Що сказано

Оксана Луцишина Що написано

Ми б мали прочитати Аскольда Мельничука ще в дев’яностих. І не лише тому, що це «роман про Україну». Тематично можна-таки нарахувати якусь кількість текстів начебто про нас, але то радше речі, засновані на поверхових враженнях або і на стереотипах, часто із жанру розважальної літератури. Аскольд Мельничук — не про це. Натомість він — чи не сам-один у цьому жанрі на той час — пропонує читачам портрет української родини на тлі доби, тобто двадцятого століття, часу великих катастроф. Роман «Що сказано», виданий у США 1994 року, вперше в Україні переклали і видали у «Фоліо» 1996, але, як погодилися фахівці, переклад, на жаль, мав мало спільного з оригіналом. На додачу, через малий наклад та відсутність промоції роман так і не дійшов до читача. Мабуть, найповніше Аскольда Мельничука на той час було представлено в есеї Оксани Забужко («“Що сказано”, або як українська література “виходить в люди”»), вміщеному в книзі «Хроніки від Фортінбраса» (1999).

А чи готовий був український читач до цього роману? Може, книжки і вчителі приходять до нас лише тоді, коли ми вже здатні їх сприйняти і зрозуміти?.. В епоху дев’яностих ми були іншими — і на порядку денному в нас був огром різних пост- (чи ж пост-?) колоніальних проблем. Але зараз, після революції Гідності, під час війни, яка насправді ніколи не припинялася, а лише увійшла наразі в одну зі своїх «гарячих» фаз, самоусвідомлення і власна історія набули першорядного значення, раптом стали не просто ідеями, а втіленим болем: і Шевченко на барикадах, із шиною через плече, і чуби у чоловіків-воїнів, і достеменна самоврядна «Січ» Майдану… І виявилося, що ці архетипи й артефакти — аж ніяк не «викопні рештки» історії, а частина її живої рушійної сили. І цей читач, якому історія глянула в самісінькі очі, уже подужає прочитати і зрозуміти роман про себе.

…Аскольд Мельничук — письменник, професор літератури у Бостон-Коледж, перекладач, колишній багаторічний редактор одного з топових американських літературних «товстих» журналів — «АГНІ», у якому публікувалися переклади багатьох наших авторів — поруч із творами нобеліантів; а ще — співукладач, разом із Едом Гоґаном, антології «From Three Worlds — New Ukrainian Writing», першої у своєму роді. Усі, хто знає Аскольда Мельничука, в один голос стверджують, що це надзвичайна людина. Власне, його найвищий титул — це його власне ім’я, або, як іще кажуть, бренд. Пригадую, як я побачила його вперше: він виступав на конференції, читав доповідь про певні аспекти письменницької праці, а точніше — про виписування персонажа і про чекання того моменту, коли персонаж раптом виривається з-під авторської влади і починає діяти «від себе». Мене тоді вразила нюансованість теми: ішлося про почуття письменника в процесі взаємодії з то покірним, то бунтівливим персонажем, про внутрішній конфлікт автора, який то тішиться з бунту свого такого справжнього, такого повнокровного творіння, то навпаки: волів би спокійнішого розвитку подій. Дивували ця — одночасно — включеність у процес, письменницька пристрасть, яка, власне, і «веде» текст — і разом із тим відстороненість, здатність до аналізу. У цьому весь Мельничук — динаміка, поєднана з глибиною.

«Що сказано» — перший роман Аскольда Мельничука. Він одразу ж потрапив у «топи», і навіть до списку «помітних книг за версією Нью-Йорк Таймз», а це неабияка відзнака. Разом із важливою, трагічною тематикою — еміграції, воєн, інтегрування в чужу культуру — й інформативністю, критики відзначили блискучий стиль роману, його дивовижну смислову наповненість, щільність значень і філігранність самого письма. Роман справді хочеться цитувати, милуючись місткістю формулювань: «Єдина смертельна загроза — інерція», «Поговоримо після війни», «В Америці вони мають право забувати», «Його гнітила стіна навкруг нього. Його лють була тієї стіною…», «Що воно за життя без свідків?», «Хобі — це для переможених»… «Кожне речення б’є навідліг — від першого до останнього», пише Вільям Корбетт у «Гарвард Ревю». Важко з ним не погодитися.

«Що сказано» і наступний роман Мельничука, «Посол мертвих», теж на українсько-емігрантську тему, критики особливо виділяють у його доробку — як емоційно найбільш насичені. Мельничук тут вписується у парадигму літератури етнічних меншин, на яку давно вже перетворилася література Сполучених Штатів — «чорна», «китайська», «слов’янська» та ін., і це логічно — «велика література білих чоловіків» уже давно не є гегемоном. Але якщо американці особливо цінують Аскольда Мельничука як письменника, що відкриває їм досі невідому історію України, — історію, котра перетворилася на пам’ять переселенців і стала, таким чином, частиною американської ж ідентичності, «клаптикової ковдри», то для України Мельничук — це погляд одночасно і зсередини, і ззовні, і ця оптика являє несподівано потужну, казково страшну і разом із тим уже не «легендарну», а таки історичну картину. Всі наші мільйони мертвих виявляються вписаними у світові реєстри, всі наші катастрофи — обчисленими, всі наші десятиліття невидимого існування, без позначень на мапах — занотованими. Це дійсно відбулося, і дійсно з нами, які би підручники альтернативних фактів не видавало «міністерство правди». Котре й досі паношиться, уже навіть і в світовому масштабі.

Розумію, що моє формулювання теми роману «Що сказано» — «портрет української родини на тлі доби» — хибує на неточності. Портрет-бо — це щось статичне, це маркер упорядкованого, навіть буржуазного життя, а родина Забобонів-Ворогів — Стефана, Наталки, Аркадія, Ластівки і хлопчика Бо, — вигнанців, емігрантів, переселенців, утікачів, зображена в романі, навпаки, приречена на постійний рух: між містами, між континентами, між культурами, між пластами майстерної Мельничукової нарації — то граничної лаконіки стилю, то іронії, то еротики, то міфу. Недарма рідне містечко родини називається Роздоріжжя — перетин (чи початок?) багатьох можливих шляхів.

І тут починається найцікавіше: як у випадку із будь-яким по-справжньому складним текстом, мусимо переосмислити терміни критичного аналізу, як оце щойно вийшло з «портретом». Тепер черга за «родиною». Це поняття в контексті роману відкриває цілу скриньку Пандори. Пригадую своє здивування на заняттях з української літератури, читаної в перекладах і від того «очудненої», і запитання своїх студентів — а чому в жодному з прочитаних творів (за одним лише винятком — «Тигролови» Багряного) немає «нормальної» сім’ї? І зараз видавці часто кажуть, що хотіли би, аби наші автори нарешті писали сімейні саги, як пишуть, наприклад, британці. Але якщо придивитися до ролі — і, пробачте за мимовільну риму, долі родини у тоталітарному суспільстві, — то бачимо, що писати таку сагу непросто: бо, по-перше, режим убиває родину фізично — Голодоморами, війнами і Гулагом. По-друге, морально — змушуючи до брехні, до співпраці з КДБ, до відречень від близьких… І виходить, що цей підставовий суспільний інститут в умовах тоталітаризму може з місця сили перетворитися якщо не на руїну, то на отруйне середовище. Зрозуміло, чому єдина функціональна родина була якраз у «Тигроловах» — вони не жили в радянському суспільстві, свідомо ставши поза ним і живучи у тайзі. Нова епоха виявилася сливе що, за Хвильовим, епохою «убивства матері», а ширше — сім’ї.

Любов — це те, що стається з нами, історія — те, що стається з іншими, вважає один із героїв «Що сказано». Справді, це дуже точно — ми ж не бачимо панорами, ми бачимо тільки ті деталі, які безпосередньо стосуються нас, тому історії-як-такої ми не проживаємо. Але цим драматизм поняття «історія» у стосунку до Роздоріжжя вичерпується. Історія — це «те, що написано», а ми маємо лише «те, що сказано» — усний переказ чи просто пам’ять, яку старші покоління не встигають передати молодшим. Записана історія — це прерогатива тих, хто спромігся на власну державність і владні інститути. Це привілей великих гравців, між якими наше Роздоріжжя і всі на світі Роздоріжжя намагаються поміститися на мапах, заявити про своє окреме існування і самовизначитися. Але, так чи інакше, виявляються залежними від чужих історіографій: можна розуміти Роздоріжжя як пост-Австро-Угорщину, як (колишню) частину Радянської імперії, як буферну зону Європи, але «від себе» вона встигає сказати світові рівно стільки, скільки ще пам’ятає Стефан Забобон, який начебто намагається написати розлогу «історію Роздоріжжя і світу», але розуміє, що насправді він цього зробити не зумів.

Роздоріжжя залишається не в межах історії, а в межах міфу — поза історичним часом, як маркесівське Макондо на початку «Ста років самотності», разом із переказом (із «тим, що сказано!») про пращура Тура. Тут варто ще раз придивитися до «значущих» прізвищ і топонімів роману — іронічне «Забобон», старше покоління, якраз і саме є міфом, переказом, у іронічному ключі — те, чого, можливо, немає і не було. Уже без усякої іронії, трагічне «Ворог» — прізвище тих, кому випало діяти в умовах нової, американської, реальності, один-проти-всіх, той, кого постійно плутають то з росіянином, то з поляком, воістину вигнаний. Власне, це прізвище добре підсумовує один із аспектів емігрантського життя — відчуття вселенської відторгнутості, відсутності рідного середовища, щільності атмосфери і безмежної кількості невидимих охоронних зв’язків, які у себе вдома сприймаєш навіть не фіксуючи, як належні. Натомість є безмір повітря, розрідженого, як у горах: дихай, скільки хочеш, але все одно на тебе чигає небезпека — не отримати достатньої порції кисню. І ти перетворюєшся на «ворога» навіть не тим, що воюєш проти когось (а родинна атмосфера у романі «Що сказано» — це безкінечна боротьба, уже законсервована, проти достеменних, але наразі далеких ворогів — радянської влади), — а тим, що ти є Іншим, невідомим, неможливим до прочитання. Недарма ж гість родини, по-бюргерськи самовдоволений і не надто вдумливий доктор Кайзер, без кінця ставить Аркадієві одні й ті самі питання, не розуміючи, звідки той і хто, і не уявляючи собі масштабів досвіду своїх нових приятелів — питає їх, наприклад, про розважальні поїздки, яких ці новоспечені американці ще не можуть собі дозволити.

Загалом в українському суспільстві слово «діаспора» часто вимовляється іронічним, якщо взагалі не зневажливим, тоном. Це попри той факт, що якраз із діаспори приходить до нас перша достойно написана історія України: Ореста Субтельного. І середовище, котре могло, як-не-як, породити Субтельного і Мельничука, варте пильнішої уваги (і поваги), бо історія діаспори — це теж наша історія, її інтегральна частина. Іноді лише погляд «зовні» здатен відкрити нам щось про нас самих — наприклад, наскільки ми насправді ще донедавна були (а може, ще і є…) заражені «імперськими» вірусами, орієнтуванням на класику сусідньої держави (і наразі правдивого ворога). А Мельничук розправляється з цим вірусом однією фразою: «добрий друг Левіна чи Леніна, чи як його там звати, того з бородою», нічтоже сумняшеся оприявнюючи нестак «ворожість» до чужих кумирів, як власне факт їхньої «чужості», без перепрошень і без поділу на хороших і поганих. Бо лише так малий гравець може відстояти себе і своє місце на світовій мапі — не визнаючи себе нічиєю частиною, сміючи мати власну про себе думку.

У своєму есеї про «Що сказано» Оксана Забужко пише, що цей роман, без сумніву, належить до української літератури, хоч його і написано англійською. Дуже хочеться, аби роман було нарешті прочитано — і відчитано, бо, разом із сюжетами літературними, у ньому є й багато літературознавчих — і пошук ідентичності, і поле алюзій і посилань, і взаємодія культур і мов, і образ дому, й історія еміграції, й епістемологія межисвіття, і ще багато-багато чого. І це — про нас, це — наше. Перефразовуючи відоме — і не дуже рафіноване прислів’я, — не такі вже ми і бідні. Просто ми іноді про це не здогадуємось.