Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини

Переднє слово

Використовуючи хвилевий і відносний відпочинок, беруся за перо. Поставив собі завдання подати перебіг боротьби українського війська і населення за своє національне визволення протягом зими 1919-20 рр. і частини весни останнього.

В сей період обидві українські армії: Галицька і Наддніпрянська силою обставин були примушені вирішувати не тільки військові питання, а й політичні. Обидві армії фактично лишилися без окремого політичного проводу, бо урядові центри були в той час поза межами України. Про сей період боротьби небагато документів знайдете в урядових архівах. Ті ж документи, що переховуються в окремих осіб, потроху гинуть. Минає час, і учасники боротьби забувають факти. Великий і неоцінимий, кров'ю найкращих синів народу куплений досвід, може бути втрачений для загалу нації. Досвід боротьби є найдорожчим національним скарбом, і мусимо його передати в цілості молодшим поколінням, що мають нас заступити в будучих етапах боротьби.

Пишу на підставі документів і фактів, які маю в свойому розпорядженні, чи які мені відомі. Будучи сам учасником боротьби, я не подаю виключно фактів та документів, утримуючись від оцінки їх. Та вважаю і шкідливим заховувати свої думки про той чи інший факт — жива людина мусить реагувати на те, що діється навколо. Не можна сподіватися, щоби сучасник, а тим більше сам учасник, міг дати цілком об'єктивну оцінку подіям, хоч таке бажання у мене мається. Не дасть праця й вповні вичерпуючого образу всіх подій боротьби за період з падолиста 1919 по травень 1920 року. Цей період ще буде чекати на свого Ксенофонта, аж поки всі учасники боротьби не віддадуть до національної скарбниці документів і фактів, які маються та відомі їм. Своїй праці даю назву «Зимовий похід 191920 рр.» тому, що Наддніпрянська армія, котра зробила цей п'ятимісячний похід по окупованій ворогами рідній землі, в той час була найактивнішим чинником боротьби, а тому й опинилася в центрі всіх визвольних змагань нації. На неї була головним чином звернена увага ворогів України та приятелів останньої, коли такі знаходилися. В тій чи іншій формі з нею тримали зв'язок всі сили, що активно боролися за волю Батьківщини.

Працю ділю на три частини. В першій подаю можливо повний огляд політичний, друга — міститиме в собі бойові події організацію війська; свої персональні спостереження і вражіння вміщу в частину третю.

На жаль, частина документів і навіть щоденників переховується на окупованій ворогами Україні: я не робив спроби використати їх зараз, боячись, щоби не дісталися вони в руки ворогів. Незважаючи на несприяючі умови, рішив приступити до праці нині, бо ніхто не знає, що принесе завтра. Час мусить бути використаним. При своїй праці користуюся з таких джерел:

Накази і розпорядження по армії та дивізіях.

Звіти оперативні, розвідні і політичні.

Листи та заяви урядових осіб офіційного характеру.

Документи, захоплені у ворогів та перехоплені радіозвіти.

Преса періодична і неперіодична.

Юрко ТЮТЮННИК

Розділ І

«Наслідком сепаратних умов генерала Тарнавського з представниками Добрармії і невиконання Штабом Начальної Команди Галицької Армії, починаючи з першою листопада, директив Штабу Головного Отамана, наше стратегічне становище значно погіршало. Добровольці мали можливість за останні дні вести операції лише проти Наддніпрянської Армії… У сучасний момент у Зятківцях провадяться переговори представників від Соборної України з представниками Добрармії щодо перемир'я. Поки наслідки невідомі. На випадок зриву цих переговорів і можливого продовження бойових акцій Головним Отаманом наказано пересунути базу і всі державні інституції приблизно в район Ярмолинці, Проскурів, Старокостянтинів…

Проскурів. 11.ХІ.1919 р. 21 год. 20 хв. ч. 02977, Комарм Наддніпрянської Армії Отаман Василь Тютюнник».

Наведеним вище витягом з директиви Наддніпрянська Армія офіційно була повідомлена про розлам одноцільного фронту. Хоч і провадились переговори «представників Соборної України з представниками Добрармії», але в їхній успіх ніхто не вірив. Оті «сепаратні умови» не були несподіванкою для армії, бо чутки переговори з Денікіним вже кружляли більше тижня. Проте повідомлення викликало сильне пригноблення в армії.

Дух проводирів героїчної Галицької Армії нарешті був зломлений. і вони підписали договір про перехід на сторону явного ворога України. Стан армії дійсно був розпачливий: ні набоїв, ні ліків, ні одежі, ні поповнень людьми та кіньми. З фронту напирали білі росіяни, а на лівому крилі до часу заховувалися пасивно червоні, а позаду стояли поляки, що кожної хвилі могли перейти в наступ і захопити й оті невеликі бази, які були. Не було надії, що ситуація швидко може змінитися на нашу користь.

З поляками наддніпрянці могли дійти до якогось порозуміння… ціною занадто дорогою. Поляки домагалися знищення Українського Галицького уряду, вони домагалися знищення Української Галицької Армії, котра вже тоді багато жертв понесла за ідею Соборної Української Держави. Вони охоче говорили з Петлюрою, але не хотіли говорити з Петрушевичем, ніколи навіть з обома вкупі. Бо ті балачки, які пробували провадити спільні делегації від галичан і наддніпрянців, ні до чого не могли привести. Полякам обов'язково хотілося говорити з одним Петлюрою.

А росіяни, навпаки, охоче говорили з Петрушевичем (власне, з Начальною Командою Української Галицької Армії) і вже зовсім не хотіли балакати з Петлюрою. Першою в переговорах ставили росіяни вимогу, щоби галичани вели переговори одні, покинувши наддніпрянців на Божу волю, а самі перейшли на їх сторону.

У боротьбі тяжкій і нерівній хто не хоче мати спільника? Спокуса купити собі такого спільника, хоч би й дорогою ціною, не давала спокійно спати старшим керівникам політики та війська. Петлюра пробував провадити переговори з поляками. Очі галичан все частіше звертатися на схід. Там, здавалось, побідно марширував на Москву Денікін, котрому помагала Антанта.

Поляки мріяли про кордони 1772 року. Денікін відбудовував Росію в довоєнних кордонах. А ми боролися за Соборну Українську Державу і ставати поперек шляху їм обом. Але, маючи остаточні цілі, росіяни і поляки мали і практичну ціль на сьогоднішній день. Практична ціль обох полягала в тому, щоби в першу чергу порізнити наш національний табір, обіцяючи мале, позбавити можливості провадити боротьбу за велике. Усі їхні заходи і переговори мали на меті нанести якнайболючіший удар ідеї української державності. З тактичних міркувань одні хотіли, щоб цей удар обов'язково був зроблений руками наддніпрянців, а другі — щоб зробили то галичани.

Зате поляки погоджувалися поки що не посуватись дальше поза Збруч на Україну. Денікін міг обіцяти «визволити» Галичину від поляків і втопити її «в русском море». Цілком зрозуміло, що росіяни не хотіли говорити з наддніпрянцями; та не тільки не хотіли, а і не могли підписувати будь-яких договорів з «ізменнікамі русскому государству», як вони кваліфікували українців. Наших полонених, що попадали до росіян, не саджано табори, а суджено польовими судами за зраду і розстрілювано. Білі росіяни не визнавали навіть існування української нації; термін «Україна» викреслений з російського лексикону. Росіяни не визнавали і галичан українцями. За їхньою термінологією то були австрійці, що найнялися до Петлюри на службу. Говорили з цією армією для того, щоби розірвати одноцільний український національний фронт. Потім вони думали використати Українську Галицьку Армію проти червоних як бойову силу, а якщо поведеться, то пустити її проти Польщі. Прибравши до рук галичан, уважали білі росіяни легким завданням знищення решти Української Армії, тобто знищення найнебезпечнішого ворога «єдіной нєдєлімой» Росії.

І вороги таки вбили клин поміж синів одного народу. Начади ний вождь Української Галицької Армії не мав сили волі для тот щоби рішитися на героїчну смерть улюбленої ним армії; нерви великого патріота виявилися заслабими для такого тяжкого іспиту, і звичайно той, хто вирішує вмерти, а не піддатись ворогові, перемагає. Надія на швидку перемогу ідеї, котрій служив генерал Тарнавський, покинула його. Пізніше він так мотивував свій перехід до Росії: «…хотів рятувати те, що ще осталося, щоб відтак переди ти вас вашим батькам і матерям…».

Коли людина втратить віру в свої сили, віру в перемогу, то ні думати, ні говорити інакше вона не може. «Хочу рятувати, те що ще осталося», — так скаже тільки переможений.

Вороги ж нашої національної ідеї ширили чутку про «зраду галичан», провокуючи козаків і старшин. В унісон з ворогами тягли наші політичні немовлята аж до людей, що були членами уряду включно.

Підходячи до факту переходу Української Галицької Армії на сторону росіян виключно з юридичного боку, не беручи до уваги політичних, стратегічних і матеріальних відносин, в яких тоді опинилося українське військо і уряд, не можна заперечити, що то була зрада. Але, як бачимо, Командуючий Наддніпрянською Армією Василь Тютюнник у своїй директиві оминув слово «зрада», підібравши для того фразу «сепаратні умови». Він мав підстави оминути слово «зрада». Були для того причини, і немало їх. Бо не тільки генерал Тарнавськнй втратив віру в перемогу. Колишній Командувач Наддніпрянської Армії, а потім військовий міністр Вол. Сальський вже на Жмеринській нараді, що відбулася в перших днях падолиста, у присутності представників обох армій, Петлюри і Петрушевича, доводив безнадійність дальшої боротьби зброєю. Між іншим говорив він:

— Роля стратегії закінчена. Ми переможені ворогами. А вороги ті тиф, холод, незабезпеченість армії матеріалами, без яких ніяка армія не в силі боротися. Мілітарній силі ворогів небагато треба зусиль, щоби добити рештки героїв. Тепер політика мусить уберегти їх від фізичного знищення.

А 12 падолиста в Кам'янці на нараді він знову говорив:

— Війна для нас закінчена… становище безвихідне…[8]

На Жмеринській нараді не було значної опозиції проти переговорів і договорів з Денікіним. Ініціативу на цій нараді захопили фахові керівники війська, які добре робили порівняння мілітарних сил ворога і наших за кількістю. Будучи людьми суто військового фаху, вони не могли бачити і належно оцінити ті революційні сили, що вже працювати в запіллі армії білих росіян. То були українські повстанці. Хоч і важко, але вже можна було помітити, що білі росіяни починають відкочуватися перед червоними на південь. Тільки невеликий гурток молодих старшин вважав можливим продовжувати боротьбу, хоч би довелося залишитися без бази. Зі штабових старшин найбільшу твердість і далекозорість виявив п. Долежаль. Він один говорив, що наші армії можуть протриматися, поки червоні росіяни почнуть гнати білих на південь. Ходило тільки про те, щоби витримати і не розсипатися до того часу.

На думку опозиції, перехід до Денікіна не давав нічого позитивного, а тільки деморалізував би армію, підірвав би авторитет командного складу серед козаків і авторитет уряду серед населення. Нічого не давав перехід тому, що мало хто вірив, особливо серед людей, які добре знали наш народ, щоби Денікін утримався. Головним аргументом тих, хто вірив у перемогу білих, було: «Антанта не допустить!»

На мою думку, була рація говорити з росіянами, але ні до чого не договорюватися. Треба було протягти час. Такої думки держався під час цієї наради. Та росіяни не хотіли ні говорити, ні тим більше договорюватися з нами; вони говорили тільки з галичанами.

Швидко Наддніпрянська Армія була поставлена перед фактом «сепаратних умов». Переходимо до протоколу, підписаного галичанами з росіянами. Зміст його такий:

1. Галицька Армія переходить у повнім складі разом з тиловими установами, складами і рухомим залізничним матеріалом на сторону Російської Добровольчої Армії і входить у повне розпорядження Головнокомандуючого збройними силами Південної Росії, тепер Командуючого військами Новоросійської області.

2. Галицька Армія залишає свою організацію, командний склад, мову, установи і ціле військове майно. Частини мають існувати в складі не менше п'ятдесяти відсотків своїх штатних складів на штатами Галицької Армії, які існують по 17 падолиста. Корпус Коновальця не вважається Галицькою частиною.

3. Російське Добровольче Командування допоможе Галицькій Армії в поповненні її рядів уродженцями Галичини, які знаходяться в чужих державах і на території Росії, 4. При вищих штабах, а також при всіх установах і окремих частинах Галицької Армії будуть приділені російські старшини, лікарі й урядовці згідно з вибором Добровольчого Командування для зв'язку і вирішення на місці питань, які б не виникали.

5. Політичних питань відносно ставлення Галицького Уряду до Уряду Добровольчої Армії, а також майбутньої долі Галичини не торкатися, а залишити до вирішення на політичних переговорах; аж до вирішення цих питань у постої генерала ДенІкіна має Диктатор Галичини право керування (й контролю) внутрішнього життя Галицької Армії.

6. Галицька Армія не буде воювати з армією отамана Петлюри, яка бореться на фронті.

7. Галицька Армія зосереджується не пізніше 30 падолисті 1919 р. у районі Козятин — Вінниця—Ільниці—Оратове — Погребище — Козятин.

8. Для забезпечення того зосередження займає Галицька Армія і негайно частиною сил і держить район Бердичева.

9. Штаб Галицької Армії переходить не пізніше 30 падолисті 1919 р. до Умані.

10. Усі тили (військові установи, етапи, склади та ін.) пересувається поступово і розташовується на лінії Христинівка — Ольвіополь— Вознесенськ — Миколаїв. Санітарні установи, в котрих знаходяться хворі та поранені, залишаються на місці.

11. Хворі та поранені Галицької Армії, які не знайдуть місця і галицьких шпиталях, будуть прийняті в шпиталі збройних сил Південної Росії на рівних правах з російськими, а після видужання повертаються у Галицьку Армію.

12. Для зв'язку з Штабом Командуючого військами Новоросії висилається зі Штабу Галицької Армії окремого старшину.

13. Цей договір вступає в дію з хвилини його ратифікації з одної сторони Командуючим військами Новоросії, а з другої — Командуючим Галицькою Армією.

14. Ворожі кроки між Добровольчою і Галицькою Арміями припиняються з хвилиною підписання цього протоколу представниками обох сторін, не чекаючи його ратифікації, як це сказано в параграфі тринадцятому.

Протокол підписали зі сторони росіян полковник Даровський, полковник Коновалов, полковник Самборський; зі сторони Галицької Армії отаман Цімерман, сотник Турчин, поручник д-р Давид, Ратифікований договір підписали генерал Шиллінг (Командуючий військами Новоросії) і генерал Микитка (Начальний Командувач Галицької Армії).

Незважаючи на ратифікацію, договір не увійшов у життя. Тільки параграфи 6 та 14 були виконані. Галичани робили ще спроби виконати і параграф 8, але нічого з того не вийшло, бо, мабуть, Українська Галицька Армія не для того припиняла боротьбу проти Денікіна, щоби воювати за нього.

Українська Галицька Армія не капітулювала перед ворогами, бо капітуляція формально виглядає інакше. Вона зробила перехід на сторону явного ворога України. Страшний факт, бо й за капітуляцію за законами всіх країн карається на смерть командуючого і його помічників, котрі згодилися на капітуляцію доручених їм військ. Та карається винних тільки судово. Чи було кому в той час судити і карати генерала Тарнавського? Я думаю, що не було. Бо уряд і командування обох армій хотіли провадити переговори і підписати договір з Денікіним у той час, як він окупував майже всю територію України і розстрілював українських полонених за «ізмєну русскому государству». Хіба у нормальних відносинах не треба було карати за саме бажання, за намір провадити такі переговори?

Безсторонньо судити зможуть тільки ті, хто не був співучасником «зради» чи «злочину». Були причини, котрі найменше залежали від генерала Тарнавського, унаслідок яких обидві армії топилися в морі нещасть, що посипалися на їх голову. І політичні, і військові керівники втратили голову. Усі хотіли, допливши до берега, врятуватися «від фізичного знищення». Одному вдалося нібито доплисти до берега (хоч і поганого), а решта розкричалася на щасливішого. Уже тоді, коли на Жмеринській параді було сказано: «роль стратегії закінчена», керівники політики і війська капітулювали перед ворогом. Бо ніхто не запротестував рішучо проти такого виразу. То була моральна капітуляція. Масовий злочин. Не можна судити і карати одного чоловіка за те, що вчинили всі.

Коли б генерал Тарнавський не згодився на все ж таки ганебний договір, то, зважаючи на суму обставин, він учинив би геройський подвиг. Однак сили його були замалі для подвигу, і тому ні судити, ні карати його за те, що вчинив, не можна було. Римський сенат після програної битви під Каннами і втрати цілої армії Дякував Терен цієві Варронові за те, що останній не втратив віри в перемогу. Французький конвент посилав на гільйотину генералів, які програли битву. Не було в нас кому ні дякувати, ні судити, бо українська нація не мала ще ні сенату, подібного до римського, ні конвенту, подібного до французького. «Хотів рятувати те, що осталося», варто «спасати від фізичного знищення».

Я навмисне довго зупинився на факті переходу до росіян Української Галицької Армії. Дуже багато говорилося і говориться про «прірву», що нібито постала поміж галичанами та наддніпрянцями внаслідок договорів, котрі підписували люди, що морально і політично вмерли ще тоді, як взяли в руки перо, підписуючи ганебний для цілої нації договір. Не паперові договори творять спільноту нації. Не паперовими договорами її розірвати.

З протоколу видно, що росіяни таки боялися «переходу» на їх сторону наддніпрянців. На всякий випадок вони навіть про «Корпус Коновальця» згадали. Мабуть, такий перехід уважали небезпечним.

Через декілька днів після одержання повідомлення про «сепаратні умови» у Новій Ушиці відбулася нарада. Були там Петлюра, Кудрявцев, М. Омелянович-Павленко, Коновалець, Ольшевський (заступник Удовиченка, що лежав хворий на тиф) і я. Петлюра гостро нападав на генерала Тарнавського і взагалі на галишів політиків. Незадоволений він був, що генерала Тарнавського судив суд, який складався тільки з галичан. Потім цікавився станом війська. Нарешті запитав, як ставляться присутні на нараді до Польщі. Зрозуміло, не знайшлося бажаючих розпочинати бій з поляками в той час, коли ціла армія робила відворот перед росіянами. Тоді Петлюра повідомив нас про свій план. Суть плану полягала в тому, що поляки мали би зайняти Проскурів і Шепетівку. Наддіпрянська Армія стала би в районі Старокостянтинова. Будучи забезпеченою на крилах поляками, армія мала би реорганізуватись і відпочити. Які підстави були думати, що поляки стануть забезпечувати крила нашої армії, не знаю. Не обійшлося навіть і на цій нараді без надій на Антанту, що нарешті мусила помітити нас і не дасть загинути у Волинських лісах та багнах.

У той час Василь Тютюнник добився скасування Державної Інспектури. Було це формальне скасування, бо фактично в бойових обставинах роль державних інспекторів давно звелася нанівець.

Рух на захід занепокоював частини. Особливо боялися переходу на терени, зайняті румунами або поляками. Мені довелося об'їхати частини та обіцяти, що не переведу дивізії на ті терени, де б вони були інтерновані. У частинах не було бажання припинити боротьбу, хоч би довелося провадити партизанку. Настрій війська був рішучий, Припинення збройної боротьби ие було й моїм бажанням.

Частини Української Галицької Армії підхилити з району Кам'янця на схід, а ми нересувалися на північний захід. 17 падолиста І9І9 року дві колони зустрілися на шосе Дунаївці — Нова Ушиця недалеко м. Міньковець. Не обійшлося без закидів.

— До поляків ідете? — колюче запитували одні.

— А ви до росіян. — відповідали другі.

Командуючий Галицькою колоною дав мені інформацію, що в Кам'янці поляки вже арештовують наших. Можливо, що вони зайняли й Дунаївці. Військових поляки обеззброювали і забирали майно. Я вирішив пробитися силою до своїх, але на цей раз до сутичок з поляками не дійшло, бо виявилося, що шлях вільний. Обидві колони віддали одна одній військову пошану і пішли в різних напрямках.

Урядовий центр перенісся з Кам'янця до Проскурова. Туди ж стягалися війська. Росіяни встигли дійти до Проскурова раніше, ніж наші війська, Переїхати урядовому центру до Старокостянтинова не довелося, бо в Пашковецькій волості виник анархічний рух. Ця волость не визнавала ніякої влади і не пропускала через свою територію ніяких військ. У волості була організована своя влада; «військо» її стало на залізниці Проскурів- Старокостянтинів і перепиняло рух. Уся ця історія відома під назвою «Пашковецької республіки».

Український уряд вислав делегацію до «пашківців» на чолі з п. Феденком. Був підписаний формальний договір про перепуск через Пашковецьку волость Українською уряду з військом і майном. Однак віче «пашківців» не ратифікувало договору. Мабуть, уважало договір таким, що принижує гідність «Пашковеиької республіки»! Уряд ні на що не рішився і докінчилося тим, що всі бази з майном, вагон з грішми і навіть деякі документи попали до рук росіян, які вдерлися до Проскурова Усі, хто був у Проскурові, розбіглися, хто куди. Частина втекла відразу ж до Польщі, а частина зупинилися в с. Війтівцях і потім помандрувала до Старокостянтннова і Любара, обминаючи «Пашковецьку республіку».

Ця історія дає змогу уявити, який був авторитет центру в масах, якщо навіть «пашківці» вважали, що договір образив їхню гідність. А можна було би підтримати цей авторитет, наказавши військовому командуванню ліквідувати «пашківців». Одержавши такий наказ, я міг би його виконати, були для того засоби і бажання. Центр фактично не керував, а віддався на волю Божу.

У Війтівцях Петлюра вирішив дати дозвіл війську саморозпуститися. Проходячи 23 падолиста 1919 року через Чорний Острів, я одержав такий документ:

«Командарму Отаману Тютюннику, копія Старокостянтинів Отаману Мельнику, для передачі Отаману Тютюннику, всім командуючим групами для передачі Отаману Тютюннику. Польські війська розпорядженням свого вищого командування на вимогу Антанти відведені на захід від р. Збруча. Представник польського командування офіційно заявив, що при переході українських військ через лінію, зайняту польськими військами, ці війська будуть обеззброєні й інтерновані. Головний отаман вирішив зі своїми військами скупчитися у Старокостянтинові і відходити у напрямку на Шепетівку. Остаточне рішення Головний Отаман прийме після прибуття до

Вас Штабу Дійової Армії. Головний Отаман наказав усім, хто бажає, вирушити з ним походом, решту ж розформувати і вважати вільними. Коли буде більша кількість діл, котрі неможливо везти, — спалити.». Цей документ змальовує військові настрої, надії та інформації. Записка датована 23 падолиста 1919 року. Війтівці. Ч. 03132. Підписана: отаман Синклер (Начальник Штабу Армії).

Сам Василь Тютюнник у той час був уже в Старокостянтинові, де намагався взяти в руки поодинокі відділи армії, що різними шляхами простували на північ.

Звертає на себе увагу фраза записки: «решту ж розформувати і вважати вільними». Принцип обов'язку для армії обороняти Батьківщину офіційно відкинено, кожен міг вважати себе вільним. З бойових позицій пізніше використала цей наказ ціла група Січових Стрільців. Решта частин, незважаючи на розпачливий стан все ж таки не використала дозволу і не «прийняла рішення про самоліквідацію».

«Пашковецьку республіку» згадує і В. Тютюнник у директиві від 26 падолиста 1919 року ч. 04/оп., м. Старокостянтинів. Він пише: «Пашковецькі повстанці тримають фронт як проти нас, так і проти Денікінців!». У тій же директиві він повідомляє про неясність політичної ситуації. Про це говорить витяг директиви: «До виявлення політичної ситуації Головний Отаман наказав за всяку ціну зберігати Українську Армію, а тому не ув'язуватися у рішучі бої з добровольцями.» Яка вже там могла бути ясність політичної ситуації, коли навіть «Пашковецька республіка» не ратифікувала договору з українським урядом, а останній не спромігся на рішучість, щоби змести бандитів зі свого шляху.

З поляками теж не все було гаразд, хоч би так, як повідомляв отаман Синклер з Війтівець. Вони й не думали виконувати «вимогу Антанти» і не тільки не відходили на захід від р. Збруч, а навіть посувалися на схід. Того ж дня (26 падолиста) В. Тютюнник пише: «Начдиву Київської Збірної. З огляду на те, що поляки обеззброюють дрібні наші частини і обози, наказую направляти всі частини скупчено і обози при варті. Наказую також вияснити долю Третьої дивізії, яка пішла на Кременчук, оскільки одержано відомості, що поляки її обеззброїли». Поляки в дійсності обеззброїли частину Третьої дивізії. Дивізія польської кавалерії зробила наскок увечері 26 падоличта на м. Кузьмин, де були розташовані частини Київської дивізії; після збройної сутички поляки, нічого не вдіявши, утекли на захід. Потім вони розповідали селянам, що «трапилося непорозуміння». Офіційно польські власті відносились нібито прихильно, не караючи в той же час тих своїх підлеглих, що забирали у нас на нашій же території майно, коней і зброю. Така «прихильність» не подобалася нашим козакам, і в Кузьмині важко було вдержати наші частини, щоб вони «не подякували» за таку прихильність.

26 падолиста 1919 року Петлюра скликав нараду в м. Старокостянтинові. На цій нараді були члени уряду, старшина Штабу Армії, усі командувачі груп і по два старшини та козаки від кожної частини; опріч того, були присутні ніким не запрошені, але цікаві старшини та козаки різних полків, що покинули свої частини і блукали по Старокостянтинову. Відбулося щось подібне до мітингу. Народу набилося повне помешкання.

Петлюра подав інформації про події в Кам'янці та Проскурові під час «евакуації». Після нього говорив І. Мазепа. Після одержаних інформацій виходило, що нібито раз у раз приймали найідеальніші рішення і, зрозуміло, енергійно впроваджували в життя, та все щось ставало на перешкоді гарним замірам. Висновок був, що треба продержатися дуже недовго, бо всі держави, а особливо Антанта, от-от визнають незалежність України; тоді буде все гаразд. Яка дисгармонія була між інформаціями, висновками і дійсністю, що на кожному кроці била нас по головах! Правда, ніхто не надіявся на швидке визнання нас «Пашковецькою республікою». Навіть ніхто не старався про те.

Василь Тютюнник говорив коротко, але досить сильно. Він торкався лише військових питань.

Виступати з критикою не було рації, мало для того часу. Та й не варто було критикувати, бо критику робило саме життя. Зі злою, ущипливою і демагогічною промовою виступив Волох. Він критикував уряд і Петлюру, які допустили, що армія залишилась без чобіт та одежі. Говорив, що все розікрали з відома уряду «постачателі». Ще доводив нездатність центру орієнтуватися в ситуації, приймати своєчасно рішення і проводити їх у життя. Узагалі було чимало правди в словах Волоха, висновки його були неправильні. Як порятунок радив Волох визнати радянську систему влади і в союзі з червоними росіянами воювати проти всього світу. Сама по собі порада Волоха не була би вже такою поганою, якби росіяни погодилися з думкою Волоха. Проте вони були розумніші за нього. Петлюра не витримав і перебив Волоха, не давши йому договорити. Мазепа дав різку відповідь.

Взагалі нарада нічого позитивного не дала. Не варто в таких випадках радитися. Наради використовують демагоги для своїх авантурних цілей. Волох не мав ніякогісінького морального права нападати на центр за анархію, бо сам зі своїми гайдамаками учинив грабіж постачання армії у Проскурові та Гречанах і розпочав погром жидів у Миколаєві 24 падолиста. Не треба було бути великим політиком чи психологом, щоби зрозуміти наміри Волоха. Був ще час і можливість попередити події, що потім відбулися в Любарі. Та хто мав ліквідувати Волоха, чи вірніше волохівщину!

Ще при першому моєму знайомстві з Ол. Удовиченком на станції Вапнярці він сказав: «З Волохом і його гайдамаками обов'язково закінчиться якоюсь черговою авантурою… а Головний Отаман каже, що гайдамаки — демократичне військо… Говорить, цю ми не розуміємо Волоха». Виходить, що нібито в Кам'янці Волоха розуміли. Мені не довелося зустріти ні одного з військових керівників, котрий би знаходив рацію формування волохівських гайдамаків. Таку рацію, мабуть, знаходили політичні кола, бо вони раз у раз (зрозуміло, до Любара!) боронили «демократичне військо». Залишається не виясненим, чому Волох з гайдамаками відіграв роль охорони політичного центру від «контрреволюції», яка все привиджувалася соціал- революціонерам за кожним, хто бився на фронті, не влаштовуючи «рад» і мітингів. Не виключено, що волохівщина виникла завдяки елементам, що підпирали Державну інспектуру. Ці елементи боялися армії і хотіли мати свою «партійну» частину; вони могли для своєї підпори розраховувати на «демократичне військо», їм неважко було цього добитися у безхарактерних керівників організації волохівщини. Є фактом, центр протегував гайдамакам. Зрозуміло, що в бойових частинах армії, які мали всього близько 20–30 відсотків штатного складу, не було прихильного ставлення до гайдамаків за те, що вони охороняли центр і «рятували» бази в Проскурові та Грсчанах. Гайдамаки були частиною, на яку покладали надії ліві політики. Цікаво було би мати в цій справі відомості від людей, що докладніше знали історію гайдамаків у другій половині 1919 року.

Уже в Проскурові Волох нікого не слухав і робив те, що йому подобалося. Накази командарма виконував лише ті, що не суперечили його планам. Поведінка Волоха мусила звернути на себе увагу Петлюри й уряду. Василь Тютюнник при всіх гарних рисах свого характеру не був настільки рішучий, щоб на власну руку ліквідувати «демократичне військо» і поставити центр перед фактом. Політичний центр теж боявся відповідальності за наслідки ліквідації волохівшини.

За директивою армії 4.04/оп. від 2 падолиста Волох з гайдамаками мусив залишитися в Старокостянтинові в безпосередній підлеглості командуючого Запорізькою дивізією. Та Волохові не подобалася така директива, і він її не виконував. Урядовий центр не знав, як відчепитися від тепер уже немилої і непроханої охороии, якій він раніше протегував. Політична влада не довіряла армії, а внаслідок цього з'явилася волохівщина. Гайдамаки не хотіли розділити долю війська.

Петлюра, уряд і Штаб Армії перебралися до Любара, а Волох з гайдамаками теж пішов до нової столиці. Дійсно «демократичне військо» — куди хоче, туди йде.

І грудня 1919 року я виїхав зі с. Мацієвич до Любара, щоби попророситн в Штабі Армії дозволу перейти з дивізією на схід від Любара. Цього вимагала та обставина, що в Мацієвичах важко було дістати харчі для людей і фураж для коней. Знову-таки хотілося бути ближче до сходу, однаково я вирішив іти на схід, як тільки виявиться, що довше боротись з фронтом неможливо. Настрої в дивізії були рішуче за тим, щоби прориватися до Дніпра.

Ще з Проскурова В. Тютюнник послав на Волинь отамана Данченка з правами Головнокомандувача повстанців Волині. Там же в Любарі опинився і отаман Божко. Місцем свого осідку Данченко вибрав м. Любар тому, що в цілій околиці не було близько росіян; опріч того, околиця і саме місто багатенькі. Цим краєм Данченко керував, як диктатор. Мабуть, не подобалося йому прибутта до Любара верховної влади. У Данченка був невеличкий озброєний загін. Волох, Данченко і Божко вважали себе покривдженими урядовим центром. Усі вони мріяли про «ради», які мали б спасти Україну. Утворився своєрідний «отаманський тріумвірат». До того ще в Любарі перебувала особлива організація, яка називалася «Волинська Революційна Рада».

Урядовий центр, «отаманський тріумвірат» і «Волинська Революційна Рада», на чолі котрої стояв якийсь коваль, одне другому не підлягали. Усякий порядкував, як хотів. Хаос був страшний.

У моїй присутності відбулася нарада В. Тютюнника з Волохом і Данченком. В. Тютюнник не знав, як би то випровадити із Любара всяку владу, залишивши тільки урядовий центр. Для характеристики взаємовідносин наведу уривок розмови Волоха з В. Тютюнником.

— Нащо ти забрав самоправно всю шкіру, борошно та сало постачання? — запитував В. Тютюнник.

— То не я зробив, а Божко, — виправдовувався Волох.

— А чому Божко не прийшов сюди?

— Бо не має чого йти — йому ти вже вибив одне око, то він із другим до тебе не прийде. Але він забрав усе з мого відома, бо йому помагали мої гайдамаки. Майна ніхто не охороняв, отож мої хлопці й забрали під охорону.

— То ви негайно поверніть майно…

— Ха-ха-ха… мої хлопці давно дали всьому лад: все розділили між собою. Що можна, їдять, а зі шкір чоботи шиють, В. Тютюнник почав говорити сердито і на «ви».

— Ви коли будете виконувати мій наказ? Коли вирушите в Трошу?

— Коли захочу, — жартував Волох.

— Та ви думаєте підлягати мені чи не думаєте? Чи для вас ніяка влада не існує?

— Покинь, Василю. Яка ти в біса влада! Тебе вже ніхто не слухає. Я вже наказів з десять твоїх не виконав, а ти мене ще й досі на шибеницю не потяг. Якби ти був владою, то повісив би давно не одного, а так тебе повісять, їй-бо повісять.

В. Тютюнник, видно, хвилювався. Волох помітив, що зробив нетактовність, і виправився:

— Я жартую. Завтра. або післязавтра піду з Любара. Тільки дещо одержу для своїх хлопців. Як ще даш грошей, то піду аж на Полтавщину, а то сидітиму в Любарі.

В. Тютюнник щось обіцаа доти. Отамани пішли, Ще перед тим Волох мав розмову зі мною. Він нерекомувай мене, що коли ми визнаємо і заведемо в себе «ради», то росіяни допоможуть нам організувати нашу армію. Ця армій мала забезпечити, як думав Волох, незалежність України. Мене не можна було переконати, бо я вже з досвіду знав, що Москва знищить українську армію в самому зародку. Треба сказати, правда, що й той час ширші кола інтелігенції не мали би нічого проти організації української армії під червоним прапором. Тільки непевність, що росіяни знищать все, не давши піднятися на ноги, утримувала від небезпечною експерименту При тому забували, що «радянських» симпатій у нашого населений давно вже не було.

Я доповів Н Тютюннику, що міг би силою примусити виконати наказ командарма Потрібний був би тільки відповідний наказ. Він схопився за мою пропозицію і попросив мене якнайшвидше вирушити з Мацієвичів, перейти на схід від Любара, а по шляху через Любар ліквідувати «тріумвірат»; для нього обіцяв підготувати відповідний наказ. Свою поведінку з «отаманом» він пояснював тим, що в Любарі не було жодної надійної частини, а він не знав, чи хто з командуючих фронтовими частинами згодиться «ліквідувать Волоха». Тому В. Тютюнник намагайся «політично» висунути Волоха з товаришами із Любара.

2 грудня Київська дивізія вирушила з Мацієвичів, але не дійшла за один день до Любара (люди і коні брели по коліна в багні) і заночувала в с. Северинах. Уночі з 2 на 1 грудня я довідався про події в Любарі. Передав мені якийсь урядовець, що з переляку втік з Любара під час стрілянини. Він розповів, що Петлюру й уряд заарештував Волох, а можливо, їх уже й розстріляно. Волох виступив з більшовицькими закликами.

Раненько я вирушив з дивізією до Любара, бажаючи захопити Волоха несподівано. Близько 12 год, 3 грудня дивізія вже була під Любаром. У таких випадках ніякі переговори недопустимі — треба карати безоглядно. На дивізію а надіявся цілком. Однак «отамани», дізнавшись про моє наближення, утекли зі своїми військами у район, зайнятий червоними росіянами. З ними пішла і Волинська Революційна Рада, Ще тільки вчора м.

Любар було центром аж трьох Всеукраїнських політичних центрів, бо Волинська Революційна Рада й себе оголосила Всеукраїнською Революційною Радою, а сьогодні не було ніякої влади. Після півдня 3 грудня населення Любара бачило, як знову марширували вулицями війська з розпущеними синьо-жовтими прапорами та ще й з музикою. Вистроївши дивізію на міській площі, я коротко поінформував про події і наказав розташовуватися. За Волохом пішла розвідка. У Любарі ніхто не знав, що саме скоїлося, але я все-таки довілався, що Волох нікого не розстрілював. Навіть говорили, що «Петлюра в один бік поїхав, а Волох — у другий», Усі мусили бути живі, хоч і не зовсім здорові від переляку.

Я пішов на пошту, щоб зв'язатися з іншими дивізіями і поінформувати їх про дійсний стан. Аж до часу вияснення ситуації довелося самому відіграти роль «центру».

На пошті довго не вірили в те, що ми не з Волохом. Тільки після моїх балачок по телеграфу начальник пошти привів до мене Паливоду (керуючий міністерством пошти). Тому міністрові не вдалося втекти, і він цілу ніч і день просидів на горищі підлеглої йому установи.

З фронтом зв'язку не було. Зате був телеграфічний з м. Чудновом, де сиділи «отамани» і Революційна Рада. Дізнавшись, що я вже в Любарі, з Чуднова запропонували підкоритися їм. Наша розмова не була довгою. Подаю її повністю:

Чуднів: Хто біля апарата?

Любар; Начальник залоги м. Любара.

Чуднів: Іменем революційного народу наказуємо вам підкоритися робітничо-селянській владі України.

Любар: Залишіть свої накази. Не треба було кидати Любара. Будь ласка, чи ви не скажете часом, куди втік Волох, бо він украв у нас останні гроші.

Чуднів: Вибачте, на такі запитання відповіді ми не даємо. Волох визнає радянську владу, Любар: То одне другого не стосується. Незалежно від того, яку хто визнає владу, злодій завжди буде злодієм.

Чуднів: Волох зробив держанний переворот, а не крав гроші.

Любар: Перевороти так не робиться… не треба було втікати з Любара.

Чуднів: Ми запитуємо, чи ви погоджуєтеся розпочати переговори з нами в справі визнання армією влади рад?

Любар: Не маю ні від кого на те уповноважень, — я сам не хочу говорити, бо хто ж говорить з утікачами? Їх тільки ловлять.

Чуднів: Петлюра з урядом утекли до Польщі. Вам нема іншого виходу, або теж іти за ним, або за допомогою Російської Радянської влади будувати Самостійну Соціалістичну Радянську Українську Республіку. Подумайте, бо козаки однаково підуть за нами.

Любар: Я закінчив.

Чуднів: Почекайте…

Любар: Начальник залоги пішов і заборонив давати відповідь і обзиватися до Чуднова…

Я мав з тої розмови користь, бо довідався остаточно, що Волох не захопив центру. Волох був у Чуднові, про що вже доповіла мені розвідка. Швидко розвідка натрапила на сліди урядового центру. Петлюра, міністри, штаб армії та інші всі втекли до Нової Чорториї, де стояли Січові Стрільці. Вони робили розвідку навколо, їхня розвідка зустрілася з моєю. Я виїхав до Нової Чорториї.

Любар був свідком вправ неуків у громадянській війні. Самий виступ «отаманського тріумвірату» відбувся в таких обставинах. У м. Любарі та його ближчих околицях було скупчено чимало військових частин. Перебували тут Юнацька школа, Третя дивізії, охорона Головного отамана, Січові Стрільці та гайдамацька бригада Волоха. Юнаками командував полковник Вержбіцький, Третьою дивізією полковник Ольшевський, охороною Головного отамана — полковник Цівчинський. Я вже говорив про хаос, що панував у Любарі. «Отамани» вирішили використати його. З кількома десятками горлорізів «отаманам» вдалося захопити державну скарбницю, що залишалася на пошті під охороною юнаків. Скарбницю забрано без опору, хоч нападаючі для сміливості всеїі таки стріляли в повітря. Полковник Вержбіцький одержав наказ ліквідувати виступ. Зібрав своїх підлеглих на мітинг, де прийніто постанову «утриматися від пролиття крові». Почався мітинг і в охороні Головного отамана. Побачивши це, волохівці кинулися, щоби захопити уряд та Петлюру, але останні в самому почату зникли з Любара.

Волох збирав свої сили у передмісті. «Нейтральні» юнаки, охорона Головного Отамана і решта частин поділилися; частина пішла до Волоха, а частина потяглася до Нової Чорториї. Тільки охорона Головного отамана пішла цілком до Волоха, який уже тоді виставляв свою кандидатуру на Головного Отамана.

Волох осів відразу в Любарі. Поручник Б-в, що був при штабі Волоха, розказував мені, що переможці хотіли в першу чергу зв'язатися безпосередньо із Запорізькою дивізією, де Волох колись був командуючим. Приєднавши до себе запоріжців, вони надіялися примусити й решту армії до визнання перевороту. Раптовий рух до Любара Київської дивізії зруйнував план Волоха. Йому вже нічого не залишалося робити, як тільки втекти за фронт червоних росіян, де мав надію одержати допомогу.

Волох не мав наміру відразу переходити до червоних росіян. Захопивши в свої руки фактичну владу, шоби надати вигляд законності, думав Волом примусити уряд і всіх, що боролися за українську незалежність, Визнати радянську форму влади. При цьому волох надіявся стати Головним отаманом.

Оцінюючи події в Любарі як епізод з громадянської боротьби, доходжу таких висновків:

З боку урядового центру:

1. Наслідком недовір'я до армії було утворення особливої частини на чолі з Волохом, котрого вважали за надійну особу.

2. Неприяняття своєчасно рішень, коли виявилися наміри Волоха.

3. Скупчення при урядовому центрі військових частин, на чолі яких стояли люди нерішучі і нетверді.

4. Повна дезорієнтація центру про настрої у війську.

5. Невміння вирвати ініціативу з рук Волоха при виступі, хоч для того було досить часу.

6. Небажання вищих урядових осіб ризикувати, щоби хто-небудь інший став на чолі Юнацької школи (найкраща частина) персонально.

7. Невміння підбирати людей на відповідальні ролі.

8. Відсутність у всій залозі хоч би одного командира частини, який би на власну відповідальність, не чекаючи наказів, вчинив опір бунтівникам.

З боку Волоха:

1. Велике нахабство і навіть недопустима необережність у підготовчому періоді.

2. Відсутність конкретної цілі та ясного плану.

3. Невміле виконання перевороту (можна було захопити політичний і військовий центр цілком).

4. Відсутність відваги для того, щоб силою змусити армію визнати факт перевороту.

7. Ганебна дезорієнтація в політиці червоної Москви до України.

Увечері 3 грудня я виїхав до Чарториї. Там були Петлюра, генерал Юнаків, В. Тютюнник, трохи міністрів, Коновалець і рештки того, що у свій час гучно називали державним апаратом. Вулицями тинялися окремі гурти козаків, не знаючи, що робити. У цій місцевості демобілізувався колишній корпус Січових Стрільців. Передавши В. Тютюнникові інформацію про ситуацію на фронті (я вже мав телеграфічний зв'язок з фронтом у Любарі), я одержав від нього наказ для передачі всім командуючим дивізіями, щоби прибули на нараду до Чарториї 4 грудня.

На другий день у присутності недобитків центру і командуючих відбулася інформаційна нарада. Тут вперше з'явився новопризначений командуючий Третьою дивізією п. Трутенко. На нараді констатовано, що армія не може довго перебувати у маленькому районі, будучи оточеною зі всіх боків ворогами. Ніяких рішень не прийнято. З військових командуючих

Висловили свої остаточні погляди Коновалець та я. Коновалсць повідомив, що Січові Стрільці демобілізуються, бо вважають продовження збройної боротьби у формі партизанки недоцільним. Я повідомив про своє рішення прорватися до Дніпра і провадити там партизанку до весни, коли можна буде розпочати боротьбу ширше. М. Омелянович-Павленко, Загроцький і Трутенко заявили, що мусять порадитися зі своїми підлеглими і тільки тоді приймуть рішення. Перед кінцем наради Петлюра знову запросив на зібрання до м. Чорториї 6 грудня 1919 року, коли мала відбутися остаточна нарада і нарешті мали прийняти якісь рішення.

Армія, відходячи перед ворогом, скупчилася в невеликому трикутнику, сторони якого тягнулися шось всього близько 35 верст кожна. Якби вороги натиснули більш енергійно, то вже через декілька годин було би запізно приймати всякі рішення, опріч одного — тікать у всі боки. Однак жага до нарад була ще більшою від віри в Антанту.

Чи мав який-небудь план Петлюра як Головнокомандуючий — голова політичної влади? Формально і фактично він мав усі права приймати рішення без нарад і за несвоєчасні рішення ніс повну відповідальність. Але він мав тільки одне тверде рішення — радитись і радитись. Можливо, що деякі з членів уряду мали якісь плани, але вони не говорили про те нікому і теж радилися. Пошесть розповсюджувалась і на людей чисто військового фаху. Часом оперативні рішення приймали на нарадах.

Омелянович-Павленко, Загроцький і Трутенко поїхали до частин радитись. До того часу вони, мабуть, думали, що замість них Головна команда прийме рішення, а їм доведеться виконувати готові накази. Заскочені несподіванкою, вони приймали рішення гуртом у своїх дивізіях. Персональної хоробрості часом не досить для того, шоби взяти на себе відповідальність у критичний момент, коли від людей влади вимагається повного напруження волі, для того, шоб не звертатися до своїх підлеглих за порадою, і вимагати виконання своїх рішень. На нараді 4 грудня цілий ряд відповідальних осіб, як виявилося, не мав власної твердої думки, що робити завтра.

При виїзді з м. Чорториї командуючі дивізіями одержують записку зі Штабу Армії, яка вказує на повну ненормальність відносинміж Головним командуванням і частинами армії. Зміст цієї записки:

«Усім Начдивам збірних Запорізької, Волинської, Київської, Січових Стрільців і Третьої Залізної. Командарм наказав завтра, 5 грудня до 12 години надіслати в Штаб Армії такі відомості: 1) що дивізія собою фактично являє; 2) в який район дивізія бажає перейти; 3) що дивізія бажає одержати зі Штабу Армії та з постачання; 4) питання, які виникнуть у Начальника дивізії.

Нова Чортория, 4 грудня 1919 року, ч. 32, За начальника штабу осаул Цейліт».

Той, хто фактично командує, ніколи не буде розпитувати, куди котрий з його підлеглих хоче йти, а Штаб Армії таке запитання робіть у п 2 своєї записки.

На запитання п. 2 записки я відповів: «Дивізія (Київська — Ю.Т.) бажає перейти в район Канівського, Чигиринського, Звенигородського і Єлисаветського повітів (ч. 517 від 5 грудня 1919 року)».

Ранком 6 грудня командуючі дивізіями знову зїхалися до Нової Чорториї на нараду, але самого Петлюри, що скликав нараду, вже там не було. 5 грудня він спішно виїхав через Шепетівку до Польщі. Така спішність була нічим не виправдана. На нараді, яку скликав Петлюра, сам же Петлюра мусив бути. Не є виключеним, що він поспішив до Польщі, щоб не брати на себе відповідальності за рішення, які обов'язково мусили бути прийняті, Від'їзд Петлюрн був настільки нежданим, що в одною із командуючих дивізіями вирвалась фраза: «Значить, Головний зник?»

1 Мазепа передав нам письмовий наказ Петлюри такого змісту «Голова Директорії УНР, 5 грудня 1919 року, м. Нова Чортория, Ч. 101. Отаманові Омсльяновичу-Павленку, У зв'язку з новим завданням, що покладаєгься на Дійову Армію, наказую Вам до виконання обов'язків Командуючого Дійовою Армією, одночасно продовжуючи керування Запорізькою групою. Дальші вказівки щодо діяльності Армії Ви масте одержувати від мене через Уряд УНР. Заступником Вашим призначаю отамана Юрка Тютюнника, якого Ви повинні про це повідомити. Головний Отаман Військ УНР Петлюра. Начальник штабу отаман Юнаків».

Цей документ так зредагований, щоби не видно було, в чому ж саме суть «нового завдання». Цілком зрозуміло, що армія не одержувала більше ніяких «дальших вказівок щодо діяльності». Невідомо до цього часу, як розумів це «нове завдання» сам Голова Директорії. Армія зрозуміла по- своєму: наказ був захований в архіві штабу. Після такого наказу нічого не залишалось, як знову радитися. Тепер нарада мала рацію, бо головний вождь покинув армію, не давши ніяких фактичних вказівок. Формально Петлюра ніби не міг відповідати за те, що буде робити далі обдерта, боса, голодна і без амуніції армія. Однак його від'їзд мав і позитивну сторону: давав не тільки моральне (таке давно було), а й формальне право кожному робити, що він забажає. Без нього нарада мусіла закінчитися швидко, бо радитися повинні бути лише військові.

В. Тютюнник був хворий; у нього почався тиф, від якого він пізніше і вмер у м. Рівному. Полковник Мішковський (начальник Штабу Армії) теж хворів на запалення легенів. Вон не могли чекати кінця наради і виїхали до Польщі. Виїжджаючи, вони видали мені мандат такого змісту:

«Командуючий Армією УНР 6 грудня 1919 року, ч. 32. Ставка. Отаману Ю. Тютюннику. З одержанням цього Ви призначаєтесь начальником Київського загону. Ви користуєтеся диктаторськими правами у розпорядженнях, викликаних військовими потребами. Отаман В. Тютюнник. Начальник штабу полковник Мішковський».

З усюго видно, що ні В. Тютюнник, ні полковник Мішковський не знали про наказ Петлюри ч. 101 віл 5 грудня. Не можна припустити, щоби В. Тютюнник, знаючи, що командувачем уже призначений Омелянович- Павленко, видавав такі мандати. Треба зазначити, що такі ж документи за підписом В. Тютюнника і Мішковського написані всім командуючим дивізіями, не виключаючи і Омеляновича-Павленка. Залишаються фактом два накази Петлюри від 5 грудня з «новим завданням» і В. Тютюнника від 6 грудня, де він иадас «диктаторські права», сам їх формально не маючи. В. Тютюнник робив те, що може і має право робити комендант фортеці, оточеної ворогом; він брав иа себе всю відповідальність за наслідки своїх розпоряджень. Документ зредагований так, що не допускає двох думок про дійсний зміст, який надавав йому автор. Наказ Петлюри, навпаки, виданий в такій редакції, що автор його міг тлумачити так свою думку, як вимагають політичні обставини будь-якого моменту.

Заховавши обидва документи на спомин про Нову Чорторию командуючі дивізіями залишили міністрів, котрі теж мали нараді, і пішли до іншої кімнати, щоб порадитися, що робити далі, бо кожна прогаяна година загрожувала несподіванкою.

Загроиький перший склав звіт про стан Волинської дивізії. Політичну частину звіту Загроцький передав п. Долуду, який мав висловити думку всіх волинців і самого Загроцького, котрий погоджувався з п. Долудом. Він заявив, що «справа політична є не його фахом, а п. Долуд на тому розуміється»…

Долуд говорив довго і переконливо. Висновки його такі, що єдиний шлях урятувати армію від загибелі — це оголосити армію прихильниками совітської влади і, користуючись допомогою Росії, реорганізуватися і чекати слушного ч» су для відновления боротьби. Він надіявся, що від московського Совнаркому можна буде добути дозвіл і допомогу на організацію Української Червоної Армії, Долуд не мав надії, що армія не загине, коли вирушить у запілля ворога. Якби московський Совнарком не погодився на утворення окремої Української Червоної Армії, то як мінімум ми мусили б вимагати збереження Українських дивізій у складі Червоної Російської Армії.

Після п. Долуда говорив я. Мені неважко було довести помилкову позицію п. Долуда. Він не згадав про те, що маємо робити, якщо росіяни і иа та не згодяться, шоби в складі своєї армії зберегти Українські дивізії. А що вони не згодяться, я був цілком певний Досвід праці у Григор'єва[9] і багато фактів з політики червоної Москви до інших національностей колишньої Російської імперії, які теж хотіли мати національні армії, хоч би й червоні, свідчили про те, що думки Долуда є помилкові.

Усяка армія твориться не для параду. Московські комісари не гірше за нас розуміли, проти кого поверне свої багнети Українська Армія, якби вона тільки організувалась. Опріч того, почервоніння Української Армії, що два й півроку завзято билася проти Росії під національним прапором, мало би негативні для нас моральні наслідки. Ціла армія ніколи не визнала би спілки з Москвою хоч би й тимчасової, тому загрожував ще й розвал самої армії. Я категорично заявив, що, ставлячи своєю метою продовження збройної боротьби за всяку ціну і збереження армії до весни, уже зважився прорватися у затил білих росіян. Після знищення білих боротися проти червоних. Трутенко стояв ще на іншому становищі. Він був не проти переходу до Червоної Російської Армії, але він і старшини дивізії боялися, що червоні призначать усіх на страту. Трутенко мав рацію, бо Третя дивізія далася взнаки росіянам, коли нею командував Ол. Удовиченко. У запілля йти Трутенко теж вважав небезпечним, бо партизанка вимагає великого досвіду й особливо її важко провадити зимою. Найкращий вихід, на думку Трутенка, був у тому, щоби переїхати на терени, зайняті польськими військами, де всі мали бути інтернованими. Тим, хто хоче йти на партизанку, він пропонував дати дозвіл. Нарешті Омелянович-Павленко сказав, що запорожці не підуть під команду Волоха, а в Польщу вони теж не підуть, бо мають досить досвіду зі свого перебування в Румунії під час переходу з півдня до решти армії. Тому Запорізька дивізія вирушить на Полтавщину та Катеринославщину.

Загроцький згодився йти в запілля, а за ним згодився на те і Трутенко.

Перебіг цілої наради виявив непохитне бажання всіх, за винятком Трутенка, зберегти Українську Армію як силу озброєну й організовану ціною хоч би найбільших жертв і ризику. Опріч того, я особисто вважав конечним не припиняти збройної боротьби за визволення. Перерва у боротьбі, на мою думку, деморалізує маси і ослаблює їх активність, так потрібну для нації гноблених. І бажання зберегти в руках зброю, не змінюючи при тому національного прапора, взяло гору. Рішення було прийняте.

Старший із командуючих дивізіями Омелянович-Павлом, повідомив про наше рішення І, Мазепу та інших міністрів.

Далі нарада продовжувалась разом з міністрами. І. Мазепа запитав, чи бажано, щоб уряд (власне, частина його) перебував при війську. Командуючі дивізіями висловилися проти того, тому що перебування урядового центру при армії знижувало б рухливість частин, яка мусить бути якнайбільшою при партизанці. Опріч того, уряд часом впливав би негативно на швидкість прийняті рішень, у чому ми вже переконалися. Я запропонував, що щ політичної роботи серед населення і зв'язку з урядом бажано мати при дивізіях і штабі армії політичних референтів, призначених урядом. Пропозицію прийнято, і п. Мазепа призначив референтами Феденка, Скляра, Чубука, Гарасима, Загурського, М. Левицького і Совенка.

Після того І. Мазепа оголосив відозву уряду. Ця відозва є твором тої частини уряду, що пробилася з військом до Любара. Вона є останнім акордом політики кабінету І. Мазепи, бо після того кабінет фактично розпався на дві частини. Соціал-рсволюціонери після невдалих спроб зорганізувати владу «трудових рад» зникли з політичного обрію. Міністри, цю належали до партії соціал-демократів, продовжували тримати зв'язок з армією і давати поради в політичних питаннях. І. Мазепа майже цілу зиму перебував на окупованій росіянами Україні. Усі політичні референти, за винятком безпартійного Совенка, теж належали до партії соціал-демократів. Наведу зміст відозви повністю:

«Від Правительства Української Народної Республіки. У будуванні Самостійної Української Республіки в сей момент кінчається один період — період нечуваної геройської боротьби і веляких страждань Українського Народу. Доля судила, що Український Народ на шляху до самостійного життя не мав реальної підтримки серед держав світу. Територія України вважалася і вважається як принадна здобич для кожного, хто може своє бажання піддержати оружною силою, а не як хата вільного Українського Народу і свобідних рівноправних меншостей цієї країни.

Російські комуністи бажають за допомогою матеріальних багатств Украіни держати свою Совітську Республіку. Російські контрреволюціонери почали відновлення російської царської імперії походом на Україну. Імперіалістичні держави Європи будують свою політику на Сході через поневолення України. Тому не див, що Український Народ, полишений дише на власні сили, не міг досі твердо стати на ноги в будівництві своєї держави.

З моменту евакуації Києва, після повалення гетьманського насильства, Українська Народна республіка була вічно під страшною загрозою захоплення ворогами. І лише завдяки надзвичайному героїзмові народу і війська держалися ми проти наших противників.

За час цієї боротьби в боях полягло велике число нашого вояцтва, а ще більше вірних синів України загинуло від усяких заразних хвороб. Держави світу не тільки байдуже дивилися на те, що Український Народ гине без усяких санітарних засобів, а навіть заборонив привозити на Україну потрібні нашому війську ліки!

Правительство Української Народної Республіки і республіканське військо, які заводили лад і порядок на території України, спираючись на демократичні принципи, не були в силі виконати свої завдання, бо буржуазно-демократична Європа відрізала нашу територію від взаємовідносин зі світом, унаслідок чого наш край знову кинули у чорну, страшну анархію.

Через усе те наше державне діло стояло многократно перед катастрофою у січні 1919 року — у Києві, у лютому — у Вінниці, у травні — у Волочиську, у червні — у Кам'янці. Усе це етапи Українського народу по дорозі на Голгофу.

Бичований і знеможений піднімався піднімався він у свої завзятті до свого самостійного життя, до нових спроб стати вільним і рівноправним громадянином світу. І, напевно, наше робітничо-селянське військо виконало б своє завдання, коли б тяжкий іспит історії не знесилив матеріально і морально наших організованих сил.

Перехід Галицької Армії на сторону Денікіна поставив нашу армію в надзвичайно важке стратегічне становище, бо одночасно з передачею ворогові великої кількості військового майна для його наступу була відкрита наша головна комунікаційна лінія.

Це примусило державний апарат нашої республіки і військо залишити район Кам'янця, Проскурова і Старокостянтинова і перейти в місцевість, де би наша армія могла відпочити, поправитись і знову як організована і дисциплінована сила піти в наступ проти ворога. Відступ армії у тяжких умовах розстроїв наш державний урядовий і фінансовий апарат і зруйнував постачання армії.

У цей критичний для української державності момент, коли наша армія зосереджувалася у районі містечка Любар, кіпка авантурників, прикриваючи свої плани світськими лозунгами, задовольнила свої грабіжницькі заміри тим, що по-зрадницьки пограбувала державну скарбницю. Цим наша армія поставлена в ще скрутніше матеріальне становище.

У зв'язку із зазначеним станом речей Уряд Української Народної республіки заявляє, що він тимчасово переходить на інші способи боротьби за нашу державність. Військо одержить від нашого командування ті завдання, які воно повинно виконувати. Уряд республіки для державного діла перебуватиме в певному місці, щоб маючи зв'язок з народом і військом, керувати справами України і представляти й перед іншими державами і народами так, як цього будуть вимагати інтереси нашої Республіки.

Уряд не припиняє свою діяльність і докладе усіх сил, щоби боротьба українського народу за визволення була доведена до успішного кінця.

Панські порядки нового гетьмана генерала Денікіна вже настроїли проти себе весь трудящий народ України, всю українську і неукраїнську демократію. Понад Дніпром ідуть великі повстання українського народу проти російських чорносотенних завойовників. Окрім повстання, у тилу Добровольчої армії підриває виступ Червоної армії із Совєтської Росії.

Господарюванням чужинців Україна доведена до крайньої руїни і безладдя. Народ України і наше республіканське військо знає, що у большевизмі порятунку немає. Большевицький комунізм на українському грунті не приймається, він може посіяти нову громадянську війну, нове кровопролиття, утретє знищити Україну територіально.

Вояки Української Армії і весь народ України! Нехай віра в нашу народну справу не захитається ні на мить.

Важкий момент, який переживає наш рідний край, вимагає від нас великої самопожертви. Але ніщо в світі не дається без боротьби. Дворічною своєю боротьбою з ворогами України ви поставили перед усім світом справу визволення нашого народу. Всесвітній соціалістичний конгрес в Люцерні 3 серпня цього року одноголосно визнав Українську Самостійну Республіку. Весь демократичний і соціалістичний світ дивується нашій упертій і невпинній боротьбі зі своїми ворогами за національну і соціальну справедливість.

Успіхи наших ворогів недовговічні, бо на чужі гроші і чужою допомогою, а не своєю внутрішньою силою держаться сила Денікіна. Українська Народна Республіка держиться своїми власними силами і наперекір іншим лютим ворогам вона буде звільнена самостійно. Як раніше, так і тепер нашим кличем буде Самостійна Народна Республіка. Тільки в самостійній республіці трудовий народ України без різниці національностей здобуде собі землю, волю і громадянські та національні права.

Нехай живе вільний народ України і його незалежна Народна республіка.

Голова Директорії і Головний Отаман С. Петлюра. Голова Ради Народних Міністрів і міністр внутрішніх справ І. Мазепа. Міністр преси і пропаганди Т. Черкаський. Міністр праці О. Безпалко. Міністр єврейських справ П. Красний. Керуючий міністерством пошти та телеграфу І. Паливода. В.о. міністра народного господарства Г. Сопонар. Державний Секретар А. Шрамченко м. Любар на Волині, 2 грудня 1919 року».

Автори відозви, цілком зрозуміло, мали на меті в першу чергу публіку. Тому відозва як історичний документ не має важливого значення. Багато причин державної катастрофи не показано. Замість того наслідки не показаних причин у відозві фігурують як причини. Але відносно Української

Галицької Армії І тут нема слива «зрада».

Виступ Волоха рішуче не був причиною невдач уряду. Навпаки, він був одним із наслідків діяльності безхарактерних політиків, яким усе ввижалося, що от-от якийсь командуючий фронтовою частиною приженеться до Кам'янця і перевішає свій уряд. Причиною були цілком безпідставні страхи. Бо тільки анальфабет у політиці міг зробити таку річ. І це зробив нарешті Волох із своїм «демократичним військом».

Виступ Волоха є великою тактичною помилкою у політиці. Момент самоліквідації, а разом і повного фіаско, неминуче наближався до уряду, який хитався від шукання «соціальної справедливості» за рецептами Маркса до Антанти, яка мала «визнати і не допустити ло загибелі» таку «надійну протибольшевицьку силу».

Своїм передчасним виступом Волох зіпсував увесь ефект банкрутства есереької політики, яка абсолютно не відповідала ні вимогам життя, ні навіть хвилевим настроям населення, бо останнє в цей період не йшло дальше вліво поза демократичні засади управління державою і передачі конфіскованої землі у власність селянам.

Дійсні наміри «отаманського тріумвірату» заховані у відозві. Волох, Божко і Данченко все ж були патріотами і самі мали гарні наміри, але не мали для того належного розуму, щоби їх втілити в життя.

Не обійшлося і без демагогії. Бо порівнювати порядки, що заводив на Україні Денікін, з порядками, які були за гетьмана, є більше ніж сміливістю.

«Військо одержить від вищого командування ті завдання, які воно повинно далі виконувати» цілком відповідає «новому завданню, що покладається на армію» (з наказу Петлюри ч. 101).

Годиться звернути увагу на такий факт: відозва датована 2 грудня в м. Любарі, у той же час згадується виступ Волоха, який відбувся теж 2 грудня. Після виступу Волоха ні Петлюра, ні уряд більше в Любар не поверталися. Відозва писана безперечно не в Любарі. Залишаеться незрозумілим, для чого автори поставили дату 2 грудня говорили про Любарські події від 2–3 грудня як про факт, що відбувся.

Прочитанням відозви нарада закінчилася. І. Мазепа домовився В дивізіями побачитися у Липівці 15 грудня 1919 року.

7 грудня 1919 року армія розпочала свою мандрівку без окремого політичного центру.

Розділ ІІ

Старший з командуючих дивізіями М. Омелянович-Павленко взяв командування над тою частиною українського війська, що вирішила продовжувати боротьбу з окупантами. Наказ Петлюри ч.101, який призначив його як командуючого армією, Омелянович Павленко довший час ігнорував. Перший наказ військам після виходу з району Любара мав такий початок: «Наказ по збірній групі (Київська, Волинська, Запорізька, Третя дивізії)» і мав підпис «Комгруп Збірної отаман Омелянович-Павленко»[10]. Тільки потім Омелянович-Павленко почав підписуватися як командуючий військом, а згодом як Командуючий Армією.

До 12 грудня армія зайняла район с. Юзефівки, м. Самгородка, с. Нової Греблі, с. Лосіївки. Ціла армія пройшла смугою, де були розташовані майже виключно частини Української Галицької Армії. Перейшовши на сторону росіян, галичани найретельніше виконували параграф 6 договору про те, що «Галицька Армії не буде воювати з армією отамана Петлюри».

У наказі Київської дивізії ч. 518 від 10 грудня (м. Пиків) говориться: «Ще раз звертаю увагу на необхідність коректних віднеси до галичан; обеззброєння їх може мати місце лише у випадках явно ворожих відносин до нас або за моїм (комдива) наказом». А в наказі армії ч. 2 від 13 грудня 1919 року зазначено: «Галицькій частини ніяких ворожих кроків (під час проходу через район їх розташування — Ю. Т.) проти нас не робили».

Фактично Українська Галицька Армія не тільки не робила ворожих кроків, а навіть допомагала нам, чим могла. Так, у м. Пикові, де стояла галицька артилерія, київська дивізія замінила свої старі гармати на нові. Опріч того, взято з десяток гарматних коней, за котрі видано розписку, що «коні взяті позичково в Української Галицької Армії і будуть повернуті їй при першій зустрічі».

Штаб Галицької артилерії і Штаб Київської дивізії під час щ стою в м. Пикові обідали і вечеряли вкупі. Галицькі стрільці допомагали всім нашим козакам. У с. Корделівці була розшйЯ іитендантура Галицького корпусу, здається Першого. Ставлення було таке, неначебто не було ніякого договору з Денікіним. До шпиталю Галицького корпусу передано хворих старшин та козаків Київської дивізії. От так виглядала на практиці «чорна зрада галичан», про котру в свій час стільки галасували в Кам'янці та Проскурові.

Так виглядала — прірва» між синами одного народу, про котру й досі не забувають кабінетні вчені Галичини, що ніколи не відчули тої єдності, яка об'єднувала і об'єднує синів одного народу, які спільно пролили свою кров за велику ідею.

Ні Андрусів, ні Рига, ні Зятьківці, ні Варшава не в силі розірвати спільноти нації. Психологія нації не рахується з договорами, які підписуються без згоди самої нації, а часом і без відома. Сили, що творять спільноту нації, не залежать від учинків не тільки окремих людей, а навіть і цілих поколінь, котрі часом звертають на манівці. Жива нація все прагнутиме об'єднання всіх своїх членів у один спільний організм. У боротьбі за самостійність проти своєї нації стануть тільки ренегати, а таких в Українській Галицькій Армії не було. Тому «галицькі частини ніяких ворожих кроків проти нас не робили».

Уже п'ятнадцятого грудня 1919 року в м. Липівці починаються напівофіційні переговори представників обох українських армій про об'єднання під одним командуванням. Бажання боротися спільно за спільний національний ідеал було надто велике. А 24 груаля 1919 року в м. Вінниці вже був підписаний формальний договір між обома арміями про злуку. З боку дніпрянів цей договір підписали полковник Никонів, полковник Вишневський, четар Всремієнко і четар Макаренко. З боку галичан — отаман Лисняк й четар Паліїв. Військо без великого зусилля усувало зі свого шляху те сміття, що мало ділити нас на два табори. Хибна та шкідлива політика двох урядів, дніпрянського і галицького, все ж виявили безсилою для того, щоби роз'єднати військо. Обставини бойового життя часом вимагають рішень, які, на думку зовнішнього глядача, е зрадою, але ці обставини часом творять чудо.

Само собою, що всі дрібні відділи і представників окупаційної які потрапили нам до рук, наші відділи нищили в цій смузі маршу армії. У своїй боротьбі проти Росії ми не можемо керуватися законами війни, бо наш ворог не визнає нас воюючою стороною; наших полонених розстрілюють росіяни за «ізмену атєчєству». Росіяни вважали, що Українська Армія більше не існує. Українців з Галичини вони називали «австрійцями» і гадали, що галичани лобровільно, як звичайні кондотьєри, будуть собі воювати і воювати, одержуючи банкноти видання «вооружонних сіл юга Росії». Наш прорив між Козятином і Калинівкою та вихід у район Липівці був цілком несподіваним. Здивування росіян, що мостилися міцно засісти в повітах та губерніях на посадах різних губернаторів, іправників, приставів тощо, можна порівняти хіба з тим, якби в наші часи, як уже мало хто вірить в чуда, з'явився б з-під землі мертвець і почав порядкувати в хаті. Та ше й як порядкувати! На своєму шляху Українська Армія буквально змітала все, що нагадувало російська панування. Мертвець воскрає, і на «живих людей» напав жах, котрий неминуче гнав їх до вони мусили знайти собі смерть.

Випроваджаючи військові ешелони на фронт 9 грудня «Подільський губернатор», що перебував у той час у Вінниці говорив: «С украінцамі пакончєно. Сейчас у нас одін враг — большевікі, а с нім то ми справімся. Богатий край разцветьот под управлєнієм русекого правительства…» А вже 11 грудня, забравши свої манатки, утік до Одеси, щоби більше не вернутися. «Господін губернатор» мотивував свій від'їзд так: «Развє можно работать такіх условіях, когда в любой момент могут прійті к тебе в дом і зарезать в кроваті, как поросьонка…» З наближенням до Липівця усе, що було і нагадувало російську владу, частково згинуло, а частково пішло на південь, розносячи пошесть жаху.

Маючи на меті партизанську форму боротьби, ми не створили органів своєї державної влади в зайнятих армією районах. Населення на пропозицію політичних референтів організувало свої громадську самоохорону.

Зрозуміло, що ця «самоохорона» не залишалася німим свідкои боротьби. Багато росіян бажало краще потрапити до рук наш війська, ніж «самоохорони».

Жах серед росіян потрохи набирав масового характеру. Для побільшення його я послав з м. Липівця по лініях до Одеси і Катеринослава телеграму такого змісту: «16 грудня 1919 року. Усім представникам денікінської влади, усім командирам військових частин. З наказу Головного Отамана військ Української Народної Республіки я з частиною республіканських військ, прорвавши фронт, вийшов у тил Денікінської армії для об'єднання повстанців з метою остаточної ліквідації усіх адміністративних і військових установ, створених Денікіним в Україні. Військовим частинам Добровольчоївольчої Армії у дводобовий термін наказую або від'їхати на Дон або перейти на бік республіканської влади України.

Представникам Денікінської влади наказую залишити Україну. Тим, хто не виконає наказу, — смерть. Командуючий Київською групою військ отаман Тютюнник Юрко». З досвіду я знав, наскільки нервово реагує запілля на всяку несподіванку. Боячись життя, представники «єдіной недєлімой» Росії поспішали з таких місцевостей, куди ніколи не заходила Українська Армія і навіть не думала заходити.

За кілька днів ціле Правобережжя фактично залишилося без влади. Телеграма з Липівці мала вплив на хід подій. Однак головним страхіттям для росіян був напрямок нашого руху. Уже 20–21 грудня кіннота різних дивізій вийшла на лінію Ставище — Жашків — Охматів. По цьому напрямку росіяни відходили з району Києва.

Авторитет армії, що пішла на такий, з погляду теорії, божевільний крок, зростав. У договорі 24 грудня 1919 року галичани дознали Головнокомандуючим обома арміями командуючого Наддніпрянською Армією. Тоді ж представники Денікіна розшукують Український Уряд, щоб розпочати переговори про перемир'я. Не знайшовши уряду Української держави, ці представники підписують договір з отаманом Шспелем, що до того часу сидів десь у лісах біля Хмельника. Московський Совнарком теж вислав делегацію з комісаром Карисиком на чолі для переговорів з Українським Урядом… Цікавий історичний факт уряд, який фактично складався з кількох осіб і не мав ні одної ділянки території, розшукують вороги для переговорів. Український Уряд мав силу в кількох тисячах фанатично відданих національній ідеї вояків та в багатьох десятках тисяч повстанців, що, не маючи ні виробленого плану, ні наказу, били і білих, і червоних росіян. Денікін, який мав допомогу могутньої Антанти, котився у прірву під ударами сили, якою не кермував ніякий центр, а лише любов до своєї батьківщини. Червоні росіяни, посуваючись на Україну за своїми соціальними ворогами, не знали, на який би то гачок піймати свого національного ворога — українців.

Починаючи з Тарашаншини, Звенигородщини, Уманщини і далі в глиб України працювали великі повстанні організації. Посланці від них стали приходити до армії за наказами. Відповідь загалом зводилася до короткої директиви: «Відбирайте майно і зброю від ворога, що вже тікає з України. Ховайте зброю, бо зброя добра: її одержав Денікін від Антанти. Зброя буде потрібна для дальшої боротьби проти Росії…» і повстанці працювали. Відворот Добровольчої Армії, що розпочався у зв'язку з проривом нашої армії на Київщину, набирав катастрофічного характеру.

Для характеристики настроїв, що запанували серед білих росіян, передаю уривок розмови члена російської комісії з «учоту воєнной добичі» відомого ученого Косинського з панотцем села С. недалеко від Умані. Переляканий бюрократ мало не потрапив у руки навий кінноти під Жашковом. Утікаючи, він одного дня зробив щось більше сімдесяти верст і забіг аж до села С. А найголовніше, що за ним ніхто не гнався! Косинський говорив панотцеві: «Скажіть, на милість Божу, чого вони хочуть, оці українці? Вони ж програли, ми їх перемогли. Так ні ж! Без бази, без уряду, і, мабуть, без усякої ідеї вони йдуть і ріжуть нас на своєму шляху… Яка упертість! Самі гинуть, але нас теж гублять. Вони ж фактично допомагають червоним, які українцям теж не друзі… Одним бажанням помети можу пояснити їх учинки. Хто вони такі: Тютюнник, Павленко та інші? Інтелігенти, люди, звірі?.. Краще було б у свій час миритися з ними».

Панотець запитав Косинського, чого б і справді не помирится їм з українцями.

«Знайдіть їх. Сьогодні під Жашковим, а завтра, може, під Полтавою або Кременчуком будуть ці пани. Вони ходять, як ураган!»

Якщо направду, то ми дуже помалу і часами по кілька днів стояли, відпочиваючи, на одному місці. Але на нас працювали повстанці і жах. Навіть таким поважним чоловіком, як пан Косинський, заволодів жах і гнав його на південь до моря. Ці люди воювали проти більшовиків за свої класові інтереси і, зустрівши в нас свого непримиренного національного ворога, ніяк не могли зрозуміти нашої психології.

Білі росіяни так швидко відійшли на південь, що поміж ними та червоними лишилася широченна смуга порожнього місця без будь-якої влади. Білі лаштували собі фронт на лінії Бірауля — Ольвіополь (Голта) — Знаменка, а червоні стояли на лінії Фастів — Козятин і не посувалися дальше в Україну, чекаючи, що воно виникне в нейтральній смузі. На території близько 200 верст ушир і до 350 у довжину існували тільки органи громадської самоохорони. Гроші у цій смузі ходили лише українські та золото. Верховною владою визнавався Український Уряд, але ніхто не знав, де він є. Як швидко йшла організація червоної російської влади в Україні, видно наприклад, з факту що в м. Гайсині і повіті вже 15 грудня 1919 року не було денікінської влади, а «ревком» почав функціонувати тільки 7 лютого 1920 року.

Утікаючи на південь, білі росіяни зганяли злість на найслабших. То були жиди. Містечка Ставище, Володарка, Тетіїв, П'тихатка, Тараща, Виноград, Монастирище, Цибулів, Соколівка і багато інших пережили масові погроми. Соколівка на наших очах згоріла дотла, підпалена офіцерським загоном росіян. Ум. Жашкові добровольці тільки почали погром, як їх заскочила кіннота Київської дивізії та знищила. Більшого морального розкладу від того, який був серед Добровольчо Армії в час її відвороту годі уявити. А ця ж армія на добру половину складалася з російської інтелігенції.

До 31 січня 1920 року Українська Армія пересунулася в район м. Умані. Користуючись відносним спокоєм, армія відпочивала у цьому районі майже два тижні. Сприятливі умови використано для широкої політичної роботи. Ще в районі м. Липівці на нарадах командуючих дивізіями я вносив пропозицію про потребу організувати друк листівок для широкої інформації серед населення. Окрім того, можна було приступити до видання хоча би й нерегулярної своєї армійської газети. Редакційна колегія мала би складатися з політичних референтів. Командуючі дивізіями визнавали рацію використання друкарського верстата в боротьбі проти ворогів, але ця справа дальше розмов не посунулася. Мені здається, що мої колеги просто «не хотіли вплутуватися у політику». У районі м. Умані вирішив приступати до своїх замірів на власну відповідальність.

Ще з Любара при київській дивізії перебувала редакція газети «Україна2. З З відповідними грошовими засобами редакцію вислано до Умані. Усього встигли випустити п'ять чисел газети загальною кількістю близько 20 тисяч примірників. Там же, в Умані видруковано листівки: «До інтелігенції України», «Селяни» і «Офщерамъ, козакамъ и солдатамъ Добровольче ской Армии».

Потреба таких листівок відчувалася досить гостро. Усі частини армії розповсюджували листівки між населенням і ворогами. Зміст листівок складався так, щоби вибити грунт з-під ворожої агітації, котру проводили білі і червоні росіяни. Усього в Умані видруковано листівок близько 200 тисяч примірників, їх передавали з рук у руки, їх діставали повстанчі організації і передруковували по всій Україні. Усе населеня України знало, що Українська Армія живе і бореться. Воно готувалося до нової боротьби з червоними росіянами. У той час вже видно, що білі росіяни доживають свої останні дні на Україні.

Незважаючи на те, що Денікін був нашим ворогом, було стидно за Європу, котра віддала білим авантурникам колосальні матеріальні засоби для того, щоби вони залишили їх частину нам, а частину червоним росіянам, котрі сунули з півночі.

Для білих росіян наша армія зробилася страшнішою, ніж для щура кіт. Ті самі одеські газети, що місяць тому говорили запамороченому «істінно руському чєловєку», що з Українською Армією покінчено, що вона вже не існує, тепер писали про нас надзвичайні речі. У нашій армії та її керівниках вони знаходили такі властивості, про які ми самі інколи й довідалися. На нас була вся надія чорно-білої галичі, що збиралася під прапором російської Добровольчої Армії! Після всіх похоронів, ліквідацій і «нє существует» бідний громадянин «Озброєнних сил Півдня Росії» читав: «Між нами і большевиками стала ніким ще не переможена, гарно вишколена і дисциплінована Українська Регулярна армія під командуванням Генерального Штабу генерал-лейтенанта Омеляновича-Павленка. Праворуч від цієї армії оперує Українська Повстанча Армія під командуванням «ліхого[11] кавалєріста» і знаменитого організатора «всячєскіх восстаній» полковника Тютюнника!» Проте Омелянович-Павленко ніколи не був з «генерального Штабу2, а я тільки під час визвольної війни навчився їздити кінно, а ранг мав чотаря.

За цією, такою грізною армією росіяни, як непорушною стіною, думали зробити реорганізацію недобитків своєї офіцерської армії і в «тєсном союзе с украінцамі» знову рушити на Москву.

Не відомо» на підставі яких даних вважали нові «українофіли», що ми так ні з того, ні з цього візьмемо та й підемо у «тесном союзє» з росіянами. Розстрілюючи наших полонених за «ізмєну атєчеству», усе ж таки в своїй масі росіяни ніяк не уявляли собі, що ми є непримиримими ворогами Росії, повна протилежність інтересів української нації і нації російської була поза межами розум політиків «Озброєних сил».

Уже в перших днях січня 1920 року ми фактично припинили боротьбу проти білих росіян. Уже тоді, на нашу думку, вони були трупом, у якому штучно підтримувала життя Антанта. З трупами ні воювати, ні, тим більше, йти в «тєсном союзе» Українська Армії не бажала. У цей момент для нас було важливо, щоби якнайдовше протяглася боротьба між нашими ворогами, білими та червоними росіянами. Щоби не перешкоджати їхній боротьбі, ми вже тоді міркували, куди б то звернути зі шляху так, щоб не стати поміж білими і червоними.

За дорученням Головного командування Озброєними Півдня Росії начальник Ольвіопольського району полковник Попов у половині січня 1920 року вислав до нас делегацію з пропозицією припинити боротьбу і утворити військовий союз для боротьби з червоними. Пропонується утворити «союз без політики, бо політика вимагає часу, а ворог на носі». До офіційної пропозиції полковник Попов додав приватного листа від себе. У цьому листі він нарікав на політиків Озброєних сил, що не змогли помиритися з українцями при зустрічі у серпні 1919 року. Він признається «У нас є те, чого бракує вам, — зброя, але Ви маєте те, чого нема у нас, — довір'я населення»[12]. Над офіцерською армією генерала Денікіна повною мірою сповнилася приказка: є каяття, та нема вороття.

Делегати розшукали частини нашої армії набагато пізніше; тої ми вже розпочали боротьбу проти червоних, одночасно звернувші зі шляху, де мали зустрітися російські сили: білі та червоні. 26 січня 1920 року делегація догнала Київську дивізію в м. Вільшані на Звенигородщині.

Делегація втратила надію, що їй швидко вдасться розшукати Штаб Української Армії, і просила, щоби я дав відповідь персонально. Моя відповідь не була довгою. Я відповів: «У мене нема уповноважень говорити від цілої армії, тому я висловлюю тільки свою власну думку. Ми вже припинили боротьбу проти Добровольчої Армії, бо вона тепер не є серйозною силою. Дні вашої, ще місяць тому великої, армії пораховані. Я не знаю, чи ви застанете її ще в Одесі, коли повернетеся. Якби справді розпочалися про який-нсбуль союз наш з вами, то, напевно, українське командування почне їх з політики, котрої не хоче зачіпати ваше командування. Не може бути мови про союз до часу, поки Командування озброєними силами Півдня Росії не признає суверенних прав Української держави. Тільки в такому випадку міг би бути утворений спільний фронт проти червоних. Зрозуміло, що під час операцій на території Української Держави Добровольча Армія підлягала б українському командуванню. Трудно сподіватися, щоби Генерал Омелянович-Павленко дав іншу відповідь, бо наші думки не розходяться».

Делегація все ж просила передати пропозиції до штабу армії. Один з делегатів зараз же з Вільшани повернувся до Одеси, а другий, що походив з Харківщини, упросився до Української Армії і був призначений у Четвертий кінний полк. Він загинув пізніше в бою з росіянами під м. Смілою.

Потім всі командуючі дивізіями погодилися з моєю відповіддю делегації денікінців. Той делегат, що повернувся до Одеси, таки не застав своїх, вони вже втекли в різні сторони. Через Румунію він перебрався до Польщі.

Наші зносини з білими росіянами закінчилися.

Маємо класичний приклад російського нахабства і ненависті до націй, що провадять визвольну боротьбу. Учорашній пан хоче бути паном і сьогодні. Свого існування він не уявляє інакше, як тільки в ролі експлуататора націй пригноблених. Для росіян ще довго буде незрозумілою психологія інших націй, що колись входили в склад імперії. Вони все шукали і будуть шукати «тісного союзу без політики». У серпні 1919 року в час, коли Денікін от-от сподівався в'їхати в Москву, росіяни на станції Цвіткове говорили нашій делегації, що вони «нє врагі Петлюри і готови драцца вмєсте протів большевіков, но обязатєльно под командованієм Южной Армії». Через півроку погромлена, майже знищена Добровольча Армія звертається з пропозицією «союзу без політики, бо політика вимагає часу»… Для політиків Озброєних сил досвід не існує.

Українська Армія теж хотіла мати союзників, але союзників проти Росії. Таких союзників годі знайти в таборі росіян.

До цього часу в частини української інтелігенції є думка, що краще було дійти до якоїсь згоди з білими росіянами для спільної боротьби проти червоних. Ці інтелігенти ще й досі переконують усіх, що Денікін помилку зробив, не прийшовши до згоди з нами. Тому, ато сам помиляється, все здасться, що помиляється його противник.

Маса Української Армії ніколи не поділяла і не могла поділяти думок деяких наших військових фахівців, що в той час що не уявляли собі дійсних інтересів української нації та переконували всіх, що перемога нашої національної ідеї можлива тільки в союзі з нашими національними ворогами. Для національної армії не могло бути дилеми: «або з большевиками проти

Антанти, або з Антантою проти большевиків»[13]. Українська нація мусила і мусить іти хоч й з ким, аби йти проти своїх національних ворогів і їх союзи Так розуміла своє завдання армія.

У той час, як наші найбільш відповідальні дипломати «со спокойной совєстю подпісивалі етот документ, в котором билі ізложени сокровєнниє мислі по основному вопросу о путі возможнаго воссозданія в тот момєнт государствєнного порядка на развадінах і хаосе, в котором уже прєбнвала тогда почті вся тєріторія рухнувшаго російскяго государства»[14] і переконувала Антанту в потребі нашого союзу з росіянами, а армія бажала мати союзників проти росіян і, не знаходячи їх ззовні, знаходила собі такого союзника в «развалінах і хаосе», від котрих ще й досі не «рухнуло російскоє государство». Нам був і є потрібний хаос у та наших національних ворогів, бо тільки при такому хаосі зможе творити український національний Геній свою Національну Державу.

Розділ ІІІ

Тріумвірат: Волох, Божко і Данченко, як і всі тріумвірати, не були довговічним. Усі три отамани були занадто великими честолюбами і бажали влади, що не врівноважувалося холодним розумом, без якого політик не політик. Одного патріотизму і персональної хоробрості, яких вони мали досить, було замало для того, щоби опанувати політичною ситуацією, що була особливо складною. Не мали вони ні належної освіти, ні досвіду, ні природних властивостей, щоби стати на чолі політичного життя України. Ні один з отаманів не перевищував своїх товаришів настільки, щоби стати паном над рештою. До того часу, поки Петлюра не приїхав до Польщі, отамани йшли гуртом проти нього, але як тільки той вислизнув із-під невдало зробленого замаху на переворот, почалась між отаманам боротьба за першенство. Кожному хотілося бути українським «червоним главковерхом». Червоної Української Армії ше не було, а «главковерхів» уже було досить. Волох мав найбільшу фактичну силу. Була то бригада червоних гайдамаків, які чи по волі, чи теж уже мимоволі мусили підтримувати свого шефа. Волох визнав Волинську Революційну Раду тимчасово Всеукраїнською Революційною Радою. Зате в свою чергу нова верховна влада «призначила»

Волоха Головнокомандуючим Українськими червоними військами. На симпатії верховної влади до Волоха мала немалий вплив і скарбниця, що була забрана в Любарі. Цю скарбницю взяв під свою охорону Волох. Божко був призначений начальником штабу Волоха, а Данченко — помічником «главковерха».

Найбільш енергій ний з усіх отаманів Божко не міг погодитися з таким розподілом ролей. Зрозуміло, що при першому слушному випадкові Божко спробував би повернути долю в свій бік. Тому Божко був «випадково» забитий червоним козаком. Похоронили колишнього тріумвіра тора з належною помпою в с. Красносільці, що на шляху між Любаром і Чудновом. Після такого «випадку» Данченко нічим не виявляв себе, аж поки не зник від Волоха.

Після невдалих Любарських подій Волох боявся, що його дожене Київська дивізія, перед котрою він утік до Чуднова. Тому він перейшов за лінію фронту Червоної російської Армії й отаборився в районі м. Троянова. Звідти ж розпочав він перші кроки своєї зовнішньої політики.

Житомир був у руках червоних росіян. У цьому ж місті знаходився Центральний Комітет Української комуністичної партії; ця партія звичайно звалася боротьбистською. У першу чергу Волох і революційна рада вислали делегатів для розшуку Комітету. За допомогою останніх Волох думав розпочати переговори з Московським Совнаркомом. Посланці зайшли в місцевий комітет Російської комуністичної партії для того, щоби запитати, де знайти боротьбистів. Зрозуміло, що росіяни вжили всіх заходів, щоби волохові не побачилися з боротьбистами. Вони здивовано відповіли, що в Житомирі ніколи не було і нема ніякого комітету української партії[15].

Тоді Волох вислав свою делегацію без боротьбистів. Делегація поїхала до Коростеня, де перебував штаб Дванадцятої Російської Армії. Делегнація мала від Волоха інструкцію вимагати від росіян визнання незалежності Української Соціалістичної Радянської республіки, обов'язкового утворення Української червоної армії з окремим командуванням, недоторканості осіб української національності, що раніше проводили боротьбу проти червоних росіян, а тепер визнають Українську радянську владу. За все це обіцяв Волох міліарний союз проти світової буржуазії.

У Коростені делегація поговорила з Порайком (ренегат з Галичини). Вона ще просила дозволу поговорити по прямому дротові з Троцьким (Москва), але їй відмовлено в проханні. Росіяни не згодилися на пунктах Волоховської інструкції. Замість того вони запропонували свою «інструкцію». Вони прощали і милували Волоха і всіх, що визнали радянську владу, і наказували: 1. У 24 години скласти зброю. 2. Без зброї пройти через Житомир, де частини будуть урочисто зустрінуті і посаджені в транспорт на залізниці. 3. Усі частини для реорганізації будуть переведені в район Мозир — Гомель. Якщо ж протягом 24 годин «інструкція» не буде виконана, то «Советская вдасть» примусово роззброїть, і всіх непослушних буде судити революційний трибунал.

«Коростенська інструкція» зовсім вивела з рівноваги Волоха. А то як же? Росіяни не надавали ніякої вартості Волохові, Революційній Раді, а навпаки наказували скласти зброю. Правда, вони «прощали і милували», але то була тільки обіцянка. Волох уже свою політику будував на тому, що ніколи не виконував обіцянок, коли те не було для нього корисним. Такої моралі він навчився від росіян і тому не був певним, що, обеззброївши, його в ЧК помилують. Така вже доля наших «главковерхів». Одні ніяк не діждалися від Антанти визнання своєї вартості як борця проти большевизму, а від других росіяни не хотіли прийняти допомогу в боротьбі з буржуазією!

На той час поспіли до Волоха з Житомира боротьбисти Шумський, Немоловський і Савииький. Вони почули, що є Українське Червоне військо і навіть Головнокомандуючий ним, і зараз же поїхали розшукувати його. Боротьбисти теж казилися, але вже не від «коростенської інструкції», бо вони не перший раз подібні інструкції від своїх російських приятелів, вони лютували на нетактовність Волоха і Революційної Ради. Люди, що на той час у штабі Волоха, так передавали розмови боротьбистів:

— Ну який же дідько провадить переговори, забравшись до ворога на піч?! Чому не сиділи в нейтральній смузі? — запитували боротьбисти недотепних політиків. Звичайно, що ні Волох, ні його товариші не признавалися, що вони втекли до червоних росіян від Української Армії.

Боротьбисти свої атаки звернули проти Революційної Ради і за допомогою Волоха деградували її знову на Волинську Рсволюційну Раду.

З благословення Полозова був утворений Рсволюційний Комітет Правобережжя у складі трьох осіб: Немоловського, Войцехівського та Савицького. Цей Ревком затвердив Волоха на посаді Головнокомандуючого. Одночасно існував Ревком Лівобережжя, куди входили теж самі боротьбисти. Ці ревкоми вели цілком самостійну політику. Лідери партії боротьбистів Полозон, Шумський та Елланський не входили до складу ревкомів, боячись зіпсувати свою червону кар'єру, яку вони таки надіялися вислужити з Москви. Якби ревкомам вдалося організувати поважну силу, то лідери боротьбистів мали оголосити себе Соціалістичним Урядом Україии. Червоні росіяни знали про наміри боротьбистів, але не зачіпали їх, розуміючи, що дальше балачок справа не піде. Росіяни використовували, де було треба, марку боротьбистів як українців, а в той же час не давали їм організувати своєї сили.

Волох і новоутворений Ревком вирішили виправити зроблену помилку і, не чекаючи обеззброєння росіянами, вирушили шукати «нейтральної смуги». Перед виходом Волох виголосив декларацію перед своїм червоним військом. Він так окреслював найближчу мету; «Пролетимо всю Україну, об'єднаємо всі активні українські сили і розпочнемо будування своєї Самостійної Соціалістичної Радянської Республіки!»

Однак доля вже глузувала з Волоха. На перших же кроках широко розпочатої Волохом політики доля повернулася до нього задом. Зовнішня політика закінчилась знаменитою «коростенською інструкцією», а у внутрішній політиці він сам собі повісив на шию Ревком, який намагався перетворити «свідомих волохівців» у «свідомих боротьбистів». Правда, «гайдамакам» важко було прищепити ідеї всесвітньої соціалістичної революції, коли вони мали незакінчену українську національну революцію.

Червоні росіяни не гналися за Волохом і боротьбистами. Вони не хотіли нишити Волоха негайно. Навпаки, рух Волоха в повсганчі райони був корисним для росіян з багатьох причин. Вони надіялися, що Волохові вдасться зруйнувати повстанчий рух своїми націоналістично- соціалістичними лозунгами. Боротьбисти та Волох мали бути тим червоним містком, по котрому національні українські елементи мали перебратися до інтернаціонального (власне російського табору). Здібностей боротьбистів росіяни не перебільшували.

Волох пішов слідами нашої армії. По сліду армії легше було йти, бо на шляху не було ніяких перешкод. Опріч того, Волох і боротьбисти надіялися своєю агітацією перетягнути на свій бік хоч деякі частини армії. Вони вислали силу агітаторів, але більшість посланих звичайно з'являлася у штабах дивізій і просила прийняти їх до складу частин. Своїми оповіданнями про пригоди Волоха вони робили найкрашу агітацію проти радянської влади і Волоха. Останній у цей час був не від того, щоби й силою примусити визнати радянську владу, але він не мав тої сили.

Слід армії нелегко було знайти. Селяни, бачачи у Волоха червоний прапор, відмовлялися показувати йому, куди йшла наша армія. Ті, хто перебував у той час у Волоха, передають такі відповіді на запитання:

— Бог його зна… йшли якісь., військо йшло. Але чи воно комуністи, чи оникінці[16], чи петлюрівці, чи ваші таки бомбисти[17], — не знаємо, далебі, не знаємо. А пішли вони туди й туди, — і селянин показував рукою в різні боки.

Біля м. Липівця Волох таки збився зі сліду і пішов прямо на південь. Через м. Теплик пройшов Волох на Уманщину, де мало не попався вкупі зі своїм Червоним військом якимось недобиткам Добровольчої Армії. Нарешті він зупинився на південний захід від Умані.

В Умані як залога був розташований Шостий загін Запорозької дивізії. Волох розраховував на свою популярність серед запорожців і тому знову розпочав свої заходи, шоби добитись приєднання до себе хоч би якоїсь частини армії. 10 січня 1920 року до Умані прибула делегація з членом Ревкому С. Савицьким на чолі. Командир Шостого загону не повідомив своєчасно мене[18] про приїзд делегації. Він улаштував добру вечерю для делегатів, і всі розійшлися з умовою зібратися 11 січня для переговорів. А о 4 годині ранку 11 січня до Умані увійшов Волох і майже без бою обеззброїв і забрав до полону залогу. Козаків просто влучили до червоних частин, а старшин для форми судив революційний трибунал. Суд трибуналу позбавив усіх старшин рангу (у червоній армії і так рангів не було) і теж влив у частини.

10 січня і я одержав записку від Савицького такого змісту:

«Товариш Юрко! Революційний Комітет Правобережжя стоїть на платформі Самостійної Соціалістичної Радянської Української Республіки зі своєю національною Червоною Армією, фінансами і т. д. Зі Советською Росією можливий тільки союз для боротьби з ворогами обох республік. Армію ми творимо заочним порядком. Росіяни будуть змушені рахуватися з фактом Української Червоної Армії і припинять свою дотеперішню політику до України. Але для того треба домовитися про що-небудь нам з вами. Подумай, т. Юрко, і дай відповідь. Твій Савицький. 10 січня 1920 року».

Я дав Савицькому відповідь, у котрій пропонував йомузвернутися офіційно до армії з пропозицією про порозуміння. Наскок Волоха на Умань зробив неможливими зносини між нами і «радистами».

Тим часом до Умані з півночі наближалися червоні російські війська. Не знаючи про обеззброєння запорожців Волохом, бо 10 год. 30 хв. 11 січня я послав полковникові Литвиненкові наказ передачі командуванню червоних російських військ такої пропозиції: «Довести до відома командира бойової дільниці Христинівського району (большевицького) мою пропозицію такого змісту: зважаючи на те, що Урядом Російської Федеративної Совєтської

Республіки і Урядам Української Народної Республіки проводяться переговори про полагодження взаємовідносин між обома республіками мирним шляхом, до одержання директив від Головні Команди українських військ, я, Командуючий Київською групою військ, пропоную командуванню Червоної Армії припинити рух підлеглих їм військових частин в районах, захоплених українськими військами, а саме: на південь від залізниці Христинівка-Цвіткове, Христинівка-Вапнярка. Неприйняття командуванням Червоної Армії вищезазначеної пропозиції буде вважатися мною як відновлення збройної боротьби між республіками зі всіма наслідками. Командуючий Київською Групою військ УНР отаман Тютюнник. Т. в. о. начальника штабу Блошаневич».

Ця пропозиція не дійшла до червоних росіян, бо посланець, що віз її, не доїхав до Умані, як уже зустрів утікачів віл Волоха. Цю пропозицію я вислав згідно з вказівками штабу армії. Не можна думати, шоби пропозиція могла вплинути на хід подій. Посилалась вона виключно для заспокоєння тих елементів серед нашої армії, що надіялися до чогось договоритися з червоними росіянами.

13 січня 1920 року до Умані прибули частини Сорок четвертої російської дивізії. Зараз же між росіянами і боротьбистами почалися «нєдоразумєнія». Червоні росіяни зовсім ігнорували червоних боротьбистів. Потроху готувалися до ліквідації «нерегулярних банд», як вони між собою називали Волохівське червоне військо. Уже 14 січня голова Ревкому Правобережжя Немоловський скаржиться на невдячних росіян і містить у «Вістях Ревкому Уманщини» ч. 3. листа до редактора такого змісту: «т. Редакторе! У ч. І Вашого бюлетня помішена замітка «Накануне вступлєнія красних частей в Умань», зредагована вона таким чином, що нібито м. Умань зайняли нерегулярні частини війська, а від Христинівки надходять регулярні (красная армія).

Прохаю помістити в найближчому числі «Ізвестій» спростування цього і повідомлення, що Умань зайнята регулярними Українськими Червоними Військами, а не партизанами.

Цими військами керує урядова Українська комуністична партія (боротьбистів), За політичне правління Українських Червоних Військ І. Нсмоловський», «Товариш» редактор помістив листа боротьбистів. Поза тим не було помішено ні «спростування», ні «повідомлення», яке домагався І. Немоловський, Лист до редакції був видрукуваний, бо в той час росіяни ше думали використати Ревком Правобережжя, хоча повітовий ревком Уманьщини, організований росіянами, і не думав рідлягати Ревкомові Правобережжя. Це був момент кризи між елементами, що зовсім уже наближався до ренегатства, і тими, що хотіли залишитися і надалі правовірними боротьбистами з національною фарбою. З другого боку росіяни готувалися до ліквідації боротьбистів. Не тільки в Умані траплялися «непорозуміння». Було те у всіх повітах України. У центрах боротьбисти були нібито урядовою партією, а на периферії російські елементи часто зовсім не рахувалися з «жолто-блакітними комуністами», як називали вони боротьбистів. Населення місцями стало покладати надії на боротьбистів, як і на всяку іншу опозицію росіянам. Це робило клопіт місцевим агентам «Совєтської влади». Майже одночасно з уманськими «непорозуміннями» Канівський Ревком наказус: «З огляду на поширення по м. Каневу і повіту провокаційних чуток…. Попереджаємо населення міста і повіту, що ніяких непорозумінь між революційними партіями Українською комунічтичною партією (боротьбистів) і Українською (власне російською — Ю. Т.) комуністичною партією (більшовиків) немає. Партії при повній згоді встановлюють в Україні владу Рад селянських і робітничих депутатів. Особи, котрі будуть розповсюджуватн провокаційні чутки, будуть віддаватися суду Військово-революційного трибуналу. Голова Канівського повітового Військреавму Федоренко. Завідуючий інформаційно-агітаційним відділом Крижанівський. 20 січня 1920 року. м. Канів».

Ми вже бачили, що то за «повна згода» була в Умані, та Коростені. Можна собі уявити трагедію наших патріотів, якщо росіяни, незважаючи на всі вільні і невільні заслуги боротьбистів перед Червоною Москвою, все ж не хотілти «регулярних українських військ», хоч ними й керувала «урядова партія», а навпаки, де тільки можна підкреслювали нерегулярність боротьбистів і їх війська.

Росіяни провокували Волоха і боротьбистів, між гайдамаками розповсюджували вісті про велику кількість грошей, що були забрані в Любарі, а потім пропали у приватних кишенях. Говорили, що все золото забрав Волох для себе та для Ревкому, а для гайдамаків залишилася сама мідь та ще трохи срібла. Вони рішуче прибирали всю владу до російських рук. Волох та борогьбисти пручалися, але з того нічого не вийшло.

Тим часом обдурені гайдамаки побачили, що ніякої Соціалістичної Радянської Української Республіки нема. Поодинокі й гуртками «українське червоне військо» почало перебігати до нас. Так утекла вся «червона» кіннота під командою п. Легіня і приєдналася ло Запорізької ливізії. У зв'язку зі всім, а особливо в зв'язку з провокаційною працею росіян, настрій серед гайдамаків був надзвичайно напруженим. Гайдамаки збиралися побити Волоха і Ревком Правобережжя, а потім прийти з каяттям до нашої армії.

Переконавшись у неможливості створення Української армії за допомогою росіян, відчуваючи загрозу бути знищеними своїм же «червоним військом», боротьбисти і Волох вирішили ліквідувати «військо2 і припинити утворення Соціалістичної Української республіки.

Пештки гайдамаків насильно влито в Сорок четверту і Шістдесяту дивізії. Ревком Правобережжя тихо вмер. Волох був «помилуваний2 росіянами і навіть одержав призначення організатора читалень для робітників і селян, але за відсутністю українських книжок змушений був розповсюджувати російську агітаційну літературу серед українського населення. Ті українські книжки, що були видруковані в часи української влади, росіяни понищили в «золоту добу» як контрреволюцію.

Ціла волохівщина відбилася на долі боротьбистів. Деякі члени партії на чолі з Шумським, Полозовим, Елланським та іншими «лідерами» стали ренегатами, а вслід за тим «урядовими особами» Росії, а інші колишні боротьбисти змушені були перейти на нелегальний стан. Партія лівих угодовців умерла.

З моменту «помилування» росіянами Волоха остаточно закінчив своє існування і «отаманський тріумвірат». Данченко, боячись такого «випадку», як з Божком, залишився в районі м. Янушполя і не відомо, де зник укупі з Волинською революційною радою. Волох працює за шматок хліба[19].

Партія боротьбистів, як і всяка угодова партія, розклала український національний табір. Порвавши з угодовцями, вона могла би стати на певний час осередком революційних сил, що працювали в Україні. Але для того у «лідерів» не було ні рішучості, ні бажання. По слизькому шляху угоди вони докотилися до російської комуністичної партії, в члени котрої і перейшли. Послідовні угодовці неминуче покінчать ренегатством. Це трапилося і з «лідерами» боротьбистів.

Досвід волоховщини і кінець боротьбистів є однією з лекцій життя, котра вчить, що, по-перше, у таборі національних ворогів раз у раз можна знайти союзників, але ніколи приятелів, бо їх там нема. Такі союзники охоче допоможуть руйнувати власну державу, а ніколи не допоможуть будувати, бо вона для них шкідлива, по-друге, раз у раз треба йти на допомогу руїнницьким елементам ворожої нації в їхній боротьбі проти своїх соціальних ворогів, а ніколи не приймати такої допомоги для себе, і, по- третє, хто в боротьбі проти своїх соціальних ворогів базується на елементах ворожої нації, той неминуче закінчує в кращому випадку політичною смертю, у гіршому — ренегатством.

Розділ ІV

Обпікшись на союзі з денікіним, галичани все ж таки не втратили надії, що їм пощастить знайти таких росіян, котрі з доброї душі визнають суверенність України і допоможуть у боротьбі проти поляків. Галичани мали менше досвіду стосовно Росії, ніж ми. Пізніше й вони переконалися, що наддніпрянці мали рацію в своїх непримиренних позиціях. Але сталося це тільки тоді, коли Українська Галицька Армія знов опинилася майже оточеною, на цей раз уже червоними росіянами.

Непереможна віра в силу різних переговорів і паперових договорів, що неподільно панувала серед галичан, примусила нас піти на компроміс і згодитися вислати делегацію до червоних росіян. 27 грудня 1919 року від'їхала з Вінниці спільна делегація від обох українських армій в складі двох осіб — сотник Петрика (галичанин) і чотаря Веремієнка (наддніпрянець).

Вислання делегації не вплинуло на хід подій. Червоні росіяни, не звертаючи ніякогісінької уваги на всі наші делегації[20] посувалися на південь у райони, звільнені нами від Добровольчої Армії. Правда, вони з нашими делегаціями говорили. Але як говорили! Бодай ніколи пригноблені нації не діждали посилати делегації до своїх гнобителів. Говорили так, як говорив би хам в одежі джентльмена зі своїм рабом, а в той час ні на одну хвилину не зупиняв своїх заходів для знищення нас.

Наддніпрянська Армія теж не надавала значення переговорам з росіянами. Ми продовжували працю, покладаючись тільки на свої сили. Зате галичани вірили, їм не хотілося кидати районів, де лежали по шпиталях тисячі хворих на тиф стрільців та старшин. Їм так хотілося не рухатися з місця, що починали вірити в умови переговорів і щирість хоч би і яких обіцянок. А червоні росіяни обіцяли і обіцяли. Та не всяка віра рятує. Росіяни великі пани обіцяти, щоб ніколи не виконувати своїх обіцянок.

Не бажаючи розпочинати бійку з червоними росіянами, Начальна Команда Української Галицької армії залишила вінницю і від'їхала на південь. 30–31 грудня 1919 року галицькі частини вийшли з Вінниці, а 1 січня 1920 року там же у вінниці організувався Революційний Комітет Української Галицької Армії. Хто входив до складу, не відомо, бо не довелося бачити ні однієї відозви чи наказу, підписаних прізвищами членів комітету.

Найперше Революційний Комітет Української Галицької Армії творив «єдиний революційний фронт» з росіянами і, не чекаючи довго, підписав договір з Революційним Комітетом Поділля І (комітет російський) про перехід Української Галицької Армії на сторону Червоної Російської Армії. Залишається невиясненим, чому Революційний Комітет Української Галицької Армії підписував договір з російським комітетом Поділля, а не з уповноваженими представниками Російського політичного центру. Цей договір був визнаний пізніше майже цілою Українською Галицькою Армією.

Свої найближчі цілі Революційний Комітет Української Гадицької Армії оголосив у відозві «До галицьких стрільців і старший» Зміст відозви[21]такий: «Надійшла хвиля відповіді Денікінові иа київську зраду, шляхті на десятки тисяч інтернованих галицьких українців і плани супроти українського народу та державам Антанти за торг нашою кров'ю, почуваннями та землею. У Вінниці постав Ревком Української Галицької Армії, який поставив своїм завданням довести до швидкого порозуміння з тими українськими кругами, які стоять на платформі Української Радянської Соціалістичної Республіки, і, піддержуючи Український Радянський Уряд, стати основною частиною Української Червоної Армії

Українське Червона Армія понесе разом зі синьо-жовтим прапором червоний прапор революції…

Українське Галицька Армія має стати Червоною в цілості шляхом порядку і дотримуватися повної дисципліни.

Нашим стремлінням є, щоби це довершити разом з Наддніпрянською Армією і всіма іншими групами Українських Військ.

Теперішня збірна станиця Ревкому Української Галицької Армії, в яку мають зголошуватися всі галицькі стрільці та старшини, що виходять зі шпиталів або знаходяться на території, зайнятій радянськими військами, дбає про забезпечення галицьких українців». У кінці заклики.

Ні одним словом не згадано Росії (принаймні російської буржуазії як ворога України, уся увага звернена иа Дснікіна особисто. Щодо поляків та Антанти, то «помста» буле ціллю червоних росіян. Ледве чи серйозний політик захопився би помстою. Та воно й зрозуміло: не чиєму возі їдеш, того волю твори. Росіяни зразу заткнули би багнетами пельку новоявленим українським червоним державникам, якби останні натякнули хоч словом, що між росіянами є вороги українського народу. Червоні росіяни декларували себе великими приятелями визвольних змагань України.

Пояснювальною запискою до відозви є статті в «Червоному Стрільцеві» ч. 1 від 6 січня 1920 року. Усі ці статті і сама відозва зредаговані, мабуть, не без допомоги «Ревкому Поділля», бо як припустити, щоби хоч один з авторів не згадав про росіян як про ворога, хоч би в минулому. Усю попередню політику червоної Москви щодо України визнається помилковою. Де ж там?! Такі кадети революції, як тов… Ленін і Троцький, визнали справедливими домагання українських трудових мас на самостійне національне життя, визнали йому «повне право самому свобідно обрати свою форму державного устрою і життя» («Червоний Стрілець» ч. 1. «Всесвітня революція і Українська галицька Армія»).

Бідні члени Галицького Ревкому — вони забули (а може, і не знали), що Москва декларативно визнає все, що наразі їй не шкодить, але свої плани проводить у життя з повною послідовністю. Засоби боротьби за Українську Державу і засоби для будування її думав ревком знайти в спілці з росіянами.

Інціатори згоди з Денікіним не були щирими зі своїм союзником. Мали вони одну-однісіньку ціль — не загинути фізично, врятувати те, що ще осталося». Ідеї Денікіна не захоплювали ніяких кіл Української Галицької Армії. Зате діячі Ревкому Української Галицької Армії думали не так. Вони цілком щиро вірили в геніальність свого кроку. Вони готові були на труди і жертви. Ідея об'єднання всіх українських земель в одній державі. хоч для цього доводилося разом з національним прапором нести ще й червоний, захопила широкі кола Української Галицької Армії. Були тільки сумніви, чи буде так в дійсності, як говориться у відозвах. Але запевнення «велетів революції» робили свою справу. і повні надії, що Українська Армія, спираючись на Росію, понесе національний прапор в Галичину, вони охоче приєднували до національного червоний прапор

Українська Галицька Армія не ставила своєю ціллю всесвітню соціалістичну революцію. кличі, які лунати з червоної Москви і революція ставала засобом ло досягнення цілі, бо ціллю, як і раніше, залишалась Соборна Українська Держава. Во ім'я національної ідеї Українська Галицька Ар погоджувалася служити одночасно й ідеї інтернаціональній.

А головне, що інтернаціональна ідея не була ціллю і червоної Москви. Кличі всесвітньої соціалістичної революції використовувалися Москвою для суто національних цілей, якими були приборкання українців, знищення Польщі та «помста» Антанті, що сіла на місце слабої Туреччини над протоками. Цього діячі Галицького Ревкому ніяк не розуміли.

«Велети революції» ще в 1917 році визнати право всіх націй на «полноє самоопрсдєлєніє вплоть ло отдєлєнія» і посилали Червону Армію допомагати «самоопрєдєлятся». Після захоплення чужої національної території вони обов'язково «помилялися», а будучи побитими, каялися і знову не тільки «визнавали право на самостійне національне життя», а обов'язково йшли допомагати визвольній боротьбі, щоби знову обов'язково помилятися. Політика, котру запровадили росіяни в захопленій ними частині Галичини у 1920 році, показала, що, опанувавши Галичину, «велети революції» збиралися зробити свою чергову «помилку». Але для походу на Галичину росіянам стала би у пригоді Галицька Червона Армія.

Визнане право на самовизначення спокійнісінько лежало під охороною Московської Чрезвичайки, і якщо хто-небудь пробував здійснити це право, то його зараз же «безпомилково» посилалося до пращурів. Че-Ка — найнадійніша охорона для «самоопредєляющіхся»!

Але в Української Галицької Армії була одна конкретна ціль: хотілося охоронити українську озброєну силу до часу, поки ситуація не стане більш сприятливою для активної боротьби. Тому Українська Галицька Армія збиралася «стати осередком Української Галицької Червоної Армії», щоби цілі, зазначені у відозві, «довершити разом з Наддніпрянською Армією і всіма Групами Українських Військ». Беручи факт лише з боку бажання спасти від знищення українську озброєну силу, крок Ревкому Української Галицької Армії, безперечно, був більше доцільним, ніж перехід з тією ж метою до Денікіна. Останній сам гинув, і тільки зовсім короткозорі люди не бачили того, коли підписували договір. Той, хто гине сам, звичайно тягне до загибелі і свого союзника. Червоні росіяни тоді перемагали; вони годилися на певну автономію Української Галицької Армії. Тому надія зберегти від знищення Українську Галицьку Армію не була невиправданою. Ходило тільки про те, наскільки політичного хисту стане в галичан для того, шоби витримати лояльність до Росії аж до часу, поки дійсно можна буде «довершити» великі цілі, про котрі говорилося у відозві Ревкому.

До всього того у Києві формувався уряд у складі Петровського, Мануїльського і Затонеького. Галичани вірили, що є Український Радянський Уряд. Бо звідки вони могли знати, що то є російський уряд для України і що всі його члени одночасно є членами Російської комуністичної партії?

Українська Галицька Армія, будучи формально на стороні Денікіна, порівняно легко і без ризику могла навести зв'язок з нашою армією, опріч того, і червоні росіяни до галичан не ставилися не так прозріло, як до нас. Однак зв'язок не був налагоджений. Від Наддніпрянської Армії була вислана ціла делегація в складі полковника Никоніва, полковника Вишневського, четаря Вереміснка і четаря Макаренка, які намагалися, незважаючи на великий ризик, улаштувати зв'язок. Можна припустити, що Начальна Коман- ци кінської Галицької Армії була цілком захоплена політичними переговорами і настроями, що склалися у зв'язку з наближенням Червоної Армії, і тому не звернула належної уваги на зв'язок з нами, незважаючи на договір від 24 грудня 1919 р.

Відсутність постійного зв'язку з Українською Галицькою Армією завдавала нам чимало клопоту. У наказі армії ч. 18 від 16 січня 1920 року (с. Наливайка) говориться: «У Галицькій Армії Відомостей про неї не одержано через брак зв'язку, для його налагодження послано двох старшин: одного в район Балта — Бірзуля, другого в район Хощевата — Гайворон. Галицька Армія, крім того, що мала всі можливі засоби для налагодження зв'язку з пами, дотепер його не налагодила». А 19 січня 1920 року в наказі ч. 19 (с. Коритно) говориться: «За неперевіреними ще відомостями Галицька Армія перебуває на своїх старих місцях; доля їх невідома, зв'язку з ними немає. Частина Армії була оточена большевиками і приневолена була підняти червоний прапор». Тільки 20 січня одержано лист політичного референта Наддніпрянської Армії п. Феденка, в якому він повідомляє з Умані про факт визнання Українською Галицькою Армією Радянської влади.

Тим часом Українська Галицька Армія опинилася між трьома силами. Формально і явно Українська Галицька Армія підлягала Денікінові; мала вона таємний договір від 24 грудня про злуку з нами; Ревком Української Галицької Армії уже підписав договір визнання Радянської влади і підпорядкування армії російському командуванню.

Становище її було тяжке. Не маючи політичного проводу, не знаючи, з яким цинізмом росіяни відкидають усякі договори, якщо ті договори перестають бути корисними Росії, Українська Галицька Армія потроху хилиться і нарешті йде за найбільш рухливими одиницями. Вона не могла самостійно зважитися на той крок, який уже зробила Наддніпрянська Армія — воювати, не маючи ні бази, ні зв'язку з урядом. Її командири не мали потрібного досвіду для провадження партизанки; організація частин не відповідала такій формі боротьби, а головне, не було рішучості і твердості для того, щоби зрушити з місця!

11 січня 1920 року у Брацлаві відбулася нарада І. Мазепи з політичним референтом Української Галицької Армії Василем Чайківським, членом Галицької Національної Ради Шикериком і політичним референтом Наддніпрянської Армії Феденком. Нарада стояла перед фактом існування Ревкому Української Галицької Армії і його договорів. Формально наддніпрянці не погоджувалися на підняття червоного прапора Українською Галицькою Армією. Вони не вірили, що Українській Галицькій Армії вдасться зберегти свою боєздатність у спілці з червоними. Галичани, навпаки, головним аргументом за перехід на радянську платформу ставили бажання зберегти армію як бойову одиницю.

Фактично серед наддніпрянських політичних кіл не знайшлося чоловіка, котрий би рішуче засуджував крок Української Галицької Армії. Для характеристики загальної думки, яка була між політичними діячами Наддніпрянщини, може послужити лист політичного референта Наддніпрянської Армії п. Феденка від 15 січня з Умані до командуючого Київською дивізією. Повідомляючи про факт визнання Українською Галицькою Армією Радянської влади, він говорить: «Не знаю я, чи відомо Вам про всі перипетії галицької трагедії, що називається «від Денікіна до большевиків». Факт той, що по напрямках, які брала наша армія, мені ясно, що про злуку армій наше командування не знало[22]. А така умова підписана була 24 грудня 1919 року, за якою Галицька Армія визнає один Уряд і одне командування на чолі з Генералом Омсляновичем-Павленком. Після цього акту треба було нашій армії рушити в район Вапнярки — Гайсина (у цих районах уже два тижні не було денікінців) і фактично закріпити з'єднання. Це не сталося. Галицька Армія, дожидаючи, почала роздумувати. Бо що ж ми можемо дати галичанам, окрім гарних слів? Ні грошей, ні Галичини. А большевики їм дають перше і обіцяють друге. 12 січня (а може, й пізніше) Галицька Армія оголосила себе частиною радянських армій з певного роду автономією».

Обговорюючи стан Наддніпрянської Армії, у тому ж листі він додає: «Коли стан нашого війська, стратегічне положення не дають змоги провадити партизанську боротьбу успішно, то законно цілком для війська шукати виходу, який те військо може врятувати як організовану одиницю. Цим виходом може бути допомога боротьбистам організувати окрему Українську Армію».

І. Мазепа не радить мати діло з боротьбистами. У листі до Командуючого армією від 23 січня 1920 року він наводить багато фактів, які, на його думку, вказують на «недовговічність сучасного большевизму на Україні», і вважає потрібним, щоби армія твердо стояла на позиції Української Самостійної Республіки, бо недостойно і дуже шкідливо для цілої української справи, щоби ідейні борці міняли свій прапор у той час, як ціла сума обставин за нами. Цей лист одержано в армії тільки 18 лютого 1920 року. У той час армія не думала міняти прапора. І. Мазепа не цілком правильно судив про «недовговічність сучасного большевизму» і безперечно помилявся щодо «цілої суми обставин», однак головне, що хоч з інших причин, ніж армія, він доходив до одного з армією рішення: «твердо стояти на позиції» і «не міняти прапора».

Ці Мазепа і Феденко — обидва члени одної соціал-демократичної партії, обидва урядові особи, але думки про момент і тактику висловлювали різні, бо говорили вони, як патріоти і державники, що в хаосі боротьби і революційної бурі над усе ставили збереження хребта Української Державності, який вони бачили в армії та повстанчих організаціях, що працювали в зв'язку з ними.

У самій Наддніпрянській Армії факт «галицької трагедії прийнято до відома». Для нас було ясним, що Україська Галицька Армія пливе за течією, не маючи рішучості повернути процесс. Поведеться їй — без великих жертв і труда допливе до берега, не поведеться — десь вдариться об скелю, і від неї залишаться самі спомини. Нам доведеться числити лише на власні сили.

Обидві українські армії своїм бажанням вважали боротися за ідею Соборної Української Держави. Обидві армії мали одну конкретну ціль: до виясненя політичної ситуації, принаймні, до весни 1920 року, зберегти себе як організовану бойову силу для того, щоби стати основою Української Держави. Обидві армії в серці пестили думку про час, коли договір 24 грудня 1929 року не буде таємним, коли з ним не треба буде ховатися перед ворогом. Та доля була проти нас. Будучи думкою вкупі, армії пішли різними шляхами, та все мріяли про момент фактичної злуки.

Свої рішення обидві армії приймали самостійно, бо урядові центри були далеко і коли й подавали деякі поради, то звичайно із великим запізненням. Тому в арміях не піднімались питання про «зраду» чи «авантуру» в зв'язку з тим чи іншим кроком своєї бойової сестри. Військові були більше об'єктивними військових, ніж політики щодо політиків.

Під час наради в Брацлаві 11 січня 1920 року Начальна Команда Української Галицької Армії мала два накази: один від Денікіна, а другий від червоних росіян. Вони не знали, котрий з них виконувати, бо один вимагав руху на південь, а другий — на північ. Якби командування Наддніпрянською Армією дало третій наказ, на що було право за договором 24 грудня 1919 року, то дуже можливо, що третій наказ був би виконаний. Одержавши рішучий наказ від нас, галичани напевне не зважилися б його не виконати, бо деякі частини Української Галицької Армії довгий час не хотіли червоніти, а з четвертою бригадою у червоних росіян навіть дійшло до бійки. Не одержавши наказу від нас, галичани рішення прийняли самостійно, з котрим ми мусили погодитися.

Українська Галицька Армія «почервоніла» і залишилася на своїх старих місцях, вичікуючи, поки хворі на тиф стрільці та старшини повернуться до бойових частин. Усі сили вона напружує, щоби зберегтися до весни. Тоді була надія провести в життя договір від 24 грудня 1919 року. Ходило про те, щоби до того часу не піддаватися розкладовій роботі росіян і вдержати від деморалізації національно свідому і дисципліновану стрілецьку масу.

А росіяни працювали. Працювали вони над знищенням української збройної сили. Цілком зрозуміло, що московська Че-Ка найперше взялася усувати «буржуазних слуг», дотеперішніх провідників. На місце Тариавського та Микитки прислали Порайка. Роль Петрушевича взявся виконувати Зотоиський. Поведена широка агітація проти Петрушевича і Петлюри, одночасно поставлено викликати ненависть стрілецької маси проти старшин. Усе робилося з великим спрнтом так, що треба було мати великий хист, щоби вгадати ціль праці «політработніков».

Очевидно, усе робилося во ім'я боротьби проти польської шляхти, з котрою червона Москва намагалася почати переговори про розподіл України. Робилося під кличем організації Самостійної Української Соціалістичної Радянської Республіки. Такі першорядні агенти Москви, як Затонський, Порайко та «отвєтствєнниє работнікі», вміли заховувати справжні наміри своїх червоних шефів і московського Совнаркому. Вони одне говорили, а друге робили. Однак були дурники між червоними росіянами. Якийсь провінціальний Ленін в газеті «Вісті Черкаського повітового військового революційного комітету», ч. 10 від 24 січня 1920 року радіє вслух і вихваляється успіхами «совєтской власті». У статті «Накануне революції» він пише: «Благодаря падпольной роботе удалось разложить галіційскіє часті. Кагда начальнік галічаи оддал пріказ, то нєкоторие полкі воссталі і затєм с жандармерісй прібнлі в Вінніцу. Сейчас продолжаєцца переход сєчєвіков[23] на нашу сторону, Лозунгі большевіков находят живой отклік в Галіційской Армії». Не витримав, бідний, шоби не похвалитися. Те, що «отвєтствєниє работнікі» подавали в таємних рапортах, він розголосив загалові.

Українська Галицька Армія уперто стояла на месці, змінюючи вивіски залежно від обставин. А Наддніпрянська Армія помандрувала по Україні, розносячи чутку про те, що «не вмерла козацька мати». І катований «друзями» і недругами український народ не втратив надії на перемогу. Він бачив, що є Українська Армія, і готувався стати їй на допомогу, коли буде дане гасло.

Ні формальний перехід на сторону білих, ні визнання влади червоних росіян не вплинули на ставлення населення до Галицької Армії. Населення вважало її своєю Українською Армією і вірили, що вона стане в обороні прав свого народу, коди прийде на те час. Село, наше українське село, що пережило весь жах довгої революційної війни, навчилося відрізняти своїх від чужих, не звертаючи уваги тільки на вивіски. Навіть будучи в пасивній ролі Українська Галицька Армія творила велике діло одним своїм перебуванням на Великій Україні. Ідея соборної України ставала ідеєю народних мас. І населення до обох армій ставилося однаково.

Розділ V

Праця Волоха і боротьбистів, визнання Українською Галицькою Армією Радянської влади, складна стратегічна ситуація, важкий матеріальний стан, тиф, фізична і моральна перевтома — все це вкупі викликало хитання і в Наддніпрянській Армії. 1 поміж боротьбистами були чесні та ідейні одиниці. Були вони, без сумніву, патріотами і на «ради» дивилися не як на ціль, а як на засіб. Українська Галицька Армія теж не ставила собі ціллю боротися за «ради»; вона визнавала цю форму влади як конечність, як засіб до утворення Соборної Української Держави.

Чому боротьбисти, Волох і галичани обов'язково повинні помилятися, а ми ні? Чи не можна припустити, що вони ліпше від нас орієнтуються в тих змінах і надзвичайно складній політичній ситуації, що створилася внаслідок воєн і революції? Відтяті довший час від світу, захоплені важкою боротьбою проти багатьох ворогів, що під різними прапорами перли на нашу батьківщину, могли ж і можемо помилятися й ми! Де правдивий шлях до ідеалу? Де порятунок? Такі запитання кружляли в голові тих, що знайшли в собі силу не скласти зброї і не змінити свого прапора ше й після Любара. Створювались надзвичайно важкі настрої. Треба було шукати 1 ходу. І в шуканнях найкращого виходу не важко було збитися манівці.

Білі росіяни творили фронт приблизно по лінії р. Кодима, м. Олвіополь, Новомиргород і дальше до Кременчука. Червоні росіяни підходили головними своїми силами до залізниці Черкаси — Вапнярка, а ми лишилися між ними в «нейтральній смузі». Велитенські кліщі от-от збиралися клацнути і роздавити нахабників, що посміли стати у ворожу позицію до обох світових сил, стати між фронтами збожеволілої революції і чорної світової реакції. Одна сила ставила собі завдання викликати всесвітню соціалістичну революцію, а друга намагалася відбудувати стару «тюрму народів», навіть не змінюючи вивіски. Але обидві сили були проти національної революції, яку творили ми. Обидві сили муслили усунути нас зі свого шляху. А це можна було зробити, тільки знищивши нас. Не втрачаючи надії на фізичне знищення, наші вороги намагалися знищити нас морально, бо геройська смерть відданих до фанатизму ідеї національного визволення, не була би перемогою наших ворогів. Тому обидві сили залицялися до нас і манили до себе. Деніюн пропонував «союз без політики», а Троцький наказував

Чеовоній Армії пам'ятати, що вона тільки тимчасово «йде визволяти Україну», і залишав для нас червоний місток для переходу в своє царство у вигляді боротьбистів, яких він «тєрпєл до врємєні».

А перед нами була ідея. Одна-однісінька ідея національного визволення і більше нічого. Зате ми знали наших ворогів. Ми не бачили того шляху, яким можна було би піти поруч з нашими ворогами, хоч би й короткий час. А все ж таки думали й хитались.

Щоби мати час подумати, армія відходить з операційного напрямку Умань — Ольвіополь і переходить на лівий бік р. Синюхи. А під час походу думали. У дивізіях відбувалися наради. Радилися тільки старшини, бо козаки цілком довіряли своїм командуючим, та козаки й не так ясно уявляли собі наше важке політичне і стратегічне становище. Потім радилися командуючі дивізіями в штабі армії. Найбільше «радянський настрій» виявився у Волинській дивізії, особливо в частинах, що мали свій початок від «Запорізької Січі»[24] отамана Божка. Щоби не допустити до зайвого напруження, Загроцькому дано дозвіл послати до Умані делегацію, але нібито від одних волинців і виключно з інформаційними завданнями.

Делегацію волинців росіяни прийняли (Сорок четверта дивізія) з помпою, їх навіть на мітинги повели, де показували червоноармійцям на доказ того, що «уже все прізналі совєтскую власть, даже украінци»… Зате цю делегацію не пускали бачитися на самоті з боротьбистами, ні навіть з Волохом. У той час росіяни вже енергійно проводили ліквідацію волохівського «червоного війська» і не хотіли, щоби про те знала делегація.

Зрозуміло, що наслідки поїздки делегації були корисними для нас. Незважаючи на всі міри, делегація все-таки довідалася про наміри росіян щодо «регулярних червоних українських військ, котрими командував Волох. Навіть для тих елементів, які вірили, що червоні росіяни не будуть більше «помилятись», ясно стало, що росіяни, піймавши на гачок, обов'язково знищать Україиську Армію, хоч би вона зробилася і найчервонішою.

Впливало на настрої і те, що серед населення помічалася певного роду апатія до подій, що відбувалися тоді в Україні. Та воно й зрозуміло. Боротьба при допомозі німців проти червоних росіян привела до влади в Україні білих росіян, котрі тільки про людське око «тєрпєлі» гетьмана. Повстання восени 1918 року повалило білих, а на їх місце прийшли червоні. Весняне і літнє повстання 1919 року знову викинуло червоних і пустило білих. Тепер же знищені народним рухом білі втікали, але але червона Москва йшла визволяти Україну. Та все росіяни і росіяни, а своєї української влади не було. Селяни робили «передишку». До того зима не сприяла повстанчому рухові.

Кожний раз перехідні моменти, моменти зміни панування білих і червоних росіян в Україні були найбільше критичними для психології наших революційних мас. У боротьбі проти одних другі були нібито фактичними нашими союзниками. До того ж переможці, що вступали в Україну, раз у раз давали такі гарні обіцянки. Не знаю, чи багато є народів на світі, котрі би розпинали і провадили боротьбу зброєю із любові до тої штуки. Тому не дивно, що український селянин, не одержуючи нізвідкіль ніяких вказівок, повставав активно тільки тоді, коли переконувався, хто його головний ворог[25].

Те, що психологічну кризу пережили не лише військові кола, видно з уже згаданого листа політичного референта Наддніпрянської Армії Феденка до Командуючого Київською дивізією вії 15 січня 1920 року. Він пише: «Перед нашою армією стоять складні питання, що далі робити зі собою. Чи розходитись, чи вести далі партизанську боротьбу, чи шукати якогось іншого виходу? Перший вихід дуже важкий, фактично доводить нас до нуля. Партизанська боротьба в зимову пору не дасть належних результатів. Це може робити Махно, який не звертає уваги на ставлення до нього населення. Окрім того, у цю пору це не викличе сильного піднесення в народних масах. Я був на селах і не помилюся, коли схарактеризую настрій населення як абсолютну апатію. У Гайсині два тижні не було ніякої влади (фактично влади не було більше місяця — Ю. Т.), і ніхто не пробував навіть заводити… Значить, апатія стосується і міста, не тільки села. Галичани, перекинувшись до большевиків, хочуть їх використати. Волох хоче того ж. Чи зможе, — це питання. Очевидно, що большевики постараються його роззброїти. Це єдина підпора боротьбистів. Немає сумніву, що боротьбисти вестимуть війну проти большевиків як не тепер, то пізніше. Тому тепер біля них збираються всякі зовсім не комуністичні елементи. Перше, за що вони будуть гризтися з большевиками, — Українська Армія. Якби під фірмою самого Вельзевула, не то боротьбистів, можна було зберегти озброєну силу української нації, то це було б найкраще. Питання тільки в тому, чи є рішучість у боротьбистів. Якщо стан нашого війська і стратегічне положення не дають змоги провадити партизанську боротьбу успішно, то законно цілком для війська шукати виходу, як те військо можна врятувати як організовану одиницю. Цим виходом може бути допомога боротьбистам організовувати окрему Українську Червону Армію. Висловлюю це як свою думку. Бо факт, що боротьбисти хочуть мати собі реальну силу і захочуть установити певний modus vivendi з нашою армією».

Через вісім днів, 23 січня 1920 року пише до Командуючого Наддніпрянською армією І. Мазепа. За цей час він помітив «багато даних на те, що, не чекаючи весни, нам доведеться переходити знову на становище регулярної армії і розпочинати організовані операції з певних пунктів». Він радить «у той час, як ціла сума обставин за нами, твердо стояти на позиції… і не міняти свого прапора». Він переконаний у «недовговічності сучасного большевизму на Україні»… Тому він висловлює бажання, що «необхідно бити добровольців, гнати їх у море»…

Лист І. Мазепи одержано в армії на місяць пізніше від листа Феденка. Великий оптимізм І. Мазепи був винятком серед загальних настроїв. Думки автора були неправильні, бо якраз тоді були дані, що «сучасний большевизм на Україні» буде більш довговічним, ніж попередній. Цього разу Червона Армія йшла на Україну як цілком організована сила з метою завоювання і встановлення найсуворішого окупаційного режиму. Червоні росіяни в дечім навчилися з попередніх досвідів. Зараз вони не надіялись на прихильність і допомогу українського населення, а зазначена помилкова надія не раз уже заводила росіян і почасти була причиною їх поразок. Поза своїм знаменитим наказом до Червоної Армії, щоби вона поводилася на Україні, як у гостях, Троцький у таємній директиві про військову політику на Україні категорично вимагає обеззброєння українського населення. Він говорить: «Поголовноє разоруженіє наеєлєнія являєтея в настоящіх условіях єдінствєнним средством положіть конец вооружєнію кулацкіх банд». Тому в армії не поділяли оптимізму 1. Мазепи.

Зате думку Феденка за малим винятком поділяла армія цілком: «якби під фірмою самого Вельзевула, не то боротьбистів, можна було зберегти озброєну силу української нації, то це було б найкраще». І далі Феденко припускає вихід: «допомогти боротьбистам організувати окрему українську армію», у той же час гадає: «очевидно, що большевики його (Волоха) постараються роззброїти». Для армії було очевидно, що не тільки постараються роззброїти Волоха, а що таки роззброять. 1 роззброять всяку українську військову частину, котра піймається на гачок, і, вважаючи росіян за союзників, не буде охоронятися від них, як на фронті.

Армія вирішила: якщо доведеться загинути, то загинути під українським національним прапором. Бо ні один «Вельзевул» не давав гарантії від знищення. Спілка ж з росіянами знищила би, опріч усього, ту легенду і традицію, що були утворені довгою і нерівною боротьбою армії проти Росії.

У цей час червоні росіяни були вже дужчими від білих. Добровольча армія, армія реакції, незважаючи на допомогу антантських лікарів, умирала. Тепер добивати її не було рації, це тільки зміцнювало би червоних росіян. А нам було потрібно, щоби червоні тепер якомога більше сил витрачали на боротьбу з Добровольчою Армією. Чим більше би знищили себе ті дві сили, тим швидше ми могли надіятись на остаточну перемогу.

21 січня 1920 року в с. Гусівці на Єлисаветщині відбулася нарада командуючих дивізіями, на котрій вирішено припинити боротьбу проти білих і розпочати боротьбу проти червоних росіян. Головною підставою для цього рішення було наше переконання, що Добровольча Армій більше не здатна ні на яку серйозну акцію ні проти нас, ні проти червоних. То була розтоптана гадина, що сичала ше й вертіла хвостом, але не мала сили посунутись уперед, щоб укусити ворога.

Роком пізніше з думкою наради і с. Гусівці погодилися політики великої Антанти. Дійшли вони одної з нами думки; віддавши Денікінові, Колчакові, Юденичу та Врангелю стільки військових та інших матеріалів, що їх при раціональному вжитку стало би перевернути догори коренем не одну червону Москву

Власне, про наше рішення розпочати боротьбу проти червоних росіян ніхто не знайде документів, бо перебіг нарад і рішення, прийняті на них, не записувалися у протоколах. Одинокими документами в цій справі є накази по армії, де рішення нарад часом вписували вписували як підставу до наказу. Для більшої таємності, що вимагалося загальною політичною і стратегічною ситуацією, у наказі армії ч. 21 від 21 січня 1920 року (с. Гусівка) тільки сказано: «Згідно з загальною обстановкою, після наради, на якій були присутні комдиви Київської, Третьої, начальники загонів Запорізької дивізій, було вирішено дивізіям по самостійних маршрутах зосередитися в районах Канева, Черкас, Чигирина, де мусять увійти в оперативний зв'язок. Волинській дивізії, командуючий якої не був присутнім на нараді, через велику відстань пропонуеться ввійти в оперативний зв'язок або з Київською, або із Запорізькою дивізією, або йги по самостійному маршруту, повідомивши в такому разі штаб армії.

Район Каиева, Черкас та Чигирина в той час уже був зайнятий Червоною Армією. Зрозуміло, що не для гри в піжмурки виходила армія в ці райони. Це зрозуміли всі, хто був тоді при Українській Армії. Перед нами стелилася дорога, вкрита затруєними колючками. Ми плили проти течії, бо червоні росіяни в той час перемагали білих. І ніхто не був певним, що, витративши всі запаси і джерела енергії, наш корабель не гримне десь так, що тільки тріски від нього попливуть за течією. Запаси наші не були великі.

Зате джерела енергії були необмежені. Ті джерела заховувалися в наших революційних масах. З них ми поповнювали наші запаси.

Армія розділилася і різними напрямками пішла в зазначений район, щоб там знову з'єднатися. Південній Групі (Запоріжці, Третя дивізія і штаб армії) ще довелося, прориваючись, мати бій з Добровольчою Армією. Північна група (Волинська та Київська дивізії) зразу ж розпочала боротьбу проти червоних росіян.

Вихід Північної групи на Київщину підняв настрої населення. Тут відновлено роботу повстанчих організацій. Наш вихід вони вважали за початок повстання проти червоних росіян. Треба було певних зусиль, щоби здержати від небезпечних сепаратних виступів.

Червоні росіяни розпочали шалену агітацію, до якої вони були такими митцями. Вони уперто мовчали про наш вихід на зади Червоної Армії. Від населення приховувалося, що Червона Армія ставиться вороже до Української Армії. 23 січня 1920 року частини Російської Армії, що стояли в районі с. Ступичного на Звенигородшині, одержали наказ: «двінуцца на юг в общєм налравлєніі на Голованєвск — Ольвіополь для ліквідації банд Тютюнніка. Нєобходімо скривать от насєлєнія цель нашего двіженія, в протівном случає нам угрожаєт восстаніє в тилу. Насєлєніє сімпатізіруєт бандам…»

У районі м. Мошни червоним росіянам вдалося спровокувати Мошенську повстанчу організацію, котра, вважаючи нас за недобитки армії російських чорносотенців, розпочала наступ на Київську дивізію вночі з 3 на 4 лютого 1920 року, однак, дізнавшись, що стоять «свої війська», розійшлася додому. Про цей випадок в наказі Київської дивізії ч. 26 від 6 лютого (с. Шелепуха) зазначено: «В ніч з 3 на 4 лютого комуністичними агітаторами спровоковано населення м. Мошни до виступу проти наших військ. Мошняни кількістю до 200 озброєних і близько 400 неозброєних і наступали на частини дивізії, але, дійшовши до с. Березняки, розійшлися. За участь у цьому наступі обіцяно учасникам по 1/2 пуда цукру з городищенського заводу».

Довелося випустити ще одну відозву «Селяни». Був також оголошений наказ Петлюри ч. 101 від 5 грудня 1919 року про признання командуючим армією Омеляновича-Павленка. У відозві були конкретні вказівки, що тепер треба робити, які наші перспективи, і паралізувалася всяка російська агітація. Оголошенням наказу ч. 101 ми повідомляли все населення України, що армія працює в згоді з політичним центром. Це підкреслено й у відозві. Таке підкреслення було потрібне тому, що червоні росіяни провокували населення слухами, що нібито Петлюра вже підписав ганебні для нас договори з білими росіянами та поляками. Загалом у Каневі було видрукувано до 200 тисяч листівок. До них було додано друком ше близько 250 тисяч у Черкасах.

Діяльність Північної Групи наробила чимало клопоту росіянам. Швидко вся комуністична преса зарепетувала про «біч партізанщіни» та «професіональний бандітізм». Але їхній галас у населення викликав настрої, корисні для нас. До кого не доходили наші листівки, той з російських газет довідувався, що «не вмерла козацька мати». Надзвичайно цікавий психологічний факг: українське село інтуїтивно відчувало, що всякий, хто шкодить росіянам, є корисним для України. Як жаль, що політики наші не мали такого інстинкту! А росіяни навмисне приховували імена керівників армії, бо між ними були люди, про яких населення знало вже, що не були вони ні контрреволюціонерами, ні занадто великими «революціонерами», ні бандитами.

Під час маршу Північної фупи зі Звенигородшнни на Канівщину до неї повернувся четар Веремієнко, що вкупі із сотником Петриком їздив до російського центру з пропозицією перемир'я. Делегація доїхала до Курська, де стояв штаб Південного російського фронту. їй було дозволено досхочу говорити по прямому дротові з московським Совнаркомом. Наговорилася вона досить і з комісією, яка була в Курську для переговорів з нашою делегацією. Росіяни все затягали справу, ухиляючись від простої відповіді на пропозицію делегації. Тільки тоді, коли делегація категоричію заявила, що від'їздить без відповіді, росіяни заявили, що вонио не мають проти нас, якщо ми складемо зброю і «разойдьомся по домам». Навіть «почервоніти» нам не дозволили! І після того, якби ми «почервоніли», росіяни боялися погодитися на організацію нашої армії. Вони мали рацію, бо з нашої «передишки» небагато добра було би для Москви.

Захоплення Канева (Волинська дивізія) 2–7 лютого і демонстрація в бік Переяслава та Києва занепокоїли росіян, що вже починали розпаношуватися в нашій столиці. Українці, що жили в Києві, підняли голову, вичікуючи, чи не загримить над київськими горами наша артилерія… Якби вони знали, скільки в нас тієї було! Після зайняття Черкас впали ціни на все. Гроші ходили тільки українські; навіть «царських» населення не хотіло брати. Далеко по Лівобережжю пішла чутка, що «наше військо вже до Дніпра дійшло». Від Полтави, Чернігова, Харкова, Мелітополя, Луганська та інших місцевостей через ворожі фронти, обминаючи «бєлие застєнкі» і «красниє Че-Ка», простували посланці. Йшли вони такий світ до нас, бо тільки тут вони могли власними очима бачити свій рідний національний прапор, почути, як лопотить він одинокий понад ворожими хвилями, що от-от збиралися втопити в крові цю живу ознаку протесту проти брутального насильства над Україно. Питали посланці, що мають робити, як повернуться в свої околиці, і коли саме буде даний наказ про загальне повстання проти росіян — боялися запізнитися Виявилося, що не запанувала апатія над селом. То було джерело енергії, яка не дала нам загииути

Усі посланні віл населення одержували листівку «Селяни» і виучували одинадцять пунктів відозви, як виучує побожна людина заповіді Господні. І, певно, не один з посланців загинув з руки ката, несучи до себе листівку «Селяни».

Про значення і наслідки рейду Північної групи в наказі по армії ч. 2 від 15 лютого 1920 року (с. Москалівка) говориться: «Майже місяць Київська і Волинська дивізії були відрізані від армії, провадячи всюди рішучими засобами нашу українську справу. Захоплення міст Сміли і Черкас дали яскравий зразок завзяття старшин і козаків зазначених дивізій. Наслідки цього величезні. Слава йде горою. Лівобережжя почуло про Українське Народне військо. Київська дивізія надрукувала багато примірників відозв, які ширять повсюди вість про правдивий стан речей». 11 лютого 1920 року Північна група зв'язалася зі штабом армії в районі Медведівки (біля Чигирина). Для того, шоби довше і краще відчуло населення Лівобережжя працю армії, на нараді командуючих дивізіями 12 лютого вирішено перейти на лівий берег Дніпра. На Лівобережжі армія захоплює Золотоношу і робить демонстрацію в бік Лубен, Хорола і Кременчука.

Наближалася весна. Треба було знову приймати рішення, що маємо робити, коли земля зазеленіє. Протягом більше чотирьох місяців не мала армія ніяких певних вісток про те, що роблять за кордоном наші політичні кола. Ми були абсолютно вирізані від світу і не знали, що діється в Європі і в цілому світі. Приймаючи рішення політичного характеру, а не тільки військового, армія мусила зважати на світову політичну ситуацію.

Опріч того, конечним було до весни наблизитися до районів, де була розташована Українська Галицька Армія, шоби в слушний час розпочати ширші акції спільними силами.

Нарада командуючих дивізіями 16 лютого (с. Москалівка на Золотонощині) постановляє покинути Лівобережжя і вирушити на захід. Армія недовго перебувала по лівому боці Дніпра, а зробила чимало. У наказі армії ч. 39 від 16 лютого (с. Москалівка) дана оцінка перебування армії на Лівобережжі і передбачається великий похід на захід. Там говориться: «Наша армія перейшла на лівий бери Дніпра, де пробула чотири дні. За цей час нами були зайняті Черкаси і Золотоноша і зроблена велика агітаційна робота; селянство побачило, що наша армія існує. Після цього армія повинна перекинутись на правий берег Дніпра. Нашій армії знову доведеться відбути великий похід, котрий може протривати до місяця, а за цєй час справа нашої армії повинна стати на державний шлях». А в наказі Київської дивізії ч. 34 від 16 лютого (с. Васютинці) додається: «Зіпсована вся продовольча політика ворогів на Полтавщині», бо й справді, куди тільки долітала чутка про иас, там зараз же селяни переставали давати хліб росіянам, а зібраний разбирали назад.

Уже на правому березі Дніпра був одержаний згаданий вище лист І. Мазепи. Цей лист переконав нас, що рухатися на захід треба негайно. Його лист прочитали командуючі дивізіями в с. Баландині. 1. Мазепа писав, що в кінці січня 1920 року він їде на побачення з Петлюрою, бо «події розвиваються занадто швидко, і ми мусимо бути готові до відновлення державної справи в найкоротшому часі… Поки що вирішуйте самі вкупі з Галицькою Армією шодо найближчих операцій армії, чи посуватися на південь чи на захід»… Через декілька днів зміст цього листа був відомий цілій армії. Сам лист позитивно вплинув на армію: бачили люди, що не одні вони поневіряються у боротьбі з ворогами Батьківщини.

Посуваючись на захід, армія 3 березня 1920 року приш рішення перейти на правий берег р. Бугу, однак 5 березня ситуая значно ускладнюється. Виявилося, що в районі Бершаді стоять частини Другого Галицького корпусу. Він був нібито червоним. Треба було зробити якось так, щоби провести в життя своє рішення і галичан не спровокувати. Найкраще було би обійти поза районам розташованих галицьких частин, але на цілу сотню верст ні вправо, ні вліво не залишилося ні однієї переправи; що не зруйнували за час війни, те весняна вода залила. А проти Бершаді був поганенький залізничний місток, який легко можна було пристосувати для переправи. Ми були певні, що з галичанами в нас не дійде до бійки, і ми без затримки пройшли би через цей район. Та після того й галичани мусили йти за нами, бо росіяни, безперечно, їх роззброїли би і покарали за перепуск нашої армії. Відповідний момент для спільної акції обох українських армій ще не прийшов.

У нашій армії ніхто не вірив у галицький більшовизм. Це підтвердила й розвідка. 4 березня вона донесла, що «галичани знаходяться в районі Бершаді і, оголосивши себе боротьбистами, тримаються нейтралітету». (Звіт штабу армії 5 березня ч. б9). У наказі Київської дивізії ч. 49 від 8 березня з приводу цього говориться: «у м. Бершаді стоїть Другий Галицький корпус, прикрившись червоиим прапором».

Під натиском російських комісарів галицькі частини стали в бойову готовність проти нас. Місто Бсршадь спішно перетворювалось в імпровізовану фортецю: навколо плутались дроти, на вулицях з'явилися барикади, з вікон найвищих будинків стриміли кулемети — ои яка грізна постава! Проте ми не журилися — занадто вже раділи галичани успіхам нашої партизанки; наша популярність між ними була таки чималою, Негрізна постава галичан примусила нас більш розважливо поставитися до переходу через р. Буг. Були для того більш серйозні причини.

Уманські газети від 6 березня 1920 року в оперативному звіті російського командування подавали: «нами зайнято м. М'ясківку і Томашпіль. У тридцяти верстах на південний схід від Летичева ідуть уперті бої з невеликими силами ворога». Було видно, що російеько-польський фронт досить близько від нас. Після нашого переходу через Буг почалося стихійне приєднання Української Галицької Армії до нас. Галичани зірвали би з росіянами, а ми не знали, як ставляться до нас поляки. Надії на велику прихильність поляків у нас не могло бути. Правда, ми вже мали відомості, що десь не то в районі Могилева, не то біля Кам'янця була якась наша частина, котрою командував Ол. Удовиченко. Але ми не знали про його стосунки з поляками. Від І. Мазепи обіцяних відомостей не одержали.

Отож ми вирішили продовжувати справу самотужки. До Бершаді послали уповноважених з наказом відшукати представників таємної Начальної Команди Української Галицької Армії[26], одержати від неї інформацію про стан за кордоном і, якщо можна, домовитися про подальшу політичну тактику. Завдання наших посланців не було легким. До кого звернутися? Не до комісарів же, поставлених росіянами, чи командирів, котрих теж намагалися росіяни вибрати із «найпевніших». Якби посланці спробували пройти в Бершадь легально, то, безперечно, довелося б їм мати переговори в Че-Ка. Поки вони добиралися під виглядом жебраків до Бершаді, мимо волі старших командуючих, між нашими і галицькими частинами розпочалися «бойові події», Росіяни наполягли, шоб з Бершадської залоги вислано відділ із усіх родів зброї до с. Устя для забезпечення моста біля Гайворона. Такий відділ послано під командою поручника Мацькова. Від нашої армії в иьому районі провадив розвідку кінний полк Чорних Запорожців. Довідавшись, що в с. Усті перебуває відділ «червоних» галичан, командуючий «чорними» полковник Дяченко не витримав і з власної ініціативи зробив наскок на с. Устя, захопив цілу батарею і частину залоги; решта розбіглася хто куди. Усе обійшлося без стрілу. Після такої «перемоги» батарея і «полонені» були припроваджені до армії. Хто хотів з «полонених» повернувся до Бершаді, а решта залишилася працювати у нас біля батареї. Ініціатива п. Дяченкя пошкодила праці і наших уповноважених, бо росіяни збільшили увагу, Минав час. Ми ніяк не могли довго стояти на одному місці. Треба було бити вороги, якшо не хотіли самі бути битими. Ми знову хиталися. Що робити? Переходити р. Буг, вішати на шибеницях росйських комісарів і приєднувати Українську Галицьку Армію чи ні? А коли приєднаємо, то що ми будемо з нею робити? Відсутність інформації з-поза кордону важко відбивалася на цілій справі. При більшій енергії ворог міг вирвати від нас ініціативу, і тоді було би кепсько. Армія була втомлена. У декого з командного складу нерви почали псуватися.

Боролися дві думки: одна — переходити Буг і форсованими маршами підійти до фронтів з метою прорватися до поляків, котрі нібито не повинні ставитися вороже до нас; друга — до зв'язку з таємною Начальною Командою Української Галицької Армії і до одержання певних відомостей про стан за кордоном не переходити р. Бугу і розпочати більш активні операції проти росіян.

Перша думка мала за собою те, що армія за кілька днів могла би вже відпочити, не маючи загрози з боку росіян. Проти себе вона мала можливість обеззброєння поляками й інтернування, тобто фактичну втрату того, що цілу зиму ми так берегли, і безперечну ліквідацію Української Галицької Армії. Друга думка мала за собою можливість виграти час і більш активними операціями дати знаті за кордон про район нашого перебування; до того ж чекали прибуття І. Мазепи; зрозуміло, що при другому рішенні залиш» усі позитивні впливи нашого перебування на окупованих росіянами теренах; проти загрози від росіян у нас була зброя. Проти другої думки був беззаперечний ризик бути розбитими; втрата рдо амуніції (залишалось десять-п'ятнадцять набоїв на рушницю і двадцять-тридцять на гармату); інтенсивні операції ооов'язково мусили викликати відповідну контракцію з боку ворога. Коротко, перше рішення: мінімум ризику і надія на відпочинок; друге — значний ризик, але остаточне рішення буде прийняте при більш ясній ситуації; більш активні операції підносили авторитет нашої армії не тільки між населенням, Українською Галицькою Армією, а також і серед поляків, котрі мусили відчути вплив нашої праці на фронт.

За першою думкою стояли полковник Никонів (т. в. о. комдива Волинської, бо Загроцький хворував на тиф), полковник Стефанів (командир Третього кінного полку[27]) і полковник Долуд (т.в.о. начальника штабу армії). Другу думку боронили я і Гулий (командуючий запорожцями). Омелянович- Павленко ховався зі своєю думкою. Я мотивував свою думку ще й тим, що перебування в запіллі ворога мусить бути позитивним чинником для нашої дипломатії, котра не повинна би не використати такого факту (за кордоном ніхто не знав дійсної кількості армії).

Тим часом повернулися наші посланці з Бершаді. Нічого конкретного вони не привезли, бо не знайшли, з ким офіційно поговорити; привезли вони тільки власне переконання, що без великого можемо «забрати в полон» усю Українську Галицьку Армію, бо там всі за нами, опріч російських комісарів..

Так проминуло кілька днів. Видано два накази армії про перехід через р. Буг (чч. 52 і 53, с. Улянівка), однак обидва накази намінені.

Одержані нові відомості про рух Чотирнадцятої Російської Армії з півдня на польський фронт ше більше переконували мене, що час до прориву на захід ше не прийшов. Такий прорив, на мою думку, мусив бути зроблений у момент найкритичніших боїв між росіянами і поляками. Тоді була би змога для нас використати важке становище їх обох. Я в категоричній формі заявив, що йти на захід зараз є річчю недопустимою. Мене підтримав енергійно Гулий. Нарешті до нас прилучився і Омелянович-Павленко. Для решти нічого не залишалося, як погодитися на подальшу боротьбу в запіллі.

Починаються наші демонстрації. Майже одночасно різними дивізіями армія захоплює Гайсин, Умань та Ольвіополь і залізничний вузол Христинівка. З повітів Гайсинського, Липовецького, Уманського, Звенигородського, Ольвіопольського зникає окупаційна влада або гине від козацької руки. Доходить до заворушень у Вінниці та інших містах Правобережжя. Цього разу знову використовуються міста для друку відозв.

І. Мазепа, що, властиво, один з членів уряду підтримував зв'язок з армією, дійсно почув, де ми, йому довелося більше місяця блукати по наших слідах, здоганяючи армію, бо армія, не чекаючи контракції ворога, зникла в степах Херсонщини.

До цього часу червоні росіяни провадили агітацію проти «про- фесіональной партізанщіни» та «бандітізма», не називаючи імен керівників. Тепер вони не мали рації того робити, бо населення цілої України через свої організації було добре поінформоване, хто і для чого провадить оту «партізанщіну», що сіллю в оці була росіянам. Посипались прокльони всіх комуністичних російських святих на голови поводирів. Усіх нас поробили «бившімі царскімі генераламі», хоч ні одна людина в цілій армії ніколи не була російським генералом. Чомусь мене лаяли гірше навіть від Омеляновича-Павленка, хоч, мені здається, я того й не зробив, бо швидше був революціонером, ніж контрреволюціонером. А головне, що знали мене лише як революціонера. Та це не перешкодило росіянам назвати нас «болеє злостнимі контрреволюціонсрамі, чем сам Денікіи». Може, й тут вони мали рацію, бо Дснікін хоч боровся проти «Совєтскаго Русскаго Государства», то власне хотів тільки здихатись «Совєтскаго», але «Русскоє Государство» для нього було є таке миле, як і для московських революціонерів, що дивилися на революцію, як на засіб панувати над світом, а ми все підкопували — і «совєтскоє», і «русскоє».

Відбились наші операції і на настроях Української Галицької Армії. Там побачили, що ми не жартуємо, і почали теж готуватися до якихось акцій. Галичани вислали з Бершаді посланців до нашої армії. Ці посланці (один із них поручник Сайкевич, прізвище другого мені не відоме) догнали Омеляновича-Павленка в Умані, де одержали від нього якусь таємну директиву, зміст директиви не відомий, бо я в той час був далеко від Умані.

Після складних маневрів протягом цілого місяця, великих маршів, часом надзвичайно ризикованих боїв армія вийшла в значений район Анієва, Балти, Бірзулі. Ціль виходу в той район зазначена в наказі армії ч. 67 від 17 квітня 1920 року. «Щоби цілком бути інформованими про стан в районі Ольвіополя, Ольгополя, Бірзулі (Балти), Тирасполя та Одеси» — говорить наказ.

22—24 квітня 1920 року відбулися бої, в котрих ми всі сили, що були в росіян на півдні, знищили. На 25 квітня армія скупчується в районі Ананієва, Балти, станції Любашівки. Про ситуацію на півдні в наказі армії ч. 73 від 25 квітня говориться: «За одержаними відомостями від власної агентури — в районі Одеси, Миколаєві значних ворожих сил нема. У самих містах помітна паніка. За тими ж відомостями на відтинку Могилів-Подільський — Вапнярка комуністи одноцільного фронту не мають. Наші війська на цьому фронті окопалися».

Яка кількість «наших військ», яке їх відношення до поляків, які вони ставлять собі найближчі завдання, ми нічого не знали. З-поза кордону ніяких інформацій не одержано. Знову без якого-будь зв'язку з еміграцією треба було приймати рішення, куди йти: на південь чи на північ.

Одеса, Миколаїв, Херсон тягли нас на південь. Оволодіння побережжям Чорного моря розкривало перед нами широкі політичні перспективи і давало великі економічні вигоди. Усі дані промовляли за тим, що захопити південь не буде важко для нас.

Правда, був ризик, що росіяни намагатимуться скинути нас у море, але де не було ризику? Політика промовляла за рух на південь.

Посуваючись на північ, ми наближалися до Української Галицької Армії та до тих військ, що «окопалися». Була надія, що нарешті ми добудемо відомості про нашу закордонну політику.

А що, як, скупчившись на півночі, ми таки не знатимемо, що нам робити? Підійшовши до фронту, ми мусили приймати рішення негайно. А яке, ніхто не знав, бо ситуація не була поки що ясною. Рухом на північ ми зразу ставили себе в повну залежність від політики Петлюри. Могло бути, що Петлюра теж не має ні плану боротьби, ні рішення, або, якщо й має, то такі що не відповідають ні ситуації на Україні, ні інтересам нації. Останнє могло бути, бо наша еміграція не була поінформована про дійсний стан ні Україні. Тут знову виринула проклята моральна втома вищого командуючого складу армії — козаки почували себе чудесно. Все втомлене тягло на північ: хотілося відпочити.

І знову думки стали ділитися. Мене тягло на південь. Підтримував мене Гулий, що ніколи не знав втони і любив рикзик. Можливо, що наша думка перемогла би. Однак тралилася дуже прикра несподіванка. Ця несподіванка примусила армію рухатись на північ. І по цей день шкодую, що своєчасно не наполіг категорично за рух на південь, як зробив у Новій Чорториї 6 грудня 1919 року і в районі Гайворона 12 березня 1920 року. Може 6, тоді не довелося воювати за інтереси чужої нації та «відпочивати» в таборах за дротами.

26 квітня в с. Познанка (20 верст на схід від Балти) відбулася нарада командуючих дивізіями. У цей час ми одержали вістку, що Українська Галицька Армія розпочала бойові акції проти Росії. Розпочала вона їх цілком самостійно, навіть без повідомлення нас. Були також одержані відомості, що виступ Української Галицької Армії був зроблений у день переходу до наступу поляків.

Ми були майже певні, що Українська Галицька Армія мала цілком серйозні підстави для своєї акції, особливо такої поспішної. Гадали, що галичани дістали наказ від свого закордонного політичного центру про допомогу полякам. А це могло статися тільки при відмові поляків від Східної Галичини. Бо годі було пояснити, шоби ні з цього, ні з того галичани виступили спільно з поляками.

Доля нації вирішується там, де ллється кров. Армія, що не обмежує своє завдання парадами, обов'язково піде туди, де точиться бій. Як магніт тягне до себе залізо, так бій притягає військо. Нема більш аморального вчинку від того, коли одна частина війська, знаючи, що друга провадить бій, залишиться бездіяльною, а не напружить усіх зусиль, шоби своєчасно допомогти своїм.

Наддніпрянська Армія вирушила на північ. Перший раз після Любара ми пішли за течією. Свою до нього часу свобідну волю ми підпорядковували подіям, які виникли помимо нашого бажання.

В Ольвіополі догнав армію 1. Мазепа. Він теж погодився з нашим рішенням. На жаль, ті відомості, що він привіз, нічого не дали нам, бо І. Мазепа більше місяця доганяв нас. У час його виїзду на Україну не було нічого конкретного вирішено шодо взаємовідносин Польщі та України, хоч переговори і провадилися. Ол. Удовиченко формував дивізію, і не було ніяких даних, шоби поляки захотіли нас обеззброювати.

У районі Ольгополя до армії приєдналася Галицька кінна бригада Шепаровича. Ця бригада теж зробила марш з-під Тирасполя до Умані для з'єднання зі своїми.

29 квітня в наказі по армії ч. 75 сказано: «Київська дивізія повідомляє, що 25–26 квітня на станції Вапнярка був бій між галицькими частинами і комуністами (росіянами). Унаслідок бою частина галичан (близько сотні) була обеззброєна і скерована на Тульчин; а решта відійшла на південь в напрямку Кам'янки».

Вимагався спішний рух на північ, бо обеззброєним загрожував розстріл. Запізнення загрожувало тим, що росіяни, погромивши галичан, повернуться проти нас.

1, 2 і 3 травня армія провадить бої в районі Тульчина, Вапнярки, Комаргорода, Крижополя. Ми знищили центр чотирнадцятої Російської Армії, однак Українській Галицькій Армії не допомогли. Частина її була роззброєна росіянами і розстріляна, а другая частина пішла як полонені в польські табори.

Та ми про те не знали. Я носив у себе припис Командуючу армією виробити умови приєднання Української Галицької Арна до нас. Не довелося його використати, бо Української Галицької Армії не стало. Про це ми дізналися потім.

Червоні росіяни, знесилені виступом Української Галицькі Армії і нашими операціями в районі між Бугом і Дністром, відійшли далеко на схід і на південь. А за ними посувалися на Україну поляки. Європа і цілий світ читали про перемоги польського війська.

Ми опинилися на фронті поруч з поляками. Керівники більше не провадили політики, а тільки воювали. Ми стали перед фактом знищення Української Галицької Армії і відмовлення Петлюри від Галичини, Холмшини і Волині на користь Польщі.

Уже після прориву до польського фронту Омелянович-Павленко писав: «Командирам Запорізької, Київської, Волинської, отаману Шепаровичу і полковнику Удовиченку… армії нашій передбачається похід на південь для опанування Одеським районом». Чи не краще було би опанувати ним тоді, як ми були на півдні і мали для того всі можливості?

Нам не довелося ходити на Одесу, бо це не було в інтересах Польщі. Варшава керувала нашою політикою і військом.

Найбільшого подиву гідна упертість Української Галицько Армії, з якою вона намагалася схоронити свою бойову силу. Та сила потрібна була українському народові. У похмурі дні осені 1918 року народилася вона і, тільки зіп'явшись на ноги, мусила статні в обороні своєї Батьківщини. Від берегів Сяну і гір Карпатських до самого Дніпра пронесла вона національний прапор, усе більше переймаючись ідеєю боротьби за Соборну Українську Державу. Залишена без політичного проводу, вона не раз неправильно орієнтувалася у надзвичайно складних політичних обставинах і внаслідок того помилялася. Було в неї палаюче любов'ю до Батьківщини серце, та не було належного політичного досвіду і витривалості, щоби холодним розумом зважити всі «за» і «проти» перед прийняттям рішення. Унаслідок цього прийшла катастрофа: Української Галицької Армії як організаційної сили не стало в ясні та теплі дні весни 1920 року. То є страшна катастрофа. Кожна армія, йдучи в бій, може загинути, але загинути за власну ідею не шкода.

Виступ Української Галицької Армії проти росіян велику користь дав ворогам, а нам зробив шкоду. Він був передчасний і необдуманий.

Поки є живі колишні члени таємно? Національної Команди Уж-І Наської Галицької Армії, обов'язком їх перед Батьківщиною є подати, котрий з ворогів і як саме спровокував виступ, що потяг зі собою неоправдану катастрофу.

Поза іншими, була в обох арміях одна ціль — зберегти себе через зиму 1919—20 рр. для подальшої боротьби. Українська Галицька Армія політично оборонялася. Момент переходу до наступу був невдало вибраний і, як наслідок, поразка — ціль не була осягнута.

Наддніпрянська Армія вирішила, що ліпше бити, ніж бути битою. Вона весь час мала провідну політичну лінію. Ні разу не схилила прапори, ні одного компромісу з ворогом! І це її врятувало. Армія нападала на ворогів і не тільки зберегла себе, а навіть побільшила свою силу. Наслідком була перемога, бо ми осягнули поставлену ціль.

Не вина нашої армії, що після того, як вона віддала себе в розпорядження наших політиків, їй довелося воювати не за власну ідею, а за ідею польської нації. Для нас було би ліпше вирішувати політичні питання без окремого політичного проводу, бо як мати окремий політичний провід, то ліпше не мати його.

Невдала політика довела Наддніпрянську Армію туди, де вже перебувала Українська Галицька Армія — за польські дроти. Армія не зуміла своєчасно об'єднатися. Це зробили за нас політики, об'єднавши нас у неволі. Підпорядкування нашої політики політиці Москви та Варшави неминуче мусило підпорядкувати і нашого козака російському солдатові та польському жовнірові.

Розділ VI

Ще коли армія марширувала в район Любара, Головна команда дала розпорядження, що надалі в армії залишаються тільки «бажаючі». Усі, хто не хотів дальше провадити боротьбу, використали дозвіл і залишили армію. Отже, з Любара вирушили тільки «бажаючі», охочі.

Що були за люди оті бажаючі? Звичайне охочокомонне військо з професіональних вояків чи ні? Безперечно, з армією залишилася певна кількість людей, для котрих ідея визволення України відігравала другорядну роль. Однак таких людей було дуже мало. Між ними були люди, що шукали ризику, а часом і матеріальних користай. Решта ж армії, близько 97–98 відсотків, складалася з людей, що поставили собі волю Батьківщини над усе. Маючи такий склад частин, команді не доводилося дуже напружувати сили для боротьби анархічними елементами в самій армії. Звичайно, ці елементи дуже швидко залишили армію, боячись зі своє життя.

Інакше виглядала справа з анархічними елементами, що були поза армією. Такі елементи раз у раз використовували моменти, що сприяли їхній діяльності. Панування Добровольчої Армії з її погромною ідеологією не могло не залишити слідів. У час анархічного відвроту офіцерських виділів цієї армії скрізь по містах і містечках залишалися гуртки бандитів. Ці гуртки не показувалися по селах, бо селяни раз у раз готові до опору. У містах справа з своєю самоохороною виглядала гірше. Однак потроху і тут населення організувалося, і грабіжники мусили ховатися. Зате були випадки, коли вони використовували момент приходу якої-небудь частини, особливо серед ночі, вилазили наверх і протягом години, поки стомлена частина розташовувалась, робили своє ганебне діло. У такі хвилини населення звичайно не знає, хто прийшов до них і боїться відразу ловити злодіїв. Коли сам командир частини хотів впіймати злочинців, то останні зникали, але були випадки, що населення чи військо ловили злочинців, яких розстрілювало або після суду або з наказу старшого командуючого, коли не було сумнівів щодо вини спійманого; останні випадки були тільки при захопленні на місці злочину.

З анархічними елементами командування боролося надзвичайно енергійно, не раз ризикуючи впасти жертвою юрби, котра сама не знала, що робила. Такий випадок трапився в Миколаєві (біля Проскурова) 23 падолиста 1919 року. Юрба в кілька десятків людей розграбувала склад кожухів, що належали місцевим купцям, але були замовлені одною з наших військових частин. Через містеко проходили частини різних дивізій, деякі робили короткий відпочинок. Мені довелося нагодитись на грабунок. Юрба зникла в різні сторони, але одного я таки застрілив з револьвера. Серед частин Запорізької дивізії хтось пустив провокацію, що «жиди забили запорожця». Юрба козаків-запоріжців оточила мене і, не знаючи, хто я такий, хотіла мені помститися. Наспіла частина, що йшла з колоною, і розігнала охочих учинити самосуд. Опісля вони почували себе ніяково, коли виявилось, хто і за що був забитий.

За час після нашого виходу з Любара перший офіційний документ у цій справі я маю від 24 грудня 1919 року. Командуючий Київським кінним полком рапортом на ім'я командуючого дивізією доносить, що в Жашкові траплялися випадки грабунків, і просить: «Прошу дозволу грабіжників розстрілювати на місці злочину». На рапорті поставлена резолюція: «Грабіжників розстрілювати на місці злочину — про це були накази».

У наказі армії ч. 18 від 12 січня 1920 року говориться: «За відомостями в Умані знаходяться запаси спирту. Начальникам частин взяти його під охорону і без дозволу коменданта міста не видавати».

Під час перебування армії на Лівобережжі 14 лютого 1920 року в наказі армії ч. 1 знову говориться: «Уже третій місяиь як наше військо свідомо величають во ім'я нашої ідеї, на честь нашого прапора. Від старшин до наймолодшого козака мусять всі твердо знати, що кожний ганебний випадок є ганьбою нашого прапора, нашої ідейності, за що багато славних старшин та козаків уже положили свої голови.

Старшини і козаки, стежте за своїми вчинками і карайте, карайте без всякого жалю всіх тих, хто прийшов у наші ряди не з переконання, а як злодій, що краде у нас єдину вартість, єдине майно — нашу честь».

Накази не були самими погрозами чи відозвами. Злочинців каралося так, як тільки можна карати в умовах партизанки, де немає в'язниць. Звичайно грабіжників каралося на смерть, а ті особи, що вжили заходів для припинення грабунку, каралося на тіло і виганялося з війська.

У м. Черниво (Куликове поле) на Ананіївшині за моїм наказом розстріляний на місці злочину козак Синько, що допустився грабунку і поранив малого десятирічного хлопця.

Під час бою під Балтою 23 квітня 1920 року в місті виникла пожежа. З причини страшної бурі загасити пожежу було надзвичайно тяжко. Козаки і старшини тилових частин усі боролися з пожежею, а в той час із десяток місцевих грабіжників наскочили на яєчний склад і почали його розтягати. Частина грабіжників (чоловіки) були розстріляні, а частина (жінки) покарані м'якше.

У наказі Київської дивізії ч. 128 від 30 квітня 1920 року зазначено: «Урядовця для доручень при господарі п'ятого пішого полку Мосіка Віктора за те, що, будучи командированим у м. Чечельник, бравв на заводі для своєї частини алкоголь, не маючи на те уловноваження, позбавляю рангу і арештовую на один місяць суворим арештом, який заміняю двадцятьма п'ятьма нагаями і назавсіди вигаияю з дивізії».

Зрозуміло, що армія принципово однаково ставилась до громадян України, якої б вони не були нації: злочин, вчинений ким би то не було, карався безоглядно.

Однак росіяни, особливо червоні, провокували нашу арммо і иаселення зо всіх сил. Серед селян та українського населення у містах такі провокації не приймалися. Зате з жидами росіянам було легше. Жидам говорилося про «ужасннє погроми петлюровцев», і вони вірили те. Вірили жиди тому, що агітували між ними «чекісти» і комісари, котрі самі походили з жидівської нації. Своєму швидше вірили, ніж чужому.

Я дивувався відсутності свого інформаційного апарату у жидів. Живучи на Україні, жиди мусили би знати народ, серед якого мешкають. Але ні: вони краще вірили росіянам, що витворили цілу програмну літературу, ніж українцям, хоч ми не маємо ні одної книжки антисемітського напряму. Жиди вірили росіянам, незважаючи на цілу повінь погромів, що залили Україну під час перебування Добровольчої Армії, армії тов. Будьоного, рейдів Шкуро та інших. Думаю, вірили тільки тому, що червоні росіяни охоче брали до себе иа службу жидів і давали їм посади, катів у чрезвичайках.

Червоний Російський Уряд використовував для своїх національних цілей жидів повною мірою. Ні один уряд не взяв до себе на службу стільки жидів, як то зробив московський Совнарком. Можна було завчасно передбачити, коди росіяни, мов пілати, умиють руки і скажуть пригнобленим націям: «в усьому винен жид».

У жидів не було збройної сили, котра б стала в обороні своєї. Зате велика кількість жидівської молоді служила в червоних росіян і, виконуючи обов'язки катів, творила ворожнечу до себе в широких масах населення. Жидівська нація була зброєю у руках росіян на Украяні.

Жиди намагалися оборонити себе криком. Не одну сотню сіл на Україні повернули росіяни в руїни. Населення тих сіл пішло в повстанці та армію, коли не загинули відразу віл куль ворогів. Те населення належало лише до української нації. Воно зі зброєю в руках стало в обороні своїх інтересів. Зовсім інакше виглядала справа з жидами. Зі знищених містечок і міст вони розбіглися хто куди. Мандруючи через ще не знишені містечка, вони розносили жах, який несла революційна війна всьому населенню, а не тільки жидам. Однак вони говорили про своє нещастя. І коли питали, хто вчинив погром, то вони не знали, що відповідати. Тільки згодом, вичитавши в російській пресі, що у всьому винні українці, жиди теж складали вину на українців. Провокаційним шляхом ширився між жидівським населенням невиправданий жах перед украінським військом. Доходило до того, що старшим командуючим доводилося розшукувати жидівського рабина, щоби передати йому про дійсне ставлення війська до населення.

6 березня 1920 року мені довелося говорити перед цілою жидівською громадою м. Голованівська.

Тільки через декілька годин після розташування частин на вулицях з'явилося жидівське населення. Таке недовір'я і жах, що базувались тільки на провокаційних чутках, шкодили і жидам, і нам. Бо годі було своєчасно перекувати комі, полагодити збрую, пошити одежу тощо, найнявши містечкових майстрів, коли всі жиди тільки через певний час на світ з'являлися після приходу війська.

Наслідком жидівського жаху під час походу трапився такий прикрий випадок. У час пожежі в місті Балті 23 березня спочатку все жидівське населення не брало участі в рятуванні свого майна, вважаючи, що місто навмисне підпалене нашим військом. Тільки енергійні заходи нашого коменданта міста п. Добротворського і військових частин біля локалізації пожежі і врятування та охорони майна мешканців переконали жидів у їхній трагічній помилці.

При певній витривалості і краще налагодженій інформації з боку жидівського населення армія чимало б могла зробити в обороні від анархічних елементів. Однак жиди не спромоглися ні на що більше, опріч крику. Вони переказували інформацію про погроми за росіянами, бо своїх інформацій не мали. Доходило до то- и що переляканий жид ділив одну особу надвоє і, називаючи її одним ім'ям, хвалив, а називаючи другим, лаяв.

Загалом у жидів не було хисту до належної організації своєї самооборони. На місцях вони покірно клали голови під обухом анархії, а тікаючи, лаяли того, кого не треба було лаяти, і хвалили якраз того, хто не був вартий похвали.

Розділ VII

На роботу Григор'єва, Зеленого, Ангела, Соколовського та інших повстанчих ватажків ніхто не звернув належної уваги, опріч червоних росіян. Тільки останні звернули увагу і правильно оцінили силу народного руху. Червона Москва вміло використовувала повстанців проти своїх ворогів і безоглядно боролася з ними у себе на тилах.

Російська реакційна преса протрубила світові про перемоги білих армій над большевиками. Європа щиро повірила в силу і завзяття білих росіян. Та й важко було не повірити, не знаючи місцевих обставин. Здавалося, що факт руху білих армій на північ сам говорив про їхню непереможну силу.

Проте в непереможну силу білих вірили і наші фахові керівники війська. Ще на Жмеринській нараді зі схемами, мапами і числами в руках доводили силу Денікіна. Ніхто не звертав уваги на те, що рух білих на північ недалеко переступив за північну границю України. По звільненій повстанцями території України не було важко марширувати на північ. Та коли «Озброєні сили Південної Росії» дійшли до південного кордону Росії, то відразу ж затрималися і згодом почали котитися назад. Денікін ніяк не міг перетворити Україну в Південну Росію. Було то завдання не під силу. Дійсній південній Росії ліпше подобався режим Леніна та Кронштейна, ніж лад, який обіцяв Денікін. Останній вважав, що повстанці б'ють червоних росіян як своїх класових ворогів, і тому не гадава, що і йому доведеться загинути під ударами наших же повстанців, котрі боролися проти Росії, представником якої був Денікін. Потім вже, здається, переконався у своїй помилці, але трохи запізно.

Наш державний центр теж не розумів, що повстанчий рух є позитивним фактором великої ваги в боротьбі проти окупантів. За весь час уряд зробив ні одної спроби допомогти котрому-небудь з повстанчих керівників об'єднати керування цілим рухом в одних руках. При великій популярності серед населення повстанчих ватажків, при певній допомозі фаховими силами для технічної роботи повстанчий рух міг би виявити багато більшу силу, ніж виявив. Замість допомоги державний центр фактично вносив деморалізацію в ряди повстанців.

Уряд весь час видумував свої повстанчі центри і доручав їм керувати рухом. Так, у половині липня 1919 року Головнокомандуючим повстанців був призначений зовсім не відомий населенню Малолітко (він же «Сатана»). Малолітко зник з обрію, нічим не виявивши свого «головнокомандування», опріч одного наказу Київській Групі, що входила до складу армії і тому не могла виконувати наказів Малолітка. До повстанців він не поїхав, бо там його ніхто не знав. Пізніше, у вересні Головним отаманом повстанців призначено Волоха. Останній до свого призначення ніколи не відігравав ролі в повстанцях. Не виявив себе нічим Волох і після призначення. Мабуть, він небагато розумівся на повстаннях, тому навіть під час свого повстання в Любарі проти тих, хто призначив його, недотепно зорганізував переворот. Воно і не дивно, бо то був перший повстанчий виступ Головного отамана повстанців. Волох користувався, мабуть, немалим авторитетом і в Петлюри, бо на відозвах містив свій підпис поряд з підписом Головного отамана військ. Прочитавши таку відозву з двома підписами «головних отаманів», нелегко було для звичайного громадянина зрозуміти, котрий з двох отаманів головніший. Ця неясність таки довела до того, що Волох у Любарі оголосив себе верховною владою. Волох знаходився при уряді, нікуди не від'їжджаючи, як і належить Головному отаманові. Відозви ним підписані, не попадали до повстанців, а якби і дістались туди, то навряд чи мали би вплив.

Одночасно з Волохом і Малолітком у Кам'янці існував Всеукраїнський Повстанчий Комітет на чолі з соціал-революціонером Петренком. Цей комітет одержував з державної скарбниці гроші на свою роботу. Мені не відомо, як ділилися функції між Петлюрою, Волохом, Малолітком і Повстанчим Комітетом Петренка. Не довелося стрінути ні одної особи, яка, маючи доручення і директиви одного з тих центрів, працювала би за ними серед повстанців.

Можна припустити, що не в інтересах урядового центру було підпирати і без того популярних повстанчих керівників. Навпаки, потрібно було дезорганізувати і деморалізувати повстанців, що й робилося призначенням таких осіб, як Малолітко, Волох, Петренко та інші.

Не маючи центру, повстанні організації виникали і провадили працю за власною ініціативою. Тому в політичній тактиці повстанців часом помічалися певні розбіжності. Зате всі повстанці твердо стояли на принципах суверенності української нації і боронили її зброєю від росіян білих і червоних.

Командуючи цілою групою (п'ятою і дванадцятою дивізіями), що складалася виключно з повстанців, я раз у раз мав досить рапортів від своїх підлеглих з проханням висилати їх у тили ворогів для повстанчої роботи. Ще під час боїв з Добровольчою Армією на р. Бугові в жовтні і 919 року до мене зголосився четяр Мелешко з гуртком старшин та козаків, бажаючих перекинутись у тил ворогів. Сам четар Мелешко і його старшини походили з Єлисаветщини, де вже перед тим працювали в повстанцях. Туди вони й мандрували, обминаючи більші загони росіян і винищуючи дрібні загони та адміністрацію.

У районі Вапнярки, коли стало ясно, що армія продовжуватиме відступ на захід, пішли на Київщину сотник Бондаренко та хорунжий Кузьменко- Титаренко. Оба вони походили зі Звенигородщини. Вони помандрували в рідні околиці, захопивши зі собою по десятку старшин та козаків. Бондаренко розпочав працю на Звонигородщині, а Кузьменко-Титаренко відійшов на Тарашанщину.

Усі, хто йшов у тил росіян, одержували наказ у найкоротший термін підняти повстання в своїх районах, зв'язуючись із сусідами і намовляючи їх до того ж. Почалися повстання. Заклекотіла Єлисаветградщиа, маючи центр у м. Глодосах; піднялися повстання на Звенигородщині, Таращанщині, заворушився славетний Холодний Яр[28], перекинулись повстання на Лівобережжя.

Зухвала Добровольча Армія захиталася і стяла котитися назад. Величезні військові запаси розкинено по шляхах. Певно, що політики, котрі здавали ті запаси Денікінові, не чекали такого фіналу свого підлрисмства, бо зброю і взагалі військові матеріали мав Денікін добірні. Не знаючи сили иовстанчою руху, годі уявити, ак сталося, що панічно тікаюча до Москви Червона Армій виринула в ролі переможця. Було легко Добровольчій Армії посуватися вперед по території України, але куди легше довелося тікати назад, бо все тяжке розкинено, і воно попадало частиною до повстанців, а частиною до червоних росіян.

Блискавична втеча Добровольчої Армії після нашого прориву, Любара поставила повстанці організації перед фактом посунення на Україну Червоної Російської Армії. Цього разу червона Москва йшла на Україну, як то зветься, «з одвертою душею». Червона Армія одержала наказ Троцького, що вона йде «в гості» на Самостійну Україну допомагати українцям у боротьбі проти Денікіна. Тут же тобі сформувався «український уряд», куди входили Петровський, Мануїльський та Затонський. Цей «уряд», переповнений бажанням виконати завдання московського центру, навіть визнавав заслуги повстанців. У своєму «Маніфесті» він пише: «Ні на одну хвилину робітники та селяни України не мирилися добровільно з насильниками. Страйками і повстаннями боролись вони проти них». Цим «уряд» признавався, що червоні росіяни теж були насильниками, бо у свій час тікали від повстанців.

Самостійність України декларували росіяни, де тільки було можна, і при кожній нагоді підкреслювали на папері. Нашого державного центру не було на Україні, і повстанці, не маючи директив, пробують самостійно орієнтуватись у ситуації і зайняти відповідні позиції проти нової навали. А ситуація дійсно була така складна, що не один з фахових політиків скрутив би собі в'язи, виплутуючись із неї. Тому не дивно, що була певна різниця в тактиці різних повстанчих організацій.

Були організації, що відразу розпочали озброєну боротьбу проти червоних росіян. Особливо різко проти червоної Москви поставилася Чернігівщина, де працював Ангел.

Таких, що вірили в щирість росіян, не було. Зате переважна більшість повстанців йшла на компроміс, погоджуючись додати до назви Української Республіки титул «радянської» при певних гарантіях суверенності України у вигляді… Української Армії. На платформі організації своєї національної озброєної сили погоджувалися й об'єднувалися всі повстанці. На такій позиції стали всі повстанчі організації Звенигородщини, де сотникові Бондаренкові вдалося притягти до загальної організації відомого повстанця Туза, що принципово стояв за «українську радянську владу». Уся Київщина поділяла позицію Звенигородщини та Тарашаншини. Ці організації мали вплив на політичну тактику повстанців і Правобережжя, і Лівобережжя. Зі всіх кінців тяглися сюди невидимі нитки зв'язку.

На жаль, багато зібраних документів, що стосуються діяльності повстанців у цей період, не можу тепер використати. Вони переховуються і в свій час кинуть ясний промінь на рух, який навіть деякі з наших кабінетних політиків вважали і вважають анархічним. З документів можна довідатися, як прагнули повстанні міцного керування і, не маючи його, самотужки намагалися надати сталість форм своїй організації, як намагалися вони витворити і вибороти певні норми права, що відповідали б інтересам української нації.

Типовим документом для характеристики політики повстанців можуть бути постанови з'їзду делегатів від партизанів (повстанців) Деренковецького району, що охоплював частину Канівщинн і частину Черкащини. Для повноти картини подаю копію з цілого протоколу з'їзду без скорочення, опустивши тільки поіменний реєстр учасників.

«Протокол. 1920 року. Січня 7 дня. На зібрання прибули делегати від військових повстанчих частин: с. Деренковця, с. Черепина, с. Ольховчика, с. Миропілля, с. Корнилівки, с. Нетеребки, с. Бровах, с. Сахнівки, с. Набутіва. Зібрання відкрито п. Грозним о 1 годині дня. У президію вибрані одноголосно: Головою зібрання— п. Певний, товаришем голови — п. Сагайдак, писарем — п. Квітка. Зібранням були поставлені на порядок дня такі питання: 1. Доповідь делегатів з місць. 2. Про ставлення партизанів до Радянської влади. 3. Біжучі справи. 4. Національні справи. 5. Про зносини всіх повстанчих загонів з Головним Штабом. 6. Про федерацію. 7. Про цукор. 8. Про затвердження районного штабу.

Після проголошення зібранню порядку дня був прочитаний протокол з'їзду представників од волостей Мошно-Городиського району ч. З, який ухвалили взяти до відома.

Резолюція зібрання делегатів.

1. Вислухавши доповідь Отамана Сокола про упорядкування в с. Деренковці загону повстанців, вияснивши мету повстання, зібрання висловлює подяку Отаманові Соколові і всім тим повстанцям, котрі, не шкодуючи свого життя, встали на захист своїх сіл району від ворогів українського народу.

2. Стоячи на сторожі інтересів трудового народу, зібрання (з'їзд) партизанів-делегатів Деренковецького району (Деренковецька, Завалівська і Корнилівська волості) всіма засобами буде підтримувати Радянську владу як захисницю інтересів трудового народу. Остільки оскільки Радянська влада буде іти в контакті з нами, і разом з цим вимагаємо від Радянської влади задовольнити такі бажання: а) уся влада в губернії, повіті і волості повинна належати нам, робочому, селянському людові; і б) усякі відповідальні посади в державних установах повинні займатись нашими людьми — українцями.

3. а) Настійно вимагаємо, щоб військові частини в повіті творилися з наших людей, і разом з цим вважаємо потрібним утворити в поіті та інших місцях окремі частини, які стояли би на сторожі інтересів робочих селян; б) маючи на увазі те, що наш народ завдяки царському урядові стоїть на низькому рівні просвіти і культтури, не розуміє слово «комуна» і засобів користування нею, зібрання відхиляє питання «примусового способу комуни» для нашого трудового народу; в) проти бандитів, монархістів та інших ворогів народної волі боротися безоглядно всіма силами, позаяк вони шкодять взяти владу до своїх рук трудовому люду; г) як виявилось, із недавнього минулого часу Радянська влада допускає займати в державних установах відповідальні місця жидам, які, взявши до рук владу, викликали суперечки селян з жидами, застерігаємо, щоби надалі всякі відповідальні посади в державних установах займались нашими людьми — українцями, а якщо десь займають жиди, то щоби вони негайно були відсунуті від посад. Вимагаємо, щоб наше військо стояло на нашій території та не посилалось уперед кудись, а якщо буде треба, то після рішення нашої влади.

4. Позаяк нація є скарбниця людського генія і поступу, то, щоб визволитись нашому народові з-під неволі національної, економічної та політичної, тільки національною стежкою повинні йти ми до свого визволення, а тому вимагаємо: а) щоб усі громадяни, якої би вони віри не держалися, до якого народу не належали би, повинні бути рівні перед законом і перед владою вищою і нижчою; б) щоб місцеве самоурядування було проведено так, що округи, на яких поспіль живуть люди одної національності, матимуть право заводити самоурядування, яке відповідатиме їхнім національним потребам; в) щоби в державних установах строго дотримувалися порядку пропорціонального представництва; г) щоб адміністрація всіх установ силою спеціального закону признавала права всіх національностей і їхню рідну мову; д) щоб до всіх установ виборчий закон на Україні був уложений на щиро демократичних началах, тобто на основі загального, рівного, прямого і таємного голосування.

5. Маючи на увазі важкий і небезпечний момент і що всякий час можуть наскочити які-небудь вороги, зібрання, з'їзд делегатів визнав необхідним і святим обов'язком стати всім до спілки і працювати вкупі на користь рідного краю.

6. Ми, українці, не повинні відокремлюватись ні від якої наш, а повинні йти в згоді з усіма народами не тільки Російської держави, а взагалі з народами усього світу, настоюючи твердо, щоб уся влада була в руках трудового народу.

7. З огляду на те, що селяни, котрі брали найживішу участь в організації проти дснікінської влади, тратили на це сили і час, повинні бути на перший час задоволені цукром, що є в розпорядженні організації, а для цього зібрання вирішило відпустити цукор цим селянам через кооперативні установи із Набутівського заводу за твердими цінами (730 карбованців за пуд).

8. З огляду на тс, що люди, які працюють у Деренківському районному штабі, взяли на свою відповідальність весь хід по ня в районі в перші його часи, ризикуючи своїм життям, з'їзд вирішив затвердити і надалі цих людей на посадах, які вони займали до цього часу: Сокіл — отаманом і начальником районного штабу, Грозний — комендантом районного штабу, Квітка — помічником коменданта, Гайдамака — діловодом штабу і Тополя — начальииком господарської частий і визнали необхідним перейменувати назву штабу із Деренковецького і Деренковецько-Корнилівський районний штаб. Зібрання закрито в 6 годин вечора. Оригінал підписали: голова зібрання Певний, писарр зібрання Квітка.

З оригіналом згідно — комендант штабу Грозний».

Я навмисне вибрав постанови повстанців такого району, де не було представників міста. Ці повстанці не вчилися політичної премудрості на дореволюційних зібраннях студентів. Певно, їхні голові не були набиті різними теоріями про перебудову світу. Учила їх боротьба проти ворогів Батьківщини. Тільки в деяких рядках постанови помітний вплив революційної фразеології Однак цю фразеологію повстанці намагаються пристосувати до практичних вимог життя.

На початку постанов маємо нібито визнання «рад», але зараз же іде класична революційна фраза, що фактично зводить нанівець рака визнання. Український селянин визнає «ради» «остільки, оскільки» вони будуть творити його волю, А його ідеалом є, щоби вся влада належала йому, українському селянинові, і щоби вся адміністрація складалася з «наших людей — українців». Усе це, зрозуміло, червона Москва обіцяла дотримувати. Та наші повстанці неймовірні — вимагають гарантій не на папері та в словесних деклараціях, а у вигляді своєї національної армії, яка би підлягала своїй національній владі та стояла на сторожі суверенності нації.

У категоричній формі відкидається «незрозуміла комуна», хоч не забороняється охочим іти до неї. Найбільший демократ не зможе закинути антидемократичніеть такій позиції.

Рішуча постава проти бандитів, яких повстанці вважають однаковими з монархістами ворогами народної волі. А росіяни весь час називають наш поветанчий рух «бандитизмом»!

Вимога усунути від влади жидів, цих присяглих денаціоналізаторів, цілком зрозуміла. Опріч того, селянин бачив, що дев'яносто дев'ять відсотків жидів, котрі служили росіянам, виступали в ролі катів — чекістів. Ті жиди, що не були чекістами, виолуговувались перед червоною Москвою, збирали різні податки, розкладки, контрибуції з українського села і тим викликали певну реакцію в націоналістично настроєному еелі. Коли в майбутньому серед української нації прищепиться і розвинеться антисемітизм, то причини його треба буде шукати в тій ролі, яку відіграла жидівська молодь в часи найзапеклішої нашої боротьби за визволення.

Усі громадяни рівні перед заонами, але ті закони творить і проводить у життя сам український народ, тримаючи виключно в своїх руках владу.

Вимогою демократичного виборчого закону ще раз підкреслюється, що повстанці приймають тільки назву «рад» для своєї влади, вкладаючи в них свій зміст, який догори коренем псрсвертає «диктатуру пролетаріату» і навіть «трудовий принцип» рад наших есерів!

А вже зовсім не знайдете в постановах особливих симпатій до росіян і бажання «тєсного союза», про які весь час бідкаються «братья і русскіє». Навпаки, повстанці підкреслюють зовсім однакове ставлення до всіх народів світу, відкидаючи які б не були особливі стосунки до народів колишньої Російської держави.

Тільки сформулювавши свої політичні вимоги і поставивши над ними крапку, повстанці переходять до своїх хатніх справ. Згадується життя наших пращурів — запорожців, де одночасно творились закони внутрішнього життя, провадилось дипломатичне листування з головами різних держав, йшла поготівля до оборони своїх прав зброєю, і в той же час військо само клопоталося, щоби військова скарбниця та склади харчів не були порожніми.

Українська інтелігенція в своїй масі, заплутавшись у різних витворених чужинцями і витворених нашими ворогами теоріях, залишила революційні селянські маси на власну долю. І ми бачимо, що в якомусь нікому не відомому с. Деренківці збираються наші сільські «дядьки» і самотужки силкуються витворити підстави до кодексу законів Української Держави. Не можна заперечити, що їм те, хоч у частині, вдалося зробити.

Практичний розум і важкий досвід допомагав «дядькам» правильно орієнтуватись щодо політики своїх ворогів, і вони, відкидаючи незрозумілу «комуну», не воюючи проти назви «рад», вимагають гарантій і, не чекаючи згоди Москви з їхніми вимогами, самі творять гарантії організацією штабу війська.

Не треба забувати, що зимою 1919—20 рр. таких сільських районів зі своїми штабами і власними, аналогічними деренковецьким, законами наша армія бачила не одну сотню. Допомогти повстанцям, давши їм інтелігентних робітників, армія не могла, бо сама працювала, відчуваючи обмаль інтелігенції в своїх рядах, яка допомагала би політичній роботі. Політичні референти, що були при армії, небагато могли допомогти населенню, бо час постою війська на одному місці був коротким, а питань село висовувало безліч. Потрібні були постійні інструкторські сили, які б допомагали селові виплутуватись із різних комбінацій, якими росіяни хотіли його обплутати.

Не маючи нізвідкіль вичерпних інструкцій, селяни обмінюються постановами різних районів для того, щоб надати одноманітності своїй організації до різних «союзників». Читаний на початку засідання Деренковецького з'їзду протокол постанов Мошно-Городиського району, мабуть, не відрізнявся від постанов Деренковецького з'їзду, бо зібрання не протестує проти того протоколу, а парламентським звичаєм виносить постанову «прийняти до відома».

20 січня 1920 р., коди частини Червоної Російської Армії уже дійшли до лінії м. Черкас, «радянська влада» скликає перший з'їзд партизанів- повстанців Черкащини. Багато сіл зовсім не післало своїх представників на цей з'їзд, вважаючи себе ображеними закликом «самочинної влади». Приїхали представники організацій, які ще надіялись до чогось договоритися із росіянами. Зрозуміло, що і самі ініціатори з'їзду хотіли зібрати «наіболєє лояльниє елємєнти». Тільки від останніх можна було надіятися домогтися бажаних постанов. Але й на цьому з'їзді не все обійшлося гаразд.

На початку близько половини делегатів на з'їзді покинуло засідання з протестом проти слова «товариші», якого допускався необережний радянський політик. Повстанці вживали слово «добродій». Ті, що залишилиея на з'їзді, охоче, як говориться в офіційному звіті, співали Інтернацюнал, однак виносили аоаааопостанови, які не зовсім подобались представникам Москви. Як видно зі звіту про цей з'їзд, видрукуваного у «Вістях Черкаського Військово-Революційного Комітету» від 24 січня 1921 року, ч. 10 повстанці домоглися усунення з Ревкому «не наших людей», як тов. Ніллена (жида-русифікатора) та інших. Правда, партизани згодилися вступити в Червону Армію, але… українську.

Щоби уявити собі розмір «поступок» і їх значення, які змушені були ініціатори з'їзду робити повстанцям (найбільш миролюбивим!) Черкащини, треба знати погляд керуючих московських центрів на партизанщину, на Українську Червону Армію та на можливість прийняття повстанців до Російської Армії. У таємній дериктиві Троцького про військову політиику в Україні, що була видрукована в наказі Полтавському Губерніальному військовому комісаріатові ч. 3 від 20 лютого 1920 року, між іншим говориться: «Ліквідація професіонального украінского партизанства являється вопросом жизні і смерті для України вообще (власне, для російської влади в Україні! — Ю. Т.). Действующім на украінской теріторіі воінскім частям строжайше воспрєщєио прінімать в сой состав как пратізанскіє отряди, так і отдєльних «добровольцев». А далі знов: «Нєпрєменімим условієм осуществлєнія етой мислі являється видержка, настойчівость і беспощадное отвєрженіє всякіх компромісов і сдєлок с партізанамі і партізанщіной».

Шкода! — ситуація на місцях вимагала і «компромісів» і «сдєлок». На Черкащині не було сили, яка змогла би «расформіровать, обезоружить, уничтожить», і представники Москви пішли на «сдєлку» у вигляді організації охоронного куреня з партизанів. Такий же охоронний курінь був сформований на Звенигородшині під командуванням Туза; було те і в інших повітах. Ці охоронні курені пізніше били росіян.

Наша армія небагато зробила для організації повстанчого руху.

Загального характеру вказівки про чергову роботу і тактику подавав я повстанцям у другій відозві «Селяни». Зрозуміло, що одинадцять пунктів відозви не обнімали всебічно питань, які висувало повстанче життя.

Ті посланці, що прибували до штабу дивізії, одержували більш детальні інструкції та директиви. Для об'єднання організаційної і політичної роботи серед повстанців я пропонував Омеляноовичу-Павленкові організувати окремий відділ при штабі армії або передати всю ту роботу до одної з дивізій за умови, що всі зносини з повстанцями йтимуть через одні руки. Це питання зосталось не вирішеним. І

Сам Омелянович-Павленко радив повстанцям перетворюватись у громадську самоохорону під назвою «Січ». Найбільш серйозні спроби організації «Січі» робилися на Тарашанщині, але невдало, бо отаман Куравський та інші об'єднали біля себе всі активні елементи і ставили собі завдання набагато ширші від самоохорони.

Не маючи дозволу організувати керуючий центр для повстанців, я вислав сотника К. для налагодження зв'язку зі всіма повстанцями. Місцем осідку зв'язкового центру вибрано район найсильнішої повстанчої організації. На Таращанщину, де вже працював хорунжий Кузьменко- Титаренко, якого я вислав ще з-під Вапнярки, послав хорунжого Івана Бабія, котрий працював у Куравського, виконуючи обов'язки начальника оперативного відділу в штабі. Таращанська організація пізніше виявила себе найбільш активно.

Залишав і Загроцький для праці серед повстанців старшин Волинської дивізії.

Своїми рейдами армія робила великий позитивний вплив на активність повстанчих організацій. Є то частина того, що треба було би зробити. Головною причиною цього була відсутність при армії належних кадрів досвідчених людей, котрих можна було би відрядити до повстанців. Немалу шкоду для роботи зробило те, що армія так і не спромоглась організувати хоч би маленький орган для зносин з повстанцями, щоби не віддавати цієї справи на добру волю окремих осіб, які, крім позитивної роботи безперечно, вносили і певний хаос в повстанчі організації своїми часто протилежними вказівками та «порадами». Самі по собі серед повстанчих ватажків висувались люди, що централізували при собі керування більшими районами.

На Полтавщині в цей період відіграє значну роль Левченко. На Чернігівщині працював хорунжий Г. На чолі повстанчої організації Хояоаиого Яру стає сотник Чучупака. Був то видатний та енергійний керівник; можна було надіятись, що Чучупаці вдасться стати в центрі цілого повстанчого руху, але він загинув у березні 1920 року. Проданий провокатором і оточений зі всіх боків росіянами, уже ранений, Чучупака убив себе із револьвера, шоби не відатись до полону. На Єлисаветщині працювала організація Мелешка. У районі Нового Бугу керував Шохін. До цих організацій тяглись менші райони. Можна було повернути цілий рух у страшну для ворогів силу, та не було для того відповідних людей.

Зимою 1919—20 років і весною повстанчий рух не мав керівників, які би значно перевищували середній рівень. Такі велетні, як Зелений та Григор'єв, загинули. Не було вже і Соколовського та багатьох дрібніших особистостей. Однак енергія народних мас не вгавала. Рух поляків в Україну весною 1920 року певною мірою деморалізував повстанчий рух. Найменш стримані елементи не витримали і повстали, давши тим змогу без опору посунутись полякам аж до Києва. Проте значна більшість, не знаючи позиції поляків щодо України, повелася пасивно; були й такі організації, які поставилися ворожо проти поляків так само, як і проти росіян.

Повстали активно організації Таращанська, Чернігівська, Глодоська (Єлисаветщина), Ананіївська та деякі дрібніші; решта організацій утрималась від виступу на допомогу полякам.

Наш політичний центр не використав повстанчого руху в своїх спробах боротьби проти росіян у 1920 році. Тоді ж таки серед повстанців стало помітне певне недовір'я до політичних заходів керівників нашого центру.

Так залишилась невикористаною енергія повстанців, які продовжували і продовжують боротьбу проти окупантів самотужки.

Розділ VIII

За час походу по тилах російських армій нам не довелося знайди ні одної української політичної групи, яка не знаходила потрібним боротися за повну самостійність Української Держави. Такої політики не провадила ні одна національна українська партія в цей час. Уголовщина вивітрилася. Партії, що принципово не визнавали радянської влади і не бажали йти з нею на компроміси, частиною розлетілися в боротьбі, а частиною зникли на еміграції. В Україні залишилася тільки партія українських комуністів — боротьбистів[29]. Ця партія в соціальних питаннях ніколи не вставала всупереч політиці московського центру. Неіначе навмисне вона не витрачала енергії на тертя з Москвою в питаннях соціальних, натомість, бажаючи собі з'єднати українські маси для будівлі своєї саамостійної соціалістичної держави. Як ми бачили, ця тактика ні до чого доброго не довела. Причин до того було багато. Між ними були такі, що не залежали від нас, але були такі, що залежали цілком від волі українського населення та армії. До останніх належить небажання українських мас підтримати політику боротьбистів.

Чи неможливо припустити, що якби наша армія оголосила себе червоною і віддалася до розпоряджень боротьбистів, то нам вдалося б організувати одну дужу Українську Армію? Українська Галицька Армія це зробила. Могли зробити і ми. Але чи була в тому рація? Документи і факти доводять, що такої рації не було. Така гра могла дати позитивні для нас наслідки тільки за умови, що боротьбистам вдалося б «обдурити москалів», або якби Москва не виявляла твердості і послідовності в знищенні української озброєної сили.

У деклараціях Москва не раз підкреслювала визнання самостійної України. У пункті першому «Резолюції ЦК Російської комуністичної партії про Радянську владу на Україні» говорилося: «ЦК визнає необхідним ще раз підтвердити, що РКП (Російська комуністична партія — Ю.Т.) стоїть на точці погляду визнання самостійності УРСР (Української Радянської Соціалістичної Республіки — Ю.Т.)». Та у пункті другому вже говориться про користь «найтіснішого союзу» і що «визначення форм цього союзу буде остаточно вирішене самими українськими робітниками і працюючими селянами». Ну а поки що пункт третій констатує, що «в сучасний момент відносини між УРСР і РСФСР (Російською Совітською Федеративною Соціалістичною Республікою — Ю.Т.) визначаються федеративним зв'зком». Однак центр ваги цієї резолюції є пункт шостий, де показуються зуби: «з огляду на те, що велика кількість зброї, яку має в Україні селянство, замість диктатури пролетаріату приводить до фактичного панування бандитського куркуля — найпершим завданням радянської влади в Україні є відібрання цієї зброї й зосередження її в руках робітничо-селянської Червоної Армії». Ми вже знаємо, що росіяни не визнають ніякої армії, опріч російської. Фактично резолюція домагається обеззброєння українського селянина і озброєння російського.

Виконавці цієї резолюції члени Російської партії Мануїльський, Петровський та Затонський, котрі були призначені Москвою як уряд для

України, у своєму «Маніфесті» визначають заслуги повстанців у боротьбі проти Денікіна і в захопленні гукають: «Вільна незалежна Українська Соціалістична Радянська Республіка знову воскресає. Право розпоряджатися своєю Українською Державою належить тільки робітникам і селянам України». Та їм не дає спокою озброєне українське село, і вони заповідають: «годі вже озброєним багатіям буржуям, нальотчикам-авантуристам, отаманам та батькам припиняти роботу місцевих волосних та сільських рад». Говорять ше про майбутні «вибори до четвертого з'їзду від робітників, селян та червоноармійців України», хоч на початку ж «Маніфесту» оповідають, що Української Армії немає і не буде, бо вона ««влилась» у Російську Червону Армію.

Поза гучними фразами про незалежність України, все ж долю Української Держави мав вирішувати російський червоноармієць, що мав завдання обеззброїти українську націю.

Призначений росіянами Київський Революційний Комітет одночасно з «Маніфестом» випустив відозву до селян, в якій говорить: «Радянська влада закликає вас вести безпощадну боротьбу з тими, що допомагали Денікінові, тобто з тими провокаторами і запроданцями, які хотіли намовити вас не давати хліба Червоній Армії». Вістря націлене на повстанців та Українську Армію, які не тільки «хотіли намовити», а просто видирали у Червоної Армії хліб, вкрадений в українського селянина.

На згаданому вже з'їзді партизанів Черкащини 20 січня 1920 року представник Москви Яковенко зазначає, що «мета з'їзду є припинення партизаншинн, бо партизанщина зробила те, що повинна була зробити, — допомогла регулярному Червоному Війську вигнати ленікінців»[30].

Демагогічна фразеологія всіх отих «резолюцій», «маніфестів», «відозв» і «заяв» забивала памороки багатьом нашим політичним діячам. Важка для нас ситуація сприяла тому. За весь час походу армія не зустріла ні одного політичного діяча, який би у категоричній формі заявив про недопустимість підняття армією червоного прапора. Навпаки, були такі (п. Феденко), що при важкій ситуації радили працювати з боротьбистами. І. Мазепа, хоч і був проти зміни прапора, але за підставу до того давав помилкові твердіння про «недовговічність сучасного большевизму». Повірила, і то цілком щиро повірила деклараціям Москви Українська Галицька Армія.

Наддніпрянська Армія не пішла на компроміси, знаючи, що Москва намагатиметься нас «обезоружіть, расформіровать, унічтожіть», хоч би ми зі всієї сили «червоніли». Не повірили Москві ще повстанці, котрі домагались утворення військових частин «нашими людьми».

Цілком демаскує наміри росіян директива Троцького про військову політику на Україні, оглошена в наказі Полтавського губерніального військового комісара (російського). Цей документ, на якому стоїть підпис непохитного волею і безоглядного Троцького-Бронштейна, мусив би, здається, протверезити боротьбистів та інших «радистів», що, прикрившись червоним прапором, думали «обдурити мокаля» і тихесенько сформувати українську національну армію. Для смаку залишаю цей документ неперекладеним і подаю його без скорочень, бо в ньому кожен рядок має свою цінність для тих, що не втратили надії «використати» Москву.

«Крпія. Сєкрєтно. Пріказ восковим частям, управлєніям і учрєждєніям Полтавского Губернского Комісаріата. № 3. 28 февраля 1920 года. Г. Полтава.

Прі етом для свєдєнія і точного ісполнєнія копію с копіі дірєктіви Правітельства по вопросу о воєнной політікє на Украінє.

1. В нашем строітельствє на Украінє ми практічєскі ісходім із соглашенія Украінскаго Центральнаго Ісполнітєльнаго Комітєта і Всеросійскаго Ісполнітєльнаго Комітєта от 1-го іюня 1919 года относітєльно относітєльно полного об'єдінєнія воєнной організаціі і воєнних сіл Украіни і всей Росіі. Ето рєшеніє, заключєнноє по добровольному соглашенію вислих совєтскіх органов государств, продиктовано желєзной необходімостью сосрєдоточєнія всєх рабочє-крестьянских сіл в борьбе протів контррєволюціі і ні в какой мєрє нє являється умалєнієм государствєнной самостоятельності Украінской Республікі.

Совєтская Україна сохраняєт посную возможность через посрєдство новаго с'єзда совєтов пєрєрєшить означєнний вопрос. Но всє сознатєльниє елємєнти должні об'яснить рабочім і крєстьянскім массам Украіни безусловную нєобходімость сохранєнія і упрочнєнія єдінства воєнной організаціі братскіх стран.

2. Нєобходімо наблюдать за тєм, чтоби во всєх красноармєйскіх частях, продвігающіхся по Украінє, нєзавісімо от національного состава частєй, комісари, командіри і вообщє отвєтствєнниє работнікі билі (по возможності) лібо украінци, лібо, по крайнєй мєрє, ліца, блізко знак омиє с украінскімі условіямі. Іх задачєй долино бить установлєніє самих друєескіх отношеній между красноармєйскімі час тямі і трудовим насєлєнієм Украіни.

3. Єдінство організаціі Фєдєратівной Красной Арміі Совєтской Росіі і Совєтской Украіни прєдполагаєт єдінство воєнно-адміністратівнаго і снабженчскаго апарата. Вся терріторія освобождєнной Украіни должна представлять два воєнних округа, входящіх в общую сістєму Фєдєратівной Рєспублікі. Окружниє комісари обо всєх своїх действіях і мєропріятіях докладивают также і Рєволюціонному комітєту в формє, какая будєт для етого установлена.

4. Задача воєнной організації на Украінє, доколе Украіна вместє со всєй Фєдєратівной Рєспублікой остайотся под угрозой вооружонних врагов, состоіт в том, чтоби создать красниє украінскіє часті із украінскіх рабочіх і украінскіх крестьян, не експлоатірующіх чужого труда, с украінскім командним составом і командованісм на украінском язикє.

5. Вєлічайшим практіческім затруднєнієм в дєлє осушссталснія етой задачі в бліжайшиє месяци являетея раз'єдіняющая Україну язва профессіональнаго партізанства, махновщіни і бандітізма. Еті явлєнія, об'ясняємиє как економічєской отсталостью Украіни, так і нєпрєривнимі смєнамі режимов, зашлі так далеко, что без предваритєльной організаціі той воспітатєльной і карательной работи со сторони лучших трудових елємєнтов на Украінє созданіє особой Украінской Армії в нинєшніх условіях прінєсло би не положительниє, а отріцательниє результати, только усілів хаос в стране.

6. Ліквідація профессіональнаго украінскаго партізанства является не только прєдварітєльним условієм созданія боєспособності украінскіх частей, но і вопросом жизні і смерті для Советской Украіни вообще. Действующім на украінской терріторіі воінскім частям строжайше воспрєщено прінімать в свой состав как партізанскіє отряди, так і отдєльних «добровольцев». Партізани должни немедленно отправляться в тил, подвергаться внутрєннєй чісткє, лучшие елементи должни включаться в запасниє часті, бандітскіє елємєнти — предаваться трібуналу. Нарушеніє етого пріказа, отданного Реввоєнсовєтом Рєспублікі, должно будєт визвать самиє суровиє мєри в отношєніі тєх командіров і коміссаров, коториє позволят своім частям разбухать за счєт прітока партізанов і добровольцев.

7. В області, занятой частямі Красной Арміі, не должно оставаться ні одной нєрєгулярной часті. Всє партізанскіє отряди должии бить нємєдлєнно разоружени і расформіровани, сопротівля-юшиєся должни бить істрєблєни.

Ету работу нєобходімо дополніть широкой агітацієй в крестьнскіх масах, виясняя ім на собствєнном опитє всю пагубность профєссіональнаго партізанства і бандітізма і устраняя тєм почву контррєволюціонной агітації относітельно того, будто борьба с етім діктуєтея какімі би то ні било другімі соображеніямі, кроме заботи о спасенії і упроченіі нєзавісімой Украіни.

8. Самой неотложной воєнной задачєй в освобождьонной Украінє являєтся разоруженіє кулацкіх і вообше бандітскіх елємєнтов дєрєвні і города. Огромноє колічєство оружія прі попитках разних рєжимов наспех создать Украінскую Армію пронікало в нассєлєніє і нєізбєжно сосрсдотачівалось в руках болєє зижиточних уверенних в сєбє кулацкіх вєрхов дєрєвні.

Обнаглєвшеє вслєдствіє неустойчівості всех режимов на Украіне, прівикшеє обращатся с оружієм украінскоє кулачєство являетея елємєнтом соціальнаго распада, хаоса, разрушенія украінской государствєнності нєзавісімо от того, виступаєт лі оно под іменем петлюровцев, махновцев ілі под другімі іменамі.

Поголовное разоруженіє наеєленія являетея в настоятоящіх условіях єдінствєнним средством положить конєц вооруженію кулацкіх банд. Дєлу разоруженія должно бить посвяшено ісключітєльноє вніманіє как действуюшіх армій, так і тилових воєнних організацій. Армєйскім Рєввоєнсовєтам надлежит вилєлть для етой целі значітєльниє надьожниє, дисциплінірованниє часті, і поставів во главе іх іспитанних командіров і коміссаров, украінцев ілі хорошо знакомих с украінскімі условіямі.

На окружниє, губернскіє і уєздниє коміссаріати возлагаєтся задача достігнуть полнаго разоруженія насєленія в предєлах подчіньонной ім в воєнном отношеніі терріторіі, сосрєлоточів на етом всьо свойо вніманіє і все своі сіли.

Работа должна вєстісь нє наспєх, а по строго продуманному плану, закончєнним охватом отдєльних сєкторов, с прімєнієм облав, видачі премій за указаніє скритаго оружія і беспощадних расправ со всємі укриватєлямі.

9. На очищенной от бандітізма почвє можно будет нємєдлєнно пріступіть к планомєрной закладкє фундамента украінской рабоче- крєстьянской Красной Арміі в пєрвий період в відє несколькіх образцових полков с соответствєнним чіслом спєціальних частей. Кадри етіх полков должни бить подобрани із наіболєє іспитанних, дісціплінірованних і твйордих елємєнтов, прічом строяшієся часті должни бить с самаго начала обєспєчєни прочним ядром в відє многочіслєнной хорошо спаянной коммуністічєской ячєйкі. Как условія существованія, так і срок обучєнія етіх частей должни бить такови, чтоби вполнє обєспєчіть іх строєвую і політічєскую подготовку.

Чтоби ускоріть работу по формірованію образцових украінскіх полков, Рєввоєнсовєтом Рєспублікі отдан пріказ ГУВУЗУ[31] в созданіі на лучших совєтскіх курсах команднаго состава чісто украінскіх частей (отдєлєній, взводов) із зарекомендовавших сєбя лучшим способом красноармєйцев- украінцев.

Пройди более длітєльний курс і получів более тшательную подготовку, означенниє елємєнти в качєствє красних командіров ввольюся в образцовиє украінскіє полкі.

10. Прі планомєрном єдінообразном проведенії всех указанних више мєропріятій можно пітать полную увєрєнность в том, что Украіна будєт очищена от бандітізма і хаоса і видвінєт із среди трудящіхся мас

Пєрвокласниє полкі, коториє займут достойноє мєсто в рядах Фєдєратівной рабочє-крєстьянской Красной Арміі. Нєпрємєнним условієм осуществлєнія етой целі являється видержка, настойчівость і беспощадноє отвєрженіє всякіх компромісов і сдєлок с партізанамі і партізанщіной. Всякіє попиткі какой-лібо політічєской группи на Украінє опєрється на на повстанчєскіє отряди как таковиє ілі положить іх в основу формірованія особой арміі должни клєймітся как воєнноє врєдітельство і ізмєна дєлу Соціалістіческой Украінской Республікє. Віновних в такіх попитках должни прєдаваться трибуналу для осуждєнія по законам воєнного врємєні, нєзавісімо от іх прєждніх заслуг. Всьо честноє і сознательноє трудовоє насєлєніє Украіни єдінодушно поддєржит твєрдую і рєшительную воєнную власть, которая нє остановітся перед самимі бєспощаднимі мєрамі в отношеніі баандітізма для обєспєчєнія революціоннаго порядка і возможності хозяйствєнного і культурного развітія Украінской Соціалістічєской Совєтской Рєспублікі.

Прєдсєдатель Рєволюціоннаго воєнного Совєта Рєспублікі Троцкій.

Подліннік подпісал Губєрнскій воєнний комісар Шіганов. С подлінніком вєрно: За начальніка канцеляріі Навротскій».

Це вже шось щиріше від звичайних декларацій. Тут ясно зазначена мета сформувати полки яничарів, вибравши для того найвірніші елементи, які б силою зброї підтримали політику «тєснєйшаго союза».

І все ж таки цей документ мусив бути відомим нашим боротьбистам, бо вони були «урядовою партією» і працювали по різних комісаріатах. Тому так часто Троцький згадує про Українську Республіку і навіть нібито всі зарядження робить на добро українцям. У той час Тропький ше рахувався з лівими українськими партіями, наскільки вважав можливим використати їх для своїх цілей.

Боротьбисти, навпаки, вважали можливим використати Троцького, ставши на чолі отих «образцових украінскіх полков», що заповідались директивою. Вони надіялися опертися на організовані Троцьким полки для того, шоб розірвати «тєсний союз». Одночасно боротьбисти хотіли опертися на повстанчі організації. Підбитий до виступу проти росіян принциповий прихильник радянської влади повстанець Звенигородшини Туз був розстріляний в трибуналі Двадцятої совєтської армії у Вінниці.

Надії підвели і Бронштейна-Троцького, і тих, що надіялися «обдурить москаля».

До честі української нації виявилось, що навербувати серед українських робітників і селян цілі полки яничарів є річчю виключеною навіть для такого геніального провокатора, як Троцький. Не знайшлося багато серед українців осіб, достойнихз заняти посади командирів та комісарів частин Російської Армії, тому «червоний Главковерх» використав своїх родичів жидів, котрі виконували ретельно завдання свого шефа; їх служба російському імперіалізмові полегшена тим, що вони належали до «ліц, блізко знакомих с украінскімі условіямі», вигодуваних українським хлібом. Вони виступили в ролі «бєспощадних» катів усього, що не подобалось Москві.

Навіть най лівіші українські елементи, як члени Української комуністичної партії, були небезпечними для військової політики росіян на Україні, бо вони серйозно хотіли організувати Українську Армію, а не нищити її так, як мусили нищити і нищили агенти Бронштейна-Троцького на Україні.

Незважаючи на свою «планомєрность» і, мабуть, уже занадто велику «твьордость», виявлену росіянами і їхніми підпомагачами, все-таки не вдалося викорінити таку небезпечну річ, як «язва професіонального партизанства», бо ту «язву» для російського панування підтримувало «всьо честноє і сознатєльноє» трудове українське населення.

Практична політика росіян ніколи не ставила собі завдання будувати Українську Армію. Та й не могла вона того робити, бо це було би національним самогубством. А росіяни, незважаючи на все божевілля, що виявили вони в своїй революції, все ще не дійшли до такого щабля ідіотизму, щоб кінчати самогубством. Цілу зиму 1919-20 років і весну, як і перед тим, росіяни намагалися усунути «вєлічайшеє практічєскоє затруднєніє» для своєї політики. Це виявилось у послідовному та упертому нищенні української озброєної сили.

Були знищені волохівсько-боротьбистські «регулярні війська», що зайняли Умань. Не звернули уваги на попередні вільні і невільні заслуги перед Москвою Волоха і Ревкому Правобережжя.

Українська Галицька Армія теж не стала «основною частиною Української Червоної Армії», хоч росіяни дивувалися дисциплінованості галицьких частин і вважали їх боєздатними, бо посилали на фронт, все-таки вирішили знищити Українську Галицьку Армію не зброєю. Загибель армії від зброї ворогів не дає переможцеві сотої частини того, що дає самознищення армії. Над таким завданням працювали Порайко, Затонський та інші, закликаючи стрільців до погромів своїх старшин, як то було на мітингах в Бершаді, Балті та інших місцях. Цим пояснюється висилка з частин кращих старшин до Балти і Києва, звідкіля більшість їх не вернулася, та, мабуть, і не повернеться вже. Фізичне знищення армії ворогом пориває націю до нової боротьби, дає їй сили творити нові й нові армії, воно оточує армію ореолом слави. Зате самознищення через моральний розклад відбирає охоту дальше боротися, зневірює і деморалізує саму націю, а на армію накладає пляму ганьби. Останньої цілі Москва хотіла досягти своєю військовою політикою в Українській Галицікій Арммії.

Щодо Наддніпрянської Армії росіяни тримались іншої політичної тактики. Ні одній з наших делегацій вони не запропонували визнати радянську владу і стати чи то «основною частиною», чи «образцовимі частямі», вони добре знали про боєздатність і дисциплінованість нашої армії і не надіялись її розкласти, тому-то найбільше могли нам порадити «стать оружіє і разойтісь по домам». Та й ми не дуже-то йняли віри у можливість «обдурити москаля».

Обіцянка Троцького про організацію українських частин так і залишилася обіцянкою. Він усе чекав «очіщєнія» України від партизанів. Хто пам'ятає зиму 1917–1918 років на Україні (а хто з українців її не пам'ятає!), той, певно пригадує, що будуючи російську армію і висилаючи Муравйова в Україну, Москва не чекала «очіщєнія» своєї армії від бандитських елементів. Військова і невійськова політика росіян на Україні в 1919-20 роках вживала старої випробуваної тактики: «спєрва успокоєніє, а потом реформи».

Важко сказати, хто виявив більше упертості: чи росіяни в обеззброєнні українців, чи українці в своїх заходах за всяку ціну схоронити й організувати свою озброєну силу. Зате росіяни виявили без порівняння більше послідовності, ніж ми, вони мали досвід і єдину непохитну волю свого національного центру, а ми того не мали.

19 жовтня 1920 року Головний Отаман і Голова Директориї Симон Петлюра встановив і затвердив найвищу нагороду УНР — орден Залізного Хреста. Перший довоєнний випуск виготовлений у Варшаві. Встановлений і затверджений для всіх учасників Першого Зимового Походу (6.12.1919— 6.5.1920) під командуванням Михайла Омеляновича-Павленка (Хрест ч. 1). Також нагороджені були Юрко Тютюнник (ч. 2), Олександер Загродський (ч. 3). Сестра-жалібниця Віра Тютюнник (дружина Юрка Тютюнника) отримала таку ж нагороду (ч. 5).