Романи Куліша. Мовчуще божество

Оксана Щур Письменник, закроєний на вченого

У травні 1453 року, напередодні падіння Константинополя, безіменний переписувач у перерві між роботою вирушив прогулятися міськими мурами. Турки готувалися до фінального штурму; виглядало, що цього разу їм вдасться. Розпачливу нотатку про побачене переписувач залишив на полях книги… і продовжив копіювати чужий текст. Невідомо, коли обірвалося його життя. Однак його робота вціліла. Анонімна ж нотатка увійшла до історії як втілення того, наскільки праця може бути прихистком від довколишнього жаху, а щоденникове письмо — способом вихлюпнути межові емоції.

Так само драматично з сучасної перспективи виглядають обставини роботи Віктора Петрова і кола його однодумців. Всередині країни постійно відбувається коригування стратегії культури і кожен успіх зрештою починає здаватися лише відтермінуванням неминучого. Учасники мистецьких та наукових кіл гинуть фізично, психологічно ламаються, підпадають під чистки; на еміграції їх чекає боротьба за виживання іншого кшталту. Глобальна ситуація у світі не набагато краща: тривають війни, економічні кризи, а політична карта повсякчас перекроюється. Здається, складно не збожеволіти в таких умовах вже від самого усвідомлення безвиході ситуації і рипіння тонкого льоду під ногами.

Утім, як і кожна епоха, тамтешнє сьогодення для його сучасників виглядало не більш драматичним, ніж нам — наші «цікаві часи», до яких вони не дожили. Наділений і здоровим глуздом, і критичним мисленням, Петров не міг не усвідомлювати реалій, у яких жив, і наслідків кожного зі своїх вчинків. Чи не тому його діяльність (як і діяльність неокласиків і згодом «мурівців» — його найближчого оточення) виглядає як намагання «своє робить» попри те, що довкола тривають війни, голод, економічні кризи, репресії, а самі діячі перебувають під тотальним наглядом? Як археолог та історик Петров розуміє крихкість людського життя, ба навіть цивілізації, але також добре знає, що іноді випадкова нотатка на полях може подолати смерть і стати символом цілої культури.

Стосовно Віктора Платоновича Петрова можна з певністю ствердити: він цілком вдало навчився протистояти мінливим обставинам — і отже, за кожної влади став би тим, ким зрештою і став.

Його було закроєно на вченого.

Народився Віктор Петров 10 (23) жовтня 1894 року у родині священика. Рано втратив матір. Батько малого Віктора вступає до Київської духовної академії, згодом відмовляється прийняти чернецтво через потребу ростити сина. Працює в Одесі, далі — в Холмі. Віктор змінює адреси разом із батьком. Перед Першою світовою війною Платон Петров стає викладачем Київської семінарії, а Віктор вступає до Київського університету на слов’яно-російське відділення історико-філологічного факультету. Тут студіює класичні та європейські мови, а також глибоко цікавиться російською літературою, як класичною, так і сучасним йому модернізмом. У 1918 році після блискучого захисту дипломної роботи Віктора Петрова залишають при університеті як стипендіата. Згодом він мав би обійняти посаду професора російської літератури.

Тимчасом триває війна, постійно змінюється влада, а наслідком української революції стають зміни не лише політичних, але й естетичних векторів інтелігенції. Для академічної філології це означає, що «малоросійське» та «південноросійське» красне письменство із локальної теми перетворюються на історію національної літератури. Сковорода, Шевченко, Пантелеймон Куліш і Леся Українка стають цікавішими, ніж пушкінська плеяда. Віктор Петров, окрім Вищого інституту народної освіти — так тепер називається реформований Імператорський університет святого Володимира, — має ще кілька місць роботи. Він влаштовується до Етнографічної комісії ВУАН, яку згодом очолить, викладає, редагує наукові часописи… У цей же час утворюється коло «неокласиків», ядром якого, крім Віктора Петрова, є Микола Зеров, Освальд Бургардт, Павло Филипович, Максим Рильський, Михайло Драй-Хмара. Петров тут — прозаїк серед поетів. Наприкінці 1920-х він пише романи «Дівчина з ведмедиком. Неправдоподібні істини» та «Доктор Серафікус» (останній вийде друком аж у 1947 році), а на основі власних історико-літературних напрацювань створює белетризовані біографії.

У 1930-ті роки мистецькі вправи стають дедалі ризикованішим заняттям. Петрова ненадовго арештовують у 1938 році за підозрою у контрреволюційній діяльності. Після звільнення він зосереджується на наукових справах, і його наступний художній текст з’явиться вже аж під час Другої світової війни. У 1941 році Віктор Петров евакуюється з Києва до Уфи разом з ним очолюваним Інститутом українського фольклору (і у вересні того ж року організовує експедицію до українських поселень у Башкирії!). Невдовзі він повертається на окуповану територію України. За однією з версій, його закинули у ворожий тил як радянського розвідника[1]. Починає співпрацювати з німецькою владою. З-поміж іншого, видає у Харкові часопис «Український засів», де друкує власний роман «Без ґрунту».

Згодом Віктор Петров відступає разом із німецькими військами і опиняється в Берліні, а потім у Мюнхені. Тут стає активним учасником емігрантського середовища. Багато пише, виступає із доповідями, долучається до заснування Мистецького Українського Руху та формулювання естетичних засад модерної літератури. Його цікавлять питання історіософії, можливості існування великої культури без державності, дискусії про обличчя національної літератури в екзилі.

1949 року Віктор Петров повертається до Радянського Союзу. Еміграційні кола вражені його раптовим зникненням і оплакують трагічну загибель видатного інтелектуала. Одні підозрюють, що Петрова, як і Горліса-Горського, вбили націоналісти; інші звинувачують у його смерті радянські спецслужби. Тимчасом Петров живе у Москві, а за кілька років переїжджає до Києва. Цього разу — назавжди. Працює в Інституті археології Академії наук. Вже у похилому віці нарешті бере шлюб із Софією Зеровою, вдовою професора Миколи Зерова, стосунки із якою тривали кілька десятиліть. Це плідний період Петрова-науковця, але письменництвом він уже не розважався. Лише іноді давав почитати знайомим старі видання своїх романів.

Помер Віктор Петров 8 червня 1969 року. Тими днями працював над вичиткою верстки своєї узагальнюючої монографії «Етногенез слов’ян». Похований на Лук’янівському військовому цвинтарі.

Петров змінював теми досліджень та галузі науки, балансував між практикою та теоретизуванням. Діапазон спроможностей вченого вражає: студії з історії, археології, фольклористики, літературознавства, спроби філософських рефлексій, а на додачу ще й художня проза та белетризовані біографії. А ще ж організаційна робота: формування археологічних експедицій та мережі зі збору етнографічних і фольклорних даних, упорядкування збірників, видання періодики. І дозвілля, яке до наукового навантаження не належить, однак так само вимагає часових затрат: інтелектуальні дискусії у колі друзів, любовні стосунки, і сюди ж — читання, відвідини галерей та концертних залів. Як Петрову вдавалося бути успішним в усьому? Виглядає, що він реагував на усі фахові виклики й жваво цікавився життям; завдяки знанню кількох мов намагався слідкувати за розвитком культури та філософської думки у світі. Його статті й монографії цікаво читати дотепер: вони не втратили наукової цінності, та й стиль викладу не потьмянів, як це трапляється з плином часу. Віктор Петров називав такий підхід «інтелектуальним вагабондизмом»: коли замість вибудовувати кар’єру довкола однієї теми, дослідник мандрує різноманіттям спектру.

Саме Петрову та його колегам належить заслуга переведення української гуманітаристики в академічну площину. Фольклор, археологія, спадок видатних діячів виглядали новим матеріалом, для опрацювання та аналізу якого в них вже був інструментарій. Тут справді крилося безліч сюжетів — не лише наукових.

А поза тим, будь-яке дослідження дає не лише простір для оригінальних висновків, а ще й накладає певні обмеження. Чітка структура викладу матеріалу та жанрова вимога об’єктивності призводять до відсікання численних подробиць. Залишене за кадром часто потребує іншої стилістики оповіді. Як актуалізувати цю додаткову інформацію, окрім каварняного пліткування? Віктор Петров обрав белетризовані біографії.

На межі красного письменства та документалістики виникають його «кентаври»[2], твори, що належать до синтетичних жанрів. Автором значиться В. Домонтович: той же псевдонім, що і на титулі романів. А отже, сам Віктор Петров не кваліфікує ці тексти як частину наукового доробку. Вони — розваги, літературні вправи. Однак це не синонім легковажності: белетризовані біографії засновані на фактах. Жанр дозволяє не залапковувати усі цитати, і Петров вправляється у конструюванні тексту з фрагментів рукописів, щоденників, листів, а також власних праць. Він створює художні образи Куліша, Костомарова, Марка Вовчка — і поряд з тим працює над творами про Франсуа Війона, Ван Гога, Рільке, які не є безпосередніми об’єктами його наукових зацікавлень.

У чому ж секрет цих направду захопливих текстів? Читач наперед знає, чим закінчиться життя кожного із знаменитих героїв — тобто відсутня інтрига й тремке передчуття розв’язки. Сюжет — загальновідомий. Еволюція персонажів та психологізм теж не є найсильнішими компонентами творів. Ці біографії схожі радше на конспекти захопливих лекцій, де видатні діячі стають відправною точкою для авторської реконструкції історичного матеріалу. Складається враження, що Петрова цікавить сам процес дослідження архівних документів, їхнього складання у єдину картину і доведення або спростування певної гіпотези про те, як усе відбувалося і чим було спричинене. Робота з джерелами, можливо, в чомусь подібна до діяльності археолога: за збереженими рештками відтворюється ціла цивілізація.

«Для нього […] літературний твір скидається на шахову композицію. Придивіться до їхніх героїв. Адже вони практично не змінюються протягом розвитку сюжету, несуть у собі задану письменником функцію, і він рухає ними як холоднокровний гросмейстер, якого не цікавить імовірне психологічно характеристичне заглиблення в образ “фігур”, у злети й бунтування їхніх душ. […] Його цікавлять насамперед вигадливо вибудувані, навіть сконструйовані “життєві взаємини” героїв», — зауважує В’ячеслав Брюховецький у нарисі «Знедійснення дійсности, або via Dolorosa навспак»[3]. Творчий метод Петрова згадує Юрій Шевельов: вчений фіксував ідеї на паперових картках, а далі кожну із них переписував, довго думаючи над добором слів і синтаксисом кожної фрази: «Та це не було надхнення, захват чи шаленство — він лишався спокійний, міг кожної хвилини відірватися від праці, кинути дотеп. Поговорити про що-небудь — і знову повернутися до обдумування, аж поки потрібна формула не знаходилася. Потім він скомбіновував такі написані картки в цілість. Де треба, між ними вставлялися нові картки-містки. Так він прагнув точности — не популярности».

У 1930 році Микола Хвильовий публікує памфлет «Кричуще божество», у якому критикує щойновиданий альманах «Авангард». Тут поряд із текстами Олекси Влизька та Гео Шкурупія надруковано «Мовчуще божество» Віктора Петрова, де йдеться про Марка Вовчка. Хвильовий називає його «програмовою статтею» і наголошує, що, на відміну від російського вченого Юрія Тинянова, який пише біографічні твори про декабристів, Віктор Петров захоплений описом подробиць приватного життя класиків. Такі «міщанські дурнички» можуть привабити лише читачок, які будуть «охати і ахати» над любовними історіями Марії Вілінської. У чому «програмність» белетристичного тексту, де відсутня пряма мова автора із закликами до будь-чого? Вочевидь, критик розцінює твір Петрова як інновативний — і його не влаштовує тематична, ідейна складова; «Мовчуще божество» виглядає масовою літературою, створеною інтелектуалом для широкої аудиторії, і це не пасує до «реконструктивної доби».

Не знаємо, чи читав Хвильовий працю Віктора Петрова «Пантелимон Куліш у п’ятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість» (1929). Ґрунтовна робота на здобуття наукового ступеня, матеріали якої значною мірою покладені і в основу «Романів Куліша», спричинила справжній фурор в тогочасній українській філологічній науці. Петров продемонстрував себе гідним учнем старших професорів Лободи і Перетца. Він аналізує біографію, творчість та погляди Куліша як складний комплекс із певними взаємозв’язками. Дослідника приваблює культурно-історична епоха його героя, тогочасна система цінностей, проблема самореалізації митця. Він іронізує над одержимістю Куліша власним месіанством, критикує народництво, у той же час схвалюючи концепції європеїзму та культурництва. Його цікавить цензура і самоцензура, а також види непрямого висловлювання, шифрування власних думок у художній прозі і навіть у виборі спрямування роботи — і породжені таким способом творчого існування неврози. З огляду на контекст наукової праці Петрова, ці мікротеми є достатнім поясненням вибору об’єкта дослідження. Пантелеймон Куліш як знакова постать приваблює багатьох. Крім Віктора Петрова, про Куліша пишуть Филипович, Дорошкевич, Нейман, Єфремов. Шевченкові романтичні заклики до бунту уже не надихають; на зміну їм приходить концепція негероїчної буденної праці. На кінець 1920-х років стає очевидним, що неокласики — і, ширше, інтелектуальне середовище, — так само, як і оточення Куліша у середині XIX століття, «в становищі переможених, які мусять пристосовуватися до співіснування з переможцями, виробляти особливі стратегії діяльності і творчості, робити не те, що хочуть, а лише те, що видається можливим усупереч мейнстріму, всупереч заборонам»’.

Агеєва В. Поетика парадокса: Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича. К.: Факт, 2006. — С. 374.

«Романи Куліша» частково повторюють працю «Пантелимон Куліш у п’ятдесяті роки». Так, перша частина белетризованої біографії — це розлога цитата 7, 10 й 11 розділів дисертації[4]. Звісно ж, обидва тексти створені на одному й тому ж архівному матеріалі. Однак якщо у науковій розвідці Віктор Петров аналізує світоглядні засади діяльності Куліша, то белетризована біографія видатного діяча ілюструє, як у ту епоху розвивалися любовні стосунки. Значна частина описаних тут любовних історій відбувається не у реальному житті, а у фантазіях людей, які активно листуються. Романи Куліша — це романи у листах, деякі з яких за сприятливих обставин супроводжуються фізичною близькістю (чим не інваріант сучасної віртуалізації спілкування?). Віктор Петров іронічно називає такий тип стосунків «платонізмом зовнішніх обставин». Цей феномен доби поряд із «педагогічною еротикою» Куліша, котрий постійно наставляє своїх адресаток щодо того, як їм жити / писати / думати, та його ж неврозом і є темою, яку розгортає перед нами автор. Приватні подробиці особистого життя класиків стають лише ілюстративним матеріалом, але аж ніяк не сенсацією.

У 1990 році, за шістдесят років після критичної репліки Хвильового, академік Леонід Новиченко напише у статті «Родом з двадцятих»: «Роман — крок назад від власної монографії про Куліша, де перед нами жива складність суперечливих пошуків письменника, але водночас і його визначні здобутки і де в кожному разі, немає штучної натягуваної на нього умоглядної концепції»[5]. Із ним погоджується В’ячеслав Брюховецький: з огляду на мінливі суспільно-політичні обставини, Петров, пишучи пізніший твір, змушений надавати більшої ваги соціально-ідеологічним детермінантам життя героїв[6].

Але чи ставив перед собою такі завдання сам автор? Скомбінувати історичні факти відповідно до певної концепції — імовірно. Дисертація передбачала серйозне, різнобічне дослідження. А роман давав змогу іронізувати, ба навіть хуліганити. Однак не перед натовпом міщанок, як закидав Микола Хвильовий. Адресат В. Домонтовича — завжди належний до його кола. Це освічений читач, якому непотрібно подавати стислий виклад курсу університетських лекцій; він готовий до гри з фактами та текстами, тож ніколи не обуриться ні пригодами Марка Вовчка, ні свавіллям самого автора. Попри те, що для Віктора Петрова завжди важливо не просто розказувати захопливу історію, а й ховати «секретики», виходячи в такий спосіб за межі житійного жанру про «неймовірних людей». Белетризована біографія, таким чином, стає мовою, яка відкриває для автора нові можливості. Він ними користується, однак його провокації — не підбурливі, не революційні. «…він і не хотів скандалу, він хотів свою думку висловити, але так, щоб вона наче б була невисловлена. Динаміт? Так, він любив з ним гратися. Але він волів тримати цей динаміт затисненим у кулаці. Його тішило, і йому вистачало, що він знав про наявність вибухового матеріялу»[7], — твердить Шевельов про інший випадок, коли у статті про проблему Готфріда Келлера Петров змушений був замінити слово «держава» на «політика». Йому залежало не переконати чи просвітити інших, а подати голос тим, хто розуміє його мову.

18 квітня 1949 року Віктор Петров раптово зник. У мюнхенській квартирі залишилися його папери, серед яких — незавершений рукопис белетризованої біографії Марка Вовчка «Мовчуще божество».

Він прожив ще двадцять років. Увесь цей час писав лише статті і наукові праці. Жодного рядка мемуарів, ані сторінки художньої прози. В. Домонтович до Радянського Союзу, отже, не повернувся.

Особистих подробиць про заключний період життя Віктора Петрова небагато. Знаємо, на що хворів і над чим працював; але чим захоплювався?.. Імовірно, він вже не мав для кого писати. В. Домонтович втратив адресата, який вловлював би його іронію і впізнавав би незалапковані цитати творів мистецтва і світової класики. А оскільки художня творчість для Петрова була радше інтелектуальною вправою, то з додатковою ідентичністю письменника можна було й попрощатися. Є версія, що він в такий спосіб відмовився від соціалістичного реалізму як панівного стилю: мовляв, не міг би в Радянському Союзі писати інакше. Однак, імовірніше, йому просто стало нецікавим таке хобі. Мав ще багато інших талантів. Різнобічність зацікавлень він зберіг до останнього: науковий спадок Віктора Петрова у фондах Інституту археології містить кілька рукописів підготовлених до друку праць, матеріали до словника пруської мови тощо[8].

Історія, однак, на цьому не закінчилася. Наприкінці 1980-х, через майже двадцять років після смерті Віктора Петрова і майже сорок — після того, як розчинився В. Домонтович, у Нью-Йорку виходить друком тритомник прози В. Домонтовича, упорядкований Юрієм Шевельовим. Так «шостий у гроні» повертається в українську літературу. Цього разу надовше, ніж за життя.

Творчість Віктора Петрова, включно з белетризованими біографіями, без перебільшень змінює стереотип про вітчизняне красне письменство. Отже, таки можлива була тут, «у джунглях вишневих садків», інтелектуальна література?..

Звідтоді В. Домонтовича перечитують так, наче це не класика другої третини XX століття, а цілком собі сучасні тексти. Можливо, так справді сталося через недавнє перевідкриття. Ці тексти не встигли замилитися, породити наступників, природнім чином затертися в ході літературного процесу.

А може, тому, що В. Домонтович знову знайшов адресата, для якого й писав. Інтелектуальні вправи на полях наукових праць стали тією випадковою нотаткою, що вписала його в історію.