Сірано де Бержерак - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Едмон Ростан (ЧЕТВЕРТА ДІЯ ГАСКОНСЬКІ ГВАРДІЙЦІ) #6

ЧЕТВЕРТА ДІЯ ГАСКОНСЬКІ ГВАРДІЙЦІ

Пост, що займав загін Карбона де Кастель-Жалю при облозі Арраса.

В глибині – укіс, що йде через сцену. На обрії видно долину, покриту укріпленням. Мури Арраса і силуети його будівель вимальовуються вдалині на небі.

Шатро; розкидана зброя, барабани і т. п. Світає. Схід жовтів. Вартові стоять на своїх місцях. Огні.

Гасконські кадети сплять, загорнувшись у плащі. Карбон де Кастель-Жалю і Ле Бре не сплять. Вони дуже бліді й схудлі. Крістіан спить серед інших, також у плащі, на передньому плані, лице йому освітлює вогонь. Тиша.

СЦЕНА І

Крістіан, Карбон де Кастел'ь-Жалю, Ле Бре, гвардійці, потім Сірано.

Ле Бре

Це жах!

Карбон

Ні крихти в нас!

Ле Бре

Чорт!

Карбон

(роблячи знак, щоб він говорив тихіше)

Тихше-бо, просив я.

(до гвардійців)

А то розбудиш їх! Спіть, дітки!

(До Ле Бре.)

Є прислів’я: Хто спить, – обідає.

Ле Бре

А хто не знає сну, –

Скрегоче з голоду, як я, приміром.

Чути вдалині кілька пострілів.

Ле Бре

Ну,

Знов стрілянина там тривожить їх проклята!

( До гвардійців, що попіднімали голови. )

Дарма! Дурниці то! Спокійно спіть, хлоп’ята!

Гвардійці вкладаються знов. Нові постріли, ближче.

Гвардієць

(стривожено)

Прокляття!

Карбон

А, пусте! То йде наш Бержерак!

Голови, що підіймались були, знов ховаються під плащі.

Вартовий

(за сценою)

Хто, сто чортів?

Голос Сірано

Це я!

Другий вартовий

(на валу)

Хто там, сто сот собак?

Сірано

(з’являючись на гребені валу)

Я, дурню, Сірано!

Спускається. Ле Бре біжить йому назустріч, стурбований.

Вернувся, боже правий!

Сірано

(роблячи йому знаки, щоб той нікого не збудив)

Тс!…

Ле Бре

Ти поранений!

Сірано

Немає в них забави,

Як тільки по мені стрілять – і не влучать!

Ле Бре

Через листи якісь так страшно рискувать!

Сірано

(спиняючись біля Крістіана)

Я їй пообіцяв, що буде він писати.

(Дивиться на Крістіана.)

Як виснажив його цей голод розпроклятий!

Вона й не зна цього! Намучений, блідий,

Проте вродливий він…

Ле Бре

Ну, спати йди мерщій!

Сірано

Не сердься-бо, Ле Бре! Я знаю, де іспанці,

Нажлуктившись вина, спокійно сплять уранці, –

І я проходжу там.

Ле Бре

В такому разі ти

І дещо їстівне нам міг би принести!

Сірано

О, ні! З вагою там пройти я не зумію!

Але признаюся; що маю я надію –

Сьогодні ввечері французи поїдять

Або – або умруть…

Ле Бре

По чім це можна знать?

Сірано

Та… це ж надія лиш…

Карбон

Але ж не мать що їсти, –

Кому, скажи? Військам, що обложили місто!

Ганьба!

Ле Бре

Та сам би чорт сказати не зумів,

Хто тут обложений і хто тут обложив!

Адже ж то нас кільцем обвів інфапт іспанський!

Сірано

Нічого, завдамо і їм бенкет ми панський!

Ле Бре

Та здумай лиш…

Сірано

Ну, ну!

Ле Бре

Так важити життям

Задля листів отих!…

(Бачить, що Сірано йде до шатра.)

Куди ти?

Сірано

Знаєш сам:

Ізнов писати лист.

(Піднімає полотнище і заходить у шатро.)

СЦЕНА II

Ті самі, крім Сірано.

Світанок яснішає. Рожеве проміння. Аррас золотиться на обрії. Чути постріл із гармати, зараз же за ним грім барабанів, дуже далеко, ліворуч. Інші барабани б’ють ближче, звуки їх перекочуються і лунають майже на сцені і віддаляються праворуч, перебігши через весь табір. Шум пробудження. Далекі голоси офіцерів.

Карбон

(зітхаючи)

Б’ють зорю барабани!

Гвардійці ворушаться під своїми плащами, потягаються.

Минув солодкий сон, і день гіркий настане!

Передчуваю вже їх перше слово…

Гвардієць

Голоден!

Другий гвардієць

Господи! Надходить смерть моя!

Всі

О! О!

Карбон

Вставайте-бо!

Третій гвардієць

Нізащо!

Четвертий гвардієць

(дивиться на себе в уламок кіраси)

Ох, надміру

Я схуд!

Інший гвардієць

Я б титул свій оддав за кусень сиру!

Ще інший

Як їжею мені не підтримають сил, -

Я у шатрі своїм засяду – мов Ахілл!

Ще інший

Ой, хліба!

Карбон

(підходячи до шатра, куди ввійшов Сірано, стиха)

Сірано!

Гвардійці

Конаємо!

Карбон

(так само тихо біля входу в шатро)

Благаю,

Допоможи мені, із пазурів одчаю

їх вирви жартами, як добрий друг і брат!

Другий гвардієць

(кидаючись до першого, який щось жує)

Ти що там жвакаєш?

Перший

Це клейтухи з гармат,

Що на коломазі я спражив у шоломі.

Місця тут бідністю на дичину відомі!

Гвардієць

(входячи)

Ходив я полювать!

Інший

(входячи)

До риби я митець!

Посхоплювались, кидаються до них.

Що, там короп?

Рибалка

Пічкур.

Усі

Фазани?

Мисливець

Горобець!

Всі

(в нестямі)

Доволі! Бунтувать!

Карбон

О Сірано, на бога!

Тим часом настав уже день.

СЦЕНА III

Ті самі, Сірано.

Сірано

(виходить із шатра, спокійний, з пером за вухом, з книжкою в руці)

Ну, що?

(Мовчання. До першого гвардійця.)

Чому це ти волочиш ледве ноги?

Гвардієць

Як легко шлункові, то тяжчає ногам!

Сірано

Про себе це сказать я міг би, друже, й сам!

Гвардієць

І це смутить тебе?

Сірано

Мене це окриляє.

Другий гвардієць

Голодний я, як вовк!

Сірано

На жаль, овець немає!

Третій гвардієць

Порожній шлунок мій!

Сірано

Аби не голова!

Четвертий гвардієць

Шумить мені в ушах.

Сірано

Не в животі, бува?

Інший гвардієць

За хліб із маслом я віддав би душу радо!

Сірано

(кидає йому книгу, що держав у руках)

Тим часом почитай, мій друже, «Іліаду»!

Знов інший гвардієць

В Парижі кардинал обідає щодня!

Сірано

Куріпку волите чи сите каченя?

Той самий гвардієць

Куріпку – і вина!

Сірано

Бургундського? Мускату?

Той самий гвардієць

Усе сюди давай!

Сірано

Це, може, забагато?

Інший гвардієць

Як чорт, голоден я!

Сірано

А їстоньки чортма!

Перший гвардієць

(знизуючи плечима)

А, вічно дотепи!

Сірано

Без них нудьга сама!

Хотів би вмерти я під небом пурпуровим,

Востаннє блиснувши своїм дотепним словом!

О, впасти, як герой, на полі бойовім,

Під передзвін мечів і під гарматний грім,

А не на ліжку десь, при лікарі понурім –

І гостре лезо стріть гострішим каламбуром!

Всі

(кричать)

Голодні ми!

Сірано

(схрестивши руки)

Усе ви тільки про їду!

Дударю наш старий, іди-но, Бертранду,

Добудь свій інструмент із торби шкіряної

І ненажерам цим, що пнуться у герої,

Простеньку пісеньку прабатьківську заграй!

Нехай згадається їм милий, рідний край,

І рідні голоси, і тиша вечорова,

Де пісня ця бринить, як материнська мова!

Старий сідає і готується грати.

Нехай дуда твоя, як воїн у журбі,

Згадає давній час, що не вернуть тобі,

Хай звуки виринуть з-під пальців, ніби птиці,

Нехай тобі весна далека та присниться,

Коли не флейту ти – сопілку вбогу мав

І очерет сухий піснями оживляв.

Хай молодість саму, сільські невинні роки

Мотив твій воскресить, поважний і широкий!

Старий починає грати лангедокської мелодії.

Гасконці, слухайте! Не заклик бойовий

Звучить у пісні цій, а голос лісовий!

Це не дзвінка сурма, що нам бентежить душі, –

Це на узгір’ї десь переклики пастуші!

І сам він нині став маленьким пастушком,

Що кози розпустив у лузі, за ліском,

В короткій курточці, у шапочці червоній…

Гасконці, слухайте солодкий спів Гасконі!

Всі голови схиляють, у всіх мрійні очі, вояки швидко витирають сльози – рукавом, полою плаща.

Карбон

(до Сірано)

Ти їх до сліз довів!

Сірано

Ці сльози – благодать,

Бо їх примушує не шлунок проливать,

А серце, що в журбі за рідним краєм тужить.

Карбон

Це до послаблення їх мужності послужить!

Сірано

(робить барабанщикові знак підійти)

Пусте! Огонь, що спить у крові запальній,

Збудити легко нам…

(Подає знак, – лунає барабан.)

Всі

(схопившись на ноги і кидаючись до зброї)

Що? Що? Атака? Бій?

Сірано

(усміхаючись)

Ти бачиш: досить лиш удару барабана –

І все забулося: провінція кохана,

Дитячі радощі, утрачені пізніш…

Гвардієць

(що дивиться в глибину сцени)

Ага! Сюди іде вельможний граф де Гіш!

Гвардійці

(незадоволено)

Го-го! Го-го! Го-го!

Сірано

(усміхаючись)

Оце-то зустріч мила!

Гвардієць

Набрид цей куртизан!

Другий гвардієць

Ця постать знахабніла,

Цей хитрий інтриган з мереживом тонким!

Третій гвардієць

Залізо й полотно в поєднанні смішнім!

Перший гвардієць

Ховає чиряки під коміром він, видно!

Другий гвардієць

Значного дядюшки племінник жалюгідний!

Карбон

Але гасконець він!

Перший гвардієць

Фальшивий, далебі!

Не божевільний він, а розумом собі

Кар’єру добува, що тільки-но можлива…

Ну, а розсудливий гасконець – річ жахлива!

Ле Бре

Як зблід він!

Другий гвардієць

З голоду… Проте увесь блищить

Мов хоче золотом худий живіт прикрить!

Сірано

(жваво)

Про голод – нічичирк.

Ану-бо, кості, карти,

Люльки мерщій!

Всі швидко беруться грати в кості й карти на барабанах, лавках, на землі, на плащах. Закурюють довгі люльки.

А я візьмуся до Декарта[29] –

І буде все гаразд.

Проходжаеться туди й сюди і читав невелику книжку, що добув із кишені.

Картина.

Входить де Гіш. Всі вдають заглиблених у гру і вдоволених. Де Гіш дуже блідий. Підходить до Карбона.

СЦЕНА IV

Ті самі, де Гіш.

Де Гіш

(до Карбона)

Добридень!

(Вони оглядають один одного. Набік, задоволено.)

Ну, й поблід!

Карбон

Не те вже, що блідий, – зелений в нього вид!

Де Гіш

(дивиться на гвардійця)

Оце ті лайдаки?… Ну, знаю я, панове,

Що кожен з вас мене осміювать готовий,

Що ви – барончики, беарнська гола знать –

Свого полковника навикли зневажать,

То інтриганом раз, то вдруге куртизаном

Мене взиваючи, що випрямленим станом

І коміром тонким дратую всіх я вас,

Що можна зватися гасконцем водночас,

Не бувши харпаком і лотром вічно п’яним.

Проте ні разу я із вашим капітаном

Не говорив, щоб він вас гідно покарав!

Карбон

На це ви, пане мій, не масте і прав!

Де Гіш

Що? Що?

Карбон

Загін я свій на власний кошт тримаю,

Тому наказам лиш воєнним підлягаю.

Де Гіш

О! ГодіІ

(Звертаючись до гвардійців.)

Байдуже, що мелете ви там!

Собі, як воїну, ціну я знаю сам.

Одважні ті діла, мабуть, і вам відомі,

Які я появив учора при Баномі,

Три рази кидавшись на лютих ворогів!

Сірано

(уткнувши носа в книяску)

А де свій білий шарф учора граф подів?

Де Гіш

(здивований і задоволений)

А, ви вже знаєте? І справді, в тому бої

Від небезпеки я урятувавсь тяжкої.

Потік бійців мепе раптово замотав,

І міг потрапити я до іспанських лав,

Де опинитися, звичайно, міг в полоні

Або, певніша річ, на праотцівськім лоні.

А саме я тоді до третьої з атак

Уже наваживсь був подать рішучий знак.

Що ж? Шарф я свій зірвав, полковницьку признаку,

І тим урятував життя своє й атаку.

Ех, і чеснули ж ми іспанців навісних!

Ну, що? Не майстер я до вигадок тонких?

Гвардійці вдають, ніби не слухають, але карти і гральні кості зависли в повітрі, дим не виривається з ротів: дожидання.

Сірано

Скажу лише на це, що Генріх наш Четвертий,

І врятуватися бажаючи від смерті,

Свойого білого султана б не зірвав!

Мовчазна радість. Карти і кості падають. Дим вилітає.

Де Гіш

Та хитрість удалась!

Сірано

За честь би я вважав

Ворожим пострілам підставить груди сміло!

Карти, кості, дим: падають і вилітають в усе більшою радістю.

Коли б же на землі побачив шарф той білий –

Різниця, бачте, є у вдачі вояків -

Підняв би я його і вже собі б надів!

Де Гіш

Гасконські хвастощі!

Сірано

Хай буде так, мій пане!

Лиш дайте шарф мені, і вечір як настане,

Перев’язавшись ним, на приступ я піду!

Де Гіш

Ну, гасконада знов! Та шарф мій, на біду,

Лишивсь у ворога, бо серед того грому,

В шаленім свисті куль, у тім диму страшному

Не міг його піднять вояка ні один, –

І це ви знаєте!

Сірано

(витягаючи з кишені білий шарф і простягаючи де Гішеві)

Пробачте, ось де він!

Мовчання. Гвардійці стримують сміх, схилившись над картами і костями. Де Гіш обертається, дивиться на них, – вони зараз же набирають знов поважного вигляду і беруться за гру. Один із них байдужно насвистує пісеньки, що грав флейтист.

Де Гіш

(беручи шарф)

Спасибі. Шарф якраз мені потрібен нині:

Ним гасло можу я подать одній людині.

На це наваживсь я.

(Іде до валу, сходить на нього і кілька разів махає шарфом у повітрі.)

Всі

О! Гасло! Що за знак?

Вартовий

(на гребені валу)

Що за людина там тікав швидко так?

Де Гіш

(спускаючись)

Іспанський то шпіон, та своєрідний досить:

Відомості своїм він тільки ті заносить,

Що я даю йому. Так, зрадивши своїх,

Він помагав нам у випадках тяжких.

Сірано

МерзотникІ

Де Гіш

(недбало пов’язує шарф)

А проте мерзотник нам корисний!

Про що пак тут ішлось? Ага! Вам про одну

Важливу маю я сказати новину.

Наш маршал, щоб добуть для війська іншого,

Таємно вирушив ще з ночі у дорогу,

Туди, де ждуть його обози короля.

Та небезпеками покрита тут земля,

Тож війська він узяв з собою половину.

Тим, що лишилися, настав би час загину,

Коли б іспанці враз ударили на них.

Карбон

Але ж бо вороги усіх обставин цих

Не знають, думаю!

Де Гіш

На жаль, Карбоне, знають,

І нас атакувать вони сьогодні мають.

Карбон

А!

Де Гіш

Це сказав мені фальшивий той шпіон.

Він мав сповістить, добродію Карбон,

Своїх начальників, де краще наступати.

Звичайно, місце те повинен я вказати,

Бо служить він мені, хоч вам це й не під смак.

От я й подав йому отой умовний знак, –

А вибір мій упав па ваш загін хоробрий.

Карбон

(до гвардійців)

Готуйтесь, вояки!

Усі встають. Брязкіт шпаг, шум застебуваних портупей.

Де Гіш

Ще є година!

Перший гвардієць

Добре!

Всі сідають знову, відновлюють перервану гру.

Де Гіш

(до Карбона)

Нам треба виграть час – і маршалові дать

Вернутись.

Карбон

Що ж робить нам треба?

Де Гіш

Умирать.

Сірано

Це помста ваша?

Де Гіш

Ні. Не буду запевняти,

Що маю я до вас симпатії багато,

Та вибір свій на вас тому я зупинив,

Що кращих у бою не знаю вояків.

Так помсті служачи, служу я й королеві.

Сірано

(вклоняючись)

Спасибі вам за всіх…

Де Гіш

(уклоняючись)

А вам, гасконський леве,

Що любите один ходити проти ста.

Тепер на кілька сот надія вироста!

Відходить разом з капітаном.

Сірано

(до гвардійців)

Блакить і золото є на гербі Гасконі, –

Що ж, друзі! Додамо ще й пасмуги червоні

Своєю кров’ю ми до барв священних тих!

Де Гіш тихо розмовляє з Карбоном де Кастель-Жалю. Вони дають накази. Бійці готуються до опору. Сірано підходить до Крістіана, що сидить непорушно, схрестивши руки.

Ну, що?

Крістіан

(хитаючи головою)

Роксана!

Сірано

Ох!

Крістіан

Хоч кілька б слів палких

Ще написати їй в останню цю годину!

Сірано

Я знав, що буде так, що прийде час загину –

(добуває з кишені папірця)

І написав тобі прощального листа.

Крістіан

Ну, покажи ж…

Сірано

Стривай!…

Крістіан

Давай-бо!

(Бере лист, розгортає.)

Крапка та,

Що там он розпливлась, чи не сльоза, буває?

Сірано

(швидко беручи листа, з наївним виглядом.)

Якийсь кружок…

Крістіан

Сльоза!

Сірано

Ну, звісно… кожен знає…

Поет захоплений заплакать може там,

Де вислови чужим знаходить почуттям…

Крістіан

Заплакати?

Сірано

Так… Так… не страшно умирати…

Але… як здумаєш, що вже ніколи, брате,

Я не побачу…

Крістіан дивиться на нього.

Ми…

(Жваво поправляється.)

Що не побачиш ти…

Крістіан

(вириває в нього листа)

Віддай листа мені!

Вдалині у таборі шум.

Голос вартового

Стій! Що там за чорти?

Постріл. Гомін. Передзвін балабончиків.

Карбон

Що там?

Вартовий

(на валу)

Карета!

Всі кидаються глянути, що воно.

Голоси

Глянь! До табору в’їжджає! Як? З боку ворога?

Кучер щось гукає! Що, що гукає вій? «Карета короля!»

Всі кидаються на вал і дивляться. Балабончики наближаються.

Де Гіш

Карета короля? Та як-бо? Відкіля?

Усі встають, шикуються.

Карбон

Шапки з голів!

Де Гіш

(набік)

Король?

(До гвардійців.)

Рівняйтесь, дикуни!

Карета швидко в’їздить. Вона вкрита болотом і пилом. Фіранки на вікнах опущені. Ззаду два лакеї. Вона раптом зупиняється.

Карбон

(кричить)

Бий в барабани!

Барабанний дріб. Всі гвардійці знімають шапки.

Де Гіш

(до гвардійців)

Ти! Підніжку відтягни!

(До другого.)

Стели під ноги плащ!

Двоє гвардійців кидаються виконати його наказ. Двері відчиняються.

Роксана

(вискакуючи з карети)

Добридень вам, панове!

Звук жіночого голосу примушує всіх враз підняти схилені голови.

Всі вражені.

СЦЕНА V

Ті самі, Роксана.

Де Гіш

В кареті короля?

Роксана

Так, короля – любові!

Сірано

О боже!

Крістіан

(кидається до неї)

Ви! Це ви!

Роксана

Нудна облога ця

Тривав, друже мій, без краю, без кінця, –

Ну, я й приїхала!

Крістіан

Як сталося це чудо?

Де Гіш

Не можна тут вам буть!

Роксана

(весело)

Ні! Буду, буду, буду!

Стривайте, сяду я на барабані тім!

(Сідає на барабан, що їй подають.)

Спасибі!

(Сміється гордо.)

Бачила і я мушкетний дим!

Так, так, патруль мою обстрілював карету!

А правда, нагадать вона могла б поету

Карету казкову, що Сандрільйона[30] в ній

На танці їздила?

(Посилає рукою поцілунок Крістіанові.)

Вітаю, любий мій!

(Дивиться на всіх.)

Та чом же сумно так ви дивитесь на мене?

Далеко той Аррас?

(Помітивши Сірано.)

Добридень, мій кузене!

Сірано

(підходить)

Привіт! Та як же ви…

Роксана

Як прибула сюди?

Що ж! Скрізь я бачила війни страшні сліди,

Поля спустошені та погорілі села, –

Ото й була та нитка невесела,

Що привела до вас! Отак ви королю,

Панове, служите? Ну, мій король «люблю»

За гасло і девіз собі єдино має, –

І веселіш його країна виглядає!

Сірано

Безумна, привела дорога вас яка?

Роксана

Іспанська, річ ясна!

Перший гвардієць

От Євина дочка!

Де Гіш

Та як крізь їх війська прорватися змогли ви?

Ле Бре

Це фантастичне щось!

Роксана

Як бачите, можливе!

Хороший кучер мій скрізь коні риссю гнав,

Коли ж якийсь мене ідальго зупиняв, –

Із гордим виглядом вікно я відчиняла

І посмішку йому найкращу посилала.

Галантні всі вони, французам не на гнів, –

І, звісно, далі в путь мій екіпаж летів!

Карбон

Так, ваша посмішка – то паспорт дуже певний!

Та як стрічався вам вояка надто ревний

І вас запитував, відкіль ви і куди?

Роксана

ІЦо ж, відповідь і тут бувала завсігди

Коротка: «їду я, мій пане, до коханця!»

Суворий вид нараз мінявся у іспанця,

І жестом царственним велів у ту ж він мить

Солдатам до ноги мушкети опустить,

І сповнений пихи, поважно й гордовито

Мені проказував: «Щасливо, сеньйорито!»

Крістіан

Роксано, я спитать вас хочу: а чому ж…

Роксана

Ах, так! Коханець я казала, а не муж,

Бо хто б таки пустив мене до чоловіка?

Крістіан

Але ж…

Роксана

Ну, що таке?

Де Гіш

А просьба в нас велика –

Це місце залишить!

Роксана

Що?

Сірано

Так – і найскоріш!

Ле Бре

Найшвидше!

Крістіан

Я молю!

Роксана

Чому, скажіть ясніш!

Крістіан

(замішано)

Тому, що…

Сірано

(так само)

Скоро тут…

Де Гіш

(так само)

Тут за годину, може...

Карбон

(так само)

І ліпше…

Ле Бре

(так само)

Ви б могли…

Роксана

Ні, це було б негоже

І Тут буде битва! Я лишаюсь тут!

Усі

О, ні!

Роксана

(кидаючись в обійми Крістіанові)

Мій милий! Вмерти дай з тобою і мені!

Крістіан

(заглядає у вічі)

Змінились очі як! Чому?

Роксана

Скажу я, любий!

Де Гіш

(у розпачі)

Та зрозумійте ж ви: це місце згуби!

Роксана

(обертається)

Згуби?

Сірано

Авжеж! Сюди він нас поставив недарма!

Роксана

(до де Гіша)

А! Догадалася тепер я і сама!

Хотіли бачити мене ви удовою?

Де Гіш

О, я благаю вас...

Роксана

Ні! Жодною ціною

Мене не вмовите! Я на своїм стою!

Цікаво зрештою побути у бою!

Сірано

Тож із манірниці зробилась героїня?

Роксана

Ви, пане Бержерак, дивуєтесь кузині?

Таж кров одна у нас!

Гвардієць

Ми всі, клянусь життям,

Вас боронитимем!

Роксана

(все з більшим піднесенням)

Спасибі, друзі, вам!

Другий гвардієць

(у захваті)

Іриса пахощі весь табір напоїли!

Роксана

Якраз для битви я гарненький бриль наділа!

(Поглядає на де Гіша.)

Але ж полковнику, мабуть, іти пора:

Почнеться скоро тут!

Де Гіш

Яка жорстока гра!

Ні, я піду лишень погляну на гармати

І повернусь сюди – змагатись і вмирати.

Ще раз благаю вас: ідіть відсіль!

Роксана

Ні, ні!

Де Гіш виходить.

СЦЕНА VI

Ті самі, крім де Гіша.

Крістіан

(благально)

Роксано!

Роксана

Ні, кажу!

Перший гвардієць

(до інших)

Ці очі вогняні!

Вона лишається!

Всі

(кидаються, штовхаються, метушаться)

Дай гребінця! – Де мило?

Порвався мій каптан! Дай голку! – Ти, бурмило,

Манжети де подів? – Хто бритву взяв мою?

Позич-по дзеркальце!

Роксана

(до Сірано, що ще умовляє її)

Ні, буду я в бою!

Карбон

(як і інші, підперезавшись, отрусившись від пилу, почистивши шапку, розправивши перо на ній і витягши манжети, підходить до Роксани і церемонно)

Дозвольте, пані, вам представить, як годиться,

Хто на очах у вас повинен зараз биться.

А. може, й прийме смерть, коли судилось так!

Роксана вклоняється і жде, опершись на руку Крістіанові. Карбон рекомендує.

Барон де Кастерак-Леба-де Каюзак.

Барон де Пейреску-де Крабіуль.

Барон Мальгур д’Єскарабйо-Біньяк де Салешон…

Роксана

О, скільки в вас імен!

Барон Мальгур Беа краю, без упину!

Карбон

(до Роксани)

Прошу вас випустить з руки свою хустину!

Роксана

(рознімає пальці, хустина, що вона держала в руці, падає)

Навіщо?

Всі кидаються підняти хустину.

Карбон

(швидко хапає її)

Прапор цей підносить наш загін!

З ним не зрівняється на світі ні один!

Роксана

(усміхаючись)

Але ж він замалий!

Карбон

(прикріпляючи хустину до свого капітанського списа)

Зате яка робота!

Гвардієць

(до інших)

Ну, друзі! Умирать нікому не охота,

Проте б я радо вмер задля очей таких,

Коли б сьогодні згриз хоча малий горіх!

Карбон

(почувши це, розгнівано)

Фі! Думать про їду у товаристві дами!

Роксана

О друзі, попоїм і я охоче з вами!

Несіть сюди вино, паштети, дичину! –

Оце меню моє! Вам до вподоби?

Всі впали духом.

Гвардієць

Ну...

Другий гвардієць

Дичина, вино та ще й паштети?

Відкіль це взяти нам?

Роксана

(спокійно)

З моєї ж бо карети!

Всі

О!

Роксана

Треба лиш усе розрізати, подать!

Мій кучер – мусите його ви, друзі, знать –

Родився, далебі, для справи оцієї!

Гвардійці

(кидаються до карети)

Рагно!

Роксана

(стежачи за ними поглядом)

Ах, бідаки!

Сірано

О, добра наша феє!

Рагно

(стає на козлах, як штукар на ярмарку)

Панове, от і я!

Гвардійці

А, браво! Наш Рагно!

Рагно

Іспанці бачили, як шле їм крізь вікно

Солодкі усміхи божественна Кіпріда[31],

А не помітили солодкого обіда!

Оплески.

Сірано

(тихо до Крістіана)

Гм, Крістіане… Гм…

Рагно

Ідальго ні один

В своїй галантності – пе знав про галантині

(Витягає з-під сидіння блюдо і підіймає його.)

Сірано

(тихо до Крістіана)

Послухай…

Рагно

Там була Венері честь і шана, -

Але дари свої провозила Діана[32]!

Ось дика вам коза!

(Розмахує шматом печені.)

Сірано

(тихо до Крістіана)

Я хтів попередить

Тебе про річ одну…

Роксана

(до гвардійців, що вертаються від карети з повними руками наїдків)

Усе сюди кладіть!

(Накривав до їжі на столі, їй помагають два мовчазні лакеї, що стояли позад карети.

До Крістіана, якого хотів одвести вбік Сірано.)

Ви помагайте ж нам!

Крістіан береться помагати, Сірано робить стурбований рух.

Рагно

Ось пава з трюфелями!

Перший гвардієць

(сіяючи, одбатовує собі величезний шматок шинки)

А, грім і блискавка!

Хоч перед смертю саме,

А пожеремо ми…

(Поправляється, швидко зирнувши на Роксану.)

Пробачте… поїмо!

Рагно

(викидаючи подушки з карети)

Отут перепелів ми ситих найдемо!

Метушня. Розпорюють подушки, наповнені смаженими перепелами. Сміх. Радість.

Третій гвардієць

(до першого)

Ти йолоп, друже мій!

Рагно

(передаючи пляшки)

Ось маєте і вина –

Топаза кольору і кольору рубіна!…

Роксана

(накидаючи на обличчя Сірано згорнену скатерку)

Ну, розстеліть убрус! Та швидше! Раз, два, три!

Рагно

(потрясаючи каретним ліхтарем)

Комора ціла тут у кожнім ліхтарі!

Сірано

(тихо до Крістіана, разом із ним розстилаючи убрус)

Нам треба зараз же про щось поговорити…

Рагно

(все більш лірично)

А пужално моє з ковбасок добрих звите!

Роксана

(наливаючи вино, частуючи)

Як треба, сто чортів, усім нам помирать, –

До інших байдуже! Гасконцям – пить-гулять!

Одна умова лиш: не частувать де Гіша!

(Переходить від одного до одного.)

Ще маємо ми часі Та їжте ж повільніше!

Ану, вина ковток! Ви плачете? Чому?

Перший гвардієць

Я плачу з радості!

Роксана

Тс! Білого кому?

Кому червоного? – Гей, хліба капітану! -

А покуштуйте-бо цю шинку ви рум’яну!

– Вам ніж? – Бургундське вам? Мускат вам чи коньяк?

Сірано

(помагає їй, у нього руки повні тарілок, – каже набік)

О мила!

Роксана

(підходить до Крістіана)

Ну, а ви?

Крістіан

Не хочеться.

Роксана

Отак!

Ну, хоч бісквіта ви попробуйте з мускатом!

Крістіан

(намагаючись затримати її)

Скажіть мені, чому…

Роксана

Наллю лише вина там

І все вам розповім…

Ле Бре

(що відійшов, щоб подати на кінці списа хліба вартовому, що стоїть на валу)

Іде сюди де Гіш!

Сірано

Склянки, тарілки – все ховайте, та скоріші

Удаймо, ніби тут і не було нічого!

(До Рагно.)

Шановний кучере, до місця йдіть свойого!

Як оком мигнути, все поховалось в шатро, під одежу, плащі, шапки тощо. Де Гіш прудко ввіходить і раптом спиняється, нюхаючи повітря. Мовчання.

СЦЕНА VII

Ті самі, де Гіш.

Де Гіш

Як добре пахне тут!

Гвардієць

(байдуже наспівує)

Толо-ло-ло-ло-ло!

Де Гіш

(спиняється й дивиться на нього)

Чому червоні ви? Що тут таке було?

Гвардієць

Червоний, пане, я… бо… кров гарячу маю!

Другий гвардієць

Пум-пум-пум…

Де Гіш

(обертається)

Що таке?

Гвардієць

(трохи напідпитку)

Нічого! Я співаю!

Де Гіш

Однак веселі ви!

Гвардієць

Звичайно, – буде ж бій!

Де Гіш

(підкликаючи Карбона, щоб дати йому якийсь наказ)

Сказав я… Що за бісі

І ви мов сам не свій!

Карбон

(червоний, як буряк, ховав пляшку за спиною, невиразно)

Я… теє…

Де Гіш

Я сказав поставити гармату

У тому он кутку: себе ви захищати

Певніше зможете…

Гвардієць

(похитуючись)

Як дбає він про нас!

Другий гвардієць

(люб’язно посміхаючись де Гішеві)

Про нас піклуєтесь, як батько, ви весь час!

Де Гіш

Побожеволіли!

(Сухо.)

Ви вояки добрячі,

Та не гарматники, не звикли до віддачі,

То бережіться…

Перший гвардієць

Ф’ю!

Де Гіш

(підходить до нього оскаженілий)

Це що таке за свист?

Гвардієць

Коли гасконець я, то я – артилерист!

Де Гіш

(хапаючи його за руку і струшуючи)

Ви п’яні, як той смик, – але скажіть, від чого?

Гвардієць

(велично)

Понюхав пороху я, пане, бойового!

Де Гіш

(знизавши плечима, відштовхує його, хутко підходить до Роксани)

На що ж ви зважились?

Роксана

Я зостаюсь.

Де Гіш

Ще раз

Кажу: рятуйтеся!

Роксана

Ні!

Де Гіш

Що ж, як так – гаразд!

Скажіть, хай подадуть мерщій мені рушницю.

Карбон

Що?

Де Гіш

Я лишаюсь теж.

Сірано

Оце-то вже годиться!

Вітаю, графе, вас!

Гвардієць

Таки гасконець ви,

Хоч у мереживі од ніг до голови!

Роксана

Як!

Де Гіш

В небезпеці я не можу даму кинуть!

Другий гвардієць

(до першого)

Так не дамо ж йому від голоду загинуть!

Усі наїдки з’являються немовби якимись чарами.

Де Гіш

(з блискучими очима)

Бісквіт! Вино! Паштет!

(Опановуючи себе, гордо.)

Недоїдків не їм!

Натще я битимусь!

Сірано

(вклоняючись)

Люблю я вас таким!

Перший гвардієць

(у захваті)

Гасконець, наш він!

Де Гіш

(сміючись)

Так, сто сот нечистих!

Гвардієць

Слава!

Гвардійці танцюють з радощів.

Карбон

(що зник був за валом, з’являється на гребені)

Всі пікінери там! Від них залежить справа!

(Показує на ряд списів, що витикаються з-за валу.)

Де Гіш

(до Роксани, вклоняючись)

Перегляд зволите зробити воякам?

(Бере її під руку, йде з нею на вал. Всі здіймають шапки і йдуть за ними.)

Крістіан

(підходить до Сірано, швидко)

Ну, говори!

Коли Роксана з’являється на валу, списи зникають, похилені на знак вітання; лунають крики; вона вклоняється.

Пікінери

(за сценою)

Віват!

Крістіан

Що єсть у тебе там

Сказати?

Сірано

Бачиш-но…

Крістіан

Ну, ну!

Сірано

Коли спаде Роксані

Охота говорить про ваше листування…

Ну, про листи твої…

Крістіан

Та добре, про листи…

Сірано

Май розум, друже мій, і не здивуйся ти…

Крістіан

Із чого я тоді не здивуватись маю?

Сірано

Та з того…

Проста річ… Усе я відкриваю!

Ти, бачиш, їй частіш, ніж думаєш, писав!

Крістіан

Писав частіше я?

Сірано

Обов’язок я взяв їй про любов твою нагадувати завше, –

Тож часом я писав, тебе і не питавши…

Крістіан

Га?

Сірано

Проста річ, кажу…

Крістіан

Та як їх відсилав?

Таж ти своїм життям щоразу рискував!

Сірано

Крізь табір ворогів я з ночі прокрадався.

Крістіан

(схрестивши руки)

І справді проста річ! Як я не догадався!

Ну, скільки ж їй писав па тиждень я листів?

Один раз? Два? Чи три? Чи; може, п’ять разів?

Сірано

Ні, більше.

Крістіан

То щодня?

Сірано

Щодня. До того ж двічі.

Крістіан

(шалено)

А, розумію я! Поглянь мені у вічі!

Так от пояснення твоїй одвазі де!

П’яний од пристрасті…

Сірано

(помітивши Роксану, що вертається)

СтривайІ Вона іде!

Вони швидко заходять у шатро.

СЦЕНА VIII

Роксана, Крістіан; у глибині надходять і проходять гвардійці. Карбон і де Гіш дають наказ.

Роксана

(підбігає до Крістіана)

Тепер, коханий мій…

Крістіан

(бере її за руку)

Тепер признайся, мила,

Яка тебе сюди вела незборна сила

Крізь безліч небезпек?

Роксана

Лише твої листи!

Крістіан

Що?

Роксана

Бурю і вогонь могла я перейти,

Бо ті листи твої навік мене сп’янили…

Ти стільки їх писав, і щоразу бриніли

Красніш вони й ніжніш…

Крістіан

Це щось незрозуміле! Як!

ільки ті листки, той списаний папір…

Роксана

Мовчи, не знаєш ти! Повір мені, повір!

Коханням без межі тебе я покохала,

Як мова з уст твоїх незнана залунала,

І душу я твою спізнала золоту.

О, серце віддавав ти кожному листу,

І я, читавши їх, переживала знову

Той вечір, коли ти так ніжно, так чудово

Зі мною говорив, захований в імлі…

Як Одіссеєві блукали кораблі[33],

А Пенелопа ткань свою безкрайну ткала, –

О друже! Дім би свій і пряжу занедбала

Цариця славлена, коли б такі листи

Писав їй Одіссей, як це умієш ти,

І милого шукать, од пристрасті шалена,

Полинула б вона, безумна, як Єлена[34]!

Крістіан

Але ж…

Роксана

Читала їх і умлівала я,

Тобою я жила, була я вся твоя!

То ж пелюстки душі, прекрасної без міри!

Все щире в них таке…

Крістіан

Помітно так, що щире?

Роксана

Так, радосте моя!

Крістіан

І от ти прибула…

Роксана

До владаря мого, до гордого орла!

Перед тобою я упала б на коліна, -

Та ти підняв мене!… Тяжка моя провина –

Хоч перед смертю я покуту принесу! –

Що легкодушно так тебе лиш за красу

Раніш любила я, безумна…

Крістіан

(з жахом)

Ах, Роксано!

Роксана

Але прозріла я, мій друже, хоч нерано,

І вроди та душі поєднання міцне

Міцними путами опутало мене.

Крістіан

Ну, а тепер?

Роксана

Тепер так душу цю люблю я,

Що всю красу твою забула б без жалю я.

Крістіан

(відхитуючись)

Роксано!

Роксана

Щастя це, – щасливий будь і ти!

Коли б любов мою лиш чари красоти,

Лиш обриси лиця живили випадкові, –

О! Від такої б сам ти мучився любові!

Але красу твою твій розум покрива,

Натхнення осяйне, душа твоя жива, –

І я, забувши все, клонюсь лиш їм у ноги!

Крістіан

Ох!

Роксана

Що? Ти не хотів такої перемоги?

Крістіан

(сумно)

Роксано!

Роксана

Знаю я: не віриш ти мені!

Крістіан

Так бути любленим я не бажаю, ні!

Я хочу, щоб мене любила ти простіше –

За те…

Роксана

За що тебе любила я раніше, -

Але ж у сто разів це глибше почуття!

Крістіан

Хай буде, як раніш!

Роксана

Та зрозумій, дитя:

Коли б ти навіть був і не такий вродливий…

Крістіан

Мовчи!

Роксана

Коли б тобі судилось неможливе –

І ти потворним став…

Крістіан

Потворним?

Роксана

Навіть так!

Я присягаюся, не вбило б це ніяк

Моєї ніжності!

Крістіан

Ох!

Роксана

Ти радієш? Дуже?

Крістіан

(глухо)

Так.

Роксана

Що тобі таке?

Крістіан

(ласкаво відтручаючи її)

Нічого… Любий друже,

Прошу тебе…

Роксана

Ну, що?

Крістіан

(показуючи на групу гвардійців у глибині)

Піди, піди до них!

Так мало у житті лишилось їм утіх!

Роксана

(розчулена)

Мій добрий Крістіан!

Вона йде до гвардійців, що шанобливо оточують її.

СЦЕНА IX

Крістіан, Сірано, у глибині Роксана, що розмовляє з Карбоном і кількома гвардійцями.

Крістіан

(гукаючи біля шатра Сірано)

Гей, Сірано!

Сірано

(з’являється, озброєний для бою)

Що, брате?

Який же ти блідий, немов з хреста ізнятий!

Що сталося?

Крістіан

Вона мене не любить.

Сірано

Як,

Як ти сказав?

Крістіан

Кажу: ти, папе Бержерак,

Укоханець її і сам її кохаєш!

Сірано

Я?

Крістіан

Ти.

Сірано

Так, я люблю.

Крістіан

Чому ж ти це ховаєш

Від неї?

Сірано

Господи! Глянь на моє лице!

Крістіан

Вона б згодилася – сама сказала це –

Любить мене й тоді, коли б я був потворним…

Сірано

Сказала так вона?

Крістіан

Талантом чудотворним

Причарував її навіки тільки ти –

І от вона зреклась моєї красоти,

Залюблена в мою – в твою вогненну душу!

Сірано

Я радий, що вона – признатись щиро мушу –

Сказала так тобі. Та слово те забудь,

Не будь потворою, красивим, друже, будь,

Бо справді – здумай лиш – ну, що я для Роксани!

Крістіан

Признайся їй у всім!

Сірано

Не можу, КрістіанеІ

Крістіан

Хай зробить вибір свій!

Сірано

Не говори цих слів!

Крістіан

Ти хочеш, щоб твоє я світле щастя вбив

Своєю вродою? Ні, це несправедливо!

Сірано

Ти хочеш, щоб твоє я поховав злостиво

Тому, що маю дар красиво говорить!

Крістіан

Скажі Роксані все!

Сірано

Він на своїм стоїть!

Крістіан

Весь час суперником собі самому бути -

Стомивсь від цього я! Це гірше від отрути!

Сірано

Стривай…

Крістіан

Таємний шлюб, що з нею ми взяли,

Не важко розірвать, я знаю, і коли

Ми живі будемо…

Сірано

Стоїть він на свойому!…

Крістіан

Так! Бути любленим можливо лиш одному!

Роль тілі, двійника ганебна і смішна!

Усе їй, все скажи – хай вибере вона

Одного з двох!

Сірано

Тебе!

Крістіан

Що ж… це таки можливо…

(Гукає.)

Роксано!

Сірано

Ні!

Роксана

(підбігає)

Я тут!

Крістіан

Про річ одну важливу

Вам скаже Сірано…

Вона прудко підходить до Сірано. Крістіан пішов.

СЦЕНА X

Роксана, Сірано, потім Ле Вре, Карбон де Кастель-Жалю, гвардійці, Рагно, де Гіш тощо.

Роксана

Важлива річ? Кажіть!

Сірано

(розгублено)

Пішов!

Ах, боже мій! Той Крістіан робить

З дрібниці кожної навик важливі справи!

Роксана

(швидко)

А, знаю! Віри він не йме мені, лукавий,

Нещирі, думає, сказала я слова?

Сірано

(бере її за руку)

Сказали ж правду ви?

Роксана

Так, правда це жива!

Коли б він… більш не міг… пишатися красою…

Сірано

(усміхаючись сумнів)

Вам тяжко слово те сказать передо мною?

Чути постріли.

Стрільба!

Роксана

Коли б він… Так…

Коли б негарним став…

Сірано

Потворним?

Роксана

Так.

Сірано

Смішним?

Роксана

Для мене б він не мав

Смішного вигляду!

Сірано

І ви б його любили?

Роксана

Іще б милішим став тоді для мене милий!

Сірано

(тратить голову – набік)

О боже! Може, це мойого щастя мить!

(До Роксани.)

Роксано!

Ле Бре

(швидко підходить, кличе його стиха)

Сірано!

Сірано

(обертаючись)

Що, капітане?

Ле Бре

Цить!

(Щось шепче йому.)

Сірано

(випускаючи руку Роксани, скрикує)

Ах!

Роксана

Що там сталося?

Сірано

(сам собі, остовпілий)

Кінець!

Знову постріли.

Роксана

Стріляють знову?

Вона відходить поглянути.

Сірано

Кінець! Несказане, умри у серці, слово!

Роксана

(хоче кинутись уперед)

Що там?

Сірано

(швидко спиняючи її)

Нічого!

Входять гвардійці, ховаючи те, що несуть, утворюють гурт, що не дає Роксані підійти ближче.

Роксана

Що несуть вони?

Сірано

(віддаляючи її)

Ідіть,

Ідіть відсіль!

Роксана

Про що ж ви мали говорить?

Сірано

Я?… Ні, то так… пусте…

(Урочисто.)

Хотів сказать я, пані,

Що друга вірного ви мали в Крістіані.

(З жахом поправляється.)

Що друга маєте…

Роксана

Ах, мала!

Вона кидається, розштовхує всіх.

Сірано

Край всьому!

Ле Бре

(до Сірано)

Від кулі першої судилась смерть йому!

Роксана падає на тіло Крістіана. Знову стрілянина. Дзвін зброї.

Шум. Барабани.

Карбон

(із шпагою в руках)

Атака! До стрільби готуйся!

Роксана

Крістіане!

Карбон

(на валу)

Шикуйтеся до лав!

Роксана

Ти чуєш, мій коханий?

Карбон

Пильнуй!

Підбіг Рагно, несучи воду в шоломі.

Крістіан

(умираючим голосом)

Роксано, ти…

Сірано

(швидко і тихо на ухо Крістіанові в той час, як обезуміла Роксана намочує в воді клапоть матерії, що вирвала у себе на грудях)

Я їй усе відкрив!

Ти серце їй один навіки полонив!

Крістіан закриває очі.

Роксана

Що, любий?

Карбон

Шомпол геть!

Роксана

(до Сірано)

Він, правда, буде жити?

Карбон

Скуси патрон! Набий!

Роксана

(припадаючи щокою до щоки Крістіана)

Холоне він! Убитий!

Карбон

Ціляйсь!

Роксана

На грудях лист!

(Розпечатує.)

До мене!

Сірано

(набік)

Мій це, мій!

Карбон

Огонь!

Стрільба. Крики. Шум битви.

Сірано

(намагаючись відняти руку, що держить Роксана, стоячи навколішках)

Я мушу йти! Я мушу йти на бій!

Роксана

Стривайте. Знали ви один його, єдиний!

(Тихо плаче.)

А правда, не було гіднішої людини?

Сірано

(стоїть, знявши шапку)

Так, друже!

Роксана

Правда, він поет був чарівний,

Великий над усіх?

Сірано

Так, друже!

Роксана

Натовп злий

Не розумів його, розквітлого так рано,

Душі високої, святої!

Сірано

Так, Роксано!

Роксана

І він умер, умер!

Сірано

(добуваючи шпагу, набік)

Я радо смерть прийму!

Адже вона мене оплакує в ньому!

Вдалині сурми.

Де Гіш

(з’являється на валу, без шапки, з пораненим чолом, гукає громовим голосом)

Сигнал умовлений! Ви чули – сурми грають?

То наші, наші то з припасами вертаютьі

Держіться!

Роксана

(розглядає лист)

Сльози тут зоставили сліди!

Голос

(за сценою)

Здавайтесь!

Гвардійці

Не діждеш!

Рагно

(що виліз на свої козли і спостерігає битву за валом)

Іспанці йдуть сюди!

Сірано

(до де Гіша, вказуючи на Роксану)

Я йду на бій… Візьміть, врятуйте бідолашну!

Роксана

(цілуючи листа, завмираючим голосом)

Ці сльози… Кров його…

Рагно

(зіскочивши з карети, підбігає до неї)

Зомліла!

Де Гіш

(на валу, до гвардійців, люто)

Стій безстрашно! Держись! Остання мить!

Голос

(за сценою)

Гей, зброю покладіть!

Гвардійці

Ніколи!

Сірано

(до де Гіша)

Ви себе зуміли появить

Хоробрим воїном – тепер рятуйте даму!

Де Гіш

(підбігає до Роксани, бере її на руки)

Гаразд! Зусилля ще – і перемога з нами!

Сірано

(кричить услід Роксані, яку понесли де Гіш і Рагно)

Роксано, світе мій, прощай, прощай, прощай!

Шум, крики. Поранені гвардійці падають на сцені. Сірано кидається у битву, його спиняє на валу Карбон де Кастель-Жалю, залитий кров’ю.

Карбон

Мене поранено два рази… Всьому край!

Сірано

(кричить до гвардійців)

Держіться, братики! Хоробрим честь і шана!

(До Карбони, якого підтримує.)

За щастя втрачене, за друга Крістіана

Помщуся люто я!

(Потрясає списом, на кінці котрого має хустина Роксани.)

За прапор цей святий!

(Застромляє спис древком у землю, гукає гвардійцям.)

Розбить їх! Розчавити!

(До флейтиста.)

Грай марш нам бойовий!

Флейтист грає. Поранені зводяться на ноги. Гвардійці на валу гуртуються круг Сірано і його маленького прапора. Карета наповнюється і покривається озброєними людьми, обертається в редут.

Гвардієць

(з'являється, задкуючи, на валу і кричить, одбиваючись)

Вони ідуть на вал!

(Падає мертвий.)

Сірано

Готуймо зустріч їм!

Вал укривається за хвилину масою ворожих солдатів. Розвіваються імперські прапори.

Сірано

Огонь!

Залп.

Крик

(у ворожих лавах)