Романи Куліша. Мовчуще божество

Розділ перший

Ганна Барвінок, дружина Панька Куліша, в своїх «Споминах про Марка Вовчка» пише, що вона — Марко Вовчок — «була мовчазна, мало говорила, так що трудно було узнати її розум. Може од того Куліш назвав її “Вовчком”, що вона наче злякана, мовчуща!»

Коли р. 1857 Марковичка по дорозі з Немирова до Орла заїхала до Кулішів на хутір Мотронівку під Борзною і це була їх перша зустріч, вона здалась Ганні Барвінок здержливою й ніяковою.

«Нам вона здалась, — пише Барвінок, — боязкою, чи несвітською, не прикидливою до людей. Якось ні до хазяйки (стара Мотря Білозерська, мати Кулішевої), ні до мене, ні до Куліша не горнулася. Як по нашому темпераменту була непривітна, негаряча. А ми всі дуже до неї ласкаво оберталися. А вона якось погордо!..»

Трималась якось весь час напружено. Ніби осторонь. З якоюсь внутрішньо натягненою боязкою обережністю.

«Я, — пише Г. Барвінок, — так подумала: “Бідна!.. Може, її горе ще дитячого життя прибило, і таке приниження терпіла у тітки між людьми! Може, вона й од прислуги терпіла яку наругу, то їй усе й здається нелюдське!..”»

Зрештою, дуже тонка характеристика! З проникливістю жінки, що з першої зустрічі, з першого погляду вгадала, підсвідомо відчула в Марії Марковичевій свою суперницю, вона влучно вхопила головні риси її вдачі. Мовчуща. Ні до кого не горнеться. Ніби якось з холодком, немов з підкресленою, майже навмисною непривітністю, з якоюсь гордовитою стриманістю.

«Мовчуще божество!» як назвав її П. Куліш у ці роки своєї закоханости в неї.

Марко Вовчок свідома була своєї замкненої, упертої, вольової непокірливости.

«Я була ще з реп’яшок, а вже мене ніхто переконати не посилив!» казала вона про себе.

Через катастрофу, трагедію, втрати увійшла Марко Вовчок в Життя.

Щасливе дитинство буває часто прологом до нещасливої долі. Щастя нівечить дитину. Дитина надто слабка, щоб знайти в собі силу повстати проти щастя. Вона надто легко піддається спокусам щастя. Дитину пестять, і пестливість спустошує душу, пустотливість серце. Кристали енерґії розчиняються в рожевій воді марних ілюзій. Тільки голодна людина знає, чого вона хоче.

Нещасливе дитинство знесилює, ламає, нищить слабких, але загартовує дужих. Одних пригнічує, інших звільняє. Нещастя творить якусь ніби кору, тверду оболонку людини, вбирає в панцер, замикає людину в собі, виховує в ній відпорність. Нещастя концентрує внутрішні сили замість розкидати.

У Марка Вовчка було нещасливе дитинство. Опанас Маркович, її чоловік, в одному з листів згадує про «вічні сцени своїх і чужих незадоволень, якими доля заганяла тебе в дитинстві!»

Їй було 10 років, коли її мати, після смерти першого чоловіка, вийшла заміж вдруге. Та цей другий шлюб не приніс молодій жінці ані краплі щастя. Він лише знівечив життя їй і відібрав дитинство в дітей.

За згадками Вовчкового брата, Дмитра Вилинського, мати їх була «покірлива», «любляча й безмежно добра жінка», була розумна й гарна, добре грала на клявесинах, і, походячи, за матір’ю, з князівського роду Радивилів, одержала блискуче, великопанське хатнє виховання.

Натомість вітчим, що прийшов в дім Вилинських, був руїнник, бешкетник, п’яниця, картяр. Особливо страшний і несамовитий в п’яному вигляді. Тоді вже не людина, а звір, потвора в людському образі. Патологічний тип. «Розгнузданий, грубий і відчайдушний гуляка-картяр», як його характеризує Дмитро Вилинський.

Усе принесене було в жертву пристрасті до карт: сімейний лад і спокій, налагоджене життя, гроші, якщо вони з’являлися, врожай, коли його було зібрано, фамільні, радзивилівські брильянти дружини, люди, земля, маєток.

Програні меблі, сервізи, порцеляна, срібло, килими, все, що накопичувалося поколіннями, виносилося з хати й вантажилося на чужі вози. Коней виводили з стаєнь, і порожні закинені стайні оберталися в пустку. Кріпаки-селяни переходили в руки інших власників. Химерно росли суми боргів.

«Вітчим скоро звів нанівець весь маєток!» зауважує Вилинський.

Гра в карти супроводжувалася пиятикою, пиятики обертались в бешкети. Гуляти й пити це й значило бешкетувати.

Для гри в карти й гульні потрібний був гурт. Гості, пани-п’янички, людські покидьки, з’їздилися з усіх усюдів. Професійні шулери, багато разів биті й вже прогнані звідусіль, почували себе в Катерининському, як у себе вдома. Всі вони наказували, галасували, знущались, бились, гадили, намагаючись в бешкетництві перевершити господаря. Дім ходив ходором. Крики, музика, танці, горілчаний сморід, безладдя, бруд.

«Я пам’ятаю бурхливі сцени вітчима!» згадує Вовчків брат про дикі кошмари п’яного гультяйства.

Куди втекти? Де сховатись?

Скам’яніла, розкривши сірі, сповнені страху очі, білява дівчинка, стояла, притулившись до стіни. Сполотнівши, німіючи від жаху, вона дивилась як по дому проносилась буря.

Охоплений шалом нищення, збожеволілий од алькоголю вітчим зривав з вікон занавіски. Трощив дзеркала. З брязкотом падало скло. Зметений з стола посуд топтався ногами. Сокирою рубалися клявесини, столи, двері.

І коли цей сп’янілий ідіот, потвора, що в ній уже не було нічого людського, наближався, не знаючи, що він зробить в найближчу мить, до дівчини, вона з криком, в невимовному жасі, кидалася до матері, шукаючи в неї захисту.

Вона охоплювала рученятами материні коліна й, сховавши голову в складки її спідниці, плакала, захлинаючись од сліз, з серцем, стисненим відчаєм і болем.

А вітчим з реготом заносив сокиру й кричав: «Пусти, а то зарубаю!» Він стояв, похитуючись. У нього були червоні каламутні очі й розпатлане волосся.

Дружина робила спробу відштовхнути його й тоді тікала. А він з піднятою сокирою й диким хрипом нісся за нею з хати до хати, поки, послизнувшись, не падав і, впавши, не засинав безпам’ятним гарячковим сном п’яниці.

І якщо після таких потворних сцен вже якоюсь мірою тверезий, — зовсім тверезий він не був ніколи, — він спитувався погладити дівчину по голові, вона починала лихоманково тремтіти. І він, помітивши цей страх перед ним, сатанів. «Твої діти!..» — люто кричав він, і ганебна лайка звисала в повітрі.

«Картини, яких не треба дивитись би й дорослим, не то дитині!» Знечещений, знечищений, обернений в пустку дім. «Скрізь бруд, курява. Все переламано, порозкидано». Хаос пустелі, злидні. «Як нечисто все, як негарно, сумно, сумно було!» Розповідає Марко Вовчок в одному з листів про враження від рідного дому.

Це було вище людських сил. І люди не витримували.

Кравець-кріпак Михайло, нагостривши ножа, хотів зарізати божевільного ката-пана.

«Удруге вийшовши заміж, коли старшому братові Валеріяну було не більше 11 років, а сестрі Марії не більше 10, наша мати, що була повна любови, лагідна, понад міру добра, збагнула, що тримати дітей, бувших на вирості, при відчимі, людині розбещеній, дикій та гіркому гультяї-картяреві, що важко гнобив селян, немає можливости» (Дм. Вилинський).

Треба було рятувати, якщо не себе, — її життя назавжди було знищене й загублене, — то бодай дітей; їх треба було віддати з дому якнайшвидше, поки не було ще пізно, поки не трапилося щось остаточно жахливе.

Після одного особливо гидкого бешкету мати, схопивши смертельно переляканих дітей, втекла разом з ними з маєтку. Переховавшись у людей, на селянських конях вона потайки виїхала з Катерининського.

Доньку вона одвезла до сестри, Катерини Петрівни Мордовиної, що жила в Орлі, а сина віддала під опіку братові Миколі Петровичу. При собі вона лишила тільки малого дворічного Дмитра.

Діти віддані були з дому назавжди. Родина Вилинських розпалась. Дівчина більше ніколи не поверталась до Катерининського, не жила разом з матір’ю. Якщо вони й бачилися, то тільки на чужих людях в чужій хаті на короткий час. «З дня свого від’їзду сестра ні разу не була в Катерининському в матері, і для побачення з нею мати виїздила до Харкова, на Варгол або в Орел!» (Дм. Вилинський).

«Люди покривджені!» З родинної катастрофи дитячих років проросли перші паростки трагічної свідомости Марка Вовчка. Це не була для неї лише літературна тема часу, тема Гоголівської «Шинелі», «Бідних людей» Достоєвського, романів Діккенса. Це було для неї власне переживання дитинства, її особиста внутрішня й життєва тема.

Бувають потрясення, які ніколи не забуваються. Рани, що не загоюються. Прірви, що постають і що їх не переступити.

Розлука. Руїна родинного щастя. Горе. Як щось спинилося в дитинстві Марка Вовчка, урвалося, так і на ціле життя!.. Горе дитячого життя потрясло її. Вона зазнала наруги. Перенесла приниження. В ній прокинувся страх перед людьми й життям. Вона стала внутрішньо замкнена, мовчазна. Трималася на відстані від товариства. Справляла, в своїй усамотненості, враження не то боязкої, не то гордої.

Такою вона вступила до пансіону в Харкові. Такою лишилася в пансіоні.

Розлука дітей з доброю, але безталанною мамою була родинною трагедією. Шкода було покидати стару куховарку Катюшку, покоївок, пасічника, хортів, овечок, корів.

Було важко розлучитися з матір’ю й братами, важко було забути про рідне гніздо, з яким зрослася незримими корінцями, хату, старий сад, «свою» ялинку, село, поля.

Молодший брат Митя, що залишився при матері, згодом писав: «У нас на селі лишились пам’ятки, що старший брат і сестра жили в Катерининському. Тут був і Валерочків сад і Машина ялинка. Наша стара бабуся, куховарка Катерина часто оповідала мені про сестру, називаючи її розумницею й красунею!»

Перебування в пансіоні ще більше розвинуло в ній внутрішню зосередженість. Вона остаточно замкнулась в собі.

Богдан, син Марка Вовчка, оповідає, за родинними споминами, про пансіонні роки своєї матері: «Виховали Марію Олександрівну по-тодішньому може й гарно. До шістнадцяти років вона вміла чудово грати на клявесинах, мило щебетати по-французьки й танцювати модні танці. Більше й не вимагалось нічого від гарненької поміщицької дочки. Аритметику вона знала тільки до “ділення”. І потім все життя не могла справитись з четвертою аритметичною дією. Найтрудніші соціяльні, літературні завдання далеко миліші були її серцю в житті, ніж найпростіша задачка на ділення!..»

Не всі мають здібності до математики. Марія Вилинська їх, очевидячки, не мала. Програма викладання математики в приватному пансіоні з чотирилітнім курсом навчання обмежувалася 4 правилами аритметики і далі не поступала. І це було цілком послідовно.

Кожна доба має свій погляд на освіту. В 30–40 роках 19 століття не перецінювали ваги науки, зведеної до викладу середньошкільного підручника. Тоді були свідомі, що музика, добре знання чужих мов і танці важать більше в житті людини, ніж знання альґебри, вміння розкрити дужки в альґебричній формулі, або довести з крейдою на чорній дошці, що сума кутів в прямокутнику дорівнюється двом прямим, — псевдовчений баляст, що відбирає в підлітка все й не дає йому нічого.

Ми не знаємо, хто був учителем мови в Харківському пансіоні для дівчат в ці роки, 1845–1850. Це, очевидячки, не був ні Амвросій Метлинський, ані Костомаров. Але немає сумніву, 15-літня дівчина бездоганно оволоділа будовою фрази, літературним стилем. Не слід посилатися при цьому лише на її «природну» талановитість. В тексті листа легко відрізнити те, що було здобутком талановитости, і те, що прийшло від школи, навчання й учбових вправ.

Це не розповідна манера. Тут нічого від розхристаної фаміліярної балаканини. Це витвір, що сполучує досконалість виробленої фрази з глибокою повноцінністю змісту.

Марія Вилинська (або Велинська, як пише її дівоче ім’я Куліш) походила з поміщицької родини Вилинських-Данилових. Виправляючи біографічні відомості, подані про неї в «Енциклопедичному Словнику» Брокгавза й Ефрона й передруковані в якомусь часописі, вона збоку на часописному аркушеві зазначила: «Бабка по матері — полька-литовка. Батько — уродженець західніх губерень!»

«Дід наш, Петро Гаврилович Данилів, — пише брат Марка Вовчка, Дм. Вилинський, — бувши на постою десь у Польщі, приподобався княжні Радзивил і одружився з нею». Одна з їх доньок, 14-літня дівчина, Параскевія Данилівна, вийшла заміж за капітана ґренадерського полка, Олександра Вилинського, що так само служив в Польщі й р. 1831 брав участь у поборенні т. зв. «листопадового» повстання, а потім оселився в маєткові Катерининському Орловської губернії, де й народилася р. 1834 10 грудня їх донька Марія.

Розмовна повсякденна мова і в Вилинських, і в Данилових була однаково французька. «Мати наша, — згадує Дм. Вилинський, — була досвідчена, терпелива, тямуща та розумна вихователька. Дуже добре знала музики та мов, особливо французької, без якої нам, дітям, бувало ані поткнися!» Але в цій поміщицько-офіцерській родині Вилинських-Данилових народна українська мова й пісня не була чужа. В листі з 20 вересня 1857 Марковичка, посилаючи своєму чоловікові пісню, «Маленький соловейко», додавала: «Мій дід навчився її од козака старого у поході і любив її співати. Голос привезу з собою!»

Пісня була про маленького соловейка, що не щебече, про молоденького козаченька, що не жениться; що рад би одружитися, та долі не має.

Під списком пісні позначено: «Од козака, що возив сіль у Бобруйську кріпость 1812 года».

Батько Марка Вовчка не тільки любив і співав українських пісень, але й збирав їх, записував тексти й клав їх на ноти, так що в нього зібрався цілий збірник пісень. У тому ж листі до чоловіка Марковичева писала: «А ще пришлю ноти, що мій батько написав. Попроси Маменьку розіграти. Сам побачиш і пізнаєш, яка то музика! Багато знайдеш знакомих пісень тут!»

Так було в Вилинських, так було і в Данилових. Про Миколу Петровича Данилова, «маминого дядька», Марко Вовчок писала чоловікові: «Дядько таки добре говорить по-нашому, і це мене здивувало! Я цього ніколи не знала!»

Слід думати, в Харкові зросла й виховувалася українська вдача Марка Вовчка. Певне, тут вона опанувала народну мову українську.

Її було 15 років, коли, скінчивши перебування в пансіоні, вона покинула Харків і на Великдень р. 1850 приїхала в Орел до тітки. Про цю тітку, материну сестру, Катерину Петрівну Мордовину, молодший брат Вовчків, Дм. Вилинський розповідає:

«Тітка наша, Катерина Петрівна, тримала в Орлі свій дім на одкриту й при тому широку ногу. Вона, як на той час, мала великі матеріяльні достатки. Перше, придане її було збережене; друге, її чоловік, Михайло Савич Мордовин, що вислужився з простих приказаних, служив секретарем Скарбової палати, був спритний ділець і все таке інше, й інше!»

«Поважний і недотрога!» характеризує свого дядька, Мордовина, Марко Вовчок.

Становище дівчини в домі Мордовиних було досить невиразне. Вона приходилася небогою господині, була сестрина донька, панночка! Але тітка відразу й рішуче поставила дівчину в положення не то ґувернантки, що повинна заробляти свій хліб, не то бідної родички, яку тримають з ласки.

В великому тітчиному домі окремої кімнати для неї не знайшлося. Її притулили, де трапиться.

В одній з чималих кімнат їй одвели куток, зробили перегородку, поставили ліжко й тут, за перегородкою, в кутку, вона й примістилась.

На неї покладений був обов’язок глядіти за двома малими дітьми Мордовиних, хлопчиком і дівчинкою, Колею й Катею, і навчати їх.

Розмова з тіткою було тривала. Тітка довго виказувала їй, що й як. Що вона сирота, що в матері немає з чого дати їй віна, що вона «безприданниця», що хто зна, як складеться її дальше життя. Щоб вона готувалася до суворого життя й не робила ніяких ілюзій.

Дівчина слухала тітку, не рухаючись, дивлячись на неї широко розкритими очима.

Тітка підвелась. Перехрестила дівчину, поцілувала її в чоло, поправила на шиї мереживний комірець і сказала: «Ти бачиш, Маню, я хочу для тебе лише добра!»

Дівчина мовчки поцілувала тітчину руку. І тоді після павзи додала:

— Так, я бачу! Дякую, тьотю!

Про цю перегородку, про закуток в залі з ліжком, шафкою, іконкою й люстеречком на стіні, зі слів Опанаса Марковича, згадує в своїх споминах Ганна Барвінок.

«Перед весіллям якось Олександер Маркович завітав до нас, до мами, у хутір Мотронівку і, пам’ятаю, мені трохи оповів про знайомство з Марією Василівною (Олександрівною), ще не бувши жонатим. Що якось чудно поводилася тітка її з нею, у котрої вона жила. Чимала хата, доволі й покоївок з розмаїтими жіночими працями (це ж ще за кріпацтва було), а в кутку стоять ширми, там заслонене її ліжко. Оце й була оселя будучого Вовчка!»

Дівчина не належала собі.

Перегородку зняли лише тоді, коли вона стала нареченою Марковича, можливо, не без його прямого втручання.

В жовтневому листі 1850 р. він писав до неї: «Катерина Петрівна бажає, щоб ти спала з нею. Перегородка історична знищена в великій кімнаті тій!»

Як на свій вік була вона на диво розвинена дівчина: високоросла, дужої будови, огрядна, повнотіла, повногруда. В 15 років вона мала вигляд цілком зформованої жінки. Дівчина, що несла в собі весь розквіт жіночого. Жінка, що не перестала ще бути дівчиною.

Вона подобається чоловікам. Вабить їх увагу з першого погляду. Її спокій хвилює. Її замкнена певність бентежить.

Вона здається холодною. В ній є щось, що дратує чоловіків. Щось її різко виділяє в товаристві інших панночок. Вона не така, як всі. І це не сама лише пишнота її молодого, дівочого квітнення. Хіба мало є гарненьких дівчаток, таких же огрядних, блакитнооких, золотокосих, як і вона?.. Ні, в ній є щось несказане, якась нерозгадана таємниця, щось, що робить її не подібною ні на кого. «Вертоград запечатлінний».

Вона вродлива, і навіть дуже вродлива. Вона красуня. Її врода гідна й сповнена спокою. Найбільш принадна в ній ясна прозорість шкіри, яка просвічує, немов світиться зсередини, — просяяна квітучість плоті.

Як промінь світла, вражає врода барв: рожевість щік, золото важкого волосся, блакить очей, білий емаль зубів.

«Сестра була замолоду гарна, — згадує молодший її брат, Дм. Вилинський, — ясна бльондинка, з блакитними очима, кругловида, з тяжкими золотими косами й правильними рисами!»

«Бльондинка, з сірими гарними очима, рівними й спокійними рухами. В момент різких поривів дядька Опанаса вона дивилася на нього широко розкритими очима, не посміхаючись. Я пам’ятаю її високою, з великою русою косою!» — пише Опанасів небіж, Дм. Маркович, підкреслюючи в Марку Вовчку її нерізкість, нервучкість, рівність: незворушний спокій, мовчазну тишу.

До цих двох описів приходить ще третій, що його робить Ганна Барвінок: «Очі в неї були гарні, голубі, великі; сама була рум’яна; середнього росту; постать так собі, бо була огрядненька не по літах. Носила накидку широку (мантилію), — це й ховало її бюст!» Вона ніби соромилася своєї пишної повногрудости, натягувала на себе, на груди хустинку.

В наведених свідченнях є деяка розбіжність, хоч і незначна. Справа йде про відтінки кольорів. Одні кажуть про сірі очі, інші про блакитні. Одні називають її бльондинкою, інші згадують про русяве її волосся. На фоті її волосся виглядає трохи темнявим. Певне, була вона ясна шатенка, можливо, з попелястим, русявим волоссям.

Сполучення сірих очей з русявим попелястим волоссям повинно було робити її вроду особливо вишуканою.

З-під широких дугастих брів її очі дивляться спокійно й розумно. У неї широке обличчя, і на ньому лежить відбиток замислености. Здається, немов ніякі життєві бурі не скаламутять цієї прозорої ясности. Ніякі тривоги не збентежать. Жадна гидота чи бруд не зневажать пурпуру й золота, пишної й чистої величі її урочистої вроди.

У неї рівне гладке чоло і над рівним гладким чолом така ж гладка причіска, волосся розділене проділом посередині голови, або коса, складена, як діядема, над чолом. «Причісувалася, — каже її брат, — без витівок, гладко, або коси викладала короною, і це зосталося в неї на все життя!»

Одягалася скромно. Для своїх суконь вибирала темні кольори. Не носила на собі жадних прикрас.

Так вона виглядає на фоті, такою її описує Ганна Барвінок, коли року 1857 Марковичева приїхала до Кулішів в Мотронівку.

«Таке ще молоде й так чудно було убране, видно, що було пригнічене: гладесенький білий кисейний чіпчичок без кружива й всякого убрання. Та дарма, за нею сестра так упадала, немов вона в найкращих брюсельських круживах!»

Її брат, Дм. Вилинський, стверджує про неї те саме: «З наймолодших літ сестра не була ані трохи модницею. Вбиралася завжди просто. Вона не любила виїздів, нудилася балями!» «Була несвітська!» як каже про неї Ганна Барвінок.

Руки її дуже малі. В руках її є щось без міри, до нестями зворушливе. Хочеться притулити обличчя до її рук і тоді, через якусь мить, звівши зволожені очі вгору, поглянути на спокій її лиця.

У відповідь вона мовчазно й ласкаво посміхнеться. Нерішуча приязна посмішка ледве торкне її опуклі, пухлі легко стулені уста. Посмішка прослизне хмаринкою по ясному спокої її лиця. Чи сміялася вона колись голосно? Ніхто з тих, що її знали, не описав в своїх споминах її сміху.

Хтось міг би про неї сказати: Пишна гордовита панна!

Але в неї найголовніша риса це — ясність!

Любов робить закохану людину проникливою й зіркою.

Закохавшись, Оп. Маркевич порівнює її з лісовим озером, прозорим до дна, в піскових, порослих вересом берегах.

«Вона для мене як оце озеро на пісковій пустині, ясне прозоре до дна, по берегах якого чіпляється трава з луговими квітами, — моє почуття з сподіванками!»

Ясність, — це стале враження від цієї дівчини з великими сірими очима й попелястим волоссям. В одному з своїх листів (24-VII-1850), звертаючись до неї, він каже:

— Оце я зробився спокійний, як озеро тихої води, і ясний, як моя ясочка, Манюпулечка!..

Така вона є. Саме така: проста й ясна!.. Тиха. Прозора. Холоднава. Спокійна. Серед білих пісків прозоре до дна озерце, що відбиває в собі блакитний спокій неба. Ясне озерце з холодною в глибині джерельною водою.

Чи можна метафоричними образами відтворити істоту своїх переживань?.. Маркович спитується зробити це!..

Самотня струнка сосна вузловим корінням вросла в білий пісок горбка на узліссі. Прямий її стовбур чітко викреслюється на п’янкій синяві неба.

«Я іду по лісу й бачу струнку молоду сосну, тонку вгорі, без гілля внизу до половини дерева. Мені солодко думати, що цей образ підходить до неї, духово піднесеної жінки!»

«Духово піднесена жінка!..» Не забудьмо: це сказано про 15-літню дівчину, яка щойно вийшла з пансіону, де її вчили розмовляти по-французьки, трохи грати на клявесинах і танцювати модні танці. Повіримо Марковичеві: вона вийшла з пенсіону духово зрілою й піднесеною жінкою. Такою вона вже була підлітком, в свої 15 років.

«При путі стоїть дика груша й тріпотить дрібним листям, — я уявляю собі, як по милому личку, набігаючи, міняються думки!»

Її спокій — спокій думки. Холодна її ясність — ясність підспудних джерел.

«Правий берег Десни — крутий і уривчастий; в ній відбиваються сосни вікові до неба. Лівий берег — плаский, з байдаками, барками, плотами, човнами й людьми. Одна частина Мар’ї Олександрівни, як лівий берег, що, належачи всьому народу, тягнеться на дві, на три губернії; а друга, внутрішня — схована для мене!»

Він мав рацію: в ній було дві сторони, дві частини. Два береги, один — крутий, уривчастий, неприступний ні для кого, де лише вікові сосни й відбите в воді небо, і другий — відкритий, з прозорою ясною водою. Він плекав ілюзію, що внутрішня частина її істоти, схована для інших, приступна й відкрита для нього.

Він помилився. Внутрішня сторона її істоти не лише для нього, але й для всіх інших лишилась «вертоградом запечатлінним»: для П. Куліша, для Івана Турґєнєва, Ол. Герцена, Шевченка, Пісарева. «Нерозгаданий сфінкс», як згодом її назвав І. С. Турґєнєв.

В Калужинцях на Пирятинщині

Чорноволосий кучерявий хлопчик стоїть перед батьком, який вичитує йому за зроблену дитячу провину. Захоплений власним красномовством, він говорить, говорить і говорить. Широким струмом лине потік слів.

За своєю звичкою хлопчик взявся за вухо, уста по-дитячому відкриті, ясні очі затуманено дивляться в невизначеність простору, в нікуди.

Раптом батько перехоплює відсутній погляд сина, на півслові уриває мову й, сповнений люті, питає:

— Та чи ти чуєш, що я тобі кажу, Опанасе?..

— Нічогісінько не чую! — з щирою ревністю, прокидаючись з туманного свого забуття, відповідає хлопчик.

Визнання прикро вражає старого Василя Маркевича. Він глядить на сина, ладен в ту ж мить поривом нестримного гніву вибухнути, але хлопчикова щирість його знезброює. Він не витримує й регочеться; колишеться огрядне черево, трясуться масні, сльозами зволожені щоки. Він притягає сина до себе, схиляється й, поцілувавши Опанасика в чоло, відпускає його.

— Ну, то біжи!.. Бог з тобою… Гуляй собі, малий!..

Тоді всім і кожному з любовним захопленням, хвалячись сином, він розповідає про цей випадок і додає:

— Немає в Опанасикові лукавства!

Ні, не мав Опанас лукавства в собі ні дитиною, ані дорослий.

Грубенький, рожевощокий, батьковий мазун, він був утіхою для своїх батьків. Від нього більше нічого й не вимагали, щоб тільки був він лагідний, приязний, привітний. До кожного, що простягав йому руки, він тулився з заразливим сміхом і ніжною прихильністю. Цілий світ був відкритий для нього, як солодкий квіт.

Він не замикався в собі, не таївся ні з чим, не ховався за матір, абож батька, якщо хтось звертався до нього. Для нього не було знаних, або незнаних. З кожним він був як зі своїм. Звик бути з людьми й на людях, звик бавитись і щоб ним бавились. Повірив, що життя є забавка, радісний спів, веселе кружляння каруселі в холодку дерев під згуки голосного органу, що без перерви награвав «козачка», або «польку».

Василь Іванович, Опанасів батько, великий був пан. Дука. Щиросердий господар.

На всю Пирятинщину вславився він своєю гостинністю. На всю Гетьманщину йшла луна про широку гостинність старого Марковича. Що на Чернігівщині гостинний був Любомирський абож Дунин-Борковський, то він на Полтавщині.

Хтось приїздив до Калюжинців, хтось виїздив. Когось урочисто зустрічали, когось не менш урочисто проводжали.

Просторий дідинець перед панським будинком, широке подвір’я, як на ярмарку, завжди заставлене було різноманітними возами.

Старовинний, катерининських часів, золотосяйний, на шкіратяних ременях ридван стоїть поруч модної чорнолакової, на крицевих ресорах, карети. Тут же відкриті фаетони, шарабани на англійський зразок, німецькі брички, як у колоністів на Катеринославщині, а то й звичайні луб’яні візки, що ними хтось, дрібнопомісний, приїхав по сусідству з Баришполю, Прилук абож Баришівки.

Іржать коні. Вигукують гайдуки. Вищать форейтори. На псарні гавкають збентежені хорти. З пекарні, як дрібний барабанний бій, доноситься безперервний гуркіт ножів. В повітрі пах квітів і лип змішується з пахом смажених м’яс і солодкого тіста.

Скрізь люди, скрізь біганина, метушня, щоденне бенкетування, гук, галас, музика, гульня. Усе, як дим, як морок, як мара, огорнено легким блакитнорожевим туманом, немов на пляфоні великої їдальної залі, розмальованому власними калюжинськими малярами з кріпаків. Пухкі янголятка, рожевотілі німфи, солодко-білі хмаринки. В півсонному зідханні солодкий солов’їний спів.

«Близький сусіда старого Василя Марковича, П. М. Таволга-Мокрицький, каже, що Опанасів батько був типічний український пан того часу і добро своє сплюндрував і перевів ні на чому більш, як на гостинності. Звісно, що Україна споконвіку вславила себе гостинністю!»

«Той день не в день, коли у такого пана сідає обідати мало гостей. Інколи між ними були такі, що господар не відав і не питався, що вони за люди. “Гість у хату — Бог в хату!” каже наша приказка» (П. Куліш. Дещо про Опанаса Марковича. Правда, 1889).

Розливане море вин, медів, горілок, наливок, настойок. Сьогодні пили, завтра похмелялись. Тож сором для господаря, якщо хтось вийшов би з-за столу або поїхав геть, не вконтентований достоту, не знемігши від надмірної кількости всього з’їденого й випитого.

«Трохи що не увесь час марнувався на клопіт, щоб якліпше прийняти, нагодувати й напоїти гостей. Так було і в Опанасового батька. Клопіт цей, — каже П. Таволга, — починався о год. 11 зранку. Слуги заходжувалися лаштувати до столу, а Василь Іванович увесь віддавався, щоб усе було улаштоване як слід!»

Пильнував. Дбав. Глядів. Не покладався ні на кого іншого. Усе сам.

«Там знайде він, що тарілка не так стоїть. Інде чарка далеко від тарілки. Інде склянка не витерта добре. Або пляшки з вишнівкою стоять не в лінію. Та отак годин зо дві або й зо три ходить він округ столу та вказує слугам, що те або це треба поправити!» (П. Таволга — П. Куліш).

Сказано: великий пан був! Дука!..

Під цей час Маркевич не терпів, щоб його хтось турбував, одривав од справи, яка цілком поглинала його. Ніхто не смів звертатися до нього в ці години з чимсь стороннім. Замахає руками, закричить, затопає ногами, втратить душевний спокій, наллється кров’ю. І потім довго скаржитиметься, що йому зіпсували той день.

— А кожен день то дар Божий, завжди неповторний, що його, як святощі, плекати треба!.. Не зневажаймо дарів Божих! — казав Василь Іванович.

Для радісного спокою створений цей красний Божий світ! Для втіхи серця! Парадиз!..

Він священодіяв у ці години. Був самозаглиблений, сповнений покликання.

Нарешті приходила година обіду, — урочиста година!

Як у багатьох дуків, так і в Маркевича все було своє: свій хор, своя оркестра, свій театр, балет, декоратори, диригенти, композитори. І всі з кріпаків.

Усі музики й співаки були однаково одягнені в сині кунтуші з золотими китицями, немов на ритинах «Зерцала многоцвітного» XVII ст. Карі очі і рожеві личка дишкантів та альтів, гарні та приязні, вабили до себе. Були це дівчата й молодиці, перебрані по-хлоп’ячому.

Останній погляд на блиск стола, заставленого сріблом, порцеляною, склом, кришталем. На службу, вишикувану вздовж стін, чорнобривих і чорновусих парубків, підібраних як на один кшталт. Вгору на хори, де стоять співаки й музики й де диригент з батутою в руці чекає на знак від пана, щоб заграти польонез.

Знак до диригента. Знак до ліврейного льокая, що з великою палицею в руці стоїть коло дверей.

Двері розчиняються навстіж.

«Музика заграла польонез, і панство іде парами до великої залі, посеред якої простягся довгий стіл, вкритий білою, наче сніг, льняною скатертиною. В головах залі висів великий портрет графа Безбородька, катерининського канцлера й фундатора вищої гімназії в Ніжені». Магната, отця й благодітеля.

По першій або, частіше, другій страві господар, за звичаєм, підносив келих угору й хор співав: «Грім побіди роздавайся, веселися храбрий росс!»

«Не знати, — зауважує з того приводу П. Куліш, — для чого згадував Маркович співати цю пісню, що хотів він визначити нею, — чи підкреслити російський свій патріотизм, чи, може, навпаки, свою іронію до того?.. Певніше буде вважати останнє!»

Відразу після «Храброго росса» хор переходив на український репертуар і починав співати українські пісні. Перше співали пісню: «Ой гаю мій, гаю, густий зелененький!» За нею приходила «Чайка!» А потім, відповідно до настрою, бо гості встигали вже підпити: «Гей, гук, мати, гук! де козаки п’ють!»

Поки обідали, поки співали. Співали народних пісень українських, підкреслюючи тим демократизм пана, народницькі його симпатії, його признання до народу.

А тому, що за всіма тими турботами й клопотами не лишилося й найменше часу на господарство, то й покинено воно було на людей, на руки кріпаків та численних управителів, окономів та осавулів, що тими кріпаками керували. «Звісно, зауважує П. Куліш, гостинність та дорого коштувала, а кошти ті постачала даровизна кріпацької праці».

Дбав Василь Іванович не про себе, не про своє добро власне, а про добро інших. За своєю вдачею був він саможертовний, за своїми поглядами — філантроп, що над усе ставить загальне добро людське. Таким він і сина свого Опанаса виховав.

Тут були коріння!..

Усе приходило без зусиль, без праці, само собою. Треба було лише забажати чогось.

В Опанасові виробилася зневага до життьових піклувань. В глибині його істоти несвідомо склалося переконання, що не треба нічого робити, що він не потребує нічого робити. Треба не робити!.. Він повірив в непотрібність праці, в творчу дійсність неділання, що все, чого він потребує, приходить само собою: хата, їжа, нові штани, якщо старі обтріпалися знизу, нові закаблуки й підметки на черевиках замість стоптаних. Хтось повинен опікуватися ним, глядіти за ним, а він не має потреби ні про що думати, завдавати собі якийсь клопіт.

В істоті світу лежить музика. Над усім панує спів, рожева мрійність пляфонних німф, метеликова легкість янголяток з золотими луками й стрілами, хрумка несталість весняних снів.

«В Опанасового батька, Василя, була в селі Калюжинцях велика маєтність, і сім’єю його Бог наділив не малою, — розповідає П. Куліш. — Більшу частину синів Василь Іванович навернув до військової служби, а Опанас був його мазуном. Здається, він любив його більше за всіх і випестив з нього людину незвичайно добру, м’яку, гуманну, але живу й палку!»

Інших синів він віддав з дому, Опанаса лишив при собі. Цей був тільки для нього самого. «Мій сину!»

Він плекав і пестив його.

І виплекав!..

Пирятинський сусід Марковичів, П. М. Таволга-Мокрицький, що розповів нам про старосвітську гостинність українських панів 20–30 рр. 19 століття, з того приводу зауважив: «Часто-густо добутками тої гостинности було ніщо інше, як перевід добра! Я знаю декого з тих панів, що під старість не було в них що їсти!»

Старий Маркович не відрізнявся від інших. Добра людина, порядний і на свій кшталт чесний, пишний і гордовитий пан, він прожив величезний маєток. «Опанасів батько, за свідченням Таволги, був типічний пан того часу і добро своє сплюндрував і перевів ні на що більше, як на гостинності».

Після батькової смерти синам лишилися тільки незначні рештки великої колись маєтности. Панство занепадало, хиріло. Світ змінювався в своїй істоті. Щоб жити, пани примушені були служити. Панські сини обертались в різночинців. До дворянської грамоти долучувався диплом про вищу освіту.

Поступившись своєю частиною спадщини одному з своїх братів, Опанас Маркович вступив до Університету. На кошти, одержані від брата за відступлену йому частину маєтка й землі, він мав змогу закінчити Університет.

Йому було 24 роки, коли року 1846 він скінчив Київський університет «дійсним студентом» з ученим званням «кандидата наук».

Але як жити в змінюваному світі? Як встояти, коли з-під ніг вислизає ґрунт? Чи ж і встояти?..

По широких коритарах Університету блукав бурхливий вітер Революції. З гуркотом розчиняв двері авдиторій, проносився по студентських лавах, розхитував катедри і з брязкотом трощив віконні шибки.

З катедр молодих професорів проголошувалися палкі слова про свободу, рівність і братерство, про народність, про заперечені панство й царство і стверджену самостійність безпанської й безцарської України.

Екстатично несамовитий, непослідовний, людина несподіваних крайнощів, широкочолий, в окулярах, Микола Костомаров; високий, худий, вузьколиций з тонким і довгим носом, «гарячий» Панько Куліш; м’який, лагідний і поступливий Василь Білозерський; суворий і твердий, непохитний в своїй республіканській чеснотливості, «римлянин» Микола Гулак, О. Навроцький, М. Андрузький, Тулуб та інші становили той революційний гурт «кирило-методіївців», до складу якого в свої університетські роки ввійшов і Опанас Маркович.

«Перебуваючи в Києві, Опанас Васильович спізнався з Миколою Костомаровим і, певна річ, належав до Кирило-Методіївського товариства», засвідчує про свого приятеля Пант. Куліш.

Опанас Маркович був доброзичливий, відсутній, розкиданий, забудькуватий, несталий і квапливий в словах, вчинках, ході й жестах. Він був то палкий, то пригнічений, схильний до різких поривів і різких переходів з одного настрою до іншого. Чи можна було на нього покластись? Навряд!.. В ньому завжди, ціле життя його, лишалося щось дитяче:

«Надзвичайна добрість, прихильність до людей, щирість, — характеризує його П. Куліш, — були видатнішими рисами Опанасової вдачі цілий вік його; а через те, не вважаючи на його ориґінальність, часом ніби якусь торопливість, усі, хто знайомився з ним, сердечно любили його і не було в нього ворогів».

В його невеликій студентській кімнатці, сутінковій від дерев, що росли в садку перед вікнами, на покуті, серед інших образів, — він був поважний!.. — висіла також ікона Кирила й Методія. Перед нею в суботу й під свята він запалював лямпадку. На столику під образами стояло Розп’яття й лежала Євангелія. На пальці лівої руки носив він срібний перстень з літерами К і М, що перехрещувалися, ініціалами первоучителів слов’янських, згідно з «Головними правилами Товариства»:

«Товариство іменує своїми покровителями святих просвітителів Кирила й Методія і приймає своїм знаком перстень, або ікону з ім’ям, або зображенням цих святих!»

Одговівшись, після сповіді й причастя, відстоявши службу Божу, він в таємничій темряві, повний містичного настрою, серед гурту братчиків, вступаючи до Товариства, прийняв, поцілувавши хрест і Євангелію, присягу: «Якщо б який член перетерпів гоніння й навіть муки за ідеї товариства, то він не видає нікого з членів, з браття!»

Микола Костомаров, ініціятор і фундатор, уявляв собі Братство на зразок замкненого ордену революціонерів-ченців. Він сполучував революцію, євангелізм, літургізм і містику. Коли сходилися братчики, вони читали Євангелію.

Ганна Барвінок, з Кулішевих слів, у своїх споминах розповідає про ці кирило-методіївські роки свого чоловіка й Маркевича: «П. Куліш, дружина моя, і брат мій, Василь Білозерський, зналися з Опанасом Марковичем ще до 1847 року. Бували у нього часто. Багато читали, співали, багато й розмовляли. Був у його кумедний прислужник з кріпаків. Оце, було, як Куліш читає у Оп. Маркевича Святе письмо (тоді поводилося так, що й молоді люди освічені любили з цього розвагу собі уживати), то слуга його увесь той час стояв навколішках коло Куліша й благоговійно слухав… А як було братство Кирило-Методієве, то й Маркович був у тій спілці».

Сходилися по черзі один в одного, співали народних пісень українських, читали Євангелію, розмовляли, радились, раділи, складали конституцію України, чільної країни в слов’янській федерації, виробляли статут Товариства.

Влітку роз’їздились по селах, вивчали етнографію й археологію, намацували в селянстві ґрунт для своєї революційної акції, з’ясовували на місцях гайдамаччини й Коліївщини, чи не згас в народі дух гайдамацький, чи не ладен знов повстати народ проти панів і царя за вільну, українську землю козацьку, де всі, як і колись, були б вільні й рівні.

Узимку, повертаючись з сіл до міста, обмірковували плян військових дій, заходи, яких треба вжити, щоб захопити збройною силою Київську фортецю, розсилали емісарів по слов’янських землях і Европі, які дали б сигнал до революції.

Знав напам’ять і повторяв слова з «Книг битія українського народу», що їх склав Микола Костомаров:

«Лежить в могилі Україна, але не вмерла».

«Не пропала вона, бо вона знати не хотіла ні царя, ні пана, а хоч і був цар, то чужий, і хоч були пани, то чужі… а істий українець повинен не любити ні царя, ні пана, а повинен любити одного Бога, Ісуса Христа!»

«Бо голос України не затих. І встане Україна з своєї могили, і знову озветься до всіх братів своїх, слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина!..»

«І Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою!..»

З пістолетом в одній руці і з Євангелією в другій («…бо нема свободи без Христової віри!..») ладен був він зійти на барикади, щоб скинути безбожну владу царів і панів і ствердити побожну безвладність народу.

Хто сіє вітер, жатиме бурю. Але не завжди. Ні, не завжди! Кирило-методіївці сіяли вітер, сподіваючись на бурю, але березнева буря, що наступного 1848 року потрясла Европу, пронеслася на вулицях Парижу, Дрездену, Відня, Берліну, Мюнхену, але вона не зачепила Києва. В Києві панувала мертвотна тиша.

Революція на Україні задавлена була в самих перших її початках.

Трус на мешканні Миколи Костомарова відбувся 29 березня 1847 року. Одночасно з Костомаровим були заарештовані в Києві Тулуб, Навроцький, Андрузький, Маркович.

В ці дні Шевченка в Києві не було. Загаявшись після Кулішевого весілля на Чернігівщині, він забарився до перших днів квітня в Седневі в гостинній господі Лизогубів. Замість виїхати своєчасно, — Шевченко згодився бути «боярином» на весіллі Костомарова й Аліни Крагельської, — він, немов сповнений якихось невиразних і темних передчуттів, відкладав свій від’їзд з дня на день. Щось ніби його тримало.

Було п’яте квітня, день, на який призначене було вінчання. Завчасно одягнений в фрак, Шевченко зійшов з візка. Обережно ступив на вогкий пісок, щоб не закаляти нових і начищених черевиків.

Була повінь. Неозорим морем Дніпро розлився від краю обрію до краю, від Броварського лісу до Київських гір. Вода несла жовту піну, зірване з дерев гілля, змиту з піль і знесену з хатніх стріх солому. Квітневий день солодко млів в вологому блакитному теплі. На прибережній вербі сіріли пухнаті китиці. Вода м’яко плюскотіла; хлюпочучи, билась об дошки порону.

За безкраїм водяним простором ріки на горах простягся золотоверхий Київ. Струнка, як свічка, палала прозоробілим воском далека дзвіниця Лаври. Срібною мрією туманів сивоблакитний Андрій.

На останній поштовій станції перед Києвом в Броварах Шевченко трохи закусив і хильнув якусь чарчину. Тепер його огортав рожевий туман, колихаючись в ньому й довкола нього ясними хмаринками. Йому було весело в чеканні на зустріч з друзями, на урочистопишну церемонію вінчання, від думки, що незабаром він поїде за кордон до Італії, що світ одкрив перед ним двері в парадиз.

Нетерпляче він спитав у поронника, коли одпливе порон, бо він не має часу гаятись.

З-за чорного стовбура верби виступив вусатий жандар в мундурі з ґудзиками й випнутому на грудях. Жандар підійшов до Шевченка й спитав, чи не він є Тарас Шевченко, маляр?

І тоді все відразу було скінчено. Зірвалось серце. Похитнувся світ. День похолов, зблід і замовк. Згасло соняшне сяйво, затягнене випняним безбарвним серпанком. Десь зникла верба з сірими китицями, а з нею також коні й візок, з якого він щойно зійшов. Час спинився.

Усе, що діялося далі, діялося в іншому, чужому, незнаному, досі небаченому світі. Світ розколовся на дві половини, й їх не можна було стулити.

Він робив даремні зусилля зібрати крихти свого розтрощеного «я». Він більше не належав собі. Він більше не був собою. Між ним, яким він був перед кількома хвилинами, й ним тепер простяглася прірва.

Ніч, проведена в арешті, була дика й безсонна. Фрачна пара й білі рукавички виглядали безглуздо серед цих голих стін з плямами від розчавлених блощиць. Коли, крутячись на дерев’яному тапчані, повертаючись з боку на бік, він чув хрумтіння крохмальної сорочки, йому здавалось, що хтось, знущаючись, хотів підкреслити різницю між тим, що було колись, і теперішнім його становищем.

Наступного дня Шевченка посадили на візок і в супроводі поліційного старшини й жандаря повезли до Петербурґу тією ж дорогою, що нею перед кількома днями проїхали Микола Костомаров, Опанас Маркович і інші його друзі.

На 11 день, 17 квітня о 3 годині дня Шевченка привезли в Петербурґ і він переступив через поріг Третього Відділу Канцелярії Його Величности.

Одного сірого червневого ранку візок з подорожніми в’їхав у місто. Візок підстрибував на нерівній бруківці. По обох боках вулиці тяглися однакові, подібні один на один тривіконні дерев’яні сірі будинки, сірі високі паркани з глухими замкненими ворітьми.

«А коли сіро, то й вовк!» За приказкою. Натягнувши віжки, рудий бородатий візник спинив коня, тоді, повертаючись до пана, хрипко, невиспаним голосом сказав: «Приїхали!»

Спітнілі стомлені коні стояли, мляво опустивши голови, важко дихали, роздуваючи боки. Махали хвостами, відганяли ґедзів.

Іван, що дрімав за спиною пана, прокинувшись, солодко позіхнув, перехристив рота і, не кваплячись, спитав, чи злізати?

Маркович голосно й роздратовано заричав: «То ж ти чуєш, що приїхали! Чи тобі вуха позакладало?.. Чи ти що собі думаєш?..»

Іван покірно зліз з воза. «Хіба я що?» мурмотів він до себе, заходжуючись стягати речі з воза. «Хіба ж я думаю? Хіба мені вуха позакладало, що я не чую?..»

Опанас грізно насупив брови: «Що ти там собі мурмочеш під ніс, ти, мурмило?»

«То вже виходить так, що мені й мурмотіти не можна?»

«Йване, ой, не доводи мене до гріха!» — докірливо сказав Маркович.

Іван відхилився: «Ні, я нічого, — відповів він, — я нічого. Я тільки кажу, до себе, що ти, Йване, хлопе, не думай, а роби, що тобі пан кажуть!»

Марковим з тим згодився: «Ну, та ж і роби!» «Я й роблю!» «То й роби!» «Авжеж, що роблю!» «Ой, Іване, щоб ти чогось не діждав собі! Мовчи краще!»

Іван відчув в голосі пана знані йому нотки, відразу замовк і мовчки тягав речі в сіни до гостиниці, звідки вже вискочив господар в довгополому чорному кафтані й парубчак в кумачевій сорочці з м’ятою, колись білою серветкою під пахвою.

Кімнатка в гостиниці, де влаштувався Маркович по приїзді до Орла була глуха й убога. Сморід від відхідників наповняв все приміщення, проходив в кімнати. Вночі було чути п’яні вигуки картярів, жіноче вищання, сміх дівчат або гістеричний плач. По коритарах хтось проходив, стукочучи важкими чобітьми.

Не заснути. Запалював свічку, розкривав Євангелію, що її брав зі столика і з якою не розлучався. В нічних присмерках, в коливаннях тіней, в чаді лойової свічки, що стікала, в мишачому шелесті, шересі, думав про свою скупу, черству, нещасливу долю. Раз-у-раз завжди про те саме.