Сатирикон-XXI (збірка)

Ви думаєте — легко?

Ой, нелегко.

Стою один, обличчям до стіни.

Мої ненамальовані лелеки

Перепливають небо восени.

Ви думаєте — швидко?

Ой, повільно

Я опускаюсь вічності на дно.

З підрамника волає божевільно

Розіп’яте, порожнє полотно.

О, полотно!

Ти що не день малієш,

Мов шагренева шкіра днів моїх.

Великий світ.

Всього не намалюєш.

І все-таки не спробувати — гріх.

Ви лічите на метри чи на літри,

На тонни й грами всепланетний скарб,

А в мене світ вміщається в палітру.

В одну палітру.

В кільканадцять фарб.

Вона — мій еталон між еталонів,

Супутниця у швидкоплинних днях.

Свої замерзлі, втомлені долоні

Відігріваю на її вогнях.

Вона — моя непройдена дорога

На ручці пензля, мов на важелі.

Ви думаєте — довго?

Ой, недовго

Живем на незмальованій землі.

Ви думаєте — близько?

Ой, далеко

Той дивний край,

Куди через моря

Летять ненамальовані лелеки

І білі пелюстки календаря…

Хтось говорить про гроші,

А для мене з цих пір

Листя чорної груші —

Найдорожчий папір.

Легко не зрозуміти,

Затоптати у гній.

Найжорстокіша в світі

Девальвація мрій.

Вже літня ніч допита до останку.

Вже жовті плями в кленів на щоках.

Блювотина осіннього світанку

Стікає жовто по моїх шибках.

На обрії, на шпичаках чорнолісу

Докорчуються трупики ідей.

Розпливчастий, як з полотна Чурльоніса,

З туману виповза осінній день.

Ніякий сніг не вічний. Але цей —

Не вічний двічі.

Першість завше тлінна.

Мої слова загрузли по коліна

У синьому снігу твоїх очей.

Вмерзають, мов очеретинки, в лід.

Й ця осінь — до незвичності холодна,

І на небес розчахнутому тлі —

Відбілені розлукою полотна,

І я — самолюбивий до плачу,

В стремлінні до пріоритету впертий, —

Я сам собі ледь чутно шепочу:

«Якщо вже бути снігом — то не першим…»

І білий сніг, холодний хліб зими,

Торкаючи замерзлими вустами,

У долі я прошу: «Благослови

Цих світлих днів розтоптані кристали…»

Все-таки ще по-божому

З нами життя обійшлось:

Кожному, кожному, кожному,

Кожному знайдено щось.

Кожному незнаменитому —

Слави фужер лимонадний,

Кожному Мартіну Ідену —

Власний ілюмінатор.

Кожній біді непрошеній

Протиставляють волю,

А голові непорожній —

Крука над головою.

Кожній дрібноті службовій

Є мрія про вознесіння.

Кожній великій любові —

Пишне, бучне весілля.

Кожному, кожному, кожному,

Кожному знайдено щось.

Що ж мені, що ж мені, що ж мені?

Що ж?

Я журавель. Той самий, що у небі.

Той самий — не синиця у руці.

Як проти сонця глянути на мене,

То наче сонце взято на приціл.

Щось шемрало мені в громах полемік:

«Хіба ж це та, омріяна зоря?

Ти ж — журавель, а не нічний метелик,

Чому ж летиш на світло ліхтаря?»

Хіба їм зрозуміти, недотепам,

На попелищах нетривких святинь,

Коли навколо ніч, холодна й темна,

А той ліхтар — він все-таки світив!..

Це потім лиш, безсонними ночами

Я зрозумію з болем і з жалем,

Що навіть з перебитими ногами

Я все-таки лишаюсь журавлем.

Сніги січневі і сади травневі,

Я вас чекав, я довго вас шукав.

Я вільний журавель. Я знову в небі.

Твоя синиця — у твоїх руках.

«О-ля-ля! — сказав Артюр Рембо,

Кулаки стискаючи в кишенях, —

Знову цілять не по тих мішенях,

Людство знов когось не вберегло».

Так вже споконвіку повелось,

Що свистить каміння у повітрі

І новітні грані непомітні

У мистецтві відкриває хтось.

Ось прийшов і в небесах повис

Високосний номер телефону,

Наче заголовок фейлетону:

«Альпініст не озирнувся вниз».

І пілот не озирнувся вниз,

Висоту хапаючи очима,

Та з тієї самої причини

І поет не озирнувся вниз.

Голосами наших матерів

Кличе нас колишнє і минуле,

Але що позаду ми б не чули,

Ми повинні бути угорі!

Планета снігом отруїлась…

На землю впав замерзлий птах.

А десь далеко — Україна

Згоряє в голубих снігах.

Ламає річка білий берег,

А у проваллі берегів

Стоїть самотній Пітер Брейґель

В німому розпачі снігів.

Палітра кругла, наче плаха,

А на блідому полотні —

Забронзовілий контур птаха,

Який безгучно впав у сніг.

Жовтий трамвай — релятивна система.

Не відривай цю хвилину від себе,

Наче провину, наче кровину,

Душу цю світлу, ні в чому не винну.

Дівчинка з профілем Беатріче,

Зміненим трохи й повтореним двічі

Склом запітнілим старого трамваю —

Я тебе знаю?

Що за причина за цими сльозами.

А за плечима: «Що ви сказали?»

Вірш, мов конспект по теорії спектру,

Скептик-аскет в перспективі проспекту.

Вулиць знайомих не розрізняю.

Я тебе знаю…

— Закомпостуйте.

— Будь ласка.

— Спасибі…

Законспектуйте на листі осики:

Скоро вже стане

Поміж мостами

Осінь остання з твоїми вустами.

Гляну в обличчя — і не впізнаю.

Я тебе знаю!..

Добрий вечір. Холодна осінь.

Літній сад — осінні алеї.

Аполлонові на волосся

Опустилась долоня клена.

За вікном — Північна Європа.

Донерветер!

Чорний дощ наші душі кропить.

Добрий вечір…

Осипається наш некрополь —

Добрий вітер…

Добра осінь. Холодний вечір.

Що ж ми винесем?

Що ж ми візьмем з собою до втечі?

— Добрий вересень.

Вийду в сад, підставлю погони,

Листя з клена впаде на плечі.

Не біда, що погода — погана.

Добрий — вечір.

5 000 000 ковтають ранкові бульйони,

Їх ковта в свою чергу голодне ранкове метро.

Я — солдат будівельного батальйону.

Я — ніхто.

Я ніхто для вас, люди, бо кров моя просто солона.

Відбиваюсь у водах каналів, я для себе самого ніхто.

В мене тільки й рідні — однойменна зі мною колона

І в запасниках Ермітажу незакінчене полотно.

Де б життя не носило, і яких мені б звань не дало воно,

Та коли запитально подивиться

мені в очі апостол Петро,

Я скажу: «Я — солдат будівельного батальйону.

Я — ніхто…»

Це є поезія найвища,

Це є найвища простота,

Коли передаються вірші,

Мов поцілунки — з уст в уста.

Твої пісні легкі і світлі —

Їх так сприймають слухачі.

Та пам’ятай: у цьому світі

Є свистуни і стукачі.

А ти — гітара, гілка з дерева,

І ти сьогодні на кону.

Скажи, кому твоя заревана

Душа потрібна, ну, кому?

Вдягайся модно, лайся модно,

Та час від часу пригадай,

Як слухав дзвона Квазімодо

В глухонімому Нотр-Дам.

Він припадав до дзвона тілом

І разом з ним літав, літав…

О, скільки тих, які хотіли

Тілами битися в тіла,

А язиками лізли в душі.

Я й сам колись таким грішив.

Пісні, мов кошенят задушених,

В зубах по вулицях носив.

Душа повільно прозоріла

Все по ночах. А по очах

Болюче вдарило прозріння:

Про що кричав?

Кому кричав?

Є вуха, що немов корою

Укриті суєтністю змін.

Хай серцем слухають і кров’ю,

Як Квазімодо слухав дзвін!

Сьогодні вечір, а вона — з ними.

Сьогодні вітер — а я сам знову.

Оце мій хрест. Зніміть його з мене.

Оце — мій хрест. Зніміть мене з нього.

Оце мій хрест. Я ніс його довго.

Зустрів її і кинув під ноги.

«Оце, — кажу, — такі мої дрова.

Ти розпали мені вогню з нього».

Вона сказала: — В мене є фрески.

У мене храми є, на них — шпилі.

Якби маленький золотий хрестик.

Якби на шию, а не на спину.

Тепер прийшли і кажуть: «Прощайся».

Центуріони стали, як влиті.

Візьміть маленьке золоте щастя.

Лишіть велике кам’яне лихо!..

Хрестоносіння, кажуть, це — догма,

І час новий мене змете, змеле.

Оце мій хрест. Я ніс його довго.

Змініть мене. Зніміть його з мене.

А я тебе кидаю

В світі такому холодному.

Всі клятви й обіцянки

Раптом упали в ціні.

І тільки два слова,

Два слова сумління колотимуть:

Пробачиш мені?

Моя мила, пробачиш мені?

Пробач мені, мила,

Яви свою милість, пробач мені.

Звільни мою душу

Від того, що так їй пече.

Тому ми й прощання

Назвали останнім побаченням,

Щоб мати надію —

А раптом побачимось ще.

Але ти мовчиш.

Головою печально похитуєш

І стук твоїх кроків

Відлунює в скроні мої:

«Навіщо ти кидаєш милу,

Наві-щоти-ки-даєш?

Це ж, може, остання любов,

Тожнекидайїї!..»

Останні вагання

Змиває і злизує злива.

Останніх благань

Благенькі блакитні вогні.

А я тебе кидаю,

Я тебе кидаю, мила,

Мов круг рятувальний,

Якого хтось кинув мені.

Сонце зійшло над країною Новий Південний Уельс,

Виразкою мандариновою вирячилося з небес.

Кругом цегляна пустеля, вітер з присмаком сажі.

Як звалася ця країна раніше — хто мені скаже?

Як звалася ця країна мовою мого народу,

Якої не чув ніколи, якої не знаю зроду…

Оці річки пересохлі, які називаються кріки,

На картах пунктиром позначені, морзянки нашого крику,

Крику, застряглого в горлі, завислого на багнеті,

Крику, який бумерангом вертається з порожнечі

Й, кинутий в порожнечу, зі свистом зникає знову…

Скажіть мені слово, чуєте, я хочу почути Слово!..

Без нього я всоте загину,

без нього втрьохсоте помру,

Без нього я знаю єдине, одним-одне «кенгуру»,

Що значить: «не розумію» — так мій здивований предок

Чужинницьку веремію означив наївно і твердо.

Але його не зрозуміли і для знущання неначе

Назвали так ту тварину, ту, яка звалась інакше.

Вона пустелями скаче, сахаючись ваших міст,

Знаком питальним загнутий її мускулястий хвіст,

Її відстрілюють фермери — таку придумали гру.

Дивлюсь я — і так тепер мені

кенгуру, кенгуру, кенгуру…

Нехай усе постріляють, витопчуть, знищать, спалять.

Вимерлим сумчатим вовком виє в мені моя пам’ять,

Моя генетична пам’ять — як хочеш трощи і стирай її,

Та сонце над головою, і тінь має форму Австралії.

Маленька моя вітчизна, вона довіку зі мною.

І навіть якщо я впаду,

вона тільки збільшиться втроє…

Де б ти хто б ти коли б ти яким би ти досі не був

Возлюби розлюби а затим возлюби його заново

Цей народ що оплакав не раз і Джен Ейр і рабиню Ізауру

А про Мотрю і про Катерину нараз прочитав і забув

Що кумирів нових не надбав а старих розгубив

Що втомився від рішень і їхньої колегіальності

Навіть гідність свою розбудив возлюбив розгубив

Запевняючи брата і свата і ката у власній лояльності

Цей народ що з дев’ятого поверху ліфтом з’їжджа на город

Що вистоює черги на митниці альбо на мітинги

І крім грошей не хоче ніяких уже нагород

І слухняно таврує чуже і виконує все що намітили

Не запитуй: навіщо? для чого? куди? і чому?

Все одно не збагнеш ти хоч скільки в пророки не пнися

Тож зіжмакай гординю свою і всміхнися народу цьому

Чи самому собі чи й нікому та все ж усміхнися

Усміхнися і йди

і усмішку з губи не згуби

Хай ніхто не збагне: ти сякаєшся в небо чи каєшся

Возлюби розлюби возлюби розлюби возлюби

Бо від нього

нічого

подібного не дочекаєшся

Молоток залетів у вагонне вікно

На сто шостому кілометрі,

І обличчя мені обпекло

Гарячковим подихом смерті.

Він лежав на підлозі, уже не страшний,

Вже позбавлений вбивчої сили,

І все далі і далі у пітьмі нічній

Віддалявсь той невдаха-мисливець.

Він долоні, напевно, хова в рукавах,

А в долонях хова сигарету.

Ну чому він так зреагував

На вікно з моїм силуетом?

Хай не всі ми — при молотках,

Але так воно, може, й лучче:

Моє слово — в моїх руках.

В кого кидаю?

В кого влучу?..

Переночуй мене, вишневий саде,

Бо це моя остання в світі ніч.

Бо завтра хрест мені на плечі сяде,

Як символ роздоріж і протиріч.

Переночуй мене, вишневий саде,

Вишневий саде, звешся Гетсимань.

Бо завтра, завтра хрест на плечі сяде,

Як символ ще чого? ридань? страждань?

А півня крик розбуджено-співучий

Розноситиме вітер по горбах.

Ось вже мене цілує в губи учень,

І чути присмак вишень на губах…

На кухоньці маленькій, 3×2,

Мій приятель, людина незаможна,

Вигукує образливі слова

Про всіх, про кого можна і не можна.

І набакир збивається краватка,

ткана і давно уже не модна…

Неправда, в нього модний комірець,

І сам він — популярний літератор.

І навіть сам він править за взірець.

Його звуть Татом, а не Супостатом.

Неправда — це ще зовсім не брехня.

Неправда — це предмет купівлі й торгу.

Краватку він змінив ще того ж дня,

Широку й куцу — на вузьку і довгу.

Купив білетик «Спринту» навмання

І виграв «Жигулі», а може, й «Волгу»…

А може, й вогку гілочку верби

Він виграв на весняному базарі.

А може, він рідню свою любив…

— Пробачте, та про це ви вже казали.

— Пробачте, я про щось уже казав?

— Казав! казав! — здовкола загукали.

— Ще й молока з губів не облизав!

— Це в мене вуса так пообмерзали…

— Та то у нього піна на губах!

— Та він скажений! Кличте витинара!

Я втік. А роздратована юрба

Позаду розчаровано стогнала…

Гуляє по землі людина-функція.

Гуляє, але часу не марнує.

На підвіконні червоніє фуксія,

Ну, тобто квітка теж функціонує.

Функціонує сонце в небі синьому,

Функціонують трави і дерева.

Зупинишся у бігу непосильному

І думаєш: «А може, так і треба?..

Гребти до себе правдами й неправдами,

Як Олександр Іванович Корейко,

І хай в душі якісь високі прагнення

Цвірінькають, як в клітці канарейки,

З кілочка на кілочок перестрибують,

Все імітують сум, якісь боління…

А зрештою й вони крихти отримують.

Крихти, що звуться докори сумління».

Травень, а так, понімаєте, холодно.

Так, понімаєте, все навпаки.

А за вікном починається поле,

І видно за полем село Бармаки.

В час, коли бідній душі одиноко,

А поруч дорога гурчить об’їзна,

Я плащ одягаю і йду на дорогу —

А може, полегшає, хто його зна…

Дорога так само, як я, неприкаяна,

Дорога мене обтікає, мов каменя,

Байдужа, хоч губи собі прокуси.

Дорога мене приведе до лікарні —

В дощі рожевіють її корпуси.

В мене тут зараз ніхто не вмирає,

Так що й сумління знеболено спить.

В мене тут є санітарочка Рая.

В Раї для мене знайдеться спирт[9].

Підем гуляти? Рая не проти.

Станем в садочку під деревце.

Віршів читати Рая не просить,

І дуже я вдячний Раї за це.

Рая сама говоритиме більше.

Каже: «Наравицця дуже мені

Амириканський писатель Селінжер.

Знаєш, — питає, — такого, чи ні?»

Я відповім. (Не те, що подумав.)

Пахне мовчання, як шоколад.

Голдена Колфілда постать сутула

Ген у вікні однієї з палат.

Я відчуваю — підходжу до краю,

Вже й бісенята стрибають в очах.

Я обніму санітарочку Раю

Прямо в холодних і мокрих кущах.

Далі вже слів не знаходиться в мові,

Тільки — що ми молоді і живі.

Буде як острів в зеленому морі

Плащ мій, простелений на траві.

Скоро вмирати я ще не збираюсь.

Я ще існую,

Бо я ще люблю

Милу мою санітарочку Раю

І мокру — під нею — вітчизну мою.

Але коли таки прийде по мене

Баба безноса з косою в руках,

Хай би росли такі темно-зелені,

Мокрі й холодні кущі в головах…

На вулицю Уїльяма Шекспіра

Я дівчину недавно проводжав.

Був дощ — не дощ,

а просто мжичка сіра

І вулиця Уїльяма Шекспіра,

Яка існує в будь-якій з держав.

Я дівчину «під локоток» держав,

І ми ішли з кінотеатру «Космос»,

Який римується з диктатором Сомосою,

Якого нахиляли з Нікараґуа…

Я захопився…

Але ніч така була!..

І був індійський фільм «Любов і помста» —

Сам по собі прекрасний привід для знайомства.

Отож ми йшли по вулиці Шекспіра,

По вулиці Уїльяма Шекспіра…

Ні, через рисочку: Уїльяма-Шекспіра.

Захоплено щось теревенив я,

Всміхалася супутниця моя, —

Її душа так пристрасно кипіла,

Бо не могла забути — й не забула

Сліпучу посмішку Ріші Капура.

(А всі наші вірші, товариші, —

Ніщо супроти усмішки Ріші…)

…Отож, ми йшли по вулиці Шекспіра.

По вулиці Уїльяма Шекспіра…

Так, через рисочку: Уїльяма-Шекспіра.

На вулиці нікого не було.

Точніше,

не було нікого видно.

Ви скажете, що — ніч, і це не дивно,

А я скажу: отож-бо і воно…

Я відчував чийсь гострий-гострий погляд.

(А власник погляду десь мусив бути поряд.)

І погляд цей…

супутниці моїй…

Впивався… в спинку…

(Ні, не нижче — в спинку.)

Мені ж вертатись на автобусну зупинку…

І стислося серце.

І вперше здригнулась рука.

І він, замість вбити,

всього лиш смертельно поранив.

«Добий, щоб не мучився, — брат-гладіатор порадив. —

Добий, щоб не мучивсь. Така його доля гірка».

Добий, щоб не мучивсь. Себе у собі поріши.

Заріж ту струну, ту, якої мовчати не змусиш.

І вогник любові на самому денці душі

Добий, щоб не мучивсь, добий, щоб не мучивсь.

А потім на вищий іще піднімися щабель.

Знайди в собі мужність

Згасити в собі свою мужність.

Самого себе

в добиванні самого себе

Добий, щоб не мучивсь,

добий, щоб не мучивсь.

Я в безвітря утік, як в безвір’я

Утікають від тисячі вір.

Я нараз уявив, ніби звір я,

Одинокий, зацькований звір.

Утікав, як в безхліб’я від хліба,

Як у безвість — від миру й війни,

І безсоння оранжева риба

Запливала в розхлюпані сни.

Говорила: «Пливім за пороги,

Де ще зроду життя не було.

Там зневажим закони природи

І увічнимо наше тепло!

Все зруйнуєм. Нічого не жалко!»

Та коли я ступив до води,

То мені синьогуба русалка

Тихо в спину сказала:

— Зажди…

А в слово «тіло» влито слово «літо».

Це світле тіло — ледь нестиглий плід.

Все солодко у дні неповноліття,

А після Спаса — кожному до ніг.

Бери за так, коли не за спасибі.

А горлом запитання, наче спазм:

Якщо нікого не спасе Спаситель,

Кого спасе цей яблуневий Спас?

Кохана!

Ім’я твоє диркотливе

вирипує сніг під ногами.

Його деренчливе вітрило намету

тріпоче в ургу ураганну.

З розпоротої на прапори,

порепаної Європи

я мріяв давно утекти до

Тебе,

незаймана, біла, цнотлива моя Антарктидо!

Марилось неоднораз,

як я на грудях у тебе

Губами

Південного полюса пипочку пряну спиваю,

А птиця Пінгвін

у блакитному небі

Божественну пісню співає!..

Та з двох лиш один випадає

щасливий білет лотерейний.

Чи ж заволодію я тим, що мені —

і мені лиш! —

по праву належить?

Я знаю: до тебе,

мені навперейми

бреде той заброда-норвежець.

Я вже навіть передчуваю — спинюсь на бігу.

Всередині щось увірветься,

Коли розрізню попереду, в снігу

Розхрестаний прапор норвежця.

Схилюся, на палицю лижну зіпершись.

Це літній січневий вітрисько хитає мене:

Не перший, а другий, не перший, а другий, не перший!..

Не перший, а другий! Не перший — а це головне!..

Вершина вже взята! Твоя наречена — вагітна!

На другому місяці ходить,

кохана, жадана, єдина,

зваблива, зрадлива, негідна.

А ми зі сватами назад повертаєм голоблі

І плентаємо крижаними світами —

холодні, голодні.

Прощай, незабутнє, святе, сокровенне.

Крізь одяг промерзлий, промоклий

Вганяємо голки у вени —

нехай порятує нас морфій!..

Отут упаду, задубію,

але не програю двобою.

Той, перший —

минущий — він піде,

А я залишуся з тобою,

моя Антарктидо…

У нас ще так багато нас — без нас:

Мене — без тебе, а тебе — без мене.

Таке минуле за плечима темне,

Таких облич рясний іконостас,

Чужих облич я бачу у очах

Твоїх, коли схиляюся над ними.

Прости мені! Простиме й непростиме.

І я прощу, хоч зроду не прощав.

І я прощу, хоч зроду не прощу.

І ти — не треба, не прощай, будь ласка.

В нас навіть кров з минулим запеклася

І заплелася цівками дощу.

Болять мені ті двадцять тисяч днів,

Що ми з тобою прожили окремо.

Хоч я без тебе, але й ти — без мене.

Нема по них ні спогадів, ні снів.

У нас ще так багато нас — без назв.

Без імені і майже ще без долі

Я йду до тебе… і крізь тебе… далі…

В минулий простір, у зворотний час.

У нас ще так багато нас без нас…

Це ані добре, ні погано.

Це просто сталося — і квит.

Чужа жоно, чужа кохана,

Пощо ти увійшла в мій світ?

Печаль то вхопить, то відпустить.

Очима глип — в сузір’я Риб.

Ми переходимо цю зустріч,

Як переходжуємо грип.

Печаль ця викрутить і вижме,

Лишивши щось на самім дні.

Це все закінчиться за тиждень,

Ну, максимум, за вісім днів.

Розмажем вітер по обличчю

Й цю осінь струсимо з одеж.

Бо я ніколи не покличу.

…Та ти ніколи й не прийдеш.

Комедіантко, акторко, фіглярко!

Маріонетко, напудрена лялько!..

В горлі образа каменем стала —

Як ти мене допекла і дістала…

Добропорядна матір сімейства,

Ти й усміхаючись, не усміхнешся.

Мовиш манірно, чадиш непомірно.

Як я терплю тебе — це неймовірно.

Хвойдо русява у світлому плащику,

Светрик під горло застебнеш на защіпку.

Вірш цей мережу. Душу морожу.

Я вже без тебе жити не зможу.

В цьому селі ніхто не живе.

Сіють вітри в дворах лободу.

В небо примружився журавель,

Хворий на курячу сліпоту.

Щерять ротки порожні хатки,

А з-між гілля старої верби

«Хто ти такий? Хто ти такий?» —

Дикі випитують голуби.

Кущ звіробою увесь золотий.

«Хто ти такий? Хто ти такий?»

Хто я такий? Якби ж то я знав.

Вийду на пагорб і з-під руки

Гляну назад. «Хто ти такий?

Хто ти такий?» — чується знов.

Історія — це шлях у невідомість.

Нівроку, довгий. Вже ж не безконечний.

У Людства причащається свідомість.

У Людства прочищається кишечник.

А зверху — Той. Взирає, визирає

Крізь дрантяхмарну пневмонійну плевру,

Як Людство висипає, висипає

Не перед себе — позад себе перли.

Так, наче все розіграно навмисно.

В скоцюрбленій долоні не вмістилось

Історії розірване намисто —

На шворці не лишилось намистинок.

І вкотре себе ловимо на мислі:

Зайшли на коду наші всі прелюди.

Історія — розірване намисто,

Якого —

не мечіте преди свині.

Раптово усі поставали борцями.

Усі з піджаків майорять прапорцями.

А я — не борець, не трибун, не оратор.

Дурна в мене вдача, паскудний карахтер.

Не маю позиції, навіть — і пози,

Отож балансую між віршів і прози.

Але не пишу я в ній про патріотів,

Про славне лицарство — про них і погóтів.

Чи то — поготíв? Ні, здається — погóтів.

Також не пишу я про гунів, про готів,

Ані про манкуртів, ні про яничарів,

Ані про Батурин, ані про Почаїв,

Ні про Калнишевського, ні про Мазепу.

Варю собі каву. Читаю газету.

Ходжу до клозету. Ходжу до театру.

Палю сигарети. Здебільшого — «Ватру».

Оскільки ні «Кемелу», ні «Галуазу»

Ніхто не пришле із Бродвею й Монмартру.

Як останній мудила, гризеш посторонки й вудила.

Чим, епохо, крім СНІДу, іще ти нас нагородила?

Лисочолі титани потроху дійшли до оргазму,

Переплавивши власну сперму в плазму чужого маразму.

Де кантуєшся ти, з ким кентуєшся, музо мізерна,

Доки в твого законного мужа мармиза мажорно-музейна,

І кому ти даруєш своє мізері-милосердя,

Спересердя зламавши у ньому останнє осердя?

Наче мати-селянка, що синові не догодила,

Хоч у джинс нарядила й на танці на бальні водила.

Але щось проступає, чого на словах не означить.

Мати пише й співає. А діти читають і плачуть.

Ніби зламана сьома печать.

Він ху ячить. Газети ячать.

Вся міліція ловить маньяка.

Два дебелі понурі менти

Перевірили документи —

Щось у хлопців фортуна ніяка.

Притулюся плечем до вікна.

Подрімаю. Та що за мана? —

Озирнуся на тінь, мов на запах.

Може, це приверзлося мені,

Чи — майнула між сосон в вікні

Чорна постать з рушницею в лапах?..

Він бреде крізь порожні ліси.

Він міркує над сенсом краси.

Він вступає в страшні протиріччя.

І шкребеться в поліські хати,

Перестрашені до німоти,

Вже нове, двадцять перше сторіччя!

У село не ввійти, не вповзти —

На дорогах чергують пости,

Окупують лікарні і школи.

Залучають ОМОНи й війська.

Брама пекла страшенно близька,

Так сьогодні близька, як ніколи!..

Цього року зима затяжна.

І вона — ще якого рожна? —

Далі стелиться, біло та м’яко.

Виїдає очі білизна.

Третє березня. Майже весна.

На Поліссі шукають маньяка.

Сорокаріччя дихає в обличчя.

— Кому, — кричить, — на той бік, у заріччя? —

Веселий перевізник Харитон.

А ми завмерли на краю сторіччя.

Невже до нас звучить ця форма клична,

Цей кепський жарт, цей фамільярний тон?

Та нам же ще до Відня й до Берліна!..

Але вода вдаряє під коліна

І громіздкою робиться хода.

І не спасуть вже й наше покоління

Всі мантри, заклинання і моління,

Всі бу-ба-бу і шабадабада.

Це лиш антракт! Ще буде друга дія!

Це ж наша «La Divina Commedia».

Комедія! Хіба ж не дивина?

Останній чар повергнутого змія —

Що більше важить не сама подія,

А почуття, що збуджує вона!

Nel mezzo del cammin di nostra vita…

Душа яріє, смутком оповита.

Ярій, душе, ярій, та не ридай!

Твій розпач — марний! Перспектива — світла!

Коли ж розпука у тобі розквітла —

Продай себе або в оренду здай!..

Середній вік. Часи середньовіччя.

Ми досягли їх, трохи навіть швидше,

Ніж планували в золоті роки.

Підсунулись впритул — куди вже ближче.

Та в дзеркалі не втопиться обличчя

І не почнеться відлік навпаки.

це бурячанка — не буряки

це вже хорал а не джаз

чуєте шурхіт тихий такий —

це осипається час

листям з дерев

тиньком зі стін

шерстю зі псів і котів

ось і здійснив ти все що хотів

тільки — не так як хотів

ніби ж і сам не зовсім мудак

й друзі — не мудаки

все що збулось — збулося не так

з точністю до навпаки

вранці завжди нагадають жінки

що їм вночі нашептав

хід твій гінкий

хліб твій гіркий

кінь твій копита стоптав

всоте узяти в долі аванс

втисячне втратити шанс

наче в клепсидрі у кожному з нас

пере

сипається

час

Вклякніть, белетристи,

Від Благої Вісти!

Ми — не просто Хтось Там,

Ми є Бубабісти.

Вас навколо Себе

Будем гуртувати.

Прирекло Нам Небо

Груш не оббивати —

МАСИ ТУРБУВАТИ (3 р.)

В Вісімдесят П’ятім

Році Сонце встало

І для вас, вар’ятів,

Бу-Ба-Бу настало!

Врем’я францювате,

Плем’я дурнувате.

Час не танцювати

І не мордувати —

МАСИ ТУРБУВАТИ (3 р.)

Від Часів Лукреція

І Часів Горація,

Від Часів Гельвеція

І Кооперація

До Часів, коли гряде Нова Дегенерація,

Актуальною будé

Наша МАС ТУРБАЦІЯ! (3 р.)

Ми тебе чекали довго-довго.

Наш купон нарощував нулі,

А над нами з-поза Дону й Волги

Кепкували кляті москалі.

Та вагома, як німецька марка,

Вийшла ти із сейфів НБУ,

Наче Попелюшка з закамарка,

В збуджену і радісну юрбу.

І тепер не тільки рибу-птицю,

А зробивши відповідний рух,

Грошову державну одиницю

Можна взяти трепетно до рук.

Ще ж вона і в обіг не ходила!

З неї, попід вуса вбгавши рот,

Це ж очима князя Володимира

Дивиться Пинзеник у народ!

В школі державництва всі ми — учні.

Гривня ж — це оцінка в нас така.

Втілилися в ній реформи Кучми

І державна мудрість Кравчука.

Тож не ліри чи якісь динари,

А вона в свій номінал вміща

Полум’яність Чорновола й Хмари,

Зваженість Олійника й Плюща.

Чи ж перцівка гірша «Абсолюту»?

(Дегустатор хто — то й відрізняй!)

Батьківщину, матір і валюту

Більше не міняєм — так і знай!

Наша предковічна, наша древня,

Наша світанково-молода

По планеті вже крокує гривня,

І повік тверда її хода!!!

Любіть Оклахому! Вночі і в обід,

Як неньку і дедді достоту!

Любіть Індіану! Й так само любіть

Північну й Південну Дакоту.

Любіть Алабаму в загравах пожеж,

Любіть її в радощі й біди!

Айову любіть! Каліфорнію теж!

І пальми крислаті Флориди!

Дівчино! Хай око твоє голубе,

Та не за фізичнії вади —

Коханий любити не стане тебе,

Якщо ти не любиш Невади!

Юначе! Ти мусиш любити стократ

Сильніше, ніж любиш кохану,

Колумбію-округ і Джорджію-штат,

Монтану і Луїзіану!

Любити не зможеш ти штатів других,

Коли ти не любиш по-братськи

Полів Арізони й таких дорогих

Просторів Аляски й Небраски.

Любов цю, сильнішу, ніж потяг до вульв,

Плекай у душі незникому.

Вірджинію-штат, як Вірджинію Вулф

Люби! І люби — Оклахому!

Як ти звучиш калиново-дубово,

Рідна моя, моя матірна мово!

Слово м’яке, оксамитове, байкове.

Слово є дідове. Слово є батькове.

І Білодідове. І Сивоконеве.

І Чорноволове вже узаконене.

В соннім спокої вогонь твій ледь бився.

Але страху я тоді натерпівся!

З тої халепи не вийшли б ми зроду,

Кляпи, здавалось, в ротах у народу.

Та щоб підняти тебе із гробовищ,

Встали до герцю Жулинський, Грабович!

Щоб воскресити тебе з домовини,

В діло пішли каменюки й дубини.

Вороне чорний! Даремно ти крячеш!

Ріднеє слово жиє і є — бачиш?

Рідна моя, українськая мова

Житиме вічно — кльова, фірмова!

Ми тут не можем ні пити, ні їсти,

Ані читати газети й книжки,

Доки квебецькі сепаратисти

Тіло твоє деруть на шматки,

Многостраждальна ненько-Канадо!

Нас вже дивує твоя німота.

Що вони хочуть? Чого їм ще надо?

Що їм іще там у вас не хвата?

Ми вже не дивимось і Маріанну

Через отой ваш бедлам-тарарам.

Ми вже писали про це й Міттерану.

(Хто він, до речі, той Міттеран?)

Ми й до Бутроса, й до Галі напишем,

Ми і до Лондона вдарим чолом.

Ви там не панькайтесь, пане Гнатишин,

З тим оборзілим французьким хамлом!

Ви нам лиш свисніть — ми все тут залишим,

Зразу й приїдемо. Цілим селом.

І для кожного козаченька,

Від нетяги до отамана,

Є одна Україна-ненька,

Але є ще й Панама-мама.

Київ — мать городів панамських,

Сальвадорських і сурінамських,

І пуерто-, і коста-риканських,

І радянських, і пострадянських, —

Всіх, де чують себе панами

Громадяни країни Панами.

Лийся, пісне моя, мов текіла!

Досягни мудреця і дебіла,

І нарколога, і наркомана —

Всіх нас криє мама-Панама.

А як нам уже майже хана,

Спрагло губи шепнуть «Пана…»

Маєм встати. І знов над нами

Шелестить знамено Панами!

Не люблю я слова «народ»,

Але наш народ

Слухняно підіймає поли довгого одягу,

Заходячи на ескалатор,

І не заступає за обмежувальну лінію

На його східцях.

Наш народ взагалі ніколи

Не заступає за обмежувальну лінію.

А дарма…

Ця здогадка давня, але не іржава.

Її промовляти пручається рот:

В нас гарна країна й паскудна держава,

В нас люди хороші і кепський народ.

Але ми собі відповісти повинні,

Чи схочемо ми і чи стерпимо ми

Хорошу державу в поганій країні,

Хороший народ зі злими людьми?..

дівча пухнасте у короні маковій

їсть пластівці й дурниці милі меле

між індіян оплачених-оплаканих

за те що ти украв її у мене

її володаря велично-воскобрового

ще й плюнувши в важкоповіка око

до того й тогу шапнув розідрав — ого —

прирік кнура нову крутити муку

жахіття це кохання це фіалку

цю жаль і розпач заливають вщерть

ти ж розламавши дурнувату ляльку

ще й голову її пожбурив геть

за те що ти спромігся сперти

а я не уберіг — тепер ти

маєш померти

Близ міста Санто-Домінґо

В республіці Домініканській,

У домі на пальмових палях

Живе мала Домініка,

Дочка чаклуна місцевого, —

Мулатка оливковошкіра,

Довгонога, масляноока,

Вже старша за 10 літ.

Якби нам зустрітись увечері

На березі океану,

Де пальми стоять витинанками

У блиску води й піску,

Я взяв би тебе, Домініко,

За твої тонкі передпліччя,

Ривком би наблизив до себе

Переляк в твоїх очах…

А потім, сповнений вдячності

За те нетривале щастя,

Дорога к якому дедалі частіше

Лежить через брами аптек,

Я б гаряче-емоційно

З тобою, мала, попрощався б,

Пообіцявши путівку

В піонерський табір «Артек».

Цей всесвіт — озеро, а світ у ньому — острів.

А доокола всесвіту — боги.

Творили просто, спочиваєм остро,

І сьомий день постійно навкруги.

Це озеро ще й — чаша кришталева,

В якій парує тепле молоко.

Проходить Сонце крізь сузір’я Лева,

І ніжиться в піску малий Левко.

А світ цей — ще й осонцена пустиня,

Що переходить у розкішний сад,

Де чеберяють Марта і Христина

Через пісок в їдальню і назад,

Де вживши хто тампакс, хто просто ватки

І внутрішній в собі навівши лад,

На сонці вигріваються мулатки,

Й між них мулат, липкий, мов мармелад.

А я, з мулатки знявши амулетку,

Від’їду, — знов окремо від усіх,

На глибину пожбуривши монетку,

Чим відкуплюсь за несвідомий гріх.

У цій юрбі mezczyzn і женщин,

В цій боротьбі меншин і menschen.

В цій баранячій барадьбі

Чим я зарадити тобі?

Не в Хохломі, не в Оклахомі,

У цій осаді, в цій судомі,

У цім содомі, в цім диму

Що ми порадити кому?

Горілку пити, сльози лити,

Отримувати в морду й бити

У цій борні, у цій херні —

Чим ти допомогти мені?

В цім гонорі, у цій Гоморрі,

В цім гаморі, неначе в морі —

Як ми почути трубний глас?

Як Він спасти нещасних нас?

шабадабада шабадабада

мужчина і жінка

шабадабада шабадабада

двадцять років по тому

напевно і неодмінно

зустрінуться знову

і говоритимуть про

шабадабада шабадабада

тобі тоді буде вже

вибач в жінок про таке не питають

просто ми станемо старшими себто

досвідченими і мудрішими

аж на цілих

шабадабада шабадабада

а найголовніше і найсуттєвіше

те що ні ти ні я окремо

ані ми обоє разом

ні за чим абсолютно не

шабадабада шабадабада

шаба даба да

Якась вона, Тарасе Григоровичу,

Ця наша жизнь невкусна —

Суцільні тобі Рєпніни

та Полусмакови.

Італія, прекрасна Італія…

Дольче і Ґаббана

смалять там кабана,

А Джанфранко Ферре

своє шмаття пере.

Джіованні Версаче

там на конику скаче.

Ніна Річчі ридає

і його виглядає.

Німець каже: Ви слов’яне?

— Слов’яне! Слов’яне!

Наше слово полум’яне

Повік не зов’яне!

Німець каже: Ви моголи?

— Моголи! Моголи!

Брюса Лі і Айрошянке

Продовження кволе.

Німець каже: Ви — поляки?

— Поляки-поляки!

Ми від дуба Пілсудського

Всохлої гілляки.

Німець каже: Ви — Європа?

— Європа! Європа!

Не схотіли Робесп’єра,

Мали Ріббентропа.

Німець каже: Ви хрещені?

— Хрещені! Хрещені!

Хрест на шиї, хрест на спині,

Два хрести в кишені.

Німець каже: Ви до НАТО?

— До НАТО, до НАТО.

Як не спонсора шукати,

То хоч мецената.

Наша слава кучерява

Не вмре, не поляже.

Або, може, і поляже.

Як вже німець скаже.

Не викрикуй, не підскакуй,

Сядь на задницю й підтакуй.

І сумління хай не мучить:

Так чи сяк, а доля здрючить.

Тож нічим не переймайся,

Заспокойся, обламайся.

Відпрацюй свої години

Й май начальство нижче спини.

Перед шефом не дрижи,

А пильнуй і бережи

Серце, нерви і потенцію,

Щоб з цим всім піти на пенсію.

На перехресті осені й зими

Навряд чи варто зачинать love story.

Ліси порожні і поля просторі —

Чи ж в просторі не згубимося ми?..

На роздоріжжі осені й зими

Нізащо зарікатися не буду

Я ані від тюрми, ні від суми,

Тим паче від сурми Страшного суду.

У осені на дні, на самім дні,

В холодні дні, нудні й немилосердні,

Сказати «так» (або сказати «ні»)

Не легко, як, скажімо, десь у серпні.

І в кожнім дні, немов у вигнанні —

Ми, й невтямки нікому з нас, нікому,

Що зовсім не на білому коні,

І навіть не на іншому якому, —

На ВMW або й на БМП

Зима влетить по вимерзлій шосейці.

(Чуття — холодне, темне і тупе,

Мов скринька замикається на серці.)

Тож чи знайдемо ми спасенний спосіб

В передчутті мелодії сурми

Порятувати цю одквітну осінь

З-під гострих крижаних коліс зими…

Батьки були не схильні до обструкцій.

Робили, аж ввіходили у раж.

А їм якісь інструктори з інструкцій

Читали інструктивний інструктаж

На всі інтелігентненькі легеньки,

З лобів затерпло витирали піт:

«Коханенькі! Любенькі-дорогенькі!

Терпіли ж вже. Ще трохи потерпіть!

Брак помазків і кремів до гоління

Хай вас не зачіпає за живе.

Не ви — то хоч наступне покоління

В майбутньому напевно заживе!..»

І батько шкріб неголену щетину,

Міркуючи, що, певно, так і є,

І наставляв-накручував дитину,

Що вже ж вона й за нього пожиє.

Не раз вже й ми сміялися на кутні,

І жухла, й знову сходила трава.

А все не починається майбутнє.

А все той час теперішній трива.

Щось десь не вийшло — ніде правди діти.

Хтось винен. (Ну звичайно — не народ!)

Зате уже напевно наші діти

Майбутнього ухоплять повен рот.

Нам офіційно ще не обіцяли,

Але місцями ширяться чутки.

Бо навіть пелюшок не обісцяли

Ті, нами не зачаті діточки…

Від Дону до Сяну

Лежиш, осіянна.

Від Тигра з Євфратом лежиш аж до Осло й Баранович.

Вже сонце низенько,

Вже вечір близенько,

І я тобі, ненько, кажу по-синівськи «Добраніч…»

Та перше, ніж ти свої очі, мов брами, до завтра причиниш,

Давай спом’янемо усіх,

Що не сплять ції ночі, з причини або без причини:

Твої космонавти

На станції «Тризуб» так само летять по орбіті;

Твої костоправи

Так само стуляють щелепи, коліна і лікті побиті;

Твої педерасти

Так само приймають (або не приймають) закони,

Або закидають за комин, або закладають за комір;

Твої мільйонери

Так само рахують так само набуті мільйони;

Твої офіцери

Вчать мову й муштрують іще не готові Десну перейти

батальйони;

Твої Роксоляни

Попід «Брістолями»

Йдуть заміж по п’ять разів за ніч.

Гірка і пречиста, свята й ненависна,

Добраніч, вітчизно, добраніч, вітчизно, добраніч…

Все інше заснуло.

В лісах твоїх сплять, обійнявшись, звірята.

Поклався осел з бараном, а тигр, наче з братом, з євфратом.

На водах морів твоїх сплять кораблі:

криголами, сейнери, траулери, китобої, канонерки,

джонки, чайки,

катамарани, есмінці, авіаносці, крейсери, катери,

тримарани, байдарки,

каное, галери, моторки, галеони, яхти, барки, баржі,

рудовози, танкери,

міноносці, кліпери, —

а окремо від них — каравели й гондоли.

Сплять люди в будинках, і навіть поети —

оті джони донни твої, донжуани, гандони, —

Й вони навіть сплять у якихось альковах, і наче в оковах —

В обіймах своїх маргарит, припадочних і припадкових.

Поетів ти завтра у шати вбереш і у рами обрамиш,

Лиш встанеш раненько і з шатів тих соплі і кров відпереш.

Тож добраніч, вітчизно, добраніч…

Вже й я відпливаю, але відчуваю, як десь, у містах їхніх рідних

До сну вже схиляє і двох побратимів моїх богорівних.

І ми вже лягаєм, набік відкладаєм болючі свої 3 (три) пера,

І вже засинаєм, і вже не встигаєм

востаннє тобі побажати добра…

Ніч.

А завтра знову буде просто день.

Звичайний день, під назвою «останній»

У цьому світі, теж останнім, де й

Ми, разом — одностайні, як у стайні.

Де все востаннє, та ніхто про те

Не інформує — то ніхто й не знає,

Тож не кує, не меле, не мете

І з перехожих мірок не знімає

На те, також останнє, убрання.

Тож, видно, наго підемо в колонах

Тим шляхом, що у небо — навмання,

Лиш з пальмовими гілками в долонях…

Ти була такою серйозною,

На вмовляння мої одразу не піддалася

(Та й не одразу піддалася украй неохоче).

Але я так натхненно й затято просив:

«Ну будь ласка, ну покажи!

Хоча б на хвилинку або на кілька секунд.

Ти тільки дай мені глянути.

Дай мені кинути оком.

Слово честі, я не сміятимусь,

І нікому-нікому не розповім…»

Зрештою ти наважилася —

Ціною великих зусиль і внутрішньої боротьби —

Усе це виразно відбилось на твоєму гарненькому личку.

Ти зробила глибокий вдих,

А потім так само глибокий видих

І показала мені.

Каюся, я не втримався

(Бо була вона в тебе такою, такою, такою…)

Тож несвідомо я простягнув свою руку

Праву, чи, може, й ліву,

І, намагаючись не налякати тебе,

Ніжно ледь-ледь доторкнувся самими пучками,

Кінчиками двох пальців

Спробував розгорнути

І побачити те, що всередині.

Ти стрепенулася, вся спалахнула,

Обпекла мене лютим поглядом,

Відсмикнула і заховала

Свою першу збірочку віршів.

І що сало? Ласощі…

Стодола, рів…

Сто доларів…

О, як би разом багато змогли

Твої бульбаші і мої хохли.

Бо вміють боротися від душі

Мої хохли і твої бульбаші.

За свободу немало злетіло голів

І з твоїх бульбашів, і з моїх хохлів.

Цей світ би напевно зіпсів і спаршів

Без моїх хохлів і твоїх бульбашів.

Цей світ би напевно здрібнів і змалів

Без твоїх бульбашів і моїх хохлів.

Та й надалі пакують у голови хлам

І твоїм бульбашам, і моїм хохлам.

Дехто мріє й надалі про спільний хлів

І з твоїх бульбашів, і з моїх хохлів.

Але ми забезпечимо долі злам

І твоїм бульбашам, і моїм хохлам.

Тому ми не шкодуємо гарних слів

Про твоїх бульбашів і моїх хохлів.

Ми для цього долі переплели.

Це МОЇ бульбаші! Це ТВОЇ хохли!

Ми пліч-о-пліч стали на прю зі злом.

Обнімімося ж, як бульбаш з хохлом.

Нас єднає спільний душевний щем.

Обнімімося ж, як хохол з бульбашем!

Любий сержанте Пономаренку!

Лине до вас нехай слово моє.

Ви не ганяйте бабцю стареньку —

Хай вона моркву свою продає.

В світі у цьому порядку немає,

Але чомусь він ніяк не впаде.

Он пасажир виповзає з трамвая.

Він вже приїхав. Додому дійде.

Інший, лихої не маючи гадки,

Там, де не треба, сходив в туалет.

Але ж, сержанте, він платить податки.

З них вам купили цей бронежилет!

Любий сержанте Пономаренку!

Справжніх злочинців навколо немало.

Скільки мільйонів накрав Лазаренко.

Чом ви, сержанте, його не впіймали?

З розумом вашим, з чуттям і з талантом

Ви провели б операцію ту,

Й зараз були б уже старшим сержантом,

І не стояли б отут на посту…

Як серце у грудях пульсує все важче,

То кожне стискання, подібне на спазм,

Примушує думати: що ж таки краще —

Миттєвий інфаркт чи повільний маразм?

Умри від простати (щоб в пісні постати),

Чи до дев’яноста дивись у вікно.

Це перше і друге. Нас можуть спитати:

А третє? Та третього нам не дано.

(Неначе в брудній і дешевій столовці,

Де в первому плаває вицвілий овоч

І грузне вторе у затвердлій перловці,

Про третє, поете, ти краще помовч!..)

Час чахкав і човгав. Нарешті дочовгав.

До брів підступив, але не подобрів.

Давно нам ніхто не приносить нічого.

Он навіть данайці прийшли без дарів.

Вони обступають, свій стрій розгортають.

Пронизливі погляди їхні й жорсткі

Нічого не кажуть, та ніби питають:

«Нарешті зізнайтеся — хто ж ви такі?»

Ми — люди з минулого тисячоліття.

Ми — люди з минулого. Можна і так.

Ми впали униз крізь повітря й павіття,

Немов знепритомнілий в небі літак.

Нам очі й вуста затягає намулом,

Ми вже — де наосліп, а де й навмання.

Ми — люди з минулого. Люди з минулим.

Й це наше єдине тверде надбання.

А в світі дедалі стираються межі,

Все більше над миром панує війна.

Вирують моря і руйнуються вежі,

І піняться ріки із крові й лайна.

Тож хочеться й справді махнути — «а ну його»,

Й до рота, й до носа набравши води,

Неначе жирку, нагулявши минулого,

У затхле тепло залягти назавжди.

Марудний цей світ, небагато в нім путнього.

Догани він гідний сильніш, ніж хвали…

А знаєте, що, данайці з майбутнього?

Чи знаєте ви, що і ви вже були?

Ви брали в кільце нас, ви йшли навперейми.

Ви нас оточили — і все це дарма.

Merci, danke schön, thank you, доктор Альцгеймер.

У послугах ваших потреби нема.

В кінці він стомився, запив чи заслаб,

Й послав усе нах…

Крім купи красивих заплаканих баб

На похоронах…

І ти, п’яндиго,

Кольору індиго…

Сам я того не бачив,

Але мій друг розповів мені

Про виступ російського художника-перформенсиста

На ім’я Олєг Кулік

(що свідчить про його безперечне українське походження)

Так ось цей Олєг Кулік

Перевтілюється в собаку

Він мабуть розбиває намета

Або ж майструє справжню собачу буду

І потім залазить у неї

Попередньо роздягнувшись догола

Сам собі одягає нашийника і ланцюга

Після чого дочекавшися появи глядачів

Він вилазить з намета чи з буди

І навкарачки починає кидатися на людей

Він гавкає він гарчить він навіть намагається

Кусати жінок за ноги

Тобто так легенько покусювати за їхні черевички

Марки «Прада» або «Ів Сен Лоран»

Але того разу коли

Перформенс Куліка бачив мій друг

Серед публіки з’явилась поліція

Стримані й коректні поліціянти

Шведські чи фінські — бо саме там

У котрійсь з цих північних країн

Відбувалось це мистецьке дійство

Вони мали справжніх собак-вівчарок

На повідках і в намордниках

Тоді людина-собака Олєг Кулік

Почав гавкати на собак

Він дзеленчав своїм ланцюгом

Робив різкі рухи в їхній бік

Нібито атакуючи

А собаки (справжні собаки) нічого не розуміли

Вони скавучали підібгавши хвости

І притискались до ніг поліціянтів

Зрештою цей перформенс російського митця

Як і більшість попередніх

Здобувся на прихильні відгуки рецензентів

Провідних оглядачів-мистецтвознавців

Серед яких останнім часом явно переважають жінки

у модельному взутті

І все-таки шкода що собаки (справжні собаки)

Були того разу в намордниках

Ага зовсім забув зазначити

Що цей перформенс Олєга Куліка

Носить назву

«Я хочу Європу, але Європа не хоче мене»

На дворі дві тисячі, вибачте, дев’ятий,

І немає іншого, вибачте, де взяти.

Рік ішов за роком, пресувався щільно

І не так, щоб швидко, і не щоб повільно,

Доки запитання в небі не зависло:

Що ж це вже за цифри?

Що ж це вже за числа?

Піни у шампані нам не бракувало.

Вирувала молодість, корки виривала.

Лисі вже і сиві всі твої хлоп’ята.

Та й тобі минає вже сорок дев’ятий.

Вже твої дівчата няньчать онучата.

А у тебе смутку чара непочата,

Тільки ледь надпита — боляче ковтати.

Та тобі минає вже сорок дев’ятий.

Ти крокуєш світом радісним і світлим,

Сірим смутком всипаним, соромом і сміттям.

Онде на горбочку хтось висить розп’ятий.

А тобі минає вже сорок дев’ятий.

Це число вражає, хоч і не впирає.

До горбочка черга ззаду підпирає,

Дихає у спину, наступа на п’яти.

А тобі минає вже сорок дев’ятий.

Ти на чергу гримаєш, тиску не витримуєш,

Ти уже ламаєшся, ти їх всіх підтримуєш:

«Буду воза перти, волочити й пхати!

В черзі я не перший! Навіть і не п’ятий».

Ница малодушність ця, ница і ганебна.

Звідкись голос чується, з-під землі, чи з неба:

«На горбочку місця для хрестів багато.

Так що десь поміститься й твій…»

Це навіть вже не мрія, а мана.

Чомусь тобі нав’язливо імкнеться,

Як, розгорнувши книжку навмання,

Хтось, може, над рядком твоїм всміхнеться.

Та це — колись.

А доки ти не звів

До неба зір, благальний і пропащий, —

Ти вільний звір.

Свавільний, сильний звір,

Що зачаївся нерухомо в хащі.

Ген розбрелися широко ловці,

Та їх тобі обходити не вперше.

Поет боїться смерті, як усі.

Ну, може, зовсім-зовсім трохи менше…