— Гей, старче, — Робін загукав, –
Клянуся головою:
Ти в торбі грошики несеш!
Тож поділись зо мною!
дного чудового ранку, невдовзі після хвилюючих подій, викладених у попередньому розділі, Робін ішов дорогою до Бернесдейля розвідати, чи не блукають поблизу загони переслідувачів, послані шерифом. Але скрізь було тихо, спокійно, мирно. Ніде не було видно жодної живої душі, за винятком самотнього жебрака, який бадьорим кроком наближався до Робіна.
Це був досить кумедний чолов'яга, і замість одягу на ньому метлялося якесь чудне шмаття.
Жебрак помітив Робіна тієї самої миті, коли ватажок розбійників вийшов з гаю, але й знаку про це не подав. Він не прискорив і не уповільнив ходи, а підскоком ішов собі далі, насвистуючи веселий мотив і знічев'я вибиваючи палицею ямочки на курній дорозі. Дивне вбрання жебрака зацікавило Робіна, і він надумався зупинити незнайомця, аби перемовитися з ним слівцем.
У того були босі ноги і голі руки. На тілі — подрана довга сорочка, підперезана поясом. На шиї — велика, чимсь наповнена торба, зашморгнута ремінцем.
Він аж три шапки натягнув
На голову плішиву
І міг спокійно мандрувать
Чи в бурю, чи то в зливу.
Та, незважаючи на старчаче лахміття, чолов'яга здавався гладким і здоровим, а торба його так розбухла, що Робін подумав: «Гай-гай! Оце так жебрачка послала мені доля! Якщо хто-небудь з їхньої братії і має грошенята, то саме оцей півник, а раз він їх має, то нехай поділиться з біднішими».
При цьому Робін змахнув своєю палицею і загородив подорожньому шлях.
— Гей, хлопче! — вигукнув він. — Куди це ти так розігнався? Зажди, я маю до тебе діло!
Жебрак удав, ніби нічого й не чув, і простував собі далі.
— Зупинися, кажу тобі! — закричав голосніше Робін. — Бо я заговорю з тобою інакше!
— Е, з того нічого не вийде, — нарешті обізвався жебрак. — Я не слухаюся нікого в Англії, навіть самого короля. Отож відступися краще з дороги, бо вже нерано, а мені ще йти та йти, поки я зможу подбати про свій голодний шлунок.
— Що ти там базікаєш! — роздратовано мовив Робін, забігши знову наперед і не пропускаючи жебрака. — Поглянувши на твою товсту пику, одразу скажеш, що доброго харчу тобі вистачає; а я от ходжу голодний! Тож позич мені грошей до наступної зустрічі, щоб я міг зайти в найближчий шинок.
— Хай тобі бог дасть, а я не маю чого позичати, — сердито пробурчав жебрак. — Ти не старший за мене і спроможний сам заробити на їжу. Отож іди, куди йшов, і не чіпляйся до мене. А якщо ти надумав постити, аж поки одержиш чого-небудь від мене, то знай, що довго тобі доведеться ходити з порожнім животом.
— Не довше, аніж я провчу нахабу оцим кийком! — вигукнув Робін. — Кажу востаннє — давай гроші, бо відлупцюю, як Сидорову козу! А коли й це не навчить тебе пристойному поводженню, тоді подивимося, що може зробити стріла з шкірою старця!
Жебрак посміхнувся й відповів на це нахваляння тим же:
— Ну що ж, голубе, підходь з своїм ціпком. Думаєш, я злякався твоєї лозини? А щодо лука та стріли, то ось моє слово!..
Він блискавично змахнув своєю палицею і таким невідпорним ударом вибив лук з руки Робіна, що тому наче ошпарили пальці. Робін затанцював од болю і пробував пустити в хід свій кийок. Та жебрак не дав цього зробити. Трах! Бах! — гухкала його палиця, зводячи нанівець захист ватажка розбійників. Робінові довелось надзвичайно сутужно, бо палиця жебрака, обкована залізом, виявилася грізною зброєю. Незважаючи на всі зусилля, Робін не міг навіть замахнутися, тоді як жебрак раз у раз торохкав його по ребрах.
Залишалося два виходи: або й далі отак підставляти боки під дошкульні удари, або ж негайно відступити. Робін обрав останнє, — як, певне, й кожен зробив би на його місці, — і кинувся бігцем до лісу, на ходу сурмлячи у свій ріжок.
— Тю, тю, хлопче, як тобі не сором! — глузливо закричав услід йому жебрак. — Куди ж ти тікаєш? Адже ми тільки почали! Повернися, візьми свої гроші, бо ти ж не зможеш розплатитися в шинкові!
Та Робін не відгукнувся ані однісіньким словом. Він мчав через горби та вибалки, аж поки зустрів трьох розбійників, які поспішали на його сигнал.
— Що сталося? — запитали вони.
— Та один зухвалий жебрак, — відповів Робін, ледве переводячи дух, — він отам, на шляху, з таким важчезним дрюком, якого я ще ніколи не куштував… Поганець навіть не дав мені порозмовляти з собою!..
Розбійників — це були Мач та два удовиченки — аж розпирало зо сміху при думці, що Робін Гуд тікає від жебрака. Однак вони зберігали поважність і передусім запитали свого ватажка, чи він не поранений.
— Ні, — відповів Робін, — проте мені одразу полегшало б, якби ви спіймали того жебрака та дали мені змогу з ним поквитатись.
Три бравих йомени не стали марно гаяти часу. Вони побігли на шлях і вздріли жебрака, який знову йшов так спокійно, ніби був у мирі та злагоді з усім світом.
З цим жебраком найлегше упоратись, якщо напасти на нього зненацька, — сказав Мач. — Давайте пробіжимо навпростець через отой лісок і впадемо йому як сніг на голову.
Інші погодились, і незабаром три розбійники наздогнали свою жертву.
— Нумо! — скомандував Мач.
Два удовиченки блискавично плигнули жебракові на спину й вирвали у нього з рук палицю. Тієї ж миті Мач вихопив кинджал і приставив його бідоласі до грудей.
— Здавайся, голубе! — наказав він. — Наш друг чекає на тебе в лісі, щоб провчити, як треба битися по-справжньому.
— Відпустіть мене, — сміливо сказав жебрак, — і я битимусь з усіма вами разом.
Та його ніхто не слухав. Розбійники відразу ж потягли чолов'ягу до лісу. Переконавшись, що опір нічого не дасть, жебрак вдався до переговорів.
— Дорогенькі мої, — заблагав він, — для чого оце насильство? Якщо ви наполягаєте, я й так піду з вами тихо-спокійно. А якщо ви мене відпустите, то матимете добру дяку. В моїй торбі лежить сто фунтів. Відпустіть мене, і я віддам вам усе.
Три розбійники почали радитися між собою.
— Ну, що ви скажете? — запитав Мач своїх товаришів. — Адже нашому ватажкові приємніше буде побачити сидір цього старцюги, ніж його пісну пику.
Ті погодились, і вся маленька компанія сіла під дубом.
— Швидше викладай своє золото, друже, — мовив Мач.
Погода була вітряна. Як тільки йому звільнили руки, жебрак одразу став спиною до вітру.
— Заждіть, хлопці, зараз усе буде зроблено, — відказав він. — Нехай хто-небудь скине плащ. Ми простелемо його долі й висиплем на купу моє багатство.
Жебракові подали плащ. Він звалив на нього торбу з натугою, ніби в ній насправді було щось дуже важке. Потому опустився навпочіпки й заходився ліниво розв'язувати ремінець. Розбійники також поприсідали, уважно стежачи за кожним рухом жебрака, щоб той, бува, не приховав частину грошей для себе. Нарешті торба була розв'язана. Жебрак засунув у неї обидві руки. Але витягнув він не сяюче золото, а повнісіньку пригорщу борошна, яке, не гаючися жбурнув у напружені обличчя розбійників, що оточили його з трьох. боків. Вітер допоміг жебракові, миттю огорнувши його ворогів густою білою хмарою. Борошно набилося їм в очі, носи й роти. Вони задихалися і нічого не бачили.
Поки Мач та два удовиченки відхекувались та відпльовувались, силкуючись навпомацки впіймати підступного жебрака, той докінчив помсту, вхопивши за кінці плащ і витрусивши все борошно в обличчя своїм ворогам — тепер беззахисним жертвам. А зробивши це, ухопив палицю, яка лежала напохваті, й сипонув цілою зливою ударів по їхніх головах, плечах та боках, водночас пританцьовуючи то на одній нозі, то на другій і голосно примовляючи:
— Негідники! Волоцюги! Ось вам мої сто фунтів! Ну, як вони вам, до вподоби? Клянусь, ви дістанете їх усі, скільки їх є в моїй торбі!
Трах! бах! трах! бах! — гупала палиця, підкріплюючи кожне слово жебрака. Бідолахи заревли б од болю, якби їхні горлянки не були вщерть забиті борошном. Вони думали зараз тільки про те, аби швидше втекти від лихої напасті, і кинулися наосліп бігти по шляху. Жебрак погнався за ними й почастував на прощання кожного ще кількома дошкульними ударами.
— Тепер бувайте здорові, мої голуб'ята! — гукнув він на прощання. — Коли ж мені знову випаде йти по шляху з Бернесдейля, ви, сподіваюсь, уже будете спроможні відрізнити золото від пшеничної потерті!
Здобувши таку блискучу перемогу, жебрак, насвистуючи, побрів далі, а три розбійники ще довго терли запорошені очі та прочищали легені.
Коли ж Мач та два удовиченки спромоглися як слід оглядітись довкола себе, то перший, кого вони побачили, був Робін Гуд, який стояв, прихилившись до дерева, і з посмішкою дивився на них. Вигляд друзів остаточно повернув йому хороший настрій.
— Хай вам усячина, хлопці! — вигукнув він. — Слово честі, ви пішли не туди, куди слід, і, якщо зважати на одяг, втрапили на млин.
Розбійники поглянули один на одного й не сказали ані слова, тільки почервоніли по самі вуха.
— А ви хоч бачили того нахабу-жебрака, по якого я вас посилав? — запитав він.
— Щиро кажучи, командире, — мовив син мірошника Мач, — ми більше чули його, ніж бачили. Він так набив нас борошном, що в мене воно ще довго виходитиме з потом. Ви скажете, що я народивсь у млині й нанюхався борошна ще в пелюшках. Та їй-бо, ніколи мені не доводилось нюхати його в такій кількості!
І він з натугою чхнув.
— Як же це сталося? — стримуючи сміх, запитав Робін.
— А так. Ми злапали жебрака, як ти й наказував, а він пообіцяв дістати викуп з торби, яку ніс за плечима.
— З тієї самої, на яку зазіхав і я, — кинув Робін ніби сам до себе.
— Отож ми й погодилися, — вів далі Мач. — Простелили на землю плащ, він розв'язав торбу, а потім як трусонув нею! Враз борошно розвіялось такою страшною хмарою, що нам і в очах потемніло, і дух позабивало. Сам же він розтанув у тій хмарі, наче справжня мара. Але перед цим, бачу, він встиг понаставляти вам добрих гуль та синців, — зауважив Робін.
— Не інакше, йому допомагав сам диявол, — мовив один з удовиченків, скорботно розтираючи потерпілі місця.
Робін так зареготав, що не встояв на ногах і опустився на товстий покручений корінь, який випинався з-під землі.
— Чотирьох найхоробріших розбійників побив, мов жовторотих немовлят, якийсь жалюгідний жебрак, — вигукнув він. — Мені можна посміятися з вас, друзі, бо і я попав у таку халепу. Тільки більше нікому анімур-мур про те, як нас усіх посоромили. Нікому! Навіть у Шервудському лісі! Посміємося отут між собою — та на тому й кінці у воду.
У хлопців трохи відлягло від серця, хоч їм і дуже кортіло ще разочок здибатися з жебраком. Проте жоден з усіх чотирьох ніколи не згадував про цю пригоду.
Та чи то жебрак похвастався нею у найближчому шинку, чи, може, якась пташинка, підгледівши з високого дуба, розцвірінькала про це мешканцям лісу, тільки шила в мішку не вдалося сховати: таємниця випурхнула у широкий світ і обернулася на смішну баладу, яку співали люди по всій країні, хоч вона й не тішила чотирьох знаменитих розбійників.