Робінзон Крузо

Певна річ, коли б я хоч трохи усвідомлював собі своє становище, починаючи будувати пірогу, я неодмінно запитав би себе, як я спущу її на воду. Але всі мої думки були до такої міри охоплені .жаданою подорожжю, що я зовсім не згадував про це, хоч було цілком ясно, що пропливти в пірозі сорок п’ять миль морем — багато легше, ніж проволокти її землею сорок п’ять сажнів, які відокремлювали її від води.

Я взявся до цієї роботи як справжній дурень, і навряд чи в такі дурні пошивалась коли-небудь хоч трохи розумна людина. Я тішився зі своєї витівки, не утрудняючи себе роздумами, чи вистачить у мене сил упоратися з нею. Думка про потребу спустити пірогу на воду часто спадала мені в голову, але я проганяв її такою нерозумною відповіддю: «Спочатку зроблю пірогу, а тоді вже, напевне, знайдеться якийсь спосіб пересунути її до води».

Це було найбезглуздіше міркуванпя, але моя повна жагучого бажання фантазія не давала мені спокою, і.я взявся до роботи. Я зрубав здоровенний кедр, якого, гадаю, не було й у самого Соломона під час будування єрусалимського храму^{47}. Мій кедр мав п’ять футів десять дюймів у поперечнику біля кореня, а на висоті двадцяти двох футів — чотири фути одинадцять дюймів; далі стовбур ставав тонший і розгалужувався. Силу праці довелось покласти на те, щоб повалити це дерево. Двадцять днів я підрубував самий стовбур, а ще чотирнадцять днів обрубував сучки й відокремлював величезне розложисте верховіття. Цілий місяць я обтісував сокирою свою колоду, намагаючись надати їй форми човна, щоб вона могла прямо держатись на воді. Три місяці пішло на те, щоб видовбати її зсередини. Щоправда, я обійшовся без вогню і працював тільки долітцем та молотком. Нарешті завдяки впертій праці я зробив чудову пірогу, що сміливо могла підняти чоловік двадцять п’ять, а отже, й мене з усім моїм майном.

Я був у захваті від свого витвору: ніколи в житті я не бачив такого великого човна з однієї деревини. Зате ж і відібрав він у мене часу та праці! Тепер залишалося тільки спустити його на воду, і я не мав сумніву, що, коли б це мені вдалось,, я пустився б у найбожевільнішу і найбезнадійнішу з усіх морських подорожей, що будь-коли розпочинались.

Але всі мої спроби спустити його на воду не дали наслідків, хоч і коштували мені великих зусиль. До води було не більше як сто ярдів, але перша перешкода полягала в тому, що місцевість піднімалася до берега під гору. Не занепавши духом, я вирішив зняти зайву землю так, щоб утворився положистий спуск. На цю роботу в мене пішла сила праці, але хто шкодує праці, коли йдеться про визволення? Коли було подолано цю перешкоду, справа не просунулась ні на крок: я не міг зрушити з місця пірогу, як раніше не міг зрушити шлюпку.

Тоді я виміряв відстань між пірогою та морем і вирішив викопати канал: бачачи, що я не в змозі посунути човна до коди, я хотів підвести воду до човна, але коли прикинув подумки потрібну глибину й ширину каналу, коли підрахував, за який приблизно час може виконати роботу одна людина, то виявилось, що на це мені треба буде не менше як десять-дванадцять років. Берег був тут дуже високий, і його треба було поглибити принаймні на двадцять футів. На великий мій жаль, довелось відмовитися і від цієї спроби.

Я був невимовно засмучений і тільки тепер, хоч і надто пізно, зміркував, як нерозважливо братись до роботи, не розрахувавши точно, чого вона коштуватиме і чи вистачить сили довести її до кінця.

У розпалі цієї роботи настали четверті роковини мого життя на острові, і я провів цей день, як і раніше, у молитві і з спокійною душею. Завдяки повсякчасному й ретельному читанню слова божого та милостивій допомозі неба, я почав ставитись до всього зовсім по-іншому. Мої погляди змінились: світ здавався мені тепер чимсь далеким і чужим. Він не збуджував у мені ніяких надій, ніяких бажань: мені не було чого робити в ньому, і я був розлучений з ним, мабуть, довіку. Я дивився на нього такими очима, якими, певне, дивляться на нього з того світу, тобто як на місце, де я жив колись, але звідки пішов назавжди. Я міг би тепер сказати світові так, як праотець Авраам сказав багатієві: «Між тобою і мною лежить велика безодня»^{48}.

І справді, я відійшов від усякої світської скверни: у мене не було ні плотських спокус, ні зваби для очей, ні гордощів. Мені не було чого бажати, бо я мав усе, чим можна було тішитись. Я був володар мого острова і, якщо хочете, міг вважати себе королем чи імператором усієї країни, якою володів. У мене не було суперників, не було конкурентів, ніхто не сперечався зі мною за владу, і я ні з ким не поділяв її. Я міг би навантажити зерном цілі кораблі, але це було мені не потрібно, і я сіяв рівно стільки, скільки сам потребував. У мене була сила черепах, але я задовольнявся тим, що зрідка вбивав по одній. У мене було стільки лісу, що я міг би збудувати цілий флот, і стільки винограду, що вином та родзинками можна було б навантажити всі кораблі цього флоту.

Однак я цінив тільки те, що було корисне для мене. Я був ситий і мав чим задовольнити всі свої потреби, — навіщо ж мені все інше? Коли б я настріляв більше дичини або посіяв більше хліба, ніж міг з’їсти, мій хліб пропав би, а дичину довелося б викинути собаці або ж її поїли б черв’яки. Дерева, що я зрубав, лежали на землі й гнили; я міг використовувати їх лише на паливо, а воно було мені потрібне тільки для готування їжі.

Одно слово, природа й досвід навчили мене розуміти, що світські блага мають для нас ціну тільки доти, доки вони можуть задовольняти наші потреби; і хоч скільки нагромадили б ми багатств, ми можемо втішатись ними тільки доти, доки можемо користуватися ними, але не більше. Найзажерливіший скнара вилікувався б від свого пороку, коли б він опинився на моєму місці, бо я мав стільки добра, що не знав куди його дівати. Я не мав чого бажати, коли не рахувати деяких речей, яких у мене не було, — правда, дрібних, але дуже мені потрібних. У мене, як я казав уже, було трохи грошей, золота і срібла — всього близько тридцяти шести фунтів стерлінгів. І що ж? Вони лежали як нікчемний, ні до чого не придатний мотлох; мені не було на що їх витрачати, і я часто казав бобі, що з радістю віддав би цілу жменю цього металу за кілька люльок для тютюну або за ручний млин, щоб молоти своє зерно. Та де там! Я віддав би всі ці гроші за шестипенсову пачку насінння ріпи та моркви з Англії, за жменьку гороху та бобів або за пляшку чорнила. Ці гроші не давали мені ні користі, ні втіхи. Так і лежали вони у мене в шухляді й дощової пори бралися цвіллю в печері. І коли б я мав повну шафу брильянтів, вони так само не мали б для мене ніякої ціни, бо були мені зовсім не потрібні.

Тепер мені жилось далеко легше, ніж раніше — із фізичного, і з морального боку. Сідаючи їсти, я часто сповнювався глибокою вдячністю до щедрості провидіння, що послало мені трапезу в пустині. Я навчився більше бачити радісні, ніж сумні сторони свого становища, і пам’ятати більше про те, що в мене є, ніж про те, чого мені бракує. І це викликало в моїй душі невимовну радість. Кажу це для тих нещасних людей, які ніколи нічим не бувають задоволені, не можуть спокійно втішатись подарованим їм благом, які завжди хочуть чогось такого, чого у них немає. Всі наші нарікання на те, чого ми позбавлені, виникають, здається мені, від недостатньої вдячності за те, що ми маємо.

Я часто поринав в інші думки і, безперечно, так само поринав би в них кожен, хто зазнав би такого лиха, як я. Я порівнював моє теперішнє становище з тим, якого я чекав спочатку; вірніше, з тим, яке, напевне, судилося б мені, якби милосердне провидіння якимсь дивом не розпорядилось, щоб корабель загинув. ближче до берега і щоб я не тільки зміг добратись до нього, а й перевезти на берег те, що полегшило моє становище та дало мені розраду. Інакше я не мав би знаряддя для праці, зброї для оборони, пороху і дробу, щоб здобувати собі їжу.

Цілі години, а то й цілі дні, я в найяскравіших барвах уявляв собі, що я робив би, якби не врятував нічого з корабля, адже з їжі я мав би саму тільки рибу та черепах. Але перше, ніж я знайшов черепаху, минуло багато часу, і я вмер би з голоду, а якби й не вмер, то жив би, як дикун. Коли б мені й пощастило вбити козу або якогось птаха, я все-таки не зміг би оббілувати їх, відокремити .м’ясо від тельбухів і порізати його. Я мусив би гризти його зубами й роздирати нігтями, як дикий звір.

Такі думки примусили мене глибше відчути доброту провидіння й бути дуже вдячним йому за своє теперішнє становище з усіма його нестатками й злигоднями. Хай подумають про це всі ті, хто за лихої години любить говорити: «Чи є в кого таке горе, як у мене?» Хай вони подумають, як багато є на землі людей, нещасніших за цих, і в скільки разів їхнє власне нещастя було б жахливішим, якби тою захотіло провидіння.

Ще одне міркування допомагало мені втішати себе надіями. То було порівняння мого теперішнього становища з тим, якого я заслужив і якого мав підстави чекати від провидіння. Я жив жахливим життям, зовсім не знаючи ні бога, ні страху божого. Мої батьки дали мені добру освіту. Вони подбали й про те, щоб прищепити мені змалку страх божий та свідомість обов’язків, яких вимагали від мене природа й мета мого існування. І що ж? Я дуже рано пустився в морські подорожі, а життя на морі більше, ніж усяке інше життя, вільне від страху божого, хоч там нещастя завжди загрожує кожному. Коли я почав жити цим життям серед моряків, мене відвернуло від невеличких релігійних уявлень, що в мене були, кепкування моїх товаришів, запекла зневага до небезпеки, картини смерті, що стали для мене звичайними, а також те, що довгий час я спілкувався лише з такими, як і я, й не чув ні від кого нічого доброго і навіть не бачив ні в кого потягу до добра.

Я був настільки позбавлений усього доброго і так мало знав про те, ким я був чи ким мені належало бути, що при найразючіших удачах, які випадали на мою долю, як, наприклад, утеча з Сале, турбота про мене португальського капітана, успіх моєї бразільської плантації, одержання товарів з Англії — слова «дякую тобі, господи» не звучали в мене, ні в серці, ні на язиці. В найскрутніші хвилини я ніколи не молився й не казав: «Господи, зглянься на мене!» Я вимовляв ім’я боже хіба що для божби або для блюзнірства.

Як я вже згадував, протягом багатьох місяців на мене находили жахливі думки про моє грішне й запекле минуле; і коли я подивився навколо себе і розміркував, як надзвичайно піклувалось мною провидіння з часу мого прибуття на острів і як милостиво бог до мене ставився, я зрозумів, що він покарав мене не тільки далеко менше, ніж того заслуговувало моє нечестя, а ще й дбав про мене з надзвичайною щедрістю. Це дало мені надію, що моє каяття прийнято і що я не втратив ще милосердя божого.

Міркуючи так, я став покірним волі божій і глибоко вдячним за свою долю; я живий, тому не повинен скаржитись, бо навіть не дістав заслуженої кари за свої гріхи; я втішався багатьма милостями, яких не мав підстави чекати тут; замість того, щоб нарікати на своє становище, я мав радіти й щодня дякувати богові за насущний хліб, даний мені за допомогою цілої низки чудес; мені слід було вважати, що зі мною сталося таке саме велике чудо, як з пророком Іллею, коли ворони годували його^{49}. Ціла низка чудес допомагала мені. Навряд чи міг би я назвати інше місце в незалюдненій частині світу, куди мене могло б викинути з більшими для мене вигодами. Хоч тут я не мав людського товариства і дуже цим журився, зате не зустрічав ні хижих звірів, ні лютих вовків чи тигрів, які загрожували б моєму життю, ні отруйних тварин, м’ясо яких могло б мені завадити, ні дикунів, які могли б убити і з’їсти мене.

Словом, якщо, з одного боку, моє життя було сумне, то з другого, я мусив дякувати вже за те, що живу. Мені не бракувало нічого, щоб зробити своє життя цілком щасливим, треба було тільки пам’ятати, який добрий і милосердний до мене господь, що дбає про мене. Зваживши все це, я заспокоївся і перестав сумувати.

Я жив тут уже так давно, що багато речей, взятих мною з корабля, або зовсім зіпсувались, або скінчили свій вік, а корабельні припаси почасти геть вийшли, а почасти кінчались.

Чорнила, як я вже казав, зосталось у мене дуже мало, і я дедалі більше розводив його, поки воно не стало таким блідим, що майже не лишало слідів на папері. Поки воно було в мене, я коротко відзначав ті дні, на які припадали видатні події в моєму житті. Якось, розглядаючи ці записи, я помітив чудний збіг чисел і днів, в які траплялися зі мною різні пригоди, так що, якби я був забобонний і відрізняв щасливі дні від нещасних, цей збіг не без. підстави зацікавив би мене.

Передусім я спостеріг, що моя втеча від батька та друзів до Гулля, звідки я пустився в морську подорож, сталася того самого місяця й числа, коли я потрапив у полон до салеських піратів і був узятий в рабство.

Далі, того самого дня, коли я лишився живий після аварії на Ярмутському рейді, я згодом вирвався з салеської неволі на баркасі.

У роковини мого народження, тобто 30 вересня, коли мені минуло двадцять шість років, я чудом урятувався від смерті, коли море викинуло мене на безлюдний острів. Отже, гріховне життя й життя самотнє почались для мене одного й того самого дня.

Після чорнила в мене вийшов весь мій запас хліба, тобто, власне, не хліба, а сухарів, привезених мною з корабля. Я ощаджував їх до останку і більше ніж рік дозволяв собі з’їдати лише по одному сухарю на день. І все ж таки перед тим, як я зібрав з свого поля стільки зерна, що міг витрачати його на їжу, я майже рік сидів без крихти хліба. Але й за це я повинен був дякувати богові, бо я міг залишитись і зовсім без хліба, а що я спромігся здобувати його, це теж було майже чудо.

Моя одежа дуже зносилась: із білизни в мене давно вже не залишилось нічого, крім картатих сорочок, які я знайшов у скринях наших матросів і дуже беріг, бо на острові часто бувала така спека, що доводилось ходити в самій сорочці; не знаю, що б я робив без цього запасу (цих сорочок я роздобув на кораблі дюжин зо три). У мене було ще кілька грубих матроських шинелей; усі вони добре збереглись, але я не міг їх носити через спеку. Щоправда, в такому жаркому кліматі зовсім не треба було вдягатись, але я не міг, я соромився ходити голим; я навіть не припускав такої думки, дарма що жив сам.

Та була й інша причина, що не дозволяла мені ходити голим. Коли на мені було що-небудь, я легше зносив спеку. Гаряче проміння тропічного сонця обпалювало мені шкіру аж до пухирів, а сорочка захищала її від сонця; крім того, мене охолоджував рух повітря між сорочкою й тілом. Так само не міг я призвичаїтись ходити під сонцем простоволосий; щоразу, коли я виходив без шапки або без капелюха, в мене починала страшенно боліти голова, а як тільки я надівав капелюх, біль відразу переставав.

Отже, мені треба було дати лад хоч тому лахміттю, яке залишилось у мене і яке я пишно називав своїм убранням. Передусім мені потрібна була куртка, бо всі, які в мене були, я зносив. Я вирішив переробити на куртки матроські шинелі, про які я тільки що говорив, та інший свій одяг. І от я заходився кравцювати або, вірніше, псувати матеріал, бо виробляв я з нього щось жалюгідне.

Проте я примудрився якось стулити дві чи три нові куртки, яких, гадав я, мало вистачити мені надовго. Але з моєї спроби пошити штани нічого не вийшло.

Я казав уже, що зберігав шкури всіх забитих мною тварин — чотириногих, звичайно. Кожну шкуру я просушував на сонці, розтягши її на жердинах. Через це вони здебільшого ставали такі цупкі, що навряд чи могли на щось придатись, але деякі з них були дуже гарні. Насамперед я зшив собі з них величезну шапку, зробивши її хутром назовні, щоб краще захиститись від дощу. Шапка так мені вдалась, що я вирішив спорудити собі з цього матеріалу цілий костюм, тобто куртку й штани. І куртку, і штани я зробив дуже просторими, а останні — короткими, до колін, бо весь костюм був мені потрібний скоріше для захисту від сонця, ніж для тепла. Мушу сказати, що він був зроблений дуже погано, бо тесляр з мене був поганий, а кравець — ще гірший. Проте мій виріб став мені дуже в пригоді, особливо коли я виходив у дощ: уся вода стікала тоді по довгому хутру шапки й куртки, а я залишався зовсім сухим.

Після куртки та штанів я витратив силу часу та праці на те, щеб зробити парасольку, дуже мені потрібну. Я бачив, як роблять парасольки в Бразілії: там через спеку ніхто не ходить без парасольки, а на моєму острові спека була не менша, а може, й більша, ніж у Бразілії, бо він був ближче до екватора. Мені доводилось виходити в усяку погоду — і в дощ, і в спеку, — і парасолька була для мене дуже корисна. Я мав з нею чимало клопоту; минуло багато часу, перш ніж мені вдалося зробити щось придатне для вжитку. Двічі чи тричі я псував свою роботу, поки не змайстрував парасольку собі до смаку. Найважче було зробити, щоб вона розкривалася й закривалася. Спочатку я хотів зробити розкриту парасольку, але тоді довелося б завжди носити її над головою, а це було незручно. Нарешті, як уже сказано, я переміг ці труднощі, й моя парасолька могла закриватись. Я укрив її козячими шкурами, хутром назовні, щоб дощ стікав з неї, як з похилого даху. Від сонця вона захищала так добре, що я міг виходити з дому навіть у найбільшу спеку і почував себе краще, ніж раніше в прохолодну погоду; коли вона була мені не потрібна, я закривав її і ніс під пахвою.

Так тихо й спокійно жив я на моєму острові, цілком підкорившись волі божій і звірившись на провидіння. Від цього життя моє стало кращим, ніж якби я жив, оточений людським товариством. Як тільки я починав жалкувати, що не чую людської розмови, я завжди запитував себе: хіба моя бесіда з власними думками і (сподіваюсь, я маю право казати це) в молитвах і славослів’ях із самим богом була не краща, ніж найвеселіші розваги в людському товаристві?

Не можу сказати, що протягом наступних п’яти років зі мною трапилось що-небудь незвичайне. Життя моє пливло тихо й мирно. Я жив на старому місці. Крім щорічних робіт — засіву, збирання ячменю та рису, збирання винограду (хліба я засівав саме стільки, щоб його вистачило на цілий рік, і стільки ж збирав винограду) і моїх щоденних виходів з рушницею, головною моєю працею було будування нового човна. Цього разу я не тільки зробив човна, але й спустив його на воду. Я вивів його до бухточки каналом на шість футів завширшки й чотири фути завглибшки, який мені довелося викопати на протязі трохи не півмилі. Перший мій човен, як читач уже знає, я, не розрахувавши заздалегідь, чи вистачить у мене сили спустити його на воду, зробив таким великим, що мусив кинути його на місці роботи, наче пам’ятку, що вказувала мені бути надалі розумнішим. Другого разу я вчинив багато практичніше. Щоправда, я й тепер будував човна майже за милю від води, бо ближче не знайшов годящого дерева, але тепер я принаймні добре погодив його розміри та вагу з своїми силами. Впевнившись, що мій замір цього разу цілком здійсненний, я непохитно вирішив довести його до кінця. Майже два роки проморочився я з будуванням човна, але не жалкував за цим: так мені кортіло дістати нарешті змогу пуститись у море.

Але нова моя пірога не була придатна для мети, з якою я будував її. Вона була така маленька, що не можна було й думати перепливти нею сорок чи більше миль, що відокремлювали мій острів від terra firma^{50}. Отже, мені довелось відмовитись від цієї мрії. Але в мене зродився вже новий план — об’їхати навколо острова. Я побував якось на протилежному березі (про що було розказано вище), і зроблені там відкриття так зацікавили мене, що мені ще тоді дуже захотілось оглянути все побережжя. А тепер, маючи човен, я тільки й думав про цю подорож.

Щоб здійснити свій план доладно та обачно, я зробив для човна маленьку щоглу і зшив відповідне вітрило з шматків корабельної парусини, якої в мене був чималий запас.

Укріпивши щоглу й вітрило на човні, я спробував його хід і переконався, що вітрило діє дуже добре. Після цього я зробив на кормі й на носі по маленькій скриньці, щоб провізія, yабої та інші речі, які я хотів узяти з собою, не підмокли від дощу або хвиль. Для рушниці я видовбав у днищі човна вузький жолоб, а до жолоба, щоб запобігти вогкості, приробив покришку.

На кормі я прилаштував свою парасольку так, що вона приходилася над моєю головою й захищала мене від сонячного проміння, як парусиновий тент. Я почав іноді робити маленькі прогулянки, але ніколи не виходив далеко у відкрите море і старався держатись ближче до бухточки. Нарешті нестримне бажання якнайшвидше ознайомитися з кордонами мого маленького царства перемогло, і я зважився пуститись у цю подорож. Я взяв з собою запас провізії і всього, що було мені потрібно: поклав у човен два десятки буханців ячного хліба, або, вірніше, коржів, великий череп’яний горщик підсмаженого рису (звичайна моя страва), маленьку пляшку рому й половину козиної туші; взяв також пороху та дробу, щоб постріляти кіз, і дві шинелі із згаданих вище, які виявились у перевезених мною з корабля матроських скринях: одну, щоб підстелити, другу — щоб укриватись вночі.

Шостого листопада, на шостому році мого царювання, або, коли хочете, полону, я рушив у путь і проїздив багато довше, ніж гадав. Сталося так тому; що хоч острів мій і був невеликий, але, наблизившись до східної його частини, я побачив довге пасмо скель, частково під водою, а частково над нею. Воно тяглось миль на шість у відкрите море, а далі, за скелями, була піщана мілина. Таким чином, щоб об’їхати косу, довелось зробити великий гак.

Спочатку, побачивши ці рифи, я хотів було відмовитись від свого наміру й вернутись назад, бо не знав, як далеко я буду змушений запливти в море, щоб об’їхати їх. Особливо ж не був я певний, чи зможу вернутись назад, і тому я кинув якір (рушаючи в дорогу, я зробив собі щось подібне до якоря з залізного абордажного гака, підібраного мною з корабля); закріпивши човен, я взяв рушницю, висів на берег, зійшов на горбок, звідки все було видно, побачив, яка завдовжки коса, і вирішив спробувати.

Оглядаючи море з цього горбка, я помітив швидку й бурхливу течію, що прямувала на схід і підходила до самої коси. Я зразу ж подумав, що тут криється небезпека: коли б я потрапив в цю течію, мене могло винести в море, і я не спромігся б вернутись на острів. Так воно, мабуть, і було б, якби я не пішов на розвідку, бо таку саму морську течію видно було й з другого боку острова, тільки трохи далі, і ще я помітив швидку супротивну течію коло берега. Отже, мені треба було вийти за межі першої течії, і мене зараз же понесло б до берега.

Проте я простояв на якорі два дні, бо дув свіжий східно-південно-східний вітер, якраз назустріч згаданій течії, і вздовж усієї коси йшли високі хвилі. Було небезпечно держатись як близько берега через прибій, так і дуже віддалятись від нього через течію.

Третього дня вранці вітер стих, море заспокоїлось, і я зважився рушити далі. Але мені знову судилось бути пересторогою для недосвідчених і необачних стернових. Не встиг я допливти до коси, хоч був від берега не далі ніж на довжину свого човна, як опинився на страшенній глибині й потрапив у течію, немов під млинове колесо. Мій човен понесло з такою силою, що я не міг нічого з ним зробити і тільки держався краю течії. Але мене несло все далі від супротивної течії, що залишилась ліворуч від мене. Ані найменший вітрець не приходив мені на допомогу, а гребти було даремно. Я прощався вже з життям, бо знав, що за кілька миль ця течія зіллється з другою течією, яка обмиває острів, і тоді я безповоротно загинув. Я не мав ніякої змоги повернути вбік. Мене чекала смерть, але не від морських хвиль (море було досить спокійне), а від голоду. Правда, знайшовши на березі черепаху, таку велику, що я ледве міг підняти її, я забрав її в човен; був у мене й повний глечик прісної води. Та чого варте було це для нещасного мандрівника, загубленого серед безмежного океану, де можна пропливти тисячі миль, не побачивши жодних ознак землі!

Тепер я зрозумів, як легко найбезрадісніше становище людини може стати ще безрадіснішим, коли на те буде воля провидіння. На свій пустинний і закинутий острів я дивився тепер як на найкраще місце в світі, і тільки одно було в мене бажання — вернутись туди знову. В жагучому пориві простягав я до нього руки й говорив: «О щаслива пустине! Я більш ніколи не побачу тебе! О, нещасне я створіння, що станеться зі мною?» Я докоряв собі за невдячність, згадуючи, як ремстував я на свою самотність. Чого б тільки я не дав тепер, щоб знов опинитись на тому безлюдному березі! Така вже людська природа: ми ніколи не бачимо як слід свого становища, поки не зазнаємо на власному досвіді становища ще гіршого, і ніколи не складаємо належної ціни благам, які маємо, поки не втратимо їх. Не можна висловити, в якому розпачі я був, коли побачив, що мене віднесло від мого любого (я звав його тепер любим) острова в безбережний океан майже на шість миль, і я мушу навіки розпрощатись з надією побачити його знову. Проте я гріб майже до повної втрати сил, намагаючись скерувати човен на північ, тобто до того боку течії, що був ближче до супротивної течії. Аж ось з полудня, коли сонце повернуло на захід, з південного сходу, тобто прямо мені назустріч, подув вітрець, і це трохи підбадьорило мене. Але найбільше втішило мене те, що вітрець почав швидко свіжішати і за півгодини подув як слід. На цей час; мене загнало на бозна-яку відстань від мого острова. Якби тоді знявся туман або зібрались хмари, мені настав би кінець. Я не мав компаса і, загубивши з очей острів, не знав би, куди керувати. На щастя, погода була ясна і ніщо не віщувало туману. Я поставив щоглу, розгорнув вітрило й почав стернувати на північ, намагаючись вибратися з течії.

Ледве поставив я щоглу й вітрило, і повернув човен назад, як по чистоті води я побачив, що з течією скоро станеться зміна: раніше, поки течія була швидка, вода була каламутна, а тепер вода почала яснішати, тобто швидкість течії зменшувалась. Справді, за півмилі на схід я помітив кілька скель, об які розбивалось море. Ці скелі поділяли течію на дві частини: головна йшла далі на південь, залишаючи скелі на північному сході, а друга круто повертала назад і, утворюючи вир, прудко текла на північний захід.

Тільки ті, хто з власного досвіду знає, що значить дістати помилування, стоячи на ешафоті, або врятуватись від розбійників в останню мить, коли ніж уже приставлено до горла, зрозуміють мій захват перед цим відкриттям і радість, з якою я скерував свій човен на супротивну течію, підставивши парус ще свіжішому сприятливому вітрові, і весело помчав назад.

Ця супротивна течія принесла мене прямо до острова, але миль за шість на північ від того місця, звідки мене погнало в море, так що, наблизившись до острова, я опинився коло його північного берега, тобто протилежного тому, від якого я відплив.

Пропливши з допомогою цієї супротивної течії зо три милі, я помітив, що вона став повільнішою і не може гнати мене далі. Але тепер я був уже коло, острова, в цілком спокійному місці, між двома сильними течіями: південною, що винесла мене в море, і північною, що проходила милі за три від неї. З допомогою сприятливого вітру я керував човен на острів, хоч посувався вперед уже не так швидко.

Коло четвертої години пополудні, перебуваючи милі за три від острова, я виявив, що пасмо скель, причина моїх пригод, тягнеться, як я вже казав, на південь і, відкидаючи на південь течію, утворює другу, супротивну течію в північному напрямі. Виявилось, що вона дуже сильна, але не зовсім вбігається з напрямом моєї дороги, що йшла на північний захід. Завдяки свіжому вітрові я перетяв цю течію, збочуючи на північний захід, і приблизно через годину був уже за милю від берега; море було спокійне, і я незабаром висів на землю.

Відчувши під ногами землю, я впав навколішки, палко подякував богові за свій, порятунок і вирішив раз назавжди відмовитися від свого плану визволитись за допомогою човна. Після цього, підкріпившись тим, що було в мене, я провів човен у маленьку бухточку, під дерева, що росли тут на самому березі, і, вкрай знесилений утомою та важкою працею під час подорожі, ліг спати.

Я був дуже заклопотаний, бо не знав, як приставити човен додому. Про те, щоб вернутись тією самою дорогою, я й не думав, бо дуже натерпівся страху. Інший шлях (я мав на думці західний напрям) був мені зовсім невідомий, і я не хотів ризикувати. Отже, другого ранку я вирішив пройти берегом на захід і подивитись, чи немає там бухточки, де б я міг покинути свій фрегат у схові, щоб згодом скористатись ним, коли буде потрібно. І справді, милі за три, йдучи понад берегом, я натрапив на чудову маленьку затоку, що глибоко врізалась у берег і, поступово звужуючись, переходила в струмок. Я привів сюди свій човен ніби в навмисне приготований для нього маленький док. Поставивши його тут і якомога краще укріпивши, я зійшов на берег, щоб роздивитись, де я.

Невдовзі виявилось, що я опинився майже на тому самому місці, куди я приходив раніше пішки. Отже, взявши з собою тільки рушницю та парасольку (бо сонце дуже пекло), я пустився в дорогу. Після моєї нещасливої морської подорожі ця екскурсія здалась мені дуже приємнею. Надвечір я добрався до своєї альтанки, де знайшов усе так, які залишив: на тій моїй, так би морити, дачі був завжди добрий порядок.

Я переліз через огорожу, уклався в холодку відпочити і від страшенної втоми хутко заснув. Уявіть собі, якщо можете, як я здивувався, коли мене збудив чийсь голос, що кілька разів назвав мене на ім’я: «Робіне, Робіне, Робіне Крузо! Бідолашний Робіне Крузо! Де ти, Робіне Крузо! Де ти? Де ти був?»

Змучений вранці греблею, а вдень ходьбою, я спав мертвим сном і не міг відразу прокинутись. Мені довго здавалось, що я чую той голос уві сні, але після повторного вигуку: «Робіне Крузо! Робіне Крузо!» — я нарешті проснувся і спочатку страшенно перелякався. Я схопився, дико озираючись навколо, і раптом, підвівши голову, побачив на огорожі свого папугу. Ясна річ, я відразу догадався, що це він гукав мене. Бо я часто говорив йому жалісливо цю саму фразу, і він добре вивчив її. Іноді він сідав мені на палець, нахилявся до мого обличчя й вигукував: «Бідолашний Робіне Крузо! Де ти? Де ти був? Як ти сюди потрапив?» — та інші, фрази, яких я його навчив.

Але, навіть пересвідчившись, що це був папуга, і розуміючи, що, крім папуги, ніхто не міг говорити зі мною, я довго ще не міг очуматись. По-перше, я дивувався, як він потрапив на мою дачу, а по-друге, не міг зрозуміти, чому він сидів саме тут, а не деінде. Але в мене не було ніякого сумніву, що це він, мій вірний Попка, і, не довго думаючи, я простяг руку й покликав його. Товариський птах відразу сів мені на палець, як він робив це завжди, і знову заговорив: «Бідолашний Робіне Крузо! Як ти сюди потрапив? Де ти був?» Він ніби радів, що знову бачить мене. Вертаючись додому, я забрав його з собою.

Тепер у мене надовго пропала охота до морських прогулянок, і багато днів я роздумував про небезпеку, на яку наражався. Мені дуже хотілось мати знову човен на моєму боці острова, але я не міг вигадати, яким способом перевезти його сюди. Про східне узбережної я не хотів і думати, бо ні за які блага в світі не наважився б об’їхати його ще раз. На саму гадку про це в мене завмирало серце й холонула кров у жилах. Західні береги острова були мені зовсім незнайомі. Та якщо течія по той бік була так само сильна й швидка, як і по другий? Тоді мені загрожувала небезпека якщо не бути віднесеним у відкрите море, то бути розбитим об береги острова.

*

Обміркувавши все це, я вирішив обійтись без човна, дарма що його будування, а особливо спуск на воду коштували мені стільки місяців важкої роботи.

Такий настрій тривав у мене майже цілий рік. Я жив тихо й самотньо, як ви легко можете собі уявити. Думки мої дійшли повної рівноваги, і я почував себе щасливим, скорившись волі провидіння. Мені нічого не бракувало, за винятком людського товариства.

Протягом цього року я вдосконалився в усіх ремеслах, яких вимагали умови мого життя, і гадаю, наприклад, що з мене був би чудовий тесляр, особливо коли взяти до уваги, як мало в мене було інструментів.

Крім того, я досяг несподіваних успіхів у гончарстві: навчився користуватись гончарським кругом, що значно полегшило мою роботу й поліпшило її якість. Тепер, замість незграбних, грубих виробів, на які бридко було дивитись, у мене виходили акуратні речі гарної форми. Але ніколи я, здається, так не радів і не пишався своїми здібностями, як того дня, коли мені вдалося зробити люльку. Дуже неоковирна, із звичайної обпаленої глини, як і всі мої гончарні вироби, вона, проте, була міцна і добре тягла дим; а головне — це ж була люлька, про яку я давно мріяв, бо любив курити. На нашому кораблі були люльки, але я не знав тоді, що на острові росте тютюн, і не взяв їх; згодом, коли я знову обшукав корабель, то не міг уже знайти їх.

Удосконалився я й у виробництві кошиків; я виготовив їх силу-силенну найрізноманітнішої форми, яку тільки підказувала мені моя винахідливість. Вони були не дуже гарні, але цілком придатні, щоб ховати та носити різні речі. Коли мені тепер траплялось забити козу, я вішав тушу на дерево, білував її, розрізав на шматки й приносив додому в кошику. Так само й з черепахами: мені вже не треба було тягати на плечах цілу черепаху, тепер я міг розчинити її на місці, вийняти яйця, відрізати потрібний мені шматок і покласти його в кошик, а решту кинути. У великі, глибокі кошики я зсипав зерно, яке вимолочував, щойно воно висихало.

Мій запас пороху помітно зменшувався. Тут я був безсилий чимось зарадити, і мене не на жарт почало непокоїти, що я робитиму, коли порох зовсім вийде, і як я полюватиму тоді на кіз. Я казав уже, що на третій рік мого перебування на острові я піймав і приручив молоду козу. Я сподівався піймати цапа, але все якось не натрапляв на нього. Так моя коза й постаріла без нащадків. Мені не стало духу зарізати її, і вона здохла сама від старості.

Але на одинадцятому році мого ув’язнення, коли, як сказано, мій запас пороху став вичерпуватись, я почав серйозно думати, як ловити живих кіз; найбільше хотілось мені піймати самку з козенятами.

З цією метою я наробив силець, і кози в них таки не раз попадали, але приладдя моє було погане: я не мав дроту, через те завжди знаходив мої мотузяні сильця порваними, а принаду з’їденою.

Тоді я вирішив спробувати пастки. Помітивши місця, де кози паслись найчастіше, я викопав там кілька глибоких ям, закрив їх плетінками власного виробу, присипав їх землею й накидав на них колосків рису та ячменю. Незабаром я переконався, що кози приходять і з’їдають колоски, бо навколо були сліди козячих ратиць. Нарешті, влаштувавши ввечері три пастки, я другого ранку, обходячи їх, побачив, що ні принади, ні кіз немає. Це була велика неприємність, але я не вдавався в тугу і переробив пастки. Не буду втомлювати читача описом подробиць своєї роботи; скажу тільки, що якось уранці я знайшов в одній ямі старого цапа, а в другій — трьох козенят: одного самця й двох самок.

Старого цапа я випустив на волю, бо не знав, що з ним робити. Він був такий дикий і злий, що забрати його живцем не було ніякої змоги. Я боявся навіть зійти до нього в яму, а вбивати його було ні до чого. Тому я випустив його, і він, немов збожеволівши з переляку, чимдуж дременув геть. Але тоді я ще не знав, що голод приборкує навіть левів, як довідався про це згодом. Коли б я подержав свого цапа днів три або чотири в голоді, а потім приніс би йому поїсти й напитись, він став би смирний, як козеня. Кози взагалі дуже кмітливі тварини, і, коли з ними добре поводитись, їх легко приручити.

Але, повторюю, тоді я цього не знав. Випустивши цапа, я пішов до ями, де сиділи козенята, витяг їх одне по одному, зв’язав усіх разом мотузкою і на превелику силу привів додому.

Досить довго я не міг примусити своїх козенят їсти, але кілька зелених колосків нарешті спокусили їх, і вони потроху приручились. Тоді я задумав розплодити ціле стадо, розміркувавши, що це єдиний спосіб забезпечити себе м’ясом на той час, коли в мене вийде порох і дріб, Звичайно, їх треба було відокремити від диких кіз, бо, підростаючи, всі вони тікали б у ліс. Проти цього був лише один засіб — тримати їх у загоні, обгородженому частоколом або живоплотом так, щоб його не можна було поламати ні зсередини, ні зокола.

Для однієї пари рук збудувати такий загін було надто важко, але він був конче потрібний, і я, не гаючи часу, почав шукати зручне місце, тобто таке, де мої кози були б забезпечені травою та водою і захищені від сонця.

Таке місце скоро знайшлося: це був розлогий, рівний луг, чи то савана, як звуть такі луги в західних колоніях. У двох чи трьох місцях там протікали струмочки чистої води, а з одного краю стояв тінистий гай. Кожен, хто знає, як будують такі загороди, напевне, сміятиметься з моєї нетямущості, коли я скажу, що за першим моїм планом огорожа мала оточити весь луг, принаймні милі на дві навколо. Але дурість полягала не в тому, що я взявся обгороджувати дві милі: у мене було досить часу, щоб поставити огорожу не то що на дві, а й на десять миль завдовжки. Я не зміркував, що держати кіз у такому великому, хоч і добре обгородженому загоні — однаково, що пустити їх пастись на всьому острові: вони б росли так само дикими, і їх дуже важко було б ловити.

Це спало мені на думку, коли я поставив, пам’ятаю, вже ярдів з п’ятдесят огорожі. Тоді я відразу спинився й вирішив поки що обгородити ділянку лугу ярдів на півтораста завдовжки і на сто завширшки. На перших порах я обмежився цим, бо на такому вигоні могла пастись уся моя отара, а на той час, коли вона розрослась би, я завжди міг збільшити вигін новою ділянкою.

Це було обачне вирішення, .і я енергійно взявся до роботи. Першу ділянку я обгороджував коло трьох місяців і під час своєї роботи перевів до загону всіх трьох козенят, прив’язавши їх поблизу, щоб призвичаїти їх до себе. Я часто приносив їм ячмінних колосків або жменьку рису і давав їсти з рук, так що, коли я закінчив огорожу й повідв’язував їх, вони бігали за мною слідом і мекали, випрошуючи подачки.

Це відповідало моїй меті, і років через півтора в мене було дванадцять кіз разом я козенятами, а ще через два роки моя отара збільшилась до сорока трьох голів, не рахуючи тих, що я вбивав для їжі. Згодом я зробив ще п’ять вагонів, і в кожному влаштував по маленькому закутку, куди заганяв кіз, коли хотів піймати їх: усі ці загони сполучались один з одним ворітьми.

Та це було ще не все. Я мав невичерпний запас козлятини, і не тільки козлятини, а й молока. Останнє, правду сказати, було для мене приємною несподіванкою, бо, збираючись розводити кіз, я зовсім не думав про молоко, і тільки згодом мені спало на думку, що я можу їх доїти. Я влаштував цілу молочну ферму, з якої діставав іноді до двох галонів молока на день. Природа, що живить усяку тварину, сама навчає нас, як користуватись її дарами. Ніколи зроду я не доїв корів, а тим більше — кіз, і тільки в дитинстві бачив, як роблять масло й сир. Та коли настала потреба, я навчився — правда, не відразу, а після багатьох невдалих спроб — і доїти, і робити масло та сир і ніколи пізніше не знав недостачі цих продуктів.

Як милосердно може творець наш поводитися з своїми створіннями навіть у таких умовах, де, здається, вони стоять на краю загибелі! Як може він полегшувати найгіркішу долю й давати нам привід вихваляти його і за льох та в’язницю! Який багатий стіл приготовано для мене тут, у цій пустині, де спочатку я не чекав для себе нічого, крім голодної смерті!

Навіть стоїк^{51} посміхнувся б, якби побачив мене з моєю сім’єю під час обіду. За столом, по-перше, сидів я — його величність король і повелитель острова, що повновладно керував життям усіх своїх підданців. Я міг карати смертю й милувати, давати й відбирати волю, і ніхто не виявляв невдоволення.

Треба було бачити, з якою королівською гідністю я обідав сам, оточений своїми слугами! Одному лиш Попці, як фаворитові, було дозволено балакати зі мною. Мій пес, що давно вже постарів і знікчемнів, не знайшовши на острові особи, з якою він міг би продовжити свій рід, сідав завжди праворуч від мене, а дві кішки — одна по один бік столу, друга по другий — не зводили з мене очей, чекаючи шматочка з моїх рук, що було ознакою особливої ласки до них.

Але це були не ті дві кішки, що я привіз з корабля. Ті давно вже здохли, і я власними руками поховав їх біля мого житла. Одна з них уже на острові окотилась, не знаю від якого звіра. Я залишив у себе пару кошенят, і вони виросли ручними, а решта втекли в ліс і здичавіли. Згодом вони стали для мене справжньою карою, бо вдирались до мене в комору, цупили провізію і дали мені спокій, аж коли я вистрілив у них із рушниці й убив кількох. Та я жив зі своїми домочадцями в достатку і, так би мовити, не потребував нічого, крім людського товариства. Проте незабаром у моїх володіннях з’явилось надто велике товариство.

Як уже сказано, мені кортіло мати під рукою свій човен, для невеличких подорожей, але дуже не хотілось ще раз важити життям, і я то добирав способу перевезти човен на другий бік острова, то заспокоював себе думкою, що мені добре й без човна. А втім, мене якось дивно тягло піти на той горбок, куди я вийшов під час останньої екскурсії, і подивитись, які обриси берегів та який напрямок морської течії. Це бажання зростало щодня. Нарешті я не витримав і вирішив піти туди пішки понад берегом. Якби у нас, в Англії, хтось зустрів людину в такому вбранні, як моє, то, я певен, він або перелякався б, або ж зареготався б. Я сам часто мимоволі усміхався, уявляючи собі, як би я в такому вбранні мандрував по Йоркшіру. Дозвольте мені тепер описати свій вигляд.

На голові в мене красувалася величезна безформна шапка з козячого хутра, з закотом, що звисав назад і закривав мою шию від сонця, а під час дощу не давав воді текти за комір. У жаркому кліматі немає нічого шкідливішого для здоров’я, як дощ, коли він потрапляє під одяг.

Далі на мені була коротка куртка з полами, що доходили до половини стегон, і штани до колін з .козячого хутра. На самі штани пішла ціла шкура дуже старого цапа з довгою вовною, що прикривала мені ноги до половини литок. Панчіх та черевиків у мене зовсім не було, а натомість я змайстрував собі — не знаю як і назвати — щось подібне до котурнів, що застібалися збоку, як краги, але були варварського крою, — звичайно, як і решта мого вбрання.

Куртку я підперізував широким поясом із козячої шкури, якого стягував замість пряжки двома пришитими до нього ремінцями. З обох боків до пояса були ще припасовані дві петельки, на зразок тих, що робляться для шпаг та кинджалів, тільки на них висіли з одного боку маленька пилка, а з другого — сокира. Крім того, я надягав ще шкіряний ремінь через плече, зав’язаний так само, як і пояс, але трохи вужчий; на цьому ремені під моєю лівою рукою висіли дві торбинки, теж із козячої шкури. В одній торбинці я носив порох, а в другій — дріб. На спині в мене звисав кошик, на плечі я ніс рушницю, а над головою держав величезну хутряну парасольку, дуже незугарну, але після рушниці, мабуть, найпотрібнішу серед мого спорядження річ. Зате кольором обличчя я менше скидався на мулата, ніж цього можна було б чекати, хоч жив на дев’ятому чи десятому градусі від екватора і зовсім не старався вберегти себе від загару. Бороду я відпустив спочатку майже на чверть ярда, але в мене був великий вибір ножиць та бритов, і згодом я обстриг її досить коротко, залишивши тільки те, що росло на верхній губі, подібне за формою до величезних мусульманських вусів, бачених мною в Сале у турків, — маври, до речі, їх не носять. Мої вуса були дуже довгі; не такі, звичайно, щоб можна було повісити на них шапку, але все ж настільки страхітливих розмірів, що в Англії лякали б маленьких дітей.

Але я згадую про це мимохідь. Небагато було на острові глядачів любуватись моїм обличчям та постаттю, — і мені було байдуже, як я виглядаю. Отже, на цю тему я не буду більше розводитись. В описаному вбранні я рушив у нову подорож, що тривала днів п’ять-шість. Спочатку я пішов уздовж берега, прямо до того місця, де я тоді пристав на човні, щоб вийти на горбок і оглянути місцевість. Тепер у мене човна не було, і я пішов до того горбка навпростець, коротшою дорогою. Я дуже здивувався, коли, глянувши на каменисте пасмо, яке мені довелось об’їжджати човном, побачив зовсім спокійне море. Ні хвиль, ні брижів, ні течії — ні там, ні в інших місцях.

Я розгубився перед цією загадкою і, щоб розгадати її, вирішив деякий час присвятити спостереженням. Як я побачив незабаром, цю течію спричиняв приплив, що йшов з заходу і з’єднувався з потоком води якоїсь великої річки, що впадала десь поблизу в море. Залежно від того, звідки дув вітер — з заходу чи з півночі, — ця течія то наближалась до берега, то віддалялась від нього. І справді, почекавши до вечора, коли почався відплив, я знову вийшов на горбок і ясно розпізнав ту саму морську течію; тільки тепер вона проходила милі на півтори далі, а не біля самого берега, як тоді, коли мій човен потрапив у її струмінь і його занесло в море; виходить, така небезпека загрожувала б йому не завжди.

З цього відкриття я зробив висновок, що мені треба тільки стежити за припливом та відпливом, і тоді я дуже легко проведу човен на мій бік острова. Та коли я почав думати про здійснення цього плану, згадка про неминучу небезпеку так жахнула мене, що я не міг спокійно думати про це далі і нарешті спинився на надійнішому проекті, дарма що він вимагав більше праці. Я вирішив збудувати другий човен або пірогу, щоб мати в своєму розпорядженні два човни: по одному з обох боків острова.

Як уже згадувалося, в мене на острові були дві, так би мовити, садиби. Передусім, моя маленька фортеця під скелею, обнесена огорожею з наметом усередині і з печерою за наметом, яку я на той час значно поширив, зробивши в ній кілька відділків чи льохів, що сполучались між собою. В найсухішому й найпросторішому з них, що мав хід назовні, тобто по той бік огорожі, стояли величезні глиняні горщики, про які я вже згадував, а також чотирнадцять чи п’ятнадцять глибоких кошиків на п’ять або шість бушелів кожен. В них я складав весь свій харчовий запас, головним чином зерно, — почасти в колосках, почасти змолочене моїми руками.

Щодо зовнішньої огорожі, зробленої, як я вже казав, з довгих кілків, то вони розрослись, як дерева, і стали такими великими та гіллястими, що за ними не видно було ніяких ознак людського житла.

Близько від моєї фортеці під скелею, але трохи далі вглиб острова, тяглись дві ділянки моїх полів, які я старанно обробляв і з яких щоразу збирав гарні врожаї рису та ячменю. А коли б мені треба було збільшити засів, навкруги я мав більш ніж досить так само придатних грунтів.

Крім того, у мене була ще одна садиба в лісі, де я підтримував зразковий порядок: драбину завжди тримав усередині, дерева, що були спочатку не вищі за живопліт, а тепер розрослись і стали міцні та високі, я час від часу підрізував, тому вони широко розкидали гілля й давали приємний холодок. Всередині огорожі стояв парусиновий намет, так міцно укріплений на вбитих у землю кілках, що його ніколи не доводилось лагодити або підновляти. В наметі я зробив собі постіль із шкур убитих мною тварин, а поверх поклав ковдру з наших корабельних запасів та матроську шинель, щоб укриватись уночі, бо часто я проводив тут по кілька днів.

До цієї садиби прилягали мої загони для кіз. Обгоро» дити їх мені коштувало неймовірної праці. Я дуже дбав, щоб огорожа завжди була ціла і щоб кози не могли поламати її; нарешті я понабивав зсередини живоплоту стільки тонких кілків і так близько один від одного, що він став більше нагадувати частокіл, ніж звичайний тин. Між цими кілками ледве можна було просунути руку. Пізніше, коли всі кілки, після дощової пори, поприймались і розрослись, моя огорожа стала суцільною міцною стіною.

Все це свідчить, що я не лінувався і не шкодував праці, коли бачив, що мені треба зробити що-небудь для збільшення своїх вигод. Я розумів, що, розвівши ручних тварин, я завжди матиму напохваті живий, запас м’яса, молока та масла на весь час свого життя тут, хоч би й на сорок років. А мати в своєму розпорядженні кіз я міг тільки при тій умові, що мої загони завжди будуть обнесені міцною огорожею. Я понастромляв кілки так густо, що, коли вони почали рости, я мусив повисмикувати деякі з них, щоб дати їм більше простору.

Тут же біля моєї дачі ріс і виноград, який я сушив, готуючи на зиму запас родзинок, найкращих і найприємніших моїх ласощів. І справді, то була не тільки приємна, а й цілюща, корисна для здоров’я їжа, надзвичайно поживна й ситна.

Моя лісова дача була на півдорозі між головним моїм житлом і тією бухточкою, де я покинув човен; тому я ночував тут щоразу, коли вирушав на той бік острова. Я часто навідувався до свого човна і дбав про те, щоб він завжди був справний. Інколи я для розваги катався на ньому, але не пускався в ризиковані лодорожі і не відпливав далеко від берега — так лякали мене течія, вітер та інші непередбачені пригоди. Тепер я переходжу до нового періоду свого життя.

Якось опівдні, йдучи берегом моря до свого човна, я був надзвичайно здивований, побачивши відбиток босої людської ноги, дуже ясно відтиснутий на піску. Я спинився, ніби вражений громом, ніби побачивши привид. Я прислухався, озираючись навколо, але нічого не почув і не побачив. Я вибіг на горбок, щоб бачити далі; спустився назад, походив берегом, але не знайшов Нічого: інших подібних слідів не було. Я пішов ще раз подивитись на той слід і переконатись — чи справді це людський слід, а чи це мені тільки привиділось. Ні, я не помилився: це, безумовно, був відбиток людської ступні. Я чітко вирізняв п’яту, пальці, підошву. Як він потрапив сюди? Я губився в здогадах і не міг спинитись на жодному. Дуже збентежений, не чуючи, як-то кажуть, землі під собою, пішов я додому до своєї фортеці. Я був наляканий до краю. Що два-три кроки я оглядався, лякався кожного куща, кожного дерева і приймав за людину кожен пень, побачений здалека. Не можна описати, яких страшних і несподіваних форм прибирали в моїй уяві всі речі, які химерні міркування снувались у моїй голові і які безглузді наміри спадали мені на думку.

Прийшовши до свого замку (як я почав звати своє житло з того дня), я вбіг туди, немов за мною хтось гнався. Не можу згадати, чи переліз я через огорожу по драбині, як робив це завжди, а чи ввійшов дверима, тобто ходом, прокопаним у горі; навіть другого ранку я не міг цього пригадати. Ніколи заєць чи лисиця не рятувались у своїх норах з таким божевільним страхом, як я в своєму захистку.

Всю ніч я не склепив очей. Чим далі був я від причини мого страху, тим більше я боявся. Це ніби суперечило самій природі страху, але я був такий приголомшений, що мені весь час ввижались жахи, хоч я був досить далеко від того сліду, який так налякав мене. Іноді мені здавалось, що це диявол залишив свій слід, і розум підтверджував цей мій здогад. Справді, хто ж інший, крім диявола в людській подобі, міг би забратись у ці краї? Де судно, що привезло сюди людину? І де інші сліди? Та й як могла потрапити сюди людина? З другого боку, смішно було подумати, що сатана прибрав людської подоби з єдиною метою залишити слід своєї ноги в такому пустинному місці, як мій острів, де було десять тисяч шансів проти одного, що я цього сліду ніколи не побачу. Якщо дияволові хотілось налякати мене, то він знайшов би для цього безліч інших способів. І чому, знаючи, що я живу по цей бік острова, він залишив свій слід на другому боці, та ще й на піску, де його змиє перший же прибій? Усе це суперечило одне одному і не в’язалося з нашими звичайними уявленнями про хитрощі диявола.

Такі міркування остаточно переконали мене, що диявол тут ні до чого, і я відмовився від цього припущення. Дуже скоро я дійшов висновку, що це мусили бути куди небезпечніші істоти — дикуни з материка, що лежав навпроти мого острова. Вони, мабуть, вийшли в море на своїй пірозі, і їх випадково занесла сюди течія або супротивний вітер. Вони побували на березі, а тоді вийшли зпову в море, бо залишатись у цій пустці вони хотіли пе більше, ніж я — бачити їх тут.

Поки я так міркував, моє серце наповняла вдячність за те, що тоді я не був у тих краях і дикуни не помітили мого човна. Інакше вони здогадалися б, що на острові в люди, і, може, почали б розшукувати мене. Аж тут мене вразила жахлива думка: вони натрапили на мій човен і вирішили, що тут є люди. А коли так, то вони, напевне, повернуться а цілою зграєю своїх одноплемінників і з’їдять мене. А коли не знайдуть мене, то все одно побачать мої поля й вигони, знищать усе мов зерно, заберуть моїх кіз, і я помру з голоду.

Отже, страх прогнав усю мою надію на бога; вся моя колишня віра в нього, що грунтувалась на таких чудесних виявах його доброти, зникла тепер так, ніби той, хто досі годував мене в пустині, був не в силі зберегти для мене своєю владою земні блага, послані від його ж щедрот. Я докоряв собі за лінощі, бо сіяв лише стільки, скільки мені потрібно було на один рік, неначе не могло трапитись якої-небудь несподіванки, що перешкодила б мені зібрати врожай. І докори здалися мені такими справедливими, що я вирішив мати надалі запас зерна на два-три роки, щоб не загинути від безхліб’я, коли мене спіткає таке лихо.

Яка дитяча іграшка в руках провидіння — людське життя! І як чудно разом з переміною обставин міняються таємні пружини, що керують Нашими пориваннями! Сьогодні ми любимо те, що завтра ненавидимо; сьогодні шукаємо те, чого завтра уникатимемо; сьогодні бажаємо того, чого завтра боятимемось, навіть тремтітимемо на саму думку про нього. Я був тоді живим прикладом цього. Я, — чиє єдине нещастя полягало в тому, що мене вигнано з людського товариства, оточено безкраїм океаном, відрізано від світу і засуджено на довічне мовчання, немов небо вважало мене негідним бути серед живих, —я, кому побачити кого-небудь із подібних до себе здавалось воскресінням із мертвих і найбільшим, за винятком спасіння душі, щастям, яке могло послати йому небо, — я тремтів від страху на саму думку, що можу зустріти людей, був готовий знепритомніти від самої лише тіні, від самого тільки сліду людини, що ступила на мій острів!

Таке вже нестале людське життя, і згодом, коли я трохи відійшов від свого першого переляку, в голові моїй почало снуватись багато цікавих міркувань. Я гадав, що моє становище було призначене мені премудрим і всеблагим провидінням господа бога. Дізнатись наперед про мету божественної мудрості в цьому я не міг, отож і не мав чого опиратись його найвищій владі. Я був його створінням, і він мав безперечне право творця чи керувати мною, чи позбутись мене, як він вважатиме за краще; я був створінням, що образило його, і він мав законне право засудити й покарати мене знову так, як він вважатиме за краще; я мусив скоритись перед його гнівом, бо я согрішив проти нього.

І тоді я зміркував, що коли бог, не тільки справедливий, а й всемогутній, визнав за потрібне так покарати й засудити мене, то він може й визволити мене. А якщо він вважає за краще цього не робити, то мій безперечний обов’язок— скоритись безумовно й цілком його волі. З другого боку, Мій обов’язок — покластись на нього, молитись йому і спокійно виконувати веління та вказівки його провидіння.

Так думав я багато годин, днів, навіть тижнів і місяців. Це можу не згадати одного важливого наслідку своїх міркувань з цього приводу: якось уранці, коли я лежав у ліжку, міркуючи про небезпеку, яка загрожувала мені від дикунів, мені спали на думку слова з святого письма: «Поклич мене в день недолі твоєї, і я визволю тебе, і ти прославиш мене». Після цього я радісно схопився з ліжка і не тільки заспокоївся, а захотів ще й помолитись богу, просячи його визволити мене. Помолившись, я взяв свою Біблію, і, коли, розгорнув її, перші слова, що на них я натрапив, були: «Покладайся на бога, будь веселіший, і він зміцнить твоє серце; покладайся, кажу я, на бога». Не можна сказати, як це мене заспокоїло. Я з подякою поклав книгу і не сумував більше, принаймні з цього приводу.

Серед таких міркувань, страхів та думок мені одного дня прийшло в голову, що все це, мабуть, моя фантазія і що слід міг залишити я сам. Ця думка трохи підбадьорила мене, і я почав доводити собі, що то був мій власний слід. І чому я не міг би йти тією дорогою, чи то коли йшов до човна, чи коли повертався додому передостаннього разу? Я розмірковував також, що тепер я не можу ^ напевне сказати, якою саме дорогою я тоді йшов. А якщо це тільки мій власний слід, то, виходить, я пошився в дурні, вигадав собі страхіття, якого сам і злякався.

Такі думки надали мені мужності, і я знову став виходити з дому. Три дні й три ночі я не висувався із своєї фортеці і почав уже голодувати, бо вдома я не тримав великих запасів провізії, і. на третій день в мене нічого не залишилося, крім кількох ячних коржів та води. Я непокоївся також, що мої кози, яких я доїв звичайно щовечора, досі не доєні і що бідолашні тварини дуже терплять від цього. Справді, деякі з них захворіли і майже перестали доїтися.

Отже, підбадьорюючи себе думкою, що це був відбиток моєї власної ноги і що я справді тремтів перед власного тінню, я знову почав ходити на дачу доїти кіз. Але треба було бачити, як несміливо я йшов, з яким страхом я оглядався назад, як сторожко я держався, ладен щохвилини кинути кошик і тікати, рятуючи своє життя! Кожен подумав би, що мене гризуть докори сумління або що я пережив тільки-но жахливий страх, як воно справді й було.

Але, походивши два чи три дні й нічого підозрілого не побачивши, я посмілішав і почав думати, що все це тільки мої вигадки. А щоб уже не залишилось жодних сумнівів, я знову пішов на берег глянути на слід, приміряти його до відбитку своєї ноги і подивитись, чи є між ними схожість. Проте, коли я прийшов туди, то, по-перше, мені стало зрозуміло, що, висівши того разу з човна, я не міг опинитися в цій частині острова, а по-друге, виявилось, що моя нога значно менша. І знову мене охопив невимовний жах: я дрижав, немов у пропасниці; цілий вихор нових здогадок закрутився у мене в голові. Я пішов додому, переконаний, що якась людина або, може, й ціла група людей, побувала на моєму острові; я дійшов у своїх припущеннях навіть до того, що острів заселений і що на мене можуть кожної хвилини зненацька напасти. А як захистити себе — я не знав.

О, яких безглуздих рішень доходить людина під впливом страху! Страх відбирає в неї здатність користуватись тими засобами, до яких їй радить удаватися розум. Перше, про що я подумав, — це поламати мої загороди, а всіх кіз пустити в ліс, щоб дикуни, не знайшовши їх, не поверталися більше на острів по нову здобич. Я мав намір також перекопати обидві свої ниви й зруйнувати свою альтанку та намет, таким чином не залишивши на острові ніяких ознак людского житла.

Такий план склався в мене першої ночі після мого повернення із щойно описаної експедиції на той берег, під свіжим враженням зроблених мною нових відкриттів. Страх небезпеки жахає нас у десять тисяч разів більше, ніж сама небезпека, коли вона вже настала, і очікування зла в десять тисяч разів жахливіше, ніж саме зло. Та найгірше для мене було те, що я не мав того звичайного полегшення від молитви, якого сподівався. Я, мабуть, став схожим на Саула^{52}, засмученого не тільки тим, що філістимляни йдуть на нього, а й тим, що бог покинув його. Я не шукав розради там, де міг її знайти, не волав до бога в недолі своїй. А якби я звернувся до бога, як робив це раніше, коли просив його оборонити й визволити мене, я б легше стерпів це нове випробування і тримався мужніше.

Тривога моя була така велика, що я не спав усю ніч. Зате над ранок, виснажений тяжкими роздумами, я заснув міцним сном, а прокинувшись, відчув себе, як ніколи, бадьорим. Тепер я почав міркувати спокійніше і, зваживши всі обставини, дійшов висновку, що мій острів, такий багатий на рослинність і розташований недалеко від материка, не був таким безлюдним, як я уявляв собі раніше. Хоч на ньому і не було постійних жителів, усе-таки тут могли іноді бувати дикуни з материка; не виключено, що їх приганяло течією чи вітром.

А те, що я прожив на острові п’ятнадцять років і досі не зустрів жодної живої людини, пояснюється, звичайно, тим, що, потрапивши сюди, дикуни, очевидно, відразу якомога швидше верталися назад, бо ні в якому разі не думали оселятись тут.

Отже, мені загрожувала єдина небезпека — зустріти їх несподівано, коли вони висідатимуть на берег. А що вони приїздили сюди проти своєї волі (тобто їх приганяли вітер і течія), то й не зупинялись тут, а поспішали вернутись додому, тільки переночувавши на березі, щоб діждатись відпливу та денного світла. Виходить, мені треба було тільки забезпечити себе надійним притулком на випадок їхньої висадки на острів.

Тепер я почав дуже шкодувати, що поширив свою печеру за наметом і вивів із неї хід надвір, за межі моєї фортеці. Розміркувавши, я задумав збудувати ще одну огорожу, теж півколом, на деякий відстані від першої, саме там, де дванадцять років тому я посадив, як уже згадував, два ряди дерев. Посаджені вони були так густо, що між ними залишилось тільки встромити кілька кілків, щоб зробити стіну ще щільнішою та міцнішою. Зробити це було недовго.

Таким чином, у мене була тепер подвійна стіна. Зовнішню я ущільнив шматками дерева, старими канатами й усім, що, на мою думку, могло зміцнити її. В ній було сім отворів настільки вузьких, що я ледве міг просунути в них руку. Внутрішню стіну я укріпив, як уже читач знає, насипом до десяти футів завтовшки із землі, яку я довгий час був виносив із своєї печери, висипав під стіною і втоптував ногами. В кожний отвір я вставив по мушкету, — я вже казав, що перевіз до себе з корабля сім мушкетів. Вони стояли в мене на підставках, ніби гармати на лафетах, і за якихось дві хвилини я міг вистрілити з усіх семи рушниць. Багато місяців тяжкої праці витратив я на зведення цієї фортеці, бо не вважав себе в безпеці, доки не закінчив її.

Та це ще було не все. Величезну площу поза зовнішньою стіною я засадив тими подібними до верби деревами, що так добре приймались. Здається, я посадив їх щось із двадцять тисяч. Але між стіною та деревами я залишив досить вільного простору, щоб легше було помітити ворога, коли б він надумав напасти на мою фортецю, і щоб він не міг підкрастись до неї під захистом дерев.

Через два роки перед моїм житлом стояв уже густий гайок, а ще років через п’ять-шість круг нього ріс буйний, високий ліс, майже непрохідний, — так густо засаджені були дерева і так широко вони розрослись. Нікому в світі не спало б тепер на думку, що за цим лісом є житло. Алеї я не залишив, а щоб заходити до фортеці та виходити з неї, користувався двома драбинами; одну я приставляв до невисокого виступу скелі, на який ставив другу драбину, так що коли я забирав обидві драбини, жодна жива душа не змогла б удертись до мене, не скрутивши собі в’язів. А якби хто й спустився зі скелі на мій бік, то й тоді б він опинився все-таки не в моїй фортеці, а за межами її зовнішньої стіни.

Отже, для своєї безпеки я вжив усіх заходів, які могла підказати мені моя обачність. Як незабаром буде видно, вони були не зовсім зайві, хоч тоді я ще тільки передбачав те, що навіював мені страх.

Проте за цією роботою я не кидав і інших своїх справ. Як і, раніше, я ретельно доглядав мою маленьку отару. Кози не тільки давали мені їжу та одяг, — завдяки чому я міг заощаджувати порох та дріб, — а й уберігали мене від утомного полювання на диких кіз. Вигода була така велика, що мені не хотілось позбутися її, щоб тоді починати все знову.

Щоб запобігти цьому лихові, я після довгого міркування вирішив, що маю лише два засоби зберегти кіз: або знайти інше підходяще місце, викопати печеру й заганяти всю отару туди щоночі, або обгородити ще дві-три невеликі ділянки землі, досить далеко одна від одної та в якомога затишніших кутках, і загнати в кожну з них по півдюжини молодих кіз. Коли б. навіть трапилось якесь нещастя і загинула головна отара, то в мене залишалися б іще кози, і я скоро без особливого клопоту розвів би нову отару. Я спинився на цьому останньому проекті, як на розумнішому", хоч його здійснення вимагало багато часу й праці.

Я витратив не один день на те, щоб знайти найглухішу місцину на острові, і випадково натрапив на такий затишний куток, що кращого не можна було й бажати. Це була низина в гущавині лісу — того самого лісу, де, як я згадував, я заблудився, коли вертався додому зі східної частини острова. Тут я вибрав галявину приблизно три акри завбільшки, оточену лісом, як природною огорожею; в усякому разі, мені не треба було докладати тут стільки праці, як в інших місцях.

Я зараз же взявся до роботи на цій ділянці і менш як за місяць так щільно обгородив її, що міг перевести сюди свій гурт або отару, — називайте, як вам до вподоби. Зробити це було легко, бо тепер кози були вже не такі дикі, як спочатку. Не відкладаючи справ надалі, я відокремив з отари десять молодих кіз та двох цапів і перевів їх у новий загін. Після цього я витратив ще якийсь час на те, щоб укріпити загороду, як в інших загонах, але це я робив уже не кваплячись, дуже повільно.

І всю працю, весь цей клопіт викликав тільки страх, що охопив мене, коли я побачив слід людської ноги, бо досі я не бачив жодної людини ні на острові, ні коло нього. Вже два роки як скінчилося моє колишнє безтурботне життя, — цьому легко повірить кожен, хто сам зазнав життя під повсякчасним гнітом страху. На жаль, мушу додати, що постійний душевний неспокій, в якому я перебував у той період, дуже прикро позначився на моїх релігійних почуттях. Страх потрапити до рук дикунів і людожерів так пригнічував мій дух, що я звертався до творця лише зрідка, принаймні — так спокійно й покірно, як мені того хотілось. Здебільшого я молився так, як моляться люди, прибиті тяжким лихом, оточені небезпеками, чекаючи щоночі смерті раніше, ніж настане світанок. Я можу на підставі власного досвіду твердити, що до молитви більше схиляє спокійний настрій, почуття вдячності, любов та зворушення. Людина, пригнічена страхом, схильна до молитовного настрою не більше, ніж хворий до каяття, бо страх знесилює душу так, як хвороба знесилює тіло, і навіть більше, бо молитва є акт духовний, а не тілесний.

Але веду мою оповідь далі. Забезпечивши себе таким чином живим провіантом, я почав шукати по всьому острову іншого затишного місця для нового гурта кіз. Коли я дійшов до західного кінця острова, де досі ніколи не бував, і подивився на море, то мені здалось, що на великій відстані я бачу на морі човен. В одній з матроських скринь, що я перевіз з корабля, лежало кілька підзорних труб, але їх зі мною не було, і я не міг розрізнити, чи це справді був човен, хоч прогледів усі очі, вдивляючись у далечінь. Спускаючись з горбка, я вже не бачив нічого і перестав придивлятись, але вирішив не виходити більше без підзорної труби в кишені.

Дійшовши до берега (це була частина острова, де, повторюю, я ще ніколи не був), я зараз же переконався, що сліди людських ніг на моєму острові зовсім не така дивина, як мені здавалось. Я переконався, що коли б з особливої ласки провидіння мене не викинуло на той бік острова, куди дикуни ніколи не причалювали, то я скоро дізнався б, що мій острів вони відвідують дуже часто: вирушаючи далеко в море, вони використовували його західні береги як гавань. А також дізнався б і про те, що між пірогами дикунів часто відбувалися сутички, що переможці привозили сюди полонених і за своїм жахливим звичаєм, оскільки всі вони були людожерами, убивали й з’їдали їх. Але про це далі.

Картина, що відкрилася моїм очам, коли я спустився з горба й підійшов до берега моря, буквально приголомшила мене. Не можна описати жаху, що охопив мене, коли я побачив, що весь берег засіяний черепами, кістками рук, ніг та інших частин людського тіла. Я побачив також утоптаний майданчик, де було видно рештки вогнища, — тут, мабуть, ниці дикуни сиділи під час своїх жахливих людожерських бенкетів.

Я був такий вражений, побачивши все це, що навіть забув про небезпеку, яка мені загрожувала. Від жаху перед страшним викривленням людської природи, що могла дійти до такої пекельної жорстокості, у мене пропав весь страх за самого себе. Хоч я не раз чув про такі речі, але ніколи не бачив їх так близько. Я відсахнувся від цього жахливого видовища; мене почало нудити, і я б зомлів, коли б природа не очистила мій шлунок. Після того як я віддав геть усе, мені трохи полегшало, але деякий час я був такий слабий, що не міг стояти. Трохи очунявши, я знову якомога швидше зійшов на горбок і почвалав додому.

Відійшовши трохи від цієї частини Острова, я спинився, щоб отямитись від усього баченого. У глибокому душевному зворушенні я звів очі до неба і, вмиваючись сльозами, подякував богові за те, що він прирік мені народитись в іншій частині світу, де немає таких виродків. Хоч я вважав своє становище дуже поганим, але все-таки в мене було стільки втіх, що я мусив дякувати за них, а не скаржитись. Передусім, навіть у цьому становищі, мене підтримувала віра в бога й надія на його благословення. Це було більше щастя, ніж я заслужив за всі злигодні, яких я зазнав або міг зазнати.

У цьому вдячному, настрої я повернувся до свого замку і відтоді став менше боятися дикунів. Із своїх спостережень я переконався, що ці варвари ніколи не приїздили на острів по здобич — чи тому, що нічого не, потребували, чи тому, що не сподівались знайти що-небудь у такому пустинному місці. В лісовій частині острова вони, безперечно, бували не один раз, але, мабуть, не знайшли там для себе нічого потрібного. Я знав лише одне: я прожив на острові майже вісімнадцять років і до останнього часу не знаходив людських слідів. Виходить, я міг прожити тут іще вісімнадцять років і не навернутись на очі дикунам, хіба що натрапив би на них через власну необачність. Тепер я клопотався тільки тим, щоб найкраще сховати всі ознаки свого перебування тут, принаймні доти, доки не знайду кращого товариства, ніж товариство людожерів.

А все-таки від огиди й жаху, навіяних цими дикими істотами та їхнім нелюдським звичаєм пожирати один одного, я впав у сумний настрій і майже два роки безвихідно провів у тій частині острова, де були мої ділянки, тобто дві мої садиби — фортеця і дача, і огорожа в лісі; але останню я відвідував лише ради кіз. Моя огида до дикунів, цього пекельного поріддя, була така, що я швидше згодився б побачити самого диявола, ніж зустрітися з ними. За цей час я ні разу не ходив подивитись на свою пірогу. Я навіть почав думати про будування нового човна, бо остаточно вирішив і не пробувати привести свою пірогу з того берега острова. Я не мав охоти зустріти тих звірів і на морі, бо знав, яка буде моя доля, коли я потраплю їм у руки.

Проте час і задоволення з того, що я в безпеці і що дикуни мене не викриють, майже зовсім розвіяли мої побоювання. Я знову зажив спокійним життям, з тією тільки різницею, що тепер я став обачнішим і вживав усіх заходів, щоб не впасти ворогові в очі. Найбільше боявся я стріляти, щоб не привернути уваги дикунів, коли б вони випадково були на острові. На щастя, я міг тепер обходитись без полювання в лісі, бо своєчасно розвів домашню худобу. Протягом цього часу я сильцями та пастками піймав кількох кіз і за два роки, здається, не вистрілив ні разу, хоч ніколи не виходив в дому без рушниці та пари пістолів (із трьох, привезених мною з корабля), які я носив, засунувши за пояс із козячої шкури. Я почистив великий тесак, теж знайдений на кораблі, і зробив собі ремінь, щоб було куди застромляти його. Отже, коли додати до попереднього опису моєї особи ще два пістолі й величезний тесак на ремені, але без піхов, ви побачите, що, виходячи з дому, я мав страшний вигляд.

Так тривало, як я сказав, деякий час і, здавалось, за винятком цих запобіжних заходів, життя моє спливало спокійно, як і раніше. Міркуючи про своє становище, я дедалі більше переконувався, що воно не таке вже погане проти долі багатьох інших, та й сам я міг би потрапити в значно гірші умови, якби мені так судилося. Люди куди б менше нарікали на життєві прикрощі, коли б вони порівнювали свою долю з гіршою і дякували б за неї, ніж коли порівнюють її, як це буває завжди, з кращою і через те ще більше ремствують та бідкаються.

Тепер мені майже нічого не бракувало. Мені здається, що страх перед цими виродками-звірами і, як наслідок страху, повсякчасний клопіт про свою безпеку зробили мене байдужішим до життєвих вигод і притупили мою винахідливість. Я, наприклад, так і не здійснив одного свого гарного плану, що якийсь час неабияк цікавив мене. Я дуже хотів зробити з ячменю солод і зварити пиво. Правда, ця вигадка була досить-таки химерною, і я часто докоряв собі за свою наївність. Я добре знав, що для здійснення цього плану мені бракувало багато такого, чого не можна було дістати. Передусім, у мене не було бочок, щоб зберігати пиво, і я, як уже сказано, ніяк не міг зробити їх, хоч витратив багато тижнів і навіть місяців на марні спроби домогтись успіху в цій роботі. Далі, в мене це було ні хмелю, ні дріжджів, ні казана, щоб варити в ньому пиво. Проте я певен, що якби ці кляті дикуни не нагнали на мене страху, я взявся б до виконання цього задуму і, може, дійшов би свого, бо коли я розпочинав якусь справу, то рідко кидав її, не довівши до кінця.

Але в той час моя винахідливість звернула на зовсім інший шлях. День і ніч я думав тільки про те, як знищити кілька цих страхіть під час їхніх звірячих розваг. Я мріяв врятувати якусь нещасну жертву, призначену на з’їдання і привезену ними на острів. Мені хотілось, коли не пощастить знищити цих недолюдків, хоч налякати їх так, щоб відбити їм усяке бажання відвідувати острів. Мені довелося б написати товсту книгу, коли б я захотів розповісти всі хитрі плани, що народжувались з цього приводу в моїй голові. Але все, це було лише марнування часу, бо, щоб покарати людожерів, треба було почати з ними бій. А що могла зробити одна людина з двадцятьма або тридцятьма варварами, озброєними списами та луками, з яких вони вміли влучати не гірше, ніж я з рушниці?

Іноді мені спадало на думку зробити підкоп під те місце, де вони розпалювали вогонь, і закласти п’ять-шість фунтів пороху. Коли вони запалять своє вогнище, порох спалахне й висадить у повітря все, що буде поблизу. Але, по-перше, мені шкода було пороху, якого й так залишалось уже небагато, а по-друге, я не був певен, що вибух станеться саме тоді, коли вони зберуться біля вогнища. Яка була б тоді з цього користь? Найбільше, що декого з них обпалило б порохом. Правда, вони перелякалися б, але не настільки, щоб перестати відвідувати острів; отож я й відмовився від цієї вигадки. Думав я також засісти десь у вигідному місці з трьома рушницями й пальнути в дикунів у розпалі їхньої кривавої оргії, щоб напевне убити чи поранити двох-трьох кожним пострілом, а потім вискочити із засідки й напасти на них з пістолями та тесаком. Я не мав сумніву, що, діючи таким чином, я впорався б з усіма ворогами, хоч би їх було й двадцять. Кілька тижнів я бавився цією думкою, і вона так опанувала мене, що мені часто снилось, ніби я стріляю в дикунів або кидаюсь на них із засідки.

Цей план так захопив мене, що я витратив кілька днів на пошуки підходящого місця для засідки, звідки можна було б підстерегти дикунів. Я почав навіть відвідувати місце, де вони збирались, і добре обізнався з ним. І хоч моя душа жадала помсти, хоч я був повний кривавих намірів покласти двадцять чи тридцять із них своїм, так би мовити, мечем, але жах, який я відчував до цього місця і до слідів від бридких варварів, що пожирали один одного, трохи глушив мою злобу.

Нарешті я знайшов місцину на схилі горба, де я, напевне, міг би спокійно чекати, поки не побачив би їхні човни. Раніше ніж вони встигли б висісти на берег, я міг би непомітно пробратись у сусідній лісок. Там в одному дереві було таке велике дупло, що я легко міг би сховатись у ньому. З цього дупла я міг би непомітно спостерігати криваві злочинства дикунів і, вибравши час, коли вони згуртуються щільніше, стріляти в них не хиблячи так, щоб покласти, трьох-чотирьох першим же пострілом.

Вибравши місце для засади, я передусім нарихтував два свої мушкети, мисливську рушницю та пістолі. Мушкети я зарядив кожен парою саморобних куль і п’ятьма пістольними кулями, в рушницю всипав добру жменю найбільшого дробу, а пістолі зарядив чотирма кулями кожен. Приготувавши достатній запас набоїв ще для другого й третього пострілів, я почав збиратись у похід.

Остаточно склавши план моєї баталії й не раз у думках здійснивши його, я почав щодня ходити на вершину горба, що стояв за три з лишком милі від мого замку. Я годинами дивився, чи не видно на морі яких суден і чи не підходять до берега піроги з дикунами. Так два чи три місяці я сумлінно ходив вартувати, але нарешті це мені обридло, бо за весь той час нічого схожого на човен я не бачив ні коло берега, ні на всьому просторі океану, скільки можна було кинути оком та бачити крізь підзорну трубу.

Поки я акуратно відвідував горб та роздивлявся звідти, мій войовничий настрій не слабшав, і я не бачив нічого поганого в жорстокій розправі, яку збирався вчинити. Убити два-три десятки голих дикунів, від яких я не зазнав жодної шкоди, здавалось мені дуже звичайним ділом. Охоплений обуренням, викликаним у моїй душі гидкими, бузувірськими звичаями тубільців, я навіть не задумувався над тим, наскільки вони .заслуговували такої кари. Я не подумав про те, що, з волі провидіння, вони керуються лише своїми протиприродними інстинктами та звірячими пристрастями. Я не подумав про те, що, коли мудре провидіння терпить на землі таких людей і терпіло їх, може_г кілька століть, коли воно припускав існування таких нелюдських звичаїв і не заважає цілим племенам коїти такі жахливі злочинства, до яких здатні тільки забуті небом недолюдки, — то так воно й мусить бути. А коли марне щоденне вартування почало обридати мені, став мінятись і мій погляд на цю справу. Я почав ставитись до неї спокійніше й байдужіше. Я спитав себе, яке я маю право бути суддею і катом цих людей. Щоправда, вони злочинці, але, коли само небо протягом кількох століть дозволяло їм безкарно чинити зло, то, виходить, на це є його воля. Можливо, що, нищачи один одного, вони лише виконують його присуд. Мені ці люди не зробили нічого поганого; чому ж я мушу втручатись в їхні сварки? Чому я берусь мститись за кров, яку вони так байдуже проливають? Я дуже часто міркував так: «Звідки я знаю, як судитиме їх за це господь? Певне тільки одно: ці люди не вважають своїх вчинків злочином; це не суперечить їхньому сумлінню, і їхній розум не докоряє їм. Вони грішать через своє невідання і не кидають виклику божественній справедливості, як робимо це ми, коли грішимо. Вони гадають, що вбити полоненого не більший злочин, ніж для нас — убити бика, і їдять людське м’ясо, як ми — баранину».

Такі міркування привели мене до неминучого висновку, що я був несправедливий, коли засудив дикунів-людожерів як убивць. Мені було тепер ясно, що вони не більші вбивці, ніж ті християни, які вбивають полонених на війні або — як іще частіше буває — нищать мечем цілі армії, нікого не милуючи, навіть тих, хто склав зброю і здався.

Далі мені спало на думку, що, хоч би яких звірячих звичаїв додержували дикуни, мене це не обходить. Мене вони нічим не скривдили, так за що ж мені убивати їх? Коли б вони напали На мене і мені довелось боронити своє життя, тоді інша річ. Поки що я не був в їхніх руках. Вони навіть не знали про моє існування і, значить, не мали ніяких злих намірів проти мене. Отже, я не мав права нападати на них. Інакше довелося б виправдати поведінку іспанців, що вславились своїми жорстокостями в Америці, де вони знищили мільйони людей. Припустимо, то були язичники й варвари, але, незважаючи на свої варварські звичаї та криваві релігійні обряди на зразок людських жертвоприношень, перед іспанцями вони нічим не завинили. Недарма ж у наші часи всі християнські народи Європи і навіть самих іспанців обурює це випищення американських племен, ця справжня бойня, цей вияв кривавої й протиприродної жорстокості, якої не можна виправдати ні перед богом, ні перед людьми. З того часу саме ім’я іспанця навіює жах кожній людській душі, сповненій людяності та християнського співчуття, — так, ніби Іспанія така вже країна, що родить людей, позбавлених найзвичайнішого жалю до нещасних, властивого благородним серцям.

Такі думки прохолодили мій запал, і я почав потроху відмовлятись від свого наміру, бо вирішив, що не маю права вбивати дикунів і що мені зовсім це треба втручатись в їхні справи, поки, вони не нападуть перші, чому я мусив запобігти. Коли вони мене знайдуть і нападуть на мене, я зумію виконати свій обов’язок.

З другого боку, я подумав, що здійснення мого плану не тільки не визволить мене від дикунів, а, навпаки, призведе мене до загибелі. Я можу бути певен, що збудусь їх лише тоді, як мені пощастить перебити їх усіх до одного, і не тільки тих, що висядуть наступного разу, а й усіх тих, що з’являться пізніше. А якщо хоч один з них утече й розкаже своїм про те, що сталося, вони припливуть до мене тисячами помститись за смерть своїх товаришів. Таким чином, я напевне накличу на себе загибель, що тепер зовсім не загрожує мені.

Зваживши все це, я вирішив, що вплутуватись у справи дикунів було б з мого боку і несправедливо, і нерозсудливо і що мені треба якомога краще критись від них і ховати свої сліди, щоб вони не догадались, що на острові мешкає якась людина.

Релігійні міркування теж справили тут свій вплив, і я остаточно переконався, що не маю ніякого права складати криваві плани знищення невинних створінь (хочу сказати — невинних щодо мене). А їхні злочини проти самих себе не обходили мене. Це був вияв племінної ворожнечі, і я мусив віддати їх на суд божий, що керує всіма народами і знає, якою карою він може справедливо відплатити за племінну кривду. Тим, хто грішить прилюдно, він учинить прилюдний суд таким способом, який він вважатиме за найкращий. Тепер я зрозумів, що ніщо не могло дати мені більшого задоволення, ніж свідомість моєї непричетності до вчинку, котрий, як я мав багато підстав думати, був би не меншим гріхом, ніж навмисне власноручне вбивство людини. Я впав навколішки і склав подяку богові за те, що він утримав мене від кровопролиття. Я благав його захистити мене своїм провидінням і просив не попустити, щоб я потрапив до рук варварів або сам вчинив смертовбивство, хіба що матиму дозвіл з неба зробити це, обороняючи своє життя.

В такому настрої я перебув з рік. Весь цей час я був такий далекий від будь-якого заміру розправитися з дикунами, що жодного разу не виходив на горб подивитись, чи не видно їх де-небудь і чи не залишили вони яких-не-будь слідів свого недавнього перебування на березі. Я боявся, що, побачивши цих недолюдків, я знову захочу провчити їх, спокусившись слушною нагодою напасти на них зненацька. Я тільки забрав звідти човен і перевів його на східний бік острова, де для нього знайшлась маленька, дуже вигідна бухта, захищена з усіх боків стрімкими скелями. Я був певний, що завдяки течії дикуни нізащо не зважаться висісти в цій бухточці.

Я перевів свій човен з усією його оснасткою: саморобною щоглою, саморобним вітрилом і чимось подібним до якоря (хоч навряд цей пристрій можна було назвати якорем чи навіть кішкою, так погано я його зробив). Одно слово, я забрав з того берега геть усе, щоб не залишити й ознак човна або людського житла,_:

Крім того, як я вже казав, я жив потайливіше, ніж будь-коли, і виходив із своєї келії лише тоді, коли це було необхідно для моєї повсякденної роботи — тобто доїти кіз та доглядати свою невеличку отару в лісі. Але кози були на другому березі острова, і там мені не загрожувала ніяка небезпека. Можна було з певністю сказати, що дикуни приїздили на острів не для того, щоб знайти тут іцо-небудь, і тому не потикалися в глиб острова. Я не мав ніякого сумніву, що вони не один раз були на березі і перед тим, і після того, як я, переляканий своїм відкриттям, став обережнішим. З жахом думав я про те, яка була б моя доля, якби, не підозрюючи небезпеки, я натрапив на них тоді, коли напівголий і майже беззбройний (крім однієї рушниці, часто зарядженої самим лише дробом) я безтурботно блукав по всьому острову в пошуках дичини, заглядаючи в кожний закуток. Що було б зі мною, коли б, замість відбитка людської ноги, я несподівано побачив п’ятнадцять-двадцять дикунів і вони погналися б за мною? Певна річ, я не втік би від них, бо дикуни бігають дуже швидко.

Іноді думки про це так гнітили мою душу й так тьмарили мій розум, що я довго не міг підбадьоритись і обміркувати, як треба діяти. Я був не те що нездатний опиратись, а не мав навіть духу зробити того, що міг; а ще менше міг би зробити що-небудь тепер, після таких довгих міркувань. Справді, серйозно обдумавши своє становище, я не міг не засумувати. Такий настрій іншим разом тривав дуже довго, але кінець кінцем завжди переходив у вдячність до провидіння, що визволило мене від багатьох невидимих небезпек і утримало від лихих вчинків, яких я сам ніколи не міг би уникнути, бо не мав про них найменшого уявлення і не знав про їхню можливість.

Дедалі частіше турбувала мене думка, що не раз приходила мені до голови й раніше, відколи я зрозумів, що про нас піклується милосердне небо, охороняючи від небезпек, які чигають на нас у житті. Яким незбагненним способом ми, самі того не усвідомлюючи, рятуємося від лиха, про яке навіть не догадуємось! Як часто в скрутну хвилину, коли ми вагаємось, коли ми, так би мовити, стоїмо на роздоріжжі, не знаючи, якою дорогою йти, — і навіть тоді, коли ми вже вибрали дорогу і от-от подамось нею, — якийсь таємничий голос затримує нас! Здається, що все — і природні поривання, і нахили, і здоровий глузд, і навіть певна мета — закликають нас іти цим шляхом, а проте душа наша не може струсити з себе нез’ясовного впливу, якогось гніту невидимої сили, що не пускає нас туди. Згодом завжди виявляється, що, коли б пішли тією дорогою, яку вибрали зразу і яку, на нашу думку, повинні були вибрати, вона привела б нас до загибелі. Під впливом цих і багатьох інших подібних міркувань я падалі склав собі таке життєве правило: під час вагань сміливо йти за внутрішнім голосом і робити так, як він підказує. Я завжди слухав його таємничих вказівок, хоч і догадувався про них лише через якийсь неясний дотик чи натяк. А що така поведінка правильна, я міг би навести багато прикладів із свого життя, особливо з останніх років перебування на нещасливому острові, не рахуючи багатьох випадків, які пройшли для мене непомітно і на які я неодмінно звернув би увагу, коли б завжди дивився на все так,. як дивлюсь тепер. А втім, ніколи не пізно порозумнішати, і я не можу втриматись, щоб не порадити всім розсудливим людям, чиє життя склалось так само або й не так незвичайно, як моє, — ніколи не. нехтувати таємничим голосом провидіння, від якої б невидимої сили він не походив. Я не можу пояснити цього, але не маю сумніву, що в цих таємничих вказівках ми повинні бачити докази єднання душ, докази існування зв’язку між тілесним та безтілесним світом. Кілька дивних прикладів цього єднання я матиму нагоду навести під час дальшої розповіді про своє самотнє життя на цьому сумному острові.

Гадаю, читачеві не здасться дивним, коли я признаюсь, що свідомість небезпеки, яка завжди загрожувала мені, свідомість, під гнітом якої я жив останні роки, і страх та тривога, що ніколи не покидали мене, вбили в мені всяку винахідливість і поклали край всім моїм планам щодо поліпшення свого добробуту та хатніх вигод. Я дбав більше про свою безпеку, ніж про те, щоб добре харчуватися. Я не насмілювався тепер вбити цвях або нарубати дров, боячись, що дикуни можуть почути шум. З тієї самої причини не насмілювався я й стріляти. Але, головне, на мене нападав невимовний страх щоразу, коли я брався розкладати вогонь, бо дим, видний вдень здалека, завжди міг, зрадити мене. Через це я переніс в інше місце всю роботу, що потребувала вогню, як-от виготовлення горщиків, люльок та іншого приладдя. Якось, на велику мою радість, я знайшов дуже Простору природну печеру в скелі, куди, напевне, не зважився б удертись жоден дикун, якби він навіть був коло самого входу до неї. Лише такій людині, як я, що мала потребу в безпечному притулку, могло прийти в голову залізти в цю нору.

Отвір цієї печери був під високою скелею, край підніжжя якої я цілком випадково (бо не маю досить доказів, щоб приписати все це провидінню) рубав товсте суччя, щоб випалити вугілля. Але перше ніж розповідати далі, я мушу пояснити, для чого мені стало потрібне деревне вугілля.

Як уже сказано, боячись диму, я не наважувався розкладати вогонь близько від свого житла, але мені треба було пекти хліб, варити м’ясо і взагалі куховарити. Отже, я надумав замінити дрова вугіллям, що майже зовсім не дає диму. Я бачив в Англії, як на вугілля перепалюють товсті гілки під шаром дерну. Так само почав робити і я. Цю роботу я провадив у лісі і переносив додому готове вугілля, яке й палив замість дров, не боячись, що дим викриє моє місце перебування.

Так от, одного дня, рубаючи в лісі суччя, я помітив за величезним кущем маленьку заглибину в скелі. Зацікавившись, куди веде цей хід, я насилу проліз у нього і опинився в печері, такій заввишки, як дві людини мого зросту. Мушу, проте, визнати, що виліз я звідти куди швидше, ніж уліз, і в цьому не було нічого дивного, бо в глибині печери було темно, і я, вдивляючись у темряву, побачив очі якоїсь істоти — диявола чи людини, не знаю, — що горіли, як зірки, відбиваючи тьмяне денне світло, яке проходило ззовні й падало на них.

Трохи згодом я опам’ятався і назвав себе тисячу разів дурнем. Я сказав собі, що той, хто двадцять років самотньо прожив серед океану, не повинен боятись хоч би й диявола. Я був певний, що в тій печері не було нікого страшнішого за мене. Набравшись духу, я взяв велику головешку і знову поліз у печеру. Не встиг я ступити .й трьох кроків, як позадкував, переляканий ще більше, ній; уперше. Я почув гучне зітхання, ніби від болю, потім якісь переривчасті звуки, подібні до бурмотіння, і знову важке зітхання. Я остовпів від жаху; мене всього облив холодний піт, волосся моє стало дибом, так що, коли б на мені був капелюх, не ручусь, що він не впав би з голови. Проте, зібравши всю свою відвагу і підбадьорюючи себе думкою, що бог усюди може .захистити мене, я знову рушив у печеру і, піднісши головешку над собою, побачив на землі величезного страшного старого цапа. Він лежав непорушно й важко дихав у передсмертній агонії; як видно, він подихав від старості.

Я торкнув його ногою, щоб примусити підвестись; він спробував устати, але не міг. І я ще подумав: хай він лежить, поки живий, бо коли він так перелякав мене, то напевне не менш налякає і кожного дикуна, що надумає поткнутися сюди.

Отямившись від страху, я почав роздивлятися: печера була невеличка, приблизно в дванадцять квадратних футів, якась безформна: ні кругла, ні квадратна — було ясно, що тут працювала сама природа, без будь-якої участі людських рук. У глибині її я помітив відтулину, що йшла далі в землю і була така вузька, що пролізти в неї можна було тільки рачки. Я не знав, куди веде цей хід, і не захотів лізти в нього без свічки, а вирішив прийти сюди знову другого дня із свічками і трутницею, зробленою з рушничного замка, та з жаром у мисці.

Отже, наступного дня я взяв шість великих свічок власного виробу (на той час я вже навчився виготовляти дуже гарні свічки з козячого лою) і вернувся до печери. Підійшовши до вузького проходу, я мусив стати рачки і так повзти майже десять ярдів. Це був, до речі, дуже сміливий вчинок, коли взяти до уваги, що я не знав, куди веде цей хід і що чекає мене попереду. Проминувши найвужчу частину проходу, я помітив, що він дедалі ширшає, і Незабаром я замішувався чарівним видовищем, якого ніколи ще не бачив на острові. Це була простора й висока печера, до двадцяти футів заввишки, де полум’я моїх двох свічок виблискувало на стінах і склепінні тисячами різнокольорових вогнів. Були це діаманти, чи інше коштовне каміння, чи золото (це здавалось мені найімовірнішим) — я не знав.

Я опинився в прегарному, хоч і зовсім темному гроті з сухим і рівним дном, укритим дрібним піском. Ніде не було ніяких ознак цвілі чи вогкості; ніде жодного сліду гидких комах та отруйних змій, Єдина незручність — вузький вхід, та й ця незручність була для мене перевагою, бо надійнішого пристановища було важко знайти. Я був захоплений своїм відкриттям і вирішив, не відкладаючи надалі, перенести сюди всі найдорожчі для мене речі, а передусім — порох та всю запасну зброю, а саме: дві мисливські рушниці (всіх їх було в мене три) і троє з восьми, що були в мене, мушкетів. Таким чином, у моїй фортеці залишилось тільки п’ять мушкетів, що завжди заряджені стояли на «лафетах», мов гармати, коло моєї зовнішньої огорожі; я завжди міг брати їх з собою, рушаючи в похід.

Переносячи до нового приміщення порох і запасну зброю, я заразом відкрив і барильце з підмоченим порохом. Виявилось, що вода протекла всередину всього на три або чотири дюйми; намоклий порох затвердів і зсохся в тверду скорину, всередині якої сухий порох лежав, як зерно горіха в шкаралупі. Отже, я несподівано розбагатів іще фунтів на шістдесят дуже доброго пороху. Це була вельми приємна несподіванка. Для більшої безпеки я переніс цей увесь порох у свій грот і ніколи не зважувався держати в своїй фортеці більше як три фунти пороху на всякий випадок. Туди ж таки я перетяг і весь свій запас свинцю, з якого я робив кулі.

Тепер я здавався собі одним із стародавніх велетнів, що нібито жили в неприступних розколинах скель та печерах. Нехай, казав я собі, хоч п’ятсот дикунів вештаються по острову, шукаючи мене, вони не знайдуть мого пристановища, а коли й знайдуть, то однакового не насміляться вдертись до мене.

Старий цап, якого я знайшов при смерті, коло входу до грота, другого ж дня здох. Щоб уникнути смороду від падла, я закопав його в яму, що вирив тут же, в печері, біля нього: це було легше, ніж витягати його надвір. Ішов уже двадцять третій рік мого перебування на острові, і я так звик до місця та умов життя, що, якби не страх перед дикунами, що могли потурбувати мене, я охоче згодився б бути тут до останніх днів мого життя, поки не ліг би й не вмер, як той цап .у печері. Я вигадав собі кілька розваг, і час минав для мене набагато веселіше, ніж доти. Передусім, я навчив свого Попку говорити, і він так любо белькотів, так ясно і виразно вимовляв слова, що слухати його було дуже приємно. У мене він прожив не менше ніж двадцять шість років. Як довго жив він після цього — не знаю: а втім, я ще в Бразілії чув, що папуги живуть до ста років. Може, мій вірний Попка ще й досі літає по всьому острову, гукаючи бідолашного Робінзона Крузо. Не зичу англійцеві попасти на мій острів та почути його; бідолаха, який зазнав би такого нещастя, напевне прийняв би мого Попку за Диявола. Мій пес був мені вірним і відданим другом майже шістнадцять років і здох від старості. Щодо моїх кішок, то, як уже сказано, вони так розплодились, що я мусив стріляти в них, бо вони загризли б мене і знищили б усі мої запаси. Коли дві кішки, яких я взяв з корабля, здохли, я прогнав решту пострілами і перестав годувати їх; тоді вони втекли до лісу й здичавіли. Я залишив у себе тільки двох чи трьох улюблениць, яких приручив і нащадків яких завжди топив, щойно вони з’являлися на світ. Ці улюблениці стали членами моєї різношерстої сім’ї. При мені завжди було також двоє чи троє козенят, яких я привчив їсти з моїх рук. Я мав ще двох папуг, не рахуючи старого ГІопки; обидва вміли говорити і обидва вигукували: «Робін Крузо», але далеко не так добре, як перший. Правда, я витратив на нього куди більше праці й часу. Я піймав і приручив кількох морських птиць, назв яких я не знав; усім їм я повтинав крила, так що вони не могли полетіти від мене. Молоді дерева, насаджені мною перед фортецею, щоб сховати її на випадок появи дикунів, розрослися в густий гай, і мої птиці оселились у ньому та плодились, дуже потішаючи мене цим. Отже, повторюю, я почував себе спокійно й добре і був би цілком задоволений своєю долею, якби міг позбутись страху перед дикунами.

Проте доля вирішила інакше, і нехай усі, кому трапиться прочитати це оповідання, звернуть увагу, як часто в нашому житті лихо, якого ми найбільше боїмось і яке, вразивши нас, здається нам спочатку найжорстокішою пригодою, стає нарешті найпевнішим і єдиним шляхом, щоб позбутись нещасть, які переслідують нас. Я міг би навести багато прикладів із власного життя на доказ правдивості моїх слів, але особливо визначні з цього погляду події трапились за останні роки мого перебування на острові.

Отже, як я сказав, ішов двадцять, третій рік мого перебування на острові. Настав грудень — час південного сонцестояння (я не можу назвати цю пору зимою), а для мене — пора жнив, яка вимагала моєї постійної присутності в полі. Вийшовши якось удосвіта з дому, я страшенно здивувався, побачивши вогонь на березі, милі за дві від мого житла, і не з того боку острова, де, за моїми спостереженнями, звичайно висідали дикуни, а з того, де жив я сам.

Я був буквально приголомшений тим, що побачив, і сховався в своєму ліску, не зважуючись ступити ні кроку далі, щоб не наразитися на несподіваних гостей. Але й там я не почував себе спокійним і боявся, що, коли дикуни, почавши блукати по острові, натраплять на мої ниви або на щось з моїх робіт, вони відразу ж догадаються, що тут живуть люди, і не заспокояться, поки не знайдуть мене. Охоплений тривогою, я поспішив до своєї фортеці, втяг за собою драбину, щоб замести сліди, і почав готуватися до оборони.

Я зарядив усі свої гармати, як я називав мушкети, що стояли на «лафетах» уздовж зовнішньої стіни, та всі пістолі і вирішив захищатись до останнього подиху. Я не забув доручити себе божественній опіці і ревно просив Усевишнього визволити мене від рук варварів. Я пробув на своєму посту години дві, не маючи ніяких звісток ззовні, бо в мене не було кого послати на розвідку.

Просидівши ще якийсь час і багато передумавши, я не мав уже сил терпіти далі невідомість і, виліз нагору описаним уже способом, тобто по драбині, приставленій до краю гори, Що звисав наді мною. Вилізши на саму вершину і піднявши за собою драбину, я вийняв підзорну трубу, ліг долі і, наставивши трубу на берег, почав дивитись. Я побачив чоловік десять голих дикунів, що сиділи круг вогнища, розкладеного, певне, не для того, щоб погрітись, бо стояла страшна спека, а, мабуть, для того, щоб зготувати свій варварський обід із людського м’яса, яке вони привезли з собою живим чи мертвим — не знаю.

Дикуни прибули двома човнами, які тепер лежали на березі: був час відпливу, і вони, очевидно, чекали припливу, щоб пуститися знову в море. Ви не можете собі уявити, як збентежило мене це видовище, а головне те, що вони висадилися на моєму боці острова, так близько від мого житла. А втім, я трохи заспокоївся, зміркувавши, що, очевидно, вони завжди приїздять під час приливу і, значить, протягом усього відпливу я можу сміливо виходити, якщо тільки вони не причалили перед його початком. Підбадьорений цими міркуваннями, я заходився збирати далі свій врожай.

Як я сподівався, так і вийшло: як тільки почався приплив, дикуни посідали в човни й відчалили. Я забув сказати, що за годину або півтори до від’їзду вони танцювали на березі. У підзорну трубу я виразно розрізняв їхні химерні рухи та стрибки. Бачив я й те, що всі вони були голі, але чи були це чоловіки, а чи жінки — не міг розібрати.

Щойно вони відчалили, я відразу ж спустився з гори, взяв на плечі обидві свої рушниці, застромив за пояс два пістолі, причепив збоку тесак без піхов і, не гаючи часу, якнайшвидше попрямував до того горба, звідки вперше спостеріг появу цих людей. Добравшись туди, на що я витратив не менше як дві години (бо був обвішаний важкою зброєю і не міг швидко іти) , я глянув на море і побачив ще три човни з дикунами, що разом з першими пливли від острова до материка.

Для мене це було жахливе видовище, особливо коли я, спустившись до берегу, побачив рештки огидного бенкету, який тільки що скінчився: кров, кістки й шматки людського м’яса, яке ці звірі жерли з легким серцем, весело вистрибуючи. Мене охопило таке обурення, що я знову почав обмірковувати план знищення. першої ж ватаги, яку побачу на березі, хоч яка вона буде численна.

Мені здавалось безсумнівним, що дикуни відвідують мій острів дуже рідко, бо минуло вже більше як п’ятнадцять місяців з дня їхнього останнього візиту, і за весь цей час я не бачив ні їх самих, ні свіжих людських слідів, ні взагалі нічого такого, що вказувало б на їхнє недавнє перебування на березі. А дощової пори року вони, напевне, Зовсім не бували на моєму острові, бо не зважувались рушати з дому, принаймні в таку далеку путь. Однак протягом усіх цих п’ятнадцяти місяців я не знав .спокою, щохвилини чекаючи, що на острів завітають непрохані гості й заскочать мене зненацька. Звідси я роблю висновок, що чекання зла багато гірше, ніж саме зло, особливо коли цьому чеканню та страхам не бачиш кінця.

Весь цей час я був у найкровожернішому настрої і всі свої вільні години (які я, до речі, міг би використати з більшою користю) вигадував, як би напасти на них зненацька під час першого ж їхнього приїзду, особливо коли вони знову поділяться на дві ватаги, як це було останнього разу. Та я не взяв до уваги, що, коли б я й перебив усю першу ватагу з десяти-двадцяти чоловік, то другого дня, або через тиждень, або через місяць мені довелося б мати справу з новою ватагою, а там знову з іншою, і так ad infinitim^{53}, поки я сам не перетворився б на такого самого, коли не гіршого, вбивцю, як ці дикуни-людожери.

Мої дні проходили тепер у повсякчасній тривозі. Я був певний, що рано чи пізно мені не втекти від цих безжальних звірів, і, коли якась важлива справа виганяла мене з дому, я йшов з великими пересторогами, щохвилини оглядаючись. Тепер я зрозумів уже, як добре мати в себе отару ручних кіз: моя думка держати їх у загонах була справді щаслива думка! Стріляти я не насмілювався, особливо на тому боці острова, де висідали дикуни. Я боявся сполохати їх своїми пострілами: коли б вони на цей раз утекли від мене, то, напевне, з’явилися б сюди через кілька днів, але на двохстах чи трьохстах човнах, і я знав, що тоді чекало б мене.

Проте тільки через рік і три місяці я знову побачив дикунів, про що я розповім незабаром. Можливо, протягом цього часу дикуни побували на острові не один раз, але залишались тут недовго; в усякому разі, я їх не бачив. У травні двадцять четвертого року (як виходило за моїми підрахунками) мого перебування на острові я мав з ними дуже дивну зустріч, про що буде розказано у своєму місці.

Ці п’ятнадцять-шістнадцять місяців були для мене дуже тривожні. Я погано спав, щоночі бачив страшні сни і часто прокидався й схоплювався з ліжка. Іноді мені снилось, що я вбиваю дикунів і шукаю виправдання для цієї розправи. І вдень, і вночі я не знав спокою. Але поки що облишмо про це.

В середині травня, а саме 16-го (якщо вірити моєму вбогому дерев’яному календареві, де я досі відмічав числа), з самого ранку й до вечора лютувала велика буря з грозою, після чого настала горобина ніч. Заглибившись у поважні думки про тодішнє своє становище, я читав Біблію, коли раптом почув звук гарматного пострілу, як мені здалося, з боку моря.

Я здригнувся від несподіванки; тільки ця несподіванка була зовсім не така, які доля посилала мені досі. Іншими були й думки, збуджені в мені цим пострілом. Боячись утратити хоч хвилину дорогого часу, я схопився з місця, миттю приставив драбину до виступу скелі і почав сходити нагору. Ледве я видерся на вершину, як переді мною блиснув вогник, а через півхвилини пролунав другий постріл. З напряму звуку я легко розібрав, що стріляють у тій частині моря, куди мене колись загнало течією разом з моїм човном.

Я здогадався, що це якийсь корабель, загибаючи, подає сигнали про своє небезпечне становище і що десь недалеко в другий корабель, у якого він .просить допомоги. Незважаючи на все своє хвилювання, я зберіг цілковите самовладання і встиг зміркувати, що коли я не зможу врятувати з біди цих людей, то, може, вони врятують мене. Не гаючи часу, я зібрав увесь хмиз, що був у мене напохваті, склав його в купу й запалив. Дерево було сухе, воно зайнялось відразу і так гарно розгорілося, що з корабля — коли це справді був корабель — не могли не помітити мого вогнища. Його таки напевне й помітили, бо пролунав новий гарматний постріл, потім ще й ще, все з того самого боку. Всю ніч до світанку я підтримував вогонь, а коли зовсім розвиднілось і прояснилось, я побачив у морі, з східного боку острова, але дуже далеко від берега, чи то вітрило, чи то снасть судна, — я не міг розглядіти навіть у підзорну трубу через туман над морем, що й досі не розвіявся.

Весь день я спостерігав за предметом, що виднівся в морі, і невдовзі пересвідчився, що він не рухається. Звідси я зробив висновок, що це корабель і що він стоїть на якорі. Можете уявити собі, як мені кортіло якомога швидше перевірити, чи моя гадка правильна; я схопив рушницю й побіг на південно-східний берег, до тих скель, до яких мене колись знесло течією. Тим часом зовсім вигодинилось, і, прийшовши туди, я, на великий свій жаль, виразно побачив снасть корабля, що наразився вночі на підводні рифи, помічені мною тоді, коли я плавав там на своєму човні. Ці рифи перетинали путь морській течії і спричиняли ніби зустрічну течію. Лише через ці рифи я врятувався від однієї з найстрашніших небезпек, що будь-коли загрожувала мені протягом усього мого життя.

Отже, те, що рятує одного, губить другого. Мабуть, ці люди, хто б вони не були, не знаючи про існування вкритих водою рифів, наскочили на них уночі через сильний східний і східно-північно-східний вітер. Коли б на кораблі помітили острів, а його, здається мені, навряд чи помітили, то спустили б шлюпку і спробували б добратися до берега. Але та обставина, що там стріляли з гармати, особливо після того, як я запалив своє вогнище, навела мені на думку безліч припущень. Я уявляв собі, що, побачивши моє вогнище, вони сіли в шлюпку й почали гребти до берега, але через високі хвилі шлюпку перекинуло, а її екіпаж потонув. То мені здавалось, що вони позбулися всіх своїх шлюпок ще перед аварією, а це могло трапитись з багатьох причин: наприклад, при великому хвилюванні на морі, коли судно заривається у воду, шлюпки часто доводиться ламати або викидати за борт. Можливо й те, що корабель, який зазнав аварії, був лише один із двох або кількох суден, що йшли одним курсом, і що, почувши сигнальні постріли, ці останні кораблі підібрали всіх людей, які були на ньому. Нарешті, могло трапитись, що, спустившись у шлюпку, екіпаж попав у згадану вище течію, його винесло у відкрите море на певну смерть, і тепер ці нещасні вмирають з голоду й готові з’їсти один одного.

А що все це були прості здогадки, то в моєму становищі я міг тільки пожаліти нещасних. Ця сумна пригода стала мені за привід іще раз подякувати провидінню, що так невсипуще дбало про мене, покинутого та самотнього, і призначило так, що з екіпажів двох кораблів, які зазнали аварії біля цих берегів, не врятувалась жодна людина, крім мене. Отак я дістав нове підтвердження того, що, незважаючи на всю злиденність і жах нашого становища, в ньому завжди знайдеться, за що дякувати провидінню, якщо ми почнемо порівнювати його із становищем ще жахливішим.

Мабуть, саме таким було становище екіпажу корабля, що зазнав аварії. Важко припустити, щоб кому-небудь з людей пощастило врятуватись під час такої страшної бурі, хіба що їх підібрало інше судно, яке було поблизу.

Та це була тільки можливість, і то дуже невелика; принаймні ніяких слідів другого корабля я не бачив.

Немає слів описати страшну тугу й жагуче бажання, що охопило мене, коли я побачив корабель. З моїх уст мимоволі безперестанно вихоплювались слова: «Ах, коли б хоч двоє чи троє! Ні, хоч би один із них врятувався і приплив до мене! Тоді б у мене був товариш, була б жива людина, з якою можна було б говорити». Ні разу за все своє довгочасне відлюдне життя я не прагнув так пекуче людського товариства, і ні разу я не почував себе так гірко без нього.

Є таємні пружини поривань, що, зрушені якоюсь видимою або й невидимою річчю, але силою уяви оживленою в нашій свідомості, захоплюють душу тією річчю так, що життя без неї стає нестерпним.

Таке було й моє жагуче бажання, щоб хоч одна людина з екіпажу потерпілого корабля врятувалась. «Ах, хоч би одна! Хоч би одна!» Я повторював ці слова тисячу разів. Моє бажання було таке палке, що, вимовляючи ці слова, я конвульсивно стискав руки. Мої пальці в’їдалися в долоні так міцно, що, коли б я тримав у них якусь крихку річ, я мимоволі роздавив би її; а зуби я зціплював так міцно, що потім не міг розняти їх відразу.

Нехай учені шукають причини подібних явищ, — я просто описую факт, що так вразив мене, коли я його виявив. Не берусь пояснити його походження, але, безперечно, це був наслідок палкого бажання і змальованих моєю уявою картин щастя, які обіцяла мені зустріч з ким-небудь із моїх братів християн.

Чи наді мною тяжіла лиха доля, а чи люди, що пливли на розбитому кораблі, були засуджені на загибель — тільки мені не судилось тоді зазнати цього щастя. До останнього року мого життя на острові я так і не довідався, чи врятувався хто-небудь з того корабля. Через кілька днів я зробив одне сумне відкриття: знайшов на березі, проти того місця, де розбився корабель, труп потопленого юнги. На ньому були короткі полотняні штани, синя, теж полотняна, сорочка і матроська куртка. Не було ніяких прикмет, щоб визначити його національність: в кишенях у нього не виявилося нічого, крім двох золотих монет та люльки, і, певна річ, останній знахідці я зрадів куди більше, ніж першій.

Після шторму настало повне безвітря, і мені дуже хотілося спробувати добратись до корабля на човні. Я був певен, що знайду там багато дечого, що могло б стати мені в пригоді. Але вабило мене, власне, не це, а надія, що на кораблі лишилась якась жива душа, яку я міг би врятувати від смерті і таким чином скрасити своє сумно життя. Ця думка опанувала мою душу: я відчував, що ні вдень, ні вночі не знатиму спокою, поки не спробую добратися до корабля, поклавшись на волю божу. Бажання, що охопило мене, було таке сильне, що я, не маючи сил опиратись, прийняв його за вказівку неба і зазнав би мук сумління, коли б не виконав його.

Під впливом Цього пориву я поспішив вернутись до свого замку і почав готуватись у дорогу. Я взяв хліба, великий глек прісної води, компас, пляшку рому (у мене його лишилося ще чимало), кошик з родзинками, нав’ючив на себе весь цей вантаж, пішов до свого човна, вичерпав із нього воду, спустив у море, склав у нього все принесене й вернувся додому по новий вантаж. Цього разу я взяв чималий мішок рису, другий глек прісної води, зо два десятки моїх невеличких ячних хлібин або, вірніше, коржів, пляшку козиного молока, грудку сиру й парасольку, що мала правити мені за намет. На превелику силу, вмиваючись потом, перетяг я все це в човен і, помолившись богові, щоб він направив мене на вірну путь, відчалив. Держачись ближче до берега, я пройшов на веслах усю відстань до північно-східного краю острова. Звідси я мав пуститись у відкрите море. Ризик був великий. То йти чи ні? Я глянув на прудку течію, що обгинала острів на невеликій відстані від берега, згадав про першу поїздку, згадав, яка небезпека загрожувала мені тоді, і рішимість почала мене покидати. Я знав, що, коли потраплю в течію, мене може занести далеко від берега, я навіть можу загубити острів з очей, а тоді навіть при невеликому вітрі мій малий човен потопить хвиля.