Сам себе катаю

Траси, що ведуть до миру

Щороку на земній кулі проходять понад 700 різних міжнародних змагань велосипедистів. Поряд з одноденними гонками, які розігруються переважно на Олімпійських іграх та чемпіонатах світу, проводяться ще десятки багатоденних турів — чи не найважчих випробувань для лицарів педалей. Наприклад, на нашому континенті добре прижилися такі міжнародні гонки, як "Тур де Франс", "Тур де л'Авенір", "Молочний тур", "Джіро д'Італія". Їх організатори взяли за правило запрошувати на свої велотури радянських гонщиків, які уславили себе самовідданою і чесною боротьбою на довгих трасах. Наші гонщики не раз виходили переможцями в турах по Югославії, Франції, Італії та Англії. Проте без перебільшення можна сказати: найпопулярнішою на планеті стала велогонка Миру.

Щовесни у святкові Першотравневі дні символічна біла голубка Пікассо немов скликає під свої крила велосипедистів світу, щоб рушити з ними трасами, які ведуть до мільйонів людських сердець. Ідеалами цього велосипедного форуму стали Мир і Дружба — поняття, що близькі і зрозумілі народам усіх країн і континентів. Тож не випадково велогонка Миру, на відміну від інших велотурів, проходить не пустельними магістралями, а крізь живі людські "коридори". На її траси сходяться тисячі і тисячі людей різних національностей, щоб засвідчити не лише своє захоплення динамічним велосипедним спектаклем, а й приналежність до великого корпусу сил миру.

Світлу мрію людства про мир велосипедисти, взяли під свої спортивні стяги, коли в Європі дотлівали згарища війни. Чому вибір випав на велосипед? Бо ця вочевидь найулюбленіша в світі проста машина, яка рухається не двигуном, а серцем, може зримо продемонструвати заповітне бажання людей жити в мирі та дружбі. А ще — вона дає можливість молоді проявити не тільки спортивну доблесть, а й свою рішучість відстояти на землі найдорожче. Мир і велосипед єднає життєдайна ритміка людських сердець.

…Травень 1948 року. У Празі і Варшаві підіймаються із руїн будинки, на засипаних родючим ґрунтом воронках зацвітають перші весняні квіти. Жителі міст вийшли на відбудову і раз по раз вдивляються у прозору голубінь неба, немов звіряючи по ньому чистоту своїх помислів. За такої пори із столиць Чехословаччини і Польщі вирушили назустріч одна одній дві групи велосипедистів. Не було тоді ні єдиної форми, ні спортивних машин, їхали на так-сяк відремонтованих велосипедах довоєнних зразків, прихопивши з собою рюкзаки, запасні камери і флакончики з клеєм. Не всюди можна було проїхати, нерідко доводилося складати на обочині велосипеди і гуртом розчищати собі дорогу від завалів на вулицях, які ще не залікували рани війни. Кожний спортсмен був у дорозі і за механіка, і за кухаря, і за лікаря. Ентузіастам цієї "зустрічної велогонки Миру", як назвали її репортери, й судилося стати учасниками першої велогонки Миру.

З тих пір за ініціативою газет братніх соціалістичних країн "Руде право" (ЧССР), "Трибуна люду" (ПНР), пізніше — "Нойєс Дойчланд" (НДР) травневі гонки проводять кожного року. Поступово велогонка Миру вийшла за рамки спортивного свята лише кількох країн. Тепер на її старти прибувають представники) більше як двадцяти країн — із Африки, Азії, Америки, Європи. З-поміж них є ті, що тільки пробують свої сили у велоспорті, і визнані аси таких велосипедних країн, як Франція та Італія.

За традицією велогонка Миру розпочинається з прологу. Що являє собою цей вид змагань? Загалом його проводять як одиночну гонку на час. Учасники стартують з місця один за одним з інтервалом в одну хвилину. Відштовхуватися) ногами заборонено. Якщо один гонщик наздожене другого, то обидва зобов'язані їхати правою стороною дороги і на бічній відстані один від одного не менше 2 метрів. Перехрещування шляху одного гонщика іншим — забороняється. Гонщик, якого випередили, має гнатися за тим, хто випередив його, на відстані не менше 25 метрів. Крім того, у пролозі дозволяється виступати на спеціальних велосипедах з дисковими колесами, які зменшують опір повітря, дають змогу краще зберігати набрану швидкість.

Наступні командні гонки розгортаються на багатокілометрових етапах — від 30 до 200 кілометрів. Спортивну честь країни відстоює, як правило, команда із шести гонщиків. Здавалося б, яка може бути чітка команда на трасі, коли кожен сам по собі налягає на педалі? Але ж саме велогонки і відрізняються найскладнішою командною тактикою. У командній гонці велосипедисти поводяться, як перельотні птахи — витягуються в лінію вервечкою так, щоб опір повітря розтинав лише лідер, за яким у більш сприятливих умовах мчали б його товариші Минає кілька хвилин — і лідер збочує, займаючи останнє місце у вирі "своїх", а його місце одразу заступає наступний спортсмен. І знову стелиться під коле асфальт, якому, здається, немає кінця.

Якщо дивитися гонці навздогін, то можна побачити лише зігнуті спини і розсип номерів… Може скластися враження, — але застерігаємо: тільки на коротку мить, — що щільний стрій на велосипедах перекочується байдуже. Насправді ж суперники ревниво приглядаються один до одного, міряються силами, стриманістю нервів і все вичікують, а точніше, вираховують слушний момент, щоб шугонути у вістря гонки і змінити ситуацію на свою чи команди користь.

Тисячокілометрова траса із лабіринтами вулиць, крутими гірськими підйомами і карколомними спусками, небезпечними поворотами, розпеченим асфальтом, примхами погоди екзаменуватиме гонщиків за всіма параграфами спортивноі доблесті.

Кожний етап гонки має свою особливість і складність. Їхати потрібно на максимальній швидкості і водночас бути гранично зібраним, уважним і обережним Обстановка на трасі міняється щомиті, як і загострення боротьби між суперниками. Падіння або проколи шини рівнозначні поразці. У велогонках заміни, як, скажімо, у футболі немає: хто розпочав її, той і завершує. Повпредів миру визначає фініш етапу. Переможцям в командному заліку урочисто надівають голубі майки із силуетом голубки Пікассо, а лідер одержує футболку жовтогарячого кольору.

Звичайно, хтось звідає радість перемоги бодай на одному етапі і здобуде право випустити в небо вісників миру, а комусь дістанеться гіркота поразки. І тільки так: у цій шаленій гонці немає ніяких попусків, тут є тільки спортивна настійність і гаряче дихання суперників у спину.

"…Звісно, попервах нелегко було мені розібратися в нюансах і тонкощах велосипедної академії, проте незвичайність, аромат, неординарність видовища відчув одразу. Це був аромат не напудреного гімнастичного залу, не зеленого доглянутого лужка футбольного поля, не аромат талого льоду, на якому фігуристи виписують свої вишколені ази і буки.

Це було дещо інше. Інший світ, інша планета, інший час. Час, розтягнутий на декілька днів і ночей — абсолютно різних і несхожих між собою, — і все було спресоване в один подих, в одну мить. Це була гонка. І красивою робила її збірна СРСР!" Таке враження справила на співробітника "Правдьі" Є. Фадєєва велогонка Миру-77.

Один із непохитних принципів тактики нашої команди — це один за всіх і всі за одного. Переповім коротко епізод боротьби, що стався на вирішальному етапі гонок 1978 року. Якоюсь мірою він висвітлює крилате мушкетерське гасло, так би мовити, в дії. Визнаним лідером у цій гонці став Ааво Піккуус, гонщик екстра-класу, найсильніший і найпрацьовитіший, як називали його тоді за ідеальну техніку їзди і повне злиття з машиною. І вдачу мав винятково наполегливу. Суперники ставилися до нього шанобливо, бо бачили, як у минулорічній гонці Піккуус гадав не раз на асфальт, як його несли травмованого на носилках, викреслювали із списку призерів, а вранці він знову осідлував велосипед і гнався першим, не знімаючи жовтої майки. Тож цього разу за ним стежили сторожко і обачливо, застосовуючи впродовж траси жорсткий пресинг. Прорватися у вістря гонки було просто неможливо. І тоді наша команда змінила тактику. Крізь щілину, необачно залишену в групі суперників, несподівано "вистрілив" Олександр Аверін. Це сталося за 80 кілометрів до фінішу. Ніхто з суперників не сподівався на таку зухвалість, адже виклик кидають, як правило, за кілька кілометрів до фінішу. Зірветься, не витримає… А коли отямилися — вже було пізно. А наші гонщики, і той же непогамовний Піккуус, як одна дружна родина, "гальмували" гонку, працюючи з усіх сил на Аверіна. Так у збірній СРСР допомагають один одному навіть тоді, [коли доводиться жертвувати майкою лідера.

Неодноразові перемоги радянських гонщиків у велогонках Миру, власне, і відкрили їм шлях на великі арени міжнародного спорту. Нагадаємо: першим лавровий вінок за особисту перемогу на велогонці 1961 року привіз в країну Юрій Меліхов. Гайнан Сайхуджин, прозваний товаришами по команді "шаленим капітаном", став переможцем велогонки 1962 року. Через три роки велогонку Миру виграв Геннадій Лебедєв. Після цього впродовж 12 років ніхто із радянських спортсменів не міг повторити успіх Лебедєва. І лише в травні 1977 року четвертий лавровий вінок гонки Миру дістався Ааво Піккуусу. П'ятим у славному списку велогонщиків гонки Миру був Олександр Аверін, переможець велогонки-78, шостим — Сергій Сухорученков (1979 р.), восьмим — Шахід Загретдінов (1981 р.): і дев'ятим — знову Сергій Сухорученков, який через п’ять років повернув собі титул найсильнішого в престижних гонках. Двадцять один радянський спортсмен, що виступав на трасах Миру, виходив потім у чемпіони світу або Олімпійських ігор.

Спортивна цінність травневої велогонки безперечна. Недарма її називають "велосипедною академією" або неофіційним чемпіонатом світу з багатоденних гонок. За тридцять дев'ять років лише трьом гонщикам вдавалося перемагати тут більше одного разу. Назвемо їхні імена: Густав-Адольф Шур, спортсмен із НДР, відзначився двічі (1955, 1959 рр.), польський велосипедист Рішард Шурковський перемагав чотири рази (1970, 1971, 1973 і 1975 рр.), і двічі добивався успіху Сергій Сухорученков (1979, 1984 рр.).

Ця гонка ніколи не буває легкою, кожна по-новому розкриває характери відважних і сильних духом хлопців. На будь-якому перегоні мчать на межі своїх можливостей почорнілі від пилюки і спраги лицарі двох коліс. А яка зворушлива драма розігрується на трасі, коли усі потрапляють в завал. Несамовито виривають зчеплені педалями і кермами велосипеди. Хтось із розпачем відводить на узбіччя машину із зігнутим у "вісімку" колесом, а інший таки поривається рушити з обдертим коліном і без сідла… На допомогу потерпілим спішать із ввімкнутими мигалками і сиренами швидка медична і технічна служби. Ну, а той, кому пощастить повести гонку далі, торжествуватиме недовго. Цієї миті — він лідер, а через п’ять хвилин уже інший… Знеможені, але ощасливлені перемогою, в'їжджають вони на стадіон і підкошено падають на м'яку траву.

Велосипедні шосейні гонки, як і інші технічні види спорту, не застраховані від небезпек. Широке полотно траси нерідко стає для гонщика на якусь мить лезом бритви, і спробуй тоді утриматися в сідлі. Високі швидкості, постійні зміни обстановки, сюрпризи погоди, скупчення великої кількості двоколісної техніки — ось головні винуватці несподіваних і прикрих пригод.

"Так, ми падаємо. І розбиваємося. І ламаємо собі ребра і ключиці. А буває, що їдемо із синяками та загіпсованими руками. Але той, хто скаже собі: "Мені боляче, треба поривати з цим", той не спортсмен. Тим більше не велосипедист. Не хочу підносити до небес мужність велосипедистів, але коли потрапив у завал, розбився — вискакуй, хапай машину, сідай у сідло, не вагаючись ні секунди, ні долі секунди, інакше не надолужиш прогаяне…" Ці слова належать першому радянському олімпійському чемпіону з велоспорту Віктору Капітонову, пізніше головному тренеру збірної СРСР, під керівництвом якого одержано десятки блискучих перемог. У них жодної нотки про нарікання на долю, навпаки — вчувається гордість за ті мужні випробування, які дарує справжнім мужчинам велоспорт, Цілком заслужено називають велогонщика лицарем без страху і сумнівів.

Гонка Миру — це і утвердження духу велосипедного братства, і таких високих моральних якостей, як взаємовиручка і дружня допомога. Серед її учасників вважається жестом честі поділитися у скруті шматком бутерброда і останнім ковтком води, чого іноді не вистачає для вирішального ривка. За всю історію велотур Миру не було такого випадку, щоб механік технічної допомоги, яка очолює колону автомашин під номером "1", відмовив у послузі "чужому" гонщику, у якого трапилася аварія чи поломка. Ризикуючи навіть тим, що запасних машин чи деталей може не лишитися для своєї команди. На кожному етапі технікам, які своєчасно подають допомогу спортсменам інших команд, присвоюється звання "кращого механіка".

Серце, велосипед і душевна радість — емблема Шяуляйського велофестивалю.

Триколісний веломобіль Р. Бундшуха (США). Педікар із закритим кузовом (Японія). Веломобіль, обладнаний маховиком (Франція)

Пєдінар з відкритим кузовом (Канада). Веломобіль-карета — дітищє французьких конструкторів. Складений веломобіль "Колибри-22", створений В. Уляновським.

Веломобіль для сільськогосподарських робіт. Веломобіль автомобільної компоновки (Японія). Велосипед із легким кузовом.

Веломобіль-всюдихід.

Велмобіль "Вильнюс": 1 —обтічник; 2, 5, 7 — віконця обтічника; 3 — педалі; 4, 16, 17, 20 — ланцюговий привод; 6 — відсувна частина обтічника; 8—задня підвіска; 9 — шкворень заднього колеса; 10, 18 — колеса; 11 — кермова тяга; 12 — сидіння; 13 — важіль керування; 14, 15 — гальма; 16–20 — підвіска передньої частини корпуса; 21 —нижня несуча частина конструкції.

Двомісний туристичний веломобіль Московського клубу ентузіастів біотранспорту, удостоєний медалі ВДНГ СРСР: 1 — передня частина рами; 2 — каретка; 3— кермовий вал; 4 — гальмівна рукоять; 5 — задня частина рами; 6 — перемикач передач; 7 — кермовий барабан; 8— трос; 9 — регулювальна муфта; 10— кермова тяга; 11— скоба амортизатора; 12 — амортизуючі пружини; 13 — стикувальна скоба; 14 — з'єднувальний болт; 15 — шарнірне сполучення; 16 — втулка; 17 — вісь переднього колеса; 18 — скоба; 19 — пружина; 20 — хомут; 21 — підшипник.

Поступися дорогою транспорту, що рухається праворуч.

При повороті направо велосипедист поступається дорогою трамваю, що рухається праворуч.

Місце зупинки велосипедиста: а — на лінії розмітки із знаком "Поступися дорогою"; б — для пропускання транспортних засобів, що рухаються головною дорогою.

Велосипеди для найменших: "Мальчиш" і "Зайка".

Перекидні та підвісні сумки для веломандрів.

Заднє сидіння: 1—металева рама; — 2 підлокітник; 3 — сидіння із м'якою спинкою; 4 — підголовники; 5 — крюк зачеплення; І 6 — поперечна трубка багажника; 7 — планка з отвором М-10; 8 — кульово-опорний фаркоп.

Саморобний причіп: 1 — кульово-опорний фаркоп; 2— рюкзак "Ермак". Переднє сидіння: 1 — кермо; 2 — кермовий винос; 3, 4 — спинки і сидіння; 5 — металева опора.

Тридцять сім разів траси Миру проходили через столиці Чехословаччини, Польщі, Німецької Демократичної Республіки. А 38-ма вперше пройшла територією нашої Вітчизни. Це було 1985 року. 8 травня гонщики традиційно зібралися в Празі, провели пролог і того ж дня разом із тренерами і журналістами прибули на літаках до Москви. Перший етап кільцевої гонки на 120 кілометрів розпочався!травня, в День Перемоги над фашизмом. Є глибокий сенс у тому, що велогонка Миру проводилася в дні святкування Великої Перемоги і присвячувалася цій знаменній даті, бо це свято — символ палкого устремління народів світу до миру, символ їхньої ненависті до війни. І травнева велогонка того ж гатунку. Про це красномовно свідчить сама назва гонки, в цьому переконує її емблема — біла голубка Пікассо.

У московських гонках, що пройшли за трьома етапами, наша збірна вийшла лідери, випередивши команду в НДР на 57 секунд. Після цього учасники велотуру повернулися повітряним мостом до Праги, щоб продовжити боротьбу на дорогах ЧССР, ПНР і НДР.

Перемогу в гонці-85 виборола в командному заліку збірна СРСР. Білих голубів випустили в блакитне небо над Берліном Юрій Каширін, Петро Угрюмов, Ріхо Суун, Олександр Зінов'єв, Василь Жданов і Віктор Климов. Вони не лише римували перевагу, здобуту на московських трасах, а й довели відрив од ніццьких гонщиків до 2 хвилин 5 секунд. У сучасних велогонках, де перемогу нерідко вирішують долі секунди, це значить багато.

Того ж року конгрес Міжнародної спілки велосипедистів ухвалив рішення, за ким з 1986 року нашу країну визнано рівноправним співорганізатором велогонки Миру.

— Це нова епоха в історії велогонок Миру. Це приклад того, як змагання, організоване за ініціативою газет "Руде право", "Трибуна люду" і "Нойєс Дойчланд", не зважаючи на солідний вік, все ще перебуває молодим. Я щиро вітаю ведення СРСР і редакцію газети "Правда" до повноправних організаторів велогонки Миру, яка тепер одержить новий імпульс, набуде яскравішого звучання, — поцінив цю подію Анджей Левандовський, завідуючий відділом редакції польської газети "Трибуна люду".

Наступна, 39-та велогонка стартувала 6 травня 1986 року у весняно-квітучій столиці нашої республіки. Тисячі киян тепло вітали її учасників — спортсменів Фінляндії, Сірії, Франції, Чехословаччини, Монголії, Куби, Польщі, НДР, СРСР. Аренами змагань стали центральні вулиці і площі міста, прикрашені білим цвітм каштанів і палахкотливими чашами тюльпанів — Хрещатик і Паркова алея, бульвари Лесі Українки і Дружби народів, площа Ленінського комсомолу і вулиця Січневого повстання…

Тут буде доречним нагадати, що велоспорт на Україні має давні традиції. Ще наприкінці минулого століття в Одесі було засновано перше товариство велосипедистів і побудовано трек, де блискуче виступав "академік спорту" Сергій Уточкін, який пізніше пересяде на крила і стане знаменитим льотчиком. У 30-ті роки людина на велосипеді була досить значним явищем. При самодіяльних клубах навчальних закладах, установах і великих підприємствах діяли велосипедні секції створювалися спеціальні велостоянки. Наприклад, лише в Харкові його жителям видавалося понад 90 тисяч номерних знаків для користування велосипедом ні вулицях.

Чималої слави набули перші масові велопробіги, організовані в 1935–1937 роках. Так, 30 травня 1935 року вирушили з Одеси до Владивостока п'ять велосипедистів — одесит Михайло Рибальченко і четверо киян. 14 317 кілометрів гонщики проїхали за 117 днів, долаючи в середньому 120 кілометрів за добу. У черв ні того ж року на околиці села Камрівка Дніпропетровської області стартували і тому ж напрямі сільські спортсмени на чолі з Д. Бойком. Проїжджаючи за ден по 121 кілометру, вони накрутили до Владивостока 13 974 кілометри.

15 лютого 1936 в Києві біля оперного театру взяли старт п’ять командирів-прикордонників Василь Шубін, Іван Радевич, Володимир Тимофєєв, Віктор Морєв і старший групи Липа Людмирський, щоб здійснити рекордний велопробіг на відстань, швидкість просування і витривалість.

Відважних гонщиків не зупинили ні снігові замети на дорогах України, ні весняна багнюка на Закавказзі, ні пекучі піски Кара-Кумів в Туркменії, ні виснажлив спека в Узбекистані, ні люті морози Сибіру. Один лише перелік основних етап маршруту свідчить про його грандіозність. З Києва спортсмени взяли курс на Житомир — Тирасполь — Одесу — Сімферополь — Новоросійськ — Тбілісі—Баку — Ашхабад — Ташкент — Фрунзе — Алма-Ату. Далі вони пройшли Барнаул, Іркутськ, Читу, Хабаровськ, Владивосток. Подолавши більш як 15 тисяч кілометрів, велосипедисти повернули на зворотний шлях за маршрутом Хабаровськ — Якутськ-Братськ — Красноярськ — Новосибірськ — Свердловськ — Кіров — Ленінград-Мінськ — Київ — Москва.

Складні траси довелося долати прикордонникам. Асфальтових доріг тоді майже не було, рухалися грунтівками, гірськими стежинами, степами, болотами, пустелями, буреломами тайги, річками, озерами… Нерідко йшли пішки з машинами на плечах, несучи на собі ще й запчастини, харчі, одяг, намети тощо. Сувора, агресивна ситуація склалася за Красноярськом. Несподівано вдарив 35-градусний мороз, а потім здійнялася віхола, крізь яку не було видно навіть придорожніх телеграфних стовпів, що служили орієнтирами. Однак перечікувати негоду ніхто не хотів, тож рушили залізницею по рейках. Для цього велосипеди з'єднали попарно а колеса замінили на спеціальні, із ребардами. П'ятий командирський велосипед опирався на другу рейку з допомогою ролика, виставленого на ширину колії. Усі ці завбачливі пристосування, як і самі веломашини, були виготовлені на Харкіському велосипедному заводі.

Уся країна стежила за просуванням відчайдушних велосипедистів. У населенії пунктах їх зустрічали сердечно і з почестями. Місцеві ентузіасти нерідко приєднувалися до мандрівників на своїх велосипедах, прикрашених лозунгами, і супроводжували їх до наступного поселення.

6 лютого 1937 року веломарафонці фінішували у Москві. За їхніми плечима було 30 872 кілометри. Уряд нагородив героїв-прикордонників орденами Червоної Зірки. Для багатьох юнаків і дівчат довоєнних часів цей спортивний подвиг став справжнім уроком мужності.

24 травня 1937 року у Києві відбулася перша республіканська кільцева гонка з врахуванням досвіду змагань шосейників "Тур де Франс". Мета була одна — залучити до спорту якомога більше молоді, зокрема сільської, виявити найсильніших гонщиків і заодно випробувати вітчизняні машини. Учасники велотуру, а їх було понад сто, виступили на гоночних (група "А") і на дорожніх (група "Б") велосипедах. Їм випало проїхати п'ятнадцять етапів протяжністю 2265 кілометрів. Траса проходила за маршрутом: Київ — Житомир — Вінниця — Балта — Тирасполь— Одеса — Миколаїв — Кривий Ріг — Дніпропетровськ — Павлоград — Донецьк— Слов'янськ — Суми — Конотоп — Чернігів — Київ. Згідко з нормативами змагань мінімальна швидкість на дорожніх велосипедах не повинна була опускатися нижче 15, а на гоночних — 20 кілометрів за годину, дозволялася технічна допомога і заміна зіпсованих веломашин.

Кільце гонки замкнулося через двадцять діб. У групі гоночних машин перемогу здобув Михайло Рибальченко, який лідирував на всіх етапах. Його результат — 87 годин 52 хвилини 9 секунд. З-поміж учасників, що натискували на педалі дорожніх веломашин, кращим виявився Зігфрід Утос — спортсмен із колгоспу імені Шведської компартії Одеської області. Він фінішував через 98 годин 54 хвилини 22 секунди.

Спортивна цінність цього велотуру була в тому, що він започаткував у нашій країні проведення шосейних гонок і сприяв дальшому розвиткові радянського велоспорту. Опісля пройшли 1-й Всеросійський, 2-й Український, 1-й Грузинський велотури…

Нині велоспортом у республіці захоплюється понад 140 тисяч юнаків і дівчат. Традиційними стали у нас гонки на призи газет "Социалистическая индустрия", "Молодь України". Набули популярності "Чорноморський велотур", міжнародні змагання велосипедистів у Києві на честь Дня Перемоги, на які з'їжджаються команди міст-героїв, а також молоді гонщики з Польщі, Чехословаччини і НДР. Ціла плеяда українських велосипедистів входить до збірних команд СРСР.

Високу репутацію здобули на міжнародних аренах і київські майстри велоспорту. Тут слід згадати подію, віддалену від нас більш як на 30 років. Мається на увазі перша перемога радянських спортсменів у велогонці Миру-56. У складі нашої велодружини, яка виступала тоді втретє, був і вихованець українського велослорту — молодий киянин Микола Колумбет. Він першим серед наших гонщиків переміг на одному з етапів цієї велогонки, а в індивідуальнім заліку за сумою дванадцяти етапів посів почесне третє місце Саме тоді і було вперше привезено до Москви Великий кубок Всесвітньої Ради Миру.

— Ця перемога дісталася мені у запеклій боротьбі, її долю вирішили буквально останні сантиметри, — розповідав пізніше Микола. — Приємно було усвідомпювати, що ти перший з радянських гонщиків вписав своє ім'я в число переможців етапів. Та головне в іншому — після цього наші велогонщики повірили в реальність переможних фінішів.

Відтоді гонщики нашої країни майже завжди задавали тон у гонках. Блискучий успіх випав на долю українських велосипедистів у 1985 році. Вихованці Харківського центру олімпійської підготовки "Темп" Олександр Зінов’єв і Василь Жданов, а також Віктор Климов із Сімферополя у складі збірної стали переможцями велогонки Миру.

… І ось 39-та велогонка, що стартувала у Києві.

— Нелегко скомплектувати за шістнадцять днів команду для боротьби на трасі, довжина якої 2100 кілометрів, — сказав перед стартом старший тренер збірної СРСР Олександр Гусятников, котрий змінив на цьому посту знаменитого Віктора Капітонова. — Це змагання волі, характеру, де неможливо перемогти без відчуття ліктя друга. Перевагу було надано тим, на кого цілком покладалися. її одержали 28-річний Іван Романов, бронзовий призер чемпіонату світу 1983 року у груповій гонці на треку, титулований Сергій Усламін, надійний Асят Саїтов, Українську велосипедну школу представили молодий гонщик — двадцятирічний Володимир Пульников з Борисполя, який успішно виступив на всіх етапах відбірко-вих змагань — на Чорноморському узбережжі і в гонках дорогами Куби та Італії,— а також два чемпіони світу в командній гонці на сто кілометрів — капітан команди Василь Жданов із Харкова і сімферополець Віктор Климов.

Захоплююча, неповторна і по-своєму драматична боротьба найсильніших гонщиків планети завершилася на п'ятнадцятому етапі у Празі. Велосипедисти збірної СРСР стали "командними" переможцями. Увінчані лавровими вінками, вони випустили в мирне небо білих голубів. Друге місце посіли спортсмени НДР, третє — ЧССР… Це була дев'ятнадцята перемога радянських гонщиків,

"Не знаю змагань захоплюючіших і приємніших, аніж велосипедні. Стрімкий рух, постійна зміна вражень, свіже повітря, рівнини і гори, а головне — неповторний азарт боротьби на шосе… Впевнений: з велогонками за видовищністю можуть конкурувати хіба що гірські лижі. Нині, щоправда, спортивні репортери віддають перевагу футболові… А я пам'ятаю щасливу мить тріумфу переможців велогонок Миру. Бесідуючи з ними, переконався, що це справжні особистості", — поділився своїми думками в Києві на 39-й гонці журналіст французької газети "Юманіте" Еміль Бессон, яка в його газетярському житті була вже 21-ша!

40-ва ювелійна велогонка Миру стартувала в Берліні. На перших же кілометрах зав'язалася гостра боротьба між іменитими велосипедистами планети — спортсменами СРСР і НДР. У пролозі наша команда одержала переконливу перемогу, а лавровий вінок лідера дістався капітану команди Василю Жданову. Наші гонщики вели перед і після третього етапу. Але далі ініціативу перехопили німецькі велосипедисти. Поразка спіткала наших хлопців у роздільній гонці на 22 кілометри в чехословацькому місті Гаррахове, де траса проходила поряд із знаменитим трампліном, з якого можна стрибати на 200 метрів. Понад 60 гонщиків із 119 не змогли втриматися у сідлі і завершували дистанцію бігом, штовхаючи велосипед руками. На крутому підйомі двічі злітав ланцюг у машини Володимира Пульникова, який мав шанс на кращий результат. Посковзнувся і впав Василь Жданов. На цьому підступному косогорі наша збірна втратила 52 секунди. Саме з таким розривом у часі і вибороли перемогу спортсмени з НДР у командному заліку. А лідером цієї велогонки став німецький гонщик Уве Амплер.

Нелегким видався шлях нашої команди до перемоги, яку вона завоювала вдвадцяте. На перших етапах радянських гонщиків потіснили на незвичні для них місця — сьоме в командному заліку і дев'яте в особистому. Здавалось, назрівала сенсація… Але хлопці і головний тренер Олександр Гусятников зберегли оптимізм і, проявивши неабияку холоднокровність, дозволили собі проїхати спокійно ще два етапи, щоб зберегти сили для вирішального ривка. Фактично на шостому етапі — за вісім днів до Берліна — і визначилася доля велогонки Миру-88: радянська збірна гарантувала собі командну перемогу, а велосипедисти НДР зробили все можливе, щоб утримати в сідлі лідера Уве Амплера, котрий вдруге підряд довів свою перевагу над суперниками. Наш земляк, киянин В. Пульников, як і два роки тому, фінішував другим…

Кожна гонка Миру надовго вкарбовується у пам'ять і серця гонщиків. Бо окрім гострого суперництва й філігранної майстерності велоїзди, вона оповита ще й теплою атмосферою дружби і взаєморозуміння.

І прощаються її учасники, як брати, — ненадовго. Рівно через рік їх знову скличуть траси, що ведуть до найдорожчого, що є тепер на Землі.