Сірано де Бержерак

Два рази в дзеркало сестра дивилась Клара,

Чи чепчик до лиця!

Ой, буде божа кара!

А Марта витягла дві сливи з пиріжка,

Сама я бачила!

Ой, грішниця яка!

Я ж тільки глянула…

Я лиш покуштувала!

Глядіть, щоб Сірано цього я не сказала!

О, нас він осміє!

Так, він сестриць усіх

Назве кокетками!

Ласійками!

Щоб їх

Назвати, зрештою, хорошими серцями!

А правда ж, десять літ він щосуботи з нами

Буває, матінко?

Ще й більш як десять літ,

Давніш-бо кинула шумливий грішний світ

Кузина Сірано, охоплена печаллю,

Свій сум ховаючи під чорною вуаллю, –

Мов серед білих птиць великий чорний птах!

І тільки він один, коли вона в сльозах,

Уміє жартами її розвеселити!

Який забавний він! Штукар він знаменитий!

Він з нами дражниться! Він ніби брат для нас!

Йому готуємо ми коржики всякчас!

Але ж католик він не так щоб дуже щирий!

Його повернемо до правої ми віри.

Так, так. Повернемо!

Забороняю вам

У це втручатися. Він дійде правди сам.

А… бог…

О, бог його і знає й любить, діти!

Але ж не постить він! Щоразу говорити

Він звик мені: Ага! А я скоромне їв!

А! Він говорить так?

А протягом двох днів

Не їв нічого він!

Чому?

Бо він убогий!

Хто це сказав?

Ле Бре.

Нізвідки допомоги

Не має він?

О, ні! Нізащо б він її

Прийнять не захотів!

Ну, дітоньки мої,

Ходімо! Бачите – іде мадам Мадлена,

А з нею гість якийсь.

Чи бачиш ти? Ой, нене!

То ж маршал де Граммон!

Так, справді він! Де Гіш!

Колись заходив він сюди-таки частіш!

У нього стільки справ! Діла придворні! Війни!

Марноти світської кипіння неспокійне!

Отож замкнулися в обителі ви цій,

Навіки зрікшися усіх земних надій?

Навіки.

Вірні ви отій далекій тіні?

До гробу.

Ви мене простили, друже, нині?

Ви ж бачите – я тут.

Чи справді ж то він був

Такий…

Хто знав його – довіку б не забув!

АІ Треба знать було!

На жаль, я знав замало!…

А лист отой, що ви на серці заховали?…

На серці завжди я святиню бережу.

Його і мертвого ви любите?

Скажу

Вам щиро: з думкою зжилася я такою,

Що він півмертвий лиш, що ось він тут, зі мною,

Що б’ються в нас серця, немовбито одно…

Скажіть, а часто тут буває Сірано?

Частенько! Давній друг, усі міські секрети

Він знає – і мені замінює газети.

У визначений час під деревом отим

Ми крісло ставимо, а я з шитвом своїм

Сідаю поруч. От сиджу і вишиваю

І навіть голови туди пе повертаю,

Відкіль він з’явиться. Годинник дзвінко б’є -

І чуть його ходу. На крісло гляну – є,

Сидить. З мого шитва, що він зове безкраїм,

Тут посміється він, а далі – починаєм!

І де відомості усі ті він бере,

За тиждень хроніку паризьку?…

А! Ле Бре!

Як там живе наш друг?

Погано.

Їй-богу,

Він перебільшує!

Йому я долю вбогу

Давно пророкував: нестатки, забуття…

Він епіграмами псує собі життя,

Вельмож, святенників, письменників бездарних, –

Усіх картає він!

У віршах, досить гарних, –

А шпаги Сірано бояться всі вони!

Хто зна!

А я боюсь його самотини,

Його убожества і старості тяжкої,

Пори зимової, холодної, німої.

Щоб голод якось-то нестерпний подолать,

Щоранку пояса він мусить затягать

На зарубку нову, а ніс його нещасний –

Як місяць золотий, що блідне, меркне, гасне

На небі синьому! В благенькім сюртуку

Він доживав вік…

На долю ви таку

Не надто скаржтеся!

Ясновельможний пане!

Не скаржтеся, кажу: гарячий, нестриманий,

Він завжди вільним був – у діях і словах!

О пане маршале!

У титулах, в чинах

Я високо стою, – найнижче він, панове,

Та руку я йому потиснути готовий!

Прощайте!

Трохи вас я, пане, проведу.

Я заздрю інколи запалому в біду

Поету Сірано!

Хто жив, як я, щасливо,

І в жодних злочинах не кається, можливо,

А має огріхи та похибки дрібні,

Той сам себе не раз картає в тишині

І повен згиблих мрій та страчених ілюзій,

Не раз про путь свою замислиться у тузі,

І спогади тяжкі волочаться за ним,

Немов посохлий лист за шлейфом жалібним?

Ви мрійник!

Що ж! Таку даруйте вже провину!

Добродію Ле Бре!

Пробачте на хвилину!

Хоч зачепить ніхто не сміє Сірано,

Але злобу таять на нього вже давно,

І вчора при дворі я чув зловісне слово:

«Можливо, Сірано загине випадково».

Як?

Берегтись йому, з обачністю вестись,

Не наражатися порадьте…

Берегтись!

Чи ж це уміє він – велике запитання!

Що там іще таке?

Рагно, шаповна пані,

Прийшов до вас.

Рагно! Просить чогось, мабуть,

Бідаха причвалав! Яку пройшов він путь!

В поетах не щастить – він робиться актором…

Дячком…

Цирюльником…

Перукарем…

Суфльором…

Музикою…

Яку ж тепер він обере

Професію?

Мадам…

Добродію!

Про злигодні свої прошу вас розказати, –

Я зараз…

Пані… Я…

Що ж, може, турбувати

Не слід її тепер, – і вам я розповім

Про випадок лихий, що впав, неначе грім,

На пана Сірано. Заходжу я по нього,

Виходить з дому він… Ніде нема нікого –

І раптом… випадок це, може… із вікна

Колода падає на бідного страшна!

Які негідники!

Біжу – передо мною

Лежить з розбитого жахливо головою

Поет наш люблений…

І що ж? Умер? Живий?

Живий. Додому я завіз його мерщій, –

О, треба бачити оту кімнату вбогу!

Він тяжко мучиться?…

Не чує він нічого,

Бо непритомний він.

А лікар? Лікар був?

Насилу лікаря якогось я добув,

Що зглянувся на нас…

Ох, Сірано коханий!

Потаїмо ми це тим часом від Роксани.

Що ж лікар той сказав?

Сказав, що може світ

Наш друг покинути… Гарячку, менінгіт

Пророкував йому… Ходім мерщій до нього,

Бо при нещасному немає ж там нікого,

А тільки встане він – надіям край усім!

Не гаймо ж часу ми.

Каплицею пройдім!

Месьє Ле Бре!

Пішов, не кажучи і слова!

Мабуть, із тим Рагно історія чергова!

Цей вересневий день, ці барви чарівні

Спокійну злагоду навіюють мені, –

Не те, що блиск весни, такий недовговічний!

АІ Крісло Сірано ви принесли класичне!

Найкраще в нас воно!

Спасибі, сестри, вам!

Він прийде зараз…

О!

Ніяк ладу не дам

Цьому узорові… Чому ж його немає?

Мабуть, привратпиця його там навертає

На віру істинну… – Та де ж наперсток мій? –

А Сірано нема… Упав листок сухий…

Невже він спізниться? Де ж ножиці поділись?

Були тут – і немов у воду провалились!

Не йде мій добрий друг! і що воно за знак?

Не розумію я!

Добродій Бержерак!

А що казала я?

Оці прив’ялі тони

Якраз до речі тут…

Що це за беззаконне

Запізнення?

Простіть тяжку мою вину!

Так склалось.

Що таке?

Та… гостю там одну

Прийняти мусив я…

Ах! Оп яка турбота!

Спровадив я її, сказавши, що субота -

Це день, призначений для невідкладних справ.

Чудово, далебі, мій добрий друг сказав!

Ну, ждатиме вона до вечора, кузене!

Можливо, як ніхто не прийде тут по мене.

Он Марта наша йде…

Смиренниці привіт!

Як очі опуска! Немов на світ

Не хоче й глянути!

Я…

Ой!

Тс! Це нічого!

А я скоромне їв!

Гаразд!

Не видно цього!

Блідий він з голоду.

У рефектар зайдіть.

Звелю бульйону я міцного вам зварить.

Так, так, зайду, зайду…

Розсудливі ви нині!

Що там? Показує вона вам шлях спасіння?

Ні, пані.

Справді-бо, чому сьогодні ви

Не просвіщаєте моєї голови?

До речі, хочу я дозволити сестриці…

За мене ввечері сьогодні помолиться.

О!

З подиву вона зробилася німа!

Я помолилася за вас би і сама.

Ну, вашому шитву нема кінця і краю!

Я цього дотепу давно вже дожидаю.

Листочки падають…

Як гарно восени!

Листки пожовклі ці – красиво як вони,

З гілок зірвавшися, на землю упадають,

Безшумно, легко як, без ремства умирають!

Людині б треба так навчитись умирать!

Ви в меланхолії?

І вам не гріх казать?

Чи личило б мені впадати в сум, Роксано?

Ну, хай же ронять там листки свої платани,

Газети вашої чекаю, жду новин!

В суботу наш король – здоров хай буде він –

Солодкого наївсь надміру винограду

І лихоманку мав. На лікарську пораду

Його величності пустив цирюльник кров, –

І августійший пульс належно б’ється знов.

У королеви бал відбувся у неділю,

Там свічі воскові горіли сніжно-білі, –

їх нараховано сімсот ще й тридцять п’ять;

Вдалось австрійця нам у битві подолать;

Трьох чаклунів старих на Гревському майдані

Повішено було. Любимий песик пані

Д’Атіс – ви знаєте – на шлунок хорував…

Ах, прошу вас таких не зачіпати справ!

У понеділок – що ж? Маркіза Лігдаміра

Нового для душі знайшла собі куміра.

Ого!

В вівторок був весь двір в Фонтенебло.

У середу пригод, здається, не було…

Шепнула Ля Монгля відомій вам людині,

Що королевою взивати слід Манчіні[35]…

Уранці в середу…

Що з вами, друже мій?

Кузене! Сірано!

Що? Що таке?

Який

Кумедний випадок… Та це пусте, кузино!

Лишіть мене…

Але ж…

Відкрию вам причину:

Арраська рана це… дає… про себе знать…

Бідненький!

Це мине…

Минуло вже…

Страждать

Обом судилось нам через колишні рани.

Моя – ніколи тут боліть не перестане!

Вона під цим листом ятриться завсігди,

Де крові й сліз його лишилися сліди.

Той лист! Той лист його!

Дозвольте на хвилину!

Ви хочете цього?

Читать його, кузино?

Читайте.

«Смертний мій, Роксано, близько час.

В цей вечір серцем я благословляю вас!

Умру, зі мною вмруть палкі слова любові!…»

О, як читає він!

«Ті очі загадкові –

Я не побачу їх ніколи вже, повік,

Не поцілую їх… Із серця рветься крик…»

Як дивно він чита!

«Крик болю й поривання…

Прощай же, скарбе мій, прощай моє кохання!»

Цей голос… Що таке?

«Прощай, моє життя!»

Що, що це?

«Відтіля немає вороття…»

Цей голос… Тон оцей…

Я чую це не вперше.

«Та вас любитиму я, друже, і померши,

Я прилітатиму з тобою розмовлять…»

Вже ніч…

Як можете, кузене, ви читать?

П’ятнадцять цілих літ він грав цю роль тяжку,

Він – рицар! – у смішнім блазенськім ковпаку!

Роксано!

Сірано, усе я зрозуміла! Це ви були, це ви!

Ні, ні, кузино мила!

О, догадатися давно вже слід мені!

Листи писали ви.

Ні, ні, Роксано, ні!

Всю благородну я збагнуть могла оману:

Листи писали ви!

Кажу - не я, Роксано!

Той голос уночі – ваш голос то лунав.

Ні, ні!

Ні, інший вас кохав!

Любили ви мене…

Ні…

От ви вже і тихіше

Мені перечите.

Мій друже найрідніший,

Я не любив вас!

Ах, як же ви мовчать могли!

Це ж сльози ви свої на лист цей пролили!

А кров на нім – його!

Чому ж, чому сьогодні

Зірвали ви покров з душевної безодні?

Чому?

Безумець він! Він тут! Я угадав!

Ага, сто сот чортів!

Він смерть собі завдав,

Постелю кинувши, мадам!

Великий боже!

Так блідість ця його… оця ослаблість… може…

Газету я свою кінчить повинен так:

«В суботу по обіді мосьє де Бержерак

Рукою наймита підступною убитий».

Що? Друже? Сірано!

Чоло йому обвите… Що з вами?

Вмерти я так мріяв у бою,

Із шпагою в руках зустрівши смерть свою, –

Та доля й тут мені вчинила перешкоду:

На голову мені лакей скида колоду!

Весь вік над Сірано знущалося життя, –

І вмерти навіть він не може до пуття!

Ах, пане Сірано!…

Не плач, мій добрий брате!

Що робиш ти тепер, дозволь тебе спитати?

Служу… за свічкаря… мій пане… я тепер

В театрі, де узяв директорство Мольєр.

Мольєр?

Та я піду від нього: ціла сцена

У вас позичена для «Витівок Скапена»!

Так, ціла!

Обікрав він вас без сорома!

Ну, що ж! Як успіх є від того, то й дарма!

Адже сміялися?

Вся зала реготалась!

Суфльором бути скрізь – життя моє так склалось!

Ви пам’ятаєте, як під балконом я

Йому підказував? – Це доля вже моя:

Ховатися в тіні, у мороку, в тумані,

Щоб іншим здобувать і славу, і кохання!

Навік прославлені, як гину я від ран,

І драматург Мольєр, і красень Крістіан!

За мене хай вони помоляться сьогодні!

Сестрице!

Хай ідуть. Душі не треба жодній

Турботи завдавать. Не йдіть, не йдіть до них,

Бо… не застанете мене ви у живих.

Лиш музики тепер мені не вистачало…

Живи… Люблю тебе…

В казках лиш так бувало,

Коли потвора-принц від чарівливих слів

Робився враз мов квіт, що тільки-но розцвів!

Нещастя вашого я, тільки я причина!

Ви, друже? Навпаки! Жіночої не знав

Я зроду ніжності, бо матір дратував

Тим, що негарний був. Сестри не мав я, друже.

Як виріс – на дівчат удавано-байдуже

Дивився, беручи їх почуття на сміх.

Ви, тільки ви одна огнем очей своїх,

Жіночим усміхом мене животворили.

Он там іще твій друг, товаришу мій милий!

Я бачу.

Одного любила я в житті –

І трачу другий раз…

В ті далі золоті,

В країну місячну твій друг тепер полине,

Не потребуючи ніякої машини!

Що ви говорите?

У зоряну глибінь,

На місяць попливе моя безплотна тінь,

Я рай там свій найду, високо над землею,

Сократа стріну я… вклонюся Галілею[36]!

Ні! Неможливо це! Такий поет!

Такий Високий, чесний дух – і по злобі людській

Загине так! Умре! Де ж правда, небо праве?

Знов сердиться Ле Бре!

Мій друже, мій ласкавий!…

Гасконці браві ми… Стихії всі землі,

Що утворилися у первіснім огні…

У маячні свою він згадує науку.

Коперник[37] нам сказав…

Як витримать цю муку!

Який же чорт мене – який же чорт запер

На цю от каторгу, найгіршу із галер?

Філософ, музикант, дивак,

Поет, бретер, вояк, учений,

Що забував цей світ нужденний,

Зробивши місячний літак,

Коханець бурний і шалений,

Та не для себе аніяк, –

От Сірано де Бержерак!

Умів усе, усе робив –

Зробить нічого не зумів!

Однак, пора мені. Погляньте – місяць сяє…

До себе він мене, панове, закликає!

Оплакуйте його! Був добрий Крістіан,

Вродливий, чесний був! Але коли туман

Смертельним саваном мої вкриває очі,

Душа повірити, моя Роксано, хоче,

Що, надіваючи цю траурну вуаль,

Ви маєте за ним – але й за мною жаль.

О, присягаюся!

Не тут! Не в цім фотелі!

Ні, ні! Я сам! Я сам!

Як мандрівець в пустелі,

Лише до дерева я тихо притулюсь.

Іде… Камінний крок… її я не боюсь…

Так… Смерть по мене йде…

Але і в цю хвилину

Я стоячи її -

з мечем в руках зустріну!

Мій брате!

Сірано!

Ага, кирпата, ти!

На ніс мій дивишся!

О, мушу я знайти

На сміх твій відповідь!

Ви кажете, даремно? Я знаю!

Лиш вояк, лукавий і нікчемний,

Борні нерівної боїться, як огню!

Любив усе життя нерівну я борню!

А! Скільки їх зійшлось!

Я пізнаю, я знаю! Це ти, брехня?

Держись!

Компроміси? Рубаю! Це ви, пересуди?

Ви, змії клевети? Рубаю без жалю!

А, дуросте! Це ти?

Я знаю, що мене ти маєш подолати,

Але тебе я тну, я тпу, проклята!

Ви в мене вирвали троянди всі земні,

Всі лаври вирвали, та пе здаюсь я, ні!

Є в мене річ одна, що понесу до бога,

Що покладу йому край чистого порога,

Що ніс я крізь життя, не боячися ран… Це…

Що, коханий мій?

Мій рицарський султан!