Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море

Розділ перший ПЕРШІ МАНДРИ

Поплавець, що ледь погойдувався на дзеркальній, майже нерухомій гладіні, неспокійно здригнувся, затанцював. Хлопчина нетерпеливо рвонув догори вудку. На сонці блиснув порожній гачок, описав велику дугу і… вп'явся рибалці в губу. Розпачливі спроби витягти підступно загнутий сталевий дріт були марні. Зціпивши від болю зуби, хлопець даремно мучився. Кожен рух завдавав йому нестерпного болю. Кров точилася з рани, стікаючи по бороді і розпливаючись на картатій сорочці дедалі більшою плямою. Намотавши волосінь на руку, яку він тепер змушений був тримати при самому обличчі, хлопець почав обережно продиратися крізь густий чагарник до будівель, що виднілися віддалік на пагорку. Раз у раз треба було долати перешкоди — то рівчак, то пагорб. Всю дорогу непокірне, гнучке гілля боляче шмагало його по обличчю, розранюючи закривавлену губу.

Помітивши перед гайком високу постать матері, набавив ходу. Жінка, яка закручувала на голові довгу світлу косу, побачивши гачок, що стирчав у губі хлопця, не сказавши й слова, метнулась до хати. За хвилину повернулася бліда, з невеличким гострим ножем у руці. Рішуче надрізала зранену губу і обережно вийняла глибоко загнаний дротик. По чолі хлопчика великими краплями котився піт, але з його вуст не прохопилося жодної скарги, жодного зойку.

— Ще ж он не загоїлася рука, ноги в саднах. Ну, який у тебе вигляд? Що з тебе виросте, Фрітьофе? — мовила жінка.

— Форелі такі великі. Хотів вас, мамо, порадувати, засмажили б… — насилу видобулися із закривавлених губ слова.

— Ото ще рибалка! Почекай, поки хоч сім років сповниться, — засміялася жінка, зворушено гладячи сина по білявому, коротко підстриженому волоссі. — Ну, йди вже, йди обмийся, а то весь у крові. Краще поміг би щось удома замість шукати халепи в лісі.

Фрітьоф глибоко зітхнув. Мама, звісно, добра. Ніколи не нагримає, хоч приводів до того не бракує, завжди допоможе в біді, як найліпший друг, виправдає перед суворим батьком. Але ж хіба може вона зрозуміти, що в саду він уже напам'ять знає майже кожну стежинку, майже кожен камінчик.

Він ображено зиркнув на старанно доглянуті, витягнуті рядочком рабатки золотистих настурцій, на потемнілі від старості дерев'яні стіни будиночка, що геть потонув у високих кущах барвистих жоржин. Усе тут миле, кохане, але ж таке одноманітне. А безлюдний, дикий ліс Нордмарк[2] що тягнувся за будинком на десятки кілометрів, потоки, що звивалися серед урвистих скель, вабили безліччю нових закутків та несподіванок. Вода в тих потоках прозора, на дні видно кожен камінчик, кожну рибку. Бистрі, шалені, вони несуть з далеких невідомих берегів багато незвичайних речей: якісь дивні уламки деревини, немовби з розбитих затонулих кораблів, якісь соломинки чи набряклі у воді гнізда, пташині пера.

Повітря в лісі виповнюється неугавним гомоном. Руді білочки самі приходять їсти з руки. Висока, до пояса, трава на прибережних луках терпко пахне зіллям і квітами, яких на городі немає, а в ущелинах надять таємничістю глибокі печери, по стінах яких сочиться вода. Здається, немає їм кінця-краю. Не долинає сюди жоден голос, а може, взагалі тут ніколи не ступала людська нога. У гротах панує темрява, яка навіює страх, але ноги самі несуть тебе, руки чіпляються за круті скельні заломи. Як же тут усидиш дома?

Сонце на заході вже низько висіло над землею, коли Бальдур Нансен, як і щодня, з напакованим паперами портфелем повертався із суду. Він удав, ніби не помітив розпухлої губи Фрітьофа, і нічого не сказав, але це завдяки матері, яка вчасно вибігла батькові назустріч і довго щось пояснювала йому в сосновій алеї, що веде до будинку.

За столом Фрітьоф сидів, мов миша, не сміючи звести очей на суворе, обрамлене бакенбардами обличчя мовчазного, як ніколи, батька, котрий усе ще не звертав на нього уваги, тільки приязніше, ніж завжди, поглядав на молодшого сина — Александра.

Наступні два дні обидва хлопці слухняно поралися у дворі, допомагаючи матері, на якій лежав увесь тягар домашньої роботи, а її ніколи не бракувало у певеличкому господарстві Стуре-Фрьоєн, розташованому за три кілометри від столичного міста Крістіанії[3]. Корови, коні, птиця забирали багато часу в невтомної господині. До того ж вона сама порала хатню роботу — шила й прала вбрання для хлопців. Скромної платні судового службовця не вистачило б на утримання цілої родини, якби хазяйка була не така працьовита, ощадлива і дбайлива. Вона вміла дати раду кожному ділу, отож на її плечі ліг ще один нелегкий обов'язок — виховання синів. Обидва вони дуже любили матір, але завдавали їй чимало клопоту, не раз змушуючи її хвилюватися.

Ось хоч би й зараз. Не минуло ще й кількох днів після випадку з гачком, а хлопці вже, нікому нічого не сказавши, одразу ж по обіді зникли з дому. Хтозна, куди вони гайнули. Вудок на місці також пе було. Запрацьована мати тільки зітхнула, але не стурбувалась, подумавши, що й сама б оце з задоволенням прогулялась у лісі.

Уроджена баронеса Форнебу, вона була перша в Норвегії жінка, яка наважилася стати на лижі, не звертаючи уваги на обурення усієї родини, добре знаної в країні. Більше того, всупереч батьковій волі, вона, покохавши небагатого пекаря, вийшла за нього заміж. По його смерті, не слухаючи нічиїх добрих порад, пошлюбила скромного судового службовця Нансена. І ніколи не розкаювалася в тому.

Старший син успадкував від матері заповзятливість, яка, що й казати, часом межувала із сваволею. Але ніхто краще за неї не міг його зрозуміти.

Хто ж як не Фрітьоф, цей невпокійливий хлопчисько, намовив молодшого брата? Може, знову хочуть принести форелі на вечерю? Втомляться, зголодніють — то швидко згадають про домівку.

Проте минала година за годиною, а синів не було. Сонце зайшло, вже й вечеряти пора. Завжди витриману жінку опанував неспокій. Чоловік спочатку докоряв їй, що вона розбещує дітей, а потім і сам не на жарт сполошився. Може, хлопці лежать уже на дні якоїсь прірви? А може, шубовснули в потік? Куди вони пішли? Де їх шукати?

Нічна темрява спустилася на землю, а хлопців усе не було. В Стуре-Фрьоєн заметушилися. Із смолоскипами в руках домашні, безперервно перегукуючись, розсипалися по лісі, погавкували, нюшкуючи, собаки. Тільки десь опівночі з темної хащі показалися врешті дві малі постаті з великим важким кошем, повним риби. В пошарпаному одязі, з закривавленими ногами, ледь живі, змучені хлоп'ята скидалися на нещасних заблукалих щенят, що приготувалися до прочуханки.

Та перш ніж мати встигла відкрити рота, Фрітьоф ступив наперед і гарячково став усе пояснювати, мовби захищаючи брата від неминучої кари. З його безладної мови батьки зрозуміли нарешті, що хлопці хотіли потішити матір, наловивши кіш чудової форелі. Потім надумали самі покуштувати її. Спекли кілька штук у жару, на жердинах, як Робінзон Крузо на безлюдному острові. І незчулися, коли зморив їх сон. А як прокинулися, було вже темно. Фрітьоф навіть не пробував виправдовуватися. Він учинив недобре, але гаряче прагнув, щоб мати і цього разу зрозуміла його. Він не кари боявся. Знав, що заслужив її. Він боявся, що надалі батьки заборонять йому такі мандрівки. Втуплені в материне обличчя, блакитні очі були сповнені німого палкого благання. Чи зрозуміє вона?..

Нагодовані й умиті, хлопці давно вже поринули в твердий сон, а батьки до самісінького ранку не зімкнули очей, роздумуючи, як повестися з синами.

— Ти сама цього хотіла. Так от пам'ятай, що береш на себе велику відповідальність! Я не розпускав би так хлопчиськ, — наполягав батько. — Александр тихий і спокійний. Я боюся за Фрітьофа. Цей нічого не злякається, ні перед чим не спасує…

— Зате самостійний. Нехай виробляє в собі характер. Хоч би й довелося спробувати всього на власній шкурі. То найкраща школа. Треба рискнути. Якщо справді вартий чогось, то виправдає довір'я. Побачиш, обидва будуть колись вдячні нам за таке дитинство.

Наступного дня, приготувавшись до гірких докорів і заслуженої кари, скрушні й тихі, як миші, стали хлопці перед матір'ю.

— Знай, те, що ти втнув учора, більше ніколи не повинно повторюватися, — спокійно сказала мати, звертаючись до Фрітьофа…

Розділ другий ГАНС НАНСЕН

^{Ганс Нансен (1598–1667) — родоначальник.}

Фрітьоф, коли не було вдома батька, любив годинами просиджувати в його тьмяному, заповненому книжками кабінеті, зі стін якого дивилися потемнілі від давності намальовапі олійними фарбами портрети предків в атласному вбранні, з білими жабо. І завжди на нього наганяв страх проникливий, вивчаючий погляд того прапрадіда, славнозвісного Ганса, який ще в середині XVII століття вславив родину Нансенів. Слухаючи розповіді про його сповнене незвичайних пригод життя, хлопець плекав надію, що, може, й він колись стане великою людиною.

Датчанин Ганс Нансен серед сучасної йому молоді вирізнявся рішучим, твердим характером і діяльною натурою. В шістнадцять років він здійснив сміливу на ті часи подорож «мало не на край світу», до берегів Білого моря. Він швидко навчився там російської мови і пішки помандрував від Польського півострова до Каунаса, а звідти повернувся до рідного Копенгагена. Ледве досяг він повноліття, король призначив його керівником великої експедиції — аж до гирла річки Печори. Експедиція мала добути соболині й лисячі хутра, а також цінні моржові ікла. Довгі роки Ганс плавав по північних морях і мандрував по сибірських берегах. Свої дослідження і враження він описав у книзі «Компендіум космографікум», що шанобливо зберігалася в родині Нансенів. Знаменитий предок був не тільки славетним мандрівником, але й визначним громадянином своєї вітчизни. За великі заслуги жителі Копенгагена обрали Нансена своїм бурмістром. І він з честю виправдав це довір'я, не покладаючи рук, самовіддано працюючи для загального добра. Під час війни Данії із Швецією саме завдяки йому, як твердять тогочасні хроністи, Копенгаген спромігся витримати тривалу облогу та ще й переможно відбити ворожі атаки.

На п'ятнадцятому році життя Фрітьофа спіткало велике лихо: померла мати. Не стало найкращого друга. Вона розуміла його, як ніхто інший, і, як ніхто інший, уміла дати добру пораду.

Закінчивши школу, юнак довго не міг вирішити, який обрати шлях у житті. Багато чого вабило його і цікавило. Батько навертав сина до юриспруденції, але хлопець надто любив природу, щоб думати про одноманітну роботу за письмовим столом. Мати змалку палко умовляла його стати лікарем. «Допомагатимеш хворим, рятуватимеш їм життя, і буде з тобою людське благословення», — переконувала вона сина, і гадки не маючи, в який дивний спосіб здійсниться колись її мрія. Але й на таке напучення не озивалась уява юнака.

— Стану мандрівником, як мій прапрадід, — нарешті постановив собі Фрітьоф, та зрозумів, на щастя, що мандрівник не може бути неуком.

Найбільше імпонували йому природничі науки. Відкритий доступ до гір, лісів, рік — до цілого того велетенського, незпаного світу, що був такий цікавий.

1882 року один з професорів університету в Крістіанії запросив до себе молодого здібного студента, що вирізнявся з-поміж загалу жвавістю думки, гострим розумом і працьовитістю.

— Мисливці, що полюють на тюленів, звернулися до університету з проханням, щоб хтось по-науковому вивчив життя і повадки звірів, які їх цікавлять. Про них знають ще небагато, — сказав професор. — Ти здібний, спортсмен, до того ж прагнеш побачити світу. Може, хочеш поплавати на мисливському судні «Вікінг» по північних морях?.. — І, не закінчивши, усміхнувся, завваживши, як засяяли щастям очі студента. Вони були промовистіші ніж слова. За хвилину професор уже давав запаленому повідомленням про полярну подорож юнакові ґрунтовні спеціальні праці і свої докладні поради.

«Коли ми підходили до острова Яна-Майєна, я почув крик: «Попереду лід!» Вискочив на палубу, намагаючись напруженим зором пробити темну, щільну запону ночі. Раптом щось велике, химерне заясніло, збільшуючись на очах і чітко вирізняючись білизною країв на чорній поверхні води. Перша крижана брила. За нею пливли інші, з плюскотом і шумом сунули з далечини, зачіплювалися за борти, прослизали мимо й щезали, — розповідав Фрітьоф у своїх спогадах. — На північній частині неба зненацька заяскрів незвичайний блиск. Сяючи над самим обрієм, ширився, бліднучи, аж до зеніту. Одночасно до моїх вух долинув звук, схожий на сплеск хвилі, що розбивається об прибережні скелі. Сяйво було відблиском білих льодових полів у далині, а звук — шурхотом крижин, що терлися одна об одну. Вони часом гупали в борти з такою силою, що весь корпус ячав, стогнав і потріскував, а люди, які стояли на палубі, ледве трималися на ногах. Ми наближалися до чогось нового, невідомого. Два дні пливли понад краєм великих білих полів, що тяглись аж до обрію.

— Впливати в льоди! — наказав одного вечора капітан. Ледве ми встигли заховатися в безпечне місце, як море несамовито розбурхалося, розколисалося й оскаженіло. Вітрила були спущені, але ми розтинали хвилі з шаленою швидкістю. Наш корабель кидало на всі боки, крижини виповзали одна на одну, скажено били в борти, щоб за хвилину розпастися на шматки. Через палубу від носа до корми перекочувалися спінені хвилі. Повітря тремтіло від гримотіння і дедалі більшого шуму.

— Всі на палубу! — знову почулась команда.

Бліді матроси мовчки чекали: нових наказів. Щораз глибше і глибше впливали ми в кригу. Перед носом згромадилися білі тороси. Зненацька перед самісіньким судном виросла велика скеляста стіна і нависла над палубою. Здавалося, що вона от-от рухне на судно всією своєю масою, розтрощить борти і знесе нас з поверхні моря. Рвучкий поворот керма — і корабель щасливо прошмигнув повз самісіньку грізну перепону. Нараз тріск, гуркіт і шум розітнули повітря. З підвітряного боку посипалися тріски. Велика льодова брила таки пошкодила нам борт.

Що далі впливаємо в льоди, то менше гойдає наш «Вікінг». Лавини спіненої води спливають з палуби, стихає грізний шурхіт крижин. Але попереду й високо вгорі все ще шаленіє буря. За кожним новим струсом здається, що корабель розлетиться на друзки.

Наступного ранку я не повірив власним очам: довкола, скільки сягає око, розкинулася німа одноманітна білизна застиглих крижаних полів. Сонячне проміння запалювало діамантові блискітки на покритому інеєм такелажі. В повітрі панувала нічим не порушувана тиша. Якби не потріскані борти, я не повірив би, що тут коли-небудь шаленів шторм.

Така була моя перша зустріч з льодами».

Розділ третій «КУДИ Ж, У ДІДЬКА, ПОДІЛИСЯ ТЮЛЕНІ?»

Полярне хрещення справило на молодого студента враження, яке не стерли інші, навіть сильніші переживання. Витримка і відвага юнака в грізні для судна хвилини, — а їх на Північному Льодовитому океані не бракувало, — зламали врешті певну недовіру й неприязнь, з якими матроси мисливського судна «Вікінг» поставилися спочатку до молодого приходька. Їх упередженість до юнака ще більше зросла, коли на місцях полювання вони не побачили тюленів. Мисливський сезон в Арктиці дуже короткий. Знайти стадо і підійти до нього — річ нелегка. Успішне полювання — це забезпечена зима. Неуспішне — це не для однієї матроської родини нестатки, а може, навіть і голод. Тут не до жартів. Виховані в тяжкій боротьбі за кусень хліба, суворі, часто жорстокі моряки були до того ж дуже забобонні. Мовчки попихкували короткими люльками, зиркаючи спідлоба на молодика.

— Побачите, матимем ще халепу через цього студентика, — буркотіли одні. — Куди ж, у дідька, поділися тюлені? Ніби їх вимело. Такого ще не траплялося з «Вікінгом».

— І навіщо було брати на палубу чужого? — докидали інші.

— Нічого, хлопці, ми ще відіграємося на ньому, коли крига добре візьме нас у шори, — пообіцяв боцман, хитро мружачи очі.

Він заздалегідь тішився думкою про те, як цей не звиклий до полярних умов шмаркач виставить себе на посміховисько. Але незабаром неприязнь почала поступатися місцем повазі. Фрітьоф не цурався ніякої роботи. Послужливий, працелюбний, він ніколи не відмовлявся допомогти комусь у вільний від своїх досліджень час. А його міцні біцепси викликали мимовільне захоплення.

Минали дні за днями. А на крижаних полях усе ще було порожньо. Марно вахтовий високо на щоглі, на так званому марсі, виглядав інших мисливських суден. Ані тюленів, ані людей. Довкола тяглася, полискуючи на сонці, незмінна мертва, одноманітна білизна. Капітан «Вікінга» з жахом думав, що це, напевне, хронометр спричинився до помилки у визначенні географічних координат. Час спливав, а тюленів і сліду не було. А тут же щороку аж кишіло їх. З кожним днем, мало не з кожною годиною все більше хмурніли моряки. На судні запанував гнітючий настрій.

У капітанській каюті ледве виднілися в клубах тютюнового диму похмурі бородаті обличчя. Уже багато годин тривала нарада. «Що робити? Куди ж, у дідька, поділися тюлені? Залишитися тут і чекати чи змінити курс?» — повторювали всі безпорадно. Будь-яка помилка в обчисленні могла бути причиною невдачі, і ніхто не хотів брати на себе відповідальність за неї. На столі — батарея порожніх пляшок. Може, ром чи віскі прояснять розум? Кожен радив своє, бив кулаком по столу, переконуючи опонентів. Але ніхто чогось певного не знав. Після довгих роздумів капітан змінив курс на північний. Але перед носом «Вікінга» й далі біліла моторошна пустка крижаних полів. День і ніч змінювались вахтові на марсі. День і ніч вони виглядали, чи не зачорніють де цятки тюленячого стада. Даремно. Фрітьоф поділяв турботи товаришів. Його пригнічувала безпорадність, мучила думка, як їм допомогти. «Вікінг» мчав з шаленою швидкістю — на повних парусах і з запущеним двигуном. Фрітьоф, якому нарешті довірили вахту, довгі години проводив на марсі. Люди з тієї височіні видавались комахами, що копошаться на невеликому плоту. Впершись міцпо в краї бочки, що сягали йому по лікті, юнак вдивлявся, мов зачарований, крізь підзорну трубу в оповитий імлою обрій. Його не лякали ні рвучкі крижані пориви вітру, що шмагали, мов батогом, ані погойдуванпя щогли, на якій було причеплено марс. Він любив услухатись у грізне скреготання криги і чистий звук склянок, що їх монотонно вибивав корабельний дзвін.

Призахідне сонце покладало останні холодні блиски на обрії, запалюючи веселкові барви на гранях білих брил. У небі розгорялася заграва, як від пожежі. Гарний льодовий світ. Фрітьоф знав, що завжди сумуватиме за ним. І раптом він помітив на обрії якесь судно.

— Так, це знаменита «Вега», — закричав боцман, опускаючи бінокль. — Норденшельд, шведський учений, три роки тому перший проклав на ній шлях через Північно-Східний прохід з Європи в Азію, з Атлантики до Тихого океапу. Це не звичайне судно, це цілий шмат полярної історії перед нами!

Молодий студент поїдав очима пружні, напнуті вітром снасті. От якби вирушити колись у таку мандрівку — торувати проходи серед льодів, відкривати незнані землі! Ото життя!

Екіпаж «Веги» повідомив мисливців з «Вікінга», що не бачив тюленів упродовж усієї своєї траси. На кораблі зросло занепокоєння. Куди ж тоді пливти? Може, на захід, до побережжя Гренландії? Але то небезпечний шлях. Можна вмерзнути в кригу, якою щільно вкриті прибережні води того грізного, таємничого острова. Але ж не годиться вертати з порожніми руками. Як бути?

«Невже на північних морях усе — загадка, запитання, на які не можна знайти відповіді?» — думав Фрітьоф, прислухаючись до запальних суперечок мисливців, які, щоб заробити на хліб насущний, на кожному кроці ризикують своїм життям. Він усвідомлював, що вони покладаються на волю стихії і діють, власне кажучи, наосліп, насправді досі ніхто нічого не знав про напрямки морських течій в Арктиці.

Якими шляхами пливуть великі крижані поля, сотні й тисячі тонн полярної криги? Морські течії завжди рухаються в тому самому напрямку чи змінюють його? Як і під впливом чого? Ці питання починали захоплювати Нансена. Природознавець, зоолог, він мав вивчити життя і звичаї арктичних тюленів, але його жадібний до знань розум прагнув розв'язати загадку, від якої залежав добробут людей, їхнє життя.

У маленькій каюті, де Фрітьоф жив з другим стерновим, щоночі подовгу горів гасничок. Нансен цілу добу провадив наукові спостереження — брав проби води, міряв її температуру на різних глибинах, пильно придивлявся до кожної дрібниці навколишнього життя, записував, відмічав, роздумував.

На підставі своїх досліджень він дійшов до надзвичайно сміливого й цікавого висновку. Однак ще не наважувався сформулювати його прямо. На його думку, загальновизнана теорія утворення криги хибна в своїй основі. Шведський учений Енклюнд доводив, що на великих глибинах міститься переохолоджена вода, вона з часом перетворюється на «донний лід», який і спливає на поверхню моря. «Не може такого бути», — міркував Нансен. На великих глибинах насиченість води солями така велика, що лід там не може формуватися. Отже, крижані поля утворюються не на дні, а на поверхні арктичних вод. Гнаний морськими течіями і вітром, лід безперервно рухається. Який же механізм цього руху: де починається дрейф, а де кінчається? Відповідь на це питання мала б величезне значення не тільки для науки, але й для цих мисливців, які щораз більше занепадали духом. Збуджений студент забув, що таке сон. Десятки разів перевіряв і відомості, і самі судження. Розумів, що важко буде відповісти на питання, які він поставив сам собі. Проте юнака ніколи в житті не вабило те, що легко дається.

Оточений кригою корабель повільно плив уже на південь. Якось уранці, щоб трохи розім'ятися, Фрітьоф з легеньким карабіном у руці збіг на лід. Удалині щось чорніло на білому крижаному полі. Чи не очікувані так довго тюлені? Він уже збирався гукнути товаришів… Тим часом чорна цятка підпливала все ближче. Ні, це не тюлень, а звичайна кругла колода. Полярні моряки не раз зустрічали такі дрейфуючі колоди, але досі жоден з них не подумав, звідки вони тут беруться. Нансен притягнув до себе сосновий стовбур і почав уважно розглядати його. Кора неушкоджена: мабуть, колода недавпо попала у воду. Звідкіля ж вона припливла до гренландського узбережжя? Єдине місце в Арктиці, де ріками сплавляють ліс, — Сибір. Тільки звідти морські течії могли пригнати стовбур. Коли сосна пройшла такий далекий шлях через увесь Північний Льодовитий океан, то чому б не міг піти її слідом міцний, добре оснащений корабель? Нансена охопило хвилювання. Невже це і є відповідь на запитання, що не дають йому спокою?

Розділ четвертий СЕРЕД ЛЬОДІВ ДАЛЕКОЇ ПІВНОЧІ

— Тюлені! Тюлені! — радісний вигук з марса, мов електричний струм, пробіг через «Вікінг».

І раптом усе інше втратило значення. Фрітьоф, забувши про сибірську сосну, як кіт, видряпався на палубу, з якої виднілося в далечині крижане поле, покреслене чорними рисками. Всі, хто тільки був на кораблі, покинувши роботу, стлумилися біля борту. Гучно стугоніли під важкими чобітьми палубні дошки. Куди не поглянеш — тюлені, незліченні стада. Кожен хотів сам побачити жадане, знайоме видовисько, пересвідчитись у тому, що вони незабаром повернуться додому з повними трюмами здобичі.

Капітан визначав уже першу групу, що мала відпливти блискавично спущеним на воду човном. Завваживши на собі вичікувальний погляд Нансена, він якусь мить повагався і вирішив:

— Гаразд, пливи як другий стрілець. Але пам'ятай: ні в якому разі не стріляй першим. Переполохаєш нам звірів.

За кілька днів Фрітьоф знову вирушив на полювання.

Цього разу вже як визнаний носовий стрілець. Очі в нього були гострі, а рухи — спокійні, стримані. Він на льоту схоплював техніку скрадання до тюленів, дивуючи суворих людей моря своєю витривалістю і відвагою. Ненароком скупавшись по плечі у крижаній воді, юнак не вернувся на судно, щоб переодягтися в сухе, а лише вилив з чобіт воду, викрутив мокрий одяг і невтомно погнав далі.

Бігти по мережаній щілинами крижаній поверхні важко. То тільки з палуби склиста площина здається рівною й гладенькою, мов ковзанка. Але досить пробігти кілька кроків, щоб упевнитися, скільки тут дір, приховапих під сипким снігом, що весь час перевалюється з місця на місце, скільки підступних розколин, у яких зяє чорна вода. Біда, якщо підбитий сталевими підковами чобіт послизнеться на краю крижини. Але Фрітьоф скакав по крижинах, як бувалий, досвідчений мисливець, легко переносячи вагу тіла з ноги на ногу.

— Де він цього навчився? — питав своїх людей здивований боцман, побачивши, що студент почувається в льодах, як у своїй стихії. Фрітьоф працював без перепочинку, скрізь устигав, побивав товаришів по кількості впольованої звірини, разом з ними патрав туші тюленів, стосами навалені на палубі.

Якось у неділю капітан оголосив перерву в роботі. Люди ледве стояли на ногах. Трюми вже були вщерть забиті шкурами. Після розкішного обіду на судні запанував святковий настрій.

Нансен ум'яв подвійну порцію моряцьких ласощів — засмажених і тушкованих у жиру та приправлених цибулею тюленячих плавців. Під палубою жалібно заголосила гармошка, хтось затягнув матроську пісеньку.

— Давайте, хлопці, в «лисячого капкана»! — гукнув розохочений боцман.

— Не знаєш цієї гри? — спитав він Нансена. — Двоє лягають на палубу і міцно зчіплюються ногами. Виграє той, хто відірве від помосту свого партнера.

— Не тільки відірве, — виправив боцмана капітан, — а й перекине його через себе. Щоб перемогти, треба мати сталеві м'язи.

Двоє вже змагаються на палубі. Якусь хвилину вони лежать, немов прибиті до помосту. Нараз один раптовий рух — і відірваний од палуби супротивник під сміх братви перевалився через голову супротивника.

Один мисливець, упевнений в своїй перемозі, викликав Фрітьофа на герць, зневажливо прискаливши око. Це не сподобалося Нансену.

«Почекай, браток, я тебе добряче провчу», — подумав Фрітьоф. Матрос і незчувся, як м'ячем злетів угору і, описавши півколо, звалився за Фрітьофом на палубу. Щоб захистити честь екіпажу «Вікінга», із студентом виявили бажання позмагатися найдужчі. Нарешті боцман, побачивши, що всі по черзі програють, не витримав. Старанно витрусив свою нерозлучну люльку, сховав її до засмальцьованого капшука і ліг на дошки. Боцман, відомо, силач із силачів — сто кілограмів живої ваги. В гурті моряків то тут, то там лунав глузливий сміх.

— Ну, цього наш студент не зрушить!

Мисливці так захопилися, що забули навіть, як завжди, побитись об заклад. Ще не замовк сміх, а Фрітьоф раптовим рухом ніг одірвав здоровила від палуби.

— Так ось який ти! А спробуй-но тепер зі мною! — гукнув капітан, чолов'яга хоч куди.

Ані грама зайвого жиру, самі тільки м'язи, натреновані протягом років у тяжкій праці полярного моряка. Нансен відчув, що йому непереливки. Від неймовірного зусилля обличчя його налилося кров'ю. На шиї і чолі виступили пруги жил. Та все марно. Капітан навіть не ворухнеться, ніби приріс до помосту. Ще одне надлюдське зусилля. Ще хвилина — і раптом Фрітьоф, ладний уже відмовитися від дальшої боротьби, почув здушений крик:

— Досить! Здаюся, розірвеш мене!

І присоромлений капітан признався, що вдався до хитрощів. Просто хотів провчити студента. Зачепився ногою за якийсь закріплений на палубі гак. Але, побачивши, що не витримає, він поступився. На палубі зчинився гвалт.

— Чи ти ба, студент, а який дужий! — погодилися навіть ті, котрі заздрили Нансенові.

Давно очікуваний крик з марса: «Ведмеді!» — застав Фрітьофа під палубою. Вискочив як стій у капцях, домашніх штанях і светрі, вхопивши по дорозі карабін. Але жовтаве хутро вже зникало за віддаленими торосами. Не роздумуючи ні хвилини, не зважаючи на застережливі оклики товаришів, Нансен пустився в погоню за звіром.

Ведмідь почув за собою переслідувача, наддав ходу, петляючи поміж торосами. Мисливець не відставав. Моряки на палубі лягали від сміху. Та раптом сміх завмер у них на вустах. Захопившись погонею за звіром, що втікав у бік моря, Нансен не розрахував добре стрибка перед розколиною в кризі й шубовснув у воду. Пірнув увесь. Якусь мить видно було тільки високо підняту руку, що судорожно стискала карабін.

— Піде під лід! Тільки його й бачили! — закричали на кораблі.

Кілька чоловік кинулось на допомогу, але з-за криги несподівано висунулася голова, по якій струменями стікала вода. Вимушена купіль не охолодила мисливського запалу Нансена. Між торосами знову майнуло жовтаве хутро. Услід йому кипулася постать людини з розтріпаним чубом. Щоб позбутися впертого переслідувача, ведмідь ускочив до великої промоїни, пірнув і почав спокійно плавати. Чи ж міг він, бідолаха, передбачити, що мисливець, який переслідував його, з розгону стрибне на крижину посеред озерця? Вона різко захиталася під вагою людини. Ледве втримавши рівновагу, Фрітьоф з жахом побачив, що ведмідь повернувся. Мабуть, вирішив розправитися з цим дивним створінням, яке насмілилось ганятися за ним — царем Арктики. Вузький білий лоб висунувся з води, чорні очиці люто подивилися вгору, величезні білі лапи вже дряпали пазурами край крижини. Нансен притиснув рушницю до стегна і, не цілячись, вистрілив. Куля влучила.

— Це йому пощастило, — говорили заздрісники.

— Одчайдушний, загине колись марно від ведмежої лапи, — додавали обережніші, яким було жаль хлопця.

— Він добре знає, що робить. Має хлопець клей в голові, нічого не вчинить, не подумавши, — мовив нарешті боцман, хоча довго не міг забути Нансенові своєї ганебної поразки в «лисячому капкані».

Розділ п'ятий ЩО РОБИВ ФРІТЬОФ У НЕАПОЛІ?

Жоден з полярних моряків «Вікінга» не впізнав би Нансена кількома місяцями пізніше. Невелика, притемнена зала заставлена високими, до самої стелі, книжковими шафами та столами, на яких було повно пробірок і слоїків з різними видами фауни. Юнак, який ще недавно, перескакуючи з крижини на крижину, ганявся серед сліпучо-білого простору за ведмедем, тепер цілими днями, майже не рухаючись, сидів над мікроскопом. Задуха кабінету замість крижаного вітру, що шмагав в обличчя, тиша замість розміреного плюскоту хвиль і шерхоту налягаючої на борт криги. Але Фрітьоф і тут умів бути щасливим. Із звичним для нього запалом він узявся за дослідницьку лабораторну роботу. Перед ним поставали все нові й нові питання, на які він невтомно шукав відповіді.

Після повернення з північної подорожі Нансен був удостоєний великої честі — його запросили працювати до Природничого музею в Бергені. Незабаром він опублікував цікаву працю про мікроскопічних паразитів, що живуть у нутрощах тюленів.

З такою самою пристрастю, з якою під час рейсу вивчав утворення криги і полював, досліджував він тепер під мікроскопом невидимі неозброєним оком малесенькі організми. Та досить було йому відвести від скелець втомлені тривалою працею очі, як перед ним поставала незабутня гра світла на гранях льодових брил, що пливли за течіями по океану. Часом йому здавалося, що він знову на повні груди вдихає морозне повітря. Тоді, не зважаючи на ущипливі слова колег, що використовували будь-яку можливість розважитись у цьому невеликому, тихому місті, Фрітьоф хапав лижі і, всунувши до кишені кусень черствого хліба чи пачку сухарів, тікав у гори. Тої їжі йому вистачало на дводенну прогулянку по безлюдних, диких, засипаних снігом горах. Він знав, що неодмінно десь найде якусь мисливську чи пастушу хатку, в якій зможе переспати, а що трохи зголодніє, то, на його думку, це тільки сприяє гарному настрою.

— Відлюдько, — скаржилися співробітниці, котрих гарний молодик ніколи не запрошував на свої самотні прогулянки.

— Не кажіть, він просто чарівний, тільки йому подобається самотність, — боронили Фрітьофа приятелі.

І ті, і другі мали рацію. Товариський і веселий, Фрітьоф оберігав, проте, свою самотність. Вона давала йому можливість обдумувати все, що його хвилювало. Чи не тоді й вирішив юнак присвятити себе дослідженню полярних обширів? А може, просто обмірковував, як втілити свої нові ідеї у наукові праці? Ніхто не міг би дати відповіді на ці запитання.

На той час один італійський біолог винайшов спосіб забарвлення нервових волокон, щоб їх краще й докладніше можна було розгледіти під мікроскопом. Науковий світ, як то часто буває, сприйняв цей винахід з недовірою і великими застереженнями. Нансен не поділяв цієї думки. Всяка нова ідея, кожне удосконалення надили його й захоплювали.

Він поклав собі будь-що поїхати до Італії і там під керівництвом винахідника навчитися працювати за новим методом. Намір похвальний, однак де дістати для цього кошти? Ні Нансен, ні бергенський музей не мали потрібної суми. Але завжди сповнений ідей Фрітьоф уже не міг відступитися від задуманого. За наукову працю його нагороджено золотою медаллю, і ось він запропонував відлити цю медаль з бронзи, а золото використати для його поїздки в Італію. Нікому доти й на думку таке не спадало. Одні обурювалися зухвалістю молодика, для якого пе було «нічого святого», інші охоче пристали на його пропозицію.

Влітку 1886 року Фрітьоф був уже в Італії, в оточенні, про яке не смів і мріяти. Відкрита нещодавно в Неаполі Міжнародна біологічна станція зібрала молодих науковців мало не з усієї Європи. Умови праці були чудові. Просторі, прекрасно оснащені наукові кабінети, багата бібліотека, а в темних підземних галереях знаменитого акваріума — сотні цікавих глибоководних істот майже з усіх морів і океанів усіх широт світу.

Фрітьоф мов зачарований годинами вдивлявся у прозорі скляні стіни, за якими мінилися веселковими барвами створіння найдивовижніших форм. Тут поліп із дзьобом папуги витягував хвилясті губчасті плечі з присосками на кінцях за якимсь крабом, що безпорадно рачкував назад. Там потворні риби з величезними пащами і наїжаченими великими гострими шпичаками-лускою жадібно пожирали своїх менших сестер і, ще не встигнувши перетравити їх, самі ставали здобиччю якогось ворога. Між пурпуровими плямами морських зірок шмигали слизькі чорні стрічки — отруйні мурени, яких стародавні римляни годували м'ясом невільників. Раптом за скляною стіною акваріума вибухав клубок чорної рідини: це вирушала на полювання, огортаючи свої жертви «димовою завісою», сепія. Тут риби-пили, риби-неони з очима, як ліхтарі, там риби з отруйними хвостами — таємничий і чарівливий живий світ морських глибин.

Нансен жадібно вбирав нові враження. Він перший сідав за мікроскоп і останній залишав кабінет. Недоїдав, та й недосипав, бо як же тут можна було думати про сон?

Жовтуватий димок в'ється над кратером Везувію, велике кружало місяця запалює на спокійній хвилі мільйони дрібних іскорок і сріблить укрите кипарисовими лісами узбережжя. Хіба заснеш, коли поблизу дрімають засипані попелом і лавою руїни Помпеї і Геркуланума, а знаменитий Лазуровий грот на Капрі так сяє блакиттю тільки під повним місяцем? Нансен охоче шукав прохолоди і перепочинку над берегом Неаполітанської затоки. Закушував у малих, критих виноградом остеріях[4] дарами моря, попивав молоде вино, до знемоги танцював модний на той час канкан, співав італійських пісень. Він швидко вивчив мову. Смішно розмовляв неаполітанською говіркою, чим здобув ще більшу симпатію. Не одна чорнява красуня зітхала після його від'їзду, згадуючи струнку постать білявого норвежця, котрий, як ніхто, умів веселитися.

Через рік після повернення до свого тихого музею — ще не поблякли в пам'яті неаполітанські спогади — Фрітьоф опублікував нову наукову працю, що здобула йому велику популярність.

Якось Нансен сидів у накуреній кав'ярні, знуджений нецікавою розмовою колег, котрі, щоб якось згаяти час, гудили своїх шефів та професорів. Раптом він здригнувсь і став прислухатися.

За сусіднім столиком заслонена широко розгорнутою газетою молода дівчина читала вголос вісті літньому чоловікові:

— «Відомий шведський мандрівник Норденшельд повернувся цими днями з Гренландії. Метою його подорожі було дослідження внутрішнього терену острова». Фрітьоф наставив вуха. Панночка відклала газету з видимим наміром обмежитися цим повідомленням, але зацікавлений новиною старий обурився:

— Читай далі! Ніколи тебе не зацікавить щось серйозне!

— «…За пасмом прибережних льодів, — спроквола читала за хвилину дівчина, — професор сподівався відкрити землю без криги, може, навіть порослу лісами. За сімнадцять днів експедиція пройшла сто двадцять кілометрів у глиб льодів, однак навколо була тільки сліпуча білизна. А проте шведський учений уперто наполягає на своїй гіпотезі. Щоб довести слушність її…» — Голос панночки загубився в гаморі гучних привітань за сусіднім столиком.

— Що, як, не дочув? — і Фрітьоф, забувши, що звертається до незнайомої, присунувся разом з кріслом ближче до неї. — Те, що ви читаєте, захоплююче! Можна послухати далі? Прошу вибачити мені, — додав, приголомшений нищівним поглядом шокованої панночки.

Старий подивився на пього прихильно. Його молода компаньйонка тільки знизала плечима, ніби хотіла сказати: «Ото чим цікавляться тепер гарні блондини». І за хвилину читала далі:

— «…професор доручив лапландцям, що супроводили його, провадити розвідку далі, в глиб острова. Велів їм також зібрати якнайбільше зразків моху, дерев і кущів. Але, пройшовши дванадцять кілометрів, лапландці вернулися ні з чим. На протязі усього свого шляху вони не бачили нічого, крім льоду. Не зважаючи на це, шведський учений наполягає на своєму. «Настане час, — твердить він, — коли весь світ ще заговорить про зелені оазиси в глибині Гренландії…»

— Це неправда! — прохопилося у Фрітьофа, але, завваживши спантеличений погляд читачки, він вклонився і як вихор вискочив з кав'ярні.

— Дивак… А шкода, такий ніби ж симпатичний з вигляду, — прошепотів сам до себе старий.

— Яка невихованість! — підхопила вголос панночка, не перестаючи шкодувати в глибині серця, що цей юнак більше звертав увагу на звичайну, дурну газету, ніж на її золотисті кучерики.

Нансенові було соромно за свою поведінку, але ніколи ще так ясно, як тієї хвилини, він не усвідомлював собі, що має робити. Він повинен перший пройти впоперек усієї Гренландії, розгадати загадку: крига чи ліс? Оце завдання, гідне прапрадіда!

Розділ шостий ЧИ МАВ СЛУШНІСТЬ РУДОБОРОДИЙ ЕРІК?

У маленькій кімнатці на мансарді важко повернутися. За кілька днів Фрітьоф стягнув сюди все, що де тільки було написано про Гренландію. На підлозі височить купа книжок, яким ніде вже немає місця. Цілими ночами блимає тьмяним світлом гасова лампа біля ліжка. Як завжди, наполегливо вчитується юнак у заплутану історію відкриття Гренландії, з того моменту, коли його предки-вікінги — суворі, загартовані у боротьбі з морем і штормами люди — з'явилися на північних морях.

Як повідомляли давні хроніки, ці сміливі мореплавці в VII столітті оселилися на багатому рибою узбережжі Ісландії, запливаючи звідти все далі й далі на північ. Не маючи ні навігаційних карт, ані компаса чи секстанта, вони визначали траси своїх маршрутів за допомогою сонця вдень і Полярної зорі вночі. Користуватися вітрилом на морях, покритих кригою, важко і небезпечно. Коли підводило вітрило, кілька десятків чоловік з команди на відкритих, безпалубних човнах бралися за весла. Отож, щоб подолати труднощі подорожі у безвість, команда мала бути досить велика. Для такої кількості людей потрібен був чималий запас харчів. А про те, щоб узяти його з собою, нічого було й думати, хоч мандрівки в ті часи тривали дуже довго і невідомо було, як могли закінчитися.

У великому поселенні Рейк'явік, що швидко зростало, — сучасній столиці Ісландії, — незабаром запанували суворі закони. Того, хто порушував громадський порядок, хто не вмів мирно жити з земляками, засуджували на вигнання. Одним з таких неспокійних духом, ім'я якого ввійшло в історію, був вікінг Рудобородий Ерік, засуджений старійшинами на трирічне вислання за вбивство.

Невеликий човен, трохи харчів на дорогу — ото й усе, з чим вигнанець покинув береги Ісландії. Напрямок? Довільний, у безвість, через затуманені, повні крижаних уламків моря, що оточували острів.

Через три роки, оплаканий одними, забутий іншими, Рудобородий Ерік повернувся в Ісландію. Спершу небагато було таких, що йняли віри його розповідям. Бо хіба ж можна було повірити, що вигнанець на своїй шкаралупі після довгої і тяжкої подорожі, під час якої не раз прощався з життям, досяг чарівних, тихих, залитих сонцем, захищених від морських штормів і повних риби фіордів та прибережних квітучих лук, які могли б прогодувати цілі стада корів і овець.

Повірити в це було важко, але щораз більше охочих, яким тісно ставало в Рейк'явіку, почали гуртуватися довкола Рудобородого. Надто убогі були скелі Ісландії, щоб прогодувати корів і овець, в порівнянні з тими, про які невтомно розповідав цей фантазер, називаючи відкриту ним землю Гренландією — Зеленою Землею.

Картини, які Ерік малював перед своїми співвітчизниками, певно, були далекі від дійсності. Чи вірив у них Рудобородий? Історія про це умовчує. Відомо тільки, що він знову, цього разу вже добровільно, вирушив до берегів землі, яка запалила в умах вікінгів стільки оманливих надій. Плив не сам, а на чолі великого каравану човнів, ущерть завантажених людьми з усім їхнім скарбом, рільничим знаряддям, худобою. Після довгої подорожі через бурхливі незнані води чотирнадцять з тридцяти п'яти човнів досягли мети.

Кліматичні умови були надзвичайно важкі, а проте поселення вікінгів на західному і південно-східному узбережжях Гренландії розвивались і множилися. Зима тривала там багато місяців, але призвичаєні до важкого життя в Ісландії вікінги й тут якось давали собі раду.

Оселившись на помережаних фіордами берегах, вони випливали в море, полюючи на звіра, виряджалися в усе нові й нові подорожі і забирались чимраз далі й далі. Під час однієї такої мапдрівки Лейф Щасливий — син Рудобородого Еріка — досяг невідомих берегів, про які гарно розповідається у стародавніх норвезьких сагах. На підставі його описів сучасні вчені припускають, що він на п'ять століть раніше за Колумба дістався до Північної Америки в районі лабрадорського узбережжя.

Рудобородий Ерік, як виявилося, був добрий господар країни, оманлива назва якої — «Зелена» — збереглася донині. Клімат Гренландії у ті часи був значно тепліший, ніж тепер, у цьому вже немає ніякого сумніву. Поселенці держали там худобу і випасали її на справедливо поділених між усіма мешканцями луках та пасовиськах. Їжі не бракувало, хоча хліб був не часто, бо тільки небагатьом щасливцям удавалося виплекати морозостійкі види збіжжя.

Хутра полярних звірів і цінні моржові ікла вікінги переправляли до Європи, вимінюючи за них потрібне для спорудження човнів та будинків дерево і тканину на одяг. Археологічні знахідки, які чудово збереглись у вічній мерзлоті, свідчать про неабияку заможність тогочасних гренландських поселенців.

Услід за першими переселенцями туди припливали юрбами нові й нові люди. Найбільший господарський розквіт поселень гренландських вікінгів припадає на XI і XII століття. Наприкінці ХІІІ століття пожвавлена торгівля з Європою починає занепадати, і від колишнього заможного життя переселенців не залишається й сліду. Дедалі рідше запливають сюди кораблі з далекої Європи. Невідомо, що спричинилося до того. Чи то несприятливий стан політичних відносин, а чи страшна епідемія чорної віспи, що лютувала в Норвегії і Данії? Через брак дерева на будування й ремонт човнів вікінги не могли вирушати в мисливські походи. На Зеленій землі з'явилася примара голоду і злиднів. Відрубності Гренландії сприяло певною мірою і раптове загострення клімату в наступні століття. Крига, що облягала дедалі більші простори північних морів, ставала нездоланною перешкодою для вутлих вітрильних суден. Сумний кінець золотих часів наближала також боротьба з ескімосами за мисливські угіддя. Досі ескімосів не було в Південній Гренландії. Тепер вони витісняли вікінгів, валом насуваючись із півночі. Люди гинули, поселення руйнувалися. На сотні років запали в непам'ять перші сміливці, що не побоялись оселитися на узбережжі незнаного північного острова.

У середні віки досягнення попередніх епох покриваються забуттям. Знову появляються твердження, що Земля плоска або що вона — величезпа скриня, а над нею — рай. Поширюються байки про краї, які спалює вічна сонячна спека, і краї, що тонуть у мороці, бо туди ніколи не заглядає сонце.

Людська уява заселяє моря і континенти далекої невідомої Півночі якимись дивними фантастичними створіннями. Тогочасні літописці багато розповідають про чоловіків із собачими писками, про жінок, порослих шерстю і з бородами до пояса, про велетнів і карликів, між якими точаться криваві битви. Той забобонний страх перед далекими землями, страх пізнання нового відчувається також і в пізніших літописців. Один з них, Адам з Бремена, розповідає про бувалого норвезького короля, що, вирішивши дослідити, чи далеко тягнеться Північний океан, сам на чолі багатьох кораблів вирушив у подорож на північ. Перед самісінькою безоднею, там, де кінчається світ, його огорнула глибока пітьма. З великими труднощами пощастило королеві уникнути таємничих прірв, і він поспішно вернувся додому.

Через кілька десятків років тогочасні літописці так писали про Гренландію: «…поза прибережним пасмом льоду розкинувся багатий, вкритий зеленню край з теплим кліматом і буйними лісами, край, заселений щасливими людьми, зовсім відокремлений від решти світу…» Чи мав слушність Рудобородий Ерік?

Розділ сьомий «ТАКА ІДЕЯ МОГЛА ВИНИКНУТИ ТІЛЬКИ У МОЛОДОГО НЕДОСВІДЧЕНОГО ЗАЙДИГОЛОВИ!»

Серед забобонів середньовіччя скоро забулися прекрасні подорожі першовідкривачів-вікінгів, стерлася також історія походження назви Гренландія. Та після мороку незнання настали часи географічних відкриттів. Мандрівники і найсвітліші вчені довели, що земля кругла. Поширення вітрила і винайдення компаса надавали сміливості до дальших подорожей. Пливучи весь час на захід, можна було дістатися на Далекий Схід, що вабив незмірними багатствами. Відома на той час дорога в цю частину світу пролягала через землі Європи й Азії. Щоб прокласти постійний торговельний шлях, треба було мати величезну армію, яка зброєю виборювала б мало не кожну п'ядь землі. Далека й небезпечна то була путь. І дорога. Отож лишалося тільки море. Величезний нічийний водний простір видавався людям найзручнішим шляхом.

Відшукуючи прохід до скарбів Далекого Сходу, багато суден пропливало у XVI столітті біля негостинних берегів Гренландії. Капітани знали, що, коли б їм, боронь боже, довелося завернути до цих скелястих берегів, то вони мали б добре пильнувати, остерігаючись хижих звірів, що водилися в лісах, та диких людей, яких ніхто ніколи не бачив. Тож і не дивно, що серед моряків з покоління в покоління передавалися жахні легенди про таємничий острів.

Перша датська експедиція 1752 року, подолавши льодові затори біля берега Західної Гренландії, висадилася на суходіл. Пройшовши за п'ять днів тринадцять кілометрів, люди, налякані морозом, завірюхою і глибокими розколинами в льоду, повернули назад, щасливі, що лишилися живі.

Через сто років на острів спробував проникнути один молодий американський учений, але, пройшовши дев'яносто кілометрів, він теж відступив.

Нарешті інший учений звернув увагу не на те, що в глибині Гренландії є землі без льоду, а на сам лід, тривалий час жив серед ескімосів на західному побережжі острова, спостерігаючи там рух льоду.

Повзучи поволі, невпинно, могутня біла маса трощила і підминала все, що траплялося на її дорозі, переносила на своєму хребті величезні скелі, вижолоблювала глибокі долини, проривала канали, різьбила поверхню острова. У світлі того дослідження ставало ясно, чому в Північній Європі, що у прадавні часи теж була покрита льодом, подибуються величезні скельні блоки, занесені на сотні кілометрів од рідних гір, або як утворилися русла деяких великих річок.

Вивчати внутрішні райони Гренландії вирушали нові й нові експедиції. Одні вчені, як Норденшельд, намагалися знайти там буйну рослинність, інші дотримувалися думки, що побачать там тільки лід, товщина якого місцями, можливо, сягає кількох сот метрів. Покласти край цій теоретичній суперечці можна було тільки одним способом — пройшовши весь острів упоперек. Власне, це й намірився зробити Нансен. Він вирішив учинити зовсім не так, як його попередники. Досі всі експедиції вирушали від західного узбережжя, заселеного ескімоськими племенами, і прямували до східного — безлюдного. Таким чином, повертаючись до людських поселень, експедиції мали двічі перейти негостинну внутрішню частину незнаного острова, тобто наражалися на подвійну небезпеку.

Саме цього й хотів уникнути Нансен. Він сміливо поклав собі почати похід від пустельних східних берегів, а закінчити на західних — заселених.

— Так я спалю за собою всі мости. Що б не сталося, повернути назад я не зможу. Відступ буде одрізано. Єдиний порятунок — пробиватися вперед, — мовив Фрітьоф категорично. — Хотів би взяти з собою небагато людей, але таких, що були б призвичаєні до праці, не боялися б морозу й голоду, добре ходили б на лижах, — розмірковував він, заздалегідь передбачаючи, що вся Гренландія вкрита кригою і снігом.

У своему плані Нансен не надавав великого значення тому, що інші вважали за нездоланну перешкоду — морському льоду, який на великій площині закривав доступ до східних берегів. Подорож на мисливському судпі «Вікінг» наштовхнула його на незвичайний у ті часи план — перехід по кризі. Корабель мав довезти експедицію до краю крижаних полів, якнайближче до берега. Звідти люди повинні будуть, перепливаючи широкі розводдя й канали на човнах та ідучи пішки по кризі, дістатися до острова.

План Нансена викликав зливу заперечень і протестів. Він був надто сміливий, щоб його одразу схвалили.

Університет у Крістіанії, куди Напсеп звернувся з проханням фінансувати експедицію, категорично відмовився допомогти йому:

«…державні гроші не можна витрачати на якусь приватну лижну прогулянку».

«План переходу по дрейфуючих крижинах — божевілля».

«Людина все-таки не білий ведмідь!» — галасували найповажніші спеціалісти.

«…Навіть якщо б Нансенові й пощастило дістатися по кризі до східних берегів Гренландії, що вельми сумнівно, його експедиція ніколи не змогла б вибратися по них нагору, бо вони надто обривисті», — додавали інші.

Були й такі, що вперто мовчали, зневажливо знизуючи плечима, даючи цим зрозуміти, що думають про плани молодого Нансена.

Наукові оглядачі Норвегії, Данії та Англії одпостайпо віщували неминучу поразку експедиції. Її учасники, на їхню думку, змушені будуть шукати порятунку, йдучи над берегом довкола острова з півдня до західних берегів, наражаючись на неймовірні труднощі, потерпаючи від голоду й морозу. «Така ідея, — твердили вони, — зовсім нереальна. Вона могла виникнути тільки у молодого недосвідченого зайдиголови!»

Газети не шкодували місця на своїх сторінках, висміюючи план Нансена.

«Молодий чоловік, якому ледве минуло двадцять років — лаборант Природничого музею в Бергені Нансен намірився цього літа організувати воістину незвичайне видовисько — похід на лижах через льоди Гренландії. Місця для публіки зарезервовані в крижаних розколинах. Купувати квитки для повернення немає ніякого сенсу».

І під текстом малюнок: труп молодого лижника, присипаний снігом.

Нансен слухав, читав і щораз більше впевнювався, що він має слушність. Не вплинули ні листи від родини, яка благала його опам'ятатись, ані візит до знаменитого Норденшельда, полярні подорожі якого викликали у Фрітьофа пошану й захоплення.

^{Портрет Адольфа Норденшельда (швед. Nils Adolf Erik Nordenskiold), 1880 рік}

Ось як згадує цей візит один норвезький професор, що поселився в Стокгольмі:

«Третього листопада університетський швейцар доповів, що хтось хоче неодмінно побачитися зі мною. Невідомий не залишив візитної картки і не назвав свого прізвища. «Мабуть, якийсь земляк, що опинився в тимчасовій фінансовій скруті», — подумав я, бо звик уже до таких відвідин.

— Який він? — спитав я, ще не дуже радий візиту, на який доведеться згаяти час.

— Блондин, високий.

— Пристойно одягнений?

— Гм, о такій порі без пальта, — усміхнувся розуміюче швейцар. — Схожий на моряка.

«Моряк без пальта. Доведеться, бачу, роздобувати для нього сяку-таку одежину», — подумав я собі. Опівдні вбіг до кабінету мій приятель.

— Бачив уже Нансена? — запитав він, не вітаючись.

— Нансена? А хто це такий? Може, «моряк без пальта»?

— Так, шаленець. Хоче пішки пройти навпрошки через всю Гренландію.

Ледве зачинилися двері за моїм приятелем, як з'явився один з наших зоологів.

— Бачив уже Нансена? — збуджено спитав він, — Незвичайна людина. Розповів нам силу цікавих речей про паразитів. А його наукова праця про…

Після цих повідомлень з'явився нарешті «моряк без пальта» — високий жвавий блондин із сміливим, симпатичним обличчям.

— Ви й справді хочете перетнути впоперек Гренландію?

— Так, давно вже думаю про це.

Приваблювали його прямий погляд і спокійне обличчя. А коли юнак рівним, незворушним голосом утаємничив мене в подробиці свого плану, я зрозумів, що він справді може здійснити задумане. Замисел, який спочатку і мені видався звичайним шаленством, у його тлумаченні починав набирати реальних, дуже оригінальних форм, хоч і був досить сміливий. Ще кілька годин тому я зовсім не знав Нансена і нічого не говорило мені його прізвище. Тепер мені здавалося, що ми вже давні добрі приятелі. Я відразу ж запропонував провести його до Норденшельда.

Входячи до кабінету, заставленого шафами і столами з розкладеними на них сотнями мінералогічних зразків, я побачив широкі плечі «старого Нора», схиленого над мікроскопом. У пам'яті зринула одна подробиця з професорової мандрівки по Єнісею. Велика хвиля, здавалося, от-от захлюпне човна, яким він плив з товаришами. Не роздумуючи, Норденшельд усівся на борт, щоб плечима, мов тараном, заслонити човен. І так дві години витримував атаки крижаних хвиль. Саме з такої глини, певно, мають бути виліплені полярні мандрівники.

І ось тепер він напружено вслухався в кожне слово Нансена, ніби хотів розгледіти його наскрізь. Обличчя Нора, снершу байдуже, кам'яне, поступово пожвавлювалось.

— Я дам вам пару добрячих чобіт. Я не жартую, про це таки слід подбати. Там гострі льодові зубці, мов бритва, ріжуть найгрубший ремінь, — сказав він нарешті.

Я відітхнув. Лід було зламано. Норденшельд засипав Нансена найрізноманітнішими питаннями, раз по раз перериваючи потік слів мого земляка, що розпалювався дедалі дужче.

Розмовляли одразу про все — про харчування, про чоботи, про лижі, про дрейфуючі крижини, про те, що до такої експедиції доцільно залучити лапландців. Але про сам план переходу через льоди «старий Нор» ні слова не сказав. Він скаржився на брак часу. Домовилися, що Нансен ще навідається до нього за порадою.

Пізнього вечора в той самий день ми з Фрітьофом розмовляли про його плани. Раптом хтось постукав у двері. Сам Норденшельд. Видно було, що він перейнявся надзвичайною ідеєю більше, ніж хотів це показати. Але на тому й скінчилась уся допомога. А підписана його іменем стаття в газеті чи хоча б одне слово, сказане в певних колах, змели б усі ті труднощі, з якими мусив боротися Нансен.

На щастя, знайшовся якийсь купець з Копенгагена, котрий, прагнучи розрекламувати своє підприємство, пожертвував п'ять тисяч крон на покриття видатків, зв'язаних з гренландською експедицією. Цей дарунок дав нарешті Нансенові можливість приступити до реалізації своїх планів».

Розділ восьмий КОГО ВЗЯВ НАНСЕН У СВОЮ ПЕРШУ ПОЛЯРНУ ЕКСПЕДИЦІЮ

Екіпаж невеликого мисливського судна «Язон» зацікавлено розглядав узяту в Ісландії на борт експедицію Нансена. За порівняно невелику плату шкіпер погодився підвезти цих «шаленців», про яких стільки писала преса, до крижаних полів біля східного узбережжя Гренландії. Зрештою, який йому клопіт? Нехай собі ризикують, коли хочуть. Як і щороку, «Язон» ще взимку вирушив на полювання тюленів. Шкіпер урочисто пообіцяв Фрітьофові прибути до берегів Ісландії на початку червня і забрати звідти своїх незвичайних пасажирів. Це було не дуже зручно, але Нансен не мав стільки грошей, щоб найняти для своєї експедиції окреме судно. Тепер «Язон» прямував до Гренландії повільно, не поспішаючи. Шкіпер не пропускав жодної нагоди, щоб заповнити трюм судна новими шкурами тюленів і білих ведмедів.

Фрітьоф не дуже й журився достоту черепашим темпом рейсу малого мисливського судна. Кожну хвилину він використовував для того, щоб ознайомити своїх товаришів із спорядженням, яке припас для походу.

Доти — протягом двох віків — ніхто не готувався до полярної мандрівки так ретельно, як це зробив він, завчасно забезпечуючи собі в такий спосіб успіх. Нансен добре продумав і організував усе до найменших, незначних, на перший погляд, дрібниць.

Гордістю Фрітьофа були сани, споруджені за його власною конструкцією. Вони й досі незамінні і називаються нансенівськими саньми. Роздумуючи над різними типами вживаних на той час саней, Нансен дійшов висновку, що жодні з них не влаштують його. Насамперед сани мають бути дуже легкі. Адже не раз доведеться переносити їх на власних плечах через розколини в кризі. Вони повинні бути еластичні, щоб не ламалися при перетягуванні через шпичасті виступи. За основу своєї конструкції Нансен узяв випробувані з давніх-давен ескімоські сани. Хто ж краще за мешканців полярних обширів може знати, що найбільше підходить для цих географічних широт? Сани він збудував без жодного гвіздка, шурупа чи гвинта, замінивши їх ремінням, яким дуже винахідливо скріпив усі стики. Щоб було зручно тому, хто йтиме за саньми, і щоб добре спакувати спорядження, приладнав до них високі поручні.

Змайстровані для гренландської експедиції сани були три метри завдовжки і півметра завширшки. А важили вони тільки чотирнадцять кілограмів, чим конструктор особливо пишався.

Довго і старанно добирав Нансен лижі. Не довіряв сам собі, хоч знався на них чудово. Обережний, передбачливий, багато разів розмовляв з найкращими фахівцями і прислухався до кожної доброї поради, перш ніж остаточно щось вирішити. За його вказівкою краї лиж перев'язано сталевим дротом, який зміцнював дошки і полегшував рух по вологому, розмоклому снігу та гальмування на твердій, мов граніт, кризі. А зісподу лиж, щоб зручніше було сходити на стрімчасті схили, прикріпили оленяче хутро — це теж був винахід Нансена.

Фрітьоф не вірив, що внутрішня Гренландія вкрита буйною рослинністю, а тим більше — лісами. Отож передбачливо прихопив з собою спиртову кухоньку, теж власної конструкції. Спиртовий пальник нагрівав верхню каструлю, в якій топився лід. Обігрівав він також бічні стінки другої каструлі, де варили суп. Випробувавши свій винахід на снігу в горах Північної Норвегії, Нансен пересвідчився, що він працює погано. За дві години Фрітьоф не зміг не тільки зготувати на кухоньці супу, а навіть скип'ятити води на каву. Довелося наново переробляти весь пристрій. Випробувавши його вдруге, Нансен був задоволений: чверть літра спирту вистачило, щоб за годину розтопити лід і зварити суп на п'ятьох. Нансенівська кухонька, в якій спиртовий пальник замінено пізніше примусом на гасі чи бензині, ще й досі подає неоціненну допомогу рухомим експедиціям на обох краях землі.

Хутряний одяг видавався Нансенові надто важким і незручним, бо не пропускав вологи.

«Під час форсованого маршу людина, тягнучи навантажені сани, страшенно потітиме, — міркував Фрітьоф. — Отож треба замінити хутряний одяг на вовняний. А рукавиці лишити хутряні».

Нансен так захопився своїм новаторством, що хотів навіть узяти замість хутряних вовняні спальні мішки. Якби він так учинив, напевпе, ніхто з учасників першого походу через Гренландію ніколи не побачив би рідних берегів. На щастя, Фрітьоф вчасно одумався і звелів пошити спальні мішки з легкого, але теплого хутра північного оленя.

Нансен не хотів брати жодного зайвого кілограма спорядження. То скільки ж узяти спальних мішків? З біллю в серці Нансен зважився на два — кожен на трьох чоловік. Не дуже-то приємно буде після виснажливого цілоденного походу лежати між товаришами, відчувати їхній кожен подих, кожен рух, зате так значно краще зберігатиметься тепло. Можна було б пошити навіть один великий мішок на всіх. Але що сталося б з людьми, коли б той мішок загинув у льодовій прірві?

Який провіант узяти з собою? Відповідь на це питання була чи не найважча. Треба харчуватися якнайкраще, одначе запаси мають важити якнайменше. Сьогодні це річ нескладна. Але на той час, в 1888 році? Тоді ще не знали концентратів і навіть таких різноманітних у наш час висококалорійних консервів. Основним харчем гренландської експедиції мав бути вживаний іншими експедиціями пемікан, тобто порошок із сушеної яловичини, перемішаний з жиром і овочами. Страва поживна, але не смачна. Крім того, масло, сир, гороховий суп у порошку, сушене м'ясо, шоколад, згущене молоко, а також сухарі з житнього хліба. На кожного учасника експедиції припадало на день по одному кілограму сухого провіанту. Алкоголю зовсім не брали. Нансен одразу висловився проти «вогнистої води», дотримуючись цілком слушної думки, що вона тільки на короткий час підносить дух, а потім спричиняє знесилення. Тютюну трохи взяли. «Продукт шкідливий, ослаблює волю», — заявив рішуче молодий учений.

Зате не шкодував місця для наукових приладів. Компаси, секстанти, барометри, термометри, анероїди, хронометри були старанно укладені. І тут уже Нансен не «бився» сам із собою за кожен додатковий кілограм.

Дві малокаліберні рушниці, намет, брезентове полотно, аптечка, а також дрібні речі, потрібні в дорозі, доповнювали багаж експедиції, яка відважилась атакувати пустинне, неприступне узбережжя. Оснащення доповнювала, певна річ, велика, міцна шлюпка.

Добродушний, неговіркий шкіпер «Язона» і сам незчувся, як став великим ентузіастом експедиції. Він усім серцем прихилився до її учасників, але особливо приязними поглядами обдаровував самого Нансена. Повільно смокчучи свою нерозлучну коротку люльку, що гріла йому руки, шкіпер цілими годинами, обіпершись об борт і погойдуючись разом з ним, слухав Нансенові оповіді, не спускаючи погляду з високого чола і глибоко посаджених очей, які дивилися гордо, непоступливо. Чітко окреслені губи, приховані під білявими пишними вусами, виказували, як і все обличчя, сильну волю і наполегливість. Сподобався шкіперові цей молодик, припав йому до серця. Таки зовсім не було перебільшення в тому, що він чув про «студента» від екіпажу «Вікінга». А чув багато доброго.

З цікавістю оглядав шкіпер і незвичайне спорядження. Ніщо не пройшло повз його пильне око. І кожну подробицю він прокоментував, хвалив, радив, ганив, тішачись, що Фрітьоф завжди слухає його з великою увагою.

— Чому ти взяв тільки одну шлюпку? Оце єдине мені дуже не подобається, — заявив він якось.

— Мені теж, просто не міг дістати другої такої самої, — відповів Нансен ухильно.

Але шкіпера не так легко було обманути. Довго наполягав на своєму, поки Нансен не погодився прийняти від нього в подарунок одну з рятувальних шлюпок «Язона». Нансен був щасливий, що дістав цей щедрий дарунок. Він розумів, як важливо мати два човни. А не купив другого, бо на нього вже не вистачило грошей.

Тривалий рейс на мисливському суденці мав ще й ту вигоду, що учасники експедиції змогли нарешті познайомитися ближче. Фрітьоф, керуючись більше чуттям, ніж досвідом, до кінця усвідомлював, як важливо добрати в експедицію потрібних людей. Від кого ж, як не від них, залежатиме успіх чи невдача. Було їх тільки п'ятеро.

Своїм заступником Нансен одразу призначив Свердрупа. Досить було тільки поглянути на його кремезну постать, на міцне і, здавалося, трохи простакувате обличчя, на бистрий, проникливий позирк блакитних, ясних, глибоко посаджених очей, на спокійні, врівноважені рухи, щоб усвідомити, що вибір зроблено вдало. Змалку Свердруп, як і Нансен, зжився з природою, важко працював у полі й у лісі, допомагаючи батькові у невеликому скромному господарстві в горах Північної Норвегії. Лижі для нього були що власні ноги. Він щодня ганяв на них у мороз і в завірюху по лісистих пагорках і крутих схилах. Багато полював — не заради мисливської пристрасті, а щоб заготувати м'яса для дому, забезпечити дичиною родину, де ніколи не переливалося через край. Якось після довгої небезпечної погоні в лісі він уполював ведмедя; тоді йому минуло шістнадцять. Наступного року Свердруп став уже матросом, щоб заробляти на хліб. Багато плавав по різних водах під різними прапорами — норвезькі моряки мають добру славу в усьому світі. Після шести років праці на морі він склав екзамен на штурвального. Невдовзі по тому Свердруп завдяки своєму самовладанню і незвичайній енергії урятував екіпаж бригантини, яку шторм кинув на скелясте узбережжя Шотландії. Відтоді шкіпер Свердруп самостійно водив невеликі вітрильні і парові судна по морях Півночі. Чого йому ніколи не бракувало — так це відваги. Не шаленої, нерозумної, а тієї розважливої, якою відзначався і Нансен. Один-єдиний раз Свердруп ладен був забути про неї. Якийсь винахідник підводного човна шукав сміливця, що згодився б провести його човен пізньої осені через Північне море до Англії. Свердруп зголосився перший. На щастя, винахідник передумав, вирішивши, що розумніше буде просто перетягти човна на буксирі.

Нансен з першого погляду полюбив і оцінив Свердрупа, з яким пізніше не раз вирушав у далекі полярні подорожі.

Другим учасником експедиції був капітан далекого плавання Олаф Дітріксен, офіцер норвезького військового флоту. Спокійний, врівноважений, поважний. Він мав провадити наукові спостереження і обчислення, яким Нансен надавав великого значення.

У кожній експедиції, крім фахівців, мають бути люди, головне завдання яких — безвідмовно виконувати доручення керівника. Ніде ніхто про це не писав, не говорив, але Нансен як добрий організатор розумів, наскільки потрібні в експедиції робочі руки. Одним його помічником став двадцятидвохрічний Крістіан Трана, сусід Свердрупа, селянин з гірських околиць Північної Норвегії. Він знав труднощі життя, був дужий, послужливий і до того ж добре ходив на лижах.

Поза цією трійкою, за порадою Норденшельда, Нансен хотів узяти в експедицію двох лапландців. Не маючи достатньо часу на пошуки відповідних людей, написав листа своїм приятелям у Північну Норвегію з проханням знайти двох чоловіків, нежонатих, відважних, призвичаєних до труднощів. Лапландці прибули до Крістіанії в останню хвилину. Маленькі, непоказні. Ані молодший Балту, ані старший Равна, якому перевалило вже за сорок, не знали, куди мають пливти і з якою метою. Обоє жахнулися, почувши про Гренландію, одначе не відступились, бо скромний заробіток, який запропонував їм Нансен, вважали за справжнє багатство.

^{Команда (зліва направо): Нансен, Свердруп, Дітріксен, Крістіан, Балту і Равна}

Розділ дев'ятий «ЛЮДИНА ВСЕ Ж ТАКИ НЕ БІЛИЙ ВЕДМІДЬ»

Як і щодня, на небі мерхли зорі, поволі наставав сірий, імлистий світанок. Закляклий моряк на марсі не спускав очей з обрію. З обох боків судна щораз густішою масою біліли грізні льодові поля, заступаючи йому шлях. Раптом рука моряка простяглась у напрямку руху корабля.

— Земля! — крикнув він.

«…Серце в мене калатало все дужче в міру того, як дедалі виразніше й чіткіше в легкому серпанку почали проступати гірські вершини», — занотував Нансен.

Настала хвилина прощання з судном. Шкіпер боявся входити далі в льоди.

— Що ж я робитиму, коли ці грізні білі поля зімкнуться довкола мого «Язона»? — мовив він стурбовано.

— Приготувати якір!

— На кригу! — залунала команда.

Двоє матросів на чолі з боцманом потягли грубий канат, прив'язаний до великого сталевого гака. Тільки-но він зачепився за найближчий торос на кризі — заторохтів кабестан. Канат натягнувся, напруживсь, і «Язон» повільно рушив до гладенької поверхні великого льодового поля. Заскрипіли блоки. Дві великі шлюпки важко гупнули на кригу. Моряки не дали жодному учасникові експедиції і доторкнутися до видобутих з люків саней, ящиків і мішків.

— Натягаєтеся ще з ними, — сміялися, обережно й шанобливо зносячи на кригу все оснащення.

Біля ролінгів зібрався весь вільний від роботи екіпаж, мовчки спостерігаючи, як полярники опускають на воду шлюпки, як установлюють у них завантажені вщерть сапи. Мовчав також нахмурений шкіпер. Він машинально стискав у зубах люльку, не помічаючи, що вона вже давно погасла. Кивнув нарешті боцманові і щось шепнув йому. Загупали по дошках важкі чоботи. За хвилину кок у білому ковпаку витягнув на палубу величезний шмат кінської туші.

— Вкинь їм це до човна, — звелів шкіпер. — Вам знадобиться свіже м'ясо. І це також, — показав він рукою на два барильця міцного пива, які моряки вже вкочували у човен. — А ти вже помовч, — додав у відповідь на запитливий погляд Нансена.

Останнє ручкання, останні слова прощання. Шкіпер сам береться за Нансенів човен і сильним поштовхом відпихає його від криги. Це було промовистіше за всякі слова. Люди на палубі зривають шапки з голів і щодуху кричать. Під дужими ударами весел, підхоплені течією, шлюпки хутко віддалялися від судна. Настрій у всіх був чудовий. Вода, на великому просторі не вкрита кригою, була спокійна й гладенька, як озеро.

— Пощастило нам. Якщо й далі так піде, то незабаром дістанемося до фіорду Сермілік і звідти почнемо нарешті наш льодовий похід, — втішався Нансен.

Раптом, як це часто буває на Далекій Півночі, з чистої блакиті неба сипонуло снігом. Лапатий, мокрий сніг закружляв у повітрі, заслоняючи обрій. Над самими човнами зависли важкі хмари. Чимраз важче і важче ставало відштовхувати крижані брили, що натискали на човни. Затихли розмови. Перестрашені лапландці про щось шепталися в кутку човна.

— Може, завернемо? Це погана прикмета, — сказав нарешті вголос відважніший з них.

Нансен тільки знизав плечима. Нелегко було йому на серці. Як мильна булька лопнула надія швидко досягти берега. Вже після двох годин плавання він зрозумів, що всі їхні зусилля марні. Потужна морська течія захопила обидві шлюпки і швидко несла їх у протилежний бік. Під ударами розбурханої хвилі човни стиха стогнали і потріскували, ніби скаржилися. Свердруп перший витягнув свою шлюпку на крижину. Нансен намагався зробити те саме. Але марно. Спінене море гуло, крижані брили вирували довкола човна, перекочувалися по морю, ніби танцювали якийсь диявольський танець, і раз у раз били в борти. Нарешті підхоплені могутнім подувом вітру, вони зникли так само раптово, як і з'явилися. На стрімкому, урвистому березі вже неозброєним оком видпо було скелі, що нависали над самою водою.

— Одразу ж після висадки — гарячий шоколад! — заохочував промерзлих товаришів Нансен.

Хотів якнайскоріше добутися до берега, щоб знову щось не стало на перешкоді. Не встиг подумати про це, як гостре, мов бритва, ребро кинутого хвилею уламку льоду пробило йому човна. Щосили веслуючи, троє мандрівників ледве встигли прибитися до великої крижини і витягти та розвантажити шлюпку, щоб не намокли мішки з харчами. Свердруп, не довго думаючи, розбив одне барило з-під пива і клепками вправно залатав діру. Проте кілька згаяних на ремонт годин було не так легко надолужити. Довкола крижини знову громадився торос. Імла заснувала весь обрій. Лише на мить проглядали крізь неї грізні білі квадрати льодових полів. Почала мрячити дрібна, докучлива мжичка. Все довкола спохмурніло.

— Напнемо тут намет, — сказав Нансен.

Цілу ніч лив дощ. Цілу ніч і цілий ранок люди позмінно вартували. Коли ж нарешті морські течії відженуть од крижини звалища льоду, що громадилися на її краях? День минув в очікуванні.

— Гайда, хлопці, пливімо далі, треба надолужити згаяний час! — вирішив по роздумах Нансен.

Тільки-но було дано команду, як налетів штормовий вітер. Крижина заколивалася, задрижала, гуркіт хвиль заглушав шум вітру. Люди ледве встигли витягти назад з води обидва човни. Залізши у спальні мішки і притулившись один до одного, мандрівники тривожно вслухалися в хаос звуків, підсвідомо очікуючи, що вартовий от-от крикне: «Тріскається крига!» Зрештою втома взяла гору над страхом. І люди, що будь-якої миті могли опинитися в крижаних хвилях Гренландського моря, один по одному почали западати в сон.

На варті лишився тільки Свердруп.

— Не буди нас. Хіба що треба буде негайно звідси втікати, — попередив його Нансен, який сам насилу тримався на ногах; змучений і виснажений, він марив тільки про те, щоб залізти нарешті у спальний мішок і заснути.

Серйозний, як завжди, Отто ретельно вартував, безперервно ходив довкола шарпаного вітром намету, іноді зупинявся на краю льодового поля, спостерігаючи, як могутні удари хвиль викришували його краї і як поступово там виростав торос із крижаних уламків. Ніби хтось величезними зубами вигризав куски льоду і насипав високий оборонний вал. Рев шторму, що линув від розбурханого моря, не вгавав ні на хвилину. Час від часу його перебивав тільки гучний тріск — то ламався лід.

Біля самісінького намету Свердруп спостеріг у світлі протиштормового ліхтаря чорну лінію, що, мов гадюка, звивалася по кризі. Серце йому заколотилося. «Починається…» — майнула думка. Він завагався на мить. «Не буди нас. Хіба що треба буде втікати звідси негайно», — пролунали у вухах слова Нансена. «Як же тут тікати? Куди? Це ж певна загибель. Нехай перед тим хоч посплять спокійно, сердеги», — вирішив він нарешті. І не раз тієї пам'ятної ночі йому доводилося ставити собі питання: «Будити чи не будити?» І щоразу він заспокоював себе: «Ще трохи, ще не час».

Розділ десятий ДРУЖБУ З ЕСКІМОСАМИ ВСТАНОВЛЕНО НА МИГАХ

З важкого сну розбудив Нансена гук, схожий на канонаду. Хвилі ревіли, бухаючи у довколишні крижини, ламали їх і трощили. Вгору з шипінням здіймалися високі стовпи водяного пилу. Людей заливали потоки крижаної води.

«Перевантажити все спорядження в один човен! Якщо крига почне тріскатися, може, вшістьох здолаємо вирватися на ньому з цього пекла», — розпорядився Нансен.

Раптом розлігся несамовитий крик лапландців. Крижина заколивалась, обернулася на місці, закружляла і швидко, ніби її підштовхувала якась невидима рука, понеслася до берега. Рев моря поволі стихав, буря влягалася. Крижина мчала по гладенькій поверхні фіорду, мов бистрий корабель. Чи ж викине їх на берег? Ніхто не наважувався спитати про це вголос, усі мовчки лічили хвилини. Та ось без видимої причини, здіймаючи довкола білий пінистий вир, крижина раптом повернула. Цього разу в протилежному напрямку, на південь, у відкритий океан. Кожна година віддаляла тепер полярників від мети. Вони знову попали в хитавицю, під круту хвилю. Холодні потоки перекочувалися через крижину, загрожуючи поглинути частину майна, захльоскуючи й засліплюючи людей.

І так тривало довгих, нескінченних десять днів. Багато разів мандрівники, сповнені надії, спускали човни на воду і знову змушені були поспішно витягати їх на кригу. «Людина все ж таки не білий ведмідь», — бриніли раз по раз у вухах Нансена зловісні слова тих, хто був проти експедиції. Невже вони мали слушність?.. «…Часом не без жалю я думав: «Якщо навіть всі ми залишимося живі і нам удасться нарешті досягти південного мису Гренландії, все одно доведеться визнати, що мети експедиції — перейти впоперек увесь острів — цього літа не буде досягнуто», — занотував Нансен у щоденнику. Він ні з ким не ділився своїми турботами, навіть із Свердрупом. Але цей досвідчений чоловік добре знав, чому Фрітьоф з кожним днем урізає харчову пайку.

Готувати їжу на кризі, яку раз по раз кидало на збурених хвилях, було нелегко. Доводилося заощаджувати мало не кожну краплю спирту. Гороховий суп Нансен готував швидко. І хоч він іноді був недоварений, зате такий гарячий, що аж обпікав губи. Сирове кінське м'ясо, яке дав їм шкіпер, норвежці різали на дрібненькі шматочки і їли з гарячим супом. «Не дуже смачно, зате поживно й ситно», — казали Отто, Олаф і Крістіан, мужньо глитаючи конину. Проте обидва лапландці не хотіли і в рот брати такої страви. Промерзлі, налякані, вони заприсяглися, що краще помруть з голоду, ніж їстимуть отаке. Згнітивши серце, Нансен виділяв їм м'ясні консерви, намагаючись не думати про те, що буде, коли їх забракне. Кожна згаяна доба перекреслювала його сміливі плани.

За два тижні, відтоді, як учасники експедиції розсталися з екіпажем «Язона» і за важких умов отаборилися на крижині, морська течія занесла їх на чотириста кілометрів від того місця, де Нансен мав намір висадитися. Похмурий, мовчазний, він, проте, і думати не хотів, що його похід таки справді шаленство. Терзався безсиллям. Дні за днями минали в безпорадному очікуванні. Крижина весь час примхливо дрейфувала, то наближаючись до берега, то знову віддаляючись од нього.

Одного ранку Нансен, пробудившись, не відчув, як щодня, різких струсів. Він ледве стримав крик радості: вдалині, на обрії, в пасмах розсіюваної імли сяяли під сонцем сліпучим блиском вершини льодовиків Гренландії.

Минуло кільканадцять годин, і полярники вже бігали по кам'янистому пляжу якогось невеличкого острівця, кидались на землю, — не можна навтішатись, що під ногами нарешті сталий діл, а не хитка крига. Постій, одначе, тривав недовго, доки розім'яли ноги і зготували гарячу страву.

І знову в путь. Гренландські береги щораз виразніше вимальовувалися на обрії, вабили, кликали, та люди, навчені гірким досвідом, уже не довіряли морю. Мандрівники встановили на човнах щогли, напнули вітрила, щоб використати навіть найменший попутний вітер, який поміг би занести їх на північ, і, змінюючи один одного, безперервно веслували, щоб не втрачати жодної хвилини.

Вільна від криги смуга води з кожним днем все більше затягувалася білизною. Громаддя великих брил, наче ворожа армія, перетинали людям дорогу. Ті розсували їх гаками і сокирами, відпихали обмерзлими веслами і щодуху гребли, щоб знову не підхопила течія.

На якомусь острівці мандрівники знову розіпнули намет. Раптом вони почули короткий крик, що розлігся, заглушивши на мить шум хвиль. За ним — другий, третій. Свердруп, що вартував, підняв вуха шапки. Крик пролунав знову. З намету висунулися цікаві обличчя. Чиясь рука показала на маленькі цятки, що чорніли серед білої криги.

— Каяки, — гукнув лапландець.

— Люди, — підхопив другий.

Нансен зсунув на лоба захисні окуляри і хвилину ще недовірливо вдивлявся у хвилі, що мерехтіли мільйонами сонячних блискіток. Крик було чути щораз виразніше. Чорні цятки росли на очах.

— Ескімоси! — загорлав Нансен і влетів до намету, поспішно витягуючи із свого ранця записну книжку.

В ній було кілька фраз ескімоською мовою, записаних перед від'їздом в експедицію.

Між брилами криги спритно лавірували два зграбні каяки. Весла, мов крила вітряка, мигтіли в повітрі частіше й частіше.

Двоє чорноволосих, косооких та вилицюватих людей почали приязно вимахувати то одним веслом, то другим, не перестаючи кричати.

— Вітаю вас, браття, вітаю сердечно! — гукав до них Нансен по-ескімоськи.

Ескімоси, вправно лавіруючи між уламками криги, щось по-своєму гукали йому у відповідь.

— Що воно за дикуни, глянь, як кумедпо вбрані! — дивувалися лапландці, роздивляючись прибульців, що кількома звичними рухами витягли на берег легкі каяки.

Чоботи сягали вище колін, штани були короткі, на плечах чи то пальта, чи куртки — все з тюленячих шкур. Але найдивніше було те, що між верхньою одежиною і штаньми за кожним різким рухом світилося голе тіло, намащено жиром. Невисокі, кремезні гості, не перестаючи щось говорити, з цікавістю приглядалися до мандрівників. Нансен повторював, як шарманка, кілька слів привітання. І раптом, мов по команді, всі одразу замовкли, хоч ніхто нікого так і не зрозумів.

— Щось не дуже виходить у тебе з цим ескімоським, — покепкував Свердруп з Нансена і, не роздумуючи, великою долонею поплескав приязно найближчого гостя по плечу.

Той миттю відповів йому тим самим. Дружбу було встановлено. Старший за віком ескімос короткими, гортанними криками звертався весь час до Нансена, ніби одразу відгадав, що він керівник. Молодший недовірливо позирав на одяг з оленячого хутра, в який були вбрані обидва лапландці. Знетерпеливлений Нансен відкинув нарешті непотрібний записник. Чи винайшов хто щось досконаліше за мову рук? Якщо не можна інакше — найкраще порозумітися жестами. Дітріхсен витяг шматок паперу, на якому ескімоси один поперед одного почали щось малювати.

З їхніх пояснень мандрівники зрозуміли, що недалеко на півночі розташоване велике поселення, в якому живе багато людей. Одного тільки не могли ескімоси збагнути: звідкіля взялися тут ці кумедні білі люди? Чи не припливли, бува, з відкритого моря? Показуючи на здиблені хвилі, крутили заперечливо головами, потім кинулися оглядати дерев'яні шлюпки. Вони ніколи таких не бачили. Обдаровані порожніми бляшанками з-під консервів, гості втішилися, мов діти, і вирушили назад у море, весь час щось вигукуючи.

— Запрошують нас до поселення. Щонайпізніше завтра зустрінемося з ними, — заявив товаришам Нансен, але ніяк не хотів пояснити їм, як він збагнув це.

Наступного дня змучені багатогодинним веслуванням мандрівники справді побачили на узбережжі невеликі низькі намети, вкриті тюленячими шкурами. Назустріч їм висипав натовп ескімосів — чоловіки в розквіті літ, жінки з немовлятами на плечах, закутаними у хутра, гурт галасливих дітлахів, старі. Ніхто з них ніколи не бачив білих людей. Попереду, вимахуючи бляшанками з-під консервів, вітали полярників двоє знайомих ескімосів.

«Задуха, що вдарила в ніздрі зсередини намету, до якого нас було гостинно запрошено, могла звалити з ніг найдужчу людину, — занотував Нансен. — Під одним дахом мешкало багато людей. При кожній стіні — інша родина. Часом дві. Чад від тюленячого жиру, що тлів у вогнищах, над якими висіли кам'яні казанки, і запах несвіжого сирого м'яса змішувалися з гострим смородом від посудин, у яких дбайливо зберігалася сеча для вмивання…

Порозумітися з ескімосами вдалося легко — на мигах. Гостинні, приязні, вони курили якийсь смердючий тютюн і уважно придивлялися до нас. Ми домовилися з ними, що наступного ранку попливемо разом на північ. Наділені бляшанками з-під консервів і сталевими голками, мешканці поселення були дуже задоволені».

В глибині душі Нансен плекав надію, що досвідчені ескімоські мисливці, які добре знають лід, торуватимуть їм, новакам, дорогу. Але на те саме, власне, покладали надію й мисливці, сподіваючись, що попливуть услід за широкими, міцними дерев'яними шлюпками, які розпихатимуть кригу.

Лапландці Равна і Балту не приховували свого обурення, бачачи, як у надибаному по дорозі іншому ескімоському поселенні Нансен вимінював на порожні бляшанки і голки сушене м'ясо. «Не прикладемо руки до такої їжі, — заявили вони. — Це нечесно».

Та на цьому не скінчилися клопоти з лапландцями. Вони невтомно допомагали в усьому, але ніяк не могли зрозуміти Нансенового девізу: «Спати якнайменше, їсти швидко й мало, працювати багато». Лапландці кожного дня скаржилися, що вони голодні, і вимагали улюбленого делікатесу — чорної кави. Коли хтось запитав у одного з них після повернення експедиції на батьківщину, чи добре вони харчувалися під час виправи, той відповів: «Нансен запевняв нас, що ми їмо досить. Отож мусили вдовольнятися тим, що нам давали. Однак, по правді кажучи, не пригадуємо, щоб коли-небудь наїлися досхочу. Та це байдуже. Якби Нансен покликав мене в якусь нову експедицію, я покинув би все і пішов би з ним».

Розставшись з ескімосами, мандрівники пробивалися далі через неспокійні води до заздалегідь визначеного Нансеном пункту. Дванадцять разів над двома самотніми човнами западала ніч, дванадцять разів гасли над головами зірки. Оточені кригою, люди петляли по розводдях, пробираючись на вільний від льоду простір, і насилу рухали занімілими від перевтоми руками.

Забули, що на світі є щось інше, опріч криги. Щораз рідше пригадувалися їм двоповерхові нари тісних приміщень «Язона». І тепла духота тюленячих шкур, просякнутих запахом поту, і пахощі тушкованих плавців, яких ніхто не вмів так смачно приправити, як корабельний кок, і тяжкий, солодкуватий аромат тютюнового диму, що заслоняв лице шкіпера, який слухав розповіді Нансена. Тепер, коли різкий вітер безперервно шмагав, мов батогом, обличчя, а порожній шлунок даремно домагався свого, ці спогади видавалися гарним далеким сном.

Усе частіше мандрівникам зустрічалися багатоповерхові крижані гіганти з націленими в небо шпичаками. Білі, мертві, вони величпо сунули в тиші, мов кораблі-привиди. А коли з-за хмар на хвилинку визирало сонце, лід оживав і починав грати всіма барвами веселки.

Нансен вирішив нарешті висадитися в іншому пункті побережжя — на північному сході від фіорду Сермілік і звідти почати похід.

Того дня він забув про обачність і ощадливість. Урочистий момент висадки на Гренландії було відзначено розкішним, першим за десять днів гарячим обідом. А обидва лапландці нарешті досхочу напилися чорної кави.

Розділ одинадцятий НЕГОСТИННІ ВОРОТА ГРЕНЛАНДІЇ

Льодовик поблизу невеличкого табору експедиції жив своїм власним життям. На протязі багатьох кілометрів од високої стіни, що круто спадала до моря, через кожні дві секунди відривалися здоровенні білі брили і з. гуркотом валилися в море. Повітря струшував гук, високо в небо били сріблясті фонтани спіненої води, змішаної з уламками криги. Від розбурханої пучини відпливали айсберги. Глибоко осівши в воді, вони сунули повільно, велично, гнані морською течією і вітром. Але мандрівники не мали багато часу на споглядання цього незвичайного видовища, званого «отеленням» льодовика. Усі, задерши голови, вдивлялися в гладеньку поверхню схилу, який закривав вхід у глиб острова. Нансена пожирала нетерплячка.

— Сходження не повинно бути важче, ніж на наш льодовик Йостедал над Согне-фіордом, як гадаєш? Ми ж не раз там бували, — звернувся Нансен до Свердрупа, але той уперто мовчав, не зводячи погляду з білої стіни.

— Ну, що ж — нас лякали, що не проб'ємося крізь плаваючі льоди, а ми ж якось пережили це, — обізвався нарешті Свердруп. — Гадаю, сходження буде значно легше, подолаємо.

— Хочеш упевнитись одразу? — слова Нансена пролунали скоріше як наказ, а не запитання.

Фрітьоф поклав до кишені кілька м'ясних сухарів, дві плитки шоколаду, віддав розпорядження товаришам, що залишалися у таборі, і вже був готовий до розвідувального походу. А за хвилину він разом із Свердрупом широкою, пружною ходою швидко прямував під гору. Льодоруби на довгих держаках, альпіністський канат, компас і анероїд — ото й усе спорядження. Початок підйому був легкий. Сніг, що тонким шаром покривав льодовик, весело рипів під ногами, полегшуючи рух. Місцевість весь час положисто підіймалася вгору. Нансен мимоволі наддав ходи.

— Ще трохи, ще один невеликий підйом, і ми повинні вийти на рівну поверхню, — підбадьорював він Свердрупа, хоч сам уже вхекався.

Не міг дочекатися тих жаданих воріт Гренландії, яких ще ніхто, крім ескімосів, не бачив.

Швидко, майже бігом, видобулися вони на перевал і зупинилися розчаровані. Ні, це був не той рівний простір, який вони сподівалися побачити. Внизу широко розкинулася долина, а за нею височіло наступне узгір'я. Скільки сягало око, поверхня льодовика то здіймалася гребенями високих підйомів, то спускалася, утворюючи глибокі западини.

— Могло бути гірше! — сказав Нансен.

Фрітьоф нізащо в світі не признався б навіть Свердрупові, яке розчарування охопило його, коли він опинився перед новою перешкодою. Чи не досить уже й так намучилися?

Ландшафт льодовика швидко мінявся. Мандрівники, спускаючись майже прямовисно донизу і знову видираючись нагору, натрапляли тепер на темні лінії розколин. Вузенькі, майже невидимі під ногами, ширші, такі, що їх можна було перескочити, і нарешті великі, мов роззявлені пащі, зяяли темно-синім бездонням. Вони тягнулися одна за одною, прірва біля прірви, в усі сторони, як ворожі загороджепня. Минали година за годиною. Люди мовчки йшли далі, зупиняючись тільки, щоб перевести дух. Найбільш вимучував обхід розколин. Показання анероїда розчаровували. Прилад засвідчував, що мандрівники не піднялися ще й на двісті метрів над рівнем моря. А перед ними поставали нові й нові узвишшя. Зв'язані канатом, люди ішли вперед дедалі повільніше і дедалі частіше ставали.

Через крихкі льодові мости, що покривали розколини, пробирались обережно, проповзаючи один за одним на животі. Ідучи попереду, Фрітьоф вчасно не завважив вузької, глибокої щілини, не почув, як, сухо тріснувши, розламалася крижина. Врятував його тільки довгий держак льодоруба, якого він тримав біля грудей. Льодоруб уперся в краї прірви, і Фрітьоф безпорадно стирчав у ній по плечі. Ноги, що висіли над безоднею, тягли в глибину. Крикнути він уже не мав сили. Хотів змінити позу — і не міг. На щастя, підбіг Свердруп. Поволі, обережно, метр за метром, витягнув він товариша з білої пастки. І вони знову видиралися по стрімчаках, робили кілометрові обходи і перебиралися через розколини. Не таким уявляв собі Нансен вхід у ворота Східної Гренландії.

Тільки наприкінці дня, смертельно стомлені, вони побачили перед собою пласку рівнину, що положисто підіймалася вгору. Вона була дуже схожа на поверхню океану, розбурхапі хвилі якого раптом застигли, перетворившись на лід. Усі вони були звернені в напрямі мандрівників. Здиблені, грізні, полискували в останніх променях призахідного сонця.

— Нелегкий буде похід з нашими саньми по цьому чортячому зрубові. Їх доведеться не тільки тягти, а ще й підпирати, щоб не перекинулися.

Кажучи це, Свердруп щосили вдарив чоботом по краю найближчого гребеня льоду, але викришив лише маленький уламок. Крига була тверда, мов граніт.

— Нічого страшного. Головне — підняти сюди сани, а далі дрібниця. Чкурнемо по кризі навперейми з вітром.

Свердруп розчулено глянув на приятеля. По його зарослому, змарнілому обличчю краплями спливав піт, з-поза темних окулярів блукав погляд, хутряна шапка перехнябилася на вухо. Що сказали б противники експедиції, якби в цю хвилину побачили її керівника? І він вибухнув сміхом.

— Невже і в мене такий самий вигляд, як у тебе? — вичавив із себе нарешті Свердруп.

Нансен подивився на нього як на божевільного.

— Звідки ж мені знати? — буркнув він. — Вигляд потворний.

— То, значить, точнісінько такий самий, — махнув рукою Свердруп.

Спускатися було важче, ніж сходити вгору. Запали сутінки. Над льодовиком подув морозяний, пронизливий вітер і нагнав темних хмар, які заслонили несміливий блиск перших зірок. Мандрівники хотіли податися навпрошки — і опинилися в пастці. З усіх боків тепер заступали їм дорогу пащі розверзнутих розколин. Темнота перешкоджала дальшому просуванню вперед і врешті зовсім спинила людей. Мандрівники не наважились іти далі наосліп, щоб не наразитися на небезпеку поламати руки й ноги, а може, й на смерть. Зо дві години пересиділи вони під льодовою брилою. Промерзлі до кісток, жували останні сухарі, клацаючи зубами з холоду. Ніхто б їх у цю хвилину не переконав, що то була літня серпнева ніч…

— Підйом взагалі не важкий, — такими словами привітав Нансен товаришів, що нетерпляче ждали повернення розвідників. — Однак доведеться трохи попрацювати! — докинув він, завваживши здивований погляд Свердрупа.

— А ти сам, Фрітьофе, віриш у те, що сказав? — запитав той приятеля, коли вони на якийсь час залишилися самі.

— Авжеж! Ми ж пройшли і повернулися цілі, — здивувався Нансен, немовби він щойно й не долав ніяких труднощів. — Вирушаємо не на прогулянку, в людей взуття не дуже міцне. Треба укріпити наші кінцівки, — зажадав він, дивлячись на свої чоботи, покремсані гострими льодовими шпичаками.

«Мов бритва, ріжуть найгрубший ремінь», — забриніла йому у вухах пересторога Норденшельда.

В таборі, біля підніжжя льодовика, закипіла робота. Одні довгими латунними гвіздками прибивали грубі ремінні підошви, іноді додатково обшивали чоботи сталевим дротом. Провіант і оснащення Нансен старанно розподілив на п'ятеро саней. Четверо мали вантаж близько ста кілограмів кожні, п'яті — близько двохсот. Найважчі сани мали тягти Нансен разом із Свердрупом. Увесь скарб експедиції було розподілено так, щоб утрата одних чи й двох саней не стала для людей катастрофою.

Обидва човни мандрівники залишили на березі, присипавши товстим шаром каміння, щоб не зрушив навіть штормовий вітер. Під ними Нансен зоставив запас сухого м'яса і звіт про хід експедиції.

— Щоб якийсь слід по нас лишився, — пояснив Нансен здивованим, завжди голодним лапландцям, котрі ніяк не могли збагнути, навіщо залишати харчі, коли їх можна одразу поїсти.

Не могли вони також зрозуміти, навіщо Нансен робить ваписи на тих картках. Для кого? Невже колись знайдеться шаленець, який добровільно припливе сюди?

Розділ дванадцятий ВОЖДЬ ІНДІАНЦІВ НЕ ДОВІРЯЄ БІЛОМУ

— Тягни!

— Пхай дужче!

— Ще!

— Тримайся, бо сповзаєш униз!

У кришталевому повітрі довго розлягалися перегукування, притлумлювані громом «отелення» льодовика. Під кінець першого дня мандрівники ледве переставляли ноги. Кожен порух натруджених м'язів викликав нестерпний біль. Схили льодовика були не такі вже й круті, але троє людей насилу підтягували одні сани на кілька десятків метрів і по хвилині відпочинку поверталися по другі. І так без кінця. Сходження усім далося взнаки. Ремінні шлейки впиналися в тіло, ноги то западали у мокрий сніг, то ковзали на твердій і гладенькій, як скло, льодовій шкаралупі. Мандрівники познімали шапки, а потім куртки і светри, але це не допомогло. Піт заливав очі, сорочки прилипали до тіла.

— Досить уже цього мордування.

— Не витримаю!

— Це нелюдська робота! — бунтували лапландці. Але Нансен був невблаганний.

З кожним наступним днем м'язи, призвичаєні до напруження, докучали щораз менше, але на шляху людям ставали нові й нові узгір'я та долини. Вгору — вниз, вгору — вниз. Чорнильна чорнота моря, усіяного білими коржами льодових полів, віддалялася, зменшувалася в міру того, як мандрівники піднімалися вище й вище. Та чи не найдужче їм докучав під час сходження на льодовик дощ. Набридлива мжичка раз у раз переходила в зливу. Вона заслоняла все довкола, просочувалася крізь брезент намету, на довгі години спиняючи перемерзлих, голодних і змучених людей. Вимушені постої, під час яких мандрівники знічев'я лежали у спальних мішках, очікуючи погоди, були гірші за найтяжчу працю, тим більше, що розпорядок Нансена був жорсткий.

— Не працюємо, то можемо і не їсти, — постановив він, зменшивши раціон харчування до мінімуму.

— Скупердяга! — скривджено жалівся лапландець Балту, — Нізащо не погодився б на цю божевільну виправу, якби знав, що доведеться голодувати.

— А вдома ти завжди їв досхочу? — суворо запитав його Свердруп, щоб покласти край цим наріканням.

Він розумів, чому Нансен заощаджує і чому не каже про це товаришам. На полярних просторах завжди можна несподівано опинитися перед примарою голоду.

Недарма малий Фрітьоф у Стуре-Фрьоєн зачитувався описами подорожей і спогадами полярних мандрівників. Найбільше вкарбувалася йому в пам'ять трагічна історія експедиції Джона Франкліна[5]. Ніколи не забував, що учасники тієї виправи заплатили життям за недосвідченість та легковажність свого керівника.

На початку XIX століття англійське адміралтейство доручило дослідити й описати величезний простір північноамериканського узбережжя від гирла Мідної річки до мису Тернаген молодому здібному морякові, який під час попередньої полярної експедиції виступив проти свого нерішучого і боязливого керівника.

«Я доведу цим старим бувальцям, на що здатні молоді. Хай поступляться нам місцем, а самі гріються біля камінів. Ми тепер відкриватимем нові землі й моря», — войовничо заявив задьористий Франклін, сповнений енергії і віри в успіх своєї подорожі.

На перший погляд здавалося, все було чудово обмірковано, передбачено й приготовлено.

Оснастити експедицію провіантом, зброєю і амуніцією мали англійські комісіонери, що здавна функціонували на північно-американському узбережжі. Вони ж, використовуючи свої стосунки і знайомства з місцевими жителями, повинні були також підшукати добрих провідників-індіанців, які полегшили б мандрівникам важку подорож по не вивчених іще до того часу просторах. Вироблений за столом план, здавалося, був досконалий. Дійсність, одначе, показала, що в ньому були допущені істотні хиби, а хиби в підготовці полярних експедицій часто обертаються катастрофою.

На той час в Англії мало хто знав, що діється у далеких, нововідкритих краях Північної Америки. Туди їхали переважно авантюристи, які шукали незвичайних пригод, безсовісні гендлярі, знаджені можливістю легкого зиску, та різні покидьки суспільства, що втечею зі своєї країни рятувалися від ув'язнення. За дрібнички легко було виманити в індіанців дорогі шкури полярних звірів. Але ще більший прибуток давав гендель горілкою. Легковірний, добродушний індіанець швидко розбещувався і ладен був зробити все за «вогнисту воду», якої не шкодували для нього білі «приятелі».

Розсіяні на тисячах кілометрів американського узбережжя комісіонери чинили серед тубільців беззаконня, визиск і грабунок. І все безкарно. Але то ще не все. Осередки комісіонерів боролися один з одним, конкурували, вели між собою запеклу війну. Тут не гребували ніякими засобами, залізне право сили було єдиним діючим законом. У такі обставини потрапили сповнені запалу й довірливості необачні англійські мандрівники разом із своїм керівником Франкліном.

Після короткого постою в торговому осередку Товариства Гудзонової затоки у Форт-Йорку, розташованому над Гудзоновою затокою, легковірний Франклін погодився вирушити в дальшу дорогу з порожніми руками. Хоч саме тут експедицію обіцяли забезпечити всім необхідним, їй майже нічого не дали, гаряче запевнивши, що харчі, зброю й амуніцію вона дістане в наступній факторії — осередку Північно-західного товариства, в якому зупинилися мандрівники.

Недобросовісні службовці Форт-Йорка, ігноруючи державне розпорядження, не дуже клопоталися науковою експедицією, завдань якої не розуміли. А може, вбачали в мандрівниках якихось потайних купців. Чи хотіли дошкулити конкуруючій факторії, перекладаючи на неї весь тягар постачання. Держава так далеко. Хто це перевірить і коли?..

Не знаючи вовчих законів, якими регулювалися місцеві стосунки, не підозрюючи лихих намірів, Франклін узяв на віру всі запевнення. Не усвідомлював, якої страшної помилки припустився. Непоправної помилки. Надто самовпевнений, він, Франклін, навіть не зажадав від урядовців факторії, щоб вони забезпечили експедицію принаймні тютюном і горілкою, які допомогли б йому прихилити розбещених провідників-індіанців. Експедиція вирушила в далеку, незнану й небезпечну подорож погано оснащена.

В наступній факторії Форт-Провіденс, над Великим Озером Невільників, повторилася та сама історія.

«Якщо у Форт-Йорку цим приблудам нічого не дали, то чому ми маємо убавляти свої запаси», — порадилися між собою службовці факторії і вирішили відповідно й діяти.

— У навколишніх племенах лютують епідемії. Індіанці вибрали всі товари. Наші склади порожні. Мусимо заощаджувати запаси… Доставимо вам харчі пізніше індіанцями, — заявили ухильно.

Замість повернути назад, як радив здоровий глузд досвідченого полярника, Франклін вирішив, що «якось буде», і, заспокоєний обіцянками, звелів рушати далі.

За провідника мандрівникам погодився стати, після довгих торгів, вождь одного з навколишніх індіанських племен — Велика Нога. Його воїни мали супроводжувати білих у важкому поході на човнах униз по течії Мідної річки до узбережжя Північного Льодовитого океану. Велика Нога був дуже жадібний. Тривалий час живучи серед білих авантюристів, він навчився пити «вогнисту воду». Заохочений обіцянкою щедрої винагороди, яку він мав одержати у факторії за дорученням Франкліна, вождь охоче віддав човни і людей у розпорядження експедиції.

І знов у дальшу подорож мандрівники вирушили без припасів, сподіваючись поповнити нестачу полюванням. Але мисливського спорядження Франклін дістав також небагато. Службовці факторії, не вагаючись, вирядили своїх земляків на неминучу смерть, аби тільки не чіпати власних запасів. З самого початку подорож складалася невдало. Індіанці не хотіли полювати за старим методом — ловити оленів на ласо — і вимагали вогнепальної зброї, а білі мусили заощаджувати набої.

Почалися сварки. Побачивши, як скромно, навіть бідно оснащена експедиція, вождь індіанців, обманутий у своїх надіях, відмовився помагати далі. Залишитися без провідника в суворих, незнаних краях було немислимо. Мандрівники зрозуміли, що самі вони не дадуть собі ради, і вирішили отаборитися на зиму. Свій табір вони назвали Форт-Інтерпрайс — Форт Відважних. Обидві факторії, оповіщені через індіанців про місце постою експедиції, урочисто зобов'язалися доставити до цього пункту обіцяні припаси.

Коли б не прикра нестача зброї, то протягом зими можна було б легко забезпечити експедицію продовольством і навіть створити певний резерв на майбутнє. Стада північних оленів смирно паслися поблизу табору. Час від часу мандрівники бачили могутні силуети мускусних биків. Проте Франклін, сліпо вірячи обіцянкам, заощаджував набої. А оскільки він не мав запасу ні горілки, ні тютюну, то не міг заохотити індіанців полювати дичину за допомогою ласо.

Що довше приглядався Велика Нога до дивних білих, таких не схожих на тих, яких бачив досі, то більше вони йому не подобалися.

— Аніскілечки не вірю, — заявив він нарешті, — що ви справді посланці якогось великого монарха. Ваші факторії виряджають вас ні з чим, хоч склади їхні, як я добре знаю, повні. Вони нехтують вас. Яка ж із них потім захоче виплатить те, що ви нам заборгували? Чого ми будемо покидати наші шатра і йти з вами далі? Хто ви такі? Де запорука, що ваша обіцянка щедро винагородити мене і моїх воїнів, — не звичайнісінька брехня?

Треба було переконати індіанців, що обіцянки буде дотримано. Але як? Сам Франклін свято вірив у це. Білі безсилі, одначе вони вважають, що, коли вже зайшли так далеко, то не повинні вертати назад, що їх обов'язок за всяку ціну іти далі — до мети.

Настала весна — треба було збиратися в дорогу. І Франклін наважився вирушити з купкою провідників до побережжя Північного Льодовитого океану. Там він сподівався зустріти кораблі експедиції свого колеги, молодого капітана Перрі, що поверталися з подорожі, мета якої була освоєння Північно-Західного проходу. Франклін гадав також, що здибає ескімоські племена, на допомогу яких покладав великі надії.

Одначе його чекало велике розчарування. Недовірливі ескімоси зовсім не квапилися зближуватися з білими, хоча безперервно кружляли довкола табору. Мало не щодня мандрівники помічали на снігу свіжі сліди їхнього хутряного взуття, щойно згаслі вогнища, рештки вбитої звірини. Але зустрітися з ними так і не вдалося. Чому? Невже ескімоси виношували якісь лихі заміри проти білих? Чи, може, їх лякала присутність індіанців, з якими вони з давніх-давен ворогували? Ніхто не міг відповісти на ці запитання, проте надію на допомогу цих загадкових людей було втрачено. Ще одна невдача.

З мандрівниками лишилося вже небагато індіанців і метисів, та й ті з кожним днем ставали все більше надокучливими і знеохоченими. Нарешті, випивши мало не всі виготовлені на спирту ліки, які були в лікаря експедиції, і виканючивши трохи безцінних набоїв, вони забрали свої човни й покинули мандрівників напризволяще. Розстаючись, провідники обіцяли приставити харчі, зброю і набої з обох факторій до головного табору експедиції — у Форт-Інтерпрайс.

Чи ж можна було вірити цим обіцянкам? Усі як один учасники експедиції, за винятком керівника, твердили, що не варто на них покладатися. Марно умовляли Франкліна повернутися разом з індіанцями до факторії, забрати припаси і тільки тоді вирушати далі. Молодий, самовпевнений і недосвідчений Франклін затявся.

— В дорогу! — наказав він, не слухаючи більше нічиїх нарікань.

Що ж вдієш? Наказ є наказ.

Наприкінці червня англійці почали наступний важкий етап подорожі — вздовж узбережжя Північного Льодовитого океану. Супроводжувало їх кілька чоловік канадців і метисів, узятих за перекладачів та носіїв.

Мандрівники мали тільки два невеликі індіанські човни, запас харчів на дев'ять днів і близько тисячі набоїв. Пустельне узбережжя не кишіло звіриною. Час минав, і вже в серпні в очі людям почав зазирати голод.

Досягши миса Тернаген — так Франклін назвав цю частину побережжя, — мандрівники вирішили нарешті вертатися. Порадившись, постановили пробиватися назад новим, невідомим, але найкоротшим шляхом. Тепер будь-яка дорога видавалася кращою за ту, яку вони подолали. І знову Франклін припустився помилки. Це повернення стало однією з найжахливіших сторінок в історії полярних експедицій.

Ослаблені недоїданням, змучені й пригнічені невдачами, люди погано переносили труднощі важкої, невідомої дороги. Рання осінь і зима, сльота, а пізніше морози і сніговії ще більше ускладнили похід. Ночами мандрівники дрижали від холоду в легких наметах, що не захищали від морозу і вітру. Нічим було палити — ні дерев, ні кущів.

Незнаний край, виявилося, був стократ гірший за той, яким експедиція йшла раніше. Його раз у раз перетинали струмки, річки і болота. Тонкий лід ламався під ногами.

«Нам доводилося долати мочари і багнища, бредучи по коліна у крижаній воді, чи дертися на круті, слизькі пагорки. Особливо набідувалися ті, хто ніс оснащення. Вони часто падали, внаслідок чого наші човни стали зовсім непридатні до вжитку», — писав згодом Франклін у своїх спогадах.

Ніхто з учасників експедиції не знав дороги до Форт-Інтерпрайса і не міг сказати, в потрібному напрямку вони йшли чи блудили. Тільки думка про харчі, що їх індіанці давно вже повинні були приставити, як обіцяли, підтримувала сили виснажених людей. Голод брав за живіт. Жменьки цвілих сухарів на день не вистачало; дедалі частіше мандрівники почали вигрібати з-під снігу якісь рослини чи рештки мерзлого моху, щоб угамувати голод.

Але організм недовго давався на обман. Голод почав диктувати свої страшні, невблаганні закони.

Рештки якогось мерзлого падла та кістки звірів, виколупувані з-під снігу, переходять з рук у руки, і кожен знаходить на них ще якусь крихту м'яса чи засохлого мозку. А може, голодним людям тільки здавалося, ніби вони щось знаходять?..

Мандрівники вже давно спалили каяки, щоб зігріти трохи страви й самим погрітися біля тепла. В казанку все рідше варилася юшка, на яку збирали рештки подертих на шкураття чобіт і вбрання. Вже давно необачно спалено й вудки, а тут, як навмисне, в ополонці плавають цілі косяки риби, в сірому мороці полярної ночі вони вилискують сріблястою лускою. Та як її зловити? Не голими ж руками. Голодні очі жадібно вдивляються в ополонку, посинілі від морозу уста проклинають нерозважливе рішення.

Але ще є надія врятуватися. Наддати ходу! Там, у зимівнику, у Форт-Інтерпрайсі, їх жде харч. Тож у дорогу! Не повинні підвести обидві факторії!

На коротких постоях люди розмовляють про те, що їли вдома, що найбільше любили, обмінюються рецептами приготування смачних страв. Перед затуманеними голодом очима постають величезні паляниці, свіже хрустке печиво, шматки сала і м'яса… А тим часом сили тануть. Дедалі повільніше посувається гурт мандрівників, яких підтримує вже тільки надія.

Становище нестерпне. Франклін висилає вперед трьох найдужчих канадців на чолі з поручиком Беком. Вони мають відшукати табір у Форт-Інтерпрайсі, забрати звідти частину приставлених індіанцями харчів і повернутися з ними до товаришів, які не можуть іти швидко і вже пристали в дорозі. З ними лишається лікар експедиції. Решта у лахмітті, майже босі крок за кроком ідуть далі.

Минає день за днем. Вислані вперед не повертаються. Чи не трапилося чого з ними в дорозі? Занепокоєний Франклін вирушає назустріч їм. Вибиваючись з останніх сил, нарешті досягає Форт-Іптерпрайса і не застає тут жодної живої душі. Біля входу в намет висить записка:

«Продовольства немає»… Який страшний зміст у цих словах! Поблизу, на пагорку, пасуться олені. Але ні Франклін, ні його товариші не мають уже сили підняти рушницю і прицілитися. Обманули свої, обманули індіанці…

«Прочитавши цей листок, ми розридалися, — занотовує Франклін у щоденнику подорожі. — Ми плакали над своєю долею та ще більше над долею тих, що лишилися позаду, очікуючи від нас харчів. А ми їх не маємо. І самі вже не можемо рушити з місця…»

Втративши надію, люди остаточно вибилися з сил. Вони зарилися в торішні лігва, вкрившись з головою шкурами. Щасливі, що можуть нарешті відпочити, навіть якщо б цей відпочинок був останній.

За кілька днів уже напівпритомні вони почули чиїсь кроки. Хтось підходив до табору. «Допомога!» — закричав Франклін, зриваючись на ноги. Але його чекало ще одне розчарування. Це була не допомога. Двоє людей, лікар і носій, що з невеличкою групкою залишалися в тилу, з останніх сил пробилися до форту, не дочекавшись обіцяної допомоги.

А де ж решта? Невже загинули в дорозі? Спочатку лікар відмовився будь-що пояснити. Лише через кілька днів Франклін узнає од нього страшну правду.

Один метис із групи лікаря часто полював і завжди повертався до табору навантажений м'ясом. Нікому так не щастило на полюванні, як йому. Це було то оленяче м'ясо, то вовче. Голодні товариші жадібно накидалися на їжу, не знаючи, як і дякувати мисливцеві, та тішилися, що не помруть з голоду, маючи такого опікуна. Одне тільки непокоїло лікаря: ті, що йшли з метисом на полювання, не поверталися. Сам він поводився якось дивно, мовчав, коли йому дякували, а як питали про товариша, вибухав страшним, несамовитим гнівом.

«Чого це я маю відповідати за того тюхтія? — горлав він. — Може, його вовки розірвали, може, він покінчив самогубством, не витримавши такого життя? Чи не досить того, що я приношу вам їжу?»

Коли за таємничих обставин зник ще один чоловік, метис заявив, що з нього досить усяких підозрінь, що він давно ненавидить білих і мусить раз назавжди покінчити з ними. Все стало зрозуміло. З голоду йому помутився розум.

Божевільний убивав товаришів, годуючи їхнім м'ясом тих, що лишалися. А вони їли і дякували йому, вважаючи його за свого благодійника. Лікар застрелив божевільного. Така була страшна правда.

Жахлива розповідь не викликала в слухачів подиву, навіть не справила на них ніякого враження. Хто зна, яка доля чекає невдовзі їх самих? Таке збайдужіння — ознака близького кінця. Голод перестав уже завдавати людям страждання. Вони надто ослабли, щоб відчувати біль. Життя згасало в них з кожним днем, з кожною годиною.

Вдалині почулися якісь постріли. Що там? Обважнілі голови конаючих насилу підводяться над кублами. Так добре було, залізши під шкури, ні про що не думати, нічого не прагнути. Що ж це за галас? Хто там порушує їхній спокій? Хіба вони мало ще натерпілися?..

Це вже нарешті була допомога, довгождана допомога. Вона надійшла в останню мить. Доблесний поручик Бек з канадцями силою змусили службовців факторії видати продукти. Нелегко було домогтися цього. Очевидно, вплинув узятий напоготов'я карабін. А може, з цього треба було й раніше починати розмову з негідниками, які не мали ні совісті, ні милосердя? Напевне, інакше тоді склалася б доля нещасної експедиції.

З тридцятьох чоловік, які вирушили з Джоном Франкліном у подорож в Америку, залишилися живі тільки семеро.

Розділ тринадцятий НЕМАЄ НІЧОГО СМАЧНІШОГО ЗА НЕАПОЛІТАНСЬКИЙ СУП

Видаючи усім порівняно мізерний пайок, Нансен мав чисте сумління. Сам він їв найменше. Він один з усіх учасників експедиції знав, на що зважився і яку відповідальність узяв на свої плечі.

— Краще зараз трохи поголодувати, від цього не вмирають, ніж потім гинути з голоду, — казав він товаришам. — Подивіться: за нами лід, перед нами лід. Нічого, крім льоду. Отже, старий Нор помилявся, вперто твердячи, що в глибині Гренландії є зелені оазиси. Я хотів би з ним зустрітися після повернення. Але спершу треба пройти через це біле пекло.

Ноги провалювалися у вологий, розігрітий під літнім сонцем сніг, грузли важко навантажені сани. Нансен вирішив пробиватися вперед ночами, коли мороз затягує все довкола товстою шкаралупою льоду. В міру того, як люди піднімалися вгору, докучлива мжичка зникала, повітря ставало морозяніше, сухіше. Сніг скидався на дрібненьку жорству, по якій не хотіли ковзати лижі, а сани й поготів.

— Спробуймо індіанські лижі, — запропонував Нансен на постої, витягаючи з тюків щось подібне до тенісних ракеток, тільки що в такій ракетці велика рама з еластичного дерева була густо переплетена ремінцями. Триматися на снігу можна було на тих лижах чудово, але йти вгору, здавалося, неможливо. Перші спроби були не дуже втішні.

— Канадські індіанці весь час ходять на таких. Видно, вони знають, що роблять, — переконував товаришів Нансен.

Лапландці Балту і Равна рішуче відмовились користуватися такими чудернацькими лижами, але, побачивши, що норвежці чудово оволоділи ними, гидливо прип'яли нарешті їх і собі до ніг.

Якось увечері, після особливо важкого цілоденного переходу, Нансен сам, як завжди, узявся готувати обід, що мав бути водночас і вечерею.

— Крістіане, подай-но мені бляшанку із спиртом. Вона десь на твоїх санях. Прошу, Олафе, мішечок з пеміканом і п'ять порцій горохівки. Отто, присунь-но до мене ті бляшанки з яловичиною, — командував Нансен. — А ви, — звернувся він до лапландців, — ставте намет. Та швидко. Вечеря буде розкішна.

Мандрівники, хоч у них нестерпно боліли м'язи, отаборилися за кілька хвилин. Нансен, мов квочка, що дбає про своїх курчат, заганяв усіх до спальних мішків. У щільно зашнурованому наметі було затишно, тихо і тепло. Із спальних мішків стирчало п'ять голів. П'ять пар очей на зарослих, почорнілих обличчях уважно стежили за кожним рухом керівника, п'ять носів з насолодою втягували смаковитий запах горохового супу, що булькав у каструлі.

На брезентовій підлозі намету поволі танув сніг, змішаний з густим мастилом, що темними патьоками спливало з чобіт. Як завжди, веселий, навіть коли дуже зморений, Фрітьоф розважав голодних товаришів розповідями про свою пасію з сонячної Італії — гарну, чорнобриву Розіну.

— Домовилися ми з нею зустрітися над морем. А Неаполітанська затока, як ви знаєте, тягнеться дугою… — тут Фрітьофова рука окреслила широке півколо і зачепила кухоньку.

В ту ж мить недоварений суп, перемішаний із спиртом, залив підлогу. Нансен став як укопаний. Сміх п'ятьох мандрівників, що виглядали із спальних мішків, завмер, ніби відтятий ножем. Тиша тривала якусь секунду. І раптом, як по команді, люди вискочили з мішків і викинули їх надвір. Услід за мішками полетіли чоботи, шкарпетки, все, що лежало по кутках. Обережно підхопивши з усіх боків, мандрівники підняли брезент-підлогу і не вагаючись почали зливати суп назад у каструлю. Було його на цей раз більше, ніж звичайно. Юшка, приправлена всім, що валялося на підлозі, смакувала мандрівникам, як ніколи.

— Чудовий суп, — сказав Дітріксен, витираючи рота рукою.

— Неаполітанський, — додав Свердруп, вишкрібаючи з каструлі рештки.

— Можу вам такий щовечора готувати, — засміявся Нансен.

— Нарешті в ньому було хоч трохи жиру, — ущипливо мовив Свердруп, навіть гадки не маючи, як боляче він дошкулив цим своєму товаришеві.

На чолі Фрітьофа залягли глибокі зморшки. Дуже старанно готуючись до експедиції, обмірковуючи, вивчаючи і випробовуючи кожну деталь оснащення, Нансен одного не догледів. У продовольстві було надто мало жиру. Знаменита датська консервна фабрика, що протягом десятиріч постачала усі полярні експедиції своїми виробами, цього разу, на жаль, підвела. Пемікан, у якому м'ясний порошок мав бути змішаний наполовину з жиром і сушеними овочами, не містив у собі ані грама жиру. Пізно вже було тут, на льодовику, дошукуватися причини цього недогляду чи помилки. Сподіваючись, що в нього повноцінний пемікан, Нансен узяв мало масла — лише по тридцять грамів щоденно на одного чоловіка. Тож нічого дивного, що організм нагадував про свої потреби. Жирів не вистачало, і про них багато говорили мандрівники.

Через кілька днів Свердруп, намащуючи чоботи чорним, як смола, шмаровидлом, запитав напівжартома, напівсерйозно:

— Як гадаєш, Фрітьофе, чи тяжко я захворів би, наївшись такої пасти? Вона, мабуть, поживна, адже тут є лляна олія.

Але найдужче мучила всіх спрага. Бредучи день у день по воді, що багато віків тому замерзла і перетворилася на тверду білу скелю, мандрівники почували себе, як у пустелі Сахарі. Взяти з собою достатню кількість спирту, щоб витоплювати з льоду прісну воду, Нансен не міг — це дуже збільшило б вагу поклажі, але він завчасно подбав про пласкі металеві фляжки, роздавши їх усім учасникам експедиції. Ранком мандрівники наповнювали їх снігом чи дрібно потовченим льодом і клали під одяг, витоплюючи воду теплом власного тіла. Ні в кого, проте, крім Нансена, не вистачало сили волі діждатися, щоб лід розтав до кінця. Навіть витривалий Свердруп, навіть рішучий Дітріксен жадібно висмоктували з фляжки кожну крапельку, перш ніж розтане весь лід. А про такий комфорт, як вода, витоплена для вмивання, ніхто навіть і не згадував. Ніхто не роздягався і не мився протягом багатьох тижнів подорожі.

— Шар бруду добре захищає від холоду.

— Тим більше від сонячного удару, — жартували мандрівники.

Лютий мороз наприкінці серпня і на початку вересня був для експедиції справжнісінькою несподіванкою. Нансен припускав можливість сильних холодів у глибині Гренландії, але ніколи не передбачав навіть у найсміливіших своїх припущеннях, що влітку на цій географічній широті стовпчик спирту в термометрі може впасти нижче сорока градусів за Цельсієм. Нерідко ранок вітав мандрівників, які спали в наметі, морозом понад тридцять градусів.

«Ніде на світі немає нижчих температур, ніж у глибині Гренландії», — занотував Фрітьоф у своєму записнику, ще не відаючи, які морози панують на протилежному краю земної кулі, на Шостому континенті. На той час іще ніхто не знав того. Тільки через сім років на узбережжі Антарктиди висадилася перша в історії людина, молодий норвезький учений Борхгревінк, а внутрішню частину цього найбільшого у світі скупчення льоду почали вивчати майже через сімдесят років.

Розділ чотирнадцятий «НЕВЖЕ НА СВІТІ Є ЩОСЬ, ОКРІМ ЛЬОДУ?»

Загартованих, призвичаєних до холоду мандрівників уночі захищали хутряні спальні мішки, а вдень — легке вовняне вбрання. Одначе несподівано рання зима уповільнила темп їхнього просування.

— Мабуть, ми не встигнемо на останній пароплав. Він одпливає з Крістіансунда в середині вересня, — заявив одного вечора Нансен, непокоячись, як товариші сприймуть цю неприємну новину.

— Не збираєшся ж ти зимувати тут? — Тільки Свердруп міг поставити Нансенові це питання, яке в усіх крутилось на язиці.

— Звідки ти взяв? Ми попрямуємо до поселення Готхоб, розташованого далі на південь. По-перше, ми скоротимо свій шлях більш як на сто кілометрів, по-друге, звідти корабель відпливає до Європи значно пізніше, а по-третє, околиці того поселення ще зовсім не розвідані. Там не була ще жодна експедиція. Ми будемо перші, — заохочував товаришів Нансен.

Відтоді він ще більше скоротив і без того недовгі години постоїв, а час переходів подовжив.

На початку вересня експедиція досягла перевалу, що піднімався на дві з половиною тисячі метрів над рівнем моря. Звідси на захід місцевість починала знижуватися.

Змінився напрямок вітру.

— Встановити щогли! Підняти вітрила! — пролунала команда.

Але вітер раптом змінився, кидаючи в обличчя людям хмари зірваного з льодовика снігу.

І знову довелося виборювати кожен крок. На цій височині, в розрідженому повітрі, навіть при найменшому зусиллі починало нестерпно колотитися серце. Уста мимоволі широко відкривалися, щоб набрати в легені якнайбільше кисню. Але кожен такий необережний ковток душив, забивав дух, викликав приступи надсадного кашлю і кольки в легенях. Коли дихали, повітря льодовими кришталиками осідало на бороді, бровах, віях, шапках і шарфах. Під кінець дня у людей був такий вигляд, ніби на них накладено грубі гіпсові маски. Вибившись з останніх сил, мандрівники навіть не мріяли про сухий одяг, про тепле приміщення. Ішли, заточуючись, мов п'яні. А втім, їм нічого іншого й не лишалося, як пробиватися вперед.

Щораз рідше виглядало з-за хмар сонце. Його проміння вже не гріло. З кожним днем раніше западала темрява, дедалі морозніші ставали ночі. Арктика виставляла проти людей свою найгрізнішу зброю — завірюхи. Над білою пустелею шаленіли бурі. Вони насувались одна за одною, унеможливлюючи похід. Ось уже три доби мандрівники сидять у заваленому снігом наметі, закостенілі від холоду, голодні, байдужі до всього.

— Невже на світі є щось, крім льоду? — почувся раптом із спального мішка чийсь голос.

— Хто це такий мудрий? — гримнув Нансен і, не чекаючи відповіді, кинув: — Як тільки трохи притихне — вирушимо далі. І то хутко, якнайшвидше. Коли хто не встигатиме за рештою, нехай залишається тут і пережде хуртовину. Щоб не порозгублюватися нам, — напучував він товаришів, видаючи, як і щовечора, малі, з кожним днем менші пайки їжі.

Він намагався відігнати від себе думки, що не давали йому заснути. Чи вдасться вчасно дістатися до поселення Готхоб? Чи не відпливе останній пароплав, доки вони добудуться туди? Чи вистачить їжі до кінця походу?

Нелегко після тривалої подорожі знову рушати в дорогу. Люди, стогнучи, розпростовували наболілі крижі й задерев'янілі м'язи. Кожен рух після нічного відпочинку був для них справжньою тортурою. Вони пильно вдивлялися в обрій, хоч знали, що знову нічого там не побачать, окрім мертвої білизни. Чи скінчиться вона коли-небудь? Мандрівники не розмовляли між собою, заощаджуючи сили. А сил їм потрібно було ще багато.

Лише через два місяці після висадки з «Язона», в середині вересня, вони почали відчувати якусь спочатку невловиму переміну. Поволі вщухали бурі, затихали вітри, лагіднішало повітря. Так ніби після лютої зими мала вже настати весна. Одного ранку пронизливий крик зірвав на ноги людей, що залізли у спальні мішки.

— Земля! — горлав лапландець Балту. — Земля! — не переставав він кричати, потрясаючи руками і притупуючи мов навіжений.

— Земля! — загукали й інші так радісно, як потерпілі із затонулого корабля вітають у морі темну смугу суходолу на обрії.

На заході небо потемніло. Нансен довго вдивлявся у пасмо гострих гірських вершин, що бовваніли вдалині. Це було західне узбережжя Гренландії — мета експедиції. Тепер усім здавалося, що їх легше несуть спухлі, стомлені ноги, жвавіше рухаються задерев'янілі плечі. Льодовик весь час похило спадав униз.

Через кілька днів у далечині крізь склистий лід місцями почала прозирати чорнота нонатаків. Її видно було вже неозброєним оком. На обрії щораз виразніше, щораз ближче маячило могутнє пасмо гір, а засніжені вершини їх зливалися із світлими хмарами.

— Вода! — раптом крикнув хтось.

Усі один поперед одного кинулися до вологого, ніздрюватого снігу, в якому подекуди блищали на сонці невеличкі калюжі.

«Радість наша не мала меж, — занотував у щоденнику Нансен. — Ми припали спраглими губами до калюжі і жадібно пили воду. Маючи такі маленькі, недостатні для організму порції води, ми висохли. Ніхто з нас до кінця життя не забуде того вечора, коли ми вперше могли напитися досхочу».

Дужий вітер вчасно прийшов людям на допомогу. Не чекаючи команди, всі миттю взялися до роботи — зчепили парами сани і розіп'яли на щоглах вітрила. Спереду мандрівники закріпили бамбукові дишлі, заздалегідь тішачись, що вітер виконає за них найтяжчу працю. Але нелегко було керувати таким екіпажем. Поривчастий вітер напинав вітрила, і сани, високо підскакуючи на горбах, неслись як шалені. Бідолашний водій не встигав за ними і щосили гальмував, упираючись ногами в сніг. Хвилина неуважності — і сани, вагою близько двохсот кілограмів, збивали його з ніг.

Небо затягли важкі, темні хмари. Знову сипонуло снігом. Крізь білу пелену гнаного вітром лапатого снігу Нансен побачив, що закріплена на верху саней сокира ось-ось вислизне з петлі й упаде. Тільки-но він простягнув руку, щоб підхопити її, як розігнані сани, підскочивши на якомусь пагорку, вдарили його по ногах. Нансен мов підтятий повалився на лід, однак миттю зірвався й кинувся за саньми, що зникали у сніговиці. Щось блиснуло в нього під ногами. Сокира. Фрітьоф схопив її і помчав далі, але незабаром сповільнив біг. Слід хвацької їзди саней позначався тепер уже коробками пемікану і шоколаду. Не вистачало рук, щоб усе це позбирати. Нансен змушений був скидати на купу знайдені речі і терпеливо чекати, як то наказував іншим. За хвилину мали над'їхати сани, керовані Дітріксеном. Тільки-но Фрітьоф подумав про це, як із снігової імли вискочили ще одні сани, прошмигнули збоку і зникли у білій куряві. Крики не допомогли. Одного погляду Нансенові було досить, щоб помітити, що цей екіпаж також розгубив частину свого багажу. На щастя, Трана перший завважив, що діється. Побачили нарешті й інші. Як тільки буря вляглась, довелося повернутися по слідах і повизбирувати з-під снігу одну по одній загублені речі.

Пасмо гір на обрії наближалося надто повільно, але надія додавала людям сил. За картою, яка була в Нансена, вони вже давно мали б досягти берега великого фіорду. А фіорду й сліду не було.

— Ніхто досі тут не проходив.

— Хто ж може знати, де той західний берег?

— А що, як взагалі до нього не дістанемося? — перемовлялися між собою перестрашені лапландці.

Важкий похід по кризі тривав іще три доби. Вони були, напевне, першими людьми, які, набрівши на широку розколину, що зяяла в кризі, аж підскакували з радості. Вона була провісницею прибережного льодовика.

З небувалим завзяттям мандрівники переносили на плечах сани і опускали їх на канатах. Але й цей подвоєний теми праці не задовольняв Нансена.

— Раз-два-а! Раз-два-а! — квапив він. — Швидше, хлопці! Кому милий рідний дім, поспішайте!

Нансен весь час когось підбадьорював. Сам виконував найтяжчу роботу. І ні на хвилину не забував, що має довести людей до мети цілими і здоровими. По багатоповерхових льодоспадах він ішов, як завжди, далеко попереду. Смертельно втомлений, він ледве боровся із сном. Раптом пролунав тріск — і Нансен відчув під ногами пустку, лижі зависли над прірвою. Він плечима вперся у стіни розколини. Лід сухо тріскався на висоті його грудей. Однак Нансен боявся крикнути, боявся навіть поворухнутися, завмер, безтямно вслухаючись, як пульсує кров у скронях. Обережно понишпорив рукою, намацуючи якийсь виступ. Пальці вчепилися в лід. Нансен підтягнувся нарешті вгору, одним сильним ривком закинув ногу за край розколини, а другим вишарпнувся з неї. Довго лежав нерухомо, насилу зводячи подих. Потім, опанувавши собою, обережно підповз і заглянув у глибочінь. Звідти війнуло смертельним холодом. Голубизна стін переходила далі в темну синяву, а синява — у чорноту. Фрітьоф кинув у розколину грудку снігу — одну, другу, але марно дослухався удару об дно. Зачекав, щоб застерегти від небезпеки, Свердрупа, який уже підходив на лижах.

Відтоді Нансен заборонив мандрівникам ходити по одному. Тепер по місцевості, вкритій сніговими мостами над розколинами, люди пересувалися, застрахувавшись канатами.

Крига поволі поступалась місцем голим скелям.

«Ми скинули з ніг лижі і, як оленята, підскакуючи, кричачи й метляючи головами, бігали по кам'янистій землі», — розповідав Нансен.

Оснащення було перекладено з саней до великих рюкзаків. Мандрівники взяли його небагато — тільки харчі і конче потрібні речі. По решту Нансен вирішив повернутися пізніше, з-над фіорду. Перша ніч, проведена на купах моху і лишайника, минула неспокійно. Дітріксенові пощастило підстрелити зайця. Зголоднілі мандрівники розшарпали його по шматках, навіть не дали йому зваритися. Ніхто не наївся, але всі довго не могли забути смак свіжого, ніжного м'яса, бо твердий пемікан всім уже остогид. Тепер кожен мимоволі приглядався до навколишніх скель, видивляючись, чи не ворухнеться на них що-небудь живе. Люди не могли дочекатися тієї миті, коли вже покажеться фіорд. Фіорд — це поселення, це ескімоси, це корабель, який мав відпливти на батьківщину. З фіордом мандрівники пов'язували всі свої надії.

Розділ п'ятнадцятий У ТАКІЙ БАЛІЇ НІХТО ЩЕ ДОСІ НЕ ПЛАВАВ!

Удалині на морі полискували високі хвилі, що котилися від обрію до фіорду. Фіорд був величезний. Щоб його обійти, довелося б згаяти чимало днів і ночей. А їх і так уже лишилося небагато до настання зими. Не встигли мандрівники подумати, що ж робити далі, як Нансен уже знайшов вихід.

— Треба перепливти фіорд, — упевнено заявив він на постої товаришам, хрумаючи сухар. — Іншої ради не бачу.

— На чому перепливти? — запитали одночасно Свердруп і Дітріхсон.

Решта троє мовчали, від подиву розкривши роти і втупившись у свого вожака.

— На чому? — повторив Нансен. — На човні. Зробимо його самі. Не перебивайте. Зараз усе вам розкажу. Це дуже просто. Остов човна спорудимо з бамбукових жердин і лижних палиць, а потім обшиємо його брезентом, що на підлозі в наметі.

— Таж не втримається на воді така балія!

На обличчі Дітріксена згас вираз надії. Але Нансена ця недовіра не розхолодила. Він енергійно накреслив олівцем проект у своєму нотатникові.

— Звичайно, у човні поміститься не більше як два чоловіка. Ми попливемо до поселення удвох з тобою, — додав Нансен, звертаючись до Свердрупа. — Звідти надішлемо вам харчі й човни, на яких ви й переправитеся. Згода?

Розпочате нашвидкуруч будування човна жваво посувалося вперед. За допомогою сокири, кількох ножів, голок, умілих рук та кмітливих голів човен, або скоріше його жалюгідну подобу, було виготовлено всього за один день.

— Може, з цього й справді щось вийде? — мовив зрештою Дітріксен, котрий, хоч і брав під сумнів план Нансена, а проте, як і всі, працював, не шкодуючи сил.

Чудний витвір ледве утримував на воді двох чоловік і невелику кількість вантажу. Крім того, човен мав ще дві серйозні вади: протікав — цьому мандрівники нічим не могли зарадити, — і в ньому ніде було сидіти. Одну лавочку прилаштували із штатива теодоліта, другу — з бамбукових палиць. Нічого й казати, що й на одній і на другій недовго можна було всидіти.

Майже півтори доби Нансен і Свердруп, тремтячи від холоду, брели у крижаній воді по грузькому, мулистому дні фіорду, доки нарешті зіпхнули човен на глибочінь. Тоді взялися за весла. Їх винахідливо змайстрували з прутів, прикріпивши на кінцях лопатки — парусинові мішечки, набиті лишайником. Веслувати треба було щосили.

«Майже через кожні десять хвилин доводилося вичерпувати з човна воду, що загрозливо хлюпала на дні. Сидіти на лавочках, які боляче впиналися в тіло, було мукою, але човен ішов чудово…» — писав пізніше Нансен.

На ніч усе ж таки вони обачно пристали до берега. В дорозі Фрітьоф уполював шість чайок. Не встиг Свердруп обскубати останню, як дві перші, що пеклися на вогнищі, вже були готові. Незабаром виголоднілі мандрівники вже обгризали кісточки.

«Ми не встигли навіть розкуштувати, які вони на смак, — розповідав Нансен. — Потім спекли ще дві і з'їли їх не так жадібно. Але тільки споживаючи останні, відчули, що вони були дуже смачні. На щастя, ми ще мали кілька годин для відпочинку вночі. Добре закутавшись в оленячі куртки, позичені у наших лапландців, ми як убиті заснули на м'якій моховій підстилці».

Протягом наступних двох днів мандрівники, енергійно орудуючи прутами, які так мало були схожі на справжні весла, і весь час вичерпуючи з човна воду, яка постійно прибувала, швидко посувалися вперед. Руки пухли й німіли від холоду, але найбільше дошкуляла «лавочна мука», як сказав Нансен.

— Поселення має бути вже близько, — невпинно повторював він.

«Ми вирішили зупинитися, щоб знову поповнити паші харчові припаси полюванням. Смак чайок, розварених у гороховому супі з пеміканом, залишиться в нашій пам'яті на все життя».

Другого ранку під човном захвилювалося відкрите море. Він з честю витримав і це випробування, яке, на щастя, тривало недовго. На узбережжі вже вимальовувалися халупи і кілька будиночків. Ескімоси, як і їхні брати на східному узбережжі Гренландії, прийняли мандрівників з відкритими обіймами. Вони допомогли їм витягти на берег брезентову балію і не могли надивуватись, як на такій посудині можна було вийти в море.

— Коли відпливає останній пароплав? — гарячково допитувався Нансен у двох датчан, що мешкали в поселенні.

Ті лише знизували плечима.

— Давно вже відплив. Мабуть, місяців зо два тому, — відповів один із них. — Нічого не вдієш. Доведеться вам у нас перезимувати. Постараємося, щоб вам було добре, — потішав він мандрівників, спостерігши, як прикро вразив їх цією звісткою.

— Здається, в Івігтуд-фіорді ще стоїть якесь судно, — жваво обізвався другий датчанин.

— А це далеко звідси?! — нетерпеливився Нансен.

— Майже чотириста кілометрів.

— А чи не можна повідомити капітана, щоб зачекав або зайшов у цей порт і забрав нас? — гарячкував Нансен.

— Правду кажучи, це просто неможливо, — почув у відповідь Нансен.

Засмучений, він досі не звертав уваги на ескімоса, який уже довгенько прислухався до їхньої розмови і тепер почав щось палко пояснювати датчанинові.

— А чи не погодився б він попливти, щоб повідомити капітана? — запитав раптом Нансен.

Датчанин засміявся.

— Якраз про це він і каже. Пропонує доставити лист на пароплав.

За кілька годин великий, зручний катер перевіз норвежців до датського селища Готхоб. Там їх привітав натовп святково вбраних людей. Коли катер пристав до берега, з портової гарматки загримів салют. Серед барвистої юрби ескімосів мандрівники з хвилюванням помітили чотирьох датчанок, одягнених по-європейському.

«Тільки в цю мить, — згадував Нансен, — я з жахом усвідомив, який у нас нещасний, страшний вигляд. Зарослі, немиті протягом багатьох тижнів, у порваному, засмальцьованому одязі, обличчя і руки вкриті товстим шаром бруду, який одразу й не змивався. Цілих три дні ми відмивали його гарячою водою з милом».

Розділ шістнадцятий ВИМУШЕНУ ЗИМІВЛЮ НАЙКРАЩЕ ПРОВЕСТИ В ІГЛУ

— Чи ти, бува, не літаєш, старий? Я думав, що ми підемо разом снідати. Нансен докірливо дивився на Свердрупа, який не сидів без діла за розкішним столом, густо заставленим стравами. Тут були і відбивні котлети, і тушковані білі куріпки, і сила-силенна всякої риби, паштети і компоти.

— Але ж я, Фрітьофе, охоче поснідаю ще й з тобою. Мені зовсім не зашкодить, що я тут уже трохи поласував. Такої лагоминки, скільки б не з'їв, усе мало, — кажучи це, Свердруп швидко ковтав ласі шматки.

«І так тривало з тиждень: мій приятель не вставав, поки не з'їдав кількох ситих сніданків чи обідів, — читаємо у спогадах Нансена. — Чимало часу минуло, доки змінилося наше ставлення до їжі і ми почали споживати дари божі так, як усі люди».

Вовчого апетиту після голодування під час походу через Гренландію не могла притамувати навіть турбота про долю залишених над фіордом товаришів. Кілька днів на обрії пінилися білими гривами здиблені хвилі. Вітер приносив з відкритого океану гуркіт шторму. Ніхто й слухати не хотів про те, щоб вирушити човном у море. Даремно Нансен переконував і умовляв, обіцяючи золоті гори.

— Ну, що ж, двоє ескімосів, либонь, і згодилися б випливти у море за щедру плату, але я не поручився б за них. Може, вони й спробують дістатися до ваших людей, а може, просто висадяться на перший острівець і зостануться там, доки не з'їдять усіх припасів, — сказав засмучено датчанин.

— А чи не згодився б хто піти по суходолу? — не відступався Нансен.

— Поговорю, але то далекий і дуже довгий шлях.

У маленькому таборі в глибині фіорду було холодно й голодно. В багажі, принесеному з льодовика, залишилося небагато харчів — порцій п'ять горохового супу, трохи сухарів і пемікану, на який, хоч у всіх були порожні шлунки, ніхто вже й дивитися не міг. Як на зло, нічого не вдавалось уполювати.

— Якщо Нансен і Свердруп щасливо допливли до поселення, то можна спати спокійно, — запевняв голодних товаришів Дітріксен.

Та коли йому перед очима поставала ота брезентова балія, в якій товариші вирушили в дорогу, його проймав холодний дрож. В очікуванні минав день за днем.

«Через тиждень після того, як відпливли наші товариші, — розповідав пізніше Дітріксен, — я пішов зробити топографічні зйомки місцевості. В моїй кишені був лише один м'ясний сухар. Цієї пайки мало вистачити на цілий день. Раптом мені почулося, що коло затоки пролупало кілька пострілів. Може, комусь із наших вдалося щось уполювати? Я не смів навіть подумати, що то може бути довгождана допомога. Трохи згодом із-за скелі показалися дві незнайомі постаті. Ескімоси прийшли пішки, згинаючись під вагою величезних рюкзаків. Так настав кінець нашому голодуванню».

Лапландець Балту, який теж написав спогади про експедицію, докладніше оповідає про цю мить:

«Після того, як Дітріксен пішов оглядати околиці, я видерся на поблизьку скелю. З голоду ледве на ногах тримався. Я був уже на висоті близько ста метрів, коли раптом побачив унизу людей, які йшли до табору. Що було сили я кинувся вниз попередити товаришів. Та вони не хотіли мені вірити. Однак я приніс води, розпалив вогнище і поставив на нього казанок. Сам не знаю, коли і як ми розпакували принесені ескімосами рюкзаки. Їли масло з хлібом, а не хліб з маслом, а заїдали жирного грудинкою. Кріпкий запах кави змішувався з ароматом диму моєї люльки. Нансен не забув навіть про тютюн. Не думав я, що доживу до такої хвилини. Потім якийсь час ми прислухалися, бо здалося, що знову пролунали постріли. Так воно й було. Нові посланці Нансена прибули з ще більшими припасами продовольства. Одні дісталися суходолом, другі — морем. Ми так наїлися, що ледве рухалися, але вирішили зварити собі ще супу з маслом, трохи води добряче приправили маслом. Про такий суп ми мріяли, чвалаючи через проклятий льодовик, якому, здавалося, не буде кінця. Суп запили грогом з коньяку й цукру. Ескімоси анітрохи не сміялися з нас. Вони самі добре знали, що голод не свій брат.

Через два дні ми знову почули постріли. То припливли по нас човни. Нансен не підвів».

Після шістнадцяти днів розлуки всі учасники експедиції знову були разом живі й здорові. Але вісті з Івігтуд-фіорду були невтішні. Посланий туди ескімос прибув на пароплав у ту мить, коли той уже знімався з якоря.

— Я дуже шкодую, але, на жаль, нічого вже не можна зробити, — сказав капітан. — На борту сорок чоловік. Якщо я вирушу по вашу експедицію, судно може вмерзнути в кригу, і тоді доведеться лишитися тут на цілу полярну ніч. Хто ж прохарчує такий гурт людей? У нас немає запасів, у вашому поселенні — теж. Настане голод.

Хочеш не хочеш, Нансен мусив лишитися зимувати у Готхобі. Зимові місяці, понад усяке сподівання, пролетіли хутко. Нансен незчувся, як вони промайнули. Він не марнував їх, сидячи без діла. Його все тут цікавило. Він усе хотів сам побачити і почути, а потім свої спостереження передати на папері і на полотні. Щоб ближче познайомитися із життям гренландських мисливців, не довго думаючи, перебрався з вигідного будиночка датчанина до ескімоського іглу. Він не був там для господарів тягарем. Їв те, що й усі, спав у такій самій постелі, що й інші, полював разом з усіма і навіть навчився плавати по водах фіорду в легенькому, хиткому каяку, обтягнутому тюленячою шкурою. Нансен щиро полюбив своїх господарів і прихилив їх до себе своєю доброзичливістю, для них незвичною з боку білих людей.

Коли настав час прощатись, усі шкодували за ним. А старий мисливець, з яким особливо потоваришував Нансен, сказав:

— Коли ти знову повернешся до того великого світу, з якого прийшов до нас, побачиш багато нових речей, зустрінеш безліч цікавих людей, то швидко забудеш нас, проте знай, що ми пам'ятатимемо тебе завжди.

Хто був знайомий з Нансеном, той знав, що він ніколи не забував дружби. У своїй книзі «Життя ескімосів» він з любов'ю оповідає про гренландських ескімосів, з симпатією і повагою відзначаючи достойності їхнього характеру. Нансен таврує презирливе ставлення європейців до ескімосів, яких ті вважали за дикі, варварські, не варті уваги племена, висміювали їхні звичаї і при кожній нагоді користалися з їхньої легковірності і простодушності. «Що ж із того, що вони брудні, що живуть у примітивних умовах? Спробував би хтось із нас жити інакше тут — серед льодів у лютий мороз. Ці люди добрі, справедливі й довірливі, як діти. Їх легко скривдити, бо вони нікого не підозрюють у лихих намірах. Сповнені ілюзій, вони не знають, що людина людині може бути ворогом».

Нансен перший так писав про ескімосів. Його книга викликала великий інтерес у всьому світі й справила належний вплив. Пізніші дослідники Гренландії вже прагнули дивитися на місцевих жителів як на людей, а не як на дикунів.

^{Повернення на батьківщину}

Розділ сімнадцятий «ЄВУ ПОПЕРЕДЖЕНО. НА ПОЛЮС Я ТАКИ ВИРУШУ!»

— Щасливцю, тебе нагороджено медаллю «Вега»! Знаєш уже про це? — Такими словами привітав Нансена, коли той повернувся з Гренландії, його близький приятель. Осяяне усміхом обличчя Фрітьофа споважніло. Він трохи зблід і, схвильований, міцно стиснув руку товариша, не в змозі вимовити й слова.

— Пусти, розтрощиш мені пальці, ведмедю полярний! Ти шоста людина у світі, удостоєна цієї знаменитої відзнаки. Можеш ти це збагнути? І серед усіх наймолодший!

— Доки ще дорікатимуть мені за мої двадцять вісім років, — мовив Нансен, але видно було, що думками він десь далеко.

В ту хвилину виразно, як ніколи, постав перед його очима стрункий силует прославленої «Веги» Норденшельда, яку він бачив з палуби «Вікінга». Чи ж міг він тоді припустити?..

За першою почесною відзнакою посипалися інші. Королівське географічне товариство в Лондоні, не безпідставно визнане за найбільший авторитет у справах полярних експедицій, удостоїло молодого вченого найвищої нагороди — медалі «Вікторія».

Під час церемонії вручення цієї нагороди президент товариства сказав:

— Цю медаль ми даємо не тільки за досягнення, здобуті на терені науки, а й за те, що нагороджений зумів як керівник щасливо довести до кінця дуже небезпечну експедицію, яка просто не мала можливості відступити, а на карту було поставлено життя всіх її учасників. Виконати таке завдання міг тільки той, хто має чудові якості мандрівника, відкривача і дослідника.

Багато європейських столиць запрошували до себе Нансена як почесного гостя. Наукові товариства багатьох країн вручали йому найвищі нагороди і просили прийняти звання почесного члена. Видатний англійський вчений і полярний дослідник Макхем писав:

«Гренландську експедицію Нансена з погляду географії вважаю за одне з найбільших досягнень нашої доби. Вона поєднує в собі новаторську сміливість з великим науковим здобутком».

Наукові дані експедиції Нансен опрацював разом з відомим норвезьким професором Моном. Вони остаточно розвіяли теорію Норденшельда й інших про зелені оазиси в глибині Гренландії. Нансен перший довів, що весь острів від краю до краю скутий грубим крижаним панциром. Обидва вчені вже тоді визначали, що товщина цього покриву дві тисячі метрів, і в майбутньому це підтвердили сейсмологічні вимірювання. Експедиція регулярно провадила метеорологічні спостереження, і світ уперше довідався, які температури панують у центральній частині острова. Спостереження Нансена ще довго були єдиним джерелом відомостей про Гренландію для наступних наукових експедицій.

Урочистим зібранням, похвалам у пресі й почестям не було кінця. На кожному кроці Нансенові засвідчували повагу й визнання. Тепер він уже міг упевненіше дивитися на портрет прапрадіда і витримувати його проникливий погляд, від якого колись юнакові ставало неспокійно на серці. Фрітьоф виконав обітницю дитячих років. Щастям була для нього також радість батька. Життя само відповіло на материне, сповнене турботи питання: «Що з тебе буде, Фрітьофе?» Але вона вже не могла тішитися цим.

Ім'я Нансена стало відоме в усьому світі, а в своїй країні Фрітьоф став кумиром, втіленням усіх чеснот і достойностей легендарних вікінгів. Не раз він чув, як батьки ставили його за приклад своїм дітям, не раз мусив тікати від надто настирливих шанувальників. Може, хтось на його місці й сп'янів би від такої слави. Але Нансен не шукав слави. Надзвичайно скромний, він не змінив ні свого способу життя, ні звичок, ні інтересів. Не залишав також думки про дальші полярні дослідження. Стільки ще було нез'ясованого там, на скутих морозом суворих просторах, стільки білих плям на карті, загадкових, не вивчених іще таємниць природи. Усе це вабило вченого.

Тікаючи від натовпу шанувальників, Нансен вирушав у довгі, самотні мандри в гори. Там вільний, мов птах, він забирався на вершини, які шмагав морозний вітер, і годинами вдивлявся у завалені снігом перевали й долини, що нагадували йому вкрите торосами полярне море, за яким він ніколи не переставав нудьгувати. Спав де попало, їв абищо, зате повертався до роботи, сповнений нових планів.

Одного дня, прогулюючись на лижах у горах, Нансен після карколомного стрибка вимчав на відкритий простір і загальмував. Якийсь лижник, з'їжджаючи з протилежного схилу, врізався у великий сніговий замет.

«Тільки жбухнула в повітря хмара сріблястого пилу, — згадував Нансен. — Я кинувся на поміч колезі. Не міг стримати сміху, дивлячись на дві ноги, що безпорадно молотили повітря. Лижник цілий-цілісінький глибоко застряв у сухому, пухнастому снігу. Я міцно схопив неборака за черевик і, сміючись до сліз, почав витягати. А коли той нарешті став на ноги, я остовпів. Великі світлі очі, втупившись у мене, метали блискавки. Сміх завмер мені на губах. Переді мною стояла струнка, гарна дівчина. То була Єва».

Однієї серпневої ночі град дрібної ріні затарабанив у шибки сонного будиночка в передмісті Крістіанії. Раз і вдруге: Фрітьофова сестра по батькові, його давня повірниця, прокинулась перша. Зиркнула на годинник — друга година ночі. «Мабуть, злива так періщить у вікна. Треба позачиняти їх», — подумала вона, зриваючись із ліжка.

Проте надворі ніякого дощу не було. На посрібленій місячним сяйвом стежці стояв Фрітьоф. Набравши повну жменю ріні, він замірився знову сипнути в шибки.

— Відчини мені, — сказав коротко.

— Що сталося, Фрітьофе? Чого так пізно?

— Відчини, — повторив він.

За кілька хвилин Фрітьоф уже сидів край ліжка і якийсь час мовчав, не звертаючи уваги на перестрашені обличчя родичів.

— Я заручився, — мовив він нарешті.

— Ти? З ким? — запитала сестра, гадаючи, що це жарт, і водночас дивуючися, чому це Фрітьоф вибрав для цього повідомлення таку пізню годину.

— Як то з ким? З Євою, звичайно!

Нансена зовсім не обходило, що ні сестра, ні швагер не знали ще про існування якоїсь Єви в його житті. Йому, очевидно, стало легше від цього лаконічного признання, бо він одразу ж додав безтурботно:

— Вмираю з голоду!

Невдовзі, смаковито уминаючи виставлені з буфета наїдки, що лишилися від вечері, й запиваючи шампанським, яке зворушений незвичайною новиною швагер приніс із погреба, Фрітьоф розповідав, як він познайомився з Євою Сарс. А втім, хто ж у Норвегії не знає цього імені? Вона дочка відомого гідробіолога, вже не раз виступала на сцені як співачка. Гарна, молода, енергійна, чудова спортсменка. Сестра зворушено дивилася на Фрітьофа. Його обличчя сяяло гордістю, коли він, збуджений і схвильований, перераховував чесноти своєї коханої.

Усі близькі радісно сприйняли звістку про заручини. Тільки Свердруп довго не відписував на лист, у якому приятель ділився з ним новиною. А коли нарешті відповідь надійшла, здивований Нансен прочитав:

«Фрітьофе, цього шаленства я не забуду тобі, поки житиму. Виходить, наша омріяна експедиція до Північного полюса луснула».

«Зовсім ні, — відповів йому Нансен. — Єву попереджено. На полюс я таки вирушу!»

Не признався другові тільки про одне. Освідчуючись, він сказав Єві, що не відмовиться від експедиції на полюс. Гадав, що вона не захоче відпустити його. Але її відповідь спантеличила його.

— Візьми й мене з собою, — палко просила вона. — Я хочу пережити все, що переживатимеш ти. Я не зможу жити спокійно тут, коли ти, може, страждатимеш там. Я готуватиму тобі їсти, співатиму для тебе. Хіба ж не важливо там, на полюсі, мати гарний настрій? Я хочу бути ясним, радісним променем у темряві полярної ночі.

А своїй подрузі Єва писала:

«Якщо Фрітьоф не візьме мене на полюс, мені здається, я не переживу цього».

Розділ вісімнадцятий РЕШТКИ «ЖАННЕТТИ» ВКАЗУЮТЬ ШЛЯХ

«До полюса!» Ця думка давно вже оволоділа Нансеном, не даючи йому спокою ні вдень ні вночі. Що там, на таємничих полярних просторах, — материки чи острови? А може, тільки покритий кригою океан?

«Це, певна річ, величезний монолітний материк, оточений пасмами високих гір, у глибині якого буяє пишна рослинність», — твердили одні.

«Звідки їй узятися? Там океан. Крига скувала на ньому воду панциром двометрової товщини», — доводили другі.

«Нічого схожого! Крига кільцем охопила великий водний простір на північному краю світу. Той, хто проб'ється крізь цей захисний вал, вільно допливе кораблем до Північного полюса Землі», — наполягали на своєму ще інші.

Ніхто нічого певного не знав. Кожна гіпотеза мала своїх палких прибічників і не менш затятих критиків.

Важко сказати, коли зародилася фантастична думка про вільне від криги море, яким нібито можна було допливти до географічного Північного полюса. Перші розповіли цю легенду китолови ще на початку XVIII століття, потім повірили в неї пізніші мандрівники і навіть учені. На завоювання полюса вирушали на кораблях під різними прапорами хоробрі, мужні, безстрашні люди. Але жодна експедиція не знайшла там не покритого кригою моря. Одні експедиції відступали перед неподоланними заслонами, інші гинули, розтрощені льодами, ще інші змушені були зимувати в полоні криги, що тяглася до самого обрію.

Норденшельд пробував пробитися на кораблі до полюса від островів Шпіцбергена, але шлях йому заступив лід. Через кілька років він знову повернувся сюди, доставивши на борту корабля стадо оленів.

— Якщо крига перешкодила мені допливти до полюса відкритим морем, я дістануся туди на санях, запряжених призвичаєними до полярних умов тваринами, — заявив він перед виїздом.

Але, на щастя (бо невідомо, чим би це все скінчилося), не доглянуті лапландцями олені розбіглися по долинах Шпіцбергена, і експедиція повернулася додому ні з чим.

Безуспішними були також багато років тому й експедиції інших націй — американські й німецькі.

— Північний полюс недосяжний, — заявив керівник англійської експедиції, що зазнала тяжких злигоднів під час вимушеного зимування. Ледве врятувавшись із своїми людьми, він повернувся з-під 83° північної широти.

Ще раніше змушені були відступити австрійці, що вирушили в подорож на кораблі «Тегетгоф». Але вони принаймні, щоправда випадково, відкрили 1873 року незнаний архіпелаг, названий Землею Франца-Йосифа. Одначе крига розчавила їхній корабель, і люди понад сто днів ішли пішки по льоду, тягнучи на санях шлюпки, на яких вони потім пробралися між плавучими крижинами. Австрійці так натерпілися, що керівник експедиції, повернувшись додому, писав:

«… Слід було б заборонити всілякі спроби досягти полюса з метою проведення там наукових досліджень до того часу, поки безсилі в льодових умовах морські судна можна буде замінити повітряними кораблями».

В упертому і терпеливому герці людини з Арктикою до того часу завжди перемагала природа. Величезні холодні простори довкола Північного полюса Землі, що налічували мільйони і мільйони квадратних кілометрів, усе ще були білою плямою на географічних картах світу. Незнаною, таємничою…

— Хіба ж можна миритися з тим, що в наш час ще не досліджено такі обшири? Треба зробити все, щоб розвідати і вивчити їх, — не раз повторював Нансен.

Думка про експедицію до полюса вже багато років не давала йому спокою. Марив про неї ще під час першої мандрівки на «Вікінгу» і в дні експедиції через Гренландію.

— Щоб узяв і мене з собою на полюс, — гаряче просив його тоді Свердруп, не питаючи навіть, коли і як Нансен збирається дістатися туди, де ще ніхто не бував. Свердруп сліпо вірив своєму другові.

Фрітьоф і сам до кінця ще не знав, як узятися до цієї гігантської справи. Усвідомлював тільки, що рано чи пізно таки вирушить до полюса. Допоміг йому в цьому щасливий випадок.

Це було ще тоді, коли Нансен, скромний лаборант Бергенського музею, цілими годинами просиджував над мікроскопом. Одного разу з околиці Юліапенхоб, на південному гренландському узбережжі, кілька ескімоських мисливців, як і щодня, вирушили на полювання. Хисткі каяки ледве пробиралися поміж крижинами.

— Погляньте! — вигукнув раптом один з мисливців, показуючи на велику крижину, де щось чорніло посередині.

На каяках враз замиготіли під сонцем короткі весельця — ескімоси поспішали до крижини, заздалегідь тішачись думкою, що незабаром повернуться додому з багатого здобиччю. Спритно і безшумно добралися до крижини і зупинилися розчаровані. Це були зовсім не тюлені. Засипані снігом, наполовину вмерзлі у лід, перед ними лежали якісь консервні банки, реміняччя, одне поламане весло, козирок від шапки, ватяні штани і пожовклі аркуші паперу, на яких були ледь помітні якісь розмиті водою знаки.

— Це все твоє, ти ж перший побачив, — кепкували мисливці з «щасливчика», який помітив крижину і сказав про це товаришам.

— Навіщо воно мені? Я думав, що це тюлені, — зітхнув мисливець, не знаючи, що йому робити з цим скарбом — старими, попсованими вологою, ні на що не придатними речами.

Повернувшись у поселення, мисливець відніс їх датчанинові, що мешкав серед ескімосів, і несміливо запитав, чи той хоч що-небудь дасть за них.

— Білим людям ніколи не бракувало розуму, — підсміювався мисливець другого дня, діставши за непотріб багато цукру, чаю, сталевих голок і кілька жмень барвистого скляного намиста для дружини.

Датчанин не вірив власним очам. Перед ним були пожовклі, зчорнілі речі, що належали учасникам знаменитої експедиції Де-Лонга[6]. Під реєстром продовольства стояв його підпис. Хто ж не читав або не чув у ті часи про трагічну долю американської експедиції, що три роки тому на кораблі «Жаннетта» намагалася пробратися «вільним від криги морем» до самого полюса? Підхоплене морськими течіями судно, вмерзле в крижані поля, дві зими дрейфувало по Північному Льодовитому океану. Розчавлене врешті їхнім натиском, воно затонуло на широті Новосибірських островів.

Невже знайдені речі продрейфували на кризі понад п'ять тисяч кілометрів, які відділяють місце загибелі «Жанпетти» від Гренландії? Це ж сенсація! Датчанин першим же кораблем відіслав цінну знахідку разом з докладним звітом на батьківщину. А через кілька місяців професор Мон опублікував статтю, яка наробила багато галасу.

«Знахідка речей, що належали учасникам експедиції Де-Лонга — ще один незаперечний доказ існування потужної морської течії, яка несе кригу від берегів Сибіру через Північний полюс до берегів Гренландії», — писав Мон.

Стаття професора викликала палку дискусію в науковому світі. Нансен пильно стежив за нею. Він пригадав, що й сам бачив біля східних берегів Гренландії стовбур сибірського дерева. Молодий учений був певен, що професор має рацію. Думка про можливість існування такої течії віддавна хвилювала Нансена. А коли з'явилися нові докази, ще більше захопила його. Експедиція до полюса вимальовувалася в уяві молодого вченого дедалі виразніше.

«Постараймося якнайглибше пізнати сили природи і замість того, щоб боротися з ними, як бувало досі, використати їх для нашої мети, — писав Нансен. — Крига, яку мої попередники вважали за найбільшу перешкоду на шляху до полюса, стане моїм спільником. Я не попливу на полюс. Мене занесе туди морська течія. Я дозволю кораблю вмерзнути в крижане поле і на ньому досягну мети… Можливо, — розмірковував він далі, — морська течія не занесе моєї експедиції на самий полюс, може, пропливемо десь поблизу. Але для науки важливо не осягнути математично визначений пункт, званий полюсом, а покінчити нарешті з білою плямою на географічній карті й довідатися, що діється у серці Арктики. Це насамперед є моя мета».

Не зважаючи на думку інших про цей сміливий план, який нічим не був схожий на плани попередніх експедицій, Нансен наполегливо обстоював його. Він роками вивчав і обмірковував досвід полярного судноплавства, який нагадував йому про обережність. Він розумів, що льоди можуть зім'яти, розчавити судно у своїх могутніх обіймах, мов крихку горіхову шкаралупку. Нансен знав, скількох спіткала ця жахлива доля, але вважав, що її можна уникнути.

— Гляньте, — пояснював він, беручи в руку склянку, — якщо міцно стиснути її з боків, вона трісне. Спробуймо тепер зробити це саме з блюдцем. Замість того, щоб луснути в руці, воно піднімається вгору. Отже, корпус мого корабля повинен мати заокруглені боки. В розрізі він нагадуватиме яйце. Крига, натискаючи на борти, сповзатиме донизу і не зімне судно, а винесе його вгору, мов на плечах.

Сміливий план викликав ентузіазм у країні. Норвезький уряд погодився виділити кредит на будування корабля і підготовку полярної експедиції. У розпорядженні Нансена був один з найвидатніших кораблеконструкторів — Коллін Арчер, якого теж захопив оригінальний задум.

Розділ дев'ятнадцятий ЯК НАНСЕН БУДУВАВ СВІЙ НЕЗВИЧАЙНИЙ КОРАБЕЛЬ

— Не розумію, — повторював неодноразово Фрітьоф, — як керівники попередніх експедицій, підтримувані своїми урядами і адміралтействами, що надавали їм просто-таки необмежені кошти, могли виряджатися на Далеку Північ на звичайних суднах або на промислових кораблях, з яких полюють тюленів і китів? Невже їм було не зрозуміло, що їхні подорожі заздалегідь приречені на невдачу?

Тижні й місяці минали у пошуках — як збудувати судно, що вистояло б проти могутніх льодів? Це було найголовніше завдання. І з нього треба було починати. З нього й почали. Невтомні у винаходах корабельний конструктор Арчер і Нансен вносили все нові й нові зміни в початкові проекти, конструювали одна за одною моделі, відкидали їх і доручали будувати нові, досконаліші. Нарешті один з них визнали за остаточний. Це зовсім не означало, що потім, у процесі будування, в проекті нічого не мінялося. Дрібні на перший погляд зміни, що поліпшували конструкцію, вносилися безперервно.

Нансенів корабель, водотоннажністю чотириста тонн, на вигляд був, правду кажучи, не дуже показний. Короткий, значно коротший за ті, які випливали раніше на завоювання полюса, він мав усього лише тридцять чотири з половиною метри у довжину. Ширина його на ватерлінії мала десять з половиною метрів. Зовні судно більше скидалося на химерну балію, ніж на яхту далекого плавання. Співвідношення довжини до ширини судна як три до одного досі не зустрічалося у практиці кораблебудування. Нансен, одначе, дбав перш за все про те, щоб його корабель міг вільно маневрувати і легко проскакувати між льодовими полями. І це було не єдине нововведення. Оцупкуватий, збудований надзвичайно добротно, корабель відзначався досить м'якими лініями. Замість гострих заломів він усюди мав м'які вигини, щоб лід під час атаки ніде не міг знайти точки опори. Навіть кіль виступав усього лише на сім сантиметрів і мав позрізувані канти. Заокруглена яйцеподібна форма корпусу і, фактично, відсутність кіля загрожували судну сильною хитавицею у відкритому морі, але це була не така вже й велика вада корабля у порівнянні з іншими його перевагами.

Для спорудження остова судна невтомний Арчер відшукав на складах норвезького військово-морського флоту італійський дуб, що пролежав заштабельований аж тридцять років.

Шпангоути було розміщено на відстані трьох-чотирьох сантиметрів один від одного, а порожнину між ними заповнено водонепроникною смоляною масою, змішаною з тирсою. Це убезпечувало корабель на той випадок, якби крига пошкодила його зовнішню обшивку. А обшивка теж була незвичайна як на той час — три шари дощок загальною товщиною майже тридцять п'ять сантиметрів. Отже, в цілому товщина бортів, на які конструктори звернули особливу увагу, досягала вісімдесяти сантиметрів. Це був чудовий захист від натиску крижаних полів. Але Нансен велів укріпити їх іще цілою системою балок, підпор та колонок. Усередині корабель скидався на величезну сітку павука. Важко було навіть уявити якусь добротнішу споруду. Навряд чи судно було б міцніше, навіть якби його витесали з однієї колоди.

Конструктори особливу увагу приділили носовій частині корабля. Її збудували з трьох дубових балок загальною товщиною метр і двадцять п'ять сантиметрів. Од них відходили масивні, також дубові шпангоути, оковані залізом, щоб міцніше зв'язати ніс із боками судна. Вздовж носової балки було закріплено грубу сталеву штабу, до якої прибито поперечні шини, що тяглися далеко по бортах.

Корма теж мала особливу, не бачену доти форму. Від кіля до палуби йшли дві грубі балки, між якими були ніби два колодязі, що вели один до гребного гвинта, а другий — до стерна.

— Хочу, щоб до цих дуже делікатних і вразливих в умовах Льодовитого океану елементів судна було якнайлегше дістатися, — пояснював Нансен тим, хто здивовано запитував, навіщо стільки пересторог.

Стерно посадили досить глибоко під кормою, так, щоб воно не виступало над поверхнею води. Під час натиску криги його можна було за кілька хвилин підняти на палубу за допомогою ручної лебідки.

Судно було трищогловою шхуною. Але Нансен і тут застосував іншу, легшу систему вітрильного оснащення, ніж на китобійних та промислових суднах, що плавали до того часу на арктичних водах. Це було викликано тим, що він збирався взяти екіпаж не з п'ятдесяти-шістдесяти чоловік, як звичайно бувало, а тільки з дванадцяти.

Загальна площа вітрил мала близько шестисот квадратних метрів. До того ж шхуну було оснащено трициліндровою паровою машиною, сконструйованою на замовлення. Спеціальний прилад давав можливість відключати циліндри, щоб можна було в разі якогось пошкодження працювати далі на двох і навіть на одному. Машина потужністю двісті двадцять кінських сил забезпечувала швидкість при неповному навантаженні судна від шести до семи вузлів за годину. Дволопатковий гребний гвинт було відлито із спеціальної сталі. Крім того, на борт корабля взято ще два запасні.

Вантажний трюм вирішили розділити на три водонепроникні частини. Крім звичайно вживаних простих помп, встановлено ще сильний відцентровий насос, який приводила в рух парова машина. Цю помпу можна було підключати до кожного відсіку.

Освітлювалося судно електрикою. Динамомашині надавав рух також паровик. В періоди постою серед льодів динамо, що заряджало акумулятори, мали підключати до вітряного двигуна або ж просто в разі потреби крутити вручну. Про всяк випадок передбачливий Нансен вирішив узяти шістнадцять тонн гасу — для освітлення, для потреб кухні й навіть для обігрівання приміщень. Задля експерименту він узяв ще двадцять тонн нафти для печей та котла парового двигуна. Оригінальної конструкції паровий форсунок упорскував розпилену нафту в печі, де вона згорала, виділяючи велику кількість тепла. Сьогодні такий пристрій видається дуже примітивним. Але на ті часи це був неабиякий винахід. На жаль, як пізніше виявилося, не пристосовані до надто високої температури стінки печей могли не витримати такого нагріву. Тому цей пристрій полярники використовували якомога рідше.

Уважно перечитавши описи попередніх полярних експедицій, Нансен зрозумів, що серед багатьох ворогів, які чигають на людину в льодах, один з найнебезпечніших — сирість у житлових приміщеннях. Огидна слизота осідає на стінах і замерзає, покриваючи їх грубою склистою шкаралупою. Намагаючись запобігти цьому, Нансен звелів додатково покрити стіни корабля добре просмоленим войлоком, потім шаром коркового дерева, поверх нього дошками, а тоді ще раз войлоком і нарешті лінолеумом. Для утеплення стелі й підлоги кают він теж використав різні теплоізоляційні матеріали. Після шару повітря йшли войлок, смерекові дошки, лінолеум, шерсть північних оленів і знову дошки, лінолеум, шар повітря, а зверху ще раз дошки. «Товщина цього «листкового пирога» становила майже півметра. Крім такого утеплення, якого не знали доти полярні судна, підлогу в кают-компанії застелили ще додатковими шарами корка, дощок і лінолеуму.

Ілюмінатор, який виходив на палубу і через який найшвидше міг попасти всередину холод, засклили трьома шибками, вставленими у потрійні дуже щільні металеві рами.

Каюти для екіпажу — дві чотириособові і чотири одноособові — конструктори розмістили довкола кают-компанії, званої салоном. Досить було затопити там грубку і повідчиняти двері, щоб обігріти всі житлові приміщення. Навпроти кают-компанії містився камбуз.

Вихід. на палубу закривали четверо щільних, багатошарових дверей і дуже високі пороги. «Мороз не повинен дістати нас!» — таке було гасло Нансена.

Він перевершував сам себе у винахідливості, впроваджуючи нововведення, які нікому й на думку не спали б. Досі люди покірно зносили суворі арктичні умови. Нансен перший вирішив піти наперекір їм, бо не сподівався скоро повернутися з полярної подорожі. Він хотів створити для екіпажу якнайкращі умови під час зимівлі на льодових обширах, тому передбачив зручні й просторі приміщення для житла та наукової праці і навіть — уже невеликі — для гри в карти.

На судні було вісім рятувальних човнів. Два величезні — завдовжки майже по дев'ять метрів і завширшки по два. На випадок аварії корабля в них можна було розмістити весь екіпаж, а також спорядження і запаси продовольства на кілька місяців. Ще чотири човни нагадували ті, на яких мисливці полюють на тюленів. Сьомий — легка плоскодонка; восьмий, найсучасніший, оснащено гасовим двигуном.

Розділ двадцятий ЕКСПЕДИЦІЯ НЕ ЗНАТИМЕ ГОЛОДУ

Нансен пильно обмірковував кожну дрібницю в спорудженні та оснащенні корабля. Не менше піклувався він і про те, щоб добре забезпечити експедицію провіантом. Доти всі полярні експедиції запасалися рибою і м'ясом — переважно солоними, копченими і сушеними. З власного досвіду, описів і розповідей Нансен знав, що такі харчові припаси часто підводять, бо можуть досить швидко зіпсуватися. Порадившись з лікарями, молодий учений і тут пішов своїм шляхом. Щоб уникнути всіляких несподіванок, він вирішив взяти рибу і м'ясо в герметично запаяних бляшаних банках. Призначені для експедиції продукти неодноразово досліджували в лабораторіях, скрупульозно перевіряючи, чи швидко вони втрачають калорійність, а також смакові якості. Цього разу Нансен подбав не тільки про кількість заготовлюваних продуктів, але й про якість та різноманітність їх. Нестача жирів під час гренландської експедиції була для нього серйозним застереженням.

Отож достатньо було взято: картоплі, овочів, консервованих та сушених фруктів, мармеладів і джемів, згущеного молока, вершків, стерилізованого масла, бульйонів і супів на кісткових відварах, цукру, шоколаду, а також різних сухарів. Зроблено великі запаси борошна усяких сортів, щоб під час експедиції можна було регулярно випікати хліб.

Крім молока, передбачено каву, чай, сік цитрусових з цукром, сиропи і невеликий запас пива. Хоч Нансен рішуче заперечував проти алкоголю, учасники експедиції таки пронесли незначну кількість вина й коньяку в особистих багажах. Після щасливого закінчення першого року дрейфування суворий керівник поступився. Екіпаж корабля дістав дозвіл пити грог, щедро розбавлений соком цитрусових з невеликою домішкою алкоголю, у святкові дні. Пам'ятаючи досвід походу по материковому льоду Гренландії, Нансен узяв великий запас курильного і жувального тютюну.

З численних пожертвувань приватних осіб укомплектували корабельну бібліотеку. Серед книжок були передусім описи, спогади і наукові дослідження полярних експедицій різних країн. Левову частку бібліотеки становила література про сибірське узбережжя, архіпелаг Шпіцбергена, Землю Франца-Йосифа і Гренландію. Хто ж міг знати, куди занесе експедицію морська течія чи до яких берегів людям доведеться добиратися пішки по кризі?

Науковою програмою і забезпеченням експедиції усіма потрібними для спостереження й вимірів інструментами та приладами Нансен зайнявся особисто. Він надавав цьому величезного значення.

Серед приладів для метеорологічних спостережень були спиртові термометри з шкалою до мінус сімдесяти градусів за Цельсіем, а також найновіші інструменти — термографи та барографи.

Ряд новітніх інструментів та приладів мали служити для вимірювання магнітного поля землі, сили тяжіння та атмосферної електрики. Мабуть, уперше рухома експедиція на кораблі мала спектрометри для вивчення полярного сяйва…

Нансен міг пишатися таким оснащенням, велику частину якого він купив сам, а решту надали вітчизняні й зарубіжні наукові заклади.

Розділ двадцять перший «ЦЕЙ ПЛАН — АБСУРД, БІЛЬШЕ ТОГО — САМОГУБСТВО!»

Нарешті настав час, коли Нансен подав план своєї експедиції на розгляд учених Королівського географічного товариства у Лондоні. План викликав бурю, якої Фрітьоф аж ніяк не сподівався. Поважні, солідні, загартовані у битвах з Арктикою колишні моряки, полярники, а тепер професори й адмірали обурювалися, не тямлячи себе. Над головою зухвальця, що знову дозволив собі ламати традиції, загриміли громи.

— Хто може поручитися, що морська течія, яка нібито перетинає весь Північний Льодовитий океан, існує насправді? — почав один з опонентів. — І потім невідомо, чи речі, прислані з Гренландії, дійсно належали учасникам експедиції, що вирушили на кораблі «Жаннетта». Ніхто з нас цих речей не бачив, навіть доктор Нансен, який з їхнім дрейфом пов'язує стільки надій.

Справді, із знайденими на кризі речами і продовольчим реєстром, підписаним Де-Лонгом, сталася дивна історія. Пропливши через величезні простори Північного Льодовитого океану неосвоєним ще людиною шляхом, вони викликали сенсацію і збудили певні надії. Надіслані з Копенгагена до Амстердама на якусь виставку, ці речі згодом були тимчасово складені на горищі будинку організатора виставки, котрий невдовзі тяжко захворів і помер. Його дружина, хазяйновита господиня, порядкуючи в усьому домі, веліла спалити цей мотлох, що тільки захаращував горище. Можна собі уявити, в якому розпачі був Нансен, що приїхав сюди через два місяці. Добродушна жінка довго не могла зрозуміти, чому цей гарний, статечний чоловік так журиться через якусь дрібницю. Довелося втовкмачувати закоханій у чистоту і порядок жінці, якої втрати вона мимоволі завдала науці…

— Ніколи ще в стінах Королівського географічного товариства не лунали такі сміливі слова, як ті, що ми почули зараз від доктора Нансена, — сказав літній англійський полярник Макклінток, уславлений під час пошуків експедиції Франкліна, яка пропала безвісти. — Не заперечую, судно, про яке говорив Нансен, може, й витримає натиск льодів улітку. Влітку, підкреслюю, але ні в якому разі не взимку. Заявляю це на підставі багаторічного власного досвіду.

Ще менш заохочувальним було висловлення відомого капітана Нереса. Добре знаючи, що значить вимушений дрейф судна, стиснутого льодами, полярник дав волю своєму обуренню.

— Як можна добровільно відмовитися від керування судном серед ворожої стихії? Це щось ненормальне! — вигукував він. — Це виклик долі.

Слухачі мовчали. Дехто поглядав на норвежця з великою симпатією і в той же час із смутком. Подобався їм цей безстрашний молодий чоловік, який, здавалося, не надавав особливого значения слову «неможливо». Але вони теж не розуміли, навіщо він уперто вносить стільки змін у випробувані віками методи, визнані стількома досвідченими людьми? На чому він грунтує свої сміливі плани? Як може наражати себе і весь свій екіпаж на страшну небезпеку, заперечуючи те, що визнано всіма?

Інші не приховували своєї неприязні. Людям, котрі найкращі роки свого життя провели у полярних подорожах, цей шмаркач кидає в обличчя докір, що вони йшли неправильним шляхом! Як він сміє?! Шпилькам і знущанням не було кінця.

— Яйце вчить курку.

— Побачимо, що скаже після повернення цей жовторотий, якому тільки-но перевалило за тридцять!

— Якщо він взагалі повернеться, — шепотіли вони поміж собою, кидаючи злостиві погляди на сміливе, відкрите обличчя Нансена.

Він стояв, ніби обвинувачуваний перед ареопагом суворих суддів. У тому самому залі, де ще зовсім недавно переможців гренландської експедиції підносили у похвалах до небес, де їм вручали найвищі нагороди, якими вшановували тільки найвидатніших полярників, тепер не знайшлося нікого, хто відважився б підбадьорити Нансена або принаймні прагнув би зрозуміти його.

— Докторе Нансен, ви хочете щось сказати? — ніби крізь запону долетіли до нього слова голови, і він мимоволі всміхнувся.

Ті слова лунали, мов питання, що звичайно ставлять на судовому процесі: «Що може підсудний сказати на своє виправдання?»

— Я глибоко вдячний шановним попереднім промовцям за цінні зауваження, які я тут вислухав, — відповів Нансен, шанобливо схиливши голову. — Але дозвольте мені, панове, відповісти на них ділом — експедицією.

Не вивів Нансена з рівноваги і бурхливий напад у пресі американського полярника адмірала Грілі.

«Не розумію, як міг хоч хто-небудь схвалити чи підтримати план Нансена, — писав американець. — Наскільки мені відомо, цей молодик не має ніякого досвіду. Перехід на лижах через Гренландію — визнаю, нелегкий — ні в якому разі не можна назвати полярною експедицією. Не маю сумніву, що ніхто з поважних людей не вірить у реальність задуму пана Нансена. Полярні експедиції показали вже доволі прикладів шаленої відваги. Досить уже було страшних небезпек, щоб наражати людей ще на одну через несерйозний прожект. Цей план — абсурд, більше того — самогубство».

Кожне слово цієї довгої різкої статті американця вражало молодого полярника в саме серце. Але Нансен добре пам'ятав, у чому полягала причина трагедії арктичної експедиції 1882–1883 років, що провадила дослідження за програмою Першого міжнародного полярного року. Не хто інший, як Грілі, будучи керівником цієї експедиції, продемонстрував легковажність і невміння передбачати, що й привело до страшних наслідків. З двадцяти чотирьох чоловік, виряджених на північну дослідну станцію, після трьох вимушених зимувань, які стали для всіх справжнім пеклом, повернулися тільки семеро. Решта загинули з голоду.

Нансен розумів уболівання Грілі і його ненависть до Арктики, з якої американець вибрався ледве живий.

Не беручи близько до серця цих нападів, а може, тільки вдаючи, що вони його не зачіпають, молодий полярник повернувся в Норвегію і там з подвоєною енергією почав готуватися до своєї всіма огуджуваної експедиції.

Розділ двадцять другий «НАРІКАЮ ТЕБЕ ІМЕНЕМ «ФРАМ»!»

— Що тут скоїлося? Чи не запливає сьогодні до порту якийсь королівський корабель? Чого це з'юрмилося стільки людей?

Нансен міцно стиснув руку Єві, що сиділа біля нього в екіпажі.

— Поспішають туди, куди й ми, — відповів він, не приховуючи хвилювання.

Уздовж вулиці, що вела до верфі, перед усіма будинками майоріли прапори. Натовп густішав, широкою хвилею переливався з тротуарів на бруківку. На ляскання батога і погукування кучера перехожі обурено оберталися, але слова протесту одразу ж завмирали на їхніх устах, як тільки люди помічали біляву простоволосу голову Фрітьофа.

— Дивися, це він, — казали чоловіки, підносячи високо вгору дітей, щоб їм краще було видно.

— Який красень! — перешіптувалися жінки. — Щаслива та Єва. І сама вродлива.

— Тож і не дивно, що вибрав її. А подивіться, як гарно вона вбрана.

На позолочених осінню схилах гір довкола верфі хвилювалося море голів. На воді тислися сотні святково прибраних яхт, човнів і пароплавів. Біля причалу стояв конструктор Арчер. Вітер розвівав його велику білу бороду. Він шанобливо подав руку Єві. Без слів показав униз. Там, серед прикрашених різноколірними знаменами риштовань, стояв широкий корпус корабля. Білі дошки палуби різко контрастували з чорними просмоленими бортами. Могутні щогли ще лежали на березі. Їхнє місце на палубі зайняли три високі флагштоки; на двох крайніх майоріли вже національні прапори Норвегії, а на середній мали підняти прапор з назвою корабля. Ніхто досі ще не знав її.

Натовп збуджено гомонів. Норвежці — народ моряків — знаються на кораблях. Але доти ніхто ще не бачив такого, як цей, що мав вирушити на підкорення Північного полюса.

— Як дивно вигнуті його борти. Точнісінько яйце.

— Та ні, швидше половинка кокосового горіха, — дивувалися в натовпі.

— Міцна посудина, це одразу видно. Але не хотів би я бути на ній під час шторму: пекельно качатиме.

— Справді. Таким як почне кидати, то й душу витрясе, — додавали інші.

— Мабуть, тільки вдаєш, що не хотів би на такому судні поплавати?

— Нізащо в світі!

— Такий з тебе моряк! А я все віддав би, щоб потрапити на нього.

— Дивіться, дивіться, вже виходять на риштовання! — крикнув хтось.

Єва, з непокритою головою, в широкому, блакитному, як море, плащі легко підходила вже до носа корабля. Арчер, випроставшись, високо підвівши голову, тримав у руці пляшку шампанського. Нансен, зовні спокійний, дивився на залите сонцем море, ніби вже бачив на хвилях відблиск айсбергів.

— Як його назовуть, не знаєте? — знову зринув голос із натовпу.

— Напевне, «Єва». Він так кохає її, — прошепотіла якась молода дівчина.

— А от і ні. Шість місяців тому в них народилася донька, таке славне дівчатко, Лів звати. З її іменем, мабуть, і вирушить батько в льоди.

— Лів — то значить «життя». Гарне ім'я, — з ентузіазмом підхопила якась інститутка. — І гарна назва для такого корабля.

— Тихо, ви, сороки! Нансен передусім великий патріот. Можу заприсягтися, що назве корабель іменем вітчизни — «Норге», — гаряче доводив старий рибалка.

Чоловік, що стояв поруч, знизав плечима.

— З певних джерел мені відомо, що після довгих роздумів вирішено дати кораблю ім'я «Північний полюс», — прошептав він таємниче.

— То, мабуть, було б дуже слушно, — обізвалося кілька голосів.

Раптом усі примовкли. Натовп завмер. Рішучим рухом Єва розбила об ніс корабля пляшку, яку їй дав Арчер. Тієї миті, коли пінявий струмінь зашумував на дошках, пролунав її дзвінкий, міцний голос:

— Нарікаю тебе іменем «Фрам»!

І в ту ж хвилину по середньому флагштоку піднявся вгору пурпуровий прапор, на якому великими білими літерами було написано: «Фрам».

З тисячі уст вихопилося: «Фрам!», заглушуючи удари сокир, якими вибивали клини і підпори.

Корпус корабля здригнувся, немов пробуджений з довгого сну. Поволі, а потім щораз швидше і швидше судно сповзало по балках стапеля вниз. Корма його все більше заглиблювалася в темну синяву моря. Ще мить — і маса води хлине через борти й затопить судно. Арчер у розпачі затулив рукою очі. Нансен зблід. І раптом знову почувся радісний гомін натовпу. «Фрам» спокійно погойдувався на воді. Велика хвиля, піднята судном, ударила в берег, хлюпнувши на тих, що стояли попереду. Але ніхто на це не звернув уваги.

— «Фрам», «Фрам»! — безперервно скандував натовп. Нансен не міг відвести очей від корабля, який незабаром мав стати для нього домівкою.

«Фрам» по-норвезьки означає «Вперед». Фрітьоф проголосив те саме гасло, що й під час гренландської експедиції: «Спалити за собою всі мости. Тоді не буде вибору. Лишиться тільки одне — пробиватися вперед, аж до перемоги».

Розділ двадцять третій ТЯЖКІ ДНІ ЄВИ

Почалися гарячі дні. Опорядження корабля, оснащення його потрібною апаратурою та інструментами, заготівля харчових припасів на п'ять років.

Будинок Нансена часом скидався на заїзд. Люди цілу добу безперервно сновигали туди-сюди. Хоч Єва, яка майже не відступала од дверей, намагалася не всіх пускати до Нансена, проривалися десятки відвідувачів.

— Там знову стоїть якийсь чоловік. Він відрекомендувався наглядачем лікарні для нервовохворих. І, власне, тому, каже, повинен поїхати з тобою, — в голосі Єви забринів розпач. Губи вигнулися підківкою. — А може, він мав рацію, — додала. — Бо я вже, мабуть, скоро збожеволію!

Обличчя Фрітьофа осяяла ніжна усмішка. Він стурбовано глянув на бліде, вимучене обличчя дружини, на сині тіні під очима.

— Впусти, люба. Я постараюся швиденько спекатися його.

Минуло чверть години, тридцять, сорок п'ять хвилин, година, друга, а «божевільний» усе не виходив з кімнати. Єва, вкрай здивована, кілька разів занепокоєно підходила до дверей, за якими було чути жваві голоси співрозмовників. Нарешті вона не витримала, зайшла і стала на порозі, тримаючи в руці пачку депеш, привезених з пошти. Відтоді, як «Фрам» було спущено на воду, мало не з усіх куточків світу цілими стосами надходили телеграми, листи, заявки. Люди перекопували Нансена, просили, благали, щоб він узяв їх із собою. Були й такі, що погрожували.

— Єво, дозволь тобі відрекомендувати: пан Івар Могстад, новий член екіпажу «Фрама», — почула вона, не вірячи своїм вухам.

Єва мовчки опустилася в крісло, не приховуючи того, як вона приголомшена.

«Виявилося, — неодноразово повторювала вона пізніше, — що Фрітьофів вибір і цього разу був слушний. Могстад добре прислужився експедиції. Але хто ж тоді міг подумати?..

Не раз іще з'являлися до нас уже не наглядачі з будинків для божевільних, а самі пацієнти. Їх неможливо було відрізнити від здорових людей доти, поки вони не починали дуже таємниче шепотіти мені на вухо:

— Мій винахід дуже простий і дешевий. Неодмінно передайте це вашому чоловікові, причому не зволікаючи. Як тільки на «Фрам» почне налягати крига, мій механізм підніме його у повітря.

Інший «конструктор» виношував ідею блискавичного перетворення корабля на підводний човен. Таких я, звичайно, не пускала до Фрітьофа, урочисто заприсягнувшись усе, слово в слово, переказати йому. А ще якийсь «винахідник», подякувавши за п'ять крон, пожертвуваних йому на реалізацію «геніального» задуму, умовляв мене ознайомитися з його докладними кресленнями.

Проте найбільшим лихом були постачальники і представники різних фірм.

— Прошу, покуштуйте, — казав елегантний добродій, вишуканим жестом тицьнувши мені в руку складаний келишок, наповнений якоюсь рідиною. Пляшку він, мабуть, витяг з рукава. — Скляночка цього екстракту заміняє півкілограма яловичини, чверть кілограма овочів і… — не знаю вже навіть чого іще, бо Фрітьоф викинув келишок за двері разом з його власником.

Якось о другій годині ночі нас розбудив телефон.

— Це говорить Джек О'Хара з Нью-Йорка. Тільки що приїхав для розмови з вами. Фірма бере на себе всі видатки по оснащенню експедиції. Що хочемо взамін? О, сущу дрібницю! Просто на упаковці наших вівсяних пластівців і саго ми надрукуємо, що екіпаж «Фрама» харчується виключно нашими продуктами. Звичайно, я і мій кухар особисто простежили б за поставками провіанту на корабель.

І так без кінця — то дзеленчав телефон, то розтинався дзвінок біля дверей».

Але завдяки невтомній допомозі дружини у Нансена бували й хвилини відпочинку. Він їх повністю присвячував домівці, яку незабаром мав полишити.

У цій новій віллі, яку Нансен назвав «Готхоб» на згадку про зимівлю серед ескімосів, на всьому лежала печать любові до Арктики: пухнаста шкура білого ведмедя біля каміна, великий глобус, на якому червоними лініями були відмічені маршрути полярних експедицій Нансена, потемніле моржове ікло на стіні, розложисті роги північного оленя над книжковими полицями. Масивні тогочасного стилю меблі губилися на тлі величезної кількості хутряного вбрання.

В домі трохи пахло шкурами, трохи пеміканом, а найбільше — романтикою пригод.

Нансен сам проектував будинок і накреслив ескіз інтер'єра. Кожної вільної хвилини вони разом з дружиною працювали в саду, саджали фруктові дерева. У затінку цих дерев його згадуватимуть дві найдорожчі людини: Єва і Лів. Фрітьофові хотілося, щоб тут кожен куточок, кожна дрібничка нагадували їм про пього.

Розділ двадцять четвертий КРОВ НА СТІНІ

Затягнуте важкими хмарами небо почорніло. Океан кипів. Хвилі заквітчувалися пінявими баранцями, викидали вгору фонтани бризок, розпадалися на водяні борозни і знову росли, дужчали — грізні, нестримні.

Під масою води, що люто била, мов тараном, у «Фрам», судно важко осідало й заточувалося, весь час торкаючись спінених хвиль то одним, то другим бортом. Ніс корабля раз по раз зникав у білій хмарі водяного пилу.

— Бочки за борт! — мов крізь вату долинув до Фрітьофа заглушений ревом моря голос Скотта-Хансена.

Міцно вчепившись у поручні капітанського містка, Нансен з жахом спостерігав руйнацію корабля. На верхній палубі вирувало, мов у виварці з білизною. Зірвані з кріплень дошки і металеві бочки вискакували із спінених потоків. То тут, то там мелькали у воді голови і здійняті догори руки. Люди, яких безперервно шарпали і засліплювали хвилі, прив'язували корабельні шлюпки додатковими линвами, відсахуючись од балок, що плавали по палубі і могли в будь-яку мить когось покалічити.

У сірій імлі, майже перед самим носом «Фрама», раптом замаячила якась шхуна. Глибоко посаджена у воді, вона під усіма вітрилами впевнено краяла розбурхане море.

«А «Фрам» перевалюється, мов барило, — подумав із заздрістю Нансен. — Зате в льодах ми всім покажемо, як треба плавати. У тієї шхуни такий великий кіль, що вона недовго протрималася б там на поверхні».

— Кок застреливсяі Не витримав! — розітнувся раптом чийсь крик.

Фрітьоф метнувся на голос. Це репетував перестрашений Могстад.

— Що ти верзеш?

— Кров на стіні!

— Де?

— В камбузі.

— А тіло?

— Тіла немає. — Біля дверей матрос зупинився. — Нізащо не зайду туди! — прошепотів він, тремтячи від страху.

У камбузі було мов після землетрусу. Всю стіну над комином аж до стелі вкривали темні плями кольору закипілої крові. Кока не було.

Нансен став на порозі. Позад нього зупинився матрос, не сміючи далі й кроку ступити. Раптом він одсахнувся мов ошпарений. Керівник експедиції сміявся. Реготав нестримно, на все горло.

«І він з глузду з'їхав!» — блиснула Могстадові в голові страшна думка.

— Ходи-но сюди ближче, — мовив Нансен.

Не перестаючи сміятися, він провів рукою по кривавій плямі й облизав пальці.

— Та підійди ж і спробуй сам, яке смачне! — гукнув Фрітьоф.

Але, спостерігши жах на обличчі товариша, нахилився і підняв з підлоги велику розбиту банку, в якій залишилося ще трохи шоколаду.

Довго потім згадували на кораблі «кривавий бенкет» начальника експедиції під час сильного шторму, в який полярники попали на третій день після виходу з рідного порту.

Нансен не любив згадувати хвилин прощання. 24 червня 1893 року норвежці, як завжди, справляли Свято літа. На схилах гір і на вершинах усюди весело палали вогнища. Вся країна святкувала й веселилася. Але для Фрітьофа цей день був сумний і похмурий.

«Самотній ішов я з дому через сад на берег, де на мене чекав уже човен з «Фрама», — писав він у своїх спогадах. — Я залишив за собою все, що мав найдорожчого в житті. Що мене жде? Скільки мине років, поки я знову побачу своїх дорогих голубок і батьківщину? Чого б тільки не дав я за те, щоб повернутись іще хоч на хвилину! У вікні моя донечка Лів безтурботно плескала в долоньки. Щасливе дитя, ти ще не знаєш, яке складне і мінливе людське життя. Човен мов стріла помчався по гладіні фіорду. Починалася подорож, у якій ми ризикували життям, якщо не чимось іще більшим. «Фрам» нетерпеливо стояв під парами у затоці Пінервікен, чекаючи тільки на сигнал… Посилаю останнє прощання моїй домівці там, на мисі. Переді мною у променях сонця блищить фіорд, довкола — сосни й смереки, смарагдові луки, обрамлені вдалині лісистими пагорками. Довго ще я бачив у підзорну трубу білу постать, що мріла на лаві під деревом… То були найтяжчі хвилини за весь час моєї подорожі».

На Баренцовому морі «Фрам» легко, ніби нехотя, розштовхував перші крижини. Чим ближче підпливали до Нової Землі, тим льодові заслони ставали грізніші. Перед протокою Югорський Шар Свердруп, що кермував кораблем, не витримав.

— Спробуємо? — запитав він Нансена.

За хвилину пролунала команда, подана до машинного відділу.

— Повний вперед!

— Румб ліворуч!

— Єсть, румб ліворуч, — обізвався, мов луна, стерновий, перекидаючи ручки керма.

З труби бухнули густі клуби диму. «Фрам» рушив у свою першу атаку на льоди. Ткнувся носом у край крижаного поля, на мить піднявся, завмер — і осів під гуркіт розтрощуваної криги. Високо вгору вдарили фонтани води, змішаної з крижаними уламками.

— Малий назад! — пролунала комапда, а за хвилину знову: — Повний вперед!

Крига слухняно розступалася під важким носом корабля.

«Фрам» виправдав надії. Він ковзає по льоду, мов жирна галушка по тарілці», — занотував, радіючи, Фрітьоф через кілька днів.

І ще не раз під час подорожі він зітхав:

— От якби міг побачити це Арчер!

Розділ двадцять п'ятий ФАТАЛЬНА ТРИНАДЦЯТКА

Льодове хрещення корабля було урочисто відзначено розкішною вечерею. До кают-компанії раніше, ніж завжди, почав сходитися незвичайний екіпаж цього незвичайного корабля. Ось показалася широка, розчесана на боки борода Свердрупа. Від часу гренландської подорожі скроні капітана посріблила сивина, але його сміливий погляд був усе такий же бистрий. Як капітан — «перший після бога» на кораблі, — він окинув очима святковий стіл, проконтролювавши, чи й тут усе в порядку.

За ним прийшов його молодечий помічник Сігурд Скотт-Хансен. Побачивши капітана, Хансен виструнчився, хоч між ними були товариські стосунки. Це була давня звичка, прищеплена йому у військово-морському флоті, звідки він звільнився, щоб узяти участь в експедиції. Хансен виконував іще обов'язки метеоролога. Він мав вимірювати і земний магнетизм, а також вести астрономічні спостереження, яким Нансен надавав великого значення.

Почувши, як раптом заскрипіли обоє сходів, що вели з палуби до кают-компанії, полярники перезирнулися і вибухнули сміхом. У широко відчинених дверях з лівого і з правого боків водночас з'явилися дві постаті. Це були перший механік «Фрама» Антон Амундсен і стерничий Теодор Якобсен, які не поступалися один одному могутньою будовою тіла. Важили понад сто десять кілограмів, хоч були зовсім не опасисті.

Амундсен, найстарший за віком серед екіпажу, тримався рівно, мов свічка. «П'ятнадцять років служби у військово-морському флоті залишають на людині якийсь слід», — задоволено казав він, пишаючись своїм минулим. Досвідчений полярний стерничий Якобсен, небалакучий, спокійний і неповороткий, мов ведмідь, завжди вдивлявся у далечінь і, здавалося, навіть за столом у кают-компанії бачив лінію заслоненого торосами обрію.

За ними поквапливо дріботів Юелл, він завжди кудись поспішав. Стерничий за фахом, Юелл в експедиції виконував обов'язки кока.

Перед відплиттям Нансен домовився з екіпажем, що в камбузі працюватимуть по черзі всі без винятку. На «Фрамі» ніхто не відмовлявся від будь-якої роботи: заступник капітана, коли треба було, брав сокиру або швабру, тесляр чи черговий матрос залюбки носили вугілля і допомагали провадити метеорологічні спостереження. Але роботу в камбузі ці морські вовки сприймали, як кривду і приниження. Із спроб наділити нею усіх потроху нічого не вийшло, оскільки не кожен мав до того здібності.

— Фрітьоф відпадав. Він заморить нас голодом. Хто ж не знає, що він живе святим духом.

— Свердруп також неперебірливий у їжі; райське життя має його дружина.

— Скотт-Хансен, призвичаєний до материної опіки, не мав навіть уявлення про те, як готувати страву, — жартували полярники.

Отож усі одностайно обрали на кока чоловіка, який краще за інших знався на таємницях готування смачних та різноманітних страв. Адольф Юелл був неперевершений у складанні меню, і члени екіпажу заздалегідь визначили «святкові дні», в які він міг найповніше продемонструвати свої здібності.

У кают-компанії одразу стало тісніше, коли сюди ввалився здоровань Педер Хенріксен. Двадцять років тому чотирнадцятилітнім хлопцем він утік з дому і відтоді зв'язав своє життя з морем. Спочатку поступив на китобійне судно, маючи намір оволодіти професією гарпунера. А коли піднявся на борт «Фрама», мав уже за плечима чотирнадцять походів у Північний Льодовитий океан.

Гучний сміх біля порога сповістив про появу Хенріка Блессінга. Веселий, жвавий, він був наймолодший учасник експедиції. «Всі домагаються моєї прихильності», — жартував він часто, бо як лікар мав у своєму розпорядженні весь, хоч і невеликий, запас спирту.

— Ти так гупаєш чобітьми, як на військовому параді, — глузливо привітав Хенрік високого блондина, що ввійшов услід за ним.

Ялмар Юхансен, що виконував на «Фрамі» обов'язки кочегара, ще два роки тому був поручиком і служив у піхоті. Він скинув мундир, щоб здобути вищу освіту в Крістіанії. Нансенові сподобалася його жадоба знань. Крім того, обидва мали ще й інші спільні інтереси. Юхансен був відомий спортсмен і багаторазовий чемпіон Європи з гімнастики. Почувши про плани Нансена, він одразу став палким прихильником їх, як, зрештою, і багато інших його співвітчизників.

— Якщо всі місця вже зайпяті, — заявив він Нансенові, — візьміть мене за кочегара. Сили в мене досить. Згоден на будь-яку роботу, аби тільки взяти участь в експедиції.

Інші члени екіпажу були теж досвідчені люди. Петерсен — коваль і механік, кілька років служив у норвезькому флоті, Нурдаль — електрик, доглядав за машинами і керував освітленням на кораблі, Могстад, що так перестрашив бідну Єву, мав «золоті руки». Він усе вмів робити — і випекти хліб, такий смачний, як домашній, і полагодити будь-який механізм, чи то годинник, чи парову машину.

Нансен не був забобонний, не боявся числа тринадцять. Хоч на судні була вже повністю укомплектована команда з дванадцяти чоловік, він не вагаючись узяв мало не в останню хвилину ще одного — тринадцятого. Переговори тривали недовго. Спокійний, завжди усміхнений Берн Бернтсен піднявся на судно в Тромсьо з твердим наміром узяти участь у незвичайній експедиції.

— Такої оказії не трапиться мені вдруге в житті, — сказав він з чарівливою щирістю.

Нансен покладався на своє знання людей. І за годину «Фрам» одчалив од берега з «фатальною тринадцяткою» на борту.

^{Команда «Фрама» у повному складі: вгорі зліва направо: Блессінг, Нурдал, Мугста, Хенріксен, Петтерс, Юхансен. Сидять: Бернтсен, Скотт-Хансен, Свердруп, А. Амундсен (з собакою), Якобсен, Нансен, Юелл}

Розділ двадцять шостий «ЦЕЙ ЧОЛОВІК — НЕ НАЧАЛЬНИК!»

Нансен нетерпляче ждав зупинки в Хабаровці. Тільки-но до «Фрама» причалив човен з мисливцем Тронтхеймом, Фрітьоф засипав його запитаннями:

— В якому стані крига на Карському морі? А собак дістали для нас?

Але Тронтхенм не квапився з відповіддю. Він уважно роздивлявся довкола ясними, вицвілими очима, з насолодою, поволі сьорбаючи гаряче какао. Давно він не бачив стільки земляків. Його батько, норвежець, здавна оселився у цих місцях. Мисливець був замкнутий, небалакучий, а коли щось казав, то зважував мало не кожне слово.

— Я вже побоювався, що ви не припливете. Кінець липня — це в нас пізня пора. Вам пощастило, мисливці саме повернулися із східних берегів острова. На морі немає криги. Собаки теж на місці, здорові.

І замовк, ніби вичерпав увесь свій запас красномовства.

Нансен слово по слову ледве витягнув із цього мовчуна, яких труднощів зазнав він із своїми людьми, поки дістався до Хабаровки. Нансен давно просив відомого російського мандрівника барона Толля дістати йому витривалих, придатних для полярної експедиції східносибірських псів. Барон доручив своєму приятелеві Тронтхейму доставити Нансенові тридцять чотири міцних, витривалих собаки. Нелегко було провести їх через пустельні на той час простори Сибіру. Подорож тривала понад три місяці. Тронтхейм пригнав також стадо північних оленів, що налічувало чотириста п'ятдесят голів. Цей караван, у якому були й жінки та діти, посувався, кочуючи дуже повільно. Довідавшись, що на Печорі спалахнула епідемія серед собак, Тронтхейм не вагаючись одразу змінив дорогу і провів караван через глуху тайгу, хоч це був і довший шлях. Мисливець розумів, що підвести експедицію не можна.

Перша спроба Нансена керувати упряжкою була невдала. Десять чудових, сильних псів, запряжених у сани, одразу відчули недосвідчену руку погонича. Вони наввипередки з вітром погналися за якимсь псом-приблудою. Не допомогли ні удари бича, ні крики. Тронтхейм кинувся на поміч Нансенові, але ошалілі собаки зупинилися лише тоді, коли перша пара вскочила в бистру річку.

Через кілька днів Тронтхейм знову з'явився на судні. Його бліде, обрамлене рудою бородою обличчя було засмучене. Він довго шукав слів, доки нарешті видушив із себе:

— Навіщо ти нас обманював? «Цей чоловік — не начальник», — сказали мені якути про тебе.

— Чому це? — здивувався Нансен.

— Вони бачили, як ти разом з усіма носив на палубі мішки з вугіллям. Цього не робить жоден керівник. Це їм просто в голові не вкладається! Даремно я тлумачив їм. Не вірять!

Тронтхейм і сам не приховував свого подиву. Цілковита рівність між усіма учасниками експедиції на цьому дивному кораблі виповнювала його пошаною. Досі він ніколи такого не бачив.

Розстаючись з полярним мисливцем, Нансен урочисто вручив йому подарунок короля — велику, важку золоту медаль на широкій блакитній стрічці. На одному боці медалі було написано: «Оскар II — король Швеції і Норвегії». На другому: «В нагороду за самовіддану діяльність — Л. І. Тронтхеймові». До цього було додано ще диплом за підписом Фрітьофа Нансена.

— Такого я не сподівався. Це буде пам'ять на все життя мені і моїм дітям. Усі мені заздритимуть, — сказав мисливець, не в змозі приховати свого хвилювання.

В останню хвилину йому передали завинуту в непромокальне полотно пачку з листами учасників експедиції до близьких у Норвегії.

— Можете бути певні, я постараюся доставити листи до поштового відомства у Тобольську якнайшвидше. Хіба що сам загину в дорозі, — сказав просто Тронтхейм.

Відлюдько-мисливець навіть і в гадці не мав, яке велике значення мали його слова для мандрівників. Кожен з них усвідомлював, що ця пошта була остання, що багато часу мине, поки знову трапиться така нагода. Місяці чи роки? І скільки тих років? У ту хвилину, коли «Фрам» відчалив від сибірського узбережжя, урвався його останній зв'язок із світом.

Подальша дорога на схід, по незнаних водах, між скелястих острівців протоки Югорський Шар багато в чому нагадувала лотерею. Ніхто не знав, чи достатньо глибокий канал, у який заходив «Фрам», чи не перетне йому раптом крига дорогу назад. Нансен гнав від себе думку про те, що, може, доведеться зимувати вже тут, перед виходом у відкрите Карське море, яке страхало не одного моряка. Хто ж міг поручитися, що наступне літо буде ласкавіше, що через рік крига дасть можливість просунутися вперед?

Для страхування перед носом корабля завжди плив моторний човен. Та й тут не обійшлося без пригод. Якось у ньому сидів з одним матросом Нансен. Капризний мотор, який завдав їм уже чимало клопоту, раптом пирхнув, вистрілив і жбухнув полум'ям. За хвилину горів уже гас, розлитий на дні човна. Вмить зайнялася бочка з пальним.

На «Фрамі» зчинився переполох. Екіпаж ніяк не міг допомогти.

— Стрибайте у воду! — кричав Свердруп на все горло у рупор.

Але така порада була не до душі Нансенові. Він не хотів навіть бочки викинути. Обпікаючи руки, вилив з неї пальне у море. На поверхпі води посеред крижаних брил затанцювало полум'я — то було моторошне видовисько. Брудний, обгорілий Нансен мав такий вигляд, ніби вискочив із самісінького пекла, але човна він усе ж таки врятував.

Вхід у ворота Карського моря сповнив керівника експедиції новою надією. Одразу ж за смугою грізних торосів понад узбережжям тяглася водна просторінь. Але як до неї дістатися? «Фрам» був не такий потужний, щоб подолати крижаний бар'єр. А тут іще, мов на зло, перед кораблем стала непроникна молочна запона туману, зупинивши його на цілих три доби. Постій Нансен використав, щоб зійти на берег півострова Ямал.

«…Довкола гола рівнина… Жодної звірини, лише кілька перелітних птахів. Лікар експедиції, що кохається в ботаніці, знайшов тільки два зразки рідкісних квітів… Наступного дня з імли показався невеличкий човен, а в ньому два кремезні чоловіки. Ненці. Ми запросили їх до себе в гості, нагодували, обдарували. Це були останні люди, яких ми зустріли по дорозі до полюса», — згадував Нансен у щоденнику подорожі.

Через п'ять днів, у середині серпня, весь екіпаж висипав на палубу. Всі були такі збуджені, що не звертали уваги навіть на страшенну хитавицю. Вони пливли — це найважливіше. Їх зустріло вільне від криги Карське море.

— Повний вперед, для нас важлива кожна миля, — вимагав Нансен, який не відходив тепер од Свердрупа, весь час розглядаючи в підзорну трубу горизонт.

Скільки сягало око, аж до самого крайнеба, бігли високі, розгойдані хвилі. Невже мали рацію ті, хто так багато говорив про легкий доступ до полюса?

Та радість тривала недовго. За кілька днів міф про море без криги розвіявся. В далечині грізно забіліли скуті морозом величезні крижані поля.

— Змінити курс! Попливемо на південь, до берегів Сибіру і вздовж них далі на схід, — така була ухвала.

Через два тижні після того, як «Фрам» вийшов з Югорського Шару, раптово піднялася температура, колір моря став брунатний. До Північного Льодовитого океану широким могутнім потоком вливалися каламутні води ріки-велетня — Єнісею.

Розділ двадцять сьомий ОЛЕНЯЧИЙ ОСТРІВ — ОСТРІВ НЕСПОДІВАНОК

— Там по льоду бігає чудове свіже м'ясо, без риб'ячого запаху. Більш нічого не казатиму вам… — обізвавсь якось уранці кок, частуючи товаришів тюленячими котлетами, що вже всім стояли поперек горла.

В кают-компанії усі, як по команді, відсунули страву, забряжчавши посудом. Полярники зрозуміли, на що натякав Юелл, і один за одним кинулися до виходу на палубу, хапаючи на ходу рушниці. Всім уже остогид присмак моря у стравах.

Юелл казав правду. На близькому острівці, не зазначеному навіть на карті, в долинці спокійно й розмірено нахилявся і піднімався рясний ліс рогів. У Нансена аж очі заблищали на таке видиво. Свердруп з насолодою потягнув носом повітря, ніби вже почув запах оленячої печені, щедро политої жиром. Не чекаючи команди, гуртом заходилися спускати на воду човна. Всі, хто був на той час вільний від роботи, зійшли в нього з рушницями в руках. Але острів, до якого причалили мисливці, як виявилося, був сповнений несподіванок. Полярники вийшли на берег, а оленів і слід прохолов. Немовби під ними розверзлася земля.

— Куди ж вопи в дідька поділися? Не провалилися ж під скелі, — незадоволено бурчав Нансен, видираючись на свіжозритий копитами пагорок.

— Невже їх було так багато? Може, то нам тільки здалося? Та й острівець, правду кажучи, невеликий… — почав було Юхансен і раптом замовк.

Віддалік, у широкій долині, знову спокійно паслося велике стадо оленів. Самці, стоячи на варті, щохвилини підносили голови з крислатими рогами й пильно дивилися на всі боки, ніби відчуваючи небезпеку.

— Я підберуся цією улоговиною, а ви ставайте в цеп і замкнете їм вихід на схід, — прошепотів Нансен і, низько пригнувшись, побіг вузьким руслом пересохлого струмка.

І одразу стишив біг. На його черевики й штани налипла товстим шаром в'язка глина. Улоговина ставала дедалі мілкіша. Нансенові довелося повзти, часом по гострому камінню, що стирчало з болота. Вартовий олень частіше й частіше поглядав у його сторону. Раптом усе стадо зірвалося й помчало геть. Цокіт ратиць на скелях віддалявся на захід. Але Фрітьоф не хотів поступатися. Не зважаючи на втому, він уперто йшов по оленячих слідах. Та все марно. Стадо то показувалося вдалині, то знову пропадало з очей. Надвечір до Нансена приєднався Свердруп, якого звірі також не підпускали на відстань пострілу.

— Пошили нас у дурні… — почав було Свердруп і урвав мову.

У присмерку надвечір'я перед мисливцями несподівано вигулькнули на перевалі два олені.

— Стріляй, — ледь ворушачи губами, прошепотів Свердруп.

«Легко йому казати», — майнула в Нансена думка. В сутінках він не бачив навіть мушки на стволі. Одначе два силуети так виразно вимальовувалися на тлі неба, що він натиснув на курок. Схибив. Про це засвідчив тупіт ратиць.

На світанку, цокаючи зубами, обидва невдахи-мисливці повернулися пригнічені до човна, кленучи на всі заставки острів. Раптом з-за пагорка знову вискочила на них пара пишних оленів. Нансен двічі вистрілив не цілячись. Обидві тварини повалились на землю, але не встигли мисливці, радісно вигукуючи, добігти до них, як вони схопилися і великими стрибками подалися на південь. Це вже було занадто. Охоплений мисливським азартом, Фрітьоф кинувся за оленями. Він скочувався по схилах, падав, тримаючи над собою рушницю, щоб не забився болотом ствол, і нарешті вистрілив сидячи; уже так стомився, що не мав навіть сили підвестися й підійти до забитих звірів. Отямився він, почувши голоси товаришів.

А от Юхансенові й Хенріксенові сьогодні неабияк поталанило. Вони вполювали не тільки оленя, а й двох білих ведмедів.

— Коли ж це ви встигли стільки набахкати? Ми ось майже цілу добу даремно ганялися, — Нансен меланхолійно подивився на свій замазаний глиною й подертий на гострому камінні одяг.

— Ніколи ще мені такого не траплялося. Перший ведмідь несподівано вискочив на нас із-за скелі, — розповідав збуджений Юхансен. — Він упав за першим пострілом. Чудовий екземпляр, такий здоровенний. Залишили ми його і пішли далі шукати оленів. Нам залоскотало в ніздрях те м'ясо без запаху риб'ячого жиру. Але ж і чутливі ці звірі. Вбили тільки одного. Повернувся я назад, іду собі спокійно до ведмедя, щоб вительбушити його. Здалеку мені видалося, ніби він здригнувся. «Що за чортовиння?» — думаю собі. Для певності послав йому ще одну кулю. Вчить же нас Фрітьоф, що обережність ніколи не завадить. Отож приглядаюся уважно: ведмідь лежить нерухомий. Ну, все гаразд. З ножем у руці підходжу ближче, ладнаючись уже здирати шкуру. Дивлюсь і сам собі не вірю. Думав, що мені в очах двоїться. Перед самим моїм носом, за якихось тридцять кроків, лежить на боку один ведмідь, а поруч — другий. А що якби я ото не вистрілив і, хапнувши звіра за вухо, збудив його?

Свердруп уполював тільки лиса. Чвалав змучений і байдужий.

— Зате моя здобич при мені, а ви, може, ще тільки вихваляєтесь, — намагався він жартувати.

Проте Нансен не слухав його. Вже кілька хвилин він прислухався, зачувши якийсь новий, підозрілий звук. Раптом зірвався і побіг до моря. Кам'янистий пляж гудів під ударами хвиль, які своїм шумовинням сягали вже за човен, зіштовхуючи його з берега. Ще мить, і вони могли затягти його у відкрите море. Люди кинулися в крижану воду і ледве витяглії човен назад на берег. Продовольство, ковдри і куртки вже підхоплювала розгойдана хвиля.

«… Хліб, просякнутий солоною морською водою, — згадував Свердруп, — та щедро присипаний дрібним піском, був не дуже смачний, проте ми його стеребили до останньої крихти, а точніше було б сказати — до останньої галушки. Випотрошили здобич і занесли її частинами до човна, виливши з нього воду. Промерзли ми до кісток і зголодніли».

Розділ двадцять восьмий НЕ КАЖИ «ГОП», ПОКИ НЕ ПЕРЕСКОЧИШ

Човен мов стріла вимчав з малої затоки.

— Мало не вскочили в халепу, — зітхнув Хенріксен, налягаючи на весла.

— Не кажи «гоп», поки не перескочиш, — застеріг його Нансен.

— Невже Юелл не власкавить нас за це м'ясо додатковою чашкою какао? Як ви гадаєте?

— Гаряченького, такого, знаєте, щоб аж губи обпікало.

— А потім прямо на койку — і спати! Заслужили ж ми на відпочинок, — мріяли вголос мисливці.

«Я раптом відчув, — пише далі Свердруп у своїх спогадах, — що швидкість шлюпки якось дивно зменшується. Щодуху налягаю на весла, товариші теж гребуть з усіх сил, а човен ні з місця, мовби став на якір. Море кипить довкола. Фрітьоф, що сидів за стерном, також зауважив щось недобре. Він змінив напрямок, намагаючись півколом пройти відстань між берегом і «Фрамом». Але якась потужна течія весь час відносила нас назад, на скелі.

— Ану, хлопці, дружно! Раз, два, три! Раз, два-а, три-и-и!.. — гукає Фрітьоф.

Я бачу, він аж зблід.

Ми веслуємо з усіх сил. Здається, м'язи от-от лопнуть. А човен рухається повільно-повільно, мов прив'язаний. Вахтовий матрос на «Фрамі» спостеріг, що з нами діється щось негаразд, зчинив тривогу. З корабля нам викинули канат з поплавцем — нічого більше не могли зробити. Але відстань між нами і канатом не зменшувалася, хоч ми не могли вже перевести духу і трималися з останніх сил.

— Хлопці, вірьовка вже близько — за три корпуси човна. Дужче, разом!.. — кричить Фрітьоф.

— Два корпуси, півтора, один метр! — горлає він мов навіжений.

Я перелякався не на жарт. Завжди такий спокійний, урівноважений, Фрітьоф зараз був ніби сам не свій — щось страшенно нажахало його.

— Тримаю! — відгукнувся з носа Юхансен.

З полегкістю пускаємо весла. І раптом знову розпачливий крик:

— Канат порветься, веслувати далі! Веслувати!

Як заведені, ми знову затиснули на руків'ях задерев'янілі, намуляні до крові пальці. Не знаю, чи зібралися б ми на силі, якби нам у вухах не лунав тривожний голос Нансена:

— Натисніть, ще натисніть, хлопці!

Нарешті ми дісталися до борту, і товариші зустріли нас радісними вигуками. Але довго ще жоден з нас не мав сили вилізти по трапу на палубу.

Ми так і не збагнули, що сталося. Тільки Фрітьоф одразу зрозумів, що нас підхопила потужна течія Єнісею.

Ще б трохи — і був би нам каюк. Ми чудом уникли катастрофи».

Одначе не тільки «Оленячий острів», так назвали його полярники, був повен несподіванок. Море навколо нього також було якесь незвичайне.

З труби «Фрама» валили чорні клуби диму, машина працювала на повну потужність, вітрила надималися під натиском сильного вітру, а судно ледь рухалося.

— Хай йому дідько! Що за притичина? — не витримав Нансен, запитливо дивлячись на Свердрупа. — Тут же нема течії Єнісею, а щось гальмує.

— Звісно, не течія! Це мертва вода. Дуже рідкісне явище. Я читав про неї у навігаційних книгах. Мені й на думку не спадало, що доведеться на власній шкурі відчути її силу.

— Що ж воно таке? — нетерпеливився Нансен.

— Поглянь-но уважно, — почав пояснювати йому Свердруп, — тут уся поверхня моря покрита тоненьким шаром прісної річкової води з того ж таки Єнісею. Вона не змішується з солоною, морською, а мовби ковзає по ній. Саме оцей шар і «приклеївся» до корпусу нашого судна, яке змушене тягти його за собою. Через це ми й пливемо так повільно.

За інших обставин спостереження чогось такого незвичайного і нового захопило б Нансена, але зараз він кляв мертву воду на всі заставки. Кожна година зволікання загрожувала передчасною зимівлею біля берегів Азії, а не у відкритому океані. Нерви його були напружені до краю. Він не спав, не їв. Адже вирішувалася доля експедиції.

Через два дні перед самим носом корабля раптом здибилася хвиля, наче викинута якимось підводним виром, і слухняно вляглася вздовж обох бортів. Звільнений від тягаря, «Фрам» легко подався вперед. Мертва вода, це прокляття корабля, покинула ного так само раптово і несподівано, як і облягла.

Вночі з дев'ятого на десяте вересня ніхто з екіпажу не зімкнув очей. Стовпившись біля бортів, усі мовчки ждали чогось. Сповнену гарного настрою тишу порушив нарешті триразовий салют гарматки, встановленої на носовій палубі. На щоглі підняли прапорці.

— Поздоровляю вас на мисі Челюскіна! — залунав гучний голос Нансена. — Досі тільки одне судно побувало в цих водах — «Вега» Норденшельда. Наш «Фрам» — другий в історії Арктики корабель, що досяг цієї крайньої північної точки материка Азії.

П'ять днів ще плив «Фрам» уздовж сибірських берегів і нарешті повернув на північ у напрямку Новосибірських островів. Мрія Нансена здійснилася. Вже було перейдено сімдесят сьомий градус північної широти, а перед судном усе ще простягався вільний від льодів океан.

«Чи може хто в Норвегії думати, що ми досі пливемо без перешкод? Яким щастям було б сповістити наших співвітчизників про це, — занотовує Нансен, линучи думкою на батьківщину. — А може, мені ще цієї зими пощастить досягти полюса?»

Цими мріями жив весь екіпаж. Але за два дні і їх розвіяв, мов дим, страшний струс корабля. Крига! Далі дорогу загородив білий склистий бар'єр. Він був неподоланний. Перед «Фрамом» аж до обрію тяглися зімкнуті між собою величезні білі поля. Не минуло після цього й п'яти днів, як водні канали довкола судна звузилися, зімкнулись і взялися льодом.

Почався дрейф «Фрама»…

Розділ двадцять дев'ятий «МИ ЖИЛИ, ЯК НА ПОРОХОВІЙ БОЧЦІ»

«… Корабель тріщав і стогнав, мов проклятий, Я думав: ще одна така атака, і йому кінець. Я ніколи не чув на континенті звуків, хоч трохи схожих на гуркіт льоду, що напирав на судно.

Хряскіт, гук, глухі, розпачливі стогони. Ці пронизливі, нестерпні звуки то піднімалися, то затихали, але не завмирали зовсім, бо вслід за ними долинали вже нові, ще дужчі. Цей голос безмежних просторів скутого кригою океану був такий могутній, що, здавалося, його має почути весь світ. У будь-яку мить крига могла розчавити судно, ослаблені кріплення якого загрозливо тріщали. Цей тріск зливався з сухим лусканням, ніби в лісі ламали галуззя. Ми жили, як на пороховій бочці… Вода просочувалася спочатку поволі, потім дужче і нарешті почала прибувати в трюмах. Весь екіпаж стоїть при помпах, і так уже вісімнадцять місяців. Удень і вночі без хвилини перепочинку. День і ніч. Ніч і день».

Фрітьофові вчувався ще грім крижаних торосів, які розтрощують судно, коли він одірвався од сторінок щодонника Де-Лонга, керівника експедиції, що вирушила в Арктику на кораблі «Жаннетта». Погляд його мимоволі пробіг по затишній, світлій каюті. Затримався на зручному кріслі, що стояло біля койки, на великому портреті Єви і Лів на стіні. Ще хвилину він напружено вслухався. Ніщо не порушувало тиші заснулого судна, крім рівного, спокійного дихання товаришів. Тільки час від часу хтось зітхне, захропе або важко перевернеться з боку на бік. Приглушені товстою стелею чулися вгорі розмірені кроки вахтового, що спокійно походжав по палубі.

Від грубки в кают-компанії йшло дрімотне тепло.

Нансен на мить заплющив очі. Просто неможливо повірити і зрозуміти, усвідомити, що тут, де оце зараз дрейфує вмерзлий у крижані тороси «Фрам», якихось дванадцять років тому люди зазнали тяжких мук, що недалеко затонула розчавлена крижаними лещатами «Жаннетта». Громаддя торосів і тепер атакують «Фрам», але судно переможно витримує їхній натиск.

Досі все йшло так, як передбачав Нансен. Під час атаки крижаних торосів заокруглений корпус корабля спочатку ривками, а потім уже плавно піднімався вгору.

Зручно і приємно жилося в теплих, освітлених електрикою каютах. Після того, як спинили парову машину, на палубі одразу встановили великий вітряк, що рухав динамомашину для зарядки акумуляторів. Їжа була смачна, поживна, урізноманітнена свіжим ведмежим м'ясом. Усі працювали охоче. Наукові спостереження й вимірювання провадилися на «Фрамі» так само ретельно, як і в найкращій обсерваторії далекої Великої землі. Вільний час кожен проводив як хотів. Книжок у бібліотеці не бракувало. Один читав, другий писав спогади, інший щось робив у майстерні. Весь екіпаж багато часу приділяв спортивним тренуванням, лижним походам, стрільбі, метанню гирі. Час від часу полярники виходили на полювання. Щоразу за багато накритим столом у кают-компанії лунав безтурботний сміх людей, які добре відпочили, були ситі, задоволені і собою, і своєю долею.

А як було там, на «Жаннеті»?.. Тривога, страх, вода в трюмах, день і ніч тяжка робота біля помп.

На «Фрамі» цілу зиму жодного разу не довелося застосовувати помпи. На самому дні, під помостом машинного відділу, трохи збиралося води. Раз на місяць у тому місці вирубували кілька відер льоду — ото й увесь клопіт,

І знову Нансен мов зачарований схилився над сторінками щоденника.

Після загибелі «Жаннетти» потерпілі дісталися в човнах до невідомих берегів Сибіру. Вони навіть не мали жодної карти цього краю. Звідси Де-Лонг і почав свій останній похід. Похід у безвість.

Останній вмер Де-Лонг.

Брязкіт посуду на кухні повернув заглибленого в читання Нансена до дійсності. Корабель пробуджувався зі сну. Того ранку Нансен через силу ковтав свіжоспечену хрумку булочку й запашне гаряче какао.

Розділ тридцятий ВЕДМЕЖІ ОДВІДИНИ

— Тихо! Тихше, ради бога!

— Чого? — жартівливо, як завжди, спитав лікар та й затнувся.

З-за висріблених місячним сяйвом крижаних брил, куди показувала рука, висунувся якийсь звір. Він ступав легко, нехотя. Його ледве можна було відрізнити від навколишньої білизни. Часом він зупинявся, підносив угору писок, мовби лічив міріади зірок, що мерехтіли на чорному тлі неба, нюшкував і поволі рушав до людей, що мов зачаровані стояли біля намету.

— Тихше, не налякайте його. Біжу по допомогу на судно, — прошепотів лікар і обережно навшпиньках побіг, не звертаючи уваги на Юхансена, що намагався пошепки спинити його:

— Не ходи, це далеко!

Ведмідь, усе дужче потягуючи носом повітря, пришвидшив ходу. Можливо, вітер доносив до нього від намету приємний замах смачного сніданку?

Лікар нерішуче зупинився. Справді, до «Фрама» надто далеко. Забувши про небезпеку, він побіг назад до товаришів. Для ведмедя цього було досить. Помітивши, як щось утікає, він кинувся в погоню.

— Кричи, кричи щосили, — зарепетував Юхансен, розмахуючи руками, наче вітряк крилами.

Хансенові не треба було повторювати двічі. Колись він читав про те, що в такий спосіб можна злякати ведмедя. Але на цього звіра загрозливі окрики не справили ніякого враження. Юхансен дужче стиснув у руці лом, Хансен ухопив сокиру, а Блессінг якусь палицю. Вони намірилися дорого віддати своє життя.

Поволі, пліч-о-пліч, вони почали відходити в напрямку судна. Їм здавалося, що воно тепер далеко — за сотні кілометрів. Раптом ведмідь, весь час принюхуючись, зупинився біля намету. Уважно обнюхав ящик з інструментами, лопати, брезент. І, ніби пересвідчившись, що всі ці речі не їстівні і їх не проковтнеш навіть на голодний шлунок, знову кинувся вслід за людьми, які втікали щодуху, їхні розпачливі крики випадково почув на кораблі Хенріксен. Побачивши, що діється, він улетів до кают-компанії, де Нансен із Свердрупом змотували канат для зондування.

— Ведмідь! — закричав він. — Ведмідь!

Усі миттю вискочили на палубу, вхопивши на бігу рушниці. Нансен так рвучко кинувся на допомогу, що через кілька кроків зашпортнувся і гепнув на лід. Підхопився він саме враз: стомлені втікачі вже сповільнювали біг, а ведмідь наддав ходу. Несподівана поява Нансена приголомшила звіра. Він раптово спинився, проїхавши на закостепілих лапах, мов на санях, ще кілька кроків.

Цієї хвилі заціпеніпня звіра для Нансена було досить.

Усі втішалися здобиччю. Тільки кок прийняв її невдоволено.

— Гляньте, яка худорба, — мовив він розчаровано. — Не варто було й морочитися. Сама шкура та кістки. Ну, з чого тут вимудруєш котлети?

Юелл мав рацію. Шлунок у небораки був порожній. У ньому знайшли тільки шматок паперу з упаковки свічок, зірваний, видно, вітром з палуби корабля.

Поява білого ведмедя тут, у відкритому океані, далеко від материків, була великою несподіванкою для науки. Ніхто пе припускав, що цар Арктики заходить так далеко на північ. Це було й застереженням. Від того часу всі, сходячи на кригу, добре озброювалися. Але білі ведмеді довго обминали корабель. І згодом, як то часто буває в житті, всі поступово забули про цю небезпеку. В грудні, під час полярної ночі, ніхто вже не пам'ятав про неї.

Не зважаючи на мороз, Хенріксен стояв на палубі без шапки і мовчки стирав долонею піт з лоба. З чуприни валила пара.

— Ну, розкажи нарешті! Як це скоїлося?

— Вгамуйте цих проклятих собацюг! Виють, наче з них живцем шкуру здирають.

— Та кажи ж уже, кажи! — закричали до нього з усіх боків.

Здоровань помовчав іще якийсь час, беручи себе в руки. Обвів очима товаришів, що оточили його тісним колом, і спинив погляд на ясно освітленому ліхтарем обличчі Нансена.

— Учора ввечері ти дивувався, чого це раптом пси почали страшенно гавкати. Пам'ятаєш? Я вийшов на палубу подивитися, що там сталося. Собаки всі як один рвалися з ланцюгів, вишкірювали ікла й гавкали. Чого? А хто його знає: темно ж, хоч очі повиколюй. Нічого не видно, нічого не чути. І я ліг спати.

— Ну й що? Ми це всі знаємо, — нетерпеливився Нансен. — Я цілу ніч не міг очей зімкнути.

Хенріксен знизав плечима.

— Вранці, як завжди, я спустив собак з ланцюга. Вони рвонули на кригу, не перестаючи валувати. Навіть їсти не захотіли. Трьох із них я не долічився. Занепокоївшись, я вхопив штормовий ліхтар. Від нього, щоправда, світла небагато, а все ж краще, ніж нічого. Тримаю ось так, — рука оповідача, окресливши велике півколо, зависла на мить високо в повітрі, — і біжу чимдуж на кригу довідатися, що там робиться. Дивлюсь і бачу — з темряви на мене суне вся зграя. А попереду — ведмідь. Я навтікача. Мої черевики, хай їм чорт, сковзають по льоду, паче ковзани, і такі важкі, мов каменюки. — Хенріксен відшукав очима в сутінках обличчя Свердрупа, який відвернув голову, ніби й досі не зрозумів, що йдеться про виготовлені на його замовлення і за його зразком черевики на дерев'яних підошвах. — Гепнувся, мов колода, на лід. Розумієте? — Слухачі наче по команді відскочили вбік, побоюючись, що захоплений розповіддю здоровань почне демонструвати їм, як усе це відбувалося. — Я підхоплююсь і чешу далі. Раптом чую, щось підскочило до мене збоку і — хап за черевик. Ведмідь. Мало не збив мене з ніг. Тримає міцно й сопе. В очах мені потемніло. Ну, думаю, кінець. Адже я навіть ножа не мав біля пояса. Я замахну вся ліхтарем і щосили як ударю його по голові, отак, — великий, як молот, кулак важко опустився на борт.

— Не бийся! — закричав лікар, відскакуючи. — Що я тобі поганого зробив?

Хенріксен знову витер піт, що й досі струмками котився по його чолу.

— Добре вам жартувати, — сказав він докірливо. — Ведмедеві, видно, добряче дісталось, бо скло розлетілося на друзки. Звір одскочив на кілька кроків, усівся на льоду і здивовано витріщив на мене свої хитрі зіньки. Так пильно дивився, що мені аж мурахи по спині забігали. Він на мене, а я на нього. Я — до борту, він — за мною. Я тоді як закричу на все горло: «Стріляйте! Стріляйте!» А ви хоч би що. Стоїте собі на палубі і спокійно дивитесь, як ця бестія полює на мене, щоб зжерти!

— Я стріляв… — почав було Могстад і затнувся.

— Тільки мимо, — докинув хтось глузливо.

— А я не міг, — перебив їх Нансен. — Розумієш, ствол рушниці був, як завжди, заткнутий корком. Я вириваю його, шарпаю замок, а набій не входить. Хтось заткнув ствол корком ще й з другого боку.

— І в мене було те саме! — понуро підтвердив Свердруп.

— Те саме! — перекривив його Хенріксен. — Якби я не встиг видряпатися сам на палубу, влаштували б мені гарний похорон. Еге ж?

— Навряд, бо ведмідь зжер би тебе, не лишивши й кісточок, — засміявся Нансен і потім уже серйозніше сказав: — Ще раз попереджаю вас, хлопці, ні кроку на лід без зброї.

Зрештою ведмеді до того знахабніли, що й на палубі не можна було показуватися без рушниці. Саме на палубі вони й схопили бідних трьох псів. На кризі, недалеко від «Фрама», було знайдено їхні рештки. Адже білому ведмедеві нічого не варто видертися по трапу на корабель.

Пізніше Нансен розповідав:

«Якось уночі ми побачили ще одного гостя. Білий ведмідь, напевне, як і всі інші, прямував до судна. Уздрівши по дорозі поставлений Свердрупом капкан, він обережно підійшов до нього. Серце нашого доблесного капітана, який спостерігав усе це, забилося жвавіше. Він аж палав од нетерпіння, очікуючи, коли лясне метал. Але ведмідь, виявилося, був хитріший. Він, не поспішаючи, обдивився з усіх боків дивний механізм, став на задні лапи, а передніми сперся мало не на самісінький спусковий гак. Його вабив вигляд і запах копченого сала — принади. Та хоч як йому хотілося скуштувати ласий шматок, він ще раз обережно обнюхав підпору, покивав головою, ніби схвалюючи людську винахідливість, і повільно потрюхикав до корабля. Це його й погубило. Зустрінутий салютом з чотирьох рушниць, ведмідь рухнув на лід. Очевидно, кожен із нас вважав, що це саме він влучив у звіра. Та хто б не влучив, а печеня була розкішна».

Майже щодня білі ведмеді нишпорили поблизу «Фрама». Якось уранці Юхансен убив одного велетня, а Хенріксен після обіду — другого. Та ось тривалий час клишоногі не з'являлися на судні. Юелл впадав у розпач, погрожуючи годувати всіх консервами. Але побачивши що це не впливає, він засмажив шматок сала і вивісив його на жердині за бортом, приманивши-таки зголоднілих ведмедів.

Розділ тридцять перший ЧИ Є ЩОСЬ ГАРНІШЕ ЗА ПОЛЯРНУ НІЧ?

«Ваше життя буде низкою самопожертв і мук. Ви слабуватимете на цингу. Жодній полярній експедиції не вдавалося уникнути цієї тяжкої хвороби! — страхали мене перед від'їздом, — пише Нансен у своєму щоденнику. — Але, досягши вже сімдесят дев'ятого градуса північної широти, ми й досі почуваємося чудово.

Ніхто не змарнів, не схуд, ні в кого не позападали щоки від виснаження — як то часто бувало у полярних мандрівників. Іноді мені аж соромно за нас. Досить прочитати будь-який опис полярних подорожей, щоб побачити, як багато довелося витерпіти тут іншим».

«…Я відчуваю, що ми ведемо битву в несприятливих умовах. Одна доба на цих широтах під час полярної ночі старить нас більше, ніж цілий рік, прожитий у будь-якому іншому місці багатостраждальної землі», — занотував у корабельному журналі керівник американської експедиції до Північного полюса доктор Еліша Кейн.

А нещасний Де-Лонг скаржився у своєму щоденнику:

«…Цей край створено для виховання мужності й терпіння… Ніде не навчишся терпінню так, як тут».

«Бідні люди, — думав Нансен. — Як я їм співчуваю! Ми на «Фрамі» досі не зазнали ще жодного з тих страждань, які випали на долю наших попередників. Полярна ніч, зненавиджена тими, хто зимував тут раніше, не викликав в мене такого почуття. Навпаки, я тут, мабуть, відмолодів. Так добре я ще ніколи себе не почував. Ніколи мені не доводилося так приємно проводити час і ніколи я так не боявся погладшати, як тепер.

Закінчивши роботу на кораблі, ми можемо безтурботно мчатися стрілою величезними, неосяжними крижаними просторами при не дуже сильному, як зараз, морозі. Довкола, скільки сягає зір, — безмежний білий простір, осяяний місяцем та незліченною кількістю зірок і помережаний довгими тінями від торосів. А там удалині, де пролягає смуга, кінчається виднокруг…

…Немає нічого гарнішого в природі за полярну ніч. Це країна снів, розквітчана найкрасивішими кольорами, які тільки може витворити людська уява. Найрізноманітніші відтінки цих ефірних барв поєднуються в якійсь предивній гармонії. Не можна помітити, де кінчається один і починається другий, а разом з тим усі цілком реальні. Стираються форми. Все таке делікатне, заворожене сонною музикою сяйва, ледь чутною мелодією, що виконується на приглушених струнах… Чи є щось величніше і водночас ніжніше, як полярна ніч! Забарвити її в яскраві, блискучі кольори — і вона втратить свою чарівність… Небо схоже на величезну баню. Темна синява зеніту ближче до обрію набуває зеленавого відтінку, потім лілового й фіолетового. По кризі снують летючі тіні, блідо-рожеві, на яких подекуди міняться відблиски згасаючого дня. Вгорі — зірки, вічний символ спокою. Вони заповідають тишу в природі. Це вірні друзі… На півдні вже піднімається червоний диск місяця.

…Ще хвилина — і полярне сяйво розгорне свої ефірні шати, що мерехтять сріблястою, золотою і червоною барвами. Форми їх міняються щохвилини. Ось величезна сяюча плахта збігається, ділиться на срібні кола, з яких струмують вогняні промені й відразу гаснуть. Ще за хвилину в зеніті ряхтять великі полум'яні язики, а на обрії з'являється блискучий пруг, що зливається з місячпим світлом».

Пригоди з ведмедями, льодові атаки, снігові бурі й шторми, люті морози при безвітряній погоді не перешкодили науковій роботі. Керівник експедиції був дуже вимогливий і не вибачив би ні собі, ні будь-кому найменшого недбальства.

— Ми поставили собі за мету дослідити незвідапі обшири Арктики і маємо виконати завдання якнайкраще, — неодноразово повторював Нансен своїм колегам. — Ця робота просто захоплююча, — додавав він відриваючись від своїх нотаток, щоб допомогти кому в роботі.

А роботи не бракувало.

Посеред зими морська течія, що несла кригу, змінила свій напрямок. Тепер вона гнала величезні маси криги не на північ, до полюса, а на південь. Течія описувала дивовижні дуги, робила петлі й зигзаги. Льодове поле, що полонило «Фрам», то цілими тижнями стояло на місці, то знову кружляло і зрештою поверталося назад.

Але Нансен утішав товаришів:

«Якби ми навіть не допливли до полюса, а опинилися біля берегів Європи, то й тоді наші спостереження та виміри були б сенсаційні й цілком достатні для обгрунтування доцільності нашої експедиції».

Розділ тридцять другий «ПРОТИ ТУГИ Я БЕЗСИЛИЙ»

Усі можливі на той час наукові дослідження, спостереження і виміри провадилися на кораблі регулярно і з великим ентузіазмом.

Вимірюючи глибини Північного Льодовитого океану, Нансен дійшов дуже цікавого висновку. Видатні гідрологи і спеціалісти-полярники на підставі теоретичних припущень одностайно твердили, що Льодовитий океан дуже мілкий. Повірив у це й Нансен, беручи в експедицію тільки дві тисячі метрів троса для зондування морських глибин.

— Це й так багато, — казав він Свердрупові. — Але ж ти знаєш, я завжди люблю все «на виріст».

Одного грудневого ранку підвішений до троса зонд не дістав дна. Нансен був у розпачі, але не поступився.

— Не може бути й мови про те, щоб припинити вимірювання, — рішуче заявив він. — Що будемо робити, питаєте? Ну певно ж, не опускатимем рук. Просто розплетемо дві тисячі метрів грубого троса, а потім з двох сталок зробимо одну довжиною чотири кілометри.

Своїм ентузіазмом він легко запалював товаришів. До роботи по черзі ставали всі, хто тільки міг. То було справжнє випробування терпеливості — риси характеру конче потрібної кожному полярпикові. Праця окупилася сторицею. Дослідники брали тепер проби дна з глибипи три і навіть чотири тисячі метрів.

Не меншою сенсанцією стало вимірювання температури води. Воно також спростовувало загальновизнану теорію про дуже низькі температури Північного Льодовитого океану. Виявилося, що під верхнім холодним шаром води міститься груба верства теплішої, а вже під нею температура знову спадає. Нансен, який завжди швидко робив влучні висновки, і тепер цілком слушно зауважив, що тепла вода в цьому «листковому пирогу» є, очевидно, якимсь не відомим досі відгалуженням Гольфштрему. Провадячи ці дослідження, треба було запастися неабияким терпінням. Вода, яку добували з різних глибин, миттю замерзала на морозі. Отож її одразу несли в камбуз і там чекали, поки розтане лід. Часто такі маніпуляції доводилося повторювати десятки разів тільки задля одного вимірювання.

Скотт-Хансен, якому найчастіше допомагали Юхансен і Блессінг, терпляче провадив серію геомагнітних вимірювань, що тривали іноді багато годин. На своїх колег, які поверталися промерзлі до кісток, з примороженими від дотику до металу пальцями, завжди чекав кок, щоб почастувати склянкою гарячого какао.

Темрява, що оповила все довкола, люті морози і одноманітне життя, в якому всі дні були схожі між собою, мов дві краплі води, — все це могло б зробити людей апатичними. Нансен і тут усе передбачив. Використовуючи кожну нагоду, він влаштовував свята, щоб хоч трохи урізноманітнити побут на кораблі: Новий рік, іменини учасників експедиції, якісь сенсаційні наукові відкриття — а їх не бракувало — ба, навіть народження щенят. Тринадцятого грудня улюблениця всього екіпажу Квік привела тринадцятеро щенят. По одному для кожного! «Такий день треба якось відзначити», — одностайно вирішили всі. Чим же відрізнялося свято від будня? Тут, на вісімдесятому градусі географічної широти, серед завжди однакового краєвиду, за тисячі кілометрів од батьківщини, від близьких? Звісно, тільки розкішним частуванням.

Урочисто відзначили на «Фрамі» також різдвяні свята. Каліграфічно написане на гарному папері меню оповіщало: суп з яловичих хвостів, рибний пудинг, пюре, полите топленим маслом, оленяча печеня з квасолею, горошком і смаженою картоплею; на десерт — печиво, варення, марципани, ананасові цукерки, тістечка ванільні і з кокосових горіхів, інжир та ізюм. Вибір напоїв був трохи обмежений: пиво, лимонад, чорна кава і цитриновий грог без жодної краплі алкоголю — так званий нансенівський напій.

— Життя прекрасне, — зітхнув після вечері Хенріксен, попускаючи пасок.

Інші мовчали, насолоджуючись запашним димом люльок і сигар, — у святкові дні вільно було курити в кают-компанії і в коридорах, а не тільки в камбузі, як у будні.

— Поїли ми оце тут, Фрітьофе, трохи краще, ніж у Гренландії, — зауважив, гладячи себе по животі, Свердруп.

Але Нансен удав, що не почув ущипливих слів приятеля.

Думкою він полинув далеко-далеко, аж до гарної вілли над фіордом, у якій на нього завжди чекав накритий стіл. Чого б тільки не дав він, щоб хоч на хвилинку побачити зараз Єву і Лів!

— Багато труднощів удалося мені подолати, — мовив часом Фрітьоф не без гордості, хоча скромність його, як і раніше, дивувала всіх, — але проти туги я безсилий. Тяжко тужу й анітрохи не соромлюся цього.

Помилково було б думати, ніби на «Фрамі» тільки те й робили, що захоплено полювали, смачно обідали і робили видатні наукові відкриття. У серці Північного Льодовитого океану дні мертвої тиші тепер випадали рідше й рідше. Лід щораз частіше, щораз лютіше і навальніше атакував судно. Він громадився довкола високими торосами, тиснув мільйонами тонн, ніби хотів розтрощити й поглинути цю дрібну перешкоду на своєму шляху.

«Будь-який корабель уже розчавило б у цих страшних обіймах, — записав Нансен, — але по боках нашого «Фрама» величезні крижані плити тільки зісковзували вниз і, збираючись під сподом, ніби вистеляли йому пишне кришталеве ложе.

…Боротьба крижаних мас — захоплююче видовище. Людина стає свідком титанічних змагань… Спочатку у величезній білій пустелі чути слабкий шум, схожий на гул далекого землетрусу. Потім цей гул наближається, дужчає і раптом вибухає в різних місцях. Німий льодовий світ стрясається від перших ударів. Велетні природи рушають в атаку. Крижані поля довкола тріщать, здиблюються. Ти — в самому центрі бойовища. Звідусюди линуть рев і грім. Ніде немає спокою. Крига під ногами дрижить і стогне. Герць розгоряється не на жарт. У напівтемряві можна спостерегти, як здіймаються високі крижані вали, як вопи грізно насуваються — чимраз ближче й ближче. Крижані плити завтовшки три-чотири метри тріскаються і, напираючи з усіх боків одна на одну, падають, мов пір'ячко. Вже близенько, ось-ось. Рятуючи життя, ти кидаєшся навтьоки, але під ногами вже розверзається чорна безодня, з якої б'є фонтаном вода. Ти пориваєшся в другий бік. У темряві помічаєш, що й звідти суне торос. Намагаєшся знайти порятунок в іншому напрямку. Але всюди те саме. Крига під ногами рушиться з кожною хвилиною все більше й більше. Через неї вже перекочуються збурені хвилі. Немає іншого виходу, як скакати через льодові блоки, що перевалюються вгорі. Раптом гуркіт стихає, гримотіння віддаляється і повільно завмирає в далечині».

Одного дня, а був він темний, як ніч, крига навалилася на приміщення біля борту «Фрама», де полярники тримали собак. Вона довго нагромаджувалася і здиблювалася, утворивши велику білу кучугуру, поки та нарешті, загуркотівши, не обвалилася на палубу, привалюючи якір і частину сталевого каната. Бідні собаки загинули б під завалом крижаних брил, коли б люди не вирятували їх, самі наражаючись на смертельну небезпеку.

Розділ тридцять третій НАЙСМІЛИВІШИЙ ІЗ СМІЛИВИХ

День за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем спливав час, мало що міняючи в одноманітному дрейфі крижаного поля.

Темрява полярної ночі поволі розсіювалася. Над білим мертвим обрієм зійшло сонце. Весняні морози міцно зцементували льодові брили у твердий, мов камінь, моноліт. Золотистий диск усе довше затримувався над видноколом, поки нарешті якось опівночі завис у небі. Світло полярного дня додавало всім сили, будило приспану енергію. Одначе ніхто не смів запитати: «Що принесе з собою літо?» Мандрівники й не згледілися, як промайнули два коротких місяці, під час яких найбільше далося взнаки «полярне болото» — мокрий, грузький, просякнутий водою і покритий калюжами сніг. І знову дні стали швидко коротшати. Розводдя засклилися молодим льодом, повіяли морозні вітри. Одна за одною налітали завірюхи.

Несподівано швидко над «Фрамом» знову запала ніч. Настала друга зима. Судно безперервно, хоч і повільно, дрейфувало і одного дня досягло вісімдесят другого градуса північної широти. Екіпаж урочисто відзначив цю знаменну подію. Та найбучніше полярники відсвяткували в жовтні день народження свого керівника. Нансенові сповнилося тридцять три роки. Учасники експедиції один поперед одного старалися зробити йому щось дуже приємне. Тут, у цій проклятій богом і людьми пустелі, куди досі ще ніхто не забирався, це було нелегко. Корабель прикрасили прапорами, кают-компанію і коридори — малюнками, афішами, які оповіщали, що після обіду відбудеться велика лижна прогулянка, а ввечері — урочистий банкет. Навіть сани було прибрано стрічками й кокардами, а собаки дістали подвійну порцію сушеної риби. Після цього мандрівники вирушили на велике полювання, але жоден ведмідь, як на зло, так і не нагодився.

— Кепсько все організовано. Треба ж було попередити клишоногих — вони збігалися б наввипередки, — сміявся Нансен, зворушений виявами симпатії та уваги.

Мороз того дня притиснув не на жарт. Срібний стовпчик ртуті в термометрі впав увечері нижче тридцяти градусів за Цельсієм. Лижники промерзли до кісток, але на них чекала розкішна вечеря, яку приготував Юелл. За здоров'я іменинника пили, одначе, тільки грог із чистого цитринового соку. Нансен був невблаганний — спиртні напої, як завжди, зберігались у лікаря за сімома замками. Весела гулянка тривала допізна. Після концерту Фрітьоф співав і танцював разом з усіма. Але Свердруп крадькома позирав стурбовано на його ясне, спокійне обличчя, яке часом ставало суворе й зосереджене, ніби керманич думкою був далеко звідси, ніби з кимсь у чомусь не погоджувався чи когось переконував. «Щось його, видно, мучить», — подумав давній друг Нансена. Він добре знав цю сміливу людину. Того пам'ятного вечора Нансен витав думками далеко поза кораблем, що гримів музикою і веселим гомоном… Він увесь був поглинутий новим незвичайним планом, найсміливішим з тих, які досі йому вдалося здійснити.

Ця думка заволоділа ним уже давно — відтоді, коли він усвідомив, що примхлива морська течія таки не занесе «Фрам» на полюс. Невже він остаточно повинен відмовитись од вивчення тих обширів? Невже норвезький прапор так і не замайорить перший на цьому ще не осягнутому пункті Землі? Нансен сам не раз повторював і писав, що мета його експедиції — не полюс, а тільки простір довкола нього. Однак полюс притягував як магніт. Адже він тепер був так близько — за кілька географічних градусів. Як же тут одмовитись од підкорення північного краю земної кулі?

Якщо до нього не допливе корабель, бранець льодів, то, може, дійде туди по кризі людина? Цією людиною буде він. План зухвалий і ризикований. Ніхто так ясно, як Фрітьоф, не розумів цього. Нелегко зважитись на таке. Але правнук славнозвісного Ганса не звик відступати перед труднощами. Він притамував у собі думку про Єву і Лів, про домівку. Знав, що важить життям, але чого було б варте життя, коли ним не ризикувати задля доброї справи? Після багатьох недоспаних ночей, тривалих вагань і роздумів Нансен остаточно утвердився в слушності свого плану. Він не чинить, як безумець, не пре на одчай душі, мов якийсь зайдиголова. Він усе добре обміркував, серйозно зважив, як подолати труднощі. Фрітьоф вирішує залишити «Фрам» у дрейфі під керуванням свого друга, якого він був певен, а самому спробувати пішки пробитися по кризі до Північного полюса.

Свердрупа приголомшила сміливість задуму, проте він належно оцінив його велич. Досвідчений полярник був засмучений, що цього разу не зможе вирушити в подорож разом з Фрітьофом, але й гордий з того, що Нансен наважився довірити йому свій улюблений корабель.

— Самому йти не можна, це було б шаленством, — протестував він, занепокоєний.

— Візьму Юхансена, якщо схоче.

І, не відкладаючи, керівник експедиції тут же запросив юнака до своєї каюти. Довго розмовляв з ним, не приховуючи труднощів і небезпеки такої мандрівки.

— Ти подумай добре, не поспішай з відповіддю. Я почекаю до завтра.

— Навіщо? Я неодмінно піду. Для мене це велика честь.

Нансен знову переживає хвилини вагання. Як сказати екіпажу про свої плани? Чи всі зрозуміють його як слід? Чи не буде яких заперечень? Чи не подумають вони, що він покидає їх задля вдоволення своєї легковажної забаганки?

Після кількох хвилин приголомшення обличчя товаришів проясніли. Вони були промовистіші за будь-які слова.

— Задум прекрасний, — одностайно погодився весь екіпаж.

— Але чому Юхансен?

— Давайте кинемо жеребки!

— Кожен хотів би…

— І чого це не мені спала на думку така ідея? — жартував лікар. Але було видно, що й він заздрить Юхансенові.

Розділ тридцять четвертий ЩО ВЗЯВ ІЗ СОБОЮ ФРІТЬОФ НА ПІВНІЧНИЙ ПОЛЮС

На «Фрамі» завирувало життя. Треба було багато що обдумати, зробити, підготувати. Нансен збирався вирушити до полюса в перші місяці наступного року, якнайраніше. Дні і ночі Нансен міркував над оснащенням експедиції. Від цього великою мірою залежав успіх її. Вантаж має бути мінімальний: нічого зайвого, але нічого не повинно й забракнути.

Якби вдалося почати похід од вісімдесят третього градуса північної широти, до полюса було б уже близько: «всього тільки» сімсот вісімдесят кілометрів. Цю відстань, як показували попередні підрахунки, мандрівники мають подолати за п'ятдесят днів. На цей період для двох людей потрібно сто кілограмів провіанту, а для двадцяти восьми псів в упряжці — сімсот. Досягнувши полюса, мандрівники, на жаль, не зможуть повернутися на судно, бо хтозна, куди занесуть його за той час морські течії. Лишається тільки один вихід: вертатися пішки по кризі, прямуючи до архіпелагу Землі Франца-Йосифа, а вже звідти спробувати дістатися до Шпіцбергена, де можна стріти людей. Щоб подолати тисячокілометрову відстань од полюса до берегів Землі Франца-Йосифа, потрібно ще п'ятдесят днів і ще сто кілограмів провіанту. Про те, щоб узяти на цей період припаси й для собак, нічого вже думати. По дорозі назад їх доведеться по черзі забивати і їхнім м'ясом годувати решту. Нансен підрахував, що з меншим вантажем можна буде проходити за день кілометрів двадцять два.

Свердруп ретельно перевірив кожен підрахунок товариша.

— Ти не боїшся, що не вистачить продуктів? — запитав він Фрітьофа.

— Ми ж беремо рушниці. Не може бути, щоб по дорозі ми не здибали тюленів чи ведмедів. З голоду не вмремо.

Але на чому везти сотні кілограмів спорядження? Без саней не обійтися. Треба зробити їх на зразок уже випробуваних у Гренландії. Легкі, скріплені ремінцями, пристосовані до переходів і по кострубатій, посмугованій щілинами кризі, і по мокрому снігу. Одне слово, ті самі славнозвісні нансенівські сани — втілення винахідливості і передбачливості.

Весь екіпаж корабля з запалом узявся до роботи. Почали посилено тренувати собак, призвичаюючи їх до все довших і важчих переходів. Пошили теплі й легкі спальні мішки з хутра, а також намет. Але найбільше часу полярники згаяли на спорудження човна.

— Не брати ж нам важких шлюпок, як ті, що їх тягли за собою по кризі багатостраждальні попередники, — мовив Нансен.

Він знав, що човен має бути легкий, як каяки, що ними користуються ескімоси в Готхобі. Але як його тут зробити? З чого? Після багатьох невдалих спроб каркас човна виготовили, нарешті, з бамбукових палиць і обтягнули його водонепроникним полотном. Човен важив лише вісімнадцять кілограмів.

Одяг мандрівників — це теж дуже важлива справа в оснащенні рухомих полярних експедицій. Маючи вже за плечима великий досвід гренландського походу, Нансен вагався: брати хутряний одяг чи ні. Ніхто ж бо не знав, при яких морозах доведеться мандрівникам чвалати по снігу й по кризі. Але пробні марші, проведені взимку при морозі від тридцяти до сорока градусів за Цельсієм, показали, що хутряне вбрання надто важке.

Істотно було поліпшено кухоньку Нансенової конструкції. Тепер її оснастили гасовим пальником замість спиртового. Багаторазові випробування кухні на морозі дали добрі наслідки: ста грамів гасу вистачало, щоб зварити кілька літрів супу і витопити з льоду п'ять літрів води для пиття.

Кожен учасник експедиції, як тільки міг, допомагав готуватися до походу. Один переписував на тонкому папері корабельний журнал «Фрама», другий — астрономічні таблиці. Весь екіпаж дбав про те, щоб усе, що Нансен брав з собою, важило якнайменше.

В цій гарячковій атмосфері полярники не забували одного — своїх свят. На різдво, яке мандрівники уже вдруге відзначили серед льодів, «Фрам» перетнув вісімдесят третій градус північної широти, побивши всі рекорди, що їх будь-коли встановлювали інші судна. Отже, урочистість була подвійна. Після святкової вечері влаштували концерт. Ті члени екіпажу, які незабаром мали повертати на батьківщину, додому, виголосили багато промов, тостів і побажань на честь тих, що вирушали на полюс.

Люди, що звикли вже до тріску й гуркоту льоду, почувалися безпечно на неприступному «Фрамі». Навіть на дужчі, ніж звичайно, струси корабля ніхто вже не звертав уваги.

Увечері першого січня 1895 року кухлі на столі в кают-компанії забряжчали гучніше, ніж завжди, а крісла, мов живі, відскочили вбік.

— Не пхайся! — пожартував хтось.

— Прищемило мені пальці, — незадоволено буркнув Хенріксен, потираючи руку.

— Доведеться вам тепер зачекати, поки я ще раз зварю какао, — гукнув Юелл з камбуза. — Каструля перекинулася, і все вилилося на підлогу.

— Хоча б чорнило не вилилося з чорнильниці. — Блессінг притьмом побіг до своєї каюти.

— Напевне, якась крижина стукнула нас зісподу, — мовив Нансен, спокійно намащуючи маслом шматок хліба.

Отак поговоривши, всі одразу ж і забули про це. У кожного було багато важливіших клопотів.

Але вранці знову щось сильно ударило в судно. «Фрам» захитався так, ніби його стусонула якась могутня рука. Зі столу посипалися тарілки, кухлі, по стінах затанцювало світло від ламп, що висіли під стелею. Нансен, у чому був, вискочив на палубу. В темряві нічого не можна було розгледіти. Деякий час він уважно прислухався. Одначе цього разу штормовий вітер не доносив тріску і шурхоту, якими завжди супроводжувалося насування льодів. «Видно, тороси утворюються десь далеко від нас», — подумав він, заспокоївшись. Але цей спокій тривав недовго.

Розділ тридцять п'ятий «ФРАМ» БОРЕТЬСЯ З ЛЬОДАМИ ЗА ЖИТТЯ

Атака почалася підступно. Кучугура льоду, заввишки метрів десять, виринула з нічної темряви біля самого борту. Велетенські крижані брили виповзали одна на одну і з гуркотом падали вниз, а на місце їх уже насувалися інші. Якась титанічна сила легко вергала гігантську масу льоду. «Цей натиск може бути для «Фрама» останній», — усвідомив в якусь частку секунди Нансен. Під страшенним натиском криги судно поволі лягало на правий борт, але й з цього боку на нього чигали високі, тверді, мов скеля, тороси. Нансен зрозумів: коли крижаний мур, який невпинно метр за метром підповзав усе ближче до судна, досягне борту, кінець може настати за кілька хвилин. Проти цієї сили ніщо не вистоїть.

— Усі на палубу! — крикнув Фрітьоф, вриваючись, як буря, в кают-компанію.

— Приготуватися до висадки на кригу! — одразу ж розлігся другий приголомшливий наказ.

Це була вже не учбова тривога. Всі миттю вискочили на палубу. Поспішно, але без переполоху, витягували ящики з продовольством, бочки з гасом, встановлювали сани і завантажували їх згідно із заздалегідь виробленим планом. Собаки, наїжившись і вирячивши від жаху очі, мовчки вдивлялися в темряву. Інстинкт підказував їм, що треба тікати, але не пускали ланцюги. З борту, що був під загрозою, швидко спустили на лід рятувальні шлюпки і відтягнули їх якнайдалі в глибину крижаного поля. Однак небезпека всюди підстерігала людей. Лід навколо судна, який довгі місяці був нерухомий, раптом ожив. Щохвилини Нансенові доповідали:

— Ящики з провіантом для собак стоять уже на самісінькому краю безодні.

— Розколина весь час ширшає!

— Вода заливає кригу довкола судна!

— Тоне кузня!

— Що робити з собаками?

За хвилину запряжені в сани люди перевозили що тільки можна було на відлеглий льодовий пагорок. Він єдиний, здавалося, був надійний. Шум вітру, тріск крижаних брил, які невпинно ламалися, валування спущених з прив'язі собак, слова команди не стихали ні на хвилину. Опівночі торос наблизився до «Фрама». На палубу обрушилося спочатку кілька поодиноких брил, а потім ціла маса крижаних уламків. Уперше за весь час подорожі застогнали шпангоути. Здавалося, вони ось-ось переламаються, мов сірники. Весь екіпаж стояв напоготові. І раптом торос зупинився.

— Усім спуститися в кают-компанію і підкріпитися перед тим, як залишимо корабель! Треба скористатися з цієї хвилини затишшя. — Голос керівника пролунав як ніколи твердо й суворо.

Блідий Юелл тремтячими руками почав виставляти наїдки. За хвилину на столі вже парували кухлі з кавою і шоколадом, стояли полумиски з м'ясом, хлібом, маслом. Кок виносив усе, що було в коморі. Обпікаючи губи, люди в теплій, важкій одежі, хутряних шапках і рукавицях жадібно ковтали гарячу рідину, поспіхом хапали їжу. Хтозна, коли тепер вони їстимуть гаряче. А може, не останній обід на кораблі? Крига гуркотіла в далечині, неначе громовиця. Корабель завмер, накренившись на один бік. Сумно було слухати, як тужливо, немов ремствуючи, стогнали і потріскували шпангоути.

— Усі на кригу!

Наказ керівника нікого не заскочив зненацька. В останню хвилину кожен намагався щось узяти з собою, хапаючи що попадалося під руку. Найчастіше не то, що треба. Судно ще раз здригнулося, шарпнулося, ніби пробуючи вирватись із страшних обіймів, і знову завмерло. Здавалося, ніщо вже не вирятує його. Щораз менше видиме у темряві, воно зникало під завалом криги, що безперервно налягала на палубу. Нансен відвернувся. Він не міг бачити, як гине «Фрам».

У тривожному очікуванні минала година за годиною. Сильний вітер усе ще доносив далеке гуркотіння льоду, але біла стіна вже не посувалася далі. Пізно вночі учасники експедиції один по одному почали обережно пробиратися на судно. Кожен мав у душі надію, якої не смів виповісти вголос.

— Там трохи тепліше буде, — пояспювали товариші Нансенові, який зрештою і сам піднявся на «Фрам».

Полярники розчинили навстіж і добре закріпили усі двері кают-компанії, щоб вони, бува, не заклинилися і корабель не став для людей пасткою.

Друга половина ночі була спокійна.

Небезпека минула. «Фрам» вийшов переможцем з льодової битви. Тільки поламаний борт і потрощені стіни надбудов нагадували вранці про боротьбу судна за своє жигтя.

^{«Фрам» у березні 1894 р. Добре видно вітряк електрогенератора.}

Розділ тридцять шостий «ЧИ ПОБАЧИМОСЯ ЩЕ КОЛИ-НЕБУДЬ?»

Крижаний вал завмер, застиг. До екіпажу «Фрама» повернувся гарний настрій. Люди, перебиваючи один одного, кепкували з себе, зі свого страху. Об'єктом жартів став, власне, Берн Бернтсеп, який не хотів нічого залишати на поталу стихії. Він хитромудро позв'язував шнурками та ремінцями кухлі, щітки, ножиці й десятки інших дрібниць. Обвішавшись цим скарбом, побрязкував ним за кожним кроком.

— Наче каталонська танцюристка з кастаньєтами, — сміялися товариші над бідолашним стерничим, який ладен був крізь землю провалитися.

— Це було добре випробування. Після того, що я пережив тієї ночі, нізащо в світі не погодився б вирушити в подорож пішки по кризі, — признався лікар Свердрупові.

— Любий наш кораблику, ти таки витримав. Це був для тебе добрий іспит, — казав Нансен, з гордістю дивлячись на своє дітище.

Тріскучий мороз не пересідався. Якось наприкінці лютого, опівдні, небо ледь зажеврілося пурпуром. А потім з кожним днем ставало дедалі рожевіше. Притихли розмови, де й подівся безтурботний сміх, навіть найзавзятіші жартівники споважніли. Всі ще запопадливіше, ніж досі, зважали на кожен жест, на кожне слово Нансена, намагаючись миттю вгадати найменше його побажання. Поглядаючи на спокійне обличчя свого керівника, на його горде, вперте чоло, полярники гнали від себе думку про те, що скоро доведеться розлучитися з ним. Вони були водночас і сповнені гордістю за свого керівника і сумні.

Того пам'ятного ранку над «Фрамом» розгулялася заметіль. Собаки рвалися в упряжці, сповнюючи повітря радісним скавучанням. Ще хвилина — і вони легко помчать, тягнучи за собою шестеро вщерть завантажених саней. Валування собак заглушало збуджені голоси людей.

— Готові?

Міцні чоловічі потиски рук, короткий, без слів, останній погляд на корабель, ляскання батога. І вже перші сани зникли, поглинуті сніговою хмарою. Швидко глухнули в заметілі прощальні вигуки і постріли. Нансена і Юхансена проводжали п'ятеро товаришів на чолі із Свердрупом. Відгодовані пси після відпочинку летіли, як змії. Лижники ледве встигали за ними. Раптом до Фрітьофа долинув крик:

— Стій, стій!

Другі сани зачепилися за гострий край льодової брили й поламалися. Довелося повертатися.

Треба було не тільки лагодити сани, але й зменшити вантаж.

— Це погана прикмета! Тепер вони не повинні вирушати в подорож!

— Ніби застереження! Але як про це сказати Нансенові? — гарячкували декотрі.

Ніхто не наважувався відверто поговорити про це з начальником експедиції. А Свердруп тільки знизував плечима:

— І не соромно ото вам? Забобонні, мов дикуни. Ми нізащо не пройшли б через Гренландію, якби звертали увагу на такі дурниці. Хіба ж можна здійснити далеку подорож, не маючи витримки? Щоб я більше не чув про якісь там «знаки долі».

Через два дні, двадцять восьмого лютого, — знову прощання. Та вже за кілька кілометрів стало зрозуміло, що й воно не останнє. За цілий день мандрівники спромоглися пройти всього лише шість кілометрів. Нансен вирішив залишити два мішки з провіантом для собак. Наступного дня двоє людей вже самі вирушать у безвість, а товариші повернуться на «Фрам». Тільки Нансен і Свердруп не занепадають духом. Капітан сліпо, беззастережно вірить у щасливу зорю друга.

— Коли ти перший повернешся на батьківщину як завойовник Північного полюса, зачекай «Фрам», не вирушай на Південний без мене, — просить він Нансена в останню хвилину.

Важко було знайти кращі слова для прощання. Свердрупова віра додала Фрітьофові сил у цей вирішальний момент.

П'ятеро людей довго стоять мовчки, не в силі відвести очей від постатей товаришів, що зникають у білій пустелі. На «Фрамі» всі ще з більшою, ніж завжди, заповзятливістю беруться до роботи, щоб хоч трохи розвіяти думки про долю товаришів і не ставити собі питань, на які ніхто не може відповісти.

Не минуло й доби, як на палубі розлігся крик вахтового:

— Людина на горизонті!

Нансен знов повертався назад. За хвилину показалася і постать Юхансена.

— Страшенний холод, — розповідав Нансен. — Собаки вночі й очей не зімкнули, весь час скімлили й вили. А наш одяг, коли ми залазили у спальні мішки, робився, мов кам'яний. Далі йти неможливо. Треба ще якийсь час почекати.

— А не казав я, що то була погана прикмета?

— Ото й добре, що вони повернулися, може, нарешті роздумають.

— І чого ото пертися до того полюса?

— Ми й так уже дрейфуємо нікому не відомими просторами. Хіба не досить цього? Жити їм набридло, чи що? — перешіптувалися по кутках люди, тішачись у глибині душі, що товариші повернулися цілі й здорові.

Але погано знали Нансена ті, хто гадав, що він відмовиться від свого задуму чи зупиниться перед тим, що для інших було застереженням долі. Він сприйняв усе це по-своєму. Не шкодуючи праці, ще раз ретельно переглянув усе спорядження: чи не забув чогось конче потрібного і чи не взяв чогось зайвого, що тільки збільшувало вагу вантажу.

— Одежу я візьму тепер тільки вовняну, — сказав Нансен Свердрупові, — тоді в останню хвилину натягнув на себе штани й куртку з вовчого хутра. Я й сам не знаю, чого це мені таке в голову стукнуло. Отож і поплатився за те. Вдень, під час походу, я плавав у важкій, просякнутій потом вовчині, а вночі замерзав у ній, скутий льодом, мов у сталевій кольчузі. Ніхто мене тепер не підмовить на хутро, краще вже мерзнути.

— Ось уже три доби я сушу це хутро в камбузі, — докинув Юелл, — а з нього все капає й капає.

Зменшив Нансен і харчові припаси. В похід до полюса він узяв головним чином консерви, виготовлені з сушеного оленячого м'яса, яке було розтерте на порошок, змішане з жиром і герметично закупорене в банках.

Так само приготували й рибу. З цього концентрату, вкинувши його в окріп, можна було зварити смачний і поживний суп. Борошно, яке також було у харчових припасах, довго тримали на парі. Досить було його один раз прокип'ятити — і страва готова. Крім того, мандрівники взяли, як завжди, сушену картоплю, гороховий суп і шоколад. Пам'ятаючи, як давалася взнаки нестача жирів у Гренландії, Нансен узяв цього разу сорок кілограмів масла. Перед тим з нього довго вигнічували воду, щоб масло не тверділо на морозі й менше важило.

Червона заграва на небі з кожним днем усе більше розсіювала морок полярної ночі. І Нансен вирішив: далі вже не можна зволікати. Тепер або ніколи!

Після двотижневих приготувань чотирнадцятого березня Нансен і Юхансен знову вирушили на північ. Попереду була важка дорога, і ніхто не знав, скільки триватиме їхня мандрівка. Прощання було невеселе. Усі силувано всміхалися, кожен намагався заглушити в собі настирливу думку: «Чи побачимося ще коли-небудь?..»

^{Третій та заключний старт Нансена і Юхансена 14 березня 1895 року. Нансен — другий зліва, Юхансен — другий праворуч.}

Розділ тридцять сьомий ВАЖКИЙ ШЛЯХ ДО СЛАВИ

— Гайда! Рушайте, окаянні!

Гостре, як постріл, ляскання батога зірвало з місця стомлених псів. З їхніх роззявлених писків до половини грудей звисали язики, зі спин клубами піднімалася пара. Траса була надзвичайно важка. На невисоких насипах з дрібних уламків льоду сани підскакували, небезпечно нахиляючись і вигинаючись. Мандрівники мусили їх підпирати й підтримувати, біжачи збоку на лижах. Ці насипи — сліди зіткнення крижаних полів — тяглися аж до обрію, немов скиби землі, вивернуті лемешем велетенського плуга. Перед торосами собаки зупинялися самі. І тоді над пустельною просторінню, що яскріла під сонцем, западала мертва тиша. Повітря непорушне, ніщо не шеберхне, аж поки знову пе пролунає хрипкий, стомлений голос:

— Гайда! Рушиш ти нарешті, ледащо? Гайда!

Грубі льодові брили спиналися високо в небо гострими гранями, на яких сонячний промінь вигравав усіма барвами веселки. Нелегко було людям пробиратися поміж цих крижаних звалищ, а ще ж доводилося й перетягувати сани. Не раз і не два протягом дня мандрівники змушені були знімати ящик за ящиком, мішечок за мішечком увесь вантаж і переносити його по слизьких, гладеньких, мов скло, брилах, нагромаджених одна на одну.

Після десятигодинного переходу розляглася нарешті жадана команда:

— Стій!

Це був сигнал на відпочинок для людей і собак, які одразу ж надали на лід і згорталися в клубок. Нансен і Юхансен частенько поглядали на них із заздрістю. Змучених мандрівників перед відпочинком ждала ще нелегка праця. Насилу розплутуючи замерзлі ремінці й вірьовки, Фрітьоф знімав із своїх саней чохол з наметом. Якщо погода була тиха, він ставив намет сам. Потім заносив усередину тверді, як дошки, спальні мішки і розкладав їх, щоб вони хоч трохи розмерзлися. Кухоньку він поки що не розпалював. Спочатку треба було знайти і принести прісного льоду. Нелегко одразу знайти його у білій пустелі. Треба добре знати, який він на вигляд. А скільки часу витрачав потім, щоб розбити прозору брилу і наповнити обидві каструлі. В одній витоплювали воду, а в другій одночасно готували суп. Нансен витягував із мішечків пемікан, сушену картоплю або ж свою улюблену їжу — рибний порошок, змішаний з борошном і маслом.

Крізь тонкі стінки намету чути було гавкання, виття і скімлення собак та хриплий од перевтоми голос Юхансена, який, годуючи зголоднілу зграю, закликав на допомогу всі нечисті сили. Псам важко було настачити їжі. У їхніх горлянках миттю зникали найтвердіші сухарі. Право дужчого було тут єдиним правом. Юхансенові доводилось докладати немало зусиль, щоб оборонити слабших. Потім він оглядав усім лапи. Із ста дванадцяти лап Юхансен мусив щоденно витягати дрібні, часом майже невидимі льодові голки й оскалля, які, набиваючись між пазури, болісно ранили собак. Під час цього огляду пси притихали, приязно торкаючись запушеними інеєм писками руки, що давала їм полегкість. Вони переставали шарпатися й вити, мовби дякуючи за ту хвилину, яка нагадувала їм спокійне, затишне життя на «Фрамі». Мандрівники вже давно забули про нього, принаймні старалися забути. Їм не вірилося, що тільки два тижні тому вони жили в теплі і затишку. Це сон чи дійсність? Часом здавалося, що вони вже багато місяців чвалають по кризі і цей похід ніколи не скінчиться.

Собак на ніч доводиться прив'язувати, інакше вони гострими, як бритва, іклами рвали мішки з продовольством. А прив'язані, вони, збившись докупи, несамовито скавучали, кидаючись один на одного, кусались і заплутували ремінні упряжки. Щоб розібрати їх на лютому морозі, треба було мати справді надлюдську терпеливість.

Увійшовши до намету, Юхансен щільно зашнурував його, щоб захиститись од вітру, заметілі й білизни, яка сліпила очі, і, в чому був, заліз до спального мішка. Від кухоньки вже йшло приємне тепло. Вода починала парувати. Наставала година відпочинку, що завдавало мандрівникам нової муки. Одежа відтавала поволі. З льодового панцира вона перетворювалася на мокрий, холодний компрес, який лише остуджував спальний мішок, і не висихала за ніч. Закляклі, сонні люди довго цокотіли зубами, чекаючи, поки звариться суп. Нерідко їх зморював сон, а коли вони прокидалися, на дні каструлі булькотіли вже тільки рештки їжі. І тоді вони мусили все починати наново. Не раз мандрівники засипали на півслові. Нансенові треба було зібрати всю силу волі, щоб вилізти з мішка і насипати в мисочки супу. Потім він швиденько повертався у своє лігво. Їли обидва лежачи — грілися. З особливою насолодою пили окріп з дрібкою молочного порошку. Цей напій не тільки розігрівав. Його запах повертав Фрітьофа в далекі роки дитинства, у Стуро-Фрьоєн. Пригадувалося, як дорога материна рука підносила до його уст чашечку гарячого молока. «Пий, — лупав її тихий, ласкавий голос, — пий, синку, і рости здоровий».

Сьогодні таке пахучо молоко, мабуть, п'є маленька Лів. Чи вона пам'ятає що батька? Чи впізнає його? Думка безпорадно зупиняється. Вітер шарпає полотно намету, заметіль раз по раз сипле снігом. Невже на світі десь є таке місце, як рідний дім, теплий, тихий, спокійний? А може, то тільки марення? Світ — це біла пустеля, холод і смертельна небезпека. Треба зібрати всі сили, щоб перемогти їх. Нансен глибше заривається в хутро мішка. Обидва мовчать. Вони надто втомлені, щоб витрачати сили на слова. Їх знову жде важкий день. Скільки ще тих днів? Полярник не соромився своєї хвилинної слабості.

«Я залишив на батьківщині все, що мав найдорожчого, — занотував Нансен у записнику. — Що на мене чекає? Скільки ще мине часу, поки я знову побачу своїх близьких? Раніше я весь час мріяв про полярні моря, а тепер, коли нарешті потрапив у льоди, невпинно лину думкою до тих, кого залишив удома, до тієї, яка має мужність чекати…»

Розділ тридцять восьмий ПЕРЕМОГА І СМЕРТЬ ЧИ ВІДСТУП?

Кожний день Нансен починав з того, що готував сніданок. Вставав на годину раніше за Юхансена. «Звідки в нього береться сила?» — дивувався в душі його товариш, який був дуже витривалий, самолюбний і старався ні в чому не відставати від Нансена. Почувши рух у наметі, починали свій щоденний концерт собаки, не тільки голодні, але й спраглі, коли поблизу не було снігу. Стояв лютий мороз — близько сорока градусів за Цельсієм. У наметі було не набагато тепліше, ніж надворі. Роблячи записи, лагодячи подерту одежу, упряж і мішечки, мандрівники потерпали від пекучого холоду. Та найдужче він дошкуляв їм, коли вони щось шили, бо тоді доводилося скидати рукавиці. Руки покривалися болючими пухирями й виразками, які довго не гоїлися.

Мандрівники щоранку вирушали в дорогу ще напівсонні. До тями вони приходили вже тоді, як, спіткнувшись, падали на лід, що просто обпікав морозом. Щоб не загинути, тут завжди треба було мати ясну голову і неабияку силу.

Біжачи за упряжками по рівній, на перший погляд, площині, мандрівники мусили невпинно пильнувати, чи не чигає на них безодня під шкаралупою молодого льоду. Одного разу під Юхансеном, що біг біля останніх саней, білий корж розтрісся на дрібні шматки. Юхансен шубовснув по шию у крижану воду. Сильним ривком догори і вперед він трохи піднявся і встиг ухопитися за сани ззаду. Налякані собаки рвонули і витягли його на лід. До пізнього вечора Юхансен біг за упряжкою у замерзлому одязі, ніби закутий у панцир. Розстібаючи на постої куртку, по краях гостру, мов бляха, він поранив об неї пальці.

А до полюса було все ще далеко. Далі, ніж передбачав Нансен. Він підрахував, що кожен день наближатиме їх до мети на якихось двадцять кілометрів. Одначе розрахунки, виявилося, були помилкові. Нансен не взяв до уваги дрейфу крижаних полів, по яких вони йшли. Течія зносила мандрівників у протилежний бік, на південь. Кожний день, незважаючи на нелюдські зусилля, наближав їх до мети тільки на п'ять, шість, щонайбільше на дев'ять кілометрів — залежно від примх морської течії. Та й ці кілометри були відвойовані, видерті в Арктики ціною неймовірного напруження сил.

Часом на полоззя саней налипав сніг, раз по раз дорогу заступали високі льодові тороси. А коли поверхня криги була рівна, під ногами таїлися розколини. Не тільки люди, але й собаки швидко підупадали на силі. Танули й харчові припаси. Під час походу гострі зубці торосів немилосердно дірявили брезент, роздирали мішки з продовольством. Треба було ставати на постій, щоб залатати мішки та розплутати ремінні упряжки. Іноді, щоб не гаяти часу, доводилося просто розрізати ремінці збруї і зв'язувати їх наново.

«Коли поглянеш довкола, пропадає остання надія, — читаємо в щоденнику Нансена. — Цей хаос може довести до розпачу. Усе тут перемішане, перевернуте догори дном: пасма крижаних пагорбів, глибокі ями, тріщини, велетенські поодинокі брили, що спинаються одна на одну. Таке враження, мовби перед тобою збурений океан, раптово скутий морозом. Іноді я думаю, що, не маючи крил, ми ніколи пе подолаємо цієї перешкоди. Обоє тоскним поглядом проводжаємо чайку, що вільно пролітає над нами. Коли б то нам її крила! Після хвилинної зневіри відшукуємо нарешті в цьому хаосі якусь розраду, і знову серце сповнюється надією».

Самі тільки виміри глибини океану були для Нансена неоціненною винагородою за тяжку працю. Зонд і далі всупереч усім передбаченням показував величезну глибину. Перший незаперечний доказ, що й тут, у самому серці Арктики, немає ніяких великих островів. Ці відомості були просто-таки сенсаційні для науки. Якби ще той полюс…

Мандрівка в один кінець, за підрахунками Нансена, мала тривати тридцять днів. На такий період узято і провіанту. Восьмого квітня після двадцяти чотирьох днів походу астрономічне обчислення засвідчило, що мандрівники досягли вісімдесят шостого градуса північної широти. А це ж тільки половина дороги. Так далеко на північ ніхто ще не забирався. До полюса лишалося чотириста п'ятдесят кілометрів. Але Нансен розумів, що пройти ці кілометри вони не зможуть.

Мороз досягав тридцяти дев'яти градусів, а на обрії громадилися чимраз вищі тороси. Дедалі карколомніші ставали переходи через них. Перетягати сани через льодові кучугури, наїжачені вертикально висторчепими брилами, було над людські сили. Собаки зовсім охляли. Доводилося забивати найслабших, щоб годувати решту. Їх лишилася вже тільки половина… Худі, змучені пси були схожі на скелети.

Нансен страшенно страждав. Це була перша в його житті поразка. Нелегко визнати її. Полярник мав твердо вирішити, що вибрати: перемогу і смерть чи відступ?

Зрештою гору взяв здоровий глузд.

«Далі іти не можна. Це було б шаленство. Повертаємося!..»

Юхансен не смів глянути в обличчя своєму керівникові. Знав, чого коштувала йому така ухвала. Єдино правильна ухвала, на яку часом буває найважче здобутися.

Якби принаймні це було повернення на «Фрам» — до комфорту, спокійного життя, затишку, товаришів. Але ж ні. Треба було ще пройти сотні кілометрів, самотньо мандруючи пустельними, безлюдними просторами до архіпелагу Шпіцберген.

Полярники мовчки отаборилися. Остання зупинка на шляху до полюса.

Розділ тридцять дев'ятий «ТИ БАЧИВ УЖЕ СЬОГОДНІ ЛІНУ?»

Незабаром після того, як Нансен покинув корабель, Свердруп зрозумів, що треба за всяку ціну одвернути думки екіпажу од товаришів, які вирушили в небезпечну мандрівку.

— Як то їм там сьогодні? Чи не дуже стомилися?

— Хоча б не вдарили дужчі морози…

— По-моєму, вони легко вдяглися.

— Думаєте, цього разу не повернуться?

Такі розмови точилися без кінця.

Кожна думка, кожна розмова зупинялися на мертвій точці. Поставали питання, на які ніхто не міг дати відповіді. Виведені з рівноваги люди сновигали по кораблю байдужі, похмурі й пригнічені. Одним було шкода Нансена, інші жаліли самих себе, були й такі, що вперше за всю подорож почали задумуватися, чи довго ще доведеться їм дрейфувати. Запав сумнів. Чому, навіщо, для чого?

— Ну, годі вже! — заявив одного разу Свердруп. — Я вам, любі, швидко виб'ю з голови сумніви. Ось попрацюємо добряче — і як рукою зніме. Це давній випробуваний і непоганий спосіб.

Одразу ж після сніданку капітан сказав:

— Хлопці, сьогодні перед нами серйозне завдання! Треба звільнити «Фрам» з льодового панцира!

Така праця під силу хіба що велетням. Але весь екіпаж узявся до неї. Зацюкали кайла, задзвеніли ломи. Відколоті льодові брили клали на сани й одвозили якнайдалі від судна. Ще не скінчили цю роботу, а Свердруп уже розпорядився перебрати всі харчові припаси. Шість ящиків і мішків призначили для харчування експедиції протягом шести місяців на той випадок, якби судію затонуло і екіпаж опинився на кризі; а шість — на дорогу до берегів Шпіцбергена. Захоплених виром праці людей тепер не так мучили думки про долю Нансена і Юхансена. Звичайно, їх не забули. Вони були у всіх на устах під час кожного свята чи якоїсь іншої радісної події. Непохитна віра Свердрупа в друга поступово передавалася й іншим. На судні знову запанував спокійний безтурботний настрій.

Прокинувшись, кожен передусім питав вахтового:

— Ти бачив уже сьогодні Ліну?

— Що каже наша Ліна?

Таємниче жіноче ім'я насправді означало не що інше, як звичайну линву, що вільно звисала з корми в ополонку. Це «вікно у світ» старанно оберігали від замерзания протягом усього дрейфу, бо тільки звідти можна було зачерпнути води, коли б трапилося найбільше лихо, яке тільки могло спіткати людей серед льодів, — пожежа. «Вікно у світ» мало ще й інше призначення. В нього опускали батометри, щоб брати проби води з різних глибин, і зонди, якими вимірювали глибину океану. Крім того, до линви, що звисала з корми, було прикріплено всякі термометри і сітки для лову крабів та інших маленьких мешканців моря.

Таємнича Ліна заздалегідь сигналізувала про кожну зміну дрейфу ще до того, як астрономічні обчислення Скотта-Хансена показували, в якому напрямку понесли «Фрам» морські течії.

Раніше, коли ще Нансен був на кораблі, усі учасники експедиції з радістю вітали найменше відхилення курсу на північ. Тепер їх найбільше втішив би західний напрямок, який наближав «Фрам» до рідних берегів.

Сонце полярного дня, здійснюючи свою двадцятичотирьохгодинну мандрівку по небу, пригрівало чимраз дужче. Крижані поля поволі розходилися, тут і там між ними полискували великі чорні промоїни. Дужий південно-східний вітер ламав кригу довкола судна. Льодові брили безперервно, день і ніч, гупали в борти.

Ніхто, крім Свердрупа, вже не радів з того, що в середині літа «Фрам» перетнув вісімдесят п'ятий градус північної широти. Кожен градус на північ віддаляв корабель від рідного порту, від Норвегії. Нікого не тішила перспектива третього зимування серед льодів. Але воно було неминуче. І ніхто не міг з певністю сказати, що останнє.

Нарешті якесь велике крижане поле знову пригорнуло «Фрам» на полярну ніч і важко, повільно, без поспіху подрейфувало разом з ним. Снігові бурі й тріскучі морози змусили екіпаж припинити всі зовнішні роботи, вилазки на санях та полювання. Тільки спостереження і виміри провадилися взимку регулярно, як і протягом усієї подорожі. Передбачаючи нові атаки льодів, Свердруп наказав вивантажити з корабля на кригу майже весь запас вугілля, обладнання пошкодженого вітряка, що рухав динамомашину, масивні батареї непотрібних акумуляторів та багато інших важких речей.

— Що легший буде корабель, — пояснював капітан здивованим товаришам, — то легше льоди під час натиску піднімуть його вгору.

Так воно й сталося.

Минуло вже кілька місяців, як північний напрямок дрейфу змінився на західний. Екіпаж корабля бучно відсвяткував день, коли «Фрам» перетнув шістдесятий градус східної довготи. В цей час судно знаходилося вже на тій самій довготі, що й селище Хабаровка.

— От якби це вже можна було підняти тост за наших завойовників полюса! — зітхали полярники за розкішно закритим столом у кают-компанії.

— Не смійте цього робити, а то ще наврочимо! — закричав Амундсен, так ударивши кулаком по столу, що аж келихи задзвеніли.

— Вип'ємо! Геть забобони! — палко заперечив йому Свердруп.

— Випити ніколи не завадить! — охоче відгукнувся лікар, доброго гумору якого не змогли пригасити три полярні зими біля полюса. — Тим більше, що з любові до нашого керівника ми весь час, наче немовлята, попиваємо лише безалкогольні напої.

— Як тільки довідаємося, що Нансен справді вже досяг полюса, я, хоч і не переношу віскі, надудлюся до нестями! — гукав підохочений кок.

— А ти хіба сумніваєшся в цьому? — люто напали на нього всі інші…

Розділ сороковий «ХІБА Ж ТІЛЬКИ ПОЛЮС ВАЖЛИВИЙ?»

Першого лютого 1896 року був новий привід до святкування. «Фрам» перетнув тридцятий меридіан східної довготи. Батьківщина була вже педалеко. Усі жили надією, що незабаром повернуться додому. Полярники тільки й думали про дружин, дітей і рідних. Лише Юхансен і Скотт-Хансен були неодружені. Але й за ними сумували материнські серця. Амундсен щодалі частіше ніжно поглядав на повішену над своєю койкою фотографію, на якій довкола дружини стояло семеро дітей. А от Свердруп, який оселився в каюті Нансена, відвертав погляд од портрета Єви. Йому здавалося, що тепер, коли кораблю ніщо вже не загрожує, її гарні, широко відкриті очі дивляться докірливо. Вони мовби запитують: «Навіщо ти пустив Фрітьофа у безвість? Ти ж міг його затримати, відрадити. Хіба ж тільки полюс важливий?»

Наприкінці травня за розпорядженням Свердрупа вперше за два з лишком роки на кораблі розпалили котли. Всього тільки чотириста кілометрів відокремлювали вже корабель від північного мису Шпіцбергена. Та перші спроби визволитися з лещат криги пригасили радість. Не допомогли ні порохові заряди, ні ломи, якими колупали тверді льодові брили. Цілий липень минув у марних зусиллях. «Фрамові» пощастило пропливти вільно кілька десятків кілометрів. А потім дужий вітер за одну ніч знову відігнав судно далеко на північ. Свердруп, майже не сходячи з капітанського містка, вперто виборював дорогу на південь миля за милею, метр за метром. Нарешті тринадцятого серпня — щасливе для «Фрама» число — судно випливло на вільну від криги воду в північній частині Атлантичного океану. Всі полегшено зітхнули.

— Змінити курс! Підняти прапори! Приготувати до почесного салюту гармати! — давав команди збуджений капітан, коли вахтовий доповів йому, що на обрії показався якийсь рибальський бот.

Перше судно за три роки… Може, його екіпаж знає щось про долю Нансена?..

Рибалки на боті зацікавлено дивилися на чудний великий корабель, що мчав до них. Постріли з гармати не на жарт перелякали їх.

— Чого вони від нас хочуть?

— Якісь навіжені.

— А може, пірати?

Коли судна зімкнулися бортами, з «Фрама» одразу ж пролунало нетерпеливе питання:

— Нансен повернувся вже з полюса?

Всі були певні, що почують жадане «так», і приготувалися привітати цю відповідь гучним «ура!». Але вони почули коротке «ні».

— На Датський острів недавно приплив швед Андре. Він хоче летіти до Північного полюса на аеростаті. Може, він вам щось скаже про Нансена, — потішав Свердрупа шкіпер. — Якщо хочете, я попливу з вами. Я добре знаю дорогу до фіорду, в якому зупинилося його судно.

І знову серця полярників запалилися надією. Може, Андре знає. Але якщо він летить на полюс, то, видно, хоче його підкорити. Виходить, Нансен досі не повернувся…

— Повний вперед! — пролунала команда.

Свердруп не сходив з містка і не відповідав на запитання шкіпера. В його серце вперше закрадалася страшна тривога.

Минуло понад тисячу днів подорожі серед льодів, понад п'ятсот днів, відколи вони розсталися з Нансеном, і ось екіпаж корабля побачив суходіл — узбережжя Датського острова. В той час, коли «Фрам» поспішно кидав якір, до трапа підпливла моторка, в якій був ставний, вусатий чоловік з енергійним обличчям і суворим поглядом — Андре.

— Чи Нансен… — витиснув із себе Свердруп та й не доказав…

— Ні, ще не повернувся!

Розділ сорок перший КАТАСТРОФА НЕ ПЕРША І НЕ ОСТАННЯ

— Катастрофа! — гукнув Нансен, стоячи перед наметом, і голос ного забринів так тривожно, що напівсонний іще Юхансен притьмом вискочив із спального мішка.

— Давай годинника! Швидше! — нетерпеливився Фрітьоф. — Я свого вчора не завів. Просто не збагну, як я міг забути про це.

У Фрітьофа був такий вигляд, ніби сталося непоправне нещастя. Кинувши оком на поданий товаришем хронометр, він зблід ще більше.

— Стоїть! Обидва стоять! Що ж тепер буде? — прошептав Нансен.

Даремно мандрівники струшували годинники і притуляли їх до вуха, щоб почути хоч якийсь звук. Один і другий мовчали мов закляті. Як же тепер без годинника визначити в цій пустелі географічні координати? Як обрати правильний напрямок?

— Видно, за все в житті треба платити! — гірко мовив Нансен. — А ми вже так тішилися. Відтоді, як вирішили вернутися майже від полюса, Арктика стала для нас якась лагідна, приязна. Правда ж? І ось тепер знов удар.

Юхансен мовчки кивнув. Що тут казати? Нансен мав слушність. З дев'ятого квітня, як тільки вони повернули назад, безперервно світило сонце, довкола панувала тиша. Вщухли морозні вітри. Заметілі ніби ножем відтяло. Страшні тороси вже не перетинали дороги, тільки тяглися обабіч, як шпалери. Учора мандрівники вперше за всю подорож, незважаючи на втому, пройшли двадцять два кілометри. Якби так було йти їм не від полюса, а на полюс!..

— Але не гаймо часу на бідкання. Витягай-но астрономічні таблиці. Вони повинні бути он у тому бляшаному ящику. Зараз поставимо хронометри і матимемо такий же точний час, як і в обсерваторії.

Нансен не вмів довго сумувати. Ніби труднощі тільки й були для того, щоб будити в ньому нові приховані сили, ніби він саме в тому вбачав смисл життя, щоб їх долати.

— Зараз точно визначимо час за кутовою відстанню між сонцем і місяцем, — сказав сам собі Нансен, встановлюючи штатив і прикручуючи до нього теодоліт. — Доки ти там будеш марудитися? Що ти бурмочеш собі під ніс? Я не чую! — кинув він Юхансенові і, навіть не чекаючи відповіді, почав щось наспівувати.

Юхансен длубався в ящику, вже, мабуть, удесяте виймаючи і перекладаючи всі папери. Його рухи ставали дедалі повільніші.

— Я не взяв їх! — крикнув він нарешті з розпачем у голосі.

— Як? Що ти сказав?

— Немає. Я не взяв їх. Мабуть, лишилися на «Фрамі».

Нансенова рука міцно стиснула підставку теодоліта. Очі в нього потемніли. Ще трохи — і він вибухнув би гнівом. Але гіркі слова завмерли на устах, коли він побачив бліде, спотворене жахом Юхансенове обличчя. «Тут не час і не місце для докорів», — майнула в голові думка.

— Не журися, якось зарадимо лихові, — кинув Нансен, уже опанувавши себе.

Та Юхансен, усе ще білий, мов стіна, заперечливо крутив головою.

— Ми загинемо без точного часу. Адже найменша помилка в обчисленій, бодай на кілька географічних градусів, може спричинитися до того, що ми вийдемо у відкрите море, а не на острови архіпелагу. І все це через мене! — розпачливо говорив він, геть втративши самовладання.

— Щось придумаємо! — машинально повторював Фрітьоф. Проте було видно, що він і сам ще не знає, як зарадити лихові.

«У нас є бусоль, виміри географічної довготи й широти з останнього постою. Цього досить», — розмірковував Нансен.

— Звичайно, цього цілком досить! — повторив він уже голосно. — Не сумуй, друже, зараз ми все обчислимо!

За хвилину, залізши у спальний мішок, Нансен, тримаючи перед собою логарифмічні й астрономічні таблиці, поринув у складні обрахунки, визначаючи географічні координати їхнього перебування.

— Втихомир собак! Вони мені заважають, дияволи, — просив він час від часу Юхансена, не відводячи очей від довгих колонок цифр, якими заповнював одну за одною сторінки записника.

На це копітке математичне обчислення Нансен згаяв майже цілий день. Юхансен розривався надвоє: підкидав сухарі собакам, щоб вони не гавкали, варив суп, докладаючи зусиль, щоб він був якнайсмачніший, латав продірявлений каяк, раз у раз шанобливо поглядаючи на свого товариша, заглибленого в обчислення. Нарешті обличчя Нансена проясніло. Він відклав убік папери.

— Готово. Нелегка це була головоломка. Деякі формули довелося пригадати, інші оце зараз вивести. А я вже зовсім розучився це робити. Але помилки в обчисленнях, я думаю, нема. Тепер треба пильнувати годинники як зіницю ока. Не хотілося б мені ще раз мати таку мороку. А тепер давай поїмо. Я вмираю з голоду.

Юхансен полегшено зітхнув. Це була добра ознака. Фрітьоф рідко коли думав про свій шлунок. Очевидно, в нього був зараз гарний настрій.

Лаштування в дорогу не обійшлося без пригод. Найкращий пес Баро, побачивши своїх побратимів в упряжці, готових рушити далі, раптом вирвався з ошийника і, підібгавши хвоста, кинувся навтіки. Де його шукати? Як зловити? Довелося довгенько чекати, поки втікач вернувся. Вигляд у нього був винуватий. Самотою він загинув би марно в льодовій пустелі. А так ще довго служив людям.

І знову дні за днями минали в докучливому поході. В полудень лід розмокав, вологим шаром налипав на полози і гальмував рух саней. Під ногами хлюпали калюжі, в яких відбивалися сонце і хмари. З великої зграї псів залишилося тільки дванадцятеро. Голодні, худі, з запалими боками, вони щодень більше підупадали на силі. Якось на випадково залишених біля них лижних палицях вони миттю обгризли ремінні й полотняні руків'я. Все до останнього клаптя щезло в прожерливих пельках.

Ситуація, в якій опинилися мандрівники наприкінці травня, могла б довести до відчаю наймужнішу людину. Поверхня океану все більше скидалася на велетенську шахівницю. Навколо, аж до самого обрію, тяглися білі й чорні безформні поля — крига і вода. Промоклим до пояса людям весь час доводилося петляти, повертаючись назад, обходячи широкі розводдя, проте вони невпинно йшли вперед. Місцями під лижами, не кажучи вже про важко навантажені сани, вгинався лід. А втрата хоча б одних саней була рівнозначна смертному вироку мандрівникам. Отож вони добре пильнували.

Нансен зменшив харчовий раціон, бо припаси вичерпувалися дуже швидко. Хоч як йому було прикро, але він мусив скоротити і тривалість щоденних переходів до семи годин. Як щось дуже далеке, згадувались тепер ті дні, коли вони з Юхансеном бігли на лижах за упряжками по десять, дванадцять годин. На довершення всіх бід зіпсувалася погода. Полярники вирушали в дорогу сонні, стомлені, під завивання вітру. Та тільки-но знесилені мандрівники, що вже зовсім не могли йти, ставали табором, як лід одразу ж починав приязно мерехтіти в сонячному промінні, а хмари розходилися, відслоняючи небо, ніби їх вбирала в себе блакить.

Хіба ж тут збережеш душевну рівновагу і терпеливість?

Розділ сорок другий «Я ЗАБЛУДИВСЯ!»

На початку червня природа помогла мандрівникам вирішити, що вони мають робити. Про дальший похід не могло бути й мови. Довкола намету переливалися потоки води, приносячи з собою льодові брили. Навіть у важкій корабельній шлюпці було б ризиковано випливати, а в легкому парусиновому каяку — просто шаленством. А втім, про каяки не могло бути й мови, бо вони стали зовсім непридатні. Місцями їх подерли собаки, а місцями продірявили льодові шпичаки. Вони потребували серйозного ремонту. Остови, й ті не вціліли. А саме на ці човни мандрівники покладали тепер усі надії. Без каяків вони загинули б.

На щастя, Нансен не піддавався відчаю. «Я завжди казав, що відчай — це просто марнування часу. Я не можу собі цього дозволити. Мені ще надто багато треба зробити в житті», — часто жартував він ще в Норвегії. Отож, не гаючи часу, обидва без нарікань узялися до роботи, важкої, клопіткої.

— Хтозна, може, ще в цих каяках нам доведеться пливти у відкритому морі, — сказав якось Юхансен, насилу тримаючи в задубілих від холоду пальцях голку.

— Добрий з тебе супутник у мандрах, не пасуєш перед труднощами, — з повагою промовив Нансен, бачачи, як наполегливо працює його товариш.

— Це я з тебе беру приклад, — відповів задоволений з похвали Юхансен, жваво протягуючи крізь полотно голку.

Нерідко вони працювали по шістнадцять-двадцять годин, незважаючи на холод, голод і страшенне виснаження після тримісячного походу. Вперше відтоді, як вони залишили «Фрам», Нансен ретельно зважив сухарі й масло на сніданок. Ранковий раціон не міг перевищувати двадцяти грамів жирів і двохсот грамів хліба. «Це й так ще непогано. Було б добре, якби нам вистачило по стільки до кінця подорожі!» — зітхали обидва. Того самого дня пощастило вполювати крячка, що пролітав над ними. Але яка пожива з малої пташини для двох зголоднілих чоловіків, що з'їли б і вола!

Після тижневого постою мандрівники знову вирушили в путь.

— І знову все стає нам на перешкоді, — напівзлостиво, напівжартома мовив Фрітьоф. — Ти тільки глянь: ледве встигли ми полагодити каяки — води й сліду нема. Наче хто навмисне зцементував ці крижані поля.

Юхансен сумовито похитав головою:

— Не хотілося б мені цього казати в недобрий час, але матимеш ти ще цієї води стільки, що й не радий будеш. Ми ще проклинатимем її.

І справді, незабаром мандрівники вже проклинали її. Між торосами лисніли темпі вимоїни, а далі знову був лід. Оце так пиріг! Нансен сам вирушав у розвідку, шукаючи найзручніший перехід для упряжки.

«Це були моторошні хвилини, — розповідав пізніше Юхансен матері. — Часом мені здавалося, що Фрітьоф не вернеться вже ніколи, що я залишуся сам. Сам у цій пустелі. Мене охоплював жах. Хотілося бігти за ним, затримати його, не пустити. Ще й тепер я не раз переживаю це уві сні і пробуджуюсь, мокрий від холодного поту. Ні, мамо, ви цього не зрозумієте, ніхто не зрозуміє, хто сам того не пережив, не чув тієї тиші, кому не доводилося цілими місяцями й роками не бачити нічого, крім тієї страхітливої білизни».

Якось Фрітьоф повернувся з розвідки, аж змінившись з лиця. Він був страшенно стурбований.

— Заблудився! — мовив коротко.

— Як?

— Не можу збагнути, де ми перебуваємо. Не знаю. Може, це дається взнаки перевтома. А може, я припустився помилки. Пам'ятаєш, тоді, коли ставив хронометр? Тут досить дуже дрібної, бодай десятисекундної похибки, щоб замість суші вийти у відкритий океан.

— Ти, Фрітьофе, завжди побоювався, що ми занадто відхиляємося на схід.

— Так, останнім часом ми йшли на південний захід. Мене бере сумнів, чи не минули ми вже північного краю архіпелагу Землі Франца-Йосифа. Це була б для нас катастрофа.

— Там по південному краю льоду далі йти неможливо, — підхопив Юхансен.

— А подорож у каяках без харчів теж немислима, — вторив Нансен. І тут же докинув уже твердіше: — Не журися, друже, якось дамо собі раду! — Проте в його голосі не було колишньої певності.

Вода на поверхні криги вночі замерзала, вкривалася тонкою, мов скло, шкаралупою. Вона з тріском лопалася під полозами, сани провалювалися й загрузали. Люди брели по коліна в цьому полярному болоті, собаки часом геть поринали в ньому, ледве вигрібаючись на поверхню.

Наприкінці червня мандрівники, що зовсім уже вибилися з сил, добралися до величезної вимоїни. Занадто великої, щоб можна було її обійти.

— Може, випробуємо нарешті наші човни?

Юхансен знав: питання Нансена — все одно що наказ.

Не промовивши й слова, він почав знімати з саней каяки. Мандрівники вже давно докладно обміркували, що залишать, коли їм доведеться далі подорожувати морем. Каяки затонули б під тягарем усього спорядження. Але в останню хвилину страх стиснув серце Юхансенові.

— Що робити із запасними лижами? — запитав він і здригнувся, почувши рішучий голос:

— Залишити!

— Брудні сорочки, білизну?

— Залишити!

— Намет?

У відповідь мовчання. Залишити памет? Як же тоді ночувати на цьому вітрі, на снігу? Вони вагалися, переживаючи внутрішню боротьбу.

— На цей раз ще візьмемо, — почув, нарешті, Юхансен і відчув полегкість.

— А спальний мішок?

— Залишити!

Це вже було занадто. Юхансен не витримав.

— Як? Викинути спальний мішок? В чому ж ми тоді спатимемо? Це божевілля!

— Він же мокрий, брудний, важелезний, — слабо протестував Нансен. — Хочеш, щоб ми потонули? — Але, спостерігши заперечення в очах товариша, швидко докинув: — Можна зрештою спробувати, бери. Викинути завжди встигнемо.

Каяки, поставлені на відстані двох метрів один від одного, треба було скріпити лижами. Впоперек них мандрівники поставили сани: одні на носовій частині, другі — на кормі. А що робити з собаками? Їх лишилося вже тільки троє. Але й цих ніяк було забрати. Нансен відвернув голову, помітивши, що його товариш підносить рушницю до плеча. В такі хвилини у нього завжди виникало враження, що вони вбивають когось із близьких. Раптом він почув радісне гавкання. Побачивши високо встановлені на каяках сани, пси миттю повскакували в них і зручно повкладалися, приязно помахуючи пухнастими хвостами здивованим людям. Так вони самі вирішили свою долю.

Розділ сорок третій ЧИ ДОВГО ДОВЕДЕТЬСЯ ЧЕКАТИ В «ТАБОРІ НУДЬГИ»?

Веслувати на воді, захаращеній кригою, було нелегко. Сани й лижі виступали за борти каяків. Пліт — тільки так і можна було назвати цю споруду на воді — весь час завертав ліворуч. Крізь латану парусину вода просочувалася, наче крізь сито. Раз за разом мандрівники мусили відкладати весла й хапатися за черпаки. А проте вони все-таки пливли.

— Яке щастя! — тішився Юхансен.

— Подумай тільки, нарешті відпочинуть наші ноги. Подорожуємо, як ті королі, — і собі радів Нансен.

Біля самого краю крижаного поля, до якого підпливав пліт, щось дивно забулькало.

— Утік! — Витягаючи на кригу сани, Нансен з жалем дивився на широкі кола, що розходилися по воді. — Перший тюлень!

— Такий мішок м'яса й жиру, — з жалем мовив Юхансен. — Візьми гарпун, може, ще покажеться.

— Ні, це дуже полохливе створіння. Той уже не вирине…

Але не встиг Нансен доказати, як над спокійною хвилею знову вигулькнула химерно закруглена тюленяча голова з великими вусами.

— Стріляй! — крикпув Нансен.

Постріл Юхансена був влучний. Блискавично загнавши гарпуна в тушу звіра, що зникав уже під водою, Нансен, упавши на коліна, шарпонув за канат і щосили потягнув до себе.

У мисливському запалі обидва не помітили, що пліт поволі сповзає до води. Сани стояли вже на самісінькому краю льоду. Нансенів каяк так нахилився, що його вже заливала хвиля. За мить усе, що в ньому було, опинилось у воді. На щастя, кухонька не затонула, на поверхні води її утримав порожній, щільно закритий котел. Але гнана вітром, вона відпливала щораз далі. У воду зсувалися лижі. Ще мить — і пліт затонув би.

Пустити тюленя і рятувати оснащення? Нансен кинув канат і, не піднімаючись з колін, ухопився за сани, щосили тягнучи їх до себе.

— Веслом, дужче веслом, праворуч! — крикнув він Юхансенові.

Той, по пояс у воді, швиденько притиснув свій каяк до крижаного берега і заразом відтягнув сани. Тепер черга за Нансоновим каяком. Наповнений водою, він був страшенно важкий. Юхансен зиркнув на тюленя. Їм пощастило: туша плавала на воді.

«Охоплені радістю, ми як навіжені танцювали довкола великої, жирної туші, — згадував Нансен. — Те, що залило каяк, намокли речі, в ту хвилину не мало ніякого значення. Під руками у нас лежали м'ясо і жир. Миттю зникли всі турботи, ніби їх вітром здуло. Мабуть, ніколи тут, серед полярних льодів, не було ще таких щасливих і задоволених своїм становищем людей, як нас двоє, ситих, утиснутих у спальний мішок.

Ми досхочу наїлися і м'ясного супу, і м'яса, і жиру. Хіба ж можна вимріяти собі щось прекрасніше? І то коли? В роковини виїзду з дому, в сотий день після того, як ми залишили «Фрам»… Сирий жир чудовий, він цілком може замінити масло. М'ясо? Про смачніше не може бути й мови… Млинці з тюленячої крові, смажені на жирі, просто незрівнянні. І в нашому «Гранд-отелі» я не міг би краще поласувати, навіть з кухлем пива… Щоправда, бодай і не згадувати, як при тому смаженні на кіптявій лампі дим роз'їдав нам очі так, що ми заливалися сльозами… Якось бенкет мало не скінчився катастрофою. Лампа, яку я зробив із шматка бляхи, наповнена жиром, так розжарилася під гарячою сковородою, що полум'я раптом жбухнуло з неї високо вгору. Я спробував погасити його, бо лампу вже неможливо було винести надвір. І весь намет одразу наповнився ядучим димом. Я ухопив пригорщу снігу і кинув на палаючий жир. Але він тільки шкварчав і тріскотів, розбризкуючись на всі боки. Над лампою вибухнув стовп вогню. Від нього зайнялося все, що було поблизу. Задихаючись від диму, ми стрімголов вибігли з намету… Щастя, що лишилися живі.

Вибухнувши, лампа погасла, але над тим місцем, де стояла сковорода, в брезенті намету зяяла величезна діра. Довелося використати одно з приготовлених для саней вітрил, щоб залатати її. Та це не спинило мене. Повернувшись до намету, я знову, хоч і добряче поморочився, розвів вогонь і спік нарешті останній млинець. Не міг же я викинути його. Посипаний цукром, він був ще смачніший.

Строщили ми ту розкішну страву в чудовому настрої».

— Далі йти поки що не можна, — сказав Нансен. — Тут є що вполювати — то не загинемо з голоду. Краще зачекати, поки хоч трохи розтане. Може, й розводдя поширшають.

Стояли цілий місяць. Виснажені походом люди потребували відпочинку. Зголоднілі, вони поїдали силу м'яса. На щастя, в «коморі» його весь час було повно. Тюлені і три білі ведмеді, впольовані Нансеном, зробили їх незмірно багатими і вселяли в них почуття безпеки.

Мандрівники завзято і грунтовно ремонтували каяки. Тепер нічого важливішого за них не було. Що ж зробити, щоб вони не протікали? «Потреба — мати винаходів», — учили Фрітьофа з дитинства. Завжди сповнений сміливих і незвичайних ідей, він тепер зробився хіміком. Відважний полярник не занепадав духом, не нарікав на тяжку долю, а постановив виготовити ізоляційну масу для просмолювання човнів. Задум був гарний, але з чого її виготовити? У Нансена і на це знайшлася відповідь. Кістки вбитих звірів він рубав на дрібні шматки, розтирав потім на порошок, перепалював і змішував з розтопленим тюленячим жиром. Проте виготовлений з такими труднощами продукт зовсім не задовольнив його. Тоді Нансен домішав ще трохи сажі. Але збирати її була нелегка річ. За два дні копіткої праці мандрівники так закіптюжилися, що стали схожі на сажотрусів.

— Над нашим наметом високо здіймався чорним стовпом дим. Його видно було, мабуть, десь аж на Шпіцбергені. Та, на жаль, сажі він давав дуже мало, — сміявся пізніше Нансен.

Напрацювалися й намучилися обидва немало, доки нарешті сажею, змішаною з тюленячим жиром, щільно покрили парусину каяків, а зверху затягли ще тонким шаром олійної фарби, вичавленої з двох тюбиків. Фарби мали придатися Фрітьофові, щоб увічнити на полотні арктичну красу, а згодилися на інше — врятували його, не дали потонути.

І все-таки каяки протікали. Врешті Нансен додатково заклеїв усі шви і багато разів штопані місця змішаною із стеарином смолою, якої він трохи взяв із собою. І тільки це вже допомогло.

День за днем повільно тягнувся час. Стан льодів усе ще не віщував нічого доброго. Треба було чекати.

«Наше тутешнє життя трохи нагадує мені почуту від ескімосів історію. Поїхали люди зібрати траву на березі фіорду і, побачивши, що вона ще не зійшла, отаборились, чекаючи до тих пір, коли її можна було вже косити», — занотовує Нансен у середині липня. І скаржиться далі:

«Цей сніг, що не поступається навіть перед дощем, доводить мене до розпачу. Він зробився м'який і пухкий, як піна. Може, розтане нарешті… Я надто вже звик до розчарувань, щоб іще повірити в щось! Це добра школа терпеливості… А яка ж то краса, мабуть, зараз удома! Все квітує. У сонячному промінні мерехтить фіорд. Може, ти сидиш, Єво, на вершипі скелі з малою Лів або плаваєш у своєму човні по морю? І знову крізь отвір у наметі погляд падає на білизну. Не одна ще крижина відділяє теперішню хвилину від тієї, якої я сподіваюся.

Багато ще спливе часу, поки я вас побачу. Все мені зараз байдуже, крім дому».

Отож і не дивно, що місце довгого постою обидва мандрівники назвали «Табором нудьги».

Раптове підвищення температури знову пробудило надію. Хмара, що давно вже облягала південну частину обрію, виростала на очах, чорніла і незабаром затягла все небо; нарешті пішов довгожданий дощ, перетворюючись часом у справжню зливу. Вода тарабанила в брезент намету, лилася всередину, лід танув. Може, їм більше не доведеться зимувати серед льодів, може, таки пощастить перед полярною ніччю повернутися на батьківщину?

— Рушаймо далі! Якнайшвидше! Нехай тільки трохи проясниться.

Та збудженого Юхансена не треба було умовляти. Ось вони обидва вже пораються біля оснащення, сушать на лампі промоклі сухарі, латають панчохи, ще раз випробовують каяки.

З болем у серці мандрівникам довелося розстатися з одним із псів. Вірний, витривалий і відданий, він тягнув, доки йому вистачало сил, і нізащо не хотів поступитися своїм місцем в упряжці. І врешті підупав. У таборі полярники залишили також спальний мішок, важкі ведмежі шкури, решту білизни, запасні хутряні рукавиці й частину аптечки. Шкода було зоставляти все це. В будь-яку мить ці речі могли знову знадобитися бездомним сіромахам. Але вантаж на каяках треба було за всяку ціну полегшити. Вони й так чудом не затонули досі…

— Попереду ще цілих два місяці літа, — радів Нансен.

Та Юхансен підправляв його:

— Вже тільки два, ти хотів сказати.

Розділ сорок четвертий НЕ ПРО ТАКУ «ОБІТОВАНУ ЗЕМЛЮ» МРІЯВ ФРІТЬОФ

— Земля!

Полярники мов зачаровані вдивлялися в ледве видимий на обрії вузький темний пруг біля підніжжя білих льодовиків, що сліпуче блищали на сонці. Протягом чотирьох місяців не було й дня, щоб вони не линули до неї думками. В них уже навіть пропала віра в її існування. І ось перед ними мріли млисті обриси тієї обітованої землі, до якої вони поривалися, яку бачили вже тільки у сні… Вона ясніла на обрії — справжня, близька, досяжна.

— Завтра, може, нам удасться вже добутися до неї, — казав Нансен, не в силі відвести очей від білосніжного узгір'я.

В цю хвилину серце в нього ще стискається від сумніву. А що, коли це тільки хмари? Зараз вони змінять обриси і щезнуть з очей.

Не такою уявляв собі Нансен цю довгождану землю. Він мріяв про високі гірські хребти, про перевали, за якими криються затишні долини. А їх знову зустрічала льодова країна, пустельна й ворожа.

— Чому завтра? Ще сьогодні, якщо ми зараз же вирушимо, — гарячкує Юхансен. — Це ж зовсім недалеко.

— Тобі тільки так здається. А я кажу, що ні сьогодні, ні навіть завтра ми не дістанемося до тієї землі.

— Ти ж сам, Фрітьофе, без кінця торочиш, що ми не повинні знеохочуватися чи впадати у відчай, а тепер…

— Ти он пильнуй, щоб не поламав лижі!

Уже перші кроки остуджують Юхансенів запал. Лижі грузнуть у мокрому снігу. Їх важче витягати, ніж ноги. Зустрічний вітер утруднює ходу. Дорогу мандрівникам весь час перетинають нові й нові струмки. Бистрі та рвучкі, вони розливаються по кризі, неначе весняні ріки. Десь поділися великі льодові плити. В хаосі крижаних уламків важко знайти прохід. Широкі промоїни, які швидко й безпечно можна було перепливати на човнах, зімкнулися, ніби за помахом чарівної палички не так доброї, як злої чарівниці. Хоч-не-хоч доводилося раз по раз перепливати на каяках вузькі розводдя.

Перша переправа тривала, здавалося, без кінця. Треба було спустити каяки на воду, зв'язати їх ремінцями, встановити зверху сани і, перетнувши три-чотири метри розводдя, наново все розв'язати, витягти сани на кригу, потім підняти каяки з води і знову кріпити їх на санях. Це було ще одне випробування терпеливості, причому не найлегше.

— Так ми далеко не зайдемо. Треба щось інше придумати. Зачекай-но.

Рішучий голос Нансена повернув надію зневіреному Юхансенові. Що там ще нового запропонує Нансен?

— Зробімо все навпаки: наглухо закріпимо каяки на санях.

— Як це?

— Ось зараз побачиш.

Через невеличке озеро серед льодів переправилися вже швидше. Прикріплені до саней каяки легко було спускати на воду і ще легше витягати на кригу.

— Ти знаєш, як мені ця ідея сяйнула? — сміявся радіючи Нансен. — Вона не моя. Я читав колись, що так роблять сибірські мисливці, які полюють на тюленів. Вони завжди користуються човнами на полозах.

Розв'язання проблеми було геніально просте, одначе того дня мандрівники просунулися не далеко. А ніч була кошмарна. Вода з усіх боків підмивала намет. Спальний мішок, зшитий з легких вовняних ковдр, промок одразу. З жалем згадували вони теплий хутряний мішок, залишений у «Таборі нудьги». Із спроби влягтися спати просто на нерозмоклій кризі також нічого не вийшло. Нансена мучили сильні ревматичні болі. Вранці він ледве розпростав плечі. Кожен крок завдавав йому болю, але він не хотів у тому признаватися. Юхансен удавав, що не помічає спотвореного стражданням обличчя товариша. Під якимсь приводом сам вирушив шукати більш-менш підходящий прохід. Хоч перелякався не на жарт: адже хвороба в таких умовах — це кінець.

Зручного проходу не було. Довелося, як і раніше, весь час іти прямо, наосліп до тієї такої близької і все ще такої ж безмежно далекої землі, що мерехтіла на сонці тисячами відблисків. Чвалаючи з Нансеновими саньми, вірний друг підпихав їх і одночасно тягнув свої.

Дощ, якого ще зовсім недавно полярники просили і чекали як спасіння, тепер став їхнім прокляттям. Докучлива мжичка раз у раз переходила в рясну зливу, що завдавала мандрівникам нестерпних мук. А вітер? Він весь час був супротивний і відганяв кригу з людьми від берега. На постоях, які тепер були для мандрівників мукою, а не відпочинком, Юхансен, мов дбайлива мати, клопотався біля Нансена, розпалював кухоньку, готував їжу, ставив намет і, незважаючи на протест, допомагав йому знімати промоклий одяг. Через вісім днів болі трохи вгамувалися, переможені, мабуть, залізною силою волі людини, яка не звикла до хвороби. І знову обидва мовчки вирушили в дорогу, вперто пробиваючись уперед.

Розділ сорок п'ятий «СТРІЛЯЙ ШВИДШЕ, БО БУДЕ ПІЗНО!»

На тринадцятий день, відтоді, коли мандрівникам відкрилася «обітована земля», дорогу їм заступила велика вимоїна, береги якої були завалені висторченими догори брилами криги. Попереду, як завжди, ішов Фрітьоф. Він саме почав спускати каяк на воду, коли раптом почув здушений крик:

— Рушницю, швидко!

Нансен миттю обернувся і побачив, що товариш лежить на кризі, а над ним стоїть величезний білий ведмідь. Юхансен стискував звіра за горло і силкувався відіпхнути від свого обличчя його роззявлену пащу. Нансенова рушниця лежала в чохлі на каяку. Він кинувся до неї. В ту мить, коли він доторкнувся вже рукою до приклада, відіпхнутий різким рухом човен захитався і почав відпливати.

Скочити у воду й стріляти з каяка? Ні, це надто довго. Нансен ухопився за каяк, намагаючись притягнути його, і зпову почув здушений голос:

— Стріляй швидше, бо буде пізно!

В ту саму мить Нансенові вдалося нарешті вхопити рушницю, набиту шротом. Відтягнувши курок, він сидячи вистрілив, цілячись у голову ведмедя. Звір повалився на лід. Юхансен стояв уже з рушницею в руці.

— Він підкрався так тихо, — збуджено розповідав Юхансен за хвилину, — я почув за собою шелест і подумав, що то пес. Раптом як смальне мене лапою по голові, аж в очах потемніло. Отоді я зрозумів свою помилку! Та було вже пізно. Я повалився мов підтятий на кригу. Опритомнів тієї миті, коли відчув, що клишоногий хоче відгризти мені голову, як тюленеві. Я схопив ного за горло, стиснув щосили і крикнув. Ведмідь остовпів. Але це тривало якусь секунду. Потім він знову напав. Я крикнув удруге. Собаки вчепилися йому в задні лапи, і він відскочив. Я зірвався на ноги, схопив рушницю, але, на щастя, ти вже вистрілив. Ще б трохи — і кінець.

Обидва полегшено зітхнули, дивлячись на величезну тушу, розпластану на кризі. Собаки одійшли од ведмедя. Вони накидалися на звіра тоді, коли той рухався, а нерухомого боялися. Відчували тут якийсь підступ.

Нансен не приховував захоплення витримкою товариша. На щастя, ведмідь не встиг завдати Юхансену великої шкоди. Стер тільки лапою бруд із щоки і трохи поранив руку.

Невдовзі мандрівників чекала ще одна хвилююча подія. Цього разу нарешті радісна. Від суходолу їх відділяла вже тільки вузька смуга води. Може, нарешті пощастить дістатися до нього? В щоденнику подорожі Нансен занотовує коротко:

«Винятково щасливий день. Ведмідь не загриз Юхансена, і ми вже біля самісінької «обітованої землі».

Холодні, стрімчасті скелі, що прямовисно спадали до моря, захищали підходи до острова. Внизу вони були неприступні, а вгорі приховані густими пасмами туману, крізь який не міг пробитися зір. Мандрівники мовчки пливли вздовж грізних берегів, що наганяли жах, даремно шукаючи безпечного місця, де можна було б висісти на острів. Вони весь час мусили остерігатися величезних крижаних брил, які відламувались од вершин льодовика і з гуркотом валилися в море. Пливли дуже довго і все не могли пристати до берега.

— Оце так сповнення мрій, — силувано пожартував Фрітьоф. — Як на мене, то краще б нам і цю ніч провести на кризі. Як ти гадаєш?

У відповідь мовчанка.

— Ялмаре, прочумайся, ради бога! Не будемо ж ми тут зимувати, бо подохнемо з голоду в цій пустелі. Перед нами відкрите море. Весла і вітрила швидко понесуть нас тепер на південь, додому. Ти чуєш мене?

Юхансен мовчки кивав головою. Йому вже було байдуже. Спати, спати будь-що! Не йти, не веслувати, не ставати день у день табором на кризі. Забитися в якийсь кут і хоча б хвилину відпочити в тиші, теплі і спокої.

Наступні дні мало одрізнялись од попередніх. Мандрівники, як і раніше, пливли вздовж тих самих похмурих, затягнутих сірим туманом берегів. Тільки-но, нарешті, роз'яснилося небо, Нансен видряпався на якийсь вищий за інші торос і нетерпеливо вдивлявся звідти в горизонт. Тяжко зробилося йому на серці. Скільки сягає око, тягнулись у далечінь якісь острови й острівці — з неприступними берегами, суціль укриті шапками льодовиків, усі, як близнята, схожі один на одного.

Найближчому острову Нансен дав ім'я Єва, другому — Лі в, а третьому, на який їм вдалося нарешті висадитися, Аделаїда, на вшанування пам'яті давно померлої матері. Весь невеликий архіпелаг назвав Білою Землею. Якби ж то знати, де знаходяться ці нововідкриті землі. Певне ж, не біля берегів Шпіцбергена. Тут острови мають іншу форму та й над головою раз по раз пролітають пташки, яких там ніколи не спостерігали. Виходить, це Земля Франца-Йосифа? Але на яких вони опинилися берегах величезного архіпелагу — східних чи західних? Адже це має неабияке значення. Якщо західні, то кінцева мета мандрівки була б не така вже й далека. Може, ще пощастило б вернутися на зиму додому.

Нансен не наважується виповісти ці думки вголос, щоб не подавати марних надій Юхансенові: розчарування дуже болісні й збавляють сил, а їх треба ще багато. Що більше він ознайомлювався з місцевістю, то кращий ставав у нього настрій. На пустельних острівцях, що з першого погляду відштовхували своєю мертвотністю, пульсувало життя. В одному місці на снігу було видно сліди величезних ведмежих лап, в іншому вилежувалися на сопці стада тюленів, що налічували часом по кілька десятків штук. Від них прибережні крижини здавалися чорними. Над головою раз по раз пролітали якісь невідомі, дивовижні птахи — Нансен-зоолог не завжди міг і назвати їх.

— Що б там не було, але з голоду тут померти важко, — радісно відзначили мандрівники.

А це було найважливіше. От якби ще вони могли якнайшвидше вирушити в дорогу морем! Нансен став серйозний, зосереджений. Видно, щось обмірковував. Юхансенові не довго довелося чекати.

— Саней ми не будемо залишати, — почув він. — Вони можуть нам ще знадобитися, але їх неодмінно треба укоротити.

— Навіщо? — Юхансен перелякався не на жарт.

— Щоб вони помістилися на кормі каяка. Тоді попливемо швидше.

^{Нансен і Юхансен перетинають ополонку на каяках. Добре видно лижі (на носі) і обрубані нарти (на кормі). Постановочна фотографія Ф. Джексона, липень 1896 р.}

Розділ сорок шостий ВІДВАГА ЗАЛИШИЛАСЬ, АЛЕ НАДІЯ ПРОПАЛА…

Задум був добрий.

Каяки побігли швидше. Може, навіть занадто швидко, як здавалося величезним морським потворам. Вони раптом зацікавилися двома незнаними створіннями, що завітали до них і надто поспішали кудись. Не виявляючи ніякого страху, моржі повільно і велично підпливали до каяків. У морі ці звірі не мають противника рівного собі за розмірами і вагою. Іноді на кризі на них відважуються нападати білі ведмеді, але частіше й вони уникають сутички. Один з цих велетнів, випливаючи з глибин на поверхню, зачепив випадково Нансенів каяк.

«Я почув різкий удар зісподу, — згадував Нансен. — Озирнувся здивовано. Поблизу не було жодного уламка криги. Раптом на поверхню води вигулькнула величезна голова… Грубі щетинисті вуса грізно ворушилися коло ніздрів, а величезні ікла блищали білизною. Скляні, округлі очі вп'ялися в мене впертим важким поглядом. У цьому феномені було щось дивовижне, фантастичне, допотопне. Я довго його не забуду. Нарешті морж пирхнув і зник, мов привид. Через деякий час він знову показався над водою і поплив до Юхансена. Не знаю, які наміри були в нього, але я боявся, що звір продірявить своїми іклами дно каяка. Ми обидва одночасно схопилися за зброю. Звір знову люто пирхнув, заричав і пірнув під воду, щоб за мить попливти слідом за нами. Перестрашений Юхансен вискочив на кригу, що пропливала поруч, і, не випускаючи з рук рушниці, витягнув з води каяк. Я хотів зробити те саме, але, коли ставив ногу на край криги, лід проламався піді мною. Я шарпнувся назад і ледве втримав рівновагу. Якби потвора з'явилася зараз переді мною, то я, напевне, звалився б у море. Мені насилу вдалося нарешті витягти каяк на кригу. Морж далі уже не переслідував нас.

…Іншим разом я побачив, що каяк Юхансена раптом підскочив у повітря. З води виглядала голова моржа. Не довго думаючи, я вистрілив. На щастя, влучно. Смертельно поранений величезпий звір одразу виплив на поверхню. Ми ледве розпороли його грубу шкуру, щоб вирізати кілька шматків жиру і м'яса».

Після кількох днів небезпечного плавання полярники нарешті отаборилися на березі якогось невідомого острівця, де не було криги.

«Яка ж це радість перескакувати з каменя на камінь, — писав Нансен. — Уперше за два роки. Минуло вже п'ять місяців відтоді, як ми зійшли з «Фрама». Мов діти на прогулянці, ми забавляємося гравієм кам'янистого пляжу, вслухаємося в його шерехтіння під нашими ногами. На найвищому пагорку ми встановили норвезький прапор. У розколинах між скелями тулиться мох і тішить око яскравою золотою барвою самотня квітка полярного маку».

Треба було якось відзначити цю урочисту мить. Але гасу вже майже не було. Трошечки бовталося на дні бляшанки. Нансен варив тепер суп на зробленій нашвидкуруч лампі, наповнюючи її моржевим жиром. В каструлю висипав останню пригорщу сушеної картоплі. З цієї хвилини мандрівників мала годувати Арктика…

На захід від скелястого мису хвилювалося відкрите море. Острови тяглися на південь. Аж тепер мандрівники здогадалися, що вони досягли західного краю архіпелагу Землі Франца-Йосифа.

Відкрите море — вільний шлях на батьківщину. Але не встигли ще мандрівники навтішатися цією думкою, як їхня радість згасла. Дужий вітер знову нагнав до берега силу-силенну криги — грубої, потрощеної, через яку неможливо було пробитися.

«Ще недавно я жив надією, був сповнений відваги, — записує Нансен. — Тепер хоч і лишилась відвага, але надія на швидке повернення додому пропала».

— Май терпеливість, — казав він Юхансенові, який був близький до відчаю. — Тільки терпеливістю ми зможемо подолати труднощі. Навіщо так терзатися? Одного дня живемо надією на повернення, другого в розпачі, що з цього нічого не виходить. Треба одразу примиритися з тим, що зимувати нам доведеться тут!

— Де? — прохопилось у Юхансена. — На цій пустці? Вражений, він даремно ждав відповіді.

Розділ сорок сьомий ДЕ ФРІТЬОФ ПРОВІВ ТРЕТЮ ПОЛЯРНУ НІЧ?

«Зимувати…» — просте, звичайне слово. Але зимування Нансена не можна прирівняти до жодного з тих, які знала доти історія освоєння Арктики. Ті, що змушені були проводити полярну ніч на Далекій Півночі, навіть жертви корабельних аварій, мали якісь запаси з розбитих чи затонулих суден, якісь дошки чи балки на спорудження житла.

Вільям Баренц[7] який у XVI столітті зимував на Новій Землі і страшенно набідувався, поставив велику хату з дерева, що придрейфувало до берега, і навіть трохи опорядив її уцілілими речами з корабля.

Через триста років цю хату випадково знайшов норвезький китобій. Усередині вона була незаймана, ніби люди щойно вийшли з неї. На стіні висів годинник, на столі лежала пожовкла від часу «Книга» Марка Поло[8]. Збереглися ведмежі шкури на постелях, старовинні алебарди й рушниці. В пороховому розі, під самою стелею, в комині, голландці заховали корабельний щоденник. У ньому день за днем протягом усієї зимівлі вони вели докладні записи гусячим пером. Це була правдива хроніка тяжких злигоднів людей, котрі вперше в історії змушені були зимувати на Далекій Півночі.

Навіть нещасні моряки експедиції Франкліна, вирушаючи в похід по кризі, взяли з корабля харчі.

Навіть експедиція Грілі, що закінчилася так трагічпо, під час першої і другої полярних ночей мала якісь запаси і, що найважливіше, — оселю.

За кілька років до подорожі Нансена на яхту англійської експедиції Лі Сміта, що стояла на якорі поблизу півострова Флора, одного сонячного серпневого ранку несподівано ринула страшенна маса криги. З решток розтрощеного судна потерпілі збудували на зиму дім, вони врятували також продовольство, одяг і спорядження. Нансен вважав, що будинок цієї експедиції десь тут недалеко. Навіть думав про те, щоб дістатися до нього. Але не знав, у якому напрямку його шукати, і не був певен, чи знайде там що-небудь. Та найбільше він боявся, що вони не встигнуть заготувати на зиму харчів, поки розшукуватимуть цей дім. Отож він вирішив залишитися зимувати на незнаному островку.

Мабуть, нелегко було йому зважитись на це. Він знав, що ніхто ніколи не шукатиме їх у цих лабіринтах островків неприступного архіпелагу. З голови його не виходила думка про те, що його становище дуже подібне до становища нещасного Де-Лонга після його висадки на пустельному сибірському березі. Навіть Де-Лонг був у кращій ситуації. Він шукав людські оселі і вірив, що дістанеться до них. А тут довкола розкинулась незнана, безлюдна пустеля, загадкова, грізна і невблаганна.

Як міг Нансен лишитися ще на одну полярну ніч, що вже наставала, що він мав, крім відваги і досвіду? Обрізані сани, подірявлені, як сито, каяки, порване вбрання, спальний мішок з решток вовняної ковдри і полатаний намет. Дерева, яке часом вдавалося витягти з моря, не вистачило б навіть на одне добре вогнище. Харчі, взяті з «Фрама», давно вже скінчилися. Невеликий, недоторканий запас у цих ще був. Але вони з Юхансеном вирішили нізащо не чіпати його, зберегти на дальшу мандрівку, ту весняну, яка мала привести їх до рідного краю. Отже, лишалося тільки ведмеже і тюленяче м'ясо. Та його треба було ще добути, як, зрештою, і все інше. І то якнайшвидше, до зими. Кожен день, навіть кожна година були тепер на вагу золота.

— Треба зробити собі схованку, добре захищену од вітру й морозу, інакше загниємо, — постановив Нансен.

Легко сказати, а от як збудувати щось середнє між хатою-мазанкою і кам'яним курінем, маючи, крім двох пар сильних рук, лише поламані лижі? Але навіщо ж тоді ота світла голова, яку всі так хвалили ще з дитинства? Величезне моржеве ікло, прикріплене до бамбукової палиці, замінило полярникам кайло, широка кістка цього звіра правила за лопату. А от видовбувати каміння з мерзлої землі довелося голими руками. «Лопатою» можна було тільки трохи поглибити яму. Стіни полярники зводили з каміння, старанно забиваючи щілини мохом, піском і навіть шматками моржевої шкури. Та найбільше клопоту завдав мандрівникам дах.

— З чого його зробити? — безпорадно повторював Юхансен. — Ну, скажи, з чого?

— З моржевої шкури.

— Не злупиш. Страшенно велика й тверда, ніж ледве бере її.

— Не журися, щось придумаємо.

Тим часом морж, шкура з якого мала врятувати полярників, плавав собі спокійно в океані, не передчуваючи, що незабаром ввійде в історію людської винахідливості. Прибережні води острівця, на якому Нансен і Юхансен мужньо вирішили перебути полярну ніч, кишіли цими потворами. Цікаві й нахабні, вони не знали страху. Полювати їх було легко, от зрушити з місця — несила. Кожна з цих шестиметрових громадин важила тонну, а нерідко й півтори.

Одного разу полярники вполювали двох старих самців, таких велетенських, що не могли їх навіть перевернути.

— Ти що, з глузду з'їхав? У морі хочеш здирати з них шкури?

Юхансен був уражений, побачивши, що товариш бродить уже по пояс у воді.

— Інакше ми не дамо їм ради. Може, тут легше буде їх білувати. Не роздумуй, друже, вдвох швидше впораємось. Залазь у воду. То тільки спочатку неприємно, а потім уже не так і холодно.

Вода була крижана. Та й яка ж іще могла бути в Північному Льодовитому океані? Проте Нансен ніби й не відчував цього. Праця була страшенно важка й неприємна.

Одяг так просяк кров'ю і салом, що потім цілу зиму тхнув риб'ячим жиром. Ноги закостеніли. Але пурпурове від напруження обличчя Фрітьофа променіло радістю, коли він підтинав шкуру.

— Поглянь, яке сало! Грубе й м'яке, мов смалець. А м'ясо? Просто делікатес. Вистачить, мабуть, на цілу зиму. Ми будемо виносити його на берег шматками. Шкуру, напевне, вже зараз можна витягти. Бачиш, усе гаразд. Казав же я тобі, що не журися.

Передбачливий Нансен старанно зібрав моржеве сухожилля. Ним можна було замість ниток позашивати одежу. Але доки він надумався заховати його, лисиці й чайки геть усе розікрали: Немало намучилися обидва, витягуючи трисантиметрової товщини шкуру на зведені з каміння мури. Нарешті оселя мала дах. А це було найважливіше.

Розділ сорок восьмий НІЩО ТАК НЕ ЗМИВАЄ БРУДУ, ЯК ТЕПЛА ВЕДМЕЖА КРОВ

— Терпеливістю і працею всього на світі можна досягти. Це ми з тобою, мабуть, найкраще довели, — казав Нансен, з гордістю дивлячись на діло їхніх рук.

З кожним днем халупа, у якій мали оселитися полярники, ставала все затишнішою. Кам'яні стіни майже метрової висоти було зведено над такої самої глибини виїмкою в землі. Яма, або, як її називали, кімнатка, завдовжки три і завширшки два метри надійно захищена од вітрів і снігу, видавалася полярним будівельникам вершиною комфорту. Відтоді, як мандрівники залишили «Фрам», вони не знали такої розкоші. Обігрівалось і освітлювалось помешкання винахідливо змайстрованими з бляхи лампами, заповненими моржевим жиром. Ясно горіли в них гноти з решток бинта. Вперше за шість місяців мандрівники спробували спати в окремих мішках. Але витримали тільки одну ніч. За всю подорож вони ніколи ще так не мерзли. Наступну ніч обидва провели вже у спільному спальному мішку, обігріваючи один одного. Так було певніше.

Будівництво зимовища було закінчено вчасно. З кожним днем усе нижче падав спиртовий стовпчик термометра, щораз лютіший вітер шмагав в обличчя. Дужче крутила завірюха.

Довкола будиночка бродили білі ведмеді. Невдовзі полярники вже спали на їхніх теплих густих хутрах. Ведмежі «ковдри» заслоняли також обидва входи — до тунелю і до кімнатки. У боротьбі за життя Нансен був немилосердний. Кожного дня гинув принаймні один з царів білої пустелі. Біля зимівника виростали цілі стоси м'яса і жиру — запаси на зиму. Жиру полярники потребували дуже багато — і для їжі, і для ламп, що мали горіти безперервно протягом цілої полярної ночі, розсіваючи темряву і обігріваючи людей.

Мандрівникам довелося завзято обороняти свої запаси. Зголоднілі ведмеді, почувши їх, збігалися сюди цілою зграєю. Одного разу якийсь неборака так обжерся, що заснув на купі розритих шматків м'яса і сала. Пробудившись, він, очевидно, збирався розкошувати далі, та й заплатив за ласощі життям.

Надворі стояв темний морозяний жовтень, коли полярники вполювали двох останніх ведмедів. Моржі й тюлені давно вже зникли. Океан скувала монолітна, груба плита криги. Над островом запанувала полярна ніч.

Морози, сніговії і бурі довгі дні й тижні тримали людей у тісному, задимленому зимівнику. Вони годинами бездіяльно лежали у спальному мішку, перевертаючись з боку на бік на твердій, з гострими виступами скельній долівці. Не допомагали навіть настелені в кілька шарів ведмежі шкури. Полярники спали або дрімали, бо що можна було ще тут робити? Про що говорити? Вони давно вже розповіли один одному все, що знали. Минуле віддалялося від них, а майбутнє було великим знаком запитання. Вони мріяли про повернення на батьківщину, додому. Нансен охоче згадував той час, коли він жив в ескімосів у Готхобі. Як приємно було в їхньому теплому затишному іглу, що здавалося тоді дуже незручним. Можна було б і свою зимарку обкласти плитами снігу. На жаль, він тут зовсім інакший. З нього не вдалося вирізати великих блоків.

Полярники не шкодували сил, зводячи свою оселю, позатикали всі шпарини, а проте кожен дужий порив вітру сповнював помешкання морозним подихом. Нагріти його було неможливо. Жирова лампа, що безперервно горіла день і ніч, страшенно чаділа, покриваючи все довкола грубим шаром липкої сажі. Треба було спорудити комин. Але з чого? Очевидно, з того, чого мали під рукою найбільше — з ведмежих шкур. Проте ця спроба не вдалася: тяга була надто мала, і кожен подув вітру сповнював хатину чорними клубами диму. Треба було придумати щось інше. Полярники викинули напівпропалену шкуру і вимурували щось подібне до комина з іншого «будівельного матеріалу», на нестачу якого не могли поскаржитися, — з льоду і снігу. На жаль, цей комин від тепла розтавав, перетворюючись на ринву. Вода текла по ній просто в помешкання. Нансен, якого ніколи не покидав оптимізм, розповідав пізніше:

«…В цілому, зиму ми провели досить приємно. Завдяки лампам, температура у помешканні постійно трималася близько нуля. Цього тепла нам, звиклим жити в таборі при температурі мінус сорок градусів за Цельсієм, цілком вистачало. Щоправда, біля стін було значно холодніше. На них осідала волога білими льодовими кришталиками. Здавалося, що ми мешкаємо в мармуровому палаці. Одначе ця пишнота мала і свої вади. Тільки-но температура піднімалася — зі стін стікали струмки, і наше ложе одразу опинялося в калюжі.

Кожен з нас по черзі тиждень кухарював. Це єдине, що трохи урізноманітнювало наше нудне життя і допомагало відраховувати час.

Їжа теж була одноманітна. На сніданок — завжди бульйон з ведмежого м'яса. Ввечері — м'ясо, але вже смажене. В обідній час ми здебільшого спали. На десерт виловлювали пальцями улюблені ласощі — вишкварки з моржевого сала, що горіло в лампах. І так день за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем. Для урізноманітнення страви ведмежатину часом заміняли тюленячим чи моржевим м'ясом. Це була єдина переміна».

Час від часу, коли вже несила було далі витримати безладдя і бруд, полярники в раптовому напливі енергії зішкрябували із стін іній та міняли на постелі шкури. Не очищені як слід від решток м'яса, вони починали гнити і, що найгірше, смерділи. Але найважче було прати білизну. Бруд на сорочках полярники спочатку зчищали ножем, потім кілька годин кип'ятили їх. Після того, добре викрутивши, довго сушили. Чи була якась користь з того? Напевно, була. Деякий час білизна не прилипала до шкіри. Та невдовзі вона знову просякала жиром від брудної верхньої одежі. Руки неможливо було відмити навіть у гарячій воді. Не допомагав пісок, яким їх шарували. Бруд не сходив.

«Руки найкраще мити теплою ведмежою кров'ю, змішаною з жиром, — записав Нансен у своєму щоденнику. — Але ми не завжди мали її під рукою, тому частіше зішкрябували бруд ножем».

Замість рушників і ганчірок полярники послуговувалися мохом, який вони вискубували із щілин у стінах. Потім запихали його назад між каміння.

Руки були такі брудні, що кожен дотик до паперу залишав на ньому брудні жирні плями. Пропадала всяка охота до писання, яке й так було примусом. Та й про що писати? Не було ніяких подій. В житті полярників тепер нічого не мінялося. Цілими тижнями й місяцями за стінами завивав і стогнав вітер або ж стояла жахлива мертва тиша, від якої дзвеніло у вухах. Така тиша буває лише на полярних просторах. Чого б тільки не дали обидва в той час, щоб мати під рукою хоч якісь книжки. Вони вже напам'ять знали весь морський календар і астрономічні таблиці. Іноді переказували один одному уривки з них.

— Чи справді у нас на «Фрамі» було кількасот томів книжок? — питали вони один одного, їм важко було повірити в це.

^{Зимовий «барліг» Нансена і Юхансена}

Розділ сорок дев'ятий НЕМАЄ СПРИТНІШОГО ЗЛОДІЯ ЗА ПЕСЦЯ

Одноманітне і смертельно нудне життя полярників пожвавлювала невпинна і неприємна війна з песцями. Війна нерівна, бо переможцями в ній завжди були звірі. Вони нахабпо розкрадали все, що попадалося їм, що тільки здужали потягти: уламки бамбукових палиць, сталевий дріт, гарпунні линви, самі гарпуни в брезентових чохлах, каміння і мох, які Нансен так старанно збирав. Не обминули навіть шнурків для вітрила. Фрітьоф беріг їх, мов якийсь скарб, збираючись розплести на нитки для ремонтування одежі. І не вберіг!

Одного разу ці шкідливі бестії поцупили навіть термометр. Нансен насилу знайшов цю необхідну річ, хитро приховану під невеликою брилою снігу. Та недовго він нею тішився. Термометр знову зник. Може, він і досі лежить схований десь у норі песця.

Звірі дедалі ставали нахабніші. Заощаджуючи набої, полярники змушені були відганяти їх камінням. Вони відбігали недалечко, люто гавкали і пронизливо вили. Не витримуючи цього нестерпного завивання, люди ховалися в хатину. Тоді песці-переможці ще більше нахабніли. Вони вільно бігали собі по даху, ніби глумлячись над переможеними. Одного разу «песець перегриз ремінець, на якому трималася ведмежа шкура при вході, — пише у своєму щоденнику Нансен. — Тільки-но ми встигли приладнати її, як почули, що зуби звіра знову працюють. А сьогодні котрийсь із них украв вітрило, на якому ми перетягували брили прісного льоду. Це вже було занадто. З такою втратою ми не могли примиритися. Як же без вітрила пливти додому? Після багатьох годин копітких пошуків у пітьмі Юхансен знайшов його аж на самому березі моря. Ми не могли збагнути, як мале звірятко могло волочити такий тягар. І навіщо це йому?»

Перед різдвом полярники заходилися ретельно прибирати свою оселю. Найперше вирубали на долівці товстий шар льоду. Його наросло стільки, що хатина аж понижчала. Потім повиносили кістки й покидьки і нарешті взялися зішкрябуватн із стін грубий кожух жирної сажі. Одного тільки не могли зробити, хоча це їм найбільше дошкуляло, — змінити вбрання й білизну.

«…Вона, мов клей, весь час прилипала до тіла… Просякнута брудом і жиром, білизна за кожним рухом терла нам шкіру так, що зрештою появилися рани. Чи міг я коли-небудь подумати, який це важливий, неоціненний, чудовий винахід людини — мило?» — писав Нансен.

Вивернули на другий бік сорочки, де вони були чистіші, — ото й усе. Нансен зробив іще одне велике відкриття: витягнуту з вітрильного полотна грубу нитку розпустив на дванадцять тонких. Ними можна було зашивати й латати зношений одяг.

Щоб швидше минав час, який тягнувся безмежно довго, мандрівники почали фантазувати. Уявляли собі, що вони у величезному, просторому магазині. Там усюди на стінах, від підлоги до стелі, висіло нове, чисте, м'яке й зручне вовняне вбрання. Досить було тільки показати, яке подобається, щоб тобі одразу подали його.

Самотиною у брудному, задушливому й тісному зимівнику полярники радісно провели новорічні свята.

Відтоді, як день зрівнявся з ніччю, кожен місяць, кожен тиждень наближав їх до омріяної весни. Вони голосно лічили дні, які ще відділяли їх від неї, а в глибині душі, мабуть, і години.

Коли була гарна погода, Нансен старався частіше бувати надворі, щоб трохи розім'ятися. Художник за вдачею, дуже чутливий до краси, він іноді годинами мерз, милуючись грою веселкових барв полярного сяйва.

«…На небосхилі сяйво знову розгортає свій срібний килим, — описує він це захоплююче видовище. — За хвилину цей колір перетворюється на золотий, зелений, міниться пурпуром. Світло безперервно пульсує: то розливається, то знову звужується і раптом спалахує безліччю смуг яскріючого срібла, в яке вплітаються блискучі хвилясті стрічки. Зненацька все зникає, і одразу ж загоряються вогняні язики в зеніті, щоб потім вистрілити світлими променями від обрію прямо вгору. То тут, то там палахкотять звивисті, променисті стьожки тепер уже золотистого, ніби зітканого з пилу, килима сяйва. І знову розгоряється світло, знову палає, знову б'ють від обрію до зеніту блискавиці вогнів. І знову нескінченна гра барв».

Початок нового, ще одного року, який полярники мали провести далеко від близьких, навертав їхні думки до рідних домівок.

«Кінчається і цей пам'ятний 1895 рік, — писав Нансен. — Він був химерний, проте, незважаючи на все, досить добрий. На батьківщині зараз дзвонять дзвони, провіщаючи кінець старого року… Наш єдиний дзвін — морозний вітер, що, шугаючи над льодами, несамовито виє і свище, здіймає хмари снігу, змітає його із скель над самими нашими головами… Вдалечині чути гуркіт льодовика. Тільки-но притисне мороз — його величезне, сонне тіло тріскається, одна за одною появляються щілини. В цей час він гримить і гуркоче — немов гарматна канонада, струшуючи небо і землю.

…Юхансен хропе, ніби вторить тим відгомонам. Добре, що зараз його не може бачити мати. Бідолашна гірко заплакала б, уздрівши свого сина схудлого, зарослого, в брудному лахмітті, з жирними плямами сажі на обличчі…

…Ми тут самотні, покинуті, за сотні миль від того, що нам близьке й дороге. Така туга часом огортає, що можна збожеволіти».

Розділ п’ятдесятий БОРОТЬБА З САМИМ СОБОЮ ТЯЖЧА ЗА БОРОТЬБУ З ЛЬОДАМИ

— Схаменися, що це ти витворяєш?

Лежачи у спальному мішку і старанно штопаючи панчохи, Нансен здивовано поглянув на Юхансена, який задки рачкував з тунелю до хатини.

— Ведмідь! Отут, біля самісінького входу. Всунув голову за шкуру й заглядає, — випалив Юхансен.

Не встиг Фрітьоф щось накинути на плечі, як Юхансен з рушницею в руках знов обережно поповз до виходу.

З темряви долинало щораз грізніше ричання. Навесні білі ведмеді дуже голодні. Цей, видно, мав намір будь-що забратись у нору, де жили якісь не відомі йому звірі, напевне, смачні. Ведмідь знову заричав. За хвилину розлігся тріск — так ніби звір лапою почав відвалювати каміння.

Не довго думаючи, Юхансен пальнув наосліп. Повітря струсонув несамовитий рев. Здавалося, їхня хатина от-от завалиться. Поранений звір кинувся навтіки. Мисливець погнався за ним. Нансен, сяк-так одягнувшись, вибіг на допомогу товаришеві.

— Я добив його другою кулею. Лежить там, над берегом. У тебе є ніж? Іди оббілуй його, а я тим часом притягну сани. — Обличчя Юхансена сяяло радістю.

Та коли Нансен з ножем у руках уже підходив до здобичі, наперед тішачись думкою про пишну печеню із свіжини, ведмідь раптом зірвався на ноги й чкурнув до моря. Це вже було занадто. Нансен кинувся звірові навперейми. Утікаючи, перестрашений ведмідь почав дертися на стрімчастий схил. Це його й погубило.

Шість тижнів полярники харчувалися свіжим м'ясом. Воно було дуже до речі, бо їхні харчові припаси вже кінчалися. Крім того, ведмежою кров'ю вони хоч трохи одмили бруд, до якого не могли звикнути.

Перший по довгій зимі ведмідь був провісником близької весни. Тієї весни, яка мала стати для мандрівників останньою тут, серед льодів Арктики.

Не встигли ще перші промені сонця показатися над обрієм, як обидва полярники взялися кравцювати й шевцювати. Вони не могли вирушати в таку далеку дорогу в пошарпаному вбранні. Одяг мав оберігати їх від морозу й вологи, не кажучи вже про вітер, який проникає крізь найменшу діру чи шпарину. На одяг полярники вирішили пустити вовняні ковдри, з яких був пошитий спальний мішок. На підошви до зношеного взуття пішла товста моржева шкура.

«…З жалем розставався в середині травня із старими штаньми. Вони добре мені послужили, але були вже геть порвані й важкі. Жир аж капав з них», — писав Нансен.

Обидва тяжко напрацювалися, зате могли пишатися зі своїх кравецьких здібностей. Юхансен урочисто пообіцяв собі щонайпильніше берегти свою нову куртку, щоб не показатися у Норвегії, мов якийсь волоцюга.

Треба було також заготувати на дорогу запас жиру для лампи. Примус давно вже не діяв, бо до нього не стало гасу. Тому, не вагаючись ні миті, Нансен поклав у латунну трубку від примуса коротку записку, в якій розповідав про долю своєї експедиції від того часу, коли вона залишила «Фрам» і до 17 травня 1896 року. Це був день, коли полярники вирушили із зимівника. Трубку Нансен повісив на дроті під самою стелею хатинки, як то зробив триста років тому Вільям Баренц на Новій Землі.

І знову почалася страшна боротьба людини з наїжаченого торосами кригою, простором, з часом і самим собою. Ноги, одвиклі після довгої зими від напруження, насилу призвичаювалися до тяжкого походу.

Якось під Нансеном проломився лід. Таке вже не раз траплялося з ним, він порівняно легко вибирався з ополонок. Тепер міцно прив'язані до ніг довгі лижі заскочили внизу під товсту брилу. Ніяк не можна було видобути їх звідти. Судорожно тримаючись за бамбукову палицю, Фрітьоф повис на ній, але безодня затягувала його все глибше. Занурившись уже по шию, він розпачливо крикнув раз, удруге. І захлинувся крижаною водою. Стомлений Юхансен, який човгав далеко позаду, щосили кинувся на поміч товаришеві і мало не в останню мить устиг схопити Нансена за голову й витягти на лід.

Дні за днями, тижні за тижнями минали в повільному поході. Цілий місяць пробиралися мандрівники лабіринтом островів і острівців, доки дісталися, нарешті, до широких водних каналів і озер серед льодів. Тоді вони зв'язали докупи каяки, встановили щогли, нап'яли вітрила — і їх одразу ж підхопив попутний північний вітер. Радості полярників не було меж: нарешті вони пливуть на південь.

Розділ п’ятдесят перший ЯК ДАЛІ ПЛИВТИ БЕЗ КАЯКІВ?

Якось увечері ледве живі від утоми мандрівники дісталися до краю велетенської крижини. Зв'язані, як завжди, каяки вони прип'яли ремінцем до льодової брили, а самі видерлися на торос подивитися, чи далеко тягнуться вільні від криги води. Випадково обернувшись, Нансен раптом побачив, що натягнутий ремінець урвався, і вітер відганяє каяки у відкрите море. Поки він добіг до краю крижини, човни були вже далеко. З кожною хвилиною вони відпливали все далі. Нова катастрофа!

Не довго думаючи, Нансен здер із себе куртку й черевики і кинувся у воду. Промоклий одяг сковував його рухи. Нансен не зняв із себе всього, щоб не схопила судорога. А тим часом вітер відганяв каяки далі в море.

«Я сам уже не сподівався, що мені вдасться наздогнати їх, — розповідав пізніше Нансен. — Якби вони одпливли, ми втратили б усе, що потрібно для життя. Це був би кінець. Ми не мали при собі навіть ножів. Мені було вже однаково, потону я чи повернусь без каяків. Я напружив усі сили і незабаром відчув, що слабію. Тоді перевернувся на спину. Юхансен метушився на кризі. Які ж то муки переживав він, сіромаха, усвідомлюючи, що нічим не може мені допомогти. Він уже втратив надію на те, що я повернуся. Пізніше він розповідав мені, що ці хвилини безсилого очікування були для нього найважчі з усіх, які він будь-коли переживав. Після короткого перепочинку, який видався мені вічністю, я поплив далі. До каяків нібито стало ближче. Мною оволоділа відвага, і я подвоїв зусилля. Але тіло почало костеніти. Я зрозумів, що за хвилину вже не зможу поворухнути кінцівками. Одначе плив далі. Удари рук об воду ставали щораз слабші й повільніші. Проте відстань між мною і каяками все-таки зменшувалась. Це знову підбадьорило мене. «Ще трохи, ще одне зусилля», — повторював я собі в думці. Нарешті мені вдалося ухопитися за лижу, що лежала ззаду на каяку. Це вже щось значило. Ще мить — і я зачепився ногою за сани, що стирчали з каяка. Зібравшись з останніми силами, видобувся на борт. Але не міг тримати весел у задубілих руках. Холод позбавив мене відчуття. Здавалося, що вітер шмагає мене по голому тілу. Я весь дрижав, клацаючи зубами. Зігрітися, зігрітися за всяку ціну! Я відчував, що інакше загину.

Раптом перед самим носом каяка заколисалися на хвилі два нирки. Я вхопив рушницю й одним пострілом убив обох птахів. Почувши постріл, Юхансен вирішив, що зі мпою трапилося якесь нещастя. А коли побачив, що я, веслуючи далі, виловлюю з води здобич, подумав, що я збожеволів. Нарешті я щасливо прибився до берега. Був такий вимучений, що ледве стояв на ногах. Юхансен здер з мене мокре вбрання і надів усе, що тільки було сухого. Я не міг видобути з себе голосу. Заліз у спальний мішок. Юхансен накрив мене ще вітрилом, але я не переставав дрижати».

Однак дорога була кожна хвилина. І наступного дня полярники вирушили далі. Їжі ставало все менше. Жир уже давно скінчився. Ведмедів і сліду не було. Полювали тільки на моржів. Їх аж кишіло у воді. Стадами по двісті-триста голів вони ліниво вилежувалися на крижинах. Іноді вони заступали в морі дорогу каякам, облягаючи їх з усіх боків.

«Пливти ми якось пливемо, але де перебуваємо?» — непокоївся Нансен.

Острівці аж до самого обрію весь час оповивав туман. Неможливо було зрозуміти, чи то ще тягнеться Земля Фрапца-Йосифа, чи вже група островів, що лежить між цим архіпелагом і Шпіцбергеном. Не завжди мандрівникам вдавалося безпечно обминати численні тлумища морських потвор. Одного разу великий морж вигулькнув із води біля самісінького Нансенового каяка і закинув на борт величезні ікла. Так цей звір виповзає на крижину. Каяк небезпечно нахилився. Нансен мало не впав у воду. Не довго думаючи, він щосили вдарив звіра по голові веслом. Однак морж не відпустив борта, аж поки Фрітьоф не вхопив рушниці. Тоді він зник у воді так само раптово, як і з'явився. Це тривало секунди.

«Мабуть, я народився під щасливою зіркою, — подумав Нансен. — Ще б трохи — і кінець». Раптом відчув, що його йоги у воді, яка вільно вливалася в каяк, аж булькотіла. Ще хвилина, і човен затоне. Нансен судорожно вхопився за край великої крижини і витягнув на неї продірявлений каяк.

«І знову треба латати. Морж роздер іклом парусину човна сантиметрів на п'ятнадцять. Добре, що та бестія хоч не покалічила мені іклами ніг. А що сталося б, якби така біда спіткала мене у відкритому морі? Пропав би! — пише Нансен у своєму щоденнику. І не без гумору додає: — І все-таки мені щастить!»

Розділ п’ятдесят другий ТАКА ЗУСТРІЧ ТРАПЛЯЄТЬСЯ РАЗ НА СТО РОКІВ

Дні за днями збігали у безвість. Час хутко біг: настала вже друга половина червня. Сили танули. Одного вечора, а він був ясний, мов день, полярники отаборилися на березі якогось острівця — одного з тих, яких вони досі не могли визначити. Готуючи їжу під щебетання перелітного птаства, що хмарами шугало над островом, Нансен почув якийсь сторонній звук, разюче схожий на гавкания. Невже галюцинація? Яке може бути гавкання тут, у крижаній пустелі? Хвилину ще вслухався, затамувавши подих. І знову повторилися ті самі, давно не чуті, забуті звуки. Серце в нього завмерло. Гукнув товариша. Юхансен і собі наставив вуха. Постояв хвилину, дослухаючись, і підозріливо подивився на Фрітьофа.

— Якщо людині вчуваються «голоси», то це означає, що з нею не все гаразд, — спокійно відповів і знову взявся латати каяк.

Але це Нансена не збило з пантелику. Він чомусь був певен, що не помилився. Покинувши все, тремтячими руками прип'яв до ніг лижі, вхопив рушницю і подався на розвідку.

Довкола панувала тиша — її порушував тільки пискливий крик невідомого птаха, якому вторував у далечині хрипкий голос чайки. Нансен зупинився: «А може, Юхансен має слушність. Мабуть-таки, мені вчулося, хоча я заприсягнувся б, що…» І раптом припав до снігу. На ньому виднілися сліди. Не лисячі, бо були надто великі. Чи не вовчі? Так звідки ж тут узятися вовкові? Ні, таки собачі. І знову виразніше, гучніше, ніж досі, розляглося гавкання. Це, безумовно, був собака. А коли так, то мають бути й люди.

Раптом йому почувся чийсь голос, перший за три роки чужий голос. У голову йому вдарила кров, серце бухало, як молот, розпирало груди. Він вибіг на пагорок і щодуху, немов божевільний, закричав. З тим голосом, з тим єдиним вісником життя були пов'язані його батьківщина, домівка, вона! Ноги його ніби вросли в сніг. Він усе ще не вірив власним очам. З пагорка збіг собака, а слідом за ним… чоловік. Знову почув людський голос.

Він стояв як укопаний. Коли незнайомий, не приховуючи свого здивування, підійшов до нього, вони подали один одному руки. Обмінялися загальним «How are you!»[9] Над ними клубочився туман, під ногами лежали уламки криги, вдалині мерехтіли контури якогось материка. Голову льодовика оповивав туман. Вони довго стояли так мовчки. Один в елегантному, картатому спортивному костюмі, у високих гумових чоботях, ретельно виголений, пострижений, напахчений одеколоном. Другий — справжній дикун. У лахмітті, брудний, з довгою, нечесаною кучмою волосся на голові, кудлатою бородою, з чорним від сажі обличчям, на якому не можна було розібрати кольору шкіри, бо її покривала шкаралупа бруду. Його не могли змити під час довгої зими ні вода, ні ведмежа кров, ні мох з піском. Його не міг зішкрябати навіть ніж. Хіба ж можна було догадатися в ту хвилину, хто цей дикун? Звідки він тут узявся?

Незнайомий ще якийсь час вагався в нерішучості. Будучи людиною вихованою, він не хотів одразу засипати прибульця питаннями. Йому здавалося, що крізь бруд прозирають знайомі риси обличчя. Обличчя, яке знає кожен полярник. Одначе він не смів поставити запитань, які крутилися в нього на язиці. Чекав, поки цей дивний чоловік сам заговорить, але той мовчав. Від хвилювання йому відібрало мову.

— Я дуже радий, що зустрів вас, — видушив нарешті з себе незнайомий. — Де ж ваш корабель? А люди? Скільки вас тут?

— Корабля немає. Нас тільки двоє.

І Нансен знову замовк. Він не міг нічого більше сказати, бо йому ще здавалося, що все це сон. Він теж пильно вдивлявся в обличчя незнайомого. Ніби десь уже його бачив. Але де? Це, напевне, хтось із дослідників. Але хто? «Може, це Джексон, англійський дослідник Арктики, який готував полярну експедицію?» — раптом сяйнула в нього догадка.

Не в силі витримати далі напруження, незнайомий подивився йому прямо в очі і випалив за одним духом:

— Невже ви Нансен?

Питання прозучало як ствердження.

— Так, — пролунала коротка відповідь.

«…Тоді він ще раз схопив мене за руку і сердечно потиснув її. Теплішої зустрічі не могло бути. Це рукостискання Джексона — то справді був він — значило більше, ніж звичайна формальність», — згадує Фрітьоф.

^{Зустріч Нансена і Джексона. Постановочна фотографія, зроблена через кілька годин після їх реальної зустрічі.}

По дорозі до будинку англійської експедиції обидва полярники ні на мить не вмовкали. Говорили тепер, перебиваючи один одного. Англійцеві, котрий провів уже цілу зиму на мисі Флора на чолі арктичної дослідної експедиції, важко було повірити в те, що довелось пережити норвезьким мандрівникам.

— Ви здійснили титанічний подвиг, — мовив він з повагою, вислухавши цілу епопею. — Я справді гордий, що перший привітав вас і запропонував вам свої послуги. Така зустріч трапляється раз на сто років. Незабаром має припливти сюди мій корабель «Віндворд». Буду щасливий, якщо ви погодитесь повернутися на ньому на батьківщину.

І аж тепер Джексон признався, що він не наважувався нічого запитувати про долю «Фрама». Подумав, що тільки цим двом — Нансенові і Юхансенові — пощастило врятуватися після корабельної катастрофи.

У комфортабельно облагодженому будиночку англійської експедиції, де було тепло й затишно, Нансена чекала нова несподіванка.

— Від вашої дружини, два роки тому, — сказав Джексон, вручаючи розчуленому мандрівникові запаяну важку коробку, повну листів членам екіпажу «Фрама».

Швидко збіг місяць, проведений норвезькими полярниками у гостинних англійців. Їм тут нічого не бракувало: щоденне купання, чистий, легкий і теплий одяг — мов у тому магазині, про який полярники мріяли в зимівнику, — зручні постелі, найрізноманітніші страви й сила цікавих книжок. Нансен і тут не марнував часу. Робив записи, начерки майбутніх праць. І дуже шкодував, що не має можливості малювати.

— Мої олійні фарби пішли на просмолювання каяків, — пояснив Нансен господарям.

— Як то?

— Човни пропускали воду. Треба було щось придумати.

І знову Нансен розповів з подробицями про те, що вони з Юхансеном пережили. Англійці слухали, сповнені подиву, і весь час про щось розпитували. Для них було незбагненним, як полярники могли вижити в таких умовах.

— Недарма кажуть, що умови Далекої Півночі — це сувора, але й найкраща школа виховання характеру, — зауважив Джексон.

Нансен був щасливий, що його полярна епопея скінчилася перемогою, але його пожирало нетерпіння. Він хотів би вже якнайскоріше дістатися на батьківщину, годинами стояв на березі, дивлячись у затягнутий серпанком горизонт. А що, коли «Віндворд» взагалі не припливе цього року? Не зможе пробитися крізь льоди… Невже їх чекає ще одне зимування? Вони з Юхансеном уже починали шкодувати, що одразу не вирушили далі — каяками і пішки — до островів Шпіцбергена. По дорозі неодмінно спіткали б якесь рибальське чи мисливське судно і були б уже вдома.

Нарешті настав жаданий день. Нансен закричав з радості, почувши голос вартового:

— Корабель на горизонті!

Він засипав екіпаж корабля запитаннями. І був дуже задоволений, довідавшись, що «Фрам» досі ще не повернувся.

— Ми за всяку ціну повинні бути раніше за них у Норвегії, — палко пояснював він капітанові. — Що сталося б з матір'ю Юхансена і моєю дружиною, якби корабель приплив без нас? Страшно навіть подумати. А Свердруп і весь екіпаж? Усі гадали б, що ми загинули.

— Будьте певні, я зроблю все, що в моїх силах. — Почувши таку відповідь капітана, Нансен полегшено зітхнув.

^{Нансен (ліворуч) і Юхансен (праворуч) 17 червня 1896 року на мисі Флора біля бази Джексона}

Розділ п'ятдесят третій «ЦЕ Ж ТРЕБА ПО ЛІТЕРАХ ПЕРЕДАТИ ЦІЛУ КНИГУ!»

Капітан не підвів. «Віндворд» мчав по морях, неначе стріла.

Тільки-но корабель став на якір у Вардьо, невеличкому порту Північної Норвегії, Нансен і Юхансен рано-вранці відчалили в шлюпці від борту. Вони поспішали на телеграф. Перший за три роки. Швидко пройшли сонним містечком, нікого не зустрівши по дорозі. Начальник пошти спідлоба, підозріливо глянув на незнайомого, який спокійно поклав перед ним великий стос депеш. Їх було штук сто, і кілька з них мали не менше, як по дві тисячі слів.

— Усі спішні, — почув він, ще більше здивувавшись.

Відколи існує їхній порт, ніколи нічого такого не траплялося. Шкіпери мисливських і рибальських суден, як правило, надсилали телеграми своїм судновласникам короткі, родинам — лаконічні, щоб дешевше обходилися. А тут…

— Та це ж треба по літерах передати цілу книгу! — почав він бурчати і раптом урвав мову, кинувши оком на підпис.

Від подиву в нього одібрало мову. Змінившись від хвилювання в обличчі, він схилився, подав телеграфістці, що сиділа збоку, депешу, адресовану Єві Нансен, вибіг із-за перегородки і, все ще не в силі здобутись на слово, почав міцно тиснути руки своїм дорогим відвідувачам.

Малий порт, що дрімав над спокійним фіордом, став раптом відомий усьому світові. Кілька днів і ночей безперервно передавалася по телеграфу радісна звістка. Ті, котрих уже майже оплакали як загиблих, повернулися живі й здорові. У Вардьо безперервним потоком ішли поздоровчі телеграми з усіх куточків Норвегії. І мало не з усієї земної кулі.

Довідавшись, що в місті перебуває професор Мон, який був ніби хрещеним батьком експедиції, Нансен кулею влетів до нього в номер готелю. Професор саме відпочивав і тепер миттю зірвався з ліжка.

— Я ж попереджав, щоб нікого не впускали! — крикнув він суворо, пильно дивлячись на прибульця. І раптом люлька у нього випала з уст. — Поки я не почув твого голосу, то гадав, що переді мною дух. Слава богу, синку, що ти живий! — схвильовано вигукнув Мон.

Настали дні щедрої винагороди за страждання, дні радісних зустрічей з Євою і Лів, яка не пам'ятала батька, з приятелями.

Радість повернення була затьмарена тільки турботою про судно і членів експедиції. Коли минули перші радісні хвилини, зник раптом весь оптимізм Нансена. Він поступився місцем тривозі. Чому досі ще не повернувся Свердруп? Чи не трапилося з ними якогось нещастя? Адже надходить осінь — останні дні, коли може вернутися корабель. Невже «Фрам» залишиться серед льодів Далекої Півночі ще на одну зиму?

Нансенові починали лізти в голову найгірші припущення. Його переслідувала думка про те, чи мав право він як керівник експедиції покидати товаришів і сходити з корабля, залишаючи його напризволяще. Він згадував, яких страждань зазнавали потерпілі від корабельних аварій, і вони не давали йому спокою. Він сам готовий був вирушити на пошуки «Фрама», але де його зараз шукати на величезних крижаних просторах?

У Вардьо вже стояла яхта, готова до відплиття у Льодовитий океан на пошуки загиблого «Фрама» та його екіпажу.

Не минуло й тижня після повернення, як одного пізнього вечора хтось постукав у двері каюти на кораблі, де оселилося подружжя Нансенів. Якийсь чоловік хотів неодмінно побачитися з доктором. Одразу, негайно. Дуже важлива звістка. Тремтячими руками Фрітьоф розпечатав депешу, яку йому приніс сам начальник пошти.

«Щось здушило мене за горло… просто не міг повірити в таке щастя. Мені здавалося, що це схоже на якусь казку. Я без кінця перечитував депешу, хотів упевнитися, що мені не сниться. Такого почуття щастя, я, мабуть, не знав ще ніколи», — згадував Нансен ті незабутні хвилини.

Вітанням не було краю. І розповідям також. Нансен і Юхансен розказували про те, що довелося пережити їм, команда «Фрама» — про дрейф корабля.

^{Портрет Юхансена, опублікований у виданні британського Королівського Географічного Товариства «The Geographical Journal», 1897 рік}

Недарма Фрітьоф охоче повторював, що ніхто не вміє так слухати, як Єва, — уважно, мовчки, не перериваючи потоку слів, що малювали перед нею незнаний кран льодів, чужий і ворожий, який мало не забрав у неї чоловіка. Вона вміла поважати тишу, що раптом западала у колі полярників, які ніби й досі вслухались у гуркіт льодів чи якісь інші, тільки їм відомі звуки. Вона знала, коли поставити питання, яке викликало б нову хвилю спогадів, і була щаслива, що не перешкодила «шаленій» подорожі. А скільки разів протягом цих трьох довгих років, яким, здавалося, не буде кінця, її подруги повторювали: «Як ти могла? Мабуть, зовсім не любиш його. Навіщо ж ти сама послала чоловіка на вірну загибель? Ти ж не певна, що він повернеться».

«Фрам» повільно плив до Крістіанії. Усі рибальські порти, яких так густо на скелястому узбережжі Норвегії, були заповнені людьми, що прийшли привітати полярників. Затоки були запруджені човнами. Рибалки із своїми родинами і мисливці підпливали на човнах до корабля, намагаючись не відставати від нього. Усі від малого до великого хотіли побачити й поздоровити Нансена та його товаришів.

У Крістіанії їм влаштували урочисту зустріч. Довкола стояли «…військові кораблі, судна і човни. Береги були чорні від натовпу… Всюди майоріли прапори, грім гармат багаторазовою луною відбивався од навколишніх узгір'їв, від гомону у вухах дзвеніло, скрізь маяли хустки… Обличчя людей сяяли радістю. Весь фіорд гримів дружними вітальними вигуками. Льоди Далекої Півночі і всі пов'язані з ними негоди видавалися мені тепер далеким сном, що привидівся і розвіявся, але надав зміст усьому життю. Чого б варте було життя без таких снів?» — схвильовано згадував Нансен.

Полярників урочисто вітали цілий тиждень. Ніколи ще столиця Норвегії не переживала такого піднесення. Щоденні газети, в яких з'являлися фрагменти спогадів про похід до полюса, а також дрейф «Фрама», миттю розходилися. З раннього ранку перед кіосками ставали довгі черги. Не допомогло навіть збільшення тиражів. Тексти негайно перекладалися на десятки інших мов. Не без іронії зазначали, що коштів, витрачених на офіційні прийоми і банкети з приводу щасливого повернення полярників, вистачило б на організацію кількох добре оснащених експедицій через льоди Гренландії. Невдовзі громадськість зібрала досить великий фонд — понад два мільйони крон — на наукові нагороди і стипендію імені Фрітьофа Нансена. Через кілька місяців знаменитий полярник разом з дружиною вирушив у поїздку по багатьох столицях Європи. Це був тріумфальний об'їзд. Хтось із сучасників сказав: «Париж лежав біля ніг Нансена, Берлін стояв струнко, Петербург святкував, Нью-Йорк вирував, а Лондон аплодував».

Карта експедиції 1893–1896 рр.:

Вільне плавання «Фрама», липень — вересень 1893

Дрейф «Фрама», вересень 1893 — серпень 1896

Санний похід Нансена і Йохансена, березень 1895 — червень 1896

Повернення Нансена і Йохансена, серпень 1896

Плавання «Фрама» Тромсе, серпень 1896

Розділ п'ятдесят четвертий ТЕПЕР ПРОТИВНИКИ ЗАХЛИНАЮТЬСЯ ПОХВАЛАМИ

— …Щасливим закінченням дрейфу свого судна, що вмерзло в кригу, наш знаменитий гість доктор Нансен найкраще довів, що його сміливий задум, який ми тут відверто, по-приятельському критикували, був слушний… — почав свою промову адмірал Нерс.

У найбільшому в столиці Англії залі, до якого Королівське географічне товариство запросило Нансена, ледве вмістився семитисячний натовп. У перших рядах сиділи представники королівського двору й уряду Великобританії. За ними тиснувся дипломатичний корпус у повному складі й запрошені з усього світу вчені, полярники та представники преси. Завжди спокійні і стримані англійці громом оплесків і вітальних вигуків зустріли появу на трибуні ясноволосого героя, який наперекір усім труднощам вийшов переможцем у боротьбі з льодами Арктики.

— …Саме завдяки Нансенові на полярні простори пролилося нове світло. Відомості про утворення полярних льодів, про глибини океану і морські течії докорінно перевернули наші уявлення в цих галузях, — вів далі адмірал. — Дрейф «Фрама», першого судна, яке вистояло проти атаки льодів, а також піша експедиція Нансена і Юхансена, що сягнули на північ Землі так далеко, як ніхто, — безпрецедентні в історії пізнання світу… Про доктора Нансена годилося б сказати, що порівняти його можна хіба що тільки… з ним самим.

Промову Нерса раз по раз переривали гучні оплески. Було немало й інших промов. Виступали ті, хто чотири роки тому огуджував чесного молодого вченого, кидав шпильки на його адресу і глузував з нього. Тепер вони з таким же запалом виголошували йому похвалу.

Та Нансен знав їм ціну. Єва, що не зводила променистих очей із спокійного обличчя чоловіка, помічала, як по ньому час від часу пробігав іронічний усміх. Раптом Нансен здригнувся, насторожився. Грім оплесків, мабуть, видався йому гуркотом льодів, що натискали на судно. «Ніхто з вас не знає, як недалеко вже було до того, щоб ми зовсім не повернулися. І тоді Єва у тяжкій жалобі сама вислуховувала б сьогодні ці похвали», — подумав він, дивлячись на ліс голів перед собою.

У залі запала тиша, коли Нансен щиро і просто сказав, що і він, і його колеги тільки виконали свій обов'язок і тепер щасливі, що виправдали сподівання, які покладав на них народ. Він не сумнівався, що кожен на їхньому місці вчинив би так само.

У пресі все ще було повно статей про Нансена. Колишні противники експедиції розсипалися тепер у похвалах. Епітети «чудовий», «великий», «надзвичайний», «неоціненний», «єдиний» до нудоти повторювалися на шпальтах усіх газет.

Стомлений галасом і тріумфальними прийомами, Фрітьоф мріяв про повернення до тиші родинного вогнища. До спокою і праці.

А роботи йому не бракувало. Незабаром він опублікував низку наукових досліджень. Крім того, за надзвичайно короткий час вони з Свердрупом написали і видали два томи спогадів під назвою «Фрам» у Полярному морі», в яких описали дрейф корабля і піший похід по кризі до полюса. Цей твір Нансен присвятив найближчому другові, Єві, — «тій, яка дала ім'я кораблю і мужньо чекала»). Цю книгу одразу ж було перекладено багатьма мовами.

^{Єва і Фрітьоф Нансени. 1897 р.}

В науковому світі велику сенсацію викликали цінні дослідження експедиції, опубліковані в п'яти товстих томах. Дані вимірювань і спостережень, які постійно провадила експедиція, незважаючи на важкі, несприятливі умови, принципово змінили тогочасні поняття в галузі таких наук, як метеорологія, гідрологія, гідробіологія, гляціологія (наука про лід) і навіть географія.

Не минуло й двох місяців після повернення Нансена з Далекої Півночі, як йому було надано звання професора університету в Крістіанії. Він викладав зоологію, але, аналізуючи наслідки гідрологічних спостережень, проведених під час дрейфу «Фрама», свою основну працю про Північний Льодовитий океан присвятив саме гідрології океану. Крім того, він запропонував почати систематичне дослідження його. План, як це вже стало звичаєм для Нансена, він швидко втілював у життя. На його пропозицію норвезький уряд одразу погодився закупити пристосоване до океанографічних досліджень судно, якому на вшанування заслуг Євиного батька, відомого океанографа, була дано ім'я «Міхаель Сарс».

Нансен не переставав опікуватися експедиціями в глиб Арктики. В цей час відбувалося чимало захоплюючих подій.

Світ охопило «біле шаленство». Нансен повсюди викликав нову хвилю ентузіазму в дослідженні полярних просторів. Тепер усім здавалося, що це легко й доступно. Полюс був усе ще не підкорений і надив людей. Плідні наукові дослідження під час дрейфу «Фрама» і захоплюючого походу по кризі паморочили голову багатьом. Але не кожен мав Нансенову пристрасть відкривача, його надзвичайну здатність передбачати, його стійкість, витривалість і разом з тим безмежну терпеливість. І от знову почалися полярні трагедії.

Шведський інженер Соломон Андре довго готував свою експедицію і добре усвідомлював сміливість і ризикованість плану досягти полюса повітряною трасою. У відповідь на неприхильні голоси його критиків він писав:

«Те, на що я відважився, настільки важко здійснити, що відступ я вважав би за боягузтво».

За кілька днів після явно невдалого старту аеростата із Шпіцбергена рибалки на Баренцовому морі побачили голуба, якого переслідувала зграя зажерливих чайок. Загнаний птах сів на такелажі судна. Під його крилом було знайдено складений аркушик пергаменту, просякнутого парафіном. То був поштовий голуб, випущений з гондоли аеростата.

«Все добре», — сповіщав Андро.

Це була перша й остання звістка від нього.

— Де могла загинути експедиція? На яких широтах її шукати? Куди відряджати рятувальні експедиції? — з такими питаннями зверталися до Нансена, але й він не міг відповісти на них.

— Якщо сіли щасливо, то, може, їм пощастить дістатися по дрейфуючих крижинах до Шпіцбергена або ж, як мені, до Землі Франца-Йосифа, — пояснював Нансен. — Вони можуть повернутися за рік, а то й за два. Якщо, повторюю, сіли щасливо. Якщо ж ні…

Один за одним минали роки — про експедицію Андре не було ніяких вістей. Потім настало забуття. Громадськість почали хвилювати нові полярні експедиції, нові перемоги людини над морем та льодом. І нові трагедії. Світ поволі забув про загадкове зникнення шведської арктичної експедиції. Так минуло тридцять три роки. Аж нарешті влітку 1930 року моряки з норвезького корабля «Братвог» на одному з островів Шпіцбергена знайшли випадково останки загиблих, човен, зброю, амуніцію і запліснявілий щоденник подорожі, по якому вдалося відтворити день за днем трагічну історію перших полярних аеронавтів.

Розділ п'ятдесят п'ятий «БІЛЕ ШАЛЕНСТВО» ОХОПЛЮЄ ЗЕМНУ КУЛЮ

«Біле шаленство» — це не тільки Арктика. 1898 року молодий норвезький природознавець Сарстен Борхгревінк наважився перезимувати на березі Антарктиди. Він перший в історії досяг невідомого таємничого континенту і перший, через кілька років знову вирушивши туди, провів полярну ніч у льодах Шостого континенту.

Розгарячкований Свердруп надсилав Нансенові лист за листом. «Фрітьофе, — писав він, — не забудь, що ти обіцяв узяти мене з собою на Південний полюс. Уже, либонь, настав наш час!»

Нансен не одразу відповів приятелеві, але його погляд дедалі частіше й довше затримувався на великій стінній карті. Там, посеред блакиті трьох океанів — Атлантичного, Індійського і Тихого, — пунктирна хвиляста лінія незвіданих іще берегів окреслювала величезну білу пляму — Антарктиду. Далекий, неприступний, таємничий материк, захищений бастіонами грізних льодових гір. Остання незаповнена сторінка в історії пізнання Землі. Людина нічого як слід про нього не знала. Все тут ще треба було відкривати. Біла пляма на південному краю світу, мов магніт, притягувала Нансена. Хоча б Єва не відгадала його намірів. Чи вона не заперечить цього разу проти розлуки? І так уже досить настраждалася.

У міжнародні гонки, найвищою ставкою яких був Північний полюс, тоді все ще не здобутий, втягувалися нові й нові учасники. На пальму перемоги в історії освоєння Арктики спокусилися й італійці. Новачки добре знають, до кого звернутися за порадою і опікою. Як твердив їхній керівник Луїджі Амедео ді Савойя Абруцці, Нансен так перейнявся справами цієї експедиції, ніби сам мав брати у ній участь. За його порадою герцог купив у старого шкіпера мисливське судно «Язон», на якому Фрітьоф колись доплив до східних берегів Гренландії. Після того, як талановитий Арчер Коллін перебудував і вдосконалив судно на своїй верфі, воно дістало назву «Стелла Поляре» («Північна зірка»). Нансен піклувався усіма подробицями оснащення. Він сам зробив ескізи саней, човнів, каяків і навіть чобіт та одягу, ще раз переживаючи радість приготування до битви з Арктикою. Цим клопотам він присвятив більш як півроку свого цінного часу.

Полярна ніч 1899–1900 років застала експедицію герцога Абруцці біля берегів острова Рудольфа архіпелагу Землі Франца-Йосифа. Зимування в глибині Арктики добряче далося взнаки італійцям, що важко переносили морози і довготривалу темряву. Влітку в піший похід до полюса вирушили три чоловіка на чолі з капітаном Каньї. За порадою Нансена, «полюсну» групу звільнили від найвиснажливішої роботи. Дві інші, допоміжні, ідучи попереду, торували і позначали трасу, закладаючи серед льодів продовольчі склади. Одна з цих груп щасливо повернулася на судно. Друга пропала безвісти. Після багатьох тяжких переходів капітан Каньї вирішив вернутися з-під вісімдесят шостого градуса тридцять четвертої мінути північної широти, відмовившись од наміру досягти Північного полюса. Він, як і Нансен, хотів вийти живим з білого пекла.

«Ми й так здобули велику перемогу, — занотував Каньї у щоденнику подорожі, — на двадцять миль побили рекорд Нансена, найвидатнішого полярника нашого часу». А пізніше з болем писав у своїх спогадах: «…Настане зрештою день, коли хтось здобуде перемогу над тими негостинними, ворожими крижаними просторами… Хтось помститься за жертви і людські життя, погублені в страшних стражданнях на віковому, жорстокому бойовищі».

Нансен гаряче, від усього серця вітав Каньї після його повернення. Ніхто так, як він, не міг зрозуміти, ціною яких жертв італійський полярник здобув свого нелегку звитягу.

— Татусю, в салоні чекає на тебе якийсь милий чоловік.

Фрітьоф ніжно поглянув на виразне дитяче личко. Погладив густе, пшеничного кольору волосся.

— А звідки ти знаєш, що він милий?

— Тільки-но я ввійшла до кімнати, він зірвався з крісла, гречно вклонився мені, а потім довго розмовляв зі мною. Іди, він уже давно прийшов.

Семирічна Лів навіть не знала, з яким сердечним трепетом цей незнайомий ждав великого Нансена.

— Вітаю вас. Чим можу бути корисним?

Енергійне, продовгувате обличчя з орлиним носом, бистрий погляд глибоко посаджених, дуже ясних очей видалися професорові напрочуд знайомими. Але він ніяк не міг пригадати, звідки знає цього молодика.

— Руал Амундсен. Моє прізвище, напевно, не багато вам говорить… — почав скромно гість.

— Якраз навпаки. Це ж ви той єдиний норвежець, який разом з Жерлашем де Гомері[10] провів полярну ніч на «Бельжіці» біля берегів Антарктиди. Видно, тяжке було те вимушене зимування. На сімдесят першому градусі південної широти, всього за дев'ятнадцять градусів від Південного полюса. Як то я не пам'ятав би? Вам можна тільки позаздрити.

^{Родина Нансенів в 1902 році біля входу в садибу «Пульхегду» (норв. Polhogda, «Полярна висота»). Зліва від Єви — дочка Ірмелін (1899 р.н.), на руках у неї син Одд (1901 р.н.), у ніг Нансена син Коре (1897 р.н., ліворуч) і дочка Лів (1893 р.н.)}

Розділ п'ятдесят шостий «БУДЬ НАШИМ КОРОЛЕМ!»

Фрітьоф Нансен дивував усіх своєю невичерпною енергією. Він викладав в університеті, довгі години просиджував у лабораторії, багато писав. У світ виходили нові й нові його серйозні наукові праці, спогади про подорожі. Увесь свій вільний час, хоч його було й небагато, Нансен проводив у сімейному колі. Цікавився політичними справами своєї країни.

Колись могутня держава вікінгів в середні віки підпала під владу датської корони, яка об'єднала під своїм жезлом усі скандінавські країни. Ця залежність тривала до часів наполеонівських війн. Після падіння імператора Франції Швеція змусила Норвегію укласти унію під своїм протекторатом. Один король — два самостійні уряди. З часом шведи почали дедалі дужче обмежувати самостійність норвежців, особливо економічну. На початку двадцятого століття, після дев'яноста років цього обтяжливого спілкування, в Норвегії спалахнув визвольний рух. Дедалі частіше і сміливіше лунали голоси, що вимагали звільнитися від протекторату Швеції. Нансен, як і всі в його родині, був палким патріотом. У полум'яних статтях і промовах він боровся за повну самостійність любимої вітчизни. Громадськість жадала, щоб національний герой Норвегії став на чолі визвольного руху. Але Нансен уперто відмовлявся.

— Я не політик і не дипломат. Найбільше розуміюся на наукових справах. Отож дозвольте мені працювати на цьому терені, — казав він.

Пізнього осіннього вечора 1905 року до затишного будиночка, що заховався в горах провінції Телемарк, сягнув вир історичних подій. Уряд телеграфом викликав Нансена. Він мав негайно прибути до Крістіанії. Справа великої державної ваги. Фрітьоф навіть не дочекався ранку. Пішки пробрався вночі через ліс до озера Сорко. На випадково знайденому човні переправився на другий бік, позичив там велосипед у піднятого з постелі сусіда, який так нічого й не второпав з пояснень Нансена, і по бездоріжжю погнав до найближчої залізничної станції.

Нансен прибув у столицю вчасно. Виникла загрозлива ситуація. Швеція намагалася силою змусити Норвегію підкоритися. В обох країнах було оголошено загальну мобілізацію. До кордону із Швецією вирушили сотні норвезьких добровольців і мисливців, які вирішили самі боронити свою країну. Над двома братніми народами нависла загроза війни. Шанси були дуже нерівні: Швеція мала у своєму розпорядженні понад шістдесят тисяч солдатів, Норвегія — тільки чотири. Вимога цілковитої незалежності за таких обставин здавалася божевіллям. Але жереб кинуто. Час не ждав. Представники норвезького уряду попросили Нансена негайно вирушити до Лондона і там, скориставшись авторитетом і значущістю свого імені, переконати представників великих держав, що вони мусять стримуюче вплинути на Швецію.

Нансен, глибоко усвідомлюючи серйозність становища, наступного ранку був уже в Копенгагені. Переговори з прем'єром Данії, а також з послами Росії, Німеччини й Англії тривали багато годин. Потім Нансен виїхав до Лондона, де негайно зустрівся з міністрами і впливовими політичними діячами. Перед славнозвісною людиною, яка палко обстоювала права своєї маленької країни, відчинялися двері.

— Не можна гаяти жодної хвилини! Війна може вибухнути в будь-яку мить. Допоможіть! Не допустіть, щоб пролилася кров двох братніх народів! — закликав Нансен у своїх статтях і промовах.

За справедливу справу Норвегії він боровся так же енергійно і пристрасно, як і з льодами, морозами та сніговицями Далекої Півночі. І так само здобув перемогу. Під натиском світової громадської думки Швеція нарешті поступилася. Так Нансен допоміг Норвегії без кровопролиття здобути суверенність.

Того ранку, як і щодня, в шибки монотонно тарабанив осінній дощ. За вікнами стелився мокрий туман. Від великого каміна на всю кімнату розливалося приємне тепло. Пахло живицею. Улюблений Нансенів пес, розлігшись на ведмежій шкурі, ліниво стежив за спалахами вогню і снопами іскор, що раз по раз вихоплювались із смолистих полін. Таємничий стук у двері перервав тишу, яку досі порушувало тільки скрипіння пера на папері. Нансен неохоче підвів голову над столом, на якому височіла куча списаних аркушів, притиснутих моржевим іклом. «Немає ні хвилини спокою», — подумав він невдоволено, знову повертаючись до початого речення. Стук повторився.

— Прошу, — відповів покірливо.

Обличчя його проясніло, коли у дверях показалася Єва.

— Якраз про тебе оце писав… — сказав тепло Фрітьоф.

— Пробач, Фрітьофе, що перебиваю тобі роботу. Приїхали якісь люди. Я вже пояснювала, що ти дуже зайнятий, але вони не йдуть, неодмінно хочуть побачитися з тобою. Вигляд у них якийсь урочистий…

Гості були несподівані. І розмова з ними була незвичайна.

— Від імені всього народу ми ласкаво просимо, щоб ви, Фрітьофе, наш національний герой, погодилися стати королем Норвегії, — заявили прибульці.

Нансен не приховував свого хвилювання і довго пояснював їм, чому він не може прийняти цієї честі.

— Я передусім науковець, — розтлумачував він посланцям, — і на цій ниві найкраще можу прислужитися батьківщині.

Але посланці не відступалися. Довелося пообіцяти, що він погоджується деякий час виконувати обов'язки першого посла Норвегії в Лондоні.

Незабаром він з тяжким серцем покинув усе, що кохав: вітчизну, дім, родину і вирушив до Англії, щоб очолити там це важливе з політичного погляду представництво.

Небагато було в Лондоні дипломатів, які могли б зрівнятися з Фрітьофом Нансеном. Він не зважав ні на багатство, ні на вельможні титули людей, серед яких мусив тепер постійно обертатися. До всіх без винятку ставився однаково, нехтуючи дипломатичний протокол. Чарівні жінки теж не користувалися особливого увагою цього славетного дипломата, що вирізнявся з-поміж інших своєю поставою і вродою. Чудовий танцюрист, незрівнянний оповідач, який кількома фразами вмів змалювати світ льодової казки, він віддавав перевагу не балам і банкетам, а тиші свого кабінету. Та, незважаючи на це, а може, й завдяки цьому, він мав більше палких прихильників, ніж ворогів. Науковці перестали бачити в ньому грізного суперника, що міг одним розчерком пера спростувати їхні зручні традиційні теорії, і спокійно собі дискутували, політики також могли не боятися конкуренції відомого вченого, що марив тільки про те, щоб якнайшвидше повернутися до своєї улюбленої праці.

Нансенові все дозволялося. Він долав будь-які перешкоди. Важко було чинити опір його аргументації, його висновкам і його особистому чарові, який приваблював кожного, хто з ним зустрічався. Про маленьку Норвегію світ знав дуже мало, але кому ж не відоме було на той час ім'я Нансена?

Від дипломатичного життя, сповненого блиску, а разом з тим і фальші та лицемірства, Нансен ховався у своєму робочому кабінеті, який був зовсім не схожий на кабінет дипломата. На столі, де панував глобус, поруч з дипломатичними нотами лежали купою розпочаті наукові праці, книжки, брошури, карти полярних країв — тепер здебільшого Антарктиди. Думка про осягнення південного краю земної кулі визрівала у Нансена поступово. Але в його уяві не раз уже поставав масивний силует улюбленого «Фрама» серед могутніх айсбергів Антарктиди. Саме на той час в Англії готувалася наукова експедиція на Шостий континент. Багато говорилося про те, що очолити її має Великий Норвежець. Але вже тоді в Нансена виникла думка про власну експедицію на південний край світу. Він ще не казав про це нікому, крім Амундсена.

Після повернення Руала з плавання по освоєнню Північно-Західного проходу, Нансен мав з ним розмову, що надовго запам'яталася обом. Молодий полярник дуже змінився. Це був уже не той скромний учень, що ледве наважився просити поради у свого вчителя. 1905 року його як героя вітали схвильовані жителі Крістіанії. Тепер він уже сам міг бути взірцем для інших. Але цього Амундсенові вже було мало. За прикладом Нансена він прагнув вирушити в плавання через Північний Льодовитий океан і досягти Північного полюса Землі.

— Чи не могли б ви мені позичити для цієї мандрівки свій «Фрам»? Кращого судна не знайти. Тільки на ньому я можу бути впевнений у перемозі, — звернувся він до Нансена.

«Моя відмова, — занотував Нансен у своєму щоденнику, — була для Руала страшним ударом. Він не сподівався такого. Щоб не вразити самолюбства цього гордого чоловіка, мені довелося втаємничити його в свої задуми, відкритися, що я давно вже виношую план експедиції до Антарктиди, і тому «Фрам» буде потрібен мені самому. Амундсен слухав мов зачарований, аж очі в нього палали.

— Візьміть і мене з собою! — попросив він.

Хіба ж можна було відмовити? Я сказав, що остаточну відповідь дам йому восени, коли вернуся з Англії додому, бо сам маю ще серйозно обміркувати цю справу, перш ніж остаточно вирішити».

Одне тільки весь час непокоїло Нансена. Єва, як завжди, уважно слухала його, але тільки-но він починав говорити про Антарктиду, вона ставала замкнута і мовчазна. Щоправда, він не почув від неї жодного слова протесту, але разом з тим і ні слова заохочення. А втім, нічого дивного тут не було: Антарктида — це ще кілька років розлуки, це величезні, грізні простори, це суцільна загадка. Суперниця ще страшніша за Арктику, яка мало не забрала в неї чоловіка.

Нансен з місяця на місяць відкладав розмову з дружиною. Навіщо ж її непокоїти, коли його мрії про Шостий континент ще не набули реальної форми? Він певен, що зрештою Єва поступиться.

Розділ п'ятдесят сьомий «ЗНОВУ ТИ ЛИШАЄШ МЕНЕ САМУ?»

Непомітно минуло літо. В Люсакері дерева, з яких уже опало золото й багрянець, відкидали довгі синюваті тіні. Поруділі газони й алеї парку засипало листя, на яке ночами осідав іній. Уранці і ввечері фіорд сповивала молочна запона туману, крізь яку ледве пробивалися скісні промені сонця. В повітрі панувала тиша. Тільки десь угорі тривожними голосами озивалися чайки. Осінній смуток давив на землю, що готувалася до зими, коли Нансен, знудьгувавшись у розлуці, повернувся нарешті до своєї родини.

Радість зустрічі з близькими притьмарювалася турботою про Єву. Вона була бліда, на диво мовчазна і серйозна. Очі, під якими лежали сині тіні, роз'яснювалися тільки тоді, коли вона дивилася на чоловіка чи на дітей.

Через два дні пунктуальний Амундсен з'явився, як завжди, у точно визначений час на умовлену зустріч. Сходячи зі свого кабінету на вежі до салону, Нансен сам, власне, ще не знав, яку відповідь дасть приятелеві. Адже йшлося про подорож, яка знову мала все змінити в його житті. Заклопотаний у Лондоні важливими справами, Нансен не мав коли обміркувати як слід план експедиції до Антарктиди. Він сходив униз поволі, ніби підсвідомо хотів виграти час, зволікаючи мить, коли треба все остаточно вирішити. Якусь мить він вслухався в безтурботні голоси дітей, що галасливо вітали свого улюбленця Руала.

— Ти знову залишиш мене саму? — раптом почув Фрітьоф шепіт, який зворушив його до глибини душі.

Єва стояла на останній сходинці, заступаючи йому дорогу, її обличчя вразило його блідістю. Ніколи ще він не бачив стільки смутку в очах дружини.

Він міцно притис її до своїх грудей. Тепер уже було ясно, що він одповість Амундсенові. За хвилину Нансен рішуче ввійшов до салону. Руал зірвався з крісла і вп'явся в нього очима, ніби на обличчі господаря хотів прочитати, що зараз почує від нього.

— «Фрам» у вашому розпорядженні, дорогий Руале, — сказав Нансен та й урвав мову, сам не пізнаючи свого голосу. І, не даючи й слова сказати остовпілому Амундсенові, докинув, силуючись бути невимушеним: — Рушайте до Північного полюса. Він ближчий для нас, норвежців, і ще не осягнутий. З нього, гадаю, й треба починати.

Амундсен ледве приховував свою радість. Адже про це він тільки й мріяв. Багато годин розмовляли полярники. І ніхто б не подумав, слухаючи їхню розмову, що для одного вона була прощанням з надією, а для другого відкривала шлях до слави.

За кілька днів Нансен, якого квапили державні справи, знову покинув свій дім. Він мав бути присутній при підписанні в Лондоні якогось дуже важливого договору і передати свої повноваження новому послові, що заступав його місце. Ніколи ще не покидав він своїх близьких з таким тяжким серцем.

«На різдво повернуся до вас, люба. І тоді чудово заживемо, от побачиш. Знову будемо разом. І вже довго — завжди. Ви всі, мої найдорожчі, біля мене, і спокій, і дім, у якому я стану хазяїном свого часу. Подумай сама, Єво, яке це щастя! Не можу дочекатися тієї хвилини», — писав Нансен в одному листі.

Радість дружини й дітей винагородила його за жертву, яку він приніс заради них, відмовившись від омріяної подорожі до Південного полюса. Він заборонив собі навіть думкою линути на Далекий Південь. Тепер у його кабінеті на стіні замість карти південної півкулі Землі знову висіла карта північної півкулі. Нансен нетерпеливо готувався до роботи в гідрологічній лабораторії і до літніх науково-дослідних рейсів по морях Арктики.

Він вирішив, що тепер завжди братиме з собою Єву. Йому давно вже хотілося показати їй красу Арктики, ввести її в коло справ, яким він присвятив усю свою молодість. Вона й сама давно прагнула пізнати те, в чому він кохається.

Одного дня вже перед виїздом на батьківщину, коли у Нансена з раннього ранку до пізньої ночі було повно невідкладних справ, секретар вручив йому телеграму:

«Єва тяжко хвора. Приїжджай негайно».

— Ради бога, не дивися на мене так сумно. Не бери близько до серця мою хворобу. Я неодмінно одужаю. Доки татко повернеться, я буду вже на ногах. От побачиш, доню.

Єва мужньо боролася з хворобою. Вона дістала запалення легенів, доглядаючи хворого сина. Хвора намагалась не піддаватись недузі й заспокоювала доньку. В листах до Фрітьофа спочатку приховувала свій стан. Просила й лікаря, давнього приятеля родини Нансенів, не турбувати чоловіка прикрими відомостями, бо це могло б перешкодити йому у величезній роботі, з якою він і так ледве справлявся. Спершу вона писала сама, але невдовзі не в силі була вивести й кількох слів.

А заклопотаний справами посол, що складав свої повноваження, нічого по підозрював. Один за одним надсилав він сповнені туги листи, і в кожному писав, як тішить його думка, що незабаром повернеться додому. Він купує дітям подарунки й допитується, що їх найбільше втішило б. Не знав він, який тихий і смутний зараз дім, не відчував, що над ним витає смерть.

Гарячка у хворої не минала. Виснажене серце з дня на день слабнуло. Занепокоєний лікар повідомив нарешті Нансена про хворобу Єви, додаючи на її прохання, що він поки що не бачить небезпеки. Але у хворої дедалі менше залишалося надії. Щораз частіше і щораз довше затримує вона долоню Лів у своїх ослаблих, гарячих руках.

— Моя донечко, ти вже велика. Будь мужня. Тобі тепер доведеться самій про все подумати і про всіх подбати, — казала вона.

З кожним днем Єва ставала все слабша. Дедалі важче давалося їй найменше зусилля…

— Коли я помру, спаліть мое тіло, нехай вітер розвіє попіл на всі сторони світу, — попросила якось хвора.

«Мати не раз повторювала мені, — згадувала Лів, — що не боїться смерті. Вона весь час про всіх думала, про всіх турбувалася. Нетерпеливо чекала повернення батька».

Нарешті лікар повідомив родину, що він уже нічим не може зарадити, і надіслав Фрітьофові телеграму. Хвора жила вже тільки надією побачити чоловіка. До нього були звернені її останні слова: «Бідний, він приїде запізно».

Нансен повернувся, коли весь дім був уже в глибокій жалобі. Сталеві нерви і просто-таки надлюдська витривалість цього разу зрадили його. Нансен був близький до зламу. Здавалося, він не переживе цього удару. Тяжко захворів. На маленькі плечі п'ятнадцятирічної Лів упав непосильний тягар. Смерть матері, хвороба батька, розпач менших дітей, дім, господарство, безліч справ, якими досі завжди займалася мати.

«Старий рік минає, — писала вона пізніше у своєму щоденнику, — що принесе нам новий? Назавжди замовк дзвінкий голос матері, який усе наповнював тут піснею. Ніколи ми вже не почуємо його».

Великий дім дзвенів пусткою. Нансен сновигав по ньому, мов дитина, безпорадний перед трагедією, що спіткала його, і самотністю, якої він не міг перенести. Пробував працювати у своєму кабінеті на вежі. Години спливали за годинами, поволі згасав день, незабаром западала густа чорнота ночі, а він усе ще сидів над чистим аркушем паперу, втупивши невидющий погляд у квадрат вікна.

І знову наставав світанок.

На письмовому столі все більшав стос нерозпечатаних листів, телеграм із співчуттям з усієї країни, мало не з цілого світу. Але самотній людині бракувало сміливості розпечатати їх. Він усе ще не вірив. Ночами кружляв по своєму кабінеті, мов замкнутий у клітці звір. Для нього раптом усе втратило сенс; і наукові проблеми, і політика, і великі державні справи, яким в останні роки він віддавав увесь свій час, живучи далеко від дому, від тієї, яка тепер відійшла назавжди…

«…Побажання матері було виконано, — згадувала Лів. — Немає могили. Ніхто не знає, де її останки. Чи їх на чотири сторони розвіяв вітер, як вона того бажала, чи, може, поховано на городі під кущем троянди, який вона любила? Ніхто не знає і ніхто з нас про це не питає. То батькова таємниця, його свята тайна».

Розділ п'ятдесят восьмий ДАЛЕКА ПІВНІЧ УСЕ ЩЕ КЛИЧЕ

Життя завдало Нансенові нового страшного удару. Несподівано помер від запалення мозку його улюблений дванадцятилітній син.

«…Сьогодні відійшов від нас Осмунд — так спокійно, як спокійно жив. Уранці йому було краще, потім він почав дихати щораз важче, повільніше, аж поки не затих. Назавжди. Мабуть, не було такої зворушливо доброї дитини, як ти, мій синку. Ніколи нікого не скривдив. В останні хвилини свого життя ти думав про те, що подарувати сестрам і братам, коли ти одужаєш. Ти був надто чистий, щоб пройти крізь життя. І ось відійшов від нас. Було б у сто разів краще, якби вмер я, а ти лишився б жити, щоб довести світові, що таке доброта…» — писав, не тямлячи себе з горя, батько.

Довго не міг він примиритися з втратою близьких. Вона залишила в його душі незгладимі сліди. Він навіть зовні змінився. Біль виорав на його гарному обличчі зморшки і передчасно посріблив скроні, різкі, вольові риси пом'якшали. З дитинства чуйний до чужого горя, Нансен став тепер ще милостивіший і добріший до навколишніх, ладен був допомогти кожному в біді і наполегливо боротися, щоб не допустити її. Як умів, старався заступити дітям матір. Коли того незабутнього дня Єва благала його відмовитися від принадних полярних планів, вона ніби передчувала, що Фрітьофові невдовзі доведеться самому піклуватися про дітей, які зостануться без матері. Дочки й сини обожнювали батька, який був їхнім найкращим повірником і другом. Та і як же було його не любити, не захоплюватися ним? їх об'єднувало взаємне довір'я. Діти нічого не таїли від батька. Він умів кожного вислухати, зрозуміти, усе пояснити. Аби тільки не був такий зайнятий!

Нансена й далі захоплювали океанографічні дослідження, які потребували багато часу і праці. Кожне літо він вирушав у полярні води. В 1911 році на Гренландському морі, поблизу острова Яна-Майєна, він провадив дослідження, користуючись інструментами, які сам сконструював або принаймні удосконалив. Гідрологи й досі послуговуються батометрами і термометрами нансенівського зразка для вимірювання температури води з точністю до однієї сотої градуса.

Без жодного докору Нансен привітав Амундсена, котрий вернувся 1912 року як завойовник Південного полюса, осіняючи своє ім'я світовою славою. Одне тільки міг йому закинути, що той, як і Пірі, обмежився лише подвигом, що, будучи великим відкривачем, не мав у собі нічого від дослідника. І не менш щиро боронив його від гострих нападок англійської преси, яка закидала завойовникові полюса явну нелояльність по відношенню до експедиції Скотта, що трагічно загинула серед льодів Антарктиди. Англійці довго не могли примиритися з перемогою Амундсена, хоча самі визнавали, що норвезька експедиція була краще, завбачливіше організована, ніж англійська.

Але чи схвалював він у глибині душі вчинок Руала, який, знаючи, що Скотт прямує до полюса, поклав собі за мету будь-що обігнати його? Чи він зробив би так, як Амундсен?

Можна з певністю сказати, що Нансен найохочіше запропонував би об'єднати обидві експедиції в одну — норвезько-англійську, яка спільно досягла б Південного полюса і щасливо повернулася б додому з багатим матеріалом спостережень і досліджень. «Нічого великого і нічого доброго, — часто казав Нансен, — не може постати у світі без дружби і співробітництва».

Улітку 1912 року Нансен, прагнучи перевірити свою сміливу теорію про водообмін між Атлантичним і Льодовитим океанами, випливав на невеликому катері до північного узбережжя Шпіцбергену. Цю подорож він планував уже давно. Мріяв здійснити її разом з Євою.

Бажаючи принаймні дітям показати світ льодів, він узяв з собою дев'ятнадцятирічну Лів і п'ятнадцятилітнього сина Коре. На судні разом з ними ще раз був схвильований необорними чарами Арктики і суворою красою шпіцбергенського архіпелагу. На Амстердамському острові він показував дітям те місце, на якому стояло колись чудове, єдине у своєму роді, поселення китоловів. Тепер тут безроздільно панувала крига, поховавши під собою руїни поселення.

Нансен довго розповідав дітям про стада найбільших морських ссавців, що аж кишіли колись у цих студених водах, про мисливців, між якими точилася тут затята боротьба за право полювання на китів, про славетне у XVI столітті місто риб'ячого жиру — Сміренбург з багатьма будинками і вулицями, в якому під час полярного літа скупчувалося близько десяти тисяч людей:

«Неугавний гомін голосів, спів і музика виповнювали просторі пляжі. Різномовний, строкатий натовп, магазини, повні краму, майстерні, печі для витоплювання єдиного багатства міста — риб'ячого жиру, картярські доми, кабаре, танцювальні зали і заїжджі двори. В порту день і ніч, — а ночі влітку тут ясні, як день, — сновигали збуджені моряки, що повернулися з китових ловів. Усюди миготіли барвисті сукні жінок, які приїжджали на Далеку Північ з чоловіками. Кілька разів на добу по всьому поселенню розходився смаковитий запах свіжого хліба, який вважали у цих географічних широтах делікатесом. Оглушливий звук рогу був сигналом для пекарів виймати з величезних печей рум'яний хліб, аромат якого змішувався з настирливим запахом перетопленого китового жиру — цього рідкого золота Далекої Півночі».

Після повернення з дослідного рейсу Нансен на підставі багатьох вимірів і обчислень дійшов висновку, що між північно-східною частиною Гренландії і Шпіцбергеном морське дно значно підіймається вгору, творячи природний бар'єр для нижніх шарів води. Ця його теза, як то бувало завжди, теж зустріла заперечення з боку інших учених. Але тепер уже ніхто не наважувався виступати відкрито. Колеги-професори тільки недовірливо хитали головами: «Нансен Нансеном, геній генієм, але ж кожен студент знає, що дно Північного Льодовитого океану пласке. Час покаже, хто має слушність», — потішалися декотрі. І справді показав. Ніхто, звісно, тоді не знав, що майже через п'ятдесят років радянські вчені справді знайдуть під водою між Гренландією і Шпіцбергеном високий гірський хребет, який тепер називається Порогом Нансена.

Нансен і цього разу не дуже журився тим, що сучасники не сприйняли його гіпотези.

— У світі були, є і будуть заздрісники, — заявив він спокійно.

— Ти, Фрітьофе, давно вже залив їм сала за шкуру, — сказав йому один професор. — Ти навіть не уявляєш, який галас викликала в наукових колах твоя докторська праця, коли ти збирався у гренландську подорож. Вона була оригінальна, повна нових, свіжих спостережень і сміливих висновків. Жоден опонент не зрозумів її. Вони погодилися надати тобі докторський титул, бо сподівалися, що ти зламаєш собі карк під час тієї шаленої експедиції. А ти вернувся овіяний славою.

Літо 1913 року знову застало Нансена на Далекій Півночі. Цього разу він прибув сюди як гість англійських і російських комерсантів, що хотіли почути думку видатного вченого і полярника про можливість сталого, регулярного судноплавства по водах Карського моря, вздовж берегів Сибіру, до гирла річки Лени. Це єдиний шлях до фантастичних природних багатств цього краю. Як офіційний гість російського уряду, Нансен об'їздив увесь Сибір аж до самого Владивостока. Відвідав також Петербург і на засіданні Російського географічного товариства порадив, як краще організувати пошуки експедиції Георгія Седова. Два роки тому вона вирушила до Північного полюса і пропала безвісти.

За три місяці Нансен проїхав тисячі кілометрів, зав'язав знайомства з десятками людей, які вміли свої мрії і наміри впроваджувати в життя. Закохані у свій край вчені і прості люди Росії легко знаходили спільну мову з Нансеном. Прощаючись на Уралі з Сибіром, професор пише:

«Тяжко мені покидати цю сувору природу, ці великі простори, з їхніми простими нескінченними лініями. Я покохав цей безмежний край, могутній, як море, з його горами і степами, на яких колишуться буйні трави, з могутніми лісами, що, здається, тягнуться без кінця-краю, з закутим у лід берегом океану і пустельною, вільною тундрою та дрімучою повною таємниць тайгою».

^{Нансен у своєму кабінеті в «Пульхегді», 1909 рік}

Розділ п'ятдесят дев'ятий ДИВОВИЖНА «ДЕРЖАВА» НАНСЕНА

Серпень 1914 року перекреслив дальші наукові подорожі в Арктику. Європу і цілий світ охопило шаленство. Цього разу не «біле». Люди мордували одні одних на землі, на воді і в повітрі.

Глибоко вражений страхіттями війни, Нансен виступає з промовами, пише полум'яні статті й відозви, в яких закликає опам'ятатися. Але даремно. Цього разу його ніхто не почув.

Через три роки Норвегії почала загрожувати катастрофа — голод. Ця скеляста країна під час війни майже весь хліб ввозила з Америки. Вступивши в 1917 році у війну, Сполучені Штати Америки затримали експорт до нейтральних країн, які мали торговельні стосунки з Німеччиною. За угодою, укладеною ще перед війною, Норвегія експортувала до Німеччини свій головний продукт — рибу. Розрив цієї угоди був би рівнозначний участі Норвегії у війні. Мала беззбройна країна намагалася за всяку ціну уникнути цього нещастя. Норвезький уряд звернувся по допомогу до Нансена. Хто ж як не він зможе розтлумачити політикам Північної Америки, що припинення поставок в Норвегію викличе в країні голод.

Це трудне й відповідальне завдання було під силу тільки Нансенові.

— Жди мене через кілька тижнів, — попередив він, виїжджаючи до Сполучених Штатів, найстаршу дочку.

А повернувся… через десять місяців. Повернувся з цінним документом, який дозволяв ввозити зерно до Норвегії. Нансен пишався своїм досягненням. Але він занедбав свою наукову роботу, і це його дуже засмучувало. Час збігав, і Нансен часто повторював: «Мені ще так багато треба зробити».

А проте він і тепер не міг цілком присвятити себе науці.

Версальський мирний договір 1918 року не приніс умиротворення. Багато років мине, поки зарубцюються важкі рани на тілі Європи. Розкидані по світу люди починали повертатися до своїх зруйнованих домівок. Але далеко не всі. Майже мільйон солдатів залишався ще в сотнях таборів для військовополонених, розкиданих на великій території між Атлантичним і Тихим океанами. Війну вони пережили, проте все ще не могли повернутися до своїх родин. Час минав, а Міжнародний Червоний Хрест нічого не міг вдіяти. 1920 року Ліга націй розглянула на загальному засіданні цю заплутану проблему. Але що більше заглиблювалися в неї делегати, то більш безнадійним уявлялося їм становище. Хто покриє кошти репатріації? Хто, у рештою, візьметься за її організацію? Хто має таку силу, щоб ставити вимоги перед урядами зацікавлених держав, які досі ще не могли знайти спільної мови в багатьох інших не менш серйозних справах? Хто розв'яже тисячі дрібних і важливих делікатних і трудних проблем? А коли навіть і згодився б хтось пожертвувати свій час і свої сили, то чи послухають його?

Не знаходячи відповіді на ці питання, делегати Ліги націй вирішили вчинити так, як колись уряд Норвегії, — запросити на допомогу Нансена! Багато представників назвали його прізвище, коли на пленарному засіданні в Палаці народів головуючий зачитав текст ухвали:

«Треба звернутися до когось, хто користується загальною повагою і визнанням у всьому світі, до когось відомого своїми організаторськими здібностями і великим розумом».

Нансен, який у той час очолював норвезьку делегацію в Женеві, довго обмірковував цю почесну пропозицію, яка перекреслювала його дальші широкі наукові плани. Разом з тим він до кінця усвідомлював, що завдання, яке поставили перед ним представники багатьох країн, дуже складне.

— Візьмися до цієї справи, — просили його приятелі. — Бо хто ж іще, як не ти? Адже ти зможеш урятувати життя майже мільйонові людей.

І Нансен погодився. Довелося знову кидати домівку й улюблену працю. Він об'їздив уздовж і впоперек усю Європу. Знову його можна було бачити мало не в усіх столицях від Парижа до Москви. Він збирав матеріали, радився, переконував, умовляв, ламав опір. Їздив він завжди у третьому класі, зупипявся у найдешевших готелях, нерідко жив у мансардах, харчувався сяк-так. Він працював без будь-якої винагороди, вкладаючи у свій труд всю енергію, винахідливість і запал. Інакше працювати він це вмів.

Справа була нелегка. У Радянській Республіці перебувало півмільйона колишніх солдатів німецької та австрійської армій. Майже стільки ж і російських військовополонених опинилося поза межами своєї країни. Капіталістичні держави не підтримували дипломатичних стосунків з молодою Країною Рад. Тому Нансен від імені Міжнародного Червоного Хреста організував велику конференцію представників зацікавлених країн: Радянської Росії, Німеччини, Чехословаччини та Польщі. Він домігся також утворення спеціального комітету, який так і називався Нансенівським. Праця, яку взяла на свої плечі купка людей доброї волі, була надзвичайно важка, але й дуже плідна.

Група визначних спеціалістів-експертів Ліги націй підрахувала витрати на репатріацію одного військовополоненого. Вони становили щонайменше двісті доларів. Нансен тільки похитав головою, коли йому подали ці довгі заплутані колонки обчислень, і взявся до роботи сам, по-своєму. І як наслідок витрати з двохсот доларів знизилися до неповних дев'яти. Завдяки невтомним зусиллям Нансена військовополонені майже тридцяти національностей за вісімнадцять місяців повернулись до своїх родин.

Не зважаючи на величезні транспортні труднощі в молодій Радянській Республіці, до кордону регулярно щотижня прибувало два ешелони, в яких було приблизно чотири тисячі військовополонених. Майже по стільки ж і російських солдатів поверталося додому.

«Немає на європейському континенті країни, де б жінки, матері й діти з сльозами вдячності не вимовляли ім'я свого благодійника Нансена», — читав зворушений Фрітьоф у газеті.

І це була для нього найкраща винагорода за працю. Мов живе ставало в нього перед очима дороге обличчя матері і у вухах лунав її сповнений тривоги голос: «Що з тебе виросте, Фрітьофе?» Колись вона мріяла про те, щоб його завжди супроводило в житті людське благословення. Дійсність перевершила всі її мрії.

Місію було виконано. Яка ж це розкіш — повернутися, нарешті, до дітей, до лабораторії, до книжок, до університету! Стільки ж іще не вирішених проблем у галузі океанографії. Нансен по дорозі додому нотував уже нові ідеї і плани. Він прагнув якнайшвидше впровадити їх у життя. Часто думав про Амундсена, який в 1918 році, коли ще не відгриміли гармати війни, вирушив з десятьма товаришами на Далеку Північ і тепер дрейфував з льодами на судні «Мод».

Але вдома Нансена чекало прикре розчарування. Лікарі радили йому відпочити. Працюючи без міри, він надірвав своє здоров'я. А втім, відпочивати йому довелося недовго. Не минуло й кількох місяців, як з Міжнародного Червоного Хреста надійшли знову сигнали біди:

«…Приїжджайте, допоможіть, тільки ви можете врятувати людей».

Хіба ж можна було відмовити?

Воєнна завірюха розкидала по світу близько півтора мільйопа людей: дітей, жінок, старих. Вони залишилися без притулку, голодні, обдерті, без документів і засобів до життя, без надії на майбутнє. Невже вони повинні загинути? Хтось мусить зайнятися нарешті ними й допомогти їм почати життя наново. Міжнародний Червоний Хрест розраховував тільки на допомогу Нансена.

Перейнявшись співчуттям до горя людей, учений знову взявся до роботи.

Він знову їздив, клопотався, волав до людського сумління, планував, організовував, стежив за виконанням. Десятки тисяч дітей дістали опіку. Голодним та обдертим, їм дали харч і одежу. Мало того. Нансен сміливо розв'язує ще одну важку проблему — особисті посвідчення. Ніхто не хоче їх видавати. І він вирішив сам їх видати, за своїм підписом. Невдовзі так звані нансенівські паспорти були визнані дійсними в більшості країн світу.

^{Паспорт Нансена — міжнародний документ, який засвідчував особу власника, і вперше почав видаватися Лігою Націй для біженців без громадянства (1922р.).}

«Ніхто не захищав цих нещасних, — писав один з тогочасних публіцистів. — Але ж хіба Нансен сам не держава? У нього мільйони підданих. Він, як і кожна держава, видає паспорти. При урядах багатьох країн він має послів, які провадять його політику і захищають його підопічних. Його піддані розпорошені по всьому світу — в Європі, Канаді, Бразілії, Палестині, Монголії, Австралії. В державі Нансена є місце для всіх — для греків, вірменів і євреїв, для католиків, православних і магометан, для селян, робітників і професорів, для інвалідів, старих, жінок і дітей — для всієї незліченної кількості жертв війни».

Розділ шістдесятий БОРОТЬБА ЗА ЖИТТЯ МІЛЬЙОНІВ

По двох роках виснажливої організаційної праці Нансен знову повертається до затишку родинного вогнища. Його наповнює відчуття полегкості. Він не шкодував сил, довір'я виправдав, завдання виконав. Час нарешті подумати і про свої відкладені наукові праці. Але чи надовго й цього разу пощастить віддатися їм?

Над багатющими районами Поволжя внаслідок страшної посухи нависла примара голоду. Біда загрожувала майже тридцяти мільйонам людей. Після довгих років імперіалістичної і громадянської воєн та боротьби з арміями інтервентів молодій державі важко було самій упоратися з цим лихом. Потрібно було щонайменше чотири мільйони тонн зерна, а для перевезення його — близько десяти тисяч ешелонів по сорок вагонів кожен. Радянська Республіка мала у своєму розпорядженні лише половину цієї кількості збіжжя, решту мусила закупити. Капіталістичні країни, члени Ліги націй, не погоджувалися виділити на це кредити. Ні за яку ціну не хотіли чимось допомогти Країні Рад. Нікого з членів Ліги націй не хвилювало, не вражало те, що можуть загинути мільйопи людей.

Цього Нансен не міг стерпіти. Він відклав свою роботу по організації великої наукової експедиції, яка невдовзі мала вирушити до Центральної Азії, і кинувся у вир боротьби з голодом, у жорстокий, суворий бій. Знову довелося писати, виступати з промовами та полум'яними відозвами.

І все даремно. Відповіддю йому було мовчання. Але Фрітьоф Нансен не визнавав слова «поразка». Розуміючи, що капіталістичні держави з політичних міркувань уперто відмовляються в Женеві надати кредит — зрештою, невеликий, що ледве дорівнював вартості побудови одного крейсера, — він вирішує зібрати потрібні кошти сам, наперекір усім.

І знову цей шістдесятилітній чоловік вирушає у важку поїздку по цілій Європі, організовує збір коштів серед людей доброї волі і громадських організацій усього світу. Усвідомлення справедливості і гуманності справи, за яку він бореться, надавало Нансенові сили, і він здобував перемогу за перемогою. На зібрані в такий нелегкий спосіб гроші він закуповує продовольство у Канаді й Австралії, навіть деяку кількість у Польщі. Допомога, виборена незламною силою волі однієї людини, надійшла вчасно. Життєдайний хліб надійшов у Поволжя.

^{Одна з фотографій, зроблених Нансеном в Росії під час поїздки по голодуючим областям у 1921 році}

Організаційний талант Нансена, його невичерпна енергія дивувала всіх. Він знаходить час, щоб докладно обміркувати і зважити, де яке продовольство закупити, щоб при своїй високій калорійності воно найкраще підходило б для харчування того населення, якому призначалося. Нансен не шкодує сил і для того, щоб вибороти якнайдешевші засоби транспортування продовольства, сам наглядає за ешелонами перед відправкою і перевіряє пломби на нагонах, особисто стежить навіть за тим, як готують їжу на місцях. Він не забуває про найдрібніші деталі, знаючи, що від них може часом залежати успіх усієї операції.

Наприкінці 1921 року Нансен одержав від Радянської Республіки Почесну грамоту такого змісту:

Нансена було обрано також почесним депутатом Московської Ради депутатів трудящих.

Ні для кого не було несподіванкою нагородження Фрітьофа Нансена в 1921 році Нобелівською премією миру за гуманну акцію — одну з найбільших, які тільки знала історія. Багатьох, одначе, здивувала звістка про те, що більшу частину суми цієї нагороди він переказав на будівництво двох показових наукових станцій по землеробству в Країні Рад, а решту грошей призначив на допомогу жертвам війни — грецьким і вірменським біженцям, які врятувалися від погромів у Туреччині. Більше того. Тільки-но датський видавець творів Нансена Еріксен компенсував Нансенові грошову частину Нобелівської премії — сто сорок тисяч крон, — Фрітьоф тут же віддав їх на ті самі потреби. Цей жест викликав ентузіазм серед громадськості і мав багато наслідувачів.

Щораз більше закладів і окремих осіб стали робити в міру своїх можливостей внески на допомогу бідним. А їх не бракувало. У світі розігрувалася трагедія, початок якій поклала війна. В Туреччині з небаченою жорстокістю чинилися криваві розправи над вірменами. Майже мільйон жінок, дітей і чоловіків загинули в різанині. Ті, хто залишився живий, або ж рятувалися, як могли, тікаючи за кордон, або ховалися високо в горах, приречені на загибель.

Міжнародний Червоний Хрест і Ліга націй, у якій після війни було представлено багато країн світу, знову були безсилі перед цим лихом. Для нещасних треба було знайти «місце на землі», де б їм повернули людську гідність і дали можливість почати нове життя.

І Нансен ще раз змушений відірватися від своєї наукової роботи. Він знову воює за людське життя, за те, щоб одягти й нагодувати незліченні маси. Хоч має для цього, як завжди, мізерні фонди. Але він ні перед чим не зупиняється.

1925 року з якогось маленького порту Нансен телеграфує вночі до уряду в Афінах, просячи негайно надати кошти для закупівлі зерна в Сірії, а також на транспортування його, щоб якнайшвидше допомогти грецьким біженцям. За шість годин грецький уряд ухвалює виділити для цієї мети два мільйони фунтів стерлінгів, але він не може забезпечити перевезення зерна. Через шість днів, завдяки старанням Нансена, уряд якоїсь іншої країни надає судна, зерно перевозять до місця призначення.

Потім Нансен їде до Радянської Вірменії, певен, що безпритульні знайдуть там вітчизну, і успішно веде переговори, пропонуючи найкраще розв'язання проблеми. На все життя завойовує він вдячність тих, кому присвятив себе.

Високу, трохи пригорблену постать добре знають жителі Женеви. Сірий м'який капелюх з широкими крисами, під сріблястими вусами — лагідний усміх. Його розумні, засмучені очі починають сяяти, побачивши малят, що під наглядом матерів бавляться у просторих скверах. От якби всі люди на світі могли мати безжурне дитинство!.. Якби ж то ніколи вже не було сумних, голодних і безпритульних дітей!..

Нансен прискорює ходу. Напевно, й сьогодні, як завжди, він запізниться на засідання Ліги націй — ще одне з тих, на якому промовці, з насолодою вслухаючись у свої заокруглені фрази, захлинатимуться пустопорожніми балачками. Слова, слова, слова… В цьому гарному палаці ллються їх цілі потоки, річки, океани. Але як мало їх втілюється в життя.

Нансен часто покидав похмурий зал засідань, втомлений усіма тими пустими промовами. Широко ступаючи, він нервово ходив туди-сюди по коридору, нетерпеливо чекаючи своєї черги.

А потім з трибуни лунали вагомі, дошкульні слова, і кожне з них вимагало дії. Мов набатний дзвін, що б'є на сполох, домагався Нансен справедливості для забутих. Не щадив тих, на чиїх обличчях щоразу з'являлася машкара холодної байдужості, тільки-но він починав говорити про нещастя, якому треба запобігти, тих, які, щоб не мати зайвого клопоту, ухилялися від кожної невигідної для них ухвали. Уперто й наполегливо пробивався він крізь мур байдужості, звертаючись до людських сердець.

Його часто називали «совістю світу».

«…Хто ж із нас не пам'ятає того Великого Норвежця, що промовляв з трибуни? Кого з нас не надихала його надзвичайна енергія, святий запал, з яким він боронив покривджених, — писав один з делегатів. — Без перебільшення можна сказати, що Нансен був уособленням правди, ввічливості і благородства. Не було такого справедливого діла, яке не знайшло б у нього підтримки. Служінню цій прекрасній справі він оддав свої сили, своє здоров'я, а врешті і своє життя».

Та, очевидно, не всі делегати поділяли цю думку. На відкритті кожної чергової Асамблеї Ліги націй було немало й таких, котрі підсміювалися:

— Будемо сподіватися, що Фрітьоф Нансен цього разу ще не відкрив якогось нещасного «немовляти», якоїсь утискуваної країни. А то знову мучитиме нас, спонукаючи поспішати на допомогу покривдженим.

Та Нансен не дуже зважав на ці кпини. Він знав, за що бореться, і не шкодував сил. Дуже турбувало його майбутнє Ліги націй. Він перший привітав утворення цієї організації і покладав на неї багато надій. Але тепер до кінця усвідомив її неспроможність і безсилля.

Розділ шістдесят перший ПРОЩАННЯ

— Обидва полюси здобуто, це добре. Але щось дуже мало додалося нових цінних для науки відомостей про Арктику від часу повернення «Фрама» з полярних морів, — скаржився Нансен приятелям.

Його захоплювали проблеми змін клімату, і все ще не давали спокою таємпиці Північного Льодовитого океану. Може, завдяки новим сенсаційним на той час засобам зв'язку, дирижаблям і літакам, їх швидше буде розгадано? Але чи можна буде використати цих «сталевих птахів» для полярних досліджень?

Відповідь на це питання дав перший політ над Арктикою. Російський військовий льотчик Іван Нагурський[11] в 1914 році здіснив перші в історії польоти над льодами на машині, тяжчій за повітря. Нансен був захоплений цим почином, розуміючи, які величезиі можливості відкриваються нарешті для полярних досліджень.

1924 року завдяки його невтомним заходам і старанням було утворено перше в світі міжнародне товариство «Аеронавтика», що мало вивчати Далеку Північ з повітря. Обраний довічним президентом цієї організації, професор сам докладно розробляє сміливі плапи майбутніх досліджень.

Він перший говорить про потребу організувати на дрейфуючих крижинах наукові станції для вивчення Північного Льодовитого океану. На той час, враховуючи тодішні технічні можливості, це була надто смілива ідея. Слушність її доведуть у майбутньому радянські полярники. Перша в історії арктичних досліджень станція «Північний полюс-1», закладена у 1937 році на дрейфуючій крижині в Північному Льодовитому океані, здійснила мрії Нансена.

На полярному небосхилі в 1927 році з'являється нова зірка, яка своїм блиском затьмарює багато інших. Молодий американський пілот Ріхард Берд перший пролітав над Північним полюсом, усього лише на кілька годин випередивши Амундсена, котрий дістається туди на дирижаблі «Норге» («Норвегія»). Нансен радіє з того, що літаки починають відігравати дедалі більшу роль у пізнанні полярних обширів. Завжди молодий розумом, він допомагає Амундсенові в опрацюванні наукових матеріалів його попередньої експедиції на двох гідропланах в глиб Арктики. Він перший також поздоровляє його від усього серця із здійсненням молодечих мрій — досягненням Північного полюса на дирижаблі «Норге».

— Таки я не помилився, коли казав, що Південний полюс був для тебе тільки етапом на шляху до Північного, — знову нагадав він.

— Так, але не я осягнув його перший!.. — зітхав Амундсен, для якого це завжди було найважливіше. — Я радію, що не з'явився на світ пізніше, а то не було б уже чого відкривати на ньому. Хіба що Місяць? А втім, мені це вже все одно, — додав він по паузі. — Свою кар'єру мандрівника я вважаю закінченою. Мої мандрівки принесли мені багато радощів і слави — це правда. Але я не бачу, що міг би ще відкрити.

Десь через рік до тихого, чепурного будиночка над фіордом, у якому Амундсен відпочивав після знегод своїх звитяжних подорожей і писав спогади, знову навально вдерлася Арктика. З «Італією», дирижаблем італійської полярної експедиції, що поверталася з полюса, сталася катастрофа. Потерпілі, що загубилися на просторах Північного Льодовитого океану, чекали допомоги. Час квапив: весняне сонце розтоплювало лід. Дорога була кожна хвилина. Цю надзвичайно важку рятувальну операцію мав очолити хтось досвідчений…

— Шкода, що я вже підтоптався, — скаржився Нансен приятелям, занепокоєно стежачи за розвитком подій. — Щасливий Руал, як я йому заздрю. Усе віддав би, аби зараз бути на його місці.

Амундсен стартує з Тромсьо на французькому гідроплані «Латам-20». Він летить на Шпіцберген, де має організувати пошуки потерпілих. За годину після старту запитує ще по радіо метеорологічну обсерваторію в Тромсьо про стан криги на північ від Ведмежого острова. Трохи пізніше екіпаж якогось судна почув слабкі сигнали «SOS», але, не зважаючи на всі свої старання, не міг визначити, звідки вони йдуть. І це все. Спочатку мовчанка не викликає занепокоєння. Знаючи, який величезний полярний досвід в Амундсена, всі вірять, що він зуміє знайти вихід з будь-якої ситуації.

Нансен заспокоює громадськість:

— Хто-хто, а Руал завжди дасть собі раду в будь-якому становищі.

Операція по врятуванню потерпілих набуває дедалі ширшого розмаху. В ній бере участь півтори тисячі чоловік — представників шести країн. На Північному Льодовитому океані зосередилося чотирнадцять літаків і шістнадцять суден. Та тільки екіпаж радянського криголама «Красін» пробився до крижини і врятував від загибелі італійців.

Про долю Амундсена і далі нічого не було відомо. Мільйони людей в усьому світі щодня ждали якоїсь звістки. Але даремно. Через два місяці рибалки виловили на хвилях Баренцового моря, поблизу Ведмежого острова, поплавець гідроплана, а ще через якийсь час — запасний бак з написом «Латам-20». Не залишалося жодної надії. Руал Амундсен ніколи вже не повернеться до тихого будиночка над фіордом. Його забрала Арктика.

В роковини трагічної загибелі свого учня і друга згорблений, наче його дедалі більше гнітив тягар турбот, Фрітьоф Нансен прийшов на берег фіорду, з якого, здавалося, недавно ще відпливав у далекий світ льодів «Фрам» на чолі з Амундсеном. І повільно, спокійно, ніби боячись потривожити того, хто знайшов у морі вічний спокій, опустив на воду вінок, який сплела Лів.

Стурбованим поглядом окинув він дітей та внуків і напівжартома спитав:

— Як гадаєте, мої любі, чи не настав уже і мій час?

Нагороди, ордени, відзнаки багато років сипалися на велику людину з усіх кінців світу. Але Нансен не надавав їм великого значення. Він був дуже скромний. Ніколи не міг сказати, які медалі чи хрести лежали в шухлядах його письмового стола або які університети чи наукові інститути надавали йому титули. Тільки про один з них пам'ятав до кінця життя. Не сенат чи керівництво університету запропонували йому цього разу звання почесного ректора, а молодь, студенти. Вже багато десятків, а може, й сотень років, традиційно рік у рік слухачі шотландського університету Сент-Ендрю самі вибирали собі почесного ректора з-поміж улюблених найвидатніших учених і письменників своєї країни. 1926 року вони обрали фрітьофа Нансена. Вперше було зламано традицію: цей почесний титул надано іноземцеві.

«Я справді був щиро зворушений, коли на малесенькій станції мене привітали співом сотні студентів у червоних тогах і беретах з помпонами. Співаючи й вигукуючи, вони випрягли четвірку білих коней і самі покотили карету через усе місто до брами університету, — любив розповідати про цю подію Нансен. — У різних учбових закладах я вже не раз вислуховував науковців, які у барвистих, сповнених хвилювання промовах підносили до небес мої заслуги, перш ніж надати мені науковий ступінь. У Сент-Ендрю студенти самі просто і щиро пояснили, чому саме мене, норвежця, вони просять прийняти цей титул. Так тепло зробилося мені на серці, коли після урочистої присяги, яку я прочитав з пожовклих пергаментних аркушів, мені на плечі накинули пурпурову тогу — колір університету, — і у величезному актовому залі залунав гімн моєї країни.

Співали всі. Співали по-норвезькому. Я теж приєднався до них…

За стародавнім звичаєм, під час цієї урочистості почесний ректор повинен виголосити промову на довільну тему. Мене заздалегідь попередили, що за традицією студенти мають право перебивати промовця, ставити йому питання і навіть заперечувати, не чекаючи закінчення промови. Рік тому мого попередника Редьярда Кіплінга переривали щохвилини, а Джона Голсуорсі кілька років тому нібито взагалі неможливо було слухати — такий шум стояв у залі. Як-то буде зі мною? Я вирішив розповісти молоді про те, що, на мою думку, найважливіше у житті — про науку, про прагнення пізнати невідоме, про радість, яку дає подолання перешкод, що їх ставить життя на шляху кожної людини. Про те, як треба перемагати самого себе, про керовану розумом відвагу, яка ніколи не повинна перероджуватись у небезпечпе шаленство, про силу волі, без якої не можпа бути гідним високого імені людини. Почав говорити під гамір збуджених молодих голосів. У тиші, що незабаром запала, я спочатку підсвідомо чекав вигуків і запитань. Але, спостерігши втуплені в мене сотні очей та сповнені одухотворення обличчя, я забув про все на світі і говорив, говорив без кінця. Я так гаряче прагнув поділитися з цією молоддю всім своїм досвідом, перелити в неї той захват новаторства, який дав мені стільки щастя в житті.

Не знаю, що мої слухачі винесли з цієї довжелезної лекції. Мені сказали тільки, що тиша, яка панувала тоді в актовому залі, була увіковічена в студентських хроніках як безпрецедентний випадок в історії університету Сент-Ендрю».

Розділ шістдесят другий «МЕНІ ЩЕ СТІЛЬКИ ТРЕБА ЗРОБИТИ!»

Швидко збігав час. Дужче, ніж будь-коли, Нансен квапився реалізувати свої наукові плани. Він ніби боявся, що не встигне вже втілити їх у життя. Члени Товариства вивчення Арктики з повітря — «Аероарктика» не могли поскаржитися на брак роботи. Сивий президент жодному з них не давав спокою. Він весь час ставив перед ними дедалі сміливіші завдання, давав нові й нові доручення і сам не забував простежити, щоб кожен виконав усе добре, грунтовно і вчасно.

Вивчивши досвід польотів Амундсена, Берда і Нобіле, Нансен разом із своїми колегами вирішив провести перший політ суто наукового характеру на новітньому дирижаблі «Граф Цеппелін», щойно сконструйованому в Німеччині.

Перша експедиція, організована товариством «Аероарктика», мала вирушити на Далеку Північ улітку 1929 року.

Нансен надавав великої ваги програмі досліджень і завзято добирав для експедиції найвидатніших фахівців з різних галузей знання. Загальне наукове керівництво цією виправою доручили на його пропозицію відомому радянському полярному дослідникові професору Самойловичу. Два німецькі вчені Вейкман і Каролюс були відповідальні за метеорологічні спостереження. Вперше в історії експедиція мала провести дослідження високих шарів атмосфери за допомогою радіозондів з палуби повітряного корабля. Облік показань цієї апаратури мав здійснювати сам її винахідник — ленінградський професор Молчанов. Один шведський і два американські вчені теж збиралися вирушити у цю незвичайну експедицію. Командир корабля, німецький вчений доктор Ецкенер, старанно комплектував екіпаж, що мав складатися з двадцяти восьми чоловік. Радіотелеграфістом дирижабля став радянський фахівець Кренкель.

На засіданпях у Ленінграді й Берліні було остаточно визначено величезну трасу «Графа Цеппеліна» і обговорено деталі експедиції. Але в останню хвилину виявилося, що кошти, які мало Міжнародне товариство вивчення Арктики з повітря, надто мізерні, щоб покрити великі видатки на виконання наукової програми, яка весь час розросталася. Ніхто не хотів скоротити її, поступитися хоча б невеликою частиною досліджень. Навпаки, кожен з науковців весь час намагався щось докинути до своєї програми. Це цілком закономірно.

Довелося відкласти політ на рік-два. Сподівалися, що за цей час, можливо, пощастить зібрати потрібні кошти.

— Техніка розвивається так швидко, — твердив один з організаторів експедиції, — що чим пізніше ми вирушимо в цю подорож, тим певніші можемо бути її успіху.

«Добре йому так казати, — занотував Нансен, для якого відстрочка експедиції була ударом. — Цей чоловік може й не поспішати, він досить молодий і вправиться ще багато зробити у своєму житті. А от я…»

Як добути гроші на експедицію? Незважаючи на застереження лікарів, на протести й благання своїх близьких, Нансен виїздить до Канади й Сполучених Штатів, щоб там публічними лекціями, тобто знову своєю працею, зібрати потрібну суму. На лекціях він розповідає про свої подорожі, пригоди, про труднощі, з якими йому доводилося боротися, і нові плапи. Він виступає у великих університетських аудиторіях, театральних залах, у географічних товариствах, клубах і школах. Його слухають тисячі, десятки тисяч людей. Захоплені пристрастю, з якою він розкриває перед ними таємниці грізного світу льодів і перспективи майбутніх досліджень, слухачі не дають йому зійти з трибуни.

«…Я знав усіх найвидатніших сучасних відкривачів, — писав один з тогочасних публіцистів, — але жодного з них не можу поставити поряд з Нансеном. У нього глибокі знання й світова слава, і його простота не має собі рівної».

Звідусіль сипалися нові запрошення. Хто ж не хотів би послухати Великого Норвежця? На зустрічах питаниям не було кінця. Учений не залишав без відповіді жодного з них, говорив дві, три години замість однієї. Він думав про всіх і про все, тільки не про себе. Радістю сповнював його ентузіазм, який йому вдавалося розбудити в людях. Серед цих, напевне, були й ті, котрі заступлять його місце в майбутньому. Але в листах до дочки він з гіркотою признавався, що часто йому не вистачає сил, що стомлюється вже значно швидше, ніж у минулі роки. Дедалі частіше нагадувало про себе серце. Те серце, яке нікому ніколи не могло відмовити.

— Ходити — ні в якім разі. Кілька тижнів треба полежати!

Лікар невблаганний. Цього разу він не зважає на палкі протести пацієнта. Але Нансена важко втримати в ліжку. Він не витримує відірваності від світу, примусу, не може дивитися на нічний столик, заставлений слоїками і пляшечками з ліками. Його дратують співчутливі обличчя відвідувачів, їхні втішливі слова. Не радують навіть листи, що безперервно сотнями пливуть з усіх закутків світу, від тих, хто завдячує йому життям.

— Поклади, я потім прочитаю, — просить він дочку.

А Лів не знаходить уже місця на виповнепих такою кореспонденцією полицях, що в кількох кімнатах здіймаються по стінах від підлоги до стелі.

Писання стомлює Нансена, а втома засмучує. Отож найохочіше він береться до своєї улюбленої розваги — до малювання.

Недарма один з його друзів, художник світової слави, пише про нього у своїх спогадах:

«Коли б Нансен не був великим полярником і великим ученим, він, безперечно, став би великим художником».

На ковдрі нагромаджуються усе нові й нові стоси аркушів. Тут, на холодній синяві неба, мерехтять звивисті стрічки полярного сяйва, там обережна хода скрадливого ведмедя карбує на снігу глибокий слід. А ось потворна голова моржа з наставленими до нападу іклами загрожує крихкій шкаралупі каяка; у сніговій куряві зникають, випнувши від зусилля хребти, собаки, тягнучи важко навантажені сани. Відтворена рукою Нансена Арктика пульсує життям, повертає його у назавжди втрачену молодість.

— Лів, скажи нарешті, коли вже лікарі дозволять мені вставати? Я не маю часу хворіти. Мені треба якнайшвидше одужати! — скаржиться дочці. — Мені ще стільки треба зробити перед нашою виправою на «Цеппеліні». Коли ж я встигну? Ти знаєш, доню, ми пролітатимем над архіпелагом Землі Франца-Йосифа і Північною Землею, над Новою Землею, над Новосибірськими островами. Провадитимемо з повітря і досліджепня, силу-силенну досліджень, може, нарешті, нам пощастить з'ясувати загадку таємничих материків. Це ж фантастично, ти тільки подумай. Я не можу дочекатися цієї хвилини. Ти уявляєш, який гарний має вигляд Арктика з повітря?..

Зима 1930 року була напрочуд лагідна. Дуже рано настала весна — тепла, сонячна весна. І незчулися, як вона розтопила сніги, наповнила повітря запахом свіжозораної землі, усміхнулася нарцисами на клумбах. Ніхто не спостеріг, коли зазеленіли всі дерева, розпустився бузок, газони густо вкрилися зірочками золотистого осету і білих стокроток.

Нансен зсунув з голови свій нерозлучний крислатий капелюх, виставляючи на сонце схудле обличчя.

Його сповнювала радість. Він міг знову ходити, працювати. Уже тільки рік відділяв його від омріяпої повітряної експедиції над льодами.

Зручно сидячи в кріслі на терасі, він з радістю вдихав життєдайне повітря травневого ранку, насичене бальзамічними пахощами свіжоскропленої водою трави. Він не міг відвести очей від краєвиду, що розгортався перед ним.

Вдалині на спокійній хвилі фіорду сонце запалювало сріблясті іскорки. Вгорі кружляла зграйка сніжно-білих чайок. Їх різкий крик часом заглушував одноманітне гудіння бджіл, що невтомно увихалися над першими квітами.

— Який чудовий ранок. Я не міг уже всидіти в кімнаті. Зачекаю тут на листоношу. Напевне, принесе мені щось цікаве, — мовив Нансен до невістки, натягаючи плед на коліна. — Усе в цвіту, а наша стара липа ще не випустила листків. Тепер я матиму щастя спостерігати, як і вона зазеленіє. Дивлячись на неї, вдруге переживатиму весну…

Це були його останні слова.

^{Нансен на смертному одрі (13 травня 1930 р.)}