Сатирикон-XXI (збірка)

Хоч життя, мов літо спекотне,

І роботи аж завались,

Сам собі обіцяю укотре,

Що таки неодмінно колись

Некомфортною електричкою

Аж під самий кордон доберусь

І шепну в верболози над річкою:

«Я кохаю тебе, Білорусь…»

Ні, мені не потрібна віза.

Можу в’їхати в будь-яку мить,

І ніяка залізна завіса

Поміж нами ще не стоїть.

Та кохання декларування,

Як вдихання, як видихання —

Справа ніжна і делікатна.

Й не линуть слова рахманні,

Крізь вікно у вагон-ресторані,

Чи із черева літака.

А крізь зарості вузлуваті,

Де все дише, пливе й росте,

Проказати тобі слова ті,

Несподівані, терпкуваті

Саме так я й хотів — навпростець.

Є багато країн довкола.

Схід і захід, зима й весна,

А така проста й загадкова

В мене ти, Білорусь, одна.

Не різка, не разючо-позірна.

Загубивши свій росяний слід,

Заблукала красуня-князівна

І заснула серед боліт.

Я давно де попало не пхаю

Ані тіло, ні слово своє,

Тож якщо я сказав «кохаю»,

Значить, так воно справді і є.

Бо ж ні стерти, ні потіснити

Ані з мапи тебе, ні з життя.

Ось я й пробую пояснити

Незбагненне це почуття.

Я назвав би тебе батьківщиною,

Хоч одна вже у мене і є,

Та такими очима щирими

Подивилась ти в серце моє,

В тих очах було стільки болю,

Стільки смутку на самому дні,

І таку я побачив недолю

За плечима твоїми в пітьмі,

Ніби брат там на брата вирушив,

Блискавицю ось-ось ніби викреше

Світло й темрява, мінус і плюс.

І тоді я для себе вирішив:

Я тобою не поступлюсь.

Хай довіку сидять в засаді

СБУ, ФСБ, КДБ,

Та ніякі дядьки вусаті

Не віднімуть у мене тебе.

Відібрати ніхто не посміє

Ні на день, ні на час, ні на мить,

Доки білим вітрилом Софія

Понад Полоцьком в небі тремтить.

Не скорюся ніяким владам

І нікому тебе не віддам,

Доки є в цьому світі Владьо,

Валентина, Роман і Богдан,

Доки сонце за обрій падає,

Мов підбитий літак — навзнак,

Доки ходять по вулицях парою

Віктор Жибуль і Вера Бурлак.

Відректися мене не намовиш,

Бо ж для мене, для мене-таки,

Мов павук, снує Хадановіч

Віртуозні свої рядки.

Уявити собі таке лиш!

І хіба не візьме за живе —

Знавіснілий демон Шалкевіч

Ніжну душу гітари рве!

То й ношу я у грудях ту грудку,

Ту, що зміг, мов рентген, проявить

Пагорб замковий у Новогрудку

І довколишній краєвид.

Я відчув там цю грудочку гостру

Десь під серцем, на самому дні.

І ніякий директор радгоспу

Вже нічого не зробить мені.

Ніч до свого кінця добігла.

Доки рими нанизую я,

Десь там біло-червоно-біла

Понад Мінськом встає зоря.

Та хоч день вже новий і почався,

І хоч як би мій мозок пручався,

Та питання одне його рве:

«Скільки може тривати безчасся,

У якому країна живе?»

Скільки може директор радгоспу

Розбудовувати радгосп

І молитись чужому господові,

І вплітати в молитву гоп-стоп?

Задавати стало не модно

Риторичних, наївних питань.

Скільки можна? Та скільки завгодно.

Вже минула епоха повстань.

Серед ночі часом безсоння

Намалює картину таку:

Скаче рицар з герба Погоня —

Тінь червона по білім снігу.

Хай натхнення мені підкаже:

Він домчить, долетить, доскаче?

(На щиті в нього — знак хреста.)

Поцілує князівну сплячу

У ще теплі, живі вуста?..

Гороскопа ніколи не знав свого.

Та я певен, що я ще діждусь,

Як на пляц Кастуся Каліновського

Вийде Жибуль — так само Кастусь.

Бо як встане питання Площі,

То на неї в усі роки

Ходять юні і наймолодші,

А в палацах сидять старики.

Я пророчити не беруся,

Як заверне життя течія,

Та в очах молодих білорусів

Щось причаєне бачу я.

Їхні помисли світлі й величні,

Їхні лави щільні й тісні,

І натхненні їхні обличчя,

І прекрасні їхні пісні:

«Край, родны край

Дай волі, дай

І ми пераможем!»

Дай їм волі, краю й народе,

Свій останній шанс не згуби!

Дай їм волі в сенсі свободи,

Й дай їм волі до боротьби.

Бо, благаючи і заклинаючи,

Я повторюю серцю в такт:

«Хай у вас все буде інакше,

Хай у вас все буде не так».

В нас прийшов для добра і для блага

Найвірніший народу син,

Та обличчя спотворює влада

Ще сильніше, ніж діоксин.

Все це втямивши і пізнавши,

Я повторюю в тисячний раз:

«Хай у вас все буде інакше.

Хай інакше все буде у вас…»

І в приреченні праці безплідної

Я мережу рядки свої

Із сусідньої, братньої, рідної

Та інакшої все ж землі.

Та боюсь, моя пристрасть безсила,

І намарне мій прикрий гнів:

Що тобі до чужого сина,

Як не шкода власних синів!

Все життя в духовній облозі,

Щоб створити майбутнього тло…

Скільки їх по червоній дорозі

В біле небо вже відійшло?

І свою розпуку і тугу

Я так само вплести захотів

В ту червону по білому смугу

Із багряних ниток їх життів.

І мого життя бісектриса

Застромилася між- і між-,

І мені вже тебе не зректися.

Сподіваюсь, ти це розумієш.

Тож на цьому я замовкаю.

Ще востаннє з думками зберусь.

Я не ремствую, не нарікаю.

Вибачайте, коли повторюсь…

Я кохаю тебе, я кохаю…

Я кохаю тебе, я кохаю…

Я кохаю тебе, я кохаю,

Я КОХАЮ ТЕБЕ, БІЛОРУСЬ.