Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море

У ЦЬОМУ ДОМІ ВСЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ З МОРЯ І МОРЕМ КІНЧАЄТЬСЯ

— Ми мчали стрімголов, хоч вітрила були спущені. Чотири доби гнав нас шалений північний вітер. Величезні хвилі, що перекочувалися через «Бйорн» від носа до корми, пошкодили штурвал, зірвали шлюпки і, розтрощивши їх на друзки, занесли уламки далеко в море. Нашого боцмана Фальконе так бебехнуло об палубу, що з нього мало душа не вискочила. Трохи й мене не змило за борт. А ревіло!.. Барабанні перетинки лопалися у вухах. Ні, таким я ще ніколи не бачив моря. Воно вирувало, кипіло, наче молоко в горшку. Просто страшно було дивитися. Розлютоване, грізне, біле від піни аж до самого обрію. — Моряк з жвавим засмаглим лицем окреслив у повітрі рукою широке коло. Він урвав свою розповідь і, ніби все ще засліплений штормом, невидющими очима повів по завмерлих слухачах.

Обличчя Руала палало. Ніким не помічений, він нишком прошмигнув у кімнату, примостився на краєчку стільця біля дверей і жадібно ловив кожне слово старшого брата. Антоній повернувся додому з промислового рейсу. Кілька місяців він плавав біля східних берегів Гренландії, полюючи на тюленів.

«Йому хоч є про що розповісти. Коли ж то і я?» — із заздрістю подумав хлопець. А тут іще, мов на зло, два інші брати, також, як і Антоній, моряки, скориставшися з паузи, й собі вдарились у спогади.

— Минулого року в Індійському океані ми теж несподівано вскочили у самісінький центр тайфуну, — вихопився Густав. — З корабля вмить знесло всі вітрила й щоглу. Смерть уже зазирала мені в очі.

— Запитайте краще мене, як я на судні з пошкодженою оснасткою пережив шторм у Карібському морі… — хвалькувато почав Леон, та одразу ж і припнув язика, почувши стукіт люльки об стіл.

— Помовчте! Дайте Антонію скінчити! — утихомирив батько синів. Це був голос капітана, який звик наказувати і не терпів заперечень.

Помітивши, що батько підносить до уст погаслу люльку, Густав зірвався з місця й подав йому вогню. Він був такий же високий на зріст, як і Антоній та Леон. Якби підняв руку, то, напевне, дістав би до балки під стелею. Синя матроська куртка щільно облягала його широкі груди.

Запала тиша, і в ній знову залунав голос Антонія. На зосереджені обличчя падало м'яке світло від білого абажура гасової лампи, що висіла над столом, довкола якого зібралась уся родина капітана Єнса Амундсена. Руал, мов зачарований, слухав розповідь про шторм у Гренландському морі, про хвилі, що миттю вкривали склистим льодом снасті й палубу, про натиск крижин на борти, про білі айсберги, що несподівано виринали перед самим носом судна, про косооких ескімосів, котрі вміють спритно пробиратися на вутлих шкаралупинах-каяках поміж крижин. На якусь мить хлопцеві здалося, що скляні трубочки, які звисали з абажура, заблищали, мов льодяні бурульки, і тривожно затремтіли, наче від пориву штормового вітру. Він мимоволі зіщулився. Старанно застелений білим обрусом і заставлений полумисками стіл раптом перетворився в його уяві на ящики з неструганих дощок, поверх яких накинуто шкуру білого ведмедя. На ній червоніли шматки сирого мороженого м'яса. Обличчя батька і братів, схожих, мов краплі води, зникли під пухнастим хутром каптурів, а їхні голубі очі заблищали вузькими чорними шпаринками. Він міг би присягнутися, що бачив, як у них за кожним віддихом з уст піднімаються вгору пасма пари. Хлопчина збентежено глянув на матір і схопився з стільця.

— Руале, чому ти такий блідий? Коли ти зайшов? Сядь біля мене. — На гарному обличчі Ханни Хенрікке з'явилася усмішка, коли вона помітила найменшого сина. Почувши її лагідний голос, Руал отямився й швиденько вмостився на своєму звичному місці між батьком і матір'ю.

— Зпову спізнився, хлопче? Де це ти пропадав? Напевне, в бібліотеці? Я, мабуть, попрошу фру Ольсон, щоб вона більш не давала тобі книжок. — Капітан Єнс Амундсен намагався надати суворого тону своєму голосу, але його очі ласкаво дивилися на щупляву постать Руала. — Та не бійся — я пожартував! — докинув він, помітивши, як занепокоївся син. — Читай, хлопче, читай, учись якнайбільше. Я у твоєму віці не думав про це. Бувало, цілий день відпрацюєш на верфі, не випускаєш із рук сокири і долота, а ввечері тягне в компапію: потанцювати трохи чи так просто погомоніти з приятелями за кухлем пива. Потім мандри по морях, і для науки вже не було часу, та, правду кажучи, й охоти. Молодий був, дурний. Страшенно шкодую, що цурався книжки. Роки пролетіли, а тепер уже пізно. Будьте хоч ви, хлопці, розумніші за мене.

— Не знаю, як я, Антоній і Густав, а от Руал напевне втішить тебе, тату. Справжній книжний черв'як, — з ноткою глузування в голосі засміявся Леон. — Він якщо не в школі, то в бібліотеці, якщо не в бібліотеці, то в порту. Годинами витріщається на кораблі, що з цілого світу прибувають до нас, у Крістіанію, пристає до іноземних моряків, розпитує їх бозна про що і, повернувшись додому, усе занотовує. Я сам бачив його записи. Не знаю, як він витримає без таких розмов і писанини цілі канікули в Боргу.

— Там, на верфі, він теж не нудьгуватиме, — обізвався Густав.

— Не турбуйся, Леоне, він знає, що робить, — заступився за Руала батько. — Нехай собі ходить у Боргу в порт, хай придивляєтся до роботи суднобудівників. Мені легше буде помирати, коли я знатиму, що після мене він візьме до своїх рук справи верфі. Та й проекти кораблів мені вже не треба буде замовляти іноземним інженерам. Ніхто з них так не розуміється на будові суден, як я, жоден не вибере краще за мене породу дерева на кожну частину шхуни, але сам спроектувати нове судно я не вмію. Тут я залежу від інженерів. І ось Руал виручить мене. Він стане мозком нашої верфі в Боргу. От побачиш, синку, чого ми разом досягнемо. На цілий світ прославимо Амундсенів. — Єпс раптом примовк, завваживши невдоволення на обличчі дружини. — Ханно Хенрікке, якщо Руал захоче стати лікарем чи адвокатом, я йому не перешкоджатиму, — докинув він примирливо.

— То все даремно, тату. Руал все одно піде на корабель, як і ми, — зареготався Леон і нараз урвав сміх, помітивши, що капітан Єнс рухом голови значливо показує на матір.

Ханна Хенрікке безпорадно знизала плечима. Як і завжди, в домі Амундсенів цілий вечір говорили про море, про шкіперів і капітанів, про судна і верфі. Неначебто поза тим на світі більше нічого не існувало. Мати міцно пригорнула до себе Руала. Тендітний, кволий, він був зовсім не схожий на своїх братів. І хтозна в який уже раз Ханна Хенрікке заприсяглася в душі, що не віддасть свого найменшого сина морю.

СВЕН НЕОХОЧЕ ВИКАЗУЄ ТАЄМНИЦЮ ХАННИ ХЕНРІККЕ

Наближався кінець шкільного року. Якось уночі, за кілька тижнів перед від'їздом на канікули до Борга, Руал довго лежав, розплющивши очі, намагаючись уявити собі, що він робитиме на батьковій верфі. Він уже почав готуватися до поїздки: збирав вірьовки, старі блоки, невеликі якорі — там усе могло знадобитися. Засинаючи, він відчував на губах солоний смак морської води.

Поволі, дуже поволі тяглися останні дні. Руал просто не знаходив собі місця. У школі він був неуважний, весь час дивився у вікно, із заздрістю проводжаючи очима хмари в небі, які разюче нагадували йому вітрила. Поринувши у мрії, він не почув, як на уроці латинської мови вчитель викликав його до дошки. Руал не знав, про що йдеться, і вчитель добряче вишпетив та присоромив його.

Руал нетерпляче очікував жаданого від'їзду. Так було щороку. Він дуже любив Борг, любив простий дерев'яний будинок на кам'яному підмурку, його потемнілі стіни, обплетені диким виноградом, відвойований у лісу садочок і батькову верф, що широко розкинулася на березі фіорду, з її безугавним стукотом сокир і скреготінням пил. Та найбільшою радістю була для нього зустріч з приятелем — корабельним теслярем Свеном.

— Руале, дивись, он батько йде! — застережливо буркнув Свен, обтесуючи сокирою велику колоду канадської сосни, на якій сидів верхи.

Він почув, як за його спиною зашаруділи стружки, що товстим шаром вкривали землю, але не повернувся і підвів голову тільки тоді, коли на золотаву поверхню очищеного від кори дерева лягла тінь капітана Єнса.

— Добрий день, Свене! Коли ти думаєш упоратися з кілем? Шпангоути в нас уже готові. — Капітан Єнс Амундсен сів на колоду і витяг з кишені шкіряний кисет, напакований тютюном.

Тесляр всадив у дерево вістря сокири, що зблиснуло на сонці, неквапно, благоговійно витягнув велику череп'янку, потім кисет, висипав на долоню пучку тютюну, поплював і, ретельно скачавши його кулькою, запхав у люльку. Те саме зробив і Єпс. Якусь часинку вони обидва мовчали, ліниво спостерігаючи кільця сивого диму, що, піднімалися вгору у холодному повітрі. Вони були схожі; між собою, мов брати: в обох засмаглі обличчя, великі носи, під однаковими картатими сорочками на широких плечах випиналися міцні м'язи, з-під кущуватих брів сміливо дивилися очі, що звикли вглядатися в море і ніби зблякли від цього. Вродливе обличчя капітана Єнса спотворював тільки широкий і довгий шрам, що тягнувся від щоки до скроні і зникав у буйній, густо посрібленій чуприні.

— Оце тільки тут, у Боргу, дихаю морем, — зітхнув Єпс. — Ми з Руалом не могли дочекатися від'їзду з Крістіанії. Не знаєш, Свене, куди він подався? Мати просила знайти його.

— Щойно бачив. Певне, ганяє, роззявивши рота, десь на березі. Наші люди дуже люблять його. Не могли діждатися, коли він нарешті приїде. — І тесляр швидко перейшов на іншу тему: — Я хотів би завтра поставити кіль, а щонайпізніше за тиждень закріпити шпангоути. Евальд приготував уже дошки для обшивки. Не турбуйся, Єнсе, катер збудуємо. Верф Амундсена, як завжди, виконає замовлення вчасно!

Капітан задоволено кивнув і гордим поглядом обвів усе довкола. Навколо трьох шхун, що стояли на стапелях, снували люди, з усіх боків долинав ритмічний стукіт сокир і молотків. У просторому сараї, біля якого росла береза, на високих тонах дзвеніли пили, заглушаючи квиління чайок. Запах солоної морської води мішався з млосним ароматом деревини, що йшов від рівних штабелів колод і дощок, з-під яких подекуди пробивалися сині цятки перших пролісків. На вологій корі берези, що простягла над водою фіорда гнучке гілля, обсипане липкими ще листочками, відбивалося весняне сонце.

— Багатьом хочеться придбати судно з нашої верфі. Ми просто не в змозі виконати всіх замовлень, Єнсе. Флотилія твоїх парусників цілий рік на промислі у морі. Не один тобі заздрить.

Капітан Амундсен мовчки притакнув, потяг з люльки і тяжко зітхнув. Його погляд зупинився на стрункій щоглі катера, що стояв біля берега. Раптом він, ніби чимсь збентежений, відвернувся.

— Отакий ти вже є, брате, — голосно засміявся тесляр. — На море тебе тягне, еге ж? Хотів би не тільки будувати кораблі, але й плавати на них. А може, таки Ханна Хенрікке згодиться нарешті колись. Скільки ж то вже років минуло, може, забула? Поговори з нею, Єнсе.

— Нічого з цього не вийде, не забула. Жінки довго пам'ятають. Вона зненавиділа море, не хоче й слухати про нього. Навіть сюди, до Борга, не любить приїжджати, хотіла б бачити мене в якій-небудь конторі, за столом. Якби ти знав, що з нею коїлося, коли Антоній став моряком, а потім Густав. — Єнс замовк на хвилину, затягся і дививсь, як смужки синього диму легко пливуть у повітрі й тануть. — І нарешті третій, Леон. Я думав, що вона не переживе цього. Але Ханна свята жінка, змирилася з долею. «Кожен мусить нести свій хрест», — сказала вона. Та Руала не пустить нізащо. І тут вона, мабуть, права: занадто він хирлявий для моря. На верфі може зробити більше, — сказав капітан, не звертаючи уваги на тесляра, який почав неспокійно соватися, кашляти, ніби хотів його перепинити. — Що ж я вдію, коли мої сини люблять море, — спроквола мовив Єнс, ніби відповідаючи на питання, яке сам собі поставив. — Недаремно ж у наших жилах тече кров моряків і рибалок, хороша кров. То вина діда і прадіда, що оселилися на острівцях Хвалер за п'ятсот миль від Крістіанії. На тих острівцях їхні нащадки з молоком матері пізнавали смак морської води, там жили, там закохувалися, і рідко хто з них умирав у своєму ліжку…

— Єнсе, глянь, що он ті нехлюї роблять! Усе ж криво укладають! — перервав його раптом тесляр.

Капітан рвучко зірвався з колоди і швидко пішов до третього стапеля. Свен зачекав іще хвилинку й обернувся.

— Руале, вилазь!

Купа стружок нараз ожила. З неї поволі, обережно висунулася спочатку голова, великі ясні очі пильно озирнули все довкола, а за хвилину і сам хлопець стояв біля тесляра. Стружки стирчали в скуйовдженому волоссі, почіплялися на одяг.

— Тн схожий на опудало… — спробував пожартувати тесляр. Але розпашіле обличчя хлопця, його іскристі очі промовисто свідчили, що йому не до жартів. Адже Руал чув усе, про що тут говорилося і чого він не повинен був знати.

— Свенс, розтолкуй мені, чого мати не хоче пускати на море батька! І мене теж…

— Дай мені спокій! Я ж не сказав батькові, що ти заховався у стружках, а ти… Хто тебе вчив підслуховувати старших?

— Свене, я мушу знати. Я вже давно помітив, що мати й слухати не хоче про море, не терпить розповідей про подорожі. Якось нагримала на мене, коли я запитав її про наш дім у Китаї. А там же народився Антоній.

— У Китаї! — жахнувся тесляр. — Ніколи не смій згадувати при матері цю країну. Вона чути не може про неї. Це її таємниця, розумієш? Коли ти виростеш, вона сама тобі про все розповість.

— Я не дитина, — образився Руал. — Свене, розкажи, я вмію мовчати.

— Навіщо це тобі? — завагався тесляр.

— Добре, я спитаю в Олава. Він теж знає, сам одного разу почав був розповідати… — вперто сказав хлопець.

Загоріле Свенове обличчя почервоніло по самі вуха, рука з сокирою зависла в повітрі.

— Ти що? Хочеш розмовляти з отим пліткарем, з тим пропащим чоловіком, п'яницею, що падає з ніг після, третього кухля пива?! — обурено вигукнув він. — Не сподівався такого від тебе…

— Не гнівайся, Свене. Прошу тебе, розкажи, я нікому й словом не обмовлюся.

— Як хочеш. Все одно колись довідаєшся.

Того вечора Руал раніше, ніж завжди, прийшов додому і замкнувся в своїй кімнаті: він хотів побути на самоті. Тепер він уже розумів, чому його матері не подобалося, коли згадували про Китай, чому море викликало в неї неприязнь. Довідався нарешті, чому батько зрікся далеких морських мандрів, збагнув, що на перешкоді його, власним мріям про подорожі стане серце матері, яка ніколи не забуде того, що трапилося. Даремно він накривав голову подушками: перед його очима невідступно поставали картини, що малювалися в уяві, розбурканій оповіддю Свена.

…Найкраща з усієї флотилії капітана Амундсена трищоглова шхуна «Константін» на всіх парусах мчить водами Тихого океану. В блакитнім мареві давно вже зникли обриси китайського побережжя. На мостику штурвальної рубки — капітан Єнс у розкішному синьому мундирі, щедро гаптованому золотими галунами, в руці у нього довга підзорна труба, крізь яку він вдивляється в пустельний обрій. Час від часу він поглядає на верхню палубу, де походжає його кохана дружина Ханна Хенрікке — молода і вродлива, як на тому портреті, що висить над каміном у вітальні. Шхуна пливе курсом на Гавану. Вона вже третій рік курсує цією трасою, перевозячи китайських кулі на плантації цукрової тростини й кави. Американці на Кубі весь час потребують дешевої робочої сили, яку їм переправляють норвезькі кораблі. Ось і тепер «Константін» везе у трюмі щонайменше триста кулі. Виснажені, нужденні, з довгими чорними кісками на плечах, у порваних кімоно — вони викликають співчуття. У набитих людьми трюмах душно й тісно. І капітан Амундсен, хоч інструкцією цього не передбачено, звелів раз на день випускати їх невеличкими групами на коротку прогулянку по палубі, щоб вони могли подихати свіжим повітрям.

Того пам'ятного дпя була неймовірна спека; спершись на релінг, Ханна Хенрікке під барвистою китайською парасолькою нетерпеливо чекала, коли її чоловік знайде нарешті для неї вільну хвилинку.

Саме в цю мить на палубу висипав гурт кулі на прогулянку. Один з них непомітно відійшов од юрби, видерся на місток рубки і почав тихенько скрадатися ззаду до капітана, сховавши праву руку під кімоно. Ось він уже підійшов, блискавично замахнувся сокирою… Ханна Хенрікке хотіла крикнути, остерегти чоловіка, але жах паралізував її, і голос застряг у горлі. Немовби відчувши небезпеку, капітан Єнс раптом обернувся й відскочив назад. Та запізно. Сталеве лезо розсікло йому обличчя, і, заливаючись кров'ю, він упав на палубу. Повітря пронизав жіночий крик. Із трюму широкою лавою висипали кулі, озброєні ножами, стилетами, сокирами. Несамовито лементуючи, вони кинулися на команду й одразу обеззброїли кількох матросів. Мов з-під землі біля непритомного капітана виріс перший його помічник; в руках у нього блиснули револьвери; один за одним пролунали постріли. На поміч надбігали вже озброєні моряки, залпи заглушили крики натовпу. На превелику силу команді вдалося нарешті загнати кулі під палубу. Ханна Хенрікке кинулася до чоловіка і, ставши на коліна, обережно підвела його закривавлену голову. На щастя, удар був не смертельний: не зачепивши черепа, сокира ковзнула тільки по обличчю.

…А бунтівники на кораблі не вгамовувалися. Вони підпалили трюмовий трап. Сухе дерево взялося полум'ям.

— Задраїти всі люки! Закрити брезентом вентиляційні віддушини! — пролунав наказ.

Заколотники стали жертвою їхньої ж зброї: задихаючись і сліпнучи від диму, вони змушені були нарешті здатися.

Опритомнівши, капітан Амундсен вислухав рапорт першого помічника:

— На шхуну разом з кулі пробралась ватага піратів, щоб захопити наше судно. Обіцяючи легковірним кулі велику плату, вони намовили їх зчинити бунт. Насправді пірати мали намір продати їх у першому ж американському порту. Заводії заколотників уже під замком. Як тільки пристанемо до берега, одразу ж віддамо їх до рук поліції…

НІЧОГО Я ТАК НЕ БАЖАЮ ТОБІ, ЯК ЩАСТЯ

Ледве заяснів уранці квадрат вікна, Руал вискочив падвір і з насолодою вдихнув холодне повітря. Обмиті нічною зливою ніжні листочки аж позеленішали, ще білішими видавалися на світанку стовбури беріз. Сходило сонце, відганяючи страхітливі нічні видіння. Швидко зникали дощові калюжі, над фіордом, ще оповитим ранішнім туманом, вирувала зграя галасливого птаства. Нараз, мов величезна підкова, що одним кінцем упиралася в сиву поверхню води, а другим — у темну лінію соснового лісу за будинком, усіма барвами заяскріла веселка. Південно-східний вітер раптом збурив дзеркальпу гладінь річки Гломми і підняв хвилю, мов на океані, наганяючи в гирло силу-силенну солоної морської води. Що ж його робити? Руал домовився із Свеном зустрітися на тому березі, але така розбурхана річка могла зупинити навіть бувалого моряка. Та хлопець не довго вагався.

Рвучко зіпхнувши на воду човна, він щосили наліг на весла. Течія миттю підхопила човен, мов шкаралупу, і винесла на середину річки. Одна, а потім друга хвиля перехлюпнули через низький борт човна і залили дно. Руалові здавалося, що в нього від перенапруги зараз лопнуть крижі, весла гнулися, немов прути, а вода була неподатлива, наче скеля. Вона швидко наповнювала човен, сягала вже до колін. Треба було щось робити.

— Залишити судно! — крикнув Руал, як капітан, що дає команді наказ, і рішуче кинувся у спінений нурт.

Пізніше він так і не зміг пригадати, скільки часу довелось йому боротися з розгойданими хвилями. Зібравши всю силу, змушував себе бути спокійним. Борсався в каламутній воді, що забивала йому дух і сліпила очі, але намагався, щоб рухи рук і ніг були розмірені й дужі і якомога ширші. Він не знав, коли знепритомнів і хто витяг його врешті на берег. Свен легко, мов пір'їну, взяв хлопця на руки, заніс до сушарні, роздягнув і почав щосили розтирати шматтям закостеніле тіло.

— Молодчага ти, нічого не скажеш! Єнс пишався б тобою, але, знаєш, краще ми йому нічого не казатимем, а то ще прохопиться ненароком матері, і тоді вона вже назавжди заборонить тобі купатися в річці. Ну, що, вже зігрівся? Але ж і м'язи ти викохав! Аж не віриться. Раніше, коли, бувало, брав тебе за руки, то мені аж серце з жалю стискалося — такі патички були, а тепер?! Як це тобі вдалося?

— Стараюсь, як тільки можу, бо мені вже набридло, що кожен мене здихлям обзиває, — тішився Руал похвалою.

— Але чого це тобі раптом стукнуло в голову випливти в таку негоду?

— Як то? Хіба ти забув? Ми ж домовлялися, що я перепливу на той бік річки і допоможу тобі…

— Так оце тільки задля того, щоб додержати слова? Тверде ж воно в тебе. — Тесляр пильно подивився на бліде обличчя хлопця.

— Такий я є і такий завжди буду, — запевнив його Руал.

Холодна купіль, що могла закінчитися трагічно, не відбила, проте, у хлопця охоти до води. Він користався з кожної нагоди, щоб непомітно чкурнути з дому на річку. Плавав подовгу — аж поки не слабнули руки, не втрачали сили м'язи ніг, не синіли губи. Руал щоразу швидше і вправніше перепливав Гломму і дедалі менше стомлювався; не міг також відмовити собі в такій розкоші, як пірнання. Чим глибше — тим холодніше, тим важче, а ніщо ж так не захоплювало його, як долання перешкод.

Коли, отак виганявши цілий день на річці і на верфі, Руал повертався додому на вечерю — подряпаний, покалічений, часом у подертому одязі — серце матері сповнювалося тривогою. Але, помічаючи, як дедалі смаглявішає обличчя сина, як сяють його очі, вона мовчала, щоб не псувати йому радісних хвилин.

Швидко минуло літо. Наближався час, коли треба було повертатись до Крістіанії. Не гуркотіли більше літні громовиці, переспівали всі свої пісні птахи й декотрі готувались уже у вирій, не вгавали тільки чайки, сповнюючи повітря голосним, пронизливим квилінням.

Смуток розставання із Свеном, з верф'ю, з волею трохи розвіювався, коли Руал думав про сповнений різномовного гомону порт у Крістіанії, про нові книги в бібліотеці, про корабельні щоденники тих щасливців, які побували на далеких морях.

Минали безтурботні роки дитинства. Один, другий, третій. Руал дедалі охочіше прислухався до розмов батька з теслярем, разом з ними тішився проектом розбудови Борга і поступово звикався з думкою, що скоро вже допомагатиме тут батькові. Верф — це все ж таки не тісна комірчина адвоката, не лікарський кабінет, це моряки, це широко розчинене вікно у світ. Але доля розпорядилась інакше. Запалення легень, що загострилося під час осінньої сльоти, здолало дужий організм капітана Єнса. Раптова смерть батька, мов грім, приголомшила Руала. Та, побачивши, що матір охопив відчай, він мусив опанувати себе. Тепер Руал був її єдиним опікуном; брати плавали на далеких морях. Свен після похорону капітана Єнса якось одразу постарів, ніби на його плечі звалилось кілька десятків років, і став мовчазний. Незабаром доля завдала Руалові нових несподіваних ударів: продаж верфі, якою тепер не було кому керувати, а також будинку в Боргу, розстання з давнім відданим приятелем Свеном…

З тяжким серцем Руал пішов востаннє подивитися на узбережжя, на фіорд, на річку.

«Ніколи вже більше», — гнітила душу настирлива думка. Цього Руал не міг знести. Несила було слухати шум моря і дивитися на фіорд. Побіг по лісу, розполохавши по дорозі купку овець, що скубали пожовклу траву. Тут, під стрункими соснами, куди не долинав уже плескіт хвиль, було тьмяно і тихо, повітря пахло вологою від туману глицею. Осінній вітер струшував з буків та беріз останнє листя і змітав його в золоті купи, що шелестіли під ногами.

Нараз удалині розлігся дискант сирени. Немовби море кликало Руала, нагадуючи йому про себе. І хлопець раптом зрозумів, що розставання з верф'ю нічого не змінить у його житті, що все одно він колись попливе у далекий світ, за яким до останнього свого подиху тужив капітан Єнс.

Сирена, приглушена пеленою туману, що підіймався над фіордом, лунала все ближче і ближче. Тоненьким монотонним голоском вторував їй, погойдуючись на хвилях, прибережний бакен. Подмухи холодного вітру приносили в ліс солоні крапельки з моря.

— Тепер у мене нікого немає, крім тебе, ти один залишився, — почув Руал, переступивши поріг кімнати, що поринала у сутінках.

Мати силкувалась усміхнутися, але в її словах бринів плач.

— Заприсягнися, синку, що ти ніколи не покинеш мене. Незабаром ти закінчиш школу… Послухайся мене, йди на медичний. Ти ж знаєш, що я давно про це мрію. Виїдемо кудись у провінцію, от хоч би до Сарпсборга. Ти одружишся, а я глядітиму онуків, і вони виростатимуть серед давніх приятелів родини Амундсенів. Будеш, як наш добрий Свенсон, лікувати людей, полегшувати їхні страждання, а вони ставитимуться до тебе за це з пошаною і вдячністю, — безладно вимовила вона одним духом, ніби хотіла скинути з серця важкий тягар.

Її очі благально дивилися на похнюпленого сина.

— Поглянь на мене, Руале, скажи, що ти зрозумів мене і погоджуєшся. Благаю тебе, зроби це для мене! Нічого я так не бажаю тобі, як щастя. Певна, що ти досягнеш його на цьому шляху.

Губи Ханни Хенрікке тремтіли, голос уривався, ніби вона ось-ось вибухне плачем.

— Добре, мамо, я зроблю, як ти хочеш, — промовив він після довгої мовчанки зів'ялим, навдивовижу чужим голосом.

Ущасливлена мати пригорнула сина. Він мовчки схилився до її руки. Що ж він міг їй сказати? Хіба ж він міг признатися матері, тяжко враженій смертю чоловіка і тепер зовсім самітній у цьому порожньому будинку, що для нього немає нічого чужішого за професію провінціального лікаря? Ханна Хенріке не розуміла, що, бажаючи синові щастя, насправді перекреслює всі його плани, кладе край мріям про далекий світ, про життя на морі.

Тепер він уже тільки нишком, здебільшого вночі, читав усе, що тільки міг знайти в бібліотеці про полярні мандрівки. Замучив бібліотекарку проханням знайти йому книжку про подорожі. «Про рейси по арктичних морях», — нагадував їй щоразу. Коли забракло норвезьких, датських і шведських книжок, потягся до англійських. Раз у раз заглядаючи в словник, він з трудом долав сторінку за сторінкою, але намагався все зрозуміти.

Уяву юнака вразила трагічна доля учасників американської експедиції, вирядженої за програмою Першого міжнародного полярного року на північно-західне узбережжя Гренландії. До «чорної сторінки арктичної історії», як називала цю експедицію преса, Руал повертався багато разів. Знаючи з книжок Далеку Північ, як мало хто в Норвегії, він не міг зрозуміти, чому у Вашінгтоні керівником полярної експедиції легковажно призначили лейтенанта кавалерії, якого «хтось комусь порекомендував». Тому що молодий військовослужбовець не захоплювався дослідженнями і не багато знав про Арктику, на поміч йому було приставлено відомого мандрівника, котрий багато років провів у країнах… тропічних. На довершення всього недосвідченому керівникові підібрали команду не з науковців чи призвичаєних до суворих умов Арктики моряків, а з солдатів-піхотинців. Замість послати їх на службу в яке-небудь спокійне гарнізонне містечко, де безтурботно минало б їхнє життя, солдатів не вагаючись вирядили під вісімдесят другий градус північної широти.

Руал послідовно записував у зошит події, що відбувалися протягом довгих жахливих місяців цієї експедиції, занотовував дати і маршрути переходів, температуру повітря. Намагався з'ясувати, яких помилок припустилися її учасники, що спричинилося до трагічних наслідків.

Увечері, закривши книжку, він довго не міг заснути. В сутінках кімнати, ледь підсвітлених жовтавим полум'ям газового ліхтаря, що блимав на вулиці, йому ввижалися барвисті смуги полярного сяйва, яке під час довгих трьох зимівок було єдиним світлом для учасників експедиції Грілі.

КОЛИ КЕРІВНИК ВТРАЧАЄ ВІРУ

— Он вони! — закричав раптом моряк, побачивши полиняле шмаття зірчасто-смугастого прапора, що ледве помітно тріпотів серед скель.

— Грілі, Грілі! — загукали й інші і побігли до низького намету.

Їм відповіла тиша.

— Мабуть, вимерли всі, — з жахом прошепотів хтось, наткнувшись на закостенілий труп.

Недалечко лежали ще два, присипані снігом. Якийсь моряк вибухнув плачем, інші гарячково різали ножами замерзлий жорсткий, немов бляха, брезент німотного намету.

«Тут були люди, але жоден з них навіть не поворухнувся, не здригнувся, — розповідав згодом керівник рятувальної групи з корабля «Зетіс». — В одного були осклянілі, непритомні очі, щелепа відвисла, як у трупа. Здавалося, що він мертвий. Другий лежав, мов колода, скалічений, без ступнів ніг і кистей рук, до культі правої руки була прив'язана ложка. В кутку збилися купкою ще чотири виснажені постаті. Хтось у брудному лахмітті, з довгою закустраною бородою, схожий скоріше на скелет, ніж на живу людину, бувши вже не в силі втриматися на опухлих ногах, приповз до мене рачки.

— Лейтенант Грілі? — запитав я, сам собі не вірячи.

— Так, це я, — ледве вимовив той якимсь глухим, дерев'яним голосом. — Зосталося нас тільки семеро, помираємо, зробили все, що було нам під силу. Ви самі пересвідчитеся в цьому.

І знеможений упав на землю».

Моряки «Зетіса» перш за все почали годувати цих напівбожевільних від голоду людей.

Довелось потузатися з Грілі, щоб відібрати в нього банку м'ясних консервів, на яку він накинувся, мов голодний звір.

З двадцяти чотирьох учасників експедиції живими лишилися тільки семеро. Семеро скелетів.

«З голоду нам корчило животи, — згадував потім один з потерпілих. — Ми відкрили бочку із сухарями для собак, — та вони, як виявилося, були зіпсовані — цвілі, аж зелені від плісняви… Однак їх миттю розхапали, навіть крихти виколупували із снігу».

Глибоко вражені побаченим, учасники рятувальної виправи поступово довідалися про страшні злигодні, яких зазнала ця злощасна експедиція. То була низка суцільних трагічних непорозумінь.

На Далеку Північ американці, очолювані Грілі, прибули весною 1881 року на кораблі «Протей».

Спочатку все складалося нібито якнайкраще. Через місяць після висадки на березі затоки Леді Франклін на Землі Елсміра вже було зведено дерев'яні бараки станції «Форт Конжер». Арктична зима не злякала учасників експедиції. Сповнені запалу солдати навіть хвалили Гренландію.

— Не така вона й страшна, ця Далека Північ, — твердили одні, ті, що сподівалися екзотичних пригод, розчаровано, другі — з полегкістю.

Та вже під час перших весняних мандрівок у глиб материка учасники експедиції, зіткнувшись із прикрими несподіванками, добре відчули, що таке Арктика. Їм дошкуляли сорокаградусні морози і люті сніговії. Ураганний вітер підхоплював навантажені провіантом сани і кидав їх у крижані розщелини-прірви.

Заскочені в дорозі заметіллю, недосвідчені американці сяк-так споруджували снігові будиночки, що ні в яке порівняння не йшли із затишними, теплими ескімоськими іглу. Одного разу, розпалюючи вогнище з мерзлого дерева, вони витратили останню коробку сірників і, тремтячи від холоду, бідкалися: «Якби ж це хоча б шматок паперу…»

Один солдат нарешті зважився віддати свій найдорожчий скарб: прощальний, сповнений теплих слів лист від нареченої, що його він носив біля серця, — і вогонь спа-лахпув яскравим полум'ям.

«…Мабуть, нікому не довелося зазнати того, що ми тут витерпіли», — наївно записує цей солдат, навіть гадки не маючи, що їм готує доля на майбутнє.

Минали місяць за місяцем, вони ждали «Протея». Корабель повинен був привезти влітку до «Форту Конжер» нових людей на зміну тим, хто мав повернутися звідси додому. Даремно, одначе, полярники нетерпеливо видивлялися вітрил на обрії. Залізною військовою дисципліною і суворим режимом Грілі намагався запобігти невдоволенню, що наростало з дня на день. Але це був поганий засіб. Ще в перші місяці зимівлі, посварившись із своїм заступником, Грілі перестав з ним розмовляти і віддавав йому тільки письмові розпорядження. Начальник експедиції підтримував одних і неприхильно ставився до інших, не залагоджував чвар і сварок, що вибухали з будь-якого приводу. Нещасні солдати не знали, заради чого вони страждають і що їх чекає попереду. А начальник не вважав за потрібне пояснювати їм, яку мету мають обтяжливі спостереження та виміри, що безперервно провадилися за програмою, пов'язаною із Міжнародним полярним роком. Роботи було мало, а часу для невеселих роздумів багато, отож люди лічили дні, очікуючи повернення додому. Та час минав, а корабель на обрії все не з'являвся.

Літо вже добігало до кінця. Над пустельною Землею Елсміра заклубочилися тумани. Воду біля берега затягло тонким склом молодого льоду, який незабаром перетвориться на товсту кригу. І що тоді?

Ніхто вже не тішив себе сподіванням. З усього було видно, що корабель не встигне прийти до зими. З кожним днем полярники все більше впевнювалися в цій страшній істині. Начальник уже остаточно втратив надію і з жахом думав про другу зимівлю. Та розпач поганий порадник. Щораз суворіше і нещадніше ставився Грілі до своїх підлеглих. Тепер будь-яке дрібне непорозуміння викликало чвари, що виводили з рівноваги людей. Коли вони розмовляли, то дратувалися, а коли мовчали — були сповнені туги. Лейтенант Грілі виявився не гідним тієї відповідальної місії, яку йому так необачно доручили. Замість того, щоб підбадьорити зневірених, поставитися до них по-дружньому, зайняти їх якоюсь роботою і встановити атмосферу порозуміння у спільному нещасті, — він вдавався до щораз суворіших покарань. З кожним днем становище ускладнювалось. Та найстрашнішою стала примара голоду, що нависла над «Фортом Конжер». Не часто вдавалося американцям щось уполювати на безмежній пустелі Землі Елсміра, а строго заощаджувані рештки харчових запасів, розрахованих тільки на одну зимівлю, вже закінчувалися.

Наприкінці тяжкої другої полярної ночі, яку несила вже було витримати, кожен жив тільки сподіванкою, що скоро надійде допомога, яка покладе край їхнім стражданням. Проте й наступного літа полярники марно виглядали «Протея». Зневірений керівник вирішив нарешті покинути «Форт Конжер» і вирушити на південь, до місця, де капітан корабля мав залишити запаси провіанту в тому разі, коли б крига не дала можливості судну добутися до полярної станції.

У невеличкому паровому катері ледве вмістилась уся команда. Лейтенант Грілі віддав розпорядження покинути на березі три човни, собак і частину харчових запасів: він був цілком певен, що легко дістанеться до багатого складу.

Перепливши захаращений торосами канал, полярники опинилися в полоні крижаних полів, що замкнулися довкола катера. Боротьба із застиглим морем забрала рештки сил у виснажених, пригнічених людей. Керівник наказав зійти на берег і пробиратися далі пішки. Умови переходу були надзвичайно важкі, а його закінчення — трагічне.

Склад зяяв пусткою… В куточку стояло лише два мішечки з харчами, залишені мов на посміховисько. Лист капітана розкрив страшну таємницю. Рік тому «Протей» розтрощила крига за двісті кілометрів од затоки Леді Франклін. Щоправда, якесь випадково зустрінуте китобійне судно врятувало потерпілих, але налякані катастрофою і раді, що їм пощастило вибратися живими з цього білого пекла, вони не подбали про долю Грілі. «…Не втрачайте надії і відваги, тримайтеся», — так закінчувався лист капітана. Легко йому було кинути на вітер ці слова…

Що ж залишалось американцям? Іти далі, якнайдалі на південь.

Страшна піша мандрівка закінчилась нарешті на Мисі Сабіпи над протокою Шмідта. «Може, сюди швидше надійде весною допомога», — вирішив Грілі.

«…Чому не вислали іншого корабля на порятунок? Невже про нас забули на батьківщині чи, може, вважають, що ми вже загинули?» — подумки запитував себе кожен учасник експедиції. Проте жоден не осмілювався висловити свій сумнів уголос, бо все одно ніхто нічого втішного не міг сказати.

Начальпик експедиції припустився ще однієї помилки. Він не схотів попросити допомоги у мисливців з ескімоського поселення, що лежало всього за шістдесят кілометрів од Мису Сабіпи. Грілі не любив ескімосів. Їхні простакуватість, неотесаність, бруд дратували його. Расові передсуди не дозволили йому «втратити своє обличчя», — як він сам пізніше писав. «Це ж дикуни, нездатні зрозуміти великої дослідницької мети, яку перед нами поставлено. Вони тільки заважатимуть мені», — пояснював він своїм підлеглим, відмовляючись від послуг ескімоських провідників. А коли нарешті побачив, що експедиції доведеться зостатися на третю вимушену зимівлю, поступився і вирішив послати до поселення двох розвідників. Та було вже пізно. На перешкоді їм стали крижані тороси. Запасу провіанту, який мали полярники напередодні третьої зимівлі, могло вистачити лише днів на сорок, а їм треба було пережити ще двісті п'ятдесят…

Перед початком третьої полярної ночі забуті богом і людьми учасники експедиції Грілі ледве встигли спорудити халупу з кам'яних брил. Невдовзі в ній запанували голод та розпач, які диктували людям свої невблаганні закони.

По закінченні Першого полярного року сорок вісім станцій завершили свою роботу за міжнародною програмою і учасники експедицій повернулися до своїх країн. Розпочалось опрацювання наслідків спостережень, які провадили полярники протягом довгих місяців. Не було тільки вістей про експедицію Грілі. У людей ще не стерлася з пам'яті трагедія, що спіткала американських мандрівників Хейса[12] і Кейна[13] які декілька років тому спробували досягти Північного полюса, вважаючи, що там є «не вкрите кригою море», — і громадськість Сполучених Штатів зрештою усвідомила, в якій небезпеці міг опинитися Грілі. Не забулася ще катастрофа американського корабля «Жаннетта», роздавленого кригою недалеко від Новосибірських островів, і трагічна доля його керівника лейтенанта Де-Лонга. Американська преса на весь голос зажадала вжити негайних заходів для врятування експедиції Грілі. Під натиском громадської думки уряд вирішив нарешті — із запізненням на два роки — надати потерпілим допомогу.

1883 року команда судна «Зетіс» довго обшарювала пустельні, дикі узбережжя, але ніде не натрапляла на сліди людей. Моряки вирішили пливти далі на північ і спробувати ще там щастя. Та в останню хвилину котрийсь із них випадково побачив американський прапор.

Через кілька років про дні голоду і смерті — про цю чорну сторінку в історії Арктики — написав сам Грілі, якому на той час уже було присвоєно звання генерала.

Однак останні сторінки щоденника експедиції говорили більше, ніж будь-які коментарі. Вони назавжди запали в пам'ять Руала.

МОРЕ КАРАЄ ЗА ЛЕГКОВАЖНІСТЬ

— Я рада, фру Борхгревінк, що мій відлюдкуватий Руал потоваришував з вашим сином. Карстен, правда, значно старший, але вони горнуться один до одного, мов брати. Коли зійдуться, то розмовляють без угаву. Досі в Руала було небагато друзів у школі, він потайний, неговіркий. А після смерті батька і продажу верфі взагалі став якийсь дивакуватий: усе йому тільки книжки та книжки. А цього ж у житті мало. — На обличчі фру Амундсен залягла турбота. Та коли вона усміхнулася до своєї сусідки, то наче цілий світ хотіла прихилити до серця.

Бідна Ханна Хенрікке… Коли б вона знала, яка нерозривна нитка єднає двох хлопців, то напевне не приймала б так гостинно Карстена Борхгревінка у своєму домі на вулиці Уранієнборг-вейєн. А єднала їх спільна пристрасть до таємничих льодових просторів, до білих плям на картах світу, які мов магніт притягували молодечу уяву, розпалювали цікавість до пізнання невідомого, викликали захоплення тими, хто боровся з полярною стихією, страждав і часто гинув, і тими, хто безстрашно ставав на їхнє місце. Руал і Карстен добували один одному літературу про полярні країни — все, що тільки виходило друком норвезькою, датською, шведською, німецькою, англійською мовами. «Я знаю принаймні, для чого вивчаю іноземні мови», — записав якось Руал у своєму щоденнику.

Зошити з його записами дедалі грубшали. Не довіряючи своїй феноменальній пам'яті, не шкодуючи часу й праці, Руал уже багато років конспектував прочитані книги, Укладав списки полярних еспедицій і назв кораблів, старанно малював карти, позначаючи на них маршрути, якими проходили чи намагалися пройти мандрівники.

«Хтозна, може, це мені колись ще придасться, — думав Руал, мружачи стомлені від читання очі. — Карстен має Рацію: полярник повинен бути передусім витривалий, не боятися холоду — це найголовніша умова. Отож треба загартовуватися». І, як завжди, він одразу ж перейшов до діла: пізно ввечері відчинив навстіж вікно. До кімнати ввірвалась хвиля морозного повітря. Руал інстинктивно натягнув ковдру на голову і скоцюрбився. Та це не дуже допомогло. Холод проймав до кісток, заклякли м'язи, зуби дрібно цокотіли.

— Чи ти з глузду з'їхав, Руале? Таж це певне запалення легенів! Горе мені з тобою! — Ханна Хенрікке вбігла до кімнати і хряпнула вікном. — Усю квартиру вихолодив. Я прокинулася від холоду, тремчу під периною і не знаю чого. Що з тобою, хлопче? — запитала вже лагідніше. — Може, тобі чаю зігріти? Забув, мабуть, зачинити вікно й заснув, еге ж? Усе це через оте читання вночі. Накрию тебе ковдрою, швидше зігрієшся.

— Дякую, мамо, іди, а то ще простудишся, — сказав Руал, а сам подумав: «Забув про шпарину, полярник повинен усе передбачити».

Тільки-но зачинилися за матір'ю двері, він знову тихенько прочинив вікно, скачав у рулон килимок, що лежав перед ліжком, і щільно затулив ним шпарину під дверима. «Матері не потрібен полярний гарт, навіщо їй мерзнути; а я мушу витримати». Про всяк випадок заслонив двері ще вовняною та ватяною ковдрами, а сам укрився пальтом.

Та хитрощі не допомогли. Тільки-но розвиднілося, в хату вбігла послужлива сусідка.

— Фру Амундсен, у Руаловій кімнаті цілу ніч було відчинено вікно! Ви знали про це?

— Мамо, зрозумій, я не можу спати в задусі. Це дуже шкідливо для здоров'я. Я задихаюся, мені потрібне свіже повітря, — гарячково доводив Руал. — Але якщо ти не дозволяєш, я не відчинятиму вікна, — трохи прочиню на ніч, залишу малюсіньку шпаринку. — Голос у хлопця був такий догідливий, очі дивилися благально.

— Гаразд, хай буде по-твоєму. Сусіди й так уже вважають тебе за дивака. Жодна мати, напевне, не віддасть за тебе своєї дочки. А я ж хочу бавити внуків! Згодна, але з умовою: дам тобі перину, щоб ти не мерз.

Потішена, що вихід знайдено, мати ласкаво усміхнулася синові. Руал, як завжди, цмокнув її в щоку, вдячний за піклування. Він розумів, що повинен розвіяти материну самотність, винагородити за всі страждання. Та хіба він міг відмовитися від того, про що так довго мріяв? Мати буде щаслива, коли з часом упевниться, що її тендітний, хирлявий син став дужий, здоровий, загартований, — втішався Руал. Вікно відчиняв і далі, а периною майже герметично законопачував двері.

Того року зима в Крістіанії була дуже сувора. Перші полярні спроби закінчилися для Руала ганебною поразкою.

— Не турбуйтеся, фру Амундсен, що в нього висока температура. На щастя, це не запалення. Щонайбільше — бронхіт. Але цьому, дасть бог, дамо раду, вчасно вживши відповідних заходів. — Лікар занепокоєно дивився у перелякані очі жінки.

— А ви, пане лікарю, не приховуєте, бува, чого від мене? Я можу більше витримати, ніж ви гадаєте.

— Та ні ж бо, прошу вас, заспокойтесь, — нетерпеливився лікар. — Не сидіть біля нього вночі. Це зайве. Бо завтра у цьому домі я матиму вже двох пацієнтів.

— Це все наслідки того, що він спав, відчинивши вікно, — бідкалась Ханна Хенрікке, оповідаючи лікареві, як наперекір її забороні син вирішив таки загартовуватися. — Не може примиритись, докторе, з тим, що в нього кволе здоров’я. За всяку ціну хоче бути дужим і витривалим, як його брати. Не розуміє, бідолашний, як дорого це може йому коштувати.

Бронхіт, як і передбачав лікар Свенсон, швидко минув, і фру Амундсен пробачила синові, втішена тим, що він розкаявся й одужав.

Наполегливо загартовуючи свій організм, шістнадцятирічний хлопець навіть не підозрював, що одночасно виробляє в собі терпеливість, волю і витривалість. «Найкраще вчитися на власних помилках», — не раз записував він у своїх зошитах. Спав тепер на килимку біля ліжка, укриваючись тільки пальтом чи навіть газетами. Мерз, але не відступав.

Ханна Хенрікке вмовляла його, щоб він ходив на шкільні вечори, але все даремно.

— Ну що в мене спільного з тими дівчиськами? Їх зовсім не цікавить те, що я їм розповідаю. А плітки мене не цікавлять. Дурні гуски. Вони вміють лише пасти очима. Шкода час гаяти.

— А Маргарет? Вона ж мила, гарна, хазяйновита і дуже любить тебе.

— Маргарет то зовсім інше. Але з нею краще зустрічатися на лижній прогулянці чи на ковзанці.

У той час Руал і справді не міг розраховувати на успіх у дівчат: танцював він погано, говорив мало, ні до котрої не залицявся і не приховував, що йому з ними нудно.

Маргарет була виняток: вона терпеливо слухала все, що він їй розповідав. Улещена його прихильністю, дівчина із запалом завчала напам'ять важкі навігаційні терміни. Уже знала, чим бейдевінд різниться від фордевінда, що таке боцманський вузол і як оканачують вітрила. Ванти, стеньги, бушприти танцювали в її голові якийсь шалений танець, але дівчина не здавалась і слухняно читала все, що їй радив Руал. Не могла тільки зрозуміти, чому полярники добровільно прирікають себе на страшне, сповнене самопожертв життя. Одначе вона ніколи не наважилася б запитати про це Руала. Дивлячись у його збуджене обличчя, вона ледве тамувала позіхання, заприсягнувшись у думці, що колись виб'є йому з голови це дивацьке захоплення. Він бачитиме тільки її і тільки їй дивитиметься в очі.

МРІЇ ПРО АРКТИКУ І СУМНА ДІЙСНІСТЬ

— Мамо, ти читала вже про Нансена? Фантастична експедиція, геніальна людина! — збуджений Руал здалека розмахував газетою…

Ханна Хенрікке втомлено склала на колінах в'язання.

— Але ж, синку, всі кажуть, що це чоловік несповна розуму. Яке він має право наражати на небезпеку себе й інших?

— Нансен переможе! Я пішов би з ним, не вагаючись жодної миті, усе віддав би, щоб тільки взяти участь у цій експедиції!

— А як загине?

— Знатиме принаймні, заради чого. Що може бути прекрасніше за цю смерть? — вигукнув Руал з таким глибоким переконанням, що Ханна Хенрікке затремтіла й затулила руками очі. Їй здалося, ніби вона чує голос свого чоловіка. Син — викапаний батько. Скільки вона пролила сліз, поки Єнс поступився їй…

Руал вискочив надвір. А вона все ще сиділа нерухомо.

Руал гаряче вірив в успіх експедиції Нансена. Він захоплювався сміливістю задуму, його логікою.

Минали дні й місяці тривожного очікування. Руал уперто мовчав. Він усе ще не втрачав надії. І ось одного дня він мов буря ввірвався в дім, радісно вимахуючи газетою.

«…Перемога! Наш земляк уславив батьківщину!» — кричали великі літери заголовка на першій сторінці.

Вся Крістіанія вийшла зустрічати Нансена, що повертався з гренландської експедиції. Залпи гармат із старовинної фортеці Акерсхус раз по раз стрясали мури, багаторазово відлунюючись у довколишньому узгір'ї; місто, мов букет з весняних квітів, розквітло безліччю прапорів. Багатотисячний натовп безугавно вигукував привітання. Злітали вгору капелюхи й шапки. Над морем голів вітально маяли білі хусточки. Та найдужче, мабуть, кричав очманілий від радості Руал. Прибігши одним з перших рано-вранці в порт, він кілька годин терпеливо чекав прибуття експедиції. Хотів на власні очі побачити Фрітьофа Нансена і прочитати на його обличчі, що треба зробити, щоб стати хоробрим і витривалим, як він, і, як він, досягти в житті чогось великого.

В ті незабутні хвилини Руал дав клятву піти слідами свого улюбленого героя.

— Навряд чи треба говорити, як ми поважаємо вас, фру Амундсен, як шануємо світлу пам'ять про капітана Єнса, а проте… — Очі директора блиснули з-під окулярів. — Я не можу допустити Руала до випускних екзаменів. Ми знаємо його як дуже інтелігентного, здібного і працьовитого учня, — швидко додав він, зауваживши, як змінилася жінка на обличчі, — але він досконало оволодів тільки тими дисциплінами, що його цікавлять: географією, історією, математикою, сучасними іноземними мовами. А от успішність з латинської і грецької мов поки що не задовольняє. Фру Амундсен, чи немає у вас можливості підтягти хлопця? Може, йому допоміг би репетитор, попрацювавши з ним улітку? Але зараз, щиро кажучи, не можу допустити його до екзаменів на атестат зрілості, хоч це й ганьба для нашої відомої і авторитетної школи. Жоден наш випускник ще не мав таких низьких оціпок з цих дисциплін, як Руал. Повірте, мені дуже прикро, але зрозумійте й ви мене…

Того вечора Ханна Хенрікке не могла дочекатись, поки повернеться Руал. Побоювання за майбутнє сина боролося в її серці з ніжністю. Вона довго не могла відвести очей від фотографії, що стояла на її секретері. Наївний, довірливий погляд дволітнього малюка, округле дитяче личко, ще без тіні впертості, безжурно усміхалося. А тепер?

Завжди лагідні очі Ханни Хенрікке спалахували гнівом, коли вона слово в слово переказувала синові, що говорив їй директор.

Розмова була коротка. Руал одразу опанував себе і урочисто пообіцяв матері скласти випускні екзамени восени екстерном. Він був такий серйозний, що й Ханна Хенрікке не могла не повірити йому.

Руал дотримав слова. Він ціле літо просидів над латинською і грецькою мовами, визубрюючи трудні тексти, які зовсім не цікавили його. Хлопець майже не виходив із своєї кімнати, зачиняв віконниці, щоб не бачити, як вільно мандрують у небі хмари, забув про порт і нарешті добився свого. Восени 1890 року склав екстерном екзамени на атестат зрілості і вступив на медичний факультет університету в Крістіанії.

Та після кількох місяців навчання зрозумів, що медицина йому осоружніша за латину. Він подовгу просиджував над книжками, намагаючись втовкмачити собі в голову складні анатомічні терміни.

— Та не муч ти себе так, Руале, просто жаль на тебе дивитися, — умовляла його добродушна Свенсова дружина. Після смерті тесляра, який відійшов майже вслід за капітаном Єнсом, Бетті часто заходила до Амундсенів.

— Але ж я мушу, дав слово матері! Вона дуже хоче, щоб я став лікарем.

— Це добре. Ханна Хенрікке щаслива. Вона вірить, що ти станеш знаменитою, усіма шанованою людиною і хворі охоче звертатимуться до тебе, як до вашого домашнього лікаря.

— Може, й стану. Але коли б ти знала, як це важко, стільки ще років треба мучитися. Мені зовсім не лізе в голову оце все, що я зубрю. — В голосі Руала бриніла досада.

Та Бетті помилялася. Ханна Хенрікке не була щаслива: вона бачила, що син змарнів, очі його погасли, а усмішка стала невесела, і це непокоїло її. Щоправда, за столом він намагався розмовляти з нею жваво, але не так-то легко було обманути материнське серце.

— Чого ти, синку, такий невеселий? Ти ж сам казав, що медицина цікавить тебе і що ти задоволений, — запитувала вона Руала і щоразу чула однакову відповідь:

— Ти, мамо, завжди щось вигадуєш!..

Щоб урвати небезпечну розмову, він ніжно цілував матір.

Медична наука й справді не лізла Руалові в голову, і це прирікало його на невдачу.

— «Потиличні виростки, condyli occipitales, — місце зчленування із суглобними поверхнями атлапта, — читав він уголос, — мають овальну форму і покриті хрящем…»

«Ніколи я цього не подолаю», — розпачливо подумав хлопець і знову уперто вп'явся очима в підручник.

— І навіщо все це мені здалося? — мовив він, погрожуючи кулаком черепу, якого купив у старшокурсника, щоб легше й швидше опанувати премудрості анатомії.

Але той у відповідь тільки глузливо шкірив зуби. Часом Руал не міг без відрази дивитися на нього. Йому не давала спокою думка: чи не відкритися в усьому матері, чи не сказати їй, що з нього, навіть коли він закінчить університет, все одно не вийде путнього лікаря.

«Не смій цього робити, прикидайся й далі! — здавалося, промовляли до нього порожні очниці черепа. — Потерпи ще, не ти перший, не ти останній».

Зрештою Руал вирішив закінчити навчання, як того хотіла мати, одержати диплом лікаря і вже тоді признатися їй, про що він мріє, та благати дозволити йому вирушити в полярний край.

Переглядаючи одного разу щойно придбану медичну книгу, Руал натрапив на заголовок розділу: «Вплив холоду на організм людини». «Нарешті щось цікаве», — майнуло йому в голові. Коли він закінчив читати, очі його горіли натхненням. Світ знову набув для нього принадності. Адже можна стати медиком і не бути провінціальним лікарем, назавжди прикутим до одного місця. Може, йому пощастить поєднати медицину з далеким плаванням, з дослідженням полярних обширів. «Це зовсім інша справа», — захоплено думав він. І бачив уже себе корабельним лікарем на борту судна, що пробивається через крижані тороси. Вітер висвистує у снастях парусника одвічну монотонну пісню, кидає в обличчя зірвану з гребенів хвиль піну, видмухує сніг з найменших щілин між дошками палуби… Життя для Руала знову стало чудове.

Ханна Хенрікке, рада, що в Руала змінився настрій, цієї зими не зважала на те, що син кожної неділі, а також у вільні від занять дні вирушає на тривалі лижні прогулянки.

— Це тільки на користь йому. Нехай відірветься на часинку від книжок. Він заслужив, — казала вона сусідкам, які тепер уже не мали приводу для пліток про Руала.

Бідолашна мати не знала, що синові прогулянки були підготовкою до омріяних полярних експедицій, так він виховував у собі витривалість до суворих умов арктичної природи.

Мати завжди усміхалася, зустрічаючи сина, коли він повертався додому. Руал навіть не здогадувався, що усміх її вимушений: Ханна Хенрікке давно вже почувала себе погано. З кожним роком здоров'я її підупадало, але вона все ще жваво вторувалася з хатньою роботою. Тільки дедалі частіше крадькома хапалася за серце — останнім часом воно все дужче давало зпати про себе. Але Ханна нікому не казала про свою недугу, навіть не зверталась до лікаря.

Якось увечері Руал поспішав додому ущасливлений. Він блискуче склав важкий екзамен, до якого довго готувався, і радів, думаючи про те, як утішить цим матір. Відчинила йому Бетті, очі в неї запухли від сліз; вона притисла до губів палець, показуючи на відчинені двері спальні. Звідти вийшов похнюплений лікар. Побачивши молодого Амундсена, він розвів руками.

— Вона зовсім не мучилась. Нехай це буде тобі втіхою, — безпорадно прошепотів він.

ШЛЯХ БУВ ТІЛЬКИ ОДИН — НА МОРЕ

Ніколи вже більше Ханна Хенрікке не зустріне на порозі сина, ніколи не усміхнеться до нього, не запитає: «Змерз? Мабуть, голодний?» Ніколи не прийде до нього вночі просити, щоб він не перевтомлювався і лягав уже спати. Руал важко звикався з думкою, що залишився сам. Він не міг знайти собі місця в осиротілій, сумній домівці. Тут усе на кожному кроці нагадувало йому про матір.

Тяжко було самому вирішувати свою долю, хоч колись він про це тільки й мріяв. Після смерті Ханни Хенрікке його долею ніхто вже не опікувався. Руал гірко картав себе за те, що не завжди слухав материних порад, які йшли з глибини серця, що не раз ображав її нечемним словом. Тепер же теплі, проникливі слова, яких не встиг сказати матері, готові були зірватися в нього з уст, та було вже пізно.

Після довгих роздумів вирішив залишити медицину і цілком присвятити себе, як Нансен, дослідженню полярних обширів.

Та перш ніж здійснити ці плани, він мав відбути військову службу. Думка про це не мучила Руала, як більшість його ровесників. Навпаки, суворий армійський режим мав краще підготувати його до обраного життєвого шляху. Руал був, напевне, єдиний серед кількох десятків новобранців, які чекали призовної комісії, котрий тремтів на думку, що лікарі можуть визнати його непридатним для військової служби. Особливо Руал боявся вироку окуліста. Він багато читав і писав по ночах, до того ж, щоб приховати свою фізичну ваду, нехтував окулярами, які йому вже давно приписав лікар. Усе це тепер могло повернутися проти нього. Він постановив собі, що вирок лікарів вирішить його долю. Якщо комісія зробить висновок: «непридатний», — він назавжди облишить мрії про полярні мандрівки.

Руал нетерпеливо чекав своєї черги.

Літній чоловік, що справляв враження неприступної людини, довго міряв його проникливим поглядом з голови до ніг. Чи не здогадався, бува? Нарешті, нічого не кажучи, підійшов до Руала, помацав м'язи на руках і ногах і схвально присвиснув.

— Які чудові мускули, тверді, мов сталь, браво, юначе! Як ти викохав такі?

— Футбол, гімнастика, лижні походи, плаваю з дитинства, веслую, — поспішно став перераховувати Руал.

І захоплений лікар забув перевірити зір у новобранця. А може, подумав, що в такого здоров'яка очі мають бути як у орла.

— Годен до стройової служби, — заявив лікар, не відаючи, що цим самим вирішив майбутнє Руала.

В гарнізоні Моен новобранець Руал Амундсен був взірцем дисциплінованості й виняткової фізичної витривалості. Він, не змигнувши оком, виконував усі накази сержанта. Той ні до чого не міг прискіпатися. Нескінченні «лягай» і «вставай», плазування в болоті й форсовані марші, коли на плечах треба було нести ще й важку амуніцію, не виводили Руала з рівноваги і не втомлювали.

— Єдине, що можна було б йому закинути, — сказав якось, розмовляючи з своїм товаришем по службі, сержант, котрий спеціально створював для Руала труднощі, щоб випробувати його, — забагато читає. Щодня купує по кілька газет і уважно переглядає від першої до останньої сторінки, немовби шукає там чогось.

— То його особиста справа, не чіпляйся, — відповів той.

Сержант не помилявся. Руал гарячково вишукував і читав статті, в яких писали про підготовку Нансена до нової експедиції. На спеціально збудованому для нього судні великий Фрітьоф збирався вирушити на завоювання того таємничого географічного пункту, який звався Північним полюсом і поки що був білою плямою на карті Арктики.

Солдат Амундсен нетерпеливився. Він віддав би життя, аби тільки попливти з Нансеном. А тут іще, як на зло, товариші допитуються, чи не родичем йому доводиться Антоній Амундсен, що бере участь у цій експедиції. Справді, є ж там на борту якийсь Амундсен, то чому б не бути там і Руалу? Ще одне випробування. Чи виробив він у собі рису характеру, яку повинен мати кожен полярник — витримку? Адже Нансен виявив неабияку витримку, готуючи свою незвичайну експедицію два роки.

Поверпувшись з війська додому, де віяло пусткою, Руал почав обмірковувати, як найшвидше досягти поставленої мети: стати полярним дослідником. Шлях до білих плям на географічній карті світу був тільки один — море.

Докладний аналіз історії десятків полярних експедицій відкрив перед ним причину багатьох невдач. Керівник експедиції, як правило, залежав від капітана судна. Непорозуміння, чвари, що виникали між ними, заздрощі нерідко призводили до катастрофи…

«В моїх експедиціях я маю бути господарем своєї долі, єдиним керівником, а тому і капітаном далекого плавання. Щоб опанувати професію моряка, можна було б піти в торговельний флот. Але це означало б згаяти кілька років. Я на це не маю часу. Зрештою, жодне училище не дасть мені того досвіду, який я можу здобути і здобуду на морі», — записав Руал у своєму щоденнику.

Це був нелегкий і не короткий шлях, та нащадок рибалок і моряків усвідомлював, що тільки він може привести ного до мети. І, як завжди, Руал одразу заходився впроваджувати свій задум у життя.

Багато моряків у Норвегії ще добре пам'ятали капітана Єнса Амундсена, не забули і його сина — хлопчину з палаючими цікавістю очима, що часто вештався в порту Крістіанії і набридав їм запитаннями. Тому Руал без особливих труднощів найнявся на норвезьку мисливську шхуну «Магдалена», що вирушала на полювання тюленів.

— Можу взяти тебе юнгою, — доброзичливо сказав шкіпер. — Але попереджаю: тобою командуватимуть усі. Це тобі підходить? Адже ти маєш атестат зрілості і за кілька років став би лікарем. Подумай добре, розважливо, перш ніж сказати «так»…

— Я наперед погоджуюсь на все, — не дав йому закінчити Руал.

Йому дуже хотілося завербуватися саме на «Магдалену», бо це судно вирушало до північного узбережжя Шпіцбергену.

— Замети кубрик!

— Начисть картоплі!

— В камбузі брудно, ходи-но сюди з віником! Та бігом! Ану, вишуруй підлогу, щоб блищала, мов люстро!

І так без кінця… Руал крутився, мов муха в окропі, намагаючись якнайкраще виконати кожне доручення.

— Свистати всіх на палубу! До вітрил!

— Трави фали! Ей, ти, новачок, піднатужся, не жалій поперека!

— На щоглу, опустити вітрила!

Так було спочатку. А за кілька днів «новачка» призначили вже на «собачу вахту» при стерні, де він мусив стояти в години, коли моряки й мисливці, змучені цілоденною працею, валилися на койки. З дозволу шкіпера, який приязно ставився до Руала, юнга довго просиджував у невеличкій комірчині, що мала гучну назву — навігаційна кабіна. Руал швидко оволодів мистецтвом обчислення курсу. В його огрубілих від щоденної праці руках циркуль, яким вимірювали шлях, крутився не менш вправно, ніж у руках професіонального кресляра. Легенько нанесені олівцем лінії були ідеально правильні. «От і пригодився мені досвід, набутий в університеті», — підсміювався Руал сам над собою, і йому йшов мороз поза шкірою на думку, що він міг би там бути й досі.

Руал любив життя, що вирувало на шхуні, жадібно вбирав у себе все, що діялося довкола, кожен день збагачував його новими спостереженнями. Найдосвідчепіший викладач в училищі ніколи так швидко не навчив би його визначати товщу криги, розрізняти за білим відтінком молодий, ламкий лід, щоб саме на нього скерувати судно; тільки тут він міг навчитися безпечно входити в глиб прибережних крижин, коли у відкритому морі шаленіє шторм. Можна було дивуватися, коли юнга спав, коли відпочивав, бо свої враження він занотовував у щоденнику під час нічної тиші, яку порушували тільки одноманітні звуки склянок. Руал жадібно слухав оповіді моряків, кожен з яких мав за спиною багато років плавання по океанах цілого світу. Він підохочував їх якимсь питанням чи зауваженням. І тоді вони залюбки починали згадувати, розповідати, звіряти таємниці, втішаючись цікавістю, з якою він слухає їх. Грубі зошити швидко заповнювалися записами. «Ніколи не знаєш, що може тобі колись знадобитися», — не раз повторював Руал і, не шкодуючи праці, занотовував усе.

Коли по закінченні мисливського сезону «Магдалена» поверталася в рідний порт Торнсборг, Руал не жалкував, що вирушив у цей рейс. Він не змарнував часу.

Зустріч з братами була тепла, хоч вони ледве знаходили спільну мову. Антоній і Леон вже не думали про море, один і другий тепер працювали на суші, обзавелися сім'ями. Тільки Густав не міг розстатися з морем і досі ще плавав.

— Чи не пора вже нарешті й тобі серйозно подумати про майбутнє? — казали меншому братові Антоній і Леон, — Тобі вже двадцять три роки. На морі ти не зробиш кар'єри, якщо почнеш у такому віці плавати юнгою. Довгий це шлях і важкий.

Руал охочіше розмовляв з Леоном, який хоч і вважав його в душі диваком, але не виказував цього.

Щиро, з розкритими обіймами привітала Руала вірна Бетті. Він залишився для неї малим хлопцем, приятелем Свена, сиротою, позбавленим материнської опіки. З таємничою міною на обличчі вона шепнула йому:

— Маргарет і досі розпитує про тебе. Ну, знаєш, та твоя симпатія. Не кривись, це гарна дівчина, працьовита. Чи не знайшов би ти вільної хвилинки, щоб побачитися з нею?

Та в Руала не було часу думати про Маргарет. «…Життя — це гонки, — записав він у щоденнику. — Нансен досяг уже берегів Азії і від Новосибірських островів попрямував вільним від криги морем на північ. Коли ж нарешті настане моя черга? Треба якнайшвидше навчитися водити судно і вирушити в експедицію, поки на географічних картах ще є білі плями».

Минуло два роки. Про експедицію Нансена немає ніяких вістей. У газетах і журналах почали з'являтися передруки статей найвидатиіших полярних спеціалістів світу, тих, хто пророкував Нансену поразку. Мов зграя круків, щоразу сміливіше, щоразу настирливіше пригадували кореспонденти зловорожі віщування, ніби прагнучи заздалегідь підготувати громадську думку.

Тепер і в Крістіанії немало було людей, які базікали: «Звичайно, ми з самого початку бачили, до чого йдеться, але не хотіли каркати, коли всі з таким надмірним захопленням…» І так далі.

Одначе були й такі, що стійко захищали Фрітьофа і, набравшись терпіння, не втрачали надії. До них належав і Руал. Тепер він плавав під різними прапорами, прагнучи добре навчитися іноземних мов. «Будь-яка людина вміє не так уже й багато, і кожне нове вміння завжди їй може знадобитися», — казав він не раз.

Берези знову вкрилися ніжною весняною зеленню, з-під зотлілого листя пробивалися перші стебельця трави, навколишні гаї заголубіли ніжними пролісками, коли молодший Амундсен вирушав у черговий рейс. Цього разу на англійському мисливському судні «Уатборг». На ньому була вільна тільки одна посада — пекаря. Щоправда, Руал не мав ніякісінького уявлення про цю нелегку роботу та й інтересу до неї теж, але й тут не зрадив себе, вирішивши: «Все може колись пригодитися».

Несприятлива погода надовго затримала судно в невеличкому порту Грімсбі, поблизу Гулля. На його борту не нудився лише один член команди — Руал Амундсен. Він накупив у портовій букіністичній крамниці книжок про знамениті подорожі Франкліна, а також тих сміливців, які вирушили на пошуки його експедиції, що загубилася в льодах Арктики.

Щовечора, коли всі, хто був вільний, сходили на берег і Руал залишався сам в опустілому кубрику, він при тьмяному світлі лампи поглинав сторінку за сторінкою.

— Чому ти не пішов з нами? Віскі тут на славу і дешевше за воду, — хвалилися йому товариші, повернувшись пізно вночі на судно.

— Дівчата тут чудово танцюють і такі милі та не горді, як ніде…

Руал неохоче відірвався від книжки, не розуміючи, чого вони, власне, хочуть від нього і звідкіля взялися.

— Була у нас сутичка з американцями. Дали вони нам доброї прочуханки. Ось де пригодилися б твої сталеві кулачиська.

Руал слухав матросів і безтямно дивився на свої руки, що тримали книжку. Він відчував, як їх обпікає мороз, вопи аж задерев'яніли від холоду. Він усе ще переживав тяжкі муки разом з героями книги. Йому здавалося, що він був з ними на судні, розтрощеному натиском криги, як і вони, жадібно дивився на останній сухар, котрий треба було розділити між усіма, і від голоду йому корчило живіт.

— Руале, отямся та покинь к бісу ці заяложені книжки, а то збожеволієш!

— А може, ти тут хильнув наодинці? Щось у тебе очі теє…

— В наступному порту силоміць заберу тебе, друже, на берег, — пообіцяв йому котрийсь. — Книжка не вовк, у ліс не втече.

— Сам іще пошкодуєш, що не погуляв, коли ми цілими місяцями пливтимем у відкритому морі, — підхопив інший.

— Загаси, Руале, нарешті ту блимавку, завтра, тільки-но розвидниться, знімаємося з якоря, — вигукували підхмелені матроси, стягуючи з себе чоботи.

Руал, мов автомат, не сказавши й слова, задмухнув світло, вхопив штормовий ліхтар і вискочив з кубрика на палубу. Тут, сховавшись за трюмовим люком, він знову вп'явся очима в книжку, від якої віяло холодом.

Наступного дня, на світанку, судно залишило берег Англії. За стерном стояв Руал. Він точно тримав курс, але на сірому пустельному горизонті йому все ще ввижалися «ті» люди — з книги, а на здиблених хвилях гойдалися «ті» кораблі.

Читаючи розповіді про п'ятдесят вісім експедицій, що протягом останнього півстоліття безуспішно намагалися здобути прохід з Атлантичного в Тихий океан уздовж канадського узбережжя через північний дах світу, Руал дошукувався причин їхніх невдач. Йому здавалося, що керівники цих виправ припускалися помилок, яких можна було легко уникнути, і поступово у нього визрівав власний план. «Чого вони вирушали в подорож на величезних кораблях з численними командами, на які не настачиш провіанту? — писав він. — Поміж сотень і тисяч острівців і скелястих мілин Канадського архіпелагу може пройти шхуна з якнайменшою осадкою, невеличким екіпажем і якнайбільшим, на кілька років, запасом продовольства…»

— Бачу, Руале, ти посадиш нас на яку-небудь скелю. Марш на койку. Певне, знову просліпав цілу ніч над книжкою? — почув він раптом буркотливий голос шкіпера і, присоромлений, віддав йому стерно.

ПЕРША, ПОКИ ЩО НЕ ПОЛЯРНА ЕКСПЕДИЦІЯ

«Знову два молодих лижники загинули в горах. Це вже третій випадок за цю зиму». Під таким заголовком було вміщено кореспонденцію на перший сторінці газети «Моргенбладет» у середині січня 1896 року.

«Двоє молодих людей, Леон і Руал Амундсени, вирушили з дому на різдво, маючи намір перейти через Хардангерське плоскогір'я. Востаннє їх бачили на фермі Моген над озером Мйос, звідки, не зважаючи на пересторогу господарів, вони направилися на західний край плоскогір'я, до садиби Гарен. Цю пустельну місцевість, перетяту ущелинами і пасмами гір, ніхто досі ще не наважувався перейти взимку. Вона зовсім безлюдна. Викликає занепокоєння те, — повідомляли кореспонденти, — що, вийшовши два тижні тому з Morena, молоді лижники досі не прибули ще в Гарен. На пошуки їх в найближчий час мають вирушити рятувальні групи…»

Протягом двадцяти двох днів імена мандрівників не сходили з газетних шпальт.

На цей ризикований похід намовив Леона Руал — невпокійлива душа родини Амундсенів. Це мав бути перший тренувальний марш перед справжньою полярною експедицією. Брати готувались до нього довго. Руал старанно підбирав спорядження на зразок того, яке мала експедиція Нансена. Ясенові лижі з ремінним кріпленням, просторі чоботи, що не муляли ніг, вовняна білизна, шкарпетки й куртки, обшиті брезентом штани, накидки з каптурами, під які поверх круглих вовняних шапочок надівалися хутряні шапки. По дві пари рукавиць — вовняних та хутряних. Спальні мішки було пошито з оленячих шкур. Сухарі, кілька плиток шоколаду, трохи масла, гороховий суп у порошку і кілька коробок сушених овочів спакували в два непромокальні брезентові ранці. Спорядження доповнювали компаси, барометр-анероїд, термометр і детальна карта місцевості.

Руал, звичайно, обрав найважчий, неходжений маршрут — від підніжжя Хандаргерського плоскогір'я через засипаний снігом гірський перевал Телемарка. Лише після чотирнадцятиденного походу братам трапилася невеличка самітна хатина. Вони постукали у вікно. Господар довго випитував їх крізь замкнені двері, хто вони, звідки, чого і куди йдуть цим пустирищем, а коли нарешті зважився відчинити, мандрівники побачили перед собою бороданя з недовірливим виразом обличчя і рушницею у руці.

— Нагнали ви на мене добрячого страху, — сказав він, вислухавши лижників. — Я був певен, що це якісь волоцюги, котрі хочуть повбивати нас. Або самогубці. Бо ж тільки той, хто шукає собі смерті, наважиться блукати о такій порі в цій пекельній місцевості. Взимку через неї ніколи ніхто ще не проходив.

— Саме тому ми й прийшли сюди! — запально вигукнув Руал. — Що значить для доброго лижника сотня кілометрів? Ми подолаємо їх за кілька днів. Це чудова розминка.

— Як хочете. Однак пам'ятайте: я попереджав вас. Якщо вже наполягаєте на своєму, то хоч переночуйте у нас. Хата тісна, але для гостей завжди знайдеться місце. Он там біля грубки вам буде найтепліше.

Господар подав знак своїм невісткам, і одна з них звільнила гостям місце й дістала вівсяну перепічку, а друга налила у великі олов'яні миски підігріте пиво.

Вночі розгулялася хуртовина. Дев'ять днів і дев'ять ночей хатинка тріщала й стогнала під натиском вітру, ніби ось-ось мала розвалитися. Господар ще раз намагався відрадити молодих людей, які викликали в нього симпатію, од їхнього шаленого заміру. Леон уже ладен був повернутися до Крістіанії, але Руала ніщо не могло переконати.

— Чого варта людина, яка легко зневірюється і відступає. Треба перебороти в собі страх. Це чудове випробуання сили волі, — вперто відповідав він на несміливе прохання Леона повернути назад.

— Будьте обережні! — сказав їм на прощання хазяїн, коли вщухла хуртовина. — Кажуть, по ночах тут влаштовують шабаш злі духи. Шкода було б вас.

— Ми не віримо в чортовиння, — поблажливо усміхнувся Руал, дякуючи за гостинність.

Ішли цілий день. Надвечір почали збиратися важкі хмари, заволікаючи зоряне небо. Незабаром рвучкі подмухи вітру перейшли в ураган. Не встигли занепокоєні брати й оглянутись, як закрутила хуртовина, кидаючи їм в обличчя снігом.

«Під таку хурделицю нам пощастило знайти пастушу хижку, та раділи ми з того недовго, — писав пізніше Руал. — Щоб дістатися до неї, мусили відкидати високий сніговий замет, працюючи лижами, як лопатами, а потім голими руками відривати дошки, прибиті великими цвяхами на дверях… В хижці було трохи нарубаних сухих дров, але ми довго не могли розвести вогонь, хоч перед цим, видершись на слизький дах, я скинув важку дошку, якою було накрито комин.

…Закляклі від холоду, оповиті клубами диму, що виїдав очі, ми розпачливо дивилися на ліниві язички полум'я спиртівки, на якій стояв казанок зі снігом, що поволі танув. Так ми добували воду.

…На дві доби затримала нас хуга у благенькій хижці. На щастя, ми знайшли в кутку мішечок житнього борошна. Воно дуже пригодилось, бо ми, не передбачаючи такої вимушеної зупинки, замало взяли з собою харчів. Житня затірка хоч і не смакувала нам і не була поживна, все-таки затамовувала голод».

Вночі Леон, зовсім закоцюбнувши, довго перевертався з боку на бік, доки зважився нарешті шепнути:

— А може, таки вернемося? Ми ще недалеко відійшли від ферми Моген.

Та Руал не вважав навіть за потрібне відповідати на це питання.

Хуртовина вляглася так само несподівано, як і почалась.

«…Перш ніж вирушити далі, до садиби Гарен, ми повинні були точно визначити напрямок руху, оскільки на західних схилах плоскогір'я було тільки два спуски в долину. Не встигли ми відійти від хижки, як знову сипонув сніг. Вологий, лапатий, він незабаром перетворив тонкий папір карти місцевості на мокре лахміття. Отож орієнтувалися ми тепер тільки по компасу і зрештою самі вже не знали, де перебуваємо.

Наступна ніч, проведена під відкритим небом, далася нам узнаки ще більше. Перед тим як залізти у спальні мішки, ми поклали обидва ранці з провіантом у ногах, застромивши поряд лижі й палиці. Відволожені всередині спальні мішки мало давали тепла, а температура знову стала раптово падати. Я прокинувся вночі напівзадубілий, виліз з мішка, щоб розім'яти закостенілі ноги і ковтнути спирту, щоб трохи зігрітися. Довго нишпорив у темряві, поки намацав нарешті лижну палицю. Ранців з продуктами не знайшов. Даремно ми з переляканим Леоном перевертали кучугуру снігу. Лижі й палиці були на місці, а їжа зникла. Цілих три години розгрібали ми руками сніг довкола, і все марно. І досі мені невтямки, — розповідав через багато років Руал, — куди поділися ранці з продуктами. Не злі ж духи їх забрали! Одначе хто?»

«Наше становище з тяжкого одразу перетворилося на катастрофічне. За всяку ціну треба було якнайшвидше добутися до найближчої оселі, бо нам загрожували тепер не тільки холод, а й голод. Щодуху мчали ми на захід, сподіваючись ще завидна досягти краю Хардангерського плоскогір'я. Та й цього разу нам не усміхпулося щастя. Знову повалив сніг. За кілька кроків нічого не було видно».

— Напевне, правду казав той старий. Заповзялась-таки на нас якась нечиста сила, — скаржився Леон.

— Не мели дурниць! — обірвав його Руал, та за хвилину сумовито сказав: — Нічого не вдієш, доведеться таки вертатися в Моген. Та не радій, глупаче! Для мене це тяжка поразка.

«Ніч ми вирішили перебути за якимсь скельним виступом, — згадував Руал. — Змокли до рубця. Хутряні спальні мішки також не встигли просохнути. Проте ми сподівалися трохи відпочити. Навчений досвідом попередньої ночі, я вирішив запровадити деяке удосконалення: вирив у снігу глибоку печеру і заліз у неї, втягнувши за собою спальний мішок. Тут було затишно, жоден подмух вітру не досягав сюди. Опівночі я прокинувся; лежав на спині, прикривши рукою очі. Мені було незручно, і я хотів перевернутися на бік — та де там: не міг навіть поворухнутися… Я був заживо похований!.. Волосся у мене стало сторч. Видно, вдарив міцний мороз. Сніг, яким замело вихід з печери, затвердів, і мене таким чином замурувало в ямі. Не допомогли ні розпачливі вигуки, ні шамотання. Мене охопив жах. «Леон, мабуть, у такій самій скруті!» — подумав я у розпачі. Незабаром я перестав кричати, бо не було чим дихати. Відчайдушпим зусиллям волі намагався опанувати собою. Та, не знаю, з якої причини — через нестачу повітря чи ще через щось, — я врешті знепритомнів…»

Отямившись, Руал почув над собою якесь шарудіння. Може, це Леон шукає його? Чи ж знайде? Схвильовано став прислухатися. Не хотів навіть думати, що брат може запізнитися з своєю допомогою, — повітря ставало дедалі менше і дихати — усе важче.

«Я був такий змучений, що не мав уже сил викопати, як Руал, яму в снігу. На щастя! — розповідав згодом Леон. — Прокинувся я від нестерпного відчуття голоду і холоду. Виповз із спального мішка і не побачив ні Руала, ні ями, яку він собі викопав, — усе засипано снігом. У мене мурахи побігли по спині. Минулої ночі щезли мішки з харчами, а цієї — пропав брат. Я почав гукати його, кидаючись на всі боки. Але довкола було пустельно й тихо, як у могилі. Випадково в сірих сутінках я помітив кілька ворсинок оленячого хутра, що стирчали із снігу. Спальний мішок Руала! Не перестаючи гукати, я заходився довбати лижею твердий, заледенілий сніг, розривав його руками, прислухаючись, чи не обізветься брат, але звідти не долинало ні звуку. Минули три довгі години, поки я вирятував Руала, вишарпнув його з тієї могили… Ці три години, доки житиму, не забуду».

«Хоч обидва ми ледве трималися на ногах, — згадував потім Руал, — а проте вирішили одразу ж, не відпочиваючи, тікати з цього заклятого місця. Мовчки брели, насилу пересуваючи ноги. Напрямок нам указували зірки, що замерехтіли на прояснілому вже небі. Раптом Леон зник з-перед моїх очей, ніби його поглинула земля. Я впав на сніг, збагнувши, що він міг звалитися в льодову ущелину. Через деякий час почув його розпачливий крик: «Стій! Прірва!» Він упав, бідолаха, з висоти майже четвертого поверху, але не потерпів, бо спальний мішок на ного плечах пом'якшив удар.

Уже чотири доби ми ріски в роті не мали і майже вибилися з сил. Леон зовсім ослаб і вперто повторював, що не ступить далі й кроку, наполягав, щоб я залишив його і йшов сам шукати допомоги. Я, звичайно, не погодився. Під вечір ми натрапили на якийсь пастуший курінь. Зарившись глибоко в сіні, заснули мов убиті. Тільки-но розвиднілося, я перший зірвався на ноги і вийшов оглянути місцевість, сподіваючись знайти якусь оселю. Брат був надто кволий, і я не став будити його. За кілька годин помітив віддалік якогось чоловіка на лижах і почав кричати. Той оглянувся і кинувся тікати щодуху. Я не міг догнати його, кликав, благав, щоб зупинився. В моєму голосі, певно, було стільки розпачу, що він зрештою обережно під'їхав ближче і зупинився на відстані, такий переляканий, ніби здибався з нечистою силою.

Я довідався, що ми перебуваємо лише за кілька годин ходьби від Могена.

Коли ми нарешті добулися туди, нас чекала прикра несподіванка. Люди, що недавно так привітно приймали нас, тепер були незворушні, мов камінь. Я не міг зрозуміти причини цієї зміни. Чим ми завинили? Та, ненароком глянувши у дзеркало, все відразу збагнув. Ми були ніби почвари. Виснажені, вкриті густою щетиною обличчя втратили людську подобу, глибоко запалі очі гарячково блищали. Ми були зовсім не схожі на тих двох симпатичних молодиків, котрі вісім днів тому покинули їхню гостинну господу…»

Бородатий хазяїн, сумовито дивлячись на братів, не міг утриматися від гіркого докору:

— Сподіваюся, це буде для вас добра наука на майбутнє.

— Присягаюся, що ніколи в житті не зроблю більше такої дурниці, — гаряче запевняв Леон.

— Ви маєте слушність, це справді була наука. Іншим разом краще приготуюся, — вперто відповів Руал.

Згодом, після багатьох років, сповнених злигоднів і звитяг, Амундсен не раз згадуватиме цю першу, ще не полярну виправу. Вона навчила його вгамовувати гарячковий поспіх. Він також зрозумів, що, споряджаючи експедицію, треба приготувати завчасно все до найменших дрібниць і все заздалегідь передбачити.

ТАК ПОЧАЛАСЬ ВЕЛИКА ПРИГОДА

«Нансен, живий, здоровий, разом з Юхансеном прибув уже до Вардьо!» Ця несподівана, мов грім з ясного неба, звістка блискавично облетіла Норвегію, а незабаром і весь світ.

Привітанням не було кінця. І розповідям та інтерв'ю в газетах теж. Руал ходив гордий, ніби сам брав участь у цій незвичайній експедиції Нансена.

У цій експедиції, як, зрештою, і в кожній, вирішальне значення мали не тільки кмітливість і фізична витривалість, ще важливішими були: обізнаність з умовами життя на цих обширах, великий запас знань і вміння блискавично все вирішувати.

Руал уже більше не сумнівався, чи не змарнував часу. Знав, що він на правильному шляху, що, плаваючи в полярних морях, набуває потрібного досвіду. Амундсен мріяв тепер про справжню полярну експедицію, поки що не власну, бо відчував: багато чого має ще навчитися. Він розпитував, де тільки міг, чи не готується якась виправа в Арктику.

— Пливи з де Жерлашем. Чудова нагода! Цей бельгієць недавно закупив у Норвегії старе трищоглове промислове судно «Патріа» для своєї наукової експедиції в Антарктику, — сказав Амундсенові хтось із друзів. — А найкраще розповість тобі про це Якобсен. Судно стоїть в доку його верфі у Сандефіорді. Знаю тільки, що після того, як на ньому змінили прапор, воно дістало нову назву — «Бельжіка».

— Дорогий хлопче, — заспокоював розпаленого Руала Якобсен, давній приятель капітана Єнса, — я охоче допоміг би тобі — адже знаю, з ким маю справу. Але вербуванням екіпажу займається сам керівник експедиції. Ти знаєш французьку мову і сам з ним домовишся. Можу дати тобі рекомендаційного листа.

Руал у цей час плавав на кораблі «Гульдра», де його брат Густав був першим помічником капітана.

— Їдьмо зі мною до Жерлаша. З тобою я певніше почуватиму себе, — попросив Руал Густава.

Увечері, коли «Гульдра» на кілька днів стала на якір в Антверпені, брати, не взявши з собою ніякого багажу, поїхали до Брюсселя. Руал завів брата до фешенебельного готелю, першого, який трапився по дорозі з вокзалу.

— Немає часу шукати дешевшого, — відповів він здивованому Густавові.

— Прошу на одну ніч номер на дві особи.

Портьє з великими бакенбардами, в гаптованому золотом мундирі, яким не погребував би й адмірал, миттю оцінив скромний вигляд молодих людей і, не відповівши, повернувся до них спиною.

— Прошу, пані, номер чекає вас. Так, той самий, що й завжди. Звичайно, пам'ятаю, як же я смів би забути, — мовив портьє, низько вклонившись елегантній дамі, що шелестіла шовком і розливала довкола міцний запах дорогих парфумів.

— Для пана графа? Завжди щось знайду, — розплившись в усмішці, заметушився портьє біля нового клієнта.

— Прошу номер, — нетерпеливо промовив Руал, не зважаючи на Густава, який оторопіло тягнув його за рукав.

— Хвилиночку, номер — не вовк, у ліс не втече, — буркнув зневажливо «адмірал» через плече, обслуговуючи іншого, добре одягненого клієнта з гарними імпозантними валізами, на яких пістрявіли наклейки.

З вокзалу прибували все нові й нові гості.

— Благаю, ходімо звідси! — нервував глибоко ображений Густав.

— Ні, саме тут ми зупинимося, — сухо відповів Руал.

— Прошу, чотириста сімнадцятий номер, іншого немає, — звернувся нарешті «адмірал» до братів, подаючи їм знехотя ключ. — Але спершу зареєструйтесь у книзі, ось тут.

Руал вихопив у брата ручку, швидко написав прізвища, національність і рішучим величавим жестом віддав книгу портьє. Той глянув і, не вірячи власним очам, надів пенсне, що звисало на шовковому шнурочку. Раптом, наче виштовхнутий пружиною, він вискочив з-за бар'єра й зігнувся, низько кланяючись. Узяв ключ з рук Густава, ошелешеного такою несподіваною зміною, і дав йому інший.

— Бой[14] віднеси нагору портфель цих вельмишановних добродіїв! — голосно звелів він. — Номер сто перший, хутчій!

Здивований Густав зиркнув на Руала, але той незворушно йшов за готельним служкою. Позаду дріботів «адмірал», проводжаючи «вельмишановних добродіїв» до самих дверей номера і солодким голосом запевняючи, що дирекція готелю «Метрополь» зуміє оцінити ту велику честь, якої удостоїли їх такі знамениті люди, завітавши до їхньої скромної обителі.

— Що ти йому сказав, Руале? Нічого не розумію. Поясни ж мені нарешті, що сталося.

— Що сказав? Нічого, просто я записав у готельній книзі, що тут зупинилися на одну ніч Фрітьоф Нансен і Отто Свердруп з Норвегії, — засміявся Руал і за хвилину додав: — Мені стає гидко на саму тільки думку, що люди такі лицемірні, що на них неодмінно треба справляти враження. Бачив, як цей орангутанг в адміральському мундирі миттю змінився?

Руал і гадки тоді не мав, що через кілька років йому не треба буде ховатися за чуже ім'я: його власне навстіж відчинятиме двері всіх королівських палаців.

Розмова з де Жерлашем не розчарувала Руала. Поставний, певний себе чоловік, що мав понад тридцять років, прийняв відвідувачів доброзичливо. Він погодився взяти Руала з умовою, що той прийде на «Бельжіку» (Belgica) з дипломом штурмана.

— Ви маєте для цього час, — сказав де Жерлаш. — Моя експедиція вирушить не раніше, як через рік. Мені ще треба добути грошей, велику суму. Попереджаю, що оплату можу запропонувати вам дуже низьку, а може, навіть і ніякої не буде.

— Це не має значення, — відповів Руал.

Вийшовши на вулицю, Руал ладен був обнімати всіх перехожих, хвацьки поглядав на гарненьких молодих дівчат, що з ним рідко траплялося, усміхався у відповідь на їхні грайливі погляди — радість розпирала йому груди.

— Доведеться нам незабаром розлучитися, — безтурботно заявив він братові, коли вони повернулися на корабель. — Покидаю твою лайбу. Під час розмови з Жерлашем я пересвідчився, яка ще неоковирна моя французька мова. Треба буде відшліфувати її на якомусь французькому судні.

Сказано — зроблено. Спершу служив на французькому кораблі, яке плавало вздовж західпого узбережжя Африки. Але тут йому скоро набридло, і він незабаром змінив тропіки знову на Арктику. Не без хвилювання піднявся Руал на палубу промислової шхуни «Язон», на якій у свій час Нансен доплив до східних берегів Гренландії.

Екзамен на штурмана в морському училищі в Крістіанії він склав блискуче, здивувавши викладачів прекрасним знанням морських таємниць. Його не можна було загнати на слизьке навіть якимсь каверзним запитанням. На кожне швидко знаходив правильну відповідь. Одразу ж після екзамену Руал прийшов на «Бельжіку», яка усе ще стояла в Сандефіорді.

Одного разу судно відвідали незвичайні гості: Нансен і Свердруп. Тиснучи руку нічим не примітному штурманові, Фрітьоф не знав, як сильно билося серце в молодого моряка. Руал пожирав очима свого улюбленого героя. Він був у захваті від його ввічливості, розуму, що світився в очах, доброзичливої усмішки, влучних зауважень. Амундсен торопів перед величчю Нансена. «Багато про що хотілося розповісти йому, розпитати, порадитися. Чи наважусь я коли-небудь на це? Ще не час. Спершу треба кимось стати, чогось досягти, а доти нема чого йти до нього», — записав він у щоденнику.

ПІД СЯЙВОМ ПІВДЕННОГО ХРЕСТА

— Вивантажити спорядження на берег! Одяг, сани, лижі, кирки, наукові прилади — все! — розпорядився де Жерлаш. — Я вирішив улаштувати виставку. Платні вхідні квитки… як у ярмарковий балаган, — гірко зітхнувши, сказав він Амундсену. — Полярна експедиція — то молох. Мені весь час не вистачає грошей. Отож мушу добувати їх як тільки можу, всіма дозволеними засобами.

Про цю зворотну сторону медалі полярних експедицій Амундсен ще не знав. Він ніколи не думав, що організаторові і керівникові експедиції доводиться долати стільки труднощів і так принижуватися.

Він, звичайно, не передбачав, що в майбутньому і сам через це переживе немало гірких хвилин і зазнає не одного приниження.

— Підняти вітрила! Курс південний схід! — пролунала нарешті команда одного дня в середині серпня 1897 року. — Пливемо до Південної Америки. Перша стоянка в Ріо-де-Жанейро.

— Вибирати фали і шкоти! — скомандував штурман Амундсен по-французькому, а потім по-норвезькому.

Тепер Амундсен шкодував, що не знає фламандської, румунської, польської і сербської мов, бо на борту «Бельжіки» моряки розмовляли шістьма мовами. Керівник експедиції і частина матросів були бельгійці, капітан корабля Лекуант — француз, Амундсен і кілька моряків — норвежці, магнетолог експедиції Дапко — далматинець, природознавець Раковіца — румун. Були тут і поляки: хімік Генрик Арцтовський та студент-геолог, що виконував також обов'язки метеоролога, Антоній Болеслав Добровольський. Справжня плавуча вавілонська вежа! В Ріо-де-Жанейро до них приєднався ще американець — лікар Фредерік Кук, який уже брав участь в одній з полярних експедицій Пірі. Команда радо привітала появу Кука на кораблі, бо попередній корабельний лікар, злякавшись труднощів рейсу в незнані краї, в останню хвилину відмовився брати участь в експедиції.

«Бельжіка» пливла повільно. Аж через шість місяців після виходу судна з Антверпенського порту небо на південному обрії роз'яснилося і дивовижно зблідло. Тільки Кук і Амундсен, які побували в Арктиці, знали, що це відблиск білизни льодів, провісник полярних просторів, до яких наближалося судно. І тільки вони усвідомлювали, що експедиція надто пізно підходить до мети своєї подорожі, їх уже давно непокоїла безтурботність де Жерлаша, який на цілий місяць затримав судно біля берегів Вогняної Землі, замість того щоб повним ходом пливти до Антарктиди, де в районі магнітного полюса, на Землі Вікторії, мали залишитися на зимівлю четверо членів експедиції, серед яких і Амундсен. Та обидва ще більше стурбувалися, коли почули несподіваний наказ:

— Курс на Землю Грейама[15].

Це означало нову непередбачену затримку!.. Амундсен тішив себе думкою, що так чи інакше набуде полярного досвіду, заради чого, власне, і взяв участь в експедиції де Жерлаша. Проте в глибині душі він не міг примиритися, що їхній керівник, не маючи уявлення про те, якою пасткою може стати полярна крига, грається з вогнем. Амундсенові й Куку полегшало на душі аж тоді, коли, дослідивши кілька острівців і відкривши невідому досі протоку, яку де Жерлаш назвав своїм ім'ям, вони нарешті повернули на захід. Пора була вже пізня, а дорога до Землі Вікторії — ще дуже далека.

Над «Бельжікою» дедалі частіше проносилися шторми — провісники антарктичної зими. Під їхніми ударами двигтіли снасті корабля і надималися обледенілі, тверді, мов сталева бляха, вітрила. Гнані хвилею великі уламки криги з гострими, як бритва, краями, раз по раз напирали на борти корабля. Між ними важко було лавірувати, а кожен їхній удар загрожував катастрофою. Лекуант, що не сходив з капітанського містка, не приховував своєї розгубленості й страху.

«Де ж ти, браток, досі плавав, що так боїшся криги? Це тобі не італійські озера!» — підсміювався в душі Руал із свого начальника, хоч і йому від страху не раз мурахи пробігали по спині.

Якось під час урагану, що несподівано налетів на судно, переляканий де Жерлаш, помітивши в кризі темпу смугу каналу, який вів на південь, скомандував:

— Перекласти стерно! Курс на південь!

Руала охопив жах. Невже це йому не почулося? Курс на південь? В такій ситуації? Це просто шаленство! Єдиним порятунком для «Бельжіки» було б зараз пливти в протилежному напрямку — на північ. Треба, поки не пізно, вирватися з цієї крижаної пастки і тікати звідси якнайшвидше і якнайдалі у відкритий океан. Біле громаддя підповзало щоразу ближче, беручи судно в кільце. Полярний досвід Амундсена, його інстинкт нащадка вікінгів повставали проти легковажної ухвали де Жерлаша, що була непростимою помилкою, за яку могла поплатитися життям уся команда. Корабельна дисципліна забороняла давати поради старшому за чином, але врешті молодий штурман не витримав:

— Пане капітане, йдучи далі на південь, ми намертво засядемо в кризі.

Лекуант уп'явся в нього тяжким поглядом, в якому прозирала образа.

— Ви забуваєте, штурмане, що тут даю накази я. Прошу вас приберегти свої зауваження для себе.

— Слухаю, пане капітане.

«От і вишпетив, — з прикрістю подумав Амундсен. — Нехай собі як хоче. Може, ще якось і виберемося звідси».

Гнана морською течією і штормом, «Бельжіка» все далі й далі заглиблювалася в льоди.

— Ми самі ліземо в пастку. Так і дивись, крига розтрощить нас, — казав Амундсен Кукові.

Але обидва змушені були мовчати.

Не усвідомлюючи навислої над нею загрози, команда раділа, що нарешті вляглася хвиля й ослабли морозні вітри. Тільки штурман і лікар були весь час похмурі й мовчазні.

— Повертаймо назад! Курс на північ! — було віддано нарешті команду.

Але, як і передбачав Амундсен, вона пролунала падто пізно. «Бельжіка» зупинилась у льодах, мов замурована. Тільки тепер де Жерлаш і капітан Лекуант зрозуміли, що ніяка сила не визволить їхнього судна до весни. Норвежець таки мав слушність.

Звістка про вимушену зимівлю приголомшила команду корабля, мов грім з ясного неба. Настрій у всіх був пригнічений. Дехто впав у відчай. Матроси такого не сподівалися. Про це й мови не було, коли вони підписували контракт, за яким через кілька місяців усі мали повернутися додому. Де Жерлаш годинами вистоював тепер на марсі, пильно оглядаючи горизонт. Але в підзорну трубу видно було тільки іскристу одноманітну, мертву білизну і більш нічого — жодної смужки води. Не про це мріяв самолюбний бельгієць, відпливаючи з Європи, не так уявлялась йому полярна мандрівка. Спорядження і провіанту взято тільки для чотирьох чоловік, які мали залишитися в Антарктиді на зимівлю. І раптом — вимушена зимівля всієї команди. Який страшний зміст криється в цих простих словах. Ніхто досі не наважувався зимувати біля берегів таємничої Антарктиди. Що їх чекає попереду, яку їм уготовано долю?

— Провіантом ми забезпечені, голод нам не загрожує, — заспокоював людей де Жерлаш. Кук і Амундсен багатозначно перезирнулися. Провіантом? Що він каже! Адже є тільки консерви, та й то не найліпшої якості. За кілька місяців вони так обриднуть усім, що ніхто на них і дивитися не схоче. А головне, консерви не вбережуть людей від цинги, коли немає ні овочів, ні фруктів, ні свіжого м'яса.

— Про овочі й фрукти треба забути, зате м'яса маємо скільки завгодно, причому сирого, тобто такого, що найкраще допомагає від цинги, — мовив Руал, показуючи на жовтуваті туші великих сонних тюленів, які виповзали з ополонок на кригу, і на зграю пінгвінів.

— Шкода, що це не Арктика! — відповів йому Кук. — Там м'яса кількох білих ведмедів вистачало б на багато тижнів. Не нагадуй мені більше про цингу. Її ні в якому разі не можна допустити. Це страшна хвороба, я сам колись хворів. Мене проймає дрож, коли згадаю ту неймовірну слабість, пекельний біль у м'язах і суглобах, опухлі ясна, що безперервно кривавляться. Кров тече також з носа, а виразки не гояться. Людина тоді думає тільки про одне — вмерти, і то якнайшвидше.

— Не турбуйся, лікарю. Цинги ми уникнемо. Із завтрашнього дня починаємо робити запаси. А то не встигнемо й оком змигнути, як тюлені підуть під кригу, а пінгвіни попливуть у відкритий океан, — бадьоро сказав Руал.

Насилу витягнувши на судно впольовану дичину, Амундсен та Кук і гадки не мали, що їх чекає. Де Жерлаш страшенно розлютився, коли Амундсен, радий, що вдалося здійснити свій задум, вперше запропонував йому печеню з тюленини.

— Я не їстиму стерва! Щоб ніхто на судні не смів брати в рот цієї смердючої гидоти. Забороняю!

— Полювати ж не заборонив, — зауважив Руал спокійно, чистячи рушницю.

Такої думки був і Кук. Отож обидва й далі, поки тюлені не поховалися на зиму, використовували кожну вільну часинку для того, щоб поповнити запаси м'яса.

Сірий морок полярної ночі дедалі щільнішою пеленою оповивав білу пустелю. Ртутний стовпчик термометра швидко падав, уже ледве можна було розгледіти сріблясту рисочку в самому низу шкали. Вітер безугавно завивав у снастях судна. Ця монотонна симфонія шарпала напружені до краю нерви. Корпус корабля двигтів, тріщав по всіх швах, жалібно стогнав день і ніч. Крига то напирала на борти, то з металічним скреготом відступала, щоб знову ще дужче затиснути його в своїх лещатах. Ані хвилини спокою, ані хвилини тиші.

Час тягнувся нестерпно повільно. Щоб одігнати чорні думки, науковці взялися до досліджень. Добровольський через кожні три години проводив метеорологічні спостереження, разом з Арцтовським вивчав сніг і лід. Раковіца, що гарячково витягував з ополонки сітку з планктоном, скидався на золотошукача Клондайка, який пересівав ситом пісок. Капітан Лекуант за допомогою Амундсена регулярно робив астрономічні виміри, щоб визначити географічні координати, бо полонена кригою «Бельжіка» безперервно дрейфувала, міняючи напрямок руху. Лікар Кук і Амундсен весь час дбали, щоб матроси були постійно зайняті роботою. Обидва вони добре усвідомлювали, що тільки праця може вберегти людей від цілковитого відчаю. Але це було не так-то просто. Команда не могла працювати на палубі без теплої одежі. Ні в кого з матросів не було вовняного вбрання. Вони мерзли навіть у приміщеннях, бо невеликий запас вугілля треба було заощаджувати.

У середині травня сонце зникло за обрієм, подужчав мороз, судно сповила полярна ніч. Темрява запанувала і в каютах: не було ні ламп, ні гасу. Непередбачливість керівника експедиції оберталася стражданням для людей на кожному кроці. Де Жерлаш при нагоді зганяв свій поганий настрій на команді, що погіршувало й без того напружене становище на судні.

— Чи далеко звідси до Південних Шотландських островів? — заклопотано спитав Кук.

Руал здивовано поглянув на ного засмучене обличчя.

— Десь так миль тисяча, може, трохи більше. Чого ти питаєш про це?

— Сьогодні я підслухав мимоволі, звичайно, розмову в кубрику, яка не на жарт стурбувала мене. Матроси говорили між собою по-норвезьки, я не все зрозумів, але досить і того, що второпав. Вони просто розмірковували, що буде, коли крига врешті наляже дужче і розтрощить судно. Розмовляли спокійно, швидше навіть зважували шанси. Кнут, отой здоровило, сказав, що він уже двічі у своєму житті рятувався з розчавленого кригою судна. Але то було на Білому морі, там до берега недалеко. «Ми пленталися днів десять, — розповідав він, — штовхаючи поперед себе човна. Важко було». Як на твою думку, чи є в нас, коли б сталася аварія, бодай найменший шанс урятуватися?

— Один до ста, не більше, — коротко відповів Амундсен. — Нам довелося б іти по кризі, а потім довго ще пливти океаном до берегів Південної Георгії. Це чималенька відстань. А на цих водних просторах узимку лютують страшні шторми. Ти краще скажи, як почуває себе Данко.

— Данко? — В голосі лікаря відчувалося занепокоєння. — Єдиним порятунком для нього була б, напевне, його сонячна батьківщина Далмація. На жаль, уже недосяжна. Він у тяжкому стані: легені, серце і до того ж нервова депресія. Проти цього немає ліків.

Жахливо завивав вітер, шарпав одежу, немилосердно жбурляв снігом в обличчя, обсипав непокриті, незважаючи на мороз, голови. Рвучкі подмухи раз по раз виривали з руки матроса штормовий ліхтар, блякле світло якого тремтливими смугами падало на бліде обличчя де Жерлаша і на білі сторінки розгорнутої, біблії. Вітер підхоплював слова начальника експедиції і відносив їх далеко в нічну пітьму.

Два матроси підняли зашите в парусину тіло померлого товариша і повільно опустили його у вирубану в льоду ополонку.

Пригнічені, всі чекали тієї хвилини, коли обтяжений грудками вугілля мішок зникне нарешті в морській пучині.

— Цьому вже буде добре, відмучився! — зітхнув хтось. З чиїхось грудей прохопилось уривисте ридання. Морозний вітер здував сльози із змарнілих, зарослих облич.

Зненацька всі відсахнулися від ополонки і збилися купкою. Зашитий у парусину труп лише до половини занурився у воду й нерухомо стримів з ополонки, неначе Данко опирався — не хотів покидати товаришів і йти в безодню.

Охоплені забобонним жахом, люди боялися зрушити з місця, аж поки мішок, повільно наповнюючись водою, не зник нарешті під льодом.

«Протягом багатьох дпів, — писав де Жерлаш у своїх спогадах, — ми не могли одігнати від себе моторошної думки про те, що труп померлого стоячки, як покинув нас, і досі пливе під кригою і, можливо, навіть під кілем «Бельжіки».

Мовчазні, замкнуті в собі люди, мов тіні, блукали по судну, уникаючи один одного. Кидали колючі погляди і неприязно озивалися. Давалося взнаки страшенне нервове папруження. Мертва арктична тиша пригнічувала, а найменший несподіваний звук дратував.

Якось лікар ухопив за плече одного матроса, що збирався стрибнути за борт. Хотів тікати прямо в Антверпен, додому! Хоч світ за очі, аби тільки вирватись звідси якнайшвидше!

— Сьогодні в одного помутився розум, а скільки таких буде завтра чи післязавтра? — казав Кук Амундсену.

Чекати довелося недовго. За кілька днів трапився новий випадок. Здоровий, дужий парубійко ні з того ні з сього почав вимахувати сокирою.

— Я відрубаю тобі голову! — крикнув він Руалові й заніс над ним сокиру.

Лікар кинувся до матроса і вхопив його за руку.

— Що я бачу, які пухирі в тебе на долонях! Зачекай, я огляну і дам тобі мазі, щоб вилікувався, — спокійно сказав Кук, не перестаючи стискати йому руку.

Ошелешений такою несподіванкою, матрос роззявив рота, безтямно подивився на лікаря і вибухнув істеричним сміхом; йому голосно вторував Руал, і за хвилину всі троє приязно поплескували один одного по плечах.

— Якби ти його тоді не стримав, був би мені каюк! — дякував лікареві Руал, коли вони залишилися самі.

Ось уже кілька тижнів обидва вопи занепокоєно спостерігали, як на корабель вповзає цинга. У людей пухли ноги, хиталися зуби, біліли губи і ясна, довго не гоїлися садна й подряпини. Ослаблений організм щораз важче переносив холод, але найбільшим лихом був страшний відчай, який не піддавався лікуванню.

Пониклий, збайдужілий до всього де Жерлаш замкнувся у своїй каюті. Він усе частіше впадав в отупіння і подовгу не міг, а може, вже й не хотів, приходити до тями. Доля обійшлася з ним жорстоко: замість тішитися в салонах Антверпена чи Брюсселя славою полярного відкривача, він змушений був страждати серед полярної ночі на мертвому, забутому богом і людьми краю світу. Його дратувало власне безсилля і доводила до розпачу апатія команди.

З невеселих роздумів вивів його одного вечора жвавий тупіт ніг по трапу і важкі кроки на палубі. Чи не сталося ще якоїсь біди? Він піднявся на палубу і біля борту побачив з'юрмлених матросів. Усі мовчали, дивлячись кудись У пітьму. Він глянув і собі — й серце у нього заколотилося. Перед ними, вдалині, на крижаному полі, щось мигтіло якимсь дивним голубуватим блиском, пемов блукаючий болотяний вогник, повільно наближаючись до корабля, — химерне, фантастичне. Капітан Лекуант нервово наводив на нього підзорну трубу.

— Хто б це міг бути? — стривожено запитав де Жерлаш.

— Не з наших, — пошепки відповів капітан. — Усі на кораблі.

— Може, якийсь антарктичний ескімос? — Де Жерлаш старався падати своєму голосу природного звучання, але губи в нього тремтіли. — Або якийсь незнаний звір?

— Це людина, із штормовим ліхтарем.

— Нічого подібного! Із смолоскипом, — прошепотів хтось.

— Дурниця, звідки може взятися тут людина?

— Жодна експедиція, крім моєї, не випливала на ці широти. — В голосі де Жерлаша бринів острах. — Може… може б, хтось із вас вийшов назустріч?

Ніхто не відповів. Матроси мовчки присувалися один до одного, плече до плеча, тісніше збиваючись у купку, наче пінгвіни перед сніговієм. Жоден з них нізащо не наважився б зійти з корабля.

Зненацька хтось зірвав з гака штормовий ліхтар, одним махом переметнувся через борт і став спускатися на лід.

— Що ви робите, штурмане? — жахнувся начальник.

— Піду подивлюся, хто там, — просто відповів Амундсен.

Bin ішов, широко ступаючи, як лижник, і вимахував ліхтарем, немовби підбадьорюючи себе. Лід ураз ожив. Від жовтавого світла ліхтаря шерехата поверхня криги спалахувала блискітками й відкидала химерні видовжені тіні.

— Дивіться, той іде прямо на штурмана! — почулися притишені голоси.

— О боже! — похапцем перехрестився якийсь матрос. На палубі запала мертва тиша, кожен прислухався, стежачи за двома вогниками, що зближалися, і раптом злилися, неначе в обіймах.

— Погляньте, б'ються!

— Коли б тільки наш штурман…

— Ліхтар зверху!

— Ні, той другий!

Блиснув нарешті вогник, але який?

— Треба якнайшвидше рушати на поміч штурманові! — почувся перестрашений шепіт.

Де Жерлаш мовчав. Йому здавалося, що вони назавжди вже втратили того, хто один з усієї команди зважився піти назустріч небезпеці. Чи мав він право жертвувати тепер ще одним?..

У темряві ясніла вже тільки одна тремтлива світляна пляма, що помітно рухалася в напрямі судна.

— Штурман? — промовив стишеним голосом один з моряків. — Чому ж він мовчить?

— Амундсен! — гукнув, не витримавши напруження, де Жерлаш. Зачекав хвильку відповіді й, склавши рупором долоні біля уст, знову заволав: — А-мунд-сен!

Відповіддю йому була тиша.

— Жовтий вогник! Штурманів, точно! Дякувати богу!

— Та ні, голубий, того іншого!

Світляна пляма була вже недалеко. На лобі де Жерлаша виступили краплі поту.

— Амундсен! — загукали нарешті всі, мов по команді. Кілька пар рук сягнуло до штурмана, що перелазив через борт.

— Хто то був? Що ви там робили?

— З ким? То просто уламок криги, оброслий світними водоростями. Дрейфує вузьким розводдям.

— Прошу, сідайте, штурмане, — тихо вимовив де Жерлаш.

Обличчя бельгійця змінилося до невпізнання: глибоко запалі очі хворобливо блищали, вихудлі, землисті щоки покривала густа щетина, на, припухлі, посинілі губи лягла смага. Його погляд неприязно ковзнув по старанно виголеному обличчю Амундсена. Сягнув рукою до гасової лампи, щоб підтягти гніт. Рука була виснажена, майже прозора.

— Я почуваю себе погано, дуже погано. Капітал Лекуант теж не в ліпшому стані. Боюсь, що ні він, ні я не протягнемо до весни…

— Але ж…

Де Жерлаш рухом руки зупинив Амундсена.

— Треба бути готовим до найгіршого. На той випадок, якщо я… якщо мене і капітана не стане, призначаю вас, штурмане, керівником експедиції і віддаю в ваші руки судно… У цьому конверті — мій заповіт. Передасте його моїй сім'ї одразу ж, як повернетеся до Європи, — насилу вимовляв він слова, не підводячи очей на Амундсена. — Судно приведете в Ріо. Там з дозволу посла королівства Бельгії відпустите команду. Ось ключі від каси, де зберігаються гроші для виплати учасникам експедиції.

Де Жерлаш замовк і втомлено склепив опухлі повіки.

— Оце, власне, й усе. Можете йти… — сказав він. — Штурмане! — гукнув знову, коли Амундсен уже стояв на порозі. — З цієї хвилипи ви — керівник експедиції, але, звичайно, тільки на час моєї хвороби.

^{«Бельжіка», вмерзла в лід. Фото судового лікаря Фредеріка Кука, 1898 рік}

ВТРАТИТИ НАДІЮ — ЦЕ ПОХОВАТИ СЕБЕ ЗАЖИВО

— Свистати всіх нагору!

Такого наказу давно вже не чула команда «Бельжіки». Матроси переглядалися, ніби самі собі не вірячи, але боцманська дудка не вгавала, її звуки настирливо бриніли у вухах. Ті, кого ще не звалила з ніг цинга, невдоволено підводилися з койок і, кволі, мляво, неохоче піднімалися на палубу. Відвиклі від свіжого повітря, вони щулилися під холодним, пронизливим вітром.

— Не бійтеся! Нічого з вами не станеться. Маленька розминка всім буде корисна. Ходімо! Нехай кожен візьме кирку, лом чи лопату, — заохочував матросів Амундсен. Він повів невелику групу до правого борту, звідки було видно чималий сніговий пагорб. Біля нього стояв Кук.

— Копайте! Не пошкодуєте! Це наша комора.

Дехто невдоволено знизував плечима.

— Як вам не соромно! Хочете зовсім замучити нас. Дайте хоч померти спокійно, — неприязно кинув хтось із матросів.

— Тут м'ясо тюленів і пінгвінів, найкращі ліки проти цинги. Копайте, кажу вам! Невже вам не набридли консерви?

— Навіть не подумаю! І в рот не візьму цієї гидоти, хоча б навіть довелося здихати з голоду. Сам начальник заборонив, — буркотів один бельгієць.

— З глузду з'їхав наш штурман. А цей американський лікар, напевне, хоче робити на нас якісь експерименти, — ремствували й інші.

— Начальник тепер я! — рішуче задзвенів голос Амундсена. — Це наказ!

— Чи мало ми ще намучилися? Якби це говорили не ви, пане штурмане, от, їй-богу, не послухався б, — взявся нарешті за лопату котрийсь із норвежців.

Мляво, неохоче почали нарешті один за одним ставати до роботи й інші. Копнувши кілька разів лопатою, випростовувалися, важко дихаючи. Тільки Амундсен і Кук, щоб показати приклад, не випускали з рук кирок. Вони вправно, одностайно збивали льодовий покрив, вдаючи, ніби не звертають уваги на інших. Цей маневр удався: декотрі знову взялися до роботи. Розминалися м'язи, глибше ставало дихання, розігрівались закляклі від холоду тіла. Не минуло й півгодини, як працювали вже всі.

От коли Амундсену придалися його кухарські здібності. Ніхто краще за нього не вмів обробити й приготувати м'ясо.

«Таки я мав слушність, коли казав, що всяке вміння пригодиться в житті», — думав він.

— Ми повинні набратися сил, інакше загинемо. Хто нам тут допоможе, якщо самі собі не зарадимо? — доводив він команді.

І от у тьмяних, холодпих приміщеннях корабля розійшовся смаковитий запах страви, що готувалася в камбузі. У котлі закипав жирний суп; на одній сковороді лежала велика купа нарізаного червоного м'яса, на другій — шкварчав тюленячий жир.

Кок потягнув носом.

— Пахне непогано, — буркнув він. — Але я все одпо не понесу цієї страви шефові. Мені ще не обридло життя, навіть таке паскудне, як наше.

— Не турбуйся, я сам це зроблю. Одстав тільки сковороду, бо пригорять вишкварки, — командував Руал, відчуваючи себе у своїй стихії. — Відсунь той горщик, у ньому м'ясо на гуляш, його треба довго тушити на повільному полум'ї. Оті шматки печінки поклади в каструлю і полий соусом. Більше, не бійся, ще трохи! Може, мені пощастить умовити старого. Принаймні спробувати треба.

— Дивіться, пане штурмане, щоб він не жбурнув вам в обличчя цю тюленину.

Давно забуті апетитні запахи зробили своє: до камбуза тепер тиснулися всі. Прийшли навіть найбільш затяті, котрі, як і де Жерлаш, заприсягалися, що «ніколи в житті навіть у рот не візьмуть цього стерва».

Спочатку гидуючи, а потім усе охочіше бельгійці, поляки й румуни наслідували приклад норвежців, яким не раз у своєму житті доводилося їсти морожене тюленяче м'ясо і які не гірше за Руала знали, що то справжня «комора вітамінів». Пишаючись своїм земляком, вони хвалили також приготовлену ним страву із жорсткого м'яса імператорських пінгвінів, якої ще ніколи не куштували.

— Їй-богу, можна їсти!

— Спочатку я не міг проковтнути, а тепер легше йде.

— Пане штурмане, як ви це робите? Навчіть, будь ласка, й мене, може, колись знадобиться.

— Його немає. Пішов до старого, поніс йому тюленячу печінку.

— Щось довго не повертається, — засміявся кок.

Лікар раз по раз занепокоєно зиркав на двері камбуза.

І раптом притих, побачивши на порозі Амундсена. Посуд у його руках був порожній.

— Що, все злопав? — витріщив очі кок.

— А що ж ти думав? Ще й облизнувся! Пошли-но там когось, нехай відрубає добрячий шмат тюленини. Та льоду нехай принесе, витопимо води на суп.

— А чи ж вистачить нам тих запасів, як будемо отак їсти донесхочу? — занепокоєно мовив кок.

— На дві зимівлі ще стане, — кинув Амундсен, радий своїй перемозі.

— Замучиться наш штурман, як буде весь час стояти отак біля плити, — буркнув хтось несхвально. — Треба його підмінити. Я, правда, можу хіба що вугілля принести, а так більше ні на що не годен.

— А хто ж іще зможе приготувати цю гидоту так, як він? Не кожен зуміє. Отож нехай робить, як вважає за потрібне, — обізвався інший.

— Нічого з ним не станеться. Амундсен просто щасливий, коли всім до смаку те, що він зварить і засмажить, — втрутився лікар. — Погляньте-но, як у нього очі блищать.

Ніхто краще за Кука не розумів, що робота на кухні давала вихід тій невичерпній енергії Руала, яка нуртувала в ньому, а кожна, хоча б навіть скупа похвала, була для нього найкращою винагородою за працю.

— Якби ще не оцей пронизливий холод у кубрику! — скаржився котрийсь моряк, набивши тюлениною рота.

— Треба більше рухатись. Я забороняю удень лежати догори черевом на койках! — строго мовив Амундсен. — Беріть приклад з мене, — додав він за хвилину. — Чи бачив хто з вас, щоб я вилежувався? А хворими займеться лікар.

Наступного дня в кают-компанії довкола розжареної до червоного грубки зібрався дивний гурт. Худі, виснажені люди ледве трималися на опухлих ногах. Обличчя, яких уже багато тижнів не торкалася бритва, були брезклі, волосся скуйовджене, довгі бороди брудним клоччям спадали на груди.

— Раз, два, три! — бадьоро командував Кук і разом з Амундсеном показував, як робити гімнастичні вправи.

— Присісти, встати, поставити ноги на ширину плечей, руки вгору і нахил. Ще раз!

Дехто з хворих висловлював незадоволення, кожен рух завдавав їм нестерпного болю, та лікар був невблаганний і вдавав, що не чує нарікань.

— Навіщо ви нас мучите? Дайте спокій! Все одно з цього нічого не вийде, — ремствували матроси.

— Вийде, от побачите, — підтримував Амундсен лікаря. — Треба себе розворушити. Втратити надію — це живцем поховати себе. Запевняю вас, хлопці, що це допоможе. А тепер увага: присісти, нижче, ще нижче! А тепер буде вам винагорода: дам щось перекусити.

— Може, пиріжки з тюленячим м'ясом, які ви, пане штурмане, обіцяли?

— Вгадали. Коли я щось обіцяю, то виконую. Ну, ще трохи. Раз, два, три. Присісти, встати, йоги нарізно, нахил! Вільно!

Користуючись із своїх нових повноважень, Руал зробив генеральну перевірку складів «Бельжіки».

— Усі ковдри нагору! Всі до одної! — скомандував він, обурений, вибігаючи на палубу.

Кук здивовано глянув на нього.

— Люди мерзнуть, не мають що на плечі накинути, а тут, подивись, що лежить. Ти тільки помацай — м'яка, пухнаста шотландська вовна. І це все спаковано й сховано на самому споді! Ганьба!

— Заспокойся! Може, де Жерлаш просто забув про ці ковдри?

— Або ж заховав, вважаючи їх надто розкішними для такої, як ми, голоти. Для чого ж я парюсь весь час у камбузі — варю, випікаю, смажу цілісінькими днями? Якщо люди не будуть тепло одягнені, холод все одно погасить ту іскру життя, яка ще жевріє в них, — ніяк не міг заспокоїтись Амундсен. — Пошиємо з цих ковдр теплий одяг. Але поки що про це нікому ні слова. Нехай де Жерлаш довідається, коли все буде готове.

За кілька днів рожеві, блакитні й блідо-зелені пледи з чудової вовни перетворилися на вбрання для полярників. Пошив його матрос, майстер вітрильної справи. Амундсен давав вказівки, як треба кроїти й шити, а часом і сам брав голку. Одного пледа вистачало на простору куртку й широкі штани, донизу завужені, щоб щільно облягали ноги, — такі, які рекомендував Нансен. Повеселілі матроси «Бельжіки» охоче перевдягались у теплу одіж. Вони тепер скидалися на клоунів з провінціального цирку і, дивлячись один на одного, реготалися до сліз.

Приваблені нечувапими в цій льодовій пустці звуками, до корабля наблизилися цілим стадом імператорські пінгвіни. Вони зупинилися за кілька кроків від борту й зацікавлено поглядали на палубу. В своїх довгих чорних фраках, у сліпучо-білих, неначе накрохмалених, манишках, вони мали дуже поважний вигляд.

— Дивіться, перші ряди вже заповпені, як у театрі на прем'єрі. Починаємо концерт, заспіваймо їм щось, хлопці! — гукнув Амундсен і перший затягнув стару пісеньку, яку матроси часто наспівували у портовій таверні по кількох кухлях пива.

Гарний настрій передався всім. Люди охоче підхопили мелодію й заспівали — хоч не дуже доладно, зате гучно. Пінгвіни мов по команді витягли довгі шиї, заколисалися в такт мелодії і, не бажаючи залишитися в боргу, й собі голосно заґелґотіли.

— Дужче, хлопці, дужче! Не даймося їм перекричати нас! — заохочував Амундсен, і матроси, ті самі, котрі що кілька днів тому понуро снували по кораблю, реготали, аж за животи хапалися.

Не минуло й тижня, а лікар експедиції міг уже доповісти новому начальникові:

— Всі на ногах, цинга помітно відступає, самопочуття краще. Важко навіть уявити собі, що ще зовсім недавно у нас були тяжкохворі.

— Я радий, що лікування виявилося ефективним.

— Ти, друже, досяг більшого, ніж міг зробити звичайний лікар. У моїй корабельній аптечці не було ліків, здатних вирвати людей з цієї важкої хвороби. А чи не захоплювався ти, бува, медициною? З тебе вийшов би чудовий лікар.

— Тільки не це! — відмахнувся Амундсен, якому враз пригадалися порожні очниці черепа, купленого в студентські роки.

Де Жерлаш дедалі частіше підводився з ліжка і так само, як і інші, поступово набирався сил. Одначе він не перешкоджав Амундсенові порядкувати на судні: надто корисним був цей енергійний і винахідливий норвежець.

Команда вже не схожа була на гурт приречених на смерть людей: матроси жвавіше рухались, науковці повернулися до своїх справ. Але це тривало недовго.

В розпалі антарктичного літа, напередодні різдвяних свят, Амундсен, закасавши рукава, довгі години простоював у камбузі біля плити. Відчував, що треба чимсь розважити, розвеселити людей, бо їх знову починав опановувати пригнічений настрій — невідступний супутник примусової зимівлі. Отож перед святами він розпорядився, щоб кожен взяв участь у приготуванні урочистої вечері. Навіть де Жерлаш мовчав, побачивши найвищого гатунку вина, які штурман осмілився витягти з капітанської комори.

Сонце тепер ховалося за обрій лише на кілька годин. Лід майже цілу добу блищав під його яскравим промінням, але був такий же твердий, як і взимку.

На судні знову запанував невеселий настрій. Чулося нарікання:

— Не відпустить нас крига!

— Не встигнемо оглянутись, як мине літо, а далі що?

— Друга зимівля? Хто ж її витримає?

— Ніхто її не переживе!

Пригніченість і апатія — найбільші вороги полярника. Руал це добре знав. Недарма він перечитав десятки спогадів і щоденників учасників полярних експедицій. Як допомогти людям, чим зайняти їх, щоб вони зовсім не підупали духом?

— Я знайшов велике розводдя! Зовсім недалеко, усього за кілометр звідси! — крикнув він одного дня так запально, немовби побачив на обрії Антверпен.

— Ну, то й що? — кинув дражливо де Жерлаш.

— Як то що? Проб'ємо канал до тієї вільпої од криги води і визволимо судно!

— Чим? Лопатами? — Де Жерлаш подивився на Амундсена, як на божевільного, а капітан Лекуант тільки зневажливо знизав плечима.

— Лопатою нічого не вдієш. Кригу треба пиляти, як пиляли грубі колоди на верфі мого батька, — спокійно пояснив Руал, не звертаючи уваги на скептицизм начальників.

— Воно-то так, але як же тягти пилку знизу? — по-діловому запитав Кук.

Тільки йому сміливий проект норвежця видався слушним.

— Звичайно, — стенув плечима Руал. — Один тягтиме за ручку, а другий, стоячи поруч, — за вірьовку, прив'язану до зануреного у воду кінця пили.

Недарма ж кажуть, що потреба — мати винаходу. Люди кинулися до пилок і, не шкодуючи сил, заходилися різати лід, випилюючи великі панелі й відтягуючи їх до поблизького розводдя. Проте діло посувалося повільно, дуже повільно, та й радість, що охопила всіх, коли з великими труднощами канал усе-таки прорубали, була передчасна.

«…Динаміт зовсім не виправдав наших надій, — писав Добровольський. — Найбільші заряди, які ми закладали в лід, тільки пробивали ополонки, а вся сила вибуху йшла вгору, в напрямі найменшого опору. Довелося братися до пил. Певна річ, ми обрали найкоротший шлях, але натрапили на лід восьмиметрової товщини. Пропав тиждень праці! Після цієї невдачі ми стали більш розважливі і передбачливі. За допомогою свердлильної установки прозондували лід у різних місцях між судном і розводдям і виміряли його товщипу. Потім намітили трасу, де лід був не товщий ніж два метри, трасу звивисту і не коротку — цілих сімсот метрів — зате певну…

І ось нарешті канал пробито. Залишилося тільки підвести його до корабля і обпиляти лід довкола бортів. Це була пекельна робота. Доводилося стояти по коліна, а іноді й по пояс у крижаній воді. А проте ми добилися свого. Щоправда, нам довелося безперервно працювати близько двадцяти діб удень і вночі… І ось, коли «Бельжіка» вже була готова рушити з місця, раптом зірвався східний вітер, наша крижина тріснула навпіл, саме вздовж каналу, і береги зімкнулися. Замість каналу, створеного кривавою працею, лишилася тільки вузька щілина. Через тиждень крига на каналі знову розійшлася. І вперше за тринадцять місяців загуділа машина, вперше після довгої перерви стерничий Юхансен схвильовано взявся за штурвал. Ми ввійшли в лабіринт розводь, тримаючи курс на північ. Розводдя були вузькі й часто закінчувалися тупиком. Доводилося вступати у запеклу битву з льодом. Корабель перетворився на справжнього бійця: відступав, з розгону налягав на кригу, трощив її, знову відступав і знову з розгону ламав або розштовхував крижини, торуючи собі шлях. Корпус його, стиснений в льодових лещатах, дрижав і стогнав…»

Але не довго втішалися учасники експедиції свободою.

Вдарив лютий мороз, і лід знову взяв судно в полон. «Бельжіка» опинилася в ще гірших умовах, ніж досі.

«…Крига раптом ожила, — згадував Добровольський. — Стала ритмічно здиблюватися й опадати, вигинатися на всьому просторі аж до виднокола, утворюючи велетенські химерні пагорби й западини, ніби якесь колосальне біле чудовисько дихало мільярдом грудей! Крижипи били в судно, мов таран. Воно здригалося від ударів, корчилося, а палубні дошки згиналися в дугу. Двох-трьох тижнів такої шарпанини цілком вистачило б для того, щоб судно зовсім розвалилося. Це була повільна, невідворотна агонія».

Тільки двоє людей не втрачали надії у цьому важкому, здавалося б, безнадійному становищі. Амундсен і лікар Кук знали, які примхливі бувають вітри та морські течії, і розуміли, що треба терпеливо чекати. І вони довго чекали, доки нарешті з півдня повіяв дужий вітер, повернув на схід, розігнав крижані поля й напнув вітрила. Шлях до свободи був відкритий.

Наприкінці березня перед «Бельжікою» з'явилися темпі скелі Магелланової протоки. Перша антарктична експедиція Руала Амундсена наближалася до кінця.

ТІЛЬКИ ЗАДЛЯ НЕЇ, ЄДИНОЇ, Я ЗРІКСЯ СВОЄЇ МРІЇ

— Не соромся, Руале, розгорни!

Карі очі Маргарет з неприхованою ніжністю дивилися на змарніле обличчя, на якому ще дужче видавався орлиний ніс. Руал, повагавшись, нерішуче розгорнув важкий пакунок.

— Як? Уже? Де ти дістала?

— Купила ще рік тому, тільки-но з'явилися перші примірники, — вимовила Маргарет одним духом і додала тихо: — Для тебе.

— «Фрам» у Полярному морі», — прочитав уголос Руал. — І коли тільки Нансен устиг написати? — похопився він з мимовільною заздрістю.

— Це ще не все. Нансен почав друкувати матеріали про наукові дослідження своєї експедиції. Він працює тепер удома. Ти, Руале, також напишеш про свою незвичайну подорож, правда ж? Усі тут тільки про тебе й говорять. Кажуть, що ти врятував від голодної смерті всю експедицію. Розкажеш мені про це докладно. Адже ти був керівником бельгійської експедиції, яка вперше в історії зимувала біля берегів Антарктиди. Ти пам'ятаєш Карстена Борхгревінка? Він теж поплив на південь, щоб узяти участь у такій же зимівлі. Але ти був перший. — Дівчина говорила швидко, ніби поспішала виповісти все те, що зібралось у неї за час довгої розлуки.

Вона раптом замовкла, побачивши, що Руал заглибився в книгу і зовсім не слухає її.

— Руале, як ти можеш? — докірливо мовила Маргарет. — Поклади книжку, потім переглянеш. Тебе так довго не було, цілих два роки. Розкажи щось про себе! Чи тужив ти за… Норвегією?

— Я не мав часу тужити. Треба було багато чого навчитися. Це була сувора, але добра наука. Вона дуже згодиться мені в майбутньому.

— Чи не збираєшся ти знову в експедицію?! — жахнулася Маргарет і відразу ж виправилась. — Я маю на увазі таку довгу, далеку. Це шаленство. Твій брат Антоній теж моряк, але він не плекає таких божевільних планів. Ну, скажи нарешті щось! — У голосі дівчини забриніло роздратування, рум'яні щоки зблідли.

Руал здивовано поглянув на неї. Що з нею сталося? Завжди була така мила, тиха, лагідна…

— Якби в мене не було планів на далі, я не пішов би і на «Бельжіку», — кинув він сухо.

Руал не розчув, що відповіла Маргарет, бо рвучко розчинилися навстіж двері і на порозі став Антоній.

— Руале, я пишаюсь тобою! — широко розкривши обійми, він підбіг до брата. — Ти читав уже газети? Я не міг і кількох кроків ступити в порту спокійно, всі про тебе розпитують. Мій шеф, тільки-но переглянув першу сторінку «Афтенпостен», одразу запропонував мепі посаду капітана на «Андромеді». Розумієш? Це неабияке підвищення. Я вже давно мрію про нього. Шеф ще запитував, чи не можна якось і тебе перетягти до нас. Він одразу дасть тобі найбільше промислове судно — яке тільки забажаєш. Він хотів би вже в цьому сезоні вирядити тебе до західних берегів Шпіцбергену полювати на тюленів і білих ведмедів. Там аж кишить їх. Ти міг би добряче заробити!

— Руале, погодься. Благаю тебе, зроби це задля мене, задля своїх братів, — втрутилася в розмову Маргарет. — Погодься! Піди сьогодні ж до Бйорнсона. Це ж найбільший у Норвегії судновласник. Антонію, скажи, скільки він має кораблів. Вони плавають по всіх морях світу… — В її карих очах, втуплених у Руала, спалахнула надія, на щоках знову розквітли рум'янці. — Спробуй, хоча б на деякий час. Якщо це буде тобі не до душі — покинеш. Зроби це заради мене! Ти вирушатимеш у ті свої мандри, а повертатимешся у власпий дім, до людей, що кохають тебе… — дедалі наполегливіше переконувала Маргарет.

«Бережи свою свободу! Якщо хоч раз поступишся — кінець тобі. Ніколи вже не повернеш її. Маргарет скористається з цієї дрібної, на перший погляд, перемоги, щоб назавжди здобути вигідну позицію!» — остерігав Руала якийсь внутрішній голос.

Він подивився на брата, потім на дівчину. Антоній зрозумів його одразу. Проте Маргарет не хотіла піддатися так легко. Вона склала руки з виразом німого благання. Та вираз очей Руала протверезив її. У неї стислися уста, обличчя спотворила гримаса, де й поділася врода. Дівчина одразу стала негарна, озлоблена.

— Нарікатимеш сам на себе! — із злістю крикнула вона й вибігла з кімнати. З-за дверей почулося стримуване ридання.

— Чого ти так грубо поводишся з нею? — докірливо сказав Антоній, побачивши, що брат знову поринув у читання. — Плаче он. Я, Руале, не хочу втручатись у твої справи, але ти не знаєш, як вона тебе чекала. Ти не попрощався з нею, жодного слова не написав ні з Бельгії, ні з Америки. Бетті казала, що Маргарет навіть не дивилася ні на кого, усе тебе чекала. Зрозумій, вона кохає тебе, — додав Антоній, помітивши роздратований жест брата. — І не дивуйся. Як і кожна жінка, вона мріє мати свою домівку, дітей. Подумай тільки, ви вже так давно знайомі. Ти знаєш, як чудово вона вміє куховарити й вести господарство. Її батько любить тебе. Не забувай, що він має великий пай на кількох верфях. Наш батько мріяв, щоб і ти колись почав будувати кораблі… — Антоній говорив дедалі повільніше. Мова його уривалася під холодним поглядом брата, і нарешті він зовсім замовк, сторопілий.

Руал проковтнув слину, набрав у легені повітря. Видно, боровся сам із собою.

— Не бери близько до серця її сліз. Вона жаліє передусім себе. Її сльози — зброя проти мене. Я любив Маргарет дужче, ніж будь-яку іншу дівчину, люблю її й досі і зичу їй щастя, але… Гадаю, вона переживе те, що я не виправдав її сподівань. Ти зрозумій, я не можу зв'язувати свою долю з жодною жінкою. Я повинен сам розпоряджатися своїм життям. Дружина стала б мені на заваді. Я вже знаю, як зв'язують людину ці лагідні жіночі руки. Лише ради однієї я пожертвував найдорожчим для мене, ради неї я зрікся найзаповітніших мрій. Ти сам цо добре знаєш. П'ять років я згаяв, скорившись її бажанню. Так то ж була мати. І я не шкодую, бо вона була щаслива. Мати одна на світі, для неї можна зробити все, але тільки для неї. Я ще тоді присягнувся не допустити, щоб яка б то не була жінка, хоч би навіть і кохана, зв'язала мені руки, прикувавши до себе. Я мушу оберігати свою свободу; якщо хоч раз втрачу, не поверну її вже ніколи. Твоя дружина, Антонію, чарівна, добра, але скажи, чи відпустила б вона тебе на кілька років в експедицію на край світу? Напевне не відпустила б. І в цьому немає нічого дивного. Та, зрештою, ти й сам не захотів би залишити її. Жінки так уміють нав'язувати свою волю, що тобі здається, ніби ти сам так вирішив. У цьому й полягає їхня підступна сила, і саме цього я найбільше боюсь. Розумієш мене тепер? Кажу тобі щиро: ні з ким досі я не мав такої розмови і, коли б не Маргарет, не заговорив би про це й сьогодні. Ти подумай тільки: п'ять років тому я міг уже стати капітаном далекого плавання. — В голосі Руала забринів жаль. — П'ять років тому міг би організувати власну експедицію, як Нансен.

— Власну експедицію? — луною обізвався здивований Антоній.

— А чому б і ні? Це моя мрія. І не сьогодні вона виникла в мене. Я вже давно готуюсь до її здійснення. У мене вже майже готовий план.

— Це чистісіньке шаленство! — вибухнув Антоній. — А ти подумав про гроші? Ти дуже непрактичний. Що ти вбив собі в толову? Ти не рівняйся з Нансеном. Треба мати або великі гроші, або таку славу, як він. Ну і його талант. Ти знаєш, що Нансен недавно став професором біології в нашому університеті? А ти хто із своїм дипломом штурмана? Хто тобі допоможе? Хто захоче ризикувати?

— Я вже подав заяву в морське училище, на тому тижні складаю екзамен. Стану капітаном далекого плавання. Ти кажеш, що мене ніхто не знає. А пам'ятаєш, ким був Нансен до своєї експедиції в Гренландію? Його теж ніхто не знав. Усі тільки знущалися і глузували з нього. Не забувай, що в мене вже немалий досвід за плечима. В Антарктиці я побував у таких бувальцях, що взагалі ледве вирвався звідти живим. Наше прізвище знає вже вся Норвегія. Скажу тобі першому, що я задумав, про що багато років мрію. Тілько пам'ятай: нікому про це ні слова.

Руал, широко ступаючи, ходив по кімнаті. Вражений Антоній дивився на брата, як на чужого, ніби оце тільки зараз познайомився з ним.

— Ти розумієш, в який час ми живемо! Неповторний! Людство раптом зрозуміло, що на географічній карті є білі плями… Людство зацікавилось обома полюсами земної кулі. Настала ера великих відкриттів. Пірі організовує одну експедицію за одною, зимує серед ескімосів, щоб набути потрібного досвіду; не досягнувши мети, повертається і робить нову спробу. Ніщо не може його зупинити. Знову і знову поривається він до полюса, на якому ще ніхто не побував. Я розумію його, Антонію. Ця людина мені подобається. На зимівлю в Антарктику вирушає Карстен Борхгревінк, який кілька років тому перший ступив на цей таємничий континент. Капітан Отто Свердруп відплив на «Фрамі» вивчати північне узбережжя Гренландії. Я вже не кажу про інших. Стає тісно. Якщо так піде й далі, мені вже нікуди буде пливти, для мене не лишиться білої плями на глобусі. Я вже багато років готуюсь до власної експедиції, краще за інших знаю полярні льоди. А це тобі неабищо. Шведський аеронавт Андре[16] хотів здобути полюс з повітря, але він мало що знав про арктичні льоди, і це його погубило. Він не мав належної підготовки, без якої неможливо досягти успіху. Я добре усвідомлюю небезпеку і труднощі, які постануть на моєму шляху, але тільки для того й живу, щоб їх долати. Нічого іншого для мене не існує!

Антоній, мов зачарований, вдивлявся в Руалове обличчя, що враз так змінилося. Він відчував, що зараз годі щось заперечувати. Ніколи ще Антоній не бачив брата таким збудженим, не чув, щоб він стільки говорив, виповідаючи свої найпотаємніші мрії.

— Я хочу вирушити вздовж берегів Канади й Аляски, пройти з Антлантичпого океану в Тихий і підкорити Північно-Західний прохід, — вів далі Руал. — Ні, ні, тільки не переконуй мене, що це шаленство, — не дав він Антонієві вставити слово. — Я наперед знаю, що ти скажеш: протягом чотирьох століть це ще нікому не вдавалося. Я знаю мало не напам'ять історію кожної експедиції, в тому числі й останніх п'ятдесяти восьми. Я добре усвідомив помилки, яких припустилися керівники тих експедицій, і, можеш бути певен, не повторю їх.

Антоній слухав його затамувавши подих. Слова Руала, мов бурхливий гірський потік, нищили перепони всіх застережень і доводів. І коли, зрештою, Антоній почув питання: «Ти допоможеш мені?» — він зірвався з стільця і міцно обняв брата.

— Ти молодчина! — випалив Антоній одним духом. — Ти неодмінно доб'єшся того, про що мрієш! Я вірю в тебе!

Екзамен на звання капітана далекого плавапня був звичайною формальністю. Великий обсяг теоретичних знань, багатий мореплавний досвід Руала значно перевищували вимоги програми. Члени комісії, старі морські вовки, добре знали, яка чудова школа для моряка — полярні подорожі, але той, хто стояв перед ними, побив усі рекорди. Екзаменатори більше цікавилися його досвідом, набутим під час рейсу, дрейфу та вимушеної зимівлі «Бельжіки» серед льодів Антарктиди, ніж відповідями на питання, які вони звикли задавати в цьому залі.

Радості Руала не було краю, коли до нього вперше звернулися: «Пане капітан». Склавши екзамени, він зовсім зрікся світу. Замкнувшись у своїй кімнаті, Руал дні і ночі просиджував над записами, обчисленнями, купами географічних карт, байдуже ковтаючи їжу, яку йому приносила Бетті. Нетерпеливим жестом переривав її несміливі спроби заговорити про Маргарет, яку він так глибоко образив, що вона вирішила вийти заміж за першого-ліпшого.

— Вона незабаром забуде мене. Я зичу їй тільки добра. Маргарет — гарна дівчина, але зі мною вона не була б щаслива. А втім, не будемо повертатися до цієї теми, — заявив якось Руал, щоб покласти край настирливим умовлянням Бетті.

— А ти забудеш? — запитала вона.

Він нетерпеливо махнув рукою і лагідпо поцілував Бетті в обидві щоки. Вірна, віддана нянька, напевне, наполохалася б, якби хоч на секунду могла уявити, як далеко були в цей час його думки.

Руал відчував, що настав час зустрітися з Нансеном і попросити в нього поради й допомоги. Нічого у світі він так не прагнув і так не боявся, як цієї зустрічі. Вона мала визначити його подальшу долю. Тепер же, коли він дістав звання капітана далекого плавання і мав великий досвід полярника, набутий під час антарктичної зимівлі, й ретельно розроблений план майбутньої експедиції, метою якої було підкорення Північно-Західного проходу, зважився нарешті на цю зустріч.

Я БРАВ ПРИКЛАД З ВАС, ПРОФЕСОРЕ

Підійшовши до великої, зручно розташованої на зеленому узгір'ї вілли, що потопала в зелені парку, Амундсен в першу хвилину сторопів. Насилу поборов бажання повернути назад, перш ніж зважився сягнути до дзвінка на дверях. Жвава покоївка у білому фартусі провела його до просторої вітальні, де все аж блищало, таке було чисте і свіже, як і ті старанно підстрижені, умиті весняним дощем газони за вікном.

— Як мені доповісти панові професору? — запитала покоївка і, щоб підготувати Амундсена до можливої відмови, додала: — Він дуже зайнятий сьогодні, не знаю, чи й вибере час.

Зніяковівши, Руал спіткнувся об пухнастий килим на підлозі й сів на краєчку крісла. Він ладен був провалитися крізь землю. Коли скрипнули двері, Руал зірвався на рівні ноги, і серце в нього заколотилося. Та замість знайомої високої постаті він побачив на порозі маленьку дівчинку, її голубі очі зацікавлено дивилися на нього.

— Прошу, відпочивайте, — жваво промовила вона і, щоб підбадьорити гостя, сама невимушено сіла на поручень крісла. — На жаль, вам доведеться зачекати: татусь зайнятий. Він працює там, на вежі, високо, щоб йому ніхто не заважав. Навіть мені не дозволив залишитись у кабінеті, хоч знає, що я сиджу в куточку тихенько, як мишка, — додала вона ображеним голосом.

— Як тебе звати, маленька?

— Лів, Лів Нансен. Я зовсім не маленька. Мені вже сім років.

Зав'язалась невимушена розмова з меткою дівчинкою. Безпомилковим дитячим інстинктом Лів одразу відчула, що в цього чоловіка, який не знав, що робити з своїми руками, добра душа, і хотіла допомогти йому.

— Я зараз піду нагадаю батькові, бо він як запрацюється, то про все на світі забуває, — повторила вона, напевне, почуті від матері слова.

Ніжки Лів затупотіли на сходах. І вже за хвилину вона бігла вниз, перескакуючи через кілька східців, і гукала:

— Татусь чекає. Я проведу вас нагору. Але, коли ви спуститесь униз, ми ще трохи порозмовляємо. Я покажу вам наш садок.

«Переступаючи поріг кабінету Нансена, — писав пізніше Амундсен у своїх спогадах, — я відчував себе приблизно так, як герой Марка Твена — маленький, нещасний карлик, котрому доводилося двічі заходити в ті самі двері, щоб його помітили».

— Руал Амундсен, капітан далекого плавання…

— Знаю, чудово пам'ятаю… — Добрі сірі очі приязно дивились на гостя.

Контраст був разючий: безпорадпі, скуті рухи, хода моряка, що більше звик до дощок корабельної палуби, ніж до паркету, — і орлине обличчя, сміливі очі, погляд сильної людини.

— Ми познайомилися з вами на «Бельжіці». Ви були там штурманом і першим норвежцем, який провів полярну ніч біля берегів Антарктиди. Мене дуже цікавить ця експедиція. Сідайте, будь ласка, ось у це крісло. Може, ви розкажете мені, чому так сталося, що де Жерлаш змушений був зимувати дуже далеко від мети подорожі?

Дивлячись у доброзичливе обличчя господаря, що сидів за масивним, заваленим паперами столом, Амундсен розповідав про непотрібні стоянки біля Вогняної Землі та Землі Грейама, про відкриття не знаної досі протоки, про клопоти й злигодні, пов'язані з непередбаченою зимівлею, про заходи, яких йому довелося вживати разом з лікарем Куком, щоб вийти із загрозливого становища.

— А за допомогою яких приладів провадив Данко, а після його смерті Лекуант виміри магнітного поля Землі? Мене цікавить, чи користувався Раковіца батометрами і якої системи? А цей польський студент Добровольський? Це правда, що він весь час провадив метеорологічні спостереження?

Даючи вичерпні відповіді на кожне запитання, Амундсен дивувався, що Нансена цікавить буквально все.

— А тепер скажіть, чим я можу прислужитися вам, — почув Амундсен нарешті запитання, і серце в нього забилося дужче.

Він почав розповідати, спочатку безладно, ніби хотів одразу викласти все те, що зібралося в ньому. Потім голос його залунав упевненіше, мова ставала дедалі ощадливішою, точнішою, сповпеною стримуваної пристрасті. Він розповідав про свій задум, мимохідь позначаючи на карті маршрут запланованої експедиції та докладно обґрунтовуючи його вибір.

Нансен, приплющивши очі, уважно слухав Амундсена, не перериваючи його. Йому пригадалось, як понад десять років тому він сам прийшов до професора Норденшельда по допомогу і, сподіваючись його підтримки, хвилюючись, викладав план свого сміливого переходу через льодовики Гренландії. Але Нансена спіткало тоді прикре розчарування: від великого полярника він пішов ні з чим. Норденшельд подарував йому тільки пару своїх хутряних чобіт. Цим і обмежилась його допомога. А тим часом йому було досить сказати хоча б одне слово в пресі, щоб знищити всі перешкоди, які новачкові довелося долати самому.

Сьогодні цей ентузіаст з гарячим серцем не повинен залишитися без підтримки. Нансен, сам відважний і заповзятливий, умів належно цінувати героїзм і наполегливість. Він відзначив у думці, що Амундсен розважлива людина, усвідомлює, що успіх експедиції часом вирішують незначні, на перший погляд, дрібниці, і береться до діла як досвідчений полярник. Його треба заохотити й підбадьорити.

— План сміливий, але продуманий. Ви хочете діяти зовсім не так, як усі ваші попередники. Гадаю, що саме це і є найцінніше, — почав Нансен, виважуючи кожне слово. І засипав Амундсена запитаннями, кожне з яких сягало суті проблеми. І на кожне діставав вичерпну відповідь.

— Добре, дуже добре. Я нічого не зміг би додати. Бачу, капітане, що ви про все подумали, нічого не упустили.

— Це для мене найбільша похвала. Я брав приклад з вас, пане професоре.

Очі Амундсена сяяли. Нарешті він розмовляв з людиною, яка його розуміла, і цією людиною був герой його дитячих та юнацьких літ.

— А як з грошима? З найдошкульнішою проблемою полярників? — поставив нарешті Нансен ділове запитання.

— У мене є трохи власних, заощаджених, і, може, брати допоможуть…

— Цього не вистачить. На урядову підтримку ви не зможете розраховувати, якщо експедиція не поставить перед собою серйозної наукової мети.

— Звичайно. Я розумію це, пане професоре. Я маю намір встановити нинішнє положення магнітного полюса, визначити, куди він змістився протягом сімдесяти років, відтоді як його було відкрито, і зроблю це за допомогою більш точних приладів, ніж ті, якими користувався Джеймс Росс[17]. Для цього мені доведеться зазимувати отут, на півострові Бутія. — Палець Амундсена зупинився на чорних цятках архіпелагу Канадських островів.

— Берете з собою магнітолога?

— Так, але спершу хочу сам навчитися вести спостереження.

— Певна річ, керівник повинен розумітися на основному питанні програми своєї експедиції. Найкраще було б пройти практику в К'ю, в Англії. Там досконало обладнана обсерваторія. Я дам вам рекомендаційного листа до них. І пам'ятайте: я завжди і в усьому охоче допоможу вам.

— То, значить, ви підтримуєте мене! Це додасть мені сил.

Мипали година за годиною, стигла кава на столі, диміли люльки, велика попільниця наповнилася попелом. Схилені над картою, чоловіки забули про час.

«Задля такої зустрічі варто було зазнавати важких випробувань і переборювати труднощі, — записав Амундсен у своєму щоденнику, повернувшись додому після цього пам'ятного візиту. — Я пережив незабутні хвилини. Нансен, сам великий Нансен, схвалив мій план. Цей день я вважаю початком моєї експедиції, мета якої — освоєння Північно-Західного проходу».

— Цей молодик піде далеко, ось пригадаєш мої слова, — задумливо говорив Нансен, розповідаючи ввечері своїй дружині про відвідини Амундсена. — Це природжений відкривач, справжній нащадок вікінгів.

«А може, все-таки треба було попередити його, на який суворий, безповоротний, сповнений самопожертви й злигоднів життєвий шлях він стає? — подумав Нансен. — Сказати, що йому доведеться раз і назавжди відмовитися від домашнього затишку, що, мандруючи по білій пустелі, він не принесе щасгя обраній жінці, прирікаючи її на сповнені гіркот довгі роки очікування, можливо, даремного. Яка жінка на це погодиться? Не всі такі, як Єва».

Він ніжно поглянув на гарне обличчя дружини, освітлене пригасаючим полум'ям каміна.

— Ну то що? Ти підтримав його план? — почув він мелодійний голос, який завжди викликав у нього захоплення.

— Авжеж. Щоправда, цей Амундсен трохи дивакуватий, одержимий пристрастю — це впадає в очі. Та водночас він тримає свою пристрасть в кулаці, все зважує, передбачає.

— Це мені видається таким знайомим! — засміялася Єва.

— А який він милий, мамцю, обіцяв прийти ще колись, щоб порозмовляти зі мною, — втрутилась, як завжди, в розмову дорослих Лів.

Відповідь від директора знаменитої англійської обсерваторії надійшла швидко, але не така, якої сподівався Амундсен. Лист був ввічливий, холодний і відмовний:

«Ми зараз переобтяжені роботою, тому нікого не можемо взяти на практику. До того ж ви не фахівець».

Що робити? Незручно з такою дрібницею знову йти до Нансена.

— Їдь до Гамбурга, в Німецьку морську обсерваторію, — порадив йому один знайомий. — Я дам тобі рекомендаційного листа до професора фон Неймайєра. Він був одним з ініціаторів організації Першого Міжнародного полярного року. Може, він візьме тебе. Це зараз найавторитетніший фахівець у галузі земного магнетизму.

Через кілька днів Амундсен був уже в Гамбурзі. Секретарка професора фон Неймайєра, гарна, елегантна дівчина, побіжно глянувши на нього, завважила, що тримається він скромно і що костюм на ньому хоч і чистий, але вже приношений. «Ще один з тих молодих людей, що тільки марно забирають час у шефа», — подумала вона.

— Професор зараз дуже зайнятий, закінчує нову наукову працю. Боюсь, що він не зможе прийняти вас. Краще скажіть, яка у вас справа, і я передам йому. Ні? Ну, тоді спробуйте завтра.

Наступного дня повторилося те саме.

— Професор щойно вийшов, і сьогодні його вже не буде.

Амундсен дивився на зневажливо відкопилені губи золотоволосої красуні; цього разу вона навіть не удостоїла його поглядом. Адже він знав, що вона каже неправду: за дверима кабінету чулися голоси. Але нічого не міг вдіяти. Та він не поступався. Прийшов на третій день і зітхнув з полегкістю: у приймальні не було нікого. «Зараз або ніколи», — вирішив він і, не довго думаючи, просунув рекомендаційного листа в шпарину під дверима кабінету.

Коли він ще стояв на колінах, двері раптом відчинилися. Сивий літній чоловік із симпатичним, інтелігентим обличчям дуже здивувався, побачивши молодика, що поспішно вставав з підлоги. А за хвилину, прочитавши уважно листа, професор слухав уже відвідувача, який намагався в такий оригінальний спосіб потрапити до нього на прийом.

— Я радий, що ви хочете поглибити свої знання про магнетизм у нашій обсерваторії. Але скажіть мені щиро, капітане, навіщо це вам? Напевне ж, не для того, щоб водити кораблі? Мабуть, ви щось від мене втаїли?

Щирість тону та доброзичливий погляд професора зробили своє, і Амундсен розповів йому все, так само як і Нансенові.

— Дорогий колего! — професор зірвався з крісла. — Так це ж прекрасно! Якщо вам удасться встановити теперішнє положення магнітного полюса і провести серію вимірів, ви зробите неоціненну послугу науці, повторюю, неоціненну, — захоплено говорив він, тиснучи Амундсенові руку. — Від сьогоднішнього дня ви працівник нашої обсерваторії. Вам треба буде ознайомитися з напрямами нашої наукової роботи. Я охоче допомагатиму вам в усьому.

Професор дотримав свого слова. Він оточив незвичайного практиканта винятковою увагою. Руал завжди перший переступав поріг обсерваторії і останній залишав її. Працюючи по-своєму, мало не день і ніч, він за шість місяців грунтовно ознайомився з технікою магнітних вимірів і пізнав таємниці конструкції точних приладів.

Після цього він, за порадою професора Неймайєра, відбув практику в морській обсерваторії у Вільгельмсхафені та в геофізичній обсерваторії в Потсдамі. Тут, як і в Гамбурзі, Руал підшукав собі скромну дешеву кімнату на мансарді. Не багато витрачав він і на їжу: йому вистачало булки, пляшки молока і сосиски з гірчицею. Кожен пфеніг потрібен був на омріяну експедицію. На одному лише не заощаджував — на гасі. Читав доти, доки лампа біля ліжка не гаснула сама або світанок не пагадував йому про новий робочий день. Тепер Руал жадібно читав щоденник Джона Росса[18] і перед ним поставала страшна картина бідувань, яких зазнали англійські мандрівники у пошуках пункту, що зветься магнітним полюсом Землі.

ЯК ДЖЕЙМС РОСС ВІДКРИВ МАГНІТНИЙ ПОЛЮС

— То ви, пане Барроу, не довіряєте мені керівництва цією експедицією? Це ваше останнє слово? — В голосі сивого чоловіка з енергійним довгобразим обличчям відчувався ледве стримуваний гнів.

У просторому кабінеті запала тиша. Джон Барроу, секретар адміралтейства і патріарх англійських географів, безпорадно розвів руками.

— Ви, пане Росс, уже показали, на що здатні, і ми всі цінуємо вас, — здобувсь він нарешті на слово. — Поступімось тепер місцем молодим. Молодь також прагне випробувати свої сили. Це неабиякі люди. Ось хоча б Перрі, Мак-Клюр чи Мак-Клінток[19]. Ми повинні кожному дати якусь можливість проявити себе.

— Молодь, молодь, тільки й чуєш скрізь! Щороку ви споряджаєте експедиції в Арктику. Один за одним висуваються нові й нові, не відомі досі люди. А що ж робити із заслуженими полярниками? Викинути на смітник? Я обійдуся й без вас, пане Барроу, і не проситиму більше адміралтейство доручити мені керівництво експедицією. — Джон Росс почервонів, остаточно втративши самовладання. — Але я все одно попливу в Арктику, не чекаючи вашої ласки. Я відкрию нові обшири, добуду цікаві наукові відомості. Ви ще не раз почуєте про мене. А коли вручатимете мені ордени, я попрошу вас пригадати нашу сьогоднішню розмову. До побачення! — випалив він і швидко вийшов.

— Джоне, чим ти, власне, клопочешся? Чого ждеш від того вашого адміралтейства? Коштів на експедицію? Це просто смішно. Я дам тобі грошей стільки, скільки ти попросиш, — сказав Россу його близький приятель Фелікс Бут, американський король віскі й джину. — Не турбуйся, друже, ти це злякаєш мене, назвавши будь-яку суму. Можеш бути певен, я не матиму на цьому збитків. Навпаки, — зароблю. Це ж чудова реклама. Важко навіть придумати кращу. Мої конкуренти, фабриканти шотландського віскі, луснуть від заздрощів!

Дванадцяти тисяч фунтів стерлінгів золотом цілком вистачило на спорядження великого, міцного корабля з гучною назвою «Вікторі». Дбаючи передусім про рекламу, мільйонер зажадав всупереч бажанню моряків, щоб на судні вперше в історії арктичного плавання було встановлено парову машину. Джон Росс узяв в експедицію свого племінника Джеймса Росса, капітана далекого плавання, який спеціалізувався в галузі земного магнетизму і з дитинства мріяв про полярні мандрівки.

З давніх-давен мореплавці звертали увагу на те, що в міру просування на північ стрілка магнітного компаса дедалі більше відхиляється од напрямку до географічного полюса. Немало мореплавців, що сліпо довіряли компасу, платилися за це аварією корабля, а то й загибеллю усієї команди. Такі відхилення стрілки компаса відзначав ще великий англійський полярник Перрі. Набрався через них біди під час своїх арктичних подорожей і Франклін.

Найвидатніші фахівці світу в клопіткий і дуже складний спосіб обчислили, що магнітний полюс Землі не збігається з географічним і лежить десь між узбережжям Північної Америки та Північним полюсом. Але де саме, як знайти його в білій пустелі? На ці питання і мала дати відповідь експедиція Джона Росса.

Влітку 1829 року корабель «Вікторі» водотоннажністю вісімдесят п'ять тонн, споряджений краще, ніж інші судна що досі вирушали в експедицію, з запасом провіанту на тисячу днів відплив з Англії на пошуки Північно-Західного проходу з Атлантичного у Тихий океан.

Перша в історії арктичних подорожей парова машина, на яку меценат Бут покладав стільки надій, незабаром добре далася взнаки матросам, що прозвали її «пекельною машиною». Коли її стали запускати, почав протікати котел, і, незважаючи на відчайдушні спроби залатати його, струмені води заливали топку. Нарешті машина запрацювала — і знов нещастя: шатун дуже покалічив одного механіка. «Вікторі» повзла із швидкістю лише три вузли[20] за годину, і мандрівка могла дуже затягтися. Хоч-не-хоч треба було повертатися до надійних, випробуваних вітрил. А на парову машину, яку вважали в ті часи чудом техніки, моряки дивилися з неприхованою відразою і презирливо плювали, обходячи її стороною. Під час першої зимівлі вони так довго вмовляли капітапа викинути машину за борт, що він нарешті згодився і її залишили на березі.

«Коли ми, не діставшись ще й до 70° північної широти, опинились у полоні криги, — писав Джон Росс у судновому журналі, — я також із прикрістю подумав про «пекельну машину». Якби не вона, ми припливли б сюди на шість тижнів раніше. Тоді вдалося б вирядити експедицію на материк, а може, й знайти того ж року прохід у Тихий океан».

Перша зимівля минула спокійно, але весна принесла мандрівникам гірке розчарування. Крига не випустила із своїх лещат «Вікторі», перекресливши сміливі плани Джопа Росса. Наступну зимівлю Росе використав для вивчення звичаїв племені ескімосів, що отаборилися довкола судна. Між командою корабля і місцевими жителями, які ніколи ще не бачили білих людей, встановилися приязні стосунки, чому сприяли взаємні послуги. Ескімоси виявили надзвичайну повагу і вдячність капітанові Россу, який доручив корабельному теслі зробити дерев'яний протез для безногого мисливця. «Ніякі скарби світу не справили б на них більшого враження, ніж шматок дерева, що дав можливість мисливцеві повернутися до активною життя», — записав Росс у щоденнику.

Ескімоси охоче постачали англійцям свіже м'ясо оленів, мускусних биків та тюленів, навчали їх арканного полювання. Вони залюбки супроводжували молодого Джеймса в його наукових експедиціях у глиб півострова, ніколи не кидали його у важку хвилину, будували іглу, коли в дорозі їх заставала буря. Вони завжди були в гарному настрої, доброзичливі, послужливі. Після багатьох тривалих, важких походів і сотень клопітких вимірів нарешті було знайдено пункт, де голка інклінатора, прикріплена на горизонтальній осі, стала вертикально. Магнітний полюс було відкрито 28 травпя 1831 року на 70°75’ північної широти і 96°46? західної довготи. На відзнаку свого відкриття Джеймс Росс насипав пагорб, назвавши цю місцевість Землею Короля Вільяма[21].

«Важка праця, втома, небезпека — і ті, що вже минули, і ті, що іще ждали нас, — записав він, ущасливлений, — все одразу було забуто. Я міг тепер вернутися на батьківщину з гордо піднятою головою і більше вже не вирушати ні в які експедиції до кінця свого життя».

Усе, здавалося б, складалось так, як він того бажав. Звільнившись нарешті з крижаного полону, «Вікторі» з напнутими вітрилами випливла із затоки. Радість, одначе, тривала недовго. Море розбушувалося, завирувало, вкрилося піною, змішаною з уламками криги.

Почався шторм, і капітан змушений був пристати до берега. А як тільки вляглась буря — вдарив лютий мороз і море довкола корабля знову скувала крига.

Третя вимушена зимівля біля невідомого пустельного узбережжя, без допомоги доброзичливих друзів ескімосів, без свіжого м'яса не віщувала нічого доброго. Джон Росс передбачливо залишив на чорний день узятий ще на батьківщині запас продовольства. Голодуючи, англійці нетерпеливо лічили дні, але й третє літо не принесло ніяких змін на краще. Біла пастка міцно тримала своїх в'язнів. Вони були зовсім безпорадні. Кожен учасник експедиції розумів, що четверта зима у цих краях прирече їх на повільне вимирання.

— Капітане, залишімо корабель і спробуймо пішки пробитися в глиб материка. Може, зустрінемо ескімосів чи вполюємо якусь дичину, — зажадали матроси.

— Залишити напризволяще «Вікторі»? Нізащо! — не піддавався ні на які вмовляння Росс. Протягом сорока років старий морський вовк командував більш як тридцятьма суднами і жодного з них не покинув. На саму думку про це краялося серце моряка. Але він усе-таки зрозумів, що не має права прирікати команду на певну смерть.

— Вирушаємо! — пролупала нарешті так довго очікувана команда.

Та було вже пізно.

Три човни, вщерть заповнені людьми, попливли у невідому путь. Краще це було, ніж поволі конати на кораблі, чи, може, гірше? Підступні ранні морози, безперервні шторми і завірюхи незабаром змусили полярників висадитися на материк. Почалася четверта, найстрашніша зимівля. У полярників не було захистку, який вони мали на судні, не було харчових припасів, їм довелося зимувати у спорудженій з кам'яних брил хатинці, яку наскрізь продував морозний вітер. Довкола все поринуло у непроглядну пітьму полярної ночі, завивала хуртовина, кидала в обличчя снігом. В шлунку — пусто, в серці — безнадія. Змучені цингою моряки, не витримуючи страждань, мовчки йшли в ніч. Уранці товариші знаходили їхні закоцюблі тіла… Лише ті, що за всяку ціну вирішили вистояти, боролися до останнього, не дозволяючи собі впадати у відчай. Але таких було небагато.

Перший несміливий проблиск на обрії знову пробудив надію. «Спробуємо вибратися звідси», — вирішив Росс. Навіть хворі повилазили із своїх кублищ, гарячково бралися до праці, лаштуючи човни. Тепер вони благословляли свого капітана, який заборонив їм спалити шлюпки, коли вони потерпали від холоду. Страшенно виснажені, в лахмітті й порваному взутті, передчасно посивілі, а декотрі й без зубів після цинги, люди, напружуючи кволі м'язи, ставили вітрила і налягали на весла. Аби лиш якнайдалі відплисти від цих проклятих берегів і дістатися до тих місць, куди навідуються кораблі! «Може, нам пощастить зустріти яке-небудь судно?» — тішили вони себе надією, не сміючи вимовити цього вголос.

Минали тижні, місяці… Наближався кінець літа. Згасала остання надія.

Зненацька якось уранці на одному з човнів хтось закричав:

— Вітрило на горизонті!

Люди схопилися за весла. Надія додавала сили, гребли щодуху. Але даремно. Корабель віддалявся, меншав і щезав з очей. Невже вопи отак трагічно і загинуть, майже досягти мети своєї подорожі? Ні, на обрії показався ще один корабель. Це було велике китобійне судно. І знову зайнялась надія. Мандрівники кричали щодуху, опускали й знову піднімали вітрила, запалювали якесь ганчір'я і безперервно веслували. Нарешті на кораблі помітили розпачливі сигнали і спустили на воду шлюпку, яка незабаром підпливла до потерпілих.

— Ви зазнали корабельної аварії? — запитав шкіпер, співчутливо дивлячись на виснажених, брудних людей, що хиталися від утоми. — З якого корабля?

— З «Вікторі» капітана Джона Росса.

— Що ви плетете? У вас, видно, помутився розум. «Вікторі» пропала безвісти ще чотири роки тому. Старий Росс загинув, з його команди теж ніхто не вцілів.

Що ж могли сказати на це заочно поховані полярники, коли від хвилювання їм стисло горло і відібрало мову?

Один з моряків китобійця якийсь час пильно вдивлявся у спотворене обличчя діда з довгою сивою бородою. Видно було, що саме він начальник потерпілих, хоч досі не зронив жодного слова. Обличчя змінене, постаріле, але напрочуд знайоме. Воно когось нагадувало морякові. Але кого?

— Капітан Росс! — раптом вигукнув він.

Старий заморгав припухлими повіками, по впалих щоках покотилися сльози… Він не соромився їх. Його все-таки впізнали, не забули, не поховали. Варто було дожити до такої хвилини.

— Ну то що, пане Барроу? Як бачите, я свого слова додержав. Північно-Західного проходу, щоправда, не відкрив — це над людські сили, — але нагородити мене і мого племінника вам усе-таки довелося.

— Гадаю, пане Росс, що після злигоднів, яких ви зазнали, вас уже не тягне в мандри?

— Помиляєтесь! Я саме оце обмірковую нову експедицію. Аби тільки не так швидко пролітали літа! Не встигнеш огледітися, як позаду ще один десяток. Та все одно я ще подамся у плавання. І знову ж таки обійдусь без допомоги вашого адміралтейства, дорогий лорде, сам собі дам раду!

Джон Росс ніби передчував, що, коли йому буде вже під вісімдесят, він ще очолить рятувальну експедицію, споряджену на пошуки його друга Джона Франкліна, який пропав десь в Арктиці.

ВОНА БУЛА НАЙКРАЩА, НАЗИВАЛАСЯ «ЙОА»

— Ви погляньте на цю стару лайбу! Де він тільки її роздобув?

— Кажуть, нібито він збирається в якусь полярну експедицію. Але це, мабуть, вигадка.

— В такому кориті можна допливти хіба що до Лофотенських островів. Це кожен зуміє.

— Або ж до Магдалена-Бей, із своєю коханою.

Ось уже кілька днів підряд тут збирався чималий гурт дівчат і хлопців. Зручно розсівшись на колодах, вопи спостерігали, як Амундсен у робочому комбінезоні ретельно оглядає обшивку бортів і днища невеликої старої шхуни, витягнутої на берег.

— А я вам кажу, що ця калоша не доплугапиться й до Шпіцбергену. Набереться води, тільки-но вийде в море.

— Їй-богу, він з глузду з'їхав! Ви тільки подивіться: ліг на спину просто в болото і свердлить кожну дошку. Кумедний тип!

Однощоглова шхуна з невеликою осадкою, водотоннажністю всього сорок сім тонн, мала двадцять два метри завдовжки і шість завширшки. Саме про таку Амундсен і мріяв, таку й шукав. Він вибрав її серед багатьох інших суден, які в Тромсьо, північній столиці Норвегії, показували йому рибалки й мисливці на китів і тюленів. Красою шхуна не відзначалась, але була міцна і недорога. А це також мало неабияке значення. Обманути Амундсена було важко: не одне судно народилося у нього на очах на батьківській верфі.

Шхуна одразу припала йому до вподоби, а коли, зійшовши на палубу, Руал побачив табличку: «Побудована 1872», тобто в рік його народження, він не вагаючись вирішив купити її.

Тридцять років плавання у відкритому морі залишили на шхуні численні сліди її сутичок з штормами і кригою; У багатьох місцях вістря ножа надто легко входило в трухляве дерево, але навіть не досвід, а швидше якийсь моряцький інстинкт безпомилково підказував Руалові, де під шаром свіжої фарби ржавіло не досить ретельно загрунтоване суриком залізо, де під дошками обшивки завелась сирість. Він тепер не раз подумки дякував старому Свепові, який терпляче вчив його, як вирізувати струхлявілі частини дощок і на їхнє місце вставляти нові.

Робота пішла б значно швидше, якби він міг найняти кількох досвідчених теслярів, але це коштувало б чимало грошей, а Руал, наче старий скупердяй, тремтів тепер над кожним ере[22]. Отож йому доводилося мозолитися від рання до пізнього вечора самому з одним тільки помічником. Літніми, ясними, як день, ночами нечисленні перехожі чули на верфі одноманітний стукіт, немов зграя дятлів працьовито обробляла кору дерева. Молодий судновласник і капітан далекого плавання в одній особі стуком молотка нагадував про себе жителям Тромсьо, збуджуючи заразом і їхню цікавість. Його не лякали ні холодний морський бриз, ні обридлива безперестанна мжичка. Руал погано усвідомлював, що діється навколо. Коли пускався добрий дощ, а від Баренцового моря починало тягти холодом, усі, хто міг, тікали з порту до теплих сухих домівок. Тільки Руал нікуди не йшов, уперто працював. Коли б його хто спитав, яка сьогодні була погода, він не міг би з певністю сказати.

— Чи немає у вас яких-небудь хороших ліків од простуди?

— Для вас? — запитав з-за прилавка аптекар.

Крізь скельця окулярів на Руала приязно дивилися бистрі сірі очі.

— Та ні, я ще тримаюся. Це мій помічник учора промок під зливою, тепер чхає й кашляє.

— Я так і подумав одразу, — сказав аптекар. Готуючи мікстуру, він раз по раз з цікавістю позирав на Амундсена. Нарешті не витримав: — Скажіть, капітане, ви справді збираєтесь вирушати на цій шхуні на Далеку Північ? Моє ім'я Фріц Цапфе, аптекар з діда-прадіда. Я знаю тут усіх, і всі знають мене. Якщо у вас виникне якась потреба, охоче допоможу вам.

Розмова одразу перейшла на ділову тему: де належить запастись продовольством, у кого найкраще замовити оснащення, хто найшвидше дістане вітрила. Цапфе знався на всьому.

— Завтра неділя, капітане, прошу вас завітати до нас на обід. Моя дружина буде рада, а я вже багато років захоплююсь полярними експедиціями і не одну з них проводжав із Тромсьо. У мене є чимале зібрання книг про полярні дослідження. Я комплектував аптечку самому Нансену, коли його «Фрам» у дев'яносто третьому році зупинився у нас, прямуючи до Північного полюса. — Аптекар проказав це скоромовкою, ніби боявся, що йому відмовлять.

А копи Амундсен був уже на вулиці, Цапфе кинувся наздоганяти його, здалеку розмахуючи слоїком з якоюсь коричневою маззю.

— Я знаю, ви весь час стоїте у воді. Помастіть оцією маззю чоботи, і вони не пропустять жодної краплі вологи.

Чоловіки потисли один одному руки. Випадкове знайомство переросло в справжню дружбу, що зігрівала Амундсена в його самітному житті.

В неділю у чепурному, обплетеному виткими трояндами одноповерховому будиночку, що напрочуд нагадував Руалові рідний дім, молодий капітан познайомився з фру Цапфе, пишною рум'яною жінкою з веселими очима.

— Мені дуже приємно познайомитися з вами. Мій чоловік стільки розповідав про вас, та й не тільки він. А це моя племінниця Нора. Попереджаю, дуже несмілива й небалакуча.

— Ми, певне, вже зустрічалися з панною Норою.

Руал міцно, по-чоловічому потиснув руку гарній, стрункій дівчині.

— Це ж, мабуть, ви із своїми друзями щодня збираєтесь на колодах поблизу моєї шхуни, правда?

— Ви впізнали мене?

Обличчя дівчини спаленіло рум'янцем до самого білявого волосся, вона ніяково опустила очі.

— Висміюєте мене, глузуєте. Я тільки вдаю, що не чую, — жартівливо докоряв він їй.

— Я — ні, ніколи! — гаряче заперечила дівчина і знову зашарілась, коли він вдячно глянув на неї.

— Де ж у дідька запропастився цей ваш капітан Амундсен? Обнишпорив уже весь порт. Головний редактор голову з мене зніме, якщо я сьогодні по вишлю в нашу газету інтерв'ю з Амундсеном!

Молодик вибігав усе місто, обурювався, благав, але даремно. Звідки ж йому було знати, що Амундсен, почувши про приїзд представника столичної преси, одразу ж сховався у невеличкому складі на верфі? Він відчував органічну неприязнь до преси. Не міг забути, як газети безжально висміювали у свій час Фрітьофа Нансена. Навіть коли жителі Тромсьо запитували про майбутню експедицію, Амундсен відповідав неохоче. А що вже казати про якогось там писаку з Крістіанії! Руал вирішив мовчати як риба і не дати витягнути з себе жодного слова. Але він не врахував настирливості газетярів.

Заповзятливий Олав Рамм — так звали кореспондента, — пронюхавши нарешті, де сховався Амундсен, видряпався по стрімких, мов трап, сходах і заскочив капітана в маленькому, заставленому ящиками приміщенні, з якого неможливо було втекти. Початок розмови відбив би охоту хоч у якого репортера.

— Ваша експедиція, капітане, викликає дедалі більший інтерес. Я хотів би почути щось сенсаційне, — сказав кореспондент, виймаючи олівець і записник.

У відповідь — ні звуку.

— Скільки, ви гадаєте, часу займе у вас дорога до Лос-Анджелеса?

— Куди? Може б, вам схотілося ще, щоб я обігнув обидві Америки — Північну й Південну? Я маю намір пройти через Берінгову протоку в Тихий океан. Усього-на-всього. Досі це ще нікому не вдавалося. П'ятдесят вісім експедицій пробували зробити це протягом останніх трьох століть, і все марно.

— І скільки потрібно вам часу, капітане? Коли ви думаєте повернутись?

— Поняття не маю. Принаймні не скоро.

— Як то? — Олівець кореспондента безпорадно завис у повітрі.

— На таке безглузде запитання я не можу дати відповіді. Ніхто цього не знає. Може, за чотири роки, може, за п'ять, а може, й ніколи. Не знаю, — відрубав Амундсен і знову замовк. «Що йому товкмачити! Люди, позбавлені уяви, не здатні зрозуміти, що саме в цьому й полягає непоборна, ні з чим не зрівнянна принадність експедицій», — подумав він.

Кореспондент знизав плечима.

— Скільки ви берете провіанту?

— Багато. Якнайбільше. І не тільки провіант, ми беремо все — від голки до вил, тисячі й тисячі дрібних, здавалося б, незначних речей, нестача або відсутність яких може спричинитися до катастрофи. Ні про що не можна забувати, — випалив Амундсен.

Так само і з іншими запитаннями. Відповіді були різкі, жодна з них не годилася для першої сторінки «Морген-бладет».

Та кореспондент усе ще не відступався.

— А звідки у вас гроші? Чи вистачить вам їх? — запитав він нарешті.

Питання було влучне, воно торкалося найболючішої проблеми.

— Я зібрав усе, що тільки міг. Всюди звертався, все змушений був брати в кредит, — прохопилося в Руала. І хоч у цих словах вчувалася гіркота, кореспондент відітхнув з полегкістю, закурив і зручніше всівся на стільчику.

— Поговорімо по-дружньому. Пропоную вам розповісти і пояснити мені все щиро, без недомовок, бо, відверто кажучи, я й сам багато чого тут не розумію. Обіцяю написати велику статтю про ваші плани і труднощі. Більше того, сподіваюся, майже впевнений у цьому, що багато наших читачів виявлять бажання допомогти вам. Так бувало вже не раз. Справа ця, бачу, варта підтримки. Зрештою, ви нічим не ризикуєте. Чому б не спробувати? Ви мені зробите послугу, і, хтозна — може, я вам також.

Після розмови, що тривала кілька годин, вони розстались, як давні знайомі.

У глибині душі Амундсен не дуже вірив, що з цього щось вийде, тому його подиву не було меж, коли всього лише через кілька днів після опублікування інтерв'ю три купці, які передплачували газету, пожертвували нa користь експедиції значну суму — тридцять тисяч крон.

«Ніколи не можна піддаватися упередженій думці, — записав у своєму щоденнику зраділий Руал. — А мені ж так хотілося виставити за двері цього настирливого молодика. Допомога надійшла дуже вчасно. Завтра вже працюватимуть кілька теслярів, і робота одразу піде швидше».

— Погляньте-но, який він сьогодні веселий, раз у раз позирає на нас. А очі так і горять. Гарні, треба признатися, — шепталися між собою вбрані у світлі сукні дівчата, Що, мов зграйка чайок, обсіли купу колод.

— Чи не закохався, бува, цей відлюдько?

— Але в кого? Хто його причарував? Інгеборг, Маргарет, Нора чи Беата? Признавайтесь!

Хіба ж могли вони знати, що тієї, про яку Руал тільки й думав, не було серед найвродливіших дівчат Тромсьо! Вона була краща за всіх і звалася «Йоа». Це ім'я Руал виплекав у своїх мріях і власноручно вивів його на кормі й на носі улюбленої шхуни перед тим, як спустити її на воду. Тепер він уже міг бути спокійний за неї: нехай би довбали обшивку хоч сотнями ножів, ніде не натрапили б на трухляву дошку.

За пожертвуванням купців надійшов державний кредит у розмірі сорока тисяч крон на потреби майбутніх наукових досліджень експедиції. Відтоді швидше пішла перебудова внутрішньої частини шхуни. Амундсен і досі пам'ятав тьмяний, вологий кубрик на «Бельжіці». Тому він намагався якнайкраще обладнати невелике приміщення для екіпажу «Йоа». На кормі поставив маленький бензиновий двигун потужністю всього тринадцять з половиною кінських сил. Крім гвинта, двигун за допомогою простих, але хитромудрих передач міг крутити на кораблі все, що тільки могло крутитися.

У майстерні сусідньої верфі Амундсену виготовляли спеціальні цистерни для пального з боками, ретельно припасованими до вигину бортів судна, щоб у трюмі не залишалося жодного сантиметра порожнього місця. За таким же принципом звелів Амундсен виготовляти і деякі дерев'яні ящики для продовольства.

— Пам'ятайте: жодного цвяха, жодного грама заліза, — весь час нагадував він майстрам. — Це не звичайні ящики. В Арктиці ми збудуємо з них магнітну обсерваторію.

Щоденний шлях Руала пролягав тепер від верфі до майстерень, з майстерень на пошту, а звідти знову до верфі. Та як тільки з'являлась вільна часинка, він поспішав до гостинного дому аптекаря. Руал не замислювався над тим, чому вже більше не зустрічає там Нори. Не мав часу думати про це. Досить було й того, що він часто бачив її в порту чи на вулиці. Голова його була забита термінами всіляких поставок, він завжди був заклопотаний і навіть не задумувався над тим, чи так уже випадково їхні шляхи досить часто перехрещуються. Він вважав це цілком природним і вже звик до цієї дівчини, до її ледве вловимої, перелітної усмішки, що вмить осявала її обличчя, тільки-но вона побачить його, до своєрідного жесту, яким вона відкидала з лоба пасмо білявого волосся, до її теплого погляду. Нора нічого не нав'язувала йому, нічого не вимагала від нього і не просила, щоб він більше приділяв їй часу. Здавалося, вона розуміла його без слів. Сама говорила мало, а коли й ставила якесь питання, то вопо неодмінно стосувалося його справ, пов'язаних з «Йоа». Вона, певно, розуміла або відчувала, що це для нього найважливіше. І Руал із запалом розповідав їй про свої мрії, клопоти і турботи. Звіряючи їй свої потаємні думки, він відчував полегкість. Ніхто не вмів так слухати його, як Нора, і він був вдячний їй за це. Іноді, коли вона прибігала до нього, задихана і розпашіла, чи коли, заслухавшись, дивилася на море, Руал думав: «Яка ж вона гарна!» Але йому і в голову не приходило сказати їй про це. Одного разу вона, вгамовуючи тремтіння голосу, наважилась запитати:

— Коли ж ви, капітане, повернетесь до нас?

— Не скоро, — буркнув він неохоче. І, нахмурившись, чекав уже дорікань. «Невже й вона така, як Маргарет?» — майнула в нього думка.

Але Нора не вимовила й слова. Він допитливо подивився на неї, та вона поспішно відвернула голову і перевела розмову на інше. Трохи згодом дівчина непомітпо пробігла поглядом по його обличчю, ніби щось шукала на ньому, ніби чогось сподівалася. Руал мовчав. Вона попрощалась раніше, ніж завжди, і пішла. Руал безпорадно стенув плечима. Він відчував, що мимоволі завдав Норі прикрості. Вона чекала від нього чогось більшого, якогось признання, а він обманув її сподіванку і тепер не знав, як вийти з цього становища.

«Усе це через прокляту заклопотаність, — виправдовувався він сам перед собою. — Треба знайти час і поговорити з Норою серйозно, втаємничити її в свої плани, сказати, що після повернення хотів би просити її руки. А якщо не повернусь, якщо загину? Ні, вона повинна зрозуміти, що перед такою експедицією я не маю права зв'язувати її обіцянкою».

Капітане, цей купець з Хаммерфеста виїжджає. Він погрожує затримати поставки. Я вже цілу годину шукаю вас. Що робити? Тільки ви можете його якось умовити. Ходімте! — потягнув його за руку захеканий помічник.

І так було весь час.

— Норо, не суши ти собі голову цим відлюдком.

— Гадаєш, він думає про тебе? Його ніщо не цікавить, крім тієї лайби. Якби були живі твої батьки; вони б хутко вибили його з твоєї голови. А докори тітки Цапфе ти, мабуть, пускаєш повз вуха? — казали Норі подруги, зауваживши, як дівчина змінилась.

— Який би ти, зрештою, мала вигляд у парі з ним? Подумай тільки: ти висока, струйка, а він? Широкий у плечах, а зростом не дуже-то вдався, — не вгамовувалась Беата.

— Не кожен же мас бути такою тичкою, як твій Нільс, — огризнулася Нора.

— Якби йому захотілося в парку поцілувати тебе в губи, то мусив би хіба що підставити стільчика, — безжально насміхалася інша.

— Дурні ви! Велич людипи не вимірюється сантиметрами! — образилась не на жарт Нора. — А Наполеон? Щось мені підказує, що Руал також незвичайна людина. Він далеко піде, ось побачите!

— Цілком можливо. Але, прямуючи до своєї мети, він, моя люба, пройде мимо, не помітивши тебе, — відрізала найближча Норина подруга Беата, котра не могла подарувати молодому Амундсену, що він взагалі не звертає иа неї уваги.

І бідна Нора замовкла.

ПОКИ КРЕДИТОРИ СПОКІЙНО СПЛЯТЬ ПІД ПУХОВИМИ КОВДРАМИ

Зранку над Крістіанією громадилися важкі хмари. Чорні й грізні, вони опускалися все нижче, немовби хотіли своєю вагою притиснути місто до землі. З півночі заходила злива. Холодні струмені заливали обезлюднілі вулиці, і вода рікою ринула в порт. Невеликий гурт зіщулених під парасолями людей вперто стояв біля трапа, опущеного з заваленої ящиками палуби судна.

Останні поспішні рукостискання, останні приглушеним голосом віддані команди, останній погляд на берег.

Майже безшумно, неначе змовники, моряки віддали швартови. Портовий буксир натягнув канат, і шхуна відійшла від кам'яного молу. Чоловік з непокритою головою, стоячи на кормі, відітхиув з полегкістю.

— Все гаразд, — мовив він притишеним голосом. — Тепер мене вже ніхто не затримає!

Кілька моряків, стріпуючи воду з рибальських плащів, спустилися вниз, під палубу. Біля стерна лишився тільки Амундсен, котрий уважно стежив за ледве помітними вогнями буксира.

«Наче злочинцеві чи злодію доводиться втікати з рідного краю», — відганяв він від себе гірку й настирливу думку.

Руал не шкодував сил, щоб добути необхідні для експедиції кошти, зазнав стільки прикрощів, і в останню хвилину всі його плани мало не пішли шкереберть: знову забракло грошей. Ще раз довелося принизливо жебрати у підприємців, купців та банкірів. Він добре запам'ятав їхні розкішпі просторі кабінети, встелені м'якими килимами, що приглушували кроки. «Одного такого килима цілком вистачило б, щоб покрити нестачу коштів на спорядження експедиції», — думав він тоді із заздрістю. Перед його очима постали ситі, задоволені пики з подвійними підборіддями, товсті губи, що недбало смоктали гаванські сигари, і великі черева, на яких коливалися золоті брелоки. Слова цих можновладців були гіркі, як полин.

— Годі жартувати, дорогий капітане, поговорімо нарешті серйозно. Яка мені з того користь, що якийсь мізерний скелястий острівець Канадського архіпелагу десь на самому краю світу буде названо моїм ім'ям? Що я з цього матиму? Скільки це мені дасть прибутку? Аніскілечки, звичайно. Гроші, які ви так легковажно збираєтесь пустити за вітром, я добуваю тяжкою працею. Повірте, мені прикро це вам пояснювати, але ви, капітане, жадаєте неможливого. Я у вашому віці…

— Це величезна сума. А де ж гарантія, що ви допливете туди? Зрозумійте мене правильно, це не значить, що ми вам не довіряємо. Ми охоче підтримуємо всілякі доброчинні заходи. Кілька разів жертвували гроші на закупку косових хустинок для негрів Занзібару, а також на зошити для місіонерської школи в Новій Гвінеї. Як бачите, ми не скупимося. Але в ділових стосунках — ви, напевне, й самі це добре розумієте — треба бути розсудливим, зважувати всі «за» і «проти». Якщо ми не знатимемо, хто поверне нам викладені гроші…

Були й такі, що, навіть не вислухавши прохання до кінця, ввічливо, посилаючись на зайнятість, а то й зовсім не церемонячись, показували на двері.

Підготовка до експедиції, незважаючи на сувору ощадливість, — закуповували найнеобхідніше, відмовляючись від багатьох потрібних речей, — немов бездонна бочка, поглинала величезні суми. Грошей, які позичили вірний приятель аптекар Цапфе, брати Антоній, Густав і Леон, а також тітка Олава Амундсен, котра, шануючи пам'ять свого брата капітана Єнса, віддала все, що мала, теж не вистачило. В останній момент, прочитавши в газеті якусь статейку, раптом упали в паніку кредитори, на гроші яких закуповувалось продовольство. В статейці запопадливий до сенсацій кореспондент запитував, чи потрібні Норвегії «нові скелети в льодовій пустелі», і при цьому висміював «жалюгідну лайбу «Йоа» та її легковажного капітана, що хоче пройти на ній там, де не змогли пробитися досвідчені полярники на великих, добре оснащених кораблях.

— Даю вам добу на сплачення боргу, — сичав у вуха Амундсена злостивий голос наляканого постачальника. — Двадцять чотири години, і ні хвилини більше! Якщо рахунки не будуть оплачені, всі до останнього ере, я притягну вас до суду і накладу арешт на шхуну.

Амундсен розумів, що навіть сто днів відстрочки не допомогли б йому. Все одно він не спромігся б нашкребти тих нещасних кілька тисяч крон. Невже таки не судилося збутись мрії, яку він плекав стільки років, і його поневіряння п праця протягом багатьох місяців мають піти нанівець тепер, коли все найнеобхідніше було вже на палубі шхуни й шість сміливців згодилися вирушити з ним у безвість? Вихід був, може, й відчайдушний, але єдиний — утекти. Втекти вночі, коли кредитори спокійно хропітимуть під пуховими ковдрами.

Амундсена зігрівала думка про те, що серед кількох утаємничених людей, які зараз проводжали його, були Фрітьоф і Єва. Це її біла хустинка, що маяла під зливою, була останнім привітом з крадькома покинутої Крістіанії.

Лише через кілька років Амундсен довідався, що кредитори в ту ніч, так само як і в наступні, спали спокійно й не дуже бентежилися раптовим зникненням шхуни «Йоа». Щоб уберегти свого молодого приятеля від неприємностей, Нансен поручився за Амундсена, нічого йому про це не кажучи.

Було ще дуже рано, коли «Йоа» зупинилася на рейді. З казематів фортеці Хортен екіпаж за допомогою солдатів переніс на судно двісті кілограмів піроксиліну, який міг знадобитися в боротьбі з кригою. Сонце вже стояло високо на безхмарному небі, коли з буксира пролунала сирена: шхуну виведено у відкрите море. Грубий, важкий канат плюснув у воду. Обірвався останній зв'язок з батьківщиною…

Відчепившись від буксира, «Йоа», розпростерши вітрила, попливла у відкрите море, наче самотня чайка. Руал ще раз подивився назад. Далеко на обрії мріли ледве помітні обриси острівців Хвалер, звідки походив рід Амундсенів. Усе далі відступав берег, ось він уже перетворився на синю смужку, яка поступово зникала, ніби її поглинало море.

Якийсь час капітан уважно вслухався в одноманітне гудіння двигупа, неначе лікар у ритм серця пацієнта. Розмірений, чистий звук заспокоював.

«Як добре! — записав Амундсен у щоденнику подорожі. — Ніяких переживань. Немає ні настирливих кредиторів, ні нудних причеп з їхніми дурними віщуваннями, глузом і підозрами. Ми самі на шхуні! Семеро веселих, щасливих людей. Пливемо в незнані краї, але сповнені надії і віри. Світ, який так довго здавався мені похмурим і непривітним, тільки тепер заграв переді мною усіма барвами, постав в усій своїй свіжості й чарівності!»

— Лід, перед нами лід! — розлігся якось крик вахтового з марса, і цей вигук викликав у команди таке піднесення, яке охоплює мореплавців, коли вони після багатомісячного поневіряння в океані раптом чують: «Земля на горизонті!»

Мовчки дивився Руал на голубуватий, помережаний темними лініями купол льодовика Гренландії, що яскрів удалині.

— Чудовий з тебе навігатор, Готфреде, — поплескав він по плечу свого помічника-штурмана. — Точніше вивести нас до мети, мабуть, ніхто не зміг би.

— А я, а ми? — нагадали про себе обидва стернові: кремезний Антоній Лунд і не менш показний Хельмер Хансен. — Адже ми разом щодня вимірювали висоту сонця опівдні…

Їхні слова заглушив гавкіт собак.

— Чуєш? Мої підопічні теж домагаються визнання! — голосно засміявся Петер Ріствед, вишмаруваний аж до очей, як і належить першому механікові. — Клянусь бородою пророка: коли Антоній і Хельмер витріщалися на сонце чи зірки й записували показання секстантів, то раз у раз зиркали на моїх собак, примічаючи, в який бік ті повертають свої писки. Вони нюхом, без усяких приладів, давно вже почули, де їхня батьківщина.

— Петер правду каже, я й сам не раз спостерігав таке, — низьким басом вторував своєму шефові другий механік Юлл Віїк.

На «Йоа» панував гарний настрій. Тут не було строгого поділу екіпажу на палубний і машинний, на офіцерів і матросів; усі, хто міг, охоче бралися до будь-якої роботи. «У нас кожен — капітан, і всі — учасники експедиції», — любив повторювати Амундсен, гордий з того, що дисципліна на судні поставала із взаємної поваги й довір'я.

Відтоді як «Йоа» ввійшла у Гренландське море, Хенрік Ліндстрьом, єдиний член експедиції, що побував уже тут із Свердрупом на «Фрамі», став дуже поважний. Він запишався більше, ніж то пасувало коку полярної експедиції. Тільки-но мандрівники причалили в Годхавні, щоб узяти на борт собак, сани, каяки і двадцять бочок пального, Ліндстрьом одразу ж зав'язав розмову з ескімосами і потім приніс на судно цілу купу свіжих лососів.

— Скільки ти заплатив за них? — занепокоївся Амундсен, побоюючись надмірного марнотратства.

— Небагато, я поторгувався. Вони хотіли за одного лосося три, а я дав їм по дві.

— Крони? — жахнувся керівник.

— Та ні. По дві солодких булки, що нам пожертвувала перед від'їздом кондитерська Йоргенсена. Вони трохи черстві, але ескімоси саме такі полюбляють, я добре пам'ятаю. Приготую вам обід — пальчики оближете, ось побачите!

Ну, й зух же ти! А те, що ти вмієш розмовляти по-ескімоському, — добре. Це ще нам знадобиться, — зрадів Амундсен.

^{«Йоа» (норв. Gjoa) у відкритому морі}

Попутний вітер напинав вітрила, безугавно туркотів двигунець, але безтурботний настрій перших тижнів незабаром зник. Відпливши від Годхавна, шхуна мало не розбилася, зненацька наскочивши на пласку скелю, яку було неправильно нанесено на карту. Здалеку полярникам видалося, що то хребет кита. Зате море Баффіпа й затока Мелвілла, що вже багато віків мали недобру славу серед мореплавців, зустріли мандрівників приємною несподіванкою: їхні води були спокійні, мов гладінь озера, і вільні від криги. Проте Амундсен не дуже довіряв оманливій безпеці: дуже вже багато поганого начитався він у дитинстві про ці обшири. «Треба якнайшвидше проскочити далі, ця тиша не може тривати довго!» — подумав він і, на подив усьому екіпажеві, подав команду:

— Підняти всі вітрила! Запустити двигун! Повний вперед! Тримати курс на мис Йорк!

Незабаром усі пересвідчилися, що недарма він не довіряв цим зрадливим водам. Море раптом завирувало й побіліло від піни та уламків криги, що бурхливо затанцювали на хвилях.

Сім днів і сім ночей тривала відчайдушна боротьба судна з кригою і ще страшнішою за кригу сивою пеленою туману. На восьмий день вітер нарешті вщух, і небо заясніло чистою блакиттю.

Невдовзі мандрівники дісталися до затоки Далрімпл-Рок, де шотландські китобої мали залишити, як обіцяли Амундсену, провіант і пальне для експедиції. Чи не підвели? Треба було неодмінно поповнити запаси. Невдовзі Амундсен з радістю привітав на палубі шхуни кількох ескімосів, які випливли каяками назустріч судну.

— Ліндстрьом, запитай, чи залишили щось для нас шотландці.

— Не втну!

— Не викручуйся, ти ж розмовляєш по-ескімоському, я сам чув.

— Я говорив до них по-норвезькому, а вони до мене по-своєму, і ми якось порозумілися. Але там ішлось про лосося, а тут…

— Розмовляй з ними хоч на мигах, та скоріше, — нетерпеливився керівник експедиції.

Шотландці не підвели. Величезні ящики, — по сто вісімдесят кілограмів кожен — акуратно складені на березі, чекали мандрівників. Усе ескімоське поселення поспішило на допомогу норвежцям — мисливці, жінки, старі й діти. Там, де європеєць чортихався б, ойкав і нарікав, ескімоси працювали швидко і вправно, безтурботно сміючись і жартуючи. Прийнявши на борт великий вантаж, шхуна глибоко осіла у воді й тепер швидше скидалася на незграбний віз, навантажений меблями, ніж на судно, що мало пливти грізним, незвіданим шляхом.

Після кількох днів важкого плавання Амундсен не без побоювання скерував «Йоа» у знамениту Ланкастерську протоку, де загинула експедиція Франкліна. Довкола, скільки сягало око, хвилі вергали величезні крижані брили. Тут, на цих пустельних обширах, близько шістдесяти років тому востаннє в житті зимував герой дитячих мрій Руала безстрашний і легковажний Джон Франклін, трагедія експедиції якого заповнила багато сторінок історії освоєння Далекої Півпочі. Чи міг Амундсен в ті далекі роки, коли ще тільки мріяв про полярні подорожі, сподіватися, що колись на власні очі побачить ці зловорожі береги і сам опиниться у водах, які поглинули вже стільки жертв? Острів Бічі — кладовище людей і кораблів — був похмурий і пустельний. «…Здається, що над ним ще й сьогодні витає смерть», — записав Амундсен. На нього наринули спогади про безсонні ночі, коли він один за одним поглинав щоденники англійських полярників.

ЙОГО ГОЛОС ЛУНАВ, МОВ НАБАТ

— Чи не пора б уже подумати й про відпочинок? — не без заздрощів питав Франкліна секретар адміралтейства Джон Барроу, його близький друг і ровесник.

— Відпочину в могилі. Та й не такий я вже старий, не перебільшуй, мені всього лише…

— Шістдесят, — зітхнувши, підказав йому Барроу.

— Звідки? Тільки п'ятдесят дев'ять, не прибавляй! — обурився сивий моряк.

Не зважаючи на важкі випробувапня, які йому довелося пережити, він так само був сповнений віри у свої сили, як і під час своїх знаменитих експедицій до Північної Америки, у басейн Мідної ріки, де він двічі мало не загинув. Сім останніх спокійно прожитих у Тасманії років, коли він був губернатором, не пригасили в ньому туги за полярними морями. Він знав їх, як ніхто. До нього не раз поверталися уві сні незабутні образи величних айсбергів, що грізно сунули назустріч кораблю.

Тріумф, з яким Англія зустріла кораблі «Еребус» і «Террор»[23], що повернулися від берегів Шостого континенту, пробудив у Франкліна приспані мрії.

— Хіба ж блискучі досягнення, які здобула Англія в Антарктиці, не повинні заохотити її спорядити полярні експедиції на протилежний край Землі, в Арктику? — запитував Франклін усіх в адміралтействі. — Таємничий Північно-Західний прохід і досі ще не підкорено. То чому б нам не спробувати добути й там пальму першості? Хто в світі краще за мене знає північне узбережжя Америки і лабіринт острівців Канадського архіпелагу? Так чому ж наше адміралтейство зволікає?

Після довгих суперечок цей штаб учених і адміралів вирішив послати експедицію на пошуки проходу з Атлантичного океану в Тихий, доручивши керувати нею Джону Франкліну.

Коли розійшлася чутка про це, в адміралтейство валом повалили найдосвідченіші моряки. Ті, хто колись уже служив під началом Джона Франкліна, обожнювали свого колишнього командира і безмежно довіряли йому.

Старий полярник не тямив себе від радості.

— Відмова, напевне, вбила б його на місці, — казала самовіддана леді Франклін, яка змирилась уже з гіркою долею дружини полярника.

— Він помолодшав років на десять, — не без заздрощів зауважували його приятелі і друзі.

А заздрити й справді було чому! Рідко коли експедиції так ретельно готувалися і так щедро забезпечувалися всім необхідним. У розпорядженні Франкліна був цвіт англійського морського флоту — сто тридцять чотири добірні офіцери й матроси, сповнені ентузіазму і свідомі своєї почесної місії. Запас різноманітних продуктів був розрахований на чотири роки. Фарфорові сервізи, срібні столові прибори, кришталеві келихи, замість звичайних олов'яних, доповнювали багате спорядження цієї привілейованої, пишної експедиції.

— Ми хочемо з комфортом, безтурботпо провести час і повернутися додому як переможці, — хвалився усім Франклін.

Інструкція адміралтейства щодо маршруту була лаконічна: через море Баффіна і Ланкастерську протоку, мимо острова Мелвілл, уздовж узбережжя Аляски до Берінгової протоки і далі в Тихий океан. Повернення на батьківщину — через Гавайські острови.

В середині травня 1845 року кораблі «Еребус» і «Террор» відпливли з Англії.

— Не турбуйтесь про нас! Якщо навіть доведеться зазимувати там кілька років, нічого лихого з нами не станеться, — запевняв, вірячи у свою щасливу зірку, Джон Франклін екіпажі всіх кораблів, що зустрічалися йому на морі Баффіна. — Продовольства у нас досить. Вистачить і на п'ять років.

Минув рік. Леді Франклін спокійно чекала повернення експедиції. Вона знала, що раніше як через два роки нема чого сподіватися вістей від чоловіка.

Спливали місяць за місяцем, і ось їх минуло вже аж п'ятдесят чотири. Пам'ятаючи, яку долю уготувала Арктика його експедиції на кораблі «Вікторі», капітан Джон Росс забив тривогу, звернувшись в адміралтейство.

— Треба поспішати на домомогу Франкліну. Вам тут добре, сидите собі зручно за столиками і навіть не уявляєте, як можуть потерпати зараз люди там, серед льодів. А я знаю, відчув на власній шкурі, ледве сам живий вийшов звідти і вимагаю, щоб…

Спершу його слухали неохоче. Це знову клопоти, кошти… Та хто ж, зрештою, краще дасть собі раду в тій арктичній пустелі, як не Джон Франклін? Адже він знає її, як свою кишеню. Та й куди споряджати рятувальну експедицію? Тільки тепер спохватилися, що в метушні, гарячково споряджаючи експедицію, ніхто не подумав про найважливіше: про те, щоб визначити пункти, де Франклін залишав би подорожні записи, в яких повідомляв, куди він вирушає далі, яким шляхом. А якщо «Еребус» і «Террор» застрягли де-небудь у льодах і екіпажі змушені були вийти на берег — де їх шукати?

Фахівці довгі години просиджували у спеціально створеному штабі адміралтейства над стосами карт і паперів. Радилися, сперечалися, крутили на всі боки величезний глобус, шелестіли цупкими сторінками атласів, памічали найвірогідпіші з їхнього погляду маршрути, прикидали, скільки потрібно буде коштів. І щоразу хапалися за голову й безпорадно розводили руками.

А час квапив. Джон Росс не відступав.

— Якщо у вас немає керівника, я очолю рятувальну експедицію! — гарячково наполягав він, забуваючи про свої сімдесят вісім років.

Він оббивав пороги різних установ, апелював до совісті лордів і адміралів, виступав із пристрасними статтями в пресі — і таки домігся свого. Громадськість приєдналася до цього голосу, що лунав, мов набат.

Прагнучи якнайшвидше допомогти Франкліну, його друг Джон Барроу вдався нарешті до найдійовішого засобу. В старанно підготовленій промові він звернув увагу адміралтейства на величезну користь, яку може мати Англія, спорядивши рятувальну експедицію: цілком можливо, що їй пощастить здійснити те, чого сподівалися від Франкліна, — підкорити Північно-Західний прохід. Подорож у далекі незвідані краї, безумовно, буде багата на наукові відкриття. До того ж полярні моря — це чудова школа мужності. Важкі умови праці, необхідність боротися проти небезпечних перешкод виховують добрих моряків, а саме такі й потрібні британському флоту.

Промова Барроу знайшла нарешті відгук в адміралтействі. Одна за одною в Арктику почали вирушати рятувальні експедиції. Вони залишали по дорозі склади продовольства і позначали свій маршрут яскравими написами. Але все було марне. Зусилля експедиції під керівництвом Росса також не мали успіху. Даремно він велів ловити живцем у капкани сотні песців і надівати їм металеві ошийники з вигравіруваними на них вказівками для потерпілих полярників. Даремно запускав тисячі аеростатів, котрі лопалися вгорі, розсипаючи по сніговій пустелі листівки для учасників експедиції Франкліна. Рання зима заставила Росса повернутися ні з чим, і він, згнітивши серце, змушений був визнати свою поразку.

Правда, Франклін самовневпеио заявив, що вони витримають п'ять років, та чи не було це тільки пустопорожнє похваляння? Чи не занадто він покладався на власний досвід? А що, як йому вдалося пробитись до Північного полюса і він чекає там допомоги? Стривожена трагедією в білій пустелі, громадськість Англії так наполегливо вимагала почати нову рятувальну кампанію, що в 1849 році адміралтейство визначило величезну на ті часи премію в розмірі двадцяти тисяч фунтів стерлінгів тому, хто знайде полярників. Леді Франклін, розпродавши усе своє майно, купила судно і призначила від себе другу премію.

Пригашений невдачами ентузіазм знову розгорівся. Протягом одного лише 1850 року ціла флотилія — шістнадцять експедицій — вирушила у Північний Льодовитий океан. Дванадцять кораблів узяли курс на захід, йдучи слідами Франкліна, інші пливли йому назустріч з Тихого океану через Берінгову протоку. Ніхто вже не тішив себе надією знайти учасників експедиції живими. Шукали швидше причину трагедії, що сталася серед льодів. Але і її нелегко було розгадати: надто мало слідів залишала експедиція Франкліна. В одному місці було знайдено рештки розтрощеного кригою корабля «Террор», в іншому — трупи кількох людей під снігом. На острові Бічі капітан китобійного судна виявив сліди зимового табору: залишки намету і три могили. Але й тут ніде не було жодного папірця, жодного запису. Лише через кілька років на острові Принца Уельського моряки натрапили на пагорб із каміння, зцементованого льодом. Під ним було знайдено невеличку скриньку. Обережно, немов святиню, вони дістали з неї аркуш гербового паперу із штампом адміралтейства. Внизу стояв підпис: «Джон Франклін, травень, рік 1847». Це був перший письмовий документ експедиції, який пролежав під кригою десять років. Здавленим від хвилювання голосом офіцер прочитав:

Нижче на пожовклому аркуші іншою рукою було написано:

А ще через рік іншим почерком хтось дописав:

Ескімоси з канадського побережжя, яких розпитували учасники рятувальної експедиції, пригадували групу з кількох десятків білих людей. Вони були виснажені, ледве брели по снігу, вибиваючись з останніх сил. Через деякий час рятувальна експедиція почала натрапляти на замерзлі трупи. Коли ескімосів запитали, чому вони не допомогли подорожнім, ті лише знизували плечима.

— Хіба ж можна було прогодувати стільки людей? — відповіли вопи. — Кожен полює тільки для себе і своєї сім'ї. Та й потім їх все одно не можна було врятувати: у вічі їм уже заглядала смерть.

Що ж змусило Франкліна з частиною екіпажу покинути кораблі й піти пішки по кризі? Сліди свідчили про те, що полярники несли надто важкий багаж, частипу якого їм довелося залишити в дорозі. Вони забрали з собою все: біля деяких скелетів, наче на посміховисько, лежало щось із срібних столових приборів. А тим часом, вирушаючи в Арктику, де ніхто не певен у завтрашньому дні, вони мали б запастися передусім продовольством. Частина консервних банок, як виявилося, була наповнена не м'ясом, а гравієм. Що це було: помилка, свідомий злочин, який межував з убивством, чи просто шахрайство постачальника? А може, англійці стали жертвою якоїсь епідемії і панічно тікали від неї? Ясно було, що до смерті багатьох з них спричинився не голод, бо коло декотрих трупів рятувальна експедиція знаходила харчі й тютюн, а біля інших — зброю і патрони. Чому ж вони не полювали? Чому йшли не разом, а нарізно? Чи, може, перед лицем смертельної небезпеки їх роз'єднали чвари і розбрат? На ці питання час не дав відповіді. Це ще одна біля пляма Арктики.

ЛЕГШЕ, МАБУТЬ, ПРОЛІЗТИ КРІЗЬ ВУШКО ГОЛКИ

«Просуваючись цілий день протокою Барроу, я намагався зберігати спокій, — писав Амундсен, — хоча в глибині душі нуртував страх. Нескінченними пасмами випливали нам назустріч величезні, мов острови, айсберги. А може, то я просто забагато начитався про них поганого?»

Одначе побоювання Амундсена, виявилося, були марні. Незабаром айсберги, що заступали шлях, зникли. Крига в одних місцях була поламана, а в інших покрита плетивом широких розводь, де шхуна могла легко пропливти. «Йоа» входила тепер у води, в яких за всю історію освоєння Арктики не побувало жодне судно, яких не бачила ще жодна людина. Через те, що близько був магнітний полюс, компас вийшов з ладу, і тому Амундсену довелося орієнтуватися по сонцю й зірках, як вікінгам у прадавні часи. Тільки-но вщухав вітер і опадали вітрила, машиніст Віїк запускав двигун, і той починав працьовито диркотіти, ніби всупереч тим, хто насміхався над ним у Тромсьо. Іноді він глухнув або чмихав — тоді на допомогу йому спішили механіки, і Амундсен знову з радістю вслухався у рівномірне гудіння невтомного трудівника.

Сильний раптовий струс миттю поставив усіх на ноги. Кіль зіткнувся із скелею. Пронизливо заскавучали собаки. Вони заводили неначе перед погибеллю. «Йоа» сіла на мілину. Амундсен, роздягнутий, вискочив на палубу. Він саме збирався лягти спати, зробивши запис у щоденнику.

— Підняти вітрила! Запустити двигун!

Дужий подмух вітру напнув вітрила, мов шкуру на бубоні, рвонув шхуну раз, друге. Тяжко загуркотіли ящики, могутня гриваста хвиля перекотилася через палубу від носа до корми, і звільнена з пастки «Йоа» легко, мов птах, спливла на глибочінь.

«…Я сто разів був правий. Великий корабель нізащо не пройшов би тут. Нас урятувала тільки мала осадка судна», — записав Амундсен у судновому журналі.

Не встиг він іще оговтатися після щойно пережитої небезпеки, як раптом розлігся крик:

— Пожар! Горимо!

З відкритого люка машинного відділу клубками валив дим і високо вгору здіймалися пурпурові язики полум'я.

— Вогнегасники! Воду! — гукнув капітан і завмер від жаху, побачивши, що Ріствед кинувся прямо в огонь.

За хвилину, чорний і обсмалений, він уже тягнув непритомного Віїка. Сильним струменем води Амундсен загасив тліючу на них одежу.

— Задраїти люк! Залити машинне відділення! — командував він.

Хтось уже ніс брезент, хтось накинув його на люк, з якого вихоплювалося полум'я, і зверху привалив ящиком, щоб закрити доступ повітря. Інші кинулися до помпи. Вгору, вниз, вгору, вниз — мов автомати, згинались і розгиналися люди, не зводячи очей з потужного струменя води.

«Цистерни з бензином, нагрівшись, можуть у будь-яку мить вибухнути й перетворити судно на вогненний вулкан… І тоді — кінець!» — промайнула в Амундсена розпачлива думка. Але що він міг вдіяти?

Брезент на люку перестав нарешті диміти, однак люди, важко хапаючи повітря, не відходили від помпи. Машинне відділення наповнювалось водою. Наступного ранку Амундсен одразу зрозумів, кому він і весь екіпаж мають завдячувати життям.

За кілька годин до пожежі машиніст Віїк доповів, що одна з п'ятсотлітрових бензинових цистерн протікає.

— Перекачай пальне в іншу, — кинув Амундсен і знову взявся до своїх обчислювань.

Працьовитий, сумлінний Віїк, котрий відзначався тим, що ніколи ніякої роботи не відкладав «на потім», одразу ж виконав розпорядження. Під час пожежі кран зіпсованої цистерни відпав. Якби вона не була випорожнена, то п'ятсот літрів пального витекло б на підлогу машинного відділення, і «Йоа» спалахнула б, мов смолоскип.

«Я підібрав собі чудових товаришів, гріх щось погане сказати про них. З такими можна спокійно дивитись у майбутнє», — записав Амундсен.

Але спокою на «Йоа» не було. Перевантажена, глибоко занурена у воду, шхуна раз по раз черкалась об скелясті мілини. Якось уранці, підштовхувана потужним західним бризом, вона мчала на всіх парусах. Амундсен стояв біля стерна і пильно вдивлявся у ледь розколисане море, що, здавалося, було спокійне, мов озеро. Зненацька він відчув, що корпус судна злегенька затремтів.

— А хай тобі всячина! Знову кіль зачепився за скелю. — Тільки-но він пробурмотів це, як тут же похитнувся і щосили вперся ногами в дошки палуби, ледве утримуючи рівновагу.

«Йоа» шарпнулась уперед, Амундсен рвучко перевів стерно до самого борту, щоб якнайдалі обійти небезпечне місце. Та було вже пізно. Новий могутній струс — і шхуна, задрижавши всім корпусом, від топів щогл до кіля, завмерла. Усі, хто ще спокійно спав, позлітали з койок додолу. Ошелешені, вони миттю вискочили на палубу. Амундсен уже був високо на марсі. Майже під самою поверхнею води він побачив брунатно-чорні горбисті пасма рифів. Неначе жадібні щупальця велетенського спрута, простяглися вони в усі боки, хижо вишкіривши свої гострі, мов ікла, шпичаки, і шипіли, плюючись згустками піни.

Повернути назад? Але дороги назад уже не було. Єдиний порятунок — пливти вперед. Тільки як зійти з рифа?

— Пемікан для собак — за борт! — крикнув Амундсен.

Наказ миттю було викопано. Полярники знали свого керівника і розуміли, що його на перший погляд шалені ухвали завжди продумані.

Двадцять п'ять важких ящиків шубовснуло у воду, і над ними зімкнулися хвилі. Море прийняло жертву, але шхуна навіть не здригнулася — вона так само міцно сиділа на скелі, як добрий вершник у сідлі. Залишалося тільки чекати.

Надвечір почався відплив, море заспокоїлося. Рівень води впав на півметра, високо оголивши борти. Амундсен не сходив з палуби. Опівночі дужий східний бриз нагнав хмар. Море розбурхалося знову. Кіль щораз дужче бився об скелі, ніби чиясь рука несамовито струшувала судно, граючись ним, як кіт з мишею.

— Закинути якір якнайдалі вперед!

— Підготувати вітрила!

— Тримати напоготові двигун!

З важких хмар, що низько нависли над морем, ринув дощ. Порив штормового вітру шарпнув снасті. Через усю палубу одна за одною перекочувалися хвилі, обдаючи піною людей і собак.

— Підняти вітрила! Запустити двигун. Повний вперед! Крутити лебідку, підтягтись до якоря! — намагався перекричати завивання вітру Амундсен.

Сповзаючи з однієї скелі і осідаючи на другій, важко перевалюючись з боку на бік і здригаючись, мов хворий кит, «Йоа» посувалася вперед. Білогриві хвилі весь час заливали судно, що раз у раз підскакувало, вдаряючись усією своєю вагою об підводні загороди, мов сани по заледенілих застругах. На поверхню розбурханого моря спливли дошки фальшкіля. Невже настали останні хвилини?

— Приготувати шлюпки! Повантажити продовольство, зброю, спальні мішки!

— Капітане, спробуймо ще зменшити вагу судна! — не хотів поступатися штурман.

Його слова вплинули на Амундсена, як удар батога. Зменшити вагу судна? Викинути продовольство? Але ж тоді певна смерть… І все-таки вагався недовго — лише якусь мить.

— Всі ящики у воду! — скомандував він хриплим голосом.

Кожен двохсоткілограмовий ящик піднімали вдвох і легко, мов снопи сіна, кидали за борт. Новий струс, від якого, здавалося, захитався весь світ, ще один і ще. Могутня хвиля вишарпнула з пастки шхуну, і «Йоа» вільно випливла на глибочінь. Не встиг Амундсен відітхпути, як почув розпачливий вигук Хансена:

— Стерно не діє!

Поки Руал добіг до корми, ще один удар струсонув шхуну.

— Діє! Допомогло! — загорлав Хансен.

«Я не вірю в чудеса, ніколи в них не вірив, — розповідав пізніше Амундсен, — але те, що сталося, можна назвати тільки чудом. Серед лабіринту мілин, підводних рифів, у шторм та ще й без стерна ми, безумовно, були б приречені. Коли стерно зачепилося за скелю, його штирі вискочили з петель і, видно, затрималися на самих краєчках, а коли в корму вдарила велетенська хвиля, ковзнули на місце. Досить було їм зсунутися на кілька міліметрів далі, і наше стерно опинилося б на дні. А ми…»

Шторм поволі вщухав.

— Капітапе, а може б, ми оце кинули якір і трохи відпочили? — запропонував несміливо Ліндстрьом. — Я зараз нашвидкуруч приготую вам чого-небудь гаряченького.

— Ти маєш слушність, ми таки заслужили на невеличкий відпочинок, — погодився Руал і розпорядився: — Кинути два якорі, обережність ніколи не завадить!

А за кілька хвилин — знову тривога.

— Повернувся вітер! Нас відносить до берега! — закричав вахтовий.

— Вправо на борт! Усім стати на свої місця! — скомандував Амундсен.

На морі розшалівся ураганний вітер. Загрозливо потріскували натягнуті, мов струни, якірні канати. За кожним ударом хвилі «Йоа» поривно лягала на борт. Ніхто не міг утриматися на ногах. Моряки пересувалися навкарачки, переповзали, чіпляючись за релінги. Палубою з шумом прокочувалися цілі ріки води. І знову пролунала команда:

— Приготувати шлюпки!

Це був відчайдушний крок. Прибережні скелі, об які, пінячись, розбивалися хвилі прибою, були вкриті льодом — отож нічого сподіватися, що висадка на берег буде легка, а захисток на ньому надійний. Лише безвідмовний двигунець невтомно працював на повну потужність, і його одноманітне туркотіння серед гулу бурі заспокоювало, додавало певності.

П'ять днів і п'ять ночей провели норвежці в тривожному очікуванні, не знаючи, що принесе їм наступна мить. Нарешті шторм улігся, визирнуло сонце, і спокійне море засяяло в його проміпні.

— Чи не пора нам, капітане, подумати про місце для зимівлі? — несміливо запитав штурман Хансен, коли через кілька днів «Йоа» вже пливла вздовж скелястих берегів острова Принца Уельського.

— Почекай іще трохи. Я хотів би отаборитися якнайближче до магнітного полюса. А тим часом наглядай яку-небудь спокійну бухту.

^{Карта арктичних експедицій Амундсена}

ТАКИХ СЛІВ НЕ МОЖНА БУЛО ПОЧУТИ В «БУХТІ ЙОА»

«Йоа» вмерзла в кригу невеличкої затоки біля південного берега острова Принца Уельського і стояла, занесена по саму палубу пухким снігом, немов ведмідь у барлогу. Це було близько ста кілометрів від місця, де сімдесят років тому Росс зробив своє відкриття.

Норвежці доклали немало праці й винахідливості, щоб якнайзручніше влаштуватися на зиму. Подвійні шибки в ілюмінаторах і гасові грубки в каютах підтримували зносну температуру навіть при ощадливому витрачанні пального, як того вимагав обачний керівник експедиції.

Найтепліше було в трюмі, де господарював Ліндстрьом. Камбуз, що одночасно правив і за кают-компанію, де збирався увесь екіпаж, з раннього ранку приваблював смаковитим запахом свіжого хліба.

Одноманітні зимові дні, схожі один на одного, як дві краплі води, минали швидше, ніж передбачали полярники. На безділля ніхто не міг поскаржитися. Амундсен надто добре ще пам'ятав моторошну полярну ніч, проведену на «Бельжіці», і знав, до чого призводить неробство. Тому з самого початку зимівлі всім довелося по-справжньому взятися до роботи.

Науковою метою експедиції було дослідження магнітного поля Землі, тому Руал Амундсен найбільше уваги приділив магнітній обсерваторії, спорудженій з порожніх ящиків з-під продовольства, збитих ще в Норвегії мідними цвяхами. Тут, на острові Принца Уельського, Амундсен за допомогою компаса ще раз ретельно перевірив, чи немає в них хоча б грама заліза, що могло б зашкодити точності приладів. Ящики він звелів наповнити піском, дах з дощок оббити брезентом, а стіни зсередини і зовні — кількома шарами толю. Магнітна обсерваторія була тепла й суха, до того ж її обвели досить глибоким рівчаком, щоб уберегти цінні прилади від літньої розталі.

Кожного дня опівдні невтомний Віїк, борсаючись часом по пояс, а то й по самі плечі в снігу, добувався до обсерваторії, щоб замінити світочутливий папір на барабані самописця і, одразу ж проявивши його, перевірити, чи всі прилади працюють справно. Раз на місяць укупі з Амундсеном він провадив в окремому будиночку, спорудженому з брил снігу на зразок ескімоського іглу, абсолютні виміри магнітного поля Землі.

Ріствед регулярно, тричі на добу, провадив метеорологічні спостереження. Готфред, астроном експедиції, тільки-но прояснювалося небо, кидав усе і щодуху біг до теодоліта. Під час роботи, що тривала багато годин, його захищала від морозу й вітру тільки загорожа із снігових брил.

— Антонію, оскільки наше стерно довгі місяці стоятиме без діла, я призначаю тебе начальником протипожежної охорони. В будь-який час доби ми повинні мати достатню кількість води, щоб загасити пожежу, — заявив Амундсен стерничому.

— Води? — здивувався Антоиій. — Та де ж її взяти?

— Вирубай ополонку й пильнуй, щоб вона ніколи, запам'ятай, ніколи не замерзала. Це дуже просто.

Лунд почухав потилицю і, промимривши собі під ніс: «Для нашого капітана все дуже просто!» — знехотя побрів пробивати ополонку. Кожного ранку він старанно розгрібав кучугуру снігу над ополонкою, а потім вирубав у ній лід, що намерзав за піч. «Криничка» ставала дедалі глибша, а коли весною товща снігового покриву досягла чотирьох метрів, Лунду довелося спускатися до води по канатній драбині. В його обов'язки входив також догляд за собаками, для яких було споруджене зручне приміщення.

Амундсен задоволено поглядав на своїх товаришів. Діловиті, в гарному настрої, вони снували по судну заклопотані дорученими їм справами. «Як добре, що я взяв з собою невеликий екіпаж, — записав він. — Я знаю кожного краще, ніж він сам себе, знаю, від кого чого можна сподіватися, кому яку доручити роботу, щоб вона була йому до душі. Це найкращий засіб проти негативного впливу полярної ночі на психіку людей. Я перший в історії відважився взяти в експедицію таку малу команду і не шкодую. Можливо, колись у мене будуть послідовники. Бо справді, чим же могли заповнити час своїх підлеглих протягом довгих полярних зим бідолашні Франклін, Росе чи Грілі? Їхні команди налічували понад сто чоловік. Звідки ж керівник міг знати, хто з такого великого загону може навіювати товаришам апатію, зневіру і відчай, хто сіятиме розбрат?»

Лише одного вимагав Амундсен від своїх товаришів: щоб вони сумлінно виконували доручену їм роботу. Його дратували недбалість у праці й зневіра у своїх силах. «Не можу», «не впораюсь», «не знаю» чи «не здужаю» — таких слів не можна було почути в «Бухті Йоа», як назвав Амундсен свій зимовий табір на острові Принца Уельського.

Загублені в пустельних просторах Північного Льодовитого океану, норвежці не могли, одначе, поскаржитися на самотність. Незабаром довкола шхуни почали виростати, мов гриби після дощу, снігові ескімоські іглу.

Перша зустріч була великою несподіванкою для обох сторін. Перед настанням полярної ночі норвежці гарячково запасалися свіжим м'ясом на зиму як для себе, так і для завжди голодної собачої зграї. Полювали на птахів, що готувалися до відльоту, на рідкісних біля цих берегів тюленів і найчастіше на диких північних оленів, шлях щорічних мандрівок яких пролягав саме тут.

Одного разу полярники, що зібралися в кают-компанії, почули крик Хансена:

— Олені йдуть!

Усі вискочили на палубу і побачили якісь невиразні, темні силуети, що рухалися вдалині, на вершині узгір'я. Схопивши рушниці, полярники кинулися з корабля навперейми їм.

— Зачекайте, нехай підійдуть ближче! — скомандував Амундсен. — Не стріляти, це не олені! — гукнув він за хвилину. — Віїк, Хансен, придивіться! Вони йдуть на двох ногах. Це ескімоси!

Поволі, обережно обидва гурти почали зближуватися, сповнені недовіри й цікавості один до одного.

— Стріляти тільки за моїм наказом! — попередив Амундсен.

Коли між двома гуртами людей залишалося менше двохсот метрів, убрані в хутра ескімоси підняли луки, натягли тятиви, інші міцніше затисли в руках гарпуни. Вигляд у них був войовничий, неприязний.

— Стій! — подав команду Амундсен і відчув, як його озброєний загін мов укопаний зупинився позад нього.

Він гарячково шукав у пам'яті тих кілька слів з ескімоської мови, які узнав на «Бельжіці» від Кука.

— Теї-ма! — вигукнув він щодуху. Це єдине слово, яке він запам'ятав і яке нібито означало дружнє привітання. А може, він ного неправильно вимовив, перекрутив?

Ескімоси враз зупинилися, иаче прикипіли на місці.

— Манік-ту-мі! — озвалися раптом вони.

— Стійте! — повторив Амундсен своїм людям.

Він кинув рушницю на сніг і, без угаву викрикуючи «Теї-ма!» та «Манік-ту-мі!» — відважно рушив уперед. Ескімоси нібито тільки й чекали на цей сигнал. За прикладом Амундсена вони також покидали на землю луки й гарпуни, підбігли ближче і один поперед одного почали щось говорити, сміючись і поплескуючи Руала по плечу. Дружнім жестом він запросив їх на судно.

У кают-компанії пахло щойно спеченими пирогами. Намагаючись якнайрозкішніше прийняти гостей, Ліндстрьом розставив на столі чашки, в яких парував гарячий шоколад, порозкладав перед гостями великі шматки солодкого пирога з ізюмом. Та як же прикро він був вражепий, коли побачив, що «дикуни» неохоче, ніби з примусу, брали його лакоминки і байдуже куштували їх. Зате їхні чорні розкосі очі ласо поглядали на шматки копченої оленини, що висіли в кутку.

«…Вони приклалися до неї дуже охоче», — записав Амундсен у щоденнику.

— Ти не дивуйся з цього, — пояснював він потім розчарованому кокові. — Вони ніколи не бачили білих людей, не знають смаку хліба, солі, не кажучи вже про каву, шоколад чи цукор. З покоління в покоління ескімоси харчуються тільки сирим м'ясом та жиром. А втім, вони знають, що роблять: інстинкт правильно підказав їм: кращих ліків проти цинги не знайти.

«У мене мороз пішов поза шкірою, — записав Амундсен, — коли я побачив, як ці «беззбройні», на мою думку, ескімоси повитягали з-за хутряних халяв довгі, гострі, мов бритва, ножі, щоб різати м'ясо. Перша зустріч з ними була, по правді кажучи, надзвичайно напружена. Але потім у нас склалися дуже приязні стосунки».

Незабаром довкола «Йоа» виросло поселення, в якому налічувалося понад сто мешканців. Услід за цими ескімосами невдовзі прийшли інші. Вони зносили на шхуну все, що тільки могли: пухнасті, підбиті песцевим хутром куртки, на яких були розкішно вишиті ремінцями геометричні візерунки, м'якесенькі штани з оленячих шкур, високі, до половини стегон, і великі, мов човни, унти з теплого устілкою з морської трави. Дехто пропонував норвежцям мистецькі старовинні луки, виготовлені з китової кості, з тятивою з китового вуса, гарпуни з моржевих ікол з майстерно різьбленими руків'ями, великі пожі для вирізування снігових плит, з яких будували іглу, теплі рукавиці. Взамін вони просили голок, цвяхів або бляшанок з-під консервів. Дуже вподобали вони також усілякі дрібнички, кольорові коралі й тютюн.

У МИСЛИВЦІВ З ОСТРОВА ПРИНЦА УЕЛЬСЬКОГО МОЖНА БАГАТО ЧОГО НАВЧИТИСЯ

«Це так просто! Чому я сам раніше до цього не додумався?..» — зрадівши, Амундсен зупинився і хотів випростатися, але, сильно вдарившись головою об снігову стелю, пригадав, що він лізе навкарачки довгим, низьким тунелем до нового іглу Аттіклеурка — «найспритнішого з усіх мисливців, який ніколи не повертався з полювання без здобичі». Сніговий будиночок ескімоса вразив би своїми розмірами будь-якого архітектора: внутрішній діаметр його був п'ять метрів, а висота сягала трьох метрів. Ще не закопчені стіни сяяли білизною. У померках, ледво розсвітлепих каганцем-сліпчаком, Амундсен помітив молоду жінку, що сиділа на високій сніговій лаві, застеленій оленячими шкурами. Налюнгіна — так звали молоду господиню — зустріла його, привітно усміхаючись. Вона однією рукою поправляла гніт з моху, що горів у кам'яній лампі, а на другій тримала свого сипка Тутіака. Гостинним жестом Аттіклеурк показав капітанові на місце біля себе. Обидва чоловіки набили люльки і досить довго, як то належить за ескімоським звичаєм, сиділи, мовчки попихкуючи димом.

— Ми раді, що ти завітав до пас, Амунк'єнно, — нарешті промовив урочисто мисливець.

Амундсен знав, що це просто церемоніал, з яким тут приймають гостей, одначе йому було приємно чути ці приязні слова. Налюнгіна вже метушилася по іглу, витягуючи по кутках з-під шкур якісь ласощі. Короткі, трохи нижче колін, штани із світлого пухнастого хутра молодих оленів трохи огрубляли фігуру жінки, але її рухи були легкі, сповнені грації. Вона відкинула на спину каптур з хутра голубого песця, відкривши високий кок чорного волосся, що блищало, наче полаковане. Тонкі риси смаглявого обличчя з розкосими очима свідчили про велику домішку індіанської крові. Воно майже не схоже було на пласкі, грубувато окреслені обличчя гренландських ескімосок.

«Не минуло й кількох хвилин, як на лаві з'явилися великі шматки соковитої оленятини й кусочки мороженого лосося, що просто танув у роті… — розповідав пізніше Амундсен. — Потім було подано тюленяче сало й кістковий мозок. Для витирання пальців, які за звичаєм належало ретельно облизати, Налюнгіна поклала мені добре вичинені м'якенькі шкурки песця. Я розривав м'ясо, як Аттіклеурк і Налюнгіна, пальцями, старанно й довго обсмоктував кожну кісточку і прицмокував язиком, показуючи цим, що належно оцінюю працю господині і її кулінарні здібності.

Після частування Аттіклеурк витяг з якоїсь схованки гарно вишиту одежину з оленячих шкур. Чорні очі Налюнгіни радісно заблищали, коли вона побачила кілька разків барвистого кольорового намиста, яке я подарував їй взамін. Вона зробила так само, як зробила б кожна жінка на будь-якій географічній широті: наділа намисто на шию і, видивляючись у шматок полірованої бляхи, кокетливим жестом відслонила з обличчя пасмо лискучого волосся…»

Руалові перехопило подих. Цей жест нагадав йому щось дуже далеке, свідомо відкинуте, від чого завмирало серце: мов жива, постала перед його очима Нора, тепер така недосяжна.

Амундсен гнав від себе спогади. В експедиції, коли весь час доводилося долати труднощі й перешкоди, Руал майже не згадував Нори, не міг дозволити собі розслабитися хоч на хвилину. І ось тепер його раптом опанували туга і жаль. Відпливаючи з Тромсьо, він нічого не сказав Норі з того, що довго виношував у думках. Не знайшлося для цього ні часу, ні зручної нагоди, та й не знав, як треба було повестися. Але він і так був певен, що вона зрозуміла його і чекатиме на нього. Про це свідчили хоча б її віддані почервонілі очі: видно, дівчина довго плакала потайки. Прощаючись, вона сумно усміхнулась, тицьнула йому в руку якийсь пакуночок і одразу ж зникла в гурті тих, хто його проводжав.

Посидівши ще трохи, щоб не образити здивованих раптовою зміною його настрою Налюнгіну й Аттіклеурка, які приготувалися до бенкету і довгої розмови, Амундсен виповз з іглу. Він хотів побути на самоті.

— Антоніо, Хельмере, принесіть-но намет на двох і поставте його посеред кают-компанії! — гукнув Амундсен, повернувшись на корабель. — А ти, Густаве, знайди в коморі порожній міцний мішок і розпори його внизу! Та не витріщайся так жваво, — докинув він, помітивши, що кок огинається. — Ви весь час скаржитеся, що не встигаєте зашнурувати за собою вхід до намету, як усередипі вже повно снігу — навіть під час невеликої заметілі. Зараз я вам покажу, як цього можна уникнути. Лунд, зший обидві пілки, що закривають вхід до намету, і виріж у них круглий отвір, такий, як у цьому мішку. А тепер рівненько, густими стібками приший до нього край мішка. Ну, ось, дивіться: крізь мішок з розпореним дном, неначе крізь тунель, входиш до намету і зав'язуєш його за собою.

Чудова ідея!

— Геніально! Вже не навіє всередину снігу! — захоплено вигукували полярники.

Усі одразу зрозуміли, наскільки це полегшить їм життя під час весняних походів, коли вони мандруватимуть у пошуках магнітного полюса. Проте ніхто не міг передбачити, що намет з таким входом пізніше широко застосовуватиметься не тільки в Арктиці й Антарктиці, але й в експедиціях у тропічні краї.

— Як це вам, капітане, спала на думку така ідея?

— Не мені, ескімосам, — признався щиро Амундсен. — Коли я зробив це відкриття, мало не розбивши собі голови, то одразу подумав: «Це щось для нас».

— Розкажи мені, як будувати іглу?

Старий Аїленнак лукаво посміхнувся, промовисто подивився на голубувату смужку диму, що снувався з Амундсенової люльки, і Руал одразу зрозумів, що за науку треба платити. Тут, на острові Принца Уельського, найкраща винагорода — пачка тютюну.

Під керівництвом досвідченого мисливця Амундсен довго вчився нелегкого мистецтва будувати із снігу затишні, теплі будиночки: вибирати придатний для цього сніг, вирізувати прямокутні блоки, обробляти їх. Він одразу збагнув, що перший їх шар треба класти по колу, трохи нахиляючи до середини, а потім уже стесати по спіралі верхній край снігового муру. Далі справа була ще простіша, хоч і нелегка: білі стіни росли, щораз більше звужуючись догори, аж поки нарешті остання снігова брила не замикала склепіння над будівельником. Лишалося тільки вміло вирізати отвір, щоб вийти із збудованого іглу.

Наука ця була дуже клопітка, а вчитель — вимогливий, і догодити йому було важко. Курячи, а частіше жуючи Амундсенів тютюн, Аїленнак повторював:

— Мало є на світі таких мужніх і мудрих людей, як ти, Амунк'єнно, а от збудувати собі дім не вмієш. І чого тільки навчав тебе батько, коли ти був малий? Спробуй-но ще раз.

Перший Амундсенів іглу продував холодний вітер, під час спорудження другого на голову йому звалилась остання брила, у третьому він вирізав надто малий вхідний отвір і не міг пролізти в нього. П'ятий і шостий вдалися краще. Але тільки двадцять дев'ятий і тридцятий задовольнили нарешті строгого вчителя.

Ще складніше було навчитися виготовляти ескімоські сани. Їх робили з кількох кусків дерева чи китових кісток, які майстерно зв'язували ремінцями. В цих санях не було жодного цвяха чи шурупа. На обробці ж дерева Амундсен, на щастя, знався добре і своїм умінням здивував ескімосів.

Та найважче йому давалася наука управляти собачою упряжкою. Він не раз проклинав цих напівдиких, пекельних звірят, які, відчувши в ньому новачка, зовсім не реагували ні на його окрики, ні на батіг. При кожній нагоді вони накидались один на одного і люто гризлися, заплутуючи упряж у справжні гордієві вузли, яких не можна було розрубувати. Отож доводилося терпляче розплутувати голими руками на пекучому морозі.

Амундсен ледве звикав до жорстоких законів цього світу, де не лишалося місця для милосердя. Йому було боляче, коли він бачив, як жорстоко людина поводиться з собаками, хоч вона багато чим завдячує їм у цій сніговій пустелі. Тут, на острові Принца Уельського, він вчився у ескімосів племені нетсилік того, що пізніше не раз витлумачувалось, як його жорстокість до тварин, а насправді було тільки суворою необхідністю. Спочатку йому самому ставало не по собі, коли він дивився на ці вічно голодні створіння, на їхню здиблену шерсть. Дикі, люті, з голодним блиском в очах, вони хижо накидалися на тверде, мов камінь, мерзле м'ясо і ковтали його, не розжовуючи.

— Такий кавалок льоду довго пролежить у шлунку, поки розтане і почне перетравлюватись, а тим часом псові здасться, що він ситий… — терпеливо тлумачив Аїленнак. — Цьому звірові ніколи не настачиш їжі: він зжере всі твої запаси й тебе на додачу, якщо ти ще раніше не здохнеш з голоду. Так уже все влаштовано.

Не так-то просто було правити собачою упряжкою, додивитися крізь завірюху, який пес тільки вдає, що тягле, і цьвохнути над його спиною батогом, на ходу поправити кріплення або вчасно підтримати сани, щоб не перекинулися.

Нелегко було жити разом з ескімосами в брудних, задушних іглу, сповнених важкого смороду сечі, поту, протухлих харчових відходів і тюленячого жиру, що шкварчав у каганці. Амундсен не раз спав на вимощеній шкурами сніговій лаві, а, правдивіше, мучився, не стулюючи очей, затиснутий між п'ятьма чи шістьма мисливцями, котрі спокійнісінько хропли.

Під час багатотижневих походів Амундсен їв те саме, що і його провідники-ескімоси. Попоївши, Руал, як і вони, поплескував себе по животі на знак того, що ніколи ще не ласував чимось смачнішим, хоч не один шматок ставав йому поперек горла.

Цих довгих годин клопіткої праці і навчання не могла замінити жодна книжка. Амундсен розумів, що цю неоціненну науку доводиться окупати кривавим потом. Він і сам ще не знав, що тут, на острові Принца Уельського, день за днем закладав підвалини своєї блискучої перемоги в Антарктиді.

Уважно придивляючись до цих знедолених людей, що жили у найтяжчих на земній кулі умовах, Амундсен щиро заздрив їхньому вмінню завжди бути у гарному настрої.

«Нещасливий ескімос ніколи не схожий на нещасливого, хворий — на хворого, голодний — на голодного. Закляклий і втомлений, він ніколи і знаку не подасть, що вже вибивається з сил», — занотував у щоденнику Амундсен.

— Чого ти весь час усміхаєшся? — запитав якось Амундсен Аїленнака. — Ти ж уже старий, часто голодуєш, потерпаєш від холоду, але я ніколи не бачив тебе засмученим, не чув, щоб ти скаржився.

Мисливець вишкірив в усміху рештки зубів, стертих від жування шкіри. Він не розумів запитання. «Потіха, та й годі, з цими білими людьми, — подумав він, розвеселившись. — Ніби все на світі вони знають, а от не можуть зрозуміти такої простої речі».

Нарешті він кивнув головою, ліг на обледенілі дошки палуби і заплющив очі. Тепер уже Амундсен у свою чергу запитливо подивився на старого мисливця, не розуміючи, що той має на думці. Тоді Аїленнак потяг його за собою на берег, вигріб там продовгувату яму, ліг у неї і знову стулив повіки. Помітивши, що цей дивний Амунк'єнна й досі не розуміє його, присипав себе зверху з ніг до голови снігом.

— Зрозумів! — вигукнув Руал. — Ти хочеш сказати, що для смутку досить буде часу після смерті?

— Так, так! — радісно закивав ескімос, і на обличчі в нього знову засяяла усмішка.

Минали дні. Темінь арктичної ночі швидко відступала. В лютому на південному обрії показався краєчок червоного диска, віщуючи кінець зими. Прикуті на довгі місяці до табору, полярники з полегкістю думали, що навесні раз у раз вирушатимуть у далекі піші походи в глиб архіпелагу в пошуках магнітного полюса, позначатимуть на карті не знані досі протоки та острови, тобто почнуть нарешті діяти.

Усе до найменших дрібниць, що стосувалося підготовки до сухопутних експедицій, зокрема їх оснащення та спорядження, вони обговорювали разом. Амундсен уміло розпалював азарт змагання у винахідництві й удосконаленні, охоче дозволяв усякі експерименти й зміни, після чого всі гуртом вирішували, чия пропозиція найкраща. Учасники експедиції були досвідчені полярники і добре розуміли, що найменший недогляд і необережність у поході можуть призвести до катастрофи.

Амундсен дійшов висновку, що ескімоський хутряний одяг краще за будь-який інший підходить для мандрівки на собачій упряжці, але при умові, що полярники, як і місцеві ескімоси, носитимуть і хутряну білизну, замість вовняної, яка швидко просякає потом. Багато уваги приділив він виготовленню найбільш придатних для подорожі саней. Вони мали бути легкі й досить міцні, щоб витримати пекельну їзду по гострих гребенях обледенілих снігових застругів. Ретельно добирав і ремінці.

— Треба випробувати, які з них найменше смакують нашим псам, — зауважив він, навчений досвідом.

Стовпчик спирту в термометрі почав повзти вгору. Температура з п'ятдесяти двох градусів морозу піднялася до мінус сорока. Амундсен не став довше чекати і з кількома ескімосами вирушив у першу розвідку. Нарешті він потрапив у свою стихію: був у постійному русі, на шляху до поставленої мети. Потім відбувся другий похід, третій… Час збігав швидко. Не встигли полярники оглянутись, як минув місяць.

Одного разу вранці на столі перед тарілкою керівника експедиції з'явився букетик незабудок.

— Квіти! — зрадів він, і серце на мить защеміло. від туги. «У Тромсьо на деревах, мабуть, уже давно набубнявіли бруньки», — майнула в нього думка.

— Ми ходили збирати гагачі яйця по гніздах, а там, під скелями, аж синьо від незабудок. Тільки-но розтанув лід, і вони вже тут як тут, — захоплено розповідав Віїк. — Я знаю, що ви, капітане, любите квіти, та я й сам страшенно скучив за своїм садочком.

— Чого ти морочиш голову начальникові якимось зіллям! — зневажливо сплюнув Ліндстрьом. — Це жіночі забавки.

Амундсен усміхнувся. Коли б тільки вони знали… В Тромсьо під час прогуляпки Нора зірвала кілька маленьких квіточок, що трапились їм по дорозі, і почала розповідати, як вони називаються і чому вона їх любить. Він тоді запхнув фіалки в кишеню і враз засоромився свого вчинку. Заклопотаний від'їздом, забув про них і недавно тут, на острові Принца Уельського, випадково знайшов їх у кишені куртки. Він не раз розминав у пальцях дрібні ніжні листочки й пелюстки і вдихав слабкий запах, який навівав спогади, що скрашували йому одноманітну зимівлю і збуджували тугу й неспокій. Десятки разів Руал обмірковував, що скаже Норі, як пояснить свою мовчанку перед від'їздом.

Він не розставався тепер з її подарунком — рукавичками на хутрі, на які випадково натрапив через кілька місяців після початку експедиції, шукаючи щось у заплічному мішку. Прощаючись з Норою, він не звернув уваги на маленький пакуночок, який вона поквапом тицьнула йому в руки. Навіть не подякував. Поспіх, завжди цей проклятий поспіх! Зате вже після повернення…

Протягом полярною літа невеличкі групи з двох-трьох чоловік виходили вздовж і впоперек усі острівці архіпелагу, шукаючи магнітний полюс. Багато клопітких вимірів довелося провести Амундсенові, аж поки він нарешті записав:

«Магнітний полюс північної півкулі за останні сімдесят років змістився на п'ятдесят миль у північно-східному напрямку, з півострова Бутія на Соммерсет і знаходиться тепер на 70°30? північної широти і 95°30? західної довготи».

Перше завдання експедиції було виконано.

АМУНК'ЄННА — ВЕЛИКИЙ ШАМАН

Собачі упряжки з блискавичною швидкістю, наче африканські тамтами в тропічних джунглях, рознесли в лабіринті островів і острівців Канадського архіпелагу сенсаційну новину про білих чужинців, котрі не знають голоду. До «Бухти Йоа» прибували на зимівлю нові й нові мисливці. Вони великим табором розташувалися довкола судна, спорудивши свої снігові житла. Відпливаючи з Норвегії, Амундсен обіцяв поповнити експозицію Історичного музею у Крістіанії новими етнографічними експонатами. І ось тепер він не міг натішитися, спостерігаючи нові типи облич, дивлячись на не бачений досі, розмаїтий, мистецьки оздоблений одяг.

Він довго ходив самотньо по обледенілих дошках палуби, обмірковуючи, що робити далі: спробувати ще цього літа вирвати судно з крижаної пастки чи зачекати до наступного, можливо, теплішого? Серце говорило: «Пливти далі». Але розум відраджував. Що буде, коли «Йоа» застрягне десь по дорозі до Тихого океану? Багато полярних трагедій сталося саме через поквапність. Підкорення Північно-Західного проходу — головна географічна мета експедиції — було нелегке завдання. Краще все ж таки перезимувати тут, вивчити звичаї ескімосів, провести різні наукові спостереження та картографічні роботи, а в плавання вирушити лише весною наступного року, і то якнайраніше. На борту корабля все було гаразд: люди не хворіли, не нудилися, здружились і не поривалися додому. На запитання, чи всі згодні з його ухвалою, полярники не вагаючись відповіли ствердно.

У кают-компанії на судні весь час було людно і гамірно. Ескімоси під будь-яким приводом приходили сюди щодня, набридаючи кокові запитаннями й канюченням:

— Хенріккі, дай покуштувати!

— Хенріккі, покажи! Скажи, що це таке?

Вони все хотіли побачити, все помацати, всім володіти.

— Чого це тут така спека, нема чим дихати! Ви що, з глузду з'їхали, що так напалюєте в кают-компанії? — здивувався одного разу Амундсен.

— Капітане, це маленька хитрість, — на округлому рум'яному обличчі Ліндстрьома з'явилась лукава посмішка. — Ви не дозволяєте грубо виштовхувати наших гостей за двері. Отож я змушений був вдатися до делікатнішого способу викурювання їх звідси. Наслідки чудові: у цій духоті вони в своїх хутрах більше десяти хвилин не витримують. Але все одно встигають з'їдати у мене неймовірну кількість м'яса.

Іншим разом украй збуджений кок, не постукавши, вскочив у каюту Амундсена.

— Капітане, вони вже крадуть! Перепрошую, я нечемно висловився… — затнувся кок, завваживши нахмурені брови Руала.

Амундсен уже не раз говорив екіпажу, що до ескімосів не можна застосовувати узвичаєних в Європі понять.

— Гаразд, капітане, не крадуть, а, скажімо, привласнюють собі наші консерви. Що? Я все ще негарно висловився? Ну, словом, вони вважають, що у нас надто багато консервів, і пригощаються самі. То що я маю робити? Вони обдеруть нас, як липку.

Увечері в кают-компанії відбулась нарада.

— Ескімоси міркують по-своєму, для нас це, можливо, й незрозуміло, але цілком логічно, — пояснював начальник експедиції своїм товаришам. — Про це вже писав Нансен. Ми самі тут трохи винні. Спочатку роздаровували все, нічого не вимагаючи взамін. Але ескімоси, живучи в неймовірно важких умовах, звикли до взаємних послуг: ти мені, я тобі. Якщо ти даєш ескімосові їжу, нічого не вимагаючи взамін, виходить, вона тобі не потрібна. Чому ж у такому разі він, завжди голодний, не може сам сягнути до багатств, які ти не цінуєш? З сьогоднішнього дня, мої дорогі, за кожну банку консервів вимагайте бодай якусь дрібничку. Так буде краще. Поступово ми зрештою відучимо наших приятелів від безтурботного посягання на чужу власність. Але діяти треба обережно, щоб нікого не скривдити, бо нас тут лише семеро, а їх понад дві сотні, і невідомо, чим може скінчитися найменша сварка.

— Ет, перебільшуєте! Схопити б такого, що сам «частується», і суворо покарати для прикладу, — не погоджувався Ліндстрьом.

— Так, щоб і в інших відпала охота, — підхопив Віїк.

Та Амундсен заперечливо похитав головою.

— Помиляєтесь. Вони не зрозуміють, за що їх покарали, і не на жарт образяться. А ми, повторюю, не можемо допустити, щоб вони стали нашими ворогами. Я сам усе залагоджу, у мене є ідея. Ліндстрьом, склич завтра всіх ескімосів, і молодих, і старих. Не бійся, не в кают-компанію, а на те сусіднє узгір'я. Я хочу дещо сказати їм, — додав він таємниче.

Наступного дня з раннього ранку на узгір'ї почав збиратися натовп закушканих у хутра людей. Полярне сяйво, запаливши на небі фантастичні вогні, надавало місцевості ще більшої похмурості.

— Я великий шаман. Я покажу вам, на що здатен. Бачите ті брили льоду? — гукнув Амундсен, махнувши рукою на великі тороси на березі. — Якщо захочу, я знищу їх, зітру на порох. — Він замовк і пробіг поглядом по смаглявих обличчях, освітлених примарним мерехтливим блиском полярного сяйва, пильно вдивляючись у розкосі очі, з яких прозирала недовіра.

— Досить мені подати знак, — вигукнув він, скандуючи кожне слово, і його голос відлунювався у морозному повітрі.

Ось він схилив голову на груди, забурмотів щось, як ескімоський шаман, поглянув на юрбу, що тривожно зарухалася, підняв руку й раптово опустив її. Повітря струснув оглушливий вибух, немов у далечині прогуркотів грім. Великі брили льоду злетіли вгору, розсипались у повітрі і, на якусь мить повиснувши нерухомо, неначе величезна зграя чайок, сотнями дрібних уламків хряснули на кригу.

Ескімоси попадали на землю і, приголомшені жахом, не сміли поворухнутися.

— Амунк'єнна — великий шаман, якщо може руйнувати твердий, мов скеля, лід.

— Він найбільший з великих. Його не можна гнівити. Якщо захоче, він єдиним рухом може розтрощити, стерти на порох будь-яке іглу…

— Великий і грізний, — шепотіли вони і, схоплюючись на ноги, перелякано кидалися навтіки.

Хіба вони могли знати, що спосіб, до якого вдався Амундсен, щоб змусити їх поважати себе, був дуже простий? Під крижані брили Хансен підклав великий заряд динаміту, підвів до нього від судна електропровід, ретельно замаскувавши його в снігу, і по умовній команді Амундсена ввімкнув струм.

Відтоді ніхто не наважувався брати будь-що на судні великого шамана. Знайшлися навіть сани, що пропали рік тому. Проте Амундсена не втішили наслідки його «чаклунства». Він був засмучений тим, що втратив, либопь, більше, ніж набув. Під час першого зимування йому з такими труднощами вдалося встановити приязні стосунки з ескімосами, і ось тепер їхні почуття поступилися місцем страху. Амундсена прикро вражало те, що, забачивши його, вони кидалися, охоплені забобонним страхом, урозтіч, немов зграйка сполоханих горобців. Отож тепер він докладав немало зусиль, щоб подолати їхній страх і знову прихилити їх до себе. Він звертався до них з різними проханнями, щедро винагороджуючи найдрібніші послуги. Як і раніше, Амундсен багато часу проводив у теплих, задушних іглу, слухаючи розповіді мисливців. Ескімоси швидко забувають неприємне. І через якийсь час вопи знову юрбами стали приходити на шхуну, тішачи цим начальника експедиції і завдаючи розпачу кокові.

Сонце вже ходило високо в небі, коли нарешті в серпні 1905 року було віддано наказ підняти якір. Майже дворічна зимівля експедиції на острові Принца Уельського закінчилася.

— Чому ти покидаєш нас? Навіщо завдаєш нам такої кривди, Амунк'єнно?

— Коли ти повернешся до нас? Ми тут чекатимемо на тебе!

— Великий шаман іде від нас! Чим же ми завинили перед ним? — зітхали щиро засмучені ескімоси племені нетсилік.

ЩАСЛИВЕ ЗАКІНЧЕННЯ ВЕЛИКОЇ ПОДОРОЖІ НА МАЛОМУ СУДНІ

— Йому таки щастить!

— Яке там щастить! Він просто має хороше моряцьке чуття, що передалося йому від дідів і прадідів.

— Дурниці, чуття у цьому пеклі не допоможе. Він сам чудовий мореплавець!

Члени експедиції шанобливо поглядали на суворий профіль свого керівника, на затиснуту в зубах погаслу люльку. Його гострі очі ні на хвилину не відривалися від обрію. Амундсен впевнено вів судно, безпомилково вибираючи дорогу у плутанині вузьких проток і розводь, спритно обминаючи пастки підводних рифів, і жодного разу не заблудився у лабіринті вкритих кригою, а тому ледве помітних островів та острівців. Часом, траплялося, він заводив шхуну в якийсь забитий кригою тупик, але щоразу вмів вчасно зупинитися, розвернутись і терпеливо шукати проходу в іншому місці. Двадцятичотирьохгодинна вахта на палубі «Йоа» нікому тепер не здавалась обтяжливою. Навіть механіки раз у раз виходили з машинного відділу, щоб хоч хвилинку подивитися на суворий краєвид, якого досі не оглядала ще ні з суші, ні з моря жодна людина. Ніхто ще не побував на цих обширах.

Амундсен постійно був у напруженні — не спав, не їв, не відходив від стерна і, незважаючи ні на що, не відчував утоми. Його наснажувала свідомість того, що він сам веде судно і людей, котрі довірилися йому. Мов полководець на полі битви, п'ядь за п'яддю відвойовував кожну милю підступної траси. Він знав, що не час іще святкувати перемогу. Звідси до Берінгової протоки, до Тихого океану було ще далеко. І капітан чудово розумів, що сотні перешкод могли ще постати на шляху. Коли туман щільним молочним кожухом сповивав шхуну, Амундсен не вагаючись віддавав наказ: «Кинути якір!» Тільки-но його почервонілі від перевтоми очі помічали на поверхні моря якийсь підозрілий вир, він одразу ж спускав на воду шлюпку і сам плив до нього, щоб зміряти зондом глибину.

Через два тижні після того, як вони покинули затишну «Бухту Йоа», перед мандрівниками відкрився нарешті водний простір, де не було ніяких рифів.

— Тепер можпа й виспатись. — Амундсен потер рукою запалені очі й широко позіхнув. — Збудиш мене тільки в разі тривоги, — сказав він, передаючи Лунду стерно. — Я, мабуть, таки заробив кілька годин відпочинку. Йти строго по курсу!

Не встиг він ще й роздягтись, як розлігся громовий вигук:

— Вітрило на горизонті!

— Прапор на щоглу! — крикнув Амундсен, прочинивши двері.

«Я відчув якесь дивне стискання в горлі. Нервове напруження і перевтома останніх тижнів давалися взнаки: У мене з'явилися сльози на очах, і я не соромився їх, — писав пізніше Амундсен у своєму щоденнику. — «Вітрило на горизонті!» Це були магічні слова. Це означало, що Північно-Західиий прохід здобуто! І одразу ж батьківщина й усі близькі, найдорожчі мені люди постали переді мною і простягли до мене руки… Перед нами вітрило! Я хутко накинув на себе куртку і, поспішаючи на палубу, зупинився перед фотографією Нансена. Міг би заприсягнутися, що по його обличчю промайнула тінь усмішки, ніби він казав мені: «Я знав, що ти переможеш!»

Капітан китобійного судна із Сан-Франціско Маккена з неприхованою цікавістю приглядався до невеличкої шлюпки, що відчалила від промислової шхуни з округлими бортами і підпливла до його корабля. По трапу піднімався якийсь невисокий бородатий чоловік. Його рухи були такі пружні, немовби він весь був збудований із самих м'язів. Хто б це міг бути? На носі шхуни — напис «Йоа». Невже це той норвежець, що понад два роки тому вирушив крізь лабіринт острівців Канадського архіпелагу, щоб прокласти шлях з Атлантичного океану в Тихий? Давно від нього не було ніяких вістей, і всі вже вважали, що його експедиція загинула серед льодів, як і багато інших. Погляд капітана зустрівся із сміливим зором ясних очей.

— Невже Руал Амундсен? — запитав він, не вірячи своїм очам.

— Власною персоною. Ваше судно — перше, яке я побачив за останні два роки.

— Це для мене велика честь, капітане. — Маккена сердечно й міцно потиснув Амундсену руку. — Я не вірив, що хто-небудь коли-небудь підкорить цей пекельний прохід. Та й ніхто не вірив! Адже вже стільки було спроб!.. На честь такої події треба було б цю затоку, до якої ми підійшли з Тихого океану, а ви — з Атлантики, — назвати затокою Амундсена!

— Я й сам не вірю, ще б трохи і…

— Найважче у вас вже позаду, але й далі траса надзвичайно важка. Ніколи ще на морі Бофорта не застрягало стільки суден, як цього літа. Я сам насилу виборсався і тепер оце тікаю звідти, щоб не вмерзнути в кригу. Боцмане, свистати негайно на палубу всю команду! Ми приймаємо на нашому судні великого Амундсена!

Китобої відсвяткувати зустріч з норвезькими мандрівниками.

На прощання Маккена подарував Амундсену детальну карту узбережжя Аляски, густо помережену цінними помітками, нанесеними його рукою, а також, за полярним звичаєм, мішок цибулі й картоплі, яких норвежці не їли вже два роки.

— Це вам знадобиться, бо не так ще скоро ви дістанетесь до Берінгової затоки.

Досвідчений капітан мав слушність. «Йоа» ледве пробивалася вздовж Канадського узбережжя між крижаними полями, що покривали море до самого гирла річки Макензі. Про те, щоб іти далі, не могло бути й мови[24]. На третю зимівлю Амундсен вирішив зупинитися недалеко від Кінг-Пойнта, де вже об'якорилося кілька інших суден. Їхні шкіпери неприязно поглядали на норвезьку шхуну та її екіпаж.

— Мало у нас своїх ротів! — бурчали одні.

— Ох і виголодалася ж, мабуть, ця братва після двох зимівель! — глузували інші.

— Ніде було їм зупинитися, тільки біля нас! — бідкався кок промислового судпа.

— Вони, видно, точать зуби на наші припаси. Аякже, вхопите шилом патоки! — сичав товстун Могг, власник китобійця «Бонанца».

Усі вони були вкрай здивовані, коли взимку екіпаж «Йоа» не тільки жодного разу не звернувся до них по допомогу, але ще й поділився своїми припасами борошна та круп.

Згнітивши серце, лаштувалися норвежці до третьої, цього разу вимушеної зимівлі. Вони намагалися переконати один одного, що не марнуватимуть час і привезуть на батьківщину багатий науковий матеріал з цих районів Арктики, де ніхто ніколи не провадив довготривалих систематичних метеорологічних і магнітних спостережень. А проте всім було важко на душі. Полярники виконали своє завдання, здобули перемогу — і навіть нікому не могли похвалитися цим. Крім того, вони знудьгувалися за домівкою. В Норвегії уже, напевне, вважали, що весь екіпаж «Йоа» загинув…

Амундсен вирішив будь-якою ціною дістатися до найближчої телеграфної станції, щоб повідомити сім'ї членів екіпажу хоча б кількома словами, що вони живі й здорові, а Норвегію і світ — що Північно-Західннй прохід підкорено. Але здійснити це було не так-то легко. Найближча телеграфна станція була у Форт-Юконі, за шістсот кілометрів від місця зимівлі норвежців. Шлях туди пролягав через пасма диких гір і пустельну, занесену снігом тундру. Одначе не труднощі походу стримували Амундсена, він готовий був вирушити в будь-який день і час. На перешкоді не вперше і не востаннє в його житті знову став брак грошей. Цю пустельну місцевість неможливо було подолати без провідника, що знає дорогу, без саней і собачих упряжок. А свої сани і собак полярники залишили ескімосам у «Бухті Йоа». Але й тут Амундсенові допоміг випадок.

Рухом криги китобоєць «Бонанца» викинуло на берег, і його хазяїн капітан Могг, який нічим не міг зарадити лиху, вирішив покинути судно напризволяще, закупити собачі упряжки, найняти провідника-ескімоса і, проїхавши кількасот кілометрів до Форт-Юкона на санях, звідти дістатися до Сан-Франціско. Цей багач мав намір придбати нове судно і в наступному сезоні повернутися в ці негостинні води полювати на китів. Він ласкаво погодився взяти з собою Амундсена. Як приємно буде потім сказати своїм приятелям у Сан-Франціско: «Підкорювач Північно-Західного проходу був у мене погоничем собачої упряжки».

Ця подорож стала для Амундсена важким випробуванням терпеливості. Капітан, керівник експедиції, що звик до незалежності, змушений був тепер сліпо виконувати накази, до того ж накази недосвідченої людини — часто легковажні, необдумані.

— Пемікан? Що ви мені тут вигадуєте, капітане Амундсен! Та цієї гидоти не візьме в рот жоден пристойний пес! І я мав би ото харчуватися ним у дорозі? З якої речі? — товсті щоки власника «Бонанци» затряслися від обурення. — Про це не може бути й мови. Візьмемо два мішки вареної квасолі. До Форт-Юкона вистачить, — заявив він тоном, що не припускає заперечень. — А втім, я ще візьму трохи кави, повидла і, крім того, цукор, чай…

— Але…

— Ніяких «але». Хто дає гроші — я чи ви, пане Амундсен?

Зпову гроші, ці прокляті гроші! Руалові потемніло в очах від обурення. Та що він міг вдіяти? Капітан Могг, що звик до цілковитої покори екіпажу на своєму китобійці, і не думав слухати його порад.

Закушканий по самий ніс у хутра, він зручно сидів, розвалившись у санях, і не дуже відчував труднощі подорожі. Чи треба казати, що сухарі, повидло, каву й цукор він узяв тільки для себе? Амундсен і провідник-ескімос були весь час голодні: жмені мерзлої квасолі їм не вистачало для підтримки сил у важкому поході. Від постійного фізичного перенавантаження у них боліли м'язи. Амундсен, який біг на лижах поперед упряжки, торуючи дорогу, не міг пройти за день більше сорока кілометрів. Заметіль, що не вщухала, та дужий холодний вітер гальмували рух. Собаки теж потерпали від голоду, бо впертий Могг звелів узяти для них тільки сушену рибу. Проте вони були в кращому становищі, ніж обидва погоничі: на постоях пожирали кожен ремінець, кожен шмат шкіри, необачно залишені біля них. «Я заздрив їм, не раз і мені самому хотілося наслідувати їх приклад», — писав пізніше Амундсен. Тільки «товстий капітан» не скаржився на голод, приберігаючи для себе найкращий харч. Та найгірше було те, що він без усякої причини стримував просування вперед.

— З такою швидкістю ми ніколи не дістанемося до Форт-Юкона, — раз у раз протестував виведений з рівноваги Амундсен.

— Ви забуваєтесь, капітане, що це не «Йоа». Тут я наказую, — щоразу лунала жорстка відповідь, і принижений Амундсен замовкав.

«Я сам на це погодився, отож мушу тепер мовчати», — стримував він себе, аж поки нарешті йому зовсім не урвався терпець.

— Стійте, я страшенно стомився, не маю вже сили! Зупинімося тут. Стійте, кажу! — крикнув Могг, вивалюючись із саней на сніг.

— Починається завірюха, треба знайти захисток, добутися до хати трапера[25]. Це вже близько, не більше десяти кілометрів! — квапив Амундсен.

— Ви чули, що я вам сказав? Ані з місця не рушу! — затявся Могг.

Він усе ще лежав на снігу.

— А ось побачимо! — Обличчя Амундсена було непроникне.

Сухий ляскіт батога несподівано розітнув повітря. Капітан Могг зіщулився, наче під ударом, і залупав очима, хотів крикнути, але йому відібрало мову, обличчя спотворив жах.

— Ви не посмієте мене вдарити! — здобувсь він зрештою на слово.

— Побачимо! — загрозливо повторив Амундсен і знову замахнувся.

Батіг раз у раз сухо ляскав по снігу, залишаючи на його поверхні темні смуги, які лягали щоразу ближче до скам'янілого від страху американця. Не витримавши напруження, Могг скочив на рівні ноги й слухняно сів у сани. Обличчя його було бліде, мов крейда. Нижня щелепа тремтіла.

Амундсен був правий. Останні кілометри до хатини трапера мандрівники подолали, геть вибившись із сил, закостенілі від холоду й засліплені віхолою, що розшалілася не на жарт. Тільки проковтнувши кілька шматків копченого лосося і випивши гарячого чаю, вони поступово почали приходити до тями.

— Дякую, капітане Амундсен. Це була жорстока, ало добра наука. Запам'ятаю її на все життя. — Могг спідлоба зиркнув на Руала. — Я тільки зараз оце зрозумів, що ви врятували мені життя. Та все ж скажіть… Якби я тоді не встав… Невже ви й справді наважилися б?..

— Я був певен, що ви встанете, — коротко сказав Амундсен.

У Форт-Юконі Амундсена чекало прикре розчарування. Кінцева телеграфна станція була ще за двісті кілометрів на південь — в Ігл-Сіті. На щастя, туди треба було добиратися й Моггові. Далі вони вирушили вже без провідника. Шлях був прямий: по скутій кригою річці Юкон. Мороз чимдалі дужчав. Над відкритою, нічим не захищеною, замерзлою річкою шаленів вітер. До мети подорожі Амундсен і Могг дісталися ледве живі. Начальник форту Ігл-Сіті негайно надіслав дві довгі телеграми: Нансену і братам Амундсена, погодившись зробити це в кредит.

— Вам, капітане, пощастило, — сказав він Руалові наступного ранку. — Сьогодні вночі цей скажений мороз вивів з ладу нашу лінію: на величезній відстані обірвався дріт. Я навіть не знаю, коли вдасться полагодити. Не можу ж я вислати людей на такий лютий мороз — п'ятдесят градусів, а барометр весь час іде вгору.

— Тепер я принаймні знаю, чого мчав сюди мов навіжений, — засміявся Амундсен, гірко подумавши, ціною яких неймовірних зусиль і принижень вдалося йому встановити зв'язок зі світом.

Радість повернення на «Йоа» після надзвичайно тяжкої подорожі в шістдесятиградусний мороз була затьмарена. Виявилося, що механік Віїк тяжко захворів. Його заросле, червоне від гарячки обличчя прояснилося, коли він уздрів керівника експедиції.

— Боявся, що вже не побачу вас, капітане, — прошептав він. — Тепер можу спокійно вмерти.

Його звалило з ніг запалення легенів, яке він дістав, кілька годин підряд провадячи спостереження за магнітним полем Землі. Уже хворий, з високою температурою, він нізащо не хотів припинити дорученої йому роботи.

— Капітан завжди казав мені, що найголовніше в цій справі — безперервність. Я не можу підвести його, — вперто стояв Віїк на своєму, не піддаючись на умовляння колег. І поплатився за свою благородну впертість життям.

«Ця пекельна подорож з океану в океан через північний дах світу таки повинна вирвати якусь жертву з кожної експедиції. З кожної, навіть з моєї, навіть після трьох щасливих зимівель, коли мені здавалося, що всі небезпеки вже позаду, — з гіркотою писав Амундсен і закінчив словами, які часто трапляються в його щоденниках та спогадах: — Найтемніше буває перед світанком».

Минали місяць за місяцем. А про те, щоб пливти далі, усе ще не могло бути й мови. Липень, на який полярники покладали так багато надій, не приніс зміни на краще. Крига міцно тримала «Йоа». Тільки в серпні вдалося вирватися з її лещат.

І знову почалися гарячкові дні і ночі, боротьба з товстою кригою, що ошкірила зуби торосів, із штормами, із щільною пеленою туману. Одного разу від раптового зіткнення з кригою під час необережного маневру відламалася лопать гвинта.

Біля входу до Берінгової протоки ураганний вітер щосили, мов тараном, ударив у ніс судна. Але шхуна стійко витримала і це останнє випробування. Через тридцять вісім місяців після незабутнього відплиття з Крістіанії Амундсен дав команду кинути якір у Номі на Алясці.

Велика подорож на малому судні закінчилася.

^{Екіпаж яхти Амундсена «Йоа» в порту Ном після подолання Північно-Західного проходу. У першому ряду зліва направо: Амундсен, Пітер Рістведт, Адольф Ліндстрем, Хельмер Хансен. У верхньому ряду Годфрід Хансен і Антон Лунд. Густав Віїк до того часу вже помер.}

ЯКБИ Ж ТИ ПЕРЕД ВІД'ЇЗДОМ СКАЗАВ ХОЧ ОДНЕ СЛОВО!

— Ану його к бісу! Сказитися можна! — Амундсен зірвав з шиї комірець, поспішно одстебнув сніжно-білу манишку від сорочки і з полегкістю зітхнув.

За хвилину знову заходився зав'язувати на шиї неслухняного метелика, намагаючись робити це якнайспокійніше. Він ніяк не міг звикнути до фрака, що сковував рухи. Урочистим прийомам, які влаштовувалися на його честь, не було кінця. Прославлений на цілий світ підкорювач Північно-Західного проходу був нарозхват у Крістіанії. Звідусіль сипалися запрошення. Безконечні банкети. Великий Руал потопав у морі славослів'я. Слава наклала міцні пута на того, хто понад усе цінував волю. Відколи повернувся в Норвегію, Амундсен не мав жодного вільного вечора. Він зціплював зуби і гнівався, однак змушений був відповідати на запитання, давати інтерв’ю, зав'язувати білі метелики й чорні краватки, одягати фрак або сюртук, які щовечора старанно чистила віддана Бетті. Він охоче утік би за тридев'ять земель від своїх можновладних переслідувачів, якби не боявся, що вони відмовляться допомогти йому в організації нових експедицій, відвернуться від нього, збайдужнілі чи ображені. Тоді годі було б і мріяти про те, що йому пощастить ліквідувати ще не одну білу пляму на географічній карті.

«Хіба міг я коли-небудь уявити, що стану таким обачним?» — сумовито подумав він.

Нарешті упорався з метеликом і підійшов до люстра. Од його подиху холодне скло затуманилося, відображення накрохмаленої сліпучої манишки розпливлося, помутніло, і на тому місці засяяла білизна айсбергів. Чиста, незаймана. Він замружив очі, щоб довше помилуватися цією картиною. Руал не любив дивитися в дзеркало і рідко заглядав у нього. Тепер він з прикрістю помітив різкі борозни на щоках, сріблясті нитки у волоссі. Висторчений ніс надто вирізнявся на схудлому обличчі. Не потішили його і глибоко посаджені очі та прекрасне опукле чоло. Спробував усміхнутися, але обличчя лишилося суворе. Тонкі, затиснуті губи свідчили про сильний характер, проте, мабуть, не змогли б сподобатися молодій гарній дівчині. Чи не розчарується й Нора його виглядом? Згадавши про Нору, він спохмурнів. Що вона скаже, коли вони зустрінуться? Як їй пояснити, що він передчасно зістарився в боротьбі з Арктикою і тепер у свої неповні тридцять п'ять років виглядає п'ятдесятилітнім? Коли ж нарешті він побачить і обійме її. Руал стільки мріяв про це! Коли ж то йому вдасться вирватись із столиці в Тромсьо? Відтоді, як повернувся, минуло вже багато часу, а він ще й досі не написав Норі жодного рядка. Та й чи можна виповісти в листі, як він тужив у розлуці всі ці роки?! Що довше він мовчав, то важче було витлумачити цю мовчанку. Ні, незграбні слова на цупкому аркуші паперу були тут безпорадні, вони могли тільки зашкодити. Краще відкласти пояснення до зустрічі, і тоді все владнається само по собі, стане легко і просто. Зникне гіркота розлуки. Нора має пишатися ним. Ставши його дружиною, вона носитиме прізвище, відоме в усій Норвегії. Перші сторінки газет заповнені іптерв'ю з «великим Амундсеном», описами його «змагань з Далекою Північчю». І він мимоволі всміхнувся, згадавши зустріч, яку влаштувала йому Крістіанія. Вона ніскільки пе відрізнялася від святкування з нагоди повернення з експедиції Нансена. Були й оглушливі гарматні залпи, від яких сполохано знялися в повітря чайки, і море людських голів у порту. Перед його очима постав образ захопленого юнака з гарячим серцем, який сімнадцять років тому, вітаючи великого Фрітьофа, поклав собі наслідувати його приклад.

Наступні дні стали суцільною смугою терзань: прийом у короля Хокона VII, у бургомістра Крістіанії, в одного міністра, потім у другого… Прийоми, прийоми… Не було їм кінця й краю. Не раз йому хотілося просто зареготати, коли він бачився з тими багачами, від яких ще недавпо мусив утікати крадькома. Тепер вопи засипали його компліментами, запевняли у своїх незмінних дружніх почуттях до нього, і при цьому на їхніх обличчях сяяли солодкі, фальшиві усмішки. У них не закривалися роти, ті самі роти, з яких свого часу вилетіло стільки гірких слів на його адресу.

— Та що ви, дорогий капітане, хто ж вимагає, щоб ви повернули гроші? Не жартуйте… Наша країна пишається вами. Кожен свідомий громадянин Норвегії, котрий розуміє, що треба підтримувати розвиток науки, відчуває себе щасливим, якщо хоч трохи допоміг вам здобути цю чудову перемогу, яка прославила нашу вітчизну. Для мене найдорожчою винагородою буде те, що мої діти і внуки побачать на географічній карті прізвище свого батька і діда. А я розповім їм, як у міру своїх скромних можливостей допомагав великому Амундсену здійснити великі відкриття…

— Сподіваємося, капітане, що ви удостоїте нас честі і приймете наше запрошення на обід. Моя дружина буде щаслива познайомитися з керівником такої знаменитої експедиції…

«А ще ж так недавно, тільки три роки тому, ваша дружина шкодувала, що не має часу, а «знамениту експедицію» було названо всього лише «шаленим плаванням на дірявій лайбі», — подумав з прикрістю Амундсен, і його щораз дужче огортала відраза до цих можновладців.

Єдиним місцем, єдиним пристанищем у Крістіанії, куди він охоче навідувався, був дім Нансена. Амундсен усміхався, згадавши зустріч з Лів, яка вже виросла і перетворилася на гарну дівчинку-підлітка. Вона поцілувала його, вітаючись, і, скільки він там був, не відпускала його ні на хвильку. А Єва Нансен? Руал не міг без зворушення думати про цю незвичайну жінку. Чи буде такою і Нора? Єва вабила якимись невимовними чарами. Здавалося, вона все розуміла без слів. Може, Нора і Єва заприятелюють? А Нансен, своїм звичаєм, після палких слів похвали, кожне з яких було для Руала на вагу золота, відразу перейшов до найголовнішого:

— Ваші виміри й картографічні описи дадуть можливість нарешті заповнити цю величезну білу пляму на карті Арктики, що тягнеться від Ланкастерської протоки до моря Бофорта. Результати ваших метеорологічних спостережень треба негайно передати Метеорологічному інституту. Тепер слід подумати про те, де знайти кошти на впорядкування й опрацювання цих матеріалів. Ваші дослідження магнітного поля Землі дуже важливі для науки. Фахівці-магнетологи ще ніколи не мали таких цінних відомостей. Директор нашого Історичного музею не знаходить слів, щоб висловити своє захоплення вашими унікальними етнографічними колекціями, які дадуть можливість норвежцям ознайомитися із звичаями й культурою канадських ескімосів. Ви, Руале, не марнували часу. Я пишаюсь вами. Які ж у вас нові плани? До чого ви тепер готуєтесь?

— Дай Руалові спокій, Фрітьофе. Йому вже пора подумати і про себе, про свої особисті справи, — втрутилась Єва.

Обличчя Амундсена проясніло, коли він згадав, як тепло поглянула тоді на нього дружина Нансена. Отже, особисті справи?.. Так, Єва права, сто разів права. Далі зволікати не можна. «Що б там не було, завтра їду в Тромсьо, — постановив він. — Досить уже з мене цих прийомів, церемоніалів, правил гарного тону! Я хочу знову бути самим собою!»

Легенький стук у двері перервав його думки.

— Карета міністра вже чекає, — почувся збентежений голос Бетті.

Руал ще раз глянув у люстро, перевірив, чи добре лежить фрак, і, тяжко зітхнувши, сягнув рукою до вечірнього плаща-накидки.

— Я не бачив Нори. Може, вона хвора? — занепокоєно спитав Амундсен, коли останні гості покинули дім аптекаря Цапфе. Не зважаючи на пізню пору, Фріц Цапфе також надів плащ.

— Вибач, Руале, але я мушу зайти ще до аптеки. Я скоро повернусь, — ніяково пояснював він, уникаючи погляду гостя і поспішно виходячи, ніби втікаючи від когось.

Що ж до фру Цапфе, то вона зосереджено гасила свічки, які догоряли посеред столу, і мовчала.

— Я так радів, що нарешті побачу її, — додав Амундсен.

І одразу відчув дивне збентеження. Деякий час він вслухався в сухий тріск березових полін у каміні, спостерігав, як спалахує охоплена вогнем біла кора, як розгоряється рожевим полум'ям, потім, затріскотівши, раптом скручується і опадає, спопеліла. Фру Цапфе усе ще мовчала…

— Я ось привіз їй шубку з острова Принца Уельського, — порушив Руал гнітючу тишу і сам не впізнав свого голосу. — Подивіться, фру Цапфе, яка гарна! Ні в кого в цілій Норвегії такої нема, а легка, мов пір'їна. Ескімоски не шкодували сил і довше, ніж звичайно, вичиняли ці шкурки песців. «Твоя дружина, — казали вони мені, — буде схожа в ній на королеву». Де ж Нора? Я хотів би… — І замовк, не в силі подолати хвилювання. Рум'яні щоки фру Цапфе зблідли, обличчя її споважніло.

— Нора? — спроквола вимовила вона, дивлячись йому прямо в очі. — Нора живе в Хаммерфесті. Разом із своїм чоловіком.

Минуло кілька хвилин, перш ніж її слова дійшли до свідомості Амундсена.

— Ти повинен зрозуміти її, Руале, — долинув до нього голос жінки немов здалеку.

Він мовчав, не відводячи очей від пухнастого хутра шубки. Запала мовчанка — важка, нестерпна. Нарешті фру Цапфе порушила її. Голос жінки лунав спокійно і впевнено:

— Я не думала, що це буде для тебе несподіванкою. Вирушаючи в експедицію, ти не сказав їй жодного слова, щоб вона чекала на тебе. Я питала її про це. Ти не подав їй найменшої надії на те, що вона зможе з'єднати свою долю з твоєю. І все ж таки вона довго тішила себе сподіванням. Цілі два роки вона не хотіла ні на кого й дивитися, ні про кого й слухати. Наче на посміховисько, бігала весь час на пошту. Все місто знало, від кого вона жде вістей. Скільки ж вона могла даремно ждати? Я багато разів говорила з нею про тебе. А втім, я з самого початку була проти. Як тільки зрозуміла, що вона вперше покохала, і покохала саме тебе, я всіляко намагалася розраяти її. Я знала, що, коли ти повернешся, а могло ж трапитися, що ти й зовсім не повернувся б, — на тебе чекатимуть почесті й слава. Хіба ж могла я думати, що ти й тоді пам'ятатимеш якусь там дівчину з Тромсьо? Та й чим я могла підтримати її надію? Якби ж ти мені чи Фріцові сказав перед від'їздом хоч одне слово!.. Ти ж знав, що ми любимо її, як власну дочку.

В Руалових очах було стільки болю, що голос фру Цапфе пом'якшав.

— Крім нас, у неї нема нікого, а ми вже немолоді і боялися, щоб вона не залишилася сама… Зрозумій!

Амундсен не вимовив жодного слова. Щось немилосердно давило йому на груди, гнітило, мов тяжка каменюка. Чому ж тоді, під час розставання, він не спромігся знайти потрібних слів? Тепер йому здавалося, що це так просто. А тоді не знайшов часу, не зумів, не подумав про це. Але хіба ж треба усе доказувати до кінця? Руал був певен, що Нора й так розуміла його, що їхні думки й прагнення завжди збігалися. Йому не потрібні були запевнення, що вона чекатиме: Нора знала про його почуття І сама ж кохала його. Він не сумнівавсь у цьому…

Поволі, ретельніше, ніж завжди, Амундсен набив люльку. Серце у нього колотилося. Фру Цапфе не повинна помітити, якого болючого удару завдала вона йому. Про це ніхто не повинен знати.

— А тепер признайся, Руале, — знову долинув до нього, мов крізь імлу, голос фру Цапфе. — Якби Нора діждалася тебе, коли б стала, як ти цього прагнеш, твоєю дружиною, скажи по щирості, чи не залишив би ти її через рік-два знову надовго саму? А може, навіть і назавжди? Чи зміг би ти ради неї відмовитися від своїх експедицій? — Голос фру Цапфе звучав тепер твердо, як голос матері, що бореться за щастя своєї дитини. — Чи маєш ти право з'єднувати своє життя, життя вічного мандрівника, з життям дівчини, яка мріє передусім про родинне щастя? Чи думав ти про неї, про її долю?

— Я й сам не знаю… Може, й справді про це не думав… — Він благально подивився на неї, ніби просив вибачення.

— А я знаю. Ти довго не всидиш у Норвегії. Так і гляди, щоб знову не дав тягу кудись, у ті свої льоди. Хіба я мало надивилася на таких людей тут, у Тромсьо? Вони обзаводилися сім'ями, ставили будинки, заприсягалися, що «ніколи», «нізащо в житті», а самі при першій же нагоді вирушали в далеке плавання і довго не повертались, а часом і зовсім зникали. От хоч би й Баркеланд — був тут у нас такий. Він поплив на одну зиму. Але відтоді минуло вже десять зим, а він кинув якір десь там, на Шпіцбергені, і не думає повертатися. Його наречена довго чекала, плакала, побивалася і, врешті, вийшла заміж за іншого. А мій Фріц? Якби не я, він, певно, осів би десь у Гренландії серед ескімосів, готував би для них якісь пілюлі, жив би в іглу і полював разом з ними на тюленів. А втім, може, він там був би щасливіший, ніж тут?.. Він завжди тяжко зітхає, коли готує ліки для корабельних аптечок. Жодна жінка не знає, як їй краще вчинити, щоб чоловік був по-справжньому щасливий, — закінчила вона розважливо.

— Я хотів би запитати вас, фру Цапфе, про щось дуже важливе для мене. — Амундсен подався вперед, пильно дивлячись їй в обличчя. — Скажіть, Нора щаслива?

Жінка неспокійно засовалась у кріслі.

— Напевне! — кинула вона в запалі, але під проникливим поглядом ясних, щирих очей опустила повіки. — Напевне! — повторила, зніяковівши, — Не турбуйся про неї. Карлсен гарний хлопець. Він аптекар, як і мій чоловік. Нору він кохає давно, вони разом ходили до школи. Він радий Норі небо прихилити. Вона ще молода, забуде про своє перше кохання і перше розчарування. А там з'являться діти… У неї буде спокійне, забезпечене життя, щоправда, без великих почуттів, але й без розчарувань. Повір мені, так буде краще для неї.

У каміні поволі догоряли головешки. У вітальні було тьмяно і холодно.

— Фру Цапфе, прошу вас, віддайте Норі цю шубку! Я привіз її для неї.

— Ні! — промовила вона квапливо. — Нора не повинна знати, що ти пам'ятаєш її. Благаю тебе, Руале, не каліч їй життя! Дай мені слово, що ти не намагатимешся побачитися з нею. Ніколи. Ти ж бажаєш їй щастя.

— Обіцяю, — силувано відповів він, стараючись не давати взнаки, яка важка для нього ця обітниця, — не намагатимуся…

ЧОМУ НАНСЕН ЗРІКСЯ МРІЇ ПРО ШОСТИЙ КОНТИНЕНТ

Земля в парку Люсакер ще не відтанула, і поспішні кроки Амундсена, що повертався від Нансена, гучно відлунювали у вечірній тиші. Руал не помічав краси неба, яке палало після заходу сонця і на якому вже загорялися перші зірки, не відчував солоного смаку бризу, що тягнув від фіорду, не чув квиління чайок, не милувався маленькими, мов дитячі іграшки, будиночками Крістіанії, що мерехтіли вдалині сотнями вогнів. Таємничі білі простори невідомого узбережжя постали перед ним, заслоняючи весь світ.

— Антарктида! З Фрітьофом в Антарктиду! — повторював він сам собі півголосом, немовби хотів упевнитися, що це не сон.

Він приходив сьогодпі в Люсакер, щоб поділитися з Нансеном своїми новими планами, почути його підбадьорливе слово, як тоді, перед мандрівкою на «Йоа». А вийшов, не тямлячи себе від щастя.

Заохочений сердечним, як завжди в цьому домі, прийомом, Амундсен довго оповідав про пережите за останні два роки, проведені за кордопом, про сотні зустрічей мало не в усіх столицях Європи й за океаном, у найбільших містах Сполучених Штатів. Проте він приховав, що виїздив з Норвегії не тільки для того, щоб здобути кошти на покриття боргів, пов'язаних з минулою експедицією, але й для того, щоб у вирі нескінченних клопотів забути про Нору. Він детально розповідав про зустрічі з найвидатнішими полярниками Англії, Франції і Сполучених Штатів, про ту пристрасть до пізнання незвіданого, яка охоплювала дедалі ширші кола людей, не тільки мандрівників і дослідників, але й тих, кому, здавалося б, була чужа одержимість першовідкривачів.

— На кожній зустрічі мене просили: «Візьміть, капітане, нас із собою», і щоразу неодмінно запитували: «Як стати полярником?» або: «Коли і куди ви знову вирушите в експедицію?»

— Відповідь на це питання я знайшов, — пам'ять Руала відтворювала кожне слово розмови з Нансеном, — ознайомившись з надруковапим у датському журналі «Норд ог Сюд» скороченим викладом лекції, яку ви, професоре, прочитали минулого року в Королівському географічному товаристві у Лондоні. «Щоб з'ясувати механізм метеорологічних і океанографічних явищ на всій нашій північній півкулі, — казали ви, — треба провести якнайширші наукові дослідження у ще не вивчених районах Арктики». Щоб пропливти якнайближче до Північного полюса, слід було б, на вашу думку, почати дрейф від узбережжя Аляски, ще далі на схід від району, де почав свій дрейф «Фрам». Я дуже хотів би вирушити саме в таку наукову експедицію, розраховану років на п'ять, а то й сім. Не боюсь цього, бо мене тут ніщо не тримає. Я вільний. Але для цього потрібне відповідне судно. На світі є тільки одне судно, здатне витримати таке випробування, — «Фрам».

«Якось дивно поглянув тоді на мене Фрітьоф, — пригадав нараз Руал. — Він замовк і замислився, а мені ця мить видалася вічністю».

— Я охоче задовольнив би ваше, капітане, прохання, але «Фрам», можливо, знадобиться мені самому. — Погляд Нансена упав на велику карту, що висіла на стіпі. На цій карті зяяла пусткою велика біла пляма Шостого континенту, непевними контурами окресленого біля південного полярного кола. — Я вже давно думаю організувати експедицію у ці краї, в Антарктиду, — стиха сказав він. — Поки що цей план я тримаю в таємниці. Ніхто, крім вас, капітане, про нього не знає. І не повинен знати.

— Візьмете мене з собою? — не роздумуючи, вигукнув Руал.

— З радістю. Якщо все складеться так, як я намічаю, ми спробуємо разом дістатися до Південного полюса, — поволі промовив Нансен, зважуючи кожне слово.

— Коли вирушаємо?

По гарному обличчю Фрітьофа промайнула тінь, він безпорадно розвів руками.

— Як ви знаєте, мені доручено в цю важку для нашої країни годину відповідальну і нелегку місію: представляти незалежну Норвегію в Лондоні. Напевне, немає потреби говорити про те, що це почесне завдання заважає мені здійснити мої наукові й особисті плани. Та що вдієш, людина не належить сама собі. За кілька місяців, восени, я повернусь із Лондона назовсім, і тоді ми поговоримо про Антарктиду. Але я прошу вас, капітане, пам'ятати, що про цей план не знає ще ніхто, ніхто! — Нансен зробив наголос на останньому слові.

— Навіть фру Єва?

— Навіть Єва, — тяжко зітхнув Нансен і замовк, немовби злякався, що сказав зайве.

Того пам'ятного вечора Амундсен не залишився в Люсакері на вечерю. Те, що він почув од Нансена, приголомшило його. Досі у своїх мріях він ніколи не сягав за межі Арктики. Отож йому кортіло лишитися на самоті із своїми думками, щоб збагнути всю складність нового завдання, що поставило перед ним майбутнє.

«Антарктида, далека, невідома Антарктида!.. Пліч-о-пліч з Нансеном», — видзвонювали кроки по замерзлій землі.

І раптом Руала пойняв страх.

Треба ж поспішати! Південний полюс ось-ось буде підкорено! Чи усвідомлює Фрітьоф, поринувши у свою наукову роботу, що зволікати не можна? Це ж напевно за рік-два якийсь суперник підніме на Південному полюсі прапор своєї країни. Нансен, звичайно, правий, сто разів правий, твердячи, що найголовніше — наукові дослідження експедиції, але щось повставало в душі Амундсена, коли він думав, що норвезький прапор може замайоріти на Південному полюсі не першим. Для нього перемагати означало передусім бути першим.

Треба поспішатиі Найнебезпечніші суперники — англійці. Англія вже прохягом століть висилає своїх синів у полярні моря, виховуючи мужніх незламних людей. Перед очима Амундсена постало енергійне обличчя Шеклтона[26] з випнутим уперед прямокутним підборіддям, зрослими бровами, опуклим чолом і непохитним, вольовим поглядом підкорювача. З цим англійським полярником він зустрічався лише кілька місяців тому в Лондоні у Королівському географічному товаристві.

— Моя мета — Південний полюс, — рішучим тоном заявив тоді Шеклтон, і Амундсен зрозумів, що цей чоловік не кидає слів на вітер.

Кілька років тому Шеклтон разом з Робертом Скоттом пережили страшні місяці на Шостому континенті. Вони тричі пробували проникнути в глиб пустелі, але жахливі морози, ураганні вітри, плетиво прихованих під кригою розколин і голод щоразу змушували їх повертатись назад. Та Шеклтон не поступився, вирішивши зробити ще одну спробу. Тепер він збирається пливти до берегів Антарктиди на судні «Німрод». Цей ні перед чим не спасує!

«Треба поспішати!» — ця думка переслідувала Руала. Довідавшись про наміри Шеклтона, Скотт категорично, на подив усім, відмовив йому в праві користатися зі своєї бази в затоці Мак-Мердо. Очевидно, він сам має намір ще раз вийти на штурм полюса і вважає Шеклтона своїм небезпечним суперником. Та й сам Скотт грізний противник. Він двічі зимував в Антарктиді і знає, на що зважується.

Треба поспішати! Адже були ще й інші — всі ті, хто пов'язав свою долю з Шостим континентом. У будь-яку хвилину може знову включитись у змагання наполегливий швед Норденшельд[27]. А він має серйозні переваги перед іншими, бо провів дві зимівлі, сповнені трагічних несподіванок, на Землі Грейама. А французи? А французи кілька років тому вслід за своїм земляком Дюмон-Дервілем[28] також поспішили до антарктичних берегів. А тепер ось під керівництвом знаменитого «полярного джентльмена», доктора Шарко[29], знову готують дослідницьку експедицію на судні «Пуркуа па?»[30].

Щоб угамувати збудження, Амундсен, повернувшись від Нансена додому, замкнувся і, як завжди, взявся вивчати все, що з'явилося друком англійською мовою про Антарктиду. Він забув про свій улюблений садок, не помічав пишно розквітлих перед вікнами троянд, не чув співу дроздів. Думкою був далеко, гарячково роблячи виписки і складаючи детальні плани походів.

Руал нетерпляче лічив місяці, тижні й нарешті дні, що лишалися до повернення Нансена з Лондона. Він уже був готовий до експедиції. Але, поспішаючи того сонячного осіннього ранку в Люсакер, Амундсен аж ніяк не сподівався того, що йому довелося почути.

— Найважливішою метою норвезького полярного дослідника має бути докладне вивчення вод Північного Льодовитого океану, треба продовжити національні традиції, що йдуть од вікінгів. Для здійснення цього почесного завдання я і даю вам, Руале, свій «Фрам», — промовив Нансен таким чужим і разом з тим урочистим голосом, що Амундсен не повірив власним вухам.

Така раптова зміна в намірах приголомшила і зовсім вивела його з рівноваги. План експедиції разом з Нансеном на Шостий континент провалився остаточно. Замість нього постав інший, не менш захоплюючий — власна експедиція в Арктику для підкорення Північного полюса. Здійснювалася його давня заповітна мрія.

Що ж, одначе, спричинилося до цієї несподіваної зміни? Може, Нансен злякався суперників? Ні, це виключено. Чому ж він усе-таки відмовився від здійснення своїх планів, які виношував довгі роки?

Але цих питань, що крутились у нього в голові, Амундсен не наважився поставити. На серйозному, непроникному обличчі Фрітьофа він нічого не міг прочитати.

— Зібралося багато матеріалів, які привезли шведська антарктична експедиція Нордешпельда, наша — Борхгревінка і англійська — Скотта. Незабаром надійдуть нові. Усі прагнуть тільки пригод, нових географічних відкриттів і забувають про опрацювання наукових даних. Отож я вирішив цілковито присвятити себе цій справі, яка забере в мене багато, багато років, — казав Нансен таким вимушеним тоном, що Амундсен відчув: це лише частка правди. Щось іще крилося за його сухими словами, чогось він не доказував. Чи не Єва?

Фрітьоф тримався так, що розпитувати його зараз було б нетактовно. Намагаючись не дивитися в неспокійні очі Руала, Нансен одразу перейшов до суті справи. Потім він заглибився в аналіз наукових досліджень, які, на його думку, мали бути головною метою експедиції під час багаторічного дрейфу «Фрама» разом з крижаними полями, що вкривали центральну частину Арктичного басейну.

Амундсен слухав неуважно і ніяк не міг заспокоїтися. Мабуть-таки, тут замішана Єва. Про це свідчили її осяяні щастям очі. Так, це вона причина цієї зміни, це заради неї Фрітьоф зрікся своїх мрій і планів, заради неї відмовився від мандрівок по недосліджених морях і землях. Як вона могла позбавити його ні з чим не зрівнянної насолоди — зійти на землю, на яку ще не ступала нога людини? І Амундсен вперше з прикрістю глянув на гарне обличчя Єви. Невже вона не усмідомлює, якої кривди завдає коханій людині? Як вона може?..

«Скажи мені, Руале, — раптом згадав він рішуче вимовлені слова фру Цапфе, — чи зміг би ти заради щастя Нори відмовитися від своїх експедицій?» І подумав: «Нона таки була права».

НАЙТЕМНІШЕ БУВАЄ ПЕРЕД СВІТАНКОМ

Звістка про майбутню арктичну експедицію Амундсена, про те, що великий Нансен віддав йому свій «Фрам», з блискавичною швидкістю облетіла міста, містечка й розкидані в глибоких фіордах села. Після 1905 року, відтоді як Норвегія звільнилася з-під протекторату Швеції, норвежці більше, ніж будь-коли, готові були на всяку жертву, аби тільки примножити славу своєї незалежної вітчизни. Вони були певні, що, йдучи слідами Фрітьофа Нансена, Амундсен ще раз уславить їхню маленьку країну, про яку досі небагато знали в світі! І хоча вголос мовилося лише про науково-дослідну мету експедиції, кожен, починаючи з найбіднішого рибалки і кінчаючи багатими торговцями та судновласниками, свято вірив у те, що Амундсен перший підніме норвезький прапор на Північному полюсі.

Але це було нелегке завдання. Досягти Північного полюса прагнули немало полярників, тут також не бракувало грізних суперників. Лікар Кук, з яким Руал потоваришував на «Бельжіці», зимував у Гренландії і на Землі Елсмір, звідки збирався вирушити далі на північ, до полюса. Капітан де Жерлаш побив рекорд, допливши вздовж східного узбережжя Гренландії до 78° північної широти. Датська наукова експедиція Міліуса Еріксона, що досліджувала північні райони Гренландії, пропала безвісти. Але найнебезпечнішим супротивником був невтомний американський дослідник Арктики Роберт Пірі[31]. Уперше в полярні мандри він вирушив давно, ще двадцять два роки тому, і ніколи не приховував, що за мету свого життя вважає Північний полюс. Під час своїх походів у глиб Гренландії і на не звідане досі її північне узбережжя він зібрав багатий науковий матеріал, що дав можливість позначити на карті гірські хребти, височини й фіорди, які глибоко врізаються в північну частину острова. Полярник поселився серед ескімосів, жив їхнім повсякденним, сповненим злигоднів життям, говорив їхньою мовою, забрав в Арктику свою дружину, і там серед льодів у них народилася донька, яку вони назвали ескімоським ім'ям Анігхіто — Дитя снігу.

Він залишав Гренландію тільки місяців на два, щоб за допомогою заснованого у Сполучених Штатах «Арктичного клубу Пірі» організовувати нові експедиції, і знову вперто повертався на Далеку Північ.

Наполегливість американця викликала в Амундсена глибоку повагу, не позбавлену заздрощів. Пірі не спинявся ні перед чим. Під час однієї подорожі він сам звичайним мисливським ножем ампутував собі вісім відморожених пальців на ногах. Пірі тяжко голодував, сотні разів ставав віч-на-віч із смертю, яка роками підстерігала його, але не змогла змусити відступити. 1902 року він разом з шістьома своїми товаришами під час лютих довготривалих морозів досяг 84° північної широти, а через три роки добувся до 87°. Усього лише триста кілометрів одділяли його від Північного полюса.

«Не дістанеться він туди, — заспокоював себе Амундсен. — Це ж не просто триста кілометрів, а всі шістсот, рахуючи й зворотний шлях. А ці шістсот набагато ващчі, ніж тисяча двісті в звичайних умовах».

Досить було йому заплющити очі — і в уяві поставало збурене море, аж до обрію вкрите звалиськами криги. Таке він бачив з палуби «Йоа». Чи витримає «Фрам», чи зможе пробитися через ці мертві барикади? З тривогою думав Амундсен про свою експедицію, про важкий дрейф. От якби це бути птахом! Хто ж з полярників не стежив заздрісно за бистрим летом чайки над усіма тими перепонами, перед якими людина безпорадна. «Шлях до пізнання Арктики пролягає в повітрі», — все частіше повторював Амундсен.

Надію на здійснення цих мрій пробудило в нього блискуче досягнення французького пілота Блеріо, який у червні 1909 року побив світовий рекорд, перелетівши на моноплані через Ла-Манш з Франції в Англію. Даремно доводили Амундсену, що рано ще думати про застосування аероплана для полярних досліджень. Разом з асом норвезького повітроплавання Якобсеном та льотчиком Енгельштадтом він сконструював величезного повітряного змія з полотна й легкого дерева.

«Запущений разом із пілотом з палуби «Фрама» на висоту п'ятсот метрів, цей змій допоможе мені розвідати етап криги і визначити маршрут корабля», — занотував Амундсен.

Він сам не раз піднімався на цьому змії на висоту кількох поверхів. Капітана Енгельштадта Амундсен збирався призначити своїм заступником на «Фрамі», підкреслюючи тим самим, якої ваги він надає повітряній розвідці.

Одного ранку Амундсен поспішав на поле, де мав відбутися запуск повітряного змія.

Він занепокоєно поглядав на чорні грозові хмари, які вітер несподівано згромадив над Крістіанією. Не встигли ще впасти перші краплі, як удалині загуркотів грім. Піднялась буря.

«Мабуть, Енгельштадт не провадитиме сьогодні випробувань, — стурбовано подумав Руал, — Це було б справжнє безумство!»

Та не встиг він ще добігти до льотного майданчика, як, махнувши у повітрі великими барвистими полотнищами, змій стрімко шугонув угору. З жахом і подивом спостерігав Амундсен, як повітряна течія легенько підхопила змія і, мов пір'їну, понесла його високо-високо, до самісінького неба.

— Поб'ю, мабуть, сьогодні власний рекорд! — устиг іще радісно крикнути з висоти пілот.

Зненацька з чорної хмари вистрілила блискавка, на якусь часточку секунди з'єднала блакитною смугою змія з хмарою і згасла. Смертельно уражений пілот відділився від каната і важко впав на землю.

Щоб прискорити збір коштів на підготовку експедиції, Амундсен, за порадою Нансена, подав свій план Норвезькому географічному товариству.

«Я маю намір пропливти Атлантичним океаном уздовж східного узбережжя Америки, обігнути мис Горн і далі водами Тихого океану попливти до Берінгової протоки. Поповнивши запаси палива в Барроу, вирушу на північ, щоб якнайдалі зайти в льоди між Аляскою і островом Врангеля. Звідси почнеться дрейф. Скільки він триватиме? На це питання важко відгтовісти. В усякому разі, довгі роки — може, п'ять або й сім…»

Гаряче підтриманий Нансеном план було схвалено На пропозицію уряду норвезький парламент виділив Амундсену велику допомогу в сумі кількохсот тисяч крон, вважаючи його експедицію подією великого наукового значення.

І знову цілими ночами світилися вікна кабінету Руала. Від столичного гамору він утік до невеличкого дерев'яного будиночка в Сарнсборгу, на березі Буннефіорду. На згадку про свій рідний дім, проданий перед експедицією на шхуні «Йоа», Руал назвав свою нову садибу «Уранієнборг-2». Тут він спокійно працював під опікою дбайливої Бетті, а на дозвіллі порався у садку, де було повно троянд, точнісінько таких, як і біля будинку аптекаря Цапфе в Тромсьо. Примирившись із самотністю Руала, Бетті не говорила йому більше про одруження, не згадувала і про Маргарет, в якої вже було трійко дітей. Вона тільки співчутливо поглядала на змарніле обличчя свого пестуна, на його міцно затиснуті уста, з яких тепер рідко коли прохоплювалося слово. Бетті шанувала його працю, тішилася його славою, але, дивлячись на нього, тяжко зітхала.

Під час гарячкової підготовки до своєї багаторічної арктичної експедиції Амундсен безсонними зимовими ночами не раз у думці проходив шлях до Північного полюса, порівнюючи свої можливості з можливостями Пірі. Восени цей наполегливий американець досягнув півострова Шерідан на Землі Гранта й залишився там на зиму з кількома ескімосами; у них було понад двісті собак. Звідти, з крайнього північного мису Гренландії, він збирався весною ще раз вийти на штурм полюса. Цей полярник був дуже грізним суперпиком. Почуття справедливості змушувало Амундсена в глибині душі визнати, що Пірі, який уже стільки років поневіряється в Арктиці, більше, ніж будь-хто, заслуговує на перемогу. Але, охоплений почуттям національної гордості, Амундсен прагнув, щоб норвезький прапор першим замайорів на Північному полюсі.

До розпаленого честолюбства додалося занепокоєння: якщо Пірі буде перший, то в Норвегії знайдуться такі, які скажуть, що експедиція Амундсена тепер взагалі уже не потрібна. Цілком можливо, що тоді навіть відмовлять в асигнуваннях.

Повільно, страшенно повільно тяглися зимові дні. Минули вже березень і квітень, а від Пірі не було жодної звістки. І ось нарешті погожого травневого ранку на палубу «Фрама» вискочив тесляр, вигукуючи:

— Північний полюс здобуто!

Він щось іще говорив, розмахуючи газетою. Перед Руаловими очима затанцювали великі літери заголовка на першій сторінці. Звістка приголомшила Амундсена, і він навіть не намагався приховати цього.

«Американський прапор на Північному полюсі! Інженер Роберт Пірі 6 квітня 1909 року досягнув полюса. 23 квітня він уже повернувся на мис Колумбія».

Промисловці та представники фінансових кіл почали відмовляти Амундсену у підтримці.

— За ці кошти, — казали вони, — можна збудувати чудову верф, що принаймні даватиме зиск акціонерам.

У цій важкій ситуації йому ще раз допоміг Нансен. Його промова, що пролунала на всю Норвегію, збудила громадську думку, зворушила серця, розкрила гаманці.

— Короткочасове, півторадобове перебування Пірі на Північному полюсі справді було прекрасним досягненням, однак добутий ним матеріал становить невеликий внесок у дослідження Арктичного басейну, — говорив Нансен на зборах Норвезького географічного товариства, — Хіба ми не повинні пишатися тим, що саме сини нашої вітчизни перші добудуть цінні матеріали про арктичні моря? Хіба ми не повинні допомогти Амундсену у тій благородній справі, якій він присвятив своє життя?..

Переконливі аргументи глибоко шанованого в Норвегії Нансена, його світова слава і особистий дар зробили своє. Невдовзі після цієї промови удостоїли своїми відвідинами заякорений у порту «Фрам» королівське подружжя, а за ним — і вся столична знать. Не пасли задніх також промисловці й представники фінансового та торгового капіталу. І знову попливли кошти на адресу Амундсена, ніби у винагороду за тимчасове нехтування ним.

Та сам він ледве приховував досаду, яку викликала в ньому ця зміна настроїв.

«Що їх, власне, цікавить? Безперечно, не наукові успіхи, як гадає Фрітьоф. Ні, це просто погоня за сенсацією, просто я знову став модний», — записав Амундсен у своєму щоденнику.

Він спохмурнів, став уникати людей, на запитання відповідав різко і ще більше замкнувся в собі. На сухорлявому, довгобразому обличчі пролягли ще глибші зморшки, пригасли орлині очі. Глибоко вразила його і трагедія в Люсакері. Єва, добрий дух Нансенового дому, відійшла назавжди в небуття. Руал і сам не думав, що так важко переживатиме цю втрату. Боляче йому було дивитись на Нансена, який зовсім занепав духом.

«Єдиним порятунком для нього було б тепер вирушити в нову полярну експедицію», — думав у розпачі Амундсен, хоч знав, що цього не буде. Нансен не міг і не хотів покинути осиротілих дітей. Смерть Єви прикувала його до дому назавжди.

Тепер Амундсен сам мусив упоратись із своїми сумнівами, з планами, народженими в гризотних роздумах; вони не давали йому спокою, краяли душу, поки нарешті у ньому не відбувся якийсь злам. Він знову з подвоєною енергією почав готуватись до своєї експедиції, працював заповзятливо, зосереджено і поспішав, як ніколи. Його пожирала якась нетерплячка.

— Щоб пропливти Атлантику з півночі на південь, а потім у зворотному напрямку Тихий океан, мені потрібно буде дуже багато часу, — пояснював Амундсен, коли його запитували про причину такого поспіху. — Я повинен ще до зими провести «Фрам» через Берінгову протоку, а це не так просто. Перша зупинка передбачається у Фуншалі на Мадейрі, наступна — аж у Ріо-де-Жанейро, після того, як перетнемо Атлантичний океан.

ЯКЩО ПОВЕРНУСЬ ПЕРЕМОЖЦЕМ, МЕНІ ВСЕ ВИБАЧАТЬ

Опасисте трищоглове судно, що глибоко осіло в лазурових хвилях, вражало своєю суворістю і притягувало на залиту сонцем набережну Фуншала натовп цікавих. Bono аж ніяк не вписувалось у мальовничий пейзаж затоки з граціозно вигнутим узбережжям, гірськими схилами, на яких буяла рослинність, і побляклим від спеки небом.

Жваві, темноволосі португальці з трудом вчитувалися в написану на кормі назву цього незвичайного корабля — «Фрам» — і поглядали на білявих велетнів, які, збившись купкою на палубі, в урочистому мовчанні слухали довгу промову свого керівника.

За дві години до підняття якоря капітан «Фрама» Нільсен дав наказ:

— Свистати всіх нагору! Всіх без винятку! Начальник хоче сказати вам щось важливе.

Зацікавлені моряки зібралися довкола щогли. Вони не знали, навіщо їх скликали саме тепер, в останню хвилину. Ті, хто вже три роки плавав на «Йоа» під керівництвом Амундсена, пильно вдивлялися в його напружене обличчя. Амундсен мовчки обвів учасників експедиції уважним поглядом, ніби хотів прочитати на їхніх обличчях відповідь на те, що за хвилину вони мали почути.

— Як ви знаєте, — почав він нарешті рішучим голосом, — ми вирушили в Арктику, щоб провадити тривалі дослідження Північного Льодовитого океану. Однак, добре обміркувавши все, я вирішив змінити план. Батьківщина чекає від нас великого подвигу, який міг би ще раз уславити її. Північний полюс здобули інші, раніше за нас. Тут уже нічого не вдієш. Але є ще другий, на протилежному кінці землі, де поки що не ступала нога людини. Південний полюс! Попливемо до нього! Це нелегке завдання, — говорив Амундсен далі, ковзнувши поглядом по приголомшених обличчях. — Кілька років тому з цього шляху, не досягнувши мети, зійшов англієць Скотт, а зовсім недавно, не минуло ще й року, змушений був відступити Шеклтон, один з наймужніших у світі полярників. Я вже не кажу про інших. Тепер Скотт вирішив зробити нову спробу і на судні «Терра Нова» вже пливе до Антарктиди. Ми також вирушимо туди. Нехай же у змаганні за підкорення полюса візьмуть участь і норвежці, і нехай на південному кінці земної кулі замайорить наш прапор. Ми зробимо все, щоб бути там першими! Це не наказ, друзі мої. — Голос Амундсена полагіднішав. — Кожен з вас, певна річ, сам вирішить, як йому бути. Тим, хто не бажає йти зі мною, я гарантую повернення на батьківщину. Хай вони одразу ж перейдуть на правий борт. Їх забере перше судно, яке відпливатиме звідси в Норвегію. Тепер слово за вами.

Заскочена несподіванкою команда мовчала. Проте тиша тривала лише якихось кілька секунд.

— Хай живе Норвегія!

— Хай живе наш Амундсен!

— З вами, капітане, хоч у саме пекло! — пролунали раптом вигуки.

Моряки з'юрмилися навколо свого керівника і проштовхувалися до нього, щоб потиснути йому руку.

— Хіба я не казав? — загорлав Хансен, поплескуючи Ліндстрьома по плечу. — Забувай тепер, браток, про ведмежу шинку. А ти ж так мріяв про неї! Там, куди ми пливемо, ведмедів і сліду пемає. Доведеться тобі тепер навчитися готувати пінгвінячу печеню.

— Мені байдуже, куди мандрувати, аби лиш з капітаном. Хоч на край світу. Тільки знаєш, Хельмере, що мене дивує? Ми обидва чудово знаємо його, але чому не вагаючись погодилися інші?..

— А іншим досить того, що це Амундсен. Вони відчувають, що йому можна довіритися. Теж не новачки. Ялмар Юхансен брав участь в експедиції Нансена до Північного полюса. Або Престрюд чи Вістінг — де їх тільки не носило. Стюбберюда, Бйоланда і Хасселя я мало знаю. Але там, на місці, побачимо, чого вони варті.

— Я тільки оце зараз збагнув, чого ми від самої Крістіанії морочимось із зграєю диявольських гренландських собак. На спеці вони день і ніч так скавучать, що аж голова лускає. Я дивувався, навіщо ми веземо цих псів через тропіки і екватор, замість того щоб купити собак на Алясці, — постукав себе по лобі Ліндстрьом.

— Наш Руал, певно, давно знав, що робить. Не зараз же він таке намислив, не зараз… — поважливо мовив Хансен. — Метикований чоловік.

— Люди в Крістіанії сушили собі голови: навіщо нам збірний будиночок, який ми веземо в трюмі. Одні казали, що Амундсен хоче поставити його на дрейфуючій крижині, інші — що сподівається відкрити якийсь невідомий досі материк, на якому збирається одразу обладнати наукову станцію під норвезьким прапором…

— Під норвезьким прапором, кажеш? Ми піднімемо його на Південному полюсі. Оце буде сенсація! Отоді наш капітан не знатиме скрути з грошима, коли в майбутньому знову надумаємо кудись податися, — сказав Хансен, і в нього засяяли очі.

— От волоцюга! Чи не час тобі вже й дома посидіти?

— Я вже пробував нагріти собі місце, — почухав потилицю Хансен, — та якось не виходить. Наречена покинула мене, коли я три роки зимував в Арктиці, а батьківський дім ніде не подінеться. Оце тільки й мого, що побачу світу.

— А мене дружина відпустила. Ото буде рада, коли повернусь раніше ніж через п'ять років.

— Хто хоче, може написати листа додому, але не гайтеся, бо не пізніше як за дві години ми знімаємося з якоря, — перервав їхню розмову гучний голос капітана Нільсена.

Крізь відчинений ілюмінатор гарячий вітер доніс у каюту духмяний запах якихось екзотичних квітів. Тишу порушувало тільки поскрипування пера, що швидко бігало по папері.

— Що ти там так багато пишеш, кінчай хутчій! — нетерпеливився Леон Амундсен, — А то я не встигну зійти на берег.

— Лист до Фрітьофа, — кинув через плече брат. — Я ж повинен його повідомити про…

— Як, оце тільки зараз? Ти ж казав, що вже давно…

— Усе не міг наважитися, нелегко тепер писати йому. Мене не перестає мучити совість. Кілька разів пробував і не міг, — повір мені, Леоне! Фрітьоф — це уособлення доброти, благородства і справедливості. Я добре знаю, чого б він зажадав, — щоб я приєднався до експедиції Скотта, щоб ми вирушили до полюса пліч-о-пліч і там разом працювали на благо науки… Все це надто прекрасно, щоб могло здійснитися. Скотт нізащо не погодився б на таку пропозицію, та і я не просив би його про те. Це понад мої сили. Зрозумій, не кожен може бути таким, як Нансен! Мої докази ти знаєш: якщо мені пощастить здобути перелогу, я не матиму труднощів з підготовкою наступної експедиції, тієї, про яку мрію вже здавна, арктичної. Зараз, ти це сам добре розумієш, я все поставив на карту. В нас у трюмах провіанту й спорядження тільки на рік, щонайбільше — два, а не на сім. Маючи такі невеликі припаси, я не міг би пливти в Арктику. А якби я став чекати, поки знайдуться кошти… Отож спробую підкорити цей полюс, коли вже від мене чекають сенсацій, коли я повинен ними віддячувати. Погодься, більшу сенсацію зараз важко навіть уявити! Норвезький прапор на Південному полюсі! Хто сказав, що завжди мають перемагати англійці?

— А ти не боїшся втратити довір'я тих, хто й так неохоче давав гроші на експедицію в Арктику? Чи зрозуміють вони тебе? Ти ж не порадився з ними, і вони не давали згоди на таку рішучу зміну плану, — не вгамовувався Леон. — Ти до кінця усвідомив, на що зважився? Розумієш, що тебе може спіткати, коли зазнаєш поразки? Приниження, зневага чи навіть ув'язнення за борги — ось доля великих людей, які, бува, спіткнуться на чомусь.

— Не каркай, брате, я навіть думки не припускаю про поразку. Якщо повернусь переможцем, мені вибачать усе, носитимуть на руках і вихвалятимуть на всі заставки. А якщо не повернусь, то все одно ніхто не заплаче за мною. — Голос його зробився терпким. — Візьми ось лист. Віддай його Нансену одразу ж, як тільки приїдеш до Крістіанії. Сподіваюсь, він зрозуміє, повинен зрозуміти, чому я так зробив. І напевне вибачить мені. А оцей лист Скотту. Він уже, мабуть, доплив до Мельбурна. Розпечатаєш конверт через сорок вісім годин після того, як ми вийдемо в море. Зміст листа одразу ж передаси каблограмою в Австралію. Я попереджаю англійця, що пливу до Шостого континенту і що моєю метою також є Південний полюс.

— Навіщо ти його попереджаєш? Хіба це потрібно? Ніхто не володіє виключним правом робити відкриття. Хто перший, той переможець, твоя каблограма буде для нього прикрою несподіванкою.

— Прикрою, кажеш? Він має величезну перевагу переді мною. Адже він двічі зимував у Антарктиді, вивчив її узбережжя, клімат, подорожував у глиб материка. Він знає, які перешкоди йому доведеться долати. А я буду там новаком, змушеним на кожному кроці вчитися і за кожну крихту досвіду тяжко розплачуватися.

— Скажи, Руале, а ти часом не переоцінюєш своїх сил?

— Такий уже я обрав собі шлях у житті. Кращий він чи гірший за інші — не знаю. Просто не вмію жити інакnie… Але, я чую, Нільсен уже віддає накази. Прощавай, брате, вітай від мене всіх. Наглядай там за будинком і… не забудь про мої троянди.

^{«Фрам» під вітрилами}

ДОРОГО ЗАПЛАТИТЬ СКОТТ ЗА СВОЮ ШАЛЕНУ ВПЕРТІСТЬ

Ось уже кілька годин Амундсен не міг відвести очей від сліпучо-білої стіни на обрії. Вона росла, збільшувалась до велетенських розмірів, пригнічуючи своєю масивністю. Сяючи на краях усіма барвами веселки, вона вивергала, наче вулкан, клуби піднятого вітром снігового пилу.

«Ніякі слова, ніякі описи не можуть передати величі цього краєвиду — прекрасного і разом з тим жахливого», — сказав йому якось Карстен Борхгревінк, що, повернувшись після першої в історії зимівлі в Антарктиді, став відомий усьому світові.

Решта членів експедиції, які вже не одну зиму пережили в Арктиці, також мовчки дивилися на величезний льодовий бар'єр, що прямовисно здіймався високо в небо.

Навіть собаки, що, стлумлені в клітках на палубі й змучені спекою тропіків, день і ніч жалібно скімлили, затихли, жадібно втягуючи розширеними ніздрями холодне повітря, яке йшло з білого континенту. Їм, як і морякам, далися взнаки п'ять місяців повільного, важкого плавання «Фрама», що пройшов понад тридцять тисяч кілометрів по збурених пустельних океанах.

Сміливо прямуючи до Китової бухти, Амундсен, який думкою уже не раз проходив цим маршрутом, знову з почуттям вдячності згадав розмови у Люсакері. Якби не Нансен з його планами, сам Руал ніколи не присвятив би стільки безсонних ночей докладному вивченню історії досліджень Шостого континенту, який тепер мав стати ареною його перемоги чи поразки. Це Фрітьоф заронив у нього мрію про Південний полюс. Скніючи ночами над щоденниками антарктичних подорожей, Амундсен обрав за вихідний пункт саме цю бухту, яку Шеклтон назвав Китовою.

«Неодмінно знайдуться такі, що геть розкритикують мене, — записав Амундсен у своєму щоденнику. — Ніби ж і досвідчений полярник, скажуть, а висадився на шельфовому льодовику Росса. Безумець, божевільний, адже крига понесе його у відкритий океан. Вони, невігласи, не знають, що льодовик у цьому місці сидить або на мілизні, або на якійсь підводній скелі, а не сповзає в море і не підмивається водою. Адже обриси цієї затоки не зазнали ніяких змін за останні сімдесят з лишком років, відколи її відкрив Джеймс Росс».

— Не підійдемо тут до берега, капітале, — затока завалена кригою, — доповів Нільсен, спускаючись з марса. — Що будемо робити?

— Чекати. Льоди відпливуть, — коротко відповів Амундсен, не звертаючи уваги на збентеження капітана.

Через кілька годин біла поверхня затоки почала коливатись, крижини спершу повільно, а потім щоразу швидше, тріскаючись, кружляючи і громадячись одна на одну, зарухались, гнані якоюсь могутньою силою, що незабаром усі їх винесла у відкритий океан. У моряків проясніли обличчя, розв'язалися язики.

— Звідки старий міг знати про цю морську течію? Він так упевнено чекав цього! — допитувався вражений Хассель.

— Він усе знає. Звідки? Не маю уявлення. Мабуть, з книжок, а може, й сам здогадався. Він завжди так.

— А як було на «Йоа»? Проліз крізь те диявольсько вухо голки, де інші гинули, — відповідали з почуттям зверхності Ліндстрьом і Хансен.

І ніхто вже не дивувався, що «Фрам» повним ходом, неначе звичайним уторованим навігаційним шляхом, попрямував до невеликої виїмки в грізному Бар'єрі Росса, яка, немов широко розчинена брама, запрошувала висаджуватися на континент.

— Погляньте, він навіть і це передбачив!

— Він пливе наче додому, ніби замовив для себе цей прохід на материк, — сміялись моряки, вергаючи важкі якорі й ласо позираючи на величезні, продовгуваті, мов торпеди, туші антарктичних тюленів, що дрімали на березі.

— Бачив? Велетенські, наче корови, мабуть, разів у чотири більші за тих, що в Баренцовому морі.

— І не тікають! З голоду не помремо.

— Негайно почати висадку! За чотири кілометри звідси поставимо будинок. Я знайшов чудове місце, — кинув Амундсен, повернувшись із короткої розвідки на лижах.

Він був у своїй стихії — зосереджений і пильний. Ніхто так не зрадів висадці, як пси. Нарешті їх звільнили, з осоружних тісних кліток, і можна було збігти з цієї клятої палуби, де вони стільки натерпілися.

Один поперед одного вони зграєю кинулись, скиглячи, на берег, та ляскіт довгих батогів швидко навів серед них лад. Погоничі одразу ж запрягли собак у сани. Відчувши під ногами сніг, звірята почали качатись по ньому і гратись, забувши про сварку й незалагоджені порахунки, не домагалися навіть їжі. Здавалося б, що, відпочивши, вони рватимуться до роботи, але де там. Перший пес упряжки, якою правив Амундсен, за якихось п'ятдесят метрів став зариватися в сніг. Його приклад наслідували й інші собаки. Ніяка сила не могла зрушити їх з місця, не допомагали ні окрики, ні батоги. За п'ять місяців вони розледащіли. Як же їм розтлумачити, що тепер доведеться постійно і тяжко працювати? Погоничі мусили ставити на ноги кожного пса, підтягати вперед сани, підпихати ззаду собак і не шкодувати батогів.

Скінчилися для собак дні безділля. Протягом місяця тварини тисячу разів долали туди й назад шлях від корабля до табору, перевозячи збірний будинок, дев'ятсот ящиків провіанту, вугілля, гас, вагон дощок і сотні пак сушеної тріски.

— Швидше! — погукував невтомний Амундсен, подаючи всім приклад. — Швидше! Тут цінна кожна година погоди! Швидше! — підганяв він людей і звірят, що ледве вже дихали від утоми.

Якось уранці, повертаючись на берег, Амундсен з подивом помітив біля «Фрама» якесь невідоме парусне судно. Він дужче стьобнув собак.

«Терра Нова» — корабель Скотта… Невже англієць теж намірився отаборитися саме тут? Але чому тільки тепер, так пізно? Він же відплив з Європи значно раніше за них. Де ж він був досі?

«Ні, Скотта немає. Палуба вітрильника гола, людей на ньому небагато», — Амундсен поволі заспокоївся, проте серце в нього все ще колотилося, коли він тиснув руку капітанові «Терра Нова».

— Ми прибули з Мак-Мердо. Там наш керівник Роберт Скотт заклав головну базу своєї експедиції. Я маю висадити кількох чоловік на Землі короля Едуарда VII[32]. Влітку вони провадитимуть там дослідження. Признатись, я не сподівався зустріти когось у цій пустельній місцевості, для мене це великий сюрприз, — холодно мовив англієць.

— А для мене це велика приємність, капітане. Адже я повідомив вашого начальника, що пливу до Антарктиди.

— Він щось казав мені про це, але я не думав, що ви вже тут і так освоїлися… — Капітан «Терра Нова» ледве приховував, як він вражений. Мовчки слухаючи пояснення Амундсена, він так стискував поручні крісла, що в нього побіліли кінці пальців. «Справді важко знайти краще місце для старту до полюса. Та й дорога звідси коротша, ніж від нашої бази», — швидко вирахував він у думці.

— І як багато у вас собак! Мабуть, не менше сотні, а до літа їх буде ще більше, — сказав він не без заздрості.

— Я вірю в собак! Як Нансен і Пірі, я розраховую на їхню поміч, — гаряче мовив Амундсен і, зауваживши нахмурені брови англійця, докинув: — У мене їх багато. Якщо хочете, капітане, я готовий віддати серу Скотту хоч кілька десятків. Вони можуть знадобитися йому. Повірте мені, в полярних умовах пси незамінні. Якщо під час походу їм загрожуватиме голод, можна буде, як це робив Пірі, забивати слабших і годувати ними тих, що можуть іще тягнути упряжку.

Капітан корабля «Терра Нова» помовчав хвилинку.

— В наші розрахунки собаки не входять, — процідив він нарешті, холодно дивлячись на норвежця. — Перспектива планованого забою нещасних тварин просто відразлива. Наш керівник саме тому і не брав їх. У нього всього лише дві упряжки, і, як він запевняє, цього йому цілком досить. Він займає таку позицію: «Якнайбільше людей і якнайменше собак». Зрештою Скотт передусім покладається на сучасні моторні сани як на основну тяглову силу на першому етапі походу. А далі — на ісландських поні. Ми привезли їх із собою кілька десятків.

«Безглуздя, гірше, — безумство! Скотт, забув, що моторні сани мало не занапастили Шеклтона», — подумав Амундсен, але вголос сказав:

— Ну, що ж, у кожного свій метод. Мій, випробуваний в Арктиці, зовсім відрізняється від вашого: я беру якнайменше людей і якнайбільше собак. Цього навчив мене досвід. Це давня істина: найлегше подорожує той, у кого найлегша ноша. По-перше, фураж, який ваша експедиція повинна взяти для поні, займе багато місця, а людина в разі крайньої потреби не зможе його їсти. По-друге, якщо собака провалиться у прірву — а їх по дорозі до полюса, мабуть, не бракуватиме, — його легко витягне одна людина. А поні? Крім того, поні, навіть ісландські, менш витривалі, ніж собаки, і надто важкі для цього підступного терену. Під ними провалюватимуться снігові мости через розщелини, де собача упряжка легко пройде. І без жертв усе одно не обійдеться: врешті, ваші люди змушені будуть забивати поні так само, як я собак. Такий уже закон білої пустелі — жорстокий, але невідворотний.

Англієць неприязно подивився на Амундсена.

«Диявол, а не людина, — промайнула у нього думка. — Як він міг здогадатися? Під час висадки прибережний лід справді не витримав ваги трьох поні і провалився».

— На полюс, коли до нього лишиться сто-двісті кілометрів, — відповів англієць, гордо підвівши голову, — вирушать тільки люди. Впряжуться в сани і потягнуть їх. Капітан Роберт Скотт вважає, і цілком слушно, що справжньої перемоги людина досягає тільки найбільшим напруженням своїх сил. А стійкості і самовідданості можна вимагати лише від тих, хто поставив перед собою цілком визначену мету, а не від тварин, які нічого не усвідомлюють. Тому Скотт постановив, що він сам з кількома товаришами виконає цю почесну роботу.

— Я можу тільки схилити голову перед таким благородством, — коротко відповів Амундсен, думаючи, що ні за які блага світу він не хотів бути серед тих людей, котрі самі тягтимуть по неходженій пустелі сотні кілограмів вантажу. Навіщо? В ім'я чого?

«Дорого заплатить Скотт за свою шалену впертість», — майнула в нього думка. Попрощалися холодно.

Всупереч своїм попереднім намірам, капітан судна «Терра Нова» одразу ж повернув до Мак-Мердо, щоб повідомити керівника англійської експедиції про те, що він бачив і чув у Китовій бухті.

ЯК У БІЛОМУ ПЕКЛІ ВИГРАТИ ЗМАГАННЯ З ЧАСОМ?

Добре натреновані собаки мчали, мов дияволи. Амундсенові навіть не треба було підганяти їх, він сам ледве встигав за ними. Пекло посічене снігом обличчя, осліплювало сонце, але він давно вже не відчував себе таким щасливим. Амундсен не міг надивитися на величний краєвид цього обширу, про який він з гордістю міг уже сказати «мій». До самого обрію, скільки сягало око, розпростерлась перед ним біла одноманітна пустеля. Зір не натрапляв на жодну темну цятку. Які пастки криє вона в собі, які перешкоди приготувала на їхньому шляху до полюса? Не зупиняючи упряжки, Амундсен ще раз озирнувся назад. Це був останній прощальний погляд. В сліпучому блиску прибережних льодів темніли щогли судна, що готувалося до зворотного рейсу. Лише через рік, через триста шістдесят п'ять днів, воно мало повернутися сюди, в Китову бухту. Що ж принесуть ці незвичайні дні, зовсім не схожі на інші?

«Фрам» борознитиме океани, боротиметься із штормами, а я тим часом мушу дістатися до полюса. І повернутися звідти. Чи побачуся ще коли-небудь з Нільсеном?»

Амундсен гнав од себе цю настирливу думку, як завжди, відкидав сумніви чи легкодухість. Набрав повні легені повітря, чистого, як джерельна вода. Він був радий, що, не чекаючи повного розвантаження судна, вирушив у дорогу, щоб закласти перший продовольчий склад на 80° південної широти. Його підганяло жадання дії. Хотів перевірити, чи добре підготувався до весняного штурму полюса, випробувати сили, розкрити таємниці невідомого шляху, з якого інші дослідники поверталися, не осягнувши мети.

Сніг сухо шерхотів під полозами; швидко бігли важко навантажені сани. Собаки мчали по насту, не провалюючись. От якби так і далі подорожувати під цим безхмарним неосяжним небом! В Арктиці Руалові рідко коли доводилося бачити таке небо. Та раптом сонячне коло заслонила легенька імла, яка дедалі густішала, і от уже незабаром усе довкола стало молочно-білим, засріблилося, замерехтіло міріадами іскринок. Амундсен зупинився в нерішучості, потер рукавицею запушені інеєм брови й підняв на хвильку захисні окуляри. Дивовижний сліпучий блиск різонув йому по очах. Ні, це не оптичний обман, зник десь горизонт, неможливо було відрізнити пагорка від улоговинки, льодові брили втратили свої обриси і вже не кидали найменшої тіні. Амундсен навпомацки ступив крок уперед і спіткнувся об сніговий горбик. Собаки теж почували себе невпевнено. Даремно Амундсен напружував зір — усе довкола сяяло дивовижною білизною[33]. Ні, таких перешкод в Арктиці не траплялося. Білої темноти там не буває. На щастя, завбачливий, як завжди, Амундсен знайшов вихід і тут. Щоб не загубити один одного в білій імлі й не збитися з курсу, він застосував свій метод походу. В молочній мерехтливій імлі раз у раз розлягався гучний голос Хансена, який вів першу упряжку.

— Ліворуч, ліворуч! — або ж: — Праворуч! Прямо! Це були команди для Престрюда, який ішов на лижах попереду каравану. Сам він не зміг би дотримуватися правильного напрямку. Хансен уважно, мов штурман на судні, пильнував, щоб стрілка компаса, закріпленого на його санях, ні на хвилину не відхилялась від курсу.

Чотири дні й чотири ночі тривав похід. На п'ятий день, пройшовши сто сімдесят кілометрів, мандрівники досягли 80° південної широти, де мали закласти перший продовольчий склад — перший опорний пункт для весняного штурму полюса.

Повернення до Китової бухти було справжнім змаганням з часом. Першого дня експедиція пройшла сімдесят кілометрів, другого — уже сто. І при такій шаленій швидкості мандрівники встигали позначати всю трасу оригінальними віхами: через кожний кілометр вбивали в сніг сторчма велику сушену рибину.

— Дорогу позначено чудово. І їжу для псів ми збиратимемо тут, як гриби в лісі! — жартував Хансен.

— Нашому капітанові не бракує винахідливості, та й гумору теж, — докинув Ліндстрьом.

— Та це він такий тільки тут, у льодах. А якби ти його бачив так часто, як я, в Крістіанії, то вжахнувся б. Ходив похмурий, мов градова хмара. Їй-богу, в мене сльози наверталися на очі.

— До зими нам треба спорудити будинок. Назвемо його «Фрамхейм» («Будинок «Фрам»), — бадьоро мовив Амундсен. — Крім того, нам треба буде ще до настання полярної ночі закласти в глибині материка, на півдні, три склади продовольства й палива. Обачливість тут ніколи не завадить. Це вам не Арктика: тут нестача харчів і палива — то певна смерть.

^{План Фрамхейму (норв. Framheim) — стаціонарної бази експедиції Руала Амундсена в Антарктиді, призначеної для зимівлі перед походом до Південного полюсу. Розташовувалася на шельфовому льодовику Росса в Китовій бухті приблизно в 4 км від морського узбережжя. Основою бази був дерев'яний житловий будинок, побудований в саду садиби Амундсена в 1910 р. братами Хансом і Йоргеном Стюбберюдами. Будинок був капітальним: потрійні стіни, подвійні підлога і стеля. Меблювання — десять зручних ліжок, кухонна піч і стіл.}

Наприкінці березня Амундсен міг спокійно дивитися в майбутнє. На трьох складах полюсної траси розміщено понад три тонни харчових продуктів і спорядження. Собачі упряжки за короткий час пройшли понад півтори тисячі кілометрів.

Амундсен не тільки забезпечив склади продовольством, але й подбав про те, щоб кожен з них було видно здалеку і легко можна було знайти. Уже після першої розвідки він упевнився, що можна пройти мимо складу, не помітивши його. Отож він звелів через кожен кілометр забити в сніг довгі бамбукові тички з прапорами вгорі — по десять штук на захід і схід від складу — і пронумерувати їх.

— Якщо натрапимо хоча б на одну з них, одразу знатимемо, в якому напрямку і на якій відстані від нас склад. Харч у цій пустелі — перемога, — пояснював він своїм товаришам.

За кожним протягом рубанка тоненькі поскручувані стружки сипалися на підлогу, вкриваючи її золотистим шаром. Спина Бйоланда ритмічно згиналась і розгиналась, він не спинявся навіть на хвилину, щоб відпочити. Бйоланд не відчував, як краплі поту спливали з його лоба по щоках і шиї за комір грубого матроського светра.

— Олаве, а ці полози не слабкуваті, не дуже вутлі? — почув він за спиною голос Амундсена.

Не випускаючи рубанка з міцних затверділих рук, Бйоланд з полегкістю випростався, і його постать заповнила собою тісне приміщення.

— Думаю, що ні! Одні сани вже готові, капітане. Хансен обплів ремінцями всі стики, по-ескімоському, як він каже. Можете не сумніватися. Сани будуть ще міцніші, а вага зменшиться з сімдесяти п'яти кілограмів до п'ятдесяти трьох.

Очі Амундсена заблищали.

— Кожен заощаджений кілограм дасть нам можливість узяти більше провіанту, а…

— Знаю, знаю, — перебив його Бйоланд. — Учора навантажили на них для проби десять ящиків пемікану, разом понад півтонни, і зіпхнули вниз з двометрової висоти. Вони добряче торохнулись об лід, але нічого не зламалося і кріплення не ослабло. За ці сани я відповідаю головою.

— Оце я розумію! — сказав довірливо Амундсен, проводячи долонею по гладенько виструганій поверхні полоза, зробленого з горіхового дерева. — Найкращий тесляр не посоромився б такої роботи. Ти сподобався мені з першого погляду там, у Холменколлені на трампліні, коли встановив світовий рекорд. Однак я тоді не знав, що ти майстер і в теслярському ділі.

— Таких лиж, які роблю я, ви не знайдете в усій Норвегії, та що я кажу, в цілому світі, — сміючись хвалився Бйоланд. Він хотів іще щось додати, але Амундсен уже зник за ковдрою, якою був завішений вхід до коридора.

У привезеному з Норвегії збірному будиночку, що мав усього лише вісім метрів уздовж і чотири впоперек, ледве розмістилась кухня — королівство Ліндстрьома, а решта площі була відведена під кімнату, яка правила одночасно за спальню, їдальню й наукову лабораторію. На щастя, в снігу і кризі вдалося досить легко видовбати невеликі гроти й коридори. Прямо з дверей будинку, не виходячи надвір, можна було дістатися до складів і майстерень, в яких протягом довгих зимових місяців кипіла робота.

«Ми були весь час зайняті, а коли людина має по горло роботи, час минає дуже швидко», — записав Амундсен у щоденнику.

Осінні вилазки в глиб материка були чудовою перевіркою придатності спорядження. Амундсен зробив для себе корисні висновки. В першу чергу реконструювали сани, потім довелося переробляти намети з одноособових на двоособові.

Амундсен вирішив переробити навіть взуття. Відомий на всю Крістіанію славетний швець Гамсун, мабуть, заплакав би гіркими сльозами, побачивши, на що перетворилися його вироби, якими він так пишався. Тепер вони були всі попорені й розділені на «складові частини».

Зимові місяці у Фрамхеймі минали під девізом боротьби мало не з кожним грамом зайвого вантажу. Паяні бляшанки, в яких зберігалися продукти під час морської подорожі через тропіки, були, на думку Амундсена, надто важкі. Після довгої наради Стюбберюд, Бйоланд і Хансен вирішили зробити з тоненьких дощечок міцні дерев'яні ящики завдовжки один метр, висотою близько півметра, а шириною точно такі, як сани. В ці ящики переклали продукти з бляшанок.

Найбільше турбот завдала Амундсену проблема харчування в дорозі.

«На те, що наша їжа буде різноманітна, сподіватися не доводиться, зате вона буде поживна, та й приготувати її буде легко й зручно, — писав Амундсен. — Основним харчем, як завжди, буде пемікан. Але до звичайної суміші сушеного м'яса й жиру я звелів додати трохи овочів, вівсяної каші й солі. Півкілограма нашого пемікану має вистачити кожному на день. Крім того, на кожного в день припадатиме ще по шістдесят грамів спеціально виготовлених сухарів. По сто двадцять п'ять — молочного порошку, по сорок — шоколаду і по п'ятнадцять — чаю. А для приготування їжі — по сто вісімдесят грамів гасу чи спирту. Для собак беру по півкілограма пемікану — м'ясного і рибного на зміну».

Коли всі розходилися по своїх майстернях, Амундсен сідав до розрахунків, яких уже назбиралася ціла купа. Година минала за годиною, а він усе додавав, віднімав, множив, ділив, потім перекреслював і починав наново.

…Для стількох людей і для стількох собак, на стільки-то днів і кілометрів… Скільки ж треба і можна навантажити на сани? Скільки собак має бути в упряжці? Його підрахунки грунтувалися на невблаганному полярному законі Архімеда: один пес може тягти рівно стільки, скільки сам важить. Тому, якщо вантаж на санях зменшиться на тридцять п'ять кілограмів, один пес в упряжці стане непотрібним. Він тільки пожиратиме корм, який везтимуть інші, — отож мусить загинути. М'ясом забитого собаки харчуватимуться решта псів. Такий суворий закон білого шляху.

Скільки ж собак мають вирушати в дорогу? Скільки з них повинні дістатися до полюса? І скільки треба лишити на зворотний шлях — до Фрамхейма?

Амундсен поблажливо усміхнувся, згадавши гордого, легковажного англійця, який намірився впрягти в сани людей і примусити кожного тягти по сто двадцять кілограмів вантажу тільки для того, щоб перемогу над силами природи вважати повною. Невже це правильно: до собак ставитися як до людей, а до людей — як до собак? І все ж думка про англійців непокоїла його, не давала спати. І хоч Амундсен не хотів признатися в цьому навіть самому собі, він весь час сушив собі голову над тим, легший чи важчий обраний ним шлях за шлях Скотта. Він був певен, що керівник англійської експедиції думає про те саме і так само квапиться й докладає всіх зусиль, щоб випередити його.

— Що я бачу, капітане, ви знову підраховуєте? — просунув несміливо голову в прочинені двері Ліндстрьом.

— Прикидаю, скільки потрібно було б собак і скільки провіанту, якщо б ми вирушали зараз не на полюс, а на Місяць, — відповів Амундсен жартом.

— Що, справді? А візьмете мене з собою? — схвильовано прошепотів кок, і Амундсена огорнуло тепле почуття вдячності.

Такі слова треба було берегти в серці, як скарб, і він потім не раз згадуватиме їх, коли його опадуть сумніви і душу краятиме розпач. Його товариші пішли б за ним куди завгодно, заздалегідь згоджуючись на все. Вони були вдячні йому за кожне добре слово і сліпо вірили в непохибність кожної його уваги. «Вдалий добір людей для полярної експедиції — це одна з найважливіших умов перемоги…» — не раз повторював Амундсен у своїх спогадах.

— Не перешкоджай. Кожен забитий пес — це двадцять п'ять кілограмів свіжого м'яса для решти псів, а в разі потреби — і для людей. — І, як завжди, цілком поглинутий ділом, яке робив, він знову поринув у розрахунки.

Йому не сходили з думки ті кілька жмень сухарів, яких не вистачило Шеклтону, щоб дістатися до полюса. Цей полярник підійшов до нього так близько, як ніхто. Усього сто з лишком кілометрів відділяли його від мети подорожі. Та загроза голодної смерті завернула Шеклтона назад. Амундсен здригнувся, пригадавши це, стиснув кулаки і знову заглибився в обчислення. Він міг спокійно собі працювати, не турбуючись тим, що роблять інші. У Фрамхеймі, так само як і в «Бухті Йоа», ніхто не наказував, ніхто ні до чого не змушував, ніхто ні за ким не наглядав. Кожен з цих досвідчених полярників знав, що найменша недбалість може призвести до катастрофічних наслідків.

Ліндстрьом також працював не покладаючи рук і, як умів, урізноманітнював меню. Всі учасники експедиції дбали про собак, знаючи, що від них залежить успіх походу до полюса. Вони годували їх мороженим м'ясом, салом і тельбухами впольованих тюленів, цілі купи туш яких височіли біля Фрамхейма. Полярники збудували для собак зручні приміщення, вирубавши в кризі двометрової глибини траншеї і накривши їх зверху наметами. Вони тішилися, дивлячись на ситих, задоволених псів, що спокійно спали, уткнувшись писками в шматки соковитого м'яса, якого вже не могли доїсти.

^{Намети «Фрамхейму», призначені для розміщення собак і зберігання запасів. На передньому плані — склад свіжого м'яса, обгороджений сніжним парканом.}

Над Китовою бухтою ще лютували зимові шторми, термометр незмінно показував мінус п'ятдесят вісім градусів, а у Фрамхеймі вже закінчувалися приготування до весняного штурму полюса. Двадцять четвертого серпня, після ста двадцяти днів полярної ночі, на обрії показався нарешті вузенький пурпуровий пружок сонячного кола, який, кинувши на мертву білизну неспокійні зблиски, сповістив, що незабаром з'явиться світло, і зник, Фрамхейм охопило гарячкове збудження, і хоч ніхто вголос ще не говорив про похід, але всі тільки про нього й думали.

— Сьогодні спека просто нестерпна: всього лише мінус тридцять! — голосно сказав якось вересневого ранку Юхансен[34] і запитливо подивився на Амундсена.

Усі, хто був у хаті, одразу зрозуміли, що крилося за цими словами. Вісім пар очей зупинилися на суворому обличчі керівника, ніби питаючи: «Чи не час уже в дорогу?» — Амундсен заперечливо похитав головою.

Однак через кілька днів Престрюд, найсміливіший з усіх полярників, не витримав.

— Багато б я дав за те, щоб довідатись, чи далеко вже зайшов до полюса Скотт, — кинув він ніби між іншим, сідаючи за стіл.

Амундсен нахмурив кущуваті брови. Йому також це не давало спокою й відбирало сон. Чекати ще чи вирушати? Важко сидіти без діла, склавши руки і раз у раз занепокоєно поглядати на біле поле, по якому вже, може, мандрує суперник. Та чи варто ризикувати?

— Зачекаємо! — рішуче заявив Амундсен, не забувши ще своєї зимівлі на «Бельжіці». Тоді оргія штормів і морозів розшалілася саме наприкінці антарктичної зими. Згадували про них і такі досвідчені полярники, як Борхгревінк, Шеклтон, Норденшельд, Скотт — усі ті, хто вже зимував тут.

В середині вересня стовпчик ртуті в термометрі підскочив раптом угору і протягом кількох днів незмінно показував мінус двадцять з лишком градусів. Піддавшись збудженню, яке охопило всіх у Фрамхеймі, Амундсен звелів вирушати.

— Підемо всі. На господарстві зостапеться тільки Ліндстрьом. Правда, дні ще малі, а тому й етапи поки що будуть короткі, але кожна виграна доба теж щось значить.

«З нашого поспіху не вийшло добра, — записав Амундсен у щоденнику кількома днями пізніше, повернувшись до Фрамхейма. — Збудження і гарячкове бажання якнайшвидше вирушити у дорогу були погані порадники. Просто не розумію, як я, досвідчений полярник, а саме таким і вважаю себе, міг отак вчинити».

Уже через чотири дні після того, як експедиція залишила Фрамхейм, раптом ударив лютий мороз — попад п'ятдесят градусів. До того ж розгулялася завірюха. Повернулася справжня антарктична зима. Сніг немилосердно шмагав по обличчю, осліпляв. Усе це далося взнаки людям і собакам. Навіть спирт у компасах замерз, видно, був надто розбавлений водою. Кожен крок загрожував незнаною бідою. Досягнувши першого складу під 80° південної широти, Амундсен наказав розвантажити санн і зразу ж повертатися назад. Однак все одно троє учасників тяжко обморозили ноги і ледве дісталися на базу.

— Це була для нас хоч і сувора, але корисна наука, — сказав керівник експедиції після повернення. — Ми взяли собак більше ніж треба було, та й нас вирушило в дорогу забагато. Після ночівок збиралися щоразу, як ви самі бачили, понад чотири години. У поході ми не можемо собі дозволити такого гайнування часу. До полюса підемо вп'ятьох: Хансен, Бйоланд, Вістінг, Хассель і я. Візьмемо з собою лише п'ятдесят два собаки і восьмеро саней. Ліндстрьом зостанеться у Фрамхеймі. Юхансен і Стюбберюд на чолі з Престрюдом вирушать на Землю короля Едуарда VII і там провадитимуть дослідження, аж поки ми повернемось… Не переживайте, мої дорогі, — докинув він, помітивши, як посмутніли ті, хто зостається. — Пам'ятай, Престрюде, що на вашу трійку я покладаю неабияку місію. Ми йдемо в незнане, хтозна, що з нами буде, і, якщо не повернемось, ваша праця і наслідки ваших досліджень матимуть велику цінність. Ніхто тоді не посміє сказати, що «Фрам» даремно вирушив в Антарктиду.

Зібралися в похід дуже швидко. Амундсен, як завжди, не хотів розтягувати тяжкі хвилини розставання. Квапливі потиски рук, жарти, які нікого не смішили, а просто мали приховати хвилювання, радісне скавучання собак, цвьохкання батогів, — і ось уже темні силуети людей та упряжок зникли в сріблястій куряві.

— Що їх там чекає?.. — промовив Ліндстрьом, жалісливо шморгнувши носом.

— Ні слова більше про це! — крикнув раптом Престрюд, а за хвилину вже лагідніше додав: — Давайте, хлопці, домовимося не ставити один одному таких питань, доки вони не повернуться. Нам залишається тільки зціпити зуби й чекати.

— Аби ж хоч… — почав був Стюбберюд.

— Ти знов починаєш? Амундсен завжди повертається, — різко обірвав його Престрюд.

КРІЗЬ «ПЕКЕЛЬНІ ВОРОТА» ДО «ТАНЦЗАЛУ ДИЯВОЛА»

Зненацька розлігся глухий тріск. Сани захиталися, мов човен на гребені високої хвилі, та собаки з розбігу відчайдушним ривком шарпнули їх уперед і витягли тієї самої миті, коли вони почали зсовуватися в прірву.

— Ти бачив, Вістінг, вона хотіла нас проковтнути! Тебе, мене й собак, — сказав Амундсен спокійно, але мороз пішов у нього поза шкірою, коли він глянув у чорне провалля, що лишилося вже позаду.

Минуло всього кілька годин відтоді, як вони вирушили з Фрамхейма. Собаки, загартовані попереднім походом, добре після нього відпочивши, тягли сани легко, мов пір'ячко. Перша розколина була застереженням, але Амундсен не уповільнив темпу. Під час цієї зимівлі він не раз згадував жартівливу заяву Пірі: «Мені вдалося підкорити Північний полюс завдяки спиртівці, на якій можна було закип'ятити чай не за годину, а лише за десять хвилин. Мій успіх залежав від темпу». Руал вважав це зауваження американця дуже слушним. Інстинкт, може, більше, ніж розум, підказував нащадкові вікінгів, що треба рішуче братися за барки з цією білою пустелею, однак ні на мить не довіряти їй і якнайшвидше забиратися звідси.

Наступного дня небо грізно насупилося хмарами. Норвежці пам'ятали, що ця місцевість, вкрита невисокими, схожими на великі пухирі пагорбами, дуже небезпечна. Рухались обережно, і все-таки перші важко навантажені сани раптом зникли з очей, ніби крізь землю провалилися. Бйоланд миттю підскочив до вожака упряжки і вхопився за ремінь. Собаки розпластались на льоду, відчайдушно дряпали його пазурами й скавучали, але важка поклажа поволі стягувала їх у прірву.

— Скоріше, а то не втримаю, пущу! — хрипів Бйоланд. Жили у нього на лобі набухли, немов мотузки, здавалося, ось-ось лопнуть.

Амундсен з Вістінгом підоспіли в останню мить. Хассель і Хансен мерщій зачепили вірьовкою сани, що зависли над розщелиною. Прірва перестала втягувати сани, проте не відпускала здобичі. Як полярники не напружувалися всі разом, а проте не могли витягнути нагору тих кількохсот кілограмів. Тоді Вістінг, оперезавшись линвою, спустився у розщелину по гладенькій, слизькій стіні.

— Накинь петлю на ящик, відпусти кріплення, — командував Амундсен, в той час як Бйоланд, Хансен і Хассель приймали одну по одній речі, які подавав їм Вістінг.

«Ми врятувалися якимсь чудом, опинившись саме на цьому місці, — розповідав потім Вістінг. — Якби взяли трохи вправо або вліво, ніхто б із нас не лишився живий: там лід над прірвою був тонкий, як папір, а до дна… краще й не казати…»

Добувшись до першого складу, зупинились на дві доби. Собаки відпочивали, а люди лаштували сани до дальшої дороги. На кожні з них було покладено по чотириста кілограмів спорядження. Прямуючи далі позначеним прапорами шляхом, полярники без великих зусиль долали по двадцять вісім — тридцять кілометрів у день. Продовольчі склади, позначені сніговими буграми двометрової висоти, в погожі дні було видно здалека.

— Ми поставимо такі віхи на всій трасі, через кожні десять, п'ятнадцять кілометрів, — вирішив Амундсен. — Краще тепер згаяти трохи часу, ніж потім, повертаючись, блукати й здихати з голоду.

«Ми поставили сто п'ятдесят таких горбів, використавши на їх побудову дев'ять тисяч крижаних блоків», — з властивою йому докладністю записав пізніше у своєму подорожньому щоденнику Амундсен.

Коліщата лічильників, прикріплених до кожних саней, як найточніший хронометр, щогодини відмірювали сім з половиною кілометрів шляху. З кожним днем, з кожним постоєм, з кожним просуванням до нового складу зменшувалась відстань до полюса. Неухильно зростав темп денних пробігів — тридцять, тридцять п'ять, а часом навіть і понад сорок кілометрів. Сани ставали дедалі легші. На кожному географічному градусі Амундсен залишав запас провіанту на зворотну дорогу. Як він і передбачав, певна кількість собак заплатила своїм життям за пройдені кілометри. Назавжди залишилась серед льодів вірна, добра Яла, яка привела восьмеро цуценят у білій пустелі, і норовистий Уранус, що нікого не хотів слухатись. А за ними настала черга й інших. Важко було розставатися з цими вірними, витривалими друзями, що ділили з людьми труднощі подорожі, але то була необхідність, і всі розуміли, що іншого виходу нема.

В середині листопада норвежці підійшли до підніжжя гір, що вже давно вимальовувалися на видноколі. Видовище суворих скелястих вершин і застиглих сліпучо-білих льодовиків, які велетенськими язиками збігали по стрімких схилах, було таке захоплююче, що аж дух забивало. Разом з тим ці височенні, повиті синюватою імлою гори непокоїли своєю загадковістю.

— Ми вже пройшли майже половину путі. До полюса залишилося всього п'ятсот п'ятдесят кілометрів, — заявив Амундсен. — Цю відстань ми повинні подолати щонайбільше за місяць. Продовольства візьмемо на два місяці. Все, без чого можна обійтися, залишимо тут, щоб полегшити сани.

Невеселий це був постій. Мандрівники перевдяглися в тепліший, хутряний, одяг, перебрали поклажу і назавжди розсталися з більшістю собак. Раз у раз мовчки поглядали на велетенське скелясте пасмо гір, що здіймалося високо в небо, заступаючи їм шлях. Але це був не страх, просто люди примірялися, зважуючи силу ворога. Амундсен краще за інших розумів, як важко вибрати дорогу через невідоме гірське пасмо. Мимоволі згадав свою першу вилазку на Хардангерське плоскогір'я п'ятнадцять років тому. Тут, як і там, кожен необережний крок міг бути останнім.

Ці гори, яких досі не бачила ще жодна людина, надили Амундсена. Ставши на його шляху до перемоги, вони кидали йому виклик і спонукали до дії. Кожна нова перешкода завжди пробуджувала в ньому невичерпний запас сил і енергії. Так сталося й тепер.

«Треба змусити цей дивовижний німий материк, що досі так відчайдушно оборонявся, заговорити й розкрити нарешті людині свої таємниці. Хіба може бути щось прекрасніше за цю мету?..» — записав Амундсен у своєму щоденнику.

Таким настроєм перейнялися і його товариші. В дальшу путь вони вирушили, сповнені бадьорості. Їх уже не лякали синювато-чорні вершини, наїжачені гострими скелями, не знеохочували важкі пошуки перевалів. Навіть громоподібний гуркіт льодовикових обвалів не затримував їх надовго. Вони знали, що мусять за всяку ціну подолати ці гори, і то якнайшвидше.

Зупиняючись на ночівлю, смертельно стомлені мандрівники тішили себе надією, що перейдений цього дня гірський хребет — уже останній і за ним вони побачать нарешті довгождану рівнину плоскогір'я. Проте наступного ранку, неначе ворожа армія, перед ними поставали нові й нові перевали та невидимі раніше вершини, схожі на скуті морозом хвилі. Гори вже досягли двох тисяч метрів над рівнем моря, потім — двох з половиною, трьох, трьох тисяч трьохсот метрів… Здавалося, цьому не буде кінця.

Змагання з часом тривало і на зупинках. Кожен якнайшвидше, якнайсправніше намагався виконувати свої обов'язки. Бйоланд забивав сокирою кілки у твердий, мов скеля, лід. Хассель приносив сніг, з якого витоплювали воду, і розпалював примус. Хансен і Вістінг годували собак. Амундсен сідав до карти. Вдень Руал завжди мріяв про ці спокійні хвилини, коли замовкає нарешті скрип полоззя, утихомирюються нагодовані пси, починає монотонно шуміти примус, випромінюючи тепло, у каструлі булькає юшка — єдина за добу гаряча страва, — і пара, вихоплюючись з-під кришки, щільною хмарою заповнює намет.

Одного вечора Хассель, колупаючи лід для витоплювання води, ударив сокирою по крижаному горбку біля самісінького входу в намет — і зблід: сокира легко ввійшла в лід аж по топорище. Горбок був містком над прірвою. Кілька уламків криги впали у темну порожнечу і довго летіли вниз. За два кроки від намету зяяла безодня…

З того часу мандрівники стали обережніше вибирати місце для зупинки.

З'ївши гарячу, мов окріп, юшку і ретельно вигрібши з мисок густу кашу пемікану, всі збивалися купкою довкола свого керівника, схвильовано дивилися на білу пляму на карті, яка оживала під його олівцем. Він старанно позначав на ній нові гірські хребти, долини, перепади, льодовики і давав їм назви: гори Королеви Мод, гірське пасмо Фрітьофа Нансена, перевали Хельмера і Хансена, Олава Бйоланда, Оскара Вістінга, Сверре Хасселя і капітана Нільсена. Він нікого не забув. Згадав навіть Бетті. З ніжністю думаючи про неї, уявив собі, як втішиться його вірна няня, коли дізнається, що в далекій у Антарктиді є гора, названа її іменем.

Не раз, дивлячись на неприступні перевали, люди підбадьорювали один одного:

— Що ж тут особливого? На такій самій висоті в Тібеті пастухи випасають отари і якось живуть.

Але тут, серед диких вершин і невідомих перевалів, вони були єдиними живими істотами. Вони й ці собаки, в яких шерсть ставала сторч, а в очах зачаївся страх. Часом вітер стихав і вщухало гнівне ревіння віхоли. Тоді западала якась мертва неприродна тиша. Чути було тільки скреготання собачих пазурів по льоду і прискорене дихання людей. Розріджене, морозне повітря кололо в грудях.

«Було щось моторошне в цьому просуванні навпомацки серед розщелин і урвищ, — писав Амундсен у щоденнику. — Провалюючись іноді по пояс у пухкий сніг, ми насилу витягували сани і підпихали їх угору, щоб підсобити псам. На стрімких з'їздах, коли не допомагали навіть вірьовки, якими ми обмотували полози, доводилося притримувати сани тросом і гальмувати їх біг, цілими годинами боронуючи сніг лижами».

Минав день за днем, етап за етапом, а полярники все бралися вгору. Не раз, ледве видобувшись на високий перевал, вони змушені були вертатися по своїх слідах, довго кружляти, знову спускатися вниз на сотні метрів, щоб знайти певніший прохід серед розколин, кожна з яких могла завести у прірву. «Один метр шляху тут вартий був щонайменше десяти метрів звичайної дороги… Ми потрапили в таке плетиво бездонних розколин, що йти далі ставало просто неможливо. Нічого іншого не лишалося, як поставити намет і шукати якусь менш порізану розколинами місцевість», — читаємо в щоденнику Амундсена.

Одного разу над табором розшалілася буря. Ураганний вітер несамовито шарпав полотно намету, оповивав усе довкола клубами снігу. Про те, щоб вирушити в дорогу, годі було й думати. П'ять діб над головами мандрівників ревіла, ні на хвилину не затихаючи, віхола, якій вторували, жалібно завиваючи, перелякані собаки. Вимушена бездіяльність каменем лягала на душу, породжувала безнадію. А тут іще Хансен підкинув:

— Там, де Скотт, зараз, мабуть, гарна погода. Цікаво, чи далеко він уже зайшов?

Це зауваження вплинуло, як удар батогом або сірник, кинутий у стіг сухого сіна. І хоч уранці все ще шаленіла віхола, Амундсен наказав зніматися в дорогу. Нічого не було гіршого за це вимушене неробство, яке забирало в людипи стільки сил і навівало чорні думки, нестерпніші за будь-яку заметіль…

Похід тривав. Назви, які давав Амундсен тим місцевостям, де проходили в ці важкі дні полярники, найкраще свідчать про те, чого довелось їм тут зазнати: «Диявольський льодовик» з тисячами підступних розколин і гладенькою, мов скло, слизькою поверхнею, на якій не затримувалась найменша порошинка снігу; «Пекельні ворота», що вели в якусь льодову челюсть через глибокі замети легенького, наче пух, і сипкого, ніби пісок Сахари, снігу, в якому грузли собаки, а люди провалювались по шию.

«Ми піднялися на висоту дві тисячі шістсот десять метрів над рівнем моря… — писав Амундсен. — Сонце освітлювало високі, величезні гірські масиви. Це був казковий краєвид: білизна, лазур, пурпур і чорнота. Цю гру барв неможливо передати словами… Я ніколи не бачив нічого прекраснішого за гори Нільсена. Найхимерніших обрисів вершини здіймалися високо вгору, і деякі з них ховались у хмарах. Одні вершини були шпичасті, немов списи, інші — заокруглені. Куди не кинь оком — усюди виблискували потріскані німотні й грізні льодовики, що безладно облягали стрімкі схили. Та найдивовижнішою з-поміж усіх була гора Хансена. Її округла, схожа на перевернуту чашку вершина була вкрита своєрідним льодовиком, що скидався на подерту, обшарпану шапку. З неї в усі боки стирчали, неначе голки їжака, гострі плити, що яскраво блищали на сонці. Другої такої гори немає, певне, в цілім світі.

Льодовик, по якому ми видряпувалися вгору, залягав між велетенськими розщелинами, ширина котрих сягала сотень, а глибочінь — тисяч метрів. На нашому шляху, скільки глянеш оком, громадились величезні звалиська криги, за якими таїлися широкі тріщини. Їх доводилось обходити. Ми брели далі й далі, хоч перешкоди весь час змушували нас кружляти. Та, не зважаючи на це, нікого не покидало почуття гумору.

— Яка там розколина? — запитав я одного разу Бйоланда, який лежав на животі й ледве втримував сани, що зависли над краєм прірви.

— Як завжди, без дна! — засміявся він, не думаючи про те, що безодня в будь-яку мить може поглинути і його».

Та найбільше запам'ятався мандрівникам жахливий «Танцювальний зал диявола». Такого лабіринту завалів криги і розколин, ущелин без виходу і безодень, такого льодового хаосу вони ніде ще не бачили і навіть не могли уявити собі. Ніколи також не чув досі Амундсен і такого диявольського оркестру бурі, що гримів, не вгаваючи ні на мить. Амундсен не міг позбутися відчуття, що весь цей застиглий на віки величний світ з пекельним гуркотом рухне на них, підімне під себе, розчавить, змете з поверхні землі. На щастя, «Танцзал диявола» був останнім етапом на шляху через грізний льодовик.

Мандрівники полегшено відітхнули, побачивши нарешті перед собою рівне аж до самого обрію плоскогір'я.

— Диявол, мабуть, заснув або ж у нього була якась серйозна розмова з дружиною, інакше він не випустив би нас з цього пекла, — пробурмотів Хансен, оглянувшись назад. — Не смійтесь, так часто говорили наші друзі ескімоси.

^{Амундсен в ескімоському полярному одязі}

ОДНА ДОБА ТУТ — ЦІЛИЙ РІК

«Я почув ззаду крик і миттю озирнувся, — записав Амундсен у щоденнику через кілька днів, — Упряжка зупинилась. Над саньми Хансена лопотів на вітрі блакитний прапор. Я одразу збагнув усе, і мене захлюпнуло почуття щастя. Ми перетнули широту 88°23?. Досі ще ніхто не сягав так далеко на південь земної кулі. Я не соромився сліз, що текли у мене по щоках, не міг стримати їх. Коли ми всі міцно потиснули один одному руки, я згадав Шеклтона. Двадцять два місяці тому він змушений був перепинити свій похід до полюса і повернути назад. Проте все одно його ім'я буде золотими літерами вписане в історію дослідження цього континенту. Відвага й сила волі здатні творити чудеса. Шеклтону були притаманні ці якості, і навряд чи можна знайти кращий приклад їх втілення».

Амундсен з гордістю дивився на своїх товаришів. Уже п'ятдесят днів тривав форсований марш, однак їм не загрожував голод. Вони були ситі, сповнені енергії і швидко просувалися плоскогір'ям, залишаючи за собою продовольчі склади. Страшно було дивитися на їхні зарослі, посічені вітром і обпалені сонцем обличчя: з них шматками злазила шкіра, а рани сочилися сукровицею. Але хто міг звертати на це увагу, коли всього сто миль відділяло їх від мети подорожі? У цю хвилину всі п'ятеро зовсім забули про надзвичайно важкий тисячокілометровий шлях, який вони подолали. Кожного дедалі більше охоплювала гарячка поспіху і знепоконня, яке вони старанно приховували один від одного. Де зараз англійці? Чи не випередили їх? Куди вони дійшли? Не змовляючись, норвежці скорочували нічні зупинки і мимоволі приглядались до кожної темної цятки на одноманітній білизні. Чи не Скотт це? Невиразні обриси пагорка на обрії, тінь від хмари, що пропливала вдалині, змушували колотитися їхні серця. Одразу вщухали розмови, напружувалися м'язи. Швидше, швидше!

Ось уже минуло дев'яте, десяте, одинадцяте грудня. Залишалось усього тільки дві доби дороги. Тільки дві доби… Дванадцятого грудня, ледве мандрівники отаборилися на ніч, до намету вскочив стривожений Бйоланд.

— Собаки щось відчувають, нюшкують! — стурбовано сказав він.

Амундсен миттю зірвався на ноги. Всі вискочили надвір. Бйоланд не помилився: собаки повернули на південь свої вкриті інеєм писки і збуджено принюхувалися, наїжачивши шерсть на карках. Ось один собака загарчав і гавкнув, йому одразу ж завторувала вся зграя, не спускаючи очей з повитого туманом обрію.

Невже Скотт?

Бйоланд і Вістінг поглянули один на одного і, не чекаючи команди, миттю вхопилися за упряги. Амундсен жестом зупинив їх. Вираз обличчя у нього був суворий, погляд — холодний.

— Це виключено, без собак вони не могли просуватися так швидко, як ми. Залишаємося на ночівлю, — рішуче сказав він.

— Але ж, капітане, собаки щось чують, це напевно! — гарячкував Хансен. — А що коли англійці вийшли раніше за нас? А може, в них була легша дорога?..

— Собаки могли виручити їх в останню хвилину. Чого чекати, рушаймо! — підтримали його інші.

— Ні, ми залишаємося! — повторив Амундсен. — Нам треба відпочити!

Відхиливши дверцята намету, він ще раз занепокоєно подивився на південь. І тут його опали сумніви.

«А якщо я помилився? Може, все-таки вирушити і йти, доки стане сил? Ні, це було б безглуздо!» — відповів сам собі, але цієї ночі даремно змушував себе заснути. Часом йому вчувалося, що південний вітер доносить далекий гавкіт собак, потім почало здаватись, що на безлюдному досі просторі ось-ось з'являться суперники і на останніх кілометрах випередять його.

Проте Амундсен витримав до ранку. Опівдні він разом з Вістінгом зміряв двома секстантами висоту сонця. Обчислення засвідчило, що вони досягли 89°37? південної широти. Лишалось уже зовсім небагато…

«Ми йшли швидко, — згадував Амундсен. — Говорили мало, але тим дужче напружували зір, втуплений у видноколо. Шия Хансена, мабуть, стала вдвічі довшою — так він її витягував і викручував на всі боки, намагаючись сягнути зором хоча б на кілька міліметрів далі, ніж ми. Та хоч як він видивлявся, нічого не помітив на безмежній одноманітній рівнині. Собаки поводилися тепер спокійно. Напередодні увечері вони, мабуть, принюхувалися до свіжого вітру, що тягнув від полюса, їм було зовсім байдуже, що поблизу пролягає земна вісь.

Того вечора ми досягли 89°45? південної широти. В наметі панував урочистий настрій, немов напередодні різдва. Вночі я кілька разів прокидався, охоплений почуттям, яке переживав колись у дитинстві, очікуючи святкових подарунків. Я відчував, що ми стоїмо на порозі великої події».

Ніколи вони ще так спритно, так швидко не згортали табору, як наступного ранку. Амундсен урочисто вийняв з чохла шовковий прапор Норвегії. Опівдні він звелів провести виміри. Лишилося всього десять кілометрів… п'ять… три… щоразу частіше поглядав він на лічильник, згоряючи від нетерпіння. О п'ятнадцятій годині Амундсен подивився ще раз — і змінився на обличчі.

— Стій! — крикнув.

Хансен і Бйоланд здійняли вгору руки. Усі позривали шапки з голів. Довкола простяглася рівнина, сяючи на сонці чистою, недоторканою білизною. Це був Південний полюс Землі.

Вони прийшли сюди перші. Перші у світовій історії.

І для них тепер не існувало ні півдня, ні сходу, ні заходу — в усіх напрямках була північ. Куди б вони не поглянули — їхній зір біг на північ, куди б не попрямували — шлях пролягав на північ. Будь-який порив вітру, звідки б він не віяв, був північним вітром, а будь-яка хмара, з якого боку її не пригнало б, ішла з півночі. Мандрівники стояли на південному краю Землі, в тому дивовижному місці, де втрачається поняття часу. Тут одна ніч і один день — то цілий рік, а сто ночей і сто днів — цілий вік.

«…П'ять пар очей, задивлених у норвезький прапор, сяяли радістю і гордістю. Я розгорнув його на вітрі, щоб він перший замайорів над Південним полюсом, — писав пізніше Амундсен, згадуючи цю історичну мить. — Я вирішив, що прапор ми поставимо всі разом. Це право належало не одному з нас, а всім, хто, ризикуючи життям, пішов зі мною, не відаючи, яка доля чекає його. У цій безлюдній пустелі то була єдина можливість висловити їм подяку… П'ятеро шкарубких, приморожених рук міцно стиснули древко і підняли норвезький прапор на південному краю Землі».

Після урочистих хвилин тріумфу та обіймів, які набагато краще, ніж слова, виражали радість, Амундсен повернувся до дійсності.

«Я розумів, що наші недосконалі інструменти не дають можливості точно визначити точку перетину всіх меридіанів, — писав Амундсен, — і тому попросив товаришів, щоб кожен з них пройшов додатково ще по двадцять кілометрів у трьох напрямках. Я хотів бути цілком певен, що Південний полюс знаходиться принаймні десь у межах цього величезного трикутника».

Три дні і три ночі, такі ж ясні, як і дні, Амундсен працював не покладаючи рук. Щогодини разом з Вістінгом вимірював висоту сонця, а потім переніс табір на десять кілометрів, щоб іще й в іншому місці провести серію таких самих астрономічних вимірів.

У наметі, названому «Польхейм», тобто «Полюсний будинок», Амундсен бував дуже мало. Над наметом він підняв невеликий норвезький прапор та вимпел з паписом «Фрам» і з гордістю прислухався, як вони лопотять під вітром. Уперше, відколи мандрівники вийшли з Фрамхейма, Амундсен дозволив собі закурити люльку. В Польхеймі він залишив два листи: один королю Хокону VII, чиїм ім'ям він назвав щойно відкриту експедицією територію, другий Скотту. Цей останній був такого змісту:

Чи усвідомлював Амундсен, що, пишучи ці офіційні, холодні слова, він звертався до Скотта як переможець до переможеного? Що його лист позбавлений будь-яких теплих інтонацій братерської солідарності полярників? Хіба не міг він написати іншого листа? Можливо, у цьому страшному змаганні з часом він, щоб не розслабитися, змушений був відкинути все і керувався інстинктом самозбереження? Він був, напевне, в досить дивному настрої, якщо в той самий час записав у щоденнику інші, гіркі слова:

^{На Південному полюсі. Зліва направо: Амундсен, Хельмер Хансен, Сверре Хассель, Оскар Вістінг. Фотограф: Олаф Бьолан, грудень 1911 року.}

Завдяки чудовій підготовці експедиції повернення полярників з полюса нагадувало їзду на перекладних: від одного продовольчого складу до другого, кожен з яких був джерелом енергії для людей і собак. Ці вдало позначені склади мандрівники знаходили легко. В них було так багато продовольства, що Амундсен звелів залишити частину його для тих, хто прийде сюди в майбутньому. «Танцзал диявола», в якому ще недавно шаленіла буря, цього разу зустрів полярників мертвою тишею. Тепер вони вже швидше йшли через знайомий лабіринт проходів і перевалів, обережно обминаючи урвища й розщелини.

Обійшлося без жодної втрати. Через дев'яносто дев'ять днів подорожі, подолавши майже три тисячі кілометрів, двадцять шостого січня о четвертій годині ранку завойовники полюса підходили до заваленого снігом і сповитого ще сном Фрамхейма. Амундсен мимоволі прискорив ходу.

— Якого дідька ви там товчетеся? Не дадуть людині відпочити! — обурювався спросоння Ліпдстрьом. — Один кидає кухоль на підлогу, другий чалапає навпомацки. Розбудили мені собак! — пробурчав він сердито і, натягнувши на голову подушку, повернувся до стіни.

Але гуркіт перекинутої табуретки розбудив уже й Стюбберюда. Він тернув сірником — і в тьмяному жовтуватому світлі побачив чудну велику постать, від якої йшла пара. Незнайомий нерухомо стояв посеред кімнати. Сидячи на ліжку, Стюбберюд протер очі, не вірячи сам собі.

— Не впізнаєш? — почув він хрипкий голос.

— Руал! — вигукнув Стюбберюд.

Усі миттю посхоплювалися з ліжок. Ліндстрьом перелякано вдивлявся в чорне брезкле обличчя, що все взялося великим роз'ятреним струпом, з-під якого визирали крізь вузькі щілини очі. Він нерішуче доторкнувся до вкритого інеєм рукава, ніби хотів упевнитися, що це не сон.

— А решта? — В голосі Юхансена бринів неприхований жах.

— Усі живі й здорові…

Не встиг Амундсен доказати, як на порозі стали ще чотири знайомі постаті.

На їхніх чорних, як у негрів, обморожених обличчях малювалося щасливе блаженство.

— Де «Фрам»?

— Уже тут. Приплив чотирнадцять днів тому і жде нас.

— А як у вас?

— Скрізь повний порядок — і на судні, і на базі. Недавно оце повернулися з півострова Короля Едуарда і привезли багатий науковий матеріал, — доповідав Престрюд, але було видно, що він ледве стримується, щоб не надати запитання, яке ладне було зірватися у нього з язика. І нарешті таки вихопилося:

— А як же… полюс?

У відповідь розлігся вибух сміху. Це був сміх переможців.

— А як ти гадаєш, невже б ми вернулись, якби не здобули його? — В голосі Амундсена бриніла гордість.

Вони кинулись обійматися, поплескуючи один одного по плечах, і навперебій кричали. Ліндстрьом просто розривався на частини: він то біг розпалювати плиту, то гримів на кухні каструлями, то знову повертався послухати Амундсена.

— Нехай мені хтось допоможе! — гукнув він нарешті. — Просто не знаю, що приготувати на таке свято!

— А що із Скоттом? — Ялмар Юхансен довго думав, перш ніж запитав про це.

Амундсен розвів руками.

— Не знаю, ви перші люди, яких ми бачимо за ці три місяці.

— Кава на столі! — гукнув кок.

Кімнату наповнив збудливий запах напою, якого ніхто з п'ятьох переможців не куштував уже дев'яносто дев'ять днів.

Це нагадало домівку.

^{Карта антарктичної експедиції Амундсена}

УСЕ ПРИГОТУВАТИ, ВСЕ ПЕРЕДБАЧИТИ — І ТОДІ НЕ ВІДСТУПАТИ НІ ПЕРЕД ЧИМ

— «Напевне, шлях Амундсена до Північного полюса пролягає через Південний», — пояснював я всім, коли з Мадейри надійшло повідомлення, що ви несподівано змінили свій курс на сто вісімдесят градусів.

Нансен жестом запросив Амундсена, який усе ще стояв посеред кімнати, сісти.

— Не будемо більше говорити про це, капітане, — урвав Нансен мову гостя, коли той почав, було, вибачатися й виправдовуватися. — Може, ви навіть і правильно вчинили тоді, не попередивши мене про зміну своїх планів. Я не певен, що два роки тому зрозумів би ваші аргументи і не намагався б відрадити вас від цього, на перший погляд, нерозважливого вчинку. Часто залізна логіка дії видається спочатку парадоксом. А втім, не треба повертатися до минулого.

Амундсен полегшено зітхнув. У словах Нансена він почув відповідь на болюче питання, яке давно вже мучило його. Він боявся цієї зустрічі й весь час з тривогою думав про неї відтоді, як два роки тому відплив від берегів Норвегії. І тепер його сповнювало почуття безмежної вдячності Фрітьофові, який усе зрозумів, вибачив і боронив його від нападок заздрісників…

«Він усе такий же, як і був, — справедливий і дбайливий. Тільки дуже постарів», — відзначив у думці Амундсен, дивлячись на побілілі скроні Нансена, на сумне, з виразом глибокої скорботи обличчя. Він знав причину цієї зміни: тяжким ударом після втрати Єви була для Фрітьофа смерть його коханого сина. Нелегка доля випала великому Нансену.

— Що ж, капітане, привезли ви з Шостого континенту, крім слави, звичайно? Які наукові матеріали? — запитав Нансен, і в гостя зовсім одлягло од серця.

Стисло, але дуже точно Амундсен розповів про зібрані експедицією відомості: про метеорологічні, магнетичні й гравіметричні спостереження, нанесені на карту нововідкриті обшири й, нарешті, про труднощі та несподіванки подорожі до полюса.

— Вони не заскочили мене зненацька, — вів далі Амундсен, — Я старався бути готовим до всього, хоч би що трапилося, надавав ваги навіть дрібницям і завжди передбачав найгірше. Ви, професоре, перший навчили мене, що на шляху до перемоги дрібниць не буває. Я ще раз втілив у життя ваш принцип: «Усе підготувати, все передбачити, нічого не залишати напризволяще і, коли настапе вирішальний момент, не відступати ні перед чим». Дехто міг би закинути мені, що я виявив надмірну пересторогу, позначаючи склади і закладаючи в них багато провіанту й палива. Але саме це дало можливість нам уціліти. Ніхто не хворів, ми жодного разу не пошкодували, що серед нас не було лікаря[35]. Я не знаходжу слів, щоб висловити вдячність своїм товаришам. Я хотів би ще не раз вирушити з ними в мандрівку, і, що найважливіше, — вони також прагнуть цього.

Нансен уважно слухав, час від часу питаючи про щось. Мовчав він чи говорив, погляд його спокійних очей весь час був зосереджений на Амундсені. Цей горбкуватий ніс, який тепер ще дужче видавався вперед на схудлому, поораному зморшками суворому обличчі, цей уважний сміливий погляд надавали Руалові більше ніж будь-коли схожості з хижим орлом. «Антарктида наклала на нього свій відбиток», — подумав Нансен.

— А Скотт? — поставив він нарешті питання, яке давно вже в обох крутилося на язиці.

У кабінеті запала тиша.

— Кажуть, що я не повинен був ставати йому на дорозі, що я вчинив неправильно, — вимовив Амундсен з хвилюванням, якого навіть не приховував, і обличчя його спохмурніло. — Не знаю, чи ви бачили, що пишуть англійці, як брешуть. — Він нервово витягнув з кишені зім'яті газетні вирізки. — «Амундсен повідомляє, що Скотт — на полюсі. Отже, англієць досягнув полюса перший». Це пише «Дейлі експрес». А «Таймс», довідавшись про мою перемогу, вмістила ось таку замітку: «Не виключено, що норвежець дістався до полюса, але побачив, що його випередив англійський суперник. Очевидно, він переоцінив свої можливості й одстав од Скотта». Звідки вони беруть такі нісенітниці? Що ви на це скажете, професоре?

— Невже це вам дошкуляє, Руале? Вам доведеться зазнати ще немало прикрощів. Хіба заздрість не зворотна сторона медалі слави? Я давно вам про це казав. Це ж абсурд: жоден народ, жодна людина не можуть претендувати на виключне право вивчати недосліджені території.

Обидва одночасно сягнули до табакерок і стали поволі набивати люльки.

— Скотт? — уже спокійніше говорив далі Руал. — За останніми повідомленнями, він вирушив до полюса на десять днів пізніше від мене. Чого він так затримався, не знаю, адже базу заклав значно раніше. Моторні сани підвели, ісландські поні гинули, як мухи, а собак він знехтував. Скотт вирушив з п'ятнадцятьма чоловіками. У них не було навіть хутряного одягу. На своєму шляху він заклав тільки один великий продовольчий склад, і надто далеко від кінцевого пункту подорожі — біля 79° південної широти. Це теж непростима безрозсудність. Ця величезна кавалькада проходила за день усього лише чотирнадцять-п'ятнадцять кілометрів, — вів далі Амундсен по-діловому, спокійно, але застиглі риси його обличчя свідчили про те, що спокій цей давався йому зусиллям волі. — Що ж тут іще можна сказати?

— Я побоююсь за нього, — посмутнівши, сказав Нансен. — Він же був у мене перед відплиттям у цю експедицію і вислухав мої поради, які я давав йому від щирого серця, але я знав, що він все одно не скористається з них. А кожен же з нас учиться, використовуючи досвід інших. Він упертий, непоступливий, у нього своя метода, і тільки в неї він вірить. Хоча б вона не підвела його! На полярних просторах мало лише запалу і відчайдушної сміливості. Досягнення Пірі й ваш успіх, капітане, ще раз довели, яку велику вагу має досвід і які саме якості перемагають.

— Надія невелика. — На Амундсеновому чолі пролягла глибока зморшка. — На Півночі відважна, досвідчена людина може протриматися порівняно довго, ви самі, професоре, це добре знаєте, але там, у цій мертвій пустелі Антарктиди, досить пройти мимо продовольчого складу, щоб опинитись у катастрофічному становищі.

— Не втрачатимем надії. Ще немає підстав припускати, що сталося найгірше. Почекаємо наступного літа… — зітхнув Нансен.

— Так, почекаємо.

— Яке щастя, що обидва полюси Землі вже відкрито! Може, тепер буде спокійніше, люди опам'ятаються й візьмуться до ґрунтовних досліджень, котрі принесли б науці більше користі. Які у вас плани? — запитав Нансен, помовчавши.

— «Фрам» я залишив у Південній Америці. Мені хотілося б, обігнувши мис Горн, зупинитися в Сан-Франціско. відремонтувати там судно і, навантаживши продовольство та спорядження на сім років, відплисти разом з командою, набраною в Норвегії, до Берінгової протоки. Ще цього року, щонайпізніше в майбутньому, думаю увійти в льоди на північ від Аляски і звідти почати дрейф.

Не без заздрощів вдивлявся Нансен у проясніле Руалове обличчя: воно одразу помолоділо, зникли зморшки, заблищали невеселі досі очі.

— Судячи з того, який небувало гучний прийом знову влаштували вам у Норвегії, салютуючи з гармат, ви, капітане, мабуть, уже не матимете великого клопоту із збором потрібних коштів. Я радий, що не помилився в вас, що ви не збираєтеся спочивати на лаврах. Такі люди, як ви, зупиняються на обраному шляху хіба тільки для того, щоб перевести дух, — сердечно мовив Нансен. — Якщо вам буде потрібна моя допомога, ви завжди можете розраховувати на мене. Норвежцям потрібні наукові відомості саме про Північний Льодовитий океан, що омиває наші береги. На жаль, останнім часом його дослідження припинилося. Світ захопився Шостим континентом. Усі знамениті полярники потяглися туди, як метелики до світла. Лише німецькі вчені Вегенер і Лауге-Кох ще перебувають в Арктиці. Датська експедиція Міккельсена безслідно щезла. На пошуки її вирушив Кнут Расмуссен. З Архангельська відплив до Берінгової протоки російський полярник Брусилов[36].

Я ТУТ НЕ ПОТРІБЕН, МІЙ ДІМ — АРКТИКА

«Арктика чекає…» — сказав Нансен, але як до неї ще далеко! Звідки ж узяти кошти на таку дорогу експедицію? Всупереч оптимістичним передбаченням Нансена, Амундсен більше ніж будь-коли відчував їх нестачу. Експедиція до Південного полюса поглинула величезну суму. Самої тільки слави і популярності не вистачало для покриття боргів. Як роздобути грошей? За допомогою преси, інтерв'ю? Це йому вже набридло. Він не раз обурювався, читаючи описи, якими репортери заповнювали газетні шпальти, витягуючи на денне світло найрізноманітніші подробиці з його життя. Особливо неприємні були йому псевдоромантичні вигадки про страхіття Білого континенту та про «героя, що поспішає серед безмежних просторів білих крижаних пустель за величезною зграєю диких ескімоських собак».

«Невігласи! — сердився він. — По-перше, зграя собак не могла бути «величезна», бо я не настачив би для неї корму, а по-друге, хіба вони не розуміють, що я майже ніколи не біг на лижах позад упряжки, а попереду, торуючи шлях».

На кожному прийомі, щоб удостоїтися честі хоча б кількома словами перемовитися з великим Амундсеном, люди зануджували його безглуздими запитаннями.

— Мене цікавить, — запитав його одного разу генеральний прокурор, — які покарання передбачали ви, капітапе, за невиконання наказу під час походу до полюса?

Амундсен подивився на свого поважного співрозмовника, як на прибульця з іншої планети.

— Покарання? Невиконання наказу? — машинально повторив він. — Я не знаю цих слів, не розумію, що вони означають. Я добирав собі таких людей, що мені ніколи не доводилося задумуватися над цим.

— Гаразд, однак припустімо, що хтось із них не послухався б вас. Що б ви тоді зробили? — не відступався прокурор.

— Але ж такого не траплялося. Нас об’єднувала спільна справа, кожне моє побажання було для них наказом.

— Невже? А якби ви звеліли комусь із них скочити у прірву?

— Він напевне засміявся б, вважаючи це за безглуздий жарт. — Амундсен стенув плечима, та за хвилину його обличчя споважніло. — А втім, може б, і скочив. Подумав би, що так треба… Ці люди безмежно довіряли мені.

— Ви, мабуть, не відаєте страху, коли змогли пройти таку жахливу крижану пустелю? — Погляд голубих очей молодої журналістки, що перервала розмову з прокурором, був сповнений захвату.

— Ого, ще й як відаю. Зі страхом я познайомився давно, навіть сам не пригадую коли. Хіба я дерев'яний, щоб не боятися? Не раз страх хапав мене за горло, душив, паралізував рухи! — Амундсен поблажливо усміхнувся, помітивши розчарування в голубих очах. — І зовсім цього не соромлюсь. Важливіше, пробачте, інше: вміти перемагати страх! Мені дуже прикро, якщо я не виправдав ваших сподівань, але я завжди кажу правду, такий я вже є.

— Дорогий капітане, — кокетуючи, запитала іншим разом якась усипана діамантами дама, — що б ви робили, якби ви і ваші собаки опинилися перед загрозою голодної смерті?

Руал якусь хвильку стояв мовчки, задивившись на райдужну гру барв її намиста, потім перевів погляд на розкішно оздоблені коштовними самоцвітами браслети, на сережки з кетягами брильянтів, що мерехтіли неспокійним блиском. «Того, що носить на собі ця жіночка, вистачило б, мабуть, на дві експедиції», — майнула у нього думка.

— Я з'їв би, дорога пані, псів, щоб вони не зжерли мене ще раніше, — відповів він коротко.

І, цілком зрозуміло, ворогів у нього на одного ставало більше. А їх і так не бракувало. Він холодним поглядом проймав одного, другого, що улещували його банальними компліментами, і ті відходили, збайдужілі.

— Гордун! — казали про нього. — Все йому мало.

Йшов він вулицею, чи зупинявся біля вітрини книгарні, або ж, що траплялося рідше, заходив до якогось бару — ніде не мав і хвилини спокою. Люди, забачивши його, уривали розмову, торкали одне одного ліктями, а сміливіші підходили, щоб сказати, як вони гордяться його перемогою. Але ніхто з його шанувальників не міг зрозуміти, чому він з такою поспішністю переводив розмову на інше — на необхідність готувати нову експедицію. Невже уславлений полярник не хотів побути на батьківщині? Невже для нього нічого не існувало, крім полярних просторів? Чому він не обзавівся домівкою, як Нансен? Не одна норвежка була б щаслива поєднати свою долю з людиною, що уславила на весь світ їхню батьківщину. Амундсеном не переставали захоплюватися, але в ставленні до нього не було тієї палкої, задушевної приязні, якою співвітчизники обдаровували великого Нансена.

Не знаходив Амундсен підтримки і в фінансових колах та серед товстосумів. Досить було йому почати розмову про свою нову експедицію, як на люб'язних обличчях з'являлася маска холодної байдужості.

Вагався Амундсен недовго. Цілий світ — і Європа, і Америка — хотіли бачити великого Амундсена — завойовника неприступного Південного полюса. «Якщо мої задуми не дістали підтримки на батьківщині, — занотував він у щоденнику, — то я добуду кошти на експедицію за кордоном». Важка праця заради досягнення поставленої мети його не лякала, але йому ставало прикро на думку, що доведеться розповідати про свої переживання юрбам чужих людей, втаємничувати їх у свої плани, — власне, продавати свою перемогу. Цього він ніколи не вмів робити[37].

Мрячив надокучливий дрібний дощ, заслоняючи прозорим серпанком жовтаве світло ліхтарів і перетворюючи пилюку на тротуарах у болото.

Амундсен простував широкою сягнистою ходою, сам не знаючи, куди і чого. Він неприязно дивився на залюднену вулицю. «Чому вони всі так поспішають?» — думав, перебігаючи байдужим поглядом по скулених під дощем перехожих.

Раптом він здригнувся. У натовпі незнайомих людей майнуло наполовину затулене парасолькою жіноче обличчя з ніжними, тонкими рисами. Це була вона, чий затуманений образ, хоч як Руал гнав його од себе, вперто повертався до нього, супроводжував його там, у далеких льодах Півночі й Півдня, а коли він повертався на батьківщину, бентежив своєю близькістю. Нора.

Даючи назви відкритим льодовикам, горам, перевалам і долинам у далекій Антарктиді, Амундсен, сидячи, в наметі, над яким ревіла буря, не раз думав, чи не увічнити й це ім'я на карті. Він ледве переборював хвилинну слабкість, бо тоді не міг її собі дозволити. Одначе, повернувшись у Норвегію, став щораз частіше згадувати Нору.

Амундсен кинувся вперед, протиснувся крізь натовп, але коли жінка була вже близько, нерішуче спинився. Як автомат він ішов услід за нею, зупинявся, коли вона ставала, і набавляв кроку, коли вона зникала з очей. Ось вона зупинилася перед вітриною, висока, струнка, нетерпляче відкинула пасмо світлого волосся, що впало їй на щоку. Серце Руала забилося дужче. Це вона. Він обіцяв, що не шукатиме зустрічі з нею, але ж це був випадок, так захотіла доля. І враз йому забракло відваги. Що ж він скаже Норі? Що так і не зміг її забути? Що тужить за нею і ніколи не перестане тужити? На мить він відчув себе молодим, таким, як тоді, коли вони познайомилися. «Скільки ж це вже минуло років? — подумав він із сумом. — Багато, дуже багато: вісім, десять… не хочеться навіть лічити. Чи пізнає вона мене?» Руал уявив собі, який у нього тепер вигляд: пооране глибокими зморшками обличчя, і по ньому струмками тече вода з намоклого капелюха, старий мокрий плащ…

Вона безтурботно роздивлялася вітрину, на якій були виставлені різноколірні светри. «Зараз вона піде», — подумав він і, осмілившись, доторкнувся до її плеча. Вона обернулась, і її гнівно зведені брови й складені в зневажливу гримасу уста раптом розпливлись у радісній, сповненій недовір'я усмішці.

— Руал Амундсен!

— Вибачте, — прошептав він, не в змозі опанувати себе. — Це помилка. Ви дуже схожі на одну мою знайому з давніх років.

— Яке це щастя! Я одразу впізнала вас. Стільки портретів, стільки фотографій на всіх вітринах. От хоч би тут, подивіться тільки, або он там, у книгарні. Підійдемо, Це всього лише кілька кроків, — говорила вона швидко, зарум'янена і схвильована.

— Вибачте, будь ласка, — повторив він, доторкнувшись до капелюха. — Мене чекають.

— Дуже шкодую, — щиро засмутилась вона. — А може, вас провести трохи? У мене парасолька, а ви зовсім промокли.

— Це для мене дрібниця, — усміхнувся він кволо. — На жаль, я не можу скористатися з вашої милої пропозиції, дуже поспішаю, ще раз перепрошую.

Він хутко відійшов. І раптом відчув себе дуже втомленим і самотнім.

«Що це ти собі взяв у голову, старий диваче, — докоряв він собі гірко. — Гадаєш, що час раптом відступив назад? Минулого не вернеш. Життя йде своїм звичаєм довкола тебе — і без тебе теж. Люди мають родини, у них свої турботи, свої радощі. Нора, напевне, викохує дітей у Хаммерфесті, а ти зупиняєш на вулиці молодих жінок у погоні за її тінню. Твоє місце не тут. Ти мусиш займатися своїм ділом, проторюючи нові шляхи, і якщо не робитимеш цього, то настане день, коли з усіх цих вітрин і зі стін у школах познімають твої портрети й фотографії, здадуть їх в архів і незабаром забудуть. Може, і Нора вже навіть не пам'ятає тебе. Зрештою, немає вже й тієї Нори, яку ти кохав. Вона, напевне, тепер огрядна, рум'яна, задоволена життям пані аптекарша, яку хвилюють власне господарство, садок чи, припустімо, останній зразок ножа для чищення риби, — знущався над собою Амундсен. — Годі, з Норою все покінчено, треба покласти край цим спогадам і даремній шарпанині серця. Я раз і назавжди повинен витягти з пам'яті цю колючку!»

Він був одинокий і мав примиритися з цим. За свободу заплатив самотністю. Загубився серед цього тлуму заклопотаних людей і не знав, куди себе подіти. «Тікати звідси, тікати якнайшвидше! — сумовито подумав він, — Я тут не потрібен, мій дім — Арктика».

ЛОРД КЕРЗОН МСТИТЬ ЗАВОЙОВНИКОВІ ПІВДЕННОГО ПОЛЮСА

…Шторми «ревучих сорокових»… перші айсберги, плавучий мур, що облягає берег Шостого континенту, велетенський Бар'єр Росса… Перша вилазка в глиб материка, перший похід із собачою упряжкою. Закладка продовольчого складу в сорокаградусний мороз. Велич невідомих гірських хребтів на шляху до полюса… «Пекельні ворота»…

У переповненому залі Руал Амундсен розповідав про таємничий і страшний Шостий континент, демонструючи одпочасно фільм про свій антарктичний похід. Він говорив про трудові будні експедиції, про зимові приготування до штурму полюса, про клопоти з собаками і про те, як прислужилися вони полярникам. Ще і ще раз підкреслював він, яке величезне значення для успіху полярної експедиції має правильний добір людей.

Затамувавши подих, слухачі ловили кожне слово відважного полярника. З екрана назустріч їм виходив таємничий світ. Ось на гнаних хвилями уламках криги, мов на поромах, пливуть напрочуд поважні пінгвіни, он краєм крижаного поля за допомогою дужих скорочень м'язів, неначе дощовий черв'як, пересувається важкий тюлень — вигляд у нього грізний, а очі дивляться лагідно; в океані видно могутні тіла китів, що раз по раз пірнають під воду, а ось у куряві заметілі мчать маленькі постаті тих, що відважилися вийти з собачою упряжкою в незнану дорогу.

Після бурі оплесків Амундсена засипали запитаннями. Охоче відповідаючи на них, він нишком зиркав на годинник. За годину треба вже їхати до іншого міста. Там перед виступом під його наглядом встановлювали епідіаскоп і кіноапарат — новітні на той час досягнення техніки, а ввечері він надівав візитку і вже новій аудиторії розповідав про те, що бачив, що пережив і що збирається здійснити в майбутньому.

І так день у день, вечір за вечором. Нові люди, нові міста — і скрізь ті самі слова, поздоровлення, почесті. У Парижі він був удостоєний величезної зірки — ордена Почесного Легіону і виступив на урочистому прийомі в Сорбонні. В Берліні імператор Вільгельм II прикрасив його груди стрічкою капітана першого рангу, у Відні його нагороджував імператор Франц-Йосиф, у Лондоні — знову медалі, відзнаки Королівського географічного товариства, а потім лекції, доповіді. Далі — Копенгаген, Стокгольм, Гамбург, Амстердам, Роттердам, Рим, Петербург, де імператор Микола II особисто вручив підкорювачеві Південного полюса найвищу державну нагороду Російської імперії.

В жодному місті не було такого залу, який міг би вмістити всіх охочих побачити Амундсена. Не тільки науковці, але й прості смертні прагнули познайомитися з романтичною пригодою, що не могла випасти на їхню долю, і на власні очі побачити людину, котра нічого не боїться. Багатьом хотілося мати тему для розповідей у колі своїх знайомих, а дами вважали просто неприпустимим не побачити і не почути таку знаменитість.

У залі Варшавської філармонії, де відбувався двохсотий виступ Амундсена, великого полярника відрекомендував публіці його товариш по зимівлі на «Бельжіці» професор Антоній Болеслав Домбровський.

«…Нас пройняв якийсь дрож, коли на екрані з'явився прапор, піднятий там, на полюсі, а перед прапором купка звитяжців з непокритими головами, з обличчями, посіченими крижаним вітром… Так Амундсен підкорював Антарктиду!» — писав пізніше Домбровський у книзі «Полярні мученики».

Наступного дня, коли у «Варшавському кур'єрі» з'явився захоплений репортаж про зустріч з великим норвежцем, Амундсен уже від'їжджав у дальшу путь. Він безпорадно розводив руками, коли його хотіли затримати ще погостювати, і запевняв, що мусить поспішати. Ніхто, звісно, не розумів причини цього неймовірного поспіху, та хіба ж можна було всім пояснити, що стоянка «Фрама» в Буенос-Айресі дуже дорого коштує, а гонорару за видання спогадів про антарктичну експедицію під назвою «Південний полюс», одразу ж перекладених кільканадцятьма мовами, не вистачало на покриття всіх видатків та величезних боргів. А про те, щоб виділити щось із цієї суми на нову експедицію, годі було й думати.

Після Європи настала черга Сполучених Штатів Америки. І знову нагороди у Вашінгтоні, виступи в Нью-Йорку. Далі шлях пролягав через усю Америку — від атлантичного узбережжя до Тихого океану. І всюди тріумф, всюди визнання і слава.

Та щораз частіше непокоїла Амундсена думка про Скотта. Антарктичне літо було в розпалі, судно «Терра Нова» мало б уже причалити до берегів Шостого континенту. Чому немає ніяких вістей про долю англійської експедиції? На всі ці питання ніхто не міг відповісти, мовчання не віщувало нічого доброго.

Тим часом банкетам і офіційним прийомам не було кінця; президенти товариств — і ті, хто був колись президентом, і ті, хто мав стати ним у майбутньому, — подовгу, кучеряво і помпезно говорили про заслуги Амундсена. Ніби хвилі океану, переливалися потоки однакових чи схожих слів. І, що найгірше, треба було відповідати на них, їздити на банкет у відкритому екіпажі, що повільно рухався по вулицях міст і містечок, усміхатися, дякувати за оберемки квітів, кланятися й вітати натовп людей, хоч від гримотіння духових оркестрів мало не лопалися барабанні перетинки. Усе це страшно стомлювало.

— Завтра вранці, пане капітане, ви проїдете через усе місто на заквітчаному вороному коні на чолі ескадрону наших юнаків. Духовий оркестр теж буде на конях — небувала сенсація! — заявив якось Амундсену один запопадливий імпресаріо. — У нашому місті живе багато вихідців із скандінавських країн, і, коли вони побачать вас у цій тріумфальній кавалькаді, зал увечері буде набитий.

— Це вже було занадто. Коли я сказав, що негайно від'їжджаю, замалим не дійшло до бійки, — з гумором розповідав пізніше Амундсен про цю неймовірну пропозицію.

«…Полярна трагедія… Капітан Роберт-Фольконе Скотт умер з голоду рік тому, повертаючись з Південного полюса, всього лише за сімдесят кілометрів від складу, в якому був великий запас продовольства. Рятувальна експедиція знайшла біля його останків щоденник подорожі, доведений до останнього дня… Всі учасники походу до полюса загинули… Повідомлення передано телеграфом з Нової Зеландії 12 лютого 1913 року…»

Амундсен зіжмакав газету й кинув її на перон. Отже, все-таки сталося!.. Всупереч усякій логіці він до останньої хвилини не припускав думки про загибель.

Протяжливий гудок паровоза повернув його до дійсності. Він скочив на приступку вагона. Не думав ні про що. Одним ривком відчинив вікно. В купе увірвався морозний вітер, сипонувши сніговим пилом з вершин Скелястих гір. Раптом зникли з очей запушені інеєм ліси й замість них постали високі гостроверхі гірські хребти Антарктиди, що переходили в сувору, жорстоку пустелю, яка поглинула Скотта.

Увечері в Амундсена знову був публічний виступ. Великий дослідник розповідав про Шостий коптинент, про трагічну долю англійської експедиції, учасники якої заплатили життям за свою мужність. Ніколи ще він так не підкреслював, які жорстокі були умови походу до полюса, як багато непередбачених небезпек чигає там на людину на кожному кроці. А перед його очима весь час стояли п'ять маленьких, загублених у білій пустелі постатей, що, грузнучи в снігу, змагаючись з шалепим вітром, уперто тягнуть важкі, надто важкі для них сани.

Урочистий банкет, влаштований Королівським географічним товариством у Лондоні на честь підкорювача Південного полюса, наближався до кінця. Після промови Амундсена слово взяв президент товариства, відомий політик лорд Керзон:

— Ми, англійці, не повинні ображатися на нашого норвезького гостя, носія найкращих традицій вікінгів, природжених завойовників і першовідкривачів, за те, що саме він здобув блискучу перемогу. Одначе я певен, що зараз, коли ми приймаємо його в себе, думки всіх, хто тут зібрався, звернені до капітана Скотта… Вітаючи капітана Амундсена, я хотів би водночас віддати належне собакам, цим справжнім друзям людини, без яких капітан ніколи не здобув би полюса. Тому я проголошую тост на честь собак!..

У залі запала тиша. Присутні були ошелешені. Ніколи ще в стінах цього старовинного палацу ніхто із хазяїв не міг собі дозволити так образити гостя.

— Образа була надто брутальна, щоб я вважав за потрібне відповідати на неї, — розповідав пізніше Амундсен Нансену. — Тим більше, що лорд Керзон підкреслив свій випад жестом руки, яким, видно, хотів стримати мене од відповіді. Тому я вдав, що не помітив ні його наміру образити мене, ні злостивих посмішок на деяких обличчях. Кожен мстить як уміє. Англійцям прикро, що вони досі недооцінювали ролі собак у полярних експедиціях.

— Благаю вас, капітане, не звертайте уваги на цю безтактність лорда. З ним це нерідко трапляється, — почув Амундсен за спиною шепіт одного англійського полярника. — Якби Скотт щасливо повернувся з полюса, він перший поздоровив би вас з чудовою організацією експедиції. Він ніколи не дозволив би собі такої грубої вихватки.

— Напевне, — підтвердив поважно Шеклтон, — Я теж перепрошую вас за Керзона. Не звертайте уваги. Він не полярник, а політик і багато чого в наших полярних справах просто не розуміє. Ви, певна річ, ні в якому разі не повинні були вважати полюс чимось на зразок англійської колонії. Це просто абсурд. Я завжди дотримувався думки, що навіть найретельніше обмірковані плани можуть бути нездійсненними в практиці полярних експедицій. Та, послухавши вас, я багато чого зрозумів. Я, бачу, недооцінював значення всебічної підготовки полярної експедиції. Я був певен, що інколи досить кількох годин, щоб докорінно змінити всю програму, а за одну, дві доби виявиться, що й ця нова програма не краща. Своєю експедицією ви переконливо довели, що я помилявся. Це дуже цінний урок для мене. Я пам'ятатиму про нього, готуючись до наступної виправи.

Проте навіть доброзичливі слова Шеклтона не змогли загоїти рани, якої завдав Амундсенові мстивий лорд.

ЗА ТАКІ ПОМИЛКИ ДОВОДИТЬСЯ ДОРОГО РОЗПЛАЧУВАТИСЬ

Проміння жовтавого світла з відчиненого вікна пробивалося далеко крізь морок ночі, запалювало блискітки на краплях роси, що зависли на кущах троянд, і довгим пасмом лягало на воду Буннефіорда. Синювата струминка диму з люльки химерними колами снувалася довкола лампи. Амундсен тяжко зітхнув. Уже багато годин просидів він за столом, заваленим купою вирізок з лондонських газет, в яких було надруковано повний текст щоденника подорожі капітана Роберта Скотта. Амундсен довго вдивлявся у фотографії англійців на полюсі. З їхніх облич прозирали страшенна втома і байдужість, не було й сліду навіть вимушеної усмішки. Немовби вони вже тоді відчували трагедію, яка їх чекає, і були, якщо можна так сказати, свідками власної загибелі. Амундсен уважно вивчав кожен рядок щоденника, вчитуючись мало не в кожне слово.

«… Якщо Амундсен досягне полюса, він досягне його перший, — писав у своєму щоденнику Скотт тридцятого грудня, — Не підлягає сумніву, що він вирушив у дорогу раніше і завдяки собакам просуватиметься швидше, ніж ми…»

Отже, керівник англійської експедиції таки визнав свою помилку, але запізно. Амундсен знову схилився над газетними вирізками.

— Два кілометри… Як Скотт міг допустити таке? Час, який був моїм спільником, став для нього ворогом, — прошепотів Амундсен. — Англійці йшли майже в чотири рази повільніше, ніж ми…

Не випускаючи з рота погаслої люльки, він підкрутив гніт гасової лампи і знову заглибився в читання щоденника Скотта.

Англійці сподівалися, що будуть іти по рівній, гладенькій місцевості, але наткнулися на гострі обледенілі заструги. Вони в розпачі покидали лижі, та через кілька годин мусили вертатися по них, втрачаючи безцінний час.

Після шести тижнів походу в щоденнику Скотта починають бриніти ноти сумніву. Мало не в кожному записі, немов жалібний рефрен, повторюються речення:

І далі Скотт писав:

А через кілька рядків такий запис:

— Легший шлях! — мимоволі обурився Амундсен.

Перед очима його стали неосяжні гори, стрімкі схили, по яких вони дерлися, задихаючись, прірви, що перетинали дорогу, Диявольський льодовик, «Пекельні ворота», «Танцзал диявола». Усього цього англійці не звідали. Цією трасою без собак вони нізащо б не пройшли, та й ніхто не пройшов би!..

Несподіваними були зафіксовані Скоттом температури повітря — вони були на десять і більше градусів нижчі за ті, які відмітили норвежці на місяць раніше. А січень же — найтепліший місяць антарктичного літа.

На полюсі англійці пробули недовго, тільки півтора дня. Дев'ятнадцятого січня 1912 року вони вирушили назад.

«…Прощавайте, рожеві мрії! — записав цього дня у щоденнику Скотт. — О боже, який же це жахливий край! Стільки ми зазнали мук, щоб дістатися сюди, — і жодної винагороди, яка випадає на долю першовідкривачів… Попереду ще тисяча двісті вісімдесят важких кілометрів. Ми повинні напружити всі сили, щоб нас не заскочила пізня пора. Нас чекають нові винятково тяжкі випробування… Боротьба буде запекла. Чи витримаємо?..»

І вже через кілька днів починають збуватися його побоювання. Недоїдання, восьми-, а часом навіть і дванадцятигодинні вбивчі переходи давалися взнаки. Скотта щораз більше непокоїть стан Еванса. Ніхто так болісно не переживав поразки, як цей хоробрий сержант. Тяжко обморозившись, він зовсім впав у депресію. Еванс тепер здебільшого мовчить, а коли й озивається, то в його словах відчувається пригніченість. Отс також ледве переставляє відморожені ноги. Лікар експедиції Уїлсон мовчки страждає від болю в суглобах. Усі дедалі частіше повертаються до розмов про їжу, а це незаперечна ознака голоду. І, як на зло, їм доводиться довго шукати погано позначені продовольчі склади. Вони блукають, не знають, куди податися — вліво чи вправо, повертаються назад, кружляють, а коли нарешті знаходять правильний напрямок, не можуть далі йти, бо їх нервова енергія і фізичні сили вже вичерпані. У щоденнику Скотт весь час скаржиться, що вони все більше підупадають на силі і цій біді нічим не можна зарадити.

Амундсен дужче затиснув зубами мундштук люльки. Ці люди самі уготували собі жахливу долю. Погапо позначені склади і нестача продовольства — це помилки, за які довелося поплатитися життям. Як міг Скотт не передбачити труднощів повернення?

Через місяць після того, як полярники вирушили з полюса, умирає Еванс. Це був незвичайний силач, велетень, що важив сто кілограмів, і для нього з самого початку походу не вистачало урізаного харчового пайка. Після йото смерті починається повільна агонія англійської експедиції. Та чи тільки голод убив Еванса? Пемікан, звичайний пемікан без домішки овочів — на сніданок, на обід і на вечерю, і нічого більше. На додачу до нього — пригорща сухарів та іноді чай. Обмороження кінцівок через недостатню циркуляцію крові, кволість, біль у суглобах, глибока депресія, на яку скаржився Еванс, — усе це типові симптоми цинги. Чому ж Скотт завчасно не подбав про те, щоб запобігти цій страшній хворобі? Як міг він знехтувати цю небезпеку, про яку, безумовно, знав?

І знову кожен день англійської експедиції сповпений надлюдських зусиль. Уже тільки четверо полярників тягнуть сани. Отс — бравий ротмістр кавалерії, окраса полку — ледве встигає за трьома товаришами: відморожені руки й поги нестерпно болять. На довершення всього — нова біда: в наступному складі у перекинутій бляшанці гасу лишилося на денці. Певно, на сильному морозі пробка зменшилась, і безцінна рідина витекла в сніг. І так не маючи змоги зігрітися, полярники змушені були ще обмежити кількість гарячої страви.

На початку березня — справжній кошмар. Сорокаградусний мороз висотує з мандрівників останні сили.

Далі Скотт писав:

Наступного дня буря так само люто жбурляла клубами снігу і рвала брезент намету. Нічого не змінилося ні другого, ні третього дня. Заметіль сповила англійців смертельним білим саваном, замурувала їх у холодній в'язниці.

В цих жахливих умовах Скотт здобувається на останнє зусилля й пише до дружини:

Не забув він і про своїх товаришів: написав кілька слів до матері лікаря Уїлсона та відданого Бауерса, щоб вони знали, які витривалі й мужні були їхні сини до останнього подиху.

У довгому листі до свого друга він додає в кінці: «… Пробач, що пишу нерозбірливо: ось уже цілий тиждень термометр показує сорок градусів нижче нуля… Займися моїм сином, виховай з нього енергійну людину. Ти найкраще знаєш, як мені доводилось боротися з самим собою: адже з дитинства я був схильний до лінощів…»

Скотт звертається також до англійського народу:

Через тиждень, 29 березня, Скотт ледве записував останні рядки у своєму щоденнику:

Закостенілою рукою він підписується нерівними літерами: «Р. Скотт» і додає розпачливо:

Люлька вже давно згасла. Починало сіріти небо. Крізь вікно стало пробиватися денне світло. Десь далеко, в ледь зазеленілому березняку, задзвеніла ранкова пісня дрозда, а на підвіконні весело зацвірінчав горобець, домагаючись своєї щоденної порції крихт.

Утомленим рухом Амундсен погасив догоряючу лампу. Щось стискало йому горло. Він рвучко одсунув од себе купу газетних вирізок, і вони згромадилися у високу піраміду, що за формою дуже скидалася на льодяний пагорб, під яким там, далеко, на Шостому континенті, лежав тепер Скотт.

Ні, неможливо було звільнитися від пригнічення, навіяного цією трагедією. Амундсен мусив до кінця пережити разом із Скоттом його останні моторошні хвилини. Йому здавалося, що час раптом спинився, що він у наметі, який наскрізь продуває вітер, разом із Скоттом закриває очі лікареві Уїлсону, потім Бауерсу, застібає спальні мішки на їхніх закостенілих тілах і в тьмяному світлі згасаючої лампи бачить обморожену, вкриту роз'ятреними ранами руку, яка на обкладинці зошита насилу надписує:

Рука останнім зусиллям волі перекреслює слово «дружини» й замість нього виводить слово «вдови».

Далі вже йшли тільки чисті сторінки…

^{Шляхи конкуруючих експедицій в Антарктиді: маршрути Скотта (зелений) і Амундсена (червоний).}

ГРІМ ГАРМАТ РОЗВІЯВ МРІЇ ПРО ПОВІТРЯНУ ЕКСПЕДИЦІЮ

Аероплан рвучко рушив з місця, в міру того як збільшувалася швидкість, жовте полотно, яким було обтягнуто крила, тремтіло все дужче, вутлі коліщата щораз вище підскакували на горбках і вибоїнах лужка, що правив за аеродром. Ще кілька метрів, ще метр. Але саме в ту мить, коли коліщата повисли нарешті над землею, якийсь тросик гучно луснув, майнув угору і намотався на вал двигуна. Пропелер ураз сповільнив оберти, аероплан захитався у повітрі, потім стрімко пішов униз і врізався в землю, збивши хмару куряви. Перелякані люди, що віддалік з цікавістю спостерігали старт, кинулися до місця катастрофи. Обидва пілоти поволі вилазили з купи дерев'яних уламків та пошматованого полотна. Ошелешений аварією Амундсен, обтрушуючи з одягу порох, раптом помітив, що недалеко з ангару виводять точно такий аероплан, як і цей, котрий щойно розбився. Не роздумуючи, він підбіг до власника літака.

— Я тільки-но закінчив курс пілотажу, лишається скласти екзамен. Чи не позичили б ви мені свій аероплан? Щонайбільше на півгодини.

Поглядаючи на рештки розбитої машини, власник літака, напевне, думав, що така сама доля може спіткати і його аероплан, та хіба ж міг він відмовити в проханні знаменитому Амундсену?

А за годину в книзі норвезького аероклубу було записано:

В усіх своїх експедиціях, починаючи від найперших, Руал Амундсен неухильно прагнув до самостійності. Дивлячись у майбутнє і чудово знаючи з досвіду труднощі полярних експедицій, він усвідомлював, як добре прислужився б на полярних просторах, особливо в Арктиці, літак. За короткий час пілот може зібрати для капітана корабля цінні відомості про стан льодів на відстані багатьох десятків кілометрів. З великої висоти він може також спостерегти, в якому напрямку морська течія несе кригу, і вчасно попередити капітана про небезпеку. У своїх мріях Амундсен ішов ще далі. «До місць, куди крізь льодові заслони північних морів не проб'ється найміцніший корабель, легко долетить повітряна машина. Вона може сідати на кризі й закладати наукові станції», — писав він невдовзі після того, як одержав права пілота. Але придбати літак в ті часи було не так-то просто, тим більше, що грошова скрута, яка невідступно переслідувала Амундсена все життя, не залишала його й тепер. Важкий стан фінансових справ погіршувався ще й тим, що Панамський канал не був відкритий для судноплавства, а «Фрам» не міг уже далі чекати на честь пройти першим через нього. Згнітивши серце, Амундсен змушений був наважитися на довгий і дорогий рейс «Фрама» до Берінгової протоки довкола Південної Америки. Однак тривалий постій у теплих водах Карібського моря, як виявилося, був згубний для обшивки судна. Висновок після огляду дна у сухому доку в Монтевідео був невтішний. «Годі й думати про те, щоб цього літа «Фрам» міг вийти в рейс навколо Америки до Берінгової протоки», — рішуче сказали найкращі уругвайські фахівці корабельної справи.

— Тоді я міняю план: вирушу до Арктики Північно-Східним проходом, як Фрітьоф Нансен, з тією різницею, що дрейф почну значно далі на схід, — не вагаючись, заявив Амундсен.

Очікуючи повернення «Фрама» до Норвегії, він заходився у липні 1914 року готувати спорядження для судна, одночасно підшукуючи людей, яких міг би взяти у свою арктичну експедицію.

І тут на поміч йому знову поспішив Нансен, який публічно заявив:

У відповідь на звернення Нансена норвезький парламент виділив кредит на ремонт заслуженого «Фрама» в розмірі двохсот тисяч крон. Здавалося б, ніщо вже не перешкоджало здійсненню мрій Амундсена. Вірний своєму наміру робити розвідку льодів з повітря, він знову звернувся до кредиторів, удруге заставивши в банку свій сарпсборгський будинок, і купив найновішого типу літак «Фарман», про який давно вже мріяв. Він вважав за необхідне забезпечити свою експедицію новітнім спорядженням, тим більше, що влітку того року вперше в історії літак піднявся над льодами Арктики. Пілотував його морський офіцер російського морського флоту Ян Нагурський. Він п'ять разів вилітав із західного узбережжя Нової Землі у пошуках полярних експедицій Брусилова, Русанова й Седова. Усі троє попливли до Північного полюса, і всі троє пропали безвісти. Амундсен, певна річ, з цікавістю вивчав звіти Нагурського про його сміливі польоти на аероплані, не пристосованому до сильних полярних вітрів, туману й морозу, і ще раз упевнився в правильності своїх планів. Наприкінці липня «Фарман» було доставлено в Крістіанію. Та Амундсен недовго втішався ним.

Почалася перша світова війна, яка зруйнувала його мрії про далеку арктичну подорож. Свій аероплан Амундсен передав державі.

^{Амундсен в 1913 році}

— Бетті, не заважай, прошу тебе. Хіба ти не бачиш, що я працюю?

Схилений над паперами Руал підвів голову і ніжно подивився на згорблену постать старенької. За роки розлуки вона стала зовсім маленька і щуплява. Очі її пригасли, білі ріжки хустки на голові, що раніше розвівалися при найменшому руху, були тепер старанно зав'язані. Сьогодні на обличчі няньки не було усміху.

— Де поставити? — спитала вона жорстко.

— Що?

— Нібито й не бачиш! — нетерпеливо знизала вона плечима. — Звісно, корзина троянд, як і вчора й позавчора. Цілих сімдесят штук. Тільки сьогодні для різноманітності пурпурові. Вони схожі на китове м'ясо. Ти так смакував учора котлети з нього. Не знаю вже, де й поставити ці квіти, всюди їх повно — і в салоні, і в спальні, і на веранді. Своїх он вистачає у садку… Може, комусь віддати?

— Бетті, люба, не здумай цього робити! Постав де хочеш і дай мені спокій! — Руал мужньо витримав блискавицю розгніваних очей.

— Чого вона хоче від тебе? Розуму в неї немає: такі гроші тринькати на квіти! У світі точиться війна, люди вмирають з голоду, а їй у голові витребеньки. Я на твоїм місці сказала б раз і назавжди, що не бажаю цього! — не на жарт розсердилась нянька.

Даремно він, розвеселившись, намагався її заспокоїти. Бетті була невблаганна.

— Послухай, — сказав він нарешті серйозно. — Я знаю, що ти бажаєш мені щастя, нарікаєш, що я відлюдько, замикаюсь у кабінеті й пишу. Ти кажеш, що я марную своє життя, а коли затримуюсь трохи в місті, гніваєшся й бурчиш… Тепер дорікаєш мені, що я познайомився з гарною і багатою, правда, не першої молодості, вдовою, яка тільки й мріє про те, щоб вийти за мене заміж. Ну, скажи, Бетті, коли ти нарешті будеш мною задоволена?

— Як одружишся, але не з цією, що засипає тебе трояндами. Вона одразу прийшла б сюди із своїми покоївками, кухаркою, лакеєм. Попереджаю тебе, Руале, що тоді я не залишусь у твоєму домі. Хоч як проситимеш, а не залишуся!

— Добре, добре, немає чого боятися. Шкода, Бетті, що ти старша за мене на двадцять з лишком років. А то вийшла б за мене, і був би нарешті спокій. А знаєш що, моя дорогенька: я голодний, як вовк. Може б, ти пошукала чогось там у комірчині?

— Чому ж одразу не сказав, замість того щоб верзти дурниці? Ой, геть-чисто з голови вилетіло: там же риба зовсім розвариться. Господи, ну й клопіт же мені з тобою! — І Бетті чимдуж подріботіла на кухню.

Амундсен, ніжно усміхаючись, подивився їй услід. Можна було позбутися її єдиним способом — нагадати про порожній шлунок. Знав, як вона віддана йому. Він назавжди залишився для неї малим хлопцем, про якого треба дбати, якого часом слід покарати, зрідка — похвалити.

За вікном густішав туман. Вранішнє сонце потонуло в молочній імлі. Амундсен любив свій тихий дім, що стояв далеко від гомінкої Крістіанії, і цей спокійний фіорд, але часом нудивсь і тут. Війна поклала край його планам, приготуванням до експедиції і зовсім обмежила його діяльність. Йому вже все обридло: і цей стіл, за яким він цілими днями писав, і улюблене піаніно, на якому любив часом пограти, й вітальня, де стояли зручні шкіряні крісла, що запрошували відпочити, і родинні портрети у потемнілих позолочених рамах. Наводили нудьгу навіть ці корзини троянд, які присилала йому найвірніша з багатьох його шанувальниць фру Хельге. Багата й незалежна, вона хотіла назавжди втримати біля себе великого Руала — славу Норвегії — і стати фру Амундсен.

— Він такий мужній! — зітхала вона, розповідаючи своїм приятелькам про Руала. — Очі в нього напрочуд ясні, прозорі, наче вода гірського струмка, але погляд твердий, мов кремінь. Він справляє враження сухої, черствої людини, та це тільки так здається. Я не відступлюся, поки не підкорю, не приручу цього білого ведмедя-самітника, що ходить лише своїми стежками. Задля цього варто поморочитись!

І вона, завдаючи прикрості Бетті, присилала Руалові одну за одною корзини троянд, постійно запрошувала його на різні прийоми, на які він не ходив, бо смертельно нудився пустими розмовами. Інтелігентна й амбітна фру Хельге змінила тактику: почала запопадливо виявляти глибоку зацікавленість полярними дослідженнями, ремонтом «Фрама», планами арктичної експедиції Руала, якої в глибині душі вирішила не допустити. Тактика була правильна. Всупереч властивій йому недовірливості «білий ведмідь» поступово піддавався чарівній приборкувачці. Помітивши, що вона докладає багато зусиль, щоб зрозуміти його, він почав частіше зустрічатися з нею, запрошував її до Сарпсборга, хоч Бетті впадала від того в розпач, подовгу гуляв з нею над Буннефіордом. Руал охоче показував їй свої полярні трофеї: шкури білих ведмедів, оленячі роги і черепи мускусних биків, хутряне вбрання ескімосів з острова Принца Уельського, чучела імператорських пінгвінів з берегів Китової бухти. Читав їй також уривки із своїх спогадів, які готував до друку, і схвально прислухався до її зауважень. Він і сам не помітив, як повірив, що їх об'єднує щось більше, ніж звичайна дружба, що, може, фру Хельге і є саме та жінка, про яку він усе ще мріяв. Якби Амундсен так панічно пе боявся втратити свою свободу, то, напевне, уже одружився б з нею, але він ніяк не міг одважитися на цей рішучий крок, відкладаючи його «на потім».

Йому потрібна була сердечна атмосфера розуміння і ніжності, якою зуміла оточити його гарна вдовиця.

У нього було дуже багато знайомих, але друзів — лічені одиниці. Сором'язливий і замкнутий вдачею, він гордо й холодно тримався з чужими людьми й нелегко вступав у дружні стосунки.

— Може, наш Руал нарешті опам'ятається. Це ж чудова нагода, така випадає нечасто! — радів його брат Густав, який уже покинув море і став усіма шанованим представником одної французької фірми.

— Після підкорення Південного полюса він уже все одно не здійснить чогось значливішого. Тим більше, що війна поклала край усяким експедиціям. Пора вже йому одружитися і жити собі, як усі, — підхопив Антоній, підтакуючи братові.

Як і Густав, він вважав Руала за впертого дивака, який нехтує чудовими шансами і гониться хтозна за чим, замість того щоб, скориставшись із своєї слави, очолити якусь солідну фірму й спокійно доживати віку в достатках.

Тільки Леон, котрий підтримував найтісніші стосунки з братом, знав, що Руал нізащо не відмовиться від своїх планів арктичного дрейфу.

— Якщо фру Хельге не стримає його від подальших мандрів, то більше цього нікому не вдасться зробити, — казав Леон братам. — Боюсь, одначе, що тут коса натрапила на камінь. Руал не поступиться, а гарна жінка теж не захоче ждати на свого чоловіка п'ять чи сім років як солом'яна вдова. Тільки нічого не кажіть Руалові, не намовляйте його на це одруження. Наш союзник — час. Фру Хельге не дурна, вона не розкриє своїх карт доти, поки остаточно не впевниться в перемозі.

«Білий ведмідь» навіть і не здогадувався, які пастки розставили на нього його найближчі родичі. А втім, у нього було досить і серйозніших клопотів.

З ким би він не заводив розмову про полярні дослідження, усі дивились на нього як на божевільного.

— Там, на полях Фландрії, у Галичині, щодня гинуть тисячі людей, а ви морочите нам голову якимись експедиціями. Потерпіть іще кілька тижнів, щонайбільше місяць, і все це скінчиться. Німеччина, Франція, Росія й Англія вичерпають свої матеріальні й людські ресурси, у них просто не лишиться солдатів. Новітні кулемети надто скорострільні…

— Яке це має відношення до мого діла? Тим більше ви повинні допомогти мені, замість ставити палиці в колеса, — переконував Амундсен власника однієї великої верфі. — Англія веде війну, а англійський полярник Шеклтон вирушив до Антарктиди. Коли вибухнула війна, він був у морі і негайно надіслав своєму адміралтейству радіограму, в якій запитував, чи повинен вернутись назад. «Що мені робити? Чекаю вашого розпорядження», — такими словами закінчувалась його радіограма. І знаєте, пане, що відповів йому Уїнстон Черчілль? «Пливіть до Шостого континенту!»

— То пливіть і ви, капітане. Чого ви чекаєте? Кошти тепер можете легко добути самі, ні в кого не випрошуючи їх. Гроші лежать на землі, треба тільки нагнутися, щоб підняти їх. Ви не помітили цього? Ото ще ці полярники-мрійники…

Поміркувавши, Амундсен зрозумів, що власник верфі каже правду. Весь торговельний флот Норвегії, яка на той час не брала участі у війні, перевозив продовольство й інші вантажі для держав Антанти. Небезпека була велика, бо німецькі підводні човни чигали на транспортні судна нейтральної країни, але риск щедро винагороджувався. Багаті норвезькі судновласники і навіть хазяї поодиноких невеликих суден мали тепер на цьому величезні бариші.

Врешті Амундсен дійшов висновку, що в даному разі мета виправдовує засоби. Його приваблювала перспектива добути кошти, не вдаючись до принизливого жебрання. Отож усі свої гроші він уклав на правах пайщика в діло одного з найбільших норвезьких судновласників. Кораблі цієї компанії, — а їх була ціла флотилія, — давали компаньйонам величезний зиск. За неповні два роки Амундсен став мільйонером. Таких у Норвегії на той час було вже немало, але, безперечно, Амундсен був з-поміж них єдиний, хто роздобув гроші не для того, щоб їх побільшувати чи приховати на чорний день, а щоб якнайшвидше витратити. Ущасливлений, він забрав з компанії свою частку, хоч легко міг за короткий час подвоїти чи навіть потроїти свій мільйон крон, і вирішив побудувати власний зручний, міцний, здатний витримати будь-який натиск льодів корабель. «Фрам», який вірно прослужив двадцять два роки, був уже не придатний для важкого дрейфу у водах Північного Льодовитого океану. Власник верфі Оскар Єнсен, приятель Руалового батька, взявся побудувати судно за триста тисяч крон.

Одначе труднощі й тепер невідступно супроводжували Амундсена. Закупити для експедиції одяг, спорядження і особливо продовольство на п'ять-сім років, як виявилося, в 1916 році було ще важче, ніж побудувати полярне судію. У той час все це можна було дістати за гроші тільки у Сполучених Штатах. Отуди й вирішив податися свіжоспечений мільйонер.

«Мені довелося відвідати дуже багато фабрик, — писав Амундсен у своєму щоденнику, — покуштувати тисячі найрізноманітніших американських гастрономічних виробів… Кілька тижнів я не міг навернутися до їжі, але нарешті мені таки вдалося все укомплектувати».

А в Норвегії на нього чекала нова прикра несподіванка: ціни на металеві вироби підскочили вдвоє, а на деревину — втроє. Та ще й треба було зважати на можливість дальшого їх подорожчання.

— Тепер побудова судна, на жаль, обійдеться вдвічі, а то й утричі дорожче. В цій ситуації я не можу дати вам ніяких гарантій, — заявив Амундсену занепокоєний Єнсен.

— Війна дала, війна й забрала, — по-філософськи спокійно відповів на це Амундсен. — Але від експедиції я все одно не відмовлюся. Вона повинна відбутися.

Щоб заощадити кошти, Амундсен з дозволу офіційних властей вирішив зняти з «Фрама» щогли, а також частину оснащення і переставити їх на своє нове судно. Коли про це стало відомо, піднялась хвиля обурення. Одразу ж було створено «Комітет охорони «Фрама», який звинуватив Амундсена у «святотатстві», в легковажному намірі знищити національну пам'ятку. Даремно, здивований цими несподіваними нападками, Амундсен намагався пояснити, що «Фрам», про збереження якого досі ніхто не дбав, марно пропадає. Даремно його підтримував і сам Нансен. Перейнятий псевдопатріотичпим запалом «Комітет охорони «Фрама» переміг. «Фрам» залишився і далі гнити в порту Хортен, бо ніхто до пуття не знав, що з ним робити, а Амундсену знову довелося з великими труднощами добувати гроші, щоб сплатити неймовірно високу суму за нові щогли, дерево на які треба було привезти з Голландії.

«Життя — це безперервна смуга прикрих несподіванок», — записав Амундсен у той день, коли у війну вступила Америка. Уряд Сполучених Штатів одразу ж наклав заборону на експорт продовольства в нейтральні країни, що підтримували торговельні стосунки з Німеччиною. До таких країн належала й Норвегія, зв'язана з Берліном укладеними ще до війни торговельними угодами на поставку Німеччині риби. Розірвати ці угоди означало б, по суті, вступити у війну.

Як уже не раз бувало, допоміг країні вийти з важкого становища її великий патріот Фрітьоф Нансен, який у свій час успішно виконав покладену на нього дипломатичну місію по відверненню війни після оголошення Норвегією своєї незалежності від Швеції. Він негайно вирушив до Вашінгтона, де, хоч і не без труднощів, усе-таки зумів переконати американців у необхідності скасувати заборону на експорт у Норвегію. Завдяки його енергійним заходам замовлений для експедиції Амундсена провіант надійшов до Крістіанії в той момент, коли в усій країні вже було введено продовольчі картки.

Ніколи ще в Амундсена не було стільки приятелів, як у той час, коли по місту блискавично розійшлась чутка про те, що він тримає під замком запас продовольства на сім років для десяти чоловік.

— Невже ти відмовиш мені, Руале? Ми ж сиділи з тобою за однією партою, і я не раз давав тобі списувати латину. Мені треба трохи борошна, круп, ну й масло пригодилося б. Ця дрібниця не позначиться на твоїх запасах, — напосідав якийсь літній, добре вдягнений чоловік, якого Амундсен взагалі не міг пригадати.

— На лижах ти ходив тільки зі мною, пам'ятаєш? — запевняв інший, лисий, з великими окулярами на посі. — Правда ж, ти не допустиш, щоб я помер з голоду? Ти завжди був добрим товаришем. Сам розумієш, що на карточку я не проживу.

— Я близька приятелька дружини вашого брата Леона. Сподіваюся, ви пожертвуєте мені хоча б кілька баночок консервів, — кокетувала якась незнайомка.

— Мій чоловік — голова фінансової комісії парламенту, тієї самої, що затвердила вам колись кредит на спорудження судна… Гадаю, ви нас не забудете…

І так без кінця. Одні просили кілька банок м'ясних консервів, компотів, трохи сиру, цукру, круп чи хоча б півмішка пшеничного борошна, інші просто вимагали їх. Були й такі, що погрожували якимись санкціями.

Для всіх в Амундсена була одна категорична відповідь: «Ні». Він не міг усім і кожному зокрема без кінця повторювати, що продовольство одержано виключно для полярної експедиції. «Я й сам не доторкаюсь до цих запасів», — пояснював він, знаючи, що все одно йому ніхто не вірить.

ПЕРШ НІЖ ЗАТИХЛА ВОЄННА ЗАВІРЮХА

— Даю тобі ім'я «Мод». Хай щастя і вдача супроводжують тебе на всіх морях!.. Ти народжена для боротьби з кригою. Віднині твоя стихія — льоди, — урочисто оголосив Руал Амундсен, не приховуючи хвилювання.

Тишу, що запала після виголошення цієї узвичаєної у Норвегії промови під час спуску судна на воду, порушив сухий тріск крижаної брили, що розбилась об ніс корабля.

— Я не противник вина, — усміхнувся Амундсен, — але мій прекрасний корабель заслуговує, напевне, на льодове хрещення. А шампанське ми вип'ємо за здоров'я найяснішої пані, яка ласкаво погодилася, щоб її ім'ям було назнано судно…

— Хай живе королева Мод! Хай живе Амундсен! — розляглися вигуки, заглушуючи останці слова промовця.

Невеличкий гурт друзів, що зібралися з нагоди урочистого спуску корабля на воду, загомонів.

— Як же треба бути закоханим у це судно, щоб назвати його прекрасним. Воно схоже на велику балію: однакове в довжину і ширину.

— Закоханий в судно — це добре сказано. Він закоханий в нього більше, ніж у прекрасну Хельгу. Як, хіба ви не знаєте? Вона остаточпо програла, після стількох років дружби між ними все кінчено.

— Колосально! Адже Хельга повинна була відкривати церемонію спуску на воду «Мод». Вона сподівалася, що Руал тільки організує експедицію, спорядить судно і вирядить його у плавання, а сам залишиться біля неї. Вони ж мали побратися…

— Нічого з цього не вийшло. Вона переоцінила свої сили, не вдалося їй приручити «білого ведмедя». Арктика — грізна суперниця. Хельга, видно, вчасно зрозуміла, що не подолає її.

— Це правда. Він за своєю «Мод» світа божого не бачить. Хельга сама розповідала мені, що він замість того, щоб піти з нею до театру чи на прийом, приводив її сюди, до корабля, і змушував милуватися мало не кожною дошкою і балкою. «Ти поглянь, яка надзвичайна форма корпуса, — казав він їй. — А коли б ти знала, як слухається стерно руки навіть тут, на верфі!»

— У цього чоловіка і в жилах, мабуть, лід. Амундсен не звертав уваги на перешіптування, не чув, що говорили довкола. Він переживав свій великий день, про який здавна мріяв, якого довго чекав і задля якого багато чим пожертвував. Двадцять років тому він був у ролі слухняного «хлопчика на побігеньках», куховарив і полював на тюленів, наймався на перше-ліпше судно, потім став штурманом на «Бельжіці», і хоч обурювався в душі, але сліпо виконував накази. Через чотирнадцять років він уже був капітаном старої, з великими труднощами відремонтованої шхуни «Йоа», а ще за кілька років — командиром славнозвісного нансенівського «Фрама». І ось нарешті здійснилась мрія всього його життя: народилася «Мод». Корабель збудували для нього і за його гроші. Тут уже було чим пишатися. В це судно він уклав усі свої кошти, і в нього не лишилося нічого, крім боргів. На сорок шостому році життя, зібравшись у багаторічну подорож, Амундсен усе поставив на карту — життя і майно.

Про те, щоб почати дрейф від Берінгової протоки, тепер уже не могло бути й мови. На четвертому році першої світової війни Північна Атлантика стала дуже небезпечна. Німецькі підводні човни, мов зграя акул, накидалися на кожне судно. В листопаді 1917 року один з таких човнів затопив норвезьке торгове судно і обстріляв з кулеметів шлюпки, в яких рятувалася команда. По всій Норвегії прокотилася хвиля обурення.

Руал Амундсен ще раз подивився на розгорнуту перед ним газету і, нахмурившись, знову прочитав надруковане великим шрифтом на першій сторінці повідомлення про нечуваний злочин на морі. Даремно він шукав тут якихось заяв протесту з боку тих німецьких учених, яких поважав і яким багато чим завдячував. І тоді Амундсен рішучим розчерком поставив свій розмашистий підпис на листі, що з учорашнього вечора лежав у нього на столі.

Сідаючи в екіпаж, він коротко кинув:

— Німецьке посольство.

Виструнчений лакей в ошатній лівреї, впізнавши великого полярника, зігнувся в глибокому поклоні.

— Його ясновельможність завжди знайде для вас час, пане капітане, — промовив він, вводячи Амундсена до застеленої м'яким килимом вітальні, в якій на почесному місці висів великий портрет Вільгельма II.

— Радий бачити вас, — усміхаючись почав посол, але усміх одразу ж збіг з його обличчя.

Удавши, що не помітив простягнутої йому руки, Амундсен, блідий і серйозний, став посеред кімнати.

— Я прийшов у дуже важливій справі, — промовив він, скам'янівши на обличчі, і прочитав лист, в якому висловлював своє глибоке обурення варварським злочином німецького підводного човна. Потім відкрив портфель, і на стіл, брязкаючи, посипалися золоті медалі, зірки, хрести, ордени й пам'ятні плакетки.

— Я повертаю усі ці відзнаки, які одержав від імператора Німеччини та ваших наукових інститутів і університетів. Прошу, ваша ясновельможність, сповістити усіх тих, хто нагороджував мене, що, коли вони солідаризуються з політикою імператора і вважають цей ганебний метод ведення війни допустимим, я зрікаюся усіх цих нагород.

Навіть не глянувши на остовпілого посла, Амундсен мовчки вийшов з вітальні.

Звістка про вчинок Амундсена і його заяву гучною луною розійшлась по всьому світу. Уряд Сполучених Штатів на знак вдячності за цей рішучий вчинок Амундсена запросив його оглянути лінію фронту у Франції та Бельгії, де воювали американські війська. З іноземців тільки одиниці були удостоєні цієї почесті.

А через кілька місяців «Мод» уже готувалася до своєї далекої подорожі. Від командування військового флоту союзників Амундсен дістав секретну інформацію про те, в який час він повинен випливти з Тромсьо на схід, щоб не зустрітися з німецькими підводними човнами, які нишпорили в Баренцовому морі. Інформація була тим більш цінна, що саме в цей час норвезький посол в Берліні повідомив полярника, що німецьке військове командування могло б видати йому «дозвіл» на безпечне проходження у північних водах, але за умови, що капітан Руал Амундсен сам звернеться до нього з відповідним проханням. «Інакше підводні човни, що патрулюють у цьому районі, — було заявлено послові, — можуть в будь-яку хвилину атакувати «Мод» як вороже судно». Амундсен з обуренням відкинув облудну пропозицію прийняти від Берліна «залізний конвой» і, перш ніж в Європі ущух гуркіт гармат, вирушив в арктичну експедицію.

— Увага, торпеда!

— Перископ!

Відтоді, як «Мод» вийшла з Вардьо, кожна несподівана зміна обрисів якоїсь далекої хвилі, кожна темна цятка чи вир на морі змушували дужче битися серця і піднімали на ноги весь екіпаж корабля. Не зважаючи на секретну інформацію командування флоту союзників, норвежці перебували під постійною загрозою атаки крігсмаріне[38]. І, напевне, ніколи досі моряки не раділи так штормовій погоді у Баренцовому морі, як команда «Мод». Найлютіша буря була тепер для мапдрівників дрібницею у порівнянні з підступним підводним ворогом. Сміливіші, не зважаючи на шторм, поскидали рятувальні пояси, з якими досі не розлучалися, і пішли спати. На вахті залишилися тільки Амундсен і капітан «Мод» Хельмер Хансен, давній соратник Руала, з яким він плавав ще на «Йоа» і «Фрамі».

Вітер дужчав і дедалі більше клав судно на борт. Щораз вищі хвилі з шумом перекочувалися через палубу, били в ящики й бочки, загрожували порвати канати.

— Так змиє все за борт! — крикнув Хансен, намагаючись удержати бочку, що виривалась у нього з рук.

По сигналу тривоги люди миттю повискакували на палубу. Одні босоніж, у білизні, інші — в повному хутряному одязі, решта, напевно, в поспіху переплутали одежу, бо ледве застібали тісні куртки й підтримували штани. Цей дивовижний похід замикав машиніст у піджачку, в котелку, із шкіряною валізкою в руці. Всі вони були певні, що тривога — сигнал, за яким треба буде залишити судно, що ворожа торпеда, яка вже мчить до них, розтинаючи воду, за хвилину знищить «Мод».

Страх перед підводними човнами відступив тільки у протоці Югорський Шар. Амундсен поповнив там запас пального для двигуна і з місцевої метеорологічної станції взяв із собою в дальшу дорогу радіотелеграфіста Олонкіна[39]. Наполовину порвежець, він добре знав не лише мову своєї матері, але й російську і ще кілька мов народів Північного Сибіру. Правда, про іскрову радіостанцію на судні поки що доводилося тільки мріяти. Однак Амундсен, який завжди умів дивитися в майбутнє, збирався придбати на Алясці це чудо новітньої техніки.

Подальший рейс був не легший. Ледве судно впливло у ворота Карського моря, як шлях йому заступила крига. Норвежці насилу пробилися до мису Челюскін — найбільш відлеглої на північ частини азіатського материка. А через чотири дні «Мод», на розпач Амундсена, вмерзла в кригу. Це був тяжкий, несподіваний удар.

«…Двадцять п'ять років тому на цих водах Нансену більше поталанило, — з прикрістю записав у щодепнику Амундсен. — Ще цілих два тижні «Фрам» плив вільним від криги морем і досяг аж 79° північної широти».

Невеличка, спокійна затока на східному узбережжі півострова Таймир стала для норвезьких полярників пристанищем на цілий рік. За традицією своїх попередніх експедицій Амундсен назвав її «Модхавн», а поставлений на березі будинок — «Модхейм».

Як і п'ятнадцять років тому на острові Принца Уельського, закладати станцію почали із спорудження магнітного павільйону. Тут раз у раз чулося: «Пам'ятаєш?»

Крім Хельмера Хансена, серед десятьох осіб, членів екіпажу «Мод», було ще двоє давніх соратників Амундсена: вітрильний майстер Рьонне, що плавав раніше на «Фрамі», і вірний Вістінг, учасник походу до Південного полюса, всією душею відданий Амундсену. В цю експедицію Амундсен уперше взяв науковця — молодого доктора природничих наук Харальда Свердрупа. Маючи різносторонні здібності, доктор чудово розумівся також на кулінарії і суперничав з Руалом у приготуванні страв. А готувати було з чого, свіжого м'яса не бракувало. Модхавн лежав на шляху кочувань білих ведмедів, що приходили сюди з півострова Таймир. У перший же день полярники без особливих труднощів уполювали п'ять величезних ведмедів і тепер мали запас м'яса на цілу зиму.

— Окороки для нас, решту — собакам. Печінку одразу в ополонку: нехай її краще їсть риба, або ж закопати в кризі, — розпорядився Амундсен і, помітивши здивування Свердрупа, докипув: — Ви, науковці, певпо, не знаєте, що це пекельна отрута. Ведмежої печінки не візьме в рот жоден ескімос, хоч би який він був голодний, не споживає її жоден звір. Досить з'їсти хоча б невеличкий шматочок, — і починається головний біль, рвота, запаморочення, підвищується температура, лущиться шкіра на долонях і злазить шматками. Не відходьте від судна без зброї! — наказував він товаришам, боячись, щоб не сталося нещасного випадку. І все одно у Модхавні не обійшлося без пригод.

Одного ранку на судні залишилися тільки Вістінг і Амундсен.

— Я піду прогулятися. А ти випусти собак, нехай теж трохи побігають на кризі, — сказав Амундсен і, взявши на руки улюблену суку Сварт, котра за кілька днів мала ощенитися, почав обережно спускатись по трапу.

Із випущеної на волю зграї раптом вирвався другий його улюбленець, величезний Якоб. Радісно скавулячи, він кинувся до свого хазяїна і збив його з ніг. Не маючи змоги вхопитися за поручні, Амундсен упав на кригу з триметрової висоти. Якийсь час він нерухомо лежав, перемагаючи страшенний біль, потім за допомогою переляканого Вістінга піднявся на палубу і примусив себе усміхнутися йому. Моряк, не роздумуючи, розрізав ножем куртку свого керівника, светр, сорочку, і в нього мороз пішов поза спиною: подвійний перелом правого плеча. На «Мод» не було лікаря. Його обов'язки виконував Вістінг, який пройшов кількамісячний курс навчання у Крістіанії. Там, в одному з госпіталів, під керівництвом хірурга, він швидко навчився вправляти поламані кістки і обробляти рани. Але тут довелося робити все самому, і до того ж негайно. Краплі поту спливали йому по обличчю, він насилу стримував тремтіння великих, мов буханці, своїх рук, з'єднуючи кістки, накладаючи шину, а потім обережно, як дуже дбайлива медсестра, бинтуючи миттю розпухле плече. Він знав, що кожен дотик завдає гострого болю потерпілому, і занепокоєно поглядав на його бліде напружене обличчя й затиснуті уста. Але з них не прохопилося жодного слова скарги.

Руку довелося носити на перев'язі. Проте Амундсен не сидів без діла. Він щодня навідувався до товаришів, які наполегливо працювали: давав поради, робив зауваження, когось за щось картав, когось хвалив і, де тільки міг, охоче допомагав здоровою рукою. Не припинив і своїх тривалих ранкових прогулянок, не зважаючи ні на яку погоду — чи то мороз, чи туман.

— Чому я маю позбавляти себе, — казав він, — цих чудових, найприємніших хвилин, коли так легко йти, а розігнана швидкою ходою кров змушує ліпше працювати мозок, коли з'являються мудрі думки, правильні рішення, народжуються найсміливіші плани!

Після випадку з Якобом минуло п'ять тижнів. Перед тим днем, коли Вістінг збирався урочисто зняти шину, Свердруп, як тільки Амундсен пішов прогулятися, вирішив приготувати сюрприз — розкішний обід.

Якоб, як завжди, кружляв навколо Амундсена, незграбно підскакував і бігав туди-сюди. Раптом пес зупинився, став неспокійно нюшкувати і, голосно загавкавши, кинувся між тороси. А за хвилину він, притиснувши вуха і так втягнувшись у бігу, що черкав животом сніг, помчав назад до судна. Вслід за ним з-за крижаної брили вискочила велика біла ведмедиця. Побачивши Амундсена, вона враз спинилася і, здивована, сіла на снігу. Заскочені несподіваною зустріччю, людина і звір втупилися одне в одного. Зненацька грізний рев струсонув повітря — ведмедиця стала на задні лапи. Це був величезний, страшний звір. Амундсен стрімголов кинувся тікати, відчуваючи на шиї гаряче дихання ведмедиці. І в ту мить, коли він, уже добігши до штормтрапа, вхопився рукою за поручень, страшенної сили удар звалив його на лід. «Кінець!» — майнуло в голові. Він не раз бачив, як під ударом ведмежої лапи лускав череп тюленя.

Так само, напевне, закінчилося б і його життя, якби не Якоб. Пес устиг уже пробігти велике коло і тепер люто гавкав на ведмежа, що заховалося в торосах. Почувши його жалібний писк, самиця кинулась обороняти своє дитя і погналася за собакою.

— Рушницю! — заволав Амундсен, видряпуючись по трапу на палубу. Вістінг перший вхопив карабін і шугонув униз. Ведмедиця на мить завагалася і кинулась на нього. У Вістінга не було навіть часу прицілитися, він натиснув на спусковий гачок, та замість пострілу почув тільки, як сухо клацнув курок.

— Рушницю! — не своїм голосом загорлав Вістінг. Несамовитий крик приголомшив звіра. І цього було досить: в ту мить підоспів Свердруп. Гримнув постріл.

У кают-компанії Амундсена оточила вся перестрашена команда корабля. На щастя, хворе плече не потерпіло. Упавши, Руал зламав тільки кістку зап'ястя. Знявши з пораненого пошматовану куртку, Вістінг жахнувся: пазурі ведмедиці роздерли хутро, одяг, білизну і проорали на тілі глибокі криваві борозни.

«Щоб догнати білого ведмедя, треба бігти щодуху, але коли сам тікаєш від роз'ярілої ведмедиці, у тебе немов виростають крила. Цього дня смерть була зовсім близько», — занотував Амундсен.

Не зважаючи на теплі ванни й масажі Вістінга, Амундсен довго не міг володіти правою рукою. Йому набридло, що м'язи не підкоряються, і він вирішив змусити їх бути слухняними. Замкнувшись у каюті, Амундсен почав робити спеціальну гімнастику: здоровою рукою розминав хвору, щодня піднімав її все вище й вище, повертав, згинав і, перемагаючи страшенний біль, заставляв її діяти.

— Не кожен витримав би таке кінське лікування, — з подивом казав Вістінг.

Крім нього, ніхто не знав про ці вправи.

Одначе наслідки лікування були чудові. За кілька місяців терпеливий пацієнт уже вільно володів рукою. А через три роки відомий рентгенолог в Сіетлі, розглядаючи знімки поламаного плеча Руала, був просто вражений.

— Я не вірю в чудеса, капітане, але тут як лікар констатую чудо. Медицина була б неспроможна повернути вашій правій руці колишню рухомість. А тепер признайтеся: скільки морфію вн вжили, розробляючи цей суглоб?

Амундсен холодно подивився на лікаря.

— Морфію? Я перестав би поважати себе, якби наважився вдатись до нього. Біль був пекельний. Та це дрібниця. Людська злість дужча за біль.

^{Команда «Мод» на Чукотці. Третій зліва Геннадій Олонкін. У центрі — Оскар Вістінг.}

НЕВЖЕ ВСІ ЛИХІ СИЛИ ЗАПОВЗЯЛИСЬ НА НЬОГО?

Перша зимівля в Модхавні була невдала для Амундсена. Фортуна, здавалося, зовсім відвернулась від нього.

Десь через місяць після страшної пригоди з ведмедем керівник експедиції кілька годин провів за роботою в магнітному павільйоні. Підвішена до стелі гасова лампа горіла яскраво, але цього разу в Руала, як ніколи, боліли очі. Він усе бачив неначе в тумані. Заглиблений в обчислення, Амундсен довго не звертав уваги на втому. Та ось почали вже уриватись і плутатися думки, щораз повільніші ставали рухи. Він уже ледве добрався до дверей. Хвиля морозного повітря освіжила його, і йому полегшало, але з серцем, на яке він досі ніколи не скаржився, робилося щось дивне: воно то завмирало, то починало так гупати, ніби хотіло вирватися з грудей.

Ці прояви хвороби не на жарт перелякали Вістінга. Однак він не сказав Амундсену про те, що отруєння вуглекислим газом може мати непоправні наслідки. Герметичні двері й стіни обсерваторії не пропускали свіжого повітря, ніякої вентиляції не було, а лампа, поглинаючи кисень, виділяла велику кількість перегару. Проте загартований організм Амундсена витримав і це випробування. А втім, може, й тут передусім перемогла його сильна воля. Він вважав, що керівник експедиції не повинен виявляти слабкості.

Мінливість долі й нещасні випадки ні в чому не змінили усталеного способу життя в полярному таборі. Всі прилади працювали нормально, виміри провадилися регулярно, у визначені терміни. Але більше, ніж неприємні приступи серцебиття, непокоїла Амундсена поведінка одного з учасників експедиції, Тессена. Молодий, сміливий і енергійний моряк раптом посмутнів і замкнувся в собі, став сторонитися товариства, роздратовано відповідав на запитання. Хоч і далі Тессеп старанно виконував доручення, видно було, що він чимось пригнічепий і думки його десь дуже далеко.

Такі симптоми Амундсену вже доводилося спостерігати під час плавания на «Бельжіці». Це була полярна хвороба. Він знав, що вона, мов зараза, легко передається іншим. Це таїло в собі неабияку загрозу. Настав нарешті день, коли Тессеп без будь-якої причини почав сваритися з товаришами.

— Капітане, я хочу вернутися додому! — заявив він. — Мій мозок перетворився в лід. Мене охоплює шаленство, коли подумаю, що, можливо, доведеться гибіти серед оцих проклятих льодів ще хтозна-скільки років. Відпустіть мене. Я добре ходжу на лижах і дістанусь до острова Діксон, а якщо треба, то й до самого Архангельська. Аби тільки якнайдалі звідси! Більше я тут не витримаю!

— Не буду затримувати тебе. Але ти підеш не сам: це небезпечпо. Хтось має тебе супроводжувати. Кнутсен також казав, що хоче бачити замість криги щось інше. Я дам вам собачу упряжку й харчів на дорогу до Діксона. Заодно, візьмете з собою наші звіти, листи й нотатки про наслідки деяких наукових спостережень.

Так і зробили.

«…Тессен навіть ні разу не оглянувся, коли ми вийшли їх проводжати, — з прикрістю писав Амундсен. — До цього часу успіх моїх експедицій великою мірою залежав від вдалого добору людей. Невже я тепер почав помилятися? От не думав, що коли-небудь мені доведеться ставити собі такі запитання».

А ще через кілька днів, після того як було урочисто відсвятковано річницю закладки зимового табору, «Мод» нарешті вирвалася із льодової пастки і вийшла на воду. Амундсен з радістю вслухався у чітке, рівномірне, могутнє гудіння двигуна. Це гудіння гнало усякі сумніви й заспокоювало. Заокруглений корпус судна легко розсовував крижини, і вони слухняно ковзали вздовж бортів. Але радість тривала недовго. Біля гирла річки Лени море зовсім побіліло, а поблизу Новосибірських островів льодові поля з кожним днем стали змикатися щільніше, і швидкість судна катастрофічно падала. Поблизу острова Айон «Мод» зупинилась. Почалася друга вимушена зимівля. Почалася передчасно, всупереч сподіванням Амундсена.

«Витримка — одна з найважливіших якостей полярника», — не раз повторював собі Амундсен, але як важко було здобутися на неї! З роками в нього став збавлятися невичерпний, здавалося б, запас витримки, якою він пишався замолоду. Його пожирала жадоба діяльності, що штовхала на вчинки, про які він потім гірко шкодував. Зміна курсу цієї полярної експедиції, що мала стати його лебединою піснею, як виявилося, була помилковою. Вирушивши вздовж сибірського узбережжя, Амундсен рискував значно більше, ніж коли б підійшов до Берінгової протоки з Тихого океану, як і намічав раніше. Однак цієї помилки вже не можна було виправити. Він надто пізно усвідомив це і тепер повинен був зробити все, щоб, не зважаючи на перешкоди, досягти поставленої мети. У цій важкій ситуації, в якій опинилась експедиція, треба було спішно сповістити в Норвегію про місце вимушеної стоянки «Мод».

Через кілька днів після зупинки судна троє полярників на чолі з Вістінгом вирушили на лижах за собачою упряжкою до найближчої радіостанції, що знаходилася на відстані двох тисяч кілометрів, в Анадирі. Форсований похід туди й назад тривав шість місяців.

— Тессен і Кнутсен не дійшли до острова Діксон. Ніхто не бачив їх і в жодному поселенні, — заявив після повернення Вістінг. — Боюсь, що вони загинули. Ми повідомили про це у Крістіанію. І наш уряд одразу ж звернувся до Радянського уряду з проханням почати пошуки.

Через два роки поблизу мису Примітного було знайдено напівобвуглене тіло моряка Кнутсена. Певно, він був зовсім без сил від голоду й утоми і загинув, упавши у вогнище. А ще через рік усього лише за чотири кілометри від острова Діксон натрапили на останки нещасного Тессена. Виснажене, обморожене обличчя молодого моряка осявала усмішка, ніби він був ущасливлений тим, що перед останнім подихом бодай у думці все-таки втік від ненависного льоду.

На початку липпя «Мод» нарешті звільнилася з крижаного полону і через три тижні підійшла до берегів Аляски. Зворушено дивився Амундсен на Берінгову протоку, досягнувши якої, він установив ще один рекорд: уперше в історії обігнув земну кулю трасою, що пролягала вище північного полярного кола.

«Шість років підготовки, дві непередбачені важкі зимівлі. Невтішний підсумок. Але я не здамся, не відступлю. Я повинен будь-що перемогти!» — постановив Амундсен, прибувши в Ном. Тут він швидко поповнив запаси продовольства, спорядження й пального. «Мод», здавалося, могла вийти в дальше плавання. Та чи справді все було готове для цього?

В Номі зійшли на берег чотири учасники експедиції, і серед них Хельмер Хансен. Тепер уже й з нього було досить полярних мандрів. На борту судна, крім Амундсена, лишилося тільки троє до кінця відданих йому полярників: доктор Херальд Свердруп, Оскар Вістінг і Геннадій Олонкін. І знову всупереч своїм принципам Амундсен піддався нетерпеливості, яку так суворо засуджував в інших. Не зважаючи на застереження шкіперів і капітанів суден, що стояли в порту, він вирішив одразу ж вийти в море.

— Навіщо поспішати? Краще зачекати до зими, — радили йому. — Тоді ви, капітане, легко зможете поповнити команду. У вас буде чудовий вибір. Моряки самі проситимуться до вас, причому дуже досвідчені. А зараз ви нікого не завербуєте ні за яку ціну.

— Я не можу більше чекати. Упораємося і вчотирьох! — рішуче відповів на це Амундсен.

Берінгову протоку «Мод» пройшла щасливо, але за кілька днів крижане громаддя загородило дорогу на північ. Сильні шторми і пошкодження корабельного гвинта остаточно визначили подальшу долю експедиції. Захоплена морською течією, «Мод» під напором криги прибилась до берега біля мису Серце-Камінь.

Третя зимівля тільки за сто кілометрів од Берінгової протоки була найважча. Один за одним налітали шторми, кожен з яких міг бути останнім для судна, нічим не захищеного з боку відкритого океану. Довкола бортів з гуркотом громадилися величезні тороси. А коли слабпув їхній натиск, корабельні снасті шарпав штормовий вітер, що приносив здалеку, з просторів замерзлого моря, громовий тріск льоду, і кидав судію на прибережні скелі. Наставала полярна ніч, і мороз дужчав. Холод обпалював обличчя, забирався в найменші шпарини, від нього не рятував навіть дуже теплий одяг. В ясному небі мертвим, крижаним блиском світилися зірки, що час від часу гаснули в тривожних спалахах полярного сяйва. Ще одна зимівля біля сибірських берегів… Чи остання?

Мрія про полюсний дрейф знову не здійснилася. Ще одне розчарування… Але Руал Амундсен намагався й знаку не подавати, як важко він переживає свою невдачу.

«На борту «Мод», — писав у своїх спогадах доктор Херальд Свердруп, — я мав можливість добре пізнати Амундсена — не такого, яким бачили його у святковій, урочистій обстановці, а такого, яким він був щодня: дбайливо одягнений, вибритий, хоч у цих безлюдних місцях дуже легко занехаятися. Його каюта завжди з самого ранку була прибрана, ніби приготовлена для прийому гостей. Кожен день він заздалегідь розплановував по хвилинах. У кают-компанію капітан завжди приходив перший. Рівно о восьмій сідав снідати. Якщо хтось із нас, заспавши, спізнювався, капітан зустрічав його незмінною усмішкою, але досить було йому кинути кілька необразливих ущипливих словечок, і винному ставало ніяково. Жарт Амундсена був колючий і влучний; капітан не щадив інших, але не жалів і самого себе.

Хоч би яка була погода — туман, сніговиця чи лютий мороз, — він щодня кілька годин у день бував на повітрі і радив робити це іншим.

«Цю звичку я засвоїв з дитинства. Тії я завдячую своїм здоров'ям, — казав Амундсен. — Адже я був хворобливою дитиною, і, якби не загартовував себе, мені довелося б усе життя чахнути десь за столом над паперами. Та я вчасно зрозумів, що в таких умовах умер би з нудьги».

Багато годин він просиджував над записами, у вільні хвилини сам лагодив свій одяг, прав, охоче готував для всіх обіди, якщо не був зайнятий науковими дослідженнями обчисленнями чи спостереженнями. Жадібно поглинав книжки, легко запам'ятовуючи найдрібніші деталі. Його цікавило все. Він хотів усе збагнути, всього навчитися. Амундсен міг, наприклад, годинами розпитувати мене про наукові проблеми біології. Вечорами охоче бував у нашому товаристві. Слухати його було дуже цікаво, а розповідати він міг без кінця. В кожному учасникові нашої експедиції він умів збудити інтерес до якоїсь справи. Мав щодо цього незвичайні здібності, я сказав би, талант. Він міг би бути чудовим педагогом, улюбленцем студентів. Якщо хтось добивався успіху в роботі, він не шкодував похвали, цілком слушно вважаючи, що ніщо так не спонукає до праці, як заохочення. Ми всім серцем любили свого керівника, безоглядно корилися йому і всіляко старалися, щоб ніколи нічим не завдати йому прикрості.

Таланти Амундсена цінувалися тут ще більше, бо ми в цих пустельних місцях, без радіо, були повністю відрізані од світу. Він умів також тримати людей в шорах. Дбав про чистоту не тільки в буквальному розумінні: на «Мод» ніколи не пролунало жодного слова чи речення, яких не можна було б повторити у неділю вранці, виходячи з церкви. Хоч ні Руал Амундсен, ні інші члени експедиції не були похмурими людьми. Навпаки, на судні завжди, за будь-яких обставин, панував гарний, дружелюбний настрій.

Під час кількох зимівель на «Мод» я мав нагоду ближче познайомитися і з товаришами Руала Амундсена по його попередніх експедиціях. Усі вони підкреслювали, що з ним почувають себе безпечно. Він мав якесь надзвичайне вміння передбачати труднощі й перешкоди, що для всіх були несподіваними, і відважно долати їх. Він ніколи не виходив непідготовлений назустріч невідомому. Не випробовував долю, не будучи впевнений у своїх силах. Товариші по експедиціях любили його і ладні були піти за ним хоч у самісіньке пекло. Вони відчували його велику братерську любов і віддячували йому сторицею. Вони ніколи не критикували його, нічого від нього не вимагали.

«У надзвичайно важких умовах, таких не схожих на умови нашого звичайного життя, він учив нас, оберігав, опікувався нами. «Це золоте серце, заховане під сталевим панциром», — сказав мені якось Хельмер Хансен. І так воно й було насправді. Люди заміняли Амундсену домівку, а товариші — родину. Хай навіть наш капітан і не обзавівся своею сім'єю — у нього було стільки сімей, скільки друзів на судні. Він знав життя кожного з нас, як своє власне, і поділяв з нами наші турботи і радощі. Коли він повертався на батьківщину, наші домівки були його домівкою, а наша відданість заміняла йому жіноче серце, яке билося б тільки для нього».

На побережжі, біля мису Серце-Камінь, несподівапих прибульців радо зустрів невеликий гурт місцевих жителів-чукчів, які мешкали у трьох убогих ярангах, що здалека скидалися на шапки величезних боровиків.

Доктор Свердруп, який провадив антропологічні дослідження і цікавився життям народів Далекої Півночі, переселився на берег до чукчів. Утрьох важко було впоратися із щоденною роботою на судні, і тому Амундсен часто користався з послуг місцевих жителів, таких же приязних і доброзичливих, як і ескімоси на острові Принца Уельського.

Один з них, на ім'я Какот, став мало не членом команди «Мод». За миску супу він вправно виконував будь-яку роботу. Якось уранці в каюту Амундсена вбіг обурений Олонкін.

— Капітане, Какот зник, узявши з кухні мішок з продуктами.

Амундсен не повірив своїм вухам.

— Продуктів не жаль, у нас їх досить. Але чому він так вчинив? Я міг би поручитися за нього головою.

Через кілька днів у шалену заметіль молодий чукча повернувся на «Мод». Не струсивши з себе снігу, як то завжди робив, Какот став на порозі кают-компанії. На його смаглявому плескатому обличчі малювався розпач. Він мовчки розгорнув поли хутряної одежини. Какот був не сам: з-під ошмаття шкур перелякано дивилися великі чорні очі малої виснаженої дитини, яку він приніс з собою.

— Я надто пізно повернувся додому. В яранзі вже нічого було їсти; моя дружина померла, віддавши останній шматок Каконіті. Я привіз її до тебе, капітане, — промовив чукча мертвим, дерев'яним голосом.

Він ні на що не сподівався, нічого не просив.

Ніби догадавшись, що йдеться про неї, дівчинка, мружачись від яскравого світла лампи, простягла худі рученята до Амундсена. Не роздумуючи, він узяв на руки легеньке, мов пір'їнка, дитя, і в його серці розлилося тепло.

— Ти правильно зробив, Какоте, — серйозно промовив Амундсен, усміхаючись очима дитині.

Відтоді Каконіта стала найповажнішою особою на «Мод».

Знаючи, що мала чукчанка може годинами простоювати на палубі, чекаючи його, Амундсен тепер раніше повертався з своїх прогулянок на березі. Коли його не було, дівчинку ніхто не міг змусити взяти в рот дуже смачний коржик чи шматочок улюбленого шоколаду.

— Тоді, як повернеться капітан, — незмінно відповідала вона почутими від інших словами.

Какот втішався, дивлячись на личко доньки, що з кожним тижнем усе більше округлювалось. У великих чорних очах Каконіти вже не було смутку.

— Якщо хочеш, я заберу її з собою в Норвегію, виховаю, вона закінчить школу, — сказав якось Амундсен Какотові.

Молодий чукча вдячно подивився на нього.

— Нехай буде так, капітане, я сам не знаю, що з нею робити. Коли ви попливете звідси, вона знову голодуватиме.

— Нехай буде так, капітане, — повторило, як папуга, дівча, не розуміючи, про що йде мова.

— Гаразд, з цієї хвилини ти моя, — відповів Амундсен, і його охопило почуття якоїсь гіркої ніжності.

Через кілька днів на «Мод» прибув трапер, який торгував хутром — виходець із Австралії. Його дружина, дочка вождя одного з сибірських племен, народила йому сімнадцятеро дітей. Побачивши, яким піклуванням оточили на «Мод» Каконіту, він попросив Амундсена, щоб той, відпливаючи восени в Європу, взяв із собою його дванадцятирічну доньку Каміллу й віддав її у якусь хорошу школу в Крістіанії.

Камілла, смаглява, як мати, й голубоока, як батько, одразу ж подружилася з малою чукчанкою, швидко прихилила серце Амундсена й здобула симпатію всього екіпажу.

— Ваш паспорт?

Чиновник швидко розкрив документ, кинув оком на фотографію, потім на довгу, посріблену бороду, на великі темні окуляри, за якими ховались очі пасажира, і, зніяковівши сказав:

— Пробачте, містере Джонсон, я помилився. Ви так схожі на одного чоловіка, що я подумав… Дуже перепрошую. Які гарні у вас дочки, — докинув він, з цікавістю позираючи на дівчаток, екзотична врода яких впадала в очі.

Містер Джонсон, мешканець Нью-Йорка, сходив уже по трапу на берег, а чиновник усе дивився йому вслід.

— Ці широкі плечі, постава, цей ніс… Я дав би голову на відріз, що це наш Амундсен, — промимрив він собі під ніс.

Чиновник таможні таки мав гостре око. Чоловік з великою бородою, в окулярах справді був Амундсен. З'явився він у Норвегію з американським паспортом, під чужим прізвищем. Це вперше Амундсен повертався на батьківщину, не здобувши сенсаційної перемоги. І тепер прагнув тільки одного — щоб йому дали спокій.

У великого полярника вже виник новий сміливий план, але він поки що не хотів нікого втаємничувати в нього. Амундсена тепер не кидала думка про використання в полярних експедиціях літаків. «Може, то й добре, що війна завадила мені тоді, в 1914 році, полетіти на машині, побудованій з дерева й полотна», — міркував він.

Тепер з'явилися літаки пової конструкції — з дюралюмінію. Нещодавно літак тину «юнкерс» побив світовий рекорд, протримавшись у повітрі двадцять сім годин. Ця подія розбудила давню мрію Амундсена. Bin захоплено вчитувався в опис чудового польоту. «Оце саме те, що мені треба, — думав він. — Така машина цілком могла б перелетіти Північний Льодовитий океан від Барроу до Шпіцбергену. Я перевірив би, чи немає в океані ще не відкритих островів і, хтозна, може, навіть невідомого материка».

«Невже щастя знов усміхнулося мені? — писав він у щоденнику, повернувшись до Крістіанії і довідавшись, що норвезький стортінг цього разу без будь-яких прохань з його боку виділив йому кредит в сумі півмільйона крон. — Чого раптом така манна з неба? Адже дрейф «Мод» не мав ніяких сенсаційних наслідків».

Та невдовзі Амундсен зрозумів усе. В 1922 році Європа вступила в смугу економічної кризи. Вартість грошей падала мало не з кожним днем. І незабаром виявилося, що жест стортінга був не таким уже й щедрим. Проте Амундсен не втрачав надії, що звершить іще щось у своєму житті, хоч знаменитий лондонський кардіолог, у якого він консультувався, відверто сказав, що стан його здоров'я викликає серйозне занепокоєння.

— Чи не пора вже вам, капітане, подумати про відпочинок? — заявив професор. — Справа тут не у віці, ваше здоров'я підірване постійним перенапруженням. Отруєння вуглекислим газом теж мало серйозні наслідки для вашого серця. Тепер його треба оберігати від перевтоми. Ви повинні подумати про себе, раз і назавжди розпрощавшись з полярними експедиціями. Інакше я не ручаюся за ваше серце.

— Яке щастя, що Ханни Хенрікке вже немає. Вона всі очі виплакала б з горя, побачивши твоїх дочок! Оце так устругнув! Чи мало за тобою дівчат зітхало тут, а ти… — Бетті енергійно поправила білий накрохмалений очіпок, що перехпябився, коли вона обняла свого пестунчика.

— Але ж, моя дорогенька… — пробував перервати потік її слів Руал. — Це не мої дочки, це прийомні…

Стара тільки махнула рукою.

— Я розуміюся на цьому ділі, досить лиш глянути… Мене не обдуриш. Як ти міг! Чому ти раніше нічого мені не казав? Це ж уже великі дівчатка. Ніде правди діти, вони навіть вродливі. Та маленька з чорними очима так і кинулась мені на шию. А в тієї старшої твої очі, тільки вії чорні. Я дала їм тістечка, бавляться там, на веранді. Як ти гадаєш, в якій кімнаті їх помістити?

Руал марно намагався вставити бодай слово.

— Одна втіха, що ти вже вгомонишся нарешті й сидітимеш удома замість гасати по світу. І то добре. А як ти думаєш, що їм приготувати на обід? А то я ніяк не можу порозумітися з ними, не знаю, що вони люблять.

— Їм усе буде до вподоби, Бетті. Усе, що зготуєш, і мені також!

Він полегшено зітхнув, коли згорблена тягарем років нянька зникла за дверима, і зручно всівся у кріслі. Гарно було вдома — тихо, спокійно. Над вікном нависла шапка снігу, і сонце засвітило на ній різнокольорові блискітки. Кущі його улюблених троянд у саду заховалися під білу пухнасту ковдру. Голі лози дикого винограду сміливо вигнались аж під стріху. В каміні полум'я лизало сухі березові поліна, від яких з тріском відпадали і скручувалися білі шматки кори. Вогонь відбивався в олов'яних мисках, що висіли на стіні, і в позолоченій рамі портрета матері над письмовим столом. На якусь мить Руалові здалося, що мати приязно усміхнулась до нього, так, як у давні роки, коли він прибігав з верфі, як тільки вона кликала його, у ті роки, коли все видавалося простим і легким. Він задоволено вслухався у бряжчання посуду на кухні й веселі голоси дівчаток, які, напевне, швидко знайшли спільну мову з Бетті. Лагідна усмішка осяяла обличчя Амундсена, стерши з нього печать суворості.

Через кілька днів Каконіта й Камілла цілком прихилили серце Бетті. Проте сімейна ідилія тривала недовго. Незабаром зчинилася буча. Амундсеи заявив, що від'їжджає, а обох дівчаток віддає до однієї з найкращих шкіл Крістіанії, де вони житимуть в інтернаті.

— У тебе немає серця, Руале! — ображено вигукнула Бетті. — Я ніколи не думала, що ти такий жорстокий. Усе життя мріяла, що виховуватиму твоїх дітей… Стара я, то правда, але хто ж краще подбає про них, ніж я? Якби це бачила Ханна Хенрікке…

Даремно він тлумачив їй, що його прийомні доньки повинні вчитися, що сам він приїхав ненадовго, що… Бетті тільки головою хитала. А коли настав час прощатися, вона, тамуючи зітхання, спитала тихо:

— Руале, а коли ти повернешся, привезеш їхню матір? Обіцяй мені. Добре?

Бетті нічому не вірила, нічого не зрозуміла і нічого не хотіла знати. Полюбила обох дівчаток з далекої Чукотки щиро, по-материнському і сердилась на цього непоправного «хлопчиська», що знову покидав домівку і віявся бозна-чого у далекий невідомий світ.

^{Амундсен з прийомними дочками. Камілла ліворуч, праворуч Каконіта.}

НЕ КЛОПОЧІТЬСЯ НІ ПРО ЛІТАКИ, НІ ПРО ГРОШІ

На небі гасли останні зірки, коли сріблястий літак, описавши перше велике коло, почав усе вище підніматися вгору. За кожним колом хмарочоси Манхеттена ставали менші й менші. Ще одне прощальне коло — і обриси Нью-Йорка розпливлись у ранковому тумані.

Амундсен схвильовано дивився на компас, узявши курс на північний захід. Нарешті здійснювалась мрія його останніх років.

«Збудувавши «Фрам», Нансен зробив переворот у полярних дослідженнях; легкі сани, які він сконструював, собачі упряжки, ідея використання яких належить також Нансену, допомогли і мені, й Пірі досягти обох полюсів Землі. Моя ідея використання літаків для дослідження Арктики теж стане початком нової ери», — з гордістю думав він.

Амундсен був безмежно радий. Пощастило нарешті придбати омріяний «юнкерс»; на додачу фірма «Кертіс» подарувала йому з рекламною метою невеличкий аероплан типу «оріоль». Тепер, здавалося, справа проста: повантажити «оріоль» на «Мод», щоб він міг здійснювати короткі розвідувальні польоти для вивчення етапу криги і тим самим допомагав Вістінгу вести судно. А сам Амундсен разом з молодим норвезьким пілотом Оддом Омдалем летів зараз на «юнкерсі» в Сіетл. З Аляски він мав дістатися, пролетівши над Північним Льодовитим океаном, до Шпіцбергену, а звідти — до «Мод», що дрейфувала в льодах. Цей широкого розмаху план був по-справжньому Амундсенівський, гідний підкорювача Північно-Західного проходу і Південного полюса. Руал Амундсен був у захваті від можливості пришвидшити темп відкриттів і досліджень. Повільний дрейф «Мод» стомив його і знеохотив до морських подорожей більше, ніж він сам собі признавався у цьому.

«За одну годину льоту можна покрити відстань, на подолання якої потрібно було б щонайменше п'ять днів напруженого, вбивчого походу. А п'ять днів походу — це п'ять нічних постоїв, під час яких треба напнути і згорнути намети, це приготування їжі, годівля собак…»

Попихкуючи своєю нерозлучною люлькою, Амундсен зручніше вмостився на сидінні, приплющив очі, і перед ним постала біла пустеля, що простяглася на сотні кілометрів. Він з полегкістю подумав, що йому більше не доведеться долати її пішки. Мотор рівно, монотонно гудів, і це заспокоювало, присипляло.

Коли вони пролітали над штатом Пенсільванія, тишу в кабіні порушив тривожний голос Омдаля:

— Перегрівся мотор!

Монотонний гул раптом урвався. «Юнкерс» почав падати з висоти двох тисяч метрів. Відчайдушні зусилля пілота були марні, ніщо вже не могло втримати машину в повітрі. Земля наближалася з блискавичною швидкістю — лишалося двісті метрів, сто п'ятдесят, сто… Страшний удар струсонув літаком. Люди, мов викинуті з катапульти, впали на траву.

Оглушений Амундсен насилу розплющив очі. Ворухпув однією рукою, другою, ногами — цілі! Яке щастя! Оглянувся, стривожений, шукаючи пілота, і полегшено зітхнув, побачивши, що той підводиться з землі. Обидва мовчки кинулися до машини — вона розбилась, ударившись об товстелезний пень дерева.

— Поталанило й цього разу, — почув вражений Ом-даль. — Ця катастрофа могла статися в Арктиці, і тоді нам напевне був би кінець.

У Сіетлі на Амундсена чекала телеграма з заводу, що випускав «юнкерси»:

«Чи не відмовляєтесь ви у зв'язку з катастрофою від повітряних полярних експедицій?»

«Ні!» — коротко відповів він.

І тут же одержав повідомлення, що завод висилає для нього в Сіетл нову машину такого самого типу.

На початку червня 1922 року відремонтоване, сяюче білизною свіжої фарби судно «Мод», у якому не можна було впізнати пошарпаного в боротьбі з Арктикою ветерана, одпливло від берегів Аляски. Крім звичайного спорядження, на палубі судна було п'ять величезних ящиків, де лежали розібрані на частини «оріоль» та новий «юнкерс», а також багато балонів з пальним. Цього разу Амундсен мав намір атакувати Арктику одночасно в двох напрямках. «В той час як «Мод» дрейфуватиме в глиб Північного Льодовитого океану, ми з Омдалем вирушимо повітряним шляхом з Аляски на Шпіцберген», — вирішив він.

Команда «Мод» налічувала дев'ять чоловік. Відданий Оскар Вістінг вирушив у цей рейс уже в ранзі капітана. Науковий керівник експедиції доктор Харальд Свердруп узяв із собою у подорож молодого здібного геофізика шведа Мальмгрена. Поміж щоглами судна уже поблискували дроти антени. Найновітніший радіопередавач, про який стільки років мріяв Амундсен, мав забезпечити екіпажу зв'язок із світом і назавжди покласти край форсованим пішим переходам задля того, щоб надіслати пошту. Радистом знову був досвідчений Геннадій Олонкін. Собак на судні доглядав погонич-ескімос.

Але й цього літа Чукотське море зустріло «Мод», що пройшла через Берінгову протоку, щільною заслоною товстої і міцної криги. Судно ледве пробивалося крізь неї, повільно, метр за метром, торуючи собі шлях. Засмучений Амундсен вирахував, що, поки вони доберуться до Барроу на Алясці, поки вивантажать на берег новий «юнкерс», мине багато часу, і «Мод» не встигне ввійти в крижаний потік, що мав занести її до полюса… Він довго сушив собі голову, як вийти із цього скрутного становища. Виручило його радіо, за допомогою якого було встановлено зв'язок із судном, що полювало на китів недалеко від берега.

Шкіпер китобійця погодився за добру оплату змінити курс, узявши на своє судно Амундсена, Омдаля і їхній літак.

Крижані поля й тороси все тісніше облягали судно. Треба було квапитися з перевантаженням літака. У поспіху Амундсен не встиг навіть попрощатись як слід з відданим екіпажем «Мод». Переходячи на борт китобійця, він не передбачав, що омріяний дрейф не почнеться й цієї зими, що «Мод» довгі три роки блукатиме по північних морях і ніколи не досягне полюса. Чи міг він припустити, що сам більше не побачить цього корабля, на який покладав стільки надій?

— Капітане, погляньте на нас з повітря, прошу вас, — шепнув на прощання Вістінг, не приховуючи свого хвилювання.

— Я нікому не довірив би «Мод», крім тебе, друже, — мовив здавленим голосом Амундсен, і Вістінг зрозумів, як важко йому розставатися з екіпажем.

Судна обмінялися трьома короткими уривистими гудками, на щоглах замайоріли прапори, посилаючи прощальні вітання, і «Мод» попливла на північ, а китобоєць — на схід, уздовж берегів Аляски. Але тут Арктика взяла його в роботу. Важкі, непрохідні льоди перелякали шкіпера. І незабаром він рішуче заявив Амундсену:

— З мене досить! Дайте мені спокій! Я не хочу через вас зимувати у цьому пеклі. Далі судно не піде. Я повертаюсь. Вивантажуйтеся на берег де хочете, та не баріться.

Прибуття двох білих людей з величезним чудернацьким багажем стало неабиякою сенсацією для жителів невеличкого ескімоського поселения Уейпрайт. Ескімоси допомогли їм вивантажитися на берег.

«Жоден портовий робітник ні за яку плату не допоміг би нам так самовіданно і так охоче, як ці наші нові випадкові знайомі», — занотував Амундсен у щоденнику подорожі.

Усього лише за кілька днів під його керівництвом ескімоси побудували з привезених частин ангар, і обидва мандрівники енергійно заходилися складати «юнкерс». Одначе ранні морози поклали край планам Амундсена трансполярного польоту. Треба було знову набратися терпіння, а його Амундсену вже бракувало. Він не міг бездіяльно сидіти в глушині ще кілька місяців, марнуючи час. Отож, залишивши Омдаля на зиму в ескімоському поселенні, Амундсен вирушив у Ном. Там була радіостанція, і він міг встановити зв'язок з екіпажем «Мод», а також з Норвегією, щоб залагодити свої фінансові справи, які дедалі більше ускладнювалися. Легко сказати «вирушив». Від бухти Уейнрайт до найближчого селища Коцебу було тисяча кілометрів, а звідти до Нома ще чотириста. Відомий лондонський кардіолог зневірився б у своїх знаннях, побачивши цього «приреченого на смерть» пацієнта, котрий біг за собачою упряжкою по сто кілометрів за добу.

— І як тут вірити лікарям, — сміявся Амундсен, коли, повний сил і енергії, дістався нарешті до мети подорожі.

«На борту все гаразд крп Мод вмерзла в крижане поле схід острова Врангеля крп Дрейфуємо північному напрямку крп Швидкість чотири кілометри на добу крп Не можемо дочекатися звістки ваш старт крп», — телеграфував радист Олонкін.

«Змушений відкласти політ наступного літа крп Виліт повідомлю вас крп», — відповів Амундсен прямо з радіостанції.

«Отже, після трьох зимівель крижане поле понесло «Мод», як колись нансенівський «Фрам». Коли ж воно донесе судно до полюса? Надто пізно настав цей радісний день, надто повільно дрейфує «Мод». А мені скоро вже п'ятдесят», — із сумом писав Амундсен.

Ранньою весною 1923 року він повернувся в бухту Уейпрайт, де його чекав Омдаль з готовим уже до польоту «юнкерсом». Цього разу Амундсен, як ніколи, вірив у перемогу. При швидкості сто вісімдесят кілометрів за годину, яку легко міг розвинути «юнкерс», переліт до Шпіцбергену, що знаходився за три тисячі чотириста кілометрів від місця старту, триватиме лише дев'ятнадцять годин. Літак міг триматися в повітрі близько тридцяти п'яти годин. Отже, пілоти мали великий резерв часу на випадок зустрічного вітру чи негоди. Найнявши тридцять ескімосів-мисливців, Амундсен розставив їх на шістсоткілометровій трасі до Нордвіка, де була радіостанція, на відстані двадцяти кілометрів один від одного. Вони мали світловими сигналами передати звістку про його старт для повідомлення по радіо. Передбачаючи можливість вимушеної посадки, Амундсен узяв на борт «юнкерса» запас продовольства і спорядження для пішого походу по кризі. Він навіть не знав, що з Норвегії, коли там стало відомо про його повітряну експедицію, вирушили до Шпіцбергену два кораблі і три літаки, щоб у разі потреби допомогти йому.

Однак перший пробний політ «юнкерса» у травні 1923 року був водночас і останнім: коли літак сідав на лід, зламалась лижа. Щоб її полагодити, довелося б виписати з Нью-Йорка запасні частини, а також запросити фахівця, який замінив би надто слабке кріплення. Амундсен вирядив Омдаля в Ном і на прощання сказав йому:

— Я програв остаточно. Можеш тепер залишити мене, я не ображусь.

— Я піду, капітане, якщо ви жадаєте цього, тільки трохи пізніше. Зачекаю, коли ви відіграєтеся. Ми врешті переможемо, — відповів Омдаль. І це трохи підбадьорило Амундсена.

«Чи встигне Омдаль вчасно повернутися з Нома? Чому мені так не щастить, чому на мою долю випадає стільки випробувань?» — писав він у розпачі. Аварія «юнкерса» була для нього важким ударом, найважчим з тих, які йому довелося зазнати.

Прагнучи першим пролетіти над Північним Льодовитим океаном, Амундсен покинув свій улюблений корабель, зрікся моря, яке з дитинства було його рідною стихією.

Він зрадив море. Невже повітряний океан, якому він тепер довірився, підведе його? Мимоволі пригадалися слова, сказані йому на прощання фру Хельге: «Ти ще пошкодуєш, Руале, що не послухався мене. Треба вміти вчасно відійти, відійти в зеніті своєї слави». Невже вона була права?

Амундсену вже уривався терпець, коли, наче посланець самої долі, до нього з Коцебу прийшов якийсь ескімос і приніс дивну телеграму:

«У мене є для вас три нові літаки крп. Прошу негайно приїхати крп Хаммер».

Що за Хаммер? Амундсен невиразно пригадав земляка, з яким випадково познайомився у норвезькому консульстві в Сіетлі на прийомі. Це був самовпевнений, гострий на язик маклер. Коли ремонтували «Мод», він зробив Амундсену якусь дрібну послугу. І ось тепер така несподівана пропозиція… Адже три літаки дуже дорого коштують!

Не марнуючи часу на роздуми, Амундсен того ж таки дня вирушив у Коцебу, найняв там перше-ліпше китобійне судно, на якому дістався до Нома, а звідти, забравши Омдаля, що чекав там на нього, подався, аж палаючи з цікавості, в Сіетл.

— Я недавно повернувся з Берліпа. На моє прохання, завод фірми «Юнкерс» будує для вас, капітане, три машини найновішої конструкції.

Здивований Амундсен з неприхованим захватом дивився на маклера. Багато чого він бачив у своєму житті, немало довелось йому пережити, але щоб така манна небесна!..

— Сама доля послала мені вас, пане Хаммер! — сказав зворушений Амундсен, не знаючи, як і дякувати своєму благодійникові. — Щоправда, літак типу «юнкерс», на жаль, не годиться для полярних польотів. У цьому я пересвідчився на власному досвіді. Тут скоріше підійшов би гідроплан спеціальної конструкції, який міг би стартувати й сідати не тільки на воді, а й на покритих снігом льодових полях.

— Немає нічого простішого, пане капітане, не бачу тут найменших труднощів. Я охоче пошукаю саме таку машину, це буде велика честь для мене.

— Але ж… гроші?

— Прошу вас не турбуватися, — відповів готовий до такого запитання маклер. — Ми легко знайдемо кошти для цієї чудової справи. Я вже думав про це. Можна було б, наприклад, видрукувати поштові листівки на спеціальному тонесенькому папері. Ви візьмете їх з собою на полюс. А потім люди заплатять будь-яку ціну, щоб мати можливість надіслати своїм приятелям чи ворогам поздоровлення з літака, який уперше в історії пролетів над Північним полюсом. Це ж сенсація на цілий світ! Гадаю, ціна десять доларів за листівку не буде висока. З часом така листівка стане ще дорожчою. Я охоче візьмусь за це, а ви, капітане, в свою чергу, подбайте про видання в Норвегії спеціальної серії поштових марок з якимсь ефектним малюнком: літаком чи там білим ведмедем. На філателістів сказ нападе! В усіх країнах буде величезний попит на такі марки. Я знаю, що кажу.

Симпатичне, ретельно вибрите обличчя Хаммера випромінювало доброзичливість, він сипав заокругленими фразами, оминаючи труднощі, наперед легко розв'язував усі проблеми, малюючи рожеві перспективи. Амундсен нетямився з радощів: нарешті він здибав людину, котра замість того, щоб ставати на заваді, як інші, позбавила його всіх грошових клопотів, з якими він ніколи не міг упоратися. Не вагаючись, Амундсен поставив свій підпис у нотаріуса на документі, що уповноважував Хаммера вести всі його фінансові справи. Був тепер спокійний і щасливий, впевнившись, що нарешті ці справи потрапили в надійні руки.

СПРИТНИЙ АФЕРИСТ, БАНКРУТСТВО, УДАР ЗА УДАРОМ

Опале листя брунатним покривалом застеляло стежки в саду, ранкове сонце ледве пробивалося крізь туман над Буннефіордом, коли Амундсен повернувся нарешті в Сарпсборг. Цього разу, перетинаючи кордон Норвегії, він не вдався вже ні до чужого прізвища, ні до темних окулярів.

«…Ще один рік втрачено, — записав Амундсен у щоденнику і тут же додав: — Але що значить один рік у житті полярного дослідника? Майбутнє вимальовується мені у світлих тонах».

Норвезький уряд, хоч і не дуже охоче, дозволив випустити два з половиною мільйони поштових марок із зображенням білого ведмедя. Неоціненний Хаммер мав слушність: марки були розкуплені всього лише за одну добу. Від виручки за них у фонд експедиції надійшло чверть мільйона крон.

У тихому будиночку пад Буннефіордом завирувало життя: грюкали двері, на кухні бряжчали каструлі, які спритно переставляла Бетті, в каміні весело гоготіло полум'я, на столі красувалися букети останніх осінніх троянд. Щебетання дівчаток раз у раз переривали звуки піаніно. Каконіта й Камілла змагалися між собою, виявляючи радість, хвалячись перед названим батьком усім, чого навчилися, чекаючи його повернення. Разом з ним вони старанно вкривали на зиму соломою кущі троянд, уже прибитих першим підступним приморозком, дівчата допомагали господарювати Бетті, яка не зводила з них захопленого погляду. Замовкали вони тільки тоді, коли Амундсен сідав за письмовий стіл. Він засмучено думав про своїх вірних товаришів, яким довелося витерпіти ще одну зимівлю на «Мод» серед льодів. Як і завжди, він щодня працював багато годин. Але, навчений досвідом попередніх років, він тепер тримав у суворій таємниці подробиці підготовки повітряної експедиції. Потайки від кореспондентів полярник виїхав у Копенгаген, де Хаммер при ньому підписав замовлення фірмі «Дорньє» на побудову трьох гідропланів спеціальної конструкції. Щоправда, Амундсен хотів замовити тільки два, але маклер рішуче заперечив.

— Грошей нам вистачить, пане капітане. Треба мати одну машину в запасі, — заявив він категорично.

З неприхованим подивом прислухався Амундсен до розмов свого повірника з директорами фірми. Маклерові легко вдалося умовити як інженерів, так і конструкторів, щоб вони негайпо взялись до роботи. На рахунок замовлення вартістю сто двадцять тисяч доларів він вніс готівкою тільки десять тисяч.

— А решту ви, пане Хаммер, заплатите найближчим часом? — запитав Амундсен.

— Ну, звичайно, пане капітане. Не забивайте ви собі цим голову, прошу вас. Для чого ж я тут?

«Хотів би я мати стільки особистого чару, як цей маклер, такий хист у поводженні з людьми», — не без заздрощів думав Амундсен. Він був радий, що йому тепер не треба морочитися фінансовими справами, і з головою поринув у розробку детального плану експедиції.

І знову від смерку до світанку світилися вікна його кабінету. Амундсен нетерпляче ждав весняних пробних польотів. Великі надії покладав полярник на гідроплани, що, як він писав, «упали йому просто з неба». Нарешті він поїхав оглянути їх в Італію, в Маріпа-да-Піза, на заводи фірми «Дорньє». Літаки мали чудовий вигляд. Це були біплани з дюралюмінієвими кабінами, що мали форму човнів, пристосованих як для приводнення, так і для посадки на сніг. Два мотори типу «роллс-ройс» по триста шістдесят кінських сил кожний були поставлені один спереду, другий ззаду: один тягнув гідроплан, другий штовхав його вперед. Для охолодження моторів використовувалась суміш води й гліцерину, яка не замерзала на морозі до сімдесяти градусів. Для запуску моторів при низьких температурах конструктори застосували дванадцять каталітичних підігрівачів, використавши новітні відкриття в галузі хімії.

— Ваш друг Хаммер був у нас уже кілька разів і незабаром знову повинен приїхати, — сказав Амундсену головний конструктор. — Він теж дуже задоволений нашими машинами. Цей чоловік розуміється на всьому. Він багато розповідав про свої двадцять польотів в Арктику на різних типах машин. З таким фахівцем приємно мати справу. І я не дивуюсь, що ви, капітане, доручаєте йому вести один з наших гідропланів.

Амундсен ледве опанував себе, щоб не виказати свого здивування.

«Що за маячня? — подумав він. — Видно, Хаммеру захотілося пофантазувати. Ну, та це, зрештою, не такий уже й гріх», — заспокоївся він.

Більше стурбували його різні додаткові замовлення, які без його відома зробив у фірмі «Дорньє» запопадливий маклер із Сіетла.

«Треба попередити його, щоб він не дуже сваволив», — подумав Амундсен.

Катастрофа вибухнула несподівано. Наприкінці червня фірма «Дорньє» повідомила Амундсена про виконання замовлення і одночасно зажадала, щоб їй сплатили сто десять тисяч доларів.

«Крім першого внеску, ми нічого більше не одержали», — читав Амундсен, не вірячи своїм очам.

«Надто пізно я зрозумів, що став жертвою пройдисвіта. Відтоді, як Хаммер ввійшов у моє життя, я був втягнутий У вир принизливих і трагічних своїми наслідками подій, — писав він згодом. — Фірма «Дорньє» вимагає негайно сплатити всю суму. Спорядження і пальне для експедиції уже відіслано в Тромсьо. Усе це Хаммер замовив У кредит. Як я тепер покрию ці величезні борги? Адже я не маю ні копійки. Ошуканець зник, замівши за собою сліди, а ще недавно він запевняв мене, що однієї тільки виручки від продажу поштових листівок вистачить на покриття всіх видатків. Мене чекає банкрутство».

В цю трагічну хвилину ніхто не допоміг Амундсену: ні уряд Норвегії, ні жоден з тих судновласників, які розбагатіли під час війни і на статку яких такий видаток не дуже позначився б, ні родичі. Антоній і Густав давно вже відкинулись од брата, засудивши його «незбагненні дивацтва». Залишався тільки Леон, якому багато років тому Руал довірив вести свої фінансові справи. Через Леонові руки переходили всі прибутки від його доповідей, видання книг, а також пожертви й державні асигнування. З цих великих сум він виділяв досі кошти на експедиції.

«Леон допоможе, щось порадить, позичить грошей. Він знає, що я поверну йому борг як тільки зможу», — втішав себе Амундсен. Хіба ж він міг припустити, що й тут його чекає удар?

— Допомогти тобі? Що це ти забрав собі в голову? Ти збанкрутував остаточно, тепер уже не виборсаєшся. Це кінець. Заявляю тобі, що з мене досить. Ти винен мені сто тисяч крон, і я вимагаю, щоб ти негайно повернув їх. Негайно, розумієш?! — кричав Леон.

Руал оторопіло слухав, нічого не розуміючи. Йому здавалося, що це якийсь кошмарний сон. Він глянув на брата, ніби не впізнаючи його. Похитав головою, немовби заперечуючи щось.

— Ти ж сам добре знаєш, що в мене зовсім немає грошей, — безпорадно промовив він.

— Продай будинок у Сарпсборзі й поверни мені борг, принаймні залишиться в родині. Потім можеш оголосити себе банкрутом. Мене не обходять інші твої кредитори. Нехай що хочуть, те й роблять, нехай поділять між собою те, що лишиться.

— Хочеш, щоб я ошукав інших, аби тільки ти свого не втратив? Хочеш зробити з мене злочинця? — вибухнув гнівом Руал. Його червоні від безсоння очі люто зблиснули. — Я все життя був порядною людиною, і тепер вдаватися до такого шахрайства! Цього я від тебе не сподівався. Віднині ми з тобою не маємо нічого спільного, а втім, як видно з усього, що ти тільки-но сказав, ніколи й не мали. Ще одна помилка в моєму житті, не перша й не остання! — з прикрістю махнув Руал рукою. Гнів минув, залишився тільки неприємний осадок на душі.

Адвокат, до якого звернувся Амундсен після сварки з братом, схвалив його поведінку й зажадав від Леона, щоб той показав розрахункові книги. Леон відмовився і подав лише на вимогу суду. В книзі було виявлено багато неточностей…

Повідомлення про банкрутство, розгляд справи в суді, накладення арешту на власність, яка лишилася, з метою розподілу її між кредиторами, все це страшенно пригнітило Амундсена. Йому здавалося, що він уже ніколи не зможе оговтатися від цих ударів, які один за одним падали на його голову. Проте судді, виявилося, були людяніші за рідного брата: зоставили Амундсену дах над головою.

«Мені здавалося, що переді мною постав глухий мур, що це кінець. Відвага, сила волі, непохитна віра у справу, за котру я боровся, — усі ці якості, завдяки яким мені вдавалося досі долати багато перешкод на своєму шляху, раптом втратили сенс і цінність. Ніколи я ще так гостро не відчував безнадійної гіркоти, як у ті чорні дні», — писав він.

Амундсена болісно ранило співчуття, яке намагалися висловити йому люди. Та ще більше дратувала преса. Банкрутство уславленого полярника стало доброю поживою для охочих до сенсацій газет. Діючи за принципом «лежачого можна топтати безкарно», вони одна перед одною намагалися очорнити великого дослідника. Одні не вірили, що Амундсен остаточно порвав з братом, і підозрювали його в шахрайстві, твердячи, ніби він це зробив, щоб врятувати частину майна для своїх родичів, інші, осмілені тим, що Амундсен мовчить, ішли ще далі й брали під сумнів аварію «юнкерса» в бухті Уейнрайт перед трансполярним польотом… «Можливо, Амундсен і Омдаль в останню хвилину просто злякалися… і навмисне зіпсували літак?» — писали газети. Нарешті, якась бульварна газетка, обстоюючи «чистоту моралі», ревно зайнялася Каконітою й Каміллою, звинувачуючи капітана Амундсена а аморальності, бо він, мовляв, привіз у Норвегію незаконнонароджених дітей.

Амундсен хотів висловити протест, але почуття огиди взяло гору. Він був приголомшений грубістю й бездушністю нападок, до яких вдавалися ті, хто, створюючи «громадську думку», намагався поставити його до ганебного стовпа.

«Важко висловити, в якому трагічному становищі я спинився. Тридцять років, сповнених наполегливої праці і перемог, нічим не заплямоване життя, і ось тепер ганьба й приниження тільки за те, що я довірився шахраєві. Коли усвідомлюєш, що одного цього було досить, щоб підняти проти мене кампанію наклепів, стає гидко на душі. Я припустився також серйозної помилки, довіривши братові вести мої грошові справи. Але хто ж міг подумати?.. За цю помилку я заплатив банкрутством. Та хіба я заслужив на невдячність і знущання співвітчизників? Вони скористалися з першої ж нагоди, щоб обплювати нещасного, єдиним злочином якого було те, що він здобув славу, недосяжну для них. Вони поширювали брехню й плітки, намагаючись розчавити мене, бо я стою вище за них. Ці люди викликають у мене тільки невимовне презирство», — писав Амундсен у своєму щоденнику.

Приголомшений несподіваними нападками, він змушував себе мовчати. Щоб спровокувати Амундсена на відповідь і зламати його остаточно, один із запопадливих до сенсацій кореспондентів пішов ще далі.

«Може, ви, капітане, будете ласкаві сказати нам, що діється з «Мод»? Де обіцяна багато років тому перемога? Чому на борту корабля, що бореться з льодами, немає керівника експедиції? Чому він спокійно сидить собі у Сарпсборзі, покинувши своїх товаришів напризволяще?» — в'їдливо запитував кореспондент.

Удар був влучний і найболючіший з усіх. Що з «Мод»? На це питання Амундсен не міг відповісти. Взимку 1923–1924 років радіозв'язок із судном несподівано перервався. Радисти на Шпіцбергені й Діксоні, в Барроу й Анадирі безперервно вартували біля апаратів, намагаючись вловити в хаосі сигналів, що йшли з Арктики, знайомий стукіт ключа. Та даремно. Ніхто не чув Олонкіна. Радіостанція «Мод» мовчала.

Амундсен замкнувся в своєму будиночку над Буннефіордом і нікого не приймав. Чекав. Кожен телефонний дзвінок збуджував надію, шарпав нерви. Коли телефон мовчав, його опадали похмурі думки. Чи живі ще товариші? В уяві малювалися жахливі картини. Ні, «Мод» не може загинути. На борту є літак, запас продовольства на п'ять років. Може, просто зіпсувалась радіостанція? Але ж такий фахівець, як Олонкін, усунув би будь-яку несправність.

Мовчанка затягувалася. «Чи буде коли-небудь кінець цьому безнадійному очікуванню? Звідки впаде новий удар, якщо вже й так усе на світі повстало проти мене?» — писав Амундсен у щоденнику.

На радіостанції у Ставепгері телеграфіст завмер в очікуванні. Якусь хвилинку він не смів поворухнутися, не смів одірвати пальців від ручки приймача, щоб не загубити ледве вловимі, тихі, мов бриніння комара, сигнали. Він був певен, міг би заприсягнутися, що піймав знайомий стук ключа Олонкіна. Радист поправив навушники, пильно дослухаючись до кожного удару ключа:

«…Мод витримала випробування крп Дуже тяжкий натиск льодів… крп Усі здорові крп Наші координати сімдесят п'ять градусів десять мінут норд і сто п'ятдесят дев'ять градусів тридцять мінут ост…» Сигнали віддалялися, стихали і, нарешті, завмерли, ніби їх поглинув простір.

«Отже, живі, здорові! «Мод» не загинула! Це найголовніше. Відлягло мені від серця, хоч ця звістка і засвідчує мою поразку», — занотував Амундсен напередодні різдвяних свят.

Не було навіть потреби розгортати карту, щоб упевнитися в поразці. Чотири роки тому на борту «Мод» він сам зафіксував майже такі самі координати. Минуло стільки років, а судно й досі перебуває на тих самих широтах. Мрія про дрейф до Північного полюса розвіялась остаточно. Невже таки морська течія ніколи не підхопить «Мод» і не понесе її тим же шляхом, яким понад сорок років тому дрейфували залишки розчавленого кригою судна Де-Лонга? Скільки ж років треба чекати на це?..

Наступна радіограма з «Мод» трохи заспокоїла стурбованого долею своїх товаришів Амундсена:

«Дрейфуємо дуже повільно крп Нас весь час відносить північ крп Безперервно провадимо далі спостереження виміри крп Ніяка крига не страшна нашій Мод крп».

Море підвело Амундсена, з цим йому врешті довелось погодитися. Залишався тільки другий шлях — повітря. Три невикуплені гідроплани стояли на заводі фірми «Дорньє». Невже даремно? А що, коли їх купить якийсь суперник? З різних країн світу весь час надходили нові повідомлення, які непокоїли Амундсена. Багато дослідників збиралися здійснити політ до Північного полюса. В Америці це збирався зробити Річард Берд, на Алясці — Х'юберт Уїлкінс, у Франції — Дарсі.

Ці вісті виводили Амундсена з рівноваги, були просто нестерпні.

«Я повинен будь-що знайти в собі силу вийти з цього тупика. Добути гроші, щоб викупити літаки, — і ще раз спробувати. Добути гроші, але де? У цій країні, що так легко відцуралась од мене? Ні, на Норвегії не кінчається світ! Подамся за океан. Може, там удасться мені здобути кошти публічними виступами», — вирішив він нарешті й навесні 1924 року виїхав до Сполучених Штатів.

СЮРПРИЗ ДОЛІ

Напевне, жоден пасажир вагона третього класу не догадувався, хто був той акуратно вдягнений, із сивою чуприною і коротко підстриженою борідкою клинцем чоловік, що скромно сидів у кутку. Ніхто не повірив би, що перед ним з подивом і повагою схиляли голови прем'єри, президенти і монархи. Заклопотані своїми буденними справами, пасажири не звертали на нього уваги, так само як і портьє в дешевих готелях, де він зупинявся, щоб не витрачати багато грошей. Цього разу шлях великого Амундсена пролягав не від столиці до столиці, де його осипали почестями, а просто — від міста до міста, від містечка до ще меншого населеного пункту. Він погоджувався на будь-які умови, аби тільки лекція дала йому кілька десятків доларів.

«У глухих провінціальних закутках я дивився на перехожих не лише як на майбутніх своїх слухачів, але і як на тих, що допоможуть мені здійснити мої плани», — писав він пізніше в щоденнику, з сумом пригадуючи ті невеселі часи.

Проте гроші за виступи і статті прибували надто повільно. Видно, деякі плітки з норвезької бульварної преси дійшли й сюди, до Нового Світу, підриваючи довіру до планів великого полярника. Його ім'я вже не викликало сенсації. У Сполучених Штатах до нього ставилися скоріше як до цікавого експоната минулого, ніж як до відкривача, здатного здійснити нові подвиги. З цим Амундсен не міг примиритися.

До Нью-Йорка він повернувся глибоко розчарований. Не так він уявляв собі це турне, яке мало знову підняти його авторитет і дати кошти на нову експедицію. Цього разу поразка була дошкульна і болісна, як ніколи: вона перекреслювала всі його плани. Замкнувшись у кімнатці скромного готелю, він з олівцем у руках заглибився у підрахунки.

«Вони показали, — писав Амундсен, — що, заробляючи в такому темпі гроші на утримання «Мод», яка дрейфувала на Півночі, а також на викуп гідропланів, я мусив би працювати ще років… п'ятдесят вісім… Отже, досяг би мети на сто десятому році життя. Це запізно. Невже справді переді мною вже закриті всі дороги? Невже я мушу від усього відступитися, зазнавши цілковитого краху наприкінці життя?»

Амундсен здригнувся від різкого телефонного дзвінка. Знехотя взяв трубку, подумавши: «Певне, знову якась пропозиція дати інтерв'ю чи повідомлення, що лекція відміняється, або й ще гірше — домагання одного з кредиторів, яких щедро наплодив мені Хаммер». Його «слухаю» пролунало не дуже привітно.

— Пан капітан Амундсен?

— Так.

— Ви, напевне, вже не пам'ятаєте мене. Я мав честь познайомитися з вами під час війни на фронті у Франції. Ви там були на запрошення нашого військового командування. Я служив тоді поручиком у саперному підрозділі…

— Дуже приємно, — відповів Амундсен і подумав, «Починається… Ще один з тисячі базік. Чи дадуть вони мені коли-небудь спокій?»

Хотів уже під якимось приводом закінчити розмову, і раптом почув:

— Мене дуже цікавить план вашої повітряної полярної експедиції. Мені здається, я міг би вам допомогти…

«Допомогти? Невже знову якась пастка?.. А втім, може?..»

— Хто це говорить? — кинув він нетерпляче.

— Лінкольн Елсуорт. Якщо дозволите, капітане, я зайду до вас на хвилинку в готель.

Ошелешений Амундсен не відводив очей від елегантного, гарно вдягненого чоловіка із сивиною на скронях, що невимушено сидів перед ним у незручному готельному кріслі. Він намагався побороти мимовільне почуття симпатії, яку викликав у нього цей чоловік.

— Мені хотілося б трохи розповісти вам про себе, — промовив гість приємним спокійним голосом. — Я інженер, мені сорок чотири роки, я люблю подорожувати і не гаяв часу даремно. Та, на жаль, досі мені не довелося побувати на полярних обширах. А вони, признатися, надять мене з дитинства завдяки книгам Нансена і вашим, капітане. Ви були героями мого дитинства і юності.

Останнім часом я займався проектуванням, будував залізницю через усю Канаду до тихоокеанського узбережжя. Є в моєму житті й «авантюристична сторінка», як сказав би мій батько: якийсь час я шукав золото на Алясці, проте це мені скоро набридло, бо в цій роботі нема нічого творчого. Я прагнув великих пригод, але там не спізнав їх. Щойно оце повернувся з Південної Америки, де виконував геологічний розріз материка — від берегів Тихого океану через Анди до верхів'їв Амазопки. А тепер мрію про арктичні польоти. Кажучи конкретніше, я дуже хотів би взяти участь в експедиції, яку ви плануєте. — І, зауваживши, що Амундсен усе ще недовірливо дивиться на нього, швидко додав: — Я добре розумію, що таких, як я, кандидатів у вас є сотні. Я, певна річ, хотів би внести свій вклад. Зараз я маю, правда, лише десять тисяч доларів, але мій батько, людина заможна, охоче погодився б покрити частину видатків, зв'язаних з польотом до Північного полюса, з умовою, що ви візьмете з собою у цей політ його сина, непоправного мандрівника.

Розмова з мультимільйонером Елсуортом-батьком була коротка й ділова. Спершу цей літній чоловік із сухорлявим обличчям і гострим поглядом не досить приязно прийняв гостя.

— Що буде, як я відмовлю вам, капітане, у допомозі?

Амундсен не опустив очей під проникливим поглядом господаря.

— Це нічого не змінить у моїх планах. Я не спинюся, поки не досягну мети.

Обличчя старого осяяла усмішка.

— Це мені подобається! — заявив він. — Така позиція гідна поваги. Я теж усе своє життя старався діяти так само… Недарма Лінкольн розповідав мені про вас з таким захватом. Але я хотів особисто познайомитися з вами. Прошу, ось чек на вісімдесят тисяч доларів. Гадаю, він знадобиться вам. Ви знаєте мої умови: візьмете з собою Лінкольна. Ви обидва будете на рівних правах керівниками експедиції. Пропоную офіційно назвати її «Амундсен — Елсуорт експедишн». Вам це підходить? Цілком зрозуміло, я погоджуюсь, щоб ви летіли під норвезьким прапором. Вважаю, це буде справедливо.

Ні, це був не Хаммер. Щира, доброзичлива допомога, що надійшла у важку хвилину сумнівів і невпевненості, врятувала Амундсена, повернула йому енергію і ентузіазм. Навчений гірким досвідом, він цього разу визначив на мету своєї експедиції вже не Північний полюс, а «вивчення арктичних обширів на північ від Шпіцбергену». Саме так і написав він в офіційній заяві, яку залишив у норвезькому консульстві в Нью-Йорку.

— Цей документ застрахує нас на випадок, якщо нам не пощастить досягти полюса, — з прикрістю сказав він своєму компаньйонові.

Елсуорт пильно поглянув на нього.

— Видно, вам довелося пережити не одне розчарування, якщо ви вважаєте за необхідне вдатися до такого застереження, — співчутливо мовив американець.

Амундсен не намагався вже побороти симпатію, яку викликала у нього ця чудова людина. Що більше він пізнавав цього чоловіка, то більше цінував його достоїнства — культуру, інтелігентність, виняткову рішучість, та найбільше — його глибоке розуміння сміливих планів, повагу до них.

«Поки живеш, ніколи не можна втрачати мужності, — писав у той час Амундсен. — Хіба я міг сподіватися, що доля піднесе мені такий дарунок? «Мод» і далі дрейфує в океані. Її відданий екіпаж провадить корисні наукові спостереження, а ми з Лінкольном незабаром вилетимо на двох гідропланах із Шпіцбергену на північ».

Норвегія знов урочисто зустрічала Амундсена, що повертався з Нью-Йорка. Знову вітала його оваціями. Але він з неприхованим презирством переглядав газети, сповнені похвальних гімнів на його честь, і йому не раз видавалося, що крізь них ще прозирають потоки брехні, які зовсім недавно лилися на нього.

— Досить було здобути в Америці визнання і повний мішок грошей, щоб співвітчизники знову пригадали мої заслуги, — казав він Нансену.

У цілковитій відповідності з неписаним правилом «поможи сам собі, а тоді й ми тобі допоможемо», навколо нього юрмився тепер натовп підлабузників, і кожен гаряче запевняв, що він ніколи не втрачав віри у великого Руала.

У Тромсьо на Амундсена вже чекали два гідроплани і головний директор заводу фірми «Дорньє» разом із своїми конструкторами та механіками.

Важкі хмари, які ще недавно загрожували Амундсену бурею, нарешті розійшлися, і небо над його головою заясніло блакиттю. Все складалося якнайкраще. Він міг добирати собі найдосвідченіших пілотів, причому навіть вередувати, — адже кожен з них мріяв про те, щоб полетіти з ним. Амундсен навіть дозволяв собі часом повередувати, підхиляючи з кислою міною різні пропозиції. Усі його побажання виконувалися миттю, усі його висловлювання преса знову оцінювала як надзвичайно сміливі й оригінальні. А ті ханжі, що звинувачували Амундсена в аморальності, більше не обурювалися з приводу того, що в будиночку над Буннефіордом живуть прийомні дочки. Навпаки, тепер уже вихваляли добре серце Амундсена, те саме серце, в якому легковажпа зміна людських настроїв назавжди залишила гіркий осадок.

На початку квітня 1925 року кораблі «Хоббі» і «Фрам», ледве пробившись крізь льоди, доставили на Шпіцберген у Кінгсбен великі контейнери з двома гідропланами типу «Валь» («Кит») фірми «Дорньє». Ці літаки могли вільно ковзати по воді, по снігу й кризі.

На базі експедиції в Нью-Олесунні[40] панував піднесений настрій. Амундсен усіх запалив своїм ентузіазмом, і кожен хотів зробити якпайбільше.

Не зважаючи на лютий мороз, що проймав пайгрубше вбрання, механіки й пілоти готували до польоту обидві машини. Одначе погода стояла несприятлива. Радіотелеграфісти в Кінгсбеї і Грін-Харборі, розташованому біля входу до Ісфіорду, працювали вдень і вночі, приймаючи зведепня з багатьох метеорологічних станцій північної півкулі. Навіть Олонкіну вдавалося час від часу повідомляти про наслідки спостережень з «Мод», що знову зав'язла в кризі біля Новосибірських островів. Відомий норвезький метеоролог доктор Бйоркнес розробляв синоптичні карти з прогнозом погоди для всієї Арктики. Група його асистентів по кілька разів на добу запускала балонові зонди, — що було на той час великою новиною, — за допомогою яких визначалися швидкість і напрям вітру у верхніх шарах атмосфери.

Мабуть, ще до жодної експедиції Амундсен не готувався так ретельно, як до цієї. Допомагали йому давні друзі. Для аптекаря Цапфе з Тромсьо, призначеного головним інтендантом експедиції, настали гарячі дні. Він наглядав за приготуванням особливого, висококалорійного пемікану, важив цродукти, розподіляючи їх на денні кілограмові пайки, розраховані на одного чоловіка, старанно комплектував похідні аптечки, додаючи слоїки з маззю, яку сам винайшов. І як же він заздрив Руалові!

Майстер по вітрилах Рьонне, що колись плавав на «Фрамі», шив спальні мішки, намети і робив складаний човен, який важив лише одинадцять кілограмів, а міг витримати тонну вантажу. Рьонне придумував різні удосконалення одягу для полярників, щоб він був якнайтепліший і якнайлегший, щоб у відкритих кабінах гідропланів не замерзли пілоти. Для тих, хто мав летіти, передбачалися хутряні куртки і штани, для механіків, які обслуговували машини, — теплий вовняний одяг. Чоботи Амундсен замовив не шкіряні, а брезентові, пам'ятаючи, як добре вони прислужилися йому в Антарктиді. Вони були величезні, мов човни, — отож полярники могли надіти дві пари вовняних шкарпеток і хутряні панчохи та ще й підмостити знизу морської трави, якою ескімоси вистеляють усередині мокасини. Крім того, було взято мішки із запасним одягом і лижними черевиками, що, просякнуті спеціальною маззю, виготовленою шановним аптекарем, не боялися води.

Одне тільки підвело: вчасно не надійшла замовлена для обох гідропланів радіоапаратура. Тому в польоті обидва гідроплани мали триматися поряд, щоб у разі потреби екіпажі могли подати один одному допомогу.

Амундсен був надто досвідчений полярник, щоб, підготувавши все для перемоги, не подумати і про можливість катастрофи. Перед вильотом із Шпіцбергену він, як то робив завжди, вирушаючи в експедицію, залишив капітанам «Фрама» і «Хоббі» стислу інструкцію, в якій вказував райони, де треба провадити пошуки, якщо гідроплани не повернуться у передбачений термін. На закінчення він розпорядився, коли і як належить ліквідувати базу експедиції Амундсена — Елсуорта й перевезти все обладнання до Тромсьо, де відданий Цапфе зайнявся б його розпродажем.

«Метеорологічні умови винятково сприятливі. Щоб вони повторились, довелося б, певно, чекати багато днів», — сповістив 21 травня доктор Бйоркпес.

Це повідомлення, якого чекали вже два тижні, миттю облетіло Нью-Омсунн.

— Стартуємо! — вирішив Амундсен.

Гуркіт запущених моторів розітнув повітря, відбився од криги затоки і голосною луною покотився по навколишніх гірських вершинах. Мертва білизна острова раптом ожила: із шахти довгою вервечкою потяглися чорні від вугільного пилу шахтарі, давні друзі Амундсена. Кожен з них хотів бути свідком незвичайної події — першого повітряного старту Руала на північ.

^{Зліва — Амундсен в Нью-Олесунні біля свого літака «Дорньє», праворуч — N25 на Шпіцбергені при підготовці до старту. Травень 1925 року.}

І ЗНОВУ В ДОРОГУ, КУРСОМ НА ПОЛЯРНУ ЗІРКУ

Проба моторів. Повний газ. Замигтіли на сонці пропелери, піднявши хмари сріблястого пилу.

— Готово!

— Ждемо вас завтра! — пробився крізь гул моторів чийсь голос.

Перший вийшов на старт пілотований Рісер-Ларсеном гідроплан «N-25», на якому штурманом був Амундсен, а механіком — Фейхт. Услід за ним рушив гідроплан «N-24» з пілотом Дітріксеном, штурманом Елсуортом і механіком Омдалем. Обидві перевантажені машини ледве ковзали по жорсткій поверхні аеродрому в Нью-Олесуінні.

Пілот гідроплана «N-25» збільшив оберти, і мотори заревли глухим басом. Амундсен до болю стиснув поручпі сидіння, помітивши, з якою блискавичною швидкістю наближається до них чорна стрічка пролизня, що перетинав стартове поле. Та Рісер-Ларсен недарма мав славу найкращого пілота Норвегії. Ще хвилина, ще дві — і літак завис у повітрі майже над самісіньким краєм небезпечної ополонки. Одне коло над затокою, один погляд, щоб упевнитися, чп «N-24» теж стартував, і ось нарешті команда:

— Курс — норд!

Обидві машини легко перескочили через гірське пасмо і м'яко попливли над закутими в кригу фіордами. Амундсен добре знав ці місця. Не один раз плавав він тут на промислових суднах. Але які невпізнанні були з літака і Датський острів, і Амстердамський, до берегів яких чотириста років тому приставали сотні суден під різними прапорами. Рівномірне, спокійне гудіння моторів навіювало почуття безпечності.

Покарбоване роками знегод обличчя Амундсена прояснилось і помолоділо. Полярника охопило почуття щастя. «На світі немає людини, без якої я не міг би обійтися, але є такі краї, без котрих я не міг би жити, як без повітря», — думав він. Амундсен знову був вільний, далеко позаду лишилися клопоти, прикрощі й печалі останніх років. Довкола аж до самого обрію простяглась мертва біла рівнина. Та для Амундсена вона не була мертва. Він читав по ній, як по книзі. Море суціль укривала крига, помережана сіттю дрібних тріщин. Досвід моряка дав можливість йому одразу ж оцінити льодову обстановку. «Тут навіть «Мод» не змогла б пробратися», — майнуло йому в голові, і думки полинули до судна, яке, вмерзнувши в лід біля Новосибірських островів, знову змушене було безпорадно чекати літнього руху криги.

Амундсен відчував іще тепло навушників. Перед самим відльотом з Нью-Олесунна йому захотілося самому послухати знайомий стукіт ключа Олонкіна. В останню хвилину він побіг на радіостанцію, щоб сказати своїм вірним друзям, що думкою він весь час з ними. Але даремно оператор посилав у ефір виклики. Олонкін мовчав.

— Нічого дивного, під час полярного дня дуже важко встановити зв'язок. «Мод» можна піймати лише випадково, — втішав радист Амундсена, помітивши в його очах занепокоєння.

Пролизні, що глибоко врізалися в білизну крижаних полів, знову навіяли Амундсену сумні думки. Стільки років він жив надією, що морська течія занесе ось у ці води «Мод», яку він з такими труднощами побудував, яку полюбив, мов близьку людину, і яка тепер так підвела…

Час від часу гідроплан «N-24» зникав у сивих пасмах туману, і тоді між двома машинами ніби поставав невидимий мур. «Що зараз відчуває Елсуорт?» — думав Амундсен. Йому, Елсуортові, він завдячує цим польотом. Вони розуміли один одного без слів, наче були знайомі і приятелювали вже багато років. «Чи не розчарував його цей мертвий, одноманітний краєвид? Смуга туману на якийсь час заслонила льодове поле під машиною. «Сісти тут неможливо: водні канали надто вузькі, а крижини дуже малі», — занепокоївся Амундсен.

Чорно-біла мозаїка з криги й води під літаком стала раптом мутніти, поодинокі хмарки почали збиратися в суцільну густу, сіру масу. Бурі пасма, гнані зустрічним вітром, чіпляючись за крила, ковзали по бортах, пошматовані пропелерами на клапті, зливалися з голубим полум'ям, що било з вихлопних труб, і тяглися за машиною довгою рваною стрічкою. За кілька хвилин суцільна запона сповила гідроплан, одрізавши його від усього світу. Хто ж краще за Амундсена міг знати підступність полярного туману? Він добре пам'ятав, як, бувало, густа гнітюча імла зненацька заскочить корабель і довго тримає його в полоні. «Дідько б ухопив цього Бйоркнеса з ного прогнозом гарної погоди! Стільки днів чекали, і ось тобі маєш! Ми можемо пролетіти над полюсом і навіть не знати про це», — гнівався він. Погляд його на якусь мить зустрівся з очима пілота, закритими великими окулярами. Рісер-Ларсен без слів зрозумів побоювання Амундсена. Він натиснув на важіль, і обидва мотори заграли на вищих тонах. Немов собача упряжка, над якого ляснув батіг, гідроплан шарпнувся вперед. Пілот потягнув штурвал до себе, і літак різко шугонув угору. Несподіване яскраве світло вдарило в очі й осліпило Амундсена. З моря туману машина вискочила на сонце і пірнула у блакить, залишивши далеко внизу білі клуби туману, такого густого, як біля «Пекельних воріт» в Антарктиді.

«Такої штуки не втне жодне судно!» — захоплено подумав Амундсен, ловлячи сонце у вічко секстанта. А трохи перегодя він уже робив запис у бортовому журналі: «Восьма година польоту, ми досягли 80° північної широти…» — і з радістю спостеріг, що імла почала рідіти, а грізний фронт хмар розпався на шматки. У просвітах між ними внизу показалася темна пляма води, від якої по кризі розходилися в усі боки, ніби щупальця восьминога, довгі смуги водних каналів.

— Ми вже витратили половину пального, — доповів, не приховуючи тривоги, механік. — Може, будемо вертатися?

— Ні. Йти на посадку!

Рішучим жестом Амундсен указав пілотові на крижане поле недалеко від води. Машина круто пішла вниз. Одного погляду на «N-24» було досить, щоб упевнитися, що Дітріксен зрозумів сигнал і також пішов на посадку.

«Сідати на воду було дуже небезпечно: береги розводдя могли зімкнутися в будь-яку мить. Краще вже, мабуть, крижане поле. Визначимо наші координати, зміряємо глибину океану, а потім вирішимо, що робити далі», — намічав Амундсен у думці план дій.

Задній мотор поперхнувся раз-другий, сердито вистрілив — і замовк. На фоні осяяного сонцем неба раптово завмерлий пропелер скидався на чорний похилений хрест. Вибирати місце для посадки не було часу: машина швидко втрачала висоту, хоч передній мотор працював на повних обертах. Пілот скерував літак на найближче відгалуження розводдя. Вода збурилась і закипіла під шеститонним літаком, що й далі мчав з швидкістю понад сто кілометрів на годину. Кінець правого крила пронісся понад самісіньким краєм тороса, наїжаченого гострими виступами, ковзнув над другим, уже вищим, збивши хмару снігової куряви… Гідроплан нестримно наближався до сяючих на сонці валів криги, що, мов барикади, перегороджували розводддя. Амундсен з полегкістю зітхнув, коли загальмована густим льодовим місивом машина уповільнила біг і нарешті зупинилася, м'яко уткнувшись у крижану стіну. Жоден мускул не здригнувся на обличчі Рісер-Ларсена, хоч ніхто краще за нього не усвідомлював, яка небезпечна ситуація.

— Розвернімо машину фюзеляжем до виходу з розводдя! — скомандував він.

Хаотично нагромаджені з обох боків розводдя тороси були дуже небезпечні. Досить найменшого подмуху вітру, — і вони, зімкнувшись, розтрощили б літак.

— Звідси ми не зможемо стартувати! — пілот показав на темну смугу води, що на очах починала братися кіркою льоду. Крига, немов пазурі, впиналась у корпус літака. З цієї льодової пастки не було виходу.

— Вивантажити продовольство, спальні мішки, намет, сани, рушниці, — лунали одна за одною команди, наче кулеметні черги.

Рісер-Ларсен, який не раз літав над льодами Арктики, миттю збагнув, чого боявся керівник експедиції. Тільки новачок Фейхт не одразу зрозумів, що літаку, може, вже залишилося існувати лічені хвилини.

— Подивіться, де «N-24», — кинув екіпажеві Амундсен.

Однак даремно всі троє дерлися на поблизькі тороси, марно напружували зір. Довкола ясніла тільки недоторкана білизна — одноманітна, мертва, жахлива.

— Дітріксен не може бути далеко, я сам бачив, як він знижувався. Може, йому пощастило більше, ніж нам, і він сів на якійсь крижині? Ви тільки подумайте, друзі, ще трохи — і ми досягли б полюса… До нього залишилось усього два градуси і шістнадцять мінут, — зітхнув Амундсен, змірявши висоту сонця. — Бічний вітер зніс нас з курсу на двісті п'ятдесят кілометрів. А втім, нам і так повезло, могло бути гірше.

Він і взнаки не давав, що його непокоїть доля Елсуорта, Дітріксена й Омдаля. Багато дав би Амундсен за те, щоб вони були зараз поряд. Він відчував себе відповідальним за них.

«Якби нам пощастило трохи більше, ми б уже тепер поверталися в Нью-Олесунн…» — з прикрістю подумав він.

Минуло двадцять чотири години. Крига безперервно рухалась, вітер не вщухав — він то жалібно завивав, то стиха гудів під крилами гідроплана. На душі в Амундсена було тривожно: яка доля спіткала другий екіпаж?

І тільки наступного дня вранці…

— Це вони! Живі! — закричав Фейхт.

Амундсен вихопив у нього з рук бінокль. Удалині майорів на вітрі прапор, поряд стояв гідроплан і, що найважливіше, — були люди. Усі троє. Вони помітили його і стали подавати знаки. Рісер-Ларсен і Дітріксен одразу ж установили зв'язок за допомогою семафорів.

— Скажи їм, щоб вони йшли сюди. Допоможуть нам витягти машину на кригу і підготувати стартове поле. А потім ми візьмемося до їхнього гідроплана. Нам потрібна допомога. Хай поспішають! — сказав Амундсен пілотові.

Витягнути важкий гідроплан з води на кригу?.. Щоб зробити це, треба було спершу вирубати в твердому, як граніт, льодовому березі розводдя похилу площину. Але чим вирубати? Цього не передбачив навіть досвідчений Амундсен. У норвежців були тільки дві дерев'яні лопати, якір, що замінив їм кирку, і три звичайні короткі мисливські ножі. На щастя, несподівано знайшовся ще один, четвертий — довгий чудовий кинджал. Його змайстрував Рьонне і подарував Амундсену перед польотом. Той не хотів брати з собою зайвий вантаж, але, щоб не ображати товариша, усе-таки прийняв подарунок і заховав його вдома під матрац. Звідки цей ніж узявся тепер на літаку, ніхто не знав, але він став тут у великій пригоді.

Полярники люто довбали лід, ні на хвилину не спиняючись, щоб бодай витерти піт, який струмками збігав з їхніх облич. Нарешті вони зрозуміли, що самі не впораються. Минув уже третій день, четвертий…

— Ідуть! Вони йдуть до нас! — крикнув якось Рісер-Ларсен. — Допоможуть нам, хутчій піде робота!

— Випливи їм назустріч, — порадив Амундсен і, діставши складапий човен, почав готувати його до спуску на воду.

Пілот був уже на середині розводдя, коли розлігся несамовитий крик, від якого в усіх перехопило подих. Так може волати тільки людина, якій загрожує смертельна небезпека.

— Рятуйте! Рят-у-у-у-йте! — знову закричав хтось.

Що скоїлося за торосами? Запала нестерпна тиша.

Амундсен, не маючи змоги щось зарадити, вдивлявся в кучугури льоду, за якими відбувалася полярна драма. Хвилини очікування видалися йому вічністю.

Та ось з-за білого узвишшя показалась одна постать, друга, третя. Дітріксен і Омдаль, у промоклому, затверділому на морозі одягу, з якого звисали бурульки, ледве переставляли ноги. Останнім плентав Елсуорт.

— Ми взяли з собою все, що змогли, і з важкими заплічними мішками пішли до вас, — розповідав, переодягнувшись у запасне вбрання і зігрівшись чаркою спирту, Дітріксен. — Раптом піді мною тріснув лід, і я шубовснув по шию у воду. Добре, що лижі були не прив'язані й самі злетіли з черевиків, але мішок тягнув мене у глибину. Я почав кричати. На поміч підоспів Омдаль. За хвилину й він борсався вже у льодовій каші. Ще трохи — і ми пішли б на дно, якби не він. — Дітріксен показав на Елсуорта.

— Я бачив, як проломився лід, — розповідав далі Елсуорт, — поволі підповз на животі до Дітріксена і здалеку подав йому лижу. На щастя, у нього вистачило ще сили вхопитися за неї і видобутися на лід. Гірше було з Омдалем. Він посинів, задубів, мало не з головою занурився у крижану воду і не міг уже затиснути пальцями лижу. Я підповз до ополонки і вхопив Омдаля за руку, але витягти його з води не мав уже сили. Та в цей час з другого боку до пас підповз Дітріксен, він полоснув ножем по шлейках заплічного мішка, і ми разом якось витягли Омдаля.

— Лінкольн урятував не тільки їх двох, але, мабуть, і нас усіх. З цією пекельною роботою ми втрьох, мабуть, не впоралися б! — Амундсен міцно обняв Елсуорта.

Рапорт Дітріксена про стан його гідроплана був невтішний.

— Я стартував невдало, брила льоду розпорола дно гондоли. Але я вирішив піти на риск і не вертатися, щоб не переривати вам польоту. Через кілька годин температура води в радіаторі заднього мотора раптом почала різко підвищуватися. Коли вона досягла ста п'ятнадцяти градусів, термометр лопнув. Далі я летів на неповних обертах, цілком усвідомлюючи, що в будь-яку мить, можливо, доведеться зробити вимушену посадку і тоді вже не буде часу шукати відповідного місця. А тут іще цей проклятий туман! Але якось протримався, а коли ваша машина пішла на посадку, я теж почав знижуватися. Сідав обережно, та мені ще й повезло. Задній мотор захлинався, кашляв і, нарешті, зовсім заглух. Омдаль замінив перегорілі клапани, але завести мотор нам так і не вдалося. Напевне, перегріті поршні заклинило в циліндрах. Ремонт займе щонайменше тиждень. У машину просочується вода. За таких умов злетіти з водної поверхні неможливо. А рівної, придатної для розбігу літака крижини поблизу теж ніде не видно.

— У нас немає часу займатися обома машинами. Треба якнайшвидше летіти звідси! — вирішив Амуидсен. — Наш гідроплан, як бачу, в кращому стані. Отож заберіть з вашого все, що тільки можна врятувати, і приходьте до нас. Полетимо звідси всі на нашому гідроплані, якось розмістимось. Але ми не піднімемося в повітря, доки не підготуємо стартового поля. Треба негайно братися до роботи. Найважливіше зараз — витягти з води наш літак на крижину. Немає потреби нагадувати вам, що дорога кожна година. Це Арктика! Від сьогодні я зменшую денну пайку на кожного з одного кілограма до трьохсот п'ятдесяти грамів.

«Тепер, коли ми всі зібралися нарешті докупи, у нас з'явився гарний настрій. Якби хтось побачив нас, ніколи не подумав би, що перед ним в'язні такої тюрми, якої досі ще не було на світі. Глибина океану під нами, за даними сьогоднішнього виміру, — три тисячі сімсот метрів», — записав Амундсен у щоденнику.

І ось шість чоловік почали відчайдушну боротьбу з кригою. Це була боротьба за життя… Люди працювали невтомно, мов автомати, не відпочиваючи жодної хвилини, зате вже ввечері могли пишатися наслідками: машина була видобута з води й перетягнута на місце, яке вказав Рісер-Ларсен. Та це був тільки початок.

— А тепер — злітна смуга!

І знову полярники завзято працювали цілий тиждень, засипаючи битим льодом десятки ям, зрубуючи сотні пагорків. Вони падали від утоми, але переривали роботу тільки тоді, коли йшли спати, а потім знову вгризалися в лід. І нарешті домоглися свого: важко завантажений гідроплан стояв уже з розігрітими моторами, готовий до старту. Цієї миті чуйне вухо Амундсена раптом уловило легенький, ледве чутний тріск. Крига під літаком почала лопатися й осідати, мов трухляве дерево. Надія на старт не збулась. Усе треба було починати заново.

У ЦЬОМУ ПОЛЬОТІ НАС ПЕРЕСЛІДУВАЛА СМЕРТЬ

Змучені, закляклі й голодні люди працювали в густому тумані. Настирливий, докучливий, він заглушав звуки, лягав на все липкою запоною, ліз в очі й застрягав у горлі, наче жмут вати. Тільки-но він розсіявся, ударив лютий мороз, і вода довкола літака взялася блискучим склом молодого льоду. Полярники зрозуміли небезпеку. Вони кинулися до гідроплана й ритмічними рухами почали розгойдувати шеститонну машину, щоб не дати їй вмерзнути в лід. Так вони працювали багато годин. Падали від утоми і ледве живі вповзали у спальні мішки.

Посеред ночі всі піднялись по тривозі. До гідроплана, стрясаючи повітря гулом, сунув білий вал криги. Безпорадні перед новою загрозою, люди з жахом спостерігали, як під натиском могутньої сили крижані плити згромаджувалися одна на одну, вистрілювали вгору і з гуркотом падали вниз, а на їхнє місце вже повзли нові. Велетенська барикада поволі, але нестримно сунула вперед. У заціпенілих у тривожному очікуванні полярників щоразу, коли лускала крига, стискалося серце.

— Не дійде, — впевнено сказав Амундсен.

Його натреноване вухо почуло в хаосі звуків невловну для інших зміну тону, що віщувала кінець льодової атаки. Він не помилився. Крижаний вал раптом заколивався і спинивсь, немов приборканий невидимою рукою. З грудей шістьох полярників вирвалося зітхання, але це не було зітхання полегкості. Натиск криги все зруйнував. Від злітної смуги, в яку було вкладено стільки праці, не лишилося й сліду. Перед полярниками, наче колони старогрецького храму, довгими рівними рядами стирчали крижані плити завтовшки кілька метрів.

«Здавалося, становище безнадійне. Ніколи ми ще не відчували себе такими змученими і такими, ніде правди діти, зневіреними. Рух криги зводив нанівець усю нашу роботу», — писав пізніше Амундсен.

Відтоді, як полярники вилетіли з Нью-Олесунна, минуло вже два тижні. Нарешті, після копітких пошуків Амундсен знайшов недалеко від табору довге крижане поле.

— Звідти я міг би злетіти хоч зараз, — заявив Рісер-Ларсен.

Чудово, але як перетягти туди через покрите молодим льодом розводдя завширшки триста метрів загрузлий у снігу літак? Як розвернути його в напрямку старту? Як пробитися крізь високий крижаний вал? Як зробити пологий спуск і чим?

Крижане поле, з якого Рісер-Ларсен обіцяв стартувати, перетинали дві глибокі западини і два величезні тороси. Перші треба було засипати, другі — стесати.

«…Денний пайок я зменшив до двохсот п'ятдесяти грамів. При нашій затраті сил це голодний пайок. Час, відведений на сон, ми також скоротили, бо доводилося постійно бути насторожі. Та найстрашнішою була марність наших зусиль. Те, що нам вдавалося зробити за цілу добу, морська течія нищила за кілька годин. Товариші в мене чудові, я не чув від них жодного слова скарги. Працюють завзято, охоче, не занепадають духом. Такими, як вони, людство може пишатися», — писав у ті дні Руал Амундсен.

Двадцять чотири доби, майже шістсот нескінченних годин, тривала боротьба з Арктикою. Тридцять разів люди починали наново будувати смугу для старту. Шість разів намагалися злетіти з неї. І все марно. За останньою спробою гідроплан загруз у місиві талого льоду.

— Спробуємо ще раз розчистити стартову доріжку. Востаннє, — вирішив Амундсен. — Якщо й цього разу не вдасться піднятись, підемо пішки до берегів Гренландії, на Землю Гранта.

Нелегко було зважитися на це: жоден капітан не покидає свого судна, доки залишається ще хоч крихта надії. Не так просто було знесиленим людям кинути все і вирушити пішки за тисячу кілометрів по хисткій кризі, без запасу продовольства. Амундсен був надто досвідчений, щоб не усвідомлювати, що це вже відчайдушний крок.

«Ми не мали вибору, вихід був тільки один: розчистити це грузьке місиво завтовшки з метр і докопатися до твердої криги. Цей мокрий сніг був важкий, як олово. Налягаючи на лопату, доводилося до краю напружувати вже й так перевтомлені м'язи…» — занотував Амундсен.

Мрячило, навколо все огорнув туман, але полярники знову взялися до каторжної праці.

— Нічого з цього не вийде, звідси не злетіти: поверхня ще надто м'яка, — втомлено сказав Рісер-Ларсен.

Думка Амундсена спрацювала блискавично.

— Ми утрамбуємо ногами всю смугу! — сказав він. — А за ніч ще підморозить! Злетиш!

Його впевненість, витримка додали сил іншим. Ніхто не заперечив. І шестеро ослаблених голодом людей, наче в якомусь химерному танці, почали тупцяти, утрамбовуючи метр за метром розгрузлу злітну смугу. Двічі літак намагався піднятись — і все марно. Та Амундсен вирішив боротися до кінця.

І ось нарешті…

«Ранок 15 червня видався гарний: три градуси морозу, — писав Амундсен. — Поверхня злітної доріжки нарешті затверділа. Хоч Рісер-Ларсен ще не задоволений нею. Крізь сірі хмари ледве пробивалося розсіяне світло, в якому зникали всі тіні. Тому вздовж стартової смуги ми поклали темні предмети, все, що було під рукою. Адже найменше збочення з витоптаної доріжки закінчилося б катастрофою. Я знав тільки одне: зараз або ніколи!»

Порадившись, полярники ще раз перебрали весь вантаж. Гідроплан не можна було переобтяжувати, бо ж тепер в ньому летітиме шестеро замість трьох. Амундсен залишив на кризі все табірне спорядження, спальні мішки, решту харчів. Ніколи ще він не опинявся в Арктиці у такому становищі, як зараз, — майже голіруч, позбавлений найнеобхіднішого для життя.

Пілот на повних обертах випробовує розігріті мотори. П'ятеро скупчених у кабіні людей напружено стежать за його зосередженим обличчям, за кожним рухом. Чи вдасться йому відірвати машину од льоду? Чи перескочить вона через розколину, що, наче прожерлива паща, зненацька розверзлася перед гідропланом, хижо оскаливши гострі, мов ікла, зубці льоду?

Весь світ був стривожений тим, що від експедиції Амундсена немає вістей. Люди, яких ніколи досі не цікавили полярні відкриття, які не відрізняли Арктики від Антарктики, Північного полюса від Південного, щоранку тепер хапали газети, гарячково шукаючи на перших сторінках звістки про долю повітряної експедиції. Репортери, які перебували на бортах суден, що патрулювали у визначених Амундсеном районах, щодня мусили добряче пришпорювати свою фантазію, щоб передати в Кінгсбей чи Ставангер хоч якесь повідомлення. Через брак нових відомостей вони зверталися до старих фактів, надсилали неопубліковані або забуті описи незвичайного життя уславленого полярника, нагадували, як він рятував від цинги екіпаж «Бельжіки», як продирався через рифи неприступного Північно-Західного проходу, як сміливо і разом з тим розумно провів своїх товаришів по незайманій пустелі Шостого континенту. Ще раз на газетних шпальтах зазвучали звитяжні акорди на честь походу до Південного полюса, набули нових барв і «Танцювальний зал диявола», і «Пекельні ворота». Тисячі французів, італійців, жителів Скандінавії, росіян, американців, поляків, англійців, не задовольняючись газетними статтями, зверталися до книжок Амундсена.

Найвидатніші фахівці у своїх довгих виступах на сторінках газет робили найрізноманітніші припущення про те, яка доля спіткала чи може спіткати Амундсена. Тільки Фрітьоф Нансен не втрачав надії. «Я вірю у мого друга й учня. Доки Руал має в кишені бодай коробку сірників — він не загине в Арктиці», — заспокоював Нансен збурену Норвегію.

Ім'я Амундсена не сходило з уст у магазинах, кафе, на фабриках і заводах, у школах і університетах, у розкішних віллах і в бідних рибальських оселях. Усі тільки й говорили про незвичайну людину, яка присвятила своє життя пізнанню таємниць світу, про «Мод», що вже багато років бореться з льодами, дрейфуючи біля Новосибірських островів.

Минали дні, тижні, і все менше лишалося надії на повернення Амундсена… Громадськість щораз настійливіше вимагала розпочати пошуки й послати в Арктику рятувальну експедицію.

І от до берегів Шпіцбергену відпливло найбільше транспортне судно норвезького військово-морського флоту «Геймдаль» з гідропланами і великим запасом пального на борту. Французький полярний дослідник Жан Шарко на своєму судні «Пуркуа па?» поспішав до північно-східного узбережжя Гренландії. До його експедиції приєднався найкращий норвезький арктичний навігатор Ісаксен. Елсуорт-старший, занепокоєний долею сина, щораз наполегливіше просив уряд Сполучених Штатів спорядити на Далеку Північ найбільший американський військовий дирижабль.

— Той старт був, нарешті, вдалий, — розповідав пізніше Амундсен. — На повній швидкості літак переніс нас через розколину, що зненацька виникла попереду. Але ми зітхнули з полегкістю тільки тоді, коли гідроплан одірвався від криги. У цьому польоті нас переслідувала смерть. Ніколи я ще не відчував її так близько.

Перші дві години ми летіли в тумані наосліп, покладаючись тільки на компас. Нарешті нам пощастило вискочити з цієї молочної імли, набравши висоту. Зробити це вдалося ціною перевитрати бензину, а його й так було обмаль. Лише на захмарній висоті я побачив, що ми летимо дуже швидко: сто двадцять кілометрів на годину. Під нами біліло море, вкрите битим льодом. Про посадку не могло бути й мови: я ніде не помітив чистої від криги води, на якій можна було б сісти.

Минуло ще кілька годин. А ми всі були віддані на ласку долі. Досить було замикання в електропроводці чи пошкодження клапана, як це трапилося з «N-24», щоб сталася катастрофа. Ми або сіли б посеред моря, або просто розбилися б об кригу. В баку вже залишалося зовсім мало бензину. «Щонайбільше на півгодини!» — доповів мені Рісер-Ларсен. На щастя, у ту саму хвилину в просвітах хмар я помітив знайомі обриси гір північного Шпіцбергену. Внизу темніло вільне від криги море. Та радість тривала недовго. Незабаром заїло кермо, і ми змушені були піти на посадку. Якби ця біда спіткала нас трохи раніше, ми загинули б. Рісер-Ларсен не тільки чудовий пілот, але й першокласний моряк: на штормове море він сів легко, мов чайка, і далі повів гідроплан, як моторний човен. На жаль, бензин закінчувався, і ми мусили пристати до якоїсь скелі й чекати там порятунку. Ніби гора звалилася мені з плечей, коли на обрії забіліло вітрило. Ми швиденько сіли в машину. Мотори завелись одразу, і за кілька хвилин ми були на борту судна. Живі й здорові.

«Хоч Північного полюса я й не досяг, зате знайшов шлях до сердець співвітчизників», — сміливо міг сказати тепер Руал Амундсен.

Ніколи ще його не зустрічали таким потоком вітань, як зараз, коли він уздовж норвезького узбережжя повертався з експедиції. Міста, містечка й найменші селища вітали національного героя прапорами, школи висилали в порти делегації, робітники на верфі кидали роботу, рибалки — лов. Кожен як міг ушановував великого Руала.

І Амундсен уже не мучився тим, що «Мод» не дісталася до полюса, що вона не досягла навіть тих широт, до яких тридцять років тому доплив Фрітьоф Нансен. Дрейф «Мод» не був марний. Наукові спостереження, які сумлінно й регулярно провадилися на судні протягом багаторічного рейсу і які згодом доктор Свердруп опрацював і опублікував у п'ятьох грубих томах, були надзвичайно цікавим матеріалом для вчених. Але цей вагомий внесок в науку по-справжньому було оцінено значно пізніше. Проте, коли 1925 році «Мод» прибула в Ном, жоден з кредиторів Амундсена не думав про цінні наукові відкриття. Всі вони вимагали тільки одного: негайно сплатити борги. Заклопотаний підготовкою нової повітряної експедиції, Амундсен не міг задовольпити ці вимоги, і «Мод», що мужньо боролася із стихією Арктики, було продано з торгів як звичайне транспортне судно.

МОЇ ЕКСПЕДИЦІЇ — СУХОПУТНІ, МОРСЬКІ ЧИ ПОВІТРЯНІ — ВИРУШАЮТЬ ТІЛЬКИ ПІД НОРВЕЗЬКИМ ПРАПОРОМ

— Отепер ви, пане капітане, уже напевно згорнете вітрила і назавжди заякоритеся над Буннефіордом? — запитав жартома кореспондент і націлився олівцем у блокнот, чекаючи відповіді.

— Чого б то? Я тільки розгортаю їх, — усміхнувся Амундсен. — Наступного року вирушаю в нову експедицію із Шпіцбергену на Аляску. Але цього разу я обрав дирижабль.

— Ви, мабуть, полетите з професором Екенером на «Цеппеліні»? Цей німецький дирижабль має вже на своєму рахунку чимало успішних польотів. Нібито сам Нансен збирається взяти участь у цій міжнародній повітряній експедиції і навіть очолити її.

— А я ні. Ви добре знаєте, що мої експедиції вирушають тільки під норвезьким прапором.

— Ще одне делікатне запитання. Пробачте, якщо я невдало сформулюю його. Наші читачі цікавляться… Навіщо це все вам? Ви вже досягли слави, живете забезпеченим життям, здійснили свої мрії. Навіщо ж вам знову рискувати?

— Навіщо? — Холодний погляд розумних очей Амундсена ніби ставив бар'єр перед настирливим газетярем, — Навіщо? — вже лагідніше повторив полярник. — Ви не зрозумієте мене, коли я скажу, що це потрібно мені для того, щоб затушкувати білі плями на карті, щоб намилуватися краєвидом білих просторів, по яких ще не ступала людська нога, просторів, на які сотні тисяч чи сотні мільйонів років дивилися тільки зірки, щоб бути першою людиною, яка порушить їх спокій. — Амундсен запалювався все більше. — Коли робиш відкриття, сповнюєшся почуттям щастя. Цього не може зрозуміти той, кому ніколи не доводилося зненацька побачити в імлі, перед носом корабля, чи над вкритими інеєм спинами собак, або під крилами літака обриси невідомої землі, землі чистої, не закаляної ні зрадою, ні підлістю. Вона кличе до себе, притягує, мов магніт. Ні, не вслухайтесь: цей поклик не кожному дано почути.

І вже через кілька годин радіостанції і телетайпи рознесли в усі закутки світу сенсаційну звістку про нові плани невгамовного норвежця. Кожна його доповідь, кожний публічний виступ закінчувалися вибухом загального ентузіазму. Немов із рога достатку на нього знову посипалися запрошення до європейських і американських столиць. І знову нагороди, почесті, мистецьки виписані на пергаменті дипломи, пам'ятні медальйони — золоті, платинові, оздоблені діамантами…

Та з-поміж сотень зворушливих зустрічей найбільше запам'ятався Амундсену прийом, який влаштували йому робітники верфі на одному з острівців, звідки походив рід Амундсенів. Зібралися там і молоді, і ті, хто ще пам'ятав худенького хлопчика з палаючими цікавістю очима, який усе хотів знати, про все розпитував, жадібно вбирав очима реї, снасті й щогли кораблів. Коли теслі й майстри-корабели несли його на руках до верфі, а жінки показували на нього своїм дітям і казали: «Беріть з нього приклад, будьте такі, як він», — на очі йому наверталися сльози.

Він знову був у своїй стихії: гарячково працював над книгою про арктичний рейс на гідропланах «N-24» і «N-25» під назвою «Мій політ до вісімдесят восьмого градуса північної широти», давав інтерв'ю, брав участь у конференціях, охоче виступав на них, чого раніше уникав, і знову послідовно й наполегливо збирав кошти на трансполярну експедицію. Довідавшись, що італійський уряд хоче продати за порівняно невисоку ціну дирижабль № 1, збудований на зразок німецького «Графа Цеппеліна», Амундсен негайно запросив по телеграфу до Сарпсборга його конструктора Умберто Нобіле, щоб домовитися про купівлю дирижабля.

— Беніто Муссоліні уповноважив мене передати вам, що наш уряд, визнаючи ваші надзвичайні заслуги перед наукою, дарує вам дирижабль № 1…

Приголомшений таким сюрпризом, Амундсен пильно придивлявся до молодого офіцера. На обличчі Амундсена, поораному глибокими зморшками, промайнула тінь недовір'я. «Що під цим криється?» — подумав він. Кинув оком на Елсуорта, обличчя американця теж було холодне.

— Згідно з проектом дуче наша експедиція здобуде Північний полюс під прапором Італії, — дійшли нарешті до нього слова офіцера.

І він усе зрозумів.

— Яка ціна вашого дирижабля? — сухо перебив Амундсен офіцера.

— Але ж це дарунок, капітане, чудовий, безкорисливий дарунок.

— Яка ваша ціна? — холодно повторив Амундсен. — Прошу переказати Беніто Муссоліні мою подяку за його шляхетний «безкорисливий», — це слово він підкреслив іронічною посмішкою, — жест і одночасно нагадати йому, що послуг Руала Амундсена не можна купити навіть за дирижабль. Ні за яку ціну! Я норвежець. Кожна очолювана мною експедиція — сухопутна, морська чи повітряна — вирушає тільки під прапором Норвегії. Отже, не будемо марнувати часу. Я хочу купити ваш дирижабль для своєї, норвезької, експедиції. Тому й питаю про ціну. Якщо дирижабль не продається, то нам більше нема про що говорити. — Амундсен з притиском промовив останні слова, ледве стримуючи гнів.

Норвежець зруйнував увесь майстерно вироблений в Римі ефектний маневр фашистської пропаганди, що мав на меті переконати світ у великодушності Беніто Муссоліні й заразом навічно зв'язати завоювання Північного полюса з прапором Італії.

Нобіле погодився продати дирижабль за сімдесят п'ять тисяч доларів. Вірний Лінкольн Елсуорт і цього разу виручив Амундсена, пожертвувавши сто тисяч доларів на потреби повітряної експедиції. Одночасно домовилися, що італійці удосконалять дирижабль, щоб при посадці його можна було припинати до щогл і, таким чином обходитися без ангара.

Амундсен і Елсуорт, як керівники запланованої трансполярної експедиції, запропонували Нобіле бути капітаном дирижабля, бо ніхто краще за нього не знав корабля, який він сам сконструював і на якому вже не раз літав. Той зажадав величезної винагороди для себе, а також наполягав, щоб команду було набрано з самих тільки італійців.

Проте на останню його умову Амундсен не пристав. Крім Елсуорта, він хотів мати на борту вірних і випробуваних товаришів — Рісер-Ларсена, Омдаля, Вістінга й Олонкіна. Після довгих суперечок зійшлися врешті на тому, що в екіпаж дирижабля ввійде тільки п'ятеро італійців, обізнаних з моторами і системою газових клапанів.

Завдяки фінансовій допомозі Елсуорта Амундсен зміг купити дирижабль, якому було дано назву «Норге» («Норвегія»), але більшу частішу коштів, потрібних на покриття величезних витрат, пов'язаних з організацією експедиції, він мав добути сам.

Півмільйона крон принесло йому видання щойно написаної книги про арктичний політ, яка була дуже швидко перекладена двадцятьма мовами. Мало не в усіх кінотеатрах світу демонструвалися фільми про підготовку в Кінгсбеї експедиції на гідропланах. В кіосках продавалися фотографії, зроблені під час полярного польоту. Газета «Нью-Йорк Таймс» запропонувала Амундсенові й Елсуортові триста тисяч крон за право на першу публікацію їхніх розповідей про трансполярну експедицію на дирижаблі. Обидва охоче пристали на цю вельми вигідну для них пропозицію. Але й цього не вистачало. Решту грошей треба було заробити, виступаючи з доповідями.

І знову столиці одна за одною урочисто зустрічали Руала Амундсена. Тільки в Берліні не забули про повернення нагород. Будинок, де відбувалася зустріч Амундсена з берлінцями, довелось оточити двома рядами поліції. Мало не дійшло до сутичок. Німецькі шовіністи не могли так легко пробачити великому полярникові його рішучих протестів проти звірств німецького мілітаризму під час війни, а його відмову взяти участь в експедиції на німецькому дирижаблі «Граф Цеппелін» вони вважали новим, глибоко образливим випадом.

Після Європи, як звичайно, Амундсен поїхав до Сполучених Штатів. Але тут справа несподівано обернулася іншим боком. У Канзас-Сіті Амундсен випадково довідався, що недалеко, у форті Лівенворс, перебуває засуджений на довголітнє ув'язнення його товариш по експедиції на «Бельжіці» лікар Кук.

— Чому? За що? Який же злочин міг учинити цей чоловік? — запитував глибоко вражений Амундсен.

— Кука посадили за борги, — відповіли йому, — Кілька років тому Кук заснував акціонерне нафтове товариство. Але невміле ведення справ призвело до краху. Він не зміг виконати своїх фінансових зобов'язань. Багато людей розорилось. Усю провину за це банкрутство суд поклав на Кука і засудив його до чотирнадцяти років ув'язнення. Це надто тяжке покарання, воно не відповідає провині.

— Я повинен відвідати Кука, — заявив Амундсен. — «Ув'язнення за борги… — подумав він. — Замалим і мене не спіткала така сама доля».

— Не робіть цього, ви тільки скомпрометуєте себе, пане капітане, — відраджував співрозмовник. — Лікар Кук дуже непопулярний у нас, в Штатах. Кажуть, що суд, виносячи йому такий суворий вирок, узяв до уваги його суперечку з Пірі про здобуття Північного полюса.

— Тим більше я вважаю своїм обов'язком відвідати Кука і висловити йому своє співчуття. Я сам добре відчув, яка тяжка незаслужена кривда. Кук був відважний і доброзичливий, а це ті якості, які я ціную дуже високо.

Хіба ж міг Амундсен хоч на хвилину припустити, яку бурю викличе він цим благородним вчинком? Уже на другий день деякі американські газети в крикливих статтях повідомляли, що Амундсен «став на сторону Кука», взявши тим самим під сумнів перемогу Пірі.

У Сполучених Штатах уже багато років тривала скандальна суперечка про те, хто перший досяг полюса — Пірі чи Кук?

Ця суперечка стала приводом для зведення особистих рахунків між людьми, рахунків, що не мали нічого спільного з проблемами полярних досліджень.

Не зважаючи на спростування, яке опублікував у пресі Амундсен, приголомшений цією наклепницькою вихваткою, Вашінгтонське географічне товариство з дня на день відкладало його давно оголошену доповідь. Зачеплений за живе, він, не даючи ніяких пояснень, відмовився від звання почесного члена товариства і негайно залишив Сполучені Штати.

На батьківщині його чекали нові неприємності. Перед від'їздом до Америки він доручив вести свої фінансові й організаційні справи, пов'язані з експедицією на дирижаблі, Норвезькому аероклубу. Цей вибір, як виявилося, був, на жаль, не дуже вдалий. Президент аероклубу, людина необачна і примітивна, ошелешений аудієнцією у Муссоліні під час підписання угоди про купівлю дирижабля, зачарований помпезністю банкетів та прийомів, став палким прихильником своїх партнерів по переговорах.

«Зайнятий підготовкою до експедиції, я надто пізно зрозумів, що важко було зробити щось гірше, ніж довірити цьому чоловікові обстоювати інтереси Норвегії. Людина, на яку я покладався, яку вважав спільником, насправді була ворогом. Невже я до кінця життя зостануся таким наївним?» — з прикрістю писав пізніше Амундсен про свої невдачі.

Доручивши Рісер-Ларсену наглядати за роботою по удосконаленню дирижабля, що провадилася в Італії, Амундсен узяв на свої плечі найважчу справу: будівництво ангара в Кінгсбеї на Шпіцбергені, а також причальних щогл на посадочних площадках у Крістіанії і Вадсьо. Він дав розпорядження перевезти пізньої осені з Норвегії на Шпіцберген дві тисячі тонн будівельних матеріалів — дерева, цементу й сталі. Часу лишалося обмаль. Будівництво не припинялося і в полярну ніч. При сліпучому світлі прожекторів робітники робили розчин цементу на гарячій воді з котлів електростанції, на примітивних коксових печах підігрівали привезений з Норвегії гравій і пісок. Весною робота пішла швидше. Робітникам довелося скидати сотні тонн снігу з цистерн із воднем, залишених восени на березі.

Як завжди, Амундсен багато уваги й часу віддавав підготовці спорядження для експедиції. Він замовив одяг власної конструкції: підбиті хутром великі штани аж під пахви, щоб не пройняв вітер, хутряні куртки, светри — все якнайтепліше і якнайлегше, зважаючи на те, що в чотирьох неопалюваних кабінах корабля буде холодно і що разом з тим дирижабль не можна перевантажувати.

У Тромсьо вірний друг Руала аптекар Цапфе готував у дорогу ліки, перев'язочні матеріали та продовольство на випадок вимушеної посадки й пішого походу по кризі. Знаючи смаки Руала, він за допомогою фру Цапфе збирався приготувати на час польоту смачні бутерброди з лососиною, варені яйця, чай і каву в сорока термосах для всієї команди.

— Постарів і полисів мій Фріц, але якби ти, Руале, оце шепнув йому: «Збирайся, полетиш з нами», він кинув би все не вагаючись — і мене, й дім, і свою аптеку… — із співчуттям кивала головою сивенька, мов голубка, фру Цапфе.

Дивлячись на неї, Амундсен ледве стримувався, щоб не поставити питання, яке так і крутилося у нього на язиці. Але дружина аптекаря вперто мовчала. Він так ніколи й не довідався, чи спізнала Нора щастя, якого сам він не міг би дати жодній жінці.

Його життям безроздільно заволоділа Арктика, що не знала жалю й вабила чарами великої пригоди. Коли він залишав її, вона являлася йому в снах, кликала доти, поки він нарешті не поступався, а коли повертався до неї, вона обманювала його — жорстока, нещадна, а проте завжди бажана.

Виліт «Норвегії» з римського аеродрому перетворився на бучне свято. Вічне Місто було прикрашене прапорами, повітря потрясали звуки оркестрів і гарматні салюти, вулиці залило море чорних фашистських мундирів. Екзальтовані юрби безперестанку скандували:

— Дуче, дуче, дуче…

У своїй довгій, помпезній промові Муссоліні підносив до небес заслуги італійців, говорив про славні арктичні традиції, що брали початок від плавання князя Абруцці на судні «Стелла Поляре», і вихваляв конструктора дирижабля полковника Умберто Нобіле. Прізвищ Амундсена й Елсуорта він не згадав ні разу.

Обидва вони з полегкістю зітхнули, коли 7 травня 1926 року, після тривалого польоту, під час якого «Норвегія» подолала понад сім з половиною тисяч кілометрів, дирижабль ввели нарешті в ангар у Кінгсбеї та Шпіцбергені. Але й тут їх чекала нова прикра несподіванка.

— Капітане Амундсен, американці випередять нас, вони швидше досягнуть полюса. Цього ні в якому разі не можна допустити, це поразка! Треба поспішати із стартом, обійдемося і без дрібного ремонту, якось упораємося. Не даймо випередити себе!

Той спокійно глянув на розпаленілого італійця.

— Ну, то й що, як американці нас випередять і будуть перші? Скільки я повторюватиму вам, що мета моєї експедиції не лише переліт через Північний полюс, але й вивчення величезного недослідженого арктичного простору між Північним полюсом і Аляскою? Прошу вас не квапитися. Ви ж іще вчора доповіли мені, що один мотор потребує ретельного огляду, і я чув, головний клапан пропускає газ. Поспіх може погано скінчитися для нас, не слід цього допускати. Я не хочу вирушати в дорогу непідготовленим. Ніколи я цього не робив і, дасть бог, не зроблю. Змагатися з Бердом я не збираюся, про це не може бути й мови. Прошу вас, розпорядіться, щоб оглянули дирижабль. І нехай зроблять це якнайретельніше, без поквапу.

Чи був Амундсен до кінця щирий, сказавши Нобіле, що йому байдуже, хто перший долетить до полюса — вони чи американці? Принаймні він старанно приховував від італійця і навіть від Елсуорта, як збентежила його несподівана поява в Кінгсбеї американського судна, на борту якого перебували Річард Берд і його друг пілот Беннет, що мали намір пролетіти над полюсом на тримоторному літаку типу «фоккер». Про свій план летіти до полюса Берд розповідав Амундсену в Сполучених Штатах тільки два місяці тому. Але тоді він збирався стартувати з північного узбережжя Гренландії. Чому ж він раптом змінив план, чому так поспішає, чому стартує з Шпіцбергену, випереджаючи норвежців лише на кільканадцять годин? Це справді був дивний збіг обставин. Немовби доля хотіла нагадати Амундсену його давній вчинок, коли він поклав собі будь-що випередити Скотта. Тоді, довідавшись про грізного суперника-норвежця, самолюбний англійський полярник вирушив передчасно, не приготувавшись як слід, не усвідомлюючи, що стає на шлях загибелі. Для Амундсена це стало пересторогою. Щоправда, він усе своє життя мріяв першим досягти Північного полюса, але доля ніби заповзялась на нього. Багато років тому ного випередив Пірі, тепер це збирався зробити Берд. Пірі — на собачій запряжці, цей — на літаку… З прикрістю спостерігав Амундсен, як гарячково готувалися американці до старту. Вони недовірливо зиркали на Амундсена, мабуть побоюючись, що він захоче їх випередити і раніше вилетить до полюса.

Доручивши своєму метеорологові Фінну Мальмгрену давати Берду потрібну інформацію про погоду, Руал Амундсен ще раз виявив благородство. Полковник Нобіле стискав кулаки в безсилій люті, не розуміючи, як можна допомагати суперникові.

Тепер Амундсен боявся тільки одного: щоб з американцями не трапилося біди. Тоді йому довелося б вилетіти їм на допомогу, поламавши власні плани. Вчинити інакше він не зміг би. Проте ці побоювання були марні. Свій полярний рейс Берд здійснив у рекордному темпі. Він злітав туди й назад за п'ятнадцять годин сорок хвилин. Берд зробив над полюсом три кола, скинув медальйон, який носив на шиї його співвітчизник Пірі під час свого знаменитого походу, і повернувся на Шпіцберген.

^{Дирижабль N-1 «Норвегія»}

ЧИ НЕ СТАНЕ ТРАНСПОЛЯРНИЙ ПОЛІТ ОСТАННЬОЮ ЕКСПЕДИЦІЄЮ АМУНДСЕНА?

Амундсен перший поспішив потиснути руку суперникові і поздоровити його з перемогою. Та даремно він намагався помітити на молодому обличчі Берда бодай найменше хвилювання.

— Сьогоднішній політ, капітане, я розцінюю скоріше як спортивне досягнення, — сказав Берд.

— Які ж у вас подальші плани? — спитав Амундсен.

Берд йому подобався. Ще кілька років тому, під час перельоту через Атлантичний океан з Нью-Йорка до Європи, він виявив неабияку відвагу. Тоді французьке узбережжя несподівано оповив густий туман. Літак попав у непроглядну імлу, а тут ще відмовив компас, скінчився бензин. Берд подав сигнал біди, але не дістав ніякої відповіді. Тоді він, не роздумуючи, повернув до моря, посадив літак на воду, а сам з екіпажем у маленькому гумовому човні дістався до побережжя Нормандії.

— Я мрію про Південний полюс! — із запалом відповів Берд.

Амундсен поглянув на американця ще з більшою симпатією.

— Чи ж це не диво? Ви мрієте про Південний полюс, а здобули Північний. Зі мною було навпаки. Я з дитинства мріяв про Північний, а підкорив Південний… Вірю, що ви досягнете своєї мети. Тільки пам'ятайте про одне: з усіх полярних небезпек найстрашніша — поганий добір людей. Це неминуча поразка.

— Але як же перевірити, хто підходить, а хто ні, хто не підведе? Я знаю, ви завжди вміли підбирати собі чудових товаришів. Скажіть, капітане, що це були за люди? Як ви узнали, що вони не підведуть?

Амундсен мимоволі всміхнувся, прочитавши в очах Берда гаряче прохання.

— Ніхто ще не міг дати відповіді на це питання, — серйозно сказав Амундсен. — Я знаю тільки, що найкраща школа для виховання характеру — полярні простори, полярний гарт. Можу порекомендувати вам надійних, випробуваних людей. Крім того, в мене збереглася частина мого антарктичного спорядження і багато карт. Я завжди до ваших послуг. Нам, старим, легше буде піти на спочинок, якщо наше діло візьмуть до рук такі люди, як ви.

Ще не стих гуркіт моторів американського «фоккера», як уже бадьоро запрацювали двигуни «Норвегії». Вранці 11 травня 1926 року величезна сигара об'ємом вісімнадцять тисяч кубічних метрів піднялась над льодами біля Кінгсбея і велично попливла на північ.

На борту дирижабля були вірні товариші Амундсена, полярні соратники: Рісер-Ларсен, Вістінг і Омдаль. Не було тільки Олонкіна. Перед самим стартом «Норвегії» він під час несподіваного поштовху гондоли наткнувся на проводи високої напруги діючої радіостанції[41]. Потерпілого замінив офіцер норвезького морського флоту Готвальд.

Завдяки потужній радіоапаратурі, встановленій на борту дирижабля, екіпаж підтримував постійний зв'язок із світом, спеціальний устрій приймав сигнали для коригування напряму польоту, які передавала радіостанція із Ставангера та інші норвезькі станції. Амундсен покладав великі надії на молодого шведського геофізика Мальмгрена, який виконував відповідальні обов'язки метеоролога експедиції. Представником преси на повітряному кораблі був відомий норвезький журналіст Рамм, той самий, що багато років тому насилу відшукав у Тромсьо Амундсена, котрий готувався тоді до подорожі на шхуні «Йоа».

Усі найпотужніші радіостанції Європи і Сполучених Штатів тричі на добу передавали прогноз погоди, який складали науковці Норвезького метеорологічного інституту. Штурман експедиції Рісер-Ларсен ні на хвилину не припиняв астрономічних вимірів, визначаючи напрям польоту. Крім того, вони разом з Мальмгреном обчислювали, якої висоти треба триматися, щоб уникнути дужих зустрічних вітрів, що гальмували рух дирижабля. Вістінг не відходив од стерна горизонтального польоту. Біля керма висоти стояв Нобіле. Він мав тримати «Норвегію» на потрібній висоті.

Полковник не міг опанувати гарячкового збудження, яке охопило його в повітрі. Метався по кабіні, давав суперечливі розпорядження. Перед вильотом з Кінгсбея він раптом почав заперечувати проти старту.

— Я протестую! Летіти в таку бурю — самогубство! — кричав Нобіле.

— Цей слабенький зефірик ви називаєте бурею? — кепкував з нього Рісер-Ларсен.

— Я знімаю з себе будь-яку відповідальність! — заявив італієць.

— Тоді я візьму її на себе, — коротко відповів штурман і за допомогою норвезьких моряків вивів дирижабль з ангара.

«Норвегія» йшла тим самим курсом, яким летіли гідроплани «N-24» і «N-25». І її так само, як і літаки, зносив убік дужий вітер. Біля 88° північної широти, над місцем пам'ятної посадки гідропланів, Амундсен, Елсуорт, Рісер-Ларсен і Омдаль потиснули один одному руки.

І хоч на тлі білої криги вони не помітили ні темної плями пролизня, ні засипаного снігом гідроплана «N-24», у них перед очима замаячіло шість постатей, що вперто, наполегливо утоптували грузький сніг на злітній доріжці.

Близько півночі екіпаж підняв келихи за здоров'я Елсуорта, який тут, над полярними льодами, зустрічав свій сорок шостий рік. О дванадцятій годині радіотелеграфіст передав повідомлення:

«Наші координати вісімдесят дев'ять градусів північної широти і одинадцять градусів західної довготи. Наближаємося до Північного полюса. На борту все гаразд».

При стерні став Оскар Вістінг. «Він заслужив цю честь — і за похід до Південного полюса, і за роки боротьби з кригою на «Мод», — заявив Амундсен.

Рісер-Ларсен припав до секстанта і, зловивши сонце у вічко, підняв руку.

— Під нами полюс! — урочисто вигукнув він.

Норвезький прапор скинули разом Руал Амундсен і Оскар Вістінг — покорителі протилежного полюса землі; американський прапор скинув Лінкольн Елсуорт, італійський — Умберто Нобіле.

Загострені внизу алюмінієві стержні, до яких було прилаштовано прапори, один за одним увіткнулися в кригу.

Поскидавши шапки, полярники довго дивились, як майорять на вітрі барвисті полотнища прапорів.

Потім Рісер-Ларсен узяв курс на Аляску, до Барроу. Внизу пропливали незвідані, дуже важкі для навігації простори, названі «полюсом недоступності».

«Вони цілком заслуговують на таку назву, — занотував у щоденнику подорожі Елсуорт. — Ніби якісь могутні злі сили вели тут одвічну запеклу боротьбу. Найвідважніші з нас, найохочіші до пригод були щасливі, що не треба плентатися пішки чи пробиватися на кораблі через цей неймовірний льодовий хаос».

Поодинокі сірі пасма туману раптом почали згущатися і незабаром щільно облягли дирижабль, що своєю формою дуже скидався на корабель. Уся його поверхня непомітно взялася тонким шаром льоду, шибки в ілюмінаторах стали матовими. Амундсену досить було кинути погляд на заклопотане обличчя Рісер-Ларсена, щоб одразу все зрозуміти. Обледеніння! Якась невидима сила пригальмувала рух. Мотори почали працювати важче, а їхній гул став якийсь глухий і незнайомий.

Льодовий панцир ставав дедалі грубший. Товща білої оболонки росла на очах. Дирижабль почав спускатися до невидимих внизу торосів. Амундсен занепокоєно дивився на висотомір. Стрілка прилада невблаганно повзла ліворуч, до нуля. Зненацька, наче постріл з рушниці, пролунав сухий тріск… Гостра льодяна брила вдарила в стінку корабля. Поволі обертаючись, пропелери відкидали куски льоду, що, наче ворожі снаряди, гупали в напнуте полотно обшивки, дірявлячи її, пробиваючи наповнені газом камери, влучаючи в механіків, які поспішно латали діри. Дирижабль почав вібрувати.

«Лід знову ставав нашим ворогом, — писав Амундсен у щоденнику подорожі. — Мало не кожну хвилину він загрожував нам страшною перспективою вимушеної посадки і пішого походу на Аляску, до якої залишалося ще чотириста кілометрів».

У кабіні дирижабля раптом розлігся жалісний лемент. Це песик-маскотка, що досі спокійно лежав у спальному мішку поруч свого хазяїна Нобіле, несподівано завив, ніби передчуваючи нещастя. Полковник кинувся до стерна.

Льодове бомбардування не припинялося, наповнюючи гондолу гуркотом канонади. «Норвегія», неначе поранений звір, ледве повзла. Механікам було дано розпорядження перейти на подачу двигунам збагаченого пального. Мотори запрацювали на повну потужність, але невдовзі швидкість знов упала до сімдесяти кілометрів за годину. Над дирижаблем нависла загроза катастрофи.

— Капітане, треба піднятися понад хмари! — заявив Рісер-Ларсен.

Розгублений Нобіле надто рвучко шарпнув на себе стерно, і дирижабль став майже у вертикальне положення. Стрімко йдучи вгору, він не слухався висотного стерна.

— На поміч! — безпорадно крикнув приголомшений Нобіле. — Усі перейдіть негайно на ніс. Усі.

— Без паніки! Досить і трьох! — відповів йому Вістінг.

І троє норвежців кинулися вперед по вузькому трапу, прокладеному під газозбірниками вздовж, дирижабля. Їхньої ваги вистачило, щоб вирівняти літ.

Спостерігаючи з передньої навігаційної гондоли льодову обстановку на океані й заразом видивляючись, чи немає на цих, ще не розвіданих просторах якого-небудь невідомого острівця, Амундсен з жахом помітив, що ніс дирижабля стрімко опускається вниз… Швидко наближалося крижане поле. Ще мить — і… Приголомшений, він оглянувся назад. При висотному стерні завмер Нобіле. Його судорожно затиснуті на стерні руки знерухоміли. Рісер-Ларсен метнувся вперед і, відштовхнувши розгубленого Нобіле, поволі, дуже обережно вивів повітряний корабель з піке.

Амундсен з полегкістю зітхнув. «Катастрофи уникли, а вона була зовсім близько, — записав він у бортовому журналі. — Кормова гондола пройшла за якихось півметра від поверхні криги».

На сорок шостій годині польоту стомлені аеронавти побачили крізь укриті інеєм шибки ілюмінатора засніжене узбережжя Аляски. Та через низьку хмарність штурман не міг точно визначити, де саме перебуває корабель — на заході чи на сході від Барроу. Ясно було тільки одне: шар льоду на обшивці дедалі наростав і своєю вагою притискував дирижабль до землі. У просвіті між хмарами Амундсен помітив занесені снігом будиночки якогось невеликого селища. Серце у нього заколотилося: це був Уейнрайт, де зазнав катастрофи «юнкерс». Місце колишньої поразки ставало тепер місцем перемоги!

Але радість тривала недовго. Дужий вітер кидав дирижабль, немов іграшку, то притискаючи його до землі, то знову пориваючи вгору. За таких умов політ над мало відомим гірським пасмом Аляски був небезпечний.

— Повернути на схід, у відкрите море! — паказав Амундсен. Там не загрожувала небезпека наразитися на гострі гранітні скелі, зате внизу на дирижабль люто накинувся ураган. Здавалося, він ось-ось розірве його на шматки.

Коли небо нарешті прояснилося, астрономічні виміри показали, що корабель занесло далеко від берега. За ці довгі години польоту ніхто не зімкнув очей. Ніхто, крім радіотелеграфіста й штурмана, навіть не сідав. Люди були вкрай стомлені. На шістдесят шостій годині польогу всі вже вибивалися з останніх сил. Коли на світловому табло загорілася червона лампочка, що було сигналом запустити мотор, італійський механік довго не міг підняти руки. Амундсен зрозумів: екіпаж такий виснажений, що летіти далі, аж до самого Нома, дуже ризиковано. Тому, спостерігши ледве помітне серед снігу селище, наказав:

— Приземлятися!

Якір довго ковзав по мерзлій землі. Гнана вітром «Норвегія» неслась прямо на будинки. Кілька чоловік екіпажу, коли дирижабль був уже невисоко, зіскочили на землю і повисли на канатах. На поміч поспішили мешканці селища.

Уже наступного дпя до найближчої радіостанції помчала собача упряжка, везучи довгу депешу:

«Перший в історії трансполярний переліт з Європи до Америки через Північний полюс закінчився успішним приземленням у селищі. Теллер на Алясці, за дев'яносто кілометрів від Нома. Експедиція Амундсена — Елсуорта на дирижаблі «Норвегія» за сімдесят дві години пролетіла п'ять з половиною тисяч кілометрів».

Палкі привітання, з якими в Номі зустріли Амундсена ті, хто знав його з попередніх експедицій, були для нього щедрою винагородою за перенесені знегоди. В це місто знаменитий полярник повертався, як додому. Двадцять три роки тому він приплив у Ном на скромній шхуні, овіяний славою підкорювача Північно-Західного проходу, а шість років тому дістався сюди на чудовій «Мод», пройшовши на ній уже Північно-Східним шляхом. Тепер він прибув у це місто як переможець нової стихії: йому стало підвладне повітря. Усі мешканці міста — китобої, моряки, мисливці — вітали його як свого давнього друга.

Крістіанія зустріла Руала Амундсена з королівськими почестями. Славетний полярник ще раз пережив радість тріумфу.

— Ви хочете знати, чому я все своє життя присвятив полярним дослідженням? Що було дороговказом у всіх моїх експедиціях? — сказав він, виступаючи перед багатотисячним натовпом, що вітав його в столиці. Амундсен рвучко розгорнув норвезький прапор і, подивившись, як він затріпотів на вітрі, мовив: — Ось мій дороговказ! Цей прапор вицвів на сонці обох полюсів, побляк від полярного туману, він пошматований, поранений у битвах, але чистий, нічим не заплямований!

А проте свято в Норвегії з нагоди переможного повернення Амундсена не можна було навіть порівняти з тією помпезною зустріччю, яку влаштували у Римі «великому сину відродженої Італії, підкорювачу Північного полюса, незрівнянному полковникові Умберто Нобіле». У витіюватій промові Муссоліні раз у раз лунало слово «італійський». Дирижабль був італійський і його геніальний конструктор — італієць, італійським був і екіпаж, який щасливо провів повітряний корабель над льодами полюса. Незліченний натовп чорносорочечників тріумфував, як під час національного свята, переможця зустрічав ліс рук, піднятих у фашистському привітанні. На полковника Нобіле посипались нагороди, йому було надано генеральський чин, найвидатніші художники малювали з нього портрети, а знамениті скульптори увіковічнювали його риси у мармурі.

Елсуорт, довідавшись, що італієць привласнив собі славу, обурювався більше, ніж Амундсен. А проте обидва вони у своїх спогадах, виданих під назвою «З Європи до Америки через Північний полюс», жодним словом не обмовилися про жалюгідну поведінку Нобіле під час польоту, про його напади істерії, про серйозні помилки, які він допустив, управляючи дирижаблем. Однак зарозумілий генерал не оцінив цієї великодушності і, приймаючи все за чисту монету, ще більш бундючився і дерся на вершину слави.

Не вважаючи за потрібне дотримувати угоди на право першої публікації, яку газета «Нью-Йорк Таймс» уклала з обома керівниками експедиції на «Норвегії» — Амундсеном і Елсуортом, полковник Нобіле випередив їх і тут. У численних газетних статтях та іптерв'ю він, грубо перекручуючи факти, заявляв, що ідея історичної трансполярної повітряної експедиції належала Беніто Муссоліні, при цьому всіляко виставляв власні заслуги, замовчуючи роль Амундсена й Елсуорта або ж зневажливо згадуючи про них як про зайвих пасажирів.

Через недотримання угоди з «Нью-Йорк Таймс» Амундсен і Елсуорт втратили величезну суму, не кажучи вже про образу, яку їм було завдано брехнею.

Коли вони остаточно підрахували, скільки було витрачено на експедицію, то з'ясувалося, що кредиторам належало ще сплатити сімдесят п'ять тисяч доларів боргу.

Делікатний і гордий Амундсен зобов'язався сам погасити цю суму. Ще раз перед ним постала примара боргів.

«Я зрікся всього, щоб бути вільним, і ось наслідки: усе життя мені доводиться бути рабом грошей», — писав Амундсен у спогадах.

Замість спочивати на лаврах, він знову клопотався, де дістати гроші, щоб сплатити борги. Залишалося вдатися до одного добре відомого, але такого гіркого засобу — читати у Сполучених Штатах доповіді. Проте й там його випередив Нобіле.

Деякі бульварні норвезькі газети вслід за італійською пресою безоглядно підхопили славослів'я на честь Нобіле, ігноруючи заслуги свого співвітчизника. Це вже було занадто. І тоді Амундсен уперше публічно виступив проти генерала Нобіле.

Зробив він це всупереч порадам Фрітьофа Нансена, який не раз казав йому: «Ти, дорогий друже, людина, на яку дивиться цілий світ, отож повинен бути готовий до иайбрутальніших нападок. Уміти програвати — це велика й нелегка для засвоєння штука. Невже ти, що ніколи не відав страху, тепер зігнешся під тягарем людської заздрості? Дозволити, щоб вона тебе отруїла, — значить загинути».

ОСЬ ТАКИЙ НАШ АМУНДСЕН!

Осінній дощ великими краплями періщив у шибки, струмені води зливалися в широкі потоки і швидко спливали по склу. Вітер шарпав голі віти дерев у саду, настирливо пробивався крізь шпарини у вікні, час від часу набридливо бряжчав одірваною ринвою, стукав у стіни, ніби кликав чоловіка з поораним глибокими зморшками обличчям і пригаслими очима, що схилився над столом. Але даремно кликав. Побоювання Нансена справдилися:

Руал Амундсен зігнувся під тягарем людської несправедливості. Він довго чинив опір, доки були сили, однак утома все більше давалася взнаки, і він нарешті скорився.

«Поступитися тепер — значить поступитися назавжди, визнати себе переможеним», — думав він. Але відраза одбивала у нього охоту до подальшої боротьби. Він раптом відчув себе старим і далеким від цього світу з його дріб'язковими клопотами. Амундсен облишив усяку активну діяльність і наглухо замкнувся у своєму домі над Буннефіордом. Тут панувала тепер тиша.

Віддана Бетті вже померла. Вона довго хворіла. Несподівана, жорстока розлука з Каміллою і Каконітою, яких вона полюбила всім серцем, мов рідних дочок, напевне, прискорила її смерть. Їй ні про кого стало дбати і нікого було чекати. Руал, як завжди, був десь далеко. Упевнившись на гіркому досвіді, які непостійні співвітчизники у своєму ставленні до нього, Амундсен боявся за долю чукчанок, що була б не дуже щаслива у Норвегії, якби він не повернувся з експедиції. Тому перед своїм від'їздом на Шпіцберген він, згнітивши серце, вирядив дівчаток до Сполучених Штатів. Його друзі пообіцяли йому подбати про їхнє виховання й освіту. Листи Камілли і Каконіти свідчили, як сумують вони за названим батьком. Та життя і молодість поволі брали своє. Старша, Камілла, виросла на гарну дівчину і вийшла заміж за власника ферми лисиць на Алясці; у неї тепер були дім, діти і свої турботи та радощі. Але віддана мала Каконіта не забувала свого любимого капітана. Вона часто писала йому з Америки і не раз просила дозволити їй повернутися, щоб вести його господарство. Проте Амундсен не міг прийняти цієї жертви. Він не хотів, щоб його улюблениця жила самітно в порожньому домі над фіордом і, як і він, перейнялась образою та розчаруванням. Тому він дуже зрадів, довідавшись, що вона вже заручена, і урочисто обіцяв їй приїхати колись до неї в гості. Іноді він з сумом думав, що людська злоба позбавила його навіть тієї радості, яку принесли в його дім прийомні дочки-чукчанки.

І ось тепер, щоб заповнити чимось нестерпну пустку, заробити на прожиток і сплату боргів, Амундсен узявся до літературної праці. Одначе робота не давала йому забуття. Лише зусиллям залізної волі він змушував себе не кидати її. Видавці багатьох країн чекали його нових книжок. Цього разу він вирішив розповісти більше про себе, описати роки запеклої боротьби з полярними льодами. Та коли почав згадувати минуле, не зміг обійти завданих йому кривд і дав волю почуттю глибокої образи. У своєму останньому творі — «Моє життя дослідника» — він забагато місця присвятив італійському генералові, який позбавив його радості великого успіху. Про це свідчить, між іншим, хоча б така фраза: «Можливо, було б краще, якби моя омріяна трансполярна експедиція на «Норвегії» взагалі не відбулася».

Тепер він був самотній. Страшенно самотній. І нікому було подати йому навіть склянку гарячого чаю. Іноді, коли він, заглиблений у роботу, сидів за столом, йому здавалося, що, як і раніше, з кухні долинає знайоме бряжчання посуду, а крізь шпарини у дверях просочується гіркуватий запах кави. Ні, то шумів вітер чи турлюкав у стіні цвіркун, монотонна пісня якого починалась із смерканням і кінчалася на світанку. В каміні давно вже прогоріли березові поліна, в кімнаті ставало все холодніше, і все повільніше біг по папері олівець.

«Посуд забряжчить, коли ти сам заходишся біля нього, кава запахне, якщо ти її завариш, а щоб не клякнули пальці — затопи камін», — кепкував Амундсен сам із себе. Він ніколи не думав, що самотність буде така важка для нього. Часом тужив за сповненим діяльності життям, від якого добровільно відійшов, але йому здавалося, що він нікому вже не потрібен. Через борги Амундсен не міг дозволити собі найняти служницю, а втім, ставши відлюдником, він взагалі не хотів, щоб у його життя ввійшов хтось новий, незнайомий.

Часто добивалися до нього в Сарпсборг його давні шанувальники і кореспонденти з різних країн. Але даремно вони стукали у хвіртку, у замкнені двері. Ніхто їм не відчиняв.

Були, одначе, й такі люди, яких Амундсен нетерпляче ждав, — його давні друзі-полярники.

«Для вас, мої любі, двері мого дому завжди відчинені!» — радісно говорив їм Амундсен, і його пригаслі очі знову спалахували юнацьким блиском. «А пам'ятаєш?» — раз у раз лунало в запустілому будинку, і він сповнювався гомоном жвавої розмови. Усе навколо одразу набувало інших барв, запахів і ставало напрочуд гарним. Свердруп, Олонкін, Ліндстрьом, Хансен, Рісер-Ларсен і Дітріксен приносили із собою атмосферу полярного братерства, в якій Амундсен відпочивав душею. Їхня доброзичливість, щира прихильність примушували його забути про самотність, заміняли ті ніжні почуття, яких так бракувало йому. Що вдієш, не зміг він вчасно осягти своє щастя, весь час воно вислизало з його рук. Може, він був надто вимогливий до інших, а сам не хотів нічим поступитися?

Коли фіорд знову наповнився весняним шумом хвиль, коли перші шпаки повернулися до своїх гнізд і зазеленів березовий гай, Амундсен навстіж розчинив двері свого дому. В Сарпсборг приходили молоді й старі, корабельники з верфі, місцеві рибалки з околиць, усе частіше приїжджали здалека давні знайомі. Безповоротно щезла примара самотньої старості. Руал тепер боявся її найбільше, бо вона несла з собою неміч. На гомінливій людяній вулиці в Крістіанії він побачив якось дідуся, котрого штовхали в натовпі.

— Чого тобі, діду, вдома не сидиться? Чого ти плутаєшся у людей під ногами? — почувся чийсь нетерплячий молодий голос.

Дідусь знітився, безпорадно закліпав очима, ніби вибачався, що ходить іще по землі.

— Не дай бог дожити до такого! — схвильовано прошептав Амундсен.

І він позаздрив Шеклтону, котрий умер на кораблі, в дорозі до Шостого континенту, і його поховали в кам'янистій землі острова Південна Георгія, до якого долинали тільки плескіт хвиль і крик чайок. Заздрив він також Омдалю, що загинув на посту, за кермом, під час польоту в Арктику, і навіть Скотту, якого спіткала смерть в антарктичному поході, і він тепер лежав у крижаній гробниці на краю світу…

— Який він насправді, цей ваш Амундсен? Розкажіть мені, колего, ви ж знаєте його.

Рамм, що не сподівався такого питання, глянув на англійського журналіста, приклав до губів палець і кивнув головою на Амундсена, що саме виступав з промовою.

— На власному досвіді я пересвідчився, що дирижабль не має перспективи як засіб зв'язку в полярних умовах. Він, на жаль, не виправдав сподівань, так само як і аеростат шведського аеронавта Андре. Я певен, що в недалекому майбутньому, років через двадцять, найбезпечнішим і найшвидшим засобом сполучення між Європою, Америкою і Азією стане літак. Не забуваймо, що найкоротший шлях між цими частинами світу пролягає над Північним Льодовитим океаном. Сміливий політ з Барроу на Шпіцберген усього за двадцять годин, який здійснили чудові полярні льотчики Уїлкінс і Ейслсон, яких ми сьогодні тут вітаємо, цілком підтверджують мої припущення…

У залі, де відбувався банкет, панувала тиша, погляди всіх присутніх були зосереджені на худорлявому аскетичному обличчі промовця, освітленому миготливими вогниками свічок, що стояли на столі у високих канделябрах.

— Я тим більше пишаюсь вами, — знову залунав сильний голос Амундсена, — що, пролітаючи над Північним Льодовитим океаном, ви не піддалися спокусі завернути до полюса. Це доказ вашої великої громадянської мужності. Ви робили це не задля оплесків натовпу, якого ніщо не цікавить, крім сенсаційного рекорду…

— Схоже на те, — звернувся англійський журналіст до Рамма, — що старий орел ожив і рветься в політ. В котрий це вже раз? Що й казати, твердий горішок! А це правда, що він збирається очолити велику етнографічну експедицію, яка досліджуватиме взаємозв'язки стародавніх культур по обидві сторони Берінгової протоки? Ну, що ж, зрештою, він не такий уже й старий — до шістдесяти йому ще аж чотири роки… Який же він насправді? — знову спитав англійський репортер. — Я чув, що він, образившись на цілий світ, усамітнився у своєму домі над фіордом і зовсім здичавів. Він ні на кого не зважає — це ж факт. Вийшов з нашого Королівського географічного товариства, потім порвав з Вашінгтонським. Чого він, власне, комизиться?

— Очевидно, у нього були для цього поважні причини, — заступився за Амундсена Рамм. — Цей чоловік знає, що робить. Це мудра голова і гаряче серце.

— Гаряче серце? — скинувся англієць. — Тільки не намагайтеся переконати мене в цьому. У нього, напевно, грудка льоду замість серця! Як він повівся із Скоттом? А що сталося з собаками на шляху до Південного полюса? А неприязнь до Нобіле, про що свідчить його остання книга? По-моєму, генерал Нобіле чарівна людина, а яка гостинна! Він влаштував у Нью-Йорку пишний прийом для кореспондентів, щедро обдарував кожного, запросив до Італії… А скільки ми випили шампанського! Як він уміє говорити! Ми качалися зо сміху, коли він розповів кілька цікавих історій про цього вашого відлюдька. Уявляю собі, як скривився Амундсен, коли довідався, що Нобіле тепер хоче показати, чого він може досягти сам. Ваш національний герой, напевне, радіє, що про дирижабль «Італія» вже дві доби немає ніяких вістей, що з експедицією, мабуть, щось трапилося… — казав англієць і раптом замовк, прислухаючись.

До Амундсена підійшов кельнер, підносячи йому на таці якогось листа.

— Це, мабуть, поздоровлення для вас. Просимо прочитати, ми всі охоче послухаємо, — звернувся Амундсен до Уїлкінса.

Усміхнене обличчя австралійського льотчика враз споважніло. Не відводячи очей від густо списаного аркуша, він вимовив:

— Це вам, капітале, від вашого міністра морського флоту.

— Прошу прочитати вголос, — відповів Амундсен.

— «…Офіційно стверджуючи загибель експедиції генерала Нобіле на дирижаблі «Італія», італійський уряд звернувся до норвезького уряду з проханням надати допомогу в пошуках…» — голосно прочитав Уїлкіпс і прикусив губу, а за хвилипу сказав: — Міністр запитує, чи не погодилися б ви, капітане, очолити норвезьку експедицію по врятуванню «Італії».

Тиша тривала всього кілька секунд, але які вони були довгі. Усі прикипіли очима до зблідлого, скам'янілого обличчя Амундсена. Амундсен підвів голову, і його погляд побіг далеко понад головами людей, ніби полярник уже виходив на зустріч з невідомим.

— Я згоден, — коротко заявив він.

У відповідь знялась буря аплодисментів. Усі встали.

— Тепер ви дістали відповідь на ваше запитання. Ось такий наш Амундсен! Саме такий! — кричав схвильований Рамм прямо в обличчя ошелешеному англійському кореспондентові. — Ви придивіться до цього чоловіка. Адже він вирушає рятувати свого суперника, та що там казати — ворога! І ні на хвилину не завагався. Ви ж самі бачили. Отож добре придивіться до нього! — Простягти руку, Рамм показував на Амундсена.

А він усе стояв мовчазний, зосереджений, сповнений гідності, наче ще за життя перетворився на гранітний пам'ятник.

ТРОМСЬО — МІСТО СПОГАДІВ, МІСТО ХВИЛЮЮЧИХ ПОДІЙ

Був погожий ранок. Весінній бриз ніс від моря запах солоної води. На блакитному небі, наче опалі вітрила, застигли білі хмаринки. На безлюдній вуличці, що вела в порт, гучно лунали важкі кроки. Перехожий замислено зупинився перед однією вітриною, потім перед другою… Звідусіль на нього дивилися сміливі, рішучі, напрочуд ясні очі, але обличчя було худорляве, пооране глибокими зморшками. Він незадоволено покрутив головою і мимоволі розпростав плечі.

— Могли б виставити якісь інші знімки, давніші, — на цих я справді наче дідуган, — пробурмотів перехожий.

Він прилетів у Тромсьо на світанку і вирішив не будити так рано шановного аптекаря. Тим більше, що радий був побродити на самоті по цих вуличках, якими проходив сотні разів. Та де там сотні — мабуть, тисячі! На кожному кроці перед ним поставали картини минулого. Великим штабелем лежали свіжообтесані балки, як і тоді, багато років тому. Тут, в гурті молоді любила сидіти Нора. У траві, що тільки-но починала зеленіти, голубіли перші квіти, точнісінько такі, як він колись подарував їй.

Тромсьо — місто спогадів, місто хвилюючих подій — був наче віха на його життєвому шляху. Саме в цей день минало чверть століття відтоді, коли він уперше вирушив у незнане. Нібито ще зовсім недавно він вирізав трухляві дошки обшивки «Йоа» і заміняв їх новими, щоб шхуна могла витримати довгу подорож. Його погляд ковзнув по забрудненій мастилом воді порту, по лісу щогл, на кожній з яких був марс, такий, як і на «Мод». Від того пам'ятного дня, коли з цього порту відчалила «Мод», на яку він покладав стільки надій, минуло вже десять років. На цьому ж таки узбережжі він готував обидва гідроплани до свого першого арктичного польоту. Звідси, з Тромсьо, відплив до Шпіцбергену, щоб потім вилетіти в трансполярну експедицію на дирижаблі «Норвегія».

— Я не міг відмовитись. Почувши крик: «Людина за бортом!» — моряк кидається на допомогу, — казав він тим, хто дивувався з його наміру вирушити на пошуки Нобіле. — Невже я завжди матиму справу із суперниками, які попадають у біду через те, що нерозважливо готуються до експедиції, покладаючись на оманливу фортуну, і не вміють передбачити небезпеки?..

Зовсім недавно він заявив якомусь журналістові, що більше не організовуватиме власних експедицій, хіба що відгукнеться на поклик. І ось його покликали. Щоправда, Амундсен не знав, що покликом цим буде сигнал біди.

Становище екіпажу дирижабля «Італія», який зазнав катастрофи, було значно серйозніше, ніж він уявляв три тижні тому, коли брав на себе відповідальність за підготовку рятувальної експедиції.

Дев'ятеро людей, що не мали ніякого полярного досвіду і навіть не усвідомлювали, яка небезпека їм загрожує, дрейфували та невеликій крижині. Що таке Арктика, вони знали тільки з картинок та ще, може, з розповідей про полювання на білих ведмедів. Тільки один з-поміж цих дев'яти, швед Мальмгрен, знав полярні обшири. Він плавав на «Мод» з доктором Свердрупом, літав на «Норвегії». Амундсен тепер страшенно шкодував, що не відрадив свого метеоролога летіти на дирижаблі «Італія». Організовуючи експедицію, Нобіле хотів узяти з собою членів екіпажу «Норвегія», але вони всі, як один, відмовилися. Побачивши, що Мальмгрену хочеться випробувати свої сили, Амундсен сказав йому: «Лети!» Хіба ж він міг знати, що політ закінчиться катастрофою? Амундсен ще раз в усіх подробицях уявив собі трагізм ситуації, в якій перебували потерпілі.

Пізньої ночі 24 травня 1928 року радіостанція «Італії» повідомила, що дирижабль кружляє над Північним полюсом. На кригу скинуто італійський прапор, хрест, подарований папою Пієм XI, і прапор міста Мілана, яке опікувалось експедицією. Туман і вітер перешкодили сенсаційному спуску на кригу пневматичної гондоли з людьми, про який заздалегідь гучно оповістив в італійській пресі генерал, прагнучи будь-що добитися більшого успіху, ніж Амундсен. Повертаючись назад, Нобіле, незважаючи на метеорологічні зведення Геофізичного інституту в Тромсьо, що передвіщали погану погоду на схід від 10° східної довготи, спрямував «Італію» саме в цей район. Дирижабль попав у снігову бурю, почалось обледеніння. Наступного дпя, о десятій годині, радіотелеграфіст «Італії» Біаджі передавав:

Невдовзі під тягарем льоду «Італія» почала швидко знижуватися. Нобіле розпорядився зупинити двигуни. І тієї ж миті заклинило стерно висоти. Пошкодження було швидко усунуто. Вітер шарпав дирижабль, і він ледве набрав висоту, та невдовзі знову став падати. Стрілка висотоміра наближалася до нуля. Пролунав наказ викидати все за борт.

Нобіле вхопився за стерно, але запізно. Передня навігаційна гондола вдарилась об кригу і розбилася. Спорядження і люди, що були в гондолі, випали на кригу. Позбувшись великого тягаря, дирижабль стрімко шугонув угору і, підхоплений північним вітром, зник у завірюсі. Не встигли залишені напризволяще люди оговтатись, як десь удалині білу заслону розітнув яскравий спалах, і в повітрі враз зависла чорна хмара диму. Це був кінець «Італії».

Генерал Нобіле не одразу усвідомив масштаби катастрофи. Лише після переклички все з'ясувалося: не вистачало вісьмох чоловік — їх дирижабль заніс у безвість, один убитий, дев'ятеро залишилися в живих. Нобіле ушкодило руку й ногу, механікові Цецціоні — ноги, у Мальмгрена був вивих плеча, професор Бегоупек, радіотелеграфіст Біаджі та ще кілька чоловік також дуже потерпіли. Усі, навіть поранені, зібралися довкола контуженого радиста. Він довго морочився з апаратурою, але встановити зв'язок не вдавалося. Лише через кілька днів Біаджі полагодив приймач. Те, що потерпілі почули крізь шум вітру і тріск розламуваної криги, сповнило їх розпачем. Пошуки провадилися зовсім у протилежному напрямку, за тисячу кілометрів на захід від місця катастрофи. Тільки тепер, опинившись на кризі, полярники провели астрономічні виміри й зрозуміли, що вони повідомили в останній передачі неправильні координати. Катастрофа сталася на 81°14? північної широти і 25°25? східної довготи, за п'ятдесят сім кілометрів од Землі Короля Карла, що входить до складу архіпелагу Шпіцберген. Але марно невтомний Біаджі вистукував сигнали біди, передаючи одночасно свої координати. Світ його не чув.

Генерал Нобіле остаточно розгубився: він то шаленів з нетерплячки, то впадав в апатію і годинами нерухомо лежав у наметі, тяжко переживаючи свою поразку.

Мальмгрен добре розумів, що не можна гаяти часу: поки рятувальні експедиції натраплять на їхній слід, бо шукають зовсім не там, де вони перебувають насправді, морська течія може віднести крижину, що вже почала танути, у відкритий океан. Що тут діяти? Мальмгрен довго не роздумував. Покладаючись на свій полярний досвід, він вирішив, узявши з собою ще двох чоловік, пішки вирушити по кризі до Землі Короля Карла, а звідти вже спробувати дістатися до Кінгсбея.

Нова полярпа трагедія сколихнула весь світ. Незабаром до Шпіцбергену прибуло понад десяток суден і стільки ж літаків. Більш як півтори тисячі людей з шести країн поспішили на пошуки пропалих безвісти. Тільки італійці мало турбувалися. На базі італійської рятувальної експедиції — кораблі «Чітта ді Мілано» — було людно й гамірно, панував безтурботний настрій. Тут зібралися італійські журналісти й фашистські сановники. Їхня радіостанція працювала без перерви цілу добу. Та чи задля того вона працювала, щоб провадити пошуки на частотах трьох звичайних і четвертого аварійного радіопередавачів «Італії»? Зовсім ні. Високопоставлені чиновники надсилали Муссоліні довжелезні рапорти про все що завгодно, журналісти захоплювалися незвичною для них полярною екзотикою, передаючи живописні репортажі про сонце, що не заходить ні вдень ні вночі, про айсберги і білих ведмедів. Лише час від часу в ефір посилалася стереотипна фраза:

«Екіпаж «Італії», тримайтеся, не втрачайте надії, ми організуємо допомогу».

Ото й усе. Радіотелеграфіст Біаджі сатанів, коли чув ці слова. Він не відходив од апарата, не знімав з голови навушників і невтомно вистукував свої координати, а вловлював тільки стукіт ключів незнайомих йому колег, які повідомляли:

«Нікому досі не пощастило піймати сигналів італійської експедиції… «Чітта ді Мілано» нічого не знає…»

«…Тиша в ефірі дає підстави для найгірших припущень щодо становища учасників польоту…»

«…Чому мовчить радіостанція «Італії»? Чи живий ще хоч хто-небудь з її екіпажу?»

«…Ось уже десять дпів тривають марні пошуки. Варто подумати, чи доцільно за таких умов продовжувати рятувальну кампанію і чи не слід припинити пошуки?»

І наче на посміховисько, до потерпілих линув той самий осоружний рефрен, той самий знайомий стукіт ключа радіотелеграфіста з «Чітта ді Мілано»:

«Екіпаж «Італії», тримайтеся, не втрачайте надії…»

Біаджі плакав і гриз кулаки від безсилої люті, але не відступав.

— Моя апаратура діє, — повторював він Нобіле. — Зрештою хтось же почує мене. Має почути!

І ось нарешті…

Четвертого червня весь світ блискавично облетіла сенсаційна звістка: якийсь радянський радіоаматор з-під Архангельська у перерві між концертами Баха й Бетховепа вловив невиразні, ледве чутні сигнали, що передавалися абеткою Морзе; його увагу привернуло слово «Нобіле». Він записав усе, що почув, і надіслав до Москви.

А тим часом на кризі ситуація з кожним днем погіршувалася: продовольство кінчалося, люди потерпали від холоду. Щоб обігрітись, полярники палили все підряд, навіть фотоапарати і зняту плівку. Вони вже почали впадати в розпач.

— Біаджі збожеволів. Це кінець, — з жахом прошепотів Нобіле, побачивши, що радист зненацька схопився з місця, зірвав навушники і закружляв у дикому танці.

— Нас почули!.. Якийсь росіянин… З Москви передали в Рим… Ми врятовані! — вигукував він, не тямлячи себе з радості.

Італійська преса не надала великого значення звістці, одержаній від «якогось неука, хлопчака з Вознесенська, загубленого десь у Вятській губернії, в архангельській тундрі». «Невже він міг своїм жалюгідним апаратиком російського виробництва вловити сигнали, яких не прийняли новітні приймачі на кораблі «Чітта ді Мілано»? — висловлювали сумнів газети, вбачаючи в цьому якийсь пропагандистський трюк комуністів, спрямований на підрив престижу фашистської держави.

Командування «Чітта ді Мілано», опам'ятавшись, вирішило все-таки не ігнорувати повідомлення з Радянського Союзу й дало відповідне розпорядження. І, о диво! Зв'язок з потерпілими полярниками, який не могли налагодити протягом кількох тижнів, одразу ж був установлений. Коли б не радянський радіоаматор, дев'ятеро людей на кризі могли б поплатитися життям через легковажну безтурботність командування італійського судна.

Не можна було гаяти ні хвилипи. Підхоплена широким потоком дрейфуючих льодів, крижина з людьми блукала в океані, танула і в будь-яку мить могла тріснути. Але тепер потерпілі жили надією. Довідавшись про намір Амундсена, Нобіле висловив по радіо величезну радість.

Потішила його також звістка про те, що з Ленінграда й Мурманська вирушили на пошуки його експедиції великі, загартовані в битвах з Арктикою криголами «Красін» і «Малигін», на борту яких були два двомоторні літаки, що могли сідати на лід, а також два аси полярної авіації — Чухновський[42] і Бабушкін[43].

Звістка про цю велику рятувальну експедицію вразила весь світ, тим більше, що італійський уряд, не зважаючи на безнадійне становище потерпілих учасників експедиції, не хотів звертатися по допомогу до Радянського Союзу.

ЙОГО ПОКЛИКАЛО МОРЕ

— Така вже, видно, моя доля. Я завжди мушу покладатися тільки на себе, — сумно зітхнув Амундсен, коли довідався, що Беніто Муссоліні, звернувшись до Норвегії з проханням допомогти потерпілим італійцям, відмовився, проте, покрити витрати на рятувальну експедицію.

Торгуватися не було часу, і Амундсен спорядив Дітріксена на авіазавод «Дорньє», доручивши йому в найкоротший термін підготувати два гідроплани типу «валь», і одночасно надіслав телеграму Елсуорту, в якій просив його надати фінансову допомогу для організації експедиції і особисто взяти в ній участь. Та американець, на противагу норвезькому колезі, не забув образ, яких завдав їм Нобіле, і не прийняв пропозиції Амундсена, хоча й вислав у розпорядження приятеля десять тисяч доларів. Однак Амундсен потребував у п'ять разів більше — отож так і не зміг купити гідропланів. У Норвегії теж не квапилися допомогти йому, ніхто не розв'язав калитки. Пишаючись великим Амундсеном, його багаті земляки завжди ніби глухнули, коли мова заходила про гроші. «Нехай італійці самі платять», — повторювали вони. Проте знайшлись і справжні сини Норвегії, яких немало розсіяно по всьому світу. Один з них, Петерсен, шанувальник Амундсена, вже багато років жив у Парижі. Він негайно звернувся до найбільшого французького авіазаводу і вже через кілька годин телеграфував, що дирекція заводу надає в розпорядження Амундсена два великі літаки.

«Я дуже зворушений, — відповів телеграмою Амундсен. — Але для цієї рятувальної експедиції, на жаль, підходять тільки гідроплани».

Проте ця лаконічна відповідь не зупинила доброзичливого ентузіаста. Петерсен негайно звернувся до тодішнього французького міністра авіації Бокановського, і за кілька годин норвезькій рятувальній експедиції було передано великий військовий гідроплан «Латам».

Щоправда, французька машина була не пристосована для посадки на лід чи сніг, та Амундсен не мав вибору. А втім, він розраховував на літню погоду.

— У червні біля берегів Шпіцбергену криги вже не повинно бути і ми зможемо сісти на воду, — рішуче заявив він, намагаючись покласти край зволіканням. Тим більше, що міг цілком покластися на командира «Латама» капітана Гільбо — аса французької авіації, котрий за роки служби здійснив багато складних польотів, серед яких були й такі, що прогриміли на весь світ. Крім французького екіпажу, Амундсен вирішив узяти з собою Дітріксена й Вістінга.

Далі події розгорталися в блискавичному темпі. Усвідомлюючи, що найменше зволікання може мати трагічні наслідки для потерпілих, Амундсен дав французьким авіаторам лише три доби на підготовку машини і призначив їм зустріч у Бергені на шістнадцяте червня. Сам він у ці дні теж не сидів склавши руки. Хутряний одяг для всього екіпажу, продовольство, спорядження — про все це треба було подбати. Запаси пального для гідроплана він припровадив на Шпіцберген морським шляхом. Як і перед усіма своїми попередніми експедиціями, Амундсен уладнав також свої особисті справи.

— Я повинен вирушити на північ не обтяжеиий боргами. Знаю, що в моєму становищі це нелегко. Скільки я ще маю сплатити? — звернувся він до юриста.

— П'ятдесят сім тисяч крон, — відповів той. — Борг, що лишився після твоєї останньої експедиції на «Норвегії». Але прошу тебе, Руале, не клопочися цим. Вони зачекають, розрахуєшся, коли повернешся.

— Ні, я хочу нарешті позбутися боргів. Муляють вони мені, розумієш? — відрубав Амундсен. — Сім тисяч одержиш скоро за мою останню книгу, втричі більше повинно надійти з-за кордону за переклади. Решту я постараюсь якось роздобути.

Роздобути?.. Повернувшись додому, Амундсен дістав із і шафи багато оздоблені коробки з орденами, старанно витер з них пил. Чи всі вони тут?.. Мабуть, так. Їх було п'ятдесят — цих високих державних нагород, медалей географічних товариств майже всього світу, золотих зірок і хрестів. Їх вручали королі, прем'єри, президенти. Амундсен оглянувся по кімнаті: десь має бути ще один орден — оздоблений самоцвітами, нагорода від імператора Японії.

Боляче було розставатися з цими вірними друзями — кожен з них свідчив про перемоги, здобуті у нелегкій боротьбі. Але що вдієш! Амундсен прагнув будь-що позбутися тягаря боргів. Один багач з Крістіанії давно вже хотів купити цю унікальну колекцію, щоб передати її університету. Однак Амундсен довго не погоджувався. Хотів сам подарувати свої реліквії музею. Але тепер у нього не було іншого виходу — мусив продати ці дорогі для нього реліквії.

Не раз він вирушав у мандри, не залишаючи вдома жодного єре, але цього разу вперше вирушав в експедицію, не маючи боргів. Ніколи ще весняні квіти не видавалися йому такими гарними, а небо таким блакитним. Дивлячись на води фіорда, що мерехтіли міріадами сріблястих блискіток, він відчув себе нарешті вільним, як птах.

— Ти хочеш сьогодні вилетіти?

Заскочений зненацька Амундсен глянув на аптекаря, що входив до кімнати. В його голосі він уловив якусь дивну нотку занепокоєння.

— Я тільки-но повернувся з порту. Зараз повний штиль, ані найменшого подмуху вітру, — вів далі Цапфе. — Фінський гідроплан двічі пробував стартувати, але не зміг відірватися од води.

— Одначе італійці на «Савої» вже вилетіли з Вадсьо, я теж не хочу прибути на Шпіцберген останнім, — невдоволено буркнув Амундсен.

Дітріксен з подивом гляпув на свого керівника, що раптом спохмурнів і, не кінчивши обідати, схопився з-за столу.

— Пробачте, фру Цапфе, — кинув він на ходу. — Я збігаю до Гільбо. Довідаюся, чи не можна стартувати сьогодні,

У тихому будиночку аптекаря тепер раз у раз лунали телефонні дзвінки. З радіостанції у Тромсьо та з Геофізичного інституту весь час передавали метеорологічні зведення.

«На всій трасі польоту випогодилося, — повідомлялося в останньому зведенні. — Туман тримається тільки над Ведмежим островом, але й там у другій половині дня розсіється. Готуємо докладний прогноз погоди на чотирнадцяту годину».

— Гільбо готовий до старту. Він уже заправив машину бензином та маслом і чекає тільки команди, — доповів Дітріксен.

— Які вісті від потерпілих?

— Останнє повідомлення Нобіле тривожне: довкола їхньої крижини утворилися широкі розводдя.

— Я так і думав. Принаймні зможемо там сісти. А що передають із Кінгсбея?

— Там зібралося дуже багато суден і літаків. Є чудові пілоти, але кожен діє на власний розсуд, тому жоден політ не дав сподіваних наслідків. Не вистачає єдиного рішучого керівництва, — значуще усміхнувся Дітріксен.

Амундсен мовчки затягнувся, не поспішаючи вибив люльку, ретельно вичистив її і, розправивши плечі, кинув:

— Мені теж пора!

— Руале, а може, відклав би старт? Ти ж стомився, цілу ніч летів, а потім увесь ранок пробув у порту. Не квапся! Завтра вранці перевіриш, чи все в порядку. Не поспішай, благаю тебе! — повторив Цапфе. Він говорив так схвильовано, ніби його охопило якесь лихе передчуття. — Може, завтра подме вітер, і це полегшить вам старт. Подумай! Разом з вами завтра полетять ще дві машини — шведська і фінська.

— Любий мій, — обличчя Амундсена полагіднішало, — адже там дорога кожна година. Може, мені пощастить відшукати у льодах Мальмгрена. Чогось я побоююсь за нього. А може, ще живі й ті, що лишилися на дирижаблі? У нас багато роботи. На Шпіцбергені я також, мабуть, знадоблюся. Треба буде неодмінно спрямувати кораблі й літаки на Землю Короля Карла. Досі ніхто не подумав про те, щоб закласти там продовольчі склади. А це дуже важливо.

Цапфе більше не наполягав. Все одно Руал думкою був уже далеко.

Усі жителі Трьомсьо — від старого до малого — зібралися в порту, щоб провести Амундсеиа. Коли він з екіпажем сів у моторний човен, вгору полетіли шапки, з усіх боків посипалися весняні квіти. Жінки, мабуть, спустошили свої садки.

— Хай живе Руал! — вигукували всі в один голос.

Проясніле обличчя Амундсена на якусь мить спохмурніло.

— Навіщо все це? Радіти будемо, коли повернемось, — буркнув він незадоволено.

Піднявшись на борт «Латама», він кілька разів махнув рукою. Натовп на березі завирував…

— Руал… Руал… Руал! — скандували всі.

Гуркіт запущених моторів не міг заглушити безугавних вигуків людей. Гондола літака дедалі швидше розсікала воду, тягнучи за собою, немов комета, довгий хвіст буруна, що сяяв на сонці білою піною. Рівно о шістнадцятій годині «Латам» важко відірвався од спокійної, мов озеро, гладіні фіорда, набрав висоту, описав велике коло і велично поплив на північ.

— Надвечір вони висадяться в Кінгсбеї. Даю голову на відріз, що сьогодні ж Руал вилетить на розвідку.

— Сьогодні? Навряд. Він любить сім разів відміряти. Пам'ятаєш, як довго він готував свою шхуну, коли вирушав у плавання з Атлантичного океану в Тихий уздовж північного узбережжя Америки? Він уміє виждати найбільш слушний момент.

— А я тобі кажу — вилетить сьогодні ж! Опівночі від сонця найдовші тіні, і згори легше помітити намет на крижині. Він таки правий: не можна гаяти часу. Вже хто, а він покаже цим аварійщикам чисту Амундсенівську роботу!

Пихкаючи люльками, старі рибалки погомоніли ще трохи і поволі стали розходитися по домівках.

— Не подобається мені цей туман над Ведмежим островом, — стурбовано сказав аптекар.

— Нічого, Руал дасть собі раду! — заспокоювали його інші.

— Нілсе, а ти ще тут? — Цапфе здивовано глянув на підлітка, що вперто вдивлявся у безхмарне небо, ніби й досі бачив на ньому обриси гідроплана, що розтанули в блакиті. — Чому не йдеш додому? Чи не збираєшся ти часом заночувати тут?

— А хіба що? Перший побачу, як наш Руал повертатиметься, — відповім хлопець.

«Алло Латам, алло Латам, повідомте свої координати, повідомте свої координати, говорить Тромсьо, говорить Тромсьо, алло Латам…»

Пальці оператора щораз швидше натискували на ключ. Після передачі він миттю переходив на прийом, але, як не прислухався, в хаосі сигналів, скреготу й тріску, що звучали в ефірі, не міг вловити знайомий тон радіопередавача гідроплана. Занепокоєний, він невдовзі викликав станцію на Ведмежому острові, а потім у Нью-Олесунні.

«Латам і досі не встановив з нами зв'язку», — передали з Ведмежого острова. Така сама відповідь надійшла і з Нью-Олесунна.

Мовчання Амундсена занепокоїло начальника радіостанції в Тромсьо. «Може, це якесь звичайне пошкодження радіоапаратури на гідроплані?» — намагався він потішити себе, але операторові сказав:

— Передавай CQ[44]!

І в ефір негайно полетіли сигнали, які одразу ж почали записувати сотні рук.

У Кінгсбейському порту зібрався величезний патовп. Норвезькі шахтарі, серед яких немало було свідків двох попередніх стартів Амундсена, пілоти, механіки, моряки, учасники міжнародної рятувальної експедиції вже кілька годин пильно вдивлялися у південний небосхил, виглядаючи «Латама». Усі мовчали, напружуючи слух: кожен хотів першим вловити гул моторів.

Надвечір радіооператор із вугільного транспорта «Маріта» повідомив радіостанції Кінгсбея:

Усю цю літню ніч, світлу, як день, більшість мешканців Кінгсбея і Тромсьо не склепили очей. Усі чекали. Чекали день, два, три. Але даремно. Крім радіотелеграфіста з транспортного судна «Маріта», ніхто більше не чув сигналів біди і нічого не знав про Амундсена. Та згодом, як завжди у таких випадках, до Кінгсбея почали надходити повідомлення від усіляких «очевидців».

«Ми бачили гідроплан біля південних берегів Шпіцбергену. Він плавав на поверхні», — твердили одні.

«Над нами дуже низько пролетів у тумані великий літак», — запевняли інші.

Занепокоєння наростало дедалі більше, хоч багато хто все ще вірив, що з Амундсеном нічого не може трапитись. У газетах з'явилися коментарі:

«Мабуть, Амундсен уже в повітрі змінив свій план. Таке з ним бувало не раз. Вирушивши у свій час до Північного полюса, він повернув на Південний. Не виключено, що й тепер він скерував гідроплан прямо до крижини потерпілих».

«Цілком можливо, що Амундсен передусім полетів на пошуки свого друга, шведського геофізика Мальмгрена. І тут немає нічого дивного, бо перед стартом він нібито казав, що на Землі Короля Карла треба негайно закласти продовольчий склад для потерпілих».

З кожною годиною, з кожним днем занепокоєння охоплювало дедалі ширші кола.

«Що з Амундсеном?»

«Що з Амундсеном?» — запитували з Осло, Берліна, Хаммерфеста, з усіх міст і селищ Норвегії.

«Що з Амундсеном?» — допитувався увесь світ.

Одного дня з порту Тромсьо почали відпливати рибальські катери і промислові судна. Не чекаючи розпоряджень, шкіпери й капітани, знявшись з якоря, вирушали до Ведмежого острова і Шпіцбергену, щоб п'ядь за п'яддю обшукати всі навколишні води. З'явилися там і норвезькі та французькі військові кораблі. Невдовзі в пошуки включилося понад триста суден. Рісер-Ларсен багато разів вилітав з Кінгсбея у розвідувальні рейси. Його приклад наслідували інші льотчики. Однак слідів «Латама» не знаходили ніде. Море не давало відповіді.

— Шукайте нашого Руала! — благали норвежці екіпаж радянського криголама «Красін», який по дорозі до крижини з потерпілими зупинився в Бергені.

— Врятуйте нашого Руала! — нісся відчайдушний заклик по всій Норвегії.

Минали дні, тижні і нарешті місяці. Уже давно люди перестали вдивлятися в небо, у те небо, що було таке неприхильне до Амундсена. Усі тепер втуплювали очі в море, очікуючи, що принесе від обрію нова хвиля. Рибалки й полярні мисливці вперто продовжували пошуки. Врятувавши експедицію Нобіле, до них приєднався криголам «Красін». Проте й він не знайшов слідів «Латама».

Мовчанка затягувалася, надія слабнула, але все ще по згасала. Норвежці сліпо вірили, що Руал подолає всі перешкоди і повернеться, як уже не раз повертався.

1 вересня 1928 року шкіпер одного рибальського катера припинив лов і спішно поверпувся в Тромсьо. Він привіз металевий поплавець, виловлений в морі поблизу Пташиного острова. Чи не з «Латама» цей поплавець?

Минав час. З півночі йшла сувора зима, в Баренцовому морі дедалі частіше бушували шторми, перші морози забілили воду уламками криги і скували їх кіркою молодого льоду, відлетіли на південь птахи.

У жовтні в сіті якогось тральщика попав бак з написом: «Бензин. Місткість 600 літрів. «Латам».

Далі вже тішити себе надією було важко.

— Це ще нічого не значить! Он Нансен з Юхансеном протримались у тих просторах багато місяців. Амундсен не загине серед льодів. Він знайде вихід з найтяжчого становища, — стояли на своєму всі ті, хто добре знав життя великого полярника.

Щулячись під поривами холодного вітру, моряки й рибалки співчутливо думали про Руала, який зимує у благенькому наметі десь під полюсом, про те, що йому може не вистачити продовольства…

Минули роки. Люди перестали ждати і нарешті примирилися з думкою, що Амундсен ніколи вже не повернеться і не розповість, що йому довелося пережити.

Однак ще й тепер рибалки з островів Хвалер часто згадують Руала Амундсена і кажуть:

«Його покликало море».

^{Пам'ятник Амундсену в Нью-Олесунні}