Сашко

ВСЕ ЗЛЕ ЗНИКАЄ, А ХОРОШЕ ПРИХОДИТЬ НЕМИНУЧЕ

Через кілька днів після того на великій перерві Сергій Валентинович покликав мене до директорської. Учні, замовкнувши враз, дивились на мене. Хтось тихо проказав:

— Ох, і буде тобі сьогодні!..

А мені так хотілося одержати п’ятірку з поведінки!.. Скільки часу я намагався поводитись добре… Окрім того, мені дуже хотілося своєю поведінкою віддячити Сергієві Валентиновичу за те, що він не розповів матері про вибух патрона. Щоправда, вона однаково довідалась про це, але ж не від нього.

І раптом так несподівано: «До директора!» Яке ще лихо жде мене?

І я поволі, з похнюпленою головою, пішов до кабінету директора.

Директор за столом переглядав класні журнали. На дивані сидів Сергій Валентинович. Він посадив мене біля себе.

— Ну, Сашко Жук, як усе це сталося? — спитав директор.

— Що? — спитав я, ніби не знав, про що він думає.

— А ти не викручуйся, розповідай. Адже ти знаєш, про що тебе питають, — сказав Сергій Валентинович.

Я швидко розповів у кількох словах усю історію з патроном. Вони обоє раз у раз переривали мене і все допитувались, хто роздовбав патрон.

Я не виказав Юрчика, але вони самі звідкілясь уже знали про це. Коли я скінчив, директор, не підводячи голови, сказав:

— Ти вже за одним разом розкажи, як покупався в крижаній воді.

Довелось розказати і про це. Директор, хоч і не переставав дивитись в журнал, слухав уважно. А коли я розповів, як надів пальто на мокрий одяг і побіг додому, Сергій Валентинович не втримався, ляснув себе долонями по колінах і вигукнув:

— Ах, ти ж безглуздий такий!.. Чого ж ти не послухався сторожа? От Мірошниченко такий самий зайдиголова, а пішов на завод, обсушився в амбулаторії — і здоровісінький…

Але я вже закінчив і мовчав.

— Ну, все, іди собі в клас, — сказав мені директор.

Так я й не зрозумів — нащо вони мене кликали?..

Юрчик одужував швидко. Пухирі вже посходили, але шкіра після них ще не загоїлась. Після пухиря на щоці утворилась невеличка виразка. Вона майже загоїлась, але слід після неї все ще залишався. Дома, звичайно, він ходив, читав книжки, вчив уроки, тільки до школи мати не пускала: вона боялася, що в школі його можуть штовхнути і нашкодити йому. Вона думає, що хтось би насмілився його штовхати, коли б я наказав не наближатись до Юрчика ближче, ніж на три кроки.

Ми з Ромкою по-старому відвідували його щодня. Кожного разу ми обирали час, коли Юрчикові батьки були на роботі. Я скидав чоботи і ліз на берест. Тепер уже вікно в них відчинялося. Юрчик вилазив на підвіконня. Я лежав на гілці зовсім близько від нього, так то міг навіть передавати йому різні речі, а Ромка стояла внизу, — таким чином ми провадили розмови, і часом подовгу.

Іншого нічого ми не могли придумати: Юрчикові батьки не дозволяли нам відвідувати його в квартирі. Вони, мабуть, хотіли, щоб у нього були інші товариші, а не я.

Наближались літні канікули. Одного дня несподівано для всіх прийшов до школи Юрчик. Ще вчора ми були в нього, і він нічого не сказав нам про те, що прийде до школи. Це він зробив навмисне, заради несподіванки. Щоправда, наші останні відвідини Юрчика пройшли не так, як завжди. Тільки я виліз на берест і улігся на гілляці біля його вікна, як почув у кімнаті голосний регіт. Я вже хотів якнайшвидше злізти з дерева, але Юрчик, сміючись, заспокоїв мене:

— Це до мене прийшли гості. Ми тут граємось. Я вже зовсім здоровий.

— Юрчику! — гукнула внизу Ромка. — Здоров був! Ану покажися…

Юрчик вихилився з вікна. Ромка помахала йому рукою, а він гукнув до неї:

— Скоро побачимось!

— Ти вже зовсім здоровий?

— Уже. Незабаром піду до Палацу піонерів.

— Ми вже давно не були в «комашиному гуртку», — сказав я.

Ромка поставила мої чоботи на землю й заплескала з радощів у долоні. В цей час з-за рогу будинку з’явився Юрчиків батько. Він узяв Ромку за руку.

— Добридень, молоді люди! — сказав він.

— Добридень! — відповіла Ромка, а я мовчав, бо думав, що він мене не побачив.

— Я й до тебе вітаюся, — сказав він, піднявши до мене голову.

— Здрастуйте! — відповів я.

— Ну, злазь.

Я повагався хвилину, але, побачивши заспокійливі сигнали Юрчика, скочив униз.

— Взувай свої чоботи, — наказав він мені.

Потім повів нас за собою. В кімнаті в Юрчика було багато дітей. Юрчик показував усім новий акваріум з малесенькими, але дуже гарними й цікавими рибками. Я помітив, що Юрчикова мати трохи помирилася з Ромкою і навіть, подаючи їй чай, промовила щось до неї й уважно подивилась їй в обличчя. Але на мене й не глянула.

Вона не хотіла миритися зі мною і, як розповідав мені Юрчик, ще й досі радила йому не знатися зі мною, бо, мовляв, таке товаришування до добра не доведе.

В останній день занять у школі Ромка попередила мене, щоб я назавтра прийшов до них уранці — підемо з дядею Михайлом на паровоз.

Ні, я ніколи не забуду того дня. Ромчин батько, Михайло Юхимович, їздив на маневровому паровозі. Він посадив мене біля себе в будці машиніста і сказав, що вчитиме на машиніста, якщо я захочу. Я почав його дуже просити, щоб він обов’язково вчив мене на машиніста, бо на паровозі краще, ніж на будь-якій іншій з машин, на яких я бував. Тоді Михайло Юхимович сказав, що кожен майбутній машиніст починає свою науку з свистка, бо свисток — це найперший механізм на паровозі: без нього ніякий поїзд не рушить з місця.

— Ну, ось примічай, — сказав він, почувши сигнал зчіплювача поїздів, і, давши два коротких сигнали, торкнувся до одного ричага, що звався регулятором. Паровоз рушив назад.

Тепер я й сам переконався, що свисток — це чи не найголовніший механізм паровоза. Незабаром я вже навчився давати три сигнали свистком: один короткий, два коротких, два коротких і один трохи протяглий. Це означало: уперед, назад і стоп!

Щоправда, дядя Михайло не дозволяв мені подавати інші сигнали, складніші. Але все одно помічник машиніста, Сеня, здоровенний парубок, веселий і швидкий, назвав мене завідувачем свистка.

— Ану, завсвистком, дай один короткий, — говорив він мені, коли треба було їхати вперед.

Так ми втрьох працювали цілий день.

Я почував себе справжнім залізничником. Тим більше, що дядя Михайло, ще як тільки ми вдвох вилізли на паровоз, сказав своєму помічникові:

— Ну от, Сеню, я привіз тобі другого помічника машиніста. Отже, я був помічник машиніста, завсвистком. Одно було мені неприємно спочатку: помічник Сеня був справжнім помічником, — на ньому був брудний одяг, і сам він, обличчя й руки були теж у плямах мазуту й сажі. А я ж, хоч і був у старій сорочці й штанях, які мені наказала спеціально для паровоза одягти мати, був чистісінький, бо завідувать свистком — це чиста робота. Та незабаром я знайшов вихід.

Ми часто спинялися, чекаючи сигналів від зчіплювача вагонів і складача поїздів. Помічник Сеня злазив з машини і порався коло паровоза. Одного разу і я скочив з паровоза, пройшовся вздовж машини, заглянув з острахом між колеса, потім крадькома вимазав сорочку й штани мазутом і сажею, на обличчі теж посадив кілька великих брудних плям.

Коли я знову виліз на паровоз, дядя Михайло, підморгнувши Сені, промовив:

— Товаришу завсвистком, не затримуйте машину, давайте два коротких.

І коли я дав сигнал і ми поїхали далі, він сказав, звертаючись до всіх нас:

— От що, товариші, оскільки в нашій бригаді сьогодні не двоє, а троє, то ми повинні перевиконати план вдвічі.

Так і сказав: не двоє, а троє. А дядя Михайло людина серйозна.

Ну, звичайно, ми працювали добре.

От тільки паровоз був неудосконалений. Я це помітив відразу. Сидіння для машиніста, на якому тепер сидів я, було приладжене так низько, що я не міг дістати рукою до свистка і мусив щоразу ставати на нього ногою, а другою ногою впирався на виступ у залізній стінці будки і аж тоді діставав до коромисла, за яке треба було смикати, коли потрібний був сигнал. Ну, та цей паровоз був застарілої серії. Повз нас пробігали новісінькі величезні паровози, на них, напевне, було все вдосконалено.

Вдень ми подавали пасажирські вагони на станцію Київ-Пасажирський. Одного разу довелось простояти на місці цілих двадцять хвилин коло перону, щоб причепити два додаткових вагони до пасажирського поїзда, який мав прибути. На пероні було багато людей, що прийшли зустрічати знайомих. Користуючись вимушеним відпочинком, дядя Михайло і Сеня щось там почали жувати. Я відмовився і, взявши гайковий ключ, зліз з паровоза.

Я бачив, як дехто з публіки на пероні звернув на мене увагу. Одна дама з букетом квітів сказала до когось:

— Подивіться — який маленький, а вже працює на паровозі…

— Видно, завзятий паровозник! — відповів якийсь чоловік.

Я, не звертаючи на них уваги, пішов попід машиною, приглядаючись до коліс. Потім я ударив закаблуком чобота по колесу паровоза, як це роблять шофери, пробуючи, чи надута шина авто, й похитав головою. Якийсь хлопчик підійшов до паровоза і теж хотів був ударити чоботом по колесу, але я грубо відштовхнув його.

— Зламаєш! — кинув я йому.

Серед публіки зареготали. Мабуть, вони сміялися з того хлопця, що я його так швидко наладив від машини. Потім я помацав залізну коробку на осі, що звалася букса, і знову похитав головою.

— Що — нагрілася? — раптом почув я над собою голос.

Я підвів обличчя вгору і побачив над собою височенного генерала. Він теж гуляв серед публіки на пероні. Обличчя його було серйозне.

— Нагрілася букса? — спитав він ще раз.

Я мацав буксу тому, що бачив, як це робив помічник машиніста Сеня, а нащо він її мацав, я не знав і не знав, чи треба їй бути холодною, чи гарячою.

— Ні, — відповів я генералові, — холодна.

— А чому ж ти хитаєш головою? — спитав генерал.

Я зрозумів, що дав маху. Тим часом публіка на пероні, не маючи що робити, уважно прислухалась до нашої розмови. І, як завжди, раніше, ніж я встиг щось придумати, язик, мій уже почав говорити:

— Бачите, товаришу генерал, поки ми тут стоїмо, вона встигла прохолонути, а до того була гаряча… їй-бо!

— М-да… — протягнув генерал, — а ти спритний хлопчисько… тільки щось надто швидко в тебе простигають букси. Я сам колись працював помічником машиніста, то в мене було як перегріється, то вже не скоро охолоне… Просто не знаєш, що робити з нею.

— На нашому паровозі все робиться швидко, — відповів я.

На мене дивились люди і серед них такі ж хлопчаки, як і я. Звичайно, я не дивився на них, але почував, як вони заздрили мені! Певно, кожен з них мріяв зараз стати на моє місце.

В цю хвилину в дверях паровоза з’явився машиніст.

— Гей, товаришу помічник, — гукнув він, — будемо їхати!

Я повернувся й пішов на паровоз, почуваючи на своїй спині заздрісні погляди дітвори й, мабуть, дорослих. Всі вони бачили, як я сів за праве крило паровоза, як смикнув за свищик, і паровоз рушив. Я скоса позирнув на хлопчаків… Звичайно, вся станція захоплено дивилась на мене… Чи те ще буде, коли я навчуся працювати за регулятором! Видно, я таки вчитимуся на машиніста. Нема кращої спеціальності.

Вдень, коли машина була поставлена на чистку, я допомагав помічникові машиніста чистити паровоз, лазив за ним поміж коліс під самий котел, підгвинчував ослаблі гайки, заливав мастилом маслянки і сам вробився в мазут і інший бруд так, що, мабуть, на обличчі моєму не було вже й чистої цяточки. Але я був веселий і щось наспівував.

Надвечір прийшла на паровоз нічна зміна, і ми пішли додому. Я навмисне не вмивався в депо, щоб мати побачила, як я працював на паровозі. Я був щасливий.

Мені тільки хотілося, щоб на нашій вулиці мене побачили зараз Ромка і Юрчик. Але їх не було. Зате біля воріт нашого двору стояла мати. Вона дуже зраділа, побачивши мене. Коли ми підійшли ближче дядя Михайло сказав:

— Здаю вам, сусідко, вашого машиніста в повному порядку. Бачите, який молодець!..

Мати глянула на моє обличчя і зареготала: я був чорний, як негр. Ромчин батько пішов далі, а мене мати взяла за руку й повела додому.

— А я тобі й води нагріла, щоб ти вмився. Тільки не знаю, чи й відмиєшся.

Я скинув з себе сорочку й за допомогою матері добре вмився, хоч, сказати щиро, — мені шкода було відмивати з себе паровозний бруд. Та що зробиш…

Коли я вечеряв, мати сказала:

— Чогось до тебе приходив той артист, що по сусідству з нами, і з ним ще якийсь чоловік. Казали, що зайдуть.

Я сказав матері, що хочу бути машиністом.

Вже зовсім смеркло, коли я почув надворі голос Ромки й Юрчика. За день вони скучили за мною…

Ми сиділи втрьох на купі чиїхось дров у кутку подвір’я й обмірковували всі переваги роботи на паровозі. Раптом мене гукнула мати. Я попрощався з друзями. Дома на мене чекав знайомий артист і з ним не відомий мені чоловік.

— Ну ось і він, — промовив артист до невідомого.

Вони подали мені кожен руку, наче дорослому. Я помітив, що мати стривожено прислухалась до їх слів: мабуть, вона побоювалася, що й вони прийшли з якоюсь скаргою на мене… Я й сам пильно придивлявся до незнайомого, намагаючись пригадати, чи не зустрічав я його де-небудь і чи не підстроїв йому якої-небудь пакості. На всякий випадок я пильнував, щоб між мною й ними був принаймні стіл. Але незнайомий ласкавим голосом спитав мене.

— Підете до нас працювати?

— Куди? — спитав я.

— На кіностудію, зніматися в фільмі.

Я стояв ошелешений, нічого не розуміючи… Я не вірив, що до мене могли прийти в такій справі, та ще й звертались до мене на «ви»! Цього ще не траплялось мені в житті.

— Я… я… я… — белькотів я, майже нічого не розуміючи.

— Цей товариш, — пояснив нам артист, — адміністратор групи з кіностудії; їм потрібний хлопчик на роль, от він і пропонує тобі спробувати — чи зумієш… Звичайно, насамперед треба, щоб дала згоду твоя мати.

Мати кивнула головою на знак своєї згоди.

«Еге, — помислив я, — та вони сумніваються, чи я зумію грати в кіно. Паровоза водити вмію, а грати перед кіноапаратом не зможу!..» І мені стало смішно.

— Треба спочатку спробувати, — сказав я, стримуючи себе, щоб не засміятись.

— Ну, звичайно, — відповів адміністратор, — спочатку я покажу вас постановникові картини, він спробує вас у грі. Коли ви можете приїхати на кіностудію? Може, завтра?

— Ні, післязавтра… — пообіцяв я.

Я, звичайно, міг би й завтра, але післязавтра мали роздавати в нашій школі табелі, і я вже буду в четвертому класі, а завтра тільки третьокласник, а там же обов’язково спитають. Все-таки краще, коли чотирикласник, більше поваги буде до мене.

— Гаразд, — погодився адміністратор, — я вас там чекатиму о другій удень. Зможете о другій?

— М… м… постараюся…

Вони попрощалися й пішли, а я — тільки втихли їхні кроки — заверещав з радості, підстрибнув на місці і почав ганяти по кімнаті… Коли мати, провівши гостей, повернулася до хати, то побачила, що я стояв на голові аж на підвіконні у відчиненому вікні й дриґав угорі ногами.

— Сашко!!! — гукнула вона не своїм голосом, бо все ж таки жили ми на другому поверсі, і коли б я впав за вікно, то, певне, що вже ніколи не дриґав би ногами над головою…

Але що я міг вдіяти з собою? Коли мати вхопила мене на вікні, я обійняв її за шию, притиснувся до неї і почав цілувати, не даючи їй вимовити кількох докірливих слів, які вже були готові в неї для мене. А тим часом Цапко, граючись, хапав мене за штани, а Ласун у клітці, пригадавши, мабуть, свою молодість, кричав: «Ура! Ура! Ура!..» Такий дурний папуга!..