Робінзон Крузо

Ці думки так пригнітили мене, що я хотів був відмовитись від здійснення свого плану. Я причалив до берега в маленькій бухті, вийшов із човна й сів на горбок, вагаючись у душі між бажанням побувати на кораблі і страхом перед небезпекою, що чигала на мере. Поки я був заглиблений у свої роздуми, течія повернула, і хоч-нехоч я змушений був відкласти свою подорож на кілька годин. Тоді мені спало на думку, що треба скористатись цим часом, вилізти десь на високе Місце, з’ясувати, куди повертав течія під час припливу і чи можна буде скористатися цією течією, повертаючись з корабля на острів.

Не встиг я цього подумати, як побачив неподалеку горбок — не дуже високий, проте на чистому місці, так що з нього мало бути видно море по обидва боки острова і напрями течій. Зійшовши на цей горбок, я пересвідчився, що течія відпливу йде з південного боку острова, течія припливу — з північного. Отже вертаючись з корабля, мені треба буде тримати курс на північ острова, і я дістанусь до берега цілком щасливо.

Підбадьорений цим відкриттям, я вирішив пуститися в дорогу наступного ж ранку, як тільки почнеться відплив. Переночував я в човні, укрившись згаданою матроською шинелею, а вранці вийшов у море. Спочатку я взяв курс прямо на північ і йшов цим курсом, поки не потрапив у струмінь течії, що прямувала на схід. Мене понесло дуже швидко, хоч і не з такою швидкістю, з якою несла мене південна течія під час моєї першої подорожі. Тоді я зовсім не міг керувати човном, а тепер вільно стернував веслом і мчав просто до корабля. Я добрався до нього менш як через дві години. Побачив я дуже сумну картину: корабель (з вигляду іспанський) застряв між двох скель. Вся його кормова частина була розбита морем ущент; грот-щогла й фок-щогла були зламані до основи, але бушприт і вся носова частина збереглись цілими. Коли я підплив до борту, на палубі з’явився собака. Побачивши мене, він став вити й скавучати, а коли я поманив його, скочив у воду й поплив до мене. Я взяв його в човен. Бідна тварина майже здихала з голоду. Я дав йому шматок хліба, і собака накинувся на нього, як зголоднілий за зиму вовк. Коли собака наївся, я поставив перед ним воду, і він почав хлебтати так пожадливо, що, напевне, лопнув би, якби я дав йому пити досхочу.

Після цього я зійшов на корабель. Перше, що я там побачив, були два трупи: вони лежали біля входу до рубки, міцно зчепившись руками. Очевидно, коли корабель наскочив на скелі, його весь час заливало водою, бо була страшна буря, і весь екіпаж захлинувся, немов пішовши на дно. Крім собаки, на кораблі не було жодної живої істоти, і всі товари на ньому підмокли. Я бачив у трюмі якісь барила — не знаю, з вином чи з горілкою, але вони були такі великі, що я й не пробував дістати їх. Було там іще кілька скринь, мабуть, із тих, що належали матросам. Дві скрині я переправив на човен, навіть не відкриваючи.

Якби замість носової частини уціліла кормова, то я, напевне, повернувся б з неабиякими трофеями. Принаймні, коли судити по речах, знайдених у цих двох скринях, можна було припустити, що корабель віз дуже цінні товари. Мабуть, він ішов із Буенос-Айреса або з Ріо-де-ла-Плати^{54} в південній частині Америки, мимо берегів Бразілії до Гавани або взагалі до Мексіканської затоки, а звідти — до Іспанії. Безперечно, на ньому були великі багатства, але на той час вони нікому не знадобилися; що ж сталося з людьми, я тоді не знав.

Крім скринь, я взяв іще барильце з якимось спиртним напоєм. Барильце було невеличке, приблизно на двадцять галонів, але все-таки я витратив чимало зусиль, щоб перенести його в човен. У каюті я знайшов кілька мушкетів і фунтів з чотири пороху в роговій порохівниці; мушкети я залишив, а порох забрав. Я взяв також совок для вугілля та щипці, що були мені дуже потрібні, два мідні казанки, мідний кавник і жаровню. З усім цим вантажем та собакою я відчалив від корабля, бо починався вже приплив, і того ж дня о першій годині ночі вернувся на острів, знесилений до краю.

Я переночував у човні, а вранці вирішив перенести свою добич до нової печери, щоб не тягти її до себе в замок. Поснідавши, я вивантажив на берег усі привезені речі і докладно оглянув їх. Виявилось, що в барильці — ром, але, правду кажучи, не дуже гарний, зовсім не такий, як той, що був у нас у Бразілії. Зате в скринях я знайшов багато корисних речей, наприклад: гарної роботи погрібець, повний пляшок якоїсь незвичайної форми з срібними затичками (в кожній пляшці було до трьох пінт дуже доброго лікеру); далі дві банки чудового варення, так щільно закупорених, що морська вода зовсім не пройшла всередину, інші дві такі самі банки вода попсувала. У тій же скрині лежало кілька дуже добрих сорочок, що були для мене вельми приємною знахідкою, з півтори дюжини білих полотняних носових хусток і стільки ж кольорових нашийних. Носовичкам я дуже зрадів, уявивши собі, як приємно буде в спеку обтирати спітніле обличчя тонким полотном. На споді скрині я знайшов три великі торби з грішми; всього в трьох торбах було тисяча сто срібних восьмериків, а в одній із них лежали загорнені в папір шість золотих дублонів^{55} та кілька невеличких зливків золота, вагою, я думаю, приблизно в фунт.

У другій скрині був одяг, але не дуже гарної якості. Взагалі, судячи по знайдених у цій скрині речах, я гадаю, що вона належала корабельному канонірові: в ній було фунтів з два чудового пороху в трьох фляжках, мабуть, для мисливських рушниць. Можна сказати, що за цю поїздку я придбав дуже небагато корисних для мене речей. Гроші не мали для мене ніякої цінності. Це було непотрібне сміття, і все своє золото я залюбки віддав би^-за три-чотири пари англійських черевиків та панчіх, яких я не носив уже кілька років. Правда, під час цієї поїздка я роздобув чотири пари черевиків: дві пари я зняв з двох мерців, яких знайшов на кораблі, а дві пари були в одній зі скринь. Певна річ, черевики прийшлися мені дуже до речі, але вони були не такі зручні й міцні, як англійсько взугтя: це були скоріше туфлі, ніж черевики. В другій скрині я знайшов ще п’ятдесят різних монет, але вже ие золотих. Очевидно, ця скриня була власністю бідного матроса, тоді як перша належала офіцерові.

Проте я переніс гроші в печеру і сховав, як раніше сховав ті, що знайшов на нашому кораблі. .Дуже шкода було, що я не міг заволодіти багатствами, які містилися в кормі загиблого корабля: напевне, я міг би навантажити ними човен кілька разів. А коли б мені пощастило вирватись звідси до Англії, гроші лежали б тут у сховку, і, вернувшись, я забрав би їх.

Перенісши на берег і сховавши всі привезеш речі, я вернувся до човна, відвів його попід берегом до старої гавані і витяг із води, а сам пішов прямо до свого старого житла, де було так само тихо й спокійно. Я знову зажив своїм колишнім мирним життям, помалу пораючи своє господарство. Але, як уже відомо читачеві, останні роки я був куди обачнішим, частіше розвідував обстановку і рідше виходив з дому. Я не боявся тільки східного боку острова, бо знав, що дикуни ніколи не висідають на цьому березі, і тому, вирушаючи туди, не вживав таких застережних заходів і не брав з собою стільки зброї, як ідучи в інший бік.

Отак прожив я майже два роки, але весь цей час у моїй бідній голові, створеній, як видно, так, щоб спричиняти мені тільки нещастя, ворушились усякі плани втечі з мого острова. Іноді я вирішав здійснити нову подорож до уламків загиблого корабля, хоч розум і говорив мені, що там не могло залишитись нічого, що виправдувало б ризик такої подорожі. Іноді я задумував інші подорожі, і я певен, що коли б у мене був такий баркас, як той, на якому я тікав із Сале, я відчайдушно пустився б у море, навіть не роздумуючи про те, куди мене занесе.

Усі обставини мого життя можуть правити за пересторогу для тих, кого торкнувся страшний бич роду людського, причина половини наших нещасть. Я маю на увазі незадоволення становищем, в яке поставили нас бог і природа. Не згадуючи вже про мій непослух батьківській волі — мій, так би мовити, первородний гріх, — я протягом наступних років ішов тим самим шляхом, який і довів мене до мого теперішнього сумного становища. Коли б доля, що так добре влаштувала мене плантатором у Бразілії, дала мені скромніші бажання і я задовольнився б повільним збільшенням свого добробуту, то за цей час — тобто за час, який мені довелось прожити на острові, — я став би, мабуть, одним із найзаможніших бразільських плантаторів. Я певен, що всякими поліпшеннями, які я вже запровадив за короткий термін свого господарювання і збирався запровадити згодом, я набув би тисяч сто мой-дорів. І нащо було мені кидати налагоджену справу, упоряджену плантацію, що кожен рік розросталась і давала все більший прибуток? Невже тільки для того, щоб податись у Гвінею по негрів, тоді як маючи терпець почекати доти, поки розплодилися б наші місцеві негри, я міг би купувати їх у работорговців, не рушаючи з місця? Це коштувало б, правда, дорожче, проте ради невеликої різниці в ціні не варто було наражатися на такий страшний ризик.

Але ризикувати, видно, доля молоді, а засуджувати її безумства — доля людей зрілого віку, навчених дорогою ціною власного досвіду. Так було і зі мною. Проте незадоволення своїм становищем так глибоко сиділо в мені, що я безперестанно вигадував нові плани втечі. Переходячи тепер до опису останнього часу мого перебування на острові, я вважаю за потрібне розповісти читачеві, в якій формі в мене вперше зродилась ця божевільна витівка і яких заходів я вжив, щоб здійснити її.

Отже, після поїздки до уламків корабля я вернувся до свого замку, поставив, як завжди, свій фрегат у безпечне місце й зажив по-старому. Правда, тепер у мене було більше добра, але через це я не став багатшим, бо гроші в моєму становищі були мені так само не потрібні, як і перуанським індіанцям до вторгнення в Перу іспанців^{56}.

Якось уночі, в сезон березневих дощів, на двадцять четвертому році мого пустинницького життя, я лежав у гамаку, цілком здоровий, не пригнічений важкими думками; я чудово почував себе, але не міг склепити очей і па хвилинку.

Немае змоги та й потреби перелічувати всі думки, що, як вихор, мчали тієї ночі по великому шляху мозку — пам’яті. Перед моїм внутрішнім зором пройшло, так би мовити, в мініатюрі все моє життя до і після мого прибуття на острів. Згадуючи день за днем цю другу частину свого життя, я порівнював свої перші безтурботні роки з тим станом тривоги, страху та клопоту, в якому я опинився пізніше, коли побачив на піску слід людської ноги. Мабуть, ще й перед моїм відкриттям дикуни з’являлись у межах мого царства. Можливо, що й у перші роки мого життя на острові їх побувало тут кількасот чоловік. Але тоді я цього не знав, і ніщо не бентежило мене; я був спокійний і щасливий, бо не усвідомлював небезпеки, і хоч через це вона не була, звичайно, меншою, але для мене її ніби не існувало. Ця думка навела мене на дальші повчальні міркування про безконечну доброту провидіння, що, дбаючи про нас, не дає нам повного знання. Ми проходимо свою життєву путь серед незліченних небезпек, картина яких, коли б нам судилось її бачити, збентежила б нашу душу і позбавила б нас мужності. А ми залишаємося спокійними, бо все, що нас оточує, сховане від наших очей і ми не бачимо тих нещасть, що загрожують нам з усіх боків.

Від цих роздумів я, природно, перейшов до спогаду про те, на яку небезпеку я наражався на моєму острові протягом стількох років, безтурботно розгулюючи по своїх володіннях, коли часом, може, тільки завдяки горбку, стовбуру дерева, пітьмі чи ще якійсь іншій випадковості я врятовувався від найгіршої смерті — смерті від дикунів-людожерів, для яких я був би такою самою дичиною, як для мене коза або черепаха. Вони вбили б мене і з’їли мене так само просто, зовсім не вважаючи, що вони чинять злочин, як я вбив би голуба чи кулика. Я був би несправедливий до себе, коли б не сказав, що моє серце на цю думку сповнилось почуттям найглибшої вдячності до мого великого захисника; з великою покорою визнав я, що своєю безпекою завдячую виключно його опіці, що без нього я неминуче потрапив би до рук безжальних дикунів.

Трохи згодом мої думки пішли іншим шляхом. Я замислився над людожерством, стараючись пояснити собі це явище. Я запитував себе, як міг премудрий керівник усього світу припустити, щоб його створіння дійшли до такої нелюдяності, вірніше, до такого спотворення людської природа, багато гіршого від нелюдяності, бо треба бути гіршим за звірів, щоб пожирати подібних до себе. Але це були марні питання, на які я не міг тоді відповісти. І я почав питати себе, в якій частині світу живуть ці дикуни, як далеко від острова їхня земля, заради чого вони вирушають у таку далечінь та які в них човни; і, нарешті, чи не можу я якимось способом переправитись до них, як вони переправляються до мене.

Я ніколи не замислювався над тим, що робитиму, коли переправлюсь на материк, що станеться зі мною, коли дикуни піймають мене, і чи зможу я сподіватись на порятунок, якщо вони нападуть на мене. Я не запитував себе навіть про те, чи є в мене можливість добратись до материка непомітно для них. Не думав я і про те, як я буду харчуватись і куди мені прямувати, коли мені пощастить утекти від ворогів. Жодне з цих питань не спадало мені на думку, так я хотів будь-що-будь добратись човном до материка. Моє тодішнє становище здавалось мені найзлиденнішим у світі, і гіршим за нього була хіба що смерть. Мені здавалось, що коли я пройду суходолом або пропливу човном уздовж берега, як це я зробив у Африці, до якоїсь залюдненої країни, то, може, знайду допомогу; а може, я зустріну християнський корабель, що підбере мене. А в найгіршому разі я помру, і тоді скінчаться всі мої лиха. Певна річ, усі мої думки були виплодом розладнаного розуму і збентеженої душі, змученої нетерпінням, доведеної до розпачу довгими стражданнями і розчаруваннями після відвідин загиблого корабля. А я ж був тоді так близько від здійснення свого найглибшого бажання, тобто від можливості поговорити з ким-небудь та дізнатись, де я і яким способом звідси вибратись. Я був дуже схвильований цими думками. Весь спокій, що я черпав у покорі провидінню, пропав без сліду. Мене захопив план подорожі на материк, і я не міг думати ні про що інше. Цей план опанував мене так владно й непереможно, що я не мав сили опиратись йому.

План цей хвилював мої думки години дві, а може, й більше. Моя кров кипіла, і пульс бився, наче мене трусила пропасниця від самого тільки збудження мого розуму, поки, нарешті, сама природа допомогла мені: знесилений таким довгим напруженням, я заснув міцним сном.

Здавалося б, що мене й уві сні мусили переслідувати такі самі бурхливі думки; але насправді вийшло зовсім інакше, і те, що приснилось мені, не мало ніякого зв’язку з моїм хвилюванням. Мені снилось, ніби я вийшов, як звичайно, вранці зі свого замку і побачив на березі дві піроги, а коло них — одинадцять дикунів. З ними ще був дванадцятий, полонений, якого вони зібрались убити й з’їсти. Аж раптом, в останню хвилину, цей полонений схопився на ноги, вирвався з рук, що тримали його, і побіг скільки духу. І я подумав уві сні, що він біжить у лісок коло фортеці, щоб заховатись там. Побачивши, що він сам і що ніхто за ним не женеться, я вийшов йому назустріч і всміхнувся до нього, щоб підбадьорити його, а він кинувся навколішки переді мною, благаючи врятувати його. Я показав йому на драбину, пропонуючи перелізти через огорожу, повів його в свою печеру, і він став моїм слугою. Ця людина була цілком у моєму розпорядженні, і я сказав собі: «Ось коли я можу нарешті переправитись на материк. Тепер мені нема чого боятись. Ця людина буде мені за провідника. Вона навчить мене, що робити і де роздобувати харчі. Вона знає ту країну і скаже мені, в який бік податися, щоб мене не з’їли дикуни, і які місця слід обминати». З цією думкою я прокинувся під свіжим враженням від сну, що потішив мою душу надією на визволення. Тим гірше було моє розчарування, коли я вернувся до дійсності і зрозумів, що це був лише сон.

І все ж цей сон підказав мені, що єдиним для мене способом вирватися на волю було захопити якогось дикуна, причому, якщо можна, одного з тих нещасних, засуджених на з’їдення, котрих вони привозили з собою як полонених. Але тут я натрапив на велику перешкоду: для того, щоб захопити потрібного мені дикуна, я мусив напасти на всю ватагу людожерів і перебити їх усіх до одного. Такий замір був не тільки відчайдушним кроком, не тільки вселяв мало надії на успіх, але й сама дозволеність його здавалась мені дуже сумнівною. Душа моя здригалась на саму думку про те, що мені доведеться пролити стільки людської крові, нехай і заради власного визволення. Не буду повторювати всіх аргументів, які я наводив проти такого вчинку, бо я перелічив їх уже раніше. Наводив я собі й протилежні докази, кажучи, що це мої смертельні вороги, що вони з’їдять мене при першій пагоді і що спроба визволитись від життя, гіршого за смерть, була б лише самообороною, самозахистом — так, немовби ці люди перші напали на мене. 1 все ж, повторюю, сама думка про те, що доведеться пролити людську кров, так жахала мене, що я ніяк не міг з нею примиритись.

Після довгих суперечок з самим собою, після довгих вагань, — бо всі ці аргументи глибоко бентежили мій розум, — переважило, нарешті, жагуче бажання визволитись. Найближче моє завдання було вигадати, як здійснити цей план. Але скільки я не сушив голови, нічого в мене не виходило. Нарешті я вирішив підстерегти дикунів, коли вони висядуть на острів, поклавшись в усьому іншому па випадок та заходи, підказані мені обставинами: хай буде, що буде.

Відповідно до цього рішення, я почав настільки часто ходити на розвідку, що це мені страшенно надокучило: адже я марно чекав більше ніж півтора року. Весь цей час. я майже щодня ходив на південний та західний край острова дивитись, чи не під’їжджають човни з дикунами, але вони не з’являлись. Ця невдача дуже засмучувала й хвилювала мене, але цього разу моє бажання досягти своєї мети анітрохи не зменшилося, навпаки, чим більше віддалялось його здійснення, тим гострішим воно ставало. Одно слово, наскільки раніше я був обережний, стараючись не потрапити дикунам на очі, настільки тепер я нетерпляче шукав_ зустрічі з ними.

У своїх мріях я уявляв, що впораюсь не тільки з одним дикуном, а з двома чи трьома, і зроблю їх своїми рабами. Вони повинні будуть безсуперечно виконувати всі мої накази, потрапивши у таке становище, що не зможуть заподіяти мені ніякої шкоди. Мене довго тішила ця мрія, але нагоди здійснити її не випадало, бо дикуни дуже довго не показувались.

Минуло вже півтора року, відколи я склав свій план, через те я почав уже вважати йога нездійсненним. Тож уявіть собі мій подив, коли одного ранку я побачив на березі, на моєму боці острова, принаймні п’ять індіанських пірог. Усі вони були порожні: дикуни, що приїхали ними, кудись зникли з моїх очей. Я знав, що звичайно в кожну пірогу сідає четверо-шестеро чоловік, коли не більше, і тому численність непроханих гостей дуже мене бентежила. Я не уявляв, як я один упораюсь з двома чи трьома десятками дикунів. Спантеличений та стурбований, я засів у своєму замку, але приготувався до задуманої раніше атаки і вирішив діяти, якщо трапиться нагода. Я довго чекав, прислухаючись, чи не долине до мене гомін з боку дикунів, і, нарешті, згораючи від нетерпіння якнайшвидше дізнатись, що там діється, поставив свої рушниці під драбиною і виліз па вершину горба, як і звичайно, в два заходи. Вилізши, я став так, щоб моя голова не висувалась над горбом, і почав дивитись у підзорну трубу. Дикунів було не менше тридцяти. Вони розклали на березі вогнище і щось готували на ньому. Я не міг розібрати, як і що саме готували вони, а бачив тільки, як вони танцювали навколо вогню, вигинаючись та вихиляючись за своїм дикунським звичаєм.

Раптом кілька чоловік відокремились від гурту й побігли в той бік, де стояли човни, а через якийсь час я побачив, що вони тягнуть до вогню двох нещасних, очевидно, призначених на убій, що до того, напевне, лежали зв’язані в човнах. Одного з них відразу ж звалили на землю, вдаривши по голові чимсь важким, мабуть, дрючком або дерев’яним мечем, яким звичайно користуються дикуни. Ще двоє-троє дикунів негайно взялися до роботи: розпороли йому живіт і заходились його патрати. Тим часом другий полонений стояв тут же і чекав своєї смерті. В цю мить нещасний, відчувши, що його не так пильнують, спалахнув надією на порятунок. Він раптом кинувся вперед і з неймовірною швидкістю побіг піщаним берегом прямо до мене, тобто в той бік, де було моє житло.

Признаюсь, я страшенно перелякався, коли побачив, що він біжить до мене, тим більше, що мені здалось, ніби вся ватага кинулась доганяти його. Отже, перша половина мого сну справдилась: дикун, за яким женуться, шукає, притулку в моєму ліску. Проте я не міг сподіватись, що здійсниться й друга половина цього сну, тобто, що решта дикунів не переслідуватиме своєї, жертви і не знайде її там. Я залишився на своєму посту і дуже підбадьорився, коли побачив, що за втікачем женуться всього лише троє. Остаточно заспокоївся я, коли пересвідчився, що він біжить далеко швидше, ніж його переслідувачі, що відстань між ними дедалі збільшується і що, коли йому пощастить пробігти так іще з півгодини, вони його не піймають.

Від мого замку їх відокремлювала бухточка, вже не раз згадувана мною на початку оповідання: та сама, куди я причалював з своїми плотами, коли перевозив майно з нашого корабля. Я ясно бачив, що втікач муситиме перепливти її, інакше його зловлять. Справді, він, не задумуючись, кинувся у воду, хоч був саме приплив, за яких-небудь тридцять помахів переплив бухточку, виліз на протилежний берег і, не сповільнюючи темпу, помчав далі. З трьох його переслідувачів тільки двоє кинулись у воду, а третій не наважився, бо, певне, не вмів плавати. Він нерішуче постояв на березі, подивився вслід двом іншим, а потім повільно пішов назад. З того, що сталося, читач зараз побачить, що він вибрав собі кращу долю.

Я помітив, що двом дикунам, які гнались за втікачем, треба було вдвоє більше часу, ніж йому, щоб перепливти бухточку. І тут я всім своїм єством відчув, що настав час діяти, коли я хочу придбати слугу, а може, й товариша чи помічника. Саме провидіння, думав я, закликає мене врятувати нещасного. Не гаючи часу, я збіг драбинами до підніжжя гори, взяв з собою рушниці, які я лишив унизу, так само швидко виліз знову нагору, спустився з другого боку й побіг до моря навперейми дикунам. Незабаром я опинився між утікачем та його переслідувачами, бо взяв найкоротший шлях і до того ж біг униз, по схилу горба. Почувши мої крики, втікач озирнувся і спочатку перелякався мене більше, ніж своїх ворогів. Я подав йому рукою знак повернути, а сам поволі пішов назустріч переслідувачам. Коли перший з них порівнявся зі мною, я збив його з ніг ударом приклада. Стріляти я боявся, щоб не привернути уваги решти дикунів, хоч на такій відстані навряд чи вони могли б почути мій постріл або побачити дим від нього. Коли перший з переслідувачів упав, його товариш спинився, очевидно, перелякавшись, і я швидко підбіг до нього. Але наблизившись, я побачив, що він тримає в руках лук і стрілу і цілиться в мене. Отже, я мусив діяти і першим же пострілом убив його. Нещасний утікач, побачивши, що обидва його вороги, як йому здавалось, упали мертві, спинився, але він був так наляканий вогнем і звуком пострілу, що розгубився, не знаючи — чи йти йому до мене, а чи тікати, і, мабуть, більще схилявся до того, щоб тікати. Я почав знову гукати й манити його до себе. Він зрозумів: ступив кілька кроків, спинився, потім знову ступив кілька кроків і знову спинився. Тоді тільки помітив я, що він труситься, як у пропасниці. Бідолаха, очевидно, вважав себе за мого полоненого і думав, що я вчиню з ним точнісінько так само, як я вчинив з його ворогами. Я знову поманив його до себе і взагалі старався підбадьорити його, як умів. Він підходив до мене все ближче, кожні десять-двадцять кроків падаючи навколішки на знак вдячності за порятунок. Я ласкаво посміхався до нього і манив його рукою. Нарешті, підійшовши зовсім близько, він знову впав навколішки, поцілував землю, притулився до неї обличчям, взяв мою ногу й поставив її собі на голову. Мабуть, останній порух означав, що він присягається бути моїм рабом до самої смерті. Я підвів його, поплескав по плечу і, як міг, старався показати, що йому не слід боятись мене. Але справа, яку я розпочав, не була ще закінчена. Дикун, звалений ударом приклада, був не забитий, а лише приголомшений, і я помітив, що він починає приходити до пам’яті. Я привернув до нього увагу врятованого, показуючи, що ворог живий. У відповідь на це він сказав кілька слів своєю говіркою, і хоч я нічого не зрозумів, але самі звуки його мови були для мене солодкою музикою, бо більше ніж двадцять п’ять років я не чув людського голосу, коли не рахувати свого власного. Але тепер я не мав часу роздумувати: дикун, якого я приголомшив, настільки опритомнів, що уже сидів на землі, і я помітив, що мій дикун перелякався. Бажаючи його заспокоїти, я прицілився в його ворога з другої рушниці. Але тут мій дикун (так я буду звати його надалі) почав показувати мені мигами, щоб я дав йому тесак, який висів у мене через плече. Я дав йому цю зброю. Дикун зараз же підбіг до свого ворога і одним махом відтяв йому голову. Він зробив це так, спритно й вправно, що жоден німецький кат не міг би зрівнятися з ним. Таке вміння орудувати тесаком дуже здивувало мене, бо цей дикун у своєму житті бачив, мабуть, тільки дерев’яні мечі. Тільки згодом я довідався, що дикуни вибирають для своїх мечів таке тверде й важке дерево і так вигострюють його, що одним ударом можуть відтяти голову чи руку. Кінчивши свою справу, мій дикун вернувся до мене з веселим і врочистим виглядом, виконав цілу низку незрозумілих мені рухів, а потім поклав коло мене тесак і голову вбитого ворога.

Але найбільше вразило його те, як я вбив другого індіанця на такій великій відстані. Він показував на вбитого і жестами просив дозволу подивитись на нього. Я дозволив, і дикун відразу ж побіг туди. Він спинився перед трупом у повному замішанні: подивився на нього, повернув його на один бік, потім на другий, оглянув рану. Куля влучила в самісінькі груди, і крові було небагато, але, мабуть, стався внутрішній крововилив, бо смерть була миттєва. Знявши з убитого його лук і сагайдак із стрілами, мій дикун знову підійшов до мене. Тоді я повернувся й пішов, запрошуючи його йти за мною і стараючись пояснити йому жестами, що залишатись тут далі небезпечно, бо за ним можуть послати нову погоню.

Дикун відповів мені теж на мигах, що треба раніше закопати мерців, щоб його вороги не знайшли їх, коли прийдуть на це місце. Я згодився, і він зараз же став до роботи. За кілька хвилин він руками викопав у піску таку глибоку яму, що в ній легко могла вміститись одна людина; потім переніс у цю яму одного з убитих і засипав його землею. Так само вправно впорався він і з другим мерцем. Уся церемонія похорону забрала в нього не більше як чверть години. Коли він скінчив, я знову подав йому знак іти за мною і повів його не до свого замку, а зовсім в інший бік — у віддалену частину острова, до своєї печери. Отже, я не дав своєму сну здійснитись у цій частині: дикун не шукав притулку в моєму ліску.

Коли ми з ним прийшли в печеру, я дав йому хліба, жменю родзинок і напоїв його водою, а це після швидкого бігу було для нього найпотрібніше. Коли він підживився, я жестами показав йому в куток печери, де в мене лежали великий оберемок рисової соломи та ковдра, що не раз правили мені за постіль. Бідолаху не треба було дуже довго припрошувати, він ліг і вмить заснув.

Це був гарний хлопець, високий на зріст, бездоганно збудований, з рівними, міцними руками й ногами і добре розвиненим тілом. На вигляд йому було років двадцять шість. В його обличчі не було нічого дикого або жорстокого. Це було мужнє обличчя з м’яким і ніжним виразом європейця, особливо коли він посміхався. Волосся в нього було довге й чорне, але не кучеряве, як овеча вовна; лоб високий і широкий; очі жваві й блискучі; колір шкіри не чорний, а смуглий, проте не того жовто-рудого гидкого відтінку, як у бразільських або віргінських індіанців, а скоріше оливковий, дуже приємний для очей, хоч його й важко описати. Обличчя в нього було кругле й повне, ніс — невеликий, але зовсім не приплющений, як у негрів. До того ж у нього був гарно окреслений рот з тонкими губами і правильної форми, білі, немов слонова кістка, чудові зуби.

Проспавши або, вірніше, продрімавши з півгодини, він прокинувся й вийшов до мене. Я саме доїв своїх кіз у загоні біля печери. Побачивши мене, він відразу ж підбіг і ліг переді мною на землю, показуючи всією своєю позою найсмиреннішу вдячність і виробляючи при цьому всім тілом безліч чудернацьких рухів. Припавши обличчям до землі, він знову поставив собі на голову мою ногу і всіма приступними йому засобами старався довести свою безмежну відданість та покірність і дати мені зрозуміти, що з цього дня він буде моїм слугою довіку. Я зрозумів багато дечого з того, що він хотів мені сказати, і постарався пояснити йому, що я дуже задоволений ним. Відразу ж я почав говорити з ним і вчити його відповідати. Насамперед я сказав йому, що його ім’я буде П’ятниця, бо цього дня я врятував йому життя. Після цього я навчив його вимовляти слово «господар» і дав йому зрозуміти, що це моє ім’я; навчив вимовляти «так» та «ні» і розтлумачив значення цих слів. Я дав йому молока в череп’яному глечику, надпивши спочатку сам та вмочивши в нього хліб; я дав йому також коржа, щоб він наслідував мій приклад. П’ятниця з охотою послухався і на мигах показав, що їжа йому до смаку.

Ми пробули з ним ніч у печері, а як тільки розвиднілось, я дав йому знак іти за мною. Я показав йому, що хочу одягти його, з чого він, як видно, дуже зрадів, бо був зовсім голий. Коли ми проходили мимо того місця, де були закопані вбиті нами дикуни, він показав мені прикмети, якими він позначив ями, і почав подавати знаки, що нам треба викопати обидва трупи і з’їсти їх. Тоді я постарався показати йому якомога виразніше свій гнів та огиду до цього, — показати, що мене нудить на саму думку про це, і владним жестом звелів відійти від ям, що він і виконав якнайпокірніше. Після цього я повів його на вершину горба подивитись, чи поїхали вже дикуни. Вийнявши підзорну трубу, я направив її на те місце берега, де вони були напередодні, але їх не було вже й сліду, не видно було й жодного човна. Мені стало ясно, що вони поїхали геть, не потурбувавшись шукати своїх зниклих товаришів.

Але цього відкриття для мене було надто мало. Набравшись духу і згоряючи від цікавості, я взяв з собою мого П’ятницю, озброївши його тесаком та луком зі стрілами, якими, як я вже мав нагоду пересвідчитись, він орудував дуже майстерно. Крім того, я дав йому нести одну з моїх рушниць, а сам узяв дві інші, і ми пішли на те місце, де напередодні бенкетували дикуни. Мені хотілось мати про них докладніші відомості. Коли ми прийшли туди, перед нашими очима постала така жахлива картина, що в мене завмерло серце і захолола кров у жилах. Справді, видовище було моторошне, хоч П’ятниця й залишився байдужим. Увесь берег був засіяний людськими кістками, земля — закривавлена, скрізь валялись недоїдені шматки засмаженого людського м’яса, недогризки кісток та інші рештки кривавого бенкету, яким ці недолюдки відсвяткували свою перемогу над ворогами. Я знайшов три людські черепи, п’ять рук, розкидані по різних місцях кістки трьох-чотирьох ніг і багато частин кістяків. П’ятниця жестами розповів мені, що дикуни привезли з собою для бенкету чотирьох полонених; трьох вони з’їли, а четвертий був він сам. Наскільки можна було зрозуміти з його пояснень, у цих дикунів була велика битва з сусіднім вождем, одним із підданців якого був і він, П’ятниця. Вони забрали багато полонених і розвезли їх по різних місцях, щоб побенкетувати та з’їсти їх так само, як це зробила та ватага дикунів, що привезла своїх полонених на мій острів.

Я наказав П’ятниці зібрати всі черепи, кістки та шматки м’яса, звалити їх в одну купу, розкласти вогонь і спалити. Я помітив, що йому ще й досі дуже хотілось поласувати людським м’ясом і що його канібальські інстинкти надзвичайно стійкі. Але я виявив таке обурення па саму думку про це, що він не насмілився дати їм волю. Я всіма способами намагався пояснити йому, що вб’ю його, якщо він мене не послухає.

Знищивши сліди кривавого бенкету, ми вернулись до замку, і я негайно ж почав одягати свого слугу. Насамперед я дав йому полотняні штани, які вийняв із скрині бідолашного каноніра, знайденої на загиблому кораблі. Після маленької переробки вони прийшлись йому в міру. Потім я пошив йому куртку з козячого хутра, доклавши всього, свого вміння, щоб зробити її якнайкраще (я був тоді вже досить вправним кравцем) , і, нарешті, змайстрував йому шапку з заячих шкурок, дуже зручну й досить гарну. Отже, мій слуга на перший час був досить пристойно вдягнений і дуже задоволений тим, що тепер став схожий на свого господаря. Щоправда, спочатку він почував себе незручно в усьому цьому спорядженні; найбільше заважали йому штани, а рукави муляли під пахвами й натирали плечі, так що довелось переробити там, де вони завдавали йому турботи. Але потроху він призвичаївся до свого вбрання і почував себе в ньому добре.

Другого дня, вернувшись з ним до свого житла, я почав думати, куди б мені примістити його. Нарешті, Щоб улаштувати його зручніше і водночас почувати себе спокійно, я нап’яв йому маленький намет між двома стінами моєї фортеці — внутрішньою і зовнішньою; оскільки сюди виходив надвірний хід з моєї комори, то я влаштував у ньому двері з товстих дощок і міцних планок і припасував їх так, що вони відчинялись досередини, а на ніч замикались на засув; драбини я теж забирав до себе. Отже, П’ятниця ніяк не міг потрапити до мене у внутрішню, огорожу, а коли б і надумав увійти, то неодмінно зчинив би шум і збудив мене. Річ у тім, що вся моя фортеця у внутрішній огорожі, де стояв мій намет, являла собою критий двір. Дах був зроблений з довгих жердин, що одним кінцем спиралися на гору. Ці жердини я укріпив поперечними балками, а замість тесу товсто обшив їх рисовою соломою, твердою, як очерет. У тому ж місці даху, яке я залишив незакритим для того, аби входити по драбині, я припасував щось ніби спускні двері, які падали з великим гуркотом, як тільки їх трохи натиснути ззовні. Всю зброю па ніч я забирав до себе.

Але всі ці заходи були цілком зайві. Ніхто ще, мабуть, не мав такого ласкавого, такого вірного й відданого слуги, як мій П’ятниця: ні гнівливості, ні впертості, ні свавілля; завжди добрий і послужливий, він прихилився до мене, як до рідного батька. Я певен, що, коли б треба було, він віддав би за мене життя. Свою вірність він довів не раз, отож незабаром у мене зникли найменші сумніви, і я переконався, що зовсім не потребую перестороги.

Розмірковуючи про все це, я собі на диво доходив висновку, що хоч з божої волі багато створінь позбавлені можливості дати належний напрям своїм душевним здатностям, однак вони обдаровані ними в такій самій мірі, як і ми. Як і у нас, у них є розум, почуття прихильності, доброта, визнання своїх обов’язків, вдячність, вірність у дружбі, здатність обурюватись несправедливістю — словом, усе потрібне, щоб робити й сприймати добро. А коли богові буває вгодно дати їм нагоду застосувати, як належить, ці здатності, вони користуються ними так само охоче, ні навіть з більшою охотою, ніж ми. І мені завдавала часом великого суму думка, що ми дуже мало користуємось усім цим, — як засвідчує ряд прикладів, — хоч наш розум осяяний світлом освіти, а душевні сили — духом божим і розумінням його заповідей. І чому богові було вгодно сховати це спасенне знання від стількох мільйонів людей, котрі (якщо судити по цьому бідолашному дикунові) знайшли б для нього краще застосування, ніж це робимо ми самі?

Ось чому я заходив іноді дуже далеко, насмілюючись звинувачувати провидіння в несправедливості такого довільного розподілу благ, коли істину ховають від одних, щоб віддати її іншим, і все-таки вимагають виконання обов’яз-ків однаково від усіх. Але тут мої думки уривались і завершувались таким висновком: по-перше, ми не знаємо, чи всі будуть засуджені За тією самою істиною або заковом, оскільки бог, будучи з своєї природи безконечно благий і справедливий, засудить не тих із своїх створінь, хіго не пізнав його, а тих, хто провинив проти законів своєї совісті, як каже святе письмо, хоч би його сумність й не була для них відкрита; по-друге, всі ми лише глина в рубках гончаря^{57}, і ніякий посуд не може спитати в свого творця: «Нащо ти сотворив мене таким, який я є?»

Та вернімось до мого нового товариша. Він мені дуже сподобався, і я взяв собі за обов’язок навчити його всього, що могло бути для нього корисним, а головне — говорити й розуміти мої слова. Він виявив себе дуже здібним учнем, завжди веселим і завжди ретельним. Він так радів, коли розумів мене або коли йому щастило пояснити мені свою думку що для мене була справжня втіха вчити його! Відколи він оселився зі мною, мені жилось так легко й приємно, що коли б я міг почувати себе в безпеці від дикунів, то, напевне, без жалю погодився б лишитись на острові довіку.

Днів через два по тому, як я привів П’ятницю до свого замку, мені спало на думку, що, коли я хочу відзвичаїти його від жахливої звички їсти людське м’ясо, то треба прищепити йому смак до іншої страви. Отже, одного ранку, йдучи до лісу, я взяв його з собою. Я гадав зарізати козеня з моєї отари, принести його додому й зварити, але дорогою я побачив під деревом дику козу з двома козенятами. «Стривай!» — сказав я П’ятниці, схопивши його за руку. Подавши йому знак не рухатись, я націлився, вистрілив і вбив одне з козенят. Бідолашний дикун, що бачив уже, як я вбив здалеку його ворога, але не мав найменшого уявлення, яким чином це сталося, був страшенно вражений. Він затремтів, похитнувся і трохи не знепритомнів. Він не бачив козеняти, в яке я цілився, а підняв трохи полу своєї куртки й заходився мацати, чи він не поранений. Бідолаха гадав, мабуть, що я хотів убити його, впав переді мною навколішки, став обнімати мої ноги й дуже довго говорив щось своєю мовою. Я, певна річ, не зрозумів його, але було ясно, що він просить не вбивати його.

Мені скоро пощастило переконати П’ятницю, що я зовсім не збираюсь «чинити йому шкоди. Я взяв його за руку, засміявся і, показуючи на вбите козеня, наказав збігати по нього, що він і виконав. Поки він порався коло козеняти і виявляв своє здивування, не розуміючи, яким способом його вбито, я знову зарядив рушницю. Трохи згодом я побачив на дереві, на відстані пострілу від мене, великого птаха, якого я прийняв за яструба. Бажаючи дати П’ятниці невеличку наочну науку, я покликав його до себе, показав пальцем спершу на птаха, —як виявилось, то був не яструб, а папуга, — потім на рушницю, далі на землю під тим деревом, де сидів птах, закликаючи його подивитись, як він упаде. Нарешті я вистрілив, і він справді побачив, що папуга впав. П’ятниця й цього разу перелякався, незважаючи на мої пояснення. Здивування його було тим більшим, що він не бачив, як я заряджав рушницю, і гадав, мабуть, що в ній сидить якась чарівна руїнницька сила, що на всякій відстані несе смерть людині, звірові, птиці і взагалі всякій живій істоті. Довго ще не міг він отямитись від подиву, якого наганяв на нього кожний мій постріл; здається, коли б я дозволив йому, він почав би обожнювати мене й мою рушницю. Спочатку він не зважувався доторкнутись до рушниці і розмовляв з нею, як з живою істотою, коли був близько від неї. Він признавався мені потім, що просив рушницю не вбивати його.

Та повернемось до подій того дня. Коли П’ятниця трохи оговтався від переляку, я наказав йому принести мені забиту птицю. Він одразу пішов, але забарився, шукаючи, бо виявилось, що папугу я не вбив, а лише поранив, і він відлетів досить далеко від того місця, де я його підстрелив. Нарешті П’ятниця все-таки знайшов його і приніс. Оскільки було очевидно, що П’ятниця й досі не зрозумів, як працює рушниця, то я скористався його відсутністю і знову зарядив рушницю, на випадок, коли б ми знову спіткали яку-небудь дичину, але нам більше нічого не трапилось. Я приніс козеня додому і того ж вечора оббілував його якомога краще. Потім відрізав чималий кусок свіжої козлятини, зварив його в череп’яному горщику, і в мене вийшов чудовий бульйон. Я поїв спершу сам, а тоді почастував П’ятницю. Страва йому дуже сподобалася, тільки він дивувався, чому я їм юшку та м’ясо з сіллю. Він став жестами показувати мені_г що так несмачно. Взявши в рот трошки солі, він заходився відпльовуватись і вдавати, ніби його нудить від неї, а після пополоскав рот водою. Тоді я теж узяв у рот шматочок м’яса без солі й почав плювати, показуючи, що мені бридко їсти без солі. Але це не справило на П’ятницю ніякого враження, і я так і не зміг привчити його солити м’ясо або суп. Минуло багато часу, поки він почав класти сіль у їжу, та й то дуже мало.

Отак нагодувавши мого дикуна вареним м’ясом та юшкою, я вирішив почастувати його другого ж дня смаженим козеням. Я засмажив його над вогнищем, як це мені траплялось бачити в Англії. З обох боків вогнища я встромив у землю дві жердини, закріпив між ними поперечину, повісив на неї шматок козлятини й перевертав його, поки він не засмажився. П’ятниця нетямився від моєї витівки, а коли він покуштував мою печеню, то його задоволення не мало меж. Найкрасномовдішими жестами він дав мені зрозуміти, як подобається йому ця страва, і нарешті заявив, що ніколи вже більше не їстиме людського м’яса. Певна річ, це мене дуже втішило.

Другого дня я посадив його за роботу: загадав молотити та віяти ячмінь, показавши спочатку, як я це роблю. Він швидко зрозумів і взявся до праці дуже пильно, особливо коли довідався, що це робиться для того, щоб випікати з зерна хліб: я замісив при ньому тісто і спік хліб. Незабаром П’ятниця став справлятись з цією роботою не гірше за мене.

Оскільки тепер замість одного їдця я мав двох, то мені треба було збільшити своє поле та сіяти більше зерна, Я вибрав більшу ділянку землі й заходився обгороджувати її так само, як і попередні. П’ятниця не тільки дуже старанно, а й з явною охотою допомагав мені в цій роботі. Я пояснив йому, навіщо вона, сказавши; що це буде нове поле, бо нас тепер двоє і хліба треба вдвічі більше. Його дуже зворушило, що я так дбаю про нього. Він, як умів, старався мені розтлумачити, що розуміє, наскільки тепер, коли він зі мною, побільшало в мене клопотів. Він пояснив також, що ретельно працюватиме, коли я дам йому роботу і покажу, як її виконувати.

Це був найщасливіший рік мого життя на острові. П’ятниця навчився досить добре говорити по-англійському. Він знав назви майже всіх речей, про які я міг його запитати, і всіх місць, куди я міг його послати. Він дуже любив розмовляти зі мною. Отак знову знайшлося заняття для мого язика, що стільки років байдикував, —я маю на увазі вимову членоподільних „звуків. Крім утіхи, яку я мав з наших бесід, сама присутність цього хлопця була для мене неабиякою радістю, так припав він мені до серця. Щодня більше чарувала мене його чесність та щирість. Потроху я всією душею прихилився до нього, та й він полюбив мене так, як, гадаю, доти не любив нікого.

Якось мені захотілось дізнатися, чи не тужить він за батьківщиною і чи не хоче вернутись додому. А що на. той час він уже досить вільно володів англійською мовою і міг відповідати майже на всі мої запитання, то я спитав його, чи перемагало коли-небудь у битвах плем’я, до якого він належав. Він посміхнувся й відповів: «Атож. Ми завжди битись краще», — тобто завжди б’ємось краще, ніж інші, хотів він сказати. Потім між нами відбувся такий діалог:

Господар. Отже, ви завжди б’єтесь краще. А як же трапилось, що тебе взяли в полон, П’ятнице?

П’ятниця. А моя плем’я все-таки багато побило.

Господар. Але коли твоє плем’я побило їх, то як же сталося, що тебе забрали?

П’ятниця. Їх більше, ніж моє плем’я, в тому місці, де я був. Вони забрали один, два, три та мене. Наші побили їх у іншому місці, там, де мене не було. Там наші забрали один, два, три, велику тисячу.

Господар. Тоді чому ж ваші не визволили вас від ворогів?

П’ятниця. Ті повели один, два, три та мене й посадили в човен, а наше плем’я човна не було.

Господар. Гаразд. А скажи мені, П’ятнице, що роблять ваші зі своїми полоненими? Теж куди-небудь відвозять на човнах, а потім з’їдають, як ті, чужі?

П’ятниця. Авжеж, наші теж їдять людей; всі їдять.

Господар. А куди вони їх відвозять?

П’ятниця. Різні місця — куди захочуть.

Господар. А сюди привозять?

П’ятниця. Аякже, і сюди привозять. Різні місця.

Господар. А ти бував тут з ними?

П’ятниця. Бував. Там бував (показує на північно-західний край острова, що правив, очевидно, за місце зборів його одноплемінників).

Як з’ясувалося, мій слуга П’ятниця бував раніше в числі дикунів, що відвідували далекі береги мого острова, і брав участь у канібальських бенкетах на зразок того, на якому згодом і сам він опинився як жертва. Коли через якийсь час я набрався духу повести його на той берег, про який я вже згадував, П’ятниця зараз же впізнав місцевість і розповів мені, що одного разу, коли він приїздив на острів зі своїми, вони на цьому самому місці вбили й з’їли двадцять чоловіків, двох жінок і одну дитину. Він не знав, як сказати англійською мовою «двадцять», і, щоб пояснити мені, скільки людей вони тоді з’їли, поклав двадцять камінців один коло одного і попросив мене перелічити їх.

Я розповідаю про ці розмови з П’ятницею, бо вони правлять за вступ до дальшого. Після описаного діалогу я запитав його, чи далеко до материка від мого острова та чи часто гинуть їхні човни, перепливаючи цю відстань. Він відповів, що путь цілком безпечна і що жоден з їхніх човнів не загинув, бо там течія і вітер ранками завжди в один бік, а вечорами — в протилежний.

Спочатку я думав, що течія, про яку говорив П’ятниця, залежить від припливу та відпливу, але згодом дізнався, що вона становить продовження могутньої ріки Оріноко, бо саме проти її гирла лежить мій острів. А смуга землі на захід та північний захід від мого острова, яку я вважав за материк, — це великий острів Трінідад^{58}, розташований на північ від гирла тієї самої ріки. Я ставив П’ятниці тисячі запитань про цю землю та її мешканців: які там береги, яке море, які племена живуть поблизу. Він дуже охоче розповідав усе, що знав сам. Розпитував я його й про те, як звуться різні племена_т що мешкають у тих місцях, але дізнався небагато. Він правив одно: «Каріб, Каріб». Неважко було здогадатись, що він говорить про караїбів, котрі як це показано на наших картах, живуть саме в цій частині Америки, населяючи всю прибережну смугу від гирла Оріноко до Гвіани і далі, до острова Санта-Марти^{59}. П’ятниця розповів мені також, що далеко «за місяцем», тобто в тій країні, де сідає місяць, або, іншими словами, на захід від його батьківщини, живуть такі самі, як і я, білі бородаті люди (тут він показав на мої довгі бакенбарди, про які я вже згадував) і що ці люди вбили багато інших людей. Як я зрозумів, він говорив про іспанців, що вславились на цілий світ своїми жорстокостями в Америці, де в усіх племенах пам’ять про них переходить від батька до сина.

На моє запитання, чи не знає він способу переправитись з нашого острова до тих білих людей, П’ятниця відповів:

— Аякже, треба пливти два човен.

Я довго не розумів, що хотів" він сказати своїм «два човен», але нарешті, хоч і з великими труднощами, догадався, що він має на увазі велике судно, як два човни завбільшки.

Ця розмова дуже втішила мене. Від того дня в мене народилася надія, що рано Чи пізно я вирвуся з свого ув’язнення і що допоможе мені в цьому мій бідолашний дикун.

Протягом мого довгого спільного життя з П’ятницею, коли він навчився говорити зі мною і розуміти мене, я завжди старався закласти в його душу основи релігії. Якось я спитав його: «Хто тебе зробив?» Бідолаха не зрозумів мене. Він думав, що я його запитую, хто його батько. Тоді я .заходився коло нього з другого краю і спитав, хто зробив море та землю, де ми ходимо, хто зробив горн та ліси. І він відповів мені: «Старий на ім’я Бенамукі^{60}, що живе ген-ген далеко». Він не міг нічого розповісти мені про цю поважну особу, крім того, що Бенамукі — дуже старий, багато старіший, ніж море та земля, старіший, ніж місяць та зорі. А коли я запитав його, чому все суще не поклоняється цьому старому, якщо він створив усе, обличчя П’ятниці стало дуже серйозним, і він простодушно відповів:

— Усі на світі кажуть до нього «О»!

Потім я запитав, чи йдуть кудись люди його племені після смерті, і він сказав на це:

— Всі вони йдуть до Бенамукі.

— І ті, кого вони з’їдають, — спитав я, — теж ідуть до Бенамукі?

— Теж, — відповів він.

Так почав я вчити його пізнавати істинного бога. Я сказав, що великий творець усього сущого живе високо вгорі (я показав на небо) і керує світом з допомогою тієї ж влади і того ж провидіння, якими він створив його, що він всемогутній, може зробити з нами-все, що захоче, все дати і все відібрати. Так поступово відкривав я йому очі. Він слухав з великою увагою. З радісним зворушенням поставився він до мого оповідання про Ісуса Христа, посланого на землю спокутувати наші гріхи; про наші молитви богові, що завжди чує нас, хоч він і на небесах. Одного разу він сказав мені:

— Коли ваш бог живе вище за сонце і все ж таки чує вас, то, виходить, він більший від Бенамукі, бо Бенамукі не так далеко, а чує пас лише на високих горах, де він живе, коли ми ходимо туди розмовляти з ним.

— А ти ходив коли-небудь на ті гори, щоб розмовляти з ним? — спитав я.

— Ні, — відповів він, — молодь ніколи не ходить, а ходять лише старі, яких ми звемо «увокекі» (скільки я міг зрозуміти з його пояснень, їхнє плем’я називає так своїх священиків чи жерців). Увокекі ходять туди й говорять там: «О!» (його мовою це означало: моляться), — а потім приходять додому й кажуть усім, що говорив їм Бепамукі.

З усього цього я зробив висновок, що священики є навіть у найтемніших язичників і що мистецтво повивати релігію таємницею, щоб забезпечити повагу народу до духовенства, можна зпайти не тільки в римських католиків, а, мабуть, в усьому світі, навіть серед найдикіших і найбрутальніших варварів.

Я всіма способами намагався пояснити П’ятниці це шахрайство і сказав йому, що запевнення їхніх дідів, ніби вони ходять на гори говорити «О!» богові Бенамукі і ніби він оповіщає їм там свою волю, — чистісінька брехня, а якщо вони з ким-небудь і розмовляють на горі, то хіба що зі злим духом. Тут я докладно розказав про диявола, Про його повстання проти бога, про його ненависть до людей та про її причини; про те, як він удає з себе бога серед народів, не просвічених словом божим, і примушує їх Поклонятись йому замість бога; яких хитрощів уживає він, щоб занапастити людський рід, як він потай пролазить у нашу душу, потураючи нашим пристрастям, як він уміє наставляти нам пастки, пристосовуючись до наших нахилів, і таким чином примушує людину спокушати саму себе та з доброї волі йти на загибель.

Я бачив, що куди важче дати П’ятниці правдиве уявлення про диявола, ніж прищепити йому думку про існування бога. Природа допомагала всім моїм аргументам, якими я доводив необхідність існування великої першопричини, панівної і керівної сили, таємничого й могутнього провидіння та справедливість вшанування того, хто створив нас, і таке інше. Та нічого переконливого я не міг навести, щоб у П’ятниці створилось уявлення про злого духа, про його походження, його природу і, особливо, про його нахил чинити зло самому та примушувати нас робити зло.

Одного разу бідолашний дикун збентежив мене запитанням, власне, цілком природним і невинним, на яке, однак, я не знав, що відповісти. Я багато говорив йому про могутність бога, про його велику огиду до гріха і про те, як він карає вогнем тих, хто чинить кривду, про те, що він створив усе й, може за одну мить знищити все на світі; і він увесь час слухав дуже уважно.

Після цього я розповів йому, як диявол змагається з богом у серці людини і вживає всіх хитрощів та підступів, щоб розладнати добрі наміри провидіння й зруйнувати царство Христа на землі.

— Гаразд, — мовив П’ятниця, —ти кажеш, бог дуже сильний та великий; хіба ж він не такий сильний, як диявол?

— Ще б пак, П’ятнице, — відповів я, — бог сильніший і могутніший за диявола, і тому ми благаємо бога, щоб він повалив і кинув його в безодню, щоб він дав нам силу опиратись його спокусам і відвів від нас його вогненні стріли.

— Але, — заперечив він, — якщо бог сильніший і могутніший за диявол, то чому він не вб’є його, щоб не було більше зло?

Його запитання дивно вразило мене, бо, хоч я й був тепер уже старою людиною, але в богослов’ї я був тільки початківець і не зовсім до ладу вмів відповідати на казуїстичні запитання й розв’язувати труднощі. Спочатку я не знав, що відповісти, вдав, ніби не розчув його, і перепитав, що він сказав. Та він надто серйозно домагався відповіді, щоб забути своє запитання, і повторив його такими самими каліченими словами, що й раніше. Зібравшись трохи з думками, я сказав:

— Наприкінці бог суворо покарає диявола, він береже його до дня Страшного суду, коли вкине його в бездонну прірву, де він горітиме у вічному вогні.

Проте ця відповідь не задовольнила П’ятницю. Він глянув на мене, повторюючи мої слова:

— Береже… наприкінці… Не розумію, чому не вбити диявол тепер, не вбити його давно?

— А ти краще запитай мене, — сказав я, — чому бог не вб’є тебе й мене; адже ми теж чинимо зло та ображаємо його, але він береже нас, щоб ми розкаялись і для того, щоб згодом нам простити.

Він замислився і потім надзвичайно палко відповів:

— Гаразд, гаразд… так, виходите, ти, я, диявол, усі чи-нити зло… береже… покаятись… бог простить усі.

Цими словами він остаточно доконав мене, і вони мені ясно показали, що хоча прості й природні здогади ведуть розумне створіння до пізнання бога та шанобливого служіння йому, як вищій істоті, однак тільки божественне одкровення може дати нам пізнати Ісуса Христа, нашого визволителя, посередника, оборонця й заступника нашого коло підніжжя престолу всевишнього. Ніщо, кажу я, крім одкровення, не може дарувати всього цього нашій душі, і тому Євангеліє господа нашого й спасителя Ісуса Христа, тобто саме слово боже та дух святий, обіцяні народові для науки, — це конче потрібні наставники душ наших у істинному пізнанні бога і шляхів до врятування.

Ось через що я ухилився від продовження цієї розмови й швидко підвівся, ніби згадавши про невідкладну справу, потім вигадав привід, щоб послати кудись П’ятницю, а сам почав гаряче просити бога дати мені спроможність навчити це бідолашне створіння, одухотворити його серце й підготувати до пізнання бога в Христі, примирити його з ним. Я просив усевишнього керувати мною в проповіді слова божого, щоб переконати темного дикуна, відкрити йому очі і врятувати його душу.

Коли П’ятниця повернувся, я розпочав з ним довгу розмову про спокутування гріхів наших визволителем усього світу і про євангельську істину, що провіщається з неба, тобто про каяття перед богом та про віру в Ісуса Христа. Я пояснив, як умів, чому всеблагий наш визволитель прибрав подоби не ангела, а нащадка Авраамового, і що через це впалі ангели не зможуть спастись, бо він прийшов тільки для загиблих овець із дому Ізраїля, і таке інше.

Одному богу відомо, що в моїх оповіданнях було більше добрих намірів, ніж знань. Навчаючи й наставляючи П’ятницю на розум, я вчився й сам: багато такого, чого я раніше не знав зовсім або не обміркував як слід, тепер ясно поставало у свідомості. Ніколи досі я ще з таким запалом не припадав до наснажливого джерела істини. Не певен, чи збудив я добрі почуття в цього бідолахи, але все-таки я мав підставу дякувати небу за те, що воно послало його. Смуток мій трохи розвіявся, життя стало для мене приємнішим. І коли я згадав, що, приречений на відлюдництво, я звернув свій погляд на небо не тільки для того, щоб! побачити мстиву руку провидіння, але й для того, аби стати знаряддям спасіння життя, а може, й душі бідолашного дикуна — привівши її до пізнання віри й учення Христа, — тоді серце моє сповнилось невимовною радістю, і я щиро тішився, що мене занесло на острів, який раніше я вважав за найжахливішу для себе кару.

У такому вмиротвореному настрої я перебув решту часу свого заслання. Бесіди з П’ятницею забирали в мене все дозвілля, і я прожив три роки приємно й цілком щасливо, коли на землі можливе цілковите щастя. Мій дикун став тепер добрим християнином, багато кращим за мене, хоч я сподіваюсь — і дякую за це творцеві, — що обидва ми однаковою мірою були в покутному настрої й покладали надію на господню ласКу. Ми могли читати тут слово боже і, дослухаючись до нього, були не далі від бога, ніж якби жили в Англії.

Я завжди, намагався, у міру своїх сил, пояснити П’ятниці значення прочитаного, і він своїми розважливими запитаннями допомагав мені, як я казав уже, краще й глибше вивчити святе письмо. Не можу не згадати тут і про те, що спостеріг я за свого самітницького життя, а саме: вчення про пізнання бога та вчення Ісуса Христа викладене в слові божому так ясно й просто, що саме вже читання його було для мене невимовною втіхою. Саме це читання дало мені ‘змогу зрозуміти мій обов’язок і підготувало мене до щиросердого каяття; воно спонукало мене всією душею полюбити спасителя, це джерело життя й визволення; воно цілком змінило моє життя, схиливши мене до безумовного виконання всіх заповідей божих. Це ж таки читання просвітило мого бідолашного дикуна й зробило його таким християнином, рівних якому я мало знав у своєму житті.

Що ж до всіляких тонкощів у тлумаченні Біблії — тих богословських коментарів, з приводу яких точилося стільки дискусій, суперечок та сварок, — то нам до них було байдуже. Так само мало цікавили нас питання церковного управління й те, яка церква краща. Усі ці деталі нас не обходили, та й кому вони потрібні? Я не бачу найменшої користі від того, якби ми досконально вивчили всі ті спірні пункти, що наробили стільки колотнечі в світі. Слово боже було нашим дороговказом до спасіння, а надійнішого за нього я не знаю… Але я мушу повернутись до мого оповідання й викласти всі події по порядку.

Коли ми з П’ятницею познайомилися ближче і він уже міг не тільки розуміти майже все, що я йому говорив, а й сам почав досить швидко розмовляти покрученою англійською мовою, я розповів йому історію моїх пригод, особливо те, як я потрапив на цей острів, скільки років прожив на ньому і як я провів ці роки. Я відкрив йому таємницю пороху та куль (бо для нього де справді була таємниця) і навчив стріляти. Я подарував йому ніж, що дуже обрадувало його, і зробив йому портупею, на зразок наших англійських портупей для тесаків, але замість тесака я дав йому сокиру, бо вона була не тільки доброю зброєю в багатьох випадках, а й дуже корисною річчю при всякій нагоді.

Я розповів Пятниці про європейські країни, зокрема про Англію, пояснивши, що я звідти родом. Я описав, як ми живемо, як правимо службу божу, як поводимось один з одним, як торгуємо по всіх частинах світу, переправляючись на кораблях. Я розповів йому про аварію корабля, на якому я побував, і показав місце, де колись лежали його рештки, що їх тепер віднесло в море.

Я показав йому й рештки шлюпки, на якій ми рятувались і яку згодом, як я вже казав, викинуло па острів. Ця шлюпка, яку я не мав сили зрушити з місця, тепер зовсім розвалилась. Побачивши її, П’ятниця замислився і довго мовчав. Я спитав його, про що він думає, і він відповів:

— Я бачив шлюпка, як ця: плавав те місце, де мій народ.

Я довго не міг зрозуміти, що він хотів сказати, але нарешті, після довгих розпитувань, виявилось, що таку саму шлюпку прибило до тієї землі, де живе його плем’я. Я зараз же подумав, що якийсь європейський корабель розбився коло тих берегів і ту шлюпку зірвало з нього хвилями. Але чомусь мені не спало на думку, що в шлюпці могли бути люди і, розпитуючи далі, я цікавився лише шлюпкою.

П’ятниця описав мені її дуже докладно, але лише тоді, колії він жваво додав наприкінці: «Білі люди не потонули, ми їх урятували», — я зрозумів його краще і запитав, чи були в шлюпці білі люди.

— Були, — відповів він, — повна шлюпка білих людей.

— Скільки ж їх було? .

Він на пальцях нарахував сімнадцять.

— Де ж вони? Що з ними сталося?

— Вони живі, живуть у наших, — відповів він.

Це наштовхнуло мене на новий здогад: чи не з того корабля, що розбився перед моїм островом, були ті сімнадцять чоловік? Мабуть, переконавшись, що корабель наскочив на скелю і що йому загрожує неминуча загибель, всі вони покинули його і пересіли в шлюпку, а потім їх прибило до землі дикунів, де вони й залишились. Я почав допитуватись у П’ятниці, чи напевне він знає, що білі люди живі. Він жваво відповів: «Напевне, напевне», — і додав, що скоро вже чотири роки, як вони живуть у його земляків і що ті не тільки не кривдять їх, а навіть годують. На моє запитання, як могло статися, що дикуни не вбили і не з’їли білих людей, він відповів:

— Білі люди стали нам брати, — тобто, наскільки я зрозумів його, вони замирилися з ними, і додав: — Наші їдять людей, коли війна, — тобто тільки військовополонених із ворожих племен.

Минуло чимало часу після цієї розмови. Якось ясного дня, зійшовши на вершину горба в східній частині острова, звідки, як відомо читачеві, я багато років тому побачив американський материк, П’ятниця довго вдивлявся в далечину в тому напрямі і раптом почав скакати, танцювати й кликати мене до себе, бо я був досить далеко від нього. Я підійшов і спитав, у чому справа.

— О радість! О щастя! — вигукнув він. — Он там, дивись, звідси видно… моя земля, мій народ!

На його обличчі з’явився вираз незвичайної радості: очі іскрились, він був пойнятий нестримним поривом, — здавалось, він так би й полинув До рідного краю. Це спостереження навіяло мені думки, завдяки яким я почав ставитись до свого слуги з меншим довір’ям. Я був певен, що при першій нагоді П’ятниця вернеться на батьківщину і забуде там не тільки свою нову віру, але й усе, чим він мені зобов’язаний; може, навіть зрадить мене задля своїх одноплемінників, приведе їх сотню чи дві на мій острів; вони уб’ють мене і з’їдять, і він бенкетуватиме разом з ними так само весело, як раніше, коли вони приїздили сюди святкувати свої перемоги над дикунами із ворожих племен.

Але, гадаючи так, я був дуже несправедливий до чесного хлопця, про що згодом дуже шкодував. А проте моя підозра щодня зростала; так минуло кілька тижнів. Я став трохи обачнішим і обходився з П’ятницею не так приязно, як досі. Але, повторюю, я глибоко помилявся: у цього чесного, лагідного хлопця й на думці не було нічого поганого; він додержувався найкращих правил християнської моралі, як виявилося згодом на моє велике задоволення.

Підозріваючи П’ятницю у лихих намірах, я, природно, вдавався до всіляких хитрощів, щодня розпитуючи його в надії, що він прохопиться якимсь необережним словом, але він говорив так щиро й простодушно, що мені нічим було підкріпити своє підозріння. Я, нарешті, заспокоївся і знову почав повністю довіряти моєму товаришеві. А він навіть не помітив тимчасової зміни в моєму до нього ставленні, і це ще більше підтверджувало його щирість.

Одного разу, коли ми з П’ятницею знову піднялися на той самий горбок (тільки цього дня над морем стояв туман і материка не було видно), я спитав його:

— То як, П’ятнице, хотів би ти вернутись на батьківщину, до свого народу?

— Хотів би, — відповів він, — я був би дуже радий вернутись до свого народу.

— Що ж ти робив би там? — вів я далі. — Знову зробився б дикуном і став би, як раніше, їсти людське м’ясо?

Його обличчя набрало зосередженого виразу, він похитав головою і відповів:

— Ні, ні. П’ятниця сказав би там їм усім: живіть добре, моліться богу, їжте хліб, козлятину, молоко, не їжте людського м’яса.

— А якщо ти їм це скажеш, вони не вб’ють тебе?

Він глянув на мене так само спокійно і відповів:

— Ні, не вб’ють. Вони любитимуть учитись добра (вони будуть раді, навчитись добра, хотів він сказати), — і додав: — Вони багато чого навчились від бородатих людей, що приїхали човном.

Тоді я знову спитав, чи хотів би він вернутись додому. П’ятниця посміхнувся й відповів, що не зміг би пропливти так багато.

Я сказав, що зроблю йому човен; він відповів, що охоче поїде, коли я поїду з ним.

— Як же я поїду? — спитав я. — Вони ж мене з’їдять!

— Ні, ні, не з’їдять, — промовив він палко, — я зроблю так, що не з’їдять, я зроблю так, що вони тебе дуже любити.

Мій чесний П’ятниця хотів цим сказати, що розповість своїм землякам, як я побив його ворогів та врятував йому життя, і що ва це вони полюблять мене. Після цього він своєю покрученою мовою розповів, як ласкаво поставились вони до сімнадцяти білих бородатих людей, занесених туди лихою пригодою.

З того часу, признаюсь, мені вроїлась у голову думка спробувати переправитись на материк і розшукати там бородатих людей, про яких говорив П’ятниця. Безперечно, це були іспанці або португальці, і я був певен, що, коли мені пощастить приєднатись до них, ми спільно знайдемо спосіб добратись до якоїсь цивілізованої країни, тим часом як перебуваючи тут, на острові, за сорок миль від материка, я не мав жодної надії на порятунок. Отже, через кілька днів я знову завів з П’ятницею ту саму розмову. Я сказав, що дам йому човен, щоб він міг повернутись на батьківщину, і повів його на протилежний кінець острова, де стояв мій фрегат. Вичерпавши з нього воду (для більшої безпеки я затопив його), я підвів його до берега, показав П’ятниці, і ми сіли в нього.

Виявилось, що П’ятниця чудовий весляр; човен ішов у нього, мабуть, так само легко і швидко, як і в мене. Коли ми відійшли від берега, я сказав йому:

— Ну що ж, П’ятнице, поїдемо до твоїх земляків?

Він здивовано глянув на мене: очевидно, човен здавався йому надто малим для такої далекої подорожі. Тоді я сказав йому, що в мене є трохи більший човен, і другого дня повів його на те місце, де стояв мій перший човен, якого я не міг спустити на воду. П’ятниці він здався дог сить великим. Але від часу збудування цього човна минуло двадцять два чи двадцять три роки; весь цей час човен стояв просто неба, його пекло сонце й мочили дощі, тому він весь розсохся й прогнив. П’ятниця сказав, що такий човен цілком придатний, на нього можна буде навантажити досить харчів, хліба та питва.

Коротше кажучи, моє рішення поїхати на материк разом з П’ятницею настільки зміцнилось, що я запропонував йому збудувати такий самий човен, яким він зможе поїхати додому. Він не відповів ні слова, але став дуже похмурим та сумним. Коли я спитав, що з ним, він сказав:

— За що ти сердитий на П’ятницю? Що я зробив?

— З чого ти взяв, що я сердитий на тебе? — спитав я. — Я зовсім не сердитий.

— Не сердитий! Не сердитий! — пробурчав він кілька’ разів. — А навіщо випроваджувати П’ятницю додому?

— Та ти ж сам казав, що тобі хочеться додому, — відказав я.

Авжеж, хочеться, — відповів він, — але тільки щоб обидва. П’ятниця не поїде без господаря.

Одно слово, він і слухати не хотів, щоб покинути мене.

— Гаразд, П’ятнице, я поїду, — вів я далі. — Але що я там робитиму?

Він жваво обернувся до мене:

— Ти багато робити, добре робити: навчати дикі люди бути добрі, розумні, сумирні; говорити їм про бога, щоб молились йому; жити нове життя.

— Де, там, мій друже! — зітхнув я. — Ти сам не знаєш, що говориш. Адже я й сам неук.

— Неправда! — скрикнув він. — Мене навчав добра, їх будеш навчати.

— Ні, ні, П’ятнице, — відповів я, — їдь без мене, а я залишусь тут і житиму, як жив досі.

Він знову засмутився; потім раптом схопив сокиру, яку звичайно носив, і простяг її мені.

— Що мені з нею робити? — спитав я.

— Ти взяти й убити П’ятницю, — відповів він.

— Для чого ж мені тебе вбивати?

— А чому женеш геть П’ятницю? — напосівся він на мене. — Убий П’ятницю, не я«ени його геть.

Він був щиро засмучений; я помітив на його очах сльози. Його прихильність до мене була така очевидна, нщ я тоді ж сказав йому і потім часто повторював, що, поки він сам хоче жити зі мною, я ніколи не прожену його.

Отже, я остаточно впевнився, що П’ятниця відданий мені навіки, що вернутись на батьківщину його спонукає лише гаряча любов до своїх одноплемінників і надія, що я навчу їх добра. Але, не переоцінюючи своєї спромоги, я не мав ніякого наміру братись до такої відповідальної справи, як освіта дикунів. Проте моє бажання визволитись анітрохи від цього не поменшало. Особливо посилилось моє нетерпіння після розмови з П’ятницею, коли я дізнався, що сімнадцять бородатих людей живуть так близько від мене. Не відкладаючи справи надалі, я почав шукати разом з П’ятницею підходяще товсте дерево, з якого можна було б зробити велику пірогу або човен, щоб пуститись на ньому в путь. На острові росло стільки будівельного лісу, що з нього можна було б збудувати цілий флот — не те що пірог чи човнів, а й добрих великих суден. Та, щоб уникнути помилки, допущеної під час будування першого човна, я вважав за найпотрібніше знайти дерево якомога ближче до берега. Тоді нам не дуже важко буде спустити човен на воду.

Нарешті П’ятниця натрапив на цілком годяще для нас дерево. Він краще за мене розумівся на цій справі. Я й досі не знаю, якої породи було дерево, котре ми зрубали: кольором та запахом воно нагадувало фустик чи так зване «нікарагуанське дерево»^{61}. П’ятниця наполягав, щоб колоду випалити зсередини, як це роблять дикуни, будуючи свої піроги; але я сказав, що легше буде видовбати її теслярським інструментом, і, коли я показав йому, як це робиться, він погодився, що так буде зручніше. Ми зараз же стали до роботи, і за місяць важкої праці човен був готовий. Ми обтесали його зовні сокирами (я навчив П’ятницю й цієї роботи) і надали йому правильної форми човна. Але потрібно було ще близько двох тижнів, щоб спустити наш човен на воду, бо ми посували його на великих дерев’яних котках дюйм по дюйму; зате на воді він легко витримав би чоловік двадцять.

Коли човен був спущений на воду, я здивувався, як спритно, незважаючи на його розміри, П’ятниця орудував ним, як швидко він повертав його і як добре гріб. Я спитав його, чи можемо ми рушити в море таким човном.

— Авжеж, — відповів П’ятниця, — він пливти нам дуже добре, хоч і великий вітер.

Та в мене був ще один план, невідомий П’ятниці, — обладнати човен щоглою, вітрилом, якорем і линвою. Зробити щоглу було неважко: я вибрав молоденьке дерево, що росло поблизу, наказав П’ятниці зрубати його і розповів, як відрубати гілля та обтесати стовбур. Але з вітрилом мені довелось поратися самому. У мене залишились ще старі вітрила або, краще сказати, шматки вітрил, але оскільки вони лежали більше ніж двадцять шість років і я не дуже дбав про те, щоб зберегти їх, не думаючи, що вони можуть коли-небудь придатись, то був певен, що вони всі погнили. Так воно справді й було, але все ж таки я знайшов два трохи міцніші клапті і взявся зшивати їх, що коштувало мені багато праці, бо в мене не було навіть голок. Нарешті я змайстрував щось подібне до поганенького великого трикутного вітрила, що зветься в Англії «баранячою лопаткою» і тягнеться зверху до самого днища, та ще маленьке коротке вітрило, яке кріпиться до верхньої частини щогли, так званий шпринтов; такими вітрилами я вмів добре керувати, бо вони були в мене на баркасі, на якому я тікав з Берберії^{62}, про що я розповів уже раніше.

Майже два місяці порався я, влаштовуючи щоглу та вітрило, зате довів усе до ладу; крім двох згаданих вітрил, я змайстрував ще третє, переднє вітрило, що мусило допомагати нам повертати човен при зміні галсу. Але, головне, я зробив і припасував стерно, і це мало значно полегшити керування човном. Бувши поганим корабельним теслею, я розумів, проте, користь і навіть необхідність такого пристрою, як стерно, і не пожалкував праці, щоб виготовити його: якщо взяти до уваги всі мої невдалі спроби, воно забрало в мене стільки ж часу, як і будування самого човна.

Коли з усім цим було покінчено, я почав учити П’ятницю керувати човном, бо хоч весляр З нього був дуже добрий, але на «терні та на вітрилах він зовсім не знався. Він дуже здивувався, побачивши, як я орудую стерном і як надимається вітрило то з одного, то з другого боку залежно від зміни галсу. Проте він дуже швидко збагнув усю цю науку і став вправним моряком. Тільки одного він не міг навчитись — користуватись компасом: це було вище його розуміння. Але в тих широтах у сухі сезони майже ніколи не буває ні туманів, ні хмарних днів, тому компас для нашої подорожі міг і не знадобитися. Удень ми могли держати на берег, що маячів у далечині, а вночі йти за зорями. А дощової пори однаково не можна було вирушати в дорогу ні морем, ні суходолом.

Настав двадцять сьомий рік мого полону. Останніх трьох років, правда, можна було б не рахувати, бо, коли з’явився П’ятниця, життя моє зовсім змінилось. Двадцять шості роковини я відсвяткував подячною молитвою, як і минулі роки. Я дякував творцеві за великі милості, які він послав мені в моїй самотності. Якщо я мав за що дякувати йому раніше, то тепер і поготів: тепер мені було дано нові докази того, як дбає про мене провидіння, і великі надії на близьке визволення. Я був непохитно переконаний, що не проживу на моєму острові й року. Та, незважаючи на таку впевненість, я не занедбував свого господарства, а так само копав землю, засівав, обгороджував нові ниви, ходив за своєю отарою, збирав та сушив виноград — одно слово, робив усе необхідне, як і доти.

Тим часом настала дощова пора, коли я звичайно більшу частину дня сидів дома. Отже, я сховав наш новий човен, завівши його в бухточку, де, як уже сказано, я причалював колись із своїми плотами. Дочекавшись припливу, я підтяг човен до самого берега і наказав П’ятниці викопати невеликий док, такий завбільшки та завглибшки, щоб човен міг плавати в ньому. Коли настав відплив, ми міцно загатили док, щоб не пустити в нього воду, отже, човен стояв на сухому навіть під час припливу. А від дощів ми накрили його товстим шаром гілок, як дахом. Тепер ми могли спокійно чекати листопада або грудня, коли я вирішив пуститись у подорож.

Як тільки припинились дощі та встановилась погода, я почав ретельно готуватись до далекого плавання. Я заздалегідь розрахував, який запас харчів буде нам потрібний, і заготував усе, що треба. Тижнів через два я збирався відкрити док і спустити човен на воду. Одного ранку, як звичайно, готуючись до подорожі, я послав П’ятницю на берег по черепаху: яєць та м’яса цієї тварини нам звичайно вистачало на тиждень. Не встиг П’ятниця відійти, як зараз же прибіг назад. Мов божевільний, не чуючи під собою землі, він перелетів до мене через огорожу і, перш ніж я встиг його запитати, закричав:

— Господарю! Господарю! Лихо! Нещастя!

— Що таке, П’ятнице? — спитав я в тривозі.

— Там, коло берега, одна, дві, три… Одна, дві, три піроги!

Знаючи його манеру рахувати, я подумав, що всіх пірог було шість, але, як потім виявилось, їх було лише три.

— Ну й що з того, П’ятнице? Чого ти перелякався? — сказав я, стараючись підбадьорити його. Бідолаха нетямився з переляку. Він, мабуть, гадав, що дикуни приїхали по нього, знайдуть його, поріжуть на шматки й з’їдять. Він так дрижав, що я не знав, що з ним робити. Я заспокоював його, як умів: говорив, що, в кожному разі, я наражаюсь на таку ж небезпеку, як і він, що коли з’їдять його, то з’їдять і мене разом з ним.

— Але, П’ятнице, ми мусимо битися з ними. Чи зможеш ти битись, П’ятнице?

— Я стріляти, — відповів він, — але їх багато, дуже багато!

— Дарма! — сказав я. — Одних ми вб’ємо, а решта перелякаються пострілів.

Я спитав його, чи він боронитиме мене, як я його, і, головне, чи робитиме він усе, що я накажу йому.

— Я умру, якщо ти накажеш, господарю! — відповів він.

Тоді я приніс із льоху рому і дав йому випити (я так ощадно витрачав свій ром, що в мене залишався ще чималий запас). Після цього ми зібрали всю нашу вогнепальну зброю, оглянули її й зарядили. Дві мисливські рушниці, які ми завжди брали з собою, виходячи з дому, я зарядив великим дробом; у чотири мушкети поклав по п’ять маленьких куль і по два шматочки свинцю, а пістолі зарядив двома кулями кожен. Крім того, я озброївся, як завжди, тесаком без піхов, а П’ятниці дав сокиру.

Приготувавшись таким чином, я взяв підзорну трубу і піднявся на гору для розвідки. Навівши трубу на берег, я дуже скоро побачив дикунів: їх було двадцять один чоловік, троє полонених і три човни. Ясно було, що вся ця ватага з’явилась на острів лише для того, щоб варварським бенкетом відсвяткувати перемогу над ворогом. Жахливий бенкет! Але для цих недолюдків такі бенкети не були дивом.

Я спостеріг також, що цього разу вони висіли не там, де висідали три роки тому, коли втік П’ятниця, а значно « ближче до моєї бухточки. Берег тут був низький, майже до самого моря підступав густий ліс. Мене розлютило, що дикуни отаборились так близько від мого житла, а огида до кривавої справи, для якої вони з’явились на острів, ще дужче розпалила мій гнів. Спустившись з гори, я сказав П’ятниці, що вирішив напасти на цих недолюдків і перебити їх усіх до одного, і ще раз запитав його, чи він буде мені допомагати. Він уже зовсім отямився від переляку (цьому, очевидно, сприяв і випитий ним ром) і бадьоро . повторив, що, коли я накажу, він умре.

Пойнятий люттю, я розподілив між нами наготовлену зброю, і ми рушили в путь. П’ятниці я дав один із пістолів, який він заткнув собі за пояс, і три рушниці, а один пістоль і три рушниці взяв сам. Про всякий випадок я поклав у кишеню пляшечку рому, а П’ятниці дав нести великий мішок з порохом та кулями. Я наказав йому йти за мною, не відстаючи ні на крок, і суворо заборонив розмовляти та стріляти, поки я не накажу. Нам довелося зробити великий гак, щоб обігнути бухточку й підійти до берега з боку лісу, бо тільки звідти, як я бачив у підзорну трубу, можна було непомітно підкрастись до ворога на відстань рушничного пострілу.

Дорогою мене знову опосіли старі думки, і моя рішучість почала підупадати. Не численність дикунів лякала мене, бо в боротьбі з цими голими, майже беззбройними людьми всі шанси були на моєму боці, навіть якби я був один. Ні, мене мучило інше. З якого права, а тим більше — з якої потреби, запитував я себе, збираюсь я заплямувати свої руки кров’ю людей, що не зробили й не хотіли зробити мені ніякого зла? Чим, справді, завинили вони переді мною? їхні варварські звичаї мене не обходять; це — нещасна спадщина, якою їх покарав бог. Але якщо їх покинув бог, якщо він у своїй мудрості визнав за найкраще зробити їх подібними до тварин, то, в усякому разі, мене він не вповноважував бути їхнім суддею, а тим більше катом. І, нарешті, за вади цілого народу не можна мститися над окремими людьми. Одно слово, з якого боку не дивитись, а суд над людожерами — не моє діло. Для П’ятниці ще можливо знайти якесь виправдання: це його запеклі вороги; вони воюють з його одноплемінниками, а на війні дозволено вбивати. Нічого подібного не можна сказати про мене. Всі ці докази, які не раз спадали мені на думку й раніше, здались мені тепер такими переконливими, що я вирішив поки що не нападати на дикунів, а сховатись у такому місці, щоб тільки спостерігати за ними і діяти лише тоді, коли бог явно вкаже мені, що така його воля.

З таким рішенням я вступив у ліс. П’ятниця йшов слідом за мною. Ми посувалися з якнайбільшою обережністю, мовчки, стараючись ступати якнайтихіше. Підійшовши до узлісся з ближчого до берега боку, так що лише кілька рядів дерев відокремлювали нас від дикунів, я спинився, стиха покликав до себе П’ятницю і, показавши йому на товсте дерево на узліссі, звелів вилізти на це дерево, й подивитись, чи видно звідти дикунів і що вони роблять. Він зробив, як йому було сказано, і зараз же вернувся повідомити мене, що все видно дуже добре, що дикуни сидять навколо вогнища і їдять м’ясо одного з полонених, а другий лежить зв’язаний там же, на піску, і вони, напевне, зараз заб’ють і його. При цій звістці вся моя душа спалахнула гнівом. Але я просто жахнувся, коли П’ятниця сказав, що другий полонений, якого дикуни збираються з’їсти, не їхнього племені, а один із тих білих бородатих людей, що приїхали в його країну човном. Підійшовши до дерева, я в підзорну трубу ясно побачив цього бідолаху. Він лежав на самому березі, руки й ноги його були зв’язані якоюсь подібною до очерету рослиною. На ньому був одяг, але не тільки це, а й риси обличчя свідчили, що він європеєць.

Ярдів на п’ятдесят ближче до берега, на горбку, на відстані приблизно половини рушничного пострілу від дикунів, росло друге дерево, до якого можна було підійти непомітно, бо весь простір між ним і тим місцем, де ми стояли, був майже скрізь укритий густим чагарником. Стримуючи лють, що бушувала в мені, я відійшов назад кроків на двадцять, тихенько пробрався за кущами до цього дерева і звіДси побачив як на долоні все, що діялось на березі, ярдів за вісімдесят від мене.

Навколо вогнища, збившись щільною купою, сиділо дев’ятнадцять людожерів. За кілька кроків від цієї групи, коло європейця, що лежав на землі, стояли ще двоє і, схилившись над ним, розв’язували йому ноги: очевидно, їх тільки що послали по нього. Ще трохи, і вони зарізали б його, як барана, а потім, мабуть, покраяли б на частини та почали смажити. Не можна було гаяти ні хвилини. Я повернувся до П’ятниці:

— Приготуйся, — сказав я йому. Він кивнув головою. — Тепер дивись на мене, і що буду робити я, те саме роби й ти.

З цими словами я поклав на землю мисливську рушницю та один із мушкетів, а другим мушкетом націлився в дикунів. Націлився й П’ятниця.

— Ти готовий? — спитав я.

Він відповів, що готовий.

— Тоді стріляй! — сказав я і вистрілив.

П’ятниця виявився влучнішим за мене: він убив двох і поранив трьох, я ж убив лише одного й поранив двох. Важко собі уявити, якого переполоху наробили наші постріли серед дикунів. Всі, кого не настигла куля, зірвались на ноги і заметушились на березі, не знаючи, куди кинутись і в який бік тікати. Вони ніяк не могли здогадатись, звідки впала на них загибель. Згідно .з моїм наказом, П’ятниця не спускав з мене очей. Після першого ж пострілу я кинув мушкет, схопив мисливську рушницю, звів курок і знову націлився. П’ятниця точно повторив кожен мій рух.

— Ти готовий, П’ятнице? — спитав я знову.

— Готовий, відповів він.

— Тоді стріляй, і хай нам допоможе бог!

Два постріли пролунали майже одночасно, влучивши в юрбу остовпілих дикунів. Але ми стріляли з заряджених дробом мисливських рушниць, і тому впало лише двоє. Зате поранених було дуже багато. Скривавлені, бігали вони по березі з дикими зойками, як божевільні. Троє, очевидно, були тяжко поранені, бо вони скоро попадали.

Кинувши мисливську рушницю, я взяв свій другий заряджений мушкет, крикнув: «Тепер, П’ятнице, за мною!» — і вибіг із лісу. Мій товариш не відставав від мене ні на крок. Помітивши, що дикуни побачили нас, я закричав скільки сили й наказав П’ятниці наслідувати мій приклад. Щодуху (до речі це було не дуже швидко, бо на мені було багато зброї) кинувся я до нещасної жертви, що лежала, як уже сказано, на березі, між вогнищем та морем.

Обидва кати, що були вже готові розправитися зі своєю жертвою, покинули її при перших же звуках наших пострілів. Смертельно налякані, вони прожогом кинулись до моря і вскочили в човен, а за ними ще троє дикунів. Я обернувся до П’ятниці й наказав йому стріляти. Він умить зрозумів мою думку і, пробігши ярдів сорок, щоб бути ближче до втікачів, вистрілив. Я думав, що він убив їх усіх, бо вони купою попадали на дно човна, але двоє зараз же підвелись, очевидно, вони впали просто з переляку. Та двох інших він таки вбив, а третього так тяжко поранив, що той лежав на дні човна, як мертвий.

Поки П’ятниця розправлявся з п’ятьма втікачами, я. вийняв ніж і перерізав пута, що стягували руки й ноги бідолашного бранця. Допомігши йому підвестись, я португальською мовою спитав, хто він такий, і дістав відповідь латинською: «Christianus» (християнин). Він був такий слабий і кволий, що ледве тримався на ногах і ледве говорив. Я вийняв із кишені пляшечку рому і підніс йому до рота, показавши на мигах, щоб він ковтнув, а тоді дав~йому хліба. Коли він поїв, я спитав його, якої він національності. Він відповів: «Espagniole» (іспанець) і, трохи очунявши, найкрасномовнішими жестами почав висловлювати свою вдячність за те, що я врятував йому життя. Покликавши на допомогу все своє знання іспанської мови, я сказав йому:

— Сеньйоре, розмовляти ми будемо згодом, а тепер нам треба діяти. Якщо ви маєте силу битись, то ось вам тесак і пістоль; беріть їх і вдармо на ворогів.

Іспанець з подякою прийняв тесак з пістолем і, відчувши в своїх руках зброю, ніби переродився. Де тільки взялись у нього сили! Як вихор налетів він на своїх убивць і в одну мить порубав двох на шматки. Правда, нещасні дикуни, приголомшені пострілами й несподіваним нападом, були такі перелякані, що падали від страху і не могли ні бігти, ні опиратись нашим кулям. Те саме сталося й з п’ятьма дикунами в човні, в яких стріляв Пятниця: якщо троє впали поранені, то решта звалилися з ніг просто з переляку.

Я тримав заряджений мушкет напоготові, проте не стріляв, зберігаючи заряд на крайній випадок, бо я віддав іспанцеві пістоль і тесак. Наші чотири розряджені рушниці залишились під деревом на тому місці, звідки ми вперше почали стріляти. Я покликав П’ятницю й наказав йому збігати по них. Він миттю злітав туди й вернувся. Тоді я віддав йому свій мушкет, а сам почав заряджати решту рушниць, сказавши своїм спільникам, щоб вони приходили до мене, коли їм буде потрібна зброя. Поки я заряджав рушницю, між іспанцем та одним із дикунів зав’язався жорстокий бій. Дикун накинувся на нього з великим дерев’яним мечем, таким самим, яким забили б іспанця, коли б я не поспішив йому на виручку. Мій іспанець, як виявилось, був сміливіший, ніж я сподівався. Незважаючи на кволість, він бився як лев і завдав супротивникові своїм тесаком два страшні удари по голові. Але дикун був рослий, міцний хлопець. Схопившись із іспанцем рукопаш, він скоро повалив знесиленого супротивника і почав виривати в нього тесак. Іспанець розважливо пустив його, вихопив з-за пояса пістоль і, вистріливши в дикуна, вбив його наповал — раніше, ніж я встиг підбігти на допомогу.

Тим часом П’ятниця, діючи на власний розсуд, переслідував утікачів з самою сокирою в руці; нею він зарубав трьох чоловік, поранених першими нашими пострілами. Дісталось від нього й іншим. Іспанець теж не марнував часу. Взявши в мене мисливську рушницю, він погнався за двома дикунами й поранив обох, але не мав сили довго бігти, і їм пощастило сховатись у лісі. Тоді за ними погнався П’ятниця і одного убив, а другого не міг наздогнати, бо той був моторніший. Незважаючи на свої рани, він кинувся в море, поплив за човном з трьома земляками, що встигли відчалити від берега, і наздогнав його. Ці четверо (в тому числі один поранений, про якого ми не знали — живий він чи помер) тільки й втекли з двадцяти одного чоловіка. Ось точний звіт:

З — вбито першими нашими пострілами з-за дерева,

2 — наступними двома пострілами,

2 — вбито П’ятницею на човні,

2 — добитих ним же з числа поранених спочатку,

1 — убитий ним же в лісі,

3 — убито іспанцем,

4 — знайдено мертвими в різних місцях (померли від ран, або їх убив П’ятниця, переслідуючи),

4 — втекли в човні (з них. один поранений, якщо, не мертвий).

Разом 21.

Троє дикунів, що врятувалися в човні, гребли чимдужче, намагаючись якнайшвидше втекти від наших пострілів. П’ятниця разів два чи три вистрілив їм услід, але, здається, не влучив. Він почав умовляти мене взяти один із човнів і пуститись за ними навздогін. Мене й самого турбувала їхня втеча: я боявся, що, коли вони розкажуть своїм землякам про пригоду на острові, ті наскочать, чого доброго, на двохстах чи трьохстах човнах і подолають нас своєю кількістю. Тому я згодився переслідувати втікачів і, підбігши до одного з човнів, плигнув у нього, наказавши П’ятниці зробити те саме. Та як же здивувався я, коли вскочивши в човен, побачив чоловіка, що лежав у ньому з зв’язаними, як у іспанця, руками й ногами, очевидно, теж призначений на з’їдення. Він був напівмертвий від жаху, не знаючи, що діється навколо, і не можучи визирнути за борт човна, бо дикуни міцно скрутили його; він так довго пролежав зв’язаним, що вже ледве дихав.

Я негайно перерізав пута, що були на ньому, і хотів допомогти йому підвестись. Але він не тримався на ногах. Він не мав навіть сили говорити і лише жалібно стогнав. Бідолаха, здається, думав, що його для того тільки й розв’язали, щоб убити. Коли П’ятниця підійшов до нас, я наказав йому пояснити полоненому, що він вільний, і передав П’ятниці пляшечку з ромом, щоб він дав йому ковток. Радісна звістка в поєднанні з ромом оживили бідолашного, і він сів у човні. Але треба було бачити, що сталося з П’ятницею, коли він почув голос і побачив обличчя цього чоловіка. Він кинувся його обнімати, заплакав, засміявся; потім почав скакати круг нього, пустився в танок; знову заплакав, замахав руками, заходився бити себе по голові й по обличчю, — одно слово, неначе збожеволів. Я довго не міг добитись жодних пояснень, поки він, нарешті заспокоївшись, сказав, що це його батько.

Важко висловити, як зворушив мене такий вияв синівської любові в моєму товаришеві. Не можна було дивитись без сліз на радість грубого дикуна, коли він побачив свого врятованого від смерті батька. Але не можна було й не сміятися з безглуздих вихваток, якими виявлялась ця його радість та любов. Разів двадцять він вискакував із човна і знову вскакував у нього; він то сідав біля батька й пригортав його голову до своїх грудей, то починав розтирати його задубілі руки й ноги. Я порадив йому розтерти батька ромом, і це дуже допомогло старому.

Про те, щоб наздогнати втікачів, тепер не могло бути й мови: вони майже зникли з очей. Отже, задумана погоня не відбулась і, треба сказати, на наше щастя, бо через дві години, тобто раніше, ніж ми встигли б проїхати чверть путі, задув жорстокий вітер, що лютував потім цілу ніч. Він дув з північного сходу, саме назустріч утікачам, так що вони, мабуть, не вигреблись і не побачили більше своєї батьківщини.

Та вернімось до П’ятниці. Він був такий захоплений синівськими турботами, що я не зважився відірвати його від батька. Коли мені здалось, що він трохи отямився, я покликав його. Він прибіг до мене, підстрибуючи, з радісним сміхом, задоволений, щасливий. Я спитав його, чи дав він батькові хліба. П’ятниця похитав головою й, показавши на себе, мовив: «Немає хліба, підлий пес нічого не залишив, сам усе з’їв». Тоді я вийняв із своєї торби все, що в мене було, — невеличкий хлібець, два-три грона винограду, — і дав П’ятниці для його батька. А самому П’ятниці я запропонував підживитись рештками рому, але він і ром поніс старому. Не встиг він знову ввійти в човен, як побіг стрімголов кудись, немов за ним гналась нечиста сила. Треба зауважити, що цей хлопець був надзвичайно прудкий на ноги, і, перше ніж я встиг опам’ятатись, він зник з моїх очей. Я кричав йому, щоб він спинився, та де там! Через чверть години він. повернувся, але вже не так хутко.

Коли П’ятниця підійшов ближче, я побачив, що він щось несе. Це був глечик з прісною водою, яку він приніс для батька. Він бігав для цього додому, до нашого замку, і взяв там ще дві хлібини. Хліб він віддав мені, а воду поніс старому, щоправда, дозволивши й мені ковтнути кілька разів, бо мені теж дуже хотілось пити. Вода підбадьорила старого краще, ніж ром; як виявилось, він умирав від спраги.

Коли він напився, я покликав П’ятницю й спитав, чи не залишилось у глечику води. П’ятниця відповів: «Залишилось», — і я звелів дати напитись і іспанцеві, що потребував цього не менше, ніж батько П’ятниці. Я передав іспанцеві також одну хлібину з тих, що приніс П’ятниця. Бідолашний іспанець був дуже кволий. Зовсім знесилений, приліг він на моріжок під деревом. Його кати так міцно зв’язали йому руки й ноги, що вони в нього попухли. Коли він угамував спрагу свіжою водою й поїв хліба, я підійшов до нього й дав йому жменю винограду. Він підвів голову й глянув на мене з безмежною вдячністю. Незважаючи на відвагу, тільки що виявлену ним у сутичці, іспанець був такий виснажений, що не міг стояти на ногах, хоч як він намагався. Я порадив йому не силкуватись марно й наказав П’ятниці розтерти йому ноги ромом, як він зробив це своєму батькові.

Я помітив, що славний хлопець щохвилини обертається глянути, чи сидить його батько на тому місці, де він його залишив. Аж ось, обернувшись, він побачив, що старий зник. П’ятниця вмить схопився і, не кажучи ні слова, кинувся до човна так швидко, що не видно було, як його ноги торкались землі. Підбігши й побачивши, що його батько просто приліг трохи відпочити, він зараз же вернувся до нас. Тоді я сказав іспанцеві, що мій слуга допоможе йому підвестись і доведе до човна, на якому ми перевеземо його до нашого житла, а там уже подбаємо про нього. П’ятниця був міцний хлопець. Не довго думаючи, він узяв його собі на спину й поніс. Дійшовши до човна, він дуже обережно посадив іспанця спершу на борт, ногами всередину човна, а тоді поклав його біля свого батька. Потім вернувся на берег, зіпхнув човен у воду, знову вскочив у нього й почав гребти, незважаючи на сильний вітер, так швидко, що я берегом не міг за ним угнатись. П’ятниця щасливо привів човен у нашу гавань і, залишивши там обох урятованих, побіг по другого човна. Він пояснив мені це на бігу, зустрівши мене на півдорозі, і помчав далі. Жоден кінь, мабуть, не наздогнав би цього хлопця, так швидко він бігав. Не встиг я дійти до бухточки, як він уже з’явився туди з другим човном. Вискочивши на берег, він почав допомагати старому та іспанцеві висісти з човна, але ні один, ні другий не мали сили рухатись. Бідолашний П’ятниця зовсім розгубився, не знаючи, що з ними робити.

Але я придумав, як вийти з цієї скрути. Я сказав П’ятниці, щоб він поки що посадив наших гостей на березі і влаштував їх там якнайзручніше; а сам я похапцем зробив ноші, на яких ми з П’ятницею й донесли хворих до зовнішньої стіни нашої фортеці.

Тут ми знову потрапили в безвихідь, не знаючи, що робити далі. Перетягти двох дорослих людей через високу огорожу було нам не під силу, а ламати огорожу я нізащо не хотів. Мені довелося знову звернутись до своєї винахідливості, і ми нарешті таки обминули цю перешкоду. Ми з П’ятницею взялись до роботи, і години за дві за зовнішньою огорожею між нею та ліском, у нас стояв чудовий парусиновий намет, накритий зверху гіллям від сонця та дощу. В цьому наметі ми влаштували дві постелі з того, що було в мене напохваті, тобто з рисової соломи та чотирьох ковдр — по дві на кожного: одна замість простирадла, а друга — щоб укриватись.

Мій острів був тепер заселений, і я вважав, що маю багато підданців. Часто я не міг утриматись від посмішки на думку про те, наскільки я схожий на короля. По-перше, весь острів був моєю невід’ємною власністю, і, отже, мені належало безумовне право панування. По-друге, мій народ був весь під моєю владою: я був необмеженим володарем і законодавцем. Усі мої підданці завдячували мені своїм життям, і кожен із них був готовий, коли б це було потрібно, померти за мене. Знаменно також, що всі троє були різної віри: П’ятниця був протестант, його батько — язичник і людожер, а іспанець — католик. Я допускав у своїх володіннях цілковиту свободу совісті. Але це між іншим.

Коли ми влаштували житло для наших гостей і поклали їх відпочивати, треба було подумати, чим їх нагодувати. Я зараз же послав П’ятницю до нашої лісової загінки, доручивши привести козеня-однолітка. Ми зарізали його відокремили задню частину і порубали її на дрібні шматки, половина яких пішла на бульйон, а половина — на печеню. Куховарив П’ятниця. Він заправив бульйон ячменем та рисом і, запевняю вас, вийшла чудова поживна страва, Готувався обід коло ліска, за зовнішньою огорожею, бо я ніколи не розкладав огню всередині фортеці. Стіл був накритий у новому наметі. Я обідав разом зі своїми гостями і весь час старався розважати та підбадьорювати їх. П’ятниця був мені за товмача, не тільки коли я розмовляв з його батьком, а навіть з іспанцем, бо той досить пристойно говорив мовою дикунів.

Коли ми пообідали, вірніше, повечеряли, я наказав П’ятниці взяти човен і поїхати по наші рушниці, — через поспіх ми їх покинули на полі бою. Другого дня я послав його поховати убитих, щоб не було смороду, що неодмінно пішов би від них у таку спеку. Я звелів йому також позакопувати жахливі рештки кривавого бенкету, яких залишилось дуже багато, бо й думати не міг, щоб закопати їх самому. Мене занудило б від одного погляду на них. П’ятниця сумлінно виконав усе, що я йому наказав, і постарався знищити всі сліди відвідин дикунів. Коли я згодом прийшов на місце побоїща, то не міг відразу впізнати його. Тільки по деревах, що росли тут біля самого берега, я переконався, що бенкет дикунів відбувся саме тут.

Невдовзі я почав потроху розмовляти з моїми новими підданцями. Насамперед я наказав П’ятниці спитати свого батька, що він гадає про втечу чотирьох дикунів і чи не боїться він, що вони можуть вернутись на острів з цілою юрбою своїх одноплемінників, яких нам не під силу буде подолати. Старий індіанець відповів, що, на його думку, втікачі ніяк не могли вигребти в таку бурю, яка лютувала тієї ночі; що вони напевне всі потонули, а коли й урятувались яким чудом, то їх віднесло на південь і прибило до землі ворожого племені, де вони однаково загинуть від рук своїх ворогів. Що вони робили б, якби щасливо добрались додому, він не знав, але, на його думку, вони були такі перелякані нашим несподіваним нападом, гуркотом та вогнем пострілів, що, напевне, розповіли своїм, ніби їхні товариші загинули не від людських рук, а від грому та блискавки і ніби П’ятниця та я були не двоє озброєних людей, двоє розгніваних духів, посланих з неба, щоб знищити їх. Він, мовляв, сам чув, як вони говорили це один одному, бо не уявляли собі, щоб простий смертний міг вивергати полум’я, говорити* громом і вбивати на далекій відстані, навіть не замахнувшись рукою, як це було в тому випадку. Старий мав рацію. Згодом я дізнався, що відтоді дикуни більше ніколи не висідали на моєму острові. Очевидно, четверо втікачів, яких ми вважали за загиблих, щасливо вернулись додому і своїми оповіданнями так перелякали одноплемінників, що у тих склалось уявлення, ніби кожного, хто ступить на зачарований острів, спалить небесний вогонь.

Але тоді я цього не знав і тому ніколи не міг позбутися тривоги, щохвилини чекаючи нападу дикунів. І я, і моя маленька армія повсякчасно були готові до бою. Нас було тепер четверо, і, якби до нас з’явилась навіть сотня дикунів, ми сміливо стали б до бою з ними хоч би й у чистому полі.

Пересвідчившись однак, що дикуни не з’являються, я помалу почав забувати свої страхи і все частіше вертався думками до своєї давньої мрії поїхати на материк, тим більше, що, як запевняв батько П’ятниці, я, як їхній благодійник, міг сподіватись на гостинну зустріч у його одноплемінників.

Проте після однієї серйозної розмови з іспанцем я почав вагатись, чи варто здійснювати мій план. Із цієї розмови я дізнайся, що хоч дикуни і справді прийняли до себе сімнадцять іспанців та португальців і не кривдили їх, але всі ці європейці терплять великі злидні, а іноді навіть змушені голодувати. Відповідаючи на мої запитання про подробиці нещастя, яке спіткало їхній корабель, мій гість сказав, що корабель їхній був іспанський і йшов із Ріо-до_: ла-Плати до Гавани, де мав залишити свій вантаж, переважно хутра та срібло, і набрати європейських товарів. Він розповів також, що дорогою вони підібрали п’ятьох португальських матросів з іншого потерпілого корабля, що п’ятеро людей з їхньої команди потонули відразу ж після аварії, а решта, зазнавши протягом кількох днів незліченних небезпек та пригод, майже вмираючи від голоду, причалили до берега людожерів, де щохвилини чекали страшної смерті від дикунів.

Він сказав мені, що вони мали з собою вогнепальну зброю, але не могли користуватись нею, бо не мали ні пороху, ні куль. Порох, який вони взяли з собою в шлюпку, майже весь промок у дорозі, а решту вони швидко витратили, добуваючи собі їжу полюванням.

Я спитав іспанця, яка, на його думку, доля чекав їх у країні дикунів, і висловив подив, що вони ніколи не робили спроби втекти звідти. Він відповів, що вони не раз радилися з цього приводу, але всі ці наради кінчались сльозами та відчаєм, бо у них не було ні судна, ні інструментів, щоб збудувати його, ні харчів.

Тоді я спитав, як поставилися б вони до моєї пропозиції втекти і для цього зібратися тут, на моєму острові. Я одверто признався, що найбільше боюсь зради й наруги над собою, якщо я віддамся в їхні руки. Адже вдячність не належить до числа природжених людських чеснот, і в своїх учинках люди керуються не стільки взятими на себе зобов’язаннями, скільки користю. Було б дуже прикро, сказав я, визволити людей із лиха лише для того, щоб стати їхнім бранцем у Новій Іспанії^{63}, звідки ще жоден англієць не вийшов живим, байдуже — потрапив він туди випадково чи з лихої долі. Нехай краще мене з’їдять дикуни, ніж я потраплю в безжальні попівські пазурі і стану перед судом інквізиції. Якби сюди прибули, додав я, всі його товариші, то з такою кількістю робочих рук Нам дуже легко було б збудувати судно, і на ньому всі ми могли б добратися до Бразілії на південь звідси або ж до островів чи іспанських володінь на північ. Але, певна річ, коли за моє добро мені відплатять злом, коли вони обернуть проти мене зброю, яку я сам вкладу в їхні руки, коли вони позбавлять мене волі й відвезуть до своїх одноплемінників, то я опинюсь в іще гіршому стані, ніж тепер.

Іспанець палко й щиро відповів, що його товариші., страшенно бідують і. добре усвідомлюють усю безнадійність свого становища. Він не припускав і думки, щоб вони могли повестись підступно з людиною, яка прийде їм на допомогу, і сказав, що, коли я хочу, він поїде до них зі старим індіанцем, передасть їм мою пропозицію і привезе відповідь. Якщо вони пристануть на мої умови, він зобов’яже їх урочистою присягою безсуперечно коритись мені, як командирові й капітану. Він, мовляв, примусить їх заприсягтись над святими дарами і Євангелієм на вірність мені і на готовність піти за мною в ту християнську землю, яку я призначу: на доказ цього, він обіцяв узяти від них власноручно підписане зобов’язання й привезти його мені.

Потім він сказав, що хоче заприсягтись сам, що не покине мене, поки живий або поки я сам не прожену його, а якщо його співвітчизники спробують порушити дану мені присягу, він стане на мій бік і битиметься за мене до останньої краплі крові.

А втім, він не припускав можливості зради з боку своїх земляків. Усі вони, за його словами, були чесні, благородні люди. До того ж вони дуже бідували, не мали ні їжі, ні одягу, були цілком під владою дикунів, без будь-якої надії вернутись на батьківщину — одно слово, іспанець не сумнівався, що, опинившись на волі, вони будуть ладні накласти за мене головою.

Після цих палких запевнень я вирішив спробувати врятувати його співвітчизників, а для переговорів послати до них батька П’ятниці та іспанця. Та коли все було вже готове для відплиття, сам іспанець завів мову про те, що нам не слід дуже поспішати із здійсненням нашого плану. Міркування, які він висунув, були такі розумні й звучали так щиро, що я не міг не погодитися з ним. За порадою іспанця, я вирішив відкласти визволення його товаришів принаймні на півроку. Справа полягала ось у чому. Іспанець прожив у нас уже з місяць і за цей час встиг придивитись, як я працюю і як, з божою допомогою, дістаю все потрібне. Він добре знав, скільки у нас є в запасі рису та ячменю. Хоч для мене цього запасу було більше ніж досить, але тепер, коли нас стало четверо, доводилось витрачати його з великою ощадністю. Ще скрутніше нам доведеться, коли приїде решта чотирнадцять його земляків, які залишилися живими. До того ж нам треба було наготувати досить харчів для подорожі, коли ми збудуємо корабель, щоб вирушити до однієї з християнських колоній Америки. Через те, сказав іспанець, на його думку, обачніше буде дозволити йому та П’ятниці з батьком скопати нову ділянку землі й посіяти все зерно, яке я можу виділити для посіву. Далі, нам треба буде дочекатись урожаю, щоб вистачило хліба на всіх його земляків, які приїдуть сюди; а коли вони приїдуть раніше, то їм здасться тут гірше, ніж там, і через нестатки почнуться чвари.

— Згадайте синів Ізраїля^{64}, — сказав він. — Спочатку вони раділи, що скинули з себе єгипетське ярмо, а потім, коли їм у пустелі не вистачило хліба, почали нарікати на бога, що визволив їх.

Іспанцева обачність, а також його слушні поради дуже сподобались мені. Я також радів з того, що він такий відданий мені. Його порада, повторюю, була така добра, що я без вагань прийняв її. Не відкладаючи справи надалі, ми вчотирьох узялись копати нову ниву. Робота посувалась досить добре, беручи до уваги, що у нас було лише дерев’яне знаряддя. Через місяць, коли настав час сіяти, у нас була величезна ділянка обробленої землі, на якій ми посіяли двадцять два бушелі ячменю й шістнадцять мір рису, тобто все, що я міг виділити для сівби. Для їжі ми, звичайно, залишили собі скільки треба на шість місяців, починаючи з того часу, як стали копати, а не з дня посіву, бо в цих краях від засіву до жнив минає близько шести місяців.

Тепер нас було стільки, що дикуни могли бути нам страшними тільки в тому разі, якби вони наскочили дуже численним загоном. Ми не боялись дикунів і вільно ходили по всьому острову. Всі ми були захоплені однією надією — незабаром вирватися звідси, — і кожен із нас (принаймні можу сказати це про себе) думав тільки про те, як здійснити цю надію. Блукаючи по острову, я позначив кілька дерев для будування корабля й доручив П’ятниці та його батькові зрубати їх, а іспанця поставив доглядати й керувати їхньою роботою. Я показав їм дошки мого виробу, які я з такою неймовірною витратою сил витесав із великих дерев, і запропонував, щоб вони зробили такі самі. Вони натесали їх щось із дюжину. Це були, міцні дубові дошки на тридцять п’ять футів завдовжки, два фути завширшки і від двох до чотирьох дюймів завтовшки. Можете уявити собі, скільки важкої праці пішло на цю роботу.

Одночасно я старався по змозі збільшити свою отару. Для цього П’ятниця ходив ловити диких козенят щодня, а ми з іспанцем через день по черзі. Самку ми звичайно вбивали, а козенят ловили й пускали в отару. Таким чином, наша отара збільшилась приблизно на двадцять голів. Крім того, нам треба було поклопотатися ще про заготівлю винограду, бо він уже достигав. Ми зібрали й насушили його дуже багато. Думаю, що, якби ми були в Аліканте^{65}, де роблять родзинки, ми могли б наповнити ними шістдесят, а то й вісімдесят бочок. Як і хліб, родзинки були нашою головною їжею, і ми дуже любили їх, бо вони надзвичайно смачні та поживні.

Надійшла пора жнив. Урожай був хороший. Правда, пе з найбільших, які я збирав на острові, але все-таки достатній, щоб здійснити наші наміри. З двадцяти двох бушелів посіяного ячменю ми зібрали двісті двадцять; такий же, приблизно, був і врожай рису. Цього вистачило б, щоб прохарчувати до нового врожаю всю нашу колонію (рахуючи і шістнадцять нових її членів) і з таким запасом харчів ми могли сміливо пуститись у плавання й добратись до якої небудь з країн Америки.

Зібравши і склавши наш запас хліба, ми почали плести величезні коші для зберігання зерна. Виявилось, що іспанець — великий майстер у цій справі. Він часто дорікав мені за те, що я не зробив собі тину для захисту, але я не вбачав у ньому ніякої потреби.

Коли, таким чином, харч для гостей був заготовлений, я дозволив іспанцеві виїхати по них, давши йому найточніші вказівки. Я суворо наказав йому не привозити нікого, хто не заприсягнеться в присутності старого індіанця не тільки не робити нічого лихого тому, кого зустріне на острові, — людині, яка побажала визволити його та його співвітчизників із самого людинолюбства, — а й захищати її проти таких спроб і в усьому коритись їй. Все це мало бути викладено на папері і скріплено власноручними підписами тих, хто погодиться на мої умови. Але, кажучи про писаний договір, ми з іспанцем зовсім забули, що в його товаришів не було ні паперу, ні пер, ні чорнила.

З такими інструкціями мій гість і старий індіанець, батько П’ятниці, вирушили в путь тим самим човном, що й приїхали, тобто тим, яким їх, як полонених, приречених на з’їдення, привезли на мій острів дикуни. Я дав їм по мушкету, пороху та куль приблизно на вісім зарядів і наказав витрачати їх якнайощадніше, тобто стріляти лише в крайніх випадках.

З якою радістю я спорядив їх у дорогу! Більше ніж за двадцять сім років мого ув’язнення це була моя перша серйозна спроба вернути собі волю. Я дав своїм посланцям запас хліба та родзинок, достатній для них на багато днів, а для решти іспанців — на тиждень. Ми умовилися, що, вертаючись, вони подадуть мені сигнал, щоб я здалеку міг упізнати їхній човен. Потім я побажав їм щасливої дороги, і вони відпливли.

Вийшли вони при свіжому вітрі, під повним місяцем, за моїм підрахунком, десь у жовтні, бо, загубивши точний лік дням і тижням, я не міг уже його поновити і не був навіть певен, чи правильно зазначив роки в своєму калей-дарі, хоча перевіривши його згодом, переконався, що в роках я не помилився.

Вже з тиждень я чекав своїх мандрівників, коли зімною трапилась чудна й несподівана пригода, про як^г ви зараз почуєте. .

Одного ранку, коли я ще міцно спав у своєму притулку, до мене вбіг П’ятниця, голосно гукаючи:

— Господарю! Господарю! Вони підходять, підходять!

Я миттю схопився на ноги, похапцем одягся, переліз через огорожу і, не думаючи про небезпеку, вибіг у гайок, який, до речі сказати, так розрісся на той час, що його правильніше було б назвати лісом. Повторюю: не думаючи про небезпеку, я, всупереч своєму звичаєві, не взяв з собою ніякої зброї і дуже здивувався, коли, глянувши на море, побачив миль за п’ять від берега човен з трикутним вітрилом. Під сприятливим вітром він швидко наближався до острова, йдучи не від материка, а з південного боку острова. Я покликав П’ятницю й наказав йому сховатись у гаю, бо наближались не ті, кого ми чекали, і ми не знали — чи це вороги, а чи друзі.