Сашко

НА ТІМ БОЦІ ДНІПРА!

Минуло багато днів і місяців з того часу, як я вперше в своєму житті віз для помсти й кари зубну лікарку Вовчиху. Вона не повернулась додому. Я чув останнє її «тра-ля-ля». Ніхто з нас більше не бачив її.

Тільки я знав про долю Вовчихи.

Незабаром викликав мене до себе дядя Михайло.

— Сашко, ми знищили шпигунку, яка нас продавала гестапівцям. Та є ще багато запроданців, різних фольксдойчів, націоналістів та інших продажних шкур, які допомагають фашистам боротися з радянськими патріотами. Деяким ми довіряли і розгадали їх надто пізно. Вони продають нас гестапо. Нам треба зникати. Можливо, ти не скоро побачиш мене й Ромку. Не сумуй без нас. Головне, бережи себе. Твоя мати просила мене доглядати за тобою, але тепер ти вже справжній мужчина і вже знаєш, як треба жити. Я все-таки буду стежити за тобою, хоч ти мене й не бачитимеш… І в важку хвилину я прийду тобі на допомогу.

Він обняв мене на прощання. Тяжкою для мене була відсутність Ромки. Тепер я був зовсім самотнім і часто й подовгу розглядав проти сонця клаптичок моєї кінострічки.

А нові події владно входили в наше життя. Червона Армія наближалась, і всі, кого ми так ненавиділи при німцях, хто був чи став нашим ворогом, тепер тікали звідси кудись у не відомий мені світ.

Але ось одного дня нам оголосили, щоб усі мешканці з нашої вулиці, з усього нашого району і з центральних вулиць міста негайно виїхали.

Я думав, що бабуся буде плакати, бо нам абсолютно не було куди виїздити, але вона не плакала зовсім і не приказувала, як це роблять старі жінки, коли трапляється в них якесь горе. Бабуся мовчки зв’язувала якісь клунки і раз у раз поглядала у вікно на вулицю.

Повз наш будинок такі ж бідні люди, як і ми, тягли тачки з пожитками, несли на руках малих дітей. Під час окупації майже в кожній нашій сім’ї завелися отакі двоколісні тачки, на яких люди привозили з сіл картоплю або перевозили речі з одної квартири на іншу, бо фашисти часто виганяли людей з їхніх квартир. Ми з бабусею такої тачки не мали, але після наших сусідів, що кудись виїхали далеко, залишилася в сараї цілком придатна тачка. Я ще тоді, коли сусіди виїхали, поздіймав з неї колеса й поховав у підвалі. Тепер я знайшов ці колеса, надів їх на вісь тачки. Нам було чим виїхати з нашого двору, тільки не було куди їхати…

Коли я ввійшов до нашої кімнати, щоб сказати бабусі про тачку, я раптом побачив, як вона дивиться у вікно, регоче й приказує: «А що, діждалися? Так вам і треба, так вам і треба! Скоро вам увесь світ буде тісний…» Я спочатку думав, що бабуся від тяжких переживань і труднощів стала не такою розумною, як була досі, і замість того щоб пожаліти людей, глузує з них. Раптом вона схопила мене за плече й підштовхнула до вікна:

— Дивися, дивися, Сашко! Тепер їх лиха доля спіткала. Ха-ха-ха… Ми ще десь пересидимо та й сюди повернемось, а їм увесь світ тісний буде…

Я зрозумів, у чому справа: по вулиці машинами й на візках разом з награбованими пожитками їхали всі оті фольксдойчі і рейхсдойчі, які добре нажилися при фашистах, і панночки, яких ми дражнили овчарками.

— Думаєш, — сказала мені бабуся, — вони з нами на околиці міста тікають? Якраз там! Далеко тікають! Тікають, бо наша армія близько. Тікайте, тікайте, поки є куди, бо скоро не знатимете, куди й поткнутися. Ха-ха-ха…

Ми поклали клунки на тачку, замкнувши нашу кімнату й виїхали на вулицю.

— Де ж ми тепер знайдемо собі притулок? — сказала бабуся, не знаючи й справді, куди нам рушати.

В цю хвилину до нас підійшла якась жінка.

— Добридень! — привіталась вона. — Не впізнали?

Я відразу впізнав Женину матір.

— Добре, що я вас застала. Я поспішала, щоб забрати вас до себе. Тільки ви не відмовляйтеся. В нашій хаті знайдеться місце й для вас.

Нічого кращого для нас у цей час не можна було й придумати. На хвилину я побіг до Ромки. Ще ввечері я приходив до дяді Михайла просити, щоб він забрав мене з собою куди-небудь або щоб дав мені якесь доручення. Тоді не довелось би нудьгувати десь на околиці Києва… Йшли такі дні!.. Але дядя Михайло заборонив мені навіть думати про якісь доручення. Тепер я знову прибіг до них: а може пощастить зараз…

Вони теж спаковувались. Я мовчки став біля дверей.

— Сашко, — тихо спитала Ромка, — ви вже зібралися?

— Уже.

— А куди ви переїжджаєте?

Я розповів про Женину матір. Дядя Михайло зв’язував чемодан ременями і, не підводячи голови, сказав:

— Ну, от і добре. Я й там буду наглядати за тобою, хоч, може, ти мене й не бачитимеш. А про те, що ти просив учора, перестань і думати. Зрозумів?

Я мовчав і тільки сопів. Не подобались мені його слова.

— Зарубай це собі на носі! — додав він, підійшовши до мене. — Жодного кроку без мого дозволу!.. Будеш потрібний — покличу сам. Ромка прийде. Ну чого ж ти мовчиш?

Він лагідно підвів мою голову, взявши мене за підборіддя.

— Ну, хлопче, веселіше!.. Адже справи добрі! — вигукнув він зовсім іншим тоном.

— Однаково втечу звідти, — сказав я зі злістю.

— Гаразд, гаразд, там побачимо, — раптом трохи подобрішав дядя Михайло. — Тільки пам’ятай, Сашко, зробиш один дурний крок — і пропадеш… Вони тепер як звірі… А незабаром повернеться твоя матір — що тоді я їй скажу?..

Він обняв мене на прощання:

— Я тобі нічого поганого не бажаю. Ти для мене, як рідний син… От… Ну, а тепер, — він тихенько підштовхнув мене, — іди до бабусі і не заважай нам.

Ромка вийшла зі мною на ґанок. Вона подала мені руку і довго, довго тримала її в своїй…

— Приходь до Жені, я завжди чекатиму на тебе… Мені дуже не хотілося розлучатися з ними.

— Прийду, обов’язково прийду!.. — пообіцяла Ромка.

Для мене й бабусі знайшлася у Жені кімната з вікнами в садок, і ми почали жити там, і нам було радісно, що фашисти в тривозі, що наближається час, коли прийдуть наші і визволять нас.

Мені здавалося, що цей час прийде через кілька днів. Я часто прокидався вночі й прислухався, чи не чути гуркоту бою десь на околицях Києва. Рано-вранці я виходив з хати, вилазив на паркан і, сидячи на стовпі, довго вдивлявся в далечінь вулиці, і серце моє завмирало від радості, коли я помічав удалині щось схоже на танк або групу вершників, — я сподівався, що то вже прийшли наші. Мені зовсім не хотілося їсти й розважатися з Женею. Я схуд, і бабуся дуже горювала, дивлячись на мене. Я тепер думав тільки про прихід Червоної Армії і про повернення всіх наших.

Женя не могла розважити мене. Лікування трохи допомогло їй, та вилікуватись цілком їй не пощастило. Вона могла довгими хвилинами стояти на одному місці й дивитися кудись далеко поперед себе, і очі її в цей час, певно, нічого не бачили. І коли до неї щось говорили, вона довго нічого не могла розуміти й не відповідала.

Одного разу вночі я почув гуркіт артилерії в місті.

— Наші! — закричав я несамовито.

Всі підхопились. А я вже був надворі. В різних кінцях міста гуркотіли гармати, і вибухи шрапнелей угорі шматували осінні передранкові хмари. Це був наліт радянських літаків. І хоч наліт був на залізницю, якраз у тому районі, де жили й ми, нікому з нас не спало на думку ховатися від бомб і осколків фашистських зенітних снарядів. Десь недалеко спалахнула пожежа і наче кинула ясні промені в наші душі. Навіть Женя заплескала в долоні.

— Наші! Наші! — повторювали ми без кінця, і я бачив, як Женина мати й бабуся обнялися. Та й сам я з радощів не знаходив собі місця, стрибав, гасав по подвір’ю, видирався на паркан і стрибав униз, і щось кричав таке, чого й сам, мабуть, не розумів.

Тільки пізніше, коли радянські літаки відбомбилися й зникли, ми помітили, що й по інших дворах цієї околиці міста рухались постаті, чути було радісні вигуки, збуджені розмови й метушню. А ще далеко було до ранку!..

День, який почався після прильоту радянських літаків, був великим нашим святом. Ми ходили радісні і збуджені. Того дня я не витримав і потай від бабусі поліз на заборонену територію «кампфзони». Я вміло обходив фашистських патрулів, побачивши їх здаля, переховувався за парканами, по порожніх дворах і садах. Сьогодні я вирішив побувати дома, в нашій покинутій кімнаті.

Замок на дверях висів відімкнутий. В нашій кімнаті хтось уже побував без нас. Ми знали, що фашисти грабували покинуті помешкання, і тому я не здивувався. В нашій кімнаті вже не залишилося нічого цінного, і я був спокійний. Справді, взяти у нас не було чого. На стіні ми залишили старе, облізле дзеркало — то й його забрали фашистські солдати. Зникла й невеличка люстра, що висіла над столом. Та я не думав зараз про ці речі. Мені було приємно стояти в нашій кімнаті, звідки нас силоміць вигнано. Скоро, скоро ми прийдемо сюди знову!

На вікні стояв майже засохлий уже вазон гортензії. Сухі гілочки ламалися від самого лише дотику до них. Проте я добре полив вазон водою — може, оживе! Я ніколи не звертав на нього уваги. Тепер мені було його жаль. Мені навіть здалося, що квітка зараз відчуває біль.

Я хотів замкнути наше помешкання, але потім роздумав і залишив його таким, яким і застав. Нехай бачать: тут уже пограбовано все, що можна було грабувати.

Потім я навідався до школи. Тут, як і раніше, під’їздили й від’їздили машини — і вантажні, і легкові. Але тепер до школи підходили тільки порожні машини, а від’їздили навантажені всяким добром: склад вивозили. І я сказав сам собі в думках: «Вивозьте, звільняйте школу, ось прийде Червона Армія, і ми знову повернемося до наших класів…» Ех, як мені закортіло написати ці слова на стіні школи! Нехай би фашисти читали…

Коли я йшов назад, мені спало на думку перемінити на розі покажчик доріг. Людей поблизу не було, всі були виселені, і ніхто мене не міг би впіймати на гарячому. Я швидко поодривав покажчики і поприбивав каменем їх знову, але тільки поміняв місцями. «Все-таки який-небудь гітлерівець може заблудитись», — думав собі я.

Це мені сподобалось. На околиці Печерська біля під’їзду до одного військового складу я побачив високий кілок з написом: «Міновано!» Я оглянувся. Довкола було порожньо. Під’їзд завертав за ріг одного спаленого будинку, і вартовий не міг мене бачити. Тоді я швидко розхитав кілок, висмикнув його з землі разом з покажчиком і закинув у глибокий рів, зарослий бур’яном. Цього разу мені стало страшно: адже якби мене побачив який-небудь фашист, то… Я чомусь не міг стримувати себе і кинувся тікати…

Кілька днів після того я шукав по навколишніх вулицях покажчиків доріг і прибивав їх зовсім на інших місцях…

І щодня і щоночі я прислухався до далеких шумів, намагаючись почути нехай і далекий, ледве чутний гуркіт бою за Київ… Та минали дні. Настала осінь, прозора, золота… Одного разу я зустрів на одній з вулиць нашої околиці Гришку. Ох, шибайголова цей Гришка! Він мені почав нашіптувати, що ніби пролазив учора на самий берег Дніпра і… Він не одразу сказав те, що треба було сказати після «і», а роздивився довкола і прошепотів з голосним сміхом:

— А я бачив їх…

— Кого?

— Наших…

— Гриша! — сказав я, затремтівши. — Ти мене не обманюй, бо я з тебе тут котлету зроблю…

— Справді бачив. Я проліз на самісінький берег проти Подолу. Раптом почув, як фашисти стріляють з кулеметів і гармат, що на Володимирській гірці. А снаряди вибухають на Трухановому острові в шелюзі. Коли дивлюся — з кущів вибігає якийсь чоловік з автоматом, пробіг кілька кроків і зник у лозах. Це був наш розвідник.

— Це правда, Гриша?

— Сам бачив. Фашистів уже на тім боці Дніпра немає, там уже наші. От наш розвідник і виповз на Труханів, щоб роздивитися київський берег.

— Я хочу теж подивитися на той берег.

— Ходімо разом, — погодився Гриша.

Ми умовились, коли зійтися. Тільки одній Жені в садку я стиха сказав:

— Сьогодні піду дивитися на наших…

Вона байдуже подивилась на мене.

— Вестимуть полонених? — спитала.

— Якраз так! Забудь про полонених! Піду дивитися на той берег, там розвідники…

— А-а-а!.. — раптом вирвалося в неї, і вона схопила мене за плечі і почала дивитися на мене якимись дивними широко розкритими очима. І ні про що не питалася словами. Я вже потім коло самої хвіртки оглянувся на неї — вона стояла, обнявши стару, безлисту вже яблуню, і мовчки дивилась мені вслід. Потім я стукнув хвірткою й побіг швидше по вулиці, бо мені здавалося, що Женя мене захоче наздогнати, та ще причепиться, щоб узяв з собою.

Спочатку ми хотіли пролізти непомітно на дніпрові гори, де мені відомі були кожна стежка, кущ і кожна схованка. Але на горах були фашисти. Там стояла їх артилерія, міномети і багато солдатів. Ми не були тут, на горах, давно. І мені так хотілося саме звідси, з гір, побачити на тім боці наших. Та пролізти туди нам не пощастило. Ми відійшли назад, до міста, і, ховаючись у руїнах Хрещатика й інших вулиць, спустилися на Поділ.

Тут теж проповзти непомітно на самий берег не вдалося: скрізь ходили патрулі. Тоді ми знайшли собі ще краще місце. Біля самого берега стояла величезна вигоріла споруда — мабуть, якась фабрика або млин. Вона дивилась на Дніпро темними дірками замість вікон. Ми обійшли її довкола й відшукали зовсім цілі залізні сходи нагору. Щоправда, між третім і четвертим поверхом залізні сходи вивалилися з стіни і звисли в повітрі, і коли ми, вчепившись за поруччя видиралися по них угору, то вони так хиталися, що Гриша трохи був злякався. Ну, таки ми вибралися на самий верх, аж на горище. Як добре звідси було все видно!

Заллятий передвечірнім сонцем Труханів острів був пустельний і мовчазний. Де-не-де зводились почорнілі комини спалених домів, якраз навпроти нас жовтіли руїни церкви, десь далі ще курилося якесь згарище.

А ген далі, за луками й затоками, оповивалися синім туманом далекі ліси. І там, у тих лісах, стояли наші танки, гармати, готувалися до наступу на Київ радянські дивізії й армії. Нам здавалося, що ми їх навіть бачили. А Гриша казав навіть, що під дальнім лісом рухається наша кіннота. Скільки я не вдивлявся, кінноти я не побачив. Гриша завжди до того, що бачив, додавав трохи того, чого не бачив, і в нього завжди виходило непогано.

Зате нам добре було видно, як метушилися фашисти на Володимирській гірці, в Пролетарському саду і далі на дніпрових горах, бачили їхні гармати й міномети, замасковані під деревами. Було зрозуміло, що вони покинули лівий берег і будують укріплення на правому.

Як цікаво було на все це дивитися!

— Ех, коли б у нас тут був кулемет! От би ми шпарнули по фашистах… — промовив Гриша.

Я згадав історію з пістолетами, які я цапнув у фашистських офіцерів.

— Мале ти ще! — сказав я Гриші і навіть не оглянувся на нього. Раптом страшний вибух струснув будинок, де ми сиділи.

Враз після того прогуркотіло ще кілька вибухів. Із свого спостережного пункту ми побачили тільки один. Це висадили пароплав на Дніпрі недалеко від пристані. Пароплав швидко нахилився набік і почав тонути. Кінчик його труби так і залишився над поверхнею води.

Після того в різних кінцях міста почали лунати вибухи. То фашисти висаджували великі будинки.

Збуджені і разом приголомшені всім баченим, пішли ми з Грицьком додому. Вже вечоріло, і відсвіти пожеж судорожно тремтіли над містом. І нам було якось захоплююче страшно…

Радісно збуджені поверталися ми з Подолу. Було дуже небезпечно, і ми йшли, ховаючись по руїнах.

На воротях млина Грицько написав крейдою: «Хай живе Червона Армія — переможець»! Я швидко намалював там же, на воротях, шибеницю. Людині в петлі я підмалював маленькі вусики і підписав знизу «Хайль Гітлер у петлі».

Потім, уже на вулиці, біля дерев’яного щита з афішами, ми обидва спинились.

— Сашко, давай і тут… — прошепотів Гриша.

— Давай…

Він намалював крейдою височенну шибеницю, а я намалював Гітлера у петлі і написав знизу: «Гітлер юбер аллес!..».

Ми з реготом побігли далі.

Вже було зовсім темно, коли я повернувся. Біля воріт біліла постать. То Женя чекала на мене. Як же мені прикро було, що я не міг сказати їй: «Женю, а я бачив наших!..» Проте я все-таки зміг розповісти їй багато цікавого.

І коли я їй описував усе, що ми бачили з горища млина, вона увесь час міцно тримала мене за руку, мабуть, боячись, щоб я не пішов, не доказавши чогось. Вже потім, коли вона випитала в мене все і ми йшли до хати, вона сказала:

— Якщо йтимеш удруге на берег Дніпра виглядати наших, обов’язково візьми й мене з собою. Дивися ж, Сашко, не обдури.

— Ну ось — це якраз те, чого я не хотів…