Сашко

ВЕСНА І ПЕРША ЛАСТІВКА

А тим часом дні й місяці линули, як хвиля в Дніпрі. Я незчувся, як минула перша зима при окупантах. Дуже нам тяжко було в холодній нашій кімнаті. Ласун зробився сердитий і сидів на жердці, настовбурчений і мовчазний. Він, мабуть, думав, що ми шкодуємо для нього їжі, і як я не зазирав йому в вічі, як не говорив до нього лагідно, він не ставав веселішим. Перш ніж їсти самому, я завжди годував його. Але в нас тепер нічого не бувало смачного, та й того, що діставали, не вистачало на всіх. Але як можна пояснити це папузі?..

Пожвавішав Ласун тільки влітку, коли я зміг приносити йому різний зелений харч, ягоди, зернятка. Він знову почав белькотати собі в клітці, а часом називав сам себе, звичайно, жартома, «попка — дурень!..» Насправді він дуже розумний.

І знову наближалася зима, і знову мерзли ми в хаті і їли хліб наполовину з просяної луски. І я навіть забув про те, що все зле минає і неминуче приходить хороше. Проте забувати цього не слід…

Якось увечері в кублі Вовчихи знову зійшлися гості. Проходячи мимо коридором, я трохи постояв під її дверима і дуже здивувався: в квартирі було так тихо, наче вони там сиділи й мовчали. Не чути було музики, вигуків, тупоту ніг… Що сталося? Я нічого не міг зрозуміти… Може, Вовчиха хвора? Але ж я бачив її в цей день надворі. Вона гуляла із своїм шпіцом.

Другого дня, коли я був у Ромки, я сказав про це дяді Михайлові.

— Ага! — усміхаючись, вигукнув він. — Так їм і треба, продажним шкурам. Вже й на музику не тягне…

Але більше нічого не сказав дядя Михайло і нічого не пояснив нам. І тільки днів через п’ять він зустрів мене на вулиці і спитав:

— Ну, Сашко, то не грає більше музика у Вовчихи?

— Ні, щось не чути, — відповів я.

— Не скоро й почуєш, — сказав він загадково, потім озирнувся назад, наче хотів переконатись, що поблизу нікого немає, і майже прошепотів: — Червона Армія дала їм духу під Сталінградом… Розгромили їх і наступає далі. Діла, Сашко, пішли вгору! Бачив, які похнюплені ходять їхні офіцери? Усе шепочуться про щось… Фюрер оголосив траур по своїх дивізіях… їм тепер не до музики!..

— Ой як добре, дядю Михайле! — вигукнув я.

Але дядя Михайло спинив мене:

— Не кричи… Впіймаєшся… Скажи своїй бабусі про це — і більше нікому. Зрозумів? Гестапівці тепер ще злішими стануть… Ну йди собі додому та бережися…

Але я все-таки не міг іти. Я щодуху біг по вулиці і свистів, бо ж говорити дядя Михайло заборонив мені. А то б я кричав на все горло про нашу перемогу під Сталінградом.

А Вовчиха стала зовсім похнюплена. Зустрівши її на подвір’ї, я привітався і спитав:

— Як діла, тьотю?

А вона подивилась на мене й відповіла:

– Іди ти під три чорти від мене, хуліган!..

Ох, який я був радий, почувши це від неї. Як же їй не бути сердитою, коли такі діла на світі діються!..

Через кілька днів після того я сидів на Бессарабській площі проти Критого ринку. Я тут ніколи не розташовувався, але Ромчин батько попросив мене сідати з своєю скринькою саме тут. Кілька днів я ходив сюди і, сидячи тут, думав: нащо дядя Михайло посилає мене саме сюди? Адже він мені зовсім нічого не пояснив. Я тепер здебільшого сам сиджу на вулицях біля своєї скриньки, бо Грицько Мірошниченко тільки інколи виходить із чистильницькою скринькою. Він тепер продає цукерки на базарі. Мати десь купує в кустаря, а він продає. Я б не погодився.

Тільки я розташувався біля Бессарабки, як несподівано побачив біля себе дядю Михайла. Він поставив ногу на мою скриньку.

— Ну, синку, почисть і мені чоботи, хоч вони вже й подерті.

— Давайте, дядю Михайле, я вам зроблю їх, як дзеркало!

— Ну, ну, постарайся, синку.

— На поїзд поспішаєте, чи що?

— Ні, синку, оце вийшов — тут мені треба одного чоловіка побачити. Він має прийти до складу. Отам бачиш двері в підвал під Критий ринок? От туди має прийти один офіцер. Він мені обіцяв продати продуктів із складу.

— Офіцера не бачив.

— Ти, сидячи, поглядай — хто туди йтиме. Я зараз повернуся. Тільки добре стеж — хто туди йтиме і хто назад. Дивися ж, щоб ти не проґавив офіцера.

— Добре.

Я сидів і приглядався до всіх, хто приходив у склад. Мені здалося, що дядя Михайло просив мене приглядатися недаремно. Мій ніс учував тут якусь пригоду. Щоправда, виконувати це мені було неважко, бо до складу приходило дуже мало людей.

Години через дві знову прийшов дядя Михайло. Він оглянувся по сторонах і знову поставив ногу на мою скриньку.

— Треба трохи підновити блиск, — сказав він, — бо ото ходив по снігу, то вже й не подумаєш, що чоботи були начищені.

— Чоботи вогкі, дядю Михайле, не блищатимуть.

— Дарма, — відповів він, — які будуть, такі будуть… А от скажи, не приходив отой чоловік, про якого я тобі казав?

— Ні, не приходив.

— А може, ти не впізнав?

— Ні, не було. Приїздила вантажна машина з солдатами, набрали всяких продуктів і поїхали, а ще кілька підвід приїздили, теж набирали продукти й поїхали, потім звантажували дві машини в склад. Мабуть, масло.

— Ну, а з людей хто приходив?

— Троє цивільних. Двоє вже й пішли, а один зостався там, а потім приходили солдати поодинці й по двоє, теж уже пішли з складу.

— Так, так, синку, а проте це мене мало цікавить. Це я так.

В цю хвилину до складу під’їхала вантажна машина. На ній сиділо п’ятеро вантажників. Дядя Михайло зняв шапку й надів знову. Мені здалося, що йому не треба було знімати шапку на такому морозі і що він немовби подавав людям у машині якийсь сигнал, бо, як мені здалося, вони подивились на нього, потім швидко скочили з машини. Всі пішли в підвал, а шофер вийшов і став біля машини, тримаючи руки в кишенях. За хвилину вантажники почали виносити з складу ящики з маслом і лантухи з цукром та борошном. Видно було, що вони поспішали. Дядя Михайло подякував мені й пішов собі далі. Але я бачив, як він спинився за одною яткою з різним крамом і почав перебирати на прилавку різні дрібниці, раз у раз озираючись на вантажну машину.

Все це здалося мені дивним, хоч я вже бачив не одну машину біля складу.

За кілька хвилин вантажники навантажили машину, посідали самі в кузов, і машина швидко рушила. Вона зникла в напрямку на Печерськ. Я оглянувся на дядю Михайла. Його не було. Я все ж таки побачив його спину. Він швидко пробирався в базарному натовпі і за мить зник зовсім серед людей. І не встиг я проспівати й одного куплета своєї пісеньки, як з підвалу, де був склад, повибігали люди. Вони вигукували:

— Партизани! Партизани!

На базарі зчинилася метушня. Люди почали розбігатись. На всякий випадок наготувався тікати і я, але ждав, що воно буде далі?

Незабаром з’явилися солдати з автоматами. Вони оточили Критий ринок. Базар на той час уже спорожнів. Я тепер зовсім не відчував холоду. Навпаки, мені було тепло й радісно. Хотілося реготати в очі фріцам. Зовсім недалеко від мене стояв високий фашистський офіцер у довгій шинелі з піднятим хутряним коміром.

— Пане офіцер! Пане офіцер! — гукнув я до нього, показуючи на свою скриньку. — Давай почищу!

Як я й сподівався, йому було не до чобіт. Він повів по мені очима й одвернувся, потім, щось надумавши, підійшов до мене. Я підставив йому скриньку, але він не поставив на неї чобота, а спитав мене:

— Хлопшик, ти бачив авто з партизанами?

— З партизанами?! — зробив я здивоване обличчя. — Ні, з партизанами не бачив.

— А що ти був бачити тут?

— Базар…

— Турний ти, хлопшику. Я тебе питаю — отут, коло складу. Авто і люди… Брали вантаж?

— А вантажники! Бачив, бачив. Вантажили ящики й мішки.

— От, от, хлопшику… — пожвавішав він. — Скільки було шоловіка на машина?

Я почав рахувати по пальцях, обмірковуючи, як краще збрехати йому:

— Один, два, три… Всього було на машині чоловіка з дванадцять…

— О! — вигукнув він. — А куди поїхав машина?

— На Хрещатик, пане офіцер, — і я показав щіткою в напрямку Хрещатику, хоч партизани поїхали зовсім у протилежний бік.

Офіцер відійшов від мене. Тоді я, боячись, щоб мене не взяли на допит як свідка, підхопив свою скриньку і нишком зник у ближчому дворі, з якого перейшов до іншого, потім на сусідню вулицю — і побіг додому.

Операція партизанів мені дуже сподобалась. Шкода тільки, що я сам не брав у ній участі.

Дядя Михайло ніяк не хоче використати мене в якому-небудь ділі. А я б зумів стати в пригоді!

Ця зима була дуже холодна. Ми були погано вдягнені і взуті і ніколи не мали досхочу їсти. Мої щітки давали взимку дуже малий заробіток. А працювати на вулиці було тяжко, бо я завжди мерзнув, а в великі морози то й зовсім не міг вийти з хати. Потім чомусь у мене знову почала боліти рана в боці. Вона начебто зовсім зажила, а тепер почала боліти знову, і мене лікувала Юрчикова мати. Вона наказала мені не виходити з теплої хати аж до весни, але в нас не було палива, і в хаті часом замерзала вода. І все-таки цієї зими ми не сумували так, як минулої, бо дядя Михайло слухав десь наше радіо, і ми знали, що після того, як Червона Армія нагріла фашистів під Сталінградом, вона тепер іде визволяти нас, і що день, то наші ближче й ближче…

Нова весна принесла нам і нові події. Одної темної квітневої ночі я крізь сон почув гуркіт гармат. Це гриміли зенітки. Я швидко одягнувся й вискочив на подвір’я.

Гігантські мечі прожекторів метушливо сікли хмари. Злий, пронизливий ґвалт зеніток то втихав, то знову розпалювався, і тоді в темному небі спалахували вибухи шрапнелей. Мені здалося, що кілька секунд я чув угорі далекий і короткий гул літака. Невже був тільки один літак?

Вранці, ідучи стежкою по Собачці, я побачив, як вітер заніс у бур’яни газету. Папір мені був потрібний. Я пішов у бур’ян і взяв газету. Я її обережно склав, і раптом очі мої прочитали напис — «За Радянську Україну». Я миттю пхнув її за пазуху і, хвилюючись дивився в проясніле небо, наче там можна було побачити той сміливий літак, який приніс і подарував нам звістку з тієї сторони — від наших.

Це була партизанська газета. Вона закликала до боротьби з чужоземними загарбниками. Ми тричі прочитали її у нас, замкнувши двері. Там було оповідання про одну радянську дівчину-партизанку, яку впіймали фашисти якраз тоді, коли вона хотіла підпалити військовий склад фашистів. Її взяли на страшні тортури, різали на ній живе тіло, по-звірячому мучили її, але не випитали в неї нічого. Від мук тих, яких зазнала ця дівчина, люди падають непритомні, навіть помирають, а вона жила і витримала всі тортури за наш народ і навіть знайшла в собі сили гордо йти на шибеницю, щоб востаннє перед смертю кинути в обличчя ворогам своє прокляття і закликати народ до боротьби… Цю дівчину звали Зоя. Вона загинула, обороняючи Москву…

Вперше тоді ми взнали про неї. Ще там була надрукована пісня:

Звичайно, ми вмить вивчили її напам’ять.

Така була перша весняна ластівка, і таку радісну подію принесла вона.