Сага про Форсайтів

«САГА ПРО ФОРСАЙТІВ» ТА ЇЇ АВТОР

На рубежі двох епох з'явилася низка видатних творів, що відобразили не лише визначні історичні події кінця XIX — початку XX ст. та драматичні повороти долі сучасників. Серед представників критичного реалізму з'явилися письменники, які не тільки розкривали конфлікти початку епохи імперіалізму, а й намагалися утверджувати в образах своїх героїв ті суспільні та моральні ідеї, в які щиро вірили і за які боролися. До них належали такі видатні письменники-гуманісти, як Стефан Жеромський, Еміль Верхарн, Анатоль Франс, Ромен Роллан, Джек Лондон, Луїджі Піранделло, Август Стріндберг.

Усі ці майстри художнього слова були досить різні за своїми художніми стилями, не говорячи вже про значну різницю історичних і національних традицій. Проте всіх їх об'єднувала любов до життя і віра в людину, повага до інших народів, їхньої культури та літератури. Борючись своїми творами за ці ідеали, майстри критичного реалізму протистояли політиці імперіалізму, його ідеологам — попередникам фашизму — Фрідріхові Ніцше, Габріеле д'Аннунціо, Освальдові Шпенглеру. Водночас своїми художніми творами вони протистояли виродженню мистецтва на шляхах модернізму. Серед цих творів одне з чільних місць по праву належить трилогії Джона Голсуорсі «Сага про Форсайтів».

За три десятиріччя, що увінчалися виходом у світ третьої частини «Саги», Голсуорсі сформувався як один із видатних англійських реалістів, що продовжували й збагачували невмирущі традиції великих своїх попередників — Діккенса і Теккерея.

На той час були вже написані романи про англійську провінцію співця селянства Томаса Гарді, публікував останні свої твори критик імперіалізму Джордж Мередіт, нещадно викривав церкву Самюел Батлер. В жанрах побутово-психологічної новели найбільшого успіху в англійській літературі досягли Арнольд Беннет і Кетрін Менсфілд.

Прогресивні письменники і своїми художніми творами, і теоретичними працями по-своєму дискутували також із занепадницько-естетською літературою, а потім і з модерністськими течіями першої третини нашого століття. Надійних союзників у їхніх пошуках і боротьбі вони бачили в російських класиках, до яких на початку століття долучилося і славетне ім'я Максима Горького. А в останнє десятиріччя творчості Голсуорсі англійський критичний реалізм осягає нові обрії в творах молодшого покоління романістів— Річарда Олдінгтона, Джона Прістлі.

В такій історико-літературній обстановці розвивалися погляди на життя, формувався і вдосконалювався стиль автора «Саги про Форсайтів».

Джон Голсуорсі (1867—1933) походив із заможної буржуазної родини, середню і вищу освіту здобув у привілейованих навчальних закладах (Герроу, Оксфорд), і перед ним уже ніби простилався шлях, який проторували його батьки й діди,— кар'єра процвітаючого адвоката, а згодом, можливо, й власника юридичної контори. Голсуорсі формувався у студентські роки як «зразковий джентльмен», для якого елегантна зовнішність і бездоганні манери, відвідування респектабельного клубу, спорт були, здавалося, найголовнішими інтересами життя.

А проте молодий Голсуорсі обрав собі досить сумнівний, на погляд його родини й середовища, шлях літературної творчості. Більше того, він став критиком свого класу, його моралі, життєвих засад,— одне слово, приєднався саме до тих критичних реалістів, яких М. Горький пізніше назвав «блудними синами» буржуазії.

Шлях Джона Голсуорсі до вершини його творчості—«Саги про Форсайтів»— був хоча й нелегкий, але досить прямий. І в перших своїх оповіданнях, і в першому романі «Джоселін» (1898) молодий письменник вдався хоча й до дещо спрощеного, але реалістичного зображення дійсності. Матеріалом до цих перших творів стали враження від подорожей до Австралії, Нової Зеландії, островів Тихого океану, а також відвідувань бідняцьких районів Лондона, що було вже зовсім дивним для джентльмена з його середовища. Коли 1897 року в бідняцькому районі Лондона Іст-Енді почалися заворушення, сутички з поліцією, Джон Голсуорсі бував там як дуже зацікавлений, хоча й сторонній, спостерігач. Там відкривались зовсім нові для нього міри оцінки його власного буржуазного класу, знайдений там живий людський матеріал, мабуть, допоміг письменникові у створенні майбутніх гостросоціальних п'єс та деяких постатей і епізодів у романах. На довершення всього Голсуорсі закохується в молоденьку дружину одного із своїх кузенів Аду — талановиту піаністку, що палко захоплювалася літературою й мистецтвом. Аж через десять років змогли вони одружитися. Ця грань особистого життя подарувала Джону Голсуорсі те дорогоцінне багатство інтимних переживань, яке пізніше надало сердечної щирості багатьом епізодам майбутньої «Саги про Форсайтів».

В цей час починається і захоплення Голсуорсі творами Тургенєва, який ще з 80-х років завоював велику популярність у Великобританії. Серед англійських читачів широко розповсюджуються і твори Л. Толстого, Достоєвського, а з перших років XX століття — Чехова та Горького. Але саме Тургенєв був найвищим літературним зразком для початкуючого англійського романіста. Молодого Голсуорсі приваблювали у творах Тургенєва сміливий потяг до правди, людяність, неперевершена простота художньої майстерності.

У другому романі Голсуорсі «Вілла Рубейн» (1900) розповідається історія кохання соціально нерівної пари, показаний конфлікт «батьків і дітей». Автор цілком на боці молодого покоління, в цьому творі буржуазному власництву протиставлено кохання і мистецтво. Досить розповсюджене в літературі того часу, це протиставлення виражало й боротьбу письменника з самим собою. Щоб стати літератором, йому довелося подолати опір не лише своєї сім'ї і свого соціального середовища, а й у собі самому подолати англійського буржуа, про що Голсуорсі відверто писав у своїх листах. У «Віллі Рубейн» подекуди ще відчутна невпевненість початківця, та вже в цьому романі помітно вдосконалюється критичний реалізм письменника.

Початок війни Великобританії проти південно-африканських республік Трансвааль і Оранжевої (1899—1901) викликає у Джона Голсуорсі протест проти цієї загарбницької, імперіалістичної війни. У 1914 році він пише п'єсу «Натовп», у якій викриває бездумну довіру міщанства до облудної ура-патріотичної пропаганди, що її вели ідеологи імперіалізму з метою політичної підготовки першої світової війни.

Потрібен був майже десятилітній період становлення, перш ніж Джон Голсуорсі по-справжньому знайшов себе як прозаїк, сформулював погляди на британську буржуазію — головний об'єкт уваги романіста — знайшов свій стиль. Промовистим доказом його дозрілої майстерності став роман «Острів фарисеїв», написаний у 1904 році. Островом фарисеїв автор називає Великобританію. Головному персонажеві роману доводиться бувати в різних середовищах — дворянському, буржуазному, в одному з привілейованих університетів, а також у лондонських нічліжках, і він що далі, то глибше переконується в паразитичності, лицемірстві правлячих верств нації і сповнюється щирим співчуттям до простих трудівників і навіть до людей «дна».

Нарешті Голсуорсі береться до твору, що став вершиною його творчості — до «Саги про Форсайтів». Перша частина —«Власник»— вийшла в світ 1906 року й одразу ж привернула увагу читачів і критиків не лише у Великобританії, а й у багатьох інших країнах (того ж року з'являється перша російська рецензія в журналі «Вестник Европы»): В чому ж секрет популярності твору, що й сьогодні хвилює читачів в усіх кінцях світу?

Роман задуманий як сімейно-побутова хроніка. Безпосередня дія його розгортається у 1886 році в Лондоні, за часів так званої «вікторіанської доби», коли конституційну монархію очолювала королева Вікторія (з 1837 по 1901 рік). У цей період Великобританія завоювала в світі економічну гегемонію, і в другій половині століття встановилося її незаперечне владарювання величезною колоніальною імперією. За твердженням реакційних істориків, то був час ніби мирного панування правлячих класів, коли дворянство вже остаточно поступилося своїми колишніми привілеями, час нібито якоїсь мирної ідилії. (Але це було зовсім не так. Діккенс і Теккерей у своїх творах розкривали класові протиріччя, початок виродження буржуазії).

Великий знавець типових характерів, побуту свого класу, Голсуорсі на початку цього роману змальовує майже непорушну твердиню буржуазної родини Форсайтів. Шестеро братів і три сестри разом з сім'ями своїх дітей, племінників, родичів належать до верхівки буржуазії, яку в Великобританії називали «середнім класом» (за традицією вищим класом все ще вважалося дворянство). Головними прототипами деяких персонажів «Саги» стали члени сім'ї самого письменника, тож зрозуміло, який опір зустрів він серед них.

Як прозаїк Джон Голсуорсі на новому матеріалі продовжував розробляти той тип реалістичного соціально-психологічного роману, який утвердився в більшості європейських літератур наприкінці минулого століття. Головними ознаками такого традиціоналізму є те, що події розгортаються в природній послідовності часу, як вони могли відбуватися насправді, а також прагнення до максимальної життєподібності. Сюжет роману досить простий: детальна розповідь про те, як Айріні, дружина Сомса, що належав до другого покоління Форсайтів, закохується в нареченого Сомсової племінниці Джун, архітектора Філіпа Босіні, як вона залишає Сомса, коли той розпочав судовий процес проти її коханого, а Босіні гине під колесами омнібуса. Але суть роману аж ніяк не вичерпується подіями цього класично простого сюжету.

Головний пафос твору полягає у викритті власницької моралі Форсайтів. Щоправда, слід відзначити дещо особливий характер цих власників. «Форсайти, мій любий добродію,— говорить у розмові з Босіні Джоліон-молодший,— це посередники, комерсанти... наріжний камінь наших звичаїв». Засідаючи в правліннях промислових і торговельних компаній, захищаючи інтереси капіталу в своїх юридичних конторах, вони збагачуються, здобуваючи свою частку від прибутків класу експлуататорів. Форсайти багатіють, «не забруднюючи рук».

Отже, у своїй критиці Голсуорсі не розкриває головного соціального конфлікту епохи — конфлікту між трудящими та буржуазією. В романі не зображено представників трудящих, до трудових верств можна віднести хіба що трьох інтелігентів, які хоча й не підлягають прямій експлуатації з боку Форсайтів, але працею здобувають свій нелегкий хліб. Це художник Джоліон Форсайт-молодший, архітектор Босіні та Айріні, яка змушена була з 1889 по 1901 рік заробляти собі на прожиття уроками музики. Головна сфера критики буржуазії обмежується тут сімейним життям, родинними стосунками. Основою сюжету стає протест жінки проти свого безправного становища.

Тема боротьби жінок за рівність з чоловіками не була в той час новою в літературі. В Росії про це писали революціонери-демократи. Ібсен, Бернард Шоу в своїх сатиричних комедіях та інші прогресивні письменники багатьох країн відобразили активізацію жіноцтва різних верств, від показу їхньої участі у боротьбі пролетаріату аж до буржуазного руху британських суфражисток. У романі «Власник» цей протест проти нерівності виражається у позашлюбному коханні.

В літературах Європи здавна зустрічалися подібні сюжетні ситуації, починаючи ще з середньовічного «Роману Трістана та Ізольди» до «Пані Боварі» Флобера, «Анни Кареніної» Толстого — отже, сам сюжет не міг вразити своєю несподіваністю. Проте цей простий сюжет надзвичайно майстерно побудовано. Центральна його подія — це будівництво заміського дому для Сомса. Слід уточнити, що за тих часів у Англії заміські будинки мали лише дворяни. Зважаючи на дуже сильний традиціоналізм, на непереборне тяжіння над британцями сили усталених звичаїв і норм поведінки, у молодого юриста, буржуа Сомса загалом не було ніяких підстав, маючи дім у Лондоні, будувати ще й заміський будинок.

Навколо цієї будови зав'язується складний вузол інтересів більшості дійових осіб, навколо неї зосереджується весь сюжет. І сила його в тому, що події тут показано в живому сплетінні як зовнішнього, так і внутрішнього життя головних персонажів: двох братів (старий Джоліон і Джеймс), їхніх сестер — Гестер, Джулі, Енн, онуки старого Джоліона — Джун та головної дійової особи — Сомса. Це його дядько Джоліон назвав Власником. Сомс навіть на свою дружину Айріні дивиться як на свою власність.

Яке ж значення для всього роману має цей «вузол інтересів»— будівництво у Робін-Гілі? У старших Форсайтів це викликає більше чи менше обурення, до якого домішується заздрість. Чому Сомс так зухвало порушує усталені звичаї?! Хіба ж він заможніший за свого батька Джеймса, за своїх дядьків Джоліона, Свізіна, Ніколаса, Роджера, Тімоті? Чому він хоче жити як дворянин-аристократ?

Для Джун будівництво означає, що її наречений Босіні, якого Форсайти зневажають за бідність, заробить великий гонорар, здобуде собі репутацію талановитого архітектора і матиме потім вдосталь замовлень на проекти будинків, вілл для багатіїв. Цим він хоч трохи наблизиться в очах заможної верстви суспільства до багатої спадкоємиці Джун. Сомсові спорудження заміського дому уявляється способом утвердити своє багатство. Чудовий витвір архітектури, яким має бути його новий будинок,— вигідне вкладення капіталу. До того ж він хоче відірвати дружину від оточення, що, на його думку, погано на неї впливає. «Забрати Айріні з Лондона, далі від міста... далі від її друзів... і все буде гаразд!»— так міркує Сомс.

Конфлікт між подружжям, помножений на ревнощі, заздрість, пересуди, плітки численних родичів, закінчується трагічно для Босіні, Джун, Айріні, обертається у справжню життєву драму для Сомса на багато років, що їх відображено в наступних двох романах трилогії.

Після роману «Власник» письменник на деякий час залишає цю тему. Спочатку він пише кілька гостросоціальних драм, у яких зображає конфлікт між трудящими та буржуазією, аж до страйкової боротьби (на що не зважився навіть Бернард Шоу). Проте позиція Голсуорсі не виходить за межі ліберального народолюбства. Письменник прагнув лише до «поліпшення» буржуазного ладу.

Романи Голсуорсі «Садиба» (1907), «Братерство» (1909), «Патрицій» (1911), «Темна квітка» (1913), «Фріленди» (1915) — відбивали поступальний розвиток його творчості. Ці романи утвердили автора в очах читачів, в оцінках тогочасної критики як послідовного і принципового реаліста, народолюбця, гуманіста. Неабияке значення мало й осмислення письменником головних напрямків і течій тогочасної літератури, досить ясно висловлене в нарисах і критичних працях («Непевні думки про мистецтво», «Силуети шести романістів», «Коментар»), у яких Голсуорсі заперечує модернізм, високо оцінює значення реалістів узагалі і насамперед російських. В 1915 році у статті «Мистецтво і війна» він полемізує з російським модерністом Ф.Соллогубом і протиставляє модернізмові реалізм класиків російської літератури. Разом з Бернардом Шоу він посилає привітальну телеграму Максимові Горькому в зв'язку з прем'єрою його п'єси «На дні» в лондонському театрі 1911 року. В названих художніх і критичних працях висловлювалися й деякі хибні погляди щодо «мистецтва для мистецтва», але не Ці окремі помилки визначали розвиток творчості Д. Голсуорсі. В ці роки він виступає з позицій письменника-гуманіста проти страхіть першої світової війни.

Переходом від першої до другої частини «Саги про Форсайтів» стала коротка повість, за англійською термінологією long short story (довга новела) —«Останнє літо Форсайта», опублікована навесні 1918 року в збірці «П'ять оповідань». У цій повісті змальовано, як розвивається помірковане «бунтарство» старого Джоліона проти форсайтівських принципів. Він не лише помирився зі своїм «блудним» сином, художником Джоліоном-молодшим, а й став покровителем Айріні, що зігріла своєю дружбою останній рік його життя.

Дія другої частини трилогії — роману «В зашморгу» (1920) — розгортається в 1899—1901 роки; тут розповідається про спроби Сомса повернути Айріні, про її одруження з молодшим Джоліоном, про одруження Сомса з дочкою хазяйки ресторану француженкою Аннет, і в кінці — народження дочки Сомса Флер і сина Айріні Джона. Визначні події останніх років навчили письменника зважати на хід історичного розвитку, розкривати складні зв'язки особистого й суспільного в житті людей. Саме це ми й бачимо в названому романі: всі діти Джоліона-молодшого — Джун, Джоллі, Голлі і Сомсів племінник Вел вирушають до Південної Африки на війну. Джоллі помирає, Вел одружується з Голлі, і вони залишаються там на багато років.

Широко освітлюється в романі кінець «вікторіанської доби». Епізоди з життя персонажів прямо чи опосередковано пов'язано з сучасними автору подіями, наприклад, боротьбою навколо справи Дрейфуса, з подіями, що відбулися в минулому столітті — антиколоніальне повстання сипаїв у Індії і перемога повсталих бурів над британським військом під Маджубою 1880 року, Кримська війна, діяльність Гладстона, революція 1848 року. Найстарші з Форсайтів згадують навіть про суспільний резонанс після смерті Наполеона І в 1821 році.

З історичними подіями автор частково пов'язує й розвиток образу Сомса саме як власника, наголошуючи на його типових для англійської буржуазії рисах. Так, перед початком англо-бурської війни, переживаючи ще одну відмову Айріні повернутися до нього, Сомс несподівано зводить в одне ці зовсім різні явища: «...Підходячи до свого клубу, він нарешті зупинився купити газету. Заголовок проголошував: «Бури відмовляються визнати наш сюзеренітет». «Сюзеренітет! Так само, як і вона!— подумав він.— Сюзеренітет! Він і досі належить мені по закону».

Якщо в першій частині трилогії історизм позначався лише на зображенні відживання старого і зростання й зміцнення нового покоління, то в другій частині історизм Голсуорсі поглиблюється. Завдяки цьому палітра митця збагачується все новими й новими барвами, глибше розкриваються і повнокровнішими стають образи персонажів. Так і образ Сомса ми бачимо тут не лише в сфері особистих стосунків і почувань, автор всебічніше розкриває його політичні погляди: Сомс виправдує імперіалістичну війну в Південній Африці, ненавидить соціалістів, вороже ставиться до народу. Спостерігаючи за масовою «патріотичною» демонстрацією, Сомс відчуває страх: «...наче він побачив, що хтось вирізає з його купчої статтю на право «повного й необмеженого володіння власністю». Відчувається страх і в словах його родича Джорджа, коли він каже Сомсові: «Знаєш, настане час, коли ми змушені будемо провчити цих гультіпак: вони зовсім знахабніли — всі радикали й соціалісти. Їм кортить відібрати в нас наше майно».

Отже, якщо в першій частині, написаній у стилі сімейної хроніки, організуючим сюжетним моментом була суто особиста справа — побудова заміського дому,— то в другій такою організуючою силою є поєднання особистих, інтимних справ з визначними історичними подіями. Завдяки такому ідейному і смисловому розширенню твір набуває характеру рис роману-епопеї, з властивою цьому жанрові глибиною та різноманітністю тієї «діалектики душі», що є найвищим рівнем живописання людей у реалістичній літературі.

Одним із найголовніших прикладів тут є, звичайно, образ Сомса. Читаючи авторські характеристики Сомса, легко помітити, як глибоко Голсуорсі його ненавидить. І ця ненависть пояснюється не лише загальним помірковано-негативним ставленням письменника до британської буржуазії. Тут вгадується і особистий момент — в постаті Сомса прозирає отой ненависний йому майор Артур Голсуорсі, його далекий родич, дружину якого, Аду, щиро кохав письменник і десять років мусив боротися не лише з ним, а й із закостенілими британськими законами, звичаями, поки, нарешті, забрав у нього Аду й одружився з нею. І вона стала не лише дружиною письменника, а й вірним другом, розумним помічником, вимогливим редактором, критиком і палким цінителем його творів.

Зважаючи на все це, беручи до уваги всі компоненти роману, а не тільки авторські словесні оцінки Сомса, ми приходимо до думки, що він як людина значно складніший. Справді, адже ж у романі — епічному жанрі — головним компонентом художності є сюжет, складений із дій персонажів, і дії ці є для читача найкращою характеристикою самих персонажів. А от сюжет, тобто вже не декларації, а факти змушують побачити в цьому образі навіть більше, ніж хотілося авторові. Художній образ у своєму розвитку може вступати в більшу чи меншу суперечність із намірами автора, саме в силу отієї «діалектики душі» персонажа, що відображає незалежну від свідомості автора довколишню об'єктивну реальність.

Повернемося до першої частини й оцінимо факти сюжетного порядку. Півтора чи й два роки упадав Сомс біля Айріні, домагався її згоди на шлюб. Ці факти перекреслюють хибні уявлення про так звану «купівлю» вродливої безприданниці. Сомс, міг би знайти собі корисливу красуню, коли б він був тільки таким, як словесно характеризує його автор. І через те, що після дванадцяти років розлуки Сомс знову намагається повернути до себе Айріні, якої він не міг забути, розвивається не словесна, а сюжетна (тобто фактична) сторона образу Сомса.

Глибокі почуття до Айріні не згасають у ньому цілих двадцять років — від початку знайомства до кінця другої частини трилогії. Ось що почуває Сомс, коли на похороні Вікторії він разом зі своєю молодою дружиною Аннет зустрічається з Айріні, що недавно одружилася з Джоліоном-молодшим: «Тоді Сомс подивився на них. Цією величною ходою вона ввійшла в його життя і вийшла з нього — гнучка, далека, неосяжна, завжди уникаючи духовного спілкування з ним! Він рішуче відвернувся від цього далекого привиду минулого... Але... здавалося... він тремтів від інстинктивного жалю, що не володіє ними обома».

Отже, автор із самого початку (навіть із передісторії сюжету) творив образ людини, сповненої внутрішніх суперечностей. І те, що в другій та в третій частинах у Сомса дедалі більше (поряд із ідеологією власника) прозирають риси людини з тривалими, глибокими почуваннями, означає не лише розвиток художньої майстерності письменника, а й саморозвиток характеру персонажа (наприкінці трилогії Сомсові вже 65 років).

У другій і особливо у третій частинах трилогії, значно менше вдаючись до власних характеристик Сомса, автор приводить складність характеру у відповідність до тих фактів його біографії, які вкладено було в сюжет з самого початку трилогії. Зрозуміла річ, що Сомс з роками стає глибокодумнішим.

Як широко осмислює він швидкі якісні зміни часу, самої історії (наприклад, в епізоді похорону королеви Вікторії). Як правильно судить про деградацію модерністського живопису. Та й хіба не вийшов із нього, колишнього торговця картинами, пристрасний колекціонер і, зрештою, неабиякий знавець живопису — від Гойї і до французьких імпресіоністів. Він розуміє, наприклад, які значні художні цінності творили імпресіоністи і як усе далі відриваються від реального життя модерністи XX сторіччя, як вивітрюється з їхньої творчості живий людський зміст (йдеться, зокрема, про епізод у картинній галереї Джун). І в уявленні Сомса цей процес поєднується із загальним ходом історії. Як правильно, спостерігаючи за післявоєнною молоддю, оцінює він нові типи людей на Заході (не лише його дочка та її оточення, а й здрібнілий «Мефістофель» Профон).

І все це суперечливо переплітається (ми й на мить про це не забуваємо) з його психологією власника. Та коли б його особа обмежувалася лише інстинктом власності (на чому ще інколи наполягає автор), то чи став би він так болісно переживати хворобу свого батька Джеймса і його смерть? Навпаки, подібно до Донаса Чезлвіта (в романі Діккенса «Мартін Чезлвіт»), він, хоча й потай, радів би, що тепер одержить належну йому частину спадщини. Але для Сомса втрата батька — тяжке горе. Сомсові личило б бути байдужим до своєї дочки, як ставився містер Домбі до Флоренс. А Сомс віддає Флер усю свою любов.

Саме не одномірність (тільки власник!), а людська багатогранність відкрила авторові простір для втілення тих можливостей образу Сомса, які він з самого початку заклав у сюжет. В тім-то й справа, що високохудожній образ Сомса втілює людину складну, суперечливу, але й наділену глибокими різноманітними почуттями. І якщо в більшості Форсайтів автор розкриває справжню бездуховність їхнього існування, більше або менше моральне убозтво, то цього зовсім не можна сказати про Сомса, навпаки, його духовне життя стає що далі, то багатшим і різнобарвнішим.

Третій частині епопеї — романові «Здаємо в оренду» (1921) — передувала опублікована того ж року повість «Пробудження», де показано малого Джона, попередньо намічено риси його чесної, мрійливої натури. Час дії останньої частини трилогії — 1920 рік. Її сюжет зводиться до того, що Сомсова дочка Флер і син Айріні Джон палко покохали одне одного, що вони боролися проти опору батьків і лише передсмертний лист молодшого Джоліона, в якому він розповів синові про давню сімейну драму, змусив Джона скоритися й відмовитися від Флер.

І знову оживає давня драма, що розігралася третину століття тому — 1889 року — і, здавалося, була похована навіки. Минулі події тепер постають у спогадах Айріні та Сомса, які вжахнулися, коли їхні діти покохали одне одного і тепер наче роблять спробу поєднати те, що не змогло поєднатися колись. Опір старших бунтівливому коханню молодих, мимовільні болісні спогади знов оживляють в уяві читача сюжет і зміст першої частини трилогії, етапи життя Айріні та Сомса на сторінках другої. Спроба молодих розгадати таємницю батьків викликає у пам'яті читача відповідні епізоди роману «Власник».

Письменник майстерно пов'язав давно минуле з сучасним, і роман «Здаємо в оренду» найбагатший у всій трилогії саме своєю здатністю значно активізувати роботу читацької уяви. Отже, третя частина глибша за першу та другу, у яких переважали яскраві демонстрації подій, а окремі образи дещо перечили авторським деклараціям.

Сомс і тут залишається головною дійовою особою, хоча на перший план разом з ним знову виходять Айріні, молодший Джоліон та Флер і Джон. Тепер уже не один Сомс оцінює довколишні події — розбурхане недавньою війною життя, хитання буржуазної молоді, подальший розпад модерністського мистецтва і, певна річ, боротьбу пристрастей, що, мов у шекспірівській трагедії «Ромео і Джульєтта», поєднує коханців із двох ворожих родин.

Тут письменник намагається компенсувати недостатність конкретного змалювання Айріні,— вона, нарешті, заговорила сама, виявила дещо із своїх поглядів, уподобань. У попередніх романах їй, як правило, доводилось відповідати короткими фразами, говорити щось невиразне з приводу якогось конкретного факту, а тепер ми чуємо її міркування про певні події, хоч вона все ще обмежується трьома суто особистими почуттями: щасливої дружини, вкрай стривоженої матері, що захищає свого сина від необережного захоплення Флер, і чи не найсильнішим з її почуттів — давньою ворожнечею до Сомса. А проте образ її так і залишився лише певним символом людяності, дещо туманною гармонією фізичної та душевної краси, не досягши тієї довершеності реалістичного живописання, яке бачимо в образах Сомса, Джоліона-молодшого і юної закоханої пари.

Тема розпаду буржуазної сім'ї, що становить одну з підвалин усієї трилогії, не була на той час новою в англійській реалістичній літературі. І не поява Босіні, про що так настійливо і помилково твердять деякі з персонажів, поклала початок руйнації родини Форсайтів. Розповідаючи про деякі факти передсюжету, автор наводить на думку, що у Форсайтів це почалося ще тоді, коли молодий Джоліон обрав собі професію художника і його було викинуто з родини, забуто всіма через його шлюб з гувернанткою та ще й чужоземкою (десь іще 1860 року). Попередниками Голсуорсі в такому способі критики буржуазії були основоположники англійського критичного реалізму Діккенс і Теккерей.

Намір показати буржуазну сім'ю протягом майже ста років (враховуючи і передісторію сюжету) як спосіб критики цілого класу Голсуорсі втілив у відповідній художній формі — сімейній хроніці. Сім'я як головний об'єкт зображення надає єдності такому величезному за обсягом твору, дозволяє виділяти й перехрещувати між собою різні сюжетні лінії — в даному творі життєписні епізоди про старшого і молодшого Джоліонів, Сомса, сім'ю його сестри Вініфред, її дітей та інших персонажів. Сімейна хроніка Форсайтів, показуючи спадкоємність родинних традицій, зміну поколінь і конфлікти між ними, а також постійну класову солідарність, несе в собі частку історії нації. А життєві шляхи Сомса, Джоліона-молодшого, Флер відтворюють розмаїття нової дійсності нашого сторіччя.

В усій трилогії, виразно проявляються головні ознаки західноєвропейського критичного реалізму, який не лише за життя письменника, а й до сьогодні залишається одним із провідних напрямів у літературі Заходу. Уникаючи в своїй критиці буржуазії її конфлікту з пролетарями і неспроможний вийти за межі буржуазно-гуманістичної програми, письменник протиставляє ідеалам цього класу Красу і Мистецтво. Ця тема проходить через усю трилогію, надає їй своєрідної філософської єдності.

Подібне протиставлення не винайдене самим Голсуорсі. Його попередниками на вітчизняному грунті були письменники і художники з групи прерафаелітів ще в 1840—1860 роках, сучасниками стали поети-імажисти. В інших літературах до цієї проблеми зверталися В. Короленко (в «Сліпому музиканті»), Томас Мани (в епопеї «Будденброки»), Джек Лондон (в «Мартіні Ідені»), Ромен Роллан (в епопеї «Жан-Крістоф») та інші. Звичайно, кожен з письменників базувався на різних філософських і політичних засадах, та протиставлення Мистецтва й Краси буржуазному діляцтву, сірості буржуазного існування, виродженню моралі було для них спільною темою.

Це протиставлення Голсуорсі уособлює в постаті «бунтівника» з роду самих Форсайтів —художника Джоліона-молодшого і в тих, хто не належав до цієї родини — архітектора Босіні та Айріні. В конфлікті з власниками всі вони зазнають більш чи менш дошкульних ударів: Босіні гине, у Джоліона забирають старшу дочку Джун і — чисто буржуазний спосіб помсти — на багато років позбавляють матеріальної підтримки. Правда, і власникам цей конфлікт не минається легко: сумує за сином старий Джоліон, зазнає моральної поразки і довгі роки страждає Сомс.

Тема мистецтва служила письменникові для того, щоб розкрити духовну обмеженість буржуазії, її ідейно-естетичне зубожіння. І письменник різнобічно показав це не лише в таких персонажах, як, наприклад, зовсім байдужі до мистецтва і краси Джеймс, Тімоті, три тітоньки, а й у «покровительки» модерністів власниці картинної галереї Джун. Проте, коли пригадати ставлення до мистецтва Сомса протягом усієї «Саги», стає ясним той формуючий вплив, який воно на нього справило.

Наростання в трилогії інтересу до розвитку мистецтва в його неоднакових різновидах (традиційне акварельне малярство Джоліона і модерністи) загалом включається в те поглиблення історизму, про яке вже йшлося вище. Адже розвиток мистецтва — це також помітний струмінь у загальному ході історії країни, нації, цілої Європи. У зв'язку з цим протиставлення мистецтва і краси бездуховності буржуазії пізніше породило в літературах Заходу низку видатних творів — романи-біографії Андре Моруа, «Доктор Фаустус». Томаса Манна та ін. Щоправда, Голсуорсі протиставляє ідеології власництва мистецтво не найвищого художнього рівня, бо й сам досить стримано висловлюється про талант художника Джоліона та піаністки Айріні. Мабуть, найбільш обдарованим серед них був архітектор Босіні, та він. рано загинув, хоча й не зник з трилогії безслідно. Його єдиний закінчений твір — Робін-Гіл — відіграє роль як твір мистецтва в житті обох Джоліонів, Джун, Джоллі й Голлі та наймолодшого з усіх — Джона. Не лише краса самого будинку і його майстерне внутрішнє оформлення щось важать у житті названих персонажів, перед ними так чи інакше виникає і трагічна постать його творця, що не лише нагадує їм про минуле, а й ніби ставить якісь невисловлені й ще не вирішені запитання. Та, власне, не рівень талантів Джоліона, Айріні, Босіні цікавить автора, а люди, для яких мистецтво є своєрідною зброєю в самозахисті проти законів власності, свого утвердження як особистості в буржуазному суспільстві. І для розуміння теми мистецтва в усій трилогії важливо те, що воно втілюється і протиставляється власництву саме в образах чесних інтелігентів, які в поті чола мистецтвом заробляють нелегкий хліб протягом довгого часу (Босіні — з моменту одержання освіти, Джоліон — протягом двох десятиріч, Айріні — протягом чотирнадцяти років від розлучення з Сомсом до шлюбу з Джоліоном). Це визначає велику роль теми мистецтва в системі образів трилогії, саме через протиставлення мистецтва власності з'являються в. творах образи представників трудової інтелігенції.

Як відомо, Голсуорсі продовжив сімейну хроніку Форсайтів у трилогії «Сучасна комедія» («Біла мавпа», «Срібна ложка», «Лебедина пісня»), написаній в 1924—1928 роках. У ній завершується життєвий шлях Сомса, розгортаються життєписи Форсайтів третього і четвертого поколінь в обстановці важливих історичних подій 1922—1926 років. У збірці оповідань «На форсайтівській біржі», опублікованій 1930 року, письменник доповнив образи головним чином старших Форсайтів, а «лебединою» його піснею стала трилогія «Останній розділ», де наймолодші з Форсайтів з'являються лише як епізодичні персонажі.

Минали роки, десятиліття, а «Сага про Форсайтів» нітрохи не застаріла. Як не старіють з плином часу справді видатні літературні твори. Вони не втрачають своєї цінності і як документи свого часу, і як високі надбання художнього людинознавства.

Анатолій ІЛЛІЧЕВСЬКИЙ

Сага про Форсайтів