Романи Куліша. Мовчуще божество

1

Найповніша реконструкція життєпису та інтелектуальної біографії Віктора Петрова здійснена В'ячеславом Брюховецьким. Результати його без перебільшення титанічної і скрупульозної праці викладені у численних публікаціях, а також у виданні «Віктор Петров: Верхи долі — верхи і долі» (К.: Темпора, 2013). Проф. Брюховецький ретельно досліджує, зокрема, версію про Петрова-розвідника, співставляючи спогади сучасників та факти, зафіксовані у архівних документах.

2

Це ніцшеанське поняття на позначення творів, у яких поєднуються різні жанри та кілька методологій, розвинене Петером Слоттердайком у статті «Кентаврична література». До Віктора Петрова його застосовує В’ячеслав Брюховецький у згаданій праці.

3

Брюховецький В. Знедійснення дійсности, або via Dolorosa навспак / Віктор Петров: Верхи долі — верхи і долі. — К.:Темпора, 2013. — С. 55.

4

Мішеніна Н. Інтертекстуальний характер жанру романізованої біографії на прикладі текстів Віктора Петрова-Домонтовича) // Наукові записки Національного університету «Києво-Могилянська Академія». — Т. 19. — К.: Стилос, 2001. — С. 65—71.

5

Новиченко Л. М. Родом з двадцятих // Вітчизна. — 1990. — № 11. — С. 149. / Цит. за: Там само. — С. 66.

6

Брюховецький В. Віктор Петров: Верхи долі — верхи і долі. — К.: Темпора, 2013. — С. 69.

7

Шевельов Ю. В. (Юрій Шерех). Я — мене — мені… (і довкруги) — X.; Нью-Йорк: Видання журналу «Березіль»; Видавництво М. П. Коця, 2001. — Т. 2. — С. 155. / Цит. за: Брюховецький В. Віктор Петров: Верхи долі — верхи і долі. — К.: Темпора, 2013. — С. 122.

8

Матеріали наукового архіву Віктора Петрова, які зберігаються у фондах Інституту археології НАНУ, описані у статтях Валентини Корпусової і частково опубліковані завдяки її зусиллям.

9

Тут і надалі тексти наведено за виданням Домонтович В. Проза. Три томи / [редакція й супровідна стаття Юрія Шевельова]. — Нью-Йорк : Сучасність, 1988–1989 рр. зі збереженням, за окремими винятками, оригінального правопису. Слушним видається навести слова Юрія Шевельова, який у примітках до першого тому згаданого видання зазначає: «Окреме було питання про мову оповідань Домонтовича. Його мову часом позначає вживання деяких русизмів. Письменник знав це і завжди був вдячний, коли їх йому виправляли. Працюючи в «Арці», він завжди вимагав, щоб його твори пройшли мовну редакцію. Майже всі виправлення такого типу він зберігав у останній редакції своїх текстів. Тому редактор використав такого роду виправлення редакторів у друкованих текстах як прийняті самим автором. Але в тих текстах, що не пройшли за життя автора мовної редакції і не були з цього погляду апробовані автором, здавалося ризикованим вносити тепер мовні виправлення, зв'язані з заміною слів і синтаксичних конструкцій, і таких виправлень не роблено». (Прим. вип. ред.)

10

Селянство, переходячи процес буржуазного переродження, відокремлювало заможну буржуазну верхівку, що, нагромаджуючи капітали, поповнювала своїми вихідцями клясу торговельної та промислової буржуазії. Вже цього одного вистачало на те, щоб «турбуватись» за селянство, щоб узяти на себе політичну оборону його інтересів. До цього долучався ще й момент боротьби української буржуазії супроти русифікаційних впливів царського державного апарату та конкуренції руського капіталу. Українське селянство, що не піддавалось русифікації, цупко трималось своєї рідної мови; його буржуазна куркулівська верхівка, що жадібно нагромаджувала капітал, могла правити за добру опору в боротьбі української буржуазії за національне самовизначення українського дрібного та середнього капіталу (П. Христюк. Домарксівська доба в освітленні Квітчиної творчости. Квітка-Основ’яненко. Збірник. Харків 1929, ст. 6).

11

Молода Україна. ДВУ. 1928, ст. 110.

12

Русская история, т. IV, 1925, ст. 150–151. Свідомість одірваности від народу була й у Куліша. «Ми, — писав він в “Епілозі до «Чорної Ради»”, — мало знаємо народ; ми тримаємо себе в стороні від нього, ніяк не належачи до його суспільства». Ці застереження Кулішеві треба мати на увазі, оцінюючи народництво 50 років. Про тему «одрізнености» від «простого люду “українського”» див. також у «Передньому слові до громади». Хата, 1860, стор. XIII.

Селянська теорія Кулішева — руссоїстична: він підходить до українського селянина як до того «ідеального дикуна», що його проповідували Руссо, Шатобріян, німецький романтизм, утопічний соціялізм тощо, — як до ідеальної людини, що зберегла свою природність, простоту, близькість до первісних праджерел і лишилася не зіпсованою від штучної цивілізації.

Для Куліша селянин не «чернорабочий пахарь», а втілення людини в її абстрактному ідеальному значінні: «человек в полном значений этого слова». Він розглядає селянина поза категоріями соціяльних та економічних взаємин, тобто свою селянську науку тлумачить не як соціяльно-економічну теорію, а як філософсько-етичну доктрину. Його народництво — моралістичне, витворене під безпосереднім вражінням Квітки.

Селянство в народницькій, романтичній доктрині слов’янофілів та українофілів 50 років було ідеологічною категорією, ланкою в філософській системі, арґументом, що ним обґрунтовували й на нього посилались слов’янофіли, висловлюючи свої групові соціяльно-політичні розрахунки. Народ був опозиційним протиставленням певних дворянських груп тій ненародній ненаціональній «німецькій» урядовій бюрократії, що захопила в свої руки державний апарат. Народницька ідеологія слов’янофілів 50 років була клясовою неґацією миколаївського державного режиму, що одсовував дані групи од участи в урядовому й державному житті.

13

М. Грушевський. Соціяльно-традиційні підоснови Кулішевої творчости. «Україна» 1927, кн. І — II.

14

Про цю допомогу згадується в «Жизні Куліша». «На другу зиму [тобто 1855–1856] переїхав [Куліш] у Київ. Там приголубили його земляки. Покійний Тарновський Вас. Вас. пообіцяв йому кредит на всі його видання… З Києва переїхав Куліш іще раз [лютий 1856] у столицю й напечатав «Записки о Южной Руси», потім «Проповеди на малорусском языке», поперероблювавши їх з першого видання Гречулевича, а другу половину наново написавши; потім напечатав перевод «Чорної Ради» з епілогом у журналі «Русская беседа», а ориґінал слідом за тим особно. Все, що не у журналах, було друковано коштом Вас. Вас. Тарновського» (Правда 1868, ст. 312).

15

Мик. Дан. Білозерський — брат у других Олександри Михайлівни, дружини Кулішевої, близький приятель Гоголя, що знав його ще з ліцейських років і листувався з ним протягом 30–40 років. Спомини Білозерського про Гоголя й листи до нього Гоголя надруковані в «Записках жизни Гоголя» (СПБ. 1856, ст. 100–102, 179-181, 304–306, 333). Борзенський поміщик, він був повітовим суддею в 40 роках і цікавився археологією, літописами, етнографією. У нього була колекція старовинних українських костюмів. Куліш познайомився з М. Д. року 1842 (Про це див. в нашій статті: «Шевченко, Куліш, М. Білозерський — їхні перші стрічі», «Україна» 1925, кн. 1, ст. 43–44. В цій статті помилково зазначено, що Мик. Дан. — дядько Вас. Мих. Білозерського; як сказано вище, він брат у других). Віктор і Микола, що згадуються у Кулішевому листі, — брати Олександри Михайлівни, дружини Куліша.

16

Та характеристика, що її дає Куліш в «Основі» котляревщині, значною мірою може бути використана й для характеристики умов літературної діяльности самого Куліша… «Котляревщина, — писав Куліш в “Основі”, — отражается до сих пор во многих, по-видимому, совершенно независимых произведениях украинской словесности». Причину цього Куліш бачить як «в удаленьи от народа, обуславливающемся нашим воспитанием, и городскою, по большей части, столичною жизнью, но также и в требовании вкуса той части общества, которую составляют первые и самые влиятельные наши читатели… Наше читающее общество украинское сосредоточивается большею частию в столицах… Деятели украинской словесности постоянно окружены особенною, не совсем здоровою атмосферою критических суждений, которая и не может не отражаться на их произведениях» (Обзор украинской словесности; «Основа» 1861, І, ст. 249–250).

17

Обзор украинской словесности. «Основа» 1861, січень, ст. 250. Літературна року 1856 діяльність Кулішева, значною мірою, також зобов’язана меценатству поміщиків. Куліш не зміг розірвати умов тодішнього часу, і в 50 роках, як і раніш, можливості будувати українську літературу ґрунтувались на базі матеріяльної допомоги від поміщиків. Змінилися багато де в чому зовнішні прояви й форми цього меценатства, але основа лишилась незмінна.

18

В. І. Шенрок, описуючи перебування Куліша на Україні влітку р. 1856, так каже про Куліша й його тодішні настрої: «Пленяла его и роскошная украинская природа, но сердце его сжималось при виде бедности крестьянского населения… его удручало печальное зрелище бедствующего народа»: Киевская старина 1901, т. 73, 353. Це справедливо, але потребує певних обмежень, бо «печальное зрелище бедствующего народа» було влітку 1856 р. предметом тільки випадкових спостережень Куліша.

19

«Де-Бальмен рисує ілюстрації для “Орисі”. Деякі дуже гарні. Я в його забрав усі композиції, це вже на твій пай» (29/VI11-1856. Линовиця. До дружини). «Сергей Петрович рисует с энтузиазмом» (27/VIII року 1856. До Н. В. Тарновської).

20

50 роки були [роками] збільшеного інтересу до описів природи та пейзажів. На описи природи дивились як на необхідну приналежну частину кожного роману, а пейзаж кількісно й якісно конкурував на художніх виставках із жанром. Пейзаж цінився як самоціль, і гра світу, сріблясте тремтіння ранкового повітря вабили художника своїми технічними труднощами. Каро й Теньєр були модні художники. Куліш сам малював. Він умів захоплюватись «грою ліній, тонів і фарб». Коли в 40 роках він мріяв переїхати до Петербурґу, Академія мистецтв була не з останніх арґументів за переїзд (Лист до Плетньова 5/V-1845). Як і Шевченко, Куліш у 40 роках хитався між пензлем і пером. Переїхавши до Петербурґу, він збирався одвідувати Академію мистецтв. «Може, — гадав Куліш, — мистецтво, до якого я з малих років мав пристрасть, пішло б мені на користь, і пензель мій сказав би згодом більше про Україну, як перо» (Лист до Юзефовича, 23/XI-1843).

21

«Важно отметить, что в нем [Толстом] потребность любви и добра была не чисто естественного происхождения, как он утверждал обо всех людях, а отчасти возбуждена рассуждением. В 1859 году, в письме к гр. А. А. Толстой, он свидетельствовал, что это убеждение — что жить надо для других — сложилось у него в результате двухлетней мучительной и вместе радостной душевной работы на Кавказе, т. е. в 1851-2 гг., и что она навсегда останется его убеждением. И тут же он дает своє обоснование этому догмату: жить надо для других — “чтобы быть счастливым вечно”. Эта утилитарная апология добра, вполне рассудочная, повторяется многократно и в его повестях, и в других его писаниях, начиная с 1852 года… И он искренно силится так жить: “По доброму делу в день — и довольно” (запись в дневнике 1857 года)». (М. Гершензон. Л. Н. Толстой в 1855-62 гг. «Мечта и мысль Тургенева», 1919, ст. 144).

22

Андрій Миколайович Маркевич, добрий знайомий Кулішів, син відомого історика України Миколи Маркевича.

23

Ол. Дорошкевич. Куліш і Милорадовичівна. Київ, «Слово», 1927, ст. 7-119.

24

Ол. Дорошкевич.

25

«Яка глибока, величезна різниця в порадах Куліша і Костомарова! — пише О. Кониський, порівнявши їхні листи до Шевченка. — Виходила вона з різниці душі, серця і з цілої натури в їх. У одного говорив тільки холодний розум, у другого говорило щире серце в гармонії з незамерзлим мозком. Один радить запечатати серце, причавити природні потреби його і вволити спершу потребу тієї нужди, що і так вже більш 10 літ висисала з поетового серця найліпший елемент: природжену всім людям потребу обопільного почуття і з ним тихого спокою, а Костомарів вважає за першу річ вволити нужду живого серця у живого ще чоловіка» (Хроніка, т. II, ст. 196). З цим можна згодитись, але не до кінця: окрім різниці натур, відогравало ролю й інше: для Костомарова Шевченко — людина, що потребує відпочинку на старості літ; для Куліша Шевченко — гасло боротьби, завойовник нових обріїв, що йому не личить гадати про спокій і спочинок. Костомаров підійшов до справи, як людина, ладна захищати права на родину й родинну влаштованість особистого побуту. Куліш оцінював становище з погляду не родинного, а громадського права. І з цього погляду Куліш сказав рішуче: ні! Письменник — для Куліша, як і для Гоголя, це, перш за все, письменник-громадянин, людина громадського обов’язку.

26

Тобто Пантелеймона.

27

Тарасові твори пішли з Кулішевої руки так само, як і Марка Вовчка. 22 грудня року 1857 Куліш писав до Тараса: «Коли у тебе є гарні вірші, то пришли мені їх на прогляд, щоб пішло воно з моєї руки, як “Наймичка” [“Наймичку” надрукував Куліш в “Записках о Южной Руси”), которої — сам бачиш — я не зопсував. Щиро кохаю твою музу і не пожалую часу переписать, що вона тобі внушала — нехай не виходить між люди розхристана й простоволоса, циганкою — нехай явиться мирові гарною дівчиною, отецькою дочкою, щоб знати було по дочці й батька».

Не Куліш звертався за порадами до «великего характерника», а навпаки, Шевченко до Куліша.

28

Дорошкевич у своїй книзі про Марка Вовчка нотує:

«До Куліша вже в кінці Немирівської доби ми бачимо якесь обережне, я б сказав, офіційне ставлення» (ст. 7–9), а на ст. 95 повторює думку про «деяке розхолодження, для нас незрозуміле».

29

Ол. Дорошкевич дає іншу дату: «не пізніше 21 січня». Та лист Віри Аксакової до М. Гр. Карташевської з 17 січня 1859 дозволяє нам пересунути дату, запропоновану від Дорошкевича, до 16-го січня. В листі Аксакової читаємо: «Суббота, 17 янв. 1859. Рассеянность Чижова, кажется, продолжается и теперь; мы его видели только раз на короткое время и он вдруг говорит, что у меня был вчера два раза Анд. Ник. Маркевич, но не застал меня дома. — Конечно, я не поверила, сказала ему что не Петерб. ли зто рассеяность, оказалась, что это другой Маркевич, именно муж сочинительницы».

30

Про кепські обставини й безгрошів’я Маркевичів згадує також і М. К. Чалий. Їхавши з Немирова до Петербурґу Маркевичі вже в Києві опинилися без грошей.

— Іду якось, — розповідає М. К. Чалий в своїх споминах, — здається, року 1858 повз один заїзний двір на Подолі (у Києві), дивлюся, під вікном сидять Марія Олександрівна й Опанас Васильович.

Зайшов я до їх: бачу, бідують люди.

Взяв я в них щось чимало «Оповідань», метнувся в гімназію, попродав, зібрав 50 рублів і одніс Опанасові.

За день сиджу собі в своїй квартирі під вікном, дивлюся — під’їхав мій Опанас на візникові в циліндрі, під пахвами повнісінько у його — для себе цигари, для жінки якісь ласощі, для сина іграшки — і всі 50 рублів витратив на дурниці, навіть візникові нічим було заплатити.

31

В листі з 23 квітня 1859 р. Віра Аксакова запитувала М. Г. Карташевську: «Кажуть вийшла “Інститутка” Маркововчка?»

32

«Без синтезу».

33

Наводимо цю нотатку Марка Вовчка в ориґіналі. «Знакомство моє с П. А. Кулишем длилось недолго. Оно пришлось в пору тяжелых нравственных потрясений и испытаний. В ту пору он был изрядно помят жизнью, порядочно озлоблен, крайнє нервен и носил задатки будущего психоза, но энергии, любви к своєму делу было еще много. И был это, не взирая на многие болевшие раны, человек чистый, страстный работник и из лучших сынов своего края» (М. Вовчок. Твори, т. IV, ст. 96).

34

Ол. Дорошкевич у своїй книзі про Марка Вовчка наводить дуже цікавий документ, виписку на обгортці, здається, Кулішевого листа до Мик. Дан. Білозерського про Вовчка: «Письмо из Петерб. 18 сент. 858. Повестями Марко Вовчка очарован [Шевченко] в полном смысле. Сделал складчину между ценителями малор. слова и послал браслет в 120 р. Вовчок просил его исправить что-нибудь в новой его повести, так он с ужасом говорит: “Как можно к этому прикасаться. Это для меня самого источник истины и красоты”. Я не разделяю его мыслей и самому ему толкую: “Ради Бога, не печатай ничего, как напишется”» (ст. 78–79). На думку Ол. Дорошкевича цитата належить М. Симонову-Номису.

35

Листи Куліша до Каменецького опублікувала Катерина Лазаревська: «Куліш і Марко Вовчок. (Кілька невиданих листів)». «Україна» 1929, липень — серпень, ст. 102–105.

36

Ол. Дорошкевич так викладає цей епізод у своєму біографічному нарисі: «Побачення не дало жадних авансів Кулішеві в його новій пристрасті, і вже 16 травня бачимо його в Твєрі: це здивувало Турґєнєва»… Гіпотезу нездійснених «авансів» висловлює й П. Чубський. «На весні рішуча атака на серце Марковичевої, гарбуз од неї і подорож із дружиною Волгою на Кавказ… Єдиного, здається, разу, а саме влітку 59 р. одваживсь був Куліш на рішучий крок у романі з Марковичевою, одкинувши навіть побоювання, що це, мовляв, приведе до гіркого каяття, готовий поринути в пекло кохання… Але й ця “сміливість”, така йому невластива, на цей раз не допомогла… Марковичева дала Кулішевому залицянню одсіч». Пор. у В. Доманицького, «Зап. Н.Т. ім. Шевченка», т. 88, ст. 227.

37

Майже тотожню характеристику Марка Вовчка дає відомий критик Скабічевський, описуючи Марію Олександрівну, часів її роману з Пісаревим. У своїх споминах він пише, що, знайомлячись із Марком Вовчком, він сподівався побачити особу чарівної зовнішности, тим часом зустрів «дебелую матрону — атлетического сложения». «Единственно, чем можно было об’яснить ее сердцеедство, это недюжинным умом и уменьем вкрадываться в душу собеседника… В начале знакомства она производила на вас такое впечатление, что казалось и не найти другой такой симпатичной душевной женщины, как она понимает вас, как сочувствует вам во всем. Но мало-по-мало в этом симпатичнейшем и задушевнейшем существе сказывалась немалая доля коварства: или она эксплоатировала вас самым беззастенчивым образом, или, расхваливая вас в глаза и уверяя в искреннем и горячем расположении к вам, в то же время зло осмеивала вас за глаза, или же, наконец, если замечала возможность поссорить вас с кем-нибудь, она не упускала случая воспользоваться этой возможностью».

38

Це саме повторює Турґєнєв про Марка Вовчка і в листі до П. В. Анненкова з 3/VI-1860: «Тут також і Марко Вовчок — це чудесна, розумна, чесна й поетична істота, але захоплена пристрастю до самознищення: просто так себе обробляє, що клоччя летить».

39

Порів. лист Ів. С. Турґєнєва до П. В. Анненкова з 8/VI-1860 про М. О. Марковичеву: «Це дуже мила, розумна, хороша жінка з поетичним складом душі. Вона буде на Байті, і ви повинні неодмінно зійтись із нею… Цур, не закохайтесь. Що дуже можливо, не зважаючи на те, що вона не дуже вродлива».

40

Листи Куліша до Глібової опубліковано: 1) Ів. К-й. До життєпису П. Куліша. «Червонный шлях» 1924, кн. 8–9, ст. 268–285; 2) Микола Левченко. До листування П. О. Куліша з П. Х. Глібовою. Записки Іст. Філ. Відділу ВУАН 1927, кн. X ст. 293–298.

41

«Я украинскою одежею люблю дразнить панов; они в хорошем и ясном отношении к миру, потому во всем, — и в штанах, и в юбках подозревают и ругаются, яко чистым и непорочным. Подобное положение душевных стихий очень, очень забавно и заманчиво. Нельзя, чтобы не шутить над сим благодатным покоем… Вот и завяжешь узелок какой, или через плечо ленточку белую, или шнурочком обложишь казакин, или черненький перстенек наденешь — и давай удить приятное доверие отцов отечества, и тешиться их зорким и милым вниманием к сим ребяческим и детским побрякушкам». Архів С. Д. Носа (Етнограф. Комісія Укр. Академії Наук) зш. 14 і 32; В. Білий, Судова справа Носа. Зап. І. Від. УАН, кн. IX, 1925.

42

Чернігівський купець.

43

Пор. у листі до Глібової з 5/ХІ-61: «Різні відомі Вам події перешкоджали їй [любові] до того часу, поки призвели мою душу в те становище, яке висловлено в першому листі після нашої розлуки на поштовій станції».

44

На Глібову Куліш справив вражіння «капризної» людини, що ні з чого не буває задоволена. На відповідь Куліш заперечував твердження Глібової про свою вередливість, але почуття «святого незадоволення» він проголошує як принцип і правило ставлення до життя й людей.

12 жовтня 1860 він писав Глібовій:

— Навіщо це Ви називаєте мене примхливим? Справді, не те, зовсім не те. Я вічно шукаю свого ідеалу в усьому, що бачу й чую. Хіба це примха — не бути нічим задоволеним, що не підходить під ідеал?

45

«Без синтезу», ст. 14.

46

«Без синтезу», ст. 14.

47

Порів., що писав Куліш до Глібової в листі з 3/VII-61 з Ґенуї: — Як розповісти Вам, як дать Вам зрозуміти, скільки болючого захопив я з собою з торішньої подорожі на батьківщину! Ви сами пишете, що про мене з усіх боків чуєте лише погане. І злодієві прикро знати, що люди його суворо засуджують; як же людині, яку катують за великодушні її душевні рухи, що їх розуміють по-лакейськи? Не вийти ж мені на площу і не читати про свої діла й наміри публічних лекцій? Та й публічні лекції такого роду небагато здібні зробити.

48

Микола Іваненко. З життя О. Я. Кониського (Нові матеріяли). «Україна» 1929, березень — квітень, ст. 65–69.

49

«Куліш і Милорадовичівна». Слово 1927, ст. 8–9.

50

Башкірцев, дід відомої Марії Башкірцевої, сусіда Рентель, що його маєток знаходився поблизу Ганниного хутора.

51

Т. Богданович. Любов людей шестидесятых годов. Academia, 1929.