Сатирикон-XXI (збірка)

День Перемоги

Була п'ятниця, восьме травня. Западав ясний, погожий вечір, свіжий і зоряний. Марко з Яном сиділи під парасольками вуличного кафе, допиваючи вже по третій гальбі пива.

Вони заприятелювали порівняно недавно — трохи понад рік тому, на засіданні літературної студії при редакції міської молодіжної газети. Обоє виявилися зволенниками поезії, тож і зараз, присьорбуючи пиво, вели ту саму нескінченну розмову, яка тривала поміж ними вже понад рік.

— Ну добре, української літератури нема. Усі ті тичини-сосюри давно повимирали. Та й що вони писали!.. — запально-запитально колошкався Ян. — Друге діло — російська література. Особливо — Поезія.

— Поезія — це завжди інша річ. Чи «друге діло», як ти ось щойно сказав, — Багатозначно підтакнув Марко й одним духом допив своє пиво. Подивившись у порожню гальбу, він раптом народив пропозицію: — Слухай, а як стосовно того, щоби полірнути?

— Що полірнути? — Ян, занурений у свою викривально-похвальну промову на честь поезії, не одразу вхопив зміну теми. — А, полірнути? Чом би й ні?

У пожежній частині, де Марко заробляв свій хліб насущний художником-оформлювачем, саме сьогодні видали премію за перший квартал. Марко вже встиг купити в пенсіонера біля вокзалу томик Теккерея в доброму стані, тому тепер він не почувався зобов'язаним доносити додому й усю решту грошей. Дружині ж завжди можна сказати, що премію зрізали. Тож він помахом руки підкликав офіціанта й рішуче замовив пляшку портвейну.

Коли важка червона рідина солодко й повільно потекла стравоходами, Ян зробив було спробу повернутися до попередньої теми.

— Але й у російській поезії все не так просто. Ось я, наприклад, ціную Йосипа більше, ніж усіх тих жень, андрюш і робертів, разом узятих. Занадто багато вони про червоні прапори писали…

Марко, не маючи що заперечити (та й не особливо бажаючи заперечувати), лише кивнув головою й удруге приклався до склянки, у якій передбачливо залишив на два пальці вина. А Ян саме тим часом (часом Маркового ковтка) несподівано й раптово загубив нитку розмови. Він подивився на пляшку таким запитально-благальним поглядом, якого важко було не зрозуміти, і, коли Марко хлюпнув із неї до склянок, Ян швидко вхопив свою, підніс її до вуст та, замість перехилити напій, раптом запитав:

— Скажи, а звідки вони беруться?

— Хто — вони? — Марко не зрозумів запитання. — Поети?

— Та ні. Ветерани, — притишивши голос до гучного шепоту, вів своєї Ян.

— Як це — звідки? — і далі плутався Марко.

— Зараз поясню, — пообіцяв Ян, цокнувши склом об скло. Друзі випили, перевели подих, і Ян продовжив. — От я сьогодні вранці їду до бібліотеки, коли в тролейбус на Театральній площі заходить ветеран. Невеличкий такий сивий дідок, орденів на ньому ось так от, — Ян провів ребром долоні собі по талії, нижче рівня столу, там, де Марко й не побачив, тільки вгадати міг. — І він так владно, так жорстко подивився на всіх нас, хто їхав у тому тролейбусі: «Ану, хто мені тут місцем поступиться?», що одразу троє чи четверо людей встало. Він тоді сів, іще раз нас усіх поглядом обвів і поїхав собі…

— Ну і що тебе тут дивує? — запитав Марко й знову хлюпнув до склянок. — Завтра ж цей, День Перемоги.

— Так! — Ян перейшов уже на тихий шепіт, хоча окрім них у радіусі метрів десяти не було жодного відвідувача, лише понурий офіціант бовванів оддалік у дверях. — У тому то й уся річ. Скажи, чому їх не видно в інший час, протягом року? Ні влітку, ні восени, ні взимку?

— Гм, цікаво… — Марко замислено подивився в склянку й долив ще потроху, спершу собі, потім приятелеві. — Якщо чесно, то я теж колись думав над цим. Давай!..

Цього разу портвейн уже пройшов плавно й нечутно, лишивши по собі тільки гіркувату солодкавість у горлах. Сковтнувши слину, Марко продовжував:

— Як мені ще було років десять-дванадцять, до нас у школу теж часто приводили цих, ветеранів. Я тоді дивився на них і думав: «Коли я стану дорослим, вони вже всі повмирають, і моє покоління буде пишатися тим, що бачило ще живих учасників тієї війни».

Ян подивився на Марка впритул і нервово гигикнув. Марко кивнув, неначе зрозумівши це гигикання:

— А тепер ось мені вже сорок два, а я й далі щороку бачу їх у травні, на парадах. І бачитиму ще, за рік, за два, за п'ять. Спершу мені просто здавалося, а зараз я вже переконаний: я проживу своє життя, помру, а вони все йтимуть і йтимуть на тих своїх парадах.

Запанувала пауза. Ян замість відповіді простягнув руку через стіл і сам розлив пляшку до кінця. Вийшло майже по повній склянці. Друзі ніби за командою піднесли склянки й зробили по ковтку. Ян аж закашлявся: слова лізли з горла назустріч алкогольному напоєві.

— Слухай, а ти ніколи не замислювався, може, вони й справді вже померли?

Марко підвів на нього очі.

— А давай перевіримо…

Друзі розрахувалися, тобто розрахувався Марко. Ян був таки вийняв із кишені п'ятірку, але старший товариш зверхнім жестом руки зупинив його: облиш. Він дав понурому офіціантові п'ятдесятку і, щоб було без здачі, показав на пляшку коньяку місцевого розливу, яка сиротливо стояла в скляній стінці бару серед горілок і портвейнів:

— А це нам із собою. І пару бутербродів, тих, із оселедцем.

Цвинтар у їхньому місті був не далеко і не близько. Марко з Яном перебігли вулицю, заскочили до порожнього, чи й не останнього, тролейбуса, не компостуючи квитків, проїхали п'ять або й шість зупинок і, вийшовши в темряву, котра дедалі густішала, перетнули ще дві паралельні вулиці, уже переважно приватної забудови. Металева хвіртка, яка служила бічним входом на кладовище, виявилась відчиненою — вона лише тихенько рипнула, коли двоє друзів протиснулися крізь неї і спинилися.

— Ну і що тепер? — запитав Ян здушеним голосом.

Неначе у відповідь, десь у приватному секторі хрипко прокукурікав півень. Його крик не злетів угору й не був підхоплений іншими півнями. Та й чи були на цій міській вуличці інші півні?

Марко примружив очі, поправив окуляри і, притискаючи до грудей пляшку, рушив уперед стежкою поміж могилами. Ян, боязко щулячись і озираючись, поплентав за ним.

Хвилин за десять вони вибрели на центральну алею цвинтаря, порівняно широку й освітлену двома слабенькими блідими ліхтарями. Сюди, на алею, теж виходили могили, але вони були привітнішими, ніж ті, у глибині цвинтаря. Акуратно обкопані, доглянуті, із вінками й живими квітами в пляшках з-під кефіру та в майонезних слоїках.

— Тут лежать гідні люди, — Промимрив Марко, пробираючись ближче до світла. Повз могили двох міських голів, чиї чорні гранітні голови суворо дивились у темряву з дорогих постаментів, повз могилу директора театру й головного лікаря міського шпиталю друзі нарешті вийшли до лавочки, яка самотньо стриміла під дальнім ліхтарем. Роззирнувшись і змахнувши невидиму куряву з дощок, Марко сів, затиснувши між колінами пляшку. Алюмінієва закрутка тричі тріснула в його пальцях.

— Пий, — Простягнув він пляшку Янові.

Той узяв, зробив ковток, скривився.

— Як? Нормальний? Чи палений? — Марко, не чекаючи відповіді на своє питання, забрав пляшку, пригубив, потім зробив одразу два більших ковтки. — Нормальний! Х-ху…

Десь за деревами, у невидимому звідси приватному секторі, самотньо завив пес. Ян боязко озирнувся, утягнув голову в плечі.

Марко підбадьорливо ляпнув товариша по спині й раптом завмер. Неподалік почувся дивний, незрозумілий звук. Це був скрегіт, але не гучний, не різкий, а глибокий, немов потамований шаром чогось м'якого. Вати? Чи — землі?

Друзі інстинктивно нахилилися, притиснулись один до одного й повернули голови в той бік. Спершу нічого не було видно, але потім у темряві за рядами могил таки вдалося розгледіти хаотичний, уривчастий рух.

Це був старий чоловік із зеленкуватим обличчям і ріденьким волоссям, що щільно обліплювало йому череп. Одягнений він був у мундир підполковника з червоними петлицями танкіста. Ліва рука в нього висіла вздовж тіла майже нерухомо, але правою підполковник досить управно обтріпував із кітеля землю, яка налипла на поли. Худі й тонкі пальці його долоні були заляпані воском, що прилип до нігтів.

— Ей, рєбята! — він через могильну огорожу помахав Маркові з Яном усе тією ж правою рукою. — З наступающим празднічком вас!

— Дякуємо… Вас також… — промимрив Марко. Ян кивнув, приєднуючись.

— Тут наших нікого нє відєлі? — запитав у них підполковник, дивлячись глибоко запалими очима, немов і не на них, а кудись у глибину темряви. Марко тільки знизав плечима у відповідь.

— Ну ладно… — Військовий повернувся й, далі обтріпуючись, побрів кудись ліворуч між могилами. Друзі проводжали його поглядами, все ще не вірячи побаченому. Ян дрібно-дрібно цокотів зубами. Марко підніс йому до рота пляшку й улив ковток коньяку. Ян тільки вдячно кивнув і обхопив свої лікті долонями. Його усього тіпало частим дрібним дрожем.

Далі по алеї одна з центральних могил і собі заскреготіла глухо й невиразно. Підполковник прискорив кроки в той бік. І саме вчасно — із-під плити повільно підвелася висока, ставна постать у мундирі з широкими лампасами й великими золотими зірками на погонах.

— Товаріщ гєнєрал! — Підскочив до нього танкіст, відстовбурчуючи догори неслухняну правицю. — Падполковнік Панкратов на торжествєнноє построєніє прібил пєрвим!

— Вольно! — Промуркотів генерал, і собі обтріпуючи мундир. — Не спєшитє, падполковнік. Хотя усєрдіє похвальноє.

Обоє військових вийшли на центральну алею. Тепер було помітно, що земля прилипла не тільки до кителів, але й до штанів, гарних генералових, із лампасами, і підполковникових, вужчих, скромніших. Черевики в обох теж були добряче побруджені, хоча не грязюкою, а курявою. Тож спершу генерал, а за ним і підполковник обережно потупали ногами, обтрушуючи пилюгу.

— Бачиш… Ти таки не помилився… — Прошепотів Марко й пожадливо ковтнув із пляшки. Ян простягнув руку, яка тремтіла, й, обливаючись, також зробив великий ковток.

А глухуватий скрегіт уже долинав із різних боків, зблизька й здалеку. То там, то там гупала об землю кам’яна плита, і чергова постать у мундирі, обтріпуючись, зводилася з-під неї.

Мерці підтягались до генерала й підполковника, рапортували про своє прибуття, а потім продовжували обтріпуватись, уже потроху шикуючись у якусь не вельми струнку шеренгу вздовж центральної алеї. Ян із Марком усе сиділи нерухомо на лавці. Та на них і не дуже звертали увагу. Розмови, які вели померлі між собою, переплітались у широке й не до кінця збагненне полотно:

— От харашо як вокруг!.. Вєсна, всє позєлєнєло! Нєдаром вєсной побєду здобули!

— Ти шо лі її здобував? Да тобі ж у сорок п'ятом чотирнадцять літ стукнуло, Іван Миронич! Ти ж воєнруком всю жизнь проработав у школі, пацанов учив протівогаз одівать!

— Ну і шо ж, і ето тоже нада! Готовив будущих защітніків. Чи ви щось імєєте протів, Михаїл Петровіч? Ілі я віноват, шо од вас молодший?

— О, диви, Семенівна вилізла! Ти ж наша подруга боєвая, і мать, і сестра, і жена!

Поміж огорожами могилок пробиралася, накульгуючи, старенька бабця в довгій чорній спідниці й плюшевому жакеті, на якому трьома низками косо стриміли орденські планки.

— А де ж самі награди твої? Дітям у наслєдство оставила?

Семенівна зупинилася, сперлась на хвіртку біля однієї з могил і прошамкала у відповідь:

— Да награди мої Вітька, внук младший, іще в дев'яносто первом вивіз у ету Польшу, котору ми з вами, Петровичу, освобождалі, і там зміняв на часи електронні, китайського проізводства.

— Та ви шо? От негодяй! І як так можна!.. — обурено розвів руками Петрович. Від різкого руху одна рука в нього неприродно вигнулась у лікті назовні, і він обережно засунув її до кишені кителя. А Семенівна продовжувала пояснювати, пробираючись вузькими проходами між гробами:

— Так він же тих часів привіз тоді неміряно, цілих два мішка. З тими часами півгорода ходило. І ті три кіоска на базарі, які він січас держить, вони од тих часів началися. То разве ж мені жалко?

Марко здригнувся й обережно перевів погляд на свій годинник. «Casio» показував пів на третю. Ян, спершись на його плече, вже не тремтів, а сидів у якомусь закам'янінні. Марко майже силоміць розціпив другові зуби й улив туди кілька грам коньяку. Із того, що на Яновому горлі смикнувся борлак, було зрозуміло, що життя у його тілі ще жевріє. Марко обережно підніс пляшку до рота й відпив сам.

Тим часом Петрович, який, вийшовши на світло, виявився майором-зв'язківцем, товстим і лисим, подивився в бік Марка з Яном і неначе сам до себе, але досить голосно промовив:

— А в них же тут зараз єсть магазіни і кіоски еті, як їх… круглосуточні! Чуєш, Семенівна, а твій внук часом не таким кіоском завідує?

— Нє, він курточками і штанами торгує, — уже зовсім близько від нього відгукнулась Семенівна. — У нього вночі закрито.

— А-а-а, і то правда… — Петрович явно натрапив на близьку й важливу для себе тему. — Да й дєнєг цих совремєнних навряд лі в кого найдеш. Вони ж, родня, перед тим, як хоронить, усі кармани обшарять!..

Той, кого він називав Мироновичем, невисокий вузькоплечий мрець у мундирі невизначеного роду військ із погонами старшого лейтенанта, стоячи трохи віддалік, розвів руками й знизав плечима. Ці рухи вийшли досить дерев'яними, проте Петрович міняти тему не хотів.

— От у нас пару лєт назад тут виліз учасник Октябрьской революції. Йому в ноябрі положено, але він день перепутав чи, може, і нарошно. Воно ж приятніше весной вилізти. Так у нього, слиш, Миронич, у нього в подкладу піджака золоті царські п'ятьорки зашиті вказалися. Ото ми тогда погуляли!.. — замріяно вів своєї Петрович, помалу, крок за кроком, обережно наближаючись до лавки під ліхтарем. Марко притиснув Яна до себе, той від жаху опустив голову, дивлячись прямо під ноги, у темряву, ледь розбавлену блідим ліхтарним світлом.

Петрович якось боком, низько й дрібно переставляючи ноги, неначе на протезах, дибуляв у їхній бік. Ян застогнав, а Марко сховав пляшку з коньяком під куртку.

— От слиште, молодиє люді, — здалеку почав Петрович, метрів зо п'ять не дійшовши до них. — Скіко зараз бутилка водки стоїть? В етіх ваших нових деньгах?

Марко вичекав із півхвилини. Мрець зробив у їхньому напрямку ще зо три кроки, і не відповідати вже було неможливо. Намагаючись, щоб голос не тремтів, Марко прошепотів:

— Та гривень три-чотири…

— Е-е-е… Дорогувато… — Петрович був уже кроків за десять. — Прєжні рази були й по два, і по полтора гривні. Шо ж це такоє, шо всьо дорожає…

Марко з Яном мовчали. Петрович також зупинився й неначе замислився, розв'язуючи в голові якусь складну задачу. Потім зробив іще два-три дрібненьких кроки й почав своєю правицею чи то мацати, чи масувати груди ліворуч, там, де серце.

«Може, йому погано?» — Майнула думка в голові в Марка і тут-таки зникла, затулена іншою: «Але як це мерцеві може бути погано?» А Петрович тим часом поліз під вилогу кітеля й почав там незграбно нишпорити неслухняною правицею.

— Слушайте, молоді люди… — Він копирсався за пазухою, і Маркові робилося страшно від самої думки про те, що він зараз може звідти дістати. — А вот ви можете дать мені еті самі чотири-п'ять гривень… не за безплатно… а вот за ето, напрімєр.

Він витяг руку з-за пазухи — там не було нічого. Але він тією самою рукою зняв із грудей ордена Червоної Зірки й простягнув його Янові, водночас прикручуючи двома неслухняними пальцями на хвостик круглу металеву заглушку, яку, вочевидь, і відстібав так довго з другого боку свого кітеля.

— Орден. Він гораздо дороже стоїть.

Ян, немов загіпнотизований, дивився на п'ятикутну металеву пластину, укриту червоною емаллю, потім узяв її лівою рукою, обережно двома пальцями. У той самий час праву долоню він запустив у кишеню штанів і видобув звідти п'ятірку — ту саму, якою намагався розплатитися в барі і яку повернув йому владним жестом Марко.

— Ось. Візьміть.

Мрець простягнув свою всохлу долоню, і Ян поклав туди банкноту, швидко-швидко, ще й відсмикнувши свою руку, щоб часом не доторкнутись плоть до плоті. Петрович зауважив це й усміхнувся вузькими, майже нерухомими вустами:

— Не нада, не нада бояться…

Він заховав п'ятірку до кишені й, повільно розвернувшись, пошкандибав у глибину центральної алеї.

А мерців тим часом прибувало й прибувало, їхня багатоголоса розмова вже загортала в своє полотно увесь цвинтар.

— Смотрі-смотрі, Мантюк показався! Ах ти ж тля бандеровская! Ти ж первих два года войни в поліцаях служив ілі там в лесу сідел. А потом, когда наши прийшлі, так ти, как ні в чом не бивало, присоєдінілся! Ану спрячся назад, зараза, а то закопаєм второй раз!..

— О, Лазарь Мойсейович появився. Ти шо ж, за всю жизнь так вище майора й не дослужився? П'ята графа помішала?

Той, кого назвали Лазарем Мойсейовичем, виглядав іще майже живим: видно, його поховали нещодавно. Він мав пригнічений вираз обличчя зі стиснутими губами і великим, хоча й не гачкуватим носом. Майорський мундир сидів на ньому дещо недоладно, але він, обсмикнувши його й майже не обтріпуючись від налиплої землі, твердо попрямував алеєю, туди, де стояв генерал. Високо піднімаючи ноги, які майже не згиналися в колінах, Лазар Мойсейович відрапортував про своє прибуття, а потім, делікатно взявши генерала під лікоть, відвів його вбік, ближче до ліхтаря. Марко вслухався й почув досить гучне шамкотіння:

— Слиште, товаріщ генерал… Тут нада решить один вопрос. Я ж ето, недавно, так сказать, переход совершив.

— Што-што? — не зрозумів генерал.

— Ну, помер то єсть.

— А-а-а. Ну і што ж? — Генерал розмовляв неохоче, явно демонструючи бажання повернутись до своїх приємніших обов'язків. Неподалік уже товпилося з півдюжини нових покійників, які, стаючи навшпиньки, позирали в бік постаті з лампасами. — Давай бистрєй, Моісєєвіч!

— Так шоб бистрєй, то ето… — зам'явся Лазар, — нужна ваша помощ…

— Какая ще помощ? — Покривився генерал.

— Ви ж з етім, з теперішнім председателем горсовета, як то оно… з мером, ви ж із ним знакомі? Він же у вас у военкомате замєстітєлєм начинав? Вроде так?

— Не замєстітєлєм, а комсоргом! Не тяни, Моісєєвіч! Кажи, што нада!

— Так вот… — Мойсейович вочевидь не вмів «не тягнути», — Я ж, когда помер… Ми ж в очереді стояли… на квартіру.

— У тебя ж була квартіра, трьохкомнатная! На бульваре Героев Сталінграда, із улучшеною планіровкой!.. — Дедалі більш роздратовано хрипів генерал.

— Ой, да когда це!.. — Лазар підніс руки до грудей. — После етого я два раза з'єжджав. Та квартіра старшій дочці осталась. А послєднє врем'я я жив із внучкой, у двохкомнатной хрущовкє.

— І што? — Генералові явно вривався терпець.

— Да ето ж… Як я помер, акурат перед двадцять третьїм февраля, то ми ж усе ждалі, шо нам ордер принесуть на новую квартіру. Через ето ожиданіє мене родниє ще две нєдєлі не хоронили. Фу, стидно сказать, усю хату їм провонял…

— Так і што ж? — Генерал вже кричав, не приховуючи роздратування. — Ти родиш наконец, чого ти хочеш?

— Ой, токо не нада на мене кричать! — Лазар Мойсейович і собі підвищив голос. — Я вас только попросить хотел, штоб ви дньом, после парада, єслі предоставиться случай, напомніли про етот вопрос председателю. Бо мої так і остались у той хрущовкє. Похлопочете, товаріщ генерал?..

Генерал висмикнув свій лікоть з пальців Мойсейовича, різко повернувся на каблуках і, не відповівши, швидко, наскільки міг, покрокував до новоприбулих мерців, котрі його чекали віддалік на алеї. Відійшовши кроків на десять, він озирнувся на Лазаря, який понуро застиг, тримаючи зігнутою в лікті руку, що нею щойно тримав за рукав співрозмовника. У погляді генерала змішалися жаль і зневага, а з напіврозтуленого порожнього рота долетіло коротке й глухе: «Ладно!.. Посмотрім».

Марко з Яном устигли трохи отямитись і навіть крадькома ковтнули з пляшки, яку для цього доводилося перехиляти вже дуже високо. Марко знову сховав пляшку під пахву за куртку, і дуже вчасно, бо алеєю до них наближалися підполковник Панкратов і майор Петрович, який уже стискав у правиці отриману від Яна п'ятірку.

— Тут, за пару кварталов, єсть вагончик круглосуточний… — Петрович майже потирав від радощів руки. — Там і затоваримся. Хоть мерзавчика якого-нібудь, щоб вкус во рту напомнить. Правда, товаріщ падполковник?

Підполковник злегка кивнув, явно думаючи про щось своє. Потім спинився, різко, аж Петрович, який ішов поряд, зашпортався й ледь не впав: — Што такоє, товаріщ падполковнік?

— Єсть у меня одно дельце… — Багатозначно промимрив собі під ніс Панкратов.

— Шо за дельце? Посреді ночі…

Підполковник повернув обличчя до Петровича та спідлоба подивився на нього майже впритул.

— Тут, под городом, за речкою, мої танкісти лежат. На краю болота четирє екіпажа. В сорок третьем тут у нас бой бил основательний.

— Ага… — Протягнув Петрович, явно не маючи що сказати, а лише для підтримання діалогу.

— Так вот я січас вийду с тобой, а потом побегу туда, за речку.

— Зачем? — Петрович таки придумав, як йому продовжувати розмову. Він вирішив ставити запитання, які самі собою витікали зі сказаного.

— А затем! Оні ж тоже повилазілі.

— І што?

— А то! — Підполковник починав потроху сердитися, набридливий співрозмовник явно потрапляв своїми запитаннями не в тему. — Оні ж там не в парадках похоронєни. Шлємофони обгорєлиє, у одного полголови снесло, у другого ног нету по колені. Я ж не могу позволіть, шоб і оні на парад попьорлісь!

— А, ну да, правильно… — Петрович знову потрапив у глухий кут зі своєю тактикою доточування запитання до попередньої відповіді.

— Сам знаю, шо правильно. Только надо мне їх как-то удержать. Да скажу їм, што нет нікакого парада, што новая власть поотмєняла. А ти меня подождьош возле того своєво лабаза… Добро?..

Вони поволі пошкандибали далі, навіть не повертаючи голови в бік Марка та Яна. Ті у свою чергу, зробили вигляд, що їх нема ні на лавці, ні взагалі в природі: затамували подих і не ворухнули жодною частиною тіла, із волоссям у ніздрях уключно. Тільки коли дві постаті щезли в темряві за головною брамою, Марко перевів дух і простягнув Янові пляшку, вийнявши її з-за пазухи. Там ще лишалося грамів сто коньяку, а годинник уже показував двадцять п'ять хвилин на четверту.

— Скоро світанок… — Прошепотів Марко в саме вухо Янові.

— Не так-то й скоро, — Відповів той, повертаючи пляшку, у якій напою майже не лишилося.

Удалині генерал усе приймав і приймав рапорти про прибуття від чергових мерців у різноманітних мундирах. Серед них також траплялись і постаті в цивільному, із орденами, а рідше — із орденськими планками на лівому боці запалих і нерухомих грудей.

Марко підняв пляшку над роззявленим ротом і тримав її, аж доки тринадцята й чотирнадцята краплі не впали на язик.

— Усе. Більше й алкаші не видобувають, — Він обережно поставив пляшку в темряву під лавку, а потім відкотив її подалі п'яткою.

— Може, потроху линяти будем? — Ян подивився через плече на Марка знизу догори. — Уже ж переконалися, що вони таки є. Тобто ні, що їх таки немає. Тьху, зовсім заплутався. — Він спробував усміхнутись, але тільки скривив рота. Страх у його очах нікуди не щезав.

Марко міцніше стиснув плече молодшого товариша. Алкоголь не діяв абсолютно — думки були ясними й чіткими.

— Можна й линяти. Але я б іще трохи посидів. Якби ти був не проти. Хочу побачити… — Він затнувся, спостерігаючи, як поміж могилами пробирається мрець, котрому, певно, перед смертю невдало зробили розтин. Голова й ліва рука в нього почергово відвалювались, і він правою припасовував загублену частину тіла назад, але притримати не міг, бо тоді відпадало щось інше. Коли він дістався до генерала й випростався, доповідаючи про своє прибуття, то лівицю просто поклав собі під ноги, бо притримувати її вже не міг ніяк. Відрапортувавши, мрець підняв ліву руку, та, видно, утомившись її притуляти, просто затис під пахвою правої. Голову при цьому він тримав нерухомо й відійшов обережно, із дерев'яною спиною трохи не навшпиньках.

— Що ти хочеш побачити? — Ян таки вимагав, щоб Марко закінчив попереднє речення. Він трохи очуняв від страху, принаймні вивільнив своє плече з-під Маркового ліктя й сів дещо вільніше.

— Ну, це як в американських фільмах, коли вранці сходить сонце і всі… Всі вони під його промінням… Починають димитися, а потім зникають, пам'ятаєш? — Марко таки справді хотів бути дослідником до самого кінця. — Бо хто зна, чи коли ще трапиться побачити щось подібне.

Ян кивнув, хоча було помітно, що найохочіше він би зараз чкурнув звідси чимдуж і чимдалі.

— Згода, посидимо трохи іще.

Десь у приватному секторі подав свій голос той самий невидимий півень — глухо й самотньо.

Під утро, як уже начало светать, наші друззя почті шо задрімали. Вони очнулись тільки при появлєнії падполковніка Панкратова, которий тянув на собі Петровича. Петрович явно успів купить вожделенную чекушку і даже впотребить її вовнутрь. Около лавки, на которій сиділи Ян із Марком, підполковнік остановився трохи передохнуть. Петрович прийшов у чуство й начав предлагать іще один орден зі своего кітеля за пару гривнєй «на закуску».

— Ось, візьміть. — Ян раптово згадав про два бутерброди з оселедцем, які вони прихопили в кафе, і тремтячою рукою дістав із кишені куртки згорток. Бутерброди, щоправда, злиплися в один, но Петровіча ето не смутіло, і он начав жувать їду, даже не разворачуя. Падполковнік почті неслишно матюкнувся сквозь зуби й поволок майора дальше в сторону построєнія.

Сонце зійшло не швидко й не повільно — саме так, як і мусить сходити сонце весняного погожого ранку. Його червоне проміння, потрохи переходячи в золоте, ковзнуло верхівками тополь, які оточували цвинтар, потім сягнуло нижче, до землі. Но странно — ніхто з мертвецов не задимився, не упав, не іспугався. Усє оні, сосредоточенно подняв голови, слухали команди, коториє подавав генерал.

— Ти бач, — тільки й зміг промимрити Марко.

А мертвєци тим временем не спіша построїлись у колону по троє і двінулись в направленії главної брами. Приголомшені й ошеломльонниє, дивились наші двоє друзей на ето шествіє — спереді шагали генерал із падполковніком, а за ними йшли всі остальні, хотя й не в ногу, но достаточно стройним порядком. У послєдній шеренге двоє ветеранов у штатському вели под руки Семьоновну, яка оказалась єдінствєнною женщиной у всей групі. Петровіч покачувався злєва направо і спльовував обривки салфетки, у яку був завьорнутий бутерброд із сєльодкою.

Скрипнули желєзниє ворота, і колона, вилившись назовні з кладбіща, свернула налево, у сторону центра, по безлюдному в ето врем'я центральному проспекту.

Когда Марк і Ян прийшли в себя — а случилось ето мінут за двадцять — вони піднялися с лавки й медленно двінулись туда же, на главний виход із кладбіща. Разговарювать не моглось і не хотелось. По задітому утреннім сонцем проспекту одіноко ехала жовта «Волга» з поперечним клєтчатим гребешком.

— Таксі! — Марко махнув рукою, і авто спинилося, хитнувшись порожнім багажником.

— С праздніком, мужики! Куда ехать? — таксіст висунувся з кабіни в приоткрите окошко на дверці.

— До центру… — Марко все ще почувався наче вві сні. Вуста ворушилися повільно, ніби ватяні чи пластилінові.

— А деньги єсть? — недовірливо прискалив око таксист. — А то ви шото на бомжей похожі!

Марко сягнув до кишені й із подивом намацав там тільки одну банкноту. Витягнувши її, він побачив, що це білет номіналом у двісті гривень.

— Ну не, у меня с такіх здачі не будет!.. — закапрізнічав таксіст.

І тут Ян решительно рвонув на себя дверцу со сторони пасажира, резко шльопнувся на сідєньє й чотким двіженієм протянув таксістові орден Красной Звєзди.

— На проспект Победи! — Почті шо прокрічав он. — Трогай, поєхалі!..

2004 p., Ірпінь

Загальний аналіз

З-за спини ліворуч, від річки віяв легкий прохолодний вітерець. Федір Іванович проминув котельну з невисокою темною трубою і прискорив крок. До платформи лишалося метрів зо двісті, а електричка мала ось-ось підійти. Під новими черевиками шурхотіла жорства, червонясте квітневе сонце над кількома дев’ятиповерхівками праворуч підбивалось дедалі вище. Піднімаючись по насипу, Федір Іванович механічно помацав під плащем праву кишеню піджака, та збіг сходами на платформу.

Людей було чимало. «Може, це попередня електричка спізнюється? — майнула думка в голові. — От і добре, що не поспішав. Спокійно з’їв сніданок, поголився. Так і має починатися день у письменника — без метушні, розважливо, статечно».

Сніданок у їдальні будинку творчості йому дійсно приготували завчасно. Було приємно споживати яєчню, а потім ще й молочну вівсянку з міцним брунатним чаєм, водночас насолоджуючись тишею та благословенною самотністю. Ні прикрий критик Рибчук, ні криклива феміністка Зубринська, ані ті товсті графомани зі східних областей, котрі вечорами в будці міжміського телефону голосно кричали своїм чи то дружинам, чи онучкам (а може, і коханкам): «Харашо, Свєточка! В Кієвє ето єщьо можна купіть! Прівєзу нєпрємєнно! Целую тєбя!», а потім, звертаючись до Федора Івановича, переходили на страшенно штучну, проте бездоганну українську: «Оце телефонував додому, зі своїми побалакав трохи…» — ніхто з них своєю нікчемною присутністю не заважав спокійному прийому їжі та подальшому її травленню.

Через це й думки тепер шикувалися собі слухняною, дисциплінованою шеренгою. «Вони всі про себе бозна-якої високої думки. А що вони, по суті, зробили для літератури, для народу? За великим рахунком — нічогісінько. Книжки їхні пилюжаться в магазинах, нікому не потрібні. А самі вони проживають свої нікчемні життя приспішників старого режиму. Та їхній час минає. Тривають, можна сказати, останні їхні дні…»

Світляне рило електрички прорізало сірувату ранкову імлу водночас ревом і променем прожектора. Натовп на платформі заворушився, потім раптом швидко й раціонально сконденсувався саме в тих місцях, де мали б опинитися двері вагонів. Федір Іванович на мить розгубився, поткнувся в один, потім у другий міні-натовп, але його відтерли, тож не лишалось нічого іншого, як бігти у хвіст потяга, де, здавалося, люду було трохи менше. Урешті (поки він біг, пасажири собі заходили) Федір Іванович утиснувся до першого тамбура третього вагона з хвоста потяга. У ніздрі одразу вдарив гострий запах — вагон був із туалетом. Люди поспішно проходили з тамбура до салону, іззаду набігали інші, підштовхуючи в спину попередніх: «Ще трошки… Ще чуть-чуть. Всім їхати треба!..» Федора Івановича майже внесли до вагона. Щоб уповільнити цей рух, письменник мусив триматися за ручки на спинках сидінь. Робив він це лівою рукою, правою водночас захищаючи кишеню піджака під плащем: «Обережніше, будь ласка. Я вибачаюсь… Я перепрошую… Обережніше. Дякую…»

Урешті тиск у спину послабшав, і вдалось зупинитися. Ставши спиною до спини з якимсь високим чолов’ягою у шкіряній куртці, Федір Іванович якомога ширше розставив ноги, цим самим показуючи собі самому й усім іншим: із цього місця він уже не зрушить.

З-під стелі пролунало хрипке оголошення: «Обережно, двері зачиняються!», потім шипіння і ще двічі те саме оголошення. Федора Івановича похилило, шарпнуло, хитнуло ліворуч-праворуч — і за вікном, пульсуючи, ривками поповз перон із нечисленними невдахами, яким не пощастило ввіпхатись до вагонів. Проте це могли бути й пасажири, що чекали на зустрічну електричку кудись до Тетерева чи, скажімо, до Коростеня.

Електричка почала набирати швидкість. Ліворуч, за кварталом приватних будинків, майнув господарчий двір будинку творчості з прив’язаним там псом Бур’яном чи, може, Бураном, як його кликали російськомовні діти київських літераторів, пхаючи тварині до пащі недоїдені бутерброди з ковбасою. «добре, що цей будинок творчості, цей притулок, прихисток для всіх нас, хто служить народові своїм словом… Можна приїхати, усамітнитись, вирватися з тієї щоденної марудної суєти. Спокійно попрацювати, а якщо захочеться, то й поспілкуватись із духовно близькими собі. Хоча їх насправді так мало… Також і столиця під боком, що теж важливо. Літфондівська поліклініка, медичне обслуговування. А що, хіба ж ми не заслужили? Силу свою та здоров’я витрачаємо не на абищо, кладемо їх на вівтар розбудови рідної держави. То й нам за це має бути хоча б якась віддяка. Хіба ні? Запевне, що так…»

Потяг заклав поворот, прогуркотів мостом над річкою (хтось із ерудованих знайомих розповідав Федорові Івановичу, ніби цей міст виникає в кадрах якогось фільму довженка) і заглибився в лісову гущавінь. «Наступна станція — Біличі!» — із запізненням пролунала хрипка інформація з-під стелі.

«Онде бач як міцніша українське в Україні, — Вдоволено ковзнула думка внутрішнім куполом черепа. — Бо ж іще наприкінці сімдесятих, коли ти молодим поетом приїздив сюди на творчі семінари, тоді навіть у їдальні будинку творчості офіціантки — ну, хіба крім Валентини Іванівни й старенької Люби з полісся — усі говорили до тебе російською. Чи, точніш, навіть не російською, а тим осоружним суржиком: „Ви на перве борщик будете кушать ілі супчик гороховий?“ Бр-р-р, аж бридко згадати! Але тепер, за ці роки незалежності, ситуація таки змінилася, кардинально змінилася! І не можна заперечити, що значну, величезну роль у боротьбі за ці зміни відіграли письменники! Ну, не всі, звичайно, але та краща, вічно бунтівна частина літературного середовища, до якої ти маєш честь зарахувати й себе.

Трохи зухвало звучить? Та ні, чому ж зухвало? Правда завжди залишається правдою. І те, що ти ось уже котрий рік є незмінною другою особою (а коли говорити про творчість — то й першою!) у вашій обласній організації НСпУ, і лише затята амбіційність старого Зубчука не дає йому збагнути дійсний стан справ та й нарешті піти на заслужений відпочинок, а тобі — реально очолити письменницький осередок. До тебе ж тягнеться творча молодь, ти ведеш платну літературну студію в обласному педінституті, їздиш із виступами по районах — а хіба це не доказ твоєї потрібності? Варто лише пригадати ті уважні, захоплені очі простих жінок — робітниць льонокомбінату чи овочесушильної фабрики, коли вони вслухаються у твої карбовані віршовані рядки? Чи розмови про сокровенне зі студентками філологічного факультету, які приносять на твій суд свої перші, ще невмілі, проте такі щирі поетичні спроби! О, це вартує тих безсонних ночей, що їх ти провів, добираючи слово до слова, шліфуючи образи, виважуючи риму…»

Та що це таке? Здоровань у шкірянці, який стояв позаду, раптом відхилився і сперся, майже ліг на плечі Федора Івановича. Посунувшись на півкроку й притримуючи правицею кишеню піджака під плащем, Федір Іванович сердито озирнувся. Уже хотів був зробити зауваження типові у шкірянці, проте той випередив — упівоберта схиливши свою стрижену голову, він процідив через плече, утім доволі миролюбно: «я бабушку пропускаю…»

І справді, в тисняві між людьми протискалася низенька бабця з сивими патлами з-під хустки. В одній руці в неї була велика картата сумка, другою стара притискала до грудей стос газет і тоненьких ілюстрованих журналів.

— «Єдінствєнная»! Єсть кросворди! «Сєводня» з тєлєпрограмой! Імєєтца также кіровоградская «Бабушка»! — старечий надтріснутий голос не лунав, а тільки сунувся поперед бабці, неначе іще один її вантаж.

«Ну, нічого, нічого. Це також явище тимчасове. За років три-чотири вона „Літературну Україну“ тут продаватиме і „Слово просвіти“. Не все одразу. Поступово налагодиться».

Зрештою, і ти сам свого теперішнього становища досягнув не в однодень. Але йшов своїм тернистим шляхом, упевнено і вперто, не зважаючи на прошуки різних недоброзичливців. А їх на твоєму шляху не бракувало. Не бракує й дотепер…

Ну й що їм до того, що називалась твоя перша поетична збірка «Жовтневі зорі»? Хіба вони знають, які насправді прекрасні зорі в жовтні у твоїх рідних краях? Адже не було в тій збірочці віршів-паровозів, оспівування партії чи Леніна! Лише слова «жовтень» і «вересень» скрізь писали з великої літери — ото й усього! Але ж саме завдяки цьому хитрому прийомові тобі тоді вдалося приспати пильність обласних і республіканських цензорів та й випустити у світ книжку «сповнених молодечого азарту рядків», як висловився про неї один знайомий критик, щоправда, не одразу після її виходу, а років за п’ятнадцять, у статті до твого сорокаліття. Міг би, звісно, і раніше, ну та вже Бог йому суддя, коли забракло в чоловіка мужності, активної життєвої позиції в ті скрутні, важкі для справжнього патріота часи.

Ну так, часом лоскочуть сумління дрібні неприємні нюанси, на які й зважати б не варто. Але ж таким совісним ти вже вродився. Було в тебе замолоду кілька дрібних публікацій в обласних газетах — партійній і комсомольській. Але ж тобі зараз і самому соромно за ті вірші. Хоча, коли створював їх, писав щиро, був певен себе. А якщо за великим рахунком, то хіба й сьогодні не вважають злом роздмухування війни, виробництво зброї масового знищення? Нейтронна бомба — хіба це не зло? Та й нема вже тих публікацій більше. Нема ніде. Ніхто їх не відшукає. В обласній бібліотеці і в архіві це було не надто складно: добрі знайомі за певну віддяку просто виносили тобі цілі примірники газет, акуратно вийняті з підшивок. Так само й у бібліотеці педінституту. Там просто варто було натякнути в кабінеті ректора за чаркою, і вже назавтра вийшов наказ, у якому чорним по білому писалося, що «у зв’язку з недостатністю площ для збереження літератури підшивки газет обкому КпУ та обкому ЛКСмУ за такі й такі роки підлягають знищенню». І ти навіть зміг бути присутнім при самому акті знищення.

Щоправда, у Києві довелось трохи поморочитися. Спершу записатись під чужим (про всяк випадок) іменем до парламентської бібліотеки, зокрема у відділ преси. Потім — для повної конспірації — кілька днів поспіль переглядати підшивки чи й не всіх обласних газет УРСР, а поміж них і своєї рідної області. Нарешті, дочекавши нагоди, витягти з внутрішньої кишені куртки заздалегідь приготовану половинку леза для гоління. Тобі здавалося, що шурхіт різання паперу було чути в усьому читальному залові. Публікацій було чимало, більше десяти. Кожну з них, уже вирізану, ще ж треба було непомітно запхати в кишеню штанів. Ти навмисно вдягнув старі, обдемкуваті, із глибокими кишенями. Та на останній добірці, великій, на півшпальти, твоя рука здригнулась. Поріз був неглибокий, кривуватий, недалеко від нігтя. На очах від болю виступили сльози. Увібгавши цілою рукою закривавлену вирізку за пазуху, ти дістав носовичок, під столом швидко обгорнув ним палець і з півгодини, поки не спинилася кров, сидів нерухомо над підшивкою, розгорнувши її на доповіді першого секретаря обкому партії до 70-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції.

Коли вийшов із бібліотеки й витяг перемотану руку з кишені, першою думкою в голові була — «помилки молодості треба спокутувати кров’ю». Потім дістав із-за пазухи зіжмакану й закривавлену вирізку, розгорнув її. Півдесятка віршів, портрет, біографічна довідка. Глянув в обличчя собі, ще молодому, безвусому. Пригадав навіть суму гонорару, отриманого за публікацію — 76 крб. 50 коп. На ці гроші ти тоді повів Її — не дружину свою теперішню, а Її, єдину любов свого життя, — до ресторану. Замовив фрукти, напівсолодке шампанське. Вона мала крупні русяві кучері, кирпатого носика й гострого язичка. Зверталася до тебе «пане поете», при цьому друге слово тобі лестило, а перше — лякало. Часом ти аж озирався нервово: ану ж бо, чи ніхто не почув? «Скажіть мені, пане поете, коли ви щирий? Тоді, як пишете про жебраків на Уолл-стріт, чи коли вдягаєте джинсову куртку „Wrangler“? І ще — чи ви справді вважаєте пісні Олександри Пахмутової кращими за пісні групи „Бітлз“?» На такі Її запитання ти ніяковів і відмовчувався. Читав Їй вірші, проводжав вечорами. Цілував на прощання в щоку, порослу легким персиковим пушком. І все. Зрештою, Вона закінчила музичне училище, вийшла заміж за значно старшого від себе чоловіка й разом із ним виїхала до Ізраїлю. Пізніше нечисленні спільні знайомі зрідка переказували тобі вітання від Неї, але вже з-за океану, із Нью-Йорка, де вона нібито знайшла роботу в оркестрі метрополітен Опера. Утім це знову ж таки тільки згідно з Її словами. І хто зна, як воно там насправді…

«А от я ніколи не зміг би творити на чужині», — Федір Іванович цю думку вимовив майже вголос і прислухався до себе. Твердої впевненості в душі не було.

Здоровань у куртці знову наліг на плечі. Ще одну бабцю пропускає? О ні, цього разу вже не бабцю. Зарослий щетиною жебрак у жіночому пальті з вичовганим хутряним коміром і в облізлій кролячій шапці протискається в напхом напханий вагон. Він щось белькоче, і Федір Іванович, прислухавшись, із подивом розуміє, що волоцюга говорить французькою:

— Mesdames, messieurs! Je m’appele Vincent, Je viens de lointaine et j’ai aucune idée comment je me retrouver ici. Soyez bien gentil, achetez une des mes tableau, je vous prie. Ils sont tous à bon prix. S’il vous plaît, mesdames, messieurs…[4]

Жебрак звідкись із-під свого пальта видобуває кілька згорнутих руркою полотен. Одне по одному розгортає їх. В очі впадають грубо намальовані квіти: соняшники, півники. У полотен нерівні, засмальцьовані краї, фарба місцями вже полущилася. Від жебрака смердить перегаром, сечею, старим, ніколи не праним одягом. Федір Іванович гидливо відхиляється, механічно прикриваючи рукою кишеню під плащем.

Зрештою, не витримує молода жінка з яскраво нафарбованими губами й нігтями. Вона сидить біля вікна з барвистим журнальчиком на колінах і звідти, зі свого місця, голосно й чітко кричить жебракові:

— Вали, вали звідси! Ніхто тут твою мазанину не купить! Проходь давай, не смерди!..

Жебрак сумно зиркає на неї, понуро згортає свої полотна й повільно, накульгуючи, проходить далі. Федір Іванович ще більше відхиляється, але бомж ніби навмисне тулиться до нього ближче. Ось уже між ними лише кілька сантиметрів. Жебрак протискається між письменником та чоловіком у шкірянці, і Федір Іванович бачить немите рідке волосся, що стирчить із-під зимової шапки, бачить скалічене вухо, мабуть, надірване десь у бійці. Кров запеклася на вусі темною, брунатною плямою, а поверх підсохлої крові проступають, неначе пісок, жовтуваті кристалики гною. Письменник, не витримавши, ще далі відступає убік, аби тільки це антисанітарійне лихо швидше пройшло, минуло.

А онде вже й білицькі гаражі попливли за вікном. Це, вважай, півдороги до Святошина подолано. Бо далі іще два коротеньких перегона — і тоді на метро. Може, хоч там вільніше буде.

«Станція Бєлічі!» — каркає голос зі стелі, і потяг спиняється. Ось тобі й маєш — один раз «Біличі», другий — «Бєлічі»! Де, де в цих людей чуття мови, почуття національної гідності?! Хочеться прямо зараз, розштовхуючи всю цю вагонну тисняву, пройти аж ген туди, вперед, через усі ці напхані вагони, увірватись до кабіни машиніста й усе-усе йому висловити!..

Тим часом у Біличах із потяга, здається, не вийшов ніхто, а ввійшло таки чимало. Принаймні тиск людських тіл, що його звідусюди відчував на собі письменник, посилився, і то таки відчутно. Його буквально вдавило пахом у спинку сидіння, за край якої він мусив триматися, навіть ноги довелось поставити вужче. Ліва долоня, та, якою хапався за спинку, вже аж заніміла, права, захищаючи ніжний вантаж у піджаку під плащем, укрилася холодним потом.

«Новобєлічі — Без остановки! Слєдующая станція — Святошин!» — знову по вухах різонуло хрипке оголошення. Настрій потроху псувався. Краще б уже цей нафарширований людьми залізний хробак зробив зупинку на станції Новобіличі, аніж слухати цю бридню й нервувати через таку непросвітенність тих, кого вважаєш своїми співвітчизниками. Темні, неосвічені люди без променя шляхетності в душі!..

Аби заспокоїтись, Федір Іванович спробував перемкнути свої думки на щось відсторонене — приємне, високе, світле. Делікатно притискаючи в захисному жесті праву кишеню, він раптово збагнув, осягнув грандіозну у своїй глибині ідею: усе життя, вся діяльність українського поета-патріота має саме цей вищий сенс — оберігати! Дбайливо плекати вогник рідного слова, іскру поезії, стояти на сторожі прадавніх традицій, чистоти та духовності. Бо світ навкруги жорстокий і цинічний. Ним править зиск і чистоган. Тож якби не ми, нечисленні лицарі чистоти й краси, то він, цей світ, уже давно перетворився б на суцільне захланне пекло. Бо не в кожного, ой далеко не в кожного стає сили та душевної снаги вийти й стати на герць в обороні того доброго, ніжного і світлого, що, власне, і робить людину людиною. Тому плекати, дбати, стерегти й обороняти — місія обранців. І яка ж це висока честь — належати до їх числа!

За вагонними вікнами тим часом почергово промайнула теплоцентраль із гігантською трубою, білицький цвинтар із недобудованою церквою на краю, платформа, а за нею — сірі колони новобілицького мосту. Потім обабіч залізниці потяглись гаражні бокси: деякі металеві, а інші — стаціонарні, цегляні — солідні, із підведеною електрикою та водогоном. Федір Іванович навіть кілька разів крутнув головою, озираючись на ці архітектурні шедеври, які своїм виглядом відбивали естетичні вподобання господарів. Один гараж навіть, як здалося, мав ознаки мавританського стилю. Принаймні дві башточки по його боках нагадували зменшені мінарети. А в себе вдома, за багатоквартирним будинком, Федір Іванович уже багато років тому встановив примітивну дешеву «черепашку», в якій і тримав свою «Таврію Нову», що прийшла на зміну розбитій і виснаженій «копійці». Уже давно час було подбати про якийсь надійніший прихисток для транспортного засобу. Бо на сина-студента великої надії не було: випросити в батька авто, щоб покатати на ньому однокурсниць, він умів майстерно, проте у справах практичних був цілковито безпорадним. Тож доведеться писати самому собі якесь подання на бланку Спілки письменників і йти в обласну архітектуру, де крізь зуби спілкуватися з тими черствими чиновниками. Адже уваги до творчої особистості в нас так просто не доб’єшся: це вам не футболіст, якому квартиру дають за півроку, хоч команда обласного центру все одно займає стабільне чотирнадцяте місце в другій лізі чемпіонату України…

Та ось і гаражі залишилися позаду, приватна забудова швидко змінилася багатоповерхівками, і сірість передмість перейшла в сірість Святошина. Електричка спинилась біля платформи, проте швидко вибратися з вагона не вдавалося: занадто глибоко в його череві перебував наш герой. Добре, що бодай тиск із усіх боків послабшав і вже можна було розтиснути пальці на спинці сидіння, бо ліва долоня аж заніміла. Правицю теж витяг із кишені: долоня вкрилася холодним потом. Пасажири попереду повільно, ніби неохоче, залишали вагон. Дійшовши слідом за ними до тамбура, письменник зрозумів причину цієї затримки: дві жінки у вовняних хустках і куфайках вивантажували з вагона великі картонні коробки. Протискаючись між ними боком, Федір Іванович крадькома поглянув, і крізь шпарини в нещільно стулених накривках помітив у глибині коробок сині голівки пролісків.

— І вам не соромно? Ці квіти внесені до Червоної книги! — вигукнув письменник, уже ступивши на перон.

— Шо? Купить хочете? — одна з жінок повернула до нього червонощоке обличчя в хустці. — Галю! Оно чоловік купить цвіточків хоче…

— Ми не продаєм. Ідіть у переход, там купите… А ми тіко доставляєм, — Діловито пробубоніла її подруга, в’яжучи дві картонки паском і завдаючи їх собі на плече. Третю вона взяла під вільну пахву й попрямувала пероном у голову поїзда. За нею подалась і перша жінка, теж балансуючи трьома великими коробками.

— Яка байдужість! Яка нелюдська байдужість! Ви що, не розумієте — цими квітами треба милуватися в лісі! Ви ж нищите природу рідного краю! — Федір Іванович, отямившись, наздогнав жінок, задріботів із ними поруч і нарешті дав волю почуттям, що переповнювали його.

— Дядьку, ви як з утра випили, то ідіть собі… — спокійно відрізала Галя, ставлячи свої коробки одна на одну біля сходів, що вели в підземний перехід.

— Дєвчата, шо, какіє-то проблеми? — звідти, із переходу, швидким кроком назустріч піднімався юнак у теплому спортивному костюмі й у бейсбольній кепці.

— Та оно дядько незвєсно чого хоче!.. — кивнула в бік Федора Івановича Галина подруга.

Юнак примружив очі:

— Дядя! На метро — вниз і налєво! — у голосі хлопця вчувалась насмішкувата загроза. — Жетончик купиш — і вперед!

Федір Іванович уже набрав повні груди повітря, щоб належно відповісти цьому столичному жевжикові, та, коли почав добирати найдошкульніші слова з лексикону, зробив невелику паузу, якою і скористався міський піжон. Він повернувся до жінок і підхопив під пахви дві з шести коробок.

— Дєвчата, пошлі. Щас Валік машину подгоніт. Сєводня торгуєм на Лєвобєрєжной. Я за місто проплатіл.

Обидві жінки швидко похапали решту коробок і слухняно попрямували за своїм опікуном.

— Торгаші! Продажні душі! — нарешті вирвалися потрібні слова з горла у Федора Івановича. Та жінки його вже не почули, і тільки нетямущі перехожі, останні з пасажирів електрички, які спускалися в перехід, здивовано обернули до письменника свої трохи заспані погляди.

Федір Іванович обсмикнув плащ, перевірив правицею цілісність умісту кишені піджака й собі почимчикував униз.

У нього торговельного хисту було нуль. Його книжки, які регулярно випускала у світ обласна друкарня (за зниженими розцінками на друк для членів СпУ), нерозпакованими пачками лежали вдома: у кабінеті, на антресолях і навіть на балконі. Щось удавалося продати під час творчих зустрічей з трудящими. «Автограф безкоштовно!» — із усмішкою примовляв у таких випадках вдоволений автор, ховаючи до кишені кілька зароблених гривень і стискаючи в іншій руці заздалегідь приготовану ручку, архаїчну, чорнильну, із золотим пером. «Кому ж це має бути?» — запитував ласкавим тоном у покупця і звично виводив назване ім’я та прізвище в давальному відмінку, далі дописуючи «зі щирою приязню».

Якось він підмовив двох синових однокурсників — сільських, простих, незіпсованих хлопців — спробувати поторгувати його щойно виданою збіркою вибраного в неділю на театральній площі, неподалік базару. Попередньо зійшлися на десяти відсотках. Федір Іванович ще й попідписував суботнього вечора всі призначені для продажу п’ятдесят примірників цією самою фразою: «Зі щирою приязню». Надвечір хлопці принесли й повернули йому сорок дев’ять примірників, і він чесно віддав їм 50 копійок із одержаних п’яти гривень за єдиний проданий екземпляр. Хотів іще запитати, хто ж саме купив книжку, однак студенти, чомусь не попрощавшись, грюкнули дверима. А вже у вівторок в одній із газет, що їх так багато розплодилося останнім часом в обласному центрі, з’явилася єхидна стаття з уїдливим заголовком: «Поет щирої приязні». Автор статті, сховавшись за псевдонімом О. Баранюк, саркастично зауважував, що щирість сама по собі, звісно, риса позитивна, але в поезії значно більше важать талант і майстерність. Федір Іванович довго й безуспішно намагався вирахувати, хто з його численних заздрісників і недоброзичливців не пошкодував банкноти з Богданом Хмельницьким, аби потім отримати в редакції гонорар, що приблизно вдесятеро перевищував видаток. «Непогана оборудка. Ті ж самі десять відсотків, лише в інший бік», — подумки без особливої злоби зазначив письменник.

Купувати жетон при вході, як то порадив молодик у спортивному костюмі, Федір Іванович не мусив — він придбав цілу жменю цих пластмасових кружалець, щойно прибувши до столиці, тиждень тому. Витратив тільки три: один, щоб першого дня дістатися до Святошина, і ще два — на вчорашній візит до лікарки й повернення в Ірпінь. Тож у кишені ще поклацувало, перекочуючись, десь зо п’ять тих зеленкуватих «метрових таблеток», як називав жетони малий син одного київського приятеля. Так що стояти в черзі до каси потреби не було. Пройшовши турнікет, письменник збіг сходами донизу.

Під час його попередніх відвідин столиці станція «Святошин» ще була останньою на лінії, але тепер… Іще дві станції невідь-звідки виникли, проклюнулися крізь асфальт, неначе гриби в кам’яних нетрях столичного мегаполіса! І потяги на Святошин звідти вже прибувають повні, а то й переповнені, як ось зараз, у ці ранкові години.

Уже на пероні Федір Іванович учергове помацав кишеню піджака під плащем і зиркнув праворуч, у тунель.

Звідти під кутом уже било світло й наближався гуркіт п’яти вагонів.

Колись, у часі однієї з незчисленних путівок до будинку творчості, старші, досвідченіші київські колеги показали Федорові Івановичу «сьомий стовп» — колону, біля якої завжди опиняються двері потяга. Пригадавши давню науку, він і зараз зайняв позицію поряд із сьомою колоною, якщо рахувати від виходу до електричок. Та цього разу машиніст загальмував трохи завчасно, і двері не доїхали до нашого героя метра на півтора. До дверей одразу ж метнулося кілька жіночок із возиками на коліщатках та картатими торбами, тож коли письменник спробував і собі ввійти, то опинився в такій самій тисняві, як і в електричці. Тільки триматись тепер потрібно було згори, на рівні голови. Довелося знов трудити ліву руку, правицею й надалі захищаючи дорогоцінну кишеню.

Дорогою (станції «Нивки», «Берестейська») люду до вагона все прибувало. Проте на «Шулявській» тлум поменшав. Багато молодих і середнього віку людей із заклопотаним обличчями залишили вагон. Федір Іванович тепер міг прилаштуватись більш комфортно і безпечно — у глибині вагона, біля самих дверей, тих, внутрішніх, які не відчинялися. Можна було трохи розгледітись довкола й вийняти праву долоню з кишені плаща. Тільки рекламних оголошень на стінах вагона не треба читати, бо знову настрій зіпсується: суцільна безграмотність, кальки з російської, кострубатий синтаксис, убогі, примітивні звороти. Онде — «мішок»! Ресторан «горячих бутербродів»! Одразу видно, які вони українці. Думають по-російськи, ото й пишуть «горячих»! Та й назва ресторану!.. Можна об заклад битися, що «мішок» — це зовсім не лантух, ні! Просто власник ресторану, мабуть, має ім’я Михайло, і в зменшувальній формі його друзі називали мішок. А якщо він ще й повнуватий — а він запевно повнуватий!.. Ото назбирав товстун грошей та й відкрив харчевню для таких самих товстунів!.. Їжте, мовляв, мої бутерброди, поки «горячі»!.. Безнадійна, повна відсутність чуття мови! Та й чого іще від них чекати, від цих космополітичних, зрусифікованих киян?

Онде вони сидять із пісними ранковими фізіономіями. Старші й молодші їдуть кожне у своїх справах: на роботу, по крамницях, до друзів. Ситі, вдоволені міщани! Читають свої київські газетки з кросвордами, ілюстровані журнальчики, звісно ж, російською — «Отдохні», «Ліза», «Viva!».

О ні, диви-но! Симпатичне дівча в довгій джинсовій спідниці розгорнуло на колінах новий роман Соколенчука «Париж-Коломия». Яскрава обкладинка, портрет автора на останній сторінці. Гм!.. Михайло Соколенчук! Теж мені — лідер покоління… Федір Іванович пам’ятав Соколенчука ще молодим, із густою темною шевелюрою, учасником одного з семінарів творчої молоді. Тоді ще не Михайло, а просто Мишко писав вірші, а проза, яка й зробила його популярним, з’явилась набагато пізніше. Федір Іванович — тоді, ще просто Федір — під час обговорення Соколенчукових поезій виступив різко й рішуче. Його щиро дратували ті діалектизми, чи, як він їх називав, «западенізми», що ними щедро пересипав свої твори його колега-одноліток з Коломиї — «фана», «брами», «сутерени».

«Ми маємо писати простою мовою, щоб нас розуміла кожна доярка в селі! — Федір Іванович навіть пригадав, як він тоді суворо й серйозно дивився в насмішкувато примружені карі очі галичанина. — Тому й має бути „прапор“, „ворота“, „склепіння“! Складних, маловживаних слів потрібно уникати, якщо ми хочемо, щоб нас читали!»

Соколенчук широко всміхнувся: «Тобто ти вважаєш, що слово „склепіння“ твої доярки зрозуміють?»

Федорові Івановичу зробилось тоді дуже прикро за доярок і дивно, що ніхто з учасників обговорення не захотів його підтримати.

У подальші роки він час від часу дедалі частіше натрапляв на інтерв’ю Соколенчука в якихось зовсім не літературних журналах. Поряд із тими інтерв’ю зазвичай містилися й рецензії на нові твори коломийського прозаїка. Рецензії були розлогі та хвалебні, що теж не додавало симпатії до Соколенчука. Хвалькуваті фотознімки, які супроводжували ті публікації, також доводили: Соколенчук таки досяг успіху. Його перекладали іншими мовами. Запрошували на закордонні стипендії. Часом його обличчя з’являлося на телеекрані, коли в передачах ішлося про культуру, мову, літературу. Федір Іванович у такі моменти перемикав канал.

Якось чи не на другому курсі син святкував свій день народження вдома. У вітальні зібралась весела студентська компанія, гримів магнітофон, панував святковий гамір. Письменник із дружиною вирішили дати молоді свободу й сходити того вечора в кіно. Уже зібравшись, одягнувшись у передпокої, іще раз вони зазирнули до молоді побажати всім добраніч. Одна з синових однокурсниць саме в цей час нахилилась до засклених дверей книжкової шафи, де поверх книжок Федір Іванович поставив кілька пам’ятних для себе фотознімків, а серед них — колективний, із семінару творчої молоді сімдесят якогось року. Дівчина вдивилась у чорно-білу фотку й раптом захоплено зойкнула: «Ой! Соколенчук молоденький! А ви що, із ним знайомі?»

У її очах світилося щире юне захоплення, і Федір Іванович, узявши себе в руки після паузи, вимучив із себе більш-менш нейтральну відповідь: «Так, знайомі… Він колись писав непогані вірші».

Днів за два по тому син похвалився, що його авторитет серед однокурсників у педінституті значно зріс, відколи студенти довідалися, що «Тарасів батько добре знайомий із Соколенчуком». Федір Іванович після того зважився на дуже неординарний учинок — він купив у центральній книгарні останній роман Соколенчука й навіть спробував його прочитати. Та після перших десяти сторінок він утратив сюжетну нитку, заплутавшись в описах закордонних столиць, невідомих іменах, назвах незнаних книжок, фільмів і в незвичній лексиці. Відклав книжку й більше до неї не повертався.

«Ну, це ж не вперше в історії літератури, коли нездари правлять бал, і в той самий час правдиве й щире слово мусить перебувати на манівцях. Та час усе розставляє по своїх місцях. І в позаминулому сторіччі… — Федір Іванович спробував було згадати якогось популярного графомана, котрий жив за часів Шевченка, та це йому не вдалося. Утім, так і має бути: графомани підлягають цілковитому забуттю, і тодішні, і теперішні». Від останньої думки на душі знову зробилося тепло й затишно.

На станції «Політехнічний інститут» до вагона ввійшло чимало пасажирів, його притисли, правицю знову довелось опустити в кишеню.

«Нічого, вже недалеко. Довезу, донесу. Ого, як вони тиснуть!.. — Письменникові довелося знову широко розставити ноги упертися плечем у скло вагонних дверей. — Український письменник упертий, наче віл. Потроху, поволеньки тягне плуг, оре свою нивку. І все намічене доводить до кінця!..»

Після зупинки «Університет» він почав пробиватися до виходу. Обережно так, лівим боком уперед. Та разом із ним це саме захотіло зробити чи й не піввагона. Тому на «Театральній» письменник вилетів із вагона, неначе корок, підштовхуваний у спину іншими пасажирами. Захекано роззирнувся, швидко зорієнтувався й почимчикував до сходів, що вели на перехід до «Золотих воріт». Ніби на зло водночас із їхнім потягом на «Театральну» прибув ще й зустрічний, і зараз у кам’яних підземельних коридорах було не менш людно, ніж у вагонах. Федір Іванович прискорив ходу. Із чотирьох ескалаторів попереду лише один працював на спуск. Ще один стояв нерухомо, і по ньому збігали вниз найбільш нетерплячі. Федір Іванович уже було подумав і собі пройтися сходами пішки, та все ж останньої миті змінив рішення й, поштовхавшись поміж киян, утиснувся на рухомий ескалатор. Іще за хвилину він вже швидко крокував вестибюлем станції «Золоті ворота», де по обидва боки від нього з прикрашених мозаїкою колон суворо дивились на своїх далеких нащадків давні київські князі.

«Вони всі не розуміють, не пам’ятають, нащадками якої давньої культури ми є! Через це й не поважають нікого — ні себе, ні ближнього! Народ без пам’яті про минуле деградує, вироджується…» — Думка, яка чітко майнула в голові, так сподобалася Федорові Івановичу, що він вирішив на дозвіллі передумати її ще раз і, можливо, написати на цю тему зболеного, вистражданого та переконливого вірша.

На двох послідовних довжелезних ескалаторах, що тягли пасажирів угору, йому чомусь знову пригадався Соколенчук. «Треба буде якось дочитати той його роман до кінця. Викрою кілька годин, як повернуся додому». Колеги по письменницькому цеху, котрі, мабуть, читали Соколенчука більше й уважніше, згадували якісь еротичні сцени в його прозі. «Звісно, я б теж міг описувати секс у своїх віршах. Адже досвід маю чималий. Було, було замолоду. Але я не шукаю легкої, дешевої популярності. Народові зараз не це потрібно, зовсім не це…»

Виходячи крізь скляні двері станції, Федір Іванович подумки відзначив, що весна таки потрохи набирає обертів. У повітрі пахло вологою свіжістю. Юрби киян снували туди й сюди у своїх щоденних справах. Пройшовши попід Золотими воротами й перетнувши Ярославів вал, письменник покрокував Золотоворітською. «Зараз там, на повороті, ліворуч буде вивіска „Ін’юрколегія“», — пригадав собі з учорашнього проходу цими вулицями. Замолоду, ще зовсім підлітком, Федір Іванович інколи, гортаючи газету «Известия», натрапляв на короткі повідомлення, підписані організацією з такою дивною назвою, і мріяв колись отримати повідомлення про те, що далекий і ніколи не бачений родич десь у США чи в Канаді, померши, залишить йому суму в твердій валюті з багатьма нулями. Та, подорослішавши, він збагнув, що насправді вже отримав найдорожчу спадщину в житті — рідне слово, письменницький хист і палку, небайдужу душу. А такі скарби будь-кому не даються. Тільки обраним.

Тепер — ліворуч, зовсім трішки по Рейтарській. Онде попереду вже й будинок з фальшивими колонами, оббитими мідною чи мосяжною бляхою.

Письменник уповільнив крок, рвонув на себе двері поліклініки Літфонду, прудко пройшов у коридор і повернув ліворуч. Біля віконечка в дверях поряд із гардеробом він нарешті розстебнув плащ і видобув із кишені піджака дбайливо загорнуту в газетний аркуш сірникову коробочку. Зверху, під гумкою, було застромлено папір з прізвищем та ініціалами.

— Ось, це терапевт мені призначила. На загальний аналіз, — Федір Іванович подивився на лаборантку, обличчя якої затупляли маска й зеленкувата шапочка по самі брови.

— Сама бачу, шо на общий. Ми других нє дєлаєм… — Відповіла жінка з-під маски, рукою в гумовій рукавичці обережно взяла коробочку й понесла кудись у глиб кімнати. Федір Іванович ще хвилинку постояв перед віконечком, та, зрозумівши, що нікому до нього справи нема, повернувся й вийшов.

Над золотоверхим Києвом уже розквітнув черговий весняний день. День світлий і радісний. День, сповнений нових творчих шукань та здобутків. Федір Іванович гордо підвів обличчя до неба, обсмикнув плащ і покрокував назустріч новому дню.

Липень — серпень 2009 р.

Bruder

Гайнріх сидів у своїй кімнатці край вікна другого поверху й замислено дивився в далечінь над дахами. На столі перед ним стояла миска з картопляним салатом, викладеним на великий клапоть житнього хліба. Із одного боку хліб був надкушений, і відбиток гайнріхових зубів чітко вихилявся по хлібній плоті, пористій і м’якій.

Над червоними черепичними дахами вже западали сутінки. Світло-сиві перисті хмари тяглися гострими хвостами на захід, слідом за світилом, котре вже сховалося за обрій.

«Ото що воно — Мати брата… Наслухаєшся тут…» — Гайнріх сягнув рукою й відпив ковток цикорієвої кави з великого мідного кухля. Гіркувато-солодкий напій ковзнув горлом униз і масною цівкою розтікся стравоходом, лишаючи по собі нудотно-млосний присмак.

«Мій брат, звісно ж, геній… Так є, і я свідомий цього… — Думки в гайнріховій голові шикувались, немов солдати, у бездоганний німецький стрій. — А я його брат. І це велика честь».

Десь із годину тому над містечком пройшов дощ. Вологе молоде листя яблунь, кленів та інших деревець уздовж вулиці приємно вилискувало, поступово перетворюючись із темно-зеленого на чорне. Десь цівкали дрібні пташки, умощуючись на ночівлю. Іздалеку, з передмістя, глухувато долинав гавкіт самотнього пса. Гайнріх підійшов до вікна й причинив одну половинку. Гавкіт майже стих. Гайнріх сів на місце біля столу.

Він знову сягнув рукою, цього разу тарілки. Хліб із картопляним салатом після ковтка солодкої кави був солонуватим і масним. Тепер надкус на хлібі набув форми цифри «три» з майже однаковими дугами. Проте нижня все ж була трохи меншою. Гайнріх подивився на хліб згори вниз, трохи відвівши руку ліворуч. Знову підніс їжу до рота, та, замислившись, відклав.

«Але ж якщо він такий геніальний, то все, ним сказане, може бути продовжене… — чергова думка прилаштувалась до попередньої шеренги, ставши точно в потилицю попередній. — І ця його фраза… Чекай-но, як то він сказав?..»

Знову ковток цикорієвого напою, знову солодка хвиля покотилася горлом униз. «Як же то він сказав? Ну, як? Ага! Кожен народ заслуговує на таких правителів, яких має. Чи ні? Ні, не так! Кожен народ має таких правителів… Таких правителів, на яких заслуговує… Ось! Воно!»

Гайнріх умочив перо в мідний каламар, старовинний, дуже схожий на кухоль із кавою. Схилився над папером.

Замислився. Крапля атраменту безгучно повзла пером униз, до вістря. Перш ніж остаточно набрякнути й упасти, вона таки встигла стати словом — Гайнріх почав писати:

Кожен народ має таких правителів, на яких заслуговує.

…

Кожен народ має таких святителів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких мислителів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких хулителів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких просвітителів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких визволителів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких поневолювачів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких порадників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких зрадників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких стариків, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких мудаків, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких жінок, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких дітей, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких калік, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких богів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких ворогів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких священників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких грішників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких солдатів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких політиків, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких селян, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких робітників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких художників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких письменників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких поетів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких драматургів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких літературознавців, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких електриків, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких сантехніків, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких кухарів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких свинарів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких акторів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких режисерів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких пастухів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких друзів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких собак, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких котів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких корів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких коней, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких свиней, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких кіз, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких овець, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких бджіл, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких мух, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких ос, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких джмелів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких комарів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких мурах, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких мокриць, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких слимаків, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких черв'яків, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких рибаків, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких божевільних, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких в'язнів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких суддів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких жінок, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких немовлят, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких дітей, на яких заслуговує.

Кожен народ таких викиднів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких виродків, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких журналістів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких футболістів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких онаністів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких піаністів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких скрипалів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких слюсарів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких коновалів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких конокрадів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких податківців, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких козопасів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких апостолів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких спокусників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких садівників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких ґвалтівників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких суддів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких прокурорів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких адвокатів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких наглядачів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких катів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких чорноробів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких бракоробів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких хліборобів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких парубків, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких партійців, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких барменів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких мерців, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких воєвод, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких сиріт, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких малярів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких грабарів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких картярів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких маркшейдерів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких паразитів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких масажистів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких чабанів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких кабанів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких лекторів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких секретарів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких директорів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких замдиректорів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких бухгалтерів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких мерчандайзерів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких дилерів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких девелоперів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких брокерів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких дизайнерів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких гіпнотизерів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких аніматорів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких екзекуторів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких прозекторів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких інжекторів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких паліїв, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких гультяїв, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких жлуктіїв, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких крутіїв, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких паливод, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких галайдів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких гуляйвітрів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких песиголовців, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких халамидників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких малахайників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких лохомийників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких каламайнахів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких бертвородигів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких кармотрингів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких мертодригів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких параматників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких лемотендиків, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких жаротминників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких горотасників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких валоримників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких притамачників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких ладабрийників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких протомазників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких цілоратників, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких фигомайтиків, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких ентомологів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких жуків, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких плавунців, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких рогачів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких прусаків, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких ельзасців, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких саарців, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких бранденбуржців, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких саксонців, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких тюрингійців, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких баварців, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких швабів, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких померанців, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких гессенців, на яких заслуговує.

Кожен народ має таких вестфальців, на яких заслуговує.

Гайнріх писав і писав. Ніч давно запала над містечком. Мідний каламар тьмяно поблискував у світлі гасової лампи. Давно пора було спинитися, спочити. Та слово по слову все лягало на папір, і його писанню не було кінця.

Кожен народ має таких, на яких заслуговує…

Кожен народ має таких, на яких…

Кожен народ має таких, на…

Кожен народ має таких…

Кожен народ має…

Кожен народ…

Кожен…

Літо 2009 р.

Львівська брама

Золото Павла *******ка (Львівська брама-2)

Було ще зовсім не пізно, десь трохи по четвертій, коли важке червоне сонце плавно сховалося за найближчою дев’ятиповерхівкою й із вікна шостої палати стало видно, як по рожево-сірому снігу туди й сюди снують люди в темному, переважно чорному й коричневому, вбранні. Грудень щойно доходив своєї середини, день мав іще коротшати десь із тиждень-півтора, аби потім потроху, по маленькій світляній крапельці, розпочати зворотне зростання.

Через давно очікувану, та все ж, як завжди, несподівану епідемію грипу психоневрологічне відділення зачинили на карантин. Відвідувачі, які про це вчасно не дізналися, тепер топталися внизу, під корпусом, жбурляли сніжки у вікна третього поверху й голосом та — частіше — жестами просили покликати когось із якоїсь там палати.

Іванова дружина, відпросившись раніше з роботи, принесла передачу, віддала її санітаркам на першому поверсі, а сама навіть не спромоглася обійти корпус і спробувати покликати чоловіка через вікно. Просто одразу пішла на трамвайну зупинку, яка прозирала крізь голе віття дерев за дротяним парканом неподалік. Іван саме стояв у курилці біля чоловічого туалету, слухав несмішні анекдоти й повільно смоктав цигарку. Він завважив зеленкувате пальто з уже вичовганим лисячим коміром, провів жінчину постать поглядом, смикнув головою, коли вона послизнулася, пролазячи крізь дірку в дротяній загорожі. Проте дружина таки не впала, утримала рівновагу й підтюпцем побігла назустріч трамваєві, який саме виповзав із-за рогу.

«Сердиться», — Подумав Іван, досмоктав цигарку аж до самого фільтра, розтер її по обідку білої керамічної попільниці-плювальниці й почовгав собі коридором у бік палати. Тіло ступнями вловило ледь відчутне тремтіння підлоги — це трамвай, що в ньому від’їхала дружина, заклав наступний поворот.

У палаті вони залишилися тільки вдвох із Петром. Здоровенного мовчазного Рикайла, який кілька днів поспіль лежав нерухомо на ліжку, уп’явшись поглядом у стелю, перевели в спецбокс для буйних і надійно замкнули після того, як він учора цілком зненацька кинувся на санітара Федора з криком «Хінді-русі бхай-бхай!» (під час сніданку Рикайло поцупив у їдальні алюмінієву ложку (виделок їм не давали), якимось чином обламав її під довгим гострим кутом і встиг навіть досить дошкульно дряпонути Федора по його короткій товстелезній шиї, перш ніж опинився на підлозі й на нього насіли сам санітар та ще дві нянечки, заламуючи руки за спину й викручуючи йому з пальців скривавлений уламок алюмінію. Федір потім ще довго матюкався, умиваючись у самій майці над раковиною, а медсестра Люба заспокоювала його, погладжуючи по спині й зазираючи в очі. Після того, як усю кров було відмито, на подряпину наклали пластир і Федір навіть відмовився йти додому, хоча заввідділенням і відпускав його. Умившися й відматюкавшись, санітар пішов на кухню вергати баняки з рисовим супом, таким корисним і поживним для виснажених організмів пацієнтів психоневрології. Федір хотів залишитись на нічну зміну, бо сьогодні ввечері заступала Шмаленчиха.

А діда Хомовича, тихого й зовсім сивенького стариганя, зранку забрала невістка. Чотири дні тому дід посварився з ріднею й у розпалі конфлікту проковтнув намисто зі справжніх океанічних перлів, привезене сином у подарунок дружині десь із Цейлону чи з Індії. Син діда Хомовича сам був військовим медиком, тож, використавши всі свої зв’язки, він швиденько прилаштував батька під цілодобовий медичний нагляд — навіть уночі, коли дід крекчучи дибав до туалету в кінці коридору, слідом за ним заспано йшла чергова санітарка, притримуючись рукою за стіну. І от сьогодні, десь близько шостої години ранку, намисто, нарешті, вийшло, завершивши свій шлях немолодим і не дуже здоровим тілом. Чи не через це воно, намисто, набрало, замість попереднього шляхетного платиново-перламутрового кольору, якогось дивного, темно-золотистого, майже мідного, відтінку. Тож після ранкового обходу невістка, яка вже давно пересердилася на старого дурня, вела його під руку, вже перевдягненого, у напрямі виходу, іншою рукою дбайливо притискаючи до грудей поліетиленовий пакетик, у глибині якого червонясто руділа дорогоцінна вервечка.

Іван увійшов до порожньої палати й одразу побачив на тумбі біля ліжка торбинку з передачею. Звідти тьмяно червоніли три помаранчі й брунатно простягався батон напівкопченої ковбаси. Значить, ізнизу вже встигли принести передачу. «Так швидко, аж дивно», — Подумав Іван. Раніше він мусив сам спускатися й на поличках у шафках біля приймального покою відшукувати своє прізвище на папірці, укладеному до пакета.

Петро з’явився буквально за півхвилини — у зимовій куртці поверх теплої піжами й із телефонною карткою в руці.

— Додому дзвонив! — Відрапортував він, гепаючись із розгону на ліжко та стягуючи з ніг чорні напівчобітки. — На Новий год мав брат приїхать із Ізмаїла, да тепер шо ж!.. Мене навряд чи випишуть. То я жінці сказав: «як він буде звонить, ти придумай шо-нібудь. Ну, напрімєр, шо я ногу зламав. Таким ото тяжким переломом, коли до потолка підвішують». — Петро рукою й очима показав на стелю й перевів свій погляд на Івана. — Розумієш?

Іван кивнув, дістав зі свого пакета апельсин і кинув Петрові на подушку.

— Спасіб-Турксіб! — Гукнув йому Петро, запихаючи свої напівчобітки подалі під ліжко та впихаючи ноги в капці. — Курити підемо?

— Я щойно покурив. — Іван запхав пакет із ковбасою до тумбочки, а дві теплі апельсинові кулі поклав згори. У півтемряві палати вони приємно жевріли жовтогарячим теплом.

— Ну, тоді я сам пішов! Робить-то все одно нічого. — Петро скреготнув пружинами ліжка, підхопився на рівні й, вийнявши з куртки пачку «Пріми», переклав її до нагрудної кишені піжами. Куртку просто кинув на ліжко — прохолодними грудневими ночами Петро ще вкривався нею поверх благенької лікарняної ковдри.

Повернувшись хвилин за п’ятнадцять, Петро тільки гмикнув, побачивши Івана в тій самій позі на ліжку.

— Що, зємєля, задумався?

— Так, думаю, — упівголоса відповів Іван.

За вікнами вже зовсім посутеніло, у дев’ятиповерхівці навпроти густо світилися вікна, за ними, у затінку фіранок, час від часу невиразно рухалися постаті мешканців. Де-не-де пульсували синюватим світлом екрани телевізорів.

— А я лягаю. На ужин не піду: я в буфеті наївся, — Голосно, аж якось виклично промовив Петро, опускаючись на матрац.

Скинувши капці, він простягнувся з ногами горілиць на всю довжину ліжка, ще й накинув на коліна свою куртку з каптуром. Потім заклав руки за голову:

— Ех, пивка б щас, із таранькой! Да?

Це його «да» з виразним знаком питання в кінці вимагало якоїсь відповіді, тож Іван буркнув «умгу» й собі похилився головою на подушку, утім ще не піднімаючи ніг з підлоги. Правою рукою намацав на тумбочці шкарубкий округлий бік апельсина та самими кінчиками пальців почав його гладити.

Петрові ж явно баглося спілкування. Він погоцав на матраці і, далі лежачи на спині, аж верескнули продавлені пружини, єхидним тоном запитав:

— То ти, кажеш, сокровища бачив?

— А ти що ж, мені не віриш? — спокійно відказав Іван.

— Та… Як сказать… Ти ж доказатєльств студова ніяких не прихватив. То й повірить трудно.

— Але ж я не сумніваюся в тому, що ти вмієш… Те, що вмієш. Хоч ти ще жодного разу не показав. Тоді — з сірниковою коробкою — у тебе ж не вийшло. То під вікнами трамвай пройшов, підлога затряслась, вона й упала, — Іван знехотя видушував із себе слова й аж здивувався, яку довгу фразу вимовив.

— Ну ти шо! — Від запалу Петро аж підвівся на ліктях, і ліжко знову жалібно рипнуло. — Та ж мені той трамвай якраз і помішав! Ще пару секунд — і вона під потолком була б! мені саме важне — сосрєдоточитися!

— Добре, добре, не гарячкуй так. Я тобі вірю, — Іван усміхнувся. — А ти мені — чомусь ні.

— Та нє-є-є… — Протягнув зі сміхом Петро. — Я тобі тоже вірю, тіко я ж тоже… Ну ладно, просто поговорить охота…

У палаті вже остаточно стемніло. За вікнами сивими пасмами повз колючий зимовий туман.

— Відлига буде, і кажуть, до самого Нового року, — спробував змінити тему розмови Іван.

Петро різко підвівся, відгортаючи куртку з колін.

— А, ладно! Піду телевізор подивлюсь. Там сьогодні послєдню серію «дворцових тайн» показують. Ти не йдеш? — останнє запитання він промовив уже на ходу і, не дочекавшись відповіді, хряпнув дверима палати ззовні й затупав удалину коридором.

Іван і далі лежав нерухомо й дивився у стелю, якої в темряві вже було не розгледіти.

Петро повернувся години за дві зі склянкою кефіру в руці. Він пройшов до свого ліжка мовчки, не вмикаючи світла, поставив склянку на тумбочку й аж тоді, прислухавшись до Іванового дихання, неголосно запитав:

— Не спиш?

— Ні, — Іван підвівся з ліжка. Ноги затекли, і він зробив кілька непевних кроків, не відчуваючи під собою підлоги. Стягнув через голову синтетичний спортивний светр, аж сині іскри метнулися навсібіч, ніби перелякані електричні комахи. — Але вже лягатиму.

— Знов буде холодно. Батареї єлє-єлє… — Петро помацав під вікном ребристе залізо. — О, шо то значить, шо нема свого газу, да?

Знову це наполегливе питання з очікуванням відповіді. Іван сів на ліжку й почав розшнуровувати черевики. У капцях йому постійно мерзли ноги, не допомагали й шерстяні шкарпетки. Тож, роззувшися, він у піжамі швиденько шурхнув під ковдру, згорнуту на ліжку конвертом, і ретельно попідтикав усі складки під ступні.

— Ну, чо мовчиш? — Петро, сидячи на своєму ліжку, відпив зі склянки, і навіть у темряві можна було, напруживши зір, розгледіти білий обідок кефіру навколо його рота. Цей білий обідок нерозбірливо рухався в сіруватій пітьмі, яка заливала приміщення. — Давай розкажи накінець, шо ти там бачив, у тих підвалах? І як ти в них попав?

— Ну добре, слухай. — Іван випростався в ліжку, поправив подушку й, лежачи горілиць, склав руки на грудях, готуючись розповідати. — Є в мене кум.

Іванів кум був його давнім другом ще з молодих років, як це здебільшого й трапляється в житті. У культпросвітньому училищі вони були кращими за класом баяна. Разом пішли до війська й два роки розтягували міхи в оркестрі військового округу. Після дембеля Іванів кум, тоді ще просто друг, рипнувся було до консерваторії, але часи були вже інші, тож, ухопивши облизня, він улаштувався музичним керівником у школі-інтернаті під Києвом. Іван любив у нього погостювати, і якось, під час того парубкування, вони й зустріли своїх теперішніх дружин: кум — Оксану, а Іван — Марину. Дівчата щойно закінчили медучилище та працювали медсестрами в районній лікарні. Одружувались одночасно, а за рік уже й покумилися, коли в Івана з Мариною знайшлася Ганнуська.

Останніх кілька років спілкуватися стали трохи менше: роботу мали в різних кінцях Києва. Та й мешкали не близько один від одного: кум із Оксаною в приватному секторі на Святошині, а Іван із Мариною винаймали житло на Куренівці.

Минулої осені з кумом трапилася якась прикра й химерна історія. Забігши одного жовтневого вечора привітати хрещеницю з уже минулим днем народження, він перехилив кілька чарок і заквапився додому. Іван провів його на тролейбусну зупинку, а о третій ночі прокинувся від різкого телефонного дзвінка. Схвильований голос Оксани в слухавці крізь плач повідомив, що кум додому не доїхав. Два наступних дні минули в нервових пошуках, аж доки щезлик не з’явився у спецвідділенні в Глевасі. Він плутано щось там пояснював, як їхав у метрі й вийшов не на тій станції, проте ні Іван, ні Марина, ні Оксана не йняли віри: занадто очевидним було, що чоловік з’їхав із глузду. Виписавшись через місяць, кум склав свої речі й, нікому нічого не пояснивши, поїхав до матері в Мотовилівку, щоб там відлежатись і зализати рани. Іван із Мариною, як уже могли, заспокоювали сердешну Оксану й переконували її не поспішати подавати на розлучення: а раптом все іще направиться…

Саме кум і познайомив Івана з Євгеном. Це сталося, здається, років зо три тому — тоді кум із гордістю представив невисокого русявого чи то хлопця, чи вже й чоловіка з крупними рисами обличчя, серед яких особливим розміром чомусь виділялися ніздрі:

— Знайомся, Іване, це Євген, він письменник. Євгене, а це мій кум Іван, він також, як і я, музикант.

Іван тоді не вельми розумів, що ж то за люди такі — письменники. Звісно, у нього в шафі, на полиці, стояло з кількадесят томиків, куплених ще за часів студентства (і як то в ту бідну пору все ж вистачало нашкребти кілька рублів на книжки!) або взятих у друзів на кілька днів почитати й учасно не повернутих. Але жодного живого письменника він доти, окрім як по телевізору, не бачив.

Євген же виявився самородком із якогось східноволинського містечка. Там, у своєму містечку, він працював інспектором лісового управління, тож відповідно до своєї посади мав рушницю та службову хатинку в лісі. Освіту він теж мав, щоправда, незакінчену — зо три роки педінституту й курси операторів газових котелень. Саме там, у котельні, на попередній своїй роботі, Женя й почав писати. А ставши вільним лісовим чоловіком, він розмахнувся вже геть широко, купив собі на базарі в Чуднові вживану друкарську машинку й настукав на ній один за одним три романи. Потім двома електричками з пересадкою у Фастові дістався до столиці, де якимось дивом одразу прилаштував один із тих романів у солідний товстий журнал, який, щоправда, гонорарів не платив, пропонуючи авторам брати собі примірників із публікаціями, скільки їм забагнеться. Два інших Євгенових романи взялось опублікувати під однією обкладинкою невелике видавництво, у якому заступником головного редактора працював давній приятель автора-початківця, — на відміну від самого Євгена, він таки довчився в педінституті до кінця, отримав диплом і тепер більш-менш успішно робив собі кар’єру філолога, як уже сам її розумів.

Тож того вечора, тиждень тому, Іван зовсім випадково зустрів Євгена в метро. Той сам першим кивнув йому з тупичка в кінці вагона, продерся назустріч крізь не вельми щільну юрму пасажирів і міцно потиснув руку. Якась прихована, проте погано стримувана радість зяяла в самій глибині очей письменника-початківця.

— Дивись! — Євген кивком голови показав собі на бік, під пахву. Там він ліктем притискав, захищаючи від вагонної тисняви, три чи чотири примірники книжки в м’якій сіренькій, проте глянцевій палітурці.

— «Шабля цноти», — Прочитав Іван, трохи нахиливши голову, назву на обкладинці, набрану широкими білими літерами.

— Щойно вийшла! — Причина радості в Євгенових очах робилася зрозумілою. — Авторські екземпляри. Їдьмо обмиємо!

— А куди? — запитав Іван, бо сонце вже підбивалося під вечір, а вдома чекали вечеря, дружина й донька.

— Як куди? В «Еней», куди ж іще? Через одну виходимо. — І Євген почав потроху розвертатися в бік дверей, і далі дбайливо притискаючи передпліччям свій паперовий скарб. — Як замочимо, я тобі одну підпишу. Прочитаєш.

— Іван так і не зрозумів, який інтонаційний знак мав би стояти після останнього слова на письмі — запитальний чи окличний. Швидше все ж — окличний.

Вони вивалилися з вагона разом із тлумом інших пасажирів, перейшли з однієї станції на іншу й довго піднімалися двома ескалаторами аж до верхнього виходу, який кияни колись давно вже нарекли «літаючою тарілкою». На ескалаторі Євген зі щасливим сміхом у голосі плутано розповідав, як несподівано швидко побачила світ його книга:

Видавництво несподівано отримало від держави субсидію на видання чи то «соціально значущої», чи то «високоморальної» літератури, і його рукопис потрапив під це визначення. Тож, окрім авторських примірників, щасливий письменник сьогодні отримав ще й гонорар, який, щоправда, віз не під пахвою, а в наглухо застебнутій і заколотій задля надійності великою шпилькою внутрішній кишені свого потертого коричнево-картатого піджака.

Від «літаючої тарілки» вони звернули праворуч, перейшли вуличку, яка круто збігала вниз, до театру (при цьому Євген устиг вилаяти водія чорного «volvo», який запізно загальмував перед переходом-зеброю: «Ну куди ти преш, козел!»), і, пройшовши ще квартал, знову повернули праворуч. Після паркану, за яким лунали крики школярів, стояв чималий, нажовто пофарбований будинок. «Спілка письменників», — пригадав собі Іван. Він бував тут кілька разів протягом своєї нетривалої політичної активності на самому початку 90-х років. У довгій і вузькій залі вислуховував запальні промови письменників та інших представників творчої інтелігенції, які таврували проіржавілий і здихаючий режим. Часом ті промови перемішувалися з віршами, не вельми зграбними, проте палкими та щирими.

Євген упевнено потягнув на себе важкі великі двері, й вони ввійшли досередини. Праворуч, за столиком, повним книг і журналів, дрімала старенька вахтерка. Вона повільно підвела обличчя їм назустріч.

— Тьоть Пашо, доброго здоров’я! — Майже кинувся їй в обійми Євген, простягаючи одну зі своїх книжок догори обкладинкою. — Скоро й цю продаватимете! Ох і гарно ж вона буде розходитися! Люди читатимуть! Людям треба слово правди!

— А ви ж це куди, Женю? — із несміливим усміхом тихо запитала вахтерка. — Знову в «Еней»? Дивіться ж, мені завідуюча казала, що більше вам у борг не наливатиме. Бо ви ж іще Якимовича останній раз по голові були вдарили… а він же старший чоловік…

— Той ваш Якимович — гнида кадебістська! Він же доноси писав у п’ятдесяті роки, ви що, не знаєте? — Відрізав Євген. Щасливі нотки сміху зникли з його мови, він почервонів і швидко повернувся через плече до Івана: — Пішли, нема тут про що з нею говорити!

Євген різко рвонув сходами, що вели вгору-вниз і, скрутнувши ліворуч, майже побіг через велику залу до коридорчика в її кінці. Там виявилися іще одні сходи, вужчі, довші й крутіші, і врешті письменник, а за ним і трохи сторопілий Іван опинилися в підвалі, перед грубими дерев’яними дверима, негембльованими, проте залакованими прозорим лаком прямо по живій деревині. Євген звично потягнув на себе половинку дверей — із зали їм назустріч ударив запах, якого Іван уже не чув багато років. Це був запах райцентрівських їдалень тієї давньої, ще радянської, доби. У ньому змішався аромат підкислого борщу, сопух алкогольного перегару, сморід торішніх квашених огірків і міцний дух давно не митих чоловічих тіл.

З-за довгих столиків, які стояли вряд один за одним і замість крісел мали при собі дерев’яні лави, їм назустріч підвело нетверезі погляди кілька понурих і добряче пожмаканих життям облич. «Женю, здоров!», «Женя, сідай до нас!» — Пролунало з їхніх запашних ротів, проте Євген гордо й незалежно покрокував одразу до віконечка роздачі, де зробив замовлення (два гуляші, два салати «помідори з цибулею», хліба, пляшку сітра та пляшку горілки), а потім до останнього столика, на щастя порожнього. Там він із розмаху ляпнув об ляду авторськими примірниками і, присівши, заходився лівою рукою порпатися за пазухою, важко розстібаючи кишеню з гонораром. Обережно, але швидко висмикнувши з кишені банкноту, він притьмом опустив долоню під стіл і зиркнув на неї: п’ятдесятка. Саме враз. Двадцятки було б замало, а сотки забагато. Та й світити соткою йому тут не хотілося. Іван тим часом умостився на протилежній лаві й так само під столом крадькома кинув оком на годинник. Час уже був пізній, пообідній, удома, на Куренівці, певно, чекала й сердилася дружина, а мала… Мала докірливо подивиться на нього таким доросло-жалісним поглядом…

— Ну то давай! — Євген перервав його думки, із хрускотом скрутивши пляшці її білу голову. Склянки, які він узяв на підвіконні біля роздачі, були звичайними, гранчастими, двістіп’ятдесятиграмовими. Продемонструвавши неабиякий окомір, він твердо налив із пляшки до обох гранчаків трохи менше середини, мабуть, точно по сто грамів. — Давай! За книжку! Щоб читалася! — Євген умочив у горілку вказівний палець і мазнув ним по обкладинці одного з примірників. — Хоча я наперед знаю, що мене не зрозуміють. Найближчі років… е-е-е… Двадцять… або й п’ятдесят… Але давай! — Він нарешті вхопив склянку, блискавично дзенькнув нею об Іванову й перехилив єдиним духом. Скривившись, нахилив обличчя над неглибокою мискою з помідорами й, уже жуючи чи, швидше, висмоктуючи сік, наказово просипів знизу вгору: — Давай! Бо ти мене образиш!

Іван, зваживши склянку в руці, нерішуче відсьорбнув близько половини від налитого й уже був замахнувся виделкою на помідор, коли Євген протестно заметеляв головою:

— Ні-ні! До дна давай! Ти що, мене не поважаєш? Не поважаєш мою творчість?

Приречено ковтнувши залишки пекучої горіляки з присмаком вапна, Іван пожадливо почав запихати до рота шматки вже добряче прокислого помідора з так само несвіжою, звітрілою цибулею. У роті утворювалась гидотна каша, проковтнути яку було майже несила. На щастя, саме в цей момент жіночка в брудному білому (а точніше — жовтому) фартушку принесла їм на стіл дві миски гуляшу з картопляним пюре. Щоправда, слово «пюре» мало стосувалося цих крупних і слизьких крохмальних шматків: складалося враження, неначе грубо порубані коренеплоди в каструлі з окропом товкли самі себе, не чекаючи товкача, і тому не довели справи до цілковитого завершення.

— Дякую, тьоть Ань! — Вишкірився до жіночки Євген. — У вас сьогодні все таке смачне. Ну прямо як удома в мами!

Іван із сумом пригадав бурштинову прозорість наваристої юшки з галушками, яку готувала Марина, її легкі й пухкі, аж повітряні, вареники та сирники й із зусиллям увіпхнув до рота виделку з хрящуватим шматком яловичини. Євген і собі заходився коло гуляшу, водночас наливаючи до склянок, хоча цього разу трохи менше, ніж попереднього, грамів десь по сімдесят.

— Ця Спілка, — Він, не припиняючи жувати, зробив якийсь округлий рух рукою, усе ще стискаючи в ній пляшку, — це ж кишло! Балаган! Вертеп! — Євген поставив пляшку і, відклавши виделку, узявся жестикулювати вже обома руками. — Я собі тисячу разів зарікався сюди не ходити. Ні ногою!

— Ну, слухай, ти давай розкажи про ті підвали, ілі шо то було? Бо мене вже й на сон тягне, і даже жрать хочеться од твоїх описаній, — Петро сказав це в темряві гугняво-заспаним голосом і зарипів пружинами ліжка. — По существу давай чи то, як його, по суті?..

— По суті, всі вони, ті, що там сидять, — це ж трутні, графомани… — Євген трохи знизив голос і схилив обличчя над мискою з гуляшем. — Вони ж усе життя тут штани протирають. Тьху! Вони свій народ із вікна тролейбуса бачать…

Неприязнь гуснула в Євгеновому голосі, загрожуючи ось-ось перейти у відкриту ненависть. Але він, видно й сам це зрозумівши, знову схопився за пляшку.

— Давай по третій. Нехай вони виздихають.

«Узагалі-то третя п’ється за любов», — Майнуло в Івановій голові, але наступної миті Євген уже цокнув своєю склянкою об його та рвучко перехилив напій. Іван автоматично повторив цю дію й зажував пекучу гіркоту залишками салату. горілка вступила в голову, стіни з червоно-чорними малюнками неначе трохи відступили вглиб. Він роззирнувся довкола.

— Гарні малюнки!..

— Е-е-е, мазанина! — Відрізав Євген, пирскаючи з рота червоним лушпинням помідора. — Стилізація для вишиваних патріотів… А ти взагалі знаєш, де ми оце зараз сидимо?

— У Спілці письменників? — Іван перепитав, хоча це й так було цілком очевидно.

— Та ні, це й так ясно. Я тобі про інше сказати хочу. Ми ж у підвалі, вірно?

— Ну, так… — Іван не мав що заперечити, таки справді в підвалі.

— Так ото ж. Тут, на печерську, цих підвалів… Як би це тобі пояснити… словом, вони засекречені!..

— Як це — засекречені?

— Ну, тобто, може, і не засекречені, але… Тут, кажуть, десь зовсім поряд, підземний хід пролягає.

— Підземний хід? Метро?

— Та яке там метро? — Євген аж слиною бризнув, обурений Івановою нетямущістю. — Кажу ж тобі, хід підземний! Комуняками виритий! Розумієш?

— Не… не зовсім… — Іван не прикидався, він щиро не розумів. Від випитої горілки весь уміст голови зробився червоним і теплим, хотілося схилитися на стіл, підкласти лікоть під голову й подрімати.

— Комуняки! Прорили! Тут же поряд ця… Адміністрація президента! А раніше що це було? ЦеКа! Утямив тепер? — Євген заговорив короткими, гучними фразами, схилившись майже до обличчя Іванові. — І звідти, із ЦеКа, у них був хід, яким вони могли добратися непоміченими спершу в Нацбанк, отут, поряд. Ти ж знаєш?..

— Ну, знаю… — Іван кивнув.

— Так, а від Нацбанку цей самий хід тягнеться до Кабміну. І далі — у Верховну Раду.

— Он як…

— Ось так. І вони свої чорні справи могли вирішувати так, що їх ніхто не бачив! Зрозумів?

— Здається, зрозумів. — Іван провів язиком поза зубами. Шматочки жилавого гуляшу де-не-де позастрягали, і це було не вельми приємно. Та й узагалі, вся ситуація й атмосфера не видавались найкомфортнішими.

Тим часом позаду них, за столом, розмова не просто собі точилася, а робилась дедалі голоснішою, хоча й без особливих агресивних ноток. Євген з Іваном на мить змовкли, прислухаючись і намагаючись хоч трохи зрозуміти, про що йдеться.

— Я ото таких романів, як та його «Переверзія», можу за рік із десяток написати! — Майже кричав лисуватий брюнет із червоним набряклим обличчям. — Та й у поезії він теж нічого не зробив. Я читав його вірші своїй дочці, бо кажуть, що його дуже молодь цінує. Так дочка мені сказала прямо: «Папа, я нічого не поняла».

Іван обережно озирнувся. Брюнетів за столом позаду було двоє; той, що говорив, мав бороду й високе чоло. Другий, навпаки, красувався густою чуприною, але обличчя мав виголене. Третім із ними сидів блідий русявий чоловік із рідкими вусами під довгим носом.

Євген схилився обличчям майже на самий стіл і прошепотів у бік Івана:

— Ну, завелися, графомани… Але та «Переверзія» і справді рідкісне ге… А з ним носяться як із писаною…

Другий брюнет у цей час голосно гикнув і перебив свого співрозмовника:

— А давай я вірш прочитаю!

— Давай, Миколо! Ужар! — Погодився лисуватий. — Люблю я твою поезію…

Микола непевно підвівся, спираючись на стіл:

— Це з минулого літа. Удома, у матері, написалося…

Він витримав паузу, обтер губи. У всьому просторі ресторану запанувала тиша. Обвівши всіх присутніх трохи каламутним поглядом, Микола провів правицею по пишній шевелюрі й, закинувши голову до стелі, продекламував:

— Браво! Оце да, оце влучно! як стисло, коротко й страшно! — кинувся обіймати Миколу його неповний двійник. Він ліз цілуватися, та Микола гидливо-делікатно ухилявся від його заслиненої бороди.

Їхній третій товариш замислено подивився на них обох знизу вгору й почав повільно підводитися. Коли він випростався, усі побачили, що він мало не два метри на зріст. Поглянувши на обох чорнявих уже тепер згори вниз, русявий погладив свої ріденькі вуса й без жодної передмови почав:

— Роман у віршах. Робоча назва — «Життя». Частина перша.

Погляди присутніх тепер сконцентрувались на ньому, і навіть обоє його товаришів-брюнетів якось налякано сіли й ніби притиснулися один до одного.

Русявий почав гугняво й невиразно:

Євген шарпнувся, помацав рукою в себе за пазухою, потім неголосно сказав Іванові:

— Я йду до туалету. Тепер їх не переслухаєш.

Іван кивнув. Може, вийде за цей час трохи передрімати, здолати млость, що запанувала над усім тілом. А тоді можна буде й додому їхати.

Гамір позаду знову почав наростати. Видно, брюнетам уже трохи набридли одноманітні строфи першої частини роману у віршах з робочою назвою «Життя» і вони почали дедалі голосніше коментувати вдалі й невдалі рими, образи, метафори, які струменіли з тексту, себто з рота височенного поета. Той від хвилювання й обурення почав гугнявити іще дужче, а потім урешті зовсім припинив читання та ображено сів, підперши щоку рукою й докірливо скерувавши погляд на своїх невдячних слухачів.

Іван посидів доволі довгенько — Євгена все ще не було. Хміль у голові не те щоб минув, але якось послаб, розповзся по закутках мозку. Спати вже майже не хотілося, та й гамір за сусідніми столами не особливо давав задрімати. Трійко поетів з-за ближнього столу вже не читали вірші, а зосереджено й ретельно вишукували жидів у керівництві рідної Спілки. Із їхніх спостережень, досліджень і вельми обґрунтованих суджень випливало, що жиди — усі.

Іван підвівся і, спираючись на стіл, вибрався з-за нього, підгинаючи ноги через надто близько присунуту до стола лаву. Вийшовши на вільний простір, побрів до дверей, штовхнув їх і зупинився: а де ж тут той туалет, до якого пішов Євген? Поряд, у підвалі, було ще троє дверей без жодних написів на них. Навмання потягнув на себе ближчі — замкнені. Наступні двері начебто теж видавалися замкнутими, але трохи ворухнулися в рамі одвірка. Смикнувши сильніше, Іван переконався, що двері таки не зачинені, тільки дуже щільні, може, просто перекошені. Третє зусилля дало нарешті результат — двері відчинилися навстіж, і з темряви за ними війнуло спертим духом підвалу, мишей та старого ганчір’я. Уже вступивши на крок досередини, Іван вихилився назовні, шукаючи вимикач, та його біля дверей видно не було. Униз вело з десяток сходинок, і начебто там, у кінці прольоту, на бічній стіні, білів якийсь пластиковий чотирикутник. Може, світло вмикається саме там? Іван зробив кілька кроків униз, коли раптом двері, які так важко відчинялися, швидко й легко захряснулися за його спиною — грюк!

— Шоста! Що це ви грюкаєте? Чого вам не спиться? — у дверях палати стояла Шмаленчиха, старша медсестра, яка сьогодні чергувала у відділенні. Її не любили ні лікарі, ні хворі, ні родичі хворих: Шмаленчиха не вирізнялась ласкавим норовом, на неї не діяли ні шоколадки, всунуті до кишені халата, ні улесливі слова, ні інші способи заохочення, до яких часом намагалися вдаватись залежні від неї люди, шукаючи з її боку якщо не допомоги та сприяння, то бодай мінімальної теплоти.

З-за спини у Шмаленчихи насуплено зазирнув в темряву палати й санітар Федір. Він ходив за старшою сестрою, наче теля, і був, мабуть, єдиним створінням на світі, яке інколи отримувало від неї зовсім крихітну порцію тепла й ласки. Саме зараз процес здобування ним цієї ласки був перерваний, Шмаленчиха раптом зірвалася з кушетки в ординаторській, застебнула халат, поправила розкошлане волосся й подалася коридором, прислухаючись під кожними дверима. Тож Федір був цієї миті годен розірвати своїми залізними ручиськами кожного, на кого вкаже об’єкт його пожадань.

Іван і Петро лежали тихо. Вони вже знали кепський характер старшої сестри, тож не збирались ані сперечатися, ні виправдовуватися. Треба було просто перетерпіти цю раптову грозу.

Шмаленчиха й справді вже майже заспокоїлася, а тут ще й Федір із-за її спини показав свій волохатий кулак і пробурчав низьким сиплим голосом:

— А то дивіться! Я шуткувати не буду!

Тоді старша сестра причинила двері й у шпаринку, яка залишалась до повного зачинення, проказала вже спокійним і майже доброзичливим тоном:

— Та просто получите по укольчику!

І це було найнебезпечніше.

Петро хвилин із десять лежав мовчки, й Іванові вже здалося, що сусід заснув. Коли раптом пружини зарипіли, й той сів, спустивши ноги на підлогу.

— Але ж ти і мєдлєний. Давай бистріше розказуй. Бо й справді вколють, три дня під вікном стоятимем, пошевелиться буде больно.

— То, може, завтра? А зараз спати?

— Давай-давай розказуй. Куда вже тут спать!..

Двері зачинились не тільки гучно, але й міцно — Іван одразу ж, спотикаючись, повернувся на тих кілька сходинок угору й спробував налягти на двері, щоб хоч трохи посунути. Та його спроба була марною. Іззовні, із підвального коридору Спілки, навіть світло сюди не пробивалося. Жодної щілинки. Лишалось повертатися вниз і помацки шукати на стіні той пластиковий квадратик, який згори видавався вимикачем. Пошуки теж особливих результатів не дали. У темряві під пальцями ледь шершавіла плитка невідомого й невидимого кольору. Як на зло, при собі не знайшлося ні сірників, ні запальнички, бо куртка лишилась лежати на лаві біля столика, і все це добро, а заразом ще й сигарети, ключі, документи та гаманець із кількома десятками гривень перебували в її численних кишенях, внутрішніх і зовнішніх. Лишалося або вертатися вгору й волати під непроникними дверима, або рухатись наосліп, бо йти ще було куди, коридорчик тягнувся вдалину, під ногами відчувалась площина, тож якщо притримуватись рукою за стіну… Пригадав колись вичитану притчу про мудреця, який стверджував, що лабіринт із одним входом (він же — вихід) можна пройти саме так — весь час тримаючись за стіну. Тоді, подолавши всі численні повороти, закавулки та сліпі тупики, врешті прийдеш до відправної точки.

Ішов він не дуже й довго, хоча в темряві з часом теж іноді щось стається. Хвилини подовжуються, у них замість шістдесяти секунд робиться сімдесят, вісімдесят, сто — адже в той час немає змоги опустити очі на циферблат і відстежувати хід найтоншої стрілки. Та все ж хвилин за десять, а може, і за півгодини, перед очима начебто почало світлішати. Ще за кількадесят кроків Іван вже розрізняв стіни навколо себе й підлогу. Стелі, щоправда, видно не було: цей коридор, чи то пак тунель, виявився досить широким і високим. Та й під ногами вже відчувався не втоптаний ґрунт, перемішаний із цементними крихтами, а якась гладенька й чиста поверхня.

Раптом коридор-тунель почав доволі різко й круто завертати ліворуч: Іван відчув це долонею, якою й далі притримувався, щоправда не сунучи нею по стіні, а перебираючи короткими, ніби трасуючими, доторками. Вигин стіни, спершу плавний і майже непомітний, зробився крутішим і різкішим буквально за кілька кроків. Крім того, підлога почала відчутно хилитися вперед і вниз. Іван прискорив крок, майже побіг, широко розплющеними очима ловлячи світло, яке яскравішало йому назустріч…

Він вибіг із тунелю в якийсь широкий і не дуже яскраво освітлений простір. Спершу навіть могло здатися, що він нарешті вийшов із приміщення на відкрите повітря — таким великим і неосяжним був той простір, усе ж таки замкнений, як з’ясувалось пізніше, хоча відчувалося від самого початку. Просто одразу було зрозуміло, що десь там, високо над головою, є таки стеля. Та й якісь стіни прозирали вдалині, метрів за п’ятнадцять — двадцять, згущуючи напівморок до твердої консистенції.

Але все ж таки це вже не був тунель. Більше того, посеред простору, а точніше — в центрі освітленої його частини, повільно рухалась чиясь постать. Іван радісно покрокував у її бік.

Це була трохи згорблена стара жінка, невисока, швидше навіть маленька. Перемотана в попереку пуховою хусткою, убрана в благеньку сіру спідницю й безбарвну куфайчину без рукавів, вона час від часу схилялась над якимось пристроєм. Придивившись, Іван зрозумів, що це звичайна собі газова плитка, причому навіть не стаціонарна, бо поряд стояв закопчений червоний газовий балон із сірим алюмінієвим вентилем на вершечку. Плита мала тільки дві конфорки, вони обидві були ввімкнені, і на них стояла об’ємиста виварка, із якої валила пара з їдучим і не вельми приємним запахом. Стара час від часу піднімала кришку, відвертала обличчя й коротко помішувала вміст виварки дерев’яною кописткою. При цьому вона ще й щось мугикала собі під ніс. Прислухавшись, Іван навіть розібрав слова тієї чудернацької пісні:

Згори над старою звисала тьмянувата лампочка під металевим абажуром, і конус її світла стояв, наче вігвам, точно над виваркою, ледь відблискуючи на сірій кришці.

Підійшовши до старої майже впритул, Іван обережно кашлянув, щоб привернути до себе увагу. Вона не здригнулась і не смикнулась — спокійно повернула до нього своє зморшкувате обличчя з різкими карими очима.

— Прийшов, соколику?

— Добрий вечір… — Іван спромігся привітатися не одразу, а десь так за півхвилини. Щось в образі цієї безневинної старушенції навівало… ні, не страх, лише якесь заціпеніння.

— Прийшов, прийшов… — знову повторила стара вже не питально, а ствердно. — І що ж я з тобою робити маю?

— Не знаю… — Іван далі намагався подолати заціпеніння. — А що зі мною робити? Скажіть мені краще, як звідси вибратися? Вийти як?

— Отож бо й воно! Вийти ви всі хочете! — Стара говорила якось загадково, хоч водночас і просто. — А зайти сюди вмів? То чого виходу питаєш?

— Там… Там за мною двері зачинилися…

— Усі ви так кажете! Двері за ним зачинилися! Але ж ти сперва ті двері відкрив, хіба не так?

— Ну-у-у… Так…

— То тепер нема чого й нарікати! — Стара заговорила різко й наказово. — Тепер слухай бабу парку та мовчи. І роби, як я казатиму, коли хочеш звідси вийти! Утямив?

— Так… — Процідив Іван. Йому не подобалось, що з ним розмовляють, як із хлопчаком. Та ситуація була надто незвичною. Баба, що кип’ятить білизну у виварці в цих підземеллях, під самим центром столиці!

Стара, тим часом знову відвернувши обличчя, помішала в каструлі на плиті. Дух, що ринув з-під кришки, був не тільки запахом розпареної тканини. До нього домішувалися ще якісь аромати — прокислого харчу, несвіжого людського тіла, підвального тліну… Чи, може, підвальний дух не з виварки? Адже й він із бабою зараз у підвалі. То чому б тут не мало тхнути підвалом?

— Що це ви варите? — запитав він, щоб якось підтримувати розмову.

— Тобі воно треба? — Стара й далі не хотіла бути приязною. — Що зварю, те і їстимете! Оно гляди, як балон коптить! Ще з тамтого тижня прошу їх газу мені підвезти, а вони все обіщають, обіщають. Тільки шофер їхній мені сказав так, будто по секрету, каже: «Зараз, бабушка, газ дорогий зробився!» Ніби мені є до того діло, скіки він у них там стóїть! Я їм не наймалася! Самі попросили!..

Стара сердито взялась руками в боки і, примруживши очі вузькими щілинками, подивилась Іванові прямо в обличчя пекучим і недобрим поглядом, аж на шиї він відчув неприємне посмикування.

— То що мені робити? — Іван зламався, він сам собі в такі миті страшенно не подобався, але вдіяти нічого не міг. Навкруги був якийсь неосяжний підвал, і баба, схоже, владарювала в ньому. Тож доводилося піддаватися.

— Ага, оце вже ліпше! — Баба, схоже, залишилася вдоволеною досягнутим ефектом. Вона витерла руки об спідницю, подивилася трохи умиротворенішим поглядом. — Будеш бабі помагати. Тоді відпущу тебе.

Вона знову повернулась до плити, підхопила рукою краєчок спідниці і вже тоді зачепила кришку. Іван устиг завважити коричневі чи то панчохи, чи рейтузи під спідницею, потім знов густо пахнуло парою, баба відвернулась і, не дивлячись у виварку, кілька раз калатнула кописткою.

— Пфе! Але ж і міцно вварилося!

Іван зробив кілька вдихів ротом, щоб не чути запаху, потім зовсім ніби знічев’я, просто для підтримки розмови, запитав:

— Чуєте… А вас що, справді Паркою звати?

— Параска була по паспорту. Параскева… А це вже внуки перехрестили. Та мені все одно. Парка то й Парка…

Баба знову прикрила виварку, поклала копистку, витерла руки. По-качиному перевалюючись, вона підійшла до Івана впритул.

— Ну добре. Я бачу, тобі запах не нравиться, мішати вариво я тобі не дам. Будеш оно нитки розплутувати. Іди за мною.

Простір, у якому вони перебували, виявився не таким-то й великим. Кроків за десять Іван роздивився у примарному туманному світлі металеву стіну, високу, але все ж не безмежну, — подібну до стіни ангара на літакобудівному заводі, де він колись випадково побував на екскурсії, як був іще студентом. Навіть ворота в цій стіні були — півкруглі, високі, метрів із понад десять. І стіна, і ворота, схоже, були нерівно пофарбовані зеленою камуфляжною фарбою, утім, фарба в багатьох місцях уже облупилася, і з-під неї прозирала іржава металева фактура.

«Ну так, це таки точно якийсь стратегічний військовий об’єкт. Адже прямо над нами — найвищі державні установи», — Іван аж усміхнувся від того, що почав думати, як розвідник. Хміль уже остаточно минув, лишилося тільки відчуття важкості в шлунку, та ще постійно саднив спогад про домашніх — це ж тебе чекають, а ти тут…

— Баб… Тьотю… Жіночко, скажіть, а тут нема звідки подзвонити? — запитав майже без надії, і, як виявилось, небезпідставно.

— Яке подзвонити? Куди тобі дзвонити? — У голосі баби Парки знову прорвалися різкі нотки незадоволення. — Ти думати повинен, як тобі звідси вибратися! Бо час іде! А ти все ще тут! Оно диви, скільки в тебе роботи! — Баба показала на якусь невиразну купу, що лежала вздовж металевої стіни. — Ти це все маєш розгребти й розібрати! Дивись, поки я показую!

Вона схилилася над купою та щось потягла на себе однією рукою знизу вгору. Це виявилась груба шерстяна нитка світло-синього, наскільки можна було розібрати в напівтемряві, кольору. Баба вправно тягнула нитку, то різко смикаючи, то повільно натягаючи, потім присіла й почала нишпорити вільною рукою десь у глибині купи, аж поки не витягла звідти другий кінець нитки. — Ось так, бачив? Порозбирати все й порозкладати за кольорами! Давай починай!

Баба почалапала назад, до своєї виварки на плиті, а Іван залишився в напівмороку над купою ниток. Присів, роззирнувся. Коли очі призвичаїлись, йому вдалося роздивитися, що нитки різняться кольором — хоча всі вони були вибляклі й переплутані. Найбільше було червоних, але тепер уже, швидше, рожевих. Вони лежали цілими пасмами, плутаючись і переплітаючись із іншими — жовтими, оранжевими, синіми, білими. Менше було зелених, і зовсім трохи — чорних: вони поодиноко й чітко вирізнялись із-поміж інших і, мабуть, єдині не виглядали бляклими.

Іван доторкнувся до купи долонею й відчув, що нитки мокрі. Із країв вони були ледь вологі, а всередині аж чвакали й сочилися, і то не водою, а якоюсь липкуватою, не вельми приємною на доторк рідиною. Вибравши дві білі, він спробував їх витягти, але нитки лише напружилися, десь усередині купи тісно сплітаючись із іншими. Понад те, Іван відчув, що нитки пручаються, на кожне його зусилля відповідають зусиллям зворотним, тягнуть у свій бік, у глибину плетива. Урешті, після наполегливого промацування, перехоплювання й підтягування йому вдалося вивільнити одну, а за нею — іще таку саму білу нитку. Він поклав їх біля себе на підлогу, але й зоглянутись не встиг, як нитки прудко шаснули назад, у саму гущу переплетень.

— Ти їх біля себе не клади! Ти їх сюди, до мене, принось! — Гукнула від плити баба парка.

«Та скільки ж я це носитиму!» — Майнуло в Івановій голові, коли він, захекавшись і напружившись, ще й порізавши середнього пальця на руці, витягнув із купи довжелезну оранжеву нитку. Нитка звивалась і пручалась, аж довелося міцно затиснути її великим і вказівним пальцями, щоб донести до баби біля плити.

— Е ні, я бачу, так діла не буде!.. — Баба явно була невдоволена. — Так ти мені тільки більше все переплутаєш. — Вона замислено насупилась і за мить, схоже, прийняла рішення: — Ти давай-но помішай трохи, а я порозплутую.

Вона простягла Іванові копистку, забрала в нього з рук пружну й неслухняну жовтогарячу нитку та вкинула її до виварки, для цього тільки ледь піднявши кришку. Та запах знову просякнув довкілля. Тут, зблизька, він робився майже нестерпним.

— А що це ви варите? — Іван розумів, що дурнішого питання годі вигадати, та все ж…

Баба знизала плечима.

— Що варю? Те, що вони від мене хочуть. Вони хочуть теє, як то його… Єдність! А яка може вийти єдність, коли… Та ти сам бачиш!

Із цими словами вона не озираючись почовгала до мокрої купи під стіною. Та за хвилину вже й повернулася, тримаючи у вузлуватих пальцях із десяток ниток різних кольорів, які звивалися й перепліталися. Витягнувши руки перед собою, вона ще звіддалік звеліла Іванові:

— Відкривай виварку! Тільки обережно!..

Іван узявся рукою за кришку, обпік пальці, смикнувся. Кришка покотилась на підлогу, загриміла, танцюючи дзиґою. Баба з прокльонами кинулася її піднімати, плутаючись у спідниці й випустивши нитки з однієї руки. Іван здивовано провів їх поглядом, коли вони поповзли під плитку, підтягаючись, немов дощові черв’яки.

— Що ти за розтелепа! Одоробло таке непотрібне! Руки в тебе звідки ростуть? — Баба притьмом закрила виварку й потрусила в повітрі обпеченими пучками. — Ти хоч би щось зробити годен?

— Випустіть мене звідси, тьотю! — заканючив Іван, уже остаточно занепавши духом. — Мені додому треба! Я не хотів…

Баба люто, знову люто зиркнула на нього знизу вгору.

— Іди! Іди, кажу тобі! Набрид ти мені. Усі ви такі! Пішов звідси!

— Куди?.. Куди мені йти, скажіть? Бо там… — Іван показав собі за спину, хоча давно вже втратив у цьому просторі напрямок, звідки прийшов сюди. — Тамті двері, вони зачинилися…

— Там ти вже не вийдеш. Підеш складами. Це далеко, але з тамтого боку ще може бути відчинено. — Баба ввіпхала кілька ниток, яких не випустила, під кришку виварки й витерла руки об спідницю. — Ось тут пройдеш. Дивись…

Вона підійшла до краю металевих дверей у стіні та потягнула на себе важіль, який так само був пофарбований зеленою олійною фарбою, що вже взялась іржавими плямами. Важко й зі скреготом половинка брами посунулась десь на півметра.

— Іди прямо, тільки трохи вправо забирай. Як дійдеш до грошей, то вихід уже близько.

— До яких грошей? — Іван знову розумів, що його питання недоречне, але стриматися знов не зміг.

— Сам побачиш. Іди вже, іди… розтелепо!..

У її голосі, крім роздратування, вчувалося ще й зовсім трохи співчуття.

Іван протиснувся в щілину брами та швидко пішов уперед, намагаючись не озиратися. Тут теж панувала напівтемрява, тож він не одразу роздивився, що стіни того довжелезного коридору, яким він іде, — це не зовсім стіни. Чи й зовсім не стіни. Довжелезні металеві полиці були щільно заставлені однотипними дерев’яними ящиками, оббитими бляшаними смужками. Полиці тягнулися кудись далеко вперед, ящики мали нетесані боки, тож при доторку до них кололись неболючими м’якими колючками. Потім ящики скінчились, на полицях їх змінили мішки, міцно перев’язані шпагатом. На одному з мішків трохи світлішим сіріла латочка з іншої тканини — Іван зумів розібрати на ній напис, зроблений вибляклим чорнилом: «Зѣрно рѣквизированно в сѣлѣ Лукашевка Золотоношского уѣзда полтавской губерніи 11 авг. 1927 г.». Інші лантухи час від часу теж повертались до нього підписаними боками, та читати ті написи часу не було. Відчуття безнадійного спізнення стиснуло груди. Сором і біль запульсували у скронях. Він було кинувся бігти, та за кілька кроків перечепився, боляче вдарившись кісточкою об щось тверде. Під ногами темніли якісь предмети, та роздивитись їх у напівмороці було важко. Потерши забите місце та трохи накульгуючи, Іван невдовзі дійшов до першого перехрестя: стелажі з мішками там закінчувались, натомість праворуч і ліворуч розбігалися такі самі стелажі, виповнені цього разу картонними коробками. Поміркувавши хвилинку, він повернув праворуч і не пошкодував: за кілька хвилин попереду почулись якісь звуки, швидше за все — механічного характеру. Ритмічне постукування й гудіння вказували на роботу невидимого двигуна, десь уже зовсім неподалік. Ще й у всьому просторі навколо зробилося набагато світліше. Коробки на стелажах стояли одна на одній, по чотири, рівними рядами. Несподівано ряд скінчився. Стелажі увірвались, далі було видно безліч мішків, ящиків, коробок та інших закритих ємностей просто під ногами, на землі чи на підлозі — це вже роздивитись було майже неможливо, так щільно все було заповнено. Із деяких мішків і коробок усе ж визирали фрагменти речей, часом простих і зрозумілих, пластмасові дитячі машинки, березові віники, саме ті, із якими ходять до парилки, кирзові солдатські чоботи, полотняні будівельні рукавиці… Траплялись і якісь складніші обладунки та прилади — щось металеве, нікельоване, із шарнірами та кронштейнами витулялося з коробок, проламавши чи продавивши їхні картонні стінки, часом слабо відблискуючи райдужною плівкою шліфованої оптики об’єктивів невідомого призначення. Звук невидимого двигуна трохи приглух і зсунувся кудись убік і вгору.

Іван переступав через мішки й коробки, високо задираючи ноги й уважно вдивляючись униз. Подолавши цілий розсип невеликих лантушків із цупкого й непрозорого волокнистого поліетилену, на яких виділялися трафаретні написи «селітра аміачна», «гексоген», «гранозан», «гексахлоран», «діоксин», «вапно негашене», «кислота лимонна», «кальцію хлорид» і навіть «калію ціанід», він роззирнувся довкола й завважив невеликий стелаж, який окремим геометричним острівцем випирав у сіруватій напівтемряві. На полицях стелажа рядами стояли рівні скриньки прозорого плексигласу. Підійшовши ближче, Іван роздивився й картонні таблички, вставлені у віконечка на стінках скриньок, — «соверени британські», «гульдени голландські», «долари північноамериканських Злучених держав», «долари канадські», «долари сингапурські», «долари австралійські», «ієни японські», «ранди ПАР», «драхми елладські», «талери», «ліри», «франки», «песети», «злоті», «корони», «марки», «літи», «лати», «леї», «леви», «юані», «крмаки», «барунди», «пиртяки», «малартяки», «рублі», «карбованці», «копійки», «гривні князівські рубані срібні», «гривні князівські рубані золоті», «гривні князівські рубані титанові». Та всі до єдиного плексигласові ємності були прозорими й порожнісінькими. Черевики раптом зашпорталися в якомусь ганчір’ї. Нахилившись, Іван розгледів під ногами кілька порожніх мішків. На них фіолетово прозирали нерівні написи — теж під трафарет: «ЗОЛОТО ПАВЛА…». Далі сім літер було затерто до цілком нерозбірливого стану, і тільки дві останні виднілися різко й чітко — «КА».

Іззаду долинав тупіт кількох пар ніг. Іван радісно озирнувся. Метрів за десять від нього, саме перед розсипом поліетиленових пакунків із хімічними назвами, зупинилися чотири постаті, в одній із яких можна було впізнати Євгена. Якась темна пляма сповзала з-під носа в письменника — те, що це кров, Іван зрозумів не одразу.

— Онде він! — зловтішно-радісно вигукнув Євген. — Я ж казав, він сюди пішов!

— Стій, сука! — крикнув один із Євгенових супутників. — Стоять, я сказав!

Іван кинувся бігти, відкидаючи носаками порожнє мішковиння, що плуталося під ногами. Під стіною ліворуч він раптом завважив металеву драбину, яка обривалась метри за два від підлоги. Підстрибнувши, Іван ухопився за нижній прут, підтягнувся й поліз угору, не тямлячи, куди веде цей шлях. Метрів за десять драбина скінчилася вузьким люком. Протиснувшись у нього, Іван прислухався до матюків переслідувачів і вже навкарячки поліз у цілковитій темряві. Гупання двигуна лунало вже десь зовсім поряд, за кілька метрів.

Потім прохід поширшав, й Іван уже зміг іти, нахилившись і притримуючись рукою за шорсткий бетон округлих стін тунелю-труби. Над головою прогуркотіло — звук був зовсім знайомим, свистіння гальм прояснило все раптово й чітко: це зупинився потяг метро. Натрапивши на якісь ґрати, Іван у відчаї потягнув їх на себе, і вони на диво легко піддалися. Протиснувшись до пояса у вузенький прямокутний отвір, Іван відпочив, роззирнувся й закляк: просто перед носом у нього тьмяно відблискували колеса потяга. «Наступна станція — Поштова площа», — пролунало автоматичне оголошення. Над головою з шипінням зачинилися двері, і потяг почав набирати швидкість. Коли останній вагон промайнув повз Івана, той підтягнувся, випрямився й, намагаючись не наступати на рейку, яка могла бути під напругою, видряпався на мармурову площину платформи. Миловидна чергова в червоному кашкеті здивовано подивилась на нього й піднесла до обличчя рацію з короткою товстою антенкою:

— Працівник міліції, підійдіть, будь ласка, терміново на платформу!

— Пожди, а ти прошлий раз розказував, шо там ще й краска-сєрібрянка була? — сонним голосом зі свого ліжка пробубнів Петро.

Була, ой була там і краска-сєрібрянка, і масляна, і гуаш, і оліфа, і топорища добрі, дубові, і відра на 10 літрів, на 12 літрів, емаліровані, із плотними кришками, і набори столярні з фуганками та стамесками, і гвозді хароші, і вухналі, і шурупи, і болти-саморізи, і клей обойний, і клей резіновий, і толь, і рубероїд листами й рулонами, і плитка імпортна, не наша, у двадцятикілограмових упаковках, і лаки, і морилка, і бідони з оцтом, і балони з газом, і вози з сіллю, і танки з гарматами, і снаряди з гільзами, і перець із гірчицею, і сало зі шкварками, і стікло оконне, і стікло арміроване, і дріт алюмінієвий, і дріт мідний, і проволока обична, і проволока колюча, і кабель, простий і заізолірований, у котушках малих і великих. Було там усе, чим багата земля наша, всі скарби світу, всі клади й сокровища: алмази й золото, ладан і смирна, і молоко птиче, і яйця риб’ячі, і шкіри зміїні, і хутро соболине, і якщо про все вспоминати, то цілий світ не вмістив би переліку цього!

— Ну все, шоста, ви мене вже дістали! — Шмаленчиха різко розчинила двері, аж вони вдарилися клямкою об стіну і світло з коридора ввірвалося в палату об’ємною сліпучою трапецією. — Дочекалися, мальчики! Допросилися!

Із-за її спини виступив квадратноплечий Федір, пройшов до палати, мружачись у темряві, важко дихаючи, загрозливо спинився в ногах у Петрового ліжка. У руках у Шмаленчихи дзеленькнула металева таця з двома шприцами, повними важкого й болючого спокою.

Іван затамував дихання. Але раптом Петро різко сів на ліжку, підпер обличчя руками та спідлоба гостро подивився на Федора. Санітар відлетів до стіни, боляче вдарився об неї своєю широкою спиною та сповз на підлогу. Шмаленчиха ошелешено роззявила рота, аж нижня губа відвисла й дрібно затремтіла. Петро повільно перевів свій погляд на неї.

Таця вирвалася з рук старшої сестри й почала не падати, а повільно та плавно опускатися на підлогу. А шприци зависли в повітрі, стали вертикально, наче маленькі ракети, і повільно, ніби долаючи опір повітря, поповзли до стелі. Там вони майже одночасно цокнулися, сколупнули голками штукатурку, зламали голки й, уже знешкоджені, стрімко впали вниз слідом за тацею. Дзенькіт і хрускіт змусили Шмаленчиху заточитись назад, у сліпучу браму дверей.

Петро знеможено зітхнув та опустився обличчям у подушку.

— Вийшло, — Глухо вимовив він.

Квітень 2009,

Берлін, Wannsee