Райський сад

Розділ двадцять п'ятий

Коли вони повернулися, машина Кетрін стояла біля готелю, праворуч від посипаної жорствою під'їзної дороги. Девід зупинив «ізотту» позаду, і вони з Марітою вийшли й мовчки рушили повз порожній низенький голубий автомобільчик до кам'яних плит садової доріжки. Поминули замкнені двері й розчинені вікна Девідової робочої кімнати, а тоді Маріта зупинилася проти своїх дверей і сказала:

— Ну бувай.

— Що ти робитимеш до вечері? — запитав Девід.

— Не знаю,— відповіла вона.— Буду тут, у своїй кімнаті.

Він подався далі до чільних дверей готелю. Кетрін сиділа у вітальні біля бару й читала паризький випуск «Нью-Йорк геральд». На стойці перед нею стояв келих і півпляшки вина. Вона звела очі на Девіда.

— Чого це ви так рано?

— Пообідали в місті й приїхали,— відказав Девід.

— Як твоя повія?

— До повій ще не докотився.

— Я про ту, для котрої ти пишеш свої оповідки.

— Он як. Оповідки....

— Так. Оповідки. Оті похмурі й жалісні історійки про своє дитинство й про свого вічно п'яного облудника батечка.

— Не був він облудником.

— А хто ж, як не він, обдурив дружину і всіх своїх приятелів?

— Ні. Тільки самого себе.

— Ти ж сам зобразив його жалюгідним нікчемою в отих своїх останніх сценках, чи начерках, чи, власне, пустопорожніх анекдотах.

— В оповіданнях, ти хочеш сказати.

— Це ти називаєш їх оповіданнями,— відрубала Кетрін.

— Так,— мовив Девід і налив собі келих чудового холодного вина, що дуже пасувало й до ясного погожого дня, й до освітленої сонцем вітальні в охайному, затишному готелі, але не змогло зняти тягар з його змертвілої, застиглої душі.

— Хочеш, я піду приведу Спадкоємицю? — спитала Кетрін.— Хай не думає, що я стану сперечатися через те, чий сьогодні день, або що ми тут нишком випиваємо вдвох.

— Не треба її приводити.

— А мені хочеться. Вона сьогодні опікувалася тобою, а я ні. Я ж насправді ще не сучка, Девіде. Це я тільки так поводжусь і розмовляю.

Чекаючи, поки повернеться Кетрін, Девід випив ще келих шампанського й переглянув газету, яку вона залишила на стойці. В самотині вино смакувало якось не так, і він приніс із кухні корка, щоб заткнути пляшку й знов поставити її у відерце з льодом. Та пляшка виявилась надто легкою, і, піднявши її проти світла, яке линуло у західне вікно, Девід побачив, що вина там лишилося зовсім обмаль, тому вилив його в келих, випив і поставив порожню пляшку на кахляну підлогу. Навіть випите отак одним духом вино на нього анітрохи не вплинуло.

Хвалити бога, тепер він опановував і мистецтво оповідання. Його остання книжка вийшла добра, бо в ній були живі люди й багато точних деталей, що робили розповідь правдоподібною. Справді-бо, він мав тільки пригадати все достеменно так, як воно було, вирішити, що залишити поза розповіддю, і тоді решта набирала потрібної форми. Потім він, звісно, міг, немовби орудуючи діафрагмою у фотокамері, затемнити чи вияскравити зображення й зосередити увагу на окремих деталях: яќ, приміром, сяяло й пекло сонце і як здіймалося над землею імлисте марево. Він знав, що тепер це йому вдається.

Те, що сказала Кетрін про його оповідання, намагаючись завдати йому болю, навернуло Девіда на спогади про батька й про всі батькові задуми, яких він так і не спромігся здійснити. «А тепер,— подумки сказав собі Девід,— спробуй знову стати дорослим і подивитись на все, з чим ти зіткнувся, не дратуючись і не ображаючись, коли хтось не зрозумів і належно не оцінив того, що ти написав. Вона дедалі гірше розуміє твої твори. Одначе попрацював ти на славу, і, поки маєш снагу до роботи, тебе ніщо не дійме. Отож забудь поки що про себе й спробуй допомогти їй. А завтра тобі треба пройтися по всьому оповіданню й остаточно довершити його».

Але думати про оповідання Девід не хотів. Робота важила для нього над усе,— хоч важило для нього й чимало інших речей,— але він розумів, що письменник не повинен весь час перейматися нею, зайвий раз чіпати чи ворушити її — так само як не можна раз у раз прочиняти двері темної кімнати, щоб побачити, як проявляється негатив. «Облиш думати про оповідання,— звелів він собі.— Хоч який ти бісів дурень, але принаймні це маєш тямити».

Думки його звернулися до двох жінок, і він запитав себе, чи не слід знайти їх, поцікавитись, що вони збираються робити, і запропонувати поїхати на пляж. Зрештою, сьогодні Марітин день, і, може, вона чекає на нього. А може, ще вдасться врятувати бодай частину цього дня для всіх трьох. Можливо, жінки вже щось надумали. Отож треба піти й спитати їх. «То йди ж бо,— звелів він собі.— Не стій тут і не розмірковуй. А йди шукай їх».

Двері Марітиної кімнати були зачинені, і Девід постукав.

Перед тим жінки розмовляли, але тепер розмова урвалася.

— Хто там? — запитала Маріта.

Девід почув, як Кетрін засміялась, а тоді гукнула:

— Та хай там хто, заходьте!

Маріта щось сказала їй, і Кетрін озвалася знов:

— Заходь, Девіде.

Він відчинив двері. Жінки лежали поряд у великому ліжку, накрившись до підборіддя простирадлом.

— Будь ласка, заходь,— сказала Кетрін.— Ми чекали на тебе.

Девід поглянув на них обох: одну темноволосу й серйозну, другу — біляву й усміхнену. Маріта дивилася на нього й видимо хотіла щось сказати. Кетрін сміялася.

— Ти що — боїшся зайти, Девіде?

— Я заглянув мимохідь, спитати, чи не хочете ви поїхати купатись абощо,— мовив Девід.

— Я не хочу,— відказала Кетрін.— Спадкоємиця тут спала, от я й забралася до неї в ліжко. А вона була така добра, що дозволила мені залишитись. Вона тебе нічим не зрадила. Ані на крапелиночку. Ти не хочеш зайти і пересвідчитись, які ми тобі вірні, і вона, і я?

— Ні,— відповів Девід.

— Ну зроби ласку, Девіде,— не вгавала Кетрін.— Сьогодні такий гарний день.

— А ти хочеш їхати купатися? — спитав Девід Маріту.

— Я залюбки,— мовила вона, і далі накрита простирадлом.

— Теж мені святенники знайшлися,— пирхнула Кетрін.— Ну будьте ж ви розумніші. Іди до нас, Девіде.

— Я їду купатися,— сказала Маріта.— Девіде, вийди, будь ласка.

— Чого це ти його соромишся? — запитала Кетрін.— Він же бачить тебе на пляжі.

— Ось там, у бухточці, й побачить,— відказала Маріта.— Вийди, Девіде, прошу тебе.

Девід вийшов і, не озираючись, причинив за собою двері. Він почув, як Маріта щось тихо говорила, а Кетрін сміялася. Перейшовши кам'яними плитами до чільного входу готелю, він звернув погляд на море, звідки вже повівав легкий вітрець. На голубій морській гладіні чітко, неначе вигравіювані, вирізнялися обриси трьох французьких есмінців і крейсера, що рухались у бойовому порядку, виконуючи якийсь маневр. Кораблі були далеко в морі й з такої відстані мали вигляд пласких розпізнавальних силуетів на таблицях, але потім, наддавши ходу, почали змінювати порядок, і тоді стало видно білі смужки, що виникали спереду під бортами. Девід стояв і дивився, аж поки до нього підійшли жінки.

— Ну годі злоститися, прошу тебе,— мовила Кетрін.

Обидві були вдягнені по-пляжному, і Кетрін поставила на залізний стілець сумку з рушниками та халатами.

— Ти теж їдеш? — спитав її Девід.

— Якщо ти вже не сердишся на мене.

Він промовчав і став знову дивитися на маневри кораблів. Ось іще один есмінець круто повернув, виходячи із строю, і від його форштевня зав'юнилася назад біла смужка піни. Швидко обминаючи решту кораблів з флангу, він пустив дим, і за ним потягся, поширюючись на всі боки, великий чорний шлейф.

— То ж був усього лише жарт,— провадила Кетрін.— Згадай-но, як ми з тобою колись жартували. Хіба ще так!

— Що вони там роблять, Девіде? — спитала Маріта.

— По-моєму, це протичовнові маневри,— сказав Девід.— Можливо, вони діють спільно з підводними човнами. Це, певно, кораблі з Тулона.

— Вони були й у Сен-Максімі чи Сен-Рафаелі,— мовила Кетрін.— Я бачила їх там цими днями.

— Тепер, за димовою завісою, я вже й не доберу, що вони роблять,— сказав Девід.— Мабуть, там є ще кораблі, яких нам не видно.

— А онде й літаки,— озвалася Маріта.— Які гарні, правда ж?

То були малесенькі й зграбні гідроплани — трійка їх вихопилася з-за мису й пішла низько над водою.

— Коли ми жили тут на початку літа, на Поркероллі влаштували навчальні стрільби, ото був жах,— сказала Кетрін.— Аж шибки бряжчали. Як ти гадаєш, Девіде, вони скидатимуть глибинні бомби?

— Не знаю. Якщо там у них справжні підводні човни, то навряд.

— Можна й мені на пляж, ну можна, Девіде? — спитала Кетрін.— Ось я вже скоро поїду, тоді будете собі купатися вдвох скільки вам заманеться.

— Я ж запрошував і тебе,— відповів Девід.

— І то правда,— мовила Кетрін.— Запрошував. То їдьмо й будьмо друзями, і всім буде добре. А якщо ті пілоти підлетять ближче до берега, то побачать і нас у нашій бухточці й теж потішаться.

Гідроплани й справді пролетіли понад самим берегом. На той час Девід з Марітою запливли далеко в море, а Кетрін лежала й засмагала. Оглушливо ревнувши потужними моторами «рона», три ланки по три літаки пронеслися над бухточкою і зникли в напрямі Сен-Максіма.

Девід і Маріта припливли назад і сіли на пісок поруч із Кетрін.

— Вони на мене й не глянули,— сказала Кетрін.— Мабуть, дуже серйозні хлопці.

— А ти чого сподівалася? Що тебе фотографуватимуть з повітря? — спитав Девід.

Маріта, що майже не озивалася, відколи вони вирушили з готелю, і тепер мовчала.

— Ото сміху було, коли Девід ще жив зі мною по-справжньому,— звернулася до неї Кетрін.— Пригадую, як мені подобалося все те, що й йому. І тобі теж, Спадкоємице, треба навчитися поділяти його уподобання. Звісно, якщо вони в нього ще залишились.

— Залишились, Девіде? — спитала Маріта.

— Він розбазарив усе на оті свої оповідання,— сказала Кетрін.— А колись мав багато чого за душею. Та я думаю, Спадкоємице, тобі до вподоби те, що він тепер пише.

— Так, до вподоби,— відказала Маріта. Вона не дивилася на Девіда, а сиділа, втупивши погляд у море, проте він бачив її проясніле засмагле обличчя, мокре після купання волосся, принадну гладеньку шкіру й усе її гарне тіло.

— От і добре,— ліниво мовила Кетрін, так само ліниво зітхнула й знову лягла на халат, розісланий на ще теплому від сонця піску.— Бо це все, що тобі дістанеться. Колись він робив і чимало іншого, і все у нього чудово виходило. Цікаве було життя, а тепер йому в голові тільки Африка, отой його п'яничка батько та ще газетні вирізки. Його дорогоцінні вирізки. Він уже показував тобі ті вирізки, Спадкоємице?

— Ні, Кетрін,— відповіла Маріта.

— То покаже,— не вгавала Кетрін.— Одного разу в Гро-дю-Руа він спробував прилучити до них і мене, але я швидко дала йому відкоша. Їх там у нього сотні, і майже всі з фотографіями, причому фото скрізь те саме. Їй-богу, це ще гірше, ніж тягати за собою непристойні листівки. Я думаю, він перечитує їх наодинці із собою і зраджує мене з ними. Мабуть, просто в кошик для сміття. Без кошика він жити не може. Сам казав колись, що то найпотрібніша письменникові річ...

— Ходім поплаваємо, Кетрін,— урвала її Маріта.— Чогось мені холоднувато стало.

— Атож, кошик для письменника — вкрай необхідна річ,— не вгавала Кетрін.— Я вже не раз думала була, чи не придбати йому якийсь справді видатний кошик, щоб був гідний його. Але ж він ніколи не викидає нічого з того, що пише. А пише в отих сміховинних дитячих зшиточках, і ні сторіночки в кошик. Тільки щось там викреслює, а потім приписує впоперек збоку. Вся його творчість — це справжня облуда. Не кажучи вже про те, що він ліпить орфографічні й граматичні помилки. Ти не знала, Маріто, що він спотикається на граматиці?

— Бідолашний Девід,— мовила Маріта.

— Ну, а з французькою справи, звісно, ще гірші,— провадила Кетрін.— Ти ж не бачила, як він намагається писати по-французькому. У розмові він ще може замилити очі отим своїм кумедним жаргоном. Але, по суті, він просто неписьменний.

— Чистий жах,— докинув Девід.

— Я так пишалася ним,— правила своєї Кетрін,— а потім виявилось, що він нездатен написати без помилок звичайнісінької записки. Правда, тепер ти сама зможеш писати за нього по-французькому.

— Ta gueule[33],— весело мовив Девід.

— Оцим він і бере,— сказала Кетрін.— Солоними жаргонними слівцями, що здебільшого вийшли з ужитку ще до того, як він їх завчив. Його французька дуже барвиста, але писати нею він не годен. Він справді неписьменний, Маріто, і ти сама в цьому пересвідчишся. А який у нього страхітливий почерк! Ні писати, ні говорити, як належить пристойній людині, він жодною мовою не вміє. А надто своєю рідною.

— Бідолашний Девід,— повторила Маріта.

— Я не можу сказати, що віддала йому найкращі літа свого життя, бо живу з ним тільки від нинішнього березня, але що найкращі місяці — то це точно. Так чи так, а в ці місяці я найбільше тішилася життям, і він мені, звісно, в цьому допомагав. Шкода, що все воно скінчилося цілковитим розчаруванням, але нічого не вдієш, коли виявляється, що твій чоловік не вміє грамотно писати та ще й віддається таємному сороміцькому гріху над сміттєвим кошиком, повним вирізок зі штемпелем агентства «Ромейке» чи як його там. Будь-яка жінка на моєму місці занепала б духом, і я чесно заявляю, що не хочу далі з цим миритися.

— То взяла б ті вирізки й спалила,— сказав Девід.— Це був би найрозумніший вихід із становища. Ну, а тепер не хочеш піти поплавати, Відьмо?

Кетрін лукаво поглянула на нього.

— Як ти здогадався, що я це зробила? — спитала вона.

— Що ти зробила?

— Спалила вирізки.

— Невже, Кетрін? — запитала Маріта.

— А таки спалила,— сказала Кетрін.

Девід устав і подивився на неї. Йому аж у грудях похололо. Так наче зайшов за поворот гірської дороги, а далі дороги немає, попереду — прірва. Маріта й собі підвелась. А Кетрін дивилася на них, і обличчя її було спокійне і вдумливе.

— Ходім поплаваємо,— запропонувала Маріта.— Запливем аж до кінця мису, а тоді назад.

— Я рада, що ти нарешті виявила люб'язність,— сказала Кетрін.— А то я вже давно хочу у воду. Стає таки справді холоднувато. Ми забуваємо, що вже вересень.

Розділ двадцять шостий

Вони одяглися ще на березі, і Девід, узявши сумку з пляжними речами, перший рушив крутою стежкою туди, де серед сосон їх чекала стара «ізотта». Жінки сіли позаду, Девід — за кермо, і в м'якому надвечірньому світлі вони поїхали назад до готелю. Дорогою Кетрін поводилася спокійно, і всі, хто траплявся назустріч, напевне, приймали їх за звичайнісіньку собі компанію, що повертається з післяполудневого відпочинку на одному з безлюдних естерельських пляжів. Коли вони залишили машину на під'їзній дорозі, військових кораблів уже не було видно, і море за соснами лежало тихе й голубе. Вечір видався такий самий ясний і гарний, як і ранок.

Вони підійшли до готелю, і Девід заніс сумку до комори й поставив на підлогу.

— Дай я візьму речі,— сказала Кетрін.— їх треба просушити.

— Пробач,— відказав Девід. Тоді повернувся, вийшов надвір і попростував до своєї кімнати в кінці будинку. Там він одразу ж відчинив велику валізу. Стосика зошитів з оповіданнями на місці не було. Так само не було й чотирьох конвертів, ущерть напакованих вирізками. Залишилися тільки зошити із записами до повісті.

Девід зачинив і замкнув валізу, тоді обшукав шухляди шафи й усе, що можна було обшукати в кімнаті. Він не вірив, що оповідання пропали. Не вірив, що Кетрін могла знищити їх. На пляжі він подумав був, що вона здатна на таке, але й тоді ця думка здалась йому неймовірною, і він відкинув її. Усі вони трималися спокійно, обачливо й рівно, як і належить триматись у разі небезпеки, надзвичайних обставин чи катастрофи, але важко було припустити, що таке й справді може статися.

А тепер він знав: сталося,— і все ж таки ще сподівався, що це може бути просто лихий жарт. Отож, відчуваючи в душі холод і порожнечу, він знов одімкнув і перетрусив валізу, а потім ще раз обшукав усе в кімнаті.

Тепер не було ні небезпеки, ні надзвичайних обставин. Була катастрофа. Але ні, це неможливо. Мабуть, вона десь заховала їх. Може, в коморі, чи в їхній спальні, чи навіть у Марітиній кімнаті. Не могла вона їх знищити. Ніхто б не заподіяв такого своєму ближньому. Девід усе ще не вірив до кінця, одначе коли він замикав двері своєї кімнати, всередині у нього млоїло.

Обидві жінки сиділи біля бару. Коли Девід увійшов, Маріта тільки глянула на нього — і враз усе зрозуміла. Кетрін спостерігала, як він підходить, у дзеркалі за стойкою. На нього самого вона не дивилася — тільки на його відображення в дзеркалі.

— Куди ти їх поділа, Відьмо? — запитав Девід.

Кетрін відвернулася від дзеркала й звела на нього очі.

— Не скажу,— відповіла вона.— Я про них подбала.

— Повинна сказати,— мовив Девід.— Вони мені дуже потрібні.

— Ні, не потрібні,— заперечила вона.— То були нікчемні оповідки, і я терпіти їх не могла.

— А про Кібо? — спитав Девід.— Тобі ж сподобався Кібо. Хіба не пригадуєш?

— І його це не минуло. Я хотіла була вирвати сторінки про нього й зберегти, але не змогла знайти їх. Та й він же однаково давно здох, ти сам казав.

Девід бачив, як Маріта поглянула на неї і відвела очі. Тоді поглянула знов.

— Де ти їх спалила, Кетрін?

— І тобі не скажу,— відповіла Кетрін.— Що він, що ти — один біс.

— Ти спалила їх разом з вирізками? — спитав Девід.

— Не скажу,— відрубала Кетрін.— Ти розмовляєш зі мною, наче полісмен чи шкільний учитель.

— Скажи, Відьмо. Я тільки хочу знати.

— Я заплатила за них,— заявила Кетрін.— Ти написав їх завдяки моїм грошам.

— Знаю,— мовив Девід.— Дякую тобі за щедрість. Де ти спалила їх, Відьмо?

— Я не скажу їй.

— Не їй. Скажи мені.

— Хай вона піде звідси.

— Мені так чи так треба йти,— озвалася Маріта.— Я загляну до тебе потім, Кетрін.

— От і добре,— мовила Кетрін.— Твоєї вини, Спадкоємице, в цьому немає.

Девід сів на високий табурет поруч із Кетрін, а вона, дивлячись у дзеркало, стежила, як Маріта виходить із кімнати.

— Де ти спалила їх, Відьмо? — знову спитав Девід.— Тепер ти можеш мені сказати.

— Вона б цього не зрозуміла,— мовила Кетрін.— Тим-то я й хотіла, щоб вона пішла.

— Я знаю,— сказав Девід.— То де ти їх спалила?

— У залізній бочці з дірками, в якій мадам палить сміття,— сказала Кетрін.

— Усе згоріло?

— Так. Я хлюпнула туди гасу з бідона, що стоїть у сараї. Зайнялося велике полум'я, і все згоріло. Я зробила це задля тебе, Девіде, і задля нас усіх.

— Ну ще б пак,— сказав Девід.— То все згоріло?

— Так, усе. Коли хочеш, можемо піти подивитись, але це ні до чого. Папір вигорів до чорного, і я розгребла його палицею.

— Піду гляну,— сказав Девід.

— Але повертайся,— попросила Кетрін.

— Та певне,— мовив він.

Зошити й конверти з вирізками було спалено в старій, продірявленій по боках двохсотлітровій бочці від бензину, в якій звичайно палили сміття. На колишньому мітлищі, що ним і раніше послуговувалися замість кочерги, лишився свіжий чорний попіл згорілого паперу. Бідон з гасом стояв у кам'яному сараї. У бочці Девід побачив обвуглені рештки знайомих зелених обкладинок від зошитів, а поворушивши попіл, знайшов кілька обгорілих клаптиків з газетним друком та два закіптюжені уривки рожевого паперу, яким користувалось прес-агентство «Ромейке». На одному ще розрізнявся машинописний рядок з датою і місцем: «Провіденс, Р.-А.» Попіл був старанно перемішаний, але якби Девід завдав собі клопоту пошукати пильніше, то там напевне знайшлися б ще якісь обгорілі рештки. Та він лише подер рожевий папірець з написом «Провіденс, Р.-А.» на дрібні клаптики й кинув назад у бочку, знов поставивши її як була. Йому раптом спало на думку, що він ніколи не бував у Провіденсі, штат Род-Айленд. Потім він заніс старе мітлище до сарая, де краєм ока побачив свій гоночний велосипед зі спущеними шинами, і через порожню на той час готельну кухню повернувся назад до великої вітальні й до своєї дружини Кетрін, що сиділа біля стойки бару.

— Ну що, все так, як я сказала? — запитала вона.

— Еге ж,— відповів Девід, сів на високий табурет і сперся ліктями на стойку.

— Мабуть, досить було спалити тільки вирізки,— сказала Кетрін.— Але я подумала: як вимітати, то вже дочиста.

— І таки вимела,— мовив Девід.

— Тепер ти зможеш знову взятися до повісті, і ніщо тобі не заважатиме,— сказала Кетрін.— От завтра зранку сідай і пиши.

— Авжеж,— зронив Девід.

— Я рада, що ти повівся розважливо,— говорила далі Кетрін.— Ти ж сам не розумів, які вони були нікчемні, ті оповідання. Я мусила тебе переконати.

— Ти не могла залишити хоч оте одне про Кібо, яке тобі сподобалось?

— Я ж тобі казала: я не могла знайти його. Але як хочеш, то напиши його наново, я переповім тобі все дослівно.

— Ото буде оповідання!

— А таки буде. Ось побачиш. Хочеш, зараз же й почнемо? Ми це зможемо, аби тільки ти захотів.

— Ні,— відказав Девід.— Тільки не зараз. А чом би тобі самій і не написати його?

— Писати оповідання я не вмію, Девіде. Ти ж знаєш. Але переповісти тобі оте одне зможу коли завгодно. А інших тобі не так жаль, еге ж? Вони справді були нікудишні.

— Навіщо ти все-таки це зробила?

— Щоб допомогти тобі. Ти зможеш поїхати в Африку й написати їх наново, подивившись на все очима зрілої, дорослої людини. Місцевість там навряд чи дуже змінилася. Та як на мене, то краще б тобі написати про Іспанію. Ти сам казав, що іспанська природа схожа на африканську, а до того ж і говорять там людською мовою.

Девід налив собі віскі, знайшов пляшку «Перр'є», відіткнув її і долив у склянку трохи води. Йому пригадалось, як одного дня дорогою до Ег-Морта вони проїжджали повз заводик у долині, де розливали в пляшки оцю мінеральну воду «Перр'є», і як...

— Облишмо балачки про письменство,— мовив він до Кетрін.

— Чому ж, мені цікаво,— сказала вона.— Тільки творчість має бути позитивною і мати здорову мету. Ти так добре писав, поки не погруз в отих оповіданнях. Найгірше в них — це бруд, мухи, жорстокість, дикунство. А ти мало не молився на всі ті страхіття. Згадай-но оте жахливе оповідання про різанину в кратері й бездушність твого батька.

— Може, не будемо про це говорити? — мовив Девід.

— А я хочу говорити,— відказала Кетрін.— Я хочу, щоб ти зрозумів, чому треба було спалити ті оповідання.

— Ти напиши, а я прочитаю,— сказав Девід,— Зараз я волів би про це не чути.

— Не можу я написати, Девіде.

— Зможеш.

— Ні. А от сказати б те, що я думаю, комусь іншому, хай би записав,— мовила Кетрін.— Якби ти був до мене добріший, то й сам записав би. Якби, кохав мене по-справжньому, тобі хотілося б це зробити.

— Єдине, чого мені зараз хочеться, це вбити тебе,— сказав Девід.— І не зроблю я цього тільки тому, що ти ненормальна.

— Ти не смієш так розмовляти зі мною, Девіде.

— Он як?

— Так, не смієш. Не смієш. Ти мене чуєш?

— Я тебе чую.

— То знай, що ти не смієш казати такі речі. Не смієш казати мені таку гидоту, чуєш?

— Чую,— мовив Девід.

— І не смій такого казати. Я цього не потерплю. Я розлучуся з тобою.

— Буду дуже радий.

— Тоді я залишуся твоєю дружиною і ніколи не дам тобі розлучення.

— Ну й чудово.

— Я зроблю з тобою що тільки захочу.

— Ти вже зробила.

— Я уб'ю тебе.

— А мені начхати,— сказав Девід.

— Навіть у таку хвилину ти не можеш відповісти пристойно.

— А як відповісти пристойно в таку хвилину?

— Сказати, що тобі дуже жаль.

— Гаразд,— мовив Девід.— Мені дуже жаль. Дуже жаль, що я зустрів тебе. Дуже жаль, що одружився з тобою...

— Мені теж.

— Помовч, будь ласка. Розкажеш комусь, хто зможе це записати. А мені дуже жаль, що твоя мати зустрілася колись із твоїм батьком і що вони зачали тебе. Дуже жаль, що ти народилась і виросла. Дуже жаль, що стільки всього між нами було, і доброго й поганого...

— Неправда.

— Так,— сказав він.— Замовкаю. Я й не збирався виголошувати промову.

— Єдине, чого тобі справді жаль, то це самого себе.

— Можливо,— сказав Девід.— Але, чорт забирай, Відьмо, навіщо ти їх спалила? Мої оповідання...

— Я повинна була це зробити, Девіде,— відказала вона.— Шкода, що ти не розумієш.

Насправді він усе розумів і до того, як запитав її, отож запитання було суто риторичне, і він це усвідомлював. Він не любив риторики й не довіряв тим, хто до неї вдавався, і тепер почував сором, бо й сам скотився до цього. Він повільно пив віскі з «Перр'є» і думав, яке то хибне твердження: зрозуміти означає пробачити,— і чимдуж силкувався взяти себе в руки, так само серйозно, як у минулі дні, коли разом з механіком і зброярем перевіряв літак, його мотор і кулемети. Тоді в цьому не було особливої потреби, бо ті двоє робили своє діло досконало, але в такий спосіб йому вдавалося більш ні про що не думати, і це, говорячи сентиментальною мовою, приносило розраду. А тепер така потреба була, бо коли він сказав Кетрін, що ладен убити її, то висловився цілком щиро й аж ніяк не риторично. Його брав сором за всі ті слова, які він виголосив після цього признання. Одначе єдине, що він міг удіяти, отак щиро признавшись, це взяти себе в руки, так щоб у разі чого не втратити самовладання. Він знов налив собі віскі з «Перр'є» і спостерігав, як виникають і лопаються малесенькі бульбашки. «А нехай їй сто чортів»,— подумав він.

— Пробач, що я сприйняв усе це надто драматично,— сказав він.— Звичайно, я розумію.

— Я така рада, Девіде,— озвалася вона.— Завтра вранці я поїду звідси.

— Куди?

— До Андая, а звідти до Парижа. Треба ж домовитися з художниками відносно книжки.

— Ти це серйозно?

— Так. По-моєму, я повинна про це подбати. Досі ми тільки марнували час, а сьогодні я ступила великий крок уперед і просто не маю права зупинятися.

— Як ти поїдеш?

— На «бугатті».

— Тобі не слід їхати машиною самій.

— А я хочу.

— Не слід робити цього, Відьмо. Справді не слід. Я не можу тобі дозволити.

— То що, їхати залізницею? Є поїзд до Байонни. А там чи в Біарріці я зможу найняти машину.

— А що, як ми обговоримо це завтра?

— Я хочу обговорити це сьогодні.

— Тобі не слід їхати, Відьмо.

— Я поїду,— сказала вона.— І ти мені не завадиш.

— Я тільки хочу як краще.

— Неправда. Ти намагаєшся завадити мені їхати.

— Якщо ти почекаєш, ми поїдемо разом.

— Я не хочу разом. Я хочу виїхати завтра, на «бугатті». А якщо ти проти, поїду поїздом. Ти не можеш заборонити мені поїхати поїздом. Я вже повнолітня, і те, що я одружена з тобою, не дає тобі права вважати мене своєю рабинею чи майном. Я поїду, і ти мені не завадиш.

— Ти повернешся?

— Думаю повернутися.

— Розумію.

— Нічого ти не розумієш, але це не має значення. Я все добре виважила й розміркувала. Такі речі не робляться похапцем і...

— І не викидаються в кошик,— мовив Девід, а тоді згадав, що треба тримати себе в руках, і відпив віскі з «Перр'є».— Ти побачишся в Парижі зі своїми адвокатами? — спитав він.

— Якщо матиму до них якісь справи. А звичайно я бачуся з ними. Коли ти сам не маєш адвокатів, то це не означає, що нікому не слід спілкуватися зі своїми. Чи, може, ти хочеш, щоб мої адвокати зробили щось і для тебе?

— Ні,— відказав Девід.— Розтуди їх, твоїх адвокатів.

— Ти маєш багато грошей?

— З грішми в мене цілком гаразд.

— Ти кажеш правду, Девіде? Ти ж, мабуть, чимало втратив на тих оповіданнях? Це страшенно мене турбує, і я розумію, що вина лежить на мені. Я знайду спосіб залагодити все якнайкраще.

— Що-що?

— Залагодити все якнайкраще.

— Як же ти збираєшся це залагоджувати?

— Визначу їхню вартість і перекажу на твій банк удвічі більшу суму.

— Звучить дуже щедро,— сказав Девід.— Ти завжди була щедра.

— Я хочу вчинити по справедливості, Девіде. Адже цілком можливо, що їх справжня матеріальна вартість набагато перевищувала ту, в яку їх оцінять.

— А хто може оцінити такі речі?

— Ну, має ж бути хтось такий. Адже є люди, які все оцінюють.

— Що за люди?

— Я не знаю, Девіде. Але гадаю, такі, як редактор «Атлантік манслі», чи «Гарперс», чи «Нувель ревю франсез»...

— Мені треба ненадовго відлучитися,— сказав Девід.— Як ти себе почуваєш?

— Дуже добре, коли не рахувати гризот через те, що я, мабуть, таки завдала тобі великої кривди, яку повинна відшкодувати,— відповіла Кетрін.— Це одна з причин, чому я зібралася до Парижа. Я просто не хотіла казати тобі.

— Не будемо говорити про втрати,— мовив Девід.— То ти хочеш їхати поїздом?

— Ні. Я хочу їхати на «бугатті».

— Гаразд. Їдь на «бугатті». Тільки веди обережно, особливо в горах.

— Я вестиму так, як ти мене навчав, і уявлятиму собі, ніби ти весь час поруч, говоритиму до тебе, розповідатиму нам усякі історії і вигадуватиму небилиці про те, як я врятувала тобі життя. Я часто таке собі вигадую. А з тобою і дорога здаватиметься коротшою і легшою, і швидкість не лякатиме. Не подорож буде, а чиста розвага.

— Ну добре,— сказав Девід.— Будь якомога спокійніша. Якщо виїдеш не рано, на першу ніч зупинишся в Німі. У тамтешньому «Імператорі» нас знають.

— Я думала доїхати до Каркассонна.

— Ні, Відьмо, прошу тебе.

— А може, я вирушу раненько й дістануся до Каркассонна. Не зупинятимусь в Арлі й Монпельє і в Німі теж не марнуватиму часу.

— Якщо виїдеш не рано, заночуй у Німі.

— Це ж просто якась дитяча забавка виходить,— мовила вона.

— Я поїду з тобою,— сказав Девід.— Я повинен.

— Ні, будь ласка, не треба. Для мене дуже важливо залаштувати цю справу самій. Повір. Я не хочу, щоб ти був зі мною.

— Хай так,— сказав він.— Але мені слід поїхати.

— Ні, прошу тебе. Ти ж повинен довіряти мені, Девіде. Я вестиму машину дуже обережно і все їхатиму та їхатиму не зупиняючись.

— Ти не зможеш, Відьмо. Тепер рано темніє.

— Не треба за мене турбуватися. Ти такий милий, що дозволив мені поїхати,— сказала Кетрін.— Та ти ж завжди все мені дозволяв. А як я й зроблю щось не те, сподіваюся, ти пробачиш мені. Я страшенно скучатиму за тобою. Власне, уже скучаю. І наступного разу ми поїдемо вдвох.

— У тебе був дуже клопітний день,— сказав Девід.— Ти стомилася. Принаймні дозволь я проїдуся твоїм «бугатті» й перевірю його...

Ідучи, він зупинився біля Марітиних дверей і спитав:

— Хочеш покататись?

— Так,— озвалася вона.

— То виходь,— сказав він.

Розділ двадцять сьомий

Девід сів за кермо, Маріта вмостилася поруч, і він, виїхавши на дорогу, що тяглася понад берегом і місцями була припорошена піском, розігнав машину, а тоді загальмував і спинився, маючи перед очима чорну стрічку шосе, до якої попереду з лівого боку підступали очерети, а праворуч прилягав безлюдний пляж і за ним море. Потім знову розігнав машину по шосе і їхав уперед, аж поки вгледів пофарбований у біле міст, що швидко набігав назустріч; тоді він прикинув на око відстань і почав скидати швидкість, попускаючи педаль газу й помалу натискаючи на гальма. Машина йшла рівно й за кожним легеньким натиском на гальма м'яко, не шарпаючись і не відхиляючись убік, уповільнювала хід. Перед самим мостом Девід зупинився, перемкнув передачу, і «бугатті», розмірено загудівши мотором, помчав далі по шосе № 6 у напрямі Канна.

— Вона спалила все,— мовив Девід.

— Ох Девіде,— зітхнула Маріта.

Невдовзі вони в'їхали до Канна, де вже засвітилися ліхтарі, і Девід зупинив машину під деревами перед тим кафе, де вони вперше зустрілися.

— Може, ти хотів би в якесь інше місце? — спитала Маріта.

— Мені байдуже,— відказав Девід.— Яка, в біса, різниця куди.

— Коли хочеш, можемо просто покататися,— запропонувала Маріта.

— Ні. Мені краще охолонути,— сказав він.— Я тільки хотів перевірити, перед тим як вона поїде, чи справна машина.

— Вона від'їжджає?

— Каже, що так.

Вони сиділи за столиком на терасі у мерехтливому затінку дерев. Офіціант приніс Маріті «Дядечка Пепе», а Девідові — віскі з «Перр'є».

— Хочеш, я поїду з нею? — спитала Маріта.

— Невже ти думаєш, що з нею може щось статися?

— Ні, Девіде. Я думаю, вона вже цілком досить накоїла.

— Та мабуть,— мовив Девід.— Попалила все, крім отих бісових записів до повісті. Там, де йдеться про неї.

— Повість теж виходить чудова,— сказала Маріта.

— Не треба мене підбадьорювати,— сказав Девід.— Я ж сам писав і її, і те, що вона спалила. Отож підносити мій бойовий дух ні до чого.

— Ти можеш написати ті оповідання наново.

— Ні,— відказав Девід.— Того, що написано добре, не відновиш. Щоразу як перечитуєш, то аж дивуєшся, що таке може бути. Не віриться, що ти сам це написав. Коли вже річ вийшла по-справжньому, повторити її не можна. Таке вдається тільки один раз. І в житті цього не так багато випадає.

— Не так багато чого?

— Справді добрих речей.

— Але ж ти можеш їх пригадати. Повинен пригадати.

— Цього не дано ні мені, ні тобі, нікому. Вони вже не мої. Тільки-но напишеш щось добре, як воно перестає належати тобі.

— Жорстоко вона з тобою повелася.

— Ні,— заперечив Девід.

— А що ж тоді?

— Поквапилась,— відказав Девід.— Усе це сталося тому, що вона просто поквапилась.

— Сподіваюсь, ти будеш такий же поблажливий і до мене.

— Ти тільки будь весь час поруч, щоб я не вбив її. Знаєш, до чого вона додумалася? Хоче заплатити мені за ті оповідання, щоб відшкодувати збитки.

— Не може бути.

— Саме так. Вона збирається доручити своїм адвокатам, щоб вони в якийсь фантастичний спосіб ухистились їх оцінити, наче то рухоме майно, а потім, мовляв, вона виплатить мені вдвічі більшу суму.

— Та ні, Девіде, не могла вона такого сказати.

— А проте сказала, цілком серйозно і помірковано. Лишається тільки з'ясувати окремі деталі. І головне, що ота подвійна винагорода, чи як там це назвати, має свідчити про її щедрість і страшенно тішить їй душу.

— Не можна відпускати її саму, Девіде.

— Я розумію.

— То що думаєш робити?

— Не знаю. Але посидьмо тут якусь часинку,— сказав Девід,— Поки що поспішати нікуди. Вона, мабуть, стомилася й лягла спати. Я й сам залюбки заснув би, разом з тобою, а вранці, щоб прокинутись і побачити, що все на місці, нічого не пропало, і знов узятися до роботи.

— Ми ще спатимемо разом, і одного ранку ти прокинешся, і сядеш до роботи, і тобі працюватиметься так само чудово, як сьогодні вранці.

— Ти страшенно мила,— сказав Девід.— Одначе ти вплуталася в добрячу халепу, потрапивши того вечора в це кафе, еге ж?

— Не намагайся поставити мене осторонь,— заперечила Маріта.— Я добре знаю, куди й навіщо я вплуталась.

— Авжеж,— погодився Девід.— Ми обоє знаємо. Хочеш випити ще?

— Якщо й ти хочеш,— відказала Маріта, а потім додала: — Тоді я не знала, що між вами точиться бій.

— Та й я не знав.

— Що тепер справді важливо для тебе, то це виграти час.

— Але не в Кетрін.

— Тільки тому, що в неї зовсім інші виміри часу. Час її панічно лякає. Ось ти сказав, що все сьогодні сталося тільки з її поспіху. Це не зовсім так, але в цьому є сенс. А ти вже давно чудово даєш собі раду з часом.

Вони ще довго сиділи в кафе, нарешті Девід підкликав офіціанта й заплатив за випите, залишивши щедрі чайові. Він запустив мотор, увімкнув фари і вже натискав на зчеплення, коли це раптом у його свідомості знову зринуло те, що сталося. Зринуло так ясно й чітко, як і тієї миті, коли він уперше заглянув у бочку для сміття й побачив там розворушений старим мітлищем попіл. Він обережно намацував фарами дорогу з тихого й безлюдного вечірнього містечка і, поминувши порт, виїхав на шосе. Маріта прихилилась до його плеча, і Девід почув, як вона промовила:

— Я все розумію, Девіде. Мені воно теж болить.

— Не давай.

— Я рада, що болить. Нічого тут не вдієш, але ми щось та вдіємо.

— От і добре.

— Ні, таки вдіємо. Toi et moi[34].

Розділ двадцять восьмий

Коли Девід і Маріта, повернувшись до готелю, зайшли у велику вітальню, в дверях кухні з'явилася господиня. В руці у неї був якийсь лист.

— Мадам поїхала поїздом до Біарріца,— сказала вона.— Залишила для мосьє оцього листа.

— Коли вона виїхала звідси? — запитав Девід.

— Одразу ж після того, як поїхали ви й мадам,— відказала пані Ороль.— А спершу послала хлопця на станцію по квиток у wagon-lit[35].

Девід узявся читати листа.

— Що вам подати на вечерю? — спитала господиня.— Холодне курча з салатом? А для початку — омлет. Є й ягнятинка, якщо мосьє забажає. Що йому більше до смаку, мадам?..

Поки Маріта й пані Ороль розмовляли про вечерю, Девід прочитав листа. Тоді поклав його в кишеню й повернувся до господині:

— Вона була спокійна, коли від'їжджала?

— Я б не сказала, мосьє.

— Вона повернеться,— мовив Девід.

— Ну звісно, мосьє.

— Ми добре піклуватимемося про неї.

— Звісно, мосьє.

Пані Ороль, пораючись коло омлету, пустила сльозу, і Девід обняв і поцілував її.

— Ви йдіть собі, побалакайте з мадам,— сказала вона,— а я тим часом накрию на стіл. Ороль з племінником подалися до міста пограти в белот[36] і погомоніти про політику.

— Я сама накрию,— озвалася Маріта.— Девіде, відкоркуй, будь ласка, вино. Як ти думаєш, чи не випити нам пляшку «Лансона»?..

Девід зачинив дверці льодовні і, тримаючи холодну пляшку в одній руці, другою зняв із шийки сріблясту обгортку, розкрутив дротяне кільце, а тоді почав помалу обертати корок між великим і вказівним пальцями, відчуваючи гострий край металевого кружальця на корку й приємну вагу та холод довгастої обтічної пляшки. Обережно вийнявши корок, він налив три повні келихи. Господиня відійшла від плити, і всі троє піднесли келихи. Девід не знав, за що б випити, і сказав перше, що спало на думку:

— À nous et à la liberté[37].

Вони випили, потім мадам подала омлет, і всі троє знову випили, цього разу вже без тосту.

— Поїж, Девіде, прошу тебе,— сказала Маріта.

— Гаразд,— мовив він, відпив ще вина і повільно з'їв трохи омлету.

— Ну ще хоч трішечки,— сказала Маріта.— Тобі треба поїсти.

Мадам поглянула на неї і легенько похитала головою.

— Від того, що ви не їстимете, нікому краще не буде,— мовила вона до Девіда.

— Та вже ж,— озвавсь Девід і став повільно й ретельно жувати, запиваючи їжу шампанським, і щоразу, як він доливав у келих вина, воно знов і знов оживало.

— Де вона залишила машину? — спитав він.

— На станції,— відказала мадам.— З нею їздив хлопець. Він привіз ключі від машини. Я поклала їх у вашій кімнаті.

— Вагон був не переповнений?

— Ні. Хлопець провів її в купе. Пасажирів було обмаль. Так що місце вона має.

— То непоганий поїзд,— мовив Девід.

— З'їжте шматок курчати,— сказала мадам,— і випийте ще вина. Відкоркуйте свіжу пляшку. Вашій жінці теж хочеться пити.

— Мені не хочеться,— заперечила Маріта.

— Хочеться, хочеться,— не вгавала мадам.— Допивайте це і беріть ще пляшку до себе в кімнату. Я цього чоловіка знаю. Добре вино йому тільки на користь.

— Я не хочу перепивати, cherie[38],— сказав їй Девід,— Бо завтра нас чекає недобрий день, то не треба, щоб і мені було недобре.

— А вам і не буде. Я ж вас знаю. Тільки поїжте як слід, зробіть мені приємність.

Потім мадам вибачилась і сказала, що має залишити їх самих десь на чверть годинки. За цей час Девід доїв свій шматок курчати й салат, а коли мадам повернулася, вони випили втрьох ще по келиху вина, після чого Девід і Маріта побажали на добраніч господині, яка тепер стала чомусь дуже стримана, квапливо вийшли на терасу й озирнули нічну околицю. Девід ніс у відерці з льодом відкорковану пляшку вина. Він поставив відерце на кам'яну плиту, обняв Маріту й поцілував. Вони постояли, міцно пригорнувшись одне до одного й не озиваючись і словом, а тоді Девід підняв відерце з пляшкою, і обоє рушили до Марітиної кімнати.

Її ліжко було заслане для двох, і, поставивши відерце на підлогу, Девід мовив:

— Мадам.

— Еге ж,— підтвердила Маріта.— Вона.

Вони лежали поряд, а за вікном була ясна прохолодна ніч, і з моря віяв легкий вітрець.

— Я кохаю тебе, Девіде,— озвалася Маріта.— Тепер це вже напевне.

«Напевне,— подумав Девід.— Де ж пак, напевне. Немає нічого певного».

— Увесь цей час,— провадила вона,— поки я не могла бути з тобою цілу ніч, я все думала, що тобі навряд чи до вподоби така дружина, яка не хоче засинати.

— А ти яка дружина?

— Сам побачиш. Зараз — щаслива.

Потім йому здавалося, що він довго не може заснути, та насправді заснув він швидко, а прокинувшись на світанку, побачив поруч у ліжку Маріту й відчув себе щасливим, аж поки йому пригадалося те, що сталось напередодні. Він намагався не збудити Маріту, та коли вона заворушилась, поцілував її, а тоді вже встав з ліжка. Вона усміхнулась і сказала:

— Доброго ранку, Девіде.

— Спи, спи, моя радість,— сказав він.

— Гаразд,— мовила вона, потім швидко перекотилася на бік, згорнулась клубочком, мов невеличке темноголове звіря, і заплющила очі. Її довгі й блискучі чорні вії чітко вирізнялися на рожево-смаглій, по-вранішньому свіжій шкірі. Вона була дуже гарна, і Девід подумав, що такий рожево-бронзовий відтінок навдивовижу гладенької шкіри робить Маріту трохи схожою на яванку. В кімнаті дедалі світлішало, і він помітив, що й ота барва на Марітиному обличчі стає ще виразнішою. Потім труснув головою, взяв на ліву руку свою одіж і, тихенько відчинивши й причинивши за собою двері, вийшов босоніж у новий ранок, на ще мокрі від роси кам'яні плити доріжки.

У помешканні, яке займали вони з Кетрін, він прийняв душ, поголився, дістав і надяг свіжу сорочку та шорти, обвів поглядом порожню спальню, де цього ранку з ним уперше не було Кетрін, а потім рушив до ще безлюдної кухні, знайшов бляшанку скумбрії у винному соусі, відкрив її і обережно, щоб не перелився через вінця соус, поніс разом з пляшкою холодного пива «Туборг» до бару.

Обхопивши металевий ковпачок пляшки великим і вказівними пальцями правої руки, Девід зігнув його вдвоє, відіткнув і поклав у кишеню, бо викинути не було куди, підняв пляшку, яка холодила руку й одразу взялася вологою, а тоді, відчуваючи пряний дух маринованої скумбрії, що йшов з відкритої бляшанки, відпив нахильці кілька ковтків холодного пива, поставив пляшку на стойку і, діставши з кишені шортів листа Кетрін, узявся знов перечитувати його.

«Девіде, я оце раптом збагнула, що ти, напевне, цілком усвідомлюєш, як усе це жахливо. Жахливіше, ніж наїхати на когось машиною, як от на дитину — це ж бо, мабуть, найгірше, що може бути. Глухий удар об крило чи то просто невеликий поштовх, а потім і все інше, і юрба навколо, і крик. І француженка, що верещить: «Ecraseuse!»[39] — хай навіть винна сама дитина. І це зробила я, і я зрозуміла, який це жах, але нічого вже не повернеш. Усвідомлювати це моторошно. Але що сталося, те сталося. Не буду розводитись. Я повернуся, і ми залагодимо все по змозі якнайкраще. Ні про що не турбуйся. Я надсилатиму телеграми, писатиму і зроблю все можливе задля книжки, яку задумала, отож тобі лишається тільки закінчити її, а решту я беру на себе. Все інше я мусила спалити. Найгірше те, що по справедливості так і треба було вчинити, але говорити про це зайве. Я не прошу собі прощення, але щиро бажаю, щоб тобі добре велося, а я зроблю все, що тільки зможу. Що ж до Спадкоємиці, то вона повернула все на краще й для тебе, й для мене, і я не маю на неї зла. Закінчу не тим, чим би хотілось, бо воно здалося б надто безглуздим і неймовірним. Та оскільки я завжди поводилася зухвало, безцеремонно, а останнім часом, як ми обоє знаємо, ще й доволі безглуздо, то все-таки скажу те, що хотіла. Я кохаю тебе, і завжди кохатиму, і дуже шкодую, що все так вийшло. Яке марне слово. Кетрін»

Дочитавши листа, Девід прочитав його ще раз. Йому ніколи раніше не траплялося читати листів від Кетрін, бо від того дня, коли вони познайомилися в барі паризького готелю «Крійон», і до самого вінчання в американській церкві на проспекті Хош вони бачилися щодня, і тепер, уже втретє перечитуючи цього першого її листа, він усвідомив, що вона й досі здатна зворушити — і таки зворушила — його.

Він сховав листа назад у кишеню, з'їв ще одну невеличку бокату рибинку в пряному соусі з білим вином і допив холодне пиво, що лишилося в пляшці. Потім пішов до кухні взяти скибку хліба, щоб вимочувати соус із довгастої бляшанки, та ще пляшку пива. Сьогодні він спробує працювати, і це йому майже напевне не вдасться. Надто багато було хвилювань, надто багато втрат, надто багато всього, і така істотна переміна в особистому житті, хоч би якою вона здавалася розумною і хоч би як усе спрощувала, давалась йому надзвичайно важко й болісно, а цей лист тільки поглиблював його біль.

«Та годі тобі, Берне,— подумав він, беручись до другої пляшки пива,— не гайнуй часу на розмірковування про те, як усе погано, бо ти й так це знаєш. Перед тобою три можливості: або спробувати пригадати знищені речі й написати їх наново, або почати щось зовсім нове, або писати далі ту трикляту повість. Отож зосередься й вибери найкращу з трьох. Ти ж завжди йшов на ризик, коли міг покластися на самого себе. «Ніколи не покладайся на жодну людську істоту»,— навчав тебе батько, а ти відказував: «Крім тебе». А він: «І на мене не треба, Деві, але на себе, міцнодухий малий поганцю, ти часом можеш узяти багато». Батько хотів сказати «бездушний», але його звичні до милосердної брехні уста вимовили так. А може, так він і думав. Де ж пак, не тіш себе облудою під пиво «Туборг». Отже, вибирай найпевніший шлях: починай нову річ і напиши її так добре, як тільки зможеш. І не забувай, що Маріті перепало не менше, ніж тобі. А може, й більше. Тож зважся. Вона шкодує за втраченим так само, як і ти».

Розділ двадцять дев'ятий

Був уже полудень, коли Девід урешті облишив спроби щось написати. Перше речення він написав одразу ж, тільки-но прийшов до своєї робочої кімнати, але після того ніяк не міг посунутись далі. Він закреслив написане речення й почав наново — і знов ні з місця. Наступне речення ніяк не виходило, хоч він і тримав його в думці. Тоді він знову написав просте розповідне перше речення, але далі нічого на папір не йшло. Так минуло дві години — і все марно. Він міг написати лиш одне-єдине речення, та й те щоразу виходило надто спрощене й геть безбарвне. Чотири години Девід не здавався, аж поки зрозумів: уся його рішучість безсила проти того, що сталося. Визнавши це, але не змирившись, він згорнув і сховав зошит з покресленими рядками й пішов шукати Маріту.

Вона сиділа з книжкою на залитій сонцем терасі і, коли звела очі й побачила Девідове обличчя, запитала:

— Ні?

— Гірше, ніж ні.

— Зовсім нічого?

— Анічогісінько.

— Ходімо вип'ємо,— сказала вона.

— Гаразд,— мовив Девід.

Вони пішли до бару, й разом з ними туди ввібрався ясний день. Днина була гарна, як і вчора, а може, й краща, бо літо вже доходило кінця, і кожна тепла днина здавалася дарунком долі. «Не можна змарнувати такий день,— подумав Девід.— Треба провести його по змозі добре і з користю».

Він змішав два мартіні, налив у склянки, і обоє покуштували холодне, як лід, міцне питво.

— Ти правильно зробив, що зранку засів за роботу,— сказала Маріта.— Але більше сьогодні про неї не згадуймо.

— Гаразд,— мовив Девід.

Він присунув до себе пляшку із джином «Гордонс», вермут та посудину для змішування, налив крижаної води і, скориставшись своєю порожньою склянкою замість мензурки, почав відмірювати ще дві порції.

— Прегарний сьогодні день,— сказав він.— Що будемо робити?

— Їдьмо зараз купатися,— запропонувала Маріта.— Щоб не втратити сонечка.

— Добре,— мовив Девід.— То сказати мадам, що ми спізнимося до обіду?

— Вона приготувала нам холодні наїдки, щоб узяти із собою,— відказала Маріта.— Я подумала, що, мабуть, ти однаково захочеш поїхати, хай би як тобі працювалося.

— Розумно подумала,— мовив Девід.— Як там мадам?

— Ходить з підбитим оком,— відповіла Маріта.

— Та ти що!

Маріта засміялася.

Вони виїхали на дорогу, обігнули порослий соснами мис і, залишивши машину в плямистому затінку дерев, навантажені кошиком з наїдками та рюкзаком з пляжними речами, рушили стежкою, що вела вниз до бухточки між скель. Зі сходу повівав легкий вітрець, і, коли вони вийшли із сосняку, море здалося їм темно-синім. Прибережні скелі були червонясті, пісок лежав жовтими хвильками, а вода виявилася зблизька прозора-прозора і бурштиново яскріла над піщаним дном. Вони поставили кошик та рюкзак у тінь під найбільшим каменем, роздяглись, і Девід заліз на той високий камінь, збираючись стрибнути з нього у воду. Він стояв там, голий, засмаглий, освітлений сонцем, і дивився на море.

— Хочеш пірнути? — гукнув він до Маріти.

Вона похитала головою.

— Я почекаю тебе.

— Ні! — гукнула вона у відповідь і зайшла у воду до стегон.

— Ну як? — запитав Девід згори.

— Холоднуватіша, ніж завжди. Майже холодна.

— Гаразд,— мовив Девід і тим часом, як Маріта, дивлячись на нього, помалу заходила далі, так що вода вже закрила їй живіт і торкнулася грудей, він випростався, звівсь навшпиньки й на якусь мить неначе завис у повітрі, а тоді стрімко порвався вперед та вниз і залишив на воді воронку, як ото дельфін, що викидається над поверхнею й тут-таки шубовсає назад у тому самому місці. Маріта підпливла до тієї бурливої воронки, і одразу ж Девід виринув зовсім поруч, підхопив її, притис до себе й припав солоними губами до її уст.

— Elle est bonne, la mer,— мовив він.— Toi aussi[40].

Вони випливли з бухточки й ген далі, на глибоку воду, поминувши стрімчак, де гора спадала в море, а тоді перевернулися горілиць і лягли, погойдуючись на воді. Море було холодніше, ніж весь час доти, але біля поверхні вода трохи нагрілась від сонця, і Маріта лежала, прогнувшись у попереку, так що голова її майже вся занурилась і над водою виднівся тільки ніс, а об засмаглі до коричневого груди легенько хлюпотіли брижики, що їх здіймав на воді вітрець. Очі її були заплющені від сонця, і Девід, що лежав поруч, підклавши руку їй під голову, перехилився й поцілував її в одну грудь, а потім і в другу.

— Вони мають присмак моря,— мовив він.

— Давай отак тут і заснемо.

— А ти змогла б?

— Надто важко тримати спину прогнуту.

— Давай запливемо ще далі, а потім повернемо до берега.

— Гаразд.

Вони запливли так далеко, як ніколи доти не запливали, туди, звідки видно було берег за сусіднім мисом, і ще далі, аж поки побачили нерівні лілові обриси гір, що височіли над лісом. Там вони теж полежали на воді, споглядаючи берег. Потім неквапливо попливли назад. Двічі спинялися перепочити: перший раз — коли зникли з очей гори, а другий — коли не стало видно дальшого мису; потім, уже не затримуючись, повільно й рівно запливли в свою бухточку і вибралися на берег.

— Стомилася? — запитав Девід.

— Дуже,— відказала Маріта. Вона ще не запливала так далеко.

— Серце колотиться?

— Та ні, все гаразд.

Девід перейшов пляжем до скелі й приніс пляшку тавельського та два рушники.

— Ти зараз наче тюленя,— сказав він, сідаючи на пісок поруч Маріти.

Він простяг їй пляшку, вона трохи відпила нахильці й віддала пляшку назад. Девід і собі на довгу хвилю припав до шийки, а тоді обоє простяглися проти сонця на гладенькому сухому піску, поставивши поруч кошик з провізією і час від часу ковтаючи прохолодного вина, і Маріта сказала:

— А от Кетрін не стомилася б.

— Де в біса. Вона ніколи так далеко не плавала.

— Справді?

— Ми ж із тобою, дівчинко, запливли хтозна-куди. Я й сам ще ні разу не плавав аж туди, звідки видно оті далекі гори.

— Ну гаразд,— мовила Маріта.— Сьогодні їй годі чимось зарадити, отож і не думаймо більш про це. Девіде...

— Що?

— Ти ще кохаєш мене?

— Так. Дуже кохаю.

— А може, я припустилася великої помилки, і ти кажеш це тільки з ласки до мене.

— Ти не припустилася ніякої помилки, і я кажу це не з ласки до тебе.

Маріта взяла жменьку червоної редиски й повільно з'їла її, запивши вином. Редиска була молода, хрустка й гостра на смак.

— А щодо роботи ти не тривожся,— сказала Маріта.— Усе ввійде в свою колію, ось побачиш.

— Та певне,— мовив Девід.

Він одітнув виделкою шматок обчищеного артишока і, поколотивши ним у гірчичному соусі, який зробила мадам, поклав до рота.

— Можна мені ще того тавельського? — спитала Маріта. Тоді ковтнула вина й поставила пляшку біля Девіда, міцно втиснувши денце в пісок і прихиливши її боком до кошика.— Добрячий обід приготувала нам мадам, еге ж?

— Чудовий. А що — Ороль справді наставив їй синця під оком?

— Та ні, не так уже щоб синця.

— Вони часто лаються між собою.

— Між ними чимала різниця в літах, і їй перепало по заслузі, бо вона його таки образила. Вона сама мені призналася, вже наприкінці розмови. А тобі просила переказати особливе вітання.

— Яке ще особливе?

— З любов'ю.

— Та вона ж любить тебе,— сказав Девід.

— Ні. Ти не втямив. Вона тільки на моєму боці.

— Нема вже нічиїх боків,— сказав Девід.

— Нема,— погодилася Маріта.— І не з нашого почину вони виникли. Просто так сталося.

— Сталося то й сталося.— Девід передав їй банку з артишоками в гірчичному соусі й дістав другу пляшку тавельського. Вино було ще холоднувате, і він добре потягнув з пляшки.— Ми з тобою наче погорільці,— сказав він.— Божевільна жінка залишила Бернів погорільцями.

— А ми Берни?

— Звісно, що Берни, аякже. Потрібен тільки деякий час, щоб оформити належні папери. Але ми — це ми. Хочеш, я дам письмове свідчення? Сподіваюсь, бодай це написати я спроможуся.

— Немає такої потреби.

— Ось зараз напишу на піску,— сказав Девід.

Вони заснули міцним, здоровим сном і проспали мало не до вечора. Уже сідало сонце, коли Маріта прокинулась і побачила Девіда, що спав поруч неї. Губи його були міцно стулені, дихав він спокійно і рівно, а вона дивилася на його обличчя, на заплющені очі, що їх лише двічі перед тим бачила склеплені сном, на його груди, на простягнені вздовж тулуба руки. Потім перейшла до дверей ванної і поглянула на себе у високе, на повен зріст, дзеркало. Усміхнулася до свого відображення. А тоді одяглась, пішла до кухні й завела розмову з господинею.

Девід і далі спав, і згодом вона повернулася й сіла біля нього на край ліжка. В сутінках його волосся здавалося майже білим проти засмаглого обличчя. Маріта сиділа й чекала, поки він прокинеться.

Вони сиділи біля стойки бару й пили віскі з «Перр'є». Маріта пильно стежила за собою, щоб не випити зайвого.

— По-моєму, тобі слід щодня їздити до міста,— сказала вона.— Купити газети, вихилити десь чарчину, почитати на самоті. Шкода, що поблизу немає клубу чи справжнього кафе, де ти міг би заприятелювати з кимось.

— Та немає.

— І все ж таки, я вважаю, тобі буде корисно щодня проводити без мене якусь годину чи дві, крім тих, коли ти працюєш. Досі ти був оточений самими жінками. А я дбатиму про те, щоб ти мав і чоловіче товариство. Кетрін нехтувала цим, і то був один з дуже серйозних її прорахунків.

— Без лихого умислу, бо в цьому більше винен я сам.

— Може, й твоя правда. А як ти дивишся на те, щоб у нас були друзі? Справжні друзі.

— У кожного з нас уже є по одному.

— А інші будуть?

— Можливо.

— Чи не відіб'ють вони тебе в мене, бо з ними буде цікавіше?

— Не буде.

— А що, як прийдуть молоді, ще не звідані й свіжі, з новими принадами, і ти занудьгуєш зі мною?

— Не прийдуть, і я не занудьгую.

— А як і прийдуть, то я їх повбиваю. Я не віддам тебе нікому, як це зробила Кетрін.

— От і добре.

— Я хочу, щоб ти мав друзів-чоловіків, товаришів з війни, з ким міг би піти постріляти, пограти в карти у клубі. А от друзі жіночої статі нам ні до чого, правда ж? Нові, незнайомі, такі що закохуватимуться в тебе, по-справжньому тебе розумітимуть і всяке таке інше.

— Я не ласий до жінок, ти ж знаєш.

— Повсякчас з'являються нові,— провадила Маріта.— День крізь день навколо нові жінки. Ніхто не може бути цілковито певним. А надто ти.

— Я кохаю тебе,— сказав Девід,— і ти моя подруга. Але ні про що не турбуйся. Просто будь зі мною.

— Я з тобою.

— Так, і я люблю дивитися на тебе, і знаю, що ти поруч і що ми разом заснемо й будемо щасливі.

Уночі Маріта лежала, нахилившись над ним, і Девід відчував її груди проти своїх, і її руку в себе під головою, і другу руку, що пестливо торкалась його тіла, і її уста на своїх устах.

— Я твоя дівчинка,— шепотіла вона в темряві.— Твоя дівчинка. Хай там що, а я завжди твоя. Твоя слухняна дівчинка, що дуже кохає тебе.

— Авжеж, моя люба, моя кохана. Спи спокійно. Спи...

— Засинай ти перший,— мовила Маріта,— а я за хвилинку повернуся.

Коли вона повернулася, Девід уже спав, і вона тихенько забралася під простирадло й лягла поряд. Він спав на правому боці й дихав тихо й рівно.

Розділ тридцятий

Прокинувся Девід рано, тільки-но почало розвиднятися. За вікном ще стояв сірий присмерк, і стовбури сосон були не такі, які він звик бачити, прокидаючись, і море за ними неначе відступило ген далі. Уві сні він одлежав праву руку, і вона геть затерпла. Остаточно прочнувшись від сну, Девід збагнув, що лежить у чужому ліжку, а потім побачив і Маріту, яка спала поруч. Тоді він усе пригадав, ніжно подивився на дівчину, прикрив простирадлом її смагле молоде тіло, легенько торкнувсь устами її уст, а потім накинув халат і, все ще бачачи внутрішнім зором сплячу Маріту, вийшов у вологий від роси ранній ранок. Перейшовши до власної спальні, Девід прийняв холодний душ, поголився, надяг сорочку та шорти й подавсь до своєї робочої кімнати. Поминаючи двері Марітиної спальні, він зупинився й дуже обережно прочинив їх. Постояв якусь хвилю, дивлячись, як дівчина спить, а тоді тихенько зачинив двері й пішов працювати. Дістав новий зошит, застругав п'ять олівців і взявся писати оповідання про свого батька й про отой наскок за часів повстання маджі-маджі, що почався з переходу через висхле солонцеве озеро. Отам він тепер і брів, здолавши до сходу сонця лише половину тієї страхітливої дороги, якою належало йти тільки потемки, а сонце пекло дедалі нестерпніше, і перед очима вже почали виникати міражі. На той час, як за вікном його робочої кімнати забуяв ясний день і від моря крізь сосни повіяв міцний і свіжий східний вітер, він саме знімався вдосвіта після першої похідної ночівлі під смоковницями, де з кам'янистого урвища точилася вода, і вирушав далі довгим видолинком, що ген попереду врізався вузькою ущелиною в крутосхил.

Виявилося, що тепер він знає про батька куди більше, ніж тоді, коли писав це оповідання перший раз,— Девід міг судити про це з тих дрібних деталей, що робили батьків образ живішим, виразнішим, надавали йому тієї багатогранності, якої бракувало в оповіданні раніше. І тепер Девід почував глибоку втіху з того, що його батько був не такою простою людиною.

Він писав далі, впевнено, легко, створені раніше речення виникали в свідомості цілісні й довершені, і він записував їх, а потім виправляв і перекроював, так наче працював над коректурою. Жодного речення не пропало, і чимало їх він залишав такими, якими вони зринали в пам'яті, нічого не змінюючи. На другу годину дня він відновив, виправив і доробив стільки, що якби писав нове, то на це пішло б не менш як п'ять днів. Отож він не став зупинятись, і тепер уже не мав сумніву, що все втрачене повернеться до нього достоту таким, як було.