Роман юрби

1

Зелений місяць сходить раз на кільканадцять років і пливе над здивованою заціпенілою землею, наливаючи її трепетним, смарагдовим промінням. Тоді відбуваються дива, особливо з жінками: котра любила свого чоловіка чи коханця, переставала любити, а котра не любила, починала його нелюбити ще завзятіше. Красуні у своїх ліжках ціпеніли, а бридахи снили еротичні сни; сірі курочки у своїх видивах бачили, що знесли золоте яєчко, а потім кудкудахкали й кудкудахкали, оповідаючи про це світові, якому було однак байдуже до всього золота у собі - він, отой світ, важко, морочно і навіть грізно спав. У животах вагітних діти починали розправлятись, як курчата у яйцях, лупили п’яточками в тулумбаси животів - жінкам же снилося, що вони танцюють у скаженому танку, а розплющені очі їхні починали світити, ніби ліхтарики. Дівчата виходили (а може, це їм тільки марилося) на подвір’я обійсть, і тут під зеленим місяцем ставало на одне диво більше: одні перетворювались у кішок і притьма кидались у зелену темінь, яка кликала їх дужим голосом; інші перетворювались у сук, які сідали на освітленому п’ятачку і затяжно вили; треті ставали свиньми - виходили вони за хвіртки й рушали вулицею в пошуках калюж, кожна з тих калюж тримала в собі по зеленому місяцеві, а четверті дівчата так і лишалися собою - це ті, котрі до метаморфоз нездатні. Скидали із себе позеленені сорочки й блукали по дворі, надчікуючи, щоб із мороку виступив хтось як згусток темряви, щоб той хтось мав жилаві руки і хвацькі вуса, пишний чуб над лобом і палкі очі. Тоді дівчата, котрі нездатні до метаморфоз, скрикували тоненько й затуляли однією рукою собі лоно, а другою перса, а ті згустки темряви оточували їх тьмою, і тьма входила дівчатам у серця і в лона, і вони озиралися злякано, чи не побачив хто такого сакраменту. Потому їм бачилися густі оранжеві сни, вони сміялися, й плакали, і сподівалися, що не тільки уві сні хтось жагуче їх приласкає, - а темінь текла, мов ріки в моря, а темінь сама була морем й била хвильми об вікна й пороги. Тоді ті, котрі в кішок перетворилися, здоювали по хлівах корів, а ті, що суками ставали, влаштовували ігрища на освітлених галявинах і майданах, а ті, що шукали калюж, їх знаходили і мліли в їхньому калюжному холоді чи теплі, а біля рилець полоскався зелений місяць, якого вони пробували вряди-годи схопити ротом, але звісно схопити не могли. І в усьому цьому царстві, десь на самому дні, ніби по дну океану, йшов із палицею чоловік у кепці з довгим козирком, у стоптаних туфлях, у простій картатій сорочці та зімнутих штанях; а може, він ішов у смушковій шапці, в білих полотняних штанях та сорочці і в напіврозлізлих личаках. Факт той, що чоловік ішов, що не помічав навколо нічого: ні зеленого місяця, ні сонних фантасмагорій - то були сни сонних, а він єдиний у цьому світику не спав. Ішов, прихекуючи, переступав колоди на шляху, перебредав калюжі й річечки - зрештою, опинився на такому широкому й такому просторому полі, що й зовсім би пропав, коли б не світилося під місяцем його біле волосся. Тоді чоловік рвонув сорочку на грудях і залементував, закричав, а може, й заплакав - ніхто ніколи так розпачливо у пустині не волав. Тоді й до нього, як до тих дівчат по дворах, виступив із темряви згусток тьми із темним тілом, а може, й з рогами, а може, й без рогів, може, з хвостом, а може, й без нього - щось чоловічого роду-племені, сопливе, від якого несло козлом, може, одягнене, а може, й голе - дивно стало чоловікові, котрий прийшов волати в пустелі. «Отак я закричав і мені вже легше», - сказав він і сів просто на землю в безросу траву. І обхопив руками голову, й побачив геть-но таку саму ніч, як оця, коли він сам був клубком тьми і прокрадався до двору, де стояла зеленотіла, осяяна світлом дівчина. Спинився зачарований, бо здалася йому дивовижною, бо засяяла красою, від якої він ще більше потемнів, ще більше знесилів і дивно так затужив. Ні, все це він вигадує: і ніч оцю й зелений місяць, і дива в тій ночі, бо нічого того насправді не існувало, не було нічого такого красивого, не існувало ніяких кішок, сук і свиней у калюжах, і голих дівчат у порожніх дворах; просто жив собі на світі хлопець, і той хлопець прийшов на вечоринку до приятеля; приятеля того забирали у військо, приятель жив у напівпідвальній кімнаті, такій малій, що коли прийшли гості й порозсідалися за столом, на якому стояли голубці, котлети, відварені макарони, малосольні огірки в мисках і салати-олів’є, то й вільного місця там не залишилося. Його, хлопця, посадили біля якоїсь сірої істоти в сірій сукні, всі пили самогонку, ґелґотіли, кричали, розповідали смішні історії; навпроти сидів Шурка Кукса і реготав, розтуляючи широкого, як верша, рота, і хлопець також реготав, бо так годилося. В кімнаті пахло потом багатьох людей, а з краю столу сиділа маленька, суха і зовсім п’яна мати приятелева, куца Наталка, і деренчливим голосом співала: «Ой машина, ти желєзна, куди милого повезла», а «желєзна машина» вже стояла на порозі ранку, котрий мав невдовзі настати. Приятель сидів з лівого боку від дівчини у сірій сукні, він поклав на бильце ліжка, бо й сидів коло того бильця, руку, в якій був надкушений малосольний огірок; хлопцева нога дотикалася до ноги дівчини-сусідки, бо місця було мало, отож і сиділи отак аж надто впритул. Вони пили самогонку і щось гукали, реготав, розтуливши великого рота, Шурка Кукса; на руці в нього не було пальців, та це не заважало тій руці тримати повну чарку; біля Шурки сиділо якесь подобенство дівчини, щілинооке з круглим обличчям і з ріденьким волоссячком, стягнутим на потилиці гумкою від соски. І те подобенство було одягнене в якесь голубе платтячко, що висіло на ній, як на тичці, а коли воно сміялося, те плаття двигтіло і коливалося. Хлопець, а звався він Вася Равлик, так само мав іти до війська, але в нього одна рука була довша, а друга коротша і його забракували, отже, «машина желєзна» вранці його на свої колеса не забере, він може сидіти в цій компанії й ґеґотати, а може тертися ногою об ногу своєї сусідки, а може покласти їй на стегно руку. Ні, він спершу взяв її руку в свою - виявилася та мала, безвольна, кістлява, ніяк не зреагувала на його жеста. Тоді Вася Равлик покинув ту руку і відчув пальцями м’яке, коливливе стегно, але вона знову ніяк не зреагувала на той його рух - дівчина щось їла, сміялась, щось говорила, ніби й не було його біля неї. А Вася відчув, що наливається жаром, що кожна випита чарка - це чарка жару, бо обличчя в нього пашіло, та й тіло його пашіло і ледь-ледь тремтіло, та й очі його пашіли і сидів він розпечений, як казан. А та, до якої він торкався, стегно якої гладив і стискав, була спокійна і холодна, він навіть одчував кінчиками розпечених пальців, що не живе тіло він гладить, а розтовчену кригу, щось отаке, як оте сало на річці, яке з’являється перед тим, як вода має замерзнути.

Потім вони танцювали під магнітофона у кухні без жодного вікна, де висіла тільки маленька, бліда і млява лампочка, танцювали на кухні, бо в кімнаті все місце зайняв стіл і стільці; Васин приятель Митько, на прізвисько Гілляка, танцював із тим подобенством дівчини з круглим обличчям і вузькими очима, і те подобенство вигиналося й тупотіло ногами. Шурка Кукса танцював із чимось зовсім маленьким, кривоногим, з двома кісками, як у школярки, і з напрочуд високими грудьми. Він же, Вася Равлик, танцював зі своєю сусідкою, вона дивилася на нього байдужими каламутними очима, а він, обіймаючи її за спину, пізнав, що вона без станика, бо не натрапив на застібку між лопатками. Здивувався й спустив руку нижче і не натрапив на пружку гумки - виходило, що партнерка була без білизни. Аж задихнувся і йому здалося, що лампочка, яка ледве розжарювала свою палючу ниточку - це обличчя дуже схоже на лице подобенства дівчини, з якою гопцював Митько Гілляка, а може, Вася трохи перебрав, бо самогонка була сива й пекуча; може, ці кляті самогонниці настояли її на тютюні чи карболці - він відпустив партнерку і почав викручуватись, а партнерка почала викручуватись і собі, на вуста вона приклеїла майже неживу всмішку, а обличчя мала якесь примнуте й утомлене; каламутні очі дивилися на Васю з чіпкою ув’язливістю, а він, Вася Равлик, пригадавши, що на ній тільки і є, що сама сукня - сіра якась, обвисла й безформна халамида, знов почав розжарюватися, а може, він розжарювавсь від того, що надто викаблучувався, смикався, вигинався, циботів.

- Га-га-га! - реготав Шурка Кукса, і Вася Равлик чомусь не міг збагнути, до кого і чому це Шурка так по-дурнуватому регочеться.

У кутку стояла в якомусь напрочуд старомодному, накрохмаленому ситцевому платті Митькова мати, тобто куца Наталка, несміливо оскалювала щербатого рота, а очі її, два ґудзики, смолисто цвіли.

- От дайоть, Васька, - сказав Митько, тримаючи в роті сірника, а в руках тремке подобенство дівчини. - Дивись, Вась, не розсипся!

Тоді Вася Равлик, власне, прізвище його було Мілютенко, відчув, що може й справді розсипатись, а швидше спопеліє, бо такий уже був розпалений, що все з’їдене і випите в його шлунку кипіло, як у казанку. Піт тік йому по обличчі, він пішов у коридорця, де стояло залізне ліжко, запнуте сірою байовою ковдрою, сів і задивився крізь розчинені двері на танцівливу юрбу. І та юрба раптом виштовхала, чи, може, так здалося Равлику, до нього, а може, це вона сама вийшла, оту напарницю чи сусідку - підійшла і сіла побіч нього, ніби їй така місія в цьому вечорі сидіти біля нього, сіла так тісно, як і за столом. Від танцю в неї ходили груди, а рот відслонився і йому здалося, що зуби в неї рожеві, а може, так відсвічувала помада на її повних і трохи примхливих вустах. Узяв її руку й роздивився: холодна, з короткими пальчиками та облізлим манікюром на широких, як лопатки, нігтях. Вася крутив ту руку, і та безвольно бовталася між його долонь, як щось тільки недавно загусле; тоді перевернув руку долонею вгору й почав вивчати лінії на ній.

- Довго житимеш, - сказав, а вона розсміялась.

- Характер у тебе - возом можна проїхати.

- Куди возом? - не зрозуміла вона.

- Це так лінії в тебе стоять.

- Добре це чи погано?

- Ах, хіба я знаю, - сказав Вася Равлик і раптом, сам не відав, як це сталося, поцілував її у вуста.

- Хо-хо-хо! Вони вже цілуються! - гукнув із кухні Шурка Кукса, і коридорчик, де стояло ліжко і де вони сиділи, раптом наповнився смішливими обличчями, червоними, розпаленими, заповнювався сопухом від випитого і з’їденого, шелестом одежі, шурхотом ніг. Вася Равлик звів очі й побачив розтуленого в реготі рота Шурки Кукси, і його безпалу руку, що вимахувала в повітрі.

- Давай-давай! Цілуйтеся, а ми подивимося!

Під пахвою у Щурки Кукси, справжнє прізвище його було Гаман, стояло оте мале, кривоноге з косичками дівча; Митько Гілляка, справжнє прізвище якого було Голумбійовський, обіймав за плечі подобенство дівчини, в його роті й досі стримів сірник; всі інші - це були просто інші, декого він знав, а декого ні, але тепер, коли і в нього губи були наквецяні помадою, коли тіло все ще спалювалось, а в шлункові кипіла їжа й питво, спожиті цього вечора, вони здалися йому веселі й різні, і Вася вирішив, що вони прийшли сюди й заповнили так густо коридорчика не для того, щоб посміятися з нього, а щоб його підбадьорити.

- Чого ж не цілуєтеся? - спитав благувато Шурка Кукса і притис до себе щільніше те, що було в нього під пахвою.

Вася Равлик засміявся, бо на те вони й зійшлися, щоб веселитися, і, схопивши голову своєї сусідки долонями, впився губами в її нафарбовані, якісь нудно-солодкі й зовсім безвольні. Вона не пручалась, але на поцілунок не відповіла, так ніби цілував він гумову ляльку, а може, це й була гумова лялька, і всі ці люди, що так густо наповнили коридорчика, саме тому й веселяться так щиро, бо всі добре знають - йому для сміху підсунули ляльку, а він, дурний, і досі цього не розібрав. Коли ж він цілував свою ляльку, юрба задоволено ревла і плескала в долоні; видалося Васі Равлику, що всі ці люди поспліталися поміж собою руками й гойдаються як на демонстрації.

- От дайоть Васька! - сказав Митько, жуючи сірника. - П’яний уже в дим.

Може, й справді він був п’яний у дим, а може, тільки розпалений, бо від нього таки почали витися димові пасмути; ще трохи і він загориться вогняним стовпом і спалить дім і цих людей. Він ніжно погладив стегно своїй партнерці, що відкликало нову хвилю радості в юрби, тоді встав і пішов туди, де мали бути вхідні двері. І, певне, щось особливе було в його обличчі, бо юрба розступилась, і він відчув, опинившись на свіжому повітрі, що так це чудово, коли опиняєшся сам, коли зумів заплеснути за собою двері, й ті двері відрізали його від чогось йому неприємного. Вася спинився на високому дерев’яному ґанкові, до якого вели дерев’яні сходи, підвів обличчя до неба і раптом завмер уражений: серед неба цвів зелений місяць. І йому здалося, що його недаремно прозивають у цьому світі Равликом, бо равлик він і є, на спині в нього хатка і, тягнучи цю химерну споруду, він повзе в розросле дике царство лопухів, чорнобилю, лободи, пасльону, собачої кропиви, а ще кропиви глухої й жалючої, чистотілу, калачиків, подорожнику, череди, морігу й осоту, конюшини, рум’яників і мокрецю - все те зелене море, що розкинулося довкола, і в цьому зеленому морі він має знайти найширшого, найзеленішого, найрозкішнішого лопушиного листка, вибратися на нього, пожувати, скільки схочеться, смачної соковитої і вільжистої плоті, а тоді влізти сам у себе, у хатку свою й забутися аж до світанку, до того моменту, коли сонячне коло прикотить до цього ґанку, на якому стоїть, «машину желєзну», і «желєзна машина» підхопить невиспаного й хмільного Митька Гілляку і покотить у світ стрижених голів та зеленої одежі, а він, Равлик, лежатиме на лопушиному листку і грітиме боки в ранковому теплі, по тому вип’є роси і, може, згадає, що його історія з сусідкою за столом, так нагло обірвана, може, була й трохи приємна.

Але вона, та історія, не обірвалася. Бо Вася Равлик чомусь додому не пішов, а зійшов із ґанку в двір, де сів на лавочці, витяг сигарету і почав диміти вже по-справжньому, і так чудно йому зробилося під цим зеленим місяцем, що він ніби й задрімав трохи, а може, закоцюб і задумався. І хтозна-скільки часу отак минуло, година чи дві, принаймні в ногах у нього лежало аж п’ять недопалків, і от тоді з рипом відчинилися двері, в які він вийшов, і з них вивалилася та ж таки юрба. Магнітофон поставили на ґанку, а юрба почала вигецувати вже в дворі; Митько Гілляка побачив Васю Равлика і закричав якимсь тонким, істеричним голосом:

- Рай, Рай, він тут! Ось він, зараза, заховався!

Равлик глипнув очима й побачив, що до нього простує ота його сусідка, ага, вона зветься Раєю, місяць обливає її так чудно, що здається, ніби вона гола, а він - грудка із тьми і темряви, а він закоцюблий равлик під зеленим місяцем; вона йшла до нього спокійна й холодна з напівживою усмішкою на устах і з якоюсь тваринною покірністю. Басі захотілося втекти від цієї дівчини і цього гурту, а вони гоцали й гоцали, реготали і притискали пітними руками до себе пітних партнерів та партнерок; на ґанку стояла, ніби дерев’яний ідол, Митькова малесенька мати, її пласке скіфське обличчя було освітлене місяцем, а рота відслонено. Шурка Кукса тягнув у темінь оте маленьке, кривоноге і з кісками - воно опиралося й не хотіло йти, а Рая вже підійшла до Равлика й мовчки біля нього сіла. І він змушений був обійняти її за плечі, тоді спустив руку на стан, знову перевіривши, чи нема пружки гумки. Вона повернула до нього обличчя, зирнула, але руки його не відкинула, тієї руки, що вже заголила їй коліна і гладила холодну її шкіру.

- Чого пішов? - спитала.

- Перебрав, - відповів. - Провітрююсь.

Хмикнула і знову сиділа біля нього, холодна і спокійна навіть тоді, коли рука його посунула далі та обмацала кригу її стегон, замерзлий ліс її лона, застигле поле її живота. Вася знову відчув, що його пече, його колотить, у шлунку знову закипає їжа і питво, він аж задихнувся, бо здавалося, що, може, й справді вона не жива людина, а холодна, безчуттєва, без крові в тілі лялька, адже він кипить, а вона крижана, він колотиться, а від неї зимою віє. Вирвав руку з того кромішного холоду; танцюристів серед двору поменшало - розбрелися по закутках і звідтіля долітали дівочі скрики, сміх і вискоти, чоловіче бубання. Митько і кілька пар вигиналися з лінивою притомою, Митькова мати все ще стояла на ґанку. Шурка Кукса ніс на руках у глибину двору маленьке й кривоногеньке, і воно в його лаписьках рвалося й пручалось, але не кричало.

- Пусти її! - крикнув Вася Равлик, і Шурка Кукса здивовано зупинився.

- Ти чого?

- Кажу, пусти її! - ще сердитіше сказав Вася. - Вона не хоче!

- А ти звідки знаєш? - спитав так само здивовано Шурка Кукса.

В цей час маленька й кривоногенька вирвалася з Шурчиних рук і, ридаючи, кинулась до ґанку, де все ще грав магнітофон. Осмикнуло платтячко і стало там, утираючи кулачками оченята.

- Ти еті штучки, Вась, брось! - грізно сказав Шурка Кукса. - В тебе є своя, так сказать, а до чужих не лізь! Чи може, поміняємося, ге-ге?

Він підскочив до них, схопив Раю за руку й потяг її в глибину двору, і Рая спокійно й байдуже за ним пішла, а Вася Равлик відчув, що шаленіє. Підскочив до Шурки Кукси і раптом ударив йому в дихало, аж той зігнувся й захапав ротом повітря. Рая повернулася до Васі, всміхнулась і пішла назад до лавочки, а Митько Гілляка виплюнув розжованого сірника і сказав:

- От дайоть Васька! І правильно! Бо той кнур зовсім розопсів.

- Я його, Равлика, зара, Мить, бить буду! - сказав Шурка, вже віддихавшись.

Тоді до Шурки підскочило маленьке, кривоногеньке і засмикало його, запросило:

- Ну, заспокойся, Шурцю, Бога ради. Ну заради мене заспокойся, - молило, аж рученята заламувало маленьке.

- Дивись мені, зараза! - замахав кулаком Шурка. - Ми ще з тобою порозгуваруєм!

- Пшов вон! - дзвінко викрикнув Вася Равлик. - Пшов вон, я сказав!

- От дайоть Васька! - спокійно озвавсь Митько Гілляка, вставляючи до рота нового сірника - Васька в нас правильний! Як воша в бинті!

- Ну, заспокойся, Шурцю, молю тебе, - жебоніло біля Кукси маленьке, кривоногеньке. - Ну, підемо, куди ти хотів, тільки заспокойся.

Тоді Шурка знову по-дурнуватому зареготав, підхопив на руки маленьке, кривоногеньке, і воно знову запручалося, закрутилося й засмикалося в його руках.

- Чуєш, Мить, - рипуче озвалася з ґанку Митькова мати. - Може, хай гості знову до столу сядуть.

Але Вася Равлик більше не хотів сідати до столу. Вася пішов у глибину ночі, осяяну зеленим місяцем, побрів по дні океану, де в густій воді темряви розмито стояли будинки і паркани, зілля й дерева, заснулі машини і поросле мохом каміння, трава й електричні стовпи. Півгодини тому на цих стовпах горіли ліхтарі, а зараз умерли, виточили із себе все світло й хололи, облиті міражним зеленим сяйвом. І Вася знову відчув себе малим равликом - повз дорогою, і все йому здавалося в цьому світі розмитим, ніби покритим пухким шаром намулу, навіть він сам, навіть його хатка на спині. Він повз, виставивши пару чутливих ріжків і ті ріжки здригались у холодній густині тиші, яка оповила землю. Не горіло обабіч ані вікна, не чутно було жодного дихання, не звучали посилено кроки запізнілого перехожого, не спалахував вогник цигарки в жодного безсонька; дно океану - це дно. Вася повільно перебирав ногами й думав, що та Рая, певне, на нього не образиться, бо покинув її навіть не попрощавшися; зрештою, хто вона йому така і чому має він з нею прощатися? В цей час вийшов на дорогу кіт і засвітив до нього зеленими очима, пирхнув зовсім так, як пирхала Рая, і він подумав: а може, це вона? Схилився до дороги, ніби хотів захопити каменя, і махнув рукою, наче того каменя кинув, і кіт миттю щез, немов розчинивсь у темряві. Тоді Вася задер голову до зеленого місяця, засміявся до нього, але той був такий же холодний, як і та Рая, і він подумав: а що? Вкинув до рота цигарку, запалив сірника і той сірник жовто освітив йому пальці й носа; дим від цигарки був солодко-вмиротворювальний; тоді він почув, що тишу таки розбивають кроки запізнілого перехожого, і це кроки таки його. В голові стояла така ж каламутна темрява, бо голова його теж була, ніби цей світ, цигарка його - наче місяць, а очі, мов зорі. А на дні того світу-голови, по дні океану його єства повз маленький дворогий равлик, тягнучи вмокрілу від роси хатку, а на хатці вмостився цвіркун і фирчав, а може, з чогось насміхався. Вася прийшов до своєї хвіртки і почув, що його двір цвіркуни сьогодні вибрали для урочистих зборів, а ще побачив порожній простір, що його гримала на білій спині стежка. Стежка була прив’язана до порожнього ґанку, який блищав вологими від роси дошками, і йому здалося, що на тому ґанку нерушно бовваніє напіврозмита материна постать. Але то була одна з ілюзій цієї незвичайної ночі, бо мати Василя Равлика померла півроку тому, і ця хата, прив’язана до світлої бинди стежки, німо заховала за своїми стінами три куби порожнечі: дві кімнати і кухню. Він знав, що там плаває така ж синя, тільки густіша, темрява, бо й дім його, й три куби порожнечі в ньому, і розмиті речі - все це із дна ночі, й кожна річ ховала в собі чи під собою чи над собою по меншій площині порожнечі: куби, кулі, призми, піраміди - всі геометричні фігури, про які колись так безнадійно вперто оповідала їм учителька математики. Він, Вася Равлик, стояв, обіпершись об хвіртку, і докурював цигарку, і думав про свій порожній дім, в якому ні кота, ні собаки, про порожній двір, у якому цвіркуни збирають урочисті збори, але там ні курки, ні крілика - у хаті живуть хіба павуки, великі, пузаті, з білим хрестом на спині, які ходять по тугих канатах павутини і вимацують та й жеруть заснулих чи попалих у ті сіті мух. Більше в цих кубах порожнечі нічого нема, і, думаючи таку чудну думку, Вася Равлик уперше пожалів, що не покликав із собою Раї, - вона б, напевне, за ним пішла. Позирнув на дорогу, ніби сподівався, що вона йде за ним слідом, але дорога тримала над своїм світлим тілом прозору довгу ріку порожнечі, й та ріка текла не від нього, а до нього. Міг би повернутись у двір Митьки Гілляки, міг би зайти до нього, сісти біля Раї, знову чіпати її стегно і тертися ногою об ногу, міг би схопити її за руку й потягти за собою, як тяг її Шурка Кукса, і вона не вчинила б опору, але не міг, бо ноги його стали важкі, бо руки його стали зів’ялі, бо очі його падали, тобто він уже майже засинав, привішений до цієї хвіртки, і йому здалося, що коли отак засне, цей місяць висмокче його, як висмоктує справжніх равликів з їхніх хаток, а на хвіртці залишиться тільки його одежа, ніби хтось повісив її сушитись, а під хвірткою - туфлі, які давно збирався поміняти на нові. Отож Вася Равлик відчинив хвіртку й пішов, а може, поповз, а може, й посунувся по прив’язаній до ґанку стежці, і з того ґанку шмигнуло раптом щось темне, блимнуло в його бік зеленим сяйвом погляду і пропало, а він уперше злякався, затремтів, аж сплюнув спересердя тричі:

- А щоб ти пропало!

2

Проваливсь у якусь чорну яму, як у ковбаню, і в цій чорній ямі наколочено було дикої мішанки: гілок, тварин з людськими обличчями, людей із тваринячими кінцівками, жінок на курячих ногах, чоловіків з кінськими головами, дерев, на яких замість яблук росли жіночі груди, а замість вишень людські очі - все це кричало, кудкудахкало, як кури, котрі знесли яйце і ніяк не могли через це заспокоїтися, все це пило, їло, чмакало, грало, танцювало, гомоніло; він же, Вася Равлик, пробирався крізь цей тлум, бо когось ніби шукав. Побачив власного двора, а в тому дворі стояла діжка, і в тій діжці сидів Шурка Кукса разом зі своєю маленькою, кривоногенькою; вона обхопила його руками й ногами, а Шурка Кукса задоволено реготав. Він, Вася Равлик, витяг їх із тієї діжки, як котів, за загривки і викинув геть, і вони, як коти, перелякано шаснули в бур’ян, бо й були, зрештою, котами, вона - білим, а він - рудим, і десь там у бур’янах, раптом заверещали, ніби зчепились у скаженій бійці. А він, Вася Равлик, знову кудись брів і його страхали чудиська рогаті, хвостаті, окаті, пукаті, зубаті, щокаті, ніби в кривих дзеркалах народжені - якісь люди з роздутими головами, коротконогі, вислопузі, з розчепіреними вухами, наче лопухи, з розтягненими до тих вух ротами, якісь товстухи-ропухи в голубих платтях вище колін, на грубих, як стовпи, ногах; йому почулося, що до нього увірвалась якась п’яна ватага, але не мав сили прокинутись, а може, це теж якийсь сон його мучив; ватага кричала, покричала й пішла, а він знову проваливсь у чорну яму і вже тільки плив по ній у чорному човні, аж доки той човен не приплив до ясного берега ранку; тоді він розплющив очі й полегшено зітхнув: як добре, що то був усе-таки сон! Біля нього хтось сонно дихав, і Вася здивовано скосив око: ні, це вже був не сон і не привидження - біля нього лежала й спала та ж таки Рая, і від неї аж несло крижаним холодом. Були в тому ж таки сірому платті, лежала неприкрита ковдрою, і пін побачив її сині коліна і сині ноги. Волосся було розколошкане, а обличчя помнуте, рот напіввідслонився, і звідти виривалося хрипке дихання. Вася Равлик роздивлявся це дико у власній постелі зі зчумілим здивуванням; він натужно і гадував усе, що було вчора, - чи ж справді він її за собою привів? Але ж ні, він прийшов додому сам, хай йому голову відріжуть, а таки сам! Торснув дівчину, і Рая розплющила каламутні зі сну очі.

- Не чіпай мене, - сказала, - я виспатися хочу.

- Але як ти сюди потрапила? - зчудовано спитав Вася.

Вона шумливо повернулася набік, тоді пошукала рукою й натягла на себе ковдру.

- Ти мене привів, - буркнула.

Він лежав уже з нею поруч під ковдрою, і рука сама, незалежно від його волі пройшлася по її холодному тілі, зачепила драглистий розлив грудей, торкнулася стегна - обмацувала крижану плоть, що лежала побіч, ніби він був сліпий і ніяк не міг збагнути, що ж це таке біля нього посапує: кінь чи вівця. Тоді відчув у душі тоскну порожнечу, схожу на відчай, біль у серці чи в душі, зневагу до самого себе за свою ганебну кволість, за те, що він ниций і безвольний, за те, що почали труситися губи й та рука, яка все ще не могла пізнати: що ж то за і проява біля нього? Натис на її плече, і Рая безвольно перекинулася на спину, тоді, паленіючи від сорому й власної кволості, він поліз на неї, як альпініст на гору, чіплявся за ту гору ногами й руками і потонув раптом у холодній глибині, просторій, недівочій, бездонній. Губи його забирали з її вуст рештки помади, він конвульсійно здригався, але вона не відповідала ні на його поцілунки, ні на його потуги - лежала байдужа, холодна, ніби мертва, не опираючись, але й не пособляючи йому. Він же відчував себе вершником, котрий мчить вскач, але коня під ним нема, під ним лише повітряна подоба коня, і кінь той не креше копитами землю, бо він узагалі без ніг і копит, тільки з повітряними подобами ніг та копит, кінь лише пахне конем, а може, губною помадою, нудкою, парфумною. Відчував, що з ним коїться щось химерне - попливли перед очима сірі з білими кола, ще мент - і він розірветься, як бомба, розлетиться на тисячки кавальчиків, і їх уже ніяка сила не зможе зібрати в те, що завжди звалося Васею Равликом. І він розірвався, розлетівся на кавальчики, але сила, яка б зібрала ті частки, все-таки знайшлася - це була втома і вичерпання, яких досі не знав. Лежав біля Раї, облитий холодним потом, вона ж повела в його бік розплющеним, каламутним зі сну оком, і те око миттю заплющилося, перевернулася знову на бік, спиною до нього і мирно засопла, а Вася Равлик дививсь у стелю широко розплющеними очима, адже це вперше робив він таке з жінкою, адже сталося у його житті щось небувале, а може, він ще не прокинувся? І щоб переконатися, що таки прокинувся, Вася знову натис на її плече, і Рая безвольно перекинулася на спину, і знову був він вершником, котрий летить ускач, але під ним тільки подоба коня, і знову він розірвався на тисячку кавальчиків і облився удвічі щедрішим потом - лежав біля повернутої до нього спиною Раї майже переляканий, а вона мирно посапувала і хтозна чи й прокидалася, коли творив він над нею насилля. Він же був вичерпаний і вже не сумнівався, що це таки не сон; не сумнівався, що він уже мужчина, що біля нього спить справжня жінка з усіма належними їй атрибутами, але щось його непокоїло й турбувало: хіба так повинно бути? Що знає він про цю жінку, яка спить біля нього, і хіба він її любить? Адже до вчорашнього дня він її відати не відав; ну, може, був трохи підхмелений, повівся з нею вільніше, але ж вона мала його осмикнути? Отож лежав зараз і спливав потом, і йому було водночас приємно й неприємно, бо що вона скаже йому, коли прокинеться і як він перед нею виправдається, адже не кликав він її з собою і до себе?

Вася Равлик виповз із-під ковдри й пішов на двір умиватися. Довго ляпав собі в обличчя, розтирав груди, бо в голові залишався каламут, пирхав, як кінь, знову ляпався, ніби змивав із себе щось бридке, весь отой виллятий і заструпілий піт; тер тіло рушником, аж доки не відчув припливу бадьорості. Тоді одяг сорочку і сів на ґанку, пускаючи над собою сиві парашутики диму, і так обдимів себе, що ніби в синій кулі сидів. У цей час над ворітьми з’явилася невиспана, розкошлана голова із сірником у зубах, і та голова заусміхалася до нього разом із тим сірником.

- Гарно вчора погуляли, - сказала голова. - А де Райка?

- Спить, - сказав кисло Вася Равлик. - Де вона тут у мене взялася?

- Ми привели, - сказала голова із сірником у зубах. - Плакала й просилася до тебе.

- Плакала й просилася до мене? - зчудовано перепитав Вася.

- Еге ж, - мовила голова. - Ну ми й відвели.

- Хто це ми?

- Ну, всі, хто в мене гуляв. А ти що, не чув, коли ми приходили?

- Не чув, - зітхнув Вася Равлик. - Я вчора перебрав.

- Егеж, всі ми вчора перебрали. Завтра мене вже забирають.

- Що ж мені з нею робити? - безпомічно спитав Вася.

- Як собі хочеш, - байдуже сказав Митько Гілляка. - Чортиця вона чортиця і є. Ну, я пішов.

Голова покотилася по шпичаках паркану, спокійна, розколошкана, сонна. Котилася й жувала сірника, а Васі Равлику самому здалося, що й сам ясує сірника, бо в роті в нього з’явився смак розгризеного дерева.

Він підсмажив собі два яйці й поснідав: була сьогодні неділя й на роботу йому не треба, налив здоровенну філіжанку чаю, і той чай мав смак віника; кусав булку, намазану маслом, і та булка мала смак полину. Робив усе це Вася Равлик повільно, бо, кажучи відверто, чекав, що в дверях кухні виросте постать його гості, а може, вона, прокинувшись, тихенько піде собі геть і всі проблеми його вирішаться - знову житиме, як жив, із хаткою на плечах, адже не бувало ще такого, щоб ув одній хаті жили аж два равлики. Отож, дожувавши булку, яка мала смак полину, й допивши чай, що мав смак віника, Вася майже придумав, що йому робити. Покине її тут, хай відіспиться, а сам піде погуляє, ну, хоч би на острів, сяде з вудочкою й просидить до обіду, а вона хай спить скільки хоче, а тоді спокійно йде, адже незручно їй буде, коли отямиться в чужому ліжку. Вася Равлик був хлопець делікатний, він скинув сандалети і, ступаючи навшпиньки, вийшов із кухні в кімнату. Став і дивився на власне ліжко, там мирно спала та, яку Митько Гілляка чомусь назвав чортицею, загорнулась у ковдру, повернута на бік, аж круто здіймалося стегно, і сопла, навіть похропувала. Вася Равлик пішов до виходу, балансуючи сандалетами, тихенько відчинив і зачинив двері, на ґанку взувся, захопив вудочку, черв’яки, що залишилися в коробочці з позавчора, відерце на рибу і, ніби тікаючи, чимдуж подався до річки, а тоді на зарослий тополями острів - там він сів на зарослому травою березі, зітхнув і закинув вудочку в річку. І йому синьо попливло перед очима все, що було вчора: ота гулянка, й оті люди, і те, що він перебрав, і та сусідка, і те, як він з нею цілувався на ліжку в коридорчику, і те, що на його губах була нудка помада, і смак тієї помади, від якої його й зараз нудило, і те, як ішов додому, і що сталося вранці. Риба давно проковтнула черв’яка і давно смикнула поплавка, а він сидів із синіми очима і сині видива пливли перед його зором; дивно йому було від усього того.

- Глянь, клює! - сказав у нього за спиною голос Шурки Кукси.

Вася Равлик здригнувся. Схопив за вудочку, риба блиснула над водою й пішла на дно. Шурка реготав.

- Слабак, - сказав, сідаючи біля нього. - Треба було підсікти.

- Іди ти! - сказав Вася Равлик.

Але Шурка Кукса й не подумав кудись іти. Він штовхнув Васю ліктем у бік.

- Я вчора ту малу славно врізав. Ух, гаряча! Як в’юнок під тобою. А кричить як!

- Чого це кричить? - здивувався Вася Равлик.

- Ну, це коли їм те, то кричать, - поблажливо пояснив Шурка. - Чим гарячіша, тим більше кричить. А ця малявка скажена. Як вогонь пекла! Ух же я врізав!

Поплавок знову пішов на дно, Вася Равлик підсмикнув, але з тим-таки успіхом. Шурка Кукса реготав.

- Да, не вмієш ти!

- Іди к чорту! - визвірився Вася Равлик. - Чого ловить мішаєш?

- Ну, ти не дуже, - підхопився Шурка. - Я до тебе, як до друга.

- Тоже, друг мені знайшовся, - скипів Равлик - Пошов отоодова! А то знову вріжу!

- Ну ти не той! - відступив Шурка Кукса. - Бо і я можу врізать. Поговорить прийшов до тебе, цікаві вєщі розказать, а ти як з цепу зірвався… А що, чортиця від тебе вже пішла?

- Пшов вон! - рявкнув Вася Равлик і кинувся на Шурку Куксу, той стрімголов ударив у кущі бузку, прорвався через них і побіг.

Вася Равлик за ним не погнався. Важко дихав, і йому аж недобре стало: чого це вони всі звуть ту Райку чортицею? Шурка Кукса зупинився на віддалі.

- Ти мене, Равлику, не задирай! - крикнув погрозливо. - Думаєш я забув, як ти мені вчора врізав?

Він раптом скривився, наставив пальцями ріжки і заспівав, як співав ще пацаном, коли дрочив Васю:

- Равлик, равлик, вистав рожки, я дам сиру на пирожки!

Вася Равлик не витримав. Рвонувся через бузкові кущі, але Шурка Кукса вже мчав через верболози, прориваючи їх, наче танк. Вася Равлик відстав. Сплюнув і повернувся до вудочки, а поплавка в тієї й не було. Тоді Вася обережненько підсік і раптом відчув, що на гачку щось немале. Вудилище вигнулось, і Вася Равлик кинув його у воду - риба потягла вудку на середину річки. Тоді ніби ожив на човні поблизу рибалка. Витяг чимскоріше з річки кітвину, тобто прив’язаного до шворки каменя, сів на весла й чимдуж погнав до вудочки. Вася Равлик скинув тим часом штани й сорочку і вже плив, викидаючи маслакуватими руками.

- Я його з човна візьму! - закричав рибалка, був ним Віталій Корж. - Не лякай, Вась!

Вася став на підводного каменя, з води стриміла тільки його голова.

- Підсака у тебе є? - схвильовано спитав.

- У мене всьо є, Вась, - самовпевнено сказав рибалка. - Я таких коропців не один десяток піймав.

Він покинув весла і схопився за вудилище, що пливло по воді.

- Не дуже рви, - крикнула Васина голова - Помаленьку підводь, Віта!

- Ти мене, Вась, не вчи, - сказав рибалка Корж. - Я його зара вмиг залапочу!

Вудилище аж зігнулося до води, Корж пихтів; голова Басі Равлика схвильовано моргала, а рот аж розтулився від захоплення.

- Так його не візьмеш, - сказав Равлик. - Попусти!

Корж кинув вудилище на воду.

- Хай трохи втомиться, - сказав він.

Вудилище помчало по воді, а Корж рвонув за ним човном. Тоді знову схопив вудочку, але вона легко подалася - з води вистрибнув порожній гачок.

- Да, - сказала Васина голова. - Зірвався, зараза!

- Кіло на п’ять було, - сказав Корж, під’їжджаючи до Васі. - Я вчора точно такого взяв.

Вася Равлик поплив до берега спиною, тягнучи за собою вудочку.

- З берега ти б його все одно не взяв, - сказав Віталій Корж.

Але Вася Равлик уже розчарувався у риболовлі. Він скинув труси, викрутив, а тоді вдяг на голе тіло штани й сорочку. Скрутив вудочку й тільки по тому йому прийшло до голови: а чи добре зробив, що покинув удома чужу жінку. А що, коли вона його оббере? Великого добра Вася не мав, але в нього був поганий настрій, у нього в душі бовталася жахлива мішанка і то хто зна від чого: чи від невдалого рибальства, чи від чергової сварки з Шуркою Куксою, чи від того, що всі вже знали про Раю, яка спить у його домі, й неґречно обізвали її чортицею, чи від того, що він міг і справді прийти в обкрадений дім, а в нього ж там костюм, і туфлі, й трохи грошей у шафі, на які мав прожити до получки, а ще в нього був класний транзистор. Ішов і подумки перераховував усе, що в нього було і що можна було вкрасти. З цими думками відчинив хвіртку й побачив на ґанку Раю, все в тому ж сірому платті, вже розчісану, але з припухлим після сну лицем. Вона сиділа й позіхала, не прикриваючись.

- Чого пішов? - спитала.

- Рибу ловив, - відповів Вася Равлик. - Виспалась?

- Та не дуже, - муркнула Рая. - В тебе щось хавать є?

- Чого не взяла в холодильнику?

- Я тут не хазяйка, - повела плечем Рая. - А що там у тебе є?

- Ковбаса і яйця, - сказав Вася, пробуючи й пожартувати. Але його плаский гумор до неї не дійшов.

- Дай хліба з ковбасою, - знову позіхнула Рая.

Він пішов і відбатував їй ковбаси і намазав грубий клапоть хліба маслом, а тоді сів на ґанку й дивився, як пожадно вона їсть. І щось таке чудне йому здалося: ніби це кішка перетворилися в людину, адже й прибилася вона до нього, як блудяща кішка, а він кинув їй шмат ковбаси, от вона й уминає, сторожко на нього позираючи.

- Ти хто? - спитав Вася Равлик.

- Я? - повернулася вона до нього з набитим ротом - Рая.

- Це я вже знаю. Де живеш?

- Я? - знову перепитала вона. - На Мальованці.

- А те, що ти не прийшла додому, нічого?

- Нє, - сказала Рая. - Я часто не приходжу додому.

- Батьки в тебе є? - строго спитав він.

- У мене? - спитала Рая. - Мамка є, папки нема.

- А де ж папка?

- Папки й не було, - байдуже мовила Рая.

- А ти десь робиш?

- Я? Та нє!

- А що ж ти робиш?

- Я? Нічого.

- Аз чого живеш?

Глянула на нього вовченям, і тільки тепер він помітив, що вона ще дуже молода, і це тільки такий накип на ній: дозрілої, а може, й потертої жінки.

- Мамка в столовці работає, - сказала. - От і носить нам їсти.

- А скільки ж вас у неї?

- Нас? П’ятеро.

Ковтнула останній ковть і обтерла губи.

- Ще їстимеш?

- Нє, я сита, - сказала. - Закурить у тебе нема?

Він витяг сигарети, й вони закурили. Позирав скоса на свою несподівану гостю і все ще дивувався: й досі нагадувала вона йому блудящу кішку, яка перебивається у світі абияк: щось принесе їй мати, щось украде сама чи приб’ється до якогось дому. Раптом подумав: на ґанку їх напевне побачать сусіди, а може, вже й побачили - стало від того неприємно. А ще йому стало неприємно, бо не відав: ось вони поговорили, а далі що? Відіслати її додому? Але якось не міг її прогнати хоча би з-за того, що було між ними вранці. Залишити в себе? Але тоді між ними мали б виникнути якісь стосунки - чи ж хоче він триваліших стосунків з такою-от дівчиною? Зрештою, звідав, що вона давно вже не дівчина, очевидно, не одному й у підстілку була. Ні, ліпше її прогнати, всунути в руку десятку і хай котиться під три чорти.

- Слухай, - спитав раптом. - А чого тебе чортицею звуть?

- А чого тебе Равликом? - спитала вона.

- Ну, я хлопцем любив ото казать: «Равлик, равлик, вистав рожки…»

Вона засміялась, коротко й хрипкувато, здається, вперше отак сміялась.

- Чого ти?

- Бо ти на равлика схожий, - мовила, випускаючи дим. - А де тут у тебе туалет?

- За хатою, в кінці стежки, - сказав він трохи невдоволено, бо не любив, коли з нього сміялися й називали Равликом.

Вона пішла, мотаючи задком, а він ліниво подумав, що фігура в неї нічого, от тільки це плаття. Подумав: коли б її вдягти по-людському, послати в перукарню и по-людському підстригти, бо в неї на голові якась нечупарна кучма, заборонити ваксити губи й чорнити очі - може, була б і нічого. Але ні, найрозумніше відіслати її зараз, бо навіщо йому в домі таке чудо?

Вася Равлик був хлопець простий, але порядний: пив рідко, любив ошатно, без вибриків, одягатися; мати, поки жила, про нього дбала, а зараз він дбає сам про себе; подобалися йому дівчата ошатні, одягнені зі смаком і які не вельми ваксуються; з Митьком Гіллякою він знався по-вуличному, бо вони разом росли, разом і в школу ходили; Митько, правда, закінчив вісім класів, а він, Вася Равлик, усі десять. До п’яниць та картярів Вася не приставав: ходив на роботу в друкарню, і робота в нього була чиста - лінотипіст. Любив читати газети й дивитися телевізора, навіть книжки брав у бібліотеці, а десяток мав і власних - вони стояли на етажерці й були страшно потріпані, бо їх Вася не шкодував давати у позичку на прочитку на роботі й хлопцям із вулиці. Дівчат він трохи побоювався, особливо тих, що йому подобались, і от раптом устряв у таку халепу, покористувався кинутою йому в ліжко нестатечною дівчиною і тепер сидить бевдзем і не знає, що йому з тією дівчиною робити. І він вирішив бути мудрішим від самого себе, тобто нічого він цій дівчині чи жінці не скаже: хоче, хай собі йде; хоче, хай сидить на ґанку; хоче, хай залишається - він собі житиме, як жив, а з нею… Ну, якось воно буде!

Вася Равлик рішуче встав, виплюнув недопалка і, не чекаючи, поки повернеться його гостя, пішов на кухню варити обід, бо вже й пора було. Одне тільки він зробив не так як завжди: налив у кастрюльку води більше, ніж коли варив для себе. Вода закипіла, й він кинув туди дві картоплини, цибулину, морквину й корінець петрушки. Потім підійшов до вікна, бо Рая не з’являлася: цікаво, чи сидить на ґанку, чи пішла собі? Вона сиділа на ґанку, обпершись спиною об стовпчика поренч, дивилась кудись перед собою, а може, й подрімувала. І Васі Равлику стало так дивно на серці, адже перед ним була дівчина, чи жінка, з якою він вперше з’єднався фізично! Ні, він не повинен розчулюватися: хай собі на ґанку сидить. Але вона раптом устала й пішла в дім. Вася Равлик відскочив од вікна.

- Слухай, дай мені двадцять копійок, - сказала вона.

- Навіщо тобі? - здивувався Вася.

- Сигарет собі куплю.

- Може, купиш чогось іншого, - сказав він, сам собі дивуючись, навіщо це каже, - молока, сметани, сиру…

- Це вже сам собі купиш, - байдуже сказала Рая. - Мені тільки двадцять копійок.

Він дав їй карбованця й подумав: то, може, таки піде? Вона пішла, він дивився, як виступила з хвіртки, як подалася вулицею в той бік, де був магазинчик; юшка голосно кипіла в нього за спиною, ніби реготала з нього, бо Вася начебто вирішив залишити її, оцю дівчину, в себе, раз пропонував їй купити в магазині стільки харчів. Вона ж від того відмовилася, взяла тільки карбованця - цікаво, повернеться, чи ні. А коли вона повернеться, що йому чинити з нею далі? Може, знову спробувати любові? Але не так, щоб вона спала, а щоб притомно відала, що він їй робить. Ця думка підкріпила Васю Равлика, хоч він був доста ситий. Але досі він жінки не знав, тому й пожадність така в нього виникла. Чекав її повернення вже й нетерпляче, навіть хотів його, а коли її розкудлана голова з’явилася над парканом, зітхнув і захвилювався. Ну, як він має себе вести? Коли був підпилий, йому легко було облапати її, коли вона лежала з ним під однією ковдрою несвідомо, йому легко було накинутися на неї, а як зараз? Рая зайшла в хвіртку й рушила до ґанісу - він од вікна відскочив. Вона зайшла в дім.

- Слухай, тобі здачу віддавати, чи хай мені на цигарки залишиться.

- А ти купила тільки пачку?

- Ну да, - сказала вона. - Й коробку сірників.

- Хай тобі залишиться, - сказав він і невідь-чого почервонів.

Повернулася й вийшла на ґанка, сіла як раніше й закурила, безмовно дивлячись у садок, а він уже й не знав, як до неї підступитися. Тоді подумав, що в нього є півпляшки вина і що за обідом він може виставити її, а тоді сміливіший стане, а тоді й повторить те, про що думає. Вийняв із холодильника шматка м’яса, прикрутив до столу м’ясорубку і почав спокійно те м’ясо перекручувати. Потім вкрутив туди цибулю й розмочену булку і вирішив, що котлети посмажить потім, зараз треба збігати до магазину й купити чого треба. Схопив материну господарську сумку й вийшов на ґанка.

- Я побіг у магазин, - сказав. - Є там сметана й сир?

- Не помітила, - сказала Рая й випустила синє пасемко диму. - Слухай, а що коли я візьму ковдру й полежу там під яблунею?

- Будь ласка, - сказав він. - Не доспала?

Але вона не відповіла, відвела тільки притомлені очі й випустила з наквацьованих уже вуст (де вона взяла помаду?) синеньку хмарку.

Він побіг у магазин, а там була невелика черга, отож затримався, а до молока, сметани, сиру й масла прикупив ще півкіло цукерок, хоч сам цукерок ніколи не їв, а ще купив кілька пачок печива, хоч раніше печива також не купував, і блок дорогих сигарет, хоч сам курив «Ватру» чи «Приму», й кілька пляшок пива - пиво раніше він купував, а по тому помчався додому, волочучи важкенну сумку. Раї на ґанкові не було, не було її й під яблунею, що звідси проглядалася; він заскочив у дім і підійшов до вікна спальні. Звідси видно було решту садка й город. Тут він її побачив: лежала на ковдрі під сонцем голісінька, засмагла до чорноти, лежала долілиць, і він уважно роздивився майже бездоганні її форми, а оскільки все тіло її засмагло рівно, без білих плям на сідниці й білої смужки на спині чи шиї, подумав, що так лежати їй не первина.

І відчув при цьому гіркий полин, а разом із тим і відвагу: а що, коли він зараз до неї вийде. Захопив торбинку з цукерками й, мліючи від зухвалості, подався за хату, а коли підійшов, вона й не рухнулася, ніби спала.

- Приніс тобі цукерок, - сказав, відчуваючи, що язик йому тремтить.

- Поклади, - мовила вона розмлоєно.

- Так засмагла, - мовив він, все ще непотрібно хвилюючись.

- Угу, - буркнула вона, а що він поклав біля її голови торбинку з цукерками, простягла, не зводячи голови, руку з напівоблізлим манікюром на пухких, коротких пальцях, пошаруділа папером, витягла цукерку й послала її кудись під купу волосся, що безладно покривало її голову.

- Я пішов доварювати обід, - сказав він, хоч йому хотілося впасти тут, біля неї.

- Угу, - муркнула вона, а її рука знову потяглась до торбинки.

Він пішов додому, відчуваючи, що кипить. Щось його в цій ситуації дратувало, збуджувало, невдоволило, стримувало, бо він і справді вів себе як бевдзь, бо таки не знав, як себе вести і до чого все це призведе. Ні, він даремно її від себе не прогнав, даремно ув’язується в стосунки з нею, бо це ж якась і справді чортиця. Аж зупинився від тієї думки: чому так вирішив? Ні, він нічого не розумів, нічого не знав, був лише запалений якимсь бридашним вогнем, був лише якось перелопачений, перекручений, перемучений. «Чорті-шо!» - буркнув він, всуваючи до рота цигарку й запалюючи сірника.

Смажив котлети, вряди-годи підбігаючи до вікна спальні й дивлячись на те нерушне розпластане тіло в садку. Ні, не зовсім нерушне, бо рука її раз у раз просувалася до торбинки й посилала до рота цукерки, натомість викидала з-під кучугури волосся пом’яті барвисті папірці. І тих папірців було вже накидано на ковдрі з десяток, блискотів станіоль, і йому аж нудно ставало. Тоді вирішив до вікна більше не підступати, а сісти біля шкваркітливих котлет, біля довареного супу, біля газового вогника, біля сигарети, що стриміла з його пальців, і трошки подумати, а може, зібрати всю відому інформацію про гостю. Що йому сказав Митька Гілляка? Перше дивне: вона, ця Рая, плакала й просилася до нього, Васі Равлика. Друге, що вона чортиця, сказав Митька Гілляка, що Вася Равлик - пацан, коли таких речей не розуміє, бо чортиця, сказав він, - вона чортиця і є. Інформація Шурки Кукси була ще убогіша, той тільки спитав, чи чортиця від нього пішла Вася Равлик, певне, й справді був іще пацан, бо що таке чортиця ані на мак не розумів; Вася Равлик був наївний, як тополиний чи кульбаб’ячий пух - може, недаремно його й Равликом прозвали? Не розумів, чого Рая мала плакати й проситися до нього, адже вони там тільки принагідно між собою притерлися. Зрештою, пояснити це не було важко: вона, очевидно, теж перебрала, от і вела себе казна-як, бо й він, Вася Равлик, вів себе також казна-як. Одне тільки його насторожувало: коли Шурка Кукса спитав, чи пішла вона, знав, що вона до когось пристає, а потім іде. Ще одна цікава деталь: чортиця в нього нічого не вкрала (до речі, гроші лежали на місці), хоч він покинув її саму в порожній хаті, навіть попросила в нього на сигарети.

Котлети пригоріли, в кухні було повно сизого диму від котлет і його сигарет, і він розчинив вікно. А тоді не витерпів і знову побіг у спальню. Торбинка була пожмакана і валялась на ковдрі, а цукерчаті обгортки розсипалися біля неї, як курчата біля квочки.

Рая лежала, обіпершись об правий лікоть, повернута до нього спиною й курила, доносячи до невидимих звідси вуст цигарку лівою рукою. Він подумав: може, винести їй пива з печивом? Але цього разу стільки відчайдушності не мав, бо йому було мулько дивитися на оголене жіноче тіло, а наблизитися - ні, він би тоді собою не зволодів. Картопля вже доварилася, котлети досмажились, юшка готова - можна кликати її обідати. Він відчинив вікно.

- Обідати будеш? - спитав голосно.

Ліниво обернулася до нього, сіла, струснувши важкими грудьми, і йому, Васі Равлику, аж заплющитися захотілось. Але дивився на неї широкорозверстими очима, порожніми і тремкими, бо він уже не належав собі, бо в голові в нього не залишилося жодної думки, а тільки трохи диму від власної сигарети, а може, трохи диму від пересмажених котлет, у роті зникла слина, а язик став кілком. І він раптом вискочив із вікна просто на скопану грядку, а вона завмерла з настромленим на руки платтям - почала вже одягатися. Він пішов просто на неї, роздимаючи ніздрі й чуючи шалено розбовтане в грудях серце, а вона спокійно поклала плаття на ковдру і лягла горілиць, ледь-ледь розсунувши ноги. Вася впав на неї, як підкошена бадилина, і знову відчув солодко-нудний смак помади і ввійшов у широку, простору, зовсім не дівочу долину і пішов по тій долині сліпий, вимацуючи патерицею дорогу; кипів, ніби смола, але долина, по якій ступав, була холодна. Дерева, біля яких ступав, не квітами були покриті, а інеєм, і він відчув, що чого вогонь у тому холоді й інеї гасне, тлумиться, зникає, йому аж пекло від того морозу, адже тіло, яке він, здавалося, підпалював, було нерушне й ніби неживе. Губи, з яких він злизував і помаду, були так само холодні й неживі, руки й не подумали звестися та обійняти його, а безживно розкинулися, очі були розплющені, а обличчя бридко-гарне, але без найменшого рум’янцю.

Скотився з неї і важко дихав, а Рая лежала біля нього нерушна й зимна, і його раптом аж страх пробрав: а раптом вона померла? Сів і зирнув на неї й побачив, що вона дивиться в небо, хай і порожніми й байдужими очима, але цілком живими.

- Будеш обідати? - спитав він.

Вона сіла й накинула плаття. Встала, й воно ковзнуло по її загорілому тілі.

- Що там у тебе? - спитала й потяглася за яблуком - зірвала його.

- Суп, картопля й котлети, - сказав він. - І пиво. Чи, може, хочеш вина?

- Нє, - сказала, вгризаючись в яблуко. - Досить і пива.

Пішла по стежці, байдуже покусуючи й жуючи яблуко, а він аж хвилю ненависті відчув - надто вже була незворушна. Але злякався цього жорстокою й мимовільного поруху, бо що вона йому, зрештою, завинила? Була покірна й безвідмовна, а те, що виточувала від себе холод, чи ж її вина? Вася Равлик усовістився й подався слідом, навіть двері перед нею відчинив.

Потім вони сиділи на кухні, їли зварений ним обід і запивали пивом. Вона їла й пила з тією ж таки пожадливістю, ніби хтозна-скільки сиділа голодна, а він кидав на неї поглядом і вряди-годи підсував їй те чи те, доливав пива - не зникало в нього відчуття, що це бездомна кішка до нього прибилася і в чудний спосіб перетворилася у дівчину-жінку.

- Слухай, - спитав він, не витримавши мовчання. - А чого ти без білизни ходиш?

Рая пересмикнула плечима.

- Так мені лучче, - сказала, п’ючи пиво. - Нічого не жме.

- Може в тебе того діла нема? - спитав обережно він.

- Нема, - сказала просто.

- Ти і взимку так ходиш? - спитав він, але вона не відповіла - їла.

- А інша одежа, крім цього плаття, в тебе є? - знову спитав він.

- Є, - сказала вона - В мамки.

- І це ти отак живеш: до когось прибиваєшся, з кимось спиш?

- Ну да, - мовила, зирнувши на нього невинними очима. - Часом мамка мені чоловіка знаходить.

- Поживеш ти з ним і що? - спитав Вася.

- Нічого, - смикнула вона плечима. - Потім він мене виганя.

- І всі виганяли?

- Ну да, всі, - сказала покірно.

- А чого виганяють?

- Не знаю, - сказала вона, і на її очі раптом вибились сльози. - Не наравлюся.

- А як ти потрапила до Митьки Гілляки?

- Подружка привела.

- В тебе є подружки?

- Нє, - сказала Рая. - Одна знакома привела.

- А це правда, що ти до мене просилася? - спитав він.

- Ну да, - невинно глянула. - Ти ж мене обіймав і цілував.

Він розтулив рота логіка її була вбивча. Але якась вона - чи не від світу цього, нерозвинута чи чокнута. Вася Равлик із шумом видихнув із себе повітря.

- Помий після обіду посуд, - наказав він і встав.

Але вона на його наказа уваги не звернула. Вийняла з кишеньки плаття дзеркальце, тюбик помади й чорного олівця, підмазала губи, підфарбувала очі, а тоді глянула на нього:

- Можна, я посплю? - спитала.

- А посуд не хочеш помити?

- Нє, це ти сам помиєш, - сказала й позіхнула.

- В саду будеш спати чи в хаті? - спитав він.

- У хаті, - сказала вона - Я вже позагоряла.

Він складав брудний посуд, а вона встала, ще раз подивилась у дзеркальце, пригладила пальцями волосся й хитливо пішла, прокручуючи задком, з кухні. Тоді він ніби щось пригадав.

- Слухай, - схвильовано аж дзвінко спитав, - а тобі ті чоловіки, що з ними спала, дітей не робили?

Вона повернула до нього профіль.

- Нє, - сказала вона. - В мене діти не родяться… Я бездітна…

Плеснули двері, Вася Равлик стояв серед кухні з брудною тарілкою в руці, рот і очі в нього були розтулені. Дивно, ще вчора жив він інакше, ще вчора дім його був порожній, навіть коли й сам удома; сьогодні ж сюди увійшла якась подоба сну, бо ніяк не міг укласти в голову тою, що відбувається; прийшла її його дім жінка, він уже тричі її брав, бозна-хто вона і бозна-звідки з’явилася; двічі відмовилася від домашньої роботи. Тепер вона, очевидно, лежить у його ліжку, а може, вже й спить. Зрештою, на те була причина - вони провели майже безсонну ніч, гуляючи; він сам не проти поспати після обіду, бо в голові легенько гудуть джмелі, а окрім того, він зморився, трудячись біля неї. Вася швиденько запалив газову колонку, помив і посуд і, трохи хвилюючись, подавсь у спальню. Рая лежала загорнувшись у ковдру й посапувала (ліжка сьогодні він не застеляв), і її сіре плаття мирно висіло на спинці стільця. Вася пішов і зачинив двері, хоч після того, як померла мати, двері в нього не зачинялися, і хлопці з вулиці запросто до нього заходили. Спершу його дім перетворився був на якийсь бордель, але Вася Равлик не був зіпсований хлопець, отож гуляк із дому спровадив, але приятелі по вулиці до нього таки забігали. Отож він зачинив двері і, ступаючи навшпиньки, пройшов у спальню, роздягся й пірнув під ковдру. Ні, він уже її не чіпав, хай собі спить, він тільки лежав поруч, розплющив очі і йому здавалось, що це не стеля висить над ним, а широке небо, що в тому небі хмари, ніби збиті вершки чи білки яєць, що йому просторо на душі, бо в тілі його спокій, бо поруч нього хтось лежить і мирно дише. «А що, коли я її виганяти не буду, - подумав блаженно Вася Равлик, - чи довго вона в мене проживе?» І він заснув, як лежав, - з відкритими очима, і побачив ніч із зеленим місяцем, бур’яни й дерева пахтіли й тяглись угору мацаками гілок і стебел, ніби смоктали те мертве зелене проміння, а кішки перетворювались у ясінок - одна з них сіла на ґанку Васиного дому і зелено палила ліхтарики очей. Пси ставали нічними рибалками, вдягали сіру кортову одежу, взували гумові чоботи і сідали в човни - закидали вудочки, щоб зловити отого зануреного у воду зеленого місяця. А місяць танцював у воді, круглий і веселий, хапав зеленим ротом гачки без наживки, і пси-рибалки схвильовано хапалися за вудлища, й ті вудлища згиналися до води, човни хиталися під чобітьми і розсилали довкола брижі, й ті брижі розбивали місяць на тисячі золотих круглих блискучих риб. Вася ж Равлик знову відчувся равликом, виліз на лопуха й смакував собі тихо його соковитою плоттю. Потім ліз далі й перелазив на листя хмелю, повільно ліз по тонкому хмеляному стеблі, доки не діставався на клена, власне, на кленового листка, з якого переліз на стовбура, туди де ріс-виростав Митько Гілляка, і Митько Гілляка шкірив до нього зуби, а Вася Равлик, власне, справжній равлик ліз угору вже по Митьку Гілляці, власне, по гілляці, й дістався отак вершечка дерева - найвищого листка, виставив ріжки й почіпав ними небесну твердь. І небесна твердь на смак видалась, як та помада, що нею ваксила свої губи Рая, тобто нудно-солодка. Але равлик не збридив того смаку, а схвилювався, бо все-таки в його життя входило якесь свято, якась казка, щось дивне й незвичайне. І Вася Равлик захитавсь у високості, на найвищому, найгорішнішому кленовому листку, ніби в люлі дитина - люлі-ля! «Люлі-ляй, моя дитино! - казала йому жінка з місяцем замість голови. - Хто тебе, бідолаху, в цьому світі пожаліє? Ніхто тебе, сердешного, в цьому світі не пожаліє і ніхто тебе, сирітку, не візьме в теплу долоню і не проспіває: ’Равлик, равлик, вистав рожки, я дам сиру на пирожки!’» - «Не треба, мамо, - шепотів крізь сон Вася Равлик, тулячись до холодної жіночої спини, - називати мене Равликом. Маю хату не для себе самого, вже не волочу я її на карку, ми вже в хаті, мамо, вдвох!»

3

Отак і почалося їхнє спільне життя. Вася Равлик зранку біг на роботу, він був цього тижня на першій зміні; вранці варив їсти й наказував Раї в обід ту їжу розігріти. Вона ж лишалася в ліжку, угумкала на його турботи і, здається, знову засинала Повертаючись із роботи, Вася Равлик завжди побоювався, що її вже дома не застане, але вона сиділа на ґанку й курила, а біля неї на тому-таки ґанку валялися недокурки зі слідами губної помади та обгортки з цукерок, бо Вася щодня купував їй по півкіло. Їжу, ним приготовану, вона, здається, не розігрівала, але з’їдала справно; з дому начебто нікуди не ходила; сигарети з того блоку, який він купив, швидко здимлювались, але поки вони були, Рая грошей у Васі не просила. Вдома не робила нічого, ні разу не замела хати, не застелила ліжка; загалом же видалася неговірка й тільки тоді розтуляла рота, коли він щось запитував, або ж коли хотіла щось попросити. Її прохання ж її були елементарні: сигарети, їжа, дозвіл поспати. Спала вона дивовижно багато, Васі Равликові навіть здавалося, що весь час, коли його нема, вона чи спить у ліжку, чи лежить гола за домом у садку. Він любив її щовечора, здебільшого повернувшись із роботи; зрештою, вона навіть звикла до цього ритуалу, тож коли заходив у хвіртку, не вітала його усмішкою, а мовчки вставала, йшла в дім, у спальню, неквапно стягувала з себе плаття і безпристрасно лягала, ледь розсунувши ноги. Він же тільки в перші дні накидався на неї з жаром, тепер же міг її розглянути. Лежала засмагла, з юним тілом, і трохи розплилими грудьми, з помнутим, несвіжим на тлі того тіла обличчям, із заплющеними очима, лежала ніби мертва - жоден м’яз у ній не ворушився. Вася торкався тіла, й воно обпікало його холодом, і знову здавалося, що не жива вона людина, а тільки лялька, що, може, вона витвір якогось ученого (Вася любив читати науково-фантастичні романи), який пробив її, оживив, а сам помер. От вона й пішла блукати по світі й живе отак, бо інакше не вміє; недаремно вона така мовчазна й холодна, й недаремно така байдужа. Але, незважаючи на науково-фантастичні резони, Вася Равлик був живий чоловік і творив з Раєю те, чому опертися не міг, а щоб менше його від того тіла морозило, він перестав роздягатись. Потім вона залишалася в ліжку, мовчки курила, а він мчав на кухню, бо треба було щось для них обох зварити. Кликав її на кухню, вона приходила, сідала навпроти, й вони вечеряли; саме тоді він її про те чи те розпитував. Знав, що в неї можна питати все, навіть речі найінтимніші - на все відповідала, хоч ніколи вичерпно, а таки короткослівно.

Одного разу він сказав:

- Ходиш в єдиному платті, тобі не набридло?

- В мене одне плаття, - відказала вона.

- Там у шафі материна одежа, - запропонував він. - Може, подивишся?

Рая мовчки встала, підійшла до шафи й почала ту одежу переглядати. Тоді так само, як було, порозвішувала й позатикала. Прийшла й сіла біля нього.

- Вибрала щось?

- Нє, - сказала блимнувши. - Воно немодне.

- А тобі не байдуже, модне чи не модне? - здивовано спитав.

- Нє, не байдуже, - сказала.

- А це плаття, - показав він на сіру хламиду, - модне?

- Ну да, - сказала, - воно вже старе, але модне.

Отоді й прийшла йому до голови ідея її одягти.

Вася Равлик був хлопець ощадний. Часом він любив і чоловічі компанії, але сам їх не скликав, а хіба що його пригощали. Він мав навіть дві ощадні книжки: на одній було триста двадцять п’ять карбованців, а на другій (срочного вкладу) - вісімсот - ця друга книжка перейшла йому у спадок від матері. Колись у нього було на першій книжці п’ятсот карбованців, але сто сімдесят п’ять потратив він на материні похорони. Зробив підрахунки: двадцять п’ять він на книжці залишить, а триста зніме і на них спробує Раю одягти. Його захопила ця ідея, бо тоді Рая, нарешті, скине цю остогидлу йому сіру хламиду, яку невідь-чому вважає модною - спробує зробити з неї щось подібне до тих дівчат, які подобалися йому на вулицях.

Сповістив їй про це рішення в неділю, коли вони вже тиждень тихо-мирно прожили разом. Уперше Раїні очі заблищали.

- А ти його в мене потім не забереш? - спитала вона.

- Коли потім? - здивувався він.

- Ну, коли мене проженеш?

Хотів сказати, що й думати не думає її проганяти, але стримався: майбутнє з цією жінкою йому малювалося міражно. Більше того, коли думав, що зможе прожити з нею довго, голова його ставала тупа й безрозсудлива.

- Забереш! - смутно казала Рая.

- Ну, а як заберу, то що? - піддражнював її.

- Тоді мені його не тра, - сказала вона.

- А коли не заберу?

- Тоді давай мені гроші, і я все куплю сама.

- Але ж я тобі хотів усе купити.

- Тоді мені його не тра, - смутно казала вона. - Тоді дай мені гроші, я куплю помаду й тіні.

- В тебе ж є помада.

На те вона витягла тюбика з кишеньки хламиди, зняла покришечку й покрутила помадного стрижня. Справді, помади вже майже не було.

Вася Равлик облизав губи - ту помаду з’їв із її вуст він. Мала рацію, коли просила в нього помади, але яка бридка та штука, подумалося йому. Як можна весь час відчувати в себе на вустах цю бридь та ще й хотіти того! Ні, того Вася Равлик аж ніяк не розумів. Вона ж хотіла ще й тіні, хоч і так надмірно чорнила собі очі. Саме від того обличчя її ставало вульгарне, а коли почне ті очі ще й синити? Вася Равлик зітхнув.

- А без помади й тіней не можеш?

- Без тіней можу, - сказала вона напрочуд серйозно. - Але без помади - ні!

Вася задумався. За цей тиждень він уже встиг перевірити: Рая злодійкою не була. В домі не пропало нічого, навіть гроші лежали непорушені, навіть копійки в коробочці на кухні. Нічого вона не захотіла брати і з материної одежі, хоч там були речі добротні. Але мати була стара, а Рая - молода - він таке розумів. І не тому вагався, що вона може поласитися: забере віддані їй на одежу гроші й пропаде (подумки він уже не вірив, що вона його покине), а тому, що вибере собі щось несмачно-почварне. Він же хотів її приручити, тобто бажав, щоб вона йому подобалася, щоб була схожа на тих, із вулиці. «Чортзна-що!» - подумалось йому. І справді - це було якесь велике, якесь особливе чортзна-що, бо не розумів, навіщо йому треба так витрачатися на неї, навіщо йому треба, щоб вона подобалася йому, та й, зрештою, не така Рая дівчина, щоб подобати на тих вуличних красунь.

- Я куплю тобі все сам, - сказав він твердо.

Але завжди, коли він їй наказував, її обличчя замикалось, очі каламутніли й чужіли, а вся вона дихала ще більшим холодом.

- Тоді купуй собі, - сказала байдуже й провела помадою по своїх і без того наваксених вустах. - Мені його не тра!

- Гаразд, якось воно буде, - мовив Вася Равлик і пішов увімкнути телевізора.

Телевізора вони дивилися щовечора. Лягали в ліжко, Рая скидала сіру хламиду і лишалася в костюмі Єви, він же клався одягнений. Міг дивитися телевізора довго, годинами, а вона не більше п’ятнадцяти хвилин. Потому рот її починав роздиратися позіхами, і хоч так відбувалося щовечора, незмінно питала в нього:

- Можна, я посплю?

Він кивав, Рая лізла під ковдру, згорталась калачиком і за кілька хвилин засинала, а він дивився на голубі видива перед собою й думав, що відтоді, як ця дівчина поселилась у нього, ніхто із хлопців його не відвідував, що, зрештою, він сам не виходив до хлопців - хоч би до доміношного столика, де всі збиралися.

Там, у хлопців, можна було б розпитати про цю Раю, адже й Митько, і Шурка про неї щось та й знали. Але Митька уже завезла в невідомий край «машина желєзна», а з Шуркою він начебто посварений. Та й для чого, думав він, йому треба щось довідуватися про цю покірну істоту, що оселилася біля нього, і чи треба йому щось про неї знати більше, ніж знає? Довідається, що вона жила й спала не з одним - сама в тому призналася. Він, Вася Равлик, коли прожив із нею тиждень, уже зрозумів, чого ті чоловіки її проганяли: вона була холодна й надуміру покірна. Ну, не така вже й покірна, думав Вася Равлик, адже й пальцем у палець не вдаряє дома. Он у нього й прання зібралося: несвіжа постіль, білизна, сорочки. Раніше він збирав усе й ніс у громадську пральню, але, може, послати в ту пральню її - він же на роботі! Не така вона й покірна, покірна тільки в одному - в ліжку, хоч тут Вася Равлик хотів би від неї трохи й вогню. Навіть спробував їй про це сказати, але слово його, ніби камінь у воду, бемкнуло. Зрештою, й усі його пропозиції щодо домашньої роботи так само бемкали у воду і навіть кола не йшли. Якось дивно жила: їла й спала, курила, мацькала губи, коли він хотів - віддавалася, а більше нічого. Не читала ні газет, ні книжок, а коли спитав, скільки класів вона скінчила, спокійно відказала:

- П’ять.

- І тебе відпустили зі школи?

- А чого б мене мали не відпускати? Я погано вчилась.

- А читати вмієш?

- Вмію, - сказала вона - Але не хочу.

- Чого ж не хочеш?

- Так, - сказала, і це теж був ніби камінь у воду кинутий.

Ось про такі речі думав Вася Равлик, дивлячись телевізора. Цвіла ота синя квітка в кутку його кімнати, вікна було затарасовано тьмою, горіла над головою електрична лампочка, поруч сопіла ясінка чи дівчина, яка прибилася до нього з тієї пітьми, і він подумав, що порожнеча існує не тут, у простокутній комірчині, а саме за вікнами, у тьмі, яка народила йому (та й чи йому?) Раю і яка обкладає вікна темними клепами. Скосив око - Рая відвернулася від нього спиною, стриміла тільки розчухрана купа волосся. Був уже ситий нею, тож не відчував того і навісного потягу, як спершу, ну хоч би такого, який змусив його навіть у вікно вистрибнути… А що, думав Вася Равлик, коли б її таки приручити? Може, тому й веде себе, як чужа, бо не певна, що тут у нього може залишитися, переконана він обов’язково її вижене. Схотілося навіть розбурхати її, хай би засвітились оті її насторожено-байдужі очі, й сказати: а чому б не стати їй справжньою йому ланкою. «Що ж для цього треба?» - можливо, спитає вона, а він розкаже: робити в домі те, що робить кожна жінка. Вона може, зрештою, не ходити й на роботу, великодушно згодився Вася Равлик, але хай варить йому їсти, прибирає, пере, хай буде до нього лагідніша, ласкавіша, хоч інколи віддаватиме йому ласкою. Він же вдягне її, взує, відбере тільки оту бридку помаду й олівця, тоді й обличчя не буде в неї таке вульгарне - оце й усе, скаже їй Вася Равлик, що йому потрібно. Навіть руку простяг, щоб її розбудити, але подумав, п|о вона цей його рух сприйме по-своєму, тобто перекинеться на спину і ледь-ледь розсуне ноги. Але зараз Васі Равлику того не хотілося; зрештою, ось уже кілька днів він будив її вранці, коли кімнату жовто заливало ранкове сонце, коли від того сонця запалювалося дзеркало й кидало на протилежну стіну пук ясного проміння, коли за вікнами ще пливав росистий туманець і в ньому сонячні стяги були як прапори; коли тіло його відчувало дзвінку радість - Вася Равлик, незважаючи на своє прізвисько, був істота ранкова; саме в такі хвилини в ньому прокидалося шанобливо-святобливе почуття до жіночих принад своєї подружки; тоді й холод її йому менше перешкоджав, і він виходив із ранкової купелі в жіночих принадах бронзовотілий, задоволений і певний себе. Рая тоді дивилася на нього крізь приплющені повіки й не було на її обличчі нічого, крім сонної притоми, а він одягався, помуркуючи, і тільки позирав вряди-годи на розпластане тіло на помнутій і розкиданій постелі.

- Можна, я ще посплю? - незмінно питала вона, і він відчував маленьку уразу, коли вона загорталась у ковдру, відверталась, а за хвилину вже спала, і ця ураза з кожним днем більшала, бо, зрештою, й байдужості має бути межа! Але гасив свою уразу простим резоном; вона все ще дика, ця кішечка, все ще не привчена до звичайної людської ласки і взаєморозуміння; вона, зрештою, й справді ніби здичавіла кішка, яка хоч і прибилась у людську оселю, але ніколи не забуває, що це не її дім і щохвилини її можуть прогнати.

- Слиш, Рай, - сказав він якось, коли був переконаний, що вона не спить. - А чого хочеш лахи сама купувать?

Перестала сопти. Лежала й ніби причаїлася під ковдрою.

- Ти ж не спиш, - засміявся він.

- Не сплю, - сказала самими вустами.

- Мо’, зі мною не хочеш по вулиці йти?

- Нє, - протягла вона.

- Боїшся, що не те тобі виберу?

- Ну да, - сказала, повертаючись.

- Але мені тра гроші знять із книжки, - мовив він. - Все’дно підемо в місто разом.

- Мені того не тра, - шепнула вона.

- А коли разом купуватимемо?

- Нє, - сказала вона, - мені того не тра.

- То, може, не хочеш собі нової одежі?

- Нє, хочу.

- То чого ж?

Мовчала. Глухо й уперто мовчала, зачаєна, знерухоміла, напружена. А може, й справді вона хоче з тими грішми втекти? Хотів про те сказати, але щось замкнуло йому вуста; зрештою, подумав, кат їх бери ті гроші - піде то й піде!

- Завтра я тобі гроші дам, - сказав лагідно. - Купиш, що захочеш.

- І помаду з тінями? - глухо спитала вона.

- І помаду з тінями, - покірно згодився Вася Равлик.

Вона все ще заціпеніло лежала, все ще була напружена.

- Хочеш щось іще?

- Угу, - мовила десь із подушки. - Духи.

- Купиш і духи, - сказав він і подумав, що принаймні тепер мала б вона кинутися йому на шию. Але вона вчинила інакше, перекинулася на спину, скинула із себе ковдру, міцно заплющилася й ледь-ледь розсунула ноги. І йому не залишалося нічого іншого, як знову її любити. Вона ж залишалася так само холодна й так само нерушна, тільки губи її кілька разів ледь-ледь зворухнулися, коли він її цілував, ніби відповідали на його цілунки.

4

Наступного дня Вася Равлик устав рано, покинув її в ліжку, приготував сніданка, заніс їжу до спальні й поставив на журнального столика біля ліжка; так він тепер робив щодня, йдучи на роботу. Цього ж тижня Вася Равлик був на другій зміні, отож хоч так міг її побалувати. В нього був один резон, під якого завжди ставало весело: й кішці подаємо ми їжу, не дуже сердячись, коли вона не ловить мишей, а навпаки тих мишей панічно боїться. Користь од перебування Раї все-таки мав: одне, в снах переставали мучити його привиддя голих жінок, не впадав він і в еротичні марення перед сном, а друге, зовсім перестав відчувати порожнечу власної хати. Думав про це, коли вона вже знову спала, тобто ще вчора ввечері, коли погасив і телевізора, й електрику, а вікна з темних стали світлі - місяць зійшов і наливав у кімнату синьо-зеленого світла. Натомість почали приходити й інші думки: чи добре чинить, приручаючи її, адже приручати - це щільніше прив’язувати її до свого дому, та й собі прив’язуватися до неї щільніше. Чи ж ціле життя бігатиме й танцюватиме біля неї, робитиме всю хатню роботу - то, може, і її одежу пратиме? Ні, такої жінки Вася Равлик собі не хотів. Бажав, як всі нормальні чоловіки, щоб його жінка була жінкою, а не приблудлою кішкою, щоб не він біля неї упадав, а вона біля нього. Коли ж прив’яжеться до Раї більше, ніж це потрібно, то чи зможе її потім прогнати? Адже він м’який, Вася Равлик, і вже тепер йому її жаль: жаль, що росла в цьому світі, як бур’ян; жаль, що не знала простого людського щастя; жаль, що була отакою потаскушкою і переходила з ліжка в ліжко; жаль, що нею користувався вже не один чоловік, що вона така дика, насторожена, безвольна, примітивна, мовчазна, що з нею він не може просто по-людському потеревенити, що в її очах не зникає насторожена байдужість, а в душі - постійне чекання, що проженуть, що вона так без смаку квацяє собі губи і чорнить очі - ні, даремно він так розчулюється, даремно стільки їй наобіцяв: казна-що виходить! Почали приходити до нього й інакші думки: а що страшного, коли він її й прожене. Її це не вразить, бо звикла до такого - не раз так бувало. Він же звільниться від неї, не буде скандалити, не буде чіплятися й просити принижено, а візьме й спокійно піде. Колись це таки станеться, думав егоїстично Вася Равлик, а поки йому з нею непогано, то чого ж гризтися, чого робити проблеми? Він молодий, може зустріти ще ліпшу за неї, може, в нього буде ще десяток ліпших од неї, бо в нього своя хата і з житлом та й місцем для любові все гаразд. Тепер він уже не буде такий несміливий, тепер він знає, як їхнього брата, чи сестру, завойовувати. Вася Равлик лежав у ліжку гордий і самовпевнений, і його ніби над тим ліжком підносило, ніби він ріс, пухнув, надувався. І це тривало доти, доки не шигнула йому до голови інша, предметніша думка а що, коли він Раю приручить? Коли вона почне робити домашню роботу, коли вона прив’яжеться до нього, як реп’яшок (адже цього він хоче?), коли годитиме йому, викине помаду й олівця, коли стане запопадливою хазяйкою, але не народить йому дітей (адже попередила, що вона безплідна!), то чи потрібна йому така жінка? Він тоді (вчора ввечері) заплутався. Був утомлений, пересичений, сон клубився в голові, ув’язувався в клубок, тяглася від того клубка срібна нитка, вела його в примарний світ ночі, у світ, де гуляють їжаки і літають кажани, де повзають равлики, а метеликів без числа. І він серед тих равликів один із мільйонів, і в нього на горбі хатка, одна з мільйонів, і лежить він на лопушиному листку і жує його соковиту плоть, а коли рушить потім у світ і набреде на самку, то й самка буде з власною хатою на плечах, адже в житті такого не бувало, щоб два равлика та й жили в одній хаті; отже, нічого з того турбуватись - якось воно равляче плем’я не переводиться. Равленята з’являються в цьому світі, але як то воно робиться, ніхто й не відає, бо в світі, здається, є тільки дорослі равлики, кожен із хаткою на плечах, а де беруться малі, знає хіба місяць і ота зірка, що біля нього тулиться; може, вони випадають із неба, як роса і живуть доти, доки не прийде пора замурувати себе самого у власній хатці й перетворитись у ніщо, тобто у порожню мушлю. Але про таке кожен равлик у світі не думає, бо навіщо про те й думати, коли навколо стільки соковитого зілля і коли лопушиних листків у світі стільки, що їх не переїси…

Отож сьогодні Вася Равлик устав із ясною головою; покину її у ліжку свою подружку й подавсь у місто, вистояв чергу в ощадкасі навпроти собору, взяв триста карбованців і прийшов, трохи поспішаючи, додому. Дорогою він зустрів Шурку Куксу, гой ішов на роботу, а може, просто в місто, бо ніхто на околиці і не знав, чи Шурка Кукса працює, а коли його про це запитували, заламував загадкою брову і казав, шо да, конешно работає, ну аякже! Робота в нього, правда, не бий лежачого, по секретній часті, але йому вистачає, комусь треба й по лежащій часті работать, підморгував Шурка.

- Хе! - сказав Кукса, показуючи два металеві зуба. - Десь ти пропав.

- Чого пропав? - сказав Вася Равлик. - Той тиждень на першу ходив.

- Чортиця від тебе пішла?

- А чого ти звеш її чортицею? - спитав наївно Вася Равлик.

- А ти що, не знаєш? - по-дурному зареготав Шурка. - Її вже всі в нас перепробували.

- І ти? - Вася Равлик відчув, що його очі стають вузькі.

Шурка кинув на нього поглядом і зразу ж помітив ті його вузькі очі.

- Я нє, - сказав ліниво. - В мене ота мала є. Гаряча, як смола розтоплена.

- Чого ж язиком ляпаєш?

Шурка придивився до Васі уважно.

- Значить, не пішла ще, - сказав. - Це вона тебе, м’ать, і полюбила.

- А вона від інших сама йшла?

- Ну да, - підбив брови Шурка. - Чортиці недовго тримаються.

- То ти хочеш сказать, - ледве стримував дрож у голосі Вася Равлик, - що вона лярва?

- Нє, чого ж? - двигнув плечем Шурка. - Я цього не сказав.

- А чортиця - це що? - спитав навпрямець Вася Равлик, бо й справді наївний у цих справах був.

- А ти ще не розібрав? - спитав Шурка Кукса й дурнувато зареготав. - Вона й досі в тебе?

- Тобі яке діло? - ошкірився Вася Равлик.

- Та ніяке, - знову смикнув плечем Шурка. - Інтересно…

- Що ж тобі інтересно?

- Та нє, Вась, з тубой разгуварувать не можна. Ти зразу кипиш і битися лізеш. А нащо мені з тобою битись, коли ми, так сказать, сусіди. Може, вона комусь була чортиця, а тобі й не чортиця. Моє діло, Вась, сторона. Моя, Вась, хата з краю, я нічого не знаю, - він знову зареготав. - Закурить даси?

Вася дав йому цигарку, з тих дорогих, які зараз купував.

- Хороші сигаретки куриш. А я «Памир» шмалю. Біжу оце до малої. Це така, що на десять мінут опоздай, очі тобі видере, така слабка на передок.

Шурка пихнув задоволено димом з Василевої сигарети й пішов, а Вася Равлик відчув, що в нього тремтять пальці - ніяк не міг прикурити. Але сигаретку він припалив, ковтнув диму, і йому раптом стало спокійно-байдуже.

- Піде й чорт з нею! - сказав уголос і побачив, що на вступі до свого двору стоїть, як скіфська баба, куца Наталка у ситцевому накрохмаленому платті із сумним болем ув очах.

- А Митя мій, - сказала печально і аж безвійними повіками закліпала, - уже поїхав. Забрали мого Митю.

- Нічо, тьоть, - бадьоро сказав Вася Равлик. - Поїхав і приїде. Не навік же забрали!

- Хто зна, - сказала печально Митькова мати. - А може, його в той Афганістан пошлють?

- Туди так зразу не посилають.

- Не кажи, - вже заплакала куца Наталка. - Своїх дітей туди не пошлють, а наших так запруть, що й кісточок не зберемо. Коли б не в Афганістан, чого б це він листа досі не написав?

- Напише, тьоть. Ще тільки тиждень пройшов.

- І за тиждень можуть угробить, їм чужих дітей не шкода!

Митькова мати витягла з кишеньки накрохмаленого плаття так само накрохмаленого носовичка і гучно в нього шморкнула. Вася Равлик поспішив відійти, бо зашкребло на серці - шкода йому стало й Митька Гілляки, і його матері з накрохмаленою хусточкою…

Пригнався додому, Рая все ще спала, хоч сніданок на столику був з’їдений.

- Вставай, - сказав безцеремонно. - Приніс гроші.

Вона перекинулася на спину й розплющилась.

- Купиш нове плаття й білизну, - мовив діловито. - Скільки тобі для цього тра?

- Скільки даси, - вона позіхнула не прикриваючись.

- Я ж не знаю, скільки воно коштує.

Вона вилізла з ліжка з помнутим, несвіжим обличчям, зі слідами помади на вустах, розколошкана, але з юним, бронзоним тілом, потяглась як кішка і знову позіхнула Ліниво взяла сіре плаття зі спинки стільця й неквапно натягла, ховаючи те юне бронзове тіло.

- Сто рублів вистачить? - спитав Вася Равлик, хоч зняв з книжки триста.

- Сто рублів? - викруглила очі Рая. - Я тоді куплю й лак для нігтів, можна?

- Гаразд, - сказав він, - але обов’язково білизну.

- Вона мені не тра, - сказала неохоче.

- А що тобі тра?

- Ну, помаду, духи, лак. Ну, тіні…

- А по-моєму, помади, лаку й тіней не треба, - сказав він. - Духи купи. І плаття купи.

Вона сіла на стільця, на якому перед цим висіло її плаття, й закурила. Дивилась у вікно, і її обличчя в обрямленні розколошканого волосся було як неживе. Мовчала.

- Тиждень у мене живеш, а мамка тебе й не шука.

- Вона не шука мене, - сказала Рая.

- А ти до неї не хочеш навідатися? - спитав обережно.

- Не вкраду я твоїх грошей, - раптом сказала Рая, ніби вловила його потаємні думки.

- А я й не думаю, що вкрадеш, - поспішно сказав. - Хочу, щоб потрібне собі купила.

Стенула плечима. Курила й пускала з рота дим. Тоді він вийняв гроші й відлічив сто карбованців. Поклав на столику, зібрав брудний посуд і відніс на кухню. Запалив колонку, але зі спальні не чутно було ані віддиху. Помив тарілки, а тоді знову вернувся в кімнату. Рая так само сиділа, недопалок лежав у попільниці, а губи були вже наквацяні. Підчорнені були й очі.

- Чого ж не йдеш?

- Бо ти не хочеш, щоб купувала помаду, тіні й лак. А того мені не тра, - сказала.

- Купиш собі помаду, тіні й лак, - згодився він.

- І духи?

- І духи.

Зирнула на нього тим-таки насторожено-каламутним поглядом.

- Мені не треба стільки грошей, - сказала хрипко.

- Чого ж? Не витратиш, принесеш здачу.

Вона понурилася.

- Не принесу, - шепнула.

- Ну, то чорт їх забирай, ті гроші, - сказав легковажно. - Одягнися тільки по-людському. І так, як хочеш сама.

Знову зиркнула на нього, й він відчув інтерес до цієї гри. А й справді: чим воно кінчиться? Рая пригноблено сиділа на стільці.

- То чого не йдеш?

- Не давав би ти мені таких грошей, - сказала, відвернувшись.

- А я даю! - з викликом мовив Вася Равлик.

- Потім сваритися будеш. А може, й битися.

- А тебе вже били? - здивовано спитав Вася.

- Ну да. Спершу давали гроші, а тоді й били.

Він аж задихнувся. Господи, яке затуркане створіння! Яке воно дике, зачаєне й безпомічне! Як воно могло вирости в світі отаке і як може жити?

- Не буду тебе бити, - сказав сердешно.

- Всі так кажуть, а потім б’ють, - мовила печально Рая.

- Е, роби як хочеш, - сказав Вася Равлик і пішов на кухню: йому треба було готувати обід. Отож удав, що забув за Раю, що зайнятий картоплею, морквою й капустою, але вухо його було там, біля кухонних дверей, вухо його наслухало всі звуки, які долинали зі спальні. І те вухо почуло, як рипнув стілець, а око його, яке блимнуло у бік дверей, уявило, що Рая таки взяла гроші й пожадливо їх перерахувала, а десь у глибині його мозку прокинувся такий собі равличок, котрий виставив ріжки, але не просив сиру на пиріжки, а прошепотів Васі сакраментально, як брат братові: «Оце ти від неї, Вась, і відкупився»… Вухо його чуло, як Рая вийшла з кімнати в другу, і око побачило її у вирізі кухонних дверей, вона раптом спинилась і злякано в його бік подивилась. Але Вася Равлик був хитрий, як усі равлики, тому показав їй спину. Вона ж постояла трохи в прохідній кімнаті, перед дверима на кухню, а тоді й зникла. Вухо Васине почуло, як рипнули сінешні двері і як вони зачинилися. Він метнувся до вікна і з-за фіранки почав стежити. Рая зупинилася на ґанку, озирнулася на вікно, і він уразився, яке сумне було в неї обличчя. «А що, - прошепотів на дні його мозку брат-равличок, - уже вона тебе й покидає?» Рая зійшла зі сходів і рушила до хвіртки. А біля хвіртки ще раз озирнулася. «А хай собі йде, - прошепотів Васі його брат-равличок, - бо навіщо тобі цей клопіт?» - «Замовкни, занудо», - сказав равличкові Вася і відвернувся од вікна, бо йому треба було ще й обід варити. «На одного звариш, чи на двох?» - спитав брат-равличок, і Вася сердито долив у кастрюлю води, щоб було таки на двох.

- Замовкни, занудо, - сказав уголос, і йому стало так само печально, як печально було й отій дівчині-жінці, котру невідь-чого чоловіки чортицею називають…

Відтоді й почалося його нетерпляче чекання. Отой равличок-брат увесь час його переконував, що вона більше до нього не повернеться, що не тільки він зрозумів, що відкупився від цієї дівчини-жінки, а й вона сама те зрозуміла не гірше за нього, тому, можливо, й була сумна, адже це він її таким чином ніби виганяв. Але в його голові сидів не тільки той нещасний брат-равличок, а хтось іще один, може, змій, і той змій почав нашіптувати Васі іншу пісню, а в тій пісні йшлося про те, що він, Вася Равлик, себе дурить, що він недаремно вигадав собі й пустив через вухо в голову отого єхидного брата-равличка, бо він має плани зовсім інші, що він прагне ту дівчину купити, а не відкупитися від неї. Хоче прив’язати її до себе, а що це значить? Це значить, що він її почне (звісно, при тій умові, коли Рая витримає випробування грішми і таки повернеться) до себе приручати, вселяти почуття вдячності до себе, щоб вона була від нього залежна і пристосовувалася до нього, а не він до неї, щоб вона була, зрештою, не отаким чудом, а жінкою, як усі. Звісно, й таке життя навряд чи довго в них протягнеться, Вася Равлик це розумів, але навіщо йому думати про майбутнє, коли йому з нею зараз цікаво; принаймні значно цікавіше, ніж було з іншими дівчатами, до яких він пробував підбивати клинці. З тими дівчатами годі було повести отаку гру, яку веде зараз, вони були елементарні, як монета в дві копійки. А Вася Равлик хотів чогось трохи й незвичайного, хотів дівчиною очаруватися, трохи в ній і богиню бачити, таємницю з кількома невідомими.

- То, може, ота повійниця і є богиня? - спитав єхидненько у нього брат-равличок.

- А може, і є, - занозисто відповів Вася Равлик, хоч чудово розумів: Рая - не богиня. Але таємниця з кількома невідомими в ній була, окрім того, незважаючи на її певну холодність у справах любовних, на її, зрештою, дивоглядну нерозвиненість, Васю Равлика все ще до неї нестримно вабило.

- Ага, - сказав брат-равличок. - Значить, ти нею очарувався?

Але ні, Вася Равлик зовсім не очарувався Раєю, у Васі Равлика навіть у голові не було, що цей зв’язок протягнеться довго; зрештою, він тоді себе б на посміховисько виставив, бо тоді не міг би й по вулиці пройти з нею, їх би з’їли вуличні плетухи, а скільки зневажливих слів сказали б?

- Не гризися, Вась, - сказав брат-равлик. - Не прийде вона більше! Ти від неї відкупився. Плюнь і розітри, Вась, їй-бо тобі кажу. А тоді знайди собі дівчину як дівчину гарну, порядну, роботящу, щоб тобі сорочки, шкарпетки і труси прала, і обід варила, і в хаті лад наводила б.

Це сказав Васі той єхидний брат-равличок, саме коли він мив підлогу, коли віник вимітав із кутків сірі мотки збитої в павутину пиляки, коли поставив на підлогу відро з водою, щоб ту підлогу протерти вогкою ганчіркою; брат-равличок ще раз із нього познущався, нахихикавшись уволю. І це робив він, брат-равличок, недаремно, бо, в голові у Васі сидів ще один, може, й змій, і той змій співав йому зовсім іншої пісні, що він таки не відкупляється від Раї, а купує її. «Ну подиви, подиви, як ти її чекаєш!» - співав отой змій йому на вухо. І він, Вася Равлик, чекав. Тоскно, боляче, сумно чекав, і нічого не міг із собою вдіяти, і не слухав уже дурних, а може, й розумних нашіптувань брата-равличка; бо він, Вася, став раптом глухий, бо він уже пообідав і пообідав сам, залишивши в кастрюлі рівно половину страви, - ніколи ще не був йому такий несмачний обід.

А щоб якось убити ще кілька годин, адже Вася йшов сьогодні на другу зміну, він почав тушкувати у скороварці м’ясо і варити пшоняну кашу. Годинник нудно двигав стрілками, але все-таки двигав, і брат-равличок у його голові аж пострибував від радості, бо Раї таки не було. І він, Вася Равлик, сидів посеред кухні на ослінці, курив одну за одною сигарети, дорогі й прісні, й був сумніший сумного. Через годину він мав уже виступити з дому, а покидати хату незачинену не міг, в Раї ключів не було; зрештою, коли вона йшла, він забув про це нагадати, але хіба вона цього сама не знала? Вася дививсь у кухонне вікно, фіранку було відсунуто, і він бачив хвіртку, та вже не вірив, що та хвіртка відчиниться, бо той брат-равличок, здається, мав рацію - відкупився він, відкупився! Ну, радій, Васю Равлику, танцюй, скачи, бо не маєш уже собі мороки, але Вася Равлик не радів, не скакав і не танцював, а сумно сидів і думав, що сьогодні він робити не зможе. Чи ж не вийти й собі із хвіртки, чи не пройти метрів з двадцять п’ять, де стоїть телефонна будка без жодного скла і з надто коротким шнуром біля рурки (пацани двічі її перерізали) і потелефонувати на роботу: захворів він, Вася Равлик, і це зовсім не брехня. Зрадів на цю думку, бо де б він міг піти й зачинити хату, адже Раї він навіть не сказав, в якому місці ховає ключа; вона з двору виходила тільки раз, коли подалася по сигарети, - це ще в перший їхній день.

Вася Равлик устав, двигнув дверима кухні, турнув ногою двері сінешні, виріс на ґанку й обдивився з нього вулицю. Ішла від колонки ряба Надька; поставила відро й вилупила в його бік баньки, ніби побачила не його, Васю Равлика, а якогось бронтозавра. Ішла назустріч рябій Надьці Магаданша, і Васі Равлику захотілося сховатись у мушлю хати, бо в Магаданші був такий голос, як у пилорами, коли та розрізає дошку, і коли вона говорила, то Васі Равлику здавалося, ніби його самого вставили в пилораму і з диким вереском перерізали навпіл. Отож він відвернув голову, щоб не вітатися з Магаданшею, хоч добре знав, що Магаданша перша не вітається, а чекає, щоб привіталися з нею; коли ж цього не роблять, починає нечему ненавидіти, а тоді й оббріхувати на цілу вулицю. Отож Магаданша блимнула на нього аж так, що під його одежі димок знявся, і не пішла, а майже побігла до рябої Надьки, хоч перед цим тяжко була з рябою Надькою посварилася. Вася стояв на ґанку й чув, як вищала та пилорама біля рябої Надьки, але пиляла не рябу Надьку, а його, Васю Равлика, а між виття пилорами вривалися, як ковтки, рипливо-дискантні викрики самої рябої Надьки; ясна річ, вони судили його, Васю Равлика, вдаючи, що жаліють сирітку, бо, на їхню думку, Васина мати перевертається в могилі, адже кого він прийняв до своєї хати? Оту мальованську повійницю, оту чортицю, яка гола валяється в нього під яблунею, ту, яку треба було б вимазати калюкою й прогнати по вулиці. Вася Равлик спалахнув, а може, це тільки тепер загорілася в нього одежа від вогню, яким кинула в нього Магаданша; він палав на ґанку рівним полум’ям і, щоб не згоріти до решти, кинувся назад у хату, бо ті дві вуличні пащекухи говорили бридоту зумисне аж так, щоб Вася їх почув. Отож він сховав ріжки і втягнувся у свою хату, і ладен був замуруватися в неї навіки, бо все ще палав - ладен був підпалити тим вогнем увесь дім і самоспалитись. І він уявив раптом таку картину: йде по вулиці в новому платті Рая, йде після перукарні, ошатна й струнка, на ногах у неї не ті сірі розбиті туфлі, в яких до нього прийшла, а чудові модельні, а губи червоно сяють, бо не сила їй відмовитися від звички їх ваксувати, а замість Васиного обійстя тільки сіре попелище та обгоріла яблуня, під якою загоряла гола і яку там усе-таки побачили вуличні пащекухи, хоч яблуня схована була за хатою. «А щоб ви здохли тричі, а четвертий раз утопилися!» - сказав сердешно Вася Равлик, маючи на увазі, звісно, пащекух, і прикипів до вікна, бо хвіртка його двору раптом відчинилась і зайшла у двір таки Рая. На ній справді було плаття, якесь барвисто-почварне, а на ногах нові туфлі на такому височенному підборі, що вона не йшла, а дибала, а може, собі й ноги понатирала. Вона й справді була підстрижена, а губи так навацькані, а очі такі насинені, що аж страшно стало Васі Равлику. А ще він знав, що ті пащекухи нікуди не зникли, а стоять телеграфними стовпами, - роти в них, як печери, а очі в них, як електроізолятори, а язики кілками стримлять із ротів, бо вони дивляться - надивитися не можуть на Раю. А Рая несла під пахвою ще й величезну картонну коробку, а на вухах у неї бовталися такі величезні підвіски, яких Вася Равлик і в житті своєму не бачив, залізні чи скляні, бо полискували сліпуче, а на шиї теліпалося дешеве й вельми важке намисто. Тоді Васі вперше захотілося заплакати і то невідь-чому: чи від радості, що вона таки повернулася, чи від того, що йому не доведеться дзвонити на роботу (на сьогодні можна буде щасливо від Раї втекти), чи тому, що йому жаль стало тих ста карбованців, які він їй дав, чи тому, що не здогадався зачинити за собою двері: хай би постукала, постукала і, на велику радість Магаданші та рябої Надьки, відійшла б. А він би, Вася Равлик, затишно лежав би у своїй хатці і снив би рожеві сни про любі ранки і ясно-сині вечори, про злітну смугу лопушиного листка, з якого він і не збирався злітати, бо равлики не літають, а яким так добре повечеряти чи поснідати. Отже, він був літаком, який снідає класною смугою зльоту, а це щось ліпше від літання, бо той, хто літає, і впасти може, а той, що власну зльотну смугу зжемрає, ніколи не впаде. Це були, може, й дурні думки, але що робити в цій ситуації Васі Равлику, коли він, бідолашний, уже двічі в цьому світі спалився. У цей час рипнули двері, він встиг відскочити від вікна й сів на стільці серед кухні, а в прочілі дверей з’явилася Рая, якась тиха і злякана, з розширеними, хоч так несмачно наквацьованими очима, з величезною коробкою під пахвою, якась незвична у своїй новій хламиді, якась хитка на тих надто високих підборах.

- Хіба не знаєш, що маю йти на роботу, - невдоволено сказав Вася, не дивлячись на неї.

- То йшов би, - сказала ледь не пошепки Рая.

- А як би хату відчинила?

- Посиділа б на ґанку, - сказала вона.

Тоді він встав, вклав у сітку бутерброда, приготованого раніше, два помідори й одного огірка.

- Їжа на плиті, - сказав, усе ще на неї не дивлячись. - А що це у тебе в коробці?

- Лялька, - шепнула вона.

Тоді він на неї подивився. Стояла все ще злякана, з розширеними очима.

- Чого так дивишся? - розсміявся він.

- Ляльку ти не дозволяв купувати, - сказала вона. - І ці сережки, - вона торкнула здоровенне залізко, що висіло у вусі, аж відтягаючи пипку.

- А нащо ж тобі лялька? - спитав лагідніше.

- У мене такої ніколи не було, - мовила. - То можна мені її купити?

- Ти вже ж купила?

- То я викинула б.

- Купила, то й купила, - сказав він, роблячи заклопотаний вигляд. - Потім мені все покажеш, зараз ніколи.

- А сережки? - спитала тим-таки шепотом.

Йому хотілося вибухнути, що оці сережки - якесь страховище, що ними хіба собак дрочити, але зирнув на неї і не зміг. Щось у ній було безпомічне, навіть жалюгідне, аж зітхнув.

- Гаразд, - сказав. - Немає мені часу гріти тобі їжу.

- Я й так поїм, - сказала Рая.

- І не розігріватимеш? - здивувався він.

- А я ніколи не розігріваю, - сказала вона.

- Та чому ж?

Смикнула плечиком, а він подумав: може, підійти й обняти її. Але глянув на губи, на яких було в палець фарби, і знову зітхнув.

- Зачиняйся й нікого в хату не пускай. Тут тебе баби вже на язики взяли.

Не сказала нічого, а поволочила свою коробку в спальню - подибала туди на височенних підборах.

- А старе плаття й туфлі де діла? - спитав Вася Равлик.

- Мамці віддала. А ще їй дала десять рублів, - сказала і знову глянула на нього перелякано.

- А це вже нащо? - буркнув він.

Смикнула плечиком.

- Попросила мамка, - сказала. - Чи, може, піти забрати?

- А ти зможеш забрати?

- Зможу, - зморщила вона лобика. - Я мамці так і сказала: коли він мене поб’є за цих десять рублів, то я їх заберу.

- Ти вже й додому ходила?

- Нє, я в столовці була. Вона там мене й погодувала.

- А в якій столовці вона робить?

Однак на те Рая не відповіла. Подивилася поверх його голови, і її личко стало кам’яне. Тоді Вася відчув, що йому треба бути твердим.

- Підеш і забереш у мамки ті десять карбованців, - сказав він. - Тебе я годую, а її не збираюсь.

- Але ж ти мене за це не побив! - наївно сказала Рая.

- Не забереш, то поб’ю, - вирішив її налякати.

Але вона знову смикнула плечем і посунула зі своєю коробкою в спальню. Вася Равлик кинув оком на годинника - треба було бігти. Вискочив на вулицю, тут стояла тільки ряба Надька.

- Чого це ти, Вась, із Магаданшею не здоровкаєшся? - сказала солодко ряба. - Вона на тебе обідилася…

Але Вася Равлик нічого не сказав. Посунув повз рябу Надьку, аж тій довелося здвигнутися з місця, щоб не зачепив її. Зирнув на рябу Надьку - у тієї аж одежа закуріла.

- А щоб ти пропав! - сердечно побажала йому вслід вулична пащекуха.

5

Повернувся, як звичайно, о пів на дванадцяту. Штовхнув двері, були вони відчинені - Рая й не подумала зачинятися. Пройшов на кухню, розігрів вечерю й неспішно поїв. В домі було тихо, аж мертво, але він не поспішав заходити у спальню. Сидів і дивився на чорну шибу вікна, йому якось смутно стало. Даремно так сьогодні боявся й так чекав на Раю - очевидно, сама вона від нього не піде. Очевидно, для того, щоб пішла, її й справді треба вигнати, отже, їхня історія так просто не закінчиться. Тільки тепер зловив себе на думці: дорогою на роботу вона весь час була йому в голові, так само й на роботі, коли набирав нуднющі статті про добрива й штучне осіменіння, про бичків, корів, телиць, свиней, ніби галети пишуться не для людей, а для цієї худобини. Думав про Раю, повертаючись із роботи, ось і зараз сидить на кухні й міркує про неї. Чи ж він її любить? Аж пирхнув: хіба можна любити таку жінку? Нею можна покористуватися, побавитися кілька тижнів, але любити? Однак її образ весь час стояв перед очима - зрештою, навіть поживши трохи з нею, що він про Раю знає? Чи знає, де її дім, де працює її «мамка», з ким раніше жила, що в неї в голові, що відчуває й думає. А може, вона таки несправжня? Щось було в її поведінці механічне, ніби й вона справді лялька, котра ожила. «Господи, - подумав він, - чортівня якась!» Сидів і відчував, що його вже тягне в спальню, тягне якось важко, тоскно, що й досі не звільнився від чекання, яким сьогодні перехворів. Було таке в ньому, ніби щось дороге зникло, в чомусь дорогому розчарувався, змирився навіть, що його, того дорогого, нема й не буде, і ось виявляється, нічого не змінилося.

Вася допалив сигарету, затовк недопалка в попільниці й устав. І тут його несподівано вдарило: а що коли вона злякалася, що він і справді її поб’є, й пішла Кинувсь у спальню, забувши вимкнути на кухні світло, й клацнув вмикачем у спальні. Нове рябе, квітчасте, картате, чортзна-яке плаття охайно висіло на спинці стільця, біля ніжок стояли лискучі туфлі, а Рая лежала в ліжку й блимала очима Підійшов і стяг з неї ковдру - спала вона, як завжди, в костюмі Єви.

- А білизну собі не купила? - спитав.

- Ні, - відповіла вона, ледь-ледь розсуваючи ноги.

- Чому ж?

- Не треба мені, - сказала байдужно.

- А в тебе не буває того… - він замкнувся. - Місячного?

- Ні, не буває, - мовила вона спокійно. - Це в мамки буває.

Він свиснув і сів на ліжко. Дивився на неї: ну що ж, тіло, як тіло - з-під пахви виглядала лялька.

- Ти що, спала з лялькою? - здивувався він.

- Ну да, - сказала вона й пригорнула ляльку до себе.

- А мене ти можеш хоч раз так пригорнути? - спитав він із тремом у голосі.

- Нє, - сказала Рая. - Ти ж не лялька.

- Слухай, ти завжди була така дурна?

Але вона не відповіла. Гладила ляльку рукою з новим манікюром і дивилась у стелю.

Тоді він відчув, що дратується, що, власне, дратує його не її стоїчна байдужість; можливо, вона якась малахольна, чи чортзна-що! Раптом зрозумів тих чоловіків, що її били, - таке будь-кого може вивести із себе! Сам не тямлячи чому, схопив ту ляльку, вирвав її з рук і жбурнув на підлогу, аж квакнула жалібно. І раптом побачив, що вся вона зіщулилася, затулила руками обличчя, скорчилась - чекала, що битиме її.

- Не бий мене, не бий! - пропищала жалісно. - Не бий!

Він знову сів на ліжко, піт градом котився йому по чолі. Аж трусило його трохи: чого це вона подумала, що збирається їх бити? Чого це взявся видирати ту ляльку? Може, в неї все повторювалося так з іншими чоловіками - вона наперед знає, що має відбутися в тих стосунках.

- Раю! - сказав він тихо. - Я тебе не битиму, їй-богу! Але й ти щось зроби для мене. Прибери коли-небудь в хаті, приголуб мене, коли любимося, - хіба це так важко? Не хочу тебе проганяти, бо полюбив тебе. Хочу, щоб ти залишилась у мене, зрозумів сьогодні - без тебе мені життя порожнє. Чуєш?

Зирнув на неї: вона підтяглася на подушку, обхопила руками груди, ноги підтисла так, що не видно було й лона, й дивилася переляканими, несусвітськими очима.

- Ти що, ненормальна? - спитав, звишуючи голос.

Мовчала; очевидно, якийсь незрозумілий жах він уселяв.

- Ну, чого на мене так дивишся? - крикнув він.

Але вона дивилася так само. Підвів руку, щоб поправити собі волосся, і вона схопилася руками за лице.

- Боже мій, Боже! Хто тебе залякав отак, нещасну?

Сиділа заціпеніло, затулившись руками, а він уже відтанув. Повільно роздягся, погасив світло, ліг біля неї й почув, що вона сповзла з подушки й лягла побіч. Провів рукою по її тілу: було воно холодне. І він поліз на гору, як альпініст, чіпляючись руками й ногами, з якимсь відчаєм, злом та задоволенням, бо відчув: тільки так зможе повірити, що вона - не міраж, не частина його сну, не вигадка розпаленої уяви, не лялька, не витвір якогось неймовірного фантаста, не породження нічних тривог, не відчай самотнього чоловіка - вона реальна, як земля, хоч і прибита морозом і висушена вітрами; що в цьому світі не йому, а їй, можливо, потрібна ласка; тоді вона відтане, розмерзне і так справді може бути. Бо чого б це вона плакала й просилася, ще там, у Митька Гілляки, аби її привели до нього, чого б вона сьогодні поверталася сюди? Злизував з її вуст рештки помади, притискав її до себе, шепотів лагідні слона, але жодного відруху не почув у її тілі - лежала під ним як мертва.

І він відчув безнадію, що не зможе пробити цієї криги, в яку замурувалася, що в ній бозна-коли і бозна-як хтось зламав якусь важливу пружину; хтось її в дитинстві чи в підліткових літах понівечив - вона залишилася жити, але отака, як оце є. «Що ж мені з тобою, чудною, робити?» - думав він, лягаючи обіч і гублячи погляд у темряві стелі. А може, хай так залишиться? Зрештою, вигнати її він завжди зможе; прибирав, варив, прав і раніше він сам; з нею цілком задовольняє чоловічий голод, утримати її - не така вже велика затрата, зарплатня в нього нормальна й вистачить на двох; хай собі поки живе, адже вона тиха, тримається дому, а на сусідок-пащекух, на всіх оцих пилорамних Магаданш і рябих Надьок він чхати хотів. Одружуватися з нею не буде, було б навіть йому, Васі Равлику, з його добрим серцем, смішно брати собі таку жінку; зрештою, женитися він не поспішає, бо он той і той з його ровесників оженилися й тепер колотяться в домашньому пеклі. Ні, він не буде перевиховувати чи розморожувати цю дівчину-жінку, хай живе в нього як кішка чи собака, адже чого тільки люди не тримають у себе в хатах: змій, тигрів, левів, крокодилів, півнів, а один, як доводилося читати, завів собі в квартирі міської коробки коня. Вона ж, очевидно, за своїми повадками з родини кошачих, отож хай живе в нього ця кошача, поки не набридне їй чи йому.

Це були розумні, тверезі думки, він, Вася Равлик, оцінив їхню силу, а як приємно з тверезими й розумними думками вирушати в сон, адже сон - це нічні джунглі, невилазні зарості чорнобилю, лободи й лопухів, сон - це мертва бджола на зарошеному піску, сон - це заснуле на горищі кругле, схоже на паперову кулю, осине гніздо, сон - це равлик на стежці світу, може, й той, котрий удень стає хлопцем з околиці Васею Мілютенком, що його більше знають з прізвиська Равлик; сон - це шамотний їжак у заростях бур’яну, він підскакує до нього, щоб висмоктати з хатки, але Вася зовсім не бажає, щоб його висмоктав із хатки якийсь їжак, він миттю забивається в мушлю, і хоч їжак пробує вилизати його звідти, равлик тільки регоче подумки із марнотних їжакових зусиль. їжак присоромлено бреде геть, а равлик обережно висувається з мушлі, роззирається, прослуховує ніч локаторами ріжків, а коли впевнюється, що все спокійно, починає дертися на лопушиного стовбура. Добре знає, навіщо це йому треба, а треба йому видертися аж на верхівку, сісти на горішнього листка й дивитися на двері людського дому, де живе він у людській іпостасі вдень. Чинить це вчасно, бо двері безшумно розчиняються, і з них вихилясом виходить біла кішка. В неї світять, ніби два ліхтарики, зелені очі, шерстина поіскрює, бо місячне проміння електризує; кішка граційно сходить зі сходів, ніби ноги її в туфлях на високому підборі, - по доріжці, що веде до хвіртки, чути стукіт жіночих закаблуків: «Тук, тук, тук!» Кішка зупиняється, звук закаблуків при цьому стихає, кішка прислухається, обертається до дверей, які вже давно безшумно зачинились, і в минуті її, кішки отієї, не стало - розчинилася між ночі, як грудка цукру в склянці чаю. А він, равлик, тимчасом сумно похитнувся в люлі-листкові і з туги жував його соковиту плоть, смачну й поживну, треба сказати, а що мав чинити іще?

Хіба придумати собі крила, здивувавши цілий світ («Равлик літає! Диво! Чудо!»), й полетіти шукати в цій темряві білу кішку? Але навіть уві сні не все можна придумати, бо не ти сон, а він веде тебе, бо ти летиш, чи повзеш, чи ідеш, куди він скеровує, отож сиди, равлику, на лопушиному листку, жуй собі його соковиту плоть, наповнюй примітивне черевце й сумуй, бо кішка зараз поза межею твого виднозору, вона знає, куди їй треба, з ким зустрітися і що чинити. Може, вона має в цій ночі таємне побачення з якимсь рудим котярою; може, вона ловить мишей, жаб чи рибу; може, вона має другого господаря, до якого стукає кігтистою лапкою у вікно, а тоді знову перетворюється в дівчину-жінку, і там тоді закипає така любов, що аж повітря в хаті клекоче. Равлик од таких думок позеленів на лопушиному листку, навіть світитися став, йому захотілося скотитися на землю й піддатися ризику бути з’їденим їжаком, а тоді покотитися клубком на звіди й розшуки білої кішки. І він би так і вчинив, коли б не творилося це уві сні. А оскільки він був равликом зі сну Васі Равлика, братом отого єхиди, котрий сидів у Васі в голові, то тільки й міг, що погойдуватись у льолі-люлі-листку і пити лопушиний борщ, запиваючи росою, що вже висипалася на травах та бур’янах, і уявляти, що в нього не крила виросли, а лопушині вуха, він плескає тими вухами об повітря, як жінка плескачем, коли розбиває в піну білки; отож Васі, чи точніше равлику зі сну, здавалося, що він летить, летить, як кінь, змилений та спінений, летить і кличе білу кішку, а хто коли в світі чував, як кличуть кішок равлики? Отже, равлик, а з ним його господар Вася, почали впадати у відчай, а єхида-брат тільки радів, бо й справді чудні речі діються в світі: Вася Равлик мав би заспокоїтися від своїх мудрих і тверезих рішень-думок, а він, дурний, сумує й гукає навіщось у ніч, а ніч, мав би він знати, - це одна із пустель, і цілком даремно посилати в неї крик радості чи відчаю.

6

- Ти, Вась, чогось на мене сердишся, - солодко проспівала ряба Надька, - а я можу щось тобі інтересне сказать.

- Чого б це я на вас сердився, тьоть, - сказав мирно Вася Равлик. - Я ту Магаданшу терпіть не можу, а не вас.

- Та Магаданша - вирвикорінь, - сказала ряба Надька підхлібно. - Голос її чого вартий. Я її теж терпіть не можу, Вась, щоб під нею земелька запалася, - ряба Надька красномовно плюнула, ще й ногою розтерла.

- Що ж ви мені інтересне хотіли сказать, - поцікавився Вася.

- Я твою маму ой як уважала! - наче не почула Васиного запитання ряба Надька. - І вона мене уважала, славна була женщина. Така славна, що я цілий день плакала, коли вона упокоїлася, пухом їй земелька свята. Хай їй на тому світі угоднички служать, славна була женщина. Тепер таких нема!

Вася Равлик поспішав на роботу. Зирнув на годинника - не мав коли розбалакувати з бабами, бо їм тільки на вудочку дайся. Ряба Надька миттю помітила його позира і те, що своєю розлогою похвалою Васиній матері не лише не збільшила його інтересу, а навпаки - притлумила.

- Така в мене на вулиці служба, Вась, що я все бачу, - сказала багатозначно ряба Надька.

- Що ж ви бачите? - спитав Вася Равлик.

- А те, що твоя, не знаю як назвать: чи вона жінка в тебе, чи там хто…

Змовкла, а він змушений був її нетерпляче підігнати:

- Ну?

- А те, що ти тільки на роботу, а вона з хати, така вифранчена, напомаджена, намазана. Чи, може, це у вас такий уговор?

- Ну да, тьоть, - не моргнув Вася Равлик. - Це вона до матері йде.

- Але ж її мати на Мальованці живе! - аж руками сплеснула ряба Надька.

- Ну, то й що? - не зрозумів Вася.

- А вона іде не на Мальованку, а в парк. Ти знаєш про це?

- Ну да, - сказав Вася Равлик. - Це вона до матері у столовку ходить.

Ряба Надька блимнула на нього, і її губи стали тонкі.

- Щось не знаю в тому місці столовки. І це так допізна вона в тій столовці сидить? Аж під ніч приходить. Знаєш ти про це?

- Ну да, - спокійно озвався Вася Равлик. - Це вона до сестри заходить.

Ряба Надька була розчарована.

- Ну, коли ти все знаєш, то оце я й хотіла тобі сказать. Мені діла до вас нема, коли ти все знаєш, то й гаразд, а по-моєму, вона в парк на танці бігає.

- Я, тьоть, про все знаю, - тільки й знайшовся він сказати і якомога самовпевненіше відійшов - це вчинити йому конче було треба, бо інформація рябої Надьки ніби обухом мого по голові вдарила. Зрештою, це певною мірою відповідало й тому чудному сну, що недавно йому снився - про білу кішку, яка виходила з дому в білих туфлях на високому підборі, а тоді в минуті щезала з очей. Загалом же вони з Раєю жили як звичайно: він годував її, прибирав у хаті, прав, а вона зранку лежала під яблунею - це бувало після ранкових любощів із ним, Васею Равликом, а по обіді завалювалася спати. Кількаразово пробував навернути до домашньої роботи і її, але знову зустрічав мовчазний, нездоланний опір і, зрештою, махнув рукою: хай буде, як є. Єдине, що його турбувало: приходячи, ніколи не заставав двері зачиненими, хоч щоразу наказував їй зачинятись. Вася Равлик не був заможний, але щось таки в нього було! Інше, що схвилювало, ба, навіть уразило Васю Равлика: Рая чудово знала, що свої походеньки треба тримати в таємниці, адже ходила на них тільки в його відсутність, а поверталася завжди так, щоб він порожньої хати не застав. Вася крокував, опустивши голову, під Просиновську гору - так йому було гірко, такий був засумований, такий пригноблений! Ні, на роботу не піти не міг, але щось удіяти було треба. Має він право на відгул, отож завтра тим правом скористається. Вистежить, куди це вона ходить, - це раз, а по-друге, переконається: чи й справді покидає хату напризволяще. Вася трохи заспокоївся, як завжди, коли йому приходили до голови розумні й розважні думки, але менш гірко йому від того не стало. Закурив сигарету й пив дим. І зирячи крізь той дим на світ, він зміркував: а що, коли вона й справді ходить на танці? Чи ж вони чоловік та жінка, що має аж так її пильнувати; чи має повинність вона й справді цілими днями просиджувати в хаті, спати чи загоряти, адже книжок не читала, а телевізор наганяв на неї міцний сон. Своїми походеньками вона йому прикрості не чинить, навіть по-своєму дбає, щоб він про те не знав, а як колись і не повернеться в його дім, то хіба того не треба сподіватися? Рано чи пізно, розважливо мислив Вася Равлик, їхнє спільне життя закінчиться - воно й так уже протяглося неприпустимо довго; за цей час вона брала від нього тільки те, що він їй давав, інколи щось незначне просила, але нічого ніколи не крала. «Стоп! - подумав Вася Равлик, - а за які гроші вона ходить на танці?» Може, в неї щось залишилося від тієї сотні, що їй дав на одежу, а може, забрала в мамки ту десятку, яку забрати він велів, а може, тієї десятки матері вона не давала - факт той, що Вася Равлик свої гроші ретельно перераховував і не міг не прийти до цілком правильного висновку: Рая не брала в нього ані копійки. Ну що ж, це теж його влаштовувало, але, певна річ, не задовольняло, бо попри всі розумні й тверді резони живе в людській душі щось від нас цілком незалежне, щось нашим мозком непоборене, і воно на барву сіре, а може, сіро-чорне, і воно часом сходить у наших душах, як чорнобиль, лобода чи лопух, пускає корені, жене стебло, ходять по тому стеблі соки, вив’язується насіння, творяться плоди, і ті плоди раптом розриваються в душі, як насіневі чохлики розрив-трави. І всі резони тоді - піна й дим, як і оцей дим, що в’ється від його сигарети. Вася Равлик тихо застогнав, він уже не вірив у свою розумну великодушність, уже в ньому виростала м’ясиста, з їдким, запаморочливим і наркотичним запахом ревнива квітка, отож він ішов, окутуючи себе димом, і сам був, наче той дим, а дим ніколи не буває ані розважний, ані розумний. Він - тільки дим, виїдає очі, дере в роті, обкопчує груди, лишає на легенях темну смолу і та смола починає стікати на серце; смола - темні й лихоносні думки наші.

Вася Равлик сум’ятився. Все-таки не міг не відчувати всіх нормальних комплексів, що їх має чоловік, котрий володіє жінкою, яка б дивна не була та жінка і які б ефемерні стосунки їх би не в’язали. Отож тримався за свою розумну розважливість, як утопаючий за соломинку, йому потрібний тільки один день; власне, він здався вже в той-таки день, бо попросив на завтра відгул. А наступного дня майстерно імітував відхід на роботу, сам же пішов на острів, сів на траву й дивився на воду. Простежити Раїн відхід безпосередньо від дому не міг, бо там чатувала зі своєю підзорною трубою ряба Надька; отож вирішив переплисти на той бік, пройти до мосту, повернутися на цей бік уже в парку, тоді спуститися до альтанки і там зачаїтись: коли Рая йшла у бік парку, конче мала тут проходити. Все відбулось, як розігране на картах: Вася визирав з-за білої колони і незабаром побачив її у тому-таки несмачно барвистому, пасматому платті, на височенних підборах, аж ноги їй підламувалися, з яскраво наваксованими губами, із залізяками у вухах, які блищали під сонцем, ніби дзеркальні, - вона йшла

і на неї зглядалися, потім піднялася по паркових сходах і рушила таки в бік танцмайданчика. Тут розчинилась у юрбі, так само барвисто-пасматій, напарфумленій, нарум’яненій, з розкучмленим волоссям; ні, вона в цій юрбі не впадала так нагло в око, і Вася Равлик, який все-таки хотів її не загубити, несподівано для себе подумав: у виборі модного мала рацію все-таки вона, а не він. Тобто вона була модна за шаблоном цих дівок, що отарою сунули на танцмайданчика, а не за шаблоном дівчат, на котрих любив він у місті зазиратися - ті дівчата на такі-от танцмайданчики, як цей, здається, не ходили. Побачив, як Рая підійшла до каси, взяла квитка, витягши з кишені плаття маленького гаманчика, і відразу ж пропала у крутливому, барвистому вирі, де всі танцювали як хто вміє і де зовсім не потрібно було розбиватися на пари, отож і вона у тому вирі здригалася й смикалася, заплющивши очі - на обличчі в неї було розлите натхнення. Ні, Вася Равлик ніколи не бачив у неї такого обличчя; біля неї інколи, ніби чорти, смикалися якісь молодики, але вона на них уваги не звертала. Вася сам танцював у тій юрбі, сам смикався і трусився, але не забував стежити і за Раєю, остерігаючись, однак, щоб вона його не пізнала. Коли ж кінчався танок, Рая йшла до лавок і дивилася на світ лискучими, запаленими очима, й отака, незвично оживлена, вона подобалася Васі Равлику куди більше, ніж та сомнамбула, котра жила в його домі. Нестерпно хотілося підійти до неї, але побіч крутився якийсь дженджурик, навіть за руку її схопив і потяг, як колись тяг її Шурка Кукса, і вона безвольно пішла, а тоді вони вже смикалися поруч, Рая і той дженджурик, тільки обличчя в Раї вже погасло - стало так само сомнамбулічне, яким було вдома. Вася ж уже починав закипати, бо ревність - це таки справді квітка з ядучим, наркотичним запахом, а він уже надихався того запаху донесхочу; уже не міг триматися за розумну свою розважливість, мов утопаючий за соломинку, бо вже й соломинки не було, хіба тільки утопаючий, тож коли танець скінчився, а потім коли знову заграла музика, він уявив, що та соломинка і є Рая, отож і рушив до неї і, всміхаючись, простяг руку, запрошуючи до танцю. Але те, що побачив, уразило його ще більше, бо Раїне обличчя спотворилося, покрилося маскою жаху - раптом кинулася від нього тікати, прорізуючи юрбу. Він метнувся слідом, люди на них ззирались, але він не помічав людей, бо відчував себе таким потопаючим, бо соломинкою для нього й справді мала стати ця дівчина-жінка, тож борсався у цій воді людських тіл, перечіплювався, а може, це йому ставили підніжки, бився об колоди в тій воді, продирався, як крізь гущу, сліпий, глухий і вже зараз каявся, що вчинив так нерозумно, бо не треба було її лякати, бо розумно він думав, а нерозумно чинив; отож рвався крізь цю барвисту товщ юрби, а вона не пускала його, ніби була сіткою, а він рибою, а може, свідомо хотіла його затримати. Рая ж у цій юрбі маневрувала куди вправніше, вона вискочила з танцмайданчика, скинула туфлі й зовсім так, як у тому сні про білу кішку та равлика, щезла з очей у минуті, ніби ніколи її тут не було й бути не могло.

Вася Равлик стояв здумілий: її втеча його вразила. Не хотів, зрештою, нічого іншого, як пожартувати, ну, може, й відшити від неї того залицяльника, ну, може, трохи провчити її, але те, що вона так нагло його перелякалась і ще нагліше втекла - ні, це щось невгадне. По-перше, це доказувало, що відчувала перед ним вину, коли потайки вибиралася на танцюльки; по-друге, залишилася так само безрозсудною, бо навіщо було тікати? Коли б захотіла після цього від нього піти, то пішла б і не тікавши, а коли хоче залишитися, то тікати не було смислу тим більше. Але Вася Равлик уже трохи прожив на світі, а ще трохи прожив із цією втікачкою; він розумів: Рая в цей мент не думала ні про повернення, ані про втечу - вона просто перелякалась, отож і втекла. «Що ж тепер буде?» - думав Вася Равлик, опускаючись по схилові до альтанки, з якої стежив за Раєю. Було вже темно, й хоч унизу горіли ліхтарі, Раї він не помітив. Тоді спустився до річки й пішов поволеньки додому, бо ще одне його цікавило: хата його відчинена чи зачинена? Пройшов повз дім Магаданші - з-під хвіртки того обійстя вискочив раптом чорний котяра.

- Здрастє, тьоть Магаданша! - сказав чорному котові Вася Равлик, але кіт не відповів на його привітання, а чкурнув через дорогу, віщуючи Васі Равлику невдачу. Тоді Вася підійшов до межі, незримо прокресленої чорним котом, і проплюнув ту межу, прошепотівши заклинання на все добре. Рушив далі вже до двору рябої Надьки. І тут сталося те саме: з підворітні вискочив другий, цього разу чорно-білий кіт.

- Доброго вечора, тьоть Надь! - сказав Вася Равлик, бо так він завжди казав, бачачи цих котів. Тоді в шибці, темній, і кажемо, як ніч, спалахнув жовтий вогонь. Вася Равлик подумав, що це блиснуло скло підзорної труби рябої Надьки, але поставився до цього напрочуд байдуже. Він зайшов у власну хвіртку і побачив на стежці жіночого туфля. Здивовано підняв його - це таки був Раїн туфель. Присвиснув і вийшов на ґанка. Двері були незамкнуті, більше того, привідчинені. Вася зайшов у прохідну кімнату й засвітив світло. Тоді, все ще тримаючи туфля (другого він побачив на порозі спальні), зайшов туди і клацнув умикачем. Раїне плаття не було охайно повішене на спинку стільця, а кинуте жужмом, а з-під ковдри висувалося дні кучми: одна розпатлана - Раїна, а друга, так само розпатлана, її ляльки.

- Ти згубила туфля надворі, сказав Вася, кидаючи на підлогу взуття і здираючи з неї ковдру. Тоді Рая затрусилася, схопилася руками за обличчя й заверещала.

- Ти що, сказилася? - здивувався Вася Равлик. - Чого верещиш?

- Не бий мене, не бий! - пропищала жалісно Рая. - Не бий!

І тут щось дивне сталося з Васею Равликом, у якого справжнє прізвище було Мілютенко, він раптом відчув, що надумаються, що йому конче треба вдіяти щось рішуче, щось таке, що дало б йому владу над цією безпомічною істотою, від чого б попа відчула його чоловічу силу і рішучість, бо коли він зараз їй попустить, вже ніколи не підіб’є її під свій послух, вона ж усе більше й більше розпускатиметься. І сам не знав, як це сталося: у ньому спалахнув вогонь і випалив з його голови всі розважні й розумні думки, а рука його знялася й ударила її раз і другий. Він побуряковів, ще більше надувся і рявкнув на всю силу свого горла:

- Щоб ти мені більше не шлялася, пойняла?

Тоді її руки відвалилися від лиця, ніби неживі, а по обличчі потекли раптом великі сльози, роз’їдаючи тіні від чорного олівця й рум’яна на щоках. Вона дивилася на нього широко розплющеними очима, але не бачила його. Васі стало зовсім недобре. Вогонь, яким палахкотів, погас, обличчя з бурякового стало бліде, очі, правда, ще палали, а вуста кривились.

- То ти пойняла? Щоб з хати мені без розришенія не виходила! - знайшов ще силу крикнути, і вона закивала головою, ніби лялька, а справжня лялька розтерзано лежала на подушці, й були в тієї ляльки, як і в Раї, почорнілі очі й нафарбовані вуста і нарум’янені щоки, але зараз вона, та лялька - мертва й нікчемна - розкинула руки й ноги й дивилася засклілими очима у стелю. І Васю Равлика раптом пробрав жах, бо йому увіч здалося, що та лялька - точна копія Раї, що це, зрештою, дивно змаліла й померла його супружниця, а ця велика, з голими грудьми й підтисненими коліньми, тільки тимчасово тут, що вона недаремно саморозмивається слізьми: прийде час, і ці сльози змиють її з ліжка, як пісок, і він знову відчує порожні куби своїх кімнат, і тільки ця лялька мертво скалитиме пластмасові нафарбовані губи в пластмасовій посмішці.

- Вечеряти будеш? - вже мирно спитав він.

Вона хитнула головою, зіскочила з ліжка, натягла плаття, захопила з постелі ляльку - тільки тоді він рушив на кухню. Запалив газ, поставив сковороду і кинув ложку масла.

- Скільки тобі яєць підсмажити? - запитав похмуро.

- Два, - прошепотіла вона десь за його спиною.

Розбив чотири яйця - зашкварчали.

- Сьогодні роботи не було й нас відпустили раніше, - казав, не повертаючись до неї, щоб не показувати їй дурного й покаянного обличчя. - Прийшов додому, аж хата відчинена, а тебе й сліду нема. Чому не зачинила хати? Чи хочеш, щоб нас обчистили до нитки?

- У мене нема ключа, - шепнув голос за спиною.

- Ключ висить на кілочку в сінях, - сказав він терпляче. - Хіба я тобі не показував?

- Я не смію, - шепнув за спиною голос.

Він не витримав і раптом розвернувся. За столом із лялькою в руках сиділа дитина. Власне, не дитина, а щось увіч із дитячим розумом і дитячими розширеними зі страху очима. А може, й справді вона недорозвинена? Тіло росло, а розум ні. Отож і вийшло щось таке неспівмірне: розумом дитина, а тілом - доросла жінка.

Зняв сковороду, взяв дві тарілки і розклав яєчню по два яйця кожному. Поставив перед нею тарілку, поклав виделку і добрий шмат хліба. Тоді поставив на вогонь чайника Рая почала пожадливо їсти, лялька була й досі затиснена в неї біля грудей.

- Не хотів тебе бити, - покаянно сказав Вася Равлик, цілком розуміючи непедагогічність свого покаяння. - Але коли б я цього не зробив, ти б перестала мене слухатися.

- Ти мене не сильно бив, - сказала Рая, наминаючи яєчню.

- А тебе били сильніше?

- О! - сказала вона. - Все тіло було в синяках.

- І тоді ти слухалася?

- Ну да. Для того вони мене й били.

- Більше били - більше слухалася?

- Ну да, - сказала вона, вимазуючи тарілку хлібом.

Тоді він звів на неї очі й торкнувся легенько пучкою:

- А хіба не можна так: ти слухаєшся, а тебе ніхто не б’є?

Поставила супроти нього розширені очі - ні, здається, не розуміла його. Тому й мовчала, а може, й насторожилася - до чого це він?

- Хочу з тобою мирно жити, - сказав Вася Равлик. - Чуєш, Рай: довго-довго!

Вона пирснула, геть-но як кішка.

- Чого ти? Не віриш?

- Все одно мене виженеш.

- Налий-но мені чаю! - наказав раптом. - Коли будеш шануватися, не вижену. І коли будеш слухняна.

Вона порвалася виконати його наказа, та відразу ж сіла.

- Це ти сам собі наллєш, - сказала байдуже. - Я не вмію.

- А навчитися не хочеш?

- Нє, - сказала Рая. - Непотрібно це мені.

Знову був загнаний у тісний кут. Знав, коли б устав і дав їй потиличника, вона, здається, чаю йому б налила. Але відчував ще покаяння від попереднього свого вчинку, тож устав і налив чаю обом.

- Слухай, - спитав раптом, відриваючись від чаю. - А чого ти до мене прийшла?

Вона блимнула на нього, але не відповіла.

- Хіба ти не знаєш, що коли жінка живе з чоловіком, їй належить робити жіночу роботу, а чоловікові чоловічу?

- Нє, - сказала вона. - Не знаю.

- А що ж знаєш?

Знову не відповіла. Допила чай і поставила філіжанку в блюдце.

- Любиш танці? - спитав він.

- Ну да’, - сказала.

- А коли будемо ходити разом, як я на першу піду, хочеш?

- Я туди вже більше не піду, - буркнула Рая.

- А зі мною не хочеш? Тільки зі мною?

- Нє, - сказала Рая. - Я туди більше не піду.

- Сидітимеш удома?

- Нуда.

- Гаразд, - сказав Вася Равлик. - А тепер спати!

Вона покірно встала й пішла у спальню, покручуючи задком. І знову щось дивне сталося з Васею Равликом, назагал делікатним і добрим хлопцем. Він удруге відчув, що надувається, адже здобув над нею чи не першу перемогу, адже хай там як, а вона впокорилась, і він цілком вульгарно, як не робив цього раніше, ляпнув її по тому круткому задку, може, й сильніше, ніж треба було, вона обернулася до нього й показала усміхненого чи ошкіреного видка, а він схопив її руками й помнув, як бджола квітку, і вона також уперше за весь час спробувала з його обіймів випручатися, навіть хихикнула.

- Я з тебе ще зроблю жінку! - сказав Вася Равлик і кинувся за нею, бо вона таки вирвалася від нього й кинулася бігти. А коли він зловив її, знову стала безживна й холодна і безживно дозволила йому робити з нею все, що хотів, а коли цей акт відбувся, заснула, як щодня, повернувшись до нього спиною та й обійнявши ляльку з підсиненими очима й наквецяними губами.

Вася Равлик і собі помандрував у синю країну сну, тобто неквапно поволочив на спині свою хатку. Але цього разу йому здалося, що в тій хатці порядкує, зав’язавши голову хустиною і підперезавши тонкий стан барвистим хвартухом, його жінка, мете підлогу й наспівує, витрушує рядна й наспівує, стелить постелі і з її уст зривається спів, вона майстерна і яснолиця, а на вустах її грає усміх. Тіло її пружке і вся вона як сонячний промінець у тій хустині й хвартушку, а на ногах у неї оторочені хутром капчики, а в колисці кричить, а може, співає дитина, і та жінка весело вихоплює дитину з колиски й починає з нею танцювати, весело й любовно посміюючись, і від того й дитина засміялася, показуючи беззубі ясна; ось яку веселу хатку волочив сьогодні на спині Вася Равлик. Потім ота яснолиця жіночка заходилася з пранням, і білі клапті мильної піни вилітали з-під її моторних рученят, падали на землю й ставали квітами, а по тому вона протягла з одного кінця хатки в інший золоте швореня і почала розвішувати на ньому пелюшки й простирадла. І синій, свіжий вітер надимав лискучо-білі простирадла й пелюшки, ніби сліпучо-білі вітрила, а вона між тих вітрил ставала навшпиньки й кріпила їх прищепками - тонкостанна, із золотими литочками юна жона, і все ще поспівувала. А Вася Равлик, чи, властиво, вже равлик, задоволено поповз до улюбленого лопуха і сказав тому лопухові:

- Всі ми в цьому світі, брате, лопухи: ти лопух справжній, а я ще більший. Думаємо, що розумні, а дурні, хочемо доброго, а виходить чорті-шо, жартуємо, а з наших жартів не вельми смішно. І ніколи не буває так, що те, що хочемо, таки є.

Отак мудро висловився равлик до лопуха і поліз далі, тимчасом як навдовкіл почало розливатися смарагдове світло, і цього світла сьогодні було так багато, що Вася Равлик зрозумів: незвичайна має бути ніч.

- Одну хвилинку, - гукнув він тим, що в цю ніч мали завітати. - Я ще не вмостився на оглядовому листку.

І всі ті, що мали прийти, почекали, поки равлик сяде на оглядовому листку, а може, того листка пожує, і тільки тоді рушили до саду під яблуню, де вранці любила загоряти Рая, а зараз стояла біла кішка в золотих черевичках. Чудова біла кішка, шерстина якої світилася; стояла вона, як людина, на задніх ногах, а передні згорнула на грудях. В роті в неї була сигарета, пуста її були наквацьовані червоною помадою, а очі підсинені й начорнені вії. А звідусіль, із бур’янів, з-за кукурудзи, із-за кущів квасолі, з-за мальв, з-за жоржин висувалися котячі морди, і всі вони явно були чоловічої статі, тобто чоловічі котячі морди, і всі вони співали хорал № 13 на честь юної красуні у золотих черевичках. Хорал той виконувався на таких високих нотах, що Васі Равликові здалося: в його садок завітала не одна Магаданша, а цілих їх три, і три пилорами розрізали вечір, дерева, Васю Равлика чи просто равлика, розрізали дім на три рівні куби порожнечі. І кожен куб хитався на землі, як човен на річці. Коти трохи осміліли й висунулися з бур’янів, кукурудзи та квасолі, розчесали собі гребінцями вуса, поклали на голови по кепочці з довжелезними козирками, на них були виварені проздовж двох годин у скрученому вигляді у відбілювачі «Іній» та пральному порошку рябі джинси, на ногах у них були кросівки «Adіdas», а на грудях - майки з написом «Robіnzon». І кожен кіт тримав на шиї підвішену гітару і тринькав-дримбав кігтиками, а голоси їхні завивали голосом Висоцького і співали по-блатняцькому срібній кішці в золотих черевичках хорал № 13-а. Кішка курила сигарету і постукувала по землі підбором, а біля неї сиділа юна, самовпевнена й надута жабка і тихо зневажала всіх котів, бо вважала себе співаком не такого низького смаку, і Вася Равлик у своєму довгому й теплому сні подумав, що ота жабка - він сам, але тільки в ті хвилини, коли він хоче здаватися справжнім мужчиною. А співаки з гітарами на шиї переодягли майки, на яких було написано «Canada» і намальовано кленового листка, а замість джинсів одягли штани з різнобарвних клаптиків, а на ноги взули кросівки «Puma» і заспівали голосом якогось іншого трубадура хорал № 13-б. І від того співу слухові перетинки у Васі Равлика стали такі розторгані, як квітка після кислого дощу, тож затулив собі вуха ріжками, але очі не загулював, бо хотів додивитися цього винятково модного спектакля. І спектакль уже пішов перед його очима німий, і Вася Равлик похвалив себе за передбачливість, бо коти раптом скинули з ший гітари і почали бити один одного тими гітарами по головах. А срібна кішка в золотих черевичках сміялася-заливалась, а зелений місяць під небом цвів, а в темряві кропиви зійшлися дві кішки: одна чорно-чорна, а друга - чорно-біла, і на всі заставки осуджували його, Васю Равлика, кажучи, що він не тільки дурний, а й сякий-такий, що він чортізна-який, бо прийняв до себе ту хвойду і заколотив цілу околицю, що ніколи, сказали ті вельмиповажні пащекухи, не збиралося в них на вулиці стільки котів і не ревли й не скавчали вони голосом того, що його всі тепер дуже вже хвалять, а за що хвалять, то й кат його розбере - тепер уже аби гітара і не німий, то вже й співак, а на того Ваську Равлика, мовила чорно-чорна кішка, треба заявити в міліцію, бо він тільки тоді вітається, коли вона в кошачій шкурі, а коли вона в шкурі людській, то й кирпу відвертає.

«А я йому казала, а я йому, лобурю, говорила, - заспівала чорно-біла кішка, - а я його сякого і такого попереджала, що тільки він з хати, а вона - за двері, тільки він за двері, а вона - із хати». «Мені ж неудобно з ним першою здороваться», - сказала чорно-чорна кішка, аж Вася Равлик чи, власне, равлик не витримав, вийняв ріжки з вух і проспівав цілком знущально:

- Драстуйте, тьоть Магаданша, драстуйте, тьоть Надь!

Але його слова заглушив вереск і рев: коти билися. Летіла шерстина запалювалась як маленькі фейєрверки; згоряли в небі зорі та місяць, колотилися, ніби всі разом танцювали брейк, буги-вуги, і вуги-буги; біля заростей кропиви грав оркестр хеві-метал і один із котів, напрочуд схожий на Шурку Куксу, обвішаний ланцюгами зі здибленою та вибіленою на вершечку шерстю, зі шкіряними браслетами, унизаними шипами і з кульчиком у лівому вусі у формі хрестика, ревів у мікрофон, а по вулиці гасали туди-сюди рокери в червоних касках і з котячими мордами під тими касками, зі здибленими трубами-хвостами. А в кропиві, у буйній її тьмі дві поважні кішки, чорно-чорна і біло-чорна, тобто Магаданша і ряба Надька, казали, що через того Васю Равлика на вулиці життя не стало, хоч Вася Равлик у всьому тому не брав ніякої участі, він, бідолаха, оглух, він, бідолаха, онімів, а листок лопуха, на якому сидів, хитався, як човен у бурю, і він перелякано прилип до того човна, бо вже йому трохи й страшно ставало. А коти під яблунею не тільки билися, верещали, а й так само танцювали, і вже між них танцювала з натхненним обличчям біла кішка в золотих туфельках, а коти вигиналися перед нею, метлялися, корчилися - все було, як у найкасовіших фільмах нашого часу і як у кращих кооперативних відеокафе; миготіла світломузика зір і місяця, й від того Вася аж приплющувався, а коли яскраво спалахувало, на мить завмирали скорчені, витягнуті, закручені, розкручені, злетілі, припалі, розгойдані, розметані котячі тіла з роздертими пащеками і в червоних касках рокерів. І чорні мотоцикли тьми з ревом промчалися через садка Васі Равлика, просто через оту шалену котячу дискотеку, потолочили кропиву, де ховалися Магаданша і ряба Надька в іпостасі нічних істот, і ці нічні істоти чкурнули з тих заростей, наче ракети чи військові реактивні літаки, і полетіли в пошуках непізнаних літаючих об’єктів, щоб подати тим, хто керує життям земним, донос на теперішню нікчемну розшаленілу молодь. І Вася Равлик, чи, властиво, равлик повільно злазив із лопушиного листка і повільно, злізши, побрів по росі, бо вже втомився. Він зайшов у дім, зачинив двері, зачинив вікна, роздягся і зморено витягся біля Раї, яка безживно лежала обіч нього й навіть не дихала. Тоді він засміявся і тихо сказав:

- Хе-хе, я зачинив двері й вікна, як же ти, біла кішко, додому тепер прийдеш?

7

Вася Равлик прокинувся з важкою головою. Настрій у нього був лихий, бо всі оті нічні мариська ще й досі мигали перед очима; мав таке враження, ніби безпробудно пив цілу ніч, а зараз йому в душі кисло і прісно.

- Слиш, ти, - штовхнув він Раю ліктем, - піди сніданок приготуй.

Відчував, що вона завмерла біля нього, навіть дихала ледь-ледь.

- Я кому сказав!

Ніякої відповіді.

- Не заводь мене, Райко! - мовив погрозливо. - Не будеш слухатися, виставлю!

По її тілі пробіг ніби трем, але вона й не рухнулася.

Тоді він зіскочив із ліжка, дав їй кілька ляпасів і штовхнув у бік кухні.

І вона пішла, навіть плаття не захопила.

Він знову ліг у ліжко і насторожено чекав. Коли приготує йому сніданка, він уже знає, як з нею вестися.

Рая виросла на порозі з розкудланим волоссям, запухлим від сну обличчям і з юним, залитим ранішнім сонцем тілом.

- Що? - спитав він грізно.

- Я не знаю, - шепнула вона.

- Що не знаєш?

- Не знаю, що варити.

- Почисть картоплі, - мовив він. - Там у коробці під столом.

Зникла, чути було, як висуває залізну коробку. Він усміхнувся. Нечутно встав із ліжка і, ступаючи навшпиньках, пішов подивитись.

Рая сиділа на стільці, тримала картоплину в руках і крутила її.

- Чого не чистиш?

Здригнулася і злякано на нього подивилася.

- Я не знаю як, - сказала самими вустами.

- Ти що, ніколи не чистила картоплі?

- Нє, - мовила - Мамка їжу зі столовки приносила.

- Господи! - звів Вася Равлик руки. - 3 якого лісу ти прийшла? Візьми ножа, ось так, дивися, й чисть.

Узяв ножа й картоплину і показав, як чистити:

- Отак!

Але вона сиділа з кам’яним лицем.

- Нє, - сказала. - Це ти сам собі роби!

- Бити буду! - понуро пригрозив.

- Не бий мене, Вась! - прожебоніла вона тонко.

- Чисть картоплю!

- Нє, - похитала вона головою.

Тоді він замахнувся - вона заверещала. Кинулась у куток і там зібгалася у грудку: гола, нещасна, тремтлива, з переляканими очима. Наставила руки, ніби захищалася, І йому знову стало її жаль.

- Де ти росла? - спитав він лагідніше.

- На Мальованці, - тихо відповіла.

- Ти в лісі росла, а не на Мальованці.

- Ну да, там і ліс є, - сказала Рая.

- Іди вдягнися, - наказав, а сам сів на стільця, щоб чистити картоплю.

- А бити мене не будеш?

- Ні, - сказав понуро. - Морока мені з тобою.

Вийшла з кутка і, сторожко на нього озираючись, пішла з кухні.

За хвилю стала в дверях.

- Чого? - спитав він.

- Не виганяй мене, Вась, - прожебоніла.

- Візьми віника і замети хату, - наказав він. - Це ти вмієш?

- Сам роби, - мовила вона тужно.

- Не знаю, чи ти малохольна, чи ти дурна, - сердито буркнув Вася. - А ліжко застелити можеш?

Вона захитала заперечно головою.

- Хіба не бачиш - нікому ти така не потрібна, - сказав гостро.

- Не виганяй мене, Вась, - знову прожебоніла.

- Іди, дрихни! - буркнув він і щосили кинув обчищену картоплину в миску з водою.

Було йому на душі бридко. Одне те, що з природи був не брутальний і вести себе так, як вів, понуджував, а може, й прокинувся сьогодні не з тієї ноги, а може, це отой ідіотський сон так його скошлатив. Знову береться за те саме, а чи треба її понуджувати, коли жити з нею все одно не збирається. Отак він міркував, а той брат-равличок, котрий сидів у нього в голові, уже єхидненько йому нашіптував, що мовляв він, Вася Равлик, брехунець і хоче сховатись у собі самому глибше, ніж може сховатися звичайний равлик у хатку, навіть думкам і рішенням своїм не довіряє, бо в нього слово - капуста. Адже обіцяв, що не буде її бити, а вже кілька разів ударив. «Але ж із нею не можна інакше!» - кволо спробував захиститися Вася Равлик. «А нащо тобі інакше, - єхидно спитав брат-равличок, - коли ти вирішив з нею лише погратися - зірвати вишню, яка висить над дорогою, - фігурно сказав брат-равличок, - навіщо ж ту вишню в’язати до гілки у власному садку?» Але Вася Равлик не міг відповісти на ті равличкові резони, бо не вмів. Він чистив картоплю й сердито жбурляв її у миску з водою. Там же, за спиною, були розчинені двері в малу, прохідну кімнату; він знав, що вона залита сонячними стягами, і вони тягнуться од вікна до підлоги сивими полотниськами; сюди виходять ще одні двері, за якими стоїть у сірій сутіні (сонце туди не сягає), а може, плаває, ліжко і там спокійно посапує та, з якою він живе ось уже третій тиждень. Коли отак комусь розказати про те життя, то міг би тільки покрутити біля лоба пальцем, але Вася Равлик не був, як то кажуть, чокнутий; здається, він по-своєму ту Раю полюбив. Не так полюбив, щоб молитися на неї, щоб завойовувати її серце і зв’язатися подружнім зв’язком, аби вік прожити, а може, лиш клаптиком серця, ну, може, половиною серця - друга половина була холодна і навіть ворожа до Раї. Отож мучився від того, що повівся з нею грубо, а з іншого боку, не міг себе й не виправдовувати: як інакше? Не буде ж він весь час її прислужником, подумав Вася, і в ньому заграла чоловіча гординя. «А коли ти є прислужником сам собі, - спитав його єхида-равличок, - то яка різниця: на одного звариш їсти чи на двох, для одного підметеш хату чи для двох, для одного застелиш ліжко чи для двох?»

Вася помив картоплю й поставив варитися. «Кат із нею, - подумав милостиво, - хай собі живе». Аби тільки не шлялася, бо тут він із собою нічого вдіяти не може, а вона, здається, вже не буде шлятися. Пішов зазирнути до спальні: Рая спала. Дивовижну мала здатність до сну. Спала вночі, спала вранці, спала з обіду і хіба ввечері виглядала бадьоро. Коли ж він дивився телевізора, то спала і ввечері. Здавалося: не буди він її, спала б, не прокидаючись, цілу добу.

Зрештою, він такий експеримент вирішив якось учинити. Не будив її до сніданку - вона проспала до обіду, не будив на обід - проспала до вечері. Тоді він повечеряв і до півночі дивився телевізор (було то у вихідний, а мав він вихідні у середу й неділю) - Рая спала. Спокійнісінько проспала до ранку, й він злякався: коли її не будити, то чи не впаде у летаргію? Отож уранці, йдучи на роботу (був тоді на першій зміні), він її розштовхав, і вона, як звичайно, прокинулася й пішла поснідати, а по сніданку спокійно повернулась у ліжко. «Нє, вона таки ненормальна! - думав він, з маху виходячи на Просиновську гору, але що мав удіяти? Навіть цікаво стало: невже коли він її не битиме й не виганятиме (той епізод з танцями можна вважати за випадковий), вона так і житиме біля нього, як сомнамбула чи, швидше, як кішка. «Ну й нехай буде кішка, - думав розважливо Вася Равлик, задихано долаючи останні метри гори, - тримають же люди дома всяку живність!»

Коли ж повернувся з роботи, думки в нього були інші. Сів на ослінці в кухні й, слухаючи соковитий булькіт картоплі, закурив і задумався. Ситуація, в яку потрапив, була безвиглядна. Як жінкою, він Раєю вже наситився і не чіпав навіть по кілька день, на що вона також не ремствувала, а відчувати, що в твоєму домі весь час хтось спить, теж було якось некомфортно. До хатньої роботи він її, напевне, не привчить, то, може, десь виходити з нею на люди: в кіно, театр, на річку, на човні покататися чи на катамарані, яких цього року випустили на річку кільканадцять; можна було б піти в кафе, на танці, на гойдалки й атракціони, піднятися разом на чортовому чи б пак оглядовому колесі, пограти біля ігрових автоматів - може, так він зможе її розважити. її і себе, бо сидіти весь час у хаті Васі Равлику, незважаючи на таке прізвисько, таки не хотілося, він уже, відверто кажучи, знудився, бо скільки ж можна? Ще молодий, хоче розваг, хоче руху, а не тільки цього елементарного животіння, коли вона спить, а він їсти варить або щось робить у домі чи біля нього.

Вася Равлик був хлопцем рішучим, отож він торкнув ножем картоплину в кастрюлі, а що не зварилася, рушив до спальні й Раю безцеремонно розбудив.

- Слухай, ти в кіно ходити любиш? - спитав.

- Нє, - злякано мовила вона.

- Та не бійся, дурна, - засміявся Вася Равлик. - Я от тут сидів і думав: сидимо в хаті, як сичі, й нікуди не ходимо.

- А я й не хочу кудись ходити, - боязко сказала Рая.

- На танці ж бігала.

Вона затремтіла.

- Ти мене за це вже бив.

- Та брось ти! - плеснув її по голому коліні Вася. - Дурний був, що такого не тямив. Розважитися нам треба. Хочеш, підемо на танці.

Вона закрутила головою.

- Нє, я туди більше не піду.

- Ну, гаразд, підемо на гойдалки, чортове колесо, карусель.

Подивилася на нього, може, з невеличким інтересом.

- Я там ніколи не була.

- Ну, ти й справді ніби з лісу вискочила, - сказав Вася Равлик. - Як та Мавка з «Лісової пісні».

- З якої пісні? - спитала Рая.

- Ну, книжка така є. В школі учать. Мавка, Лукаш, ти що, ніколи не чула?

- Нє. Вони на чортовому колесі каталися?

- Хто?

- Ну, що ти казав.

- Ще й як каталися, - мовив, усміхаючись, Вася Равлик. - Вдягайся!

Слухняно встала й накинула на себе плаття. Вася пішов на кухню, картопля вже доварилася. Зцідив її і засмачив маслом. Тоді накрив покришкою й потрусив.

- Іди їсти! - гукнув.

Вийшла на кухню боса, але вже з начорненими й насиненими очима.

- А ти не можеш не мазатися? - спитав, розкладаючи тарілки.

- Нє, я так красіва.

- Думаєш?

- Ну да, - мовила, нахмурившись.

- По-моєму, ти краща, не мазавшись.

- Так модно, - шепнула вона, опускаючи начорнені вії.

Вони поїли, і вона завершила свій туалет. Наваксила губи, поклала на щоки рум’яна і ще більше начорнила й підсинила очі. Вася Равлик тим часом одяг костюма під білу сорочку без краватки, а туфлі начистив. Рая взула свої на височезному підборі, і Вася Равлик, зирнувши на неї, подумав, що їм доведеться пройти під списами поглядів вуличних пащекух. Тож легковажно завуркотів якусь пісеньку без мелодії і ретельно зачинив хату.

І ось вони вже на вулиці, Рая взяла його під руку, а він задер кирпу, бо не проста це річ - пройти по втиканій, ніби сонячні пасмуги, списами поглядів пащекух вулиці. Рая байдуже несла густо наваксоване личко, кучугура її волосся залишилася нерозчісана і робила те личко зовсім малим. Сонячне проміння пронизувало її тонку сукенку, і всім пащекухам, що повстромляли в повітря списи поглядів, було увіч видно, що вона принаймні без сорочки. Сочки перс виразно проступали через матерію, і пащекухи чудово бачили, що вона й без станика. І вони зашелестіли язиками, а може, це дерева ожили довкола; Вася Равлик, сколихнутий тим шумом, раптово збагнув, що гойдатися йому з Раєю аж ніяк не можна, бо вітер збиває там дівочі сукенки часом аж занадто високо. На каруселях також дівчата затискають подоли між ніг, а він напевне знав, що Рая й не подумає цього робити, отож лишалися на атракціонах хіба літачки та чортове колесо. Тимчасом вони минули вікно рябої Надьки, і звідти блиснула в їхній бік скельцем підзорна труба; біля свого обійстя заклякла з відвислою щелепою Магаданша, а що тією щелепою й поворушити не могла, то Вася Равлик був урятований від щастя слухати звук пилорами, й ніхто його цього разу тією пилорамою не розпиляв. Звісна річ, він і не подумав привітатися з Магаданшею, і через те в її очах спалахнув жовтий вогонь, а Рая не зробила цього тим більше, бо знати не знала Магаданші. Через це Магаданша, все ще не можучи приставити долішню щелепу до горішньої, ображено рушила в бік підзорної труби рябої Надьки, адже була неймовірно уражена та ображена поведінкою Васі Равлика, а Вася Равлик про неї й думати не думав, його турбувало, як пояснити Раї, чого вони не кататимуться на гойдалці й каруселі, коли вона того захоче: не робитиме ж він утіхи численним роззявлякам Раїними знадностями. Отож він вирішив завести її до кімнати сміху, але вона там навіть не усміхнулася, хоч він, Вася Равлик, аж за живіт брався. Тоді Рая поводила в його бік оком, а личко її залишалося так само холодне й завмерле. Зате біля гойдалок вона ожила, але він потяг її далі.

- Ти ж казав, що на гойдалки йдемо, - мовила Рая.

- Казав, а передумав, - категорично відрізав Вася Равлик.

- А я хочу на гойдалку, - примхливо сказала Рая. - Ти обіцяв.

- Обіцяв, бо не подумав, - зашепотів Вася. - Глянь, як у дівчат плаття злітають.

- Так що, коли злітають? - спитала наївно Рая.

- Забула, що ти без нічого? - прошепотів Вася Равлик.

- Не забула, а шо?

- А те, що все твоє буде видно, - вже сердито сказав Вася.

- То й хай.

- Не заводь мене. Купиш білизну чи джинси, тоді підемо.

- А ти мені даси гроші на джинси? - спитала Рая.

- Дам, - так само сердито сказав Вася і поволік її від гойдалок. - Зовсім сорому не маєш!

- Як це не маєш? - спитала наївно Рая.

Але він потяг її і повз каруселі, хоч вона й на каруселі озиралась, адже обіцяв і каруселі. Вася ж зупинився тільки біля літачків.

- Не побоїшся? - спитав.

- Нє, - мовила Рая.

- Чекай, візьму квитки. І на чортове колесо підемо.

Стояла біля літачків байдужа й покинута, несмачно вдягнена й несмачно нафарбована, розпатлана, і до неї раптом підійшов так само нечупарно одягнений і розпатланий хлопець і щось їй сказав. Рая засміялася, хлопець узяв її під руку й повів геть, але Вася Равлик з квитками ледве їх наздогнав. Він схопив молодика за плече, і те безвольно смикнулось.

- Ти чого, зараза, забрав мою дівчину, - дихавично сказав Вася.

- Маруха сама пішла, - криво всміхнувся патлань.

- Пшов вон! - тупнув ногою Вася Равлик. - Морду тобі розвалю!

- Брось, паря! - сказав, криво всміхаючись, патлань. - Міліції всюдова повно. Хочеш поговорить, отойдьом!

- Я ще тебе знайду, - сказав Вася Равлик і повів із собою Раю, бо в їхній бік і справді вже дивився міліціонер.

- Ми ішо стукнемося! - сказав патлань.

- Чого ти з ним пішла? - люто спитав Вася Равлик.

- А ти не казав, щоб не йти, - злякано сказала вона.

- Ти що, хочеш покинути мене? То я тебе не тримаю.

- Це він мене повів, - злякано сказала Рая.

- І ти йдеш за кожним, хто тебе поведе?

- Ну да. А шо?

Щелепа у Васі Равлика відвисла десь зовсім так, як недавно у Магаданші, й він з відразою відчув, що стає схожий на ту чортову пащекуху. Ні, Рая вражала його не раз, але її здатності вражати залишалися невичерпні. Однак, Вася не для того вийшов на люди, щоб із нею скандалити.

- Будеш кататися на літачках? - спитав сердито.

- Ну да. Ти ж обіцяв.

Вона влазила до літачка, при тому плаття в неї аж так оголило ноги, що це викликало глибочезний інтерес в зарослого щетиною молодика, котрий біля тих літачків стояв. Вася Равлик позеленів, Рая ж лишалася незворушна, а коли вони закрутилися, то навіть трохи заусміхалася. Коли ж літачок зупинився, вона легко зіскочила на землю, а Вася Равлик ледве з літачка виліз - його понуджувало. Зарослий щетиною молодик усе ще стояв на місці й дивився на Раю з таким же інтересом, і Вася поспішив її від цього небезпечного місця відвести; вона ж, здається, розглядин щетинистого так і не помітила. Тоді Вася полапав те місце в піджаку, де була внутрішня кишеня, і, налапавши там згорток грошей, зітхнув і запропонував Раї піти в місто й купити джинси.

- А чортове колесо? - спитала вона. - Ти ж обіцяв.

- Купим джинси, а тоді ще раз прийдемо, - сказав Вася.

- До джинсів треба ще й блузочку, - задумливо сказала вона.

- Купиш і блузочку.

- А може, ми покатаємося, а тоді підемо? - несміливо, але вперто мовила вона. - Я хочу покататися на чортовому колесі.

- Чорт з ним, із тим чортовим колесом! - буркнув Вася.

- А я хочу. Ти ж обіцяв, - мінорно протягла вона.

- Що тобі краще: джинси й блузочка чи чортове колесо.

- Чортове колесо, - сказала вона й опустила очі.

- Хм, - сказав Вася Равлик, а що добре знав її впертість, повів її на чортове колесо.

Вони спинилися високо над містом, і Рая там, на верхотурі, раптом засміялася.

- Чого ти? - спитав Вася Равлик без ентузіазму.

- Мальованку побачила, - сказала Рая.

- І що?

- Мамка не знає, де я.

- То це смішно?

- Ну да. А чого це колесо чортове?

Йому захотілося бовкнути: бо на ньому катаються такі чортиці, як вона, але стримався.

- На ньому чорти катаються?

- Еге ж, - буркнув Вася Равлик. - Уночі.

- Правда? - невідь-чому зацікавилася Рая.

- А тебе що, чорти інтерисують? - єхидно спитав Вася.

- Чорти? - перепитала Рая. - Нє.

Вони зійшли на землю, і Вася запропонував піти купити джинси і кофточку.

- І тоді ми на гойдалках та каруселях покатаємося?

- Обов’язково.

- Тоді я піду сама, - мовила Рая.

Знав уже як з нею говорити.

- Ясно, що сама. Я тебе у скверику почекаю.

Подумала, трохи помнулась, але задовольнилася.

- Я там у магазині перевдягнусь, можна?

- Можна, - сказав Вася Равлик і відчув, що він збіса хитрий, що нею керувати можна, тільки правильно треба смикати за ниточки.

Сидів у скверику, курив дорогу сигарету і зовсім навіть не думав, що вона з тими грішми зникне, - уже трохи її знав. Думав інше: про те, що на люди виходити з Раєю теж не так просто, бо вона перед світом аж зовсім незахищена. Дивно було, що прожила стільки років (а скільки років вона прожила? - запитав себе Вася Равлик), а нічого не знає і не вміє. А може, вона випала, блаженно міркував Вася Равлик, із неопізнаного літаючого об’єкта й ніякої мамки на Мальованці в неї нема? Правда, ряба Надька, цей всюдисущий інформатор, також сказала, що її матір живе на Мальованці, однак це ще треба перевірити, - фантастично подумав Вася Равлик, адже він любив читати науково-вигадницьку літературу. Те, що Рая була не від світу, сумнівів у нього не викликало, але коли так, спитав сам себе, то від якого вона світу? Як пояснити, що вибрала між джинсами й чортовим колесом таки колесо - яка б жінка так учинила? Так учинила б наївна, нерозвинена дитина, а не доросла дівчина. І чому вона так розпитувала про чортів? Може, вона й справді чортиця? - фольклорно-фантастично подумав, припалюючи від другої третю сигарету, Вася Равлик. Але він до ладу й не знав, що таке чортиця, а розпитатися не було в кого. Розпитатися можна було б хіба в рябої Надьки, котра, напевно, такі речі знає, бо сама разом з Магаданшею не менша чортиця, але це викликало б у неї нездоровий інтерес: чого це Вася про таке питається? Ні, цих чортиць чіпати не треба - може, вони мстиві? - знову фольклорно-фантастично подумав Вася Равлик. Такі дурні науково-фантастичні й фольклорно-фантастичні думки крутились у Васиній голові, аж він не помітив, що біля нього стоять чиїсь ноги і ноги ті так тісно обтягнуті тканиною, що кожна складочка тіла проступає через неї. Вася звів очі й побачив сліпучо-білу блузку, крізь яку проглядали настовбурчені пипки перс, вище від тієї блузки усміхалося наваксоване Раїне личко. Під пахвою вона тримала пакунка, а на шиї щось поблискувало.

- В мене лишилися гроші, - винувато продзвенів Раїн голосок. - І я купила намисто. Можна?

- Ну що ж, гарне намисто, - сказав Вася.

Тоді густо наквецяні губи ще більше розсунулись, а не менш намазане личико радісно засвітилося. Правда, це тривало мент, Рая сіла біля нього, і йому здалося, що ті джинси тріснуть, так натяглися від увігнаного в них тіла. «Е, - приречено подумав Вася Равлик. - Так вона, здається, голіша, ніж у платті».

- Куриш, а мені не даєш - примхливо сказала Рая.

Дав їй сигаретку і засвітив сірника. Вона спрагло затяглася.

- Підем на каруселю і гойдалку? - сказала.

- А може, додому? - несміливо запропонував він.

- Але ти ж сказав, що коли куплю джинси й кофточку…

- Гаразд, - сказав він, випльовуючи гіркого недопалка і твердо знаючи, що ніяка сила вже не виведе його з нею на гулі. - Ходімо на гойдалку й каруселю. В тебе не закрутиться голова?

- Нє, - мовила Рая. - В мене голова ніколи не крутиться.

В неї й справді не закрутилася голова, літала на гойдалці ніби пташка, і знову її обличчя засвітилося, стало аж натхненне, навіть ота косметична маска її не потворила. І Вася Равлик зрадів од того, що йому вдалося хоч так розтопити її непроникний холод та байдркість, а ще він подумав, що Рая таки дитина, яка виросла тілом, а не розумом, отож до неї треба ставитись, як до дитини. Отак він думав, шалено мотаючись на гойдалці й відчуваючи, що йому голова паморочиться, а ще його здорово-таки понуджує. Але героїчно тримався, бо відав: з’являтися слабким в її очах не можна. Чому не можна, не знав, але так наказував йому чоловічий гонор, а ще теж неабищо. І Вася Равлик героїчно матилявся між небом і землею, а Рая навпроти сміялася, щось вигукувала, щось до нього покрикувала.

Нарешті днище гойдалки тернулося об тормоза, і Вася Равлик полегшено зітхнув, бо ще трохи, і він не витримав би, а таки випав би з цього повітряного човника. Рая ж була невгамовна. Вона відразу ж потягла його до каруселі, але він сказав, що хоче перекурити, бо й справді йому конче треба було хоч трохи відсидітися й віддихатись. Тоді Рая хитренько на нього позирнула й спитала:

- А можна, я покатаюся, а тоді ще разом?..

Це, здається, була перша розумна чи розважна фраза, яку витворили її вуста, і Вася великодушно кивнув, дозволяючи. В губах у нього квітла цигарка, очі його зімружилися, бо дивився він услід тій істоті, туго затягнутій у джинси, і сам дивувався, що має щось із нею. Вона ж ішла визивно, навіть трохи вульгарно, покручуючи задком, і Вася Равлик відчув щось середнє між гордістю і бридливістю: «То оце я з нею живу?» Але вона вже забула про Васю Равлика, вже крутилася довкруж стовпа в підвішеному на ланцюжках сидінні; її нечісане волосся тріпотіло, очі солодко мружились, а вуста розтяглися. Вася випускав сині колечка диму і крізь ті колечка та й пасми ловив її лице, коли напливало на нього. Раптом Вася стрепенувся: на тій-таки каруселі, побіч Раї, хоч і на іншому сидінні, крутився той-таки патлань, якого він недавно від Раї прогнав. Той щось гукав дівчині, а вона повернула в його бік голову і приязно всміхалася, ніби й не знала, що він, Вася Равлик, за нею стежить. Патлань простяг руку, схопився за Раїне сидіння і щосили пожбурив ним від себе, Рая радісно верескнула. Вася Равлик зірвався на ноги: одне те, що перед очима його розігрувалося щось цілком обурливе, а друге, в його присутності Рая ніколи так радісно не верещала. Вася замахав руками, подаючи зрозумілі знаки, що поб’є її, тобто затрусив перед собою безсилим кулаком, але Рая, очевидно, була короткозора, а може, й справді забула про того, хто її сюди привів, бо не зважила на його жести ані на мак. Тоді Вася сердито плюснувся на лавку й почав витягувати із сигарети дим аж так, що та зашкварчала, аж попік собі пальці, бо цигарка докурилась; і єдине, що йому залишалося, дочекатися кінця запуску, а доти люто стежити за повітряними іграми своєї коханки. А може, встати, подумав він, повернутися й піти геть? Хай воно все пропадає, оті гроші на джинси і за плаття (до речі, он воно лежить біля нього, загорнуте в папір і перев’язане шворкою), оця чортиця з її нескінченними фокусами, оце чудне їхнє, майже нереальне співжиття! Хай отой патлань забирає її й веде під три чорти - він же, Вася Равлик, зачиниться в хаті й пізнає солодку розкіш самоти. Вася знову зірвався на ноги, рішучий і немилосердний, але саме в цей момент каруселя зупинилась і до нього підбігла повна непідробної радості Рая, а той патлань десь зник, розчинивсь у юрбі, а може, його й не було? Але Вася був надто сердитий і надто роздразнений, щоб вірити в таку чортівню.

- Як ти себе вела? - гостро спитав.

- Як? - вигнула брови Рая.

- Якийсь там паскуда до тебе приставав.

- Та де? - ще більше здивувалася Рая. - Там же по одному сидять.

- Хапав тебе й кидав. Це той самий. Ти що, його знаєш?

- Нє! - мовила Рая.

- Ходімо додому, - рішуче взяв її за руку.

- Але ми ж мали покататися ще раз. Тоді ти мене хапатимеш і кидатимеш.

І це було сказано таким наївним, безпосереднім і щирим тоном, ніби вона, Рая, поняття не має, що воно таке - чоловіки і що ці чоловіки з такими невинними, безрозсудними і щирими роблять. В одному мала рацію: Васі Равлику не треба було пускати її на каруселю саму, хоч би як у нього закручувалася й паморочилася голова. З її ж логіки випливало: він її відпустив, отож вона й прийняла залицяльника іншого, а тепер хай того залицяльника відіб’є, покатавшись на каруселі вже з нею. І Вася Равлик здався. Схопив її за руку й побіг до двох вільних сидінь - каруселя саме заповнювалася. Рая задоволено всілася, защіпнула кріпильного ланцюжка і раптом підморгнула Васі Равлику, який сидів на своєму сидінні набурмосившись:

- Крутанемося?

- А тоді додому! - наказово прорік він.

Не відповіла, тільки зітхнула, адже викаталася на всьому, на чому покататися він обіцяв. Зирнула хіба що любовно на свої джинси й ніжно погладила їх рукою.

8

І знову життя ввійшло в свою колію, і знову вона спала, а йому доводилося будити її до сніданку, обіду чи вечері. Вигулькувала з-під ковдри, солодко потягалася, розтуляла рота із напівзлизаною помадою на вустах і, як кішка, позіхала. Обличчя її бувало при тому несвіже, помнуте, закисле, заспане, а тіло молоде, пружне. І те тіло вислизало раптом з-під ковдри, зіскакувало на підлогу, а рот усміхався завчено - йшла, ледь-ледь похитуючись, на кухню, де вже стояв готовий сніданок з яєць чи смаженої картоплі.

- А вдягтись! - строго наказував Вася Равлик.

Зиркала на нього зчудовано й ніби більше прокидалася, поверталася до стільця, на якому висіло плаття, і байдужно його на себе натягувала. Тоді приходила на кухню й плюхалася на ослінця.

- А вмитись? - наказував він.

Покірно зводилася з-за столу і йшла до умивальника, який висів тут-таки на кухні.

- З милом гарненько вмийся! - казав Вася Равлик.

Вмивалася й знову поверталася до столу. Ці хвилини Вася любив. Бо саме цей час, зовсім короткий після вмивання, час сніданку, Рая не мала на обличчі косметичної маски. Тоді він щиро милувався з її юного, симпатичного, хоч зовсім простого личка, чистих, природної барви вуст - коли б ще зачесалась як слід, то була б схожа на ту тонкостанну господиньку, що привиджувалася часом йому вві сні в охайненькій равликовій хатці.

- Тобі краще, коли не мажешся, - казав він щиро.

- Так не модно, - буркала вона, і по її юному личку перебігала тінь.

- І добре, що не модно. Зате гарна стаєш.

- Гарне - це модне, - уперто казала і припадала до миски, пожадно вимітаючи з неї все, що він поклав.

Це була ще одна її дивна риса; окрім незвичайної схильності до сну, мала ненаситність до їжі. З’їдала все, не лишаючи й крихти. Не просила добавки, коли давав мало, але не відсовувала тарілки, коли давав багато. Якось для сміху й того ж таки експерименту зварив цілого баняка картоплі: собі насипав, як звичайно, а їй у велику емальовану миску. Вона на мент здригнулася, зирнула в його бік, він же в цей час намагався на неї не дивитися, бо, напевне, б розсміявся. Вона ж заспокоїлася, що він не кпить із неї, взяла виделку і всю ту картоплю вимотала. Це його не так розсмішило, як жахнуло, і він перестав експериментувати, а давав їй стільки, скільки клав собі. Рая не ремствувала, спустошувала все до дрібнички, випивала чай чи сурогатну каву, заїдаючи булочкою з маслом; тоді вставала з-за столу і йшла у спальню, де понад годину накладала на себе рум’яна, помаду, тіні, туш, доки не перетворювалася з юного, милого, хоч і простуватого створіння в якусь піфію; зрештою, й до піфії в себе вдома Вася Равлик уже звик. Збагнув: вона мирно й спокійно живе, коли на неї не налягати, ні до чого не змушувати, особливо до якоїсь роботи. Розваги їй подобалися; й по-своєму ними втішалась, окрім кіно та телевізора. І Вася перестав привчати її до роботи. Часом водив її в кафе, де вона залюбки їла, пила коктейлі й каву, притупувала ногою в такт музиці, що тут грала, поглинала стільки тістечок і морозива, скільки він купував. Ходив Вася з нею й на естрадні концерти, вона сприймала тільки ВІА, а особливо любила джаз і рок. Оживала тоді, ставала активна, викидала руку, кричала, інколи зривалась і з іншими дівчатами й хлопцями бігла до сцени і в проміжку між сценою та рядами шалено разом з усіма іншими танцювала, не звертаючи на Васю жодної уваги, хоч він пильно за нею стежив. У кіно вона ж відразу засинала, і він перестав її туди водити. Любила й атракціони, хоч сам Вася після пам’ятного першого відвідування ходив туди неохоче: там завжди чатував на Раю патлань, а ще й той, щетинистий. У щетинистого аж ніздрі тремтіли, коли він дивився на Раю, а це було Васі глибоко неприємно. Завів якось і на танці, хоч туди йти вона опиралась, але, опинившись у юрбі, завзято й натхненно почала бацати: підскакувала, крутилася, трусилася, вигиналася - зовсім так само, як і раніше, коли він її тут застукав. Вася купив їй нічну сорочку, вона покірно її вдягала, але під ранок завжди сорочка опинялася під ліжком і вилазила вона на світ божий в костюмі Єви. Вася проти цього не протестував, бо йому таке трохи й подобалося. Вони почали віднаходити в своєму існуванні сякий-такий ритм, і Васі ночами все рідше снилася хатка на спині й тонкостанна у ній невсипуща господинька, і білі полотнища простирадел та пелюшок, і дитина, й лагідна усмішка господиньки, і накрохмалені фіранки на віконцях тієї хатки, і лискуча свіжопофарбована підлога, на якій ані пилинки; він спокійно став сприймати той розгардіяш, який панував у його хаті і в міру сили наводив у ній сякий-такий лад. Зате сам Вася Равлик не ходив ані на вулицю, ні по рибу, хіба вибіжить вряди-годи скупатися. Раї він запропонував купальника, та вона купатися рішуче відмовилася, навіть бридливо здригнулася при цьому.

Часом Вася влаштовував з Раєю маленькі свята; от і цього разу купив у місцевої самогонниці Красношапочки пляшку за п’ять каребе, і вони ту пляшку за вечір випили. Це робив Вася Равлик, може, і з сентименту, бо коли сиділи отак підхмелені, пригадував оті проводи (пригадав і цього разу) у військо Митька Гілляки, де вони й зустрілися. Тож і сьогодні Васі Равлику стало приємно, і він щось про те солодко забалакав, а потім тис Раю за коліно, гладив їй стегно і ніяк не міг начудуватись, яке холодне в неї тіло. По тому вивів її у садок, і уявив танцюристів, і насварився на Шурку Куксу за те, що так нечемно волочив у темряву свою напарницю, а потім запускав руку Раї під поділ і ошпарювався її холодом.

- Слухай, Рай! - сказав він п’яно. - А ти не спустилася з неба?

- Ха-ха! - засміялася Рая.

- Нє, ти мені признайся, - ледве ворочав він язиком. - Може, тебе ці, ну як їх, ну планетяни, ік! Ну, може, ці об’єкти, що там, сама знаєш, літають, газети про це пишуть, ік! Не оттуда тебе, таку малахольну скинули?

- Ха-ха! - сміялася Рая.

- Ну, чого ти мене ніколи не обіймеш, - совав він обличчям по її плечу. Чого ти, знані, така, як льод, коли ти не ота, з планетян, ік! Ну, обніми мене, мармузя, ну, цьомкни, ік!

Байдуже повертала видок і цмокала його в щоку.

Хапав її руки й клав на плечі.

- Пригорни мене, сироту, - казав п’яно. - А то встану й піду, ік!

Тримала руки як поклав, але його до себе не пригортала.

- Не вмієш обійматися?

- Це ти сам роби! - відказувала спокійно.

- А зроблю! - казав він і м’яв її, як шматок глини, і вона, як той-таки шматок глини, не опиралася і лишалася холодна, як глина, і йому ставало від того більно-печально, і зорі в його очах розросталися, так само холодні й чужі.

- Глянь, які звьозди! - казав він і тицькав пальцем у небо. - Ти з котрої прилетіла?

Але Рая вже й не сміялася. Сиділа темна й мовчазна, безрушна й холодна й ніби спала. Тоді він, розчарований і ображений, уставав і йшов у кінець саду, чавлячи по дорозі равликів, які повилізали на стежку, і равлики ті хрупали під його капцями й перетворювались у твань. А він ставав на краю саду над невеличким урвищем, мочився з тою урвища, і зелений місяць заливав йому очі, одежу, обличчя, перетворював його в отаку величезну зелену істоту, може, і в жабу, а може, це він так погано про себе думав. Чув за собою шум кроків, заправляв штани й понуро чекав.

- Чого ти пішов? - спитала за спиною Рая.

- Ік! - гикав він. - Ніхто мене в цьому світі не любить.

Вона мовчала. Стояла поруч тінню й ані пари з вуст.

- Ти мене хоч любиш? - питав він.

- Ну да, - сказала.

- Обійми мене й поцілуй, бо наб’ю! - люто прошепотів.

Вона поклала йому на плече руки і чмокала, відпечатуючи на щоці криваву вісімку. І та вісімка холодила йому щоку, і не був він з того задоволений.

- Скажи, чого тебе чортицею звуть? - спитав раптом.

- Не знаю, - відгукнулася вона смутно. - Так мене звуть.

- А ти з неба й справді не прилітала?

- Нє, - сказала. - Я з Мальованки.

- Там справді твоя мамка живе?

- Ну да, - відповіла.

- Марш у ліжко! - наказував владно, і вона покірно йшла додому.

Брів слідом, а може, повз равликом, бо коли недаремно її прозвали чортицею, то недаремно і його - равликом; тож тяг на спині порожню хатку, вимацував темряву ріжками й сопів, вихекував із себе бридкий перегар і тихо ненавидів себе, адже попри всі зусилля не міг поселити у своїй порожній хатці її, цю Раю, оцю чортицю, все йшла вона десь поруч, безсловесна й холодна. І все одно відчував до неї нестримний потяг; у голові в нього прокручувалися барвисті спіралі, в голові копошилося світло від місяця й зірок, і квіти пахли одурманливо, ті квіти, що їх він сам тут весною посадив; йому здавалося, що темрява навдокіл повна затамованого руху й шелесту, що в кущах квітів та бур’янів, у кропиві поблимують зелені вогники котячих очей, адже ці коти тільки й чекають, щоб він мертво звалився у ліжко й захріп, бо в них уже давно литки трусяться - танцювати хочеться, а в музик-котів інструменти покриваються росою й іржавіють, так само й труби, а коти-рокери ледве стримують свої розжарені мотоцикли, бо він ще й досі бродить-ходить по селу, а в них застоялася кров. У найближчому ж кропив’яному кущі вже давно судять його, пащекуючи, чорно-чорна кішка, тобто Магаданша, й біло-чорна, тобто ряба Надька, і сон ступав за ним услід і дмухнув йому в спину, але Вася знав: ще спати йому не пора. Брів стежкою, волочив на плечах темно-сині брили темряви і муркотів щось під носа.

- Стоп! - сказав він Раї, яка беззвучно пливла перед ним - Повтори: любиш мене?

- Ну да, - казала байдуже Рая.

- Скажи не ну да, а скажи: люблю! - вередливо наказував.

- Ну да, люблю, - байдуже відгукувалася.

- Гаразд, а тепер - у ліжко! - наказав він і вибрався під ґанок, хапаючись рукою за поренче. Ввійшли у дім, і він тремтячою рукою накладав усі защіпки, засовував засуви, бурмочучи: «Чорта лисого вже тепера вийдеш». Рая вже була десь у глибині ночі, в котромусь із порожніх кубів кімнат, вже, може, й роздяглася, лягла, розсунула ледь-ледь ноги й чекала. Але він увіч не поспішав. Позачиняв вікна, запалив сигарету й світив нею у кромішній пітьмі. А може, він у цих порожніх кубах кімнат заблудився і хтозна чи здолає її тут розшукати. Крутились у голові барвисті спіралі й пасмуги, а за вікном уже деркотіли мотоцикли; коти-рокери пустили їх на всю ніч по вулиці.

- Ти де? - гукнув він хрипко і обмацав навколо себе темряву.

Йому відповіла тиша, він освітив довкола малий тільки простір.

- Хе-хе! - сказав. - Чи ж я її не знайду?

Ішов як сліпий, мацав руками, натикався на стільці, стіни, двері, безліч стін і дверей, а вона десь у цій темені безрушно його чекала, а може, все не так: вона вже давно там, у саду, де наладновують електроінструменти коти-металісти і ніяк налагодити не можуть; вона ж там стоїть у золотих туфельках, а сама срібна, і шерстина її чудово світиться, а губи темно наваксовані, очі підсинені й підчорнені, а Васю Равлика вони зачинили у власній хатці, отій, яку тягає на горбі, замурували його в тій хатці білою закривкою - він уже й задихатися почав.

- Ти де? - гукнув він знову, освітлюючи цигаркою ще одного клаптика простору, - знову відповіла йому тиша.

Тоді зрозумів, що прийшов. Ось зараз простягне руку й налапає в темряві її ногу, стегно, живіт, груди - он вона, та гора, на яку йому треба видертися. І він починає на ту гору дертися, холодну, кам’яну гору, в якій ані вогника життя, ані почуття теплого.

- Чортице, - пробелькотів він. - Поможи мені!

Але скеля на те і скеля, щоб мовчати, а камінь на те й камінь, щоб холодом дихати; тож він поліз на ту гору без допомоги в той час, коли за вікнами вже вдарив оркестр хеві-металу і заревів котяра блатняцьким голосом Висоцького, чи, може, Висоцький ревів колись голосом оцього кота? Вася Равлик омивався потом і слізьми, бо відчув, що чоловіча сила в нього вже не така, як раніше, що він надто швидко знесилів, і в нього нема снаги утримати під собою тіло, котре катастрофічно зникало, виповзало з-під нього, витікало, вигорталося білою тремтливою світляною матерією, димувало, збивалось, аж поки не оформилося в білу кішку, яка розважно підмалювала губи, підчорнила й підсинила очі, натягла тісні джинси, взула золоті туфельки на високому підборі - все-все він їй купив; натягла сліпучо-білу блузку - і блузку він їй купив, вклала до рота сигарету, тернула сірником, освітивши на мить розпростертого на ліжкові Васю Равлика із хаткою на карку, пройшла вільно крізь стіну й рушила стежкою назустріч любому ревові, скавулінню, стогонам, крику, вискоту, нявчанню, гавкоту, лементу, стукоту, рявкоту й стугонінню.

- Чортице! Чортице! - бився Вася Равлик обличчям об вогке біле простирадло, а може, об вогку чорну землю, а може, об червону, давно не фарбовану підлогу. - Ну де ж ти в біса запропастилася, чортице?

Але почув тільки рев мотоциклів, які промчали з котами-рокерами за кермами через його сад, щоб вигнати й вилякати з нього двох невгамовних пащекух: чорно-чорну Магаданшу і чорно-білу рябу Надьку. І двоє навісних котів стрілою вилетіли з куща кропиви й полетіли, як ракети, чи снаряди, чи сучасні військові літаки, шукаючи місця, де можна втишити розбурхані серця, тобто просторо оповісти цікавим і допитливим про те, що вони взнали і довідалися, про того капосного Васю Равлика, через якого житя на вулиці вже нема, про оту хвойду, що тільки й чекає, коли Вася Равлик засне і вже біжить на гульбища, і про те, що світ, мабуть, до загибелі йде, раз такі речі в ньому творяться.

9

Вася Равлик спокійно йшов через вулицю й помітив, що зобабіч біля кожної хати, які він минав, стоїть по живій скульптурі. Були все це жіночки, тобто особи в ситцевих платтях і капцях, а дехто і з білими хустинками на голові. Обличчя у статуй були брунатні од засмаги, ноги важкі, покриті й пориті жилами, а руки так само брунатні з твердими обламаними нігтями. Всі вони чомусь дивились на Васю Равлика і чи глум випромінювали, чи просто цікавість. Вася Равлик трохи стурбувався від такої великої кількості скульптур, але вдав, що їх не помічає, тож не вітався з жодною, і з усіх лише скульптура Магаданші смикнулася й рипнула зубами - звісна річ, образилася. Вася Равлик трохи усовістився, отож вирішив привітатися до статуї найфундаментальнішої, тобто рябої Надьки.

- Драстуйте, тьоть Надь! - сказав і пихнув сигаретою.

І може, через те, що виявив тільки до неї аж таку чемність чи з іншої спонуки, скульптура рябої Надьки рухнулась, а її вуста сказали:

- Це, може, Вась, на роботу біжиш?

- Ну да, - сказав, як це Рая любила відповідати.

- То ти, може, б не спішив: маю тобі щось тіресне сказать.

Вася Равлик відчув, що його серце падає, ніби парашутист, у якого не розгорнувся парашут, але легковажно випустив клубеня диму.

- Що, Магаданша на мене обіжається?

- Щоб під нею земля запалася, під тією Магаданшею, - сердечно побажала ряба Надька. - Я тобі про інше тіресне мала сказать.

- Що ж таке інтересне знаєте? - поставив супроти неї піддертого носа Вася Равлик - подумки підсміювався з рябої Надьки.

- Це я стою, дивлюся на тебе й думаю про твою маму, така славна й уважаїма була женщина, - незворушно мовила ряба Надька. - Я цілий день плакала, коли вона, сердешна, упокоїлася, пухом їй земелька свята. Хай їй на тому світі угоднички служать - добра була женщина. Таких уже нема.

Вася Равлик зирнув на годинника: на роботу він усе ж поспішав. Але ряба Надька не могла щось розказати без такого вступу.

- У мене така служба на вулиці, Вась, що все бачу, - звістила сакраментально.

- Що ж цього разу побачили?

- А те, що до твоєї, не знаю як її назвать: чи вона жінка в тебе, чи хто…

Вася сполошився. Замлоїло йому під серцем, але намагався бути спокійним.

- Ну?

- А те, що тільки ти з хати, оце як на другу зміну почав ходить, як до неї починають лобури злазитись. Як ото коти до кішки. Чи, може, у вас із нею такий уговор?

- Нє, тьоть Надь, - сказав занепокоєно Вася Равлик. - Немає в нас такого уговору.

- Ге ж, я тож так подумала. Хто йому, подумала, скаже, сироті. Посміяться, то таких охотничків достобіса знайдеться - онде як хльондри поставали!

Вася Равлик тривожно озирнув вулицю. Статуї повиходили із дворів і поставали біля хвірток, кілька з них уже зійшлося.

- А хто ці лобури, тьоть Надь? - спитав, усе ще намагаючись триматися гоголем, Вася Равлик.

- Ну, це вже коли схочеш, то й сам узнаєш. Моє діло тобі сказать, а ти вже собі як хочеш… А сказала тому, що твою маму уважала.

- То вони так усі разом до неї приходять? - спитав Вася.

- Нє, чого разом, по одному. Кажу ж - як коти. Часом б’ються поміж себе.

- І давно це почалося?

- Ну, може, з понеділка, коли ти пішов на другу.

Вася Равлик клацнув пальцями і виплюнув цигарку.

- Да, тьоть, харошу новость мені сказали. Спасибочки!

- Ходи здоровий, - мовила ряба Надька, і в її очах засвітилася така притамована радість, що Вася Равлик подумки їй здоров’я не побажав.

Ступав під Просиновську гору і вже твердо знав, що на роботу сьогодні не піде. Поки що тікав від тих очей, отих статуй, від отієї радості в очах рябої Надьки, від свого відчаю, злості, навіть од люті - добре відав, що ряба Надька таки не бреше. Лобури - то можуть бути його колишні дружки по вулиці - Вася Равлик їх добре знав. Хтось один із них, можливо, випадково завітав до нього, двері були відчинені, й побачив її голу в ліжку; Рая, ясна річ, не опиралася, бо не опиралася нікому, хто на неї зазіхав, і задоволений кнур з радістю передав новину дружкам Все це Вася Равлик добре уявляв, і йому не треба тут багато розтлумачувати. Хлопець закипав. Злість і знесила нуртували в ньому, клекотіли, руйнували його, злість і знесила, бо що вдієш? Ні, він уже напевне знав, що вдіє. Перший акт - сховатися з очей вуличних статуй - уже вчинено. Другий акт - дзвінок телефоном на роботу.

- Алло! - сказав він. - Я захворів і на роботу не вийду. Що? Температура. Так, висока!

Він поклав трубку й роззирнувся. Був вільний. Перед ним лягло дві площини вулиць - Пушкінська й Петровська. Було ще зовсім видно, навіть сонце світило - мав десь вільний час перебути. Пішов Петровською у напрямку парку. І тут йому назустріч вийшла дівчина. Вийшла з воріт водолікарні якось так дивно й гарно освітлена, з таким ніжним і теплим обличчям, без жодної косметики, в білій гарній сукні на засмаглому чудовому тілі, зі стрункими ногами, на яких світилися золоті волосинки, - ось вона, подумав Вася Равлик, та, про яку він мріє, але якої ніколи не доступиться. Ще озирнувся кілька разів - проміння західного сонця якраз било у Васине обличчя й та чудова постать ніби розтавала в сонячнім серпанку. Тоді Вася Равлик застогнав тихо, бо відчув, що він весь ніби облип тією Раєю. Вона відчувалася йому на вустах, на грудях, на ногах і руках; отак ніби хтось узяв оболонку тієї Раї й насунув на нього, ніби панциря. Була присутня в ньому в кожній його клітинці, в крові, в шкірі, в м’язах, очах, в системі запахів, через що чудове видіння, яке побачив тут, на Петровській, раптом зблякло й розтало. Повернулася знову ураза; він зайшов у парк і сів на лавці, дивлячись на розкішного краєвида, що звідсіля розгортався. В роті в нього дотлівала сигарета, а в голові сидів отой єхида-равличок й отой змій-дорадник і обидва мовчали, бо темно було у Васиній голові. Так темно, що він почав трохи й сам себе боятись, і та темрява розливалася по ньому все більше, повила все його тіло, випливала з очей, виривалася разом із димом із рота - була затиснута в кулаках, важко зціплених біля тіла, лежала пластами під одежею, обкладаючи, ніби компрес, його тіло. «Ну, то що, - шепнув брат-равличок, - що ж робитимеш?» - «А що він може вдіяти - вижене чортицю й квит!» - розсудливо проголосив змій. Вася Равлик це, здається, і сам знав: вижене чортицю і знайде собі спокій, але чи знайде? «Отож, - сказав брат-равличок, - чи знайдеш?» Ні, про це волів зараз не думати. Турбувало його інше: як сотворити помсту своїм вуличним приятелям, але так, щоб про те не довідалися завчасу статуї біля хат, а серед них Магаданша, а серед них ряба Надька; те ж, що помсту мав створити конче, не сумнівались ані брат-равличок, ані змій-дорадник. Але для цього йому треба було твердого знаття. Прокрастися непомітно до власного обійстя, засісти хоч би за тією кропивою, в якій снилася йому чорно-чорна й чорно-біла кішки, і все достатньо видивитися. Має твердо знати, хто саме зрадив його з вуличних хлопців і хто саме капостить. А щоб учинити помсту, він, Вася Равлик, не має кліпати й паленіти, навпаки, має залишитися спокійний. Такий, як ця темрява в його голові, в тілі й біля тіла. Ряба Надька віщала правду, але переконатись у всьому має на власні очі. Всі ті статуї біля хат чудово знають, що він, Вася Равлик, пішов на роботу. Вони також почнуть із глибоким нетерпінням чекати, коли впаде на околицю пітьма. Бо тільки пітьма зродить у тілах вуличних лобурів оте лихе бажання поживитися за дурничку. Вони самі стають згустками тієї пітьми й поповзуть, підуть, покрадуться, полізуть у його, Васі Равлика, обійстя. А тоді обляжуть хату, як гаддя, і один за одним шмигатимуть у незачинені двері, щоб пропасти там на півгодини. Тоді ліниво виходитимуть з дверей, на ходу застібуючись, на мить спинятимуться на ґанкові, озирнуться й знову перетворяться у згустки тьми, даючи місце голодним і невтоленим.

Вася Равлик відчув, що руки в нього холодні, холодна лавка, на якій він сидів, холодні вуста, в яких стриміла цигарка, навіть вогник її був до зимного холодний. Йому потрібно спуститись із гори, думав Вася Равлик, і понад річкою, де стежка, котра тоне в бур’янах, податися до гирла Кам’янки. Тут розрослися пишно бур’яни на земляних купах, що їх навезли будівники тетерівської набережної і забули прибрати, - Васі Равлику не важко буде між них заховатися. Щоб зайти до власного обійстя, він мав проскочити шматок вільного простору біля двох наглухо зачинених туалетів, до яких весь час течуть пожильці комунального двору навпроти. Відчиняють замкнуті туалети дротяними гачками, ховаються за дверима і надовго там пропадають. Потім злодійкувато виринають з отхлані, зачиняють двері дротяними гачками, невідь-чому озираються і чимчикують у свій двір, де стоїть із п’ятеро хат, в яких живе з двадцять п’ятеро сімей, а що туалетів тільки два, то вся сотня людей, котрі живуть у комунальному дворі, зранку до вечора один за одним пливуть до туалетів і відпливають назад, ніколи, однак, не творячи біля тих напівмістичних закладів черги. Оце місце пройти Васі Равлику було найтяжче, тож він довго сидів у бур’яні й таки дочекався принагідної хвилини: в небі над околицею зовсім низько полетів вертоліт. Відтак усі статуї від хат на мить припинили стежити за Васиною хатою, а всі пожильці комунального двору, котрі були на вулиці, ті, що пливли до туалетів, і ті, котрі поверталися, також зупинилися, задерли голови й завмерли - Вася Равлик і використав цю мить, шугнув через дорогу і вже був у бур’янах рідних, він би сказав, бур’янах власних, бо росли-таки на його городі.

У дворі було тихо. Сонце тільки заходило - ніхто з бахурів поки що не зважиться зайти до Васиного двору, адже всі знали про статуї біля хат, дехто з тих лобурів був жонатий, а серед статуй стриміли і їхні жінки; окрім того, всі добре знали про підзорну трубу рябої Надьки; сама Рая, певне, зараз спить або ж лежить у ліжку й палить сигарету, і вона спатиме доти, поки не розбудить її перший лобур, якому найбільше не терпиться. Та й коли вона не спить, то прийме лобура так само спокійно, затовче в попільниці сигарету, а може, й не затовкуватиме, а тільки ляже горілиць і докурить сигарету вже під лобуром. Отже, Вася мав ще досить часу, він заліг у бур’яні і змочив слиною зап’ястя, бо, пробираючись сюди, трохи попіксь у кропиві, закляв руки під голову й задивився в ясне небо, на якому вже починали палати малинові хмари. І йому стало нестерпно гірко від того, що його життя таки порушилося, що йому треба отак ховатися, що йому доведеться мститися на лобурах, що йому таки доведеться прогнати Раю, хоч іще вранці він і не думав про те. Його печально захитало, і малинові хмари в небі випустили із себе синій дим, ніби тліло там велетенське багаття, а в голові у Васі все ще було темно, темно було і в грудях; ні, не кипів він зараз і не спалювався, як спалюється оце зараз небо, а лишався спокійно-холодний, отже, єдине, що чинив - чекав і чекав. Заплющив очі: повіки були червоні, й на якийсь час вимкнувся зі світу, а коли очуняв, сутінки стелилися над землею, стояли під яблунями й під грушнями, заповнювали проміжки між стеблами бур’яну й кукурудзиння. Хтось відчинив хвіртку, і Вася Равлик прикипів поглядом до ще видної постаті - був то Шурка Кукса. Щурка озирнувся, як кіт, котрий готується напакостити, і за мить сховавсь у домі. Вася Равлик затремтів. Подумав, що найлегше зараз заскочити в дім, схопити того кота й добре відлупцювати, а тоді й викинути вслід за ним за двері й чортицю, але ряба Надька виразно сказала йому, що ходить до неї лобур не один. Отож Вася Равлик закусив губу, але кров йому потекла до підборіддя, і стоїчно вичекав, поки Шурка Кукса вийде з дому. Шурка пробув там довгенько. Зрештою, рипнули двері, й Вася Равлик уціпився руками в куща кропиви, бо ледве стримався, щоб не кинутися на того ситого, задоволеного й бридкого котяру і не розшматувати його на місці. Кропива його вжалила і це дало змогу всидіти-таки на місці, тим більше, що саме в цей час у двір зайшов Віталій Корж, який колись допомагав йому ловити, чи, власне, впустити коропа.

- Васька вдома? - спитав Корж, ніби й справді прийшов до Равлика.

- Чи ж ти до Васьки прийшов? - реготнув Шурка Кукса. - Іди, вона вже дає.

- Ну ти! - наїжачився Корж. - На шо ти намікаєш?

- На те, що ти до чортиці прийшов, а не до Васьки, ге-ге! - зареготав Шурка Кукса - Іди, вона вже дєйствує.

- Брось ти ето, Шурка, - сказав Корж. - Я до Равлика прийшов. І чого ти мені тута вказуєш? І чого сам тут крутишся?

- Рибку ловлю, - сказав Шурка Кукса, знову розреготався й подався до хвіртки.

Корж роззирнувся, підійшов до хвіртки, визирнув на вулицю, а тоді моторно скочив на ґанка. Рипнули двері й ковтнули Коржа, як ковтали тільки-но Шурку. Він вийшов хвилин через двадцять - Вася Равлик ніколи не переживав таких лютих мук. Так, ніби хтось засунув йому через горло в нутро жмут кропиви і немилосердно там нею стьобав. Сльози покотилися йому по щоках, але й цього разу витерпів. Корж спокійно запалив сірника, і Вася побачив його сите й задоволене лице - усміхався, закушуючи цигарку. Зарипів під ногами пісок - Корж розчинивсь у темряві, хіба коротко кашлянув. Знову запала тиша - черговий зальотник з’явився не від вулиці, а з двору, очевидно, проліз сюди так само, як недавно Вася Равлик. Було вже темно, і Вася його не впізнав. Тінь метнулася до ґанку і за мить сховалась у дверях. Тоді Вася звівсь у бур’янах на повний зріст - більш витримати таких тортур не мав сили. Так само нечутно прослизнув у напіврозчинені двері, тихо зачинив засува й навшпиньки подавсь у хату.

- Хто там? - почув він голос, який відразу ж упізнав - був то Олексій, сусід, котрий жив побіч Васі Равлика.

Вася клацнув вмикачем. На розстеленій постелі лежала у звичній позі Рая, а біля неї зі спущеними штаньми сидів Олексій. Рая заверещала, скулилася у грудку, захистилася руками, а Вася Равлик, як тигр, кинувся на Олексія. Той рвонувся навтьоки, але зашпортавсь у власних штанях і впав. Вася Равлик бив його по чому попало руками й ногами. Олексій рвонувся з-під нього і кинувся до виходу. Вдарився об зачинені двері, Вася Равлик наскочив на нього, як оса, і знову почав гамселити. Олексій був більший і гладкіший Васі Равлика, але й досі не міг одійти від несподіванки, тож затулився руками й мовчки приймав Васині несамовиті тумаки.

- Пусти, Вась! - сипів він. - Ну, ніколи більше не буду! Ну, не вбивай!

Правою рукою шастав по дверях, об які впирався, надибав на защіпку й відкинув її. Вася Равлик щосили садонув його в пах, і Олексій з ревом вивалився на ґанка. Перекотився через голову і, тримаючи в руках штани, з підвиванням побіг до хвіртки.

- Вб’ю заразу! - кричав на ґанку роз’юшений Вася Равлик. - Не попадайся мені на очі, бо як вошу розчавлю!

Олексій виваливсь у хвіртку, хоч міг би податися до себе через города і зник у темряві. Вася Равлик тремтячими руками совав собі до рота сигарету. Ламав сірники й тільки з десятого припалив. Важко віддихував і ковтав дим. Чув спиною освітленого квадрата дверей, освітлені сіни, освітленого квадрата прохідної кімнатки й кімнати більшої. Повернувся на закаблуках і хряснув за собою дверима. Рая все так само сиділа скоцюрблена на постелі, затуливши руками обличчя, й дрібно трусилась.

- Не бий мене, Вась! Не бий! - зажебоніла вона.

- Ти, чортице! - засипів Вася Равлик. - Чого тобі бракувало? Я тебе, заразу, вдягнув, годував і поїв, дрихла тут цілими днями - то це треба ще й тічки сюди наводити?

- Вони самі приходили, - сказала вона схлипуючи.

- А ти не могла віднадити?

- Нє, - сказала. - Вони приходили.

Тоді він схопив її за волосся і скинув на підлогу. Вона скулилася у ногах і трепетала, згорнута калачиком.

- Одягайсь і забирайся! - гостро сказав.

- Не жени мене, Вась, - зажебоніла тонко. - Побий, а не жени!

- Ні, я вже тобою ситий, - кипів Вася Равлик. - Одягайсь і забирайся!

- Я не хотіла! - сказала вона. - Вони приходили, а я не хотіла.

- Забирайся! - тонко заверещав він.

Тоді вона впокорилася. Пішла до шафи й витягла своє сіре плаття, те, в якому сюди прийшла, - Вася аж очі роздер, адже казала, що те плаття залишила в мамки! Накинула його на себе, тоді підійшла до стільця, де висіло плаття нове, розстебнула тремтливими руками кишеньку й витягла помаду, маленького гаманчика і тушового олівця. Зирнула на Васю великими, болісними очима.

- Не проганяй мене, Вась, - прошепотіла. - Ти ж не казав, що не можна.

Він мовчки показав їй на двері. Тоді вона знову пішла до шафи й витягла звідти старі поношені туфлі, які начебто теж в мамки залишила. Взулася і знову стала, дивлячись на Васю.

- Не проганяй мене, Вась! Мені нікуди йти!

- До мамки підеш. На Мальованку!

- Мамка мене битиме, - сказала печально.

- І є за що! - ревнув він.

Вона пішла. Якось розбито, похилено, пригноблено. Але ще раз зупинилася.

- То мені вже ніколи не приходити?

- Ніколи! - крикнув він. - Забирайся, щоб я ноги твоєї не бачив!

Знову здригнулась усім тілом, ніби він ударив її, і пішла. Відчинила двері, ще раз зупинилась, а тоді й сховалась у темряві, яку перед собою відслонила.

Тоді Вася звалився на підлогу в тому місці, де стояв, і раптом заридав. Заридав, бо несила йому було все це витримувати, бо мав він, зрештою, незле серце і сам не був злий, але й сили в нього, Васі Равлика, небагато. Товк лобом об давно нефарбовані дошки підлоги, аж підвивав, кусав губи й мочив слізьми ту підлогу, аж доки не вичерпався до решти і не завмер витягтись. Відчув, що підлога холодить його, що вона його заспокоює, що й сам він тверезішає й поступово приходить до тями. І разом з отим отверезінням прийшла йому до тями ще одна думка, ніби він не все ще зробив, аби навіки витравити з себе всі ці кілька місяців, які прожив разом із Раєю, змити чи зірвати з себе відчуття її в себе на вустах, на грудях, руках, ногах, скинути її з себе, як панциря, убити її присутність у кожній своїй клітині, в крові, шкірі, м’язах, очах, в системі запахів. Ще не мав права безвільно розлежуватися, бо не відпочивати йому треба, а довести до кінця своє діло. Ще ж бо існують у цій ночі Віталій Корж і Шурка Кукса, яким ще не сказав він свого слова. Тільки тоді повернеться спокійний додому, як людина, котра виконала неприємного, але необхідного обов’язка, і тільки тоді він зможе заснути. Завтра ж прокинеться зі свіжою головою, прокинеться в нове життя, адже досі ніби в дурмані жив.

- Хай йому чорт із цими чортицями! - пробурмотів Вася Равлик і ледве звівсь із підлоги - все тіло йому боліло.

Розбито почвалав до холодильника, вийняв звідти недопиту пляшку із самогоном і просто з горличка її вицмулив. Гарячий струмінь потік йому по жилах, а очі зробилися вузькі й холодні. Висунув шухляду кухонного столика й витяг звідти кастета. Наклав на долоню і розімкнув пальці. Зняв із цвяшка ключі й пішов по кімнатах, гасячи світло. Тільки по тому вийшов на ґанка і ледь не перечепився через Раю, яка сиділа тут скулено.

- Я тобі сказав - забирайся! - проказав він крізь зуби й почав замикати хату.

Рая скавульнула в нього в ногах, як побита сука, і ще тугіше зібралася в грудку. Вася Равлик замкнув двері, поторсав їх, а тоді збіг зі сходок, подавшись до хвіртки.

- Не проганяй мене, Вась! - донеслося від ґанку печальне м протяжне. - Побий, а не проганяй!

Але він не відповів. Хряпнув хвірткою і опинився на порожній темній вулиці, на якій горів тільки один ліхтар, та й гой десь аж у кінці її. Вася Равлик уклав у вуста цигарку й закурив. Кастет холодив йому долоню, і він опустив праву руку в кишеню. Віталій Корж жив неподалік від ліхтаря, і Вася Равлик насторожено зиркнув у бік вікна рябої Надьки - було воно безживне. З Магаданшиної хвіртки, як завжди, шмигнув кіт, той-таки, чорно-чорний, але Вася Равлик був не в такому стані, щоб жартувати і з ним вітатись. Тож люто фуркнув на нього, і кіт з жахом пропав у дірці паркану. Зрештою, виваженого плану Вася не мав: чи постукати й викликати Віталія, а коли вийде жінка, хай і вона знає, який у неї в хаті кнуряка, чи просто почекати, - може, він додому ще не прийшов? Але Віталія Коржа викликати не довелося. Той стояв за парканом, власне, за хвірткою, і його голова, увінчана білою кепочкою (в цій кепочці він і рибалив), цвіла вогником сигарети.

- Здоров, Корж, - мирно сказав Вася Равлик, стискаючи пальцями кастета.

- Привєт! - добродушно озвався Віталій Корж. - Я оце стою і думаю: славного коропця ми тоді з тобою впустили.

- А я оце йду й думаю: чи є твоя жінка вдома? - вкрадливо сказав Вася Равлик.

- Тобі нащо моя жінка? - насторожився Корж.

- Переспати хочу з нею з твого разришенія, - сказав Вася Равлик. - Ти з моєю кільчився, а я тепер хочу з твоєю. Поміняємося, га?

- Та ти шо! - обурено сказав Віталій Корж. - Та ж то не жінка в тебе, а лярва. А тобі шо, жалко?

Вася вдарив Коржа просто в щелепу. Той заверещав і кинувся в глибину двору; Вася ввірвавсь у хвіртку, і вони зчепились у дворі, тузячи один одного. На вереск вискочила його жінка й теща і метнулися з криками їх розтягувати. Корж улучив момент, югнув у розчинені двері, накинувши зсередини гачка й залишивши власну жінку й тещу Васі на розтерзання.

- Чи ти сказився, Вась? - спитала Марина Коржиха. - Що той гицель натворив?

- До жінки моєї лазив, псюха! - сказав Вася Равлик, скидаючи з руки кастета. - А ти не знала?

- Ой ти Господи! - аж руками вдарила об поли Карташевська. - Такий паразіт!

- Да, - сказав Вася Равлик, випльовуючи кривавого згустка. - Я на роботу, а він туди, як котяра блудний!

- Ти це точно знаєш? - погрозливо спитала Марина.

- На свої очі бачив.

- І це він лазив до тієї лярви, тієї чортиці? - все ще не могла прийти до тями Марина.

- Слухай, теє! - погрозливо сказав Вася Равлик. - Прикуси язичка.

- Ах, да! - схаменулася Марина. - Я й забула, що це ти з нею. Ну й кобелюк! Ну й паскуда!

- Паразіт! - гукнула фальцетом Карташевська. - Ти йому не спускай!

- Зараз він у мене получить! - метнулася Марина до дверей, але тільки затрусила ними. - Мам, він зачинився!

- Бий вікна! - наказала мати. - Цей номер йому так не пройде!..

Вася Равлик ішов по вулиці, щодо Віталія він був уже спокійний: чого не додав він, додадуть власна жінка з тещею. Там, за спиною, лунали крики і дзвеніло розбите скло; а Вася Равлик ішов ущерть налитий темрявою, з перекривленим обличчям, з малими примруженими очима і розминав руку, яка боліла після ударів кастеткою. Віталій Корж кілька разів з’їздив по обличчі і йому, розбив губу, Вася прикусив собі язика, але це були дрібниці. Тепер він ішов у зворотному напрямку, а щоб не потрапити в поле зору підзорної труби рябої Надьки, спустився до річки і подався зарошеною стежкою вгору по Кам’янці. З Шуркою Куксою так легко, мабуть, розправитися не вдасться, бо той не такий дурний, щоб поночі вийти до Васі Равлика. Окрім того, він хитрий, той Шурка, й відразу ж здогадається, чого Вася до нього прийшов. Але Вася був упертий.

Хміль уже грав у ньому на повну силу, і чи не від того він пойнявся шаленою відчайдушністю. Окрім того, вірив, що й цього разу йому посприяє фортуна; і Корж, і Шурка раз назавжди повинні собі на носі закарбувати, як небезпечно лазити до чужих жінок, особливо до нього, Васі Равлика, хто б вона, його жінка, не була.

Вася спинивсь у завулку - попереду почувся смішець. (Сміялася дівчина, а їй вторив голос чоловічий. Вася принишк. Повільно вдяг на руку кастета і, ступаючи навшпиньки, пішов до парочки, що проглядалася на тлі світла ліхтарів Чуднівського мосту. Так воно й було: Шурка Кукса жирував із тією ж мацяпою, з якою був на проводах у Митька Гілляки.

- О, твій защитничок іде! - сказав Шурка Кукса, коли Вася Равлик до них підійшов. Маленьке, кривоногеньке захихикало.

- З роботи, Вась? - мирно спитав Шурка. - А чого сюдою?

- Я сьогодні вихідний, - сказав Вася Равлик майже спокійно. - А йду до тебе.

- Чого до мене? - голос у Шурки здригнувся.

- Боржок узять, - мовив Вася Равлик. - Чи вже забув?..

- Що ти мелеш, Вась! - відступив на кілька кроків Шурка. - Нічо я тобі не винен.

- То, може, я за боржок твою дівчину заберу? - спитав Вася, беручи за руку маленьке й кривоногеньке.

Мале вирвало руку й заверещало.

- Убірайся! - закричало. - Шур, що він від мене хоче?!

Але Шурка честі своєї дами не боронив, він дав драла, крикнувши з кавалерського обов’язку: «Тікай од цього бандита, Мусь, тікай! Він тебе знасілувать хоче!»

Але Вася не збирався чіпати маленьке й кривоногеньке, він, мов вітер, помчався за Шуркою, підсік його ногою, а коли той, репетуючи, зваливсь у траву, почав гамселити по чому попало. В Шурчиній хаті засвітилося світло, на ґанка вискочили Шурчині батько й мати і його молодший брат; Вася покинув ворога і стрілою метнувсь у город. За ним бігли, щось кричали; Вася перекинув тіло через паркана, упав у жалющого куща кропиви, а тоді помчався вулицею - до нього все ще долинав лемент у Шурчиному дворі. Губи у Васі тремтіли, зуби цокали, пішов повільно, бо не було у грудях повітря, а коли скинув голову, побачив як у небі проїхала, згоряючи, зірка. Тоді витяг тремтячими пальцями сигарету й помітив, що на руці в нього кастет. Зняв його й метнув у темряву в напрямку річки. Глухо бовкнуло - кастета ковтнула вода. Вася йшов, стискаючи зуби, до двох туалетів, з одного саме виходила темна постать. Вася почекав, поки той темний піде, але натомість з’явилася постать світла, карачкувата. Відчинила туалета й сховалася за дверима. Вася Равлик крадьки проліз до свого двору й пішов через садок додому. Тільки тепер згадав про Раю і про те, що та й досі може сидіти на ґанку. Так воно й було, вона скоцюрбилася - не людина, а груда чи купа шмаття.

- Я тобі сказав забиратися геть! - мовив Вася зупиняючись.

Купа шмаття заворушилася.

- Не проганяй мене, Вась, - пробелькотіла. - Я більше не буду!

- Все тобі міг простити, а цього ні, - сталево сказав Вася.

- Я вже буду зачинятися, - шепнула Рая. - Не проганяй мене!

- Вон! - сказав коротко й рукою показав на хвіртку.

Рая звелася на ноги, зробила кілька кроків зі сходинок і раптом упала йому в ноги, обіймаючи коліна.

- Не проганяй мене, Вась, - заридала. - Я все тобі робитиму. Я тобі їсти варитиму і все… Я вже тебе буду обнімать… Я все буду, тільки не проганяй. Я тебе любить буду, Вась, я тебе, Вась, і зараз люблю!

І сам не знав, як це сталося. Відвів ногу і вдарив її аж так, що вона відкотилась.

- Любиш, а з чужими злягаєшся! Вон!

Тоді вона знову звелася. Пішла, похлипуючи, до хвіртки, а він знову витяг сигарету й запалив. Вийшов на ґанок, відчинив хату й зайшов у дім, хряпнувши дверима й позачинявши їх на всі гачки й засуви. Засвітив світло, зирнув у дзеркало й злякався: несамовите чуже обличчя глянуло на нього, з розбитої губи й досі сочилася кров. Вася Равлик умився, сів на стільця серед кухні, курив і дослухався. Йому здалося, що Рая з двору не пішла. Очевидно, вернулася на ґанка й сидить там. Ну що ж, хай посидить. Глянув у вікно: темне й запечатане темним крепом. Що вчинить він, коли там з’явиться рука й постукає? Анічого. Постукає та й перестане. Криво всміхнувся, в роті йому стало гірко - надто багато цього вечора курив. Затовк сигарету в попільниці, погасив світло й рушив у спальню. На стільці висіло Раїне плаття і джинси. Зіжмакав усе і жбурнув у кугок. Тоді зібрав простирадла, на яких лежало сьогодні аж троє кнурів, і так само викинув. Дістав із шафи свіжу постіль і постелив. Здер із подушок пошивки й замінив на нові. Тоді вимкнув світло і втомлено простягся на світлій шарудливій постелі - відразу ж помандрував у синю країну сну, неквапно волочачи на спині хатку. І цього разу йому здалося, що в хатці порядкує, запнувши голову хустиною і підв’язавшись хвартушком, чудова моторна жіночка, він навіть знав хто - ота красуня, що вийшла з водолікарні на Петровській; вона мете підлогу й наспівує, витрушує рядна й наспівує, стелить постіль і з її вуст виривається пісня, вона рухлива і яснолиця, і на вустах у неї не помада, а усміх. Тіло ж у неї пружне, і вся юна, як сонячний промінець у тій хустині і хвартушку, а на ногах у неї білі шкарпетки й червоні туфельки, а в колисці кричить, а може, співає дитина, і ця жіночка вихоплює дитину з колиски й починає з нею танцювати по хаті, весело й любовно посміюючись, від чого й дитина показала беззубі ясна.

10

Прокинувся, коли вже світло вщерть налило його кімнату. Звично лапнув біля себе, але Раїне місце було порожнє. Все відразу ж пригадав і підхопився: певне, вона так і провела ніч па порозі. А може, й пішла, хто знає? Вася Равлик полежав - щось його мулило. Щось його невдоволило, хоча твердо відав: учинив учора правильно. Рано чи пізно, а таке життя мало закінчитися, і він це знав уже давно. Добре, що так воно сталося, бо він, Вася Равлик, м’який і, коли б вона не вчинила з ним так паскудно, приймаючи отих вуличних кнурів, навряд чи знайшов би в собі силу з нею порвати. Вася згадав, як учора розправився із тими кнурами й усміхнувся. Йому заболіла губа, він почіпав уже зашерхлу ранку. А що, коли вона й досі сидить за дверима? Ні, він же її прогнав, зовсім так само, як проганяли її інші чоловіки, з якими жила, - вона до того, напевно, звикла. Отже, повернеться до своєї «мамки», щоб потім знайти ще одного такого дурного, як він, Вася Равлик. Ще один равлик танцюватиме біля неї, поки йому не набридне. «А що, коли вона й досі на ґанку сидить?» - знову подумав він і його аж заморозило: вже не мав злості її проганяти. Тоді він просто на неї не зважатиме. Хай посидить, а тоді й піде, - йому вже того досить. Вася Равлик потягся рукою до столика і захопив пачку сигарет - то були Раїні сигарети. Закурив, черкнувши сірником, і йому раптом запахло її тілом. Чудово якось запахло - аж зубами скреготнув.

- Чортиця, - пробурмотів. - Справжня чортиця!

Зіскочив із ліжка і побачив звалені в кутку постільну білизну, плаття і джинси. З-під джинсів висовувалися її туфлі. Йому знову стало мулько - подався на кухню. Припав до вікна, але на ґанку (його було видно звідси тільки частину) Раї не побачив. Вася Равлик вирішив вийти: сидить вона чи не сидить? Розчинив двері, але на ґанкові її не було. Він полегшено зітхнув. Ну от, слава Богу, все закінчилося. Треба буде частіше прогулюватися по Петровській, подумав Вася, може, й справді ще раз зустріне ту дівчину. Йому запекло в паху, і він подався стежкою за хату туди, де у нього був туалет. І раптом зупинився як укопаний. На яблуні, саме тій, де так любила загоряти, висіла на шнурку, на якому він розвішував білизну, Рая. Була зовсім гола, сіре її плаття валялося на траві. Ранкове сонце освітлювало її синє лице, висолопленого язика і чудове, молоде, до темного засмагле тіло. Вася Равлик схопився руками за обличчя і закричав.

1988 р.

1

Смердиха-молодша, в дівоцтві Марія Демиденко, рідна сестра Йонтиної жінки Вальки, вирішила розійтися зі своїм чоловіком, Юрком Смердом-молодшим, бо їй таке життя, як вона сказала Смердисі-старшій, у печінках сидить. Смердиха-старша подивилася тоді на невістку вовчицею і сказала кілька таких їдких слів, що Смердисі-молодшій не залишалося нічого іншого, як заплакати й утекти у свою половину хати; добре хоч те, що вони тепер жили цілком відокремлено: дві кімнатки з окремим виходом у старих і дві у молодих - незугарні сінці, покриті толем, були єдиним творчо-будівельним ділом на цій землі Смерда-молодшого, і він здійснив цього подвига років шість тому, в час єдиного за все їхнє життя просвітлення. Саме годі вони розділилися зі старими, Смерд-молодший урочисто поклявся не брати чортового зілля до рота, збудував сінці й почав наділяти свою жінку такими бурхливими ласками, що вона, лежачи гола й розмлоєна на розбурханому ліжку, навіть почала трохи вірити, що їй колись усміхнеться доля, їй навіть захотілося завести другу дитину; перша, Сашко, спала в цей час у сусідній кімнатці, й Марія, жахливо соромлячись, прошепотіла про те своє бажання так само розпаленому чоловікові, і, може, так воно й сталося б, коли б чоловік, тобто Смерд-молодший мав трохи більше чоловічої сили, але він уже в той вечір цілковито вичерпався і щасливо спав, навіть і в думці не кладучи, що свою жінку в той вечір до кінця так і не задовольнив. Отож Смердиха-молодша, впевнившись, що її сокровенне бажання до чоловіка не дійшло, поплакала, скільки їй хотілося, і хоч Смерд-молодший так і не прокинувся, але у якийсь спосіб був наповнений її негаційними струменями, вранці ще жінку поцілував і трохи помилував, але встав Сашко й не дав їм того діла докінчити, та й на роботу треба було бігти, бо в цей час Смерд-молодший цілком справно працював; але ввечері він з’явився сивий і майже непритомний, що недвозначно засвідчувало: їхньому щастю й добрій погодженості таки надійшов кінець… Про все це думала Смердиха-молодша, сидячи в хаті після пересварки із свекрухою - картала себе за те, що чомусь полізла до неї зі своїми болями, хоч твердо знала, що не знайде ніколи в неї співчуття, бо ніколи не знаходила. Цього тижня вона ходила на другу зміну, отож мала час посидіти в хаті й поплакати, хлопець був у школі, Смерд-молодший залишавсь у компанії п’яниць, які збиралися посеред великих куп сміття, що його сюди навезли з міста самоскиди і яке встигло обрости бур’янами та молодими деревцями; він прилізе додому не раніше як пізно ввечері (Смерд знову покинув роботу, і в думці не кладучи шукати нову), а може, й не прийде, а залишиться у бур’янах після всього, що між ними сталось. Власне, може, все Смердиха-молодша й пережила б, як переживала вже не раз, коли б не історія, яка переколотила її всю: півгодини тому, виходячи з дому із відром помий, вона виразно почула в бур’янах, де засідали п’яниці, а між них і Смерд-молодший, жіноче кудкудахкання, що безперечно свідчило: п’яниці привели в своє коло маруху, а може, й не одну. Марія задубіла і простояла б зі своїм відром вічність, коли ж до неї спокійнісінько підійшла, тримаючи на повідку собацюру, куца Наталка, яка миттю змикитила, чого Смердиха-молодша нерушно стовбичить перед бур’янами, навіть не виливши із відра помий, чому в неї таке бліде лице і страшненькі очі, - куца Наталка поблажливо і співчутливо всміхнулася і спитала, ніби й не знала того:

- Твій тоже у тому котлі?

Марія тільки повела в її бік очима.

- Да, - сказала куца Наталка, стримуючи пса, який поривався обнюхати Смердиху-молодшу. - Сьогодня вони туди дві марухи привели.

- Хто привів? - видихнула Марія.

- Ну, не твій же. Єва й Партизан привели.

- Єва вже марух водить? - неймовірно здивувалася Смердиха-молодша, чим видимо потішила куцу Наталку, бо та закудкудахкала зовсім з тими самими інтонаціями, що й марухи в бур’янах.

- Нє, про Єву тут сомнєній нема - він бідолашка, - сказала куца Наталка. - Це їх Партизан десь підхопив.

- А мо’, вони заразні? - з тим-таки жахом сказала Марія.

- А шо ти думаєш? - строго сказала куца Наталка. - Іди лучче забирай звідти свого, бо ще принесе додому чорті-шо!..

Оце й стало причиною вибуху, який повів за собою всі інші події цього погожого травневого дня з його сонцем навпереміж із дощами, саме тими, від яких гінко росли бур’яни, а може, бур’яни так гінко росли, бо саме тоді бахнув Чорнобиль; городина ж росла погано, бо пізніше, влітку, жовтіло і в’яло огірчане гудиння, зате пишно розростався чорнобиль, уже з маленької літери, вигналися ще й гігантські лопухи, аж діти зривали листки й носили ніби парасолі, а коли мочило, то ті листки й справді ставали їм за парасолі.

Смердиха-молодша не була з нерішучих, не раз їй доводилось, як уже оповіщалось у цій книзі, тягати свого милого до безтями п’яного, через що вона, так; і не виливши помий, героїчно кинулася в бур’яни, за нею метнулася куца Наталка із псом, який одразу ж почав рватися й гавкати (не могла ж вона пропустити, щоб не побачити такого «кіна»), вони вдерлися у логово п’яниць, яке було вимощено бур’янами, і тут Марія побачила таке, чого не сподівалася ніколи побачити поки віку її: якраз навпроти сидів Смерд-молодший, і його обіймала за плечі така почвара в ясіночому образі, яких вона ніколи не бачила. Уздрівши жінку, Смерд-молодший побілів як полотно, вирячив очі десь так само, як це робила вона, Марія від того ще більш осатаніла і, схопившись за відро, облила маруху й свого коханого, а потім почала товкти тим відром раз маруху, а раз чоловіка, маруха верещала й відбивалася, а Смерд-молодший якось дивно перевернувся через голову і кинувся з бур’янів, але з ходу перечепився через шматок арматури фігурного профілю, який стирчав із землі й на якому висіла авоська з порожніми пляшками. Пляшки задзеленчали, ззаду радісно гавкав пес куцої Наталки; сама вона взялася руками в боки й щасливо кудкудахкала; друга маруха кинулася обороняти подругу, за що дістала відром по голові й сіла там, де стояла; з очей у неї покотилися сльози, які розмивали вульгарно накладений грим, через що попливли по її щоках чорні, червоні й сірі патьоки. Решта п’яниць піджукували Марію, тільки Єва сказав, виплюнувши заслиненого недопалка:

- Даремно ти його, Мань, бйош! Ета она хотіла, а он отказувався…

Але та умиротворяюча інформація не дійшла до вух Смердихи-молодшої, принаймні вона досягла того, що маруха, яка залицялася до її чоловіка, з вовчим виттям кинулася навтьоки, а за нею побігла її подруга, діставши ще раз відром по спиняці, від чого глухо гупнуло, ніби била Марія по порожній бочці. П’яниці й не подумали захищати своїх марух, а тільки весело шкірилися, тільки Єва прорік, кривлячи рота:

- Да, розгон демонстрації. Капіталістіческі штучки!..

- Молодець, Маріє, молодець! - казала куца Наталка, ведучи однією рукою під руку розхвильовану й досі роз’ятрену Смердиху-молодшу, а другою пса, попустивши повода, через що пес зумів обнюхати Марію і навіть лизнув її праву литку. - Так йому й тра, кобиляці! А тим лярвам тоже добре дала!.. Гнать їх отцюдова тра, паскуд, щоб духом сифілісним не пахли, курви! Коли б вони тобі шо зробили, я на них собаку натравила б, їй-бо!

Але Марія вже вичерпалася. Йшла і схлипувала, тож куца Наталка випустила її руку, тим більш, що помітила; пес надто вже багато уваги виділяв сусідці, лізучи їй навіть під поділ.

- Ах ти безвстиднику! - крикнула куца Наталка і смикнула пса аж так, що той ледве не вдавився на ошийнику. Смердиха-молодша використала цей момент, відірвалася від Наталки й побігла, вимахуючи помийним відром; куца Наталка не могла не помітити, що відро те зовсім погнулося, знати добре ним Марія поорудувала. Смерд же молодший у цей час сидів на траві біля річки й малодушно плакав, був-бо сильно підхмелений, а після всього, що сталося, не знав, як і додому повертатися. До нього з бур’янів виліз, як ведмідь із берлоги, червоний, одутлий і тлустий Єва, він сів і обійняв приятеля.

- Брось, Смерд, какось воно перемелиться! - сказав він. - Шо ти обращаїш уніманіє. Не обращай уніманія, і хай йому дуля під хвіст.

- Вона тепера мене в хату не пустить! - сказав Смерд, покліпуючи білястими віями над синіми очима.

- Юрунда! - сказав Єва й гикнув. - Хата ж не її, а твоя.

- Але я не винуватий! Не винуватий я! Це та чортова зараза до мене лізла.

- Да, баба - як болото, - сказав Єва і знову гикнув. - Лучче з ними діла не мать… Я давно так, не імєю дєла і каюк!.. Хоч, піду до твойої на переговори?.. Скажу: так і так ска’ть, не винуват і каюк!

- Ну да - не винуват, коли та курва мене обнімала.

- Напрасно. Партизан їх привьов. Була в нас така славна компашка, мужеська, чесна і хароша. Нє, баби, то як курячий помйот! Фу!

- Це ти так кажеш, бо сам не можеш, - мовив, схлипнувши, Смерд.

- Хто тобі сказав? - аж помалиновів Єва. - Ти шо, в морду хочеш?

- Ну, чого придурюваться, Єва, - сказав, знову схлипнувши, Смерд. - Це ж усі знають…

- І напрасно, - сказав Єва, відводячи очі. - Я можу, но брезгую, пойняв?

- Хай буде так, - сказав Смерд і кліпнув білими повіками. - Що ж мені тепера робить?

- Коли хоч, піду на переговори. А поки суд до діла, підем вріжем і каюк!

- Да-м, - сказав Смерд-молодший. - Поки суд до діла - це можна.

В цей час Смердиха-молодша входила до свого двору і перше, що вона уздріла, - це Смердиха-старша, яка стояла, ніби баба Яга з казок, опираючись на ціпка; голова в неї закутана, незважаючи на теплінь, хусткою, а поверх халата була одягнена сіра вовняна кацавейка із хутряною облямівкою, на ногах же - хутряні капці.

- Знаєте, до чого ваш синок докотився? - спитала у свекрухи з ходу, бо й досі ще була розпашіла й роздразнена. Свекруха поставила супроти неї холодні очі.

- Він там у бур’янах з марухою тягається! - бухнула невістка.

Тоді губи в свекрухи стали тоненькі й сині, а очка малі й колючі, і вона стрілила в невістку, ніби вбити її збиралась.

- Бо, навєрно, не даєш йому того, шо нада! - сказала чи власне пропищала вона, від чого Марія спалахнула, як піон, і притьма кинулась у хату, адже це була образа з образ, і свекруха чудово знала, як дошкулити.

Отож сиділа в хаті й ридала, а Смердиха-старша подибала до старого Смерда й почала буркати проти невістки, що така вона й сяка; старий Смерд у цей час плів сіточку й дивився на тепле плесо річки; воно манило його до себе, але добре знав, що сили до ловитви вже не мав. Отож слухав, а власне, не слухав шичне ґдирання жінки, і йому було зовсім байдужісінько і до невістки, і до того, що та сяка-така, і до власної жінки, а хотілося йому одного: сидіти в тиші, дивитися на тепле плесо річки, на якому завмерли чорні й сині човни з сірими постатями рибалок, плести сіточку й пити власний смуток, бо смуток останнім часом його не покидав - що не день, менше й менше в ньому залишалося сили.

- Чуєш, що я кажу? - спитала, звищивши голос, Смердиха-старша, вже й сердитися починаючи.

- Чи ж воно мені тра? - сказав старий Смерд і знову кинув поглядом на тепле синє і принадне річкове плесо, бо звідти війнуло на нього вологим запахом води й риби, і від того смуток його ще збільшився.

Тоді Смердиха сплюнула, бо що взяти з цього мурла, бо цей мурло останнім часом зовсім чудний зробився - немає йому ні до чого діла, а задирати його більше Смердиха-старша не зважувалась, отож подибцяла на вулицю, де завжди можна біля каменя зустріти когось із кумась, а ті вже не будуть такі безтямно тупі й байдужі, принаймні з ними якось і душу відведе.

Саме в цей час п’яниці в бур’янах допивали рештки самогону, обговорюючи подію, що звалилася на них, вони щиро співчували Смердові-молодшому й тихо радились, як йому допомогти. Смерд же молодший тихо сидів у дружньому колі і вряди-годи втирав собі ліве око, яке в нього хронічно сльозилось, а сьогодні тим більше. П’яниці зійшлися на думці, що найкраще когось із них послати до Смердихи-молодшої, щоб розказати, як було діло, і щоб вона Смерду вибачила, адже Смерд тут і справді не був винуватий, а тільки маруха, яка почала сама лізти до нього зі своїми телячими ніжностями.

- Я можу піти, - сказав Єва, - але в мене з бабами розговор плохо получаїться. Я з бабами якось общого розговору не находжу.

- А я от знаходжу, - сказав Партизан і гордо блиснув оком.

- То ти й піди, - сказав Єва - Слиш, Смерд, пусть Партизан пойдьоть, бо це він марух притащив, ти не проч?

- Мені все’дно, - сказав приречено Смерд-молодший. - Буза получаїця…

- То може, зара і йти? - спитав Партизан.

- Нє, зара вона сердита, - кволо заперечив Смерд-молодший. - Зара до неї лучче не соваться та й на роботу їй скоро йти. Буза получаїця…

- Брось, Смерд, а то ти какось як шмата, - сказав Єва. - Поживи в нашому бліндажику, сама прибіжить. А не прибіжить, тоже біда невелика. Нє, я проти того, щоб баб у нашу компанію водить. Од баб самі неприятності виходять - курячий помйот!.. Фу!

2

На цю пораду Смерд-молодший ночувати додому не прийшов. Мого жінка повернулася пізно вночі з твердим наміром виставити чоловіка з власного ліжка, вона вже наготувала відповідні слова, і те, що Смерда вдома не застала, якось дивно її врадило - це значило, що до нього повернулася маруха, і вони, певне, зараз десь забавляються у бур’янах. Сама думка про те так переколотила жінку, що вона й не вечеряла й цілу ніч прокрутилася, не мігши заснути, - все їй уявлялося, що її чоловік лижеться з тією почварою або й злягається, від чого все в душі в неї попалилось, і вона твердо вирішила таки покласти край своїм мукам.

Уранці в неї боліла голова, вона пересолила яєчню синові й випровадила того до школи, а сама випила аж дві таблетки обезболючого. Голова боліти перестала, натомість прийшло якесь отупіння, Марія вмикнула телевізора й дивилася, що там показували, - якийсь цілком ідіотський фільм. У цей час і прийшов до неї Партизан, умитий і зачісаний, і цілком тверезий; він хазяйновито роззирнувся по хаті й без запрошення сів, і собі дивлячись телевізора.

- Прийшов, бо мені тебе жалко, - заявив він Смердисі-молодшій. - Твій босяк тебе не вартий. Така ти женщина, що глянути любо, а він, паскуда, на курв тебе міня…

- Знову вони з вами? - кволо поцікавилася Смердиха-молодша.

- А как же, - сказав Партизан. - Мурка з твоїм таке витворяла цілу ніч, що стидно й казать.

У Марії все похололо всередині.

- Це ти правду кажеш? - пошепки спитала.

- А чо’ мені брехать? - мовив Партизан. - Коли б я мав таку женщину, як ти, все бросив би: і пить, і гулять, і баб водить. Я тобі тут у хаті й на дворі все зробив би як картиночку…

- А чом ти в себе не зробиш картиночку? - в’яло спитала жінка.

- Нєт стімула! - сказав Партизан й урочисто замовк.

- Як це стимула? - не зрозуміла Марія.

- А чо’ думаїш, я почав пить? А того, шо така мені зараза попалась, як та Мурка. Я їй те, я їй се, морожене з города носив, а вона з хахалями. Ну, й почав пить і гулять, хіба не знаїш?

Смердиха-молодша це знала. Партизаниха й справді тягалась, як він сказав, із хахалями.

- А я, може, - сказав Партизан, - про сімейне гньоздишко мічтав. Я, може, про ласкову женщину ночі напрольот думав. Не повезло!..

- Чого прийшов? - холодно спитала Марія.

- Розказать, як воно там із твоїм получилось.

- Ти ж привів тих хвойд!

Партизан скинув очима.

- Ну да, я Бо не давав мені покоя Приведи, ка’, бабу й приведи.

- Чого ж двох привів, а не одну?

- А вони по одній не ходять. Бояться, шоб чо’ не случилось.

- Залиш мене, - втомлено сказала Марія.

- А мо’, я до тебе заходить буду. - смиренно попросив Партизан. - Ну так, по человєческі… Завидую твоєму дурбаку…

- Завидуєш, що з хвойдами тягається по кущах? - гостро спитала Марія.

- Нє, шо таку женщину, як ти, має… Має й не уважа, пользоваться не уміє.

- Йди ти, трепло! - м’якше сказала жінка, і Партизан, видимо задоволений, пішов із хати. На порозі запалив, з осолодою пихнувши димом, коротко реготнув і рушив до братії, яка його вже виглядала з бур’янів.

- Нічо не вийшло, - сказав, пихкаючи димом і мружачи ліве око. - Тверда вона…

- Да, вона така! - сказав печально Смерд-молодший. - Вона в мене така!..

У цей час повернулися до них і вчорашні марухи - Смерду так було гидко на них дивитися, що він устав та й пішов. Таке на нього іноді находило: коли щось не так - вставав і йшов. Перейшов кладку через Кам’янку, піднявся на Павлюківку й рушив до Корбутівки, а тоді подався лісом асфальтованою стежкою до Тетерівки, потому - до Корчака, і тільки коли навколо споночіло, отямився, а що йшов цілком безтямно; не зразу розібрав, куди його занесло. Одне знав: місто мало бути там, звідки простував, тож проголосував автобусу, який їхав із Чуднова. Автобус зупинився, і він, обнишпоривши кишені, тільки й знайшов копійок, аби заплатити за проїзд. Але на його зчудування шофер копійок не взяв, очевидно, в нього був надто задурманений вигляд.

- Спасибочки, - байдуже сказав Смерд-молощший і зійшов з автобуса біля школи. Пошкрябав по підборідді й відчув на лиці кількаденну щетину - подумав, що виглядає таки страшненько. Але й це не змінило йому лихого настрою і він рушив униз по Чуднівській, бо вже більше не мав сили шаландатися. Знав, що жінки зараз нема вдома, тож сміливо зайшов у двір - відразу ж напоровся на матір.

- Що це ти вичворяєш? - спитала мати.

Мовчав, тільки дивився поверх материної голови.

- Мало тобі жінки, що ти на цих хвойд спокусився?

- Ат! - махнув він рукою. - Нічо ти не знаєш!

- А шо я маю знать? - аж закипіла мати. - Дивися, вона тебе вижене, я тебе годувати не буду. І батько тобі ні копійки не дасть.

- Знаю, - сказав Смерд-молодший і підсьорбнув носом, ніби збирався заплакати, як колись у дитинстві.

- І в кого такий ти непутящий вдався? - сказала мати, а він побачив, що за спиною в неї цвіте, аж палає в сутіні бузок. І той бузок запаморочливо пах, і раптом бризкнули з глибини їхнього двору солов’їні трелі, й щось дихнуло з глибини мороку, аж задихнувся, бо раптово пожалів і жінку свою, й себе, і їхнього хлопця, і матір, яка придивлялася до нього, ніби була короткозора, і тих марух, що знову пили в бур’янах, і тих п’яниць, у яких немає місця під сонцем, і всіх людей, бо всі приречені - як би не жили і що б не робили. Бо над ними усіма пролітала, як відьма, невидима смерть, бо вона облягала землю, дерева й людей, бо вливалася в людину разом із повітрям та водою - хтось нерозважний випустив її, і годі вже зловити. Пішов повз матір, ніби то й не жива істота була, зайшов у сінці, зроблені його руками і вразився, які вони нечупарні й тісні і як пахне там чимось несвіжим і важким. «Це я так пахну!» - самовідречено подумав він і переступив порога. На нього від столу, від розкладених книжок дивилися вивідчі синові очі, й він не сів, а звалився на стільця, який аж захитався під ним, був-бо розклеєний.

- Мати де? - спитав хрипко.

- Хіба не знаєш? - різко відповів Сашко.

- Да, конєшно, - почухав неголене підборіддя батько. - Є що похавать?

- Не знаю, що це таке, - визивно сказав хлопець.

- Пожрать є шо? - вже сердито спитав Смерд-молодший.

- Не знаю, - мовив Сашко і знову схилився до книжок. Смерд вийшов у коридорчика, де стояла в них газова плита, що живилася від балонів, і підняв покришку; був там борщ. Налив тарілку й вийшов надвір, щоб не заважати хлопцеві. Але тут його чатувала мати.

- Це вже отямився чи знов підеш волочитися?

- Дай мені спокій, - буркнув він.

- Не будь дурний і перепроси жінку, - мовила мати. - Бо я тебе годувати не буду, ось землю можу поцілувати, що не буду.

- Знаю, - сказав Смерд-молодший і йому вже й борщу перехотілось.

- Ти шо, знов не робиш? - спитала мати.

- Чо’ ж, роблю, - невпевнено сказав він. - Це в мене одгули були.

- Не одгули, а загули, - єхидненько сказала мати. - Совість би мав!

Доїв борщ і подумав; а далі що? Піти в хату, чи в бур’яни, чи взяти вірьовку й повіситись? Але він не зробив ні перше, ні друге, ні третє, а все сидів у той час, як мати говорила й говорила, виказувала й докоряла, повчала і шпетила, і це було ніби далеке постукування поїзда. Він же сидів посеред двору порожній як гарбуз, нічого не бачив і не чув, а тільки похитувався ледь-ледь і відчував, як там, над головою, несуться невидимі хвилі смерті, а в тарілку з борщем опадав цвіт бузку і ще якийсь цвіт, і пелюстки плавали по червоній поверхні; він же дивився на той цвіт, на стіл, почорнілий од негоди, на шмат облупленої стіни і раптом помітив, що мати вже давно пішла, покинувши його, і що це тільки йому вчувалося, ніби вона шпетить і вимовляє, а може, це він сам шпетив себе й дорікав, і вимовляв, і сварив, бо він таки в цьому світі як отой цвіт у борщі: і плоду на дереві не зав’язав, і борщ спаскудив. Отож завмер і загус у цій темені, навіть комариних укусів не відчував, а тільки заціпеніння, з якого вивів його пристук хвіртки - поверталася з другої зміни Смердиха-молодша.

3

Він слухав цокіт її каблучків з якоюсь збентегою й настороженістю, бо не відав, що йому має принести. Не обертався й не дивився в її бік, а тільки в миску з недоїденим борщем і з насипаним туди пелюстям. Крізь гілля дерев від вулиці прорізувався промінь од ліхтаря, і це світло ніби прожектором висвітлювало і його постать, і миску на столі, і шматок стіни. Цокіт каблучків затих.

- Чого тут сидиш? - спитала Марія. - Чи вже, може, тебе маруха прогнала?

Не відповів, бо й не міг - заклинило йому язика між зубів.

- Сашко спить? - втомлено спитала жінка і сіла неподалік. Від того, що вона сіла, а не пішла далі, не сховалась у хаті, в нього сіпнулось у грудях серце, і він пробурмотів, що не знає: спить Сашко чи ні.

- Уроки вчив, - сказав.

- Не хочу, щоб з нього виріс такий лоботряс, як ти, - мирно сказала жінка. - Хочу, щоб з нього люди були.

Мовчав, бо що мав сказати? Пахло бузком, і ніччю, і жовтим світлом од ліхтаря, а може, це так йому здавалося - тобто трохи й осінню, а може, його смутком, котрий цілий день їсть його, чи смертю, що невидна летить над головами. І йому здалося, що, може, він і не людина в цьому світі, що з нього залишилася тільки оболонка, сама шкіра, котра обтягує трухлявого стовбура, мішок, у якого накидали тієї трухлявитини, й тільки мала скалка того дерева стала світляком - тьмяно світить із нього синім світлом.

- Утомилася я від тебе, твоїх коників і від цього нашого життя, - сказала Марія. - Все, може б, перетерпіла, але не те, що побачила.

- Я не хотів, - хрипко буркнув. - Вона сама до мене лізла.

- Не хотів би, то б не лізла, - так само втомлено відгукнулася жінка. - Після такого не можемо жити разом.

Здригнувся і злякано скинув на неї очима.

- То це хочеш…

- Не будемо жити разом. Але давай по-мирному, без скандалів.

- Як це по-мирному? - не зрозумів він. - Це ж треба в суд подавать.

- А ти на тій марусі хочеш женитися? - різко спитала.

- Та Бог з тобою! - вигукнув він.

- Я тоже не збираюся заміж виходити, - сказала Марія. - Отож ні до чого той суд. Винуватий ти, отож тобі й платити за той суд, а з чого заплатиш?

Це була правда, і він ще нижче схилив голову.

- Нічого нам у наші діла чужих людей уключать, - мовила ще тихіше й утомленіше Марія. - Хай буде в нас полюбовне розлучення.

- Як так полюбовне? - здивувався він.

Промовчала. Чути було, як з вулиці дзижчав ліхтар, саме той, який протягував аж сюди синю руку й вимацував їх у темені, ніби хотів чи помирити, чи ще більше посварити.

- Цілу зміну сиділа на верхотурі й думала, - заговорила Марія. - Думала про життя наше покалічене і про тебе непутящого. Хлопець наш на тебе дивиться, а я не хочу, щоб і він був непутящий. Хочу його в люди вивести. Чого, думала, Йонта з моєю сестрою в маслі купаються, а я наче оте відро помийне розбите? Чого люди живуть душа в душу, а я наче деркач розтріпаний. Тільки те, що тягаю тебе п’яного й дурю себе, що отямишся. А ти ж не отямишся…

- Ну, чого таке кажеш? - невпевнено мовив він.

- Кажу, бо знаю. Тебе тільки на два дні стає, щоб триматись.

- Да, - сказав він. - Бо мені трудне!..

- Отож я й кажу розійтися нам тра. Але без скандалів, полюбовно. Згоден?

Він мотнув головою і хоч важко було сказати: був це знак згоди чи незгоди, жінка прийняла те, як їй хотілося.

- Нас двоє, то візьмемо більшу кімнату, - сказала вона вже діловим тоном - Шафа буде наша із Сашком, тобі й шафки вистачить. Стіл візьмеш, який захочеш, одежу кожен забере свою. Стільців у нас шість - три тобі і три нам. Двері заб’ємо, а собі зробиш вихід з вікна. Зведеш сінці й напополам купимо тобі газову плиту, поки що даю тобі лектричну. Три каструлі й одна сковорідка - вистачить чи хочеш більше?

- Вистачить і однієї каструлі, - сказав він і вперше ворухнувся. Повернувсь так, що ліхтар із вулиці висвічував половину неголеного обличчя.

- Даю три, бо їх у нас шість. Продукти, які є в хаті, тоже розділимо, щоб по-справедливості було. Кажи, що тобі не так?

- А може, не будемо, - печально мовив він, і його одне освітлене око кліпнуло. - Може, я того…

- Будемо, - твердо сказала. - Будемо, бо в мене все в нутрі вигоріло. Ото тільки й лишилося сили, щоб полюбовно з тобою… Не хочу, аби люди в мене пальцями тикали… Що тобі не так?

- Все так, - сказав тихо. - Про одне забула.

- Про що? - спитала різко.

- Пропаду я без тебе.

- Не пропадеш! - мовила жорстко. - А припече, маруху покличеш. Захочеш женитися, подамо в суд. Заплатиш, скільки там тра - і живи. Я вже відер на тобі й марухах бити не буду.

- А лучче б била, - сказав він печально.

- Ну, вже ні! - мовила втомлено. - Перегоріла я…

- Де ж мені спати? - спитав він.

- Да, про ліжко забула, візьмеш собі Сашкове, він поки па розкладачці поспить, щось там потім йому куплю.

- Я питаю, сьогодня де мені спать?

- Піду гляну чи заснув Сашко, - мовила вона і звелася. - Коли ще сидить, підеш до себе, а коли ні, на горищі переспиш.

- А може, ми те, - сказав, ковтнувши гірку слину. - Ще раз, наостанок… Ми ж по-любовному…

- Ну ні! - обурено повернулася до нього Марія. - Коли гак тобі пече, до марух забирайся. Бо ти, може, від них і хороби якоїсь паскудної набрав.

У цей час із бур’янів долинув до них регіт: глухий чоловічий і різкий жіночий, подібний до вереску.

- Твої жирують, - їдко сказала Смердиха-молодша й мотнулася чимдуж у хату, голосно вдаривши дверима.

Смерд витяг цигарку й запалив. Руки йому тремтіли, і він подумав: як би добре було напитися зараз до безтями. Подумав, що там, у бур’янах, зараз, можливо, п’ють, але в нього порожньо в кишенях, отже, своєї частки вкласти не може, а даремно ніхто в цьому світі нічого не дає. Тому він пожадливо смалив цигарку й пив дим, од якого його ще більший смуток і почав з’їдати. Через це не зміг більше опиратись і, не чекаючи жінки, яка мала сказати, де вибере сьогодні нічліг, поволікся з двору на той закличний регіт, бо зовсім ниций був, а ницим усе одне, що про них подумають, і все одно, що їх чекає завтра й позавтра, ниці на те і є, щоб жити як метелик чи комар - з ранку до вечора Ранок уже був давним-давно, а вечір прийшов і пронеслися над головою невидні й невідчутні хвилі смерті, і цей вечір на догоду тій пані виїдає їх, мов черв’як зерно горіха, бо ницість у світі - це і є черв’як у шкаралущі плоду; він уже доїдає горіха дня, але хто зна, чи зможе знайти у шкаралущі ту дірочку, в яку був сюди забрався.

Смерд-молодший зупинився. Ридали з верболозів солов’ї. Ридав у небі неповний місяць, ніч відкусила від нього клаптя, як од яблука. Повз Смерда пройшла тінню куца Наталка із псом, пес на чоловіка загарчав. Куца Наталка не привіталася й нічого не сказала йому - тягла пса, а може, й не пса, а ніч. Бо вже не вечір був навколо, а ніч, і він знав, звідки вона починається - з його нутра. Порожнього й гнилого, де нещодавно губився єдиний світлячок, але й той погас. Озирнувся на свій двір: може, вийде жінка, може, щось скаже йому приязне. Ну, хоч би запросить у дім, хай і в ту кімнату, яку йому виділила. Але ніхто на двір не виходив. Пройшов повз Смерда з клунком трави на плечах Олексій. Під пахвою тримав косу, і та коса раптом холодно блиснула під променями ліхтаря чи, може, надкушеного місяця. У Смерда-молодшого поза шкірою пройшов холодок - ніби це смерть повз нього пропливла: невідь-чому цілий вечір про неї думає. Заверещали в бур’янах марухи, очевидно, Партизан їх там мнув. Смерд-молодший здригнувся, і йому перехотілося йти до п’яниць. Повернувсь у двір: миски з недоїденим борщем на столі не було: очевидно, жінка таки виходила. Виходила й не застала його, отже, подумала, що й сьогодні він подався до марух. «А хіба не все одно?» - подумав він і став біля паркану, щоб помочитись.

4

Вранці прокинувся пізно. Боліла голова, язик у роті ніби розпух і висох, тіло, покусане комарями, зуділо. Внизу, в хаті, щось пересували, при тому так енергійно, що стеля тремтіла. Зліз із горища й задивився заспаними очима на сонце, покрите югою. Бузки осипалися, від чого й земля стала бузкова. Починав зацвітати жасмин, доцвітали й ті кілька яблунь, що в них були - позаростали бур’янами. Зайшов у хату: Смердиха-молодша двигала шафку. Двері в меншу кімнату були розчинені на дві створки: в хаті пахло знятою курявою і тим особливим духом, який з’являється під час ремонтів та перестановок.

- Давай поможу, - сказав, і жінка витерла з лоба піт.

Вони потягли шафку вже разом і приставили її до стіни.

- Можеш телевізора на неї поставити, - пожартувала жінка. - Коли купиш.

На розстеленому ліжку, де раніше спав Сашко, лежала купкою білизна: випрана, випрасувана й охайно складена: його сорочки, майки і труси. Тут-таки лежав костюм і шкарпетки. На бильці висіла ковдра, а подушки були без пошивок. Жінка принесла з коридорця каструлі й сковорідку: на столі вже лежала вермішель, борошно, мішечки й пакунки з крупами.

- Картоплю переділю пізніше, - сказала Марія, вона від клопотів та роботи розчервонілася й стала майже гарна. Такою бувала, коли мастилася хата, в кімнатах лунали розлунені голоси, пахло глиною і водою. Він помилувався на неї й зараз, але відразу ж схаменувся - це ж зовсім не те, не чепурить вона зараз своє гніздечко, скоріше навпаки. Переніс до себе стільця, бо їх тут стояло два.

- Ти заб’єш двері чи я? - спитала Марія.

- А може, їх не забивати, - мовив ніяково.

- Ну, ні! - сказала гостро. - Коли вже розлучатися, то в усьому.

- А може, Сашко захоче до мене зайти?

- Знайде як! - відрізала Марія. - Нічого не забула? По-моєму все…

- Слиш, це! - несміливо мовив він. - Я зараз без копійочки, то, може, це…

- Що це? - перепитала вона.

Його сині очі забігали, а тоді втупились у куток.

- Може б, ти в мене відкупила дві каструлі? Вони мені без надобності…

- Як так, відкупила? - аж здуміла жінка.

- Тобі вони більше тра, - сказав він. - Недорого візьму. Троячку…

Аж зрадів, що таке прийшло до голови. Все-таки якісь гроші в кишені. За троячку можна купити пляшку вина, а більше йому зараз не треба.

- Гаразд! - сказала Марія й пішла по гроші.

Узяв троячку й недбало засунув у кишеню. Настрій у нього покращав.

- Я того, - мовив, подивившись упритул. - Коли тобі щось наравиться з моїх вещей, то я того…

- Продаси мені? - все ще здивовано спитала Марія.

- Лучче тобі продам, як комусь чужому. Не схочеш, то комусь чужому, але спершу - тобі. Так воно нічого з дому й не пропаде.

- Ти це тепер придумав? - трохи насмішкувато спитала.

- Ну да, тепер. Ми ж з тобою не вороги, а полюбовно розходимось…

Видивилася на нього, як на небачене чудо, захопила каструлі й подалася до себе.

- Так коли забивати: зараз чи пізніше? - крикнув він.

- Зараз забивай! - почувся із сіней її голос.

Узяв молотка й два великі цвяхи, і йому по-дурному здалося, що забиватиме не двері, а труну на собі самому.

- Так не хочеться забивати! - сказав.

- Не виляй! - відрізала і руки в боки кинула. - Думаєш, передумаю… Нє, дорогуша, цього не буде! - кулаками вдарила один об одний. - Не вийде, пойняв! Не хотів по-доброму, живи собі як хоч! І затям раз і навсіда: повороту не буде. Втяв?

- Та пойняв, - протяг він. - Дверей не хочеться портить…

- Давай я! - сказала гаряче.

- Ну, чого, - мовив в’яло, - і я можу.

Причинила половинку дверей, загнала шпінгалети, тоді ще раж озирнула його кімнату, ніби прощалася, і з гуркотом заплеснула половинку другу.

- Забивай! - крикнула вже зі своєї хати.

Приставив цвяха, і йому знову здалося, що забиватиме на собі гроба. І так йому печально й недобре зробилося, що й руки опустились.

- Нє, - сказав глухо. - Не можу я!

Половинка дверей різко відчинилася, і в прочілі постала рішуча й невмолима Смердиха-молодша, а його, Смерда, донедавна жінка.

- Давай сюди! - наказала й забрала молотка й цвяхи. Він без спротиву все те добро віддав, і знову по-дурному подумав, що труну випадає забивати комусь сторонньому, а не тому, хто в ній лежить, отож він у ній лежав, а власне сидів на стільці і єдину втіху мав: троячку в кишені, яка тепло його гріла й бадьорила. З того боку в цей час загупав молоток, і йому здалося, що ті цвяхи входять не в дерево дверей, а в його тіло, і так боляче входять. Ніби бачив, як невправно ходить у жіночій руці молоток, як туго лізуть цвяхи, згинаються й кривляться, як відлітає від дощок стара фарба, оголюючи жовте тіло деревини, як кришиться та фарба на підлогу, а по тому раптом настала така гнітюча тиша, що відчув: ось воно й відбулося їхнє розлучення; от він і опинився сам як палець у цьому світі; ось і прийшов початок кінця: його забито в труні, і зараз опустять в яму, і зараз закидають землею й усі навіки забудуть, що існував такий-собі Смерд-молодший, який невідь для чого жив на білому світі й ні для чого не був потрібний, бо саме такого кінця і заслужив, і це навіки, навіки, навіки. І коли б не троячка в кишені, яку обережно й любовно мацав, розпач би зовсім його опанував. Але в нього було в цьому світі ще й діло, яке мав зробити: знайти дві жердки і збити драбинку, аби влазити нею у вікно; всі-бо знають (і жінка, і батьки, й він сам), що зробити других сінець він уже не зможе, не має вже для того сили, отож лазитиме в свою нору драбинкою (дай боже, сили й для цього), на ніч втягуватиме її в кімнату, а на день виставлятиме. Отож треба не гаятися, поки ще не зовсім опустився і ще притомний, і зробити це останнє, що має, але йому було так тяжко вставати зі стільця, так тяжко розгинати тіло - ліпше б навіки закоцюбнути, і хай його й справді винесуть разом із цією заколоченою труною й викинуть у морок небуття. Відчинив вікно, і в обличчя йому пахнуло духом цвіту яблунь, жасмину й доквітаючих бузків, заридав у глибині дня соловей, а на стовпа, що стояв біля їхнього обійстя, отого самого, який світив їм ввечері ліхтарем, прилетіла пара горлиць і затуркали й почали цілуватися; і Смерду захотілось нагнутися, схопити, що під руку потрапить і жбурнути в тих птахів. Але він застогнав, перекинув ногу через лутку, а тоді й другу - цибнув, упавши на всі чотири. І коли б жив він раніше, тоді, як вірили у вовкулак, то помчав би з цього двору на чотирьох, щоб ніколи більше сюди не повертатись, але він жив у раціональні часи, отож устав, обтрусив руки й тільки тепер побачив, що навпроти стоїть і пильно дивиться на нього мати, і що мати не просто здивована з того, що вилазив він у вікно, а й уражена, і що вона не відпустить його, поки не задасть ті кілька запитань, які в’їлися в неї гачками, і що вона не заспокоїться, поки не вирве з тіла тих лихих гачків, бо деруть вони її. Через це звів на матір тихі, сині й покірливі очі й віддав себе у жертву тим маленьким очкам і лихим гачкам її запитань.

- Чого це лазиш через вікно? - спитала мати. - Дверей тобі мало?

- Тепер я так і лазитиму, - сказав лаконічно, обливаючи її синім світлом лагідних очей.

- А що це у вас там гупало? - викинула мати другого гачка.

- Забивали двері, - коротко пояснив він.

- То це ви шо: посварилися чи розійшлись?

- Розійшлися, - сказав він. - І навіки.

- А чого вона віддала тобі меншу кімнату? Це ж твій дім.

- Так захотів я. Ми розійшлися полюбовно, - мовив він.

- І ти був такий дурний, що взяв собі менше, а віддав більше?

- Ну да! - сказав він. - Їх двоє, а я один.

- І це ти не міг собі вибрати так, щоб ходити через двері?

- Я драбинку собі зроблю, - мирно сказав.

- І ти не міг узяти її за коси й викинути з нашої хати геть?

- Ми полюбовно розійшлися, - сказав Смерд-молодший і кліпнув білими віями.

- Ти дурний чи малахольний? - спитала чи строго, чи здивовано мати.

- Ваша кров, - сказав і пішов спокійненько повз неї, бо вже відповів на всі її запитання.

Смердиха-старша метнулася притьма до Смерда, який і сьогодні плів сіточку і з тугою дивився на синє плесо річки. Вона затараторила і замахала руками, а Смерд-старший звів до неї такі ж, як у їхнього сина, тільки строгіші й важкіші, очі, - від того погляду в неї часом і мурашки по спині бігали, - і сказав коротко і владно:

- Згинь, сатано! Немає в мене сили на вашу колотнечу!

І Смердиха-старша заломила руки і вдарила ними об поли, але старий Смерд уже не бачив її й не чув, бо руки його не переставали плести сіточку, а очі спочивали на синьому плесі ріки, на якому нерушно стовбичили сині й чорні човни, і в тих човнах сиділи шоколадні рибалки, вистромивши перед собою списи вудок; старий Смерд пристрасно мріяв і собі опинитися біля них і між них. Через це він і не чув причитань, скиглінь і волань своєї жінки, а коли того ніхто не чує, то навіщо скиглити чи волати, резонно подумала стара Смердиха. Отож перепила скиглити й хутенько шмигнула на вулицю, де вже її чекали пащекухи: ряба Надька, куца Наталка, стара діва Людка і ще там хтось. Вона подибала до них, як качка з перебитим крилом, а Смерд-молодший у цей час розрізів на дві частини довгу дошку, щоб з неї зробити драбину-містка до власного вікна. Йому все ще не вірилося, що все це відбулося, тим більше, що не відчував за собою вини - ну, обійняла його, бавившись, маруха, та це ще нічого не значить. Отож він майстрував драбинку, позираючи на двері, які ще вчора були його, - сподівався-бо, що з тих дверей вийде його жінка, і він спробує ще раз із нею і перебалакати. Його насторожувало те, що вона, натурально вибухнувши там у бур’янах і побивши на ньому й марухах відро, отак несподівано втишилась і не виявляла супроти нього й найменшого гніву - оцього до кінця він і не розумів. Знову помацав у кишені три карбованці і всміхнувся; принаймні, сьогодні мав надію поліпшити настрій, а про завтра такі, як він, ніколи не думають. Прибив до дощок поперечки (молоток і цвяхи взяв тут, у столі, що стояв надворі), позгинав виступи з того боку - жінка з дому не виходила Не поралася вона й біля плити в сінцях - очевидно, переживає. І йому стало зовсім добре від того, що вона «переживає», бо коли так, не все ще в нього закінчено: нехай перевіситься й перегорить, висердиться, скільки їй-треба - він, може, теж сердився б, коли б побачив її в обіймах хоч би Партизана. Та це вже було щось несусвітне, аж головою покрутив, тоді поволік драбину до вікна і встановив. Вікно відчинялося всередину. Смерд сів на підвіконні й озирнув світ - ридали солов’ї з того боку річки у верболозах і стояв над річкою туманець, хоч уже давно не ранок. Зістрибнув із вікна і ще раз перевірив, чи на місці троячка, бігцем подався в місто, навіть не помітивши біля каменя й колонки власної матері, оточеної, як матка бджолами, вуличними кумасями.

5

І як тільки сховався він із очей, з кущів виступив Партизан та й швиденько, щоб не помітили його від каменя, югнув у хвіртку до Смердів. Сміливо відчинив двері і вже з сінець чемно постукав у хатні.

- Заходьте! - гукнула Марія.

Сиділа біля столу, якась і справді осмутніла й притихла, і Партизан весело ошкірився.

- Драстє! А твій де?

- Мого в мене вже нема, - гостро сказала жінка. - Він живе там! - вона показала на забиті двері. Партизан двигнув туди.

- Тут нема проходу, - сказала Смердиха-молодша - Він через вікно ходить.

Партизан присвиснув і присів на стільця.

- То в тебе освободилося мєсто? - спитав, показуючи зуби.

- Освободилось, та не для тебе.

- А чого? Хіба я не мужчина?

- Досить мені босяків.

- Ну, ти мене не обіжай, - сказав Партизан. - І не рівняй до того кодла. Вони - тунеядці, а я робочий чоловік, зарплату маю. То в мене жизня не состоялась, так ска’ть, то я до них і заскакую, а коли б мені женщина така, як ти, - ноги моєї в тому кодлі не було б. Я б тобі дворик і хату як лялечку зробив би. Возьми на спитательний строк. Ну, на тиждень. Зразу тобі сотню кладу, ну і всьо такеє прочеє…

- Не мороч мені голови! - сказала жінка - Все тобі смішечки.

- Нє, я серйоз. Надоїла собача жизня, їй-бо! В печінках сидить.

- А мені ваш брат у печінках сидить. Іди до своїх марух!

- Думаєш, я тих марух трогав? На який вони мені чорт, може, вони заразні. Не такий я дурний, щоб погану болєсть прихопить. Даремно про мене так думаєш. Це твій Смерд - дурак; не лізь, кажу, бо ще всякого сволоцтва наберешся. А мені всьо’дно, каже дурак. Нє, я таких, як твій Смерд, не пунімаю.

- Ти ж їх сюди привів?

- Конешно, - оскалився Партизан. - Бо вони бутилку мали. А та брашка пристала до мене: ти робочий, то купи випить. А я не дурак, щоб на всякого тратиться. Вони мене самі, чувихи, зачепили: де, кажуть, тут мона харашо, з удобствами випить. Вам ресторан, кажу, дєвочки? Ресторан. Ми тоді з Євою були. Ну, й привели у компашку. Шо, думаєш, брешу?

- А мені все одно: брешеш чи ні. Вимотуйся, Партизане!

- Як хоч. - Партизан устав. - А ти про те, що я сказав, подумай. Я серйозно. Возьми на спитательний строк.

- Іди ти! - мовила вона.

- Іспараюсь, - сказав Партизан. - Нє, ти подумай. Така ти мені приятна.

- Зате ти мені не приятний, - сказала Марія, і Партизан посунув у двері, задоволено либлячись.

І так стало їй після того самотньо й порожньо на душі, що вона стукнула кулаками об стола й заплакала. Обвела поглядом кімнату: не кімнату, а барліг, така була убога й занедбана, а ще після поділу. Цілий вік тягла жили: бігала на роботу, прибирала, прала, готувала їсти, утримувала сина і свого лоботряса, і все для того, щоб усе поламалося. И справді не хотіла законного розлучення, бо тоді б старі виїли її з хати - де б вона з хлопцем поділась. Обтирала б чужі кутки, бо прописана вона в приватному секторі, а таким квартир не дають. Спокою вона хоче, самого спокою, щоб жити як люди і в люди сина вивести - он уже й школу кінчає, щоб не дивилася так спогорда на неї сестра з Йонтою, щоб не перешіптувалися в неї за спиною сусідки - хай їм усім колька в бік! Через це й придумала це полюбовне розлучення. Принаймні тепер зможе скласти якусь копійчину, бо цей її мурло все пропивав і все проциндрював. Він, правда, плохий, її не ображав, радше вона його, але від того їй не легше. Отож сиділа й ревла, й губила на стола рясні сльози, бо ще це друге одоробло прителіпалося зі своїм ідіотським жениханням. Зирнула на годинника й ахнула: в неї нічого не зварено й не прибрано, а Сашко через кілька годин прийде зі школи. Вона йому ще нічого не казала, і це теж нелегка річ. Марія кинулась у сінці й стала мотатися звідти й до хати: на плиті вже кипіло і шкварчало, швабра ходила по підлозі, віник вимітав пил та сміття, вже знаходили свої місця речі і її «барліг» почав набирати затишного вигляду. Витирала, терла, стелила, кришила, чистила, смажила, переставляла, заправляла, підправляла, розставляла, прикрашала - і це все в якомусь гарячковому танці, з якого вирвалася хіба аж коли гримнули сінешні двері і в них став із сумкою за плечем Сашко.

- Сьодні в мене дві п’ятірки, мам! - радісно сказав, бо знав, чим потішити матір. Мати кинулася до нього з поцілунками, але він був для цього надто великий і відвівся. Тим більше, що п’ятірок тих і в помині не було, а тільки трійка й четвірка. Але звик уже брехати матері, бо знав: коли хвалиться п’ятірками, вона дає ще й карбованця за кожну і ніколи після того не дивиться в його зошити та щоденники; зрештою, й щоденника для оцінок він учителям давно не дає. Підійшов і смикнув двері, забиті двома великими цвяхами, - здивовано повернувся до матері.

- Що таке, мам?

- Нічого, нічо! - заусміхалася та крізь сльози. - Там тепер папка буде, а ми з тобою тут. Так ми з ним рішили: не можу я жити з п’яницею та босяком.

І вона знову кинулася до сина, обійняла його, обілляла слізьми, приказуючи крізь ридання:

- Не будь, як папка твій непутящий! Немає він ні совісті, ні честі, а живе як блудящий пес. Не будь такий!..

Але вона йому так часто казала ці слова, що вони давно вже на нього не впливали.

- Та що ти, мам, хіба я не знаю! - сказав юнацьким баском і вивільнився з її обіймів, бо ж не розкаже він, що в бур’янах між куп сміття є місце не тільки для старих, а й для молодих, отож і вони зробили там з хлопцями притончик, часом там випивають і ріжуться в карти, і йому, Сашкові, здебільшого на карти щастить, і мають вони там дві марушки, з якими не раз злягалися, навіть робили те по черзі - і це так цікаво, що коли згадує потім, у нього серце колотиться, отож і сьогодні він дочекається, щоб мати пішла на роботу, бо й сьогодні їхні марушки обіцяли прийти, і вони робитимуть те саме; і зовсім од того, що робить, не стає він поганший; зрештою, і батько його не краде й ні на кого не нападає, хіба на роботу не хоче ходити й компанії любить.

- Де ж я буду уроки робить? - спитав невдоволено, коли поїв.

- Я твого стола папці віддала, - винувато сказала мати. - Поки що за цим посидиш, я потім куплю, ну, потерпи трохи, синулю…

- Треба своє місце мати для уроків, - сказав Сашко.

- Матимеш, матимеш, - запобігливо обізвалася. - Це поки що.

Засопів, але нічого не сказав і почав розкладати книжки на великому столі - робив це поважно, неквапно.

- Після школи відпочив би, - сказала мати тим-таки запобігливим тоном.

- Зроблю уроки й погуляю, - сказав Сашко. - Ніколи мені зара відпочивати…

Вийшла з дому заспокоєна й потішена синовою старатливістю, а біля річки у верболозах ридали солов’ї, тонко пахли в обійсті вже майже перецвілі бузки, та й жасмин розквітав, і літо вже йшло на землю, зелене й молоде, літо з квіту. Й було б уже, здається, все добре в неї, коли ж побачила на стежці свекруху, замотану в хустку і в вовняній кацавейці поверх линялого халата, а ще й у капцях на босу ногу, оторочених хутром, як і кацавейка. Свекруха поблискувала ґудзичками-оченятами, що їли Марію й проїдали, а вуста зробилися такі тонкі, що й видно їх не було.

- То це вже ти з чоловіком розділилася? - спитала свекруха.

- Самі знаєте, - відказала невістка.

- А хто його, лобура, годувати буде?

- Мені яке діло? - мовила невістка - Годуйте ви, коли такого виростили.

- Не я виростила, а ти його такого зробила! - закипіла свекруха. - І чого б я його годувала - він уже самостоятельмий, - тоненько додала, і це було лихим знаком, коли так тоненько починала говорити. - Да, і жонатий він!

- Припече, то на роботу піде, - сказала невістка.

- А як не піде?

- То хай здихає з голоду. Або іде красти. З мене досить.

- І це ти, в чужу хату утелющившись, а хазяїна в малу комнату виперши, а собі велику взявши, таке смієш казать? - вже зовсім тонко пропищала свекруха.

- Смію, бо я годувала вашого лобура шістнадцять літ, - все ще спокійно мовила Марія.

- Годувала, а за те мала де жить! - вигукнула стара.

- Е, дайте мені спокій - на роботу мені пора, - невістка спробувала обійти свекруху. Але та стояла на стежці, як стовп, ще й руки розвела, щоб не пропустити невістки.

- Так ти від мене не відкрутишся! - сказала. - Коли така ти цяця і не хочеш з моїм сином жить, коли ти з ним розійшлася, то забирай свої манатки й вимотуйся, бо ти тепера нам ніхто. Я міліцію викличу і тебе випруть з моєї хати в два щота!..

Тоді Марія зціпила зуби, очка в неї стали майже такі, як у свекрухи, та й подобати вона на неї стала, і крізь ті зціплені зуби вона не проказала, а прошипіла:

- Нічого мені не зробиш, стара сучко, бо я з твоїм виплодком не розведена через суд і поки що його законна жінка. І хата не твоя, стара сучко, а твого чоловіка і ти тут така ж приймачка, як і я. І лучче мене не задирай, бо я тобі останнє волосся на голові вискубу. Зійди з дороги!

Тоді Смердиха-старша заломила руки й ударила ними об поли, а з рота в неї почали вириватися зойки, чи лемент, чи лайка, чи все разом, і побігла вона, як качка з перебитим крилом, до Смерда, котрий плів сіточку й дивився на затуманене сьогодні плесо річки, на якому позастигали сині й чорні човни і ніби в смолі варилися разом із сіро-шоколадними рибалками.

- Нє, ти послухай, послухай, що мені та лярва сказала! - заверещала Смердиха-старша в той час, коли молодша притьма тікала із власного двору. - Нє, ще такого не було, ой господоньки!

- Згинь, сатано! - погрозливо сказав Смерд-старший, бо не до баби йому було й не до баб’ячих сварок. - Я вже сказав тобі раз і навсіда; немає в мене сили на вашу колотнечу.

Тоді Смердиха-старша завила як вовчиця й побігла, ніби качка з перебитим крилом, на вулицю, де вже постійно перебувала чесна компанія вуличних пащекух, адже не щодня на околиці відбуваються такі цікаві події; отож, аж тремтячи з цікавості, вони начікували оту качку з перебитим крилом, а та качка дорогою ячала й каркала, бо вже ніяк не могла себе стримати, а Смердиха-молодша в кінці вулиці була десь така, як метелик, а може, й менша. Вона промчала повз гурт пащекух, не привітавшись навіть до куцої Наталки, ані не кивнула, а була вона Наталці начебто й приятелька, з чого чесна компанія пащекух миттю зметикувала: інтересні речі там відбуваються у Смердів, страх як інтересні!

6

Партизан, вийшовши від Смердихи-молодшої, і не подумав вертатись у бур’яни, він обігнув хату, побачив драбинку, що вела до вікна, і спокійнісінько тією драбинкою заліз до хати. Тут він прибрав із ліжка білизну й одежу, скинув черевики, ліг на ліжко й задоволено потягся. Мав Партизан одну дивовижну рису: тільки-но лягав (без жінки), відразу ж засинав, хіба присутність жінки могла його в горизонтальному положенні втримати у безсонні хвилин із тридцять. Потім все одно засинав, а коли прокидався, то мав одразу ж ставати на ноги, інакше сон його знову поглинав. Сидіти довго він також не міг, бо його тягло прилягти, отож Партизан доти був бадьорий, поки на ногах, а коли бував бадьорий, то напевне до якоїсь молодички залицявся, інколи в неї поселяючись, доки та не викидала його, як неробу й паразита, геть. Партизан відходив без претензій, і все починалося, як у відомій пісні про попа й собаку: наша пісня гарна, нова, починаймо її знову.

Смерд-молодший повернувся додому з пляшкою вина, заліз драбинкою у власне вікно й побачив Партизана, який дрих на його ліжку. Розштовхав компаньйона й примусив стати на ноги, після чого Партизан радісно плеснув у долоні, бо і побачив на столі пляшку. Вони підсмажили на електроплитці п’ятеро яєць із тих десяти, що виділила чоловіку жінка, відрізали по скибці хліба з того півбуханця, що віддала Смердові Марія, випили вина й почали варнякати один до одного. Кінчилася ця ідилія тим, що Смерд-молодший випер приятеля з хати і то за те, що той почав просити, аби він уступив свою жінку, тобто Смердиху-молодшу, йому, Партизанові. Вона вже на те схилилася, сказав Партизан, а все діло стає тільки за його, Смерда-молодшого, згодою, бо він її законний чоловік і Партизановий приятель, а він Смерда уважає, а раз так, то не хоче чинити йому свинства, бо все можна владнати полюбовно, сказав Партизан, і він не сумнівається, що Смерд-молодший його і пойме.

Смерд його «пойняв» і хоч був теля-розмазня, але цього разу так остервенів, що врізав Партизанові ляпаса, а поки той зумів отямитися, виштовхав його у вікно, ще й драбинку втяг по тому до хати. Партизан же не звик уражатися через гнів рогоносців майбутніх чи теперішніх, спокійненько пішов геть, а що був уже пізній вечір і саме той час, коли Смердиха-молодша мала повертатися з другої зміни, вийшов їй назустріч у початок вулиці - на його щастя, ліхтарі сьогодні чомусь не горіли, що з ними вряди-годи траплялося; галантно запропонував жінці провести її додому, аби на неї ніхто не напав.

- Скільки тут живу, ніхто на мене не нападав, - сказала Марія.

- Бо мала чоловіка, - розважно сказав Партизан. - А тепер уся вулиця знає, що ти з ним розійшлась.

- Так скоро знає? - здивувалася жінка.

- Для цього багато не тра, - прорік Партизан, і вона дозволила йому її провести, власне, не могла його здихатися, хоч чудово знала що, незважаючи на темряву, це навряд чи буде непомічено. Дорогою Партизан розпатякував, скільки він заробляє і який з нього був би хазяїн, коли б мав таку жінку, як вона і просив прийняти його до себе в прийми, бо він так у неї залюбився, що коли вона його відшиє, казна-що з собою учинить. Смердиха-молодша не була готова дати йому відкоша, був-бо з нею лагідний, а вона поверталася додому розжалоблена й засмучена - цією її слабкістю Партизан миттю скористався, отож у дворі схопив її в обійми, обцілував обличчя й лапнув за груди, за що дістав ляпаса і змушений був з того принадного двору піти, бо жінка не на жарт розгнівалася. Був так тим усім роздразнений, що пішов у бур’яни, де сиділи з марухами п’яниці, схопив одну з них за руку й потяг у темінь. Вона не дуже опиралася, і він неподалець од компанії накинувся на неї з таким шалом, що навіть маруха, яку важко було чимось здивувати, була вражена. Заснув відразу ж, як зробив своє діло, маруха повернулася до компанії, а йому цілу ніч снилася Смердиха-молодша і то, що він розкошує у неї на подушках, і те, що вона приносить йому в ліжко їсти, а він її тягне до себе і забавляється з нею, як уміє, а вона аж верещить од задоволення. Він прокинувся вранці від того, що Смердиха-молодша біля нього виявилася надто холодна, а її лице, яке цілував, ще холодніше; тоді він встиг злякатися, подумав, що Смердиха з великої пристрасті вмерла, а прокинувшись, здивовано збагнув, що обіймає навіть не маруху, а продовгувату бетонну балку зі смітника і лиже ту плитку язиком, а в роті в нього повно піску, при тому справжнього, а не як результат хворої печінки. Сів по-турецькому, виплюнув пісок і подумав, що він таки нещасний у світі чоловік.

Смерд же молодший прокинувся вранці й відчув, що душа його скиглить та ридає і зовсім не так, як ридали у верболозах солов’ї. Озирнув свою майже порожню кімнату, навіть не снідав, а подався у двір до дверей своєї жінки - щасливо надибав її, коли несла від колонки воду.

- Слиш, - сказав мирно, - мені якось невдобно, що забрав у Сашки стола. Він привик на ньому уроки робить, то, може, того… ти в мене його відкупиш?

Те, що сказав, потрапило в око, бо вона сама про це відучора думала. Але не буде ж вона сама пропонувати, щоб продавав їй свої речі.

- Скільки ж хочеш?

Зирнув на неї теплими синіми очима й пошкрябав потилицю.

- Ну, десятку дай.

- Троячку дам, - сказала вона, беручись за відро. - Коли хочеш десятку, продай ще і шафку. І скажи своєму дружку Партизану: як буде до мене липнуть, окропом ошпарю.

- А він до тебе лип? - в’яло спитав Смерд-молодший.

- Вчора, як з роботи верталась.

Пішла з відрами далі, а він побіг витягати з вікна столика і шафку. Те, що так легко загнав жінці речі, його мало б радувати, хоч після цього в нього вже нічого не лишалося на продаж, але те, що почув про Партизана, вбило йому всю радість. Був Смерд-молодший теля шматяне, але мозолі, на які не можна було йому наступати, таки мав. Тут він був схожий на Васю Равлика. Ні, нічого не змінилося в ньому зовні: та ж вайлувата постать, ті ж добрі сині очі, та ж ніякова півусмішечка на обличчі, але біля серця висів камінь. Миттю згадав учорашнє Партизанове патякання, отже, брехав, що Марія згодилася, отже, вона не тільки не згодилась, а й по-своєму попросила в нього захисту. Поставив столика перед дверима до сінець і пішов по шафку. Так само поставив шафку й чекав, поки вона вийде. Ну от, рипнули двері, Марія з’явилась у прочілі, і в ньому щось тихенько застогнало: так повабило до неї, що впав би зараз у ноги й просив би вибачення. Але він того не зробив. Байдуже взяв червінця й сунув до кишені. Курив, і дим вився в нього біля очей. Дивився крізь той дим не на неї, а на доцвітаючий бузок.

- Слиш, - сказав. - Я з тим Партизаном поговорю.

- Поговори! - мовила жінка. - Бо коли в’язнутиме, я на вашу брашку в міліцію заявлю.

- Ну, того вже не тра, - сказав. - То вже занадто. Він тебе не обідив?

- Обідив, - сказала гостро жінка.

- Це я для того, щоб знать, - мовив тихо, повернувся й пішов, навіть вікна свого біля драбинки не прихилив.

Марія постояла у дворі: йшов до бур’янів. Трохи була схвильована, через те не взялася втягувати столика до хати, а підійшла до хвіртки. Смерд-молодший ішов розслабленою ходою безвольного чоловіка, спокійно курив, і його сині очі дивилися туди, де ридали у верболозах солов’ї.

Компашка сиділа колом і різалась у карти, марух не було. Партизан з осторогою зирнув на Смерда-молодшого, але той був добродушний.

- Є навар, - сказав він. - На літру самограю. Хто піде?

- Давай я, - сказав Партизан.

- Не, лучче Єва. Єву Іваниха лучче любить.

- Можна, - сказав Єва встаючи. - Давай червонця.

Смерд віддав, і Єва, як ведмідь, почалапав через бур’яни.

- Чо’ стоїш? - спитав Партизан. - Сідай замість Єви.

- Он же дєньгі на випивон оддал, - захихикав Харя. - Ілі у тібя що єсть?

- Коли он вгощає, - сказав Торя, - ми йому подкинуть можем.

- Нє, я тут до Партизана дєло маю, - мовив Смерд. - Поки Єва прийде, пішли, Партизане, погуляєм.

- А може, я не хочу з тобою гулять? - показав зуби Партизан.

- Коли так, то й так, - сказав Смерд і раптом урізав Партизана носком черевика. Той з криком повалився, хотів зірватися на ноги, але на ньому вже сидів несамовитий Смерд і гамселив, по чому бачив.

- Та ти шо, Смерд, очумєл? - крикнув Харя. - Сказився?

Торя навпаки спокійно вклав цигарку до рота й пихнув димом.

- Пусть б’ються, - сказав спокійно. - У них там свої щоти. По бабах!

Партизан рвонувся з-під Смерда, перекинув його і вдарив між бур’яни, ревучи, як бугай.

- Шо ви не поделілі? - спитав Харя, закурюючи й собі.

- Знає киця, чиє сало з’їла, - сказав Смерд.

- Конєшно, - мовив Торя, випускаючи дим - Кода б он до моєї баби ліз, я йому б тоже харю розтовк, ги-ги!

- Да, - сказав Харя, - баби - причіна человєческіх нещасть.

- Усьо чотко! - сказав Смерд, сідаючи на притоптаний бур’ян. - Де це той Єва, бо в мене вже кишки болять.

- Ну, скоро полєчіш, - сказав Харя. - І ми коло тібя, ги-ги!

- Ги-ги! - показав гнилі зуби Торя.

7

Марія Смердиха-молодша, в дівоцтві Демиденко, стояла біля хвіртки, хоч її чоловік уже давно зник у бур’янах, - чогось їй на мить смутно стало. В цей час повз неї ніби ненавмисно протягла пса куца Наталка; пес, побачивши Марію, до якої мав свої особливі собачі симпатії, ніби ненавмисне звернув до Смердишиного двору, потягши, звісна річ, за собою й куцу Наталку, бо та була мала, а пес великий, отож часто випадало, що не вона його вела, а він її, і ніколи з того вона не жалкувала, бо проголосила якось біля каменя: «Ніззя нікада опираться: шо має статься, станеться, а шо не має, то не станеться. Ото веде тебе, йди і ніззя тіки робить чорті-шо!» Отож куца Наталка звернула до двору Смердів, що миттю відзначила підзорна труба рябої Надьки, а за мить та вже стриміла біля каменя, ніби хотіла підслухати їхню балачку: її недоброзичливці казали, що та відьма чує за кілометр. Куца ж Наталка перебувала у тривалій сварці з рябою Надькою, через це особисто не була присутня при розмовах, які вела там роздразнена Смердиха-старша, що не завадило їй, певна річ, все, що там говорилося, відати по дрібочки.

- Здоров! - сказала Наталка, а пес зробив спробу обнюхати Марію крізь штахетини паркану, при цьому сильно матиляючи хвостом. - Бачила, що твій у хату вікном лазить.

- Треба ж цих паразитів якось учить, - трохи захолодно мовила Марія.

- Ну да, - сказала куца Наталка, - їм тільки дай волю - це таке стерво! А шо, правду кажуть, що ти з ним розійшлась.

- Хто каже?

- Ну хто? Свекруха твоя. Каже, що ти й двері забила двома цвяхами і шо все добро розділила і шо не годуєш уже його.

- Може, й правда, - сказала Марія, - а може, брехня. Стара до нас не заходить, то вона не може того знать.

- А ти і з нею посварена? - з інтересом спитала куца Наталка, аж подаючись до приятельки.

Марія промовчала. Увіч не мала настрою вступати в балачки.

- Думаєш, він справиться? - з сумнівом спитала куца Наталка, а її пес зробив спробу відчинити хвіртку лапою, щоб зайти до Марії, що йому, ясна річ, не вдалося, бо та хвіртку тримала.

- Горбатого могила справить, - сказала Смердиха-молодша.

- Да, трудно з цими паразітами. То це ви і в суд подаватимете на розвод?

- І це свекруха сказала? - неприязно зирнула Марія.

- Нє, цього не казала. Це я вже від себе питаю.

- Ми з ним полюбовно розійшлися.

- Полюбовно? - округлила очі куца Наталка. - Це значить, що у вас як ото сварка. Ну, конешно, паразітів тра учить.

- Ми з ним розійшлися назовсім, - трохи сердито відказала Марія.

- Да, інтересно, - мовила куца Наталка, вела вона розпит обережненько, бо увіч бачила непривітність товаришки. - По судах кому воно приятно тягаться. Тоже придумали: не хочеш разом жить, то тягни в суд.

- А я не хочу ні перед ким вивертати своєї білизни.

- І це правильно, - сказала Наталка - А шо, ти і з сестрою посварена?

- З чого ти взяла? - здивувалася й трохи вразилася Марія.

- Аз тою, що вона про тебе у мене розпитувала. Ну, про цей твій розвод… А чого мене? Могла б і до тебе прийти.

Ця новина Марію раптом схвилювала добре знала, що сестрі її біди - як маслом по серці, що вони з Йонтою залюбки перебиратимуть її кісточки, що, зрештою, може, сестра до неї й прийде, щоб розпитатись, а може, й не прийде, бо так повелося, що Валька з Йонтою ніколи в її двір і ногою не ступали, хоч не раз до себе їх запрошували - ніби підкреслювали, що вони між собою не рівня, що роблять їй милість, запрошуючи, - гнів уже клекотів у Марії, і вона хотіла відшити куцу Наталку - не до балачок їй було.

- Ну, я пішла, бо в мене нічо не зварено, - сказала й покинула Наталку з її вельми розчарованим псом, бо йому так і не вдалося сьогодні з насолодою обнюхати Смердихи-молодшої. Він аж заскавчав легенько, але міцна Наталчина рука повела його, куди не хотів, і він, опираючись і рвучись із ланцюга, рушив у подальші мандри, навіть не запримітивши, що ту розмочу біля хвіртки слухала, схована за рогом хати, Смердиха-старша, якій, однак, підслухи дали зовсім мало поживи, тож вона зайшла у невістчин дворик, щоб розпитати про сина, який потеліпався в бур’яни, зокрема, її страшенно цікавило, де взяв її син гроші, адже місцеві сороки вже встигли їй донести, що компанія в бур’янах уже п’є, прогнавши тільки Партизана, що марух із п’яницями нема і що «ставить» ніхто інший, як Смерд-молодший, а решта, навіть Торя, який виграв сьогодні у карти, п’ють надурнячка. Таке марнотратство синове тяжко вражало Смердиху-старшу; вона навіть подумала, чи не вкрав її синуля ті гроші в своєї жінки - оце й була причина, чому Смердиха-старша підслуховувала і чому так швидко забула про недавню з невіткою сварку - ось і стовбичила в невістчиному дворику, сподіваючись, що та з’явиться, в чому й не помилилась.

- Вийшла в мене сіль, - сказала свекруха, коли Марія ступила у двір. - Чи не позичила б? Неохота з-за одної солі до магазину пертися.

Марія блимнула на свекруху, але так уже в них повелося: коли першою заговорювала старша, то молодша цей знак миру безвідмовно приймала. Пішла й винесла старій скляничку солі, що й стало знаком їхнього миру.

- Не знаєш, чого Юрка поліз ото в бур’яни? - спитала солоденько.

- Мене це не інтерисує, - коротко відказала Марія.

- А не знаєш, що вони там п’ють? - тим-таки голоском спитала свекруха.

- Він весь час п’є, - мовила Марія. - Мені вже до нього діла нема.

- А не знаєш, що вони п’ють на його гроші?

- Ви звідки знаєте? - не втримала байдужого тону Марія.

- Ну, в нас на вулиці таке сховать трудно, - ухильно відказала свекруха.

- З марухами п’ють? - холодно спитала Марія.

- Нє, ті ще не приходили.

- Ну, то хай п’ють, мені яке до того діло.

- Воно то так, - сказала свекруха. - А де Юрка взяв гроші?

- Десь узяв, - буркнула невістка. - Може, у вас украв.

- У мене? - зчудувалася Смердиха-старша й засміялася, поводячи замотаною в хустку головою. - В мене не вкраде, бо в мене тих грошей нема. Де в бідного гроші? А може, він у тебе потяг?

- Ми з ним розділені, - сказала Марія.

- Ну, мені до твоїх грошей діла нема, - пропищала Смердиха. - Я тебе хотіла придупридить.

- Спасибочки, - мовила Марія. - Якось розберемося.

Смердиха-старша пішла до себе невдоволена. Одне те, що загадка залишалася загадкою, а друге: довелося йти на дочасне примирення з невісткою і все заради скіпки солі. По-третє, вона не мала з чим новеньким вийти до пащекух біля каменя - це найбільше її огірчувало. Зирнула на Смерда-старшого, той сидів на стільці і плів сіточку, водночас тужно позираючи на річкове плесо, - їй страх як захотілося зруйнувати спокій старого, а як це зробити, чудово знала: треба з ним заговорити про гроші. Через це вона крадьки підступила до старого й мовчки стала, тримаючи водночас на обличчі такий загадковий, тривожний і водночас таємничий, ще й урочистий вигляд, що він раз і другий кинув на неї роздратованим поглядом.

- Чого це стала тут, як стовп? - не витримав нарешті.

- Є чого, - багатозначно сказала Смердиха-старша. - Тіки тобі неінтересно, шо в нас у домі робиться.

- Нехай він завалиться твій дім.

- Твій, а не мій, - покірливо озвалася стара.

- Я вже тобі казав: немає в мене сили на вашу колотнечу.

- Ну да, - тоненько сказала Смердиха-старша. - А я нічо тобі й не кажу. Бо шо тобі до нашого дому, сімні і грошей наших, ну да!

- Яких грошей? - спохмурнів старий.

- А Юрка за шо п’є з тими гицелями в бур’янах? - кинула вона сухеньким перстом - Чи мо’, заробив?

- То, може, та кляча йому дала?

«Клячею» вони називали в своїх розмовах невістку.

- А ти й не знаєш, що вони не разом живуть? А ти й не знаєш, що вони забили двері, і Юрка лазить теперички у вікно? А ти не знаєш, що вони вже й вєщи розділили? Нічо ти цього не знаїш?

Смерд сидів, витріщивши очі: і справді нічого цього не знав. Серце в нього почало шалено гупати в грудях, а кров припливла до обличчя. Смердиха тимчасом цвіла від задоволення, бо й не сподівалася, що так легко зможе зруйнувати спокій старого.

- Що це ти там мелеш? - крикнув строго старий. - Що там брешеш?

- Млин меле, а я людина, - гордо сказала Смердиха - А бреше собака…

Старий спустив на коліна недов’язану сіточку.

- Що там таке? І не тягни!

- А я й не тягну, - спокійно сказала Смердиха. - Тіки-но і клячею балакала. Кажу: чи не поцупив у тебе грошенят? Нє, каже, все моє на місці. Тоді де взяв? У мене тоже не брав, бо в мене нема чого брать. То, може, в батечка поцупив?

- Немає і в мене чого брать! - ще більше налився кров’ю старий.

- Ну, тоді не інакше, як заробив, - єхидно мовила стара. - Отак, не ходячи на роботу.

Знала, що буде далі. Старий не витримає й подибцяє в комірчину, яку замикає на здоровенного замка, ще й із секретом, а ключа ховає на шиї. Ні, він спершу лапне себе за шию: ми є ключ? Старий і справді те зробив - ключ був. Зараз він жбурне сіточку на землю. Р-раз! Жбурнув. Зараз він підійметься й подибцяє в хату. Ну да, зірвався як ошпарений і подибцяв. (А вона все чудово знала про цього старого: знала, де він ховає свого капшука і що по кілька разів на день зачиняється в комірчині й перераховує гроші; знала, скільки тих грошей, бо старий дурний і свого ключа кілька разів губив; знала, що не у старого дістав гроші їхній непутящий синок, але перевірити зайвий раз не завадить, бо гроші, хоч і не її, але її - старий довго не потягне при своїх болячках, отож треба і їй ті гроші берегти. Смердиха навіть не побігла вслід за ним, щоб підглянути, - не потрібно це було, а сіла тут-таки, на чоловікового стільця і все у ній заспівало й заторжествувало, адже зруйнувала спокій старого, зруйнувала! Хай і він трошки попереживає, бо не тільки їй одній хвилюватися й мучитись. Коли вже колотитися, то всім, і хай це буде маленькою помстою за його бездушність.

8

Смерд-молодший покинув бур’яни тоді, коли перша темрява впала на землю; він ніби вигулькнув із ями, обдивився своїх компаньйонів, які щось варнякали один із одним, і здивувався, що між них спокійнісінько сидів Партизан і так само мерзько варнякав. Хотів обуритись і встати, або ж висварити Партизана, але язик його приклеївся до піднебіння. Йому здалося, що він, зрештою, й не людина, як не людьми були компаньйони: Партизан мав дві лисячі морди, Торя одну - котячу, Харя - свинячу з одним оком серед черепа, а Єва - кінську. «Оце то так! - подумав Юрко Смерд. - Шо це воно здєлалось?» Але він не мав сили розбиратися, що це з ними усіма «здєлалося», бо що він знав про секрети вибухлого атому і про те, як діє той на живий світ, тож став на всі чотири й пішов, власне, похилитався з кущів, бо йому здалося, що він теж не людина, а пес із двома, правда, головами, а пси мусять ходити на чотирьох. Компанія й не помітила його відходу, а Юрко сів на бетонну плитку і виставив лице, якщо у псів бувають лиця, до неба. І те небо його злякало: якесь страшне було, загрозливе, та й не диво, адже й досі там літала невидима й безвідчутна смерть, і хиталося те небо, а зорі на ньому були, наче яблука, притому кожна з хвостиком А ще страшніший був місяць, який розростався в його зорі, а потім малів, ніби це було живе тіло, яке дихало: при вдиху збільшувалось, а при видиху зменшувалося. Роздутий живіт місяця було стягнуто солдатським ременем із морським якорем, а трохи вище паска розплющилося трикутне око, й те око незмигно дивилося на Смерда, чи, власне, на те, що від нього залишилося чи мало залишитись: на подобу у песій шкурі. І Смердові-молодшому стало так смутно, як ніколи, йому почало свербіти все тіло, як завжди, коли відчував тугу, а ще це трикутне око із неба не давало йому спокою, і він відклеїв прилиплого до піднебіння язика, і це йому вдалось. У цей час із верболозів ляснули співом солов’ї, і це ще більше додало йому туги, цього разу, здається, любовної, і він подумав: а що, коли піти зустріти з роботи Марію, як це робив раніше, коли не бував надто п’яний. А що, коли б упасти їй у ноги й покаятись, і висповідатися, й пообіцяти все, що вона захоче, і потім спробувати те здійснити. Однак відразу ж злякався цієї думки, бо що подумала б про нього жінка, побачивши у подобі пса. Через це відкинувся од шляхетних поривань, став на чотири й подибцяв далі, муркаючи пісню про попа й собаку і то через те, що пісню цю можна було співати без кінця. Але з його рота виривався не спів, а гарчання, і це гарчання до смерті перелякало пса куцої Наталки, яка вибралась, як завжди, на вечірню прогулянку, а перш за все тому, що хотіла і перевірити, чи й досі п’є в компанії п’яниць Смерд-молодший. Але пес куцої Наталки раптом заскавулів, забив хвоста між нош і так рвонув ланцюга й припнуту до нього куцу Наталку, що бідна жінка змушена була побігти туди, куди він її тяг; вона опиралася, хотіла стримати пса, але той рвався і рвався, зрештою, вирвав їй ланцюга з рук і, все ще скавулячи, помчав у ніч, а куца Наталка покотилася по росяній траві, а коли підхопилася на ноги, то тільки й почула, що дзвін ланцюга, який, ударяючись об землю, все тихшав і тихшав. Через це вона марновірно подумала, що тут, напевне, діє нечиста сила, а може, там десь у бур’янах засів із котроюсь дівкою, можливо, Людкою, Рудько, - адже це була друга тема цього неспокійного тижня, і виникла вона через те, що Людка перестала виходити до каменя, дивно одмолоділа й проходила по вулиці з таким задоволено-щасливим виглядом, аж вуличні пащекухи з цікавості ледве не повмирали. Через це куца Наталка забула про свого утеклого пса й рушила в бур’яни, але й сама почула гарчання, хоч це було й не гарчання, а співав про попа й собаку Смерд-молодший. Але де було куцій Наталці знати, що за метаморфоза сталася сьогоднішньої ночі з Юрком та з компанією п’яниць, та й такого слова «метаморфоза» вона не знала; тож подумала, що в бур’яни забився скажений чужий пес, бо чого б то так дико перелякався її собака власний? Позадкувала, позадкувала, хоч із собаками вміла ладити, але скажений пес - це скажений, тож навіщо їй зайві ускладнення? З іншого боку, подумала, що скаженого пса міг удавати із себе Рудько, ну, хоч би для того, щоб відлякувати підглядальників за його зальотами, а може, він так гарчить, коли любиться зі старими дівчатами, але від таких думок страху в неї не зменшилось, і вона почесала через бур’яни з таким стрімом, як мчав був передоцім її улюбленець. Де їй було, бідолашці, знати, що це мирно простував собі на чотирьох додому Смерд-молодший, і що мирнесенько наспівував безконечну пісеньку, і що його гризла туга через те, що псом людина може стати, тільки цілком опустившись, а він, здається, до цього дійшов. І тут Смерд раптом урвав свою пісню і, хоч який був п’яний, зтверезів і насторожився: по стежці на межі між бур’янами й городами йшли, прогулюючись, Йонта з Валькою. Йонта з Валькою про щось тривожно перемовлялись, а Смерд-молодший відчув, що він із пса перетворюється у вовка, що в нього на лапах насталюються пазурі, що він ошкірює рота, повного білих міцних зубів, хоч зуби в нього були не білі й усі подірявлені каріозом, і що йому нестерпно хочеться стрибнути з бур’янів на цю щасливу й добродушну, як йому здалося, пару, на цих ситих, задоволених і заможних, ніби це була їхня вина, що він лазить псом по бур’янах. Але він був надто п’яний, щоб учинити такий подвиг, хоч і нагода до цього з’явилася: Йонта з Валькою зупинилися, тож лежав черевом на груді сміття й тільки ошкірювався безсило, як старий вовк, і це було так дивно, а ще дивніше було, що Йонта з Валькою розмовляли таки стривожно.

- Ти думаєш і Вову поженуть у той Чорнобиль? - спитав Йонта. - Він же тільки на першому курсі училища.

- Все може буть, - сказала Валька. - Поживемо, побачимо.

- Ну, не такі ж вони нелюди, щоб дітей у те пекло гнать?

- Не своїх же пошлють, а чужих, - відказала Валька. - Давай про це не говорить, серце розривається.

Вони замовкли, чути було їхнє дихання.

- Ти слишала, Валь! - сказав Йонта. - Кажуть, твій дівер з Марусьою горшки побив, це правда?

- Він дурний, а вона ще дурніша, - самовпевнено сказала Валька.

- Да, оні в жизні дурачки, - поважно сказав Йонта, і Смерд-молодший тихо заплакав у кущ лободи, в який упирався обличчям безсилий був і немічний, а може, й справді «дурачок». Рука його стисла шматок бетону, але жбурнути його не мав сили, отож тільки й міг, що помахати, як кінь, головою, а коли його родичі сховались у темряві, знову звівся на чотири і ще повільніше пішов на блідий вогник власної хати: до неї не було далеко, але він тужливо виміряв поглядом ту відстань і навіть сумніватися почав, що той простір таки зможе перейти. Отож, щоб поправити собі настрій, Смерд-молодший замуркав ту ж таки пісню про попа й собаку, але швидко обірвав її - гірко йому стало.

А у верболозах плакали солов’ї, і він уже не запалювався від них любовною тугою, а сів на траві, майже мокрий од роси і знову подивився на оте страшне небо, по якому летіла безвинна й безвідчутна смерть, і на роздутого ще більше місяця, а найбільше в те трикутне всевидюще око, яке продовжувало незмигно дивитися на нього, на бур’яни і на цілий світ.

- Да, - пробурмотів він. - Паскудна штука вийшла… Не нада мені того, не нада…

І він тихесенько завив до того місяця і до всевидющого в ньому ока, і того виття не почув ніхто, хіба оте трикутне око, яке не переставало його жахати. Сльози котилися з майже і осліплих синіх і добрих Смердових очей, бо йому раптом здалося, що нічого вже в світі нема: ні його Марії, ні п’яниць у бур’янах, ні хати його, ні неба, ні смітника, ні солов’їв, ні Йонтн з Валькою, ні куцої Наталки із псом, а є тільки суха, безводна й дика пустеля, є тільки трикутне всевидяче око, і є його туга, якій ні кінця, ні краю, а ця його туга і є криком волаючого у пустелі.

1

Юлька була мала, може, лише на п’ядь вища куцої Наталки, із низькопосадженими клубами над карачкуватими ногами, з несподівано великими, аж випирали вони з одежі, грудьми, а ще до того і з геометрично круглим, пласким, як місяць, обличчям, на якому, ніби закадзюбинка, був маленький (пипочкою) ніс. Сірі вуста майже не виділялися на обличчі, а очка були так само круглі, здивовані, сірі з кущиками брів; голова з ріденьким волоссячком також сірої барви, стягнутим ззаду гумкою. З’явилася вона з одного із сіл неподалік Житомира, прописку здобула, влаштувавшись на якомусь шкідливому заводі; пожила трохи в гуртожитку, а тоді придбала собі на околиці кімнатку, таку маленьку, що в ній уміщувалося тільки ліжко, маленький столик та один стілець. Кімнатка, однак, мала аж два вікна, але без окремого виходу; хазяйка, в якої Юлька купила кімнатку, поки що дозволяла їй ходити через кімнату свою (коли це говорила, то якось так примружила очі, що й сліпий би побачив - це недовго триватиме); Юлька ж була недурна, принаймні втямила, що колишній господині кімнати таки недовго захочеться терпіти таку незручність, але вони були в однаковому становищі: хазяйка хотіла продати, а Юлька купити, отже, справу було залагоджено, Юлька стала власницею кімнатки, а містилася та в будинкові на косогорі, і всього подібних комірчин було в ньому дев’ять, отже, на даху стояло поки що вісім антен, а до кожної кімнатки було прибудовано по незугарному, часом зі сходинками, ґаночку, а всі вони були наліплені на будинка, ніби ластів’ячі гнізда.

- Розживетеся й проб’єте собі хід через вікно, - сказала доброзичливо колишня господиня Юльчиної кімнатки і знову змружила очі - це був майже ультиматум, але й на це Юлька мовчки згодилася, бо чудово знала: їй самою купівлею не обійтися, коли вона хоче жити у своїй хаті, а не в бридкому гуртожитку, тож їй доведеться біля цієї хати повозитися й потратитись, а це була немала проблема, бо Юлька витратила на хату всі гроші, а із зарплатні, що їх діставала на шкідливому заводі, навряд чи що відкладеш.

Ось чому у вільний час вона відчиняла вікно, присовувала до нього стільця (до речі, стільця, столика і ліжко вона купила и хазяйки разом із кімнаткою), сідала, клала пишні перса, аж випалювалися вони із блузки, на підвіконня й засинала, чи завмирала, чи то зирила на прирічкові краєвиди із верболозами або й на вулицю, шматок якої потрапляв їй у визір, а може, ні на що і ні на кого не дивлячись, - лице її при цьому ставало байдуже, ніби то місяць посірів та й сів на підвіконня відпочити; була Юлька така непорушно-відсторонена, що всяк із чоловіків, котрий проходив мимо, неодмінно повертав у її бік фізію; одні тільки окидали її поглядом, інші шкірили зуби, але піхто не зупинявся й не пробував до неї заговорити, хоч кожен аж поглядом їв оті розвалені на підвіконні перса. Юлька ж на ці розглядини не реагувала ніяк, навіть не дивилася на тих, котрі ото проходять і пасуть очима її єдину, справді достойну принаду; вона в ці хвилини взагалі ніби нікого не бачила, а зворухнутися то й не мала потреби, хоч, може, це так тільки здавалося, бо хто його вгадає, що думає собі жінка і що вона там бачить, а чи й не бачить?

Так тривало день у день і до неї почали вже звикати, як звикають до дерева, що спокійно собі росте, або куща, що спокійно собі цвіте, аж завело в завулочок, де стояв той дім, - Ластів’яче Гніздо, Шурку Куксу, який того дня був печальний, бо саме покинув чергову почварку, з якою крутив любов, а нової ще не знайшов; мав до почварок Шурка Кукса особливий інтерес. Коли ж у нього таке траплялося, ставав розтривожений і збентежений, тоді йому, бідасі, не сиділося на місці, отож він блукав, мов сновида, а в грудях у нього немилосердно товклося серце і грало якусь вельми невиразну мелодію, ніби хтось надимав міха; відтак Шурка й сам надимався, випухкуючи і повітря і густо червоніючи на виду, - був видимо хворий, і хвороба ця - увіч любасна. Губи його при цьому мнули цигарку, а дим ковтав, як воду, а випускав і ротом, і носом, і дим той (здавалося, що він більше його видихав, як вдихав) обволікав Шурчине обличчя габою, щіпав очі, тож очі натурально воложились. І ось він, бідаха, крізь дим, сльози, габу любасного туману, який його оповивав, крізь любасний одур, який і витворював отакі з ним фінти, побачив мимолітне видіння, маленьке чудо у вікні: блідого, сірого, заснулого місяця і розвалені біля того місяця сніжні кучугури (сьогодні Юлька була в білій блузці). Од того видіння Шурчине серце в порожніх грудях скакнуло під горло, кумельгнулося кілька разів, а тоді сціпилося, стислося в маленьку грудку й зупинилося, відповідно, зупинився й сам Шурка Кукса та й умер, розтуливши рота, з якого безвольно випала цигарка і лягла на висохлого куща трави біля його правого черевика, котрий, здається, ніколи не знав вакси. Із того куща почав витися тонкий синій димочок. І той почав окручувати Шурку, ніби сповиваючи його в кокона, бо на те він і вмер перед мимолітним видінням, чудом у вікні, щоб, фігурально кажучи, «ококонитись», а в наступні хвилини, може, перетворитись і в метелика Павине Око; відтак ударити крильми й полетіти на той білий вогонь, що роївся на підвіконні під сірим отим, заснулим місяцем.

- Драстє! - сказав Шурка Кукса, бо вже вийшов чи вилетів із кокона і мружив ліве своє павине око. - Це ви купили в тої Гідри хату?

Заснулий місяць розкрив круглі, здивовані оченята і облив Шурку Куксу сірим перламутром погляду, губи при цьому в місяця ледь-ледь скривились.

- Дивіться-оно, у вас-оно під ногами-оно земля-оно горить!

- Оно! - сказав Шурка Кукса й подивився собі під ноги. Висохлий кущ трави вже не тільки димився, а з нього й справді вибивалися маленькі язички полум’я.

- Це я од вас його запалив, - сказав Шурка Кукса. - Очарувався. Я такий, що можу хату запалить, када нада і када мені хто не то. Отак гляну й запалю.

- Да! - сказала незрушно Юлька. - Розкажеш своїй бабушці.

- Нє, правда! - мовив Шурка Кукса, підступаючи гоголем до паркана: гоголем - це значить бічком, а бічком тому, бо під парканом ріс буйний кущ кропиви. - Я такий, шо всьо можу.

- Може, й можеш, - сказала Юлька і знову завмерла.

Шурка ж Кукса пас очима її перса. Так пас, що йому в голові білі з чорним пасмуги заходили, і він, здається, й зовсім утратив тямку, а його любасна хвороба палахкотіла в ньому куди дужче, ніж той мізерний кущ під ногами.

- Слиш, як тебе звать? - спитав він, безсилий відклеїти погляда од тих розлитих на підвіконні принад.

- Мене звать Розірвать, фамілія Лопнуть, - сказала Юлькп і по-простецькому розреготалася. Шурці ж од того сміху стало млосно, бо він уже був, як та риба на гачку - гарячий, видно, характер мав. А може, й не так: річ у тому, що той сміх сколихнув білий розлив грудей, і вони, перса оті, затрусилися й затанцювали на підвіконні.

- Слиш, - сказав Шурка Кукса й роззирнувся, чи ніхто не бачить, - може, ти мене в гості присогласиш?

- Багато ти хочеш, - сказала незворушно Юлька й завмерла.

- Нє, я серйозно, - сказав Шурка.

Тоді відчув, що круглі здивовані очка знову полили на нього сірий перламутр, ніби холодну сіру воду, а може, висунули якісь невидні мацаки й обмацали його крижаними пальцями.

- Може, й приглашу, - сказала спокійно й розважно Юлька. - Коли ти мені замість цього вікна, - вона махнула рукою, - двері вставиш.

- Двері? - зчудувався Шурка Кукса, його цей Юльчин практичний інтерес шокував.

- А ти хочеш, шоб я тебе приглашала за красіві глаза? - спитала Юлька. - Вони в тебе й не красіві. Зроби мені з вікна двері, тоді й буде в нас разговор.

Він стояв, кажучи фігурально, ніби мішком прибитий: ще з жодною з жінок чи дівчат такої розмови не вів. Щоб отак зразу, отак прямо… хм..

- Я не мастєр уставляти двері, - сказав трохи ображено.

- То йди своєю дорогою, - незворушно сказала Юлька і знову непорушно завмерла.

Шурка почухмарив потилицю, озирнувся на куща трави, але той уже й не горів, той уже навіть не димів, трохи обвуглився та й усе.

- А двері в тебе є? - спитав він, трохи й вагаючись.

- Принесеш, - категорично сказала Юлька й облила його холодним перламутром.

Шурка знову зирнув на ті груди, якось вони вже й не так його хвилювали, на те кругле обличчя, сіре й ніби неживе, - сиділа собі й зирила на річкового краєвида, ніби й не було його тут, або він був щось не більше як кущ трави.

- Шутніха ти, - сказав він. - Придумала… Давай лучче просто, по-хорошому…

- За дурничку шукай дурних, - категорично сказала Юлька. - І не мішай мені оддихать.

Знову почухав потилицю, - ні, треба звідсіля забиратися! Малахольна вона, чи що? Це ж придумати тра - двері!

Хихикнув і порвався йти, але потрапив у кущ кропиви й попік руку. Юлька знову по-простацькому розреготалась, і від того вдруге сколихнувся отой принадний білий розлив - перса затрусилися й затанцювали підвіконням. Тоді Шурка Кукса відчув себе до решти задурманеним, тож поволікся завулочком геть; в нього, бідахи, перед очима мигало, бо чи ж міг забути отой принадний білий розлив? Ще подумав: а мо’, повернутися до своєї останньої любаски? Але любаска недвозначно вимагала в нього женитися на ній, а Шурка того не тільки не бажав, але й уявити себе не міг жонатим - для чого йому те, в біса, здалося! Отже, повертатися до останньої любаски годі було, інакше вона неодмінно його на собі оженить, а він не такої вже відпорної сили чоловік, аби гратися з вогнем.

Шурка Кукса дістав поволеньки цигарку, запалив, але якась гірка трапилася йому сигарета - цвіла чи що? Але все одно її палив, не викидати ж добра! И отой цвілий дим вповзав у нього, як вужака, наповнював його від ніг до голови, тож сам ставав цвілий, бо щось йому на душі мулило, щось його невдоволило. А ще він знав, що гачка із приманкою, кинутою тією місячною рибалкою з вікна, він таки проковтнув - оце той гачок і рве, розбирає йому нутрощі. Водночас щось йому в цій історії й не подобалося, бо звик здобувати жіноцтво без особливих затрат, а тут (хай тобі нечистий!) треба роздобувати ще й двері, прорубувати стіну, вставляти - і все це за непевну обіцянку: тоді, мовляв буде разговор. А що, коли він отак розпадеться, а вона йому - дулю з маком, або, ще гірше, почне ще чогось вимагати?

Шурка Кукса був робітник не вельми. Десятки разів улаштовувався на роботу, звідки його чи виганяли, чи сам ішов; оце й тепер він покинув роботу, а нової шукати не поспішав, сидів на материнім хлібі, а вдома й за холодну воду не брався.

Шурка зітхнув, замотав головою: цілий тобі клопіт. Через це йшов і світу білого не бачив, не побачив він і Людку, яка кудись швиденько чимчикувала вулицею, саме ту Людку, котра все на вулиці бачила і все знала. Уздрівши Шурку, вона раптом з розгону зупинилася, ніби її прикувало до землі, а Шурка й собі зупинився, хоч сам не знав чого.

- Вже до тої Юльки клинці тешеш? - спитала Людка і засміялась.

- До якої це Юльки? - спитав він тупо.

- А тої, з Безназванного.

«Ага, - подумав він. - її звуть Юлька», - і видивився на лукаву Людчину мармизю.

- Тешу, - сказав він. - А тобі шо?

- А мені нічо! - сказала Людка і ніби не було її перед ним - гналася вже геть далеко.

Шурка сплюнув. Отже, те, що він на хвильку став і побалакав із Юлькою, на вулиці вже знали. Зрештою, коли він візьметься за ту роботу, то це тим більше всі бачитимуть.

- А мені до лампочки, - подумав він легковажно, вдихнувши на повні груди цвілого диму. - Пашлі ви всі!

Серпневе сонце щедро наливало землю, казилися цвіркуни, бур’ян одурманливо пахтів; хтось у недалекому подвір’ї’ вибивав килима: бух, бух, бух! Серце в Шурки також тахкало в такт того вибивання; він пішов до річки, скинув одежу, лишившись у вицвілих маленьких трусах, раптом розігнався і шубоснув у воду. Випірнув, фуркнувши і поплив наввимашки, вже майже зовсім забувши, що там, у вікні, й досі сидить непорушна Юлька й дивиться на прирічкові краєвиди, бачить, як він купається, як студить перепалене, перетліле тіло, як поринає у воду, знову з’являється на поверхні, а вода довкола нього закипає; і він у тій воді не холодиться, а вариться; а сонячні спалахи стріляють йому просто в очі, роблячи його сліпим, а вуха його позаливало водою, ніби два кляпи хто вставив; Шурка фуркав, віддувався, плив над водою і під водою, хапався руками за підводне каміння, переконував себе, що він таки зовсім забув Юльку, а тоді знову виринав: і зовсім не дивився в той бік, звідкіля до нього було повернуте сіре кругле обличчя зі здивованими круглими оченятками. І він знову казав собі, що майже забув її, а ті оченятка продовжували незмигно дивитись, і він, хотів чи не хотів, відчував на голому тілі холодні присосики тих оченят, а вода біля нього закипала, бурунячись і булькаючи.

- Хай ти сказишся! - мовив уголос Шурка Кукса, вибредаючи із тієї киплячої води, яка ніби хапалася йому за тіло й не відпускала від себе, отож він, бідаха, вибредаючи, ніби й тягнув на спині, як здоровенну рибу, оту пекучу і їдливу, чарівницькими очима збурену річку.

2

А коли прийшов вечір, а по ньому й ніч, Шурка Кукса відчув, що з ним починає діятися казна-що. Може, цьому посприяв місяць, із яким у Шурки виникали відомо які асоціації: круглий, плаский, що не світив, а світився, трохи каламутний і ніби вкритий холодним перламутром; Шурка ж був такою людиною, на якого місяць діяв узагалі збудливо - можливо, тотемом його первісних предків був кіт. Через це Шурка вчинив так, як чинять коти, тобто покинув домівку, зайшов до одного й другого дружка чи знайомого, але всі були в цей вечір зайняті: одні били доміно, інші в телевізора утюрилися, ще інші мотнули на баби, і Шурка Кукса відчув, що впевненості й твердості у нього меншає. Міг би пристати до компанії картярів, що різались у карти в густих бур’янах, не зважаючи на темінь (вони там присвічували собі ліхтариком), але з тією компанією Шурка водитися не любив, бо там були хлопці вже пропащі та й вигребли б вони в нього все, що мав, хоч мав він, можна сказати, таки нічого. Тоді Шурка став лицем на місяць, як у певні періоди життя стає до нього пес, але не завив, а тільки пильніше придивився. Нічого особливого не побачив: місяць як місяць, та цього акту стало досить, аби місячне проміння, хай і каламутне, просвітило Шурці його тугодумну макітерку, поколошматилося там, порозкидало всякий мислительний непотріб, вимело зайве, а одним із промінців, наче маленькою сапочкою просапало закіптюжений і заснований павутиною закамарок його черепка, і з того просапаного місця відразу ж поріс синій росток - Шурка Кукса раптово пригадав, що в тому будинку, де жила його остання маруха, на Подолі, розбирають старі будинки і там цілком можуть лишитись якісь поганенькі двері; тоді він ті двері може ще сьогодні Юльці приперти і зажадати авансу.

Він аж звеселів од такого думання: то було, здається, саме те, чого шукав у сьогоднішньому вечорі, отож перестав дивитися на місяця, запалив цигарку, хихикнув, - і його ковтнули сутінки, аж навіть Людка, що за ним від сьогодні почала стежити (адже відбувався на вулиці новий роман), а коли це траплялося, вона не могла побороти слідчої спокуси і не могла не розпочати вивідів; можна бути певним, що слідство те велося без жодної рутинної формалістики чи, як її звуть по-народному, трахомудії. Людці здалося, що Шурка подався до Юльки, тож вона перемахнула через місточка, збудованого над розмитою подою кам’яною греблею (принаймні це дешевше, збудувати того місточка, аніж ремонтувати греблю), але тут було порожньо. Юлька у вікні вже не сиділа, хоч воно й лишалося відчинене. Отже, Людка ласицею прошмигнула у двір, але відразу ж натрапила на колишню господиню Юльчиної кімнати і змушена була вдати, що саме до неї йшла. На кожному ґаночкові Ластів’ячого Гнізда сиділо по одній, а часом і по кілька жінок і щебетало, як ті ж таки ластівки; колишня хазяйка Юльчиної кімнати провела Людку у двір, де була напівзгнила лавочка і де сопушно смерділо туалетом, і вони там трошки потеревенили - Людка при цьому поставила кілька вивідчих запитань, обираючи про Юльку попереднє дізнання, але довідалася вельми мало, навіть змісту сьогоднішньої розмови між тим лоботрясом та Юлькою колишня господиня Юльчиної кімнати не могла переказати, бо в той час вона різала для нутрій зілля. Підкрастися до Юльчиного вікна (воно світилося) в такій перелюдненій атмосфері було неможливо; зрештою, Людка того не вельми прагла, бо тямила просту істину: навряд чи Шурка, коли це вона не змогла, міг би тепер проникнути до Юльки непомічено. Це, зрештою, було й справді так, віддамо належне Людчиним слідчим здатностям. Отже, Шурка зник у іншому напрямі, очевидячки, пішов із вулиці в місто, а все, що виходило поза межі вулиці, Людку якось аж зовсім не цікавило. Отож вона заспокоїлась, але патрульного обходу вулиці не занедбала, вряди-годи біля якихось воріт чи хвіртки зупиняючись, щоб і перекинутися словом-другим із сусідками.

Шурка ж у цей час був на Подолі й лазив по руїнах кількох хат, але ті руїни вже були так ретельно обчищені, що він аж почудувався на власну наївність: отак візьмуть господарі колишніх халуп і залишать для нього двері. Шурка присмутнів, але він уже трохи перейнявся містичною вірою в місяця, адже й попередню думку він дістав од нього, тим то став лицем до світила, і те знову покопошилося промінчиками в його тутодумному черепку, знову розгріб та розкидав мисельне сміття і обсапав сапочкою інший забур’янений закамарочок макітерки. І його старання й цього разу виявилося немарне, він аж по лобі себе плеснув - зовсім неподалік стояв будинок на два поверхи, напівоблізлий, напіврозхитаний зі строкато латаним дахом і з чотирнадцятьма телеантенами над тим дахом. Звався він у народі Білий Дім, бо на околиці був найбільший, мав лише один парадний вхід і той вхід не так зачиняли, як затуляли двері, що бовталися на одній петлі; влітку двері не зачинялися взагалі, а скособочено відвалювалися набік, а взимку їх таки намагалися зачиняти, доки не вмерзали стало в лід, бо саме сюди зливалася з даху вода через дірку в ринві. Ото саме на ті двері й насвітив його місяць, але щоб їх дістати, треба було дочекатися доби пригіднішої, бо біля входу тієї величної споруди на маленьких ослінцях сиділо, як на тайній вечері, дванадцять (із чотирнадцяти) осіб з напнутими на коліна подолами. В тих подолах бовталося соняшникове насіння, особи лузали і його, й слова, а лушпиння й слова викидали із себе в кулеметний спосіб. Окрім того, з жерла Білого Дому саме в цей час виступила остання Шурчина любаска з маленьким ослінчиком і присіла біля того гурту тринадцята. Шурка міг би не мати ніякого клопоту, підійти зараз до тих жіночок (вони його знали) й забрати від них свою колишню любаску, але тоді він тут напевне б пропав, бо його тепер палить любасна гарячка чи сверблячка, тож напевне б усунув свою тугодумну голову до зашморга, а тоді прощай воля і Юльчині пишні перса! Шурка Кукса в одному не був дурний, він того момента, коли не можна заходити у стосунках із дівчиною далі відведеної риски, добре відчував, отож і вів себе як хитрий садовий злодій: зривав, що рветься, - і навтікача замість потрапити з повною пазухою яблук у руки сторожа чи хазяїна. З досвіду Шурка знав, що ці баляндраси тягтимуться ще з годину, отож подався на горби в місто, де з нудьгою тинявся вулицями, розглядаючи дівчат, а тут їх було як бобу. Але ці дівчата були для нього ніби й чужі, до них інтерес виявляв хіба позірний: отак мацнув поглядом та й усе; його більше хвилювали дівчата околичні, тобто простіші й не такі церемонні.

Погуляв отак не одну годину, а півтори, бо з досвіду знав, що дехто із тих власниць чотирнадцяти антен мав звичку ще постриміти у вікні, аж доки їх не гукали знетерпілі чоловіки (діти в цей час уже спали); отож треба було й потрапити в той сакраментальний мент, коли діти спали, а чоловіки дружно й майже водночас підгортали під себе жінок. Тоді весь Білий Дім починав ходити ходором, ніби колихав його землетрус, бо всі працювали в одному ритмі й одночасно, хіба що сама колишня Шурчина любаска, а може, ще дехто із самітних, в кого чоловік загуляв, тихенько лежали в темряві й тоскно прислухалися до того ритмічного погойдування, до стогонів і гарячих пошептів, бо стіни в Білому Домі (це Шурка знав на практиці) тонесенькі, як папір, - саме в цю хвилину найліпше зняти оті скособочені двері й дременути разом із ними в ніч.

Підступав до Білого Дому, як кіт, навшпинечки і з розтуленим ротом; Білий Дім і справді похитувався й коливався, млосно зітхав, постогнував, охав, похлюпував любасним смішцем; Шурка Кукса від того облився заздрісним потом, тож підважив двері й вони зарипіли. Він сахнувся й прислухався; ні, будинкові зараз увіч було не до нього. Шурка ще раз підважив двері, й вони зіскочили з єдиної своєї петлі. Тоді нахилився й поклав двері на спину й тільки тепер збагнув, що вони непомірно важкі. Але відступати було нікуди, позаду Білий Дім, який за хвилину-другу отямиться, а тоді може статися біда. Тому Шурка Кукса пішов, наскільки міг швидко у завулочок до Кам’янки, перебрався через містка й тільки тут кинув двері на траву і впав побіч, віддихуючись і похихикуючи. На нього, пітного, налетіла хмара комарів і почала його ярісно обкусувати, тож він змушений був витягти цигарку й запалити; комарі в паніці розлетілися, хоч найлютіші ще дзеленіли над його вухом. Але Шурці Куксі було вже не до комарів - він солодко марив видивом Юльчиних грудей, бо за ці двері він хоч, може, й не дістане конечного розрахунку, але аванс візьме не питаючись, принаймні ті груди помне. Аж задихнувся від хвилювання, і це додало йому снаги, тож звалив двері на спину і почвалав униз по Кам’янці - йти було звідси до їхньої вулички таки далеченько. Вряди-годи зупинявся, щоб перепочити й витерти піт, кілька разів умився: раз із кринички, а вдруге із водогінної колонки. І як тільки зупинявся, ніби на замовлення, знову з’являлося йому в очах біле марево Юльчиних грудей, і йому так тоскно хотілося ті груди почіпати, що він аж стогнав, а відтак відчував приплив нової сили. А може, це на нього так діяла ця млосна любашна ніч, оце дивне повітря, що пахло розпареним жіночим тілом, він знову став лицем до місяця й побачив, що серед неба каламутно цвіло Юльчине обличчя, а під ним було дві білі спушені хмарини у формі велетенських куль; і він раптом цілком безглуздо пожалів, що ці двері не килим-літак, на який можна сісти й помчати до тих куль; натомість сам мусить бути килимом-літаком, і сам перти ті кляті двері, бо від них у нього вже почали пострибувати в очах блакитні спалахи. Він уже задихався і від власних почувань, і від цих клятих дверей, які ставали все важчі й важчі; часом йому здавалося: ще трохи, і вони причавлять його до землі, або ж розчавлять, як жабу, як чавив він на своєму тілі комарів. Тоді Шурка Кукса відпочивав трохи довше, немилосердно кадив цигарками; його прохід зачули пси й підняли немилосердну гавкітню, а один вискочив у розхилену хвіртку, і Шурка змушений був схопити каменюку і з люттю жбурнути; пес тонко заскавчав і погнався зі скавулінням у глибину двориська. Шурка ж знову пер двері, виливаючи з себе рештки поту, аж доки дістався Чуднівського мосту; тут він вирішив обмитись у річці й прохолонути - був уже в пенатах своїх. Вода пахла багном, мазутом і каналізацією, але Шурка все-таки вмився, навіть обхлюпався до пояса, скинувши сорочку, а тоді ще й посидів на траві біля мосту, слухаючи, як майже над головою з жухотом проносяться, наче летять, авта, і це жухкання було ніби велетенський ніж, що розтинав темряву: жух, жух, жух! - а він мав зі своїми дверима проскочити той небезпечний простір і не потрапити під удари того ножа. Отаке дурне йому верзлось, а ще він резонно міркував: чи варто витрачати стільки сили для примарної можливості торкнутися, хай і пишних, хай і принадних, але таки елементарних жіночих опуклостей. Але згадки про те й оці резонні думки його тугодумного черепка тільки розхвилювали Шурку, отож знову кинув двері на спину і мотнувся в останній марш-кидок - тут уже йому було ходу рукою подати. Кінь, кажуть, веселіше біжить, коли чує домівку, і це свята правда, бо й Шурка Кукса майже біг із дверима на спині, й саме такого моторного його зафіксували точні, як фотоапарат, Людчині очі, а їй сьогодні увіч не спалося, бо нутром ловця та слідчого безпомильно вгадала, що Шурка зник сьогодні з околиці з певним наміром і не на зовсім. Правда, її трохи здивувала ця чудна поява людини-дверей, вона навіть трошки злякалась, але не вельми, бо таки розчовпала, що й до чого. Шурка ж тим часом заскочив у Безназванний провулок, а вже це додало Людчиній душі олії - недаремно вона збавила стільки часу, дратуючи комарів (бо вони її не кусали), отже, Шурка Кукса підбіг до хвіртки, що вела до Ластів’ячого Гнізда, обпер двері об паркана, а сам прослизнув у хвіртку і то так тихо, що та й не рипнула. Підкрався до Юльчиного вікна й тихенько пошкрябав у шибку. Вікно майже відразу розчинилось, і в ньому з’явилося щось біле.

- Хто там? - спитала хрипко Юлька, вона вже, певне, спала.

- Це я, Шурка, - просипів він, і Юлька вихилилася з вікна, щоб його побачити.

- Чого тобі? - спитала - Я ж тобі сказала своє услов’я.

- А я за уговором і дєйствую, - сказав Шурка. - Притарабанив тобі двері…

Юлька замовкла, ніби була вражена його моторністю, тільки біло хиталась у вікні.

- А вдень не міг принести? - нарешті спитала вона.

- Вдень неінтересно, - захихикав Шурка.

- Украв? - спитала строго.

- Нє, позичив, - все ще хихикав Шурка. - На вічне оддання. Де їх покласти?

- Сюди під вікно, - сказала Юлька, вона вже стриміла у вікні, як звичайно, виваливши на підвіконня пишні, майже не прикриті сорочкою перса.

Шурка метнувся до хвіртки, йому, правда, здалося, що неподалік щось шамотнуло, але не до того було - потяг двері у хвіртку. Юлька ж непорушно стриміла у вікні, доглядаючи, як цім тужиться, а Шурка нагально використав цю її непорушність, бо як тільки поставив двері під вікно, відразу ж звівся й потрапив рукою у щось драглисте, тепле й ніжне - ті ж таки справжні, такі бажані, такі знадні та любашні перса. Юлька на його рух не прореагувала ніяк, тоді він зашепотів спрагло:

- Пусти мене до себе, Юль! Ну, як аванс!

- Ні, - сказала вона твердо. - Зробиш, шо нада, тоді пожалуста. Знаю я вас…

Шурка пошкработав потилицю.

- Така ти невмолима?

- Така невмолима. Приходь завтра вранці. Щоб перед моєю роботою був, бо я рано виходжу.

І поки Шурка зібрався вдруге почіпати те, що так його врадило, Юлька відхилилася в кімнату, і стулки вікна зачинилися перед його носом. Він зашкрябав і легенько застукав, але вікно було глухе й німе, тож зітхнув тяжко. Добиватися ж активніше до Юльки було б нерозважно - ще сусідів побудить. Зрештою, був по-своєму й задоволений: до тих пишнющих перс він доступився, а раз так, дістав і аванса.

3

Він таки прийшов вранці перед тим, як Юлька мала піти на роботу на шкідливий завод; прихопив сокиру, молотка, цвяхи, бо навряд чи все те у Юльки було, а ще взяв власні дві привіски. Перед тим Юлька по-діловому попросила колишню господиню своєї кімнати:

- Я найняла цього лобура, цьоць, то пригляньте за ним, бо ще чо’ потягне.

- Добре, добре, - захитала голівкою на худій довгій шиї хазяйка, власне, колишня хазяйка. - А де це в тебе з’явилися ті двері?

Юлька на це нескромне запитання вирішила не відповідати, та й Шурка в цей час прителіпався, отож пішла дати йому вказівки. Шурка відразу ж вийняв з кишені складеного метра й почав вимірювати вікно. Юлька постояла біля нього мовчки, приглядалась.

- Там на столі кастрюля з борщем і хліб у кульку - захочеш, поїси.

- А вторе? - спитав він.

- За вторим додому побіжиш, - мовила Юлька.

Не перечила, коли він її облапав за груди, тільки й зітхнула: «Ох, Шурка!» - й махнула на роботу, бо й пора було. Шурка знову проміряв вікно, а тоді двері - виходило, що двері були ширші Юльчиного вікна десь на долоню: треба було або зрізувати двері, або довбати стіну. А що зрізувати двері було легше, то він провів цвяхом, приставивши пилочку, лінію. І саме в цей час його щось затурбувало - озирнувся й побачив, що внизу, у дворику (дім був, як уже казалося, на косогорі, а Юльчине вікно на горбі) стоять усі восьмеро жінок із Ластів’ячого Гнізда, а біля них порозтуляли роти й порозпускали шмарклі їхні малі подобенства, від чого пички їхні здавалися ніби й дегенеративні, - і всі вони невідривно дивилися на його роботу, ніби бачили бозна-яку невидаль. По тому колишня господиня Юльчиної кімнати хитнула малою на довгій шиї голівкою й рушила по стежечці на пагорба, тримаючи на вустах чемненьку гадючку-всмішечку. Зупинилася біля нього десь на метр, і він почув, бо мав тонкий нюх, що від неї пашить важким козиним духом; зрештою, й вона сама вельми подобала на козу, якій чомусь захотілося стати на задні кінцівки, а передні вважати руками. Отож ця дивна коза в людській подобі ще раз чемненько вичавила на вустах гадючку-всмішку і замекала, правда, так управно, що з того мекання виразно проступили слова:

- То це вона, та Юлька, найняла тебе, чи що?

- Найняла, - сказав Шурка, примружуючи заплиле димом ліве око.

- І скільки в неї за цю роботу хапнеш?

- О, цьоцю! - сказав Шурка, і його ліве око зовсім затулилося димовою хмаркою. - Хочете й собі вставити двері?

- Нє, - вони в мене справні! - сказала жінка-коза. - У мене двері, слава Богу, є.

- То чо’ вам з того за інтерес?

- А так!

- То хай буде й так! - показав зуби Шурка Кукса, а кількох кутніх у нього й не було.

Жінка-коза якусь хвилю постояла мовчки, а всі ті семеро жінок унизу і їхні подобенства зі шмарклями під носом продовжували нерушно стовбичити, мов неживі; жінка-коза якось кумедно, по-козиному-таки мотнула головою і спитала:

- А двері ці де взялися?

- Де вони взялися, мені до лямпочки, - сказав Шурка, ще раз проміряючи двері й вікно, щоб зайве не різати. - Мене найняли їх уставити, а шо, де і як - це ви маєте знать. А де вони взялися, цьоць?

- А трасця їх матері знає! - невідь-чому розсердилася жінка-коза; Шурці ж здалося, що там, унизу, між жінок, щось знову не так; он вони стоять усі семеро: одна подобає на вівцю, друга - на свиню, третя - на кота, четверта - на собаку, п’ята - на лисицю, шоста - на курку, а сьома - на нутрію (а може, він так собі це попридумував?); до речі, ота нутрійка таки розводила нутрій, так як і та, що схожа на собаку, тримала маленького, крапля в краплю вона, бульдожка, який тут-таки сидів біля ноги господині й невідь-чому ласо облизувався - пся ця картина, зрештою, мала бути звична Шурці, але щось його турбувало, і він не відразу ж примітив: жінок там, унизу, було не сім (восьма тут, біля нього), а вісім, і восьму він ледь-ледь розрізнив, так уміло й непомітно вона до жінок затесалася - була то, звісна річ, Людка. У Шурчине серце застромилася голочка, бо чудово знав, яка та Людка нишпорка, з іншого боку, йому й смішно стало: ну, винишпорить вона, що він, Шурка Кукса, переспить із Юлькою - то що? Хіба лікті собі покусає, бо сама ще ні з ким не спала. Проте працювати під таким оглядом було не вельми затишно, отож він і сказав, насилаючи на ліве око хмарку диму.

- Ідіть уже, цьоць, коли все сказали, і не мішайте мені работать. І ту компанію знизу заберіть.

- А може, Юлька доручила нам, - промекала жінка-коза, - щоб ми наглядали за тобою?

Тоді Шурка Кукса почервонів, як піон, і по-справжньому розсердився.

- То шо, думаєте, я злодій? - рявкнув він, аж жінка-коза переполошилася і почала швидесенько сходити з горбка, але ще досить виразно промекала, принаймні він розібрав:

- Я не кажу, шо ти злодій, але двері ці десь узялись?

Йому захотілося жбурнути в неї пилкою чи метром, та логіка її була вбивча, тож він стримався і вирішив на цих наглядачів не зважати, та й що красти у Юльки, коли в її хаті (він уже устиг через вікно роздивитися) таки справді нічого не було, хіба стілець, чи столик, чи каструлю з борщем, а борщ вона зварила для нього. Ось чому він вирішив не зважати на жінок і почав спокійно працювати: вийняв вікно (а вони стояли), зрізав підвіконня (а вони стояли), став довбати стіну під вікном (а вони стояли), різав трухляве дерево, яке було під тиньком (а вони стояли); тоді легковажно про них забув, а коли опам’ятався і зирнув донизу, побачив, що їх там уже нікого й нема, хіба снувала двориком чомусь невдоволена й сердита колишня господиня Юльчиної кімнати, або інакше жінка-коза. Тоді він вирішив відпочити: витяг із хати стільця, сів на нього й закурив, а коли жінка-коза наблизилася, по-змовницькому поманив її пальцем. Це жінку заінтригувало, і вона хутенько подалася до нього на горба.

- Слиште, цьоць, - сказав Шурка Кукса, підморгуючи. - Може б, я у вас сам-жене баночку купив? А то Юлька мені Борщу оставила, ха-ха! Даже без второго! А на борщі далеко по поїдеш, тра горючого. То як, цьоць?

- А я шо, жену ту заразу? - хитро мекнула жінка-коза.

- Ну, цьоць! Ви мені не довіряєте?

Жінка-коза озирнулася спершу в один бік, потім у другий, а годі спитала свистячим шепотом:

- А ти звідки взнав, що в мене теє діло?

Шурка напустив на око пасемко диму і розсміявся:

- Та це, цьоць, ціла вулиця знає.

Жінка-коза знітилася, зирнула на Шурку зизом, схилила голову, а тоді знову озирнулася в один бік і в другий.

- А коли ти все знаєш, то чо’ раніше до мене не приходив? - спитала хитренько.

- Ошибку робив. Брав, самі знаєте в кого, - мовив Шурка.

- А ти не розпускатимеш язика, коли продам тобі ту заразу?

- Продасте, то й язика мого зв’яжете, - сказав поважно Шурка Кукса.

Колишня господиня Юльчиної кімнати, або ж жінка-коза, трохи постояла, тоді зійшла з пагорба, як раніше, бічком, а тоді зникла за рогом хати. Шурка ж Кукса знову взявся до роботи, бувши задоволений аж по нікуди, бо все в його планах удавалося на славу. Отож він енергійно пропрацював цілий день, обливаючись потом, навіть сорочку скинув, а коли двері щасливо зарипіли чи, власне, заспівали, вільно відчиняючись і зачиняючись на петлях, він зайшов до кімнатки, сів біля столика, на якому стояла кастрюля з борщем і півлітрова банка з каламутною рідиною, на яку виклав власні гроші, а їх у нього було негусто; спершу шляхетно подумав, що вони розіп’ють цю банку разом із Юлькою, але, з’ївши півмиски борщу, при тому нерозігрітого, відчув, що той борщ йому нудкий і якийсь чи недосолений, чи непокислений, тож, щоб поправити смак, приклався до банки й випив половину. Після того досипав борщу і спробував: тепер той був і посолений як слід, і покислений. Шурка виїв миску до кінця, умнувши й чверть півбуханця, що його залишила Юлька; зирнув на банку і якось сам не стямився, коли рука його взялася за неї (задумався чи що?), а коли торкнувся крайкою вуст, рідина ота якось сама до рота витекла. Шурка з’їв другу миску борщу і подумав, що славний борщ варить Юлька, вмнув другу половинку півхліба, а коли це сталося, зирнув до каструлі й побачив на дні трохи рідини, дві картоплини й кілька пластівців буряка. Приклався до тієї каструлі, допив борщ, всмоктавши в себе і картоплини, й буряк, і йому стало добре, затишно, кімната хитнулась, а в долішніх шибках тепер єдиного вікна з’явилися дві чортячі фізії. Він покліпав очима, ні, то були оті діти з дегенеративними обличчями, вони за ним підглядали. Тоді він встав, кинувся до дверей, ледь не перечепившись об стільця, а коли відкинув ті двері, які зі співом розхилилися, звісно, біля вікна не було ані духу. Тоді він подивився, помилувався на краєвиди, які розгорталися звідсіля чудові, на річку, ще залиту сонцем, і горби; тоді повернувся в кімнату, затулив вікно фіранкою, а що не мав більше сили рухатися (бо його тіло скувала гаряча й терпка втома), ліг на Юльчине ліжко, витяг цигарку, не запаливши її, встромив до рота, і йому здалося, що з повік йому злетіло дві ластівки та й помчали в блакитне небо, а він сам відчув себе бульдогом, прив’язаним до буди на золотому ланцюзі, й загарчав, загавкав на всіх отих восьмеро чи дев’ятеро, бо і Людка була з ними, жінок, а вони оточили його колом, усі, звісна річ, голі, одна схожа на вівцю, друга на козу, третя на свиню і так далі, й заспівали йому солодкої колискової надто тонкими, високими голосами: нявчали, бекали, мекали, скавуліли, хрюкали, пищали, а їхні діти гасали поміж них, як чортенята, з реготами та вискотами: грались у квача. Одна тільки Людка поміж них не мала звірячої подоби, а підійшла, погладила його по голові, тоді поклала ту голову собі в пахвину (бо не була одна вона гола), і він відчув, що та пахвина палає, розпечена, мов присок.

- Залишіть мене з ним! - крикнула Людка усім тим жінкам, - я хочу його, сердешного, пожаліти. Бо він дурний і недоглянутий.

І від тієї несподіваної Людчиної ласки Шурка заплакав у того подола, і сльози його шипіли, падаючи, як на плиту, й випаровувалися, бо якось ніхто його, блудящого, у цьому світі й не жалів, а всі тільки на нього кричали, сварилися, всі дорікали, або ж, у ліпшому випадку, хотіли окрутити.

Жінки зі звіриними подобами перестали співати колискової, очевидно, вражені Людчиним учинком, але розходитися й не подумали, стояли довкруг них і дивилися на всі очі, а їхні діти порозбігалися вже по двору, зеленому, зарослому шпоришем із величезними парашутистими кульбаб’ячими головами, й бігали в квача уже там, дзвінко погукуючи. Тоді він відчув, що його голова у Людчиній пахвині зараз спечеться чи звариться, коли він її довше там триматиме, отож вирвався із Людчиних обіймів і сів, віддуваючись. Отоді-то й побачив він, що Безназванним завулком іде місяцева донька, зовсім мала, тільки на п’ядь вища куцої Наталки, із низькопосадженими клубами над карачкуватими ногами, з несподівано великими й пишними, аж випирали вони з блузки, персами і геометрично круглим, пласким, як місяць, обличчям, на якому, ніби закандзюбина, стримів пилочкою ніс, сірі вуста майже не виділялися на лиці, а очка були круглі, здивовані, сірі, з кущиками брів, а голова - з ріденьким, також сірої барви волоссячком, стягнутим ззаду гумкою. І йому здалося, що той Безназванний завулок - ніби голий яр, без кущів, дерев і трави, і по тому голому яру тягнеться тоненька глиняна стежина, а місяцева донька помаленьку ступає по ній карачкуватими ніжками, втомлена, налита отрутою, якої набралася на шкідливому заводі, з байдужим померклим лицем і з випитими, також налитими отрутою, сірими очима.

- Я змиваюся! - сказала Людка, і двері, які він сьогодні вставив, заспівали. Шурка розплющив праве око і виплюнув пожовану, незапалену сигарету - в кімнату й справді входила Юлька.

- Вставив тобі двері, - сказав, ледве ворочаючи язиком, Шурка Кукса. - Як там з розщотом?

- А замка? - різко спитала Юлька. - Чи я буду жити без замка?

Він здивовано сів на ліжкові й дихнув на Юльку такою хвилею перегару, що та аж відскочила від нього.

- Ти що, п’яний? - заверещала вона, ніби пилорама різала, в цьому була схожа на Магаданшу.

- Але ж, Юль, - пробурмотів він. - Про замок у нас договору не було. І про те, щоб я не був п’яний, теж.

- Забирайся! - верескнула Юлька. - Вставиш мені замка і не будеш п’яний, то прийдеш.

- Але ж замка тра купить, - сказав він. - А в мене нічо, - він вивернув свої і справді порожні кишені.

- Ну, харашо! - пом’якшала Юлька. - Замка я куплю. І щоб не був мені п’яний. Терпіть не можу п’яних, пойняв?

- Та пойняв, - сказав він, зводячись із постелі, і раптом кинувся до неї, схопив її лапищами й почав мнуть і там і сям, і вище і нижче. Юлька заверещала, викрутилася, дряпнула, як кішка, його фізію й почала гамселити його кулачками із тим-таки диким вереском. І коли він, хихикаючи, виваливсь у вставлені так гарно ним двері, то побачив унизу у дворику дев’ятеро виладнуваних одна біля одної жінок, вісім із Ластів’ячого Гнізда, а одну сторонню, певна річ, Людку. Всі вони безмовно дивилася вгору, де репетувала Юлька, а їхні подобенства спинилися так само з розверстими очима й ротами, від чого їхні обличчя здавалися дегенеративні. Шурка либився на весь рот і вихилясом сходив із горбка.

- А щоб мені не лапався, пойняв? - верещала вгорі Юлька. - Я тебе работать найняла, а не лапаться.

Тоді кілька з тих жінок унизу заіржали, але решта лишалися з незворушними фізіономіями, а маленький бульдожик, крапля в краплю схожий на свою господиню, зірвався на ноги, загарчав і загавкав несподівано грубим гавкотом, аж з ремінця рвався, але його тримала залізна рука господині - Шурка ж ішов і либився.

- Забув замка їй уставить, - сказав, насилаючи на ліве око хмарку диму, бо дорогою встиг і закурити. - Доведеться завтра прийти. І вставлю, хе-хе! На губу привішу! На! - він зробив непристойний жест, але ніхто на його ніби й жарт не засміявся, всі лишалися безмовні й непорушні, ніби це стояв гурт манекенів. Сам тільки бульдожець вдруге рвонувся на повідку і ярісно загавкотів.

- Не терпить мій Рекс п’яних, - сказала тоненьким голоском власниця бульдожка. - Він і мого Мішу кусає, коли той п’яний припреться. Він у мене розумничок. Цяця! Цьом!

4

Шурка Кукса прийшов до Юльки наступного дня, коли вже та повернулася з роботи. Був він тверезюсінький, навіть одеколоном пах, волосся було змочене й охайно зачісане, хоч одежа як була нечупарна, такою й залишилась.

- О! - сказала Юлька, пильно його оглянувши. - Тепер ти на людину схожий, а не на свиню.

Він теж уважно обдивився Юльку, прикидаючи, а на кого схожа вона, адже всі пожильці Ластів’ячого Гнізда на когось із тварин таки подобали. Мацнув по-свійському її за груди, на що вона аж ніяк не зреагувала, а тоді поважно сказав:

- Це щоб ти не думала, шо я не порядошний. Купила замка?

Замка вона купила, і він цілі дві години возився, врізуючи його в двері; пожильці Ластів’ячого Гнізда до нього вже звикли і перестали ловити супроти нього витрішки, хоча, пробігаючи, одна чи друга, чи хтось із дітей завертали в його бік голови й дивилися. З’являлися після роботи й чоловіки цього дому: Мишко, чи Міша, чоловік власниці бульдожка, навіть піднявся на пагорба, потис Шурці руку й почав стежити за його роботою, вряди-годи даючи цінні вказівки; вони мирно при цьому теревенили, в той час як Юлька варила (поки що в кухоньці колишньої господині її кімнати) картоплю і смажила котлети, притому не на одного, а на двох.

- Це ти його й на харчі узяла? - спитала колишня хазяйка.

- А шо ж, - спокійно відказала Юлька. - Раз я його найняла, то й погодувати чоловіка тра.

- То, може, ти для нього щось і гарячішого купиш?

- Обійдеться, - категорично сказала Юлька. - Терпіти не можу п’яних.

- Да, - сказала хазяйка. - Я тоже!

Їхня розмова на цьому й вичерпалася. Хоч ні, жінка-коза зробила виразну паузу, а тоді поцікавилася промекавши:

- І скільки він у тебе за ті двері здер?

- Всі гроші, цьоць, - сказала Юлька.

- Це чо’ я питаю, - скромненько проказала колишня господиня Юльчиної кімнати, - в мене в самої двері сама знаєш які. То коли він так уміє їх діставать, і коли він отакий майстер, і коли недорого візьме, то хай би й мені вставив.

- Це вже з ним самі говоріть, - байдуже сказала Юлька й попробувала картоплю ножем. - З мене він узяв двісті каребе.

- Аж двісті? - жахнулася колишня хазяйка.

- Ну да, тепер усе дорого.

Пішла подивитись, як іде робота, Мишко, чи Міша, вже пішов, а Шурка Кукса випробовував ключем замка: чи добре зачиняється.

- То коли в нас із тобою рощот буде? - спитав шкірячись.

- Не зараз же, - мовила байдуже Юлька. - По одинадцятій прийдеш. Тільки щоб ніхто не бачив, пойняв?

Він її одразу ж «пойняв» - запрошувала саме на той час, коли чоловіки згадували своїх жінок, а діти уже спали, і коли чоловікам та жінкам уже не до стеження, - мудра вона була, ота Юлька.

- Спробуй чи харашо работає, - сказав Шурка.

Замок працював нормально, і, поки вона ото випробовувала, він зайшов до неї ззаду (були вони в хаті) та облапав усі її куточки, на що Юлька аж ніяк не зреагувала, ніби вони були чоловіком і жінкою.

- Їсти будеш?

- Чо ж, - сказав Шурка. - Тілько коли даси сприснути, інакше замок буде заїдать - це вже точно.

- Я тобі сказала п’яних не люблю, - озвіріла Юлька. - А прийдеш п’яний вночі, не пущу, пойняв?

Почухмарив потилицю: з жіночими примхами треба було рахуватись.

- Коли ж мені та їжа до рота не полізе? - жалібно сказав.

- То й не їж, - байдуже мовила Юлька. - Мені чи поїси ти чи нє, до лампочки.

Він зирнув на лампочку: сонце падало на неї і відсвічувало, зітхнув і знову почухмарився.

- Руки в тебе є де помить?

Провела його в мікрокухоньку, де картопля вже зварилась і де стояла жінка-коза, тобто колишня господиня Юльчиної кімнати, і з цікавістю дивилася на нього, ніби щось хотіла в ньому видивитися, чого раніше й не бачила Шурка пішов до крана й почав милити руки.

- Не знала, шо ти такий мастєр, - сказала жінка-коза. - Може, коли так умієш діставати двері, й коли ти такий мастєр, і коли недорого візьмеш, то може б, ти і мені їх вставив, бо мої розсипаються. Я тобі за роботу й горілочки б вточила, скільки там договорилися б.

- Ви ж казали, що вам двері не треба, - мовив Шурка.

- Було не треба, а зараз передумала.

- Трудно теперички двері діставать. Але попробую, цьоць. Може б, ви мені авансом баночку вцідили?

В Юльки аж очі заіскріли. Штовхнула жінку-козу й моргнула.

- Нє, - сказала жінка-коза. - Авансом не даю. В мене ото вже не один авансом брав - і до сьодня! Нема в мене вже довіри до вашого брата.

То ви мали діло з непорядошними, а я порядошний. Хай вам Юлька скаже. Правда, Юль, я порядошний?

- Не давайте йому нічо, цьоць, - сказала Юлька. - Вони їй і, як вип’ють, малахольні робляться.

5

І от саме в той час, після одинадцятої й перед дванадцятою, Шурка Кукса знову намочив волосся, причесався, бризкнув на себе одеколоном і не пішов, а поплив вулицею, сторожко роззираючись, і то не тому, що чогось боявся, а тому, що мав підозру до нишпорки Людки, яка, до речі, сьогодні, коли він вставляв замка, не з’являлась у Ластів’яче Гніздо. Отож був обережний тільки тому, що відав: за ним хтось стежить, а коли за гобою стежать, то це не вельми приємно, Шурка навіть подумав зухвало: а що, коли прихопити Людку в бур’янах і там, в бур’янах, її трохи примнути, але ця думка видалася такою дикою, що він аж засміявся сам до себе. І якраз отой недоречний та дурний сміх почула Людка, яка сиділа ще в своєму дворику сама, від неї тільки-но вийшли Магаданша, куца Наталка, ряба Надька і Культурна Нора; цього разу Культурна Нора розповідала жахи про інопланетян, аж Людка сиділа тепер як непритомна. А оповіла Культурна Нора, що ті прибульці тепер крадуть дівчат, але тільки непорочних, і забирають із собою. І їх, таких забраних, уже тисячі, а що вони з тими дівчатами роблять, сам Господь знає; а що тепер непорочних не так і багато, то вони підбирають усіх таких, а оскільки Людка таки була непорочна, тож і сиділа перелякана й запаморочена й міркувала: чи не покинути їй стежити за Шуркою Куксою? Аналітично вона знала, що саме сьогодні, закінчивши роботу, Шурка Кукса має прокрастися до Юльки, і що це можна буде достеменно вистежити (питання: для чого - перед Людкою не стояло, бо її дії не підлягали практичним резонам; а звідки вона знала, як розплачуватися буде Юлька, то вже її слідчий секрет: була Людка талантом у цьому ділі, отож її захоплював сам процес стеження). Але після тієї страшної Нориної розповіді вона вже не сумнівалася, чи так це їй потрібно; а що, коли її з тих бур’янів підхопить невідома сила й доведеться їй за цапову душу пропасти? Або надибає її в тих бур’янах отой нерозгаданий і нею дивний вуличний тип - Рудько, в якого з нею уже щось зв’язалось, але чомусь і досі не розв’язалося, котрий теж, можливо, з тих, як була твердо переконана Нора; як же їй тоді? Тим більше, що Рудька вона справді сьогодні бачила, і він на неї так пильно подивився, що вона ледве язика не ковтнула, а ниточка між ними весь час в’яжеться. Але ні, Людка все-таки була не така збаламошана, як Культурна Нора, вона вміла мислити чітко й без усіляких фокусів, отож, коли почула, як сміється у темряві Шурка, то всі її страхи й вагання як водою змило, і вона, вже нітрохи не роздумуючи, подалася за Куксою, який не йшов, а плив дорогою; вона попливла за ним слідом: до верболозів і до кладки над розмитою греблею, а тоді й до Безназванного завулку - Шурка Кукса таки прямував туди. І це був саме той момент, коли чоловіки, переконавшись, що їхні діти сплять, так само, як було це в Білому Домі, і в Ластів’ячому Гнізді підгорнули під себе дружно й майже одночасно (були бо налиті млостю літньої ночі) своїх жінок (також налитих млостю літньої ночі), і все Ластів’яче Гніздо захиталося, ніби сколихнув його лагідний землетрус: Юлька чула це погойдування, і її вже почало розбирати зло, що Шурка десь гається, але саме в цей час щось зашкребло у шибку, і вона, підхопившись, пішла навшпиньки відчиняти. Двері перед цим залила олією, і ті розчинялися вже цілком безшумно, впускаючи Шурку Куксу; і він одразу ж схопив її в обійми, але вона випручалася, зачинила двері, а він, поки те робилося, метав із себе одежу, поспішаючи і рвучи ґудзики. Вона ж спокійно скинула із себе сорочку й рушила до ліжка; він бачив тільки розмитий обрис її тіла, а особливо величезних грудей; і ледь встигла вона лягти, Шурка стрибнув у те ліжко десь так, як хлопцем стрибав із нахиленого дерева в річку, але його не охопила вдячна й приємна прохолода, а впав він ніби на розпечену плиту чи в казан з окропом, а коли ввійшов у її розхилене тіло, його просто-таки спалило. На мить завмер, прислухаючись до ритму, яким жив будинок, вловив його, як музикант мелодію, підхопив той ритм і піддався лагідним коливанням, чуючи під собою розлите і розхитане тіло. І пішов блукати по розпечених червоних прірвах, а сам зробився ніби хлопчик-мізинчик, який потрапив у казкові вертепи, і, щоб не осліпнути від червоного сяйва, яким обіллявся, заплющився й блукав, намацуючи патичком стежку. І доблукався він до розпеченої червоної гармати, запалив від неї Гнота, приклав до порохового отвору, і гармата раптом потужно, але цілком безшумно вибухнула, розносячи його самого, розірваного на тисячу-тисяч білих, а може, й червоних шматочків.

- Фу, - сказав він, віддихавшись. - Доброго я тобі поставив замка.

Юлька захихотіла, вислизнула з-під нього, і вони обоє відчули, що будинок уже заспокоївся, вже його не колише лагідний землетрус, що будинок зморився, але вони не знали, що в цій ночі тільки одна людина (схована, скажемо, в бур’янах) плаче сивими слізьми, бо їй зовсім не легко в цьому світі бачити й відчувати, як ото хитаються й пульсують біля неї будинки й хати, і слухати, як любасно хихочуть у них задоволені самиці.

І вона, та загадкова людина з бур’янів, звела руки вгору, до зорещливого й холодного неба, з холодним круглим лицем на ньому, до всіх отих міліардів світів й безгучно крикнула в нього, до всіх його чортів та богів, до всіх інопланетян та прибульців, до того неозорого ніщо, який є усім, усе бачить, усе знає й усім керує: хай би вона прийшла, ота сила, що має тіло надії, а очі любові; хай би вона пролила і над нею свій вічний глек світляного молока; хай би не була вона в цьому світі самотньою тростинкою, яку ламає сухий вітер й засипає піском пустеля, і насіння якої - відчай, бо вона в цьому світі теж до чогось має здатися, а коли ні, то хай спустяться до неї ті, що шукають у цьому світі непорочних, і навіки її з цього бур’яну наберуть.

І тут вона побачила на стежці Рудька, того загадкового й незбагненного чоловіка, єдиного такого на вулиці, котрий вишуковував між ночі самотніх і непорочних також і наділяв їх тайною. Рудько стояв, залитий місячним світлом, і його руда чуприна палахкотіла; і Людка раптом усвідомила чітко й недвозначно, як це вміла тільки вона: Рудько уже давно її зрозумів, знає, що вона відчуває зараз; знає, що вона самітна, і немічна й безвольна, що в неї течуть із очей чорні сльози і що вона вже не має сили ні покликати його, ані прогнати. Тож схилився над нею, розпростертою на прохолодному лоні землі й і погладив їй волосся, заодно втираючи і сльози.

- Все буде добре, Люд, - сказав ніжно. - Все буде добре, тільки Бога ради не плач.

6

Через кілька днів до Ластів’ячого Гнізда під’їхала вантажівка, з неї вискочила Юлька, а з другого боку кабіни вийшов опасистий шофер. Шофер скинув заднього борта, і вони почали стягати з машини дошки. У дворі вже вилаштувалися всі восьмеро жінок у всій красі своїй із подобенствами-дітьми, які порозтуляли роти, від чого лиця їхні стали нетямкуваті. Й усі вони непорушно дивились, як падають спершу на траву, а потім одна на одну з виляском жовті дошки; від цього в дворі тепло запахло сосною. Юлька тицьнула в руку шоферові якісь гроші, авто ревнуло, газонуло, наповнило двір смородом та сопухом й виповзло задом у Безназванний завулок, тоді розвернулося й спокійно собі від’їхало. Юлька зирнула на жінок, що дивилися на неї мертвими очима, й рушила на пагорб до своїх нововставлених дверей, навіть і не подумавши пояснити цим майже мертвим жінкам, дітям і бульдожку, для чого вона ті дошки сюди приварганила. Тільки одна колишня господиня її кімнати, жінка-коза тихо мекнула вслід, ніби й інтересу великого до всього того не мала й ніби їй зовсім не хочеться щось розпитувати:

- Це вже щось строїть будеш?

- Аякже, цьоць, - рішуче сказала Юлька, повертаючись до жінок. - Треба мені десь газову плиту й балона поставити, не все ж я буду на вашій кухні. Ми ж із вами так і догуварувалися, бо платить мені вам за ту кухню нема з чого.

- А дошки тобі безплатно дали? - мекнула колишня хазяйка.

- Ну да! На приприятії виписали.

І вона понесла кругле лице й пишні перса, і закандзюбленого носика до своїх свіжопоставлених дверей, про які хтось із сторонніх ніколи б не сказав, що вони свіжопоставлені, бо старі були, репані й потерті. І жодна з тих виставлених у дворі жіночок ані на мак не повірила, що дошки Юльці виписали на «приприятії», а повірили вони хіба в те, що навряд чи колись дізнаються, звідки ці дошки з’явились, а коли так, то спосіб діставання дощок увіч був у Юльки незаконний, що давало їм законну підставу дружно її засудити, чи принаймні обсудити. Цей загальний осуд, чи засуд, висловила вголос тільки колишня господиня Юльчиної кімнати, як особа до Юльки найближча:

- Ти ці дошки з двору прибери. Діти тут бігають і вопще!

Юлька не перечила, тим більше, що, крім дітей, існувало те загадкове «вопще», пішла переодяглася, хоч перед цим скидала дошки не перевдягаючись - загадки жіночої алогічності, і почала тягати своє добро на пагорба, охайненько складаючи його там під вікном. Шурка Кукса саме в цей час знамірився пройтися Безназванним завулком у надії, що домовиться з Юлькою на чергове нічне побачення, але вчасно помітив, що вона тягає дошки і по-лицарському сховався у верболози, сказавши розбитому відру, котре там валялося:

- Вона бабка нічо, гаряча, але дуже дорога. Це я так у неї за наймита стану.

Цю велемудру фразу проказав Шурка Кукса уголос, а тоді побрів на острів, де ліг горілиць на траву, дививсь у ясне небо, слухав жайворонків і віддавався солодкому безділлю, для повного щастя закусивши бадилинку і посмоктуючи її сік. У такий простий спосіб він навіки забув про Юльку, тим більше, що мав стільки кебети, аби зметикувати: оці дошки Юлька пре під свої вікна недарма, тож коли він знову попроситься на ніч, то вона йому, напевне, голову на відріз, скаже, навіщо їй ті дошки потрібні й твердо пов’яже цю потребу з його нічними відвідинами, начебто між тим і тим конче існує зв’язок - ще одна загадка жіночої алогічності. Отож він тішився хоч би від того, що вчасно хильнувся у верболози, що розкусив ту зозульку відразу, зрештою, інтерес до неї в нього був швидше інерційний, як реальний; отож виходило, що, втікши у верболози, він її у певний спосіб обдурив, а це його, як справжнього ловеласа, не могло не втішати.

Юлька тимчасом тягала дошки, вона таємно сподівалася, що її за цим заняттям застане Шурка, бо нутром відчувала: не покине він її після першого разу; тоді вона роботу перекладе на нього хай би ціною ще одного нічного відвідання, а тоді, подумала реально й тверезо мисляча Юлька, домовиться з ним про будівництво сінців - отже, цією операцією відразу хотіла зловиги кілька зайців. Заєць перший: будівництво сінців для газової плити. Заєць другий: зробити це без особливих затрат, бо в неї не було що тратити, та й не хотілось. І нарешті, заєць третій: той Шурка Кукса нежонатий - це вона напевне довідалася, - тож вона в такий спосіб спробує до себе прив’язати надійніше, в неї для того, щоб загніздитись у Ластів’ячому Гнізді, куди вгатила всі свої гроші, є ще бозна-скільки роботи. Окрім того, коли Шурка Кукса прикладе до того гнізда рук, то легше зможе прижитися в ньому, адже в такий спосіб воно стане ніби трохи і його. Таким чином, Шурка Кукса вгадав абсолютно точно: вона хотіла зробити з нього наймита-приймака. Сам же Шурка був дитиною системи, яка проголошувала: ліпше всі бідні (крім начальства), ніж половина бідних і половина багатих, отож він волів ліпше лежати без діла на траві острова, ніж тягати Юльці дошки, навіть жертвуючи нічним задоволенням. За тим Шурці було трохи й жаль, але він заспокоїв себе у досить простий спосіб: заплющив очі, солодко відчуваючи, як повзають повіками сонячні мацачки-промені, й перепустив через уяву все те, що творилося з ним у Ластів’ячому Гнізді, - було це солодко й утішно, аж він щасливо передрімав увесь той час, поїси Юлька тягала дошки, вже киплячи супроти нього гнівом, бо він, лобур, таки не прийшов, як вона твердо того сподівалась. Шурка, однак, теж був не зовсім простак, бо як тільки вона ту роботу закінчила, миттю прокинувся, ще полежав, поки вона вмилася, переїла, помила посуд, а відтак перестала бути така сердита, й коли всілася біля свого вже єдиного вікна, позіхнув квакнувши, звівсь і знову поплівся до Безназванного завулка; бо як чоловік не міг отако просто не прийти до неї, коли мав ще надію, що на тому полі урве любасну квіточку. Оце й був резон, що повів його до Ластів’ячого Гнізда, а побачивши у вікні її кругле обличчя і розлиті на підвіконні перса, він спинився та й обперся об паркана, хоч двір у цей час не був порожній, там стояло кружком троє із восьми жінок Ластів’ячого Гнізда і вели їм одним зрозумілу балачку.

- О! - сказав Шурка. - Ти вже і з роботи прийшла!

- Як бачиш! - коротко відрізала Юлька, бо трохи була ще сердита за те, що він не прийшов учасно, тобто тягати дошки, хоч, тверезо мислячи, про ті дошки він нічого не знав і з нею не домовлявся - чергова риса жіночої нелогічності.

- Хороші я тобі двері вставив, - сказав двозначно Шурка Кукса - Як картінка!

- Двері як двері, - однозначно відказала Юлька, бо мала на увазі самі двері, а не його дурні натяки.

- А що це в тебе за дошки під вікном?

- Сінці хочу пристроїть, - лагідніше відказала вона.

Шурка Кукса зрозумів, що про дошки він запитав даремно; зрештою, не дошки ж його цікавили.

- Слиш, - навпрямки сказав він, - мо’, й сьодня в гості присогласиш?

Круглі, здивовані очка полили на нього сірий перламутр, ніби холодну воду.

- Чого ж, - сказала Юлька - Коли мені сінці зробиш.

Шурка розхвилювався. Нє, це вже переходило всілякі межі.

- А знаєш, скіки тра заплатить, щоб сінці построїть?

- Я тебе не нуджу, - сказала спокійно й навіть холодно Юлька. - Спитав, я тобі відповіла.

- Щоб сінці построїть, тра мастєром буть.

- Ну да, - сказала Юлька - Двері ти ж поставив.

- Двері - це просте, сінців я не поставлю.

- Як знаєш, - мовила Юлька й відвела від нього очі, задивившись на річкові краєвиди, а може, на місяць, що вже проглядав, хоч небо ще було ясне, а світла довкола багато. І той місяць, урізаний у світле небо, був так само трохи здивований, як і Юльчині очка; і Шурка Кукса відчув, що йому невідь-чому стало соромно, що не вміє будувати сінець; з іншого боку, він боявся й зав’язнути в цьому сірому перламутрі очей і в тому широкому розливі грудей на підвіконні; йому подумалося, що то був тільки сон, оте їхнє гаряче з’єднання, бо принаймні аж нічого не змінило в їхніх стосунках, і вона від нього так само далека, як була, а може, й далі, бо для нового зближення пропонувала вже вищу ціну, хоч тут можна було б і поторгуватись, але він страшився влазити в нове ярмо, хай і тягло до неї невимовно.

- Я з Колею-рибалкою поговорю, - сказала вона байдужно. - Він сінці уміє ставить.

Цього разу двозначно, здається, сказала вона, і Шурка аж очі на Юльку поставив - саме за те, що сказала так двозначно - це отверезило його, примусило отямитись, а може, трохи й обурило.

- Ну да, поговори, - мовив він. - Колька вміє. Пока!

- Пока! - сказала байдуже Юлька і знову задивилася на прирічкові краєвиди, ніби їй до нього й діла нема, та й не знає вона його і знати не хоче, адже головний інтерес тепер у неї не він, а сінці.

Отож Шурка пішов, а вона й далі стриміла у вікні; лице її стало сонне, ніби то місяць посірів і сів отак на підвіконня відпочити; при тому була вона така непорушно відсторонена, що всяк із чоловіків, котрі проходили завулком, неодмінно повертався в той бік. Вона ж узагалі нічого не бачила, а рухатися то й не мала потреби. І так знову тривало день у день, часом з’являвся поблизу і Шурка, але ближче не підходив, а в Колі рибалки якось так клалися шляхи, що в Безназванний завулок він не забредав; зрештою, шляхи його були елементарні: з роботи й на роботу, від дому до річки, де він не менш непорушно сидів, як Юлька, у човні та й ловив рибу, а тоді з річки додому; хіба інколи потрапляв і в доміношну компанію. Але чортяка сидів і в Колі-рибалці, отакий чорний, тілистий, із натуральними ріжками та хвостом, але в нього до того чортяки було приставлено сторожа, чуйного, як гуска, та й на гуску він подобав, і це була його власна теща, її звали Маня, була це сестра Тамари й тітка Капілі, бо жінка його Любка до того чортяки не то що була байдужа, а якась нечутлива - мала вона в житті досить іншого клопоту. Отож, коли той чортяка прокидавсь у душі Колі-рибалки, то він або напивався, неодмінно виганяючи з дому жінку з тещею (це був простіший і менш небезпечний сказ), або ж удавався у любасні пригоди, а тоді вже виганяти з нього чортяку рішуче бралася теща; саме вона вистежувала його і вчиняла скандал тій чи тій нетіпасі, яка на зальоти Колі-рибалки відповіла. Все кінчалося, як завжди, просто. Коля знову повертався в родинне лоно, чортяка лишався поганьблений, вибитий, випотрошений, із обірваним хвостом і зламаними ріжками, тож покірно і злякано ховався на споді душі Колі-рибалки, і Коля-рибалка знову користувався тільки двома шляхами: на роботу і на річку; заспокоювалась і теща, хоч і потому не випускала зятя з-під чіпкого нагляду; принаймні вона досить часто з’являлася на острові й перевіряла, чи Коля-рибалка сидить у човні й чи він там сам. А коли його з потреби із околиці відносило, то вона напевне знала, куди він подався й коли повернеться, і хто ті люди, з якими він спілкується. А була теща маленька й сухенька, з гострим гусячим личком і з лагідненькою усмішечкою на видку, і тільки коли говорила про розпусників та розпусниць, голос її ставав іржавий та низькотонний, а личко закляте й люте, а в очах закипав брунатний вогонь, а губи вже не всміхались, а ставали двома крицевими платівками - ось якого сторожа моральності мав Коля-рибалка. Всі жінки на вулиці чудово про те знали, отож коли в Колі-рибалки прокидався чортяка (у складнішому варіанті, скажу), жодна із них уже не піддавалася на мого зальоти, ось чому ми про нього не згадували, і він змушений був літати деінде; принаймні чинив це на роботі, де була сувора контрольно-пропускна система, очевидно, спеціально організована, щоб не пускати таких тещ, бо від розкрадання так званої «державної власності» вона аж ніяк не хоронила, і це також знали всі, навіть ота контрольно-пропускна сторожа, якій теж треба було з чогось жити. Таким чином і лагодилося більш-менш гармонійно сімейне життя Колі-рибалки, але чортяка не спить, і його таке гармонійне життя зовсім не влаштовувало - такий він уже в цьому світі і їда вся: коли не порегоче й не позбиткується з людської глупоти та пристрастей (які вони дрібні та одноманітні), то впадає в меланхолію, а коли чорт упадає в меланхолію, то це вже не жарти, це, кажучи фігурально, означає не що інше як початок чортячої смерті.

7

Коля-рибалка завернув у завулочка цілком випадково і з мирними намірами: там, у Ластів’ячому Гнізді, жив такий собі Надим, чоловік жінки, що мала подобу кішки, відповідно й гримала в себе чудового, гарного, з білою китичкою на хвості і з білою маніжкою на грудях кота, якого любила більше чоловіка й дітей; через це чоловік відчувався вдома незатишно, тому й став рибалкою; отож він колись пообіцяв Колі чи жилки, чи поплавка, чи черв’яків, чи грузило; тому-то чортяка, який саме сьогодні прокинувся в душі Колі-рибалки, склав пальця бубличком і тихо постукав у серце свого патрона (давні греки описали б цей акт поетичніше: маленький крилатий божик Купідон, чи Амур, чи Ерос, наклав на лука стрілу і, хоч мав зав’язані стрічкою очі, влучно уцілив тією стрілою у серце Колі-рибалки); в такий спосіб той і опинився в Безназванному завулку і найперше побачив незнайому особу жіночої статі, яка стриміла у вікні, розливши по підвіконні пишні груди, із круглим, як місяць, лицем, яке було таке спокійне, байдуже і самозаслухапо, що Коля-рибалка забув про свого рибальського приятеля Вадима і вкляк, дивлячись на мимолітнє диво - щось його при цьому схвилювало, збаламутило, схопило залізною п’ятірнею за серце й викрутило його, як мокру ганчірку.

- Привіт, Місячна Зозулько, - м’яко сказав Коля-рибалка. - Щось я тебе раньше й не примічав.

Вона звела на нього очі й облила холодним перламутром, а може, це були якісь крижані мацаки, що обмацали його колючими, але й ніжними пальцями.

- Привіт, - байдуже сказала Місячна Зозулька.

Тоді Коля-рибалка ще більше забув про Вадима, а повів із Юлькою солодку балачку, бо вважав, що хто-хто, а він уміє охмуряти жіноцтво; вона ж відповідала коротко й байдуже, але якось так, що він все більше й більше піддавався не так чарові од цієї Зозульки, бо чарів, окрім пишних грудей, вона й не мала, як пошептам отого свого чортяки, який відразу ж дав йому знати, що тут зірвати квіточку буде досить легко. Про тещу в цей мент Коля-рибалка й не думав, бо йому вже було й не до неї; зрештою, так склалося, що він був саме у відпустці, отже, на роботі завести романа, як казав, не міг, а без романі, коли в ньому прокидався чорт, йому, ясна річ, не вижити, хіба з горя напитися й черговий раз вигнати з дому жінку та тещу. Але він уже сказав надто багато солодких слів, які підказував йому на вухо чортяка, отож тим простим засобом (напитися й вигнати жінку й тещу) вже не одбутись, отож його язик пролопотів те саме, що колись лопотів і язик Шурки Кукси:

- Мо’, ти мене в гості присогласиш?

- Багато ти хочеш, - сказала незворушно Юлька.

- Нє, я серйозно.

Вона замовкла і знову облила його холодним перламутром.

- Може, й присоглашу, - сказала спокійно. - Зроби мені з цих дощок сінці, то й договоримся. Кажуть, що ти вмієш…

Коля-рибалка отетерів: це що, вона з нього сміється? Сінці робити треба не менше тижня чи й два, за це можна взяти добрий кусок, а вона хоче так?

- Заплатиш мені чи так? - спитав Коля-рибалка.

- Сам знаєш, - сказала, не дивлячись на нього, Зозулька.

В голові Колі-рибалки вихором почали проноситися думки, розкладаючись саморушно на «так» чи «ні». Він робитиме їй сінці - це чудова ширма, і чортиця-теща ні про що не здогадається. Зможе робити, отже, сінці і тут, і там, і то не раз, аж поки перестане мучити його чортяка, - романи ж у Колі-рибалки тривали після того, як досягав він свого, не більше тижня. Коли жіночка траплялася законозиста, здобував її довше, але коли вже її мав - таки не більше тижня, такий уже в нього організм. Тут здобувати її довго не доведеться, і він залюбки б узявся до тих сіней, але виступав ще один резон. То, що він узявся б за підробіток, утішило б і жінку, і тещу, але вони однодушно, різко й безкомпромісно зажадали б, щоб він віддав їм зароблені гроші. Отже, виходило, що за сінці, зроблені ним, мав би заплатити він сам. Коля мав приховані від жіноцтва п’ятсот карбованців; міг би сказати, що взяв сімсот, а двісті і ніби лишити собі - вони після ґвалту на це погодяться, але чи не задорого випадало таке задоволення.

І поки він отак міркував, Юлька у якийсь спосіб устигла порозумітися з його чортом, і чорт почав у ньому ворушитися, ластився до нього, шепотів, ніжив, задурманював голову; брав його очі, одне в одну долоню, а друге в другу і жбурляв ними, цілячи в отой пишний розлив перс на підвіконні, й Коли рибалка став відчувати, що зараз він розіллється перед нею в озерце, що йому вже зовсім байдужі практичні резони, що живе він раз, сказав йому чорт, а гроші все одно розвіються, як дим. А тут, сказав чорт, ти нап’єшся. І не те інтересно, мовив мін, що ти завоюєш якусь жіночку, аби потім про те солодко згадувати, а те інтересно, що навісиш здоровенного гусячого носа тещі з її стежами, підгляданнями - за це варто заплатити не тільки п’ятсот, а й тисячу рубликів. І це був, здається, останній аргумент, який переконливо Колю-рибалку подолав.

- А бляха в тебе є, щоб покрить?

- В тебе нема? - спитала безтурботно Юлька, вона вже знала, що він погодився.

- Матеріал твій, - сказав Коля.

- Толем покриєш, - мовила Зозулька - Я дістану.

Тоді Коля-рибалка трохи помнувся і почав дивитися кудись поверх її голови.

- Треба мені там кої об чом переговорить. Не знаю, чи буду свободний, - сказав він.

- Переговори, мені не горить, - сказала байдужно Юлька.

Коля-рибалка недаремно так сказав: він був тактик управний, оскільки працюватиме на очах не тільки Безназванного завулка, а й цілої вулиці, то на таку роботу мали дати і санкцію жінка, а передусім теща як його моральний сторож. Усе, що чиниться, має бути відкрите, щоб у жінок не виникло передчуття чого таємного, схованого, - вони на все це нюх мають бездоганний, таємним, отже, має бути тільки одне, а для цього треба вибрати найлогічніший час. Той час, що його бездоганно точно вибрала Юлька для Шурки Кукси, Колі-рибалці, звісно, не підходив і то з простої причини: він тоді мав лежати побіч своєї законної жінки і давати тій жінці якось раду, як дають раду в цей час своїм жінкам інші чоловіки околиці, - і все це при нервовому наслуханні тещі, бо коли б він того не робив і не возився б із жінкою, теща відразу б засікла, що тут щось не так, і почалися б вивіди, шпигування, а це вже діло небезпечне і до цього доводити не можна. Отож Коля-рибалка довго з Юлькою не розбалакував, а пішов до Вадима (це також треба було зробити на випадок потреби доказувати алібі), узяв у нього жилку чи поплавка, грузило чи черв’яків, а коли переходив двір Ластів’ячого Гнізда, відчув, що настромлений на вісім жіночих поглядів, ніби якийсь там святий (Коля-рибалка випадково бачив таку картинку, ну да, в тещі була релігійна книжка); отож він був як той святий (Себастіян, скажемо від себе), а всі вони конечно засікли його балачку з Юлькою і тепер умирали від цікавості все вияснити, адже в дворик та балачка не донеслася, дув вітер і слова відносив і осипав у сусідньому садку, де їх міг почути хіба що старий, шолудивий пес, що понуро сторожував майже порожні цього року яблуні й такі дрібниці, як балачка Колі-рибалки з Юлькою, були йому цілковито нецікаві.

- Це не про сіни для себе Юлька з тобою догуварувалась? - сміливо мекнула колишня хазяйка Юльчиної кімнати.

- О! - спинився Коля-рибалка здивовано. - Ви все знаєте, цьоць. Про сіни! Але не знаю, чи братися, з жінкою тра переговорить.

- Мало дає? - спитала жінка-коза.

- Малувато, - сказав Коля-рибалка. - Тепер таке времня, що все дорого.

- Да, врємня теперички тяжолоє, - мовила власниця бульдожка і сама схожа на бульдожка.

- Не знаю, не знаю, - сказав Коля-рибалка - Може, візьмуся за цю роботу, а скоріше ні. Рибку ловить мені інтересніше. І додому якогось хвоста принесу, й укалувать не тра.

- Да, теперички чоловіки ледачі, - сказала власниця бульдожка.

- Бо кому воно, цьоць, нада - жили надривать? - мовив Коля-рибалка й пішов геть; саме таке про себе враження, як про незацікавленого, він і хотів залишити. Потім він їм розкаже, що його до цієї роботи приневолили власна жінка і теща, і що може бути принадніше, коли власна жінка, а ще й теща, тобто власний сторож його моральності, штовхають тебе в обійми якоїсь Місячної Зозульки. Не був би він мужчиною, щоб таку нагоду втратив.

Отож Коля-рибалка спокійнісінько повернувся додому, тещі не було, хлопця їхнього також, жінка - сама. Він трошки з нею погрався, хоч вона не була схильна до любовних ігор і на його приставання відбивалася й огризалась, хоч не пальми активно. Наразі прийшла й теща. Трохи попорався біля рибальського причандалля, здобувши кілька словесних колючок від жіноцтва на цю тему, і аж тоді ніби згадав те, чого не забував, але так подія мала виглядати малозначущіше.

- Забув сказать, - мовив він. - Оце заходив я до Вадима, то там нова якась у Ластів’ячому Гнізді… Хоче сінці пристроювать. Звідкісь знає, що я це вмію.

- Це я їй сказала, - мовила теща.

«Чудово, - подумав він. - Один-нуль в мою користь».

- Просить, щоб я їй ті сінці поставив. То я їй нічо не сказав, думаю, дома пораджуся. Щось мені не дуже охота одпуск собі переривать, лучче я на човничку посиджу…

Вони обоє витягли в його бік обличчя й заблищали очима. «Рибка клюнула» - подумав по-рибальському Коля й солодко за курив сигаретку.

- А скільки дасть? - спитала Любка.

- В тому то й річ, що дурничку. П’ятсот.

- А ти поторгуйся, - жадібно сказала теща.

- Каже, нема в неї більше.

- То кугутка, - сказала пристрасно теща. - А кугути гроші мають.

- Я її грошей не лічив, - мовив Коля-рибалка. - І не дуже мені хочеться в одпуск укалувать, досить, що на роботі укалую. Коли хочете знать, мама, я тоже кугут.

Теща дещо знітилася.

- Ти вже не кугут, - сказала вона. - Ти вже давно в городі живеш. А кугути - це ті, шо тільки-но з села перебрались… По-моєму, та за ту роботу візьмись… Там таке воно шкарапетне, таке почварне, - сказала до своєї дочки. - І такі в город лізуть. На шо вона надіється. Аж смердить од неї кугутством.

Те, що вона так відзивалася про Юльку, було добре, хоч трохи дрочило самолюбство Колі-рибалки; не така вже, як на нього, та Юлька була почварна.

«Отже, два-нуль?» - спитав він себе.

- По-моєму тоже, - приклала останню печатку до санкції Любка, - замість ото байдики бити на тій річці, якусь копійку додому принесеш. Хай тобі хоч харчі дає…

Це вже Колю-рибалку розсердило: Любка бувала часом егоїстично-уїдлива.

- Я шо, дому свого не маю! - гаркнув він.

- Чого не маєш, маєш, - сказала улесливо теща. - Та й вона, по-моєму, на роботу ходить. Це вона хату на тебе покидатиме?

Питання увіч було із вивідчих, тож Коля-рибалка збув його найбайдужіше:

- Я ж вам сказав, що з нею нічого ще не догуварувався. Отак тільки поговорили. Мені не дуже хочеться й укалувать.

- Нічого, трохи й повкалуєш, - сказала байдужно Любка. - Трохи живота скинеш, бо на тому човні з неробства ще більше салом обростеш.

Шпилька, кинута Любкою, була колюча в Колі останнім часом і справді почало витинатися черево, в той час як жінка його залишалася худа й гінка, вона любила з того черевця покпити, бо худий товстого чомусь не любить, а ще добре бачила, що це його допікає.

«Що ж, - подумав він милостиво. - Хай буде три-один. Але посмійся, посмійся!..»

8

Отак Коля-рибалка й почав будувати Юльці сінці. Правда, перед цим у нього з нею відбулася досить практична розмова, бо Коля любив, щоб усе йому було ясно. Першого дня він викопав траншейку для невеликого фундаменту й почав возити для нього камінь від річки. Від Юльчиного борщу на обід він відмовився, сказавши, що обідатиме вдома, а от вечері згодився приймати, а після вечері виразно настоював на платі за сьогоднішній день. Юлька спробувала викрутитись, як це робила була з Шуркою, але з Колею це в неї не вийшло, бо той пригрозив покинути роботу і нагадав Юльці, як дорого вона йому обходиться. Юлька впокорилася й покірно пішла до ліжка - він коло неї попрацював із насолодою і справно, аж Юлька тихенько застогнала під ним. Але його при цьому не обнімала й не цілувала, тож він змушений був на неї прикрикнути, і вона його обняла, а на поцілунки відповідала, проте, мляво. Ну, що ж, першого разу хай буде так. Часу багато ці операції не зайняли, жінки з двору знали, що він з нею вечеряє, а це входило у порядок речей; скільки ж там страв Юлька йому подає і що в неї на десерт, то це вже доглянути було важко, хоч, правда, колишня господиня Юльчиної кімнати, коли вони вечеряли, прикладала вухо до замкової щілини, про це Юлька напевне здогадалася, бо вмикала радіо і те радіо покривало всі звуки, а в жінки-кози була така особливість, що коли звук накладався на звук, вона нічогісінько не могла дотумкати. А спробувала колишня хазяйка Юльчиної кімнати стати на підслухи тільки частково зі своєї волі; річ у тім, що вона одна із Ластів’ячого Гнізда була дружна з Колиною тещею, а теща, хоч і була сповнена презирства до жіночих Юльчиних здатностей, обов’язків сторожа Колиної цноти не занехаяла, а примчала сюди ще зрана, ще коли Коля-рибалка спав, і попросила за тим люципером (визначення самої тещі) простежити, бо це такий, що довіряти йому не можна. Коля ж рибалка після активного десерту, яким його пригостила Юлька, мав іншу проблему: все це відбулося підвечір, а під ніч доведеться мати те саме з власною жінкою, а цього йому вже було, може, й занадто. Першого вечора він ще зумів послатися на втому (Любка знала, що він тягав каміння, бо підходила на його роботу глянути); другого вечора також послався на каміння, а той день він уже вимостив підмурівок, і Любка це також знала, сама вона вже не ходила дивитись, але теща ходила, а її інформації не довіряти було годі. Отже, проблема була в третьому вечорі, після того дня, коли займався зведенням каркасу - як на те, Юлька саме того дня розпеклася й розходилася, хоч він планував сьогодні зробити з нею перерву. Ішов він додому цілком запаморочений від такого «десерту», з тугою думаючи, шо коли він того самого не повторить із жінкою, то не тільки жінка, а й теща візьмуть на нього підозру. Через те Коля-рибалка вирішив удатися до допінгу. Річ у тім, що і йому Юлька не давала чарки, і тут він уже не зміг її пересилити, при цьому вона навіть згоджувалася, щоб Коля покинув роботу, але п’яних вона ненавидить, хоч ти її вбий.

- Я буду тоді тобою бридитися, - сказала прямо Юлька, і він здався, бо таки не хотів, аби вона ним бридилась.

Отож, прийшовши додому, заковерзував і став, як це часом з ним бувало, ніби вередлива дитина, заявивши, що коли вони з тещею не поставлять чарки, то завтра на роботу не піде і хай зроблене залишиться без оплати.

«Все одно, я сам собі плачу», - подумав при цьому.

І взагалі, укалувать йому вже набридло і все таке, бо з нього досить, бо вони не дають відпочити в відпустку, що вони тільки й знають, що гроші, гроші - подавіться ними, - виразно сказав Коля-рибалка.

Отож, щоб залагодити конфлікта, теща змушена була побігти до колишньої хазяйки Юльчиної кімнати, щоб купити в неї банку самограю, а заодно й довідатися про результати підглядацької діяльності жінки-кози.

- Вони там радіво крутять, - сказала та, а що радіо крутила кожна жінка околиці, то це підозри в тещі не викликало, та й якось не могла вона цього разу взяти до голови, щоб Коля-рибалка спокусився такою «кугуткою» - надто вона, на її погляд, була незугарна, особливо, коли порівняти її з Любою, яка була таки, на її переконання, красунечкою. Теща оповіла жінці-козі свій клопіт, про те, що Коля-рибалка заковерзував, і побігла швидше додому з півлітровою банькою цукрівки, на кухні відлила звідти четвертушку, а решту сховала до чергового зятевого сказу.

Колю ж рибалку ніщо так сексуально не збуджувало, як алкоголь, отож він вижлуктив свою четвертушку, а що теща десь знову помчалась, а хлопець із гулів ще не повертався, Коля-рибалка розіграв пристрасну сцену, і чи горілка, чи сама сцена належно його збудила; вони зачинилися з жінкою зовсім у непригожий для таких речей час і не вийшли з кімнати навіть коли почули, що повернулася теща, а коли та почала шкрябатися до них у двері, Любка так грубо її відіслала, що та вмить здиміла, відразу ж утямивши, що тут до чого, а в таких речах заважати подружжю вона вважала неприпустимим. Після такого спалаху Коля-рибалка з чистою совістю захріп, а розгарячіла й розчервоніла Любка вийшла на кухню, бо в неї там ще була сяка-така робота. Вона зирнула на матір гнівно й переможно, а та скулилася на ослінці, але не сказала їй нічого; зрештою, обоє були задоволені й спокійні, а найбільш задоволений був Коля-рибалка, який прокинувся, коли Любка виходила з кімнати, накидуючи на голе тіло халатика, почекав поки вона піде, а тоді переможно захихотів і визнав, що він таки вправно наставляє носа і тещі своїй, і жінці, а коли так, то чого іще й бажати.

Після того Коля-рибалка чомусь заснути не міг: чи то в ньому блукав ще неперепалений хміль, чи й справді був понікуди задоволений, чи, може, надто засмітилася йому голова дивними думками, а думав він не про свою жінку, з якою тільки-но відбув любасну баталію, і не про тещу, якій він так славно наставив цього разу гусячого носа, а думав він про Місячну Зозульку із Ластів’ячого Гнізда, бо раптом зрозумів, що його в ній вабить. А вабила його в ній саме ота її «кугутість», і це збудило в ньому чи спогади про власне дитинство та юність, чи йому запахло батьківською хатою, бо в тій Юльці й справді все було «кугутське» - а до подібних дівчат залицявся він хлопцем, і вони вважалися йому верховенством принади й краси. Більше того, вони й пахтіли по-сільському, може, полями, може, сіном, може ароматичним зіллям, у якому століттями купали свої тіла, може, первісною силою людей, близьких до землі, і закладеною в полях, лугах, гайках та городах. Колись Коля-рибалка їздив до Києва і його бозна-чому занесло до музею, а біля музею стояли кам’яні, грубо витесані з каменю, баби із пласкими лицями, з величезними звислими грудьми, з короткими карачкуватими ногами і низькими клубами; і він раптом здивовано відзначав, що Юлька напрочуд подібна до тих кам’яних жінок із предковіччя. Коли б не грав у його тілі й досі хміль, він би, може, й не думав таких чудних і дурних думок, бо йому здалося, що Юлька - це в дивний спосіб ожила скіфська баба, а може, в ній нуртувала ота не висякла іще з живих тіл скіфська кров. Він згадав, яка палка й гаряча вона була сьогодні, як він нею обпікався - такого в нього ніколи не бувало з жінкою власною. Він виразно відчував, що Юльчине тіло пахло полином, ні, не пахло, а пахтіло, а може, полином з любистком, і від того в Колі-рибалки, в його сп’янілому, задурманеному мозкові й у схвильованих грудях, підіймався недовідомий щем, бо йому раптом згадалось, як він, ніби не в цьому, а в іншому житті, косив траву, як він кидав снопи в молотарку, згадалося йому пекуче сонце, запах перетертої в порох соломи, саме вона й пахла сонцем, перев’язані білими косинками, бадьорі, закурені, прекрасноокі дівчата на молотарці й захоплений дзвін жайворонка над усім тим. І тоді він біля молотарки притиснув одну з тих прекраснооких дівчат, вона заверещала й почала відбиватись, а він відчув у руці тремтливо пульсуюче персо і на повні груди вдихнув отого сільського, чи, як казала його теща, «кугутячого» духу дівчини - ото його він сьогодні так само виразно почув од Юльки. Але таке запаморочення тривало в Колі-рибалки тільки мент, бо хміль витік із нього, як зайва вода, і він озирнувся задоволено примруженим оком. І став гордий од того, що лежить не в якійсь задрипаній селянській хаті, а тут, у міській, що від нього тільки-но пішла жінка, котра не зіллям пахне, а духами, бо перед любов’ю завжди трохи духається, бо вона годить йому, от навіть випити сьогодні дала і ще щось інше, а він не оганьбився, хоч міг би, бо не така проста штука достойно впорати за один вечір двох. Оце й стало тим заспокійливим акордом, який знову допоміг йому приплющити очі й поринути в сон, а сон його, попри все, був про село, про ожилих скіфських баб із круглими місячними обличчями; про коней, котрі бігли в нічне, і від них дурманно пахло ніччю; про корів, які топтали вранішню золоту росу й подавали трубні гуки назустріч великому світилу, що сходило; про запах скибки свіжого із печі хліба, политого олією й притрушеного сіллю, і про те, як із хрумкотом кусав він щойно вирваного з грядки огірка. І там, уві сні, він відчув, що якась невіджалована туга гложе його, а від чого вона й до чого - Бог відає; а ще він побачив, що йде через хату біла мара з білим крейдяним обличчям, і стояв у горішній шибі повний місяць і обливав ту постать ззаду, а над головою в тієї мари щось металеве блиснуло, і він раптом перелякався, що це йде до нього якась нечиста сила, аж злякано підхопився;

- Шо?

- Та це я, - засміялася Любка. - Зробила собі ні ніч косметичну маску.

9

- Ти того, - сказав Юльці Коля-рибалка, коли прийшов на роботу, а та саме готувалася відходити на свою, - шукай чим покрити сінці, бо я вже через два дні буду кончать.

- А ти мені не дістанеш? - спитала Юлька, якось загадково всміхаючись.

- Про те в нас договору не було, - сказав Коля. - Ти й так мені дорого обходишся.

Вона нічого не мовила й пішла, а Коля озирнув її з висоти, тобто з горбка: і справді була почварна. І що він у ній знайшов - аж так на неї укалує, ще й немалі гроші за те своїй жінці платить на відкупне: нє, він-таки справді сказився. Подумав, що сьогодні треба дати собі відпочити, тобто попрацює він сьогодні й безплатно, або спробує домовитися, що вона заплатить йому іншим разом, бо він після вчорашнього якийсь ніби ватяний. Позіхнув на повного рота, закурив, але сигарета йому не смакувала. Озирнув критичним оком свою роботу: виходило ніби й непогано.

«Да, я малахольний, - подумав він самокритично, - як уже кажусь, то кажусь!»

Йому жахливо не хотілося братися до роботи - був ніби викручений віхоть. Тоді відчув, що на нього хтось дивиться - була то жінка-коза.

- Слиште, цьоць, - сказав Коля-рибалка. - Може б ви мені якусь чарку вцідили на похмілля?

- Хай тобі Юлька цідить, це вона тебе найняла.

Коля-рибалка сів на колодку.

- Юлька не вцідить, бо вона проти цього, та й нема її, - сказав. - Я вам заплачу. Скільки ви берете за одну чарку?

- Як для тебе - руб!

- Ото! - сказав Коля. - Дорого. А в чарку у вас скільки влазить?

- Тепер все дорого, - сказала жінка-коза. - А в чарку в мене влазить сто грам.

- Ну, то несіть, бо я щось ніяк не візьмусь за роботу.

В цей самий час Юлька переходила через кладку, поставлену над розмитою водою греблею, і назустріч їй із кущів, як чорт, висунувся Шурка Кукса.

- Хе-хе, - сказав він, облапошуючи Юльку. - От я тебе й передибав. Таки найняла Колю-рибалку?

- Бо ти не хотів, - сказала байдуже Юлька, на лапання вона ніяк не зреагувала.

- Але мені це дорого, - сказав Шурка Кукса. - Може, тобі щось дешевше тра?

- А чого ж, тра, - спокійно сказала Юлька - Два рулони толі.

- На ті нещасні сінці аж два рулони? - обурився Шурка. - Та туди й одного досить.

- То достань одного, - мовила незворушно Юлька.

- І можна буде до тебе прийти? - по-молодецькому ошкірив зуби Шурка.

- Якщо не будеш п’яний, договоримся, - сказала Юлька, а коли він ще раз хотів схопити її за пишні груди, відбилась.

- Аванс, Юль, - ображено сказав Шурка.

- Аванс ти уже взяв, - сказала вона і розважно пішла стежкою так, наче вони були незнайомі.

- Нє, почекай, - догнав її Шурка, схопивши за плечі. - Це коли я дістану толі, тоді ти з обома?

- А це вже не твоє діло, - вирвала плече Юлька. - І я тебе не силую. Хочеш, приходь, а не хочеш, я за тобою плакати не буду.

Облила його холодним перламутром своїх дивних очей, і він раптом зрозумів, що за ту плату толь він дістане. Дістане, бо його потягло до неї, як магнітом, аж відчув у голові знайомий заверт. З іншого боку, йому було образливо, що його замістив Коля-рибалка, що вона така до нього байдужа, що так холодно й безсоромно вимагає за свою любов плату, тобто що він як чоловік таки не зумів закрутити їй голову.

- Фу, чорт! - сказав сам собі Шурка Кукса. - Що це я в неї влюбляюся?

Він аж засміявся, бо хіба можна в таку закохатись? Пішов через кладку - вирішив подивитися, що там робить Коля-рибалка. Рулона толі він знав де взяти, бачив його у повітці у Васі Равлика, там, де той тримав дрова. Повітка була край городу, задалеко від хати, пролізти туди було нескладно, йому неприємно було інше: з Васею Равликом вони тепер вороги.

«А може, саме тому й можна забрати того рулона, бо ми вороги?» - розважно подумав Шурка Кукса і заспокоївся. Заспокоївся і засвистів щось під носа - йому ставало весело. Бо й справді, чого йому чимось перейматися, коли над головою світить ясне сонце, коли він знає, як дістати рулона толі, коли вже немає ніякого клопоту і коли так легко на душі. Адже сьогодні він усе це діло проверне і знову відчує гаряче, пекуче, як присок, Юльчине тіло, а потім знову стане вільний, як пташка, нікому нічого не винний і не зобов’язаний.

Уже здаля почув удари молотка й пішов на звук - хотілося йому подивитися на того дурня, що заради принадностей почварки завербував себе аж так, що будує тій лярві цілі сінці. Він, Щурка, од такого задоволення відмовився, а цей на гачок попався - недаремно він рибалка.

- Привіт, Коль, - сказав він, вийшовши на горбка. - Укалуєш?..

- Як бачиш, - сказав Коля-рибалка.

- І вона платить тобі наложним платежем? - показав зуби Шурка.

Коля-рибалка подивився на нього насторожено.

- А ти все знаєш? - спитав.

- Брось, Коль, я їй оті двері вставляв, тож і знаю. Гаряча вона бабка, нє?

Тоді він побачив, що Коля-рибалка аж посутенів, Шурці було то приємно.

- Шо там у тебе з нею було, мене не інтерисує, - сказав жорстко Коля-рибалка. - А мене вона найняла за плату, пойняв?

- Да, пойняв, Коль. Наложним платежем.

- А будеш язиком патякать, то ти мене знаєш! - погрозливо сказав Коля-рибалка.

Шурка знав. Одного разу Коля його віддухопелив - було в них діло.

- По-моєму, ми говоримо як кореша, - сказав примирливо Шурка.

Тоді Коля дихнув на нього, і Шурка відразу ж збагнув, чого той такий войовничий, - несло з нього, як із бочки.

- Так от, запомни, - жорстко сказав Коля. - Мене чесно найняли і я чесно своє відробляю. І тих твоїх дурних намйоків не пунімаю, дійшло?

Тоді Шурка вирішив схитрувати.

- Дійшло, Коль, - сказав він. - Я чого до тебе прийшов? Підходить до мене твоя теща, ну, й розпитувать почала, чи не помічав я чого.

- І ти їй про свої двері й розказав? - уїдливо спитав Коля, а Шурка Кукса відчув, що потрапив у ціль. - Коля його побоювався.

- Я ж не дурний, Коль, - відказав Шурка - Мені вона платила наложним платежом, а тобі, може, й інакше, хе-хе! Просто інтересно було взнать.

- То хай буде неінтересно, - сказав, щілункувато дивлячись, Коля-рибалка. - А язика не розпускай!

- Я чого ще до тебе прийшов, - мовив Шурка. - Чи немає в тебе рулона толі? Тра кой-шо покрить… Я б тоді язика на замок закрив.

Тоді Коля схопив його за барки й підняв над землею, Шурка задригав ногами.

- Ти з мене ідіота не роби, - сказав, а скоріше зашипів Коля. - Я тобі інакше язика прищемлю, так прищемлю, що пісочок посиплеться. Я не шуткую.

Турнув Шурку, і той впав на всі чотири.

- Да, я тебе понімаю, - сказав Шурка зводячись. - Дорого вона тобі стоїть. Вона й мені дорого стоїла, і є за що, - він засвітив зубами. - А коли теща твоя почне в мене знову розпитувати, то що їй казать?

- А те, що знаєш, - сказав Коля-рибалка. - Шо я чесно тут найнятий і чесно укалую.

«Не вийшло, шкода! - подумав Шурка, йому жахливо не хотілося лізти по той толь до Васі Равлика, але з Колею в нього номер таки не вийшов. - Шкода».

- Я все пойняв, і ти мене пойняв, Коль! На лапу!

Вони потисли одне одному руки й розійшлись. Але Колі-рибалці розмова зіпсувала настрій. Здавалося б, так чудово він усе організував, так вправно навісив тещі, його моральному сторожові, носа, таке мав від того задоволення, а тут прителіпалося це одоробло; більше того, виявляється, це одоробло ще до нього переспало з Юлькою, бо вставило їй двері; отже, Коля був для Юльки один із багатьох, що їх вона безсоромно використовувала, аби на дурничку опорядити собі хату, а мала б ним, Колею, принаймні захопитися. Ні, Колі це все жахливо не подобалося, а може, так сталося через те, що мав сьогодні кепський настрій, тож подивився вперше на неї тверезими очима; та й не має сьогодні до неї, як і взагалі до жіноцтва, аніякісінького інтересу, бо треба собі й перепочинок дати. А може, це минув у нього його сказ, адже він так довго вже у тому стані перебуває! З іншого боку, кинути все також не випадало, бо тоді б це викликало б нездоровий інтерес у жінок цього двору, а відтак і в його жінки з тещею. Хіба що, подумав Коля-рибалка, зробити перепочинок на сьогодні й махнути на рибу, бо йому від того Шурки занудило на душі. Шурка й справді був патякало; Коля не сумнівався, що той безпосередньо тещі про всі ці секрети не розкаже, але не втерпить розпатякати комусь із вуличних дружків, а ті принесуть своїм жінкам, а вже останні подбають якнайшвидше донести все Любці й тещі - тут уже сумнівів нема. Тоді не Любка й теща опиняться з наставленим носом, а він, премудрий Коля-рибалка, який і гроші свої відкладені втратить, і ганьби зазнає. Саме тому Коля не піддався на Шурчин шантаж, а вирішив його прилякати - це може подіяти на цього розхлябаного ловеласа дійовіше - одного разу він уже йому морду бив.

Ні, сьогодні винятково несприятливий і нещасливий день, тож Коля-рибалка не мав уже сили орудувати пилкою, сокирою і молотком, поскладав інструмента і рушив з двору, ясна річ, наштовхнувшись на одну з жінок - була це котоподібна, себто Вадимова жінка, що йшла з котярою на грудях, і обоє лагідненько собі муркали.

- Щось ти сьодні рано кинув роботу? - сказала жінка-кішка, чи жінка з кішкою.

- Не робиться, - показав зуби Коля. - Хочу на річку скакнути, сьогодні мені риба снилася.

- Жива чи мертва? - поцікавилася жінка-кішка.

- Жива, - сказав Коля-рибалка.

- Це поганий сон, - мовила жінка-кішка з котярою на грудях. - Мертва - то ще гірший, а жива тоже погано. Нє, це і поганий сон…

- Через це мені й не працюється.

- На річку луччо не ходи, Коль, - сказала жінка-кішка, і Коля-рибалка раптом розширив на неї очі: була не така вже й молода, але ще цілком придатна.

- То може, ти мене до себе в гості покличеш? - спитав, стрільнувши бісиком, Коля.

- Отак уже й зразу, - засміялася жінка й пішла геть.

«Клюнула!» - захоплено й задоволено подумав Коля-рибалка і, обернувшись, промацав поглядом налиті литки й фігурний задок, що мирно коливався собі через двір.

Це поправило йому настрій, і Коля тут-таки вирішив: коли відпочине сам та й коли уляжеться пух цієї історії, можна буде спробувати кинути камінця в того городчика. Але до роботи сьогодні він повернутися не міг, зрештою, й плати сьогодні не братиме, тож вискочив із хвіртки Ластів’ячого Гнізда і йому в очі, як величезна риба, радісно й заклично блиснула тисячею іскристих очей річка.

10

На щастя, Вася Равлик був сьогодні на другу зміну, отже роздобути толь проблеми великої не буде, в одному тільки треба було остерегтися: чи не стежить за ним вулична нишпорка Людка. Загалом, останнім часом Людка вела себе дивно: вже не моталася вулицею від однієї сусідки до іншої, не висиджувала на знаменитому камені з рябою Надькою, куцою Наталкою, Магаданшею чи таксистихою; її взагалі на вулиці стало ніби й непомітно, і Шурка Кукса був тим трохи стурбований, безпечніше-бо себе почуваєш, коли нишпорка на очах; коли ж ні, починаєш підозрювати, що вона знайшла якісь невідомі способи стеження, десь такі, як підзорна труба рябої Надьки. Але підзорної труби вночі він не боявся, а от що чекати від Людки конечно не знав. Тому здолав цю проблему просто; вирішив сам до Людки зайти, тим більше, що вони були однокласники, і вже це давало йому таке право; скаже, мовляв, що зустрівся з тим і тим із їхніх однокласників, тим більше, що з одним із них він таки справді зустрівся. Отож Шурка зайшов у хвірточку, що вела в маленький засаджений квітами палісадничок і постукав у двері з облізлою фарбою. Людка була вдома, щойно повернулася з роботи, на Шурчин візит здивувалась, а по тому вони мило потеревенили про однокласників.

- Що це тебе на вулиці не видно? - спитав Шурка. - Не заслабла?

- Набридла мені та вулиця, - байдуже проказала Людка - Шию тут дещо.

І справді, біля стола стояла швальна машинка для ніг, відкрита і з якоюсь тканиною, затисненою лапкою.

- Да, - філософічно сказав Шурка, - старі ми стаємо.

- Ти, мо’, й стаєш, а я ні, - відрізала весело Людка. - І досі волам хвости крутиш?

- Нє, - сказав Шурка. - Вже буду устраюваться.

- А до Юльки стежечку топчеш?

- Ну, шо ти таке кажеш, Люд! - обурився Шурка. - Вона найняла мене двері їй уставить. Два дні я в неї робив - і все!

- А що це там гупає цілий день?

Питання Шурку ошелешило - чудасія! Людка не знає, що не він, а Коля-рибалка працює в Зозульки із Ластів’ячого Гнізда. Ні, це щось незбагненне, та й ненормальне: Людка, котра знала куди й для чого пробігла чиясь курка, не відала тепер такої простої речі.

- То Коля-рибалка їй сінці будує, - сказав Шурка і згадав Колині погрози. - Тоже найняла. Кугути, вони мають гроші.

У Людки спершу засвітились очі, а тоді й погасли.

- Хай собі будує, - байдуже сказала. - Мені воно що!

«Чи вона не больна?» - подумав Шурка Кукса, виходячи від Людки. Зрештою, це його влаштовувало, хай трохи похворіє, поки він дістане того рулона толі, ну, і візьме сьогодні належну плату, а що буде завтра, його мало цікавило. Був він із породи нетль, коли правда, що кожна людина має біологічну сув’язь із певної істотою живого світу: твариною, пташкою чи комахою. Адже недаремно стародавні люди мали свої тваринні чи пташині тотеми, та й прізвища їм такі давали: Вовк, Лисиця, Заєць, Тхір, Орел, Сокіл, Горобець, Синиця, Комар, Метелик; Шурка ж Кукса був істотою нічною, любив політати по довколишньому простору, а коли бачив якогось вогника, кидався туди стрімголов, робив довкола запаморочливі піруети й сальта, п’янів, позбувався голови і часто припікав собі крильця. Потім од того помаленьку відходив, аж доки його знову не гнало на нічні зальоти чи польоти, і знову кидався сторч головою у темінь. Темінь його хвилювала, наливалася йому в груди, темінь його п’янила, місячне світло збуджувало, цвіркуновий спів надихав; пітьма наливала його силою й відчайдушністю, і все, що він чинив незаконне (ніколи в компанії, а завжди все сам) відбувалося з її благословення; Шурка залюбки ставав безпечною дитиною тьми; зрештою, й шкода, яку він чинив, була невелика, швидше бешкети, як злочинність.

Отож він пішов у зарості бульби, чи як її по-науковому звуть - земляної груші, чи топінамбура, і приліг там, слухаючи покрики п’яниць у тих заростях і миле зудіння комарів, які теж були нічними істотами і свого брата кусали не дуже - його кров для них була малоїстівна. Отож Шурка й заліг у заростях, щоб, одне, - переконатися: Людка таки не думає виходити зі свого двору на стежі, а друге, - вичекати тієї хвилі, коли пожильці двору, де їх жило сто чи більше, перестануть ходити до туалета - вони, як тільки западала тьма, йшли туди, мов сновиди, одне за одним, монотонно, спокійно; відчиняли персональними гачками двері (туалетів біля садиби Васі Равлика стояло три), ховалися там, витримували паузу, а тоді й виходили; натомість приходили інші, а останньою йшла ще одна дитина тьми - провізорка, груба, роздольна, люта на себе й цілий світ, просякнута наскрізь медичними запахами і така повільна в рухах, що нагадувала черепаху; отож та черепаха й завершувала цей вечірній похід, бо їй треба було сховатися в дерев’яній будці довше; можливо, вона звідти ворожила на зорях, які зазирали в конуру крізь шпарини; після неї міг прибігти хтось загулялий, один чи два, і тоді наставала та містична тиша, коли все завмирає; коли сім’ї п’ють чай перед тим, як лягти в просторі чи вузькі ложа, коли виповзають із криївок черв’яки, їжаки й равлики, а кішки граційно виходять із домівок з уявно зав’язаними уявними бантами на шиї і ступають у зрошену траву, мов гранд-дами чи балерини.

Саме тоді Шурка Кукса перескочив притьма дорогу й проліз через дірку в город до Васі Равлика. Було тут цілком тихо; правда, щось затаєно шаруділо, ніби шепотіло, ніби зітхало, і Шурка Кукса невідь од чого відчув тихий острах, адже недаремно йому не хотілося сюди йти. Він обережно й нечутно ступав стежкою, дістався повітки, швидко розшукав там рулона толі, звалив його на плечі, а коли визирнув назовні, то побачив: місяць яскраво освітив садка Васі Равлика, посплітав тіні з мережним тріпотливим світлом і від того сад чарівно осяявся, затремтів, задихав, і Шурка Кукса відчув, як волосся в нього на голові починає ворушитися, бо саме там, під яблунею, на якій повісилася кілька років тому Равликова любаска, біля якої й він трохи терся і яку кликали Чортицею, він уздрів світляну прозору, виткану з місячного проміння постать, і ця постать була з кошачою головою, в білій сукні та в білих туфлях на високому підборі; вона стояла ледь-ледь поколихуючись, розріджуючись чи знову згущуючись; Шурка міг би голову віддати на відсіч, що була то таки Чортиця.

У цей час за парканом із ревом промчали на мотоциклах рокери; тендітна прозора постать, виткана з місячного проміння, ніби розпалася від того реву на кілька площин; Шурка використав цей момент і кинувся через сад до дірки в перелазі, власне у паркані, не покидаючи й рулона толі, що ніби приріс йому до пліч; йому здавалося, що до нього протягуються світляні руки, готові от-от схопити його й зачавити, і перемісити разом із рулоном в липку чорну масу; горло йому стисла судома, він упав навкарачки і поліз у пролаза, зчухрав собі з плеча рулона, але про нього не забув, тож звівся, знову кинув його на плече і чкурнув чимдуж: туди, де у вікні сиділа печальна Місячна Зозулька з Ластів’ячого Гнізда; можливо, юна сумувала, адже Коля-рибалка на сьогодні покинув її, як і будівництво сінець; а може, він до неї більше й не прийде, наситившись доволі; тоді треба буде знову стриміти у вікні, а коли б їй хтось сказав, шо того вона прагне, гой би зовсім не розумів жіночої психології, бо ніхто із цих брутальних кнуриків, котрим тільки й хочеться, що потолочити гречану нивку, не знає про неї анічогісінько, нічого їм про неї не відомо, а тим більше про її сокровенну таємницю, адже її таємниця - це біль і смуток її, це намагання в цьому світі не засохнути, як билині, а зрости квіткою і щоб до тієї квітки обов’язково прилетіла бджола чи й джміль і щоб той джміль чи бджола забрали в неї солодощ її, бо коли цей солодощ не буде забраний, то він перетвориться в отруту. Це її бажання, вище нікчемних тілесних насолод, в ній розросталося, як зілля-мокрець, сплітаючи між собою стебла, чи парость винограду, котрий чіпляється за стінку вусиками й повзе-повзе угору, аби там десь, у невідомій височині, закріпитися надійніше за якогось балкона чи ґратки, а по тому ловити площинками листків сонце, аби згодом відчути в собі народження великої таємниці. Саме для того будує й вимощує своє гніздо, і зовсім вона в цьому світі не зозулька, бо та безтурботно підкидає свої яйця в чужі гнізда, але вона й Зозулька, бо користується чужою працею, застосовуючи такі засоби, які їй самій противні. Але виходу не має, бо, як та ж таки зозуля, будувати сама собі гнізда не вміє - для цього їй конче треба помочі. Вона ж самітна в цьому світі, прилетіла невідь-звідки, і в неї немає ні родини, ні близьких, бо всі зозулі живуть без родини і без близьких. Отож їй смутно стало й печально під місячним світлом, і обличчя в неї стає також світляне, і воно блідо й ненадійно світить собою в ніч, і її єдина принада - перса, розлиті по підвіконні, як молоко, бо й самі вони вже давно прагнуть набубнявіти й налитися молоком, а тоді бризкнути тим молоком сонцеві у вічі, щоб умило воно й омолодило цей проклятий Богом світ. Отож єдине, що їй лишалося: бути покірливою і спокійною, сидіти й чекати, іншого способу зарадити собі не відала.

У завулку щось зашаруділо, Юлька здригнулась. Тихо відчинилася хвіртка, і в двір почало всовуватися якесь чудовисько, з дивно видовженою чорною головою. Чудовисько хитнуло цією головою, як хоботом, і полізло на пагорба до неї, Місячної Зозульки з Ластів’ячого Гнізда.

- Це я, - сипко зашепотів, задихавшись, Шурка Кукса. - Приніс тобі толь. Не чекала так швидко?

- Чого ж, - сказала спокійно Юлька. - Ми ж догуварувались.

11

Коли теща брала щось у підозру, Коля-рибалка відразу це помічав. Бо вона тоді дивно розширювала очі і вряди-годи втуплювалась ними в Колю-рибалку, непорушно застигаючи, ніби чарувала його або просвічувала мислительним промінням. Очевидно, вона щось відьомське в собі мала, бо Коля-рибалка від тих позирів відчував неприємний зуд у тілі, неспокій і відчуття, що його ось-ось прихоплять, а всі його секрети із ганьбою буде викрито. Треба було щось терміново вчиняти, а Коля-рибалка в таких ситуаціях здобув уже певний досвід - мав спершу збити тещу зі сліду, інакше вона до всього обов’язково донюхається. Через це він вирішив, як то кажуть, пуститися берега повністю; наступного дня на роботу до Юльки не пішов зовсім, а подавсь у бур’яни, де його із задоволенням зустріли п’яниці, тим більше, що він послав одного з них до колишньої господині Юльчиної кімнати, повністю ту місію оплативши. Чудово знав, що теща відразу ж зафіксує це, тому її мозок на якийсь час скаламутиться, а коли знову проясниться, то вона збагне: відчуття небезпеки в неї прокинулося вчасно й правильно, але вона не зметикувала тільки, звідкіля та небезпека йде.

Любка в цей час побігла вже на роботу, отже, теща не могла послати її відразу ж у бур’яни, щоб на законних підставах забрала звідти свого чоловіка, а тимчасом Коля-рибалка пив із п’яницями, щось там варнякав, вони також вигукували напівспотворені слова, і це в той час, як теща неприкаяно блукала біля бур’янів, не зважуючись туди зайти, бо знала, що Коля її брутально прожене, а може й стусана дати, бо забрати законно його могла тільки жінка, а тещі до цього, як він сказав би: зась!

Вона не втерпіла й побігла до телефона-автомата, що був на вулиці, аби потелефонувати дочці - може, та вирветься якось із роботи й наведе вдома лад, але рурка в телефоні-автоматі в черговий раз була відрізана й лежала поверх апарата, отже, щоб потелефонувати, треба було дертися під Просиновську гору, на що теща не зважилася, бо не захотіла втрачати заблудлого зятя з очей - її не так турбувало, що зять нап’ється чи навіть програється в карти, хоч і це також зле, як те: чи не почне він безсовісно Любці зраджувати - саме це й було основним пунктом моральних турбот тещі Колі-рибалки. Це вона вже трошки й підозрівала, однак виявилося, що Коля-рибалка зблудив зовсім в інший бік, тобто пустився берега, втрапивши в запій, що з ним також не раз траплялося - річ неприємна, але не порівняти її з тим, коли б він почав по-негідницькому, на переконання тещі, як справжній паскудник, стрибати в гречку, бо це вже було б не «пустився берега», а це вже була б розпуста - це слово Колина теща промовляла з такою зневагою, навіть ненавистю (коли дивилася телевізора і щось там таке показували, коли про щось балакали і таке згадували), що в неї при цьому тремтіли вуста й повіки. Тому до певної міри вона заспокоїлася, через це й не потелефонувала дочці на роботу - ввечері у них із Колею буде серйозна розмова.

А Коля тимчасом гуляв. Він напився й варнякав щось не до розуміння, як і його тимчасові кореша; потім вони грали в карти, а що Коля рішуче сказав, що всі наявні гроші він віддав на горілку, а на борг ніколи не грає, п’яниці поставилися до нього великодушно, і вони почали грати на щиглі, отож, коли програвали Коля з напарником, їх били по лобі щиглями, при цьому гомерично реготали, роззявляючи майже беззубі пащеки з білими лопатками язиків у ротовій отхлані, а коли вигравав Коля з напарником, вже вони били щиглями супротивників і так само гомерично реготали: «Га-га-га-га!» - і вилуплювали очі й роздирали пащеки, і ляпали радісно себе по стегнах, а часом обнімалися й слинили один одному мармизи. Потім Коля-рибалка встав і категорично мовив:

- Усьо, хлопці! Я баста!

І раптом метнувся з несподіваною для п’яного прудкістю (скажемо, що Коля дуже п’яний не був, бо пив не з охоти, а для годиться, та й грати комедію, як він відзначав, треба було) туди, де мала ховатися, за його розрахунками, теща. Розрахунок був напрочуд точний, теща підскочила, як на пружині, а Коля-рибалка загорлав:

- Гутюга! Лови її, заразу, лови підглядачку! Ось я тобі зараз кості переламаю!

Теща вже чесала від нього щодуху і коли хтось цікавий спромігся б зафіксувати швидкість, з якою вона чеше через бур’яни й городи (біг з перешкодами), а тоді й по стежці, то напевне б визначив рекорд у бізі для літніх людей, і це в той час, коли Коля-рибалка і в гадці не мав за нею гнатися чи її ловити, а тим більше ламати їй кістки - ні до чого це йому було, - а тільки либився самовдоволено, бо чудово знав, що теща не зупиниться ні на мить (для пристрашки він ще потупав ногами на місці, вдаючи, що біжить), щоб озирнутися (вона й не зупинилася й не озирнулася), що вона вскочить у хату і зачиниться там, сподіваючись, що він ломитиметься в двері - так вона й справді учинила. Але Коля й не думав сьогодні до вечора повертатися додому; зараз він би міг вільно погостювати в котроїсь своєї любаски, але любаски мають звичку не приймати того, з ким перестали крутити любов, а до Юльки не підеш із тієї простої причини, що її вдома нема, та й на роботу він до неї не вийшов, отже, нічого в неї не заробив. Тому Коля відв’язав човна, весла були тут-таки припнуті на ланцюзі, й виїхав на чудове, лискуче сонячне річкове плесо, а що не мав снасті для риби, то пристав до берега, роздягся й почав пічкурувати, тобто лапати рибу в прибережному камінні та корчах, і йому пощастило, бо вилапав головника, кілька великих пліток і кільканадцять пічкурів. Потім він пішов до компанії з трьох рибалок, які готувалися варити юшку, - риби в них було зловлено мало. Через те появу Колі-рибалки вони зустріли з ентузіазмом, один із них метнувся на городи, щоб потай нарити картоплі, заодно смикнувши й цибульку, другий же витяг із кишені аптекарську пляшечку з сіллю, другу з потовченим лавровим листком та перцем і був цілком переконаний, що цією часткою право на юшку здобув. Третій був грибник, тому махнув у кущі й невдовзі приніс два боровики, одного красноголовця та чотири бабки - і вони зварили таку юшку, від якої пахло на кілометр, і в тих, хто потрапив у той кілометр, густо потекли слинки, але чорта лисого вони з кимось тією юшкою поділилися; недаремно кожен з них носив із собою ложку й не розлучався з нею, отож і вихлептали ту юшку з казанка, для більшого смаку прикладаючись вряди-годи до плящини, яка знайшлась в одного з них; кожен мав, як то кажуть, «неблагополучне сімейне життя», отож шукали собі розваги й душевного спокою, як уміли.

А Колина теща в цей час сиділа, тремтячи, біля дверей, зачинених ізсередини на защіпку, із качалкою в руці одній і з коцюбою в руці другій і даремно, із завмиранням серця, сподівалася, що Коля ломитиметься в двері; зрештою, і в думці не кладучи, що в неї за цей короткий час виріс гусячий ніс, привішений їй зятем, і виросли, як лопухи, вуха, а досить їй було б поставити ту качалку чи коцюбу між ноги, як вона пурхнула б, як рокер, пухкаючи перегаром бензину, затахкотіла б і мала б змогу помчатися зі швидкістю світла у ясне небо. Але вона через наївність не відала в собі таких традиційних талантів, а в дзеркало якось забула зирнути, та й не дивилася вона в нього вже віддавна. Колина теща була жінка обмежена і могла думати за раз тільки одну думку, і думка ця була: як би болючіше огріти рідного зятя качалкою чи коцюбою, коли він спроможеться свої двері вирвати. Отак через самообмеженість, скажемо про себе, пропав у цьому світі ще один відунський талант.

А ввечері, коли Коля-рибалка таки змушений був повернутися додому, була буря: блискавка та грім, а дві могутні чорні хмари, в образі жінок, виступали з пучками стріл-блискавок у руках проти невеликого, змореного понікуди, непохмеленого, майже безсилого чоловічка, котрий сидів на ослінці з одним заклепленим оком, яке вже спало, і з другим напіврозплющеним.

- Та почекайте ви, чортиці, - сказав мирно він. - Дайте хоч слово сказать…

Але вони не давали йому й слова сказати: одна верещала, а друга ґелґотала, а коли жінки у такому сказі, то чи й здатні вони на розумне й розважливе слово? Отож вони кричали й репетували, а він спокійнісінько собі подрімував, вряди-годи прислухаючись до тих верескливих вигуків: чи не скажуть вони того, що мали б, за його підрахунками, сказати, адже для того він і розіграв усю цю комедію. Очевидно, Коля-рибалка мав до режисури талант, але й цей талант, на жаль, був закопаний у землю, бо саме Коля відкрив один прецікавий закон: коли режисер хоче, щоб актори геніально грали, треба, щоб вони не знали, що грають, а були впевнені, що оце так вони живуть. Отож Колина жінка й теща геніально грали, не відаючи, що вони таки грають розлючених фурій - Коля-рибалка для справедливості їхній фурійний геній цілком визнавав. Через це так покірливо сидів він на ослінці із заклепленим одним оком і з напіврозплющеним другим, бо мусив же він хоч упівока з них милуватися і ними захоплюватись.

- Кинь, мамо, щось йому доказувати, він, чортовий п’яничка, спить, - нарешті сказала Любка.

Він і справді спав і бачив Місячну Зозульку з Ластів’ячого Гнізда із круглим обличчям скіф’янки, з розлитими на підвіконні грудьми, його знову до них потягло, бо вже відпочив, тільки треба було одного: аби ці жінки до неї його послали.

Цупка, як коцюба, в якої виросли раптом розчепірені пальці, рука потермосила його за плече; пів лівого ока розплющилось.

- Да, - сказав він. - Постели. Хочу спать.

- Щоб завтра не шлявся, а пішов на роботу, пойняв!

Ліве око розплющилося більше.

- Да, обізатєльно, - сказав Коля-рибалка - Це ви правильно кажете… Ставити сінці… Обізатєльно! Можу я конець-концом оддихнуть? Стели, хочу спать.

- Перевірю, як ти підеш, я перевірю, - тоненько запищала, як причавлена миша, теща. - Ганьба на нашу голову з таким робітничком! А вона озьме й не заплатить! І все, що ти там настроїв, піде тюльці під хвіст. Цього хочеш?

- Собаці під хвіст, - поправив поважно Коля-рибалка.

- Фу, як ти некрасіво виражаїся, - сказала теща.

Тоді він зовсім прокинувся. Встав і потягся, а тоді глянув на них цілком тверезо й притомно:

- То що, мені на ту роботу завтра йти? - спитав, мов того не докумекав ще.

- Ти якийсь сьодня приторможений, - сказала Любка. - А про що ми тобі цілий вечір торочимо?

Коля-рибалка зрадів. Його очі знову приплющились, але для того, щоб ці дві артистки, котрі так геніально грають фурій, не помітили, що він радий понікуди, адже цілий вечір чекав од них саме цих слів.

- По-моєму, ви не говорили, а кричали, - миролюбно мовив Коля і рушив туди, де мало бути його ліжко, адже він уже справді засинав і це було єдине, чого сьогодні праг.

«Нє, - подумав мудро він, простуючи до спальні, - баб усе-таки можна дурить, не такі вони вже й пронирливі».

12

І от сінці у Юльки побудовано, скажемо, не дуже вникаючи у деталі, що незабаром до них з’явилися й двері, бо Коля-рибалка збудував їх без дверей, згодом усередині їх було отиньковано, завезено газову плиту й балона, а двері, що вели до колишньої хазяйки Юльчиної кімнати закладено цеглою; до речі, саме ці двері й було переставлено на сінешні, отже, Юлька не мала потреби доставати нові, що теж для неї було немаловажно.

Минуло відтоді, може, з півмісяця, а може, й місяць, на землю дихнуло осінню, і саме тоді Юлька остаточно переконалася, що насіння, яке щедро сіяли в неї баламути, Шурка Кукса та Коля-рибалка, виявилося порожнє, бо й не проросло в ній; вони ж самі з Безназванного завулку зникли й більше сюди не потикалися; непевні ж вітри долі їхньої носили їх по інших завулках цього світу; Юлька також навіки про них забула, бо й не було про що згадувати; лишили вони їй після себе хіба смуток, який вряди-годи проростав у ній замість плоду, на який все-таки сподівалась, і цей смуток часто ставав, ніби розлоге дерево із напівжовтим листям, бо осінь уже дихала на землю, і те дерево смутку невидно виростало з неї, шелестіло жовтим листям, а часом плакало краплями сліз. Тоді Юлька не витримувала, знову сідала у вікні, розливаючи по підвіконні свої пишні перса, й дивилася на світ Божий порожніми круглими і вже не здивованими очима. Із героїв цієї оповідки одна тільки Людка була щаслива, бо тільки вона оплодотворилася таїною світовою, а що це так, знала вже напевне, хоч на вулиці про те ще ніхто ані здогадувався, - дивувалися тільки, чому вона зробилася така неговірка й нетовариська, а у вільний час все в хаті ховалася. Дехто зі всюдисущих жіночок винюхували тут щось незвичайне, але на підтвердження своїх підозр вивірених фактів не мали, отож цілком резонно вирішили, що шила в мішку не втаїти, - треба тільки зачекати, і те шило обов’язково вилізе, що справді незабаром сталося. Тоді всі заспокоїлись, і Людчине життя потекло цілком спокійно у щасливому передчутті, а живіт її набухав і круглішав, і вона прислухалася до того росту в собі із щасливою увагою. Але це буде через певний час, а тепер Людка просиджувала годинами біля швальної машинки, і тільки інколи машинка її затихала, і вона подовгу задумливо вдивлялась у вікно, нічого в тому вікні не бачачи.

Юлька ж сиділа у своєму вікні й дослухалась, як шелестить жовтим листям безвидне дерево її смутку; часом вона думала, що її гніздечко ще не зовсім упоряджене (ще один доказ: коли була вона Зозулею, то цілком дивною, тією, яка перестала літати по світі, перестала шукати чужих гнізд, а твердо вирішила влаштувати власне, хоч і в зозулячий спосіб), але не могла придумати, що б їй тут упорядити; знову настали місячні ночі, але місяць був ще неповний, бо молодий. Отож, дивлячись на того молодою місяця, вона думала; щоб упорядкувати своє гніздечко до решти, їй не так багато й треба: збудувати хлівця й завести собі курей чи качок, ліпше курей, бо качок і сусідки перестали розводити: їх душили на річці пси, п’яниці і хлопчаки. А ще, придумувала вона, можна було б зробити сходи на пагорба, де стояли її сінці, бо взимку слизько ходити, але думала вона про те мляво, була-бо ніби стомлена тією невсипущою діяльністю, яку виявила, ладнаючи своє гніздо, а більше від того, що розчарувалася в своїх помічниках, в отих шалапутах: які лізли до неї, щось для неї робили (ніде правди діти), а самі були порожні, як гнилі дерева чи свищі-горіхи, хоч трудилися на її полі ніби й старанно й без остороги. Через це Юлька просякла презирством до тих химерних, улізливих істот, була вона сита ними по горло. Отож, коли хтось новий зупинявся у Безназванному завулку, вона гостро спроваджувала прибульця, бо й справді втомилася й розчарувалася; та й про неї почали негарно побазікувати оті жінки із Ластів’ячого Гнізда, і жінки з інших кутків, що вона, мовляв, сяка й така, але ніхто з них не знав, а може, й не хотів знати, що вона й не сяка й не така, а що живе в ній, і росте, і все більшає дерево смутку, і що ночами вона по вінця наливається місячним світлом, а сон тікає від неї геть, а вона сідає серед ночі біля вікна зовсім не для того, щоб принадити якогось кнурця, а щоб помолитися місяцеві, й небові, і землі, бо вони починали помаленьку навколо неї вмирати, бо й вона сама помаленьку вмирала разом зі світом, бо й місяць, і земля, і зело чомусь не посприяли їй у її задумі. Отож сиділа у вікні й шепотіла місяцеві якісь непевні слова; може, переконувала, що вона зовсім не із зозулячого племені, а коли й так, то вигнанець із нього, що вона мріє не про зозулячу долю, а про звичайну людську, а коли того не станеться, засохне у своєму вікні, як вазон без поливання. Сама дивувалася, що з неї випливають такі чудні, стародавні, хвилюючі й нуртуючі слова, не до кінця їх розуміла, бо то були не її слова, а того таємничого в ній, якого безвідмовно слухалась. І те таємне, принаймні так виходило, ніби зрадило її, бо повного задоволення їй так і не принесло. В такі хвилини вона плакала, і сльози її текли в ніч, сльози обмивали й обпікали її обличчя, і те темне в ній знову прокидалось, і вона чула в собі, в глибині нутра свого, тихий пошепт, такий тихий, що не розбирала слів, хоч добре відала, про що їй оте таємне віщає. А віщало воно їй про те, що все, що є в цьому світі, має бути, що все, що сталося, мало статись, а що не сталося, не мало статися - на те є воля не її, і не її таємного, а воля отого Місяця й Зірок, і повинна лишатися слухняна, має впокоритися й чекати і слухатися таємного в собі; тоді, можливо, вона буде в цьому житті й благословенна, а непокора й занепад - то буде зрада самій собі. Не могла зрозуміти того резону до кінця, але відчувала таємний смисл отих прошептаних слів, і вже цього було досить, бо хто вміє таке відчувати, тому не треба вищого розуму і він у цьому світі ще не пропащий.

І от в одну з таких віщих ночей, коли листя на деревах жовтіє скопом, коли осипається на землю останнє насіння; коли маленькі жучки вичавлюють із себе слину, що має стати павутиною, тобто їхніми крильми для польоту; коли затихають цвіркуни, а вирійні птахи чують у грудях тоскний і прекрасний погук до далекого, багатоденного польоту, вона знову не могла заснути і знову сіла, розчинивши вікно, навіть сама не відаючи, для чого це чинить.

І ось вона побачила в глибині Безназванного завулку чоловіка. Він безшумно рухався, облитий місячним світлом, у синьому плащі та кепці й ніби світився. Юлька завмерла у своєму вікні, боячись і дихнути; водночас у ній все раптом схвилювалося, кожна жилка її тіла затремтіла, ніби заграла, але це тривало тільки мить. Наступної хвилі заспокоїлась, але від чоловіка у синьому плащі не відривала очей. Він підійшов до паркану, що огороджував обійстя Ластів’ячого Гнізда, і зупинився. Юлька на хвилю сполошилася й нервово прислухалася, чи спить Ластів’яче Гніздо? Був то такий час, коли Гніздо справді спало. Глибоким сном, забувши про клопоти й гризоти, підозри, неприязнь та приязнь, облуду й доброчесність, співчуття до інших і злоби до них. Гніздо спало, ніби хтось наслав на нього безпам’ятство навмисне для того, аби те, що відбувається, відбулося. Мертво спали люди, собаки, коти, кури, нутрії, кози, пташки, їжаки, цвіркуни - все живе і сутнє.

Чоловік відчинив хвіртку і зайшов у двір. Юлька непорушним привидом завмерла у вікні й чекала. Чоловік знову зупинився, облитий місячним світлом, а може, те світло відходило від нього, - довкола стояла мертва тиша. Знову рухнувся й пішов на пагорб, простісінько до Юльчиного вікна.

- Доброї ночі, - сказав неголосно. - Треба тобі зробити сюди сходи… Окрім того, в усіх є хлівець, а в тебе нема. Робітника тобі не потрібно?

Стояв і всміхався лагідно, золота голова його під місячним світлом палала.

Юлька мовчала.

- Чого мовчиш? - ще лагідніше спитав він.

- Я не мовчу, - сказала Юлька. - Двері відчинені.

- Знаю, - мовив він і роззирнувся. - Дивна сьогодні ніч, правда?

- Правда, - сказала Юлька й опустила голову.

- То не потрібні тобі робітники? - знову спитав він.

- Ні, - відповіла Юлька.

Тоді він підійшов до вікна й погладив її по голові. Юлька заплакала. Мабуть тому, що її давно ніхто не гладив по голові, хіба що неймовірно далека й забута мати, і далекий, давно забутий батько.

- Не плач, - сказав тихо й лагідно чоловік. - Все буде добре. Все буде так, як ти хочеш. Для того я й прийшов.

1991р.