вранці на третій день замовив собі літак, після чого зайшов до Мюллера.

— Ну, яке у вас враження? — обережно спитав Мюллер.

Хуппенкоттен відповів не відразу.

— Якщо вважати, що в повідомленнях ваших агентів наявна дезінформація, зроблена руками противника, то цю роботу противника слід визнати геніальною. Навряд чи таке визнання відповідає нашим інтересам, — сказав він.

— Думка про можливу дезінформацію з використанням наших агентів турбує мене давно, і я про це задовго до останніх подій неофіціально інформував управління безпеки, — конфіденціально стишивши голос, казав Мюллер. — Але ж могло бути й так: противник дістав дані про послаблення нашого Центрального фронту і змінив раніше схвалений ним план дій.

Хуппенкоттен насмішкувато поглянув на Мюллера.

— Дуже ловко, підполковнику. Ідеальна позиція! З одного боку, ви сигналізували про небезпеку, а з другого — ніякої небезпеки й нема, а є лише вина нашого генштабу, який не втримав у секреті своїх дій. Хитро! А може, тільки щось одне?

Мюллер промовчав. Хуппенкоттен сів до столу і, нахилившись до Мюллера, заговорив стиха:

— Набагато розумніше було б довести фюреру, що тут абвер Канарка з'їв те, що йому всунув у рот противник… — Він почекав трохи, дивлячись, яке враження справило це на Мюллера, і продовжував: — Але, на жаль, у матеріалах прямих доказів щодо цього нема. Все дуже переконливо. А йти проти Канаріса з домислами так само небезпечно, як полювати на акулу з складеним ножем. Тим паче зараз, коли фюрер цілком поклав на абвер стримування активності англосаксів.

— А що, коли викликати трьох-чотирьох агентів, причетних до цієї версії, і вибити у них зізнання?

— За вашим викликом прибудуть агенти, які побували в руках у росіян? — спитав Хуппенкоттен.

— Вони зізнаються і в тому, що росіяни навмисне їх відпустили, щоб надати більшої віри дезінформації.

Хуппенкоттен подивився на Мюллера майже здивовано і водночас схвально.

— На гірший випадок, ця ваша думка може здатися. Я доповім про цю ідею. Як група «Два ікс»?

— Роботу розгорнуто. Уже закинуто понад сорок осіб.

— І тільки?

— Я проводжу дуже суворий відбір.

— Врахуйте, Мюллер, у цій операції зацікавлений сам Гіммлер. Сподіваюся, ви розумієте, як далеко націлений цей його задум? Ідеться про врятування наших ідеалів навіть на випадок воєнної катастрофи.

— Я розумію це.

— В успіхові цієї справи і ваша особиста доля.

Мюллер розуміюче нахилив голову.

— Гіммлер ніколи не помилявся. Росіяни завтра стануть противниками своїх сьогоднішніх союзників, і ми на цьому повороті історії підключимось до нових ворогів комуністів не з голими руками.

— Як справи у Франції?

— Про цей фронт не думайте. Там війна — велика гра. Якщо буде потрібно, ми пропустимо їх у Німеччину без жодного пострілу. Судячи з усього, вам доведеться перебазуватися далі на захід. Я випадково прочитав наказ, згідно з яким за евакуацію відповідаєте ви. Це треба поламати. Придумайте мотиви для цього. Нехай Зомбах сам мізкує, як вивезти звідси свою колимагу. Ви перед рейхсміністром відповідаєте за збереження справи «Два ікс» і повинні дбати тільки про це. Між іншим, евакуація і вам на руку. Залишайте агентів прямо тут. Робіть цей посів і при дальшому просуванні на захід.

— Я вже роблю це. Тільки поки що я відсилав їх ближче до фронту.

— Чудово! — Хуппенкоттен поглянув на годинник. — Треба піти попрощатися з Зомбахом.

У Зомбаха Хуппенкоттен був майже веселий.

— На щастя, полковнику, поки що нічого такого, що давало б привід вважати «Сатурн» колективом сліпців, а росіян — геніальними дезінформаторами, я не виявив. Це було б занадто, хіба не так?

Зомбах не відповів.

— Але ви, полковнику, мусите зрозуміти нервозність Берліна.

— Я вже розумію… — двозначно сказав Зомбах.

— Тим краще! — також з якимсь особливим значенням вигукнув Хуппенкоттен. — Які останні вісті про наш фронт?

— Росіяни поглиблюють прорив у центрі. Півгодини тому я розмовляв по телефону з генералом фон Тресковим. Він від конкретної оцінки становища ухилився.

— Старий лис, — посміхнувся Хуппенкоттен. — Моя вам порада: готуйте евакуацію «Сатурна».

— До пересування ми готові з першого дня нашого існування, — сухо мовив Зомбах.

— Ну й чудово! Дозвольте побажати вам успіхів і попрощатися…

Хуппенкоттен вилетів вдень 26 червня. А в ніч на 27 червня весь гарнізон «Сатурна» було піднято по тривозі.

Наступ радянських військ ставав усе більш навальним. Ще у вечірньому зведенні напередодні говорилося, що росіяни, прорвавши німецьку оборону на невеликій ділянці фронту, самі лізуть у «котел». А вночі Зомбаха підняв з ліжка телефонний дзвінок із штабу військової групи «Центр». Дзвонив генерал фон Тресков.

— Вам необхідно, — сказав він, — терміново передислокуватися на захід. Я тільки що говорив з адміралом Канарісом. Ми зійшлися на тому, що вам слід поки що перебратися в Мінськ, передбачивши, однак, і дальше пересування з орієнтацією на Брест або, ще краще, Білосток. Вирішуйте це самі.

— Що відбувається? — голосно закричав Зомбах.

— Іде війна, полковнику, — спокійно відповів генерал. — Прошу вибачити, мене кличуть до іншого апарата. До побачення!

Коли Зомбах ще одягався, подзвонив Канаріс. Він говорив з ставки.

— Коли ви можете вирушити? — спитав він.

— За графіком ми повинні зібратися за чотири години.

— Добре б вам виїхати затемна. Російська авіація дуже активна. Можливо, що ви залишитеся в Мінську. В усякому разі, там у вашому розпорядженні військовий городок. Завтра при в'їзді в Мінськ вас чекатиме майор Гордон. Дійте, полковнику.

Канаріс поклав трубку; він, очевидно, не бажав або не чекав ніяких запитань.

Зомбах наказав підняти гарнізон по тривозі…

За розкладом загальної тривоги Рудін зобов'язаний був з'явитися до головного будинку і взяти участь у навантаженні на машини майна «Сатурна». Коли він прибіг, там уже стояла колона машин і біля кожної по чотири солдати, готових приймати і вкладати вантаж. Ланцюжок солдатів стояв і на сходах всередині будинку. В усіх кабінетах співробітники швидко складали папери в плоскі залізні ящики, які, ніби по конвеєру, рухались по ланцюжку солдатів до виходу, до грузовиків. Поряд з останнім ящиком документів того чи іншого відділу йшов начальник цього відділу. Простеживши за вантаженням останнього ящика, він підходив до Мюллера, який стояв на ґанку, і рапортував: «Четвертий відділ повантажено». Діяла непохитна німецька організованість.

Рудін стояв у самому кінці ланцюжка і передавав ящики уже в руки солдатів. Судячи з усього, вантаження закінчувалось, а майна групи «Два ікс» ще не виносили. Не було видно і співробітників групи. Невже вони залишаються? Ця думка буквально обпекла Рудіна. Що ж це виходить? Він зараз поїде невідомо куди, а те, заради чого він живе і ризикує життям протягом усього останнього часу, залишиться тут? Залишиться і Щукін — без зв'язку і, отже, зовсім не корисний…

Вантаження закінчилось. Із будинку виходили співробітники, простуючи до автобусів, що стояли попереду колони. Рішення з'явилось вмить. Рудін підійшов до Мюллера.

— Чи можу я, пане підполковнику, попрощатися з своїм колегою Щукіним?

— Не можете, він зайнятий, — відрізав Мюллер і раптом здивовано поглянув на Рудіна. — Давно це ви стали з ним друзями? Я чув зовсім про інше…

Рудін не встиг і слова сказати, як до них підбіг майор Глікштейн, який відповідав в евакуації за десятку сатурнівців, до якої входив і Рудін.

— Я ж шукаю вас, пане Крамер! — закричав він в'їдливим бабським голосом. — Усі вже в автобусі! Колона рушає! Негайно на своє місце!..

Збентежений Рудін козирнув Мюллеру і побіг до автобуса.

Колона з майном і співробітниками «Сатурна» вирушила. Машини мчали на великій швидкості, не світячи фар. Очевидно, було вирішено до світанку від'їхати якнайдалі. Рудін вмостився в автобусі аж на задньому сидінні. Він поглядав у бокове скло і ще думав про свій прорахунок. Тільки вчора він через Бабакіна передав Маркову донесення про евакуаційний наказ Зомбаха, але водночас повідомив, що ніяких ознак негайної евакуації не помітно і що, на його думку, при будь-якому темпі її підготовки в запасі буде не менше двох діб. Він не взяв до уваги німецької організованості, а тепер партизани, перекинуті до цього шосе, не знають про виїзд «Сатурна», і нападу на колону може не відбутися. А група «Два ікс» лишилася там, і будь-який зв'язок з Щукіним втрачено. Що можна зробити? Що?.. За вікном автобуса, який шалено мчав, була лише темрява — суцільна, спокійна, мов нерухома.

Колона благополучно минула лісовий масив, і незабаром темрява почала повільно танути. Зробили десятихвилинний привал. З автобуса, де був Рудін, ніхто не вийшов, і він, думаючи про своє, розглядав очолених майором Глікштейном співробітників, які їхали разом з ним. Майора до уваги брати нічого. Цей метушливий і в той же час надзвичайно старанний роботяга, мабуть, взагалі ніколи ні про що, крім своєї справи, не думає. Зараз його робота — очолити десять співробітників під час переїзду. От він і поглядає на всіх діловито і заспокоєно; йому, очевидно, приємно, що на зупинці з його автобуса ніхто не вийшов… Але всі інші — чому вони такі спокійні? Адже всі вони зовсім не дурні люди і не можуть не замислюватися над тим, що відбувається. Про що ж вони зараз думають?

Рудін навмисне відганяв од себе думку про головне — про те, що група «Два ікс» залишилася з Щукіним там, а він їде невідомо куди, все далі й далі від того, що було його головною метою. Але що він може зробити, щоб повернутися до цієї головної мети? В котрий раз питав він себе і знову, зіставивши, перебравши всі факти, відповідав собі: нічогісінько. Будь-яка, найвмотивованіша його поява тепер на старому місці «Сатурна» означала б провал. Мюллер не повірив би ніякій версії його повернення. Отже, залишається одне — сподіватися, що група «Два ікс» пізніше прибуде туди ж, куди вони зараз їдуть…

Решту шляху до Мінська колона пройшла не зупиняючись і прибула туди одразу ж після полудня. За кілька кілометрів від міста її зустрів майор Гордон. Він показав дорогу у відведений «Сатурну» військовий городок, схований лісом, приблизно за кілометр від шосе. Машини розосередили і замаскували в сосновому переліску, а всіх співробітників провели в приземкувату будівлю, де на них уже чекав обід. У городку розташувалася танкова дивізія СС, але з усього було видно, що вона збирається залишити це місце. Рудін чув, як танкіст насмішкувато сказав одному з офіцерів «Сатурна»:

— Все правильно: штаби тікають на захід, а солдати — на фронт…

Уночі танкісти по тривозі залишили городок. Цілу ніч сатурнівці не спали: заважало дике ревіння танкових моторів. Потім весь день вони, ніби сонні мухи, повзали по спорожнілій території городка. Минув полудень, ще раз пообідали; що буде далі, ніхто не знав. Зомбах невідлучно весь день тупцявся біля телефонного апарата, намагаючись поговорити з Канарісом. У ставці відповідали, що його там нема. Зомбах подзвонив у Берлін, з'єднався з абвером. Там до апарата підійшов ад'ютант шефа полковник Енке. Він сказав, що справами «Сатурна» відає тільки сам адмірал і що він, мабуть, у ставці. Зомбах знову викликав ставку і знову почув те ж саме: Канаріса в ставці нема. Зомбаху треба було з'ясувати поки що одне: чи залишається «Сатурн» у Мінську, чи їде далі на захід?..

Співробітники «Сатурна» зовсім не вміли не працювати. Від неробства вони стали навіть балакучими. Та знову ж дивно: вони балакали про що завгодно, крім того, що було з ними зараз. Коли Рудін спитав у одного з своєї десятки, як він гадає, чи залишаться вони в Мінську, той подивився на Рудіна з подивом.

— Це може знати тільки начальство.

Надвечір на території городка з'явилися два автобуси і грузовик — це прибув із своїм господарством Фогель. Побачивши Рудіна, він щиро зрадів.

— Оце добре, Крамер, що ви тут! — сказав він, тиснучи руку Рудіну. — А то й поговорити було б ні з ким.

— Ви, я бачу, як капітан, залишали тонучий пароплав останнім? — сміючись, спитай Рудін.

— Ні, ні, Крамер, капітан не я, а Мюллер. Коли я виїздив, він визирав з вікна кабінету Зомбаха і справді був схожий на самотнього капітана залишеного всіма корабля. Ну, а як ви тут?

— Як бачите. Загоряємо.

— А де Зомбах?

— Здається, поїхав у Мінськ.

— Стережіться, Крамер, він не з тих, хто прощає неробство…

Рудін дивився на Фогеля не без подиву. Дивний все ж тип: неможливо зрозуміти, коли йому добре, коли погано і що впливає на його настрій…

Розділ 57

О пів на дванадцяту ночі почався масовий наліт радянської авіації на Мінськ, який тривав майже до світанку. Судячи з усього, військовий городок, де розташувався «Сатурн», був однією з цілей, яку льотчики добре знали. Через кожні тридцять-сорок хвилин над городком з'являлися все нові й нові загони літаків. Вони скидали важкі фугаски і безліч запалювальних бомб. Добре, що після танкістів залишилися земляні щілини, але для багатьох сатурнівців вони стали могилами. Кілька бомб упало в сосновий перелісок, де стояли автофургони. Очевидно, машини було розбито і спалахнув бензин — вогонь піднявся вище сосон і не стихав до ранку. Освітлений пожежею городок був для льотчиків чудовою мішенню, і вони обробляли її без перерви ще близько двох годин.

Бомбардування припинилося перед самим світанком. Нічого й казати, як важко було Рудіну пережити цю ніч. Звичайно ж, як і всі, він зовсім не хотів загинути під бомбами. Але для нього це були свої бомби. В якусь мить він раптом уявив собі льотчика там, у небі, в літаку — кирпатого, білявого, молодого. І як він зараз згори з задоволенням дивиться на вогняну панораму бомбардування. Радий, звичайно… Лежачи на дні земляної щілини, відчуваючи всіма порами свого тіла, як вбивається в землю метал, як шастають над ним шалені повітряні хвилі і з глухим стуком падають брили землі, він у думках благав цього льотчика вдарити ще, ще, щоб нічого не лишилося від проклятого «Сатурна». І в той же час, як ніколи, йому хотілося жити! Одна фугаска вдарила так близько, що Рудіну здалося, ніби він перевертається і пливе в повітрі, викинутий вибухом з щілини. На якийсь час він знепритомнів…

Прийшов до пам'яті Рудін у глухій тиші. «Може, я оглух?» — подумав він і спробував підвестися. З нього посипалась земля, він виразно почув її шарудіння, але страшний біль у спині поклав його знову. Він почекав, поки біль ущух, і спробував знову підвестися. Цього разу він став на коліна і висунувся з щілини. Те, що він побачив, змусило його забути про біль. У сірому мареві світанку він побачив понівечену, задимлену землю. В сосновому переліску ще бушувала пожежа, ще вчора зелені верховіття сосен були тепер чорні. Жодна будівля військового городка не вціліла. Приземкуватий цегляний барак, у якому вони ночували й обідали, ніби занурився в землю, і окремо на землі лежав його дах. У кількох місцях, так само, як і Рудін, з землі визирали люди. Вони були схожі на ховрахів, що висунулися з нір. Коли Рудін ховався в свою щілину, Фогель з сусідньої гукнув йому: «Крамер, сюди! Веселіше буде!» Тепер там, де була щілина Фогеля, зяяла величезна, мов кратер вулкана, воронка. Вона диміла… Неподалік від Рудіна з землі видряпався майор Глікштейн. Весь у землі, давлячись від кашлю, він ходив між воронками: зазирав у них, хитав головою і брів далі.

На територію городка в'їхало дві пожежні машини й фургони з есесівцями, що охороняли «Сатурн» в дорозі. Незабаром вогонь у переліску стих, і сосни оповило хмарами диму.

Біля есесівського майора зібрались уцілілі сатурнівці. Їх було не більше тридцяти.

Солдати почали розкопувати завалені щілини.

— Їх треба викопати! Їх треба викопати! — кричав солдатам майор Глікштейн. — Ми повинні знати, скільки живих і скільки мертвих. Я зобов'язаний мати ці відомості! — Мабуть, він з'їхав з глузду, але ніхто не звертав на нього уваги.

Невідомо звідки взявся Зомбах. На тому місці, де були ворота в городок, стояла його машина — очевидно, Зомбаха не було на території городка цієї страшної ночі. Блідий як папір, він оглянув панораму загиблого городка і подався в сосновий перелісок. Там він простояв хвилин з десять біля машин, що догоряли. Потім, не сказавши нікому й слова, майже бігом повернувся до своєї машини і поїхав…

«Оппель-капітан» Зомбаха ледве пробирався вулицями Мінська, раз по раз дорогу йому перетинали завали розбитих будинків. Зомбах, звично випроставшись, сидів поряд з шофером і бездумними очима дивився вперед. Коли машина зупинилася, нарешті, перед будинком, де містився один з штабів угрупування «Центр», шофер вирішив, що полковник заснув, і довго не наважувався його потурбувати. Та ось до свідомості Зомбаха дійшло, що вони стоять. Він тривожно озирнувся, поквапливо виліз з машини і попрямував у штаб.

Зомбах ішов до генерала Рекнера, з яким був знайомий ще по Франції. Навіть більше, ніж просто знайомий: вони досить часто разом коротали вечори за шахами і пляшкою доброго французького вина, вели неквапливі, довірчі розмови. Зомбаху імпонувала одвертість генерала, його сміливі про все судження і, нарешті, його непохитна впевненість в собі і в усьому, що він робив. Зомбах завжди був небайдужий до впевнених у собі людей, а зараз, як ніколи, потребував підтримки сильної людини…

Зомбах зайшов до кімнати, де працював генерал, підійшов до столу, за яким той сидів згорбившись, і мовчки подав йому руку. Генерал Рекнер випростався, але руки не взяв, дивлячись на нього лютими, червоними очима.

— Ви що, не впізнаєте мене? — пробурмотів Зомбах, не опускаючи руки.

— Що вам треба? — спитав генерал Рекнер.

Зомбах повільно опустив руку. Йому почало здаватися, що все це відбувається у сні, і він тривожно озирнувся.

— Я питаю, що вам треба? — підвищив голос генерал Рекнер.

— Я Зомбах, — прошепотів полковник.

— Я це знаю. Як знаю і те, що ви учасник зради рейхові. У мене з вами ніяких справ бути не може.

— Що… що ви сказали?

— Те, що ви чули.

Рекнер безцеремонно і з огидою розглядав Зомбаха і, очевидно, повірив, що той справді не знає того, що відомо генералу.

— Рекомендую вам піднятися на поверх вище і з'явитися до Кальтенбрунера, який там. Він з ночі розшукує вас.

— Навіщо?

— Він вам пояснить.

Зомбах майже цілу хвилину стояв нерухомо, дивлячись на генерала, і раптом у нього сяйнув здогад.

— Послухайте, хіба може бути хтось винен у тому, що росіяни зробили наліт?

— Який наліт! Киньте плести дурниці! — заревів Рекнер. — Ми зазнаємо ганебної поразки внаслідок вашої зради, а ви звинувачуєте росіян. Я вважав вас чесним офіцером… І, в усякому разі, більш мужнім. Я не розумію, як ви можете після всього дивитися людям в очі. Геть звідси! Я не бажаю дихати з вами одним повітрям!

Зомбаха хитнуло, він незграбно повернувся і поплентався до дверей. Коли він вийшов, генерал подзвонив комусь по телефону і сказав:

— Полковник Зомбах, якого я від себе прогнав, тільки-но вийшов з мого кабінету…

Зомбах повільно йшов коридором. Назустріч йому і обганяючи його пробігали офіцери, які не звертали на нього уваги. Побачивши двері з написом «Для чоловіків», він звернув до них і ввійшов у темну вбиральню. Після ночі тут забули підняти штору затемнення. Зомбах підійшов до вікна і зірвав паперову штору. Але вікно виявилося сліпим, воно було зафарбоване білим. Зомбах з розмаху вдарив кулаком по склу, і воно з жалібним дзвоном випало. Він висунувся в розбите вікно і побачив пожежу, що гоготіла неподалік. Потім він здивовано поглянув на свою закривавлену руку: в м'якуші долоні стирчав уламок скла. Він його витяг, викинув у вікно і став шукати по кишенях носовичок. Але замість носовичка витяг пістолет, уважно його оглянув, одвів запобіжник і раптом швидко вставив дуло в рот і натиснув на спуск.

Дізнавшись від генерала Рекнера, що Зомбах у приміщенні штабу, Кальтенбрунер розпорядився негайно його арештувати і продовжував розмову з Мюллером.

— Те, що він тут, це добре, — поклавши трубку, сказав Кальтенбрунер. — Було б гірше, якби він встиг прорватися до Канаріса. А тепер ми його знешкодимо.

— Доки ж Канаріс буде безкарно обдурювати фюрера і пестити таких дурнів, як Зомбах? — Мюллер, очевидно, хотів сказати це з пафосом обурення, але страх за свою шкуру виявився сильнішим від нього, і питання прозвучало безглуздо риторично.

Кальтенбрунер загадково посміхнувся і сказав:

— Вам, Мюллер, треба дбати про власну долю, а не про Канаріса.

— Я перед Німеччиною чистий! — вигукнув Мюллер. — Я весь час вів боротьбу з Зомбахом! Ви, як ніхто, знаєте це! І я виконав ваш наказ щодо групи «Два ікс», це й було моєю роботою останнім часом. Усе це тут… — Він показав на портфель, що лежав у нього на колінах. — А що робила зграя Зомбаха, мені просто невідомо.

Кальтенбрунер скривився.

— Ви, я бачу, і досі не розумієте масштабу скандалу, який тут стався. Помилкові накази по Центральному фронту давав сам фюрер. Винним в дезінформації ставки пощади не буде. Наказ, що його я одержав у цьому зв'язку, виключає для мене будь-яку можливість вивести вас з-під удару. Арештові підлягає керівництво «Сатурна». Так і сказано: ке-рів-ниц-тво.

— Але як можна зрівнювати мою вину і вину Зомбаха? Зомбах — людина Канаріса, а я…

— Наказ про ваше призначення в «Сатурн» підписаний тим самим Канарісом, — сухо зауважив Кальтенбрунер. Він помовчав і, бачачи, що Мюллер посірів від страху, заговорив м'якше: — Як ви не можете зрозуміти, що сталося? Ми в той же день, коли був створений ваш «Сатурн», розгадали цей маневр Канаріса. Він створював цей абсолютно самостійний організм абверу на головному і найтруднішому напрямку війни лише для того, щоб мати змогу на випадок лиха вийти сухим з води. Так він тепер і зробив. Тепер він усі свої сили кинув на захід і годує фюрера заспокійливими пілюлями про небажання Заходу бачити Росію в Європі і про готовність Заходу повернути зброю проти комуністів. У чому, в чому, а в диявольських хитрощах йому не відмовиш. І він зараз сам зробить усе, щоб руками розгніваного фюрера ліквідувати всі живі докази по «Сатурну». І вас у тому числі.

В цей час до кабінету без стуку зайшов офіцер і прошепотів щось на вухо Кальтенбрунеру. Коли офіцер вийшов, Кальтенбрунер сказав:

— Зомбах зараз застрелився. В сортирі. Перший його розумний вчинок.

Кальтенбрунер ковзнув по обличчю Мюллера презирливим поглядом, побачив, що в того відвисла нижня щелепа, одвернувся і процідив крізь зуби:

— Все ж ми спробуємо сплутати карти Канарісу…

Мюллер благаючими очима дивився на генерала.

— Через годину мій літак летить у Берлін, — сказав Кальтенбрунер, все ще не дивлячись на Мюллера. — Я відправлю вас на цьому літаку. В супроводі конвою. Не заарештувати вас хоча б формально я не маю права. В Берліні на аеродромі вас чекатимуть наші люди, які доставлять вас до Гіммлера. Все інше буде залежати від вас… Рейхсміністр — ваш єдиний шанс на порятунок. Група «Два ікс» — його дітище. Якщо ви зумієте доповісти йому про проведену вами роботу і якщо вона, ця робота, виконана добре, вважайте, що вам на відміну від Зомбаха пощастило.

— Може, я спочатку доповім вам і ви попередньо поінформуєте рейхсміністра?

Кальтенбрунер похитав своєю масивною голеною головою.

— Ні, Мюллер. Я не маю наміру влазити в цю гру. Досить того, що Гіммлер знає про ваше існування від мене. До речі, ви встигли проробити операцію з вашим ад'ютантом?

— Звичайно! Ще три дні тому він пішов назустріч російським військам. Зараз він уже в них у тилу.

— Це добре. Рейхсміністр недавно спеціально цікавився цією операцією. Одне слово, Мюллер, якщо вас зопалу не ліквідують, вважайте, що все гаразд…

Сидячи в літаку, Мюллер трохи опам'ятався і став готуватися до розмови з рейхсміністром. Він розкрив портфель і дістав список агентів. Уважно його прочитавши, він подумав, що, коли зважити на той малий строк, який був у нього, справа зроблена непогано. Він поклав список назад у портфель, акуратно закрив його. Раптом він швидким рухом знову розкрив замки портфеля, витяг список і став шукати в портфелі ще щось. Це скидалося на страшний сон. Він чудово пам'ятає, що власноручно поклав до портфеля два примірники списку. А тепер був тільки один. Він ще раз перерив увесь портфель — другого примірника списку не було. Куди ж міг подітися другий примірник? Він же не випускав портфеля з рук ні на хвилину.

Від страху його почало морозити, він озирнувся на офіцера, який його супроводжував, але той мирно дрімав у кріслі. Мюллер, ніби боячись, що зараз може зникнути й останній примірник списку, обережно склав його, засунув у папку, потім акуратно вклав папку в портфель, замкнув його і ключі сховав у внутрішню кишеню кітеля.

Рівно гули мотори. Під крилом повільно пливла зелена земля. Мюллер дивився в ілюмінатор і намагався не думати про страшний фокус. Він став переконувати себе, що другого примірника взагалі не було в природі. Або був, але він його знищив. З метою збереження секретності. Так, так, якщо про це зайде мова, він так і скаже. Це цілком переконливо. Думка про те, що список вкрадено або загублено і що він може потрапити до рук противника, виникла тільки на мить. Біс з ним, з другим примірником, з тими, хто в цьому списку! Зараз головне — врятуватися самому.

Рудін у цей час ще никав по території розбитого військового городка. Він напружено думав про одне й те саме: що йому робити? Залишатися тут — безглуздо. Треба негайно тікати. І все ж він не тікав.

Опівдні біля території горобка зупинився автобус. З нього виліз офіцер і попрямував до есесівців, які стояли біля розбитих воріт. Там крутився й Рудін. Офіцер, що здався Рудіну знайомим, підійшов і спитав, чи тут підполковник Мюллер. Дізнавшись, що його тут нема, офіцер пішов назад до автобуса. Рудін наздогнав його.

— У вашому автобусі немає часом співробітника Щукіна? — суворо спитав Рудін.

— А в чому справа?

— Я співробітник другого відділу «Сатурна» Крамер.

— Я знаю це.

— Так от, вранці тут був Мюллер, він наказав, щоб Щукін залишився зі мною для оборони майна школи.

Офіцер розсміявся.

— Вашого Щукіна самого треба охороняти, щоб не помер від страху. З задоволенням зроблю вам цей подарунок…

Офіцер повернувся до автобуса, і за хвилину з підніжки автобуса важко ступив на землю Щукін. Він озирнувся наобіч і, побачивши Рудіна, непевно почовгав до нього.

Рудін дивився на Щукіна і намагався вгадати, з чим він прийшов. Не в змозі приховати хвилювання, не відводячи погляду від Щукіна, він питав у думці: «Ну, пощастило тобі що-небудь зробити? Пощастило?» Але вже самий вигляд Щукіна гасив будь-яку надію.

Спотикаючись, Щукін підійшов, похитнувся і сів на землю, хапаючись за ноги Рудіна.

— Що з вами? — тихо спитав Рудін, допомагаючи Щукіну підвестися. Але Щукін знову опустився на землю. Тоді Рудін сів поряд з ним. Ще добре, що есесівці не звертали на них уваги. Щукін підвів на Рудіна страждальницькі очі і переривчастим голосом сказав — А я ж думав, усе пропало… Всі мої сподівання, життя… Все…

— Припиніть істерику! — з стиснутими устами, пошепки сказав Рудін.

Щукін довго мовчав, здивовано озираючи все довкола, і раптом тривожно спитав:

— Де ми?

— В Мінську.

— Мюллер тут?

— Нема. Скажіть ясніше, що з вами?

— Я взяв у нього список агентів «Два ікс».

«Де список?» — хотів крикнути Рудін, але спитав тільки очима.

— Тут, — Щукін притис руку до грудей.

— А тепер встаньте, — рішуче сказав Рудін. — Нам треба негайно тікати звідси. — Він допоміг Щукіну встати і взяв його під руку. — Спирайтесь на мене.

Обминаючи вирви і руїни, вони попрямували до загорожі, що лежала на землі. Ніхто не звертав на них уваги, і через кілька хвилин вони вже були за межами городка в сосновому гайку і вийшли на шосе. Щукіну стало краще, і він уже йшов сам. Перейшовши через шосе, вони просунулися далі ще метрів на п'ятсот, а потім повернули праворуч і пішли лісом, паралельно до шосе.

Перший привал вони зробили тільки надвечір, коли сонце, закотившись за далекий обрій, запалило все небо рожевим полум'ям. Рудін уже давно бачив, що Щукін знову ледве пересуває ноги, але хотів відійти якнайдалі від Мінська. Коли він оголосив про відпочинок, Щукін, як ішов, так з ходу і впав на пругкий мох. Рудін сів біля нього на зарослу брусницею купинку. Навколо був неоглядний торфовий океан з острівками ріденького і чахлого чагарника. По шосе відступали німецькі війська, звідти долинав гул моторів, брязкіт металу.

Щукін, як тільки опам'ятався трохи, підвівся, розстебнув сорочку і витяг дуже зім'яті аркуші паперу, скріплені металевими скобками.

— Ось, візьміть… — глухо сказав він. — Віддаю до ваших рук своє життя.

Рудін розгорнув аркуші. Так, це було саме те, про що він мріяв. Це був просто поіменний список; у ньому були зазначені міста, де ці агенти мали закріплятися, були паролі, явки і короткий виклад версій, за якими агенти будуть жити.

Рудін акуратно склав списки і засунув за комір сорочки. Довкола — тихий простір неоглядного торфового болота. Не долинало гомону й від шосе. У Рудіна було таке відчуття, ніби все життя на повному ходу раптом зупинилось, і тому навколо така дзвінка тиша. Але це відчуття тривало недовго: над шосе злетіла червона ракета, і одразу ж у небі почувся наростаючий гул літаків. Почалося бомбардування шосе.

— Наші працюють, — сказав Рудін.

— Ці списки тепер ще мають цінність? — стривожено спитав Щукін.

Рудін здивовано поглянув на нього.

— Звичайно! Це дуже цінний документ! Дуже! — Рудін подумав і спитав: — А це не може виявитися липою, спеціально виготовленою Мюллером для нас?

Щукін розкрив рота, хотів щось сказати і знову закрив його. Він з острахом дивився на Рудіна.

— Будь ласка, не нервуйтеся так, адже це тільки моє припущення, — сказав Рудін. — Щоб його відкинути, мені здається, буде найкраще, якщо ви якнайточніше і якнайдетальніше розповісте, як ви його дістали. І, будь ласка, не ображайтеся. Ми зобов'язані передбачити все, що можна передбачити.

— Добре. Я зараз пригадаю… — сказав Щукін і, зібравшись з думками, почав розповідати: — Коли ви поїхали, Мюллер оголосив, що ми поїдемо на добу пізніше. Наші автобуси й грузовики були напоготові. Весь день робили цей список. Вся група працювала. Кожний готував Мюллеру дані по своїх питаннях, а він узагальнював це воєдино і віддавав на передрук у двох примірниках друкарці, яка працювала в кабінеті Біркнера. До речі, Біркнер разом з вами не поїхав?

— Начебто ні, а що?

— Після вашого від'їзду я більше його не бачив… Так… Отже, весь день тривала робота над списком. Надвечір мене викликав Мюллер, і я здалеку побачив у нього на столі передруковані сторінки описку. Я дуже нервував. Ви поїхали, і я не знав, що я можу зробити з списком, навіть якщо його захоплю. У мене була думка вбити Мюллера. Але куди після цього тікати? Хто мені взагалі повірить? Потім я подумав, що, мабуть, все ж ми поїдемо за вами, і я вирішив чекати зручнішого моменту. А взагалі… якщо казати прямо, я злякався… Години близько десятої вечора Мюллер наказав мені спалити всі свої папери і сам був присутній при цьому. Палили в кабінеті Зомбаха в печі. Потім він наказав нам спуститися вниз, у вестибюль, і там чекати його. А сам він залишився на третьому поверсі, дё в цей час була тільки друкарка. І раптом почався авіаційний наліт. У нас там, внизу, виникла суперечка, чи ми повинні йти в сховище, чи чекати тут, як наказано. Чоловік з десять все ж побігли у двір. Я скористався метушнею і піднявся на третій поверх. Я ще не знав, що зроблю, але настрій цього разу був рішучий.

Приготував пістолет. Найперше, що я побачив там, на третьому поверсі, була пристрелена друкарка. Вона лежала на порозі кабінету Біркнера.

— Її убив Мюллер?

— Більше нікому. Двері до кабінету Мюллера були відчинені, і я побачив його. Він вигрібав щось із сейфів і зсипав у брезентовий мішок. Що саме, я не бачив. Я бачив тільки портфель, що лежав на краю великого столу. А наліт все дужчав і дужчав. І бомби падали зовсім близько. Думаю, самий зручний час, ніхто мого пострілу не почує. І я вже поліз до кишені по пістолет. У цей час Мюллер підхоплює брезентовий мішок, біжить з ним до сходів і кричить у проліт, щоб хто-небудь швидко піднявся і взяв мішок. Він, коли вибігав з кабінету, прикрив мене дверима. Тут я вибрався з-за них — і в кабінет. Думаю, якщо портфель замкнений, беру його, як є, і тікаю світ за очі. А портфель вшитися відкритим. Тоді я витяг з нього один примірник списку, поклав портфель, а сам в туалетну кімнату поряд з кабінетом. Усе це сталося за одну хвилину. І, на моє щастя, в цю мить погасло світло в усьому будинку. Через двері я чув, як прибіг Мюллер. Лаявся. Чиркав сірниками. Потім, очевидно, взяв портфель і побіг. Я сховав список під сорочку і також вниз і через двір вийшов до автобусів. Сказав, що живіт заболів. І ми поїхали. Мюллер попереду на легковій, а ми двома автобусами. По дорозі нас обстріляли партизани. Двох поранили. Але автобуси промчали на великій швидкості. У бій там вступили тільки солдати, які їхали на грузовику, що замикав колону. А на світанку ми потрапили під бомбардування. Шосе забите військами. Ні вперед, ні назад. А над нами — літаки. Скільки там німців загинуло — жах! Один танк в кювет перекинувся, то я за ним і відлежався, поки літаки полетіли… Ну от, а потім ми приїхали туди, до вас…

— Будинок Мюллер висадив у повітря? — спитав Рудін.

— Коли я тікав, солдати поливали стіни бензином.

— Ну, а що було б, Щукін, якби ви зі мною не зустрілися?

— Не знаю, не знаю… — бурмотів Щукін. — Тільки ви знаєте, хто я і що я. А без вас мені так і так кінець.

Рудін дивився на Щукіна з складним почуттям. Те, що він зробив, заслуговувало на найвищу подяку, і треба визнати, що в рішучий момент він діяв непогано. Але Рудін не міг забути, що ця величезна справа весь час трималася на волосині через істеричний характер Щукіна.

— Як кажуть, добре те, що добре кінчається, — сказав Рудін. — Але могло все скінчитися дуже погано, аж страшно думати про це.

— А чому ви не залишились? — раптом обурено спитав Щукін. — Головне було «Два ікс», ви знали, що ми залишаємось, а самі поїхали?!

— В тому-то й річ, що точно я нічого не знав, — посміхнувся Рудін. — Ви ще, чого доброго, поскаржитесь тепер на мене і мені перепаде?

Щукін теж хворобливо посміхнувся.

— Справу наполовину зроблено, Щукін. І за це вам велике спасибі.

— Чому наполовину? — здивувався Щукін. — Ви ж казали…

— Список, поки він тільки в нас, нічого не вартий. Його треба доставити куди слід. Це ще треба зробити. А навкруги — війна…

Вночі вони пройшли ще глибше в торф'яний масив і, вибравши сухішу місцинку, розташувалися на нічліг. Спали по черзі, по дві години. Як тільки розвиднілося, взялися за діло: Щукін диктував дані списку, а Рудін зашифровував їх на стьожках паперу, відірваних від сторінок списку. Потім вони розірвали список на дрібні клапті і все це на вигляд паперове сміття запхали під підкладки своїх піджаків. Нести через фронт список в цілому вигляді було б дуже ризиковано. А скласти його потім з клаптиків для фахівця справа неважка.

Тепер найбільшою небезпекою для них була загроза нарватися на відступаючих гітлерівців, які могли їх убити або взяти в полон. Рудін вирішив, що безпечніше для них буде йти не вздовж шосе, а зврнути від нього на північ. Далеко від гомінких дорожніх магістралей Рудін сподівався знайти надійну людину і заховати в неї зашифрований список.

Затемна вони зупинилися край лісу. Віддалік, на узгір'ї, виднілися обриси невеликого села. Давався взнаки голод, у голові шуміло, тіло сковувала слабість. Щукін в дорозі їв зелену брусницю, і тепер його знесилювали приступи нудоти.

Залишивши Щукіна в кущах, Рудін пішов до села. Він підійшов до нього з городів. Ідучи вздовж тину, підкрався до рогу похиленої хати і прислухався: він почув звук, якого не чув уже кілька років, — у хаті тихо пхикала дитина. І так йому спокійно стало на душі від цього дитячого плачу, що він, не ховаючись, обійшов хату, через хвіртку зайшов у двір і потім у сіни. Він чув не тільки плач дитини, а й голоси чоловіка й жінки, що розмовляли. Рудін засунув руку в кишеню, де лежав щукінський пістолет, і з силою рвонув двері.

На припічку жевріла скіпка. Її слабеньке світло ледве освітлювало хату. На протягнутій від печі жердині погойдувалась колиска, біля якої схилилась жінка. А за столом сидів бородатий чоловік. Він без особливого остраху, примружившись, дивився на Рудіна.

— Хто такий?

— Свій, — відповів Рудін. — Здрастуйте, товариші!

— Здоров, якщо не жартуєш, — відказав бородатий.

— Німці в селі є?

— А нащо вони тобі?

— Мені вони якраз і ні до чого, — усміхнувся Рудін.

— Нема їх. Нема, слава богу, — буркотливо мовив бородатий. — А ти ж хто будеш?

— Нас тут двоє. Товариш залишився за селом. Ми втекли з німецького табору. Пробиваємося до своїх.

— Вважайте, що пробилися, — сказав бородатий. І так він це сказав — і просто і ледь урочисто, — що Рудін одразу відчув до нього довір'я.

Вони разом пішли по Щукіна і невдовзі вже сиділи за столом утрьох, їли печену картоплю, запивали її кислим молоком і мирно розмовляли. Рудін намагався якнайкраще розібратися, хто ж господар хати.

— З якого табору ви тікаєте? — спитав бородатий.

— З-під Мінська, — відповів Рудін і пригадав табір, у який він їздив одного разу з Біркнером. — Табір 1206. Може, чули?

— Де нам тут чути? — зітхнув бородатий. — Ми народ, що називається, місцевий. А ви як же відбували там? Як військовополонені, чи що?

— Під час облави нас схопили місяців три тому.

— А-а… А то я дивлюсь, вигляд у вас ніби й не табірний. Ну, а до облави що ж поробляли?

— Я нічого не робив, — безтурботно відповів Рудін. — Ховався в одної бабки. А ось він працював на хлібозаводі. Бухгалтером.

— Ну що ж, хліб — діло важливе для людей за будь-якої влади. — Бородатий солідно помовчав і спитав: — А куди ж ви тепер путь держите?

— Як куди? До своїх. Я в армію хочу вступити. А він — до сім'ї. У нього дружина і син у Барабінську живуть, мабуть, вважають його загиблим.

Жінка, уважно слухаючи розмову, зітхнула.

— Скільки погибелі пережили — подумати страшно…

Невідомо, чи довго б іще вони отак хитрували в розмові, намагаючись якнайбільше дізнатися один про одного, але раптом за вікном почувся кінський тупіт, що обірвався біля самої хати. На подвір'ї пролунав гучний чоловічий голос: «Стринож поводом до передньої ноги. Отак…»

— Хто це? — прошепотів Рудін.

— Теж свої,— спокійно відповів бородатий і обернувся до дружини: — Є в тебе ще картопля?

Жінка пішла до печі. В цей час до хати зайшли троє чоловіків, усі як один високі, у кожного на шиї автомат. Один з них, у фетровому капелюсі, насунутім на вуха, освітив стіл ліхтариком.

— Неначе ти, Федоре, гостей приймаєш? — він підійшов до столу і по черзі безцеремонно освітив ліхтариком Рудіна, потім Щукіна. — Хто такі?

— Кажуть, втікачі з табору під Мінськом, — сказав бородатий. — Та тільки не все у них сходиться. Кажуть, ніби втекли з-під Мінська, а табір називають 1206, який зовсім не там.

— Документи є? — промінь ліхтарика сліпив Рудіна.

— А ви хто такі, щоб питати? — Рудін підставив руку під промінь ліхтарика.

— Ти, дорогий, світла не бійся. А хто ми, можна відповісти, час схованок для нас минув. Ми партизани.

— Сказати все можна, — посміхнувся Рудін.

Чоловік у капелюсі зареготав.

— Це правда. Партизанити набагато важче. Документи які у вас є? — спитав він, переставши сміятися.

— В таборах паспортів не дають, — похмуро мовив Щукін.

— Зброя є?

— Нема, — відповів Рудін. — її також у таборах не дають… — Він все ж вирішив з обережності пістолет залишити при собі.

— Так… — Чоловік скинув капелюх і шпурнув його на лаву. — А чому плутаєте з табором? Табір 1206 — де, а Мінськ — де?

— З таким номером могло бути і два табори, — відповів Рудін.

— Це у німців? — насмішкувато спитав чоловік. — Що, що, а порядок у номерах у них є. Ну, без брехні, хто такі, звідки й куди йдете?

— Ідемо назустріч своїм військам, — спокійно відповів Рудін.

— Знову дивно, — втрутився в розмову господар хати. — Хочуть зустріти Радянську Армію, а чогось відмахали такий гак на північ від шосе.

— Вони її оточують, — сказав чоловік і зареготав. Звичайно, коли б ця ситуація трапилася, скажімо, в сорок другому році, усе в цій хаті відбувалося б по-іншому, початок розмови був би зовсім не такий, і обом сторонам було б, як кажуть, не до сміху. Але зараз господарі хати і захожі знали головне — що фашистів у них за спиною нема. Це змушувало Рудіна вірити, що люди, які допитують його, справді партизани. А ті, в свою чергу, поводилися з ним і з Щукіним без особливого побоювання — ми всі тут свої і вже якось розберемося, що до чого і хто до кого.

— Ну, гаразд, — переставши сміятися, сказав чоловік, дивлячись на Рудіна веселими очима, — от ви з півночі оточите, значить, Радянську Армію і що ж ви їй скажете, якщо нам не довіряєте?

Рудін, не відповідаючи, дивився прямо в вічі чоловікові, поки в них не згасли веселі іскринки.

— Якщо говорити всерйоз, — сказав Рудін, — ми не можемо відкрити, хто ми такі. Не маємо права. А попросимо вас лише про одне: доставте нас якнайскоріше в найближчу нашу військову частину. Кожний прогаяний день може дорого обійтися. За ці свої слова я відповідаю.

Чоловік мовчки і серйозно поглянув на Рудіна, потім сказав:

— Я командир партизанського загону «За революцію» Тихій Ходорков. А він, — кивок на господаря хати, — мій зам, Федір Мохов.

Тихій Ходорков! Звідкись Рудін знав це прізвище. Він напружив свою пам'ять, і вона його, як завжди, не підвела: Тихін Ходорков був уславлений підривник у тому партизанському загоні, куди його закидав «Сатурн» у першу воєнну зиму.

— Я вас знаю, — сказав Рудін. — Ви були підривником у загоні Боковикова. В кінці листопада сорок першого року я майже два тижні пробув у вашому загоні. Одного разу ви при мені доповідали командиру про висадження в повітря залізничного мосту за допомогою дитячих санчат з вибухівкою.

— Дивись-но, Федю, що пам'ятає,— озирнувся на господаря хати Ходорков. Він задумався. — Ну, що з вами робити?..

— Чи не можна якось зв'язатися з товаришем Олексієм? — спитав Рудін.

— Спробуй злови його зараз… — неуважно відповів Ходорков, уже не дивуючись з того, що Рудін знає секретаря підпільного обкому партії.— Ось що, ви напишіть повідомлення, кому треба, а я швиденько пошлю хлопця в штаб партизанської бригади, це недалеко, а там уже давно є радіозв'язок з армією…

Розділ 58

В зв'язку з наближенням фронту Будницький дістав наказ вивести свій загін з міста і підключитися до партизанської бригади, яка діяла на одній з магістралей, де відступали німецькі війська.

Вночі Будницький прийшов у підземелля лікарняного моргу. Коли він скинув кепку, Марков побачив, що у нього чуб ніби борошном посипаний.

— Зайшов попрощатися, — тихо сказав Будницький, мнучи в руках кепку.

Вони довго мовчали. Будницький сів, налігши грудьми на стіл, і так уважно розглядав свої покладені на стіл важкі робочі руки, ніби нічого цікавішого ніколи не бачив.

— Усіх своїх відправили? — спитав, нарешті, Марков, хоча все було ясно.

Будницький звів на Маркова важкий погляд.

— Крім загиблих.

— А сам?

— Та ось зараз… — відповів він і раптом без всякого зв'язку з попереднім, очевидно відповідаючи своїм думкам, збуджено сказав: — Страшне заняття — війна! Важко навіть сказати, товаришу підполковник, яке страшне!

— Налякала вас? — сумовито посміхнувся Марков.

— Налякала, товаришу підполковник, — відповів Будницький, серйозно дивлячись на Маркова своїми ясними, печальними очима. — Тільки ви не думайте — не смертю вона мене налякала. Загинути в бою — славна смерть. Я це і бійцям весь час казав і собі, як закон, ставив. Війна страшна своєю сліпотою. Скільки в ній гине людей наосліп, і навіть не розуміють, за що! Я не кажу про Клаву мою — вона все розуміла. Я прямо очима бачу, як вона загинула. В уповільнювачі на кінчику стержня загусла краплина мастила, а вона цього не знає. Бачить тільки, що стерженьок не прокручує механізм. А часу в обріз. І вона висадила в повітря навпрямки, разом з собою. Але вона знала, на що йшла і за що. В бою померла. І я знаю, любив я людину вірну…

Марков, дивлячись на бліде, схвильоване обличчя Будницького, і сам розхвилювався.

— А ці гади прийшли з Європи, — вів далі Будницький. — Хапають на вулиці бабусю і тут-таки ставлять її до стінки. Європа? Підпалюють будинки, і, коли люди вибігають з вогню, вони косять їх з автоматів. А ви чули, як вони вбили мого Льоньку Болотникова?

— Чув тільки, що він загинув.

— Хлопець цей сто разів смерті в зіниці дивився і не здригнувся. Це, між іншим, його сестрі належав будиночок, де ви базувалися. Так ось, Льонька в той свій останній день узяв сестриного хлопчика трирічного, племінничка свого, значить, і пішов з ним погуляти на кладовище. А там два есесівських офіцери горілку пили. Це ми вже потім по всяких слідах встановили, що там було. Ми постріли почули, прибігли, та вже пізно було. Пристрелили вони і Льоню і маленького. П'яні гади! Ну, ми, звичайно, їх прикінчили, та що з того… Ну, як же можна чесно воювати проти такої наволочі? Скажіть мені, товаришу підполковник?

— Ну, а якщо не воювати, Будницький, то вони весь наш народ знищили б, — сказав Марков.

— Я ж не кажу — не воювати. Ви не так мене зрозуміли. Але я весь час думаю, товаришу підполковник, я хочу свою лінію визначити. Ось прийдемо ми скоро в Німеччину. Я ж не зможу стріляти в їхніх старух і дітлахів — совість не дозволить. А злість і лють прямо душать мене! Взяв би й переорав усю їхню країну вздовж і впоперек. Щоб і насіння їхнього не лишилося. За все, що вони натворили на нашій добрій землі… Але ж я не зможу! Я ж розумію, там діти, старики їхні… Та рука не підніметься, не зможу. Вони вбивають наосліп, а я не зможу. От і виходить, що боротьба у нас не на рівних правах. І все ж таки я боюся, мені страшно, товаришу підполковник, що нерви мої не витримають… коли я туди, до них, прийду. А якщо я там зірвусь, я ж себе не вважатиму за людину…

— І все ж ми їм помстимося за все. І за Льоньку Болотникова, і за Клаву, — сказав Марков.

— Я вже про все це, товаришу підполковник, стільки всякого передумав, що аж голова опухла, — з зітханням посміхнувся Будницький. — Ви ж це просто так сказали, щоб мені на душі стало легше? Спасибі.— Він підвівся, взяв зі столу кепку, кинув її на голову. — Гаразд. Треба йти.

Вони попрощалися за руку, але Марков не втримався, притяг Будницького де себе, обняв, і вони тричі навхрест поцілувалися.

— Спасибі вам, Будницький, за все, — сказав Марков, притискуючи його до себе. — За все, за все. Закінчимо війну, ви підете вчитися, обов'язково, а потім добре попрацюєте для Батьківщини. Як працювали тут. До зустрічі, дорогий. Я вас розшукаю, де б ви не були.

Будницький мовчав. І тільки, коли вже виходив, біля самих дверей, обернувся і, показуючи на стіни підвалу, на яких виступила вода, сказав:

— Накажіть, щоб вам сюди піску сухого нанесли. Валиком будете насипати його вздовж стін, він вологу вбиратиме…

І пішов.

На другий день Марков узнав про те, що Рудіна і, очевидно, Щукіна вивезли з міста з евакуйованим «Сатурном». Було незрозуміло, чому вони не втекли. Знаючи Рудіна, він міг пояснити це тільки тим, що, мабуть, йому все ж пощастило зачепитися за групу «Два ікс» і він вирішив довести справу до кінця.

Була невідомою і доля Кравцова. Марков схилявся до найгіршого варіанту — що його або розкрили, або заарештували навмання і в паніці відступу не хотіли з ним морочитися…

Тільки Бабакін і досі сидів у своєму рундуку. За добу тричі Галя Громова викликала його на радіозв'язок, але відповідь була одна: «Ніхто не приходив…»

Тим часом радянський наступ навально розвивався. Наші танкові клини, проламавши фронт, розрізали на шматки гітлерівське угруповання «Центр», вийшли в його тили, вивели за собою моторизовану піхоту і на величезній території утворили той знаменитий слойоний пиріг, коли бої велися в найнесподіваніших напрямках, і тільки загальне переміщення фронту було неухильне — на захід. Втративши керівництво, ворожі дивізії зазнавали великих втрат, гітлерівці тисячами здавалися в полон, швидко комплектуючись у ту сімдесятитисячну колону, яка під конвоєм автоматників через недовгий час пройшла Садовим кільцем торжествуючої Москви.

Ночами, виходячи з підвалу, Марков уже чув віддалений рокіт фронту, що наближався до міста. Вчора навіть видно було його схожі на бліді блискавиці вогненні спалахи.

Вранці Марков, як завжди, насамперед пішов у Галин куток.

— Що-небудь від Бабакіна є?

— Нового нічого. — Вона подала йому бланк радіограми. — Від Старкова.

«За наявними у нас даними, «Сатурн» протягом кількох днів перебував у Мінську. Там він попав під наше активне бомбардування, зазнав значних втрат у людях, можливо, постраждав архів, на місці його стоянки знайдено залишки згорілих автомашин. Чи були там Рудін і Щукін? Учора те, що лишилося від «Сатурна», евакуйовано з Мінська далі на захід, у напрямі Барановичів. Слідом за ним рухається наша людина, але вона поки що не має можливості проникнути в колону «Сатурна». Дістати від неї вичерпні відомості про наших людей не можемо. Чи прояснилася ситуація з Кравцовим? Вважаю, що вам треба поступово виходити з гри. Порадьтеся про це з товаришем Олексієм. Нашу справу зроблено. Повідомте ваші міркування. Привіт. Старков».

Марков прочитав радіограму швидко, звично вловлюючи насамперед те, що йому важливе негайно для справи. Потім ще раз почав читати і ніби вперше побачив і тільки тепер зрозумів слова «нашу справу зроблено». Він і сам знав, що операція наближається до кінця, але, перебуваючи весь останній час у великій тривозі за долю своїх пропалих людей, і гадки не мав, що він може піти з поста.

— Невже їх вважають загиблими? — тихо опитала Галя. Марков подивився на дівчину. Очі в неї зараз були точнісінько такі, як на Колиному малюнку.

— Не треба, Галю… — сказав він і, взявши журнал радіозв'язку, швидко написав у ньому радіограму-відповідь Старкову.

«Вашу останню радіограму взяв до керівництва, але залишаюся на місці до остаточного з'ясування долі своїх співробітників. Марков».

Галя прочитала і подивилась на Маркова повеселілими очима.

— Ви забули написати «привіт».

— Передай і привіт… — буркнув він і дещо поквапливо відійшов до свого столу.

З тої страшної ночі, коли загинув Коля і відбулася їхня розмова, Марков уже не міг ставитися до Галі, як раніше. І взагалі трагічні події останнього часу змусили його признатися собі, що він досі не знав до кінця своїх підлеглих, не вмів з достатньою ясністю побачити в кожному з них людину у всій її особливій складності. Ось і зараз він думав про це. Пригадався йому Добринін. Хіба знав він, що на душі у цього хлопця? Коли підбирали співробітників, Добринін сподобався всім своєю задумливою стриманістю. Начальник відділу, де раніше працював Добринін, так і сказав про нього: «Думаючий хлопець». Ну, а анкета в нього була просто еталон чистоти. А ось тепер, мабуть, ясно, що та задумлива стриманість Добриніна ховала в собі щось інше: можливо, нерішучість, а може, у хлопця просто не було даних для того, щоб уміти самостійно діяти в складній обстановці, і він сам це відчував, не наважуючись, однак, у цьому признатися. Дорікати йому тепер не можна. Він зробив усе, що зміг. А от собі Марков дорікав. Він пригадав, як одного разу, невдовзі після прибуття на острів у Ліговинських болотах, він працював з Добриніним над планом дій резервної точки в селі. Добринін знову став іронізувати над своєю, як він висловився, сидячою долею, і Марков, розізлившись, спитав: «Ви що, хочете, щоб я послав вас замість Рудіна?» Добринін, подумавши трохи, відповів: «Ні, цього я не потягну…» Згадуючи тепер цю розмову, Марков думав: «Коли б я задав таке запитання Кравцову або Бабакіну, вони напевне відповіли б: «Так, хочу». А Добринін відразу одверто признався: «Не можу». Тоді це здалося Маркову зайвою скромністю, а тепер виглядало зовсім інакше. Отже, треба було тоді продовжувати розмову і з'ясувати, звідки у хлопця така, якщо так можна висловитися, рішуча нерішучість на трудне діло. Ще. Будницький славився в нього як сміливий хлопець, гарний командир, умілець на всі руки… І тільки сьогодні він побачив Будницького іншим, побачив, що він думає, страждає…

«Цей урок мені на все життя, — думав Марков. — Адже ми взагалі про свої суто людські взаємини з підлеглими думаємо мало. Більше того, ми часто навмисне уникаємо зближення з ними, вважаємо це зайвим і навіть шкідливим для справи. Як я стурбувався тоді, після нічної розмови з Галею: чи не втратив я в її очах якої частки свого командирського авторитету, чи не зашкодить справі це нове, що раптом увійшло в наші взаємини? До того дійшло, що вранці уникав її погляду, поки не побачив, серцем не відчув, що дівчина поважає мене тепер більше, а головне — щиріше… Ні, ні, розвідник мусить бути тонким психологом не тільки щодо противника, а й щодо своїх же товаришів, поруч з якими він працює…»

Марков ще раз перечитав радіограму Старкова. «От і він не виявив себе чутким психологом. Як він міг подумати, що я можу піти звідси, не дізнавшись про долю своїх бойових товаришів?» Марков розкрив блокнот і склав повідомлення для товариша Олексія:

«Одержав вказівку Москви в зв'язку з закінченням операції припинити діяльність і піти з міста. Думаю тиждень-два все ж залишитися тут і спробувати з'ясувати долю своїх товаришів. Якщо я потрібен тут вам, повідомте. Привіт. Марков».

Відразу ж Галя прийняла відповідь:

«Ваша радіограма не може бути вручена адресатові, оскільки він виїхав на місце подій і зв'язку. з ним поки що нема. При першій же нагоді вручимо або передамо ланцюжком. Черговий штабу Івлєв».

Це «виїхав на місце подій» Марков сприйняв як докір собі. «Я зараз взагалі поза всякими подіями», — думав він.

У Галі була звичка на правій стороні журналу, як і належало, записувати текст радіограм, а на лівій вона робила різноманітні свої нотатки, записувала підслухані радіопереговори противника, дані про передачі станцій радіомовлення. Всі сторінки лівої сторони журналу були помережані такими її записами. Марков їх ніколи не читав, бо до справи вони ніякого відношення не мали. Колись, на самому початку, він подумав був, що треба їй заборонити це робити, а потім вирішив: нехай пише, можливо, потім вони стануть якимсь додатковим матеріалом про пережитий час.

Тепер він механічно перегортав сторінки, вихоплюючи лише окремі фрази. «Фріц-арткоригувальник скаржиться, що в нього на морозі відмовила механіка оптичного приладу». «Москва передавала вірші, що починалися словами «Жди меня, и я вернусь»… «Чомусь, коли я приймаю донесення Рудіна, мені здається, що передача ведеться уповільнено». Знову запис радіопереговорів противника: «Двадцять хвилин якийсь фріц викликав по радіо іншого. Нарешті той з'явився в ефірі і своє запізнення пояснив тим, що досі не може опанувати техніку російських вбиралень». Марков, посміхаючись, перегорнув одразу всі сторінки і, затримавши погляд на останній, побачив там вірші. Рядки були нерозбірливі, з багатьма перекресленнями і вставками. Марков розібрав лише кілька рядків, але відразу зрозумів, що це вірші про Рудіна:

Марков скінчив читати і обережно закрив журнал. І раптом почув Галин голос за спиною:

— Чого ж ви не смієтеся?

— Над цим не сміються, — не озираючись відповів Марков.

Вони довго мовчали.

— Навіщо написала це в журналі? — спитав Марков, все ще не оглядаючись на дівчину. — Так чи інакше, вибач… Це залишиться між нами…

Галя помовчала і раптом з викликом сказала:

— Я ж бачила, як ви почали читати. Навіть ще раніше подумала, що ви прочитаєте. Я хотіла цього. Так, хотіла… Знайте! Це допомагало мені працювати, вірити в успіх нашої справи, жити. Я не соромлюся цього ні перед вами, ні перед ким завгодно. Хіба тільки перед ним…

— А хіба я тебе соромлю? — обернувся Марков. Галя захоплено дивилася поверх нього. — Дурненька, я можу тільки жалкувати, що я не Рудін.

Галя замріяно дивилася вгору.

— А я і про вас напишу. Як вважала вас людиною без серця і раптом відкрила, що ви схожі на мого батька, якому можна було сказати все.

Марков мовчав. Він хотів сказати спасибі, але стримався, злякався, що голос викаже його хвилювання. І зразу ж розізлився на себе за те, що він ще боїться здатися Галі просто людиною.

Галя пішла в свій куток, включила рацію і стала слухати ефір, обличчя її було зовсім спокійне, серйозно-зосереджене, як завжди під час роботи.

Сердячись на себе, Марков вийшов на повітря. Над містом здіймався ніжний, прозорий ранок. На деревах лікарняного парку галасувало гайвороння, і крім цього галасу, що кликав у дитинство, нічого не було чути. Війни ніби й зовсім немає. Марков повільно обійшов навколо моргу і, ще раз оглянувши тихий ранковий світ, став спускатися в підвал. Ще на східцях він почув голос Галі; йому здалося, що вона співає. У дверях вона мало не збила його з ніг.

— Рудін живий! Рудін живий! — кричала вона, і в руці в неї тріпотів бланк радіограми…

Розділ 59

Рано-вранці через місто почали проходити наші війська. Першими увійшли танки. Вигляд у них був аж ніяк не парадний: траки — в глині, броня — в шрамах, біла від пилу. На танках сиділи і лежали піхотинці. Городяни повибігали на вулицю і махали їм руками, кричали: «Ура!» Піхотинці відповідали на привітання, але їм було не до святкових емоцій. Вони відпочивали після одної тяжкої роботи, прямуючи до другої. Війна відкочувалася далі на захід, і ці хлопці на танках були її переднім валом.

Потім суцільним потоком ішли грузовики з мотопіхотою. Але й мотопіхота в місті не затрималась — рушила далі, до Мінська. І лише опівдні в місті з'явилися машини і військові люди, які далі не пішли. І одразу ж до міста ніби ввійшло саме життя. Задиміли похідні кухні, запахло борщем і ледь пригорілою кашею. В уцілілих будинках поквапливо розміщувалися штаби; зв'язківці, весело лаючись, тягли до них телефонні лінії. На центральній площі з'явилася регулювальниця руху — невисока на зріст дівчина в солдатській гімнастьорці, з пов'язкою на рукаві і з прапорцями в швидких руках. На стовпі біля пошти загорлало радіо — передавали наукову бесіду про боротьбу в бур'янами на бавовняних полях… Так, до міста повернулося життя.

Поблизу міської околиці, там, де шосе, огинаючи озеро, робило поворот, на придорожньому насипу стояло п'ятеро. Чотири чоловіки в зім'ятому цивільному одязі і дівчина у військовій гімнастьорці без погонів. Це були Марков, Рудін, Бабакін, Галя Громова і Щукін. Вони мовчки дивились на війська, що проходили. Досить їм обмінятися поглядом, посмішкою, і вони вже розуміють одне одного, а по стукоту власного серця знають, як б'ється серце товариша, а по його очах чи посмішці дізнаються, про що він думає або що раптом згадав.

І тільки на обличчі Щукіна помітно було напруження і тривогу. Коли повз них ішли запорошені танки, Рудін торкнув Щукіна за руку.

— Чого такий сумний?

Щукін промовчав, навіть не підвів на Рудіна очей.

Усі вони об'єдналися лише минулої ночі. Рудіна і Щукіна підпільники привели на базу Маркова ввечері. Побачивши Рудіна — живого, неушкодженого, веселого, тільки трохи змарнілого, Марков кинувся до нього назустріч, обняв, притиснув до себе. В цих мовчазних обіймах вони простояли деякий час, а потім довго трясли один одному руки і обидва ніби не знали жодного потрібного в цю хвилину слова.

— Ну, хлопче… Ну, хлопче… — без кінця повторював Марков.

— Нормально… Нормально… — відповідав Рудін.

Галя по-військовому виструнчилась перед Рудіним, очі її сміялись.

— Доповідаю: ваших радіограм не перекручувала і була слухняною, — відрапортувала вона.

Рудін якусь мить, посміхаючись, дивився на неї, не розуміючи, про що вона каже, а потім згадав своє прощання з нею і зареготав.

— Диви-но, не забула! От так Галя-Галочка! Дай же я тебе поцілую…

Рудін обняв дівчину, і поцілунок припав у скроню, бо Галя засоромилася і відхилилась.

Усім було гарно, ї тільки ніяково почував себе Щукін. Рудін згадав про нього і відрекомендував його Маркову.

— Я зобов'язаний висловити вам подяку… — почав Щукін, як видно, заздалегідь продумані слова.

— Не треба, не треба, — перебив його Марков. — Найважливіше для себе зробили ви самі. І я радий за вас.

Але що б там не було, скільки б важливого Щукін не зробив, а при ньому Марков і Рудін відверто говорити не могли. Рудін коротко повідомив, який документ у них є і вони стали обмірковувати, що робити далі.

В цей час з'явився Бабакін. Знову обійми і, здавалося б, пусті, а насправді такі промовисті слова і фрази.

— Годину тому, — розповідав Бабакін, — я дізнався що з міста чухрають останні фріци, і вирішив, що більші мені торгувати не треба. Забіг до свого ларка, взяв рацію і сюди, додому… Але про Кравцова нічого не знаю, — винувато сказав він Маркову.

— І ми теж нічого, але я твердо вірю, що він вирине, — сказав Марков.

— Факт, вирине! — переконано вигукнув Бабакін. — У нього прорветься його знамените нетримання рішучості і… порядок!

Згадали про Добриніна, підвелися і мовчанням вшанували його пам'ять. Потім говорили про Савушкіна, який після проведеної ним операції з Щукіним перебував тепер на зв'язку при підпільному обкомі партії.

Про сон ніхто й не думав. Проговорили всю ніч А вранці пішли до міста зустрічати свої війська…

Коли в потоці машин з мотопіхотою до них наблизилася явно командирська машина — трофейний пом'ятий «оппель-адмірал» з відкритим верхом, Марков вийшов на дорогу і підняв руку.

— В чому справа? — сонним голосом спитав моложавий генерал, що сидів поряд з шофером.

— Мені терміново потрібен начальник вашої розвідки або особливого відділу…

Генерал оглянув Маркова стомленими очима.

— Навіщо?

— У справах служби, товаришу генерал, — ледь посміхнувся Марков.

Генерал обернувся до офіцерів, що сиділи позаду.

— Вилазь, друже Іващенко. Годі кататися, треба працювати,

З машини вибрався щуплий полковник у пенсне на тонкому з горбинкою носі. «Оппель» помчав далі…

— В чому справа, товаришу? — зовсім по-цивільному спитав полковник Іващенко і, скинувши пенсне, почав протирати його синьою хусточкою.

— Я повинен знати, з ким я розмовляю, — тихо і трохи винувато сказав Марков.

— Ви ж чули… — полковник Іващенко укріпив пенсне на носі.— Іващенко. Полковник Іващенко. Начальник розвідки армії. Слухаю вас.

— Підполковник Марков. Начальник особливої опергрупи, що діяла в німецькому тилу, — відрекомендувався Марков.

— Марков… Марков… — повторив полковник Іващенко, не випускаючи руки Маркова. — Звідкись я це прізвище знаю. Ага! Ви по відомству комісара держбезпеки Старкова? Точно?

— Точно.

Тепер Іващенко дивився на Маркова з неприхованою цікавістю.

— Чим я можу бути вам корисний?

— По-перше, нам потрібна охорона, з нами дуже важливі документи. Потім нам на деньок потрібне приміщення, і, нарешті, мені треба негайно дістати літак на Москву, а до цього телефонний чи телеграфний зв'язок з генералом Старковим.

Організувати охорону виявилося не так просто: командири не хотіли залишати тут своїх солдатів. Довелося полковнику Іващенку від умовлянь перейти до наказу, і, хоча це виходило в нього не дужо грізно, все ж невдовзі в розпорядження Маркова надійшла розбита полуторка і з нею шестеро солдатів.

— Полуторки не треба, — сказав Марков.

Майор, що віддавав своїх солдатів, докірливо глянув на Маркова.

— Тобі може й не треба, а мої солдати пішки своє господарство не наздоженуть.

У місті вони зайняли невеликий будиночок біля центральної площі. Рудін і Бабакін почали упаковувати порваний список і аркушики з шифрованим його записом. Галя Громова в супроводі трьох бійців поїхала по своє майно в морг. Іващенко пішов роздобувати літак, а Марков на вузлі зв'язку чекав з'єднання з Москвою. Із зв'язком не клеїлось. Так завжди буває відразу після влаштування вузла на новому місці. Нарешті до комутатора Міністерства оборони пробились, але з'єднатися з комутатором держбезпеки ніяк не щастило. Нервував Марков. Нервував опухлий від безсоння начальник вузла зв'язку.

Раптом телефоніст, що викликав Москву, повернув до Маркова своє залите потом стомлене обличчя.

— Старков на проводі.

Марков вихопив у нього трубку.

— Товариш Старков! — закричав Марков. Телефоніст показав йому, що треба натиснути клапан на трубці.

— Старков слухає,— пролунав далекий знайомий голос— Я слухаю, говоріть голосніше.

Марков прокашлявся.

— Товариш Старков! Доповідає підполковник Марков. Перебуваю…

— Михайло Степанович, здрастуйте! — перебив його Старков.

— Доповідаю…

— Добре… добре, доповісте особисто. Я ж побачу вас ще сьогодні. Командуючий фронтом запевнив, що протягом години надасть вам літак. Яка у вас там погода?

— Чудова. Сонце. Жарко.

— Кому жарко?

— Як кому? Усім жарко, товаришу Старков. На тому кінці проводу почувся сміх.

— А я гадав, жарко тільки німцям… Відносно Кравцова не хвилюйтесь! Ми вже встановили з ним міцний зв'язок. Савушкіна я відкликав до. Москви. Всі ви тут більше потрібні. Словом, гайда сюди.

Марков повернувся в будиночок, де працювали Рудін і Бабакін. Тут на нього чекала ще одна радісна зустріч. З'явився Будницький. Він уже був в армійській формі.

— Ви що ж це, дезертирували від нас? — сміявся Марков, обіймаючи свого вірного коменданта.

— Ні, товаришу підполковник, — серйозно відповів Будницький. — Ви ж самі про навчання мені казали. От я й вирішив передусім пройти військову академію. Командую от ротою розвідки.

— Ну що ж, це, як кажуть, за нашим фахом. А все ж, якщо відкличемо, не дивуйтесь і не брикайтесь. Як це ви нас знайшли?

— Я ж командир роти розвідки, а не інтендантської. А потім у мене в роті майже всі мої бійці…— Будницький глянув на стінний годинник і виструнчився. — Служба є служба. Треба бігти. Прохання в мене одне: скажіть про мене, як належить, командуванню дивізії НКВС. Як я, одне слово, ніс у вас службу…

— Доповім… — Марков знову обняв Будницького. — Спасибі вам ще і ще раз…

Будницький попрощався з усіма і побіг. Марков через вікно побачив, що Будницький сідає в сяючий на сонці лаком офіцерський мерседес, і зареготав, кличучи до вікна товаришів.

— Гляньте на цього чорта! От хазяйновитий чоловік — у нього машина краща, ніж у того генерала…

Прибіг полковник Іващенко. Гепнувся на стілець, почав витирати чоло синьою хусточкою.

— Тільки на війні таке буває,—розповідав він, витираючи обличчя і кашкета. — В одній штабній кімнаті я вибиваю для вас літак, і в мене нічого не виходить: немає у них літака, і край. А в цей же самий час у сусідній штабній кімнаті людина захрипла, передаючи в усі кінці наказ розшукати вас і відвезти на аеродром, де вас чекає літак на Москву. Ось, будь ласка, це по вас… — Іващенко показав у вікно на зелений штабний автобус.

…Літак летів низько і, як здавалося Маркову, нестерпно повільно. Внизу сонно пропливала понівечена війною літня земля. Але й така вона виглядала тут зовсім мирно, а головне, була своя, рідна, безпечна, зовсім не та, що ховалася в нічній темряві, коли вони летіли з Москви до того першого свого болота… Але чому так повільно летить літак?

Рудін сидів поряд з Галею. Вони дивились на землю і, як діти, раділи, спостерігаючи, що робилося внизу. Літак летів невисоко, і все було чудово видно, тільки ніби в зменшеному масштабі.

— Дивись, жінка бере воду з криниці…

— А он обгорілий танк. Бачиш? Цікаво, наш чи не наш?

— Глянь, поїзд! Пасажирський! От чого давно не бачив.

Так вони читали землю до самої Москви. Коли під крилами літака з'явилася московська околиця, Рудін раптом крикнув:

— Дивись, хлоп'ята футбол ганяють в одні ворота! Галя поглянула на нього, а потім сказала:

— Не хочу на хлоп'ят дивитись, усе про нашого Колю згадую…

Бабакін необачно сів поряд з Щукіним. Весела його вдача шукала простору. Його так і тягло сипати дотепами і сміятись. А Щукін мовчав як пень. Дивився в вікно і ніби нічого там не бачив. Він думав свою думу, балаканина Бабакіна його дратувала, хоч він і намагався це приховати. Бабакін уже давно хотів пересісти від нього і, побачивши внизу Москву-ріку, кинувся повідомити про це Галю і Рудіна.

До прибуття марковців у приймальні Старкова стало тіснувато. Тут зібрались майже всі, хто так чи інакше був зв'язаний з операцією проти «Сатурна». Усім їм хотілось побачити своїх товаришів, які поверталися після дуже небезпечної роботи. Та це, однак, зовсім не означало, що коли марковці нарешті з'явилися, їм було влаштовано якусь гучну чи, не дай боже, сентиментальну зустріч. Їх оточили. Їм тисли руки. Жартома поздоровляли з приїздом. Задавали питання на зразок: «Ну, як вам там жилося?» Питали, знаючи прекрасно, що у відповідь почують: «Нормально», — і не чекали іншої відповіді. Дружньо штовхали їх у груди, підморгували. Але було при цьому в очах усіх цих людей, саме в очах, щось невловимо тепле, своє, що для марковців було найдорожчим на світі. Вони були схвильовані гордим відчуттям бойового товариства і своєї приналежності до нього.

Старков обняв і розцілував кожного. Вітаючись, він підозріло мовчав і відводив погляд. Тільки зустрівшись з Щукіним, на мить завмер і вже з звичайним виразом обличчя потиснув йому руку.

— Спасибі,— уривчасто промовив він і повернувся до столу.

Розсілися круг великого столу. Старков поглянув на годинник.

— Насамперед нам треба відпустити товариша Щукіна. Через годину відходить його поїзд на Барабінськ. Зараз, товаришу Щукін, вам дадуть квиток і відвезуть на вокзал. Ваша сім'я попереджена і чекає вас. А через місяць ви повернетесь, і тоді ми вирішимо, що вам робити далі. Я ще раз дякую вам за допомогу. Скажу вам прямо: все інше у вашій долі цілком залежатиме від вас. Тільки від вас.

Щукін підвівся і тихо сказав:

— Дякувати вам повинен я. Спасибі…

— А тепер поговоримо, як кажуть, по-сімейному, — сказав Старков, дочекавшись, коли Щукін вийшов. — Так, цікаво, як він поведеться в сім'ї? Чи скаже їм всю правду?

— Гадаю, що скаже, — сказав Рудін.

— До речі, Рудін. Треба буде вам, не відкладаючи, написати все, що ви думаєте про Щукіна. Треба розібратися по справедливості з усіма його ділами.

— Я напишу.

— Де список?

Марков поклав перед Старковим два засургучовані пакети.

— Ось. Але його треба склеїти.

Старков викликав по телефону начальника технічного відділу, передав йому пакети.

— Робота дуже термінова. За годину список ціленький мусить лежати у мене на столі.

Старков по черзі оглянув усіх, хто сидів за столом, і сказав:

— Слідів особливої втоми на вас я щось не бачу.

— А ми відпустки й не просимо, — сказав Рудін. — Принаймні я.

— Відпустку ви все ж одержите. Всі. Двомісячну.

— А як Кравцов? — спитав Марков.

Старков посміхнувся.

— Йому з відпусткою доведеться зачекати. Він продовжує діяти в зондеркоманді СС. Спочатку він був в Осиповичах, а тепер його зондеркоманда в районі Барановичів. Вирішили його там залишити. Поки що… — Старков підвівся. — Сердечно пом'янемо загиблих: Добриніна, Колю й бійців Будницького. — Коли всі встали, він додав: — На війні як на війні.

Помовчали і знову сіли.

— До Верховної Ради надіслано подання про відзначення всіх вас високими нагородами, — вів далі Старков. — У тому числі й загиблих. Ваша робота оцінюється дуже високо. До цієї оцінки приєднується і товариш Олексій з усім обкомом партії, тепер уже не підпільним. Він надіслав мені радіограму. Ображається тільки, що ви не попрощалися з ним як належить. Мушу вас попередити: операція ваша найсуворіше засекречена і залишиться засекреченою надовго. — Старков сів, узяв із столу папірець і заглянув у нього. — А тепер давайте, поки ви не розбіглися, підчистимо деякі хвости. У мене до вас є кілька запитань…

Почалася робота. І в тому, про що вони говорили, про що сперечалися, вчорашнє відсувалося все далі й далі, і все частіше чулися слова: «треба зробити», «ми намітимо план», «я запропонував би так», «але слід врахувати, що вони будуть тепер обережніші»…

Старкову принесли радіограму. Він прочитав її сміючись і передав Маркову.

— Ну ось вам, будь ласка. Як працює Марченко! Він уже знає, що ми тут зібралися.

Всі по черзі читали радіограму:

«Освоївся міцно. Вкрай необхідні досвідчені люди для влаштування їх у місця, що нас цікавлять. Тут знайти важко, майже неможливо. Привіт. Марченко».

— Де він? — спитав Марков.

— Де? — Генерал помовчав. — Марченко в Берліні, товариші.

Після цього в кабінеті генерала стояла тиша, і саме в ній і відчувалася шаноблива повага людей, які розуміються в справі, до подвигу свого товариша, який ось і в цю хвилину тиші, і в наступну, і ще мільйони хвилин працюватиме, відчуваючи в себе за спиною холодок дихання смерті. Така вже у них робота.

Розмова наблизилась до кінця. Старков ще раз подякував усім за прекрасно виконане завдання і з дуже серйозним виглядом сказав:

— У зв'язку з вашим поверненням я провів тут одну нелегку операцію: всі ваші родини викликані з евакуації і зараз чекають не дочекаються вас дома. Все. Беріть у чергового машини — і по домівках…

Марков закінчив свої справи тільки пізно вночі. Старков дав йому свою машину, вона вже стояла біля під'їзду, але Маркову захотілося пройтися по Москві, та й жив він зовсім недалеко.

Перейшовши площу, він заглибився в темну ущелину вулиці 25 Жовтня. Війна тривала, і Москва була наглухо затемнена. На вулиці ні душі — комендантська година.

— Пред'явіть документи!

Перед Марковим стояли, невідомо звідки взявшись, два солдати і лейтенант — комендантський патруль. Тієї ж миті Марков зрозумів, що опинився в безглуздому становищі: у нього не було не тільки нічної перепустки, а й будь-яких документів взагалі. Вдень він подбати про це забув: звик за три роки жити без всяких папірців.

Він почав пояснювати молодому лейтенанту, в чому річ, але лейтенант перебив його суворою вимогою:

— Ваші документи, громадянине!

— Зробимо так, — сказав Марков. — Ось будинок держбезпеки. Поведіть мене туди, і там ми все з'ясуємо.

Коли б не так! Лейтенант був, як кажуть, з іншого відомства і, не слухаючи більше пояснень, наказав своїм солдатам відвести затриманого до військової комендатури.

І смішно, і досадно, а треба йти. Та ще зчепивши руки за спиною: очевидно, патрулеві він видався дуже підозрілим.

На безлюдній вулиці гучно лунають кроки солдатів, що йдуть позад нього. В одного весело побрязкує розгвинчена підківка на каблуці. Марков уже не досадував на те, що йому не повірили. Більш того, він би, напевне, стурбувався, якби цього не трапилося, і ще сьогодні зчинив би тривогу з приводу небезпечної довірливості військових патрулів. Досадно було тільки, що він на годину пізніше побачить дружину і синочка. Він їм навмисне не подзвонив, хотів зробити все так, як мріялося там, у тилу ворога, — прийти додому без попередження, постукати в двері і на запитання дружини: «Хто там?» — відповісти: «Один жебрак, який хоче стати принцом…» Двадцять років тому він, комсомолець, слюсар залізничних майстерень, освідчувався в коханні робфаківці Каті Лизловій. Він не міг користуватися старорежимними висловами на зразок «прошу вашої руки» і почав молоти щось безглузде і плутане про жебрака, який хоче стати принцом, — до цього він випадково прочитав дитячу книжку. Катя розсердилась і заявила, що принци — це із царської монархії, яку, хвалити бога, повалили в жовтні, і тоді довелося йому вдатися до старорежимних формул. Але слова про принца і жебрака міцно увійшли в їхнє життя, і вони згадували їх і в хвилини ніжності, і коли трохи сварились. Ну нічого. Жебрак, що хоче стати принцом, за годинку все ж постукає в заповітні двері… А поки що треба йти темною і тихою Москвою. За спиною гучно гупають чоботи солдатів. У одного брязкотить підківка. Його ведуть до комендатури. Війна триває. Петро Марченко зараз у Берліні. А Кравцов десь зі своєю зондеркомандою. Вони воюють. Все-таки чудова професія — розвідник. Вічно воюючі солдати Батьківщини. Вони гинуть, коли навіть немає на землі війни. Раптом згадався Коля Кримов, разом з яким вони за комсомольською мобілізацією прийшли в ЧК. Перед війною Кримов працював у Німеччині. Ще на початку сорок першого року він почав надсилати донесення про те, що Німеччина готує напад на Радянський Союз. Йому в грубій формі відповідали, що він замість вірогідної інформації збирає провокаційні чутки. Кримову не повірив Сталін — людина, що була для Колі мало не богом. І в день, коли гітлерівські банди ринулися через наш кордон, Коля Кримов застрілився. Там, у Берліні… Звичайно, можна тепер спокійно розмірковувати про те, що він виявив слабкодухість, замість того, щоб з ще більшою люттю боротися з ворогом. Але хто знає, скільки він пережив за ті місяці, коли бачив, як насувається на Батьківщину велика біда, коли він, щохвилини ризикуючи життям, здобував усе нові і нові докази того, передавав їх у Москву і у відповідь одержував: «Це провокація». Ану ті, хто спокійно тепер розмірковує, станьте на хвилинку на місце Колі Кримова. У нього ж було звичайнісіньке серце — пульсуюча грудочка м'язів, пронизана живими нитками нервів. Адже навіть стальна струна рветься, якщо її перетягнути… А тепер там, у Берліні, Петро Марченко, він немовби підхопив незримий прапор, що випав з рук Колі Кримова. Щасти тобі, дорогий Петре!.. Так, ми солдати, і, як належить на війні, ми зазнаємо втрат. І ми по-солдатському змикаємо лави, щоб іти далі, вперед, бачачи перед собою одну святу мету — спокій і щастя своєї Вітчизни. Про нас не співають пісень. І не треба. Так нам навіть краще. На кожному нашому папірці стоїть гриф: «Цілк. таємно». Як покладеш ці слова на пісню? Слава героїв відкритої війни — гордість народу, вона своїм дзвінким, далеко чутним голосом кличе за собою інших. Нам слави не треба. Гучної — тим паче. Нашими портретами цікавляться тільки вороги. А хіба з кінцем Гітлера зникнуть назавжди вороги нашої великої Вітчизни? Про кого ж тоді дбав Гіммлер, створюючи у нас про запас агентуру групи «Два ікс»? Але вже цієї ночі по всій країні діють оперативні групи чекістів: їх справою вже став роздобутий Рудіним список… Незрима війна триває, і кінця їй поки що не видно. І спасибі вам, мовчазні солдати, що розмірено крокуєте за моєю спиною. Зараз ви разом з нами…

Коли Марков вийшов, Старков подзвонив по телефону до нього додому і сказав Катерині Сергіївні, що хвилин за десять вона побачить свого чоловіка.

— Пожартуйте з нього, — попросив Старков. — Погримайте його за дверима довгенько, виявіть пильність, розпитайте, хто та що…

— Добре, спробую, — сміялася Катерина Сергіївна, але з голосу було ясно, що ніякої пильності вона не виявить.

Хвилин через п'ятнадцять, коли Старков читав чергове донесення Марченка з Берліна, пролунав телефонний дзвінок.

— Леонід Іванович, це Маркова вас турбує,— почув Старков схвильований жіночий голос— Його немає й досі. Минуло вже п'ятнадцять хвилин, я виходила на вулицю… А йти ж йому п'ять хвилин, не більше…

— Все ясно, — заспокоїв її Старков. — Очевидно, його забрав патруль, адже у нього немає документів. Не хвилюйтесь, ради бога, зараз ми його врятуємо і доставимо.

Старков подзвонив у військову комендатуру…

…Марков повільно підіймався сходами рідного дому. Ось і третій поверх. А серце так калатало, ніби він вийшов на двадцять третій.

Віддихавшись, Марков уривисто стукнув у двері і приготувався сказати про жебрака, який хоче стати принцом.

Але двері розчинилися миттю…