Робін Гуд

Розділ дванадцятий ЯК МАРІАН ПОВЕРНУЛАСЯ В ШЕРВУДСЬКИЙ ЛІС І ЯК РОБІН ГУД СТАВ ГОСТЕМ КОРОЛЕВИ ЕЛЕОНОРИ

дного дня після описуваних подій Робін надумався піти на полювання. Не знаючи, з ким йому на цей раз приведеться зіткнутися в лісі, він замастив собі обличчя грязюкою й переодягнувся у благеньку куртку та довгий плащ і тільки після цього рушив у мандри. Тихий, лагідний ранок навіяв йому спогади про давноминулі дні дитинства, коли він безтурботно гуляв оцими галявами разом з Маріан. Який то був щасливий час!

І як болісно та гірко, що його не можна повернути! Чи приведеться йому ще коли-небудь побачити Маріан — милого, доброго друга дитячих років!

Останнім часом Робін часто думав про неї, і з кожним разом йому все більше хотілося почути її чистий голос, її дзвінкий сміх, побачити, як при зустрічі з ним спалахують сонцесяйні очі.

Може, то щастя Алана Дейля і його подруги так сильно сколихнуло струни Робінового серця, а може, до цього спричинився прихід у Шервудський ліс Вілла Пурпурового. Та хоч як би там було, а цього ясного ранку Робін повільно брів лісовою стежиною, сумовито похиливши голову і зовсім забувши про полювання.

Раптом на невеличку галяву просто перед його очима вийшов красень олень. Вигляд тварини, що мирно поскубувала соковиту траву, розбудив у Робінові мисливця. Він блискавично натягнув тятиву і вже зібрався був пустити стрілу, коли олень зненацька упав, мов підкошений: його наскрізь прошила стріла, пущена з протилежного кінця галяви.

І цієї ж миті з-за кущів вискочив стрункий вродливий юнак у багатому одязі. З радісним вигуком він побіг до забитої тварини. Ясно, що це й був стрілець, бо він розмахував над головою луком, а при боці в нього висів меч, хоч сам він здавався майже хлоп'ям. Робін швидкою ходою підійшов до оленя з другого боку.

— Гей, хлопче! — суворим голосом закричав він. — Як ти насмілився стріляти в королівського оленя?

— Я маю таке ж право стріляти в цих оленів, як і сам король, — погордливо відповів юнак. — А хто тобі дозволив мене допитувати? Іди своєю дорогою, парубче!

Голос незнайомого підлітка чомусь дуже схвилював Робіна. Він неначе торкнувся його серця і розбудив далекі спогади дитинства. Робін пильно подивився на юного мисливця, і той теж відповів одвертим поглядом, у якому не було ні тіні страху.

— Хто ж ти такий, друже? — вже лагідніше запитав Робін.

— Я тобі поки що не друг, і хто я — це моя справа, — з запалом відрубав незнайомець.

— Обережніше, любий хлопчику, бо ти в лісі, а тут ми швиденько можемо навчити тебе пристойному поводженню! — мовив Робін.

— Тож спробуй! — вигукнув юний незнайомець, вихоплюючи з піхов меч. — Берися за зброю та захищайся!

Він хоробро змахнув клинком, і Робінові, якого задерикуватість хлопця почала вже сердити, не лишилось нічого, як теж узятися за зброю. Юнак кинувся в бійку з великим завзяттям, показавши своєму супротивнику, що непогано-таки володіє кількома немудрими прийомами нападу. Але Робін лише відбивав наскоки і навіть не збирався показувати хлопцеві своєї справжньої сили. Так тривало з чверть години, за які молодий нападник зовсім знесилився. На його щоках заграв ніжний рожевий рум'янець.

А до Робіна за цей самий час повернувся хороший настрій. Сміливість тендітного юнака так зворушила ватажка розбійників, що він, працюючи мечем, став посміхатися.

Помітивши це, юнак раптом скипів і спробував завдати дошкульних ударів. Робін легко відбив їх і засміявся одвертіше. Бачачи своє безсилля і неспроможність відплатити за неприховане збиткування, бідолашний хлопчина мало не плакав із сорому та злості.

Робінові стало шкода свого супротивника, і, щоб покінчити з цим нерівним двобоєм, він удав, ніби ненароком оступився, водночас підставивши руку так, що її легенько дряпнуло мечем.

— Ну що, задоволений? — вигукнув юнак, здригнувшися при вигляді крові.

— Цілком, — відповів Робін, опускаючи меч. — А тепер ви, може, зробите ласку і скажете, кому я завдячую цією подряпиною?

— Я Річард Партінгтон, паж її величності королеви Елеонори, — з гідністю відповів юнак, і знову його голос до глибини душі вразив Робіна.

— Що примусило вас піти в цей ліс наодинці, шановний Партінгтоне?

Юнак замислився і, перш ніж відповісти, ретельно витер свій меч маленькою мереживною хусточкою. В пам'яті Робіна знову ожило щось дуже далеке, але до болю знайоме. Нарешті юнак підвів голову й поглянув йому в очі.

— Гаразд, хто б ти був, — чи королівський лісник, чи хтось інший, — знай, що я розшукую ватажка розбійників Робіна Гуда, якому несу прощення від королеви. Чи не скажеш, часом, де його можна побачити?

І, чекаючи відповіді, юнак заховав свою мереживну хусточку за відлогу куртки. Гострі очі Робіна помітили, як там блиснула золота стріла.

— О! Я упізнав тебе! — радісно вигукнув він, кидаючись до юного гостя Шервудського лісу. — Ти Маріан, а оту золоту стрілу подарував тобі я, завоювавши її на турнірі, влаштованому шерифом!..

— Ти… ти… — задихаючись промовила Маріан (бо це й справді була вона), — хіба ти… Робін?

— Власною особою! — весело відповів Робін і, так як був, — у лахмітті, з брудним обличчям, палко пригорнув тендітного «пажа» до своїх грудей.

— Ой, Робіне, що ж я наробила! — раптом з жахом вигукнула Маріан. — Я не знала, що це ти, і так необачно тебе поранила!

— Пусте, — усміхаючись мовив Робін. — Адже це зробила ти, і я з гордістю носитиму цей шрам на своїй правиці.

Проте Маріан так турбувалася про його поранену руку, як не турбувався Робін про всі свої рани, узяті разом. Перев'язавши його маленькою хусточкою, Маріан сказала:

— Ну, тепер все буде гаразд!

І Робін вірив, що саме так і буде, бо ніколи не відчував такої легкості на серці. Йому здавалось, що весь ліс довкола оповив ніжний рожевий серпанок, який непомітно розлився з щік його коханої Маріан.

Дівчина почувала себе не менш щасливою, хоч їй було трохи не по собі. Робін насилу здогадався, що вона просто соромиться свого чоловічого одягу, і віддав їй довгий подертий плащ. Загорнувшись у нього, Маріан одразу повеселішала.

Потім вони стали розповідати одне одному про те, що їм довелося пережити за час розлуки і, заговорившись, не помітили навіть, як сонце повернуло на захід.

— Який же я поганий хазяїн! — вигукнув Робін, скакуючи на ноги. — Навіть не запросив тебе до своєї лісової оселі!

— А я дуже поганий паж, — мовила Маріан, — бо зовсім забула, що я Річард Партінгтон, який справді приніс тобі послання від королеви Елеонори!

Розкажеш— про це дорогою. Вдома я передам тебе місіс Дейль. А за оленем прийдуть мої друзі, яких ми, напевне, зустрінемо.

І поки вони йшли до табору, Маріан повідала, як слава про доблесть Робіна долинула аж до Лондона в палац королеви Елеонори. І королева сказала: «Я б з радістю зустрілася з цим хоробрим йоменом і подивилась, як він стріляє з лука». Королева обіцяла повне прощення Робіну, якщо він наступного тижня прибуде в Лондон з чотирма своїми лучниками і позмагається з найкращими стрільцями, що ними так пишається король Генріх. Про все це Маріан розповіла дуже докладно, а потім додала:

— Коли я почула, що її величність виявила бажання побачити тебе, я сказала, що колись ми з тобою знались, і попросилася піти тебе пошукати. Королева дуже зраділа, а відпускаючи мене, наказала передати тобі оцей золотий перстень на знак її благовоління.

Робін узяв перстень і, похиливши голову, шанобливо його поцілував.

— З такою запорукою я хоч зараз поїду в Лондон, — мовив він. — І щоб одняти цей подарунок королеви, треба буде принаймні відрубати мені правицю.

В цей час вони наблизилися до густих заростів, що надійно ховали пристановище ватаги розбійників. Робін витяг ріжок і подав голосний сигнал, яким скликано всіх його друзів.

Вілл Пурпуровий одразу впізнав, кому належало гарненьке личко під беретом пажа, і, підскочивши до Маріан, по-братньому обняв її й поцілував в обидві щоки. Потім, відкликавши Робіна вбік і про щось з ним пошептавшись, він повернувся до ватаги й урочисто проголосив:

— Друзі! Слухайте мене всі! Сьогодні ми маємо честь привітати у себе прекрасну Маріан, наречену нашого ватаж ка Робіна Гуда!

Під оглушливі привітальні вигуки захоплених розбійників зніяковілу, але щасливу Маріан було передано на руки ніжної і милої дружини Алана Дейля. А ввечері, вже зодягнена в корсаж та спідницю й приваблива, як ніколи, Маріан сіла по праву руку від Робіна на великому бенкеті, що його влаштували на її честь господарі Шервудського лісу.

Коли від оленя, забитого Маріан, лишилися самі кісточки, Алан заспівав для чарівної гості найкращих пісень північних менестрелів. До нього приєдналися інші, й незабаром у лісі залунав могутній хор. Співали всі, починаючи од Вілла Пурпурового, який тягнув баритоном, і кінчаючи ченцем Туком, що гудів низьким басом. Навіть Маленький Джон намагався розтулити рота, хоч на нього весь час скоса поглядав мірошниченко Мач.

Пригорнувшися до Робіна, Маріан замріяно слухала пісні, і в її темному волоссі жаром виблискувала золота стріла.

Потім Робін попросив свою наречену ще раз повторити слова королеви. Вислухавши Маріан, розбійники тричі прокричали «ура» королеві та її незвичайному пажу і, схопившися на ноги, проголосили тост за їх здоров'я.

— Отже ви чули, — мовив Робін, звертаючися до всієї ватаги, — що її величність бажає, аби я з чотирма своїми товаришами з'явився до неї. Зо мною підуть два моїх заступники — Маленький Джон та Вілл Стютлі, мій двоюрідний брат Вілл Пурпуровий і менестрель Алан Дейль. Місіс Дейль супроводитиме свого чоловіка. З нею буде веселіше й пажу її величності. Друзі, ми рушимо в дорогу на зорі. Приготуйте найкращий одяг. Перевірте зараз же, чи не пом'яті ваші плащі, чи добре почищені мечі, чи в порядку луки та стріли. Зробімо честь королеві і не посоромимо рідного лісу. Ти, Маче, разом з Віллом, Аестером та Джоном, славними удовиченками-братами, на час нашої відсутності командуватимеш ватагою, а ти, отче Туку, дбатимеш про душі та шлунки хлоп'ят.

Накази Робіна були зустрінуті одностайним схваленням, а потім ще довго розбійники кружляли чорне пиво. Нарешті, приготувавшися до завтрашньої подорожі, ватага розбрелась, і всі полягали спати.

Ранок видався напрочуд гарний і обіцяв тихий сонячний літній день. Темно-зелені лісові шати застигли в урочистому мовчанні, немовби замилувались п'ятіркою йоменів, що лаштувалися в дорогу. Як свідчить балада, Робін таки справді подбав про те, щоб сьогодні його друзі були якнайкраще одягнені. На всіх, хто мав з ним іти в палац королеви, милувало око новісіньке зелене вбрання», а сам ватажок розбійників вирядився у ясно-червоне. Голови сміливців прикрашали чорні капелюхи з білими перами. Не гірше за чоловіків були одягнені й дві дами — Маріан та місіс Дейль.

З побажаннями щасливої дороги та всіляких успіхів ватага розбійників у повному складі провела цю невеличку компанію до узлісся.

Подорож до Лондона обійшлася без пригод. Компанія жваво просувалася прямим королівським шляхом, і за всю дорогу її ніхто не зупинив. Перстень королеви на пальці Робіна гостинно розчинив перед мандрівниками лондонську браму. Невдовзі вони були вже в палаці, чекаючи на побачення з її величністю.

Робіна та його друзів поселили в самому палаці, але зроблено це було так таємно, що ніхто не знав про гостей королеви.

Король у цей день поїхав на Фінсбурзькі поля, де незабаром мав відбутися великий турнір. Він хотів сам оглянути турнірну арену, поговорити з відбірними своїми стрільцями, які, на його думку, повинні були перемогти будь-яких суперників. Король так вихваляв цих людей, що королева зважилась побитися з ним об заклад. Маріан казала правду, що її величність не раз чула про знаменитого Робіна Гуда і його безстрашних йоменів. Дівчина й сама ніколи не втрачала нагоди, щоб замовити за розбійників добре слівце, і тільки-но трапився щасливий випадок, напросилася їх розшукати.

Королева сиділа в своїй вітальні й вела жваву розмову з придворними дамами, коли раптом на порозі з'явилася Маріан Фітцволтер. Тепер вона знову була одягнена, як і належало фрейліні. Зробивши перед королевою глибокий реверанс, дівчина чекала дозволу заговорити

— О, кого я бачу! — з радісною усмішкою вигукнула королева. — Мою улюбленицю Маріан, чи мого вірного пажа Річарда Партінгтона?

— І Маріан, і пажа в одній особі, ваша величність. Річард знайшов, кого ви бажали побачити, а Маріан привела його сюди.

— Де ж він? — нетерпляче запитала королева.

— Чекає аудієнції, він сам і чотири його товариші. З ними ще й леді, про любов і вінчання якої я розповім вам пізніше надзвичайно веселу історію.

— Запросіть їх сюди.

Маріан послала слугу, й за якусь мить невеличка компанія Робіна Гуда зайшла до вітальні.

Королева була майже певна, що побачить незграбних, обшарпаних, здичавілих од лісового життя людей, але її чекала приємна несподіванка. Від подиву її величність мало не сплеснула руками: перед нею стояли справжні кавалери, яких негусто навіть при дворі. Щоки Маріан покрилися рум'янцем, коли вона помітила захоплені погляди, що їх крадькома кидали на розбійників інші фрейліни.

Робін не забув благородних манер, яких його колись навчила мати, і ясно-червоний оксамитовий одяг сидів на ньому, як на справжньому придворному. Про Вілла Пурпурового нічого було й говорити: це був блискучий світський кавалер. Не гірше за них виглядав і менестрель Алан Дейль. Що ж стосується Маленького Джона та Вілла Стютлі, то в першого деякий брак зовнішнього лоску з верхом компенсувався велетенським зростом, а в другого — широченними плечима. Місіс Дейль була сьогодні ще чарівнішою, ніж у той знаменитий день, коли вона пішла до плімптонської церкви з одним чоловіком, а стала дружиною іншого.

Такими постали мешканці лісу перед королевою Елеонорою в її вітальні.

Робін виступив трохи вперед, став на коліно й мовив:

— Ось перед вами я, Робін Гуд, і мої найближчі друзі. Я прийшов за наказом вашої величності з перснем на руці, за який, як і за вашу честь, не пошкодую віддати життя.

— Я рада тебе бачити, Локслі, — з чарівною усмішкою відповіла королева. — Ти й твої хоробрі друзі прийшли дуже вчасно.

Робін відрекомендував по порядку всіх чотирьох розбійників, і кожен з них став перед королевою на коліно, а королева зустріла їх найпривітнішими словами. Потім вона поцілувала в щічку місіс Дейль і на час перебування компанії в Лондоні запросила її жити в палаці на правах придворної дами. Після цього королева дала знак усім сісти за стіл, щоб відпочити і підкріпитися з дороги. Миттю з'явилися найтонші вина і найвишуканіші страви. Поки гості пили та їли, королева розповіла їм про наступний турнір на Фінсбурзьких полях і про те, як би їй хотілося, щоб вони змагались під її прапором.

— А поки що, — закінчила вона, — про це нікому ані слова.

Робін і його друзі пообіцяли свято зберегти таємницю.

Королеві дуже сподобалися розбійники, і на її прохання вони розповіли про деякі пригоди з свого лісового життя. Королева та її фрейліни сміялися від щирого серця. Найбільше сподобалась її величності розповідь про те, як вони позбиткувалися з єпіскопа Герфорда. Цю історію вона прослухала кілька разів, бо Маріан, яка знала всі подробиці про вінчання в плімптонській церкві, розповідала про нього так кумедно, що в королеви од сміху на очах виступали сльози.

— Мілорд єпіскоп Герфорда! — крізь сміх вигукувала вона. — Оце так штуку йому утнули! Ну нехай хе, я з нього ще покепкую! А оце і є наш славний менестрель? — раптом запитала вона, обернувшись до Алана Дейля. — Здається, я про тебе щось уже чула. Ти не відмовишся заграти для нас що-небудь на арфі?

Алан низько вклонився, взяв у руки принесену йому арфу, торкнувся струн, і в кімнаті залунали чудесні пісні північних країв. Королева і фрейліни слухали співака з таким захопленням, що навіть дихнути не сміли.