Райський сад

Розділ четвертий

Було вже надвечір, коли невеличка приземкувата машина спустилася чорною асфальтованою дорогою, яка вела через пагорби й відроги, так що праворуч весь час було видно синій обшир океану, на безлюдний бульвар понад рівним, завдовжки дві милі, жовтим піщаним пляжем в Андаї. Попереду на березі океану височіли громіздкі споруди готелю та казино, ліворуч зеленіли нещодавно насаджені дерева, а за ними серед зелені власних садків стояли баскські вілли, одні побілені, інші — з темними дерев'яними стінами. Двоє молодих людей у машині повільно проїхали бульваром, видивляючись на розкішний пляж і на іспанські гори, що здавалися голубими проти світла навколо готелю та казино, а поминувши ці будівлі, скерували машину далі, аж у кінець бульвару. Тепер попереду в них було гирло річки, що впадала в океан. Приплив ще не починався, і за ясною смугою піску вони побачили старовинне іспанське містечко, а ген за бухтою — зелені пагорби й маяк на далекому мисі. Вони зупинилися.

— Гарна місцинка,— мовила дівчина.

— А отам є кафе, де столики стоять просто під деревами,— сказав молодик.— Під старими деревами.

— Чудні тут дерева,— зауважила дівчина.— Всі недавно насаджені. Цікаво, чому вони насаджали стільки мімоз.

— Щоб позмагатися з тими місцями, звідки ми приїхали.

— Мабуть, що й так. І все тут має страшенно новий вигляд. Але пляж чудовий. Я ніколи не бачила у Франції такого величезного пляжу, та ще й з таким гладеньким і м'яким піском. Пляж у Біарріці — це просто жах. Ну, то під'їдьмо до того кафе.

Вони повернули назад і трохи проїхали дорогою. Молодик зупинив машину біля тротуару й вимкнув мотор. Вони пройшли до відкритого кафе, де так приємно було вечеряти наодинці серед незнайомих людей, що сиділи за іншими столиками.

Тієї ночі знявся вітер, і в своїй наріжній кімнаті нагорі великого готелю вони чули, як важко гупають об берег високі океанські хвилі. Молодик у темряві напнув поверх простирадла легке укривало, і жінка промовила:

— Добре, що ми тут зупинилися, правда?

— Мені подобається шум прибою.

— Мені теж.

Вони лежали, горнучись одне до одного, й слухали, як бурхає море. Голова дружини була в нього на грудях, і вона ворушила нею під його підборіддям, а тоді пересунулась вище й міцно притулилася щокою до його щоки. Потім поцілувала його, і він відчув на своєму тілі її руку.

— Отут гарно,— мовила вона в темряві.— Отут любо. Ти справді не хочеш, щоб я перемінилася?

— Не тепер. Мені холодно. Обніми й зігрій мене.

— Люблю, коли тобі холодно біля мене.

— Якщо ночі будуть такі холодні, доведеться надягати піжамні куртки. Ото буде потіха снідати в них у ліжку.

— Це ж Атлантичний океан,— мовила жінка.— Послухай, як гуде.

— Нам тут буде добре,— запевнив її молодик.— Як захочеш, поживемо трохи тут. А ні — то поїдемо куди-інде. Є багато місць, куди можна податися.

Побудемо тут кілька днів і побачимо.

— Гаразд. Коли так, то я хотів би взятися до роботи.

— Це буде чудово. Завтра роздивимося що й як. Ти зможеш працювати тут у номері, якщо я залишатиму тебе самого, правда ж? Поки знайдемо собі якесь інше пристановище.

— Авжеж.

— Запам'ятай: тобі нема чого тривожитись через мене, бо я кохаю тебе і ми є ми супроти всіх інших. Поцілуй мене, будь ласка,— мовила вона.

Девід поцілував її.

— І знай: я не роблю нічого, щоб нам зашкодити. А роблю тільки те, без чого не можу. Не забувай цього.

Він нічого на це не сказав і тільки слухав, як серед ночі розбиваються об щільний мокрий пісок важкі хвилі прибою.

Другого ранку все так само гупали хвилі й з поривами вітру періщив дощ. Іспанського узбережжя не було видно, а коли між патьоками дощу виник просвіток і вони побачили з вікна розбурхані хвилі в бухті, виявилося, що гори по той бік аж до самих підгір'їв укутані важкими хмарами. Після сніданку Кетрін надягла плащ і кудись пішла, залишивши чоловіка працювати в готельному номері. Робота посувалася так швидко й легко, аж він подумав, що все воно, мабуть, нічого не варте. «Пильнуй,— застеріг він себе.— Писати просто — це добре, і чим простіше, тим краще. Але ні в якому разі не почни думати так само з біса просто. Усвідом, як складно воно було, а потім виклади все те якомога простіше. Невже ти гадаєш, що життя в Гро-дю-Руа було надто просте, бо тобі вдалося так просто дещо про нього написати?»

Він знов узявся писати олівцем у дешевенькому лінійованому шкільному зошиті, де на обкладинці було надруковано «Cahier»[3], а зверху він поставив римську цифру один. Нарешті він згорнув зошит і поклав його у валізу разом із картонною коробкою з олівцями та конічною стругачкою, вирішивши, що п'ять затуплених олівців застружить завтра, а тоді зняв з плічок у шафі свій плащ і спустився сходами до вестибюля. Заглянув у готельний бар, де цього дощового дня було сутінно й приємно і біля стойки вже сиділо кілька відвідувачів, і пішов до конторки портьє залишити ключ. Поки він чіпляв ключа на дошку, помічник портьє сягнув рукою до скриньки з поштою і сказав:

— Мадам залишила це для мосьє.

Він розгорнув записку й прочитав: «Девіде, не хотіла тебе турбувати. Я в кафе. З привітом, Кетрін». Тоді надяг свого старого військового плаща, дістав з кишені кепі і вийшов з готелю на дощ.

Вона сиділа за столиком у кутку невеличкого кафе, і перед нею стояв жовтуватий каламутний напій і тарілка з одним маленьким темно-червоним прісноводним раком та купою шкаралупи від інших. Вона набагато випередила його.

— Де ти був, чужинцю?

— Та тут недалечко.— Девід помітив, що її обличчя мокре від дощу, й пильно придивився, як це позначилось на засмаглій до темного шкірі. Незважаючи на сліди дощу, Кетрін мала дуже принадний вигляд, і йому було приємно бачити її таку.

— Зрушив з місця? — спитала вона.

— Досить успішно.

— Виходить, таки працював. Дуже добре.

Офіціант тим часом обслуговував трьох іспанців, що сиділи за столиком біля дверей. А тепер підійшов до них із склянкою, пляшкою від ординарного «Перно» та невеликим вузьконосим глечиком з водою.

— Pour Monsieur aussi?[4] — спитав він.

— Так,— відказав Девід,— будь ласка.

Офіціант до половини налив у їхні високі склянки дуже жовтої рідини й узявся помалу додавати воду в жінчину склянку. Але Девід сказав: «Я сам»,— і офіціант пішов, забравши з собою пляшку. Він поніс її геть з очей із видимою полегкістю, а Девід почав доливати воду тонесенькою струминкою, і Кетрін спостерігала, як абсент у склянці неначе клубочиться й набуває опалового відтінку. Вона притримувала склянку пальцями й відчувала ними тепло, а потім, коли напій втратив ясний жовтий колір і став молочнистим, скло раптом похололо, і тепер Девід додавав воду по краплині.

— Чому треба доливати так повільно? — спитала Кетрін.

— Якщо робити це надто швидко, напій розпадається і втрачає цілісність,— пояснив Девід.— Тоді він стає безживний і нікуди не годиться. Взагалі-то слід би ставити зверху склянку льоду з маленькою дірочкою в дні, щоб вода ледь капала. Але тоді кожен зрозумів би, що воно таке.

— Мені довелося вихилити першу склянку за одним духом, бо зайшли два «ен-ге»,— сказала вона.

— Які ще «ен-ге»?

— Ну, національні гвардійці чи як їх там... У зелених мундирах, з велосипедами й чорними шкіряними кобурами. Я мусила лік... кідувати речовий доказ.

— Ліккідувати?

— Пробач. Після того я не можу вимовити це слово.

— З абсентом жартувати не слід.

— Зате він дає мені змогу легше дивитись на деякі речі.

— А ніщо інше не дає?

Девід закінчив готувати для неї абсент, зробивши його досить міцним.

— Ну, рушай,— мовив він.— Не чекай мене.

Кетрін потягла добрячий ковток, а тоді він узяв її склянку, відпив з неї і сказав:

— Дякую, мем. Це додає снаги чоловікові.

— То зроби й собі, ти, колекціонер вирізок.

— Що ти сказала? — перепитав Девід.

— Нічого.

Але слова були сказані, і він промовив до неї:

— Годі вже торочити про ті вирізки.

— А це чому? — спитала Кетрін, нахиляючись до нього й говорячи надто голосно.— Чому це годі? Тому, що ти сьогодні зранку писав? Думаєш, я вийшла за тебе заміж, бо ти письменник? Та западися ти зі своїми вирізками!

— Гаразд,— мовив Девід.— Може, ти докажеш мені решту, коли ми будемо самі?

— Можеш не сумніватися, ще й як докажу,— не вгавала вона.

— Не сумніваюся.

— Отож-бо. Будь певен, що докажу.

Девід підвівся, ступив до вішалки, зняв з гачка свій плащ і, не озираючись, вийшов за двері.

Залишившись сама за столиком, Кетрін підняла свою склянку, зосереджено покуштувала абсент, а тоді й далі куштувала такими самими маленькими ковточками.

Двері розчинились, увійшов Девід і наблизився до столика. Він був уже в плащі й насунутому на очі кепі.

— Ключі від машини у тебе?

— Так,— відповіла вона.

— Можна мені їх узяти?

Кетрін віддала йому ключі, але сказала при цьому:

— Не роби дурниць, Девіде. В усьому винен дощ і те, що ти був тут сьогодні єдиний, хто надумав працювати. Сядь.

— Ти цього хочеш?

— Прошу тебе,— мовила вона.

Девід сів. «Ти поводишся безглуздо,— подумав він.— Підхоплюєшся, йдеш геть, посилаєш її під три чорти, хочеш узяти машину й поїхати світ за очі, а тоді вертаєшся, мусиш просити в неї ключі й зрештою знову сідаєш, як найпослідущий тюхтій». Він узяв свою склянку й випив те, що там було. Питво однаково смакувало добре.

— Ти обідати думаєш? — запитав він.

— Кажи де, і я піду з тобою. Ти ж іще кохаєш мене чи ні?

— Не задавай дурних запитань.

— Гидко, що ми отак посварилися,— мовила Кетрін.

— І то вперше.

— Це я винна, що прохопилася про вирізки.

— Не згадуймо більше про ті трикляті вирізки.

— Через них же все зчинилося.

— Бо ти думала про них, поки сиділа тут і пила. Ото сп'яну й ляпнула.

— Ти так кажеш, наче я впилася до нестями,— заперечила вона.— Це жахливо. Насправді я просто невдало пожартувала.

— Вони весь час не йшли тобі з голови, тим-то й навернулися на язик.

— Ну гаразд,— сказала Кетрін.— Я думала, ми вже закінчили.

— То чого ж ти знов і знов до цього вертаєшся?

— Не треба було нам пити це зілля.

— Атож. Звісно, що не треба. Особливо мені. Але тобі це, певне ж, було потрібне. Думаєш, воно йде тобі на користь?

— Ми що — ніяк не можемо спинитися? — запитав Девід.

— Щодо мене, то я хоч зараз. Усе це мені осоружне.

— Оце єдине бісове слово в мові, якого я терпіти не можу.

— Добре тобі, що це єдине таке слово в мові.

— К бісу,— сказав він.— Обідай сама.

— Ні. Не хочу. Ми пообідаємо разом і поводитимемось по-людському.

— Гаразд.

— Пробач мені. То справді був жарт, і він виявився недоречним. Повір, Девіде, ото і все.

Розділ п'ятий

Коли Девід Берн прокинувся, відплив уже відкотився з пляжу, сонце яскраво освітлювало жовтий пісок, і море було ясно-синє. Пагорби стояли зелені й наче свіжовмиті, а гори очистилися від хмар. Кетрін ще спала, і Девід подивився, як вона рівно дихає і як сонячне проміння пестить її обличчя, й подумав: «Дивно, що вона не прокидається — адже сонце світить їй просто на повіки».

Прийнявши душ, почистивши зуби й поголившись, він відчув голод і бажання негайно поснідати, але натомість надяг шорти й светр, дістав свій зошит, олівці та стругачку і сів за стіл біля вікна, що дивилося на гирло річки, за яким була Іспанія. Тоді заходився писати й забув і про Кетрін, і про те, що бачив за вікном, і писалось йому легко, наче само собою, як було завжди, коли випадала вдатна година. Слова лягали точно, і все темне й похмуре лише ледь виднілося, як ото видніються погідної днини легенькі брижики над підводною скелею.

Попрацювавши якийсь час, він знов поглянув на Кетрін: вона ще спала, і тепер уста її всміхались, а прямокутник сонячного світла з відчиненого вікна падав на все її засмагле до коричневого тіло, захоплюючи й темне обличчя, й рудувато-русяве волосся на білому тлі зібганого простирадла та незайманої подушки. «Замовляти сніданок сюди вже пізно,— подумав він.— Залишу їй записку й спущуся до кафе, вип'ю кави з вершками й що-небудь з'їм». Та поки він прибирав зі столу роботу, Кетрін прокинулась і, коли він уже зачиняв валізу, підійшла до нього ззаду, обняла, поцілувала в потилицю й промовила:

— А ось і твоя ледача гола жіночка.

— Чого ти прокинулась?

Не знаю. Але скажи мені, куди ти йдеш, і я за п'ять хвилин буду там.

Піду до кафе поснідати.

— Іди, я прийду туди. Ти працював?

— Еге ж.

— Ну молодець. Після всього, що було вчора... Я рада за тебе. Поцілуй мене і поглянь на нас у дзеркало на дверях ванної.

Девід поцілував її, і вони обоє подивились у велике дзеркало, що відбивало їх на повен зріст.

— Як добре почуваєш себе без зайвого одягу,— мовила вона.— Шануйся і не вскоч у якусь халепу по дорозі до кафе. Замов і мені oeuf au jambon[5]. І не треба мене чекати. Я й так винна, що ти досі не поснідав.

У кафе він узяв місцеву ранкову газету й учорашні паризькі, замовив каву з молоком та шматок байонської шинки, засмаженої з великим і навдивовижу свіжим яйцем, що його, перш ніж колупнути жовток, трохи приперчив і помастив гірчицею. А що Кетрін усе не з'являлась і її яєчня холола, то він з'їв і її й підчистив тарілку шматочком свіжоспеченого хліба.

— А ось і мадам,— сказав офіціант.— Зараз принесу для неї гарячу страву.

Вона надягла спідницю, кашеміровий светр та перлове намисто, а волосся після душу тільки витерла рушником і ще вологе зачесала назад, так що воно було темніше, ніж звичайно, і не так контрастувало з її неймовірно засмаглим обличчям.

— Такий гарний сьогодні день,— сказала вона.— Пробач, що змусила тебе чекати.

— Куди це ти так убралася?

— До Біарріца. Надумала податися туди. Хочеш зі мною?

— Ти ж зібралась їхати сама.

— Так,— підтвердила вона.— Але запрошую і тебе.

Девід усе не сідав, і вона сказала:

— А звідти привезу тобі сюрприз.

— Ні, не треба.

— Треба. І він тобі сподобається.

— Тоді я поїду з тобою і не дам тобі вчинити якусь химеру.

— Ні. Краще буде, як я зроблю це сама. Повернуся десь пополудні. Отож обідай без мене.

Девід прочитав газети, а тоді пройшовся містечком, шукаючи будиночків, що їх здавали б унайми, чи таких місць, де зручно було б оселитись, і дійшов висновку, що район нової забудови приємний, але одноманітний. Йому подобався краєвид за бухтою, і саме гирло річки з іспанського боку, і старовинні сірі кам'яниці Фуентеррабіа́, і сліпучо-білі будиночки навколо, і темні з голубим відтінком гори. Було дивно, що так швидко минула негода, і він подумав, що гроза, яка пройшла над Біскайською затокою, тільки зачепила містечко північним краєм. Біскайя, або по-тутешньому Віскайя, була баскська провінція, що розкинулась далі по узбережжю ген за Сан-Себастьяном. І гори, які він бачив над дахами прикордонного містечка Іруна, були вже у провінції Гіпускоа, і за ними лежала Наварра. «А нам тут що робити? — подумав він.— І з якого дива ти розгулюєш по цьому приморському курортному містечку серед новонасаджених магнолій та бісових мімоз, виглядаючи на облудних баскських віллах таблички «Здається внайми»? Чи ти сьогодні зранку так перепрацювався, що тобі потьмарилось у голові, чи просто не прийшов до тями після вчорашнього? Та ти ж і не працював по-справжньому. А слід би поквапитись, бо час збігає надто швидко, і ти сам збігаєш разом з ним, отож і не зчуєшся, як виб'є твоя година. А може, й уже вибила. Ну гаразд. Не починай. Досить того, що ти про це пам'ятаєш». І він ішов далі містечком, зіркіший після цього припливу роздратування і вмиротворений пригаслою красою дня.

Легкий вітрець з моря повівав по кімнаті, і Девід сидів і читав, зіпершись плечима та спиною на дві подушки, а третю підмостивши під голову. Після обіду його хилило на сон, але душу йому точило чекання, отож він сидів, читав і дожидав Кетрін. Нарешті він почув, як відчинилися двері, Кетрін увійшла до кімнати, і в першу мить він не впізнав її. Вона стала біля дверей, склавши руки під грудьми на кашеміровому светрі й важко дихаючи, так наче довго бігла.

— Ой ні,— мовила вона.— Не треба.— А тоді вмить опинилася на ліжку й, буцаючи Девіда головою в груди, приказувала: — Не треба. Не. треба. Прошу тебе, Девіде. Невже тобі зовсім не...

Він притис її голову до грудей, відчуваючи, яка вона гладенька, геть обстрижена й шерехувато-шовковиста, а Кетрін знов і знов буцала його.

— Що ти наробила, Відьмо?

Вона підвела голову, глянула на нього й припала устами до його уст, водячи ними з боку в бік, а тоді присунулася ближче й пригорнулась до нього всім тілом.

— Тепер я можу розказати,— мовила вона.— Я страшенно рада. Це була така щаслива нагода. І тепер я твоя нова дівчинка, отож нам належить дослідити, що воно таке.

— Дай-но глянути.

— Я покажуся тобі, тільки зажди хвилинку.

Та ось вона повернулася й стала біля ліжка, освітлена сонцем з вікна. У ванній вона скинула спідницю і вийшла звідти боса, в самому светрі та перловому намисті.

— Придивись добре,— сказала вона.— Бо тепер я отака.

Девід повів уважним поглядом по її довгих темних ногах, випростаному стрункому тілу, темному обличчю та рельєфно опуклій, кольору дубленої шкіри голові, і тоді Кетрін позирнула на нього й сказала:

— Дякую.

— Як це ти ухитрилася?

— Можна, я розкажу про це в, ліжку?

— Але тоді тобі доведеться поквапитись.

— Ні. Без поспіху. Ось послухай. Уперше ця ідея сяйнула мені під час нашої мандрівки, десь після Екс-ан-Прован-са. Здається, в Німі, коли ми гуляли в саду. Але я ще не знала, як її здійснити і як пояснити перукареві, чого я хочу. Потім я все обміркувала і вчора остаточно вирішила.

Девід провів рукою їй по голові, від потилиці, через маківку й до чола.

— Ні, ти послухай,— сказала вона.— Я знала, що в Біарріці мають бути добрі перукарі, бо там багато англійців. Отож, коли я туди приїхала, я пішла до найкращого салону й сказала перукареві, що хочу зробити гривку. Він зачесав мене наперед, і гривка впала на очі, так що я майже нічого за нею не бачила. Тоді я сказала, щоб він підстриг мене спереду, як англійського хлопця, що вперше йде до закритої середньої школи. Він спитав, яку школу я маю на думці, і я сказала, що Ітон чи Вінчестер, бо то були єдині такі школи, які я могла пригадати, ну, й ще Регбі, але Регбі я, звісно, не хотіла. Він спитав, котру ж із двох. То я сказала: Ітон, але так, щоб спереду якнайкоротше. А коли він закінчив, і я стала схожа на найпринаднішого хлопчика, що будь-коли з'являвся в Ітоні, я зажадала підстригти ще, а потім і ще коротше, аж поки від того Ітона нічого не залишилось, а я наполягала, щоб він іще підкоротив. Тоді він дуже суворо заявив, що це вже ніяка не ітонська стрижка, мадмуазель. А я йому: я, мовляв, і не хотіла ітонської, мосьє, просто це був єдиний спосіб пояснити, чого я хочу, і до того ж я не мадмуазель, а мадам. Одне слово, примусила його коротити ще й ще, і вийшло або щось дивовижне, або жахливе. Ти не проти, що на лобі ще трохи лишилося? Коли він зробив Ітон, волосся лізло мені в очі.

— Чудова стрижка.

— Страшенно стильна,— сказала Кетрін.— Але на дотик наче шкурка якогось звірка. Ось помацай.

Девід помацав.

— Хай тебе не турбує, що вона занадто стильна,— провадила Кетрін.— Мій рот зрівноважує її. А тепер — до любощів?

Вона подалася вперед, і Девід стяг з неї светра, а тоді нахилився до її потилиці, щоб розімкнути замочок намиста.

— Та ні, облиш.

Вона випросталась на ліжку, стуливши засмаглі ноги й поклавши голову просто на простирадло, і перли зсунулися з темного узвишшя її грудей. Очі її були заплющені, руки простягнуті обабіч тулуба. Вона таки справді обернулася на нову дівчину, і Девід побачив, що й рот у неї змінився. Вона дихала дуже тихенько, а тоді сказала:

— Все-все від початку. Від самого початку.

— Отак?..

— Так, так. І не тягни. Не тягни...

Уночі вона лежала скулившись упритул до нього, поклавши голову йому на груди й злегенька тручись об них щокою, потім звелася, припала устами до його уст, обвинула його руками й зашепотіла:

— Ти такий лагідний і добрий, коли спиш і все не прокидаєшся й не прокидаєшся. Я так і думала, що ти не прокинешся, і було навдивовижу хороше. Ти був такий добрий до мене. Ти думав, що все те діється вві сні? Не прокидайся. Я теж зараз засну, але якщо не засну, то буду печерною дівчиною. Вона не спить і охороняє тебе. А ти спи й знай, що я поруч. Ну ж бо, спи, спи...

Прокинувшись уранці, Девід відчув біля себе таке знайоме гарне тіло, тоді поглянув і побачив темні, як навосковане дерево, плечі та шию і коротко обстрижену голову кольору дубленої шкіри, що лежала гладенька, мов якесь звірятко; він зсунувся в ліжку, повернувсь до дружини й поцілував її в чоло, торкнувшись губами коротенького волоссячка, потім в очі й злегенька в губи.

— Я сплю.

— І я спав.

— Я знаю. Помацай, яке дивне. І цілу ніч було напрочуд дивне.

— Ні, не дивне.

— Хай так, коли хочеш. Ой, як же ми чудово пасуємо одне одному. Чи не зможемо ми зараз обоє заснути?

— Ти хочеш заснути?

— Щоб ми обоє заснули.

— Я спробую...

— Ти спиш?

— Ні.

— Будь ласка, спробуй заснути.

— Я пробую.

— То заплющ очі. Як ти можеш заснути, коли не заплющуєш очей?

— Я люблю дивитися на тебе вранці, всю нову й дивовижну.

— Молодець я, що таке вигадала?

— Не треба ні про що говорити.

— Це єдиний спосіб уповільнити плин речей. І я це зробила. Невже ти сам не здогадався б? Ну звісно, що здогадався б. Тільки те, що відбувається сьогодні, цю мить, те, що наші серця б'ються разом, як одне,— я знаю, оце єдине, що важить, а не ми самі, і це так приємно й хо́роше, так приємно й хороше...

Вона повернулася в кімнату, підійшла до дзеркала, сіла й пригладила щіткою волосся, доскіпливо дивлячись на своє відображення.

— Давай поснідаємо в ліжку,— сказала вона.— А може, й вип'ємо шампанського, якщо це не аморально? Із пристойних сухих тут є «Лансон» і «Перр'є-Жуе». Можна, я подзвоню й замовлю?

— Авжеж,— мовив Девід і пішов під душ. Перш ніж пустити воду на повну потужність, він почув голос Кетрін, що говорила по телефону.

Коли він вийшов, вона дуже рівно сиділа на ліжку, спершись на дві подушки, а решта чотири були ретельно підбиті й складені по дві в головах ліжка.

— Як я тобі з мокрим волоссям?

— Воно тільки вологе. Ти ж витерла його рушником.

— Можна ще трохи підкоротити спереду. Я й сама можу це зробити. Або ти.

— Я волів би, щоб гривка була до очей.

— Може, ще й буде,— сказала Кетрін.— Хто знає? Може, нам набридне стильна стрижка. А сьогодні ми пляжитимемось аж за полудень. Заб'ємося якнайдалі і, коли всі підуть обідати, позасмагаємо по-справжньому, а потім, як зголодніємо, поїдемо до Сен-Жана й пообідаємо в «Баскському барі». Та передусім ти подбаєш, щоб ми вибралися на пляж, бо це нам конче потрібно.

— Гаразд.

Девід присунув стільця й поклав руку на руки дружини, а вона поглянула на нього й промовила:

— Два дні тому я все розуміла, а потім абсент збив мене з пуття.

— Я знаю,— сказав Девід.— Ти не могла стриматись.

— Але ж я зробила тобі боляче, сказавши про оті вирізки.

— Ні,— мовив він.— Ти намагалась. Але не зробила.

— Мені так соромно, Девіде. Повір, це правда.

— Всі ми маємо свої дивацтва, які щось для нас важать. А ти просто не змогла стриматись.

— Не змогла,— мовила Кетрін і похитала головою.

— Тоді все гаразд,— заспокоїв її Девід.— Не плач. Усе гаразд.

— Я ніколи не плачу,— відказала вона.— А зараз не можу нічого з собою вдіяти.

— Я розумію, і ти дуже гарненька, коли плачеш.

— Ні. Не кажи такого. Але ж я ніколи раніше не плакала, правда?

— Ніколи.

— А ти будеш дуже проти, якщо ми залишимось тут ще на два дні й походимо на пляж? Покупатися нам тут не вдалося, отож безглуздо гаяти час, не купаючись. Куди ми звідси їдемо?.. А, ми ж іще не вирішили. Та, може, вирішимо сьогодні ввечері чи завтра зранку. Що б ти запропонував?

— Думаю, скрізь буде добре,— відказав Девід.

— Ну от, мабуть, туди й подамося.

— Світ великий.

— Зате нам так хороше вдвох, і я гарненько спакую речі.

— Та що там пакувати: поскладати туалетне приладдя и застебнути дві сумки.

— Як захочеш, то завтра вранці й поїдемо. Справді, я не хочу нічого тобі накидати чи якось дратувати тебе.

У двері постукав офіціант.

— Мадам, «Перр'є-Жуе» більш немає, то я приніс «Лансон». __

Кетрін уже не плакала, а Девідова рука все лежала на її руках, і він сказав:

— Я знаю.

Розділ шостий

Ранок вони провели в музеї Прадо, а тепер сиділи в харчівні — старовинній мурованій будівлі з товстелезними стінами, де завжди панувала прохолода. Під стінами стояли барильця з вином. Столи також були старовинні, важкі, стільці пошарпані. Світло до приміщення проходило лише в двері. Подавальник приніс їм по склянці мансанільї з долини Марісмас поблизу Кадіса, нарізану тонкими скибочками jamón serrano — тверду копчену шинку з відгодованих жолудями свиней, яскраво-червоний, гостро наперчений і присмачений спеціями salchichón[6], темну й аж пекучу домашню ковбасу з містечка Віч, анчоуси та маслини в часничному соусі. Вони з'їли все те і випили ще по склянці легкої, з горіховим присмаком мансанільї.

На столі, напохваті в Кетрін, лежав самовчитель іспанської мови в зеленій оправі, а перед Девідом — пачка ранкових газет. День був гарячий, але стіни старої харчівні зберігали прохолоду. Подавальник запитав:

— Хочете гаспачо?

То був старий чоловік, і він саме підійшов знову наповнити їхні склянки.

— Ви думаєте, сеньйориті сподобається?

— То випробуйте її,— серйозно відказав подавальник, так наче йшлося про лошицю.

Він приніс велику миску, де в щедро притрушеній меленим перцем рідині, що мала присмак олії та оцту, плавали грудочки льоду й дрібно покришені огірки, помідори, хліб з часником, зелений і червоний перець.

— Такий собі суп-салат,— сказала Кетрін.— Яка смакота!

— Es gaspacho[7],— докинув подавальник.

Тепер вони пили вальдепеньяс із великого глечика, і вино лягало на вже закладені підвалини марісмаської мансанільї, лише на деякий час розріджені гострим гаспачо, і тепер упевнено вмуровувало його в будову. Будова виходила солідна.

— Що це за вино? — спитала Кетрін.

— Африканське вино,— відказав Девід.

— Завжди кажуть, ніби Африка починається на Піренеях,— мовила вона.— Пригадую, як я була вражена, коли вперше це почула.

— То всього лише розхожа фраза,— сказав Девід.— Насправді все куди складніше. Ти пий, пий.

— А як же тоді я можу судити, де починається Африка, коли сама там не була? Люди багато чого наговорять.

— Звісно, що можеш.

— Країна басків, де ми були, зовсім не схожа на Африку, ні на те, що я будь-коли чула про Африку.

— І Астурія, і Галісія не схожі, та коли вирушити від узбережжя в глиб країни, досить скоро стають наче Африка.

— А чому ніхто не малював цієї країни? — спитала Кетрін.— Тут же скрізь на задньому плані такі гарні гори.

— Сієрра, гірські кряжі,— сказав Девід.— Ніхто не купив би картин з краєвидами Кастілії, які ти бачила. Тим-то серед іспанців ніколи не було художників-пейзажистів. Художники малювали те, що їм замовлялося.

— Крім «Краєвиду Толедо» Ель-Греко,— зауважила вона.— Страх як прикро, що ця дивовижна країна не змальована видатними художниками.

— Що їстимеш після гаспачо? — запитав Девід, бо до них підійшов сам власник харчівні, кремезний чолов'яга середніх літ, з квадратним обличчям.— Він вважає, що нам треба з'їсти щось м'ясне.

— Hay solomillo muy bueno[8],— переконливо сказав хазяїн.

— Ой ні,— мовила Кетрін.— Тільки якийсь салат.

— Ну гаразд, то хоч пийте вино,— сказав хазяїн і знов наповнив їхній глечик із барильця за прилавком.

— Не треба б мені пити,— сказала Кетрін.— Я й так надто розбалакалась, ти вже пробач. Та ще й, мабуть, плету дурниці. Як завжди.

— Ти говориш дуже цікаво й страшенно доладно, як на такий спекотний день. Це вино робить тебе балакучою?

— Але це не така балакучість, як після абсенту,— відповіла вона.— В ній не вчувається небезпеки. Я ж почала жити новим життям, і тепер багато читаю, роздивляюся навколо, намагаюсь менше думати про себе, і отак триматиму й далі, тільки не слід нам о цій порі року жити в місті. Може, поїдемо вже звідси? На кожному кроці я бачу тут дива, що їх так і хочеться намалювати, а малювати я не вмію і ніколи не вміла. Але ж я знаю і чимало дивовижних речей, про які варто б написати, а сама не годна написати й листа, щоб там не було дурниць. Поки не опинилася в цій країні, мені зроду не хотілось бути ні художницею, ні письменницею. А тепер я весь час неначе голодна, і нічим цього голоду не вситити.

— Країна ось вона, тут. І нічого не треба з нею робити. Вона завжди тут. І музей Прадо тут,— мовив Девід.

— Ніщо не існує, поки не перепустиш його крізь себе,— заперечила вона.— А я не хочу, щоб мої враження вмерли разом зі мною.

— Тобі належить кожна миля з тих, що ми проїхали. Вся ця жовтава країна, і її білі пагорби, і довгі ряди тополь при дорозі. Ти ж знаєш, що ти бачила й що відчувала, і все воно твоє. Хіба не твої і Гро-дю-Руа, і Ег-Морт, і весь Камарг, що його ми виїздили вздовж і впоперек на велосипедах? Це ж однаково залишиться в тобі.

— А що буде, коли я помру?

— То будеш мертва.

— Мені ненависна сама думка про смерть.

— То жени її від себе, поки живеш. Дивись на все навколо, слухай, відчувай.

— А що, як я всього не запам'ятаю?

Девід сказав про смерть так, наче вона нічого не важила. Кетрін пила вино й дивилася на грубезні кам'яні стіни, в яких високо вгорі зяяли тільки маленькі заґратовані віконця, що виходили на вузьку вуличку, куди не сягало сонячне світло. Зате за дверима відкривалась аркада й залиті ясним сонцем вичовгані кам'яні плити старовинної площі.

— Коли починаєш перейматися навколишнім життям,— промовила Кетрін,— тебе скрізь чигає небезпека. Може, мені краще б повернутись у наш світ, твій і мій, що його я собі створила, цебто ми створили. Мені так чудово жилося в тому світі. Це було лише місяць тому. Гадаю, мені знову житиметься в ньому так само.

Принесли салат, і його зелень заясніла на темному столі, а на площі за аркадою сяяло сонце.

— Тобі відлягло від серця? — спитав Девід.

— Так,— відказала вона.— Я знов забагато думала про себе, так що стала нестерпною, наче я художниця і водночас — картина власного пензля. Це жахливо. Тепер уже зі мною все гаразд, і, сподіваюся, так буде й надалі.

Пройшла злива, і спека стухла. Вони лежали в прохолодному присмерку затіненої сонцезахисними жалюзі великої кімнати в «Паласі», а перед тим скупалися разом у довгій і глибокій ванні, тоді розкрутили кран до відпору й підставили тіла під потужний струмінь води, що хлюпотіла й переливалася через них і, вируючи, ринула в отвір на дні ванни. Потім обтерли одне одного величезними рушниками й подалися до ліжка. І тепер спочивали, овіювані свіжим вітерцем, що долинав крізь щілини між планочками жалюзі. Кетрін лежала, звівшись на лікті й підперши руками голову.

— Ти не проти, якщо я знов задля потіхи обернуся на хлопця? Шкоди від того не буде.

— Мені більш до вподоби; коли ти така, яка є оце тепер.

— А мене наче щось під'юджує. Та, мабуть, в Іспанії цього робити не варто. Тут така сувора моральність.

— Залишмося самі собою.

— Чому в тебе змінюється голос, коли ти це кажеш? А може, мені все-таки обернутися?

— Ні. Не тепер.

— Дякую за «не тепер». А хочеш, я спершу побуду дівчиною, а потім навпаки?

— Ти дівчина. Дівчина. Моя люба дівчина Кетрін.

— Атож, я твоя дівчина, і я кохаю тебе, кохаю тебе, кохаю...

— Не треба говорити.

— Ні, я хочу. Я твоя дівчина Кетрін, і я кохаю тебе, я кохаю тебе, завжди, завжди, завжди...

— Ні до чого отак повторювати. Я знаю.

— А мені так подобається, і я повторюватиму, і я весь час була хорошою дівчинкою, слухняною дівчинкою, і знов буду нею. Обіцяю, що буду.

— Тільки не треба цього казати.

— Ні, треба. Я казала й кажу це, і ти сам це казав. І тепер скажи, прошу тебе. Ну будь ласка...

Вони довго лежали мовчки, потім вона промовила:

— Я тебе так кохаю, і ти такий хороший чоловіченько.

— Ти моя радість.

— Я була така, як ти хотів?

— А ти як гадаєш?

— Сподіваюся, що була.

— Була, була.

— Я ж тобі щиро обіцяла, і я дотримуватиму своєї обіцянки. А тепер можна, я трохи побуду хлопцем?

— Навіщо?

— Ну хоч трішечки.

— Навіщо?

— Я мала втіху, і не те щоб мені тепер цього бракувало, а просто хотілося б знов побути отак уночі в ліжку, якщо це тобі не шкодить. Можна? Якщо тобі не шкодить...

— Чого б то в біса воно мені шкодило?

— То можна?

— Ти справді так хочеш цього?

Він не сказав «не можеш обійтися без цього», але вона відповіла:

— Я можу обійтися, але прошу тебе, якщо ти не проти. Ну можна?

— Гаразд.— Він поцілував її і пригорнув до себе.

— Ніхто ж, крім нас, не знає, коли я яка. А хлопцем я буду тільки вночі й не бентежитиму тебе. Не турбуйся про це, прошу тебе.

— Гаразд, хлопче.

— Я сказала неправду, що можу обійтися. Сьогодні воно якось раптом наринуло.

Він заплющив очі й лежав, ні про що не думаючи, а вона цілувала його і вже робила своє, і він виразно відчував, як його охоплює розпач...

Потім вона довго лежала тихо, і Девід уже подумав був, що вона заснула. Аж раптом вона повільно відсунулась, трохи звелася на лікті й промовила:

— Я придумала собі на завтра чудовий сюрприз. Зранку піду в Прадо й погляну на всі картини хлоп'ячими очима.

— Без мене,— сказав Девід.

Розділ сьомий

Уранці він встав, коли Кетрін ще спала, і вийшов з готелю на свіже ясне вранішнє нагірне повітря. Тоді рушив угору вулицею, що вела схилом пагорба до площі Санта-Ана, й поснідав у кафе, читаючи місцеві газети. Кетрін хотіла потрапити в Прадо на десяту годину, до відкриття, і він, ідучи з готелю, накрутив будильник, щоб збудив її о дев'ятій. Потім, простуючи вгору вулицею, він пригадав, як вона спить, відсунувши подушку й поклавши скуйовджену, гарну, мов зі старовинної монети, голову просто на біле простирадло, і як вимальовуються під легким укривалом вигини її тіла. Все було гаразд у перший місяць подорожі, думав він, чи близько того. А ця переміна, від Гро-дю-Руа до Андая, триває вже два місяці. Ні, менше, бо вона замислила це в Німі. Два місяці ще не минуло. Ми одружені три з половиною місяці, і я начебто завжди вдовольняв її, але в цій ситуації навряд чи можна чимось зарадити. Цілком досить терпіти її. Цього разу різниця була тільки в тому, що вона попрохала, подумав Девід. Атож, попрохала.

Прочитавши газети й заплативши за сніданок, він вийшов на спеку, що знов повернулася на плоскогір'я, коли змінився вітер, і подавсь до прохолодного, просякнутого сумовитим духом офіційної чемності банку, де отримав пошту, яка надійшла з Парижа. Йому довелося довгенько чекати, поки в різних віконцях, з багатьма формальнощами провадили виплату грошей за чеком, якого переслав сюди, на мадрідське відділення, його паризький банк, і він тим часом розпечатав і прочитав листи.

Нарешті, з важкою пачкою банкнот у застебнутій на ґудзик внутрішній кишені, він знову вийшов на гаряче осоння й спинився біля кіоска купити англійські й американські газети, що їх привозили ранковим Південним експресом. Прихопивши кілька тижневиків, присвячених бою биків, щоб загорнути куплені англомовні газети, він рушив вулицею Сан-Херонімо, а тоді поринув у приязну й свіжу ранкову сутінь «Італійського буфету». Там було ще безлюдно, і раптом він пригадав, що не призначив побачення Кетрін.

— Що будете пити? — запитав буфетник.

— Пиво,— сказав Девід.

— Тут пива не п'ють.

— У вас немає пива?

— Є. Але тут пива не п'ють.

— К бісу ваш заклад,— сказав Девід, згорнув свої газети і подався через вулицю й трохи назад, а там завернув на Калле-Вітторіа до пивного бару «Альварес». Сів за столик під тентом при вході й випив великий кухоль холодного, націдженого з барила пива.

«Мабуть, той буфетник просто хотів побалакати,— подумав він,— і сказав щиру правду. В цій країні пива не п'ють. Я надто буквально його зрозумів. Він і не думав мене образити. А я облаяв його, і він не мав чим мені відповісти. Паскудно вийшло...»

Він випив ще кухоль пива й підкликав офіціанта, щоб розплатитися.

— Y la Señora?[9] — спитав той.

— У музеї Прадо. Оце йду зустріти її.

— Ну, тоді до побачення,— сказав офіціант.

До готелю Девід спустився навпростець схилом пагорба. Ключ від їхнього номера висів на дошці за конторкою портьє, отож він піднявся ліфтом на свій поверх, залишив газети з листами на столі в кімнаті й замкнув у валізу більшу частину грошей. У номері було вже прибрано, жалюзі спущено, щоб не пекло сонце, і в кімнаті стояв присмерк. Девід умився, а тоді перебрав пошту і, відклавши чотири листи, сховав їх у кишеню штанів. Ідучи до готельного бару, він узяв із собою паризькі випуски «Нью-Йорк геральд», «Чікаго трібюн» та «Лондон дейлі мейл» і, спинившись біля конторки залишити ключ, попросив портьє сказати мадам, коли вона повернеться, що він у барі.

Він сів на високий табурет біля стойки, замовив марісменьйо і взявся читати листи, жуючи присмачені часником маслини з блюдечка, яке поставив перед ним бармен разом із склянкою. В одному з листів було дві вирізки з рецензіями на його роман, уміщеними в щомісячних журналах, і Девід прочитав їх з таким відчуттям, наче там ішлося зовсім не про нього й не про те, що він написав.

Потім він сховав вирізки назад у конверт. Рецензії були розумні й доброзичливі, але ні про що йому не говорили. З таким самим почуттям відчуження прочитав він і листа від видавця. Книжка розходиться добре, і вони гадають, що попит на неї збережеться й восени, хоч загалом такі речі ніхто не може завбачити наперед. Поки що вона здобула надзвичайно сприятливу оцінку критики, і це, звичайно, відкриває широку дорогу його наступній книжці. Дуже добре, що це вже не перший, а другий його роман. На превеликий жаль, надто часто перші романи американських письменників залишаються єдиними добрими романами. Але його друга книжка, провадив видавець, цілком виправдала всі надії, що їх покладали на нього після виходу першої. У Нью-Йорку цього року випало незвичайно холодне й мокре літо... О боже! — подумав Девід. Чорти його бери, що там у Нью-Йорку, разом з отим тонкогубим негідником Куліджем[10], що, не знімаючи твердого стоячого комірця, вудить форель у рибному розпліднику в Скелястих горах, які ми загарбали в індіанців сіу й шайєнів, і з її просмерділими підпільним джином письменниками, чиї інтереси зводяться до того, чи вміє їхня крихітка витинати чарльстон. І чорти їх бери, всі ті надії, які цілком виправдав він сам. Які надії, чиї? «Дайєла», «Букмена», «Нью ріпаблік»? Їх, бачте, покладали на нього! Покладіть на мене надії, і я їх виправдаю... Яке лайно!..

— Привіт, юначе,— почув він чийсь голос.— Чого це ви так обурено блимаєте очима?

— А-а, полковнику, привіт,— відказав Девід і раптом відчув радість.— Що це в біса ви тут робите?

Полковник, що мав глибоко посаджені темно-голубі очі, рудувату чуприну й смагляве обличчя, немовби витесане з кременю знесиленим скульптором, що зламав на ньому свого різця, взяв зі столика Девідову склянку й покуштував марісменьйо.

— Подайте мені отуди на столик пляшку того самого, що п'є цей хлопчина,— сказав він барменові.— Тільки холодну. На лід ставити не треба. Несіть зараз же.

— Слухаюсь, сер,— озвався бармен.— Гаразд, сер.

— Ходімо,— мовив полковник до Девіда й повів його до столика в кутку приміщення.— Вигляд у вас дуже добрий.

— У вас також.

Полковник Джон Бойл був у синьому костюмі з цупкої, але видимо непаркої тканини та блакитній сорочці з чорною краваткою.

— У мене завжди добрий,— сказав він.— Робота потрібна?

— Ні,— відказав Девід.

— Отак зразу. Не питаєте навіть, що за робота.— Голос полковника звучав так, наче він відхаркував слова із запорошеної горлянки.

Принесли вино, і бармен налив дві склянки й поставив на столик блюдечка з маслинами та з горіхами.

— А анчоусів нема? — запитав полковник.— Що це мені за пивничка?

Бармен усміхнувся й пішов по анчоуси.

— Чудове вино,— похвалив полковник.— Першокласне. Я завжди сподівався, що ваш смак поліпшиться. Ну, а чому вам не потрібна робота? Ви тільки-но видали книжку.

— В мене медовий місяць.

— Безглуздий вислів,— сказав полковник.— Він мені завжди не подобався. Щось таке в ньому липке. Чом не сказати просто: «щойно одружився»? Різниці ніякої. Але так чи так, а ви мені не помічник.

— А що за робота?

— Не варто зараз про це балакати. То з ким ви одружились? Я її знаю?

— З Кетрін Хілл.

— Знав її батька. Дуже дивний був суб'єкт. Розбився в машині. Разом із дружиною.

— Я їх ніколи не знав.

— Не знали?

— Ні.

— Дивно. Але цілком зрозуміло. Як тесть він для вас не велика втрата. Мати, кажуть, була дуже самотня. Дурний спосіб заподіяти собі смерть, як на дорослих людей. Де ви познайомилися з цією дівчиною?

— У Парижі.

— Вона має дурнуватого дядечка, що там живе. Сущий нікчема. Ви його знаєте?

— Бачив на іподромах.

— У Лоншані й Отейлі. Як же уникли знайомства?

— Я одружувався не з її родичами.

— Та звісно, що ні. Але завжди одружуєшся і з ними. Живими чи мертвими.

— Ну, не з дядьками ж і тітками.

— Так чи так, а дай вам боже. А знаєте, мені сподобалася ваша книжка. Вона має успіх?

— І досить значний.

— Вона дійняла мене до живого,— сказав полковник.— Ви облудний сучий син.

— Ви також, Джоне.

— Сподіваюся,— сказав полковник.

Девід побачив у дверях Кетрін і підвівся. Вона підійшла до них, і Девід сказав:

— Познайомся, це полковник Бойл.

— Вітаю вас, люба.

Кетрін поглянула на нього, всміхнулась і підсіла до столика. Девід дивився на неї, і йому здавалося, що вона стримує подих.

— Стомилася? — запитав він.

— Та начебто.

— Випийте скляночку цього вина.

— А нічого, як я вип'ю абсенту?

— Ну звісно,— сказав Девід.— І я з тобою за компанію.

— Мені не треба,— мовив полковник до бармена.— Ця пляшка уже втратила свіжість. Поставте її на холод, а мені принесіть склянку з іншої.— Тоді звернувся до Кетрін: — Вам смакує справжній «Перно»?

— Так,— відказала вона.— Я сором'язлива на людях, а він додає мені сміливості.

— Чудовий напій,— сказав полковник.— Я б і сам до вас пристав, але маю по обіді роботу.

— Даруй, що я не призначив тобі побачення,— мовив Девід.

— Це дуже мило.

— Я заходив у банк по пошту. Там тобі купа листів. Я залишив їх у готелі.

— То байдуже,— сказала вона.

— Я бачив вас у Прадо перед картинами Ель-Греко,— промовив полковник.

— І я вас бачила,— відказала Кетрін.— Ви завжди дивитесь на картини так, наче вони ваша власність і ви міркуєте, як їх краще перевісити?

— Мабуть, так,— сказав полковник.— А ви завжди роздивляєтесь їх з виглядом юного вождя войовничого племені, що дав тягу від своїх наставників і витріщається на мармурову «Леду з лебедем»?

Кетрін почервоніла під засмагою і поглянула на Девіда, а тоді на полковника.

— Ви мені подобаєтесь,— мовила вона.— Скажіть мені ще щось.

— Ви мені теж подобаєтесь,— сказав він.— І я заздрю Девідові. Вам більш ніхто, крім нього, не потрібен?

— А ви не знаєте?

— Я бачу те, що бачать мої очі,— відказав полковник.— А тепер випийте ще ковток своєї полинової сироватки істини.

— Тепер вона мені не потрібна.

— Ви вже не соромитесь? Усе одно випийте. Вам це на користь. Ви найтемніша біла дівчина, яку я будь-коли бачив. Щоправда, ваш батько теж був дуже темний.

— Мабуть, я успадкувала його шкіру. Мати була дуже білява.

— Я її не знав.

— А батька знали добре?

— Доволі добре.

— Який він був?

— Він був чоловік дуже важкої вдачі, а загалом чарівний. Ви й справді сором'язлива?

— Щира правда. Спитайте в Девіда.

— Ви на диво швидко здолали свою сором'язливість.

— Це ви її порішили. То який був мій батько?

— Він був найсором'язливіший з усіх, кого я знав, і міг зачарувати кого завгодно.

— Він також уживав «Перно»?

— Він уживав усе.

— Я нагадую вам його?

— Анітрохи.

— Це добре. А Девід?

— Нічого спільного.

— Це ще краще. А як ви дізналися, що я була в Прадо хлопцем?

— А чого б вам ним не бути?

— Я тільки вчора ввечері почала. Майже місяць я була дівчиною. Спитайте в Девіда.

— Не треба відсилати мене із запитаннями до Девіда. Хто ви тепер, у цю мить?

— Хлопець, якщо ви не проти.

— Аж ніяк не проти. Але ви тепер не хлопець.

— Я саме хотіла про це сказати,— мовила Кетрін.— Тепер, коли я відкрилася, мені вже ні до чого ним бути. Але в Прадо було чудово. Ось чому я хотіла розповісти про це Девідові.

— Ви ще матимете силу часу, щоб розповісти про це Девідові.

— Атож,— погодилась вона.— Час ми маємо.

— Скажіть мені краще, де ви так засмагли,— мовив полковник.— Ви знаєте, яка ви темношкіра?

— Почали з Гро-дю-Руа, а потім були на Ла-Напулі. Там є така бухточка, куди веде стежка серед сосон. З дороги її не видно.

— А скільки часу пішло на те, щоб отак засмагнути?

— Близько трьох місяців.

— І що ви робитимете тепер із своєю засмагою?

— Носитиму її,— відказала Кетрін.— Вона дуже пасує до ліжка.

— Мабуть, вам шкода марнувати її на місто.

— У Прадо я її не марнувала. Та насправді я й не ношу її. Вона — моє єство. Я справді така темна. Сонце тільки проявляє мій колір. Я хотіла б бути ще темніша.

— То, певно, й будете,— сказав полковник.— А ще чогось такого ви чекаєте від життя?

— Ще — кожного дня,— відповіла Кетрін.— Просто чекаю кожного нового дня.

— А сьогодні випав добрий день?

— Так. Ви ж самі знаєте. В ньому були ви.

— Ви з Девідом не відмовитесь пообідати зі мною?

— Гаразд,— сказала Кетрін.— Тільки я сходжу нагору перевдягнуся. Ви почекаєте мене?

— Ти не хочеш допити свій абсент? — спитав Девід.

— То байдуже,— мовила вона.— Не турбуйся за мене. Я не буду сором'язлива.

Вона пішла до дверей, і обидва чоловіки дивились їй услід.

— Я був з нею не надто запросто? — спитав полковник.— Гадаю, що ні. Вона дуже мила дівчина.

— Сподіваюся, я їй добра пара.

— Та звісно. Як вам ведеться?

— Начебто гаразд.

— Ви щасливі?

— Дуже.

— Не забувайте: все йде добре, поки не поверне на зле. Ви знатимете, коли воно поверне.

— Ви так думаєте?

— Я цілком певен цього. А якщо не знатимете, той поворот не матиме значення. Тоді нічого не матиме значення.

— Як швидко це відбуватиметься?

— Щодо швидкості я нічого не казав. Про що це ви?

— Пробачте.

— Ви багато маєте, отож тіштеся життям.

— Так ми й робимо.

— Я бачу. Тільки одне застереження.

— А саме?

— Добре приглядайте за нею.

— Це все, що ви маєте мені сказати?

— І ще одна дрібниця: стережіться потомства — добра з того не буде.

— Поки що ніякого потомства не передбачається.

— Гуманніше позбутись його.

— Гуманніше?

— Краще.

Вони трохи побалакали про спільних знайомих, і полковник висловлювався безжально, а потім Девід побачив, як у дверях з'явилася Кетрін у сріблясто-білому вбранні, що мало відтінювати її напрочуд темну смагу.

— Ви просто неймовірна красуня,— сказав їй полковник.— Але вам треба стати ще темнішою.

— Дякую, я постараюся,— відказала вона.— А чи доконче нам кудись іти в таку спеку? Чом не посидіти тут у холодку? Тут-таки можна й пообідати, гриль у них є.

— Ви обідаєте зі мною,— нагадав полковник.

— Ні, прошу вас. Пообідайте ви з нами.

Девід невпевнено підвівся. У барі були вже й інші люди. Поглянувши на столик, він тільки тепер побачив, що випив і свій, і дружинин абсент. Він навіть не пам'ятав, щоб пив із тієї чи тієї склянки.

Була година сієсти[11], обоє лягли спочити, і Девід читав при світлі, що йшло з вікна ліворуч ліжка, де він на третину підняв одне з дерев'яних жалюзі. Світло відбивалося від будинку навпроти, по той бік вулиці. Неба з-під нижнього краю штори не було видно.

— Полковникові сподобалося, що я така темношкіра,— мовила Кетрін.— Треба б нам знов поїхати до моря. Я маю підтримувати свою засмагу.

— То й поїдемо як тільки захочеш.

— Це буде чудово. А можна, я скажу тобі щось? Мені треба про це сказати.

— Про що?

— Я до обіду не оберталася назад дівчиною. Поводилась я добре?

— А хіба ні?

— Ні. Ти невдоволений? Але тепер я тільки твій хлопець і робитиму для тебе все, що ти хочеш.

Девід і далі читав.

— Ти розсердився?

— Ні. «Протверезів»,— подумав він.

— Тепер усе воно простіше.

— Я б не сказав.

— То я буду обережна. А сьогодні вранці все, що я робила, здавалося при денному світлі таким невинним і радісним, чистим і гарним. Можна, я спробую зараз?..

— Краще не треба.

— Ну можна, я тільки поцілую тебе і спробую?

— Ні, коли й ти хлопець, і я хлопець.— Щось тисло йому в грудях, неначе на них наклали зсередини залізний обруч.— Даремно ти розказала про це полковникові.

— Але ж він бачив мене, Девіде. Він сам про це заговорив, бо знає про ці речі й усе зрозумів. Я не зробила дурниці, розказавши йому. Так краще. Він же наш друг. Тепер, коли я розказала, він не стане говорити зайвого. А коли б не розказала, він мав би на це право.

— Не можна отак довірятися всім і кожному.

— Мені байдуже до всіх. Тільки до тебе не байдуже. Я ніколи не заводилася з іншими людьми.

— Мені стискає груди, мов залізним обручем.

— Пробач. А в мене так радісно на серці.

— Кохана моя Кетрін...

— Оце добре. Зви мене Кетрін завжди коли хочеш. Бо я ж і твоя Кетрін. Я завжди Кетрін, коли вона тобі потрібна. А тепер добре б поспати, чи, може, все-таки спробуймо оте інше й побачимо, як воно буде?

— Спершу полежмо тихенько потемки,— відказав Девід і спустив жалюзі, і вони лежали поруч на ліжку у великій кімнаті готелю «Палас» у Мадріді, де за ясного дня Кетрін, перевтілившись у хлопця, ходила по музею Прадо, а тепер хотіла за ясного дня вдатися й до тих своїх темних нічних штук, і Девідові здавалося, що цій її переміні ніколи не буде кінця.

Розділ восьмий

Уранці в Буен-Ретіро все було таке свіже, немов у справжньому лісі. Буяла зелень, темніли стовбури дерев, і всі відстані неначе змінилися. Навіть озеро показалося не там, де було раніше, і, коли вони побачили його ген за деревами, воно й вигляд мало зовсім інший.

— Ти йди вперед,— сказала Кетрін.— Я хочу на тебе подивитися.

Девід повернувся, пішов від неї до найближчої лави і сів. Озеро ледь виднілось удалині, і він знав, що пішки туди не дійти. Він сидів собі на лаві, а потім до нього підсіла й Кетрін і сказала:

— Ну от, усе гаразд.

Та гризоти сумління чатували на нього й тут, у Ретіро, і так болісно точили душу, що він сказав Кетрін: краще він піде посидить у готельному кафе, а вона хай потім приходить туди.

— Тобі недобре? Хочеш, я піду з тобою?

— Ні. Все добре. Просто мені треба піти.

— То зустрінемось у кафе,— сказала вона.

Того ранку вона була особливо чарівна, по-змовницьки всміхалася до нього, і він усміхався до неї, а тепер оце подався зі своїми гризотами до кафе. Він не збирався цього робити, але зробив, і згодом, коли Кетрін знайшла його в кафе, він уже допивав другий абсент, і гризоти полишили його.

— Як ти, Відьмо? — спитав він.

— Я твоя Відьма,— відказала вона.— Можна й мені скляночку цього самого?

Офіціант пішов, видимо потішений з того, що вона така гарна й така щаслива на вигляд, і Кетрін спитала:

— Що з тобою було?

— Та просто паскудно себе почував, але тепер уже все гаразд.

— Аж так погано?

— Ні,— збрехав він.

Вона похитала головою.

— Мені дуже прикро. Я сподівалася, що нічого поганого не буде.

— Усе минулося.

— Це добре. А правда ж, гарно тут улітку, і нікого тобі навколо? Я щось надумала.

— Уже?

— Ми можемо залишитися тут і не їхати до моря. Тепер усе тут наше. І місто, і оце кафе. Ми могли б пожити тут, а тоді вирушити назад, просто до Ла-Напулі.

— Вибір у нас не багатий.

— Не кажи так. Ми ж тільки-но почали.

— Атож... і завжди можемо повернутися туди, звідки почали.

— Звісно, що можемо, і таки повернемось.

— Не будемо про це говорити,— мовив Девід.

Він уже відчував, як його знов починає точити те саме, і відпив великий ковток із склянки.

— Дуже дивна річ,— сказав він.— Це питво на смак точнісінько як гризоти сумління. Ну просто той самий смак, а проте воно їх розганяє.

— Мені не подобається, що ти вдаєшся до нього задля цього. Ми ж не такі. Не повинні бути такими.

— А може, я такий.

— Не треба.— Вона добре потягла із своєї склянки, тоді потягла ще й поглянула довкола, а потім на чоловіка.— Я й сама можу це зробити. Дивись на мене й спостерігай, як це буде. Ось ми з тобою тут, у відкритому кафе мадрідського готелю «Палас», і звідси видно Прадо, і вулицю, і поливалки-вертушки під деревами, отже, все діється насправді. Це страшенно брутальна річ. Але я це зроблю. І ти побачиш. Дивись. Мої губи знов стають губами твоєї дівчини, і все в мені знову таке, яке тобі справді потрібне. Ну що, зробила? Скажи.

— Ніхто цього від тебе не вимагав.

— Я ж подобаюсь тобі дівчиною,— дуже серйозно промовила вона, а тоді всміхнулася.

— Так,— підтвердив він.

— От і добре,— сказала вона.— Я рада, що хоч комусь подобаюся такою, бо це ж така бісова нудота.

— То не роби цього.

— Хіба я не сказала тобі, що вже зробила? Хіба ти сам цього не бачив? Чи ти хочеш, щоб я вивернулась навиворіт чи роздерла себе на дві половини, бо ти не можеш спинити свій вибір на чомусь одному? Чи, може, тобі не потрібне ні те, ні те?

— Ти не могла б стримати свої емоції?

— А чого б я мала їх стримувати? Тобі ж потрібна жінка, чи не так? А те, що їй притаманне, не потрібне? Сцени, істерики, безпідставні звинувачення, дражливість — це не потрібне? Я й так стримую себе. Не хочу, щоб тобі було незручно перед офіціантом. Не хочу, щоб йому було незручно. А тепер я читатиму свою кляту пошту. Можна послати по неї нагору?

— Я сам піду й принесу.

— Ні. Мені негоже лишатися тут одній.

— Твоя правда,— мовив Девід.

— Ось бачиш. Недарма ж я попрохала послати когось.

— Вони не дадуть ключа від номера посильному. Тим-то я й сказав, що піду сам.

— Ну все, беру себе в руки,— сказала Кетрін.— Годі мені так поводитись. Чом я маю поводитися так щодо тебе? Це ж сміховинно й негідно. Я була такою дурепою, що навіть не прошу в тебе пробачення. До того ж мені однаково треба піднятися до кімнати.

— Зараз?

— Я ж проклята богом жінка. Я думала, що як буду дівчиною і залишатимусь дівчиною, то хоч понесу дитину. Але й того нема.

Це може бути моя вина.

— Ой, давай ніколи не розбиратися, чия в чому вина. Ти посидь тут, а я піду принесу пошту. Ми читатимем листи й будемо розважливими й добропристойними американськими туристами, що приїхали до Мадріда не в сезон.

За обідом Кетрін сказала:

— Вертаймося до Ла-Напулі. Там тепер нікого нема, і нам житиметься спокійно й приємно, можна буде працювати, дбати одне про одного. Звідти ми зможемо їздити до Екса й побачити всі сезаннівські місця. Ми ж того разу зовсім мало там побули.

— Там нам буде дуже добре.

— А тобі ще не зарано знову братися до роботи?

— Ні. Тепер саме час. Я певен.

— От і чудово. А я по-справжньому візьмуся до іспанської мови, щоб знати її на той час, як ми повернемося сюди. І стільки всякого треба прочитати.

— Нам буде що робити.

— І ми робитимемо.