Робінзон Крузо

Потім я вернувся додому по підзорну трубу. Приставивши драбину, я виліз на горбок, як завжди Це робив, коли хотів, залишаючись непоміченим, роздивитись околиці.

Ледве я піднявся на горбок, як зараз же побачив корабель, що стояв на якорі біля південно-східного краю острова, миль за вісім від мого житла і не більше ніж за п’ять миль від берега. Корабель був, безперечно, англійський, та й човен, як я міг тепер розпізнати, був англійський баркас.

Не можу висловити, як це відкриття збентежило мене. Радість, яку я почув, бачачи англійський корабель, радість близької зустрічі з моїми земляками і, виходить, друзями, була така велика, що описати її неможливо. Разом з тим якесь таємне передчуття, якого я нічим не міг пояснити, застерігало мене проти них. Передусім мені здавалось дивним, що англійський купецький корабель зайшов у ці місця, що, як мені було відомо, лежали осторонь від усіх морських шляхів англійців. Я знав, що його не могла загнати.

сюди буря, бо останнім часом бур не було. Якщо це справді англійці, то, напевне, вони з’явились сюди не з добрими намірами, і мені краще було сидіти в засідці, ніж потрапити до рук розбійників та вбивць.

Ніколи не нехтуйте таємничим передчуттям, яке перестерігає вас про небезпеку, навіть тоді, коли вам здається, що немає ніяких підстав чекати її. Що передчуття бувають у кожного з нас, не буде заперечувати жодна хоч трохи спостережлива людина. Не можна сумніватися в тому, що такі перестороги внутрішнього голосу є виявами невидимого світу і доказом спілкування між душами. І коли таємний голос перестерігає нас про небезпеку, то чому не припустити, що він іде від доброзичливої до нас сили (вищої чи нижчої та підлеглої — все одно) і що його нам дано для нашого ж блага?

Випадок зі мною, про який ідеться, якнайкраще підтверджує слушність цього міркування. Якби я тоді не послухався таємного голосу, що застерігав мене, то неминуче загинув би або, в кожному разі, потрапив би в іще більшу скруту, як ви незабаром пересвідчитесь.

Невдовзі я побачив, що баркас наблизився до берега, ніби вибираючи місце, де краще причалити. На щастя, ті, що сиділи в ньому, не помітили бухточки, де я колись приставав з плотами, і причалили в іншому місці, приблизно за півмилі від неї. Кажу «на щастя», бо якби вони причалили в тій бухточці, то опинилися б коло, самісінького мого порога, вигнали б мене і, вже напевне, забрали б усе дочиста.

Коли човен причалив і люди вийшли на берег, я міг добре їх роздивитись. Це були, безперечно, англійці, принаймні більшість із них. Одного чи двох я, правда, прийняв за голландців, але помилився, як виявилось потім. Усіх було одинадцять, причому троє з них, очевидно, були полонені, бо не мали ніякої зброї, і, як мені здалось, були зв’язані. Я бачив, як четверо чи п’ятеро, що перші вистрибнули на берег, тягли їх із баркаса. Один із полонених несамовито жестикулював і благав про щось; він, певно, був у страшному розпачі. Двоє інших теж говорили щось, здіймаючи руки до неба, проте поводилися стриманіше.

Я губився в здогадах, не знаючи, чим пояснити те, що діялось. Аж тут П’ятниця крикнув мені своєю каліченою англійською мовою:

— О господарю! Дивись: білі люди так само їсти полонені, як дикі люди.

— Звідки ти знаєш, П’ятнице, що вони їх з’їдять?

Авжеж, з’їдять! — упевнено відповів він.

— Ні, ні! Ти помиляєшся, П’ятнице, —сказав я. — Я боюсь, що вони вб’ють їх, але можеш бути певен, що вони їх не їстимуть.

Не розуміючи, що відбувається на березі, я стояв, охоплений невимовним жахом, щохвилини чекаючи смерті трьох полонених. Я бачив навіть, як один із негідників замахнувся великим тесаком чи кинджалом над головою своєї жертви. Кров захолонула в моїх жилах: я був певен, що бідолаха зараз упаде мертвим. Цієї хвилини я дуже жалкував, що зі мною не було ні мого іспанця, ні старого батька П’ятниці. Я помітив, що ні в кого з розбійників не було вогнепальної зброї. Добре було б підкрастись до них тепер і вистрілити впритул. Але незабаром думки мої повернули на інше.

Познущавшись так із полонених, матроси порозбігались у різні боки, очевидно, бажаючи оглянути місцевість. Я помітив, що троє бранців теж могли б піти куди завгодно, проте вони понуро посідали під деревом і замислились, охоплені, як видно, безмірним відчаєм.

Це нагадало мені перші часи мого перебування на острові: як несамовито розглядався я навколо, як певен був своєї загибелі, які жахи ввижались мені і як я просидів цілу ніч на дереві, боячись звірів.

Я тієї ночі не знав нічого про допомогу провидіння, що бурею та припливом підігнало до берега корабель, який так довго годував і підтримував мене, — точно так і ці троє бідолах не знали, як близько від них допомога та визволення і що саме в ту мить, коли вони вважали себе пропащими, а своє становище безнадійним, вони перебували вже майже в цілковитій безпеці.

Так мало бачимо ми перед собою і так багато маємо підстав радісно покладатись на великого творця, що по покидає нас у недолі нашій, бо, навіть у найгіршій скруті, ми маємо за що дякувати йому. Іноді ми стоїмо ближче до свого визволення, ніж уявляємо собі, а то й приходимо до порятунку шляхами, які здавалося б, ведуть до загибелі.

Баркас підійшов до берега саме під час припливу, і поки розбійники розмовляли з трьома полоненими та блукали по острову, щоб роздивитись, куди їх занесло, почався відплив, і човен опинився на мілкому.

В баркасі залишилось двоє, що, як я виявив згодом, трохи перебрали через край і незабаром заснули. Коли один із них прокинувся й побачив, що човен стоїть на землі, він спробував зіпхнути його в воду, але не зміг. Тоді він став гукати решту. Всі позбігались на його крики й узялися допомагати йому, але піскуватий грунт був такий сипкий, а баркас такий важкий, що всі їхні зусилля були марні.

Тоді вони, як справжні моряки (а як відомо, моряки найлегковажніші люди в світі), покинули баркас і знову порозходились. Я чув, як один із них, направляючись у глиб острова, крикнув двом, що залишились у баркасі:

— Джеку! Томе! Та нащо ви з ним морочитесь! Спливе сам, як тільки почнеться приплив, — Це було сказано англійською мовою, отож я остаточно переконався, що то мої земляки.

Весь цей час я або виходив лише на свій дозорний пост на вершку горба, або сидів нишком у своєму замку, радіючи, що так добре укріпив його. Я знав, що до початку припливу залишилось не менше десяти годин і що до того часу вже смеркне; тоді я зможу непомітно підкрастись до моряків, щоб постежити за ними й підслухати їхню розмову.

Тим часом я почав готуватись до бою, але вже обачніше, ніж раніше, бо знав, що тепер матиму справу з небезпечнішим ворогом, ніж дикуни. П’ятниці, що зробився в мене чудовим стрільцем, я теж наказав озброїтись. Я віддав йому три мушкети, а собі взяв дві мисливські рушниці. У моїй волохатій куртці з козячих шкур і в такій самій шапці, з тесаком наголо при боці, двома пістолями за поясом та двома рушницями за спиною, я мав справді загрозливий вигляд.

Як уже сказано, я вирішив нічого не розпочинати, поки не смеркне. Але приблизно о другій годині, коли спека стала нестерпною, я помітив, що всі моряки розбрелись по лісу і, мабуть, позасинали. Що ж до трьох нещасних полонених, то їм було не до сну. Всі троє сиділи під величезним деревом, не далі як за чверть милі від мене, і, здавалось мені, були невидимі для решти.

Тут я вирішив показатись їм і дізнатись про їхнє становище. Я зараз же пустився в путь у тільки що описаному убранні, разом з П’ятницею, що йшов на чималій відстані від мене. Мій слуга був теж озброєний до зубів, як і я, але все ж менше скидався на страхітливий привид.

Я підійшов до трьох полонених зовсім близько і, перш ніж вони встигли помітити мене, голосно спитав їх іспанською мовою:

— Хто ви, сеньйори?

Вони здригнулись, почувши мій голос, але, здається, ще більше перелякались, побачивши мою чудернацьку постать. Ніхто з них не відповів ні слова, і мені здалось, що вони збираються тікати. Тоді я заговорив з ними англійською мовою.

— Джентльмени, —сказав я, — не лякайтесь: може, ви знайдете друга там, де ви найменше сподівалися зустріти його.

— Значить, його нам посилає саме небо, — врочисто відповів мені один із трьох, скидаючи передо мною капелюх, бо ми не можемо сподіватися допомоги від людини.

— Всяка допомога від бога, сер, — мовив я. — Отже, чи не будете ви ласкаві сказати чужій людині, як можна допомогти вам, бо ви, як видно, перебуваєте в дуже скрутному становищі. Я бачив, як ви висідали, бачив, як ви про щось благали негідників, що приїхали з вами, і як один із них замахнувся кинджалом, щоб убити вас.

Бідолаха вмився сльозами й пробурмотів, тремтячи всім тілом:

— Хто зі мною говорить — людина чи бог? Простий смертний чи ангел?

— Нехай вас не бентежать такі сумніви, сер, — відповів я, — можете бути певні, що перед вами простий смертний. Вірте, що якби бог послав вам на допомогу ангела, то він був би в кращому вбранні й інакше озброєний. Отже, прошу вас, відкиньте ваші страхи. Я — людина, англієць і хочу допомогти вам. Як бачите, нас лише двоє, я та мій слуга, але у нас є рушниці та заряди. Кажіть одверто: чим можемо ми бути вам корисні? Що з вами сталося?

— Дуже довго розповідати вам усе, як було, — відповів він. — Наші лиходії близько. Але ось вам, сер, уся наша історія в коротких словах: я — капітан корабля, мій екіпаж збунтувався; ледве пощастило вмовити цих людей не вбивати мене; нарешті вони погодились висадити мене на цей пустинний острів укупі з моїм помічником та одним пасажиром, яких ви бачите перед собою. Ми були певні, що загинемо, бо вважали цю землю за незаселену. Та й тепер ми ще не знаємо, що думали про нашу зустріч з вами.

— Де ці звірі — ваші вороги? — спитав я.

— Он вони лежать, під тим деревом, сер. — І він показав у бік лісу. — У мене серце завмирає від страху, що вони вас побачать і почують, бо тоді вони всіх нас уб’ють.

— Чи е в них рушниці? — спитав я.

— Тільки дві, — відповів він, — і одну з них кинуто в баркасі.

— Чудово, —сказав я. —Покладіться тепер на мене. Здається, вони міцно заснули; нам неважко всіх їх перебити, але, може, краще забрати їх у полон?

На це капітан сказав, що серед цих людей в два запеклі негідники, і помилувати їх було б небезпечно. Але якщо позбутись цих двох, то решта, він певен, вернеться до своїх обов’язків. Я попросив показати мені цих двох; він відповів, що не може впізнати їх на такій відстані, але що сам він виконає будь-який з моїх наказів.

— У такому разі, — сказав я, — відійдемо насамперед трохи далі, щоб не розбудити їх, і вирішимо вкупі, як нам діяти.

Всі троє дуже охоче пішли слідом за мною, і незабаром дерева сховали нас від очей наших ворогів.

— Послухайте, сер, — сказав я, — коли я спробую врятувати вас, чи погодитесь ви на дві мої умови?

Він не дав мені договорити, запевнивши, що й він сам, і його корабель, якщо пощастить відібрати його в розбійників, будуть повністю в моєму розпорядженні, а якщо не пощастить, то він дає слово, поки живий, бути мені відданим слугою, піти скрізь, куди б я його не послав, а при потребі — померти за мене.

Обидва його товариші обіцяли те саме.

— Якщо так, — сказав я, — то ось мої умови: по-перше, поки ви на моєму острові, ви не домагатиметесь влади; і, якщо я дам вам зброю, ви на першу мою вимогу повернете її мені, не замишлятимете лихе ні проти мене, ні проти моїх підданців на цьому острові і коритиметесь усім моїм наказам. По-друге, якщо нам пощастить заволодіти вашим кораблем, ви безплатно доставите на ньому в Англію мене й мого слугу.

Капітан запевнив мене всіма присягами, які тільки може вигадати людська винахідливість і щирість, що виконає ці надзвичайно розумні вимоги, і, крім того, повсякчасно й за всяких обставин вважатиме, що завдячує мені своїм життям.

— Тоді, берімося до діла, — сказав я. — Ось вам три рушниці, порох та кулі. А тепер кажіть, з чого, по-вашому, слід нам розпочинати?

Капітан знову заходився дякувати мені з усією красномовністю, на яку був здатний, але заявив, що роль ватажка по праву належить мені. Тоді я сказав, що, на мою думку, треба діяти рішуче: найкраще заскочити їх зненацька і дати по них залп, поки вони відпочивають. Тих, кого ми не вб’ємо на місці і хто захоче здатись, ми помилуємо, а тим часом полишимо провидінню керувати нашими пострілами.

На це він несміливо відказав, що йому не хотілося б проливати стільки крові і, якщо можна, він волів би уникнути цього, але два непоправні негідники, призвідники бунту, можуть наразити нас на небезпеку, якщо втечуть і вернуться на корабель, бо вони приведуть сюди весь екіпаж і переб’ють нас усіх.

— Значить, тим більше необхідно пристати на мою пропозицію, — зауважив я, — це єдиний спосіб урятуватися.

Проте, помітивши, що капітан все-таки вагається, я сказав, щоб він з товаришами діяв, як хоче.

Поки ми розмовляли, матроси почали прокидатись, і я побачив, що двоє з них підвелись. Я спитав у капітана, чи це призвідники бунту.

— Ні, — відповів він.

— Тоді нехай ідуть собі з миром, — сказав я, — може, саме провидіння збудило їх, щоб дати їм змогу врятуватись. Але коли ви дасте втекти решті, то це вже буде ваша провина.

Спонуканий цими словами, капітан схопив мушкет, застромив за пояс пістоль і кинувся вперед у супроводі своїх товаришів, теж озброєних мушкетами. Один із матросів почув шум їхньої ходи, обернувся і, побачивши в їхніх руках зброю, зняв тривогу. Та було вже пізно. В той момент, як він скрикнув, пролунали два постріли — помічника капітана та пасажира; а сам капітан розсудливо стримався, зберігаючи свій заряд. Стрільці не схибили: одного матроса було вбито наповал, а другого тяжко поранено. Проте поранений схопився на ноги й почав кликати на поміч. Та до нього зараз же підбіг капітан і сказав, що вже пізно йому кликати на поміч, краще хай благає бога, щоб він простив йому зраду. З цими словами капітан добив його, вдаривши прикладом мушкета по голові. Залишилися ще троє, з них один був поранений. Тут підійшов і я. Зрозумівши, що опиратись даремно, наші супротивники стали просити пощади. Капітан відповів, що він готовий помилувати їх, коли вони заприсягнуться, що щиро каються в своїй зраді і пообіцяють допомогти йому заволодіти кораблем та відвести його назад до Ямайки. Вони навперейми почали запевняти його в своїй щирості і обіцяли безсуперечно коритися йому. Капітан задовольнився їхніми обіцянками і був ладен подарувати їм життя. Я не заперечував і зажадав тільки, щоб під час перебування на моєму острові в них були зв’язані руки й ноги.

Поки все це відбувалось, я відрядив П’ятницю та помічника капітана до баркаса, наказавши їм принести вітрило та весла. Тим часом, почувши постріли, вернулись три матроси, які, на своє щастя, були відсутні. Побачивши, що капітан із полоненого став переможцем, вони навіть не спробували опиратись і дали зв’язати себе. Отже, ми здобули повну перемогу.

Тепер капітанові й мені залишалось тільки розказати один одному про наші пригоди. Перший почав я і розповів йому всю свою історію. Він вислухав її з жадібною увагою і дуже дивувався з чудесної випадковості, що дала мені змогу зробити запаси провізії та зброї. А втім, не було нічого дивного, що моє оповідання так схвилювало його: моє життя на острові було справжньою низкою чудес. А коли від моєї незвичайної долі його думка природно перенеслась до його власної і капітанові здалося, ніби мене було збережено тут-для того, щоб урятувати його життя, то по обличчю цього бувалого моряка потекли сльози, і він не міг вимовити більше ні слова.

Я запросив капітана та обох його супутників до себе в замок, куди ми ввійшли звичайним шляхом, тобто через дах будинку. Я запропонував моїм гостям підживитись тим, що було в мене, а потім показав їм своє хатнє господарство з усім хитромудрим приладдям, яке я зробив протягом багатьох років мого самотнього життя.

Все, що я їм показував і про що розповідав, дуже дивувало їх, але найбільше капітана вразила моя фортеця, яку я так майстерно сховав у гущавині дерев. Справді, завдяки тому, що дерева тут ростуть багато швидше, ніж в Англії, мій гайок за двадцать років перетворився в такий густий ліс, що крізь нього можна було пройти лише в одному місці вузенькою покрученою стежкою, яку я лишив навмисне для цього, садячи дерева. Я пояснив моїм новим знайомим, що замок — моя головна резиденція, але, як в усіх вельможних осіб, у мене є ще й інша — заміський палац, який я іноді відвідую. Я обіцяв їм показати його іншим разом, а поки що нам слід би подумати, як відібрати корабель у розбійників. Капітан цілком погодився зі мною, але додав, що не добере способу, як це здійснити, бо на кораблі залишилося ще двадцять шість чоловік екіпажу. Оскільки вони всі брали участь у заколоті, тобто в такому злочині, за який годиться карати смертю, вони стоятимуть на своєму до останнього, бо добре знають, що коли здадуться нам, то по прибутті в Англію або якусь англійську колонію їх зараз же повісять. Отже, нерозважно вступати з ними в бій, маючи такі нерівні сили.

Слова капітана примусили мене замислитись. Його міркування здавались мені цілком обгрунтованими. А проте нам треба було на щось зважитись і постаратись хитрощами заманити бунтівників у пастку і напасти на них зненацька, щоб не дати їм висадитися й перебити усіх нас. Тут мені спало на думку, що незабаром екіпаж корабля почне турбуватись про долю своїх товаришів та баркаса і, напевне, пошле на пошуки другий баркас. Цього разу вони, мабуть, приїдуть озброєними, і тоді ми не подолаємо їх. Капітан визнав мої міркування за цілком слушні.

Тоді я сказав, що насамперед нам треба подбати, щоб розбійники не забрали назад баркаса, яким прибула перша група, а для цього треба зробити його непридатним для плавання. Ми зараз же рушили до човна, забрали зброю, а також усе, що знайшли в ньому, а саме: порохівницю, дві пляшки — одну з горілкою, а другу з ромом, трохи сухарів і велику грудку (фунтів п’ять чи шість) цукру, загорнену в парусину. Я дуже зрадів добичі, особливо цукру та горілці, бо не куштував їх уже багато років.

Винісши на берег весь цей вантаж (я вже казав, що весла, щоглу, вітрило та стерно ми забрали раніше), ми пробили в дні баркаса велику дірку. Таким чином, якби нам і не пощастило подолати ворога, він принаймні не міг би відібрати свого човна.

Правду сказати, я й не сподівався, що нам удасться захопити корабель; що ж до баркаса, то полагодити його було дуже легко, а на такому судні можна було дістатись до Підвітряних островів, підібравши по дорозі наших друзів іспанців, про яких я пам’ятав весь час.

Гуртом відволікши баркас у таке місце, куди не досягав приплив, і пробивши в його дні дірку, якої не можна було швидко залагодити, ми посідали відпочити й порадитись, що робити далі. Та не встигли ми розпочати нараду, як на кораблі вистрілили з гармати і замахали прапором. Очевидно, це був закличний сигнал для баркаса. А баркас не рушав. Потім стріляли ще кілька разів і повторили сигнали прапором.

Нарешті, не діставши відповіді на всі ці сигнали та постріли і не бачачи баркаса, з корабля спустили другу шлюпку (все це було мені добре видно в підзорну трубу). Шлюпка попрямувала до берега, і, коли підійшла ближче, ми побачили, що в ній було не менше десяти чоловік і всі з рушницями.

Від корабля до берега було щось із шість миль, через те ми мали час роздивитися тих, хто сидів у шлюпці. Ми розпізнавали навіть обличчя. Шлюпку зносило течією трохи на схід від того місця, куди ми витягли баркас, і матроси гребли вздовж берега, щоб причалити саме там, де причалив перший човен.

Отже, повторюю, ми добре бачили кожного з них в обличчя. Капітан пізнав їх усіх і зараз же дав мені коротку характеристику кожного. За його словами, між ними були три порядні хлопці. Він був певен, що їх залякали і силоміць залучили до змови.

Зате боцман, який, видно, був у них за командира, і решта матросів, як і ті, що залишилися на кораблі, були неприторенні мерзотники, готові на що завгодно. Капітан побоювався, що ми не встоїмо супроти них.

Я посміхнувся й відповів, що люди, "поставлені в такі умови, як ми, вже не відчувають страху. Хоч би що чекало нас у майбутньому, а все ж воно буде краще, ніж теперішнє наше становище; отже, будь-який вихід із цього становища, навіть смерть, ми мусимо вважати за визволення. Я спитав, що думає він про моє тут животіння і невже він не вважає, що мені варто ризикувати життям ради свого визволення.

— Де поділась, сер, — сказав я, — ваша впевненість, що мене збережено тут для того, щоб врятувати вам життя, — впевненість, яка так наснажувала вас недавно? Що ж до мене, то в усьому цьому мене бентежить тільки одне.

— Що саме? — спитав він.

— Як ви сказали, серед цих людей є троє чи четверо порядних, вартих помилування. Коли б вони були негідниками, я б ні хвилини не вагався, що сам бог, бажаючи покарати їх, передає їх нам у руки; бо кожен, хто ступить на цей острів, буде в нашій владі і, залежно від того, як він поставиться до нас, помре або житиме.

Я говорив бадьорим, рішучим тоном, з веселим обличчям; моя впевпеність передалась капітанові, і ми щиро взялись до діла. Як тільки з корабля спустили другу шлюпку, ми подбали про те, щоб розлучити наших полонених і добре заховати їх.

Двох із них, як найбільш ненадійних (так принаймні характеризував їх капітан), я відіслав під доглядом П’ятниці та помічника капітана до моєї печери. Це було досить віддалене місце, звідки арештованих не могли почути і звідки їм нелегко було б утекти, бо навряд чи вони знайшли б дорогу в лісі. їх посадили зв’язаних, але залишили їм їжі й сказали, що коли вони поводитимуться смирно, то через день-два їх звільнять, зате при першій спробі втекти уб’ють без жалю. Вони обіцяли терпляче зносити ув’язнення і дуже дякували, що їх не покинули без їжі та подбали, щоб вони не сиділи в темряві, бо П’ятниця дав їм кілька наших саморобних свічок. Вони були певні, що П’ятниця залишився вартувати біля входу до печери.

З рештою полонених ми обійшлися м’якше. Щоправда, двох ми залишили поки що зв’язаними, бо капітан за них не ручався, але двох інших я взяв до себе на службу за рекомендацією капітана й після того, як обидва вони врочисто заприсяглись мені у вірності. Отже, рахуючи цих двох та капітана з двома його товаришами, нас було тепер семеро добре озброєних людей, і я не мав сумніву, що ми переможемо тих десятьох, які наближалися до острова, тим більше, що серед них, за словами капітана, було троє або четверо чесних хлопців.

Підійшовши до острова в тому місці, де ми покинули баркас, вони причалили, висіли з шлюпки й витягли її па берег, чому я був дуже радий. Правду сказати, я боявся, що вони стануть на якір, не допливши до берега, і що частина людей залишиться вартувати шлюпку; тоді ми не змогли б захопити її.

Вийшовши на берег, вони насамперед кинулись до баркаса і дуже здивувались коли побачили, що з нього зникли всі снасті і весь вантаж, а в дні зяє дірка.

Поміркувавши з приводу цієї несподіванки, вони заходилися щосили гукати своїх товаришів, сподіваючись, що їх почують. Довго кричали та галасували, але відповіді не одержали. Тоді вони стали колом і, за командою, всі разом випалили з рушниць. Гучна луна розляглась лісом, але й це не дало ніякого наслідку: ті, що сиділи в печері, не могли нічого чути, а ті, що були коло нас, хоч і чули, але не посміли відгукнутись.

Пропажа їхніх товаришів так приголомшила матросів, що вони (як розповідали нам згодом самі) вирішили вернутись па корабель і повідомити, що баркас продірявлений, а людей, мабуть, усіх перебито. Ми бачили, як вони, хапаючись, спустили на воду шлюпку й сіли в неї.

Капітан, який досі все ще сподівався, що нам пощастить захопити корабель, тепер зовсім занепав духом. Він боявся, що коли на кораблі дізнаються про зникнення команди баркаса, то знімуться з якоря, і тоді всі його надії розвіються пилом. Та незабаром у нього з’явився новий привід для страху.

Не встигла шлюпка відійти трохи від берега, як ми побачили, що вона вертається. Мабуть, порадившись, матроси прийняли нове рішення. І справді, залишивши в шлюпці трьох чоловік, решта сім висіли й пішли в глиб острова шукати своїх зниклих товаришів.

Справа для нас повернула на гірше. Якби ми навіть захопили тих сімох, що вийшли на берег, то й з цього не було б користі, бо шлюпка з рештою вернулася б назад, і корабель, напевне, знявся б з якоря, розпустив вітрила, і ми не змогли б уже його відвоювати.

Проте, нам не лишалось нічого іншого, як чекати, що буде далі. Висадивши сімох чоловік, шлюпка з рештою трьома відійшла на чималу відстань від берега й стала на якір, позбавивши нас будь-якої змоги добратись до неї.

Семеро розвідників, тримаючись укупі, прямували до горбка, де було моє житло. Нам їх було дуже добре видно, вони ж не могли бачити нас. Ми все ще сподівались, що вони підійдуть трохи ближче — тоді ми змогли б вистрілити в них — або, навпаки, відійдуть трохи далі і цим дозволять нам вийти з нашої схованки.

Але, діставшись до вершини пагорба, звідки можна було бачити всю північно-східну частину острова, що спускалась до моря спадистими, лісистими долинами, вони спинились і знову заходились кричати та гукати, поки не похрипли. Нарешті, боячись, мабуть, відходити від берега та один від одного, вони посідали під деревом і почали радитись. Залишалося тільки, щоб вони заснули, як ті, що приїхали в першій групі, тоді наша справа була б виграна. Але страх не навіває сну, а ці люди, як видно, чогось боялися, хоч і не знали, яка їм загрожує небезпека і звідки вона може прийти.

Тут капітан запропонував вельми розумний план, а саме: па той випадок, якби вони вирішили ще раз подати сигнал пострілами своїм зниклим товаришам, ми могли б напасти на них відразу після того, як вони вистрілять і, отже, їхні рушниці будуть розряджені. Тоді, казав він, їм залишиться тільки здатись, і справа обійдеться без кровопролиття. План мені подобався, але здійснити його можна було лише за тієї умови, що ми будемо близько від них, коли вони дадуть залп, і ми зможемо атакувати їх перше, ніж рушниці будуть знову заряджені.

Та вони й не думали стріляти. Ми довго сиділи в засаді, не знаючи, на що зважитись. Нарешті я сказав, що, на мою думку, нам не слід нічого розпочинати, поки не настане ніч. Коли ж на той час ці семеро не вернуться до шлюпки, то ми в темряві непомітно проберемось до моря, і, може, нам пощастить заманити на берег тих, що залишились у шлюпці.

Час тягнувся нестерпно повільно, і нам здавалось, що їхня нарада ніколи не скінчиться, але раптом ми не на жарт занепокоїлись, побачивши, що вони підвелись і рішуче попрямували до моря. Мабуть, страх перед невідомою небезпекою виявився сильніший за почуття товариськості, і вони вирішили покинути будь-які розшуки й вернутись на корабель.

Коли матроси подались до берега, я відразу зрозумів, що вони, залишивши своїх товаришів напризволяще, збираються пливти назад (як виявилося згодом, так воно й було). Я поділився своїм здогадом з капітаном, який остаточно впав у розпач. Але тут мені зненацька спала на думку хитрість, яка могла примусити їх вернутись, що найкраще відповідало нашим планам.

Я наказав П’ятниці й помічникові капітана піти на захід від бухточки, до того місця, де висідали дикуни в день визволення П’ятниці; далі, піднявшись на горбок, за півмилі від нас, кричати скільки сили, поки їх не почують матроси, а коли ті відгукнуться, перебігти на інше місце і знову гукати; таким чином, весь час міняючи місце, заманювати ворогів у глиб острова, поки вони не заблудяться в лісі, а тоді вказаною мною обхідною дорогою вернутись до мене.

Матроси вже сідали в шлюпку, коли з боку бухточки залунали голоси П’ятниці та помічника капітана. Вони зараз же відгукнулись, побігли вздовж берега на голоси, але, добігши до бухточки, мусили спинитись, оскільки був час припливу і вода в бухточці стояла дуже високо. Порадившись, вони гукнули своїм товаришам, які лишились у шлюпці, щоб ті під’їхали й перевезли їх на другий берег. А цього я й чекав. Переправившись через бухточку, вони пішли далі, взявши з собою ще одного. Таким чином, у шлюпці залишились тільки двоє. Я бачив, як вони відвели її у самий кінець бухти і прив’язали до невеликого пенька.

Все складалося для нас якнайкраще. Давши П’ятниці та помічникові капітана змогу діяти самостійно, я наказав решті загону йти слідом за мною. Ми переправились через бухточку непомітно для ворога і заскочили його зненацька. Один матрос сидів у шлюпці, а другий лежав на березі й дрімав. Побачивши нас за три кроки від себе, він хотів було схопитись, але капітан, що йшов попереду, кинувся до нього й ударив його прикладом. Потім, не давши опам’ятатись другому матросові, він крикнув йому: «Здавайся або смерть!»

Не треба бути дуже красномовним, щоб переконати здатись людину, яка бачить, що вона одна проти п’ятьох і її напарника збито з ніг в неї на очах. До того ж цей матрос був один із трьох, що, як казав капітан, приєднались до бунтівників не охотою, а Під тиском більшості. Отже, він не лише поклав зброю на першу вимогу, а й зараз же після цього заявив про своє,-очевидно, цілком щире бажання перейти на наш бік.

Тим часом П’ятниця та помічник капітана так по-молодецькому впоралися зі своїм ділом, що кращого не можна було й бажати. Гукаючи та відгукуючись на крики у відповідь матросів, вони водили їх по всьому острову від горбка до горбка, від лісу до лісу, поки не завели в таку безпросвітну гущавину, що видертися звідти на берег засвітла не було ніякої змоги. А як вони змучили ворога, можна було судити з того, що й самі вони ледве тягли ноги.

Тепер нам залишалося тільки підстерегти в темряві, коли матроси вертатимуться і, приголомшивши їх несподіваним нападом, розправитися з ними напевне.

Минуло кілька годин, відколи вернулись П’ятниця та його супутник, а тих не було ще й чути. Нарешті ми почули віддалік їхні голоси. Передній кричав заднім, щоб ті поспішали, а задні відповідали, що не можуть іти швидше, бо зовсім стерли собі ноги й падають від утоми. Нам було і дуже приємно чути це.

Нарешті вони підійшли до шлюпки; не можна описати, що з ними зробилося, коли вони побачили, що шлюпка стоїть на мілині (бо за ці кілька годин почався відплив, І вона опинилася майже на березі), а люди зникли. Ми чули, як вони голосно оплакували нещасливу долю, яка закинула їх на зачарований острів, і тепер його мешканці уб’ють їх, а коли на ньому водяться чорти або духи, то вони занесуть їх кудись і зжеруть^{66}.

Кілька разів заходжувалися вони гукати своїх товаришів на ім’я, але, звичайно ж, відповіді не почули. При тьмяному світлі згасаючого дня ми бачили, як вони то бігали, ламаючи руки, то, втомлені цією біганиною, кидались у шлюпку в безмежному розпачі, то знову вискакували на берег і знову ходили туди і сюди, і так без кінця.

Мої люди просили мене, щоб я дозволив їм напасти на ворога, як тільки смеркне. Але я волів не проливати крові, якщо тільки можна буде уникнути цього, а головне, знаючи, як добре озброєні наші супротивники, не хотів ризикувати життям своїх людей. Я вирішив почекати, чи не розділяться вони на групи, а тим часом, щоб діяти напевне, пересунув свою засаду ближче до шлюпки. П’ятниці з капітаном я наказав повзти навкарачки, щоб бунтівники не помітили їх, і стріляти лише зблизька.

Та плазувати довелось їм недовго, бо на них майже наткнулись два матроси й боцман, що був головним призвідником бунту, але тепер показав себе зовсім легкодухим. Відчувши, що головний винуватець усього лиха вже в його руках, капітан ледве міг стриматись та діждатись, поки той підійде ближче, щоб пересвідчитись, чи справді це він, бо досі було чути лише боцманів голос. Як тільки він наблизився, капітан і П’ятниця схопились на ноги й вистрілили.

Боцмана було вбито наповал, а одного з матросів поранено в груди. Він теж упав, мов підкошений, але помер лише години через дві. Другий матрос утік.

Почувши постріли, я негайно посунув уперед усю свою армію, яка нараховувала тепер вісім чоловік. Ось її повний склад: я — генералісимус, П’ятниця — генерал-лейтенант, потім капітан з двома друзями і троє військовополонених, яких ми визнали гідними своєї довіри, прийнявши в число рядових і озброївши рушницями.

Ми підійшли до ворога, коли зовсім смеркло, щоб не можна було побачити, скільки нас. Я велів матросові, який був залишений у шлюпці й невдовзі перед тим самохіть приєднався до нас, гукнути на ім’я своїх колишніх товаришів. Перше ніж стріляти, я хотів спробувати розпочати з ними переговори і, якщо пощастить, скінчити справу миром. Наш розрахунок виявився правильним: адже цілком зрозуміло, що в їхньому становищі вони не мали іншого вибору, як піти на капітуляцію. Отже, мій парламентер закричав скільки сили:

— Томе Сміт! Томе Сміт!

Том Сміт зараз же відгукнувся:

— Хто це? Ти, Робінсон?

Він, очевидно, впізнав його по голосу. Робінсон відповів:

— Авжеж, це я. Ради бога, Томе Сміт, кидай зброю і здавайся, інакше через хвилину ви всі будете мертві.

— Та кому ж здаватись? Де вони? — прокричав знову Том Сміт.

— Тут! — озвався Робінсон. — Тут наш капітан і з ним п’ятдесят чоловік. Ось уже дві години, як вони ганяються за вами. Боцмана вбито, Вілла Фрая поранено, а я потрапив у полон. Коли ви не здастесь у цю ж мить, ви всі загинете.

— А нас помилують, якщо ми здамось? — спитав Том Сміт.

— Зараз я спитаю капітана, — відповів Робінсон.

Тут у переговори вступив уже сам капітан.

— Гей, Сміт і всі ви там! — закричав він. — Ви впізнаєте мій голос? Якщо ви негайно складете зброю й здастесь, я обіцяю вам помилування — всім, крім Вілла Аткінса.

— Капітане, ради бога, згляньтесь на мене! — заблагав Вілл Аткінс. — Чим я гірший за інших? Усі ми однаково винні!

До речі, це була брехня, бо, коли почався бунт, Вілл Аткінс перший кинувся на капітана, зв’язав йому руки й поводився з ним дуже брутально, обсипаючи його образливою лайкою. Проте капітан сказав йому, щоб він здавався без будь-яких умов, а там уже губернатор вирішить, чи жити йому, а чи вмерти. Губернатором капітан і всі вони величали мене.

Словом, бунтівники склали зброю і почали благати пощади. Наш парламентер та ще двоє людей за моїм наказом позв’язували всіх, а тоді моя грізна армія в п’ятдесят чоловік, що насправді вкупі з цими трьома складалася тільки з восьми, оточила їх і заволоділа шлюпкою. Проте сам я та ще П’ятниця не показувались полоненим з державних міркувань.

Найперше нам треба було полагодити шлюпку й подумати про те, як захопити корабель. Капітан — він міг тепер безперешкодно розмовляти з бунтівниками — змалював їм у правдивому світлі всю ницість їхнього поводження з ним і ще більшу ницість їхніх планів, яких вони не встигли здійснити. Він дав їм зрозуміти, що такі вчинки до добра не доводять і що їх чекає, швидше всього, шибениця.

Лиходії каялись, здавалось, від щирого серця і благали лише про одне — щоб їх не карали на смерть. На це капітал відповів, що він тут не владен, вони не його полонені, а правителя острова; вони були певні, буцімто висадили його на пустельний, безлюдний берег, а богові вгодно було спрямувати їх до заселеного місця, де губернатор — англієць. «Він міг би, — сказав капітан, — якби хотів, усіх вас повісити, але він помилував вас і, напевне, відправить до Англії, де з вами вчинять по закону. Але Віллові Аткінсу губернатор наказав готуватись до смерті: він буде повішений завтра вранці».

Все це, певна річ, капітан вигадав, але його вигадка дала бажані наслідки. Аткінс упав навколішки, благаючи капітана поклопотатися за нього перед губернатором, решта теж почали принижено просити, щоб їх не відправляли до Англії.

Тут мені спало на думку, що настав час мого визволення і що тепер неважко буде умовити цих хлопців допомогти нам заволодіти кораблем. І, тримаючись у темряві, щоб вони не могли роздивитись, який їхній губернатор, я неначебто здалека покликав капітана. Один із наших людей, як йому було заздалегідь наказано, підійшов до капітана й сказав:

— Капітане, вас кличе командуючий.

— Перекажи його ясновельможності, що я зараз з’явлюсь, — відповів капітан.

Це справило відповідне враження: всі були цілком певні, що губернатор зі своєю армією в п’ятдесят чоловік десь поблизу. Коли капітан підійшов до мене, я переказав йому свій план, як заволодіти кораблем. Він гаряче його схвалив і вирішив здійснити завтра ж вранці.

Але, щоб краще виконати цей план і забезпечити успіх, я порадив капітанові поділити полонених. Аткінсові та двом іншим запеклим негідникам, на мою думку, треба було зв’язати руки й ноги і посадити їх у печеру, де вже сиділи в’язні. Відвести їх туди я доручив П’ятниці та двом супутникам капітана, висадженим з ним на берег.

Вони відвели цих трьох полонених до моєї печери, наче до в’язниці, та вона й справді мала дуже похмурий вигляд, особливо для людей в їхньому становищі. Решту я відправив на свою дачу, яку раніше описав уже досить докладно. Завдяки високій огорожі вона теж була досить надійним місцем ув’язнення, тим більше, що бранці були зв’язані й знали, що від їхньої поведінки залежить їхня доля.

Другого дня вранці я послав до них на переговори капітана. Він мав промацати грунт: розвідати і потім повідомити мене, наскільки можна довіряти цим людям і чи не ризиковано буде взяти їх з собою на корабель. Він сказав їм про заподіяну йому образу та про сумні наслідки, до яких вона їх призвела; сказав, що хоч губернатор і помилував їх тепер, та коли корабель прийде в Англію, їх, безперечно, повісять; але якщо вони допоможуть йому в такій справедливій справі, як відвоювання корабля в заколотників, то губернатор подбає, щоб їх помилували.

Легко уявити собі, з якою охотою прийняли цю пропозицію люди, що майже втратили надію врятуватись. Вони попадали навколішки до ніг капітана, заприсяглись додержувати вірності йому до останньої краплі крові і заявили, що коли він виклопоче їм помилування, то вони довіку вважатимуть себе за його неоплатних боржників, шануватимуть його, як батька, і підуть за ним хоч на край світу. «Гаразд, — мовив їм капітан, — все це я перекажу губернаторові і, зі свого боку, проситиму за вас перед ним». Прийшовши до мене, він розповів про їхній настрій, а наприкінці висловив глибоку певність, що на вірність цих людей можна цілком покластися.

Проте, для більшої надійності, я запропонував капітанові вернутись до матросів, вибрати з них п’ятьох і сказати їм, що нам не бракує людей і що, вибираючи цих п’ятьох у помічники, він робить їм ласку, а інших двох разом із тими трьома, що сидять у замку (тобто в моїй печері), губернатор залишить у себе як заложників, і якщо вони зламають свою присягу, то всі заложники будуть повішені на березі.

Цей суворий захід показав їм, що з губернатором жарти погані. їм не було з чого вибирати і довелося скоритись. Тепер уже самі заложники й капітан мали застерегти п’ятьох, щоб вони не порушили свого слова.

Отже, для експедиції ми мали такі бойові сили: 1) капітан, його помічник і пасажир; 2) двоє полонених із першої ватаги, яким, за порукою капітана, я вернув волю й зброю; 3) ще двоє полонених, яких я був посадив зв’язаними на дачу, а тепер звільнив, теж на прохання капітана; 4) нарешті, п’ятеро звільнених останніми. Всього — дванадцять чоловік, крім п’ятьох, що залишились у печері заложниками.

Я спитав капітана, чи вважає він за можливе атакувати корабель цими силами, бо мені й П’ятниці незручно буде відлучатись: у нас на руках залишились сім чоловік, яких треба тримати нарізно й харчувати, так що роботи у нас буде досить.

П’ятьох заложників, що сиділи в печері, я вирішив нікуди не пускати. Двічі на день П’ятниця давав їм їжу й питво; двоє інших полонених приносили харчі на певне місце, і звідти П’ятниця брав їх.

Тям двом заложникам я показався в супроводі капітана. Він їм сказав, що я — довірена особа губернатора, мені доручено наглядати за полоненими, без мого дозволу вони не мають права нікуди відлучатись, і при першому ж непослуху їх закують у кайдани й посадять у замок. Протягом усього цього часу я жодного разу не видавав їм себе за Губернатора, і мені легко було грати роль іншої особи; при кожній нагоді я не забував говорити про губернатора, гарнізон, замок тощо.

Тепер капітан міг безперешкодно спорядити два човни, полагодити пробоїну в одному з них та підібрати для них команду. Він призначив командиром однієї шлюпки свого пасажира і дав йому чотирьох чоловік; а сам зі своїм помічником і з п’ятьма матросами сів у другу шлюпку. Вони розрахували час так точно, що підійшли до корабля опівночі. Коли з корабля вже можна було їх почути, капітан наказав Робінсонові гукнути до екіпажу й сказати, що вони привезли людей та шлюпку і що їм довелось довго шукати їх; і ще розповісти їм що-небудь, аби тільки відвернути їхню увагу балачками, а тим часом пристати до борту. Капітан з помічником перші збігли на палубу і прикладами рушниць збили з ніг другого помічника капітана та корабельного тесляра. При підтримці своїх матросів вони захопили в полон усіх, хто був на палубі та па шканцях, а потім почали замикати люки, щоб затримати решту внизу. Тим часом підоспіла друга шлюпка, причаливши до носа корабля; її команда заволоділа люком, що вів до камбуза, і взяла в полон трьох чоловік.

Очистивши палубу, капітан наказав своєму помічникові взяти, трьох матросів і зламати двері каюти, де оселився повий капітан, обраний бунтівниками. Той зняв тривогу, схопився й з двома матросами та юнгою приготувався дати збройну відсіч, так що, коли помічник капітана зі своїми людьми висадили двері каюти, новий капітан та його прибічники відважно вистрілили в них. Помічникові куля розтрощила руку, двох матросів теж поранило, але нікого не було вбито.

Помічник капітана покликав на допомогу і, незважаючи па свою рану, вдерся в каюту і прострелив новому капітанові голову; куля влучила в рот і вийшла вухом, убивши бунтівника наповал. Тоді весь екіпаж здався, і більше не було пролито жодної краплі крові.

Коли вже було по всьому, капітал наказав зробити сім гарматних пострілів, як ми умовились заздалегідь, щоб сповістити мене про успішне закінчення справи. Чекаючи цього сигналу, я провартував на березі до другої години ночі. Можете собі уявити, як я зрадів, почувши його.

Виразно почувши всі сім пострілів, я ліг і, дуже стомлений тривогами цього дня, міцно заснув. Мене збудив грім нового пострілу. Я миттю схопився й почув, що хтось кличе мене: «Губернаторе, губернаторе!» Я відразу ж упізнав голос капітана. Він стояв над моєю фортецею, на пагорбі. Я швидко піднявся до нього, він стиснув мене в обіймах і, показуючи на корабель, промовив:

— Мій дорогий друже, й рятівнику, ось ваш корабель! Він ваш з усім, що є на ньому, і з усіма нами.

Глянувши на море, я справді побачив корабель, що стояв всього за півмилі від берега. Відновивши себе в правах командира, капітан зараз же наказав знятися з якоря і, користуючись погожим вітерцем, підійшов до бухточки, де я колись причалював зі своїми плотами. Вода стояла високо, тому він на своєму катері ввійшов у бухточку, висів на берег і прибіг до мене.

Побачивши корабель, так би мовити, біля порога своєї оселі, я від несподіваної радості трохи не знепритомнів. Настала нарешті година мого визволення. Усі перешкоди були усунені; до моїх послуг було велике судно, готове довезти мене, куди я схочу. Від хвилювання я деякий час не міг вимовити ні слова, і коли б капітан не підтримав мене своїми міцними руками, я б упав.

Помітивши мій стан, він вийняв із кишені пляшечку з якимсь Зміцнюючим напоєм, взятим навмисне для мене, дав мені раз ковтнути, а потім обережно посадив мене на землю. Я трохи отямився, але довго ще не мав сили говорити.

Бідолаха капітан і сам не міг опам’ятатись від радості, хоч для нього вона не була такою несподіваною, як для мене. Щоб заспокоїти й привести мене до тями, він на,-говорив мені тисячу дуже ніжних і ласкавих слів. Але я не дуже добре розумів його мову; мабуть, мій розум затьмарився від напливу щастя. Нарешті моє душевне збентеження вилилось сльозами, після чого до мене вернулась здатність говорити.

Тоді я обійняв мого друга й рятівника, і ми стали радіти вкупі. Я сказав йому, що дивлюсь на нього, як на людину, послану самим небом для мого визволення, і все, що тут трапилося з нами, здається мені низкою чудес. Такі події свідчать про таємну руку провидіння, що керує світом, і доводять, що всевидюще око творця вишукує нещасних в найзанедбаніших куточках світу, щоб утішити їх. Не забув я також піднестись до неба вдячною душею. Та й чи міг я не пройнятись вдячністю до того, хто так чудесно охороняв мене в пустині й не дав мені загинути в безрадісній самотності? Кому було мені дякувати за своє визволення, як не тому, хто для нас джерело усіх благ, усякої розради та втіхи?

Коли ми трохи заспокоїлись, капітан сказав, що привіз мені дещо з корабельних запасів, іще не розкрадених негідниками, що так довго хазяйнували на кораблі. Після цього він звелів матросам, що сиділи в шлюпці, вивантажити на берег речі, призначені для губернатора. їх було стільки, що могло здатись, ніби я зовсім не збираюсь їхати з ними, а зостаюсь на острові доживати свого віку.

По-перше, він привіз цілий ящик пляшок з дуже добрими міцними напоями, в тому числі шість великих (на дві кварти кожна) пляшок мадери; далі: два фунти чудового тютюну, дванадцять величезних шматків яловичини, шість шматків свинини, мішок гороху, фунтів сто сухарів, ящик цукру, ящик білого борошна, повний мішок лимонів, дві пляшки лимонного соку і ще багато всякої всячини з їжі та трунків. Але, головне, мій друг подбав про одяг, що був мені в тисячу разів потрібніший за харчі. Він привіз мені півдюжини нових чистих сорочок, стільки ж дуже гарних нашийних хусток, дві пари рукавичок, капелюх, черевики, панчохи і чудовий власний костюм, майже неношений, — одно слово, вдяг мене з голови до ніг.

Легко уявити собі, яким приємним був мені цей подарунок у моєму тодішньому становищі. Але який незграбний був у мене вигляд, коли я вбрався в новий костюм, і як незручно й незвично було в ньому попервах!

Тільки-но закінчилась церемонія огляду подарунків і я наказав віднести їх у мою фортецю, як ми почали радитись, що робити з полоненими і чи не буде небезпечно брати їх з собою в плавання, особливо двох, за атестацією капітана, непоправних негідників. За його словами, це були такі мерзотники, що коли б він і зважився взяти їх на корабель, то не інакше як в’язнів, закутих у кайдани, для того, щоб віддати їх до рук правосуддя в першій же англійській колонії, куди ми зайдемо. Словом, капітан дуже непокоївся з цього приводу.

Тоді я сказав йому, що коли він хоче, то я влаштую так, що ці два молодці самі проситимуть нас покинути їх на острові.

— Влаштуйте, прошу вас, я був би дуже радий, — відповів капітан.

— Гаразд, —сказав я. —Так я зараз же пошлю по них і переговорю з ними від вашого імені.

Покликавши до себе П’ятницю та двох заложників (тепер випущених на волю, бо їхні товариші додержали слова) , я наказав їм перевести п’ятьох полонених із лечери, де вони сиділи, на дачу (не розв’язуючи їм рук) і там зачекати на мене.

Трохи згодом я вирушив до них у своєму новому костюмі і цього разу вже як губернатор. Коли всі зібрались і капітан сів біля Мене, я наказав привести до себе в’язнів і сказав їм, що мені добре відомо їхнє злочинне поводження стосовно капітана і те, як вони втекли з кораблем і, напевне, зайнялися б розбоєм, якби, волею провидіння, не потрапили до тієї самої ями, яку викопали іншим^{67}.

Я повідомив їх, що, з мого розпорядження, корабель було захоплено і приведено на рейд, а їхній новий капітан дістав заслужену кару за свою підступність; незабаром вони побачать його повішеним на реї.

Потім я спитав їх, що вони можуть сказати на своє виправдання, бо я маю намір стратити їх, як піратів, на що моя посада дає мені цілковите право.

Один із них відповів за всіх, що вони не можуть нічого сказати на своє виправдання, але що капітан обіцяв помилувати їх, і тому вони уклінно благають мене, щоб я виявив до них милосердя — залишив живими.

— Справді, не знаю, якого милосердя ви від мене чекаєте, — сказав я. — Я вирішив покинути цей острів з усіма своїми людьми й поїхати в Англію на вашому кораблі. Капітан каже, що взяти вас із собою може не інакше, як закутих у кайдани, а прибувши в Англію, віддасть вас до суду за бунт і зраду. А за це, як ви самі добре знаєте, вам загрожує шибениця. Отже, навряд чи ви будете у виграші, коли поїдете з нами. По-моєму, вам краще зостатись на острові, постарайтесь улаштуватися тут: тільки таким чином — мені дали дозвіл поїхати звідси — я можу виявити до вас милосердя.

Вони з радістю погодились на мою пропозицію і дуже дякували мені, кажучи, що, певна річ, краще жити на цьому острові, ніж вернутись в Англію лише для того, щоб потрапити на шибеницю.

Капітан удав, ніби він щось має проти мого плану й не зважується залишити бунтівників. Тоді я теж удав, ніби розсердився на нього. Я сказав йому, що вони мої полонені, а не його. Я обіцяв помилувати їх і додержу свого слова, а коли він не вважає за можливе погодитись зі мною, то я зараз же випущу їх на волю, і тоді нехай ловить їх сам, як знає.

Полонені ще раз палко подякували мені за заступництво і на цьому справу було вирішено. Я звелів розв’язати їх і сказав їм:

— А тепер ідіть у ліс на те місце, де ми вас забрали. Я накажу залишити вам кілька рушниць, порох та патрони і дам необхідні вказівки на перший час. Ви, можете зовсім непогано прожити тут, якщо захочете.

Вернувшись додому після цих переговорів, я почав збиратись у дорогу. Капітана я попередив, що буду готовий тільки другого ранку, і попросив його їхати на корабель без мене й готуватись до відплиття, а вранці надіслати по мене шлюпку.

— Та накажіть, — додав я, — також повісити на реї труп того пройдисвіта, якого вони обрали капітаном: я хочу, щоб його бачили ті п’ятеро, що залишаються тут.

Коли капітан поїхав, я звелів покликати до мене п’ятьох полонених і завів з ними серйозну розмову про їхнє становище. Повторивши, що вони, по-моєму, вибирають кращу долю, залишаючись на острові, бо, якщо вони повернуться на батьківщину, їх неодмінно повісять, я показав їм на корабельну рею, де висів їхній новий капітан і сказав, що їх чекало б те саме.

Коли полонені ще раз підтвердили, що залишаються з охотою, я сказав, що маю намір ознайомити їх з історією мого життя на острові, щоб полегшити їм перші кроки, і почав своє оповідання. Я розповів усе докладно: як потрапив на острів, як збирав виноград, як посіяв рис та ячмінь, як навчився пекти хліб. Показав свої фортеці, ниви та загони, словом, зробив усе, залежне від мене, щоб вони могли влаштуватися якнайзручніше. Не забув я попередити цих людей і про те, що незабаром до них можуть приїхати шістнадцять іспанців: я дав їм листа для очікуваних гостей і взяв з них слово, що вони приймуть новоприбулих до своєї громади на однакових з собою правах.

Я залишив їм усю свою зброю, а саме: п’ять мушкетів, три мисливські рушниці й три шпаги, а також півтора барильця пороху, якого в мене залишилося так багато, бо, крім перших двох років, я майже не стріляв. Я дав їм докладне пояснення, як ходити за козами, як їх доїти та годувати, як робити масло й сир. Одно слово, коротко розповів їм усю історію свого життя на острові. Наприкінці я пообіцяв ублагати капітана, щоб він залишив їм іще два барильця пороху та насіння городини, якого мені так бракувало і якому я так радів би. Мішок гороху, що його капітан привіз мені в подарунок, я теж віддав їм, порадивши використати весь горох на насіння.

Давши таку настанову, я попрощався з ними другого дня й переїхав на корабель. Та хоч як поспішали ми відпливти, а не встигли знятися з якоря тієї ночі. Наступного ранку вдосвіта двоє з п’ятьох вигнанців припливли до корабля і, гірко нарікаючи на своїх товаришів, Христом-богом заклинали нас узяти їх з собою, хоч би потім їх повісили відразу, бо, за їхніми словами, їм однаково загрожує смерть, коли вони зостануться на острові.

Відповідаючи на прохання цих матросів, капітан сказав, що не може забрати їх без мого дозволу. Нарешті, примусивши їх урочисто заприсягтись, що вони виправляться і зразково поводитимуться, ми прийняли їх на корабель і незабаром задали їм доброго хльосту, після чого вони стали дуже порядними й смирними людьми.

Трохи згодом, коли почався приплив, на берег послали шлюпку з речами, які були обіцяні поселенцям. До цих речей, на моє прохання, капітан додав їхні скрині та одяг, за що вони були дуже вдячні. Я теж підбадьорив їх, обіцяючи, що не забуду їх і, коли дорогою нам зустрінеться корабель, я неодмінно пошлю його по них.

Попрощавшись із островом, я взяв з собою на спомин свою величезну зроблену власними руками шапку з козячої шкури, парасольку та одного з. папуг. Не забув я забрати й гроші, про які згадував раніше; вони так довго лежали в мене без ужитку, що аж зовсім потемніли й тільки після доброї чистки знову стали схожі на срібло; узяв я також і гроші, знайдені в уламках іспанського корабля.

Так покинув я острів 19 грудня 1686 року, згідно з корабельними записами, пробувши на ньому двадцять вісім років, два місяці й дев’ятнадцять днів. Із цього другого полону мене визволили того самого числа, якого я колись утік на баркасі від салеських маврів.

Після довгої морської подорожі я прибув до Англії 11 червня 1687 року, пробувши відсутнім тридцять п’ять років.

В Англію я приїхав для всіх чужим, ніби ніколи й не бував там. Моя благодійниця й довірена, якій я дав на схованку свої гроші, була ще жива, але зазнала багато лиха, вдруге овдовіла і впала в злидні. Я не тільки заспокоїв нещасну жінку щодо її боргу мені, запевнивши, що нічого з неї не правитиму, а ще й в подяку за колишні турботи та відданість допоміг їй, скільки дозволяли мої обставини. Дозволили вони, правда, небагато, бо мій власний запас грошей був тоді дуже невеликий. Зате я обіцяв, що ніколи не забуду її колишньої доброти до мене, і справді не забув своєї благодійниці, коли справи мої покращали, як про це буде сказано своєчасно.

Потім я поїхав у Йоркшір, але батько мій помер, мати теж, і весь наш рід погас, за винятком двох сестер та двох дітей одного з моїх братів; мене давно вважали за померлого, і тому мені з батьківської спадщини не залишили нічого. Словом, я не знайшов ні грошей, ні допомоги, а того, що я мав, було надто мало, щоб улаштуватись.

Цілком несподіваний для мене вияв вдячності зустрів я, проте, з боку капітана корабля, якого я так щасливо визволив із біди, врятувавши йому і судно, і вантаж. Він так розхвалив мене власникам судна, стільки наговорив їм про те, як я рятував життя матросам, що вони разом з іншими купцями, зацікавленими у вантажі, покликали мене До себе, наговорили мені багато компліментів і презентували двісті фунтів стерлінгів.

Подумавши про своє становище й про те, як мало в мене надії влаштуватись в Англії, я вирішив податись до Лісабона і спробувати дізнатись там про мою бразільську плантацію та про мого компаньйона, котрий, як я мав підстави гадати, мусив уже багато років вважати мене за померлого.

З цією метою я відплив на кораблі до Лісабона і прибув туди в квітні; в усіх цих подорожах мій слуга П’ятниця сумлінно супроводив мене і не раз доводив мені свою вірність.

Приїхавши в Лісабон і розпитавшись, я, на превелику радість, знайшов мого давнього друга, капітана португальського корабля, що вперше підібрав мене в морі коло берегів Африки. Він постарів і не ходив більше в море, а судно передав своєму синові, теж уже немолодому чоловікові, який і провадив далі торгівлю з Бразилією. Старий не впізнав мене, та і я ледве його впізнав, але потім пригадав його риси; згадав і він мене, коли я сказав йому, хто я такий.

Після взаємних теплих привітань я, звичайно, спитав про свою плантацію та свого компаньйона. Старий сказав, що не був у Бразілії вже років з дев’ять, що коли він востаннє виїздив звідти, Мій компаньйон був ще живий, але мої довірені, яким я доручив доглядати мою частку, обидва померли. Проте він гадав, що я можу одержати найдокладніші відомості про свою плантацію і про поліпшення, зроблені на ній, бо, зважаючи на загальну впевненість у тому, що я пропав безвісти і потонув, настановлені мною опікуни щорічно подавали звіт про прибутки з моєї частини плантації урядовцеві державної скарбниці, котрий постановив — на випадок, коли я не повернусь, — конфіскувати мою власність і одну третину прибутків з неї відраховувати до королівської казни, а дві третини. — до монастиря святого Августина для допомоги біднякам та для навернення індіанців до католицтва. Коли ж я з’явлюсь сам або хтось інший, замість мене, по мою частку, то її повернуть усю, крім, ясна річ, щорічних прибутків, витрачених на благодійність. Однак він запевнив мене, що королівський урядовець, який відає земельними прибутками казни, і монастирський економ весь час пильно стежили за тим, щоб мій компаньйон щороку подавав їм докладний звіт про прибутки з плантації, оскільки моя частка надходила до них повністю.

Я спитав капітана, чи відомо йому, наскільки збільшилась прибутковість плантації, Чи варто, на його думку, зайнятися нею та чи можу я, приїхавши туди й заявивши свої права, одержати без перешкод свою частину.

Він відповів, що не може сказати точно, наскільки збільшилась плантація, а знає тільки, що мій компаньйон страшенно забагатів, володіючи лише однією половиною; скільки йому відомо, третина моїх прибутків, що надходила до королівської казни і, здається, також передавалась якомусь монастиреві чи релігійній громаді, перевищувала двісті мойдорів^{68} на рік. Що ж до безперешкодного повернення мені моїх прав, про це, на його думку, не варто турбуватися, бо мій компаньйон живий і засвідчить їх; до того ж і моє ім’я значиться в списках місцевих землевласників. Ще він сказав мені, що наступники настановлених мною опікунів — гарні, чесні люди, причому дуже багаті, і що вони не лише допоможуть мені одержати назад моє майно, а, як він гадає, дадуть іще мені чималу суму грошей, що склалася з прибутків від плантації за той час, коли нею відали їхні батьки і прибутки не над-, ходили до казни, тобто,, за його підрахунком, років за дванадцять.

Це трохи здивувало й стривожило мене, і я спитав капітана, як. могло трапитись, що опікуни так розпорядились моєю власністю, — адже він знав, що я написав заповіт і призначив його, португальського капітана, своїм єдиним спадкоємцем.

— Це правда, — сказав він, — але ж доказів вашої смерті не було і, отже, я не міг діяти, як виконавець заповіту, не маючи певних відомостей про вашу загибель. Та мені й не хотілось брати на себе управління вашою плантацією, бо вона дуже далеко. Проте заповіт ваш я подав і права свої заявив, і якби я міг довести, що ви живі або померли, то став би діяти за дорученням і вступив би у володіння інхеніо (так називають там цукроварню) або доручив би це своєму синові, він тепер у Бразілії. Але, — вів далі старий, — я мушу повідомити вам одну річ, яка, може, буде для вас менш приємна, ніж уся моя попередня розповідь: ваш компаньйон та опікун, гадаючи, як і всі, що ви померли, вирішили подати мені звіт про прибутки за перші шість чи сім років і вручили мені гроші. В той час плантація потребувала великих витрат на поширення господарства, будівництво інхеніо та придбання невільників, так що прибутки далеко не такі, як пізніше. Однак я дам вам докладний звіт про те, скільки грошей я одержав і на що витратив.

Через кілька днів після цього мій давній друг подав мені звіт про своє господарювання на моїй плантації протягом перших шести років моєї відсутності. Звіт був підписаний моїм компаньйоном та двома довіреними; прибутки обчислювалися скрізь у товарах, наприклад, у паках тютюну, ящиках цукру, барилах рому, патоки тощо, як це заведено по цукроварнях. Із звіту я побачив, що доходи щороку збільшувались, але через величезні витрати сума прибутку була спочатку невелика. Все ж таки з розрахунків старого капітана виявилось, що він винен мені чотириста сімдесят золотих, мойдорів та ще шістдесят ящиків цукру й п’ятнадцять подвійних пак тютюну, що загинули разом з його кораблем, який зазнав аварії, повертаючись із Бразілії до Лісабона років через одинадцять після мого від’їзду.

Добряга скаржився на свої нещастя і говорив, що він змушений був витратити мої гроші, щоб покрити свої втрати, а також на придбання частки в новому судні.

— І все-таки, давній мій друже, — закінчив він, — вам не доведеться бідувати, а коли вернеться мій син, ви одержите всі свої гроші повністю.

З цими словами він вийняв старовинний гаманець і передав мені сто шістдесят португальських золотих мойдорів, а на забезпечення решти боргу — свої документи на володіння судном, з яким син його поїхав до Бразілії; він володів четвертиною всіх паїв, а його син — другою четвертиною.

Я був такий зворушений чесністю і добротою бідолахи, що не міг допустити цього; згадуючи, що він зробив ддя мен^, як він підібрав мене в морі, як великодушно весь час ставився до мене, а особливо яким щирим другом показав себе тепер, я ледве стримував сльози. Через те я насамперед спитав його, чи дозволять йому обставини сплатити мені відразу стільки грошей та чи не буде це для нього обтяжливо. Він відповів, що, правду кажучи, це, звичайно, буде для нього трохи важкувато, але ж гроші мої, і мені вони, мабуть, потрібніші, ніж йому.

У кожному слові старого було стільки приязні, що, слухаючи його, я трохи не заплакав. Коротше кажучи, я взяв його сто мойдорів і, попросивши перо та чорнило, написав розписку про одержання їх, а решту грошей повернув, сказавши, що, коли я дістану назад свою плантацію, то віддам йому й решту, як я і зробив згодом. Що ж до передачі мені його прав на володіння судном, то на це я ніяк не можу погодитись: коли мені будуть потрібні гроші, він і сам поверне, — я переконався, що він чесна людина; коли ж не будуть потрібні, коли я одержу свою плантацію, на що він подав мені надію, я не візьму з нього більше жодного пенса.

Після цього старий запропонував навчити мене, як заявити свої права на плантацію. Я сказав, що збираюсь поїхати туди сам. Він відповів, що, звичайно, можна п поїхати, якщо мені хочеться, але є багато інших способів відновити мої права і негайно ж почати користуватись прибутками. Знаючи, що на річці Тахо^{69} біля Лісабона стоять судна, готові до відплиття в Бразілію, він порадив мені записати моє ім’я в офіційні книги і ствердив присягою, що я живий і що я та сама особа, яка придбала на самому початку землю для згаданої плантації.

За порадою капітана я склав у нотаріуса доручення на ім’я його знайомого купця в Бразілії. Це доручення він надіслав у листі, а мені запропонував залишитись у нього, поки не буде одержано відповідь.

Не можна було діяти сумлінніше, ніж діяв за дорученням цей купець. Менше як за сім місяців я одержав від спадкоємців моїх довірених, тобто тих купців, з чийого прохання я поїхав по невільників до Гвінеї, величезний пакет з такими листами та документами.

По-перше, звіт про прибутки з моєї ферми (чи то-план-тації), починаючи від того року, як їхні батьки розрахувалися з моїм давнім другом, португальським капітаном, тобто за шість років: мені припадало тисяча сто сімдесят чотири мойдори.

По-друге, звіт іще за чотири роки, протягом яких вони самостійно керували моїми справами, поки уряд не забрав иід свою опіку плантацію, як майно особи, зниклої безвісти, — це називається в законі громадянською смертю. Прибутковість плантації поступово зростала, і прибуток за ці чотири роки дорівнював тридцяти восьми тисячам восьмистам дев’яноста двом крузадо^{70}, або трьом, тисячам двомстам сорока одному мойдорові.

По-третв, звіт пріора монастиря святого Августцна, котрий одержував прибутки протягом чотирнадцяти з лишком років. Певна річ, пріор не міг повернути мені грошей, вже витрачених на лікарні, але чесно заявив, що в нього залишилось вісімсот сімдесят два мойдори, які він визнає за мою власність. Лише королівська казна не повернула мені нічого.

В пакеті був ще лист від мого компаньйона. він щиро вітав мене з щасливим поверненням, радів, що я живий, сповіщав, як розрісся тепер наш маєток і скільки він дає щороку, скільки в ньому тепер акрів, чим засіяна плантація і скільки невільників працює на ній. Далі йшли двадцять два хрестики, що означали добрі побажання і повідомляли, що він стільки ж разів прочитав «Аує Ма-гіа», дякуючи святій діві за те, що я живий. Ще далі мій компаньйон гаряче просив мене вернутись у Бразілію і вступити у володіння своєю власністю, а поки що сказати йому, як розпорядитися нею, якщо я не приїду сам. Лист закінчувався запевненнями в щирій дружбі до мене його самого і його домочадців. Крім листа, він надіслав мені в подарунок сім чудово вичинених леопардбвих шкур, привезених, очевидно, з Африки на іншому кораблі, якого він посилав туди і який здійснив щасливішу подорож, ніж моє судно. Надіслав він мені ще п’ять ящиків вишуканих ласощів та сто золотих пластинок, ще не покарбованих на монети, трохи менших за мойдори.

З тими ж кораблями мої довірені надіслали мені прибуток з плантації за поточний рік: тисячу двісті ящиків цукрового піску, вісімсот пак тютюну, а решту золотом.

Можу сказати, що для мене, як для Йова^{71}, кінець був кращий за початок. Важко описати, як тьохкало моє серце, коли я читав ці листи, а особливо коли я побачив навколо себе свої багатства. Бразільські судна йдуть звичайно цілою флотилією; і морський караван, що привіз мені листи, привіз також і товари; отже, ще перед тим, як я одержав листи, товари були вже в гавані, цілі й непошкоджені. Дізнавшись про це, я зблід, відчув млість і, якби старий капітан не приспів саме вчасно з якимсь трунком, я, може, не зніс би цієї несподіваної радості і помер тут же на місці. Кілька годин я почував себе дуже погано, поки нарешті не послали по лікаря, і той, довідавшись про справжню причину моєї хвороби, пустив мені кров. Аж тоді мені полегшало. Дуже можливо, що без кровопускання я не пережив би такого струсу.

Отож я несподівано став власником більше п’яти тисяч фунтів стерлінгів і маєтку в Бразілії, що давав на рік понад тисячу фунтів прибутку, не менш певного, ніж дають маєтки в Англії. Я ніяк не міг призвичаїтись до свого нового становища і не знав, з чого почати, як використати всі вигоди та приємності, які воно могло мені дати.

В першу чергу я винагородив свого благодійника, старого капітана, що так допоміг мені в лиху годину, був такий добрий до мене спочатку й вірний мені до кінця. Я показав йому все, надіслане мені, кажучи, що після провидіння, яке всім керує, я завдячую своїм багатством йому, що тепер мій обов’язок — винагородити його, і йому буде відплачено сторицею. Передусім я вернув йому взяті в нього сто мойдорів, потім послав за нотаріусом і формальним порядком знищив розписку, де він визнавав, що винен мені .чотириста сімдесят мойдорів. Далі я склав доручення, що давало йому право щороку одержувати замість мене прибутки з моєї плантації і зобов’язувало мого компаньйона подавати йому звіти й відправляти на його ім’я товари та гроші. Приписка наприкінці надавала Йому право на отримання з прибутків щорічної пенсії в сто мойдорів, а після його смерті ця пенсія, в розмірі п’ятдесяти мойдорів, мала перейти до його сина. Так я віддячив моєму давньому другові.

Тепер треба було подумати про те, куди мені верстати свій шлях і що робити з багатством, яке дісталося мені з ласки провидіння. Клопоту в мене було куди більше, ніж тоді, коли я провадив самотнє життя на острові і не потребував нічого, крім того, що в мене було, але й не мав нічого, крім необхідного, а тепер на мені лежали великі турботи та відповідальність. Тепер у мене не було печери, куди я міг сховати свої гроші, або місця, де б вони могли лежати без замків та ключів і потемніти і взятись цвіллю, раніше ніж хто-небудь надумав би скористуватись ними; навпаки, тепер я не знав, куди мені дівати і кому дати їх на схованку. Єдиним моїм притулком був мій давній друг капітан, в чесності якого я вже переконався.

Мені здавалось, що мої інтереси в Бразілії кличуть мене туди, але я не міг уявити собі, як я поїду, не впорядкувавши своїх справ і не залишивши свого капіталу в надійних руках. Спочатку мені спало на думку віддати його на схов моїй давній приятельці, капітановій удові; я знав, що вона чесна жінка і поставиться до мене цілком сумлінно; але вона була вже в літах, бідна і, як я гадав, могла мати борги. Одно слово, мені не залишалось нічого іншого, як їхати самому в Англію й везти гроші з собою.

Минуло, проте, кілька місяців, перш ніж я дійшов до такого висновку; нагородивши по заслузі старого капітана, мого колишнього благодійника, я подумав і про бідну вдову, покійний чоловік якої зробив мені стільки послуг, та й сама вона, поки це було в її силах, була моєю відданою опікункою та порадницею. Я передусім попросив одного лісабонського купця доручити своєму агентові в Лондоні не тільки оплатити їй чек у сто фунтів, але й розшукати її та особисто передати від мене ці гроші, поговорити з нею, заспокоїти стареньку, сказавши, що, поки я живий, я й надалі допомагатиму їй. Водночас я відіслав своїм сестрам, що жили на селі, по сто фунтів кожній; вони, щоправда, не знали нестатку, але й не можна сказати, щоб жили в розкошах: одна вийшла заміж і овдовіла, у другої чоловік був живий, проте поводився з нею не так добре, як слід би.

Але з-поміж усіх своїх родичів я не знаходив нікого, кому зважився б доручити повністю свій капітал, щоб з спокійною душею поїхати в Бразілію, і це дуже бентежило мене.

Я зовсім вирішив був їхати в Бразілію і оселитися там, бо я, так би мовити, натуралізувався в тій країні. Була, проте, маленька перешкода, що зупиняла мене, а саме — релігія. Правда, на той час не релігія стримувала мене від подорожі. Колись, живши серед католиків, я відкрито додержувався їхньої релігії, і так само не вважав я цього за гріх і тепер. Але останнім часом я став замислюватись над цим більше, ніж раніше, і тепер, коли я говорив собі, що мені доведеться жити й померти серед католиків, то іноді каявся, що визнав себе за папіста; мені спадало на думку, що католицька віра, мабуть, не найкраща, і я не хотів померти католиком.

Але, як я вже говорив, головна причина, що стримувала мене від подорожі в Бразілію, полягала не в цьому, а в тому, що я не знав, кому довірити свої товари й гроші. Нарешті я вирішив забрати з собою все своє багатство і поїхати в Англію. Я гадав, що, прибувши туди, я зав’яжу знайомства або знайду родичів, на яких можна буде покластися. І я став лаштуватися в дорогу.

Перед поверненням додому я вирішив упорядкувати всі справи, а насамперед (дізнавшись, що бразільські кораблі готові до відплиття) відповісти на листи, надіслані мені з Бразілії з повним і правдивим звітом щодо моїх справ. Я написав пріорові монастиря святого Августина, подякував йому за сумлінність і просив прийняти від мене в подарунок невитрачені ним вісімсот сімдесят два мойдори з тим, щоб п’ятсот пішли на монастир, а триста сімдесят два — бідним, за розсудом пріора, просив також доброго падре молитися за мене, і таке інше.

Далі я написав подячного листа двом моїм довіреним, віддавши їм належне за чесність та сумлінність; від того, щоб послати їм дарунки, я утримався: для цього вони були надто багаті. Нарешті я написав своєму компаньйонові, вихваляючи його вміння господарювати, ширити справу і збільшувати прибутки; дав йому настанову, що робити з моєю часткою в майбутньому; сповістив, які повноваження залишив я старому португальському капітанові, і просив надалі, до одержання звісток від мене, відсилати йому все, що мені належатиме; я запевнив свого компаньйона, що маю намір не лише відвідати свій маєток, але й прожити в ньому поки віку мого. До листа я додав подарунки: італійського шовку на плаття для його дружини та дочок (про те, що в нього є дружина й дочки, я дізнався від сина мого приятеля, капітана), далі два сувої тонкого англійського сукна, найкращого, яке можна було знайти в Лісабоні, п’ять сувоїв чорної байки і дорогого фламандського мережива.

Влаштувавши таким чином свої справи, продавши товари і обернувши гроші на надійні папери, я міг спокійно рушати в путь. Але тепер постала нова морока: як їхати в Англію — суходолом чи морем? До моря я, здається, досить призвичаївся, а проте цього разу мені чомусь дуже не хотілось їхати морем, і хоч я нічим не міг пояснити це небажання, воно до того стало сильним, що, вже відправивши свій багаж на корабель, я передумав і забрав його назад. І так було не раз, а двічі чи тричі.

Правда, мені не дуже щастило на морі, і це могло бути однією з причин. Але головне було тут у передчутті, а людині ніколи не слід іти супроти своїх передчуттів. Два кораблі, па яких я хотів пливти, обраних мною з-поміж інших — на один я навіть перевіз свій багаж, а з капітаном другого умовився про ціну, — обидва ці кораблі не дійшли до місця призначення. Один захопили алжірські пірати, а другий зазнав аварії біля Старта^{72} коло Торбея^{73}, і всі, хто був на ньому, за винятком трьох, потонули; так що на обох мене спіткало б нещастя, а на якому гірше — важко сказати.

Бачачи таку мою нерішучість і вагання, мій давній друг капітан, від якого я ні з чим не ховався, почав умовляти мене не їхати морем, а рушити суходолом до Коруньї^{74} і далі через Біскайську затоку до Ла-Рошелі^{75}, звідки вже легко й безпечно можна доїхати до Парижа, а також до Кале та Дувра; або ж їхати па Мадрід і звідти весь час суходолом через Францію.

Одно слово, я був тоді настільки упереджений проти будь-якої морської подорожі, за винятком переїзду з Кале до Дувра, що вирішив їхати всю дорогу суходолом, а оскільки я не поспішав, не зважав на витрати, то цей шлях був і найприємнішим. А щоб зробити його ще приємнішим для мене, старий капітан знайшов мені попутника, англійця, сина одного лісабонського купця. Крім того, ми взяли з собою ще кількох молодих португальців — а втім, вони їхали тільки до Парижа. Отже, всіх нас зібралось шість чоловік та п’ятеро слуг: купці й португальці, щоб зменшити видатки, брали з собою по одному слузі на двох, а я взяв з собою за слугу одного англійського матроса та свого П’ятницю, який був надто непризвичаєним до європейських порядків, щоб у дорозі заміняти слугу.

Так я нарешті виїхав із Лісабона; ми запаслись усім потрібним, були добре озброєні і гуртом складали маленький загін; мої супутники вшанували мене званням капітана, бо я був найстарший з-поміж усіх за віком, а також тому, що в мене було двоє слуг, до того ж саме я затіяв цю подорож.

Я не докучав читачеві виписками з свого корабельного журналу, не наводитиму й тепер витягів із свого сухопутного щоденника, але деяких пригод, що трапилися з нами під час цієї важкої і втомливої подорожі, проминути не можу.

Прибувши до Мадріда, всі ми, що вперше відвідували Іспанію, захотіли пожити там, побачити іспанську столицю і подивитись на все, варте уваги; але літо вже кінчалось, і ми поспішили виїхати й рушили з Мадріда десь у половині жовтня. Доїхавши до кордону Наварри^{76}, ми одержали тривожну звістку, що на французькому боці гір випав глибокий сніг і численні мандрівники були змушені вернутися в Памплону^{77} після марної й дуже небезпечної спроби переправитися через гори.

Добравшись до Памплони, ми й самі перекопались у цьому. Для мене, що майже все своє життя провів у жаркому кліматі, в країнах, де я міг обійтись майже без одягу, холод був нестерпний. Причому було не тільки важко, а й чудно: всього десять днів тому виїхати з Старої Кастілії^{78}, де було не те що тепло, а навіть жарко, і зараз же потрапити під такий лютий крижаний вітер з Піренейських гір, що ми не могли витримати його, не кажучи вже про те, що ризикували відморозити собі руки та ноги.

Бідолашний П’ятниця просто перелякався, побачивши вкриті снігом гори і відчувши холод, якого йому ніколи в житті не доводилось терпіти.

На додаток до всього в Памплоні, коли ми прибули туди, сніг і далі падав так густо й так довго, що всі дивувались надзвичайно ранньому початку зими. Шляхи, і раніше не дуже приступні, тепер стали непрохідними: подекуди сніг лежав такий глибокий, що їхати була неможливо, бо тут сніг не замерзає, як. у північних країнах, і ми на кожному кроці наражалися б на небезпеку бути похованими живцем. У Памплоні ми пробули цілих двадцять днів; потім, бачачи, що зима зовсім близько і на поліпшення погоди сподіватись важко, — ця зима в усій Європі випала така сувора, якої не пам’ятали й старожили, — я запропонував своїм супутникам поїхати в Фуентеррабію^{79}, а звідти рушити морем у Бордо, що забрало б дуже небагато часу.

Та поки ми думали й гадали, до Памплони прибули чотири французи, що перебрались через гори з того боку з допомогою провідника; їдучи по околиці Лаигедока, він провів їх через гори шляхом, де снігу було мало і він не особливо ставав на перешкоді, а якщо й траплявся більшими масами, то був настільки твердий, що витримував і людей, і коней.

Ми послали по цього провідника, і він обіцяв провести нас тим самим шляхом, і перехід не становитиме для нас небезпеки за умови, що ми добре озброїмось, щоб не боятись диких звірів: за його словами, під час великого снігу коло підніжжя гір часто показуються вовки, розлючені через відсутність поживи. Ми сказали, що до зустрічі з цими звірами приготовані досить добре, коли тільки нам не загрожує небезпека з боку двоногих вовків, котрих, як нам говорили, тут передусім треба боятись, особливо на французькому боці гір.

Він заспокоїв нас, кажучи, що шлях, яким ми вирушимо, з цього погляду цілком безпечний, і ми охоче згодилися йти з ним, як і інші дванадцять мандрівників зі своїми слугами, котрі, як я казав, пробували вже перебратись через гори, але мусили вернутись назад.

Отже, всі ми 15 листопада виїхали з Памплонн. Я був здивований, коли замість того, щоб рушити далі до гір, провідник повернув назад і пішов тією самою дорогою, якою ми прибули з Мадріда. Так їхали ми миль з двадцять, переправились через дві річки і опинились у рівній місцевості, приємній для очей, де знову було тепло і снігу ніде не було видно. Але потім, несподівано повернувши ліворуч, провідник повів нас до гір іншою дорогою, і, хоч гори та безодні навіювали нам страх, ми обхідними та дуже покрученими стежками непомітно перевалили на той бік кряжа, не зазнавши особливих труднощів від снігу. І тут перед нами розляглися веселі родючі провінції Лангедок^{80} та Гасконь, зелені й квітучі, але вони були ще далеко, і, щоб добратись до них, ми мали подолати важку дорогу.

Весь цей день і всю ніч ішов сніг, такий сильний, що їхати не було ніякої можливості; нас це трохи збентежило, але провідник заспокоїв нас, кажучи, що незабаром ми будемо поза смугою снігу. І справді, щодня ми спускалися все нижче і посувалися все далі на північ, цілком покладаючись на нашого провідника.

Години за дві до смерку, коли наш провідник був далеко попереду і ми ледве його бачили, з сусідньої лощовини, що межувала з густим лісом, вискочили троє величезних вовків, а слідом за ними — ведмідь. Два вовки кинулись на провідника і, якби він був за півмилі від нас, вони роздерли б його раніше, ніж ми встигли б підбігти. Один накинувся на його коня, другий напав на нього самого так люто, що сердега не мав ні часу, ні духу витягти пістоль і тільки щосили кликав нас на допомогу. Поруч зі мною їхав мій П’ятниця; я наказав йому скакати вперед і дізнатись, у чому справа. П’ятниця почав гукати ще голосніше, ніж той: «Господарю! Господарю!» Проте він був сміливий хлопець, погнав свого коня прямо до місця сутички, вихопив пістоля і прострелив голову вовкові.

Щастя для бідолахи, що до нього приспів саме П’ятниця: він у себе на батьківщині звик бачити вовків і не боявся їх, тому під’їхав до звіра впритул і застрелив його, як було описано вище; будь-хто інший із нас стріляв би здалеку і міг би або схибити, або підстрелити самого провідника.

Це могло налякати й сміливішу людину, ніж я, і справді, весь наш загін сполошився, коли слідом за пострілом до нас з обох боків долинуло моторошне вовче виття; його повторила гірська луна, і нам здалось, що вовків було безліч, — а може, їх було таки чимало, і страх наш виявився аж ніяк не даремний.

В усякому разі, коли П’ятниця вбив вовка, другий вовк, що напав був на коня, зараз же покинув його і втік; на щастя, вовк учепився коневі й голову, під зуби йому потрапив мундштук вуздечки, і особливої шкоди тварині не було заподіяно. Зате вершникові перепало гірше, ніж коневі: розлючений звір укусив його двічі; один раз у руку, а другий — трохи вище коліна, і наш провідник уже мало не звалився з коня, коли нахопився П’ятниця і застрелив вовка.

Зрозуміло, що, почувши постріл, всі ми, аби швидше дізнатись, ще трапилось, наддали ходи й поскакали так прудко, як тільки дозволяла дорога, — в цьому місці узвіз був дуже крутий. Виїхавши з-за дерев, що досі ховали від нас місце дії, ми відразу все зрозуміли і побачили, що П’ятниця визволяє нашого бідолашного провідника, хоч і не моглй роздивитись, якого звіра він убив.

Не можна уявити собі незвичайнішого й захопливішого видовища, ніж поєдинок між П’ятницею та ведмедем, що відбувся на наших очах. Бій між ними тішив нас усіх, хоч спочатку ми перелякались за мого вірного слугу. Ведмідь — важкий, незграбний звір, нездатний мчатися, як прудкий та легкий вовк, зате в нього є дві особливості, що звичайно визначають його поведінку. По-перше, він, як правило, не нападає на людину; кажу: «як правило», бо не можна передбачати, до чого може довести його голод, як це було тепер, коли вся земля була вкрита снігом. На людину, повторюю, він не нападає, коли тільки сама людина не нападе на нього. Якщо ви зустрінетеся з ведмедем у лісі і не зачепите його, то й він не зачепить вас, але при цьому ви повинні бути з ним дуже чемні й поступатись йому дорогою, — він велике цабе і не поступиться дорогою, навіть принцові. Але, коли ви перелякались, найкраще — не спинятись і дивитись у другий бік, бо іноді, якщо ви спинитесь і почнете пильно дивитись на нього, він може образитись. А якщо ви ще чим-небудь кинете в нього і влучите нехай би навіть гіллячкою, не товщою за ваш палець, то він уже неодмінно образиться і покине всі інші справи, щоб помститись вам і тим відстояти свою скривджену честь, — це його перша особливість. Друга — те, що, відчувши себе ображеним, він уже не дасть вам спокою а вдень і вночі бігтиме за вами швидкою риссю, поки не наздожене і не помститься за образу.

Отож П’ятниця виручив із біди нашого провідника і тієї хвилини, коли ми під’їхали до них, саме допомагав йому злізти з коня, бо неборака зовсім ослаб від переляку та ран — щоправда, він більше перелякався, ніж потерпів. Раптом ми помітили, що з лісу виходить ведмідь, такий величезний, яких я ще зроду не бачив. Ми всі були здивовані його появою, та на обличчі П’ятниці, коли він побачив ведмедя, з’явилась радість і відвага.

— О! О! О! — вигукнув він тричі, показуючи на звіра. — О господарю, дозволь мені з ним поздоровкатись. Мій тебе дуже потішить.

Я здивувався, не розуміючи, чого він так радіє.

— Дурний ти! Він же з’їсть тебе! — сказав я.

— Їсти мене? Мій його їсти, мій вас добре потішить! Ви всі стійте тут, мій покаже вам смішно!

Він сів на землю, стягнув з себе чоботи, надів мокасини (пласкі черевики, які носять індіанці), що лежали в нього в кишені, віддав свого коня другому слузі і, приготовивши рушницю, помчав, як вітер.

Ведмідь ішов спроквола й нікого не чіпав; але П’ятниця, підбігши до нього зовсім близько, гукнув йому, ніби ведмідь міг його зрозуміти: «Слухай! Слухай! Мій говорить тобі!» Ми їхали за П’ятницею трохи віддалік. У цей час ми спускались гасконським схилом і вступили у великий ліс, де місцевість була рівна й досить відкрита, бо дерева були розкидані то тут, то там.

П’ятниця, як ми вже говорили, йшов за ведмедем по п’ятах і незабаром порівнявся з ним, а порівнявшись, підняв з землі велику каменюку и пошпурив у нього. Каменюка влучила звірові в голову і хоч відскочила від неї, як від кам’яного муру, але все ж таки П’ятниця добився свого: адже шибеник нітрохи не боявся і зробив це тільки для того, щоб ведмідь погнався за ним і щоб, як він висловився, «показати смішно».

Як тільки ведмідь відчув дотик каменюки і, обернувшись, побачив напасника, він кинувся навздогін за П’ятницею, перевалюючись, але такими сягнистими кроками, що й коневі довелося б тікати від нього чвалом. П’ятниця летів, як вітер, просто на нас, ніби шукаючи в нас захисту, і ми вирішили всі разом стріляти у ведмедя, щоб урятувати мого слугу, хоча я щиро розгнівався на нього — навіщо він погнав на нас ведмедя, коли той ішов собі у своїх справах зовсім в інший бік і не звертав на нас уваги; а надто я розсердився за те, що ведмедя він погнав па нас, а сам узявся тікати.

— Ах ти, собако! — крикнув я. — Добре ж ти нас насмішив! Біжи мерщій, стрибай на коня і дай нам застрелити звіра.

Він почув і кричить мені у відповідь:

— Не стріляти! Не стріляти! Стояти тихо, буде дуже смішно. — І біг далі, удвоє швидше за ведмедя. Потім несподівано завернув, побачив підхоже дерево, подав нам знак під’їхати ближче, помчав іще швидше і вмить видряпався на дерево, кинувши рушницю на землю, кроків за шість від стовбура.

Ведмідь скоро добіг до дерева, передусім спинився коло рушниці, понюхав її, але не зачепив і поліз на дерево, як кішка, незважаючи на свою величезну вагу, Я був ошелешений безглуздою, як мені здавалось, поведінкою мого слуги і при всьому бажанні не міг знайти тут нічого смішного, поки ми, бачачи, що ведмідь видерся на дерево, не під’їхали ближче.

Під’їхавши до дерева, ми побачили, що П’ятниця заліз на топкий кінець великої гілляки, а ведмідь саме добрався до половини гілляки, до того місця, де вона ставала тоншою й гнучкішою.

— Агов! — крикнув нам П’ятниця, — Тепер ви побачите: мій буде вчити ведмедя танцювати.

І він заходився підскакувати та розгойдувати гілляку; ведмідь захитався, але не зрушив з місця і тільки озирався, як би то йому цілим і здоровим повернутись назад; бачачи таку картину, ми справді сміялись від щирого серця. Але П’ятниці цього було мало: побачивши, що Ведмідь стоїть смирно, він став кликати його, ніби ведмідь розумів англійську мову:

— Що ж ти не ідеш далі? Будь ласка, йди далі, — і перестав трясти та розгойдувати гілляку, а ведмідь, ніби зрозумівши, що йому було сказано, поліз далі. Тоді П’ятниця знову застрибав, а ведмідь знову зупинився.

Ми думали, що саме тепер треба прикінчити його, і крикнули П’ятниці, щоб він стояв смирно, що ми будемо Стріляти у ведмедя, але він палко заперечив:

— О, будь ласка, будь ласка! Мій сам стріляти скоро!

Коротше кажучи, П’ятниця так довго танцював на гілляці, а ведмідь так потішно перебирав ногами, що ми справді нареготались удосталь, хоч і не могли уявити собі, чого, власне, домагається відважний індіанець. Спочатку ми гадали, що він хоче струсити ведмедя додолу, але для цього ведмідь був надто хитрий: він не заходив так далеко, щоб утратити рівновагу, і цупко чіплявся за гілляку своїми величезними пазурами та лапами, так що ми не мали уявлення, чим закінчиться ця забава.

Але П’ятниця незабаром розвіяв наші сумніви. Бачачи, що ведмідь учепився за гілляку і що його не примусиш іти далі, він заговорив:

— Ну, ну, твій не йде, мій іде, мій іде! Твій не хоче йти до мене, мій хоче до тебе. — 3 цими словами він пересунувся на тонкий кінець гілляки, що зігнулася під його вагою, обережно зісковзнув по ньому на землю і побіг до своєї рушниці; тримаючи зброю напоготові, він завмер.

— Ну, П’ятнице, — сказав я йому, — що ти ще задумав? Чому ти не стріляєш у нього?

— Не треба стріляти! — сказав П’ятниця. — Ще не треба стріляти. Мій стрілятиме зараз, мій вб’є, коли ти ще сміятись.

І справді, він знову насмішив нас, як ви зараз побачите. Помітивши, що напасник зник, ведмідь став задкувати, проте обережно, не поспішаючи, на кожному кроці оглядаючись, поки не добрався до стовбура; потім, так само задки, він поліз деревом униз, чіпляючись кігтями і обережно перебираючи ногами. Та перше ніж звір устиг стати на землю задніми ногами,. П’ятниця підійшов до нього впритул, уставив йому в вухо дуло своєї рушниці і застрелив ведмедя на місці.

Штукар обернувся подивитись, чи сміємось ми, і, бачачи з наших облич, що ми задоволені, сам зареготав на все горло.

— Так ми вбивати ведмідь у моя країна! — сказав він.

— Як же ви їх убиваєте? — спитав я. — Адже у вас немає рушниць.

— Рушниць немає, зате є багато, багато довгі стріли, — відповів він.

Пригода з ведмедем нас неабияк розважила, але все ж таки ми були в глухому місці, провідника нашого сильно пошарпали вовки, і ми не знали, що діяти. Вовче виття все ще розлягалось у моїх вухах, — справді, після реву, який я чув колись на африканському березі (про це я вже розповідав), мені зроду не доводилось чути таких моторошних звуків.

Це виття й наближення ночі примусили нас поспішити, а то ми піддалися б на прохання П’ятниці і, звичайно, оббілували б ведмедя: звір був такий величезний, що справа заслуговувала на увагу, але нам залишалося пройти ще з десять миль, а провідник підганяв нас; ми покинули ведмедя і пішли далі.

Земля тут була вкрита снігом, хоч і не таким глибоким і небезпечним, як у горах; ми потім дізналися, що хижі звірі, гнані голодом, спустилися з гір у ліс та в долини, шукаючи їжі, й накоїли в селах багато лиха: лякали селян, роздерли силу овець та коней і навіть кількох людей.

Шлях наш пролягав через небезпечне місце, і наш провідник сказав, що коли в цих краях ще водяться вовки, то ми неодмінно на них натрапимо. Це була невеличка долина, з усіх боків оточена лісом, вузька ущелина вела через Нього до села, де ми вирішила заночувати.

Лишалося з півгодини до заходу сонця, коли ми ввійшли в перший лісок, а коли вийшли з нього на рівнину, сонце вже сіло. В цьому першому лісі не трапилось нічого особливого, хіба що на невеличкій галявині, в чверть милі завдовжки, ми побачили п’ятьох величезних вовків, що один по одному швидко перебігли дорогу, ніби женучись за якоюсь здобиччю; нас вони минули і за кілька хвилин зникли з очей.

Наш провідник, який, до речі, показав себе неабияким боягузом, просив нас бути насторожі: на його думку, за цими вовками мали з’явитись і інші.

Ми їхали, озираючись і тримаючи рушниці напоготові, але вовків не бачили, поки з лісу, що тягся милі на півтори, не вибрались на рівнину. Тут справді доводилось їхати з осторогою: перше, що впало нам в очі, був мертвий кінь і над ним з дюжину вовків за роботою — не можу сказати, за їжею, бо вони вже з’їли все м’ясо і тепер обгризали кістки.

Ми не визнали за доцільне заважати їхньому бенкетові, та вони й не звернули на нас особливої уваги. П’ятниці дуже хотілось вистрілити в них, але я не допустив цього, гадаючи, що в нас і без того досить клопоту, а може трапитись і ще більше. Ми не дійшли й до половини рівнини, як раптом ліворуч від нас розляглось жахливе. вовче виття, і зараз же після цього ми побачили з сотню вовків, що бігли просто на нас, більшість — лавою, немов регулярна армія під командою досвідчених офіцерів. Я не знав, як їх треба зустріти, але подумав, що єдиний засіб — зімкнутися в щільний ряд; так ми й зробили. А щоб не було великих проміжків між пострілами, я наказав стріляти через одного, а тим, хто не стріляв, тримати рушниці напоготові для другого залпу на випадок, коли вовки не повернуть назад після першого; тих, кому доводилось стріляти в першу чергу, я попередив, щоб вони не заряджали рушниці знову, а тримали напоготові пістолі, — у кожного з нас була рушниця й пара пістолів. Отже, за такою системою, поділившись на два загони й стріляючи по черзі, ми могли дати шість залпів підряд. А втім, це виявилось непотрібним, бо після першого ж залпу ворог зупинився, мов укопаний, перелякавшись пострілів та вогню; чотирьох вовків було забито на місці, кілька поранених повернули назад, залишаючи за собою на снігу кривавий слід. Я вже сказав, що зграя спинилась, але не втекла; тоді, згадавши, що, як мені розповідали, найлютіші звірі бояться людського голосу, я наказав усьому нашому товариству гукнути разом якомога голосніше і переконався, що в тих розповідях є частка правди: почувши наш крик, вовки повернулись і почали відступати. Тоді я звелів випалити вдруге, їм навздогін, — вовки помчали галопом і незабаром сховались за деревами.

Скориставшись з перепочинку, ми стали перезаряджати рушниці, а щоб не гаяти часу, їхали далі; та ледве приготувались до нового залпу, як почули страшенний шум у тому самому лісі, в. тому самому напрямі, куди ми верстали шлях.

Наближалась ніч, і щохвилини темнішало, Що було для нас дуже невигідно; шум посилювався, і ми легко розпізнали в ньому гарчання й виття цих диявольських створінь. Несподівано ми побачили перед собою цілих три вовчі зграї: одну — ліворуч, одну позаду й одну попереду нас, — ми, здавалось, були оточені вовками; вони, проте, не нападали на нас, і ми їхали далі, підганяючи якомога коней, але дорога була вибоїста, і коні могли бігти лише клусом. Так ми доїхали до початку другого лісу, через який пролягала наша путь, і страшенно здивувались, побачивши біля просіки величезну вовчу зграю.

Раптом на другому кінці просіки залунав постріл; з лісу вибіг кінь, осідланий та загнузданий: він мчав наче вітер, а за ним гналось шістнадцять чи сімнадцять вовків; кінь набагато випередив їх, але ми були певні, що він не витримає довго такого шаленого гону, і вовки нарешті наздоженуть його: так воно, мабуть, і вийшло.

У просіці, звідки вибіг кінь, перед нашими очима постало жахливе видовище: ми побачили трупи ще одного коня й двох людей, роздертих хижаками. Один із них був, напевне, той самий, що стріляв, — коло нього лежала розряджена рушниця; голова й верхня частина тулуба були погризені.

Це видовище сповнило нас жахом. Ми не знали, що робити далі й куди прямувати, але вовки незабаром примусили нас зважитись: вони оточили нас у надії на нову здобич; я певен, що їх було не менше як триста. На наше щастя, на узліссі, трохи осторонь від дороги, лежало кілька величезних дерев, зрубаних минулого літа і, мабуть, залишених тут для перевозу. Я повів свій маленький загін до цих дерев; на мою пропозицію всі ми злізли з Коней і, сховавшись за одним довгим деревом,,ніби за бруствером, утворили трикутник, помістивши коней в середину.

І добре, що ми це зробили, бо вовки зараз же напали на нас з небаченою досі люттю. Вони з гарчанням кинулись до нас і скочили на колоду, що правила нам за бруствер, ніби сподіваючись на легку здобич; їхню лють, мабуть, збільшувало ще те, що ми сховали за собою наших коней, яких вони, власне, й мали на меті. Я звелів своїм стріляти, як і раніше, — через одного, і їхні постріли були такі влучні, що з першого ж залпу багато вовків було забито; але виявилось, що цього мало: треба було стріляти безперервно, бо вовки лізли на нас, як чорти: задні підштовхували передніх.

Після другого залпу нам здалось, що вовки припинили свою атаку, і я сподівався, що вони втечуть; але це тривало лише одну мить — зараз же наскочили інші; ми двічі випалили в них із пістолів і, гадаю, цими чотирма залпами вбили штук сімнадцять чи вісімнадцять і поранили вдвоє більше, але вовки наступали далі.

Мені не хотілось надто швидко випустити всі наші заряди, і я гукнув свого слугу — не П’ятницю, котрий був заклопотаний іншою роботою: він надзвичайно швидко й спритно встиг уже зарядити знову свою й мою рушниці, — отже, не П’ятницю, а другого мого слугу і, давши йому порохівницю, звелів посипати порохом доріжку вздовж колоди, та якомога ширшу. Він виконав мій наказ і ледве встиг відійти, як вовки знову полізли на нас через порохову доріжку. Тоді я клацнув незарядженим пістолем коло самого пороху^{81}, він зайнявся і обпалив вовків, які були на колоді; з півдюжини їх звалились або, вірніше, скочили на нас, сахнувшись убік від вогню та з переляку; з цими ми швидко розправились, а решта так злякались яскравого світла, яке здавалось ще страшнішим через густу темряву навколо, що трохи відступили.

Тут я востаннє скомандував стріляти всім разом, а потім усі ми хором гукнули, і вовки пустилися тікати; залишилося тільки близько двадцяти поранених, що корчились на землі; ми моментально кинулись на вовків і узялись рубати їх шаблями, цілком слушно розміркувавши, що скигління та виття цих тварюк будуть зрозуміліші для їхніх товаришів, ніж наші постріли; так воно й сталося: вовки повтікали й дали нам спокій.

Побили ми вовків штук шістдесят, а якби це було вдень, ми побили б їх іще більше. Коли поле бою очистилось, ми рушили далі, бо нам залишалось пройти ще близько трьох миль. Дорогою ми не раз іще чули в лісі виття хижаків і, здавалось нам, бачили, як вони шмигали серед дерев, але сніг сліпив нам очі, і ми не могли добре роздивитись. Приблизно за годину ми добрались до містечка, де вирішили заночувати, і знайшли там усіх озброєними й страшенно переляканими. Виявилось, що минулої ночі вовки й кілька ведмедів удерлись до містечка й настрахали всіх жителів, отож вони вартували вдень і вночі, особливо вночі, охороняючи свою худобу та й самих себе.

На ранок нашому провідникові стало зовсім зле: , рука й нога в нього так розпухли від вовчих укусів, що він не міг їхати далі, і нам довелося взяти іншого. З цим новим провідником ми доїхали до Тулузи, де клімат теплий, місцевість гарна та плодюча і немає ні снігу, ні вовків. Коли ми розповіли в Тулузі про наші дорожні пригоди, нам сказали, що зустріч з вовками у великому лісі коло підніжжя гір, особливо такої пори, коли земля вкрита снігом, — річ дуже звичайна. Багато людей розпитували про нашого провідника, який зважився повести нас такою дорогою цієї суворої пори року, і вважали за чудо, що вовки не пошматували нас усіх. Наша розповідь про те, як ми билися з вовками, захищаючи собою коней, викликала загальний осуд; усі говорили, що за таких обставин було п’ятдесят шансів проти одного, що вовки роздеруть нас усіх, оскільки вони оскаженіли, побачивши саме коней — ласий для них шматок.. Звичайно вони лякаються першого ж пострілу, але тут, бувши страшенно голодними і через те лютими, та ще бачачи перед собою так близько коней, вони забули про небезпеку; і, коли б ми не погамували їх безперервним вогнем і нарешті вибухом пороху, вони, напевне, розірвали б нас на шматки; якби ми й далі залишалися в сідлах і стріляли, не злазячи з коней, вовки не розлютилися б так, бо, коли вони бачать на коні людину, вони не сміють вважати коня своєю власністю, як тоді, коли натрапляють на коня без вершника. Нам говорили також, що, якби ми покинули коней напризволяще, вовки кинулися б на них так пожадливо, що за цей час ми встигли б щасливо втекти, тим більше, що нас було багато і всі ми мали вогнепальну зброю.

Сам я ніколи не зазнавав такого страху: бачачи перед собою три сотні дияволів, що мчали на нас з ревінням та роззявленими пащами, готові пожерти нас, я вже вважав себе за пропащого, бо тікати не було куди. А втім, з мене досить було й того, чого я натерпівся; гадаю, мені більше ніколи не закортить перебиратись іще раз через гори, — краще б уже проїхати тисячу миль морем, хоч би мене щотижня шарпали бурі.

Про свою подорож через Францію я не можу розповісти нічого надзвичайного, — нічого, крім того, про що вже розповідали інші мандрівники, і причому куди цікавіше, ніж я. З Тулузи я приїхав у Париж; потім, не зупиняючись там надовго, далі, в Кале і щасливо висів у Дуврі 14 січня, відбувши свою подорож протягом найсуворішої та найхолоднішої пори року.

Тепер я досяг мети і незабаром уступив у володіння всім своїм недавно придбаним багатством, бо всі чеки, які я привіз з собою, мені оплатили негайно.

Моєю головною керівницею та порадницею була тут добра бабуся, вдова капітана. Вона була дуже вдячна мені за надіслані гроші і не жаліла для мене ні праці, ні клопоту, а я в усьому покладався на неї й ні разу не мав. приводу каятись у цьому; з початку й до кінця добра й розважлива жінка захоплювала мене своєю бездоганною чесністю.

Мені вже спадало на думку, чи не доручити їй свої товари і гроші, а самому поїхати назад у Лісабон, а потім у Бразілію, але мене стримали релігійні міркування. Щодо католицизму в мене були сумніви ще під час моїх мандрів, особливо за часів моєї самотності; я знав, що мені нічого й думати їхати в Бразілію і тим більше оселятись там, якщо я не вирішу перейти в католицтво чи, навпаки, стати жертвою своїх переконань, постраждати за віру й померти від тортур інквізиції. Через те я вирішив залишитися вдома і, якщо буде змога, продати свою плантацію.

Я написав про це рішення в Лісабон своєму давньому другові, і той відповів, що продати її — справа неважка.

Але, якщо я дам йому дозвіл діяти від мого імені, він вважає вигідним запропонувати мою частину маєтку двом купцям, які управляли нею замість колишніх опікунів, добре знали їй ціну, бо жили в Бразілії й були, як я знав, дуже багаті. Капітан не сумнівався, що вони охоче куплять мою плантацію і дадуть за неї на чотири-п’ять тисяч більше, ніж будь-який інший покупець.

Я дав йому такі повноваження, і через вісім місяців корабель, який вернувся з Португалії, привіз мені листа, де мій давній друг повідомляв, що купці погодились на пропозицію й доручили своєму агентові в Лісабоні виплатити мені тридцять три тисячі восьмериків.

Я підписав складену за всією формою запродажну, надіслану мені з Лісабона, і повернув її поштою назад старому, а той прислав мені чеків на тридцять дві тисячі вісімсот восьмериків. Крім цієї одноразово виплаченої суми, покупці зобов’язалися виплачувати капітанові по сто мойдорів щорічно, а після його смерті — по п’ятдесят мойдорів його синові, з прибутків плантації.

Так завершився перший період мого життя, повного випадковостей та пригод, схожого на мозаїку, яку підібрало саме провидіння, і такого різноманітного, як рідко буває в цьому світі, — життя, що починалось нерозсудливо, а закінчувалось багато розумніше, ніж цього дозволяла сподіватись будь-яка з його частин.

Читач подумає, що, досягши такого добробуту, я вже не став ризикувати; так воно й справді було б, якби обставини допомогли мені, але я звик до мандрівного життя, в мене не було ні сім’ї, ні численних родичів і навіть, незважаючи на моє багатство, широкого кола друзів. А тому, хоч я й продав свій маєток у Бразілії, я ніяк не міг викинути з голови цієї країни; мене дуже тягло знову в мандри по світах і особливо хотілось мені побувати на своєму острові та подивитись, чи живуть іще там бідолашні іспанці і як поводяться з ними негідники-матроси, яких я залишив на острові.

Мій щирий друг, капітанова удова, дуже відмовляла мене від цього і зуміла так вплинути на мене, що я майже сім років нікуди не виїздив з Англії. За цей час я взяв під свою опіку двох племінників, синів одного з моїх братів; у старшого були свої невеликі достатки; я виховав його як дворянина і в своєму заповіті відписав йому певну суму, що мала правити за додаток до його власного капіталу. Другого я готував у моряки: через п’ять років, переконавшись, що з нього вийшов розумний, сміливий і заповзятий юнак, я спорядив для нього гарне судно й послав його в море; цей самий юнак згодом підмовив мене, вже діда, на дальші пригоди.

Тим часом я й сам якось обжився в Англії, бо насамперед одружився, не без користі для себе і в усіх відношеннях щасливо; і від цього шлюбу мав троє дітей — двох синів та дочку. Але коли моя дружина вмерла, а мій племінник з добрим прибутком вернувся з подорожі в Іспанію, мій нахил до мандрів у чужих краях та його наполегливі домагання все вирішили; він умовив мене, узявши з собою різного товару, рушити на його судні купцем в Ост-Індію. Це сталося 1694 року.

Під час цього плавання я відвідав свою нову колонію на острові, бачився там з моїми наступниками — іспанцями й довідався про всю історію їхнього життя та життя тих негідників, яких я залишив па острові. Мені розповіли, як спочатку вони кривдили бідолашних іспанців, як вони ворогували, а потім мирились, об’єднувалися з ними і знову розходились, як нарешті іспанці були змушені вжити проти них насильства, як підкорили їх собі і справедливо поводилися з цими негідниками. Ця історія, — якщо вникнути в неї — була повна не менш різноманітних та дивовижних пригод, ніж моя власна, особливо в тій своїй частині, де йшлося про битви з караїбами, що кілька разів з’являлися на острові, а також про різні поліпшення, запроваджені на ньому. Я також довідався, що п’ятеро поселенців напали на сусідній материк і захопили в полон одинадцять чоловіків та п’ять жінок, у яких на той час, коли я приїхав на острів, народилося щось із двадцять дітей.

Я пробув на острові днів двадцять, залишив поселенцям запаси всіляких потрібних речей, особливо зброї, пороху, куль, одягу, інструментів, а також двох робітників, привезених з Англії, а саме: тесляра та коваля.

Крім того, я розбив острів на ділянки, зберігше за собою право власності на всі його землі, й поділив їх між поселенцями згідно з їхнім бажанням. Улаштувавши все таким чином, я переконав поселенців не кидати острова і поїхав.

Прибувши в Бразілію, я купив, там і відправив поселенцям вітрильне судно, навантажене різними необхідними для них речами. Крім того, я послав на острів сім жінок, які могли б там стати за наймичок або вийти заміж за тих, хто схотів би їх узяти. Англійцям, які залишилися на острові, я обіцяв прислати кілька жінок з Англії разом з великим вантажем сільськогосподарського знаряддя, якщо вони оброблятимуть землю; згодом я додержав слова. Вони стали чесними й працьовитими після того, як їх змусили до покори й виділили їм окремі ділянки землі для обробітку. Я послав також із Бразілії п’ять корів, з яких три були тільні, кілька овець і свиней; коли я приїхав туди знову, ці тварини дуже розплодились.

Але про все це, разом з розповіддю про те, як триста караїбів, з’явившись на острові, напали на поселенців і зруйнували їхні плантації, як поселенці двічі бились з навалою дикунів і зазнали спочатку поразки, втративши в бою трьох людей, зате потім, — після того, як буря знищила ворожі піроги, — перебили та поморили голодом майже всю решту нападників; як поселенці повернули собі свої плантації й досі живуть на острові, — про все це, разом з описом справді дивовижних подій і деяких нових пригод з мого власного життя наступних десяти років я, можливо, згодом розповім окремо.