Сага про Форсайтів

ЧАСТИНА ПЕРША

І. ЗУСТРІЧ

Дванадцятого травня 1920 року Сомс Форсайт вийшов з готелю «Найтсбрідж», маючи намір відвідати виставку картин у галереї недалеко від Корк-стріт і кинути погляд у майбутнє. Він ішов пішки. З часів війни він ніколи не брав таксі без особливої на те потреби. У нього вкорінилася думка, що шофери таксомоторів — всі, як один, грубіяни, хоча тепер, коли війна скінчилася й пропозиція знову почала перевищувати попит, вони ставали ввічливішими — відповідно до законів людської природи. Проте він досі їм не пробачив, у глибині душі ототожнюючи їх із похмурими спогадами минулого, а тепер невиразно, як і всі представники його класу,— з революцією. Велика тривога, яку йому довелося пережити під час війни, і ще більша тривога, якої він зазнав після настання миру, психологічно вплинула на його вперту вдачу. Він так часто розорявся подумки, що вже перестав вірити в імовірність розорення. Сплачуючи щороку чотири тисячі фунтів прибуткового податку й податку за надприбуток, важко було уявити щось гірше! Коли ти утримуєш лише дружину й доньку, то чверть мільйона фунтів, вкладених до того ж у акції різних компаній, є надійною гарантією навіть проти такої «безглуздої вигадки», як податок на капітал. Що ж до конфіскації воєнних прибутків, то він цілком схвалював її, бо в нього їх не було, і «так їм і треба, цим пройдам!» Крім того, картини значно подорожчали, й за війну його колекція дала йому більший зиск, аніж будь-коли доти. Повітряні нальоти також благотворно вплинули на його вроджену обережність і загартували й так наполегливу вдачу. Небезпека того, що тебе може рознести бомбою, привчала спокійніше сприймати такі стріли, як різноманітні податки, а звичка лаяти нахабство німців, природно, призвела до звички лаяти нахабство лейбористів, якщо не відверто, то в глибині душі.

Він подався пішки. У нього було вдосталь часу, бо Флер чекатиме його в галереї о четвертій, а щойно минуло тільки пів на третю. Пройтися пішки йому корисно — у нього поколює в печінці, та й нерви трохи розладналися. Його дружина ніколи не сиділа вдома, приїжджаючи до міста, а дочка гасала по Лондону,— тепер, після війни, дівчата стали такі непосидючі. Одначе, хвала богові хоч за те, що через своє неповноліття вона не вплуталась у війну. Звичайно, це не означало, що він не підтримував війни від самого її початку, але підтримувати її руками власної дружини й дочки щось зовсім інше,— між цим лежала прірва, створена його старосвітськими уявленнями, які стримували надмірний вияв почуттів. Скажімо, він категорично виступив проти того, щоб гарненька Аннет,— в 1914 їй було лише тридцять чотири роки,— поїхала в свою рідну Францію, свою «chère patrie» [62], як вона почала називати її під впливом війни, їй, бачте, закортіло доглядати поранених «braves poilus» [63]. Щоб вона занапастила собі здоров'я і вроду! Наче з неї справді могла вийти сестра-жалібниця! Він не дозволив цього. Нехай шиє чи плете для них удома! Вона не поїхала і відтоді стала якась інша. Її неприємна звичка глузувати з нього — не відверто, але безупинно й наче мимохідь — відразу стала помітнішою. Що ж до Флер, війна розв'язала наболіле питання: віддавати її до школи чи ні. Краще її тримати далі від матері, одурманеної воєнним чадом, далі від повітряних нальотів і від усього, що могло штовхнути її до нерозважливих вчинків; отож він віддав дочку до пансіону якомога далі на заході — хоч і не так далеко, щоб це суперечило його аристократичним нахилам,— і страшенно за нею скучав. Флер! Він ніколи не шкодував, що піддався раптовому пориву, коли вона народилася, і назвав її цим дещо чужоземним ім'ям, хоча воно й було очевидною поступкою французам. Флер! Ім'я гарне, і дівчинка гарна! Але жвава — занадто жвава й свавільна! Та ще й розуміє свою владу над батьком. Сомс часто думав, якої помилки він припускається, потураючи в усьому доньці. Він став занадто поблажливий на старість! Шістдесят п'ять років! Він досяг похилого віку; однак не відчував цього, бо, на щастя, подружні стосунки в його другому шлюбі склалися досить-таки прохолодні, хоч Аннет була молода і вродлива. На своєму віку він зазнав тільки однієї пристрасті — до першої дружини Айріні. Так! А той суб'єкт, його кузен Джоліон, що зійшовся з нею, тепер, кажуть, геть постарів. Воно й не дивно: сімдесят два роки, та ще після двадцяти років життя з третьою дружиною.

Сомс зупинився на хвильку й сперся на огорожу Роу. Зручне місце для спогадів, якраз на півдорозі між будинком на Парк-лейн, свідком його народження і смерті батьків, і невеликим будинком на Монпельє-сквер, де тридцять п'ять років тому він зазнав утіх свого першого шлюбу. Тепер, після двадцяти років другого шлюбу, та давня трагедія здавалася йому зовсім іншим життям, яке скінчилося, коли замість сподіваного сина народилася Флер. Уже давно він не жалкував, навіть підсвідомо, за ненародженим сином: серце його заполонила Флер. Зрештою, вона носить його прізвище, і він зовсім не бажає наблизити той час, коли вона його змінить. Сказати правду, якщо він і думав про таке лихо, то його тривогу заспокоювала невиразна надія, що він зробить її дуже багатою, і це багатство затьмарить або й зітре прізвище того, хто одружиться з нею,— а чом би й ні, коли, як вважають тепер, жінка нічим не поступається перед чоловіком? І Сомс, потай переконаний, що це зовсім не так, провів рукою по обличчю і заспокоєно помацав підборіддя. Завдяки своїм помірним нахилам він не набрав тіла, не погладшав; ніс у нього був блідий і тонкий, сивуваті вусики коротко підстрижені, очі бачили, як і колись. Голову він ледь нахиляв уперед, і його чоло під посивілим волоссям, що вже трохи відступило назад, не здавалося надміру високим. Не дуже змінив час цього «найзаможнішого» з молодих Форсайтів, як назвав би його останній із старих Форсайтів, Тімоті, якому пішов уже сто перший рік.

Тінь від платанів падала на його елегантний фетровий капелюх; він перестав носити циліндр — тепер такі часи, що заможним людям краще не привертати до себе уваги. Платани! Думки його раптом полинули до Мадріда — на Великдень перед війною, вагаючись, чи купити картину Гойї, він поїхав до Іспанії поглянути на художника на його батьківщині. Гойя справив на нього велике враження — першорядний художник, справжній геній! Хоч як високо Гойю цінують тепер, його цінуватимуть іще вище, перш ніж на ньому поставлять хрест. Друга хвиля захоплення Гойєю буде навіть могутніша за першу; безперечно! І Сомс придбав картину. Тоді в Мадріді він — уперше в житті — замовив копію фрески «La vendimia» [64], яка зображала дівчину, що взялася рукою в бік; ця дівчина нагадувала йому доньку. Тепер копія висіла в його галереї у Мейплдергемі й виглядала досить убого — Гойю неможливо скопіювати. Проте, коли донька виїздила, Сомс часто підходив до картини, приваблений невловною схожістю — у легенькій прямій постаті, в широко розставлених дугах брів, в палкій задумі темних очей. Дивно, що Флер має темні очі, коли в нього самого очі сірі,— у чистокровного Форсайта карих очей не буває — а у матері сині! Але, щоправда, у її бабусі Ламот очі темні, наче меляса!

Сомс рушив далі до Гайд-парк-Корнер. Ніде в Англії не відбулося таких разючих змін, як на Роу. Народившися зовсім поряд, він пам'ятав цю алею з 1860 року. Його водили сюди гуляти в дитинстві, і він, визираючи з-за кринолінів, розглядав денді з баками, у вузеньких лосинах, дивився, як хвацько вони гарцювали на конях, як віталися, скидаючи свої білі з вигнутими крисами циліндри; все тут дихало дозвіллям, і між пишно вбраної публіки крутився маленький кривоногий чоловічок із собаками на шворках, який намагався продати одну з них його матері: спанієлі короля Карла, італійські хорти, яких усіх приваблював її кринолін,— тепер їх уже не побачиш. Не побачиш і вишуканої публіки, тільки робочий люд сидить, нудячись, рядами, і немає на що подивитися, хіба інколи промчить, підстрибуючи в чоловічому сідлі, молоде дівчисько в котелку, та відставний колоніальний чиновник проскаче на взятій напрокат конячині; часом проїде на поні маленька дівчинка, протрюхикає дідок, якого кататися змушує хвора печінка, та промчить ординарець, що об'їжджає великого баского жеребця; ні чистокровних коней, ні грумів, ні поклонів, ні пересудів — анічогісінько; тільки дерева лишилися ті самі, деревам байдуже і до зміни поколінь, і до занепаду людства. Настав час демократичної Англії — розкошланої, квапливої, галасливої й, очевидно, безверхої. І в Сомса занила душа, що жадала вишуканості. Назавжди відійшов затишний світ знатності й блиску! Багатство залишилося. Так, багатство є! Він сам став куди багатший, ніж будь-коли був його батько; але манери, витонченість, елегантність — все це зникло, поглинуте велетенською бридкою тиснявою і панібратством, яке просмерділося бензином. Лише подекуди зосталися рештки шляхетності й аристократизму, розрізнені й chétifs [65], як сказала б Аннет; але вже немає нічого певного, ніяких чітких дороговказів. І в це сум'яття поганих манер і легковажних звичаїв доля закинула його дочку — квітку його життя! А коли до влади дорвуться лейбористи — хоч, може, до цього й не дійде — отоді начувайся!

Він пройшов, під аркою, яка, нарешті,— слава богу!— набула свого звичайного вигляду: з неї зняли потворний сіро-зелений прожектор. «Нехай краще наведуть його туди, куди всі простують,— подумав він,— та освітлять любу їхньому серцю демократію!» Він рушив по Пікаділлі, повз фасади клубів. Джордж Форсайт напевно сидить біля вікна «Айсіума». Він так споважнів останнім часом, що мало не ночує там, визираючи, наче нерухоме, насмішкувате сардонічне око, яке спостерігає занепад людей і звичаїв. Сомс пішов швидше, бо завжди почував себе ніяково під поглядом двоюрідного брата. Джордж, як він чув, у розпалі війни написав листа за підписом «Патріот», де скаржився на те, що уряд піддався істерії і зменшив раціон вівса скаковим коням. Так, він на своєму звичайному місці, високий, опасистий, елегантний, чисто поголений, гладеньке трохи поріділе волосся, напевне, напахчене найкращим одеколоном, а в руках у нього рожевий аркуш спортивної газети. Хто-хто, а Джордж не змінився. І, мабуть, уперше в житті Сомс відчув, як у його грудях під жилеткою заворушилося якесь тепле почуття до цього насмішника. Його огрядне тіло, бездоганний проділ, важкий, як у бугая, погляд були достатньою запорукою того, що старий лад не піде просто так зі сцени. Він побачив, що Джордж подає йому знак рожевим аркушем — запрошує його зайти: мабуть, хоче запитати щось про свій капітал. Сомс і досі відав його капіталом; ставши партнером юридичної контори двадцять років тому в той болісний період свого життя, коли він розлучався з Айріні, Сомс якось майже мимоволі утримав нагляд за всіма грошовими справами Форсайтів.

Повагавшись мить, він кивнув головою і зайшов до клубу. Відколи в Парижі помер його шуряк Монтегю Дарті,— ніхто не знав до пуття, від чого він помер, напевно знали тільки те, що це було не самогубство,— клуб «Айсіум» почав здаватися Сомсові куди респектабельнішим. І Джордж, як він знав, відгуляв своє, переказився і тепер тішився тільки черевоугодництвом, ласуючи найвишуканішими стравами, щоб більше не гладшати, і залишив у себе, за його власними словами, «лише дві-три старі шкапини, щоб підтримувати в собі інтерес до життя». Отож Сомс підійшов до свого двоюрідного брата, який сидів за столиком біля вікна, без колишнього гнітючого почуття, що він чинить нерозважливо. Джордж простяг йому випещену руку.

— Я не бачив тебе, відколи скінчилася війна,— мовив він.— Як там твоя дружина?

— Дякую,— холодно відповів Сомс,— непогано.

Якась глузлива думка скривила на мить м'ясисте обличчя Джорджа й зловтішно блиснула в його очах.

— Цей бельгієць Профон,— сказав він,— тепер став членом нашого клубу. Непевний чолов'яга.

— Еге ж,— буркнув Сомс.— Чого ти хотів мене бачити?

— З приводу старого Тімоті. Він може врізати дуба не сьогодні-завтра. Сподіваюся, він уже склав заповіт.

— Авжеж.

— Варто б заглянути до нього чи тобі, чи комусь іншому. Адже він останній із нашого старого покоління; йому вже перейшло за сотню. Кажуть, він став як мумія. Де ти збираєшся його поховати? Він має право на піраміду.

Сомс похитав головою.

— В Гайгейті, у родинному склепі.

— Так, гадаю, старенькі скучатимуть за ним, якщо його покладуть десь-інде. Я чув, його ще цікавить їжа. Знаєш, він може так довгенько нидіти. Невже нас не винагородять за старих Форсайтів? Їх десятеро жили в середньому по вісімдесят вісім років — я вирахував. Слід було б прирівняти їх до трійні близнят.

— Це все?— запитав Сомс.— Мені пора йти.

«Ну й відлюдок»,— здавалося відповіли очі Джорджа.

— Так, усе. Провідай старого у мавзолеї — може, він схоче виголосити якесь пророцтво.— Посмішка сховалася у глибоких борознах на його обличчі, і він додав:— А ви, адвокати, ще не винайшли способу уникнути цього клятого податку на прибуток? Він таки дошкульно б'є по успадкованому капіталу. Раніше я мав щорічно дві з половиною тисячі, а тепер одержую злиденних півтори тисячі, а вартість життя зросла вдвічі.

— Атож!— буркнув Сомс.— На іподром хоч не потикайся.

На обличчі Джорджа промайнула іронічна посмішка самозахисту.

— Ну що ж,— сказав він,— мене виховали для безділля, і тепер на старість я біднію з кожним днем. Ці лейбористи хочуть обібрати нас до нитки, перш ніж доведуть країну до занепаду. З чого ти тоді житимеш? Я працюватиму шість годин на день, навчаючи політиків розуміти жарти. Послухай моєї поради, Сомсе: стань членом парламенту, забезпеч собі чотириста фунтів і найми мене вчителем.

Сомс пішов, а він знову сів у своє крісло біля вікна.

Сомс простував по Пікаділлі, поринувши в роздуми, що їх викликали слова двоюрідного брата. Все життя він працював і заощаджував, Джордж усе життя байдикував і циндрив гроші; а проте, коли й справді дійде до конфіскації, то постраждає він, працьовитий, ощадливий чоловік! Це було заперечення всіх чеснот, повалення всіх форсайтівських засад. А хіба може цивілізація базуватися на інших засадах? На його думку, ні. Ну що ж, принаймні у нього не конфіскують картин, бо не знають їхньої вартості. Але чого вони будуть варті, якщо ці маніяки почнуть витискати соки з капіталу? Анічогісінько. «За себе я не боюся,— думав він.— Мені вистачило б і п'ятисот фунтів на рік, у моєму віці це не має значення». Але ж Флер! Цей капітал, так розумно вкладений, ці скарби, так дбайливо зібрані й накопичені, мали збагатити її. Якщо ж він не зможе передати або залишити їх Флер, то життя втратить свій сенс, і навіщо тоді ходити оглядати цей футуристський мотлох і міркувати, чи є у «мистецтва майбутнього» якесь майбутнє?

Однак у галереї біля Корк-стріт він заплатив свій шилінг, узяв каталог і ввійшов до зали, де тинялося з десяток відвідувачів. Сомс підійшов до чогось, що нагадувало ліхтарний стовп, на який налетів автобус і зігнув його. Витвір той стояв за три кроки від стіни і в каталозі називався «Юпітером». Він зацікавлено оглядав його, бо останнім часом почав приділяти деяку увагу і скульптурі. «Якщо це Юпітер,— подумав він,— то яка ж тоді Юнона?» І раптом він побачив її навпроти. Юнона скидалася на помпу з двома ручками, трохи припорошену снігом. Він почав розглядати її, і в цей час ліворуч від нього спинилося двоє відвідувачів.

— Epatant! [66] — сказав один із них.

— Жаргонне слівце!— буркнув сам до себе Сомс.

Хлопчачий голос іншого відказав:

— Ти, старий, нічого не второпав. Адже він глузує із глядачів. Коли він різьбив цих Юпітера і Юнону, то, певно, посміювався: «Цікаво, чи проковтне їх наша пришелепувата публіка». А та проковтнула залюбки.

— Слухай-но ти, молодий невігласе! Адже Воспович новатор. Невже не бачиш, що він поєднав скульптуру з сатирою? Майбутнє пластичного мистецтва, музики, живопису, навіть архітектури — в сатирі. Це безперечно. Люди стомилися, чутливість нікому не потрібна, вона віджила своє.

— А от мене, щиро кажучи, і досі вабить краса. Я пройшов через війну. Ви загубили хусточку, сер.

Сомс побачив, що йому простягають хусточку. Він узяв її з властивою йому підозріливістю й підніс до носа. Запах знайомий — хусточка ледь пахне одеколоном, і в куточку його ініціали. Трохи заспокоївшись, він підвів очі й поглянув на юнака: гострі вуха, усміхнений рот, на верхній губі коротенькі вусики, наче дві щіточки, й маленькі жваві очі. Вбраний без претензій.

— Дякую,— сказав він і роздратовано додав:—Радий чути, що ви любите красу; тепер це рідкісне явище.

— Я закоханий у неї,— сказав юнак.— Але ми з вами, сер, останні солдати старої гвардії.

Сомс усміхнувся.

— Якщо вам справді до вподоби картини,— сказав він,— то ось моя картка. Я можу будь-якої неділі показати вам кілька непоганих картин, якщо ви, буваючи в наших краях над Темзою, схочете завітати до мене.

— Страшенно вдячний вам, сер. Я охоче загляну до вас. Мене звати Монт, Майкл Монт.

І він скинув капелюха.

Сомс, уже шкодуючи, що піддався раптовому пориву, ледь підняв свого капелюха і скоса поглянув на другого молодика: лілова краватка, огидні маленькі баки, схожі на слизняків, і зневажливо примружені очі — судячи з усього, поет!

Сомса так схвилював цей необачний вчинок — перший за багато років,— що він пішов у нішу і сів у крісло. Чого це він раптом дав свою картку якомусь жевжику, котрий знається з такими непутящими людьми? І Флер, що ніколи не сходила йому з думки, виступила наперед, як філігранна фігурка, яка виходить із годинника, коли він б'є години. На стенді навпроти ніші висіло велике полотно, а на ньому численні кубики помідорного кольору — і більше нічого, наскільки Сомс міг бачити із свого місця. Він заглянув у каталог: № 32. «Місто майбутнього». Пол Пост. «Напевно, теж сатира,— подумав він.— Казна-що, та й годі!» Але зразу ж схаменувся. Не варто засуджувати з першого погляду. Він пам'ятає, як з'явилася смугаста мазанина Моне і як потім за нею стали ганятися; так само й пуантилісти і Гоген. Та навіть після постімпресіоністів було кілька художників, з якими треба рахуватися. За тридцять вісім років колекціонування йому доводилось бачити стільки «напрямів», стільки припливів і відпливів у смаках і в техніці живопису, що навряд чи можна бути впевненим у чомусь, крім одного: на кожній зміні моди можна заробити. Тут, можливо, саме той випадок, коли слід придушити свої природжені інстинкти, бо інакше прогавиш вигідну покупку. Він підвівся і став перед картиною, намагаючись побачити її очима інших людей. Над червонястими кубиками видніло щось ніби проміння призахідного сонця, але один відвідувач, проходячи, сказав:

— Літаки відтворені чудово, правда?

Під кубиками простягалась біла смуга, помережана чорними вертикальними рисками. Сомс марно сушив собі голову, що воно може означати, доки якийсь інший відвідувач зауважив стиха:

— Який промовистий у нього передній план!

Промовистий? Про що ж він промовляє? Сомс повернувся на своє крісло в ніші. «Кумедна штука»,— сказав би його батько і не дав би за неї і півпенні. Промовистість! Експресія! В Європі, він чув, тепер геть усі поробилися експресіоністами. А тепер і у нас починається. Йому пригадалася перша хвиля грипу тисяча вісімсот вісімдесят сьомого чи восьмого року, яка виникла, казали, в Китаї. Цікаво, а де виник цей експресіонізм? Справжнісінька пошесть!

Його увагу привернули жінка і юнак, що спинилися між ним і «Містом майбутнього». Вони стояли до нього спиною, але Сомс раптом затулився каталогом і, насунувши на лоба капелюха, почав нишком стежити за ними. Хіба можна не впізнати цю спину, рівну, як і колись, хоча волосся над нею вже взялося сивиною. Айріні! Його розлучена дружина Айріні! А це, певна річ, її син від Джоліона Форсайта, їхній хлопець, на півроку старший за його власну доньку! І, пережовуючи гірку жуйку спогадів про те розлучення, він устав, щоб забратися звідси, але відразу ж сів знову. Вона повернула голову, кажучи щось синові; у профіль вона виглядала такою молодою, що її сиве волосся здавалося припудреним, наче для маскараду; на устах грала усмішка, якої Сомс, перший володар цих уст, ніколи не бачив. Мимоволі він визнав, що Айріні й досі вродлива і що постать у неї майже така сама молода, як і колись. А якою усмішкою відповів їй хлопець! Сомсове серце зайшлося від болю. Це видовище обурило його почуття справедливості. Він заздрив, що син усміхається до неї такою усмішкою; вона дістає від нього більше, ніж він дістає від Флер, а вона не заслужила цього. Їхній син міг би бути його сином; Флер могла б бути її дочкою, якби вона не зрадила свого обов'язку. Він опустив каталог. Якщо вона побачить його, то тим краще! Нагадати їй про те, як вона повелася з ним, при синові, який, мабуть, ні про що не здогадується,— це буде наче дотик перста Немезіди, чия кара спіткає її рано чи пізно! Потім, невиразно усвідомлюючи, що така думка неприпустима для Форсайта його віку, Сомс витяг годинника. Початок п'ятої! Флер запізнюється. Вона пішла до його племінниці Імоджен Кардіган і, напевно, затрималася: мабуть, сидять там, курять, переказують плітки абощо. Він почув, як хлопець засміявся і жваво мовив:

— Мамусю, а правда, що це намалював хтось із «бідолашок» тітоньки Джун?

— Пол Пост — так, він, здається, один із них, моє серденько.

Це слово шпигнуло Сомса: він ніколи не чув його від Айріні. Тієї миті вона його побачила. В очах його блиснув, мабуть, той самий глузливий вираз, що завжди світився в погляді Джорджа Форсайта, бо її рука в рукавичці стиснула складки сукні, брови підвелися, обличчя застигло. Вона зразу ж пішла далі.

— Дивацтво, та й годі,— сказав хлопець, знову беручи її під руку.

Сомс провів їх поглядом. Хлопець гарний з лиця, з форсайтівським підборіддям, очі темно-сірі, глибоко посаджені, проте весь він якийсь сонячний, наче струмінь старого хересу,— може, через свою усмішку, а може, через волосся. Він кращий, ніж заслужили вони, ті двоє. Айріні й хлопець зникли в сусідній кімнаті, а Сомс і далі роздивлявся «Місто майбутнього», проте не бачив його. Уста його кривилися в посмішці. Він зневажав себе за те, що почуття його так збурилися, хоча минуло вже стільки років. Привиди! Та коли старієш, хіба залишається що-небудь, крім привидів? Але ж ні, ще є Флер! Він перевів погляд на двері. Вона-то прийде, але їй неодмінно треба, щоб він її чекав! І раптом у залі з'явилася постать швидка, наче вихор,— невеличка худорлява жінка в синьо-зеленому балахоні, підперезаному металевим пояском; її непокірне червонясто-золоте волосся із срібними ниточками сивини було пов'язане стрічкою. Вона заговорила із служителями галереї, і Сомс побачив у ній щось знайоме — в очах, підборідді, волоссі, поведінці,— щось таке, що нагадувало малесенького скайтер'єра, який чекає обіду. Атож, це Джун Форсайт! Його двоюрідна племінниця Джун, і вона прямує до його схованки! Джун сіла поруч із ним, поринувши в задуму, витягла блокнот і записала щось олівцем. Сомс наче закляк. Кляті родинні зв'язки! «Гидота!»—почув він її шепіт, потім, наче роздратована присутністю стороннього, що підслуховує її, вона глянула на нього. Найгірше сталося!

— Сомс!

Сомс ледь повернув голову.

— Як ви живете?— запитав він.— Я вже двадцять років не бачив вас.

— Еге ж. А що вас привело сюди?

— Та, певно, мої гріхи,— відповів Сомс.— Ну й мазанина!

— Мазанина? Аякже! Це мистецтво ще не здобуло визнання.

— Та чи й здобуде,— сказав Сомс.— Мабуть, воно завдає страшенних збитків.

— Певна річ, завдає.

— Звідки ви знаєте?

— Це моя галерея.

Сомс вражено пирхнув:

— Ваша? То навіщо ж ви влаштували цю виставку?

— Для мене мистецтво — не торгівля бакалією.

Сомс показав на «Місто майбутнього».

— Погляньте! Хто схоче жити в такому місті чи прикрасити цією картиною своє помешкання?

Джун придивилася до картини.

— Це видіння,— мовила вона.

— Бридня!

Запала мовчанка, потім Джун підвелася. «Навіжена!»— подумав Сомс.

— Ви можете зустрітися,— сказав він їй,— із своїм зведеним братом. Він тут із жінкою, яку я колись знав. І послухайтесь моєї ради: закрийте ви цю виставку.

Джун озирнулась на нього.

— Ех ви, Форсайт!— мовила вона і помчала далі.

Її легенька, поривчаста фігурка, що зникла в одну мить, була сповнена небезпечної рішучості. Форсайт! Атож, він Форсайт! Як і вона! Але відколи вона, ще юна дівчина, привела в його дім Босіні і занапастила його життя, він не міг дійти з нею згоди, та чи вже й дійде коли! І ось він знову зустрів її, і досі неодружену, власницю галереї!.. Раптом Сомсові спало на думку, як мало він знає тепер про свою рідню. Старі тітоньки, що мешкали у Тімоті, давно повмирали; і вже немає родинної пліткарської біржі. Що всі вони робили під час війни? Син молодого Роджера був поранений, другий син Сент-Джона Геймена вбитий; старший син молодого Ніколаса одержав орден Британської імперії чи ще там якусь нагороду. Здається, всі вони пішли до війська. Цей хлопець, син Джоліона й Айріні, певно, був ще надто молодий; а його власне покоління, безперечно, вже досягло похилого віку, хоча Джайлс Геймен і став шофером у Червоному Хресті, а Джесс Геймен пішов у допоміжну поліцію — ці два Дроміо завжди любили спорт. Що ж до нього самого, то він пожертвував гроші на санітарний автомобіль, донесхочу читав газети, страшенно хвилювався, не купував одягу, схуд на сім фунтів. Що він міг іще зробити в своєму віці? Поміркувавши, він дійшов цікавого висновку, що він і його родина сприйняли цю війну зовсім по-іншому, ніж той конфлікт із бурами, який наче теж примусив імперію напружити всі сили. Щоправда, в тій давній війні його племінник Вел Дарті був поранений, Джоліонів перший син помер від черевного тифу, «два Дроміо» пішли в кавалерію, а Джун — у сестри-жалібниці; проте все те вважалося тоді чимсь надзвичайним, а от у цю війну кожний вкладав «свою частку зусиль» і робив це, як щось звичайне — принаймні так йому здавалося. Це свідчило про зростання чогось нового, а може, про занепад старого. Що ж трапилося з Форсайтами? Чи вони стали меншими індивідуалістами, чи більшими патріотами, чи меншими провінціалами? Чи, може, вони просто ненавиділи німців?.. Де ж Флер? Швидше б уже забратися звідси! Він побачив, як ті троє повернулися з сусідньої зали і пройшли попід стендом із протилежного боку. Хлопець зупинився перед Юноною. І раптом по той бік від неї Сомс побачив... свою доньку. Вона стояла, підвівши брови — нічого дивного. Сомс помітив, як Флер скоса позирає на хлопця, а хлопець на неї. Потім Айріні взяла його під руку і повела далі. Сомс бачив, як він озирнувся, а Флер подивилася вслід тим трьом, коли вони виходили із зали.

Поряд хтось весело озвався:

— Забагато каламуті, сер, чи не так?

Юнак, що подав йому хусточку, знову підійшов до нього. Сомс кивнув головою:

— Не знаю, куди ми прямуємо.

— О, не турбуйтеся, сер,— весело відповів юнак.— Вони й самі не знають.

Голос Флер сказав:

— Добридень, тату! А ось і ти!

Неначе це їй довелося його чекати.

Юнак підняв капелюха й пішов далі.

— Нічого не скажеш,— промовив Сомс, оглядаючи її з ніг до голови,— ти в мене пунктуальна!

Цей найдорогоцінніший з його набутків був середнього зросту і неяскравих тонів. Темно-каштанове волосся було коротко підстрижене; широко розставлені карі очі на тлі напрочуд ясних білків аж виблискували, коли рухалися, але в спокої здавалися майже сонними під білісінькими повіками з чорними віями, ніби застиглими в напруженому чеканні. У неї був чарівний профіль, і в обличчі ніякої схожості з батьком, крім рішучого підборіддя. Знаючи, що його погляд лагіднішає, коли він дивиться на неї, Сомс насупився, щоб зберегти незворушність, властиву кожному Форсайтові. Він знав, що дочка надто схильна користатися його слабкістю.

Взявши його під руку, Флер запитала:

— Хто це такий?

— Він підняв мою хусточку. Ми з ним поговорили про картини.

— Але ж ти не збираєшся купувати оце, тату?

— Ні,— похмуро відповів Сомс,— ні оце, ні ту Юнону, яку ти роздивлялася.

Флер потягла його за руку.

— Ой, ходімо вже! Яка жахлива виставка!

Біля виходу стояв юнак, що назвався Монтом, і його товариш. Але Сомс вивісив табличку «Вхід заборонено» і ледь відповів на його уклін.

— То кого ж ти бачила в Імоджен?— запитав він, коли вони вийшли на вулицю.

— Тітоньку Вініфред і мосьє Профона.

— А, того бельгійця!— буркнув Сомс.— Що в ньому такого бачить твоя тітка?

— Не знаю. Він чоловік з головою. І мамі він подобається.

Сомс гмукнув.

— Там був і кузен Вел з дружиною.

— Он як!— мовив Сомс.— Я гадав, вони вже давно у себе в Південній Африці.

— Де там! Вони продали свою ферму. Кузен Вел збирається об'їжджати скакових коней у Сассексі. Вони придбали чарівний старовинний маєток; і мене запрошували в гості.

Сомс кахикнув: новина була йому не до вподоби.

— А яка тепер його дружина?

— Дуже спокійна, але, здається, приємна жінка.

Сомс кахикнув знову.

— Шалапут він, твій кузен Вел.

— Ну що ти, тату! Вони страшенно люблять одне одного. Я пообіцяла приїхати до них у суботу і погостювати до середи.

— Таке вигадав — об'їжджати скакових коней!— мовив Сомс.

Кепське діло саме по собі, але він був невдоволений не через це. Якого дідька його племінник не залишився в Південній Африці? Мало Сомсові того клятого розлучення, а тут ще й племінникові надало одружитися з дочкою суперника — з однокровною сестрою Джун і того хлопця, на якого Флер тільки-но позирала з-під ручки помпи. Треба остерігатись, а то вона вивідає все про ту давню ганьбу! Стільки неприємностей зразу! Обсіли його сьогодні, наче рій бджіл!

— Не до вподоби мені ці відвідини!— кинув він.

— Я хочу подивитись на скакових коней,— мовила Флер,— і мене обіцяли повчити їздити верхи. Ти ж знаєш, кузен Вел не може багато ходити, але він чудово їздить верхи. Він хоче показати мені коней на чвалі.

— Ці ще мені перегони!— сказав Сомс.— Шкода, що війна не знищила їх остаточно. Здається мені, Вел вдався в свого батька.

— Я нічого не знаю про його батька.

— Угу,— мугукнув понуро Сомс.— Він був іподромним завсідником і скрутив собі в'язи в Парижі на якихось сходах. Твою тітоньку це врятувало від багатьох прикростей.

Сомс насупився, згадавши, як він їздив до Парижа на слідство через ті сходи шість років тому, бо Монтегю Дарті вже не міг з'явитися на нього особисто,— звичайнісінькі сходи в будинку, де грають у бакара. У його шуряка, певно, пішла обертом голова — чи то від виграшів, чи від пиятики з нагоди виграшів. Французькі слідчі дуже неуважно поставилися до справи; Сомс мав чимало клопоту.

Голос Флер перебив його думки.

— Дивися! Он люди, що були з нами на виставці.

— Які люди?— буркнув Сомс, чудово знаючи, кого вона має на увазі.

— Ця жінка справжня красуня.

— Зайдімо сюди, тут смачні тістечка,— заквапився Сомс і, притиснувши міцніше її руку, звернув до кондитерської. Таке запрошення було незвичним для нього, і він запитав трохи зніяковіло:

— Що тобі взяти?

— Я нічого не хочу. Ми пили коктейль, та й сніданок був просто розкішний.

— Ні, треба щось узяти, якщо вже ми зайшли!— пробурчав Сомс, не випускаючи її руки.

— Дві склянки чаю,— сказав він,— і дві порції нуги.

Але тільки-но він устиг сісти, як серце його несамовито закалатало. Ті троє... ті троє і собі зайшли в кондитерську! Він почув, як Айріні щось сказала синові, а той відповів:

— Та ні, мамусю, це чудова кондитерська. Мені тут дуже подобається.

Вони втрьох сіли за столик.

Цієї хвилини, найнеприємнішої в його житті, оточений привидами й тінями минулого, перед двома жінками, яких він тільки й любив по-справжньому — його колишньою дружиною й дочкою від її наступниці,— Сомс не так побоювався їх, як своєї двоюрідної племінниці Джун. Вона може влаштувати сцену, може познайомити цих двох дітей — вона здатна на все. Він квапливо відкусив нугу, і вона пристала до його вставних зубів. Відриваючи її пальцями, він поглянув на Флер. Дочка байдуже жувала нугу, але її погляд був прикутий до хлопця. Форсайт у ньому озвався: «Якщо ти почнеш розмірковувати, зважувати свої почуття, то тут тобі й край!» Він роздратовано колупнув нугу пальцем. Вставні зуби! Чи у Джоліона теж вставні зуби? А у цієї жінки?— Був час, коли він бачив її всю, без усяких прикрас, навіть без сукні. Цього в нього ніхто не відніме. І вона це знає, хоч і сидить тут спокійна, самовпевнена, наче ніколи й не була його дружиною. Їдка іронія ворушилася в його форсайтівській крові — гострий біль, що майже завдавав насолоди. Аби тільки Джун не викинула якого-небудь коника! Хлопець заговорив:

— Звичайно, тітонько Джун («То він називає сестру тіткою? А втім, їй, мабуть, уже під п'ятдесят!»), це дуже добре, що ти їх підтримуєш. А як на мене — то цур їм!

Сомс крадькома позирнув на них. Айріні стривожено стежила за сином. Он яка вона... Вона була здатна на ніжність до Босіні, батька цього юнака і до самого юнака. Він торкнув Флер за руку:

— Ну, ти вже закінчила?

— Будь ласка, тату, ще одну порцію.

Її занудить! Він пішов до каси платити, а коли вернувся, то побачив, що Флер стоїть біля дверей, тримаючи хусточку, яку хлопець, мабуть, тільки-но подав їй.

— Ф. Ф.,— почув він її голос.— Флер Форсайт, справді моя. Дуже вам вдячна.

Господи! Вона скористалась випадком у галереї, про який він розповів їй,— мавпочка!

— Форсайт? Та невже? Я теж Форсайт! Можливо, ми родичі.

— Може, й родичі. Інших Форсайтів немає. Я живу в Мейплдергемі. А ви?

— У Робін-Гілі.

Вони так швидко обмінялися запитаннями й відповідями, що розмова скінчилася, перше ніж Сомс устиг ворухнути пальцем. Він побачив, як злякано спалахнуло обличчя Айріні, ледь помітно похитав головою і взяв під руку Флер.

— Ходімо,— сказав він.

Вона не зрушила з місця.

— Ти чув, тату? Як дивно — у нас однакове прізвище. Ми не родичі?

— Що?— спитав він.— Форсайт? Певно, далекі.

— Мене звати Джоліон, сер. Скорочено — Джон.

— А! О!— сказав Сомс.— Так. Далекі родичі. Як поживаєте? Ви дуже люб'язні. До побачення!

Він рушив до дверей.

— Дякую вам,— сказала Флер.— Au revoir!

— Au revoir,— відповів хлопець.

II. КМІТЛИВА ФЛЕР ФОРСАЙТ

Коли вони вийшли з кондитерської, першим бажанням Сомса було зігнати свою злість і сказати дочці: «Що це за вигадка — впустити хусточку!»— на що вона напевно відповіла б: «Я навчилася в тебе!» А за хвилину він уже вирішив, як то кажуть, не чіпати лиха, поки воно спить. Але ж Флер, певна річ, сама почне його розпитувати. Він скоса зиркнув на неї й побачив, що й вона так само позирає на нього. Вона лагідно спитала:

— Чому ти не любиш цих родичів, тату?

Сомс ледь скривив губи.

— Звідки це ти взяла?

— Cela se voit [67].

«Це бачить саме себе»— кумедно висловлюються ці французи!

Проживши двадцять років з дружиною-француженкою, Сомс і досі не долюблював її мови: вона здавалася йому театральною і до того ж пов'язувалася з усіма тонкощами подружньої іронії.

— Чому ж?— поцікавився він.

— Ти напевне їх знаєш, а проте вдав, ніби ви не знайомі. Я помітила, як вони дивилися на тебе.

— Цього хлопця я сьогодні зустрів уперше,— заперечив Сомс, і він сказав щиру правду.

— Можливо. Але ж інших ти знаєш, татусю.

Сомс знову зиркнув на неї. Що вона вже вивідала? Невже щось вибовкали Вініфред, чи Імоджен, чи Вел Дарті з дружиною? Дома він пильнував, щоб при дочці ніхто і словом не прохопився про ту скандальну історію, і не раз попереджав Вініфред, що Флер не повинна навіть здогадуватися про це. Їй не слід знати, що він уже був одружений. Але темні доччині очі, які часто майже лякали Сомса своїм південним блиском, дивилися на нього невинно.

— Справа в тому,— сказав він,— що твій дід і його брат колись посварилися. І відтоді обидві родини порвали всякі стосунки.

— Як романтично!

«Що вона має на увазі?»— подумав Сомс. Це слово здавалося йому екстравагантним і небезпечним, а прозвучало воно так, наче вона сказала: «Як чудово!»

— Давня неприязнь триває й досі,— додав він і одразу пожалкував, бо його слова пролунали, як виклик.

Флер посміхнулася. За теперішніх часів, коли молодь хизується тим, що в усьому йде наперекір старшим і не зважає ні на що, його слова тільки підштрикнуть її норовливість. Потім, згадавши вираз обличчя Айріні, він полегшено зітхнув.

— А чого вони посварилися?— почув він запитання Флер.

— За будинок. Це дуже давня історія. Твій дідусь помер якраз того дня, коли ти народилася. Йому було дев'яносто років.

— Дев'яносто? А чи багато ще Форсайтів, окрім тих, що зазначені в «Червоній книзі»?

— Не знаю,— відповів Сомс.— Вони всі тепер розбрелися хто куди. Із старшого покоління зостався тільки Тімоті.

Флер сплеснула руками.

— Тімоті? Яке кумедне ім'я!

— Зовсім ні!— буркнув Сомс.

Його зачепило за живе, що ім'я Тімоті Флер здалося кумедним, наче вона образила його предків. Нове покоління залюбки глузує з усього твердого й усталеного. «Навідай старого. Може, він схоче виголосити яке пророцтво». Ох! Якби Тімоті міг побачити збурену Англію своїх троюрідних племінників і племінниць, він би, звичайно, сказав своє слово. Мимоволі Сомс підвів погляд на клуб «Айсіум»: так і є, Джордж і досі сидить біля вікна, з тим самим рожевим листком у руці.

— Тату, а де Робін-Гіл?

Робін-Гіл! Робін-Гіл, де розігралася та трагедія! Навіщо воно їй?

— В Саррі,— буркнув він,— поблизу Річмонда. А що?

— І той будинок там?

— Який будинок?

— За який вони посварилися.

— Так. Але навіщо воно тобі? Завтра ми їдемо додому — краще поміркуй про свої сукні.

— Отакої! Я вже подбала про них. Родинна ворожнеча? Як у Біблії чи у Марка Твена — страшенно цікаво. А яку ти грав роль у цій сварці, тату?

— Тебе це не стосується.

— Он як! Але ж мені її продовжувати?

— Хто тобі сказав?

— Ти сам, татусю.

— Я? Я сказав, що це тебе не стосується.

— І я так думаю; отже, все гаразд.

Надто вона кмітлива для нього; fine, як часом казала про неї Аннет. Лишається одне: якось відвернути її увагу.

— Поглянь, яке гарне мереживо,— мовив він, зупиняючись перед вітриною.— Тобі воно, мабуть, сподобається.

Коли Сомс заплатив за нього і вони пішли далі, Флер озвалася:

— Якої ти думки про матір того хлопця? Правда ж, як на свої роки вона надзвичайно вродлива?

Сомс аж затремтів. Нащо їй ті люди? От халепа!

— Я не звернув на неї уваги.

— Татусю, я ж бачила, як ти крадькома поглядав на неї.

— Ти бачиш усе, навіть те, чого немає насправді!

— А який у неї чоловік? Адже він доводиться тобі двоюрідним братом, якщо ваші батьки були рідні брати.

— Цілком можливо, що він уже помер,— сказав Сомс із раптовою злістю.— Я не бачив його двадцять років.

— А хто він був?

— Художник.

— Он як! Чудово!

Слова: «Якщо хочеш зробити мені приємність, викинь з голови цих людей»,— мало не зірвалися у Сомса з язика, але він стримав їх: не слід виказувати перед дочкою своїх почуттів.

— Він образив мене колись,— промовив він.

Її швидкий погляд спинився на його обличчі.

— Розумію! Ти не помстився, і тебе це й досі гнітить. Бідолашний татко! Я помщуся за тебе!

У Сомса було таке відчуття, наче він лежить у темряві, а над обличчям його настирливо дзижчить комар. Така настирливість у Флер для нього була новиною, й, оскільки вони дійшли до готелю, він похмуро кинув:

— Я йому не подарував. І годі вже про них. Я побуду в себе до обіду.

— А я посиджу тут.

Окинувши прощальним поглядом дочку, що вмостилася в кріслі,— поглядом напівображеним і напівніжним,— Сомс зайшов у ліфт, який підняв його у номер на п'ятому поверсі. Він стояв у вітальні біля вікна, що виходило на Гайд-парк, і постукував пальцем по шибці. Він був розгублений, ображений, стривожений. До його давньої рани, зарубцьованої часом і появою нових інтересів, долучалося невдоволення собою та ще легкий біль у шлунку, де не хотіла перетравлюватися нуга. Чи прийшла вже Аннет? Не те що він чекав від неї допомоги. Коли вона пробувала розпитувати його про перший шлюб, він завжди уривав її; вона нічого не знала про його минуле, крім того, що перша дружина була великою пристрастю його життя, а другий шлюб був лише засобом створити родину. Тому вона і затаїла кривду, використовуючи її при потребі дуже вміло. Сомс прислухався. Шурхіт, невиразні звуки, з яких знати, що то ходить жінка, долинали крізь двері. Вона вже тут. Він постукав.

— Хто там?

— Я,— відповів Сомс.

Аннет перевдягалася і була напіводягнена; ця жінка з повним правом могла милуватися собою перед дзеркалом. Розкішні руки і плечі, волосся, що потемніло, відколи Сомс познайомився з нею, прегарний вигин шиї, елегантна шовкова білизна, затінені темними віями сіро-голубі очі — атож, і в сорок років вона була така сама гарна, як і замолоду. Чудовий здобуток; добра господиня, розважлива й любляча мати. Якби ж то вона не виставляла з таким відвертим цинізмом стосунки, що склалися між ними! Хоч Сомс відчував до неї не більше любові, ніж вона до нього, його англійська душа обурювалася тим, що вона не прикриває їхнього подружнього життя бодай найтоншим серпанком почуттів. Як і більшість співвітчизників, він дотримувався погляду, що шлюб має базуватися на взаємному коханні, але коли кохання зникне або виявиться, що його й не було,— так що шлюб уже не спирається на кохання,— нізащо не можна цього визнавати. Шлюб є, а кохання немає, але шлюб є шлюб, і його треба якось підтримувати. Тоді всі вдоволені і ваша душа чиста — не заплямована брутальністю, реалізмом і розбещеністю, як у французів. Більше того, це необхідно в інтересах власності. Він знав, що Аннет знає, що обоє вони знають, що між ними немає кохання, але однаково вважав: їй не слід виявляти цього на словах чи в поведінці — і ніяк не міг збагнути, що вона має на увазі, коли звинувачує англійців у лицемірстві. Він запитав:

— Кого ти запросила в «Притулок» на наступний тиждень?

Аннет злегка підмалювала губи — він завжди був проти цього.

— Твою сестру Вініфред і Кардіганів,— вона взяла тоненький чорний олівчик,— і Проспера Профона.

— Того бельгійця? Навіщо?

Аннет ліниво повернула шию, підмалювала одну вію і відповіла:

— Він розважатиме Вініфред.

— А чи не запросити когось, хто б розважив Флер: вона стала примхлива.

— Примхлива?— повторила Аннет.— Невже ти вперше це помітив, мій друже? Вона, як ти це називаєш, примхлива від самого народження.

Невже вона ніколи не позбудеться свого гаркавого «р»?

Він торкнувся сукні, яку вона скинула, і запитав:

— Що ти робила сьогодні?

Аннет подивилася на нього у дзеркалі. Її підмальовані губи посміхнулися весело і водночас глузливо.

— Тішилася життям,— відповіла вона.

— Он як!— похмуро мов,ив Сомс.— Певно, стрічечками? Цим словом він називав усю цю незбагненну для нього біганину по крамницях, яку так люблять жінки.

— У Флер досить літніх суконь?

— А про мої ти не питаєш.

— Тобі байдуже, питаю я чи ні.

— Твоя правда. Ну, то знай: у Флер усього вдосталь, і у мене теж, і це коштувало страшенно дорого.

— Гм-м!— гмукнув Сомс.— Що цей Профон робить у Англії?

Аннет звела свої підмальовані брови.

— Катається на яхті!

— Он як!— сказав Сомс.— Він якийсь сонний.

— Інколи справді,— мовила Аннет і самовдоволено усміхнулася.— Але часом з ним дуже весело.

— В ньому є, певно, домішка негритянської крові.

Аннет потягнулася.

— Негритянської?— перепитала вона.— Чому ж? Його мати Arménienne [68].

— Он як,— пробурмотів Сомс.— Чи він що тямить у живопису?

— Він тямить у всьому — світська людина.

— Ну, гаразд. Запроси кого-небудь для Флер. Треба, щоб вона розважилась. На суботу її запросили в гості Вел Дарті та його дружина. Мені це не подобається.

— Чому?

Оскільки справжньої причини не можна було пояснити, не заглиблюючись у родинну історію, то Сомс відповів просто:

— Посиділа б краще вдома. Ми й так її мало бачимо.

— А мені подобається маленька місіс Вел: вона лагідна й розумна.

— Я нічого про неї не знаю, окрім... О, це щось нове!

Сомс підняв із ліжка витвір кравецького мистецтва.

Аннет взяла сукню з його рук.

— Застебни мені на спині.

Сомс почав застібати. Глянувши через її плече в дзеркало, він вловив вираз її обличчя, ледь глузливий, ледь насмішкуватий, що наче промовляв: «Дякую! Ви ніколи не навчитеся цього!» Таки справді не навчиться: він, хвалити бога, не француз! Сомс насилу застебнув останній гаплик і, кинувши дружині: «Надто глибокий викот»,— рушив до дверей, щоб якнайшвидше забратися звідси й піти до Флер.

Аннет завмерла з пушком у руці й раптом різко мовила:

— Que tu es grossier! [69]

Він пам'ятав цей вираз — і недарма. Почувши його від дружини вперше, він подумав, що це означає: «Ти — бакалійник!» [70] і не знав, радіти йому чи ні, коли довідався про його значення. Тепер ці слова образили його, бо він зовсім не вважав себе таким. Якщо вже він грубий, то як назвати того чоловіка в сусідньому номері, у якого так огидно булькало в горлі, коли він прополіскував його сьогодні вранці; або тих людей у вітальні готелю, які вважають за ознаку вихованості розмовляти тільки на повен голос, наче хочуть, щоб усі знали про їхні справи,— пустоголові крикуни! Він грубий, бо сказав про отой викот! Але так воно і є! Він мовчки вийшов.

У вітальні він одразу побачив Флер на тому самому місці, де залишив її. Вона сиділа, поклавши ногу на ногу, й поволі погойдувала сірим черевичком — певна ознака, що дівчина замріялась. Це було видно і по її очах — вони часом ніби линуть у далину. А за мить вона оживе й почне гасати, як мавпочка. А скільки вона знає, яка вона самовпевнена, хоч їй немає ще й дев'ятнадцяти. Як тепер кажуть — дівчисько! Цим бридким словом називають вертихвісток, що тільки й знають пищати, верещати та виставляти напоказ свої ноги! Найгірші з них — це справжня мара, найкращі — напудрені янголята! Але Флер не вертихвістка, не якесь розбещене, невиховане дівчисько. Проте вона страшенно норовлива, життєрадісна і, здається, сповнена рішучості тішитися життям. Тішитися! Це слово не викликало у Сомса пуританського жаху; воно викликало жах, який відповідав його темпераментові. Він завжди боявся тішитися сьогодні з остраху, що не зможе тішитися так завтра. І його жахала свідомість того, що дочка позбавлена такого почуття міри. Про це свідчило навіть те, як вона сидить у кріслі, поринувши в мрії. Він сам ніколи не поринав у мрії — яка з них користь!— і звідки воно у Флер? Принаймні не від Аннет! Хоча давно, коли він ще залицявся до неї, вона була схожа на квітку. Тепер уже не схожа!

Флер підвелася з крісла, швидко, поривчасто, і сіла за письмовий стіл. Схопивши перо й папір, вона почала писати так ретельно, наче могла перевести дух лише тоді, коли допише листа. Раптом вона побачила батька. Вигляд глибокої зосередженості одразу зник, вона усміхнулася, послала йому рукою поцілунок, зробила милу гримасу, наче їй було трохи ніяково й трохи нудно.

Ох же й хитра — справді fine!

III. У РОБІН-ГІЛІ

Той день, коли його синові сповнилося дев'ятнадцять років, Джоліон Форсайт провів у Робін-Гілі, спокійно роблячи своє діло. Тепер він усе робив спокійно, бо його серце було в поганому стані, а йому, як і всім Форсайтам, думка про смерть була огидна. Він і сам ще не знав, наскільки вона йому огидна, аж поки одного чудового дня, два роки тому, не звернувся до свого лікаря з приводу деяких тривожних симптомів, і той йому заявив:

— Будь-якої хвилини, від найменшого напруження.

Джоліон вислухав цей присуд з посмішкою — природна реакція Форсайта на неприємну істину. Але з посиленням симптомів у поїзді дорогою додому він повністю збагнув Серйозність вироку, що тяжів над ним. Залишити Айріні, сина, свій дім, свою роботу, хоч він майже й не працює! Залишити їх задля невідомого мороку, для незбагненного стану, для небуття, куди не долине ні шелест вітру в листі над його могилою, ні запах землі і трав. Такого небуття, що він, хоч як намагався, ніколи не міг збагнути його,— завжди лишалася надія на зустріч із тими, кого він любив. Уявити собі це — значило пережити сильний душевний струс. Ще не доїхавши додому того дня, він вирішив нічого не казати Айріні. Йому доведеться поводитися страшенно обережно, бо найменша дрібниця зрадить його, і тоді Айріні страждатиме майже так само, як і він. Лікар визнав його здоровим у всіх інших відношеннях, і сімдесят років — це ще не старість: він ще довго проживе, якщо зможе!

Така поведінка, якої він дотримувався ось уже майже два роки, повністю розвиває найтонші риси вдачі. Нездатний до необміркованих вчинків, окрім хіба тих випадків, коли його охоплювало нервове збудження, Джоліон тепер став втіленням самовладання. Сумовита покірність, властива старим людям, яким небезпечно напружуватися, приховувалася усмішкою, що не зникала навіть тоді, коли він залишався на самоті. Він без кінця вигадував усілякі способи, щоб приховати свою вимушену бездіяльність.

Посміюючись із себе, він вдавав, що йому подобається жити простим життям: відмовився від вина й сигар, пив особливу каву, в якій зовсім не було кави. Одне слово, прикриваючись легкою іронією, він вжив усіх застережних заходів, яких тільки міг вжити Форсайт у його становищі. Певен своєї безпеки, оскільки дружина й син поїхали до міста, він провів цей погожий травневий день, впорядковуючи свої папери, щоб можна було померти хоч завтра й не завдати нікому клопоту,— остаточно підсумував свої земні справи. Позначивши папери й сховавши їх у стару китайську скриньку свого батька, він поклав ключ у конверт, написав: «Ключ від китайської скриньки, де зберігаються звіти про всі мої справи. Дж. Ф.»— і сховав його в нагрудну кишеню, щоб він був у нього на випадок, коли з ним щось трапиться. Потім подзвонив, щоб принесли чай, пішов у сад і сів під старим дубом.

Всі ми приречені на смерть. Джоліон, чий вирок був точніший і ближчий, так призвичаївся до думки про недалекий кінець, що, як і інші люди, завжди думав про інше. Зараз він думав про сина.

Того дня Джонові сповнилося дев'ятнадцять років, і недавно Джон прийняв важливе рішення. Здобувши освіту не в Ітоні, як батько, і не в Герроу, як покійний зведений брат, а в одному з тих закладів, які існують для того, щоб усунути вади закритих шкіл-пансіонів і зберегти їхні позитивні якості, але часто-густо зберігають їхні вади й досить рідко позитивні якості, Джон повернувся додому у квітні, не маючи уявлення, ким він хоче стати. Війна, якій, здавалося, не буде кінця, закінчилася якраз тоді, коли він вирішив піти в армію, хоч йому залишалося ще шість місяців до призовного віку. Він і досі не міг звикнути до думки, що може сам вибирати собі шлях. Кілька разів вони з батьком обговорювали це питання, і Джоліон, вислухавши його бадьорі запевнення, що він ладен вибрати будь-яке поле діяльності,— звичайно, крім церкви, армії, юриспруденції, театру, біржі, медицини, торгівлі і техніки,— зробив цілком логічний висновок, що Джон ні до чого не прагне. Та він і сам у цьому віці почував себе точнісінько так, як оце його син. Проте тій приємній порожнечі поклало край раннє одруження і його нещасливі наслідки. Змушений піти працювати страховим агентом, він знову став заможною людиною, перш ніж у нього визрів художницький талант. Але хоча Джоліон і навчив свого сина малювати свиней та інших тварин, проте він розумів, що з Джона не вийде художника, і ладен був схилитися до думки, що синова нехіть до будь-якого фаху означає одне: хлопець збирається стати письменником. Вважаючи, однак, що й тут необхідний життєвий досвід, Джоліон не знав, за що слід узятися Джонові: нехай, мабуть, тим часом навчається в університеті, подорожує, та, може, готується до адвокатської кар'єри. А потім буде видно, хоча й навряд, чи буде видно. Проте, навіть при такому виборі принадних пропозицій, Джон і досі вагався.

Розмови Джоліона з сином зміцнили в ньому сумнів у тому, чи й справді світ змінився. Люди кажуть, що настали нові часи. З мудрістю людини, якій уже недовго зосталося жити, Джоліон бачив, що, лише трохи змінившись зовні, доба, по суті, лишилася такою самою, як і була. Людство і тепер поділялося на два види: схильна до «споглядання» меншість і чужа йому більшість, а між ними прошарок гібридів, таких, як він сам. Джон, очевидно, належав до першого виду, і батькові це здавалося поганою ознакою.

А тому із посмішкою, за якою ховалося щось глибше, ніж його звичайна іронія, він два тижні тому вислухав заяву свого сина:

— Тату, я хочу спробувати, чи вийде з мене фермер, якщо це тобі коштуватиме не надто дорого. Мені здається, що тільки живучи таким життям, можна нікого не кривдити; та ще хіба присвятиш себе мистецтву, але, звичайно, не може бути й мови про те, щоб я став митцем.

Джоліон пригасив посмішку і відповів:

— Гаразд. Отже, ти повернешся до того, з чого ми починали при першому Джоліонові у тисяча сімсот шістдесятому році. Цим ти зайвий раз підтвердиш правильність теорії циклічності й до того ж, безперечно, виростиш кращу ріпу, ніж він.

Трохи зніяковівши, Джон спитав:

— То тобі не подобається мій задум, тату?

— Можна спробувати, синку. І якщо ти справді загорівся цим, то принесеш куди більше користі, ніж її приносить більшість людей, хоч це й не означає, що багато.

Проте він подумав: «Хлопець ніколи не призвичаїться до фермерської праці. Даю йому на спробу чотири роки. Адже це діло здорове і нешкідливе».

Поміркувавши й порадившись із Айріні, він написав листа своїй дочці, місіс Вел Дарті, питаючи її, чи не порадить вона якогось фермера по сусідству, який узяв би Джона в науку. Голлі захоплено відповіла: так, є така людина; вони з Велом дуже раді, що Джон житиме з ними.

Хлопець мав виїхати наступного дня.

Сьорбаючи слабкий чай з лимоном, Джоліон дивився крізь листя старого дуба на краєвид, який ось уже тридцять два роки усе так само тішив його зір. Дерево, під яким він сидів, здавалося, й трохи не постаріло! Такі ніжні були його брунатно-золотаві листочки, і водночас така стара білясто-зелена кора його товстого кострубатого стовбура. Дерево спогадів, котре стоятиме ще сотні років, якщо його не зрубає який-небудь варвар; воно буде свідком кінця старої Англії, якщо все змінюватиметься так швидко, як тепер! Йому пригадався вечір три роки тому, коли він виглядав із вікна, пригорнувши Айріні, і стежив за німецьким літаком, що кружляв, здавалося, якраз над старим дубом. Назавтра вони знайшли вирву від бомби на полі біля Гейджевої ферми. Це було ще до того, як йому винесли смертний вирок. Тепер він майже жалкував, що та бомба не вкоротила йому віку. Йому б не довелося тоді зазнати стільки тривог, терпіти холодний страх, що мучив його довгими годинами. Він сподівався досягти звичайного для Форсайтів віку — вісімдесят п'ять років чи й більше, Айріні було б тоді сімдесят. А так їй важко буде його втратити. Проте в Айріні лишиться Джон, який важить для неї більше, ніж він; Джон, що обожнює матір.

Під цим деревом, де помер старий Джоліон, чекаючи тієї миті, коли на лужку з'явиться Айріні,— Джоліонові-молодшому набігла химерна думка: оскільки він так добре впорядкував свої справи, чи не краще йому зараз склепити очі й відійти в інший світ. Надто вже принизливо відчувати себе паразитом, що чіпляється за млявий залишок життя, в якому він шкодував тільки за тим, що замолоду надовго розлучився зі своїм батьком і що так пізно зустрівся з Айріні.

З місця, де він сидів, йому було видно яблуневий садок у цвіту. Ніщо в природі так не зворушувало його, як плодові дерева в цвіту; і серце його раптом пронизав гострий біль — адже може статися так, що він ніколи більше не побачить яблуневого цвіту. Весна! Ні, людина не повинна вмирати, якщо її серце досить молоде, щоб любити красу! Дрозди висвистували в кущах, мов несамовиті, високо в небі шугали ластівки, над ним вилискувало ясно-зелене листя; а ниви мінилися найрозмаїтішими весняними барвами, осяяні промінням призахідного сонця, стелячись ген-ген аж до далекого обрію, оповитого сизою імлою. Квіти Айріні на клумбах набули того вечора дивовижної індивідуальності: кожна квітка по-своєму стверджувала радість життя. Лише китайські й японські художники та ще хіба Леонардо вміли відтворити на своїх картинах цю дивовижну неповторність кожної квітки, пташки, тварини — неповторність і водночас спільну ознаку роду, відчуття єдності життя. Ото справжні митці! «Я не створив нічого невмирущого!— думав Джоліон.— Я був аматор — тільки любив, а не створював. Проте після мене залишиться Джон. Яке щастя, що хлопця оминула війна! Він легко міг би загинути, як двадцять років тому в Трансваалі загинув бідолашний Джоллі. Джон дещо зробить згодом, якщо вік не зіпсує його: адже в хлопця є уява! Його забаганка стати фермером породжена почуттям і, як усяке почуття, вона нетривала». Тієї ж миті він побачив їх: вони простували полем — Айріні і його син ішли під руку зі станції. Джоліон повільно підвівся й рушив їм назустріч через новий розарій...

Того вечора Айріні прийшла в його кімнату й сіла біля вікна. Вона сиділа мовчки, поки він не запитав:

— Що сталося, кохана моя?

— Сьогодні ми зустрілися.

— З ким?

— Із Сомсом.

Сомс! Останні два роки він відганяв від себе це ім'я, знаючи, що воно йому шкодить. І тепер його серце стривожено ворухнулося й наче скотилося трохи вбік у грудях.

Айріні спокійно провадила:

— Він із дочкою був у галереї, а потім вони зайшли в кондитерську, де ми пили чай.

Джоліон підійшов до неї й поклав руку їй на плече.

— Як він виглядає?

— Посивів, але загалом такий самий, як і був.

— А дочка?

— Гарненька. Принаймні так вважає Джон.

Джоліонове серце знову покотилося вбік. Обличчя дружини було напружене й стурбоване.

— Ти з ним не...— почав Джоліон.

— Ні, але Джон узнав їхнє прізвище. Дівчина впустила хусточку, а він підняв її і подав.

Джоліон сів на ліжко. От халепа!

— З вами була Джун. Вона не втручалась?

— Ні, але все вийшло якось дивно, напружено, Джон це помітив.

Джоліон перевів дух і сказав:

— Я часто питав себе, чи слушно ми робимо, приховуючи це від нього. Однаково він колись довідається.

— Чим пізніше, тим краще, Джоліоне: адже молодь судить так дешево й суворо. В його віці що подумав би ти про свою матір, якби вона вчинила так, як я?

Атож! Справді! Джон обожнює матір; і він нічого не знає про трагедії, про непереборні вимоги життя, про муки людини у путах нещасливого шлюбу, про ревнощі, пристрасть — він і досі нічого, зовсім нічого не знає!

— Що ж ти йому сказала?— нарешті запитав він.

— Що вони наші родичі, але ми з ними не знайомі; що ти уникав своєї рідні, чи, скоріше, вони тебе. Мабуть, він стане тебе розпитувати.

Джоліон посміхнувся.

— Бачу, це замінить мені повітряні нальоти,— мовив він.— Адже без них починаєш нудитися.

Айріні підвела на нього погляд.

— Ми знали, що коли-небудь це трапиться.

Він відповів із несподіваним запалом:

— Я й думки не припускаю, що Джон може осудити тебе. Він ніколи цього не зробить, навіть подумки. Він розумний хлопець і все зрозуміє, якщо йому пояснити як слід. Мабуть, краще мені розповісти йому все самому, перш ніж він довідається від когось іншого.

— Ще не час, Джоліоне.

Схоже на неї: їй бракує передбачливості, вона ніколи не ступить назустріч лиху. А проте — хто знає?— може, вона й має слушність. Не можна йти наперекір материнському інстинкту. Може, й справді краще хлопцеві нічого не знати, поки життєвий досвід озброїть його настільки, що йому буде легше збагнути глибину колишньої трагедії; поки кохання, ревнощі, страждання не зроблять його милосерднішим. Але однаково треба буде вжити застережних заходів, всіх можливих застережних заходів! Ще довго, коли Айріні вже пішла від нього, він не міг заснути — лежав, обмірковуючи ці заходи. Треба буде написати Голлі, попередити її, що Джон і досі не втаємничений у родинну історію. Голлі обережна й стримана, вона подбає про те, щоб і чоловік не проговорився. Джон, їдучи туди завтра, візьме листа з собою.

Отак скінчився день, коли Джоліон впорядкував свої матеріальні справи, скінчився з боєм годинника на стайні, і розпочався новий день, затьмарений душевним розладом, що його не можна було розібрати і впорядкувати...

Не спав і Джон. Він лежав у своїй спальні, що колись була його дитячою кімнатою, охоплений почуттям, можливість якого ставлять під сумнів ті, хто його не зазнавав: коханням з першого погляду. Він відчув, як воно запалило його душу блиском тих темних очей, які глянули на нього через плече Юнони, і його охопила певність, що ця дівчина — його мрія; і те, що було потім, здалося йому водночас і природним, і чудесним. Флер! Самого її імені було майже досить для того, кого так легко полонили чари слів. У нашу гомеопатичну добу, коли хлопці й дівчата навчаються разом і змалку так часто спілкуються, що це майже вбиває усвідомлення статі, Джон вирізнявся своєю старомодністю. В його школу приймали тільки хлопців, а канікули він проводив у Робін-Гілі з товаришами або тільки з батьками. Тому він не міг виробити імунітету проти мікробів кохання, імунітету, якого досягають, вводячи невеликі дози отрути. І тепер у нічній темряві його жерла гарячка. Він лежав, відтворюючи в уяві обличчя Флер, пригадуючи її слова, особливо те «Au revoir!»—і лагідне, і веселе.

На світанку він був так далеко від сну, що встав, узув тенісні черевики, надів штани, светр і, нишком зійшовши вниз, виліз надвір через вікно кабінету. Саме почало розвиднятися; пахли трави. «Флер!— подумав він.— Флер!» Все навколо заливало таємниче бліде світло, все спало, тільки пташки починали щебетати. «Піду в гайок»,— вирішив Джон. Він побіг через поле, досяг ставка саме тоді, коли зійшло сонце, і ввійшов у гайок. Дзвіночки встеляли землю блакитним килимом; модрини стояли, оповиті таємницею,— здавалося, навіть повітря було сповнене таємниці. Джон вдихнув його свіжість і глянув на дзвіночки, що дедалі яснішали в потоках ранкового світла. Флер! Які рими напрошувалися до цього імені! І вона живе в Мейплдергемі — теж гарна назва; це десь на Темзі. Треба буде зараз відшукати на карті. Він їй напише. Але чи відповість вона? Ет! Напевно відповість. Вона ж сказала «Au revoir!» Не «прощавайте!». Яке щастя, що вона впустила хусточку! Якби не це, він би ніколи не познайомився з нею. І що більше він думав про хусточку, то дивовижнішим здавався йому цей щасливий випадок. Флер! В голові його зазвучали рими; слова сполучалися в поетичні рядки; народжувався вірш.

Понад півгодини Джон простояв так, потім повернувся до будинку й, знайшовши драбину, заліз через вікно у свою спальню — просто так, задля розваги. Тоді, згадавши, що вікно в кабінеті лишилося відчинене, він зійшов униз і зачинив його, спочатку прибравши драбину, щоб замести всі сліди, які могли б зрадити його почуття. Надто глибоким воно було, щоб відкрити його хоч одній живій душі — навіть матері.

IV. МАВЗОЛЕЙ

Є будинки, чиї душі відійшли в морок часу, залишилися тільки тіла в сутінках Лондона. Але будинок Тімоті на Бейзвотер-род не належав до таких, бо душа Тімоті ще трималася на ниточці в тілі Тімоті Форсайта, і Смізер підтримувала незмінною атмосферу, просякнуту запахом камфори, портвейну і помешкання, яке провітрюють тільки двічі на день.

Форсайти уявляли собі тепер цей будинок чимось на зразок китайської коробочки для пілюль: кліточки, одна в одній, а в останній з них — Тімоті. До нього не докопатися, принаймні так твердили родичі, які за давньою звичкою або через забудькуватість вряди-годи відвідували свого останнього дядечка. Навідувалася сюди Френсі, яка вже остаточно емансипувалася від бога (вона відкрито заявляла про свої атеїстичні переконання), Юфімія, яка емансипувалася від старого Ніколаса, і Вініфред Дарті, теж емансипована від своєї «світської людини». Зрештою, тепер усі стали емансипованими або принаймні твердять, що стали, хоч це не зовсім одне й те саме.

Отож коли наступного ранку після пам'ятної зустрічі Сомс завітав сюди дорогою на Педдінгтонський вокзал, то він навряд чи сподівався побачити Тімоті. Серце його ледь стислося, коли він зійшов на осяяний яскравим полуденним сонцем свіжопобілений ганок невеликого будинку, де колись мешкали четверо Форсайтів, а тепер жив один, поринувши у дрімоту, наче зимова муха; будинку, куди Сомс приходив безліч разів, щоб скинути або взяти тягар родинних пліток, будинку «стареньких», людей іншого століття, іншої доби.

Поява Смізер,— і тепер у високому, аж під пахви, корсеті, бо нова мода, що з'явилася 1903 року, саме коли тітонька Джулі й тітонька Гестер зійшли зі сцени, не дістала їхнього схвалення,— викликала бліду дружню усмішку на устах Сомса; Смізер, яка до дрібниць зберегла вірність старій моді, неоціненна служниця — такої тепер годі й шукати — усміхнулася у відповідь і мовила:

— Господи, та це ж містер Сомс! Нарешті ви завітали до нас! Як ваше здоров'я, сер? Містер Тімоті дуже зрадіє, довідавшися, що ви заходили.

— Як він себе почуває?

— О, як на свої роки, він тримається чудово; але він таки незвичайна людина. Я сказала місіс Дарті, коли вона була тут останнього разу: ото зраділи б міс Форсайт, місіс Джулі й міс Гестер, якби побачили, що йому й досі смакує печене яблуко. Щоправда, він зовсім оглух, хоч, я вважаю, це на щастя. Бо інакше що б ми робили з ним під час повітряних нальотів?

— А-а!— сказав Сомс.— А що ж ви з ним робили?

— Ми просто залишали його в ліжку, а дзвоник провели вниз, у льох, отож нам з куховаркою було б чути, якби він подзвонив. Ми навмисно не говорили йому, що йде війна: так було краще. Я ще тоді казала куховарці: «Якщо містер Тімоті подзвонить, то хай там що, а я піду нагору. Мої любі господині, мабуть, поумлівали б, якби довідалися, що він дзвонив, а ніхто до нього не прийшов. Але він спокійнісінько спав під час усіх нальотів. А під час того денного нальоту саме купався в ванні. І гаразд вийшло, бо він міг помітити, що люди на вулиці дивляться вгору,— він часто виглядає у вікно.

— Так, так,— пробурмотів Сомс. Смізер ставала надто балакучою.— Я огляну дім, подивлюся, чи не треба щось зробити.

— Будь ласка, сер. Гадаю, що скрізь усе гаразд, хіба що в їдальні тхне мишами, і ми не знаємо, як їх позбутися. Дивно, що вони завелись: адже там не було жодної кришки, відколи містер Тімоті ще перед війною перестав сходити вниз. Але вони такі кляті, що ніколи не знаєш, де вони заведуться.

— Він встає з ліжка?

— Звичайно, встає, сер. Щоранку він прогулюється між ліжком і вікном, хоч і не наважується вийти з кімнати. І настрій у нього добрий: щодня уважно переглядає свій заповіт. Це його найбільше тішить.

— Я хочу, Смізер, побачити його, якщо можна. Адже, можливо, він схоче сказати мені що-небудь.

Смізер зашарілася від корсета по саме волосся.

— Оце-то справжня подія!— сказала вона.— Може, я поводжу вас по будинку, сер, а куховарку тим часом пошлю до містера Тімоті повідомити про ваш прихід?

— Ні, сходіть уже ви,— промовив Сомс.— А я походжу сам.

Перед чужою людиною не годиться виявляти свої почуття, а Сомс знав, що він розчулиться, коли блукатиме по кімнатах, де все навіюватиме спогади про минуле. Коли Смізер, схвильовано поскрипуючи своїм корсетом, пішла нагору, Сомс пройшов у їдальню і понюхав повітря. На його думку, пахло не мишами, а трухлявим деревом, і він уважно оглянув панелі. Беручи до уваги вік Тімоті, він мав сумнів, чи варто їх фарбувати наново. Ця кімната завжди вважалася найсучаснішою в домі, й губи й ніздрі Сомса ледь скривилися в кволій посмішці. Стіни над дубовими панелями були пофарбовані в соковито-зелений колір; важка металева люстра звисала на ланцюгу зі стелі, розділеної на квадрати імітацією сволоків. На стінах картини, що їх придбав Тімоті за дешеву ціну у Джобсона шістдесят років тому: три натюрморти Снайдера, два трохи підфарбовані малюнки — на одному хлопчик, на другому дівчинка — чарівні, позначені ініціалами «Дж. Р.»,— Тімоті тішився, що це може бути Джошуа Рейнольдс, але Сомс, якому ці малюнки дуже сподобались, з'ясував, що це якийсь Джон Робінсон; і сумнівний Морленд: коваль підковує білого коня. Вишневі плюшеві портьєри, десять почорнілих стільців червоного дерева з високими спинками й вишневими плюшевими сидіннями, турецький килим і обідній стіл червоного дерева, завеликий як на таку маленьку кімнату,— ось їдальня, яка не змінилася ні душею, ні тілом, відколи Сомс пам'ятав її з чотирирічного віку. Він придивився до двох малюнків і подумав: «Я куплю їх на розпродажу».

З їдальні він пройшов у кабінет Тімоті. Йому, здається, ще не доводилося тут бувати. Від підлоги до стелі стіни були заставлені книжковими полицями, і Сомс почав зацікавлено розглядати їх. Одна стіна була, очевидно, присвячена повчальним книжкам, виданням яких Тімоті займався два покоління тому,— деяких книжок стояло по двадцять примірників. Сомс здригався, читаючи їхні назви. На середній стіні вишикувалися ті самі книжки, що й у бібліотеці батька на Парк-лейн, і він зробив висновок, що одного дня Джеймс і його молодший брат пішли удвох і придбали однакові бібліотечки. До третьої стіни Сомс підступив з особливою цікавістю. Ось де можна побачити смаки Тімоті. Так і є. Замість книжок — фальшиві корінці. Четверту стіну займало широке вікно з важкими гардинами. А навпроти стояло велике крісло з прилаштованим пюпітром червоного дерева, на якому, ніби чекаючи Тімоті, лежав номер «Таймса» за шосте липня 1914 року — той день, коли він уперше не зійшов униз, наче передчуваючи близьку війну. В кутку стояв великий глобус країн земних, де так і не побував Тімоті, глибоко переконаний в нереальності всього, крім Англії, і неспроможний подолати страху перед морем, який укорінився у нього після того, як однієї неділі 1836 року, відпочиваючи в Брайтоні, він разом із Джулі, Гестер, Свізіном та Гетті Чесмен виїхав на морську прогулянку і його занудило; а все це через Свізіна, який завжди щось вигадував і якого, хвалити бога, теж занудило. Сомс знав той випадок у всіх подробицях, бо чув про нього не менше як по півсотні разів від кожного з них. Він підійшов до глобуса й крутнув його; глобус тонко заскрипів і повернувся на дюйм, і Сомс побачив довгоногого павука, що здох під сорок четвертою паралеллю.

«Мавзолей!»—подумав Сомс.— Джордж правду казав!» І він вийшов і рушив угору сходами. На першій площадці він зупинився перед заскленою шафкою з опудалами колібрі, якими він так захоплювався в дитинстві. Вони здавалися точнісінько такими, як і колись, висячи на дротинках над пампасною травою. Якщо шафку відчинити, пташки не те що не випурхнуть, а навпаки — все це враз розпадеться. Ні, не варто навіть виставляти їх на розпродаж! І раптом йому згадалося, як тітонька Енн — люба, стара тітонька Енн — тримала його за руку перед цією шафкою і казала: «Дивися, Сомі, які вони гарненькі й барвисті, ці милі, малесенькі щебетушечки!» Сомс пригадав і власну відповідь: «Вони не щебечуть, тітонько». Йому, мабуть, було років шість, і на ньому був чорний оксамитовий костюмчик із блакитним комірцем — він добре пам'ятав той костюмчик! Тітонька Енн з її кучериками, з добрими, тоненькими, як павучі лапки, руками, з поважною старечою усмішкою, орлиним носом — гарна стара леді! Він пішов вище, до вітальні. Обабіч дверей висіли мініатюри. Що-що, а їх він купить неодмінно! Вони зображали його чотирьох тіток, дядечка Свізіна в юності й дядечка Ніколаса в дитинстві. Їх намалювала одна молода леді, друг родини, 1830 року, коли мініатюри вважалися неодмінним світським атрибутом і зберігалися довго, бо їх малювали на слоновій кості. Не раз він чув схвальні відгуки про ту молоду леді: «Дуже талановита, мій хлопчику; вона була закохана в Свізіна, але невдовзі захворіла на сухоти й померла: достоту як Кітс — ми всі так казали».

Ось вони! Енн, Джулі, Гестер і Сюзен — ще маленька дівчинка; Свізін, блакитноокий, рожевощокий юнак, золотаві кучері, біла жилетка — як живий; і Ніколас, немов купідон, що закотив очі до неба. І справді, коли подумати, дядечко Нік завжди був такий — дивовижна людина до кінця своїх днів. Так, у молодої леді таки був хист, і мініатюра має свою особливу привабу, вона ніби тихе плесо, відгороджене від бурхливої течії мінливої естетичної моди. Сомс відчинив двері вітальні. В кімнаті було прибрано, меблі стояли без чохлів, завіси на вікнах були розсунуті; здавалося, тітоньки й досі мешкають тут у терпеливому чеканні. І йому спало на думку, коли Тімоті помре, чому б не здійснити свого задуму? Адже це майже обов'язок: зберегти цей дім, як зберігають дім Карлейля, вивісити табличку й відкрити доступ для відвідувачів. «Типова оселя середньовікторіанської доби — один шилінг за квиток, каталог безкоштовно». Зрештою, цей дім найповніший, а то й найдовершеніший зразок такої оселі, що зберігся в Лондоні до сьогоднішнього дня. Стиль витримано бездоганно; треба тільки забрати до власної колекції чотири картини барбізонської школи, які він сам подарував тітонькам. Ще не вицвілі блакитні стіни; зелені портьєри, заткані червоними квітами й листям папороті; вишитий гарусом екран перед чавунними гратками каміна; засклена шафка червоного дерева повна порцелянових статуеток; гаптовані бісером стільчики під ноги; на книжкових полицях — Кітс, Шеллі, Сауті, Каупер, Колрідж, Байронів «Корсар» (тільки «Корсар») і вікторіанські поети; шафка маркетрі з сімейними реліквіями, оббита всередині блякло-червоним плюшем; перше віяло Гестер; пряжки від черевиків їхнього діда по матері; три заспиртовані скорпіони в пляшечці; зовсім жовте слонове ікло, яке прислав із Індії дідів брат Едгар Форсайт, що торгував джутом; приколений до стінки пожовклий клаптик паперу з павутинястим написом, який увічнив бозна-які події. І картини, що тислися на стінах,— все акварелі, окрім тих чотирьох барбізонців, що здаються чужоземцями, якими вони і є насправді,— яскраві, чисто жанрові: «На пасіці», «Гей, поромнику!» і дві в стилі Фріта: картярі, дами в кринолінах — подарунок Свізіна. Так! Багато, багато картин, які Сомс розглядав тисячу разів, зверхньо і водночас зачаровано; чудова колекція блискучих, гладеньких позолочених рам.

І рояль, без єдиної порошинки і, як завжди, герметично закритий; і на роялі альбом засушених водоростей — втіха тітоньки Джулі. І крісла на позолочених ніжках, куди міцніших, аніж здається. І збоку біля каміна малинова шовкова канапка, де тітонька Енн, а після неї тітонька Джулі любили сидіти, випроставшись, обличчям до вікна. А з іншого боку, спинкою до світла, єдине вигідне крісло для тітоньки Гестер. Сомс примружив очі: йому здалося на мить, що вони і зараз сидять там. А запах! І досі тут стояв запах різних матерій, випраних мереживних занавісок, лаванди в мішечках і сушених бджолиних крилець. «Ні,— подумав він,— такого ніде більше не знайдеш. Треба це зберегти». Можливо, декому це видасться смішним, але перед цим спокійним життям з усталеними звичаями — для прискіпливого ока, і нюху, і смаку — яким нікчемним виглядає наше сьогодення з його метро й автомобілями, з безупинним курінням, закиданням ноги на ногу, з голоплечими дівчатами, в яких при бажанні можна роздивитися ноги до самого коліна, а тіло від голови до талії (що, мабуть, приємно для сатира, який ховається в кожному Форсайті, але не дуже відповідає його уявленню про леді), дівчатами, які, сидячи за столом, чіпляються носками черевиків за ніжки стільців, полюбляють вирази на зразок «гайда» й «друзяка» і голосно регочуться,— мороз ішов у Сомса поза шкірою, коли він згадував, що Флер водиться з такими дівчатами; жахали його й старші жінки, що дивилися на світ твердим і тверезим поглядом і чудово вміли влаштовувати свої справи. Ні! Якщо його старі тітки ніколи не мали широкого світогляду, не розплющували широко своїх очей і навіть не розкривали широко своїх вікон, то вони принаймні мали вишукані манери, добрі звичаї й пошану до минулого й майбутнього.

Схвильований спогадами, Сомс зачинив двері й пішов навшпиньки нагору по сходах. Ідучи, він заглянув у одне місце: гм, цілковитий лад, як і у вісімдесятих роках, стіни оббиті жовтою клейонкою. На верхній площадці він спинився, завагавшись перед чотирма дверима. Які з них ведуть до кімнати Тімоті? Прислухався. До нього долинуло якесь торохтіння, наче дитина повільно возила по підлозі іграшкового коника. Це, мабуть, Тімоті! Він постукав, і йому відчинила Смізер, розчервоніла й схвильована.

Містер Тімоті робить свою прогулянку, і вона ніяк не може привернути його увагу. Якщо містер Сомс зайде в сусідню кімнату, він побачить його звідти.

Сомс пройшов, куди йому показали, і став спостерігати.

Останній із старих Форсайтів прогулювався, повільно й поважно, наче зосереджено обмірковував свої справи, туди й сюди від ліжка до вікна і назад,— відстань футів дванадцять. Нижня частина його квадратного обличчя, вже не голеного, як бувало, обросла сніжно-білою бородою, підстриженою якомога коротше, і підборіддя здавалося таким самим широким, як і чоло, над яким волосся теж побіліло, а ніс, щоки й чоло були зовсім жовті. В одній руці він тримав грубого ціпка, а другою притримував полу єгерівського халата, з-під якого видніли ноги в спальних шкарпетках і в єгерівських капцях. На його обличчі застиг вираз скривдженої дитини, яка тягнеться до чогось, а їй того не дають. Щоразу на повороті він спирався на ціпок, а потім волік його за собою, ніби показуючи, що може обійтися без нього.

— На вигляд він іще міцний,— зауважив Сомс упівголоса.

— Авжеж, сер. А ви б подивилися, як він приймає ванну; він так любить купатися.

Ці голосно промовлені слова відкрили Сомсові правду: Тімоті здитинів.

— А взагалі його щось цікавить?— запитав і він голосно.

— Так, сер: його цікавить їжа і ще заповіт. Любо дивитися, як він його гортає, звичайно, не читаючи; іноді він питає, який тепер курс консолей, і я пишу йому на грифельній дошці великими цифрами. Звичайно, я завжди пишу те саме — скільки вони коштували в чотирнадцятому році, коли він іще стежив за курсом. На наше прохання лікар заборонив йому читати газети, коли розпочалася війна. Ой, як він спочатку засмутився! Але невдовзі заспокоївся, бо збагнув, що читання його стомлює; він на диво вміє заощаджувати енергію, як він це називав тоді, коли були живі мої любі пані, земля їм пером! Як він їм вичитував за це; вони ніколи не сиділи без діла, якщо ви пригадуєте, містере Сомсе.

— А якби я зайшов?— спитав Сомс.— Чи він упізнає мене? Адже ви знаєте: я складав його заповіт тисяча дев'ятсот сьомого року, після смерті міс Гестер.

— Не знаю, сер,— завагалась Смізер.— Не скажу вам напевно. Може, й упізнає; як на свій вік він дивовижна людина.

Сомс переступив поріг і, почекавши, доки Тімоті обернувся, голосно сказав:

— Дядечку Тімоті!

Тімоті ступив кілька кроків і зупинився.

— Га?— мовив він.

— Сомс!— крикнув Сомс щосили, простягаючи руку.— Сомс Форсайт.

— Ні!— промовив Тімоті й, гучно постукуючи ціпком по підлозі, знову почав свою прогулянку.

— Мабуть, нічого не вийде,— сказав Сомс.

— Так, сер,— погодилась Смізер.— Бачите, він іще не закінчив своєї прогулянки. Він ніколи не міг робити дві справи водночас. Удень він, напевно, запитає мене, чи не приходили ви щодо газу, і буде дуже нелегко пояснити йому, щоб він зрозумів.

— Як ви гадаєте, чи не потрібен для догляду за ним чоловік?

Смізер замахала руками.

— Чоловік! Ой ні! Цілком вистачить мене з куховаркою. Чужий чоловік відразу доведе його до нестями. І мої пані аж ніяк не схвалили б того, що в домі з'явився сторонній чоловік. До того ж ми так пишаємося ним.

— А лікар його відвідує?

— Щоранку. За такі часті візити він бере високу плату, а містер Тімоті так звик до нього, що навіть не звертає уваги, тільки показує язика.

— Що ж,— сказав Сомс, відвертаючись,— невеселе все-таки видовище.

— Боронь боже, сер! — схвильовано заперечила Смізер.— Даремно ви так гадаєте. Тепер, коли йому немає про що турбуватися, він тішиться життям, по-справжньому тішиться. Часто я кажу куховарці, що містер Тімоті нарешті почав жити по-людському. Розумієте, якщо він не гуляє, то приймає ванну або їсть, а якщо не їсть, то спить; отак він і живе, не знаючи ні журби, ні клопоту.

— Що ж,— зауважив Сомс,— мабуть, ваша правда. Ну, я піду. До речі, я хотів би поглянути на заповіт.

— Із заповітом, сер, доведеться зачекати. Я не можу дати його вам зараз: він тримає його під подушкою і може помітити.

— Я тільки хочу пересвідчитися, чи це той самий заповіт, який складав я,— сказав Сомс.— При нагоді ви подивіться на дату й повідомте мене.

— Гаразд, сер; але я певна, що то саме він, бо ми з куховаркою були свідками, як ви пригадуєте, і в ньому й досі записані наші імена. А ми підписувалися тільки один раз.

— Чудово,— мовив Сомс.

Він і справді пригадав. Смізер і Джейн найбільше годилися за свідків, бо Тімоті навмисне нічого не відписав їм у заповіті, щоб вони не були зацікавлені в його смерті. Цю пересторогу Сомс вважав майже непристойною, але Тімоті наполягав на ній і, зрештою, тітонька Гестер їх щедро забезпечила.

— Гаразд,— мовив він,— до побачення, Смізер. Доглядайте його, і коли він що-небудь скаже, запишіть і сповістіть мене.

— О, неодмінно, містере Сомсе; можете покластися на мене. Було дуже приємно побачити вас. А як куховарка зрадіє, коли я розповім їй.

Сомс потиснув їй руку й пішов униз. Хвилини дві він простояв біля вішалки, на яку стільки разів вішав свого капелюха. «Так усе минає,— думав він,— минає і починається знову. Бідолашний старий!» Він прислухався, чи не долине згори торохтіння ціпка, яку Тімоті тягає за собою, наче іграшкового коника; або чи не визирне з-за поручнів привид старечого обличчя і чи не озветься старий голос: «О, та це ж наш любий Сомс! А ми тільки-но говорили, що не бачили тебе цілий тиждень!»

Нічого, нічого! Тільки пахне камфорою та пилинки танцюють у промені світла, що падає крізь напівкругле вікно над дверима. Любий, старий дім! Мавзолей! Круто повернувшись, він вийшов і поспішив на вокзал.

V. РІДНА ЗЕМЛЯ

Таке почуття охопило Вела Дарті на сороковому році життя, коли він у той самий четвер рано-вранці виходив із старовинного будинку, що його придбав на північних схилах Сассекських крейдяних гір. Вел зібрався в Ньюмаркет, де не бував з осені 1899 року, коли втік з Оксфорда на перегони. Він зупинився на порозі поцілувати дружину й покласти в кишеню пляшку портвейну.

— Не перевтомлюй ноги, Веле, й не захоплюйся надто, коли гратимеш.

Її груди притиснулися до його грудей, очі дивилися в його очі, і Вел зрозумів, що і його нога, і кишеня в цілковитій безпеці. Він буде розважливим: Голлі завжди має слушність — у неї природжене почуття міри. Його ніколи не дивувало те, що, можливо, викликало подив у інших: він, хоч і був наполовину Дарті, ось уже двадцять років зберігав непорушну вірність своїй троюрідній сестрі, відколи романтично одружився з нею в Південній Африці в розпалі війни; і, залишаючись вірним їй, не вважав це за самопожертву, не нудився: вона була така здогадлива, так лукаво передбачала зміну його настрою. Доводячись одне одному близькими родичами, вони вирішили — точніше сказати, Голлі вирішила — не мати дітей, і хоч вона й зів'яла трохи, проте зберегла свою вроду, гнучкий стан і гарний колір темного волосся. Вела особливо захоплювало те, що вона не тільки живе його життям, а й своїм власним і що не рік то краще їздить верхи. Вона не кинула музики, багато читала — романи, вірші, всяку всячину. На їхній фермі в Південній Африці вона непогано доглядала хворих — чорношкірих дітлахів і жінок. Вона здібна, але не хизується цим, не чваниться. Не маючи схильності до самоприниження, Вел, проте, мусив визнати, що вона вища за нього, і не ставив їй цього за провину — рідкісний випадок як на чоловіків. Слід зазначити, що, хоч коли б він дивився на Голлі, вона завжди це знала, але він не завжди помічав, коли вона дивиться на нього.

Він поцілував її на ганку, бо не слід було робити цього на пероні, хоч вона супроводила його на станцію, щоб відвести додому автомобіль. Засмаглий на африканському сонці і вкритий зморшками в постійній боротьбі проти підступного норову коней, скутий покаліченою ногою, пораненою під час бурської війни (і, може, вона й врятувала йому життя під час світової війни), Вел мало змінився з того часу, коли вони з Голлі заручилися: та сама щира, чарівна усмішка, тільки вії, мабуть, стали ще густішими й темнішими, але все так само іскрилися крізь них світло-сірі очі, та ще ластовиння проступило виразніше, та волосся на скронях взялося сивиною. Він скидався на людину, що довго жила під пекучим сонцем життям невтомного наїзника.

За ворітьми він круто розвернув машину й запитав:

— А коли має приїхати юний Джон?

— Сьогодні.

— Може, щось треба для нього? Я можу привезти в суботу.

— Не треба нічого. Але, можливо, ти приїдеш тим самим поїздом, що й Флер,— о першій сорок.

Вел пустив свій «форд» галопом; він і досі їздив машиною так, як їздять у новій країні, де погані дороги,— без компромісів і готовий до того, що кожна вибоїна може спровадити його на небеса.

— Ця юна леді чудово знає, чого вона хоче,— сказав він.— Ти помітила це?

— Так,— відповіла Голлі.

— Дядечко Сомс і твій батько... Трохи незручне становище, правда?

— Вона цього не знає, і Джон не знає, і, звичайно, нічого їм не треба розповідати. Лише п'ять днів, Веле.

— Сімейна таємниця! Нехай буде так!

Коли Голлі вважає, що нічого боятись, то, певно, воно так і є.

Скосивши на нього лукавий погляд, вона спитала:

— Ти помітив, як вона спритно напросилася до нас?

— Ні!

— Дуже спритно. Що ти про неї думаєш, Веле?

— Гарна й розумна, але з норовом: коли розпалиться, то, чого доброго, може стати дибки.

— А от цікаво,— пробурмотіла Голлі,— чи й справді вона типова сучасна дівчина. Англія так змінилася, що важко щось зрозуміти.

— Тобі? Адже ти завжди так швидко в усьому розбираєшся.

Голлі засунула руку в кишеню його пальта.

— З тобою й іншому усе стає ясним,— додав підбадьорений Вел.— А що ти скажеш про того бельгійця Профона?

— Як на Мефістофеля, він досить добродушний.

Вел посміхнувся.

— Мені здається, що для друга нашої родини він дивна особа. А втім, наша родинна історія робить часом дивні зигзаги: дядечко Сомс одружився з француженкою, твій батько взяв шлюб із першою дружиною Сомса. Наші діди такого не пережили б.

— І не тільки наші, любий.

— Машина просить батога,— зауважив раптом Вел.— На підйомі вона не бажає підбирати під себе задні ноги. Доведеться погнати її чимдуж під гору, а то я запізнюся на поїзд.

Для нього в конях було щось таке, що завадило йому по-справжньому полюбити автомобіль, і коли він сидів за кермом, «форд» їхав зовсім інакше, ніж тоді, коли його вела Голлі. На поїзд він устиг.

— Будь обережна, коли їхатимеш додому; не попускай їй, бо інакше вона скине тебе на землю. До побачення, серденько.

— До побачення,— відгукнулася Голлі й послала йому рукою поцілунок.

В поїзді, повагавшися чверть години між роздумами про Голлі, ранковою газетою, спогляданням чудового весняного дня й невиразними спогадами про Ньюмаркет, Вел поринув у глибини невеличкого квадратного записника — все імена, родовід, походження коней, примітки про масть і стать. Форсайт, що жив у його душі, міг придбати коня тільки певної крові, але рішуче стримував нахили Дарті, які штовхали його на ризик. Повернувшись до Англії після вигідного продажу своєї південноафриканської ферми і кінського заводу й помітивши, що сонце тут світить досить рідко, Вел сказав собі: «Мені просто необхідно взятися до якогось діла, бо інакше в Англії я помру з нудьги. Полювання не врятує мене; я розводитиму й об'їжджатиму коней». Із спостережливістю й рішучістю, набутою тривалим перебуванням у новій країні, Вел визначив слабкі сторони сучасного конярства. Тепер усі засліплені модою і високою ціною. А він купуватиме за екстер'єр, і до біса родовід! І ось його самого починає вабити благородна кров! Напівсвідома думка ворушилася в його голові: «Цей клятий клімат змушує людину бігати по колу. Та однаково я повинен мати коня крові Мейфлай».

У такому настрої він прибув до Мекки своїх сподівань. Людей було небагато, день видався сприятливий для тих, хто дивиться на коней, а не в рот букмекерові, і Вел рушив до загорожі, куди вивели скакунів. Двадцять років життя в колоніях позбавили його дендізму, прищепленого вихованням, але зберегли в ньому вишуканість наїзника й загострили його спостережливе око на те, що він називав «дурною пихою» деяких англійців і «папужачими вивертами» деяких англійок — для Голлі це було зовсім не властиво, а Голлі була для нього взірцем. Спостережливий, меткий, кмітливий, Вел одразу ж брався до діла, чи то йшлося про купівлю коня, чи про випивку; от і тепер, нагледівши молоденьку мейфлайську кобилу, він збирався взятися до діла, коли поруч пролунав повільний голос:

— Містер Вел Дарті? Як поживає місіс Вел Дарті? Сподіваюсь, вона при доброму здоров'ї.

І він побачив біля себе бельгійця, з яким познайомився у своєї сестри Імоджен.

— Проспер Профон. Ми познайомились недавно за сніданком,— мовив той.

— Як поживаєте?— промимрив Вел.

— Дуже добре,— відповів мосьє Профон із незрівнянно млявою усмішкою.

Голлі назвала його «добродушним Мефістофелем». Авжеж. Він і справді трохи схожий на Мефістофеля через оту темну гостру борідку; проте це був Мефістофель сонний, добродушний, з гарними і навдивовижу розумними очима.

— Один джентльмен хоче познайомитися з вами — ваш родич, містер Джордж Форсайд.

Вел побачив огрядне тіло і чисто виголене бугаяче, трохи насуплене обличчя, сірі, трохи вирячені очі, в яких таїлася іронічна посмішка; він невиразно пам'ятав цього чоловіка ще з тих часів, коли обідав з батьком у клубі «Айсіум».

— Я колись ходив на перегони з вашим батьком,— сказав Джордж.— Як ваша стайня? Може, купите котрусь із моїх шкапин?

Вел усміхнувся, щоб приховати раптове почуття, що конярство втратило під собою грунт. Тутешній люд зневірився у всьому, навіть у конях. Джордж Форсайт і Проспер Профон! Сам Мефістофель не був так зневірений у житті, як ці двоє.

— А я не знав, що ви любите перегони,— сказав він мосьє Профонові.

— Зовсім ні. Коні мене не цікавлять. Я плаваю на яхті. Хоча і яхта мене теж мало цікавить, але я люблю відвідувати своїх друзів. Я взяв із собою сніданок, містере Вел Дарті, так, невеличкий сніданок. Якщо ваша ласка, я хотів би поділити з вами цей простий невеличкий сніданок у моєму автомобілі.

— Дякую,— відповів Вел,— ви дуже люб'язні. Я прийду за чверть години.

— Ось там. Містер Форсайд теж приєднається до нас,— і мосьє Профон підвів руку в жовтій рукавичці.— Невеличкий сніданок у невеличкому автомобілі.

Він рушив далі, вилощений, сонний і самотній, а Джордж Форсайт подався за ним, елегантний, огрядний, з насмішкуватим виглядом.

Вел залишився. Він не зводив очей з кобили крові Мейфлай. Джордж Форсайт, звичайно, старий, але цей Профон, мабуть, приблизно одного з ним віку. Вел почував себе маленьким хлопчиком, наче мейфлайська кобила була іграшкою, яку тільки-но висміяли ті двоє. Тварина втратила свою реальність. Він ніби чув голос мосьє Профона:

«Ця невеличка кобилка! Та що ви в ній бачите? Ми всі помремо! »

А Джордж Форсайт, приятель його батька, досі грає на перегонах! Кров Мейфлай — чи й справді вона краща за іншу? Може, спробувати зіграти?

— Ні в якому разі!— буркнув він раптом.— Якщо не варто розводити коней, то взагалі не варто нічого робити. Чого я сюди приїхав? Я куплю кобилу.

Він став осторонь, спостерігаючи, як глядачі рушили від загорожі до трибун. Елегантні старі джентльмени, гострозорі поважні ділки, євреї, тренери, що виглядали так, ніби ніколи не бачили коней, високі мляві жінки й жінки моторні, й голосисті юнаки, які вдавали, ніби сприймають все це всерйоз,— серед них кілька одноруких.

«Життя тут — гра,— подумав Вел.— Дзвінок, коні біжать, хтось виграв, і знову дзвінок, знову біжать коні, хтось програв».

Проте, наляканий своєю філософією, він рушив до воріт подивитися, як виводять кобилу. Чвал у неї був чудовий, і він подався до «невеличкої» машини. «Невеличкий» сніданок виявився тим, про що тільки може снитися людині, але що їй досить рідко випадає в житті; після сніданку мосьє Профон пішов із Велом назад до загорожі.

— Ваша дружина мила жінка,— несподівано озвався він.

— Наймиліша, яку я знаю,— сухо відказав Вел.

— Так,— сказав мосьє Профон,— у неї миле обличчя. Я люблю милих жінок.

Вел підозріливо глянув на нього, але щось добродушне й відверте на мефістофельському обличчі його супутника обеззброїло його на хвилину.

— Будь-коли, як тільки вам заманеться приїхати на мою яхту, я влаштую для неї невеличку морську прогулянку.

— Дякую,— відповів Вел, знову насторожившись.— Вона не любить моря.

— Я теж не люблю,— сказав Профон.

— Навіщо ж ви плаваєте на яхті?

В очах бельгійця заграла усмішка.

— О, я й сам не знаю! Я брався за все. Це моя остання спроба!

— Вона, мабуть, з біса дорога. Мені було б замало такої підстави.

Мосьє Профон звів брови й випнув м'ясисту нижню губу.

— У мене згідлива вдача,— сказав він.

— Ви були на війні?— запитав Вел.

— Та-ак. Скуштував і цього. Подихав отруйним газом, трошки було неприємно.

Він усміхнувся глибокодумною і сонною усмішкою людини, якій непогано ведеться в житті. Вел не міг зрозуміти, чому він сказав «трошки» замість «трохи», помилково чи свідомо,— цей чужоземець був здатен на те й на те. Серед гурту покупців, які оточили кобилу крові Мейфлай, що виграла забіг, мосьє Профон сказав:

— Ви теж хочете її придбати?

Вел ствердно кивнув головою. Біля цього сонного Мефістофеля він відчув потребу пройнятися вірою в щось. Хоча від фатальних ударів долі його надійно захищала передбачливість діда, що відписав йому тисячу фунтів щорічної ренти, до яких додалися тисяча фунтів, що їх відписав Голлі її дід, проте він не мав вільних коштів, оскільки гроші від продажу африканської ферми майже всі були витрачені на маєток у Сассексі. І невдовзі він подумав: «Отуди к бісу! Я не можу собі цього дозволити!» Його межа — шістсот фунтів — була вже перевищена; він перестав набавляти. Кобила дісталася комусь за сімсот п'ятдесят гіней. Він досадливо повернувся, щоб іти, коли над його вухом пролунав повільний голос мосьє Профона:

— Ну ось, я купив цю невеличку кобилку, але мені вона ні до чого. Візьміть її і подаруйте своїй дружині.

Вел подивився на нього з новою підозрою, проте в очах бельгійця світилася така добродушність, що він не міг образитись.

— Я заробив на війні трохи грошенят,— почав мосьє Профон у відповідь на той погляд.— У мене були акції заводів, що випускали зброю. Мені подобається віддавати гроші. У мене їх вистачає. А на себе я витрачаю мало. Тож я люблю роздавати їх друзям.

— Я куплю у вас її за ту ціну, що ви заплатили,— сказав Вел із раптовою рішучістю.

— Ні,— відповів мосьє Профон.— Беріть її так. Мені вона ні до чого.

— Отакої! Не можу ж я...

— А чому?— усміхнувся мосьє Профон.— Я друг вашої родини.

— Сімсот п'ятдесят гіней — це не скринька сигар,— заперечив нетерпляче Вел.

— Гаразд, тримайте її у себе, поки вона не стане мені потрібна. А доти робіть із нею, що завгодно.

— Якщо вона залишається вашою,— сказав Вел,— не заперечую.

— От і чудово,— промовив мосьє Профон і відійшов.

Вел провів його поглядом. Може, він і справді «добродушний Мефістофель», а може, зовсім і ні. Вел помітив, що Профон підійшов до Джорджа Форсайта, і потім згубив його з очей.

Після перегонів Вел кілька днів ночував у своєї матері на Грін-стріт.

Вініфред Дарті чудово збереглася в свої шістдесят два роки, беручи до уваги те, що тридцять три роки вона прожила з Монтегю Дарті, аж поки — майже на щастя — її звільнили від нього французькі сходи. Вона була дуже рада, що її улюблений син після такої тривалої відсутності повернувся з Південної Африки; приємно було, що він мало змінився, що його дружина сподобалась їй. Вініфред, яка до шлюбу наприкінці сімдесятих років ішла в перших лавах поборниць насолод і моди, тепер визнавала, що сучасні дівчата перевершили тогочасну молодь. Вони, приміром, розглядали шлюб як щось випадкове, і Вініфред інколи жалкувала, що не дотримувалася колись таких самих поглядів: можливо, другий, третій, четвертий випадок дав би їй у супутники життя не такого чарівного гульвісу, хоча, зрештою, він залишив їй Вела, Імоджен, Мод, Бенедикта (майже полковника, що пройшов війну цілий і неушкоджений). І жодне з них поки що не розлучилося. Це часто дивувало її, бо вона добре пам'ятала їхнього батька; але Вініфред вважала, що вони справжні Форсайти, і раділа, що всі вони вдалися в неї, крім хіба Імоджен. Але братова «маленька» Флер збивала Вініфред із пантелику. Дівчина така сама навіжена, як і все сучасне жіноцтво. «Наче вогник на протязі»,— якось сказав за десертом Проспер Профон, проте вона не вертлява і говорить тихим голосом. Форсайтівська вдача Вініфред примушувала її підсвідомо боятися нових віянь, не схвалювати поведінки сучасних дівчат і їхнього девізу: «Що буде, те й буде! Гуляй — бо завтра ти злидар!» Її заспокоювало в племінниці те, що Флер, поставивши собі мету, вперто домагалася її, хоча, звичайно, через свою молодість не могла передбачити, що буде потім. До того ж дівчина гарненька й виходити з нею на люди — справжня втіха: вона успадкувала від матері французький смак і вміння одягатись; всі дивилися на Флер, а це багато важило для Вініфред, яка цінувала стиль і елегантність, що так жорстоко одурили її в Монтегю Дарті.

Розмовляючи про неї з Велом за сніданком у суботу, Вініфред торкнулася сімейної таємниці.

— Ця історія з твоїм тестем і твоєю тіткою Айріні, Веле... Все це, звичайно, старе як світ, але Флер не повинна нічого знати. Дядечкові Сомсу це було б неприємно. Гляди не проговорися!

— Гаразд. Але це не так легко: до нас приїжджає молодший брат Голлі, житиме в нас, вчитиметься хазяйнувати на фермі. Він, певно, вже там.

— Ах!— вигукнула Вініфред.— Як невчасно! Який же він?

— Я бачив його тільки один раз — у Робін-Гілі, коли ми приїздили додому тисяча дев'ятсот дев'ятого року; він був голий і розмальований синіми й жовтими смугами — хороший був хлопчина.

Вініфред сказала, що це «дуже мило», й додала заспокоєно:

— Ну що ж, Голлі жінка розважлива; вона знає, як повестися. Я нічого не казатиму твоєму дядечкові. Це тільки розтривожить його. Як добре, що ти повернувся до мене, мій любий хлопчику, тепер, коли я старію.

— Старієш! Отакої! Ти така сама молода, як і колись. Слухай, мамо, а цей Профон пристойна людина?

— Проспер Профон! Ще б пак! Такого цікавого й дотепного чоловіка я ще не зустрічала.

Вел гмикнув і розповів про мейфлайську кобилу.

— Дуже схоже на нього,— зауважила Вініфред.— Він здатний на що завгодно.

— Гм,— сказав Вел із притиском.— Нашій родині не дуже щастило з такими людьми, надто вже вони легковажні.

Це була правда, і Вініфред на хвильку поринула в сумну задуму, перш ніж відповіла:

— Воно-то так. Але він — чужоземець, Веле. І треба на це зважати.

— Гаразд. Я користатимуся його кобилою і якось йому віддячу.

Незабаром він розпрощався з матір'ю, прийняв її поцілунок і помчав до свого букмекера, в клуб «Айсіум» і на вокзал.

VI. ДЖОН

Місіс Вел Дарті після двадцятирічного перебування в Південній Африці палко закохалася — на щастя, в те, що було близьке їй, бо предметом її пристрасті був краєвид, що відкривався з її вікон: холодне ясне світло на зелених пагорбах. Вона знову бачить Англію! Англію ще прекраснішу, ніж та, що снилася їй уві сні. І справді, волею випадку подружжя Дарті опинилося в такому місці, де крейдяні гори сонячного дня на диво гарні. Успадкувавши від батька вміння бачити світ очима художника, Голлі могла належно оцінити химерність їхніх обрисів і сяйво білих схилів; сходити вгору дорогою, що пролягла в глибокій улоговині, чи брести до Чанктонбері або Емберлі для неї було справжньою втіхою, яку вона не наважувалася ділити з Велом, бо Велові милуватися природою заважав форсайтівський інстинкт, що вчив діставати від неї якусь користь — от хоч би зручну місцину об'їжджати коней.

Дорогою додому, ведучи «форд» рівно, ніби намагаючись його заспокоїти, Голлі дала собі обіцянку, що насамперед візьме Джона на гору і покаже йому свій краєвид, осяяний травневим сонцем.

Вона чекала молодшого брата з материнською ніжністю, не витраченою цілком на Вела. Під час триденних відвідин Робін-Гіла невдовзі після повернення на батьківщину їй не пощастило побачити Джона — він іще був у школі; і вона, як і Вел, уявляла його собі русявим хлопчиком, що, розмальований синіми та жовтими смугами, грався біля ставка.

Ті три дні в Робін-Гілі були сповнені хвилюванням, сумом і збентеженням. Спогади про покійного брата; спогади про Велове сватання; постарілий батько, якого вона не бачила двадцять років, щось похоронне в його іронії і ніжності, одразу помічене вразливою дочкою; а головне — присутність мачухи, яку Голлі невиразно пам'ятала, як «леді в сірому» тих днів, коли ще була маленька і дідусь був живий, а мадемуазель Бос так сердило, що та чужа жінка почала вчити Голлі музики,— все це бентежило й ятрило душу, що прагнула побачити у Робін-Гілі колишній спокій. Але Голлі вміла приховувати свої почуття, і все зовні ніби йшло гаразд.

На прощання батько поцілував її, і вона відчула, як тремтять його губи.

— Правда ж, донечко,— сказав він,— війна не змінила Робін-Гіла? Адже ні? Якби ж то ти привезла з собою Джоллі! Як тобі подобається ця спіритична маячня? Коли вже дуб помре, то його не оживиш.

Відчувши теплоту її обіймів, він, певно, здогадався, що виказав себе, бо зразу ж іронічно додав:

— Спіритизм — якесь безглузде слово; чим більше ним займаються, тим ясніше доводять, що все це матерія.

— Тобто як?— запитала Голлі.

— А дуже просто! Візьми хоча б фотографування привидів. Для фотографії потрібно насамперед, щоб світло падало на щось матеріальне. Ні, йдеться до того, що ми будемо називати всяку матерію духом або всякий дух матерією — не знаю, що саме чим.

— Але ж ти не віриш у загробне життя, тату?

Джоліон поглянув на неї, і її глибоко вразив сумовито-примхливий вираз його обличчя.

— Доню, я хотів би щось мати від смерті. Я вже не раз міркував над цим. Та хоч скільки намагався, я ніяк не можу знайти нічого такого, чого не можна було б пояснити телепатією, підсвідомістю й еманацією сукупності речей цього світу. Хотів би знайти, та не можу! Бажання породжують роздуми, але ж доказів вони не дають.

Голлі ще раз притулилася вустами до батькового чола, і її дотик підтвердив його теорію, що вся матерія стає духом,— чоло здалося їй якимось нематеріальним.

Але найбільше запам'яталося їй, як одного разу непомітно для мачухи вона спостерігала, як та читає листа від Джона. Це було, вирішила Голлі, найпрекрасніше, що вона бачила в житті. Айріні, поринувши в лист від сина, стояла біля вікна, а світло падало на її обличчя й гарне сиве волосся; уста її ворушилися, всміхалися, темні очі сміялися, радісно сяяли; в одній руці вона тримала листа, а другу притиснула до грудей. Голлі тихенько пішла собі, як від видіння чистої любові, певна, що Джон хороший хлопець.

Побачивши, як він виходить із вокзалу, несучи в руках по валізі, Голлі впевнилась, що приязнь її має підстави. Він трохи скидався на Джоллі — давно втраченого кумира її дитинства, але здавався безпосереднішим, не таким розважливим; очі в нього були посаджені глибше, волосся світліше — він не носив капелюха; загалом дуже милий «маленький братик».

Його соромлива чемність зворушила Голлі, яка звикла до самовпевненої поведінки сучасної молоді; він був збентежений тим, що машину веде вона, а не він. Чи не дозволить вона йому сісти за кермо? Щиро кажучи, у Робін-Гілі автомобіля не було від початку війни, і він брався за кермо тільки раз у житті, і то врізався в насип — тож нехай Голлі трохи повчить його. Його сміх, тихий і заразливий, здався їй просто чарівливим, хоча це слово, як вона чула, вважалося тепер застарілим. Коли вони приїхали додому, він витяг пожмаканого листа, Голлі прочитала його, поки він умився,— зовсім коротенький лист, що, мабуть, завдав її батькові багато мук:

«Люба доню!

Сподіваюся, ви з Велом пам'ятаєте, що Джон нічого не знає про нашу сімейну історію. Ми з його матір'ю вважаємо, що він надто молодий для цього. Хлопець дуже хороший, він зіниця її ока. Verbum sapientibus. [71]

Твій люблячий батько Дж. Ф.»

От і все; проте лист збудив у Голлі неспокій, і вона вже пошкодувала, що запросила Флер.

Після чаю вона виконала дану собі обіцянку й повела Джона в гори. Вони довго розмовляли, сидячи над старим крейдяним кар'єром, порослим ожиною і агрусом. Молочай і печіночниця поцяткували зелений схил дрібними зірочками квітів, у небі співали жайворонки, в кущах висвистували дрозди, часом чайка, залетівши з морського берега, кружляла, сліпучо-біла, на тлі тьмяного неба, де невиразною плямою вже сходив бляклий місяць. Повітря було напоєне солодкими пахощами, наче невидимі крихітні створіння бігали навколо й топтали запашні трави.

Джон, що був замовк, раптом сказав:

— Яка краса! І нічого зайвого. Дзвіночки отари і чайки політ...

— «Дзвіночки отари і чайки політ»! Та ти, любий мій, поет!

Джон зітхнув.

— Куди мені! Не вийде!

— А ти спробуй! Я пробувала в твоєму віці.

— Справді? Мама теж каже: «Спробуй»; але я такий нікчема. Почитаєте мені ваші вірші?

— Любий мій,— лагідно відказала Голлі,— я вже дев'ятнадцять років замужем. А вірші писала ще тоді, коли збиралася вийти заміж.

Джон знову зітхнув і ліг долілиць: повернена до Голлі щока чарівно зашарілася. Невже Джонові «забило дух», як сказав би Вел! Уже? Проте якщо так, то тим краще,— хлопець не зверне уваги на Флер. А втім, у понеділок він розпочне працювати на фермі. І Голлі всміхнулася. Хто це ходив за плугом? Здається, Бернс. Чи тільки Петро Орач? [72] Тепер мало не всі юнаки й більшість дівчат стали писати вірші, судячи з численних збірок, які вона прочитала в Південній Африці, замовляючи їх через Гетчеса і Бампгарда; і, треба сказати, цілком пристойні вірші, куди кращі за ті, які писала вона сама! Але ж треба взяти до уваги, що поезія по-справжньому ввійшла в моду пізніше — разом із автомобілями. Ще одна довга розмова після обіду біля каміна в низькій кімнаті, і їй було відомо про Джона майже все, окрім хіба що чогось дуже важливого. Голлі провела його до дверей спальні,— двічі побувавши в ній перед тим і переконавшись, що там усе гаразд,— і пішла до себе, впевнена, що полюбить брата і що Велу він теж сподобається. Він має гаряче серце, але спокійний; чудово вміє слухати, чуйний до інших. Він, очевидно, любить батька й обожнює матір. Їздити верхи, веслувати, фехтувати йому подобається більше, ніж грати в ігри. Він рятує метеликів, що пурхають біля свічки, і хоч ненавидить павуків, проте не вбиває їх, а виносить надвір на клаптику паперу. Одне слово, він симпатичний. Вона заснула, думаючи про те, як він страждатиме, коли хтось вразить його. Але хто його вразить?

А Джон тим часом сидів біля вікна з аркушем паперу й олівцем писав свого першого «справжнього вірша»— при свічці, бо місячного сяйва було не досить; його вистачало тільки на те, щоб ніч здавалася трепетною і наче вирізьбленою на сріблі. Такої ночі Флер могла б іти, озиратися і вести за собою в гірську далечінь. І Джон морщив своє задумане чоло, писав на папері, викреслював, писав знову і робив усе необхідне, щоб завершити витвір мистецтва, а його охопило таке почуття, яке, певно, охоплює весняний вітер, коли він виспівує свої перші пісні серед весняного цвіту. Джон належав до тих нечисленних хлопців, у яких шкільні роки не вбили прищепленої вдома любові до краси. Йому доводилося, звичайно, ховати її в глибині душі — навіть учитель малювання не знав про неї; але вона жила в ньому, чиста й світла. Вірш здався йому настільки ж недоладним і незграбним, наскільки ніч здавалася легкокрилою. Проте він вирішив зберегти його. Певна річ, вірш нікудишній, проте це все-таки краще, ніж нічого, коли треба висловити щось, чого не можеш висловити. Джон подумав трохи збентежено: «Я не зможу показати його матері». Заснувши нарешті, він спав дуже міцно, затоплений хвилею нових вражень і почуттів.

VII. ФЛЕР

Щоб уникнути неприємних розпитувань, Джонові сказали тільки:

— Ми запросили на неділю одну знайому дівчину. Вона приїде з Велом.

З тієї ж причини Флер сказали тільки:

— У нас гостює один юнак.

Обоє лошат, як їх називав подумки Вел, зустрілися, отже, зовсім не готові до цієї зустрічі. Голлі так познайомила їх:

— Це Джон, мій маленький брат; Флер — наша родичка, Джоне.

Джона, що саме зайшов знадвору, де світило сліпуче сонце, так вразило це щасливе чудо, що він аж занімів на мить, і Флер устигла спокійно промовити: «Добрий день», наче вони ніколи й не бачилися, і швидким порухом голови дала йому зрозуміти, що це їхня перша зустріч. Він у захваті схилився до її руки і став німий як могила. Він здогадався, що краще мовчати. Ще малим, коли мати застала його за читанням при світлі нічної лампочки, він пробелькотів: «Я, мамо, тільки гортав сторінки»,— на що мати відповіла: «Джоне, ніколи не кажи неправди, бо в тебе таке обличчя, що однаково тобі ніхто не повірить».

Материні слова назавжди підірвали впевненість, необхідну для того, щоб уміло брехати. Отож він мовчки слухав, як Флер швидко висловлює своє захоплення всім, що вона встигла побачити, частував її оладками й варенням і при першій нагоді пішов. Кажуть, що в білій гарячці хворий бачить нав'язливий предмет, здебільшого темний, який раптом змінює свою форму й положення. Джон теж бачив такий предмет; цей предмет мав темні очі й досить темне волосся, він змінював своє положення, але не форму. Усвідомлення того, що між ним і тим «нав'язливим предметом» уже існує таємне порозуміння (хоч він і не міг збагнути, в чому ж справа), сповнило Джона таким трепетом, що він був як у гарячці й став переписувати свого вірша (якого, звичайно, ніколи не насмілиться їй показати). Цокіт копит привів його до тями, і, визирнувши з вікна, він побачив, що вона верхи виїжджає на прогулянку разом із Велом. Звичайно, вона не марнує часу, але це видовище завдало йому прикрості: він-бо марнує час. Якби він не втік з їдальні в боязкому захваті, його б теж запросили. Він сидів біля вікна і стежив, як вони зникли з очей, з'явилися знову там, де дорога пішла вгору, знову сховалися і ще раз виринули на хвильку, чітко вимальовуючись на гребені пагорба. «Який же я дурень!— подумав він.— І тут пропустив нагоду».

Чому він не може триматися впевнено? Підперши голову обома руками, він почав уявляти собі прогулянку з нею, яку він прогавив. Вона приїхала тільки на два дні, і три години з них уже пропали. Чи є на світі ще такий йолоп, як він? Ні, немає.

До обіду він одягся заздалегідь і перший зійшов у їдальню. Тепер він уже не прогавить нагоди. Але він прогавив Флер, яка зійшла остання. За столом він сидів навпроти неї і жахливо страждав: неможливо було сказати ані слова — раптом він скаже щось не до ладу!— неможливо було дивитися на неї так, як хотілося б; одне слово, неможливо було поводитися невимушено з дівчиною, з якою він у мріях уже мандрував далеко-далеко за пагорбами, і водночас усвідомлювати, що в її очах, та й в очах інших, він, певно, виглядає справжнім дурнем. Так, він страждав жахливо! А Флер говорила так гарно, наче ширяла на швидких крилах. Дивно, як вона опанувала мистецтво, яке здавалось йому нездоланно важким. Справді, вона, мабуть, вважає його безнадійним телепнем!

Погляд сестри, що стежила за ним трохи здивовано, таки примусив його поглянути на Флер; але очі дівчини, широко розплющені й промовисті, почали благати: «Бога ради, не дивися!» — і примусили його поглянути на Вела, а Велова посмішка примусила Джона втупитись у свою котлету, в якої, на щастя, не було ні очей, ні посмішки, і він поквапився її з'їсти.

— Джон збирається стати фермером,— почув він голос Голлі,— фермером і поетом.

Він докірливо глянув на сестру, побачив її лукаво зведену брову, точнісінько як у їхнього батька, засміявся й відчув себе краще.

Вел розповів про зустріч із мосьє Проспером Профоном — і дуже до речі, бо, розповідаючи, він дивився на Голлі, а вона на нього, тим часом як Флер, ледь насуплена, здавалося, думала про щось своє, і Джон нарешті міг глянути на неї. Вона була в білій сукні, дуже простій і добре пошитій; руки були голі, у волоссі біла троянда. В цю коротку мить, коли він уперше вільно поглянув на неї після напруженої ніяковості, вона ніби линула в повітрі — таке враження буває, коли ми дивимося в темряві на струнку білу вишеньку; вона вразила його, наче вірш, що забринів у пам'яті, наче мелодія, що долинає з далини і завмирає.

Він зніяковіло міркував, скільки їй років,— вона трималась так впевнено й здавалася куди досвідченішою за нього. Навіщо приховувати, що вони вже зустрічалися? Він пригадав материне обличчя, ображене й збентежене, коли вона відповіла: «Так, вони наші родичі, але ми з ними не знайомі». А мати його залюблена в красу. Невже, познайомившися з Флер, вона не захоплюватиметься нею? Не може бути!

Залишившись після обіду вдвох із Велом, він поважно попивав портвейн і відповідав на запитання свого новоявленого зятя. Щодо коней (вони завжди були в центрі уваги Вела), то Джон може брати для прогулянок молодого гнідого, хай сам його сідлає, розсідлує і взагалі доглядає після прогулянки. Джон сказав, що все це він звик робити вдома, і побачив, що господар став про нього кращої думки.

— Флер,— мовив Вел,— іще невправна наїзниця, але вона здібна. От її батько — той не відрізнить коня від колеса. А твій батько їздить верхи?

— Раніше їздив, але тепер... Розумієте, він...

Джон затнувся, бо не міг вимовити слова «старий». Батько його старий, а проте й не старий; ні, зовсім ні!

— Розумію,— мовив Вел.— В Оксфорді я знав колись твого брата, того, що загинув у бурській війні. Якось ми з ним побилися в університетському саду. Дивний то був випадок,— додав він замислено,— через нього сталося чимало подій.

У Джона широко розплющилися очі; все штовхало його до історичних досліджень. Але з порога почувся лагідний сестрин голос:

— Ідіть до нас— І Джон підвівся; бо серце його завжди рвалося до сучасного.

Флер заявила, що «такого чудового вечора нічого сидіти в чотирьох стінах», і всі четверо вийшли надвір. У місячному сяйві роса блищала памороззю, і старий сонячний годинник відкидав довгу тінь. Два самшитові живоплоти, темні й квадратні, що стикались під прямим кутом, відгороджували садок. Флер звернула в прохід між ними.

— Ходімо!— гукнула вона.

Джон озирнувся на інших і пішов за дівчиною. Вона привидом линула між дерев. Над нею мерехтіла біла краса, наче зіткана з шумовиння, пахло старими стовбурами і кропивою. Флер зникла. Він подумав, що згубив її, і раптом мало не наскочив на неї: вона стояла нерухомо.

— Правда, чудово?— вигукнула вона, і Джон відповів:

— Так!

Вона простягла руку, зірвала Яблуневий цвіт і стала крутити його в руках.

— Можна, я зватиму вас просто Джон? І на ти?

— Звичайно, можна.

— От і гаразд! Але ти знаєш, що наші родини ворогують?

Джон весь похолов:

— Ворогують? Чому?

— Романтично й безглуздо. Саме тому я й вдала, що досі ми ніколи не зустрічалися. А знаєш, устаньмо завтра рано й погуляємо вдвох до сніданку, щоб з'ясувати все. Я не люблю марудитися, а ти?

Джон пробурмотів у захваті, що він згоден.

— Отже, о шостій. А твоя мати, по-моєму, дуже вродлива.

Джон палко підхопив:

— Авжеж, дуже.

— Я люблю красу в усіх її виявах,— провадила Флер,— але щоб вона неодмінно хвилювала. Проте грецького мистецтва я не визнаю.

— Як! Навіть Евріпіда?

— Евріпіда? Ой ні! Я не терплю грецьких трагедій: вони страшенно довгі. Я вважаю, що краса завжди швидкоплинна. Я, наприклад, люблю подивитися на якусь картину і втекти. Не люблю, коли одразу багато чогось. Поглянь!— Вона підняла яблуневий цвіт до місячного проміння.— Як на мене, це краще, ніж увесь сад.

І раптом другою рукою вона схопила Джона за руку.

— По-моєму, найогидніше в світі — це обережність. А ти як гадаєш? Понюхай місячне світло!

Вона кинула в нього квіткою, і запаморочений Джон погодився, що обережність — найогидніша річ у світі, і, нахилившись, поцілував пальці, що тримали його руку.

— Гарно й по-старосвітському,— спокійно мовила Флер — Ти нестерпно мовчазний, Джоне. Хоч я люблю мовчанку, коли вона раптова.— Вона відпустила його руку.— Ти, мабуть, подумав тоді, що я згубила хусточку навмисне?

— Ні!— вигукнув Джон, глибоко вражений.

— Так от, я навмисне її впустила. Ходімо назад, а то вони подумають, що ми заховалися від них навмисне.

І знову вона полинула, наче привид, між деревами. Джон пішов за нею, з коханням у серці, з весною в серці, а над усім мерехтіло у місячному сяйві біле неземне цвітіння. Вони вийшли там, де й зайшли; Флер набрала невимушеного вигляду.

— Там як у казці,— сказала вона мрійливо Голлі.

Джон мовчав, сподіваючись без надії, що, може, його мовчанка здасться їй раптовою.

Вона так невимушено й стримано сказала йому на добраніч, що Джон подумав: усе це йому приснилося...

У своїй спальні Флер скинула сукню і, вбравшись у химерно безформний халат, все ще з білою квіткою у волоссі, мов гейша, сіла, підібгавши під себе ноги, на ліжку й почала писати при свічці:

«Люба Черрі!

Здається, я закохалася. Впало наче сніг на голову, хоч відчувається десь глибше. Він — мій троюрідний брат — зовсім дитина, на півроку старший і на десять років молодший за мене. Хлопці завжди закохуються в старших, а дівчата в молодших або в старих сорокарічних чоловіків. Не смійся, але я зроду не бачила нічого правдивішого за його очі; і він божественно мовчазний! Наша перша зустріч у Лондоні відбулася дуже романтично, біля Восповичевої Юнони. Зараз він спить у сусідній кімнаті, яблуні цвітуть у місячному сяйві, а завтра вранці, поки всі спатимуть, ми підемо в гори — в казковий край. Наші родини ворогують; уявляєш, як це цікаво. Авжеж! І, можливо, мені доведеться вдатися до хитрощів, попросити тебе, щоб ти запросила мене до себе,— сама розумієш, навіщо! Мій батько не хоче, щоб ми зналися, але що мені до того. Життя надто коротке. У нього вродлива мати, темноока, з гарним сріблястим волоссям і молодим обличчям. Я гостюю у його сестри, яка замужем за моїм двоюрідним братом; все це страшенно переплутане, але я збираюся завтра витягти з неї все, що зможу. Ми з тобою часто говорили, що любов псує веселу гру. То знай: це дурниці. Вона відкриває всі радощі, і що раніше ти це відчуєш, моя люба, то краще для тебе.

Джон (не просто «Джон», а скорочене від «Джоліон»— в нашій родині полюбляють це ім'я) із тих, що то спалахують, то гаснуть: зростом п'ять футів десять дюймів, але він іще росте й збирається стати поетом. Якщо ти сміятимешся з мене, то нашій дружбі навіки кінець. Мабуть, попереду чимало всіляких труднощів, але ти знаєш: коли я чогось захочу, то неодмінно того доб'юся. Одна із основних прикмет кохання — це те, що повітря навколо тебе здається сповненим різних образів, як ото часом тобі привиджується обличчя на місяці; наче ти танцюєш і водночас тебе проймає дивне відчуття десь над корсетом, ніби пахощі апельсинового цвіту. Це, моє перше кохання і, передчуваю, останнє, хоча, звичайно так твердити безглуздо за всіма законами природи й моралі. Якщо ти глузуватимеш з мене, я тебе вб'ю, а якщо розповіси кому-небудь, я тобі цього не подарую. Чи віриш, мені здається, що я не зважуся послати цього листа. Може, я й передумаю до ранку. А тим часом на добраніч, моя Черрі-черешенько!

Твоя Флер»

VIII. ІДИЛІЯ НА ЛОНІ ПРИРОДИ

Коли двоє юних Форсайтів зійшли на перший пагорб і повернулися обличчям на схід, до сонця, небо було без єдиної хмарки і трава іскрилася росою. На пагорб вони вибралися майже бігцем і трохи засапалися; якщо вони й хотіли сказати щось одне одному, то все-таки не сказали і йшли мовчки під спів жайворонків, почуваючи себе трохи незручно, як то буває під час ранкової прогулянки натщесерце. Піти нишком з дому було цікаво, але на вільній високості відчуття змови розвіялося і змінилося німотою.

— Ми припустилися безглуздої помилки,— озвалася Флер, коли вони пройшли півмилі.— Я хочу їсти.

Джон витяг з кишені плитку шоколаду. Вони з'їли її — і язики у них розв'язалися. Вони розмовляли про свої домашні звичаї, про своє життя, яке тут, серед безлюдних вершин, здавалося чарівно-нереальним. У минулому Джона непорушним лишалося тільки одне — його мати; в минулому Флер — її батько; і про цих двох, які наче несхвально стежили за ними здаля, вони говорили мало.

Дорога спустилась в улоговину, а потім знову виринула в напрямку Ченктонбері-Рінга; вдалині блиснуло море, яструб ширяв між ними і сонцем, і його криваво-руді крила здавалися вогненно-червоними. Джон нестямно любив птахів і міг годинами спостерігати за ними, а що він мав пильне око й добру пам'ять на цікаві для нього речі, то, коли йшлося про птахів, його, може, й варто було послухати. Але на Ченктонбері-Рінгу не чути було птахів: його великий храм — буковий гай — в цю ранню пору здавався мертвим і холодним; вийшовши із затінку дерев знову на сонце, вони відчули полегкість. Тепер настала черга Флер. Вона завела мову про собак, про те, як жорстоко з ними поводяться. Хіба ж можна тримати їх на цепу! Якби її воля, вона б шмагала різками тих людей, що так роблять. Джона здивував цей категоричний прояв гуманних почуттів. Виявляється, вона знала собаку, якого сусідній фермер тримав на цепу в закутку свого пташника за будь-якої погоди, аж поки пес зовсім охрип від гавкання!

— Найбільше мене обурює те,— палко мовила вона,— що якби бідолаха не гавкав на кожного перехожого, то його б не тримали на припоні. Ні, що не кажи, а людина — підла істота. Я двічі потай відв'язувала його; обидва рази він мене мало не вкусив, а потім шаленів з радощів, але опісля він завжди прибігав додому, і його знову припинали. Якби моя воля, я б посадила на цеп того фермера.— Джон побачив, як блиснули її зуби й очі.— Я б випекла йому на лобі слово: «Тварюка». Щоб знав, як мучити бідолашного пса!

Джон погодився, що це була б йому добра наука.

— До всього цього,— сказав він,— їх спонукає почуття власності. Останнє покоління думало тільки про власність; тому й вибухнула війна.

— О!— вигукнула Флер.— Мені таке ніколи не спадало на думку. Мої і твої родичі посварилися через власність. А вона ж є у всіх нас — принаймні твої батьки, здається, багаті.

— Атож! На щастя. Я навряд чи зумів би заробляти гроші.

— Якби вмів, то не сподобався б мені.

Джон боязко взяв її під руку.

Флер почала наспівувати, дивлячись просто себе:

Джон несміливо обняв її рукою за стан.

— Ти ба, який швидкий,— спокійно мовила Флер.— Ти часто так робиш?

Джон опустив руку. Але Флер засміялася, і його рука знову лягла на її талію. Флер заспівала:

— Співай, Джоне!

Джон підхопив пісню. До них приєдналися жайворонки, дзвіночки отари і ранковий передзвін з далекої церкви в Стейнінгу. Вони співали пісню за піснею, аж поки Флер сказала:

— Господи, як я зголодніла!

— Ой, це я винен.

Дівчина глянула йому в очі.

— Джоне, ти чудовий хлопець.

І вона ліктем притиснула його руку, що обіймала її. Джон мало не поточився від щастя. Жовто-білий пес, що гнався за зайцем, змусив його опустити руку. Вони провели очима пса й зайця, які помчали схилом униз. Флер зітхнула:

— Він його не спіймає, слава богу! Котра година? Мій годинник зупинився. Забула завести його.

Джон поглянув на свій годинник.

— От диво!— вигукнув він.— І мій зупинився.

Вони рушили далі, тримаючись за руки.

— Якщо роси немає,— запропонувала Флер,— то посидьмо на траві.

Джон скинув куртку, і вони посідали на ній поряд.

— Ось понюхай! Справжній чебрець.

Він знову обняв її, і вони посиділи мовчки кілька хвилин.

— От дурні!— вигукнула Флер і схопилася на ноги.— Ми жахливо запізнимося, стоятимемо перед ними ні в сих ні в тих і зразу збудимо підозру. Ось що, Джоне: ми просто вийшли прогулятися перед сніданком і заблукали. Гаразд?

— Гаразд,— погодився Джон.

— Це важливо. Нам чинитимуть усілякі перешкоди. Ти добре вмієш брехати?

— Здається, не дуже. Але я спробую.

Флер насупилась.

— Знаєш,— сказала вона,— я гадаю, нам не дозволять дружити.

— Чому?

— Я вже тобі казала.

— Але ж це безглуздя.

— Так, але ти не знаєш мого батька.

— Мабуть, він тебе дуже любить.

— Розумієш, я єдина дочка. І ти єдиний син — у своєї матері. Так прикро! Від одинаків завжди сподіваються чогось надзвичайного. Поки їхні сподівання виконаєш, устигнеш померти.

— Так,— пробурмотів Джон,— життя жахливо коротке. А хочеться жити вічно і все спізнати.

— І всіх любити?

— Ні!— вигукнув Джон.— Любити я хотів би тільки один раз — тебе.

— Та невже! Як воно в тебе швидко! О, дивися, крейдяний кар'єр; звідси недалеко і додому. Біжімо!

Джон побіг слідом, злякано міркуючи, чи не образив він її.

Крейдяний кар'єр був сповнений сонячного проміння і дзижчання бджіл. Флер відкинула з чола волосся.

— Ну,— мовила вона,— на всякий випадок дозволяю тобі поцілувати мене, Джоне.

Вона підставила щоку. У захваті він припав до цієї гарячої і ніжної щоки.

— Не забудь: ми заблукали. Решту, по змозі, залиш мені. Я сердито дивитимусь на тебе; так буде певніше. І ти спробуй дивитися на мене вовком.

Джон похитав головою.

— Не можу.

— Ну заради мене. Хоча б до чаю.

— Здогадаються,— похмуро промовив Джон.

— Спробуй якось. Бачиш? Ось ми і вдома. Помахай капелюхом. Ах, ти не маєш його. То я гукну. Відійди трохи від мене й насупся.

Хвилин через п'ять, заходячи в дім і суплячись якомога невдоволеніше, Джон почув у їдальні її дзвінкий голос:

— Ой, я просто вмираю з голоду! Подумати тільки: збирається стати фермером, а сам заблудився! Бовдур, та й годі!

IX. ГОЙЯ

Сніданок закінчився, і Сомс пішов у картинну галерею, що містилася на горішньому поверсі його будинку біля Мейплдергема. Йому, як казала Аннет, «було тоскно». Флер іще не повернулася додому. Її чекали в середу, але вона повідомила телеграмою, що приїде в п'ятницю, а в п'ятницю сповістила, що прибуде в неділю; тим часом приїхала її тітка, і її кузени Кардігани, і цей Профон, і всі нудилися, бо бракувало Флер. Сомс стояв перед Гогеном — найвразливішим місцем своєї колекції. Він купив цю потворну велику картину разом з двома ранніми Матісами ще перед війною, бо тоді всі просто схибнулися на постімпресіоністах. Сомс міркував, чи не звільнить його від них Профон,— цей чолов'яга, здається, не знає, куди подіти гроші,— коли позаду пролунав сестрин голос: «Як на мене, Сомсе, це жахлива картина»,— і, озирнувшись, він побачив Вініфред, яка підійшла до нього.

— Справді?— сухо відказав він.— Я дав за неї п'ятсот фунтів.

— Невже! Жінка така не буває, навіть як вона чорношкіра. Сомс невесело всміхнувся.

— Ти прийшла не для того, щоб сказати це.

— Ні. Ти знаєш, що Джоліонів хлопець саме гостює у Вела і його дружини?

Сомс рвучко обернувся.

— Що?

— Та-ак,— протягло мовила Вініфред,— він житиме в них: вивчає сільське господарство.

Сомс одвернувся й почав міряти кроками кімнату, але сестрин голос переслідував його:

— Я попередила Вела, щоб ні йому, ні їй не проговорився про давні справи.

— Чому ж ти мені раніше не сказала?

Вініфред знизала повними плечима.

— Флер робить усе, що їй заманеться. Ти завжди їй потурав. Та й що ж тут страшного, любий мій?

— Що страшного! — процідив Сомс.— Вона... вона...

Він прикусив язика. Юнона, хусточка, очі Флер, розпитування, а тепер ці затримки — симптоми здавалися йому такими зловісними, що, вірний своїй вдачі, він не міг висловити своїх побоювань.

— Здається мені, ти надто обережний,— почала Вініфред.— На твоєму місці я б нічого не приховувала від неї. Безглуздо думати, ніби дівчата тепер такі самі, як і колись. Звідки, не скажу, але знають вони, очевидно, все.

Незворушне обличчя Сомса конвульсивно смикнулося, і Вініфред квапливо додала:

— Якщо тобі важко говорити про це, то я можу взяти на себе.

Сомс похитав головою. Поки в цьому не було нагальної потреби, думка, що його улюблена дочка довідається про ту давню ганьбу, надто тяжко вражала його гордість.

— Ні,— сказав він,— тільки не тепер. І ніколи, як буде можливо.

— Дурниці, брате. Сам знаєш, які люди.

— Двадцять років — довгий час,— сказав Сомс.— Хто про це пам'ятає, крім нашої рідні?

Вініфред промовчала. Що далі, то дужче вона прагнула миру й спокою, яких замолоду позбавив її Монтегю Дарті. А оскільки картини завжди діяли на неї гнітюче, незабаром вона пішла вниз, у вітальню.

Сомс пройшов у куток, де поряд висіли його справжній Гойя і копія фрески «La vendimia». Поява у нього картини Гойї може бути яскравим прикладом того, як заплутується в павутинні власницьких потягів і пристрастей барвистокрилий метелик — людське життя. Прадідові високородного власника картини вона дісталася під час одного з походів у Іспанію — шляхом відвертого грабунку. Високородний власник не уявляв собі її цінності, поки в дев'яностих роках один заповзятливий критик не відкрив світові, що іспанський художник на ім'я Гойя — геній. Це була звичайна собі картина Гойї, проте чи не єдина в Англії, і високородний власник прославився. Маючи великі статки й відзначаючись тією аристократичною культурою, яка нехтує суто чуттєві втіхи й грунтується на здоровішому принципі, що людина повинна знати все і відчайдушно любити життя,— він твердо вирішив, поки живий, тримати у себе річ, котра так його прославила, а після смерті відписати її державі. На щастя Сомса, 1909 року палата лордів зазнала запеклих нападок, і високородний власник стривожився й розгнівався. «Якщо вони вважають, що можна безкарно грабувати мене з усіх боків,— сказав він сам собі,— то вони помиляються. Поки мене не чіпають і дають спокійно тішитися життям, держава може розраховувати на те, що після моєї смерті вона дістане у спадок кілька моїх картин. Але якщо держава збирається цькувати мене й грабувати, то хай я буду проклятий, коли не продам до бісового батька всієї колекції. Не шануєте моїх патріотичних почуттів, то й не сподівайтеся, що я віддам вам свою власність». Кілька місяців у нього визрівала ця думка, а потім якось уранці, прочитавши промову одного державного діяча, він телеграфував своєму агентові, щоб той приїхав разом із Бодкіном. Оглянувши колекцію, Бодкін, чия думка про ринкові ціни мала найбільшу вагу, заявив, що з повною свободою дій, продаючи картини в Америку, Німеччину та інші країни, де ще шанують мистецтво, можна одержати за них куди більше грошей, ніж в Англії. Патріотичні почуття високородного власника, сказав він, добре відомі, але в його колекції мало не всі картини — унікальні витвори мистецтва. Високородний власник намотав це собі на вус і вичікував іще одинадцять місяців. На дванадцятому місяці він прочитав нову промову того самого державного діяча й телеграфував агентові: «Дайте Бодкінові свободу дії». Саме тоді у Бодкіна і виник задум, який урятував Гойю і ще дві унікальні картини для батьківщини високородного власника. Однією рукою Бодкін пропонував картини на чужоземний ринок, а другою складав список приватних англійських колекціонерів. Діставши пропозицію найвищої, на його думку, ціни від якого-небудь чужоземного колекціонера, він пропонував картину і встановлену ціну увазі вітчизняних колекціонерів і закликав їх із патріотичних почуттів заплатити більше. В трьох випадках (включаючи й Гойю) з двадцяти одного він досяг своєї мети. Чому? Бо один з колекціонерів, гудзиковий фабрикант, бажав, щоб його дружина іменувалася леді Баттонс [73]. Тому він придбав за великі гроші одну з унікальних картин і подарував її державі. Його друзі казали, що це «один із пунктів його стратегічного плану». Другий колекціонер ненавидів Америку і купив унікальну картину, щоб «допекти клятим янкі». Третій колекціонер був Сомс, який, тверезіше міркуючи, аніж інші, купив картину після поїздки в Мадрід, бо переконався, що Гойя поки ще йде вгору. Тепер, щоправда, він не в моді, проте слава його ще попереду; і, дивлячись на цей портрет, який нагадував своєю прямотою Гогарта і Мане, але водночас вражав своєрідною гострою красою малюнка, Сомс дедалі більше впевнювався, що не помилився, хоч і заплатив великі гроші,— жодна картина ще не обходилася йому так дорого. А поряд з портретом висіла копія «La vendimia». Ось вона, мала пустунка, дивиться на нього сонливо-замріяним поглядом, тим поглядом, який Сомс любив у ній найбільше, бо він навіював йому почуття спокою.

Він усе ще дивився на картину, коли ніздрі його залоскотав запах сигарного диму й хтось позад нього промовив:

— То як, містере Форсайд, що ви збираєтеся робити з цією невеличкою колекцією?

Знову цей бельгієць, мати якого — наче не досить і фламандської крові — була вірменка! Придушивши роздратування, він спитав:

— Ви розумієтесь на картинах?

— У мене теж є дещо.

— І постімпресіоністи є?

— Та-ак. Вони мені подобаються.

— Якої ви думки про цю річ?— запитав Сомс, показуючи на Гогена.

Мосьє Профон випнув нижню губу і гостру борідку.

— А нічогенька,— відповів він.— Ви хочете її продати?

Сомс стримав раптове бажання сказати: «Ні, власне»,— він не бажав вдаватися з цим чужинцем до звичних хитрощів.

— Так,— мовив він.

— Що ви за неї хочете?

— Те, що сам заплатив.

— Гаразд,— сказав мосьє Профон.— Охоче заберу у вас цю невеличку картину. Постімпресіоністи дуже далекі від життя, але вони цікаві. Я не вельми захоплююся живописом, проте маю дещо, зовсім невеличку колекцію.

— Чим же ви захоплюєтеся?

Мосьє Профон знизав плечима.

— Життя страшенно нагадує бійку мавп за порожній горіх.

— Ви молодий,— сказав Сомс.

Профонові, певно, закортіло узагальнень, але можна було обійтися без нагадувань, що власність втратила свою колишню тривкість.

— Я не бентежуся,— відповів, усміхаючись, мосьє Профон.— Ми народжуємося і вмираємо. Половина людства голодує. Я годую невеличкий гурт дітей на батьківщині моєї матері; але яка з того користь? Однаково, що викинути гроші в річку.

Сомс поглянув на нього й повернувся до свого Гойї. Хто знає, чого хоче цей чужинець.

— На яку суму мені виписати чек?— провадив мосьє Профон.

— П'ятсот,— коротко відказав Сомс.— Але я не силую вас купувати картину, якщо вона вас мало цікавить.

— О, не турбуйтесь,— відповів мосьє Профон.— Я буду щасливий придбати цю річ.

І він виписав чек авторучкою, щедро оздобленою золотом. Сомс занепокоєно стежив за ним. Яким чином цей добродій довідався, що він хоче продати Гогена? Мосьє Профон подав йому чек.

— Англійці ставляться до картин дуже дивно,— зауважив він.— Так само і французи, та й мої співвітчизники теж. Дуже дивно.

— Не розумію вас,— холодно сказав Сомс.

— Ніби це капелюхи,— загадково мовив мосьє Профон.— Маленькі чи великі, вгору криси чи вниз — усе тільки мода. Дуже дивно.

Він посміхнувся і виплив з галереї, синій і міцний, як дим його чудової сигари.

Сомс узяв чек із таким почуттям, ніби Профон піддав сумніву справжню вартість власництва. «Космополіт»,— думав він, спостерігаючи, як Профон і Аннет сходять з веранди й простують до річки. Що його дружина знайшла в цьому жевжику? Може, їй приємно порозмовляти рідною мовою І в душі Сомса зродилося те, що мосьє Профон назвав би «невеличким сумнівом»: чи не занадто Аннет вродлива, щоб безпечно прогулюватися з цим «космополітом»? Навіть на такій відстані Сомс бачив синій димок сигари мосьє Профона, що звивався в спокійному сонячному світлі; і його сірі замшеві черевики й сірий фетровий капелюх — та він справжній чепурун! Побачив він також, як його дружина швидко повернула голову, що так рівно височіла над її знадливою шиєю і плечима. Цей поворот шиї завжди здавався йому трохи умисним і якимсь оперетковим — не зовсім пристойним для леді. Він стежив, як вони йшли садовою доріжкою. До них приєднався юнак у фланелевому костюмі — мабуть, якийсь недільний гість, що приплив сюди човном. Сомс повернувся до свого Гойї. Він іще дивився на Флер-виноградарку, занепокоєний новиною, яку принесла Вініфред, коли голос дружини сказав:

— Сомсе, це містер Майкл Монт. Ти запрошував його подивитися картини.

Перед ним стояв жвавий юнак із галереї на Корк-стріт!

— З'явився, як бачите, сер. Я живу всього за чотири милі від Пенгборна. Правда, чудовий день?

Опинившись віч-на-віч з наслідками своєї товариськості, Сомс придивився до відвідувача. Рот у юнака був широкий, губи вигнуті — наче він безперестану посміхався. Чому він не відростить рештки своїх ідіотських вусиків, що роблять його схожим на блазня з мюзик-холу? Нащо сучасна молодь принижує свій клас цими схожими на зубну щітку вусиками чи крихітними бачками? Фе! Самозакохані ідіоти! Зате в усьому іншому гість видавався цілком пристойним, і його фланелевий костюм був бездоганно чистий.

— Радий вас бачити,— сказав він.

Юнак, що роздивлявся довкола, раптом завмер.

— Оце-то картина!

Сомс відчув і приємність, і прикрість водночас, побачивши, що гостеве зауваження стосується копії Гойї.

— Так,— сухо відказав він,— але це не справжній Гойя. Це лише копія. Я замовив її, бо дівчина з фрески нагадує мені дочку.

— Справді! То ось чому, сер, це обличчя здалося мені знайомим. Вона тут?

Відвертість юнака майже обеззброїла Сомса.

— Вона приїде після чаю. Оглянемо картини?

І Сомс почав обхід, який ніколи не набридав йому. Він не сподівався тонкого розуміння від людини, що сплутала копію з оригіналом, але в міру того, як вони переходили від розділу до розділу, від періоду до періоду, юнак дедалі більше дивував його щирими й влучними зауваженнями. Сам проникливий від природи й навіть чутливий під маскою стриманості, Сомс недаремно тридцять вісім років присвятив своїй колекціонерській пристрасті, і його обізнаність із живописом виходила за межі простого знання ринкової вартості картин. Він, так би мовити, був ланкою між художником і покупцем. Мистецтво для мистецтва й таке інше, звичайно, дурниці. Але естетизм і добрий смак необхідні. Треба, щоб витвір художника одержав визнання певного числа людей з добрим смаком, і тоді він набуде твердої ринкової вартості, тобто стане «витвором мистецтва». Розриву, по суті, не існує. І він настільки звик до овечої отари несміливих і незрячих відвідувачів, що його зацікавив гість, який без вагання говорив про Мауве: «Які чудові копиці!» або про Якоба Маріса: «Малював, наче віхтем мазав! От у Маттейса Маріса виходило знаменито, правда, сер? У нього поверхню хоч лопатою копай!» А коли юнак свиснув перед Вістлером із словами: «Як ви гадаєте, сер, чи він хоч раз бачив голу жінку?»— Сомс зауважив:

— А хто ви самі, містере Монт, дозвольте запитати?

— Я, сер? Я збирався стати художником, але завадила війна. В окопах я, знаєте, мріяв про біржу, щоб там було затишно, тепло й не дуже гамірно. Але все зіпсував мир; на акціях тепер далеко не заїдеш, адже так? Я демобілізувався лише рік тому. Що ви мені порадите, сер?

— У вас є кошти?

— Бачте,— відповів юнак,— у мене є батько. Я захищав його життя під час війни, отже, тепер він зобов'язаний захищати мене від голоду. Хоча, певна річ, виникає питання, чи залишать йому його власність. Якої ви думки щодо цього, сер?

Сомс відповів блідою посмішкою, якою ніби хотів захиститися від цього запитання.

— Мого старого аж пересмикує, коли я кажу, що, може, йому ще доведеться працювати. Він, бачте, землевласник, а це фатальна хвороба.

— Ось мій справжній Гойя,— сухо промовив Сомс.

— Отуди к бісу! Він таки геній. Якось у Мюнхені я бачив картину Гойї, від якої мені аж подих забило. Злюща стара баба в розкішних мереживах. Хто-хто, а він не прагнув догодити публіці. Нищівний був, як динаміт: мабуть, у свій час потрощив чимало умовностей. А як малював! Куди до нього Веласкесу, правда ж?

— У мене немає Веласкеса,— відповів Сомс.

Юнак уважно поглянув на нього.

— Звичайно,— сказав він,— адже придбати Веласкеса можуть тільки держави або спекулянти. Чому б усім збанкрутілим державам не продати силоміць своїх Веласкесів, Тіціанів та інших знаменитостей спекулянтам, а потім видати закон, що кожен, хто має картину старих майстрів (дивися список), повинен виставити її в одній з державних галерей! Над цим варто поміркувати.

— Може, ходімо вниз пити чай?— запропонував Сомс. Юнак немовби прищулив вуха. «А він хлопець не дурний»,— подумав Сомс, виходячи слідом за ним на сходи.

Гойя зі своєю сатиричною любов'ю до деталей, своєю своєрідною лінією, сміливою грою світла й тіні міг би чудово відтворити гурт, що зібрався внизу за чайним столиком Аннет. Можливо, він один з усіх художників віддав би належне сонячним променям, що пробивалися крізь листя плюща, тьмяному полиску бронзи, старовинному кришталю, тонким скибочкам лимона в світло-бурштиновому чаї; віддав би належне Аннет у чорному мереживі — її врода чимось нагадувала біляву іспанку, хоч їй бракувало одухотвореності цього рідкісного жіночого типу; сивоволосій Вініфред, затягненій у корсет статечності; поважності сивого, худорлявого Сомса; жвавому Майклові Монту, гостровухому й гостроокому; Імоджен, трохи розповнілій, смаглявій, з променистими очима; Просперові Профону, який наче казав виразом свого обличчя: «Ет, містере Гойя, чи варто малювати цей невеличкий гурт?»; нарешті Джекові Кардігану, чиї блискучі очі і червонощоке обличчя виказували його рушійний принцип: «Я — англієць і живу, щоб довести свою життєздатність».

Цікаво, до речі, зауважити: Імоджен, яка дівчиною колись урочисто проголосила, що ніколи не вийде заміж за хорошого чоловіка, бо вони страшенно нудні,— нарешті вийшла за Джека Кардігана, в якому здоров'я настільки стерло всі сліди первородного гріха, що вона б могла піти на спочинок з десятьма тисячами інших англійців і не відрізнити їх від того, кого вона обрала ділити з нею ложе. «О, Джек здоровий, як бик!— казала вона на превелику втіху матері.— Він жодного дня не хворів за все своє життя. Всю війну пройшов без жодної подряпини. Ви навіть уявити собі не можете, який він здоровий і життєздатний!» І справді, він був так добре пристосований до життя, що й не помічав, коли дружина фліртувала з іншими чоловіками, що почасти було дуже зручно. Проте вона його любила, як можна любити спортивну машину, любила й двох Кардіганчиків, створених за його зразком. Її очі лукаво порівнювали його зараз з Проспером Профоном. Мабуть, на світі не було жодного «невеличкого» спорту чи гри, за які б не брався мосьє Профон — від кеглів до полювання на акул — і які б йому не набридли. Часом Імоджен хотілося, щоб вони набридли й Джекові, який і досі грав та говорив про це з простодушним запалом школярки, що захопилася хокеєм; вона була впевнена, що у віці дядечка Тімоті Джек гратиме в дитячий гольф на килимі в її спальні й «утиратиме комусь носа».

Він саме розповідав, як сьогодні вранці біля останньої ямки переміг професіонала: «приємний чоловік і непогано грав»; як він після сніданку провеслував аж до Кевершема; розповідаючи, він спокушав мосьє Профона зіграти з ним партію в теніс після чаю: спорт — корисна штука, він робить людину життєздатною.

— А навіщо вам життєздатність?— запитав мосьє Профон.

— Так, сер,— мовив Майкл Монт,— до чого ви хочете бути здатним у житті?

— І справді, Джеку,—радісно підхопила Імоджен,—до чого ти здатний?

Джек Кардіган витріщав очі й аж пашів здоров'ям. Запитання дзижчали, як комарі, і він підняв руку, наче хотів відігнати їх. Під час війни, звичайно, він був здатний убивати німців; а тепер він або не знав, або ж уникав пояснювати свої рушійні принципи.

— Але ж він слушно робить,— несподівано озвався мосьє Профон.— Нам залишається тільки одне: не втрачати своєї життєздатності.

Цей вислів, надто глибокодумний для недільного чаювання, лишився б без відповіді, якби не присутність невгамовного Монта.

— Авжеж!— вигукнув він.— Ось велике відкриття, яким ми завдячуємо війні. Ми вважали, що йдемо шляхом поступу, але насправді ми тільки змінюємося.

— На гірше,— посміхнувся мосьє Профон.

— Який ви веселий, Проспере!— прошепотіла Аннет.

— Ходімо грати в теніс!— озвався Джек Кардіган.— Вам треба трохи розвіятись. А ви граєте, містере Монт?

— Так-сяк відбиваю м'яча, сер.

Сомс підвівся, спонукуваний підсвідомою тривогою за майбутнє, яка визначала все його життя.

— Коли приїде Флер...— почув він слова Джека Кардігана.

Так! Чому її досі нема? Через вітальню, хол і веранду він вийшов на алею й спинився, прислухаючись, чи не їде автомобіль. Навколо стояла недільна тиша; пишні кетяги бузку напоювали повітря солодкими пахощами. Білі хмарки линули, мов пір'їни, позолочені сонцем. Йому згадався день, коли народилася Флер і він чекав із мукою, зважуючи в своїх руках її життя й життя її матері. Він урятував її тоді, щоб вона стала квіткою йото життя. А тепер!.. Невже вона неодмінно мусить завдавати йому турботи? Турботи й болю? Не подобається йому все це! Його роздуми перебив своєю вечірньою піснею дрізд — великий птах на тій акації. Останні роки Сомс цікавився птахами в своєму саду; вони з Флер частенько гуляли вдвох і спостерігали їх — очі в неї гострі, як голки, вона знає кожне гніздо. Він побачив її пса, пойнтера, який лежав на осонні посеред доріжки, й покликав його: «Ти що, друже, теж чекаєш її?» Пес повільно підійшов, невдоволено помахуючи хвостом, і Сомс машинально погладив його. Пес, пташка, бузок — все було для нього часткою Флер, не більше Й не менше. «Я надто люблю її!—думав він.— Надто люблю!» Він відчував себе судновласником, що пустив кораблі у плавання незастраховані. Знову незастраховані, як і в ті давні часи, коли він, змучений ревнощами, блукав, мов неприкаяний, у нетрях Лондона, тужачи за тією жінкою — своєю першою дружиною, матір'ю того клятого хлопця. Ага! Ось автомобіль! Але він везе тільки речі, а де ж Флер?

— Міс Флер іде пішки, сер, берегом річки.

Пішки кілька миль? Сомс здивовано втупився в шофера. Шоферове обличчя кривилося в усмішці. Чого він усміхається? Сомс швидко відвернувся, сказавши: «Гаразд, Сімзе!»— і зайшов у будинок. Він знову піднявся нагору до своїх картин. Звідти було видно річку, і він вдивлявся туди, забувши, що дочка може з'явитися там лише через годину. Іде пішки! І шофер чогось усміхається! Той хлопчисько!.. Сомс рвучко відвернувся від вікна. Він не може шпигувати за нею! Якщо вона хоче приховати від нього щось, то й нехай, а він шпигувати не буде. В серці була якась порожнеча, і в роті стало гірко. Тишу порушували тільки вигуки Джека Кардігана, що відбивав м'яча, та сміх молодого Монта. Сомс плекав надію, що вони там попомучать мосьє Профона. А дівчина на «La vendimia» стояла, взявшись у боки, і її мрійливо-сонні очі дивилися повз нього. «Я дбав про тебе, як тільки міг,— думав він,— відтоді, коли ти ще не доросла мені до колін. Адже ти не схочеш... не схочеш завдати мені болю?»

Але дівчина Гойї не відповідала, граючи фарбами, що починали ледь тьмяніти. «В ній не відчувається справжнього життя,— подумав Сомс.— Чому не йде Флер?»

X. ТРІО

Недільне гостювання в Уонсдоні біля підніжжя крейдяних гір продовжилося до дев'яти днів, і нитки між чотирма Форсайтами третього й, можна вважати, четвертого покоління натяглися майже до краю. Ніколи ще Флер не була така fine, Голлі така спостережлива, Вел так захоплений своїми стайнями, Джон такий мовчазний і схвильований. Всі його знання із сільського господарства, здобуті за попередній тиждень, можна було помістити на вістрі ножа й здмухнути одним легеньким подихом. Відчуваючи непереборну огиду до всіляких інтриг і вважаючи, що приховувати своє обожнювання Флер — це «дитячі вигадки», він дратувався й нервувався, однак усе-таки корився їй, відпочиваючи душею в ті нечасті хвилини, коли залишався з нею наодинці. В четвер, коли вони, переодягнувшись до обіду, стояли у вітальні біля вікна, Флер сказала:

— Джоне, в неділю я їду додому поїздом о третій сорок із Педдінгтонського вокзалу; якщо ти хочеш провідати своїх у суботу, то міг би в неділю приїхати, провести мене і повернутися останнім поїздом. Адже тобі однаково треба побувати вдома?

Джон ствердно кивнув головою,

— Що завгодно, аби побути з тобою,— відповів він.— Але навіщо вдавати, ніби...

Флер торкнула мізинцем його долоню.

— У тебе, Джоне, поганий нюх на такі речі. Полиш усе на мене. Між нашими батьками сталося щось серйозне Ми повинні приховувати наші почуття, якщо хочемо бути разом

Двері відчинилися, і вона додала голосно.

— Ти, Джоне, просто телепень.

В душі Джона наче щось перевернулося: йому були огидні хитрощі й фальш, якими доводилось прикривати таке природне, таке могутнє й солодке почуття.

Увечері в п'ятницю, близько одинадцятої години, Джон спакував свої речі і вихилився з вікна, напівзасмучено, напіврадісно замріявшись про Педдінгтонський вокзал, коли раптом почувся тихенький стук у двері, немов нігтем. Він випростався й прислухався. Знову той самий звук. Він відчинив двері. О господи! У кімнату зайшло чарівне видиво.

— Я хотіла показати тобі свій маскарадний костюм,— промовило видиво й стало в позу біля ліжка.

Джон, затамувавши віддих, прихилився до одвірка. На голові у видива був білий серпанок, на голій шиї — мереживна хустина, що спускалася на сукню кольору червоного вина з рясними зборками біля гнучкої талії. Видиво взялося однією рукою в бік, а другу руку підвело під прямим кутом, тримаючи віяло, що торкалося потилиці.

— В руці має бути кошик винограду,— прошепотіло видиво,— але тут його не дістати. Це мій костюм за Гойєю. А поза взята з картини. Тобі подобається?

— Це — сон!

Видиво зробило пірует.

— Торкнися й подивись.

Джон став навколішки й шанобливо торкнувся сукні.

— Виноградний колір,— пролунав шепіт.—«La vendimia»— збирання винограду.

Пальці Джона з двох боків ледь торкнулися її талії; він підвів погляд, сповнений закоханого захвату.

— О Джоне — прошепотіло видиво, нахилилося, поцілувало його в чоло, знову зробило пірует і випурхнуло за двері.

Джон стояв навколішки, голова його схилилася на ліжко. Чи довго так пробув, він і сам не знав. Тихий стук нігтем, кроки, шелест спідниць, наче уві сні, все вчувалися йому, а перед його заплющеними очима стояло видиво, усміхалося й шепотіло, і в кімнаті лилися ледь чутні пахощі нарцисів. А на чолі, там, де вона поцілувала його, залишався прохолодний кружечок, наче від дотику квітки. Його душу сповнювало кохання, кохання юнака до дівчини, яке так мало знає і так багато плекає сподівань, яке нізащо в світі не спуститься з надхмарних високостей і з часом перетвориться в чудовий спогад або жагучу пристрасть, в нудні подружні стосунки або ж,— дуже рідко — в збирання винограду, соковитого й солодкого, позолоченого призахідним сонцем.

І тут, і в іншому місці досить було сказано про Джона Форсайта, щоб показати, яка відстань лежала між ним і його прапрадідом, першим Джоліоном, власником приморської ферми в Дорсеті. Джон був чутливий, як дівчина,— чутливіший, ніж дев'ять із десяти сучасних дівчат; силою уяви він не поступався «бідолашкам» своєї зведеної сестри Джун; і, природно, як син свого батька і своєї матері, був вразливий і довірливий. А проте в глибинах його єства було щось від старого засновника їхнього роду: таємне завзяття душі, страх виказати свої почуття, тверда рішучість не визнавати себе переможеним. Вразливим хлопцям із ніжним серцем і поетичною уявою нелегко доводиться в школі, але Джон підсвідомо приховував свої природні нахили, і йому дісталася лише звичайна частка злигоднів. Досі він був щирий і відвертий тільки з матір'ю; тож коли в суботу він їхав додому в Робін-Гіл, на серці в нього лежав тягар, бо Флер сказала, що він не повинен бути щирий і відвертий з тією, від кого він ніколи нічого не приховував, не повинен навіть розповідати їй про їхню другу зустріч, коли не виявить, що вона вже знає про це. Йому це здалося таким нестерпним, що він ладен був послати телеграму й залишитися в Лондоні. І перше, що він почув від матері, було:

— То ти, Джоне, був там у товаристві нашої маленької приятельки з кондитерської. Яка вона, коли придивитися ближче?

З полегкістю Джон відповів, почервонівши:

— О, вона чудова дівчина, мамо.

Мати притисла до себе його руку.

Джон іще ніколи не любив її так, як цієї хвилини, що здавалося, спростувала побоювання Флер і зняла тягар з його душі. Він повернувся і глянув на матір, але щось у її усміхненому обличчі — щось таке, чого, мабуть, ніхто інший не зміг би помітити,— спинило слова, які закипали в ньому. Чи може страх поєднуватися з усмішкою? Якщо так, то на її обличчі був страх. І в Джона вихопилися зовсім інші слова: про ферму, про Голлі, про крейдяні гори. Він говорив швидко, чекаючи, що мати знову заведе мову про Флер. Але цього не сталося. І батько теж не згадав про Флер і словом, хоча й він, напевно, знав, що вони гостювали разом. Як збіднювало й спотворювало дійсність це замовчування Флер, коли він сам був повен нею, коли його мати була сповнена Джоном, а батько сповнений матір'ю! Отак провели вони втрьох суботній вечір.

Після обіду мати сіла за рояль; наче навмисно, вона грала його улюблені речі, і він сидів, обхопивши руками коліна, із скуйовдженим чубом. Він дивився на матір, але бачив Флер — Флер у садку, осяяному місяцем, Флер у залитому сонцем крейдяному кар'єрі, Флер у фантастичному вбранні — вона похитується, шепоче, нахиляється, цілує його в чоло. Слухаючи, він на мить забув про себе і поглянув на батька, що сидів у іншому кріслі. Чому в нього такий сумний, дивний вигляд? Сповнений невиразного каяття, Джон підвівся і сів на бильце батькового крісла. Звідти він не бачив батькового обличчя, зате знову побачив Флер — у тонких і білих руках матері, що ковзали по клавішах, у профілі її обличчя, в припорошеному сивиною волоссі й в глибині великої кімнати біля відчиненого вікна, за яким блукав травневий вечір.

Коли Джон збирався лягти у ліжко, до кімнати зайшла мати. Вона стала біля вікна й сказала:

— А кипариси, що їх посадив твій дід, на диво розрослися. Мені здається, вони особливо гарні в місячному сяйві. Шкода, Джоне, що ти не знав свого діда.

— Він іще був живий, коли ти вийшла за батька?— несподівано запитав Джон.

— Ні, синку: він помер у дев'яносто другому році — зовсім старий; йому було років вісімдесят п'ять.

— Батько схожий на нього?

— Трохи, але він тонший і не такий поважний.

— Я знаю це з дідусевого портрета. Хто його малював?

— Один із «бідолашок» нашої Джун. Але портрет непоганий.

Джон обережно взяв матір під руку.

— Мамо, розкажи мені про ту родинну сварку.

Він відчув, як затремтіла її рука.

— Ні, синку. Нехай коли-небудь розкаже тобі батько, якщо вважатиме за можливе.

Джонові перехопило дух.

— Отже, сварка була серйозна?— сказав він.

— Так.

У мовчанці, що запала після того, ні мати, ні син не знали, що тремтить дужче — її лікоть чи пальці, які стискали його.

— Дехто вважає,— тихо мовила Айріні,— що щербатий місяць має зловісний вигляд; а для мене він завжди чарівний. Подивися на тіні кипарисів! Джоне, батько каже, що ми можемо з тобою поїхати до Італії на два місяці. Хочеш?

Джон пустив її лікоть, і рука його безживно повисла — такі гострі й бурхливі були його почуття. Побувати з матір'ю в Італії! Два тижні тому про краще він і не мріяв, а зараз це сповнило його розпачем; він відчував, що ця раптова пропозиція пов'язана з Флер. Він мовив затинаючись:

— Авжеж... Проте не знаю... Адже я тільки-но взявся до роботи... Я хотів би поміркувати.

Її голос озвався холодно й ніжно:

— Так, синку, поміркуй. Але краще тепер, аніж коли ти по-справжньому візьмешся до сільського господарства. З тобою в Італії!.. Це було б чудово!

Джон обняв її за стан, ще тонкий і пружний, як у дівчини.

— А як же ти залишиш батька самого?— спитав він нерішуче, відчуваючи себе винним.

— Батько сам запропонував. Він вважає, що тобі треба побачити принаймні Італію, перш ніж ти обереш собі якесь діло.

Почуття провини зникло в Джона; він знав — так, знав,— що батько й мати говорили не відвертіше, ніж він сам. Вони хочуть розлучити його з Флер. Серце його закам'яніло. І, наче розуміючи, що діється в його душі, мати промовила:

— На добраніч, Синку. Виспися гарненько і поміркуй. Але, справді, це було б чудово!

Вона пригорнула його до себе так рвучко, що він не встиг побачити її обличчя. Джон стояв, почуваючи себе, як, бувало, в дитинстві, коли він робив якусь шкоду; йому було прикро, що він не любив її зараз так ніжно, як завжди, і ще тому, що виправдав себе в своїх очах.

Айріні, спинившись на мить у своїй кімнаті, пройшла в гардеробну, що відокремлювала її спальню від чоловікової.

— Ну як?

— Він поміркує, Джоліоне.

Побачивши втомлену усмішку на її устах, Джоліон спокійно мовив:

— Краще б ти дозволила мені розповісти йому все, і ми поклали б цьому край. Зрештою, у Джона душа справжнього джентльмена. Він тільки повинен зрозуміти...

— Тільки! Він не зрозуміє: це неможливо.

— Я в його віці зрозумів би.

Айріні схопила його за руку.

— Ти завжди був більшим реалістом, ніж Джон; і ти ніколи не був таким невинним.

— Твоя правда,— сказав Джоліон.— Але чи ж не дивно? Ми з тобою могли б розповісти історію свого життя всьому світові без найменшого сорому, проте німіємо перед власним сином.

— Нам було байдуже, схвалює нас світ чи засуджує.

— Джон не може засудити нас.

— Може, Джоліоне! Він закоханий, я відчуваю, що він закоханий. І він скаже собі: «Моя мати колись вийшла заміж без кохання! Як вона могла?» Це здасться йому злочином. Та так воно й було!

Джоліон погладив її руку й силувано всміхнувся.

— Ах, нащо ми народжуємося молодими? Якби ми народжувалися старими й молоділи з року в рік, то розуміли б, як усе може статися, і позбулися б нашої клятої нетерпимості. Але, знаєш, якщо хлопець справді закоханий, то забути її не змусить його навіть Італія. Ми, Форсайти, страшенно вперті, і Джон відчує, навіщо його відсилають. Хлопця може вилікувати тільки одне — той струс, якого він зазнає, коли все йому розповісти.

— І все-таки дозволь мені спробувати.

Джоліон мовчав. У виборі між цим дияволом і морськими глибинами, між болем страшного викриття і мукою від двомісячної розлуки з дружиною — він потай більше довіряв дияволові; проте якщо вона віддає перевагу морським глибинам, він мусить змиритися. Він обняв дружину, поцілував її в очі й мовив:

— Як хочеш, кохана.

XI. ДУЕТ

«Невеличке хвилювання», що зветься коханням, страшенно розростається, коли йому загрожує небезпека. Джон прибув на Педдінгтонський вокзал на півгодини раніше, хоча йому здалося, що він запізнився щонайменше на тиждень. Він стояв, як було домовлено, біля книжкового кіоска серед натовпу людей, що виїздили на неділю за місто, і навіть груба шерсть картатого костюма, здавалося, не могла приховати неспокійного калатання його серця. Джон читав назви романів на прилавку і навіть купив один, щоб заспокоїти продавця, який підозріливо стежив за ним. Роман називався «Серце нетрів», що, певно, мало якийсь сенс, хоч, за всіма ознаками, не мало аніякісінького. Він також купив «Дзеркало леді» й «Співвітчизника». Кожна хвилина тяглася годину й була сповнена уявних жахів. Таких хвилин минуло дев'ятнадцять, перше ніж він побачив Флер у супроводі носія, що віз її речі. Вона підійшла швидко, спокійно і привіталася з ним, як з братом.

— Перший клас,— сказала вона носієві,— місця в кутку, одне проти одного.

Джона вразило її дивовижне самовладання.

— А чи не можна зайняти ціле купе?— запитав він пошепки.

— Не вийде. Поїзд часто зупиняється. Хіба що після Мейденгеда. Поводься невимушено, Джоне.

Джон зробив похмуру міну. Вони зайшли в купе — там уже сиділи два якісь бовдури, дідько б їх ухопив! Від збентеження він надто щедро заплатив носієві. Негідник не заслужив і пенні за те, що привів їх сюди, та ще з таким виглядом, наче все зрозумів!

Флер затулилася «Дзеркалом леді», а Джон, наслідуючи її, сховався за «Співвітчизником». Поїзд рушив. Флер опустила «Дзеркало леді» й нахилилася вперед.

— То як?— спитала вона.

— Мені здалося, наче минув не день, а два тижні.

Вона кивнула головою на знак згоди, і Джон одразу засяяв.

— Поводься невимушено,— шепнула Флер і пирхнула від сміху.

Джон відчув себе скривдженим. Як він може поводитися невимушено, коли йому загрожує Італія? Він збирався сповістити її про це обережно, але в нього вихопилося одразу

— Мене хочуть послати на два місяці до Італії. З мамою.

Флер опустила вії, трохи зблідла й прикусила губу.

— Он як!— промовила вона.

Оце і все, але й того було задосить.

Це «он як!» було наче швидкий рух шпаги, відсмикнутої для несподіваного випаду. І випад не забарився.

— Ти повинен їхати!

— Їхати?— перепитав Джон здушеним голосом.

— Авжеж.

— Але — на два місяці? Це жахливо!

— Ні,— сказала Флер,— на півтора. А тим часом ти мене забудеш. Зустрінемося в Національній галереї наступного ж дня після вашого приїзду.

Джон засміявся.

— А якщо ти забудеш мене?— пробурмотів він під гуркіт коліс.

Флер похитала головою.

— Якийсь інший мерзотник...— провадив Джон.

Дівчина притисла його ногу кінчиком свого черевика.

— Ніяких інших мерзотників,— відповіла вона, підіймаючи «Дзеркало леді».

Поїзд зупинився; двоє пасажирів вийшли, а один новий зайшов.

«Я помру,— думав Джон,— якщо ми так і не залишимось наодинці».

Поїзд помчав далі. Флер знову нахилилася вперед.

— Я нізащо не відступлюся,— мовила вона.— А ти?

Джон запально труснув головою.

— Ніколи!—вигукнув він.— Ти писатимеш мені?

— Ні. Але ти можеш писати мені — в мій клуб.

У неї свій клуб — вона просто чудо!

— Ти пробувала випитати щось у Голлі?— прошепотів він.

— Так, але нічого не вивідала. Я не хотіла бути настирливою.

— Що це може бути? — вигукнув Джон.

— Однаково я дізнаюся.

Запала довга мовчанка, яку, нарешті, порушила Флер:

— Зараз Мейденгед. Тримайся, Джоне.

Поїзд зупинився. Пасажир вийшов. Флер опустила штору.

— Мерщій!— вигукнула вона.— Визирай у вікно. Набери якомога лютішого виразу.

Джон роздув ніздрі й насупився. Зроду він так страшно не супився! Якась стара жінка відступила, інша, молода, натиснула на ручку дверей. Ручка повернулася, але двері не відчинилися. Поїзд рушив, і молода жінка кинулася до сусіднього вагона.

— Яке щастя!— вигукнув Джон.— Двері заїло.

— Еге ж,— сказала Флер. — Я їх притримала.

Поїзд набирав швидкості. Джон упав навколішки.

— Стеж за дверима в коридор,— прошепотіла вона,— і швидко!

Їхні уста злилися. І хоч поцілунок тривав усього секунд десять, Джонова душа покинула його тіло й полинула в таку далечінь, що коли він знову сидів навпроти цієї спокійної і стриманої дівчини, його обличчя було біле як крейда. Він почув її зітхання, і цей звук здався йому найдорожчою звісткою — чудесним визнанням, що він дещо для неї важить.

— Шість тижнів не так уже й довго,— сказала вона.— Тобі неважко буде скоротити свою мандрівку до шести тижнів, якщо ти поводитимешся обачно й вдаватимеш, що не думаєш про мене.

На мить Джонові відібрало мову.

— Як ти не розумієш, Джоне! Їх необхідно переконати в цьому. Якщо ми не виправимось до твого повернення, вони перестануть казитися. Шкода лише, що ти їдеш не в Іспанію: у Мадріді на картині Гойї є дівчина, яка, тато каже, схожа на мене. Але вона зовсім не схожа — у нас є її копія.

Для Джона це було наче сонячний промінь у тумані.

— Ми поїдемо в Іспанію,— запевнив він.— Мама не заперечуватиме: вона ще там не була. І мій батько високої думки про Гойю.

— Справді? Адже він художник?

— Він малює тільки акварелі,— щиро признався Джон.

— Коли ми приїдемо в Редінг, ти, Джоне, вийдеш перший і почекаєш мене біля Кевершемського шлюзу. Я відішлю машину додому, і ми підемо стежкою понад річкою.

Сповнений вдячності, Джон схопив її руку, і вони сиділи мовчки, забувши про все на світі, але стежачи краєчком ока за коридором. Поїзд мчав тепер, здавалося, з подвоєною швидкістю, і гуркіт його майже заглушував бурхливе дихання Джона.

— Зараз станція,— попередила Флер.— Прибережна стежка страх яка відкрита. Ще раз! Ой Джоне, не забувай мене!

Джон відповів поцілунком. І незабаром можна було побачити, як розпашілий юнак вискочив із вагона і квапливо пішов платформою, шукаючи в кишені квитка.

Коли врешті Флер наздогнала його на березі за Кевершемським шлюзом, він зусиллям волі відновив до певної міри душевну рівновагу. Якщо вже вони мають розлучитися, він не влаштовуватиме сцен! Вітер із блискотливої річки перегортав листочки верб, і вони сріблилися на сонці, проводжаючи закоханих тихим шелестом.

— Я сказала нашому шоферові, що мене захитало в поїзді,— мовила Флер.— Коли ти виходив, у тебе був досить природний вигляд?

— Не знаю. Що ти називаєш природним?

— Для тебе природно виглядати зосереджено-щасливим. Коли я вперше побачила тебе, то подумала, що ти зовсім не схожий на інших людей.

— Саме так подумав і я про тебе. Я одразу збагнув, що ніколи не покохаю іншої.

Флер засміялася.

— Ми до безглуздя молоді. А юнацькі мрії кохання віджили своє, Джоне. Та й вони страшенно виснажливі. Скільки чудових розваг чекає на тебе в житті! А ти ж іще й не починав; просто сором, та й годі. І я сама... Як подумати...

Джон збентежився. Як вона може говорити таке зараз, коли вони розлучаються!

— Якщо ти так кажеш,— мовив він,— то я нікуди не поїду. Скажу матері, що мені треба братися до діла. Не можна забувати, що робиться в світі!

— А що робиться?

Джон засунув руки глибоко в кишені.

— Подумай, скільки людей помирає з голоду.

Флер похитала головою.

— Ні, ні, я не хочу псувати собі життя якимись дрібницями.

— Дрібницями! Але ж становище жахливе, і треба якось цьому зарадити.

— Все це я знаю. Але ти людям не зарадиш, Джоне,— вони безнадійні. Витягнеш їх з однієї ями, вони зразу ж лізуть в іншу. Поглянь, вони все ще гризуться, хитрують, б'ються, хоча й гинуть без ліку. Ідіоти!

— І тобі їх не шкода?

— Шкода? Звичайно, шкода; але я не хочу через них страждати; яка з того користь?

Вони змовкли, схвильовані тим, що побачили в душі одне одного.

— Як на мене, всі люди — тварюки та ідіоти,— вперто повторила Флер.

— А я вважаю, що вони просто нещасні,— сказав Джон.

Вони ніби посварились у цю урочисту й страшну хвилину, коли в останніх просвітах між верб уже чигала на них розлука.

— То йди і допомагай своїм нещасним і не думай про мене.

Джон остовпів. На чолі в нього виступили краплі поту, він затремтів. Флер теж зупинилась і похмуро дивилася на річку.

— Я мушу хоч у щось вірити,— промовив змучено Джон.— Усі ми створені, щоб тішитися життям.

Флер засміялась.

— Так, але ти сам не прогав свого. А втім, ти, певно, гадаєш, що втіха якраз і полягає в тому, щоб мучити себе. Таких немало, що й казати.

Вона зблідла, її очі потемніли, губи потоншали. Чи це Флер дивилася на воду? У Джона з'явилося почуття нереальності, наче перед ним була сцена з роману, де закоханому доводиться вибирати між коханням і обов'язком. Та ось вона озирнулась на нього. Ніщо не могло так сп'янити, як цей швидкий погляд. На Джона він подіяв, наче натягнений ланцюг на собаку,— змусив його кинутися до дівчини, метляючи хвостом і висолопивши язика.

— Годі нам дуріти,— сказала вона,— часу зовсім обмаль. Джоне, звідси видно місце, де я переправлюсь через річку. Он там, за поворотом, біля узлісся.

Джон побачив гребінь даху, кілька димарів, мур, що виднів між деревами,— і в нього стислося серце.

— Я не можу довше затримуватись. Краще не заходити за той живопліт, бо там усе видно. Дійдемо до нього і попрощаємося.

Вони мовчки йшли поряд, рука в руку, до живоплоту, де буйно цвів рожевий і білий глід.

— Мій клуб «Талісман», Стреттон-стріт, Пікаділлі. Листи будуть там у повній безпеці, і я приходжу туди, як правило, раз на тиждень.

Джон кивнув головою. Його обличчя застигло, очі втупилися кудись у простір.

— Сьогодні двадцять третє травня,— промовила Флер.— Дев'ятого липня о третій годині я буду біля «Вакха й Аріадни». Прийдеш?

— Прийду.

— Якщо тобі так само важко, як і мені, то все гаразд. Нехай пройдуть ці люди.

Чоловік і жінка, що гуляли з дітьми, йшли по-святковому повільно.

Останній із них зайшов нарешті у хвіртку.

— Сімейство!— сказала Флер і притулилася до квітучого живоплоту.

Квіти гойднулися над її головою, і рожева китиця торкнулася її щоки. Джон простяг руку і ревниво відхилив її.

— Прощавай, Джоне.

Хвилину вони стояли, стискаючи одне одному руки. Потім їхні уста злилися втретє, а коли роз'єдналися, Флер відсахнулась від нього і зникла за хвірткою. Джон стояв непорушно, притискаючись чолом до тієї рожевої китиці. Пішла! На цілу вічність — на сім тижнів без двох днів! А він втрачає останню нагоду дивитися на неї! Він кинувся до хвіртки. Флер швидко йшла, майже наздогнавши дітей, що відстали від батьків. Вона озирнулася, помахала рукою, потім заквапилась далі, й родина, що поважно простувала стежкою, заступила її від його очей.

Згадалася смішна пісенька:

Збуджений, він поспішив назад до Редінгського вокзалу. Всю дорогу до Лондона і далі до Уонсдона він тримав на колінах розгорнуте «Серце нетрів» і складав вірша, настільки переповненого почуттям, що рядки ніяк не хотіли римуватися.

XII. ПРИМХА

Флер поспішала. Швидко рухатись було необхідно: вона запізнювалась, і, коли прийде, їй знадобиться вся її кмітливість. Вона вже минула острови, станцію, готель і вже підійшла до порома, коли побачила човен — у ньому, тримаючись за прибережні кущі, стояв якийсь юнак.

— Міс Форсайт,— сказав він,— дозвольте мені перевезти вас. Я приплив сюди заради цього.

Вона зачудовано подивилася на нього.

— Не дивуйтеся: я пив чай у ваших батьків і вирішив допомогти вам дістатися додому. Мені якраз по дорозі, я збираюся до себе в Пенгборн. Мене звати Монт. Я бачив вас на виставці, пам'ятаєте? Коли ваш батько запросив мене оглянути його картини.

— Ага!— сказала Флер.— Пам'ятаю: хусточка.

Завдяки цьому юнакові вона познайомилася з Джоном; взявши його руку, дівчина ступила в човен. І досі схвильована, задихана, вона сиділа мовчки; та супутник і не думав мовчати. Флер ніколи не чула, щоб людина могла стільки наговорити за такий короткий час. Він сказав, скільки йому років — двадцять чотири; скільки він важить — десять стонів [74] одинадцять унцій; де він живе — тут недалечко; розповів, що він почував у бою і під час газової атаки; розкритикував «Юнону», висловивши мимохідь своє власне розуміння цієї богині; згадав про копію фрески Гойї, зауваживши, що Флер не дуже на неї схожа; побіжно змалював економічне становище Англії; назвав мосьє Профона — чи як його там?— «приємним чоловіком»; зауважив, що в її батька є кілька «прегарних» картин, але є і «допотопні»; висловив надію, що йому дозволять заїхати за нею ще раз і покатати її по річці — на нього можна цілком покластися; запитав її думку щодо Чехова і висловив свою власну; висловив бажання сходити разом з нею на російський балет; визнав, що ім'я Флер Форсайт просто чарівне; вилаяв своїх батьків за те, що на додачу до прізвища Монт вони назвали його Майклом; змалював свого батька і сказав, що коли їй захочеться почитати щось цікаве, то нехай прочитає книгу Йова: його батько схожий на Йова, коли у Йова ще була земля.

— У Йова не було землі,— заперечила Флер,— у нього були тільки вівці та корови, і він кочував з місця на місце.

— Шкода,— підхопив Майкл Монт,— що мій батько не кочує. Ні, мені зовсім не потрібна його земля. У наші часи володіти землею страшенно нудно. Ви не згодні?

— У нашій родині ніхто не володів землею,— сказала Флер.— У нас усяка інша власність. Здається, один із дядьків мого батька мав колись ферму в Дорсеті — із сентиментальних мотивів: наш рід походить із того краю; але це була така дорога забава, що вона не давала йому ніякої втіхи.

— Він продав її?

— Ні, не продав.

— Чому?

— Бо ніхто не купував.

— Старому пощастило!,

— Де там пощастило. Батько каже, що це його засмучувало. Його звали Свізін.

— Дивовижне ім'я!

— А ви знаєте, що ми не підпливаємо, а віддаляємось? Бо річка тече собі.

— Чудово!— вигукнув Монт, неуважно занурюючи у воду весла.— Приємно зустріти бистру на слово дівчину!

— А ще приємніше зустріти бистрого на розум юнака.

Монт підніс руку, ніби хотів смикнути себе за волосся.

— Обережно!— скрикнула Флер.— Весло!

— Нічого йому не станеться!

— Ви будете гребти чи ні?— суворо мовила флер,— Я хочу додому.

— Але коли ви підете додому, то я вас уже сьогодні не побачу. Fini [75], як сказала француженка, скочивши в ліжко після молитви. Невже ви не благословляєте долі, що дала вам матір француженку і таке ім'я, як ваше?

— Мені подобається моє ім'я, але його дав мені батько Мати хотіла назвати мене Маргаритою.

— Це було б безглуздо. Якщо не заперечуєте, я зватиму вас Ф. Ф., а ви мене звіть М. М. Гаразд? Це по-сучасному

— Я згодна на все, аби тільки дістатися додому.

Човен хитнуло — Монт надто глибоко занурив весло.

— Отуди к бісу!—сказав він замість відповіді.

— Прошу вас, гребіть.

— Слухаюсь.— Він кілька разів змахнув веслами, дивлячись на неї з палкою скорботою.— Ви ж знаєте,— вигукнув він, поклавши весла,— що я приїхав побачити вас, а не картини вашого батька.

Флер підвелася.

— Якщо ви не будете гребти, я вискочу з човна і попливу.

— Справді? Тоді я кинуся в воду слідом за вами.

— Містере Монт, вже пізно, і я стомилась. Прошу вас, негайно висадіть мене на берег.

Коли вона ступила на причал у своєму саду, він випростався на весь зріст і дивився на неї, схопившись за чуба обома руками.

Флер посміхнулась.

— Не треба!— вигукнув невгамовний Монт.— Я знаю, ви хочете сказати: «Щезни, клята чуприно!»

Флер помахала йому рукою.

— Бувайте, містере М. М.!—гукнула вона і зникла серед троянд.

Дівчина поглянула на свій годинник, потім на вікна будинку. Дивно, він виглядав так, наче в ньому не було жодної живої душі. Сьома година! Голуби зліталися до свого сідала, скісне проміння призахідного сонця освітлювало голубник, їхнє білосніжне пір'я і розбивалося об верхів'я дерев. З більярдної долинав стукіт більярдних куль — напевно, то розважався Джек Кардіган; тихо шелестів листям евкаліпт — південний гість у цьому старому англійському саду. Вона зійшла на веранду і спинилася біля дверей, почувши голоси з вітальні ліворуч. Мати! І мосьє Профон! Крізь завісу пролунали слова: «Ну не буду, Аннет!»

Чи батько знає, що Профон називає матір «Аннет»? Завжди на боці батька — у родинах, де стосунки між батьками напружені, діти стають завжди на той чи той бік — Флер стояла на місці, вагаючись. Мати говорила тихим, вкрадливим, металевим голосом; Флер розчула тільки слово: «demain» [76] і відповідь Профона: «Гаразд». Флер насупилась. Тишу порушив приглушений звук. Потім голос Профона сказав: «Я трохи прогуляюсь».

Флер шмигнула крізь засклені двері в будуар. Профон вийшов із вітальні на веранду і спустився в сад; знову почувся стукіт більярдних куль, який ненадовго вщух, ніби навмисне для того, щоб вона могла почути інші звуки. Вона стріпнулася, пройшла в хол і відчинила двері вітальні. Мати сиділа на канапі між вікнами, заклавши ногу на ногу; голова її лежала на подушці, уста були напіврозтулені, очі напівзаплющені. Вона була напрочуд гарна.

— О! Це ти, Флер! А батько вже хвилюється.

— Де він?

— У своїй галереї. Іди до нього.

— Що ти робитимеш завтра, мамо?

— Завтра? Поїду до Лондона з тітонькою Вініфред.

— Я так і думала. Чи не купиш ти мені простеньку парасольку?

— Якого кольору?

— Зеленого. Гості, сподіваюсь, від'їздять усі?

— Так, усі. Ти залишишся з батьком, щоб він не скучав. Ну, поцілуй мене.

Флер пройшла через усю кімнату, нахилилася, підставила чоло для поцілунку і вийшла, помітивши мимохідь відбиток тіла на подушках у другому кутку канапи. Вона побігла нагору.

Флер аж ніяк не належала до тих старосвітських дочок, котрі вимагають, щоб їхні батьки жили за тими приписами, які вони нав'язують їм самим. Вона прагнула керувати своїм життям, а не життям інших; до того ж у неї вже прокинулося непомильне чуття, яке підказувало, що може дати їй користь. У неспокійній домашній атмосфері її мрія поєднатися з Джоном мала куди більші шанси здійснитись. Проте вона була ображена, як буває ображена квітка повівом вітру. Якщо цей чоловік справді цілував її матір, то це — не жарт, і батько мусить знати. «Demain», «Гаразд»! Мати завтра їде до міста! Флер зайшла в свою спальню і вистромила у вікно голову, щоб охолодити своє розпалене обличчя. Джон уже, мабуть, підходить до станції. Що знає батько про Джона? Можливо, все або майже все!

Вона переодяглася, щоб виглядати так, ніби вона вже давно вдома, і побігла нагору, в галерею.

Сомс і досі вперто стояв перед Альфредом Стівенсом — найулюбленішою своєю картиною. Він не озирнувся, коли відчинилися двері, але Флер зрозуміла, що він чув і що він ображений. Вона тихенько підійшла до нього ззаду, обняла його за шию і, перехиливши голову через його плече, притулилася щокою до його щоки. Такий вступ завжди розчулював його, але цього разу він не подіяв, і дівчина приготувалась до найгіршого.

— Ага,— мовив він кам'яним голосом,— нарешті ти повернулася!

— Це все, що дочка почує від лихого батька?— прошепотіла Флер і знову потерлася щокою об його щоку.

Сомс спробував похитати головою.

— Чому ти змусила мене так непокоїтись, відкладаючи свій приїзд з дня на день?

— Таточку, все це було зовсім невинно.

— Невинно! Багато ти знаєш, що невинно, а що ні.

Флер опустила руки.

— Якщо так, татусю, то, може, ти мені поясниш усе. І цілком відверто.

Вона відійшла і сіла на підвіконня.

Батько відвернувся від картини і втупився в носки своїх черевиків. Він весь наче посірів. «У нього гарні маленькі ноги»,— подумала Флер, помітивши, як він швидко глянув на неї.

— Ти моя єдина розрада,— мовив раптом Сомс,— і ти так поводишся.

У Флер закалатало серце.

— Як, татусю?

Знову Сомс кинув на неї швидкий погляд, який, одначе, був сповнений ніжності.

— Ти знаєш, що я маю на увазі,— сказав він.— Я не хочу мати ніяких стосунків з тією паростю нашої родини.

— Авжеж, тату. Але я не розумію, чому й мені не можна.

Сомс круто повернувся на каблуках.

— Я не буду нічого тобі пояснювати. Ти повинна вірити мені, Флер.

Тон, яким були вимовлені ці слова, вразив Флер, але вона думала про Джона і мовчала, постукуючи підбором по панелі. Несвідомо вона набрала модної пози: ноги сплетені, підборіддя лежить на зігнутій кисті однієї руки, друга рука, притиснута до грудей, підтримує лікоть; всі лінії її тіла були покручені, і все-таки воно зберігало якусь своєрідну грацію.

— Ти знала, чого я хочу,— провадив Сомс,— а проте пробула там зайві чотири дні. І цей хлопчина, наскільки я розумію, проводжав тебе сьогодні.

Флер не відривала очей від його обличчя.

— Я тебе ні про що не запитую,— сказав Сомс,— не втручаюся в твої справи.

Флер встала й вихилилася з вікна, підперши голову руками. Сонце сховалося за лісом, голуби притихли, сидячи на карнизі голубника; більярдні кулі стукали гучніше, і тьмяне світло падало на траву з нижнього вікна: Джек Кардіган увімкнув електрику.

— Ти заспокоїшся,— раптом сказала Флер,— якщо я пообіцяю не бачитися з ним, ну, скажімо, найближчі шість тижнів?

Вона не сподівалася, що його рівний, сухий голос так дивно затремтить:

— Шість тижнів? Шість років, навіть шістдесят років! Ні, Флер, не треба вводити себе в оману, не треба!

Флер стривожено повернулась.

— Що ж це таке, тату?

Сомс підійшов ближче і заглянув у її обличчя.

— Скажи мені,— мовив він,— правда ж, це тільки примха? Ти ж не така дурна, щоб відчувати до нього щось більше? Бо це було б уже занадто!

Він засміявся.

Флер, яка ще не чула в нього такого сміху, подумала: «Отже, причина серйозна. В чому ж тут річ?» Лагідно взявши його під руку, вона сказала бадьоро:

— Звичайно, це примха. Але я люблю свої примхи і не люблю твоїх, татусю.

— Моїх!— гірко промовив Сомс і відвернувся.

Світло надворі хололо і наче притрушувало крейдою поверхню річки. Веселі барви на деревах поблякли. Дівчина раптом відчула, що страшенно скучила за обличчям Джона, за дотиком його рук, вуст. Притиснувши руки до грудей, вона силувано засміялась:

— О-ля-ля! Невеличка неприємність, як сказав би Профон. Тату, не подобається мені цей чоловік.

Вона побачила, як він зупинився і витяг щось із внутрішньої кишені.

— Не подобається? Чому?

— Просто так, примха!

— Ні,— сказав Сомс,— не примха!— Він розірвав те, що тримав у руках.— Твоя правда. Мені він теж не подобається!

— Поглянь,— тихо проказала Флер.— Ось він іде! Я ненавиджу його черевики: вони зовсім нечутні.

В огорненому вечірніми сутінками саду йшов Проспер Профон, засунувши руки в кишені й тихенько насвистуючи в борідку. Потім зупинився й поглянув на небо, ніби кажучи: «Я невисокої думки про цей невеличкий місяць».

Флер відійшла від вікна.

— Правда ж, він схожий на гладкого кота?— прошепотіла вона.

Знизу долинув гучніший стукіт більярдних куль, ніби Джек Кардіган заглушив і кота, і місяць, і примхи, і всі трагедії своїм переможним вигуком: «Влучив з червоного!»

Мосьє Профон пішов далі, насвистуючи в борідку грайливий мотив. Звідки він? Та це ж із «Ріголетто»: «La donna è mobile». Ось що він співає! Флер стиснула батькові лікоть.

— Никає, проноза!— шепнула вона, коли Профон зайшов за ріг будинку.

Вже минула та невесела пора, що відокремлює день від ночі. Настав вечір — тихий, повільний і теплий; пахощі глоду й бузку сповнювали чисте повітря над річкою. Несподівано залився співом дрізд. Джон уже в Лондоні; певно, йде Гайд-парком, мостом через Серпентайн і думає про неї! Легкий шелест за спиною змусив її озирнутися: батько знову дер на клаптики папірець. Флер помітила, що то був чек.

— Не продам я йому свого Гогена,— сказав він.— Не розумію, що в ньому знаходять твоя тітка й Імоджен.

— Чи мама.

— Мама?— перепитав Сомс.

«Бідний тато!— подумала Флер.— Він ніколи не виглядає щасливим, по-справжньому щасливим. Не хотілося б засмучувати його зайвий раз, але, звичайно, доведеться, коли повернеться Джон. Гаразд, на сьогодні досить!»

— Час одягатися до вечері,— сказала вона.

Коли Флер опинилася в своїй кімнаті, їй спало на думку надіти маскарадний костюм. Він був із золотої парчі; золотисті шаровари були туго стягнені на кісточках, на плечі був накинутий плащ; на ногах — золоті черевички, на голові — шолом з золотими крильцями; і все, особливо шолом, було всіяне золотими дзвіночками,— труснеш головою, і вони ніжно дзеленчать. Флер одяглася, і їй стало прикро, що Джон не може її бачити, навіть стало жаль, що її не бачить той веселий юнак, Майкл Монт,— нехай би хоч він подивився на неї. Але гонг уже пролунав, і дівчина пішла вниз.

У вітальні вона вразила всіх. Вініфред вважала, що вбрання «дуже цікаве». Імоджен була в захваті. Джек Кардіган назвав костюм «чудовим, чарівним, розкішним і незрівнянним». Мосьє Профон усміхнувся очима і сказав: «Гарненький невеличкий костюмчик!» Мати, напрочуд гарна в чорних мереживах, подивилася на неї і нічого не сказала. Її батькові лишилося прикласти мірку здорового глузду:

— Навіщо ти це надягла? Ти ж не танцювати прийшла.

Флер крутнулася, і дзвіночки задзеленчали.

— Примха!

Сомс пильно подивився на неї, відвернувся і подав руку сестрі. Джек Кардіган повів її матір. Проспер Профон — Імоджен. Флер пішла сама, подзвонюючи дзвіночками...

«Невеличкий» місяць невдовзі сховався, і на землю лягла травнева ніч, м'яка й тепла, огортаючи своїми барвами виноградного цвіту і своїми пахощами примхи, інтриги, пристрасті, прагнення і жалі мільйонів чоловіків і жінок. Щасливий був Джек Кардіган, що хропів собі в біле плече Імоджен,— здоровий як бик; або Тімоті у своєму «мавзолеї», занадто старий для всього на світі, крім дитинячого сну. А багато, багато людей не могли заснути чи бачили сни, і світ дражнив їх своїми суперечностями та недоладностями.

Впала роса, і квіти згорнулися; на лузі біля річки паслися корови, намацуючи язиком невидиму траву; і вівці лежали на крейдяних пагорбах непорушно, наче каміння. Фазани на високих деревах у пенгборнських лісах, жайворонки в своїх трав'яних гніздах біля уонедонських кар'єрів, ластівки під дахом у Робін-Гілі й лондонські горобці — всі спали спокійно, без сновидінь, у лагідній тиші. Мейфлайська кобила, яка, певно, ще не призвичаїлася до нового житла, чухалась на своїй соломі; нічні мисливці — кажани, метелики, сови — зрідка шугали в теплу пітьму; але мозок денної природи поринув у спокій ночі, безбарвний і тихий. Лише люди, віддавшись химерам турбот чи кохання, палили в ці самотні години тремтливі вогники своїх мрій і помислів.

Флер, вихилившись із вікна, чула, як годинник у холі приглушено вибив дванадцяту, чула тихий сплеск риби, раптове тремтіння осики від подиху вітру, що повівав із річки, далекий гуркіт нічного поїзда і час від часу чула звуки, які неможливо визначити в темряві,— тихі таємничі прояви незліченних емоцій людини і звіра, пташки й машини або, можливо, покійних Форсайтів, Дарті, Кардіганів, що збираються на нічну прогулянку в світ, який колись був своїм для їхніх душ, поки вони не розлучилися з тілом. Але Флер не прислухалася до цих звуків; її душа, що аж ніяк не поспішала розлучитися з тілом, линула на швидких крилах від залізничного вагона до квітучого живоплоту, прагнула до Джона, гналася за його забороненим образом, за звуком його голосу, який став для неї табу. І вона роздувала ніздрі, намагаючись відтворити з нічних річкових пахощів ту мить, коли Джонова рука прослизнула між цвітом глоду і її щокою. Довго в химерному костюмі сиділа вона на підвіконні, ладна в своїй відвазі обпалити крила на свічці життя; а тим часом метелики, що рвалися до лампи на її туалетному столику, черкалися крильцями об її лице, не знаючи, що в домі Форсайта не буває відкритого полум'я. Та врешті навіть її почало хилити на сон і, забувши про свої дзвіночки, вона хутенько зістрибнула з підвіконня.

Крізь відчинене вікно своєї кімнати, поряд із кімнатою Аннет, Сомс, який теж не спав, почув їхній тихенький дзенькіт,— так могли дзвеніти хіба що зірки чи краплі роси, що спадають із квітки, якби можна було почути такі звуки.

«Примха!— подумав він,— Ні, не певен. В неї непокірлива вдача. Що мені робити? Флер!»

Він довго лежав без сну і думав свою думу.

ЧАСТИНА ДРУГА

I. МАТИ І СИН

Навряд чи було б справедливо твердити, що Джон Форсайт супроводив матір до Іспанії неохоче. Він ішов, як слухняний пес пішов би на прогулянку зі своєю хазяйкою, залишивши на подвір'ї принадну баранячу кістку. Він ішов, озираючись на кістку. Коли у Форсайтів забирають баранячу кістку, вони звичайно сердяться. Але Джон ніколи не сердився. Він обожнював свою матір, і, що не кажіть, це була його перша мандрівка. Італія змінилась на Іспанію дуже легко — він тільки сказав: «Поїдемо краще до Іспанії. Ти бувала в Італії не раз, а мені хочеться, щоб ми обоє побачили нові місця».

У ньому з наївністю поєднувалася хитрість. Він ні на хвилину не забував, що треба скоротити мандрівку з двох місяців до шести тижнів, і тому він не повинен жодним порухом виказати свого наміру. Як на людину, що залишила, на дорозі таку апетитну кістку, людину, опановану такою настирливою ідеєю, він виявився непоганим супутником: не сперечався, куди й коли їхати, був невибагливий до їжі і віддавав належне країні, такій чужій для більшості мандрівників-англійців. флер вчинила дуже мудро, відмовившись писати йому: Джон приїздив на нове місце без нетерплячки й надії і міг зосередити всю свою увагу на віслюках, церковних дзвонах, на священиках, патіо, жебраках, дітях, горластих півнях, на сомбреро, кактусових живоплотах, старих білих селах серед гір, козах, оливкових гаях, зелених рівнинах, співочих пташках у маленьких клітках, на продавцях води, на заході сонця, динях, мулах, на великих церквах, картинах і на оповитих імлою сіро-брунатних горах.

Вже настала літня спека, і мати з сином тішилися відсутністю своїх співвітчизників. Джон, який, наскільки йому було відомо, не мав у своїх жилах ані краплини неанглійської крові, часто почував себе ніяково у присутності своїх земляків. Йому здавалося, що вони діловиті й розумні, що вони куди практичніші, ніж він. Юнак признався матері, що він, певно, істота зовсім нетовариська — йому кортить утекти від усіх, хто може розмовляти про те, що служить темою звичайних розмов. Айріні відповіла просто:

— Так, Джоне, я тебе розумію.

Самотність дала йому рідкісну нагоду оцінити те, що може зрозуміти не кожен син: всю глибину материнської любові. Усвідомлення того, що він мусить дещо від неї приховувати, зробило його, без сумніву, надміру чутливим; а знайомство з південним народом примусило його ще більше захоплюватися типом її вроди, яку в Англії називали іспанською; але тепер він побачив, що це не так. Врода його матері не була ані англійська, ані французька, ані іспанська, ані італійська — вона своя, особлива! Він оцінив і проникливість своєї матері. Наприклад, він не міг сказати напевно, чи помітила вона його захоплення фрескою Гойї «La vendimia» і чи знала вона, що він крадькома приходив до цієї фрески після сніданку і ще раз наступного ранку, щоб довго постояти перед нею вдруге і втретє. Певно ж, та дівчина була не Флер, але вона була досить схожа на неї, щоб пройняти його серце болем, таким приємним для закоханих, нагадуючи, як Флер стояла біля його ліжка, піднявши над головою руку. Носити в кишені листівку з репродукцією цієї фрески, раз у раз витягати її і милуватися нею стало для Джона однією з тих поганих звичок, які рано чи пізно помічає око спостерігача, загострене любов'ю, страхом або ревнощами. А спостережливість його матері загострювало і те, і друге, і третє. В Гренаді його спіймали на гарячому. Він сидів на осяяній сонцем кам'яній лаві в саду, звідки йому годилося б милуватися краєвидом, що відкривався за зубчастим муром Альгамбри. Він думав, що мати розглядає левкої в горщиках між підстрижених акацій, коли раптом пролунав її голос:

— Це твій улюблений Гойя, Джоне?

Він запізно стримав рух, що його міг би зробити школяр, ховаючи від учителя шпаргалку, і відповів:

— Так.

— Звичайно, картина чарівна, але мені більше подобається «Quitasol» [77]. Твій батько, певно, був би у захваті від Гойї. Навряд чи він його бачив, коли їздив до Іспанії дев'яносто другого року.

Дев'яносто другого року — за дев'ять років до його народження! Як склалося колишнє життя батька й матері? Якщо вони можуть зазирати в його майбутнє, то й він має право зазирнути в їхнє минуле. Він підвів погляд на матір. Але щось на її обличчі — тінь тяжко прожитого життя, таємничий відбиток почуттів, досвіду і страждання з його незмірною глибиною і спокоєм, купленим дорогою ціною,— обертало цікавість у зухвальство. Його мати, певно, прожила дуже цікаве життя; вона така гарна і така... така... Але Джон не вмів висловити того, що почував у ній. Він підвівся й задивився вниз, на місто, на рівнину, де зеленіли ниви, на кільце гір, що сяяли в призахідному сонці. Життя його матері було як минуле цього старого маврітанського міста: сповнене великого змісту, глибоке, далеке; перед ним його власне життя здавалося немовлям — безнадійна недосвідченість і невідання! Кажуть, у тих горах на заході, що зводяться просто з синьо-зеленої рівнини, наче з моря, колись жили фінікійці — незбагненний, дивний, таємничий народ,— високо над землею! Життя його матері було для нього такою ж таємницею, як фінікійське минуле для міста в долині, де співали півні, де гралися й весело галасували день у день діти. Було прикро, що вона знає про нього все, а він про неї нічого, крім того, що вона любить його і батька і що вона вродлива. Його цілковита недосвідченість — він навіть не побував на війні, чим може похвалитися мало не кожен!— принижували його у власних очах.

Тієї ночі з балкона своєї спальні він дивився на міські дахи — ніби соти з гагату, слонової кості й золота; потім довго лежав і прислухався, як перегукуються сторожі після бою годинника, і в голові у нього народжувались рядки:

Слово «згубивши» здавалося йому холодним і невиразним, але «втерявши» було ще гірше, а іншого ритмічно схожого слова він не міг підшукати. Коли він закінчив вірш, була третя година, а заснув він лише о четвертій, прочитавши подумки цей вірш не менше як двадцять чотири рази. Наступного дня він його записав і вклав в один із тих листів до Флер, які вважав своїм обов'язком написати, перш ніж зійти до сніданку,— це розковувало його і робило більш товариським.

Опівдні того самого дня, сидячи на терасі готелю, Джон раптом відчув тупий біль у потилиці, дивне відчуття в очах і нудоту. Сонце надто палко обдарувало його своєю ласкою. Наступні три дні він провів у напівтемряві і тупій болісній байдужості до всього, крім льоду на чолі та усмішки матері. А вона не виходила із синової кімнати і дбайливо доглядала його з тихою турботливістю, яка здалася Джонові ангельською. Але бували хвилини, коли йому ставало невимовно жаль себе і дуже хотілося, щоб його бачила Флер. Кілька разів він подумки палко прощався з нею і зі світом, і очі його затуманювалися слізьми. Він навіть придумав передсмертне слово, яке передасть їй через матір, котра до останнього свого дня шкодуватиме, що хотіла їх розлучити,— бідна мама! Проте він швиденько збагнув, що тепер у нього є чудовий привід негайно повернутися додому.

Щовечора о пів на сьому починалася «гасгача» церковних дзвонів: бамкання спадало каскадами, воно здіймалося з міста в долині і знову ринуло вниз різноголоссям передзвону. На четвертий день Джон несподівано сказав:

— Мамо, я хочу до Англії. Надто пекуче тут сонце.

— Гаразд, синку, як тільки ти зможеш вирушити в дорогу.

Джонові одразу покращало — і водночас стало гидкіше на душі.

Пробувши у мандрах п'ять тижнів, вони вирушили додому. В голові у Джона знову проясніло, хоч йому довелося носити крислатого бриля, під якого мати підшила кілька шарів жовтогарячого й зеленого шовку, і він тримався тіньового боку вулиці. Тепер, коли довга потаємна боротьба між ними закінчувалася, Джон дедалі тривожніше запитував себе, чи помітила вона, як він хоче повернутися до того, з чим вона його розлучила. Приречені іспанським провидінням провести добу в Мадріді, вони, певна річ, ще раз відвідали Прадо. Цього разу Джон лише мимохідь зупинився перед фрескою Гойї. Тепер, коли він повертався до Флер, досить було і побіжного погляду. Але перед картиною затрималася мати.

— Обличчя й постать дівчини просто чарівні,— мовила вона.

Джон збентежився. Невже вона здогадалась? Але він зайвий раз впевнився, що мати набагато переважає його самовладанням і проникливістю. Якимсь таємничим способом, недоступним для нього, вона вміла намацати пульс його думок; вона інтуїтивно відчувала, на що він сподівається, чого боїться й чого прагне. І йому було страшенно ніяково, він мучився, почуваючи себе винним, бо, на відміну від більшості своїх ровесників, дослухався до голосу власного сумління. Джон хотів, щоб вона була відверта з ним, він майже сподівався відкритої сутички. Але ні відвертості, ні сутички не було, і вони з матір'ю у впертому мовчанні мандрували на північ. Так він уперше дізнався, наскільки краще за чоловіків уміють жінки вести вичікувальну гру. В Парижі знову довелося затриматися на день. Джон зовсім занепав духом, бо той день розтягся до двох через якусь кравчиню, ніби мати, гарна в будь-якому вбранні, мала потребу чепуритися. Найщасливішою хвилиною за всю подорож була та, коли він ступив на борт пароплава, що відпливав до Англії.

Вже на палубі, стоячи поруч із сином, Айріні сказала:

— Здається, тобі не дуже весело подорожувалося, Джоне. Але ти зробив мені велику ласку.

Джон потиснув їй руку.

— Та ні, все було б чудово, якби не ця хвороба.

Тепер, коли подорож завершувалась, минулі тижні стали приємним спогадом: він і справді відчував ту болісну втіху, яку намагався передати в рядках про голос, що лунає вночі; щось схоже він відчував у дитинстві, коли жадібно слухав Шопена і йому хотілося плакати. Він дивувався, чому не може сказати їй так само просто, як і вона йому: «Ти зробила мені велику ласку». Дивно, що не можна бути таким лагідним і природним! Натомість він сказав:

— Мабуть, нас захитає.

Їх справді захитало, і в Лондон вони приїхали виснажені, промандрувавши шість тижнів і два дні, жодним словом не згадавши про те, чого напевно вони не забували ні на мить.

II. БАТЬКИ Й ДОЧКИ

Залишившись без дружини й сина, яких забрала в нього іспанська авантюра, Джоліон упевнився, що самотність у Робін-Гілі нестерпна. Філософ, коли він має все, що хоче, не схожий на філософа, якому багато чого бракує. Проте, привчивши себе до покори або до самої думки про покору, Джоліон, певно, змирився б із самотністю, якби не втручання Джун. Він тепер став одним із «бідолашок» і, отже, потрапив під її опіку. Якнайшвидше вирятувавши з біди одного гравера, що опинився тоді на її руках, вона з'явилася в Робін-Гілі через два тижні після від'їзду Айріні й Джона. Маленька леді жила тепер у Чізіку в невеличкому будиночку з великою майстернею. Представниця Форсайтів кращих часів, коли ні перед ким не треба було звітувати, вона все-таки зуміла пристосуватися до зменшення прибутків так, що це задовольнило і її, і батька. Оскільки орендна плата за галерею на Корк-стріт, яку він придбав для неї, дорівнювала сумі підвищеного прибуткового податку, то все залагодилося дуже просто: Джун перестала сплачувати батькові оренду. Вісімнадцять років галерея давала самі збитки, а тепер можна було сподіватись, що вона ось-ось почне окупатися, тож на думку Джун, батькові було однаково. Завдяки цьому вона, як і досі, мала свої тисячу двісті фунтів річного прибутку, і, зменшивши витрати на їжу та замінивши двох зубожілих бельгійок ще біднішою служницею-австрійкою, вона фактично зберегла попередню суму грошей для підтримки геніїв. Пробувши три дні в Робін-Гілі, вона забрала батька з собою до міста. За ці три дні вона відкрила таємницю, яку Джоліон приховував два роки, і негайно вирішила лікувати його. Вона знала лікаря, що міг це зробити. Він чудесно зцілив Пола Поста — художника, який випередив футуризм; і Джун розсердилася на батька, коли той здивовано звів брови, бо не чув ні про лікаря, ні про художника. Звичайно, якщо в нього немає «віри», то він ніколи не видужає! Безглуздо не вірити в людину, яка вилікувала Пола Поста так добре, що той аж тепер знову захворів від надмірної праці чи, може, від надмірних життєвих утіх. Особливість методу цього зцілителя полягає в тому, що він цілком покладається на природу. Він спеціально вивчає нормальні симптоми здорової природи, а коли у його пацієнта відсутній який-небудь природний симптом, він дає йому відповідну отруту, що викликає цей симптом,— і пацієнт одужує. Джун не мала найменшого сумніву, що батько видужає. У Робін-Гілі він явно живе неприродним життям, отож необхідно пробудити симптоми. Він, на її думку, відірвався від сучасності, що вкрай неприродно; серце його потребує стимулюючих засобів. В маленькому будиночку в Чізіку Джун зі своєю австрійкою — відданою служницею, такою вдячною Джун за порятунок, що тепер їй загрожувала небезпека захворіти від непосильної роботи,— всіляко «стимулювали» Джоліона, готуючи його до зцілення. Проте Джоліонові брови так і не опускалися: то австрійка раптом розбудить його о восьмій годині, коли він тільки-но заснув, то Джун забере в нього «Таймс», бо неприродно читати «таку безглузду писанину»,— він повинен цікавитися «справжнім життям». Він не переставав дивуватися з її винахідливості, особливо ввечері. Для його добра, як вона заявила, хоч він підозрював, що й вона сама має з цього якусь користь, Джун збирала у себе мало не все двадцяте століття — принаймні ту його частину, що була осяяна світлом геніальності; і століття урочисто проходило перед ним по майстерні у фокстроті чи в іншому, ще химернішому танці — уанстепі, ритм якого так не пасував до музики, що Джоліонові брови майже ховалися у волоссі від подиву перед випробуванням, яким піддавав цей танець силу волі тих, хто його танцював. Знаючи, що в Асоціації акварелістів кожен, хто претендував на звання художника, вважав його безнадійно відсталим, Джоліон сідав у найтемніший куточок і згадував ритми, на яких він колись виховувався. А коли Джун підводила до нього яку-небудь дівчину або юнака, він покірливо піднімався до їхнього рівня, наскільки це було для нього можливо, і думав: «Господи! Як їм, мабуть, нудно зі мною!» Успадкувавши від батька невгасиму приязнь до молоді, він усе-таки стомився ставати на її точку зору. Але все це його «стимулювало», і його не переставала дивувати невгамовна доччина енергія. Інколи ці вечори вшановувала своєю присутністю сама геніальність; вона приходила, презирливо скривившись, і Джун завжди знайомила її з батьком. Це, на її думку, було для нього особливо корисно, бо геніальність є природним симптомом, якого йому завжди бракувало,— таке було переконання Джун, хоч вона й щиро любила батька.

Певний, наскільки це можливо для чоловіка, що Джун його рідна дочка, Джоліон часто запитував себе, в кого вона вдалася: червоно-золотаве волосся, що тепер трохи посіріло, припорошившись сивиною; відкрите, жваве личко, таке несхоже на його власне обличчя, тонке й складне; маленька, легенька постать, тим часом як він був високий на зріст, як більшість Форсайтів. Часто замислювався він, якого походження цей тип: датського чи, може, кельтського. Мабуть, думав він, кельтського, судячи з її войовничості та звички пов'язувати волосся стрічкою і носити широкі сукні. Без перебільшення можна сказати, що він віддавав їй перевагу перед «людьми двадцятого століття», якими вона була оточена, хоч вони були здебільшого молоді. Але Джун почала приділяти пильну увагу його зубам, бо цим природним симптомом він до деякої міри ще володів. Її дантист одразу відкрив «наявність чистої культури staphylococcus aureus» (яка, безперечно, може викликати запалення) і хотів повиривати всі зуби, які ще лишилися в нього, і замінити їх двома повними комплектами неприродних симптомів. Таке бажання збудило природжену впертість Джоліона, і того ж таки вечора в майстерні Джун він спробував обгрунтувати свої заперечення. У нього ніколи не було ніякого запалення, він сподівається, що його власних зубів як-небудь вистачить до кінця його життя. Певна річ, погодилася Джун, їх вистачить йому до кінця життя, якщо він їх не вирве! Але якщо він вставить нові зуби, його серце зміцніє, а життя продовжиться. Його впертість, сказала Джун, свідчить про те, що він не бажає боротися. Коли він піде до лікаря, що вилікував Пола Поста? Джоліон висловив свій глибокий жаль, але він зовсім не збирався йти до нього. Джун обурилась. Пондрідж, заявила вона, великий зцілитель, чудова людина, а йому так важко зводити кінці з кінцями й домогтися визнання своїх теорій. І саме байдужість до свого здоров'я, яку виявляє її батько, заважає йому стати відомим. Якби вони зустрілися, це було б так чудово для них обох!

— Я бачу,— мовив Джоліон,— ти хочеш убити зразу двох зайців.

— Не вбити, а вилікувати!— скрикнула Джун.

— Це, голубонько, те саме.

Джун наполягала. Навіщо говорити таке, коли він і не пробував лікуватись.

Джоліон побоювався, що коли він спробує, то вже взагалі оніміє.

— Тату!—вигукнула Джун.— Ти безнадійний.

— Можливо,— сказав Джоліон.— Але я волів би залишитися безнадійним якомога довше. Мені не хочеться будити лиха, дитино моя. Поки що воно спить і не ворушиться.

— Але ж це означає — закрити перед наукою всі шляхи!— кричала Джун.— Ти не уявляєш, як щиро Пондрідж відданий своїй справі. Наука для нього все.

— Так само, як для містера Пола Поста його мистецтво, правда ж?— заперечив Джоліон і затягнувся сигаретою із слабкого тютюну, що його тепер дозволяв собі курити.— Мистецтво для мистецтва, наука для науки. Я добре знаю цих добродіїв ентузіастів, маніаків егоцентризму. Вони заріжуть людину, і оком не моргнувши. У мене досить форсайтівського глузду, щоб обходити їх десятою дорогою, Джун.

— Тату,— сказала Джун,— коли б ти тільки знав, як застаріли твої погляди! Половинчастість у наш час — розкіш, якої ніхто не може собі дозволити.

— Боюся,— відповів із усмішкою Джоліон,— це єдиний природний симптом, якого містер Пондрідж може мені не надавати. Нам, голубонько, від народження судилися крайнощі або середина, хоча, даруй мені за відвертість, мушу сказати, що добра половина тих, хто пропонує крайнощі, насправді дуже помірковані. Здоров'я моє не гірше, аніж я можу сподіватися, тож нехай воно залишається таким, як є.

Джун мовчала, переконавшись свого часу на власному досвіді, якою несхитною буває батькова лагідна впертість, коли йдеться про свободу його дій.

Джоліон і сам не розумів, як він міг проговоритися Джун, навіщо Айріні повезла Джона до Іспанії; він не дуже покладався на те, що вона збереже таємницю. Джун замислилась над цією звісткою, і її роздуми завершилися гострою суперечкою, під час якої Джоліонові відкрилась цілковита протилежність між дійовим темпераментом його дочки й пасивністю його дружини. Він навіть переконався, що в Джун і досі ниє рана, яка лишилася від їхнього давнього двобою за Філіпа Босіні, коли пасивне начало здобуло таку блискучу перемогу над активним.

Джун вважала, що приховувати від Джона минуле — це безглуздя і навіть боягузтво.

— Це справжнісінький опортунізм,— сказала вона.

— Який,— лагідно зауважив Джоліон,— є творчим принципом справжнього життя, люба моя.

— Ет!— вигукнула Джун.— Ти не можеш щиро захищати Айріні в тому, що вона приховує від Джона правду. Якби ти діяв самостійно, то, певно, розповів би йому.

— Можливо, але тільки тому, що він рано чи пізно про все довідається, і так воно буде гірше, аніж якби ми розповіли йому самі.

— То чому ж ти не розкажеш йому? Знову ж таки — аби «не будити лиха».

— Голубонько моя,— сказав Джоліон,— нізащо в світі я не зважився б піти проти Айріні. Адже він її син.

— І твій теж,— заперечила Джун.

— Хіба можна рівняти батьківський інстинкт з материнським?

— Воля твоя, але ти виявив слабодухість.

— Можливо,— погодився Джоліон.— Можливо.

Оце і все, чого вона домоглася від нього, але ця справа не йшла у неї з голови. Джун не зносила думки, що не треба будити лиха. Їй кортіло підштовхнути справу — нехай би вона вже швидше розв'язалася. Джонові слід усе розповісти, щоб почуття його або зачахло, або розцвіло, незважаючи на минуле, і дало плоди. І вона вирішила зустрітися з Флер і скласти про неї свою думку. Коли Джун зважувалася на якийсь крок, вона рішуче відкидала всі заперечення. Зрештою вона Сомсова двоюрідна племінниця, і вони обоє цікавляться живописом. Вона піде до нього і скаже, що йому слід придбати яку-небудь картину Пола Поста чи скульптуру Бориса Струмоловського; батькові вона, звичайно, нічого не скаже. Наступної неділі вона взялася за здійснення свого задуму, і вигляд у неї був такий рішучий, що їй насилу пощастило роздобути таксі на станції в Редінгу. Береги Темзи були на диво гарні в ці дні червня, її місяця, і у Джун мліло серце, коли вона дивилася на цю красу. За все життя не спізнавши любовного єднання, вона мало не до нестями любила природу. Коли таксі під'їхало до чудової місцини, де оселився Сомс, Джун відпустила шофера, бо хотіла, владнавши справу, натішитися прохолодою річки й гаю. Отож вона підійшла до його дверей як звичайний перехожий і послала йому свою картку. Джун знала, що коли її нерви аж тремтять від напруження, значить, вона робить щось путяще. А коли нерви не тремтять, то вона була певна, що йде по лінії найменшого опору і що благородство ні до чого не зобов'язує. Її провели у вітальню, яка, хоч їй і не подобався такий стиль, була опоряджена із вишуканим смаком. Подумавши: «Надто претензійно — забагато витребеньок»,— вона побачила в старому дзеркалі з лакованою рамою постать дівчини, що заходила з веранди. У білій сукні, з білими трояндами в руках, відображена в сріблясто-білому озерці дзеркала, вона здавалася видінням — ніби чарівний привид вийшов із зеленого саду.

— Добрий день,— сказала Джун і обернулась.— Я родичка вашого батька.

— Пригадую, я бачила вас тоді в кондитерській.

— З моїм молодшим братом. Ваш батько вдома?

— Зараз прийде. Він пішов на прогулянку.

Джун ледь примружила свої сині очі й рішуче підвела підборіддя.

— Вас звати Флер, адже так? Я чула про вас від Голлі, Що ви думаєте про Джона?

Дівчина піднесла троянди до обличчя, подивилася на них і спокійна відповіла:

— Дуже милий хлопець.

— Анітрохи не схожий ні На Голлі, ні на мене, правда?

— Анітрохи.

«Стримана»,— подумала Джун.

І раптом дівчина сказала:

— Може, ви розповісте мені, чому наші родини не мирять між собою?

Почувши саме те запитання, на яке вона радила батькові дати відповідь, Джун промовчала — чи тому, що ця дівчина намагалася щось випитати в неї, чи просто тому, що на практиці людина часто робить зовсім не так, як зробила б у теорії.

— Знаєте,— мовила дівчина,— найпевніший спосіб примусити людину вивідати найгірше — це приховувати його від неї. Мій батько сказав, що то була сварка за власність. Але я не вірю цьому: і ми, і вони мають усього вдосталь. Вони не поводилися б по-міщанському.

Джун спаленіла. Її образило це слово, прикладене до її діда та батька.

— Мій дід,— сказала вона,— був дуже великодушний, і батько також. Жоден з них ніколи не поводився по-міщанському.

— То в чому ж тоді річ?— запитала Флер.

Бачачи, що ця юна дівчина з родини Форсайтів уперто домагається свого, Джун відразу вирішила їй перешкодити і водночас домогтися чогось для себе.

— Навіщо вам треба це знати?

Дівчина понюхала троянди.

— Просто тому, що мені не хочуть розповісти.

— Ну то знайте: сварка справді була через власність, але власність буває різна.

— Ще більша загадка. Тепер я будь-що повинна довідатися.

Рішуче личко Джун пересмикнулось. Її пишне волосся непокірними пасмами вибивалося з-під круглої шапочки. Цієї миті вона виглядала зовсім юною, ніби помолоділа від цієї зустрічі.

— Знаєте,— сказала вона,— я бачила, як ви впустили хусточку. Чи є що-небудь між вами і Джоном? Якщо є, то краще вам це облишити.

Дівчина зблідла, але все ж таки усміхнулася.

— Якщо і є, то в цей спосіб мене не можна примусити.

Вражена цими сміливими словами, Джун простягла руку.

— Ви мені подобаєтеся, але я не люблю вашого батька; ніколи його не любила. Гадаю, ми можемо говорити відверто.

— Ви приїхали сюди, щоб сказати йому це? Джун засміялася:

— Ні, я приїхала сюди, щоб побачити вас.

— Як це люб'язно з вашого боку.

Дівчина гостра на язик — уміє відбивати удари.

— Я старша за вас у два з половиною рази,— мовила Джун,— але я вам щиро співчуваю. Я розумію, як це боляче, коли вам не щастить здобути того, чого ви хочете.

Дівчина знову усміхнулася.

— Я гадаю, ви могли б мені розповісти.

Як уперто ця дитина домагається свого.

— Це не моя таємниця. Але я спробую зробити все, що зможу, бо, на мою думку, і ви, і Джон повинні це знати. А тепер я попрощаюся з вами.

— Ви не почекаєте батька?

Джун похитала головою.

— Як мені переправитися на той берег?

— Я перевезу вас у човні.

— Знаєте що,— раптом сказала Джун,— коли ви будете в Лондоні, зайдіть до мене. Ось моя адреса. Вечорами у мене звичайно збирається молодь. Але батькові краще нічого не кажіть.

Дівчина кивнула головою.

Дивлячись, як вона веслує, Джун думала: «Вона дуже вродлива, і фігура в неї гарна. Ніколи б не подумала, що у Сомса може бути така вродлива донька. Джонові вона була б пречудовою парою».

Інстинкт парування, якого їй не довелося задовольнити, ніколи не завмирав у Джун. Вона стояла, стежачи, як Флер пливе до того берега; дівчина поклала весло, щоб помахати їй на прощання, і Джун з болем у серці поволі пішла лугом понад річкою. Молоде тягнеться до молодого, наче бабки, що ганяються одна за одною, і кохання, як сонце, прогріває їх наскрізь. Її молодість! Це було так давно, коли Філ і вона... А відтоді? Відтоді нічого... нікого, хто був би їй до душі. І вона втратила все. Але який зашморг душить ці два юні створіння, якщо вони й справді кохають одне одного, як вважає Голлі, як, очевидно, побоюються її батько, Айріні і навіть Сомс. Який зашморг і які перепони! І прагнення до майбутнього, зневага до минулого — те, що створює активний принцип,— збудилося в серці жінки, яка завжди вважала: те, чого людина хоче, важливіше того, чого не хочуть інші. Стоячи на березі в теплій тиші літа, вона дивилася на латаття і вербове гілля, на те, як скидається риба, вдихала пахощі трав і таволги, думаючи, як примусити всіх бути щасливими. Джон і Флер! Двоє бідолашок — двоє каченят, жовтеньких і безперих! Так їх жаль! Звичайно, треба щось для них зробити! В такому становищі не можна стояти осторонь. Вона дійшла до станції розпалена й сердита.

Того ж вечора, піддавшись своїй прямодушності, через яку люди часто її уникали, Джун сказала батькові:

— Тату, я їздила подивитися на Флер, Вона здалася мені дуже привабливою. Яка користь від того, що ми ховаємо голови під крило?

Вражений Джоліон поставив чашку з ячмінною кавою і почав кришити хліб.

— Саме це ти й робиш,—сказав він.— Ти не забула, чия вона дочка?

— Хіба мертве минуле не може поховати своїх мерців?

Джоліон підвівся.

— Бувають речі, яких не можна поховати.

— Я не згодна,— сказала Джун.— Це саме те, що загороджує дорогу всякому щастю і прогресу. Ти не розумієш нашого віку, тату. Йому не потрібне те, що пережило себе. Ну й що, коли Джон довідається про все, що було з його матір'ю? Чому ти вважаєш це страшною трагедією? Кого тепер турбують такі речі? Закони про шлюб і нині такі самі, як і тоді, коли Сомс та Айріні не могли дістати розлучення і довелося вийти на сцену тобі. Ми пішли вперед, а закони — ні. Отож ніхто на них не зважає. Шлюб без пристойної можливості розірвати його — це тільки різновид рабовласництва; людина не повинна володіти іншою людиною. Тепер це розуміють усі. Якщо Айріні порушила такий закон, хіба це погано?

— Не мені це спростовувати,— сказав Джоліон,— але тут зовсім інше. Йдеться про людські почуття.

— Звичайно!— вигукнула Джун.— Про людські почуття цих двох молодих людей.

— Люба моя,— сказав Джоліон спокійно, хоч із відчаєм: в ньому вже закипало роздратування,— ти кажеш дурниці.

— Зовсім ні. Якщо вони доведуть, що кохають одне одного по-справжньому, навіщо їх робити нещасливими заради минулого?

— Ти не пережила цього Минулого. А я пережив — через почуття моєї дружини, через свої нерви і свою уяву, як тільки може пережити людина, що любить.

Джун теж підвелася й почала неспокійно ходити по кімнаті.

— Якби Флер була донькою Філа Босіні,— раптом сказала вона,— я могла б зрозуміти тебе швидше. Айріні любила його, а Сомса вона ніколи не любила.

Джоліон відповів глухим звуком — схожим на той звук, яким італійська селянка підганяє свого мула. Його серце шалено закалатало, але він не звертав на це уваги, віддавшися своїм почуттям.

— Твої слова свідчать про те, як мало ти розумієш. Ані я, ані Джон, якщо я знаю його, не засудили б любовного минулого. Але шлюб без кохання — гидота. Ця дівчина — дочка чоловіка,— який колись володів Джоновою матір'ю як рабинею-негритянкою. Цього привида не можна прогнати; навіть не пробуй, Джун! Ти хочеш, щоб ми були свідками того, як Джон з'єднається з плоттю й кров'ю чоловіка, котрий володів Джоновою матір'ю проти її волі. Нема чого вживати делікатніших висловів; я хочу з'ясувати справу раз і назавжди, А тепер годі цієї розмови, а то мені доведеться просидіти цілу ніч.

І, притуливши руку до серця, Джоліон повернувся спиною до дочки й став дивитися крізь вікно на Темзу.

Джун, від природи своєї нездатна розпізнати осине дупло, аж поки не встромить туди свою голову, неабияк стривожилася. Вона підійшла до батька і взяла його під руку. Анітрохи не переконана, що він має слушність, а вона сама помиляється, — це суперечило б її вдачі — вона, проте, була глибоко вражена очевидним фактом, що тема ця для нього дуже шкідлива. Вона потерлася щокою об його плече і нічого не сказала.

Перевізши свою літню кузину через річку, Флер не вернулася відразу до причалу, а запливла у залитий сонцем очерет. Тиха краса дня заполонила на мить дівчину, яка не дуже любила мрії і поезію. У лузі над берегом, де стояв її човен, запряжена сірим конем косарка почала ранню косовицю. Флер дивилася завороженим поглядом, як. над легкими колесами спадає каскадами трава — така прохолодна й свіжа. Хурчання косарки й шурхіт трави зливалися з шелестом верб і тополь. Біля човна у глибокій зеленій воді, наче жовті змії, крутилися і витягалися за течією водорості; на протилежному березі в тіні дерев стояли рябі корови й ліниво помахували хвостами. В такий день тільки й мріяти. І вона витягла Джонові листи — не пишномовні освідчення, а розповідь про все, що він бачив і робив, сповнена дуже приємною для неї тугою; всі вони закінчувалися однаково: «Твій вірний Дж.» Флер не була сентиментальна, її бажання завжди були конкретні й чіткі, але вся поезія, що жила в душі дочки Сомса й Аннет, тепер безумовно зосередилася навколо її спогадів про Джона. Вони таїлися в траві й деревах, квітах і струменях води. Вона радісно відчувала його в запахах, які вдихала, наморщивши ніс. Зорі переконували її, що вона стоїть поряд із ним посередині карти Іспанії, а рано-вранці зарошене павутиння, імлисте сяйво й обіцянка дня, що зароджувалася в саду, були для неї уособленням Джона.

Поки вона читала його листи, повз неї велично пропливла пара білих лебедів, а за ними їхній виводок, шестеро лебедят, одне за одним, голова кожного з них була на однаковій відстані від хвоста переднього — флотилія сірих есмінців. Флер сховала листи, взялася за весла й попливла до причалу. Ідучи стежкою через сад, вона міркувала, чи слід розповісти батькові про візит Джун. Якщо він довідається про нього від слуги, йому може здатися підозрілим, чому вона нічого йому не сказала. До того ж це дасть їй нагоду вивідати в батька причину ворожнечі. Отож Флер вийшла на дорогу і пішла назустріч батькові.

Сомс ходив оглянути ділянку, на якій місцева влада надумала спорудити санаторій для хворих на сухоти. Вірний своєму індивідуалізмові, Сомс не брав участі в місцевих справах, обмежуючися сплатою податків, які постійно зростали. Проте він не міг лишитися байдужим до цього нового й небезпечного задуму. Ділянка була не далі як за півмилі від його будинку. Сомс цілком погоджувався з думкою, що туберкульозові в Англії треба покласти край, але тут для цього не місце. Треба це зробити десь далі. По суті, його ставлення було ставленням всіх справжніх Форсайтів: йому немає діла до чужих хвороб, і хай держава робить свою справу, анітрохи не зачіпаючи тих природних благ, які він здобув сам чи одержав у спадок. Френсі, найвільнодумніша з Форсайтів його покоління (крім хіба що Джоліона), якось запитала ущипливо: «Чи ти, Сомсе, коли-небудь бачив ім'я Форсайт на якому-небудь підписному листі?» Може, воно й так, але санаторій зіпсує всю навколишню місцевість, і він неодмінно підпише петицію протесту, яку вже склали сусіди. Твердо наважившись зробити так, Сомс повернув додому і зустрів на дорозі Флер.

Останнім часом вона ставилася до нього куди ніжніше і, насолоджуючись в її товаристві спокоєм погожих літніх днів, він відчував себе зовсім молодим; Аннет безперестану їздила до міста то за тим, то за іншим, і він бував з дочкою майже стільки, скільки бажала його душа. Правда, Майкл Монт узяв собі за звичку приїздити на мотоциклі трохи не щодня. Дяка богові, він поголив свої схожі на зубну щітку вусики і вже не скидався на блазня! У них саме гостювала подруга Флер, частенько заходив хтось із сусідської молоді, і тоді після обіду в холі дві-три пари танцювали під музику електричної піаноли, що сама по собі виконувала фокстроти, здивовано вилискуючи своєю дзеркальною поверхнею. Часом навіть Аннет граціозно пропливала по паркету в парі з котримсь із юнаків. І Сомс, підійшовши до дверей між вітальнею і холом, схиляв набік голову і, поводячи носом, стежив за ними — чекав нагоди спіймати усмішку Флер; потім повертався до свого крісла біля каміна у вітальні й переглядав «Таймс» або каталог якого-небудь колекціонера. Його пильне стривожене око не виявляло ніяких ознак того, що Флер пам'ятає про свою примху.

Коли вона наблизилася до нього на курній дорозі, він узяв її під руку.

— Ти знаєш, тату, хто до тебе приходив? Вона не дочекалася тебе. Ану спробуй угадати!

— Не люблю я вгадувати,— сказав Сомс занепокоєно.— Хто?

— Твоя племінниця Джун Форсайт.

Сомс мимохіть стиснув її лікоть.

— Чого їй було треба?

— Не знаю. Але своїм візитом вона порушила ворожнечу, правда?

— Ворожнечу? Яку ворожнечу?

— Ту, що існує в твоїй уяві, татусю.

Сомс відпустив її руку. Що вона — глузує чи хоче випитати в нього ту таємницю?

— Мабуть, вона хотіла, щоб я купив якусь картину,— сказав він нарешті.

— Навряд. Може, їй просто захотілося виявити родинні почуття.

— Вона всього лише двоюрідна племінниця,— буркнув Сомс.

— І дочка твого ворога.

— Що ти маєш на увазі?

— Даруй мені, татусю. Я вважала, що він твій ворог.

— Ворог!— повторив Сомс— Це давня історія. Не знаю, від кого у тебе такі відомості.

— Від Джун Форсайт.

Дівчині раптом сяйнула думка, що коли батько вважатиме, ніби вона майже все знає, то він відкриє їй таємницю.

Сомс сполошився, але Флер недооцінила його обережності й стриманості.

— Якщо ти все знаєш,— сказав він холодно,— то чому в'язнеш до мене?

Флер побачила, що перебрала міру.

— Я не хочу в'язнути до тебе, татусю. Ти кажеш правду, навіщо мені знати більше? І взагалі, навіщо мені потрібна ця «невеличка» таємниця? Je m'en fiche [78], як каже Профон.

— Цей суб'єкт,— глибокодумно сказав Сомс.

Цей суб'єкт і справді грав того літа визначну, хоч і невидиму роль, бо він уже не з'являвся в їхньому домі. Від тієї неділі, коли Флер звернула батькову увагу на те, як він никає по саду. Сомс багато думав про нього і завжди в зв'язку з Аннет — без усякої на те причини, якщо не брати до уваги того факту, що вона раптом погарнішала. Його власницький інстинкт, який з часів війни утратив свою прямолінійність, став тонший і гнучкіший, притлумлював ревниві побоювання. Як мандрівник дивиться на американську річку, тиху й приємну, знаючи, що, можливо, десь у мулі лежить алігатор, вистромивши свою голову, якої не відрізниш від корча,— так і Сомс дивився на річку свого життя, підсвідомо відчуваючи мосьє Профона, але відмовляючись визнати небезпеку й припускаючи лиш можливість того, що він вистромив десь поблизу свою голову. В цю пору свого життя він мав фактично все, чого бажала його душа, і був настільки щасливий, наскільки дозволяла його натура. Почуття його були в спокої; прагнення любити знайшло вихід у любові до доньки; його колекція картин здобула велику славу, гроші були вигідно вкладені; здоров'я було чудове, якщо не зважати на те, що зрідка його турбувала печінка; він ще не почав серйозно тривожитися тим, що станеться по його смерті, схильний гадати, що нічого не станеться. Він нагадував одну із своїх надійних акцій з позолоченими краями, а зіскребти позолоту, щоб побачити те, чого можна й не бачити,— це було б ненормальне збочення й бунт проти природного ходу речей — так підказував його інстинкт. Ці дві зім'яті трояндові пелюстки — примха Флер і голова мосьє Профона — розгладяться, якщо їх дбайливо розправити.

Цього вечора випадок, який втручається в життя навіть найгрошовитіших Форсайтів, дав у руки Флер ключ до таємниці. Її батько прийшов у їдальню без хусточки і раптом відчув потребу витерти носа.

— Зараз я принесу тобі хусточку, татусю,— сказала вона й побігла нагору.

В саше, де вона шукала її,— старому саше з дуже вицвілого шовку,— було два відділення: в одному зберігалися хусточки, друге було застебнуте, і в ньому лежало щось пласке й тверде. Спонукувана дитячою цікавістю, Флер розстебнула його. Там лежала рамка з фотографією: її дитячий портрет. Вона дивилася заворожено на своє власне зображення. Фото вислизнуло з-під її пальця, і Флер побачила під ним іншу фотографію. Вона посунула своє фото нижче, і перед нею з'явилося обличчя, що здалося їй знайомим, обличчя молодої жінки, дуже вродливої, в старомодному вечірньому вбранні. Знову посунувши вгору свою фотографію, вона взяла хусточку і пішла в їдальню. Тільки на сходах вона згадала це обличчя. Звичайно, звичайно, Джонова мати! Її наче вразило громом. І вона спинилася, гарячково міркуючи. Так он воно що! Джонів батько одружився з жінкою, з якою хотів одружитися її батько; можливо, відбив її у нього обманом. Потім, боячися виявити своєю поведінкою, що розкрила батькову таємницю, дівчина урвала дальші роздуми й, вимахуючи шовковою хусточкою, зайшла в їдальню.

— Я вибрала найм'якшу, тату.

— Гм! — озвався Сомс.— Ці я вживаю тільки, коли застуджуюсь. Та нехай уже!

Цей вечір Флер провела, зважуючи все й розмірковуючи; вона пригадала вираз на батьковому обличчі, коли вони зайшли до кондитерської,— чужий і холодно-інтимний, дивний вираз. Напевно, він дуже любив цю жінку, якщо, втративши її, стільки років зберігає її фотографію. Нещадна і критична думка дівчини зосередилася на стосунках її батька й матері. Чи любив він її коли-небудь по-справжньому? Вона подумала, що ні. Джон — син жінки, яку він любив по-справжньому. Але ж тоді батько не повинен заперечувати проти того, що його дочка любить Джона; йому треба тільки призвичаїтися до цього. І дівчина полегшено зітхнула в складки нічної сорочки, яку надягала через голову.

III. ЗУСТРІЧІ

Молодість помічає старість тільки після різких змін. Наприклад, Джон ніколи не помічав батькової старості доти, поки не вернувся з Іспанії. Обличчя четвертого Джоліона, виснажене чеканням, дуже вразило його — так воно посіріло й постаріло. Схвильований зустріччю батько забув надіти свою маску, і син раптом зрозумів, як гостро він переживав їхню відсутність. На допомогу собі Джон прикликав думку: «Але ж я не хотів їхати!» Часи, коли молодість зважала на старість, уже відійшли в минуле. Проте Джон багато в чому відрізнявся від типових представників сучасної молоді. Батько завжди ставився до нього «пристойно», і перспектива знову зайняти ту саму позицію, через яку його батькові довелося витерпіти шість тижнів самотності, була не дуже приємна Джонові.

Від батькового запитання: «Ну, синку, яке враження справив на тебе великий Гойя?»— у нього болісно заворушилося сумління. Великий Гойя існував для нього лише тому, що він створив дівчину, схожу на Флер.

У перший вечір удома Джон ліг спати сповнений каяття, але прокинувся сповнений трепетного чекання. Було тільки п'яте липня, а зустріч із Флер була призначена аж на дев'яте. До від'їзду на ферму йому доведеться перебути три дні вдома. Треба якось схитрувати й побачитися з нею.

У житті чоловіків неухильно час від часу виникає потреба в нових штанях, і проти цієї потреби не можуть заперечити навіть найніжніші батьки. Тому другого дня Джон подався до міста і, замовивши для годиться на Кондіт-стріт цей украй необхідний предмет туалету, попрямував до Пікаділлі. Стреттон-стріт, де містився її клуб, була поряд із Девоншір-Гаусом. Застати її в клубі — це чиста випадковість. Але він простував по Бонд-стріт, і серце його тривожно калатало, бо в око йому впало те, що всі юнаки, яких він зустрічав, переважали його за всіма ознаками. Вони були так елегантно вбрані; вони трималися самовпевнено; вони були не такі юні. Раптом його охопила впевненість, що Флер уже, мабуть, забула його. Сповнений весь цей час своїм почуттям до неї, він не врахував такої можливості. Кутики його уст опустилися, долоні спітніли. Флер, якій досить тільки всміхнутися — і до ніг її впадуть найкращі з юнаків Англії, Флер незрівнянна! То була тяжка хвилина. Проте Джон засвоїв велику ідею, що людина повинна мужньо зустріти будь-які труднощі. І, зупинившись перед вітриною антикварної крамниці, він підбадьорив себе цим гірким роздумом. Хоча була в розпалі пора, яка колись називалася лондонським сезоном, але вона нічим не відрізнялася від будь-якої іншої, за винятком хіба того, що серед перехожих було двоє-троє в сірих циліндрах та яскраво світило сонце. Джон рушив далі й, повернувши на Пікаділлі, зіткнувся з Велом Дарті, що прямував у клуб «Айсіум», до якого його недавно прийняли.

— Здоров, юначе. Куди це ти?

Джон почервонів.

— Я йду від кравця.

Вел озирнув його з ніг до голови.

— Чудово. Я хочу замовити тут сигарети, а потім підемо поснідаємо.

Джон подякував. Він зможе довідатися від Вела, як там вона!

Становище Англії, що так непокоїло пресу й громадських діячів, у тютюновій крамничці, куди вони зайшли, розглядалося під іншим кутом зору.

— Гаразд, сер. Саме ті сигарети, якими я постачав вашого батька. Гай-гай! Містер Монтегю Дарті був моїм покупцем — стривайте — ага, з того самого року, коли перший приз на дербі виграв Мелтон. Один з найкращих моїх покупців.

Легка усмішка освітила крамареве обличчя.

— Так-так, багато разів він мені радив, на якого коня поставити. Наскільки я пригадую, він брав цих сигарет дві сотні на тиждень, з року в рік, і завжди той самий гатунок. Дуже був приємний джентльмен, завдяки йому у мене з'явилося багато нових покупців. Мені було дуже жаль, коли з ним стався нещасливий випадок. Шкода втратити такого давнього покупця, як він.

Вел усміхнувся. Смерть його батька закрила тут, мабуть, найдавніший рахунок; і в кільці диму з цієї освяченої часом сигарети перед ним з'явилося батькове обличчя, смагляве, гарне, із старанно підкрученими вусами, трохи одутле — в єдиному ореолі, який йому дістався. Принаймні тут його батько тішився славою — чоловік, який викурював дві сотні сигарет на тиждень, який міг порекомендувати певного коня і вмів без кінця брати в кредит! Для свого тютюнника — герой! Хоч яка-небудь, а слава, і її можна успадкувати!

— Я плачу готівкою,— сказав він.— Скільки?

— Для його сина, сер, і за готівку — десять з половиною шилінгів. Я ніколи не забуду містера Монтегю Дарті. Частенько він стояв тут по півгодини, розмовляючи зі мною. Тепер таких, як він, залишилося небагато, всі чомусь страшенно поспішають. Війна справила поганий вплив на манери людей, дуже поганий вплив. Ви теж, я бачу, побували на фронті.

— Ні,— відповів Вел, поляскавши себе по коліну.— Цю позначку я здобув у попередній війні. Мабуть, вона врятувала мені життя. Тобі не треба сигарет, Джоне?

Джон зніяковіло промимрив:

— Я ж не курю.

І побачив, як скривилися губи крамаря, так наче він не наважувався сказати: «Милий боже!»— чи: «Саме нагода спробувати, сер».

— Це добре,— сказав Вел.— Утримуйся, поки можеш. Куріння тобі знадобиться, коли життя струсоне. То це й справді той самий тютюн?

— Той самісінький, сер. Тільки й того, що трохи подорожчав. Дивовижно стійка держава — Британська імперія. Я завжди кажу це.

— Посилайте мені щотижня на цю адресу сто штук, а раз на місяць рахунок. Ходімо, Джоне.

Джон зайшов у «Айсіум», сповнений цікавості. Крім «Усякої всячини», де він час від часу снідав з батьком, йому ніколи не доводилося бувати в жодному лондонському клубі. «Айсіум», скромний, комфортабельний, не змінювався, та й не міг змінитися, поки в правлінні сидів Джордж Форсайт, чиї гастрономічні нахили забезпечили йому мало не вирішальне слово в клубних справах. Клуб неприязно ставився до скоробагатьків, і Просперові Профону навряд чи пощастило б стати його членом, якби не великий престиж Джорджа Форсайта, що розхвалив Проспера, як «чудового спортсмена».

Ці двоє снідали разом, коли Вел із своїм юним шуряком зайшли до їдальні. Джордж поманив їх пальцем, і вони сіли за їхній столик,— Вел лукаво позирав примруженими очима й усміхався своєю чарівною усмішкою, Джон урочисто стиснув губи, а в погляді його світилася зворушлива несмілість. Цей столик у кутку мав привілейований вигляд, наче він був призначений для верховних майстрів масонської ложі. Джон відчував, як його заворожує гіпнотична атмосфера, що панувала в цьому місці. Офіціант із запалими щоками сновигав навколо них з масонською шанобливістю. Він, здавалося, дивився в рот Джорджеві Форсайту, радісно стежив за жадібним блиском його очей, любовно спостерігав рух важкого столового срібла, прикрашеного монограмою клубу. Рукав лівреї і притишений голос лякали Джона — так таємниче вони виринали з-за його плеча.

Якщо не рахувати слів Джорджа: «Твій дідусь колись дав мені добру пораду — він був з біса тонкий знавець сигар!»— ані він, ані другий верховний майстер не звертали на юнака ніякої уваги, і він був їм вдячний за це. Мова йшла тільки про конярство, екстер'єр скакунів та ціни на них, і Джон слухав, мало що розуміючи, і дивувався, як можна вмістити в голові стільки різних відомостей. Він не міг відвести очей від чорнявого майстра; все, що той казав, було таке значуще й гнітюче — важкі, чудернацькі слова, кожне з яких супроводжувалося посмішкою. Джон саме думав про метеликів, коли почув, як він каже:

— От якби містер Сомс Форсайд зацікавився кіньми.

— Старий Сомс! Цьому скупердяю таке не до смаку!

Джон доклав усіх зусиль, щоб не почервоніти, а чорнявий майстер провадив:

— Дочка його чарівна дівчинка. У містера Сомса Форсайда трохи застарілі погляди. Мені б хотілося побачити, як він веселиться.

Джордж Форсайт усміхнувся.

— Не турбуйтеся. Він не такий нещасливий, як це здається. Він ніколи не показує, що йому щось подобається: боїться, щоб хтось не відняв. Старий Сомс! Хто обпікся на молоці, той дмухає на воду.

— Ну, гаразд, Джоне,— швидко сказав Вел.— Якщо ти вже закінчив, ходімо вип'ємо кави.

— Хто вони такі?— запитав Джон на сходах.— Я не зовсім...

— Старий Джордж Форсайт — двоюрідний брат твого батька і мого дядька Сомса. Він завсідник клубу. А той інший, Профон,— непевний суб'єкт. Мені здається, що він упадає біля Сомсової дружини!

Джон вражено подивився на нього.

— Але це жахливо,— сказав він.— Тобто жахливо для Флер.

— Не думаю, що Флер цим дуже переймається. Вона цілком сучасна дівчина.

— Але ж це її мати!

— Ти ще зовсім зелений, Джоне.

Джон почервонів.

— Так то ж мати!—пробурмотів він сердито.

— Твоя правда,— раптом погодився Вел.— Але часи змінилися відтоді, як я був у твоєму віці. Тепер кожен думає: «Треба жити сьогодні, бо завтра ми помремо». Саме це й мав на увазі старий Джордж, коли говорив про мого дядька Сомса. Він не збирається помирати завтра.

Джон заперечливо похитав головою.

— Що сталося між ним і моїм батьком?

— Родинна таємниця, Джоне. Послухай моєї поради і вгамуй свою цікавість. Тобі не треба цього знати. Хочеш лікеру?

Джон заперечливо похитав головою.

— Як образливо, коли від тебе щось приховують,— пробурмотів він,— та ще й глузують із тебе, кажуть, що ти зелений.

— Можеш запитати Голлі. Якщо й вона тобі нічого не скаже, ти повіриш, що всі мовчать задля твоєї користі.

Джон підвівся:

— Я вже піду; дякую за сніданок.

Вел усміхнувся напівжалісливо, напіввесело. Хлопець був такий збентежений.

— Ну, нічого. Побачимося в п'ятницю.

— Та я не знаю...— пробурмотів Джон.

Він і справді не знав. Ця змова мовчання доводила його до відчаю. Як це принизливо, коли з тобою поводяться, наче з дитиною! Поринувши в похмуру задуму, він рушив назад до Стреттон-стріт. Ну що ж, він піде до її клубу і довідається про найгірше! Там йому сказали, що міс Форсайт у клубі немає. Можливо, вона буде пізніше. Вона часто буває тут по понеділках, але чи прийде сьогодні — не можна сказати напевно. Джон сказав, що навідається ще раз, і, зайшовши в Грін-парк, ліг на траві під деревом. День був сонячний, легенький вітерець шелестів у листі молодої липи, під якою він лежав; але серце його нило. Ворожі сили загрожували потьмарити його щастя. Крізь гуркіт вуличного руху він почув, як Великий Вен видзвонив третю. Ці звуки збудили щось у його серці, й, видобувши аркуш паперу, юнак почав писати олівцем. Склавши строфу, він утупився в траву, ніби шукаючи початку нової, коли раптом щось тверде торкнуло його за плече — зелена парасолька. Над ним стояла Флер!

— Мені сказали, що ти приходив і зайдеш іще раз. От я й подумала, що ти десь тут. І справді ти тут — як це чудово!

— Ой Флер! Я думав, ти мене забула.

— Але ж я сказала тобі, що не забуду.

Джон стиснув її руку.

— Боже, яке щастя! Ходімо куди-небудь далі.

І він майже потяг її цим аж надто дбайливо спланованим парком, шукаючи якого-небудь затишного куточка, де можна посидіти поруч, тримаючись за руки.

— Мабуть, у мене з'явилися суперники?— запитав він, дивлячись на її вії, що нависли над щоками.

— Та є один ідіот, але можеш на нього не зважати.

Джон відчув жаль до ідіота.

— Знаєш, у мене був сонячний удар. Я не написав тобі про це.

— Невже! Було цікаво?

— Ні. Мама була добра, як ангел. А у тебе що?

— Та нічого. Тільки, Джоне, я, здається, з'ясувала причину незлагоди між нашими родинами.

Його серце закалатало.

— Очевидно, мій батько хотів одружитися з твоєю матір'ю, але її перехопив твій батько.

— Он як!

— Мені попалася її фотографія: вона була схована за моїм фото у рамці. Звичайно, якщо він її дуже любив, то це його мусило допекти до живого, правда?

Поміркувавши хвилину, Джон сказав:

— Ні, якщо їй більше подобався мій батько.

— А що, як вони були заручені?

— Якби ми були заручені, і ти відчула, що хтось інший подобається тобі більше, ніж я, можливо, я б збожеволів, але не мав би на тебе ніякого зла.

— А я мала б. Гляди, Джоне, не смій покохати іншу.

— О боже! Та що ти!

— Мені здається, батько ніколи по-справжньому не любив матері.

Джон мовчав. Велові слова, двоє майстрів у клубі!

— Ми ж не знаємо,— провадила Флер,— можливо, це завдало йому великого болю. Може, вона повелася з ним негарно. Адже таке буває.

— Моя мама не могла такого зробити.

Флер знизала плечима.

— Чи багато ми знаємо про наших батьків і матерів! Наша уява змальовує їх у залежності від того, як вони ставляться до нас. Але ж у них були стосунки й з іншими людьми ще до того, як ми народилися,— і, певно, з багатьма людьми. Наприклад, у твого батька було три сім'ї.

— Невже в цьому клятому Лондоні нема місця, де б ми могли бути самі?— вигукнув Джон.

— Тільки в таксі.

— То візьмімо таксі.

Коли вони вмостилися в автомобілі, Флер раптом запитала:

— Ти, мабуть, повернешся в Робін-Гіл? Я б хотіла побачити, де ти живеш, Джоне. Я ночую сьогодні у тітки, але до обіду часу ще багато — встигну з'їздити. Звичайно, до будинку я не буду підходити.

Джон подивився на неї в захваті.

— Чудово! Я покажу тобі його з гайка, де ми нікого не зустрінемо. Поїзд відходить о четвертій.

Бог власності і вірні йому Форсайти, великі й малі, рантьє, службовці, комерсанти, адвокати, так само, як і робітничий люд, ще не відробили своїх семи годин, отож ці двоє молодих Форсайтів четвертого покоління, сівши у ранній поїзд, їхали до Робін-Гіла в порожньому вагоні першого класу, запорошеному й душному, їхали в блаженному мовчанні, тримаючи одне одного за руки.

На станції вони не побачили нікого, крім носіїв та двох-трьох незнайомих Джонові селян, і вони пішли дорогою, де пахло курявою і жимолостю.

Для Джона, який тепер був упевнений в почутті Флер і знав, що їм не загрожує розлука, це була казкова прогулянка, ще прекрасніша, ніж їхні прогулянки на крейдяних горбах чи понад Темзою. Це було кохання в голубому мареві — одна з тих барвистих сторінок життя, де кожне слово й усмішка, кожен легенький дотик руки були наче маленькі золоті, червоні й сині метелики, квіти й пташки, що прикрашають сторінки,— щасливе бездумне спілкування, яке тривало тридцять сім хвилин. Вони дійшли до гайка в той час, коли доять корів. Джон не мав наміру довести Флер до ферми, він хотів тільки знайти таке місце, звідки видно поле, що простягалося до саду, й будинок. Вони пройшли поміж модринами і раптом за поворотом стежки побачили Айріні, яка сиділа на старій колоді.

Кожна людина має багато вразливих місць: можна вдарити її по хребту, вразити її нерви, совість, але найдужче й найдошкульніше можна вразити її почуття гідності. Саме такої урази довелося зазнати Джонові, коли він зіткнувся з матір'ю. Раптом він збагнув, що повівся негарно. З'явитися з Флер відкрито — так! Але привести її потай! Терзаючися соромом, він набрав якнайсамовпевненішого вигляду.

Флер посміхалася трохи визивною посмішкою; на обличчі матері подив швидко змінився спокійним, привітним виразом. Вона озвалася перша:

— Дуже рада вас бачити. Мені приємно, що Джон надумався привезти вас до нас.

— Ми не збиралися підходити до будинку,— бовкнув зопалу Джон.— Я тільки хотів, щоб Флер побачила, де я живу.

Мати спокійно сказала:

— Ходімо до нас, вип'ємо чаю.

Розуміючи, що повівся ще більш нетактовно, Джон почув відповідь Флер:

— Дуже вам вдячна, але мені треба повернутися на обід Я випадково зустрілася з Джоном, і мені захотілося поїхати подивитися на його дім.

Як вона володіє собою!

— Розумію, але ви неодмінно повинні випити з нами чаю. А потім ми відвеземо вас на станцію. Моєму чоловікові буде приємно зустрітися з вами.

Погляд матері, що сковзнув по обличчю Джона, розчавив його, немов хробака. Мати пішла перша, Флер рушила слідом. Джон, наче хлопчисько, подався за жінками, які невимушено розмовляли про Іспанію і Уонсдон і про будинок, що виднів за деревами на зеленому горбі. Він стежив, як зустрічалися їхні очі, вивчаючи одна одну,— ці дві жінки, що їх він любив над усе в світі.

Він побачив батька, що сидів під дубом; і він заздалегідь страждав, передчуваючи, як низько впаде в очах цього старого худорлявого чоловіка, що сидів, заклавши ногу на ногу, в спокійній гарній позі; Джонові вже вчувалася легка іронія в його голосі й посмішці.

— Джоліоне, це Флер Форсайт. Джон привіз її подивитися наш будинок. Ми зразу ж будемо пити чай — їй треба встигнути на поїзд. Джоне, скажи, синку, щоб накривали стіл, і замов по телефону таксі.

Залишити її наодинці з ними було дивно, а проте, як, без сумніву, передбачила його мати,— зараз це було найменше лихо; і Джон побіг у будинок. Тепер йому не доведеться побачити Флер віч-на-віч ані на мить, а вони не домовилися про наступну зустріч! Коли він повернувся під захист покоївок і чайного посуду, в саду під старим дубом не було помітно ані сліду ніяковості; ніяковість була в ньому самому, але від цього не зменшилася. Вони розмовляли про галерею на Корк-стріт.

— Ми, пережитки минулого,— говорив батько,— намагаємося збагнути, чому нам не щастить оцінити нове мистецтво. Ви з Джоном повинні роз'яснити нам це.

— Але ж воно, по суті, є своєрідною сатирою, як ви гадаєте? — сказала Флер.

Батько посміхнувся:

— Сатира? Мені здається, крім сатири, в ньому є дещо більше. А що скажеш ти, Джоне?

— Не знаю,— зам'явся Джон.

— Молодь утомилася від нас, від наших богів і наших ідеалів. Стинай їхні голови, каже вона, трощи їхніх ідолів! І повертаймося до... до Нічого! І, слово честі, вона так і зробила. Джон теж піде за гуртом і потопче ногами те, що залишиться від нас. Власність, краса, почуття — це все дим. Тепер не повинно бути нічого власного, навіть власних почуттів. Вони можуть завадити... завадити Нічому.

Джон слухав збентежений, майже ображений батьковими словами, за якими ховався зміст, що його він не міг збагнути. Але ж він нічого не хоче топтати!

— Ніщо — це бог сьогоднішнього дня,— провадив Джоліон.— Ми повернулися туди, де були росіяни шістдесят років тому, коли у них почався нігілізм.

— Ні, тату!— раптом вигукнув Джон.— Ми тільки хочемо жити, але не знаємо як, бо нам заважає минуле — оце і все!

— Мудро сказано, Джоне!— вигукнув Джоліон.— Ти сам до цього додумався? Минуле! Давня власність, давні пристрасті і їхні, породження. Закуримо?

Помітивши, як його мати піднесла руку до уст — швидко, наче просячи батька, щоб він замовк, Джон подав сигарети. Він дав прикурити батькові й Флер, потім закурив сам. Невже його оце струсонуло життя, як говорив Вел? Коли він не затягувався, дим був голубий, коли затягувався — сірий; йому сподобалось відчуття в носі й почуття рівності, яке давало куріння. Він був радий, що ніхто не сказав: «То ти вже почав курити!» Йому здалося, ніби він став старшим.

Флер поглянула на годинника і встала. Його мати пішла з нею в будинок. Джон залишився з батьком і сидів, пихкаючи сигаретою.

— Проведи її до машини, друже,— сказав Джоліон,— а коли вона поїде, попроси маму, хай прийде до мене.

Джон пішов. Він почекав у холі. Потім провів Флер до машини. Він не зміг сказати їй жодного слова і ледве спромігся потиснути їй руку. Цілий вечір він чекав, що йому що-небудь скажуть. Проте ніхто йому нічого не сказав. Наче нічого не сталося. Він пішов до себе в спальню, і в дзеркалі на туалетному столику зустрівся сам із собою. Він мовчав, мовчало і його відображення, але вигляд у обох був такий, ніби вони напружено міркували.

IV. НА ГРІН-СТРІТ

Невідомо, як саме створилося враження, що Проспер Профон — людина небезпечна: чи воно було породжене його спробою подарувати Велові мейфлайську кобилу; чи зауваженням Флер, що він, «як полчища мідійців, никає по всіх усюдах»; чи його безглуздим запитанням, адресованим Джекові Кардігану: «А навіщо вам життєздатність?»; чи просто тим фактом, що він чужоземець, чи, як тепер кажуть, «некорінний житель». Відомо лиш те, що Аннет була особливо приваблива, що Сомс продав йому Гогена, а потім порвав чек, і мосьє Профон сказав з цього приводу: «Мені не пощастило одержати тієї невеличкої картини, яку я купив у містера Форсайда».

Хоч на нього дивилися з підозрою, проте він і далі вчащав до вічнозеленого будинку Вініфред на Грін-стріт, виявляючи добродушну недотепність, яку ніхто не вважав наївністю,— слово, що його аж ніяк не можна було прикласти до мосьє Проспера Профона. Вініфред і досі вважала бельгійця «цікавим» і писала йому записочки на зразок такої: «Приходьте до нас увечері, будемо разом марнувати час»,— не відставати в своєму лексиконі від сучасності стало для неї життєвою необхідністю.

Таємничість, якою він на думку всіх був оточений, пояснювалася тим, що він до всього брався, все бачив, чув, і знав, і, проте, ні в чому нічого не знаходив, а це здавалося неприродним. Вініфред був добре відомий англійський тип розчарованості, бо їй доводилося бувати у світському товаристві. Така розчарованість кладе на людину печать своєрідної шляхетності, і кожен, позначений такою печаттю, може пишатися цим. Але не знаходити нічого ні в чому не задля пози, а насправді, вважаючи, що ні в чому немає нічого,— це було не по-англійському; а все неанглійське підсвідомо здається небезпечним, а то й просто вважається поганим тоном. Так наче у вашому кріслі ампір розсівся настрій часів війни — темний, важкий, усміхнений і байдужий, наче ви слухаєте, як цей настрій промовляє, ворушачи товстими рожевими губами над мефістофельською борідкою. Як висловився Джек Кардіган, це «вже занадто» для англійця, бо якщо немає нічого, чим варто було б захоплюватися, то все-таки існує спорт, а він може захопити кожного! Навіть Вініфред, яка завжди була в душі справжнім Форсайтом, і та відчувала, що така розчарованість не дає ніякої користі, отже, їй немає місця в нашому житті. Одне слово, мосьє Профон занадто відверто виявляв цей настрій у країні, де його маскують з міркувань пристойності.

Коли Флер, швиденько повернувшися з Робін-Гіла, зійшла того вечора до обіду, «настрій» стояв біля вікна маленької вітальні Вініфред і дивився на Грін-стріт з таким виразом, ніби нічого там не бачив. І Флер одразу втупилася в камін, наче побачила вогонь, якого там не було.

Мосьє Профон відійшов від вікна. Він був у вечірньому костюмі: біла жилетка, біла квітка в петельці.

— А, це ви, міс Форсайд,— сказав він.^:— Мені дуже приємно бачити вас. Як здоров'я містера Форсайда? Я оце щойно говорив сьогодні, що хочу побачити, як він тішиться життям. Він знервований.

— Та невже?— коротко відповіла Флер.

— Знервований,— повторив мосьє Профон, гаркавлячи.

Флер круто повернулася.

— Може, сказати вам, що б його потішило?— запитала вона. Але слова «звістка, що ви ушилися» завмерли, коли вона побачила вираз його обличчя. Він вищирив свої чудові білі зуби.

— Сьогодні мені довелося почути в клубі про його колишні неприємності.

Флер широко розплющила очі.

— Що ви маєте на увазі?

Мосьє Профон нахилив свою напомаджену голову, ніби бажаючи пом'якшити свої слова.

— Те, що сталося до вашого народження,— сказав він.— Ту невеличку справу.

Розуміючи, що він хитро відвернув її увагу від тієї частки, яку сам доклав до прикрощів її батька, Флер, проте, відчула, що її затоплює хвиля непереборної цікавості.

— Скажіть, що ви чули?

— Але ж ви все це знаєте,— відказав мосьє Профон.

— Певно, що знаю. Але я б хотіла переконатися, що вам нічого не перебрехали.

— Йшлося про його першу дружину,— почав мосьє Профон.

Мало не вигукнувши: «Та в нього ж не було іншої дружини!»— Флер сказала:

— То що ж вам розповіли про неї?

— Містер Джордж Форсайд розказав мені про те, що перша дружина вашого батька потім одружилася з його кузеном Джоліоном. Гадаю, для містера Форсайда це було трохи неприємно. Я бачив їхнього сина — гарний хлопець!

Флер підвела погляд. Мосьє Профон загойдався перед нею, посміхаючися своєю мефістофельською посмішкою. То ось у чому річ! Спромігшися зробити героїчне — найгероїчніше в її житті — зусилля, дівчина примусила спинитися це глузливе обличчя. Вона не знала, чи він помітив, що з нею діється. Цієї миті зайшла Вініфред.

— Ага, ви вже тут. Ми з Імоджен чудово погуляли на «Дитячому базарі».

— На якому дитячому?—механічно запитала Флер.

— Що його організувало товариство «Рятуйте дітей». Я купила таку чудову річ, серденько. Старовинна вірменська прикраса — зроблена, мабуть, кілька століть тому. Я хочу знати вашу думку про неї, Проспере.

— Тітонько,— раптом прошепотіла Флер.

Почувши щось дивне в тоні дівчини, Вініфред підійшла до неї.

— Що з тобою? Тобі недобре?

Мосьє Профон відійшов до вікна і навряд чи міг їх почути.

— Тітонько, він... він сказав мені, що тато був уже колись одружений. Чи правда, що він розлучився з тією жінкою і вона вийшла заміж за батька Джона Форсайта?

Ніколи за все своє життя матері чотирьох маленьких Дарті не доводилося переживати такого збентеження. Обличчя племінниці страшенно зблідло, очі стали аж чорні, тихий Голос тремтів.

— Твій батько не хотів, щоб ти довідалася про це,— сказала вона якомога поважніше.— А воно, бач, як вийшло. Не раз я йому говорила, що треба тобі розповісти.

— Ох!— вигукнула Флер і більше нічого не сказала. Але цей вигук прозвучав так, що Вініфред погладила її плече — пружне плічко, гарненьке й біленьке! Вона часто мимоволі оцінювала племінницю поглядом — звичайно, дівчина вийде заміж, але не за цього хлопчиська Джона.

— Ми забули про це вже багато років тому,— сказала вона заспокійливо.— Ходімо обідати!

— Ні, тітонько. Я почуваю себе недобре Можна мені піти нагору?

— Моя голубонько!— схвильовано мовила Вініфред.— Ти так близько береш це до серця? У тебе ще все попереду. А цей хлопець — дитина!

— Який хлопець? У мене просто болить голова. І мені сьогодні не хочеться більше бачити цього чоловіка.

— А ти заспокойся,— сказала Вініфред.— Іди полеж. Я пришлю тобі брому і поговорю з Проспером Профоном. Нащо йому було розпускати язика? Хоча, повинна сказати, на мою думку, краще, що ти про все дізналась.

Флер посміхнулася.

— Так,— сказала вона, тихо вийшла з вітальні і пішла нагору сходами.

Голова в неї паморочилася, в горлі пересохло, серце злякано тріпотіло. Ніколи ще досі в житті у неї ні на мить не з'являлося побоювання, що вона не зможе володіти тим, чого їй хочеться. За цей день їй довелося зазнати чимало гострих переживань, тож не дивно, що, коли на додачу вона зробила страшне відкриття, у неї заболіла голова. Тепер зрозуміло, чому батько ховає ту фотографію за її власним фото: він соромиться, що зберігає її. Але чи може він ненавидіти Джонову матір, якщо зберігає її фотографію? Дівчина стиснула руками чоло, щоб у неї прояснилося в голові. Чи Джонові вже розповіли, чи її відвідини Робін-Гіла примусили батьків розповісти йому? Все тепер залежить від цього! Вона знає, всі знають, крім, можливо, Джона!

Вона ходила по кімнаті, кусаючи губи, і міркувала з відчайдушною зосередженістю. Джон любить свою матір. Якщо йому розповіли, що він робитиме? Важко сказати. Але якщо не розповіли, то чи не слід їй... чи не варто їй спробувати заволодіти ним, одружитися з ним, перш ніж він довідається? Вона поновила в пам'яті бачене в Робін-Гілі. Обличчя матері, таке пасивне — темні очі, волосся наче напудрене, стриманий вираз, усмішка — воно її бентежило; батькове обличчя — добре, змарніле, сповнене іронії. Інстинктивно вона відчувала, що навіть тепер вони не хочуть розповісти це Джонові, не хочуть вразити його — бо, звичайно, вся ця історія вразить його глибоко й боляче!

Треба попросити тітку, хай не розказує батькові, що їй усе відомо. Поки вважається, що ані вона, ані Джон нічого не знають, ще вдасться врятувати становище — можна замести сліди і домогтися того, чого вона бажає. Але її жахала думка про те, що вона сама і ніхто їй не допоможе. Всі проти неї, геть усі! Джон сказав правду: він і вона хочуть жити, але минуле заступило їм дорогу, минуле, до якого вони зовсім не причетні і якого не розуміють! Жах, та й годі! І раптом вона згадала про Джун. Чи не допоможе їм вона? Чомусь у неї залишилося таке враження, що Джун співчуватиме їхньому коханню, бо її дратує, коли людям ставлять перепони. Потім інстинкт підказав їй іншу думку: «Не треба розкривати карти навіть їй. Це ризик. А я хочу, щоб Джон належав мені. Наперекір їм усім».

Їй принесли бульйону й таблетку улюбленого засобу Вініфред від головного болю. Вона проковтнула і те, й те. Тоді з'явилася й сама Вініфред. Флер розпочала кампанію словами:

— Знаєте, тітонько, я не хочу, щоб люди думали, ніби я закохана в цього хлопця. Я майже його не знаю.

Вініфред, хоч і досвідчена, не була fine. Вона вислухала цю заяву з великою полегкістю. Звичайно, дівчині неприємно довідатися про сімейний скандал, і вона взялася підмальовувати дійсність — завдання, яке могла чудово виконати, діставши світське виховання під опікою матері, що була втіленням спокою, і батька, нерви якого треба було постійно берегти, і проживши багато років у шлюбі з Монтегю Дарті. В своїй розповіді вона майстерно затушувала все, що треба. Перша дружина батька Флер поводилася дуже нерозважливо. Був у неї один молодик, який попав під колеса омнібуса, і вона пішла від батька Флер. Потім через багато років, коли все могло б владнатися, вона захопилася їхнім двоюрідним братом Джоліоном, і, звичайно, батькові довелося розлучитися з нею. Події ці вже канули у безвість, пам'ятає їх тільки родина. Та, може, воно все вийшло на краще: у батька тепер є Флер, а Джоліон і Айріні, кажуть, жили щасливо, і їхній син хороший хлопець. «Одруження Вела з Голлі також допомогло загоїти давню рану, як ти сама розумієш». По цих заспокійливих словах Вініфред погладила племінницю по плечу, подумала: «Мила дівчинка — тіло тугеньке, як яблуко»,— і повернулася до Проспера Профона, який, не зважаючи на свій гідний осуду вчинок, цього вечора був дуже «цікавий».

Кілька хвилин по тому, як пішла тітка, Флер залишалася під впливом брому матеріального й духовного. Але потім перед нею знову постала дійсність. У своїй розповіді тітка замовчала все важливе: почуття, ненависть, кохання, пристрасні серця, які не вміють прощати. Так мало знайома з життям і ледь торкнувшись до кохання, дівчина, проте, інстинктивно збагнула, що слова так само несхожі на факти й почуття, як монета на хліб, що його за неї купують. «Бідолашний тато!— думала вона.— Бідолашна я! Бідолашний Джон! Але байдуже, я хочу, щоб він належав мені!» З вікна своєї темної кімнати вона побачила, як «цей чужоземець» вийшов на вулицю і подався «никати» по місту. Якщо він і її мати... як це може вплинути на успіх її задуму? Атож, це, напевно, збільшить батькову прихильність до неї, так що він зрештою погодиться на все, чого вона схоче, або швидше змириться з тим, що вона зробить без його відома.

Вона взяла грудку землі із ящика з квітами за вікном і щосили шпурнула вслід постаті, яка віддалялася. Грудка не долетіла, але від самої дії дівчина відчула полегкість. З Грінстріт крізь вікно долинув легенький подих вітерця, але він приніс не свіжість, а запах бензину.

V. ЧИСТО ФОРСАЙТІВСЬКІ СПРАВИ

Коли Сомс прямував до Сіті, маючи намір наприкінці дня зайти на Грін-стріт і забрати додому Флер, його посіли тяжкі роздуми. Покинувши справи, він тепер рідко бував у Сіті, але в конторі «Каткот, Кінгсон і Форсайт» до його послуг був окремий кабінет, а також два клерки для ведення чисто форсайтівських справ — один на повній, другий на половинній платні. Справи йшли непогано — саме був сприятливий момент для продажу будинків. І Сомс розпродував нерухоме майно свого батька, дядечка Роджера і частково дядечка Ніколаса. Він настільки прославився своєю проникливістю і безсумнівною чесністю в грошових справах, що порядкував зовсім безконтрольно довіреною йому власністю. Якщо Сомс думав так або інакше, то не варто було думати самому. Він, так би мовити, гарантував безвідповідальність численним Форсайтам третього й четвертого покоління. Інші опікуни — його двоюрідні брати Роджер та Ніколас, чоловіки його двоюрідних сестер Твітімен і Спендер чи чоловік його рідної сестри Сісілі — всі довіряли йому; він підписувався перший, а слідом за ним підписувалися інші, і ніхто не збіднів ані на одне пенні. А тепер вони збагатіли на багато пенні, і Сомс уже передбачав той час, коли деякі довірені йому маєтності буде розпродано і йому залишиться тільки наглядати за розподілом прибутків, що їх будуть давати цінні папери, які своєю надійністю не поступатимуться перед консолями,— наскільки це тепер можливо.

Ідучи гарячково пожвавленими вулицями Сіті до найтихішої заводі в Лондоні, він поринув у роздуми. З грошима стало скрутно до краю, а звичаї стали до краю вільні! Це через війну. Банки не дають позичок, а контракти часто порушуються. У повітрі відчуваються якісь неприємні віяння, і вираз облич теж став неприємний. Країну охопила епідемія спекуляцій і банкрутств. Деяку втіху давала тільки думка про те, що всі його капітали, як і капітали його довірників, вкладені так, що їм не загрожує нічого, крім хіба що безглуздих заходів на зразок анулювання державних боргів чи запровадження податку на капітал. Якщо Сомс у що-небудь вірив, то тільки в те, що він називав «англійським здоровим глуздом», тобто в уміння тим чи іншим способом здобути те, чого бажаєш. За прикладом свого батька Джеймса він міг би сказати, що не знає, до чого ми йдемо, але в душі не вірив, що ми до чогось ідемо. Якби це залежало від нього, то хай би взагалі ніхто нікуди не йшов — зрештою, він звичайний англієць, такий, як і всі, що міцно тримається за свій набуток і знає, що ніколи не віддасть його, а якщо й віддасть, то хіба тільки в тому разі, коли одержить натомість що-небудь більш-менш рівноцінне. Його розум виявляв неабиякі еквілібристичні здібності, коли йшлося про матеріальні справи, а його думку про економічне становище Англії важко було заперечити простому смертному. Взяти, наприклад, хоч би його самого! Він людина заможна. А кому від цього яка шкода? Він не сідає за стіл десять разів на день; він їсть не більше, а може, навіть менше за якого-небудь бідняка. Він не витрачає грошей на розпусту; вдихає не більше повітря, вживає лиш трохи більше води, ніж який-небудь механік чи двірник. Щоправда, він живе серед гарних речей, але, створюючи їх, люди мали змогу заробляти гроші, а хтось же повинен користуватися цими речами. Він купує картини, але треба ж заохочувати мистецтво. По суті, він являє собою випадкову протоку, якою плинуть гроші, оплачуючи людську працю. Що в цьому поганого? В його руках гроші обертаються швидше і дають більшу користь, аніж коли б ними порядкувала держава і ціла юрба недбайливих зажерливих урядовців. Що ж до грошей, які він відкладає щороку, то вони йдуть так само в обіг, як і ті, що він витрачає, стаючи акціями тресту водопостачання, чи муніципалітету, чи ще якоїсь потрібної й корисної організації. Держава не дає йому ніякої платні за те, що він відає фінансовими справами — своїми, а також інших людей,— і він робить усе це задарма. Оце і є найпереконливіший аргумент проти націоналізації: приватний власник не одержує ніякої платні і все ж таки кровно зацікавлений у тому, щоб пришвидшити обіг грошей. При націоналізації — якраз навпаки. В країні, що знемагала від бюрократизму, Сомс відчував, що його аргументи звучать дуже переконливо.

Коли він заходив у тиху заводь, його особливо дратувала думка про те, що різні безсоромні трести й монополії скуповують товари і, заволодівши ринком, штучно роздувають ціни. Ці мерзотники компрометують індивідуалістичну систему, це справжні лиходії, і йому навіть втішно бачити, як вони трусяться від страху, що весь цей лад полетить шкереберть і їм увірветься нитка.

Контора «Каткот, Кінгсон і Форсайт» займала перший і другий поверх будинку на правому боці вулиці. Піднімаючися сходами, Сомс думав: «Час уже пофарбувати приміщення».

Його старий клерк Гредмен сидів, як завжди, за величезною конторкою з численними шухлядами. Другий клерк чи, вірніше, півклерка стояв біля нього, тримаючи звіт маклера про інвестування грошей, одержаних від продажу будинку на Браянстон-сквер, що належав Роджерові Форсайту. Сомс узяв звіт і сказав:

— Акції «Ванкувер-Сіті». Гм. Вони сьогодні впали.

Старий Гредмен запобігливо прокректав у відповідь:

— Еге-е ж, але всі акції упали, містере Сомсе. Півклерка вийшов.

Сомс підколов документ до інших паперів і повісив капелюха.

— Я хочу подивитися на свій заповіт і шлюбний контракт, Гредмене.

Старий Гредмен повернувся, наскільки дозволяв його канцелярський стілець, і витяг два документи з лівої нижньої шухляди. Випроставшися, він підвів сиву голову, весь червоний від цього зусилля.

— Копії, сер.

Сомс узяв папери. Його раптом вразила думка, що Гредмен дуже схожий на гладкого рябого собаку, якого вони тримали на ланцюзі в «Притулку», аж поки одного дня Флер наполягла, щоб його пустили на волю, після чого він одразу покусав куховарку, і його застрелили. Якщо спустити з ланцюга Гредмена, чи він теж покусає куховарку?

Стримавши свою легковажну фантазію, Сомс розгорнув шлюбний контракт. Він не переглядав його ось уже вісімнадцять років, відколи змінив заповіт після смерті батька й народження Флер. Він хотів подивитися, чи є в ньому слова «поки перебуває під опікою свого чоловіка». Так, слова ці були. Проценти з п'ятнадцяти тисяч фунтів (які він сплачує їй, не вираховуючи прибуткового податку), поки вона перебуває з ним у шлюбі, і потім, якщо вона залишиться вдовою, «dum casta» [79] — стародавні й досить гострі слова, вставлені, щоб забезпечити пристойну поведінку матері Флер. Крім того, заповіт закріплював за Аннет тисячу фунтів щорічно з тією самою умовою. Гаразд! Він повернув документи Гредменові який узяв їх, не підводячи голови, крутнувся разом із стільцем, поклав на місце і провадив свої підрахунки.

— Гредмене! Мені не подобається становище в країні. У нас з'явилося забагато людей, позбавлених здорового глузду. Я хочу знайти спосіб, який забезпечить міс Флер від усіх неприємностей, що можуть постати в майбутньому.

Гредмен написав на промокальному папері цифру «2».

— Еге-е ж,— сказав він,— дух у нас неприємний.

— Звичайні запобіжні засоби проти можливих ексцесів не можна вважати достатніми.

— Та ні,— сказав Гредмен.

— Припустімо, що лейбористи прийдуть до влади або станеться щось навіть гірше! Найнебезпечніші люди — це фанатики. Візьміть, наприклад, Ірландію!

— Авжеж,— сказав Гредмен.

— Припустімо, я тепер відпишу їй усе з умовою, що діставатиму прибуток з капіталу, тоді з мене не зможуть узяти нічого, крім процентів, якщо вони, звичайно, не змінять закону.

Гредмен похитав головою й усміхнувся.

— О, вони цього не зроблять,— сказав він.

— Не знаю,— буркнув Сомс— Я їм не довіряю.

— Треба, щоб минуло два роки, сер; лише тоді капітал не обкладається податком на спадок.

Сомс пирхнув. Два роки! А йому ще тільки шістдесят п'ять.

— Не в тому річ. Складіть документ, що я відписую всю свою власність дітям міс Флер рівними частками, але, перш ніж вони вступлять у володіння нею, проценти йтимуть спочатку мені, а потім їй довічно, проте без попередньої виплати, і додайте пункт, що в тому разі, коли через якісь обставини вона втратить право на ренту, то гроші переходять у розпорядження її опікунів, яким належить використати їх в її інтересах цілковито за власним розсудом.

Гредмен прокректав:

— У вашому віці, сер, такі крайні заходи.. Ви втрачаєте контроль.

— Це моя справа,— гостро відповів Сомс

Гредмен написав на аркуші паперу: «Проценти довічно — попередня виплата — втрачає право на ренту — цілковито за власним розсудом...» і запитав:

— Хто ж опікуни? Можна взяти молодого містера Кінгсона; приємний чоловік і дуже надійний.

— Так, можна і його. Треба, щоб було троє. А от із Форсайтів я не бачу жодного, хто підходив би.

— Молодого містера Ніколаса ви не хочете? Він юрист. Ми доручали йому деякі справи.

— Він пороху не вигадає.

На обличчі Гредмена, масному від незліченних баранячих котлет, просочилася посмішка — посмішка людини, яка цілий день сидить.

— У його віці цього ще рано сподіватися, містере Сомсе.

— Чому? Скільки йому років? Сорок?

— Еге-е ж. Ще зовсім молодий.

— Гаразд, візьмемо його; але я хочу кого-небудь, хто був би своєю людиною. Нікого не придумаю.

— А як ви дивитеся на містера Валеріуса? Він уже вдома.

— Вел Дарті? Син такого батька?

— Гм-м,— промимрив Гредмен,— батько помер сім років тому... Не підходить за статутом.

— Атож,— сказав Сомс.— Я не хотів би зв'язуватися з ним.

Він підвівся. Гредмен раптом промовив:

— Якщо оподаткують капітал, сер, то можуть узятися й за опікунів. І ви нічого не виграєте. На вашому місці я б не поспішав.

— Це правда,— сказав Сомс.— Я так і зроблю. Ви вже повідомили на Вір-стріт, що будинок буде знесено?

— Ще ні. Наймачка дуже стара. Вона в такому віці, що, мабуть, не схоче виселятися.

— Хтозна. Тепер усіх посів дух неспокою.

— Все-таки щось не віриться, сер. Їй вісімдесят один рік.

— Надішліть попередження,— сказав Сомс.— Побачимо, що вона скаже. Ага, як справи містера Тімоті? Чи все влагоджено на той випадок...

— У мене вже є повний опис його майна. Меблі й картини всі оцінені, так що ми приблизно знаємо, чого можна сподіватися від аукціону. Проте мені буде шкода, як він помре. Боже милий! Я знаю містера Тімоті стільки років!

— Усі ми смертні,— мовив Сомс, беручи капелюха.

— Ато-ож,— сказав Гредмен,— але буде жаль: останній представник старого покоління! Може, мені перевірити скаргу пожильців будинку на Олд-Кемптон-стріт? Вони скаржаться, що їм заважає музика: ці губні гармонійки хоч кого доведуть до нестями.

— Перевірте. Мені треба забрати міс Флер і встигнути на чотиригодинний поїзд. До побачення, Гредмене.

— До побачення, містере Сомсе. Сподіваюся, що міс Флер...

— Вона здорова, але страшенно непосидюща.

— Еге-е,— прокректав Гредмен,— вона ж молода.

Сомс вийшов, думаючи: «Старий Гредмен! Якби він був молодший, я призначив би його опікуном. Немає своєї людини, на яку можна було б покластися цілком».

Залишивши цю заводь з її жовчною математичною точністю й неприродним спокоєм, він раптом подумав: «Під опікою! Чому ми дозволяємо в'їзд таким людям, як Профон, і не пускаємо роботящих німців?»— і був уражений, як глибоко занепокоїла його ця непатріотична думка. Але факт лишається фактом! Людина ніколи не має повного спокою. Її завжди що-небудь тривожить! І він попрямував на Грін-стріт.

Рівно через дві години Томас Гредмен, повернувшись разом із своїм стільцем, замкнув останню шухляду конторки і, поклавши в кишеню жилета в'язку ключів, таку велику, що вони випнулися у нього над печінкою, витер рукавом свій старий циліндр, узяв парасольку і вийшов надвір. Гладкий, присадкуватий, у застебнутому на всі гудзики сюртуку, він подався до ринку Ковент-Гарден. Щодня він робив цю прогулянку до станції метро Гайгейт і дорогою майже завжди провадив глибоко продуману операцію з купівлею овочів і фруктів. Хай собі народжуються нові покоління, змінюються фасони капелюхів, хай ведуться війни, вмирають старі Форсайти — Томас Гредмен, вірний і сивий, буде робити щоденні прогулянки й щоденно купувати належну кількість овочів. Часи вже не ті, і його син повернувся додому без ноги, і крамарі вже не дають гарненьких плетених кошиків, у яких він колись носив покупки додому, і це метро — щоправда, дуже зручна річ; проте йому нема чого скаржитися: якщо взяти до уваги його вік, здоров'я у нього непогане, і, пропрацювавши п'ятдесят чотири роки адвокатським клерком, він одержує цілих вісімсот фунтів на рік, але останнім часом йому трохи тривожно, бо це здебільшого комісійні за те, що він збирає квартирну плату, а тепер, коли нерухома власність Форсайтів перетворюється в капітал, це джерело виснажується, а життя дуже подорожчало, проте не варто турбуватися—«Всі ми в руці божій», як він любить повторювати; одначе нерухома власність у Лондоні — хтозна, що сказали б містер Роджер і містер Джеймс, коли б знали, за яку ціну продаються будинки: купують їх дуже неохоче, а містер Сомс — він безнастанно клопочеться. Життя минає, і хтозна, що буде через двадцять один рік — а далі нема чого загадувати; проте здоров'я у нього чудове, і міс Флер гарненька дівчина; вона вийде заміж; але тепер чимало людей не мають дітей — сам він у двадцять два роки вже мав першу дитину; а містер Джоліон одружився, ще навчаючись у Кембріджі, й дитина його народилася того ж таки року — боже милий! Це було ще в 1870 році, задовго до того, як старий містер Джоліон — добрий знавець усякого нерухомого майна — забрав свій заповіт у містера Джеймса. Еге ж, так воно й було! То були часи, коли будинки швидко розкуповувалися, і не було цього хакі, і люди не підставляли одне одному ногу, щоб самим викрутитися з халепи; і огірки коштували два пенси; а дині були солодкі, як цукор! П'ятдесят років минуло, відколи він уперше переступив поріг контори містера Джеймса, і містер Джеймс сказав йому: «Ну, Гредмене, ти ще хлопчисько, тож учися і колись будеш заробляти п'ятсот фунтів на рік». І він учився, і боявся бога, і служив Форсайтам, і ввечері не їв м'яса — тільки овочі. Купивши «Джона Буля»,— хоч цей екстравагантний журнал не дуже йому подобався,— він зайшов у метро зі своїм скромним пакунком в обгортковому папері й спустився ескалатором у глибини землі.

VI. ОСОБИСТЕ ЖИТТЯ СОМСА

Дорогою на Грін-стріт Сомсові спало на думку, що йому треба зайти до Думетріуса на Саффолк-стріт і довідатись, як стоять справи з продажем Крома-старшого, що належав Болдербі. Чого доброго, можна вважати, що ми воювали немарно, коли Крома-старшого із колекції Болдербі пустять тепер у продаж! Старий Болдербі помер, його син і внук загинули на війні, їхнє майно перейшло до якогось родича, котрий вирішив його розпродати, одні кажуть — через скрутне економічне становище Англії, інші — через те, що в нього астма.

Якщо картина дістанеться Думетріусові, ціна її неймовірно зросте, тому-то Сомсові треба було з'ясувати, чи не перехопив її Думетріус, а тоді вже він спробує перехопити її сам. Отож у Думетріуса Сомс завів розмову про те, чи не збільшився попит на Монтічеллі — адже тепер став модним живопис, схожий на що завгодно, тільки не на живопис; поговорив про майбутнє Джонса, згадав принагідно Бакстона Найта. І тільки, прощаючись, він додав:

— А Крома-старшого так і не думають продавати?

Спонуканий пихою расової переваги — саме на це й розраховував Сомс,— Думетріус відповів:

— Він буде мій, містере Форсайт.

Тремтіння його повік зміцнило Сомсове рішення написати спадкоємцеві Болдербі й підказати йому, що достойно повестися зі Кромом-старшим можна лише в один-єдиний спосіб: уникнувши посередництва перекупників. Він сказав Думетріусові:

— Ну що ж, бувайте здорові,— і пішов, збудивши його підозру.

На Грін-стріт Сомс довідався, що Флер пішла на весь вечір; вона хоче побути в Лондоні до завтра. Засмучений, він сів у таксі й поїхав на вокзал.

Додому він прибув близько шостої. Дихати було важко, кусали комарі, насувалася гроза. Забравши листи, він пішов у свою туалетну, щоб очиститися від Лондона.

Нецікава пошта: квитанція, рахунок за покупки Флер. Повідомлення про виставку гравюр. Лист, що починався:

«Сер!

Вважаю за свій обов'язок...»

Мабуть, прохання або щось неприємне. Він одразу подивився на підпис. Лист був без підпису! Недовірливо він повернув аркуш, оглянув кожний ріжок. Оскільки Сомс не був громадським діячем, то йому ніколи не доводилося одержувати анонімних листів, і спершу він хотів був подерти його, як річ небезпечну; потім він вирішив прочитати його, як річ іще небезпечнішу.

«Сер!

Вважаю за свій обов'язок повідомити Вас, що, хоч я й не маю від цього ніякої користі, Ваша дружина зв'язалася з чужоземцем...»

Прочитавши це слово, Сомс машинально зупинився й поглянув на марку. Наскільки він міг розшифрувати нерозбірливі ієрогліфи, що їх пошта поставила у вигляді штемпеля, наприкінці там було щось схоже на «сі», а також видніло «т». Челсі? Ні! Беттерсі? Можливо! Він читав далі.

«Чужоземці всі однакові. Вигнати їх у шию! Цей тип зустрічається з Вашою дружиною двічі на тиждень. Я знаю це, бо бачив усе на власні очі, а дивитися, як дурять англійця,— мені як ніж у серце. Постежте, і Ви переконаєтесь, що я кажу правду. Я б не втручався, якби це не був клятий чужоземець.

Щиро Ваш»

Сомс кинув листа з таким відчуттям, наче, зайшовши в свою спальню, він побачив там безліч чорних тарганів. Анонімність листа підсилила огиду, яку він відчував цієї хвилини. І найгірше було, що ця тінь ховалася в глибинах його свідомості від того недільного вечора, коли Флер показала на Проспера Профона, що гуляв на лужку, й сказала: «Никає, проноза!» Хіба не це примусило його сьогодні переглянути свій заповіт і шлюбний контракт? А тепер анонімний негідник, який, очевидно, не має з цього ніякої користі — хіба що задовольняє свою ненависть до чужоземців, витяг це неподобство з мороку, де Сомс волів його лишити. Щоб оце він у такому віці довідався про таку ганьбу, яка заплямувала матір Флер! Він підняв лист із килима, розірвав надвоє, але потім, стримавши бажання подерти його на дрібні клапті, перечитав знову. Цієї хвилини він прийняв чи не найнепохитніше рішення в своєму житті. Він нізащо не погодиться, щоб його втягли в новий скандал. Ні! Хай там що він вирішить зробити — а його рішення має бути розважливо-обмірковане й далекоглядне — він не зробить жодного кроку, який міг би зашкодити Флер. Коли курс був визначений і думки його знову підкорилися керму волі, Сомс зробив свої обмивання. Його руки тремтіли, коли він витирав їх. На скандал він не піде, але треба вжити якихось заходів, щоб покласти цьому край! Він зайшов у кімнату дружини і постояв, озираючи її. Думка знайти який-небудь доказ, що викриє Аннет і дасть можливість загрожувати їй, навіть не набігла йому в голову. Доказів таких годі шукати — вона жінка надто практична. Думку стежити за нею він відкинув, перш ніж вона з'явилася,— надто добре запам'ятався йому досвід минулого. Ні! У нього не було нічого, крім цього розірваного листа від якогось анонімного негідника, чиє безсоромне втручання в його особисте життя обурило Сомса до краю. Використовувати цей лист дуже гидко, але, можливо, доведеться піти на це. Яке щастя, що Флер немає вдома! Стук у двері перервав його болісні роздуми.

— Містер Майкл Монт, сер, чекає у вітальні. Ви приймете його?

— Ні,— сказав Сомс.— Так, прийму. Зараз я зійду вниз.

Що завгодно, аби тільки на кілька хвилин дати спочинок думкам.

Майкл Монт у фланелевому костюмі стояв на веранді, курячи сигарету. Коли Сомс з'явився, він кинув її і пригладив рукою волосся.

До цього юнака у Сомса було особливе ставлення. Якщо підходити до нього із старосвітською міркою, це звичайнісінький шалапут, безвідповідальний жевжик, а проте в ньому є щось привабливе, особливо його весела манера висловлювати навпростець усе, що він думає.

— Заходьте,— сказав Сомс.— Ви вже пили чай?

Монт зайшов.

— Я думав, сер, Флер уже вдома, але я радий, що її немає. Річ у тім, що я... я страшенно в неї закохався; так страшенно закохався, що, думаю, краще сказати вам про це. Я розумію, що звертатися спочатку до батьків — звичай старомодний, але сподіваюся, ви мені пробачите. Я мав розмову з батьком, і він каже, що коли я стану влаштовувати своє життя, він допоможе мені. В усякому разі, ідея припала йому до вподоби. Я розповів йому про вашого Гойю.

— Он як!— сказав Сомс невимовно сухим голосом.— То ідея йому до вподоби?

— Так, сер. А вам?

Сомс ледь усміхнувся.

— Розумієте,— провадив Монт, крутячи в руках свого солом'яного бриля, тим часом як його волосся, вуха, брови, здавалося, стали сторч від хвилювання,— коли людина побувала на війні, вона не може не поспішати.

— Щоб одружитися, а потім кинути дружину,— поволі сказав Сомс.

— Тільки не Флер, сер. Уявіть себе на моєму місці!

Сомс відкашлявся. Аргумент такий переконливий, що нічого не скажеш.

— Флер іще надто молода.

— Та ні, сер! Тепер такі часи, що всі ми дуже старі. Мій батько здається мені справжнісіньким немовлям. Щоправда, він барт, і це загальмувало його.

— Барт?— перепитав Сомс.— Що воно таке?

— Баронет, сер. І я теж буду колись бартом. Але я спокутую цей титул.

— То їдьте собі куди-небудь і спокутуйте.

Юнак благально вигукнув:

— О ні, сер! Мені неодміно треба бути десь тут, поблизу, інакше в мене вже ніяких шансів не лишиться. В усякому разі, ви ж дозволите Флер чинити на свій розсуд. Мадам ставиться до мене прихильно.

— Невже!— холодно сказав Сомс.

— Ви ж не відшиваєте мене, правда, ні?

І юнак подивився на Сомса так жалісно, що той усміхнувся.

— Хоч ви й вважаєте себе дуже старим,— сказав він,— але мені ви здаєтесь аж надто молодим. Вириватися в усьому наперед ще не є доказ зрілості.

— Гаразд, сер, щодо нашого віку хай буде по-вашому. Але щоб довести вам, наскільки це у мене серйозно, скажу одне: я взявся за діло.

— Радий це чути.

— Став компаньйоном одного видавця: мій старий труснув капшуком.

Сомс затулив долонею рота — він мало не сказав: «Боже, рятуй видавця!» Його сірі очі пильно вдивлялися у схвильоване обличчя юнака.

— Я нічого не маю проти вас, містере Монт, але Флер для мене все. Все, ви розумієте?

— Авжеж, сер, розумію; але для мене вона теж усе.

— Може, й так. В усякому разі, я радий, що ви розповіли мені. Гадаю, більше поки що немає про що говорити.

— Я знаю, сер, що все залежить від неї.

— Сподіваюся, що так воно буде ще довгий час.

— Ви не дуже підбадьорюєте мене,— раптом сказав Монт.

— Ні,— відповів Сомс,— бо, маючи чималий життєвий досвід, я не схвалюю поспішних одружень. Бувайте здорові, містере Монт. Я не розповім Флер того, що ви мені сказали.

— Ох!— зітхнув Монт.— За неї я ладен головою накласти. І вона це чудово знає.

— Мабуть, що так.

Сомс простяг йому руку. Неуважливий потиск, тяжке зітхання, і за мить гуркіт Монтового мотоцикла викликав в уяві картину густої куряви й поламаних кісток.

«Молоде покоління!»— неприязно подумав Сомс і вийшов на лужок. Садівники його щойно косили, і в саду пахло свіжим сіном — передгрозове повітря утримувало запахи над землею. Небо було пурпурове, тополі — чорні. Два-три човни пропливли по річці, поспішаючи сховатися від грози. «Три дні чудової погоди,— подумав Сомс,— а потім гроза!» Де ж Аннет? Мабуть, з тим бельгійцем,— вона ж молода! Вражений дивною поблажливістю цієї думки, він зайшов у альтанку й сів. Факт залишався фактом, і Сомс визнавав його: Флер важила для нього так багато, що дружина важила дуже мало — так, дуже мало; француженка, вона була для нього головним чином коханкою, а його вже мало цікавили такі речі! Дивно, що з його природженою поміркованістю й прагненням надійно вкласти свій капітал, Сомс завжди віддавав усю свою любов комусь одному. Спершу Айріні, тепер Флер. Він невиразно усвідомлював це, сидячи в альтанці, усвідомлював, як це небезпечно. Колись це призвело до катастрофи й скандалу, але тепер... тепер це його врятує! Він так любить Флер, що будь-що уникне нового скандалу. От якби йому дістатися до автора цього анонімного листа, він би провчив його за те, що той стромляє свого носа в чужі справи і скаламучує воду в ставку, коли інші бажають, щоб твань не спливала на поверхню!.. Далекий спалах, глухе гуркотіння, і по очеретяній покрівлі альтанки залопотіли перші великі краплі дощу. Проте Сомс сидів байдужий до всього, малюючи пальцем візерунки на запорошеному столику, що стояв у альтанці. Майбутнє Флер! «Я хочу, щоб перед нею прослалася рівна дорога,— думав він,— все інше не має значення в моєму віці». Як самотньо почуваєш себе в цьому житті! Що маєш, того ніяк не можна втримати! Одне викинеш із думки, його місце займає інше. І нічого не можна зберегти! Він простяг руку і зірвав червону троянду з гілки, що затуляла вікно. Квіти розцвітають і в'януть — дивна річ природа! Грім гуркотів і розкочувався на схід понад річкою; бліді блискавки сліпили йому очі; на тлі неба чітко вимальовувалися гострі верхівки тополь, рясний дощ періщив, плюскотів, закривши запоною альтанку, де сидів байдужий, задуманий Сомс.

Коли гроза минула, він вийшов із своєї схованки і рушив мокрою стежкою до берега річки.

Із очерету випливли два лебеді. Він їх знав і спинився, милуючись гордовито вигнутими шиями і великими зміїними головами, сповненими гідності. «А те, що я маю зробити, позбавлене всякої гідності!»— подумав він. Проте це треба зробити, а то може статися ще гірше. Аннет уже досі повернулася звідти, де вона була, бо настала обідня пора, і в міру того, як наближалася хвилина зустрічі з нею, він дедалі більше мучився, не знаючи, що сказати їй і як сказати. Йому набігла в голову нова болісна думка. А що, як вона схоче розлучитися з ним, щоб одружитися з цим чужоземцем? Ну що ж, хай собі хоче, він їй не дасть розлучення. Не для цього він одружився з нею. Образ Проспера Профона пройшов перед його очима недбалою ходою і заспокоїв його. Цей не з тих, що одружуються. Ні, ні! Хвилинний переляк змінився гнівом. «Хай він краще не попадається мені на очі,— подумав Сомс.— Покруч, що втілює...» Але що втілює в собі Проспер Профон? Та вже ж, нічого вартісного. А проте щось дуже реальне: аморальність, яку спустили з ланцюга, зневіру, яка никає в пошуках жертв. Аннет запозичила в нього вислів: «Je m'en fiche». Підозрілий суб'єкт! Чужинець, космополіт — продукт доби! Якщо й існує ще принизливіше слово, Сомс його не знав.

Лебеді повернули голови й дивилися повз нього у відому лиш їм далину. Один із них зашипів стиха, ворухнув хвостом, повернувся, наче підкоряючись повороту керма, і поплив геть. Другий поплив слідом за ним. Їхні білі тіла і стрункі шиї зникли з його очей, і Сомс пішов до будинку.

Аннет була у вітальні, одягнена до обіду, і Сомс подумав, ідучи вгору сходами: «Людина гарна не словами, а ділами». Гарна! Окрім кількох слів про гардини у вітальні і про грозу, під час обіду, що відзначався невеликою кількістю і досконалою якістю, не відбулося ніякої розмови. Сомс нічого не пив. Трохи згодом він пішов у вітальню слідом за дружиною. Аннет курила сигарету на канапі між двома заскленими дверима. Вона відкинулася на спинку канапи, випроставши спину, в чорній сукні з глибоким викотом, заклавши ногу на ногу і напівзаплющивши свої блакитні очі; сіро-синій дим плинув з її червоних повних уст, каштанове волосся було пов'язане стрічкою; на ногах у неї були тоненькі шовкові панчохи й черевички на високих підборах, що підкреслювали крутий підйом. Гарна оздоба будь-якої вітальні! Сомс, затиснувши розірваний лист у руці, яку встромив глибоко в бокову кишеню свого смокінга, сказав:

— Я зачиню вікно, бо стає вогко.

Потім він спинився біля стіни й поглянув на Девіда Кокса, що прикрашав кремову панель.

Про що вона думає? За все своє життя він ніколи не міг зрозуміти жодної жінки, крім Флер, та і її не завжди! Серце його калатало. Але якщо вже він вирішив завести цю розмову, то зараз найзручніший для цього момент. Відвернувшись від Девіда Кокса, він витяг розірваного листа.

— Я одержав ось це.

Очі її розширилися і холодно втупилися в нього.

Сомс подав їй листа.

— Він роздертий, але прочитати можна.

І він знову повернувся до Девіда Кокса: морський пейзаж, гарні тони, але бракує динаміки. «Цікаво, що робить зараз цей суб'єкт,— думав він.— Я його ще здивую». Кутиком ока він бачив, що Аннет міцно стискає листа, її очі бігали туди-сюди під пофарбованими віями і насупленими підмальованими бровами. Вона опустила листа на коліна, злегка здригнулася, посміхнулась і сказала:

— Гидота!

— Цілком згоден,— сказав Сомс,— принизливо. Чи це правда?

Аннет прикусила білим зубом червону спідню губу.

— А що, коли правда?

Ані крихти сорому!

— Це все, що ти можеш сказати?

— Ні.

— Ну то кажи.

— А який у тому сенс?

Сомс сказав крижаним голосом:

— То ти визнаєш?

— Я нічого не визнаю. Ти дурень, коли таке питаєш. Такий чоловік, як ти, не повинен питати. Це небезпечно.

Сомс пройшовся по кімнаті, щоб придушити гнів, який клекотів у його душі.

— Чи ти пам'ятаєш,— сказав він, зупиняючись перед нею,— хто ти була, коли я одружився з тобою? Перевіряла рахунки в ресторані.

— А ти пам'ятаєш, що я була більш ніж удвічі молодша за тебе?

Сомс відвів очі, які зустрілися з її твердим поглядом, і знову підійшов до Девіда Кокса.

— Я не хочу заводити суперечку. Я вимагаю, щоб ти припинила цю... цю дружбу. Ця справа мене тривожить тільки з того погляду, що вона може зашкодити Флер.

— Ага, Флер!

— Так,— уперто сказав Сомс,— Флер. Вона твоя дитина, так само, як і моя.

— Дуже люб'язно, що ти визнаєш це!

— Чи ти зробиш так, як я тобі кажу?

— Я не хочу відповідати на таке запитання.

— То я тебе примушу.

Аннет посміхнулася.

— Ні, Сомсе,— сказала вона.— Ти безсилий мене примусити. Не кажи того, про що ти будеш шкодувати.

Від гніву на його чолі надулися жили. Він розкрив рота, щоб вилити свою лють, і не зміг. Аннет провадила:

— Таких листів ти більше не одержуватимеш. Це я обіцяю тобі. І цього досить.

Сомса пересмикнуло. Він відчував, що ця жінка, яка заслуговує, він сам не знав чого, поводиться з ним, як з дитиною.

— Коли двоє одружуються і живуть, як ми з тобою, Сомсе, то краще їм помовчати з приводу їхніх стосунків. Існують такі речі, які не слід виставляти на світло, бо люди будуть сміятися. Ти мовчатимеш; не заради мене, а заради себе. Ти старішаєш, а я ще ні. Ти зробив мене дуже практичною.

Сомс, який пережив усі відчуття, що їх переживає людина, коли їй здушили горлянку, повторив тупо:

— Я вимагаю, щоб ти припинила цю дружбу.

— А що, як я не припиню?

— Тоді... тоді я викреслю тебе з мого заповіту.

Очевидно, це не справило ніякого враження. Аннет засміялася.

— Ти житимеш іще довго, Сомсе.

— Ти... ти розбещена жінка,— сказав зненацька Сомс.

Аннет знизала плечима.

— Не думаю. Життя з тобою багато чого вбило в мені, це правда. Але я не розбещена жінка. Я розсудлива — оце і все. І ти теж станеш розсудливий, коли все добре обміркуєш.

— Я зустрінуся з цим чоловіком,— похмуро сказав Сомс,— і застережу його.

— Mon cher, ти просто смішний. Ти не хочеш мене, а все, що ти хочеш від мене, ти маєш; і ти вимагаєш, щоб усе інше в мені вмерло. Я нічого не визнаю, але в моєму віці, Сомсе, я не збираюсь зрікатися життя; отож послухай мене і втихомирся. Сама я теж не хочу нариватися на скандал, аж ніяк не хочу. А тепер хоч би що ти робив, більше я тобі нічого не скажу.

Вона простягла руку, взяла із столика французький роман і розгорнула його. Сомс дивився на неї, неспроможний вимовити жодного слова — такі розбурхані були його почуття. Думка про того суб'єкта майже примушувала його жадати цю жінку, і, розкриваючи сутність їх взаємин, це лякало чоловіка, не схильного займатися самоаналізом. Не сказавши ані слова, він вийшов і зійшов сходами в свою картинну галерею. От що буває, коли одружуєшся з француженкою! А проте без неї не було б Флер! Вона виконала своє призначення.

«Вона має слушність,— думав він.— Я нічого не зроблю. Я навіть не знаю, чи правдивий цей лист». Інстинкт самозбереження попереджував його, що слід закрити всі люки, припинити доступ повітря і в такий спосіб загасити пожежу. Якщо не віриш у існування чогось, то його, вважай, і не існує.

Того вечора він прийшов до неї у спальню. Вона прийняла його, як завжди, спокійно, наче нічого не сталося. І він повернувся до своєї кімнати, сповнений дивним почуттям заспокоєння. Якщо не хочеш бачити, то не треба й бачити. А він не хоче і не схоче надалі. З цього немає ніякої користі — зовсім ніякої! Відкривши шухляду, він витяг із саше носову хусточку і рамку з фотографією Флер. Дивлячись на фото, він трохи посунув його вниз, і під ним з'явилося інше фото — давнє фото Айріні. Коли він стояв біля вікна, дивлячись на нього, пролунав крик сови. Сова пугукала, червоні троянди, здавалося, почервоніли ще дужче, знадвору війнуло пахощами липового цвіту. Боже! Тоді було по-іншому! Пристрасть!.. Пам'ять!.. Тлін!

VII. НА СЦЕНІ З'ЯВЛЯЄТЬСЯ ДЖУН

Коли хтось скульптор, слов'янин, коли йому довелося деякий час прожити в Нью-Йорку, коли він егоїст і не має грошей, то де ж йому опинитися, як не в майстерні Джун Форсайт у Чізіку на березі Темзи. Вечір шостого липня Борис Струмоловський,— кілька його робіт експонувалися тут тому, що в інших місцях їх поки що не приймали як занадто передові,— почав дуже вдало: задумлива й урочиста мовчазність, яка робила його схожим на Христа, на диво личила його молодому, круглому, вилицюватому обличчю, обрамленому золотавим волоссям із гривкою над лобом, як у дівчини. Джун була знайома з ним три тижні, і він досі здавався їй живим втіленням геніальності й надією майбутнього: щось на зразок зірки Сходу, яка примандрувала на сліпий до краси Захід. До цього вечора основною темою його розмови були враження від Сполучених Штатів, порох яких він щойно струсив зі своїх ніг,— країни, на його думку, такої варварської з усіх поглядів, що він майже нічого там не продав та ще й викликав підозру поліції; в цієї країни, казав він, немає свого расового обличчя, немає ані свободи, ані рівності, ані братерства, немає принципів, традицій, смаку — одне слово, немає душі. Він залишив її, бо вона була йому ненависна, і приїхав у єдину країну, де можна жити по-людському. В хвилини самотності Джун думала про нього з жалем, стоячи перед його творіннями — страхітливими, але могутніми й символічними, коли їх розтлумачать. Те, що Борис, у ореолі золотавого волосся, яке створювало враження раннього італійського живопису, забуває про все на світі, захоплений своєю геніальністю,— єдина безперечна ознака, за якою можна визначити справжнього генія,— те, що він усе одно «бідолашка», хвилювало її гаряче серце так глибоко, що в ньому майже не залишилося місця для Пола Поста. І вона вже почала вживати заходів, щоб очистити свою галерею, збираючись заповнити її шедеврами Струмоловського. Проте відразу ж виявилося, що це справа нелегка. Пол Пост опирався, Воспович глузував. З усім запалом геніальності, якої вона не заперечувала й досі, вони вимагали, щоб галерея лишалася в їхньому розпорядженні принаймні ще півтора тижні. Наплив американців зменшується — незабаром почнеться відплив. Скористатися напливом американців — їхня єдина надія, їхній рятунок, адже в цій «проклятущій» країні до мистецтва всім абсолютно байдуже. Джун поступилася. Зрештою, Борис не буде заперечувати проти того, що вони скористаються напливом американців, яких він так глибоко зневажає.

Увечері вона пояснила це Борисові без свідків, як не рахувати Ганни Гобді, котра робила гравюри на середньовічні теми, і Джіммі Португала, редактора журналу «Неоартист». Вона пояснила це йому з тією щирою безпосередністю, яку постійне спілкування з неоартистичним світом неспроможне було придушити в її гарячому, великодушному серці. Проте не минуло ще й двох хвилин, відколи він порушив свою христоподібну мовчанку, як Джун почала поводити своїми синіми очима, як кішка хвостом. Це, сказав він, характерно для Англії, найегоїстичнішої країни в світі; країни, що ссе кров інших країн, висушує мозок і серце ірландців, індусів, єгиптян, бурів і бірманців, усіх найпрекрасніших народів світу; жорстокої, лицемірної Англії! Саме цього він і сподівався, приїхавши в країну, де завжди стоїть туман, а люди — геть усі крамарі, зовсім сліпі до мистецтва, погрузлі в гендлярстві й найгрубішому матеріалізмі. Чуючи, як Ганна Гобді бурмоче: «Слухайте, слухайте!», а Джіммі Португал стиха хихоче, Джун почервоніла і раптом вибухнула:

— То чого ж ви сюди приїхали? Ми вас не запрошували.

Струмоловський аж ніяк не сподівався від неї подібного зауваження, тож він тільки простяг руку і взяв сигарету.

— Англія ніколи не любила ідеалістів,— сказав він.

Але образа сколихнула щось первісно англійське в душі Джун; в ній прокинулося успадковане від старого Джоліона почуття справедливості.

— Ви користуєтеся нашою гостинністю, їсте наш хліб,— сказала вона,— а тоді ще й паплюжите нас. На вашу думку, може, це й чесно, але на мою думку — ні.

Вона раптом відкрила те, що інші відкрили давно: товсту шкіру, якою часом захищається чутливість генія. Молоде простодушне обличчя Струмоловського сповнилося злостивого глуму.

— Який там ваш хліб! Ніхто не їсть вашого хліба. Ми беремо тільки те, що нам належить, десяту частину того, що нам належить. Ви пошкодуєте про свої слова, міс Форсайт.

— Ні,— сказала Джун,— не пошкодую.

— Ет! Ми чудово знаємо, ми, художники: ви приймаєте нас, щоб дістати від нас якомога більше зиску. Мені від вас нічого не треба,— і, затягнувшися сигаретою Джун, він випустив хмару диму.

Ображене самолюбство породило в ній крижаний подих рішучості.

— Ну що ж, гаразд. Можете забирати свої твори.

І майже водночас вона подумала: «Бідолашний юнак! Живе він на горищі, і, мабуть, у нього навіть на таксі немає грошей. Та ще й перед цими людьми! Це ж справжній сором!»

Молодий Струмоловський енергійно труснув головою; його волосся, густе, рівне, гладеньке, наче із золота, при цьому не розкуйовдилося.

— Я можу прожити і без грошей,— відповів він пронизливим голосом.— Мені часто доводилося так жити заради мого мистецтва. Це ви, буржуазія, примушуєте нас витрачати гроші.

Ці слова вдарили Джун, як камінь у ребра. Після всього, що вона зробила для мистецтва, жила його тривогами, піклувалася про його «бідолашок»! Вона підшукувала потрібні слова, коли двері відчинилися і її покоївка-австрійка тихо сказала:

— До вас прийшла молода леді, gnädiges Fräulein [80].

— Де вона?

— У їдальні.

Кинувши погляд на Бориса Струмоловського, Ганну Гобді і Джіммі Португала, Джун нічого не сказала і вийшла з досить-таки розбурханими почуттями. Зайшовши до їдальні, вона побачила, що молода леді — це Флер, дуже гарненька, хоч і бліда. В цю хвилину душевної зневіри «бідолашка» її власної породи стала справжньою розрадою для Джун, яка відчувала інстинктивну схильність до гомеопатичних методів лікування.

Дівчина прийшла, напевно, з приводу Джона, а якщо й ні, то принаймні з метою вивідати дещо в неї. І Джун відчула, що подати кому-небудь допомогу — це єдина стерпна для неї в цю хвилину справа.

— Отже, ви таки згадали про моє запрошення.

— Так. Який у вас гарненький будиночок! Але, прошу вас, якщо у вас гості і я прийшла невчасно, то скажіть, я піду.

— Е, ні,— відповіла Джун.— Нехай трохи поваряться у власному соку. Ви прийшли через Джона?

— Ви говорили тоді, що, на вашу думку, нам слід усе розповісти. Ну так от, я все знаю.

— Он як!—сказала Джун.— Неприємна історія, правда?

Вони стояли одна проти одної перед маленьким непокритим столом, за яким Джун звичайно обідала. У вазі на столі красувався великий букет ісландських маків; дівчина підвела руку і торкнула їх пальцем у рукавичці. Джун раптом сподобалася її новомодна сукня з оборками на боках і звужена нижче колін — чарівний колір, ясно-синій, як цвіт льону.

«З неї можна малювати картину»,— подумала Джун. Її кімнатка з побіленими стінами, з підлогою й каміном із старовинних рожевих кахлів і загратованим вікном, крізь яке світило надвечірнє сонячне проміння, ніколи ще не здавалася такою чарівною, як тепер, коли вона правила за тло для постаті цієї молодої дівчини з молочно-білим, ледь насупленим обличчям. В її пам'яті виник несподівано яскравий спогад: яка гарна вона сама була в ті давні дні, коли в її серці панував Філіп Босіні, померлий коханий, який покинув її, щоб навіки розірвати подружній зв'язок Айріні з батьком цієї дівчини. Чи Флер довідалася і про це теж?

— Ну то що ж ви думаєте робити?— запитала вона.

Флер помовчала і відповіла лише через кілька секунд:

— Я не хочу, щоб Джон страждав. Мені треба побачити його ще раз і покласти всьому край.

— Ви збираєтесь покласти всьому край?

— А хіба є інша рада?

Дівчина раптом здалася Джун нестерпно млявою.

— Мабуть, ви маєте слушність,— пробурмотіла вона.— Я знаю, що мій батько теж такої думки; але... я сама ніколи б так не вчинила. Я не вмію пливти за течією.

Яка врівноважена й обережна ця дівчина; як холодно звучить її голос!

— Люди вважають, що я закохана.

— А хіба ні?

Флер знизала плечима. «Можна було б здогадатися відразу,— подумала Джун.— Адже вона Сомсова дочка — риба! А проте він!..»

— То чого ж вам треба від мене?— запитала вона з відразою.

— Чи не можна мені побачитися тут завтра із Джоном, коли він їхатиме до Голлі? Він прийде, якщо ви напишете йому сьогодні. А потім, може, ви заспокоїте їх там, у Робін-Гілі, що всьому кінець і що їм не треба розповідати Джонові про його матір.

— Гаразд!—різко сказала Джун.— Я напишу зараз, а ви пошлете листа. Завтра о пів на третю. Мене не буде.

Вона сіла за маленький письмовий стіл, який стояв у кутку кімнати. Коли, закінчивши листа, вона повернулася, Флер і досі торкала маки пальцями в рукавичках.

Джун наклеїла марку.

— Ось вам лист. Якщо ви не закохані, то, звичайно, немає про що говорити. Джонові пощастило.

Флер узяла листа.

— Дуже вам вдячна!

«Нечуле дівчисько!»—подумала Джун.

Щоб Джон, син її батька, любив Сомсову дочку і був нелюбий їй! Ганьба, та й годі!

— Це все?

Флер кивнула головою. Її оборки заколихалися й затремтіли, коли вона пішла, похитуючись, до дверей.

— До побачення!

— До побачення!.. До побачення... модний метелику!— пробурмотіла Джун, зачиняючи двері.— Ото ще сімейка!

І вона повернулася в майстерню. Борис Струмоловський мовчав, схожий на Христа, Джіммі Португал кляв усіх, окрім тієї групи, за дорученням якої видавав «Неоартиста». Серед тих, на кого сипалися його прокльони, був Ерік Коблі, а також кілька інших геніїв, які в той чи інший час займали перше місце у репертуарі Джун, знаходячи в неї допомогу й поклоніння. Її охопило почуття безнадії і огиди, і вона відійшла до вікна, щоб вітер з річки розвіяв ці скрипучі слова.

Але коли Джіммі Португал нарешті виговорився і пішов з Ганною Гобді, вона сіла й півгодини умовляла молодого Струмоловського, обіцяючи йому принаймні місяць американського щастя, так що коли він пішов, його ореол сяяв непотьмареним блиском. «Хоч би там що,— думала Джун,— а Борисом не можна не захоплюватися».

VIII. ЗАКУСИВШИ ВУДИЛА

Знати, що ти один проти всіх,— дає велику полегкість деяким натурам. Коли Флер вийшла від Джун, її не мучили докори сумління. Прочитавши осуд і обурення в синіх очах своєї маленької родички, вона зраділа цьому доказові того, що обдурила її, і відчула зневагу до Джун за те, що ця підстаркувата ідеалістка не здогадалася, чого їй треба насправді.

Так вона й покладе всьому край! Аякже! Скоро вона їм покаже, що це тільки початок. І вона всміхнулася сама до себе на імперіалі автобуса, що віз її назад до Мейфера. Але усмішка згасла, затьмарена тінню страху і тривоги. Чи зможе вона подолати Джона? Вона закусила вудила, але чи примусить вона і його закусити їх? Вона знає правду, знає, яка небезпечна затримка,— він не знає ні того, ні того; ось у чому різниця.

«А що, як розповісти йому,— міркувала вона.— Може, так буде безпечніше?» Цей безглуздий збіг обставин не має права занапастити їхнє кохання. Джон повинен зрозуміти це. Вони не можуть дозволити, щоб таке сталося! З доконаним фактом люди завжди миряться рано чи пізно. Від цієї філософської думки, досить глибокої як на її вік, вона перейшла до іншого міркування, менш філософського. Якщо вона переконає Джона негайно взяти таємний шлюб, а згодом він довідається, що вона знала правду,— що тоді? Джон ненавидить усякі хитрування. Знову ж таки, чи не краще йому розповісти? Але обличчя його матері, що постало перед її очима, утримувало її від цього наміру. Флер побоювалася. Його мати має над ним владу; можливо, навіть більшу, ніж вона. Хто знає? Крок занадто ризикований. Поринувши в ці підсвідомі роздуми, Флер проминула Грін-стріт і доїхала аж до готелю «Рітц». Там вона вийшла з автобуса і пішла назад уздовж огорожі Грін-парку. Гроза обмила кожне дерево; з листя ще капало. Важкі краплини падали на оборки її сукні, і, щоб не змокнути, вона перейшла на протилежний бік вулиці під вікна клубу «Айсіум». Підвівши раптом погляд, вона побачила у вікні мосьє Профона з якимсь високим гладким чоловіком. Повертаючи на Грін-стріт, вона почула, що її гукають, і побачила «пронозу»— він наздогнав її. Профон скинув капелюха — лискучий котелок, які вона особливо ненавиділа.

— Добрий вечір, міс Форсайд. Чи не можу я зробити вам яку-небудь невеличку послугу?

— Так, перейдіть на той бік.

— Отакої! Чому ви мене не любите?

— Не люблю?

— Скидається на те.

— Ну що ж, причина ось яка: через вас у мене з'явилося почуття, що жити на світі не варто.

Мосьє Профон посміхнувся.

— Та що ви, міс Форсайд, не треба журитися. Все буде гаразд. В житті немає нічого тривалого.

— Ні, є і тривале,— вигукнула Флер,— принаймні для мене,— особливо любов і відраза.

— Ваші слова мене трохи засмучують.

— А я гадала, що ніщо не може ані засмутити, ані потішити вас.

— Я не люблю надокучати людям, а тому вирушаю у подорож на своїй яхті.

Флер поглянула на нього здивовано.

— Куди?

— Іду у невеличке плавання на південь Тихого океану або ще куди-небудь,— відповів мосьє Профон.

Флер відчула водночас і полегшення, і образу. Очевидно, він хотів цим сказати, що пориває з її матір'ю. Як він насмілюється мати з нею якісь стосунки і як він насмілюється їх розривати?

— До побачення, міс Форсайд! Вітайте від мене місіс Дарті. Насправді я не такий лихий, як вам здається. До побачення!

Флер пішла, а він залишився стояти з капелюхом у руці. Крадькома озирнувшись, вона побачила, що він — елегантний і дебелий — прямує назад до клубу.

«Ця людина не може навіть щиро любити,— подумала вона.— Що ж робитиме мама?»

Тієї ночі сни її були уривчасті й тривожні; вона встала невиспана й розбита і відразу почала вивчати альманах Вітейкера. Кожен Форсайт інстинктивно розуміє, що у будь-якій ситуації все вирішують факти. Якщо вона й подолає Джонове упередження, але не матиме точного плану, як виконати їхнє відчайдушне рішення, то нічого з того не вийде! Гортаючи неоціненний довідник, вона дізналася: треба, щоб їм минув двадцять один рік, бо інакше потрібна чиясь згода, якої, звичайно, ніхто не дасть; потім вона заблудилася серед відомостей про дозволи, метрики, терміни, округи й зрештою дійшла до слів «фальшиве свідчення». Але то дурниця! Що ж тут такого, коли вони додадуть собі віку, щоб одружитися з любові! За сніданком вона майже нічого не їла і зразу ж повернулася до Вітейкера. Що більше вона вивчала його, то менше почувала певності, аж поки, повільно гортаючи сторінки, дійшла до відомостей про Шотландію. Виявляється, там можна одружитися без усякої безглуздої тяганини. Їй треба тільки поїхати і прожити там двадцять один день, а тоді приїде Джон, і в присутності двох свідків вони оголосять себе одруженими. Більше того — вони й справді будуть одружені! Оце найкращий вихід; і Флер одразу почала перебирати в пам'яті своїх шкільних подруг. Так, Мері Лем живе в Едінбурзі, і вона мила дівчина. І в неї є брат. Вона може прогостювати двадцять один день у Мері Лем — вони вдвох із братом будуть свідками. Флер чудово знала, що дехто з дівчат вважав би це зовсім непотрібним і що їй досить було б поїхати куди-небудь з Джоном на неділю, а потім сказати батькам: «Ми вже фактично одружені, тепер нам треба одружитися по закону». Але у Флер було доволі форсайтівської крові; вона відчувала сумнівність такого вчинку і наперед боялася, уявляючи собі вираз батькового обличчя, коли він почує цю новину. До того ж Джон може і не погодитися на такий крок; він так їй вірить, вона не повинна принижувати себе в його очах. Ні! Краще звернутися до Мері Лем, і тепер якраз зручна пора їхати в Шотландію. Трохи заспокоївшись, Флер спакувала речі, щасливо уникла зустрічі з тіткою і поїхала автобусом у Чізік. Прибула вона зарано і пішла в К'ю-гарденз, проте не знайшла спокою серед клумб, дерев з табличками і широких зелених лужків. Підкріпившися бутербродами з анчоусовим паштетом і випивши кави, вона повернулася в Чізік і подзвонила біля дверей Джун. Австрійка провела її в їдальню. Тепер, коли Флер знала, що саме заважає їй і Джонові поєднатися, її потяг до нього збільшився вдесятеро, наче він був іграшкою з гострими краями чи отруйною фарбою, що їх у неї, бувало, відбирали в дитинстві. Якщо їй не пощастить домогтися свого і заволодіти Джоном назавжди, їй здавалося, що вона помре з горя. Правдами чи неправдами вона мусить заволодіти ним — і заволодіє! Над каміном з рожевих кахлів висіло кругле тьмяне дзеркало з дуже старим склом. Вона стояла і дивилася на своє обличчя — бліде, з темними тінями під очима; її пронизував легенький нервовий дрож. Задзвонив дзвінок, і, визирнувши крадькома у вікно, вона побачила Джона: він стояв на порозі, пригладжуючи волосся і проводячи рукою по губах, наче теж намагався придушити нервовий трепет.

Коли він зайшов, вона сиділа спиною до дверей на одному з двох стільців з плетеними сидіннями і зразу ж сказала:

— Сідай, Джоне, нам треба серйозно поговорити.

Джон сів на стіл біля неї, і вона провадила, не дивлячись на нього:

— Якщо ти не хочеш втратити мене, ми повинні одружитися.

Джон широко розплющив очі.

— Що таке? Якась новина?

— Ні, але я відчула загрозу в Робін-Гілі й у себе вдома.

— Але ж...— затинаючись, мовив Джон,— але ж у Робін-Гілі все було спокійно... і мені не сказали нічого.

— Але вони стануть нам на заваді. Обличчя твоєї матері сказало мені це зовсім виразно. І обличчя мого батька теж.

— Ти встигла його побачити?

Флер кивнула головою. Можна трохи прибрехати. Хіба це має значення?

— Проте я не розумію,— збуджено сказав Джон,— чому вони такі затяті, коли минуло стільки років.

Флер підвела на нього погляд.

— Може, ти не дуже любиш мене?

— Не дуже люблю тебе! Та я!..

— То зроби так, щоб я була твоя напевно.

— Не кажучи їм?

— Скажеш потім.

Джон мовчав. Наскільки старшим він здавався тепер, ніж того дня лише два місяці тому, коли вона побачила його вперше,— не менше як на два роки!

— Це страшенно вразило б маму,— сказав він.

Флер забрала руку.

— Треба вибирати.

Джон скочив із столу і став перед нею навколішки.

— Але чому не сказати їм? Вони не можуть завадити нам, Флер!

— Ні, можуть! Кажу тобі, можуть.

— Як саме?

— Ми цілком залежні від них. Обмежать нас у грошах, обмежать у іншому. Я не дуже терпляча, Джоне.

— Але ж ми вдаємося до обману.

Флер підвелася.

— Отже, ти не любиш мене по-справжньому, інакше ти б не вагався. «Або ж він тремтить перед поглядом долі...»

Обнявши дівчину за стан, Джон примусив її сісти. Вона поквапливо провадила:

— Я все обміркувала. Треба тільки поїхати в Шотландію. Коли ми одружимося, вони швидко звикнуть до цього. Люди завжди звикають до фактів. Невже ти не розумієш, Джоне?

— Але так вразити їх!

Отже, він швидше ладен вразити її, ніж своїх батьків!

— Гаразд. Пусти мене!

Джон підвівся і заступив двері.

— Мабуть, ти маєш слушність,— сказав він поволі.— Але я хочу подумати.

Вона бачила, що в ньому вирують почуття, які рвуться назовні, але вона не хотіла допомогти йому. Цієї миті вона ненавиділа себе і майже ненавиділа його. Чому їй доводиться самій захищати їхнє кохання? Це несправедливо. І тоді вона побачила його очі, які світилися обожнюванням і тривогою.

— Не дивися на мене так! Я хочу тільки одного: не втратити тебе, Джоне.

— Ти не можеш втратити мене, поки я тобі потрібний.

— Ні, можу.

Джон поклав руки їй на плечі.

— Флер, ти, може, довідалася що-небудь і не хочеш мені сказати?

Це було пряме запитання, якого вона боялася. Вона подивилася йому просто в очі й відповіла:

— Ні.

Вона спалила свої кораблі, але хіба це має яке-небудь значення, коли вона прагне одного — заволодіти ним. Він пробачить їй. І, обійнявши його за шию, вона поцілувала його в губи. Вона доможеться свого! Вона відчувала це в прискореному битті його серця, що калатало біля її власного, в тому, як він заплющив очі.

— Я хочу бути певною! Хочу бути певною!— шепотіла вона.— Обіцяй.

Джон не відповідав. Його обличчя застигло від страшної тривоги. Нарешті він сказав:

— Це однаково, що вдарити їх. Мені треба трохи подумати, Флер. Справді, треба.

Флер випручалася з його обіймів.

— Он як! Гаразд!

І зненацька вона зайшлася сльозами від зневіри, сорому і нервового напруження. Наступні п'ять хвилин були сповнені суцільної муки. Джон виявив безмірне каяття і безмежну ніжність, але обіцянки не дав. Хоч як їй хотілося вигукнути: «Гаразд! Якщо ти любиш мене не досить міцно, то прощавай!»— проте вона не зважилася. Звикнувши змалку домагатися свого, вона була збентежена тим, що не може подолати опору такого юного, ніжного і люблячого хлопця. Вона хотіла відштовхнути його від себе, дошкулити йому гнівом і холодом, але знову не зважилася. Свідомість того, що вона підмовляє його на непоправний вчинок, ослаблювала все — і щирість докорів, і щирість пристрасті; навіть її поцілунки були позбавлені зваби, яку вона хотіла вкласти у них. Це коротке бурхливе побачення закінчилося без ніяких наслідків.

— Може, хочете чаю, gnädiges Fräulein?

Відштовхнувши Джона, вона вигукнула:

— Ні, ні, дякую! Я вже йду.

І, перш ніж він устиг затримати її, вийшла.

Вона йшла, крадькома озираючись і витираючи щоки, що взялися червоними плямами, сердита і вкрай зневірена. Вона так глибоко зворушила Джона, а проте їй не пощастило домогтися від нього ніяких певних обіцянок! Але що непевнішим, сумнівнішим здавалося їй майбутнє, то дужче «бажання володіти» всмоктувалося в глибини її серця, наче якийсь кліщ!

На Грін-стріт нікого не було вдома. Вініфред пішла з Імоджен дивитися п'єсу, яку одні вважали алегоричною, а інші «дуже, знаєте, захоплюючою». Вініфред і Імоджен пішли, повіривши тим «іншим». Флер поїхала на Педдінгтонський вокзал. Вітер, що вривався у вікна вагона і освіжав її гарячі щоки, приносив запахи цегелень Вест-Дрейтона і пізніх покосів. Квіти, які зовсім недавно наче самі віддавалися в руки, тепер наїжилися гострими колючками. Але золота квітка, вплетена у терновий вінок, була ще прекраснішою і жаданішою для її впертого серця.

IX. НАДТО ПІЗНО

Коли Флер приїхала додому, атмосфера там була така дивна, що дівчина, хоч яка заклопотана своїми переживаннями, не могла цього не помітити. Мати відгородилася від усіх якоюсь похмурою задумою; батько сховався у виноградну теплицю поміркувати про людську долю. Обоє наче води в рот понабирали. «Через мене?— подумала Флер.— Чи через Профона?» Матері вона сказала:

— Що з батьком?

Мати тільки знизала плечима.

У батька спитала:

— Що з мамою?

Батько відповів:

— З мамою? А що з нею могло статись?— І гостро поглянув на неї.

— До речі,— мовила Флер,— мосьє Профон вирушає на своїй яхті в «невеличке» плавання по Тихому океану.

Сомс уважно розглядав лозу, на якій не росло жодного грона.

— Нікудишній виноград,— сказав він.— У мене був молодий Монт. Розпитував дещо про тебе.

— Справді? Він тобі подобається, тату?

— Він... він продукт свого часу, як і вся теперішня молодь.

— А чим був ти в його роки, татусю?

Сомс невесело посміхнувся.

— Ми працювали, а не розважалися літаками, автомобілями та залицянням.

— А ти ніколи не залицявся?

Вона уникала дивитись на нього, але бачила його досить добре. Його бліде обличчя почервоніло, а брови, в яких крізь сивину ще прозирали чорні волосинки, зійшлися докупи.

— Я не мав ані часу, ані бажання фліртувати.

— Може, в тебе була якась велика пристрасть?

Сомс пильно подивився на неї.

— Так, коли хочеш знати, і добра я від неї не зазнав.

Він рушив уздовж труб водяного опалення. Флер, ледь чутно ступаючи, мовчки пішла за ним.

— Розкажи мені про це, тату.

Сомс спинився.

— Навіщо тобі у твоєму віці знати про такі речі?

— Вона жива?

Він кивнув головою.

— І одружена?

— Так.

— Це мати Джона Форсайта, правда? І вона була твоєю першою дружиною.

Флер сказала це інтуїтивно. Звичайно, причиною його опору було побоювання, щоб дочка не довідалася про ту давню рану, завдану його гордості. Але його реакція вразила її. Цей старий, завжди спокійний чоловік несподівано здригнувся, наче його вдарили, і в його голосі прозвучав гострий біль:

— Хто тобі сказав? Якщо твоя тітка, то... Для мене нестерпно, коли про це згадують.

— Але ж, татусю,— лагідно мовила Флер,— це дуже давня історія.

— Давня чи ні, я...

Флер стояла і гладила його руку.

— Я намагався забути,— сказав він раптом.— Я не хочу, щоб мені нагадували.— А потім, ніби даючи волю обуренню, яке довго носив у душі, додав:— Тепер люди цього не розуміють. Так, велика пристрасть! Ніхто не знає, що це таке.

— Я знаю,— промовила Флер майже пошепки.

Сомс, що стояв до неї спиною, рвучко обернувся.

— Що ти таке кажеш! Ти ж іще дитина!

— Мабуть, я успадкувала це, тату.

— Що?!

— Так, до її сина.

Він сполотнів, зробився білий як крейда, і вона знала, що і з нею діється те саме. Вони стояли, дивлячись одне на одного, у паркій духоті, що пахла розпушеною землею, геранню в горщиках і буйно-зеленим виноградним листям.

— Це безумство,— нарешті прошепотів Сомс пересохлими губами.

Ледь чутно Флер відповіла:

— Не гнівайся, тату. Я нічого не можу з собою вдіяти.

Але вона й сама бачила, що він не гнівається; він був тільки зляканий, дуже зляканий.

— Я думав,— пробурмотів він,— що це безглузде захоплення давно минулось.

— О ні! Воно стало вдесятеро сильніше.

Сомс ударив кулаком по трубі. Цей вияв безпорадності розчулив Флер, яка зовсім не боялася батька, анітрохи.

— Татусю!— сказала вона.— Ти ж знаєш: що має бути, того не минути.

— «Не минути»,— повторив Сомс— Ти не знаєш, що говориш. Тому хлопцеві теж усе відомо?

Флер зашарілася.

— Ще ні.

Він знову відвернувся від неї і, трохи піднявши одне плече, зосереджено розглядав стики труб.

— Мені це просто бридко,— раптом сказав він.— Так бридко, що далі нікуди. Син того чоловіка! Це... це протиприродно.

Флер майже несвідомо відзначила, що він не сказав: «Син тієї жінки»,— і в неї знову запрацювала інтуїція.

Невже привид тієї великої пристрасті ще й досі ховається в його серці?

Вона взяла його під руку.

— Джонів батько зовсім хворий і старий; я бачила його.

— Ти?..

— Так, я їздила туди з Джоном. Я бачила їх обох.

— І що ж вони тобі сказали?

— Нічого. Вони були дуже ввічливі.

— Ще б пак.

Він знову почав розглядати труби, а потім несподівано сказав:

— Мені треба обміркувати все це. Ввечері ми повернемося до цієї розмови.

Вона знала, що сперечатись марно, і тихенько вийшла, а він залишився в теплиці, так само дивлячись на труби. Вона пройшлася садком між кущами малини й смородини, не відчуваючи ніякого бажання їсти ягоди. Два місяці тому серце її не знало ніяких турбот! І навіть два дні тому, доки ще Проспер Профон не розповів їй про все це. А тепер їй здавалося, що вона заплуталась у павутинні пристрастей, законних прав, гніту й бунту, зв'язана путами кохання й ненависті. В цю чорну хвилину зневіри навіть вона, з її твердою вдачею, не бачила ніякої ради. Що робити, як підкорити обставини своїй волі і здобути те, чого бажає її серце? І раптом, обійшовши високий самшитовий живопліт, вона зіткнулася з матір'ю, яка кудись поспішала, тримаючи в руці розгорненого листа. Груди її схвильовано здіймалися, очі були широко розплющені, щоки палали. Флер відразу подумала: «Це яхта! Бідна мама!»

Аннет злякано підвела на неї широко розплющені очі і сказала:

— J 'аі la migraine [81].

— Я дуже співчуваю тобі, мамо.

— О так! Ви мені співчуваєте — ти і твій батько.

— Але ж, мамо, я й справді тобі співчуваю. Я знаю, який це неприємний біль.

Злякані очі Аннет розплющилися ще ширше, аж стало видно білки.

— Бідолашна невинна дівчинка!— промовила вона.

Це просто неймовірно, щоб її мати, завжди така витримана й розсудлива, ходила з таким виглядом і говорила такі речі! Як це страшно! Батько, мати, вона сама! А ще два місяці тому вони, здавалося, мали все, що можна бажати на цьому світі.

Аннет зім'яла в руці листа. Флер зрозуміла: треба вдати, ніби вона нічого не помітила.

— Чи не можу я зарадити чимось твоїй мігрені, мамо?

Аннет похитала головою і пішла далі, погойдуючи стегнами.

«Як це жорстоко!— подумала Флер.— А я ще раділа! От суб'єкт! Чому такі, як він, ходять по світу, псують людям життя! Мабуть, мама йому надокучила. Яке він має право, щоб моя мама йому надокучила? Яке право?» І від цієї думки, такої природної і такої дивної, Флер засміялася коротким, здушеним сміхом.

Звичайно, їй треба б радіти, але чому тут радіти? Батькові це байдуже. А матері, мабуть, ні? Вона зайшла в садок і сіла під вишнею. Десь у верхівці зітхав вітер; крізь зелене листя проглядало синє-синє небо і сліпучо-білі хмари — важкі білі хмари, без яких майже ніколи не буває річкового краєвиду. Бджоли, ховаючись од вітру, тихо гули, а на буйно-зелену траву падали густі тіні фруктових дерев, які її батько посадив двадцять п'ять років тому. Пташки замовкли майже всі, вже не кувала зозуля, чути було тільки туркіт горлиці. Подихи, гудіння і туркіт літа недовго заспокоювали її збуджені нерви. Спершись руками на коліна, вона почала міркувати, що їй робити. Треба примусити батька підтримати її. Невже він чинитиме опір, позбавляючи її щастя? Недаремно вона прожила на світі майже дев'ятнадцять років: за цей час вона встигла збагнути, що він думає тільки про неї, про її майбутнє. Тому їй залишається переконати його, що її майбутнє не може бути щасливе без Джона. А він вважає це божевільною примхою. Які дурні ці старі, вони гадають, нібито їм відомо, що почуває молодь! Хіба він не зізнався, що замолоду сам любив з великою пристрастю? Батько повинен зрозуміти. «Він складає для мене гроші,— міркувала вона,— але яка з них користь, коли я не буду щаслива?» Гроші і все, що за них можна купити, не дають щастя. Його дає тільки кохання. Окаті стокротки в цьому саду, які інколи створюють тут такий замріяний настрій, ростуть дико й щасливо, і для них настає пора розквіту. «Не треба було називати мене Флер,— міркувала вона,— коли вони не хотіли, щоб і для мене настала моя пора, щоб і я була щаслива. Адже немає ніяких реальних перешкод, таких, як бідність, хвороба; тільки почуття, привид нещасливого минулого. Джон мав слушність. Вони й справді не дають нам жити, ці старі. Вони роблять помилки, чинять злочини і хочуть, щоб за них розплачувалися їхні діти». Вітер завмер, задзижчали комарі. Дівчина встала, зірвала гілочку жимолості і ввійшла в будинок.

Увечері було душно. Вони з матір'ю наділи тонкі, світлі сукні з глибоким викотом. На столі стояли бліді квіти. Флер була вражена — все здавалося блідим: батькове обличчя, материні плечі, бліді панелі стін, блідо-сірий оксамитовий килим, абажур, і навіть суп був блідий. В кімнаті не було жодної барвистої плями — навіть вина у блідих келихах, бо ніхто не хотів його пити. А що було не бліде, те було чорне: батьків костюм, костюм слуги, її пес, що стомлено простягся під дверима на веранду, чорні завіси з кремовим узором. Залетів метелик, теж блідий. І мовчазний був цей напівжалобний обід, що проходив у задусі.

Батько гукнув її, коли вона виходила з їдальні слідом за матір'ю.

Вона сіла поруч нього за стіл і, відшпиливши від сукні гілочку блідої жимолості, понюхала її.

— Я весь час думав,— сказав він.

— Так, татусю?

— Мені дуже боляче говорити про це, але доведеться. Не знаю, чи ти розумієш, як багато ти для мене важиш; я ніколи не говорив про це, не вважав за потрібне, але... але ти для мене все. Твоя мати...

Він затнувся, втупившись у чашу венеціанського скла для миття рук.

— Так?

— Я живу тільки для тебе. Відколи ти народилась, ніхто мені більш не потрібен, нічого я не бажаю.

— Я знаю,— тихо мовила Флер.

Сомс провів язиком по пересохлих губах.

— Ти, мабуть, думаєш, що я можу залагодити незгоди і здобути для тебе те, чого ти бажаєш. Ти помиляєшся. Я... я безсилий.

Флер нічого не відповіла.

— Якщо навіть не брати до уваги моїх власних почуттів,— провадив далі Сомс,— треба зважити на те, що ті двоє не піддадуться ні на які умовляння. Вони... вони ненавидять мене, як люди завжди ненавидять того, кому заподіяно кривду.

— Але він, Джон...

— Він їхня плоть і кров, єдина дитина в матері. Мабуть, він для неї те саме, що ти для мене. Становище безвихідне.

— Ні,— вигукнула Флер,— ні, тату!

Сомс відхилився на спинку стільця, на його блідому обличчі застиг вираз терпіння, наче він вирішив нічим не виявляти свого хвилювання.

— Послухай-но,— сказав він.— Ти протиставляєш двомісячні почуття — двомісячні!—почуттям, яким уже тридцять п'ять років! Чого ж ти сподіваєшся? Два місяці — твоє перше захоплення, п'ять-шість зустрічей, кілька прогулянок і розмов, кілька поцілунків — проти... проти того, чого ти навіть не можеш собі уявити, чого не може уявити собі жоден, хто не пережив цього сам. Будь же розсудлива, Флер. Ти просто очманіла від спеки.

Флер порвала жимолость на маленькі клаптики, і вони поволі спадали додолу.

— Очманіли ті, хто дозволяє, щоб минуле зіпсувало все. Що нам до того минулого? Це наше життя, а не ваше.

Сомс підніс руку до лоба, де Флер несподівано побачила блискучі крапельки поту.

— Чия ти дочка? Чий він син? Сучасне невіддільне від минулого, а майбутнє — і від того, й від того. І тут нічого не вдієш.

Досі Флер ніколи не чула з батькових уст таких філософських висловів. І навіть у своєму збудженні дівчина була вражена; вона поставила лікті на стіл і підперла руками підборіддя.

— Але ж, тату, поміркуй практично. Ми кохаємо одне одного. Грошей у нас обох багато, а перепон ніяких, окрім почуттів. Поховаймо ж минуле, тату.

У відповідь він тільки зітхнув.

— До того ж,— лагідно сказала Флер,— ти не можеш стати нам на перешкоді.

— Навряд чи я спробував би перешкодити вам,— сказав Сомс,— якби все залежало тільки від мене. Я знаю: щоб зберегти твою любов, мені треба миритися з твоїми примхами. Але в цій справі самої моєї згоди замало. Я хочу, щоб ти зрозуміла це, поки ще не пізно. Якщо ти й далі вважатимеш, що все буде по-твоєму, і плекатимеш почуття до цього хлопця, то згодом, коли тебе спіткає невдача, удар буде набагато важчий.

— Допоможи мені, тату!—вигукнула Флер.— Адже ти можеш допомогти мені!

Сомс злякано хитнув головою.

— Я?— сказав він гірко.— Допомогти? Адже я — перешкода, достатня підстава, щоб перешкодити шлюбу — здається, так говориться в законі? У твоїх жилах тече моя кров.

Він підвівся.

— Тепер уже пізно про це говорити. Але раджу тобі: облиш свою забаганку, бо доведеться тобі нарікати на себе. Послухайся мене. Одумайсь, дитино моя, моя єдина дитино!

Флер припала чолом до його плеча.

В душі у неї все вирувало. Але показувати цього не слід. Зовсім не слід! Вона відірвалася від нього й вийшла надвір, у сутінки, знетямлена, але не переконана. В її свідомості все було невиразне й туманне, як обриси й тіні в саду, все, крім її волі домогтися свого. Тополя увіткнулася в темно-синє небо і зачепила білу зірку. Роса намочила її черевики, дихала холодом на її голі плечі. Дівчина зійшла до річки і спинилася, дивлячись на смужку місячного сяйва, що виблискувала на темній воді. Раптом до неї долинув запах тютюнового диму, і перед нею з'явилася біла постать, наче породжена місячним світлом. Це був молодий Монт у фланелевому костюмі; він стояв на дні човна. Вона почула, як тихо зашипіла його сигарета, гаснучи у воді.

— Флер,— пролунав його голос,— не будьте жорстокі до бідолахи. Я чекаю вас хтозна-відколи.

— Навіщо?

— Ідіть у мій човен.

— Нізащо.

— Чому?

— Я не русалка.

— Невже вам чужа романтика? Не будьте сучасною, Флер!

Він з'явився на стежці майже поряд із нею.

— Ідіть звідси!

— Флер, я кохаю вас, Флер!

Флер коротко засміялась.

— Прийдете тоді,— сказала вона,— коли моє бажання не здійсниться.

— А яке ваше бажання?

— Не скажу.

— Флер,— мовив Монт, і голос його пролунав дивно,— не глузуйте з мене! Навіть із піддослідними собаками, перш ніж їх заріжуть на смерть, поводяться пристойно.

Флер похитала головою, але губи її тремтіли.

— А навіщо ви мене лякаєте? Дайте сигарету.

Молодий Монт дав їй сигарету, підніс сірника, потім закурив сам.

— Я не хочу молоти дурниць,— сказав він,—т але, прошу вас, уявіть собі всі дурниці, що їх набалакали всі закохані, які жили на світі, та ще додайте мої власні дурниці.

— Дякую, я вже уявила. На добраніч!

Хвилину вони стояли одне проти одного в тіні акації, що сяяла при місяці білим цвітом, і дим від їхніх сигарет переплітався в них перед очима.

— Отже, Майкл Монт не має надії на призове місце?— сказав він.

Флер круто повернулась і пішла до будинку. На моріжку вона озирнулася. Майкл Монт розпачливо розмахував руками; вона бачила, як він б'є себе по голові, потім погрожує осяяному місяцем цвіту акації. До неї долинув його ледь чутний голос: «Ех, життя, життя!» Флер пересмикнуло. Та вона не може допомогти йому, у неї доволі свого клопоту! На веранді вона знову раптом спинилась. Мати сиділа сама у вітальні за письмовим столом. У виразі її обличчя не було нічого особливого, тільки цілковита непорушність. Але та непорушність була сповнена відчаю. Флер пішла нагору. Біля дверей своєї кімнати вона спинилася. З картинної галереї долинали кроки: батько безперестану ходив туди й сюди.

«Так,— подумала вона,—життя! О Джоне!»

X. РІШЕННЯ

Коли Флер пішла, Джон придивився до австрійки. Це була худа смаглява жінка, в її очах застиг вражений вираз людини, в якої доля поступово відібрала всі ті невеликі радощі, що скрашували її життя.

— Чаю не хочете?— запитала вона.

Вловивши в її голосі розчарування, Джон промимрив:

— Та ні, дякую.

— Маленьку чашечку — він готовий. Чашечку чаю і сигарету.

Флер пішла! Тепер йому доведеться пережити довгі години каяття і нерішучості. З важким почуттям він усміхнувся і сказав:

— Гаразд, коли ваша ласка.

Вона принесла на підносі невеличкий чайник, дві чашечки і срібну скриньку з сигаретами.

— Цукру? У міс Форсайт багато цукру — вона купує цукор і мені, і моїй подрузі. Міс Форсайт дуже добра леді. Я щаслива, що служу в неї. Ви її брат?

— Так,— сказав Джон, закурюючи сигарету — другу в своєму житті.

— Дуже молодий брат,— промовила австрійка з несміливою усмішкою, що нагадала йому виляння собачого хвоста.

— Дозвольте, я вам наллю?— сказав він.— А може, ви сядете?

Австрійка похитала головою.

— Ваш батько дуже приємний старий чоловік — приємнішого старого чоловіка я не бачила. Міс Форсайт розповіла мені про нього все. Йому краще?

Її слова вразили Джона, мов докір.

— Так, краще. Тепер він цілком здоровий.

— Я буду рада знову його побачити,— сказала австрійка, прикладаючи руку до серця,— у нього дуже добре серце.

— Атож,— озвався Джон. І знову її слова здалися йому докором.

— Він ніколи не завдає нікому клопоту і так ласкаво усміхається.

— Атож, правда?

— Часом він так дивно дивиться на міс Форсайт. Я розповіла йому свою історію; він такий зимпатиш. Ваша мати — вона теж приємна й добра?

— Так, дуже.

— Він тримає її фотографію на своєму туалетному столику. Дуже гарна.

Джон поспіхом допив свій чай. Ця жінка зі своїм враженим виразом в очах і докірливими словами тривожила сумління, нагадувала йому драму Шекспіра: перший убивця, другий...

— Дякую,— сказав він.— Мені пора. Можна... можна, я залишу вам оце?

Він нерішуче поклав на піднос десять шилінгів і рушив до дверей. Почувши, як австрійка ахнула, Джон вискочив надвір. Він ледве встигав на поїзд і, швидко йдучи до вокзалу Вікторія, вдивлявся в обличчя кожному зустрічному, як то роблять закохані, сподіваючись без надії. Доїхавши до Уортінга, він послав свої речі місцевим поїздом, а сам подався пішки через горби до Уонсдона, намагаючись позбутися болісної нерішучості. Йдучи швидким кроком, він тішився красою зелених схилів, раз по раз зупинявся, лягав на траву, захоплено милувався квіткою шипшини чи слухав пісню жайворонка. Але це тільки відтягувало зіткнення протиріч у його душі — кохання до Флер і ненависті до обману. Він підійшов до крейдяного кар'єру над Уонсдоном з тими самими ваганнями, що мучили його й на початку дороги. Добре бачити обидва боки проблеми — в цьому полягала Джонова сила і водночас його слабкість. Він прийшов додому якраз тоді, коли пролунав перший удар обіднього гонга. Його речі вже прибули. Він швидко помився і зійшов униз. Голлі сиділа в їдальні сама: Вел поїхав до міста і мав повернутися тільки останнім поїздом.

Відколи Вел порадив йому запитати в сестри, чому існує незлагода між двома родинами, сталося так багато подій — розповідь Флер у Грін-парку про своє відкриття, її візит у Робін-Гіл, сьогоднішнє побачення,— що, здавалося, нема більше про що й питати. Він говорив про Іспанію, про сонячний удар, про Велових коней, про батькове здоров'я. Його занепокоїло зауваження Голлі про те, що, на її думку, батько дуже хворий. Вона двічі приїздила в Робін-Гіл на неділю. Він страшенно ослаб, часом явно страждає від болю, але завжди ухиляється розмовляти про себе.

— Він дуже щирий і зовсім позбавлений егоїзму, правда, Джоне?

Почуваючи, що сам далеко не щирий і не позбавлений егоїзму, Джон сказав:

— Авжеж.

— На мою думку, він був просто ідеальним батьком, наскільки я його пам'ятаю.

— Так,— відповів Джон, украй пригнічений.

— Він ніколи не нав'язував нам своєї волі і завжди розумів нас. Я ніколи не забуду, як він відпустив мене в Південну Африку під час бурської війни, коли я закохалася у Вела.

— Це було ще до того, як він одружився з мамою, правда?— зненацька запитав Джон.

— Так. А що?

— Та нічого. Але ж раніше вона, здається, була заручена з батьком Флер?

Голлі поклала ложку, відвела очі й обережно поглянула на Джона. Що йому стало відомо? Чи достатньо для того, щоб розповісти йому все? Вона не могла зрозуміти. Вигляд у нього був змучений і стурбований, він наче постарів, але це, можливо, через сонячний удар.

— Щось таке було,— сказала вона.— Але ж ми жили тоді далеко від дому і не одержували ніяких звісток.

Вона не зважилась ризикнути. Адже таємниця була не її власна, а чужа. До того ж вона не знала, що в нього тепер на серці. До поїздки в Іспанію вона була певна, що він закоханий; але хлопець є хлопець; то було цілих сім тижнів тому, а тут ще й Іспанія.

Вона бачила, що він зрозумів її небажання розмовляти на цю тему, і спитала:

— Ти маєш які-небудь звістки від Флер?

— Так.

Його обличчя сказало їй більше, ніж найдетальніше пояснення. Отже, він не забув!

Вона промовила цілком спокійно:

— Флер чарівна дівчина, Джоне, але знаєш, нам з Велом вона не дуже подобається.

— Чому?

— Ми вважаємо, що в неї загребуща вдача.

— Загребуща вдача? Не розумію, що ти маєш на увазі. Вона... вона...

Він відсунув тарілку з десертом, устав і відійшов до вікна.

Голлі теж устала і обняла його.

— Не сердься, Джоне. Ми не можемо бачити людей однаковими очима, правда ж? Знаєш, по-моєму, на кожного з нас припадає лиш по одній або по дві людини, які спроможні побачити й виявити те найкраще, що в нас є. Для тебе, я гадаю, така людина — це твоя мати. Колись мені випало бути свідком того, як вона читала твого листа, дивитися на її обличчя було справжньою втіхою. Вродливішої жінки я ніколи не бачила — час наче зовсім не торкнувся її.

Джонове обличчя пом'якшало, потім знову затвердло. Всі, геть усі проти нього і Флер! І все підтверджує її заклик: «Зроби так, щоб я була твоя напевно, одружися зі мною, Джоне!»

Тут, де він провів з нею чудовий тиждень, вплив її чарів, біль у його серці зростали з кожною хвилиною від усвідомлення того, що її тут немає і вона не сповнює магічною привабою кімнату, сад і навіть саме повітря. Чи зможе він жити тут, не бачачи її? І він зовсім замкнувся в собі і вирішив рано лягти спати. Не для того, щоб випробувати на собі прислів'я: «Хто рано лягає, той лихо забуває»— йому хотілося залишитись на самоті зі своїми спогадами про Флер у її маскарадному костюмі.

Він чув, як приїхав Вел, як розвантажували «форд», потім знову навколо запала тиша літньої ночі, яку порушувало тільки далеке овече мекання та різкий крик дрімлюги. Він висунувся з вікна. Холодний місяць, тепле повітря, горби наче з срібла! Метелики, дзюркіт струмка, виткі троянди! Боже, який порожній світ без неї! В Біблії сказано: зостав батька свого і матір свою і приліпися до... Флер!

Набратися духу, прийти і сказати їм! Вони не можуть перешкодити йому одружитися з нею, не схочуть перешкодити, коли довідаються, яке глибоке його почуття. Так! Він скаже їм! Скаже сміливо і відверто — Флер помиляється!

Дрімлюга замовкла, вівці принишкли; з темряви долинав тільки дзюркіт струмка. І Джон заснув, звільнившись від найгіршого життєвого лиха — нерішучості.

XI. ТІМОТІ ПРОРОКУЄ

День побачення, що було призначене в Національній галереї, але не відбулося, припав на другі роковини відродження гордості й слави Англії, тобто циліндра. Крикетний матч на стадіоні «Лорд»— свято, яке відмінила була війна,— вдруге підняв свої блакитні й сині прапори, демонструючи майже всі атрибути славного минулого. Тут під час перерви на сніданок виставлялися всі різновиди жіночих капелюшків і один вид чоловічих капелюхів, які затінювали різноманітні типи облич, що в своїй сукупності відповідають поняттю «Заможні класи». Спостережливий Форсайт міг би розгледіти на безплатних і дешевих місцях деяку кількість чоловіків у м'яких капелюхах, але вони майже не зважувалися підійти ближче до поля; представники давньої школи — чи шкіл — могли радіти, що пролетаріат і досі ще неспроможний платити півкрони за вхід. Це був заповідник для обраних, останній такий великий; газети писали, що на стадіоні зібралося десять тисяч глядачів. І десять тисяч, натхнені однією ідеєю, зверталися одне до одного з тим самим запитанням: «Де ви снідаєте?» В цьому запитанні було щось на диво заспокійливе і величне—в запитанні і в самому вигляді цього зборища людей, схожих одне на одного одягом і думками! Які багаті ресурси Англії — доволі голубів і омарів, баранини й лососини, майонезу, суниць і шампанського, щоб нагодувати весь цей натовп. Не потрібно ніяких чудес, обійдемося без семи хлібин і кількох рибин — віра має надійніші підвалини. Шість тисяч циліндрів будуть зняті, чотири тисячі парасольок будуть згорнені, десять тисяч ротів, що розмовляють усі англійською мовою, будуть наповнені. Ми ще живі, ого-го які живі! Слава традиції! І ще раз слава! Яка могутня і гнучка традиція! Хай лютують війни, зростають ненаситні податки, хай пристають з ножем до горла здирники-тред-юніони і Європа вимирає з голоду — ці десять тисяч будуть нагодовані; за цією огорожею вони гулятимуть по зеленому газону, носитимуть свої циліндри і зустрічатимуться одне з одним. Наше серце здорове, пульс б'ється ще рівно. І-тон! І-тон! Гер-роу!

Серед багатьох Форсайтів, що прийшли в цей заповідник, маючи на те право чи діставши запрошення, був і Сомс із дружиною й дочкою. Він ніколи не вчився ані в Ітоні, ані в Герроу, він не цікавився крикетом, але хотів, щоб Флер показала людям свою сукню, хотів поносити свій циліндр — продемонструвати його, знову прогулюючись у мирі й достатку серед рівних собі. Він поважно ступав скраю, Флер ішла між ним і Аннет. Як він пересвідчився, жодна жінка не могла зрівнятися з ними. Вони вміють ходити й триматися; їхня врода має істотну основу; а сучасна жінка не має ані фігури, ані грудей — анічогісінько! Раптом він пригадав, як, сп'янілий від гордощів, прогулювався тут із Айріні в перші роки їхнього шлюбу. І як вони, бувало, снідали в екіпажі, якого мати примусила батька купити; це було так шикарно: поле оточували коляски й карети, а не оці незграбні великі трибуни. І як Монтегю Дарті щоразу випивав зайве. Мабуть, і тепер люди випивають зайве, хоча розмах тепер не той. Він пригадав, як Джордж Форсайт, брати якого, Роджер і Юстас, училися один в Герроу, а другий в Ітоні, ставав на весь свій чималий зріст зверху на екіпажі, тримаючи в одній руці блакитний прапорець, а в другій синій, і, розмахуючи ними, вигукував: «Ітроу-Гертон!» саме тоді, коли всі мовчали,— він завжди поводився, наче блазень; а Юстас стояв унизу, чепурний, вифранчений — такому денді не годилося носити будь-яку емблему — синю чи блакитну — або виявляти свої почуття. Гай-гай! Давні часи, і Айріні в сірій шовковій сукні з блідо-зеленим полиском. Він скоса поглянув на обличчя Флер. Майже безбарвне — ні світла, ні жвавості! Це кохання точить її серце — кепська справа! Він позирнув далі, на обличчя дружини, підфарбоване більше, ніж звичайно, трохи зневажливе,— хоч у неї немає ніяких підстав виявляти зневагу, наскільки йому відомо. Вона сприймає втечу Профона з дивним спокоєм; чи, може, його «невеличке плавання» тільки про людське око? Якщо так, треба вдати, що він цього не розуміє. Вони обійшли поле і, проминувши павільйон, відшукали столик Вініфред у наметі «Клубу бедуїнів». Цей новий клуб, що приймав у свої члени жінок нарівні з чоловіками, був заснований з метою сприяння подорожам і поліпшення добробуту одного джентльмена з старовинним шот-\андським прізвищем, хоч його батько — дивний факт — мав прізвище Леві. Вініфред стала його членом не тому, що любила подорожувати, а тому, що інстинктивно відчула: у клубу з такою назвою і таким засновником велике майбутнє; якщо не станеш його членом відразу, то потім, може, й не пощастить. Його намет із висловом з Корана на жовтогарячому тлі та вишитим зеленим верблюдиком над входом впадав у очі серед інших. Біля входу вони побачили Джека Кардігана (колись він грав у команді Герроу), він розмахував ротанговою палицею, показуючи, як «тому хлопцеві слід було вдарити по м'ячу». Він повів їх усередину. За столом Вініфред зібралися Імоджен, Бенедикт з молодою дружиною, Вел Дарті без Голлі і Мод із своїм чоловіком; коли Сомс і його дами сіли, залишилося ще одне вільне місце.

— Я чекаю Проспера,— сказала Вініфред,— але він такий заклопотаний своєю яхтою.

Сомс крадькома позирнув на дружину. Її обличчя було незворушне. Прийде той суб'єкт чи не прийде, їй, очевидно, відомо. Не уникло його уваги й те, що Флер теж подивилася на матір. Коли Аннет не зважає на його почуття, вона мала б подумати про дочку Розмову, зовсім безладну перебивали розповіді Кардігана про гравців лівого краю. Він перелічив усіх «великих лівих» від створення світу, наче вони являли собою окремий расовий елемент, що ліг в основу британської нації. Сомс доїв омара і взявся за пиріг з голуб'ятиною, коли почув слова «Пробачте, що я трохи спізнився, місіс Дарті»,— і побачив, що за столом уже немає вільного місця. «Той суб'єкт» сидів між Аннет і Імоджен. Сомс їв далі, часом перемовляючись із Мод і Вініфред. Навколо нього гула розмова. Він почув голос Профона:

— Гадаю, ви помиляєтесь, місіс Форсайд, ладен закластися, що міс Форсайд погодиться зі мною.

— У чому?—пролунав через стіл дзвінкий голос Флер

— Я казав, що молоді дівчата тепер такі самі, які вони були завжди, — різниця дуже невеличка.

— Ви так добре їх знаєте?

Ця гостра відповідь привернула загальну увагу, і Сомс неспокійно засовався на своєму легенькому зеленому стільчику

— Я, звичайно, не певен, але гадаю, вони хочуть здійснити свої невеличкі бажання, і, по-моєму, мріяли про це споконвіку

— Невже?!

— Але ж, Проспере, заспокійливо втрутилася Вініфред,— дівчата з простолюду — ті, що попрацювали на військових заводах, молоді продавщиці — їхні манери просто б'ють у вічі.

Почувши слово «б'ють», Джек Кардіган припинив свою лекцію, і серед тиші мосьє Профон сказав:

— Досі це було всередині, тепер вийшло назовні; ось і вся різниця.

— Але їхня моральність!— вигукнула Імоджен.

— Вони не аморальніші, ніж були колись, місіс Кардіган, але тепер у них більше можливостей.

У відповідь на це замасковане цинічне твердження Імоджен коротко засміялася, Джек Кардіган трохи розтулив рота, а Сомс заскрипів стільцем.

Вініфред зауважила:

— Ви про них занадто поганої думки, Проспере.

— А що скажете ви, місіс Форсайд? Чи не вважаєте ви, що людська природа завжди однакова?

Сомс стримав раптове бажання встати й дати нахабі ляпаса. Він почув відповідь дружини:

— В Англії людська природа особлива.

Знов її клята іронія!

— Я не дуже добре знаю цю невеличку країну...

«Слава богу, нам пощастило»,— подумав Сомс.

— ...але я повинен сказати, що під покришкою казана кипить вода, і скрізь те саме. Ми всі прагнемо насолоди і прагнули завжди.

Бісів чужоземець! Його цинізм просто... просто обурливий!

Після сніданку всі розійшлися парами на прогулянку — щоб краще перетравлювалась їжа. Занадто гордий, щоб озиратися, Сомс проте чудово знав, що Аннет і «той суб'єкт» пішли разом. Флер була з Велом; вона вибрала його, звичайно, тому, що він знає того хлопця. Сомс пішов у парі з Вініфред. Кілька хвилин їх, розчервонілих і ситих, ніс строкатий потік людей, що гуляли навколо поля, потім Вініфред зітхнула:

— От якби повернутися на сорок років назад, брате.

Перед її внутрішнім зором пройшла нескінченна процесія її суконь, пошитих до свят на стадіоні «Лорд», суконь, за які щоразу через чергову грошову кризу платив її батько.

— Зрештою, життя тоді було дуже цікаве. Інколи я навіть сумую за Монті. Що ти скажеш про теперішню публіку, Сомсе?

— Абсолютно ніякого смаку. Все почало розпадатися з появою велосипедів і автомобілів; а війна довершила цей розпад.

— Цікаво, що нас чекає?— промовила Вініфред. Від пирога з голуб'ятиною її голос зробився замріяним.— Я зовсім не певна, що ми не вернемось до кринолінів і вузьких штанів. Подивися на оту сукню!

Сомс похитав головою.

— Гроші у них є, але немає віри в доцільність ладу. Вони нічого не відкладають на майбутнє. Нинішня молодь... вона вважає життя коротким і хоче, щоб воно було веселе.

— Бачиш, який капелюшок,— сказала Вініфред.— Не знаю, як подумаєш про те, скільки лиха завдала війна, скільки людей убито, то здається, що в нас іще не так і погано. Краще, ніж у нас, немає ніде. Проспер каже, що всі інші країни, крім Америки, збанкрутували; але ж моду американці, звичайно, завжди запозичували у нас.

— Чи цей бельгієць і справді їде на Тихий океан?

— Ніхто не може сказати, куди їде Проспер.

— Якщо хочеш знати,— пробурмотів Сомс,— саме він і є справжнє знамення часу.

Вініфред стиснула рукою його лікоть.

— Не повертай голови,— тихо сказала вона,— але подивися праворуч на перший ряд трибуни.

Сомс, як міг, скосив очі праворуч. Там сидів чоловік у сірому циліндрі, сивобородий, з засмаглим обличчям і запалими зморщеними щоками; він сидів в елегантній позі, а поруч нього — жінка в зеленій сукні, її темні очі дивилися на Сомса.

Він швидко опустив погляд. Як смішно ступають ноги: одна, друга, одна, друга.

Голос Вініфред сказав йому на вухо:

— У Джоліона дуже хворий вигляд, але він завжди дотримується стилю. А вона не міняється — тільки її волосся.

— Навіщо ти розповіла Флер про те, що було?

— Я нічого не розповідала, вона сама десь довідалась. Я так і знала, що вона довідається.

— Неприємна історія. Вона захопилася їхнім сином.

— От мала хитруха!— прошепотіла Вініфред.— Вона намагалася замилити мені очі. Що ж тепер робити, Сомсе?

— Це залежатиме від обставин.

Вони мовчки йшли далі в густому натовпі.

— Атож,— раптом озвалася Вініфред,— здається, це сама доля. Але ж це так не по-сучасному. Поглянь! Джордж і Юстас.

Перед ними спинилася висока опасиста фігура Джорджа Форсайта.

— Добридень, Сомсе,— сказав він.— Я щойно зустрів Профона з твоєю дружиною. Ти наздоженеш їх, якщо підеш трохи швидше. Ти навідувався до нашого Тімоті?

Сомс кивнув головою, і потік людей розлучив їх.

— Мені завжди подобався наш Джордж,— сказала Вініфред.— Він такий смішний.

— А мені він ніколи не подобався,— відповів Сомс.— Де ти сидиш? Я піду до своїх. Можливо, Флер уже вернулась.

Провівши Вініфред на її місце, він пішов на своє і сидів, неуважно стежачи за маленькими білими постатями, що бігали по полю, чуючи стукіт биток, схвальні вигуки то одних, то других уболівальників. Ані Флер, ані Аннет! Чого ще можна сподіватися від сучасних жінок! Вони дістали право голосу, домоглися «емансипації»— і яка ж із неї користь? Отже, Вініфред ладна вернути минуле і помиритися з Дарті? Вернути минуле сидіти тут, як він сидів вісімдесят третього і вісімдесят четвертого року, до того, як переконався, що його шлюб з Айріні зазнав катастрофи, до того як її неприязнь до нього стала така очевидна, що він, попри всі свої зусилля, не міг не помічати цього. Досить було йому побачити її поруч із тим чоловіком, і його знову заполонили спогади Навіть тепер він не міг зрозуміти, чому вона була така непіддатлива. Вона могла любити інших чоловіків; це було їй властиво. А йому, єдиному чоловікові, якого їй слід було любити, вона відмовилася віддати своє серце. Коли він пригадував минуле, у нього з'являлася фантастична думка, що сучасне послаблення шлюбних зв'язків — хоч їхні форми й закони не змінилися відтоді, як він одружився уперше,— що ця сучасна розгнузданість бере свій початок від бунту Айріні, фантастична думка, що розпад пішов від Айріні і так підточив усяке добропорядне власництво, що воно, коли ще й не розсипалося на порох, то от-от розсиплеться. Все лихо від неї! А тепер ось маєш! Домашнє вогнище! Як можна мати домашнє вогнище без права володіти одне одним? Звичайно, у нього самого ніколи не було справжнього домашнього вогнища. Але хіба це його вина? Він щиро бажав його мати І ось винагорода йому — ті двоє, що сидять на трибуні, і ця історія з Флер!

І, охоплений почуттям самотності, він подумав. «Не буду їх довше ждати. Дорогу до готелю знайдуть і самі, як захочуть вернутися» Гукнувши за воротами таксі, він сказав:

— Відвезіть мене на Бейзвотер-род.

Старі тітки ніколи його не підводили. Для них він завжди був бажаний гість. Хоч їх уже немає, проте залишився Тімоті!

Смізер саме стояла у відчинених дверях.

— Містер Сомс! А я оце вийшла подихати свіжим повітрям. Куховарка буде така рада.

— Як здоров'я містера Тімоті?

— Останні кілька днів він наче сам не свій, сер; дуже багато розмовляє. Оце й сьогодні вранці каже: «Мій брат Джеймс дуже постарів». Пам'ять у нього нікудишня, містере Сомсе, от він і говорить про своїх братів. Непокоїться за їхні вклади. Днями він сказав: «Мій брат Джоліон нехтує консолями». Його це, видно, дуже тривожить. Заходьте, містере Сомсе, заходьте. Так приємно вас бачити.

— Гаразд,— сказав Сомс,— зайду на хвилинку.

— Еге ж,— торохтіла Смізер у холі, де повітря було дивовижно свіже, як і надворі,— цього тижня ми не дуже ним задоволені. Обідаючи, він завжди мав звичку залишати ласі шматочки на кінець, а оце з понеділка він з'їдає їх першими. Може, ви помічали, містере Сомсе, що собака спочатку з'їдає м'ясо. Ми завжди вважали доброю ознакою, що містер Тімоті у своєму віці лишає найсмачніше на закуску, але тепер він став дуже нестриманий; і, звичайно, решта страви лишається. Лікар не надає цьому особливого значення, але річ у тім...— Смізер похитала головою.— Річ у тім, що містер Тімоті, видно, поспішає з'їсти смачні шматки спочатку, побоюючись, що потім не встигне. Нас непокоїть це, а також і те, що він став балакучий.

— Може, він казав щось важливе?

— На жаль, я повинна сказати, містере Сомсе, що містер Тімоті втратив інтерес до свого заповіту. Він його просто дратує, і це дивно: адже стільки років містер Тімоті кожнісінького ранку діставав свій заповіт із схованки. Днями він сказав: «Їм потрібні мої гроші». Я так розхвилювалася, бо ж, як і сказала йому, ніхто не сподівається на його гроші. А жаль, що він у своєму віці думає про гроші. Я набралася духу і кажу йому: «Знаєте, містере Тімоті, моя люба хазяйку— тобто міс Форсайт, містере Сомсе, міс Енн, яка мене навчила всього,— вона ніколи не думала про гроші,— кажу я,— найголовніше для неї було добре ім'я». Він подивився на мене так дивно, що й висловити не можу, а тоді й каже сухо: «Моє добре ім'я не потрібне нікому». Подумати тільки, таке сказав! Але часом він говорить і цілком розумні речі.

Сомс, що саме розглядав давню гравюру біля вішалки для капелюхів і думав: «Цінна річ!»— промовив:

— Я піду нагору, Смізер, провідаю його.

— З ним куховарка,— відповіла Смізер із свого корсета,— вона буде рада вас бачити.

Сомс поволі рушив сходами, думаючи: «Я б не хотів дожити до такого віку».

На другому поверсі він зупинився і постукав. Двері відчинились, і він побачив просту кругловиду жінку років шістдесяти.

— Містер Сомс!— сказала вона.— Це ви, містере Сомсе!

Сомс кивнув головою.

— Атож, це я.

І зайшов до кімнати.

Тімоті сидів у ліжку, підпертий подушками, руки його були складені на грудях, а очі дивилися на стелю, де застигла догори лапками муха. Сомс стояв у ногах постелі обличчям до старого.

— Дядечку Тімоті,— сказав він, підвищивши голос.— Дядечку Тімоті!

Очі Тімоті відірвались від мухи і втупилися в гостя. Сомс побачив, як його блідий язик облизав потемнілі губи.

— Дядечку Тімоті,— повторив він,— чи можу я що-небудь зробити для вас? Може, ви хочете що-небудь сказати?

— Ха!— озвався Тімоті.

— Я прийшов провідати вас і подивитися, чи все тут гаразд.

Тімоті кивнув головою. Він, очевидно, намагався призвичаїтись до цієї несподіваної появи.

— У вас є все, що вам треба?

— Ні,— сказав Тімоті.

— Може, вам що-небудь дістати?

— Ні,— сказав Тімоті.

— Я Сомс, ви ж мене знаєте. Ваш племінник Сомс Форсайт. Син вашого брата Джеймса.

Тімоті кивнув головою.

— Я б з радістю зробив для вас усе, що можу.

Тімоті поманив його пальцем. Сомс підійшов до старого.

— Ти,— сказав Тімоті глухим від старості голосом,— ти перекажи їм усім від мене, перекажи їм усім,— і його палець постукав Сомса по рукаву,— нехай тримаються, нехай тримаються. Консолі йдуть угору.— І він тричі кивнув головою.

— Гаразд,— сказав Сомс,— я неодмінно перекажу.

— Так,— мовив Тімоті й, знову утупившись у стелю, додав:— Муха.

Дивно розчулений Сомс поглянув на приємне повне обличчя куховарки, все в зморшках від гарячої плити.

— Тепер йому полегшає на душі, сер,— сказала вона.

Тімоті щось пробурмотів, але він явно розмовляв сам із собою, і Сомс з куховаркою вийшли.

— Мені так хотілося б приготувати для вас рожевий крем, містере Сомсе, як колись, у давні часи; пригадую, ви так його любили. Бувайте здорові, сер! Приємно було вас бачити.

— Бережіть його, він таки дуже старий.

І, потиснувши її зів'ялу руку, він пішов униз. Смізер усе ще стояла на порозі — дихала свіжим повітрям.

— Якої ви про нього думки, містере Сомсе?

— Гм,— озвався Сомс.— Він уже відійшов від цього світу.

— Атож,— погодилась Смізер,— я знала, що ви так подумаєте, прийшовши з вулиці і поглянувши на нього свіжим оком.

— Смізер,— сказав Сомс,— ми всі ваші боржники.

— Та що ви, містере Сомсе, не кажіть такого! Мені приємно з ним — він чудова людина.

— Ну, до побачення,— кинув Сомс і сів у таксі.

«Ідуть угору,— думав він.— Ідуть угору».

Приїхавши в свій готель на Найтсбрідж, він зайшов у вітальню й подзвонив, щоб принесли чаю. Ні дружини, ні дочки ще не було. І знов його охопило почуття самотності. Ох, ці готелі! Які вони тепер страхітливо величезні! Він пригадує часи, коли найбільшим в Лондоні були готелі Лонга, Брауна, Морлі та готель «Тевісток», і люди хитали головою, коли йшлося про Ленгхем і Гранд-готель. Готелі й клуби, клуби й готелі, тепер їм кінця немає! І Сомс, який щойно спостерігав на стадіоні «Лорд» дивовижну живучість традицій, поринув у роздуми про те, які зміни відбулися в Лондоні, де він народився шістдесят п'ять років тому. Чи йдуть консолі вгору чи ні, а Лондон став величезним нагромадженням власності. В усьому світі ніде немає стільки власності, хіба що в Нью-Йорку! Тепер у газетах чимало істеричного галасу, але кожен, хто, як оце він, пам'ятає, який був Лондон шістдесят років тому, і бачить його нині, розуміє плодючість і гнучкість багатства. Треба тільки зберігати самовладання і невтомно діяти. Та що там казати! Він пам'ятає вимощені нетесаним камінням вулиці й смердючу солому під ногами в кебі. А старий Тімоті — чого б він тільки не розповів, якби зберіг свою пам'ять! Скрізь безладдя, люди спантеличені, метушаться, але тут — Лондон, Темза, навколо — Британська імперія, а далі — край землі. «Консолі йдуть угору!» Нема чого дивуватися. Все залежить від породи. І все, що в Сомсі було від бульдога, на мить відбилося в його очах, поки їхню увагу не привернув невеличкий вікторіанський естамп на стіні. Готель придбав три дюжини таких естампів. От старі гравюри — сцени полювання або «Кар'єра гульвіси» в старих заїздах — на них приємно було подивитися, але оці сентиментальні дурниці... Ех, вікторіанська доба минула! «Перекажи їм, нехай тримаються!»—сказав старий Тімоті. Але за що триматися в цьому сучасному стовпотворінні «демократичних принципів»? Адже тепер під загрозою навіть приватна власність! І від думки, що приватну власність можуть скасувати, Сомс відставив чашку з недопитим чаєм і підійшов до вікна. Що, як природою можна буде володіти не більше, ніж ота юрба володіє квітами, деревами й ставками Гайд-парку?! Ні, ні! Приватна власність лежить в основі всього, чим варто володіти. Просто світ трохи очманів, як часом чманіють при повному місяці собаки і починають полювати серед ночі на кроликів. Але світ, як і собака, знає, де смачно годують і м'яко стелять, і він напевно вернеться до своєї найзатишнішої домівки — до приватної власності. Світ тимчасово здитинів, як старий Тімоті, і починає з ласого шматка!

Він почув за спиною кроки і побачив, що прийшла дружина з дочкою.

— Нарешті повернулися!—сказав він.

Флер не відповіла; вона трохи постояла, дивлячись на нього й на матір, потім пішла в свою спальню. Аннет налила собі чашку чаю.

— Я їду в Париж, Сомсе, до своєї матері.

— Он як! До матері?

— Так.

— Надовго?

— Не знаю.

— І коли ж ти від'їздиш?

— У понеділок.

Чи справді вона їде до матері? Дивно, як йому байдуже до цього! Дивно, як напевно вона передбачила, що йому буде байдуже до всього цього, аби тільки уникнути скандалу. І раптом між собою і дружиною він виразно побачив обличчя, яке вже бачив сьогодні: обличчя Айріні.

— Гроші тобі потрібні?

— Дякую, у мене їх досить.

— Гаразд. Сповісти нас, коли вертатимешся.

Аннет поклала на блюдце тістечко, яке крутила в руці, і, глянувши на чоловіка крізь підфарбовані вії, спитала:

— Що переказати maman?

— Перекажи привіт.

Аннет потягнулася, взявшись руками за талію, і сказала по-французькому:

— Яке щастя, що ти ніколи не любив мене, Сомсе!

Потім підвелася і теж вийшла з кімнати. Сомс був радий, що вона сказала це по-французькому, ніби не вимагаючи ніякої відповіді. І знову те обличчя — бліде, темнооке й досі вродливе! І десь глибоко-глибоко в ньому зажевріло щось схоже на іскру, яка тліла під купою холодного приску. А Флер закохалася в її сина! Просто випадковість! А чи існує взагалі випадковість? Людина йде вулицею, і на голову їй падає цеглина. Це, звичайно, випадковість. Але тут!.. «Успадкувала»,— сказала його дочка. Вона, вона міцно тримається свого!

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

І. СТАРИЙ ДЖОЛІОН З'ЯВЛЯЄТЬСЯ ЗНОВУ

Подвійна спонука примусила Джоліона сказати за сніданком дружині: «Поїдьмо на стадіон!»

«Потрібно...» що-небудь, чим можна погамувати тривогу, яка гнітила їх обох протягом шістдесяти годин відтоді, як Джон привіз сюди Флер! «Потрібно» що-небудь, що може втишити муки пам'яті в людини, яка знає кожен день загрожує звільнити її від них.

П'ятдесят вісім років тому Джоліон вступив до Ітона, бо старому Джоліонові захотілося «прилучити його до лику освічених людей» ціною щонайбільших витрат. З року в рік він їздив зі Стенгоуп-гейт на стадіон «Лорд» у супроводі батька, чия юність у двадцятих роках дев'ятнадцятого століття минула без лоску, який набувають під час гри в крикет Старий Джоліон, не соромлячись, вживав такі слівця, як «загилив», «шпурнув», «півм'яча», «три чверті м'яча», і молодий Джоліон із простодушним снобізмом молодості тремтів від страху, що хтось почує його батечка. Але він нервувався тільки тоді, коли йшлося про високі сфери крикета, бо в усьому іншому батько (він носив тоді баки) був для нього ідеалом. Хоча старий Джоліон сам ніколи не причащався тією «аристократичною амброзією», однак природжена урівноваженість і вимогливість до себе рятували його від випадкових, вульгарних прорахунків. Як приємно після цих циліндрів, горлання і спеки приїхати з батьком додому в екіпажі, викупатися у ванні, переодягнутись і податися в клуб «Розбрат», де на обід подадуть анчоуси, котлети і яблучний пиріг, а потім вирушити вдвох — два чепуруни, старий і молодий, у лайкових рукавичках бузкового кольору — в оперу або в театр. А в неділю, коли матч закінчиться і можна нарешті сховати циліндр, поїхати з батьком у екіпажі в «Корону і скіпетр», посидіти на терасі над річкою — золоті шістдесяті роки, коли світ був простий, Денді як намальовані, демократія ще не народилась, а романи Уайта Мелвіла [82] виходили один за одним.

Наступне покоління було репрезентоване його сином Джоллі, який носив у петельці волошку Герроу — старому Джоліонові захотілося, щоб його внук «прилучився» ціною трохи менших витрат,— і знову Джоліон сидів цілий день на спекоті, переймаючись спортивним азартом, а надвечір вони з сином верталися до прохолоди й полуничних грядок Робін-Гіла; після обіду вони грали в більярд, хлопець завзято орудував києм і намагався триматись недбало, як дорослий. Щороку ці два дні вони з сином були самі в цілому світі, і кожен з них уболівав за свою команду,— а демократія тільки-тільки народилася!

Отож Джоліон знайшов свій сірий циліндр, узяв у Айріні клаптик блакитної стрічки і, не поспішаючи, спокійно, автомобілем, поїздом і на таксі дістався до крикетного поля. Там, сидячи поряд із Айріні, вбраною в зелену сукню з вузенькою чорною облямівкою, він стежив за грою і відчував, як до нього вертається колишній спортивний азарт.

Але повз них пройшов Сомс, і день був зіпсований. Айріні стиснула губи, обличчя її скривилося. Не варто сидіти тут і чекати, поки Сомс або його дочка проходитимуть перед очима, мов цифри нескінченного періодичного дробу. І він сказав:

— Знаєш, люба, якщо тобі набридло, то їдьмо додому.

Увечері Джоліон відчув, що він зовсім виснажений. Не бажаючи, щоб Айріні бачила його в такому стані, він почекав, поки вона сяде за рояль, а тоді тихо вийшов з вітальні й сховався в кабінеті. Він розчинив високе вікно, впустивши свіже повітря, а також двері, щоб долинала її музика, і, вмостившись у старому батьковому кріслі, заплющив очі й прихилився головою до потертої коричневої шкіри. Його життя з Айріні було, як цей пасаж з сонати Цезаря Франка — божественна третя частина. А тепер ця історія з Джоном — кепська історія! Втрачаючи зв'язок з реальністю й поринаючи в дрімоту, він так і не збагнув, насправді чи уві сні на нього війнуло запахом сигари і в темряві перед його заплющеними очима виник образ батька. Образ з'являвся, зникав і знову з'являвся; йому привиділося, що батько сидить на тому кріслі, де вмостився він сам, сидить у чорному сюртуку, поклавши ногу на ногу, і погойдує окулярами, затисненими між великим і вказівним пальцями; він бачив Довгі білі вуса й запалі очі, що дивилися з-під великого опуклого лоба і наче хотіли зазирнути синові в очі, хотіли Сказати: «Чи ти сміливий, Джо? Адже вирішувати треба тобі. Вона тільки жінка!» О, як він пізнавав батька в цій фразі; як разом з нею наче вернулася вся вікторіанська доба! І він почув свою відповідь: «Ні, тату, я злякався — злякався, що завдам болю їй, Джонові й собі. У мене хворе серце, і я злякався». Але старі очі,— куди старіші й куди молодші, ніж його власні,— промовляли далі: «Це твоя дружина, твій син, твоє минуле. Тож роби те, що належить тобі робити, мій хлопчику!» Чи й справді то був дух батька, що з'явився з потойбічного світу, чи це в синові озвалася батькова інтуїція? І знову на нього війнуло запахом сигарного диму — може, від старого шкіряного крісла. Що ж, він зробить те, що повинен зробити,— напише Джонові й пояснить усе як є! І раптом йому сперло дух, здавило в горлі і серце в грудях неначе набрякло. Він підвівся і вийшов на свіже повітря. Зорі сяяли дуже яскраво. Він пройшов терасою, обійшов будинок і крізь вікно вітальні побачив Айріні за роялем; світло лампи посріблило її біле, ніби напудрене волосся; здавалося, вона заглибилась у себе, темні очі дивилися кудись у порожнечу, руки лежали нерухомо. Джоліон побачив, як вона підняла руки й стиснула їх на грудях. «Вона думає про Джона,— сказав він собі.— Тільки про Джона! Я для неї перестаю існувати — це так природно!»

І він тихо, щоб вона його не помітила, пішов назад.

Назавтра, після майже безсонної ночі, він узявся до діла. Писалося йому важко, і він раз по раз закреслював написане.

«Любий мій хлопчику!

Ти вже досить дорослий, щоб зрозуміти, як тяжко батькам відкривати свої таємниці дітям. Особливо тоді, коли вони, як твоя мати і я,— хоч для мене вона завжди лишається молодою,— всією душею віддані тому, кому повинні сповідатися. Я не можу сказати, що ми вважаємо себе грішниками — по-моєму, в житті люди дуже рідко приходять до такого усвідомлення,— але більшість людей засудили б нас; в усякому разі, наша поведінка, праведна вона була чи неправедна, зрештою обернулася проти нас. Щиро кажучи, любий мій, у нас обох є минуле, і тепер я повинен розповісти про нього тобі, бо воно болісно й глибоко впливає на твоє майбутнє. Багато, дуже багато років тому, ще 1883 року, коли твоїй матері було тільки двадцять років, її спіткало велике, непоправне лихо: вона нещасливо вийшла заміж — ні, не за мене, Джоне. Залишившись без власних коштів під опікою мачухи, близької родички Єзавелі [83], вона була дуже нещасна вдома. І вийшла вона заміж за батька Флер, мого двоюрідного брата Сомса Форсайта. Він залицявся до неї дуже наполегливо і, треба віддати йому належне, був глибоко в неї закоханий. Але через тиждень після шлюбу вона зрозуміла, що зробила жахливу помилку Це була не його провина, вона сама ввела себе в оману — і в цьому полягало її нещастя»

Досі Джоліон зберігав хоч якусь подобу іронії, але далі щиро захопився своєю розповіддю.

«Джоне, я хочу пояснити тобі, якщо зможу,— а це дуже важко,— чому так легко виникають такі нещасливі шлюби. Ти, звичайно, запитаєш: «Коли вона не любила його по-справжньому, то як же вона могла одружитися з ним?» Ти мав би слушність, якби не брати до уваги деяких міркувань, що наводять на вельми сумні висновки. Ця її помилка призвела до всіх подальших прикрощів, горя й трагедії, і я спробую пояснити її тобі. Розумієш, Джоне, в ті часи, та навіть і тепер,— незважаючи на всі розмови про освіченість, я не розумію, як може бути інакше,— більшість дівчат виходять заміж, нічого не знаючи про статевий бік життя. Навіть якщо вони знають, у чому його суть, вони не звідали його на власному досвіді. В цьому полягають усі труднощі. Брак справжнього досвіду, хоч як багато вони чули про це від інших,— ось де справжня причина їхнього лиха. Дуже часто,— як це було з твоєю матір'ю,— дівчина, одружуючись, не знає і не може знати, чи любить вона свого майбутнього чоловіка, вона не знає цього аж до фізичного зближення, що його робить можливим тільки шлюбний зв'язок. У багатьох, можливо, в більшості сумнівних випадків, це фізичне зближення скріплює і зміцнює зв'язок, але в інших випадках, як сталося з твоєю матір'ю, воно відкриває помилку, руйнує той потяг, що існував досі. Немає нічого трагічнішого в житті жінки, ніж відкриття такої істини, яка з кожною ніччю, з кожним днем робиться дедалі очевиднішою. Люди холодного серця і невеликого розуму можуть сміятися з такої помилки й казати: «Нема тут про що балакати!» Обмежені, самовдоволені люди, які життя інших міряють лише власною міркою, ладні засудити жінку, котра допустилася цієї трагічної помилки, приректи її на довічне ув'язнення у тюрмі, в якій вона сама себе замкнула. Ти, мабуть, знаєш вислів: «Як постелеш, так і спатимеш». Це жорстока приказка, і той, хто повторює її, негідний називатися джентльменом чи леді в кращому розумінні цих слів; суворішого осуду я не можу висловити. Я ніколи не був тим, кого називають Моральною людиною, але я не хочу, мій любий, вживати таких слів, які б спонукали тебе легковажно ставитися до зв'язків і зобов'язань, що їх ти береш на себе по відношенню до іншої людини. Боронь боже! Але з досвіду всього свого життя я заявляю, що ті, хто засуджує жертву такої трагічної помилки, засуджує і не хоче простягти їй руку допомоги,— що вони нелюдяні або, краще сказати, були б нелюдяні, якби могли зрозуміти, що роблять. Але вони цього не розуміють! Бог із ними! В моїх очах вони такі самі пропащі, як, очевидно, пропащий я у їхніх очах. Мені довелося сказати тобі все це, бо я збираюся віддати тобі на суд твою матір, а ти ще дуже молодий і недосвідчений. Отже, слухай далі. Після трьох років зусиль перебороти свою антипатію — я б сказав свою огиду, бо за таких обставин антипатія швидко перетворюється в огиду,— після трьох років, що були суцільною мукою для такої чутливої, закоханої в красу натури, як твоя мати, Джоне, вона зустріла юнака, який покохав її. Він був архітектор, що будував той самий дім, у якому живемо ми тепер, будував для неї і для батька Флер, нову в'язницю замість тієї, в якій її тримали в Лондоні. Можливо, це зіграло деяку роль у тому, що сталося далі. В усякому разі, вона теж покохала його. Я знаю, тобі не треба пояснювати, що не можна вибрати наперед, кого покохаєш. Почуття виникає саме по собі. І ось воно виникло! Я уявляю собі, хоч вона майже нічого не розповідала мені, ту боротьбу, яка відбувалася в ній, бо вона, Джоне, була вихована в дусі суворої добропорядності й не мала схильності до легковажних вчинків — зовсім ні. Проте почуття їхнє було непереборне і нарешті довело їх до того, що вони стали коханцями не тільки в мріях, а і в дійсності. І тут їх спіткала жахлива трагедія. Я повинен розповісти тобі про неї, бо інакше ти не зрозумієш становища, яке створилося в твоєму житті. Чоловік, з яким вона була одружена,— Сомс Форсайт, батько Флер,— однієї ночі, коли її пристрасть до того юнака була у самому розпалі, силою ствердив свої права на неї. Наступного дня вона зустріла свого коханого і розповіла йому про це. Чи він вчинив самогубство, чи, засліплений розпачем, випадково попав під колеса,— цього ми так і не довідалися; в усякому разі, він загинув. Подумай, що пережила твоя мати того вечора, коли почула про його смерть. Мені довелося побачити її тоді. Твій дід послав мене допомогти їй, якщо буде можливо. Я бачив її одну мить, потім її чоловік зачинив переді мною двері. Але обличчя її запам'яталося мені назавжди, я бачу його й нині. Тоді я не був у неї закоханий, почуття прийшло згодом, через дванадцять років, але те обличчя я пам'ятав увесь час. Любий мій хлопчику, нелегко мені писати про все це. Але зрозумій: я мушу. Твоя мати віддана тобі цілком, ти для неї все. Я не хочу засуджувати Сомса Форсайта. Я не маю проти нього серця. Мені давно вже його шкода; можливо, було шкода ще тоді. Світ вважає, що вона вчинила гріх, а він ствердив своє законне право. Він любив її по-своєму. Вона була його власністю. Такі у нього погляди на життя, на людські почуття, на серце — все це власність. То не його провина — такий він зроду. У мене такі погляди завжди викликали відразу — такий я зроду! Знаючи тебе, я відчуваю, що і в тебе вони викликають відразу. Але розповідатиму далі. Твоя мати тієї ж таки ночі пішла з його дому; дванадцять років вона прожила сама, дуже відлюдно, аж поки 1899 року її чоловік — адже він іще був її чоловіком, бо не робив ніяких спроб розлучитися з нею, а вона, звичайно, не мала права розлучитися з ним — очевидно, вирішив, що йому потрібна дитина, і почав переслідувати її настирливо й довго, щоб примусити вернутися до нього й народити йому дитину. В той час я був її опікуном — відповідно до волі твого діда, висловленої в його духівниці,— і стежив за тими подіями. Помалу я покохав її, покохав щиро. Він переслідував її дедалі настирливіше, поки одного разу вона приїхала до мене і попросила взяти її під захист. Її чоловік — а йому доносили про кожен її крок — спробував роз'єднати нас і почав шлюборозлучний процес. Може, він і справді хотів розлучитися з нею, не знаю; так чи так, а наші імена були оголошені публічно. Це спонукало нас до остаточного рішення, і ми з'єдналися насправді. Вона дістала розлучення, одружилася зі мною, і народився ти. Ми жили дуже щасливо, принаймні я, та, гадаю, і твоя мати. Невдовзі після розлучення Сомс одружився з матір'ю Флер, і в них народилась дочка. Ось і вся наша історія, Джоне. Я розповів її тобі, бо потяг, який, ми бачимо, зародився в тебе до дочки цього чоловіка, сліпо штовхає тебе до того, що напевно й цілковито зруйнує щастя твоєї матері, якщо не твоє власне. Я не хочу говорити про себе, бо я в такому віці, що навряд чи довго ходитиму по цій землі, до того ж якби мені довелося страждати, то я страждав би її стражданнями і твоїми. Але я хочу, щоб ти усвідомив одне: почуття такого жаху й такої відрази не можна ані поховати, ані забути. Воно живе в ній і нині. Тільки вчора на стадіоні «Лорд» ми випадково зустріли Сомса Форсайта. Якби ти міг побачити її обличчя, воно б тебе переконало. Сама думка, що ти можеш одружитися з його дочкою, для неї страхітлива. Я нічого не можу закинути Флер, крім того, що вона — його дочка. Але твої діти, якщо ти одружишся з нею, будуть внуками твоєї матері, так само, як і внуками Сомса, чоловіка, що колись володів твоєю матір'ю, як рабовласник володіє рабинею. Поміркуй, що це означатиме. Одружившись із його дочкою, ти перейдеш у той табір, де твою матір тримали в ув'язненні, де вона стільки вистраждала. Ти лише готуєшся переступити поріг життя, ти знайомий з цією дівчиною всього два місяці, і хоч яким глибоким тобі здається твоє кохання, я закликаю тебе негайно порвати з нею. Не завдавай матері болю й приниження, які мучитимуть сердешну до кінця її днів. Хоч вона завжди здаватиметься мені молодою, проте їй уже п'ятдесят сім років. Крім нас двох, у неї немає нікого на світі. Незабаром у неї залишишся тільки ти. Тож наберися духу, Джоне, і поклади цьому край. Не треба тієї хмари, тієї перепони, що постала між тобою і твоєю матір'ю. Не розбивай її серця! Хай тобі щастить, любий мій хлопчику, і ще раз прошу пробачити мені за той біль, якого завдасть тобі цей лист,— ми прагнули, щоб усе пройшло для тебе безболісно, але Іспанія, видно, не допомогла.

Завжди відданий тобі батько Джоліон Форсайт»

Закінчивши свою сповідь, Джоліон сидів, підперши рукою запалу щоку, і перечитував написане. Дещо завдавало йому такої муки, коли він думав, як Джон читатиме його, що він мало не порвав листа. Розповідати такі речі хлопцеві — рідному синові,— розповідати їх про свою дружину і матір цього хлопця здавалося для його потайної форсайтівської душі жахливим. А проте, не розповівши про них, як примусити Джона зрозуміти дійсність, як показати йому глибоку розколину, незгладний шрам? Як виправдати без них те, що вони душать його кохання? Тоді краще взагалі нічого не писати!

Він згорнув свою сповідь і поклав її в кишеню. Дякувати богові, була субота; отже, до завтрашнього вечора можна поміркувати, бо навіть якщо він пошле листа зараз, Джон одержить його не раніше понеділка. Джоліон відчув дивне полегшення від думки про цю відстрочку і від того, що листа, одісланий він чи ні, написано.

Серед кущів троянд, посаджених там, де колись росла папороть, він побачив дружину з невеличким кошиком на руці — Айріні підрізала троянди. Вона, здавалося, ніколи не сиділа без діла, і тепер, коли йому самому доводилося майже весь час сидіти без діла, він їй заздрив. Він вийшов до неї. Вона підняла руку в забрудненій рукавичці й усміхнулася йому. Мереживна хустина, зав'язана під підборіддям, ховала її волосся, і овальне обличчя з і досі темними бровами здавалося дуже молодим.

— Цього року страшенно багато попелиці, а погода холодна. У тебе стомлений вигляд, Джоліоне.

Джоліон дістав з кишені свою сповідь.

— Я написав ось це. Гадаю, тобі треба прочитати.

— Це Джонові?

Обличчя її зразу змінилося, наче змарніло.

— Так. Годі таїтися з цим.

Він дав їй листа, а сам пішов між кущів. Потім, побачивши, що вона дочитала і стоїть непорушно, притиснувши до себе аркуші, підійшов до неї.

— Ну як?

— Чудово написано. Навряд чи можна написати краще. Дякую, любий.

— Ти нічого не хотіла б викреслити?

Вона похитала головою.

— Ні. Щоб зрозуміти, він мусить знати все.

— Я думав так само, але мені все це огидне.

Він відчував, що йому це огидніше, ніж їй. Про статеві справи йому легше було розмовляти з жінкою, ніж з чоловіком; до того ж вона завжди була природніша й щиріша, ніж він, її не стримувала потайна форсайтівська натура.

— Не знаю, Джоліоне, чи зрозуміє він це навіть тепер? Він іще дуже молодий і сахається всього, що нагадує про фізичні стосунки.

— Він успадкував це від мого батька; той теж, мов дівчина, уникав будь-яких розмов про такі справи. Чи не краще буде переписати листа і просто сказати, що ти ненавиділа Сомса?

Айріні похитала головою.

— Ненависть — це тільки слово. Воно нічого не передає. Ні, краще хай буде так, як є.

— Гаразд. Пошлю листа завтра.

Вона підвела до нього обличчя, і перед багатьма великими, обвитими плющем вікнами будинку, він поцілував її.

II. СПОВІДЬ

Трохи згодом того ж таки дня Джоліон задрімав у старому кріслі. На колінах у нього лежала догори палітурками розгорнена «La Rôtisserie de la reine Pédauque» [84], і, засинаючи, він думав: «Чи будемо ми, англійці, коли-небудь по-справжньому любити французів? Чи любитимуть вони коли-небудь по-справжньому нас?» Сам він завжди любив французів, призвичаївшись до їхньої дотепності, їхніх смаків, їхньої кухні. Вони з Айріні часто їздили до Франції перед війною, коли Джон учився в школі-пансіоні. І його роман з Айріні почався в Парижі — його останній і найдовший роман. Але французи... жоден англієць не полюбить їх, якщо не навчиться дивитись на них ніби збоку, оком естета! І, дійшовши цього сумного висновку, Джоліон задрімав.

Прокинувшись, він побачив Джона, що стояв навпроти нього перед вікном. Хлопець, очевидно, ввійшов із саду і чекав, поки батько прокинеться. Джоліон усміхнувся спросоння. Приємно дивитися на сина — чутливий, відданий, щирий! Потім його серце стислося, по тілу пробіг дрож. Джон! Ота сповідь! Він насилу взяв себе в руки.

— Це ти, Джоне! Звідки ти взявся?

Джон нахилився і поцілував його в чоло.

Аж тоді Джоліон помітив, яке дивне в сина обличчя.

— Я приїхав, щоб дещо сказати тобі, тату.

З усіх сил Джоліон намагався заспокоїти збурення в грудях — серце калатало, кров вирувала.

— Ну що ж, сідай, сину. Ти бачив матір?

— Ні.

Спаленіле обличчя хлопця зробилося блідим; він сів на бильце старого крісла, як колись сам Джоліон, бувало, сідав коло свого батька, що так само напівлежав. До того дня, коли між ним і батьком стався розрив, він завжди сидів там. Невже тепер настала хвилина розриву з його сином? Все своє життя він смертельно ненавидів сцени, уникав скандалів, спокійно йшов своєю дорогою і не заважав іншим іти своєю. Але тепер, наприкінці життєвого шляху, його, очевидно, чекає сцена куди болісніша, ніж ті, що він їх досі уникав. Намагаючись не виявляти своїх почуттів, він чекав, поки син заговорить.

— Тату,— повільно сказав Джон.— Ми з Флер заручилися.

«Саме цього я й чекав!»— подумав Джоліон. У нього здавило в горлі.

— Я знаю, що вам з мамою це не подобається. Флер каже, що мама була заручена з її батьком перед тим, як ти одружився з нею. Звичайно, я не знаю, що сталося, але ж це було давно. Мені вона дорога, тату, і вона каже, що я дорогий їй.

У Джоліона вихопився дивний звук, схожий на сміх і водночас на стогін.

— Тобі дев'ятнадцять років, Джоне, а мені сімдесят два. Як нам зрозуміти один одного в таких речах?

— Адже ти любиш маму, тату; ти повинен зрозуміти наші почуття. Хіба це справедливо, що давнє минуле стає на заваді нашому щастю?

Опинившись віч-на-віч із своєю сповіддю, Джоліон вирішив якось обійтися без неї. Він узяв сина за лікоть.

— Джоне! Я міг би спробувати виграти час розмовами про те, що ви обоє надто молоді, ще не розібралися в своїх почуттях і так далі, але ти мене не послухаєш, до того ж розмови ці не до речі. Молодість, на жаль, виліковується тільки сама по собі. Ти легковажно говориш про «давнє минуле», не знаючи, як ти відверто сказав, що там сталося. Чи ж я коли давав тобі підставу сумніватися в моїй любові до тебе чи в моїй щирості?

Якби та хвилина була не така тривожна, Джоліон, мабуть, потішився б суперечливими почуттями, що їх викликали в сина ці слова: хлопець гарячково стиснув батькову руку, щоб розвіяти його сумніви, і водночас на його обличчі з'явився страх перед тим, що буде, коли він їх розвіє; проте Джоліон відчував тільки вдячність за цей потиск.

— Гаразд, отже, ти можеш вірити тому, що я тобі кажу. Так знай же: якщо ти не покладеш край цьому захопленню, то зробиш свою матір нещасною до кінця її життя. Повір мені, синку, минуле, хоч яке воно було, не можна поховати, ні, не можна.

Джон устав з бильця крісла.

«Дівчина...— подумав Джоліон.— Ось вона з'являється, постає перед ним — це саме життя!—така палка, гарна, віддана!»

— Я не можу, тату. Як же це так — тільки тому, що ти кажеш? Звичайно, я не можу.

— Джоне, якби ти знав усю правду, то поклав би край цьому без вагання; у тебе не було б іншого вибору! Невже ти мені не віриш?

— Як ти можеш знати, що б я вирішив? Тату, я люблю її над усе на світі.

Обличчя Джоліона пересмикнулося, й він повільно і болісно сказав:

— Дужче, ніж матір, Джоне?

Дивлячись на синове обличчя, на його стиснуті кулаки, Джоліон зрозумів, що діється в хлопцевій душі.

— Я не знаю,— вигукнув нарешті він,— не знаю! Але відступитись від Флер просто так, заради чогось, чого я не розумію, відступитись, не вірячи, що причина хоч трохи варта того... Та я б тоді... я б тоді...

— Ти б тоді вважав, що ми вчинили несправедливо і стали тобі на заваді. Хай буде так. Принаймні це краще, ніж коли б ти зробив по-своєму.

— Я не можу. Флер любить мене, і я люблю її. Ти хочеш, щоб я тобі вірив; чому ж ти мені не віриш, тату? Ми не хочемо нічого знати — нам байдуже до того, що було колись. І ми обоє тільки ще дужче любитимемо тебе й маму.

Джоліон засунув руку в нагрудну кишеню, але вийняв її порожньою і сидів, цмокаючи язиком.

— Подумай, чим була для тебе твоя мати, Джоне! У неї немає нікого, крім тебе. Мені вже не довго лишилося жити.

— Чому? Навіщо ти так... Чому?

— Тому,— холодно відповів Джоліон,— що так сказали лікарі; ось чому.

— О тату!— вигукнув Джон і залився сльозами.

Сльози, яких він не бачив у сина, відколи тому минуло десять років, глибоко схвилювали Джоліона. Він дуже ясно зрозумів, яке надзвичайно м'яке серце у сина, як болісно він страждатиме через цю історію і в житті взагалі. І він безпорадно простяг руку, не бажаючи та й не зважуючись устати.

— Не треба, синку,— сказав він,— не треба, а то я теж не стримаюсь.

Джон придушив ридання і стояв непорушно, відвернувши обличчя.

«Що ж тепер?— думав Джоліон.— Що мені сказати, як підступитись до нього?»

— До речі, не розповідай цього матері,— мовив він.— Вона вже й так пережила задосить через цю історію. Я розумію твої почуття. Але, Джоне, ти нас із матір'ю добре знаєш і можеш бути певним: ми б не схотіли псувати твоє щастя заради власної примхи. Адже, хлопчику мій, ми дбаємо тільки про твоє щастя; принаймні я думаю лише про твоє щастя і про щастя твоєї матері, а вона — лише про твоє. Вважай, що нині вирішується ваше майбутнє — твоє і її.

Джон обернувся. Його обличчя смертельно зблідло, глибоко запалі очі наче палахкотіли.

— Що там? Що там було? Годі від мене приховувати!

Джоліон, розуміючи, що іншого виходу не лишається, засунув руку в нагрудну кишеню і цілу хвилину сидів, важко дихаючи, з заплющеними очима. У нього промайнула думка: «На віку у мене була і довга пора щастя, були й гіркі хвилини; ця хвилина — найгіркіша!» Він витяг руку з листом і втомлено сказав:

— Ну що ж, Джоне, якби ти не приїхав сьогодні, я б тобі надіслав ось це. Я хотів пожаліти тебе, пожаліти твою матір і себе, але бачу, що моя надія марна. Прочитай, а я, мабуть, вийду в сад.— І він схопився за бильце крісла, щоб підвестись.

Джон, узявши листа, швидко сказав:

— Ні, вийду я.— І вискочив за двері.

Джоліон знов опустився в крісло. Велика зелена муха вибрала саме цю хвилину, щоб задзижчати над ним, кружляючи, мов несамовита; дзижчання створювало ілюзію затишку, і це було краще, ніж тиша... Куди пішов хлопець читати листа? Злощасний лист — злощасний випадок! Як це жорстоко, жорстоко для неї, для Сомса, для цих двох дітей, для нього самого!.. Його серце калатало, завдаючи йому болю. Життя, кохання, праця, краса, біль і — кінець! Добрі часи, чудові часи, незважаючи ні на що; аж доки не пожалкуєш, що народився на світ. Життя виснажує, а проте не примушує бажати смерті — у цьому його підступність! Без серця жилося б легше! І знову навколо нього задзижчала муха, принесла з собою спеку, шум і пахощі літа — так, навіть пахощі,— в кімнаті запахло спілими плодами, сухими травами, буйно-зеленими заростями і ванільним диханням корів. А десь там, серед тих запахів, Джон читає листа, перегортаючи й схвильовано бгаючи аркуші, сповнений муки, збентеження й муки, і його серце розривається! Ця думка завдала Джоліонові невимовного страждання. У Джона таке вразливе серце, він такий щирий і совісний — йому не пощастило, страшенно не пощастило. Пригадалось, як Айріні колись сказала йому: «На світі ще не бувало такого люблячого й гідного любові створіння, як Джон». Бідолашний маленький Джон! Одного чудового літнього дня весь його світ розпався. Юність сприймає все так болісно! І збентежений, змучений цією думкою про юність, що сприймає все так болісно, Джоліон підвівся з крісла й підійшов до вікна. Хлопця ніде не було видно. Джоліон вийшов надвір. Якщо можна чим-небудь допомогти йому, треба допомогти!

Він пройшов між кущами, зазирнув за огорожу в садок — Джона ніде нема. Не було його й там, де починали наливатися і стигнути персики та абрикоси. Він проминув кипариси, що виструнчилися, мов темні спіралі, і вийшов на луг. Куди подівся хлопець? Може, забіг у гайок — у свій давній заповідник? Джоліон рушив через покоси сіна. В понеділок його поскладають у копиці, а у вівторок, якщо не буде дощу, почнуть вивозити. Часто вони ходили цим лугом удвох, побравшись за руки, коли Джон ще був малий. От біда! Як тільки сповниться десять років, золотий вік кінчається! Він підійшов до ставка, де мушки й комарі танцювали над блискучим дзеркалом води, оточеним очеретом, і попростував у гайок. Там було прохолодно, пахло модриною. Але Джона не видно. Джоліон погукав. Ніякої відповіді. Він сів на повалене дерево, схвильований, занепокоєний, забувши про свою недугу. Він зробив помилку, відпустивши хлопця з тим листом; треба було від початку до кінця не спускати його з очей. Вкрай стривожений, Джоліон устав і поплентався назад. Біля ферми він погукав знову, зазирнув у темний корівник. Там, у прохолоді, серед запаху ванілі й аміаку, сховані від мух, спокійно ремигали три олдернейські корови; їх щойно подоїли, і тепер вони чекали вечора, коли їх знову виженуть пастися на луг. Одна ліниво повернула голову, повела блискучим оком; Джоліон побачив цівку слини, що звисала з її сірої спідньої губи. Він бачив усе з пристрасною виразністю, породженою нервовим збудженням,— усе, чим він колись захоплювався і що намагався змалювати, чудеса світлотіні й барв. Не дивно, що легенда поклала Христа в ясла — що може бути побожніше, ніж очі й місячно-білі роги корови, яка ремигає в теплих сутінках. Він знову погукав. Відповіді не було! І він поспішив з гайка, повз ставок, угору до будинку. Воістину дивна була б іронія долі, якби Джон, охоплений горем свого відкриття, сховався в гайку, де колись давно його мати і Босіні в безтямі освідчилися одне одному в коханні. Де він сам, сидячи на старій колоді того недільного ранку, коли приїхав з Парижа, зрозумів, що Айріні стала для нього найдорожчою в світі. Для іронії це було б найзручніше місце зірвати полуду з очей сина Айріні! Але його тут нема! Де ж він? Треба розшукати бідолашного хлопця!

Згори сяйнуло сонце, ще більше відкриваючи для його загострених відчуттів красу цього літнього дня, цих високих дерев і тіней, що поволі видовжувалися, блакиті й білих хмар; пахло сіно, і туркотіли голуби, і квіти гордо підводили свої голівки. Він підійшов до трояндових кущів, і краса троянд у цих раптових променях сонця здалася йому неземною. «Трояндо, Іспанії цвіт!» [85] Чудові три слова! Тут вона стояла біля куща темно-червоних троянд, стояла, читала й вирішила, що Джон мусить усе знати! Тепер він знає! Чи правильно вона вирішила? Джоліон нахилився і понюхав троянду, її пелюстки торкнулися його ніздрів і тремтячих уст; немає нічого ніжнішого за оксамит троянди, нічого, крім її шиї — шиї Айріні! Перетнувши моріжок, він пішов на пагорб до дуба. Яскріла тільки його верхівка, бо сонце, несподівано визирнувши, вже сховалося за будинком; тінь унизу була густа й блаженно прохолодна. Джоліона втомила спека. Хвилину він постояв, тримаючись за мотузку гойдалки,— Джоллі, Голлі, Джон! Стара гойдалка! І раптом він відчув, що йому погано — страшенно, смертельно погано. «Я перебрав міру,— подумав він.— О боже! Я таки перебрав міру!» Заточуючись, він дочвалав до тераси, насилу зійшов по сходах і прихилився до стіни. Так він стояв, важко дихаючи, уткнувшись обличчям у жимолость, яка завдала їм з Айріні стільки клопоту, перше ніж прижилася й почала освіжати повітря, що лилось у вікна. Її пахощі змішувалися з гострим болем. «Любов моя!—подумав він.— Сину мій!» З великим зусиллям він ступив кілька кроків, увійшов крізь засклені двері в кімнату і сів у крісло старого Джоліона. На столі лежала книжка, а в ній олівець; він схопив його, вивів на розгорненій сторінці одне слово... Рука його впала. То ось як воно буває!..

У грудях гостро защеміло, і настала темрява...

III. АЙРІНІ!

Коли Джон із листом у руці вискочив з кабінету, він, охоплений страхом і збентеженням, пробіг по терасі й сховався за рогом будинку. Прихилившись до обплетеної плющем стіни, хлопець розірвав конверт. Лист був довгий — дуже довгий! Це додало йому страху, і він почав читати. Коли він дійшов до слів: «І вийшла вона заміж за батька Флер», все навколо нього пішло обертом. Джон стояв біля скляних дверей; він увійшов у будинок, проминув вітальню й хол і піднявся в свою кімнату. Освіживши обличчя холодною водою, він сів на ліжку й читав далі, впускаючи на підлогу прочитані аркуші. Батьків почерк читався легко — Джон знав його добре, хоч ніколи й не одержував від батька листів навіть учетверо коротших за цього. Він читав у якомусь отупінні, уява працювала тільки наполовину. Читаючи листа перший раз, він найкраще збагнув, як боляче, мабуть, було батькові писати його. Він випустив з рук останній аркуш і, охоплений якоюсь розумовою й моральною безпорадністю, знову взявся читати перший. Все це здавалося йому огидним — мертвим і огидним. Потім почуття жаху залило його гарячою хвилею. Він сховав обличчя в долоні. Його мати! Батько Флер! Він знову зібрав аркуші й машинально почав читати далі. І знову повернулось почуття, що все це мертве й огидне; його, Джонова, любов зовсім інша! Цей лист твердить, що його мати — і її батько! Жахливий лист!

Власність! Невже на світі є чоловіки, які дивляться на жінку, як на свою власність? Перед ним пройшла низка облич, які він бачив у місті чи в селі,— червонощокі, м'ясисті обличчя; жорстокі й тупі; обличчя самовдоволені й кощаві; люті обличчя; сотні, тисячі облич! Звідки йому знати, що думають і роблять люди, що мають такі обличчя? Він обхопив руками голову і застогнав. Його мати! Він знову підібрав аркуші й читав далі: «Почуття жаху й... відрази... живе в ній і нині... твої діти... внуками... чоловіка, що колись володів твоєю матір'ю, як рабовласник володіє рабинею...» Джон підвівся з ліжка. Це жорстоке, примарне минуле, яке причаїлося, щоб убити їхню з Флер любов, це минуле — правда; інакше батько не написав би такого листа. «Чому вони не розповіли мені зразу,— думав Джон,— того дня, коли я вперше побачив Флер? Вони знали, що я побачив її. Вони боялися, а тепер... Тепер отака історія!» Змучений стражданнями, такими нестерпними, що не можна було ні міркувати, ні зважувати, він забився в темний куток кімнати і сів на підлогу. Він сидів там, наче нещасний звірок. Сутінки й прохолодна підлога давали йому розраду — він ніби вернувся до тих днів дитинства, коли, простягнувшись на підлозі, розігрував історичні битви. Він сидів у кутку, зіщулений, скуйовджений, обхопивши руками коліна, сам не знаючи скільки часу. Сидів, заціпенілий від горя, і отямився аж тоді, коли відчинилися двері в материну кімнату. За його відсутності вікна його кімнати були зачинені, штори опущені, і зі свого кутка він міг чути тільки шелестіння, її кроки, потім з-за ліжка побачив, що вона спинилася перед його туалетним столиком. Вона тримала щось у руці. Він затамував подих, сподіваючись, що вона не помітить його і піде. Він бачив, як вона доторкалася до речей на столику, наче вони мали якісь дивовижні властивості, потім повернулася до вікна — сіра з ніг до голови, наче привид. Досить їй ще трохи повернути голову, і вона побачить його! Уста її заворушилися: «О Джоне!» Вона розмовляла сама з собою; її голос болем озвався в Джоновому серці. Він побачив у її руці маленьку фотографію. Вона піднесла її до світла, придивилася. Зовсім невеличка фотографія. Він упізнав її — то він сам, коли був ще хлопчиком, фотографія, яку вона завжди тримала в своїй сумочці. Серце його закалатало. І враз, наче почувши те калатання, вона повернула голову й побачила його. Помітивши, як вона здригнулася й мимоволі притисла до грудей фотографію, він сказав:

— Так, це я.

Вона підійшла до ліжка й сіла зовсім близько від нього, все ще притискаючи руку до грудей, наступаючи на аркуші, що попадали на підлогу. Вона їх побачила, і руки її стиснули край ліжка. Вона сиділа випроставшись, її темні очі дивилися на нього зосереджено. Нарешті вона сказала:

— Ну що ж, Джоне, я бачу, ти знаєш.

— Так.

— Ти бачив батька?

— Так.

Настала довга мовчанка, потім вона сказала:

— Любий мій синочку!

— Все гаразд.

Його почуття були такі розбурхані й такі непевні, що він не зважувався поворухнутись — його пойняв гнів, розпач і дивне бажання відчути, як вона заспокійливо торкнеться рукою його чола.

— Що ти збираєшся робити?

— Не знаю.

Знову довга мовчанка; потім мати підвелася. Хвилинку вона стояла зовсім непорушно, тільки руки у неї стискалися, потім промовила:

— Любий мій, найдорожчий мій хлопчику, не думай про мене, думай про себе.

І, обійшовши ліжко, вернулася в свою кімнату.

Джон скрутився в клубок, мов їжак, і завмер у кутку.

Так минуло хвилин двадцять, коли почувся крик. Крик долинув знизу, з тераси. Джон злякано схопився. Крик почувся знову: «Джоне!» Гукала мати! Він вискочив з кімнати, збіг униз, кинувся через порожню їдальню в кабінет. Мати стояла навколішки перед старим кріслом, а батько лежав у ньому білий як крейда, його голова впала на груди, одна рука лежала на розгорненій книжці, стискаючи олівець з такою дивною байдужістю, якої Джон ніколи не бачив. Мати подивилася навколо безтямним поглядом і сказала:

— О Джоне, він помер... він помер!

Джон теж упав на коліна й, перехилившись через бильце, на якому недавно сидів, притулився губами до батькового чола. Холодне як лід! Як міг, як міг тато померти, коли всього лиш годину тому... Мати обіймала його коліна, припавши до них грудьми. «Чому, чому мене не було з ним?»— чув Джон її шепіт. Потім він побачив слово «Айріні», яке ослабла рука написала олівцем на розгорненій сторінці, і теж дав волю сльозам. Це вперше йому довелося бачити людську смерть, і її моторошний спокій заглушив усі інші почуття; все інше — лиш готування до цього! Кохання, життя, радощі, турботи, горе, рух, світло й краса — все це тільки початок цього страшного білого спокою. Його охопив жах; несподівано все здалося мізерним, марним, нетривким. Нарешті він узяв себе в руки, устав і підвів матір.

— Мамо! Не плач, мамо!

Через кілька годин, коли все, що належить, було зроблено і мати лягла, він прийшов у кімнату, де батько лежав самотній на ліжку, накритий білим простиралом. Він довго стояв, дивлячись на обличчя, що ніколи не бувало сердите — завжди ледь примхливе й добре. «Бути завжди добрим і не занепадати духом — у цьому весь сенс життя»,— сказав колись батько. І він до кінця лишився на диво вірним своїй філософії! Тепер Джон розумів, що батько давно вже знав, як несподівано настане його кінець,— знав і не сказав ані слова. Джон дивився на мертвого з побожною, пристрасною пошаною. Хоч як батькові було важко, але він волів страждати на самоті, жаліючи його матір і його самого. Коли Джон дивився на це обличчя, його власна біда здалася йому зовсім невеликою. Слово, виведене на сторінці! Прощальне слово! Тепер у мами не лишилося нікого, крім нього, Джона! Він підійшов ближче до ліжка — обличчя анітрохи не змінилося і водночас зовсім змінилося. Батько колись сказав, що не вірить у те, нібито свідомість може пережити смерть тіла, а якщо свідомість і живе після смерті, то тільки доти, доки настане природний кінець життя тіла, доки збіжить час, відпущений йому природою для життєдіяльності; так що коли людина помре від нещасливого випадку, надмірностей, скоротечної хвороби, то свідомість може не згаснути й жити далі, і кінець її віку настане сам по собі, без стороннього втручання. Ця думка вразила тоді Джона, бо він ніколи не чув її ні від кого іншого. Коли серце зупинилося раптово, такий кінець навряд чи можна назвати природним! Може, батькова свідомість і досі тут, у кімнаті. Над ліжком висить портрет батькового батька. Може, і його свідомість ще й досі жива, а також свідомість брата — того, що помер у Трансваалі. Можливо, всі вони зібралися навколо цього ліжка? Джон поцілував холодне чоло і тихо пішов у свою кімнату. Двері в материну кімнату були прочинені; вона, очевидно, приходила сюди: усе для нього приготовлено, є навіть печиво й тепле молоко, і аркуші листа прибрано з підлоги. Джон їв і пив, спостерігаючи, як за вікном згасають останні відблиски дня. Він не намагався зазирнути в майбутнє — просто дивився на темне дубове гілля, що видніло зразу за вікном, і в нього було таке відчуття, ніби життя зупинилось. Серед ночі, перевертаючись у важкому сні, він побачив щось біле й непорушне коло свого ліжка й злякано схопився.

Материн голос сказав:

— Це я, Джоне, любий!

Її рука лагідно торкнулася до його чола й примусила його лягти; потім біла постать зникла.

Сам! Він знову поринув у важкий сон, і йому приснилося, що материне ім'я повзе по його ліжку.

IV. СОМС МІРКУЄ

Оголошення в «Таймсі» про смерть двоюрідного брата особливого враження на Сомса не справило. Отже, цей його родич помер! Вони ніколи не відчували один до одного приязні. Болюче почуття ненависті вже давно вивітрилося із Сомсового серця, і він рішуче гасив його нові спалахи, проте ця передчасна смерть здалася йому якоюсь поетичною відплатою. Цілих двадцять років цей чоловік тішився, живучи з його дружиною в його ж таки будинку,— і ось він помер! Некролог, що з'явився пізніше, був, на думку Сомса, аж надто хвалебний. В ньому йшлося про «плідного й приємного художника, чиї роботи ми завжди вважали типовими й найкращими зразками акварельного живопису пізньовікторіанської доби». Сомс, що майже несвідомо віддавав перевагу Молу, Морпіну та Кезвелу Бею і завжди голосно пирхав, коли йому доводилося бачити на виставках роботи свого двоюрідного брата, перегорнув сторінку «Таймса» з гучним шелестом.

Цього ранку йому довелося побувати в Лондоні у форсайтівських справах, і він добре помітив, що Гредмен позирає на нього скоса поверх своїх окулярів. Старий клерк, здавалося, випромінював скорботно-вітальну еманацію. Від нього наче віяло запахом давніх часів. Майже чути було, як він думає: «Містер Джоліон... та-ак, якраз мого віку, і ось помер — боже, боже! Мабуть, вона дуже переживає. Вродлива була жінка. Усі ми смертні! В газетах з'явився некролог. Ось як воно буває!» Атмосфера в конторі змусила Сомса якнайшвидше владнати кілька справ, зв'язаних з орендою будинків та передачею власності.

— А як, містере Сомсе, щодо того проекту із спадщиною міс Флер?

— Я передумав,— коротко відповів Сомс.

— Он як! Я дуже радий. Я так і подумав тоді, що ви трохи поспішаєте. Часи змінюються.

Як вплине ця смерть на долю Флер? Це питання почало тривожити Сомса. Він не був упевнений, чи дочка знає про неї: вона рідко проглядала газети, а оголошень про народження, шлюби та смерті не читала ніколи.

Він поспіхом закінчив справи й подався снідати на Грін-стріт.

Вініфред була сумна. Джек Кардіган, як з'ясував Сомс, поламав крило машини і сам на деякий час втратив «життєздатність». Вініфред ніяк не могла звикнути до думки, що таке сталося з її зятем.

— То Профон і справді поїхав?— раптом спитав Сомс.

— Поїхав,— відповіла Вініфред,— але куди, я не знаю.

Так, у тому-то й річ, що нічого не можна сказати напевно! А втім, йому не дуже й кортіло знати. Листи від Аннет приходили з Дьєппа, де вона жила з матір'ю.

— Ти, певно, бачила повідомлення про смерть нашого родича?

— Бачила,—кивнула Вініфред.—Мені шкода... шкода його дітей. Він був дуже приємна людина.

Сомс буркнув щось невиразне. Давня, глибока істина, що людей у цьому світі судять не по їхніх вчинках, а по їхній репутації, підкралася через чорний хід до його свідомості і настирливо стукала в її двері.

— Я знаю, що у декого було таке враження,— сказав він.

— Тепер, коли він помер, треба віддати йому належне.

— Я б волів віддати йому належне раніше,— мовив Сомс,— але в мене ніколи не було нагоди. Чи є у тебе «Книга баронетів»?

— Є. Там, на нижній полиці.

Сомс дістав грубий червоний фоліант і почав гортати його.

«...Монт — сер Лоренс, 9-й бар-т, т-л з 1620 p., ст, син Джофрі, 8-го бар-та і Лавінії, доч. сера Чарлза Максгема, бар-та (Маскгемхол, Шропшір); одр. 1890 р. з Емілі, доч. Конвея Чаруела, ескв., Кондафорд-Грейндж, Оксф; один син-спадкоємець Майкл Конвей, нар. 1895 p., дві дочки, мешк.: Ліппінгхол-Менор, Фолвел, Букінгемшір. Клуби: «Жартунів», «Кав'ярня», «Аероплан». Див. «Бідлікот».

— Гм!— буркнув він.— Ти знаєш кого-небудь із видавців?

— Дядечка Тімоті.

— Я маю на увазі живих.

— Монті знав одного в своєму клубі. Якось він навіть привів його до нас обідати. Адже Монті завжди мріяв написати книжку про те, як розбагатіти на перегонах. Він пробував зацікавити того видавця.

— Ну й що?

— Монті підбив його поставити на одного коня — ставка була дві тисячі гіней. Більше ми його не бачили. Наскільки я пригадую, він був одягнений із смаком.

— Кінь узяв приз?

— Ні. Здається, прийшов останній. Ти ж знаєш, Монті був по-своєму недурний.

— Справді?— сказав Сомс.— А як ти гадаєш, чи може бути щось спільне між майбутнім баронетом і видавничою справою?

— Люди тепер нічим не гребують,— відповіла Вініфред,— Вони ладні робити, що завгодно, аби тільки не бити байдиків — зовсім не так, як у наші часи. Тоді всі прагнули нічого не робити. Але, гадаю, все ще вернеться.

— Молодий Монт, про якого я кажу, дуже упадає за нашою Флер. Якби його залицяння могли покласти край тому захопленню, я б посприяв йому.

— Він гарний хлопець?

— Не красень, але досить приємний, трохи вітрогон. По-моєму, у них чималі земельні володіння. Здається, він щиро закоханий. А проте хтозна.

— Атож,— промурмотіла Вініфред,— важко сказати напевно. Я завжди вважала, що найкраще — нічого не робити. Джек завдав нам таких прикрощів. Тепер ми не зможемо виїхати аж до кінця серпня. А втім, люди завжди цікаві, я ходитиму в Гайд-парк, спостерігатиму публіку.

— На твоєму місці,— сказав Сомс,— я придбав би собі за містом дачу, куди можна було б ховатися від свят і страйків.

— Без міста мені нудно,— відповіла Вініфред,— а залізничний страйк здався мені дуже цікавим.

Вініфред завжди відзначалася холоднокровністю.

Сомс попрощався й пішов. Всю дорогу до Редінга він обмірковував, чи слід розповідати Флер про смерть батька того хлопця. Ця смерть майже нічого не змінила: тільки й того, що хлопець тепер став незалежний і може зустріти опір тільки з боку матері. Він, безперечно, дістав у спадщину великі гроші, а можливо, навіть і будинок — будинок, споруджений для Айріні й для нього, Сомса, будинок, архітектор якого занапастив його родинне життя. Його дочка — господиня того будинку! Оце була б поетична відплата! Сомс засміявся невеселим сміхом. Він вирішив спорудити цей будинок, щоб зміцнити їхній розхитаний шлюбний зв'язок, сподіваючись, що будинок стане рідною оселею його потомства, якби пощастило вмовити Айріні народити йому дитину! Її син і його дочка! Їхні діти будуть у певному розумінні нащадками зв'язку між ним і нею!

Театральність цієї думки була огидна його тверезому розуму. А проте це могло б стати найлегшим і найвигіднішим виходом із глухого кута — тепер, коли Джоліон помер. В цьому сполученні двох форсайтівських маєтностей була своєрідна принада для його консервативної натури. До того ж вона, Айріні, буде знову зв'язана з ним. Дурниця! Абсурд! Він викинув з голови цю думку.

Прибувши додому, він почув стукіт більярдних куль і крізь вікно побачив молодого Монта, що схилився над столом. Флер, стоячи з києм, руки в боки, з усмішкою стежила за ним. Яка вона гарна! Не дивно, що цей юнак закохався до нестями. Титул, маєток! Правда, в наші дні маєток важить небагато, а титул іще менше. Старі Форсайти завжди ставилися до титулів трохи зневажливо, бо бачили в них щось чуже і штучне, не варте витрачених грошей; до того ж мати справу з королівським двором! Всі вони, пригадував Сомс, у більшій чи меншій мірі дотримувалися такого погляду. Щоправда, Свізін у дні свого найвищого розквіту одного разу був присутній на прийомі при дворі. Але, повернувшися звідти, він сказав, що більше туди й ногою не ступить, бо там «така дрібнота». У декого виникла підозра, що Свізін виглядав аж надто дебелим у штанях до колін. Сомс пригадав, як його мати, зачарована фешенебельною церемонією, хотіла, щоб її представили при дворі, і як його батько засудив цей намір Емілі з незвичайною для нього рішучістю. Нема чого їй, мовляв, туди потикатися: тільки змарнує час і гроші, а користі ніякої!

Той самий інстинкт, завдяки якому англійська палата громад дістала й зберегла за собою верховну владу в державі, почуття, що їхній світ досить хороший, а де в чому навіть кращий за будь-який інший, бо це їхній світ, звільняв старих Форсайтів від потягу до «декорацій», як називав усе це Ніколас, коли його мучила подагра. Сомсове покоління, більше схильне до самоаналізу і іронії, рятував спогад про Свізіна у штанях до колін. А третє і четверте покоління, мабуть, просто сміються з усього підряд.

Проте в тому, що юнак успадкує аристократичний титул і маєток, особливої шкоди немає — до того ж цьому ніяк не зарадиш. Сомс тихо ввійшов у більярдну саме в ту мить, коли Монт ударив і не влучив. Сомс помітив, що юнак не відриває очей від Флер, яка в свою чергу нахилилася над столом; і палкий, ніжний погляд Монта майже зворушив його.

Флер завмерла, поклавши кий в ямку між великим і вказівним пальцями своєї гнучкої руки, потім струснула коротким темно-каштановим волоссям.

— Я не влучу.

— Той, хто не ризикує...

— Гаразд.

Кий ударив, куля покотилася.

— Ну от!

— Що ж, не пощастило. Але не біда!

Вони побачили його, і Сомс сказав:

— Я буду вашим маркером.

Він сів на високому стільці під лічильником, чепурний і втомлений, придивляючись нишком до цих двох юних облич. Коли гра закінчилася, Монт підійшов до нього.

— Я вже почав працювати, сер. Бізнес — дивна штука, правда? Мабуть, вам як юристові доводилося спостерігати людську природу в її найрізноманітніших виявах.

— Доводилося.

— Сказати вам, що я помітив? Люди роблять помилку, пропонуючи меншу ціну, ніж можуть дати; треба пропонувати більшу, а потім знижувати.

Сомс підвів брови.

— А коли відразу погодяться на більшу?

— Це не має ніякого значення,— сказав Монт.— Набагато вигідніше спускати ціну, ніж піднімати. Наприклад, ми пропонуємо авторові добрі умови — він, звичайно, приймає їх. Потім ми робимо всі підрахунки і з'ясовуємо, що, видавши його твір, не можемо сподіватися на пристойний прибуток, і кажемо йому про це. Він відчуває до нас довіру, бо ми виявили щедрість, і тому слухняно, як ягня, погоджується на нові умови, не маючи до нас ніяких претензій. Але якщо ми запропонуємо йому низьку оплату спочатку, він не погодиться, і нам доведеться підвищувати її, щоб втримати його, а на додачу він ще й вважатиме нас нікчемними скнарами.

— Спробуйте купувати за цією системою картини,— сказав Сомс.— Прийнята пропозиція — це вже контракт — ви такого не чули?

Молодий Монт повернув голову до вікна, де стояла Флер.

— Ні,— відповів він,— на жаль, не чув. Потім іще одне: завжди звільняйте людину від договірних зобов'язань, якщо вона хоче від них звільнитися.

— Заради реклами?—сухо спитав Сомс.

— Звичайно, це служитиме рекламою; але я вважаю, що це треба зробити принципом.

— Ваша фірма дотримується цього принципу?

— Ще ні,— сказав Монт,— але згодом вона прийде до цього.

— Зате автори підуть.

— Та що ви, сер! Я зібрав силу-силенну спостережень, і всі вони підтверджують мою теорію. В своїх ділових стосунках ми недооцінюємо людську природу і завжди втрачаємо багато задоволення і прибутку. Звичайно, ми повинні діяти щиро й відверто, але це легко, коли ми те саме почуваємо. Чим гуманніші ми й щедріші, тим більші наші ділові можливості.

Сомс підвівся.

— Ви вже стали компаньйоном цієї фірми?

— Ні ще, стану через півроку.

— Тоді іншим компаньйонам слід якомога швидше забрати свої паї.

Монт засміявся.

— Ось побачите самі,— сказав він.— Скоро настануть великі зміни. Власницький принцип доживає останні дні.

— Що?— перепитав Сомс.

— Пора звільняти будинок! Бувайте здорові, сер. Мені треба йти.

Сомс бачив, як дочка подала Монтові руку й зморщилась від міцного потиску, і ясно почув, як юнак, виходячи, зітхнув. Дівчина пішла від вікна, ведучи пальцем по краю більярдного столу червоного дерева. Стежачи за нею, Сомс здогадався, що вона збирається щось запитати в нього. Палець Флер обвів останню лузу, і вона підвела погляд.

— Тату, ти, може, щось зробив, що Джон мені не пише?

Сомс похитав головою.

— То ти не бачила повідомлення?— промовив він.— Помер його батько; сьогодні вже тиждень, як він помер.

— О!

На її розгубленому і насупленому обличчі промайнув зосереджений вираз: вона намагалася збагнути, що означає ця сумна подія для неї.

— Бідолашний Джон! Чом ти не розповів мені, тату?

— Я нічого не знаю,— поволі проказав Сомс.— Ти ж мені не довіряєш.

— Я б довіряла, якби ти допоміг мені, татусю.

— Можливо, допоможу.

Флер стисла руки.

— Ой таточку, коли дуже-дуже чогось хочеться, тоді про інших зовсім не думаєш. Не гнівайся на мене.

Сомс простягнув руку, ніби захищаючись від наклепу.

— Я розмірковую,— сказав він. Що змусило його висловитись так урочисто?— Молодий Монт знову набридав тобі?

Флер усміхнулася.

— О, Майкл! Він завжди набридає, але хлопець він непоганий. Він мені не заважає.

— Ну що ж,— мовив Сомс,— я втомився. Піду трохи подрімаю перед обідом.

Він пішов нагору в свою галерею, вмостився на дивані й заплющив очі. Тепер на ньому лежить величезна відповідальність за його дівчинку, чия мати... а що вона таке, її мати? Величезна відповідальність! Допомогти їй... Але як їй допомогти? Він не зможе змінити того факту, що він її батько. Або що Айріні... Що це говорив сьогодні Майкл Монт? Якусь дурницю про власницький інстинкт... доживає останні дні... Звільнити будинок? Нісенітниця!

Гаряче повітря, насичене запахами таволги, річки й троянд, війнуло на нього, присипляючи його почуття.

V. НАСТИРЛИВА ІДЕЯ

«Настирлива ідея»— ця хвороба, яка заподіяла людству більше лиха, ніж будь-яка інша з відомих хвороб,— ніколи не буває така бурхлива й фатальна, як тоді, коли набирає образу шаленого кохання. Чи то живоплоти й канави, чи то двері й люди, не захоплені настирливими чи якимись іншими ідеями, чи то дитячі коляски і їхні пасажири, що смокчуть свої настирливі ідеї, навіть інші страдники, що мучаться від цієї клятої хвороби,— на все це настирлива ідея кохання анітрохи не зважає. Вона мчить, спрямувавши свій погляд собі всередину, зачарована власним світлом, забуваючи про інші світила. Люди, охоплені настирливою ідеєю, ніби щастя людства залежить від їхнього мистецтва, від вівісекції собак, від ненависті до чужоземців, від сплати податку на надприбутки, від того, чи вони залишаться міністрами, чи крутитимуться колеса, чи зможуть вони перешкодити сусідам розлучитися і засудити тих, хто відмовляється служити у війську, від коренів грецьких слів, від церковних догматів, від парадоксів, від переваги над людьми, одержимими іншими формами мономанії,— всі вони нестійкі в порівнянні з тим чи з тією, чия настирлива ідея полягає в тому, щоб оволодіти своїм обранцем чи обранкою. І хоча Флер у ті прохолодні літні дні жила дозвільним життям форсайтівської спадкоємиці, рахунки за сукні якої сплачені і в якої тільки й клопоту, що тішитися життям, проте вона, як сказала б, вживаючи модного виразу, Вініфред, «мов перед богом», була байдужа до всього того. Їй хотілося не більше не менше як дістати місяць, що плив холодним небом над річкою або над Грін-парком, коли вона їхала до міста. Джонові листи вона загорнула в рожевий шовк і тримала біля самого серця, а в часи, коли корсети такі низькі, почуття зневажаються, а груди не в моді, навряд чи можна знайти переконливіший доказ настирливості її ідеї.

Дізнавшись про смерть Джонового батька, вона написала Джонові листа і через три дні, повернувшися з пікніка на річці, одержала відповідь. Це був його перший лист після їхнього побачення у Джун. Вона розпечатала конверт, охоплена лихими передчуттями, і прочитала з розпачем:

«Відтоді, як ми бачились, я довідався, що сталося в минулому. Не буду переказувати тобі — гадаю, ти знала все, коли ми зустрілись у Джун. Вона каже, що ти знала. Якщо це правда, Флер, ти повинна була розповісти мені. Мабуть, ти чула тільки версію свого батька, я ж чув версію своєї матері. Це жахлива історія. Тепер, коли у мами таке горе, я не можу завдати їй нового болю. Звичайно, я тужу за тобою день і ніч, але тепер я не вірю, що ми коли-небудь з'єднаємося,— нас роз'єднує якась майже непереборна сила».

Ну от! Її обман викрито. Але Джон — вона відчувала — пробачив їй. Однак від того, що він написав про свою матір, серце її болісно стислося і ноги затремтіли.

Спершу вона вирішила відповісти на лист, потім — не відповідати. Протягом наступних днів ці рішення безнастанно чергувалися, і вона доходила до відчаю. Недаремно вона була дочкою свого батька. Упертість, яка загартувала Сомса і водночас занапастила його, була властива і Флер, становлячи хребет її вдачі, прикрашений мереживом французької грації і жвавості. Дієслово «мати» вона завжди інстинктивно відмінювала з займенником «я». Однак дівчина приховувала всі ознаки свого розпачу і в міру можливостей, які давав непогожий липень з його вітрами й дощами, розважалася на річкових прогулянках з таким безтурботним виглядом, наче на душі в неї не було жодної хмаринки; і жоден з молодих баронетів ще ніколи так не нехтував видавничою справою, як її незмінний супутник Майкл Монт.

Для Сомса вона була загадкою. Її безтурботна веселість майже обманювала його. Майже — бо його уваги не оминуло те, що очі її часто втуплювалися кудись у простір і що серед ночі з вікна її спальні падало світло. Про що вона думає, про що розмірковує в таку пізню пору, коли треба спати? Але він не насмілювався запитати, що в неї на думці, а сама вона нічого не казала йому після тієї короткої розмови в більярдній.

Під час цього періоду мовчання сталося так, що Вініфред запросила їх на сніданок, щоб потім піти на «дуже цікаву невеличку п'єсу «Опера злидарів», і попросила їх узяти з собою кого-небудь четвертого, чоловіка. Сомс, чиє ставлення до театрів відзначалося принципом — не ходити ні на які вистави, прийняв запрошення, бо у Флер був інший принцип — ходити на всі вистави. Вони поїхали на автомобілі, прихопивши з собою Майкла Монта, який був на сьомому небі від щастя і якого Вініфред визнала «дуже цікавим». «Опера злидарів» спантеличила Сомса. Герої дуже неприємні, і вся річ вкрай цинічна. Вініфред була «заінтригована»... костюмами. Музика їй теж сподобалась. Напередодні вона пішла в оперу подивитися балет і, прибувши занадто рано, застала на сцені співаків, які цілу годину блідли й червоніли від страху, щоб якось ненароком не збитися на мелодію. Майкл Монт був захоплений виставою. І всім трьом було цікаво, що думає про неї Флер. Але Флер про неї не думала. Її настирлива ідея стояла на сцені й співала разом з Поллі Пічем, блазнювала з Філчем, танцювала з Дженні Дайвер, ставала в пози з Люсі Локіт, цілувалася, наспівувала, обнімалася з Макхітом [86]. Її губи усміхалися, руки аплодували, але цей стародавній комічний шедевр справив на неї не більше враження, ніж якби це було яке-небудь банальне естрадне ревю. Коли вони після вистави сіли в машину, у неї защеміло серце від того, що поряд сидів не Джон, а Майкл Монт. Коли на повороті плече юнака, ніби випадково, торкнулося її плеча, вона тільки подумала: «Якби це було Джонове плече!» Коли його бадьорий голос, стишений від того, що вона сиділа так близько, щось торохтів крізь шум мотора, вона усміхалась і відповідала, думаючи: «Якби це був Джонів голос!» А коли він сказав: «Флер, у цій сукні ви справжнісінький ангел!»— вона відповіла: «Вона вам подобається?»— і подумала: «Якби тільки Джон міг її побачити!»

Під час цієї поїздки додому визріло її рішення. Вона поїде в Робін-Гіл і побачиться з ним віч-на-віч; візьме машину і вирушить туди, не попередивши ні Джона, ні батька. Минуло дев'ять днів, відколи прийшов його лист, вона не може більше чекати. Вона поїде в понеділок! Це рішення зробило Флер прихильнішою до Монта. Тепер, коли є мета, можна терпляче слухати його і відповідати. Хай лишається обідати; хай, як завжди, пропонує руку й серце; хай танцює з нею, стискає їй пальці, зітхає — хай робить що завгодно. Він докучає тільки тоді, коли відволікає її від настирливої ідеї. Вона навіть жаліла його, наскільки могла тепер жаліти кого-небудь, крім себе. За обідом він іще з більшим запалом, ніж будь-коли, говорив про те, що називав «кінцем засилля заможної меншості». Вона майже не слухала його, зате її батько, очевидно, слухав досить уважно і з посмішкою, що означала незгоду або навіть обурення.

— Молодше покоління думає не так, як ви, сер; правда, Флер?

Флер знизала плечима; молодше покоління — це Джон і тільки Джон, а їй невідомо, що він думає.

— Молодь думатиме так само, як я, коли доживе до моїх літ, містере Монт. Людська природа лишається незмінною.

— У цьому я згоден з вами, сер; але форми мислення змінюються разом з часом. Турбота про власний інтерес — ця форма мислення вже відмирає.

— Отакої! Дбати про власні справи — це не форма мислення, містере Монт, це інстинкт.

Так, коли йдеться про Джона!

— Але що таке «власні справи», сер? Ось у чому річ. Загальні справи незабаром стануть власними справами кожної людини. Правда, Флер?

Флер тільки усміхнулася.

— Якщо ні,— додав молодий Монт,— знову проллється кров.

— Люди міркували так з незапам'ятних часів.

— Але ви ж визнаєте, сер, що інстинкт власності відмирає?

— Я б сказав, що він посилюється в тих, у кого її немає.

— Але ж візьміть мене! Я маю успадкувати родовий маєток. Він мені не потрібний, я можу відмовитися від нього хоч завтра.

— Ви неодружені і не знаєте, що кажете.

Флер побачила, що юнак жалібно перевів на неї погляд.

— Ви й справді гадаєте, що шлюб...— почав він.

— Суспільство базується на шлюбі,— процідив, не розтулюючи губ, батько,— на шлюбі та його наслідках. Ви хочете з цим покінчити?

Молодий Монт збентежено розвів руками. За обіднім столом, де в електричному світлі, що лилося з молочно-білої кулі, виблискували ложки з гербом Форсайтів—«натуральним фазаном»— запала мовчанка. А надворі, над річкою, густішали вечірні сутінки, насичені важкою вологою і солодкими пахощами.

«У понеділок,— думала Флер,— у понеділок!»

VI. У ВІДЧАЇ

Після батькової смерті для єдиного тепер Джоліона Форсайта потяглися сумні, нічим не. заповнені тижні. Потрібні формальності й церемонії — читання заповіту, оцінка майна, розподіл спадщини — відбувалися, так би мовити, через голову неповнолітнього спадкоємця. Тіло Джоліона було піддане кремації. Згідно з волею покійного ніхто не був при цьому присутній і ніхто не повинен був носити жалоби. З його власності, до певної міри контрольованої заповітом старого Джоліона, вдові дістався Робін-Гіл, а також довічна рента — дві з половиною тисячі фунтів на рік. Окрім цього пункту, обидва заповіти цілком збігалися і досить складним способом забезпечували кожному з трьох Джоліонових дітей рівну частку власності їхнього діда й батька як тепер, так і в майбутньому; один тільки Джон, оскільки він чоловік, міг вільно розпоряджатися своїм капіталом, коли йому мине двадцять один рік, а Джун і Голлі діставали тільки право номінального володіння своїми капіталами з тим, щоб їхні діти могли володіти ними повністю. Якщо дітей у них не буде, все перейде до Джона, коли він переживе їх; а беручи до уваги той факт, що Джун уже минуло п'ятдесят, а Голлі було майже сорок, у юридичному світі вважали, що, якби не лютував прибутковий податок, молодий Джон згодом став би такий самий багатий, як і його дід перед смертю. Все це було байдуже для Джона і майже байдуже для його матері. Все, що потрібно було тому, хто лишив свої справи упорядкованими, зробила Джун. Коли вона поїхала і мати з сином, зосталися вдвох у великому будинку, на самоті зі смертю, що зближувала їх, і коханням, що роз'єднувало їх, для Джона почалися дуже болісні дні; він страшенно мучився, почуваючи огиду до себе і розчарування в собі. Мати дивилася на нього з терплячим смутком, в якому вчувалася, однак, якась несвідома гордість,— так наче підсудна відмовлялася від захисту. Коли вона усміхалась, він сердився, боячись, що його усмішка буде бліда і нещира. Він не судив і не засуджував свою матір — йому це навіть не спадало на думку. Ні! Його усмішка була бліда й нещира тому, що через матір він не міг заволодіти тим, чого прагнув. Тільки одне полегшувало його страждання — потреба віддати належне батьковій художній спадщині, яку не можна було довірити Джун, хоч вона й пропонувала подбати про неї. І Джон, і його мати знали, що коли Джун забере батькові папери, його невиставлені малюнки й незакінчені речі, Пол Пост та інші завсідники її студії зустрінуть їх так холодно, що навіть у гарячому доччиному серці замерзне любов до них. У своїй старомодній манері і в своєму роді роботи Джоліона були непогані, тож Джон і Айріні не хотіли віддати їх на посміх. Влаштувавши виставку його робіт, вони принаймні виконають свій обов'язок щодо того, кого любили; і, готуючи виставку, вони провели багато годин разом. Джон дивувався, відчуваючи, як зростає його повага до батька. Розглядаючи його малюнки, він бачив, як завдяки спокійній наполегливості батькові вдалося перетворити свій не дуже видатний талант у щось по-справжньому індивідуальне. Робіт було дуже багато, і в них відбився процес розвитку бачення художника, розширення його творчих можливостей. Щоправда, жодна з них не відзначалася особливою глибиною і не сягала великих висот, але в своїх межах вони були досконалі, сумлінно виконані й довершені. І, пригадуючи батькову об'єктивність і безпретензійність, іронічну самозневагу, з якою він завжди говорив про свою працю художника і називав себе «аматором», Джон мимоволі доходив висновку, що ніколи по-справжньому не знав свого батька. Ставитися до себе серйозно і водночас не похвалятися цим перед усім світом — такий, очевидно, був його керівний принцип. Цей принцип подобався Джонові, і він усім серцем погодився зі словами матері: «Натура в нього була по-справжньому витончена; він завжди думав про інших, хоч би що йому доводилось робити. А коли він зважувався йти наперекір усім, то робив це з якомога меншим викликом — зовсім не в дусі нашого часу. За своє життя йому двічі довелося піти проти всіх, але серце його не озлобилося». Джон помітив, як по її обличчю побігли сльози, і вона зразу ж відвернулася. Вона терпіла своє горе дуже спокійно, й іноді йому здавалося, що вона сприймає його не дуже глибоко. Але тепер, дивлячись на неї, він відчував, який він бідніший силою духу, наскільки менше в нього гідності у порівнянні з ними обома — батьком і матір'ю. І, тихо підступивши до неї, він обняв її за талію. Вона поцілувала його швидко, але з якоюсь пристрастю і вийшла з кімнати.

Майстерня, де вони розкладали малюнки й наклеювали підписи, колись була класною кімнатою Голлі; тут вона розводила шовкопрядів, засушувала рослини, брала уроки музики тощо. Тепер, наприкінці липня, хоч вікна виходили на північ і на схід, крізь вицвілі бузкові полотняні завіси струмувало тепле повітря і навівало дрімоту. Щоб якось віддати належне колишній славі, як віддають належне золотій скошеній ниві,— славі, що й досі осявала залишену господарем кімнату, Айріні поставила на замазаний фарбами стіл вазу з червоними трояндами. Тільки квіти та улюблений Джоліонів кіт, якого й досі тягло в порожнє житло, тішили око в цій сумній робочій кімнаті, де панував розгардіяш. Стоячи біля північного вікна і вдихаючи теплі пахощі полуниць, що долинали невідомо звідки, Джон почув, як до будинку під'їхала автомашина. Мабуть, знову юристи з якоюсь дурницею! Чому від цих пахощів так ниє серце? І звідки вони йдуть — з цього боку біля будинку немає полуничних грядок. Машинально він дістав із кишені зім'ятий аркуш паперу і написав кілька слів. У грудях його розлилося тепло; він потер долоні. Незабаром на аркуші з'явилися рядки:

Стоячи біля вікна, Джон півголосом проказував ці рядки, коли почув, що хтось його кличе. Він обернувся і побачив Флер. Опинившись перед цим дивовижним видінням, він завмер і занімів, а ясний погляд її жвавих очей сповнив його серце захватом. Потім він підійшов до столу і сказав:

— Дуже радий, що ти приїхала.— І побачив, як вона здригнулася, наче від удару.

— Я спитала, чи ти вдома,— мовила вона,— і мене провели сюди. Але я можу піти.

Джон схопився за край замазаного фарбами столу. Її обличчя й постать у сукні з оборками закарбувалися в його очах так чітко, що якби зараз вона провалилася крізь землю, він однаково бачив би її.

— Я знаю, я збрехала тобі, Джоне. Але мене примусило кохання.

— Так, так! Це нічого!

— Я не відповіла на твій лист. Та й навіщо, коли відповідати нема чого? Я вирішила краще побачитися з тобою.

Вона простягнула йому обидві руки, І Джон схопив їх через стіл. Він намагався щось сказати, але вся його увага зосередилася на тому, щоб не зробити боляче її рукам. Його руки здавалися йому такими твердими, а її — такими м'якими. Дівчина сказала майже з викликом:

— Ця давня історія — невже вона така жахлива?

— Так.

У його голосі теж прозвучав виклик.

Вона вивільнила руки.

— Я не думала, що в наш час хлопці так уперто тримаються за материну спідницю.

Джонове підборіддя сіпнулося вгору, наче його вдарили.

— Ой, я ненавмисно, Джоне! Як я могла таке сказати!— Вона швидко підбігла до нього.— Джоне, любий, я ненавмисно.

— Нічого.

Вона поклала обидві руки на його плече і прихилилася до них чолом; криси її капелюшка торкалися його шиї, і він відчував, як вони здригаються. Але він стояв, наче скам'янілий, і не міг поворухнутися. Вона зняла руки з його плеча і відступила.

— Ну що ж, коли я не потрібна тобі, я піду. Але я ніколи не думала, що ти мене покинеш.

— Я тебе не покинув!— раптом вигукнув Джон, струснувши заціпеніння.— Я не можу покинути тебе. Я спробую ще раз.

Її очі заблищали, вона ступила до нього.

— Джоне, я люблю тебе! Не кидай мене! Якщо ти мене кинеш, я не знаю, що я... Я просто у відчаї. Що важить усе минуле перед цим?

Вона пригорнулася до нього. Він цілував її очі, щоки, губи. Але, цілуючи її, він бачив аркуші листа, що попадали на під-\огу його спальні... батькове бліде, мертве обличчя... матір навколішки перед батьком... Шепотіння Флер: «Переконай її! Обіцяй! Ой Джоне, спробуй же!»— здавалося йому дитячим лепетом. Він почував себе на диво старим.

— Я обіцяю!— сказав він. — Тільки ти не розумієш.

— Вона хоче зіпсувати нам життя і тільки тому, що...

— Так, чому?

Знову в його голосі прозвучав виклик, і Флер не відповіла. Її руки обняли його ще міцніше, і він відповідав на її поцілунки; але навіть тепер, коли він піддався її чарам, у ньому діяла отрута — отрута батькового листа. Флер не знає, не розуміє, у неї неправильне уявлення про його матір; вона прийшла з ворожого табору! Така чарівна, і він її так кохає! А проте навіть у її обіймах він не міг забути слів Голлі: «У неї загребуща вдача»— і материних слів: «Любий мій хлопчику, не думай про мене, думай про себе!»

Коли вона зникла, як жагучий сон, залишивши свій образ у його очах, свої поцілунки на його вустах і нестерпний біль у його серці, Джон вихилився з вікна, дослухаючись до гуркоту автомобіля, що відвозив її.

А до нього й досі долинали теплі пахощі полуниць і легкі звуки літа, з яких мала скластися його пісня; і досі в зітханні, в трепетних крилах липня вчувалася обіцянка юності й щастя — і серце його розривалося; бажання будило його, надія живила, але вона потупила очі, наче присоромлена. Його чекає дуже гірке завдання. Флер у відчаї, і він теж у відчаї дивиться, як погойдуються тополі, як линуть білі хмари, як блищить під сонцем трава.

Він чекав до вечора, чекав, поки скінчиться обід, що минув майже в цілковитій мовчанці, чекав, поки мати грала йому на роялі — чекав, відчуваючи, що вона знає, яких слів він чекає від неї. Вона поцілувала його і пішла нагору, а він усе зволікав, дивлячись на місячне сяйво, й нічних метеликів, і ту нереальність барв, які, підкрадаючись, пожвавлюють різними кольорами літню ніч. І він ладен був на що завгодно, аби тільки повернутися в минуле — всього лиш на три місяці назад; або опинитися в майбутньому, на кілька років уперед. Теперішнє з його жорстокою необхідністю зробити якийсь вибір здавалося нестерпним. Тепер він куди гостріше, ніж досі, зрозумів, що відчувала його мати; так ніби історія, про яку він довідався з листа, була хвороботворним мікробом, що викликав пропасницю ворожнечі. І він справді відчув: існує два табори — табір його і його матері й табір Флер та її батька. Може, вона вже й мертва, та давня трагедія власництва й ворожнечі, але мертві речі виділяють отруту, аж поки час перетворить їх на порох. Навіть його кохання заражене цією отрутою; воно стало не таке мрійливе, більш земне, і його скаламутила зрадницька підозра: чи не прагне Флер, як і її батько, володіти; то була не виразна думка, а якась злодійкувата тінь, ница й недостойна, що шастала навколо його палких спогадів і потьмарювала своїм гидким диханням осяйну красу цього зачарованого обличчя і стану,— підозра, не настільки реальна, щоб переконати його в своїй присутності, але досить реальна, щоб підірвати непохитну віру. А для Джона, якому ще не минуло двадцяти років, непохитна віра була потрібна, як повітря. З властивим молодості запалом він був ладен давати обома руками і нічого не брати собі — давати з щирою радістю тій, що була сповнена, як і він, безпосередньою щедрістю. Звичайно, вона щедра! Він устав з підвіконня і почав ходити по великій сірій і примарній кімнаті, стіни якої були оббиті сріблястою тканиною. Цей будинок — так сказав батько у своєму передсмертному листі — споруджено для його матері, щоб вона жила в ньому з батьком Флер! Він простягнув руку в напівтемряву, ніби хотів узяти примарну руку мертвого. Він стиснув пальці, намагаючись відчути в них тонкі зниклі пальці батька, намагаючись стиснути їх і переконати його, що він... що він на батьковому боці. Сльози, які він стримував, сушили й пекли йому очі. Він знову підійшов до вікна. Надворі було тепліше, затишніше і не так моторошно; на небі висів золотий місяць, уже третій день на ущербі; широкі простори ночі навівали спокій. От якби вони з Флер зустрілися на безлюдному острові, де б не було минулого, і їхньою оселею стала природа! Джон і досі мріяв про безлюдні острови, де ростуть хлібні дерева, а над кораловими рифами синіє вода. Ніч була глибока, вільна, сповнена принад; вона манила, обіцяючи дати притулок від усіляких незлагод, дати кохання! Нікчема, що тримається за материну... Щоки його палали. Він причинив вікно, запнув його шторою, вимкнув світло в канделябрі й пішов нагору.

Двері його кімнати були відчинені, світло горіло; мати, й досі у вечірній сукні, стояла біля вікна. Вона обернулася і сказала:

— Сідай, Джоне, поговоримо.

Вона сіла на канапу біля вікна, Джон — на своє ліжко. Він бачив її профіль, і краса й грація її постаті, вишукана лінія чола, носа, шиї, дивна й начебто далека її витонченість розчулили його. Мати ніколи не зливалася зі своїм оточенням. Вона входила в нього немов з іншого світу. Що вона хоче сказати йому, у кого в серці стільки ніжних слів для неї?

— Я знаю, що Флер приїздила сьогодні. Це мене не дивує.

А Джонові здалося, ніби мати ще додала: «Вона дочка свого батька!» І його серце враз запеклося. Айріні спокійно вела далі:

— Я зберегла батьків лист. Того вечора я його підібрала і сховала. Хочеш, я віддам його тобі, синку?

Джон похитав головою.

— Звичайно, я прочитала його перед тим, як він дав його тобі. У ньому надто пом'якшено мою провину.

— Мамо!—вихопилося у Джона.

— Він висловив це дуже делікатно, але я розумію, що, вийшовши заміж за батька Флер, не кохаючи його, я вчинила жахливий злочин. Нещасливий шлюб, Джоне, може покалічити життя не тільки нам, а й іншим. Ти дуже молодий, синочку, і дуже щирий у своїх почуттях. Чи міг би ти, на твою думку, бути щасливий із цією дівчиною?

Дивлячись у її темні очі, які від болю зробилися ще темніші, Джон відповів:

— Так, о так! Якби ти змогла.

Айріні посміхнулась.

— Захоплення красою і прагнення володіти — це ще не кохання. Гляди, щоб з тобою не сталося того, що сталося зі мною, Джоне: коли задушено найзаповітніше, коли тіла з'єднані, а між душами прірва!

— Чому ж так має статися, мамо? Ти вважаєш, що вона така, як її батько, але ж вона на нього не схожа. Я його бачив.

Знову на вустах Айріні з'явилася посмішка, і в грудях у Джона щось здригнулося: в тій посмішці було стільки іронії і досвіду.

— Ти любиш давати, Джоне; вона любить брати.

І знову цей недостойний сумнів, ця злодійкувата невпевненість. Він сказав із запалом:

— Ні, вона зовсім не така, не така. І тільки тому, що я не хочу завдати тобі болю, мамо, саме тепер, коли тато...

Він притиснув кулаки до скронь.

Айріні підвелася.

— Того вечора я сказала тобі, синку, щоб ти не зважав на мене. Я сказала це щиро. Думай про себе і про своє щастя! Я зумію пережити все, що мені пошле доля: я сама винна, сама накликала на себе біду.

— Мамо!— знову вихопилося у Джона.

Вона підійшла до нього, поклала руки на його долоні.

— Голова у тебе не болить, хлопчику мій?

Джон похитав головою. Боліло у нього не в голові, а в грудях — здавалося, їх роздирали навпіл два кохання.

— Я завжди любитиму тебе, Джоне, хоч як би ти вчинив. Ти нічого не втратиш.

Вона лагідно провела рукою по його волоссю і вийшла.

Він чув, як причинилися двері; впавши долілиць на ліжко, він лежав, затамувавши дух у страшному напруженні, що скувало його почуття.

VII. МІСІЯ

Запитавши за чаєм про Флер, Сомс довідався, що о другій годині вона виїхала на автомобілі. Отже, три години тому! Куди ж вона поїхала? Невже в Лондон, не сказавши йому ані слова? Він так і не змирився до кінця з автомобілями. Він приймав їх у принципі, як природжений емпірик чи як Форсайт, зустрічаючи кожну ознаку прогресу з думкою: «Ну що ж, тепер ми без цього не обійдемося». Але насправді він вважав автомобілі занадто швидкими, великими й смердючими. Зрештою на вимогу Аннет йому все-таки довелося купити машину—«ролгард» з перлисто-сірими сидіннями, електричним освітленням, невеличкими дзеркалами, попільницями, вазами для квітів,— і все це тхнуло бензином і парфумами; проте він дивився на неї так, як дивився колись на свого зятя Монтегю Дарті. Ця механічна штука втілювала для нього все швидке, ненадійне і приховано масне, що було в сучасному житті. В міру того, як сучасне життя ставало швидше, безпутніше, молодше, Сомс ставав старіший, повільніший, стриманіший і своїм мисленням та мовою дедалі більше скидався на свого батька Джеймса. Він і сам майже усвідомлював це. Темпи і прогрес подобались йому дедалі менше; до того ж автомобіль здавався йому занадто демонстративним виявом багатства, яке навряд чи варто виставляти напоказ, беручи до уваги теперішні настрої робочого люду. Одного разу його шофер Сімз переїхав єдину власність якогось робітника. Сомс не забув поведінки господаря, хоч хто-небудь інший на його місці навряд чи зупинився б. Йому було шкода собаки, і він був ладен стати на бік бідолашної тварини проти автомобіля, якби той грубіян не повівся так зухвало. Час швидко збігав, минула вже п'ята година, а Флер не було, і вся неприязнь до автомобіля, яку Сомс відчував сам або знав, що її відчувають інші, стала клубком йому в горлі, і його занудило. О сьомій він подзвонив по міжміському телефону Вініфред. Ні! На Грін-стріт Флер не з'являлася. То де ж вона? Сомса почали мучити картини страшної катастрофи: йому ввижалося, що його улюблена донька лежить під колесами в своїй гарній сукні з оборками вся закривавлена і в поросі. Він пішов у її кімнату і оглянув її речі. Вона нічого не взяла — ні валізи, ні коштовностей. З одного боку це заспокоїло його, але посилило побоювання, що з нею, можливо, стався нещасливий випадок. Страшно відчувати себе безпорадним, коли зникла хтозна-куди дорога тобі людина, а надто коли ти не можеш подолати свого страху перед метушнею і розголосом! Що робити, коли вона не повернеться до ночі?

За чверть до восьмої він почув гуркіт автомобіля. З його серця спав важкий тягар; він поспішив униз. Дочка вийшла з машини — бліда, дуже стомлена, але жива й здорова. Він зустрів її в холі.

— Я боявся за тебе. Де ти була?

— У Робін-Гілі. Вибач, татусю. Мені треба було побувати там. Я розкажу тобі потім.

І, мимохідь поцілувавши його, вона побігла нагору.

Сомс чекав у вітальні. В Робін-Гілі! Що це передвіщає? Розмовляти на цю тему за обідом не годилося — лакей був надто делікатна людина. Нервове напруження, пережите Сомсом, і радість, що Флер вернулася неушкоджена, послабили його рішучість засудити її вчинок або перешкодити їй зробити те, що вона задумала; поринувши в дрімотне заціпеніння, він чекав її розповіді. Життя — дивна річ. Ось він дожив до шістдесяти п'яти років, і виявляється, що не вміє бути господарем становища, хоч цілих сорок років витратив на те, щоб забезпечити собі добробут,— завжди трапиться якась халепа, що виходить за передбачені рамки! В кишені його смокінга лежить лист від Аннет. Вона повернеться через два тижні. Він зовсім не знає, що вона там робила. І він радий, що не знає. Без неї йому було легше. Як з очей, так і з думки! А тепер вона повертається. Ще один клопіт! І він прогавив Крома-старшого, що належав Болдербі,— його перехопив Думетріус, а все через те, що його заморочив отой анонімний лист. Нишком поглядаючи на дочку, він помітив напружений вираз на її обличчі, наче вона теж дивиться на картину, якої не може придбати. Він майже шкодував, що минули воєнні часи. Турботи тоді якось не так турбували. З лагідного голосу дочки, її виразу обличчя Сомс відчував, що їй чогось треба від нього, проте не був певен, чи розумно буде дати те, що вона хоче. Він відсунув від себе, не скуштувавши, закуску і навіть закурив за компанію з Флер сигарету.

Після обіду вона ввімкнула електричну піанолу. І Сомс приготувався до найгіршого, коли дівчина сіла на м'який стільчик біля його ніг і взяла його за руку.

— Тату, ти ж у мене такий добрий. Мені треба було побачити Джона — він мені написав листа. Він спробує умовити свою матір. Але я поміркувала і зрозуміла: насправді все в твоїх руках, тату. Якби ти зміг переконати її, що це аж ніяк не означатиме повернення до минулого! Що я залишуся твоєю дочкою, а Джон залишиться її сином; що тобі не треба буде зустрічатися з ним або з нею, а їй ніколи не треба буде зустрічатися з тобою чи зі мною! Тільки ти можеш переконати її, тату, бо тільки ти можеш пообіцяти їй це. Адже ніхто не може обіцяти за іншого. Тобі ж не буде надто незручно побачитися з нею один-єдиний раз — тепер, коли Джонів батько помер,— правда ж ні?

— Надто незручно?— повторив Сомс.— Це справжнє безглуздя!

— Знаєш,— сказала Флер, не підводячи очей,— насправді ти охоче побачився б із нею.

Сомс мовчав. Вона висловила таку глибоку правду, що він просто не міг її визнати. Флер переплела його пальці своїми; гарячі, тонкі, нетерплячі, вчепилися вони в його руку. Ця дівчина, його дочка, проб'є собі дорогу навіть крізь кам'яний мур!

— Що мені робити, якщо ти не згодишся, тату?—спитала вона дуже лагідно.

— Для твого щастя я зроблю все, що завгодно,— відповів Сомс,— але це не дасть тобі щастя.

— Ні, дасть!

— Це тільки розворушить минуле,— сказав він похмуро.

— Але ж воно вже й так розворушене. Тепер треба, щоб усе заспокоїлося. Нехай вона зрозуміє, що йдеться тільки про нас із Джоном, що ця справа немає нічого спільного ні з твоїм життям, ні з її. Ти можеш зробити це, тату, я знаю, що можеш.

— У такому разі ти знаєш дуже багато,— була похмура відповідь.

— Якщо ти нам допоможеш, ми з Джоном почекаємо рік, два роки, якщо схочеш.

— Мені здається,— тихо мовив Сомс,— тобі зовсім байдуже до того, що відчуваю я.

Флер притисла його руку до своєї щоки.

— Ні, не байдуже, татусю. Але ж ти не хочеш, щоб я була страшенно нещасна.

Як вона підлещується, щоб домогтися свого! І хоч він з усіх сил намагався повірити, що їй справді не байдуже до нього, а проте не був цього певен, ні, не був. Їй не байдуже тільки до того хлопця! То навіщо ж йому допомагати їй, щоб вона заволоділа тим хлопцем, який убиває її любов до нього самого? Навіщо? За законами Форсайтів це справжня дурість! З цього не матимеш ніякої користі, ніякої! Віддати її тому хлопцеві! Передати у ворожий табір, під вплив жінки, яка так образила його! Повільно й неминуче він утратить цю квітку свого життя! І раптом він відчув, що його рука змокріла. Його серце болісно стислося. Йому нестерпно, що вона плаче. Він швидко поклав на її руку свою другу руку, але й на неї капнула сльоза. Ні, він більше не може!

— Ну ж бо, ну,— сказав він.— Я поміркую і зроблю, що зможу. Ну, заспокойся!

Якщо це потрібно для її щастя, то, виходить, потрібно; він не може відмовитись допомогти їй. І щоб вона не почала дякувати, він устав і рушив до піаноли — надто гучна музика! Поки він підходив, пластинка дограла і почулося тихе шипіння. Де та музична скринька його дитинства! «Мелодія кузні», «Келих доброго вина»— Сомс завжди почував себе нещасним, коли мати в неділю вдень заводила ту музику. І ось знову така самісінька машина, тільки більша й дорожча, і тепер вона грає: «Шалені, шалені жінки!» і «Свято полісмена», і він уже не в чорному оксамитовому костюмчику з небесно-блакитним комірцем. «Профон має слушність,— промайнула думка — все це пусте. Ми йдемо до могили!» І, виголосивши подумки це дивовижне зауваження, він вийшов.

Того вечора він більше не бачив Флер. Але за сніданком її очі стежили за ним з благанням, від якого він не міг сховатись та й не намагався. Ні! Він уже вирішив пройти крізь ці тортури. Він поїде в Робін-Гіл — у дім, з яким пов'язано стільки спогадів. Приємний спогад — останній! Про те, як він приїхав туди, щоб у батька того хлопця відібрати Айріні, погрожуючи їй розлученням. Відтоді йому часто спадало на думку, що своїм приїздом він тільки скріпив їхній союз. А тепер він збирається скріпити союз цього хлопця з своєю дочкою. «Не знаю, за які гріхи,— думав він,— мені доводиться все це терпіти!» До Лондона він їхав поїздом, там пересів на другий поїзд, а від станції пішов пішки дорогою, що тяглася вгору довгим схилом між живоплотами і за останні тридцять років, наскільки він пригадував, майже не змінилася. Дивно — так близько від Лондона! Очевидно, є ще люди, які тримаються за землю. Це міркування заспокоїло його, коли він ішов між високими живоплотами поволі, щоб не перегрітися, хоч день був прохолодний. Хай там що, а в землі є щось реальне, її не зрушиш із місця. Земля й гарні картини! Ціни на них можуть трохи коливатися, але загалом завжди зростають — за них варто триматися в світі, де так багато нереального, дешевих будівель, мінливих мод, де панує настрій: «Сьогодні ми є, а завтра нас не стане». Французи, мабуть, таки мають слушність зі своїм селянським землеволодінням, хоч він і невисокої думки про французів. Власний клапоть землі! В цьому є щось надійне! Йому доводилося чути, як селян-власників називають «затятими селюками»; а молодий Монт якось назвав свого батька «затятим читачем «Морнінг пост»— от нечемний хлопчисько! У світі є багато гіршого, ніж бути затятим або читати «Морнінг пост». Є ще й Профон і такі, як він, і всі оті лейбористи, і горласті політикани, і «Шалені, шалені жінки!» І раптом Сомс відчув, що слабне, що його кидає в жар і трусить. Нервове збудження перед зустріччю! Як сказала б тітонька Джулі, цитуючи Пишного Доссета, його нерви «геть перенатужились». Між деревами вже виднів будинок, той самий будинок, за спорудженням якого він стежив, бажаючи зробити його оселею для себе і для цієї жінки, котра за велінням примхливої долі зрештою оселилася в ньому з іншим! Він почав думати про Думетріуса, про облігації внутрішньої позики та про інші способи вкладати капітал. Йому нізащо не можна зустрітися з нею в такому збудженому стані; адже він втілює собою для неї день страшного суду на землі, наче цей суд вершитиметься тут, а не на небі; адже він — уособлення законної власності, а вона — втілення злочинної краси. Його гідність вимагає безсторонності, коли він виконуватиме свою місію — з'єднати навіки їхніх дітей, котрі, якби вона поводилася пристойно, були б рідним братом і сестрою. Ця набридла мелодія «Шалені, шалені жінки!» звучала у нього в голові і дратувала його — дратувала тому, що мелодії, як правило, в його голові не звучали. Минаючи ряд тополь перед будинком, він подумав: «Як вони виросли: адже це я їх посадив».

Коли він подзвонив, двері відчинила покоївка.

— Скажіть: містер Форсайт у вельми нагальній справі.

Якщо Айріні зрозуміє, хто прийшов, дуже можливо, що вона не схоче бачити його. «Хай йому біс!— подумав він, набираючись рішучості з наближенням сутички.— І треба ж було мені вплутатися в це безглузде діло!»

Покоївка повернулася.

— Джентльмена просять викласти свою справу.

— Скажіть, що вона стосується містера Джона,— відповів Сомс.

І знову він лишився сам у холі з басейном сіро-білого мармуру посередині,— задум її першого коханця. Ох, яка вона погана жінка: любила двох чоловіків, а його не любила! Він не повинен забувати про це, коли знову зустрінеться з нею віч-на-віч. І зненацька він побачив її в щілину між важкими ліловими портьєрами; вона стояла, похитуючись, наче вагалася; та сама довершеність ліній, та сама велична постава, та сама насторожена поважність у темних очах, той самий спокійний самозахист у голосі.

— Заходьте, будь ласка.

Він пройшов між портьєрами. Як і тоді, коли він бачив її в картинній галереї і в кондитерській, вона здалася йому все ще гарною. І перший, найперший раз відтоді, як тридцять шість років тому вони одружилися, він розмовляв із нею, не маючи законного права назвати її своєю. Вона не була в чорному: мабуть, одна з радикальних ідей, якими відзначався цей його родич.

— Пробачте, що я прийшов,— сказав він похмуро,— але цю справу треба вирішити так чи так.

— Може, ви сядете?

— Ні, дякую.

Його охопив гнів на своє фальшиве становище і досада, що вони так церемоняться одне з одним, і він заговорив плутано:

— Все вийшло якось безглуздо. Я, як міг, намагався її відрадити. Я вважаю, що моя дочка втратила розум, але я звик їй потурати, ось чому я тут. Гадаю, ви любите свого сина.

— Дуже люблю.

— Ну то як?

— Все залежить від нього.

У Сомса було таке відчуття, ніби вона спростувала всі його аргументи і збила його з пантелику. Вона завжди, завжди збивала його з пантелику — навіть тоді, в перші дні їхнього подружнього життя.

— Це просто якесь божевілля.

— Атож.

— Якби ви тільки... Адже вони могли бути...

Він не доказав своєї фрази: «братом і сестрою, і тоді цього б не сталося», але побачив, що вона здригнулась, так наче він доказав, і, болісно вражений такою реакцією, відійшов до вікна. З цього боку дерева не виросли — не могли вирости, бо були вже старі!

— Щодо мене,— сказав він,— ви можете бути спокійні. Я не прагну зустрічатися ні з вами, ні з вашим сином, якщо цей шлюб і справді здійсниться. Молодь у наш час якась... якась химерна. Але я не можу бачити свою дочку нещасною. Що мені сказати їй, коли я повернуся додому?

— Передайте їй, будь ласка, те, що я сказала вам: все залежить від Джона.

— Ви не будете заперечувати?

— Всім серцем, але мовчки.

Сомс стояв, покусуючи палець.

— Я пригадую один вечір...— почав він раптом і замовк. Що було в ній... що було в цій жінці такого, що не вкладалося в чотирьох стінах його ненависті й осуду?— Де він, ваш син?

— Певно, нагорі, в батьковій майстерні.

— Може, ви його покличете?

Він стежив, як вона подзвонила, як увійшла покоївка.

— Скажіть, будь ласка, містерові Джону, що він мені потрібен.

— Якщо все залежить від нього,— швидко сказав Сомс, коли покоївка вийшла,— то, гадаю, можна не сумніватися, що цей протиприродний шлюб здійсниться; в такому разі треба буде залагодити деякі формальності. До кого я маю звернутися — до Герінга?

Айріні кивнула головою.

— Ви не маєте наміру жити з ними разом?

Айріні похитала головою.

— Що буде з цим будинком?

— Буде так, як того побажає Джон.

— Цей будинок!— раптом сказав Сомс.— Коли я почав споруджувати його, мене сповнювали надії. Якби в ньому жили вони, їхні діти! Кажуть, є така богиня — Немезіда. Ви вірите в неї?

— Так.

— О! Вірите?

Він відійшов від вікна і спинився біля неї, а вона стояла у вигині свого великого рояля, наче в затоці.

— Навряд чи нам доведеться побачитись іще раз,— сказав він поволі.— Тож потиснемо одне одному руки...— Губи його тремтіли, слова просто зривалися з них.— І нехай минуле залишиться минулим.

Він простягнув руку. Її бліде обличчя зблідло ще дужче, темні очі непорушно дивилися в його очі, складені на грудях руки не поворухнулись. Він почув позаду кроки і озирнувся. Між розсунутими портьєрами стояв Джон. Вигляд він мав дивний, дуже дивний — важко було впізнати в ньому того хлопця, якого Сомс бачив у галереї на Корк-стріт; він став куди старший, в обличчі вже не лишилося нічого юного: воно змарніло й наче затвердло; волосся було скуйовджене, очі глибоко позападали. Сомс зробив зусилля і сказав, чи то усміхаючись, чи глузливо скривившись:

— Ну, юначе! Я приїхав сюди за дорученням своєї дочки; тепер усе, здається, залежить від вас. Ваша мати каже, що слово за вами.

Юнак вдивлявся в материне обличчя і мовчав.

— Заради своєї дочки я примусив себе прийти сюди,— сказав Сомс.— Що я маю сказати їй, коли повернуся додому?

Так само дивлячись на матір, Джон спокійно відповів:

— Скажіть, будь ласка, Флер, що всьому кінець; я повинен виконати останню волю свого батька.

— Джоне!

— Не треба, мамо!

Остовпілий Сомс дивився то на сина, то на матір; потім, узявши зі стільця капелюх і парасольку, рушив до дверей. Юнак відступив, даючи йому дорогу. Сомс пройшов між портьєрами і почув, як вони засунулися за ним, заскреготавши кільцями. Цей звук наче щось розкував у його грудях.

«То он воно як!»— подумав він і вийшов надвір.

VIII. БЕЗГЛУЗДА МЕЛОДІЯ

Коли Сомс простував від будинку в Робін-Гілі, крізь сіру імлу того прохолодного дня проглянуло туманним сяйвом сонце. Приділяючи стільки уваги пейзажному живопису, Сомс майже не помічав ефектів живої природи, і тепер його вразив цей похмурий блиск; у ньому був сумовитий тріумф, який гармоніював з його власними почуттями. Перемога в поразці! Його місія закінчилася цілковитою невдачею. Але він позбувся цих людей, повернув собі дочку ціною... ціною її щастя. Що скаже Флер? Чи повірить вона, що він зробив усе можливе? І в цьому сонячному сяйві, що палахкотіло на берестах, ліщині, гостролисті, якими була обсаджена дорога, і на необроблених полях, Сомса охопив страх. Це її так боляче вразить! Треба збудити її гордість. Хлопець покинув її, став на бік жінки, що колись покинула її батька! Сомс стиснув кулаки. Покинула його, а чому? Що в ньому було поганого? І знову його охопило збентеження людини, яка дивиться на себе очима інших людей,— так часом собака, випадково побачивши себе в дзеркалі, спантеличено і зацікавлено розглядає істоту, до якої не може доторкнутися.

Не поспішаючи додому, Сомс пообідав у місті, в «Клубі знавців». Коли він їв грушу, йому раптом спало на думку, що якби він не поїхав у Робін-Гіл, хлопець, можливо, вирішив би інакше. Пригадався вираз Джонового обличчя, коли його мати відмовилася взяти руку, яку він, Сомс, простягнув їй. Дивна, неприємна думка! Виходить, Флер сама собі все зіпсувала, прагнучи закріпити за собою хлопця.

Додому він прибув о пів на десяту. Коли його автомобіль в'їхав крізь ворота в алею, він почув пронизливе тріскотіння мотоцикла, що від'їздив іншою алеєю. Очевидно, молодий Монт; отже, Флер не нудьгувала. Але в дім Сомс зайшов з важким серцем. Вона сиділа у вітальні, оббитій жовтими панелями, спершись ліктями на коліна й поклавши підборіддя на складені руки, перед кущем білої камелії, що затуляла камін. Досить було йому поглянути на дочку, яка ще не помітила його, і в ньому знову ожив страх. Що вона бачить у тих білих камеліях?

— Ну як, тату?

Сомс похитав головою. Язик не слухався його. В нього не вистачало духу довести цю жорстоку місію до кінця! Її очі широко розплющилися, губи затремтіли.

— Що, що? Швидше, тату!

— Дитино моя,— сказав Сомс,— я... я зробив усе, що міг, але...

І він знову похитав головою.

Флер підбігла до нього і поклала йому руки на плечі.

— Вона?

— Ні,— мовив Сомс,— він. Мені доручили переказати тобі, що всьому кінець; він повинен виконати останню волю свого батька.

Він обняв її за стан.

— Не треба, дитино моя, не зважай на них. Вони не варті твого мізинця.

Флер випручилася з його рук.

— Ти не старався... не хотів постаратися. Ти... ти зрадив мене, тату!

Тяжко вражений, Сомс дивився на дочку, що вся тремтіла, охоплена пристрасним гнівом.

— Ти не старався... не старався! Яка я була дурна... Я не повірю, що він... Він ніколи не зміг би! Ще вчора він... О, навіщо я тебе попросила!

— Атож,— спокійно сказав Сомс,— навіщо? Я поборов свої почуття; я зробив для тебе все, що міг, пішов проти власної волі — і ось яка мені дяка. На добраніч!

І, відчуваючи, як болісно ниє в тілі кожен нерв, він рушив до дверей.

Флер кинулася за ним.

— Він відмовляється? Ти це хочеш сказати? Тату!

Сомс обернувся і примусив себе відповісти:

— Так.

— О!— вигукнула Флер.— Що ж ти зробив, що ж ти міг зробити в ті давні часи?

Це жахливо несправедливе обвинувачення так вразило Сомса, що йому забило дух і відібрало мову. Що він зробив! Що вони зробили йому! З несвідомою гідністю він приклав до грудей руку і подивився на дочку.

— Який сором!—нестямно скрикнула Флер.

Сомс вийшов. Немов закляклий, він повільно піднявся сходами в картинну галерею і почав ходити між своїх скарбів. Неподобство! Просто неподобство! Зіпсоване дівчисько! А хто її зіпсував! Він спинився перед копією Гойї. Звикла, що їй у всьому потурають. Квітка його життя! А тепер, коли вона не може домогтися свого... Він підійшов до вікна віддихатись. День догорав, із-за обрію викотився місяць і золотом засяяв за тополями. Що це грає? Піанола! Якась безглузда мелодія з триньканням і бренькотом. Це Флер її завела. Невже ця мелодія може втамувати її біль? Його очі помітили якийсь рух за лужком, де росли виткі троянди, під молодими акаціями, крізь які сіялося місячне світло. То вона там ходить безупинно туди й сюди. Його серце болісно стислося. Що вона може зробити після такого струсу? Як угадати? Що він знає про неї? Він тільки любив її все своє життя, беріг як зіницю ока! Він нічого про неї не знає, не має ніякого уявлення. Вона все ходить там, піанола грає цю безглузду мелодію, а річка виблискує в місячному сяйві!

«Треба вийти»,— подумав Сомс.

Він швидко спустився у вітальню, і досі освітлену так, як тоді, коли виходив звідти,— піанола вигравала отой вальс, чи фокстрот, чи як воно в них тепер називається,— і ступив на веранду.

Звідки можна стежити за нею так, щоб вона його не бачила? І він прокрався через садок до пристані. Тепер він опинився між нею й річкою, і йому полегшало на серці. Флер — його дочка і дочка Аннет, отож вона не вчинить ніякої дурниці; але все-таки — хто знає! З вікна плавучого будиночка йому видно було останню акацію, і він бачив, як маяв поділ сукні Флер, коли вона поверталася, безупинно ходячи туди й сюди. Та мелодія — слава богу!— нарешті скінчилася. Сомс підійшов до протилежного віконця і задивився на воду, що повільно плинула повз латаття. Навколо квітів збиралися маленькі бульбашки, що блищали, коли на них падало місячне світло. Раптом він пригадав той ранній ранок, після ночі, яку він провів у цьому будиночку, коли помер його батько і народилася Флер — майже дев'ятнадцять років тому! Навіть тепер він добре пам'ятав той незвичайний світ, який побачив, щойно прокинувшись, пам'ятав дивне відчуття, породжене в ньому видінням того світу. В той день спалахнула друга пристрасть його життя — до цієї дівчини, його дочки, що ходить он там, під акаціями. Якою відрадою вона була для нього! Увесь гнів і почуття образи розтанули в його душі. Він ладен на що завгодно, аби тільки зробити її щасливою! Над берегом пролетіла, пугикаючи, сова; шугнув кажан; місячна доріжка на воді засяяла дужче й поширшала. Чи довго ще Флер отак ходитиме? Він вернувся до першого віконця і раптом побачив, що вона прямує до берега. Вона спинилася зовсім близько, на причалі. Сомс спостерігав, стиснувши кулаки. Може, обізватися до неї? Нерви його були напружені до краю. Її непорушна постать, її юність, що поринула в розпач, у тугу, в саму себе! Він завжди пам'ятатиме її такою, якою вона стоїть оце зараз у місячному сяйві; пам'ятатиме слабкий солодкуватий дух річки і тремтіння вербового листя. У неї є все на світі, що він може дати їй, окрім однієї речі, якою вона не може заволодіти через нього! Неспростовність цього факту завдала Сомсові болю, немов риб'яча кістка, що стала поперек горла.

Потім з безмежним полегшенням він побачив, що дівчина пішла назад до будинку. Що він може дати їй, щоб відшкодувати цю поразку? Перли, подорожі, коней, інших юнаків — все, що вона забажає, аби тільки він міг забути цю юну постать, що стоїть самотня над річкою. Ну от! Знову вона поставила ту саму платівку! Справжня манія! З будинку знову долинало безглузде тринькання. Так ніби Флер промовляла: «Мені потрібен який-небудь стимул, а то я помру!» Сомс невиразно розумів її. Ну що ж, якщо цей бренькіт помагає їй, то хай бренькає хоч і всю ніч! І крадькома повернувшись через садок, Сомс зійшов на веранду. Хоч він мав намір зайти у вітальню і поговорити з дочкою, проте вагався, не знаючи, що сказати, і намагався пригадати, що відчуваєш, коли не пощастило в коханні. Йому слід було б знати, слід було б пригадати, але він не міг! Все забулося, збереглась тільки згадка, що було нестерпно боляче. Марно напружуючи пам'ять, Сомс стояв, витираючи хусточкою руки й губи, які були зовсім сухі. Витягнувши шию, він міг бачити Флер, що стояла спиною до піаноли, яка й досі грала той самий мотив; її руки були схрещені на грудях, вона пихкала сигаретою, і дим застилав її обличчя. Його вираз був для Сомса зовсім чужий: блискучі очі втупилися в простір, і все воно палахкотіло гнівом і зневагою. Разів зо два він помічав такий вираз у Аннет. Обличчя надто жваве, надто виразне, в цю мить воно належало не його дочці, а зовсім чужій людині. І він не зважився зайти, усвідомивши, що будь-яка спроба втішити її буде марна. Сомс сів на веранді в затіненому куточку.

Жорстоко пожартувала з нього доля! Немезіда! Той давній нещасливий шлюб! І за які, о боже, гріхи? Хіба він міг знати тоді, коли йому так шалено хотілося володіти Айріні і вона згодилася стати його дружиною, що вона ніколи не кохатиме його? Мелодія скінчилася, знову почалась і знову скінчилась, а Сомс усе сидів у затінку й чекав, сам не знаючи чого. Недокурок сигарети, який Флер викинула у вікно, упав на траву; Сомс дивився, як він жевріє, догоряючи. Місяць виплив з-за тополь на безкраї простори неба і залив садок своїм примарним сяйвом. Безрадісне світло, загадкове, далеке, схоже на красу тієї жінки, що ніколи не кохала його, вбрало немезії і левкої в неземні шати. Квіти! А його квітка така нещаслива! Ох, чому щастя — не облігації внутрішньої позики, чому його не можна перетворити в консолі, застрахувати від зниження?

Світло у вітальні погасло. Тепер там тиша й темрява. Де Флер? Пішла нагору? Сомс підвівся і, ставши навшпиньки, зазирнув у вікно. Здається, пішла! Він зайшов до кімнати. Веранда не пропускала туди місячного світла, і спершу він нічого не міг розгледіти, крім обрисів меблів, що здавалися темнішими за темряву. Він навпомацки рушив у протилежний куток, щоб зачинити вікно. Нога його зачепила стілець, і хтось охнув. Ось вона, сховалася, згорнувшись клубочком у кутку канапи! Він нерішуче простягнув руку. Чи потрібні їй його втішання? Він стояв, дивлячись на цей клубок з пом'ятих оборок і волосся, на це чарівне юне створіння, що силкується вирватись із чіпких лап горя. Як її залишити тут? Нарешті він погладив її по голові і сказав:

— Годі тобі, донечко, іди краще спати. Я тебе чим-небудь утішу.

Яка нісенітниця! Але що він міг їй сказати?

IX. ПІД ДУБОМ

Коли відвідувач пішов, Джон з матір'ю стояли мовчки, поки син раптом сказав:

— Мені треба було б його провести.

Але Сомс уже простував алеєю, і Джон пішов нагору в батькову майстерню, надто збуджений, щоб повернутися до вітальні.

Вираз материного обличчя, коли вона стояла перед чоловіком, з яким колись була одружена, зміцнив рішення, яке визріло в ньому, відколи вона пішла від нього минулого вечора. Цей вираз був подихом дійсності, який примусив його остаточно відкинути вагання. Одружитися з Флер — це однаково що вдарити матір в обличчя, зрадити покійного батька! Так не годиться! Джон від природи зовсім не вмів злоститися. В цю важку для нього годину він не звинувачував своїх батьків. Він мав рідкісну, як на свій юний вік, здатність бачити речі в їхній природній відносності. І Флер, і навіть його матері гірше, ніж йому. Тому, кого покинуто, важче, ніж тому, хто кидає, і дуже важко тому, хто знає, що через нього дорога йому людина жертвує своїм коханням. Він не повинен і не буде злоститися! І коли він стояв біля вікна, дивлячись на запізнілий проблиск сонця, перед ним знову з'явилося видіння світу, яке він бачив минулого вечора. Море проти моря, країна проти країни, мільйони проти мільйонів людей, і в кожного своє життя, свої прагнення, радощі, горе і страждання — кожному доводиться приносити жертви й боротися самому за своє існування. І хай би він навіть по-

годився пожертвувати всім заради того, чим йому не судилося володіти, це ж дурість — вважати, що його почуття мають хоч яку-небудь вагу в такому величезному світі, і поводитись, наче плаксій або негідник. Він уявляв собі людей, позбавлених усього,— мільйони, які пожертвували життям на війні, мільйони тих, у кого війна забрала майже все, крім життя; голодних дітей, про яких читав, людей із знівеченим життям, в'язнів, нещасливців. Проте картини чужого горя не дуже йому допомогли. Коли хтось голодний, хіба йому легше від того, що інші теж не мають чого їсти? Трохи більше розважила його думка про мандрівку по цьому широкому світу, про який він і досі нічого не знає. Він не може сидіти тут, у домашньому затишку, де повний спокій і достаток, і нічого не робити, а тільки мріяти і думати про те, що могло б бути. Не може він і вернутися до Уонсдона, до спогадів про Флер. Якщо він знову зустрінеться з нею, то не ручається за себе, а якщо він залишиться тут або поїде туди, то неодмінно з нею зустрінеться. Поки вони живуть так близько одне від одного, зустріч неминуча. Єдиний спосіб уникнути цього — виїхати, і то негайно. Але хоч як він любив свою матір, їхати з нею він не хотів. Потім йому стало соромно за свій егоїзм, і він зважився запропонувати матері поїхати удвох в Італію. Дві години в цій сумній кімнаті він намагався опанувати себе, потім дбайливо вдягнувся до обіду.

Мати прийшла теж у вечірній сукні. Вони їли мало й поволі, розмовляючи про каталог батькової виставки. Вона мала відкритися в жовтні, і, крім деяких формальностей, все було готове.

Після обіду мати одягнула накидку, і вони вийшли надвір. Трохи походили, трохи поговорили і нарешті зупинилися мовчки під дубом. Керуючися правилом: «Якщо говорити, то говорити все»,— Джон узяв її під руку і сказав, ніби між іншим:

— Мамо, поїдьмо в Італію.

Айріні притиснула ліктем його руку і відповіла, теж ніби між іншим:

— Це була б чудова подорож; проте я думала, що ти більше встигнеш і більше побачиш, коли поїдеш сам.

— Але ж тоді ти залишишся сама.

— Я вже колись жила сама понад дванадцять років. До того ж я б хотіла бути на відкритті батькової виставки.

Джон стиснув дужче її лікоть; він у ній не помилився.

— Ти не можеш лишатися тут зовсім сама — будинок такий великий.

— Можливо, не тут. Поживу в Лондоні, а після відкриття виставки, може, поїду в Париж. Тобі треба принаймні рік, Джоне. За цей час подивишся світ.

— Так, я б хотів побачити світ, побувати по всіх усюдах. Але мені не хочеться залишати тебе саму.

— Синку, цим я хоч частково сплачу тобі свій борг. Якщо це для тебе добре, то для мене теж добре. Чому б тобі не виїхати завтра ж? Паспорт у тебе є.

— Так, коли я вирішив їхати, то краще відразу. Тільки, мамо, якщо... якщо я схочу пожити де-небудь,— може, в Америці чи ще десь,— ти не відмовишся приїхати туди згодом?

— Куди завгодно й коли завгодно, як тільки ти викличеш мене. Але не викликай, поки не відчуєш, що я справді потрібна тобі.

Джон глибоко зітхнув.

— В Англії мені важко дихати.

Вони постояли під дубом ще кілька хвилин, дивлячись туди, де крізь вечірню імлу проглядала велика трибуна Епсомського іподрому. Дубове віття не пропускало місячного світла, так що воно осявало тільки навколишній простір — поле, і далекий обрій, і вікна обвитого плющем будинку, який незабаром доведеться здати в оренду.

X. ВЕСІЛЛЯ ФЛЕР

Жовтневі газети, описуючи весілля Флер Форсайт і Майкла Монта, майже не спромоглися передати символічного значення цієї події. Шлюбний союз правнучки Пишного Доссета із спадкоємцем дев'ятого баронета був певною і очевидною ознакою змішання класів, яке є основою політичної стабільності будь-якої держави. Настав час, коли Форсайти могли забути про свою природну відразу до «декорацій», які не належали їм від народження, і прийняти їх як ще природнішу данину їхнім власницьким інстинктам. До того ж їм треба було піти вгору, щоб звільнити місце для новоспечених багатіїв. У цій спокійній і величній церемонії на Ганновер-сквер, а потім серед фешенебельної обстановки на Грін-стріт сторонній глядач не зміг би відрізнити армію Форсайтів від загону Монтів — так далеко позаду тепер залишився Пишний Доссет. Хіба можна було помітити у складці штанів, у формі вусів, у вимові чи в блиску циліндра хоч яку-небудь різницю між Сомсом і дев'ятим баронетом? Хіба не була Флер така сама стримана, спритна, блискуча, гарна й свавільна, як найчистокровніша кобилка породи Маскгемів, Монтів або Чаруелів? Більше того. Якщо казати правду, то своїм одягом, зовнішністю, манерами Форсайти вигідно відрізнялися від своїх суперників. Вони вже перейшли у «вищі класи», і тепер, коли їхнє прізвище буде офіційно записане в книгу, де реєструється родовід породистих скакунів, їхні грошові інтереси сполучаться з інтересами землевласництва. Чи не сталося це занадто пізно і чи не попадуть здобутки власницького інстинкту — земля і гроші — в плавильний казан, було питанням настільки спірним, що його ще не ставили на обговорення. Зрештою, Тімоті сказав, що консолі йдуть угору. Тімоті, остання ланка, якої бракує; Тімоті, що, як повідомила Френсі, вже доживає останні години в своєму будинку на Бейзвотер-род. Пошепки також казали, що молодий Монт майже соціаліст. Це, може, й дивно, але розумно: щось на зразок страхування, коли взяти до уваги нинішні часи. Цього йому не ставили на карб. Клас землевласників час від часу міг собі дозволити такі пустощі, спрямовуючи їх у безпечне русло і надійно обмеживши їх сферою теорії. Як зауважив Джордж своїй сестрі Френсі: «Заведуть щенят, і він угамується».

В церкві, прикрашеній білими квітами і чимось синім посередині східного вікна, панувала атмосфера надзвичайної цнотливості, яка наче мала пом'якшити трохи непевну термінологію служби, що немов намагалася затримати думки присутніх на щенятах. Форсайти, Геймени, Твітімени розташувалися з лівого боку, а Монти, Чаруели, Маскгеми — з правого, тим часом як декілька товаришок Флер по школі і товаришів Монта по війні позіхали з обох боків, а три старі діви, які зайшли в церкву, повертаючися з магазину Скайворда, прикривали тил разом з двома Монтовими слугами та старою нянею Флер. Одно слово, гостей прийшло досить багато, не менше ніж можна було сподіватися з огляду на непевне становище справ у країні.

Місіс Вел Дарті, що сиділа з чоловіком у третьому ряду, під час спектаклю раз по раз потискала йому руку. Для неї, хто знав увесь сюжет цієї трагікомедії, найдраматичніший її момент був майже болісний. «Цікаво, чи відчуває Джон, що тут відбувається?»— думала вона. Джон був у Британській Колумбії. Цього ранку вона одержала від нього листа, який змусив її посміхнутися і сказати:

— Джон подався до Британської Колумбії, бо йому хотілося в Каліфорнію. Він побоюється, що в Каліфорнії надто гарно.

— Он як,— озвався Вел.— Я бачу, до нього повертається почуття гумору.

— Він купив ділянку землі і запрошує туди матір.

— Що вона там робитиме?

— Буде біля Джона — більше їй нічого не треба. Ти й досі вважаєш, що так воно буде краще?

Лукаві Велові очі звузились і стали сірими блискітками між темних вій.

— Флер йому не пара. Вона не так вихована.

— Бідолашна маленька Флер!— зітхнула Голлі.

Справді, обставини цього шлюбу досить таки дивні. Цьому юнакові, Монту, Флер дісталася рикошетом, коли вона була у відчаї від загибелі свого корабля. Якби не ця катастрофа, Монт, як висловився Вел, не мав би ніякісіньких шансів. Важко збагнути, що діється в душі нареченої, споглядаючи ззаду її фату, і очі Голлі почали вивчати загальну картину цього християнського вінчання. Одружившись із любові і щаслива в подружньому житті, вона з жахом думала про нещасливі шлюби. Зрештою, заміжжя Флер могло б виявитись і вдалим, але все залежить від волі випадку; а освячувати волю випадку шаблонно-церковною благодаттю перед натовпом фешенебельних вільнодумців — адже, так пишно повбиравшись, усі вони думають аж надто вільно, якщо взагалі думають,— здавалося їй найближчою подобою гріха, який можна уявити собі у час, що заперечує існування гріхів. Голлі перевела погляд із священика (він був з роду Чаруелів — Форсайти ще не дали світові жодного священнослужителя) на Вела, який сидів поряд і думав — вона була певна цього — про мейфляйську кобилу, що йде п'ятнадцять до одного на кубок Кембріджшіра. Погляд її ковзнув далі і затримався на профілі дев'ятого баронета, який саме вдавав, що стоїть навколішки. Вона помітила складку над колінами, де він підтягнув штани, і подумала: «А Вел забув підтягнути свої!» Потім спрямувала погляд на лаву попереду, де сиділа пишнотіла Вініфред, що вклала у свій туалет усе натхнення, на яке була здатна, і далі на Сомса й Аннет, що стояли поруч навколішки. На її устах промайнула легенька усмішка: Проспер Профон, повернувшись із тихоокеанської подорожі по Ла-Маншу, напевно, теж стоїть навколішки десь у задніх рядах. Так, дивна «невеличка» справа, невідомо, що з неї вийде в майбутньому, але вона відбувається в пристойній церкві й завтра про неї буде повідомлено в пристойних газетах.

Заспівали псалом; Голлі чула, як по той бік проходу дев'ятий баронет співав про полчища мідійців. Її мізинець торкнувся великого пальця Вела — у них був один молитовник на двох — і по її тілу пробіг легенький дрож, як бувало двадцять років тому. Вел нахилився й шепнув:

— А пам'ятаєш пацюка?

Пацюка на їхній весільній церемонії в Капській колонії, що чистив свої вуса за столом реєстратора! І Голлі міцно стисла великий палець Вела між своїм середнім пальцем і мізинцем.

Псалом доспівали, і священик почав проповідь. Він нагадав гостям, у які небезпечні часи ми живемо і які хибні думки висловила палата лордів, обговорюючи новий законопроект про розлучення.

— Всі ми солдати,— сказав він, звертаючись до присутніх,— що сидять в окопах під отруйними газами Князя темряви, і ми повинні бути мужніми. Мета шлюбу — діти, а не просто гріховне щастя.

В очах Голлі затанцювали бісики — у Вела злипалися повіки. Треба щось зробити, а то він захропе. І вона почала щипати його за литку, аж поки він злякано здригнувся.

Проповідь закінчилася, небезпека минула. Уже розписувалися в ризниці; всі заворушилися, загули.

Позаду пролунав голос:

— Чи витримає вона дистанцію?

— Хто це такий?— пошепки спитала Голлі.

— Старий Джордж Форсайт!

Статечно повернувши голову, Голлі подивилася на того, про кого їй так багато доводилося чути. Недавно прибувши з Південної Африки і не знайома ні з ким із своїх родичів, вона при зустрічі дивилася на них з майже дитячою цікавістю. Джордж був дуже тілистий і дуже елегантний; від його погляду у неї з'являлося дивне почуття, наче вона напівгола.

— Стартують!— почула вона його голос.

Молодята сходили з вівтаря. Голлі спочатку глянула на обличчя Майкла Монта. Його губи й вуха посіпувались, очі, що дивилися то під ноги, то на руку, що лежала на його руці, раптом втупилися вперед, ніби побачили перед собою дула гвинтівок. І Голлі здавалося, ніби він захмелів. А Флер! Вона була зовсім інша. Дівчина зберігала цілковитий спокій і в своїй білій сукні й фаті, крізь яку просвічувало темно-каштанове волосся з гривкою, була ще вродливіша, ніж завжди; скромно приплющені повіки затінювали погляд темно-карих очей. Здавалося, тілом вона тут. Але де блукала її душа? Проходячи мимо, Флер підвела повіки — неспокійний блиск її білків закарбувався в пам'яті Голлі, як тріпотіння крил пташки, що потрапила в клітку.

На Гріт-стріт Вініфред, трохи не така спокійна, як звичайно, зустрічала гостей. Сомс попросив її, щоб вона дозволила влаштувати весільний прийом у своєму домі, саме тоді, коли Вініфред переживала складний психологічний момент. Під впливом зауваження Проспера Профона вона почала заміняти свій ампір на меблі експресіоністського стилю. У Міларда якраз можна було придбати дуже «цікаві» речі з ліловими, зеленими й жовтогарячими плямами й клинцями. Ще один місяць, і обстановка цілком обновилася б. А тепер «вельми цікаві» рекрути, яких вона завербувала до свого війська, не дуже пасували до старої гвардії. Здавалося, її полк був одягнений наполовину в форму кольору хакі, наполовину в червоні мундири й ведмежі шапки. Але завдяки своїй сильній і врівноваженій вдачі їй пощастило сполучити старе й нове в своїй вітальні, яка (хоч Вініфред, мабуть, і не підозрювала цього) втілювала напівсоціалізований імперіалізм її країни. Зрештою, сьогодні єднаються два класи, і поєднання стилів якраз до речі. Вона поблажливо озирала своїх гостей. Сомс тримається за спинку стільця в стилі буль; молодий Монт стоїть за тим «страшенно цікавим» екраном, якого ще ніхто не спромігся їй пояснити; дев'ятий баронет, сахнувшись від круглого червоного столика, інкрустованого під склом крильцями синіх австралійських метеликів, притулився до шафки в стилі Людовіка XV; Френсі Форсайт ухопилась руками за нову, чорного дерева полицю над каміном, тонко помережану химерними ясно-червоними візерунками; Джордж, стоячи біля клавікордів, тримає блакитну книжечку, ніби хоче побитися з ким-небудь об заклад; Проспер Профон крутить ручку відчинених дверей, чорних з ясно-синіми панелями; а руки Аннет, що стоїть поряд із ним, обхопили власну талію; двоє Маскгемів сховалися на балконі серед зелені, наче їм стало погано; леді Монт, худа й рішуча, підняла до очей свій лорнет і втупилася в біло-оранжевий, з червоними бризками абажур під стелею, немовби там відкрилися небеса. Чи не кожне з присутніх за що-небудь трималося. Тільки Флер, і досі у вінчальному вбранні, стояла, ні на що не спираючись, і кидала ліворуч і праворуч слова й погляди.

Кімната була сповнена гомону. Ніхто не міг нічого почути, але це не мало ніякого значення, бо їм було ніколи чекати відповіді. Вініфред подумала, що сучасна манера розмовляти зовсім відрізняється від манери, яка панувала за часів її розквіту: тоді модно було говорити спроквола, розтягуючи слова. Проте нинішня манера «цікава», а це, певна річ, головне. Навіть Форсайти розмовляли надзвичайно швидко — і Флер, і Крістофер, і Імоджен, і найменший хлопець молодого Ніколаса, Патрік. Сомс — той, певна річ, мовчав; але Джордж, стоячи біля клавікордів, коментував усе, що відбувалося в кімнаті, і Френсі біля каміна теж не дуже стримувалась. Вініфред підступила до дев'ятого баронета. Від нього начебто віяло спокоєм; ніс у нього тонкий і трохи гачкуватий, сиві вуса теж загнуті донизу; і вона співуче сказала крізь усмішку:

— Здається, все було, як слід, правда?

Відповідь вилетіла з його усмішки, мов хлібна кулька:

— Ви пригадуєте, у Фрезера [87] якесь плем'я закопує наречених до пояса в землю?

Він говорив так само швидко, як і всі інші! В нього були жваві темні очі, а навколо них густі зморшки, як у католицького священика. Вініфред раптом відчула, що він може сказати неприємну річ.

— Весілля завжди дуже цікаві,— промурмотіла вона і рушила далі, до Сомса.

Сомс якось неприродно завмер, і Вініфред відразу побачила чому. Праворуч від нього стояв Джордж Форсайт, ліворуч — Аннет із Проспером Профоном. Досить йому поворухнутися — і він побачить або тих двох, або їхнє відображення в глузливих очах Джорджа Форсайта. Він мав цілковиту слушність, не бажаючи нічого помічати.

— Кажуть, що Тімоті вже недовго жити,— промовив він похмуро.

— Де ти його поховаєш, Сомсе?

— У Гайгейті.— Він порахував на пальцях.— Там їх буде дванадцятеро разом із дружинами. Що ти скажеш про Флер?

— Дуже гарна!

Сомс кивнув головою. Він ще ніколи не бачив її такою чарівною, проте не міг позбутися враження, що в усьому цьому є щось неприродне,— йому й досі пригадувалось бідолашне дівча, яке лежало в кутку канапи. Від тієї ночі й до цього дня вона йому нічого більше не сказала. Він знав від свого шофера, що вона ще раз спробувала відвідати будинок у Робін-Гілі, але зазнала невдачі: він був порожній, господарі виїхали. Знав Сомс і те, що вона одержала листа, але про його зміст йому було відомо лиш те, що він змусив її сховатись і плакати. Сомс помітив, що інколи вона крадькома поглядає на нього, наче й досі хоче здогадатися, що він такого зробив, що ті люди так його ненавидять. От як воно буває! Аннет приїхала з Франції, літо минало поволі, на душі у всіх було тяжко, аж раптом Флер оголосила, що виходить заміж за молодого Монта. Повідомивши батька про це, вона почала ставитись до нього трохи ніжніше. І він дав свою згоду — чи ж варто було чинити опір. Бог свідок, він ніколи не бажав стати їй поперек дороги! А юнак явно кохав її до нестями. Певна річ, вона була у відчаї, до того ж молода, безглуздо молода. Але якби він почав заперечувати, то хтозна, що б вона вкоїла; чого доброго, їй би ще забаглося здобути освіту, стати лікарем, адвокатом або вчинити ще яку-небудь дурницю. У неї не було потягу до живопису, літератури, музики — тобто до тих справ, за які, на його думку, неодружені жінки могли законно братися, якщо вже їм треба що-небудь робити в наші часи. А взагалі, безпечніше було видати її заміж, бо він аж надто добре бачив, як вона гарячкує і непокоїться вдома. Аннет теж поставилася схвально до її наміру — Аннет, від якої Сомс відгороджувався своїм небажанням знати, що вона собі думає, якщо вона взагалі щось думала. Аннет сказала: «Нехай виходить заміж за цього юнака. Він непоганий хлопець, зовсім не такий гультяй, як здається». Бог її знає, де вона підхоплює такі вирази, але її згода заспокоїла його сумніви. Його дружина — як вона поводиться, то вже інша справа — вміє тверезо дивитися на речі і має стільки здорового глузду, що він аж пригнічує. Сомс дав у посаг Флер п'ятдесят тисяч фунтів, вживши застережних заходів, щоб вони залишилися за нею, якщо справа піде не гаразд. А чи може вона піти гаразд? Флер не викинула з думки того іншого хлопця — це він знав. Молоде подружжя мало провести медовий місяць у Іспанії. Він почуватиме себе ще самотнішим, коли вона поїде. Але згодом вона, може, все забуде й знову стане йому ніжною дочкою!

Голос Вініфред збудив його з задуми.

— Оце-то диво дивне — Джун!

І справді, вона з'явилася тут, його двоюрідна племінниця, в своєму балахоні — о боже, як вона одягається!— волосся вибилося з-під стрічки. Флер пішла їй назустріч, вони привіталися. Обидві рушили до сходів, і їх не стало видно.

— Ну, знаєш,— сказала Вініфред,— я аж ніяк не чекала від неї такого! Хто міг сподіватися, що вона прийде!

— Навіщо ти її запросила?— буркнув Сомс.

— Я була певна, що вона не прийде.

Вініфред забула, що поведінка людини залежить від характерних властивостей її вдачі; тобто, іншими словами, не взяла до уваги, що Флер тепер стала «бідолашкою».

Одержавши запрошення, Джун спочатку подумала: «І близько до них не підійду, нізащо в світі!» Але одного ранку вона прокинулась, побачивши уві сні Флер: дівчина у відчаї махала їй рукою з човна. І Джун передумала.

Коли Флер підійшла й сказала: «Ходімо нагору, я тим часом переодягнуся»,— Джун рушила слідом за нею сходами. Вони пройшли в колишню кімнату Імоджен, де Флер мала переодягтися.

Джун сіла на ліжко, худа й випростана, схожа на невеличкий пристаркуватий привид. Флер замкнула двері.

Дівчина стояла перед нею, скинувши весільне вбрання. Яка вона гарна!

— Ви, певно, вважаєте, що я дурна,— сказала Флер тремтячими губами,— коли виходжу не за Джона, а за іншого. Але що вдієш? Майкл кохає мене, а мені однаково. Принаймні піду з дому.

Застромивши руку в мереживо на грудях, вона дістала листа.

— Ось що написав мені Джон.

Джун прочитала: «Озеро Оканаген, Британська Колумбія. Я не повернуся до Англії. Хай тобі щастить. Джон».

— Як бачите, вона його надійно сховала,— сказала Флер.

Джун віддала їй листа.

— Ви несправедливі до Айріні,— мовила вона.— Адже Айріні завжди казала Джонові, що він може робити так, як йому захочеться.

Флер гірко посміхнулася.

— Скажіть, хіба вона не зіпсувала і вашого життя?

Джун підвела погляд.

— Ніхто не може зіпсувати життя іншому, серденько. Це дурниця. Бувають бурі, але ми пливемо і не потопаємо.

З жахом вона побачила, що дівчина впала навколішки і притислася обличчям до її балахона. Почулося здушене ридання.

— Ну годі, годі,— бурмотіла Джун.— Не треба! Ну заспокойтеся!

Але підборіддя дівчини дедалі дужче притискалося до її колін, і страшно було чути звуки її ридань.

Ну що ж. Так треба. Після цього їй полегшає. Джун гладила коротке волосся на цій гарненькій голівці; і всі її розпорошені материнські почуття зосередилися в руці й через кінчики пальців виливались на дівчину.

— Не згинайтесь, як лозина на вітрі, серденько,— сказала вона нарешті.— Ми не можемо керувати долею, але можемо з нею боротися. Вище голову. Мені випало те саме. Я теж, як і ви, не хотіла відступитися. І я плакала, як плачете ви. А подивіться на мене!

Флер підвела голову; ридання раптом перейшли в здушений сміх. Щоправда, привид перед нею був худенький, змарнілий і одягнений досить недоладно, але в очах у нього світилась хоробрість.

— Все гаразд,— сказала вона.— Даруйте мені. Сподіваюсь, я все-таки забуду його, якщо помчу швидко й далеко.

І, підвівшись, дівчина пішла до умивальника.

Джун стежила, як вона змиває холодною водою сліди бурхливого вибуху. Коли Флер підійшла до дзеркала, на її обличчі нічого не залишилося, крім легенького рум'янцю, що був їй до лиця. Джун устала з ліжка і взяла подушечку із шпильками. Своє співчуття до дівчини вона виявила тільки тим, що встромила дві шпильки не туди, куди треба.

— Поцілуйте мене,— сказала вона, коли Флер одяглася, і притисла своє підборіддя до теплої щоки дівчини.

— Я хочу покурити,— сказала Флер.— Не чекайте мене.

Коли Джун виходила, вона сиділа на ліжку з сигаретою в зубах, напівзаплющивши очі. Джун спустилася вниз. У дверях вітальні стояв Сомс, ніби занепокоєний тим, що дочка затримується. Джун минула його, струснувши головою. Нижче на площадці стояла її кузина Френсі.

— Подивися!— сказала Джун, показуючи підборіддям на Сомса.— Фатальна людина!

— Не розумію тебе,— сказала Френсі.— Чому фатальна? Джун не відповіла.

— Я не чекатиму проводів,— кинула вона.— До побачення!

— До побачення!— озвалася Френсі, і її сірі кельтські очі широко розплющилися. Давня родова ворожнеча! Ну хіба ж не романтично!

Перехилившись через поруччя, Сомс побачив, що Джун виходить, і полегшено зітхнув. Чому не йде Флер? Вони не встигнуть на поїзд. Поїзд розлучить її з ним, проте Сомса мимоволі непокоїла думка, що вони на нього не встигнуть. Аж ось вона з'явилася нарешті, біжить сходами в коричневій сукні і чорній оксамитовій шапочці, проскочила повз нього у вітальню. Ось вона поцілувала матір, тітку, Велову дружину, Імоджен і попрямувала до нього, швидка й гарненька, як завжди. Як вона поставиться до нього в ці останні хвилини свого дівоцтва? На багато він не сподівався!

Її губи притулилися до середини його щоки.

— Таточку!— сказала вона й побігла.

«Таточку!» Вона не називала його так уже багато років. Він глибоко зітхнув і повільно рушив слідом за нею вниз. Попереду ще ота нікому не потрібна церемонія з конфетті та іншими дурницями. Але йому хотілося перехопити її усмішку, якщо вона визирне у вікно машини; хоча не треба — ще, чого доброго, влучать їй ненароком черевиком в око. Голос молодого Монта палко пролунав у нього над вухом:

— До побачення, сер. Спасибі вам! Я страшенно щасливий.

— До побачення,— мовив Сомс.— Не запізніться на поїзд.

Він стояв на третьому східці знизу, звідки міг дивитися поверх голів — безглуздих капелюхів і голів. Вони вже сіли в автомобіль; ось їх уже засипають конфетті, кидають услід черевик. Щось затопило Сомсові груди, підступило до горла, і раптом — хтозна-чому!— все розпливлося в його очах.

XI. ОСТАННІЙ ІЗ СТАРИХ ФОРСАЙТІВ

Коли настав час виряджати в останню путь цей разючий символ, Тімоті Форсайта,— останнього із чистих індивідуалістів, єдину людину, яка не чула про світову війну,— всі визнали, що вигляд у нього чудовий: навіть смерть не підірвала його здорового організму. Для Смізер і куховарки обряджання покійника стало остаточним доказом того, що вони завжди вважали неможливим,— кінця земного існування старої родини Форсайтів. Бідолашному містерові Тімоті тепер доведеться взяти арфу і співати в товаристві міс Форсайт, місіс Джулії, міс Гестер; разом із містером Джоліоном, містером Свізіном, містером Джеймсом, містером Роджером і містером Ніколасом. Чи буде там місіс Геймен, здавалося сумнівним, коли взяти до уваги, що її тіло спалено. В душі куховарка вважала, що містер Тімоті почуватиме себе не дуже приємно — він завжди був запеклим ворогом катеринок. Скільки разів їй доводилося казати: «От бісова штука! Знову вона під вікном! Смізер, ви б збігали і попросили, щоб її забрали геть». А насправді їй так кортіло послухати музику! Проте вона знала, що за хвилину містер Тімоті подзвонить і скаже: «Ось, дайте йому півпенса і хай собі йде». Частенько вони були змушені докладати ще й своїх три пенси, щоб випровадити катеринщика далі,— Тімоті завжди недооцінював вартості емоцій. На щастя, в останні роки, чуючи звуки катеринки, він вважав, що то дзижчить зелена муха, і їм стало легше, до того ж вони дістали можливість тішитися музикою. Але арфа! Куховарку брали сумніви. Це щось нове! А містер Тімоті ніколи не любив нового. Та вона не ділилася своїми сумнівами зі Смізер, у якої були свої погляди щодо царства небесного, і то такі своєрідні, що могли хоч кого збити з пантелику.

Коли Тімоті обряджали, куховарка плакала, а потім вони всі разом розпили пляшку хересу, яка призначалася на різдво,— тепер це вино, певна річ, ні до чого. Боже милий! Вона прожила тут цілих сорок п'ять років, а Смізер сорок три! А тепер вони оселяться в маленькому будиночку в Тутінгу, житимуть там на свої заощадження і на ті гроші, які ласкаво відписала їм міс Гестер. Стати на нову службу після такого славного минулого — та нізащо в світі! Але їм би хотілося ще раз побачити містера Сомса, і місіс Дарті, і міс Френсі, і міс Юфімію. І навіть якщо їм доведеться самим найняти кеб, вони неодмінно поїдуть на похорон. Шість років містер Тімоті був їхньою дитиною, з кожним днем стаючи дедалі молодшим, аж поки йому вже не було куди молодшати і він пішов з життя.

Належні години чекання вони провели, чистячи й підмітаючи, ловлячи останню мишу, яка ще зосталася в домі, труячи останнього таргана, щоб усе залишити в бездоганному порядку, а також обговорюючи, що вони куплять під час розпродажу: скриньку для шитва міс Енн; гербарій водоростей міс Джулі (тобто місіс Джулії); екран для каміна, вишитий міс Гестер; і волосся містера Тімоті — золоті кучерики, вставлені в чорну рамку. Неодмінно треба буде все це купити — тільки ж тепер усе так подорожчало!

Сомсові довелося розіслати запрошення на похорон. Він продиктував їх у своїй конторі Гредменові — тільки кревні родичі, і без квітів. Замовили шість карет. Заповіт буде прочитано потім, удома.

Сомс прибув об одинадцятій подивитись, чи все готове. За чверть години приїхав старий Гредмен у чорних рукавичках і з крепом на капелюсі. Вони з Сомсом стояли, чекаючи, у вітальні. О пів на дванадцяту під будинком вишикувалась низка карет. Але більше ніхто не з'явився. Гредмен сказав:

— Мене це дивує, містере Сомсе. Я сам розіслав усі запрошення.

— Не знаю,— озвався Сомс,— він утратив зв'язок з родичами.

Сомс часто помічав раніше, наскільки уважніше ставилися в його родині до мертвих, ніж до живих. А тепер та одностайність, з якою всі родичі зібралися на весілля Флер і ухилились від присутності на похороні Тімоті, очевидно, свідчила про якусь радикальну зміну. Звичайно, тут могла бути й інша причина, бо Сомс відчував, що якби він не знав змісту заповіту Тімоті, то, можливо, і сам не прибув би сюди з делікатності. Тімоті залишив чималу спадщину, а прямого спадкоємця у нього не було. Тож кожен побоювався, щоб інші не подумали, нібито він сподівається на якусь частку.

О дванадцятій процесія рушила. У першій кареті везли Тімоті в труні під скляним віком. У другій кареті їхав Сомс — сам; потім Гредмен, теж сам; далі — куховарка і Смізер. Спочатку їхали ступою, але скоро, підбадьорені сонячною погодою, перейшли на клус. Біля воріт Гайгейтського кладовища їх затримала служба в каплиці. Сомс волів би почекати надворі. Він не вірив ні одному слову священика; але з другого боку, служба була своєрідною формою страхування, яким навряд чи варто нехтувати на випадок, якщо служба все-таки дає які-небудь гарантії.

До родинного склепу вони пішли парами: він з Гредменом, Смізер з куховаркою. Не вельми людний похорон останнього із старих Форсайтів!

Повертаючись на Бейзвотер-род, Сомс не без сердечної теплоти запросив Гредмена в свою карету. В нього був сюрприз для старого, який прослужив Форсайтам п'ятдесят чотири роки — подарунок, яким Гредмен має завдячувати тільки йому, Сомсові. Він добре пам'ятає, як на другий день після похорону тітоньки Гестер сказав старому Тімоті: «Дядечку Тімоті, не треба забувати про Гредмена. Він так старався для нашої родини. Чи не відпишете ви йому п'ять тисяч?» Він пам'ятає, як здивувався, коли Тімоті, що відписував будь-яку свою власність з великою неохотою, ствердно кивнув головою. А тепер старий аж помолодіє від радощів, бо у місіс Гредмен, як відомо Сомсу, хворе серце, а їхній син повернувся з війни без ноги. Сомсові було страх як приємно подарувати йому п'ять тисяч фунтів, що належали Тімоті. Вони сіли вдвох у маленькій вітальні, де стіни були, як райське видіння, небесно-блакитні з позолотою, а рами всіх картин неприродно блищали, а на меблях не було жодної пилинки,— сіли, щоб разом прочитати цей невеличкий шедевр — заповіт Тімоті. Сомс умостився в кріслі тітоньки Гестер, спиною до світла, а Гредмен сидів обличчям до світла на дивані тітоньки Енн. Поклавши ногу на ногу, Сомс почав:

— «Це є мій заповіт і остання воля, яку висловлюю я, Тімоті Форсайт, що мешкає в будинку «Бауер» на Бейзвотер-род у Лондоні. Я призначаю свого племінника Сомса Форсайта, що мешкає в будинку «Притулок» у Мейплдергемі, і Томаса Гредмена, що мешкає в будинку номер 159 у Гайгейті (далі вони іменуються довіреними особами) бути довіреними особами і виконавцями цього мого заповіту. Вищезгаданому Сомсові Форсайту я відписую одну тисячу фунтів стерлінгів, вільних від податку на спадщину, а вищезгаданому Томасові Гредмену відписую п'ять тисяч фунтів стерлінгів, вільних від податку на спадщину».

Сомс зупинився. Старий Гредмен нахилився вперед, судорожно стиснувши товстими пальцями свої чорні повні коліна; його рот розтулився так широко, що в зубах заблищали три золоті пломби; очі його моргали, з них поволі викотилися дві сльози. Сомс швидко читав далі:

— «Решту моєї власності у будь-якому її вигляді я заповідаю моїм довіреним особам реалізувати і використати на такі потреби: сплатити всі мої борги, похоронні видатки і будь-які витрати, пов'язані з цим заповітом, а решту спадщини зберігати під опікою для того прямого нащадка чоловічої статі мого батька Джоліона Форсайта від його шлюбу з Енн Пірс, який після смерті всіх прямих нащадків — чоловічої чи жіночої статі — вищезгаданого мого батька від його вищезгаданого шлюбу, що будуть живі на час моєї смерті, останнім досягне повноліття, тобто йому сповниться двадцять один рік, причому я висловлюю бажання, щоб моя власність охоронялася до крайніх меж, дозволених законами Англії, на користь такого нащадка чоловічої статі, як зазначено вище».

Сомс прочитав, ким підписаний і завірений документ, і подивився на Гредмена. Старий утирав чоло великою носовою хусточкою, яскраві барви якої несподівано надали цій церемонії святкового відтінку.

— Оце-то заповіт, містере Сомсе — проказав він, і було ясно, що юрист у ньому цілком переважив людину.— Оце-то заповіт! Адже тепер у сім'ї двоє немовлят і кілька малих дітей; якщо один із них доживе до вісімдесяти років — це не таке вже й диво — та додати до цього двадцять один рік, то вийде сто років; а спадщину містера Тімоті слід оцінити не менше як у сто п'ятдесят тисяч фунтів. Складні проценти при п'яти щорічних подвоюють вклад кожні чотирнадцять років. Через чотирнадцять років буде триста тисяч, а через двадцять вісім — шістсот тисяч; через сорок два роки — мільйон двісті тисяч; через п'ятдесят шість років — два мільйони чотириста тисяч; через сімдесят років — чотири мільйони вісімсот тисяч; через вісімдесят чотири роки — дев'ять мільйонів шістсот тисяч... А через сто років вийде цілих двадцять мільйонів! І ніхто з нас не доживе, щоб скористатися ними. Оце-то заповіт!

Сомс сухо сказав:

— До того часу може статися що завгодно. Всі ці гроші може забрати держава; тепер усе можливе.

— П'ять процентів,— сказав сам до себе Гредмен.— Я забув, містер Тімоті вклав свій капітал у консолі; враховуючи прибутковий податок, ми дістанемо не більше двох процентів. Щоб не помилитися, скажемо вісім мільйонів. Усе ж таки це кругленька сума!

Сомс підвівся і простяг йому заповіт.

— Ви поїдете в Сіті. Візьміть на себе цю справу і зробіть усе, що належить. Умістіть оголошення; хоча у нього й немає ніяких боргів. Коли розпродаж?

— Наступного вівторка,— сказав Гредмен.— Доки помруть усі, хто тепер живий, та ще двадцять один рік — доведеться довго чекати. Але я радий, що капітал залишиться в родині...

На розпродаж, який відбувався не у Джобсона — через те, що всі речі були у вікторіанському стилі,— зібралося куди більше людей, ніж на похорон, хоч куховарка і Смізер не прийшли, оскільки Сомс пообіцяв, що сам придбає для них усе, чого, вони бажають. Присутні були Вініфред, Юфімія і Френсі; Юстас прибув теж — у власному автомобілі. Сомс заздалегідь купив мініатюри, барбізонців і малюнки Дж. P.; реліквії, що не мали ринкової вартості, лежали в окремій кімнаті для членів сім'ї, які, може, схочуть узяти що-небудь на згадку. То був єдиний привілей, наданий Форсайтам на цьому аукціоні, який відзначався майже трагічною млявістю. Ніщо з меблів, ні одна картина, ні одна порцелянова статуетка не відповідали сучасним смакам. Колібрі обсипались, як осіннє листя, коли їх дістали з скляної шафки, де вони провисіли на дротиках цілих шістдесят років. Сомсові боляче було дивитись, як крісла, що в них сиділи його тітоньки, невеликий рояль, на якому вони майже ніколи не грали, книжки, оправи яких вони розглядали, порцеляну, з якої вони витирали порох, портьєри, які вони розсували, килимок, що грів їм ноги, і — що найгірше — ліжка, в яких вони спали й помирали,— як усе це ставало власністю дрібних торговців і хатніх господарок із Фулгема. А що можна було зробити? Купити все це і скласти у комірчині? Ні, нехай ці речі спіткає доля всього живого і всіх меблів, хай вони старішають і розвалюються. Але коли виставили канапу тітоньки Енн і вже зібралися були віддати її комусь за тридцять шилінгів, Сомс раптом вигукнув «П'ять фунтів!» Це була справжня сенсація, і він став власником канапи.

Коли розпродаж закінчився, розвіявши весь цей вікторіанський порох, Сомс вийшов із задушливого аукціонного залу надвір, де крізь імлу сяяло жовтневе сонце, і йому здалося, що останній затишок цього світу вмер і скрізь висить табличка: «Здаємо в оренду». На обрії — революції; Флер у Іспанії; від Аннет ніякої втіхи; будинку Тімоті на Бейзвотер-род уже немає. Зневірений, самотній Сомс пішов у Гаупенорську галерею. Там була виставка акварелей його кузена Джоліона. Сомс пішов туди, щоб виявити до них свою зневагу: може, йому трохи полегшає. Від Джун до Велової дружини, від неї до Вела, від Вела до його матері, від неї до Сомса просочилася новина, що будинок, той фатальний будинок у Робін-Гілі, продається, і Айріні їде до свого сина в Британську Колумбію чи ще кудись. На одну мить у Сомса промайнула шалена думка: «Чому б мені не купити його? Я будував його для своїх...» Але він одразу ж відігнав цю думку. Надто похмурий був би такий тріумф; надто багато принизливих спогадів викликав той будинок і в нього, і у Флер. Після всього, що сталось, вона ніколи не погодиться там жити. Ні, нехай будинок перейде до рук якого-небудь пера чи спекулянта. Від самого початку він був яблуком незгоди, яйцем, з якого вилупилася змія ворожнечі; а тепер, коли ця жінка виїхала, від нього лишилася тільки порожня шкаралупа. «На продаж або в оренду». Сомс уже бачив в уяві це оголошення на дошці, що височить над повитим плющем муром, який він колись спорудив.

Сомс оглянув перший із двох залів галереї. Так, доробок і справді чималий! Тепер, коли його кузен помер, ці акварелі вже не здавалися такими банальними. Малюнок приємний, в ньому передано навіть повітря, і в манері відчувається якась індивідуальність. «Його батько і мій батько; він і я; його дитина і моя!— думав Сомс.— Так воно й триває. А все через ту жінку!» Перебуваючи під заспокійливим впливом подій минулого тижня, зворушений сумною красою осіннього дня, Сомс ближче, ніж будь-коли, підійшов до усвідомлення істини, якої не дано зрозуміти чистокровному Форсайтові: істини, що тіло краси таїть у собі духовну суть, побачити яку може тільки щира людина, котрій чужі егоїстичні прагнення. Зрештою, саме завдяки своїй любові до дочки йому пощастило наблизитись до цієї істини; можливо, саме ця любов примусила його хоч трохи зрозуміти, чому він випустив з рук своє щастя. І в цій галереї, серед акварелей свого родича, який осягнув те, що для нього залишилося недосяжним, він думав про нього і про неї з вибачливістю, яка здивувала його. Але він не купив жодної акварелі.

І саме тоді, коли він вирішив вийти на свіже повітря і вже рушив до виходу, біля каси сталася зустріч, якої він підсвідомо чекав,— у галерею зайшла Айріні. Отже, вона ще не виїхала і робить прощальні візити останкам його кузена! Сомс придушив мимовільний інстинктивний потяг, машинальну реакцію своїх почуттів на чари цієї жінки, якою він колись володів, і пройшов повз неї, відвернувши погляд. Але коли він минув її, його охопило могутнє, непереборне бажання подивитись на неї ще раз, і він мимохіть озирнувся. Нарешті вже всьому кінець: біль і полум'я його життя, безумство й жага, його єдина поразка — все це буде позаду, коли вона, Айріні, оце зараз зникне з його очей; навіть такі спогади, хоч які вони болісні, мають свою цінність. Айріні теж озирнулася. Несподівано вона підняла руку в рукавичці, її уста ледь усміхнулися, темні очі ніби заговорили. Настала Сомсова черга не відповісти на усмішку і на прощальний помах руки; він вийшов на фешенебельну вулицю, тремтячи з голови до ніг. Він зрозумів, що вона хотіла сказати: «Тепер, коли я йду звідси назавжди і буду вже недосяжна ні для тебе, ні для твоїх родичів, пробач мені; я бажаю тобі всього найкращого». Ось що означав її жест: останній доказ тієї страшної реальності, яка ігнорує моральність, обов'язок, здоровий глузд; огида цієї жінки до нього, хто володів її тілом, але ніколи не доторкнувся ні до її душі, ні до її серця. Він був боляче вражений; так, куди болючіше, аніж тоді, якби вона пройшла повз нього байдужа, наче в масці, і не поворухнула рукою.

Через три дні, в тому самому жовтні, що так швидко жовтів, Сомс узяв таксі й, прибувши на Гайгейтське кладовище, пішов крізь білий ліс надгробків угору — туди, де на пагорбі був склеп Форсайтів. Біля кедра, над катакомбами і колумбарієм, високий, потворний і індивідуальний, цей склеп здавався вершиною системи конкуренції. Сомс пригадав суперечку, в якій Свізін наполягав на пропозиції вирізьбити на фасаді герб з фазаном. Пропозиція була відхилена на користь кам'яного вінка над простим написом: «Родинний склеп Джоліона Форсайта, 1850». Склеп був у доброму стані. Всі сліди недавнього поховання були усунені, і твереза сіра споруда спочивала, суплячись проти сонця. Тепер там лежить уся родина, крім дружини старого Джоліона, яка за домовленістю повернулася спочивати в склепі своєї сім'ї, в Суффолку, самого Джоліона, похованого в Робін-Гілі, і Сюзен Геймен, тіло якої було піддане кремації, так що ніхто не може сказати, де вона спочиває. Сомс дивився на склеп задоволено: масивний, не вимагає особливого догляду, а це важливо, бо він чудово знав, що ніхто не доглядатиме склепу, коли йому самому настане кінець, а скоро час і собі шукати місця для вічного спочинку. Можливо, попереду в нього ще двадцять років, але хтозна, як воно буде. Двадцять років без тітки, без дядька, з дружиною, про яку краще нічого не знати, з дочкою, яка пішла з дому. Настрій схиляв до меланхолії і спогадів про минуле.

Кажуть, що на цьому кладовищі спочиває багато відомих людей, похованих дуже пишно. Та й вид на Лондон звідси пречудовий. Аннет колись дала йому прочитати оповідання цього француза, Мопассана,— страшенно похмура річ про те, як однієї ночі мерці повиходили зі своїх могил і всі благочестиві написи на їхніх надгробках перетворилися на описи їхніх гріхів. Зовсім неправдива історія. Він не ручається за французів, але в англійців вад не так уже й багато, якщо не брати до уваги їхніх зубів і смаків, які й справді в дуже занедбаному стані.

«Родинний склеп Джоліона Форсайта, 1850». Багато покійників поховано тут відтоді, багато живих людей стали тліном! Гудіння літака, що пропливав під золотавими хмарами, змусило Сомса підвести очі. Відбулася величезна експансія. Але однаково все закінчується на кладовищі — закінчується іменем і датою на надгробку. І з дивною гордістю Сомс подумав, що ані він, ані його родина нічим не сприяли цій гарячковій експансії. Надійні, добропорядні посередники, вони з гідністю робили своє діло, керували й володіли. Щоправда, Пишний Доссет у бездарний період споруджував будинки, а Джоліон у сумнівний період малював картини, але, наскільки Сомс міг пригадати, більше ніхто з Форсайтів не бруднив собі рук, створюючи що-небудь, коли не рахувати Вела Дарті, який пробує розводити коней. Вони нагромаджували свою власність, були повіреними, юристами, купцями, видавцями, фінансистами, директорами, земельними агентами, навіть військовими — ось що вони робили! Країна розширювала свої кордони, так би мовити, незалежно від них. Вони перевіряли, контролювали, захищали і багатіли з цього процесу,— і як подумаєш, що Пишний Доссет починав жити, не маючи за душею майже нічого, а його прямі нащадки володіють власністю, що, на думку старого Гредмена, оцінюється не менше як у мільйон, а може, навіть у півтора мільйона, то їм повелося не так уже й погано! А проте Сомсові часом здавалося, що рід Форсайтів уже втратив увесь свій запал, що його власницький інстинкт видихається. Форсайти четвертого покоління вже нібито неспроможні нагромаджувати капітал: вони тягнуться до мистецтва, літератури, сільського господарства, ідуть у армію або просто живуть на успадковані гроші — немає в них рушійної сили, немає завзяття. Якщо вони не схаменуться, їм загрожує вимирання.

Сомс відвернувся від склепу і став обличчям до вітру. Повітря тут, на пагорбі, було б чудове, якби його нервам не вчувався в ньому запах смерті. Він неспокійно подивився на хрести, урни, ангелів, імортелі, на квіти, пишні або зів'ялі, і раптом помітив місце, яке здалося йому таким несхожим на все інше тут, що він мимоволі ступив кілька кроків, щоб роздивитися його ближче. Тихий куточок з масивним, незвичайної форми хрестом із сірого нетесаного граніту і чотири темні тиси, що виструнчились, наче вартові. Тут не було тісно від інших могил, бо позаду простягався обсаджений самшитовим живоплотом садок, а попереду стояла золотиста береза. Цей оазис у пустелі стандартних могил збудив естетичне почуття Сомса, і він сів там на осонні. Крізь тремтливе, позолочене осінню березове листя він дивився на Лондон і гойдався на хвилях споминів. Він бачив Айріні на Монпельє-сквер, коли її коси були іржаво-золоті і її білі плечі належали йому,— Айріні, здобуток його пристрасті, здобуток, що не схотів стати його власністю. Бачив тіло Босіні, що лежало в білому моргу, Айріні, що сиділа на канапі й дивилася в простір очима смертельно пораненої пташки. Він згадав, як зустрів її біля маленької зеленої Ніоби в Булонському лісі і як вона знову йому відмовила. Уява перенесла його до річки в той листопадовий день, коли народилася Флер, до пожовклого листя, що пливло по зеленкуватій воді, і змієголових водоростей, що, припнуті й сліпі, безнастанно звиваються, викручуються і вириваються. Перенесла до вікна, відчиненого в холодну зоряну ніч над Гайд-парком, у кімнату, де лежав мертвий батько. Уява полинула до картини «Місто майбутнього», до першої зустрічі того хлопця і Флер; до синюватого диму сигари Проспера Профона, до Флер, що показувала крізь вікно вниз, де «никав» той чужоземець. До Айріні, яка сиділа поруч із його нині мертвим кузеном на трибуні стадіону «Лорд». До неї і до її сина в Робін-Гілі. До канапи, на якій, забившись у куток, лежала Флер; до її уст, що притулилися до його щоки, до її прощального слова: «Таточку!» І раптом він знову побачив руку Айріні в сірій рукавичці, її прощальний помах на знак прощення.

Він сидів там довго, відтворюючи в пам'яті свій життєвий шлях, який проклав за беззаперечним велінням свого власницького інстинкту, і підбадьорюючи себе навіть спогадами про невдачі.

«Здаємо в оренду» форсайтівські часи, форсайтівський спосіб життя, коли кожен мав право володіти своєю душею, своїм капіталом і своєю дружиною і ніхто не обмежував і не ставив під сумнів це його право. А тепер держава заправляє чи скоро заправлятиме його капіталом, його дружина заправляє сама собою, і лиш одному богові відомо, хто заправляє його душею. «Здаємо в оренду» цю здорову й просту віру!

Клекоче й піниться бурхливий вал, який несе з собою нове життя, що розів'ється лише тоді, коли почне спадати руїнницька повінь. Сидячи там, Сомс підсвідомо розумів, що наближаються великі зміни, але уперто зосередив свої думки на минулому, як вершник, що мчить крізь буряну ніч, сидячи обличчям до хвоста свого скакуна.

Хвилі перекочуються через вікторіанські загати, затоплюючи власність, усталені звичаї і побут, мелодійну музику й старі форми мистецтва,— хвилі, що залишають на його губах солоний присмак, наче присмак крові, підступаючи до підніжжя Гайгейтського пагорба, де знайшла свій вічний спочинок вікторіанська доба. І, сидячи тут, на високості, в цьому особливому куточку, Сомс, схожий на символічну статую Капіталовкладення, відмовлявся чути їхній безнастанний гуркіт. Він інстинктивно не боровся з цими хвилями — в ньому було досить примітивної мудрості тварини, що єдина на світі має власність і зветься людиною. Хвилі втихомиряться, коли задовольнять свій гарячковий періодичний потяг до грабунку й руйнації, коли нагуляються й наситяться плюндруванням чужих творінь і чужої власності; вони вляжуться і спадуть, і власність відродиться знову, на цей раз у новій формі, підказаній інстинктом, давнішим за гарячку перемін,— інстинктом домашнього вогнища.

«Je m'en fiche»,— казав Проспер Профон. Сомс не казав: «Je m'en fiche»,— це вираз суто французький, а той суб'єкт і так набрид йому до краю; але в глибині душі Сомс знав, що зміна — це тільки проміжок смерті між двома формами життя, руйнація потрібна для того, щоб звільнити простір для нової власності. То й що, коли вивішують оголошення і здають в оренду свою затишну оселю? Вона не довго стоятиме пусткою; незабаром хтось прийде і стане її власником.

І лиш одне непокоїло Сомса, коли він сидів у цьому тихому закутку: серце його знемагало від туги, бо сонце чарівними спалахами осявало йому обличчя, хмари й золоте березове листя; бо вітер так ніжно шелестів у листі, і зелень тисів була така темна, і серп місяця в небі був такий блідий.

Хоч як він її жадав, хоч як прагнув до неї — йому не судилося володіти красою і любов'ю цього світу!