Роман юрби

1

Маленький чоловік у сірому діагоналевому пальтечку, в капелюсі з невеличкими, хвацько вигнутими крисами - був це молодший син Клари, на прізвисько Жасминова Пані - обережно ступав через жовтуваті калюжі, які густо цвіли на ґрунтовій дорозі завулку; вся вона була начебто вкрита більшими та меншими очима, які сумирно вдивлялись у насумрене небо, - колотилися там сіро-рудуваті хмари. Сніг ще лежав на узбіччях дороги, в затінених місцях і під горою; чоловік ішов, роззираючись - давно уже тут не був. Мав невеликі круглі очка, трохи задовгий ніс і повні добродушні губи, які завмерли в півусмішці. Дивна й безмежна тиша, відчуття порожнечі, запах розмоченої землі - все це впливало на чоловічка, і йшов він повільно, вибираючи, де поставити ногу, бо ще коли спустився сюди від мосту та асфальту, відразу вскочив у калюжу: в черевиках йому тепер було вогко й неприємно. Сонно світилися шибки хат, кошлате небо громадилося кострубатими кучмами, сірі латки снігу попереду ледь-ледь синіли: там далі росли дерева, голі й мокрі під цю пору, крізь них проглядалися прирічкові горби. Чоловік витяг руки з кишень, в одній опинилася пачка сигарет, а в другій - коробка сірників. Неквапливо взяв сигарету й зупинився, щоб припалити. Пахнув з насолодою димом, і раптом здригнувся: на вході у п’ятий номер стояв грубий чолов’яга в куфайці, в засаленому картузі і з червоним, буряковим лицем, - добре його знав, був це Ромка, зять Войцехівських.

- Може, й мене пригостиш? - сказав він, підморгуючи. - Здоров!

Між маленьким чоловіком та здоровилом лежала величезна калюжа, і чоловічок нерішуче зупинився, обдумуючи, як би ту калюжу обійти. Але здоровило вже ступнув велетенськими гумовими чобітьми у воду й побрів до нього. Простягнув червону пальчасту руку і витяг не одну, а три сигарети.

- Бог тройцю любить, - сказав хрипко. - Спасибочки!

Чоловічок чемно, трохи запобігливо всміхнувся і порвався йти.

- Чекай! - хрипко сказав черевань. - А прикурити?

Дав сірники, а коли забирав, зустрівся із заплилими в мішках холодними сірими очима.

- Давно тебе щось не було, - сказав здоровило й пихнув димом.

- Хе-хе! - засміявся чоловічок і таки рушив, безцеремонно покинувши в калюжі здорованя, який так щиро затягнувся, що аж хмару диму створив над собою.

Тоді чоловічок відчув, що пальто в нього на плечах набрякло, а неприємна вільга пролазить до тіла. Він мерзлякувато повів плечима й пішов, розсіюючи носками брудносірі краплі. Здавалося, Ромка все ще стоїть у калюжі, важко дивлячись йому вслід; може, це від того морозило йому спину, начебто приліпилося там дві крижинки. На порожню дорогу з бічного завулка вистрибнув на трьох ногах пес, зупинився й зирнув на маленького чоловіка. Тоді неквапно застрибав по дорозі, задня лапа в нього безживно звисала, і чоловічок притишив ходу, щоб не лякати даремно хвору тваринку.

Пес вряди-годи озирався, а переконавшись, що людина йде на пристойній віддалі, монотонно й спокійно дрибуляв.

Чоловічок зупинився біля розхитаної хвіртки, яка вгрузла в калюжу, доріжка до хати була світло-брунатна від брикетного попелу, яким посипали її взимку. Попіл розмоклий і в ньому пропечатувалося кілька слідів: гумові чоботи й жіночі закаблучки. Чоловічок кинув оком на город бадилля, шматки іржавої бляхи, іржава, викинута духовка. Кілька карачкуватих яблунь сиділо на снігових, нерозталих острівцях. Біля порогу стояла колодка, на якій рубали дрова, а земля довкола так густо засипана дрібними трісочками й тирсою, що аж жовтіла. З даху стікав сірий струмочок, розбиваючись об воду в круглій іржавій балії.

2

Він їв за круглим, застеленим цератою столом, біля нього сиділа мата, та сама Клара, Жасминова Пані, повнолиця й повнощока, й оповідала щось неприємне про сина й невістку; її круглі, глибоко посаджені очі при цьому гостро поблискували, а він слухав ту розповідь п’яте через десяте; очі його спочивали на вікні, біля якого ріс величезний кактус: здається, цей кактус збирався розквітати, бо вибив із себе кілька пуп’янків. Кактус стояв на тлі вікна, як розп’яття, - у дивний спосіб накладався на чорного хреста віконної рами.

- Уяви собі, - казала мати, - ми з батьком захворіли на грип; вони, правда, приходили - вона частіше, а він рідше, я нічого не кажу; він води принесе, а вона щось із харчів підкине. Але лікарка виписала нам ліки; я й кажу, піди, сину, в аптеку. Знаєш, як він любить зробити якусь послугу - пішов і досі купує ті ліки. А це увалюється, десь добре-таки смикнув, несе від нього, як з бочки, каже: ліки вам приніс. Ну, я й кажу нащо нам ті ліки, коли ми вже видужали, а він: дуже вже хотіла тих ліків. Це я дуже хотіла ліків! Ми, правда, обійшлися, бо сульфадимезин був у нас вдома, але як тобі це подобається? Вона теж добра пташка молоко й хліб приносила, але щоб якогось супа скрутити, то я з температурою в тридцять дев’ять вставала й варила. Він, правда, приносив дрова, але не могла я й на двір, вибачай, вийти - мороз двадцять градусів. Батько теж з високою температурою, а той увалився п’яний, сидить і курить. Я кажу може б, ти не курив у хаті, тоді він як бухне дверима! Потім, правда, знову прийшов: дрова приніс - як гримне тими дровима! Я кажу: коли тобі так важко нам ті дрова внести, то й не носи. І знаєш, що він сказав?

Маленький чоловік перестав їсти. Відклав виделку й дивився мертвим поглядом у вікно. Було воно сіре й непрозоре, а може, то сіро й непрозоро ставало йому на душі. Щось упливало в груди, як негода; а цей розквашений, мокрий місяць - як посипана ще з зими, а тепер болотиста, жовта від попелу стежка од хвіртки до сіней.

- Каже: ти як була егоїсткою все життя, так нею й залишилася! - мати раптом заплакала, струшуючись усім тілом, хоч сліз на очах не було. - Я тоді показала йому на двері: не ходив до нас раніше, не ходи й тепер. Подумаєш, води приніс і дров урубав. То він устав і пішов…

Маленький чоловік роздивлявся по хаті: шафа зразка п’ятдесятих років, того ж стилю стільці й канапа і якось дивно й недоладно чорніло серед усього того фортепіано.

- Зап’єш молоком чи ряжанкою? - спитала мати.

- Ряжанкою, - відповів він і, поки мати ходила за нею в сіни, підступив до фортепіано, відкинув покришку й легенько програв гаму. Фортепіано було розладнане, принаймні треба було підтягти його на півтону.

- Так давно у нас ніхто не грав, - сказала мати, вносячи ряжанку.

- Розладнане, - сказав, опускаючи покришку, маленький чоловік, - але я захопив із собою ключа й камертон.

- Крім тебе, в нас нікому грати, - навіщось сказала мати. - То я й кажу; забирайся, щоб очі мої тебе не бачили! Тоді він - у двері, а вона - за ним. Відтоді й порогу нашою не переступають. Не знаю, хто з нас егоїст; я ціле життя тремтіла над ним, як над болячкою, - такий же він був хворобливий, сам знаєш, то оце дожилася… За моє жито…

Рипнули двері і в кімнату, накульгуючи, зайшов батько. Так само малий, як і син, з інтелігентною борідкою і з чорними молодими очима На вулиці його звали Жасминовим Паном.

- Не треба мені ні їхньої помочі, ні їхньої води і дров. Я так їм і сказала. І ту десятку, яку вони нам дають, я теж відмовилася брати. Людям сказати: рідний син, а гірше чужого. Обійдуся без його допомоги, і не хочу, щоб він мене ображав!..

- Довго тебе не було, - сказав батько. - Чекали ще минулого місяця. Така зараз погода бридка!..

Маленький чоловік пив ряжанку. Дрібними ковточками, залишаючи над горішньою губою блідаві вусики.

- Каже: ти як була егоїсткою все життя, так нею і залишилася, - сказала вдруге мати, але цього разу не плакала. Я тоді показала йому на двері й кажу: досить з мене! Подумаєш, води приніс і дров нарубав.

- Я зараз дрова рубаю сам, - сказав батько. - Але тоді в мене був грип. Гадаєш, така погода довго протриває?..

- Це ти мав би сказати, - мовив маленький чоловік. - Не покинув писати щоденника погоди?

- Пишу, - широко всміхнувся батько, здається, він і заговорив про погоду, щоб перевести на це мову. - До речі, я недавно почув від одного, що коли перший день березня ясний, то рік - урожайний, а який буде день шостий, сьомий і до дванадцятого, така буде погода в ті самі дні в решті місяців. По-моєму, той прогнозист пересолив…

- Я й кажу, - уперто втрутилася мати, - забирайся, щоб мої очі тебе не бачили! Як тобі це подобається?

- З того часу порогу нашого не переступають, - підтримав дружину батько. Зітхнув і понурився.

- Не знаю, хто з нас егоїст, - підхопила мати. - Я ціле життя тремтіла над ним, як над болячкою…

- За моє жито мене й бито, - сказав батько. - Мати все здоров’я вам віддала.

- Не треба мені ані їхньої помочі, ані дров!

- Той самий чоловік сказав мені й інше, - сказав батько, косячи оком у бік своєї розгніваної половини. - Коли чотирнадцятий день ясний, то й рік буде добрий, а коли негода, то рік буде вітряний…

- Сьогодні воно і є, чотирнадцяте число, - сказав маленький чоловік, виймаючи з течки ключа для настройки й камертон.

- А що я кажу! - мовив батько і по-змовницькому підморгнув синові.

3

Зняв з фортепіано поперечну дошку, оголивши струни з повстяними молоточками. Підкручував ґвинти, натискаючи водночас на клавішу і звіряючи звук з камертоном. Мати стояла поруч і ще раз переказувала, що тут у них відбулося. Батько позіхнув, прикривши рота долонею, і покульгав у свою кімнату: там він сяде біля вікна й дивитиметься в насумрену даль, а потім запише у своєму щоденнику, що день чотирнадцятого березня - негожий і що треба обов’язково перевірити, чи правду сказав йому той чоловік, котрий провіщав вітряну погоду. Батько був пенсіонер і, здається, забув, чим він займався до пенсії, зараз він - синоптик. Може, тому в нього в кімнаті росте якийсь особливий вазон з великим круглоовальним, вигадливо прорізаним листям. Ця рослина, як каже батько, приблукала сюди з Гватемали, там це листя шириною до метра. Воно має повітряне коріння, яким чіпляється до стовбурів дерев і росте, накручуючись на ті дерева, а коли нікуди підійматися, спадає до землі. Зараз на кінцях листків вазона тремтять водяні краплі, вони крапають на підвіконня. Перед дощем рослина починає плакати, наче смутиться й сама, - батько любить цей вазон ніжно й віддано, а коли говорить про нього, голос його тремтить од зворушення. Можливо, й зараз вазон беззвучно плаче, батько дивиться на нього й починає тихо йому співчувати. Маленький чоловічок тимчасом підтягував на півтону звучання кожної струни, і коли вона гучала чисто й правильно, на його обличчі з’являлася та ж таки усмішка, яка з’являється в його батька, коли той переконується, що його прогнозування збулося. Мати присіла від сина поодаль і все ще говорила. Це заважало йому, адже мати вряди-годи перепитувала, чи слухає він її і чи не заважає вона йому своїми балачками. Він не відповідав, і це, здається, задовольняло її - так у них повелося віддавна. Отож вона знову детально оповіла ту ж таки історію і схлипнула, і з очей цього разу таки покотилися сльози зовсім так само, як течуть із листя того гватемальського монстра. Маленький чоловічок перестав наладнувати фортепіано і прокрутився на ґвинтовому ослінці.

- Не переймайся, - сказав він. - Чого не буває; погиркалися трохи, але скоро й помиритеся.

- Ну, ні! - обурено підхопилася зі стільця мати. - Я йому цього не прощу. Ти тільки подумай: назвати рідну матір егоїсткою! Та як у нього язик повернувся!

- Сама ж кажеш: випив був.

- А як випив, то не треба стежити, що кажеш? Треба дозволяти собі таке хамство?

Маленький чоловік гмикнув, видимо з нею погоджуючись, і знову крутнувся на стільці. Зарипів ґвинт, але цього разу він перестарався: звук вийшов зависокий. Тоді спустив струну, а коли в кімнаті з’явилося щось чисте й осяйне, задоволено прихитнув головою. Ще раз натис на клавішу: звук був божественний - він перебіг пальцями по тих клавішах, які вже були наладновані. Струни зарокотіли дружно й гармонійно, і маленький чоловік подумав, що приїхав сюди оновитися й наладнатись, як і цей інструмент. Хотів підняти на півтону весь свій настрій - щось там у нього, де тепер жив, було негаразд. Подумав, що ні батько, ні мати не спитали, як йому живеться; та й коли б спитали, не оповів би їм нічого. Вони обоє зраділи, що знайшли собі співрозмовника, а в нього душа плаче і стогне! Прагнув патріархальної тиші рідного дому, бо в тілі з’явилася неприємна втома, якої чомусь не міг перебороти. На щось сподівався, їдучи сюди, щось хотів собі повернути. «Але ні, - подумав, лагодячи запалу клавішу, - це так просто не відбувається. Та й кому є діло до моїх клопотів та гризот?»

Мати начебто відчула його напругу, бо перестала, почату вчетверте, переоповідати ту ж таки історію: вона згадувала. Але згадувала тільки про те, які невдячні були щодо неї старший син та його жінка. От, наприклад: у них вітер зірвав бляху на даху, батькові з його ногою на дах вилізти нелегко, а Стах тільки вислухав їхню скаргу і по всьому.

- Але я ж полагодив вам дах, - сказав стурбовано маленький чоловік. - Чи це було іншого разу?

- Я про те саме, - сказала мати. - Але це ти полагодив, а не він. Не відпали б і у нього руки. До речі, він і до тебе недобре ставиться. Знаєш, що він сказав, коли я попросила купити ліки? Зараз, мовляв, не кріпосне право, а коли мені так уже треба прислужників, то щоб ти приїхав і сидів біля мене. Він сказав, що ти все одно нічого не робиш.

- У кожного своя робота! - покірливо відказав маленький чоловік.

- А він сказав, що твоє бренькання - не робота! Що ти, мовляв, бавишся, а не працюєш.

- У кожного своя робота! - вже твердіше сказав маленький чоловік, підтягаючи чергову струну.

- Він сказав, що ти і такі, як ти - дармоїди, - гостро і з якимсь упоєнням вимовила, мати.

- У світі все відносно, - тихо проказав маленький чоловік і тужно зирнув на кактуса, що все ще розпинався на хресті рами. - Один думає так, а другий інакше, одному те, а другому - інше! Шевцю - шевство, а кравцю - кравецтво!

- Я йому сказала те саме… Але він тоді п’яний був. А п’яний - це все одно, що дурний. Не думала я, що з нього вийде таке казна-що…

- Живе, як більшість людей, - мирно проказав маленький чоловік.

- Коли б він жив, як більшість людей, - сказала категорично мати, - то рідних своїх не ображав би!..

4

Брат наймав кімнату в цьому-таки кутку і, щоб прийти до нього, треба було піднятися по крутосхилу, а тоді завернути в завулок. Маленький чоловік покірно місив грязюку, доки дістався до знайомої хвіртки. В цьому домі палили кам’яним вугіллям, і стежка була посипана жужелем. Жужіль іржаво зарипів під ногами, потому маленький чоловік довго витирав і ноги об простелену ганчірку. В коридорі пахло смаженою цибулею - щось шкварилося на сковорідці. Дебела жінка стояла спиною до нього, її могутні, як стовпи, ноги тонули в хутряних капцях - була це стара Смердиха, в якої й поселився брат.

- Я до Стаха, - сказав тій спині маленький чоловік і ковтнув слину: в нього була алергія на запах смаженої цибулі.

Жінка обернулась і насторожено блимнула в його бік. У руці в неї був ножака, і вона виглядала, як розбійник з великої дороги. Очі Смердишині свердлували маленького чоловіка, а відвисла долішня губа відкривала ряд жовтуватих зубів - вдається, жінка усміхалася до нього.

- Щось казав? - спитала вона.

- Я до брата! - відказав маленький чоловік.

- Він удома, - махнула ножем жінка.

З коридору до хати вело двоє дверей, одні оббиті дермантином, а другі голі, навіть непофарбовані. Маленький чоловік рушив просто до тих голих і непофарбованих.

- Надовго приїхав? - спитала господиня.

- На два дні, - відповів маленький чоловік, беручись за ручку.

- То це, може, мирити їх хочеш? - спитала Смердиха, але він уже переступав порога.

Брат лежав на канапі, загорнувшись у ватяну ковдру - читав. Чотирирічна Віра гралася на підлозі, захаращеній іграшками, на столі лишилися неприбрані тарілки, а кілька стільців було завалено одежею.

- А, це ти! - сказав байдуже брат. - Я так і думав, що приїдеш.

- Потягло в рідні місця, - сказав маленький чоловік, скидаючи капелюха.

Тоді почувся дитячий окрик, а за мить Віра вже висіла на дядькові.

- Привіт, мала, - сказав маленький чоловік, розчулено поморгуючи повіками. - А знаєш, кого я зустрів по дорозі?

Мале відпустило його, вклало пальця до рота й хитро подивилось.

- Зайця, - сказало воно.

- Еге ж, саме зайця, - сказав маленький чоловік.

- Що ж він мені передав? - так само хитро спитала мала.

- Шо-ко…

- Лад! - радісно довершила мала і засміялась.

- То чи вживає шановна панна шо-ко-лад?

- Хе-хе! - засміялася дівчинка. - Таке не питають.

Брат голосно заплеснув книгу і спустив на підлогу тонкі, голі ноги. Маленький чоловік присів на краєчок стільця, спинка якого була завішана лахами.

- Ти сьогодні на другу?

- Та от, міняємося з жінкою. Мале хворіє, тримаємо вдома.

Дівчинка з хрумкотом їла шоколад.

- Така дивна погода надворі, - сказав протягло маленький чоловік. - Сіра й нежива. Начебто не весна це, а осінь. І синиці не співають. Небо таке чудне: начебто на голові лежить. Ішов я оце й тягнув його на плечах.

- Хе-хе! - засміялася дівчинка - Хіба можна тягти небо на плечах?

- Березень - відказав брат. - Я ховаюсь од нього під ватяною ковдрою.

Засвітив смутною усмішкою, даючи зрозуміти, що сказане - жарт.

- Що з малою? - спитав маленький чоловік.

Дівчинка активно хрумтіла шоколадом.

- Безконечні застуди, - сказав брат. - Піде в садочок, побуде два дні - й температура. Ну, ми вирішили забрати її - ходимо з жінкою на різні зміни і майже не бачимо одне одного, - він позирнув на маленького чоловіка з прижмурцем - засвітився в його очах зелений вогник. - Це не мати тебе викликала? - спитав жорстко.

- Ні, - відповів маленький чоловік. - В мене випав вільний день, а там - субота й неділя. Знудився я цієї весни, а може, й утомився. Тиші захотілось.

- Як це так: захотілося тиші? - спитала дівчинка.

- Мати наговорила про тебе купу неприємностей.

- Ти ж її знаєш, - сказав брат сухо. - Все добре, зроблене їй, у рахунок не йде, а погане пам’ятається до найменших дрібничок і то з передісторичних часів. Ну, я й не втерпів!

- Щось там з ліками, - сказав маленький чоловік.

- Не купив, бо не було. Грязюка, дощ зі снігом, я обійшов усі аптеки. Доки знайшов, вони й одужали.

Маленький чоловік озирнув кімнату. Стіни під вікнами толожіли, збоку - місцевий пейзаж, намальований колись братом, і велика фотокартка дівчини з гостреньким носиком.

Брат вигорнувся з ковдри, як курча - зі шкарлупи. Худий і тонкий, у довгих квітчастих трусах і обвислій майці, з довгою шиєю і напівлисою головою, він подобав на чудного, довгоногого птаха. Всовував костомашні ноги у штани, а дівчинка, дивлячись на нього, задзвеніла сміхом.

- Ти такий смішний, тату, - сказала вона.

Тоді він пригнувся, захопив довгими лаписьками мале й підкинув під стелю. Мале радісно заверещало.

- Ага, злякалася, - сказав брат, широко всміхаючись. - Ото знатимеш, як сміятися з батька.

Але мале, здається, не дуже й лякалося.

- Тату, ще! - сказало воно і вдруге полетіло під стелю. Вереск, що пролунав звідти, був щасливий.

- Отак і живемо, - мовив брат, ставлячи дівчинку на підлогу.

- Тату, ще! - сказало мале.

- У мене й рук не лишиться, - добродушно сказав брат. - Відірвуться від тіла й полетять разом з тобою в небо.

- Я хочу полетіти в небо, - ентузіастично сказала дівчинка.

Маленький чоловік дивився на все це серйозними, круглими очима.

- А ти чого не женишся? - спитав брат, натягаючи сорочку. - Боїшся волю загубити?

- Хто зна! - сказав маленький чоловік. - Воля часом не те, що ми хочемо, а що уявляємо.

5

Він раптом відчув у собі музику. Ця музика прийшла до нього ще там, у Києві; можливо, через те й вирушив у цю мандрівку. Відчував її в автобусі, вона жила в порожніх полях, покритих сірими клаптями нерозталого снігу; вона була не смутна й не весела, а важкувата, трохи одноманітна - щось таке, як в увертюрі до ?Тангейзера» Вагнера. Ця музика відповідала його настрою; можливо, він повернеться до батьків і заграє саме її, бо те, що прикликало його зараз у Житомир, потребувала виходу. Подумав про неприємну розмову з лікарем напередодні; лікар говорив із ним серйозним тоном. Всі оті безконечні аналізи, просвічування - все те було, як важкий учорашній сон, про який, здається, й оповісти неможливо. Не хотів про те думати, може, тому й заговорив тихо й хрипко, аж зупинився серед кімнати брат і звело голову від іграшок дівча.

- Страшенно хочеться, - сказав він, - щоб ви тут жили мирно. Щоб якось порозумілися; знаєш - це таке мале, всі оці безконечні сварки! Я волів би, щоб ти повернувся жити до старих, бо вони й справді старі і повинні б потребувати, щоб коло них був хтось молодий та дужий.

У брата на обличчі з’явилася скошена, тонка усмішка.

- Тобі добре говорити, - мовив він, - бо тут не живеш. Не я сам пішов із дому, а мене з нього вижили. Дитина, клопоти, дитячі верески, розвішена в негоду по хаті білизна, дитячі простирадла і все таке! Що ти про це знаєш?

- Справді, - сказав він покірливо. - Я про це нічого не знаю. Я тільки кажу про те, чого мені б хотілося. Не зумів би научити жити ні тебе, ні батьків - я, здається, в цьому світі нічого не вмію. Коли тобі на роботу?

- Через дві години, - сказав брат. - Ти завжди приїжджаєш сюди такий добренький, такі крильця у тебе за плечима, такий ти миротворний. А чи не ти перший покинув батьківський дім?

Маленький чоловік засміявся. Ляснув себе долонею по коліні й засвітив веселими оченятами.

- Все правильно! - сказав. - Я часто думаю, про причини незлагод людських. І знаєш, до чого додумався? Вони неперехідні, ці незлагоди, бо кожен здебільшого думає тільки про себе. Може, і я думаю тільки про себе, бо приїжджаю до вас набратися живого духу. Кожен, здебільшого, своєю правдою живе, а інші до тієї правди пристосовуватися не хочуть. Незлагоди виникають тому, що не про любов люди печуться, а про задоволення і зручності.

- Хо-хо! - сказав брат, прибираючи зі столу. - Все це красиві й абстрактні слова. Мудрий той, хто дивиться на світ збоку, а коли той світ бере його за барки, мудрість перетворюється у зло.

- Я не хочу перетворювати свою мудрість у зло, - тихо промовив маленький чоловік.

- А ніхто не хоче, - сказав з тою-таки усмішечкою брат. - Це вже поза волею людською виходить. Кожній людині треба мати власне гніздо, щоб дотикатися до інших не болячками, а здоровою частиною єства. Кожна людина складає свій музей дрібниць і ділить його зі своїми рідними: дітьми та жінкою. Думаєш, оце мале, як виросте, палатиме сентиментам до мене? Воно прагнутиме завести власне гніздо, щоб упорядкувати в ньому власний музей дрібниць.

- Ти жорстокий, - тихо сказав маленький чоловік.

- Я не жорстокий, а безверхий. Не маю свого кутка, а на квартиру ані шанса. Грошей на кооператив не маю, чекати квартиру на роботі - це до старості: кожен тобі тиче в очі батьківський дім, де можуть вільно жити дві сім’ї! Отож і є, що я безверхий. Без даху над головою, а через це і зло мене бере. Отак за барки бере і з’їла. А я, може, небагато й хочу. Хочу мати захищену місцину, де міг би звільнитися від свого зла. Тобто мої вимоги зводяться до найелементарнішого: теплого кутка. Що скажеш на це, миротворцю?

- Дивний цей світ, - сказав маленький чоловік. - Ми чогось прагнемо, а досягши, забуваємо про радість, якої сподівалися. Тільки недосяжне може стати ідеалом. Є така притча у Сковороди. Пустельник ловить птаха у саду, а не може його спіймати. І це дає йому радість. А що було б, коли б його спіймав?

- Знову слова, - жорстко сказав брат, гостро дивлячись на маленького чоловічка - Бо й пустельнику колись набридне ловити птаха. Зловити його, чи не зловити - одне!.. У мене філософія простіша: синиця у жмені ліпша журавля у небі.

- А як бути з небом? - спитав маленький чоловік і вії його затремтіли.

- Небо - це ніщо, порожнє місце, - сказав брат. - Повітряна оболонка навколо землі. Небо, дорогий ти мій, - це кисень, вуглекислий газ і азот.

- Ти зумисно огрублюєш, - з болем у голосі сказав маленький чоловік. - Небо - це наша здатність бути добрим…

Тоді виступила на кін Віра.

- Дядю, - спитала вона якнайсерйозніше, - а ти вмієш пускати бульки?

Маленький чоловік перезирнувся з братом, вони розсміялися.

- Я нічого смішного не сказала, - мовила й собі всміхаючись дівчинка. - Я тільки спитала про бульки. Мама вчора принесла мені баночку, і ми з татом сьогодні їх уже пускали.

- Тоді смердить у хаті, Віро, - поморщився брат.

- Ще раз! - сказала хитро дівчинка. - Ще раз - і все!

Вона подала баньку з розведеним милом Маленький чоловік прочитав етикетку й подивився на сфотографовані на ній мильні бульбашки.

- Зараз я тебе навчу, - сказала дівчинка. - Диви, як треба!

Вона вийняла з баньки рамку й подула. Але бульбашок не вийшло.

- Дай я! - приступив ентузіастично брат.

- Еге, тато вміє! - сказала дівчинка.

Тато і справді вмів. За мить у кімнаті літало безліч барвистих кульок. Тихо тріскалися і зникали, натомість видував хмарку нових. У кімнаті різко запахло милом, мале бігало й хапало долоньками прозорі тільця. Ті зникали в її п’ятірнях, а коли розтуляла жмені, бульбашок, певна річ, не було.

- Бачите, я фокусниця! - сказала Віра.

- Роби з цього філософські висновки, - засміявся брат. - Притча про бульбашки і самотню людину.

Маленький чоловік дивився на все це і тонко всміхався.

- Стеж! - сказав Стах, випускаючи нову хмарку кульок. - Тепер у нас пахне, Віро, як у конюшні. Слухай, - спитав він у брата, - чи не могли вони зробити таку забавку дітям без смороду?

- Людська цивілізація на тому й заснована, - сказав маленький чоловік, - що в бочку меду неодмінно кладуть ложку дьогтю.

Кілька бульбашок літало аж під стелею. Всі троє пильно за ними стежили. Здається, це були ті, що не бажали швидко зникати. Але одна приклеїлася до стелі, потремтіла, відбиваючи в собі віконну раму, і тріснула; друга спустилася долі й сіла на виставлену Вірину долоню. Мала дивилася на неї іскристими оченятами, але й цій забавці прийшов кінець; третя бульбашка героїчно розбилася об електричну лампочку.

- Амінь! - урочисто сказав Стах. Ти посидь, а я збігаю в магазин.

- Не треба! - кволо заперечив маленький чоловік. - Я останнім часом до випивки не дуже.

- А ми тільки пригубимо, - сказав брат, натягаючи пальто. - Світ оцей розвеселимо. Посидиш із дядьком? - спитав він у Віри.

- Коли він мені розкаже казку, - сказала Віра - Про тьотю-листоношу.

- Я вже її забув, - сказав маленький чоловік.

- А ти її наново вигадай, - відказала дівчинка.

- Бавтесь! - мовив брат, натягаючи картуза. - Я швидко. Та роздягнися ти!..

Маленький чоловік і досі був у пальті. Він повільно роздягся, а коли підійшов до вікна, побачив брата. Високий, кащуватий, зігнутий у карку, він обережно переступав калюжі. Щось рідне до жалю було в тій напрочуд знайомій постаті, і маленький чоловік знову відчув у собі музику. Була вона сіра, як і цей день, з брунатними смугами і з червоним схлипом у глибині - з тонким прочуттям зеленого. Здавна навчився пристосовувати звуки до кольорів, зрештою, не його була це вигадка.

- Іде тато, - сказала Віра, зводячись навшпиньки.

- Ти його любиш? - спитав маленький чоловік.

- Та ж люблю! - сказала дівчинка - А чого про це питаєшся?

- До діда й баби ходиш?

- Зараз ні, - відказала Віра. - Зараз вони посварені. Тато якихось ліків бабі не купив…

- Ну, гаразд, - мовив маленький чоловік, усе ще дивлячись у вікно. - Бачиш, онде по вулиці йде тьотя-листоноша?

- Це ми граємося, чи справді? - повернула голову дівчинка.

- Ясне діло, що граємося.

- Тоді бачу, - сказала дівчинка. - Несе юна величезну сумку.

- Еге ж, листи з усього світу. А один - до тебе. Тобі написав його принц, який сидить закутий у горі, перетворений на страшну потвору. Він хоче, щоб ти звільнила його.

- Хе-хе, - тихо засміялася дівчинка. - Але я ж не принцеса!

- Хто тобі сказав, що ти не принцеса?

- Хіба живуть принцеси в такій хаті? - спитала Віра.

- А Попелюшка?

- Попелюшка не була принцеса, - сказала Віра. - Просто вона вийшла заміж за принца.

- Значить, і вона стала принцесою, - сказав переконано маленький чоловік. - Ти теж так можеш, тільки треба дуже захотіти.

- Як так - захотіти? - спитала Віра.

- Заплющ очі, - сказав маленький чоловік. - Міцніше. Відчуваєш, ти стаєш принцесою?

- Мені легше, коли я не заплющую очей. А так до мене ніч приходить, і я боюся…

Надворі тонко плелася сіра павутина. Далечінь повилася вогким серпанком, що покривав дерева блідим смерком, і вони від того тремтіли. Навіть крізь шибку прочувалася вогка змерзлість і дух березня, що широкою хвилею впливав йому в душу. Маленький чоловік не знав, чи переймається його казкою дитина, котра стоїть побіч, але він сам казкою переймався. Тією чи тією, бо здалося йому, що у глибині цього холодцюватого світла народжується вогнистий кінь. Скоро цей кінь промчить по небі, розбиваючи хмари золотими копитами, і заірже, наче в золоті труби заграє. Тоді піде по цілому світові луна і все омолодіє: помре бліда мряка і сніги розтечуться зеленою водою. Тоді кожен із сущих відчує у собі ці обопільні смерть і народження - смерть темного і народження зеленого. «Зелений світе, - хотілося прошепотіти йому в цю насурмлену і скрижанілу даль. - Прийди ти вже нарешті!»

- Дядю, дядю! - торкала йога Віра. - Ти що, забув про казку?

- Не забув, дівчинко, - сказав він тепло. - Сама підеш визволяти принца чи хай він до тебе прийде?

Дівчинка на хвилю задумалась.

- Хай до мене прийде, - сказала вона.

- Тоді дивися на дорогу. Пильно дивися. Хто перший на ній з’явиться, той і стане принцом.

Вони стояли й дивилися. І справді, в глибині з’явилася постать. Висока, кащувата - ішла, ніби чорногуз, і похитувалась. Покивувала головою - в руці в неї матилялася авоська.

- Еге-ге! - засміялася раптом Віра - Та то ж тато!

6

Вони випили по чарці. Горілка була з перцем, і червоний стручок яскраво світився у жовтуватій рідині.

- Шкода, що на роботу, - мовив брат, - а то ми усю пляшку роздавили б!

- Я неохочий до цього зілля, - тихо відказав маленький чоловік, од випитого у нього заграли на щоках землисті плями.

- А я, часом, люблю: коли тоскно стає або коли дуже сердитий.

- Ідеш на роботу - мале саме лишається?

- Платимо хазяйці, щоб дивилася ці півтори години. Далеко у нас робота.

- Простіше було б завести до старих, - сказав маленький чоловік.

- Про це давай не говорити, - відповів Стах. - Я своїх дітей нікому накидувати не збираюсь.

Брат нарізав тоненькими смужками сирки і кидав ті смужки до рота.

- У мене капусняк є, може, хочеш?

- Ні, - сказав маленький чоловік. - Я пообідав удома. Дивна річ у мене з цим ділом, - він хитнув на пляшку. - Вип’ю чарку і такий мене сум бере!

- А тобі чого сумувати? В тебе ж усе гаразд!

- Звісно, гаразд, - сказав маленький чоловік. - Але сум - це все одно, що музика в душі. Промиває й очищує.

- То на здоров’я! - сказав брат, наливаючи другу чарку.

- Я більше не питиму, - мовив маленький чоловік. - У мене й зараз сльози на очі навертаються.

- Такий ти сентиментальний?

- Може, й сентиментальний. Хочеться, щоб у вас тут добре було. Тоді й мені буде добре…

- Чудний ти, - сказав брат, заковтуючи другу чарку.

- Може, й чудний, - відповів сумовито маленький чоловік. - Бо в мене є своє прокляття. Ти от безверхим себе назвав, а я марнотравний, блудний. Щоразу тягне мене сюди, в рідне місце, а от жити тут не можу. Це в мене доля така: відчувати тугу за рідним домом, а рідного дому не мати.

- Мені б твої проблеми, - сказав гостро брат.

- А мені б твої, - сумно обізвався маленький чоловік. - Дивно в нас виходить, чи не так?

- Мені темно, - сказала Віра, яка все ще вовтузилася біля іграшок.

Стах увімкнув електрику і зашторив вікна.

- День, а начебто в ямі, - сказав він.

- Пора така, - відповів маленький чоловік. - Скоро все зміниться.

За дверима щось затупало і брязкнуло клямкою.

- Заходьте! - гукнув брат.

Через поріг переступила огрядна постать господині. Стала й дивилася на пляшку, в якій ясно палала перчина.

- Коли вам треба керогаз, то я не гаситиму, - сказала вона.

- Це в нас газ закінчився, - пояснив брат.

Відвисла губа Смердихи смикнулась, але, здається, вона не всміхалася. Нерушно дивилася на пляшку і наче чогось сподівалась.

- Випийте з нами, тітко, - здогадався брат.

Господиня перемнулася з ноги на ногу, хитнула головою, ніби відмовляючись, і рішуче ступнула до столу. Великі, потріскані од роботи пальці звично обхопили чарку.

- За ваше здоровлячко, і хай вам буде в жизні все на удачу! - урочисто сказала вона і хвацько перекинула чарку до рота.

Брат простягнув їй бутерброда з сиром.

- Хе, зараза, припекла! - задоволено сказала вона - То як із керогазом?

- Щось і мені не хочеться того капусняку. Гасіть! - сказав брат.

Господиня повільно побрела до виходу. На порозі озирнулася й пильно подивилася на маленького чоловіка; обличчя його й досі було в землистих плямах.

- Такі ви неоднакі з братом, хе-хе! - сказала вона - Один високий, а другий малий.

- Так виросли, - мовив маленький чоловік.

- Нє! - сказала, раптом зупинившись, Смердиха. - Дайте-но мені, хлопці, ще одну, а то жолудок буде боліть! У жизні ще не пила не до пари!..

Брат наливав у чарку, а стручок усередині повільно плавав, відштовхуючись од стінок. Маленький чоловік дивився на того стручка і відчував, що березень таки проник у кімнату, хоч зашторено було вікна і запалено світло. Було прохолодно й вогко і не зникала та ж таки музика з увертюри до «Тангейзера». Оті сірі й темні потічки, що роз’їдали чорне. Здалося йому, що якась незрима сила підхопила дім, у якому вони сиділи, обійняла його й притисла догрудей. Маленький чоловік глибоко дихнув - бракувало і йому повітря.

- Славні ви хлопці! - проказала господиня, втираючись після другої чарки. - Ге, та ви й схожі один на одного! - вона засміялася. - Зовсім, скажу я вам, брати!

7

Вони вийшли з дому разом, Стах - на роботу, а маленький чоловік - до батьків. Небо низько висіло над землею, і Стах спустив до нього увінчану кепочкою голову:

- Цікаво, що там батько наворожив на сьогодні: дощ чи сніг? Він як дітвак із тією своєю погодою!

Маленький чоловік натомість почав розказувати про один веселий епізод зі студентського життя, коли на весну після молодого грому всі в гуртожитку ніби показилися й почали обливати одне одного водою.

- Наші предки, - сказав він братові, - колись вірили в очисну силу весняної води. Саме весняну воду вони називали живою, бо вона вбивала в людських душах зиму й приносила нове життя.

- Все ще миротвориш? - криво всміхнувся брат.

- З чого ти взяв?

- Заговорив алегоріями, - відповів Стах. - Думаєш, я дурний?

- Тобі це неприємно? - обережно спитав маленький чоловік.

- Я не з тих, хто любить копирсатись у власних ранах, - сказав брат і гордо звів голову.

І оця його гордість при виснаженому тілі, оте його сіре обличчя, облите світлом тьмавого дня, оцей гострий вогник у малих, серйозних очах - все це відгукнулось у серці маленького чоловіка знайомим болем: жалем, а може, й співчуттям Він подумав, що вони обоє - мати і брат, не так самолюбні, як горді, а може, те і друге. Може, їм бракує чогось простого і недвозначного, як дружній потиск руки. Він узяв брата за руку вище ліктя й сердечно її потис.

- Я радий, - сказав тепло, - що можу отак із тобою поговорити…

Брат блимнув на нього, ніби перевіряючи, чи не кпить він і чи не лукавить. Але маленький чоловік був щирий.

- Гаразд, - мовив він, - іди й вислуховуй скарги на мою невдячність, бо в мене попереду ще робочий день. Щось я втомлятися на роботі став.

Сказав це сухим, черствим голосом, але маленький чоловік лишився задоволений: його тепло таки дійшло до брата.

- Весна, - сказав він просто. - Організму бракує тепла і вітамінів. Чи, як казали в давнину: живої води.

- Бувай! - сказав Стах і, пришвидшивши крока, рушив між мерехтливі, як химерні очі, калюжі. Маленький чоловік стояв і незмигно дивився братові вслід. Начебто наповнював поглядом оту кащувату, високу, довгошию постать, що химерно помахувала руками і негарно заляпувала бризками праву штанину. Так було у Стаха з дитинства: в негоду він заляпував собі тільки праву штанину.

Маленький чоловік зітхнув і почав спускатись униз, обережно ступаючи на розхитаний, напіврозмитий водою брук. Він устиг тільки взятися за хвіртку, коли рипнули двері і йому назустріч важко пішла мати, одягнена в старе пальто і замотана сірою, колись пуховою хусткою.

- Я забула сказати тобі ще про одне, - мовила вона хрипкуватим шепотом. - Не хотіла казати це при батькові, бо сам знаєш, який він у нас нервовий, а це його таки схвилювало б. Стах останнім часом почав сильно випивати. Мені вже про це не одна сусідка сказала. Ряба навіть бачила, що він і сторчував. Загубив шапку, і вона ту шапку принесла мені. Це добром не закінчиться.

Маленький чоловік мовчки дивився на матір.

- Ви що, випивали там? - спитала вона, дивлячись із підозрою.

- По чарці, - просто сказав маленький чоловік. - Йому на роботу йти…

- Казала мені одна - він з нею робить - і на роботі випиває. Вже йому раз за це й догану вліпили… Нічого він про це тобі не казав?

- Ані слова! - мовив маленький чоловік. - Може, це просто бабські плітки?

- Але про нього ж не плещуть, що він краде, - гостро сказала мати. - Де горить, там і курить…

- Я не побачив у ньому якихось змін. Був як завжди…

- А як він до матері почав ставитися? - так само гостро сказала вона. - Скільки я йому добра зробила: і дитину мені не раз накидали. Самі - під руку, і в кіно, а я ту дитину, вважай, і вигляділа! Але тепер уже не буду така дурна. Я йому так і сказала: годі мене використовувати! Не водіть мені своєї дитини і самі не ходіть!

- Все це маленькі пристрасті, - сказав він. - Перемелеться, і знову влагодиться…

- Так говориш, бо це не зачіпає тебе. А чіпнуліо б, то не такої б заспівав…

- Коли мене щось чіпає, я забираюся собі геть, - сказав він трохи сердито і рушив по жовтій од брикетного попелу стежці.

- Батькові про ті випивки не кажи! - мовила вона йому в спину. - Я тут хочу до сусідки скочити.

Відчинив двері й дихнув кислим запахом, який завше живе в малих будівлях. Із сіней вихором шмигнув у двері кіт, блимнувши на маленького чоловіка зеленими злодійськими очима.

- Це чий кіт? - гукнув він матері з сіней.

Мати вже була біля хвіртки.

- Прибився! - відказала голосно. - Коли б не взяли, задубів би на морозі…

Батько сидів за столом і щось повільно записував у грубого з ледериновою обкладинкою зошита.

- Сідай тут коло мене, - сказав він.

- Не хочу тобі заважати.

- Ти мені не завадиш. Мати пішла?

- Десь до сусідки.

- Ото й добре. Вона, знаєш, чогось в’їлась за це моє писання. Ну, маю я собі таке захоплення, цілих десять років веду щоденника погоди і записую всі прикмети на погоду, людей розпитую. Кому шкодить таке моє заняття?

- Нікому, - засміявся маленький чоловік. - По-моєму, це навіть здорово!

- А вона мене гризе. Побачить, що я за столом, зразу якусь роботу вигадує або ґдирати почина: ледачий, нема йому чого робити, те і се! Хоч бери та й плач!

- А ти береш і спокійнісінько пишеш собі далі, - сказав маленький чоловік.

- Аякже, - батько округлив очі. - Не можу ж я піддаватися бабським вибаганкам. Вона добра, мати, але як візьме щось собі в голову, ну, просто спасу нема!.. Я вже й лагідненько намагаюся; кудись подасться, то й пишу. Оце знаєш, яку штуку почув од одного сільського. Купив тут, на околиці, хату. Нє, ти послухай, що він сказав: чистий тобі фольклор! Коли худоба повертається увечері, то треба дивитись, яка корова буде попереду, і за мастю тієї корови визначати погоду наступного дня. Чув ти таке? Коли біла йде чи руда - день ясний, чорна - день похмурий чи дощ, а ряба - то змінна погода. Я не дуже в це повірив, казкою це трохи пахне. Ій-бо, коли б мав де на селі знайомого, то упросився б на кілька день, щоб перевірити це критично. То байка це чи правда?

- Ніколи не жив у селі, - сказав маленький чоловік. - Як і ти…

- Це недобре, - сказав батько. - Від природи ми віддаляємось, а природа за це й помститися може. Думаєш, у мене з цією погодою - коник у голові? Нє, це має велике, надзвичайне значення для світу. Проблема передбачення, прочуття й передчуття - це щось зовсім немале. Я пробував про це матері розтлумачити, але до неї не доходить. Така вже їхня бабська порода: як уроять щось собі в голову, то й колом не вибити. А все почалося з того, що я кілька разів не вгадав погоду: деякі прикмети байкою виявились. А як їх перевіряти? Коли практично не перевіриш, то й користуватися годі. А я хочу, щоб усе було на науковій основі. Тобто щоб без жодних приладів та машин. Щоб сама природа говорила за себе.

- Як на мене, потрібне й цікаве діло, - сказав маленький чоловік.

- Це ти матері скажи, - підморгнув батько. - Вона, здається, тільки тебе і слухає. Принаймні поки ти тут, не заважатиме мені.

- Гаразд, - усміхнувся маленький чоловік. - Але який з мене авторитет?

- Не кажи! - мовив гаряче батько. - Вона тебе любить. А любить, то й послухається.

Пішов з батькової кімнати, але на порозі обернувся.

- Коли я трохи помузичу, це тобі, не завадить?

- Та навпаки! - озвався батько. - Страшенно люблю, коли ти граєш.

- Дякую, - сказав він.

У кімнаті стояли повні сутінки, здавалося, хлюпали сюди через незашторені вікна - березень панував. Було тепло, недавно протопили, і він торкнувся грубки, щоб розігріти долоні. Грубка була гаряча - він приставив до неї руки, не торкаючись. І йому здалося, що тепло, яке струмує від білої стіни, народилося десь у глибині землі. Що є два сонця для цього світу: одне всім відоме, а друге - в товщі землі. Вони живуть, як сіамські близнюки, і навіть дихають в одному ритмі. Одночасно засинають і прокидаються, а весна - дитина від їхнього співжиття. Стародавні люди, спогадав він, не були дурні, коли думали, що життя у світі родиться від сполучного акту землі і сонця. Без цього союзу все було б мертве, без цього союзу, може, не стояла б йому в грудях солодка грудка, яка називається передчуттям музики. Він знав, що зараз гратиме. Певна річ, увертюру до «Тангейзера», бо саме цією музикою наливався цілий світ. А наші пристрасті, подумав він, підіймаючи покришку фортепіано, - чи така вже конечна в них потреба? Чи не є це штучне збудження, імітація руху, якого нема? Є люди, думав він, котрі тільки тоді живуть, коли колотяться у світі. Чи винуваті вони, коли іншим це не подобається? Чому тихий чоловік одружується з норовистою жінкою, а тиха жінка тягнеться до сильного, навіть брутального чоловіка? Чому тихий мовчки терпить ґдирання норовистої, а тиха переносить од буйного навіть знущання? Не вбиває це любові, хоч прикро буває не раз. Може, це якась передумова гармонійної сполуки землі і світу? Може, ця дисгармонія є, зрештою, незбагненним початком саме гармонії? Дрібні пристрасті чи великі - все одно. Кожен бере собі ті, до яких доріс і які йому під силу. Світе мій світе, думав він, граючи, як мені хочеться, щоб ти був вічний!

Він грав увертюру до «Тангейзера». Чорну музику, яку роз’їдають світлі потоки живої води. Він грав твір про живу воду, яку має розбудити перший весняний грім. Вічний пастух світу цього виганяв небесну череду, і вона йшла через небо, спрагла й голодна. Мала конче з’єднатись із землею, випити її сік і створити натомість біле, шумке молоко.

8

Він скінчив грати. У хаті було зовсім темно. Вже прийшла мати й тихо перемовлялася з батьком. Почувши, що він не грає, зайшла в кімнату.

- Чого ти поночі? - спитала, клацаючи вмикачем Світло так раптово розлилося по кімнаті, що він примружився.

- Вечеряти будеш? - спитала мати.

- Та мабуть, - відповів маленький чоловік.

- Батькові не терпиться з тобою випити, - безапеляційно сказала вона - Не полінувався навіть збігати в магазин.

- Коли я грав? - навіщось спитав маленький чоловік.

- Ні, коли ти у Стаха був. У нього нечасто трапляється до того нагода. Це й синок старший у нього пішов.

- Такий питець, як батько! - сказав маленький чоловік. - Що значить принагідна чарка?

- Все з чарки починається, - мовила мати. - Візьми його сеструню, твою тітку Ніну. Знаєш, що вона вже п’яниця?

- Не може бути! - сказав маленький чоловік.

- А так воно є. Теж із чарки все починалося. Коли б на мене, то я ще вдесятеро збільшила б ціну на горілку.

- А я купив не горілку, а вино, - сказав, заходячи, батько: в руці в нього й справді була пляшка чудового марочного вина. - Це таке, що й тобі не гріх випити.

Мати промовчала й, підтисши губи, пішла готувати вечерю.

- Бач, як підколює! - підморгнув маленькому чоловіку батько. - П’яницю з мене робить. А я - сам знаєш! Про сестру ж, а твою тітку, вона правду сказала, - зітхнув він. - Вийшла на пенсію, і її лихий попутав. І знаєш після чого? Зробили їй переливання крові, а той, що кров здавав, певне, алкоголіком був. Ну, її й потягло…

- Чудеса! - сказав маленький чоловік.

- Сумні чудеса, - мовив батько.

Поставив пляшку і пошкандибав до дверей. Мати була в сінях, де стояла газова плита, але він прислухався і тільки тоді заговорив:

- Слухай, - сказав пошепки, - не чув? Кажуть, Стась випиває. Інколи зовсім п’яний являється. Тільки не кажи про це матері, сам знаєш, яка вона в нас… Вона того Стася страх як любить. Розтривожиться, розхвилюється, а може, воно і брехня. Людям попадися на язика..

В глибині рипнули двері, батько поклав пальця на вуста.

- Гарно ти грав, - сказав голосно. - Тільки сумно чогось.

- Погода така, - відповів маленький чоловік.

- Погода на настрій вплива, - мовив батько. - Більше того, навіть відчуття поганої погоди впливає на настрій. Я це по твоїй матері бачу, - він хитро засміявся й позирнув у бік жінки, яка входила з каструлею і з металевою підставкою.

- Це в нього називається гумор, - сказала добродушно мати. - Про що не заговорить, на погоду зверне. А розказував тобі браток, що його жіночка сказала, коли він мені нагрубив?

- Еге, еге, послухай, - підхопив батько уже без гумору. - Це таке матері сказати, яка душу їм, можна сказати, віддала.

- Вона сказала, що з мене вийшла б добра поміщиця. Ні, ти чув таке?

- Як так, поміщиця? - не зрозумів маленький чоловік.

- Бо я, бач, попросила твого братика принести мені, хворій, ліки! Бо я, мовляв, поганяла ним, як кріпаком. Бо він, бач, мені води приніс і дров два рази врубав і вже хотів, щоб я йому за це в ноги кланялась. А я кланятися не вмію.

- Теж мені робота, - сказав батько, - нарубати дров і води принести. У мене тоді температура була, то мати й не пускала.

- Рвався сам до тих дров і води, - мовила мати, - а як його пустити, коли температура була така! Перележали б і в холоді пару днів, а тої жебраної допомоги нам не тра.

Батько накручував коркотяг і на це материне слово урочисто бахнув корком. Понюхав напій і заусміхався.

- Кров землі, - сказав. - Недаремно колись це вино кров’ю господньою вважали. Сідай, стара, пригостимося.

Мати принесла чарки. Поставила зі стукотом і присіла до столу.

- Я вам трохи грошей привіз, - сказав ніяково маленький чоловік і поліз до кишені.

Він поклав банкноти на стіл, і мати скосила на них око.

- Ти завжди був добрий, - сказала вона. - Тільки я не хочу тебе грабувати.

- Це дрібниця, - відповів маленький чоловік і почервонів.

Вони випили по чарці й почали їсти. Дивилися кожне в тарілку й мовчали: пауза вийшла задовга й незручна.

- Що там сьогодні по телевізору? - спитала мати.

- Та чортзна-що, - відказав батько. - Коли буде про погоду, вмикнемо…

9

Маленький чоловік вийшов покурити - стояла темна березнева ніч. Війнуло широким, свіжим подихом: примерзлим болотом і запахом кори. Здавалося, дерева попри негоду почали вже прокидатися із зимової сплячки. Посилали одне одному попереджувальні сигнали й тихо зітхали. Світлий попіл зарипів під ногами, його прихопив легенький морозець. Маленький чоловік жадібно ковтнув диму - він хвилювався. Невідь од чого - чи від неприємних розмов, які вислухав, чи від цього раптового подиху весни. На вулиці блимотіло два ліхтарі, і його потягло за хвіртку. Хруско ламався під підошвами льодок, і він не повернувся в обійстя навіть докуривши сигарету: щось його тут затримувало. Десь поодаль задзвонили відра: хтось ішов по воду, кроки чітко лунали у весняній тиші. Світліли вікна хат, од кожного на дорогу падала світла стяга, осяюючи приморожені легкими мережками калюжі, брудні, сірі кристали льоду поблискували.

- Це ти, дядю? - сказала братова, наближаючись із порожніми відрами. - Бачиш, які ви добрі. Чарку випити не забули, а от води принести, то мені поночі тягнись.

Вона була повна, круглолиця й усміхалася. Те, що казала, було, здається, жартом.

- Здоров! - мовила вона - Дихаєш повітрячком?

- Давай сюди відра, - мирно сказав маленький чоловік.

- Ну що ж, допоможи, - братова передала йому відра - Вже наскаржилася баба на нас? - невістка засміялася глухо і ображено. - Дивна вона жінка!

- Ми всі у цьому світі дивні…

Ішов, подзвонюючи відрами, а братова важко ступала слідом.

- Так наморилася сьогодні на роботі, - сказала вона - Тіла не чую.

- Спочивай! - мирно відказав він.

- Де там спочинеш? Хоч борщу на завтра наварю. То що тобі баба наплела?

- Про все добре й недобре.

- Про добре навряд, - мовила братова - Мабуть, розказувала, що Стах не купив їй ліків. А коли тих ліків в аптеці не було?

- Звісно, - сказав маленький чоловік, накладаючи відро на носика колонки, повернутої в бік Олексієвого городу.

- Сам знаєш, Стах не такий, що розірветься в роботі. Але коли вони хворіли, то й дрова рубав, і воду носив. Я такого-сякого накручу й занесу. Мені здається, що це вона спеціально…

- Як так, спеціально?

- Не хоче, щоб ми дитину до неї приводили.

Він натис на важеля: вода шумко полилась у відро. Звук був заголосний, щоб при цьому балакати, і братова терпляче перечекала, поки наповняться відра.

- Мені здається, що вони і з хати нас вижили, щоб дитина їм не заважала.

- А мені здається, що тут подіяв давній закон, - сказав маленький чоловік. - Дві жінки під одним дахом не вживаються.

- Чого б то я мала їй терпіти? - сказала братова.

Він схопив відра й потяг їх через вулицю. Братова важко ступала слідом Дорогою вона оповіла йому докладно ту ж таки історію, яку він слухав сьогодні не раз, але оповіла по-своєму брат і вона винуваті не були.

Він підніс відра під самий поріг.

- Може, зайдеш? - сказала братова.

- Пізно, - мовив він. - Ще трохи подихаю свіжим повітрям і піду спати.

- Ми зі Стахом зараз на різних змінах, - сказала братова. - Майже не бачимося.

- Сильніше любитимете одне одного, - всміхнувся маленький чоловік.

- Що з тої любові, коли чоловік не на очах?

- Це правда, що він почав випивати?

Вона замнулася. Певне, не хотіла говорити.

- Теж мати тобі сказала?

- Та ж не він.

- Трохи й правда, - сказала знехотя невістка. - Але це тому, що ми на різних змінах.

- Зайду ще завтра, - припідняв капелюха - Хочу, щоб помирилися…

Але невістка на те не відповіла Стояла біля відер, важка й самотня, й дивилася кудись повз нього втомленим пригаслим поглядом.

Відійшов, голосно хрустячи жужелем, що покривав стежку. Знову дихнуло густим весняним подихом. Маленький чоловік глибоко засунув руки в кишені, бо відчув, що холод пробирається йому під пальто і хапає за плечі. Було йому самотньо й холодно на цій порожній дорозі, яка сторожко світить до неба всіма своїми майже заскленими очима. Зійшов донизу, де не було ліхтарів і де німо розмовляли між собою дерева Дивно й просторо стало йому на душі і здалося, що ось-ось має надійти мент, якого вже давно очікує. Можливо, заради нього й приїхав сюди, адже мав, окрім цих, що навалилися на нього, ще й свої, не менш терпкі й нерозрішені пристрасті.

Але він про те не думав, він чекав. Сподівався якогось віщого голосу чи шепоту, а може, звичайного струсу, адже так воно буває завжди в місяці березні. Тоді прокидається жива вода, жива земля і живе небо. Тоді всі дерева раптом розплющуюють очка бруньок, напружуються і також чекають. Тоді й люди відчувають звільнення й перше тепло. Може, це хвиля вітрова, а може, вічний князь тьми зганяє з неба хмари, як зганяє з чола зморшки людина, думаючи про сокровенне. Тоді зорі стають удвоє більші й удвоє виростає місяць. І все раптом завмирає у щасливому передчутті. Оживає в землі коріння дерев та кущів і починають гнати по сухих капілярах перші, несміливі потічки соку - вимиватимуть із стовбурів трутизну і смертне наїття. Тоді місяць шепоче щось землі й вони без тлумачів чудово починають розуміти одне одного.

Він закинув голову й побачив перед собою небо. Воно цвіло. Міріадами срібних очей і неповним місяцем. По тілу його раптом пройшла гостра спазма, і він до болю в душі зрозумів: ось він прийшов, цей мент, якого сподівався! Здригнулась у нього під підошвами земля, щось у ній зануртувало й зашуміло, пінячись. І йому захотілося раптом звести руки й відштовхнутися од цієї спіненої тверді. Чомусь увірував, що тоді напевне станеться чудо. Що його таки потягне в себе неозоре безмежжя, і пізнає він при цьому щось більше за щастя.

По тілі його пройшов трем, наче оте хвилювання, яке відчував підошвами, вже перейшло в нього. Ступні йому загуділи, він голосно видихнув із себе повітря, а тоді зморено спустив голову. Земля його тримала. Могутньою й непереборною силою, а він у цьому світі таки маленький чоловік.

1983 р.

1

Цього чоловіка Микола вже бачив. Здається, з’являвся він кілька разів на їхній вулиці вчора чи позавчора; щось було в ньому таке, що відразу запам’ятовується: чи ота нездорова худизна, чи високий зріст, а може, очі - якісь випиті, тужливі, як у хворої тварини. Сьогодні цей чоловік підійшов до його двору, став біля хвіртки й дивився на будинка. Микола саме завершив обід і сидів за літнім столом, приємно віддихуючи. Він розпустив з цієї нагоди паска й затишне черевце вивалилося із штанів, мирно відпочиваючи, очі стали вузькі - одне слово, впав у той майже нірвановий стан, який любив відчути перш ніж перекинутися на розкладачку, що стояла під волоським горіхом Розкладачка й зараз чекала на нього, гостинно відгорнувши полу укривала, і він уже кинув кілька разів туди погляда і то не без утіхи. Але поки що між його пухких вуст тліла цигарка, і він чекав, доки вона дотліє, доки дим солодко перебродить у грудях, додавши трохи притоми, а все це разом солодко його оздоровить. Це був Миколин недільний обряд, через це увіч відчув невдоволення, побачивши перед своїм обійстям того дивака, котрий щось хотів у нього розгледіти.

- Глянь, Кать, - сказав Микола, ледве розтуляючи вуста, щоб не випала цигарка - Якийсь оно чортяка до нас у двір загляда.

- Мо’, когось шука, - сказала Катерина, стаючи в дверях із віхтем у руці.

- То ти його спитать не можеш, чи як? - вже невдоволено озвався Микола, і з його рота викотилося досить правильне димове колечко.

Жінка неспішно подалася до воріт, все ще стискаючи в руці віхтя, - чи задля самооборони, чи забула його покласти. Микола застиг, як індійський божок, а прибулець, побачивши, що до нього йде жінка, й не подумав забиратися геть, мовчки її надчікував. Катерина щось тихо спитала в прибульця, а той тихо відповів. «Чорт забирай з цими вухами, - подумав невдоволено Микола, - знову позабивалися сіркою». Він аж шию витяг, щоб почути розмову, але оскільки шиї в нього не було, тільки вдав, що витяг ту шию.

Катерина поверталася назад, невідь-чому всміхаючись і це в той час, як чолов’яга незрушно стримів над хвірткою.

- Що там? - спитав фальцетом Микола, був-таки невдоволений.

- Якийсь він чудний, цей чоловік, - нерішуче сказала Катерина, зупиняючись на стежці. - Каже, що народився в нашому домі.

- То й що? - каркнув Микола, вже й червоніючи спересердя.

- Чого ти сердишся? - незворушно спитала Катерина.

- Бо не кажеш все одразу, а тягнеш…

- Тра все порядком розказать, - спокійно промовила Катерина. - Каже, що народився в нашому домі.

- Це я вже чув.

- Каже, що його мати продала цей дім.

- Продала мені, я це знаю, - так само нетерпляче сказав Микола.

- То ти знаєш цього чоловіка? - спитала здивовано Катерина.

- Я знаю, що купив цей дім у якоїсь старої, - невдоволено пояснив Микола. - Чого ти така дурна?

- Ну, коли я дурна, то чого й говорить, - сказала сумирно Катерина й рушила в сіни.

- Та чекай ти, зразу дмешся! Що він хотів?

- Хоче хату подивиться.

- А ти йому що?

- Сказала, що в тебе спитаюся.

Микола пошкрябав потилицю, згорнув з лоба волосся, показуючи пролисини, а тоді махнув рукою:

- Чорт його бери, хай дивиться!

Катерина розвернулася, щоб знову йти до воріт, але гість, очевидно, не мав сірки у вухах, бо й сам відчинив хвіртку і впевнено ступнув у двір.

- Заходьте, заходьте! - тонко гукнула йому Катерина. - Заходьте, він дозволив…

2

Ішов поволеньки, розглядаючись навдокіл. Зупинив погляд па горісі, якому років із сорок, і на клені, якому років із п’ятдесят; по яблунях тільки ковзнув поглядом, бо їх садив уже Микола, зате уважно роззирнув кам’яний мур, що відгороджував обійстя від сусіднього. Ішов, несучи оті тужливі, випиті, як у хворої тварини, очі, й від того чомусь неприємно зробилося Миколі. «Може, затягти на штанях пасок», - подумав він. Та це вже було забагато для того дивака честі, не він же його сюди кликав, а напросився, отож Микола тільки й учинив, що виплюнув з вуст недопалка і той, прокресливши класичну траєкторію, впав у помийне відро й засипів.

- Прошу мені вибачити, - чемно сказав чоловік, все ще розглядаючись по двору. - Так у мене склалося життя, що не був я тут у вас тридцять літ. На старість ми стаємо сентиментальні, і я дуже прошу вибачити, що турбую вас.

Микола мовчав. Очі його вже були, правда не вузькі, а круглі, як пувички; пильно розглядав тими пувичками пришельця. Дві речі він відмітив: одежа на ньому була простувата й стара, але голос був приємний, поставлений, мова ж - як у вчителя.

- Хе-хе! - сказав Микола. - А я шо?

Катерина незрушно стояла серед двору з віхтем, погляд її перебігав з гостя на господаря.

- Дозволите присісти, - спитав пришелець і, не чекаючи Миколиного дозволу, важко сів на розхитаного ослінця.

- Я, люди, може, на старості літ і здурів, - сказав і раптом задумався, схиливши сивочубу голову.

- Чого це ви на себе таке кажете? - спитала Катерина.

- П’ять років добирався я до Житомира, - сказав гість, і його очі стали раптом шматочками синього болю.

- П’ять років - це довго, - поблажливо сказав Микола, він уже, здається, зрозумів, що цей чоловік не без зайчика в голові. «Буйний чи тихий?» - подумав він, сторожко блимнувши на жінку. Та ж стояла із широко розтуленим ротом і круглими від здивування очима.

- Бог ти мій! - тихо вигукнула вона. - Цілих п’ять років!

- Не думайте, що я з глузду зсунувся, - сказав чоловік, пильно зирнувши на Миколу, той аж зайорзався на стільці. - В наших, так би мовити, умовах переїхати з міста у місто не така легка річ. Я ж добирався сюди з Алтаю.

- Через обмін квартирами? - спитав Микола.

- Через обмін, - зітхнув чоловік. - Отак стрибав, як цвіркун, з міста у місто. Поки знайдеш обмінника, поки всі формальності… та що про це казати…

Він замовк і сидів, ніби глибоко втомлений, начебто вся енергія, яку виявив, стрибаючи отак, мов цвіркун, із міста до міста, нарешті висякла, бо вона таки висякла, - сидів у дворі, який колись був його рідним; було якось дивно й трохи незручно: чи досяг, нарешті, того, чого прагнув? «Ні, - подумав він, розглядаючи поставлене перед ним кругле Миколине обличчя, - це ще не те, чого я прагнув! Я й справді сиджу у рідному обійсті, - подумав він, - але чи туди я потрапив?.. Не впізнавав цього дому, городу, стіни, цього горіха, якому сорок років і клена, якому літ із п’ятдесят, і це, здається, тому, що ніяк не міг упізнати у цьому обійсті себе».

Катерина зітхнула й пішла домивати після обіду посуд, а Микола дивився в тарілку, де в соку з олією плавали рештки кришених огірків та помідорів. Огірки намокли, а помідори розлізлись і розсипали круглі ядерця насінин; він дивився на ті вже неапетитні залишки і розмірковував, а що годиться робити далі: прибулець мовчить, і він мовчить, а комусь у цій ситуації варто було б говорити.

- А хвамілія ваша як, коли не секрет? - спитав, нарешті, він.

- Звати мене Пустовойтенко Іван Макарович, - звів голову прибулець. - Ви купили цю хату в моєї матері, а будував її мій дід по матері, його прізвище було Висоцький. Тоді він служив чиновником міської управи, а після революції був бухгалтером. У цьому домі він прожив рівно сімдесят чотири роки, переживши свою жінку на вісім літ. Мати моя вирішила жити біля мене, продала хату вам і виїхала на Алтай. Але там вона не прижилася, там вона, чоловіче, затужила. Знаєте, що це значить - затужила?

На нього дивилося кругле обличчя з круглими очима, з нетямкуватою притомою в погляді (хіба він знав, цей прибулець, що зараз Микола вже мав лежати голічерева на розкладачці й посилати хропаки в густу корону волоського горіха?); здається, прибулець засумнівався, що Микола таки знає, що воно - затужити, отож він хутко закивав головою, ніби переконуючи співрозмовника: таки знає, що воно - затужити, чи відганяючи під себе солодко-сонні хвилі, яким сьогодні не судилося його покрити. Це він зрозумів, бо помітив: прибулець дивно виструнчився на ослінці, і очі його запалали. «А в нього таки не всі вдома, - подумав Микола майже задоволено, - і він, здається, з тихих, а не з буйних».

- Затужити, чоловіче, - це значить утратити надію. Затужити, чоловіче, - це засумніватися, чи завжди любиш життя, це значить, коли хочете, почати втрачати віру. Їй не треба було продавати цього дому і приїздити до мене, треба було залишатися тут, рано чи пізно я до неї повернувся б!..

Катерина забула про свої миски, вийшла з сіней і знову розтулила рота. Дивилася на прибульця з особливою цікавістю, аж це не сподобалося Миколі. Він засовався на стільці, сердито блимнув на жінку, але гостеві послав чемну усмішечку.

- Воно, конєшно, штука це заковириста, - сказав по-філософському, а що вже розтулив рота, то не витримав: вуста його почали розлазитися ширше й ширше - він аж кавкнув, так солодко позіхнув.

- Да-м, - сказав, щоб стулити рота. - Да-м!

Але чоловік цього не помітив. Чоловік увійшов у якісь темні хвилі, хмару чи туман, бо лице його спохмурніло і стало трохи й лихе - це миттю спостерегло пильне Миколине око; він стрельнув до жінки, щоб безмовно поділитися з нею спостереженням, але вона все ще безглуздо витрішкувалася на гостя, а рота й не подумала стулити. Через це й обличчя в неї стало дурнувате, а він завжди сердився на неї в такі хвилини: попалося йому в жінки отаке одоробло. Але «одоробло», певне, надто зацікавилося, бо вперше за весь час поклало віхтя на стола, якраз біля тієї миски з недоїденими кришеними огірками й помідорами, що розмокли у власному соці й олії, якраз туди, де спочивав він очима, сіла на ослінця і вже тоді стулила рота.

- То що ваша мати? - спитала з участю.

- Померла моя мати, - жорстко сказав чоловік. - Померла, бо її душа того не витримала. Я вже хотів везти її назад, хотів прийти до вас, покупців нашого дому, й сказати: люди, порятуйте цю щиру душу. Ми повертаємо ваші гроші, а вона хай трохи у цьому світі поживе. Але вона не вірила, що ви на це підете…

Подивився на них гарячими, а може, трохи й несамовитими очима, і вони відразу ж почали дивитися кожен у свій бік: Микола на волоського горіха, якому сорок років, а Катерина на клена, якому років з п’ятдесят. Були в обох сірі, витягнуті обличчя, навіть у круглолицього Миколи; стали ті обличчя зовсім чужі, аж покам’янілі. («Тихий чи буйний?» - подумав Микола, а Катерина зітхнула і сказала: «Ехе-хе-хе!»)

- Мати тоді вислухала мене й подивилася такими очима, - прибулець аж кулаки зціпив. - Побачили б ви оті очі і здригнулося б у вас серце. А я й досі не можу забути тих її очей…

І той чоловік, дорослий, серйозний, старий («Ехе-хе!» - сказала Катерина), отой буйний чи тихий дивак, якого Микола вже кілька разів помічав на їхній вулиці і який приплівся раптом у їхнє подвір’я, еге, той чоловік заплакав; при тому плакав він зовсім дивно: з очей йому котилися великі сльози, а лице залишалося нерушне. Одна брова в Миколи зламалась, а обличчя чомусь почервоніло, як тоді, коли сердився; але він не сердився, а тільки посилено міркував: що все-таки в такому випадку годиться сказати? «Нє, - сказав він собі, - ліпше таки помовчати, бо мовчиш - людей навчиш, бо мовчанка, що не кажи, - таки золото і все такеє». Зрештою, виручила його, як завжди, Катерина; вона шмигнула носом і сказала, як їй здалося, щось таки до слова:

- Я тоже переживала, коли в мене мама померла. Так вона, сердешна, тяжко вмирала. Ми навіть дах розібрали і тільки тоді вона відійшла.

Але прибулець, здається, не чув і того. Увійшов у якісь темні хвилі, а коли виступив із них, то очі його знову стали шматками синього болю.

- Вибачте мені, люди, - сказав він, може, трохи й патетично. - Мати заповіла мені покинути чужину й повернутися сюди. П’ять років я стрибав, як отой коник, від міста до міста, п’ять років я тільки тим і жив. І от, як бачите, дострибав і сиджу в цьому дворі, де мати моя й досі жила б, і щось мене, люди, таке дивне їсть, що не вмію я вам того розказати.

- Це ви розстроїлись, - сказала Катерина, - Добре було б вам зараз чарку випить, але в нас удома ні крапельки, я своєму люциперу не даю, бо йому, сказав дохтор, ніззя…

- Воно, конешно, штука це, шо так! - доповнив жінку Микола і зламав сірника, бо йому щось там застрягло в зубах.

Прибулець сидів похилений, а може, й похнюплений і дивився на передки своїх запилених сандалет. Сидів і нічого не чув і не бачив, а може, тільки й бачив, що ті передки, а може, дивився на мураху, що спинилася біля тих передків, стала на задні лапки й вимацувала хоботком повітря, намагаючись хоч нюхом вгадати, що тут коїться і чи безпечно їй тут пройти.

3

Ще там, на Алтаї, він купив собі мапу, величезну шкільну мапу і провів по ній при допомозі лінійки й червоного олівця найпрямішу лінію до Житомира. Окрім того, він провів кілька пунктирних ліній, що позначали відхилення, - враховував всі можливі маршрути. Там у містах, в яких доводилося йому зупинятися, він жив між порожніх стін, возячи з собою тільки матраца, за подушку правив йому речовий мішок, а за ковдру пальто. Пенсію він переказував на головну пошту «до запитання» і весь вільний час тільки й робив, що вивчав бюлетні та оголошення про міжміський обмін квартирами. Отож і пересувався він, ніби равлик, разом із хатою, бо квартири, в які потрапляв, були напрочуд однакові і в однакових будинках-коробках. Отож і мав собі чудне враження: повзе, ніби равлик, з хатою на плечах, з порожньою хатою, в якій так голосно віддається по кутках звук його кроків, адже в нових квартирах у чужому місті йому тільки й лишалося, що ходити з кутка в куток. А коли його старі ноги стомлювалися, сідав біля стіни на матраца й чекав, поки кімнату заповнять сутінки. Світив у ті сутінки очима й бачив уявно дорогу, по якій простував разом зі своєю хатою на плечах; в уяві йому прокладалася срібна лискуча стрічка, адже равлик, коли повзе по дошці чи листку, залишає саме такий слід: затверділа іскриста слина, котра срібно сяє в ранковому сонці. Місті, в яких він оселявся, були чужі й лякали його - не вмів розібратись у хитросплетінні чужих вулиць. Отож завжди вибирав шлях найкоротший - до головної пошти, до їдальні, до кінотеатру, де дивився всі фільми підряд, а часом потрапляв на концерти, коли була це не естрада - для естради почував себе застарим. Потому повертався до свого тимчасового мешкання, ледь пересуваючи змореними ногами, хоч могли прийти за час його відсутності листи з інших міст. Чекав тих листів з нервовою нетерплячкою, і вже починав хвилюватися, коли підходив до дому. Не міг стримати трему в руках, бракувало йому повітря, кров приливала до обличчя, особливо, коли в круглих отворах поштової скриньки щось біліло - не писав він ніяких листів, окрім тих, що стосувалися обміну; так сталося, що не лишилося в нього й родича, а знайомих і приятелів, яких надбав у місті, звідки почав равликовий свій хід, позабував. Коли ж очка поштової скриньки світилися чорно, чорний настрій переходив і в нього, відчував обважнілість і втому. Дерся на свого поверха (ніколи не мінявся на перший та останній поверхи, щоб не утруднювати свого ходу) чи їхав ліфтом з кам’яним темним обличчям. Відчиняв двері і на нього віяло пусткою, необжитим мешканням, в якому живе самотній старий чоловік, на нього віяло самотністю й запахом самотнього літнього чоловіка; але він думав, що то запах старих пожильців - а може; воно так і було. Тоді набирав повну ванну теплої води і лежав у ній, доки вода не холола. В цей час знову почав курити, бо, курячи, швидше долав час; отож лежав у теплій ванні і курив теплу сигарету, й у ванній ставало сизо від диму, а коли покидав цей затишний куток, накинувши на тіло халата, кімнати теж були повні диму: сутеніло. Він ішов, голосно плескаючи капцями, що лунко били об його мокрі п’яти, до календаря - єдиної речі, якою прикрашав стіни, брався мокрими пальцями за листка і той зразу всмоктував воду і рвався з легким тріском. Потім пожмаканий, з мокрими плямками, падав під ноги - образ минулого дня, образ його чекання, туги, його дивної пристрасті, проти якої уже відпертися не міг. Як не дивно, а про Житомир він у ті роки не думав і майже не згадував - той став для нього напівміражним, сферичним тілом, лампою, що вабить до себе нетлю, зіркою, в яку напружено вдивляється астроном, котрий чудово знає, що на тій зірці йому ніколи не побувати. Відав, що то конечний пункт його мандрів, а про більше думати боявся. Отож коли сидів на матраці, спираючись спиною об стіну, і світив у сутінки розжареним поглядом, не думав і не мріяв, а тільки чекав. Покірно, спокійно, уперто з тією простою й упокореною приреченістю, яка й робить людину несхитною в її прагненнях. Чекав хвилини, коли можна буде лягти на матраца, солодко протягти втомлені ноги, потягтися до хрускоту, а тоді пізнати той мир, оте майже благісне щастя, задля якого, може, людина й живе.

4

- Вибачте мені, люди, - сказав Іван, - з вашого дозволу я тут трохи посиджу…

- Сидіть, Бога ради! - озвалася Катерина, а Микола зирнув на неї сердито: так, чого доброго, він сьогодні до розкладачки й не добереться. Видихнув із себе повітря, ніби хотів, щоб під того зникла роздутість у животі, бо той живіт, здається, й був од того такий круглий. Зиркнув на прибульця вже неприязно, але до того знову-таки його погляд не дійшов: мав щось своє на думці, а може, вже й не існував у цьому часі, а десь-інде; хто зна, подумав Микола, чого можна сподіватися од таких прийд: а може, це злодіяка, який десь там сидів по тюрмах, а тепер завітав сюди, щоб роздивитись, а потім полізти й пограбувати його, Миколу? Він же не злидар і є в нього що грабувати, он місяць тому купили вони нового килима на стіну, а в шафі у нього поблискує кришталь, а в одежній шафі - новий костюм і жінчина шуба, бо він, Микола, неабихто, щоб у нього в хаті та й нічого не було: є в них і телевізор, і приймач, і пральна машина; є в них сервіз за двісті каребе, а на підлозі доріжки не прості, а килимові, які він сьогодні вранці довго й не без задоволення вибивав тріпачкою. І нічого в цьому немає дивного, бо коли вибиваєш тріпачкою добро, за яке плачено добрі гроші, то й на душі стає чудово. Микола злегка відригнув: обід сьогодні був ситний і важкий, і йому було б корисно подибуляти під горіха сорокалітньої давності (адже це його горіх!) і лягти голічерева. Катерина знову пішла домивати посуд; щось багато вона сьогодні собі дозволяє, розпоряджається, начебто не сидить він тут, Микола, за столом.

- В мене є сяка-така робота, - сказав він, таки натякаючи, що йому ніколи сидіти біля прибульця й витрішки продавати.

- А ви на мене не зважайте, - м’яко сказав Іван. - Робіть своє діло, а я посиджу…

Микола міг би встати і, принаймні, зайти в дім, там є затишна канапка, і хоч Катерина й бурчить, коли він лягає там удень (канапка застелена новим індійським покривалом, яке коштує півтори сотні), але при такій оказії… Ні, для того, щоб устати й піти, треба затягти паска на животі, а відтак - устати, але вставати й затягувати паска на очах у прийди якось невдобно; сидячи ж, його напевне не затягнеш, скільки не видимай із себе повітря.

- Як вам тут живеться? - спитав раптом прибулець, і Микола аж здригнувся з несподіванки.

- Чого ж, славно живеться, - сказав він просто.

- Я це до того, - мовив прибулець, - що люди тепер прагнуть до зручностей: теплий туалет, ванна. І щоб ніяких клопотів з опаленням..

- Ванна у нас є, - благодушно озвався Микола, бо цей чоловік хіба може знати, який з нього хазяїн. - А опалення я зробив собі парове. Одну грубку палю, а вся хата тепла.

- А газ?

- Газ у проекті, - сказав Микола. - Трохи задалеко ми від вулиці.

- Ванну ви зробили в маленькій кімнаті? - спитав Іван і якось дивно напружився.

- Та звісно в маленькій, хе-хе! - сказав Микола. - Саме там її й робити.

Маленька кімната колись була Іванова. Його царство, де прочиталася гора книжок і де стільки перемріялось. Він подумав, що зараз там плещеться оце кругле, роздуте тіло, блаженно випухкує з себе повітря або ж виставляє круглу, порослу рідким волоссям спину, щоб жінка гарненько її пошурувала. І жінка покірно шурує ту порослу рідким волоссям спину намиленою мочалкою, і з неї, тобто з круглої спини, спадають у воду клапті піни, і Микола од розкоші блаженно похрюкує. Іван здригнувся й зирнув на співбесідника очима, як у хворої тварини, і Микола не міг витримати того уважного, прискіпливого й трохи морочного погляду. Йому знову стало неспокійно на серці. «Як би його виперти звідси?» - подумав він безпомічно.

- Таким людям, як ви, - сказав тимчасом Іван, - треба жити в сучасній квартирі, в новому будинку. В квартирі з усіма зручностями, не на першому й не на останньому поверсі, з ванною і теплим туалетом. З центральним опаленням і з телефоном.

Він цідив ці слова, невідривно дивлячись на Миколу, і той відчув, що йому невідь од чого поповзли за спиною мурашки.

- Хе-хе, чоловіче, - сказав Микола - Кожен у цьому світі робить собі цвітущу жизню, як може. А в мене тут є усьо… Я тут у себе вдома, і не тра мені сусідів, не тра дертися на дев’ятий поверх, і повітрячко тут, хе-хе, як медок. Катя мені квітів насіяла; сяду, а воно мені медком під носа подуває. Прийдеш з роботи утомлений, да-м, а тут тобі повний рай і медком пахне. Отож і кажу я: кожен має в жизні своє удовольствіє, а я, по-моєму, не гірший од інших…

- Значить добре вам тут? - спитав Іван.

- Егеж! - відповів Микола і гордо зніс підборіддя.

- А дах не тече? Щороку й стіни треба білити.

- Дах я минулої осені наново пофарбував, - сказав Микола. - А білю і стіни підмазую не я, а жінка, хе-хе!

Він раптом посерйознів і насторожено вперся поглядом у прибульця.

- А до чого це ви?

- До того, - шорстко сказав Іван, все ще не одриваючи од Миколи чудного погляду, - що в мене у місті на другому поверсі є квартира зі всіма зручностями й телефоном. Чудова, світла квартира в нешумному місці і з високими стелями. Я поміняв би її на цю вашу, а може, трохи й доплатив би. Рівно стільки, скільки ви дали моїй матері, коли вона продавала хату.

Вони дивились один на одного якийсь час: Іван пильно й трохи погрозливо, а Микола нетямкувато і вражено.

- Не вимагаю у вас відповіді негайно, - сказав Іван, зводячись. - Думайте і зважуйте. Але одне мені потрібно, - він якось дивно смикнув головою і його губи скривились. - Я хочу на схилі віку повернутись у рідний дім..

- Але ж це мій дім, чоловіче! - фальцетом вигукнув Микола.

- Звісно, ваш, - сказав тихо Іван. - Я, як бачите, вас із нього не виганяю…

Він повільно пішов до воріт, сумно звісивши голову, а Микола сидів, наче правцем битий, тільки розтулив, як це немило робить його жінка, рота й безтямно кліпав очима. Його обличчя поступово наливалося багрянцем, а в голові колесом крутилася одна й та ж думка; «Буйний чи тихий? А що коли буйний?»

5

Сів на поваленому стовбурі верби і, розширивши очі, дивився, як до річки спускається екзотична кавалькада баб. Попереду ступала роздольна стара в купальнику такої ширини, що в нього міг би вдягтися столітній дуб, - через плече було перекинуто халата; а на голові в неї - широчезний капелюх з обвислими крисами, від чого ні очей, ні носа старої видно не було. Поруч дибцяла маленька й сухенька бабця із закрученою, як в індійського раджі, хусткою на голові. В другому ряді крокувала жінка у вицвілому сатиновому сарафані, ліва її нога була роздута й замотана бинтами, а ліва рука опиралася на палицю. Ззаду простувало ще двоє: одна худа й зігнута, в купальному костюмі, який висів на ній так само, як шкіра, а біля неї трюхикала круглолиця і червонощока в гігантських темних окулярах і з усмішкою на все лице. На ній віявся широчезний халат, який спускався аж до землі, тоді як плаття на її супутниці було увіч закоротке. Він дивився на тих старих з особливим інтересом, бо вони увіч були старші за сорокарічний горіх у колись його дворі (садила його ще мати), навіть старші за п’ятдесятирічного клена, якого садив його батько, - він захотів раптом упізнати їх, бо всі, здається, були місцеві й напевне жили в хатках, які розсипалися навдокіл. Іванові аж очі заболіли, так пильно він на них дивився, але помітили той його інтерес і вони й гордо поодвертались од нього. Троє з них несло під пахвою по ковдрі, і йшли вони до зарослого травою берега. Повертав за ними голову, ніби був локатором; невже й справді, подумав він, з цих п’яти жодна не жила тут тридцять років тому? За тридцять років це місто, в яке приїхав, стало іншим містом, а люди - іншими людьми. Те місто, яке він знав і до якого так рвався, здається, померло: воно вмирає якраз так, як росте дерево - кільцями. Отак накладаються одне на одне кільця, а те, що було назовні, ховається вглиб. Отож річ звичайна людина, прийшовши через довгі роки до рідних осель, не впізнає тут нічого, хоч перед цим вірила в своє воскрешення. «Я не вірю, що воскрес», - думав Іван, роздивляючись місця, які не раз відвідували його уві сні або й просто марились. Отож тут, куди так пильно рвався, куди привела його вся ота витрачена енергія, отой безумний його надпорив, він сподівався таки позбутися кволого в собі, що зневільнює людину й робить її безпомічною. Ага, він, здається, не врахував одного моменту: кільця міста все-таки мають сув’язь із тими, що ховаються в глибині дерева, отож не міг не повертатися весь час до тих, котрі так урочисто дибцяли до річки; щось пізнавав у них знайоме. Зрештою, бабці вже й придибцяли; розстеляють ковдри: одна, друга й третя. Та могутня, грубезна, як столітній дуб, розкидає солодко ноги й руки й не менш задоволено примружується. Та друга, в купальнику, дістає мотка вовни й починає плести собі сукню на зиму; та, в окулярах, стоїть, бо вона, здається, настільки запливла товщем, що вже й не згинається, отож тільки й може - лежати й стояти. Та, з пов’язкою індійського раджі, сідає й починає говорити, а та, з палицею й перев’язаною ногою, сідає повільно й довго, постогнуючи і допомагаючи собі палицею та рукою. Він подумав, що там, у колись власному подвір’ї, забув розпитатися про колишніх пожильців околиці. Хтось та й лишився з них, хай і один, хтось такий, повз кого він колись проходив, як повз порожнє місце. «Так мусить бути, - думав він, - інакше порожнім місцем стану я, бо земля без людей - мертва». Але він знав, що каже неправду; вона таки не мертва. Пізнавав це, бо дихала на нього живим подихом, адже живий він сам. Отож відчув на обличчі живий подих річки, землі, трави й дерев, хай це була інша річка, земля і трава. Такого почуття не знав раніше: щось зворушувало його, і щось викликало сльози. Вчора, коли уперше спустився в цю долину, раптом відчув, що не може володіти собою, став серед вулиці й заплакав. Ці його сльози, здається, бачила та, в чорних окулярах, вона стояла на ґанку, а нижче, на приступках того-таки ґанку, сиділа ота, з замотаною ногою; здається, вони покрутили пальцями біля скроні, помітивши, що старий чоловік стоїть серед вулиці й плаче. Але він плакав не тому, що нарешті повернувся, що таки дістався до цього так густо освітленого сонцем місця, він плакав тому, що місця оці наполовину були чужі. Отож швидко пішов до річки далі од сторонніх очей, обтер очі обома руками, а там сів на цього-таки стовбура поваленої верби й закурив. Тоді й відчув у собі якусь крайню вичерпаність, порожнечу, відчув, що він уже нікуди й ніколи не поспішатиме, що цвіркун, який прострибав тисячі кілометрів, нарешті поламав свої стрибучі ноги, що корабель, якого так довго й немилосердно кидало по морях, таки вплив у гавань. Я знайшов гавань, - прошепотіли його вуста рядок із давно колись вивчених віршів, - прощайте надія і щастя!»

6

Різко звівся й пішов просто до тих старих, які зручно й мальовничо розташувалися на березі. Вони раптом позамовкали, а та що плела вовняну сукню, зупинила шпиці.

- Прошу мені вибачити, - сказав він. - Ви, часом, не з цього кутка?

Тоді його погляд упав на маленьку бабцю, обв’язану, як індійський раджа. Маленька всміхнулася до нього: половина зубів її була золота, а половина справжня. Він раптом упізнав у ній щось знайоме; не в оцих зубах і не в хустині, пов’язаній, як у індійського раджі, - щось в усміху і в очах, бо обличчя в неї було брунатне, як в того-таки індійського раджі, й густо посічене зморшками.

- Ніна? - спитав він здивовано.

Ніна засміялась, а разом з нею інші четверо.

- Атож, Іване, - сказала вона баском. - Дуже ти загордів, що не пізнаєш давніх знайомих.

Тоді його погляд упав на ту, що ходила з палицею і мала зав’язану бинтами ногу. Вона сиділа, спираючись руками позад себе і дивилася на нього молодими, давно знайомими очима. Здається, він тільки й пізнав, що ці очі, смутні й гарні, незважаючи на те чуже, повне, капшукувате лице.

- І ти тут, Варочко? - сказав він полегшено. - Господи, багаті будете: здаля я вас і не пізнав.

- Зате пізнали здаля ми тебе. Ще від учора тут ходиш, - добродушно сказала Варка. - Чи так уже ми позмінювались?

- Ясне діло, що він загордів, - сказав десь поруч голос Поліни Войцехівської, і він почав шукати очима, хто ж Поліна: ота, що плете вовняну сукню, чи ота круглолиця, повнощока. Круглолиця стояла, а широка, як дуб, лежала, прикривши лице капелюхом, - голос вийшов з-поміж тих, що були долі. Але він не пізнав у тій, що плела вовняну сукню, Поліни Войцехівської - ця була увіч незнайома, хоч і всміхалася до нього, як оті, розпізнані.

- Не впізнаєш? - спитав голос Поліни Войцехівської.

- Пізнаю, Поліночко, - сказав він, ковтаючи гостру спазму. - Хіба можна тебе не впізнати?

- А я думала, що таке з мене стало опудало, і не пізнати! - сказала голосом Поліни Войцехівської та, що плела собі вовняну сукню.

Тоді він подивився на повнолицю й повнощоку, яка й не сідала, бо тяжко їй перегинатися, так щедро була залита товщем.

- Соромно тобі, Іване, не признаватися до своїх давніх приятельок. Пам’ятаєш, коли ми грали в садівника, я все казала, що закохана в тебе?

Щось було і в цьому голосі знайоме. Але ні, він не знав цього голосу. Щось мигнуло і в обличчі давнєколишнє, але він не знав і цього обличчя. Знав, що в час вечірніх молодіжних сходин найчастіше переглядався й перекидався двозначними фліртовими натяками з Кларою Прищепою, яку прозивали хлопці Жасминовою Панею, - в неї у дворі росли зарості жасмину, і мати Жасминової Пані продавала той жасмин на базарчику біля мосту…

- Жасмин - хорошенький цвіточок, він пахне харашо! - іронічно проказав Іван міщанського віршика своєї пори, і четверо старих розреготалося, навіть ота, котра ховала обличчя під капелюхом. Не сміялася тільки Жасминова Пані, бо чого їй і сміятися, коли це з неї чинили насмішку.

- Ти як був язикатий, такий і залишився, - сказала вона добродушно. - А жасмину нашого вже давно нема!

- І ніхто тебе не називає Жасминовою Панею? - смутно спитав Іван.

- Хіба позаочі! - в тон йому відказала Жасминова Пані.

- Я вчора тут цілий день блукав, - сказав Іван, кидаючи поглядом на ту, що була, як столітній дуб, і все ще прикривала обличчя капелюхом. - І так якось мені сумно зробилось: і вулиця не та, і люди. Ніби між чужих потрапив.

- Бо погано впізнаєш здаля, - сказала з-під капелюха та, що була, ніби столітній дуб.

- Спробуй тебе пізнати, коли обличчя закрила, - мовив Іван.

- А може, я тут зовсім недавно живу? - сказала та, що була, ніби столітній дуб. - Може, я сюди тільки на пляж прийшла і загаряю?

- Боїшся, щоб я тебе не впізнав, Клаво? - м’яко сказав Іван.

- Бач, упізнав, - Клава скинула з обличчя капелюха й сіла. Сиве волосся її було скручене в курдульку, а обличчя повне сальних складок. Сині, вицвілі очки пропадали між тих складок, і тихий жаль відчув раптом Іван: вона мала рацію, ця Клава: ніколи і нізащо він її не впізнав би.

- Дивно, - сказав він, присідаючи біля стареньких - Тут зібралася вся жіноча частина нашої юнацької компанії. А хлопці?

- Хлопців нема, Іване, - сказала смутно Жасминова Пані. - Хлопці там, де всі мають бути. Один тільки Сашко Кравчук дибає…

- Сашко Кравчук? - перепитав Іван.

- Але він уже на нас, дівчат, і оком не веде, - сказала Клава. - Ходить по березі, залізяччя визбирує. А ти з якого це неба впав?

- Я добирався сюди, дівчата, п’ять років, - сердешно сказав Іван. - Як ви думаєте, вдасться мені виперти з моєї хати отого когута на сідалі?..

На те посмутніли вони всі п’ятеро і задумалися тяжко, бо, здається, кожен із них подумав: коли когут сів на сідало, то, напевне, не для того, щоб летіти у світ.

7

- Чула? - спитав Микола у жінки, коли та знову вийшла з сіней, тримаючи у руці віхтя. - Це або якийсь бандюга, або малахольний.

- Чого це він малахольний? - спокійно спитала Катерина - Говорив розумно. Певне, з грамотних…

- Знаю я цих грамотних, - сказав Микола. Він досі сидів за столом, а перед ним стояла глибока тарілка з недоїденими кришеними огірками та помідорами.

- Може б, ми подивилися на ту кватирю, - сказала Катря. - Коли хороша кватиря, то й нам було б добре, і йому.

- Це мій дім, а там за ту квартиру щомісяця плати.

- І гроші він обіцяв.

- Які там гроші? - аж почервонів Микола. - Я в тої старої хату задурняк узяв. Знаєш, скільки наша хата тепер стоїть? Двадцять тисяч, о! Та й уклали ми в неї немало: ванну поставили - раз, парове - два, а перекривали, коли твоя мати померла…

- Ти в мене хазяїн, то й вирішуй, - несміливо озвалася Катря.

- Нє, ти подумай: гроші поверну. Тоді ці гроші щось стоїли… А те, що я працював коло цієї хати п’ятнадцять літ?.. Думаєш, чого він хоче? Видере з мене хату за три тисячі, продасть за двадцять, гроші - в кишеню, і шукай вітра в полі! Я цих жуліків добре знаю!..

- Та ж каже: заскучав, - мовила Катря, нетямковито звісивши долішню губу.

- А ти й повірила, - захихотів Микола. - Це все одно, щоб я вернувся в село і почав торгувати в дядька Кіндрата материну розвалюху. Та я туди у віки вічні не повернуся…

- Він же в городі, - сказала Катерина й зазирнула у тарілку з недоїденими огірками й помідорами. - Доїв би ти це, я тарілку вимила б.

- Пальцями? - розчепірив пухку п’ятірню Микола - Забрала ложку, а тепер доїж.

Катря подибцяла в сіни й винесла звідти ложку. Микола швидко виїв огірки з помідорами, тоді приклав миску до рота і з присьорбом випив сік з олією.

- На! - тицьнув порожню тарілку. - Він думає, що на дурного напав. Чорта лисого мене окрутить…

- А може, він десь там по тюрмах шлявся, - несміливо озвалася Катря. - Не схочеш, то ще й лиха собі напитаєш. Хата ж його…

Микола ніс руку, щоб витерти масні губи, жінчине слово заскочило його зненацька, і руки до вуст він не доніс.

- Моя це хата, а не його! - рявкнув він. - А його та квартира, що під носа мені тиче… Я на нього в міліцію заявлю!

- Але він нічого поганого не зробив. Хоче міняться… Скільки кімнат у тій його кватирі?

- Чи він сказав? Мабуть, така квартира, як я парубок… Я тут у себе вдома і самогоночку можу вигнать, і під горіхом полежать.

- Самогон ти вже не будеш гнать, - твердо сказала Катерина - Забув, що лікар сказав?

- Ну, нехай, я больний. А як больний, то мені під горіхом не можна полежать?

- Та лежи собі на здоров’я…

Але сьогодні йому було не до лежання. Сьогодні цілий день йому перекумельгнувся з ніг на голову. Сьогодні в нього якесь чортзна-що, а не вихідний. Робочому чоловіку оно спочити тра, а тут якісь малахольні шляються. Якісь підозрілі типи туляються: ножа під ребро нахваляються всунути. Бо коли й справді він десь по тюрмах валявся, чи довго це йому? Чи тяжко ножаку всунути якомусь там Миколі, що йому зараз важко і з-за столу вилізти. Близьких сусідів нема, рука в нього широка, як решето, - затулить тим решетом рота і випустить Миколі з живота кишки, вони, ці урки, мстиві! А тоді ні городської квартири, ні трьох тисяч… Микола здригнувся. Здалося йому, що з-під столу висовується довгий іржавий ніж і скобоче йому там, де починаються ребра. Катря мила в сінях тарілку з-під кришених огірків та помідорів, а він уже починав сердитися, що покинула його самого.

- Иди-но сюди! - гукнув сердито.

Катря стала на порозі з віхтем у руці.

- Чого це ти сказала, що він по тюрмах бував?

- Хіба я знаю? Видать, раніше не міг сюди приїхати, а чого? Чого це стара продала задурно хату і до нього подалась? А коли він уже там прижився, то чого було повертатися? Може, з пилітичеських?

Микола стрельнув до жінки поглядом і вперше здивувався з її розумових здатностей.

- Заковириста це штука, - сказав. - Там у тебе кислячку не лишилося? Щось жога почала мене пекти.

Катря безмовно сховалась у сінях і видибала з півлітровою банкою кисляку. Микола протягнув через стіл пухку руку і схопив ту банку міцним зажимом. Ковтав кисляк, аж щось йому йойкало всередині, а коли випив усе, віддувся.

- Чорт! - сказав. - Тут нам з тобою, жінко, треба добре покрутити головою. Щоб не влипнуть!

- Крути, - спокійно озвалася Катря. - На те ти в мене і хазяїн…

8

Отож «хазяїн» почав крутити головою. Але завжди, коли доводилося йому так чинити, незвичайна сонливість починала охоплювати його, ніби хто в кокон загортав: шовкові нитки, приємна млость, а замість думання - заватілість у мозку. Тоді рот його почав роздиратися так широко, як роздирається, коли хочуть озирнути запалене горло. І може б, і сьогодні все закінчилося тим-таки: він вирішив би, що найпожиточніші думки приходять, коли чоловік не сидить, а лежить, не забуваймо, що під горіхом стояла чудова, нова розкладачка, ясно біліла подушками, а вкривало гостинно відгорнуло подола, ласкаво запрошуючи. Але в людському житті бувають дні фатальні й щасливі, а сьогоднішній Микола аж ніяк не назвав би щасливим. Отож сталося так, що якась дуже вже дурна муха надто розігналася, чи від когось тікаючи, чи когось доганяючи. Вона не змогла вчасно скоригувати польоту, не змогла вчасно зреагувати на сигнал своєї локаційної системи і з усього маху ввігналася просто в того розтуленого рота, і від того Миколина щелепа спазматично смикнулась і горішні зуби аж дзенькнулись об зуби долішні; Микола відчув, що та муха рвонулася просто йому в горло, а оскільки горло його було привчене ковтати все, що потрапить до рота, то миттю ту муху пожерло. Очі в Миколи вирячилися, він став червоний, як рак, муха шкреботала його десь уже в глибині, шалено тріпаючи крильми, і відчув, що зараз станеться якась біда, що він може вивергнути на стіл усе, що тільки-но було з нього з таким смаком зметене. «Кар! Кар! Кар!» - захрипів він, очевидно гукаючи в такий спосіб Катерину, і Катерина перелякано вискочила з сіней з віхтем у руці; вона подивилася на чоловіка з таким переляком, начебто й справді хтось засунув під ребро ножа, і йому, бідоласі, таки прийшов отой очікуваний кінець.

- Що таке? - спитала вона пополотнівши.

- Муху ковтнув, - злякано прошепотів Микола. - Дай-но щось заїсти…

Він ледве вимовив ці слова, але жінка його була не така нетямуща, щоб тих слів не зрозуміти, вона жбурнула віхтя на стола і кинулася в сіни, де відбатувала добру крайку хліба насущного, швиденько намастила в півпальця маслом і моторно подріботіла назад.

Микола куснув такого клапотя, як тільки міг, і з полегшею відчув, що муха в його горлі вже не тріпочеться, що вона вже наковталася соку, який стрельнув під горло від шлунку, в’язкі хлібно-масляна маса посунула її в темну отхлань Миколиного нутра, від чого кров знову потекла від обличчя туди, де їй належиться пливти, а Микола пожадно доїдав те, що лишилося.

- Фу, чорт! - відсапнувся він. - Думав, учавлюсь.

- Бо треба руку прикладати, коли вершу роззявляєш, - немилосердно прорікла Катря.

- Коли ж не встиг, - сказав Микола. - І що це сьогодні в мене за день такий! Все мені якось навкіс іде.

- Ходи поспи! - сумирно порадила жінка. - Я це по собі знаю: коли вже не щастить, то я тоді тихіша води…

І він став тихіший води. Тобто продовжував сидіти за столом і тільки сонно покліпував очима. Тоді й почали крутитись у його голові думки. Може, й справді послати к чорту все це хазяйство й піти у городську квартиру де, коли й будуть мухи, то не такі, які з розгону вганяються в горлянку… Щось дуже грамотно говорив той малахольний… А коли затребувати з нього не три, а десять тисяч?. А коли він і справді блатний?.. «Блатні не говорять так грамотно», - сказав він собі… «Блатні усякі бувають, - відповів він сам собі, - треба не дуже з цим ділом поспішати, а може, й порадитися з кимось…» Жінка щось там молола, але жінку слухай, а свій розум май. Він має свій розум і не такий дурний, щоб його провели. Коли він уже звідси й піде, - Микола обвів двора, зупиняючись поглядом на дереві чи на городі, то вже не за дурничку. Копати города цієї весни не давала йому ядуха. Заважав живіт, а жінці впорати все самій також нелегко. Ще невідомо, яка та квартира і чи вона чогось варта. Якось перевірити б у цього типа документи: чи справді він той, за кого вдає?.. Такий у нього пильний погляд, бр-р, як жаба дивиться! Холодний такий і загрозливий погляд з такими, здається, ліпше діла не мати… А чи можна державну хату міняти на приватну?.. Хай ти гориш зі своїми обмінами, принесла його нечиста сила. А де він зараз?

- А де він зараз? - спитав Микола у жінки, яка вийшла на подвір’я з віхтем у руці.

- Хто?

- Хто, хто? Отой чортяка, що до нас приперся!

- А чи ж я дивилася за ним? Подався кудись…

Тоді Микола відчув рішучість. Оперся руками об дошки літнього столу й почав вилазити, бо лава стояа біля столу надто близько.

Став серед двору й застібав на штанях ґудзики. Тоді всунув кінчика паска у пряжку і хотів затягти його до тієї дірочки, на яку застібував учора. Але це йому так легко не давалося; тоді він упокорився й застібнув на одну дірочку далі.

- Дай-но мені спінджака, - повелів він жінці.

Катря дала йому піджака, і він рішуче усунув у нього руки.

- Кравата вдягати не будеш? - спитала Катря.

- Давай! І капелюха теж.

Він затягнув на шиї краватку і насунув капелюха. Застібнув ґудзики на піджаку і повагом пішов з двору: в капелюсі, з краватом і в капцях.

- Хочу розвідочку маленьку зробить, - повернувся він од хвіртки.

Жінка щось сказала, але він не дочув. «Чортова сірка у вухах! - подумав він. - Треба буде неодмінно почистити!»

9

Можна було б зайти ще до Сашка Кравчука, але на сьогодні Іванові вражень було досить. Він посидів і пожартував з тими своїми ровесницями, а тепер, коли йшов вулицею назад у місто, вона не здалася йому такою зчужілою. Ішов, і всміхався, й подумки вимічав двори, згадуючи їхніх колишніх посельців. У тих дворах поралися чи й просто сиділи люди, яких він не знав, і він подумав, що та колишня його вулиця майже витекла з життя, як пересохлий струмок. Здається, їх лишилося тут тільки семеро, а може, ще кілька, з котрими діла не мав, але це зараз не смутило його і не вражало. Був наче краплина, яка подорожує у світі (колись читав про те якесь дитяче оповіданнячко); та краплина, яка мандрує, перетворюючись у пару, сніг і лід. Всякі злигодні житейські - це і є пара, сніг і лід, і не в тому інтерес життя. Живе краплина тільки тоді, коли вливається у стихію собі притаманну, коли єднається в морі, ріці чи струмку. Хотів так думати, але кутиком мозку збагнув, що це тільки частина істини. Є ще друга - неповторність наша. Можливо, сьогодні йому стане незатишно, бо після збудження й радості від зустрічі з колишніми знайомими йому знову доведеться вбирати в себе сутінки; знову нерушно сидітиме на матраці, обіпершись об стіну, знову загортатиметься в халата, а тоді і в пальто; кінець шляху близько, але туди ще багато йти. І йому захотілося раптом розширитися душею на весь цей рідний, а водночас зчужілий край, провід чувши серцем кожну бадилину, кожне дерево, горбок і кожну улоговину. Йому захотілося спитатись у кожної яблуні і в кожної сливи: що ліпше - літати по світі птахом чи єднатися корінням із землею? Що ліпше: жити неспокійно й бентежно чи мати тверду впевненість старожильця? Знав, що на ці запитання відповіді не дасть ніхто, бо на них і не буває відповіді, адже істина, очевидно, в спокої душевному. Водночас і страх почав у його душу заповзати: страх мандрівця, який завершує дорогу…

Ішов по вулиці, запрудженій молоддю, що поверталася з пляжу: загорілі дівочі плечі, шовкова стиглість шкіри ніг, стрункі юначі тіла. Вони йшли розмлоєні й задоволені, щедро наповнені сонцем, аж струмувало воно від них. Жартували, й сміялися, й дихали сонцем, дихала сонцем уся вулиця, повна отого сяйнистого пилу, від якого повітря стає рідке й розтоплене, але не пригнічує; від того кожен листок ніби тугішає і бринить у срібному промінні; від того й небо набирає розкішної й загадкової глибини. І він раптом збагнув, що не знав такого відчуття хтозна відколи; йому було приємно йти у цьому юначому гурті, хай це і ймовірна спорідненість, хай надто різниться він від інших, хай тільки випадковий він тут гість.

«Гість удома! - прошепотів він, усміхаючись не без гіркоти. - Але все-таки вдома!»

Він зайшов у будинок, у якому мав тепер квартиру, і звично кинув оком на поштову скриньку. Але відразу ж відвів погляда, бо п’ятирічне блукання таки завершилось. Він тепер вільний од цього клопоту, хоч у нього ще є клопіт інший. Останній клопіт, після чого він заспокоїться. Після того він стане пенсіонером, який повільно доживає віку і, здається, відчуватиме від того задоволення. Адже досі воно було йому заказане, досі він жив, як анархорет.

10

Наступного дня була неділя, і Микола сидів, як учора, за столом після доброго обіду, не без осолоди позираючи на приготовану розкладачку під горіхом, коли біля воріт знову виросла худа, кощава постать. Микола здригнувся всім тілом, бо підсвідомо чекав цієї появи; він зіщулився і ввібрав голову в плечі, коли можна ввібрати в плечі голову, в якої немає шиї. Стрельнув оком у бік прибульця і хотів півголосом покликати Катрю. Але Катря вже сама стояла на порозі, а прибулець цього разу не чекав, коли йому дозволять зайти, - уже йшов до них: стрункий, суворий, ще здаля сверлуючи Миколу своїми несвітськими очима. Сів навпроти Миколи, який намагався дивитися не на прибульця, а в миску, де в соку й олії плавали накришені огірки й помідори, і безцеремонно почав його розглядати.

- Отже, я повторюю свої умови, - сказав він, виразно вимовляючи кожне слово. - Повертаю сповна всі ті гроші, які ви платили матері, і додаю до того свою квартиру, щоб ви мали де жити…

- Це вже не ті гроші, - сказала Катря. - Тоді кіло мняса стоїло два рублі, а зараз чотири…

Микола зирнув на жінку здивовано. Що це вона, - торгуватися задумала. Вчора вони, здається, переговорили й вирішили відшити цього міняйла раз і назавжди. Сказати, що вони не продають своєї хати, ані міняють.

Іван сидів, опустивши голову, ніби щось підраховував.

- Гаразд, - сказав він. - Я дам не три тисячі, а п’ять…

- Але ж, чоловіче добрий, - раптом заговорив фальцетом Микола, викруглюючи очі й червоніючи, наче кисейна баришня. - А парове опалення, яке ми провели, а ванна, а всі ремонти?..

Цього разу здивовано позирнула на нього Катерина. Але Микола збагнув, що вступив у торг, тільки тоді, коли ці слова викотилися з нього, як хмарка мильних бульбашок. Здавалося, вони ще тремтіли в повітрі, круглі, барвисті, погойдувались і злітали, підхоплені теплою хвилею подуву й лускали з легеньким тріском, розточуючи навдокіл запах уже травленого ситого й через це важкого обіду.

- Гаразд! - сказав Іван. - Я заплачу й за це. Скільки воно вам обійшлося?

- Дві тисячі, - сказав, не моргнувши оком Микола. - Але що це ми завели таку балачку; хіба можна приватний дім міняти на жеківську квартиру?

- Я це влаштую, - коротко сказав Іван. - В крайньому разі можна й цю хату відписати в ЖЕК.

- А чого це вам сюди так хочеться? - спитала Катря, хитро заскаливши око.

Це було цікаво й Миколі, і він аж вперед подався, щоб почути відповідь.

- Бачите, люди, - сказав, легко всміхаючись, Іван. - Кіт, коли вмирає, чи пес намагаються покинути домівку, а людина навпаки. Особливо та людина, якій випало в житті немало помитарювати…

- А ми вже думали: ви тут скарб закопали, - бовкнув Микола, по-дурнуватому розтягуючи губи.

- А що ви думаєте? - серйозно сказав Іван. - Тут закопано мої молоді літа…

На те слово Микола знову пильніше придивився до прибульця: може сказати так нормальний чоловік, чи ні? Але він не встиг того всього розкумекати - він реготав. Отак розкрив рота, який виявився непомірно широкий, а в ньому виявилося тридцять два здоровісіньких зуба, був він якийсь червоно-брунатний, той рот; Катря тримала на вустах тонку півусмішечку, бо хто знає, думала вона, а може, цей дивний міняйло й передумає? Вже встигла зметикувати, що діло це їм вигідне: квартира в місті й добрі гроші в кишені; через це вона й усміхалася так тоненько, а коли Микола перестав вивергати з розхиленої пащеки оті грубі, трубні, як клекіт, звуки, вона запиталася швиденько, ніби й байдуже, а чи так собі, до слова:

- Щось ви не кажете, яка у вас квартира…

- На другому поверсі, двокімнатна, - сказав Іван. - На вулиці Рильського, вікна виходять у сквер.

- Але що це ми завели таку балачку? - знову сказав Микола, бо знову згадав, що вони вчора вирішили відшити цього міняйла, але щось його спинило, бо зирнули на нього пильно холодні сірі очі, й вони ніби паралізували йому язика - отак хотів щось проректи немаловажне, а не міг.

- Він хоче сказати, - незворушно озвалася з порогу Катря, - що ми тут без вас і кілька дерев посадили. Отой горіх - це ваш, а оці три яблуні - наші…

Микола знову дививсь у миску з накришеними огірками й помідорами. Вони збуджували в ньому неясний апетит, але це, здається, було нервове. Він і справді нервував, бо ніяк не міг справити мову в потрібне русло, тобто хотів сказати, що вони зовсім не збираються мінятися, що це було так, просто собі розмова, адже цікаво, що воно й до чого; насправді їм тут нічого не бракує, бо це таки їхній дім, а там вони житимуть на позиченім та ще й квартплату щомісяця плати! З іншого боку, йому не треба буде дертися щодня під гору, щоб дістатися на роботу: одягне капелюха й костюма, махне щіткою по туфлях, а може, скаже зробити це жінці, та й піде собі, покотиться, й курява з-під п’ят не вилітатиме - скрізь там асфальт. Не буде хіба що оцього блаженного післяобіднього спокою й розкладачки під горіхом, зате не буде й обридливої роботи на городі. Зрештою, що він забув на цій погано вимощеній, допотопній вулиці? Доля прислала йому цього дивака, то чи треба відвертатися від свого щастя?

Він знову відчув, що прибулець пильно на нього дивиться і, хоч не зустрічався з ним поглядом, все в ньому знову захололо, аж затрусилося.

«Нє, - сказав він собі, - він таки малахольний; їй-бо, коли я йому відмовлю, всуне мені під ребро ножаку!»

11

Цей двір був так густо зарослий деревами і диким зіллям, що здавалося, тут інакша земля, а може, й свій мікроклімат. Бур’ян пер із землі з навальною, всепоглинливою силою, він покривав невеличкого городця, парканчик був заплетений хмелем, а сама хата - диким виноградом. Двір затарасований старими колодами, дошками і найрізноманітнішими залізяками: залізячки й скручені шматки дроту висіли навіть на гіллях дерев, як дивні, іржаві плоди. Стежка заросла пишною, торочкастою кропивою, яка готувалася висипати в цю привільну землю ще кільканадцять мільйонів насінин. У городі відвойовано від зілля кілька грядок: одна з цибулею, а друга з огірками, але й на них грізно наступала кропива й мокрець. Межа з сусідським городом заросла непрохідними заростями бульби; зілля підступало під саме подвір’я, наче готувалося стрибнути й на цей, міцно втрамбований і майже заставлений іржавим залізом п’ятачок. І тільки під самою стіною стояв позеленілий від часу стіл, а біля нього кілька напіврозвалених ослінців. Біля того столу завмер чоловічок з палицею в зелених штанях і в зеленій брезентовій куртці, на голові якого неохайно був покладений помнутий зелений капелюх. Той чоловічок був старий, та все ще нагадував хлопчака - Іван упізнав того хлопчака відразу, бо то був той самий Сашко, тільки обличчя його перетворилось у зморщену картопельку. Іван не міг стриматися й заплакав, бо цей зелений чоловік - єдиний, кого він пізнав відразу й безпохибно; здається, він вийшов із цієї надмір озелененої землі, з тих її пластів, які колись топтав тут і Йван, із того світу, до якого рвався він так щиродушно. Чоловік дивився на гостя підозріливо, бо, здається, не пізнав його, бо хто зна, що за люди шляються навколо, а може, ті, які хочуть украсти його залізо на металолом? Зрештою, як пояснити й той дивний, недоречний плач, коли цей прибулець таки знамірився викрасти його металолом?

- Сашку! - сказав Іван, обтираючи обома руками очі. - Чи ж ти мене хоч пізнав?

Сашко вдивився в прибульця уважніше - отой дивний постарілий хлопчак, з яким був колись вуличним друзякою, - але його обличчя не пом’якшилося й не зворушилось.

- Сашку, - сказав, підходячи ближче, Іван. - Це ж я, Іван Пустовойтенко…

Тоді він побачив, що у втомлених сивих очах зеленого чоловічка щось збудилось, якась іскра, а може, й вогник; щось там зануртувало й відроджувалося; можливо, він згадував, бо ім’я та прізвище були йому знайомі, але цей чоловік, що тільки-но плакав так нерозважно, й зовсім ні. Хотів поєднати в голові те, що зв’язувалось у нього з цим прізвищем, і те, що бачив зараз, - обличчя забуте й чуже; може, це йому в якійсь мірі вдалося, лице його раптом розтерпло й пом’якшало, а вуста відслонили жовті, розхитані зуби.

- Ти шо, з неба впав? - спитав Сашко.

Тоді здалося Іванові, що в ногах у нього заворушилася трава і що звідусіль до нього потяглися гілки і листя, що все навколо зашелестіло й зашепотіло, що він сам засівається зіллям, як усе в цьому обійсті, що час не такий уже всевладний і беручкий, - давно намагався себе тим тішити. Ще звідтоді, коли зважився на цю мандрівку в п’ять років, серце в нього раптом задзвеніло, як мідяне, ніби хтось підвісив замість серця дзвінка, і той печально йому зателенькав.

- З усієї вулиці з наших хлопців нас тільки двоє й лишилося, Сашку, - сказав тихо.

- Сідай, - мовив Сашко, підсовуючи до нього розхитаного стільця.

Стілець, як і стіл, був покритий зеленкуватою цвіллю.

- А я тут, - всміхнувся він, - живу собі сам!

Опустив голову на груди й замислився.

- А де твоя жінка, Сашку? - тихо спитав Іван.

- На цвинтарі, де, - спокійно озвався Сашко. - Хіба не знаєш?

- А діти? В тебе ж було двоє дітей.

- Хіба я знаю, - сказав Сашко, - може, й були.

- А мене ти хоч пам’ятаєш?

- Пам’ятаю, - байдуже озвався Сашко. - Чого б це тебе не пам’ятав?..

- І те як ми разом горобців дерли?

- Я все пам’ятаю, Іване, - сказав Сашко. - Може, ти мені й чарку приніс?

- Ти п’єш іще чарку?

- Коли хто вгостить, п’ю. А нє, то на своє зілля дивлюся. Кропива в мене виросла гарна..

Іван поставив на стола пляшку.

- А закуски ти не приніс? - спитав Сашко. - В мене нічого нема.

- Огірки й цибуля ж твої?

- Нє, невістка посіяла. Вона в місті живе. Там у неї, крім Кольки, ще двоє пацанів.

Колька, здається, був Сашковим старшим сином. Іван устав і пішов на грядку. Вирвав кілька огірків і цибулин.

- Це ти даремно зробив, - спокійно сказав Сашко. - Сваритися вона буде, скаже, що я злодій і краду її огірки й цибулю.

- До мене її пришлеш, - сказав Іван. - Склянки в тебе є?

- Є, але немиті, - мовив зелений чоловічок - П’яниці мені їх тут через день залишають.

Іван помив піском склянки, бо теж були покриті зеленою цвіллю, а заодно огірки й цибулю.

- А хліб у тебе є?

- Хліб є, - сказав зелений чоловічок. - Черствий.

Він звівся і, налягаючи на палицю, подибав у сіни.

Дивна тиша покривала цей двір. Здавалося, всі звуки, що існували навдокіл, розчинялися й пропадали в буйному царстві зела. Здавалося, від того й оглухнути недовго, бо тільки й чути: шелест і шерех, ніби пісок сиплеться. Начебто десь поруч є піщана гора, і пісок поступово засипає це обійстя, покриваючи його й хоронячи. А може, це шумить так од річки вода, і натікає невидно вона й сюди, і вони сидять, ніби водяники на дні невидимого, але безмежного моря. Кожне зело тут дише; кожне зело тут дивиться - густий підводний ліс водоростей; кожне зело тут просяклося настороженою увагою й зорить на прибульця з іншого світу десь так, як дивився перед цим на нього зелений чоловічок. А ось і він, маленький і тихий, в усьому зеленому, з чорним півбуханцем у чорній руці і з покритим зеленою цвіллю ножем у руці другій. Спинився на вступі до хати, а радше нори, бо двері завиті диким виноградом, і став, ніби пічкурець біля своєї печери: за спиною в нього глухою завісою запнулася цілковита тьма. Втягнув у себе з прихлипом повітря, й очі його несподівано закліпали, наче і йому захотілося заплакати тут, на дні оцього безмежного зеленого моря.

- А скільки це ми не бачилися, Іване? - спитав він. - По-моєму, ти й жив десь не в Житомирі?

- Ходи до мене, Сашку, - м’яко сказав Іван. - Ходи, чарку вип’ємо.

- Хе-хе, - мовив Сашко. - Не часто в мене гості бувають… То це ти той Іван Пустовойтенко, з яким ми разом у школу ходили?

- Той, Сашку, той…

- Хе-хе, - засміявся тихо Сашко, сідаючи на покритого цвіллю розхитаного стільця. - А я тебе не впізнаю…

- А ти придивися.

Сашко взяв склянку, на чверть наповнену горілкою, і почав не пити, а смоктати з неї з присьорбом.

- Ну, а тепер, - сказав Іван, коли той випив, - придивися до мене. Не можеш мене не пізнати!..

- Зараз заїм, - спокійно мовив Сашко й почав повільно ясувати огірка з хлібом.

- Заросло все тут у тебе, Сашку, - смутно сказав Іван.

- Гарне в мене зілля, - всміхнувся мрійливо Сашко. - Он полину тепера ніде не знайдеш, а в мене є. І чистотіл є, я ним свій лишай лікую.

- Хворієш?

- Та нє, здоровий я. Оце тільки й мучить мене, що лишай отой. Але помажу чистотілом і сходить. Налий-но іще…

Знову взяв склянку, на чверть наповнену горілкою, і висмоктав її з присьорбом.

- Сашку! - тихенько й печально сказав Іван. - Все ще мене не пізнаєш?

- Бачиш, - сказав хитро Сашко, вже трохи і язиком не провертаючи. - Коли б отак, сказати, з поваги за те, що приніс мені чарку, то я тебе пізнав, а коли по-правді… Іван Пустовойтенко, кажеш?

- Еге ж! Пригадай. Той, що з тобою разом у школу ходив…

- Того я знаю, - сказав Сашко. - Ти вже мені вибач. Не хворий я, а старий…

- І все на світі забув?

- Хе-хе, - засміявся соромливо Сашко. - А може, й не забув. Бо те, що було, те було. Може, це я тільки теперішнє забув. Хе-хе! - закрутив він п’яно головою. - Хіба я щось проти тебе кажу? Може, ти й справді Іван, я ж нічо… Нє, те, що було, добре пам’ятаю…

Він раптом подивився на Івана тверезими, а може, й мудрими очима, в яких на споді й досі горіла мала хитринка, а з нею щось запитальне й тривожне.

- Ти в тій школі більше за мене вчився, - сказав розважливо. Через це тобі більше й знать… Про що це я? Я кажу, що, може, ти й справді той Іван Пустовойтенко, якого я не забув. Але сиджу тут сам, Іване, й часто міркую. Дивлюся: зелене все таке й пишне, ні в кого такого нема. Часом, Іване, невістка прийде, сварить мене і ото грядки порає… Я на неї не серджусь, а сиджу собі й міркую. І знаєш, до чого я доміркувався, Іване?

- Скажеш! - серйозно мовив Іван.

- Авжеж, скажу. Бо міркую часом я про те, братця, що, здається, раніш нічого й не було. Ні тебе, ні мене, ні жінки моєї, про яку ти питав…

- Отямся, Сашку! - вигукнув Іван.

- Дай мені ще чарку, розкажу ще й більше, - прискалив око Сашко.

Він утретє випив, власне, висмоктав з присьорбом, тоді подивився на Івана зовсім хитро:

- Не сердься на мене, братця! - сказав. - Але їй-бо, нічогісінько не було!

12

Після оформлення всіх формальностей, саме тоді, коли машина з Миколиними пожитками рушила по вулиці вгору, Іван Пустовойтенко звалив на плече скрученого м’яким дротом матраца, узяв у руку добряче потертого в довгій, на п’ять років, дорозі чемодана і вибрався з квартири, де прожив кілька місяців. Він замкнув вхідні двері й чекав зі своїми пожитками Миколу на вулиці. Тут він допоміг Миколі розгрузити вантажівку з пожитками і на тій-такі машині, заплативши шоферу доїхав до свого нового осілля - того місця, куди так уперто й довго добивався. Тут він застав Катрю, яка дозбирувала манатки, він допоміг Катрі поскидати їх на вантажівку, галантно підтримав жінку під лікоть, коли вона залазила в кабіну, й досить щиросердно помахав рукою вслід, хоч Катерина на його махання не зважила.

Після того увійшов у дім, утягши в нього перев’язаного м’яким дротом матраца і свого потертого чемодана. Поставив чемодана посеред вітальні, запалив колонку, щоб нагріти води для ванни, а потому заліз у м’яке літепло - колись тут була його кімната, і це звідси соняшними ранками вислизував він надвір, щоб податися з вудочкою на річку, не турбуючи матері.

Він лежав у ванній і курив; крізь той дим привиділися йому так само димисті світанки, коли ріка парує, а роса грає, ніби коштовне каміння, повітря тоді свіже й густе, а коли набираєш його повні груди, відчуваєш щось таке, як щастя. Світ тоді раптом одмінюється, стає до болю рідний і дорогий; тоді звуки гучать чітко і злагоджено, а півні співають хвалу сонцю, бо й самі вони діти сонця зі своїми кривавими гребенями і кривавим співом.

Знав, що повернув собі можливість таких ранків, бо, може, тепер все не сприйматиме так гостро. Отож лежав у літеплі, розпластавши руки й ноги і дививсь у туман, створений димом випаленої і вже виплюнутої сигарети, думав про завтрашній ранок, який йому конче хотілося відчути саме так, бо тільки тоді зможе сказати: «Я, мамо, повернувся! Я виконав твого заповіта, хоч витратив на те всю силу, яку мав!» Він скаже блідій, розмитій постаті, яка й досі приходить у його сни: «Не знаю, мамо, як житиму і що залишилося з тої сили, яку мав». Він прошепоче їй, пильно вдивляючись у туман, що поступово його огортатиме: «Але зробив усе, що міг!»

- Все повертається на круги свої! - сказав він голосно і засміявся, бо згадав червону й набурмосену фізіономію Миколи, коли той пер на собі коробку з телевізором.

Тоді подумав, що перестав бути слимаком, який скрізь волочить із собою власну хату, він передав ту достойність Миколі, знав-бо, що квартира, якою він його наділив, навіки приросте йому до горба. Носитиме її на собі з жінкою і з усіма потрухами, з усіма тими цяцьками, на які гордо позиратиме, бо він їх таки здобув; можливо, йому доведеться роздутися ще більше, і це тоді, коли квартира впливе йому в нутро. Отакий він і залишиться: чоловік-коробка, чоловік-квартира, чоловік-телевізор і всі інші красоти побуту - все те поступово іржавітиме й старітиме в ньому. Тут, у оселі, де Іван лежить у чужій ванній і вбирає в тіло м’яке тепло, Микола ще мав щось невиразно своє, але те невиразно своє залишилося в порожньому кузові вантажівки, яка перевозила його монатки. Те Миколине «невиразно своє» вимете ввечері шофер з машини, і воно піде собі за вітром, як пух.

«Ні, - подумав Іван, - різко сідаючи у ванні, аж вода потекла йому з пліч дзюрком - Я не повинен ні про кого погано думати, адже я знайшов собі гавань!»

13

Вони засіли за столом, щедро прикрашеним закусками, які приготували всі п’ятеро колишніх Іванових приятельок-сусідок, і пляшками з вином та горілкою найвищих ґатунків, - усе те він купив на решту грошей, що в нього залишились. Тепер він уже був голий, як бубон, і прибутку мав тільки пенсію, але це його турбувало найменше, хоч пенсія мала надійти через півмісяця. Але він задоволено витратив усе до копійочки і мав від того таке відчуття, як той, хто скидає навесні важкого кожуха.

Сидів на чолі столу, довгого старого столу, який належав колись його матері, за ним вони збиралися на вечірні чаювання, навіть відчув аромат сутінків, перемішаних із запахами по-справжньому вміло завареного чаю; посеред білосніжної скатертини вилискував міддю самовар, мати неквапно розрізала цитрину і кекс з родзинками, пекти який вона була велика майстриня. Потім за цим столом довгі роки сидів Микола, наїдався тут по зав’язку і важко йому було з-за нього вилізти. Зараз стіл був висунутий на середину подвір’я, з лівої руки від Івана сиділа худенька Ніна в хустині, зав’язаній, як у індійського раджі; посередині вмостилася, зі стогоном випроставши зав’язану бинтами ногу Варвара, а Поліна Войцехівська, в якої він досі впізнавав самий тільки голос, примостилася біля неї. Другий бік столу заповнили могутніми тілесами Жасминова Пані, яка згиналася, щоб сісти, з такою натугою, з якою розгинала хвору ногу Тамара, а біля неї, як пень столітнього дуба, незворушно темніла її сестра Клава, задля оказії вона вдягла темну сукню, яка так-сяк збирала в свою форму її роздольне тіло. Навпроти Івана, також на торці, виструнчився, наче слухняний хлопчик, Сашко Кравчук, якого він притяг сюди майже силоміць, сидів мовчки й дивився, тоді як всі п’ятеро колишніх Іванових приятельок-сусідок стрекотали, як сороки, й реготали.

- Не думала, що тобі вдасться вижити того Миколу, - сказала Клава - Ми вже хотіли йти до нього культпоходом. Скільки ти йому заплатив?

- Всі гроші! - сказав, усміхнувшись, Іван, і це була правда.

- І нічого в тебе не лишилося? - вигукнула Поліна Войцехівська.

- Чого ж! - сказав Іван. - Пенсія.

Він обійшов стола, наливаючи чарки.

- А що, Сашку, - спитав він весело, - й досі мене не пізнаєш?

Але Сашко був тут увіч не в своїй тарілці. Смикнув плечем і підставив чарку - посуд принесли з собою так само п’ятеро приятельок.

Знав, що йому треба щось сказати, бо, здається, надійшла урочиста хвилина коли можна виповісти все, що тримаєш на думці, але щось зашкреботало йому в горлі, обвів поглядом усі оці обличчя, які вже не треба йому пізнавати, - знав їх у новій іпостасі. Він щось проказав, закликаючи випити, щось вичавив із себе кострубате й непотрібне, бо відчув раптом, що йому таки хочеться випити. Довгі роки жив він у тяжкій повстримності, довгі роки складав гріш до гроша, а наприкінці став скнарою, обідаючи лише раз на день у найдешевшій їдальні. П’ять років обтирав кутки в чужих містах та будинках, в яких так невитравно літав дух колишніх пожильців, спав на голому матраці, кинутому на підлогу, знав: равлик тільки тому може тягти на собі хату, бо вона легка. Переїжджаючи з міста в місто, зашивав свого матраца у мішковину і пересилав його багажем, а чемодана тягав уже сам. Більше не було в нього речей, через це й сидів він зараз перед гостями в убогій, обтріпаній і несвіжій сорочці, через це й черевики в нього на ногах ледве не розлазилися; він думав про все це, випиваючи чарку; спершу йому хотілося встати й розповісти оцим добрим людям, що тут зібралися, про все пережите й вистраждане, але за ці довгі роки він навчився не тільки повстримності, а й стриманості, отож хай буде, як є.

- Мені не віриться, що я вдома, - сказав він, широко всміхаючись. - Але, здається, тут ще пахне Миколою…

Вони засміялись, але ніхто з них не знав, що це значить - дух чужої істоти у власному домі, - всі вони рідних домівок не покидали. В одну із задушливих безсонних ночей, в одному із міст, де він зупинявся, щоб стрибнути звідти ближче до рідних місць, йому особливо гостро відчувся якийсь запах. Знав тих людей, з якими мінявся, бо мусив улагоджувати безліч формальностей, але той запах непокоїв його найдужче. В ту ніч йому здалося, що останній пожилець, який виїхав звідти, затужив раптом за домом, де він не міг у ту ніч заснути. Він раптом повірив, що казка про привиди в домах не зовсім безосновна. Навіть той запах, подумав він, що його покидають після себе люди, - це також частина їх самих. Він раптом повірив, що людина не тільки вмістилище власного тіла, несвідомо розсилає вона у світ частки власного єства, а світ людський саме тому безподібний, що частки ці лучаться між собою в той час, коли свідомість участі в тому не бере. Отож привиди, подумав він у ту безсонну ніч в останньому місці перед стрибком сюди, і є відчуттям такої всюдисущої присутності…

Тоді йому ніби хтось роз’яснив світ. Тоді він зрозумів, що йому належить у ньому, і що його непереможне прагнення дістатися в рідне місто й рідну домівку - теж частина цього одкровення. Він повірив тоді, в ту душну і безсонну ніч, коли його так стривожив запах чужих людей, еге ж, він повірив, що можна накласти час на час, що колишня присутність любих йому істот - це те поле, на якому виростає сьогодні. Він не захотів і не міг цим злегковажити, хоч, може, це ще одна до всіх інших облуд…

Оце й хотілося оповісти йому оцим, тепер найближчим йому людям, коли пійдіймав чарку. Але він був мудрий. Знав, що це їм, котрі прожили свій вік інакше і котрим нічого про таке думати, не потрібно. Вони зроблять поважні й серйозні міни, вислухають його чемно, але не зрозуміють.

- Ти чого не випив, Сашку? - гукнув він весело через стіл.

- Хе-хе! - засоромлено всміхнувся Сашко. - В таких ця горілка чарках і пляшках, що й пити незручно… Як ти сказав тебе звуть?

- Іван Пустовойтенко.

- Я теж колись знав одного Пустовойтенка, і теж Івана, - сказав зелений чоловічок, піднімаючи чарку. Але знову поставив її на стола. - Слухай, Іване, - попросив він у тиші, що раптом зависла над столом, - а може б, ти налив мені горілки в просту пляшку, то я собі з неї потроху собі пив би. А то рука не бере…

Всі п’ятеро приятельок не зовсім чемно розреготались, але Сашко на них і оком не повів. Іван узяв зелену пляшку з-під ситра, здер етикетку, злив туди горілку з пляшки фігурної і з Сашкової чарки.

Тоді скрутив зі шматка газети корка і заткнув.

- От спасибі, догодив, - сказав ледве не зі сльозами Сашко. - Оце коли б ти всунув мені цю пляшку в кишеню, то я б собі з нею й пішов.

Він не дивився на Івана, цей малесенький, зелений, постарілий хлопчак; здається, йому бракувало тут повітря і щось гнітило. Здається, його вабило запущене буйно-зелене царство, адже відвик він і від людей, і від гостин. Тут було надто багато жінок, надто голосно говорили вони й реготались, а він звик до іншого. Звик поринати в неозору зелену тишу, бо так, знав, починає, й сам зеленіти. Так розчинявся він між зела, і це було, хоч і страшно, але й приємно. Не міг би всього цього висловити в словах, але знав, що і в небуття можна перейти із теплою і задоволеною усмішкою на вустах.

- Іди з богом, Сашку, - сердечно сказав Іван. - Може, тобі й закуски з собою дати?

- Чи я знаю? - протягнув Сашко. - Хліб у мене є. Може, огірка дай!

Він засунув йому в кишені кілька огірків та помідорів, а ще шмат комісійної ковбаси.

- Але ні, - захвилювався раптом Сашко. - Побачить у мене невістка ці огірки, скаже, що я з її грядки рвав.

- Ти на мене пошлися, - сказав Іван. - Я прийду і обороню тебе.

- Хе-хе, - сказав Сашко. - Так уже й оборониш…

Він махнув головою, все-таки сумніваючись, що Іван оборонить його від невістки, і подибав, не прощаючись, із двору, а вони сиділи мовчки й дивилися йому вслід, ніби виходив він у потойбіччя. Всі подумали про це водночас, і всім шістьом раптом здалося, що навколо надто гостро пахне зіллям, і всі шестеро подумали: зілля кличе Сашка Кравчука, оте буйне й соковите зілля, яке завжди має над людиною владу. «Зілля, - подумав Іван, - це завжди посланець землі».

- Ну що, дівчата, - сказав він уголос - Лишився я між вас один парубок.

- Егеж! - вигукнула весело Клава. - І мусиш вибрати когось із нас собі в жінки.

- А що, в жодної із вас нема чоловіка? - так само голосно сказав він.

- В усіх, окрім Клари та Ніни, - сказала, блиснувши зубами, Клава. - Ми ворони - красні жони!..

14

Старі приятельки (окрім Варвари, котра мала хвору ногу) прибрали зі столу, помили посуд і забрали його з собою, залишивши бозна з яких побуджень на столі білу скатертину, бо Іван сидів за столом, обпершись об неї ліктями, й незмигно дивився, як вони клопочуться. І от пішли, шумливо з ним попрощавшись: попереду рушила широка, як столітній дуб, Клава, за нею ступала тихенька Ніна в хустці, зав’язаній, як в індійського раджі. Третьою важко налягала на палицю і з натугою пересувала хвору ногу Варвара, а вже за ними Поліна Войцехівська у вовняному платті, яке вона встигла сплести, доки залагоджувалися формальності з обміном у Миколи й Івана, і Жасминова Пані, яка тільки тепер знову одягла на очі темні окуляри й бачила світ м’яко задимленим

Іван все ще сидів за столом, спираючись ліктями на сліпучо-білу скатірку, і дивився на них затуманеними з хмелю очима. Вони виходили з хвіртки одна за одною, наостанок поверталися й махали йому. Відтак зникали, а він прощався з кожною легким помахом голови. Останньою повернулася до нього Жасминова Пані, й він звів легенько руку, прощаючись і з нею.

Нарешті в дворі стало тихо, і він відчув радість не радість, збудження не збудження, а якесь особливе знесення. Ні, це була таки радість, пасивна, світла, тепла радість, яку випромінювали сонячні латки, що їх нашило сонце на сніжно-білій скатертині. Вони танцювали перед очима, і він подумав: коли заплющити очі, щось у цьому дворі станеться. Поступово двір наповнювався сріблистим етером; можливо, це був дим, що слався від цигарки, яку він, сидячи за столом, курив. У тому димі почали проступати дерева, яких уже на цьому світі не було. Гілля їхнє вгиналося від плодів, які сяяли в цьому світлі, як золоті. Кожна гілка підтримувалася підпіркою, а стежкою просто сюди йшла дівчина в білому платті. В неї ясніло завите дрібушками волосся, а очі сині, як небо весною.

- Я хочу, мамо, познайомити тебе зі своєю нареченою, - сказав він. - Її звуть Надія.

- Сідайте, будемо пити чай, - лагідно сказала мати.

Задзвеніли ложечки об тонке скло склянок; самовар блищав начищеною міддю, і окріп, коли було повернуто краника з круглою ручкою, тік на цукор, напіврозчинений у заварці. Він побачив чайника з чудової старовинної порцеляни, на якому був намальований китаєць, і китаєць той ловив рибу, сидячи в напівпрозорому човні. Іван узяв склянку в срібній підставці й поставив її перед Надією; мати нарізала кекса, якою була велика майстриня пекти, а батько сидів у білій вишиванці й переглядав газету, яка голосно шаруділа. Відірвався від газети й подивився через пенсне на Надію.

- Я давно знаю, що ви приятелюєте з моїм сином, - добродушно сказав він. - Якого варення вам покласти?..

Іван не почув, що сказала Надія, а повернувся в бік матері. Та дивилася на нього великими, смутними очима і всміхалась.

- Сьогодні чудовий день, - сказала вона - Не гаряче й не холодно, і якось по-особливому пахнуть квіти.

- Покладу вам аґрусового варення, - чемно сказав Надії батько. - Як ви сказали, ваше прізвище?

Надія щось відповіла, але Іван не почув її голосу.

- Та ж ви з Іваном у четвертому коліні родичі, - радісно й трохи здивовано сказала мати.

- Це домашній кекс, - сказав Іван, простягаючи нареченій вазу тонкої роботи, в якій жовтіли скибки з темними очками родзинок.

Надія дивилася на нього синіми очима з жовтими крапочками і всміхалася м’якими вустами.

- Добре знаю вашого тата, - сказав батько. - Ми колись разом із ним учились у гімназії.

- Родичка ви нам по моїй лінії, - трохи гордо сказала мати…

Іван почув свій голос, далекий, ніби виблідлий, як стара фотокартка, голос, який щось весело оповідав. Срібна ложечка дзвонила об тонке прозоре скло - це батько помішував чай. Жовта оса прилетіла покуштувати аґрусового варення, але була надто жадібна і впала у густу в’язь. Вона виповзла з вазочки з обмоклими крильми, вражена і ледве жива, а вони сміялися з веселої історії, яку котрийсь із них розказав.

- А зараз, - мовив голосно Іван, - я запрошую вас у дім. Хочеться мені заграти… Щось веселе й сумне, як цей день…

Почув музику, але то грав не він. Ця музика щось зворушила і збудила в ньому, сочилася вона крізь гілля дерев, начебто заграли самі дерева й трава. Озирнувся, немов справді щось може в житті повторюватися чи повертатися, ніби справді можна пізнати ту загадкову присутність, яка є нашим прожитим. Зрозумів, що в світі є щось вище і за це, що існує щось тонке й вишуканіше цієї музики, яка наповнювала його, захоплювала й покривала; зілля захитало голівками; хитнулося гілля, скинувши кілька дозрілих плодів, що глухо впали на м’яку землю городу; в цей час у глибині двору сухо зарипіла хвіртка, яку, здається, погано причинила за собою Жасминова Пані.

Можливо, хтось до нього зайшов, а може, це йому здалося. Йому таки причувся легенький рип піску під підошвами. Хтось достеменно йшов до нього по доріжці, і той хтось був прозорий, як дим, і мав очі сяйнисті, ніби дві зорі.

1983р.

1

Кухонне вікно залите ранішнім сонцем, проміння падало на спину Степану Карташевському, і коли Степан ворушив виделкою, здавалося, що ворушить він променями. Степанова дочка Марина була заспана і вряди-годи розтуляла немалого рота, повного міцних білих зубів.

- Такі в тебе зуби хороші, - сказала, блискочучи золотом своїх, уставлених, Степаниха, - саме тобі, прямо сказать, заглядєніє. З такими зубами, я тобі скажу, в кіно зніматься можна.

- В образі тигра, - буркнув Карташевський.

- І чого це ти її ображаєш? - аж скинулася Степаниха. - Ще таких дівчат, як Мариня, пошукати тра!

- Ну, наш папка всіда! - сказала байдуже Марина - Хіба ти його не знаєш?

Тоді й прийшло оте озоріння. Можливо, один із ранішніх променів замість того, щоб падати навкіс, відхилився од твердо прокладеної золотої дороги, по якій мав ковзати; здається, він ударився в дзеркальце, яке взяла в руку Марина, щоб обдивитися, чи справді таких дівчат, як вона, треба пошукати; як там не було, а промінь таки стрибнув у ліве око Степанихи (вона ж таки Валентина Микитівна Карташевська, а в дівоцтві Корж), і той промінь через око освітив засутенілий закамарок її мозку. Отже, вона змогла зв’язати кілька понять (краса рідної дочки плюс потреба когось шукати) у простий, як у підручнику «Логіка», умовивід:

- А ти, дочко, отак не сиділа б склавши руки: пора й тобі жениха пошукать… Не забувай, що тобі двадцять і їден.

Викотила з себе ці речення, зробивши тільки два вдихи в місцях, де й належалося бути паузам, отож це речення прозвучало з її вуст начебто вірш.

- Отак вийду на вулицю й кричатиму: агов, женихи, збирайтеся!

- Нє, чого так, хитріше тра, - не без таємничого виразу на обличчі проказала, блиснувши золотими зубами Валентина Карташевська, яка була в дівоцтві Коржем. - От я, сказать по правді, твоєму батечку як голову закрутила? Певне, й досі думає, що сам мені голову закрутив…

Степан щось буркнув чи відхаркнув застряглого у горлі кавалка картоплі, а тоді й зачвакав, щоб добре того кавалка пережувати і щоб удруге він у горлі не застрявав.

- А мені той заміж не горить, - байдуже сказала Марина - Візьмеш собі на голову якесь п’яне варзякало і мучайся.

Вона встала з-за столу, бо вже треба вибиратися на роботу, а їхати до заводу далеко, аж у другий кінець міста; там сиділа за машиною, котра тільки й робила що рахувала, а за іншими машинами сиділи так само дівчата й ланки, і тільки й робили, що рахували, власне, давали змогу рахувати машині; отже, були вони, як живе тіло тієї лічильної трахомудії, а ввечері розходилися додому; вдома їм не хотілося вже нічого, хіба що взяти до рук шпиці і щось плести й плести: шкарпетки, рукавиці, шапочки, а чи кохту. Шкарпетки вона віддавала матері, бо в тої боліли ноги, а шапочку й рукавиці одягала сама і знову йшла до тих-таки машин, які все рахували й рахували, і не було тому ні кінця ні краю. Марина ж була спокійна й трохи сонна а через це й повна і дивилася ледь-ледь примруженими очима і було в тому позирі більше нудьги, ніж інтересу. Вранці виходила, а ввечері приходила у цей малий дімець біля річки, в якому спокійнісінько живуть батько, мати, кіт та й вона. Мати на роботу не ходила, бо мала, як вона говорила, сорок і їдну хворобу, а батько, прийшовши з роботи, сідав у м’яке крісло, закидав ноги на стільця і безмовно дивився телевізора, не розбираючи: цікаве передають чи нудне; здається, йому й не треба було розбирати, про що розповідає ота коробка, він ніби спав з розтуленими очима й помітно оживав, коли з’являлася миловидна дикторка чи героїня, тоді він кахикав, обличчя його м’якшало і він стріляв оком, чи нема поблизу Валентини, а коли її поблизу не було, дивився на знадливе видиво на екрані з видимою втіхою: може, задля цих моментів і перепускав через себе хвилі щоденної нудятини, яку та коробка з такою невідворотною постійністю із себе випуска.

Отже, Марина встала з-за столу і вийшла глянути на широкий світ, а широкий світ мінився і грав росою; у широкому світі нерушно лежала в курному тумані річка з приклеєними до її плеса човнами рибалок; а може, ті рибалки росли на річці, як водорості: якісь сірі, всі однакові з червоними обличчями і хрипкими, як у ворон, голосами. Марина зітхнула, бо вона зітхала завжди, коли треба було йти на роботу, і отак відмежовувала в собі період спокою (ніч і ранок) із періодом руху (день). Мати вже поклала їй у сумку бутерброда, отож зирнула на стежку тим-таки поглядом, у якому було більше нудьги, ніж інтересу, і її туфлі почали карбувати земляну стежину, лишаючи на ній ямки від високого й гострого закаблука.

- Бачив? - кивнула чоловіку Валентина. - Така якась тепера молодьож пішла: хоч ти їм кілка на голові теши. Я вже й бояться починаю…

- Чого? - спитав Степан, ніби пробудившись.

- Що в дівках засидиться. Нє, я їй у дівках засидітися не дам!

- Сама їй жениха знайдеш?

Валентина налила чоловіку величезну філіжанку сурогатної кави, забіливши її молоком і вкинувши туди п’ять ложечок цукру; в цей час голова її запрацювала, як і та машина, котра весь час лічить і на якій працює дочка; Степан подививсь у вікно, крізь яке видно було річку з дивними водоростями-рибалками - всі вони тримали в куточку вуст по сигареті, і дим од того розповзався по цілій долині. На тому боці палили вогнище, і вогник у тумані був кошлатий і чудний; певне, рибалки, які сидять тут цілу добу, вирішили поснідати. Він уявив, як смачно побулькує юшка, один із сірих та червонолицих витяг із води пляшку, заткнуту пластмасовим корком і без етикетки, - може, була то й вода, але вода так прозоро не булькає, не тремтить так од води нетерпляче рука, яка підставляє під той струмінь склянку. Але п’ється ота загадкова рідина просто й без прикрості, ніби вода, бо може, то вода і є, а те, що вона робить обличчя ще червонішими, здається, нікому не вадить: червонішають обличчя і від сонця, і від свіжого повітря.

- В мене там є один на прикметі, - сказав задумливо Степан. - Дай на півлітра, то, може, й побалакаю.

- А ти без півлітра побалакай, - сказала Валентина - Дуже ласий до того півлітра.

- Та воно й діло непросте, - сказав трохи ніяково Степан.

- Це вже, мабуть, на Андрія вудочку закидаєш, - сказала Валентина. - Андрій мені не підходить.

- Чого це він не підходить?

- А того, що ви з ним і хату, й мене проп’єте…

Він подивився на жінку десь так само, як дивилася на широкий світ дочка більше з нудьгою, як з інтересом, вже пора йти, подумав він, бо на пропускній стоїть отой, і їсть їх кожного очима, а на руці в нього годинник, перевірений по радіо, і той годинник завжди бездоганно точний. Степан зітхнув: чи жалів, що жінка таки не дасть йому на півлітра, чи від того, що годинники в декого йдуть отак точно; ланка всовувала йому в торбинку з капронових ниток (її власного виробництва) бутерброда, загорнутого у газету; він подумав, що цієї газети вчора не переглянув, але жалю не відчув, бо там писалося майже те саме, що докладно звідомляв йому телевізор. «Да-м! - сказав він, різко встаючи і затягаючи паска на штанях. - Ти мені обід приготувала?»

- Онде у сітці, - сказала вона.

- То як мені: промацати того Андрія, чи не тра? - спитав по-діловому.

- Я тут по сусідах розпитаюся, - сказала жінка.

- І вони тобі його на мотузочку приведуть?

- Чого це на мотузочку? - серйозно озвалася Валентина. - Сам прийде. У нас дочка не така, щоб її на городі замість пугала ставити… Коли б вона трохи проворніша була.

- Як ти?

- А тобі погано зі мною? - в голосі її почулась образа, і він поспішив озутися: починало пахнути смаленим.

- Да-м, - сказав, пристукуючи сандалетом. - Це я хочу сказать, що пора мені…

- Ходиш чистий, ситий, а в якій постелі спиш? - сказала жінка вже таки з образою.

Тоді він підійшов до неї, хихикнув і вщіпнув легенько, щоб показати увіч, що він таки задоволений і спільним із нею життям, і тим, що ходить чистий, ситий, а спить у чудовій постелі.

- Ти мене більше не затримуй, - сказав, наче оборонився від неї. - Тепер сама знаєш, що з тими дисциплінами…

2

Валентина поїла вже після них, спокійно, ґрунтовно й зі смаком, а по сніданку задумалась, як той кіт із дитячого віршика, що теж мусив глибокодумно розмірковувати, чи погнатися йому вслід за голубом-гінцем, а чи вуса-довгоруса почесати гребінцем, але таких складних дилем вона перед собою не ставила - і без того знала, що далі чинитиме. Отож вона вийшла на східці й сіла на простеленому задля цього килимку; тоді-то й пропав од річки туман, бо й непотрібен уже був; тоді-то й дерева на її безмовний наказ одгорнули з-перед її зору гілля, бо їй конче треба було дивитися на вулицю, що протікала мимо, і на все, що по тій вулиці пливло; сиділа широка, барилькувата, загорнута в широчезного халата із червоними квітами на синьому; над головою у неї ніжно затукала горлиця, кличучи свою дику голубку; тоді-то він і почався, дивовижний і не зовсім звичний обряд; може, то було ворожіння, а може, й ні, але коли сіла отак на ґанку й стала розсилати від себе біоструми, - факт той, що відтоді почало творитися таїнство, яке при допомозі вже згаданого підручника «Логіки» навряд чи збагнути; часом вона голосно когось огукувала, і той погук зупиняв на дорозі особу в домашньому платті, ну, приміром, рябу Надьку, і та особа повертала до неї обличчя; потому йшов переклик, здавалася, найелементарнішим, але обидві знали, що за тими навздогад кинутими словами таки ховається щось значніше і повне взаємного інтересу, інакше ота б, у домашньому платті, приміром дочка Трасицької, ішла б собі спокійнісінько далі, а не завертала б у подвір’я до Валентини. Одначе вона таки завертала, приміром Магаданша, і сідала на вільного кусника килимка; отож ті, хто йшов потому дорогою, міг вільно простувати собі далі: Валентина не мала здатностей Юлія Цезаря робити кілька справ за раз; зрештою, і цей клопіт був не малий: треба було, окрім того, що цікавило її найбільше, вести балачку й про свої сорок і їдну хворобу та ще й розплачуватися, тобто вислухати про сорок і одну хворобу співбесідниці; відбувалося тут і таке: за якийсь час співрозмовниця розчинялась у повітрі й це траплялося саме тоді, коли все було розказано й оповіджено; тоді оклик зупиняв істоту в домашньому платті, ну, приміром таксистиху, і це було так, як у пісеньці про попа й собаку з тією різницею, що пісенька таки не мала кінця і не було у ній нічого таємно-хвилюючого. Це тривало доти, доки не згадувалися конечні хатні турботи. Тоді Валентина зітхала й підводилася; все тіло в неї затерпло, а язик приємно постогнував; тоді вона починала рухатися жвавіше: з кухні до плити з балонним газом, котрий стояв у коридорці, а від плити до кухні; ще потім застелила чудову постіль, у якій мав відчувати неземне щастя її чоловік, і гірку, холодну постіль власної дочки, адже так виразно пахла вона самотністю; Валентина зронила сльозу на ту самотню постіль, і не треба думати, що й вона була під цю хвилю самотня. Адже її біохвилі, які розпустила по вулиці, вже самі завертали до неї одну й другу особу в домашньому платті і в капцях, ну, приміром Людку чи Тоську, чи «культурну» Нору, і вона таки змушена була наслідувати того капосного Юлія Цезаря: чистила картоплю й говорила, стелила постіль, у якій мав відчувати неземне щастя її чоловік, і говорила; або ж і перепльовувала того нещасного самохвальця-царя: замітала активно шурхаючи віником, щось трусила, щось помішувала в кастрюлі й знову-таки говорила, - ніхто не сказав би, що в її пухкому тілі є стільки моторності. Її ж співрозмовниці мінялися, зникаючи і заявляючись із тією спритністю, з якою колись бігали дійові особи німого кіно: всі ті істоти в домашніх капцях і платтях нюхом чули, на що тут заходиться; вони безпохибно розуміли, що тут відбувається щось значиміше, а не тільки звичайні бабські теревені; вони, зрештою, й собі запалювалися глибочезним інтересом, тим більше, що Валентина дозволила собі загадково підморгнути одній і другій, хоча одна й друга розуміли все і без підказок: коли йдеться про весілля, нема такої жінки, щоб не відчувала хворобливого збудження. Так тривало цілий день, проздовж якого Степан Карташевський стримів біля екструдера і виплавляв із пластмаси ялинкові іграшки і поки його дочка сиділа біля машини, що вміє рахувати, і по змозі допомагала тій машині: вони обоє, і Марина, й машина, були по вінця наповнені цифрами, а що треба було трохи і їй розважитися, то й вона балакала, але не про виробничі успіхи власного підприємства, а швидше про чужих, тих, котрі мали повинність забезпечувати їх, тобто дівчат і жінок, що сиділи біля лічильних машин, речами, від котрих вони освітлювались і гарнішали.

Степан же цілий ранок загадково позирав на Андрія, який працював за сусіднім екструдером, а коли вони вийшли перекурити, Степан пустив в обличчя Андрію струмку диму і по-дружньому тицьнув йому в живіт зеленим од фарби пальцем:

- А чого це ти, ловеласе, не женишся, га?

- Знайдіть мені, дядьку, гарну дівчину, то й женюсь, - показав зуби Андрій.

- А ти вже такий парубок, що сам не знайдеш?

- Ге-ге, дядьку, - сказав Андрій, смішкуючи, - я їхнього брата як вогню боюся.

- Да-м, - сказав Степан і примружив око, бо пасемко диму напливло на його обличчя. - Ситуація, як каже той і сей, незавидна…

3

А ситуація, як каже той і сей, була не дуже й складна. Двом чоловікам, котрі хочуть трохи розігріти зимну душу, а відтак і порозумітися, треба рівно стільки ж енергії, як і жінкам, коли вони сходяться поговорити. І ті, й сі мають однакове сп’яніння, бо й ті, й сі починають відчувати гостру взаємну прихильність, котра, хоч і дочасна, як і все у світі, людину все-таки задовольня. Отож першу пляшку «чорнила» Степан з Андрієм випили на цвинтарі на лавочці біля могили якогось Адама Солов’я, сам Адам Соловей дивився при цьому на них з вицвілої, зробленої на порцеляні, фотокартки. В нього були настовбурчені вусики, а очі великі й сумні.

- Мені ваша дочка наравиться, Степане Григоровичу, - сердечно сказав Андрій, не без розчулення позираючи на Адама Солов’я, - і коли ви й справді те, то я, знаєте, як би вам сказати, може, якось і того.

- А ти бачив її? - зацікавлено спитав Степан.

- Чого ж не бачив, - Андрій дивився з-під припухлих повік круглими й напрочуд добродушними очима. - І до вас на роботу приходила, і в місті потім стрічав. Одного я боюся: не захоче вона мене.

- Чого це не захоче?

Андрій зітхнув і знову подивився на Адама Солов’я. Той відповів йому сумним, вицвілим поглядом. І подумав Андрій, що тоді, коли Марина приходила на роботу до батька, він був трохи під мухою, через це дивився на дівчину досить сміливо, навіть підморгнути їй захотів. Але Марина лишалася холодна й неприступна, і він ще тоді зміркував, що ніколи, ніввіку не завоювати йому її. Окрім того, Андрій був сирота й ніколи не носив на плечах доброї одежі, він уже й звик до того і ніякої іншої одежі не потребував, а Марина була вдягнена ошатно, навіть пишно. А ще він побачив у неї золоті сережки й золотого на руці персня, і це його ще більше переполошило; Андрій не сказав Степанові, що вона після того приходила кілька разів до нього у сни, і навіть уві сні не був він із нею сміливий. «Нє, - сказав він тоді сам собі уві сні, - мені треба простішої дівчини».

Степан уже відчув першу зелену хвилю, яка почала погойдувати його тут, на зеленому цвинтарі, біля цього славного Адама Солов’я; може, тому йому захотілося похвалитися дочкою, хоч чинити так йому не вельми було й зручно: Марина була далеко не янгол. В цього янгола такі собі котячі пазурчики, і рота розтуляє не гірше од матері. «Да-м, - подумав Степан замріяно, - така жінка, а до неї теща - не подарочок». Отож він заговорив хитро, як це може добродушний чоловік, котрий випив тільки півпляшки чорнила: хай свідком тому буде цей милий Адам Соловей, вона дівчина не така простячка, як вони обоє, тобто Степан і Андрій, вона, знаєш-понімаєш, те і се, як каже той і сей, а воно, я тобі скажу, діло таке. Десять класів кінчила: р-раз! - він заломив пальця, на вечірній інститут вступила - два». Правда, вона покинула того інституту, але не тому, що дурна, нє, в неї головка справно работає; нє, ти на мене дивися, а то втупився в того Адама Солов’я. В Адама Солов’я це діло кончене; да-м, мало не забув, на фортепіяні вона уміє - у музичну школу її посилали. «Хе-хе-хе!» - сміявся Степан, бо йому здалося, що таки вразив Андрія. Воно так і було, але не так уразив його, як ще більше злякав.

- Де мені, дядьку, до такої дівчини, - сказав понуро Андрій, косячись на сумного Адама Солов’я. - Така дівчина й дивитися на мене не схоче.

- А ти штурмуй! - сказав Степан, здається, трохи й захмелівши. - Як ту безим’яну висоту, га? Ось зараз підемо зі мною - і штурмуй!

- Що ви, дядьку! - пролепетав Андрій. - Я не посмію. Та й жінки вашої я трохи боюся.

- Моєї ясінки? - захихотів Степан. - Та я її в баранячий ріг скручую!

- Може, й скручуєте, Степане Григоровичу, - сказав скрушно Андрій. - Я вашого сімейного життя не знаю. Нє, дядьку, із цим, що ми випили, я до вас побоюся іти.

- Вип’ємо ще! - твердо запропонував Степан.

Андрій подивився на свого можливого тестя з-під припухлих повік, очі його посмутніли і стали десь такі, як в Адама Солов’я.

- А коли ж вип’ю ще, - сказав він скрушно, - то знаєте… то знаєте, дядьку, воно, чого доброго…

- Та не крути ти! - гримнув простодушно Степан.

- Я вас шаную, Степане Григоровичу, - сказав Андрій, - і знаю, що ви мене не осудите. Але коли вип’ю з вами ще пляшку, вони подумають, що я п’яний…

4

У цей час Валентина сиділа на ґанку й посилала на вулицю біоструми. Здається, їх випускали на вулицю й інші істоти в домашніх платтях та капцях, які побували сьогодні в подвір’ї Валентини Микитівни Карташевської, котра в дівоцтві називалася Коржем, і яких вона зарядила імпульсами, чи зарядами, чи якоюсь іншою новочасною, придуманою вченими, штуковиною. Факт той, що всі ці істоти силою уяв і при допомозі думання в одному напрямі витворили своєрідне силове поле, а може, й самого молодика, котрий невідь-звідки взявся на околиці: невеликого, білявого й горбоносого з синіми холодними очима. В декого, правда, виникла думка, що той молодик існував і раніше, просто гра долі закинула його на цю вулицю, а що тут було так ретельно розвішано тенета - щось таке, ніби павутина, тільки тонше, бо невидиме, то молодик охоче потрапив туди і почав борсатись, але йому було зроблено символічного заштрика в тім’я, і він не тільки заспокоївся, а й почав діяти так, як хотіли новочасні вуличні чарівниці. Одна з дійових осіб цього дійства, ну, скажімо, ряба Надька, яка пізніше посварилася з Валентиною, зі злостивості оповідала потім цю історію інакше: той молодик зовсім не був створений гарячою уявою зацікавлених осіб, а родом був із далекого, глухого села й сам нипав по глухих міських вуличках у надії натрапити на такі тенета, тобто він був не мухою, як вважала більшість учасників чарування, а таки павуком, притому, здається, сам був переконаний, що коли потрапить у тенета, то не тільки буде зловлений, а й ловитиме сам, адже був він із тих павуків, як сказала злостива Валентинина приятелька-ворог, тобто ряба Надька, які самі тенет не тчуть, бо в них є певна вада у слизовій оболонці, але використовують для своїх цілей тенета готові й, трактуючи при цьому господарів тенет як мух, спокійно користуються з такої своєї переваги.

Як там не було, а молодик безбоязно зайшов у хвіртку і поквапливо, але й упевнено попростував до ґанку, на якому аж рота розтулила від здивування чи захоплення Валентина.

- Драстуйте, - сказав молодик м’яким голосом. - Мене прислала до вас Нора Анатолівна…

Він обдивився хату, садок і город і тільки тоді зирнув на ту, що аж з ґанку підхопилася: обличчя її стало кругле й усміхнене, як гарбуз, котрий з певних міркувань турбується про свій рід.

- Да, - сказав молодик, переступаючи порога, - Нора Анатолівна сказала, що я можу познайомиться у вас із дівчиною, вашою дочкою.

- О, вона зараз прибіжить з роботи, - захоплено, аж вискливі ноти пробилися їй у голосі, сказала Валентина.

- Да, - мовив молодик, холодно роздивляючись хату, - Нора Анатолівна сказала, що вона зараз прийде. А де вона, коли не секрет, работає?

Валентина охоче розповіла де «работає» Марина. Власне, вона, тобто Валентина, в житті не бачила тих машин, що лічать (свої гроші Валентина рахувала і без машини і, здається, непогано вправлялась), але оповіла те, що знала машини ці від пімоги аж до стелі, вони такі великі, що людина біля них, як комашина (сподіваємося, що Марина пізніше поправить ці гіперболізовані порівняння своєї матінки).

- Да, - сказав молодик. - Спеціяльність у неї непогана.

Валентина при нагоді поцікавилася, чим займається гість, і той рівним голосом відповів, що він часто висить головою донизу, тобто монтажник-висотник, що зарплатня у нього така й така, бувають преміяльні, тобто розказав Валентині все, що її цікавило, так просто, чітко й зрозуміло, що вона, котрій часто бували невтямки й простіші речі, все гарно затямила, через це не дуже й приглядалася до того, що гість при цьому ходив і оглядав кімнати, часом торкаючись чогось і пальцем.

- Да, Валентино Микитівно, - сказав молодик, хоч Валентина йому й не називалася, - мені у вас наравиться. Гарне у вас гніздечко. І дочка у вас, гадаю, несогірш…

- Вона в мене красуня, - аж розцвіла Валентина. - А як ваше прізвище, коли не секрет?

- Корж, - не моргнувши, відказав молодик.

- Господи ти мій! - аж сплеснула руками Валентина. - І я була в дівоцтві Корж!

- Да, - мовив молодик, - моя хвамілія справді Корж. Батько мій був Корж і дід. Хіба вам не наравиться?

- Та Бог ти мій! - вигукнула Валентина. - Я ж кажу, що це чудово! Бо і я була в дівоцтві Корж.

Молодик подивився на неї з підозрою, наче перевіряючи, чи не сміються з нього, але перед ним сяяло кругле, як сонце, лице.

- Да, - сказав він. - Може, воно комусь і смішно, а моя хвамілія таки Корж!

5

Жили-були на світі дід і баба і спекли вони коржа «Оце поласуємо», - сказала баба, а дід аж слинку ковтнув. Розчинили вони вікно у своїй зеленій хатці й поклали коржа на підвіконні, щоб прохолов.

«Еге, - сказав собі Корж, - коли хтось мною поласує, то діло моє швак! А я, - подумав він, - не такий вже дурний».

Еге ж, не такий він був дурний. А ще подивився у небо і побачив там сонце. «Онде мій брат, - сказав він сам собі, - певне дід і баба спекли його раніше. Він гуляє по світі, і я погуляю, він гуляє по небі, а я - по землі!»

Корж скотився з підвіконня і покотився в білий світ. І не зустрілося йому по дорозі ні Ведмедя, ні Вовка, бо Ведмедів давно вже в цих краях не було, а вовків - знедавна. Отож ніхто не поривався з’їсти золотистого Коржа, бо й нікому було. Дорога текла довга й курна. Корж котився, аж піт йому по лобі спливав. Вже й сам був голодний і мучила його спрага. «Це коли так діло піде, то мені буде швак!» - подумав він. Над головою в нього котився так само Корж-сонце і начебто посміювався з нього, невдахи. «Дражниться з мене» - недобре подумав утікач і вже неприязно позирав на того, кого уважав за свого брата. Так біг він до вечора, а ввечері ліг у траву відпочити.

І друге диво побачив він у небі: там світився інший Корж. «Еге, - сказав він сам собі, - нашого брата у світі немало! Але скільки я можу котитися отак без мети?»

- Гей ти, - гукнув він у небо, - може порадиш мені. - Куди мені котитися, бо не зустрів мене ні Ведмідь, ні Вовк.

- Вернися до діда й баби, - сказав йому Корж із неба.

- І вони мене з’їдять, хе-хе, - сказав Корж із землі. - Не такий я дурний.

- Ти вже став черствий, як камінь, - сказав Корж із неба. - Коли хочеш, допоможу тобі: станеш їм за сина.

- Чи ж для того я вийшов у світ? - сказав Корж із;ісмлі. - Знайду собі Лисицю. Адже Лисиці ще не перевелися і на землі.

- Вона тебе з’їсть, ця Лисиця.

- Лисиці черствих коржів не їдять, - резонно зауважив Корж із землі. - Їй треба куряток і качаток. А до того і я ласий. Хочу їсти курятину, качатину, гусятину і ковбасу.

Але місяць німував. Місяць чудувався: якісь чудні тепер стали Коржі. Тоді Корж побачив, що нічого йому теревенити, зірвався з трави й покотився. Він біг і знову піт його заливав. А коли закінчилася ця ніч, коли помер на небі той Корж-резопер, коли світло почало розливатися по землі, а небо замерехтіло, затремтіло і раптом стало бездонно-неозоре, тоді Корж відчув, що в нього ростуть руки й ноги, що в нього витинається білява голова, що очі в нього голубі, що на нього хтось-таки чекає в цьому світі, що на нього навіть тенета розкладають і що ті тенета не тільки не страшні, а й пожадані йому, бо їх легко переробити на гамака. Він чув навколо себе таємничі шепоти, відчував, що довкола існують люди і, хоч вони невидимі, причаєно дихають і пильно за ним спостерігають. «Он що воно таке - Лисиця, - подумав він. - То хто кого їсти буде?..»

- Я, - сказав він Валентині, - чоловік спокійний. Мене не тірисують компанії, випивки, а хачу мати затишне гніздечко. Жінку ж свою хочу уважать…

Він подивився на Валентину прозорими очима, і вона побачила, що вони повилися ніжною задумою.

- Да, - сказав він. - А ще я люблю рибки…

- О, в нас тут у річці риби скільки хоч, - заспокоїла його Валентина.

- По-моєму, ви мене не так пойняли, - сказав Корж - Я люблю не рибу, а рибки…

- Які це рибки? - трохи здуміло подивилася на нього Валентина.

- Абникнавені, - сказав молодик. - Ті, що в якваріюмах пливають…

- А-а! - протягла Валентина.

- Ну да! - незворушно сказав молодик. - Знаєте, я можу на ті рибки годинами дивиться…

Він поводив холодними синіми очима по кімнаті й зупинив їх у кутку біля вікна.

- Отут його можна й поставить, - сказав.

- Кого? - перепитала Валентина.

- Якваріюма. А в ньому щоб рибки плавали.

- Ну, якваріюм - це не те, що чоловік горілку хлеще, - згодилася Валентина.

- Да, - сказав молодик. - Я спокойний. І тулятися по світі мені набридло. Хочу завести собі сімню, якваріюм і рибки.

- Може, дітей? - делікатно поправила його Валентина.

- Да, й дітей, - сказав молодик і обвіяв її справді спокійним синім поглядом, в якому на деньцях ховалося трохи й криги.

6

Десь у цей час Степан Карташевський дерся з Андрієм на круту гору, де стояв настромлений на залізну шпицю літак, - пам’ятка останньої війни, і де можна було без особливих ускладнень розпити ще одну пляшку «чорнила». До літака можна було підійти сходами, але ті загинали дуже вже простору петлю, а чоловікам нетерпеливилось. Отож вони лізли й пихтіли, молодий подавав старшому в найкрутіших місцях руку, піт заливав їм очі, і поки дісталися вони вершини, відчули, що їх у цьому світі щось-таки по-справжньому зв’язує, що вони, можливо, й народилися для того, щоб бути тестем і зятем, - кожен подумав про те одночасно. Відтак зігріло їх спільне тепло, і вони поспішили розпити свою пляшку «чорнила», щоб тепло оте з їхніх тіл не пропадало.

- Хотів би я мати такого зятя, як ти, - сказав Степан, розчулено дивлячись на пам’ятку з останньої війни.

- От би нам, дядьку, таку талабайку, - засміявся Андрій. - Як ревонули б оце зараз у небо.

- А коло хати й сіли б, хе-хе! - зареготався й Степан.

Вони уявили ефект, який мали б викликати, коли б на вулицю перед хатою Карташевських і справді сів із ревом отакий літак. З хати перестрашено вискочили б Степаниха й Марина… такі чудові в тої Марини очі, подумав Андрій, чорта лисого вона мене схоче.

- Не схоче мене ваша дочка, Степане Григоровичу, - трохи плаксиво сказав Андрій - його таки розібрало.

- Бо дурний, - сказав Степан. - Я тебе навчу, як з бабами тра. Думаєш - хвостом вилять і моняться? Зараз я тобі все, що треба, розкажу. - Він зробив поважне лице й зирнув на Андрія майже суворо. - Хочеш, щоб була твоя, приходь і бери. І не моняйся! - рубонув він. - Чув, що я сказав: р-раз - і в кулак! Не будеш моняться, сама за тобою побіжить. Як собачка, да-м?

Андрій хотів уявити, як біжить за ним, наче собачка, ота пишна й горда Марина, і йому стало смутно. Не хотілося йому вже сідати і в того літачка, не хотілося з ревом приземлятися біля хати Карташевських, а хотілося йому обійняти оцього славного Степана Григоровича і поплакати разом з ним, а може, й заспівати якоїсь журливої, такої журливої, що серце вирветься з грудей.

- Не схоче мене ваша дочка, - сказав печально Андрій.

- Коли будеш така кваша, то й не схоче, - сердито блиснув оком Степан. - Я зі своєю як! Підійшов, а до цього знать не знав. Славна бабка, думаю. То й до неї. Втюрився в неї очима, а сам іду. Ну, а вона вже й тікать зібралася. Да-м, про що це я?

- Про те, як ви свою жінку теє-то…

- Да-м, як каже той і сей, - мовив Степан. - Значить, іду. Іду і як той вужака, очима її до себе кріплю. І що ти думаєш?

- Та ж женилися з нею, - печально прорік Андрій. - А я і вашу жінку боюсь.

- Бо шмата! А я от не так. Іду, значить, до неї, а вона вже очима кидає, щоб, значиться, десь од мене шигануть. А я нє, іду! Думаю: нє, я з тобою гратися не буду. Я такий, що в мене на одне слово підеш. І що б ти думав?

- Та ж женилися з нею, - смутно прорік Андрій. - А я так не вмію. Ще коли б хтось мені поміг.

- Я допоможу, - твердо сказав Степан. - Але ти слухай, що я кажу. Да-м, іду я, значить, а вона вже тікать збирається. Е, нє, кажу собі, од мене не втечеш, так легко я тебе, голубко, не пущу. «Пошли», - кажу, а сам повернувся - і назад. І що ти думаєш. Як собачка, за мною побігла..

- Може, воно у вас так і було, - печально сказав Андрій. - А я всього того не вмію.

- Бо шмата! - сказав Степан. - Ми от зараз з тобою й підемо, до мене і це діло устроїм. Як собачка, побіжить…

- Та я й не хочу, щоб вона бігла за мною, як собачка.

- А ти хоти! Інакше чорта лисого, а не її, візьмеш. їх, брат, треба без церимоній, пойняв мене? Пішли!

Вони подивились униз, де розстелилася чудова річкова долина і де стояла заросла деревами хатина Карташевських, і один, і другий дивився на ту хату замиловано, хоч ні один, ні другий не відали, що саме в тій хаті сидить якийсь Корж і замиловано розповідає Валентині про те, як він любить рибки. Андрій уявляв, що там сидить біля вікна, підперши долонею щоку, смутна і самотня Марина і що, може, воно й добре потрапити їй на очі під таку хвилю - щось там у неї в грудях ворухнеться; Степан думав, що сьогодні жінка не милитиме йому голови за випивку, адже жениха для дочки, а жінці можливого зятя він у свій дім зараз притарабанить. «А то ґдирає, ґдирає, - думав він, - що всі клопоти на її плечах, а я тільки ту дурну коробку знаю».

- Да-м, Андрій, - сказав самовпевнено він. - Коли так робитимеш, як кажу, то може, й родичами станемо.

Він захихотів і поклав Андрієві руку на плечі. Хлопець розчулився од такої ласки свого таки можливого тестя і несміливо обійняв його за стан. Отак вони й пішли, обійнявшись і похитуючись, адже пили натщесерце, і пішли довкружним шляхом, бо спускатися з гори таким розтеплілим і отак обнявшись було не з руки, та й шлях хотілося їм подовжити: Андрієві від того, що все-таки страшився переступати порога Карташевських; зрештою, і в Андрія прізвище було Карташевський, але ніяким родичем він Марині не був. «Хіба таке буває, - думав він, мугикаючи в тон Степанові, - щоб Карташевський та й оженився на Карташевській - не таке уже часте це прізвище». Степан начебто підслухав його думки.

- Це коли б та дурна Мариня тебе вподобала, - сказав він, знову захихотівши, - то й прізвища їй не треба було б мінять.

«Ага, - подумав смутно Андрій. - Я все-таки сумніваюся, що вона мене вподобає. Така горда вона та й пишна…»

- Така горда вона та й пишна, - пробелькотів його негнучкий язик.

- Це вона ціну собі набива, а характером вся в матір…

Він відчув, як між лопатками йому щось залоскотало: коли приходив додому під мухою, жінка з донею бралися за нього разом. Вони якось однаково кричали на нього, власне верещали, а він стояв мовчки і лише кліпав очима, бо для того, щоб уставити і від себе слово, треба було, щоб вони хоч на мить замовкли. А що вони й не думали замовкати, то й стояв бовдуром і тільки очима лупав.

Отак вони йшли, обійнявшись, і помугикували, і стало те мугикання вже невеселе, і похитувало їх однаково з боку на бік, наче пливли вони в одному човні по розбурханій ріці; попри все, було їм затишно, бо обоє належали до таких, кого алкоголь не збуджує, а втихомирює. Може тому, коли вертався Степан під мухою і коли доня з жінкою верещали на нього, то все одно всміхався і любив їх - на ту його усмішечку часом Валентина й навісніла і давала йому кілька буханців у спину, а він так само хитро підсміювався і все одно їх любив; а коли одного разу жінка гепнула його й качалкою, яка фатально підвернулася їй під руку, то він все одно любив і її, і дочку, хоч та й реготалася з того без пошанівку до його батьківської гідності.

- Да-м, Андрей, - сказав Степан Карташевський. - З бабами треба тільки так: спуску їм не давать!..

7

А той, що називався Коржем, і втік од діда й баби, котрі його спекли, той, що шукав собі лисиці й кого послала в цей дім загадкова Нора Анатолівна, сидів, рівно випроставшись на стільці, обливаючи синім холодним поглядом Валентину Микитівну Карташевську, у дівоцтві також Корж, і тонким, солодким голоском просторікував, викладаючи свої філософські погляди на світ і життя.

- Да, - казав він, - дуже я, знаєте, не люблю тих, що горілку хлещуть. Мені, знаєте, від самого запаху горілки недобре стає. Я, Валентино Микитівно, сімейний покой люблю, щоб було все мирно й тихо. Висиш так цілий день головою донизу, а вдома хочеться й людиною себе відчуть.

- А котів ти любиш? - спитала крадьки Валентина, бо цим питанням завжди вивіряла: добра перед нею людина, чи ні.

- Кіт - тварина домашня, - сказав поважно молодик. - А я домашній покой люблю…

Він знову озирнув кімнату, наче перевіряв, чи справді матиме тут сімейний затишок, якого прагнув, а коли погляд його ковзнув по дверях, то чоловік менш витривалий міг би здригнутись: у прочілі стояла Марина і пильно на нього дивилась. Але він був чоловік витриманий, тож звівся зі стільця і засвітив до дівчини синім поглядом.

- Да, - сказав він, - от і Мариня прийшла.

- О, Маринечко, - підхопилася й Валентина - А у нас гість. Це добрий знайомий Культурної Нори.

- Да, - сказав Корж, ступаючи назустріч Марині, яка все ще стояла в дверях. - Я попросив у вашої мами разришенія, шоб ми могли познакомиться.

- Оце познайомся, Мариню, - засокотала Валентина. - Уяви собі, що його прізвіще, як і моє дівоче.

- Да, - сказав молодик, не відриваючи погляду від Марини, яка зробила вигляд, що зніяковіла. - Моє прозваніє Віталій Корж.

- А мене ви вже напевне і знаєте, - церемонно всміхнулася Марина.

- Да, - сказав молодик. - Я вас знаю і оце хочу присогласить у кіно.

- Але вона ще нічого не їла, - розгублено сказала Валентина.

- Я цей клопіт озьму на себе, - поважно сказав Корж, - і перед кіно присоглашу вашу дочку в кахве… Ви згоджуєтеся, Марино, щоб я присогласив вас у кіно, а перед кіно у кахве?

- Чи ж я знаю? - непевно озвалася Марина.

Мати за спиною в Коржа робила їй знаки обличчям, очевидно-таки спонукаючи дочку, щоб та згодилася й прийняла запросини і в кіно, і в «кахве», але їй не подобало згоджуватися так відразу, бо оцей візит був усе-таки для неї несподіванкою.

- Ми з вами не такі знайомі, - пробурмотіла вона.

- Да, - сказав Корж, - через це я і присоглашаю вас у кіно…

8

У цей час до обійстя Карташевських наближалася ще одна парочка. І хоч була під доброю мухою, в Андрія вистачило кебети звільнитися з обіймів свого можливого тестя - збоку це таки виглядало смішно. Вони пішли на містка, збудованого поверх розмитої греблі, і йшли по ньому майже не хитаючись.

- Глянь, яка тут у мене красота, - сказав Степан. - Я тут як у Бога за пазухою живу.

Але Андрій і не подумав милуватися красою, серед якої Степан живе, як у Бога за пазухою. Андрій дивився на дорогу. Степан теж подивився на дорогу і вони стали на тому містку двома стовбцями - те, що побачили, аж ніяк не могли назвати сподіваним. По дорозі ступала, гордо задерши носа, Марина, а її під руку по-старомодному вів молодик із так само задертим носом. Вони не йшли, а пливли по дорозі і, здається, світу не бачили: обоє однакового зросту, молодик худий, а Марина пишна, обоє біляві й кучеряві й уже поєднані тим загадковим зв’язком, який безпомильно свідчить, що ця пара таки порозумілась.

- А це що за корж? - спитав здивовано Степан, не підозрюючи, що вгадав прізвище того молодика.

- Це, Степане Григоровичу, вам лучче знать, - ображено й трохи плаксиво протяг Андрій.

- Та побий мене грім, коли бачив його! - заклявся Степан, а що грім його таки не побив, певне, сказав він правду.

- То мені вже нема чого до вас іти? - тим самим плаксивим голосом сказав Андрій.

- Стривай, - відмахнувся Степан. - І де це воно взялося, дженжулисте? Мабуть, ота зараза вистарала…

- Яка зараза? - не зрозумів Андрій.

- Жінка моя.

- То, може, я піду, Степане Григоровичу?

- Нє! - твердо сказав Степан. - Це вона, бач, свого зятя хоче мать. А я хочу мати свого… Ходім!

- Нема мені чого йти, дядьку, - уперся Андрій. - Додому піду!

- А вона щоб качалки мені на голові ламала?

- Та ж не боїтеся ви своєї жінки, - наївно сказав Андрій.

- Ясно, не боюся. Але причепиться, як шевська смола: напився, напився - тьху на твою голову!

- Ні, дядьку, - здобувся на розважливість Андрій. - Я вам і раніше казав: не хоче вона мене. Самі ж бачили…

- А ми йому на двері покажемо, - сказав Степан і взяв Андрія під руку. - Ходім, трастя його матері!

Вони пішли, але Андрій дотягся тільки до хвіртки. На порозі вже стояла вогнедишним стовпом Валентина, і він відчув, що стає малий і покинутий. Що йому зараз добре було б закласти ноги на плечі і чкурнути звідси, щоб аж закуріло. Давно знав: так воно й станеться, що це невидаль у світі, щоб Карташевський женився на Карташевській, отож з ляком дивився на той вулкан, що виріс на ґанку і вже готувався до виверження. Зараз він бухне до неба, викинувши попіл і лаву, і під ногами затремтить земля, а на голови їм потечуть потоки розпеченої сірки. Андрій раптом став отим страшком, що завбачливо озирається на задні колеса; він озирнувся на задні колеса і побачив під ними розчавлену долю свою; отож він і подумав розважливо і не без практицизму; з дядьком Степаном вони жили б душа в душу, але ці дві були б для нього таки вогнедишними вулканами…

- Вітаю тебе, жінко! - патетично сказав Степан голосом, що зрадливо заплітався. - Осьо зятя тобі веду.

Тоді Андрій побачив, що вулкан на ґанку зовсім не вулкан, що то гора, з якої стікають медяні ріки.

- Через це ти й напився? - спитав той підозріло медяний голос.

- Не напився, а випив, - майже героїчно сказав Степан. - Бо як же воно інакше й зятя здобуть?

- До твого відома, - сказав той підозріло медяний голос, - обійдемося без твого зятя. Поки ти пив, я розстаралася на зятя свого.

Андрій пропадав. Не те, щоб узяв та й пішов, або й справді заклав ноги на плечі, - він навіть не крізь землю провалився: пропадав! Отак ворухнув рукою - і не було вже в нього руки, ворухнув другою - і та друга перетворилась у дим. Перемнувся з ноги на ногу і ноги його - в попіл, а голова давно туманіла. Отак щезав він, розпадався і розповзався, а коли Степан хотів знайти для себе опертя (тримався бо на ногах нетвердо), то не знайшов його собі. Він і похитнувся, начебто той медоточивий голос із ґанку був просякнутий отрутою, а Степан ту отруту випивав.

- Як воно так виходить? - пробурмотів він. - Ще сьогодні вранці… Андрій такий хороший хлопець… До речі, де це він?

- А де хоче, - сказав немилосердний голос із ґанку. - Не треба мені другого п’яниці в хату…

- А те підстрелене, що воно? - спитав обережно, все ще стоячи біля хвіртки, Степан.

- Таке, що на горілку й дивитися не може, - з викликом сказала Валентина. - Таке, що рибки любить!..

- Їсти? - по-дурному перепитав Степан.

- Таке скажеш - їсти, - пирхнула Валентина. - В якваріюмах!

- Да-м, - сказав Степан. - То значить, хочеш, щоб він став твоїм зятем?

- Егеж, моїм, - солодкотічно проспівав голос на ґанку. - Мій зять, моя дочка, і все в домі, п’янице нещасний, має бути і м-моєму!

Вона вдарила кулаком об кулак, і Степан помітив, що ті кулаки викресали іскри.

9

І щось печальне відчув од того Степан Карташевський. Йому раптом здалося, що в тому всьому є щось ненормальне, бо згадав фразу, яку любив колись повторювати ще його батько: дім, який розділиться у ворожнечі, загинути має. Він любив ту гору на ґанку, яка поперемінно ставала чи вулканом, чи медоточивою, але раптом засумнівався, чи так само любить та гора його. Дивився смутно через штахетини високої хвіртки, але не міг зникнути й розчинитись у просторі так легко, як учинив те Андрій, адже не мав він іншого даху над головою та й не хотів. Чи не тому, собі ж у догоду, подумав, що все може бути не таке безнадійне, як йому здається, що, може, жіноча любов проявляється якось інакше, що, може, оті спалахи заїдливої нетерпимості - лише перевірка тієї любові, а дім, який розділяється не у ворожнечі, а в такій-от постійній борні, не обов’язково повинен гинути. Може, це два по-різному заряжені електроди, які, наближаючись одне до одного, дають струм і світло; може, декому потрібно колотити світом, щоб мати задоволення від життя? «Але чому мені, - подумав він, - так дивно й печально на серці? Чому болить так тонко і тоскно душа, чому над головою бринить жовтий листок, коли ще літо?» У його домі завізувалася нова спілка, до якої він не має ніякого стосунку, і той новий тріумвірат (жінки, дочки й зятя) чужий йому та й не потрібен. Можливо, він вступає в якусь нову пору - у старість чи самотність - ні, йому не хочеться зараз переступати порога того дому. Але не міг повернутися й піти, бо й після того мав би повертатися таки сюди, але тоді повертався б оганьблений і переможений. Тоді вони позирали б на нього поблажливо, хоч перед цим напевне б похвилювалися: де то він подівся? А може, вони й хвилювалися б тому, що таки люблять його…

Потягся рукою до жовтого листка, який провисав над його головою, зірвав і відчув на вустах смак осені - оту терпку гіркоту, яка вістить про потребу примирення і викликає жаль.

- Чого там став? - трохи занепокоєно спитала Валентина. - Іди в хату…

Він повагався. Ну от, вона озвалася до нього милостиво - сьогодні його принаймні не пилятиме. Але він не хотів так просто здаватися, тож перемнувся з ноги на ногу і понюхав розтертого в руці жовтого листка. Пахло осінню. Тлінним духом, що свідчить про пору стиглості й печалі. Сльози стали йому в очах, але він стримав їх, бо то могли бути п’яні сльози.

- Мені піти й за ручку тебе привести? - з удаваною невдоволеністю озвалася Валентина.

«Ну от, - подумав він, його смуток дійшов уже й до неї. Уже вона знає, що в нього на душі, але не мав сили переступити межі, що її замикала хвіртка».

- Я пішла розігрівати тобі обід, - сказала Валентина. - Чи ти вже десь наївся?

«Ніде він не міг наїстися, - подумав Степан. - Але коли вона зникне з того ґанку, може, й зайду».

- Добре себе почуваєш? - спитала вже м’якше вона й пильно позирнула.

А в нього від того запаху розімнутого жовтого листка стояла в нутрі осінь. І серце, й душа вже жили восени - все дихало смутком і печаллю. Рука його міцно вціпилася у штахет, а обличчя поблідло. Хміль вивіявся з голови, і він стояв на вступі до власного обійстя тремкий, порожній і прозорий. Стояв і блідів, а може, жовтів, як той передчасний листок.

- От дурний! - буркітливо сказала Валентина, важко спускаючись із ґанку. - Нема тобі чого робить!

Він ковтнув спазму, що підкотилася під горло, і перестав дивитися на жінку. Ішла таки до нього, щоб узяти за руку і ввести у дім. Отож кинув поглядом у небо, прозоре, вицвіле, без жодної хмарини, і не знайшов на чому опертися окові. Позирнув і на дорогу, але й вона була порожня й синя. Тоді по тілу його перебіг дрож, і він, заплющивши очі, подумав, що не тільки дурний, як це визначила його жінка, а, можливо, й жалюгідний. Що він жебрак, який підійшов до чужого дому, простяглий руку, і великодушна господиня того дому, кривлячись од жалю й огиди, несе йому милостиню.

1983р.

1

Цей запах Юрко Тишкевич, син шевця й Ніни, що носила хустку, як у раджі, відчув, коли ще вискочив зранку надвір. Довкола драглисто тремтіли дощові сутінки, дощ сипався дрібний, надокучливий - ледве не мжичка. Хоч була тільки весна, він вискочив у самій майці, і тіло його пронизала тисячка крижаних крапельок - одночасно кольнули голі руки й плечі. Тоді він і вдихнув у груди того запаху - особливого гострого; так пахне, здається, болотяний ліс. Побіг назад у хату, а за спиною в нього з’явився раптом вітер, наздогнав хлопця на порозі і вдарив межи пліч, водночас люто затарабанивши у шибку сінешного вікна водяним дробом.

- Зовсім не маєш розуму в голові! - накинулася на нього мати. - Чого голий?

- Не голий, а роздягнутий, - спробував пожартувати Юрко.

- Хочеш застудитися на дорогу?

- Ні, - сказав легковажно. - Хочу загартуватись.

Брат із батьком уже пішли на роботу, тож лишились з матір’ю вдома самі. Стара поралася з постелями, вона вже в них - пенсіонерка, отож неквапно тупцялася з подушками, ковдрами й простирадлами. Потому почне без поспіху замітати й трусити доріжки з підлоги - поспішати їй нікуди.

- На сніданок що приготувати? - спитала.

- Підсмаж картоплі.

У хаті повітря з ночі було несвіже, й він це особливо гостро відчув після двору. Тому рушив до вікна, яке плакало краплями і скинув гачечка з кватирки. Штовхнув її рукою - на нього війнуло тим-таки гострим запахом болотяного лісу. Проти вікна росли кущі бузісу, і він уздрів, як на гілочках тремтять прозорі й холодні водяні кульки. У глибині проглядала спінена ріка, а над нею моталися, стрімко літаючи, великі білі чайки.

- Диви, чайки! - видихнув він. Мати спинилася в нього за спиною.

- Весна! - мовила.

І чи від того слова, чи від моторного матиляння білих тіл, чи від запаху болотяного лісу відчув раптом Юрко той настрій: весняна негода, дерева ніби повитягалися догори, стали навшпиньки - рвонули, як могли, в небо, яке приходить ось у такі ранки до всього сущого; вже оживали ті дерева, вже, здається, прокотився по їхніх капілярах перший трем, а може, збудилася перша хвиля соку, що омиває їхні омертвілі на зиму тіла.

- Відмовився б ти від тієї поїздки, - тихо сказала за плечима мати. - Хіба не було в них кого послати?

- Чого це ти? - повернувся до матері. Вразився раптом обличчя її було тривожне.

- Чи ж я вперше їду? - спитав.

- Вперше - не вперше, - сказала мати, невідривно дивлячись повз нього туди, до ріки, де збуджено ганяли над розбурханим річковим плесом чайки, - а така надворі погода…

- Іду поїздом, - терпляче пояснив він. - А поїзду байдуже: негода чи погода.

- Знаю, - сказала мати, не так вимовляючи, як видихаючи слова, - але в мене серце не на місці.

- А де? - засміявся він.

- Все тобі смішечки, - трохи розсердилася вона - А мені от зовсім не смішно.

Крізь сутінки прорвався важкий градастий дощ, обцвьохав калюжі за вікном, кущі бузку і задзвенів на шибках.

- Зачини кватирку, - сухо сказала мати, - а то в хаті болотом починає тхнути.

Він послухався. Заплеснув кватирку і накинув защібку. Озирнувся, у вічі кинулася розгромлена після сну кімната. Стояло тут двоє ліжок, ще одне - двоспальне - в другій їхній кімнатці, власне комірчині, спали там батьки. Ще була в них малесенька кухня, де панувала залізна плита, а стеля майже звисала над головою. Раптом уперше відчув, яка тісна й маленька їхня квартира, адже їм і стола ніде було поставити, а шафа ледве влізла між його канапою і ліжком, на якому спав брат.

- Робити сніданок, чи спершу приберу? - спитала мати.

- Роби сніданок, - сказав він. - Піду зранку на завод по документи.

- Не хочеться, щоб їхав, - зітхнула мати і неквапно почвалала з кімнати.

Тоді він знову відчинив кватирку і всунув у розетку виделку електробритви. І ніби на цей рух чи зудливий звук приладу чайки раптово рвонулись у небо й подались у глибину сірого присмерку. Електробритва стрибала по щоці, гризучи щетину, а хлопець невідь-чого згадав сьогоднішній сон. Приснилося йому, що їде в поїзді, вщент набитому людьми, і люди ці неприродно серйозні: в кожному переділку й купе - по родині. В їхньому купе сиділи батьки й брат, у кутку примостилася й Свєта, з якою в нього давні і, здається, тривкі стосунки. Навпроти скулилася дівчина його старшого брата, і всі вони тривожно прислухалися до нервового стукоту коліс Всі вони тривожні й мовчазні, аж повитягали шиї, а очі мали розширені й насторожені. Юрко, здається, вийшов у коридор і дивно йому стало. Навколо - тиша небувала, стукочуть тільки водно і стукочуть колеса. Він зирнув уздовж коридору і здригнувся: в глибину тягся безмежний, освітлений електролампами тунель. Зирнув у бік другий - і тут тягся в глибину, й так само без краю. Не було в тому тунелі ані душі, і він пішов, вряди-годи хапаючись за поруччя, бо його нестримно потягло в глибину.

«Сни - річ химерна, - думав він, стираючи електробритвою з підборіддя жорстку щетину, - але щось нам од них передається». А ще він подумав, що те «щось», можливо, зматеріалізувалось у запах болотяного лісу - його й тепер відчував; йому раптом захотілося вийти з цього задушного приміщення, хай за вікном дощ, бо в тих набубнявілих краєвидах, у тій розбурханій, барви кави з молоком, річці, в тому небі, в яке недавно вдарили білими грудьми чайки, - в тому всьому було щось від тривоги, що її так несподівано вловила мати, а щось і від настрою витягнутих, ніби навшпиньки поставали, дерев.

Здув із бритви чорні посічені волоски й обризкався із синьої пластмасової пляшечки з пульверизатором. Мати тупцялася й брязкотіла посудом у сінцях, де в них стояв балонний газ, і Юрко подумав, що в нього є хвилин зо двадцять - можна підійти до річки і поміряти трохи, як він любив, берег, порослий густим трав’ям.

Накинув плаща й низько насунув капелюха.

- Куди? - спитала мати.

Стояла в сінцях худа, в сірій старій куфайці, яка робила її ще мізернішою, і кришила на сковороду з розтопленим смальцем картоплю. Пластівці падали в жир і починали голосно шкварчати.

- На річку зирну, - сказав Юрко.

Знову відчув запах болотяного лісу, стежка до хвіртки розгрузла, а по багні накидано старих дощок. Коли ступав на них, вода цвиркала з боків і в дірки з-під цвяхів. Вдихав на повні груди запах калюж і жовтуватої вогкої землі, розмочених гілочок тополь та вишень - здивувався раптом, адже йому подобався цей ранок, негода і цей дощ, розмочена земля і те, що краплі осідають на обличчя. Подобалася й ця розбурхана річка до якої йшов: тиху радість од того відчував. Коли ж зійшов з дощок на траву, то черевики почали до неї клеїтися - відривав підошви з тихим прицмоком ніби була земля магнітом, а підошви - металеві. Закинув голову й уздрів дерева голі, чорні, поглянсовані - кожна гілочка рельєфно вклеювалась у товщ сірого повітря, кожна гілочка ніби бриніла і всі вони разом творили хитку, нервову, напрочуд вигадливо сплетену сітку - ґрати, що відмежовували землю від високості. Он воно небо, подумав він без патетики, а з якимсь сумирним смутком, що й на радість трохи подобав, зі своїм плачем, нудьгою й тривогою! Он воно, що так вабить, тягне, захоплює, щоб потім повернути забране собі краплями; он вони, чудні сльози небесні, призначені для всього живого - їх так багато, що земля не може витримати їх стільки. Отож пускає по лиці своїм струмки, що роз’їдають її живоносну твердь, і ті струмки глухо булькочуть, адже поспішати мусять. Їм справді ніколи, їм не терпиться ввіллятись у воду велику, яка бігтиме у хвильливому потоці ще швидше.

Юрко зупинився біля води, і його підошви почали помалу запливати, втягуватись у багно, аж ледве вирвав їх. Йому здалося, що так вона чинить завжди, ця земля, - тягне в себе зовсім так само, як і небо. Від того й створюється рівновага небо не пускає нас угрузнути в земній товщі, а земля тримає нас на припоні.

Над головою раптом заґелґотало, Юрко скинув головою - летіла, виладнувавшись у вервечку зграя диких гусей. Різали небо стрімко й швидко, витягши довгошиї голови, і в крикові птиць було рівно стільки ж радості, як і тривоги.

2

Сиділи з матір’ю на кухні одне біля одного, бо кухня в них настільки мала, що годі поставити стіл посередині. Перед ними стояло заплакане вікно, яке виходило на город, на якому росло кілька карачкуватих яблуньок, - розмовляли за їжею. На сніданок була смажена картопля, квашена капуста й рідесенький, ледь жовтий чай - мати була переконана у шкідливості цього продукту.

- І все-таки, сину, якийсь ти у мене не такий, - сказала Ніна. - Та й браток твій не луччий.

- Яблуко від яблуні далеко не котиться, - мовив Юрко.

- Зараз тих дівчат - хоч греблю гати, - сказала мати. - Бери й вибирай. Але ти вперся об ту Свєтку, наче тобі на ній світ колом зійшовся…

- Стояв оце біля річки, - блиснув зубами Юрко, - і дивився, як гатили дівчатами греблю. Непоганими, скажу тобі, дівчатами.

- Фе! - пирхнула мати. - Мелеш таке за їжею..

- А що я такого сказав? - наївно перепитав Юрко.

- Оце пішла на пенсію, - поважно відказала мати, - то все це мені в голові. Вітька, той уже так уліз, що не вибереться. Тоже надумав: взяти сільську дівку!..

Юрко знав, про що мова: сільська дівка, до якої старший брат уже вліз так, що не вибереться, ходила вагітна. Вона жила в гуртожитку, отож Віктор мав привести її сюди.

- Думала: теперички сільські гроші мають, - мовила мати. - Чорта лисого вони їх мають!

- Як у кого, - сказав Юрко.

- Не кажи, - озвалася мати, посилаючи виделку до рота - Вони теперички лучче нас, городських, живуть. Просто та Надька - з плохого коліна.

- Тобі не вгодиш, - Юрко черпнув змащеної олією капусти. - Свєтка городська…

- Ти начебто й не дурний хлопець, - обурено поклала на стола виделку Ніна, - а в голові в тебе - капуста… Ну добре, той приведе сюди свою кугутку, а де дінешся ти? Підеш до своєї Свєтки? Та в них же така кімнатка, як собача буда… Де ми всі помістимось? А мав би трохи розуму, то хоч би до Лєни Бутенкової прилизався б. У них дім такий, що можна м’яча ганяти.

- Але у Лєни Бутенкової довгий, отакий-во, - показав, - носяра. І Лєна Бутенкова того носяру любить задирати. І у Лєни Бутенкової отакі манесенькі, як пувички, очі…

- Я й кажу, що ти дурний, - добродушно мовила мати, знову беручись за виделку. - Пожив би і звикся б. Зате дах мав би над головою.

- Вітька хоче прибудувати кімнату, - сказав Юрко: апетит у нього увіч пропадав.

- Хіба не знаєш тих дурних законів? - сердито спитала мати. - Он де і в газеті писали: без дозволу не прибудовувати, а дозволу вони не дають. Хтось із сусідів напише, не оберешся клопотів. Та й продати хату тоді годі буде.

- А вам так уже треба її продавати, - розсердився Юрко. - Хто продаватиме: ти, батько чи Вітька? Та й для чого її продавати, коли жити ніде?

- Всяко може буть, - Ніна зітхнула й почала сьорбати ріденький чай. - Розумний чоловік, коли їде на возі, то на задні колеса оглядається.

- Немає тепер возів, - відказав Юрко і встав: чаю пити йому не хотілось.

- Та сядь і доїж, - сполошилася мати. - І чаю випий! Пече тебе гарячка.

- Набридли мені ці розмови, - сказав Юрко.

- Вся біда в тому, що ми чесні, - понуро, але й трохи урочисто промовила мати. Тільки и живемо, що на зарплату. А скільки тієї зарплати?

- Хай батько кроликів розведе, - зіронізував Юрко.

- Йому чарка в голові, а не кролики, - сказала мати. - Он люди на книжках тисячі тримають, а в нас тільки й того, що в получку.

- А що б ти хотіла? - вже сердито спитав Юрко. - Щоб я крав, чи щоб Вітька махінації робив?

- Я хотіла б, щоб ви не були дурнями, - сумирно сказала мати, - і щоб не брати собі таких самих, як і ми, дурних дівчат. Щоб хоч дах собі над головою розстаралися. Так нє: той попався на гачок кугутці, в якої ні копійки за душею, а цей хоче в собачу буду залізти. Я ту Сіроводиху знаю: то таке хитре, таке язикате, таке вредне - не буде з ними життя!

Він це знав і сам, адже виріс на околиці. Свєтина мати була люб’язна до нього, неприродно, солодко люб’язна - од тієї люб’язності в нього часом і страх у душу закрадався: добре знав, що пальця їй у рота класти не можна. Але так уже сталося, вони зійшлися з Свєтою давно, і він не уявляв, що може бути інакше, - попри все йому з дівчиною було добре. Не складав поки що планів на майбутнє, не сушив собі голови, де житиме, - чи так уже конче це вирішувати зараз. Тільки цієї осені повернувся з армії - тепер йому двадцять один. Свєта писала йому наївні й милі листи, а він, відкинутий од рідного дому (служив далеко на півночі), мав од тих листів немалу втіху. Свєта була на рік його молодша, але про одруження між ними мови ще не було. Зустрічалися раз на тиждень, ходили в кіно, а вечорами цілувались. Він заходив до неї додому, а раз завітала до нього й вона. Мати гостю зустріла чемно, але холодно. Не було сказано жодного слова, але дівчина вдруге заходити до нього рішуче відмовилась. «Я твоїй матері не подобаюся», - категорично мовила вона, і це було так насправді…

Ніна збирала посуд - готувалася мити. Юрко пішов до себе, почав одягатися. Кватирка й досі була відчинена, в кімнаті гостро пахло болотяним лісом. Зачинив кватирку, а водночас і на річку зирнув: чи літають чайки? Але небо над водою було порожнє.

- От ти кажеш, - виросла на порозі мати, вже була об’язана хвартухом, що Лєна Бутенкова тобі не наравиться. А що, Свєтка лучча? Така вже красуня, що далі нікуди.

- Знаєш що?! - сказав, густо почервонівши, Юрко.

- Ну хай, - здалася мати, помітивши, що перебрала - Кожному своя гуска до шмиги… А на яку ти роботу влаштувався? Сидиш у якійсь там лаборатолії, копійки тобі платять - що ти там хоч робиш у тій лаборатолії?

- Довго розказувать, - мовив Юрко і рушив просто на неї. - Я вже тобі казав…

- Еге ж, казав. Інженером хочеш стать. А що теперички ті інженери? Роботи по вуха; он у нас був інженер - бігає, висолопивши язика, а платять йому, що й собака не оближеться. Пішов би туди, де я робила, я і слово за тебе замовила б, чоловіків там не багато, зате платять їм, куди тому інженеру…

Відступилася з порогу, пропускаючи сина, і говорила своє ще й тоді, коли вже він у плаща й кепелюха вбрався.

- Я тобі лиха не зичу, але теперички таке життя, що треба вміти крутитися. Твій батько теж такий розумний, як ти…

- І брат, - блиснув зубами Юрко. - А це тому, мамо, що яблуко від яблуні далеко не котиться.

- У мене ви не пішли, - сказала мати. - Я що - баба, а баба живе так, як їй виходить. Думала; хай буде чудний, то й мені спокійніше, а він не чудний, а темний.

- То ти не з любові за батька пішла? - засміявся Юрко.

- Ну, це вже не тобі казать, - сказала мати й підтисла вуста. Її очі, навпаки, полагіднішали і з них хлюпнуло на сина теплом - Так же мені не хочеться, щоб ти їхав…

- Взялася з тією поїздкою, - сказав Юрко. - Чи ж я її вигадав: посилають мене… І що це за проблема така: тепер люди тільки й їздять…

- Хай собі їздять, - відвела очі мати. - А я після тієї армії хочу, щоб ти на очах був.

3

Знав, що мати його любить. Воліла б, щоб з їхньої хати пішов ліпше Віктор, бо Віктор був з матір’ю різкий і непоступливий: надто гостро постала супроти його одруження. Надія ж уже при надії, як терпко пожартував батько, і мати з тим уже примирилась. З’їдало її інше: після того, як Віктор приведе сюди ланку, Юркові з родиною місця не буде. Про це вони не раз і не десять балакали з батьком; навіть засинаючи, Юрко чув їхнє бубоніння: мати говорити на цю тему не втомлювалась. Квартира в них була така: кімнатки, де спали брати й батьки, вели в кухню, звідси двері виходили в сінці, де стояла газова плита. Батьківську кімнатку, як меншу, планували віддати Віктору й Надії, старі мали переселитися до Юрка. Ясна річ, що Юркові приводити сюди жінку не випадало, і вже сама думка, що Юрко колись піде з дому, виводила матір із рівноваги.

Ішов по вулиці, по якій ганяв, посвистуючи в голому гіллі, вологий вітер, і не бажав думати про ці самоїдські проблеми. Калюжі мружилися, коли навійло налітав на них; дощ уже перестав, але повітря було обважніле. В долинці, де росли старі тополі, стояла вода од розлитої ріки, і тополі покірно й терпляче мокли - на стовбури поначіплювалося річкове зілля й огудиння після повені.

Туди, в долинку, котився струмок, гортанно плюскотів, котячи рябу, брудну течійку. Двоє дітей, одне Шіллерове, а друге Семенюкове, спускали в того струмка кораблики, які стрімко неслися донизу. Допливти до води широкої, однак, їм не вдавалося: перекидалися, і їх одразу ж покривала і мочила вода. Діти кричали й бігли їх визволяти, але, змочені й розклеєні, кораблики безживно провисали в їхніх руках.

Волога проникала крізь плащ, і Юрко подумав, що в цей час ліпше йому було б у лабораторії, де робота його все-таки захоплювала, і хоч влаштувався поки що учнем, однак стежити за маніпуляціями лаборанток йому завжди було цікаво. Працювало їх там двоє: одна літня, а друга молодша. Молодша і роботи часто зникала: в неї хворіли діти, тоді він виконував її обов’язки і вже майже освоївся з ними. Саме тому його й посилали в це відрядження: жінки для того не годилися - старша от-от готувалася вийти на пенсію, в неї був підвищений тиск і хворе серце, а молодша розривалася між домом і роботою.

Юрко ішов, обходячи рясні калюжі й думав, що день сьогодні почався невдало. Завжди його в такі дні охоплювала тринога, невдоволення; відтак ціпенів, як ці голі дерева, - йому аж подих закладало. Попереду тяглася дорога, якою ходив безліч разів, - в’язала його дім з роботою і містом. У хвилі, коли на нього напливало таке почуття, зупинявся (ось і зараз став, ніби на ріку дивлячись), міцно стулював повіки і відчував себе стовпом, якому вік тут стояти. Плащ гнітив плечі, вологий вітер пружно обвівав обличчя, а коли розплющив очі, світ кидавсь у вічі - сумирний і знайомий. Думав, що завтра йому доведеться товктись у незнайомому місті, що в тому листі він конечно почне тужити, як тужив завжди, коли покидав оцей знайомий світець; чи не про це думала й мати, нутром відчуваючи, що і йому не хочеться нікуди їхати. Адже буде йому самотньо й порожньо, хоч чекають його клопоти і справи, - щось таке потрібне, але малоцікаве для всіх. А може, це ліпше, що він таки кудись поїде, вирветься з цього кола, де немало своїх турбот, і хай простелиться перед ним вабна й незнайома дорога «Живе є живе, - подумав він, - а всі вибаганки, хай вони летять під три чорти!»

4

Він здригнувся. На вступі до п’ятого номера стояв грубий чолов’яга з буряковим обличчям, у куфайці й кирзових чоботях, у роті в нього цвіла цигарка, очі дивилися з вузьких щілин, а голову приплющувала сіра козирчаста кепка.

- Вже й здороватися не хочеш? - спитав Ромка прохрипло. - А я мо’ тут спеціяльно став, щоб тебе перестріть.

Розтулив широчезного, як верша, рота й зареготав безгучно, власне, вихекнув із шипінням повітря; диво було в тому, що цигарка при цьому не випала - приклеїлася до губи.

Цієї зустрічі Юркові хотілося найменше. «Чорт його виніс», - стрельнув очима, ніби шукав, куди б дременути.

- На роботу біжу, - сказав похапцем - Запізнююся…

- Спішиш, бо мені борг не віддав, - сказав чоловік і знову широко розтулив «вершу».

- Чого ти так кажеш? - злякано озирнувся Юрко, Ромка говорив надто голосно, їх міг би почути хтось із сусідів. Але навколо було порожньо.

- Кажу отак, - вже серйозно мовив чолов’яга, - бо сам знаєш: не люблю, коли мені боргів не віддають. Ходи, побалакаємо…

- Спішу я, - сказав Юрко, - і не забув про борг. Ще цього місяця віддам…

- А я хіба кажу, що не віддаси? - мовив Ромка і посмоктав цигарку, яка вже й не диміла - Ще такого не було, щоб мені боргів не віддавали. Ходи, поговоримо…

Повернувся й пішов у двір, грубий, але випростаний. Ступав, коливаючись, і Юрко поплівся слідцем, хоч добре знав, що ліпше було б тієї розмови зараз не вести.

- На роботу спішу, - сказав він жалібно у спину чолов’язі, але той і шиєю не рухнув.

Піднялися на дерев’яного ґаночка, й у вічі Юркові дихнуло несвіжим духом Кімната, в яку ввійшли, була маленька, занехаяна, постіль брудна, неприбрана, а на столі темніла сковорода з незастиглим жиром і жовтими плямками від яєчні.

- Сідай, - кинув Ромка, бухаючись на стільця, який під ним аж затріщав, цигарки в його роті вже не було. - Сам знаєш, не люблю я про такі вещі на вулиці говорить. Скільки зараз можеш дати?

- В мене тільки два карбованці.

- Давай, - похапцем проговорив чолов’яга. - Але ці два рублі даси так. За проценти.

Він знову розтулив рота й безгучно зареготав.

Юрко хотів вирватися звідси якнайшвидше. Вихопив гаманця і поклав гроші.

- Віддам тобі борг, - сказав. - У першу ж получку.

- А матері що скажеш? - звузив очі чолов’яга - Що, мовляв, Ромка в шахи тебе обіграв? Що, мовляв, Ромка в шахи на гроші грає, а тебе, бідолаху, обмахлярив? Чуй, давай-но партійку! Може, й відіграєшся…

- Ніколи мені, - тонко сказав Юрко, задихатися починав у цій берлозі. - Та й не виграю у тебе.

- Зневірився? Да, брат, я сильно граю. Скажи, махлярив я у грі?

- Ні, - мовив Юрко. - Ми грали чесно.

- По умові грав з тобою? На гроші?

- По умові, - видихнув хлопець.

- Ну, то старайся про гроші. Або ж відіграйся. Виграй у мене - і чорт з тобою!

- Ніколи мені грати - на роботу спішу.

- Затявся зі своєю роботою, - зморщився Ромка. - Не виздихають вони, коли на годинку припізнишся. Давай, партійку!.. Ну, не на гроші…

- Не можу я.

- Тоді давай так, - Ромчине червоне лице стало хитре. - Коли програєш, то не на гроші, а виграєш, піде за борг?

Юрко завагався: ця бестія знову втягала його в свої сітки. Так воно сталося й спочатку: вони грали не на гроші, а ніби для розваги: Ромка Юркові більше програвав. Тоді хлопець і попався: жодного разу на гроші він не виграв і тепер був винен п’ятдесят карбованців.

- Ні, - сказав твердо. - Зараз зі спізненнями круто. Хіба не знаєш? Вони з годинниками на прохідній стоять.

- Звідки мені знать? - ліниво мовив Ромка, - я інвалід…

- То я пішов, - Юрко порвався до дверей: увіч хотів звідси вирватись.

- Нє, стривай. Ми ще не поговорили.

- Про що нам говорити?

- Як про що? Про борг… Мені вже не терпиться. Получка в тебе коли?

- Сімнадцятого.

- Значить сімнадцятого й віддаси. Ані на день пізніше! Знаєш, я жартувать не люблю.

Юрко знав і це. Вряди-годи когось із хлопців околиці сильно били: ходили з чорними від синяків обличчями.

- Отож затям, лапочка: сімнадцятого. А коли хоч комусь писнеш…

- Знаю, - понуро сказав Юрко.

- А тепер вшивайсь, - паном відкинувся на спинку стільця Ромка. - Надоїло мені на тебе, лапочку, дивиться.

Юрко вискочив із дверей кулею. За спиною почув хрипкі, спазматичні вихлипи - Ромка реготав.

5

Над землею низько неслися хмари, сколошкані, темно-сірі. Клубочилися й розмотувалися на брудно-білому тлі, попереду виростала хмара більша і з неї звисла долі темна мережа - десь періщив дощ. Юрко вискочив із п’ятого номера й озирнувся. На одному з численних ґанків стояла жіноча постать у якомусь, барви цього неба, сіряку, у темній, нижче колін спідниці й у стьобаних валянцях з калошами, була це Тамара, Капілина мати. На голові в неї було накручено сіру вовняну хустку - дивилася в його бік. Він подумав, що літні жінки в цьому дворі всі такі, як в уніформу вдягнені. Всі мають пронизливі очі й сірі обличчя, а усміхалися хіба що по-п’яному. Загалом про цей двір слава ходила погана: люд заселяв його непевний. Тут часто спалахували дикі сварки, а ще частіше долинали галасливі звуки оргій. Ще з дитинства мати забороняла йому сюди приходити, але тут росло немало його ровесників, і Юрка сюди все-таки вабило. «Віддам отой клятий борг, - покаянно думав він, - і ноги моєї тут не буде!»

Ззаду задеренчав мотор, Юрко повернувся - їхав Стах, син Жасминової Пані. Мотоцикл перевалювався з баюри в баюру, вода з калюж розплескувалася віялами; здавалося, Стах і його мотоцикл п’яні.

Мотоцикл зупинився, й Стах гукнув, перебиваючи гуркіт мотору:

- Погода, чорт забирай, хоч вішайся! Ти в місто?

- На роботу! - гукнув йому Юрко.

- Сідай, підвезу, - крикнув Стах, у нього була заляпана багнюкою одежа й навіть обличчя.

- Замажуся! - гукнув Юрко.

- В колясці не замажешся. Сідай!

Юрко вмостився в коляску, й мотоцикл притьма зірвався з місця. Розліталася брудна вода, краплі прискали об вітрове скло, міцно вп’явся в ручки Стах, його обличчя під каскою було смішно зосереджене. З-під коліс клаптями вилітала грязюка, й зустрічні люди передбачливо сходили на узбіччя. Шматочок багна залетів і в коляску й плеснув Юрка по щоці. Стах повернувся до нього й показав білі зуби.

- Дуже втішно, - буркнув Юрко, втираючись.

- Куди тебе підвезти? - крикнув Стах.

- До Першого тролейбуса, - відгукнувся Юрко.

Стах зупинився трохи ближче, біля скверика Юрко вискочив із коляски й подякував.

- Ходиш у п’ятий номер? - спитав приятель.

- Так вийшло, - одвів очі Юрко.

- Кажуть, із тим шулером зв’язався? Чи не знаєш, що то за людина?

- Ні з ким я не зв’язався.

- З ним уже ніхто з наших не водиться. То паскуда..

- Ти теж грав з ним у шахи?

- А-а! - пильно зирнув на Юрка Стах. - І ти попався?

- Нічого я не попався.

- Мені діла до того, звичайно, нема. Але дивись!

- Дивлюся, - показав Юрко зуби й звів руку на прощання.

- Дивись, - повторив Стах. - Я тобі родич і друг, отож попереджаю.

- Іди к чорту! - незлобиво озвався Юрко.

Стояв і дивився вслід мотоциклу. На душі було бридко. Аж так, що захотілося: хай би пішов дощ, хай би покрив цілий світ. Тоді він звів би коміра плаща й неквапно рушив між вулиці, щоб не думати ні про що і нічого не вирішувати. Зрештою, нічого й не відчувати, окрім цієї вогкості, сухого шарудіння крапель і хоч так утримати в душі ту дрібку тепла, яка іде там лишалася. Сума, яку програв він Ромці, була невелика, але непомітно викроїти такі гроші із зарплати не міг. Мати знала його заробіток і забирала все, даючи карбованця-другого на кишенькові витрати: кожна копійка в домі, зароблена чоловіками, пильно обліковувалася, бо й потреби їхні були немалі - мати вважала, що їм щоденно потрібне м’ясо, а ціни на нього на базарі і в комісійних відомо які. Єдине, що міг придумати в цій ситуації - сповістити, що зарплатню у нього витягли в тролейбусі. Мати панічно боялася злодіїв, у неписаній хроніці вулиці, яку творили всюдисущі жіночі язики, описи злодійних істот займали місця багато. Можна було б раз ті гроші «згубити», але це викликало б у матері таку бурю, що вона не дала б синові спокою цілий рік, безконечно нагадуючи, щоб берігся й був уважний. Про злодіїв у тролейбусах мати повірить легше, окрім того, вся її лютість за втрачені гроші й весь жаль виллється не на його голову, а на того неіснуючого нечестивця, який лінується працювати і не дає добрим людям спокійно жити. Вона розвержеться гнівною промовою супроти всіх урків, і на цьому все може скінчитись. Боявся Юрко іншого. Стах йому виразно натякнув: те, що він відвідував п’ятий номер, на вулиці не секрет, отже, довідається й мати - тоді вони з батьком його загризуть. Точитимуть денно й нощно, і ні від кого співчуття він не дістане. Брат тільки кисло всміхатиметься, бо й він Юрка попереджав. Здається, й він потрапив був свого часу Ромці в лапи, але це коштувало йому менше, коли каже правду. «Я зразу розкусив цього субчика, - сказав йому якось брат, - отож програв йому тільки раз». Програти Ромці раз означало втратити тільки десять карбованців; Юрко ж програв двічі, а тричі ще через те, що мав надію відігратися. Зрештою, Ромка знав, як до нього ставляться на вулиці, а за Юрка взявся тільки тому, що той щойно повернувся з війська. Зараз партнерів він шукав здебільшого в місті, де збиралися шахісти й доміношники.

«Тепер і я розумний», - думав Юрко вже в переповненому тролейбусі. Його притисли до залізної штаби біля вікна, і він сумирно дивився на залиті сірим присмерком вулиці: у тролейбусну шибку стукотів дощ… І йому раптом знову згадався сьогоднішній сон про поїзд, дивний поїзд, у якому в кожному купе - людська родина, а коридор у вагоні, як безконечний тунель. Вони всі - у тому поїзді: сумні й веселі, щасливі й печальні, заклопотані й безжурні, їх несе по сірій площині часу, і ніхто з пасажирів не відає, яка конечна станція його призначення. Вони тут сплять, їдять, справляють природні потреби, кохаються, біжать на роботу, а тоді повертаються, а насправді зі свого купе не виходять. Бо те купе - особливе. Воно незмінне, хоч вони, здавалося б, існують у широкому просторі. Зрештою, той широкий простір - теж купе: омежений світ, з якого вони майже ніколи не вириваються, і єдине, що їм усе-таки дано, - можуть вийти у довгий коридор, де спиняються раптом, і в їхніх грудях починає народжуватися крик. Крик, який часом виривається з їхніх грудей, але того крику ніхто по купе не чує, бо то крик волаючих у пустелі.

«Фу, верзеться казна-що», - подумав Юрко і раптом відчув, що, незважаючи на те, що в тролейбусі людей, як оселедців у бочці, що кожне пашить і дихає, його пробирає воложиста вільга, яка хлюпає на нього з покритого краплями вікна.

6

З армії він повернувся восени, заморочений від кількаденного переїзду до рідного міста. Потім йому ще довго здавалося, що під ним не канапа, а горішня полиця плацкарту, і чув тупе стукотіння коліс. Сівши біля вокзалу на тролейбуса, він не зразу відчув, що це його рідне місто і що він таки вдома. Вряди-годи вловлював (це інколи трапляється й зараз) якісь обличчя звідти, де випало йому жити три роки: очі, усмішка, вираз очей. Дивувався, що ці обличчя не покинув там безповоротно, що ніби прихопив їх із собою, отож і навідували його тут, у Житомирі. Був переколошканий, роздразнений, а може, й схвильований. Вискочив із тролейбуса на Театральній і, переходячи вулицю, ледве не потрапив під машину - шофер його вилаяв. Зрештою, звернув на Чуднівську - момент, який перебачив в уяві не раз: знайомі будинки, а дещо й змінене - виросло кілька коробок, із правого боку зникла хата, яка колись гордо стояла на горбі, так само зник і горб. Од міста на кручі, колись густо порослі дерезою, насунули привезену землю, і та ніби проковтнула хатки набережного виселку, колись такого мальовничого й затишного. Дивно було й те, що першою знайомою людиною, яку зустрів у рідному місті, був той самий Ромка. Повільно чвалав назустріч, нетвердо ступаючи і якось неприродно випроставшись; у ту хвилину Юрко зрадів навіть йому. Вони зустрілися й привітались і вступили в сяку-таку розмову, хоч до армії він з Ромкою знався тільки по-вуличному. Той завжди збирав біля себе підлітків і місцевих нероб, Юрко його тоді сторонився. Але зараз вони поговорили щиро й просто, як давні й добрі знайомі; Юрко не затримався, бо поспішав додому, Ромка ж на прощання потис йому руку й між іншим запросив заходити до нього - вони розлучилися повні взаємної приязні. Швидко пішов, майже побіг на рідну вулицю, зрештою, вже й звідси уздрів рідні прирічкові горби. Кущі вже поскидали листя, але деякі ще жовто палали - там же, звідкіля повернувся, вже шумували заметілі. Став і дивився: лисини полів, а з правої руки на Павлюківці, з-між низьких дахів, що тулилися один до одного, витиналася його школа. Внизу побачив вузеньку, засипану брилами граніту, Кам’янку і хати Закам’янки - трохи чудні, наче здивовані, - як бабусі, котрі перестріли дорогого гостя. Біля них також палали жовті дерева, і він раптом розчулився - прекрасне все це було.

Потім не раз довелося сприскувати свій приїзд: галас і безконечні розмови. Якось його перестрів і Ромка, заявивши, що і йому він мав би поставити пляшку. Не відмагався, бо мати перед цим усунула йому кілька карбованців, на які купив «чорнила», і тоді вперше зіграли в шахи: Ромка йому програв.

Вечорами зустрічався зі Свєтою, і вони довго, запаморочливо цілувалися. Було в ньому багато радості, а трохи й смутку: ніяк не міг увійти в ритм, та й свято повернення мало колись закінчитись. Тоді йому захотілося сховатись од приятелів та знайомих і він кілька днів провалявся на канапі, перечитуючи ті книжки, що були в них удома, а ще кілька книжок-детективів дав йому почитати Ромка. Виходив на берег і блукав, ступаючи по зеленій траві, яку не брав осінній тлін, і не втомлювався милуватися: горби, річка, заросла верболозами, місток через Кам’янку, постаті рибалок на Тетереві. У голові було надзвичайно ясно, але й неспокій відчував. Мати дивилася на нього з любов’ю і щедро напихала їжею; дихала на хлопця осінь, як розфарбована жінка, котра не хоче старіти і через те виглядає старішою. Від річки тягло прохолодою, запахом мулу, води й риби, а люди, яких зустрічав, начебто мали просвітлілі обличчя. Особливо запам’ятав одну пару; йшли, тримаючись за руки, дівчина - довгонога, і її литки в капронових панчохах матово світилися. Здається, ніколи раніше не зустрічав такої гарної дівчини, та й хлопець біля неї - високий, стрункий і гарний. Плащ дівчина розстебнула, а коли проходили мимо, подарувала Юркові погляда повного щастя й тепла.

Свєта на ту дівчину схожа не була, але дивилася на нього тим-таки поглядом, і це теж його розчулювало. Зрештою, вони зустрічались у сутінках, коли всі вади зовнішності обраниці і пропадали, й він щиро милувався і на її красу.

А найбільше, що його захоплювало: відчуття волі. Дивувався, що не має на собі уніформи, а лежачи на канапі, не треба остерігатися, що тебе застукають у такій позі; міг спати скільки хотів і читати; зрештою, й іти, куди очі дивляться. Там, у цьому золотому світі, блукають закохані: стрункі парубки й дівчата з чудовими, сяючими ногами; там, у цьому золотому світі, намагається приховати старіння розфарбована осінь; по-домонтарському гребуться кури, яким байдуже до пічних секретів світу, одна з них настромила на бічного кігтика листка і ходить, легковажно помахуючи ним; на березі лежать білі, як сніг, качки, а так само білий котяра присів на річковому камені, ніби хотів розгадати вічні секрети світу, а може, просто виглядав дурної риби, яка сама до нього припливе.

Вечорами, коли не був зі Свєтою, виходив у місто. Біля кінотеатрів і на Михайлівській товклася молодь, хихотливі дівчата й лахматі, трохи нечупарні у своїх джинсах та кросовках парубки. Вони поблимували з-під навислих кучугур волосся, і їхні куртки противно шаруділи; дівчата - в штанях і здебільшого простоволосі, вони дивилися на нього, як на чужоземця, а йому дивно ставало, що зовсім недавно блукав тут ледве не щодня.

Майже не бачив знайомих лиць, натомість приходили обличчя ізвідти, з півночі; невже так швидко іде час, думав він, що за ці два роки все ніби й справді одмінилось? А коли уздрів одну з ровесниць, одну з тих, з ким кружляв на головній вулиці, на його обличчя поклалася всмішка - ровесниця несла перед собою величезного живота. Вони зустрілися поглядами й жінка ніяково відвела очі, а йому невідь од чого посмутніло на серці - щось таке дивне відчув: напівспогад, далека мелодія з магнітофона - уперше за весь час відчув власну дорослість; зрештою, йому не було вже на вулицях так цікаво, як раніше.

Спускавсь униз, на свою околицю, незмінно натикався біля п’ятого номера на Ромку, і той люб’язно запрошував його зіграти партійку. «Хай йому чорт!» - думав він і сходив на ґанок із рипучих дощок, заходив у барліг-кімнату, де кисло пахло і де ледве блимала під стелею кволенька електрична лампочка.

Якось він лежав на канапі й безмовно дивився на стелю, біля нього на стільці сиділа мати й оповідала вуличні новини. Зайшов і батько, мати щось згадала незроблене й побігла, а батько вмостився на її стільця. Сидів і мовчав, ніби в дрімки запав - втомлений постарілий. Мати стала на порозі, а Юрко в цей час дивився на голу, привішену до довгої дротини лампочку. Мати знову щось почала оповідати, а швець сидів мовчуном і дивився собі під ноги. Потім скинув очі на сина - були вони помережані червоними жилочками.

- Може б, ти того, - обірвав материну мову, - і роботу вже почав би собі шукати?

Мати заперечила, хай ще трохи відпочине, онде люди у відпустку йдуть щороку, а він за два роки не відпочивав. Юрко зупинив погляда на цвяху, на якому сиділа муха й чистила крильця. Глина біля цвяха обсипалася й руділа плямка. Швець знову зирнув на сина помережаними червоними артерійками очима:

- А по-моєму, вже пора.

- Що? - спитав Юрко.

- Пора вже роботу шукати, - сказав батько.

- Звісно, - мовив Юрко, сідаючи на канапі й струшуючи із себе напівсонне оціпеніння. - Завтра й піду…

7

Вийшов сьогодні з дому пізніше тому, що був вільний: мав їхати. Треба було оформити в бухгалтерії документи, дістати відповідні інструкції, купити квитка, зібратись у дорогу день від’їзду - перший день відрядження.

Він завітав у лабораторію і застав тут тільки начальницю.

- Галя не вийшла? - спитав.

- У Галі знову захворіла дитина, - відповіла начальниця. - До речі, вона хоче роботу покинути: дуже хворовите в неї мале.

Знав, що це значить, і мав би зрадіти - випадала нагода піти з учнів і стати повноцінним лаборантом.

- Тобі на цій роботі буде сподобніше вчитися, - сказала начальниця, адже про його плани відала.

Вони вийшли з лабораторії. Знову заморосило, тож ледве не побігли по заболоченому заводському дворі до адміністративного корпуса.

- Ця погода мене душить, - сказала начальниця і змушена була зупинитися, коли вони вскочили в приміщення.

Зирнув на неї: добре старе обличчя, бліде, з темними колами під очима - жінка стояла, розтуливши рота і з присвистом дихала. Він ніяково тупцював поруч, позираючи в розчинені двері - повітря й небо були сірі, а через двір з гуркотом їхав трактор, немилосердно чавлячи калюжі й розкидаючи чорне, масне багно.

- Вступиш до інституту, - сказала начальниця, все ще дихавично вбираючи в себе повітря, - то й мене заміниш.

- Що ви таке сумне говорите? - спробував усміхнутись Юрко.

- А те, що є. Тому й у відрядження тебе посилаємо, хоч і замолодий ти ще. Звикай помаленьку…

- Мені з вами працювати добре, - сказав він, бо хотів хоч якось поспівчувати цій змореній і хворій жінці.

- Ходімо, - сказала вона, і вони подалися під сірі бетонні, заболочені сходи.

На другому поверсі був довгий коридор з безліччю дверей, вифарбуваних у брунатне, і йому на мить здалося, що це той самий поїзд, про який весь час сьогодні думає. В одному з купе - бухгалтерія, в другому - інженер, в третьому - завкадрами, в четвертому - директор, у п’ятому - плановий відділ. Під ногами легенько похитується підлога, тахкотять об стальні рейки колеса - тах-тах, тах-тах, - а за вікном сірі краєвиди з навкісними смугами дощів, що клюють голі дерева, і покриті калюжами поля. Одне поле зеленіє, друге чорніє, а хати в глибині весни позагортались у сірі хустки присмерку.

- Ми з Вірою Миколаївною віримо, - сказав директор, - що ти впораєшся із завданням. Заводу це потрібно як повітря. Будь настирливий і не злізай їм із шиї…

Слухав усе, що промовляв директоровий голос, уважно: хотів запам’ятати. Розумів, що ця поїздка для нього багато значить, що це, зрештою, справа Віри Миколаївни, яка відчуває до нього довіру і хоче мати собі в лабораторії заміну. Дивився директорові в рота і таки не пропустив ані слова.

«Ну от, - думав він, перестрибуючи калюжі заводського двору й добираючись до прохідної, - справи мої не такі вже й погані». Брат приведе жінку до них і поселиться у меншій кімнатці, він же сам житиме якийсь час з батьками, одружуватися зараз передчасно, хоч Свєта про це вже кілька разів натякала. Але в неї з матір’ю й справді надто мацюпа кімнатка («Собача буда», - визначила його мати) і йти туди третім таки не варто, а наймати кімнату з його зарплатнею поки що годі - мати тут має цілковиту рацію. З тим дурисвітом, Ромкою, він розрахується найближчим часом - це добре, що той на нього натискає, принаймні буде спонука швидше звалити цей тягар із пліч. Потому обходитиме його десятою дорогою, як обходять інші хлопці околиці. Можна було б ті гроші позичити, хоч би й у Стаха, той заробляє добре й хвалився книжкою в ощадкасі, але для цього треба було б Стахові все розказати й вислухати, який він, Стах, розумний, а який Юрко дурний. Цього ж йому хотілося найменше, ліпше вже витерпіти зойки й стогони матері - хай обсипле прокльонами всіх злодіїв та дурисвітів.

Від цих думок у Юрка просвітліло, і він майже веселий ускочив у тролейбуса, який повіз його до вокзалу. На сьогодні в нього справ лишалося небагато: довідатися про квитка на поїзд - їхня станція надто мала, отож не знав, чи брати треба зазделегідь чи по приході поїзда. У Віри Миколаївни розпитувати він посоромився - вправиться якось і сам. Потому завітає ще до Свєти, в неї сьогодні відгул, а потім поспить і збереться. Можна буде рушити через Просиновську, щоб не проходити зайвий раз повз п’ятий номер: зустрічі з Ромкою останнім часом його гнітили…

Стояв у тролейбусі біля якоїсь дівчини й тільки зараз її помітив: ніжний тонкий профіль, тоненька рука - вони цікаво одне з одним ззирнулися. Десь зустрічав уже цю дівчину, але роздумувати було ніколи - під’їжджали до вокзалу. Він зіскочив з тролейбуса і раптом згадав: це ж та сама дівчина, яка вразила колись його, як ще повернувся з армії.

Зайшов на вокзал і вдихнув застояного вокзального повітря - всі вокзали пахнуть однаково. На лавках сиділи люди: сонні, зморені, біля кас вилаштувалися черги. Він став до довідкової каси - звісна річ, поїзд, на який збирався сісти, був прохідний. Треба прийти за кілька годин; ні, зараз наплив невеликий. З полегшенням покинув приміщення і вже тут, на привокзальному майдані, йому знову стало незатишно й самотньо. Дощ, правда, перестав, але над головою висіла сіра площина неба. Йому раптом подумалось: як добре не мати турбот. У такі дні, коли мокро в черевиках, коли на тобі набубнявілий плащ і волога їсть плечі, коли в тебе є півдня вільного часу, яка то розкіш сидіти в теплій квартирі, вмикнути транзистора й віддатися музиці, що бадьорить і викликає тиху радість. Тоді можна думати тільки про приємне, відчути віщу красу спокою, тоді легко знайти приємне і в негоді, а серце в грудях звеселіє, бо піддається музиці, яка сочиться з транзистора, тоді можна побажати, щоб продовжився той настрій, а мить оця спинилась. Перед очима буде вікно, і погляд тонутиме в мережі гілля, вже налитого соком, - адже воно тільки й чекає ясної зміни, щоби небо очистилося й повищало, щоб воно розчахнуло брами, розвіявши хмари, і хай у ті брами потече голубе й золоте, голубе й червоне, воскресивши світлі барви землі. Він теж, як ці самі дерева, він теж налитий соком і повен чекання, а всі прикрості й негоди - це щось незначне й перехідне. І йому раптом уперше за сьогодні стало радісно, що покине ці вулиці й вузький світець, в якому живе, що той поїзд, який йому цілий день мариться, - це тільки маленька втеча і спроба знайти собі свято, що всі в тому поїзді тільки й сіли в нього, щоб утекти з будня, який їсть і з’їдає, який ніби це сіре небо, або ж мокрий плащ, котрий чавить на плечі. «Мені б чогось такого, подумав він, дивлячись, як у кінці вулиці з’явився тролейбус, - що б мене піднесло, мені б такої дівчини, яка двічі вже зустрілася за ці півроку, мені б…

Він ускочив у тролейбуса і натрапив на сварку. Контролери зловили зайця, а той не хотів платити штрафа й люто огризався.

8

Повільно ступав під парканами, вибираючи сухіші місця, в черевиках і без того було вогко. Паркани пахли цвіллю і це нагадувало йому щось із дитинства. Подумав, що ходить цим шляхом уже давно, а в ці півроку, коли вдома, й зачасто. Все відбувається за наперед установленим ритуалом: перші пристрасті й радість після повернення вже минули. Часом у погоду гіршу вони йшли зі Свєтою в кіно, супроводжені приязним поглядом її матері, тобто Сіроводихою; неприємне в цій ситуації було тільки те, що дивилася та нього не просто, а вивчаючи, з прижмурцем. Ніби гіпнотизувала поглядом, і поки Юрко був у їхньому домі, відчував, що той погляд невідривно причеплений до нього. Коли ж зустрічався з Сіроводихою очима, вона незмінно всміхалася й ніби підбадьорювала. Хлопця постійно мучило передчуття, ніби стара чогось од нього вимагає, до чогось спонукає, понуджує, наче він зобов’язаний промовити слова, без яких його стосунки зі Свєтою без значення. Але він тих слів не проказував, отож щоразу, як тільки вони покидали зі Свєтою її дім, він помічав в очах старої легке розчарування, а може, й осуд.

Свєта була дівчина звичайна. Оповідала йому про роботу, про ті невеликі й малоцікаві пристрасті, які там траплялися, про в’язання й шиття, чим захоплювалася, про речі, які бачила в тому чи в тому магазині і які її захопили; про життя ж домашнє воліла мовчати. Свого часу вступила на вечірній відділ політехнічого інституту, провчилася рік, але екзаменів здати не змогла, й інститут той без жалю покинула. Ще дівчина любила розповідати про їхнього кота, а більше про домашнього песика Локшу і про перипетії співжиття цих милих тваринок - тоді голос Свєтин звучав весело й мило дзвенів. Вона дружила з Мариною Карташевською, і вони часто зустрічалися, бо обоє любили в’язання та шитво. Свєта зі сміхом розповідала про Марининих обох женихів і про те, що та вибрала таки Віталія Коржа, при цьому її голос чомусь тремтів; а що розказала йому цю історію не раз, він подумав, що Свєта вкладає в неї якийсь глибший зміст, можливо, спонукає і його до рішучіших дій. Вона ж Коржа чомусь не любила, а давала перевагу Андрієві, якого не хотіла Маринина мати: її мати супроти Юрка нічого не мала. «Ти їй подобаєшся», - казала вона Юркові вже не один раз, і він до цього звик також. Зрештою, йому було зі Свєтою затишно, вона дівчина тиха й спокійна, але десь у глибині душі він відчував, що з нею йому трохи й нудно. Ніколи не спалахував до неї гарячим почуттям і навіть коли вони цілувалися, дібравшись у безлюдні місця (для цього треба було перейти пішохідний міст, що вів через Тетерів із парку у Варваровий сад), він відчував тільки приємне збудження, а не вогонь. І все-таки його до неї вабило, та й надто довгі й усталені були їхні стосунки - не мав жодної причини їх переривати…

Знову посипався дощ, наче пересіювався крізь дрібне сито. Вулицею повзла інвалідська машина, перевалюючись із калюжі в калюжу. Юрко знав і того інваліда, що сидів у машині: з червоним обличчям і без обох ніг. Він, той інвалід, любив чарку, а випивши, чудно хитався на протезах і плакав. Отак ішов по вулиці не бачачи світу, і сльози струмками стікали по його червоному обличчі. Юркові здалося, що він чує той плач і зараз: плач інваліда та його машини, яка невпевнено похитується між калюж… Але він помилився: машина наблизилась, а обличчя в інваліда було спокійне. Тліла між уст його цигарка, а вуста ніби й усміхались.

Юрко відчинив знайому хвіртку, до нього вискочив із буди собака, але впізнав і замахав хвостом, чекаючи, як завжди, подачки. Юрко витяг з кишені кілька круглячків печива, собака почав пожадно вихоплювати їх із наставленої долоні.

Відчинила Свєта. Як завжди, тихо зойкнула, ніби не сподівалася на його прихід, і на щоках у неї зацвіли рум’янці.

- Я така рада, що ти прийшов, - шепнула вона. - Заходь, будь ласка.

Вони опинилися в темряві сіней, і Юрко притяг дівчину до себе, чмокнувши десь біля вуха.

- Ша, - засміялася тихенько Свєта. - Мати вдома…

Мати й справді була вдома. Розцвіла назустріч Юрку круглим і повним обличчям, а він незграбно скидав із себе плаща.

- Зовсім промок, - турботливо сказала Свєта, забираючи в нього мокру одежу. - Зараз вип’єш гарячого чаю.

- Я на хвилинку, - мовив він, струшуючи з капелюха краплі.

- Погода не позаздриш, - сказала добродушно Сіроводиха. - Ти що, сьогодні не на роботі?

Сів на поставленого йому стільця й почав оповідати про відрядження, про те, що їхати сьогодні, і в нього ще безліч клопоту, бо треба зібратись і ще дещо вдома зробити на материне прохання - оце «дещо» він, звичайно, вигадав.

- Я теж оце збиралася в магазин. Не бачив, відчинено?

- Ясна річ, відчинено, - сказала Свєта і метнулася в коридорець, де в них стояла газова плита з балоном.

- Щось привезли, - звістив Юрко. - Машина стояла і люди зібрались…

- А не помітив що? - зацікавлено спитала стара.

- По-моєму, копчену рибу, - збрехав він, бо знав: копчену рибу Сіроводиха любила.

- Ставриду? - перепитала вона, бо все-таки не хотіла йти на дощ.

- Здається, мойву.

- Доведеться піти, - мовила стара і важко звелася з ослінця, присунутого до теплої стіни. - Ви тут погомоніть…

- Ти це куди? - вскочила з сінець Свєта.

- Та от, Юрко каже, що в магазин копчену мойву привезли.

- Не знаю я, що там привезли, - засміявся Юрко. - Це мені тільки так здалося.

- Все одно, подивитися тра..

Обоє лукавили: Сіроводиха виявляла делікатність, чи що, дбаючи, щоб молодята перед розлукою побули самі, а він добре знав, що привезли таки копчену ставриду і ніякої черги в магазині не зібралось.

- Хочеться тобі в дощ іти? - сказала для годиться Свєта.

- Все одно, засиділась у хаті, - відповіла мати, натягаючи тільника. Потім вона замоталася хусткою, взула стьобані валянці й стала увіч подібна до Тамари, Капілиної матері, яку Юрко бачив уранці в п’ятому номері.

- Ви тут погомоніть, - сказала вона, намагаючись не дивитися на Юрка.

Однак Свєта з її відходу чомусь не раділа була сьогодні трохи сумна, Юркові навіть здалося, що недавно плакала.

- Вимкни чайника, - сказав він, - мені й справді ніколи.

9

Захотів пригорнути дівчину, але в цей момент ожив кімнатний песик Локша, який досі мирно посопував на підстилці біля теплої стіни. Песик попереджувально загарчав. Юрко однак на нього не зважив і пригорнув дівчину щільніше, на що мала почвара грізно ошкірила зубенята й почала ляско гавкати. Свєта засміялася й вислузнула з його обіймів.

- Це він ревнує, - сказала задоволено. - Правда, розумний песик?

- А чи не виставила б ти його за двері? - спитав Юрко.

- В таку негоду? - обурено перепитала Свєта. - Хіба ми не можемо просто собі побалакати? Окрім того, й настрій в мене сьогодні…

- Теж через негоду?

- Е, багато розказувать… Хочеш подивитися, що я зв’язала останнім часом?

Йому було глибоко байдуже, що вона зв’язала, але хитнув головою. Песик знову влігся на підстилку. Свєта принесла в’язання і щось там почала оповідати - це мав бути светр йому в подарунок. Робота велика, але для неї це - радість, адже старається для нього…

- Слухай, - перебив він її, - ти сьогодні плакала?

- З чого взяв?

- Ну, якась трохи не така… Щось сталося?

- Е, це все наші вічні суперечки з мамою.

- Таке, що сказати мені не можеш?

- Можу, але не хочеться. Ну, чого про це завів?

- Розкажи.

Вона промовчала. Дивилася на забризкане краплями вікно.

- Через тебе ці суперечки й були, - сказала смутно. - Але я не хочу про те говорити…

- Коли через мене, то сказати мусиш.

Вона опустила голову і з її очей на початий светр, який плела для нього, капнуло по сльозі. Він зчудувався.

- Щось має проти мене? - спитав. Дівчина крутнула головою.

Юрко поклав їй на плече руку й погладив. З кутка попереджувально загарчав Локша. Відсмикнув руку й роздратовано зирнув у куток.

- То я слухаю, - сказав.

- Не примушуй мене це говорити, - прошепотіла Свєта, і сльози знову викотилися їй із очей.

- Але коли стосується мене, мушу знати.

Вона мовчала. Мнула в’язання й не дивилася на нього.

- В мене мало часу, Свєт, - сказав він. - І досі ми, здається, були щирі поміж себе.

Хитнула головою. Юрко взяв її руку в свою. Знову погрозливо загарчав песик.

- По-моєму, не вчинив нічого тобі прикрого, не ображав і твою матір.

Вона хитнула. Локша в кутку гарчав.

- То що сталося?

Дівчина заплакала навзрид.

- Не хочу тобі цього казати… Не примушуй мене…

- Кажи швидше. А то прийде твоя мати - ніякої копченої мойви в магазині нема.

- Не прийде, - мовила Свєта. - Навмисне нас залишила…

- Дивно, - всміхнувся Юрко. - А я вважав, що мудро спровадив її.

- Вона каже…

- Що ж вона каже?

- Тяжко мені це повторювати.

Знову замовкла, тільки схлипувала Він тримав її руку, а песик у кутку гарчав.

- Не тягни!

- Вона каже… Ну, що я довго чекала тебе… Що навіть на танці не ходила..

- І даремно, - мовив він. - Я від тебе цього не вимагав… Ну, і не ходила, так що?

- Вона каже… Що вже півроку минуло… А ти…

- А я?

- Це не мої слова, - зирнула нарешті на нього. - Я тобі цього зроду-віку не сказала б…

- Звісно, - мовив Юрко. - Переказуєш слова материні. То що вона каже?

- Каже… Ну, що ходиш, ходиш… Не можу я… Язик не повертається… Даремно ти завів цю балачку.

- Що не женюся на тобі? - спитав навпрямки.

Хитнула швидко головою, і сльози знову покотилися з очей.

- По-моєму, я тобі все роз’яснив, - мовив він, виструнчуючись на стільці. - Мій старший брат жениться, бо в нього буде дитина. Старі віддають йому маленьку кімнатку, а я з ними поселюся в більшій. Де б ми помістилися?

- А я хіба не знаю? Але вона каже, що в нас… є кімната…

- Оця? З твоєю матір’ю і псом, який не дозволяє мені тебе обійняти? Тут же ніде зайвого ліжка поставити…

- Вона каже… ні, не можу я…

- Ми з тобою ще молоді, - мовив він. - Надто молоді…

- І я це мамі казала… Хіба не знаю?

- Мені обіцяють ліпшу роботу… Окрім того, я вже казав: улітку хочу вступати до інституту. На вечірній.

- Все це я знаю. Але вона каже… коли б серйозно до мене ставився…

- А я несерйозно до тебе ставлюся?

- Та Бог з тобою, Юрчику… Хіба ж це мої слова?.. Просто відбулася між нами така розмова… А буде так, як вирішиш.

Він замовк. Прибрав руку, й песик у кутку перестав гарчати. Дивився у вікно й бачив краплі, які тремтіли під вітром. Смуток відчув, тихий і покірливий, - чи добре вчинив, що примусив її повести цю розмову? Чи не ліпше було б їм і справді просто й по-приятельському погомоніти, адже перед дорогою він? Ще буде в них час вирішити свої проблеми, багато доброго й спокійного часу!

- На квартиру в мене поки що надій ніяких. А в тебе на роботі?

- Так само, - сказала Свєта - Тому вона й каже…

- Що ж вона каже іще? - трохи роздратовано спитав.

- Краще, ніж є, все одно у найближчому часі не буде… Але це не мої слова.

- Хочу твердіше стати на ноги, - мовив він. - Дістати ліпшу роботу і вступити до інституту. Спершу вчитися важко, а сім’я й дитина…

- Дитину не обов’язково зразу заводити, - прошепотіла, вже не посилаючись на матір Свєта.

Скинув на неї очима, але сиділа перед ним покірна, засоромлена і трохи жалюгідна - гаряча хвиля хлюпнула йому в груди.

- Треба мені хоч якось у житті встановитися, - пробурмотів. - Поговоримо про це, коли повернуся, гаразд?

Хитнула головою і втерла очі - якось по-дитячому, затиллям долоні.

- Тому я й не хотіла сьогодні про це говорити, - мовила і шморкнула носом, як дитина після плачу.

10

Вони зупинились у сінях, він у мокрому плащі й капелюсі, а вона в домашньому халаті, який робив її опрощеною, але й беззахисною. «Хочу думати про неї гарно», - мигнуло в голові, і він притяг її до себе: принаймні тут їм ніякий песик не перешкодить, її руки лягли йому на плечі й зімкнулися на потилиці. Віддих став уривчастий і схвильований, а вуста спрагло зустрілись.

- Все буде добре, - прошепотів він у перерві між поцілунками.

- Швидше повертайся, - шепнула й вона - Чекатиму…

Знову злилися вустами, горнув до себе тонке тремтяче тіло і сам тремтів. У цей час різко відхилилися двері, і в прочілі виросла кругла постать у куфайці, з обмотаною вовняною хусткою головою. Свєта, як водяна, миттю випливла з його обіймів.

- О, - солодко сказала мати. - А ти вже йдеш?

Він пік раків. Посторонився, щоб пропустити стару, а та аж цвіла широкою усмішкою.

- Це не копчену мойву привезли, а ставриду, - сказала. - Таку, що сама тільки шкура і кості.

У хаті залився гучним ляскотом песик, а Юрко, як шкідливий кіт, шмигнув у розчинені двері.

- Швидше приїжджай! - гукнула йому вслід Свєта.

- Щасливої тобі дороги, - солодко проказала Сіроводиха.

Він волів би, щоб зараз був дощ. Щоб змив із його обличчя оцю недоречну й ганьбівну барву і щоб охолодив щоки. Все вийшло по-дурному й оце зумисне залишання їх на самоті, й ота ревнива почвара в собачому образі, і їхня розмова, й, нарешті, це несвоєчасне, а може, надто своєчасне з’явлення Сіроводихи. І хоча на перший позір нічого особливого не сталося, йому було неприємно. Дощ, здавалося, припинився остаточно, хмари підбились угору, ніби між ними й землею натекло більше повітря, яке й підняло їх у височінь. На крайнебі хмаровиння навіть розірвалося і в прірву полилася ясна синява; він задивився на того ясного клаптика, ніби сподівався дістати звідти хоч трохи благоти. Не треба думати про неприємне, спогадав, не треба думати про ту ранішню зустріч із Ромкою; не треба думати, що розмову про одруження Свєта могла по-акторському розіграти; не треба думати, що вони вчинили те з матір’ю злагоджено; не треба думати, що відбувається за його спиною, і яка розмова зараз точиться в малесенькій кімнатці, де щойно побував; не треба думати про насурмлене небо, а ліпше про ту голубу латку, що благовістить: усі дрібниці, якими цілий день сьогодні обкидується, можуть лягти на душу каменем; не треба думати й про поїзд, який глухо тахкоче колесами, і в якому їдуть усі вони - живі під цією латочкою неба; не треба думати й про омани, ну, хоч би про ту дівчину, яку зустрів за півроку двічі - не в твоє купе вона завітає. Варто забути кругле, усміхнене обличчя Сіроводихи, варто повірити, що вона добра і зичить йому й дочці своїй блага; варто згадати, що є в нього власна домівка, де його чекають і люблять, є робота, яка йому подобається і де його так швидко оцінили; є, зрештою, важлива поїздка, в яку вирушить уже сьогодні, а ще є весна, що посилається на землю для того, щоб усіх оновити.

Голий, блискучий і безлистий клен підняв гілки і з них вряди-годи крапали краплі. Коли падали в калюжі, дзвінко розбивались, а коли плюхались на землю - глухо. Звів руку й одна із крапель розбилася на долоні, холодно її змочивши і наливши по вінця всі лінії його долі. Назустріч од колонки рухалася громіздка жіноча постать в гумових блискучих чоботях і з головою, закутаною у вовняну хустку, - від того голова та здавалася ніби у скафандрі, була то Магаданша. Він почекав, щоб жінка перейшла йому дорогу з повними відрами, адже хотів, щоб усе в його житті склалося добре.

- Доброго дня! - сказав Магаданші, й та неохоче йому відповіла.

11

По обіді вирішив передрімати, адже в поїзді добре не виспишся, окрім того, в хаті було напалено, а він, блукаючи по дощі, змерз; зрештою, й обід був смачний та поживний, а мати запобіглива й мирна. Вони перекинулися словом, він відчув солодку притому і зватілість у голові, відтак і бажання сховатись під ковдру, щоб із тіла вийшла зайва вологість, набрана на дворі. Теплу тишу відчув у рідному домі; мати рухалася в капцях на повстяній підошві нечутно, ледь-ледь муркотіло радіо, плащ і мокрі черевики його сушилися: плащ розтягнутий на стільці біля груби, а черевики настромлені на поліна. З насолодою простягся на канапі, а мати принесла йому вкривало - старого ліжника. Загорнувся в нього й приплющив очі, які вже йому й поколювало. Мати затягувала на вікнах штори, й він слухав, як із шурхотом рухаються підвіски і як шарудить тканина. Тихі кроки прошелестіли мимо нього, а за мить зі співом причинилися двері. Знав, що в хаті півсутінь, що грубка в кутку пашить теплом, що в ній дотліває жар кам’яного вугілля і довго ще тлітиме, що вже не станеться нічого, що б вибило його з цього м’якого й ніжного колисання, бо його таки похитувало, похитувало канапу й увесь дім. Почув, як тихо стукотять по рейках колеса - несуть його в глибину сну. І сон йому приснився той самий, що і вночі: про поїзд, де в тісному купе їде з батьками і братом, з братовою і своєю дівчиною, із Ромкою, хоч той, здається, був тут зайвий, але це він розставляв на вагонному столику шахи, із лаборантами, з якими працював: Галею та Вірою Миколаївною, Віра Миколаївна про щось мирно розмовляла з Сіроводихою; на руках Свєтина мати тримала песика Локшу, і той песик, перебивши жінок, почав раптом оповідати людським голосом, що він, Юрко, вів себе зі Свєтою неподобно, безцеремонно хотів її обійняти, поклав руку на плече, а ще мав нахабство взяти Свєтину руку в свою і довго не відпускав. Що вони робили в сінцях, він, песик Локша, не бачив і брехати не буде, але гадає, щось стидке й неґречне. Брат на ту розповідь сміявся, а Свєта відвернулася й дивилась у вікно. Мала до того підставу, адже через лутку вікна переступала дівчина, яку він бачив за останні півроку двічі. Вона ступила ніжкою, взутою в золоту туфельку, між шахові фігури, тоді поставила туди ж другу ногу і враз почала маліти, аж поки не перетворилась у шахову королеву. Через стіну, начебто була та безтілесна, пройшов до них його приятель Стах, мав строге обличчя, а завітав тільки для того, щоб повідомити Юркові: грошей йому не позичить.

- Коли б у нього не було на хліб, - сказав поважно Юрковій матері, - я і хвилини б не вагався, бо Юрко мені друг, але коли подумаєш, кому потраплять мої гроші…

Ромка звів очі від шахівниці, й вони стали маленькі, примружені.

- Ще не було жодного, - жорстко повідомив він, - хто б не віддав мені боргу. Зі мною жарти погані.

Тоді Юрко помітив, як заплакала на шаховій дошці біла королева, взута в золоті туфельки, і плакала вона золотими сльозами, а в шибку їхнього вікна дивилося обличчя, приклеєне, як вирізка з журналу, - той хлопець, з яким колись біла королева гуляла на Тетерівському березі.

Тоді Юрко сказав:

- Любі мої! Постараюся зробити так, щоб усім було добре. У тебе, Стаху, я не позичатиму грошей, і ми залишимося приятелями. Я, Ромку, поверну борг, і тобі не доведеться мене калічити: хіба ж можна, щоб хтось тобі грошей та й не віддавав? Буду старатися й на роботі, і вам, Віро Миколаївно, стану достойною заміною, щоб спокійно пішли на пенсію, а ви, Галю, можете роботу не покидати, робитиму її за вас Оженюся з тобою, Свєто, і хай заспокоїться твоя мати, а ваш песик Локша мене полюбить і не гарчатиме - я годуватиму його комісійною ковбасою. Ми прибудуємо, Вікторе, до нашої хати незаконну прибудову, і ти матимеш де жити з родиною. Собі ж я хату намалюю. То буде такий дім, який може тільки приснитися, і він нам конечно присниться. А щодо білої королеви в золотих туфельках, можете не турбуватися ти, Свєто, і ви, хлопче, приклеєний, як вирізка з журналу, до скла - я любитиму її тільки у мріях і вві сні.

- Здорово ти сказав! - мовив Ромка, повертаючи до нього хитре обличчя. - То, може, ми з цієї нагоди зіграємо? На гроші?

12

Прокинувся від того, що відчув: у кімнаті хтось є. Розплющився й побачив: навпроти сидить на стільці з крижаним обличчям мати й дивиться на нього впритул. Здається, цей погляд і розбудив його.

- Щось сталося? - спитав, спускаючи ноги на підлогу.

- Ти чого це знову ходив до того гицля, до того обіясника, того шахрая?

- Про кого це ти?

- Сам добре знаєш, про кого. З ним уся вулиця не хоче знаться, а ти його пороги оббиваєш. Давно тобі казала: обходь його десятою дорогою, коли не хочеш улипнути. Чи, може, вже влип?

- Нікуди не влип і нічого не знаю, - роздратовано сказав. - Оце треба було мене будити?..

- Я тебе не будила, - категорично сказала мати. - Сиділа й чекала, доки прокинешся.

Вона його не будила. Але свердлувала поглядом, аж він прокинувся.

- Не даси відпочити, - буркнув він.

- Бо мені здається: ти влип. Той шахрай шукає дурних і обігрує їх. У шахи і в карти.

- Звідки… знаєш?

- Уся вулиця знає. І не роби з мене дурної. Кажи прямо: влип?

- Нічого я не влип, - зірвався він з канапи. - Ну, так, заходив до нього кілька разів. Грали в шахи.

- А я що кажу? Коли ти був в армії, то біля нашої хати збиралася ціла компанія, зараз вони на острів перейшли. На них раз і міліція нападала, то вони в одежі в річку покидалися і поперепливали на той бік. Але він нечесно грав, і вони його прогнали. Здається, бобу дали, бо з ними більше не грає… Тоді він почав шахами дурити.

- Я це знаю, - сказав Юрко, натягаючи штани.

- Тепер він ловить дурних у парку, - сказала мати. - І не один уже влип. Вже не раз казала: обходь таких десятою дорогою.

- Я обходжу, - сказав Юрко, натягаючи сорочку.

- В тому то й річ, що не обходиш. Сьогодні вранці чого до нього заходив?

- Все ти знаєш, - буркнув Юрко.

- Знаю, бо ти дурний. Таких він і обкручує. Признайся: влип?

- Нічого я не влип, - сказав Юрко й зирнув на годинника: проспав добрі дві години.

- Ліпше б признався, - сказала мати.

- Нема чого признаватися, - вибухнув Юрко. - Він мене попросив цигарки йому в місті купити…

- А в нашому магазині нема цигарок?

- Він курить «Казбек». В нашому магазині «Казбеку» нема.

- А чого тебе просив? - тоном прокурора спитала мати. - Не було в кого попросити?

- Ми на дорозі перестрілися. Коли на роботу йшов…

- Не брешеш? - спитала, пильно на нього дивлячись.

- Чого мені брехати?

- А того, що він міг би сам по ті цигарки піти: це швидше було б.

- Казав, що погано себе почуває.

- А чого до нього в хату заходив?

- Гроші взяти.

Мати, здається, повірила. Ще мала сумніви, але він цього разу викрутився. Справа з боргом ускладнювалася. Вже не зможе сказати, що зарплатню в нього вкрали в тролейбусі: надто підозріло було б. Умивався після сну й гарячково міркував. Більше десятки із зарплатні не викрутить, мати звикла рахувати кожну копійку. Доведеться позичати. Може, у Стаха, а може, у Віри Миколаївни: ця історія не повинна випливати. Розрахується із тим шахраєм, як назвала його мати, і справді обходитиме його десятою дорогою. Тобто йтиме у місто так, щоб не минати п’ятого номера, слава Богу, виходів у місто було аж три. Коли б признався матері, вона гроші покрити борг дала б. Але потому їла б його поїдом ті гроші йому б горлянкою вилізли.

- Поїзд коли? - спитала мати.

- О дев’ятій, - сказав утираючись. - Але треба прийти години за дві, щоб квитка взяти - прохідний.

- А не міг не їхати?

- У мене й документи виписано. І гроші на відрядження одержав.

- Скільки?

- По два п’ятдесят на день, за дорогу й на готель по карбованцю.

- Цього тобі вистачить. Чарки не пий і в компанії не ув’язуйся.

- Які там компанії, коли нікого не знатиму.

- Такі бувають аферисти!.. Побачить, що ти молоде, дурне, то й вициганить грошики.

Він розсміявся.

- А ти кудись із Житомира виїжджала?

- Бо нема чого, - відказала. - Мені добре і вдома.

Тоді він почав розказувати їй, для чого потрібне йому це відрядження. Коли його щасливо відбуде, адже їде від заводу штовхачем, то його, напевне, переведуть у лаборанти, а коли вступить до інституту… Оповідав те, що повідомила сьогодні Віра Миколаївна й бачив, як розпогоджується материне лице. Вона вже бряжчала тарілками, виймала виделку й нарізала хліб. Страва була тепла, бо стояла весь час на гарячій плиті.

- Маєш шануватися, - сказала зрештою. - Так же мені хочеться, щоб життя у тебе склалося ліпше, як у Віктора.

- А чим у Віктора воно склалося погано?

- А тим, що жениться на кугутці, яка ламаного гроша за душею не має. Ходив до Свєтки?

- Заходив.

- Плетуть вони на тебе із тою старою пащекухою сіточку. Ой плетуть!..

- Свєта мене чекала два роки.

- Подумаєш, - зневажливо обізвалася мати. - Чекала, бо ніхто інший не підвернувся.

Він поклав виделку.

- Хочеш зіпсувати мені апетит?

- Не хочу, щоб ти їхав, - зітхнула скрушно мати. - Серце в мене не на місці, коли подумаю про цю поїздку.

Він повернувся до неї й побачив її печальне лице. Не розумів того смутку, але і йому невідь-чого шкребнуло по душі.

13

Вийшов надвір у просушеній одежі й черевиках і довго озирався, поки було видно на вступі до хвіртки утлу материну постать. Дув сильний вогкий вітер і по небі важко котилися пелехаті хмари. Калюжки нервово мерехтіли, а на більшій - стеклося тут озерце - вітер гнав невеличкі вали. Вони накочувалися на жорству дороги і з плюскотом розбивалися. Юрко тягнув важкого портфеля і єдине, чого бажав, не зустрітися з Ромкою, не від сьогодні боявся з ним здибуватись. Але доля його і цього разу не помилувала: барилькувата Ромчина постать таки стовбичила на вступі до п’ятого номера. Юрко хотів уже звернути до парканів і крадьки податися до Купальної (чого його знову потягло цією дорогою?), але до нього вже повернулася червона парсуна й дивилась, як вовк на ягня. Отож відчув себе ягням і покірливо подибцяв на зустріч із Ромкою, хоч усе в ньому сціпилось і напружилося.

- Ти це куди? - спитав той, не виймаючи з рота цигарки, його тлусті гемби розсунулися.

- По ділу, - сказав Юрко.

- Може, в партійку зіграємо, бо така погода?..

- Ніколи мені.

- Все тобі ніколи, - змружив очі Ромка. - Подивитися - ніби оминаєш мене.

- Чого оминаю! - сказав Юрко. - По-моєму, сьогодні вдруге зустрічаємося.

- Я тобі ще нічого поганого не зробив.

- А хіба я кажу, що зробив?

- Ну, гаразд, тупай, - сказав Ромка - І не забуть про сімнадцяте число.

- Вже ж не забуду.

- Всі ви не забуваєте, - буркнув Ромка. - А коли приходиться віддавати, з горла свої гроші доводиться вам виривати.

- Я сказав, що віддам, - ледве не крикнув Юрко. - Мало тобі?

- Чого репетуєш? - зашипів Ромка - Хочеш, щоб уся вулиця знала?

- А чого боїся, коли чесний? - так само дзвінко спитав Юрко.

- О, ти мені сьогодні не наравися. Подумаєш, два рублі дав. Чи, може, тебе якась жаба вкусила?

«Ти!» - захотілося крикнути Юркові, але тільки втяг голову в плечі й пришвидшив ходу. Знав, що Ромка дивиться йому вслід, дивиться щілинками очей, що вуста його бридливо мнуть цигарку, що він, можливо, й справді жаба, котра сидить і чекає, щоб прилетів до неї комар чи муха, щоб махнути довгим язичком і злизати її.

«Для чого ти живеш? - зойкнуло йому всередині. - Чому липнеш до людей?»

Відчував на спині Ромчин погляд - той пік спину, - але не повертався. «Ну от, - думав він не без полегшення, - ми нарешті порозумілися - добрим стосункам між нами кінець. Кину тобі у вічі тими видуреними грішми і подавися ними!»

Аж кипів од злості, такий йому бридкий став той чоловік: ну, що це сьогодні за день!

Тільки вигнавши з маху під гору, почав заспокоюватися: з присвистом дихав, а серце голосно калатало в грудях. Дивно стало в цьому світі: весна, а на нього осінню раптом війнуло; дерева витяглися в небо, просячи сонця й тепла, а в ньому кипить злість; на заході в цей час мало б сяяти барвами небо, а там чорна хмара дощі спускає. Такий він малий у цьому світі й під цим небом, хоч хотів би бути сильним і незалежним ні від кого. Скільки в нього клопотів і проблем, які їдять мозок, а йому ще й пацаном хочеться себе відчувати. Ні, все це мале, перехідне й тимчасове. Все це намул - душа його чиста. Все це хмари, які не тільки покривають небо, а й несуть на землю дощ. Він раптом захотів цієї поїздки, в яку пускався попри все без особливого бажання. Буде щось робити й чогось домагатися - це зміцнить йому дух. Ніколи вже не брехатиме матері й не дозволить, щоб його ловили, як муху. Не хоче бути мухою, бо в нього все-таки чимало нуртує сили. Подивився на дівчину, яка йшла супроти нього, - це була гарна дівчина, і вони зустрілися поглядами. Ну от, не окинула байдужим поглядом, а відповіла на вогонь, що його послав. Не плохий він і не нікчемний, а коли треба, зуміє настояти на своєму.

Портфель утяжив йому правицю і він перекинув його на ліву. Тільки тепер озирнувся: чомусь здалося, що Ромчин погляд і досі впирається йому в спину. Ні, вулиця - як вулиця. Повна машин, копітких постатей, які поспішають. Повна сірого передвечірнього сутінку. Він труснув головою, збираючись на силі, адже дорога перед ним стелилася, дорога, що вабить його і відстрашує.

14

На вокзалі все було так само, як і вдень. Люди дрімали, їли, тихо поміж себе перемовлялися чи снували приміщенням. Біля кас зібралися невеличкі черги. Юрко став за жінкою, яка раз у раз позіхала і, хоч був виспаний, відчув і собі її сонний настрій.

Вікна позакладало сірою пеленою, але дощу не було. Він стояв у черзі, позираючи чи на ці вікна, чи на пасажирів, які не знали, де подітись. Якийсь старий стуманілим поглядом обводив пасажирів і, очевидно, шукав співрозмовника, поруч нього відкинулася, заломивши голову, кащувата жінка. Вона розставила сухі коліна, рот розтулився - посапувала. Поруч неї виструнчено сидів солдатик з напрочуд великими очима і здивовано роздивлявся навкруги: певне, відпусник. Хлопець у світлому плащі із заляпаними туфлями, аж не видно було, якого ті кольору, ходив, роздивляючись об’яви й графіки руху поїздів, вряди-годи позирав на годинника. В кутку на лаві примостилося двоє: один схожий на перукаря, другий літній, вусатий. Біля літнього з повними цікавості очима завмерло худеньке, руденьке дівча літ п’ятнадцяти. Юрко подумав, що солдатик і це дівча єдині небайдужі люди в цьому залі, бо їх дорога вабить.

Забув присунутися в черзі і його ззаду підштовхнули. Ступнув крок уперед, а жінка перед ним знову позіхнула: зуби в неї були впереміш стальні й білі. Дівчинці не сиділося, вона встала й зирнула на матір, що куняла, схиливши на груди голову і вряди-годи цією головою смикала, - повільно пішла до світлової карти шляхів. Задерла личко і задивилася. Тоді озирнулася, чи ніхто за нею не стежить і несміливо простягла руку до кнопок. Гілка шляху, що світилася, погасла, натомість прозначилася інша. Дівчинка знову озирнулася, ніби боялася, що її проженуть, а тоді вдруге простягла руку до кнопок. Знову загорілася гілка шляху, і Юрко побачив, що це шлях, який мав проїхати він. Його знову підштовхнули - крайока озирнувся: штовхав його червонолиций дядечко, чимось схожий на Ромку. Стало неприємно: цей Ромка переслідує його й тут.

Узяв квитка, а коли відійшов од каси, побачив, що дівчинка бавиться біля вертільниць-довідників. Ті шумко махали блідавими крильми, а дівчинка, розтуливши рота, дивилась. Він підійшов до газетного кіоска й накупив тонких журналів. На обкладинці одного з них була дівчина, схожа на ту, що її зустрічав двічі за півроку, і, дивлячись на її світле й гарне обличчя, відчув тихий смуток. Сидів на лаві й дивився на риси тієї, про яку хотів мріяти, - йому почулося тихе стукотіння коліс. Стіни станції від того здригалися, здригалася й лава, на яку присів, і, хоч добре знав, що це минає станцію поїзд, який тут не зупиняється, уявилося йому інше.

Уже сидить він у поїзді й дивиться, як краплі миють шибки. Шибки покрито тьмою і, окрім тих крапель, нічого не видно. Але йому запахло хвоєю - може, його поїзд їхав сосновим лісом. До вікна приклеїлося чиєсь обличчя; так, це було Свєтине обличчя. Дивилася на нього з глибини ночі, розгублена й перестрашена. Ворухнула губами і замахала руками, як говорять німі, але він не розумів мови німих. Відчув особливе заціпеніння, все в ньому завмерло - провідчув раптом те, що з ним мало невдовзі статися. Було це не так прояснення, як смутна хвиля - овіяла його обличчя, як подих вітру. Затремтів, бо подумав, що людину можуть навідувати нерозумні думки. Адже й справді всі ті думки про поїзд - нерозумні. Не той поїзд, на якого чекає, а в якому їде, хоч добре з на: сидить на вокзальній лаві і жде поки оголосять посадку. Той же поїзд існує не в цьому часі, а у вічному. Не раз сьогодні йому привиджувався, і це мало б його насторожити. Але відчув себе настороженим тільки зараз. Тільки зараз омила його серце тривога, тож знову зирнув на шибку, щоб прочитати знаки, які посилала йому Свєта. Але Свєтиного обличчя в шибці не було. Там стояло лице материне, і він зрозумів те, що шепотіли її вуста То було все те ж застереження, яким провела його в дорогу: «Бережися, синку!» - «Хіба мало людей їде», - сказав тоді він, а зараз тільки подумав. Так, то був не той поїзд, на якого чекає він, а на якого чекають усі ці люди, що зібралися на вокзалі. Бо й вокзал також існує не в цьому часі, а у вічному. На колінах у Юрка лежав журнал, з обкладинки дивилася на нього дівчина, про яку хотів мріяти. Її вуста заворушились, як і в тих двох, котрих побачив у склі: промовляли те саме, що сказала й мати. Поїзд їхав через сосновий ліс і в ньому терпко пахло хвоєю. Знав, що цей поїзд не тільки забрав у себе цей вокзал, а й ціле місто, до боку якого приклеївся, наче молюсок, будинок вокзалу. З того поїзда весь час сходять люди: юні, молоді, старі. Сюди і входять, але тільки немовлятами. Ті, що сходять, мають воскові обличчя і заплющені очі. Коли покидає його той, кому прийшла пора, коли ступає по довгому, як вічність, коридорові, всі повертають по своїх купе голови до дверей. І хоч двері їхні зачинені, вони бачать і через них. Бачать прозору постать із восковим обличчям - одну з дійових осіб тіньового театру, яка повільно й спокійно зника. Тоді всі думають, що така доля чекає кожного. Усіх, хто сидить на вокзалі, й усіх, хто живе у місті, до боку якого, наче молюсок, приліпився будинок.

Юрко здригнувся. По радіо оголосили посадку на поїзд, на який він мав сісти.

Через два місяці на розшукових дошках міліції з’явилися друковані листки з фотокарткою Юрка під жирною шапкою: «Знайти людину!» У них описувалися прикмети хлопця, народженого двадцять один рік тому, який 5 квітня 1985 року вийшов із дому, сів на такий і такий поїзд і зник безвісти. Всіх, хто бачив його, запрошували повідомити, куди належить. Тут-таки описувалося, в чому Юрко був одягнений. Досі за тим оголошенням не зголосився ніхто.

1985р.

1

Цей камінь уже не раз згадувався, він лежав на трав’яній косиці між дорогою й Олексійовим парканом; за кілька метрів од нього стояла колонка, повернута носом у бік Олексійового городу; сам камінь мав настільки досконалу форму, що на ньому могли всістися кружка (на жаль, спиною одна до одної) п’ятеро місцевих кумась. Коли ж їх приходило тільки троє, то всідалися біч-о-біч; ноги їхні при цьому лягали в густу соковиту траву, якою й була заросла косиця між дорогою й Олексійовим парканом. У теплу пору ця трава приємно холодила литки кумась, тож і розмови точилися тут неквапливі. Окрім цього, містина мала ще й ту перевагу, що сюди сходився по воду цілий куток, а що куток складався з антагоністів кумась та їхніх приятелів, то й розмова улягала, як море, відповідно з припливами та відпливами: припливами можна було б назвати той момент, коли до колонки підходила особа, прихильна до кумась (вона закладала під ручку камінця й дозволяла воді неквапно сочитись у відро, що й було цьогочасною особливістю їхньої колонки), мала змогу перекинутися приязним словом, а відпливами ставали хвилі, коли з колонки брав воду хтось немилий завсідницям, - тоді розмова уривалася, жінки сиділи з міцно запечатаними обличчями і ніби й собі кам’яніли, аж доки небажана особа націджувала потрібну кількість води - це при цьогочасній особливості колонки тривало хвилин зо п’ять.

Того вечора на камені сиділо троє: перестаріла дівчина Людка із сухим гостроносим лицем; кругленька, наче хто їх надув автомобільним насосом, Сіроводиха (позавіч її кликали Сіромордиха) з обличчям сірим, біля ж очей мала темні півкола: синці від того, що недосипала, чи, може, від того, що пересипала; і, ясна річ, постійний протирач каменя ряба Надька, яку нещодавно покусали оси: в ліву щоку і, здається, в язика - щока від того напухла, а ряба Надька обв’язала її хусткою, як це роблять тоді, коли з’являється флюс. Чи не тому ряба Надька не могла сьогодні вести соло в розмові, бо тільки розтуляла рота, її шпигало так немилосердно, що кривилася, зітхала й підводила очі до неба - жест зовсім невластивий цій високодостойній мотроні. Сіроводиха ж належала до тих жінок, що не говорять, а підтакують, отож мимоволі розмову мусила вести Людка.

- Нє, ви мені нічого не кажіть, - почала вона монолога, на якого позаздрив би Кропивницький, - він чоловік нечистий. Нє, ви подивіться: чи були у нас на вулиці колись руді діти? Ніколи не було, а зара їх штири: в Броньки, в Зінки, в Лєнки Бутенкової і в тої чортиці Мілки. Хай мені покладуть голову на цей камінь і відрубають, а я все-дно скажу: це робота отого рудого пса. Я вже давно за ним дивлюся - це, я вам скажу, ті бестія! Гляньте, які в нього очі - це ж не очі, а п’явки, гляньте, як вони по вулиці ступають, - Людка саркастично прокрутила при цьому торсом, - гляньте на його жінку - шкура та кості, а коли прителіпалися сюди, ще кругленька була. Гляньте, як він крутить носярою, - Людка спробувала покрутити власною носярою, - туди й сюди, як нюшить, стерво; а свої вікна так запинають - ні щілиночки там! А діти? Хіба бувають такі людські діти? Те, що вони руді, кат з ними, а тобі ні цукерка не візьме, ні тобі слова не скаже, коли щось спитаєшся. То таки нечистий чоловік!..

- Я знала… - почала ряба Надька, але їй заболіло, й вона тільки зойкнула, а хотіла оповісти про одного чоловіка, подібного до цього, то той, знаєте, хотіла оповісти ряба Надька, упирем був. Еге, пив людську кров, особливо з жінок. У рябої Надьки, хотіла розповісти ця високодостойна мотрона, він, ясна річ, крові не пив - подавився б, а от до одної достеменно лазив і та, хотіла сказати ряба Надька, стала як дві краплі води схожа на жінку Рудька - так само худа, мов шкапа, і все худла, худла…

На жаль, усіх цих подробиць ряба Надька не виповіла, а тільки перепустила їх через мозок, бо говорити, як ми вже зазначили, заважала їй роздута щока. Сіроводиха скрушно зітхнула й проказала тонюсіньким, як у дитини, голоском:

- Нечистий чоловік, нечистий, ох, скільки їх нечистих є!

- Я до нього давно приглядаюся, - повторила Людка. - Ну, скажіть: чи котра з вас бачила, що він оббиває пороги в Броньки, у Зінки, в Лєнки чи в тої чортової Мілки?

Ряба Надька поставила супроти Людки зчудовані очі, рот розтулився, але вона тільки зойкнула; відомо-бо, що саме в цієї високодостойної кобіти була підзорна труба й ніщо не минало її пронизливого зору. Отож ряба Надька тим позиром і охом висловила те, що хотіла: і справді якась чудасія, що в них на вулиці з’явилося четверо руденьких дітей, хоч жодна із щасливих матерів не мала чоловіка, досі всі вони, окрім Броні, яка чоловіка все ж мала, ходили в перестарках, а всіх їх, перестарілих дівчат, було на кутку шестеро: крім згаданих, ще й Людка, котра все оце оповідає, а шоста - провізорка, яка дивиться на чоловіків з такою лютою зневагою, що в них мимовільно виникає містичний острах і бажання якнайпрудкіше проскочити мимо. Провізорка мала щедро розпасену сідницю, яка урочисто поколихувалася на досить зграбних ногах; зате горішня полонина тіла була ніби всушена: груди малі й безживні, а обличчя строге, з тонкими вустами, з горбистим, ніби орлиний дзьоб, носом і маленькими яструб’ячими очицями.

- Хо-хо-хо-хе! - раптом захихотіла Сіроводиха, чи, як її інакше звали, Сіромордиха, - а в провізорки руденького дитятка і не знайшлося…

- У мене теж, тьотю, - строго сказала Людка й подивилася на співрозмовницю впритул.

- А я що кажу? - злякалася Сіроводиха. - В тебе, милоданочко, теж, хе-хе!

- Знаю… - сказала ряба Надька, але застогнала - тяжко їй було, ой тяжко безмовній! Так тяжко, що на очі аж сльози вибились. А хотіла вона сказати, що Людка каже правду, бо Рудий надто помітна персона, щоб пропустити, коли йде по вулиці; та й чуб у нього палає так, що хоч-не-хоч, а увагу на нього звернеш. За ним легко стежити, хотіла сказати ряба Надька, і вона не раз скеровувала в його бік підзорну трубу. Але от що дивно, подумки виснувала ряба Надька, нічого за ним не устежила, а руденькі дітки десь та й узялись…

- Не знаю, як ви, а я в нечисту силу не вірю, - категорично сказала Людка. - Може, вона колись і була, ота нечиста сила, але не тепер. Тепер є нечисті люди, а не нечиста сила.

- Нечисті є, ох нечисті, скільки їх є нечистих! - відгукнулася Сіроводиха.

- Ну от, ви сказали нечисті, тьоть, - вкрадливо й загадково сказала Людка. - А що воно таке нечисті, га?

Сіроводиха скинула очима й ніби перелякалася: нечисті - це нечисті, хотіла сказати вона, - а хіба цього мало? Хіба мало, коли є на світі люди, які тільки й заслуговують, щоб плюнути на них? Але на вустах у Людки цвіла саркастична посмішка; здається, вона щось знає таємниче, на щось натякає, до чогось веде, щось тримає на умі.

- Хо-хо-хо-хе! - засміялася Сіроводиха. - Хе-хе!

- Знаю… Ой! - ряба Надька схопилася за щоку. Вона, будучи при здоров’ї, змогла б вичерпно відповісти на Людчинє запитання, бо прожила на світі більше від обох, а бачила тих нечистих!.. Вона б розказала, що ось уже сорок років веде завзяту війну з такими нечистими, бо вона не з таких, що терплять; вона не з таких, кому можна покласти пальця в рота… Нечисті - це всі ті, з ким вела вона словесні баталії, а не було, здається, жодного сусіда, з ким би вона тих баталій не вела… Ні, все-таки те, що оповідає Людка, невміру цікаве: і справді, як це вийшло: не ходив Рудий до тих чотирьох, а руденькі діточки пищать? Як це так: жодна з тих чотирьох не промовилася про те, де тих діточок узяли, - хіба ж таке можливо? Вона, ряба Надька, теж не в тім’я бита, і не самій Людці прийшла до голови така самоочевидь. Вона, ряба Надька (їй-богу, присій-богу!), ще раніше засікла це в умі, а її знаменита труба не від сьогодні повернута в бік отих чотирьох. Але ті четверо жили тихо й спокійно; мали досить клопоту зі своїми руденькими: моталися по дворах, вивішували сушитися пелюшки, повзунчики, сорочечки і штанці, а коли котра везла своє добро у візочку, минала рябу Надьку, задерши кирпу, і, хоч і зупинялася на лагідні оклики рябої, але в розмову з нею не входила, тобто зовсім не хотіла говорити про те, що рябу Надьку цікавило. А коли одного разу найсолодшим і найніжнішим голосом вона запитала (в Зінки), хто ж батечко такого мацюпенького, такого золотенького, такого симпатюлечка, то Зінка блимнула на неї так, ніби вона, ряба Надька, вкрала в неї годинника. Лєнка Бутенкова взагалі не зупинилася з нею побалакати, звістивши, що їй страшенно ніколи, а з чортицею Мілкою вона давно не знається, бо то така вирва, що й провізорка супроти неї янгол. Броня ж одрізала рябій, що її золотеньке, симпатюлечке й так далі того ж походження, що її, рябої Надьки, Галя. «А щоб ти скисла зі своїм дурним вилупком», - сказала тоді подумки доброзичлива Надька, бо Броня надто вже гордо повезла свого візочка. Відтоді Броня перейшла в коло неприятелів рябої Надьки.

Все це миттю пронеслося в голові цієї високодостойної мотрони, умістившись у паузу, яку багатозначно витримувала Людка перш ніж сповістити співрозмовницям, до чого вона додумалася і що здається їй безсумнівним. Але Людка не бажала так відразу викладати свої карти, отож заговорила про інше, не менш цікаве, що знову-таки стосувалося загадкового Рудька.

- А ота друга, що з ним живе, думаєте хто?

- Ота її племінниця? - спитала Сіроводиха.

- Еге-еге, племінниця! Ви дивилися їй у паспорта? По-моєму, це вони так кажуть, а насправді це ніяка не племінниця.

- А хто ж вона така!? - вигукнула ряба Надька і аж заскімліла - нелегко дався їй цей вигук, що вирвався з неї таки мимоволі.

- Я тоже не дивилася в її паспорта, - сказала Людка, - але певна, тут щось не так…

- А хто ж вона така? - вигукнула тоненько й Сіроводиха.

- Він живе з нею! - категорично відказала Людка. - 3 жінкою своєю не живе, а з цією «племінницею» от пожалуста. Така це племінниця, як я балерина…

Жінки позавмирали. Людка сиділа посередині, ряба Надька з правої руки, а Сіроводиха, чи б пак Сіромордиха, з лівої. Вони повернулися до Людки, аж роти порозтуляли: ряба Надька трошки, бо їй таки боліло, а в Сіроводихи й губа відпала. В цей час до колонки хтось підійшов, вони тільки край ока туди повели; еге ж, це із тих немилих їм; той Хтось підклав під ручку камінця, і вода тихенько подзюркотіла у відро; той Хтось стояв до них спиною (адже немилий їм був! Скажемо, що була то Марія, молода Смердиха), а вони тільки й спромоглися, що позатуляти роти, бо Людка вкинула їй до голови по такому їжачку, що вони й думати позабували, хто в цьому світі чистий і нечистий, та й чому. Жінки навіть ненавидіти почали Марію - хай би забиралася зі своїм відром, хай би ця колонка швидше надзюрчала повне відро - скільки разів дзвонили вони на водогін, щоб прислали майстра й полагодили, але звідтіля ні хуху, ні духу, ні водогінника - отож і дзюрчить вода як собі хоче, тихенько й лагідненько, і їм ще треба витримати добрих п’ять хвилин, доки Людка таки зможе оповісти: а звідки в неї така запаморочлива новина, адже той Рудий та й уся його родина достобіса потайні, а коли засвічують світло, у вікнах їхніх ані шпарини!

2

По правді, Людка й сама не відала, чому так гостро зацікавилася Рудьком. Одне те, що її мучила таємниця з чотирма рудими дітьми, які з’явилися на вулиці, а друге, що розгризти того горішка вона таки не змогла, хоч бігала до всіх чотирьох - з трьома була в стосунках добрих, а з чортицею Мілкою - у зловорожих. Як вона ластилась, як угиналася, як жебоніла, як стелилася берізкою по землі, як підлабузнювалася - ні Броня, ні Зінка, ані Лєнка своєї таємниці їй не виказали, і Людка, йдучи від останньої, ледве не розпач відчувала: невже їй на кутку доведеться лишатись у старих дівках із самою тільки провізоркою? Від такої думки холодний піт висівався на сухому Людчиному тілі, в голові їй макітрилося, відчувала, що не витримає цього випробування, а впаде у дорожній порох і заридає, закричить, як припадошна, бо и справді допекло їй до живого. Була не з дурних, отож уміла міркувати, а водночас зв’язувати в одно ті нечисленні ниточки, які все-таки в її голову потрапляли.

Перша ниточка: руді діти і єдиний на кутку рудий чоловік.

Друга ниточка: той чоловік потайний, а значить, уміє залагоджувати свої справи так, щоб усе було крито-шито.

Третя ниточка: коли в когось удома штори затуляються так щільно, що ані щілини в них, значить, до цього є підстави.

Звістка про те, що Рудий тримає не одну жінку, а дві, яка так уразила рябу Надьку й Сіроводиху, котру звуть ще Сіромордихою, реальних підтверджень, на жаль, не мала - це був результат найпростішого умовиводу, який прийшов Людці в голову, щоб пояснити дивну замкненість сусідів; а може, він з’явився в Людчиній голові через оту самозрозумілу злість, яку почала відчувати до загадкового Рудька. Її вікно виходило на вулицю так зручно, що могла оглядати її, скільки сягало око. Отож перше, що вчинила у своїй розвідувальній діяльності, - почала стежити не тільки за Рудим, а й за його жінкою та отією загадковою «племінницею». Принагідно стежила вона й за двома рудими хлопчаками, які зранку випурхували з хати й пропадали. Ясна річ, що Людка не належала до так званих «тунеядців», вона працювала продавцем у «Електротоварах», але той період, який ми тут опишемо, цілком укладався в час її відпустки. Отже, цілу відпустку Людка вирішила присвятити неоголошеному й самочинному слідству: хай там що, а цей горішок вона таки розгризе. Розуміла, що займатися самим спостереженням - річ маловартісна і багато вона з того не довідається, отож розмова на знаменитому камені, що її ми описали вище, була одним з актів її вивідувальної діяльності, але потужне джерело інформації в особі рябої Надьки тимчасово стало непридатне (через тих проклятих ос), а шкода: саме в неї Людка сподівалася поживитись, адже не було людини на кутку, про яку ряба Надька чогось не знала. Однак поки в рябої не спаде пухлина на щоці чи на язиці, а може, там і там, вона Людці безкорисна - мала шукати інформації з інших джерел.

Перше, що вчинила: подалася до своєї колишньої однокласниці Лілі Капілі, яка жила в одному домі з Рудим. До Лілі Капілі йти їй було не зовсім приємно, бо Ліля мала п’яницю-чоловіка, такого собі Шурика, та й сама не відсувала, від чого її обличчя стало ледве не чорне і старе, хоч вони з Людкою однолітки, а голос прохриплий. Дітей у Лілі Капілі не було, але навіть ця почвара дивилася на Людку зі зверхністю, зовсім так само, як подивилися нещодавно її недавні сестри по дівоцтву Броня, Зінка і Лєнка - в Лілі Капілі таки був чоловік, хай і дрантя! Ось чому Людка переболіла душею, перш ніж переступити порога Лілі Капілі; але діватися було нікуди - іншого шляху не мала. Зрештою, і тут їй посприяв добрий збіг обставин: по-перше, вона вибрала такий момент, коли Ліля Капіля вийшла з квартири і з печально-сумовитим виразом стояла біля власних дверей; по-друге, Ліля Капіля потребувала когось, щоб позичити хоч би на пиво своєму спраглому чоловікові - сусіди давно їй нічого не позичали; по-третє, в Лілі Капілі було чорно на душі, бо її чоловік-дрантя вкотре покинув роботу, а сама вона нещодавно з роботи була звільнена (причини цього акту нашої оповіді не стосуються).

Отже, розставимо дійових осіб цієї мізансцени. Побита шосівка вулиці з численними ковбанями, в яких вода висихає тільки у спеку. Самотня постать рябої Надьки у глибині вулиці, в неї й досі перев’язана щока, а погляд - сумирна печаль (погляд скорботної мадонни, якщо мадонни можуть мати таке рябе, побите віспою, зморшкувате, побабіле лице і якщо мадонни обв’язують собі щоки); Ліля Капіля з почорнілим од смутку лицем стоїть біля дверей своєї квартири, які виходять просто на вулицю. Ліля неквапно крутить головою, коли бачить якогось перехожого, але коли той відвертається і проскакує повз неї, щоб не вітатися, Ліля Капіля скрушно зітхає. Нарешті серед перехожих з’являється Людка; обличчя Лілі Капілі оживає і в її пригаслих очах спалахує промінець надії.

- Драстуй, Людочко, - каже вона хрипко, але й трохи улесливо. - Не признаєшся?

- Чого це не признаюся? - показує зуби Людка - Здоров.

- Ти що, не на роботі?

- У відпустці, - каже Людка.

- Чого ніколи не заходиш, училися ж разом, - улесливо каже Ліля Капіля і її очі палахкотять: здається, вона знайшла ту, котра позичить їй карбованця.

Людка зупиняється. Вона знає, як себе вести: ніби милість велику робить. В глибині вулиці стримить непорушний стовп із перев’язаною щокою, який ллє печальний струмінь погляду. Але, здається, цей струмінь уже не печальний, здається, він починає запалюватися вогнем живішим. Здається, той стовп із чогось радіє: чи не з того, що Людка вступила в балачку з Лілею Кепілею. Людка озирається. Вона не може не помітити стовпа з перев’язаною щокою. Щось ворушиться в Людчиній душі, та й чи знайдете ви в цьому житті вивідувача, котрому було б приємно, коли хтось стежить і за ним? Чи не тому Людка приймає пропозицію Лілі Капілі - мить, і двері Лілиної квартири відчиняються, а за хвилю зачиняються; на вулиці самотньо стримить стовп із перев’язаною щокою й дивитися йому вже ні на що. Цей стовп, читай - ряба Надька, простоїть іще на вулиці довго. Він сподіватиметься, що розчиняться ті запечатані двері, котрі ковтнули Людку та Лілю, що по тому Людка не підійде, а підбіжить до неї, і вони по-дружньому сядуть на каменя. Але рябій Надьці надто довго довелося чекати такого щастя. Сонце ступало по небі, а може, їхало, як золотоголовий велосипедист, - крутило собі золоті педалі та й долало помаленьку синій простір неба. Тягло за собою білі ридвани купчастих хмар; летів у небі чорногуз, розпростерши широкі крила; він не поспішав - був це той самий чорногуз, котрий оженився на трьох воронах. Ворони вже давно його покинули, бо він старий, сказали вони, і характер його псується. Він став буркітливий і сердитий, цей чорногуз, а такого щастя вони, ворони, знайдуть скільки завгодно, та й коли не знайдуть, біди немає. «У вас, шановний, - мовили вони, - стає паскудний характер!» Отож і полетіли вони шукати собі щастя, ті три ворони - лихі жони, і зникли з околиці назавжди. Чорногуз за ними не шкодував. Він навіть полегшу відчув, коли ворони-жони його покинули: старі парубки - народ, що не кажіть, невиправний!

3

Людчина розмова з Лілею Капілею тривала всього три години. Ми її не будемо переповідати всю, оскільки це не був допит у прямому розумінні слова - відбулася дружня розмова, в якій згадано мало не всіх їхніх однокласників, перемито кісточки ледве не всіх сусідів, а заодно й Рудька з його жінками та двома хлопцями. Ці хлопці, сказала Ліля Капіля, страшні шибайголови, вони навіть їй, тобто Лілі Капілі, устругнули капость, закинувши у вікно дохлого кота. Ні з ким із вуличних хлопчаків не дружать, а діють, як знають. Основне їхнє заняття - чинити капості. Це вони пишуть сороміцькі слова на парканах і навіть шибках, це вони б’ють вікна у тому будинку, що його хоче продати за астрономічну ціну старий Лейзер. Старий Лейзер сам у власному будинку не живе, він приїхав сюди бозна-звідки, а продавши дім, хоче й поїхати бозна-куди. Вони обоє знають, яка то була руїна, але старий Лейзер зробив капітальний ремонт - і чекає, щоб хтось йому за це дрантя дав тридцять тисяч. Сам він мешкає в готелі, оповіла Ліля Капіля, але ті чортові рудоголові хлопчаки тільки й роблять, що б’ють йому шибки і обдряпують свіжопобілені стіни.

Зрештою, хлопчаки Людку цікавили мало.

- А правду на вулиці кажуть, що Рудий живе не з однією жінкою, а з двома?

На те Ліля Капіля виповіла досить цінну інформацію: вона, Ліля, якось заходила до них, бо хотіла позичити три карбованці. Вони гроші позичили, власне, позичив не Рудько, а його жінка. Вона їм ті гроші віддала, але після того та, сяка-така, позичати відмовилась. Але мова не про те. В них дві кімнати, і от що дивно, сказала Ліля Капіля. В одній кімнаті, вона туди не заходила, а зазирнула, стоїть односпальне ліжко і двоє розкладних крісел, очевидно, для хлопців, а в другій, де Ляля Капіля стояла, - отоманка на одного, а в кутку - розкладачка. Мені це зразу ж видалося підозрілим, сказала Ліля Капіля, адже чоловік має спати, це кожному ясно, з жінкою. Отож питається в задачі: хто спить із дітьми - мати чи батько? А хто спить, питається в задачі, в другій кімнаті? Ліля Капіля при цьому хрипко засміялася й оповіла непристойного анекдота, від якого Людка зашарілась.

- А де вони працюють? - спитала вона, щоб перевести розмову на речі пристойніші.

- Ха-ха! - засміялася Ліля. - Вони хитро роблять.

- Як це хитро?

- А так, що жінка його працює вахтеркою. Тобто вона добу працює, а дві доби вдома.

- А племінниця?

- А племінниця працює разом з нею, її змінницею. Втямила?

- Гадаєш, він таки має дві жінки? - з солодким жахом запитала Людка.

- Ти мені сказала, - ухильно відповіла Ліля. - А я за ними у шпарку не підглядала.

- Хіба може в наш час таке бути? - зчудувалася Людка.

- Кожен по-своєму устраюється, - по-філософському зауважила Ліля Капіля.

- Через це вони такі потайні?

- Може, й через це, чи ж я знаю?.. Хочеш, ще одного анекдота розкажу?..

Другий анекдот був так само масний, але Людка витерпіла й це, не могла вона зігнорувати цінного, чого тут, попри все, набралася, а коли так, то й потерпіти можна.

- Знаєш, що на вулиці з’явилося четверо руденьких дітей? - спитала зрештою.

- Думаєш, це він постарався?

- А хто ж? - навпрямки спитала Людка.

- Ну, цього я вже не знаю. - Кажеж, аж четверо?

- У Броньки, Зінки й у Лєнки Бутенкової. І в чортиці Мілки.

Тоді Ліля почала сміятися. Вона сміялась якось дивно, ніби кашляла, очі її при цьому вирячилися - страшненька була!

Потеревенили про те і се - інформація, здобута в такий спосіб, коштувала Людці два карбованці, які Ліля Капіля клятвено обіцяла віддати, як тільки влаштується на роботу. Людка зітхнула: хай буде, як є; принаймні, у цих позичальників є одна порядна риса: не віддавши першого боргу, по другий до тих, у кого позичали, не звертаються.

- Я оце в їдальню устроююсь, - сказала їй Ліля Капіля й багатозначно підморгнула.

Людка йшла додому замислена, очі її були примружені й дивилася вона бозна-куди, навіть стовпа з перев’язаною щокою не помітила, а коли стовп раптом ступнув їй назустріч, здригнулася з несподіванки.

- Шепи-шепи-шепи-шепи? - спитала ряба Надька, кривлячись по-мученицькому, бо таки хотіла щось конче важливе спитати.

Але Людка не розібрала її запитання.

- Що ви кажете, тьотю?

- Шепи-шепи-шепи-шепи? - спитала ряба Надька.

- Не втямлю, що питаєте, тьотю. - сказала Людка. - Це у вас, мабуть, і язик розпух…

- Оух, - сказала ряба Надька, і в очах у неї з’явилися сльози.

- Ви, тьотю, сіллю рота полощіть! - крикнула Людка, ніби ряба Надька поглухла разом з онімінням.

- Шепи-шеп! - сказала ряба Надька і почала на мигах показувати в той бік, де була хата Рудька й Лілі Капілі - дуже вже кортіло їй довідатися, чого це Людка туди ходила.

- Ой, не втямлю я, що кажете, тьотю! - сказала Людка, хоч про те, що хотіла спитати ряба, добре зрозуміла. - Потім побалакаємо…

- Шепи-шеп! - тужно проказала ряба Надька й пішла до каменя, щоб відпочити - надто багато втратила сили на ці розпити. Водночас і очима дала Людці знати, щоб та йшла за нею.

- О ні, тьотю! - гукнула Людка. - Ніколи мені зараз!

4

Хоч утратила два карбованці, Людка була задоволена. Те, що вона почула, давало добрий харч її розтривоженій уяві. Перше, що її вразило: її здогад про двоженність Рудька, кинутий так собі, знічев’я, не був безпідставний, про це увіч натякала й Капіля. Отже, Рудий в одному ліжку з жінкою не спить. З хлопцями, правда, могла спати и племінниця, чи хто вона там, але в це вірити не хотілось, як і в те, що з хлопцями спав батько. На одну ніч із чотирьох, міркувала Людка, Рудько залишався з «племінницею» сам на сам (хлопці після гулів можуть спати безпробудно). Сам Рудько ходив тільки на першу зміну; виходив з дому зранку, а приходив близько п’ятої. Потому обідав, а пообідавши, рушав на проходку до річки. Його золота голова палала серед зеленої трави, бо Рудько любив трохи полежати на березі, однак, не роздягаючись. Саме тоді до нього прибігали його хлопці, і на траві якийсь час лежало три руді голови. Потім дві менші підхоплювалися й починали ганяти довкруж, а то й плесканки кидали; Рудько спокійно за синами спостерігав. Потім уставав, скидав сорочку (це вже був зовсім цікавий момент), і його тіло аж запалювалось од вогненного волосся, яким густо заріс. Штанів однак не скидав, а тільки закасував колошви. Входив відтак у брудну Кам’янку, в яку виливала помиї вся довколишня околиця, і хлюпав тією нечистю собі на груди (Людка при цьому аж пальці собі кусала від сміху, адже ніхто з пожильців околиці не зважувався хоч би й так покористуватися водою Кам’янки). По тому Рудько задоволено розтирав собі груди і брів на берег, сяючи мідними грудьми й мідними ногами. Людка знала; після такого купання рушить додому; саме в цей час можна було вийти йому назустріч, нібито й на город, який посадила поруч із тією латкою трави, на якій любив полежати Рудько. Вона ступала назустріч йому байдужа й заклопотана, тримаючи в руці коробку й ножа, щоб нарити молодої картоплі. Він так само спокійно рухався назустріч, тоді як хлопці його метнулись у бік зворотній - мали свої справи (до речі, чи не вони оце повиривали вчора на її грядці половину цибулі?). Від згадки про цибулю вона аж закипіла, через що на її худих щоках проступив землистий рум’янець. Вони з Рудьком мали розминутися біля вербового куща, що обріс каменюку; і саме біля цієї каменюки щось із нею почало коїтися, бо звела раптом очі й зустрілася очима з Рудим. Диво дивне тоді з нею учинилося: вона ніби пропала з цього світу, обмило її гарячим повітрям; забула про світ, бо той його позир… ні, це не був нормальний чоловік, нормальний чоловік на жінку так не дивиться; тоді в її мозку зазвучав тонесенький голосок Сіроводихи: «Нечисті є, ох, нечисті, скільки їх нечистих»; під таку хвилю вона не знала: подобається їй Рудько чи бридиться ним, гарний він чи почварний, старий чи молодий, чистий чи нечистий - це все на хвилю ставало неважливе; ніби волю втрачала, ніби щось її наповнювало, підносило - хай ти сказишся, сказала подумки, бо попри все не могла не признати: цей чоловік у якийсь незбагненний спосіб почав над нею панувати, хоч і пальцем не рухнув, щоб виказати до неї більшу, ніж до звичайного перехожого, увагу. «Хай ти сказишся!» - бурмотіла вона, кидаючи коробку між картоплиння, а сама йшла далі по стежці, щоб прохолодити собі запалені щоки.

5

Раз на тиждень, здебільшого в суботу, провізорка прала. Це був урочистий акт, який мав не тільки демонструвати, яку білизну носить провізорка, а й скільки її у неї є. Дворик провізорки був як виноградна плантація обтягнутий дротами, однак замість винограду по суботах із нього звисали всі належні предмети жіночої білизни, а що провізорка була людина ретельна, то належним чином і сортувала випране: на одному дроті, найдовшому, висіло чотирнадцятеро панталон, на другому висіли сорочки, на третьому станики й колготки - всього цього також по чотирнадцять. Сусіди, перш за все завсідники знаменитого каменя, зробили нескладні математичні підрахунки й вирішили, що провізорка перевдягає білизну двічі на день, очевидно, з цією метою прихоплює змінний комплект і на роботу, перевдягаючись уже там. Моральна оцінка цього не зовсім буденною факту не була однозначна: ряба Надька й таксистиха вважали, що цей коник у провізорки від надмірної чистоплотності, а Людка й Сіроводиха прийшли до думки цілком протилежної: коли вже провізорка має потребу так часто міняти білизну, значить, тіло її виділяє забагато поту, отже, білизні досить півдня, щоб забруднитися. П’ятий член цієї компанії - Нора, яка засідає на камені тільки періодично і то через відчуття зверхності до інших завсідників (її чоловік був агроном), висловила гіпотезу простішу, але й прийнятливішу: провізорка виставляє на показ таку кількість білизни, щоб, по-перше, поколоти їм очі, - хто з них може таким похвалитись; а по-друге, демонструє чоловікам свою дівочу цноту. Як ставилися чоловіки до цієї демонстрації, невідомо, окрім того факту, що при зустрічах з провізоркою (Людка принаймні могла поклястися, що це так) чоловіки робили інстинктивний вихиляс, як вода, котра омиває каменя, так ніби від близькості з провізоркою їх щось обпікало чи відштовхувало. Сама провізорка на це не звертала жоднісінької уваги, йшла вона вулицею по-особливому - це була, зрештою, і не хода, а плавба, - провізорка ледь-ледь перебирала ногами, обличчя при цьому мала знесене, застигле, очі примружені, отже, й вузенькі, як у монголки, зачіска на її голові сиділа така однотипна й непорушна, ніби це була перука, а найважча й найоб’ємніша частина її тіла не крутилася й не здригалась, як це звичайно буває; та частина була, як заявила єхидненька Нора, «у стані спокою». Людка теж любила покпити з провізорки, але тільки тоді, коли бувала в компанії; коли ж їй траплялося бачити величний хід провізорки вулицею з власного вікна, гарячий клубок підкочувався під горло, а очі невідь-чому опинялися на мокрому місці, і то не провізорку вона жаліла, а, звісна річ, себе, адже провізорка була старою дівою з покликання, а Людка тільки через нещасливий збіг обставин. Ось чому вона так часто оплакувала урочисті проходки провізорки вулицею, і це були, сміємо запевнити, сльози цілком щирі. Коли ж дивилася Людка на охайно вивішену білизну провізорки, то її поймав так само щирий сум, зовсім такий, який поймає людину, коли вона дивиться на опале осіннє листя. Зрештою, особливої злості до провізорки вона не мала, жасно їй було тільки на те, що рівняла її з провізоркою доля. Чи не тому так гостро зацікавилася Людка історією чотирьох рудявих дітей, які з’явилися на вулиці; як там не було, а це не на жарт її сколихнуло. Спершу їй здавалося, що хтось вигадав ото на вулиці нову побрехеньку, отож Людка, як ми вже казали, й вирішила провести розслідування, щоб конечно переконатися: так це чи ні? Зрештою, до Броні вона могла й не ходити, її дитині вже було за рік (рудий поселився на околиці давненько і раніше подібної діяльності не виявляв) і вона, не соромлячись, водила такого золотоголового хлопчика, що, здавалося, маленького соняшника демонструє людям. У Зінки дитині було тільки вісім місяців, воно ще не ходило, а їздило (це була дівчинка), але Зінка вдягала маляті на голову такого дивного крою чепчика, що волосся з-під нього не вибивалось ані пасомка, брови в дівчинки, однак, були руді. В Лєнки Бутенкової хлопчику було три місяці, й визначити його рудизну могла хіба що ряба Надька зі своєю загадковою підзорною трубою, що вона й учинила ще до того скорботного моменту, коли на неї напали оси. Все-таки Людка, як по-справжньому ретельний слідчий, вирішила ці факти належно перевірити, про що мимохідь ми вже згадували, бо факт неправдивий таки абищо. І й хотілося самої правди, правди й правди - характеру Людка була прямого. З Бронею тільки переговорила (не більше як півтори години) - масть дитини була очевидна, та й Броня того не приховувала Але всі спроби вияснити, хто ж той шелихвіст, який так паскудно повівся з нею (Бронею), звів її, бідолаху, й покинув напризволяще, виявилися даремні, а всі слова (чемні, дружні, теплі, співчутливі) гупали в темінь, як каміння у криницю без води. Броня розмовляла з Людкою чемно, в голосі її з’явилися навіть поблажливі нотки, але інформації, за якою так старанно вганяла, Людка не дістала ніякої. Другою в цьому слідчому ряду була Лєнка (чортицю Мілку Людка зі свого списку викреслила, та важко там було щось довідатися: дитину чортиця Мілка принесла тільки два тижні тому, і думку, що й воно руденьке, було висловлено апріорно, або як кажуть: на здогад буряків). До Лєнки Людка пішла з подарунком, хоч це треба було б зробити три місяці тому. Але три місяці тому Людка ще не мала такого інтересу до малят, що почали народжуватися на околиці, отож, зваживши на приказку, що ліпше пізно, як ніколи, рушила в бік Лєнчиного дому, тримаючи під пахвою пакуночка з повзунками й чепчиками. Лєнка поохала, які чудові принесла їй Людка повзунці й чепчики, а потім вони перекинулися словом - цього разу так годин зо дві, але з перервами, бо дитина за цей час устигла разів з десять намочити пелюшки, а раз зволила й поїсти. У неї також на голівці був зав’язаний чепчик, але щаслива думка допомогла Людці: вона попросила зав’язати на голівку малому принесений нею, і це прохання було настільки натуральне, що Лєнка дозволила провести цю операцію самій Людці. Результати огляду дали дещо сумнівні результати: голівка Лєнчиного хлопчика була лиса майже цілком, але вище потилиці проросло кільканадцять яскравомідних волосин.

- О, він у тебе блондин, - сказала Людка.

- Як і я, - мовила незворушно Лєнка; до речі, вона була блондинка штучна.

- Еге ж, як і ти, - сказала підхлібно Людка. - Та й схоже воно на тебе.

- Правда?

- Як дві краплі води.

- Тепер пішли такі часи, - засміялася Лєнка, - що жінки й без чоловіків можуть дитину народити.

- Навчи й мене, - швидко сказала Людка і, здається, цією надто похопливою фразою насторожила Лєнку.

- Вийди гола в немісячну ніч і покачайся на росі.

- А з ким?

- Ну, це вже, знаєш, деталі. Нецікаві деталі.

- А чому в немісячну ніч?

- Щоб ніхто не побачив і не зурочив.

- А чому покачатися по росі?

- Це вже як захочеш, - сказала Лєнка. - Коли захочеш блондина, то роса потрібна, а без роси - брюнет!

Лєнка належала до тієї нечисленної категорії дівчат, котрі любили жартувати. Через це й розмова їхня була таки жартівлива, повна темних натяків.

- А ти як вийшла, когось гукала? - спитала Людка.

- Нє, я тільки очі заплющила.

- Навіщо?

- Щоб спокій мати. Ну, побачу я його обличчя, то що? Легше мені буде? Чи мріяти буду про нього, - вона засміялася. - Нє, ліпше очі заплющити. Хай котиться собі бубличком: і йому добре, й нам незле.

- Звідки ж він прийшов? - спитала Людка. - 3 півночі чи з півдня?

- З ночі, - відказала Лєнка і зверхньо всміхнулася. - Коли добре заплющиш очі, прийде…

Ці двоє відвідин принесли Людці такі факти: безсумнівно те, що діти і в Броні, і Лєнки таки руді, Лєнка, окрім того, натякнула на дві речі: вона зустрілася з тим, хто був батьком дитині, в немісячну ніч (отже зустрічі були нічні), а сполучний акт відбувся не в домі Рудька чи самої Лєнки (вона жила з батьками), а на траві; далі: свого обранця Лєнка добре не знала та й знати не хотіла (образ заплющених очей). Усі ці факти не заперечували участі Рудого у збільшенні народонаселення їхньої околиці.

Людка могла б і не йти до Зінки, бо та дівчина груба й різка, але оскільки в цій ситуації існувала ще й чортиця Мілка, до якої Людка таки справді не піде, оминути Зінку не могла ніяк. Нести дарунки Зінці вона не зважилася, віддавало б це зумисністю, отож забігла до неї позичити сито, бо в борошні завелися жучки, а її сито порвалося (це було й справді так), а Зінка одна з її найближчих сусідок. Розмова була короткотривала (не більше години), на розпити про батька дитини (звісно, делікатні) відповіді Людка не дістала. «А-а, нема про що говорити», - сказала Зінка і зневажливо махнула рукою. «Це таке стерво, - звістила вона через деякий час, - що я їх вішала б», - при цьому блиснула очима так, що Людка й сумніву не мала, що цей акт Зінка й справді могла б учинити.

- Щаслива ти, що маєш таку славну донечку, - зітхнула Людка, і в її очах блиснули зовсім нелицемірні сльози. - Блондинка вона в тебе чи брюнетка?

- Хто її там розбере, коли воно лисе, - нещадно відказала Зінка.

- Хіба не видно, яке в неї волоссячко? - здивувалася Людка.

- Волосся як волосся, - сказала Зінка, - всі вони спершу блондини…

Отже «блондини», подумала Людка і почала розказувати про свій візит до Лєнки та про її «чудо-хлопчика», до речі, також блондина; про те, що їй білявенькі більш до вподоби, бо білявенькі якісь… ну, лагідніші…

Але ця розмова, здається, зовсім не сподобалася Зінці, і саме цей момент по-справжньому насторожив слідчого-аматора Людку: все-таки цікаво, як реагують вони одна на одну, всі оці матері рудих дітей. Заговорила про Броню і про її руденького хлопчика, від чого Зінка посутеніла зовсім і сказала на Броню щось зневажливо-нищівне.

- Ой, вибач, - вигукнула Людка. - Я й забула, що ти її терпіти не можеш. Так, вона носиться з тим своїм рудим опудалом..

- Хіба як руде, то вже й опудало? - необережно прохопилася Зінка і зирнула при цьому зизо, ніби їй прищемили мозоля.

- Руде - це руде, - категорично сказала Людка. - Не знаю, що гарного в рудому!

- А мені воно й нічо! - так само зизо дивлячись, відповіла Зінка.

Людка відчувала себе так, як мисливський пес на сліді зайця. І дурний тут не розкумекає: коли Зінка шиє своїй дитині такі дивні чепчики, що зовсім прикривають волосся, замість купувати готові, значить, є до того причина, а щоб сказати, яка це причина, їй треба було тільки цього Зінчиного признання, що й руде - не таке вже й негарне.

- Воно як кому, - мовила Людка, встаючи. - Знаєш, як співається: «Полюбив козак дівчиноньку, білявую та чорнявую, третю руду-препоганую…» Полюбив і нічого. Руде чи не руде, - по-філософському відзначила вона, - аби людина була добра!..

- А по-моєму, - відказала Зінка, - й руді нічо!

Більше в цьому домі Людці робити будо нічого. Вже знала напевне: і в Зінки дитятко руде, що й Зінка чудово розуміла Рудько в них на вулиці один, а те, що діти однієї, такої рідкісної масті розмножуються на вулиці, може мати тільки одне пояснення. Здається, Зінка й досі була зачарована чарами Рудого, а може, просто любила своє руде дівча. Людка могла проробити ще одну операцію: чортиця Мілка заходила до Лілі Капілі, отже, Ліля могла б тут дещо й розвідати, але вдруге заходити до Капілі Людка психічно не могла: ще, чого доброго, доведеться вдруге викласти два карбованці, а Людка витрачатися на здобуття інформації не бажала. Вона була дівчина ощадна і потроху складала собі в панчішку, резонно міркуючи, що думати про майбутнє річ таки не зайва: хто зна, як повернеться її доля, а що вона колись у неї зміниться, Людка невідь-чому сумніву не мала.

6

Отакі події відбувалися цього літа на околиці. Людка, хоч і не розуміла до ладу, чому їй конче потрібно розв’язати загадково сплутані вузли цієї історії, все-таки нею щиро перейнялась. Можливо, й справді в ній дрімає немалий талант слідчого, але, на нашу думку, все ліпше пояснити простолінійністю її вдачі. Людка терпіти не могла таємниць. Усе в цьому світі мала розуміти: нічого фантастичного, нічого неясного - тільки тоді була спокійна. Можливо, саме цим і пояснювалася її дивна дружба з рябою Надькою, хоч між ними була чимала різниця в літах: ряба Надька - найпотужніший носій інформації з життя околиці. Ясна річ, що Людка чхати хотіла на всіх рудьків; ні, все-таки інші чоловіки не викликали в неї такого гострого й несподіваного інтересу. Отож ця історія її полонила. Знала: не матиме ані крихти спокою, поки не розгризе горішка: як, питала сама себе, як це сталося, що він зумів за такий короткий час обкрутити аж чотирьох, притому так, що про це й жива душа не здогадалася. Навіть ряба Надька, повз яку не пробіжить непомічено ані кіт, ані курка, та й сама вона, Людка, була пильним сторожем усіх любовних справ, що розігрувалися на околиці. Друге, що її непокоїло, ба навіть мучило: невже вона уподібниться до провізорки, адже не є старою дівою за покликанням - Людка не втомлювалася повторювати собі цю істину, не втомлюємося повторювати її і ми. Третє, що вражало й примушувало часом і подих затамовувати: що це за чоловік такий, який живе з двома жінками й умудряється сіяти своє насіння й по гречці? Ні, тут була таємниця глибша, її простим словом не поясниш, тут потрібно ще шукати й копати…

Читач пам’ятає, що ми почали цю оповідь описом посиденьок на камені. На перший погляд, це могло б виглядати як етнографічний образок - опис сучасного побуту, те-се. Але зібрання було скликане зумисне і то завдяки Людці. В своїй діяльності слідчого на громадських засадах Людка, сама того не усвідомлюючи, використовувала форми архаїчні - зробимо маленьку довідку вони практикувалися в XVІІ-XVІІІ століттях, коли суд був інституцією майже самоуправною, слідчі самодіяльні, які у роботі не вважали за принизливе скликати для своїх потреб більші чи менші ради, тобто судом ставала не так певна інституція, як народне представництво. Отож ті посиденьки на камені були, кажучи по-науковому, пережитковою формою такого народного представництва, і тільки чиста випадковість, що рябу Надьку покусали оси, не дала Людці змоги використати належно всіх переваг цієї форми слідчої роботи. Зараз Людка відчула, що заходить у тісний кут, їй конче треба було скликати нове народне представництво, а оскільки двоє членів п’ятірки виявилися недієспроможні, мала використати ще двох: таксистиху й Нору. Але таксистиху Людка в глибині душі недолюблювала, отже, залишалася Нора, і саме до неї, тієї, котра вважала себе в їхньому гурті чимось вищим, і вирішила звернутися Людка - хай виявить свою вищість на ділі. Вона не запросила Нору на каменя, бо туди одразу б злетілися інші члени п’ятірки, а заскочила, щоб позичити таки сито (хто знає, що вона вже позичала його в Лєнки?) - фантазія, як бачимо, була в Людки небагата. На жаль, сита в Нори не виявилося, вона взагалі ним не користувалася, хоч, може, й варто було б, але це вже, так би мовити, виробничі втрати, розмова відбулася й без сита. Людка не була така нерозумна, щоб відразу ставити потрібні запитання, часу вона не економила, коли йшлося про речі важливі, отже, аудієнція тривала близько трьох годин, а історію про Рудька майстерно було вплетено між інші історії, які цікавили Людку з порожньою інтересу. Але Нора найбільше зацікавилася саме цією історією, вона розтулила рота й сказала протяжне: «І-і-і-і!», - ніби бозна з якої причини трансформувалась у коня.

- Знаєш що, - сказала авторитетно Нора, - по-моєму, це не простий випадок. Треба з цього чоловіка не спускати очей, бо він може виявитися… сама не здогадаєшся хто…

Нора замовкла й загадково підтисла губи бантиком.

- Хто ж це може бути? - зчудувалася Людка. - Чорт?

- Бачиш, - авторитетно сказала Нора, - ми ще й самі добре не знаємо, кого й чому наші предки називали чортами.

Людка своєї співрозмовниці не зрозуміла, тому поставила супроти неї пару голубих очей, які в цю хвилину навряд чи хто зважився б назвати розумними.

- Не тямиш, бачу, - поблажливо сказала Нора. - Зараз я тобі поясню все популярно… Ти чула щось про маланців?

- Яких це маланців? - здивувалася Людка.

- Гм, - сказала роздумливо Нора. - По-моєму, тут маємо щось подібне… Гм….

- Але що подібне, Бога ради! - не стрималася нерозумна Людка.

Тоді Нора зробила таємниче обличчя, роззирнулася, підійшла до вікна, відгорнула завісу, щоб глянути, чи не підслуховує їх хтось, і навшпиньках повернулася на місце.

- Я розповім тобі, - зашепотіла, - але хай це буде між нами. Вони мстиві й не дуже люблять, коли про них тріпають помелом. Ти, мабуть, чула про літаючі тарілки, пришельців із космосу і всяке таке. Оце вони і є, маланці. Вони від людей звичайних майже не відрізняються, отож і живуть як звичайні люди. Але вони за нас розумніші, отож вибиваються і в начальство, і куди хочеш. І скрізь шкодять, скрізь! Так, щоб було непомітно, але щоб наше життя на землі перетворилось у бардак. Тямиш тепер?

Людка вперше злякалася Нори й подумала, що в тієї не всі вдома. Обличчя в жінки ніби видовжилося, очі злякано витрішкувались, стріляючи одне в один, а друге в другий бік, а вуста ще більше стяглися, ставши зморшкуваті.

- Я вже теж придивлялася до того чоловіка, - шепотіла Нора, - і помітила, що він не зі світу. Глянь при нагоді йому в очі - та ж його погляду не можна витримати! А оця рудизна? Хіба ти бачила коли-небудь таку дивну барву волосся? А чому він не купається? Отак зайде в річку, плесь-плесь, і вилазить. А те, що, кажуть, у нього дві жінки? А діти його, вони ж ні з ким не знаються! А чому такі шкодливі? Бо маланці. І він теж блудить, як котяра, і псує дівчат. Чому? Бо маланець. Вони скрізь втираються і скрізь улазять. Скрізь шкодять, тому й бардаку так багато у світі. Ти тільки придивися, придивись! Чи ж це звичайний чоловік? А таки незвичайний! Глянь, як вони вечорами штори засувають, аж ні щілинки, ні промінчика не вийде. А чому? Бо щось ховають. А що людям приховувати, коли живеш як усі. Вони навіть білизни своєї у дворі не сушать. От придивися, не сушать білизни, а знайди такого, щоб не сушив білизни і не прав? Живуть тут роки, а чи збиралися колись у них гості? Чи святкували свята, чи балакають із сусідами? Нє, ти скажи: що то за ясінки, які з сусідами не балакають? А чому? Бо маланці! І ясінки, й малі, і він сам! Я їх розкусила вже давно. Ну, хоч візьми таке: вони не купують у магазині вина. Ні разу, чуєш! То що вони, баптисти? Але ж ні, не баптисти, бо коли б баптистами були, то з баптистами зналися б. Я точно довідалася: не знаються вони і з баптистами. Нормально це? Зате олії купують чортзна-скільки. Для чого їм олія? А може, вони й не люди, а якісь механізми, от що я тобі скажу, а може, це ті, кого звикли колись називати чортами?

- І взагалі, тобі скажу, - мовила Культурна Нора, - в нас на вулиці діється казна-що.

І розповіла Людці про сон, який їй приснився кілька років тому, тобто той самий, що ми розповіли у своїй інтерполяції (до речі, терміна цього автор узяв математичного - це значить: шукання з допомогою низки відомих даних невідомої проміжної величини з-поміж змінних). І вона, культурна Нора, може, й забула б того сна, бо мало чого не наверзеться, коли б не її тверде переконання, що по вулиці щось ходить.

У цьому місці Культурна Нора зробила багатозначну паузу і то для того, щоб більше вразити співрозмовницю - ефекту, скажемо, вона досягла разючого, бо добровільний слідчий (точніше, слідча) на громадських засадах Людка зробила неймовірні очі й не так сказала, як видихла:

- Що ж воно ходить?

- Оце й найбільша загадка, - мовила урочим голосом Культурна Нора. - Якийсь таємничий чоловік у синьому плащі і в кепці. Часом буває такий, як усі чоловіки, а часом виростає в такого величезного, що неба сягає. Часом же стає малесеньким хлопчиком, але тоді він не в плащі і без шапки, а в звичайних дитячих одежках. І в нього на голові ціла копиця волосся. Я ж знаю всіх дітей на нашій вулиці, але жодна така дитина не живе тут. От що хочу тобі сказать!

- А може, Рудько і котрий у плащі та кепці - один і той? - спитала Людка.

- Оцього вже не знаю, - мовила Культурна Нора. - Я теж так думала Але, по-моєму, один і той самий: отой хлопець і той, що в плащі. А Рудько - це їхній антагоніст.

- Хто? - неймовірно округлила очі Людка.

- Антагоніст, - сказала Культурна Нора - Чи ж не знаєш цього слова? Ну, противенець Рудька, тобто маланців, той, що хоче нас од маланців збавить.

- А чого так думаєш? - спитала хитренько добровільна слідча.

- Не знаю, - загадково мовила Культурна Нора - Так мені чогось думається.

Людка вийшла від Культурної Нори, як її звали на вулиці, ошелешена. Злива інформації, під яку потрапила, не так порадувала її, як забила памороки. Найбільше її вразило те, що не одна вона звернула увагу на цю незвичайну родину. Нора, ота Нора, яку вважали трохи пришелепуватою за її звичку виставляти свою культурність і за її пиху, не тільки зібрала матеріалу про Рудого більше, ніж сама Людка, а й спробувала його пояснити; її мисельна схема була проста, чудово в’язала всі факти, але гостро суперечила реалістичній Людчиній натурі - вона, як ми казали, у фантастику не вірила Знала: Нора ледве не єдина жінка на кутку, яка читала книжки, при тому фантастичні й пригодницькі, отож не дивно, що й у голові їй запаморочилося. Водночас Людка не могла відмовити Норі і в деякій рації: погляд у Рудого й справді був такий, що пропікав, у цьому Людка переконалася на собі; рудизна його й справді була дивоглядна і таки не потворила цього чоловіка, тут уже Людка згоджувалася з Зінкою. Він жив зі своїми жінками (до речі, хто це пустив поголоску, що ота молодша - племінниця, чи не ряба Надька?) одлюдькувато, не збирав гостей, не пив і не курив - це були факти беззаперечні. Щодо білизни, то Нора не врахувала однієї речі: Людка так само не вивішувала свого причандалля і не тільки тому, щоб протиставитися провізорці (до речі, й провізорка не читала книг), а тому, що існують у місті комунальні пральні; до речі, в тій пральні, що до них ближча, Людка кілька разів зустрічала молодшу з жінок Рудого, а в пральні, як відомо, білизну й сушать, і прасують. Так само, не купатися в їхній річці - це теж не значить, що належиш до якихось загадкових «маланців», - Людка не купалася також, як і більшість посельців околиці. Це Нора розгулювала по березі в бікіні, а потім залазила в річку, в якій більше п’явок, як риби, й ніжилася, залізши в течію. Людка ж так панічно боялася п’явок, що її могли б затягти у воду хіба що силою. Дивацтво Рудого було не в тому. Він хлюпався не в чистішій тетерівській, а в брудній, з Кам’янки, воді, але це теж не підстава, щоб про чоловіка казати бозна-що. Знову ж таки, невідомо, чи таке вже зло вчинив Рудий, коли пустив у світ на їхньому кутку четверо руденьких дітей. За чортицю Мілку вона не розписуватиметься, а решта троє зовсім не відчувають себе упослідженими і не прирівнюють себе до Шевченківських покриток (і Людка вчилася в школі й знає, що воно таке): доля ж їхня до приїзду Рудька була безвиглядна. Жоден із тих кнурів, думала вона зневажливо про чоловіків околиці, і вусом не повів, щоб кинути в городець старих дівчат камінця, а цей не інших, а саме цих зачепив.

Коли Людка про це подумала, в неї невідь од чого захололо в серці, адже вона була п’ята й остання з-поміж старих дівчат околиці - провізорка тут не в рахунок. А що, раптом подумала Людка, і все в ній похололо, коли наступна в цьому ряді буде не вона, а таки провізорка? Коли якогось дня вона не вивісить усі чотирнадцять комплектів своєї білизни, а натомість пливтиме по вулиці вже з животом, котрий все більшатиме? Людка зупинилася: холола, як крига. Не витримала б такої ганьби і таки кинулася б у річку, де повно п’явок, - хай п’ють її кров. А може, й учинила б щось і гірше. Це так її наполошило, що притьма метнулася до двору провізорки, адже сьогодні субота. «Сьогодні субота!» - лементував якийсь голос у неї всередині, й вона вже не йшла, а мчала на превелике здивування рябої Надьки, яка, ніби стовп повапнений, стирчала у власному обійсті, тримаючись за перев’язану щоку. Людка, однак, до двору провізорки не добігла, вона спинилась, як різко осаджений кінь, - все було нормально. У дворику стояла провізорка і прищеплювала на дротину останню сорочку. Всі чотирнадцять пар панталон, стаників і сорочок вільно розвівав вітер. Людка зітхнула полегшено й подумала: «А чого це я так кажусь?»

7

Вона зовсім не гадала, що зустрінеться з Рудим, треба він їй, як возові п’яте колесо; просто треба було накопати картоплі; цього разу взяла не ножа, а заступа: вчора так нічого й не накопала Рудого на березі не було, отож спокійнісінько почимчикувала на города й почала копати посохлі кущі. Мала про що думати, тому й не помітила, що на річку вийшов і Рудий. Він ліг горілиць, тоді перевернувся на живота і, певне, пильно розглядав Людку, бо та аж стрепенулася, вийшовши із задуми.

- Є картопля? - спитав мирно Рудий.

- Та є трохи,’ - неохоче відказала Людка, відчуваючи, що паленіє.

- Ля оце вийшов своїх малих попасти, - буденно сказав Рудий.

Двоє мідноголових хлопчаків ганяло по прибережній ріні й метали у воду камінці. Людка мовчки копала картоплю, вибирала бульбиння з землі, при цьому пальці її чомусь тремтіли.

- Все не намилуюсь на тутешню природу. Гарно тут, - сказав так само мирно Рудько. - Є й дітям де побігати… Я в сьомому номері живу…

- І лежите на одному й тому ж місці, - не втрималася, щоб не пирхнути, Людка, на Рудька вона й не дивилась.

- Еге ж, - мовив Рудько. - Слухаю, як бджоли гудуть.

Бджоли пили мед із конюшини, якою заросла трава. Над головою розстелялося широке й мирне небо, повне сонячного трепоту, білих хмар і голубіні. Людка відчула раптом, що втишується, що їй добре отак вибирати з землі картоплю і неспішно перемовлятися з цим напівзнайомим сусідом.

- Не боїтеся, що вжалять? - спитала вона.

- Мене бджоли не жалять, - сказав він і тихо засміявся.

- А комарі?

- І комарі не жалять, я мідний!

Показав блискучі, рівним рядком зуби, на які вона зирнула мигцем, і їй раптом подумалося: а що, коли Нора має рацію? Ллє ні, дурниці все те, хіба мало в світі рудих?

Звелася й уперше зустрілася з ним поглядом. Опекло її, вразило; ні, таки не можна цього витримати. Знову потупилася.

- У мене й батько був такий - мідний, - сказав Рудько. - А от сестра в мене темна.

- Це ж котра ваша сестра, - не втрималася спитати Людка, - старша чи молодша?

- А ви їх примітили? - сказав Рудько. - Сестра - старша, худіша… Ви замужем?

Так просто поставив це запитання, ніби між іншим. Вона знову спаленіла: чи ж годиться питати таке в незнайомої жінки?

- А вам до того що? - гостро спитала.

- Та нічо, - відповів Рудько. - Сестра в мене незаміжня, от і спитав. Жалко мені її.

- Чого ж вона не замужем?

- Так вийшло, - мовив Рудько. - Мені всіх, хто незамужем, жалко.

- Чи ж вам не все одно? - так само гостро спитала вона.

- Може, і все одно, - зітхнув Рудько. - Не образив я вас?

- Чим?

- Ну, що про чоловіка запитав…

- Теж мені образа, - фуркнула Людка. - Дивіться, ваші хлопці онде шиї собі поскручують…

Він повернувся й побачив своїх шибайголов. Вилізли на прирічкову вербу і, зігнувши ноги в колінах, звісилися з гілки головами донизу.

Рудько засміявся.

- Вони в мене акробати, - сказав. - Таке вичворяють…

- Голови поскручують, то не так засмієтеся, - сердито сказала Людка.

Але хлопці розбиватися не збиралися. Почали розгойдуватися, тримаючись ногами за гілку, а тоді змахнули тільцями, перекрутилися і скочили на пісок.

- Славні в мене хлопці, - сказав Рудько. - Акробати!

Вона хотіла сказати йому про сороміцькі слова, які пишуть на парканах оці «акробати»; про те, що вони закинули Лілі Капілі в кімнату дохлого кота; про те, що вони б’ють із рогаток пташок і виривають на людських городах цибулю. Про те, що вони сховали Норине плаття, коли та гуляла в бікіні по березі; про те, що вони луплять жаб і кидають камінням у чорногуза, який живе самотою на околиці років із двадцять і ніхто ніколи в нього камінням не кидав (вона не врахувала практики Васі Равлика, бо це було давно); про те, що вони ловлять сорочкою мальків, зав’язавши рукави й коміра, а потім висипають тих мальків на траву, де ті дохнуть. Але всього цього невідь-чому не могла виказати: було їй тихо й затишно на душі. Попри все не відчувала до цього чоловіка й найменшої відрази, хоч, може, й симпатії не було. Коли б не такий він рудий, то, може, й симпатичним їй здався; а як просто він розв’язав таємницю про дві свої жінки. Виявляється, та, котра називалася «племінницею», - його жінка, а та, котру вулиця визнала за його дружину, була тільки сестрою. Чортзна-що можуть наплутати ці кумасі. Людка знову схаменулася: задумалась, а він дивиться на неї. Кинула оком - обпекло її, захопило, аж дихання заклало.

- Не образитеся, коли скажу славна ви! - мовив він.

- Жінка ваша славна! - спробувала вона огризнутися, але це в неї не вийшло.

- І жінка в мене славна, - згодився Рудько. - Але ви… нє, ви образитеся…

- Ясно, що ображуся, - сказала Людка, ставлячи на бік коробку з картоплею, а другою рукою беручи заступа. - Дивіться ліпше за своїми хлопцями.

Хлопці сиділи на верхівці верби і щосили її розгойдували. Але Рудько не дивився в той бік - не відривав погляду від Людки.

- Щось хотіли сказати ще? - трохи з викликом спитала вона.

- Нє, - мовив мирно Рудько. - Хотів лише сказати, що ви славна. Не образив я цим вас?

- На жаль, - сказала Людка й пішла геть, бо раптом відчула, що очі їй починає по-зрадницькому пощипувати.

8

Хтозна-чому так сталося, хтозна-чому Людка вступила в балачку з Рудьком; хтозна-чому їй стало боляче й самотньо після тієї принагідної балачки і чому вона кинула оте загадкове: «На жаль». Ледве трималася, поки йшла вулицею, а зайшовши в порожній свій дім, навіть рук не помила, а впала обличчям у подушки й розревілася так, як не ревіла ніколи. Оплакувала свою самотність і неприкаяність у світі, своє затяжне дівування, свою несміливість і цноту, адже була вона дівчина серйозна; оплакувала глупість чоловічого роду, адже не вміють вони цінувати по-справжньому жінку, а сліпо біжать на помах хвоста. Оплакувала свою кволість, бо все це її рознещасне слідство й було результатом великої кволості, перед якою відчувала ницість. Чому, чому тільки цей Рудько пожалів її і чому дозволила вона так себе пожаліти. Він був делікатний, ніде правди діти, не сказав жодного нескромного слова, але обоє чудово розуміли підтекст тієї розмови. Добре знав, що вона засиділася в дівках і що напевне знає про існування тих руденьких дітей, що з’явилися на вулиці, - значить, не делікатність була ота його балачка, а пропозиція. Пропозиція, яка ні до чого її не примушувала, але ставила перед потребою вибирати. Невже після неї він підійде із таким лагідним словом і до провізорки, думала Людка, кусаючи подушку, й пожаліє і її, як уже пожалів перед цим їх п’ятьох? Невже йому байдуже, що робиться в їхніх душах, і чи таке вже задоволення зривати вінки з них, покинутих усіма напризволяще, негарних і вицвілих. Вона відчула нараз гострий приступ ненависті до цього кнура, хай він добренький і жалісливенький. «Щоб ти здох! - кляла вона. - Щоб ти околів і перепавсь! Щоб твої руді часточки розметало по світу, щоб ти у жовтий пісок розсипався і щоб била тебе трасця із трасць!» Але трасця із трасць поки що била її, здригалася конвульсійно і зуби її дзвеніли, як мідні.

Хтозна-скільки це тяглося, здається, аж доки не вилилися з неї всі сльози. Потому заспокоїлася. Спершу пішла й вимила руки, а тоді лягла на канапі й тихо-сумно задивилась у вікно, за яким танцювали порушені легким синім вітром кленові листки. Дивилася на той танець і думала. Власне, не думала, а піддалася тихій меланхолії, яка інколи буває така, як оцей трепіт листя під теплим вітром.

- Ніякий він не маланець, - сказала вона Нориному обличчю, яке з’явилося серед того тріпотливого листя, - а звичайний собі чоловік…

Ні, він незвичайний, бо його погляд і справді годі витримати. Не все в ньому зрозуміле, і саме це принаджує їхні очі до нього, адже й ти, Норо, чомусь стала до нього придивлятися. Руде - це бридке, кожен знає, але й ти, Норо, чомусь почала цікавитися ним і навіщось збирала про нього все, що могла. Чи тільки з порожньої, пліткарської цікавості це стало тобі потрібно, Норо, - не вірю я в це! Це стало потрібно тобі, Норо, бо й ти, як я, і всі старі дівчата околиці, - не кинув твій агроном у твій городець сімені. Тебе теж їсть туга, Норо, як і мене, бо ми одного поля ягоди.

Щось таке думала Людка, власне, не думала, а відчувала, бо і з нею щось чудне творилося: чи ж треба тут усе розкладати, як на картах? Чи треба все так докладно обмислювати, творити з себе слідчого, залізати в чужий, інтимний світ - чи ж добре вона чинить?

Знала: момент, який надійшов, вирішальний, легко його пережити, заплющивши очі, але вдруге він може не повторитись…

Ні, вона справді казиться! Ну, що сталося? Перекинулася кількома реченнями з незнайомим чоловіком, то й що? Чи відає він, що відбувається в її душі й чи є йому до того діло? Чи бавив він порожньою балачкою час, бо лежав собі на траві й відпочивав. Ну, сказав жінці приємне слово, але чи вклепав у нього того смисла, що його побачила і відчула?

Сльози знову покотилися їй на очі, й не помічала, й не відчувала вона світу, а тільки свій біль. Біль, з яким вирішила боротися, бо інакше йому може не бути кінця. Тобто вона вирішила дочекатися ночі, яка, напевне, буде безмісячна, вийти на вулицю, а тоді заплющити очі.

1985р.

1

Це було так недавно, а може, й давно; залишились у пам’яті уривки, вони течуть, ні, не течуть, а спалахують - такі собі порвані клапті, які все-таки були його життям, були подіями, думками й пристрастями. І його, Сашка Войцехівського, дитинство - теж ніби клапті, і він, як і всі на цьому білому світі, любив часом роздивлятися їх. Заплющував очі й бачив, уявляв, згадував: усмішки і сльози, сонце й дощ, літо й зима Але це було так давно, з тих клаптиків, здається, не зшити ніякої історії - такі собі звичайнісінькі спалахи. Одначе вони продовжують жити у свідомості, не покидають його, як і всіх; навідуючись, невідь-чому тривожать і відгуються тонким, як звук струни, болем Тоді Сашко чинить так: сідає в крісло перед вікном, щоб бачити сірі, повиті дощовою мрякою краєвиди, наче в якомусь особливому кінотеатрі; на вуста його набігає смутна усмішка - прошу, шановне товариство, сеанс починається!..

Семенюк, звали його Вовка, здер Сашкові з голови шапку, його стареньку зимову шапчину зі штучним сірим хутром, яке вже наполовину вилізло, підставив під його ж, Сашковий струмок, коли той став до паркану. Її було споганено, оту стареньку облізлу шапчину, яку мати купила на товкучці. І Сашко заплакав. Він ішов додому й гірко заливався слізьми. Вовка ж стояв серед дороги і аж боки рвав.

- Ага, ага дістав! - кричав він на втіху собі й хлопцям-роззявлякам, для яких все те й чинилося. - Коник-Стрибунець! Коник-Стрибунець!

Отак він реготався, а разом з ним реготались Олексій, Льонька й Вовка Карташевський.

- Чого це ти з голою головою, - спитало кругле сусідське обличчя, власне таксистиха, але Сашко не відповів. Він ніс споганену шапку, сльози мерзли в нього на щоках, а він ще мав підстави боятися, що дістане за шапку вдома. Адже тоді, коли мати прийшла з товкушки, така вона була смутна й принишкла, кинула оте диво шапкарського мистецтва на отоманку й сказала: «Яка не є, а на дві зими вистачить. Чуєш, на дві зими!» Він ішов, відчуваючи, як мерзнуть на щоках сльози й думав: «От тобі й дві зими!»

Поліна стояла в дворі з мискою з-під зливків, які перед тим виплеснула у сніг на городі, вибивши в тому снігу нерівну сіру, торочкасту ямку, невеличка, з печальними очима, стояла й надчікувала сина, адже не щодня він повертався додому простоволосий. Напрочуд не сварила сина, а пригорнула поривисто до грудей і прошепотіла там над головою, ніби вітер пробіг:

- Бідне моє! Знову тебе образили - чому вони такі безсердечні!

Сашкові знову захотілося заплакати, але він стримався. Вивільнився з материних обіймів, бо подумав: оті хлопці, котрі з нього сміялися, оті дрочиляки, можуть стежити за ним, а ці материні обійми стануть для них ще одним приводом для кпинів.

Стояла зима. Чудова біла зима. Сніг гарно порипував під ногами і чарівливо поблискував. Блискітки чудово вигравали, чудово мінилися, а може, це було від того, що очі його покриті водяною плівкою? Він дивився на світ, малий, простоволосий, той, котрого дражнять Коником-Стрибунцем, а побіч завмерла з мискою в руці мати; поруч стояло вікно, розкреслене рамою на чотири шибочки - ось вона, одна із малих завмерлих хвилин, палахкий клаптик, який чомусь не перетворивсь у сірий попіл.

Так, це було давно, хоч і недавно. Все сплуталося, спопеліло, потемніло, стало ніби й непотрібне, але ця картинка цупко тримається пам’яті й палає перед його внутрішнім зором - чи не тому, що вона зв’язана з чимось важливішим у його житті, адже воно, те життя - така дивовижна сув’язь ниток, сувоїв, уривків і яскраво освітлених сонцем картин. Отак вони пливуть, власне, не пливуть, а спалахують, оті краплі, а він відчуває химерно й болісно себе колишнього, себе неіснуючого - порвані шматки дорогої, але вже обстриганої тканини…

Наступного дня все повторилося, бо й цього разу Вовка сміявся з нього, дрочився Коником-Стрибунцем, а Сашко тільки дивився на нього, і єдине, що міг, не заплакати й не оганьбитися перед цим покидьком. Вовка був сильніший і старший, Сашко не мав анінайменших шансів його перемогти, знав це він, знав Вовка й хлопці, що стояли довкруж з роздертими у блаженному усміхові ротами. І він, може б, повернувся й пішов геть, коли б щось тонке його не затримало. Щось тонке - це ледь уловима засторога у Вовчиних очах; щось тонке - це гострий насторожений позир, яким той більший і старший вряди-годи кидав на Сашка. Добре відчував оцю Вовчину непевність, бо попри все той, сильніший і старший, теж був не без ґанджу.

«Ага, - подумав Сашко і стис кулаки. - Ага! Він усе-таки боїться! Ану, Конику-Стрибунцю, ану стрибни!»

Отак воно й сталося те, від чого хлопці аж роти пороззявляли. Сашко скочив до Вовки і зопалу вгатив йому в обличчя. Супротивник захлинувся від злості, здається, він таки не сподівався такого, а Сашко заліпив йому ще одного ляпаса. Світ навколо повився червоними смугами; Сашко перестав відчувати, що чиниться навкруги, він місив кулаками Вовчину пику, а Вовка й собі не дармував - нещадно лупив Сашка; в обох були розквашені носи, в обох каламутніло в очах, але вони завзято махали кулаками, лупили куди потраплять, не розуміли й не відчували нічого; каламутна злість спалахувала червоними виплесками - палюче, каламутне марево. Кров крапала на одежу, а хлопці, оті роззявляки з утішно розверстими ротами, оточили їх колом, і їх було вже так багато, як бджіл, - нюхом чують такі оказії.

- Бий… так-так! - кричали вони тонко. - В дихало його! Вовка!.. Сашка!.. Так, так… Бий його… В дихало!

Розтяг їх дорослий. Дав одному й другому поза шию, і Сашко кинув оком туди, де стояла його хата І сьогодні мати стояла з порожньою мискою, ні, поклала ту миску на сніг - біла кругла пляма з чорним обідцем на білому снігу, й поспішає сюди. Сашко зирнув на супротивника Той, сильніший і старший, зігнувся в три погибелі й червоно випльовував на білий сніг свій авторитет. І хлопець зрозумів, що в цьому світі сталося щось велике, а може, й більше за велике, бо його раптом гойднула шалена хвиля. Рот його роздерся в чорному крикові, і він, отой миршавий Коник-Стрибунець, сам, не тямлячи, що чинить, кинувся знову на ворога, того, котрий уже не був більший і сильніший. Несамовито лупив його, сильнішого й більшого, котрий стояв зігнутий у три погибелі, і хлопці знову закричали й загоготіли:

- Бий!.. Так його, так! У дихало!

А на снігу була кров, і той старший, що й першого разу, знову розтяг їх, відволікши Сашка за коміра й давши йому поза шию. Той дорослий сказав:

- Ото дурна малеча! Чи ж ви показилися?

Мати вже бігла до них щодуж, а той дорослий усе ще трусив, витрушував Сашка з пальта Потім рука розтислася, Сашко упав на всі чотири, а коли підхопився, дорослий уже йшов дорогою, великий, лахматий, незнайомий, бо то й був незнайомий, якийсь чужий дядько, котрий з’явивсь у його житті тільки для того, щоб вчасно схопити його за коміра й витрусити з нього отой дикий шал, скажену пристрасть, яка з’являється у кволого й малого Коника-Стрибунця, бо він уже зовсім не кволий і не малий, бо він уже й не Коник-Стрибунець, він уже щось у цьому світі доказав.

Поліна була вже зовсім недалечко, а він умився снігом; Вовка з дороги зник, щось захоплено ґеґотіли хлопці, як гуси, - ясна річ, що похваляли його. Усміхався на обидві щоки, і з його рота вибулькувалися слова самопохвальби. В цей час і вскочила між хлоп’ячу юрбу його мати, схопила за руку й потягла, а хлопці порозтікалися по вулиці як вода - отак були й позникали раптом: не було їм уже тут інтересу. Та й який може бути інтерес, коли зникли обидва заводіяки.

- Чого ти від них не тікав? - казала сердито мати, тягнучи його за руку, вона була переконана, що й сьогодні її синка відлупили. Він же йшов, власне, майже біг за матір’ю й усміхався на обидві щоки, хоч із носа в нього витікала червона смужка - така яскрава на яскравому сонячному тлі, та й сніжка, яку тримав у вільній руці, так само червоно палала.

- Горе ти моє! - казала мати, зовсім не помічаючи його усмішки. - Коли вони перестануть із тебе знущатись?

- Вони вже не будуть із мене знущатися, мамо, - сказав, нарешті, й він. - Цього разу я йому дав!

А потому вони їли капусняк, і мати не вимовляла йому й не дорікала, хоч у нього лоб був замазаний йодом, а на щоці темніла подряпина, а з носа визирала ватяна кляпка; вони сиділи одне супроти одного: Поліна кидала вряди-годи на сина позира, а він повільно, навіть розважно носив ложку від миски до рота. І от саме в ту хвилину, коли вони, може й уперше, відчули поміж себе особливу близкість, а може, вперше відчула вона, що побіч сидить не просто квола немічна подоба її, а щось і від того, котрий мав би бути з ними, а котрого не було; отож саме в той момент вона з’явила йому одну зі своїх сокровенних таємниць. Поквапним, полохливим голосом розповіла, що їхній батько їх покинув і невідомо: живий він чи вбитий, що десь там зв’язався він з якоюсь хльоркою (Сашко не зовсім зрозумів це слово) і був настільки нахабний, що написав про це їй.

Хлопець раптом звів очі й побачив червоне, набрякле лице, уздрів якусь незнайому жінку перед собою, уста її й підборіддя тремтіли, очі стали червоні, а вії збилися, зліпилися по кілька волосин. Все це він побачив і злякався, бо та історія, яку тільки-но вислухав, ще не дійшла йому до свідомості, він збагне її трохи пізніше; зараз же він перелякався, бо ніколи ще не бачив такого дивного й страшного материного лиця.

- Що, мамо? - прошепотів він.

Мати схаменулася. Зрозумів це по тому, що обличчя її знову почало мінитися, червону барву з нього змивало, а натомість напливла блідавість, мармурово-кам’яна блідавість, навіть вуста стали з червоних синюваті.

- Ой, навіщо я тобі це розповіла?

- А що, - спитав він, роблячись отаким маленьким старчиком - Це мені не потрібно знати?

Мати здвигнула плечима, дивлячись убік, обличчя її ще більше помармуровіло.

- Може, й не треба, а може, й треба, - сказала вона.

Тоді він підтис губенята, бо не міг нічого сказати, бо йому треба було ще пережувати те, що почув, увібрати в розум і серце й збагнути до кінця. Треба було зв’язати якісь ниточки, хоча б ці: чому мати заговорила з ним про такі речі зараз, після тієї бійки, чому не насварила його. Але в нього не було ще тоді достатнього розуму й сили, він тільки відчув, що стався злам не тільки в його стосунках із вуличними хлопцями, злам відбувся й удома; збагнув краєчком мозку, а може, додумався до цього пізніше, подорослішавши, що світ - це куля, яка котиться по рівній площині тільки до часу, приходить пора, і ця куля починає битись об перепони, одну, другу й третю, що надходить час і вона розламується, розпадається на кілька куль менших, і в кожній опиняється якась частина його єства, що й думки, буває, січуться й розсипаються, ніби пісок, що людина вчора була з піску, а сьогодні з каменю чи й навпаки.

А коли лежав уже в постелі, не міг спершу не згадати Вовку, цього сильнішого й більшого за нього хлопця. Не міг не відтворити в уяві того, що відбулося на вулиці: Вовка зігнувся в три погибелі, а в нього з носа юшить і крапає на білий сніг кров. І в Сашкових грудях знялося не зовсім гарне, але солодке торжество, а трохи й смутку. Відчув раптом, що те його торжество - це і є смуток, бо він у цьому світі ще надто малий. А ще відчув, що докладена сьогодні історія про батька - не для сьогоднішнього дня. Про це він ще добряче подумає, але тільки тоді, коли його перестане змучувати оте сумне торжество…

Це було недавно й давно. Так, можливо, траплялося не тільки в нього, так відбувалося й у інших хлопців. Так, а може, й не так. Може, вони, подорослішавши, не мали потреби сідати біля вікна, щоб подивитися на вологі краєвиди, і не згадували, зшиваючи свої клапті в цільну історію. Бо чи ж має значення для тебе, що це відбувалося так, а те інакше. Чи має для тебе сьогоднішнього значення, що колись у твоїй душі стався один і другий злам, що саме завдяки цим зламам за одну ніч стаєш інакший, адже тільки перед сном відчув своє сумне торжество. Вночі прокинувся і крізь вікно до нього простяглася холодна місячна лапа. І Сашко злякався раптом, що та лапа дотягнеться йому до горла, схопить і зачавить…

Вони зустрілися наступного дня. Більший і сильніший подивився на нього й відвернувся. Ні, він швидко пішов геть. Сашко підбіг до нього і схопив за пальто, сіре пальто, бідне навіть для їхньої вулиці.

- Нє, стривай! - крикнув Сашко, бо в ньому раптом щось заколотилося, щось збурилось. Якась чорна хвиля сколихнула його, з якою непросто впоратися.

- Мало я тобі вчора дав? - тонко крикнув Вовка.

- Мало! - люто вигукнув Сашко. - Що, злякався, в штани напустив?

І як учора, хлопці знову оточили їх півколом, а Сашко підскочив і заліпив Вовці ляпаса. Знову закрутилося все навкруги, земля робила оберти: вгору і вниз, кулаки ліпили м щось м’яке, вони вже боліли, їхні кулаки; забіяки тузали один одного, били з незбагненним завзяттям та люттю. Били, й червона кров знову крапала на білий сніг. А хлопці кричали, як і вчора:

- Бий, бий! Так його, так! В дихало гати!..

Тоді Вовка раптом побіг. Вирвався з хлопчачого кола, без шапки, з роз’юшеним носом і з плачем почав утікати. Йому засвистіли вслід, залюлюкали, а перший свистів і люлюкав Сашко.

- Ти йому дав! - кричали захоплено хлопці, а Сашко гордо звів голову, сплюнув на сніг червоною слиною і закопилив зневажливо губу. Тоді вперше побачив: хлопці дивляться на нього, як на героя, і вперше пізнав, що відчуває людина, коли на нього отак захоплено дивляться. На снігу світилася чудова червона кров - його чи ворожа, хто розбере?

- Я йому дав! - гордо сказав і знову чвиркнув багряним згустком, що ляпнувся на сніг, ніби проросла на ньому яскрава квітка. - Вже він буде знати, хто з нас Коник-Стрибунець!..

Це було так недавно, а може, й давно: лишились у пам’яті уривки, вони течуть, ні не течуть, а спалахують - порвані клапті, які все-таки були його життям. Поспішлива розповідь матері, сумне його торжество, сніг і кров - ніким не знятий кінофільм і ніким не записана маленька історія. Він сидів у м’якому кріслі перед вікном, дивився на сірі повиті дощовою мрякою горби, і йому здалося, що в житті й справді залишаються такі сторінки, яким не дано постаріти.

Не знав, чому воно так. Чому людина живе, крутиться у веремії щоденщини і їй діла немає до того, що було, а що буде. Має клопоти і клопотів тих невідь-скільки. Колись побачив на одній із виставок чудного малюнка; власне, не одного, а серію: художник намалював химерного звіра, якого не знають учені: чудний фантастичний бронтозавр. Певне, він сам, той художник, довго міркував над власним малюнком, бо підписав його несподівано: «Час». Тоді його рука накреслила другого образка: бронтозавр мчить щодуху, а навзаводи з ним біжить чоловік. Сашко тоді здивувався: йому здалося, що бігун схожий обличчям із ним. Щось той художник йому нагадав. Власне, й не нагадав - щось у ньому відбувалося й раніше. Здається, не дуже жадав на те, та й навіщо? Але йому раптом здалося, що час зупинився. Мав тоді багато роботи: обов’язкової й підробіткової, але відчув, що стає не здатний ні до чого, що зносився, чи втомився - кат зна що! Звісна річ, змушений був ходити на роботу, але від роботи підробіткової відмовився, хоч його й упрошували.

- Погано себе почуваю, - сказав він і не збрехав - так воно було й насправді. «Коли людина підходить до межі, - подумалося тоді, - це миттю відчувається!»

2

Із Сашком і справді останнім часом діялося щось дивне. Вряди-годи виникав гострий біль у грудях - мусив спинятися й глибоко вдихати повітря, з’являлася неприємна важка млість - все, про що раніше не відав. Пішов до лікаря, йому зробили кардіограму, а заодно прогнали по інших лікарях. Відчував себе піддослідним кроликом, бо йому перевіряли очі, міряли тиск, примушували роздягтися й присідати, мацали йому живота, казали заплющити очі й підносити вказівного пальця до носа, наказували крутити очима, стежачи за пальцем лікарки, послали на рентген і на аналіз крові та сечі. «Господи! - думав він, вирвавшись із того немилосердного й душного світу білих халатів, - що це зі мною діється?» Помітив, що після всіх цих маніпуляцій світ для нього одмінився, зінакшіли й люди. Раніше це були просто люди, але тепер ніби віддалилися, зчужіли, начебто він істота інших вимірів - щось йому від того стало не так. Щось у ньому фатально порушувалось - ота машина, яка досі так бездоганно працювала, раптом дала збій; лікарі, обдивившись його та обмацавши, нічого йому не сказали й не пояснили, але кожен по багато записував у лікарняну картку; кожен писав оте своє щось із професійною насолодою, а на його несміливі розпити буркав щось ухильне - треба його ще дослідити, провести детальніше обстеження - так просто хвороби не визначаються. Йому понавиписували незрозумілими хапливими почерками якісь рецепти, і змушений був ковтати якісь ліки з химерними назвами. Але він швидко ті ліки закинув - боявся переступити рубежа, за яким і справді почнеться щось інше, відразливо-неприємне, ба навіть страшне. Це мав бути також черговий злам, отож поки що сховав рецепти і, хоч здав на аналізи кров та сечу, хоч зайшов у темний кабінет і просвітився, а в поліклініку більше не повертався - страх його недовідомий долав. Хотілося одного: дістати звільнення на кілька днів, щоб не ходити на роботу й відпочити, але лікарняного йому не дали. Отож знову змушений був виїжджати на завдання редакції й висиджувати на роботі, адже й для того, щоб пройти всі оті маніпуляції, треба було відпрошуватися - поліклініки не працюють у позаробочий час. Загалом він людина старанна, але останнім часом перестав писати заробітникові статті на краєзнавчі теми, на які, до речі, треба було збирати матеріал. З жінкою він був посварений, але помирився і жив тепер здебільшого в неї, в місті. До матері тільки забігав і хіба в часи сварок затримувавсь у неї більше, інколи перебував вихідні. Чекав, як свята, неділі, бо до відпустки ще бозна-скільки. Тільки в неділю міг розслабитись, але тоді вдома збиралася родина: жінка, різка, копітка й надуміру криклива, і діти, мав їх уже двоє, крикливі не менше. Після того, як признався жінці про свою хворобу, вона почала придивлятися до нього підозріливо-співчувально і принаймні дала спокій з домашніми роботами, яких у неї завжди збиралася незмірна кількість. Був радий хоч би з того, що вивільнився, як казав собі, для рефлексій - вже це по-своєму його заспокоювало. Отож користався з нагоди й тікав з дому, щоб побути, як сповіщав, на свіжому повітрі.

Але на вулиці зупинявся, йти, власне, не було куди, хіба до матері. Порожній хідник, попереду - машина, в кузові - заляпані вапном дівчата. Дівчата сміються (це сьогодні так!) - звичайний дівочий сміх. Але він поморщився, начебто старий - буває ж таке безпричинне і лихе роздратування. Звернув праворуч і пішов вулицею, обсадженою тополями, їх огороджено побіленими загородками, впроздовж тяглися паркани й садки. Тиша покривала вулиці й хати. З хвіртки викотив на триколісному велосипеді хлопчина й поїхав просто на нього. Затутукав, коли наблизився, обличчя мав урочисто-незворушне, наче був паном усесвіту. Сашко зійшов з дороги владному наїзнику і ледве не нарвався на здоровенного дядька з цигаркою в роті. Від дядька густо запахло, він, ухиляючись від Сашка, зробив кругленькі очі й проказав шамотливо, не виймаючи цигарки: «Здраствучки вам, не розійдемося, га?» Сашко рушив далі, й тут на нього знову поїхав хлопчак, але вже на двоколісному велосипеді. Стояв на педалях і насвистував пісеньку, долішня губа була підігнута під горішню. Розчинилася хвіртка і з неї повільно почала виповзати коляска. Зупинився, пропускаючи її, - на нього зирнула молода тілиста жінка з сонними затуманеними очима. Жінка позіхнула, не прикриваючись, а візочок з дитиною, немилосердно повискуючи, покотився по хіднику…

Він прокинувся сьогодні вночі, розбуджений далеким погуком тепловоза, довго не міг заснути, зворушений тривожним і дивним сном: дерся він на кручу разом із батьком, і батько не втримався на крутосхилі й полетів сторчака. Сашко із жахом, розтуливши рота, дивився, як падає старий, лисий, зі срібними вусами чоловік, падає спиною, повернувши до нього прохальне й перестрашене обличчя - упав таки спиною з глухим звуком, як мішок. Унизу був смітник: старі кастрюлі, уламки керогазів, бляхи, спинки старих післявоєнних ліжок, папери й папки, розсипане лискуче скло. Батько, певне, поранився, бо з натугою звівся окарач, і його руки, сперті на білий папір, покривалися кров’ю. Отоді він і прокинувся; навколо стояла тиша, густа, темна, морок повивав кімнату, речі проступали в рідкому світлі, як допотопні повільні, але рухливі звірі. Здивувався на цей сон, адже батько для нього - абстракція. Лежав і згадував той далекий час, коли вони сиділи з матір’ю і їли капусняк після його першої переможної бійки з Вовкою; чи не тому мати вирішила, що він став дорослий настільки, що йому можна оповісти історію про батька. Він і раніше дивувався, що в їхньому домі не було жодної його фотокартки, власне, завалялась одна, мацюпенька, для паспорта, її він відшукав у щілині материної шухляди. Любив роздивлятися ту фотокартку, але вона була така потерта, що й справді не людина була на ній зображена, а тінь. Дивне було те, що зараз, уві сні, побачив він батька не образом тієї фотокартки, а в образі одного загадкового старого, котрий якось йому стрівся. Йому стало в тім сні невимовно шкода батька, який боровся в ямі, закиданій усяким непотребом, закривавлений і побитий, - не міг допомогти йому, бо й сам висів над прірвою зовсім так, як герой Франкової притчі «Про життя», на котрого напав лев і котрий знайшов захисток на скельній кручі, на якій висіла квола берізка. Нога його вперлась об виступа, але це була гадюка звита в клубок, що дрімала в щілині й підняла голову з шипінням. Там же внизу, в прірві, розкрив пащеку здоровенний змій, чекаючи на жертву, а корені берізки, за яку тримався, запопадно гризли білі миші…

Поруч пухкала крізь сон дружина, він повернувся по неї і раптом завмер - на нього дивилися напівприплющені очі. Дивилися темним поглядом, у якому гуляють сни; між лопатками в Сашка з’явився холодок - той його сон про батька так нагло увірвався, отож він думав, що старий залишився бабратися внизу між ламаного мотлоху, кастрюль і мисок, стільців та керогазів.

Кімнату заповнило місячне світло, бо в той момент світило вирвалося з-за хмари - все в кімнаті затріпотіло, заворушилося: розкидані в розгардіяші речі, неприбраний після вечірнього чаю посуд; він подумав, що вони з жінкою вже давно впали в цей власний, рідний смітник і так до нього призвичаїлися, що не бачать його нечупарності й убогості.

Звівся і підійшов до вікна: місяць горів серед неба, ясний і чистий. Довкола блищали зарошені дахи, і йому привиділося, що в небі летить білий кінь. У коня розвихрена грива, роздуті ніздрі, він легкий і вільний, він - наче лискуча комета, що пролітає небом, несучи землі ворухку тривогу. Довкола стояла первісна тиша Вже не посапувала дружина; здавалося, всі звуки обірвалися і зникли, зник і кінь, перетворившись у буденну, хоч і чисто-срібну хмарку; йому здалося, що й він, і дружина, й діти, і їхній смітник, і цілий дім їхній запаковано в прозору кулю, і вони летять у безвість, де зникають світло й форми речей, де немає й темряви і де ані бадилини, хоч гостро пахне землею. І справді, відчув раптом запах землі: перетліле листя, уривки коріння, дощові черв’яки, що виповзають і корчаться в місячному світлі. Його затрусило. Посеред грудей ліг камінь, не вистачало повітря, притис руки до підвіконня, щоб погасити безпричинний, ламкий дрож, губи в нього заворушилися і весь він, залитий місяцем, в обвислій на грудях майці, в довгих рябих трусах здався сам собі людиною бозна-яких давнєколишніх часів. Приплющився й намагався заспокоїтись.

- Що таке? - спитала дружина хрипким як каркання голосом. Він злякався. Той голос прозвучав несподівано - важко загупало серце.

- Тобі недобре? - спитала дружина.

Він повернувся. Сиділа в постелі, розколошкана й сонна. Пішов до ліжка, сів і під ним зарипіли пружини.

- Розумієш, - сказав хвилюючись. - Чомусь запахла мені земля. Не знаєш, до чого це?..

Перед ним лежала вуличка його дитинства Десь там, у глибині, в долині, в малому на курячих ніжках будиночку він народився й вибігав дитячі літа. Вулиця залишилася тільки частково - до неї впритул підступали багатоповерхові коробки. Сашко спустився заплилим землею бруком і рушив по нерівному, вимощеному кам’яними плитами хіднику. От вона, вулиця, на якій і зараз буває кілька разів на тиждень, вона завжди його хвилює. Саме тут живе його стара самотня матір, вона зустрічає його радо, але завжди переповідає одні й ті ж історії, які він знає вже давно; здається, метерине життя зупинилось і не оновлюється, а історії свої вона оповідає, можливо, й тому, що сама починає побоюватися: навіки їх забуде. Він проходить повз сусідній із материним двір. З одного його кінця в другий протягнуто мотуза і молода жінка, Олена Бутенкова, розвішує білизну. На виході з двору сидить з найдобродушнішим виглядом брунатний молодий песик і, кліпаючи довговіїми очима, лукаво дивиться на Сашка. Вся вуличка побита вибоїнами, і в найглибших із них стояла вода, в якій купалося сонце разом із горобцями; коли він наблизився, горобці покидали сонце і з шурхотом розліталися навсібіч. Він не зайшов відразу до материного двору, а пішов туди, де колись була школа - повз малі хатки і сирі паркани. Мимоволі зазирнув в одне з відчинених вікон: Сіроводиха збивала там червоні без пошивок подушки, а на столі стояла пляшка з-під олії і лежало півбухінця хліба.

І тут він зустрівся з Семенюком. Власне перед ним виросло щось жердиноподібне, десь так на метр дев’яносто і з нахиленою маленькою голівкою, на якій трохи дивними видавалися гарні, довговії сірі очі. Загалом же обличчя Вовки було одутле, сіре і трохи помнуте - цей чоловік, напевне, віддавався нездоровим пристрастям.

- Чого не признаєшся, Саш, - м’яко сказав Вовка. - Гордий став, чи мо’ не пізнаєш?

- Пізнаю, - сказав Сашко, не відчуваючи й найменшої радості від цієї зустрічі.

- Да, ми старі кореша, - мовив Вовка, по-телячому дивлячись гарними, з «каламутинкою», очима. - А то думав, що, може, після тюряги я змінився…

- Хіба ти був у тюрмі? - здивувався Сашко.

- П’ятак одішачив, день у день, - гордо сказав Вовка. - Я так їм і сказав: чхав я на вас, хоч ви мені п’ятака ріжете. Покатись ти покотьолом.

- Так і сказав?

- А думаєш, тільки ти тілігент. Я, може, не гірший од тебе тілігент. Помниш, як ми з тобою билися - класно бились! Не серчаїш, шо я тобі тоді дав?

- Коли то було? - засміявся Сашко. - І по-моєму, все сталося навпаки.

- Ну да, раз ти мені дав, а раз я тобі. Тепер ми вже взрослі пацани, а спомнить приятно. Я там, у тюрязі, не раз тебе споминав: класно ми з тобою пацанами бились. Я перед тюрягою в інституті вчився: повезло! Провчивсь два года - кошмар! Думаю: Сашка в інституті шибає, а я шо - гірший? Нє, брат, у мене макітра кашку варить. Я, Саш, тих приподавателів за пояс засовував. А не хочуть ставить добру отмітку, я їм кулака під носа - як шовковенькі! Ну, а попав у тюрягу, лафа кінчилась. Виперли мене, понімаш, з того інститута, ну й так далі.

- В якому ж інституті ти вчився? - спитав Сашко.

- В автодорожному, в Києві, як і ти. Мені вже інжинєрську должность давали після другого курсу, да! А я, Саш, кажу: пашлі ви! Яка там зарплата в інжинєра: півтора куска! А шо, кажу, мені півтора куска, коли я зара без інститута маю три. Я зара старшим інжинєром на комбінаті, да!

- А за що ж ти в тюрмі сидів? - спитав Сашко, відчуваючи дивний якийсь жаль і до цієї маленької, задурманеної голівки, і до тих очевидних її брехень.

- Було діло! - загадково підморгнув Вовка. - П’ятака за нього врізали, а я: пашлі ви! Ну, вони мені хотіли ще більше врізать, а мамка - на касацію, ну й скинули. Сьомку хотіли приліпить… Тепер я на волі й чхать на них хотів. А ти шо, тоже інжинєром пашеш?

- Ні, - збрехав і собі Сашко, - я викладаю історію в технікумі.

Віктор свиснув і личко його при цьому й не здригнулося. Дивилося по-телячому каламутними, гарними очима.

- А скільки тобі в руку кладуть?

- Та ж півтори сотні, - сказав у тон Вовці Сашко і всміхнувся.

- Да, лафа невелика, - цвиркнув під ноги Вовка. - А я думав: п’ять кусків гребеш… Я чого того інститута кинув? Шо ви мені, думаю, в руку покладете; я, так сказать, і без інститута три куски хапну. Ну, й покинув, катись ви покотьолом! Приїхав - маманя в сльози, такий-сякий, як я сусідам в очі подивлюсь, а я їй як на щотах: кляц, кляц! Отак-то, маманя, кажу, шо тобі лучче: щоб син з дипломатиком бігав по півтора кусочки, чи щоб засипав тебе, маманя, грішми? І засипаю, не зна, де тратить…

- Нежонатий ти? - спитав Сашко, хоч добре знав, що Вовка жонатий та й дітей має, але щось там у нього з жінкою не клеїлось.

Вовка озирнувся, ніби боявся, що його підслуховують, схилився нижче й зашепотів, обдаючи співрозмовника хронічним сопухом:

- Повезло мені! Одна там бабка приклеїлася, ну, я їй те, друге, а їй все мало. Думаю, на який хрен ти мені нужна, кошмар! Ну я й те, послав її, понімаш, подальше, котись кажу покотьолом!.. Отак як у костюмчику був, так до мамані й прийшов - все добро їй оставив. А там у мене того крушталю, коври, знаєш, до чорта всього їй натягав. Кажу котись ти покотьолом, я і в одному костюмчику проживу. Ще в мене того крушталю буде - тобі не снилось! А шо, думаєш не буде? Макітерка в мене ще кашку варить…

3

Ця балачка залишила враження важке. Сашко подумав, що й справді не бачився з Вовкою років зо п’ять - той уже не жив на околиці. їхню хату знесли, закинувши пожильців на далекий мікрорайон - отак вони й не зустрічалися. Часом бачив Вовку біля пивниць у гурті сизоносих і намагався обійти його, а коли пивниці позачиняли, той терся біля гастрономів. Але вразило його не те. Цей чоловік зі своїм скаламученим мозком, з тією кашею, яка все-таки не могла зваритися в його черепочку - варилася там і справді «кошмарна» мішанка, - цей Вовка чомусь не забув тієї хтозна-як далекої

їхньої дитячої бійки, бо, можливо, та бійка щось у ньому й порушила. Його тіло росло, гналося вище й вище, а пацаняча голова залишалася незмінна - за цей час у ній, здається, не додалося ані звивини. Через це й виріс він отаким недолугим матякалом, бо не вмів навіть збрехати вірогідно. Знав, що нічого в житті не досяг і не досягне, через те й заливав оту невеличку кількість сірої речовини в голівці всілякою мерзотою, і з тієї сірої речовини почали проростати бліді, немічні, як картопляні пагони в льоху, черви-думки - химерні квіти з важким сопушним запахом. Сашко подумав, що вся оця їхня розмова - своєрідна Вовчина спроба взяти реванш, бо, здається, від тієї страшної поразки, ще хлопцем, він, цей довжелезний чолов’яга з каламутним зором, ще й досі не оправився. «Чорт забирай! - подумав Сашко з якоюсь відчайною тугою, - чому ти мені зустрівся зараз?» Зараз, коли відчув: щось і в ньому похитнулося, щось почало тихо руйнуватись. Невже, думав він, якась елементарна хлопчача бійка може бути настільки фатальна, що стала двигуном чи руйнівником цілого життя? Заболіло в грудях, і він замість того, щоб піти до матері (ледве відв’язався від того Вовки, який молов і молов, вихвалявся й брехав і ніби не міг зупинитися), ліг тут-таки, на березі, в зелену траву, з присвистом удихаючи повітря, бо раптом забракло його. Заплющився й слухав, як ніжно пестить сонячне проміння лице, повзає по ньому, тепло обмацуючи, як прилітає від ріки вітерець, навіває прохолоду; ні, він надає непотрібного значення речам елементарним - все значно простіше. Те, що має стати в цьому світі бур’яном, буде ним, незалежно від того, чи був чоловік у хлопчачих бійках переможцем чи переможеним; все, що має дати плоди - дасть їх, хоч би десять разів вихаркував свою кров на білий сніг. «Я зараз тут, на цій траві, - думав він, - так само клапоть нікчемної плоті, хворої і кволої, хоч цей бідолаха заздрить мені». Заздрить і через це хоче виставитись - ось причина його брехень, хизування й бахвалячок, навіть про тюрму розповідей, в якій, до речі, він ніколи не сидів. Сашкові гостро боліло в грудях, але то міг бути й не серцевий біль, а відгук важких сьогоднішніх сновидінь і недіспаної ночі, адже тоді земля пахла точнісінько так само, як зараз, коли він хоче надихатися киснем… Земля була вогка, і він уже відчував, як вільга просякає через тонку тканину. Мати його, певне, чекає, бо в неділю приходив до неї завжди о цій порі; сидить посеред хати на ослінчику, маленька, сива аж так, що її волосся палає білим вогнем, із вицвілими синіми очима; сидить на ослінці з повернутим до входу обличчям, щонеділі зустрічає його в цій позі і саме оця поза незмінно свідчить, що мати не тільки старіє, а вже стара. Жити під одним дахом з невісткою вона не захотіла, власне, вони не вжилися; тут, у дворі на кілька хат, вона прожила свій вік і нічого не бажала змінювати - зрештою, ще чудово могла обійти себе. Він же приходив сюди не так щоб чимось допомогти, як перекинутися словом, бо вони все-таки не втратили духовної злуки, адже він її одинчик і пестунчик - було йому в материнському домі затишно. Саме для відчуття цього затишку й вирушив у сьогоднішню мандрівку, бо в ньому й справді щось сколихнулось. Окрім того, ця дурна зустріч із Вовкою притулила йому до серця ще один неприємний приважечок. Ще один, бо існував той перший - дивний сон про батька, що його не терпілося йому розповісти матері, - ніколи ж бо раніше йому батько не снився!..

Поліна сиділа, як завжди, - на ослінці посеред хати, сяючи срібним волоссям і приязною усмішкою. Сашко важко сів на канапу й повільно, трохи іронічно розповів їй про сьогоднішню важку ніч, про те, що йому вночі боліло серце і не вистачало повітря.

- Ти б цього діла не задавнював, - сказала мати. - Піди в поліклініку, хай тобі щось порадять.

- Ходив я вже в поліклініку, мамо, - мовив він, - таке враження, що їм мої хвороби, як мені - торішній сніг.

- А результат аналізів знаєш? - сказала мати. - А що показала кардіограма? Обов’язково піди.

- Гаразд, - згодився він.

- З цим жартувать не варто. Ти ще зовсім молодий!

- Я не зовсім молодий, - сказав він. - Я вже підтоптаний.

- В тридцять п’ять років? - розсердилася мати. - Тридцять п’ять років - це ще не вік!

- Коли рівняти до твого, - всміхнувся він.

Тоді, дивлячись у вікно, за яким було вивішено білизну таку ж, яку вивішувала в сусідньому дворі Бутенкова, оповів Сашко матері свій дивний сон - про батька, з яким вони дерлися по скелистій кручі, й про те, що батько впав на смітника, - дивний такий сон, який продовжує й зараз жити в ньому, а чого? Й досі не виходить йому з голови ота картина - побитий, закривавлений батько зводиться на руках, по яких дзюрить кров, і не може звестись.

- Що воно значить? - спитав з тонкою усмішкою, адже вона, матір його, звісна тлумачка снів.

Стара сиділа на ослінці серйозно, із заціпенілим личком і з кам’яними вустами, з застиглими синіми оченятами. Пауза між ними затяглася, і йому аж незручно стало - може, не треба було всього того оповідати?

- Це значить щось погане? - спитав він і трохи сполошився, бо все-таки, в глибині душі був трохи марновірний.

- Бачиш, сину, - сказала обережно й тихо мати, і її обличчя залишилося так само нерушно-серйозне. - Не хотіла тобі того говорити, бо нічого це не дасть, та й, може, непотрібно тобі це знати. Ми прожили з тобою немало років, ось тобі й тридцять п’ять, і той кнур за тебе ні разу не згадав. Про себе не кажу, хоч і я була молода й гарна, але на милування, як то кажуть, нема силування… Я кажу про інше: про тебе забувати не мав він права, хоч би що там мені казали. Я завжди говорила: коли ти, кнуряка, породив дитину, мусиш про неї дбати…

- Щось я тебе не зовсім розумію, - сказав Сашко. - Яке відношення це має до мого сну?

- Пряме, - сказала мати тим-таки сталевим голосом. - І коли тобі таке наснилось, змушена розказати більше…

Замовкла, опустила очі й сиділа, ніби маленький Будда жіночого роду, завмерлий, закостенілий. Буддочка зі срібним волоссям і з руками, покладеними на коліна, знайомими від дитинства руками, тільки значно постарілими й покритими старечими плямами, ніби пліснявою.

- Повір мені, що я себе картаю, - не треба було про нього тобі розповідати, хай би ти думав, що, ну, що так у мене сталося. І не снилися б тепер тобі такі дурні сни.

- Але ж, мамо, - сказав він, чудуючись із її мови. - Хіба сни залежать від нашої волі? Найбільше мене здивувало: ніколи не бачив батька, а в сні - наче живий!..

- Ну і який же він із себе? - цікаво блиснули материні очка.

- Лисий, з вусами, повний, але в міру. Так жалісливо на мене дивився…

- Значить, він, - загадково сказала мати.

- А ти звідки знаєш, як він зараз виглядає? - зчудувався Сашко.

- Вгадала. Оце якось думала про нього й угадувала.

Вона легко зіскочила з ослінця, рухлива і ще цупкенька бабуся, і моторно подибцяла до старого, ще довоєнного комоду - єдиної гарної речі в її хаті.

Рвонула за вушко шухляду і за мить протягла синові конверта.

- Уявляєш, - сказала з видимими нотками обурення. - Він написав мені листа. Тридцять п’ять років мовчав, а тепер написав. - Мене це жахливо обурило, жахливо!

Поліна Войцехівська була вчителька. Вчителька української мови й літератури, любила читати і свої думки вміла виповісти гарно й інтелігентно. Зрештою, вона - тонка душа, але весь її життєвий досвід, хоч прожила довгий вік, був літературний. Літературою вона міряла світ та життя, може тому мислила й вирішувала свої клопоти на літературний зразок: трохи піднесено, але й прямолінійно.

Сашко узяв листа й помітив: руки в нього тремтять. Незнайомий почерк, літери чіткі, але вже трохи розхитані - видно, писав їх немолодий чоловік. Та цей чоловік умів тримати себе в руках: намагався писати каліграфічно й чисто, охайно вимальовуючи кожну літеру. Лист був російською мовою, в якій вряди-годи проскакували українізми. Сашко зирнув на конверта - прислано його з Мурманська. Відчув, як затіпало йому в скронях, а під горло підкотився зрадливий клубок. Але лишався спокійний - на нього дивилася мати. І він не прочитав, а проковтнув того листа, пожадливо хапаючи зміст.

Шановна Поліно Степанівно!

Не знаю, чи випадає мені писати цього листа, тобто чи маю я на те моральне право, але не написати мені також неможливо. Я завжди відчував провину перед тобою і сином нашим, але час минав, моя провина усугублювалась, і я розумів, що в мене з роками стає все менше шансів її позбутися. Зараз я пишу коротко, бо не можу вгадати, які почуття викличе в тебе цей мій лист. Справа в тому, що в моєму нікудишньому житті склалася така ситуація, коли можна спробувати використати єдиний шанс, щоб свою довголітню вину не загладити, ні, я розумію: всі оці роки, які минули, не викреслити єдиним розчерком; вони - прірва, якої, можливо, ніколи не перейти, але тільки зараз я можу спробувати щось чи якось тут зарадити. Пишу просто й без хитрощів: життя моє після того, як я покинув свою справжню родину, не склалося. Не мав щастя, але не мав і сили, щоб удруге поламати сім’ю. В мене з тією жінкою народилося двоє дітей, вони вже дорослі, а покинути двох, щоб прийти до одного, я не мав морального права. Отож, як не гірко мені жилося, тягнув лямку і свій обов’язок батька виконував у цій своїй другій родині справно. Вам не допомагав з двох причин: ланка моя, знаючи про це моє бажання, оголосила мене любителем випити, забирала зарплату, і я ніколи не мав на руках вільної копійки. Тепер моя жінка померла, діти мене не люблять, бо мати їхня прищепила їм до мене зневагу. Оце і є той єдиний шанс, на який я розраховую. Тобто дуже хочу повернутися на рідну землю, але тільки при одній умові, що ти знайдеш у собі силу пожаліти самотню стару людину і не відкинеш моєї прохальної, покаянної руки. Додам до цього ще одне: все своє життя я жалкував за тим, що приніс тобі й дитині нашій велику кривду. Бажаю спокутувати її і спокутувати свою вину, хоч не відаю, чи це можливо. Коли неможливо, викинь цього листа й не май супроти мене серця, бо я вже покараний тим, що діти мої виганяють мене з дому. Пенсія в мене маленька, ощадної книжки не маю, отож не можу принести з собою нічого. Є тільки одне моє бажання побачити вас і попросити вибачення.

Завжди твій Іван Павленко

Мати стояла в позі полководця, перед яким розгортається генеральна баталія, сині оченята її були, як лід.

- Що на це скажеш? - спитала переможно.

- Скажу: мій сон щось та й значить, - відповів Сашко. - Йому, очевидно, не позаздриш, раз написав такого листа. А що скажеш ти?..

- Що він шельма, - скоромовкою заговорила мати. - Хитра зараза, як отой Коник-Стрибунець у Глібова. Що він, ще зі мною живши, не про сім’ю дбав, а про розваги. Що в нього друзяки були на першому місці, а сім’я - десь у кишеньці для годинника. Не все можу тобі розповісти, але невірний мені був ще до заміжжя. Зараз він проливає сльози й кається, але тільки тому, що там добре його знають і прищемили.

- Така ти немилосердна?

- Немилосердна, - сказала мати, і вуста її раптом здригнулися в усмішці. - А більше рада. Рада, що він заскавучав, як пес, котрому наступили на хвоста.

- І нічого йому не відпишеш?

- А ти гадав, розплачуся й побіжу назустріч? Ач, яку милість мені виявив! Не озивався тридцять п’ять років, а тепер ощасливив!

Її вуста затремтіли, а очі стали двома шматочками болю.

Сашко сидів на канапі, розкинувши на сидінні руки, й дивився у вікно.

- Той сон, - сказав він, - не виходить у мене з голови. А може, йому й справді зовсім зле?

- Ясна річ, зле, - сказала мати, вмощуючись на ослінці. - А хіба Конику-Стрибунцю, який дострибався до морозів, не було зле? Але кожен повинен за свої діла відповісти.

- Мені завжди здавалося, - сказав Сашко, - що той вірш… ну, не зовсім доброї моралі. Розумієш, адже там ідеться про митця, якого не сприймає світ практичний і діляцький. Митця, який все-таки прикрашав своїм співом і танцями життя і світ.

- Не вигадуй дурниць, - різко відказала мати. - Твій батько ніякий не митець, а гульвіса й шельма. Отож і проливає тепер крокодилячі сльози. Але я не така простачка щоб у них повірити.

Сашко дививсь у вікно і раптом згадав далекий шкільний вечір, який організувала його ж таки мати. Для того, щоб утворити кін, стягли в кінець коридору столи й застелили їх червоною тканиною. Позносили з усієї школи стільці й утворили ряди. Йому мати, тоді ще зовсім малому, доручила прочитати вірша Леоніда Глібова «Коник-Стрибунець», перед цим довго його тренувавши й розказуючи на яких словах робити наголоси. Він вийшов на той кін зі столів, а стіл, на якому стояв, похитувався; отож він, похитуючись разом зі столом, не продекламував, а прокричав того вірша в юрбу школярів, які, наче рій, збилися у щільно спресовану масу. Та маса ворушилася, смішкуючи, балакала, а він на хиткому столі кричав свого вірша, а коли зійшов під ріденькі оплески додолу, мати гаряче пригорнула його до себе, а що сталося це на очах того смішкуючого рою, Сашко із жахом усвідомив, що пропав, адже тепер його довіку прозиватимуть Коником-Стрибунцем, що й сталося. І тільки тепер він збагнув, що мати тоді не випадково вибрала для нього саме цього вірша, адже його зміст відтоді засів у ньому гвіздком; зрештою, ота маленька декламація була помстою тому-таки невідомому Іванові Павленку, фотокартки якого було знищено в їхньому домі за винятком отієї мацюпенької, котру він випадково розшукав в одній із материних шухляд, - збереглася вона там не тому, що мати тримала до батька задавненого сентимента, а тому, що фотокартка забилась у щілину між фанеркою дна й стінкою шухляди, біліючи загнутим крайчиком. Забрав ту фотокартку, хоч не був до кінця переконаний, що на ній (потертій і подряпаній) зображено таки батька. Але йому потрібно було мати батька, як і кожній дитині, й він часто тайкома роздивлявся ту дрібну парсунку, намагаючись збагнути дитячим розумом, чому людина, маючи сина, зовсім долею того власного пагона не турбується? В школі ж він став Коником-Стрибунцем, а найбільше досаджав йому тим Вовка; зрештою, саме через те й почалась ота знаменита бійка між ними, яку й досі згадують вони обидва. Він не перестав бути Коником-Стрибунцем і подолавши Вовку, та й тепер цей віршик викликає в ньому болючий спазм, бо він, попри все, не поділяв нещадного осуду, якому піддано було нещасного співця й танцюриста - можливо, й це було його своєрідним самозахистом.

І тільки тепер раптом зрозумів, що мати, виставляючи його на того хиткого стола, мала й свою потаємну мету, вона хотіла не тільки, аби вірш запам’ятався синові, а щоб мораль його стала синовим переконанням, адже вивчені в дитинстві вірші не забуваються - то була одна із материних помст тому, котрий на все життя її непростимо образив.

- Він стояв у тому сні на смітнику, - повільно проказав Сашко, - покривавлений і нещасний. Хотів звестися, але не мав сили, тільки дивився на мене й плакав.

- Не розумію одного, - різко сказала мати. - Ну, гаразд, він тобі приснився. Але як ти пізнав, що це твій батько, ніколи ж бо його не бачив?

Тоді він розповів про паспортну фотокартку, яка забилась у щілину в її шухляді, про те, що тримає світлину й досі в себе і, хоч вона пожовтіла й на ній не роздивишся до ладу того, хто сфотографований, але вгадати образ таки можна. Не диво й те, що він постарів, зрештою, чого в сні не привидиться! Він бачив того чоловіка і знав, що то батько, та й називав його той чоловік сином.

- Казна-що, - сказала мати. - Не треба надавати снам значення.

- Але, по-моєму, ти сама надаєш снам значення, - лукаво сказав він. - По-моєму, надавати снам значення - одне з твоїх улюблених занять.

Але мати зараз нездатна була сприймати його гумору - залишалася серйозна.

- Я дала тобі прочитати листа, - сказала вона строго, - не тільки тому, що він тобі приснився. Як не є, а він твій батько; можеш, коли хочеш, прийняти його до себе.

Це було голковколювання. Тонке й добре розраховане, адже недаремно стара не хотіла жити разом із ним та з його родиною. Сашко скинув на матір поглядом, вона сиділа на ослінці, мала, сива, ніби їжачок, із сухими ображено підтисненими вустами, з колючими, помалілими очима, і він аж задихнувся - увіч відчув прірву, яка розділяє ту жінку й чоловіка, котрий зветься Іваном Павленком, ніколи її, тієї прірви, не перейти!

4

Ішов і подумки декламував вірша про Коника-Стрибунця - слова самі лізли у свідомість: «Коник плаче, серце мліє, кинувсь він до Мурав’я: ‘Дядьку, он зима біліє! От тепер же згину я! Чуєш, в лісі ворон кряче, вітри буйнії гудуть? Порятуй, порадь, земляче, як се лихо перебуть?’» На галявині біля річки грала в карти компанія, він знав із цієї компанії кількох. Наче каланча, витинався з-поміж них Вовка, маленька голівка його похитувалася, мов маківка. Ошкірював рідкі попсовані зуби, очевидно, хворів пародонтозом, і Сашку раптом здалося, що його історія з батьком недаремно переплітається чи, може, в’яжеться з історією цього опущеного чолов’яги. Минув компанію, махнувши на привітально зведену до нього Семенюкову руку, і в його голові на заміну отому віршику забринів сипкий, пропитий Вовчин голос: «Повезло мені! Одна там бабка приклеїлася - думаю, на який хрен ти мені нужна. Кошмар! Ну, я й те, послав її, понімаш, подальше, котись, кажу покотьолом!»

Ні, той Іван Павленко, про якого думає весь час, не мав бути схожий на цього Вовку: мова його листа була не блатняцька, незугарна - листа було написано з певним стилістичним блиском. Писала людина тонкої душевної організації, але щось їх з’єднувало, оцього Вовку Семенюка та Івана Павленка, адже Вовка у цьому світі теж Коник-Стрибунець. Ні, не ідеальний митець з його незрозумілими, через вищу досконалість, світові піснями, з його вивищеною недоступністю над тими, котрі живуть практичною щоденністю, а звичайний елементарний житейський паразит, який тільки й мислить, щоб урвати щось із того, що неміцно лежить.

І тільки тепер Сашко дозволив собі згадати таке, про що не розповів матері, адже і в нього була від неї маленька таємниця, зв’язана з батьком. У 1975 році, тобто десять років тому, він опинився в армії в Мурманську, де й прослужив свої два роки, і це були далеко не медові роки. Одного разу, маючи звільнення, він пішов у кіно - було це невдовзі перед демобілізацією. Біля буфету стояв чоловік із сивими вусами, лисий і пив лимонад. Пив, не кваплячись, підливаючи собі з пляшки в паперову формочку і блукаючи поглядом по публіці. Сашка струснуло - обличчя чоловіка було напрочуд знайоме. Він не належить до контабельних людей, підійти йому до незнайомій ціла проблема, але цей випадок був особливий. Узяв лимонаду й собі, став навпроти чоловіка, випив для хоробрості, а тоді раптом усміхнувся до незнайомця.

- Ви, часом, не з України? - спитав по-українському.

- З чего вы взяли? - спитав чоловік, видимо насторожившись.

- Вуса, - відказав Сашко. - Як у запорожця!

- Так, - сказав уже по-українському чоловік. - Я з України, але давно звідтіля виїхав.

Тоді Сашко відчув, що йому тремтять вуста. Випив ще одну порційку лимонаду, а тоді й бовкнув те, про що потім каявся.

- А ви, часом, не Іван Павленко?

Тоді сталося щось несподіване. Чоловік поблід, крутнув очима, кинув на стойку паперову формочку з недопитим лимонадом і раптом кинувся через юрбу до дверей. Сашко не встиг отямитися, коли ж чоловік прошмигнув повз білетерку і з його визору пропав. Першим порухом у хлопця було кинутися слідом і спробувати наздогнати старого, але щось його стримало. Пізніше він розказав цю історію своєму земляку й приятелю, з яким вони разом служили. Чоловіка, коли він житель Мурманська, вирішили вони, розшукати не важко, треба тільки звернутися до адресного бюро. То, напевне, був Сашковий батько, інакше не зреагував би він так на його слова. Може бути, сказав тоді приятель, що Іван Павленко мав якісь свої підстави остерігатись колишніх знайомих, але які? Страх перед аліментами? Хлопець уже давно повнолітній, і батько це чудово знав. Може, він учинив щось не те під час війни, а зараз переховується? - припустив його приятель. Але Сашко був іншої гадки: батько миттю збагнув, хто перед ним, і не забажав із сином контакту. Зрештою, коли мав рацію його приятель, то батько міг жити в Мурманську не під своїм прізвищем - оце й варто було перевірити. Але в адресному бюро, куди вони з приятелем таки звернулися, їм видали точну адресу Івана Карповича Павленка, 1924 року народження, який мешкав на проспекті Леніна в будинку під номером 25 у квартирі 54, тобто ніякої детективної історії, яку сподівався відкрити Сашків приятель, не могло бути, батько втікав тоді не від власних гріхів, а таки від сина, бо, здається, єдиним його гріхом і був той син, тобто він, Сашко Войцехівський - прізвище материне, людина 1949 року народження, доля якого склалася ементарно - жити без батька. Але за вказаною адресою Сашко так і не пішов, хоч приятель і переконував його те вчинити - що б це, зрештою, дало? Хіба те, що, побачивши його, той чоловік зачинив би перед ним двері або ще й вилаяв за надмірну нав’язливість. Ось чому, беручи в руки батькового листа, якого той прислав оце до матері, Сашко здригнувся, побачивши адресу, - була вона та сама, яку добре запам’ятав. Однак матері цієї історії не оповів, знаючи, як вона спалахує в подібних ситуаціях, - не хотів вислуховувати зливи античоловічих звинувачень, якими б мати ще довго обсипала б його батечка. Єдиним результатом цієї зустрічі стало те, що, повернувшись додому, він витяг зі сховку батькову фотокартку і пересвідчився: все правильно, доля там, у Мурманську, звела його таки з батьком. Ні, він не порвав тієї фотокартки, але образ, на ній відбитий, утратив для нього ту принаду, якої раніше йому надавав. Отже, батько таки був Коником-Стрибунцем, інакше чому б мав лякатися власного сина? Тоді, в 1975 році, йому був лише 51 рік, тобто мав ще здоров’я і силу, і признатися до сина значило б узяти на себе якісь щодо нього зобов’язання.

- «Розгулявся на всі боки, все байдуже, все дарма!» - процитував уголос Сашко і схаменувся: на нього з цікавістю дивилася від ґанку, що виступав просто на вулицю, особа жіночої статі, цнотливо зав’язана білою хустинкою і непевного віку, тобто куца Наталка.

- Доброго дня! - привітався він до особи, і та відповіла, лукаво блиснувши оком.

Отже, історія складалася своєрідна. Чи так уже відчував батько провину, велику провину, як писав, перед своєю першою жінкою та сином, адже тоді, в Мурманську, явно від того сина втік? Чи так уже мучився і чи усугублювалася його вина, чи справді родина в Житомирі, яку покинув, була для нього «справжня», і чи конче треба було йому ламати ту другу сім’ю, коли б до сина він тоді признався? І, зрештою, чи жалкував він «все життя», або хоч і трохи за тим, що приніс першій своїй родині «велику кривду»? «Він шельма, - почув схвильований, скоромовний материн голос. - Хитра зараза, як отой Коник-Стрибунець у Глібова». Здається, мати й справді мала рацію, кажучи це, і не тільки ураза й задавнений біль рухали її вустами. Відчув, що його млоїть. Щось пізнавав у собі недовідоме, дратівливу роздвоєність і хвилювання - зрештою, був він і справді нездоровий. Легка нудота підступала під горло, і він радо б десь присів, але йшов вулицею, де не було лавок. Тому повернув у парк, а звідтіля вийшов на бульвар. Сидів на лавці й дивився, як біля його черевиків повзали мурашки; тіло його обхопила млявість, а може, й сонливість; відчував потилицею сонячне проміння, очі приплющилися - хотів перепочити від цих думок та хвилювань. Не бажав повертатися додому, бо тут добре, тихо й затишно. Поступово заспокоювався, стояла біля нього тиша, прозорий коридор бульвару з синім тремким повітрям, з метеликами, які неквапно снували між дерев. Один з метеликів, кропив’янка, сів на протилежний кінець лавки й помахував крильми, поводячи сторожко вусиками. «Що вони шукають тут, ці метелики?» - подумав він.

Завищала коляска, Сашко не без здивування упізнав ту ж таки жінку з сонними притуманеними очима, що помітив її ще на початку сьогоднішньої мандрівки. Метелик стріпнув крильми і знявся з лавки, а жінка розвернула візочка й сіла навпроти, виставивши пару пухких колін. Відкинулася на спинку й приплющилася - вночі явно недоспала.

І позираючи на ту сонну, з пухкими коліньми молодичку, ще зовсім юну, бо щось дитяче застигло на її змореному лиці, він подумав, що в тому батьковому листі було, окрім лукавово, щось по-справжньому щире, що людина пише покаянні листи не з легкого серця, що зима й справді постукала по його розуму й душі, і що написати листа колишній жінці завдання психологічно важке.

«Дядьку, он зима біліє! От тепер же згину я!» - продекламував подумки. - «Чуєш в лісі ворон кряче, вітри буйнії гудуть? Порятуй, порадь земляче, як се лихо перебуть?»

У візочку запхинькала дитина, і пухкі коліна навпроти підстрибнули. Жінка завозила туди-сюди коляску; Сашко ледве витримував те однотонне повискування. Нарешті здався і встав. Але звівся зарізко, крутнулася голова, і він стояв якусь мить, дивлячись на жінку. Вона блимнула на нього цікаво чи й сердито, але продовжувала тягати туди-сюди вискітливого візка - повні білі ноги енергійно полискували перед його напівпригашеним зором. Сашко рушив бульваром між м’яке мерехтіння світлотіней, між ряди лавок та дерев; на лавах сиділи люди, а біля них ганяла й горлала дітвора. Пообабіч бульвару тяглися дві шосівки і по них котилися авта - він сам був наче авто, в якогось щось негаразд із мотором. Спинився й дихав, ніби бігун після довгої дистанції. Збоку голосно заревіло, аж затрусилося повітря, - на шосівку виповзав бульдозер. Хитав великим, приставленим спереду гребком, гарчав, потрушував могутнім тілом і розбивав виплесками того гарчання синє повітря в прозорих коридорах бульварів. Сашко уздрів, як нервово тріпоче облите сонцем листя; в будинку навпроти жінка розчинила вікно, розсунула фіранки, обперлася білими, аж молочними руками об підвіконня, налягла грудьми - добродушно дивилася на потвору, яка ярісто тарахкотіла гусеницями об асфальт. Пролетіло кілька переляканих голубів; Сашку прийшла до голови дурна й блаженна думка, що весь цей шум на досі тихому бульварі пробудився від крику того дитяти, яке прийшло у світ цих машин-почвар, щоб ними повелівати. Під ногами в Сашка лежала цукерчата обгортка, і він утупився в неї, бо на обгортці було намальовано літака; інший літак, уже справжній, стояв на дитячому майданчику і по його трапу підіймалися один за одним діти, серед яких можуть бути діти і його. Вони всядуться у м’які крісла і перед ними спалахне екран - діти захоплено полетять у світ власного майбутнього. А тут, унизу, на хіднику бульвару, стоїть, намагаючись утримати рівновагу, людина із зіпсованим мотором у грудях; людина з широко розплющеними очима і кричить подумки білими, як сніг, губами: «Дядьку, он зима біліє! От тепер же згину я! Чуєш, її лісі ворон кряче!» І він раптом повірив, що той Коник-Стрибунець, про якого весь час сьогодні думає, можливо, колись опинивсь у подібній ситуації, і раптом злякався; можливо, однієї ночі він також прокинувся (чи не сьогодні це сталося?) і побачив раптом серед неба летючого коня, котрий мчав через небо, ніби комета - віщунка лиха. А ще відчув той чоловік гострий запах землі й збагнув, що так не може пахнути заполярна земля. І він подумав раптом: чи не пропустив, може, часу покаяння, адже досі був певен, що в нього є ще багато часу, що і цей час не пізно прикликати будь-коли, що зима ще далеко, за горами та долами, що йому, Конику-Стрибунцю, можна стрибати й бавитися, співати й танцювати - ні про що важке не думати. І от тільки в ту ніч, можливо, за тиждень перед тим, як приснитися рідному синові, коли й він, Сашко, відчув на обличчі зимовий подих, той чоловік, Іван Павленко, збагнув, що оце він настав - єдиний час покаяння. Зірвався з ліжка і, як був, у білизні та босий, сів до столу, вихопив з підставки ручку й написав листа. І тут розчинилося сколихнуте вихором вікно, вітер вихопив пописаного листа з-під його рук і погнав через ліси й гори, уже покриті снігом і через це негостинно-холодні, а сам він підійшов до розчиненого вікна й дививсь у темінь, власне у ніч-день, бо там, на Заполяр’ї, на початку літа ніякої темені нема, хоч сніг може ще покривати й горби, й долини. Отож дивився він на темінь - білий іскристий сніг, отой образ Вічності, яка прийшла до тебе, розчинила безшумно двері й готова покарати тільки за те, що ти ніколи не думав, а що тебе чекає завтра?

5

Дружина поралася на кухні, діти й справді побігли в кіно, яке крутили в умерлому й поставленому на дитячому майданчику літаку; Сашко сів у тісному проміжку (кухня в них мікроскопічна), між столом і білим кухонним пеналом; фіранки були розсунуті, й він міг бачити шматок хідника, на якому весь час вигулькували якісь люди. Оповідав жінці тихим голосом оту історію з батьковим листом, а потому й історію зі сном, коли йому приснився батько на смітнику, побитий і закривавлений; про те, що сказала мати і що вирішила; про її немилосердного засуда; про те її «а тепер танцюй, небоже, на морозі гопака» - розповідав це дружині, бо сподівався на її практичну мудрість: йому самому важко щось вирішити розумне, бо й сам він був для цієї жінки якоюсь мірою Коник-Стрибунець. Окрім того, коли щось важливе вирішуєш не ти, а хтось близький, кому улягаєш, як просто тоді зсувається гора із пліч!

- Мати має рацію, - сказала дружина, кришачи на дощечці криваво-брунатного буряка, - той твій батько й справді хороша штучка. Так просто жінка не одержуватиме за чоловіка зарплату, певне, пив добряче й гуляв. Діти його не люблять, значить є за що - добре в’ївся їм у печінки. Не бери тієї історії до серця, - сказала турботливо вона, - побережи себе!

Вона краяла й краяла буряка, й Сашко почудувався: смужки виходили рівнесенькі, однієї товщини. Руки його жінки були багряні від бурякового соку, а думки чіткі, виважені, рівнесенько відбатовані зовсім так само, як оці бурякові смужки.

- Коли тверезо розмислити, - казала дружина, - то він батьком твоїм називатися недостойний, сам же казав, що не озвався до вас ні разу, а коли ти його в Мурманську відшукав, то паскудно від тебе втік, як шкідливий кіт. Я до таких милосердя не маю.

- Тепер уже точно знаю, - мовив Сашко, - там, у Мурманську, це був він…

- Я тобі й раніше казала, що то був він, хто б іще? - жінка почала краяти капусту. Ніж і пальці були червоні від буряка, і капуста де-не-де ясніла червоними плямами. - Ні, я таких людей не розумію. Судити таких треба!

- А коли б це був твій батько? - спитав Сашко. - Тоді б ти так спокійно не говорила.

- Мій батько, - рівно відказала жінка, - мене доглядав. Мій батько горба надривав, щоб нам легше жилося, через це і н могилу пішов передчасно. Ти мого батька з цим паскудником і ю рівняй!..

- Я не про те, - тихо, але вперто сказав Сашко. - Питаю, коли б твій батько виявився такий?

- Сказала б те саме, - вона взяла багряними пальцями жмута пошаткованої капусти й кинула її до кастрюлі. - Чи може, хочеш, щоб він приїхав сюди, в нашу конурку на одну кімнату? Це хочеш сказати?

- Нічого я не хочу сказати! - буркнув він.

- Нє, ти це хотів сказати. А я не бажаю приймати до себе ніяких п’яниць і блудяг.

- Але ж я нічого, Ольцю, такого не сказав! - змолився він.

- Не забувай, що ти нездоровий, - різко мовила жінка. - Тобі самому треба спокою і догляду. Зрештою, не до тебе ж він звертався…

Це була правда. Нещадна, але ясна в своїй очевидності, бо таки не до нього був посланий той крик із далекого, холодного краю. Та ж, до кого він був посланий, знайшла також недвозначне рішення: «Опізнився, небораче, - ось яку відповідь знайшла Поліна Войцехівська. - Хто кохав життя ледаче, непереливки тому!»

Він сидів і дивився на клаптика хідника, що виднівся з вікна Хідник був порожній - сірий рівний асфальт, на якому світліють цятки недопалків, сірників та обгорток з-під морозива й цукерок. Голосно лементували горобці, обсівши липку, що росла під їхнім вікном Сашко подумав: а що, коли вчинити простіше. Піти на пошту й послати йому гроші. І отак висилати щомісяця, бо хоч і правду казала його жінка, - це була правда тільки однієї мірки. Існувала ще інша правда, про яку не став казати, бо вона словами не виявляється - це правда отого сердечного щему, який не може не відчувати, чи не тому він свого часу повернувсь у сім’ю? Є житейська проста і ясна логіка, яку йому з нездоланною переконливістю виповіли сьогодні й мати, й дружина його, а є правда недовідома. Правда задавненого болю, такого собі безнадійного розглядання напівстертої фотокартки, випадково знайденої в щілині материної шухляди; є правда Коника-Стрибунця з його нестримною втечею у світ краси й волі. Є правда людської самотності, яка раптом остуджує гаряче серце, - і чоловік уже не той, чоловік раптом починає дивуватися з себе, бо той, котрий жив у ньому раніше, зник, а може, й помер. За одну ніч можна перейти рубікона, в людині може вмерти одне «я», а народитися друге, бо людина недаремне сподівається на всесильну милість часу покаяння, але нема покаяння без прохально протягнутої руки. І вона протягує ту руку, тобто пише: «Я дуже хочу повернутися на рідну землю, але тільки при одній умові, коли ти знайдеш у собі силу пожаліти самотню стару людину». Сашко не міг висловлюватись у цій ситуації так категорично-нетерпимо, як мати його й дружина, але він був од цих жінок залежний. Сам потребував їхньої опіки, бо і його сила надломилась, як і в того невідомого батька. Він сам Коник-Стрибунець, і вже не має ані сили, ані завзяття доказати свою правоту, як доказував колись із Вовкою, котрий опоганив йому шапку і немилосердно дрочив Коником-Стрибунцем. Сашко був залежний і від дітей своїх, оцієї тісненької квартирки, «конурки», як назвала її дружина, від малої зарплатні, та й невідомо, чи довго зможе працювати, адже завтра-позавтра йому таки доведеться йти до тих байдужих і трохи брутальних білих халатів.

- Що це ти задумався? - спитала жінка, обмиваючи під струменем тушку курки.

- Я не задумався, - відповів тихо. - Я не маю слів.

- Не гризися, - м’яко сказала жінка. - В тебе є мати й ми…

6

Він пішов прилягти, поки в хаті тихо і не ввірвалися з гамором діти, і настільки був зморений, що відразу ж заснув.

Йому привидівся той-таки сон, що й уночі: вони лізуть із батьком по майже прямовисній скелі. Хапаються за виступи і за непевні, дрібні кущаки, якими поросла скеля. Намацують босими ногами щілини й притискаються спинами до розпеченого сонцем граніту.

- Ще трохи, тату, - сказав Сашко. - Бачиш отого куща?

- Бачу, - сказав батько, обличчя в цього було аж лискуче від поту. - Але в мене немає вже сили.

- А ти знайди ту силу, знайди! - закричав Сашко. - Я сам ледве тримаюся!..

- Бачу, - сказав тихо батько, - саме тому в мене й немає сили. Будь милосердний.

Сашко стояв, розпластаний на скелі, розкинувши руки й і ноги, серце важко билось у грудях, відштовхуючись від каміння, на якому був розіп’ятий; одна рука його трималася за колючого терена, а друга за кореня, ноги його висіли над прірвою, а з тієї прірви вирвався раптом тонкий і гострий крик…

Він прокинувся й побачив перед собою яскраве, залите голубим світлом вікно, а в ньому летючого вогняного коня.

- Чого ти кричав? - спитала десь зовсім поруч дружина.

- Дай валідолу, - прошепотіли сині його вуста. - І швидше, будь ласка!

1987р.