Секретний фарватер

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ СУПЕРЕЧКА ПРО ЩАСТЯ

Замолоду Шубін прагнув потрапити у винищувальну авіацію, але комсомол послав його на флот. Тут він вибрав торпедні катери, найшвидкохідніші із того, що є на флоті, — молодецьку кінноту моря.

— Люблю, коли швидко! — признавався він, показуючи в усмішці великі, дуже білі зуби. — Пустиш навзаводи своїх коней, а їх у мене три тисячі,[4] цілий табун з білими гривами, що розвіваються на вітрі, — любота! Життя відчуваєш!

Він навіть мружився від задоволення. Та одразу ж його рухливе обличчя міняло вираз:

— Звичайно, це не прогулянка з дівчатами в Петергоф! Коли три бали, то поливає тебе, наче в шторм. Стоїш у комбінезоні, весь мокрий, від голови до п’ят, одне око прищулиш, долонею затулишся, так і командуєш. Бо моя сила в чому? У чіткому маневрі, у шаленій швидкості!.. Броня?.. А в мене немає броні. Мій катер куля пробиває наскрізь!

Помовчавши, він пустотливо підморгував:

— Але попробуй влучи в мене!..

Як усі моряки, Шубін за звичкою ототожнював себе із своїм кораблем: “Моя броня”, “Я заніс корму”, “Я вийшов на редан”.

Він навіть зовні чимось скидався на торпедний катер — невеликий, верткий, стрімкий.

А втім, уподобання його, можливо, пояснювалися ще й тим, що командир торпедного катера сам стоїть біля стерна.

Молодецькі морські коники з білими, розпущеними по вітру гривами, і водночас щось середнє між кораблем і літаком! Недарма і швидкість у “Г-5”,[5] дай боже, понад п’ятдесят вузлів! Хоч би й для справжнього літака!

Коли такий забіяка на повному ходу ріже зустрічну хвилю, обабіч його бортів здиблюються дві грізні білі стіни — клекотлива піна і бризки!

Рухається катер ніби гігантськими стрибками. Тому мотористи працюють у шоломах з амортизаторами, як і танкісти. А радист сидить у своєму закапелку, трохи нижче бойової рубки, скоцюрбившись, весь обкладений надутими повітрям лантухами, що пом’якшують поштовхи. Ого! Ще як кидає, підкидає, гуцикає на водяних вибоїнах!

І вже напевне справжній табун з трьох тисяч голів, проносячись степом, не оглушає так, як два мотори “Г-5”. У моторному відсіку доводиться розмовляти більше мімікою і жестами. Потрібна викрутка — показують пальцями, треба “горлохват” — гайковий ключ — показують собі на горло. А нагорі не розмовляють, а кричать, хоча командир, механік і боцман стоять поруч.

У катерників і слава гучна. Найвідоміший серед них Шубін.

Уперше заговорили про нього в 1941 році, коли він узяв на абордаж невеликий німецький танкер.

Шубін наздогнав його і став борт до борту. Нехтуючи ворожим вогнем, на палубу танкера скочили матроси і закидали її підривними патронами. Зробивши це, стрибнули назад у катер. Той швидко відійшов — і вчасно: за кормою загриміли вибухи, танкер умить спалахнув і перетворився на вогнище, що палало посеред моря.

Шубіна питали:

— Чого ж на абордаж? Ти б його торпедою!

— Ще б чого! Тоннажність усього двісті п’ятдесят—триста тонн.

— Виходить, торпеди пошкодував?

— Звичайно.

Після цього про Шубіна стали говорити:

“У сорочці народився. Щасливець! Удатний! З самою долею, можна сказати, на “ти”,

Шубін тільки загадково мружився.

Лише одного разу, коли почали занадто вже допікати розмовами про щастя, він сказав з досадою:

— Щасливий? Чом би не так! Щасливий на більярді з кікса в дві лузи кладе, а я своє щастя горбом здобуваю!

На нього накинулись:

— Ти що! Як можна заперечувати щастя на війні? Наполеон так і сказав про Мака: “Крім усього, він нещасливий”.

— Зате Суворов казав: “Раз щастя, другий раз щастя, боронь боже, потрібне ж і уміння”.

— Але той же Суворов казав: “Лови мить, керуй щастям”.

— Неправильно! “Керуй щастям, бо мить вирішує перемогу…”

— По-твоєму, уміння дорівнює удачі?

— Уміння плюс характер! Розумієте: справжній військовий характер!

— Із чого ж складається такий характер? Ти як гадаєш?

— Я гадаю… — Шубін енергійно рубонув повітря долонею. — Наступальний дух, наполегливість передусім! Так?.. Бийся! Хоч би там що, борись за перемогу!.. Друге… Звичка вирішувати блискавично. Мозок працює в такт з моторами. Натискаєш на всі свої дві тисячі обертів і відповідно міркуй, не бабляйсь!.. Пам’ятаєте, був у нас один неповороткий, списали його на тихохідні кораблі?

— Атож! З топляками не поладнав…

(Неповороткий офіцер ще до війни “не поладнав” з напівзатонулнми колодами, яких немало у Фінській затоці. При зустрічі запізнювався з рішенням на якісь частки секунди, не встигав швидко одвернути і доповзав до бази із зламаними гвинтами).

— Військовий моряк, — вів далі Шубін, — як відомо, насамперед — моряк! Інакше він поганий військовий… На суходолі, звичайно, простіше. На суходолі як? Скомандував своїм артилеристам: “За селом на два пальці ліворуч — ціль! Бий!”

— Утрируєщ, Борю!

— Дарма! Але думка ясна? А на морі встигай повертатися. Небезпеки з усіх румбів пруть. З води на тебе лізуть, з-під води, з повітря!

— Вагатися, прикидати ніколи?

— Атож! Отут і стає в пригоді інтуїція. А вона, я вважаю, похідне від знань, досвіду і відваги. Щоб перекипіло, сплавилося всередині — тоді інтуїція!

— Ну, все! — Навколо засміялися. — Боря нам усе розписав. Формула військово-морського щастя ясна!

Хтось спохопився:

— Це ти зараз кажеш. А що раніше казав? Я, мовляв, удатний! Я, мовляв, щасливець!

— Та не я це казав. Ви казали!

— А ти погоджувався.

— І не погоджувався.

— Ну, помовчував. Сказати б, мовчазно погоджувався. Виходить, темнив, туману напускав?

Мовчанка.

— Не те, щоб туману… — ухильно мовив Шубін. — Просто думав: вірите, ну й вірте, біс із вами… Тобто, звичайно, якщо казати правду…

— Так, так, тільки правду!

— Мені ці розмови були дуже до речі. Добре, коли яро командира слава йде: удатний, щасливець! Матроси за таким сміливіше в бій ідуть.

— А!..

— Авжеж! Це дуже важливо. Чим більше матрос вірить у перемогу, тим вона ближче. А потім…

Він поглянув на своїх товаришів знизу вгору і раптом перестав стримуватись, широко усміхнувся з чарівливим, одному йому властивим виразом добродушного лукавства:

— Що ж, братці, ніде правди діти! Якщо всі кажуть “удатний”, “щасливець”, то й сам мимоволі… А коли віриш у себе, легше долаєш перепони. Наче на гребені високої хвилі несе!..

Та досить було нагадати йому про шхери, як він супився, замовкав або ж, навпаки, починав довго нарікати на своє безпосереднє начальство.

Ще б пак! Він хоче торпедувати ворожі кораблі, перетинаючи їм шлях до Ленінграда, а його, як на те, мало не щоночі посилають у ці шхери. Рветься на оперативний простір, у відкрите море, а замість цього повинен, тривожно озираючись на всі боки, петляти звивистими, вузькими протоками на малих обертах моторів, щоб не запеленгували по буруну.

Він досадливо знизував плечима:

“Розумієш, люблю розмах, рух, а там повернутися ніде. Наче в тісній кімнаті краков’як танцювати. Ступив праворуч — ліктем у буфет попав, ліворуч — за шафу зачепився…”

Порівняння було вдале. У шхерах дуже тісно.

А під час війни стало ще тісніше — від мін. Балтійська вода в той час була круто замішана на мінах.

Міни, міни! Куди не поткнись, скрізь ці міни. Погойдуються на мінрепах, як поганки на тонких ніжках, лежать, причаївшись, серед донних водоростей і каміння чи носяться по волі хвиль, набичившись, погрожуючи своїми коротенькими ріжками.

Міни в шхерах ставили росіяни, фінни, німці. Немало їх залишилося і після попередніх війн: 1914–1918 і 1939–1940 років.

До речі, війна на морі починається звичайно з мінних постановок. У ніч на 22 червня 1941 року німецькі міни було скинуто з літаків біля Лібави, Талліна і в горловині Фінської затоки.

Німці хотіли блокувати Червонопрапорний Балтійський флот.

Це не вдалося. Улітку 1942 року радянські підводні човни прорвалися в Середню Балтику і потопили багато ворожих кораблів. Тоді німецьке командування перегородило Фінську затоку щільними мінними загородженнями, а між Наргеном і Порккала-Удд поставило два ряди протичовнових сіток. Фашистські кораблі почали плавати таємними проходами, найчастіше вздовж північного берега, подовжніми шхерними фарватерами, ховаючись за численними острівцями і перешийками.

Проте мінна війна тривала. Радянські торпедні катери зуміли дошкулити ворогові і в цій затишній місцині. Ночами вони пробиралися в шхери і ставили там міни на фарватерах.

Взагалі для мінних постановок є спеціальні кораблі. Але торпедні катери — верткі, коротенькі, з малою осадкою — прослизали там, де не вдавалося більшим кораблям. А головне, завдяки великій швидкості встигали звечора побувати у шхерах і до світанку повернутися на Лавенсарі,[6] де містилася льотна маневрова база.

Згори Лавенсарі обрисами скидається на букву “н”. Це немовби два витягнуті по меридіану острівці, які з’єднані перешийком і утворюють глибокі, добре захищені од вітру бухти.

Лавенсарі розташований приблизно за п’ятдесят миль на захід від Кронштадта.

У роки блокади це був форпост Червонопрапорного Балтійського флоту.

Більше того, самий крайній, найбільш висунутий на захід пункт усього велетенського, увігнутого всередину радянсько-німецького фронту!

Пізніше фронт перемістився, але в 1944 році база торпедних катерів ще залишалася на Лавенсарі. Звідси вони продовжували свої наскоки на шхерний район.

Особливо допекли Шубіну мінні постановки минулої осені (жартома називав їх своєю “осінньою посівною кампанією”). За серпень і вересень 1943 року він побував у шхерах тридцять шість разів!

Іноді ланку його катерів супроводжував літак, який мав скромне призначення — торохтіти! Шум авіаційного мотора, заглушаючи рокотання катерних моторів, вводив в оману ворога. Насторожені “вуха” шумопеленгаторів, схожі на велетенські грамофонні труби, одверталися від моря і націлювалися в небо. Зенітки зчиняли метушливу тріскотню. А тим часом торпедні катери потихеньку прослизали в глибину шхер.

Міни належало ставити в суворо зазначеному місці, звичайно на вузлі фарватерів, тобто там, де шляхи перетинаються, де рух пароплавів найжвавіший. Робилося це, майте на увазі, коли наставала темрява, до того ж — без детальних карт!

Ось чому шубінські постановки шанобливо називали в штабі “ювелірною роботою”.

Та Шубін не бачив, як злітають у повітря на його мінах ворожі кораблі. Адже вони ходили в шхерах удень, а він бував там уночі. Про те чи інше потоплення дізнавався вже через деякий час — із штабних зведень.

Через це перемоги здавалися абстрактними, невідчутними, загалом несправжніми.

То чого ж він мав любити шхери?..

Команда шубінського катера поділяла неприязнь свого командира до шхер.

Перед мінними постановками радист Чачко починав нервово позіхати, моторист Степаков протяжно, зі стогоном, зітхав, а боцман Фаддєїчев, пишновусий коротун, ще молодий, років двадцяти п’яти, та вже причепливо строгий, починав з доброго дива прискіпуватись до матросів.

Та найгостріше за всіх переживав юнга Шурко Ластиков.

Скрививши невдоволено рот, він казав кумедним ламким голосом:

— Знову шхери ці, шхери! Нитку в голку просилю-вати, та ще в темряві. Бр-р!

— Мавпуєш? — боцман застережливо піднімав палець. — Ось я т-тобі!

Але юнга не мавпував. Він був закоханий у свого командира і мимоволі наслідував його у всьому — в інтонаціях, у ході, у зневажливому ставленні до шхер. 1 дуже любив цитувати його, а втім, не називаючи автора.

З цим пов’язана була особливість шубінської ланки: тут майже не лаялись.

Колись Шубін вважався віртуозом щодо спеціальної військово-морської “колоратури”. Та якось, проходячи пірсом, він почув хлопчачий голос: “Торпедні катери саме те, що мені треба! Ех, і люблю ж я шалену швидкість!” Потім — химерна лайка. І матроський регіт, схожий на залп.

Шубін поминув гурт матросів, які посхоплювалися з місць, коли він підійшов (серед них був і Шурко), неуважно відповів на привітання. Де він чув знайомі слова: “Катери саме те, що мені треба”, “Люблю шалену швидкість!” Стривай-но! Це ж його слова!

Спершу він відчув ніби батьківську гордість. Немовби хтось з поштивою заздрістю сказав йому: “А як схожий на вас син!”

Та, подумавши, збентежився. Адже хлопчина і “колоратуру” запозичив у нього! А це було вже ні до чого!

Треба було вибирати: або юнзі і далі лаятись, або Шубіну перестати. Довелося перестати…

Шурко Ластиков вважався вихованцем усього дивізіону торпедних катерів, але прижився у Шубіна, — можливо, тому, що підібрали його саме шубінські матроси.

Так, його буквально підібрали — на вулиці, як хворе, голодне цуценя. Була весна 1942 року, найстрашніша з блокадних весен. Кілька матросів брели по заваленій кучугурами вулиці Чернишевського. Раптом у мерехтливому світлі прожекторів вони побачили попереду маленьку постать, хрест-навхрест перев’язану жіночою вовняною хусткою. Це був хлопчик років тринадцяти. Він стояв серед вулиці зовсім нерухомо, розчепіривши руки. На нього зненацька напала куряча сліпота.

З’ясувалося, що кілька годин тому він поховав матір. Батько загинув уже давно, під Нарвою.

— А вдома є хто-небудь?

— Нема.

Дві могутні матроські руки підхопили з обох боків Шурка, і його понесло вулицею, наче попутним вітром. Не встиг опам’ятатися, як опинився в казармі на каналі Грибоєдова. Там розмістилися команди торпедних катерів.

Пізніше у дивізіоні з гордістю казали: “Наш юнга й одного дня сиротою не був!” І справді: після смерті матері минуло всього кілька годин, а він уже був у моряків.

Хлопець швидко відігрівся серед них, відгодувався, оговтався. Ніхто не надокучав йому словами втіхи, не згадував матір чи батька. Усі моряки були його батьками, турботливими і вимогливими.

Не минуло й місяця, як його “всиновили”, а боцман уже голосно лаяв вихованця, “натискаючи на біографію”:

— Ти чого з юнгою із ОВРу[7] побився? Я, чи що, наказував тобі битись? Ти хто? Безпритульний? Ні! Мамин мазунчик? Теж ні. Ти вихованець дивізіону торпедних катерів! Служби Червонопрапорного Балтійського флоту! Значить — із гарної морської сім’ї!

Щоправда, на Шуркових погончиках замість двох букв “БФ” — Балтійський флот — світліла лише одна буква “Ю” — юнга. Погончики були вузенькі — якраз по плечах. Матроси жартували, що з пари погонів старшого лейтенанта Шубіна легко можна викроїти погони для десяти юнг.

Найчастіше його називали помічником моториста, іноді сигнальником, хоч такої посади на катерах немає. Сам Шурко з гідністю говорив про себе: “Я при боцмані”.

По суті, із юнгою із ОВРу він побився через те, що той кепкував з нього і сказав, ніби він служить за компот. Оце вже ні! Усі знали в дивізіоні, чого і навіщо він служить.

Звичайно, присягу на флоті давали лише ті, кому сповнилось вісімнадцять років. Шуркові у 1942 році було всього тринадцять. Та в ту пору у Ленінграді мужніли рано. І він, не ремствуючи і не хизуючись, нарівні з дорослими виконував важку, чоловічу, дуже морочливу роботу — воював…

Що ж до курячої сліпоти, то вона минула дуже швидко — коли покращало харчування. Більше того! Шурко уславився своєю “окатістю” і навіть заслужив жартівливе, а все-таки похвальне прізвисько: “Гострозорий усієї Балтики” і заслужив його саме в нелюбимих шхерах.

Ставлячи міни в розташуванні ворога, Шубін водночас виконував розвідувальні завдання.

Уже на відході, звільнившись од мін, він дозволяв собі трохи “побешкетувати”.

Помітить на березі спалах: засвітиться — потухне, засвітиться — потухне. Це рихтують прожектор. Отже, там прожектор?.. Дуже добре!

Шубін збільшував швидкість. За кормою з’являвся бурун — катер виказував себе. Одразу ж берег оживав. Металися довгі, простягнуті до Шубіна руки прожекторів. Цокотіли кулемети, бухали гармати.

Ого! Островок, виявляється, з вогником!

Боцман теж відкривав вогонь з крупнокаліберного кулемета, стріляючи по прожекторах. Треба ще дужче “роздражнити” ворога, щоб виявити якнайбільше вогневих точок на березі.

Вибравшись на плесо, Шубін скидав за борт димові шашки і проворно відскакував на кілька десятків метрів.

Поки берегові артилеристи з тупою старанністю садили по диму, що розповзався над водою, він, стоячи осторонь, наносив на карту розташування батарей, підраховував по спалахах вогневі точки, визначав скорострільність і калібри гармат.

Шубін з порожніми руками на базу не повертався ніколи.

— Там міни вивантажуємо, — недбало казав він, ще крутіше набакирюючи картуза. — Звідти сякі-такі помі-точки привозимо. Чого ж ходити порожняком? Невигідно. Як то кажуть, бензин собі дорожче…

Та найважливішу “поміточку” Шубін прихопив на початку навігації — в середині травня 1944 року.

Ланка катерів, розвантажившись від мін, уже поверталась додому, як зненацька Шурко-гострозорий неголосно сказав: “Світло!” Шубін одразу застопорив хід.

Вогник над водою був вертикальний і вузький, як кошача зіниця вночі. Трохи поодаль з’явився другий, далі третій, четвертий. Ого! Та тут ціла низка ліхтариків! Це фарватер, огороджений віхами з ліхтариками на них!

Такого моряки ще не бачили ніколи.

Шубін притиснувся до берега, продовжуючи спостереження.

Раптом вогники загойдалися, потривожені хвилею, потім почали послідовно зникати і знову з’являтися.

Довга тінь тихо пливла вздовж ліхтариків, затуляючи їх. Ще мить — і знову темно, вогники згасли.

Що це було? Баржа? Катер з низькою осадкою? Чи підводний човен?

Якщо підводний човен, то, судячи з тіні, він рухався, виставивши над водою лише частину своєї рубки, спливши наполовину. Навіщо було вдаватися до таких запобіжних заходів у тилу своїх гарнізонів, тим більше вночі?..

ФВК? Так, це був ФВК, але не просто ФВК.

На штабних картах гостро заструганим олівцем нанесено ламані лінії. Проти кожної з них стоїть: ФВК-1, ФВК-2 — тобто фарватер військових кораблів. Адже і серед своїх власних мінних банок, сітей, бонів доводиться рухатися з опаскою, обходячи їх стороною. Це як би хід конем, багато разів повторений. І для розвідника завжди спокусливо розгадати цей хід, зрозуміти причину зигзага — кількість і порядок поворотів.

Щойно виявлений ФВК був не тільки секретний: він був незвичайний. Для більшої безпеки його навіть обвіхували плавучими вогниками!

Що ж це за цяця така посувається по ньому?

Шубіну, звичайно, страх як захотілося пристосувати алею ліхтариків для себе, для своїх секретних прогулянок по ворожих тилах. Ото була б витівка, і саме на його смак!

Та ліхтарики більше не спалахували. Світна доріжка в шхерах поманила і вмить зникла, наче її й не було.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ ОСОБЛИВО ЦІННИЙ ВАНТАЖ

Командир острівної бази підвів сердиті очі на Шубіна:

— Не шхери — ящик з сюрпризами! Так і жди, якась нова капость виприщиться, — він потарабанив пальцями по столу. — Доведеться в шхери ще разок!

— Єсть, гаразд! — як і завжди чітко “відрубав” Шубін, і навіть тулуб його, виказуючи беззастережну готовність, подався вперед. Та ба, обличчя не спрацювало в такт з тулубом.

— Без мін, без мін! — поквапливо мовив командир. — Непокоїть ця світна доріжка. У мене на карті темно. Це погано, коли на адміраловій карті темно!

Шубін повеселішав, зрозумівши, що мова йде не про мінні постановки.

— Це я вмить, товаришу адмірал! Як то кажуть, одна нога тут, а друга — там. Підстережу цю бедебешку[8] чи підводний човен — хто там плаває, — пристроюся потихеньку в кільватер і…

— Ні, делікатніше треба. — Командир бази підвівся, щільніше причинив двері. — Висадиш мені розвідника в шхерах, зрозумів?

— Ображаєте, товаришу адмірал! Навіщо сторонніх людей вплутувати? Мій юнга побачив світну доріжку. Ми її відкрили, ми й закриємо.

— Ох і жадібний ти, Шубін, до неможливого! Усі груди в орденах, а тобі все мало!

— Та хіба я із-за орденів?..

Додому Шубін повернувся незадоволений адміралом

— Не дає покінчити з цією світною доріжкою, — поскаржився він гвардії лейтенанту Князєву. — “Накажу, говорить, більш тямущого розвідника підібрати, щоб німецьку мову добре знав”, — “Та я й сам, доповідаю, знаю непогано. В училищі при кафедрі ще раз вивчав”. Ні, затявся й затявся! Ти ж його знаєш!..

Нічне небо заволокли хмари, мрячив дощ.

— Погодка наче на замовлення! — бадьоро сказав боцман, щоб підняти настрій свого командира.

Але той промовчав.

У призначену годину Шубін перевів катер до північного причалу. Під дощем сутулився розвідник бази Селіванов.

Шубін скочив на скрипливі дошки настилу, козирнув. Селіванов кволо усміхнувся:

— Ну й видимість ниньки! Тільки по швартовці пізнаєш друзів!

Та в Шубіна не було охоти жартувати.

— Тебе висаджувати?

— Ні, одну дівчину.

Шубін поморщився:

— Тим-то й запізнюється. Дівчата завжди запізнюються.

— Тобі просто не щастило. Попадались недбайливі.

З темряви висунулося щось конусоподібне, з насунутим на лоб капюшоном, у плащ-накидці, яка розходилася дзвоном. Матово блиснули дві валізки, слизькі від дощу.

Товариш Шубін минулого літа висадив у тилу комсомолку-партизанку. “Головою відповідаєш! — сказали йому. — Катер потопи, сам загинь, але щоб дівчина була жива. Буде жива — великої шкоди наробить ворогові!” І справді! Невдовзі дізналися, що злетіло у повітря приміщення одного німецького штабу, куди комсомолка влаштувалася прибиральницею.

“Така тоненька, худенька, зовсім дівчинка, — зворушливо розповідав моряк. — А яка сила! Запросто фашистський штаб з усіма тельбухами в повітря!”

Ще тоді Шубіну спав на думку жарт, вертілося на язиці одне з тих дохідливих гострих словечок, які так підбадьорювали і надихали його матросів. Тільки не випадала нагода сказати. І ось — нагода!

Скоса позираючи на команду, що застигла в чеканні, Шубін голосно і весело сказав:

— Увага! Особливо цінний вантаж веземо! Не розтрусити, берегти, не кантувати!

І, пропустивши дівчину з валізками, узяв її під лікті, трохи підняв і знову обережно поставив на трап.

Однак ситуація несподівано обернулася не на його користь.

Шубіна стусонули в груди, та так, що він похитнувся. Намагаючись утриматись на трапі, він незграбно схопив дівчину в обійми, простіше кажучи, вчепився за неї, щоб не впасти. Збоку, либонь, це мало дикий, безглуздий вигляд!

За спиною Селіванов сказав, як завжди ліниво розтягуючи слова:

— Забув познайомити. Метеоролог із Ленінграда, старший технік-лейтенант Мезенцева, а це…

Мезенцева, не пробуючи випручатись, але відкинувшись усім тілом назад, зневажливо сказала:

— Що ж, і далі будемо так, обнявшись? Ми не на танцях, товаришу старший лейтенант!

А очі, очі які! Холодом обдало Шубіна! Потім зробилося раптом дуже жарко — ніби з-під крижаного душу одразу стрибнув під гарячий. Дівчина до всього була ще й офіцером, і в одному з ним званні. Ніколи в житті Шубін не попадав у таке дурне становище! А він понад усе боявся попасти в дурне становище!

Шубін відступив на крок, похмуро озирнувся. Матроси на палубі витріщили на нього очі, але не сміялися. Ще б пак! Тільки посміхнися, посмій!

На щастя, була можливість розрядки.

— Зайняти свої місця! — сердито, верескнувши, скомандував Шубін. — Віддати швартови!

Усі розбіглися на свої місця. І сміятися стало вже ніколи.

— Заводь мотори!

Із вихлопів вирвалося полум’я з димом. Мотори шалено заревіли.

Катер Князева, що чекав у морі, вигулькнув з темряви. Пірс з Селівановим зник за скісною стіною дощу…

Катери ланки Шубіна йшли строєм виступу, майже поруч. Так веселіше, бадьоріше у відкритому морі, та ще вночі.

Озираючись через плече, Шубін бачив свій другий катер. Вася Князєв, гарний хлопець, ретельний і хоробрий, та навдивовижу сміхотливий! Це, одначе, пощастило, що його не було під час інциденту.

“Ми не на танцях, товаришу старший лейтенант!” Ух! Наче навідліг по обличчю! Навіть жарт не дала закруглити, доказати про цінний вантаж.

До болю в пальцях Шубін стиснув стерно.

Якби це сталося на есмінці чи на “морському мисливці”, він би попросив дівчину зійти з мостика, ввічливо сховав би її якнайдалі в каюту. Та на торпедному катері кают немає. Кривдниця лишалася тут же, за спиною.

Вона мовчки сиділа, накостричившись у своїй плащ-накидці. Моряки подбали про неї, влаштували на коробках з кулеметними стрічками. Командир, боцман і механік своїми тілами прикривали пасажирку від зустрічного вітру і бризок.

“Дметься, — думав Шубін. — А чого дутись? Ну, може, невдало пожартував, не вдався жарт. Буває! Але ж не зубоскалив, ні? Просто хотів підбадьорити і її, і матросів, розрядити напруження. Молода. Не розуміє, як багато важить жарт на війні. А що за плечі взяв, то по-доброму ж узяв, дружньо, не якось там…”

“Обнявшись”! І в думці не було ніяких “обіймів”. А вона з доброго дива як стусоне ліктем! Безглуздо!

Не вистачало ще шубовснути у воду разом з нею — при матросах і Селіванові!

Напевне, Шубіну стало б легше, якби він зміг порозумітися з нею. Але не така була обстановка, щоб з’ясовувати стосунки. Катер підкидало, шарпало. Так і дивись, прикусиш язика. І мотори ревіли, як буря. Де вже тут стосунки з’ясовувати!..

Якби Шубін не був такий зайнятий і злий, напевне, замилувався б тим, як грає бурун за кормою. Клекотлива піна, вириваючись з-під гвинтів, сяяла, іскрилася, ніби підсвічена зсередини. Це світилися у воді мікроорганізми. Наче рої світлячків чи мигтіння покритих фосфором годинникових стрілок і циферблата.

Так, красиво, але небезпечно! У відкритому морі ще нічого, а от поблизу ворожого берега, у безпосередній близькості від спостерігачів, що припали до окулярів своїх стереотруб, дальномірів, біноклів…

Шубін скомандував:

— Малий хід!

— Єсть малий хід! — відповів механік, що стояв на дроселях, управляючи газом, тобто регулював подачу палива в мотори. Князєв теж уповільнив хід. Торпедні катери наближалися до шхер. Отепер і починалося найважче і найнебезпечніше.

Шубін поклав праворуч руля:

— Ще зменшити швидкість!

І з гіркотою, дуже голосно, щоб і пасажирка чула:

— Ну, тепер усе! Як то кажуть: ямщик, не жени своїх коней!..

Катери щільно підійшли до самих шхер.

Моряки на ходу закінчили останні приготування. Ватними матрацами прикрили мотори, захищаючи від осколків, брезентом затягли ззовні оглядове скло рубки, щоб не відсвічувало при спалахах. Шубін надів темні окуляри. Блисне промінь прожектора й одразу осліпить.

Обережно увійшли у вузьку протоку.

Брудно-біла запона висіла над головою. її подерті віхті чіплялися за борт і пливли по воді.

Протискуючись крізь густий туман, Шубін скрадався лабіринтом шхер. Скрадався як звичайно, “навшпиньках”, максимально зменшивши оберти моторів. І, можна сказати, майже примружившись, бо хіба багато побачиш у такому тумані?

Він ішов за обчисленням.

Юнзі це пояснював так:

“Уяви собі, — казав Шубін, — ідеш ти в трамваї. Зима. Вікна заліпило снігом. Але знаєш, що треба сходити на десятій зупинці. От сидиш і рахуєш: перша, друга, третя… Або ще варіант. їдеш у дачному поїзді. Ніч. Пейзажу за вікном ніякого. Темно і темно. Але відомо, що поїзд іде до твоєї станції рівно годину. От коли почне ця година минати, тобі пора вже хвилюватись, дивитися у вікно, розпитувати інших пасажирів…”

Раз у раз Шубін поглядав на годинник і перевіряв себе по табличці пройдених відстаней. Карта району погойдувалась перед ним, ледь освітлена лампочкою під ковпачком. Усі відстані, усі зигзаги й повороти, а також проміжки часу, за які можна пройти їх при тій чи іншій швидкості, були відомі. Стільки-то обертів мотора, — стільки-то метрів, це підраховано ще весною на мірній милі.

Та годинник не тільки вів, але й підганяв.

Розвідницю треба було привезти у певне місце, висадити і обов’язково відпливти до світанку. Ночі в травні короткі. А вдень у шхерах, наче в мурашнику.

Іноді туман розсіювався — звичайно він іде хвилями, — і тоді Шубін поспішав перевірити себе по орієнтирах.

З напруженою увагою вдивлявся він у плями, які неясно вимальовувалися в тумані: поодинокі скелі, купи дерев, що близько підступили до води. Місця небезпечні. Вузька протока прострілюється кинджальним вогнем.

Зненацька в темряві прорізався світлий чотирикутник. Ще один! Другий! Третій!

Чотирикутники безладно спалахували і гасли. Тривога! Фашисти, вибігаючи, відчиняють і зачиняють двері блокгаузів.

Зараз — пальба!

Шубін сердито поглянув на годинник.

Три хвилини ще йти по прямій наміченим курсом. Звернути нікуди. Звернути можна буде лише через три хвилини, не раніше і не пізніше. Це шхери!

Над берегом шугонули вгору дві червоні ракети. Он як? Фашисти вагаються, зажадали пізнавальні?

Та Шубін не розгубився і в цьому, здавалося, безвихідному становищі.

Це вже потім вигадали про косинку. У бригаді смакуючи розповідали про те, як Шубін замість прапора підняв на щоглі строкату косинку пасажирки. Ведучи катер у перехресті променів, фашисти витріщали очі на небачений прапор. Селіванов твердив навіть, що вони кинулися до сигнальної книги, намагаючись прочитати незрозумілий прапорний сигнал. А хитрий Шубін тим часом вивів свої катери з небезпечного сектора обстрілу.

Але, як висловлювався Князєв, “це була версія”.

І справді: діло було вночі, які ж прапорні сигнали можна побачити вночі?

Невірно й те, що боцман за наказом Шубіна дав у відповідь дві зелені ракети — просто так, навздогад, — і це випадково, як виявилося, були правильні пізнавальні.

Насправді Шубін зробив інакше.

— Пиши! — скомандував він. — Мигти у відповідь!

Боцман оторопів:

— А що мигтіти?

— А що спаде па думку! Нісенітницю! Абракадабру яку-небудь… Та повертайся ж! Морзи, морзи!

Боцман поквапливо заклацав задвижкою сигнального ліхтаря, кидаючи на берег відблиск за відблиском: короткий, довгий, короткий, довгий, тобто крапки і тире. Він нічого не розумів. Морзити? Гаразд. Але що саме морзити? Просто взяв і висипав у пітьму цілу пригорщу цих крапок і тире. Могло, зрештою, зійти за код. А поки вражені фашистські сигнальники розгадували боцманську “абракадабру”, катери пройшли потрібний відрізок шляху, щасливо звернули і розтанули в ночі.

— Здивував — звоював, — сказав Шубін ніби сам до себе, але досить виразно для того, щоб почула пасажирка.

Очевидно, фашисти чекали на проходження своїх катерів, і ланка Шубіна здалася їм німецькою.

Для висадки метеоролога командування облюбувало невеликий безіменний островок, дуже лісистий. Що повинна робити тут Мезенцева, моряки не знали.

Острів, за даними авіарозвідки, був безлюдний. Залишалося тільки причаїтися між скель і коріння дерев, виставивши назовні, наче полохливий слимак, ріжки стереотруби.

Моряки з гарячковою поквапливістю заходилися влаштовувати схованку. Поглибили щілину між трьома глибами, що привалилися одна до одної, над ними натягнули камуфльовану сітку, зверху накидали віття. Дно щілини дбайливо встелили хвоєю і кинули на неї дві чи три ковдри.

Замаскували гарно. Навіть прут антени, що стирчав із щілини здавався здалеку висохлою гілкою.

— Чи на зріст? — спитав Шубін.

— Приміряйтесь, товаришу старший технік-лейтенант, — запросив боцман.

Дівчина стрибнула в яму і, зігнувшись, присіла там. Шубін зазирнув їй в обличчя. Перехопивши його погляд, вона випросталась.

— Закачало, — пробурмотів боцман. — Ледве стоїть…

Якби це був чоловік, Шубін знав би що сказати. Посміхаючись, згадав би Нельсона, якого, кажуть, усе життя закачувало. На командирському мостику біля адмірала постійно ставили полотняне відро. Ну й що з того? Командував адмірал. І, треба віддати йому належне, цілком справлявся із своїми обов’язками.

Приклад з Нельсоном завжди підбадьорював. Але ж дівчині не скажеш про це.

І раптом Шубін зрозумів, що ось вони підуть звідси, а вона залишиться — сама у ворожих шхерах!

Він подав їй валізки і схилився над схованкою.

— З новосіллям вас! — спробував пожартувати. — Тепер сидіть тихо, як мишка, наберіться терпіння…

— А в нас, метеорологів, взагалі залізне терпіння. Камінець, очевидно, в його город. Але Шубін не пам’ятав зла. Та зараз і ображатися було б недоречно.

— Професія у вас така, — доброзичливо сказав він. — Як то кажуть, біля моря чекати погоди.

Дівчина одвернулася. Обличчя її, як і раніше, було бліде, зухвале.

— Ви маєте рацію, — сухо підтвердила вона. — Така в мене професія: біля моря — ждати — погоди…

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ СІМДЕСЯТ ТРИ ПРОБОЇНИ

Важко було на душі в Шубіна, поки він вів ланку на базу.

Доповівши про те, що завдання виконано, вони з Князевим прийшли у відведений для офіцерів рибальський будиночок, похапцем стягли з себе комбінезони і, не перекинувшись жодним словом, повалились па ліжка.

Нараз Шубін відчув, що не хоче спати.

Він здивувався. Звичайно засинав одразу, ледве торкнувшись подушки. Але зараз мучив неспокій, тривога, мало не страх. Це був навдивовижу огидний стан, причому зовсім незвичний. Шубін подумав навіть, чи не занедужав він. Достоту не міг цього сказати, бо невиразно уявляв собі відчуття хворого, — зроду-віку не хворів.

Совість нечиста в нього, чи що? Але до чого тут совість? Наказали висадити дівчину в шхерах, він і висадив. Що він іще міг зробити? Довіз добре, живою і здоровою, і висадив за всіма правилами, скриттю, секретно, а решта вже не його, Шубіна, справа.

Але не допомагало. Він уявив, як дівчина, скоцюрбившись, сидить у своїй схованці, поклавши кругле підборіддя на мокре, слизьке каміння, напружено вдивляючись у темряву.

Зрідка шмагає по воді пересторожливий промінь.

Він швидко котиться до острівця. Дівчина мимоволі пригинає голову. Похилий димчатий стовп промчав над головою. За мить він уже далеко, вихоплює з імли шматки протилежного берега.

І після цього ще темніше. І завиває вітер. І бризки зі свистом перелітають через камуфляжну сітку, що надимається од вітру…

Шубін зіщулився під ковдрою. Незатишно в шхерах уночі! А вранці й поготів, коли почнуть нишпорити “шюцкори”,[9] смугасті, наче гієни, і закрутяться ріжки цікавих стереотруб на березі.

Ні, якось не гаразд виходить. Воювати, ходити морем, пробиратися у ворожі тили — чоловіча справа. Дівчатам, як він вважав, належало сумувати на березі, тривожитись за своїх милих, а коли ті повернуться, лепетати всілякі заспокійливі і чарівні жіночі дурниці.

Хоча, мабуть, це не вийшло б у старшого техніка-лейтенанта. Не та дівчина. Який у неї був холодний погляд, — такий утримує на відстані! А потім вона гордо одвернулася, закуталась у свою плащ-накидку, ніби королева в мантію, і слова не промовила до самих шхер.

“Авжеж, така в мене професія, — сказала вона, — біля моря — ждати погоди..” Що це могло означати? Навіщо закинули метеоролога у ворожий тил?

Шубін одягся — потихеньку, щоб не розбудити Князева. За вікном був уже день, правда похмурий. Сонце на небі тільки вгадувалося, воно було десь у східній частині горизонту.

Мабуть, варто сходити на КП[10] побачитися з Селівановим, — він, до речі, чергує зранку.

Поглядаючи на небо і прикидаючи в думці, чи не налетять ворожі бомбардувальники, Шубін поминув осичняк, де темніли велетенські, замшілі валуни. Ноги грузли в піску.

За поворотом, на мисі, він побачив силу-силенну чайок. Повітря ряботіло від птахів, що снували туди й сюди. їх різноголосий неугавний крик паганяв тугу. Шубін не любив чайок. Плакси! Надокучливі і безцеремонні жебраки, а до всього ще й злодії — обкрадають рибальські сіті!

Улітку на галявині було багато квітів, височенних, по пояс людині. Господь знає, як вони називалися, але були величні, гарні. Суцвіття скидалося на довгу, до п’ят, пурпурову мантію, а маківку увінчував конус наче гостроверха шапка чи капюшон.

Ось такий букет подарувати б старшому технікові-лейтенантові! їй було б до лиця. Та літа довго чекати…

Бліндаж КП бази стояв у глибині лісу. Його ретельно замаскували. Перед входом стирчали кілки. На них було натягнуто камуфляжну сітку, а зверху накидано віти ялин і опале листя.

Пригинаючись, Шубін пройшов під сіткою, спустився по трапу.

Знадвору здалося темнувато. Напіврозжарені лампочки горіли тьмяно, зате невгасимо. На КП не було поділу на ранок, день, вечір, ніч — військова доба тривала всуціль. Недарма ж кажуть не “п’ять годин вечора”, а “сімнадцять нуль-нуль”, не “чверть на дванадцяту ночі”, а “двадцять три п’ятнадцять”.

Селіванов закінчував приймати чергування. Його попередник скидав з себе нарукавну пов’язку — атрибути чергового. На стомленому обличчі було написано: “Ох, і завалюся ж я, братці, і дам же хропака!..” Він так смачно позіхав, так відверто наперед смакував відпочинок, що Шубіна взяли завидки. От же щаслива людина— засне і гадки не матиме ні про яких дівчат у шхерах!

— Ти? — здивувався Селіванов. — Не спиш?

— Не спиться.

— Не можна не спати. А якщо вночі у шхери?

— За Мезенцевою?

— Власне, не слід би про це, — сказав Селіванов, як завжди, статечно і неквапливо, — та, оскільки ти її висаджував… і цей секретний фарватер твій юнга виявив…

Вони пройшли ряд маленьких кімнат з дуже низькою стелею і стінами, оббитими фанерою. Адмірала не було. Посеред його кабінету стояв стіл, накритий аркушем картону. Селіванов відсунув картон. Під склом лежала карта. Сюди в міру змін наносили обстановку на морі. Взад і вперед пересувалися по столу фішки, іграшкові кораблики з щоглами-стриженьками.

Стоячи над картою, Шубін одразу, одним поглядом, охопив усе, ніби вибрався на височенну вишку. А на самому кінці столу, у бахромі шхер, знайшов той візерунок, у середині якого довелося побувати вночі. Там стирчала булавка з червоним прапорцем.

— Ось вона де, твоя підшефна!

— А навіщо її сюди?

— Похідна метеостанція.

— А! Готуємо десант?

Селіванов дбайливо прикрив скло картоном.

— Щось усі дуже метушаться довкола цього прапорця, — ухильно сказав він. — Дві шифровки було вже із штабу флоту.

Та обов’язки чергового примусили його відійти од Шубіна.

Той сів на лавку. Десант — це добре! Торпедні катери будуть, напевне, прикривати висадку.

Перед десантом звичайно створюють групу гідрометеообслуговування. Треба перевірити підходи, небезпеки біля берега, силу хвилі, вітер, видимість, температуру води. А заодно обнишпорити біноклем усю дільницю, до передбачено висадку, — чи багато дротяних загороджень, чи є доти та інші фортифікаційні споруди?

Ось чому метеорологи ідуть попереду десанту. Перед гучною “оперою”, так би мовити, під сурдинку виконують свою розвідувальну “увертюру”.

Шубін довго чекав — десь близько години. Нарешті йому вдалося перехопити Селіванова, коли той підтюпцем заклопотано пробігав повз нього.

— Ну? Не доказав.

— Про що?

— Забув! Про десант.

Селіванов нетерпляче рушив, та Шубін притримав його за рукав:

— Небезпечно, га?

— Що?

— Передавати про погоду із шхер?

— З нашого тилу, звісно, безпечніше. — Селіванов з гідністю поглянув на Шубіна. — Скільки разів я пояснював тобі: за відомості про погоду частенько платять кров’ю!

— Але чому дівчину туди?

— Мезенцева добре знає шхери, до війни служила на Ханко.

І з цим, як і раніше схвильований, невдоволений, Шубін повернувся додому.

А там уже не продихнути від тютюнового диму. В тісну кімнатку набилося чоловік п’ятнадцять, і всі з цигарками чи люльками в зубах. Офіцери дивізіону, йдучи снідати, як завжди, зайшли за Шубіним.

З дружнього реготу він здогадався, що кепкують з метеорологів.

Так воно і є! Серед катерників сидів гість — метеоролог. Гарячково поблискуючи очима, Князєв сікався до нього:

— Хіромант! Ти ж хіромант! Як дали вам, метеорологам, це прізвисько, так і…

На флоті з легкої руки славетного вченого і дуже дотепної людини, інженер-контр-адмірала Крилова, іронічно ставилися до метеорологів. Сам Шубін не раз повторював дошкульну криловську фразу: “До точних наук відношу математику, астрономію, а до неточних — астрологію, хіромантію і метеорологію”.

Гість кволо відбивався.

— Ні, ти зрозумій, — мовив він, — ти збагни. Щоб передбачити погоду для Ленінграда, треба мати метеодані з усіх кінців Європи. Погода йде з заходу, в напрямі обертання землі. А в Європі всюди фашисти. От і доводиться хитрувати, вдаватися до зворотної інтерполяції, методу аналогів…

Князєв обернувся до Шубіна:

— Доводить, що в них свій фронт — погоди, і воювати на ньому важче, ніж на всіх інших фронтах.

Усе товариство, весело очікуючи, поглянуло на Шубіна.

Та Шубін цього разу не виправдав надій.

— І правильно доводить, — похмуро сказав він. — Молодий ти! Найважче на війні — ждати, розумієш? Біля моря — ждати погоди…

Увечері, ніби гуляючи, Шубін пройшовся повз метеостанцію, яка містилася по сусідству зі стоянкою торпедних катерів.

Білими плямами виступали в тумані жалюзні будки, де містилися прилади. Над ними височів стовп з флюгером. Це була хитромудра споруда для уловлювання вітру — від найлегшого поетичного зефіру до грізного десятибального шторму. На вершечку стовпа погойдувалось металеве перо з набалдашником-противагою. Тут же було прикріплено дошку, коливання якої — відхилення від вертикальної осі — визначали силу вітру.

Шубін уявив собі, як дівчина обережненько, за ручку, вводить у шхери військових моряків. Розумниця! Люба!

Але як же їй зараз важко!

За розпливчастими, невиразними в тумані обрисами метеостанції Шубіну ввижалася інша — таємна — метеостанція. Що, крім рації, могла привезти дівчина у своїх валізках? Легкий похідний флюгерок, психрометр для визначення вологості, анероїд для визначення тиску повітря, термометр, секундомір…

Спостереження за погодою дівчина провадила, озираючись, ховаючи переносний флюгерок за уступами скель чи деревами, повзком вибираючись із своєї нори. Щохвилини її могли помітити, обстріляти.

Ось що означав вираз: “Ждати біля моря погоди”. А він так безглуздо пожартував тоді!

Уранці дошка флюгера була в похилому положенні. Тепер вона стояла рівнісінько, навіть не поворухнулась. Вітер стих.

Минув цей — дуже довгий — день. Минув і другий. З десантом, як видно, не ладилось.

На світанку третього дня стало відомо про пересування ворожого конвою, що перетинав затоку. Шубін дістав наказ завдати удару конвоєві чотирма торпедними катерами.

Коли він, на ходу затягуючи “блискавку” комбінезона, поспішав до пірса, його погукали. Біля жалюзних будок стояв Селіванов.

— Шу-бі-ін! — горланив він, приклавши долоні рупором до рота. — Підше-ефна!

Шубін зупинився наче вкопаний. Але вітер відносив слова. Вдалося тільки розібрати: “Шубін”, “підшефна”, хоч Селіванов дуже старався, аж присідав, так старався.

А втім, його темно-червоне від натуги обличчя усміхалося. Ну, гора з пліч! Усміхається — значить, усе гаразд! Мезенцеву вивезли із шхер!..

Що коли виходили, усі помітили, що Шубін у чудовому настрої. З особливим блиском він відчалив од пірса, розвернувся і швидко помчав у відкрите море.

— Командир понісся на баскому коні! — багатозначно кинув Князєв своєму механікові. — Повний вперед!

Проте обстановка була несприятлива — над Фінською затокою висів туман.

Ранками він має дивний вигляд — неначе поземок, що низько стелеться. Рвані віхті пливуть над самою водою, а небо над головою, у проріхах туману, ясне. Підступна імла особливо гускне біля болотистих берегів.

Туман — чудове прикриття від ворожої авіації. Але він заважав і нашим літакам. Звичайно вони супроводжували торпедні катери і наводили на ціль. Сьогодні літаків не було. Доводилося обходитись власними силами.

Було близько полудня, коли в рідіючому тумані з’явилася пляма, неоформлений контур. У міру наближення почали проступати чіткіші силуети. За корабельними надбудовами можна було визначити клас суден. У складі каравану йшов транспорт. Його супроводжували три сторожовики і тральщик.

Торпедні катери, наче кинуті влучною рукою ножі, з ходу прорізали смугу туману і вирвались на освітлений сонцем простір.

Їх зустрів щільний вогонь. Снаряди лягали поруч, піднімали білі сплески, але катери проскакували крізь них, наче крізь казковий, що виростав на очах, ліс. Посвисту куль за ревінням моторів не було чути.

Шубін круто розвернувся і вийшов на редан — здибив свій катер, наче бойового коня.

Суть і мистецтво торпедної атаки в тому, щоб зайти ворожому кораблю з борту і всадити в борт торпеду. Зробити це можна лише при дуже злагодженій бойовій взаємодії.

Кілька торпедних катерів насідають на конвой, відволікаючи його вогонь на себе. Інші вчеплюються мертвою хваткою в транспорт, головну принаду, атакують одночасно з кількох боків.

І все це відбувається з запаморочливою швидкістю, у лічені хвилини.

Розрахувавши кут упередження, Шубін націлився на транспорт. Залп!

Торпеда потрапила кудись у кормові відсіки. Транспорт уповільнив хід, але все ще тікав.

За спиною поважно підтакнув кулемет. Боцман прикривав свого командира короткими кулеметними чергами.

Шубін зробив циркуляцію. Раптом осіла корма, катер різко стишив хід.

— Оглянути відсіки!

Виявилося, що кормовий відсік швидко наповнюється, вода прибуває крізь пробоїни в борту від куль та осколків.

Шубін не роздумував, не прикидав — весь поринув у бій.

— Прорубати отвір у транці![11]

Шурко Ластиков перелякано озирнувся. Прорубувати отвір? Топити катер?

Боцман прорубав сокирою транцеву дошку. Вода, що збиралася в кормовому відсіку, почала виходити по ходу руху, і катер одразу вирівнявся й збільшив швидкість.

Так, зберегти швидкість! Ні на секунду не зупинятися!

На третій хвилині бою осколком було пошкоджено один із моторів. Прісна вода, що охолоджувала циліндри, почала витікати з пробитого мотора.

І знову Шубін вирішив блискавично:

— Охолоджувати забортною водою!

Школи ще катер Шубіна не діставав стільки пошкоджень. Він був увесь зранений, продірявлений кулями і осколками снарядів. Не гаючись, треба було поспішати на базу.

Та Шубін твердо пам’ятав правила взаємодії в бою.

Зненацька всі з подивом побачили, що підбитий катер виходить у нову торпедну атаку. Він стрімголов мчав на ворога, наче розлючений поранений кит.

Шубін врізався в саму гущу бою.

Його втручання в найбільш гострий, напружений момент вирішило успіх. Трьох катерів було замало для перемоги, але четвертий, впавши на ваги, перетягнув їх на паш бік.

Побачивши катер Шубіна, що виходив в атаку, німецький транспорт, уже підбитий, почав незграбно повертатися до нього кормою, щоб зменшити вірогідність попадання. І це вдалося йому. Він ухилився від другої торпеди Шубіна. Зате Князєв, підтриманий товаришем, встиг вибрати вигідну позицію і, атакувавши транспорт з другого боку, всадив у нього свою торпеду.

Не дивлячись, як крениться оповитий димом величезний пароплав, як роєм в’ються навколо нього торпедні катери, Шубін розвернувся. На тій же граничній швидкості, здіймаючи велетенський бурун, він помчав на свою базу…

У флотській газеті з’явився нарис “Сімдесят три пробоїни”. Саме стільки пробоїн нарахували в катері Шубіна після його повернення.

Епіграфом до нарису було взято висловлювання Петра І: “Зволікання рівнозначне смерті”.

Бій розмалювали найяскравішими фарбами. Не забули згадати про те, що, коли пелена туману розвіялась і моряки побачили конвой, як на зло, зіпсувалися ларінгофони. Проте командири інших катерів зрозуміли Шубіна “по губах”, як розуміють одне одного глухонімі. Вони побачили, що той повернувся до механіка і щось сказав. Команда була коротка. Характер Шубіна знали, у становищі, що створилося, Шубін міг наказати тільки: “Повний вперед!” — і катери одночасно рвонулися в бій!

Це дало привід кореспондентові поговорити про єдиний бойовий порив радянських моряків, а також про ту дивовижну військово-морську узгодженість, узгодженість, за якої думки мало не передаються на відстані.

Та. перелічуючи чинники перемоги, він забув про один із них… Кореспондент не знав, що Мезенцеву щасливо вивезли із шхер. Радість. Шубіна шукала виходу, перехлюпувала через край. І ось — подвиг!..

Шубін одержав флотську газету ввечері, стоячи біля свого піднятого для ремонту катера. Світло потужних електричних ламп падало згори. Механік і боцман рачкували під кілем, віддаючи розпорядження матросам. Обличчя у всіх були заклопотані, напружені.

— Про нас пишуть! — з удаваною недбалістю Шубін подав газету механікові. — Трохи наплутали, як завжди, та, загалом, вважаю, суть схоплено.

А поки моряки, стовпившись, читали нарис, він відступив на крок од катера і деякий час мовчки дивився на нього.

На пробоїни накладали різноколірні латки. На темному фоні вони скидалися на нашивки за поранення. Щоправда, слідів торішніх пробоїн уже не видно, бо катери заново фарбують щовесни.

Але і з заплющеними очима, провівши рукою по шершавій обшивці, Шубін міг розповісти, де й коли було “поранено” його катер.

Тут, у похідному елінгу, застав Шубіна посильний із штабу.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ БЕРЕГ ОБМАННИЙ

До ночі випогодилось. Багряний місяць ліниво викочувався із-за сосон.

Місяць — це кепсько. У шхерах буде важче. А виклик до адмірала без сумніву пов’язаний із шхерами.

Шубін задивився на небо і спіткнувся. Під ноги йому підкотилося щось кругле, ображено хрюкнуло, зашелестіло в кущах. їжак! На Лавенсарі сила-силенна їжаків.

Шубін звично пірнув під сітку, розтягнуту на кілках. З силою штовхнув товсті двері і, опинившись у бліндажі, побачив колишню свою пасажирку.

Уперше по-справжньому він побачив її — без плащ-накидки і насунутого на лоб капюшона. Немовби упав до її ніг той безглуздий плямистий, з щільними, затверділими складками, балахон, і вона постала на весь зріст перед здивованим Шубіним! Статурна, висока. З гордо поставленою головою. У хвацько пригнаній чорній шинелі, туго підперезаній ременем. У ледь набакиреному береті, з-під якого вибивалися тугі завитки темного волосся.

Довкола неї товпились льотчики. Вона сміялася.

“Звичайно, оточена, — подумав невдоволено Шубін. — Така дівчина завжди оточена”.

Він козирнув і пішов до столу ад’ютанта.

— Чого викликали?

— Із шхерами щось знову. Десант відмінили, ти ж знаєш.

Шубін не втерпів і озирнувся. Мезенцева задумливо дивилася на нього. У руці білів номер флотської газети. Ага! Прочитала, виходить, про сімдесят три пробоїни.

Льотчиків покликали до адмірала, Шубін підійшов до Мезенцевої.

— Доброго здоров’я, товаришу старший технік-лейтенант, — бадьоро сказав він. — Дозвольте поздоровити з щасливим поверненням.

— І вас дозвольте — з потопленим транспортом!

— Це товариша мого треба поздоровляти. Він потопив.

— Не скромничайте. Без вас би не потопив. Ось — пишуть у газеті!

Вони сіли поруч.

— Трохи наплутали згарячу, — сказав Шубін. — Гляньте-но: “Струмені води цебеніли з пробоїн на всі боки, немов фонтани статуї Самсона в Петергофі”. Не струмені. Один струмінь. І не на всі боки, а вгору. І ще: “Чим стрімкіше мчав героїчний катер, тим вище задирався його ніс, в якому зяяли діри від куль, і тим менше їх заливало водою”. Хитрість моя була не в цьому. І назад я йшов не на редані.

— Нічого не вдієш. Довкола вас твориться легенда.

— Ну що ж, — охоче погодився Шубін, — твориться то твориться!.. А ви ще більше молодець. Я б, знаєте, не зміг, як ви. Одинцем! Спішеним! Без торпед і кулемета!

— Якби треба було, змогли б! Людина не підозрює і сотої частки закладених у ній можливостей… Навіть такий бравий моряк, як ви. — Мезенцева поглянула на нього скоса, з лукавим викликом.

Зовсім по-іншому трималася зараз: невимушено і весело, охоче показуючи в усмішці рівні, дуже красиві зуби (рот був теж красивий, твердих, чітких обрисів).

Розмовляти, одначе, доводилося з паузами, часто перепитуючи одне одного. У приймальні було тісно, гамірно. Мимо снували офіцери, раз по раз окликаючи і вітаючи Шубіна чи Мезенцеву.

— Ні, думаю, не зміг би, — відказав Шубін. — Я знаю себе. Ось вирвався вчора на оперативний простір, розважив душу. А то на цих шхерних фарватерах — як акробат на дроті. Самі бачили.

Вона засміялася.

Розмова повернулася до тих же сімдесяти трьох пробоїн.

— В ризикованому становищі, — сказав Шубін, — дуже небезпечно усумнитися в своїх силах. Ну, з чим би це порівняти?.. Хоча б із сходженням на круту гору. Не можна оглядатися, дивитися під ноги — треба тільки вгору і вгору!..

Він перевів подих — чомусь дуже хвилювався.

— Є військовий термін, — вів далі він, — нарощувати успіх, привчати себе до думки, що невдачі не буде, не може бути!

Мезенцева підказала:

— Створювати інерцію удачі?

— Як ви розумієте все! — вдячно сказав він. — Це дивовижно! З півслова. Саме — інерцію!.. Я, наприклад, намагаюся згадати перед боєм про щось дуже хороше. Не тільки про бої, які щасливо закінчилися, але й про найрізноманітніші свої удачі. Про ті особисті удачі, якими я найбільше дорожу. Такі згадки — наче талісман… — Він запитально поглянув на неї: — Може, смішно кажу?

— Ні, чому ж? Дуже правильно, по-моєму. Успіх породжує успіх. Створюється піднесений настрій, при якому все легше вдається, ніж звичайно.

Шубін не зводив з неї очей.

— Ви розумна, — прошепотів він. — Ви дуже розумна. Я навіть не чекав.

Мезенцева знову засміялася, трохи нервово. У розмові про удачу дедалі настирливіше пробивалася інша тема, якийсь новий, небезпечний підтекст.

— Нас покличуть зараз до адмірала. — Вона поривалася встати.

Але Шубін притримав її:

— Хочете, скажу, про що, вірніше, про кого я думав у вчорашньому бою?

Інтонації його голосу примусили Мезенцеву внутрішньо зібратися, ніби для самозахисту.

— Хочете? — наполегливо повторював він, ще ближче підсовуючись до неї.

Мимо пройшли два офіцери. Один з них стиха сказав другому:

— Бач, Шубін атакує!

— О, Боря не промаже, будь певен!

Вони засміялися.

Шубін не почув цього, а якби й почув, очевидно, не зрозумів би — так був захоплений тим, що бриніло зараз у ньому самому. Та Мезенцева, на жаль, почула.

— Я думав про вас, — стиха промовив він. — Ні, не відсовуйтесь. Я просто думав, яка ви. І ще про те, що ми зустрінемось. Ми не могли не зустрітися, розумієте? Інакше, який же з мене щасливець? Таке прізвисько мені дали. — Щасливець!..

Він усміхнувся щиро, по-хлоп’ячому, трохи ніяково.

Та Мезенцева не дивилася на нього і не побачила усмішки. Вона зрозуміла, що це освідчення — і де? На КП! У неї паленіють щоки.

Вродливій дівчині, яка перебуває серед молодих чоловіків, що легко закохуються, треба завжди бути насторожі. Будь-якої миті, може, треба буде давати делікатну чи навіть неделікатну відсіч. І ніхто ще не ставив Мезенцеву в таке безглузде становище. Виходить, усі бачать, що Шубін “атакус”? І як там далі? “Боря не промаже, будь певен!..” Це пролунало нестерпно пошло.

Вона встала.

— Я пересвідчилась, товаришу старший лейтенант, — гордовито сказала вона. — У вас дійсно військовий характер. Ви ніде і ніколи не марнуєте часу.

Двері кабінету розчинилися, і начальник штабу, стоячи на порозі, назвав кілька офіцерів, у тому числі Шубіна і Мезенцеву. На мить дівчина затрималась. Жінки, навіть найкращі з них, шпигонувши, не пропустять нагоди повернути ножа чи шпильку в рані. Зробила це й Мезенцева.

— На початку нашої о з вами вимушеного знайомства, — промовила вона, стоячи боком, — я подумала, що ви розв’язний Дон-Жуан, з тих, хто жодної спідниці не мине. Потім я змінила цю думку. Та, мабуть, правду кажуть, що перше враження — найправильніше!

І, не оглянувшись, вона попростувала в кабінет, а Шубін залишився непорушно сидіти на лавці.

— Шубін! — сердито гукнув начальник штабу. — Тебе окремо запрошувати?

Біля стола адмірала сиділи представники штабу флоту, командир бригади торпедних катерів, льотчик і Мезенцева. Слідом за начальником штабу ввійшов Шубін.

— Прибув згідно з вашим наказом, товаришу адмірал!

— Сідай, сідай!.. Отже, командувач флоту відмінив десант. Втрати були б надто великі, успіх сумнівний. Ми повинні запропонувати інший варіант. Прошу, товариш Мезенцева.

Щоки дівчини стали вже звичайного кольору. Трималася вона дуже прямо, глухуватий голос був спокійний і рівний, як завжди.

— Моє повідомлення буде коротке, — сказала вона, підходячи до карти шхер. — Протока в цьому місці захищена од вітрів. Сила хвилі невелика, хоча за двадцять метрів від води намито бар. Дільницю берега, де передбачалося висадити десант, обплутано трьома рядами дротяних загороджень. У сопках я налічила дві зенітні батареї, одну берегову, дві прожекторні установки і сім дотів. Можливо, дотів більше. їх добре замасковано.

— Сім дотів, берегова і дві зенітні! Ого! — Представник штабу вражено покрутив головою. — І це в глибині шхер, на такій маленькій дільниці?

— Саме так. Насиченість вогнем, як я спостерегла, зростає в міру наближення до епіцентра таємниці.

Вона так і сказала: епіцентр таємниці! Шубін звів на неї очі, але промовчав.

— Підтверджується, що там таємниця? — комбриг обернувся до адмірала. — І таємниця важлива, якщо її так бережуть. Як же без десанту?

— Ну, ломитися в двері за сімома замками!.. Якби була хоч маленька шпарина.

Командир бази глянув на Шубіна. Той встав.

— Дозвольте? “Язика” б нам, товаришу адмірал! Виманити фашиста із шхер, захопити “язика”. А я б задиракою від нас пішов.

— Як це — задиракою?

— Ну, ходили колись стіна на стіну, билися для розваги на льоду. А хлопчаки, які спритніші, вискакували наперед, щоб роздрочити бійців. Я потихеньку — в шхери, виказав би себе і, наробивши шелесту, назад! За мною наздогінці “шюцкори”, а тут ви із сторожовиками і “морськими мисливцями”. Ждали б у засідці біля узліску шхер. І одразу — хап його, фашиста!

Він швидко стулив долоні.

Адмірал засміявся — Шубін був його улюбленцем.

— Фантазер ти!.. А чого ж про світну доріжку не спитав? Мезенцева не бачила її. Зате дещо значно цікавіше бачила. Ану, Мезенцева!

І знову глухуватий голос:

— Першої ночі я побачила вогонь на березі. (Помах олівцем).

— За лоцією там немає маяків, — сказав начальник штабу.

— Лоція довоєнна. — Адмірал обернувся до льотчика, який був ніби чимось невдоволенні і ще не сказав ні слова: — Яка думка шановної авіації?

Льотчик встав і доповів, що цілий ранок кружляв над вказаним районом, але не помітив нічого, навіть віддалік схожого на маяки, батареї і доти.

— Фотографував, як я наказав?

— З трьох заходів.

Вони розклали на столі віялом десятка півтора фотографій. Ті складалися гармошкою, бо були наклеєні на картон, а потім ще на марлю, яка скріплювала їх на згинах.

Хвилину чи дві усі розглядали дані аерофотозйомки.

— Тож-бо й воно! — прокоментував начальник штабу. — У таких суперечках льотчик — найвищий суддя.

— Найвищий, то найвищий, — сказав адмірал, — тільки іноді поспішно робить висновки. Кине погляд звисока, поверховий погляд. А Мезенцева була внизу, зовсім поруч. Що ж, привиділися їй ці доти, маяки? — Він витяг із ящика лупу. — Загадкова картинка: де заєць? А він десь біля ніг мисливця. Ну! — Адмірал з роздратуванням, яке несподівано прорвалося, відсунув фотографії. — Яка думка головного спеціаліста по шхерах?

Шубін навіть не образився на слово “спеціаліст” — так пильно вивчав знімки. Стояв біля столу, трохи згорбившись, піднявши плечі, хижо звузивши очі. Він скидався зараз на кібчика чи сокола, який розглядів унизу здобич і готовий каменем упасти па неї.

— “Фон дер Гольц”, — процідив він крізь зуби.

— О! Впевнений?

— Не впевнений, але гадаю.

— Що ж, цілком можливо! — Адмірал жваво окинув поглядом офіцерів. Комбриг стенув плечима. — Ні, я б не здивувався. Усе збігається. Навіть фарватер обгородили ліхтариками, а на березі поставили маячок чи маніпуляторний знак воєнного часу. Інакше кажучи, засекречена гавань у шхерах. Там і ховають свого “генерала”.

— Щодня туди літаю, — ображено сказав льотчик, шукаючи підтримки. — Отаке громадище! Броненосець берегової оборони!

— Шхери, брат, — сказав Шубін співчутливо.

А Мезенцева, схилившись над знімками, пробурмотіла:

— Берег Обманний.

— Як? Як? — адмірал засміявся. — Це дуже точно. Саме так — Обманний!

Шубін рішуче осмикнув кітель.

— Товаришу адмірал! Прошу дозволу в шхери.

— Сам просишся?

— Цікаво ж, товаришу адмірал.

— А встигнеш?

— Ну, товаришу адмірал! Маючи свої п’ятдесят вузлів у кишені…

— Мені доповіли: твій катер несправний.

— До ранку відремонтуємо.

— Ну, гаразд. Готуйся в шхери!

Після наради офіцери юрмою вийшли з бліндажа. Мезенцева сказала льотчикові, який підтримав її під лікоть, допомагаючи зійти сходами:

— На місці адмірала я б не пускала його в шхери. Не можна ж голкою в одне місце по сто разів. Там зараз бозна-що, десанта ждуть. По-моєму, молодецтво. І до чого воно?

Пропускаючи вперед Мезенцеву, Шубін охоче пояснив:

— А я спогади на старість призбирую, товаришу старший технік-лейтенант! Буду, як то кажуть, ізюм із булки виколупувати. Не все ж про своє вульгарне, пошле і яке там іще донжуанство згадувати… Моє поважання!

Він козирнув і повернув в інший бік.

Ось коли — з запізненням — знову опанував себе, став колишнім Шубіним, що за будь-яких найважчих обставин умів зберігати самовладання і флотський шик!

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ ГРА В КВАЧА

Шубін “спіткнувся” в шхерах, трохи не дійшовши до острова, де висаджував Мезенцеву. Так, застерігала правильно.

Він швидко застопорив хід, кинув механікові: “У фашистів вуха нашорошені!” — й одразу ж вдарили зенітки.

Туди-сюди заметалися промені прожекторів, обмітаючи з неба зоряний пилок. Шукають літак? Коли б довше шукали!

Зненацька ніби світний шлагбаум перегородив дорогу.

Шубін мигнув три крапки — “слово”[12] — Князеву, що йшов у кільватері. Той також застопорив хід.

“Шлагбаум” гойднувся, але не піднявся, а димним сувоєм покотився по воді.

Помітять чи не помітять?

Горизонтальний смолоскип блиснув на березі, ніби грізний вказівний перст. Помітили! Поруч лопнув вибух. Катер трусонуло.

— Попадання в моторний відсік, — спокійно сказав механік.

Із свого закапелка висунувся радист:

— Попадання в рацію, акумулятори сідають!

Слідом за цим фашисти ввімкнули “горішнє світло”.

Над шхерами повисли ракети, що їх по-простому називали “люстрами”. Вони опускалися спочатку повільно, потім швидше й швидше, іскрами розсипалися біля чорної води, наче головешки на вітрі. На зміну їм неквапливо підіймалися інші (“люстри” ставляться в кілька ярусів, для того, щоб мішень весь час була на світлому фоні).

Світло — дуже різке, сліпуче, безрадісне. Як в операційній. Виходить, поклали на стіл і збираються тельбушити? Ні, дзуськи!

Дві димові шашки полетіли за корму. Давній, випробуваний спосіб! Та Шубін не зміг проворно, як колись, “відскочити”. Ледь-ледь “відповз” убік. Сховавшись у тіні мису, він дивився, як смалять з берега по чорних віхтях, що повільно розповзалися. Дурні!

Наблизився Князєв:

— Подати кінець?

Мовчанка дуже коротка. Думай якнайшвидше!

Без Князева не докульгати до узліску. Та, взявши буксир, він занапастить і себе, і товариша. Маневреність втрачена, швидкості нема. По дорозі назад наздожене авіація і запросто розстріляє обох.

Отже?.. Назад дорогу відрізано. Виходить, прориватися далі, ховатися в глибині шхер!

— Васю, іди! Підремонтуюсь — завтра теж піду.

— Не покину вас!

— Наказую, як командир ланки! Допоможеш мені: відвернеш вогонь на себе.

Князєв зрозумів. Долинуло, ледь чутне: “Єсть, відверну!..” І ІПубін зірвав з голови шлем з уже непотрібними ларінгами. Акумулятори остаточно сіли. Він “оглух” і “онімів”.

Відстрілюючись, катер Князева рвонувся до виходу із шхер.

— Ще б пак! — заздрісно пробубонів Шубін. — Зберігаючи свої п’ятдесят вузлів у кишені…

Власні його “вузлики”, гай-гай, скінчились, розв’язалися. Увесь вогонь фашисти перенесли на Князева. Бій даленів.

Припавши до бінокля, юнга проводив поглядом катер. Зигзагоподібний шлях його легко було простежити по сплесках від снарядів. Сплески, як білі привиди, вставали поміж скель і дерев. Вервечка привидів гналася за зухвалим зайдою, тяглася за ним, навідліг шмагала пучками різноколірних лозин. То були зелено-червоно-фіолетові струмені трасуючих куль.

— Не наздогнали!

Шурко Ластиков тріумфуюче обернувся до командира, але той не відповів. Що було сили намагався втримати підбитий катер на плаву. З гарячковою поспішністю, ковзаючись і спотикаючись, матроси затикали отвори від куль і осколків снарядів. У хід було пущено все, що тільки можна: чопи, розпірки, пакля, брезент. Та вода вже перехлюпувала через палубу, погрозливо збільшувався диферент.

Залишився останній, крайній засіб:

— Торпеди — за борт!

Боцман благально притиснув до грудей руки, в яких тримав віхті паклі:

— Хоч одну залиште!

— Обидві — за борт! У ворожих шхерах скидати торпеди? Позбуватися головної своєї зброї?..

— Готуйсь! Залп!

Різкий поштовх. Торпеди каменем пішли на дно.

Усе! Тільки кола на воді. Юнга заскреготів зубами від злості. Якби вийшов на плесо горезвісний “Фон дер Гольц” зі своєю відомою усьому флоту “шпаківнею” на грот-щоглі, до нього ні з чим уже підступитись.

Зате катер став легший! Як-не-як, дві торпеди важили понад три тонни. Командир мас рацію. Краще залишитися на плаву без торпед, ніж потонути разом з торпедами…

Шубін стурбовано озирнувся.

Неподалік острівець, на який висаджували Мезенцеву. Безіменний. Безлюдний. Принаймні був без людний.

Підбитий катер “прошкутильгав” ще кілька десятків метрів і приткнувся біля крутого берега.

У думці Шубін спробував уявити собі обриси острова на карті. Здається, зігнутий у вигляді півмісяця. Од материка відділений неширокою протокою. Береги круті — судячи з глибин.

— Ну що ж! Ризикнемо!

— Боцмане! Швартуватись!

Тільки-но моряки ошвартувалися біля острова, як мимо на великій швидкості пройшли три “шюцкори”.

Довелося поавралити, упираючись руками і спиною в скелю, притримуючи катер. “Шюцкори” підняли велику хвилю. На ній могло вдарити об каміння чи порвати швартови.

Через дві чи три хвилини “шюцкори” повернулися. Вони застопорили хід і чомусь довго стояли на місці.

Боцман пригнувся до кулемета. Шубін завмер біля нього, застережливо піднявши руку. Два матроси, які вичерпували воду з моторного відсіку, застигли, наче статуї, з відрами в руках.

Шурко примружився. Зараз ввімкнуть прожектор, ткнуть променем! Поруч позіхнув радист Чачко.

До моряків долинули вражені сердиті голоси. На “шюцкорах” дивувалися. Куди поділися ці росіяни?

Звичайно, безглуздо шукати їх у глибині шхерних лабіринтів. Підбитий катер, очевидно, усе-таки зумів проскочити непоміченим до виходу із шхер.

Заревіли мотори, і “шюцкори” зникли так само несподівано, як і з’явилися.

— Хух! Пронесло!

— Живемо, товаришу командир! — сказав боцман усміхаючись.

Та Шубіну поки що ніколи було радіти.

— На берег! — наказав він. — Траву, очерет тягніть! Гілки рубай, ламай! Та обережніше, без шуму. І не курити мені! Чуєш, Фаддєїчев?

— Маскуватися будемо?

— Так. Замаскуємо катер до ранку, ось тоді й кажи: живемо, мовляв!

Він зупинив юнгу, що пробігав мимо:

— А ти острів обстеж! Уздовж і впоперек увесь обнишпор. По-пластунськи, зрозумів? Перевір, чи немає кого. Повернешся, доповіси.

Він скинув з себе ремінь з пістолетом і власноручно підперезав ним юнгу.

Матроси швидко підсадили хлопця. Шурко помацав у розколині скелі, вчепився за віхоть трави, що стирчав, видряпався по прямовисному берегу.

— Обережніше, гей! — стиха напучував боцман.

— А ви не переживайте за мене, — відповів з берега завзятий голос. — Я ж маленький. У маленьких важко влучити.

— От біс, чортеня! — схвально сказали на катері.

Пістолет гвардії старшого лейтенанта підбадьорливо поплескував по стегну.

Юнга опинився в лісі, тьмяно освітленому “люстрами”, що гасли. Тихо пружинив мох. Удалині перекочувалась луна від пострілів! Ого! Гвардії лейтенанта Князева проводжають до порога з усіма почестями, з фейєрверком і музикою.

Гвардії старший лейтенант відпливе завтра не так — трохи скромніше. Шурко зрозумів з півнатяку. Важливо пересидіти біля острова. Старанно замаскуватися, причаїтися. Нишком-тишком за день полагодити пошкодження. І наступної ночі, закутавшись, наче в плащ, в імлу і туман, вислизнути із шхер.

Зухвалий задум, але саме такі й вдаються гвардії старшому лейтенантові.

Якби тільки на острові не було фашистів!

Шурко постояв у нерішучості, тримаючи одну ногу на вису.

Він дуже боявся гадюк, значно більше, ніж фашистів.

Тепер весна, гадюки оживають після зимової сплячки. Він виразно уявляв собі, як опускає ногу на мох, і раптом під п’ятою щось починав ворушитись. Кругле. Слизьке. Б-рр!

Потім йому згадалося, як командир пояснював про страх:

“Якщо боїшся, іди не вагаючись назустріч небезпеці! Страх страшніший за все. Це як із собакою: тікатимеш — розірве!”

А Щурко спитав здивовано:

“А звідки ви знаєте про страх, товаришу гвардії старший лейтенант?”

“Та знаю”, — загадково посміхнувся Шурків командир

Юнга зробив над собою зусилля і пірнув у ліс, як у холодну воду.

Щось чорніло поміж стовбурів у тьмяно освітленому просторі. Громіздке. Безформне.

Валун? Дот?

Шурко вийняв пістолет із кобури. Відчуваючи вагу його рукоятки, як потиск вірного друга, він підійшов до брили, що темніла. Ні, не дот і не валун. Сарай!

Осмілівши, обмацав рукою стіну. Жалюгідний сарайчик, збитий із фанери!

Юнга підповз до дверей, прислухався. Усередині тихо. Він штовхнув двері і ступив через поріг.

У сараї пусто. Біля стін тільки лотки для збирання ягід — з висунутим захватом, на зразок маленьких граблів. Улітку в шхерах стільки суниць, брусниць, чорниць, клюкви, що безглуздо було б збирати по ягідці.

В кутку стоять великі конусоподібні корзини. У таких перевозять на човні скошену траву.

Ну, ясно: острів безлюдний!

Вийшовши з сарая, Шурко здивувався. Чому стало темно?

А! Фашисти “вирубали” горішнє світло.

Це, звичайно, добре. Але під “люстрами” було легше орієнтуватися.

Довкола, либонь, навіть не темно, а сіро. Дерева, чагарники, валуни невиразно вгадуються за тремтливою сірою пеленою.

Тільки тепер Шурка помітив, що йде дощ.

З лапатих гілок, під якими доводилося пролазити, стікали за комір холодні струмочки. Конусоподібні ялини і громаддя скель обступили юнгу. Протискуючись поміж них, він боляче забив коліно, зачепившись за щось холошею, розірвав її. Не до речі подумалось:

“Влетить мені від боцмана”.

То був “їжак”, клята колючка з дроту. Повно-повнісінько в шхерах таких дротяних “їжаків”, значно більше, ніж їхніх живих товаришів.

Фашисти, боячись десанту, всюди розкидають “їжаків” і протягують поміж дерев колючий дріт.

Шурко зупинився перепочити.

Тихо. Поруч плюскотить море. З вологим шурхотом падають на мох дощові краплі. Коли-не-коли якийсь особливо старанний або надто нервовий кулеметник простукує для перестраховки коротку чергу. А втім, робить це знічев’я і знову ніби починає куняти.

Невдовзі юнга перетнув острів у вузькій його частині. Людей немає. Підбадьорений, він рушив — як і раніше, поповзом — понад берегом.

Раптом перелякано відсмикнув руку! У сухій траві гадючився дріт. Не колючий дріт. Провід!

Цю ділянку берега заміновано!

Юнга сахнувся від провода. Гранітні плити були гладенькі, слизькі. Він спіткнувся і шубовснув у воду.

Коли юнга виринув метрів за десять—п’ятнадцять від берега, вода була вже не темна, а оранжева. Це світилося небо над нею.

Неспокійний промінь полоснув по острову, метушливо занишпорив між дерев. Потім неквапливо поповз до Шурка.

У вуха набиралася вода. І він не чув, чи цокотять кулемети, бачив тільки цей смертоносний промінь, що невідворотно наближався.

Юнга з усієї сили гребнув, наткнувся на якусь тичку, що похило стирчала з води. А! Віха!

Тримаючись за тичку, він пірнув. Промінь неквапливо пройшов над ним, на мить освітив воду і концентричні кола на ній. Це повторювалося кілька разів.

Ховаючись за голиком,[13] юнга не зводив погляду з променя. Як тільки промінь наближався, він поквапливо пірнав.

Два промені схрестилися над головою: от-от упадуть. Але, поколивавшись якусь мить, побігли далі.

У воді Шурко підбадьорився. Схоже було на гру в квача, а в квача він свого часу грав краще за всіх у дворі.

Ось промінь, як підрубане дерево, впав недалечко на воду. Тільки сплеску не чути. Тепер ковзає по зритій хвилями, поверхні, підкрадаючись до Шурка. Зараз “заквачить”! Увага! Нирок!

Промінь метнувся далі, до материкового берега.

До найменших деталей видно берізки, що приліпилися до брили граніту, їхнє криве, переплетене коріння, узорчасте листя папороті біля підніжжя. Промінь старанно обмацує, вилизує кожен уступ, кожну ямку.

Важко дихаючи, раз по раз озираючись, Шурко виповз по гранітних плитах на берег.

Деякий час він нерухомо лежав у траві, розкидавши руки, розглядаючи сполосоване промінням вороже небо. Тільки тепер відчув, що його морозить. Мокрий бушлат, фланелівка, штани неприємно прилипали до тіла.

Гадюки! Він і думати забув про гадюк! Не до них!

Небо над шхерами почало темніти. Спочатку впав один промінь і не піднявся. За ним поник і другий.

Юнга слухав, як перегукуються кулемети. Задуднів один, здалеку йому відповів другий, третій. Схоже на гавкання собак у глухому закутку.

Паузи довші, гавкання лінивіше. Нарешті, знову стало тихо, темно…

Місяця в небі немас. Немає й зірок. А дощ мрячить і мрячить. Багатозначно перешіптуються краплі, розсовуючи густу глицю.

Розвідку можна вважати закінченою: острів безлюдний. Південний берег заміновано. По той бік східної протоки розташовані батареї і прожекторна установка.

Так юнга і доповів після повернення.

— О, та ти мокрий! У воду впав?

— Майже обсох. Доки повз через ліс.

Юнгу дуже здивували зміни, які сталися під час його відсутності. Тепер катер був уже не катером, а чимсь схожим на плавучу альтанку.

— Здорово замаскувалися!

— А без цього не можна, — неуважно сказав Шубін. — Ми ж хитруємо, нам жити хочеться…

Аврал закінчувався. З трюму витягли брезент і мішковину. Ними задрапірували рубку. З берега притягли ламані, нарубані віття, нарізали очерету і трави. Довгі жмутки її звисали із борту.

Боцманові не доводилося підганяти матросів. Їх підганяло небо, що невблаганно прояснювалось.

До ранку треба було розчинитися в шхерах.

Слухаючи доповідь юнги, Шубін схвально кивав головою, та, очевидно, думав про маскування, бо машинально поправив гілку, що звисала з рубки.

— Молодець! — сказав він. — Відпочинь, обсушись, підживися. Знову підеш. З ворожого берега очей не зводити. Уранці буде наш екзамен.

— Який екзамен, товаришу гвардії старший лейтенант?

— А ось який. Почнуть гамселити по нас із гармат і кулеметів — виходить, зрізалися ми, маскування ні к чорту… — І він занепокоєно оглянувся на крутий гранітний берег, до якого пристав його катер.

Якого кольору тут граніт? Сірий — добре: брезент і мішковина підходять. Але якщо червоний, тоді кепсько: на червоному тлі буде виділятися сіро-зелена пляма — замаскований катер.

І голосна “оцінка” екзаменаторів не забариться.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ НА СТАНОВИЩІ “НІЧИЧИРК”

Відпочивши з годину, юнга повернувся на свій пост, щоб не спускати з ока небезпечну східну протоку.

Ранок видався похмурий. Над водою лежав туман.

Навколо була така тиша, що здавалося, Шурко бачить усе уві сні.

Він розрізнив тичку, за якою ховався цієї ночі. Вона стирчала в тумані похило, мов одинока стріла.

Через кілька хвилин юнга подивився в тому ж напрямі. Видно було вже дві стріли, друга — відбиток першої.

Згодом прорізались очерети, і посеред протоки зачорнів надводний камінь.

Поруч щось булькнуло. Що це? Весло? Риба?

Пауза. Тихо, як і раніше.

Сонце з’явилось із запізненням. Було червоне, як семафор, — теж попереджало про небезпеку!

Пейзаж ніби розсувався. За попелясто-сірими брилами, що повільно відвалювалися, Шурко вже розрізняй протилежний берег.

Пелена туману, а разом з ним і таємниці сповзали з ворожих шхер. Позолотилися верхівки сосон і ялин на протилежному боці. У душних сутінках проступали задерті до неба стволи гармат.

Шурко квапливо закрутив гвинтову нарізку бінокля.

О! Не зенітки, а колоди, поставлені майже сторч, фальшива батарея, щоб відвести очі! Призначення — заводити в оману радянських льотчиків, відволікати увагу від справжньої батареї, розташованої далі.

Клапті пейзажу розрізані, як мозаїка. Уночі прожектор виривав їх із мороку кожен окремо. Удень вони з’єдналися в одну суцільну картину.

Чи одну? Юнга примружився. В очах двоїлося. Миси, острівці, перешийки, наче в дзеркалі, відбивалися в протоках. Але дзеркало було шершаве. По воді йшли брижі. Дув ранковий вітрець.

Юнга повів біноклем. Ніби розсував ним віти далеких дерев, ворушив глицю, папороть, кущі малини і шипшини, настирливо проникав у глибину лісу — по той бік протоки.

Ось валун. Замшілий. Сіро-зелений. Начебто нічим не відрізняється од інших валунів. Але чому з нього піднімається дим, струмочок диму? Не з-за нього, саме з нього!

Дивний валун. Раптом прочинилися дверцята. Із валуна, зігнувшись, вийшов солдат з котелком у руці. Ну, ясно! Це дот, замаскований під валун!

Якісь чаклунські перетворення в шхерах.

Несподівано над обривистим берегом, за шість—сім кабельтових, піднялися чотири рефлектори. Вони втягувалися, як голови гадюк, і знову висувалися з-за гребеня.

Не одразу второпав Шурко, що це прожекторна установка, яка так надокучала йому вночі. Зараз її перевіряли. Рефлектори, очевидно, ходили по рейках.

Раптом пролунало знайоме метушливе торохтіння. Над шхерами, що тільки-но проснулися, кружляв літак. Наш! Радянський!

Умить втягнулися, сховались голови рефлекторів. Дверці дота-валуна прочинилися, з щілини висунувся кулак, погрозив літаку. Дверці зачинились. Кілька солдатів, що спускалися до води з рушниками через плече, упали наче підкошені і лежали нерухомо. Усе живе в шхерах заціпеніло, завмерло.

Немовби зупинилася кінострічка!

Дуже хотілося підвестись на весь зріст, закричати, зірвати з голови безкозирку, почати нею семафорити. Гей, льотчику, перегнися через борт, придивись! Унизу прикидаються, брехня! Зенітки не справжні — фальшиві. Валун не валун, дот! Бомби ж їх, друже, коси з кулемета, коси!

Але підводитись і махати безкозиркою не можна. Треба зачаїтися в кущах, нічим не виказуючи себе.

Покружлявши, літак ліг на зворотний курс.

Чи він шукав катера, що не повернувся на базу? Чи це був звичайний розвідувальний обліт?

— Ех, дурень ти, дурень! — з досадою сказав Шурко.

Гудіння стихло, віддаляючись. І стрічка знову закрутилася, усе навколо заворушилось. Розмахуючи рушниками, солдати побігли до води. На порозі удаваного валуна усілася людина, заходилася неквапливо розкурювати люлечку.

— З острахом, одначе, живуть, — задоволено підсумував юнга. — На становищі “нічичирк”!..

Він згадав про міста з фанери, про які розповідав гвардії старший лейтенант. То були міста-двійники. їх будували на деякій відстані від справжніх міст, навіть влаштовували пожежі в них — теж “зумисне”, щоб завести в оману ворога.

Так, усе тут було не тим, чим здавалося, чим хотіло здаватися. Усе хитрувало, прикидалося.

Але ж і радянські моряки попали під вплив шхерних чарів і ніби розчинилися в червоно-сіро-зеленій строкатості.

Тільки тут юнга згадав про майбутній “екзамен”.

, Сонце вже високо піднялося над горизонтом, але в шхерах було, як і раніше, тихо. Не стріляють. Отже, “екзамен” здано! Замаскований катер не помічено.

І Шурко засміявся від задоволення й гордості, а втім, неголосно, стиха. Адже й він був на становищі “нічичирк”.

День у шхерах почався. Мимо юнги пройшов буксир, тягнучи за собою вервечку барж. На буксирі — кулемет, солдати щуляться від ранкової прохолоди.

Потім прослизнули вздовж протоки дві швидкохідні десантні баржі — бедебешки, як називає їх гвардії старший лейтенант.

Сонце перемістилося на небі. Треба міняти позицію. Ненароком сонячний промінь відіб’ється від скелець бінокля, і зайчик блисне в лісі. Адже протилежний берег також окатий!

З нової позиції тичку що краще видно. Ага! Комір піднято, їй холодно. Отже, вона нордова![14]

Довгими зимовими вечорами гвардії старший лейтенант навчав юнгу морської премудрості.

Він розкладав на столі різноколірні картинки: “Дивись, віхи! Нордова — ось вона! — червона, голик па ній у вигляді конуса, основою вгору. Наче комір піднятий і ніс почервонів. Дуже холодно — нордова ж! А ось зюйдова: чорна, конус основою вниз. Жарко цій вісі, відкинула комір, загоріла, аж чорна!”

Вестову і остову лейтенант учив розрізняти по-іншому:

“Голик вестовий — два конуси, з’єднані вершинами. Поділи по вертикалі пополам, права частина здасться тобі буквою “В”. І це буде вест. А голик остовий — два конуси, з’єднані основою. Має вигляд ромба чи букви “О” — ост. Так, до речі, розпізнавай і місяць, старий він чи молодий. Коли ріжки стирчать праворуч, це схоже на букву “С”. Значить — старий. Коли ліворуч, то проведи лінію по вертикалі, вийде у тебе “Р” — ранній, молодий”.

І вхідні вогні запам’ятав Шурко завдяки шубінським смішним примовкам. Три вогні: зелений, білий, зелений — дозволяють вхід у гавань. Початкові букви “ЗБЗ”, інакшу, як казав Шубінн: “Заходь, браток, заходь!” Вогні червоний, білий, червоний — заборонні. Початкові літери складають “ЧБЧ” тобто: “Чеши, браток, чеши!..”

О! Чого тільки не вигадає гвардії старший лейтенант!..

Усміхаючись, юнга повільно віднімав бінокль до горизонту. Перше правило сигнальника: роздивляйся шлях корабля і те. що його оточує. Неодмінно від води, від корабля. А тепер для Шурка кораблем був цей довірений його пильності островок у шхерах.

Трохи праворуч нордової віхи сріблилися дрібні брижі. Під водою вгадувалося каміння. Віха попереджала: “Залиш мене на північ!” Так і обходять її кораблі.

Парусно-моторна шхуна пройшла мимо Шурка.

Щоб не забути, він відклав на землі четверту гілку за кількістю кораблів, що пропливали.

Картина була, загалом, мирна. Вітер ущух. Протока стала дзеркально гладенька, як сільський став. Купка низьких дерев стовпилась біля самої води, наче худоба на водопої.

А над лісом висіли сонні і дуже товсті, немовби підбиті ватою, хмари.

Одна з них мала незвичайний вигляд. Була бузкового кольору і висіла дуже низько. Придивившись, Шурко розглядів на ній дерева! Трохи далі видно було шмат скелі, що навис над протокою. Це мис, і на ньому височить маяк.

Літаючий острів з маяком! Юнга подумав, що марить, і протер очі.

А, рефракція! Це рефракція! Про неї теж говорив гвардії старший лейтенант. У повітрі, насиченому водяною парою, зображення переломлюється, як у лінзах перископа. Зараз завдяки рефракції юнга ніби заглядав через горизонт. Ось він, секретний маяк воєнного часу, світло якого бачила дівчина-метеоролог!

Міражі, брижі, сонячні зайчики… Сонне оціпеніння оволоділо юнгою. Райдужні кола, наче плями мазути, повільно попливли по воді.

“Хилить на сон, еге?” — пробасив Шурко голосом гвардії старшого лейтенанта. “Очерет дуже шелестить, товаришу гвардії старший лейтенант”,— тоненьким голосом поскаржився він. “А ти вслухайся, про що шелестить! Ну? Слу-хай! Слу-хай! Он воно, брат, що! Не заколисують, а попереджають: не спи, мовляв, Шурко, розтули очі і вуха!”

Шурко стріпнувся, наче пес, що виліз із води.

Через деякий час за його спиною тричі пролунав умовний свист. Шурко радісно свиснув у відповідь. До нього підповзли гвардії старший лейтенант і радист Чачко.

— Чи ти ба! — здивувався Шубін, вислухавши рапорт юнги. — Виходить, на жвавому місці ми! А я й не знав!

Він жадібно припав до бінокля.

Професор Грибов учив Шубіна не дуже довіряти віхам, які в першу-ліпшу мить може віддрейфувати чи знести штормом. Головне — це створні знаки. Віхи тільки доповнюють їх. Але де ж вони, ці створні знаки?

У шхерах кораблі ходять без перебільшення з оглядкою, від одного берегового створу до другого.

Створними знаками можуть бути білі щити у вигляді трапеції чи ромба, плями, намальовані білою фарбою на каменях, вежі маяків, дзвіниці, високі дерева чи скелі вигадливих обрисів.

По шхерах, звивистих протоках, кораблі плавають зигзагом, раз у раз міняючи напрям, дуже обережно і неквапливо розвертаючись. У полі зору стернового мають зблизитися два створні знаки, зазначені в лоції для цього відрізку шляху. Коли один створний знак затулить другий, стерновий знатиме, що поворот закінчено. Тепер кораблю не загрожує небезпека сісти на мілину чи вискочити на каміння. Коли знову повертають, користуються другою парою створних знаків, і так далі.

Буксир на очах у Шубіна обійшов каміння, позначене віхою. З’явилося дивне відчуття, ніби він, Шубін, і є один із створних знаків. Лейтенант озирнувся.

Виявилося, що моряки лежать біля підніжжя високого каменя, який стирчить із густих заростей папороті. На ньому біліє пляма.

Через поспіх, а може, щоб особливо не привертати уваги, тут не поставили дерев’яний ґратчастий щит — просто намалювали пляму на камені. Такі плями називаються “зайчиками”, тому що вони біленькі і їх заховано в лісі. Такий же спрощений створний знак виднівся трохи нижче, біля самого урізу води.

Рух на шхерному “перехресті” був жвавий. Тут перетиналися два шхерні фарватери — подовжній і поперечний. У лоції це називається вузлом фарватерів. Недарма фашисти так оберігали його. Минулої ночі вздовж і впоперек вишмагали променями, неначе обмахувалися, хрестячись. Від цього мигтіння голова йшла обертом.

А де ж таємнича світна доріжка? Очевидно, далі на північ, за тим лісистим пасмом.

Шубін пригадував: он там повинен бути Рябиновий мис, ліворуч — острів Довгий Камінь. Звідси, з-під створного знака, шхери як на долоні! Мезенцева зуміла побачити немало цікавого, та він, Шубін, побачить ще більше. Повезе з собою не одну “позначку” на карті.

Позначку? Начебто малувато.

На війні люди відвикають сприймати пейзаж як такий. Пейзаж набирає суто службового, військового характеру. Пагорки перетворюються у висоти, скелі — у прикриття, луки — у посадочні майданчики. А для моряка те, що він бачить на суходолі, то тільки орієнтири, за якими перевіряють і уточнюють місце корабля. (“Зачепився за он ту скелю, беру пеленг на цю дзвіницю”).

І знову бінокль Шубіна завмер біля віхи. Міліціонерів на перехресті нема. Світлофори-маяки працюють тільки в темну пору доби. Удень доводиться покладатися на створи і віхи…

Так, це було б цікаво! Грибов назвав би це “поправкою до лоції”.

Але ні, не вдасться! Сонце невсипущим сторожем стоїть над шхерами. Та й ризиковано привертати увагу до протоки, поки катер ще не на ходу.

Шурко вражено дивився на свого командира. Той щось шепотів, мружився, супився. Мабуть, вигадує нову каверзу!

Одначе й до Шубіна поступово почало доходити, що шхери красиві. Ці місця він уперше бачив удень, хоча його і вважали “спеціалістом по шхерах”.

Он воно що! Шхери, виявляється, різноколірні! Граніт — червоний чи сірий, але під сірим проступають червоні плями. На плитах — бузковий верес, яскраво-зелена папороть, темно-зелені, здалеку майже сині ялини, жовтувата торішня трава.

Гранітна основа шхер вислана мохом, бурим чи зеленуватим. Чіткий силует ялин і сосон прокреслюється над кущами ожини і малини та поміж листяних дерев — дубом, осикою, кленом, березою. Деякі дерева лежать покотом, — очевидно, після бомбардування. А в зелень хвої вплітається гарний червоний візерунок горобини.

Головною деталлю пейзажу була, одначе, вода. Вона підкреслювала дивовижну різноманітність шхер. Обрамляла картину і водночас ніби дрібнила її.

Місцями берег круто обривався або збігав до води великими кам’яними плитами, схожими на східці.

Були тут острови, зарослі лісом, конусовидні, як клумби, на довершення подібності обкладені камінцями по колу. А були майже безлісі, на диво обточені велетенськими льодовиковими котками. Такі обточені скелі називають “баранячими лобами”.

Де-не-де підіймалися з тріщин молоді берізки, ніби тоненькі зелені вогники, — немов у надрах шхер бурхало полум’я і вперто пробивалося на поверхню.

Життя неймовірно чіпке! Шубін згадав сосну, що схилилася над його катером, схованим у затінку берега. Шар землі, нанесений на граніт, був дуже тонкий, пальців у два. Коріння розгалузилось і обплело скелю, наче щупальцями.

Так і він, Шубін, у гарячковому зусиллі утриматися в шхерах щільно, усім тілом припав до скелі…

Він стримав зітхання. Хіба така, з дозволу сказати, позиція пасує військовому морякові? Йому личить стояти біля стерна, знаючи, що за спиною в нього дві надійні торпеди. Вискочити б на граничній швидкості з-за мису, садонути по цих баржах і буксирах! Ото б шелесту наробив! У такій тісняві! Ого!

Та він без торпед. Він беззбройний!

І знову Шубін скоса глянув на створний знак.

Інший командир на його місці, можливо, поводився б інакше. Сидів би й не рипався, чекаючи настання ночі. Та Шубіну не сиділося.

Він поклав бінокль на траву, відповз до заднього створного знака. Камінь потріскався. Зигзаг тріщин здавався незрозумілим написом.

Шурко, роззявивши рота, дивився на гвардії старшого лейтенанта. Той, обігнувши камінь, уперся в нього плечем. Камінь начебто подався, мабуть, неглибоко сидів у землі. Гвардії старшому лейтенантові це чомусь сподобалося. Він усміхнувся. Посмішка була шубінська, тобто по-хлопчачи пустотлива і хитра.

— Здавай вахту, — наказав Шубін юнзі. — Ходімо додому! Вірніше, поповземо.

І тут юнга похизувався жартом — флотським, у дусі свого командира.

— Ворожі шхери з двома створними знаками і однією віхою здав, — сказав він.

А Чачко, усміхнувшись відповів:

— Шхери зі створами і віхою прийняв! Жартувати в хвилини небезпеки і у важкому становищі було традицією в гвардійському дивізіоні торпедних катерів.

“Дома” все було гаразд. Катер трохи погойдувало під балдахіном із трави і гілок. Ремонт його йшов повним ходом, але боцман був незадоволений. Як звичайно, він шпетив флегматичного Степакова: “Не ростеш, не підвищуєш кваліфікації! Як то кажуть, сім років на флоті і все на клівершкоті”. Степаков тільки ображено шморгав носом.

А втім, флотського порядку дотримувались і в ворожих шхерах — рівно о дванадцятій сіли обідати сухарями й консервами.

Шурко Ластиков, шануючи “адміральську годину”, вклався на кормі під вітами і миттю заснув, як це вміють робити тільки діти, набігавшись за день, і моряки після вахти. Шубін зупинився біля юнги, вдивляючись у його обличчя. Було воно худе, вилицювате. Коли юнга розплющував очі, то здавався старшим за свої роки. Але зараз виглядів малечею, сопів зовсім по-дитячому і чогось усміхався вві сні.

Як же складеться твоє життя, синку, років так через шість-сім? Ким ти будеш? Де служитимеш? І чи згадаєш про свого командира?..

Матроси неголосно розмовляли на кормі. (Після обіду належало відпочивати. Це і є так звана “адміральська юдина”). Розмова була дуже мирна, так ніби катер стояв біля пірса на Лавенсарі.

Лоцман розважливо доводив, що дівчині не личить бути однакового зросту з мужчиною.

— Моя — невисоченька, — казав він, зворушливо усміхаючись. — І черевички носить, розумієте, тридцять третій номер. Сказитися можна! Я вже знаю, до війни разом ходили вибирати, мені якраз по цю кісточку. — І розчепіривши величезну долоню, він показав місце на кисті руки.

— Які там черевички! — зітхнув моторист Дронін. — У чоботях, либонь, вона ходить. Нині вся Росія в чоботях…

Тільки Степаков не брав участі в розмові. Він сидів, спустивши ноги за борт, і нерухомо дивився у воду, наче загіпнотизований.

Відчувши, що за спиною стоїть командир, моторист озирнувся.

— Щука, товаришу командир, — сказав він, жалібно усміхаючись. — Дуже вже нахабно поводиться! Ходить і ходить перед очима. Розуміє, тварюка, що її не дістати!..

Щось поблискувало і булькало майже біля самого борту. Риби тут була сила-силенна. А Степаков — завзятий рибалка. Та ловити рибу не можна. Небезпечно! Ворожі шхери навколо…

Надвечір моряки поставили щиток управління і закінчили монтувати обладнання. Залишилося тільки відремонтувати реверсивну муфту правого мотора.

Шубін безперестану квапив людей.

— І так поспішаємо, товаришу гвардії старший лейтенант, — невдоволено сказав Дронін. — У милі всі! Язики на плечах!

— До ночі треба закінчити! Уночі відпливемо.

— Невже ще добу сидіти? — пробубонів увесь мокрий від поту, наче він щойно скупався, Степаков. — Та я краще вплав утечу від цих щук!

Сонце заходило навдивовижу повільно. Західна частина горизонту була сполосована тривожними навскісними хмарами багряного кольору, які віщували зміну погоди.

На довершення всього якийсь меланхолік на протилежному боці взявся перед сном за губну гармошку. Вітер дув з того боку, і над тихою вечірньою водою повзли уривки тужливої, тягучої мелодії. Знав її музикант нетвердо, раз у раз обривав, знову починав. Так і тупцяв па місці, старанно повторюючи початкові такти.

Незабаром він просто остобісів Шубіну та його команді.

— І човпе й човпе! — люто сказав Дронін, випростуючись. — Сто разів, либонь, повторив, ніяк завчити не може!

Уже який байдужий був до музики боцман, але й той не витримав, пробурчав:

— Полоснути б по ньому разок із кулемета! Е-ех!

Настала та коротка пора доби, яка передує присмерку, коли сонця немає, але небо ще береже його відблиски. Від багряної хмари упала на воду тінь. Червонувате тремтливе світло заповнило шхери. Усе набрало якогось дивного, тривожного вигляду.

Шубін виліз із таранного відсіку, витер руки паклею, кинув боцманові:

— Закінчуйте без мене. Піду з юнгою Чачка зміняти. Його непереборно тягло до віхи і створних знаків.

Забути не міг про камінь, який не дуже міцно тримався в землі.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ ПОПРАВКА ДО ЛОЦІЇ

Діставшись поповзом до протоки, Шубін і Шурко здивувалися: віхи на місці не було.

— Зрізало під корінь, товаришу гвардії старший лейтенант, — доповів Чачко. — Тут шхуна проходила, почала повертати, а вітер дув їй у ліву скулу. Капітан не врахував вітерцю і підім’яв віху. Прямо під гвинт її.

— Який ти необережний, — жартома дорікнув йому Шурко. — Тобі шхери з віхою здавали, а ти…

Та, поглянувши на гвардії старшого лейтенанта, юнга осікся.

Шубін підібрався, наче для стрибка. Очі, і так вузькі, перетворилися в щілинки. Таким Шурко бачив його під час торпедної атаки, коли, подавшись уперед, він кидав: “Залп!”

Те, що віха зникла, було до речі. Це полегшувало справу. Звичайно, зникнення помітять чи, можливо, уже помітили. Фашистські гідрографи поквапляться встановити іншу віху — за створними знаками. Та поки що протока пуста і підводне каміння не позначено. Щось розладналося в створному механізмі.

Якщо віхи немає, стернові зосередять свою увагу на створних знаках — на цих біленьких “зайчиках”, що виглядають з кущів.

Шубін озирнувся. Що ж, пограємося із “зайчиком”! Примусимо його стрибнути далі від води. Та зробити це треба розумненько, перед тим, як залишити шхери.

Він нетерпляче поглянув на годинник, підвів очі до верховіття сосон. Починають розгойдуватися. Ледь-ледь. Вітер дме з веста. Це добре. Нанесе туману.

Як “спеціаліст по шхерах”, Шубін знав місцеві прикмети. Перед штормом видимість поліпшується. Тепер, навпаки, обриси предметів ставали неясними, розмивчастими. Так, схоже — лягає туман.

Та минуло ще близько години, перш ніж по воді поповзла біла запона. Вона густішала, затягувала підніжжя скель і дерев. Здавалося, шхери повільно осідають, опускаються на дно.

Дуже підхожа ніч, щоб здійснити задумане!

— Юнго! Усю команду — до мене! Боцманові залишатися на катері, стати до кулемета, нести вахту!

— Єсть!

Ліс потонув у пітьмі й тумані. Через кілька хвилин почулося шарудіння, шелест, сопіння. Строєм “кільватера”, один за одним, підповзали до Шубіна його матроси.

— Коротко: завдання, — почав Шубін. — Торпед у нас немає. Із кулемета пароплав не потопиш. А потопити треба. Але чим топити?

Мовчанка. Тільки чути, як умощуються в траві матроси, тиснучись навколо свого командира.

— Будемо, отже, хитрувати, — вів далі Шубін. — За спиною у мене — задній створний знак! — Він поплескав по каменю. — Там, біля води, — передній. Пара нерозлучних “зайчиків”… А ми візьмемо та й розлучимо їх!

— Зовсім приберемо?

— Ні. Трохи одсунемо один від одного. Багато не можна, уранці помітять. А посеред протоки — камінці!

— О! І віхи немає?

— Знесло віху. Цієї ночі ми командуємо створом. Куди захочемо, туди й повернемо.

— А повернемо — на камінці?

— Угадав!

Швидко, не чекаючи команди, матроси схопилися їм ноги. Наче й не було безсонної ночі і нестерпного довгого, втомливого дня.

Спершу спробували вивернути камінь з ходу — руками. Навалилися, крякнули. Не вийшло. Тоді виламали товсті сучки і підважили ними камінь.

Він хитнувся, зрушив з місця. Степаков поквапливо підклав під сучки кілька невеликих каменів, щоб підняти важіль.

Шубін нетерпляче відсторонив Дроніна і Фаддєїчева, протиснувся між ними…

— А дай-но я!

З новим запалом матроси навалилися на камінь.

— Дронін, зліва заходь! Наддай плечем!

Так повторювалося кілька разів. Сучки ламалися. Степаков підкладав під них нове каміння, поступово підіймаючи опору.

По-бичачи схилена шия Шубіна почервоніла, широко розставлені ноги тремтіли від натуги. Камінь з білою плямою нахилявся дедалі більше. І ось — повільно поповз з пригорка, ламаючи кущі ожини і малини, залишаючи за собою борозну!

Шубін збіг слідом за ним. “Зайчик”, як і раніше, на виду. Та лінія, що з’єднує передній і зміщений задній створні знаки, виводить уже не на чистовод, а на пасмо підводного каміння, чорту на роги!

Ну що ж! Так тому й бути! За годину чи дві катер піде, ніч у протоці мине спокійно, а вранці “зайчики” спрацюють, як “пекельна машина”, пущена за годинниковим заводом.

Та сталося інакше.

Не ладилося з моторами. Шубін сидів навпочіпки біля люка, присвічуючи мотористам ліхтариком. Юнга старанно затуляв світло шматком брезенту. Ще добре, що туман ліг густіший.

Ніч закінчувалася.

Шубін думав про розладнаний створ. Перша ж баржа, яка пройде вранці мимо острова, вискочить на каміння. Сюди негайно завітають пани гідрографи для виправлення створних знаків, і шубінський катер, якщо він не піде до ранку, буде, звичайно, виявлено.

А втім, Шубін ніколи не шкодував за тим, що робив. Це було його життєве правило.

Вирішив — як відрізав!

Та й яка користь шкодувати? Механізм катастрофи пущено в хід. Його не зупиниш, навіть якби й хотів.

Хтось протяжно позіхнув за спиною.

— Що? — спитав Шубін, не оглядаючись. — Кислотність піднімається?

— Терпець уривається, товаришу командир! — признався Чачко.

— Ну терпець… Адже він наживний, терпець! Пам’ятаєш, як маяк топили?

— Маяк? — здивувався Шурко.

— Авжеж. Ходили в дозорі. Ніч. Нерви, звичайно, вібрують.

— Необстріляні були, — пояснив Чачко.

— Сорок перший рік! Зненацька прямо по курсу силует пароплава! Я: “Апарати — готуй! Повний вперед!” І одразу ж застопорив, потім дав задній хід. Буруни попереду!

— Каміння?

— Авжеж, воно. Це я маяк атакував.

Шурко засміявся.

— Бачиш, є такий маяк в Ірбенській протоці, називається “Колкасрагс”. Майданчик на низькому острівці, вежа з ліхтарем, ліхтар, оскільки воєнний час, погашений, а внизу смужка піни. Дуже схоже на корабель, що йде на тебе. Давнє це діло. Тоді, правда, були ми з тобою, Чачко, нетерплячі!

Навіть сердитий боцман зволив усміхнутися. І раптом сміх урвався. По катеру пронеслося: “Тсс!” Усі завмерли, прислухаючись.

Недалечко клекотіла вода. Потім пролунало протяжне форкання, немовби велетенська тварина шумно зітхала, випливаючи на поверхню.

Підводний човен! І десь зовсім близько. В тумані важко орієнтуватися. Та, певно, поруч, за миском.

Шубін — стиха:

— Боцмане, до кулемета! Команді гранати, автомати розібрать!

Він видерся на берег, пробіг, ховаючись за деревами. Юнга невідступно поспішав за ним.

Так, підводний човен! У туманній імлі видно темну пляму, що поступово збільшується, немовби розповзається. Баластові систерни продуті повітрям. Над водою ви-прищився горб — бойова рубка, потім показалася вузька спина — корпус. Клацнули щелепи. Це відчинився люк.

З води війнуло затхлою вологістю, наче з погреба чи з розритої могили.

У тумані спалахнули два вогники. На містку закурили.

Шубін почув кілька слів, сказаних по-німецьки. Голос був тонкий, буркотливо-невдоволений:

— Він мав би вже бути тут.

Другий голос — з шанобливими інтонаціями:

— Накажете вогні?

— Ні. Не довіряю цим фіннам.

— Але я гадаю, у такий туман…

Мовчанка.

На воді чути дужо добре. Слова котяться по водній поверхні, наче м’ячі по асфальту:

— Фінни мені завжди здавалися ненадійними, — промовив той же буркотливо-невдоволений голос. — Навіть у тридцять дев’ятому, коли Європа так розраховувала на них.

Підводний човен погойдувався метрів за тридцять від Шубіна. Його штучно, під електромоторами, утримували на місці ходами, не наближаючись до берега, щоб не пошкодити гребні гвинти.

Юнга пробурмотів тремтливим голосом:

— Товаришу командир, накажіть! Гранатами закидаємо її!

Шубін промовчав. Гранатами підводного човна не потопиш. Шарварку тільки наробиш, себе викриєш.

З туману долинуло:

— Не можу ризикувати… Мій “Летючий Голландець” вартий трьох танкових армій…

— О так! Де з’являється Гергардт фон Цвішен, там війна дістає новий поштовх…

— Тих-ше!

До Шубіна, який напружував слух, долинуло лише одне слово: “Вува”. Потім у шаруватому тумані, що булькав, лелів, невиразно бубонів, застрибали, наче бульбашки, дивні звуки: чи то кашель, чи то сміх.

Позаду хтось легенько торкнув Шубіна за плече.

— Чачко доповідає, — прошепотіли над вухом. — Мотори на готуйсь!

— Світає, — долинуло з туману.

Другий голос сказав щось про глибини.

— Звичайно. Не можу йти в надводному положенні на очах у всіх шхерних роззяв.

Туман став зовсім попелястим і швидко розвалювався на шматки. В його сірій масі зачорніли проріхи.

Немовби матеріалізуючись, ущільнюючись на очах, дедалі чіткіше вимальовувався підводний човен, який чомусь назвали “Летючим Голландцем”. Він був наче зітканий із туману. Пасма водоростей звисали з його крутого борту.

Чачко здивовано ворухнувся. Шубін пригнув його нижче до землі. Та він і сам не сподівався, що підводний човен такий великий.

— Нарешті! — сказали на “Летючому Голландцеві”. — Ось і пан радник!

Стукаючи движком, між берегом і підводним човном пройшла моторна. На борту її стояла людина в штатському. Вона поквапливо стрибнула на палубу човна.

Нерозбірливі виправдання.

Буркотливий тонкий голос:

— Прошу в люк! Вас чекають унизу!

Повільно розсовуючи туман, який, звиваючись кільцями, стелився по воді, підводний човен одійшов від острова.

Схвильований Шубін трохи підвівся. Куди він поверне: праворуч чи ліворуч?

Адже створні знаки розсунуто. Пастка чекає на здобич!

Якщо підводний човен поверне ліворуч, щоб лягти на створ…

Він повернув ліворуч.

Низько пригинаючись до землі, Шубін і Шурко перебігли галявинку, стрімголов скотилися на палубу катера.

— Заводь мотори!

Катер відскочив од берега. Розвернувся,

Деякий час він ішов на малій швидкості, якнайобережніше, потім, завернувши за мис, дав повний хід.

Тільки б мотори не підвели! Виносьте з біди, коненята мої милі, е-ех, голуб’ята!

Шурко виглянув із моторного відсіку. Усе мелькало, мчало у пінявому вихорі. Гілки дерева шмагонули по рубці.

І раптом одразу стало дуже світло і далеко видно довкола.

Промені прожекторів метнулися над шхерами. Вони наблизились до протоки і схрестилися над підводним човном, який бився в кам’яному капкані.

Шубін озирнувся тільки на мить.

Наші б літаки сюди! Та він не міг викликати літаків — рація не працювала.

І треба було поспішати, поспішати! Уже в п’яти припікає в шхерах.

Він правильно розрахував — під шумок легше втекти. В сум’ятті і безладді берегова оборона цієї дільниці таї? і не зрозуміла, хто промчав мимо. Важко було взагалі зрозуміти, що це таке: довгі смуги брезенту тріпотіли на вітрі, соснові гілки стирчали з люків, оберемок ламані прикривав турель кулемета!

Та й увага була прикута до того, що коїлося на середині протоки — біля підводного кам’яного пасма. На допомогу човну уже поспішали буксири, які були поблизу. Надривно вили сирени.

Шубін крутнув убік, промчав лісистим коридором, що раз повернув.

З берега дали невпевнену чергу. Боцман не відповів. Якнайсуворіше наказано не відповідати!

І це було розумно. Це теж збивало з пантелику.

Неоковирний катер, мало не до кіля закутаний у брезент, схожий на сіро-зелену хмару, щасливо проскочив майже до узліску шхер.

Але тут, уже на виході, вогняна завіса опустилася перед ним. Фашистські артилеристи струснули з себе нарешті передранковий солодкий сон. На всіх постах деренчали телефони. Спостерігачі ніби “передавали” із рук в руки цей божевільний торпедний катер, що йшов на величезній швидкості.

Гудіння моторів наближається. Увага! Ось він — бурун! Залп! Залп!

Катер мчав, не зменшуючи швидкості, не відповідаючи на постріли.

Голова тріщала, розламувалася на шматки від вибухів. Снаряд! Лавина води обрушилась на палубу. Сплеск опадає за кормою.

Несподівано катер зменшив швидкість!

Механік доповів Шубіну, що осколок снаряда влучив у моторний відсік. У місці, до якого важко добратися, пробито трубопровід. Двигун зменшив оберти.

Аварія! І саме тоді, коли фашистські артилеристи почали пристрілюватись!

Та Шубін не встиг віддати наказ. Усе зробилося само по собі, без наказу. Мить — і катер знову набрав швидкість!

— Мотористи ліквідовують аварію своїми засобами! — доповів механік.

Шубін кивнув головою, не зводячи очей з просвіту попереду, який ширшав поміж лісистих берегів.

“Своїми засобами…” Ось як це було.

Скрегочучи від болю зубами, Степаков по-ведмежому, грудьми, навалився на отвір, звідки щойно цебеніла гаряча вода.

— Резину!

Юнга поквапливо наклав на пробоїну резиновий пластир, міцно притис його. І тільки тоді Степаков, стогнучи, відскочив од трубопроводу.

— Не кидай!

Та Шурко й сам розумів, що не можна кидати. Швидкість! Не можна зменшувати швидкості!

Обома руками він що було сили притискував резину до трубопроводу; фонтанчики з шипінням вибивалися поміж пальців. Біль проймав тіло до самого серця. Це були тортури, тортури! Та юнга терпів, не випускаючи з рук гарячого резинового пластиру, поки Дронін поквапливо закріплював його. Спершу треба було протягнути дріт вздовж трубопроводу, потім старанно і акуратно обмотати його спіраллю. На це потрібен був час, хоч як поспішав Дронін.

Та ось нарешті трубопровід забинтовано.

— Все, Шурко, все!

Юнга випустив резину з обпечених рук і ниць упав біля мотора, знепритомнівши від болю.

Зате шхери були вже за кормою. Катер швидко мчав на південь по вранішній гладіні моря.

Юнга нічого не знав про це. Він не опритомнів, коли боцман змазував і бинтував його опіки. Не приходив до пам’яті і тоді, коли його витягали з люка і обережно вкладали на корму, у жолоб для торпед.

— На протягу відійде, — сказав Дронін.

І справді, коли юнгу почало обдавати холодними бризками, він опритомнів. Поруч стогнав Степаков. Шурко трохи підвівся на лікті і тривожно озирнувся.

— Коли б нам тут жаба моньки не дала, — кволим голосом сказав він.

Це був вислів гвардії старшого лейтенанта. Розуміти його слід було так: не кинули б навздогінці авіацію!

Та вже привітно розкривалася попереду бухта, де стояли наші катери…

Вислухавши доповідь Шубіна, командир острівної бази негайно викликав ланку бомбардувальників і послав їх добити підводний човен, що сів на каміння.

Проте льотчиків зустрів у шхерах загороджувальний вогонь, такий щільний, що довелося повернутись.

Через деякий час спробу повторили. Одному літаку вдалося прорватися до протоки. Вона була пуста. Підводний човен встигли стягти з каміння.

Команда катера Шубіна дуже сумувала з цього приводу.

— Треба було нам “зайчика” далі відкотити! Хоча б на півметра. Щоб човен міцніше на каміння, сів.

— Проґавили вночі!

— Так, маху дали, жаль!

А надвечір прилетів із Кронштадта Ришков, заступник начальника розвідвідділу флоту. Він був поривчастий, нахрапистий і прямо-таки замучив Шубіна розпитами. Усю розмову на палубі підводного човна розвідник примусив відновити по пам’яті — слово за словом. Шубін кректав, супився. Адже розмова була майже безладна, складалася із якихось уривків.

— А чи добре ти знаєш німецьку? — усумнився Ришков.

— Даруйте, товаришу капітан другого рангу! В училищі на кафедрі іноземних мов додатково вивчав.

— Ну, ну! Розповідайте далі!

На подив Шубіна розвідника найбільше зацікавило кинуте мимохідь слово “Вува”.

— Вува! Невже? — крізь зуби процідив Ришков, а обличчя його стало ще більше стурбованим.

— І я здивувався, товаришу капітан другого рангу. Жіноче ім’я ні сіло, ні впало приплели!

— Жіноче? Це ти з якоюсь Вавою переплутав. Вува — нова секретна зброя, зрозумів?

— Як?!

— Так, зброя. У геббельсівській пресі її називають ще “скарбом Нібелунгів” чи “зачарованим мечем Зігфріда”. А звичайно запросто: “Вува”, пестливо-зменшувальне від “ді Вундерваффе”.

— Тобто, чудесна, чарівна зброя?

— Саме так. Скорочено. Вува!

— Що ж, цілком вірогідно?

Фашисти могли устаткувати підводного човна досі невідомою секретною зброєю і спорядити під Ленінград. Недарма командир її заявив, що там, де з’являється його “Летючий Голландець”, війна дістає новий поштовх.

Ленінград вистояв блокаду. Ні бомби, ні снаряди, ні холод, ні голод не здолали його. Тепер німецько-фашистське командування, щоб підняти свій військовий престиж, готувалося до реваншу. Завдавати ударів найзручніше було із району Виборзьких шхер.

А втім, це було, звичайно, припущення і досить непевне.

— “Летючий Голландець”, “Летючий Голландець”, — задумливо бубонів Ришков, постукуючи себе олівцем по зубах. — Що це за “Летючий Голландець”?

Він задав Шубіну ще силу-силенну запитань, які, на думку моряка, ніяк не стосувалися справи. Потім примусив написати детальний рапорт і полетів з ним. А Шубін, провівши начальство, почвалав додому.

По дорозі він у думках складав листа Грибову в евакуацію, хоча знав, що ніколи не напише і не надішле цього листа. Час же воєнний! Багато про “Вуву” не напишеш!

Звичайно, про “Летючого Голландця” ще можна б написати, але жартома, натяками:

“Так, мовляв, і так, дорогий Миколо Дмитровичу! Попав я нещодавно в легенду. Але, здасться, не в дуже гарну. Нав’язався на мою голову якийсь, біс його знає, “Летючий Голландець” і тепер хочеш не хочеш, а мороки з ним, хай йому грець!..”

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ ПОБИВКА В ЛЕНІНГРАДІ

Хто б подумав, що й тижня не мине після повернення із шхер, як Шубін проникне всередину загадкового підводного човна!

В самій білизні, босого, потягнуть його по вузькій, хисткій палубі, потім обережно, на руках, спустять у той самий люк, звідки в шхерах “війнуло наче з погреба чи розритої могили”.

А знизу, піднявши безкровні обличчя, дивитимуться на нього мертвяки…

Нічого цього не чекав і не міг чекати Шубін, коли його викликали до командира острівної бази.

— Катер на ходу?

— На ремонті, товаришу адмірал.

— З оказією підеш. З посильним судном.

— Куди?

— У Кронштадт.

— У розвідвідділ флоту? — голос Шубін а став жалібним.

— А що я можу? Викликають! Розкажеш там, як і що.

— Ну що я розкажу? Доповідав уже заступникові начальника розвідвідділу, коли він прилітав. І рапорт, як звеліли, написав. П’ять сторінок, легко сказати! Чернеток стільки перечеркав! А тепер знову писати? Письменник я їм, чи що? Цілу канцелярію навколо цього “Голландця” розвели! Та мені, товаришу адмірал, краще двадцять разів у шхери сходити!..

— Чого ти мене вмовляєш? Треба!.. До речі, і моториста з юнгою прихопи! Лікар напише в госпіталь.

Дуже невдоволений, бурмочучи собі під ніс, Шубін пішов на пірс, а за юнгою послав Чачка.

Шурко Ластиков не брав участі у ремонті, тільки був при цьому — руки ще були забинтовані. Та язик його, на превелике задоволення всіх, не був забинтований. Юнга був бадьорий і веселий, як горобець. Умостившись верхи на торпеді, він — у котрий уже раз — смішив друзів розповіддю про те, як спритно ховався за тичкою від прожектора.

Чачко зупинився біля юнги. Обличчя його набрало сумовитого виразу.

Шурко здивовано замовк.

— Збирайся, голубе! — радист важко зітхнув. — З оказією в Кронштадт їдеш.

— У Кронштадт? Чого?

Чачко непомітно для Шурка підморгнув матросам.

— Списують, — пояснив він і зітхнув ще раз. — Списують тебе як недолітка з катерів…

Шурко стояв перед Чачком, засмучено кліпаючи довгими віями. Списують! Таки не дали довоювати. Самі, либонь, довоюють, а він…

Не сказавши ні слова, юнга круто обернувся і подався до житлових будинків.

— Розсердився, — пробубонів Дронін.

Хтось засміявся, а Чачко крикнув навздогінці:

— Командир чекає на пірсі!..

Застебнутий на всі ґудзики, з брезентовою валізкою в руці, Шурко розшукав командира.

— Ти що? — неуважно спитав той, стежачи як Степакова вносять на носилках по трапу посильного судна.

— Попрощатися, — тихо сказав юнга. — Списаний за вашим наказом, їду в тил.

Шубін обернувся:

— А набурмосився!.. Це з тебе пожартували, голубе. Не в тил, а в госпіталь! Полікують твої геройські опіки. Чого ж бурмоситись? Ех ти… Штурманеня! — і ласкаво провів рукою по його худенькому личку.

Матроси, що стояли довкола, усміхнулися. От і підвищили юнгу в званні! Із “гострозорого всієї Балтики” в “штурманеня” перейменували. І це годиться!

Шубін додав ніби мимохідь:

— До медалі Ушакова представив тебе. Може, медальку там одержиш заодно…

І завжди він, хитрюга, умів зайти з якогось несподіваного боку, ненароком підняти настрій, так що вже й сердитись на нього начебто було нічого!..

Всю дорогу до Кронштадта Шурко торохтів без упину, не даючи командирові скучати.

Медаль Ушакова — це добре! Юнга віддавав перевагу їй перед будь-якою іншою медаллю. Навіть, коли хочете, цінував більше, ніж орден Червоної Зірки. Адже цей орден дають і цивільним, правда? А медаль Ушакова — з якірцем і на якірному ланцюгу! Кожному ясно: власник її — людина флотська!

Шубін на знак згоди кивав головою. Та думки його були далеко.

У Кронштадті він півдня провів у розвідників.

Був уже вечір, коли помахуючи онімілою, забрудненою чорнилом рукою, Шубін вийшов із приміщення штабу. Зазирнув у блокнот.

Адресу Вікторії Павлівни Мезенцевої узнав у Селіванова ще на Лавенсарі. Вона жила в Ленінграді.

Що ж, гайнемо в Ленінград!..

Вікторія Павлівна сама відчинила двері.

— О!

Погляд її був здивований, непривітний. Та Шубін не збентежився. Перша фраза була вже заготовлена. Він зубрив її, ялозив весь час, поки добирався до Ленінграда.

— А я передати привіт! — бадьоро почав він. — Із шхер. Із наших з вами шхер.

— Ну що ж! Заходьте!

Кімната була маленька, трохи більша за оранжевий абажур, що висів над круглим столом. Згортки синіх синоптичних карт лежали скрізь: на столі, на стільцях, на дивані.

Господиня переклала карти з дивана на стіл, сіла і ретельно підібрала плаття. Це можна було зрозуміти як запрошення сісти поруч. Плаття було домашнє, здається, сіро-сталевого кольору, і дуже пасувало до її строгих очей.

А втім, Шубін майже не розглядів ні кімнати, ні плаття. Як ввійшов, так і не зводив погляду з її обличчя. Він знав, що це негарно, непристойно, і все-таки дивився не відриваючись — не міг надивитися!

— Хочете чаю? — сухо поцікавилась вона.

Він не хотів чаю, але церемонія чаювання давала можливість посидіти в гостях довше.

Спершу він збирався тільки побачити її, перекинутися кількома словами про шхери — і піти. Та зненацька його обдало теплом, як іноді обдає з морозу.

У цій кімнаті було так тепло і по-жіночому затишно! А за війну він зовсім відвик од затишку.

Тепер Шубін втішався чарівною інтимною обстановкою, ледь чутними пахощами парфумів, звуками жіночого голосу, хай навіть невдоволеного: “Вам міцнішого, чи не дуже?” Він немовби оп’янів від цього неміцного чаю, завареного її руками.

На секунду йому здалося, що вони чоловік і жінка і вона сердиться на нього за те, що він пізно повернувся додому. На цю думку його пройняв солодкий дрож.

І раптом Шубін заговорив про те, про що йому не слід було говорити. Він зрозумів це одразу: погляд Вікторії Павлівни став ще більше чужим, відштовхуючим.

Та Шубін і далі говорив, тому що ні за яких обставин не звик відступати перед небезпекою!

Він замовк зненацька, наче спіткнувся, — Вікторія Павлівна повільно усміхнулася куточками рота.

Мовчанка.

— Дякую вам за виявлену честь! — вона говорила, обережно підбираючи слова. — Звичайно, я ціную, і тішуся і так далі. Але ж ми зовсім різні з вами! Вам не здається?.. Думаєте, яка я? — погляд Шубіна сказав, що він думає. Вона трошечки зашарілась: — Ні, я дуже прозаїчна, повірте! Усі ми якоюсь мірою лише здаємося одне одному… — Вона затнулася. — Може, я незрозуміло кажу?

— Ні, усе розумію.

— Очевидно, я трохи старомодна. Що поробиш! Такі ми, корінні ленінградки! Принаймні ви… Ну, як би це м’якше сказати… Ви не зовсім у моєму стилі. Надто галасливий, скороспішний. Від ваших темпів просто голова йде обертом. Бачите мене лише вдруге і…

— Утретє… — тихо поправив він.

— Ну, утретє. І формально освідчуєтесь! Я знаю, про що ви казатимете. Ладні чекати хоч сто років, будете тихий, розсудливий, терплячий!.. Але в мене, бачте, є сумний досвід. Мені разів десять уже освідчувались.

Вона сказала це без будь-якої манірності, а Шубін у думці пожартував над собою: “Одинадцятий знехтуваний!”

— Я ось що пропоную, — промовила вона, — тільки круто, по-військовому: взяти й забути! Наче й не було нічого! Давайте забудемо, га? — вона прямо глянула йому в очі. Навіть не запропонувала традиційної солоденької цукерки “Дружба”, якою звичайно стараються підсолодити гіркоту відмови.

Шубін встав.

— Ні, — сказав він з гідністю і випростався, наче по-команді “струнко”. — Забути?.. Ні! Щодо мене, то я завжди… все життя…

Він хотів сказати, що все життя, завжди пам’ятатиме і любитиме її і пишатиметься цим коханням, та йому перехопило в горлі.

Він уклонився і вийшов.

А Вікторія Павлівна зачудовано дивилася йому вслід.

Слова, як це часто буває, не сказали їй нічого. Сказала — пауза! Йому зненацька забракло слів, такому винахідливому, такому самовпевненому!

Горе, та й годі! Цілих півгодини вона втовкмачувала йому, що він не подобається їй і ніколи не зможе сподобатись! Роз’яснювала спокійно, просто, логічно! І ось — наслідок!

Якщо вже уявити мужчину, який міг би їй сподобатись, то, очевидно, він був би стрункий, з натхненним обличчям і тихим голосом.

Такий був її батько, концертмейстер філармонії. Такі були і батькові друзі: скрипалі, співаки, піаністи.

Вони часто музичили в домівці Мезенцевих. Дитинство Вікторії було ніби осяяне російським романсом. Скрутившись бубликом на ліжку у віддаленій кімнаті, вона засинала під “Весілля” Даргомижського або чудове тріо “Ночувала хмарка золотая”. Досі зворушливо ласкава “Колискова” Чайковського викликає клубок у горлі. Так виразно пригадується батько.

Дивачка? Можливо. Відтворене в мистецтві сильніше діяло на неї, ніж реальне життя. Читаючи роман, могла закохатися в його героя і ходити тиждень, наче в чаду. Але палкі залицяльники тільки сердили і дратували її.

“Віктошо! Згадаєш наше слово: ти зостанешся старою дівою!” — трагічно застерігали її подруги.

Вона знизувала плечима з тим байдуже-самовпевненим виглядом, який у таких випадках можуть дозволити собі тільки дуже вродливі дівчата.

Її називали Царівною-Лебідь, Сплячою красунею, просто крижинкою. Вона поблажливо усміхалася — куточками рота. їй і справді було байдуже: не манірничала і не кокетувала.

І раптом у її життя — на запаморочливій швидкості — вдерся цей моряк, зовсім чужа їй людина, галаслива, прямолінійна, настирна!

Йому відмовили. Він не вгавав. Був готовий на все: примушував жаліти себе чи обурюватися собою, тільки б не забували про нього!

Мезенцева була така лиха на Шубіна, що зле спала тієї ночі…

І він зле спав ніч.

Але вранці настрій його змінився. Він належав до тих людей з дуже врівноваженою психікою, які вранці незмінно відчувають бадьорість і приплив сил.

Місто звечора закуталось у туман, але тепер залишилися тільки тремтливі блискітки бризок на телефонних дротах.

Яскраве сонячне світло і прохолодний вітер з моря немовби змили з душі кіптяву образи і сумнівів.

Звичайно, Вікторія полюбить його, Шубіна! Вона не може не полюбити, коли він так любить її!

Своєрідна логіка закоханого!

Поверховий спостерігач назвав би це самовпевненістю. І помилився б. Шубін був оптиміст за своїм характером. Був надто здоровий фізично і душевно, щоб довго сумувати.

На аеродромі йому поталанило, як завжди. Де не взялася “оказія”.

На Лавенсарі зібрався летіти “ЛА-5”.

— І незчуєшся, як домчить, — сказав черговий по аеродрому. — Летіти всього якихось п’ятнадцять—двадцять хвилин.

Втискуючись у літак позаду льотчика, Шубін поглянув на годинник. Вісім сорок п’ять. Прилетить на Лавенсарі десь о дев’ятій. Дуже добре!

Він пощулився від холодного вітру, що хлинув з-під пропелера, підняв комір реглана.

Але які дивні очі були в неї, коли прощалися!..

Під час наступної зустрічі він неодмінно спитає про це. “Чому у вас зробилися такі очі?” — спитає він. “Які ж?” — скаже вона і задере своє підборіддя, наче ображена королева. “Ну, не такі, зрозуміло, як зараз, а дуже здивовані і милі, з таким, знаєте, променистим блиском…” І він детально, зі смаком, заходиться описувати Вікторії її очі.

Але скільки чекати на цю нову зустріч? Коли і де відбудеться вона?

Шубін обережно вмостився зручніше. У “ЛА-5” доводиться сидіти в дуже жалюгідній позі, скоцюрбившись, боязко підібгавши ноги, з опаскою, щоб, бува, не зачепити другу пару педалей, які погойдувалися внизу.

Якщо відвести від них очі, то видно краєчок захмареного неба. Картуза Шубіну насунули на самі вуха, зверху приплюснули плексиглазовим щитком. Сиди й не рипайся! Невесела постать — пасажир!

А що робити пасажирові, коли бій?

Одна з педалей різко підскочила, друга опустилася. Праворуч сторч встала синя ребриста стіна — море. Глибокий віраж! Навіщо?

Льотчик озирнувся. Він був без окулярів. Його по-хлоп’ячому веснянкувате обличчя усміхалося. Підбадьорює? Виходить, бій! Але з ким?

Море й небо заметалися довкола. Шубін перестав розрізняти, де хмари, а де гребені хвиль. Наче опинився у центрі всесвіту, що швидко обертається.

Паскудно відчувати себе пасажиром у бою!

Руки тягнуться до штурвала, до ручок машинного телеграфу, до кнопки вогнестрільного пристрою, та перед очима стрибає тільки друга пара педалей, від яких ніякої користі. Льотчик робить гірку, зривається в штопор, перевертається через крило — у каскаді фігур вищого пілотажу намагається втекти від ворога. А дурень пасажир тільки кидається з боку на бік і судорожно хапається за борт, переборюючи принизливу, що підкочується до серця, нудоту.

Та незабаром це закінчилося. На виході із чергової мертвої петлі, коли море було далеко внизу, щось майнуло поруч, чийсь хижий силует.

На мить Шубін втратив свідомість і опритомнів уже у воді.

Хвиля накрила його з головою. Він виринув, озирнувся. Позаду, надуваючись і опадаючи, волочилася по воді хмарка парашута…

Пости ССІЗ на Сескарі[15] запеленгували скороминучий повітряний бій.

Льотчик радирував: “Атакований! Прошу допомоги!” З аеродрому на Сескарі одразу ж піднялися винищувачі, але все вирішували секунди — не приспіли до бою! Коли вони прилетіли, небо було вже пусте.

Пости ССІЗ, одначе, спостерігали бій до кінця.

“ЛА-5” пробував втекти, скориставшись із своєї швидкості. Потім літаки ніби зчепилися в повітрі і сірим клубком упали в воду. Очевидно, на одному з віражів ударилися площинами.

Винищувачі покружляли над морем, шукаючи внизу людей.

Одному льотчикові здалося, що він розгледів слід від перископа підводного човна. Коли літак знизився, перископ зник. Можливо, це був просто бурун. Вітер розвів хвилю. Та льотчик вважав за потрібне згадати про це в донесенні.

У район бою було послано “морських мисливців”. Спільні пошуки з авіацією тривали близько години. їх довелося припинити, бо хвилювання на морі посилилось.

Навіть якщо хтось і вцілів після того, як упав у воду, у нього не могло бути ніяких шансів на порятунок.

Про загибель Шубіна юнга дізнався наприкінці того ж дня.

Степакова поклали в один з ленінградських госпіталів. Шуркові наказали приходити щоранку на перев’язку. Жив він у флотському екіпажі.

По дорозі туди зустрівся йому штабний писар, що служив колись у бригаді торпедних катерів.

— Чув про командира свого? — неголосно спитав він, суплячись.

— А що? На Лавенсарі полетів.

— Тож-бо й воно, що не долетів!

І писар розповів, що знав.

— І візьми до уваги, — закінчив він, намагаючись неодмінно вивести мораль, — не просто загинув, як усі гинуть, але й ворога з собою на дно…

— Шубін же! — з гідністю сказав Шурко, за звичкою пишаючись своїм командиром, якось одразу ще не збагнувши, не усвідомивши до кінця, що йдеться про його смерть.,

Сильний психічний удар, на відміну від фізичного, іноді відчувається не одразу. Є в людській душі запас пружності, душа намагається опиратися, не хоче пускати всередину те страшне, страшенно безглузде, від чого їй доведеться здригатися і болісно корчитись.

Так було і з Шурком. Він попрощався з писарем і спочатку, по інерції, думав про інше, стороннє. Подивувався чарівній красі Двірцевої площі, яку не могли зіпсувати назвіть забиті дошками вікна Ермітажу. Потім зацікавився поведінкою жінки з двома кошиками, що йшла попереду. Вона раптом зігнулася і пішла дуже дивно, боком, високо піднімаючи ноги, як ходять злякані коні.

Простеживши за її поглядом, Шурко побачив пацюка. Не поспішаючи, з цілковитим презирством до перехожих пацюк переходив площу — від Головного штабу до Адміралтейства. Голий рожевий хвіст, звиваючись, тягнувся за ним.

Пацюків Шурко не любив — їх безліч водилося на Лавенсарі. А цей до того ж самовдоволений, зухвало самовдоволений. Усе-таки ж не 1942, а 1944 рік! Блокада закінчилась, фашистів потурили від Ленінграда! Надто вже розперезався він, цей пацюк, нахабно дозволяючи собі розгулювати серед білого дня по Ленінграду!

Шурко терпіти не міг безладу. Пацюкові з ганебною поспішністю довелося ретируватися в найближчу віддушину.

І тоді юнга з подивом виявив, що в цьому йому азартно допомагало недолуге дівчисько, яке невідомо звідки взялося.

— Ненавиджу пацюків! — пояснила вона, відкидаючи з чола пасмо прямого, дуже світлого волосся.

Шурко, однак, не вважав за потрібне сказати їй щось і мовчки пішов далі.

На Двірцевім мосту він зупинився помилуватися величною Невою, що повільно котила свої хвилі. І тут, коли він стояв біля поручнів і дивився на воду, зненацька дійшла до його свідомості непоправна утрата. Гвардії старшого лейтенанта більше немає!

У такій же масивній, важкій, ворожій воді зник Шурків командир, і всього кілька годин тому! Разом з літаком, з уламками літака, каменем пішов на дно. Загинув! Безстрашний, енергійний, такий веселий вигадник, прозваний на Балтиці Щасливцем…

Ні з того ні з сього Щурка повело вбік, потім назад. Він здивувався, але одразу ж забув про це. Він бачив перед собою Шубіна, що тримав у руках півбуханця хліба, до якого було прив’язано мотузок. Моряки, що стояли навколо, усміхалися, а Шубін казав Шуркові: “Учися, юнго! Примусимо пацюків у футбол грати”.

На Лавенсарі не було життя від пацюків. Удень вони дозволяли собі цілими процесіями розгулювати по острову, ночами не давали спати — бігали наввипередки туди й сюди, торохтіли неприбраним посудом на столі, навіть спритно стрибали по ліжках.

Одного разу Шубін прокинувся од відчуття небезпеки. Розплющивши очі, він побачив, що здоровенний пацючище сидить у нього на грудях і жадібно ворушить вусами. Шубін цикнув на нього, пацюк утік.

Тоді Шубін розміркував. Він придумав “групу відволікання і прикриття”. Звечора на довгій мотузці підвішував у коридорі півбуханця (хоч і жалко було хліба). Пацюки починали ганяти по підлозі цей хліб, вертілися навколо нього клубком, билися, пищали, а Шубін і Князєв спокійно спали за стіною.

“Учися, юнго, — повторював Шубін. — У будь-якому становищі моряк дасть собі раду!” І як безтурботно, як весело сміявся він при цьому!..

Шуркові, певно, було б легше, якби він заплакав. Але він не міг — не смів. Тільки болісно давився, перегнувшись через поручні, ніби намагався щось проковтнути, і кашляв, кашляв, кашляв…

Через хвилину чи дві, коли пароксизм горя минув, Шурко почув над вухом схвильований тонкий голос. Хтось тупцювався біля нього, намагаючись зазирнути в обличчя.

— Поранений, поранений! — долинуло здалеку. — Обіпріться на мене, поранений!

Це було те саме дівчисько, що разом з ним ганяло пацюка. А хто ж був поранений? О, це він сам. Адже ж руки в нього забинтовані.

Мельки поглянувши на дівчинку, Шурко зрозумів, що блокаду вона пережила в Ленінграді. Дуже вже була квола. І обличчя було худе, не по роках серйозне. Обличчя біле, мов борошно, під очима дві різкі горизонтальні зморшки. Помилитися не можна.

Невгавуща розрадниця впевненим рухом закинула Шуркову руку собі на плече і спробувала тягти кудись. Доглядати поранених їй було, видно, невдивовижу. А тоненький голос без угаву дзвенів:

— Ви дужче налягайте, дужче! У нашій сандружині я…

Шурко дав відвести себе від поручнів і посадити на якийсь ґанок. Але прощупувати пульс не дозволив.

— Ще чого! — пробурчав він обурено і сердито висмикнув руку.

— Ви — поранений! — сказала дівчинка повчально.

— Завела: поранений, поранений! — перекривив він. Помовчавши, неголосно додав: — Просто переживаю я…

Він затнувся. Тепер, очевидно, треба встати, подякувати і піти. Але куди він піде? У госпіталь до Степакова не пустять. Боцман і Чачко — на Лавенсарі. А залишитися віч-на-віч зі своїм горем — про це навіть страшно було подумати!

Людині іноді дорожче від усього слухач, а ще краще — слухачка. Шурко був у такому стані.

— Переживаю за свого командира, — пояснив він і голосно зітхнув, як зітхають діти, заспокоюючись після плачу. — Був, знаєш, у мене командир….

І Шурко розповів своїй розрадниці про Шубіна.

“Мабуть, великий сором, що я розповідаю їй, — думав він. — Але ж вона бачила, як я переживав І вона ленінградка, була у Ленінграді під час блокади. Вона зрозуміє. А потім я встану й піду, і мені вже не буде соромно, бо ми ніколи не побачимося з нею. Ленінград великий…”

Похнюпивши голову, він сидів на східцях брудного гайку, заставленого ящиками з піском. Поруч чути було уривчасте схвильоване дихання.

“Жіноцтво”, — подумав Шурко. Дівчинка по-жіночи підперла щоку рукою, і дуже добрі сині,— здається навіть яскраво-сині, — очі її наповнилися слізьми.

І Шуркові, хоч як це дивно, стало легше від того…

РОЗДІЛ ДРУГИЙ ХОЛОД БАЛТИКИ

А з Шубіним трапилося ось що.

Опинившись у воді, він насамперед звільнився від парашута.

На щастя, у кишені був складаний ножик. Шубін вийняв його. Рухи були автоматичні, майже підсвідомі, як у сомнамбули. Усе було підкорено розумному інстинкту самозбереження.

Геть лямки парашута! Геть важкий пістолет, що тягне на дно!

Від цього тягаря він позбувся легко. Але з одягом і взуттям довелося поморочитись. Ніяк не розстібалися кляті гачки на кітелі, потім, як на зло, заплуталася нога в холоші. Нарешті Шубін залишився в самій білизні. Вона була трофейна, шовкова, — шовк не сковує рухів.

Він ліг на спину, щоб відсапнути. Море розгойдувалося під ним, наче гойдалка.

Пливти не було сенсу. Він не знав, куди пливти. Орієнтуватися по сонцю не можна, небо облягли хмари. Встати б, щоб роздивитись, так ноги короткуваті, треба б трохи довші. До дна щонайменше півсотні метрів.

Але пустота не лякала. Шубін був чудовий плавець. Спершу він навіть не відчув холоду.

— Місця людні, — бубонів він, заспокоюючи себе. — Підберуть. Не можуть не підібрати. Треба тільки чекати і дочекатися.

Це було найрозумніше в його становищі. Зберігати самовладання, не витрачати даремно сил.

— Сескар майже поруч, — продовжував він прикидати, розгойдуючись на пологій хвилі. — Пости ССІЗ, звичайно, запеленгували повітряний бій. На пошуки уже поспішають катери, вилетіла авіація…

(Він не знав, не міг знати — і це було щастям для нього, — що “ЛА-5” і ворожий літак, маневруючи у повітрі, далеко ухилилися від курсу і Шубіна шукають зовсім в іншому місці).

Зненацька щось легенько штовхнуло в плече. Він швидко перевернувся на живіт. Хвиля гойднула, підняла його, і він побачив людину в яскраво-червоному смугастому жилеті. Людина плавала навстоячки, піднявши плечі і задерши голову. Шлема на ній не було. Видно було тільки стрижену круту потилицю.

Шубін зробив кілька рвучких помахів, щоб зайти з іншого боку. Він сподівався побачити юнака, який, обернувшись, підбадьорливо усміхнувся йому кілька хвилин тому. Ні! Поруч погойдувався мертвий ворожий льотчик У нього було просте обличчя, світлоброве, дуже вилицювате. Лоб навскоси перетинала рана. Вираз обличчя був здивований і хворобливо-жалюгідний, як майже у всіх мерців.

Мерця тримав на воді гумовий надувний жилет з подовжніми камерами.

Якщо куля проб’є одну з таких камер, інші і далі виконуватимуть своє призначення. Жабо-пелеринка підпирає підборіддя, тримає його високо над водою, щоб поранений чи непритомний не похлинувся. Та цьому льотчикові жабо було вже ні до чого.

Шубін відплив од нього і “ліг у дрейф”. Широко розкидавши руки, почав дивитися на небо. Небо, небо! Занадто багато неба. Ще більше, либонь, ніж моря…

Він примусив себе думати про хороше, про Вікторію. Восени, коли закінчиться навігація, вони підуть гуляти по Ленінграду. Як це буде? Ось він, спитавши дозволу, обережно бере її під руку, й вони йдуть. Куди? “Ходімо до Неви!” — запропонує вона. “О ні, — скаже він. — Надто багато води. Сьогодні щось не хочеться дивитись на воду!..”

Ху, яка нісенітниця лізе в голову! Це, мабуть, тому, що вона дуже болить, прямо розколюється на шматки!

Хтось, ніби граючись, пустотливо підштовхнув його плечем. А! Знову цей у червоному жилеті! І чого йому треба? Такий простір, місця вистачає.

Ворожий льотчик тримався перебільшено прямо, навіть мертвий плавав виструнчившись. Вираз його обличчя змінився. Погроза? Ні, посмішка. Мускули на обличчі розслабились, рот ощирився. Із нього стирчали два клички, довші, ніж інші зуби. Гримаса була зловтішна. Вона ніби промовляла: “Ага!” Шубін не хотів роздумувати над тим, що означає це “ага”. Він одплив од мерця, ліг на спину. Та через кілька хвилин той знову опинився поруч з ним. Мана якась! Вир тут, чи що, кругова течія?..

І хоча б не було цього жабо! Надто задирає підборіддя мерцеві. Той немовби регоче, просто захлинається, відкидаючись на хвилі в нападі беззвучного сміху.

Шубін примружився, по-дитячому сподіваючись, що мрець зникне. Але ні! Розплющивши очі, побачив, що той погойдується недалечко, і киває йому, і підморгує, і кличе кудись. Куди?..

Їм двом тісно в морі. Мрець мусить посторонитись!

Шубін спробував стягти з нього жилет. Та льотчик вислизав із рук або удавав, що хоче відплисти. Хвилювання стало дужчим. Хвилі то опускали, то підіймали обох плавців — мертвого і живого. Збоку могло здатися, що двоє матросів, які загуляли, обнявшись, упали за борт і в воді дотанцьовують джигу.

В останню мить Шубін згадав про документи. Геть із голови випало! Ще трохи і послав би льотчика з усіма його документами до морського царя. А цього не можна! Морському цареві нема діла до фашистських документів, зате вони напевне зацікавлять розвідвідділ флоту. А оскільки Шубін повинен з’явитися у розвідвідділ флоту…

Щось переплуталось у нього в голові. Та, згадавши про документи, він уже не забував про них.

Очевидно, дався взнаки чітко відпрацьований військовий рефлекс. Навіть у цьому незвичайному і важкому становищі, змучений, перемерзлий, з потьмареною свідомістю, Шубін чинив так, як завжди вчили його чинити.

Неслухняними, закляклими пальцями він витяг військове посвідчення льотчика і переклав у кишеньку жилета. Потім заходився розстібати ґудзики на жилеті, щоб витрусити з нього мертвяка. Особливо довго не вдавалося розстебнути останнього ґудзика. Нарешті Шубін упорався з ним.

Коли труп каменем пішов до дна, Шубін полегшено зітхнув.

Минуло ще кілька хвилин, перш ніж він згадав про жилет, який плавав поруч. Що ж, черепашку розкрито. Стулки її порожні. Він підплив до жилета і нап’яв його на себе. Усе-таки зайвий шанс!

Тепер принаймні можна не боятися корчів. Раніше він забороняв собі думати про них.

Кепсько тільки, що трофейний жилет не гріє. А холод уже почав проймати до кісток.

Було б тепліше, якби жилет був капковий. Жовта клочкувата капка схожа па вату і гріє, як вата. Щоправда, за дві чи три години вона намокає, стає важчою і тягне на дно. Та Шубін не збирався бовтатись у воді дві чи три години. Про це не могло бути й мови. Його повинні знайти і підібрати з хвилини на хвилину. Червону пляму жилета видно здалека.

Щоб відвернути свою увагу, він почав думати про далекі тропічні країни, де росте капка. Це ж така трава?

А може, чагарник? Ото, мабуть, тепло в тих місцях!..

На думку про теплі країни зробилося ще холодніше.

Холод звідусюди йшов до Шубіна, з усіх кінців Балтики, від усієї вихолодженої за зиму водної громади моря. Він обхоплював, зчавлював, стискував.

Щоб зігрітися, Шубін поплив навпомашки. Але дивно: чим енергійніше рухався, тим холодніше ставало. Він проробив дослід: схрестив руки на грудях, підібрав коліна до підборіддя. Ніби стало тепліше. Чи не нагрівається навколишній шар води теплом його тіла? Не треба підгрібати до себе нові холодні шари.

“Катери підійдуть! Катери незабаром підійдуть!” — повторював він у думці, наче зубрив урок.

Він ні на секунду не припускав, що його не підберуть. Розумів: найстрашніше — це злякатися, піддатися страху. Хто втратив самовладання, той усе втратив!

Якось дивно, поштовхами, боліла голова. Часом свідомість на якусь мить виключалася. Тоді Шубіну привиджувались квіти. Конусоподібні пурпурові мантії розгойдувалися на пологих хвилях. Він намагався дотягнутись до них і від цього руху опритомнював. А іноді уявлялося, що він висить серед зірок у пустоті космічного простору.

Холод, холод! Лютий холод!

Розглядівшись, Шубін здивувався несподіваній зміні. Морем бігли баранці, поквапливі вісники шторму.

Щойно хвилі були пологі. Тепер на них з’явилися білі гребінці. Біляки гуляли по морю.

— Хвилювання — три бали, — визначив він уголос. — Море димить!

Невдовзі верхівки хвиль почали загинатися і зриватися бризками. По шкалі Бофорта це означало, що хвилювання доходить уже до чотирьох балів.

Хвиля накрила Шубіна з головою. Він виринув, люто відпльовуючись. Дихати ставало важче. Насувався шторм.

“Еге! — подумав Шубін. — Шторму мені не витримати…” І одразу ж: “Але шторму не буде!”

У думці він ніби нагримав на себе.

Море тим часом ставало дедалі грізнішим, хвилі частіше накривали Шубіна з головою. Три бали, чотири бали! Він хотів забути про поділки цієї клятої шкали.

Його почало нудити. Остаточно вкачало! Ніколи не вірив у те, що плавців укачує в морі, і от…

Шубін задихався, відпльовувався, пробував пристосуватися до розмахів моря, які ставали частішими.

Щось пролетіло над ним. Літак? Пікірує літак? Він інстинктивно втягнув голову в плечі, але в цю мить був на гребені хвилі і гумовий жилет завадив йому пірнути.

Не літак! А тільки чайка! Півгоризонту закрили її зігнуті, наче шаблі, крила, ніжно-рожеві, але з чорними кінцями, немовби їх умочили в грязюку. Вона шугонула і стрімко опустилася, немовби хотіла сісти Шубіну на тім’я.

О! Та тут їх багато, цих чайок!

Вони кружляли над Шубіним, торкаючись його крилами, з розгону припадали до самої води, шугали в повітрі. Крізь свист вітру він розрізняв їхні скрипучі голоси. Птахи завзято сварилися, наче ділили його між собою.

Ділили? Моряки з Ладоги розповідали Шубіну про те, що сталося з одним нашим льотчиком, якого збили в бою над озером. Капковий жилет не дав йому потонути, і через дві—три години його підібрали. Він був живий, але сліпий. Чайки виклювали йому очі.

Шубін висунувся до пояса з води і закричав що було гили. Він міг тільки кричати, руки його заклякли так, що майже не рухались.

Раптом щось велетенське, у білих дугах піни, насунулося на нього, якась гора. Лінкор чи плавучий кран — так здалося йому…

Він закашлявся і опритомнів. Рідина, що обпікала, лилася йому в рот. Склеписта стеля була над ним.

Шубін напівлежав на підлозі. Хтось притримував його за плечі. Коли він підвів очі на людей, що стояли довкола нього, їхній вигляд здивував його. У багатьох із них були бороди, а обличчя мало неприродний, майже мертвотний білий колір. Люди вражено дивилися на нього, і він відкинувся на спину.

Одразу ж цей рух було прокоментовано.

— Закачало, нічого не розуміє, — сказав хтось по-німецьки. — Дай йому ще ковток!

Німці? Виходить, він у полоні?

Але — не поспішати! Розглядітись, виждати, зрозуміти!

Шубін заплющив очі, щоб виграти час.

— Ослаб після морського купання, — промовив той самий голос з упевненими, чіткими інтонаціями. — Якби не помітили в перископ чайок над ним…

Перископ? Він на підводному човні?

І раптом Шубін почув незрозуміле.

— Але ж це не росіянин! Це фінн!

— Не може бути!

— Ось його військове посвідчення!

— Яка невдача! На дідька нам фінн?

— Він опритомнів, пане капітан-лейтенант, — сказав хтось над вухом Шубіна, очевидно німець, який підтримував його під пахви.

Шубін розплющив очі.

Над ним, широко розчепіривши ноги, стояла людина в пілотці і пильно дивилася на нього. Вона тримала щось у руці.

Шубін швидше вгадав, ніж побачив: розмокле військове посвідчення льотчика, яке було сховане в кишеньці жилета!

— Ваше прізвище Пірволяйнен? — неждано спитав німець. Мовчанка. Шубін збирається з думками.

— Пірволяйнен Аксель? — Німець заглянув у посвідчення і нетерпляче пригнувся, впершись руками в коліна. — Ну, відповідайте ж нарешті! — Квапив він. — Ви лейтенант Аксель Пірволяйнен?

Пірволяйнен? Мертвий льотчик був фінн? Шубін перевів подих, наче перед стрибком у воду. Потім, наважившись, тихо сказав:

— Так. Я Пірволяйнен…

— Жаль, — сердито пробурмотіла людина в пілотці.

Шубіна підвели, посадили на табуретку. Поруч опинився банькатий чолов’яга, який відрекомендувався лікарем. Шубін поскаржився на головний біль і нудоту.

— Це звичайна річ. — Лікар багатозначно закивав головою. — Не здивуюся, якщо у вас легкий струс мозку.

Удаваному Пірволяйнену дали переодягтися. Комбінезон затріщав на його плечах і грудях. Пірволяйнен! Фінн! Дуже добре. Цим можна пояснити помилки в німецькій вимові. Тільки б не знайшлося нікого, хто знає фінську мову!

Ну, а обличчя? Офіцер у пілотці тримав посвідчення перед самим своїм носом і все-таки спитав: “Ви Пірволяйнен?” Осліп, чи що? Є ж фото у військовому посвідченні! А схожості між льотчиком і Шубіним ніякої. Адже він на все життя запам’ятав це мертве обличчя, яке шкірило зуби над пишним гофрованим коміром!

— Котра година? — спитав він.

Хтось люб’язно відповів.

Шубін спробував зробити підрахунок. Виходило, що він пробув у воді трохи більше двох годин.

Не може бути! Боровся з мертвяком, хвилями, потім чайками! На це напевне пішло не менше доби! А втім…

— Командир запрошує до себе, — сказав лікар і пропустив Шубіна вперед.

Палуба розмірено здригалася під ногами. Отже, човен був на ходу.

З-за дверей пролунало коротке:

— Да!

Лікар лишився за дверима, а Шубін, зібравши всю свою мужність, переступив поріг.

Каюта була дуже маленька, як усі приміщення на підводному човні, де дорогий кожен метр простору. На стінці каюти розмірено цокав годинник, висів портрет Гітлера, ще щось — Шубін не встиг розглядіти.

— Лейтенант Пірволяйнен?

По спині в Шубіна пробіг мороз. Десь він уже чув цей голос: неприємно тонкий і буркотливо-повільний.

На обертовому кріслі повернулася присадкувата, майже квадратна людина. Темно-червоне волосся її різко контрастувало з обличчям, білим, як папір. Руді не часто бувають блідими. Цей був блідий.

Борода коротка, рідка. Вусів немає. Дуже вузькі губи, щілина замість рота. Але нижня частина обличчя напівзакрита бородою, була важка, чуттєва.

Вік? Років п’ятдесят, очевидно. П’ятдесят — і тільки командир підводного човна? Це незвичайно. Треба б уже бути адміралом.

Шубін спохопився і виструнчився. Але не зміг примусити себе клацнути каблуками перед фашистом. Це було над його сили.

Командир підводного човна мовчав, не зводячи з Шубіна погляду.

Дивний це був погляд — вивчаючий, оцінюючий і водночас неуважний. Очі були дуже близько посаджені до перенісся. Здавалося до того ж що одне сиділо трохи вище за друге. Причиною цього було, очевидно, те, що внаслідок каліцтва чи звички командир тримав голову набік — з якоюсь недовірливою, лукавою гримасою на лиці.

Перевіряючи себе, він зазирнув у посвідчення, що лежало на столі.

— Правильно — Пірволяйнен!.. Ви розмовляєте по-німецьки?

Сумнівів немає. Голос той самий — “шхерний”! Отже, він, Шубін, на борту “Летючого Голландця”?! Шубін насилу видавив із себе:

— Так, пане командир.

Зміст наступних слів був незрозумілий.

— Ну, що ж, — сказав підводник. — Я гадав, що ви росіянин. Коли б я знав, що ви тільки фінн… Та не викидати ж знову за борт… Я висаджу вас за дві милі від Хаміни. Ваше командування сповістили по радіо. Вас чекатимуть на березі.

Та увага Шубіна була зосереджена на напіврозмоклому військовому посвідченні. Підводник неуважно крутив його короткими пальцями, потім поставив ребром на стіл.

— У район Хаміни прийдемо через шість годин. Цим я змушений обмежити свою допомогу…

Шубін промимрив, що йому незручно завдавати клопоту панові командиру підводного човна. Звичайно, у того є свої власні завдання, які…

Німець застережливо підняв руку.

— Не сушіть над моїми завданнями голову! Ризикуєте позбутися її! — Він усміхнувся Шубіну, вірніше, удав, що усміхнувся. Просто показав ясна й одразу ж сховав їх, не вважаючи за потрібне надто прикидатися. — Після повернення в частину, — різко сказав він, — ваш обов’язок забути про все, що ви бачили тут! Забути навіть, що ви були на борту моєї субмарини!

Він встав із-за столу.

Тільки тепер Шубін по-справжньому роздивився його очі. Вони були дуже світлі, майже білі, з маленькими зіницями, що надавало їм виразу постійної і насилу стримуваної люті.

— Забути, забути! — з притиском повторював німець. — І ви забудете, як тільки покинете нас. Забудьте все, наче нічого й не було ніколи!

Шубін мовчав. Підводник знову з дивною гримасою на лиці схилив голову набік, немовби придивляючись до свого співбесідника. Спалах незрозумілого гніву минув так само несподівано, як і виник.

Після паузи німець сказав спокійно:

— Скажіть своєму командирові, що вас підібрав німецький тральщик.

Підводник недбало кинув Шубіну розкрите військове посвідчення фінського льотчика.

Шубін зціпив зуби, щоб не крикнути.

Прізвище, ім’я і звання вписані в посвідчення дуже стійкою тушшю. Вони вціліли. Та на місці фотографії залишилася сіра пляма. Посвідчення надто довго пробуло в солоній морській воді, яка розмила, роз’їла фотознімок. Видно було тільки контур голови і плеча. Високий голос промовив:

— А втім, документ одержите пізніше. Вахтовий командир запише його в журнал. Усе! Лікар вас проведе.

Шубін випростався. Відчуття було таке, ніби хвиля накрила його з головою, проволокла по дну і несподівано знову викинула на поверхню.

Та він дозволив собі перевести подих тільки за порогом командирської каюти.

Його очікував банькатий лікар.

— Ну, як самопочуття? — він допитливо заглянув Шубіну в обличчя. — Білі як крейда. Так! Задишка. Пульс? О так! Прискорений! Треба підкріпитися, потім лягти спати. До висадки на берег ще багато часу!..

Вони пройшли по відсіках, супроводжувані понурими поглядами матросів. Яка, одначе, похмура, немовби чимось пригнічена команда на цьому підводному човні!..

Поки Шубін, обпікаючись, пив гарячу каву в кают-компанії, лікар сидів поруч ї розважав його розмовою про можливості захворіти на плеврит чи пневмонію. Не виключено, між іншим, що тим і другим разом.

Лікар був зовсім лисий, хоча порівняно молодий. На повному, гладенько виголеному обличчі хворобливо поблискували темні булькаті очі.

Кают-компанія була душе тісна. Прикріплена до магістралей, що проходили вздовж борту, висіла невелика картина, на якій було зображено корабель у морі. Час від часу Шубін недовірливо зводив на неї очі. Вона була дивна, як усе на цьому підводному човні.

Пароплав з парусами, наповненими вітром, навскісно йшов на Шубіна — з лівого кутка картини в правий. У кільватері його, приблизно на відстані шести-семи кабельтових, плив другий корабель. Він ішов, дуже накреняючись, чіпляючись за воду ноками рей. Сонце заходило на задньому плані. Проміння його, як довгі пальці, висовувалося з-за хмар і неспокійно нишпорило по морю, залишаючи на хвилях багряні сліди.

Звичайно, Шубін не вважав себе знавцем живопису. А проте було ясно: художник щось наплутав.

Шубін хотів спитати про це лікаря, та роздумав. Надто боліла голова, щоб розмовляти про картину.

— Де б мені покласти вас? — у роздумі сказав лікар. Він зупинив молодика, що проходив через кают-компанію: — Де нам покласти пасажира? У кормовій каюті?

— Чи ти сповна розуму, Гейнц? Поклади лейтенанта на Куртовій койці. Зараз його вахта.

— А й справді. Я забув.

Тільки випроставшись на весь зріст на верхній койці, Шубін відчув, як він стомився.

Через шість годин удаваного Пірволяйнена зустрінуть на березі, обман буде розкрито. Ну й хай! Розстріляють відразу чи почнуть гноїти в катівні для військовополонених — Шубін зараз не хоче думати про це. З’ясується ще бозна-коли — через шість годин! А поки що спати, спати!

— Заздрю вам, — сказав лікар, стоячи в дверях. — Третій рік сплю тільки із снотворним.

Заздрить? Знав би він, кому заздрить…

Уже засинаючи, Шубін несподівано тіпонувся, наче від поштовху. Чи не розмовляє він уві сні? Як тільки він промимрить кілька слів по-російськи…

Ні, здасться, він тільки хропе. А хропіння — це не страшно. Хропіння — не ознака національної приналежності.

Койка ледь здригалася від роботи моторів. Очевидно, підводний човен ішов на зменшених обертах. Це заколисувало.

Чомусь згадалося, як він ще в училищі починав вивчати німецьку мову.

В Іспанії спалахнула громадянська війна. Шубін, який учився тоді на третьому курсі, запалився їхати добровольцем.

Було відомо, що на боці Франко воюють гітлерівські військові моряки. Отже, знання німецької мови знадобилося б, могло принаймні мати значення при відборі кандидатів.

З властивою йому рішучістю Шубін вжив своїх заходів. Він почав додатково вивчати німецьку на кафедрі іноземних мов.

На щастя, він мав, як виявилося, природні здібності до мов. Пам’ять була ясна, чіпка. А головне, попереду була конкретна мета. Він наполегливо вивчав мови, щоб потім краще воювати.

Певна річ, довелося підкоритися дуже суворому, достоту спартанському режиму. Звільнення “на берег” Шубін зовсім відмінив для себе. Відмовився навіть од такої улюбленої розваги, як гра в шахи. Увесь вільний час він віддавав тільки вивченню мови.

Навіть сни бачив тепер “із німецької”. Довгі фрази марширували на училищному плаці, здвоювали ряди, перешиковувалися по команді. Але дієслово, наче той барабанщик, незмінно залишалося на лівому фланзі.

Товариші дивувалися, як Борис не падає з ніг при такому навантаженні. Шубін тільки усміхався. Він був спортсменом. Його чудово натренований організм витримував напруження, яке давно звалило б з ніг звичайну людину.

А в неділю він ставав на лижі і йшов в Олександрійський парк. Пробігшись морозцем кілометрів двадцять, добряче провентилювавши мозок, знову поквапно розкривав підручник, бурмочучи свої “датів, аккузатів”.

В Іспанію Шубіна все-таки не послали, що його страшенно обурило. Одначе німецькою він оволодів.

“Думати по-їхньому тільки не навчився, — жартував він. — Німецькі фрази довгі, а я думаю швидко…”

Шубін так і заснув, усміхаючись цьому страшенно далекому, затишному спогадові.

Через півгодини лікар зайшов провідати пацієнта і, стоячи біля койки, подивувався міцності його нервів. Бач, який, цей Пірволяйнен! Збитий у бою, тонув, чудом врятувався і ось лежить, закинувши за голову мускулисті руки, рівно дихає та ще й усміхається у сні…

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ НА БОРТУ “ЛЕТЮЧОГО ГОЛЛАНДЦЯ”

Шубін усміхався вві сні.

Він спав так безтурботно, ніби був не серед ворогів, не на німецькому підводному човні, а в своєму гуртожитку на Лавенсарі. Немовби повернувся з чергової вилазки в шхери, перекинувся з Князевим двома словами, позіхнув і… Такий богатирський сон зморив його, що він і не чув, як бігають, метушаться, дряпають кігтями пацюки за стіною.

Не спи, проснися, гвардії старший лейтенант! Тварюка, небезпечніша за пацюка, порається зараз біля твоєї койки!..

Щось же проте не спало в ньому, як би стояло на сторожі. Він схопився од відчуття небезпеки — звичка військової людини.

Ні, пацюка на грудях не було. І він проснувся не дома, а в чужому приміщенні. Ворог був поруч. Знизу долинали його уривчасте — зі свистом — дихання, заклопотане бурмотіння, шелест паперу.

Шубін одразу опанував собою. Такі люди не бувають кволі, коли просинаються. Свідомість з місця бере найбільшу швидкість.

Хвилину чи дві він лежав з заплющеними очима, не ворушачись, згадуючи. “Я фінн, льотчик. Збитий у повітряному бою, — у думці повторював він, як урок. — Підібраний німецьким підводним човном. Я лейтенант. Мене звати… А як же мене звати?..”

Йому стало жарко, немовби він лежав у лазні на верхньому приполку. Він забув своє нове фінське прізвище!

Ім’я його, здається, Аксель. Так. Аксель. А прізвище? Рінен?.. М’якінен?..

Ні, нема чого напружувати пам’ять. Будь-що-будь! Треба, як завжди, йти назустріч небезпеці, не дозволяючи собі піддаватися паніці.

Занавіска, що заміняла двері в каюті-вигородці, коливалася. Отже, підводний човен рухався, хоч і не дуже швидко.

Шубін звісив голову з верхньої койки. Він побачив спину і потилицю людини, яка сиділа навпочіпки біля розкритої парусинової валізки і порпалася в ній.

— Усі кінець кінцем потонуть, усі, — виразно промовила людина (вона розмовляла сама з собою). — І командир потоне, і Руді, і Гейнц. А я ні!.. — Він неголосно хихикнув, витягнув з-під білизни паку якихось різноколірних папірців і, шелестячи ними, заходився гортати. — А де ж мій Піллау? — сердито спитав він.

Шубін кахикнув, щоб звернути на себе увагу.

Людина підвела голову. У неї було одутлувате, невиразне, немовби сонне обличчя. Під очима висіли мішки, щоки тремтіли, наче холодець. Шия обмотана строкатим шарфом.

— Ви, мабуть, штурман? — спитав Шубін. — Пробачте, я зайняв вашу койку.

Людина в строкатому шарфі, не підводячись, і далі розглядала Шубіна.

— Ні, я не штурман, — сказав він нарешті. — Я механік.

— А котра година, не можете сказати?

— Можу. Сімнадцять сорок п’ять. Ви проспали майже вісім годин.

— Вісім? Але ж підводний човен через шість годин мав підійти до берега?

Шубін скочив з койки.

— Бачу, вам не терпиться обнятися з друзями. — так само в’яло зауважив механік. — Не поспішайте. Ще є час Навіть не підійшли до узліску шхер.

Стараючись не виказати свого хвилювання, Шубін одвернувся до маленького дзеркала, вставленого в перебірку каюти. Він узяв з полички гребінець і почав неквапливо причісуватись. При цьому навіть пробував насвистувати. Чомусь пригадався той одноманітний мотив, який виконував на губній гармошці меланхолік у шхерах.

Механік пожвавішав.

— О! “Ауфвідерзеен”! Пісенька гамбурзьких моряків! Ви бували в Гамбурзі?

— Тільки один раз, — обережно сказав Шубін.

— “Ауфвідерзеен, майне кляйне, ауфвідерзеен”,[16] — похитуючи головою, неголосно проспівав механік. Потім додав: — Гарне місто Гамбург! Давно ви були там?

— До війни.

— Моє рідне місто. Я жив недалеко від Аймсбюттеля.

Шубін похолов. Він ніколи не бував у Гамбурзі. Механік несподівано підморгнув:

— Набралися страху в морі? Я так і думав. Ви б не витримали шторму. Якби не ми…

Шубін з опаскою сів на нижню койку. Коли б тільки німець не почав розпитувати його про Гамбург, про який він мав надто загальне уявлення. Та механік одвернувся і знову заходився порпатись у валізці, бурмочучи собі під ніс: “Піллау, Піллау, де ж це Піллау?” Та ось “Піллау” знайшлося. Механік розігнув спину. Безглузда гримаса розповзлась по одутловатому блідому обличчю, потворно викривляючи його. Це була посмішка!

— Якби зі мною трапилося таке, як з вами, — оголосив він, — я б ніскілечки не боявся!

— Та що ви!

— Звичайно! Що мені хвилі, шторм! Почував би себе, наче дома у ванні.

— Але чому?

Співбесідник Шубіна відповів не одразу. Він дивився на нього примружившись, напіввідкривши рота, ніби прикидав, чи варто казати далі. Потім промимрив у задумі:

— То ви бували у Гамбурзі? Так, гарне місто, напрочуд гарне…

Очевидно, через ту дрібну обставину, що фінський льотчик бував, як твердить, у Гамбурзі і навіть пам’ятав пісеньку гамбурзьких моряків “Ауфвідерзеен”, механік несподівано став прихильний до нього.

Сів на койку поруч із Шубіним.

— Бачите, у цьому, власне, немає секрету, — почав механік нерішуче. — І це стосується тільки мене, одного мене. Але історія повчальна, може вам знадобитись…

Шубін мовчав.

Небезпека пришпорила його розум, загострила проникливість. Раптом він зрозумів, у чому справа! Механік знудився за слухачем.

1 це було природно. Маленький світ підводного човна тісний. Механік, певно, давно вже встиг набриднути всім своєю “повчальною” історією. Але вона не давала йому спокою. Вона розпирала його! І ось з’явився новий уважний слухач!

— Ну, так тому й бути, розповім! Ви спитали мене, чому я не боюся потонути? А ось чому! — Він помахав пачкою різноколірних папірців, які вийняв із валізки. — З цими не можу потонути, навіть якби хотів. Тримає на поверхні краще, ніж резиновий чи капковий жилет!.. Ви здивовані? Багато хто з моряків вмирає на морі. Це звичайна справа. Я теж моряк. Але я помру не на морі, а на землі. Це така сама правда, як те, що вас сьогодні виловили з моря!

— Помрете на землі? Наворожили вам так?

— Ніхто не ворожив. Я сам влаштував собі це. Недарма говориться в прислів’ї: кожен сам коваль свого щастя. — Він глибокодумно підняв вказівний палець. — Так, щастя! Багато років підряд терпляче і методично, як уміємо тільки ми, німці, збирав я ці квитанції.

— Навіщо?

— Та це ж кладовищенські квитанції! І всі, зважте, на моє ім’я!

На обличчі Шубіна, очевидно, з’явився вираз подиву, бо механік поблажливо поплескав його по плечу:

— Зараз зрозумієте! Ви непоганий хлопець, хоча начебто недалекий, даруйте мені. А втім, не кожен додумався б до цього, — вів він далі, самовдоволено посміхаючись, — а я додумався!

Він розповів, що після першої світової війни плавав на торгових кораблях. (“Довелося, розумієте, принизитись. Військовий моряк — і якісь там торгаші!”)

Йому довелося побувати у багатьох портових містах Європи, Америки, Африки. І скрізь — у Ліверпулі, у Генуї, у Буенос-Айресі, у Кейптауні — механік, зійшовши з корабля, вирушав прогулятися на місцеве кладовище. Це був його улюблений відпочинок. (“Спочатку, звичайно, випивачка і дівчата, потім — кладовище. Так би мовити, повний кругообіг. Усе людське життя коротенько за кілька годин перебування на березі!”)

У більшості портових міст кладовища дуже красиві.

Неквапливо походжав механік, ситий, умиротворений, трохи напідпитку, по тихих тінистих алеях — нумерованих вулицях і кварталах міста мертвих. Засунувши руки в кишені і попихкуючи люлечкою, він зупинявся біля пам’ятників, вивчав написи на них, а деякі, особливо зворушливі, списував, щоб перечитати на дозвіллі, відстоявши вахту.

Усе радувало тут його сентиментальну душу: планування, епітафії, тиша. Навіть птахи на вітах, здавалося йому, стримують свої голоси, щебечуть приглушено-поштиво, щоб не потривожити мовчазних мешканців могил.

Він заходжувався — просто так, знічев’я — ніби “приміряти” на себе той чи інший пишний надгробок. Підійде йому чи не підійде?

Спочатку це виглядало як гра, розвага. Але й тоді вже мурашились у душі якісь утилітарні розрахунки, ще поки що не оформлені, не зовсім ясні йому самому.

Механіка осяяло восени 1929 року на кладовищі в Піллау. Так, саме в Піллау! Він стояв перед величним пам’ятником із чорного мармуру і вчитувався в напівстертий напис. На постаменті було викарбувано золотий якір як свідчення, що тут поховано моряка. Напис під якорем сповіщав про звання і прізвище померлого. То був віце-адмірал у відставці, східнопрусський поміщик. Народився 1815 року, помер 1902-го.

Механікові це сподобалось. Вісімдесят сім років! Непоганий вік!

І пам’ятник пасував своєму господареві: респектабельний і дуже міцний. Він височів над заростями папороті, як скеля серед хвиль, непохитний, холодний, готовий протистояти будь-якому лютому шторму.

Шторми! Шторми! Довго в роздумах стояв механік біля могили вісімдесятирічного адмірала, потім ляснув себе по лобі, круто повернувся і поспішив у контору. Він насилу стримувався, щоб не перейти із звичайної ходи на нетерплячий, непристойний для його звання біг.

Саме там, у Піллау, п’ятнадцять років тому він придбав свою першу кладовищенську ділянку!..

Механік, крекчучи, знову розкрив валізку і витяг звідти кілька фотографій.

— Ось! — сказав він, кидаючи на коліна Шубіну одну фотографію. — Я купив відразу, не торгуючись. Узяв те, що було напохваті. Увечері ми відпливали в далекий рейс. До всього, діло було у вересні, а з рівноденними штормами, самі знаєте, треба пильнувати. Доводилося поспішати. Та потім я став перебірливіший. — Він показав інше фото. — Які кипариси, га? Генуя, голубе, Генуя! Затишна місцинка. Щоправда, далекувато від центра. Я маю на увазі центр кладовища. Та, коли розібратися, воно й краще. Більше дерев і тихше. Щось схоже на Дьоббельн, район вілл у Відні. І не так тісно. Тут ви не побачите цих новомодних двоповерхових могил. Не можу терпіти двоповерхових могил.

— Ще б пак, — сказав Шубін, аби що-небудь сказати.

— Так. Я знаю, яке це задоволення — двоповерхова могила. Усе життя тулюся в таких ось каютках, валяюся на койках у два поверхи. Підняв руку — стеля. Опустив — сусіда! Набридло. Хочеться відчути простір хоча після смерті. Ви згодні зі мною?

Шубін машинально кивнув.

— От бачите! Уже починаєте розуміти.

Та Шубін, як і раніше, нічого не розумів. Він чув безугавне плюскотіння води за бортом. Отже, підводний човен продовжує рухатись. Дорогоцінний час іде. А він так і не вивідав нічого, що могло б знадобитися. Цей колекціонер кладовищенських ділянок не дає нічого спитати, немовби підрядився відволікати й затримувати.

Після першої своєї покупки механік, за його словами, відвідував кладовища вже не як гультяй. Приходив, поквапливо ступаючи і суплячись, як майбутній наймач, квартиронаймач. Заклопотано заглядав у план. Причепливо вивчав пейзаж. Подовгу і зі смаком обмірковував деталі свого наступного поховання, всіляко чіпляючись до представників кладовищенської адміністрації.

Це місце, бачте, не влаштовувало його тому, що грунт був глинистий. (“Нічого собі, гарний матиму вигляд восени, у сезон дощів”, — бурчав він, тицяючи палицею в землю). В іншому місці сумнівним здавалося сусідство. (“Прошу мати на увазі, я офіцер флоту у відставці, а у вас якісь крамарі, мало не вихристи!”)

“Так, так, так! — кричав він кладовищенським діячам, замученим його причіпками. — Хочу передбачити все! Це ж не квартира, хіба не так? Ту наймаєш на рік, на два, у кращому випадку на кілька років, а тут як-не-як ідеться про вічність”.

Але він хитрував. Йому не було ніякого діла до вічності. Він лише демонстрував свою причепливість і статечність, ніби виставляючи їх напоказ перед кимось, вірніше, чимось, що стояло в затінку дерев, серед могил, і пильно стежило за ним.

Шубін міцно потер собі чоло. Що це має означати? Йому здалося, що його знов укачує на пологих сірих хвилях. Але він зробив зусилля і опанував собою.

— Пробачте, я переб’ю вас, — сказав він. — Навіщо все-таки стільки квитанцій? У вас їх десять… дванадцять… ага, чотирнадцять. Чотирнадцять могил! Людині досить однієї могили.

— Мертвій! — поблажливо поправив механік. — Живій, тим більше морякові, як я, треба кілька. Чим більше, тим краще. У цьому гарантія. Тоді моряк міцніше тримається на землі. Він помре на землі, а не на морі. Ну зміркуйте самі, як я можу потонути, якщо закріпив за собою місця на чотирнадцяти кладовищах світу?

Шубіну здалося, що розмах пологих хвиль зменшується.

— А! Я начебто зрозумів! Квитанція — це наче якір? Ви стали, так би мовити, на чотирнадцять якорів?

— Такий у загальних рисах мій план. — скромно погодилась людина в строкатому пі арфі.

Щоб не бачити її каламутних, дивно насторожених очей і драглистих щік, Шубін схилився над знімками.

Усі вони мали одну особливість. На задньому плані між кущами і деревами неодмінно просвічувалась смужка водної гладіні. Ділянки були з видом на море! У цьому, очевидно, полягав особливий загробний “комфорт”, як його розумів механік. Влаштувавшись нарешті в одній з могил, він міг би іноді дозволити собі порозважатись — висовувався б з-під плити і показував морю язика: “Ну що? Перехитрив? Утік од тебе?”

Божевілля, манія? Забобон, який перетворився на манію? Тонкий комерційний розрахунок — навіть у стосунках з потойбічним світом?

— Тепер мені зрозуміло, — сказав Шубін. — Ви хочете обдурити долю.

— Але ж ми всі хочемо обдурити її, — розсудливо відповів механік. — А ви хіба ні?

Він озирнувся. На порозі стояв бородатий матрос.

— Командир просить пана фінського льотчика в центральний пост, — доповів матрос, спідлоба дивлячись на Шубіна.

Супроводжуваний мовчазним і похмурим матросом, Шубін поминув кілька відсіків.

У вузьких, погано провітрюваних приміщеннях було душно, сиро. Пахло машинним маслом і вогким одягом. Уздовж проходу тяглися каюти-вигородки.

Зовні лишаючись спокійним, Шубін хвилювався дедалі більше.

“Підходимо до шхер, — думав він. — Зараз мене здаватимуть з рук у руки…”

І все-таки він продовжував з професійною цікавістю придивлятися до всього навколишнього. На підводному човні був уперше — раніше якось не випадало.

— Не вдартеся головою! — попередив матрос.

Пригнувшись, Шубін ступив у круглий отвір і опинився в центральному посту.

Після маячного бурмотіння про могили і квитанції приємно було опинитися у звичайній нормальній обстановці, серед спокійних і розсудливих механізмів.

Певна річ, управління тут було в десятки разів складніше, ніж на торпедному катері, та моряк повинен швидко орієнтуватися на будь-якому кораблі.

Ось гірокомпас чудової конструкції! Ось кнопки стріляючого пристрою. А це, напевне, прилад для вимірювання диферента.[17] У скляній трубочці видно тінь, яка ледь погойдується, — силует підводного човна. (“У нас, здається, цього ще немає. Цікава річ! Шкода, не встигну роздивитися детальніше”).

Вертикальна труба перископа підіймалася на кілька секунд, опускалася, через дякий час знову підіймалася.

Шубін гарячково згадував: “Перископна глибина — вісім метрів… Так, начебто вісім метрів. Виходить, підводний човен скрадається на перископній глибині”.

Тільки окинувши прилади допитливим поглядом, він звернув увагу на людей у відсіку. їх було багато, і кожен займався своїм ділом.

Командир сидів на маленькому дзиґлику, схожому на велосипедне сідло, і, зігнувшись, дивився в окуляри перископа.

Праворуч від нього стояли два стернових: один управляв вертикальним стерном, другий горизонтальним. Поодаль розташовувалися ще матроси.

Поруч з командиром стояли два офіцери, один з яких поквапливо записував щось у вахтовий журнал, тримаючи його на вису.

Раптом картина миттю змінилася.

У тісному приміщенні прозвучало і наче луною віддалося від металу коротке:

— Бойова тривога!

Командир кинув цю команду, не відриваючись од перископа.

Один офіцер ступив до другого перископа. У центральному посту опинився механік. На ходу розмотуючи строкатий шарф, він поквапливо став на своє місце біля переговорних труб.

Різкий брязкіт. Перебірки задраєно!

Командир повернувся на своєму дзиґлику.

— А, наш гість, наш вірний союзник! — сказав він з перебільшеною люб’язністю, яка здалася Шубіну іронічною. — Я запросив вас як консультанта. Літали над цим районом?

— Звичайно, пане командир.

— Прошу поглянути в перископ! — Він встав, поступаючись місцем Шубіну. — Рудольфе, допоможіть нашому гостеві сісти. Курсом вест прямує російський конвой… Ні, трохи одвернути від себе!

— Бачу конвой!

— Транспорт, приблизна в чотири—п’ять тисяч тонн, тральщик і два сторожових катери. Ідуть протичовновим зигзагом. Так?

Шубін мовчав. Повільно обертаючи верньєр, він не випускав радянські кораблі з поля зору. Що відповідати? Точніше, чого не треба відповідати, щоб не пошкодити своїм?

Підводник сказав за його спиною:

— Розумію вас. Ще не бачили кораблів у такому ракурсі. Звикли бачити їх не знизу, з води, а згори, з повітря. Чи часто траплялися вам росіяни в цьому районі?

— Не часто, — сказав Шубін навздогад.

— Дякую вам. Це я й хотів знати!

— Третій конвой за вахту, — вставив офіцер, що тримав у руках журнал.

— Росіяни готуються до наступу, — підтвердив другий офіцер.

— Як завжди, повторюєтесь, Франце, — різко сказав командир і, відсторонивши Шубіна, сам сів біля перископа.

Його короткі сильні пальці закрутили верньєр. Голова зовсім увійшла в плечі, спина згорбилась, немовби він приготувався до стрибка.

У центральному посту стало тихо. Чути було тільки дихання людей та заспокійливо-розмірене цокання приладів.

Шубін стиснув кулаки в кишенях комбінезона.

Зараз командир лягатиме на бойовий курс. Торпедисти, звичайно, уже стоять напоготові біля своїх апаратів. Помах руки, чітка команда: “Готуйсь!”, потім; “Залп!” — і торпеда, розрізуючи воду, помчить навперейми радянському конвою.

Шубін, майже не приховуючи ненависті, глянув на німецьких офіцерів.

Його здивував вираз їхніх облич: напружений, болісноголодний. Вилиці випнулися, шиї витягнулись. Навіть в очах, здалося Шубіну, загорілися червоні ловчі вогники.

Що робити? Не може ж він стояти за спиною фашиста і спокійно дивитися, як той топитиме наші пароплави? Він, Шубін, залишиться осторонь під час бою?

Він крадькома озирнувся.

Ні! Втрутиться у цей бій і відведе удар на себе!

У комплекті аварійних інструментів — великий гайковий ключ. Знадобиться! Шубін знайде йому нове, несподіване застосування.

Схопить з підставки і командира човна — по потилиці! Так почати. Далі видно буде.

Головне — раптовість нападу! У відсіку тісно, усі стоять впритул, на бойових постах. Ціною свого життя Шубін зірве атаку.

Він зрозумів це одразу, як тільки командир одштовхнув його від перископа. А для Шубіна зрозуміти — означало вирішити! Він ніколи не вагався, вирішуючи.

Потихеньку розминаючи пальці опущених рук, він відступив на крок від командира підводного човна. “Треба розмахнутися, — прикидав він. — Удар буде сильніший!”

Не бачив уже ні людей, ні приладів. Нічого не бачив довкола, крім цієї нерухомої, зарослої рудим волоссям потилиці. Накрохмалений комірець підкреслював її багряний колір, різкі зморшки перетинали в усіх напрямках.

Шубін наче оглух. Нічого не чув — ні приглушених голосів, ні цокання приладів. Слух був націлений на одне слово: “Готуйсь!” Наступної команди: “Залп!” — підводник не встиг би вимовити.

Але підводник не сказав: “Готуйсь!”

Болісно тяглися хвилини. Підводний човен рухався далі.

Командир раз у раз піднімав на якусь мить перископ, потім опускав його. Нарешті недбало махнув рукою:

— Відбій бойової тривоги! — і рвучко підвівся. — Рудольфе, координати зустрічі в журнал! Франце, продовжувати спостереження! — сіпаючи головою, він вискочив із відсіка.

Офіцери розуміюче перезирнулися.

— Третій рік не може звикнути! — співчутливо сказав Рудольф.

— Я теж не можу. Такий шмат! Тільки: поманив, роздражнив і…

Франц сів до перископа, посовався, умощуючись зручніше, кинув через плече:

— Бергер! Проведіть нашого пасажира в кают-компанію!

— Через двадцять хвилин — вечеря, — поштиво пояснив Рудольф.

Він здивовано поглянув на Шубіна.

— Але що з вами? Вам зле? Бергер, підтримай його під руку!

— Не треба.

— Як хочете. Вечеря безперечно піде вам на користь.

Шубін не був упевнений в цьому.

Ноги не йшли. Настала реакція після нервового збудження.

Не таким, виходить, буде його останній бій! Не в тісноті ворожого підводного човна! Не в смертельній сутичці на залізній підлозі!

З допомогою матроса він насилу ступив кілька кроків. Комбінезон огидно прилипав до спини, мокрий від поту.

Зігнувшись, Шубін вибрався з круглого лазу у перебірці. Він постояв деякий час, глибоко дихаючи, намагаючись остаточно опанувати собою.

— Стомився, — сказав він матросові, що супроводжував його. — Зараз віддихаюсь.

Матрос мовчав, дивлячись на нього спідлоба.

Зненацька різкий, аж голова тріскалася, гуркіт!

Палуба відсіка скособочилась, поповзла вбік, знову вирівнялась. Другий удар! Третій! Шубін мимоволі пригнувся. Здавалося, зовні кількома ковадлами гамселять по металевому корпусу. Кожен удар озивався в усьому тілі, пронизуючи болем від голови до п’ят.

Глибинні бомби!

Повз Шубіна пробіг командир підводного човна.

Він югнув у лаз. Матрос швидко подався за ним і задраїв люк з боку центрального поста.

Підводний човен рухався ривками, міняючи глибини, роблячи круті повороти, щоб утекти від бомб.

Гідравлічний удар відчувається ще тяжче, ніж повітряна вибухова хвиля. Він іде з усіх боків, від усієї навколишньої маси, розтривоженої, збаламученої води. Він глибоко потрясає нервову систему людини. Гуркіт і безупинна вібрація — це справжні тортури.

“Конвой помітив перископ, — подумав Шубін. — Сторожовики глушать нас глибинками”.

Та він помилився. Радянський конвой, зіткнувшись із підводним човном на зустрічних курсах, давно розминувся з ним і був уже на підході до Лавенсарі.

Моряк не знав, що всю бучу зчинили через нього. Командування флотом наказало за всяку ціну знайти Шубіна. Його і далі наполегливо шукали. “Морські мисливці”, наче яструби, кружляли на воді.

Шторм примусив катери повернутися. Через дві години вони відновили спробу, проте хвилювання було ще велике. За третім разом, уже під вечір, вони дійшли майже до узліску шхер.

Становище було дуже ясне, надій ніяких. Та моряки не могли припинити пошуки. Адже це буїв їхній Шубін, якому завжди таланило, улюбленець усього Червонопрапорного Балтійського флоту.

Несподівано у хвилях помітили перископ.

Згідно з сповіщенням штабу наших підводних човнів у цьому районі немає. Виходить, ворог?

За борт полетіли глибинні бомби. Усіх охопив азарт гонитви.

Нікому й на думку не спало, що Шубін може бути у цьому німецькому підводному човні.

І він не знав про “морських мисливців”. А втім, нічого б не змінилося, якби й знав. Від товаришів його відділяла тридцятиметрова товща води. Він був замурований у німецькому підводному човні, наче в свинцевому гробу.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ ВЕЧЕРЯ З ВОВКУЛАКАМИ

У далечінь збігала перспектива тьмяно освітленого вузького і довгого проходу між каютами-вигородками.

Новий приголомшливий удар, схожий на удар велетенського ковадла! Блимнувши востаннє, плафони погасли.

Шубін стояв у кромішній тьмі, притримуючись, наче сліпий за стіну. Вона була вогка. Потім з-під пальців холодними струмками потекла вода. Це означало, що бомби вибухають дуже близько. Під час гідравлічного удару слабшають сальники забортних отворів, і вода просочується всередину човна.

Потім у темряві засвітилися вогні переносних ліхтариків. Це матроси оглядали овій відсік.

Нудота підкочувалась до горла. Палуба вислизала з-під ніг. Підводний човен швидко втрачав глибину.

І цієї миті світло знову заблимало у плафонах, повільно розгоряючись.

За спиною сказали:

— По-моєму, вам краще сісти.

Це був лікар.

За бойовим розписом медпункт на військових кораблях розміщувався у кают-компанії. На столі було розкладено хірургічні інструменти, біліли бинти, вата.

Шубін сів на диван. Голова гула, як барабан. І навіть вилаятись по-російськи — розважити душу — не можна було!

— Звичайно, до таких бомбардувань ви не звикли, — сказав лікар. — Ширяєте у повітрі, а не повзаєте по дну. Та не хвилюйтеся… Наш командир вискочить з будь-якої халепи. Це найхитріший з підводних асів, справжній Рейнеке-лис! Крутне хвостом — і нема його!

Удари ковадла ставали глухішими, слабкішими.

Через деякий час вибухи припинилися. Але “найхитріший з підводних асів” продовжував рухатись.

Нарешті зашарудів морський гравій. Підводний човен вимкнув електромотори, проповз на кілі кілька метрів і ліг.

— Прикинувся мертвим, — пробубонів лікар. — Тепер запасіться терпінням. Будемо відлежуватись на грунті…

Лікар щось іще казав. Навіть, здається, сміявся. Шубін слухав неуважно.

Його опанувала страхітлива втома. Захотілося простягнути ноги, розслабити м’язи, заплющити очі.

Цього не можна було робити! Ворог був поруч, підступний, небезпечний. Треба було зважувати кожне слово, кожен жест.

Потім пролунала команда по відсіках:

— Відбій бойової тривоги!

І через деякий час до кают-компанії один за одним почали входити офіцери.

Першим до столу з’явився колекціонер кладовищенських квитанцій. Він підморгнув Шубіну і почав розмотувати строкатий шарф. Підборіддя в нього, виявилося, потрійне, обвисле. Створювалося враження, що обличчя відтягується цим підборіддям донизу, опливає, як догораюча свічка.

За механіком причапав, волочачи ноги, дуже високий, худий чолов’яга. Кадик у нього стирчав. Чолов’яга мав трагічні чорні брови.

— Наш штурман! — пошепки сказав лікар на вухо Шубіну.

Біля столу, з якого було прибрано медикаменти, метушився вістовий, розставляючи тарілки.

Командира не було. Очевидно, він перебував у центральному посту.

Останнім прийшов немолодий офіцер. Шубін уже бачив його. Він узявся за спинку стільця, схилив голову, що повторили всі інші, хвилину стояв мовчки. Очевидно, це була молитва. Потім пробурмотів: “Прошу до столу”, і всі почали сідати.

З цих ознак неважко було здогадатися, що немолодий офіцер — господар кают-компанії, старший помічник командира.

Він недбало показав підборіддям на Шубіна:

— Наш новий пасажир, лейтенант Пірволяйнен!

Шубін мало не впустив тарілки, яку передав йому вістовий.

Отже, прізвище його — Пірволяйнен! Звичайно, Пірволяйнеи! Тепер він не забуде: Пірволяйнен, Пірволяйнен!..

— Між іншим, — вів далі старший помічник, — з якого ви міста?

— Котка, — навмання сказав Шубін.

— У вахтовому журналі вас запишуть без згадування прізвища, як “пасажира із Котки”. Правда ж, Курте?

Сусід Шубіна праворуч кивнув головою.

Шубін здивувався. Курт! Таке панібратство не заведено на флоті.

Угадавши його думку, лікар, що сидів ліворуч від Шубіна, обернувся до гостя.

— Нас тут дуже мало, — люб’язно пояснив він, — а тому ми звемо один одного на ймення. Та хіба не все одно? Хай залишимося у вашій пам’яті тільки під своїми скромними іменами.

Шубін пробубонів, що йому цього цілком досить. За всіх умов він збереже почуття щирої вдячності до підводників — адже вони витягли його з води.

— Правильніше сказати: виловили, — мовив старший помічник, розливаючи суп у тарілки.

— Вас зачепили опорним крюком за сорочку, — пояснив Шубіну Курт. — А потім накинули петлю під пахи. Одного разу в Атлантиці ми витягали так акулу.

— Еге ж, ви мали кумедний вигляд на крюку. — Лікар скорчив гримасу. — Прибули до нас, можна сказати, запросто, не так, як інші, без будь-якої помпи.

Старший помічник постукав ополоником по мисці з супом. Це можна було зрозуміти як застереження лікареві, але також і як запрошення їсти. Протягом кількох хвилин усі за столом мовчки трапезували.

Потім розмова відновилася. Офіцери підводного човна називали один одного тільки на ймення: Курт, Франц, Готліб, Венцель, Гейнц. Можливо, це була конспірація?

Схилившись над тарілкою, Шубін придивлявся до своїх співтрапезників.

Щось незвичне, риб’яче було в їхній зовнішності. Чи то осклянілі очі з порожніми зіницями, чи то хворобливо білий колір шкіри — певно, давалося взнаки довге перебування під водою.

Шубін скоса глянув на руки підводників. Тільки й бракувало, щоб із рукавів висовувалися лускаті плавники чи ласти.

“Люди-риби, — з огидою подумав він. — Кляті вовкулаки!..”

Франц, старший помічник, без сумніву був родичем щук. Таке враження, що в роті у нього надто багато зубів. Очі злі, нерухомі.

В’ялий механік Готліб, що сидів поруч, своїми одвислими щоками, які мало не лежали на плечах, скидався на сома.

А витрішкуватий, непосидючий, рухомий лікар, якого всі запросто називають Гейнц, був схожий на метушливого, маленького рачка.

Шубін покрутив головою, проганяючи ману.

Риб’ячі писки зникли, та обличчя у підводників, як і раніше, були асиметричні, немовби відображені в кривому дзеркалі. З цим, очевидно, нічого вже не можна було вдіяти. Шубін зітхнув.

Зітхання було витлумачено неправильно.

— Так, ваше повернення зволікається, — сказав лікар. — Зрозуміло, ви пориваєтесь швидше на берег, до своїх…

Коли б він знав, як Шубін “поривається” на ворожий берег, до цих представників авіаційної частини, які викриють його з першого ж погляду!

— У перископ я бачив ваш повітряний бій, — звернувся Курт до Шубіна. — Та ми не змогли підійти ближче. Налетіла російська авіація.

— О! — підхопив лікар. — Хто б міг подумати, що ви ще живі!.. І раптом, коли ми поверталися, Венцель, наш штурман, побачив у тому ж квадраті зграю чайок. Вони билися над чимось…

— Червона пляма на воді, — лаконічно пояснив Венцель.

— Недарма ці надувні жилети червоного кольору. Швидше впадають в око!

— Але ми гадали, що ви росіянин, — зауважив Курт, насипаючи собі ще супу.

Шубін низько схилився над тарілкою, боячись чимось виказати своє хвилювання. Ось уже втретє він чує про це!

— Вас тому й витягли, що вважали росіянином. Ми б розпитали його про дещо. А коли б уже не було потреби… — Курт зробив рух кистю руки, ніби відмахуючись.

— Так, росіянин недовго б затримався у нас, — добродушно підтвердив опасистий Готліб.

— Вам подвійно поталанило, Пірволяйнен! — Франц вишкірив щучі зуби. — Якби ми не прийшли на допомогу, ви попали б у полон до росіян.

— Уже вдруге вони приходять у цей квадрат. Шукають свого льотчика.

— Якого збив не хто інший, як ви, Пірволяйнен! — багатозначно додав лікар. — Вам так не минулося б це там, нагорі!

Усі засміялися, але якось невесело.

Вони взагалі були невеселі, мабуть, дуже витіпані і озлоблені, і через те, звичайно, особливо небезпечні.

— Я гадав, що це той самий конвой, — обережно сказав Шубін.

— Ні, конвою дали можливість утекти. Це “морські мисливці”.

“Морські мисливці”? Он як!

На мить Шубін уявив своїх товаришів — там, нагорі.

Нерви акустиків, що прикипіли до приладів, напружені до краю. Це дуже важко — ось так чекати: як кіт, що підстерігає мишу, весь перетворився у слух, підібравшись, приготувавшись до стрибка.

Але жодного підозрілого звуку не чути з дна.

Надра моря сповнені різноманітних чітких або невиразних шумів. Ось швидке дзижчання, подібне до того, яке видає хрущ, — це гвинти сусіднього катера. Ось різке потріскування — це емісія, несправні посилювачі акустичного приладу, треба міняти одну з ламп.

Звуки, звичні для слуху акустика, то зникають, то виділяються на постійному фоні, одноманітному, схожому на гудіння великої тропічної черепашки. Але не чути ні приглушеної розмови, ні обережних кроків, ні довгожданого своєрідного, немов гадючий свист, звуку, який супроводжує підводний човен, коли той пливе під водою.

“Нам би тільки вчепитися за звук!” — каже капітан-лейтенант Ремез. Загоном катерів, напевне, командує Левко Ремез. Такий огрядний, червонощокий, заклопотаний! Вони близькі приятелі з Шубіним. Мабуть, саме він і веде катери на базу, незважаючи на безнадійність пошуків.

Не відриваючи бінокля од очей, Ремез вдивляється в далечінь. За його спиною стиха перемовляються сигнальники. А в небі яскраво світить сонце. І морем сюди-туди гуляє синьоока красуня хвиля.

Гарно!..

Шубін зонову зітхнув.

— Командир неодмінно привезе вас до місця призначення, — заспокійливо сказав лікар. — Він найкращий підводник Німеччини.

— О, так! — підтримав Курт. — Уміє з’являтися і зникати, як привид!

За столом пожвавішали. Усі заходилися наввипередки вихваляти свого командира.

Готліб втупив у Шубіна важкий, каламутний погляд:

— При бажанні може перетворитися в надводний корабель. Скажімо, транспорт. Але, звичайно, затонулий, — поквапливо додав він.

Франц сердито постукав ножем по блюду, на якому лежала варена риба. До нього з усіх боків простяглися руки з тарілками.

Лікар полив свою рибу соусом й урочисто оглянув присутніх.

— У середні віки, — сказав він, — ніхто не усумнився б у тому, що наш командир зачарований чи продав чорту душу.

— Я й зараз так думаю, — пробурмотів Курт, але так тихо, що почув тільки Шубін.

Нерви Шубіна були напружені, зір, слух загострені, як ніколи. Тільки скроні час від часу стискувало кліщами. Одна думка давно мучила, спокушала.

Шубіна кортіло наробити шелесту!

Небезпека, мов грозова хмара, зависла над підводним човном.

Тут розмовляли стиха, раз у раз поглядаючи на стелю, вістовий ходив довкола столу мало не навшпиньках, балансуючи тарілками, як канатоходець у цирку.

Шубін обмацав гайковий ключ, що його сховав на всякий випадок за пазуху комбінезона, за пояс.

Це корисний предмет в такому становищі. Ним можна не тільки вбити, ним можна сповістити про себе!

Та для цього треба залишитись у відсіку самому. Потім безшумно схопитись і задраїти перебірки.

І тоді виконати свій останній, сольний номер!

Треба гамселити і гамселити ключем по корпусу, сповіщаючи Левка Ремеза про те, що внизу, на грунті, підводний човен!

Глибини в затоці невеликі. Чіткий металевий звук піде хвилею до гідроакустиків, які напружено вислухують море. І одразу ж у відповідь згори посипляться бомби, глибинні бомби, одна серія бомб за другою!

Шубін викличе вогонь на себе!..

Та він одразу ж схаменувся. “Летючий Голландець” загине, і він з ним, хай так! Але ж з підводним човном загине і його таємниця. А таємниця, можливо, важливіша за сам підводний човен…

Чим уважніше прислухався Шубін до розмови в кают-компанії, тим більше пересвідчувався в тому, що так воно і є: таємниця важливіша за підводний човен!

То була вже дивна розмова, побудована на недомовках. Щось нез’ясовно-небезпечне крилося в початих і незакінчених фразах, навіть у паузах.

Недомовки, натяки перепурхували над столом від підводника до підводника, наче зловісні чорні метелики. І Шубін марно намагався на льоту схопити хоч один з них.

Від неймовірного напруження дедалі дужче боліла голова.

Однак розслаблюватися не можна. Треба пильнувати, помічати, запам’ятовувати. Соромно було б повернутися до своїх з порожніми руками!

“А я обов’язково повернуся до своїх! — зі злістю, з люттю повторював Шубін у думці. — Виживу! Вистою! Виберуся нагору!”

Та для цього треба бути насторожі, стежити за тим, щоб справжні думки і почуття не прорвалися назовні!

Він також дуже боявся допуститися помилки у якійсь побутовій дрібниці.

Знайомий розвідник розповідав йому, що в німців інакше, ніж у нас, лічать на пальцях. Німці не загинають їх, а, навпаки, відгинають, і починають не з мізинця, а з великого пальця. І сваряться пальцем не так, як ми, — похитують ним не від себе, а перед собою.

Дрібниця? Звичайно. Але саме на такій дрібниці легко спіткнутися.

Потім Шубін пригадав, що удає з себе не німця, а фінна. Це, звичайно, полегшувало його становище.

Як з’ясувалося, ніхто з підводників не знав по-фінськи.

— Ще ні разу не був у Фінляндії. Я маю на увазі: усередині Фінляндії, — промовив Курт, обернувшись до Шубіна. — Кажуть, ваші дівчата вродливі. Довгоногі, біляві?

— Схожі на норвежок, — зауважив Готліб.

— Але їх ти також не бачив, хоча й бував у Норвегії, — з якоюсь зловтіхою докинув слівце лікар.

— Ви щасливець, Пірволяйнен, — вів далі Курт, не звертаючи уваги на лікаря. — Тепер вам дадуть відпустку. Якщо ви захочете, то зможете з’їздити в Німеччину. Ви бували в Німеччині?

— Він бував у нас в Гамбурзі, — оголосив Готліб. — Він знає пісеньку гамбурзьких моряків “Ауфвідерзеен”.

Шубін зіщулився. Розмова набирала небезпечного напрямку.

Риб’ячі писки очікувально повернулися до нього. Курт заохочувально усміхався. Губи в нього були дуже червоні, наче вимазані кров’ю.

— Це гарна пісенька, — підтвердив лікар. — Її співає Марлен Дітріх. Вам подобається Марлен Дітріх?

Шубін не встиг відповісти. Його закидали запитаннями.

Які новинки бачив він у гамбурзькому кіно? Що носять жінки цього року: коротке чи довге? Кажуть, чорні ажурні панчохи знову стали модними? У якому готелі він зупинявся і пив пиво у бірхолі?

Навіть мовчазний Венцель спитав, чи не був він у Кенігсберзі.

Шубін хотів був зухвало відповісти: “Ще не був. Наприкінці війни сподіваюсь побувати”, але Франц сказав:

— Не набридайте нашому гостеві! Він може подумати, що ви цілу вічність не були в Німеччині.

— О, Пірволяйнен! — Курт капризно відкопилив червоні губи. — Ми сподівалися, що ви поділитеся з нами новинами. Але ви якийсь небалакучий, апатичний.

— Усі фінни стали апатичними, — вирік Готліб. — Їх треба б розворушити! Не заперечуєте?

Він підбадьорливо підморгнув і зареготав, від чого щоки його огидно затрусилися.

Курт квапливо допив каву і встав.

— Прошу дозволу вийти з-за столу! Командир наказав змінити Рудольфа.

Франц мовчки кивнув головою.

Пересвідчившись, що з гостя не вичавити більше нічого, його перестали втягувати в розмову.

Шубін в’яло сьорбав каву. Щось коїлося з головою. Часом голоси німців долинали немовби з іншої кімнати. Він не розумів, про що вони говорять. Потім свідомість знову прояснювалась. Думка працювала чітко, тільки в скронях оглушливо калатав пульс.

Він помітив, що праворуч біля нього опинився новий співтрапезник. Це, певно, був Рудольф, який змінився з вахти.

Новий провал у свідомості. Раптом до Шубіна дійшло, що за столом сваряться. Винуватцем сварки був лікар. Шубіна це не здивувало.

Настрій у кают-компанії без упину стрибками змінювався. Сміх чергувався з вигуками роздратування, дивна збудженість — з сонливістю. Іноді той чи інший співтрапезник раптом замовкав і поринав у свої думки.

Незмінно жвавий був тільки лікар. Та це було неприємне пожвавлення. Лікар весь час пускав у розмову шпильки. Основною мішенню для насмішок він чомусь обрав мовчазного Венцеля.

— Я забороняю тобі називати її Лоттхен! — зненацька крикнув Венцель.

— Але ж я сказав: фрау Лотте! І потім я не сказав нічого образливого. Навпаки. Визнав, що Лоттхен, фрау Лотте, пробач… дуже вродлива, а будинок на Лінденаллее чудовий. Я роблю висновок з фотографії, яка висить над твоєю койкою.

— Діти, не сваріться! — добродушно зауважив Готліб.

— Я просто висловив співчуття Венцелю. Я радий, що в мене немає вродливої вдови, то б пак, жінки, ще раз прошу пробачити. Будинок з садом, вважайте, чудовий посаг! Мені раптом уявилося, як після перемоги Венцель повертається до себе на Лінденаллее і бачить там якогось ледацюгу, котрий усю війну розкошував у тилу. І цей ледацюга, уявіть собі…

— Замовкни! — Венцель зі стуком відсунув од себе тарілку.

— Ну, ну! — застережливо сказав Франц. — Можете сваритися, панове, якщо це допомагає вашому травленню, але сваріться тихо. Росіяни над нами.

Гейнц замовк, не перестаючи криво усміхатися.

— Такий наш Гейнц, — пояснив Шубіну Готліб. — Якщо він не іронізуватиме за столом, шлунок його перестане виділяти сік.

Щоб не бачити спотворених облич своїх співтрапезників, Шубін звів погляд на картину, яка так здивувала його спочатку.

Було в ній щось фальшиве, неправдоподібне, що різало око моряка.

Один корабель утікав від другого, рухаючись по діагоналі із лівого верхнього кутка картини в її правий, нижній куток. На морі бурхав шторм. Хмари висіли низько над горизонтом.

Намальовано добряче, що й казати, особливо гарні ці лілові хмари, які хвостами торкаються гребенів хвиль.

Що ж поганого в картині? Пологі вали, які грізно перекочуються? Шубін недавно гойдався на таких валах, чудом уникнувши загибелі.

Ні, справа в іншому.

Камені! За межами картини, нижче правого її кутка, стирчать камені. Шубін угадав їх по пінявих завихореннях і тому особливому, зеленуватому кольорі води, який буває біля берега.

Без сумніву, трохи праворуч і нижче рами — камені!

— Пірволяйнен!

Він озирнувся. За столом мовчали і дивилися на нього. Полундра! Небезпека!

— Подобається картина? — Франц показав свої щучі зуби,

— Загалом начебто все на місці, — подумавши, сказав Шубін. — Але є недоробки.

— Які?

— Кораблі я б прибрав.

— Чому?

— Ну як же! На повних парусах — прямісінько на камені! Паруси швидше прибрати, взяти руля праворуч!

— Де ж ви бачите камені?

Шубін трохи встав і тицьнув пальцем у перебірку, трохи нижче рами. Потім небагатослівно розповів про колір води і піняві завихорення.

— Не має значення, — заспокійливо промовив Гейнц. — Перший корабель — привид. Каміння не страшне йому.

— Значить, другому звертати. Чи другий корабель теж привид?

— Ні! Просто скутий таємничою силою, не може зійти з погибельного фарватеру.

Шубін недовірливо стенув плечима.

— Для льотчика ви непогано розбираєтесь у бурунах, — сказав Франц, примружившись.

Знову: полундра!

Шубін зціпив кулаки під столом. І навіщо він бовкнув про ці камені?

Ану, скажи! І якнайшвидше! Він не розгубився.

— До війни я плавав на торгових кораблях, — пояснив, намагаючись говорити якнайспокійніше і якнайповільніше. — Адже в нас, у Фінляндії, кожен третій чи четвертий — моряк.

Ложечки знову мирно задзвеніли в склянках. Розмова за столом відновилася.

Начебто викрутився, зійшло!

Та він не міг довше залишатися в кают-компанії. Несила було прикидатися, люб’язно усміхаючись, передавати цим вовкулакам галети і цукор, ловити таємний зміст у натяках, посмішках, паузах, постійно бути насторожі.

У нього є вихід, і він скористається цим! Шубін обернувся до Гейнца:

— Дуже болить голова! Просто розколюється на шматки.

Гейнц глибокодумно кивнув:

— Правильно. Вона й повинна у вас боліти… Рудольфе, будь ласка, проведи лейтенанта в каюту. Вам зараз краще лягти, Пірволяйнен!

— Так, з вашого дозволу я хотів би лягти.

Десь він чув такий вираз: піти у хворобу. Здається, це стосується підозріливих людей? Але зараз він поспішав піти у хворобу, рятуючи себе, рятуючи глузд. Забивався в хворобу, наче змучений погонею поранений звір, що заповзав у свою берлогу.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ ОСОБЛИВІ ПРИКМЕТИ

З почуттям невимовної полегкості він залишив кают-компанію.

Супроводжуваний довгим Рудольфом, Шубін незграбно вибрався з-за столу і, переступаючи комінгс, спіткнувся.

Проте зробив внутрішнє зусилля і примусив себе не обернутися. Він старався триматися якнайпряміше, хоча наче виносив на своїй спині тягар поглядів, який пригинав його до землі.

Ці погляди ввижалися йому скрізь.

Мішаючи відсіки, де були матроси “Летючого Голландця”, Шубін ніби проходив крізь стрій поглядів: підозріливих, похмурих, ворожих. І, хоч як це дивно, — полохливих!

Полохливих? Чому?

В одному відсіку з нижньої койки підвівся похмурий бородань і щось сказав Рудольфові. Той зупинився. Шубін повільно йшов далі.

Він не прислухався до голосів за спиною: схвильованого — матроса і заспокійливого — Рудольфа. Не до них було.

Нестерпно тісно! Низькі склепіння давлять, пригнічують. Душа задихається в цьому стиснутому з боків, згори і знизу просторі.

Шубіна охопила гостра туга за Вікторією.

Серед цих мовчазних, холодно поблискуючих механізмів, у цьому стовпищі чужих і небезпечних людей раптом так виразно уявилася вона, у сірому домашньому платтячку, сидить на дивані і дивиться на нього знизу вгору — запитально і сердито.

У вологому повітрі склепу ледь повіяло її духами.

Шубін, не дивлячись, намацав ручку дверей, натиснув на неї, штовхнув. Двері не відчинялися.

Звідкись збоку виткнувся матрос з автоматом у руках.

— Ферботен![18] — буркнув він.

— Не туди, Пірволяйнен! — занепокоєно сказав Венцель, наздоганяючи Шубіна, і притримав його за лікоть. — Там кормова каюта!

“Кормова, кормова! — машинально повторював у думці Шубін. — Але ж у кормовому відсіку немає кают. Там тільки торпеди! І чому вартовий?”

Він ступив ще два кроки кудись убік і, опинившись у каюті-вигородці, ницьма повалився на койку. Як він стомився! Швидше б залишитися самому, не чути цих надокучливих німецьких голосів. Та довгов’язий Рудольф не йшов.

— На жаль, нашого командира не було на вечері в кают-компанії, — сказав він.

Шубін пробубонів щось про субординацію. На кораблі командир звичайно зберігає певну дистанцію між собою і своїми офіцерами.

— Ні. Справа не тільки в цьому. Ми називаємо командира Підводним Мольтке. Він мовчазний, як і Мольтке. А як сподобалися вам офіцери? — спитав Рудольф без будь-якого переходу. — Готліб, наприклад? Він показував свої квитанції? О так! — Рудольф покрутив пальцем біля лоба. — Він з дивацтвами в нас. І не тільки він. Тут, як то кажуть, усі трохи того… Крім мене, звичайно! Уявляєте, як нормальній людині серед них? Знаєте, про кого щойно говорив мій унтер-офіцер? Про вас.

— Невже?

— Так. Сьогодні п’ятниця. Вас виловили в п’ятницю.

— Суботи я не діждався б, — кволо пожартував Шубін.

— А Вернер розсипав за вечерею сіль. Збіг двох таких прикмет… Команда вважає: ви принесете нам нещастя. — Він якось силувано засміявся. — Вам, як фінну, слід розбиратися в прикметах. Кажуть, у середні віки ваші бабусі уміли приманювати вітер, зав’язуючи і розв’язуючи вузлики.

Шубін перевернувся на спину і підіткнув ковдру. Рудольф не йшов. Потираючи підборіддя, він нерішуче тупцяв біля порога.

— Ви католик? — зненацька спитав він.

— Католик? Ні.

— Звичайно, фінни — лютерани. І все-таки… — Він наважився нарешті: — Ви справляєте враження урівноваженої і розсудливої людини. Я хотів би порадитися з вами. Слухайте: як, по-вашому, чи не гріх служити заупокійну месу по живому?

Шубін здивовано поглянув на нього.

— Ви говорите про себе?

— Припустімо.

— Ну, — сказав Шубін, думаючи, що над ним жартують, — по-моєму, ви не досить мертві для того, щоб вас відспівувати.

Та співбесідник його не усміхнувся.

— Якщо, звичайно, вас вважають загиблим, — невпевнено сказав Шубін, — чи таким, що пропав безвісти…

— Хай так.

— Вашої вини, здається мені, тут немає.

— А моїх близьких? Мати дуже релігійна, я в неї єдиний син. Я певен, вона замовляє меси щонеділі, не кажучи вже про річницю.

— Річницю чого?

— Моєї смерті. Бачте, мучить те, що мати грішить через мене. Але й мені неприємно. Хіба б вам було приємно, якби вас відспівували у церкві як мертвого?

— Їй-богу, мені важко відповісти, — промимрив Шубін.

— Так, так, — неуважно мовив Рудольф. — Звичайно, вам важко відповісти…

Довга мовчанка. Рудольф нагнувся до вуха Шубіна:

— Іноді навіть чую благовіст. Дуже голосний! Дзвони розгойдуються прямо над моєю головою, віддзвонюючи по мені. У нас дуже висока дзвіниця, а церква стоїть над самим Дунаєм… Мені ввижається моє рідне місто і мати в чорному, яка виходить з церкви. Вона ховає зібгану хусточку в редикюль і йде вулицями, а знайомі поштиво скидають перед нею капелюхи. Ось фрау така-то, мати загиблого героя, нашого земляка!

Він засміявся крізь зуби.

Шубін дивився на нього, не знаючи, що сказати.

Раптом Рудольф почав робитися довшим і довшим. Він загойдався біля верхнього одвірка, як синювата морська водорость.

До Шубіна долинуло:

— Та ви зовсім спите. Я заговорив вас. І ви ж не католик. Нічим не можете допомогти мені.

Шубін залишився сам.

Він забув про гайковий ключ, про те, що треба “наробити шелесту”, щоб викликати вогонь на себе. Надто стомився, страшенно стомився.

Лежачи на спині, він дивився в стелю.

Ні, марна річ розгадати логіку цих людей!

У бою, щоб зрозуміти тактику противника, Шубін у думках ставив себе на його місце. Це була порада професора Грибова і, треба віддати йому належне, чудова порада.

Якось, ще на початку війни, трапилося Шубіну відбитися від “мессершмітта”.

Той несподівано вигулькнув з хмар і йшов круто вниз, прямо на торпедний катер. Шубін не зводив з літака очей, тримаючи руку на штурвалі.

“Мессершмітт” немовби завмер на мить. Шубін зрозумів: льотчик піймав катер у перехрестя прицілу. Зараз уперіщить з кулемета!

З властивою йому швидкою реакцією Шубін повернув праворуч. Чому праворуч? У цьому й полягав увесь розрахунок. Льотчик змушений буде йти за катером ліворуч, а це значно важче, ніж праворуч, якщо льотчик по лівша, що рідко буває. Треба повертати лівою рукою.

“Мессершмітт” промахнувся і з ревінням пролетів за кілька десятків метрів від катера.

Розгадавши маневр льотчика, Шубін щасливо втік від нього.

Тепер, однак, усе складається інакше. І Готліб, і Рудольф, і Гейнц роблять, можна сказати, “навпаки” — ніж у випадку з літаком вчинив би лівша.

У цьому їхня перевага над Шубіним.

А втім, якби це була не розмова, не гра недомовок, а відкритий бій, він би, мабуть, ще потягався з ними!

Шубін почав згадувати свої недавні бої. Уявив собі, як він стрімголов мчить морем: навскісно падає і здиблюється горизонт попереду, і пружний вітер б’є в обличчя, а білий бурун, клекочучи, піднімається за кормою.

Через кілька хвилин стало легше дихати. Навіть голова начебто перестала боліти.

Деякий час він не думав ні про що, просто відпочивав од цієї зрадницької зигзагоподібної розмови.

Потім щось змінилося навколо.

Ага! Підводний човен рушив дуже обережно! На коротку мить німці вмикали мотори, потім стопорили їх і прислухалися. Усе було тихо. І знову, як і раніше, обережно починали рухатися.

Шубін подумав, що так тікає від переслідувачів звір — скрадаючись, короткими стрибками, припадаючи після кожного стрибка до землі.

Скоріше б розв’язка, хоч який-небудь берег, навіть ворожий!

Згоден на все, тільки б закінчилися ці тортури у плаваючому склепі, напакованому мертвяками!

Що буде, те й буде! Він не може залишатися тут! Таємна війна не для нього, ні! День ще витримав би якось, більше б не зміг.

Він дивувався з витримки наших розвідників, які, виконуючи секретні завдання, довгі місяці, навіть роки, перебувають серед ворогів.

Ним оволоділа незборима втома. І, переставши чинити опір, він поринув у сон, як камінь на дно…

Крізь товщу сну долинає голос, який наполегливо повторює:

— Пірволяйнен! Пірволяйнен!

Він насилу розплющив очі. Як це — Пірволяйнен! А! Це він — Пірволяйнен!

Біля койки стояв Гейнц:

— Човен сплив! Вставайте!

Взуваючись, Шубін відчув, що ззовні, крізь відчинений люк, надходить свіже повітря.

Він минув центральний пост і піднявся в бойову рубку. Зачекав, поки каблуки Гейнца, який йшов попереду віддаляться од нього, потім, схопившись за поручні вертикального трапа, одним махом підняв своє тіло, що знудьгувалося за рухами, на місток.

Колишньої апатії наче й не було. Шубін дихав і не міг надихатись. Повітря! Простір! Солоний морський вітер!

Небо було блякло-сіре.

Саме починало світати! До сходу сонця ще далеко.

Підводний човен, утримуючись на місці ходами, погойдувався на неквапливих пологих хвилях.

Шубін з подивом озирнувся.

Він сподівався побачити кілька острівців і пасмо оголеного каміння, яке, за лоцією, прикриває підходи до Хаміни. Командир же казав учора, що привезе його в шхери, у район Хаміни.

Та це були не шхери!

Хоч як напружував Шубін зір, хоч як вдивлявся в горизонт, не міг розгледіти нічого схожого на смужку берега.

Море! Тільки море, куди не поглянь. Пустельне. Спокійне. У передранковій перлово-сірій імлі…

Виходить, підводний човен не підплив до узліску шхер?

У загорожі бойової рубки, крім Шубіна й Гейнца, було ще четверо матросів і сам командир. Але не помітно ніяких приготувань до спуску шлюпки на воду. Троє матросів, сидячи навпочіпки, жадібно курять. Четвертий — оглядає навколо небо у візир. Так само час від часу дивиться в бінокль і командир, виявляючи занепокоєння.

— Нічого не розумію! Де шхери? — Шубін схилився до Гейнца.

— О! Шхер вам ще довго чекати!

Лікар пояснив, що це вимушене сплиття. Вилилася кислота з акумуляторних батарей, — очевидно, під час втечі на глибину, коли човен бомбували. Почав виділятися водень. Концентрація його в повітрі стала небезпечною, і командир вирішив спливти, щоб провентилювати відсіки.

Переслідувачів він начебто “скинув з хвоста”. Одначе починало світати. Це було небезпечно. І все-таки він ризикнув.

Закінчивши перекур, матроси швидко югнули в люк, па зміну їм вилізли інші.

— Так, небезпечна концентрація, — вів далі лікар, припалюючи від недокурка нову цигарку. — І тоді я згадав про свого пацієнта. Ви стогнали вві сні. Довелося доповісти про це командирові, щоб дозволив прогулянку. У мене, бачте, є професійне самолюбство. Я хочу привезти вас на берег живим.

Шубін неуважно подякував і одвернувся.

Він крадькома оглядав підводний човен, щоб на всякий випадок запам’ятати його зовнішній вигляд, його особливі прикмети.

Зверху човен здавався дуже вузьким — наче лезо кинджала, яким розпорюють море. Це був, безсумнівно, рейдер, човен, призначений для океанського плавання, тоннажністю не менше двох тисяч тонн. Носова частина була різко звужена, порівняно з рештою корпусу, що, треба гадати, полегшувало керування човном у підводному положенні. Попереду стирчали пилки для розрізування протичовнових сіток. Поміст був дерев’яний, можливо, передбачалося перебування в тропічних широтах.

Та найважливіші були три прикмети.

По-перше, не було артилерійського озброєння — стирчали тільки два спарених крупнокаліберних кулемети. По-друге, незвичайно висока була похильна штильова антена. А найдивовижнішою на палубі “Летючого Голландця” здалася Шубіну бойова рубка. Вона зовсім вертикально височіла над палубою, немовби пряма труба чи, краще сказати, вежа, сягаючи, на око, п’яти чи шести метрів.

Усе це Шубін схопив в одну мить — чіпким поглядом моряка.

— Ще п’ять хвилин, більше не можу, — ні до кого не звертаючись, сказав командир. — Росіяни мають звичку робити розвідувальні польоти вранці.

Сказав — і ніби накликав!

Не вухами — усім трепетним серцем своїм почув Шубін рівне рокотіння, що струмувало згори. Над морем з’явився літак.

Він розвернувся, рушив прямо на підводний човен.

Помітив! Атакує!

Командир, ховаючи хронометр у кишеню шкіряних штанів, ступив до люка:

— Спішно зануритися! Усі вниз!

Матроси юрмою кинулися за ним. На спішне занурення дається сорок секунд!

“Ось він, мій порятунок!” — подумав Шубін.

Він удав, що загаявся. Хтось щосили відштовхнув його. Хтось наступив йому на ногу. Біля люка утворилася тиснява. Люди безладно звалювалися вниз, каменем падали в рятівні надра човна, з’їжджали по трапу на плечах один одного.

— Униз! Униз! — крикнули над вухом, наче глухому.

Шубін відштовхнув лікаря.

Уже, сповзаючи в люк, той схопив удаваного Пірволяйнена за холошу і потягнув за собою. Але, падаючи навзнак, Шубін встиг ударити його ногою по руці.

— Пірволяйнен!!

У отворі майнуло спотворене гримасою рудобороде обличчя. Командир обома руками вчепився в маховик кремальєри.

І це було останнє, що бачив Шубін на борту “Летючого Голландця”,

Важкий люк з брязкотом зачинився. Повернувся маховик, намертво задраюючи його зсередини. Усе!

Шубін відчув, як поміст зникає з-під ніг. Маленькі хвилі пробігли по палубі, вода закрила її. Вона стрімко наближалася. Вежа бойової рубки провалювалася вниз, вниз і…

Шубін з силою відштовхнувся ногами і вигріб. Він був уже в воді. Довга тінь опускалася під ним дедалі нижче. Шубін ще раз судорожно вдарив ногами. Ним опанував страх, що його затягне в глибину.

Силует дуже повільно розтанув унизу.

І ось Шубін знову сам — наче й не був ніколи на борту “Летючого Голландця”…

РОЗДІЛ ШОСТИЙ ЗОЛОТИЙ ВИХОР

Небо на горизонті поволі світліло. Отже, схід там!

Відповідно — північ у тій стороні, південь — у цій! Інстинкт самозбереження штовхав Шубіна на південь, далі від ворожих шхер.

Тільки б не сплив підводний човен!

Шубін поквапливо стягнув з себе взуття і комбінезон. Потім, відчувши волю рухів, зробив кілька швидких помахів і перевернувся на спину.

Над ним кружляв літак. Він то опускався до самої води, то стрімголов шугав угору.

Коли крила на крутому віражі усією площиною поверталися до світла, на них видно було червоні зірочки.

Зробивши кілька кругів, літак зник, але невдовзі повернувся. Рокотіння тепер стало дужчим і ніби роздвоїлося.

Шубін пошукав другий літак. Ні, шум моторів ішов з моря. Йому уявилося навіть, що він узнає цей шум. Невже “морські мисливці”? Але цього не могло бути. Це було б надто добре!

Здається, він плакав, коли товариші обережно піднімали його на борт, і Левко Ремез тремтячими руками підносив до його рота флягу.

Усе пояснювалося дуже просто.

Льотчик розвідувального літака, сполохавши підводний човен, помітив людину, що плавала в воді. Природно було припустити, що ця людина — з підводного човна, який щойно занурився. Льотчик поспішив навести на неї “морських мисливців” Ремеза, котрий був поблизу.

Так було врятовано Шубіна.

У Ленінград його привезли у важкому стані. Думали навіть — не довезуть. По дорозі його стало нудити, лихоманити. Потім він почав марити.

Ремез, з тривогою озираючись на друга, мчав що було моці.

Він зробив усе, що було в його силах, навіть більше того — “поборовся з неможливим”: упросив командира бази послати його третій, останній раз на пошуки, уже разом з розвідувальним літаком. І ось — знайшов друга, врятував! Невже не довезе?

Але він довіз. Тепер діло за медициною!

У госпіталі, проте, з сумнівом похитували головами. Запалення легенів і, мабуть, струс мозку. У всякому разі, нерви Шубіна зазнали непомірного навантаження.

Про перебування на борту підводного човна дізналися від нього в найзагальніших рисах. Дивом дивувалися, як міг він витримати і не виказав себе ні словом, ні жестом, хоча був уже хворий.

Тепер настала реакція.

Фантастичні образи низкою пропливали в мозку. Вони мчали стрімко, наче хмари над спіненим морем. “Вітер вісім балів або й десять”,— заклопотано прикидав Шубін. Хмари були зловісного кольору, багряно-коричневі чи фіолетові, і промені сонця падали з них, наче пучок стріл.

На морі коїлось щось дивовижне. Чайки сварилися між собою високими голосами, ганяючи футбольний м’яч по хвилях. А втім, який же це м’яч! Це — голова Пірволяйнена, з дрібними вищиреними кличками! Вона перетворювалася в одутле обличчя Гейнца. І ось уже Шубін сидить за столом кают-компанії, і риб’ячі писки витріщуються на нього з усіх боків.

“Для льотчика ви непогано розумієтесь на бурунах”, — багатозначно посміхаючись, казав Франц, і ті, хто сидів за столом, підіймали над головами склянки — чи то щоб почаркуватися з Шубіним, чи то щоб ударити його.

Нечутно проходила мимо Вікторія, і все зникало. Залишився тільки слабкий повів її духів.

Шубін впадав у забуття. Завжди поява стрункої жіночої постаті знаменувала в його кошмарах настання короткочасного відпочинку.

Однак Вікторія проходила, не дивлячись на нього. Він бачив її тільки в профіль. Милі пухнасті брови були насуплені, а палець вона тримала біля губів, немовби хотіла попередити, застерегти.

Інакше, між іншим, і не могло бути. Вони перебували серед ворогів і повинні були удавати, що не знають одне одного.

А час від часу крізь неугавний гомін розмови в кают-компанії пробивався її схвильований голос. Він був дуже тихий, цей голос, долинав немовби через густий туман чи дуже щільну воду… Але якось круглих немигаючих очей поблизу не було. Вікторія затрималась біля Шубіна. Обличчя в неї було таке стривожене і ласкаве, що все в душі Шубіна стрепенулося. І раптом він помітив, що вона плаче.

— Чого ви плачете? — спитав він. — Усе буде гаразд. Хіба ви не знаєте, що мене прозвали Щасливцем?

Він хотів заспокоїти її і простягнув руку, щоб погладити по щоці, і від цього руху проснувся. Але обличчя Вікторії, як і раніше, було перед ним. Сльози так і бриніли на її довгих віях.

— Чого ви плачете? — повторював він.

— Бо я рада, — відповіла вона не дуже логічно.

Але він зрозумів.

— Я був хворий і одужую?

— Ви були дуже хворі. А тепер вам треба мовчати і набиратися сил.

— Але чому ви тут?

— Мені дозволили вас провідувати. Ви в госпіталі, в Ленінграді. Усе, мовчи!

Вона затулила пальцем його рот. Звичайно, заради цього варто помовчати. Шубін щасливо зітхнув. А втім, зітхання можна було вважати поцілунком, найлегшим, найніжнішим у світі…

— Мені треба негайно побалакати з капітаном другого рангу Ришковим, — сказав Шубін того ж вечора.

Виявилося, що Ришкова в Ленінграді немає, дістав підвищення, поїхав на ТОФ.[19]

— Тоді когось із розвідувального відділу флоту. Моє повідомлення дуже важливе й секретне…

Головний лікар сказав, що не дозволить хворому ризикувати своїм здоров’ям, і повернувся до Шубіна спиною. Шубін наполягав. Головний лікар нагримав на нього.

— Навіть ціною здоров’я, товаришу генерал медицинської служби! — кволо, але твердо промовив Шубін.

Довелося поступитись.

Розвідник прийшов. Шубін попрохав його сісти поруч з ліжком і нагнутися нижче, щоб не чути було сусідам по палаті.

Багато чого він уже забув, але основне із розмови в кают-компанії пам’ятав, немовби це гвіздком вбили в його мозок.

Розвідник ледве встигав записувати.

Повідомлення про “Летючого Голландця” зайняло близько півгодини. Під кінець Шубін почав робити паузи, шепіт його ставав напруженим, і до ліжка із заклопотаним обличчям підійшла медсестра, тримаючи напоготові шприц голкою вгору.

Нарешті, пробурмотівши: “У мене все!” — хворий стомлено заплющив очі.

Розвідника провели в кабінет до головного лікаря.

— Ого! — сказав головний лікар, побачивши блокнот. — Увесь списали?

— Майже весь.

Головний лікар здвигнув плечима.

— А що, товаришу генерал, — обережно спитав розвідник, — є сумніви?

— Бачте… — почав головний лікар. — Але прошу сісти…

Подовгу перебуваючи біля ліжка хворого і прислухаючись до його невиразного бурмотіння, головний лікар склав про події свою думку.

За його словами, Шубін галюцинував у морі. Він марив наяву. І це було, кінець кінцем, закономірно. Він зазнав великого нервового потрясіння, протягом довгих годин боровся зі смертю. Йому ввижалися обличчя підводників, вчувалися їхні скрипучі, як у чайок, голоси. А сам він — непритомний — гойдався на хвилях у своєму трофейному гумовому жилеті.

— Жилета на ньому не було, коли підійшли “морські мисливці”.

— Я припускаю, що він скинув жилет під кінець. Адже він був майже в нестямі. Кажуть, навіть плакав, коли його піднімали на борт.

Розвідник відзначив це в своєму блокноті.

— Не забувайте, — вів далі головний лікар, — що мій пацієнт мало не напередодні зустрів у шхерах загадковий підводний човен. Марячи, хворий згадував про це. Зустріч, безсумнівно, справила на нього дуже велике враження. Потім його збили на літаку, і він боровся за життя в бурхливому морі. Обидві події якось згрупувалися разом, дивовижно переплилися в хворобливій уяві і…

— Гадаєте, він і досі марить?

— Не зовсім так. Вважає своє давнішнє марення дійсністю. Він певен: те, що тільки приверзлося йому, трапилося насправді. Медицина знає аналогічні випадки.

Розвідник встав.

— Єсть, товаришу генерал! Я доповім начальникові про вашу точку зору…

Шубін, проте, не дізнався про цю розмову. Він був у важкому забутті. Зустріч з розвідником не минула для нього даром.

Знову обступили ліжко спотворені риб’ячі писки. Готліб підморгував із-за кофейника, Франц вищиряв свої щучі зуби. А біля верхнього одвірка розгойдувався дуже довгий, сумний Рудольф, котрого відспівували як мертвого в якомусь містечку на Дунаї.

І весь час вчувалася Шубіну монотонна, докучливо-протяжна мелодія на губній гармошці: “Ауфвідерзеен, майне кляйне, ауфвідерзеен…”

Іноді мелодію настирливо перебивали голоси чайок. Схоже було на скрип дверей. Шубін жалібно просив:

— Зачиніть двері! Та зачиніть же двері!

Його не могли зрозуміти. Двері були зачинені.

Він стомлено відкидався на подушки. Чому не змажуть завіси на цих клятих скрипучих дверях?..

На ніч стан його погіршився. Два санітари насилу втримували хворого на ліжку. Він метався, вигукував слова команди. І в маренні мчав, мчав кудись…

Під ранок він затих, тільки важко, уривчасто дихав… Головний лікар, який просидів цілу ніч біля його ліжка, сердито супився. Потрібні заходи вжито. Залишається чекати перелому в ході хвороби чи…

Вікторію не пустили до Шубіна. Вона ходила туди й сюди по вестибюлю, стараючись не цокати каблуками, прислухаючись до моторошної тиші за дверима.

Там Шубін мовчки боровся за життя і розум.

Довкола нього плавали немигаючі круглі очі, а над головою струміли зелені брижі. Дивний світ водоростей, риб і медуз, звиваючись, перебираючи своїми стеблами, щупальцями, плавниками владно тягнув його до себе, на дно. Затягував нижче й нижче…

Але не втримав, не зміг утримати.

Підсвідомо Шубін, напевне, відчував, що ще не все зробив, не виконав до кінця свого військового обов’язку. Зусиллям волі він вирвався із слизьких щупальців марення і виплив на поверхню…

Генерал медицинської служби задоволено усміхався і приймав данину захоплення і подиву від своїх співробітників.

Так, становище було надзвичайно важке, але медицині, як бачите, вдалося впоратись із хворобою!

Шубін одужував. Він мав кумедний вигляд у новій для нього якості — хворого. Виявилося, що цей бравий моряк, звитяжець і забіяка, панічно боїться лікарів. Особливо боявся він головного лікаря, від якого залежало виписати хворого з госпіталю чи затримати на довгий термін.

Боязко, знизу вгору, дивився на нього Шубін, коли той у супроводі поважного почту у білих халатах, суплячись і сановито відсапуючись, робив щоденний обхід.

Біля ліжка Шубіна сіре від утоми обличчя головного лікаря прояснювалось. Шубін — його улюбленець. І не за подвиги на морі, а за свою поведінку в госпіталі.

Він зразково показовий хворий. Немає нікого, хто б так справно міряв температуру, так покірливо їв гнітючо рідку кашу. Кажуть, одного разу Шубін мало не заплакав, як маленький, через те, що у встановлений час йому забули дати ліки.

Вікторія розуміла, що у цьому також виявляється дивовижна зібраність Шубіна. Одна мета перед ним: якнайшвидше одужати!

“Не проґавити б наступу! — з тривогою говорив він Вікторії. І після паузи: — Адже “Летючий Голландець” ще цілий!”

Спершу від нього приховували, що війська Ленінградського фронту при підтримці кораблів і частин Червонопрапорного Балтійського флоту вже перейшли в переможний наступ.

Та, звичайно, довго приховувати це було неможливо

Дізнавшись про наступ, Шубін промовчав, але став виконувати медицинські приписи ще старанніше. Ладен був міряти температуру не двічі, а навіть п’ять—шість разів на день, тільки б умилостивити головного лікаря!

Одначе самостійно прогулятися йому дозволили не скоро, тільки на початку вересня.

До цієї прогулянки він готувався, як до аудієнції у командувача флоту. Близько години, мабуть, начищав ґудзики на парадній тужурці, потім, заклопотано висолопивши кінчик язика, дбайливо прасував штани. Поголившись, довго обприскувався одеколоном.

Сусід-артилерист, стежачи за цими приготуваннями, з заздрістю спитав:

— Передбачається бій на близькій дистанції, га, старлейте?[20]

На інших ліжках доброзичливо засміялися. Під “боєм на ближній дистанції” малося на увазі побачення з дівчиною і, можливо, поцілунки, при яких щетина на щоках не заохочується. Жарт належав самому Шубіну. Та несподівано Шубін розсердився. Власний жарт, переадресований Вікторії, здавався мало не святотатством.

Поранені, припавши до вікон, з задоволенням спостерігали, як він урочисто виходив.

— Згорів наш старлейт! — оголосив артилерист, зіскакуючи з підвіконня. — Якщо вже через неї такий принциповий, жартів не розуміє, значить, усе, горить в огні!..

Горить, горить…

Коли Шубін і Вікторія заглибилися в парк на Кіровських островах, тихе полум’я осені обступило їх. Усе було жовте і червоне довкола. Листя шаруділо під ногами, повільно падало з дерев, кружляючи пливло по воді під містками, що круто вигиналися.

— От і осінь! — зітхнув Шубін. — І фашисти мажуть п’яти салом у Фінській затоці. А я й досі на бережку…

Без його участі здійснено зухвалі десанти в шхерах. Молодецьки взято острів Тютерс. Визволено Виборг. Ціле літо минуло, і яке літо!

— Може, посидимо, відпочинемо? — запропонувала Вікторія. — Головлікар сказав, щоб ви не стомлювались. Мабуть, відвикли ходити?

Ось як воно обернулося для Шубіна! Ти — про війну, про десанти, а тобі: “Не відвикли ходити?”

Тільки тепер, ведучи Вікторію під руку, він побачив, що вона трошки вища за нього на зріст. Звичайно Шубін уникав залицятися до дівчат, які на зріст були вищі за нього. Це якось принижувало його чоловічу гідність. Та зараз йому було все одно.

А втім, у присутності Вікторії безумовно виключалася можливість будь-якої незручності, безглуздого жарту, безтактності. У неї була обеззброююча спокійна, упевнена манера триматися. Мужчина з особливою гордістю пропускає поперед себе таку жінку до зали театру, помічаючи поштиві, захоплені, заздрісні погляди.

Проте Вікторія — Шубін знав це — може з почуттям власної гідності пройти попереду мужчини не тільки в театр, але й у ворожі, непривітні шхери. А крім того, уміє терпляче, годинами, сидіти біля ліжка хворого, не спускаючи з нього співчутливих, тривожних очей.

— Не стомилися? — турботливо спитала Вікторія. — Ви уперше вийшли. Головлікар каже…

— Стомився? З вами? Та що ви! Я відчуваю при вас такий приплив сил! — І, усміхнувшись, додав: — Грудна клітка вдвоє більше забирає кисню.

Шарудячи листям, вони неквапливо пройшли мимо зенітної батареї, встановленої між деревами парку. Там товпилися молоденькі зенітниці у коротеньких спідницях, з-під яких видно було стрункі ноги в чобітках і туго натягнутих панчохах. Дівчата з явним співчуттям дивилися на романтичну пару. Безсумнівно, пара була романтична.

Та Шубін не відчував у відповідь симпатії до зенітниць. Драїли б краще свої гармати, ніж стовбичити тут і витріщати дурні баньки!

У той тихий сонячний день Кіровські острови мали ще барвистіший вигляд, ніж звичайно. Особливо яскраве було листя горобини — червоне, пурпурове, червінькове, воно чітко різьбилося на жовтому тлі.

— Гляньте, — шепнула Вікторія, — навіть павутинка золота…

Вона була зовсім не схожа на ту зухвалу недоторку, яку бачив колись Шубін. Говорила якісь милі жіночі дурниці, іноді перепитувала чи несподівано затиналася посеред фрази.

— Кіровські острови, — стиха мовив Шубін. — А вам не здається, що це безлюдні острови? І ми тільки удвох тут…

— Не рахуючи майже всієї зенітної артилерії Ленінграда. — Вона усміхнулася — цього разу не куточком рота.

Та потім вони забрели в таку глухомань, де не було ні зенітниць, ні перехожих. Дерева і кущі підступили до самої доріжки — нерухома громада багряно-жовтого листя, тиха пожежа осені.

Вікторія і Шубін стояли на горбатому містку, спершись на перила і слідкуючи за різноколірним листям, що неквапливо пропливало внизу. І раптом одночасно підвели очі і подивилися одне на одного.

— Головлікар… — почала була вона.

Та поза госпіталем, на вільному повітрі, Шубін не боявся лікарів.

Довга мовчанка.

— …не дозволив вам цілуватися, — машинально закінчила вона. Насилу перевела подих, не підіймаючи обважнілих повік. їй довелося вхопитися за вилоги тужурки, щоб не впасти. Шубін устояв.

— Додому час. Сиро, — невиразно пробурмотіла вона.

— Ні, ще трохи! Будь ласка. Ну, хвилинку! — упрошував, наче хлопчик, якого посилають спати.

— Гаразд. Хвилиночку.

І знову вони кружляють по своїх “безлюдних” Кіровських островах, шарудять листям, ненадовго сідають на лавці, встають, ідуть, неначе щось підганяє їх…

Під кінець Шубін і Вікторія мало не заблудилися в парку. Шубін не міг пригадати, на якому повороті вони звернули з центральної алеї.

— Збився з дороги, — пошепки сказала Вікторія. — Гай-гай! Уславлений мореходець! — І, беручи під руку, ніжно-ніжно: — Це золотий вихор закрутив нас. Так би й ніс, ніс… Ціле життя…

У госпіталь Шубін повернувся, коли його сусіди вже спали. Тільки артилерист, який лежав поруч, не спав, але удавав, що спить. Краєм ока стежачи за Шубіним, що роздягався, він причепливо відзначав його незграбні, невпевнені рухи. Шубін наткнувся на тумбочку, перекинув стілець, сказав сам до себе: “Тс-с!”, та, сівши на ліжко, одразу ж упустив черевик і тихо засміявся. Усі симптоми були в наявності.

Сусіда не витримав і висунув голову з-під ковдри.

— Ану, дихни! — зажадав він. — Ех, ти! Адже генерал медицинської служби не дозволив тобі пити.

Шубін збентежено озирнувся.

— У тебе думки ідуть протичовновим зигзагом, — пробурмотів він і мерщій укрився з головою.

Ні з ким, навіть з найкращим другом, не зміг би він говорити про те, що сталося. Це було тільки його, належало тільки йому. І їй, звичайно. їм обом.

Вони одружилися, тільки-но Шубіна виписали із госпіталю. Уранці його виписали, а вдень вони одружилися.

Весілля влаштували дуже скромне. На торжестві були тільки Ремез, Вася Князєв, Селіванов, дві подружки Вікторії і, звичайно, Шурко Ластиков.

— По-справжньому відгуляємо після перемоги над Німеччиною! — пообіцяв Шубін.

На одужування йому дали два тижні. Молодята провели цей час у кімнатці Вікторії Павлівни.

Золотий вихор продовжував крутити їх. У якомусь напівзабутті блукали вони по осінньому, тихому, багряно-золотому Ленінграду.

Він підводився з руїн, струшуючи з себе пилюку і попіл. Ще ворушилися, сіпаючись стиками на вітрі, фанерні стіни, що прикривали пустирі, ще зеленіло картоплиння в центрі міста, та війна вже далеко відсунулася від його застав. І барви неповторного ленінградського заходу сонця стали, здавалося, ще чистішими на промитому грозовими дощами небі.

А вечорами Вікторія і Шубін любили сидіти біля вікна, що виходило на Марсове поле. Тепер тут були городи, а над грядками височіли стволи зенітних гармат — характерний міський пейзаж того часу.

Мовчанка обривалася запитанням:

— Пам’ятаєш?..

— А ти пам’ятаєш?..

Вони переживали звичайну для закоханих пору спогадів, цікавих тільки їм двом.

— Пам’ятаєш, як ти обняв мене, а потім мало не впав у воду? — запитувала Вікторія.

— У воду? — перепитував він. — Ні, не пам’ятаю. — І усміхався. — Зовсім вигубилося з пам’яті.

Пізніше Вікторія зрозуміла, що Шубін майже не жартує, коли каже: “Вигубилося з пам’яті”. Він дивовижно умів забувати погане, що заважало йому жити, іти вперед.

— Я — як мій катер, — пояснював він. — На повному ходу проскакую над невдачами, наче над мінами. І — живий! А є люди — наче тихохідні баржі з низькою осадкою. Ледь накренились, черкнули кілем дно — і всьому кінець. Сидять на мілині!

Він навіть не поцікавився, чому так круто змінилося її ставлення до нього.

Та Вікторія сама не змогла б пояснити, чому Шубін примусив її покохати себе. Саме примусив!

— Зі мною і треба було так, — зізналася вона. — Я була дивна. Дівчата дражнили мене Сплячою красунею. А мені просто нелегко довелося в дитинстві через тата.

Він був дуже вродливий, як вона розповідала, і мав успіх у жінок. Вікторії сповнилося чотирнадцять років, коли батько пішов від її матері і завів нову сім’ю. Але він був добрий і безхарактерний і якось не зумів до кінця порвати із своєю першою сім’єю. Дивно, що симпатії дочки були на його боці.

Дружини, інтригуючи і скандалячи, поперемінно забирали його до себе. Так вій і хитався між ними, наче маятник, поки не помер.

З ним стався припадок на вулиці, неподалік від квартири першої дружини. Його принесли додому, викликали швидку допомогу.

Опритомнівши, він пошукав очима дочку. Вона намочувала гірчичник, щоб покласти йому на серце.

Батько винувато усміхнувся їй, потім побачив обох своїх жінок. Перелякані, заплакані, вони сиділи на диванчику, тримаючись за руки.

“О! — тихо мовив він. — Ви разом і не сваритесь?.. Виходить, усьому кінець, я помираю”.

І це були його останні слова…

Шубін дуже виразно уявив перелякану, довгоногу дівчинку біля ліжка вмираючого батька. Він рвучко пригорнув Вікторію до себе.

— Адже ти не такий, ні? — Вона ніжно провела кінчиками пальців по різких вертикальних зморшках біля його рота. — О! Ти з однолюбів, я знаю! Тобі не потрібна інша жінка, крім мене. — І блискавичний, зовсім жіночий перехід! Вигнувшись і лукаво заглядаючи знизу в обличчя: — Але море все-таки любиш більше за мене? Море на першому місці?.. Ну-ну, не супся, я жартую…

Звичайно, вона жартувала.

Як тільки вона заплющувала очі, осіннє листя знову летіло й летіло, а із золотої хмари насувалася на неї, повільно наближаючись, пряма, вуглувата, у синьому постать…

Але щастя Вікторії було неповне. Воно було нетривке. Немовби неквапливо і невідворотно підіймалася позаду хмара, темна, грізна, відкидаючи тінь далеко поперед себе. Ще сяяло сонце на небі, та вже потягло холодком, тривожно зашуміло листя, завихорилися маленькі смерчі пилюки на бруківці…

Два вихори запекло боролися між собою: один золотий, другий темно-синій, зловісний — не вихор, небезпечний вир.

Болісна неуважність дедалі частіше оволодівала Шубі-ним. Він відповідав невлад, неждано обривав нитку розмови, стріпував головою: “Ой, пробач, задумався про інше”.

Уночі Вікторія прокидалася і, спираючись на лікоть, вдивлялася в його обличчя. Він спав неспокійно. Що йому снилося?

Іноді бурмотів щось крізь стиснуті зуби — з лотками гніву і погрози!

Дружинам моряків судилося все життя тривожитись за своїх чоловіків. А Вікторії здавалося, що Шубіна дожидає в морі “Летючий Голландець”.

Під її поглядом він прокинувся, розплющив очі:

— Ти чого?

— Нічого… — Вона несподівано схлипнула. — Побачила твої очі і дряпонуло по серцю…

Є люди з потаємним горем, схованим на дні душі. Навіть у хвилини веселощів зненацька пробігає тінь по їхньому обличчю, неначе хмара над водною гладінню. Так була і з Шубіним. Час від часу, заглушуючи сміх і веселі голоси друзів, починав бриніти у вухах лейтмотив “Летючого Голландця”: “Ауфвідерзеен, майне кляйне, ауфвідерзеен…”

Вікторія уже знала, коли “Ауфвідерзеен” починає лунати особливо голосно. Шубін ставав тоді галасливим, балакучим, просив гітару, починав танцювати — нізащо не хотів піддаватися цьому “Ауфвідерзеену”…

І от останній вечір дома перед поверненням на флот.

Вікторія і Шубін сидять біля відчиненого вікна. Не пішли ні в кіно, ні в гості. Останні години хочеться побути без сторонніх.

Раптом Шубін сказав:

— Знаєш, думаю іноді: вони всі божевільні там!

Хто “вони” і де “там”, не треба пояснювати.

— Правда?

— І тим небезпечніше залишати їх на волі.

Сутінки поволеньки заповнюють кімнату, переливаючись через підвіконня…

— Це дуже мучить мене. По-моєму, я не виконав свого обов’язку.

— Ти, як завжди, надто вимогливий до себе.

— Надто? Ні, просто вимогливий. Я, напевне, повинен був викликати вогонь на себе. Але забарився, проґавив момент.

— Ти був уже хворий.

— Можливо…

Мовчанка. Майже пошепки:

— І потім я дуже хотів до тебе, нагору…

Знову довга мовчанка.

— Але ти зрозумів, для чого цей “Летючий Голландець”?

— Ні. Пробув там надто мало. Треба б довше.

— Тебе все одно зсадили б на берег.

— Хоча ні, я не витримав би довше. Задихався. Відчував: сам божеволію.

— Не кажи так, не треба!

Звук поцілунку.

— Спочатку Ришков підказав мені: Вува, ді Вундерваффе. Я подумав: так, Вува! Та літо вже минуло — і нічого! Секретної зброї не застосували проти Ленінграда… Це, звичайно, дуже добре. І я радий. Але ж “Летючий Голландець”, як і раніше, цілий, і його не розгадано!

— Секретну зброю, “Фау”, застосували проти Англії. У червні. Тобто невдовзі після твоєї зустрічі з “Летючим Голландцем”. Можливо, що саме цю зброю збиралися випробувати під Ленінградом.

— Але ж я не бачив ніяких пристосувань на палубі. Бачив тільки антену, два спарених кулемети, більше нічого! І торпед, певен, на “Летючому” менше, ніж має бути на звичайному підводному човні. У кормовому відсіку не торпедні апарати! Що це за каюта в кормовому відсіку? Чому біля дверей стояв матрос з автоматом? Чи не там ця Вува?

— Не хвилюйся так! Тобі не можна хвилюватись!

— Ну що це ти справді: я ж завтра буду в морі. І не хвилюватися, по-моєму, значить взагалі не жити!.. Я не можу зрозуміти “Летючого Голландця”. І це мене мучить, бісить! Навіть найпростішого не можу зрозуміти! Чому прізвисько таке: “Летючий Голландець”?

— Ти розповідав про цього Рудольфа, живого мертвяка. На легендарному кораблі, по-моєму, теж були мертвяки. Уся команда складалася з мертвяків. Але я слухала оперу Вагнера дуже давно, у дитинстві.

— Так, я теж пам’ятаю щось про мертвяків. Корабель-привид, корабель мертвих…

Сутінки до стелі заповнили кімнату.

Шубін встав і ступив крок до вимикача.

— Зустрітися б іще раз з цим “Летючим Голландцем”! Наздогнати його! Атакувати!..

І, скреготнувши зубами, він з такою люттю стиснув кулак, немовби вже добирався до нутра цього незрозумілого підводного човна і вительбушив його, як рибу, вивернув усього навиворіт!

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ ШУБІН АТАКУЄ

Він жадібно, на повні груди, вдихнув повітря.

— О! Першокласне! Пругке, ледь солонувате і прохолодне, яким йому й належить бути!

Вітер, що зірвався від руху катера, легенько впирається в чоло, немовби піддражнюючи, запрошуючи погратися з собою. Палуба під ногами вібрує, здиблюється і падає, коли катер б’ється об хвилю.

А хвиля тут далеко крутіша, ніж у тісняві шхер! Ще б пак! За Талліном відкриваються ворота в Середню Балтику, вихід із затоки в море. Відкрите море!

Ого! “Побенкетуєм на просторі!..”

У думці Шубін бачить увесь військово-морський театр. Примовкла Фінляндія тихо пропливає по правому борту. Вона перестала бути ворожою, вийшла з війни. Ліворуч простяглося лісисте естонське узбережжя. Там ще стріляють фашисти.

А на південний захід від Талліна материковий берег збігає під прямим кутом на південь. Далі лежить Моонзундський архіпелаг — острови Хіума, Саарема, Муху, які замикають вхід у Ризьку затоку. Ще далі, за Вентспілсом і Клайпедою, відгороджена од моря косою Фріш-Неррунг, височить фортеця Піллау — аванпорт Кенігсберга.

Одна банка, Аполлон, — на норді, друга — на зюйді Посередині — банка Підла біля мису Рістна.

Десь у цьому районі — не в шхерах, а на просторах Середньої чи Південної Балтики — Шубін поквитається з “Летючим Голландцем”!

Тепер він командував уже не ланкою, а загоном. На його колишній катер було призначено командиром молодого лейтенанта Павлова, який щойно закінчив училище. І Шубін під час походів навчив його управляти катером.

Павлов з цікавістю поглядав на гвардії капітан-лейтенанта (Шубіну восени надали це звання), намагаючись в виразу обличчя вгадати, про що той думає.

Насупився? Зціпив зуби? Ну, значить, згадав про свого “Летючого Голландця”!

Запальній уяві Шубіна малювалося, як уночі, майже впритул він підходить до “Летючого Голландця”. Той сплив, щоб зарядити акумулятори. Отут-то й треба його застукати! За шумом своїх дизелів німці не почують моторів катерів Шубіна. І тоді Шубін скаже нарешті своє вагоме слово: “Залп!” Всадить торпеду в борт німецького підводного човна! Та так, знаєш, по-російськи всадить, від щирого серця, щоб на віки вічні прикувати страхіття до морського дна!

Але зустріч (“неминуча зустріч”, як уперто повторював Шубін) могла відбутися і вдень. На цей випадок припасе глибинні бомби. Тепер на катери беруть бомби, з півдюжини невеликих чорних барилець, обережно розміщуючи їх у стелажах за рубкою.

Як не торпедою, то бомбою! Треба ж чимось дійняти цих незговірливих “покійників”!

Та поки що не зустрічається Шубіну “Летючий Голландець”…

Глибинні бомби несподівано для всіх було використано дуже дивовижно і незвичайно — проти надводного корабля!

Загін, супроводжуваний літаками, що прикривали його, і наводили на ціль, вирушив на денні пошуки.

Ревіння моторів Шубіна немовби вторувало рокотінню, що линуло з неба. Нерви вібрували в унісон з цим подвійним рокотом грізною увертюрою бою.

Попереду пусто. Брудно-сіра запона хмар звисає до самої води.

Та ось згори нагукали Шубіна. У навушниках пролунав схвильований голос льотчика: “Транспорт, Борю! Транспорт! Ліворуч, курсовий сорок! Здоровенний, тисячі на три![21]”

Один літак повернувся, зробив коло над загоном торпедних катерів, помахав крилами і знову полетів уперед.

Катери пішли за ним.

Через кілька хвилин на горизонті з’явилися силуети кораблів. Як миші, виповзали вони з-під важких складок хмари, що звисала до самої води.

Справді: транспорт! І конвой, дуже сильний. Раз, два… Чотири сторожовики і тральщик!

Та, як відомо, перемога не визначається арифметичним співвідношенням сил. Є ще й висока алгебра бою!

На німецьких кораблях помітили торпедні катери і почали міняти похідний ордер.[22] Водночас заблищали смолоскипи пострілів. Вода навколо катерів немовби закипіла.

Шубін цієї миті сам став за штурвал, показуючи молодому командирові, як виходити в атаку.

Але він продовжував в той же час керувати боєм. За його наказом літаки атакували кораблі охорони, щоб примусити їх розступитися і відкрити катерам дорогу до транспорта.

Зненацька з-за хмар вигулькнули німецькі літаки. Конвой теж мав “шапку”, тобто повітряне прикриття. Над головами моряків зав’язався запеклий бій.

— Фоміну поставити димову завісу! — скомандував Шубін у ларингофон.

Один з катерів хвацько вискочив уперед, тягнучи за собою по хвилях дим. Мить — і атакуючі торпедні катери закутались у грозову хмару! Метаючи блискавки, хмара ця мчала по воді.

А згори моряків підбадьорювали льотчики. У навушниках лунали їхні збуджені голоси:

— Лівіше бери! Давай, Борю, натискуй!.. Борю, Борю, Борю!..

Вибравши момент, коли транспорт повернувся до нього бортом, Шубін прицілився. Найголовніше — прицілитись! Торпеда — розумниця, усе інше зробить сама.

— Залп!

Вислизнувши з жолоба, торпеда пірнула у воду за кормою. Шубін круто одвернув, а торпеда, залишаючи за собою пінявий слід, помчала до транспорта на заданій глибині.

Вибух! Влучила в носові відсіки! Ніс транспорта різко осів у воду.

Але це не кінець. Таке громадище однією торпедою не взяти. Транспорт ще добре тримається на воді. Кораблі охорони зімкнулися навколо нього і посилили загороджувальний вогонь.

— Фомін горить, товаришу гвардії капітан-лейтенант! — крикнув Павлов.

Катер Фоміна безпомічно погойдувався на хвилях. Він горів! Німці зосередили на ньому майже весь вогонь, поспішаючи добити.

Князєв, виконуючи наказ Шубіна, на повному ходу мчав на виручку товаришеві, але був ще далеко від нього.

Тоді Шубін застопорив хід.

Павлов з жахом подивився на нього. Як! Забратися мало не в середину ворожого конвою — і раптом стопорити хід. Навіщо? А Шубін спокійно сперся ліктями на стерно, потім підкреслено холоднокровно поклацав нігтем по коробці з цигарками і не поспішаючи закурив.

Це було майже так само дивовижно, як зупинка в бою.

Торпедні катери ходять на авіаційному бензині, що легко спалахує. Тому на них суворо-пресуворо заборонено курити. А гвардії капітан-лейтенант закурив! Сам гвардії капітан-лейтенант закурив! Виходить, змушений. був закурити!

І треба було тільки поглянути довкола, щоб зрозуміти: так воно і є! Катер у розпалі бою перетворився в нерухому мішень!

З люка визирнули здивовані Дронін і Степаков. Боцман з глибокодумним виглядом розгладив пишні вуса.

Тільки Шурко не відчував страху. Поруч зі своїм командиром ніколи, ні за яких обставин, не відчував страху. Застопорили хід? Ну то й що з того? Значить, командир знову хитрує.

Довкола підіймалися сплески, дедалі більше сплесків. Вирішивши, що катер Павлова теж підбито, фашисти перенесли частину вогню на нову мішень.

Павло пробубонів:

— Ризиковано граєте, товаришу командир!

І осікся.

— А хто не ризикує, не виграє! Доводиться, брат, ризиковано грати… — Не обертаючись, Шубін простягнув Павлову цигарки: — Закури, допомагає!

Відстань між нерухомим катером Фоміна і катером Князева зменшилася. Шубін не зводив з них погляду.

Так, він ризикував! Але не збирався ризикувати жодної зайвої секунди. Хіба йому життя набридло, чи що?

Ось Князєв підійшов до палаючого катера. Матроси товпляться на борту з відпорними крюками. Когось переносять на руках. Отже, у Фоміна є поранені. Давай, друже Князєв, не барися, давай! Уже припікає довкола, німецькі снаряди лягають ближче й ближче.

Катер Фоміна оповився димом — гинув. Князєв поквапливо відскочив.

І одразу ж Шубін дав якнайповніший вперед!

Катер стрімголов вискочив з-під обстрілу і зробив широку циркуляцію. Німці так, напевне, і не зрозуміли нічого.

За ті хвилини, що Шубін, рятуючи товариша, відволікав вогонь на себе, транспорт встиг розвернутися. Тепер, окутуючись димом і зариваючись носом у воду, — “свинею”, як кажуть моряки, — він тікав до берега, під захист своїх батарей. Охорона його відстала, захопившись обстрілом катера, що горів, і того, що нібито був підбитий.

Катер Павлова ринувся в просвіт, що утворився.

— Залп!

Транспорт незграбно заніс корму. Друга торпеда ковзнула вздовж його борту.

Тікає! Втече!

Шубін озирнувся на порожні жолоби. Торпед немає! У стелажах тільки глибинні бомби. Нічим добивати транспорт, нічим!

Він перехопив погляд юнги. Подавшись уперед, підвівши обличчя, юнга віддано дивився на свого командира. “Ну ж, ну! — здавалося благав цей погляд. — Придумай що-небудь! Ти ж можеш придумати! Ти все можеш!”

І цей погляд, обожнюючий і нетерплячий, підхльоснув Шубіна. Той повернув до кінця ручку машинного телеграфу.

Катер рвонувся до транспорта.

Як! Без торпед?

Німці, товплячись на кормі, напевне, роти пороззявляли від подиву.

Росіянин хоче таранити їх — такий куцак таке громадище? Блефує? Хоче залякати.

Та Шубін не збирався лякати.

Це була та сама “ризикована гра”. Німці, замішавшись, губилися в здогадках: які “козирі” приберіг він, щоб кинути в останню мить?

Шубін наздогнав транспорт і, користуючись величезною перевагою в швидкості, почав легко обходити його.

За катером Павлова послушно рушили інші катери, повторюючи маневр командира загону. Проте Шубін наказав їм залишатися на відстані.

Як тільки хоч одна запалювальна куля влучить у бензобак, торпедний катер спалахне, як смолоскип. Але Шубін не думав про це. Бачив перед собою лише високий, з брудними патьоками борт, що стрімко проносився, на ньому круглі здивовані очі ілюмінаторів. На палубі метушилися люди. Низько пригинаючись, вони перебігали вздовж борту.

Фаддєїчев зганяв їх з палуби, завзято поливаючи з кулемета, наче з шланга.

Катер обігнав транспорт, перетнув йому дорогу і проскочив по носі на відстані якихось двадцяти — двадцяти п’яти метрів від форштевня.

Тепер пора!

— Бомби за борт!

Боцман і юнга кинулися до бомб. Чорні барильця один за одним полетіли у вируючу воду. їх скидали поспіхом, як попало, іноді скидали ногами.

Де вже на такій близькій відстані розвертатися транспорту, тим більше підбитому! Він і далі йшов по інерції, повільно наповзаючи на скинуті бомби. Ті почали вибухати у воді під його кілем.

Юнга засміявся від задоволення.

Так он які “козирі” несподівано викинув його командир!

Проте пошкодження, завдані бомбами транспорту, не могли бути смертельні, — Шубін знав це. Зараз у трюмі латають шви, що розійшлися, поквапливо заливають їх цементом. Корабель утримається на плаву.

Та Шубін і не розраховував потопити транспорт малими глибинними бомбами. Він хотів тільки перешкодити йому втекти під захист берегових батарей, повинен був хоч би там що затримати його — і домігся цього!

Затримка для підбитого транспорта виявилася фатальною.

— Горбачі,[23] добивайте! — сказав Шубін у ларингофон.

І літаки шугонули зверху на корабель.

Німецькі матроси по-жаб’ячи кинулися за борт. Потім транспорт почав неквапливо кренитися і ліг на бік, показавши свою підводну частину, схожу на роздуте черево глушеної риби…

Саме тоді на обличчі Павлова з’явився той вираз, що потім, як свідчили товариші, майже не сходив з нього. Немовби Шубін страшенно здивував молодшого лейтенанта, і той так уже й не міг остаточно оговтатись від подиву.

Та Шубін сердито відмахувався від похвал і поздоровлень. Не те! Усе це не те!

Він ферзя хоче збити з дошки, а йому підсовують пішака за пішаком. Шукає зустрічі з старшим, з “Летючим Голландцем”, а з-за горизонту раз у раз виповзають різні “пшяви”, звичайні сторожовики, тральщики, транс-портики.

Вуглувата тінь підводного човна пропливла по сірому полотнищі неба. Тральщик, чи сторожовик, чи транспорт тонув, тінь одразу ж зникала. Тінь була невловима.

Товариші приставали до Шубіна з докорами і словами втіхи:

— Та й дався ж тобі цей “Летючий”! Ну чого ти так переживаєш? Забудь про нього! Воюй!

Шубін знизував плечима.

“Ех, молодь наївна!” — думав він поблажливо, хоча багато товаришів по бригаді були його однолітки. Іноді він здавався собі таким старим! Недарма ж побував на кораблі мертвих!

А з молодих, ну що з них вимагати? Звичайно, вони були віддані радянські патріоти і воювали добре: майже щодня бачили ворога в обличчя. Лихо в тому, що бачили його на відстані не ближче кабельтова, та й то під час торпедної атаки, тобто мельки. А він, Шубін, надивився зблизька на цих вовкулак і наслухався від них усякої всячини. День, проведений на борту “Летючого Голландця”, треба було зарахувати мало не за рік.

Чи міг він забути про це? А втім, і не хотів, не мав права забути.

Адже він єдиний моряк на Балтиці, який побував на борту “Летючого Голландця”!

Однак у цьому Шубін помилявся. Єдиний радянський моряк? Так, справді. Але аж ніяк не єдиний моряк на Балтиці!

Він не знав, не міг знати, що по той бік фронту, недалеко від Талліна, є ще два моряки — норвежець і англієць, — що так само, як і він, бачили “Летючого Голландця”.

За трьома рядами колючого дроту, серед сірих невисоких бараків вони ніби улещують один одного.

Недовірливо заводять розмову. Полохливо обривають її. Знову, після довгих болісних вагань, починають дуже обережно, промацуючи, розпитувати.

Схоже на зустріч у темряві. Хто зустрінеться — друг чи ворог? Якщо ворог “Летючого Голландця”, значить — ДРУг!

РОЗДІЛ ДРУГИЙ “НЕ МОЖНА, НЕ ХОЧУ, НЕ СКАЖУ!”

…Місце було дивовижно пласке. Чи воно тільки здавалося таким? Були ж і дюни, сліпуче білі під сонцем. Та сосни на них росли врозтіч, невисокі, обшарпані вітром. Далі було болото, що диміло туманом, мох і чагарник, коричневі зарості на багато миль.

А поміж морем і заростями розкинувся табір для військовополонених. Сірі бараки, обгороджені трьома рядами колючого дроту, припали до землі. Саме вони, треба гадати, визначали характер пейзажу. Горе, туга, страх лягли на мох і зарості, як лягає сіра придорожня пилюка.

Так принаймні здалося Нейлу, коли його привезли сюди. Він подивився спідлоба і опустив голову. Більше не хотілося дивитись…

У блоці йому показали вільну койку. Він сів на неї, продовжуючи думати про своє.

Минуло з півгодини, за спиною пролунали кволі голоси, мляве човгання і стук дерев’яних підошов. В’язні повернулися з роботи.

Дуже худі і бліді, рухаючись майже безшумно, вони обступили новака:

— Ти хто, камраде?

— Англієць.

— У тебе тут знайдуться земляки. Танкіст? Льотчик?

— Моряк.

— Є й моряки. Олафсон, гей! Новий теж моряк!

Кістлявий, згорблений старий, що сидів на сусідній койці, поглянув на Нейла. Його звислі вуса роздалися — він усміхнувся. Одначе не промовив жодного слова. Мабуть, дуже стомився, бо сидів, зігнувшись, спершись на койку обома руками і важко, зі свистом дихаючи. Було йому на вигляд років сімдесят, не менше.

Новим своїм товаришам Нейл відповідав коротко, неохоче. Так, моряк. Судовий механік. Зараз привезений з Фінляндії. (Подейкують, що вона виходить із війни). Попав у полон на Баренцовому. Але довелося побувати й на інших морях. Одне слово, поносило по світу.

Він замовк.

— Еге! — сказав хтось. — Не дуже балакучий!

— Англієць! — пояснив інший. — Усі англійці мовчуни.

— Але ж він ще й моряк! Я думав, кожен моряк любить розповісти про себе. Гадав, усі, як наш Олафсон.

Старий на сусідній койці знову усміхнувся до Нейла.

До війни в будь-якому норвезькому, шведському і фінському порту знали Оле Олафсона. Він був уславлений лоцман. За записами у своїй книжці міг без запинки провести корабель уздовж узбережжя Скандінавії — шхерами і фіордами.

А в концентраційному таборі Олафсон уславився як оповідач. Без перебільшення можна сказати про нього, що він урятував глузд багатьох людей. Недарма один із військовополонених, колишній історик літератури, дав йому прізвисько: табірна Шехерезада.

Коли Олафсон починав розповідати, люди забували про те, що вони в неволі, що сьогодні баланда з буряка рідша, ніж учора, а Гуго, наглядач, як і раніше стріляє без промаху. На якусь мить вони забували про все.

Наприкінці довгого, безжально регламентованого дня, випадав час, коли в’язні діставали нарешті передишку — можливість розпоряджатися, якщо не собою, то хоча б своїми незанумерованими думками.

І чим важчий, чим божевільніший був прожитий день, тим частіше згадували Олафсона. З усіх кутків барака починали лунати голоси, тихі чи гучні, прохальні чи вимогливі:

— Ну-бо, Оле!.. Історію, Оле!.. Розкажи одну із своїх історій, Оле!

Ті, хто спізнився, поквапливо вкладалися. Гамір стихав.

Це була година Олафсона.

Він розповідав неквапливо, часто робив паузи, щоб прокашлятись чи перевести подих. Тихо ставало в барані, наче в церкві. Тільки за стіною погавкували собаки та хрипко перегукувалися вартові, що сиділи біля кулеметів на сторожових вишках.

Напевне хтось із блокового начальства, скоцюрбившись, мерз під дверима. І даремно! Морські історії Олафсона були про такі давні-давні часи! Дими ще не бруднили тоді неба над горизонтом…

Розповідь Олафсон вів незмінно від першої особи.

Це виглядало так, ніби він сам був учасником подій, про які розповідав, або принаймні їх очевидцем. Хронологією старий моряк величаво нехтував.

Один дійшлий слухач, із тих, хто й на сонці вишукує плями, усумнився в його особистому знайомстві з піратом де Сото.

— Не сходиться, ніяк не сходиться, Оле, пробач! Ти не молодий, звичайно, але де Сото, я читав, повісили ще в першій половині XIX століття.

— Я познайомився з ним біля підніжжя його шибениці, — незворушно відповів Олафсон.

Але тут мешканці барака дружно накинулися на причепу і примусили його замовкнути.

Через обставини свого життя Нейл був недовірливий. Крім того, він був начитаний. Він знав, наприклад, що знамениті гонки чайних кліперів відбувалися в п’ятдесяті і шістдесяті роки минулого століття, тобто років за двадцять до народження Олафсона.

Та, слухаючи його, Нейл забував про дати. Неквапливо лилася докладна розповідь, кожна деталь грала, іскрилася, наче морські брижі на сонці. І навіть смерть у розповідях Олафсона була не страшна і швидка — мов порив раптового вітру!

Який контраст до того сумовито-сірого, пропахлого димом, що чекало тут, у концтаборі! Недарма наглядачі повторювали в’язням: “Звідси єдиний вихід — через димар!”

Перша морська історія, яку Нейл почув від Олафсона, була про чайні кліпери.

— Ви скажете, що мені не пощастило в той рейс, — так почав Олафсон. — Мене взяли не на “Аріель”, а на “Фермопіли”. Юнгою, юнгою, — поквапливо додав він, скоса позираючи на койку, де німував причепа. — А першим прибув “Аріель”. Від Вампоа ми йшли майже врівень з ним. Ну й понатирали ж мозолі, пораючись біля вітрил! Та за мисом Доброї Надії він узяв крутіше до вітру і вирвався вперед…

То був час, коли Англія завозила у Китай опіум, а з Китаю возила чай.

Чаєторговці були зацікавлені в швидкісній доставці першокласного китайського чаю. Для цього будували спеціальні, легкі, навдивовижу швидкі кораблі. їхній корпус був ледве помітний під багатоярусним вітрильним спорядженням. Це й були так звані чайні кліпери.

Обганяючи один одного, вони мчали від Вампоа на півдні Китаю до причалів східного Лондона.

Чаєторговці не без вигоди підігрівали азарт гонок. Командам обіцяли великі премії. На шляху безупинно працював телеграф. Билися об заклад. Люди тремтячими руками розкривали ранкові газети. Хто попереду з фаворитів? “Тайпінг”? “Фермопіли”? “Аріель”? “Вогняний хрест”? “Летюче вістря”?

Гонки чайних кліперів були немов апофеоз парусного флоту…

— І все-таки найшвидкохіднішими були “Фермопіли”, — сказав Олафсон після паузи. — Чого ж тоді “Аріель” обскакав нас? Я відповім. Тільки тому, що капітан був розумник, знав різні морехідні хитрощі. Коли б нам такого капітана! Ого!.. Знайте! — захоплено вів далі моряк, — що при найслабшому вітрі, коли можна пройти вздовж палуби з запаленою свічкою, “Фермопіли” ішли сім вузлів! Так, друзі, сім вузлів! А в рівний бакштаг, під усіма вітрилами, кліпер легко долав тринадцять вузлів, стерно прямо, і хлопчик міг стояти за штурвалом!

Голос Олафсона уривався від хвилювання. Та потім оповідач починав безперестанно прокашлюватися і сякатися, бо доходив до загибелі “Фермопіл”.

Уславленому кліперу минуло сорок років. Ремонт його потребував надто великих витрат, судновласники не пішли на це.

У сонячний, безвітряний день на березі Атлантичного океану зібралася сила-силенна простого люду: матроси, лоцмани, рибалки, вантажники. Олафсон був серед них. Він, як розповідав, приїхав з другого кінця Європи, тільки-но дізнався про розправу, яка мала відбутися з “Фермопілами”.

Але, всупереч сподіванню, церемоніалу було додержано, цього не можна заперечувати. Буксири вивели з гавані корабель, уквітчаний по реях прапорами і з вітрилами, взятими на гітови.

Його проводжали мовчки. Потім оркестр на набережній заграв траурний марш Шопена. Під звуки цього маршу “Фермопіли” було потоплено на зовнішньому рейді.

Коли гуркіт вибуху докотився до набережної і уславлений кліпер почав повільно кренитися, усі зняли картузи і капелюхи. Багато хто з моряків плакав, не соромлячись своїх сліз…

Нейл з подивом відзначив, що ось уже півгодини — поки тривала розповідь — він не думав про себе і свої страждання.

У цьому й полягала цілюща дія історій Олафсона! Слухачі його, змучені втомою, страхом і голодом, забували про себе на коротку мить — о, на жаль, тільки на дуже коротку!

Натягнувши на голову ковдру, Нейл намагався уявити гонки чайних кліперів.

Кораблі помчали мимо один за одним — наче валка хмар, що низько летіла над горизонтом. Від швидкого мигтіння вітрил над сліпучою морською гладінню очі почали злипатися…

Та Олафсон розповідав не тільки про морських роботяг. Як він твердив, крім “добрих кораблів”, були також і “лихі”. До таких належали невільницькі і піратські кораблі.

Колишній лоцман знав усі таємниці Кіда, Моргана, де Сото.

Останнього вважали жартівником серед піратів. Недаремно його проворна бригантина мала назву “Black Joke”, тобто “Чорний жарт”.

Гумор де Сото був особливий. Команди купецьких кораблів корчилися від страху, побачивши на горизонті щогли з характерним нахилом, потім вузький чорний корпус і, нарешті, вищирений в диявольській посмішці череп над двома схрещеними кістками — піратський чорний прапор “Веселий Роджер”.

Утекти від де Сото не вдавалося нікому. Надто велика була його перевага в швидкості.

Вигадливо “жартував” де Сото з пасажирами і матросами захопленого корабля, — навіть неприємно згадувати про це. Потім бідолах заганяли в трюм, забивали гвіздками кришки люків і швидко пробивали отвори в борту. Одна мить — і всьому наставав кінець! Лише піняві хвилі перекочувалися там, де був корабель.

“Мертві не базікають!” — повчально повторював де Сото.

Не базікають, це так. Зате іноді залишають після себе небезпечну писанину. Щоденники і листи, наприклад.

А де Сото полюбляв розважатися, читаючи на дозвіллі, у вільний від роботи час. Читацькі смаки його були примхливі. Перед усіма книгами на світі він віддавав перевагу щоденникам і листам своїх жертв.

Один із таких щоденників де Сото навіть прихопив з собою, коли “Чорний жарт” у лютий шторм розбився на скелях біля Кадікса і команді довелося висадитись на берег.

Вирішено було розійтися в різні боки, щоб не викликати підозри, а через місяць зібратися в Гібралтарі — захопити якесь нове судно.

Де Сото прибув у Гібралтар раніше за інших піратів і оселився в готелі. Його вважали за багатого туриста. Тим часом, прогулюючись у порту, він придивлявся до кораблів, що стояли там, причепливо оцінюючи їхні морехідні якості. Новий “Чорний жарт” не повинен був ні в чому поступатися перед старим.

Одного разу, коли не було пожильця, прийшли прибрати його номер. З-під подушки випав клейончатий зошит. Пожилець, за звичаєм, читав перед сном. А що він читав?

Покоївка була не тільки цікава, але й письменна. З перших же рядків їй стало зрозуміло, що записи в зошиті вів капітан такий-то, який недавно зник, що схвилювало його друзів та викликало багато розмов. Припускали, що судно його потопив невловимий безжальний де Сото.

Любителя щоденників було схоплено. Невдовзі його судили, а потім повісили на очах у всього Гібралтара.

— Після страти тільки й розмов було, що про цей щоденник, — закінчив Олафсон. — Казали, що де Сото носив свою смерть завжди при собі, а на ніч до того ж ще й ховав під подушку… Отаке-то, друзі! Якщо у когось із вас з’явиться небезпечна таємниця, зберігайте її тільки в пам’яті, та й то запроторте в якийсь найдальший і найтемніший куток!..

Вислухавши цю історію, Нейл замислився — не про де Сото, а про Олафсона. Чи є в оповідача таємниця, яку треба запроторити в якийсь найдальший і найпотаємніший куток пам’яті?

Начебто так! І, очевидно, це була саме та таємниця, яка ось уже два роки мертвим тягарем лежить на душі у Нейла!

Жодного разу, навіть мимохідь, не згадав Олафсон Летючого Голландця. Чому?

Старий лоцман обминав цю легенду, як обминають небезпечну мілину чи оголене підводне каміння.

Нейл розпитав старожилів блока, давніх слухачів Олафсона.

Так, той розповідав про чайні кліпери, скарби, морських зміїв, піратів, але про Летючого Голландця він не розповідав ніколи.

Хіба ж не диво? Адже це одна з найпоширеніших морських історій!

Надзвичайно обережно Нейл підступив з розпитами до Олафсона.

— Летючий Голландець? — старий кинув гострий погляд з-під острішкуватих брів. — Так, є й така історія. Колись я знав її. Дуже давно. Тепер забув.

Чи можна було повірити в таку наївну брехню?

Нейл зробив ще кілька спроб. Олафсон відбувався пустими відмовками, роблено позіхав чи повертався спиною.

Та це ще більше розпалювало Нейла.

Лоцман боїться розповісти стару морську історію, щоб не прохопитися словом?

За спиною легендарного Летючого Голландця бачить того, іншого?

Якось увечері Нейл і Олафсон раніше за інших повернулися в барак.

Нейл вклався на своїй койці. Олафсон, крекчучи, почав скидати черевики.

Саме час для відвертої розмови!

— Чи не думаєш ти, — повільно спитав Нейл, — що в світі привидів можуть блукати також підводні човни?

Довга мовчанка. Олафсон, як і раніше, сидить напівобернувшись до Нейла, тримаючи черевики в руках.

— Мені розповідали дещо про це в Бразілії два роки тому, — вів далі Нейл, дивлячись на двері. — Та людина божилася, що бачила човен-привид на відстані півкабельтова. Він виходив з прибережних заростей. Та ось що дивно: на ньому говорили по-німецьки!

Важкий черевик зі стуком упав на підлогу.

Он як!

Олафсон нагнувся над черевиком. Щось він дуже довго вовтузиться з ним, старанно засовуючи під ліжко, — мабуть, хоче зволікти час.

І це йому вдалося. Загрюкали двері, зачовгали-за-стукали підошви, у барак ввійшли інші в’язні.

Ні! Більше не можна чекати! Нейл керується не пустою цікавістю. Він шукає однодумця, товариша по боротьбі.

Що ж! Поведемо розмову інакше — поверх голів інших мешканців барака!

Коли в блоці повкладалися, Нейл рішуче повернувся до свого сусіди:

— А тепер історію, Оле! Найстрашнішу з твоїх історій! Я замовляю про Летючого Голландця! Мені казали, що ти й досі ще не розповідав про нього.

Койка сердито заскрипіла і засовалась під старим лоцманом.

— Сам і розкажи, — пробурчав він. — Ти молодший. Пам’ять у тебе краща.

Нейл не поспішав.

— Я б, мабуть, розказав, — спроквола мовив він, — та боюся, що історія Летючого Голландця у моїй розповіді матиме надто сучасний вигляд.

Ясніше висловитись не можна! Олафсон, здавалося, завагався. Та недовір’я все-таки взяло гору.

Він почав розповідати не про Летючого Голландця, а зовсім про інше — про тих англійських і французьких піратів, яким у нагороду за їхні заслуги дали адміральське звання, а також титули баронета чи маркіза. Це було цікаво. Блок, як звичайно, притих.

Нейл вилаявся в думках. Лоцман, простодушний хитрун, зумів покласти розмову круто на інший глас…

Сигнал відбою! Барак поринув у сон.

Сплячі скидаються на покійників, що лежать покотом. Роти розкриті, очні впадини здаються такими ж чорними, як і роти. Лампочка під стелею горить тьмяно.

Заснув і Олафсон.

Тільки Нейл не спить. Закинувши за голову руки, дивиться в низьку фанерну стелю — і не бачить її.

Що дало сьогоднішнє випробування? Олафсон не сказав нічого і водночас сказав дуже багато. Це вперте небажання торкатися небезпечної теми, ці незграбні викрути, — по суті, однаково, що признання!

І все-таки Олафсон повинен сам сказати: “Так, кемраде! Я бачив “Летючого Голландця”!” А може, спочатку Нейлу сказати про це?

Нейл заплющив очі. І одразу ж блиснуло вдалині плесо Аракари. Під зорями воно вилискувало, як мокрий асфальт. Знову Нейл побачив чорну стіну лісу і почув ритмічні незрозумілі звуки, — чи то був індіянський барабан, чи тупіт багатьох ніг, що танцювали?

Під цей приглушений розмірений гул Нейл почав засинати. І раптом поруч виразно сказали:

— Флаінг Дачмен![24]

Потім забурмотіли:

— Не можна, не хочу, не скажу!

Хвилина чи дві тиші. Щось нерозбірливе, нібито:

— Нікель… Тавро… Нікель…

І знову:

— Ні! Не хочу! Не можу!

Це бурмотів у сні Олафсон.

Нейл поквапливо розбудив його. Уже почали підводитися розкуйовджені голови сусідів. Не можна привертати увагу блока до того, що знали тільки Нейл і Олафсон.

Старий лоцман трохи підвівся на лікті:

— Я що-небудь казав, Джек?

— Ні, — мовив Нейл трохи почекавши. — Ти тільки дуже стогнав і скреготав зубами уві сні.

Олафсон недовірливо пробурчав щось і, вкладаючись, натягнув ковдру на голову…

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ АНГЛІЙСЬКИЙ НІКЕЛЬ

Наступного дня Олафсон занедужав.

Уранці в’язнів вивели споруджувати укріплення — стало відомо про наближення Радянської Армії.

Нейл, стоячи над виритим окопом, обернувся і побачив поруч Олафсона.

Той скоцюрбився біля своєї тачки, а обличчя в нього було перелякане, зовсім біле.

— Затули мене від Гуго! — пробурмотів він.

Наглядач, кривий Гуго, теж мав свою щоденну норму. Чорна пов’язка закривала його ліве вибите око. Але правим він бачив дуже добре. Цілий день, стоячи впівоберта, стежив за в’язнями цим своїм круглим, сорочачим оком. І, якщо хто-небудь здавався слабосилим чи хворим, негайно лунала коротка лайка, а слідом за нею черга з автомата…

Нейл затуляв собою Олафсона доти, доки той не зібрався з силами.

Коли тачки покотилися по дощаному помосту, Олафсон устиг неголосно сказати:

— Спасибі! Я мушу хоч би там що протриматись, доки прийдуть росіяни!

Однак увечері у блоці його почала тіпати пропасниця. Він уткнувся обличчям у подушку, стараючись не стогнати Кілька разів Нейл подавав йому пити.

— Ти гарний хлопець, Джек! — прошепотів Олафсон. І — майже беззвучно: — Я б розповів, якби міг. Слово честі, я б тобі розповів…

Після півночі він зовсім рознедужався. У бараці вже спали. Старий лоцман стримував стогін, щоб не розбудити товаришів. Він дихав важко, уривчасто.

Нейл перегнувся до Олафсона через вузький просвіт, що розділяв їхні ліжка.

— Я викличу лікаря, — сказав він не дуже впевнено.

— Ні! Прошу тебе, не треба! Мене одразу ж потягнуть з блока, щоб робити наді мною досліди. Нас розлучать з тобою. А цього не можна. Можливо, я все-таки наважусь… Так, можливо… Дай мені води!

Зуби його дрібно зацокотіли об кухоль.

— Сохне в роті, важко говорити. Присунься ближче! Ще ближче!.. Джек, мені не діждатися росіян.

— Ну, що ти! Не такий ти вже слабий, старина!

— Ні, я знаю. Завтра Гуго мене доб’є. А росіяни можуть не прийти завтра. О, якби вони прийшли завтра!

Він судорожно стиснув руку Нейлу своєю гарячою спітнілою рукою.

Нейл забубонів якісь слова втіхи, та старий лоцман перебив його:

— Не гай часу! Я повинен встигнути розповісти. Так, Джек, я наважився!

Він рвучко притягнув Нейла за шию до себе.

— Ти віриш у бога, Джек?

— Ні.

— А в долю?

— Вірю іноді.

— І в тебе є діти?

— Двоє.

— Так от! Життям своїх дітей, Джек, заприсягнись: те, що розповім, передаси тільки росіянам!

— Добре.

— Ти зрозумів? Росіянам, коли вони прийдуть! Комусь із їхніх офіцерів. Краще, звичайно, морякові. Скоріше зрозуміє.

Нейл повторив присягу. Потім майже притулив вухо до Олафсонового рота, так тихо той говорив.

— Слухай! Ти мав рацію. Я бачив “Летючого Голландця”…

Нейл чекав цього зізнання і все-таки здригнувсь і озирнувся. У блоці було, як і раніше, тихо, напівтемно.

— Ти знаєш, про кого я кажу, — шепотів Олафсон. — Ти сам бачив його. Немає ні вітрил, ні щогл. Це підводний човен, і на його борту розмовляють по-німецьки!.. Але я по порядку, з самого початку…

Олафсона, як він розповів, спіймали на старий іржавий гачок — на лестощі. На свій сором, він завжди був падкий до лестощів.

Одначе спочатку вія вважав, що нікель — норвезький, а не англійський! Якоюсь мірою це виправдувало його.

То був 1939 рік, грудень. У Європі йшла так звана дивна війна. Дехто з посмішкою називав її сидячою. Не бліцкріг, а зіцкріг! Противники лише перезиралися, сидячи в окопах один проти одного. Але Німеччина потай готувала свій літній наступ.

І Олафсон допоміг успіху цього наступу! Та, звичайно, несамохіть і до того ж дуже малою мірою.

Старий лоцман був у той час на відпочинку і жив у своєму тихому Кіркенесі. Чи міг він гадати, що Маль-стрем війни уже грізно клекоче і піниться біля порога його домівки?

Але так воно й було. Звихрена водяна круговерть зненацька вдарила об берег хвилею, і та потягла за собою Олафсона в безодню…

Якось увечері завітав до нього один моряк.

У Кіркенесі його прозвали Однорейсовий моряк, бо він рідко втримувався на кораблі довше, ніж один рейс.

Дурний був, сварливий! Навіть пити по-справжньому не вмів. Розкисав після другої чи третьої чарки. А п’яниця не може бути путнім моряком.

Виявилося, що зараз він при ділі, його взяли другим помічником на… (він назвав судно), а до Олафсона прибув з дорученням. Господарі вантажу дуже просять херре Олафсона провести корабель шхерами до Ставангера.

— Я у відставці, — похмуро сказав Олафсон.

— Оце ж і добре! — підхопив Однорейсовий моряк. — Господарі через деякі причини не хочуть звертатися до спілки лоцманів. Про вантаж не турбуйся! Нікель! Нікелева руда! І порт призначення — Копенгаген. Що ж до винагороди…

Вона була така велика, що Олафсон здивувався.

І все-таки він, очевидно, відмовився б. Не подобався йому чомусь цей рейс, зовсім не подобався!

Але тут непроханий гість вдався до лестощів. Він навіть назвав старого “королем усіх норвезьких лоцманів”!

І той не встояв.

А може, просто захотілося ще разок пройти по милих серцю норвезьких фіордах і шхерах, постояти, як колись бувало, на капітанському мостику біля стерна? Старі люди — все одно як діти…

З непроникно строгим обличчям, попихкуючи короткою люлечкою, вдивлявся Олафсон в знайомі обриси скель, які повільно випливали з туману.

Накази його виконувалися чітко, без найменшого зволікання. Лоцман, особливо в шхерах, — велика персона на кораблі!

І все-таки від Олафсона щось приховували. Не гаразд було з вантажем, як він здогадувався.

Старий лоцман був забобонний. Ще в порту вжив застережних заходів. Почав з того, що зажадав призначити відплиття не на понеділок і не на п’ятницю (нещасливі дні!). Потім особисто простежив за тим, щоб у каютах; і кубриках не було котів. До суднового щеняти, улюбленця команди, він поставився поблажливо — собаки на морі не роблять шкоди.

Олафсона в його довгому “інспекторському обході” невідлучно супроводжував матрос. Нарешті тому набридло. ходити слідом за причепливим старим, і він затримався на полубаці покурити з товаришами. Тим часом Олафсон, дбаючи про те, щоб рейс минув щасливо, заглянув у трюм — буває, що котів ховають також у трюм.

І що ж він побачив там?

Нічого.

Так-таки й нічого? Авжеж. Трюм був порожній!

Не вірячи очам, Олафсон присвітив собі ліхтариком. Нікелевої руди в трюмі не було.

Ну, та господь з нею, з цією рудою! Правду кажучи, він сподівався побачити все що завгодно, тільки не руду, — будь-який контрабандний товар, аж до зброї. Та внизу, під ліхтарем, що погойдувався, лежав тільки баласт, велике каміння, укладене в ряд, щоб судно було остійніше.

Олафсон відсахнувся від чорної щілини люка, як від краю прірви.

Порожній трюм! Дивно, невірогідно, незбагненно!

Може, судно хочуть завантажити по дорозі в Копенгаген? Але чим? Для чого ця брехня про нікель?

Мабуть, Олафсон відмовився б від участі в рейсі, але корабель стояв уже на зовнішньому рейді і готувався зніматися з якоря.

Лоцман, зрозуміло, промовчав про своє відкриття. Але тепер увага його ніби роздвоїлась: він помічав не тільки орієнтири на березі, по яких треба лягати на створ.

Незрозуміле коїлося на судні. Люди ходили похмурі, мовчазні, раз у раз кидаючи тривожні погляди по боках. Можна подумати, що судно, крім баласту, завантажене ще й страхом, цілими тоннами страху.

Та найдивовижнішим було те, що ні капітана, ні команду не лякав невідомий підводний човен, який ніби ескортував їхнє судно.

Він ще жодного разу не сплив на поверхню, хоча іноді перископ його подовгу виднівся вдалині. Потім він зникав, щоб з’явитися знову через кілька годин.

Олафсон помітив його вперше невдовзі після Нордкапа.

Сталося це вранці. Туман майже розтанув. Виглянуло сонце. Повітря було скляне, напівпрозоре.

Олафсон раз у раз підносив бінокль до очей.

Така погода — справжня кара для лоцмана. Через кляту рефракцію так і чекай, помилишся, прикидаючи на око відстань. Трапеції і ромби на підставках, камені з намальованими на них білими плямами, поодинокі дерева й інші орієнтири плавають у тремтливому прозорому повітрі. їх немовби підіймає і тримає над водою невидима рука.

Тьху ти! Хай йому грець, цьому небезпечному шхерному чаруванню!

Олафсон обережно вів судно широким звивистим коридором. Зненацька прямо по курсу блиснув бурун!

У таких випадках кажуть: “Перед очима пройшло все життя”. Перед очима Олафсона промайнула карта цього району.

Невже через рефракцію він помилився, звернув не в ту протоку?

Ні, бурун рухається. Виходить, не камінь!

Лоцман пам’ятав випадок, коли так само побачив він сплеск попереду, а трохи поодаль другий. Перископи? Ні. На мить виринули і знову зникли дві матово-чорні спинки.

— Касатки, — з полегшенням сказав він зблідлому стерновому. — Забрели, волоцюги, в шхери і пустують тут…

Але тепер усе виглядало інакше.

— Перископ! — сказав Олафсон не вагаючись і докірливо подивився на роззяву сигнальника.

Краєм ока він помітив при цьому, що на обличчі капітана, який стояв поруч, — досада, збентеження, але жодного страху.

Можливо, норвезький човен? Але чого ж йому йти під перископом — у своїх територіальних водах?

Розбійницький напад німецького підводного човна на “Атенію”, з чого й почалася друга світова війна на морі, стався порівняно недавно. З нейтралами (Норвегія була нейтральна) німці не рахувалися. Але навіщо топити судно з порожнім трюмом? Вони, правда, могли не знати, що трюм порожній.

— Німці! — застережливо сказав Олафсон.

Одначе тільки через хвилину чи дві капітан досить неприродно імітував на обличчі подив і жах.

А втім, ніяких заходів не було вжито. Невдовзі бурун зник.

Він знову з’явився опівдні, потім з’являвся ще кілька разів протягом дороги. Як і раніше, на мостику ніхто не помічав його, крім Олафсона.

Звичайно, зір у лоцманів гостріший, ніж у інших моряків. До того ж лоцмани привчаються одночасно бачити багато предметів, одразу охоплюють поглядом більше навігаційне поле.

Що ж! Олафсону залишалося у думці радіти гостроті свого зору. Про перископ він мовчав, лише досадливо морщився, побачивши бурун удалині.

Підводний човен невідомої національності, скоріше всього німецької, наче невидимка, супроводжував їх судно — разом з пустотливими дельфінами, цими “кошенятами моря”. Та навряд чи був він такий же невинний, як вони…

На ніч неподалік від Рервіка впав сильний туман.

Порадившись з Олафсоном, капітан наказав стати на якір під прикриттям одного з острівців, щоб ненароком не побачили з моря.

— Хоч і туман, а обережність не зайва, — пояснив він, відводячи од лоцмана погляд. — Радист перехопив тривожне повідомлення. Ці німецькі човни цілою зграєю нишпорять неподалік.

Олафсон співчутливо зітхнув.

Вогні на верхній палубі було погашено, ілюмінатори щільно задраєно. Люди ходили мало не навшпиньках, розмовляли стиха.

Адже човен чи човни, спливши для зарядки акумуляторів, могли несподівано опинитися зовсім близько. А на воді чути дуже добре.

Суворо повелися з судновим цуценям. Незважаючи на його голосні протести, бідолаху спровадили всередину корабля, в найвіддаленіший кубрик. Крім того, до нього приставили матроса: стежити, щоб не вибігло нагору!

Цуценя було дурне і добросовісне: гавкало на зустрічні кораблі, на чайок, навіть на піняві хвилі. Відчувши в тумані підводний човен, звичайно, неодмінно загавкало б і на нього.

Олафсон постояв трохи біля фальшборту, вдивляючись у туман, що обступив судно.

— Йшли б відпочити, херре Олафсон, — турботливо сказав капітан. — Запрошу на мостик, коли розійдеться туман. Та ви самі бачите: простоїмо напевне цілу ніч!

Простягнувшись на своїй койці, старий лоцман уявив собі, як у віддаленому кубрику здують одне на одного цуценя і приставлений до нього матрос. Ну й служба! Щеня стерегти!

Олафсон усміхнувся.

Поскрипував якірний ланцюг. З тихим плюскотінням оббігала судно хвиля.

Так минуло близько години. Лоцман не спав.

Раптом він почув скрадливі кроки. Хтось зупинився біля дверей. Постояв хвилину чи дві, тамуючи подих. Потім — дуже повільно — повернув ключ у замку. Олафсона замкнули!

Он воно, виходить, як обернулися справи! На кораблі було двоє полонених цуценя і лоцман!

Гнів оволодів Олафсоном. Будучи чутливим до лестощів, він тим гостріше сприймав образи. Бач, як? Його, уславленого лоцмана, “короля усіх норвезьких лоцманів”, прирівняли до дурного цуценяти-пустобреха!

Він хотів було швиргонути в двері важкими резиновими чобітьми, але одумався. Яка користь бешкетувати? Двері замкнені, треба вилізти через вікно, та й тільки. Але тепер уже неодмінно вилізти!

(Крім усього, Олафсон був ще й цікавий).

Каюта його, на щастя, містилася в надпалубній надбудові. Він виждав, поки злодійські кроки віддаляться. Погасив світло. Якнайобережніше, намагаючись не шуміти, віддраїв ілюмінатор. Той був досить широкий, і Олафсон, сопучи й крекчучи, проліз через нього.

Воно й не дуже солідно для “короля лоцманів”! Та що поробиш? Іншого виходу немає.

Корабель — на якорі. Довкола — як у погребі: затхло, холодно, нічим дихати.

Олафсон стояв нерухомо, розкинувши руки, притиснувшись спиною до надбудови на спардеку.

Він припустився помилки. Треба було трохи виждати, не одразу виходити із світла.

Зараз, стоячи в кромішній тьмі, він сприймав навколишнє тільки на слух.

Щось тривожне відбувалося на кораблі, якесь метушливе нервове порання. Тут і там гупали матроські чоботи. На палубі, мимо Олафсона, поволокли щось важке. Хтось стиха вилаявся.

Голос капітана — з мостика:

— Замкнули лоцмана?

Голос Однорейсового моряка — з напівбака:

— Замкнули, як ваші збереження в банку!

Сміх. Олафсон стиснув кулаки.

Його очі поступово звикли до білуватої імли. Він уже розрізняв тіні, що шастали мимо. То були силуети матросів, які пробігали по палубі. Потім — майже навпомацки — він піднявся на кілька сходинок трапом, щоб збільшити поле обзору.

— Ага! Ось він! — крикнули поруч.

Олафсон зіщулився. Та це стосувалося не його.

На відстані нівкабельтова зненацька, як спалах беззвучного пострілу, з’явилася пляма.

У центрі цієї світлої плями погойдувався підводний човен. Туман обступив його з усіх боків. Човен був немовби всередині гроту, склепіння якого низько нависали над ним, майже торкаючись верхівки антени,

— Кранці — за борт! — голос капітана.

Але підводний човен наблизився лише на відстань десяти-п’ятнадцяти метрів і зупинився, утримуючись на місці ходами.

Олафсон побачив, що матроси товпляться біля протилежного борту. Виходить, кранці вивішують не для підводного човна. Для кого ж?

Підводники, що стояли в огородженні бойової рубки, покликали каштана. Той відповів. Розмовляли по-німецьки. Олафсон зрозумів, що очікують прибуття ще одного корабля. Зустріч з ним чомусь не відбулася минулої ночі.

— Англійцеві годилося б бути пунктуальнішим, — сказав капітан.

— Його могли затримати англійскі військові кораблі, — відповіли з човна.

Англійця — англійські військові кораблі? Незрозуміло!

Раптом у морі блиснуло світло. Погасло. Знову блиснуло. Морзить!

— Ну, нарешті! — сказав полегшено капітан.

Над головою брязнули жалюзі прожектора. Він прорубав у тумані вузький коридор, і на далекому кінці його Олафсон побачив судно, що повільно підпливало.

Наблизившись, англійський корабель став біля самого борту норвезького транспорта. Завели швартови кінці. Уночі! У тумані! Маневр, що й казати, не легкий, але його виконали добре. Правда, у шхерах, особливо під прикриттям острова, хвилі майже не було.

Перевантажування — з англійського транспорта па норвезький — відбувалося при світлі ламп, встановлених у трюмах під ковпаками, щоб їх не було видно згори і з моря.

Ковші пролітали над головами, наче велетенські зловісні птиці. У повітрі іскрилися міріади піднятих водяних крапель.

Люди рухалися у цій імлі, що світилася, як безплотні тіні, як душі утоплеників.

Олафсону захотілося перехреститись. Чи не ввижається це йому?

Матроси обох транспортів працювали мовчки. Лише коли-не-коли лунали, підганяючи їх, вигуки боцманів.

Олафсон озирнувся. Підводний човен змінив позицію, погойдуючись уже із зовнішньої сторони шхер. Зрозуміло! Прикриває кораблі, що перевантажувалися, від можливого нападу з моря. Високий берег материка, очевидно, не вважався небезпечним. Олафсон пригадав, що поблизу немає населених пунктів.

Але те, що відбувалося, не можна пояснити! Адже Англія і Німеччина перебувають у стані війни. І ось в одному із закутків шхер зійшлися англійський транспорт і німецький підводний човен! їх розділяє тільки норвезьке судно, — Норвегія нейтральна.

У проріхах туману над головою чорніло небо, наче проталини в снігу. Невдовзі небо почне бліднути.

Вигуки, що підганяли матросів, стали різкішими, теми навантаження посилився. Пара валила від матросів, які поквапно снували туди й сюди. Зате Олафсон промерз, весь задерев’янів, сидячи на своєму сідалі і боячись поворухнутися.

Не чекаючи, доки закінчать вантажити, він так само обережно повернувся через ілюмінатор до своєї каюти.

Уранці його розбудив Однорейсовий моряк.

— Капітан запрошує на мостик. Знімаємося з якоря, херре Олафсон, — запобігливо доповів він. — А як вам спалося цієї ночі?

Олафсон скоса поглянув на його шахраювато-пришелепувату фізіономію.

“Мені, знаєш, снився дивний сон”, — хотів був сказати він. Але вчасно стримався, промовчав.

Біля Ставангера судно вийшло із шхер, і служба Олафсона закінчилась.

Та, сходячи з мостика, він устиг звернути увагу на те, що курс змінено — стрілка компаса вказує на південь, а не на південний схід.

— Надійшла телеграма від власників вантажу, — мимохідь сказав старший помічник, що стояв на вахті. — Вантаж переадресовано із Копенгагена в Гамбург.

Гамбург? Цього слід було чекати. Гамбург чи Бремен! Недаремно ж никав біля судна німецький підводний човен!

На мостик лоцман уже не піднімався — тим більше, що Північне море пройшли майже в суцільному тумані, рухаючись за зчисленням, раз у раз подаючи гудки, щоб не зіткнутися з яким-небудь зустрічним кораблем.

У Гамбурзі лоцман зійшов на берег і влаштувався в готелі — так остогидло йому на транспорті. Стоянка не повинна була затягнутися, до різдва хотіли бути дома.

За своїм звичаєм, Олафсон коротав час у ресторанчику при готелі. Там, другого чи третього вечора, його розшукав Однорейсовий моряк.

Ногою він підсунув стільця, і, не питаючи дозволу, підсів до столу. Обличчя його було розпалене, осклілі очі непорушні.

— Наш капітан, — оголосив він, — зробив страшенно велику дурницю в своєму житті!

— Не розумію.

— Звільнив мене! Щойно я трохи посварився з ним, і — бах! — він одразу ж вигнав мене, мало не в шию! Гарно, га?

Старий лоцман відсьорбнув пива і глибокодумно обсмоктав довгі звислі вуса. На язиці крутилося запитання: чому Однорейсовий моряк вважає це дурницею, та ще й страшенно великою?

Але тому потрібен був слухач, а не співбесідник.

— Що ви п’єте? Пиво? А чому не ром? “Дехто ладен закласти жалування й душу на додачу, що в ром не підмішано й краплі води!” Чи як там у вас? Ви чудово розповідали в Кіркенесі цю стару легенду. Кельнере! Рому!.. Отаке-то! Дурень капітан на колінах умовлятиме мене залишитися на кораблі!

— Умовлятиме? — недовірливо перепитав Олафсон.

— Саме умовлятиме! Інакше я, повернувшись додому, розповім усе, що знаю про нього і про цього “Летючого Голландця”!

Від подиву Олафсон розхлюпав пиво, яке підносив до рота.

— Тс-с! Тихо! — застеріг Однорейсовий моряк. — Ви, виходить, не впізнали “Летючого Голландця?” А ще самі розповідали про нього, і з такими подробицями!

Він відкинувся на спинку стільця і зареготав. З сусідніх столиків на нього почали озиратися.

Однорейсовий моряк перейшов на шепіт:

— Але ж ви не могли чекати, що “Летючий” з’явиться перед вами у всьому своєму старомодному вбранні! З подертими вітрилами і скелетами на реях? Часи змінилися, херре Олафсон! І вашому “Летючому Голландцеві” також довелося змінити зовнішній вигляд. — Він кивнув кілька разів: — Так-так! Той самий підводний човен, що супроводжував нас у шхерах! Деякий час він смакував свій ром.

— Чого ж ви не п’єте, старина?

Але у старого лоцмана відпала охота пити. Те, що він почув від Однорейсового моряка, було страхітливо, підло, і він, Олафсон, брав участь у цій підлості!

Річ у тому, що на складах в Англії з якихось причин залежався нікель, очевидно, канадський. Запаси його нікуди було дівати, власники, за словами Однорейсового моряка, зазнавали величезних збитків. Тим часом фашистська Німеччина мала гостру потребу в нікелі.

Посередниками в таємній операції виступили норвезькі судновласники. Так було зафрактовано в Кіркенесі судно з порожнім трюмом.

У затишному містечку, у шхерах, нікель перевантажили з трюму англійського транспорта в трюм норвезького — товар, так би мовити, передано з-під поли.

Німецькому підводному човну, прозваному “Летючим Голландцем”, належало на випадок появи англійських військових кораблів відволікати їх на себе і навіть, якщо треба буде, вступити з ними в бій. Однак все обійшлося гаразд.

— Щось я не можу зрозуміти, — безпорадно сказав Олафсон. — Як же це? Англійський нікель — німцям! Адже Англія воює з Німеччиною…

— Солдати воюють, херре Олафсон, а торговці торгують. Запам’ятайте: бізнес не має кордонів!

Однорейсовий моряк трохи підвівся, зазирнув Олафсону в обличчя:

— Гай-гай! Та ви зовсім розкисли, старина! — І він поблажливо поплескав його по плечу, чого ніколи б не насмілився зробити раніше. Але ж тепер вони були в одній злодійській компанії! — От що! — сказав він, швиргонувши на стіл гроші. — Зачекайте мене! Я незабаром повернуся. Тільки заберу свої манатки на кораблі і, можливо, вилаю ще раз цього дурня капітана, якщо зустріну. А потім будемо веселитися і пити до ранку! За ром платить “Летючий Голландець”, правильно я кажу?

І він пішов, сміючись, натикаючись на столики і з перебільшеною ввічливістю бурмочучи вибачення. Але Олафсон не дочекався Однорейсового моряка.

На ранок він прочитав у газеті про те, що, повертаючись на корабель, бідолаха з п’яних очей забрів на дров’яну пристань, упав у воду і потонув.

Але який моряк, навіть п’яний і навіть уночі, не знайде дороги до свого корабля?

Проте Олафсон не довго задумувався над цим. Того ж таки дня його було заарештовано і без пояснення причин ув’язнено в концтаборі.

Можливо, за Однорейсовим моряком стежили і розмову його з Олафсоном було підслухано?..

— Гадаю, що так воно й було, Джек, — розповідав старий лоцман, обдаючи Нейла уривчастим, нестерпно гарячим подихом. — В концтаборі я дізнався, що незабаром після нашого рейсу наці окупували Норвегію. Потім вони загарбали Францію разом з Голландією і Бельгією. Англійський нікель знадобився! Звичайно, в загальній масі його було не так уже й багато, але все-таки… Ти знаєш, із нікелю роблять наконечники для куль! Так, улітку тисяча дев’ятсот сорокового року сотні, тисячі англійських і французьких солдатів полягли від англійського нікелю. У цьому, Джек, і моя провина, частка провини!..

Інколи Олафсона починало тіпати, і він замовкав. Та як тільки його відпускало, він знову притягував Нейла до себе:

— Люди повинні дізнатися про контрабандний нікель! Правильно? Усі люди, весь світ! Але що я міг один? Хай би навіть передав звістку на волю. Хто б мені повірив? Чи важко цим англійським гендлярам відмогтися од будь-якого звинувачення, маючи в кишені владу і гроші, суд, поліцію, продажні газети, найманих базік у парламенті? А я один проти них і до того ж ув’язнений у концтаборі! І тоді я подумав про росіян. Я знаю росіян! Ще до першої війни я водив шхерами їхнє посильне військове судно. Був, пам’ятаю, на ньому молодий штурман, гарний хлопець і дуже тямущий. Він ладен був годинами слухати мене. Особливо подобалась йому історія Летючого Голландця. Я хотів би розповісти продовження історії цьому штурманові…

Олафсон намагався пригадати його прізвище, але не міг — у росіян надто важкі прізвища. Він поквапно зашепотів:

— Джек, росіяни прогнали своїх капіталістів. У їхній країні не знайдеться нікого, хто захотів би зам’яти цю справу про нікель. Тому про нього треба розповісти росіянам, тільки росіянам!

— Ти сам їм розповіси, дружище! — Нейл накрив Олафсона ковдрою. — А тепер відпочинь! Відвертість за відвертість. Я розповім про свою зустріч з цим “Летючим Голландцем”. Було це в Бразілії, на одній з приток Амазонки… Тільки умова: не перебивати! Лежи спокійно, набирайся сил! Головне для тебе — дочекатися, поки прийдуть росіяни!..

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ СМЕРТЬ НА СВІТАННІ

Шубін висадив десант у Рігулді на світанку.

Берег було кепсько видно. Потім він освітився спалахами пострілів, і торпедні катери змогли підійти до причалів.

Морська піхота хлинула на них, перехлюпнувши через борт.

Шубін наказав не зупиняти моторів. За їх ревом не чути було, як загуркотів дощаний настил від гупотіння багатьох ніг, як, обганяючи один одного, заторохтіли кулемети і розкотами пішло по берегу грізне російське: “Ура-а!”

Та Шубін не прислухався до того, що відбувалося на березі. Як тільки останній піхотинець опинився на причалі, торпедні катери, розвернувшись, швидко відскочили од берега.

Таке одне з правил морського десанту. Висадив — відскочив! Виконавши завдання, кораблі повинні негайно ж відходити, інакше їх рознесе на шматки ворожа артилерія.

— Хай тепер піхота воює, — казав Шубін, стрімголов відпливаючи од причалів у море. — А в мене пауза! Я свої тридцять два такти не граю!

Жартівливий вислів цей, як і багато інших висловлювань Шубіна, часто з посмішкою повторювали на флоті. Відомо, що пов’язаний він з тими давніми часами, коли Шубін-курсант брав участь в училищному оркестрі. Він грав на контрабасі, а втім, більше мовчав, ніж грав, вступаючи, за його словами, тільки в найвідповідальніші моменти!..

Проте був випадок — на початку війни, коли Шубіну довелося зіграти “свої тридцять два такти”.

Він висаджував розвідників у районі Нарви. Було це пізньої осені, шалені хвилі не давали можливості підійти впритул до берега.

Що робити? Розвідникам треба було пройти багато кілометрів болотами у ворожому тилу. Сушитись, певна річ, ніде. А обігріватися — хіба що вогнем противника!

“Порох тримати сухим!” — Кромвель, чи що, сказав це своїм солдатам, які збиралися форсувати ріку?

Чи й не диво: ріка! Примусити б цього Кромвеля висаджувати десант на узмор’ї у шторм!

Порох порохом, та не можна ж забувати про взуття й одежу. їх теж треба зберегти сухими!

Довелося доповнити Кромвеля. Шубін не став виголошувати афоризми з оглядкою на істориків. Він просто дав команду, та й годі! Наказав своїм матросам стрибнути за борт і взяти розвідників “на копаки”.

На щастя, фашисти понадіялися на штормове море і люту хвилю, — загалом, проґавили наш десант, — і валка “вантажників”, ступаючи по пояс у воді, потяглася до темного берега…

У Рігулді не було потреби в таких рішучих діях.

Через деякий час Шубін повернувся до причалів, щоб евакуювати поранених. До полудня опір фашистів на березі було остаточно зламано. Берег став нашим.

З кількома матросами Шубін пішов поглянути на концтабір, розташований поблизу Рігулди. Про нього чув давно, ще на Лавенсарі.

Вітер на ранок змінився і дув з берега. Звідкись з коричневих заростей несло жовтий, задушливий дим. Він завихорювався довкола прибережних сосон і повільно сповзав до білої смуги прибою.

Моряки, по кісточки в диму, пройшли лісок і, вийшовши на узлісся, побачили табір для військовополонених.

Три ряди колючого дроту було порвано, скручено в клубки. На стінах невисоких бараків біліли каліграфічно виконані написи, а під ними валялися купи чорного одягу — трупи завжди мають вигляд куп одягу. Поруч з есесівцями, вищиривши пащі, лежали мертві вівчарки.

Дивно, що в центрі табору, між бараками, височіли штабелі, наче на складі дров.

Придивившись, Шубін зрозумів, що це не дрова, а мертві люди, яких приготували спалити.

Трупи лежали не покотом, а рівними рядами: дрова, поперек дров трупи, знову дрова і так кілька шарів.

З-під полін стирчали безкровні руки із скарлюченими пальцями і ноги, прямі, як жердини, в зсунутих шкарпетках.

З навітряного боку трупи обгоріли. На краю майданчика штабелів уже не було. Замість них темніли купи попелу, над якими спалахували вогники.

Так он звідки цей нудотно-задушливий запах!

Шубін мельки поглянув на матросів, які супроводжували його. У Дроніна тремтіла щелепа. Степаков грізно ворушив жовнами, а Шурко, витягнувши худу шию, здивовано витріщав очі.

— Відвернись, синку! — сказав Шубін, лагідно беручи його за плечі. — Недобре тобі на це дивитися!

За спиною хтось вибивав чечітку.

Що це? Який божевільний витанцьовує чечітку на пожарищі, серед мертвих?

А! Це уцілілі в’язні концтабору!.. Проходячи мимо, вони стукають дерев’яними підошвами своїх черевиків. Так! Схоже на чечітку, тільки уповільнену, монотонну.

Люди ніяк не можуть звикнути до думки, що вони уникли страти і вільні. Невміло, нерішуче усміхаються, підходять до російських солдатів, обнімають, намагаються якось висловити свою подяку. Високі схвильовані голоси їхні — як щебетання птахів, випущених на волю…

І раптом в незрозумілому багатомовному гомоні пролунало знайоме слово “сайлор”.[25]

Пробираючись крізь натовп, до моряків протовпився якийсь чоловік. У нього було сіре, ніби запорошене обличчя, попелясто-сіра стрижена голова і чорні брови, що зрослися на переніссі.

— Ай іс мор’як! — вигукнув він, плутаючи англійські і російські слова. — Ю енд ай — сайлор, кемрад, тоувариш![26]

Він поквапливо розкрив, вірніше, роздер на грудях куртку. Під нею майнуло щось смугасте. А, лахміття тільника!

— Ю енд ай, — пробурмотів він і, похилившись, обхопив Дроніна і Степакова за плечі. З його горла вирвалося ридання.

— Ну, ну, папашо! — заспокійливо сказав Степаков, притримуючи старого за кістляву спину.

Доронін обернувся до Шубіна.

— Душу свою перед нами відкрив, товаришу гвардії капітан-лейтенант! — зворушено пояснив він. — Каже: свій, мовляв, я, також флотський!

Старий заговорив. Він дуже хотів, щоб його зрозуміли, робив багато жестів, наче глухонімий. Моряки заохочувально кивали. Дронін навіть ворушив губами, немовби вторуючи йому. Та далі цього не пішло.

— Бо скоромовкою говорить! — засмучено кліпаючи очима, Дронін відступив на крок.

Та одне слово вдалося зрозуміти. Це було прізвище. Десь Шубін уже чув його. Олафсон, Олафсон…

— Це ви — Олафсон?

— Ноу, ноу! — Старий заперечливо захитав головою. Він показав на жовтий дим, який, збиваючись у кільця, стелився над землею, і повторив: “Олафсон”. Що це має означати?

Дронін знову заметушився, та Шубін відсторонив його:

— Стоп! Не вийшло в тебе на пальцях. Школу глухонімих відкрив! Попробуємо з другого кінця. Шпрехен зі дойч, камерад геноссе?

— О, ієс! Ія! Натюрліх!

Він швидко заговорив по-німецьки, іноді збиваючись знову на англійську, з поспіху вставляючи ще якісь слова, чи то іспанські, чи то португальські. Та Шубін, загалом, “добрав способу”, поступово почав схоплювати суть.

Старого звали Нейл, Джек Нейл. Він був англієць, судовий механік.

— Каже, що масові розстріли почалися учора ввечері, — мовив Шубін. — Гітлерівці не встигли чи не захотіли евакуювати табір. Людей вишикували в чергу. У кожного було під пахвою два поліна. їх ретельно вкладали поперек трупів. Потім укладальники самі лягали ниць на принесені з собою дрова і чекали кулі в потилицю. Так виростали ці штабелі! Бр-р! Навіть слухати моторошно. — Шубін перевів подих. — Ось він ще про що каже: поранені стогнали, корчились на полінах, а факельники вже обливали їх бензином, щоб краще горіли! До Нейла черга не дійшла. Виручив наш десант. Та Олафсона, каже він, убили ще раніше, на земляних роботах. Це був лоцман, його друг. Вірніше, друг усього табору…

Нейл зупинився біля одного з бараків.

Кілька колишніх військовополонених розбирали стіну, яка вже взялася вогнем. Рухи їхні були кволі, уповільнені, як у тяжкому сні.

— Олафсон жив у цьому бараці, — сказав Нейл. — Його і моя койки стояли поруч. Позаминулої ночі, уже хворий, знаючи, що йому не уникнути розправи, він розповів мені про “Летючого Голландця”…

Шубін здригнувся. Як! Може, він не те почув? Так, звичайно, не те почув. Думає постійно про свого “Летючого”, от він і ввижається йому скрізь.

— Голландець? — обережно перепитав Шубін. — Ви, здається, сказали… Летючий Голландець?

— Я! Дер флігенде Холлендер! — Для певності Нейл повторив по-англійськи: — Флаінг Дачмен!

Однак Шубін ще не вірив, боявся вірити. Він люто смикнув себе. Не буває, не може бути таких збігів! Мова, звичайно, йде про легендарного капітана. Про того упертюха, який посварився із стихіями біля мису Горн.

— Такий особливий німецький підводний човен-рейдер, — вів далі Нейл, зосереджено дивлячись на швидкі вогники, що перебігали по стіні. — Його прізвисько — “Летючий Голландець”. Він чинить дуже негарні справи. Розпалює війну! До того ж робить це потай, за спиною країн, що воюють…

Тут Шубін уперше в житті відчув, що ноги не тримають його.

— Давайте сядемо, га? — попрохав він. — Скажіть ще раз, але повільніше! Німецький рейдер розпалює війну і в наші дні, чи так я зрозумів?

Нейл кивнув.

Вони сіли недалеко від барака, з навітряного боку майданчика, щоб не наносило задушливого диму.

Степаков вийняв подарований в 1942 році кисет з написом: “Зробивши геройський подвиг, сядь, товаришу, закури!” Дронін заходився поквапливо скручувати товстенну “козячу ніжку” для Нейла.

— І мені скрути! — попрохав Шубін. Він не хотів, щоб матроси бачили, як тремтять руки у їхнього командира.

Нарешті зроблено перші затяжки. Нейл блаженно зітхнув.

— Курити добре! Я давно не курив… Отже, німецький підводний човен-рейдер…

Він розповідав, дивлячись прямо, тримаючи свою “козячу ніжку” невміло, обома руками, боячись розсипати тютюн. Жовтий дим і далі повільно сповзав від бараків до моря. Стіна навпроти впала, і всередині стало видно койки, на яких валялося зібгане сіре манаття…

З напруженою увагою моряки слухали про перевезення англійського нікелю в Гамбург.

— О! — вів далі Нейл. — Якби ви знали, як хотів Олафсон сам розповісти вам про це! Він чекав вас, як конаючий уночі чекає настання світанку. А ніч тривала й тривала… Наші сусіди спали неспокійно, стогнали, переверталися з боку на бік. їхнє сонне хропіння розгойдувало барак, як мертві брижі корабель. Олафсон замовк. Тоді почав розповідати я. У мене теж було про що розповісти. Про зоряну ніч під тропіками, про рокотання індіянських барабанів. І про світну доріжку на ріці.

Бачте, те, що сталося біля берегів Норвегії в тисяча дев’ятсот сороковому році, мало своє продовження в тисяча дев’ятсот сорок другому на ріці Аракаре. Це одна з численних приток Амазонки в середній її течії.

Хоч як крути, обидві наші історії тісно перепліталися! Або інакше кажучи: були точнісінько пригнані одна до одної, як гайка до болта.

Ми пробалакали з Олафсоном годин до трьох.

“А тепер спи! — сказав я. — Завтра в тебе дуже важкий день. Ти хоч би там що повинен обдурити кульгавого Гуго!..”

Та Олафсон не обдурив його.

Поки колона чвалала до місця роботи, ми взяли Олафсона всередину і підтримували під лікті, майже тягли за собою.

Вітер доніс до нас гуркіт грому. Вітер дув із сходу. Грому у вересні не буває. Це гармати росіян, свята канонада!

Олафсон слухав її, стоячи біля своєї тачки, повернувшись обличчям на схід, наче молився. А може й справді молився?

Засюрчали свистки, розганяючи нас по місцях.

Грім трохи підбадьорив Олафсона. Він тримався годину чи півтори. І я весь час старався бути поруч. Адже ми були зв’язані спільною таємницею, як каторжники одним ланцюгом.

Гай-гай! Олафсона вистачило ненадовго.

Я розвантажував тачку біля окопа, коли за спиною вибухнула лайка. Гуго був майстер лаятись. Я з жахом озирнувся. Так, Олафсон! Він лежав біля своєї тачки метрів за десять від мене.

“Нога підвернулася, обершарфюрер”, — промимрив він і спробував встати.

Та при цьому дивився не на Гуго, а на мене. Він дивився, широко відкривши очі. Погляд був довгий, він наказував. Я зрозумів цей погляд:

“Не підходь! Живи! Дочекайся! Ти обіцяв!”

Мене випередили. Хтось підбіг до Олафсона, почав його підводити.

“Відійди!” — сказав кульгавий Гуго.

Чоловік випростався. Я ледве впізнав його, таке спотворене було обличчя. То був наш сусід по блоку. Ми звали його причепою. Він постійно сварився з усіма, а особливо чіплявся до Олафсона, вишукуючи всілякі недоладності в його історіях.

Тепер від злоби причепу лихоманило, наче на протягу.

Тримаючи Олафсона під пахви, він обернувся до Гуго:

“Ти, клятий циклопе, ти…”

Черга з автомата! Він упав на Олафсона.

Так вони й лягли поруч, обнявшись, наче ніколи не сварилися за життя…

Довга мовчанка. Нейл невідривно дивився на море. Воно було притихле, сіре, штильове. Над водою, повільно осідаючи, стелився дим.

Шубін зрозумів, якою була могила в старого лоцмана. Так, вона простора, ця могила! “І вітри, що дмуть з усіх румбів, розвіяли його прах над морем…”

Під кінець Нейл, очевидно, дуже стомився. Він дедалі частіше затинався, робив передишки. Мова його ставала недоладна.

— Він не доказав про світну доріжку, — нагадав Шурко, нетерпляче переводячи погляд з Нейла на свого командира.

— Так, так! — спохопився Шубін. — Найголовніше! Адже й він бачив цю світну доріжку!

Він обернувся до Нейла, але той з вибачливою посмішкою похитав головою. Ні, більше не міг. Знесилився! Він ніколи стільки не розповідав. І потім день був дуже важкий. Люди стомлюються не тільки від горя, але й від радощів. Можливо, увечері, після того, як трохи відпочине… Йому треба відпочити. Російські моряки знайдуть його в одному з уцілілих бараків.

— Та що ви! — сказав Шубін, згадавши про флотську гостинність. — Увечері ласкаво запрошуємо на катери! Почастуємо вас вечерею. Тоді й докажете про “Летючого Голландця”. Наша стоянка он там, біля причалів! Спитаєте Шубіна. Це я.

Дронін і Степаков насипали тютюну в кишені смугастої куртки.

— То не підведете? — спитав Шубін. — Глядіть же. Ми чекатимемо вас. У нас знайдеться, що розповісти один одному, — багатозначно додав він.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ КАМЕНІ РІСТНА

Проте морякам не довелося приголомшити гостей уславленою флотською гостинністю. Вечеря не відбулася.

Під вечір Шубіна викликали до начальства, яке перебазувалося в Рігулді услід за катерами.

— Доведеться попрацювати цієї ночі, — сказав контр-адмірал, підводячи Шубіна до карти і скоса поглядаючи на його незвично похмуре обличчя. — Хотів був дати твоїм людям перепочити, та не вийде. Куй залізо, поки гаряче. Так?

— Так, — неуважно погодився Шубін, схиляючись над картою; у думках він був ще в заснулому бараці, де Олафсон під хропіння товаришів розповідав Нейлу про “Летючого Голландця”. — А що ж кувати? Залізо де?

— Ось воно! Далекувато, правда.

У районі Вентспілса, трохи далі від Курляндського берега, Шубін побачив ієрогліф, яким позначають на картах притоплений корабель.

— Врахуй: притоплений, а не потоплений! Для нас це важливо.

— А що за корабель?

— Німецький транспорт. Ішов на Саарема чи Хіума. Був перехоплений нашими бомбардувальниками. Там мілководдя, він і сів на грунт. Сьогодні льотчик літав, перевіряв. Людей наче немає.

— Довго не протримається. Біля Курляндського берега велика хвиля.

— А довго й не треба. Два—три дні пробудуть розвідники, і досить з нас.

— Розвідники?

— Ну, коректувальники. Назви, як хочеш.

Шубін з інтересом, що зненацька загострився, подивився на карту.

Між Рігулді і районом Вентспілса — Моозундський архіпелаг, острови Хіума, Муху, Саарема, які замикають вхід до Ризької затоки. Фашистське командування продовжувало підкидати сюди боєзапас і підкріплення — морем, уздовж берега.

В живій уяві Шубіна постала дуже довга мускуляста рука, що простяглася від Кенігсберга. Ударити по ній кілька разів — одразу б ослабла її мертва, вірніше, передсмертна хватка, розтиснулися б пальці, задубілі на архіпелазі!

Так, притоплений корабель дуже до речі.

Збоку від яскравих штабних ламп падає на карту круг світла. Шубін бачить лише те, що в ому крузі: біла пляма мілководдя на північ від Вентспілса та умовний значок, схожий на схематичний малюнок потопаючого корабля. Усе інше в тіні.

Туди, у тінь, відсунулися й думки про Олафсона. Шубін був дисциплінований, умів повністю переключатися на вирішення нового важливого завдання, тимчасово відкидаючи те, що не стосувалося справи.

Спитавши дозволу, він у задумі покрокував циркулем по карті.

— Відстань бентежить? — спитав адмірал. — Та ні, ніщо мене не бентежить.

А втім, на правах улюбленця флоту Шубін не забув трохи пококетувати, поскаржитись на труднощі своєї військово-морської професії.

— У авіації, звісно, казкове життя, — пробурмотів він. — Один стрибок — і там! Навпрошки, через Ризьку затоку! А мені теліжитись в обхід, он який гак робити!

Адмірал, який знав дивацтва Шубіна, усміхнувся:

— Отже, авіацію радиш?

— Та що ви, товаришу адмірал! Льотчики напсують. Вони ж у вас до зручностей звикли. їм велетенську акваторію подавай! Поки підгрібатимуть до транспорта, ще свою гідру розіб’ють. А я бортик до бортика, бо? псування державного майна! Зрівняли: катер чи гідролітак!

— Ти побільше пального прихопи. Мішки Бутакова є в тебе?

— Авжеж, є!

— Двома катерами підеш?

— Та вже, дозвольте, тільки двома. Шуму менше. Прощаючись, адмірал затримав у своїй руці руку Шубіна:

— Ось ти й повеселішав. А то наче похмурий був, коли прийшов. Чи мені здалося?

Шубін урочисто продекламував:

Та божий глас у тишині

До слуха лиш його торкнеться,

Душа поета стрепенеться,

Немов орел в височині.[27]

— Це чий же глас — божий? Мій, чи що?

— Саме так, товаришу адмірал!

— Ну, іди вже… коли стрепенувся!

Шубін ще раз мельки глянув на карту. Сніп світла падав на неї, наче проміння місяця, що виглянув із-за хмар.

І на небі мав бути місяць цієї ночі. Як тільки Шубіну йти на операцію, місяць тут як уродився!

Сказано ж: супутник землі! Але ж ні, треба ще й до військових моряків у супутники набиватись!..

Та, вийшовши з штабу, Шубін полегшено зітхнув.

Хмари! На все небо! Оце-то повезло.

Поквапливо збираючись, Шубін згадав про Нейла і послав попередити його про те, що вечерю переносять на завтра.

Завтра! Чи встигнуть повернутися до завтра катери? Уперше Шубін відпливав так далеко від бази. А коли шторм прихопить у дорозі? Куди подітися, де перестояти?

Та поки що ніколи про це думати! Прихопить — тоді й помізкуємо!

Шубін узяв із собою запас пального в кількох гумових мішках. Ішов, як завжди, на своєму старому катері, яким командував Павлов. Розвідників було двоє. їх — і рацію — вмостили поміж жолобами для торпед. Для глибинних бомб місця не вистачило. Але Князєв, який незмінно супроводжував командира загону, мав у себе па борту і пальне, і бомби.

Вийшовши у море, Шубін “намацував” його спершу ногами — як пішохід стежку в темряві.

Ага! Вибралися нарешті з затоки! Хвиля стала довша, розмахи її різкіші.

Коли очі призвичаїлись до темряви, моряки побачили, що нічне море світліше за небо. І межа між ними розрізнилася попереду, хоча й не дуже чітко. Прямуючи до південно-західної частини горизонту, торпедні катери немовби провалювались у велетенську щілину чи заглиблювалися в печеру.

Та остраху Шубін не відчував. Він був нерозривно зв’язаний з громадою флоту, що навально наступала, п його сторожовими кораблями, есмінцями, крейсерами, лінкорами, з його стрімкою морською авіацією і самовіддано хороброю морською піхотою. Балтика за спиною Шубіна грізно здиблювалась, готова до стрибка.

А попереду флоту, як завжди, посувалися два маленьких загублених серед ночі катери Шубіна!

Він не почув пострілів за оглушливим ревінням своїх моторів. Тільки побачив різноколірний, дуже красивий струмінь, який дугоподібно спадав з неба. Так ніби боженька з дурного розуму заходився поливати море з поливальниці!

Але то був не боженька, а ворожий літак!

Уночі піна світиться. А катер люто пінить воду на ходу. Світиться бурун за кормою. Світяться “вуса”, що тягнуться за форштевнем. Кажуть, згори це має такий вигляд, немовби по морю летить маленький спис, що світиться.

Шубін наказав Павлову застопорити хід. Те саме зробив Князєв. Світний слід на воді зник.

У тиші, що запала, стало виразно чути дзижчання велетенського свердла. З кожним витком воно ближче й ближче вгвинчувалося в пітьму.

Катери рвонулися, трохи проскочили вперед, зупинилися.

Літак, як і раніше, кружляв десь дуже близько.

— Збий-но гада у мене з хвоста! — наказав Шубін Князеву. — Зчини шум, освітися — і поведи за собою! Зустрінемося за двадцять миль на схід від Рістна.

Князєв відповів: “Єсть!” — розторопно ввімкнув світло в рубці і вимкнув глушителі. Потім на повній швидкості, весь у пінявому ореолі, зробив циркуляцію і помчав у відкрите море. Дуга трасуючих куль почала швидко зміщуватися слідом за ним.

Небезпечна гра, та інакше не можна! На катері Павлова — розвідники, їх треба зберегти за всяку ціну, доставити живими і неушкодженими на притоплений транспорт!

Тривогу про Князева, якого довелося поставити під удар, ІПубін відсунув кудись у найдальший куточок душі. І без цього клопоту по самі вуха!

Павлов доповів, що пошкоджено гірокомпас. Лопнула трубка вакууму, — очевидно, коли різко зменшили швидкість. Тепер катер ішов тільки по магнітному компасу.

Потім у гру — на боці ворога — вступив місяць. Прорвавши важку пелену хмар, він просунув між ними своє кругле усміхнене обличчя.

— Чекаємо не дочекаємося вас! — сердито пробубонів Шубін. — Уже й скучати почали! — І кинув Павлову: — Бери різко праворуч!

Тепер було безпечніше пливти під берегом, ховаючись у його тіні.

Зліва Шубін угадував спадисті дюни, обрідні сосни. При місячному світлі — не пейзаж, схема пейзажу, як на дитячих невмілих малюнках. І все тільки олівцем: чорним по білому. А штрихи прямі, вуглуваті, дуже різкі.

Не хотілося б опинитися на цьому колючому ворожому березі!

Потім з лівого борту знову заблищала водна гладінь.

Ірбенська протока!

Поминувши її, Шубін нетерпляче припав до бінокля.

Через певний час проступили попереду щогли, а за ними і цілий силует притопленого корабля — в незвичайному ракурсі, ніби обрубаний.

Підпливши ближче, моряки побачили, що корабель дав великий крен. Над водою похило стирчали щогли, ніс і палубні надбудови. Усе інше пішло під воду. Хвилі з шипінням перекочувалися через корму.

— Кінці і кранці — на лівий борт!

Шубін подав команду стиха. Нерви були напружені до краю. Чекав: зараз по них вдарить постріл чи просто їх нагукають.

Але чорна брила, що нависла над катером, була мовчазна.

Першими на транспорт вилізли розвідники, за ними — Шубін, Шурко і Фаддєїчев, тримаючи автомати напоготові.

Крен корабля був градусів двадцять п’ять. Палубою рухались обережно, наче косогором, раз по раз хапаючись за леєри.

Пройшовши кілька кроків, один розвідник підняв руку Усі зупинилися, пригнувшись.

— Наче донка працює?

Шубін прислухався:

— Днище об каміння човгає!

Так, сумнівів немає! Корабель покинули люди.

Другий розвідник озирнувся на в’яло звисле полотнище прапора, перекреслене свастикою.

— Може б, зняти це ганчір’я, га?

— Е, ні! — обізвався Шубін. — Тут нічого не можна міняти. Транспорт добре видно з берега. І кораблі ходять мимо. Чим тобі прапор завадив? Фашисти самі на собі поставили хрест.

Шубін порадив розвідникам отаборитися в трюмі, у тій його частині, яка не була затоплена.

— Найбільш надійно! Удень спостерігатимете в ілюмінатор, уночі гулятимете по палубі. Вогкувато, звичайно! Але ж не до тещі на вареники приїхали.

Розвідники з допомогою Шурка заходилися натягувати по палубі антену. А боцман почав оглядати трюм. У нього, старого фронтовика, був особливий нюх на харчі.

Через кілька хвилин він урочисто приніс і поставив перед Шубіним розкритий ящик з консервами:

— Компот, товаришу гвардії капітан-лейтенант!

— Он як! — Шубін присвітив ліхтариком. — А тут же їх сила-силенна цих ящиків. Товариші розвідники! Вареників у вас, правда, не буде, зате компотом забезпечені, сидіть у трюмі хоч до кінця війни!

— Може й інші консерви є? — зробив припущення боцман.

— Тобі ціле меню подавай. Як у ресторані. Гей, прошу швидше, товариші новосельці! Адже лічильник клацає на таксі. Мені до ранку треба повз острови проскочити. Інакше всім нам буде компот!

І раптом з палуби пролунав протяжний крик.

Літак?

Шубін кулею вискочив нагору. Та небезпека з’явилася не з повітря. Павлов показав у напрямі моря.

Удалині Шубін побачив щось темне, дуже довге.

Підводний човен?

Наяву повторювався його кошмар! З томливою послідовністю підіймалася з води бойова рубка, потім виплив вузький праскоподібний корпус. Вода розступилася без піни, без сплесків.

Вітер ущух. Довкола штильове море. На світлій смузі лежав самотній підводний човен.

Чи є на його палубі гармата? Ні! Тільки спарені кулемети, два коротких стволи, піднято під кутом! Тепер, коли підводний човен трохи розвернувся, це дуже добре видно.

І бойова рубка незвичайно висока! Довга пряма тінь від неї падає на воду. На одному-єдиному підводному човні Шубін бачив отаку рубку.

Усі прикмети як є!

Немовби матеріалізуючись на очах, ущільнюючи підняту в повітря вологу і тремтливе місячне світло, перед Шубіним з’явився “Летючий Голландець” — увесь із зайчиків і тіней!..

Миттєвий військовий рефлекс — атакувати! Кинутись на ворога і закидати глибинними бомбами!

— Заводь мотори!

Шубін сторч головою скотився на палубу катера. За ним, гуркаючи автоматами, Фаддєїчев і Шурко. Палуба задрижала під ногами. Павлов був напоготові, мотористи швидко завели один мотор. Другий завівся на ходу.

Транспорт немовби стрибнув назад, до берега. Якусь мить видно було маленькі постаті розвідників біля щогли. Потім на крутому розвороті притоплений корабель закрило буруном, що здибився за кормою.

Та поки катер стояв, приткнувшись до борту транспорта, він зливався з ним. Як тільки відскочив, одразу перестав бути невидимкою.

На підводному човні помітили атакуючий торпедний катер. Рубка почала зменшуватись. Як і завжди, не приймаючи бою, “Летючий Голландець” почав занурюватись.

Глибинками б його! Але глибинних бомб нема. Вони в Князева. А Князєв далеко — якщо вцілів!

— Готуйсь! Залп!

Шубін випустив торпеду в підводний човен, що поринав.

Море продовжувало напливати з норду суцільною масою, незворушно вилискуючи при місячному сяйві. Воно навіть не взялося брижами…

Тільки тут згадав Шубін, що торпеди було “приготовано на великого звіра”, тобто на транспорт, — поставлено на глибину ходу три метри.

Ех! Поквапився! Треба було збільшити глибину не менше ніж на шість метрів. Адже клятий підводний човен уже сховався під водою.

Катер ліг на курс до бази.

Павлов дивився тільки вперед, часто звіряючись з компасом.

Шубін передав командування катером Павлову і мовчки стояв поруч, піднявши комір.

Пригадалось, Готліб, а може, Рудольф, заявив у кают-компанії, що “Летючий” уміє, коли це треба, перетворюватися на транспорт. “Але, зрозуміло, затонулий”, — було застережено.

Як це розуміти?

У даному випадку скоріше вже транспорт перетворився па підводний човен.

Але чого йому нишпорити навколо транспорта? Охороняв консерви з компотом? Навряд. У нього були важливіші доручення, судячи з розповіді Нейла.

Місяць котився навздогінці за катером, прориваючись крізь хмари. Темнішало, світлішало, знову темнішало. Так поїзд, наближаючись до Севастополя, швидко проскакує один тунель за одним…

Раптом — різкий поштовх! Урізалися в гору?

Павлов не встиг узяти на себе ручки машинного телеграфу. Пролунав огидний скрегіт — днище катера повзло по каменю.

Потім скрегіт перейшов у завивання і свист — звуки “Ауфвідерзеена”, що зловісно підстрибували. Падлючий мотив! Наздогнав таки нарешті!

Шубін машинально провів рукою по лобі. Долоня стала мокрою, липкою. Розбив лоба об щиток!

Поруч стогнав Павлов. Напевно, вдарився грудьми в стерно. Шубін допоміг йому встати. Потім зазирнув у люк.

— Живі?

— Забилися трохи! А що це було?

— Сидимо на камінні!

— Клинки, чопи, паклю, товаришу командир?

— Давайте!

Та пробоїн було надто багато. Вода заливала таранний і моторний відсіки.

Чому ж катер ще тримається!

Виявилося, він тримається не на воді, а на камінні.

Шубін перегнувся через борт. Фонтанчики піни били в обличчя. Усе-таки вдалося розглядіти, що катер немовби провис між двома каменями, при цьому накренившись. І знову мотив “Ауфвідерзеена” надокучливо забринів у голові. Шубін побачив картину, що навскоси висіла в кают-компанії “Летючого Голландця”, Немовби якимсь чародійством перенісся в середину рамки. “Летючий Голландець” поманив за собою, завихрив, закружляв і вивів… Але куди ж він вивів? На картині каміння немає. Видно тільки зеленувату воду і завихорену піну. Каміння — за рамкою, нижче правого її кута…

— Пластир заводити? — тремтячий голос Дроніна.

Інтонація тривоги в голосі моториста струсонула і протверезила Шубіна. Він переборов хвилинну слабкість. Від нього чекають рішення! Доля катера і команди залежить від його рішення! І він знову відчув себе розсудливим, зібраним, спокійним, як і належало командирові перед лицем небезпеки.

— Усе зайве — за борт!

З катера треба повикидати все, щоб легше було знімати з каменів.

У воду важко шубовснула торпеда. Туди ж кинули й кулемет, зірваний з турелі.

Боцман тільки кректав і охав, розлучаючись з добром катера.

— Хоч ящики залиште, товаришу командир!

— Які ящики?

— Та парочку з транспорта прихопив. Компот.

— За борт!

Павлов насилу звів подих, відкашлявся.

— Куди ж ми попали? — розгублено пробурмотів він. — Я ж ішов за компасом. Берег мав бути за п’ять миль.

— Оце цілком слушне запитання, — сказав Шубін, підкреслено спокійно, навіть спроквола. — Давай-но, голубе, визначимося на місці!

Він ввімкнув лампочку під козирком рубки і освітив карту.

Але в карті не було потреби. Моряк уміє мислити картографічно, подібно до математика, який легко оперує в думці багатозначними числами. Думкою Шубін промчав уздовж Моозундського архіпелагу, перевіряючи на шляху всі небезпеки. Банки, мілини, камені, що виступають з води.

Мотори було заглушено. У тиші, що настала, вухо почало розрізняти плюскіт води. Він вирізнявся на якомусь розміреному рокітливому гулі. Приплив? Схоже, але не приплив.

Східну частину неба, очевидно не дуже далеко, прокреслило кілька ракет. Набите око Шубіна встигло розглядіти праворуч дві башти, на невеликій відстані одна від одної. Маяки! Ліхтарі на них, певна річ, погашено. У військовий час маяки працюють тільки за вказівкою.

Шубін пізнав їх і присвиснув. Тільки в одному місці на узбережжі маяки стоять так близько один від одного.

— Ось куди ми попали! — Він сердито тицьнув пальцем у карту. — Дивись, куди привіз!

— Рістна?! — Павлов гарячково зашелестів картою. — Не може бути! Адже це розходження з курсом на двадцять три градуси.

Шубін промовчав. Він напружено вдивлявся в темний, мовчазний берег.

Може, не може… Та це був факт. Торпедний катер з незрозумілих причин відхилився од правильного курсу і ткнувся з розгону в прибережне каміння мису Рістна, крайньої західної точки острова Хіума.

На Хіума — сильний німецький гарнізон. Це ще більше ускладнювало становище.

Рація, на щастя, була непошкоджена. Чачко відклацав на базу про те, що скоїлося. Потім порівняно швидко вдалося розшукати в ефірі князєвського радиста. Князєв, “поводивши” за собою ворожий літак, “скинув нарешті гада з хвоста” і тепер чекав за двадцять миль від Рістна у вказаній точці рандеву.

Шубін наказав йому негайно йти до Рістна.

— Поквапитись не завадить, — пробурчав Дронін. — Грубо кажучи, тонемо, товаришу командир.

— А ти грубо не кажи! Адже знаєш: не люблю грубощів!

Хтось нервово засміявся.

Матроси безперервно вичерпували воду. У днищі і в бортах було кілька пробоїн. Еге ж, пластир допоможе, як мертвому кадило! Таранний і моторний відсіки наповнюються водою. Скоро вона почне перехлюпуватись через борт.

Щось подібне сталося цієї весни в шхерах. Проте там одразу ж знайшовся безлюдний лісистий острівець. А тут під боком — Хіума, де німців повно-повнісінько.

З берега, одначе, не стріляли. Шубін не розумів цього. Пости спостереження не могли не запеленгувати катер. За всіма правилами, на нього мав би одразу ж обрушитись шквал артилерійського і кулеметного вогню.

Та, звичайно, в даному випадку не Шубіну було вчити фашистів, що робити.

Уся надія на Князева. Та йому до Рістна “трюхикати” не менше півгодини. Дронін мав рацію. Любісінько можна потонути, не діждавшись допомоги.

Шубін нетерпляче озирнувся.

Небезпека завжди робила його енергійнішим, ініціативнішим, зібранішим, головне — зібранішим! Як і раніше, у голові бринів надокучливий мотив, та Шубін не звертав на нього уваги. Увесь зосередився, вирішуючи: як у цих надзвичайно складних умовах врятувати катер і команду.

“Летючий” також сидів на каменях — у шхерах. І посадив його туди не хто інший, як він, Шубін. Але тоді буксири були поруч. Вони одразу ж стягли “Летючого” з каміння.

Так, мабуть, він поквитався за хитру каверзу Шубіна. Сплатив свій борг повністю і майже тією ж монетою.

Тепер-то йому добре! Гуляє собі по морю туди й сюди. Набрав води в баластні систерни — пірнув! Продув стиснутим повітрям — виринув!

Шубіну б отак! Та нема в нього, на жаль, систерн.

Хоча…

Чому б не приробити до катера систерни?

Шубін засміявся. Павлов і Фаддєїчев здивовано поглянули на нього.

— Є думка! Перетворимо катер, на підводний човен!

Матроси з жахом перезирнулися. Чи сповна розуму їхній командир? Чи не збожеволів від переживань? Катер — на підводний човен!

— Тимчасово, товариші, тимчасово! — заспокійливо сказав Шубін. — Щоб залишитися на плаву, діждатися Князева. Боцмане! Мішки Бутакова сюди! Балон із стиснутим повітрям цілий? Та повертайся швидше! Тонемо ж!

Два гумових мішки були вже порожні. Запасне пальне з третього вилили (все одно повзти на буксирі). Один мішок поквапливо засунули в таранний відсік, приєднали до нього шланг від балона із стисненим повітрям, відкрили вентиль.

Повітря, наповнюючи мішок, почало роздувати його, а той, у свою чергу, поступово витісняв воду з відсіку. Так, систерна! Щось на зразок кустарної, саморобної систерни!

Коли перший мішок роздувся до кінця, два інших порожніх мішки було закріплено по обох бортах нижче ватерлінії і також наповнено повітрям з балона. І сталося чудо!

— Ура, — пошепки сказали поруч з Шубіним.

Це був юнга. Опустивши непотрібний уже черпак, він зачаровано стежив за тим, як вирівнюється катер, повільно-повільно піднімаючись над водою.

Он який він, дивовижний Шурків командир! Немовби вчепився могутньою рукою у свій катер, що почав тонути, і наперекір стихіям утримав на плаву!..

А втім, це було неточно: на плаву. Катер, як і раніше, сидів у пастці, між двох каменів, але, вирівнявши його, Шубін запобіг подальшому руйнуванню. Тепер розторопний боцман міг завести під днище брезентову латку — пластир і закрити пробоїни, тобто зробити те, що роблять у подібних аварійних випадках.

Шубін випростався. Він здивовано відзначив, що “Ауфвідерзеен” зник. Перемога витіснила набридливі думки в мозку, як стиснене повітря воду з відсіків!

А через кілька хвилин з моря “підгрібся” Князєв. Він наблизився і подав буксирний кінець.

Коли катер пощастило стягти з каміння і взяти на буксир, виявилося, що вали погнуто, гвинти поламано, кронштейни відскочили.

Шубін наказав команді перейти на катер Князева. На пошкодженому катері залишилися тільки троє: він сам, Павлов і боцман.

Ще добре, що хвиля була невелика.

Катер, який низько сидів і був позбавлений ходу, кидало з боку на бік. Шубін стояв біля стерна. Аж у плечах судомило, з такою силою він стискував стерно. Старий катер, на якому воював з початку війни, став ніби продовженням його тіла. Шубін болісно відчував кожен поштовх на хвилі.

Шансів довести катер до бази було мало, Шубін розумів це. Але вперта віра в щастя, інстинкт перемоги вели і підтримували його.

Катер стрибав на хвилях. Небо було смугастим від хмар. Здавалося, воно розбухає і опадає, як тент над головою.

Потім тент став поступово біліти. Ніч закінчилася.

Уранці моряки побачили наш літак, що летів назустріч. На бриючому він промчав над катерами, підбадьорливо хитнув крилами, зник, повернувся.

Князєв і Шубін пливли слідом, немовби прив’язані до нього срібною чарівною ниткою.

Так звичайно авіація наводить катери на ціль. Зараз льотчик показував, що треба триматися ближче до берега. Правильно! Там менше качає. Але ж берег ворожий!

Нічого не розуміючи, Князєв і Шубін пливли мимо Хіума, дивуючись з того, що їх не обстрілюють. Заворожені вони, чи що?

Тільки дома моряки дізналися, що вночі на Хіума було висаджено десант. Бої точилися на східному березі. Катер Павлова зазнав аварії на західному. (“Шиї німців було повернуто в інший бік”, — так прокоментував Шубін цю обстановку).

Після півночі німці швидко покотилися на південь, поспішаючи переправитися з Хіума на Саарема. До ранку на острові не залишилося жодного рибальського човна.

Чи до Шубіна було німцям?

— А ще суперечиш: не щастить! — казали Шубіну товариші. — За скільки часу вперше зазнав корабельної аварії, та й то пощастило: саме до наступальної операції приурочив!

— А це вже нам усім пощастило, — з гідністю відповідав Шубін. — Восени 1944 року наступальні операції на Балтиці не випадок, а закономірне явище! До чого ж тут ваше “щастить — не щастить”?”

РОЗДІЛ ШОСТИЙ ТАВРО “СКФ”

Перші кілька годин після повернення шубінці почували себе героями.

Шурко, за звичаєм, розводив теревені серед дорослих “коренив”, матросів з інших катерів:

— Потім почало на хвилі бити, погойдувати. Думаємо: коли б не загинув наш командир! Гвардії старший лейтенант Князєв каже: “Я підійду до вас, товаришу командир. Треба вас знімати!” — “Зачекай! — відповідає гвардії капітан-лейтенант. — Не можна свій катер кидати у воді! Упораємося! Вигребемо!” І вигріб! Шубін же!

А боцман журився за трофейними консервами, які довелося викинути за борт:

— Навіть ящики не встиг відкрити. Так і не знаю, що то за консерви. А пригодилися б! Іноземного моряка будемо вечерею пригощати.

Та надвечір у дивізіоні стало відомо, що адмірал суворо розмовляв з Шубіним.

Начальство розсудило правильно: “Кому багато дано, з того багато й спитається”. Шубіну було багато дано — від таланту до орденів. І тому спитали з нього повною мірою.

“За врятування людей і катера — спасибі! — начебто сказав адмірал. — Але аварію тобі, Шубін, простити не можна! Завтра о десятій поясниш причини аварії. Не зумієш пояснити, звільню тебе і Павлова з посади і віддам до суду військового трибуналу!”

Припасши цигарок, Шубін і Павлов замкнулися в кімнаті. Будинок, де вони квартирували, стояв на околиці рибальського висілка, недалеко від гавані.

Через годину чи півтори в кімнаті було вже напівтемно від тютюнового диму. Наче крізь димову завісу, проривалися моряки до мети — до розгадки аварії біля західного берега Хіума.

Звичайно, не так важко було промимрити якусь загальновживану формулу каяття. Начальники, загалом кажучи, жалісливі до тих, хто кається.

Та Шубіну саме це було важко. Чесно кажучи, він не міг би так.

Надто велика була його віра в себе, щоб поступитись нею без боротьби. І цю віру він, як правило, переносив на своїх підлеглих. Павлов був надійний, так вважав Шубін.

Проте це не означає, що Шубін не був вимогливий по службі. Навпаки! Але вимогливість і недовіра — різні речі.

Шубін без кінця повторював своїм офіцерам, що па війні — та й загалом у житті — дуже важлива інерція удачі, інакше кажучи, звичка до щастя, яка невтомно виробляється. Не можна допускати необгрунтованих сумнівів у собі, вагань, самокопирсань.

Горький сказав:

“Талант — це віра в себе, у свої сили!” Але чому горьковські слова можна застосувати лише до письменників, а не до всіх людей, представників різних професій, у тому числі і військово-морської?

Років шість чи сім тому учбовий корабель, на якому проходили практику курсанти третього курсу, втягувався у гирло Північної Двіни. Шубін виконував обов’язки вахтового командира. Поруч, на мостику, стояв професор Грибов, який був начальником практики.

У даному випадку, очевидно, доцільно було б викликати з берега лоцмана. Та Грибов не зробив цього.

Він наказав передати по семафору: “Прошу дозволу лоцмана не брати. На мостику — практикант. Не хочу псувати характер майбутнього офіцера!”

І Шубін назавжди запам’ятав це…

Він одмахнув рукою клубки диму, що плавали над столом, зазирнув у лице Павлову:

— Ну-ну! Не занепадаймо духом. Міркуймо тверезо. Якщо не ми з тобою винні, то хто ж тоді винен? Компас?

Так, вибір невеликий: або командир катера, або компас.

— До речі, згадай, ми йшли з одним магнітним! Гірокомпас вибув із ладу ще на підході до притопленого корабля.

Павлов пригнічено кивнув.

Отже, на підозрі магнітний компас!

Шубін уявив, як Грибов у задумі походжає туди й сюди біля свого столу в аудиторії:

“Розберімо, — починає він, — випадок з колишнім курсантом нашого училища Шубіним. Будемо послідовно відкидати одне рішення за одним…”

Далі Грибов сказав би, напевне, про пейзаж.

“На війні, — учив він, — пейзаж перестає існувати сам по собі. Усе, що відбувається в природі, може впливати на хід подій, і навігатор повинен неодмінно враховувати це”.

Але що відбувалося в природі перед аварією? Море було штильове. З-за хмар виглядав місяць.

Якби компас збрехав де-небудь на Баренцовому морі, треба було б врахувати в здогадах північне сяйво.

З давніх часів збереглася поморська прикмета: “Матка (компас) казиться на пазорях”, тобто при північному сяйві. Адже сполохи на небі схожі на зірниці: ті сповіщають про грозу, ці — про магнітну бурю. Шквал магнітної бурі, що бурхає у високих шарах атмосфери, невидимий “подув” може торкнутися стрілки магнітного компаса і відхилити її, а слідом за нею і корабель від правильного курсу.

Але аварія сталася не на Баренцовому, а на Балтійському морі. Тут північні сяйва бувають рідко.

То що ж вплинуло на компас?

Несміливий стук у вікно.

— Хто?

— Боцман турбує, товаришу гвардії капітан-лейтенант! Вечеряти будете з товаришем гвардії лейтенантом?

— Хочеш їсти, Павлов? Ні? І я ні. Спасибі, Фаддєїчев, не треба нічого!

— Як же так: і обідали погано, і вечеряти не будете?..

Довге співчутливе зітхання.

— Англійцеві передати, щоб завтра прийшов?

— Так! Завтра. Усе завтра!

Чути, як боцман тупцяє під вікном. Потім важкі кроки повільно даленіють.

Через півгодини знову стук, цього разу в двері.

— Хто там ще?

— Відчиніть! Я.

Князєв переступив через поріг і зупинився:

— Ух! Як накурили! Чого ж без світла сидите? Вечір надворі!

Павлов встав і засвітив гасову лампу під старомодним чотирикутним ковпаком. Хмари диму повільно поповзли мимо лампи до відчиненої кватирки.

— Не надумали ще?

— Поки що кружляємо, — неохоче відповів Шубін. — На місці тупцяємо.

— Біля чого?

— Та компаса магнітного. Біля чого ж іще?

— Ага! Ви ж з одним магнітним залишилися. Гіроскоп же розбило?

— Вийшов з ладу, поки нас літак ганяв. Раз по раз стопорили хід.

Мовчанка.

— Мо’, зрушили з місця м’яке залізо?

— Коли виходили, я визначав поправку. Компас був справний.

— Може, в кишенях було що-небудь, що могло вплинути на девіацію, ніж, ключі, ланцюжок?

У думках Шубін і Павлов обнишпорили кишені. Ні, металевого під час походу не було нічого.

Шубін невесело посміхнувся.

Пригадав жарт професора Грибова, єдиний, який вій чув від нього за чотири роки навчання: “Без побоювання можна підходити до компаса тільки в одному-єдиному випадку — маючи мідний лоб. Мідь не намагнічується”.

— Слухай! — Князєв швидко обернувся до Павлова. — А чи не взяв ти часом який-небудь металевий трофей?

Шубін насторожився:

— Що ти маєш на увазі?

— Чомусь приверзлася ракетниця. Міг же Павлов узяти на транспорті що-небудь на згадку. Ну, скажімо, ракетницю. Потім через неуважність поклав її поруч з магнітним компасом і…

— Які там ракетниці, що це ви! — Павлов ображено одвернувся. — Зовсім мене за хлопчика маєте.

— Так, металевого не взяли нічого, — підтвердив Шубін. — Боцман тільки трохи компоту прихопив. Але ж компот не впливає на девіацію.

Ніхто не усміхнувся на його жарт.

— Мінні поля! — урочисто вирік Князєв. — Компаси брешуть на мінних полях.

— Але їх не було на дорозі. У Рігулді залишилися карти мінних постановок. Я дивився.

Павлов подався вперед й одразу ж почав верзти нісенітницю, таке, що й купи не трималося. Він забурмотів щось про таємну магнітну зброю.

Князєв тільки зітхнув. Та Шубін слухав, не перебиваючи. Полум’я в лампі блимало і підстрибувало. По стінах розгойдувалися тіні, схожі на кошлаті водорості.

— А чи не змінюють німці, — мовив Павлов, — магнітного поля поблизу берега? Чи не заводять корабель з допомогою магнітної пастки на прибережне каміння?

— Гм! — сказав Князєв.

— Ні, ви тільки вдумайтесь! Німці знали про те, що мають відступити. От і сховали біля берега щось на зразок магнітного спрута. Умовно називаю його спрутом. Та, можливо, у нього були такі щупальця, особливі антени, чи що. Коли кораблі проходили мимо і попадали в зону його дії…

Павлов звів очі на своїх співбесідників і осікся. Шубін мовчав. Та обличчя Князева зморщилося, наче він сьорбнув якоїсь кислятини.

На ранок Павлов і Князєв, зненацька онімівши, попадали ниць на свої ліжка. Головоломка із “спрутом” витіпала їх дужче, ніж, бува, торпедна атака.

Шубін ще трохи посидів біля столу, потім встав і погасив лампу. За вікном розвиднялося.

До визначеного адміралом терміну залишилося якихось три з половиною години. А потім — ганьба на цілу бригаду, звільнення з посади і суд!

Та Шубін, зціпивши зуби, уперто відганяв од себе цю страшну думку. Поки що не треба переживати, даремно витрачати нервову енергію. Треба цілком зосередитись на розв’язанні клятої головоломки! Павлов і Князєв, укрившись шинелями, оглушливо хропіли наввипередки. Тепло, що стояло в кімнаті, наче вода в сонній заводі, розслаблювало.

Шубін відчинив вікно. Звідти війнуло міцним жовтневим холодком. Він пощулився і, накинувши шинелю, сів на стілець біля вікна. Щось невдоволено пробурчав Павлов за спиною, по-дитячи заплямкав губами і натягнув шинелю на голову.

Чисто підметена вулиця перед будинком ще безлюдна. Грибов якось згадував про те, що по суботах чистьохи естонки “драять мідяшку”, тобто чистять ручки дверей, — достоту як на флоті.

Ех, професора б сюди! З ним би побалакати по щирості! Він знайшов би що порадити. Порився б у своїй папці з усякими штурманськими головоломками, поворожив би над нею і витяг що-небудь таке, на подив підхоже до даного випадку.

Шубін уявив, як професор розкладає перед собою на столі портсигар, авторучку, блокнот, ще щось. Потім скидає пенсне і, хукнувши на скельця, починає протирати їх неквапливими, округлими рухами.

Це він робить на кожному екзамені. А Шубін почуває себе зараз точнісінько як на екзамені.

Дивно, проте, бачити Грибова так близько без пенсне. Очі, виявляється, в нього добрі, стомлені, у густій сіточці старечих зморщок.

“Не збираюся вигороджувати вас, — буркотливо каже він. — Не став би вигороджувати в таких справах рідного сина, якби в мене був син…”

“Розумію, Миколо Дмитровичу…”

“Почекайте, я не закінчив! Звичайно, причина не ч вас! (“Як чудно, — дивується Шубін. — Майже те саме і тими самими словами я нещодавно казав Павлову”). Продовжуйте шукати, товаришу Шубін, причепливо придивляючись до всього. Ось, наприклад, ці… ящики! Вони мені здаються сумнівними”.

“І мені, товаришу професор!”

Але це вже сон. Шубін міцно спить, опустивши стомлену голову на підвіконня.

Голос Грибова наполегливо перебивають два інших голоси: запальний, з півнячими нотками — Павлова і поважно-розсудливий — Князева.

На фоні цієї суперечки проходять сни, вигадливі, тривожні.

То уявляється” жадібний магнітний спрут, найновіша секретна зброя, пастка для кораблів, про яку казав Павлов. То — якірні міни, поставлені біля берега Хіума, які двозначно погойдують своїми круглими головами на довгих шиях — мінрепах. То — корабель-привид, що накренився на борт, з обвислим прапором, на якому шкіриться череп з перехрещеними кістками, схожими на свастику.

І тут же перевертаються, наче дельфіни, ящики з консервами. Вони мають на морі, як це часто буває у сні, потворний, а все-таки багатозначний вигляд!

Раптом ці чотири видіння загойдалися, закружляли, злилися докупи.

Та Шубіну було ще невтямки, що вигадливий гібрид із ящиків, корабля, мін, “спрута” і є розгадка недавньої аварії…

Шубін зрозумів це, коли прокинувся. Як тільки розплющив очі і побачив залиту неяскравим жовтневим сонцем вулицю, так і зрозумів! Розгадка прийшла до нього навшпиньках, поки він спав.

Консерви! Чому саме консерви мали бути в тих ящиках, які боцман “прихопив” з транспорту? Адже їх навіть не розкрили, так нерозкритими і викинули за борт!

Крім того, важко уявити, що великий транспортний корабель був завантажений самими консервами. Гарнізон на Моозундському архіпелазі потребував не тільки консервів. Він насамперед потребував боєзапасу, тобто снарядів, патронів, гранат та інших виробів з металу. А це докорінно міняло справу.

Шубін закричав що було сили:

— Під-йом!

Князєв і Павлов перелякано схопилися. Вони витріщили очі на Шубіна, намацуючи черевики під ліжками.

— Ящики? Які ящики? Їх викинули за борт біля Рістна, ці ящики.

— Але до Рістна вони з нами були? Правда? Метал, який був у них, відхиляв стрілку нашого компаса!

— Метал? Ви кажете: метал? Який метал?

— А от цього я поки що не знаю. Але знатиму!..

О дев’ятій ранку Шубін був в адмірала. Той зустрів його непривітно.

— Підготували пояснення?

— Ні! Прошу відстрочки — до повернення розвідників з притопленого транспорта.

І Шубін доповів про свій здогад, який здався адміралові настільки правдоподібним, що той негайно дав розпорядження послати шифрограму на транспорт: “Обстежити трюм, уточнити характер вантажу”.

Та коли ще зможуть зробити це розвідники! Звичайно, не одразу, і тільки на дозвіллі.

Удень вони не відходять від ілюмінатора, уночі по черзі чергують на палубі. Мимо проходять ворожі конвої. Добре б натиснути кнопку стріляючого пристрою чи гашетку кулемета! Та доводиться орудувати тільки радіоключем, вистукуючи виклик на базу.

По цьому виклику з площадок зриваються в повітря літаки, а з гавані блискавично мчать торпедні катери — навперейми ворожим караванам!

Німці, певна річ, чують чужу рацію, яка працює в них під боком. Та запеленгувати її не можна: як тільки радисти настроюються на хвилю, та зникає, глибше зарившись в ефір. Нахабна скоромовка через кілька хвилин з’являється вже на новій хвилі і знову миттю зникає. Сигнал дуже короткий, умовний, передача його займає кілька секунд, не більше. Хитрощі ці мають назву — “передача на зникаючій хвилі”.

Так, мороки у розвідників вистачає і без окремого адміральського доручення.

Шубін виходив із своїм загоном у торпедні атаки, справно топив кораблі, загалом, робив те, що повинен був робити, але тривога не покидала його. Ніколи, мабуть, не хвилювався так за розвідників, яких висаджував (звичайно, крім випадку з Вікторією).

Він уявляв собі, як приплив дедалі крутіше кладе транспорт на борт, як хвилі з шипінням перехлюпуються через палубу. Потроху море закінчує руйнування, розпочате радянськими літаками. Транспорт доживає останні свої дні, можливо, години.

Коли б не розвалилася передчасно ця стара бандура!

Проте німців невдовзі “турнули” з Саарема, за висловом Шубіна. Потреба тримати розвідників на притопленому транспорті відпала. Їх зняв наш підводний човен, який повертався з операції.

Дізнавшись про те, що розвідники повернулися, Шубін і Павлов стрімголов кинулися до адмірала.

Їх прийняли негайно.

Біля столу адмірала стояли обидва розвідники. Вони були стомлені, неголені, але з гідністю усміхнулися до моряків. На столі, біля письмового приладдя звалені купою лежали шарикопідшипники!

Шубін і Павлов заціпеніли втупивши в них погляди.

Були вони різного діаметра, чистенькі, блискучі, в акуратній упаковці з промасленого пергаментного паперу.

Ось, виходить, він, небезпечний метал, який вивів катер на каміння!

— Розгардіяш такий у трюмі цьому, — продовжував доповідати розвідник. — Ящик на ящику, і всі перемішалися. Траплялися деякі і з консервами, та більше з ними, з шарикопідшипниками!

— Може, там іще що було, не знаємо, — додав другий розвідник. — Тільки невелика частина трюму залишилася незатопленою. Ми вже по коліна ходили у воді.

Адмірал обернувся до Шубіна:

— Ти чомусь вважав: нікель. Небезпечніше за нікель!

— А ви з Князевим не вірили, що спрут, — кинув докір Шубіну Павлов. — Хіба ж не спрут? Тільки в пергаментній упаковці. І вередливий! Дерев’яними нехтував, пропускав мимо, а до металу одразу присмоктувався своїми невидимими щупальцями.

— Не просто до металу! — поправив адмірал. — А тільки до чутливої магнітної стрілки!

Шубін кивнув.

Не виключено, що від роботи електромоторів шарикопідшипники намагнітились. У ящиках їх було укладено рядами, а це мало значення для підсилення магнітного поля. Наблизившись до місця своєї загибелі в районі банки Підлої, транспорт, можна сказати, уже сам був велетенський магніт.

— Ланцюжок із трьох ланок, товаришу адмірал, — сказав розвідник. — Перша ланка — корабель, друга — ящики з шарикопідшипниками, третя — магнітний компас на катері. І це ще не все!

Він підкинув на долоні лискучий кругляк і швидко повернув його довкола осі.

— Полюбуйтесь! На ньому тавро!

— Три букви стояли на кожному шарикопідшипнику: “SKF”.

Шубін присвиснув:

— “СКФ”! Ого! Та це ж славетна шведська фірма! Шарикопідшипники, виходить, шведські?

— Тож-бо й воно!

— А Швеція пишається тим, що півтора століття не воює.

— Правильно! Люди не воюють. Воюють шарикопідшипники.

— А звісно! Я й забув про це, — пробурмотів Шубін крізь зуби. — Бізнес не має кордонів.

— Яких кордонів?

— Я кажу: бізнес не має кордонів, товаришу адмірал! Заради високих прибутків Швеція, хоч і нейтральна, допомагає Німеччині проти нас.

— Не вся Швеція! її капіталісти! А шведські моряки, навпаки, допомагають нашим людям. Були втечі з фашистських концтаборів на узбережжі Балтики. Утікачів, я чув, ховали в трюмах шведських кораблів.

Шубін промовчав. Очей не міг одвести від “небезпечного вантажу”, від подвійних стальних обручів, усередині яких блищали шарики, щільно припасовані один до одного.

На цих шариках крутиться колесо війни! Не буде їх, і зупиняться, вклякнуть танки, літаки, всюдиходи, амфібії, вантажні і легкові машини. Розладнається весь величезний механізм знищення людей.

Тепер зрозуміло, чому підводний човен кружляв біля притопленого транспорту. Він оберігав таємницю трьох букв: “СКФ”!

А можливо, вишукував способи якось виручити, врятувати цінний вантаж. Його, очевидно, направляли не тільки для гарнізонів Хіума і Саарема, а призначали також і для могутнього курляндського угрупування.

Щось, проте, перешкодило врятувати вантаж. Найвірогідніше, не вистачило часу. З розвантаженням транспорту не встигли впоратись, бо Червона Армія і Флот наступали надто швидко.

“А можливо, це я сполохав підводного човна, — майнуло в голові Шубіна. Така думка була йому приємна, тішила його самолюбство. — Поєдинок не відбувся, та все-таки я сполохав човен!..”

У всякому разі, “Летючий Голландець”, як завжди, появився там, де відбувався торг за спиною воюючих, де затівалася чергова підлість, яка мала продовжити війну, а отже, забрати десятки, сотні тисяч людських життів.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ ОДИН ІЗ ЦВЯХІВ

Кампанія 1944 року закінчилась для Шубіна на підступах до Павілості за півтораста миль від Кенігсберга. Загін торпедних катерів було відведено у Ленінград, на зимовий перестій. Ох, і слово ж похмуре: перестій!..

Вимушена бездіяльність погано впливала на Шубіна. Він ставав неврівноваженим, дратівливим, навіть вередливим — наче дитина, яку відірвали од гри і поставили в куток.

До всього, вони ще розминулися з Нейлом!

Коли Шубін нарешті згадав про англійського моряка, його вже не було в Рігулді. Виявилося, що найвиснаженішу групу колишніх військовополонених — і Нейла серед них — спішно евакуювали в тил.

Куди? Адреса, адреса! Яке місто, госпіталь? Цього евакуатори не знали.

Але що ж сталося на річці Арамаці, Аматаці, Акатарі, — словом, на одній із трьохсот приток Амазонки?

Що це за світна доріжка, про яку згадував Нейл? За яких обставин зустрівся він з “Летючим Голландцем”? Який вантаж охороняв підводний човен?

Мовчанка.

Занепокоєно і співчутливо поглядала Вікторія на незвичайно похмурого Шубіна. Вона сказала одного разу:

— Немов читав книжку і тебе перебили на найцікавішому місці, правда? Покликали у невідкладній справі. Згодом повернувся, а книжку хтось забрав…

Зате “Ауфвідерзеен” був тут, як уродився!

Коли розум цілком зайнятий роботою, стороннім думкам не протиснутися в нього. Вхід усіляким дурницям найсуворіше заборонено! Та досить припинити роботу, як одразу ж з усіх щілин полізе така нечисть, що хоч вовком вий!

На холостому ходу жорна думок перетирають самі себе. Тепер вони під акомпанемент “Ауфвідерзеен” без упину перемелювали одне й те саме: важкі спогади про перебування Шубіна на борту “Летючого Голландця”.

Він знову думав про гайковий ключ. Чи правильно зробив, що не пустив його в хід, коли був на борту “Летючого Голландця”?

Звичайно, не в його, Шубіна, характері така жертовна загибель. Він вважав би за краще якось схитрувати і потопити підводного човна, а самому випливти, щоб потішатися тріумфом.

До того ж один знайомий підводник пояснив Шубіну, що у нього все одно нічого не вийшло б. У кожному відсіку неодмінно є вартовий.

— А потім? Тобі не вдалося б задраїти обидві перебірки. Та й тебе почули б згори, з поверхні моря, тільки в тому випадку, коли б перебували безпосередньо над підводним човном.

Це ніби знімало з Шубіна провину. Та жадобу помсти було не вгамовано.

Вікторія виявляла невсипущу турботливість і старалася якнайрідше лишати його самого. Вони часто бували на людях, ходили в театр, у гості.

— Старайся не згадувати! — радила вона. — Це ж як у казці: озирнись, і злі страховища, ціла зграя страховищ, кинуться на тебе ззаду і розшматують!

Новий рік Шубіни збиралися зустріти у Будинку офіцера.

Розклавши на дивані парадну тужурку, Шубін заклопотано прикріплював до неї ордени і медалі.

За спиною дражливо шелестів шовк. Це Вікторія, вигинаючись ящіркою перед трюмо, натягувала вузьке довге плаття. Жінки-військовослужбовці уже з’являлися на вечірках у цивільному одязі.

Потім вона, погойдуючись, пройшлася по кімнаті.

— Яка розкіш, ти не можеш собі уявити! Черевички на високих каблуках!

— Незручно ж!

— Все одно розкіш! Я так давно не танцювала! Любий, застебни мені “блискавку” на платті!

Але з цією “блискавкою” завжди виникали затримки, хоч не можна сказати, щоб досадні. Доводилося поправляти зачіску, пудрити розчервоніле обличчя…

— Ми спізнимося, любий! — прошепотіла Вікторія, не озираючись. Дзвінок біля вхідних дверей почули не одразу.

— Два довгих, один короткий! Позивні Шубіних! Борю, до нас!

У вузький коридор, а потім у кімнату насилу протиснулося щось громіздке, волохате. Коли глянули зблизька, виявилося, що це довга куртка хутром назовні. Людина всередині куртки була незнайома Шубіним.

Тільки тоді, коли вона усміхнулася і чорні брови, що зрослися на переніссі, кумедно піднялися, Шубін впізнав її. Джек Нейл, судновий механік, показав свою усмішку замість візитної картки!

Від здивування і радості Шубін не знаходив слів. Але гість знайшов їх, і це були російські слова.

— Дякую! — несподівано сказав він. — Доброго здоров’я, товаришу! — Подумавши, додав: — Будь ласка…

Він замовк і усміхнувся ще ширше. Поки що це було все, чого він навчився у Росії.

З’ясувалося, що деякий час Нейл служив у Заполяр’ї, а тепер їде в Москву, у військову місію, по нове призначення.

Худе обличчя його було гладенько виголене. Разом з клоччями піни і сивої бороди він скинув, здавалося, років двадцять. Підборіддя видалося різкіше. Рот, виявляється, був вузький, рішучий. Зате помітнішими стали зморшки.

— Але ви зібралися в гості, — сказав Нейл, переступаючи біля порога з ноги на ногу. — Сьогодні всі зустрічають Новий рік.

— Ви зустрінете його з нами! Ми запрошуємо вас у Будинок офіцера… Але ви собі не уявляєте, який я радий вам!

— Не більше, ніж я, — ввічливо сказав гість. — Що ж, до години ночі я у вашому розпорядженні. О пів на другу відходить мій поїзд.

— А зараз двадцять дві! Коли ж ми встигнемо побалакати? Ви ж не доказали ще про цю ріку, притоку Амазонки.

Шубін благально поглянув на Нейла, потім на Вікторію.

Вона не могла бачити його благаючим.

— Ми залишимося дома, тільки й того! — сказала вона, приховуючи смуток за усмішкою. — Я зімпровізую вечерю. Містер Нейл пробачить нам за скромне частування.

Шубін радісно оголосив, що в нього є НЗ.[28] У відповідь Нейл, усміхаючись, витяг з кишені плескату флягу:

— Думав, почаркуюся сам із собою у поїзді, якщо не застану вас у Ленінграді. Адресу дали північноморські катерники, але, як то кажуть, без гарантії. Бренді, правда, слабкуватий.

Він зізнався, що з усіх напоїв на світі віддає перевагу російській горілці.

— Така ж міцна, як і ваші морози, і ваша дружба, — з притиском сказав він.

Затамувавши зітхання, Вікторія поміняла парадні туфлі на розтоптані домашні, підв’язала фартуха і заходилася поратись.

А чоловіки, усміхаючись, сіли один проти одного. Відбувався той традиційний обряд, який звичайно передує бесіді двох друзів, що зустрілися після довгої розлуки: взаємне поплескування по плечу, підштовхування в бік, радісні вигуки і безглуздий сміх.

— Я не можу зрозуміти ваше обличчя, — сказав Шубін. задумливо вдивляючись у Нейла. — Скільки вам років?

— Сорок шість.

— Коли ви усміхаєтесь, вам можна дати менше. Але у концтаборі я думав, що ви ровесник Олафсона.

— Це не тільки концтабір. Це ще й Шеффілд. Нейл задумливо розгладив долонею скатертину.

— Вас цікавить Аракара, притока Амазонки. Але ж я йшов до неї здалеку, із Шеффілда. Відправна точка в моїй біографії — Шеффілд.

Нічого не взнавши про нього, ви не зрозумієте, чому я, зброяр і потомок зброярів, став моряком, бродягою, і в тисяча дев’ятсот сорок другому році, у розпалі війни, опинився в нейтральній Бразілії.

Отже — Шеффілд. Він розташований у графстві Йоркшир, яке славиться не тільки своїми свинями, але і своєю сталлю. У минулому віці там оселилися Армстронги і Віккерси. Слідом за ними прийшли і ми, Нейли. Так, ми прийшли за ними, але наші сім’ї, як то кажуть, не мирили між собою… — Він похмуро усміхнувся: — Адже “Нейл” по-англійськи означає “цвях”. А як цвяхи можуть ставитися до молотка чи руки, яка тримає цей молоток?

Чоловіки в нашій сім’ї вмирали, не доживши до сорока років. Я один, як бачите, перевалив через цей рубіж. Обдурив своїх хазяїв, бо вчасно втік од них.

Ви скажете, що мої батько й дід, кваліфіковані робітники, одержували велике жалування і премії за спішність замовлення? Так! Коли батько, надівши у неділю котелок і святковий сюртук, під руку з матір’ю йшов до церкви, жебраки казали йому: “Сер!”.

Батьки мали котедж і невеликий рахунок у банку. Але це була крихта порівняно з тим, що заробляли на виробництві зброї Армстронги і Віккерси. Вони були головні вбивці. Звичайно, і ми, Нейли, допомагали їм убивати.

Мій батько помер на роботі, біля свого верстата.

Замовлення було невідкладне: броньові плити для танків. Тоді, у тисяча дев’ятсот шістнадцятому році, танки були новинкою. Нова секретна зброя того часу. І вона відіграла свою роль наприкінці війни.

Батько повалився ницьма на верстат. Я не встиг підхопити його. “Перепрацювався”, — сказали лікарі. Епітафія із одного-єдиного слова!

Що ж, Віккерс не поспішаючи розкрив свою велику бухгалтерську книгу, списав батька, потім приплюсував до основної суми вартість вироблених того дня броньових плит. Але я не хотів, щоб мене списували чи приплюсовували! — Нейл стукнув по столу ножем. — Пробачте!.. Один із цвяхів збунтувався! Це був я. Бунт цвяхів — дивина на заводах Віккерса. Та мені було плювати на все.

“Треба досхочу надихатися перед смертю”, — вирішив я. І пішов у море. Спочатку плавав за кочегара, потім закінчив училище і став судновим механіком. Це було не просто в ті роки.

Вам, молодим, важко уявити гавані післявоєнного часу. Криза! Криза! Натовпи безробітних докерів на пірсах. Багато жінок з чорними пов’язками на рукавах. Кораблі, поставлені на мертві якорі. І — кладовища кораблів! На одній банці в Північному морі, у районі, де відбувалася славнозвісна Ютландська битва, я нарахував понад три десятки щогл, що стирчали з води. Неначе ліс, затоплений у повінь… Історики сперечаються про те, хто переміг у Ютландській битві: німці чи англійці. Я вважаю: переміг “Летючий Голландець”!

— Хіба він уже був тоді? — здивувався Шубін.

— Ну, не він, його попередники! Невже ви не зрозуміли, що морями гасає ціла низка “Летючих Голландців”? Так, безшумно і швидко, як вовча зграя!..

Один час я думав так само, як і ви. Я полегшено зітхнув, дізнавшись про смерть компаньйона Віккерсів, сера Безіла Захарова.

Та через кілька років стало відомо, що Гітлер нагородив орденом Генрі Форда. “Еге-ге!” — сказав я, і у мене в голові прояснилось.

“Не буду воювати! — без угаву повторював я. — Нізащо не буду! Не хочу працювати на віккерсів і захарових!”

Але сталося так, що я не витримав зароку.

У тисяча дев’ятсот сорок другому році я служив на одному бразільському річковому пароплаві, який плавав по Амазонці, розвозячи вантаж і пасажирів по пристанях.

Жартома ми прозвали його “землечерпалкою”. Він був дуже старий, колісний. Чудо техніки дев’ятнадцятого віку! Увесь скрипів на ходу, ніби скаржився на своїх ледачих господарів. Ці скупердяги, бачте, жаліли грошей на ремонт. Однак силонька в його машинах ще була! І наостанку він довів це…

Ми вирушили в рейс при зловісних прикметах.

У Південній Америці, щоб ви знали, повно фольксдойче, тобто переселенців німецького походження. Більшість із них були організовані в спілки і не втрачали зв’язку з фатерландом. Вважалося, що вони потенціальна опора Гітлера.

Випадки торпедування бразільських кораблів почастішали. Німецькі підводні човни запросто заходили в гирло Амазонки.

Бразілія поки що дотримувалася нейтралітету, але ж німці не дуже рахувалися з нейтралітетом.

Уперто подейкували про фашистський переворот, який готувався. У Ріо розповідали, що води біля бразільських берегів, без перебільшення, кишать підводними човнами “невідомої національності”. А фольксдойче щоночі передають у море світлові сигнали, щоб полегшити висадку десанта.

В одному жіночому монастирі, де абатисою була німкеня, знайшли рацію. Черниці переховували її у притворі церкви і відстукували свої шифровки під урочисті звуки “Те деум”.[29]

А втім, трохи заспокоювало те, що “Камоенс” робив рейси тільки в середньому плесі Амазонки, та й то головним чином по її притоках, які з’єднуються одна з одною. “У таку далечінь, — думав я, — не забратися німецьким підводним човнам! Та й навіщо їм туди забиратися!”

— А глибини? — спитав Шубін, який напружено слухав свого гостя.,

— Глибини давали таку можливість, особливо одразу після сезону дощів. Тоді вода піднімалася на сорок—п’ятдесят футів вище свого рівня. Потім, протягом кількох місяців, вона повільно спадає.

Басейн Амазонки, як ви, мабуть, знаєте, — найбільше в світі болото, більш чи менш грузьке. Зв’язок з людьми, що живуть у маленьких селищах по берегах рік, здійснюється тільки з допомогою пароплавів.

За рейс ми обходили Тракоа, Тукондейру і Рере, три найглухіші притоки Амазонки.

На плантації привозили пошту, консерви, рис, цукор і сухе борошно, точніше — потертий на порошок корінь однієї рослини, забув її назву. Бразільці сиплять цей порошок у юшку, посипають ним м’ясо і навіть добавляють у вино. А з плантації забирали коричневі кулі каучуку, його згуслий сік, і, крім того, звичайно, банани, какао, ананаси.

По палубі доводилося пробиратись боком. Адже на “Камоенсі” були, і пасажири: робітники — добувачі каучуку, їхні дружини і діти.

Люди лежали на палубі покотом, підклавши під голови клунки із збіжжям. Це був перший “поверх”. Потім ішов другий і третій — гамаки, розвішані один над одним. І, нарешті, був іще дах, який підпирали стовпи. Туди забиралися любителі свіжого повітря і розташовувалися серед в’язок бананів і кліток з курами, качками та поросятами.

Нагорі, однак, було небезпечно. Іноді пароплав, обходячи мілину, або плавник[30] круто брав до берега. Віти дерев, що звисали над водою, могли, наче мітлою, змести пасажирів, що заґавилися.

А у воді на них чекала пірайя. Чули про таку рибку? Ні! О! Це страшніше за алігаторів. Невелика, не довша за оселедця, але надзвичайно люта і ненажерлива. На власні очі бачив, як зграя цих риб накинулась на весло, опущене у воду, і вирвала з нього цілий шматок. Мені розповідали, що у деяких індіянських племен — тільки не у Вогненних Мурах, це точно знаю, — заведено опускати мерців у річку, щоб пірайя обгризла їх до кісток. Це займає всього кілька хвилин. Потім скелет фарбують і вивішують біля входу в хатину.

Недаремно згадую про цих пірайя. До них ще дійде черга!

Ну, значить, наш “ноїв ковчег”, безтурботно шльопаючи лопатями, посувався собі по річці Рере, щоб у зазначений час звернути в гирло Тракоа. Подій ніяких! Населення ковчега їло, пило, співало, плакало, сварилося, хрюкало, кудкудакало.

Тиша на пароплаві наставала тільки вночі. Але тоді над водною гладінню починали лунати голоси боліт і тропічного лісу.

Уночі, напередодні зустрічі з “Летючим Голландцем”, мені будо, одначе, пе до цих примарних голосів — я стояв на вахті у машинному відділенні. Раптом мене викликають на місток, і голос у капітана, чую, злющий-презлющий.

Чого б це він, думаю.

Ну, витер руки паклею, вибрався нагору.

Корабель погойдується серед річки, утримуючись на місці ходами. Обабіч — чорні стіни лісу. Плесо попереду виблискує, наче риб’яча луска. Ніч безмісячна, але зоряна, сповнена того дивного чаклунського мерехтіння іскор. які пролітають у повітрі.

Виявляється, другий помічник, що стояв вахту, помилково звернув не в те гирло.

І зробив це, зауважте, давно — майже одразу після заходу сонця.

Хлопець був молодий, самовпевнений. Пройшов, мабуть, миль двадцять п’ять угору по річці, гадаючи, що це і є Тракоа. Спохватився тільки тоді, коли стерновий сказав йому:

“Щось довго не видно пристані на правому березі”.

(Там заведено, коли чекають пароплав, запалювати смолоскипи і розмахувати ними серед заростів, щоб полегшити підхід до пристані).

Пристань мала бути на вісімнадцятій милі від гирла. Тоді, подолавши своє хлоп’яче самолюбство, другий помічник наказав розбудити капітана.

А втім, у басейні Амазонки заблудитися не дивно. Усі ці річки і річечки вночі схожі одна на одну, як темні провулки, в які звертаєш з головної освітленої вулиці.

Та, коли капітан пробурмотів: “Аракара”, мені, признатися, стало моторошно.

Ні селищ, ні плантацій на річці Аракарі немає. По берегах її живе плем’я Вогненних Мурах. Віднедавна їх почали підозрювати у каннібалізмі.

Аракару ще по-справжньому не досліджено. Та що там Аракара! Навіть таку, довжиною в триста миль, річку, як Бранку, загалом уже обжиту, досі не нанесено на карту!

“Ні дідька не видно, — сказав капітан, опускаючи бінокль. — Зате чути дуже добре. І цей шум мені не подобається. Прислухайтесь!”

Ніч у тих місцях не назвеш тихою!

Повітря дрижма дрижить від квакання мільйонів жаб. Іноді долинає здалеку болісне хропіння, ніби хтось помирає від ядухи. Це алігатор подає з мілини свій голос.

Але над кваканням і хрипінням алігатора панує страхітливе ревіння. Сто левів, зачинених у клітки, не змогли б так ревти. Та що там леви! Я завжди малював у своїй уяві ящера, який прокинувся від тисячолітнього сну і оповіщає про це світ, вилазячи з свого лігвища.

Та це всього-на-всього лише мавпа-ревун. Просто розминає собі легені перед сном, забравшись на своє “горище”, тобто на саму верхівку дерева.

“Ну! — поквапив мене капітан. — Чуєте?”

Так! Щось незвичайне домішувалося до цього хору. На болоті, у лісі ніби відбивали такт.

Мені пригадався Шеффілд. Так працює паровий молот. Але, звичайно, це порівняння було ні до чого.

“Індіянський барабан”, — пробурмотів капітан.

“Скоріше, тупіт багатьох ніг”, —заперечив помічник.

“Танець духів!” — пошепки сказав стерновий.

Ми перезирнулися.

Я, звичайно, знав про цей священний танок. Ходили чутки, що його виконують раз на рік, у безмісячні ночі, на спеціально розчищених галявинах. При цьому приносять людські жертви. Розповідали про те, що Вогненні Мурахи ховають у неприступних заростях свого ідола, очевидно, щось на зразок мексіканського Віцліпуцлі, бога війни. І культ його, древній, кривавий, зберігається в найсуворішій таємниці.

Я розстебнув останній ґудзик на сорочці.

Ну й духота!

У машинному відділенні — сто два градуси по Фаренгейту, але нагорі ненабагато краще. Нерухоме повітря наповнене запахами гниття, мулу застояними випарами болота.

Під цією листяною запоною відчуваєш себе так, ніби тебе посадили всередину оранжереї. Не вистачає повітря, сорочка прилипає до тіла, серце тривожно калатає. І вийти не можна! Замкнений!

Прислухаючись до гуркоту барабанів — якщо це були барабани, — наш стерновий завагався. “Камоенс” став лагом до течії, потім ударився бортом об піщаний перекат. Від сильного поштовху пасажири прокинулись.

Одразу ж з усіх закутків “Камоенса” залунали протяжні, розпачливі нарікання:

“Де ми? Чого стоїмо? Ми тонемо?”

Капітан сердито обернувся до помічника:

“Примусь їх замовкнути!”

Той збіг по трапу.

Та, очевидно, він бовкнув про танець духів, бо нарікання стали ще голоснішими. Страх, як головешка на вітрі, перекидався по палубі з кінця в кінець, розгоряючись ще дужче.

І раптом шум затих. Тільки плакали діти, а матері пошепки заспокоювали їх.

Ми побачили світну доріжку на воді!

РОЗДІЛ ДРУГИЙ КУЛЕМЕТНИКИ І РИБА ПІРАЙЯ

— Як — світну доріжку? — Вікторія здивовано глянула на Шубіна. — Це ти бачив світну!..

— Я бачив у шхерах, Нейл — на річці. І яка вона на вигляд, камраде?

— Вона мала дивний вигляд, — відповів Нейл. — Немовби гірлянду святкових ліхтариків було підвішено на вітах, потім вона провисла під своєю вагою і опустилася на воду.

— Правильно.

— Та це не були святкові ліхтарики! — поквапливо пояснював Нейл. — Це були світні віхи. Ними обвіховано фарватер.

— І він тягнувся вздовж річки?

— Ні, перетинав її.

— Ну, ясно. — Шубін в задумі кивнув головою. — Віхи відгороджували підходи до затоки чи протоки. Уявляю, які там густі очерети! Хто ж пройшов по огородженому віхами фарватеру?

— Ніхто.

— Не може бути!

— Ми принаймні не помітили нікого. Мабуть, ліхтарики засвітили для перевірки. За хвилину чи дві вони погасли.

— І це було близько від вас?

— За півкабельтова, не більше.

— А гуркіт барабанів? Припинився?

— Не припинявся ні на хвилину.

— Так, незрозуміло.

— А чим незрозуміліше, тим небезпечніше! Я так і сказав капітанові. “Піду до машин, — мовив я. — Не подобається мені це. Моя порада: розвертатися і якнайшвидше тікати!” — “Згоден з вами, — каже капітан. — Але ж тут розвернутися не так просто. Я пошлю помічника проміряти глибини. Чи не підете за компанію з ним?”

Забув сказати, що наш старший помічник лежав у своїй каюті з приступом малярії, руки не міг виткнути з-під ковдри. Ну, а на другого, самі бачите, надія була погана.

“Розумію, — кажу я. — Гаразд! Піду за компанію!”

Спустив ялик. Помічник сів на корму. Я взявся за весла. Почали занурювати у воду футшток.

Перекати були в кількох місцях, але ближче до правого берега. Тримаючись лівого берега, майже біля самих очеретів, любісінько можна було пройти.

Я почав був розвертати ялик, збираючись повернутися на корабель. Аж бачу: очерети розступаються, звідти висувається щось чорне, довге!

Другий помічник озирнувся і мало не випустив футшток.

Алігатор? Е, ні! Річ трохи страшніша за алігатора. Індіянський човен!

Він повільно линув по воді просто на нас.

Порожній? Начебто так.

Але індіяни, чував я, іноді вдавалися до хитрощів: лягали на дно човна, підпливали на відстань польоту списа і тільки тоді підводилися на весь зріст.

Помічник вийняв пістолета. Я наліг на весла.

З містка, певно, помітили, що ми женемо скільки сили. Пароплав почав розвертатися.

Я не зводив очей з очеретів. Щохвилини чекав, що звідти вискочать на плесо інші човни, ціла флотилія човнів.

Та очерети були нерухомі.

І човен, що виплив із заростей, не переслідував нас. Течія підхопила його і понесла, поставивши навскоси до хвилі.

“Хитрує індіянин, хитрує! — бубонів помічник. — Ховається за бортом!”

Та я почав табанити. Потім швидко розвернувся, погнався за човном і, зачепивши його веслом за борт, підтягнув до ялика.

Помічник мав рацію! На дні човна нерухомо лежав чоловік!

Я замахнувся на нього веслом. Помічник боязко тицьнув його в спину дулом пістолета.

“Мертвий?”

“Дихає. Але непритомний. Уся спина в крові”.

Ми відбуксували човен до “Камоенса”.

Поранений, як виявилося, індіянин. На ньому були тільки полотняні штани. Коли ми перенесли його в каюту і поклали на койку, то побачили, що спина в нього, як у тигра, в смугах, але кривавих!

Йому дали вина. Він опритомнів і забурмотів щось ламаною португальською мовою.

Але тут капітан наказав мені йти вниз.

“От що красені! — сказав я своїм кочегарам. — Хочете, щоб вас принесли в жертву? Я — ні! Ви теж ні! Тоді тримати пар на марці! Вичавимо все, що можна, з нашої землечерпалки!”

І ми вичавили з неї все, що можна.

Тієї ночі біля топок не лінувалися. Від диявольської пари очі лізли на лоба! Але згори, з містка, раз у раз просили прискорити оберти.

“Ну ще, Нейл, ще! — бурмотів капітан. — Ну хоч трошечки!”

Як наші котли не вибухнули, не збагну.

Ранком я піднявся на місток.

Вологе тіло обдало вітерцем — від руху корабля.

“Камоенс” показав не бачену в його віці прудкість. Тільки іскри летіли з труб, що нестримно дрижали. Він мчав униз не оглядаючись, метушливо махаючи лопатями, наче жінка ліктями, коли біжить.

Капітан похмуро згорбився поруч стернового.

“Як наш смугастий бідолаха?” — спитав я, закурюючи.

“Помер”.

“Невже? Жаль!”

Капітан поглянув на мене спідлоба:

“Коли б самим себе не пожаліти! Даремно ми взяли його на борт”.

“Чому?”

“За ним була погоня. Він сам сказав про це. А тепер женуться за нами”.

“Хто женеться?”

“Його господарі”.

“Не розумію. Індіянам нас не догнати”.

“При чому тут індіяни?”

“Але ж він утік з-під ножа! Хіба не так? По-моєму, його збиралися принести в жертву богові війни”.

“Він утік не від індіянів, а від білих”.

“Яких білих?”

“Він гадає, що це німці”.

“А! Фодьксдойче?”

“Не фольксдойче. Я так і не зрозумів до кінця. Він втратив багато крові, приходив до тями на короткий час. Бурмотів про білих, які не хочуть, щоб бачили їхні обличчя, і тому ходять у накомарниках. Правда, у заростях, як ви знаєте, сила-силенна москітів і піщаних мух. Але між собою ці люди розмовляли по-німецьки”.

“А він розумів по-німецьки?”

“Трохи. Колись працював у фольксдойче. Але він не сказав своїм новим господарям, що розуміє німецьку. Ким, по-вашому, він працював у них?”

“Носильником? Добувачем каучуку?”

“Він був при машині, яка забиває палі! За його словами, люди в накомарниках будують серед боліт капище своєму богові”.

“Капище?”

“Ну, так, мабуть, це виглядає в його дикунському розумінні, — роздратовано кинув капітан. Він говорив коротко, уривчасто, раз у раз озираючись. — Дідько їх знає, що вони будують! Робітників, казав він, дуже багато. Ііь діяни. Платять їм добре. Але вони не повертаються додому”.

“Як?!”

“Їх убивають, — пробурмотів капітан, вдивляючись у лісовий коридор, що звужувався за кормою. — Розстрілюють”.

“Розстрілюють своїх робітників?”

“Так сказав цей індіянин. Він сам бачив. Удвох із товаришем рубав чагарник на дрова, заглибився в ліс. Раптом чує постріл! Другий індіянин хотів утекти, але наш умовив його підкрастися ближче. У заростях була засада! Люди в накомарниках підстерігали робітників, які, відпрацювавши свій строк за контрактом, поверталися додому, їх повбивали всіх до одного!”

“У це важко повірити”, — здивовано сказав я.

“Навіщо індіянинові було брехати? Він з товаришем так злякався, що вирішив тікати, не заходячи в табір. Але по їх сліду пустили собак, догнали, покарали. Другий індіянин помер під канчуками. Нашому — вдалося обдурити сторожів. Ну, а ви турботливо підібрали його і приволокли на пароплав!” Капітан сердито прокашлявся, наче подавився лайкою.

“На такому великому будівництві, — в роздумі сказав я, — є, очевидно, і мотоботи”.

“А! Хіба я не сказав вам? Ці в накомарниках мають дещо краще за мотоботи. Індіянин казав: “Довгий, дуже великий човен, який може поринати і…”

“Підводний човен?!”

“Вони називали його… Та ви ж знаєте німецьку! Як по-німецьки “Летючий Голландець?”

“Дер флігенде Холлендер”.

“Саме так! Друге слово індіянин не міг зрозуміти. Він не знав, хто такі голландці. Але перше слово запам’ятав добре: “Літаючий, летючий”. “Але це не літак, — бурмотів поранений, літаки, за його словами, бачив у Манаосі. — Це довгий човен, який…” І так далі.

“Летючий Голландець”, зрозуміло, прізвисько, — сказав я. — Навіщо німцям база підводних човнів так далеко від гирла Амазонки?”

“А це ви у Деніца[31] спитайте! — гнівно кинув капітан, знову оглядаючись. — Мене зараз цікавить одне: чи вистачить дров до Рере?”

“Повинно вистачити”.

У тих місцях пароплави в міру потреби поповнюються не вугіллям, а пальмовими дровами. Але ж ми не поповнювалися дровами на черговій пристані — другий помічник, як ви пам’ятаєте, переплутав гирла річок.

Я спитав капітана, чи думає він, що за нами послали навздогінці підводного човна.

“Не знаю. Не думаю нічого. Відчуваю погоню спиною”.

“Але індіянин, утікач, помер!”

“Люди в накомарниках не знають про це, і ми стали для них небезпечними. Побували поблизу якоїсь важливої таємниці. А хіба заткнеш рота всім оцим?” — Він з презирством показав униз.

Там розгорялися і гасли і знову розгорялися вогники люльок. У Бразілії люльки курять навіть жінки. На палубі і далі галасливо обговорювали нічні події.

“Рере, Рере! — стурбовано бурмотів капітан. — Боюся, не дотягнемо до Рере!”

Але ми дотягнули до Рере.

Ніч розвіялася раптово, як дим.

Я зібрався був знову в своє “пекло”, але забарився на трапі. Не міг утриматись, щоб не озирнутися довкола.

Ніч здає вахту дню! Це завжди красиве і величне видовище — під будь-якими широтами. Але на екваторі воно особливо красиве.

Тут “зміна вахти” відбувається без попередження. Не буває ні сутінків, ні світанку.

Раптом довгі брижі швидко пробігли по верхівках пальм, потім із-за них бризнули промені. Немовби воїни, тисячі воїнів, заховавшись у заростях, разом висмикнули із піхов свої мечі!

Аракара освітилася. Вода була блідо-рожева, а береги яскраво-зелені. Попереду стало видно сліпуче плесо Рере. Воно було навіть ніби трохи випукле посередині. Від нас його відділяв вузький мис, порослий папороттю.

З подивом я побачив, що мис видовжується!

Він змінював свої обриси на очах, ставав нижчим і нижчим.

І раптом я зрозумів: це ніс підводного човна, тупо обрубаний, наче сокира, висувається із-за миса!

Ще кілька секунд — і він увесь як на долоні: сірий у плямах камуфляжу, наче гадюка, довжелезний, без будь-яких розпізнавальних цифр чи літер.

Від нього ми були на відстані півкабельтова. Як він міг обігнати нас? Мабуть, був якийсь коротший шлях, підводний човен пройшов до гирла Аракари невідомими нам протоками.

Я навіть не встиг злякатися. Мене вразила висока бойова рубка і те, що на палубі не було гармати. Але там стояли кулемети, і обслуга вишикувалася біля них.

Підводний човен завмер посеред плеса, загороджуючи нам дорогу.

З палуби долинув різноголосий протяжний зойк.

Щось крикнув за моєю спиною капітан. Другий помічник поквапливо пролопотів босоніж по трапу. Я побачив, як кілька матросів опускають по талях шлюпку. На них почав натискати натовп пасажирів, які репетували, верещали, голосили.

О! Це дуже страшно — паніка! Особливо на кораблі.

Шлюпка поповзла, стала навскіс, зачерпнула воду кормою. За борт полетіли рятівні пояси, підвісні койки, ящики.

Ніби правець прикував мене до трапа. Я вкляк на місці й дивився, хоч знав: маю бути біля машин!

Але що міг зробити наш бідолаха “Камоенс”, беззбройний, безпорадний, затиснутий у вузькому просторі берегами ріки? Незграбно повертаючись, він востаннє сумовито проскрипів своїми ревматичними бімсами, шпангоутами і стрінгерами.

Однак нас не удостоїли торпеди.

Коротка черга!

Я озирнувся. Капітан лежав скоцюрбившись, схиливши голову на плече. Рука звисала з містка. Біля ніг капітана лежав стерновий.

Нас розстрілювали з кулеметів!

Течія одразу ж підхопила “Камоенс”, яким перестали керувати, і понесла його на перекат.

Я стріпнув з себе це запаморочення. Притьмом кинувся на місток до штурвала. Але не добіг, не встиг добігти!

Різкий поштовх, скрипіння, гуркіт!

Навколо мене гойдалися люди, уламки, ящики. Я був уже у воді!

Очевидно, “Камоенс” дістав велику пробоїну чи кілька пробоїн. Він швидко завалювався на бік. По перекошеній палубі у воду скочувалися люди.

Повз мене пропливло кілька корзин, зв’язаних докупи. На них вилізли два чи три чоловіки. Я приєднався до них.

Нас розвернуло і понесло прямо до підводного човна. Шлюпка, переповнена людьми, обігнала наші корзини. Весла опускалися ривками.

Матері піднімали дітей і показували їх кулеметникам, що стояли на палубі.

І ось по шлюпці вперіщила черга, гребці і пасажири шарахнули до корми. Шлюпка перекинулася.

І тут з’явилися пірайї!

Вода навколо людей, що борсалися, завирувала, запінилася. Піна була кривава!..

Кулеметники вирішили перепочити. Вони спокійно стояли, спершись на свої кулемети. А пірайї докінчували за них роботу!

Бачити це було нестерпно! Просто нестерпно! — Нейл ударив себе кулаком по лобі: — Як це виб’єш звідси? Як?! — І, задихнувшись, тихо додав: — Хіба що кулею…

Він з силою потер чоло, обернувся до Вікторії:

— Пробачте! Взагалі я не дозволяю собі розпускаться. Але почав розповідати по порядку, і це так виразно пригадалося! Ще раз прошу пробачити!..

Течія несла наші корзини до підводного човна.

Я побачив, як матрос виніс на палубу розніжку. На неї сів чоловік. Йому подали фотоапарат. Він зробив кілька знімків. Потім закурив і, заклавши ногу за ногу, почав дивитися на нас.

І я подумав: як же мені не пощастило! У свою смертну годину не побачу обличчя дружини чи друзів. Понесу з собою погляд ворога, цей огидно байдужий, крижаний погляд!

Чоловік, що сидів на розніжці, спостерігав нашу агонію біля своїх ніг так, наче ми були не люди, а хробаки…

Знову черга! Бризки води піднялися перед очима. Хтось закричав.

Більше нічого не пам’ятаю. Втратив свідомість від болю…

Коли я опритомнів, корзини погойдувалися у прибережних очеретах. Я був сам. Рана на плечі кровоточила.

Я обережно розсунув очерет. На річці не було нікого. Тільки червоні смуги пливли по сяючому випуклому плесу.

Мені здалося, що це кров. Та це було проміння заходу…

— Як же вам пощастило вибратися з тих місць?

— Мене підібрали Вогненні Мурахи.

— Ті? Яких підозрювали в каннібалізмі?

— Так. Наткнулися на мене в лісі, по якому я кружляв. Мені розповідали потім, що я кричав, плакав, комусь погрожував.

Звичайно, загинув би, коли б не Вогненні Мурахи. Джунглі Амазонки нещадні до всіх кволих, одиноких, беззбройних.

У Вогненних Мурах я пробув до осені…

— А культ бога війни? — перебив Нейла Шубін. — Чи зуміли ви проникнути в таємницю цього культу?

— Ні. Я просто не помітив його.

— Та що ви! Як так?

— Бачте, Вогненні Мурахи дуже примітивні за своїм розвитком. Вони б ніколи в житті не додумалися до такого культу! Вони вшановують дух предків, от і все. Я, звичайно, не фахівець. Може, щось проґавив. У всякому разі, кочуючи по лісу, вони старанно обходять місця, де пірнають човни, гуркочуть барабани, гаснуть і засвічуються чаклунські вогні.

— А! Комусь вигідно віднадити людей від Аракари?

— Ви маєте рацію. Чим довше я жив у Вогненних Мурах, тим більше переконувався в тому, що бідолах оббрехали, звели на них наклеп з допомогою газет і радіо, як це водиться у нашому цивілізованому світі.

До ранку міг би розповідати вам про довгий будинок, у якому живе плем’я, про полювання на рибу з допомогою лука і стріл, про “заміновані” ділянки, тобто смуги землі, посипані риб’ячими кістками і замасковані зверху листям.

При мені відбулася сутичка Вогненних Мурах з ворожим племенем Арайя, що означає “голчастий скат”. Я жахом спостерігав масове застосування духових рушниць, страшних десятифутових дерев’яних труб, з яких видувають маленькі стріли, змазані отрутою кураре.

Показати б одну з цих труб у Шеффілді, на нашому заводі! Адже її можна вважати прабабусею сучасної артилерії!

Наприкінці серпня я зміцнів настільки, що зміг попрощатися з Вогненними Мурахами. У Редонді, найближчому селищі на річці, мені сказали, що Бразілія оголосила війну Німеччині.

— Ви повідомили про “Летючого Голландця”?

— Одразу ж! Тільки-но повернувся у Ріо. Було спішно вжито заходів. На Аракару полетіли літаки.

Було висловлено припущення, що німці будують аеродром на Аракарі. Підводний човен могли використовувати для зв’язку: можливо, підвозив особливо важливі будівельні матеріали.

А мені пригадався Шеффілд. Його теж можна назвати “капищем бога війни”. Чого доброго, думав я, у джунглях Амазонки будують завод, що випускатиме якусь секретну зброю. Чи не готуються з допомогою цієї зброї почати завоювання Америки, спершу Південної, потім Північної?

Та льотчики повернулися з Аракари ні з чим. Вони пролетіли над річкою кілометрів півтораста, а внизу були тільки ліси, одноманітно хвилястий зелений простір.

Олафсон, якому я розповів про це, шпетив на всі заставки підсліпуватих бразільських льотчиків. А я не міг їм докоряти.

Проблукавши ціле літо в тому районі, знаю, яка непроникна листяна запона. Були там закутки, де в найсонячніший полудень панувала ніч.

Кажуть: мандрувати по дну зеленого океану. Та це і с океан. І дно його кишить всякою нечистю. Від болотяних гадюк харарака до “човна, який уміє поринати…”

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ “Ю ЕНД АЙ…” (Пароль штурманів)

Нейл підвів голову.

У своїх спогадах він забрався так далеко у затінок бразільських пальм, що не одразу зрозумів, де перебуває тепер.

Під великим оранжевим абажуром блищить добре накрохмалена скатертина. На святковому столі розставлено горілку, бренді, страви.

У кутку обіперся об етажерку моряк. Обличчя в нього зосереджене і суворе, губи стулені.

А перед Нейлом, поклавши руки на стіл, мовчки сидить красуня в довгому вечірньому платті. У її сірих, широко відкритих очах — подив, співчуття, печаль.

— Боже мій! Я схвилював і засмутив вас! — з каяттям сказав Нейл. — І коли? У новорічну ніч! Це негарно з мого боку. Перекласти частину своїх спогадів на чужі плечі! Недарма кажуть, що бог прокляв людину, давши їй пам’ять.

— Не згоден! — сказав Шубін. — Що до мене, то я нічого не хочу забувати!

Вікторія схопилася з місця:

— Товариші! Що ж це ми! Без п’яти дванадцять!

Нейл почав присувати стільці до столу, Шубін взявся розливати в чарки горілку.

Вікторія відсунула свою чарку:

— Мені фруктової. Я не п’ю, ти ж знаєш!

— Е, ні! Хай сьогодні Гітлер п’є фруктову!

Годинник почав бити. Шубін підняв налиту по вінця чарку:

— Ну, перший тост — за перемогу!

— О, ієс, ієс! — закивав головою Нейл. — За побієду!

Це російське слово він також вивчив у Заполяр’ї.

Горілку Нейл випив одним духом, а не ковтками, як п’ють у Західній Європі. Потім добряче крякнув — теж на російський лад.

Вікторія і Шубін засміялися. Він був, виявляється, хлопень-друзяка, цей колишній робітник-зброяр із ІПеффілда і друг індіянського племені Вогненних Мурах!

За вікном шугонули вгору вогні фейєрверка, схожі на новорічну ялинку, обвішану різноколірними електричними ліхтариками і нитками “срібного дощу”, що осипався.

Шубін подумав, що, напевне, у Гітлера тремтять руки, коли він наливає собі фруктової чи мінеральної води за новорічним столом. Щось міцніше пити йому сьогодні не варто, та й взагалі він, кажуть, не бере в рот хмільного: хоче прожити до ста років!

— Хай Гітлер здохне в цьому році! — урочисто проголосив Шубін.

Охоче випили й за це.

Третій келих — традиційний: за тих, хто в морі!

Потім Нейл запропонував тост за своїх гостинних російських господарів. Шубін у відповідь хотів випити за здоров’я Нейла, але той підняв руку:

— Хочу запропонувати не зовсім звичайний тост. У новорічну ніч я звик згадувати кораблі, на яких плавав, рули серед них і танкери, і лайнери, і транспорти, і допоміжні судна, і навіть такий колісний швидкохід, як “Камоенс”. Я згадую про них із вдячністю і любов’ю. Якийсь час вони були моїм домом… Чи казав я, що Олафсон поділяв кораблі на добрі і злі? Так от, пропоную сьогодні випити за добрі кораблі! За те, щоб на їхньому шляху ніколи не зустрівся “Летючий Голландець”!

Моряки, серйозно кивнувши один одному, випили.

Настала черга Шубіна розповісти про “Летючого Голландця”.

Англієць лише зводив брови і коротко вигукував.

Який же, одначе, розмах у цього “Летючого”! Напевне, немає куточка на земній кулі, де б не побував він, — чи то як підводний зв’язковий, чи то як маклер, що допомагає військовим монополістам, торговцям зброєю, робити їхні таємні ґешефти.

Шубін сердито оглянувся на годинник, коли він коротко пробив за спиною.

Нейл підвівся:

— За півгодини мій поїзд. Мені пора!

Гостя провели до сходів.

— Пишіть же.

— І ви пишіть.

— Неодмінно зустрінемося після перемоги!

Вікторія усім тілом пригорнулася до Шубіна. Пальці її, ледь торкаючись, швидко пробігли по його лобі. Насупився! Хлопчик її знову став замислений і сумний. Чому?

Щоб розважити його, вона вдалася до всіх засобів, які мають у своєму розпорядженні в таких випадках жінки. Сьогодні Вікторія була особливо ніжна, якось незвичайно, тривожно ласкава з Шубіним. Та, прокинувшись серед ночі, вона побачила поруч червоніючий вогник цигарки.

— Що, любий? Знову він? “Ауфвідерзеен”?

— Ні. Ти спи! Я просто думаю про життя, про нас із тобою…

Вікна зашторено. У кімнаті тиша, морок. Тільки годинник повторює одне й те саме, запитує обережно: “Хто ти? Що ти?” Чи вона десь читала про це?..

— Слухай, — тихий голос Шубіна. — Я весь час думаю про слово, якого не знав Олафсон. Може, це не одне слово, а три: “Ю енд ай”? Пам’ятаєш? Нейл крикнув у таборі. Дуже сильні слова, правда? Якби штурмани всіх морів, капітани, лоцмани, суднові механіки, матроси сказали один одному “Ю енд ай”, що б тоді сталося з “Летючим”? Каменем пішов би на дно!

— А потім знову б виринув.

— Не дали б йому виринути! Блокували б його у всіх норах! Установили б всеокеанську блокаду! Олафсон один не міг цього зробити. Це можуть тільки всі разом!.. Я, ти, Нейл! Усі, кому “Летючий” — ворог. Прості, звичайні слова, коли їх вимовляють сотні тисяч людей, можуть зупинити, оглушити, убити! І потім, як у казці, усі фарватери на світі стануть чистими, вільними для плавання кораблів…

Він погасив цигарку і одразу ж, без перерви, запалив нову.

— Так, — спроквола повторив він. — “Ю енд ай”, пароль штурманів…

Ніч. Треба б спати. Але Вікторія радіє, що він не мовчить. Виговориться — засне.

— Я раніше знаєш який був? Безтурботний, нічого близько до серця не брав. Мабуть, тому й не сподобався тобі спочатку. Та після того, як побував кілька годин на “Летючому”, я почав думати про багато що і по-іншому. Не знаю, чи зумію пояснити тобі. Ну, ніби одразу окидаю поглядом велике навігаційне поле. Почав бачити свій фарватер і предмети не тільки поблизу, але й удалині. Наприклад, почав задумуватися про світ. Яким буде все, коли ми переможемо? Що я робитиму тоді? Я ж катерник, професійний військовий. От балакають про самопожертву. Викликав, мовляв, вогонь на себе чи виручив товариша, ризикуючи життям. А від мене ж можуть зажадати ще більшої самопожертви. Поставлять перед світлі адміральські очі і скажуть: “Гвардії капітан-лейтенант Шубін! Відтепер ти вже не гвардії капітан-лейтенант! Ідеш у відставку чи в запас”. Робота, звичайно, знайдеться. Буду штурманити на якомусь лісовозі, китобої, танкері. У Радянському Союзі кораблів вистачить. А не вистачить, ще побудують. На бережку припухати не збираюся.

— Я й не уявляю тебе на березі. Але чому ти згадав про це?

— Почав був дрімати, і раптом привидівся верещагінський “Апофеоз війни”. Тільки піраміду було складено не з черепів, а з військових кораблів. Дуже швидко майнуло перед очима, як буває, коли засинаєш. З тобою буває таке?

— Так. Ми вчора з тобою роздивлялися альбом. Там с Верещагін.

— Я й почав крутити в думці цю піраміду, припасовуючи її то до одного, то до іншого моря. Настане ж, думав я, час, коли військові кораблі не знадобляться більше людям. Мир! Усюди мир! Тоді, у визначений день і час, вирушать до якої-небудь заздалегідь вибраної банки військові флоти всіх держав, береги яких обмиває це море. Зійдуться разом, віддадуть один одному воїнські почесті, приспустять прапори і… Банка — щось на зразок фундаменту, розумієш? Спершу на неї ляжуть лінкори, крейсери, авіаносці. Другим шаром — трохи менші кораблі. І ось на світі з’явився новий залізний острів — пам’ять про минулі війни!

— Виходить, ніби звалище, купа сміття, так я зрозуміла?

— Ні! Не звалище. Пам’ятник! Адже на кораблях билися і вмирали люди. Багато з них були, звичайно, обдурені, билися за високі прибутки для різних віккерсів і круппів. Але вони життям заплатили за свою довірливість. Це, швидше, могила невідомому морякові.

— Торгові і пасажирські пароплави, проходячи мимо залізного острова, будуть давати гудки — в пам ять загиблих?

— Правильно. Тепер ти зрозуміла.

У темряві облич не видно. Але з голосу Вікторії можна здогадатися, що вона усміхається:

— Невже і твої торпедні катери топити?

— Катери?..

Шубін забурмотів розгублено:

— Топити?.. А коли пристосувати їх для мирних потреб?.. Наприклад, доставляти в порти спішну кореспонденцію… Швидкість дуже вже…

Мовчанка.

— Ні! І мої катери теж! — рішуче сказав він. Але одразу ж поквапився додати: — Зате їх, як найлегші, на верх піраміди!..

У березні 1945 року майже вся бригада торпедних катерів зосередилася в районі Клайпеди. Тільки катери Шубіна ще залишалися в Ленінграді. Вони повинні були наздогнати бригаду залізницею, на платформах.

Сам Шубін разом з інженер-механіком мав прибути в Клайпеду заздалегідь, щоб підготуватися для вивантаження своїх торпедних катерів і спуску їх на воду.

Настав день від’їзду.

Поки Шубін укладав валізку, Вікторія ходила по кімнаті, торкалася руками дрібничок на етажерці, без потреби переставляла їх.

— Що з тобою?

— Хвилююся.

— Чого? Ти ж не вперше проводиш мене.

— Так. І з кожним разом хвилююся дедалі більше.

Шубін порився у валізці, дістав звідти маленький осколок і, ніби зважуючи, підкинув його на долоні.

— Лови! Коли почнеш боятися за мене, дістань, подивися — і пройде!

Осколок мав свою коротеньку історію. В одному морському бою Шубін нагнувся до тахометра, щоб перевірити число обертів. Випростуючись, він зачепився за щось кишенею. Оглянувся — у верхній частині борту зяє рвана дірка, яка щойно з’явилася! Це за спиною пролетіли осколки снаряда. Якби Шубін не нагнувся до тахометра…

Після повернення на базу боцман знайшов у рубці один осколок.

— Бачиш? На морі ні снаряди, ні кулі не беруть! А на суші я не воюю.

— І ти зовсім не боїшся? Ніколи?

— Ну, то тільки дурні не бояться. Просто я дуже зайнятий у бою. Ніколи боятися… Ні, от де я страху набрався! У госпіталі минулого літа!

— Чому?

— На лікарняному ліжку дуже боявся померти. Склянки ці, банки, духота!.. Якщо вже помирати — то красиво, з музикою! Під цокотіння кулеметів, несучись уперед на найбільшій швидкості! У нас так у сорок другому році один офіцер помер: як стояв у рубці, так мертвий і лишився стояти. Схилився головою на штурвал і… — Шубін спохватився: — Та що це я? Тут перемога на носі, а я про смерть завів!

Вікторія, сівши на стілець, задумливо дивилася на Шубіна. Маленький осколок лежав, затишно сховавшись, між її долонями.

— Вій був теплий?

— Навіть гарячий.

— Добре. Я берегтиму його, як ти велиш.

Перед від’їздом вона подарувала Шубіну квіти, букетик квітів. Шукаючи їх, оббігала все місто. І нарешті знайшла в оранжереї на вулиці Добролюбова. Там під час блокади садили редиску і цибулю. Тепер знову зайнялися квітами.

Перемога! Близько перемога! Навесні 1945 року все у Ленінграді дихало очікуванням перемоги.

— О! — з каяттям сказав Шубін. — Я жодного разу не подарував тобі квітів! Ех, я! І були ж у нас на Лавенсарі гарні, високі, гордовиті, як ти. Ти ж колись була гордовита! Я навіть трохи боявся тебе. Ще й досі у вухах бринить: “Ми не на танцях, товаришу старший лейтенант!”

Шубін жартував, усміхався, говорив без угаву, а сам з неспокоєм і жалем заглядав Вікторії в обличчя. Вона була бліда, губи її тремтіли.

На пероні, біля вагона, інженер-механік делікатно залишив їх удвох.

Вона припала до його грудей, опустивши голову, намагаючись вгамувати нервовий дрож.

— Нічого не кажи, — шепнула вона.

Хвилину чи дві Шубін і Вікторія мовчки стояли обнявшись.

— По ваго-на-ах! — протяжно крикнув, наче проспівав, начальник ешелону.

Мельки, з-за плеча Шубіна, Вікторія побачила круглий вокзальний годинник, який показував сімнадцять двадцять.

Вона відкинула голову. Невідривно і жадібно вдивлялася у великий усміхнений рот, ямочку на підборідді, дві різкі вертикальні зморшки біля рота.

Потім швидко цілувала їх по черзі, ніби поцілунком перехрестила на прощання…

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ ПЕРЕХОПЛЕНИЙ ГОНЕЦЬ

Чародійні пейзажі мелькали за вікном.

Виринало озерце з гаспидно-чорною водою і чорним каменем посередині. На такому камені треба б сидіти царівні-жабі, велично-непорушній, задумливій.

Горизонт хвилястою смугою перекреслював ялини, над якими у такт колесам погойдувався місяць.

Шубін не відходив од вікна.

Сусіди по купе лаштувалися грати в доміно. Сторчма поставили валізку, на неї поклали другу. Столик біля вікна не можна було займати: на столику стояли квіти.

Інженер-механік з гідністю давав пояснення:

— Найраніші! Дружина гвардії капітан-лейтенанта в оранжереї купила. Аякже! Відкрилися уже й оранжереї в Ленінграді!

Навколо квітів зав’язувався несміливий роман між провідницею і молоденьким лейтенантом-сапером, очевидно, щойно випущеним з училища.

Увесь вагон дуже піклувався про квіти. Лейтенант перший промовив слово “складчина”. Хтось порадив для підживлення пірамідон, але загальним рішенням затвердили цукор. Одразу ж лейтенант обійшов сусідні купе і приніс півсклянки піску і трохи грудкового.

— Будемо підсипати систематично, — оголосив він сяючи, — і довеземо букет зовсім свіжим!

Провідниця особливо старанно, мало не кожну годину, міняла воду в банці. При цьому скоса позирала карим оком на лейтенанта і багатозначно зітхала: “Ось вона, любов, яка буває!”

А на станціях і полустанках біля вікна з букетом збирався натовп. Місцеві дівчата з волоссям кольору соломи і в строкатих косиночках завмирали на пероні, благоговійно піднявши обличчя до ранніх, несказанно яскравих квітів.

“Гарні люди, — думав Шубін, стоячи у проході. — Дуже гарні. І лейтенант гарний, і провідниця, і ці білявенькі дівчата-латишки. А проти них піднялась з дна нечисть, вихідці з могил! Простягають свої щупальця, хочуть задушити, знедолити. Але — не вийде! Я не дам!”

Сусіди кликали його “забити козла” — він відмігся тим, що не вміє. Заспівали пісню — не підтягнув. Дружно пригубили чарочку, але й після цього Шубін не розвеселився. Побалакав про те, про се і відійшов убік.

У купе було темно. Серед різноманітних, настояних вагонних запахів ледь відчувався аромат квітів.

Жаль було Вікторію. Шубін ще ніколи не бачив її такою розгубленою, безпомічною, заплаканою.

Зате тепер усе стало на свої місця: вій воює, вона хвилюється. Минулої весни, коли вони тільки-но познайомилися, було навпаки. Шубін почував себе дуже незручно від цього.

Але думки про Вікторію витіснялися іншими, буденними думками: про заходи безпеки, яких треба вжити, перекидаючи катери з вокзалу в порт, про суперечки з скупою шкіперською частиною, яка не хотіла відпускати брезент, і таке інше.

Шубін не знав, не міг знати, що гонець з “Летючого Голландця” уже споряджається в дорогу.

Ранком Шубін частенько виходив на пошуки баз авіації — це коли був сильний туман. Над Балтикою вранці майже завжди туман.

Він стелиться низько, наче поземок. Зверху можна розрізнити тільки топи щогл. Але кораблів під ними не видно. А невисокі торпедні катери, ті зовсім ховаються в тумані.

З одного боку, начебто й добре — не побачать німецькі льотчики. З другого — погано: і сам нічого не побачиш!

Однак у Шубіна, крім “теорії удач”, була ще друга “теорія” — “морських вибоїн”. Не випадала тільки нагода застосувати її.

Є таке прислів’я: “Вилами по воді писано” — в розумінні “ненадійно”, “необгрунтовано”. Це справедливо тільки щодо вил. Що ж до форштевня корабля, то тут “запис” міцніший.

Просуваючись уперед, корабель жене поперед себе так звані “вуса”.

Вони схожі на відвали землі од плуга. Дві довгі хвилі під тупим кутом розходяться по обидва боки форштевня і віддаляються від нього на велику відстань.

А втім, вважали, що Шубін бере гріх на душу, доводячи, ніби в тумані може знайти есмінець по “вусах” за шість-вісім кабельтових, а крейсер навіть за милю — звичайно, у штиль.

Та сьогодні він побудував на цьому свою тактику. Почав не поспішаючи міняти галси, шукаючи “слід”, залишений кораблем на воді.

Сухопутний фронт на той час підкотився до Кенігсберга. Шубін вийшов на підходи до аванпорту Кенігсберга — до міста і фортеці Піллау.

Хвилювання було не більше двох балів. Повітря скидалося на воду, в яку долили молока.

Так минуло понад годину.

Раптом катер струсонуло. Ось вона, довгождана водяна вибоїна!

Шубін заметався по морю. Наказав покласти руля праворуч, ліворуч. Вибоїна зникла. Наказав лягти на зворотний курс. Знову струсонуло. Але вже слабше. Хвиля вщухає..

Шубін розвернувся на сто вісімдесят градусів і пішов зигзагом. Решта катерів рухалися за ним, повторюючи його повороти.

Вони наткнулися на зустрічну хвилю, пройшли метрів п’ятдесят, наткнулися на неї ще раз. Удари ставали відчутнішими. Хвиля збільшувалась.

Так радист, припавши до радіоприймача, шукає потрібну хвилю в ефірі — то зіскакує з неї, то знову, тріумфуючи, піднімається на “гребінь”.

Тим часом туман почав танути. Повітря скидалося вже не на воду з молоком, а на скло, на яке похукали. Але горизонт був ще стертий.

Усім тілом відчуваючи дедалі сильніші поштовхи, Шубін вів свої катери до того місця, де починалися хвилі. Судячи з її розмахів, корабель був великий. Добре б — транспорт, так на три або чотири тисячі тонн. Як минулої осені!

Та, на жаль, там, де починалася хвиля, не було транспорта. Попереду темніло нікчемне суденце, очевидно, штабний посильний катер.

Він ішов на великій швидкості, вузлів до тридцяти. Ось чому утворилися дуже довгі і високі хвилі.

Витрачати торпеду на таку мізерію було б, звісно, марнотратство.

Павлов запитально поглянув на Шубіна:

— З кулемета, товаришу командир?

Шубін мовчав, продовжуючи вести загін на зближення з німецьким катером. Блискавично виник інший план.

Давно у штабі бригади журилися за “язиком”.

У морській війні це явище надзвичайно рідкісне. А тепер, коли передбачався штурм Піллау, “язик” був би дуже до речі.

У посильному катері, мабуть, сидить начальство. Вискочило з Піллау і чеше собі на найбільшій швидкості в Данціг.

Вихопити б це начальство з-під носа у німців, мало не в самій гавані, і привезти на базу для плідної співбесіди з нашими розвідниками!

Так, було б до ладу. Важливіше, мабуть, ніж потопити транспорт. І не виключено, що корисніше!

Через кілька хвилин шість торпедних катерів оточили німецький посильний катер. Усі кулемети пильно, з явним осудом втупилися в нього.

Німецький стерничий одразу кинув штурвал. Слідом за ним неохоче підняли руки двоє блідих офіцерів у шкіряних пальтах і унтер-офіцер берегової служби. Нарешті, пришелепувато озираючись, вилізли назовні мотористи.

Шубін нашвидку проглянув документи полонених. Начальство, на його думку, було третьосортним: всього-на-всього інтенданти. Та на безриб’ї…

Офіцери їхали в своїх інтендантських потребах у Данціг. Унтер-офіцер, як з’ясувалося, не мав ніякого відношення до них і прямував ще далі — через Данціг у Берлін.

Відібравши документи і зброю у полонених, Шубін наказав розсадити їх по торпедних катерах. Інтендантів він забрав до себе, унтер-офіцера помістили до Князева, рульового і мотористів — на інші катери.

Прискіпливий Фаддєїчев і тут виявив свій “настирливий” характер. Йому здалося, що німецькі офіцери не досить розторопно пересідають на торпедний катер. Він уже набрав був у груди повітря, ладен випустити його назад добряче подрібленими словами спеціального аврального призначення, але перехопив застерігаючий погляд Шубіна.

— Єсть, товаришу гвардії капітан-лейтенант! — сказав він, зітхнувши. — Я тільки хотів пояснити їм, щоб обережніше переходили, щоб, крий боже, не попадали у воду…

Торпедні катери повернули на базу.

Зрідка, не без самовдоволення, Шубін озирався на своїх “язиків”.

Насунувши козирки кашкетів на очі, піднявши оксамитові коміри пальт, вони сиділи, похнюпившись, між торпедами під пильною охороною Степакова і Ластикова, озброєних автоматами.

Що ж! Такий вигляд і повинні мати полонені німці — немовби вони до рубця промокли і далі покірно мокнуть лід дощем.

Шубіна гукнув схвильований голос Князева:

— Товаришу гвардії капітан-лейтенант! Мій німець… — Але слова заглушила тріскотня автомата.

Шубін поквапливо розвернувся. Катер Князєва стояв, застопоривши хід. Хтось ривками плив від нього в море.

— Живим, живим! — зарепетував Шубін у ларінгофон. — Не стріляти!

Та коли він наблизився, то не побачив у морі полоненого.

Князєв з розгубленим виглядом крутив у руках якісь папірці. Поруч стояв збентежений матрос, тримаючи автомат дулом униз. Решта, перегнувшись через борт, напружено вдивлялися у сіру воду, що погойдувалась.

— Ну, все! — сказав один з них і випростався. — Пішов скаржитися до морського царя!

Торпедні катери погойдувались на хвилі, розвернувшись носами. Інтенданти полохливо перешіптувалися, скоса позираючи на грізного юнгу з автоматом.

Виявилося, що Князєв і його команда не одразу помітили дивну поведінку полоненого.

Одвернувшись, він крадькома витягав щось із кишені, пхав у рот і намагався зжувати. Кинулися до нього. Думали, отрута! Але з рота стирчали білі клаптики.

— Товаришу гвардії старший лейтенант! Він секретні документи тріскає!

Унтер-офіцера схопили за руки, повалили на спину, почали витягати папір з рота. Зробивши відчайдушне зусилля, він проковтнув його. Але в кулаці були міцно затиснені ще якісь обривки.

— Не можна, не можна! — бурмотів він, плутаючи польські слова з німецькими. — Ферботен! Не можна!

Хтось ударив його автоматом по руці. Кулак розтулився. Кілька пом’ятих клаптів випали і розлетілися по палубі. їх кинулися збирати.

Німець скористався з цього, вирвався і стрибнув, вірніше, звалився за борт.

Тоді по втікачеві дали чергу з автомата.

Море було пустинне. Туман розсіявся, але день залишався похмурий. Південну частину горизонту, світлішу, підкреслювала товста лінія. То був німецький берег, коса Фріш-Неррунг, яка прикриває з моря Піллау.

— “Не можна, не можна!” — обурено сказав Шубін. — Тобто як це — не можна? Попав до нас у полон, повинен усю документацію викласти! Це неправильний німець у тебе був. Ану, дай-но!

Князєв винувато подав два уцілілих пом’ятих клаптики.

Шубін розгладив папір. Якісь химерні значки! Чи то арабська в’язь, чи то стенографія. Шифр, звичайно.

Але серед незрозумілих значків він майже одразу ж наткнувся на згадку про себе. “Пірволяйнен” було там, виведене латинськими літерами. А трохи поодаль, через два чи три значки, стояло слово “Котка”.

Та це ж він, Шубін, назвався Пірволяйненом на борту “Летючого Голландця”! Ще й вигадав, що він із міста Котка!

Шубін поквапливо нагнувся, притримуючи аркушики, боячись, що їх вирве вітер із рук і понесе.

Та більше нічого не вдалося прочитати. Закарлючки, самі закарлючки, дідько б їх забрав!

Шубін випростався.

— Кого проґавив! Ех! — роздратовано сказав він Князєву. — Знаєш, хто це був? Напевне, гонець, кур’єр, зв’язковий із “Летючого Голландця”!

— Ой!

— От тобі й “ой”! Мав при собі донесення і тут же зжував його — у вас на очах, поки ви тупцяли навколо з автоматами.

Команда катера Князева засоромлено мовчала, уникаючи дивитися на Шубіна.

Павлов здивовано присвиснув:

— Виходить, “Летючий” у Піллау?

Шубін роздратовано сіпнув щокою. Безглузде запитання! Наче про “Летючого” можна сказати щось певне!

Він дивився в бінокль на смужку берега, яка дражливо погойдувалась удалині. Швидше б скомандували штурм Піллау!

На базу мчали щодуху.

Шубін сховав дорогоцінні клапті в кишеню кітеля і раз по раз поплескував себе рукою по грудях: чи цілі?

У штабі розберуться у цих закарлюках! Кажуть, с такі спеціалісти по розгадуванню шифрів, лузають їх, мов насіння.

Потім думки повернулися до зв’язкового, який вважав за краще втонути, тільки б не віддати донесення.

Яку, одначе, незрозумілу, гіпнотичну силу мав цей “Летючий Голландець”, коли його мстивої кари боялися навіть більше ніж смерті!

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ НА ВИКЛИК “АУФВІДЕРЗЕЕН…”

Вийшовши до кордонів Східної Пруссії, Радянська Армія наткнулася на так званий вал “Велика Німеччина”, що тягнувся в глибину до шістдесяти кілометрів. Тільки на лінії зовнішнього оборонного обводу, що оточував Кенігсберг, стояло дев’ятсот дотів. Окремі форти носили назви уславлених прусських полководців: Врангеля, Гнейзенау.

Щойно в невеличкому містечку, недалеко від Кенігсберга, з чавунним гуркотом упала на землю статуя Гінденбурга. її висадили в повітря німецькі мінери. По п’ятах за відступаючими німецько-фашистськими військами йшла Радянська Армія, і вони боялися відплати. В тимчасово окупованих російських містах пам’ятники Леніну розстрілювалися прямою наводкою із гармат. Фашисти міряли на свій аршин: гадали, що росіяни також воюють із статуями.

Фельдмаршал Гінденбург лежав, потрощений своїми ж солдатами. Але ще стояли, перетворившись на форти, Гнейзенау і Врангель. Вони дивилися на схід. Це було щось подібне до тих аку-аку, камінних статуй, які охороняють острів Пасхи, спрямувавши свої сліпі очі вдалину. Магією спогадів, словами-фетишами, своїми мертвими полководцями намагалися німці одгородитися від небезпеки, що невідворотно, як океан, насувалася зі сходу.

Туман, туман… Земля, розмокла від розталих снігів… Голі, тремтливі ліси…

Дорогами йдуть на Кенігсберг радянські війська. Бредуть у грязюці піхотинці, повзуть, брязкаючи гусеницями, танки, гуркоче артилерія.

А моряки прямують морем уздовж берега, щоб і собі взяти участь у битві за Східну Пруссію.

Протягом кількох днів радянські війська прорвали зовнішній, довготривалий пояс оборони, оволоділи містами Тнстербург, Тільзіт, Гумбінен, Прейссіш-Ейлау і підійшли до околиць Кенігсберга.

У штабі фронту стояв фанерний макет міста, дуже великий, тридцять шість метрів у діаметрі. Командири частин багато разів розігрували тут майбутній штурм.

Він був п’ятикутний — тобто починався одразу з усіх боків. Узгодженість під час такого штурму особливо важлива.

Наприкінці четвертого дня запеклих вуличних боїв генерал від інфантерії Ляш підписав у підземному бліндажі акт про капітуляцію. Із ста п’ятдесяти тисяч чоловік німецького гарнізону залишилися живими тільки дев’яносто дві тисячі.

Бій за Східну Пруссію наближався до кінця. Поляки наполегливо натискали з берегів Вісли. Дехто з фашистів уже втік на півострів Хелл і звідти через Борнхольм — у Швецію.

Але аванпорт Кенігсберга — його морські ворота — були ще на замку. Фортеця Піллау трималася.

Це була першокласна, неодноразово модернізована фортеця. У підручниках історії з гордістю згадувалося про те, що свого часу її не зміг узяти Наполеон.

Після падіння Кенігсберга в Піллау і далі безперервно надходили підкріплення з Данціга (Гданська) по вузькій косі Фріш-Неррунг, що перегороджувала затоку.

Нею ж евакуювали техніку і поранених.

Для того, щоб узяти Піллау, треба було перехопити косу кліщами. Зробити це наказали морякам.

Із суходолу фортецю повинен був водночас штурмувати армійський корпус.

Для погодження дій Шубін побував у його штабі.

Попутно він не забув поцікавитись наслідками розшифровки донесення, яке було передано армійцям.

Так, спеціалісти зуміли розкусити цей горішок! Він, проте, був не з твердих. Для складнішої зашифровки, очевидно, не було підхожих умов.

На першому клаптику паперу прочитали:

“…Пірволяйнен, льотчик із міста Котка… не було моїм недоглядом… командир сам… спішному зануренні, як я уже доповідав”.

З цього можна було зробити висновок, що хтось, крім командира, регулярно інформував своє начальство про все, що відбувалося на підводному човні. В якомусь зв’язку згадувався і випадок з фінським льотчиком.

Однак це стосувалося минулого.

Про сучасне і майбутнє говорилося на другому клаптику, який був ще більше пожмаканий і надірваний по краях, ніж перший.

Ось що пощастило розібрати на ньому:

“…Піллау, чекаючи… кладовищі… взяти на борт пасажира… умовному сигналу “Ауфвідерзеен”…”

Перекидаючи містки між словами, не важко було відновити фразу повністю. Вона, очевидно, мала такий вигляд:

“(Нині перебуваємо в) Піллау, чекаючи (чогось!) на кладовищі, (готуючись чи готові) взяти на борт пасажира (за) умовним сигналом “Ауфвідерзеен”.

Шубін був приголомшений. Літери стрибали і переверталися у нього перед очима, ніби він ще стояв у рубці свого катера, що підскакував на хвилях.

Спочатку над усе вразили слова: “За умовним сигналом “Ауфвідерзеен”.

Так, виходить, цей набридливий мотив, уперше почутий у шхерах, був умовним сигналом!

А Шубін вважав, що мотив причепився до нього через випадковий збіг!

Нічого подібного! “Ауфвідерзеен” зв’язаний з “Летючим Голландцем”, має пряме і безпосереднє відношення до тих ще не розгаданих таємниць, яких повно-повнісінько на клятому човні!

Шубін уважно перечитав текст.

Отже, “Летючий” — у Піллау! Принаймні був там у момент відправки донесення. Сподіватимемося, що не втік.

Але навіщо йому забиратися на кладовище! Як це розуміти — “кладовище”?

Шубін, роздратувавшись, зламав цигарку.

Однак головне було не в цьому. Головне було в словах: “Взяти на борт пасажира”.

Хто цей пасажир?

Шубін, звичайно, одразу аж затрусився:

— От би мене в Піллау з корабельним десантом! Я б пошурував там! Відкрив би підводного човна, як консервну банку, виколупав би звідти цього пасажира!

— А ви не хвилюйтеся, капітан-лейтенанте! — сказали йому. — Відкриють вашу “консервну банку” без вас. Усе буде нормально. Робіть свої справи. Спокійно висаджуйте десант, топіть кораблі!

Взагалі Шубіна покропили у штабі холодною водичкою. А він, зрозуміло, засичав, наче праска.

Бач, як? “Не хвилюйтеся!” “Спокійно топіть, висаджуйте!”

Шубін, дуже невдоволений, поїхав.

У машині він не переставав кипіти.

Князєв і Павлов, які сиділи на задньому сидінні, багатозначно перезиралися. Вони добре знали свого командира, розуміли його і любили з усіма його слабостями.

Річ у тому, що Шубін дуже ревно ставиться до слави свого загону, свого дивізіону, своєї бригади. До цього додалося тепер і якесь споконвічне бойове суперництво між флотом і армією.

Шубіну здавалося образливим, що “Летючого Голландця” захопить хтось інший, а не він, Шубін. Ще добре, якби захопили моряки, а то, ні сіло ні впало, чомусь армійці,— а втім, цілком шановані товариші.

У центрі Кенігсберга спустив скат, Князєв і Павлов залишилися допомагати шоферові, а Шубін вирішив пройтися, щоб розім’ятися і заспокоїтись.

Навколо було принишкле місто-попелище.

“Як гукнеш, так і відгукнеться”, — подумав Шубін, згадавши про Ленінград. — Гукнулося на одному кінці Балтики, відгукнулося на другому”.

Сюди б спеціальними ешелонами отих фабрикантів зброї, воєнних монополістів, усю люту, жадібну зграю! Узяти б їх за барки, трусонути, ткнути носом у ці купи щебеню, в скручену клубком залізну арматуру, в те, що залишилося від знаменитого колись Кенігсберга! Дивіться! Усвідомте! Відчуйте! Це ви перетворили його у попелище, бо така невідворотна сила віддачі, на війні!

Дивно було бачити тут бузок. Ніде і ніколи не зустрічав Шубін так багато бузку, причому такого гарного. Повний, незвично пишний, він настирливо пробивався скрізь поміж руїн. У його заростях починали невпевнено тьохкати солов’ї, ніби пробуючи голос і здивовано прислухаючись до тиші, яка панувала навколо.

Шубіну спало на думку, що штурман “Летючого Голландця” родом з Кенігсберга. У кают-компанії під час обіду він спитав уявного Пірволяйнена, чи не був той у Кенігсбергу. І уявний Пірволяйнен ледве стримався тоді, щоб пустотливо не бовкнути: не бував, мовляв, але сподіваюся побувати!

От і побував!

Тихий голос поруч:

— Ессен![32]

Мовчанка.

Знову боязке:

— Ессен…

Шубін опустив очі. Поруч стояв хопчик років шести у штанях на підтяжках. Обома руками він тримав маленьку порожню каструльку. Такі хлоп’ята з каструльками, судками, мисочками, завжди товпилися біля похідних кухонь у німецьких містах, які ми взяли.

Шубін присів навпочіпки перед малюком:

— Ві хайст ду, буббі?[33]

— Отто…

Когось туманно нагадував цей малюк. Кого?.. Худеньке серйозне обличчя, здивовано підняті темні брови… Ні, не пощастило пригадати!

“Ессен”…

Сила віддачі на війні сліпа, як і будь-яка сила віддачі. Гармата, що стріляла по Ленінграду, відкотившись, ударила не Гітлера і не Круппа, а цього пуцьверинка, бідолашного Отто з Кенігсберга!

Шубін вернувся до машини. Ривком він витяг звідти узяті в дорогу консерви, чорний хліб, пакети з концентратами.

Хлопчикові уявився, мабуть, добрий Санта Клаус з його різдвяним мішком. Тільки мішок цей був кольору хакі, солдатський.

Шофер, моргаючи білястими віями, здивовано поглядав на Шубіна.

— Ти чого?

— Сказано ж, товаришу гвардії капітан-лейтенант: убий німця!

— Дурень ти! Про озброєного німця сказано, з автоматом на шиї, який осідлав танк, тим більше на нашій території! А з цього німця ще, може, будуть люди!.. Як гадаєш, Отто? Будуть з тебе люди?

Подарунки не вміщалися в каструльці, падали з рук. Шубін озирнувся. У пилюці лежала пробита німецька каска. Він підняв її, перевернув.

— От і каструлька знайшлася!

І на серйозному личку нарешті з’явилася усмішка, слабке відображення чарівливої усмішки Шубіна.

Шубін пішов разом з Отто, щоб у нього по дорозі не відняли їжу. Із підвалів, розколин, дверей і вікон, наче шпаки із шпаківень, висувалися мовчазні німці і дивилися на цей похід. Попереду простував німецький хлопчик, притискаючи до себе перевернуту каску, вщерть наповнену продуктами, слідом ішов російський моряк.

Будинок Отто був печерою в буквальному розумінні цього слова. Над низьким входом нависали якісь рейки і бетонні плити, з яких стирчала арматура.

З печери виглянула стара жінка — чи вона тільки здавалася старою? її виснажене обличчя було припорошене пилюкою.

Шубін кивнув малюкові і швидко попрямував до машини, злякавшись, що йому почнуть дякувати.

Потім вілліс, вихляючи поміж руїн, швидко проїхав через Кенігсберг і зник у хмарі пилюки…

Яким же ти будеш, буббі, коли виростеш? Двадцять тобі сповниться, мабуть, у 1959 чи 1960 році. Чи забудеш ти цього російського військового моряка, який подарував тобі повну каску продуктів серед руїн Кенігсберга?

Невже забудеш?..

У місто Пальмніккен, де стояли гвардійські катери, Шубін повернувся надвечір.

Усі помітили, що він не те, щоб невеселий, — командирові перед боєм не можна бути невеселим, — а якийсь начебто задумливий.

Він сів на бухту троса, закурив, задивився на світле, майже біле море, що плюскотіло біля його ніг.

Звичні домашні звуки лунали за спиною.

Боцман дзижчав недалеко, як дбайливий джміль: жу-жу-жу, жу-жу-жу! Кого це він там жучить? Ага, юнгу!

Потім юнга вистрибом пробіг мимо, наспівуючи сигнал, який виконують на горні перед вечерею:

Бери ложку, бери бак,

І біжи аж на півбак!

Отже, команда сідає вечеряти.

У Шурка в дитинстві було мало дитячого. Блокада, потім перебування в дивізіоні серед дорослих наклали на нього свій відбиток. (А втім, Шубін з гордістю казав про свого вихованця: “Змужнів, не очерствівши!”). Та тим зворушливішими були хлоп’ячі пустощі і смішні витівки, що іноді проривалися в нього.

Шубін підкликав юнгу, вдивився в його обличчя, зітхнув:

— Ох і худий же ти в нас! Витягнувся за цей рік! Не треба б тобі йти на операцію.

— Чому?

— Небезпечно!

Шурко був приголомшений. Небезпечно? Але ж на те й війна, щоб було небезпечно. І він не перший рік воює! Командир ще ніколи не заводив таких розмов. А що як і справді не візьме? Юнга примхливо відкопилив губи. Коли ж і покапризувати, як не перед операцією?

— Ну, гаразд, гаразд! Підеш на операцію!

Аби втішити юнгу, Шубін показав йому карту побережжя, на якій коса Фріш-Неррунг мала вигляд ніжки гриба-поганки.

— А ми чик по цій ніжці! Переріжемо, і шапка відпаде!

— Переріжемо, відпаде, — повторив юнга, побожно знизу вгору давлячись на Шубіна.

І завжди щось вигадає командир!

Не гаючись, Шурко пішов розповідати приятелям про “гриба-поганку”, видаючи, як звичайно, командирський жарт за свій. Він не встиг ще навтішатися загальним схваленням, як боцман нагукав його і звелів лягати спать.

— Як! Так рано — спати?

Та це було розпорядження гвардії капітан-лейтенанта, а в таких випадках перечити не випадало. Уночі чекає важка робота, треба якнайкраще відпочити.

Сам Шубін решту вечора просидів над планом Піллау, який вдалося роздобути в штабі.

Князєв зацікавлено прислухався до його бурмотіння.

— Кладовище? — міркував уголос Шубін. — Що це за кладовище?.. Похоронна романтика, хай би їй чорт!.. Корабель мертвих… Стоянка на кладовищі…

Він довго вовтузився з картою, щось виміряючи на ній. Нарешті задоволено потягнувся — так, що аж кістки хруснули!

— Ну, зрозумів? — спитав Князєв.

— Однак є один здогад. Поки що не казатиму. Візьмемо Піллау, перевіримо!

Та настрій у нього явно поліпшав.

Шубін пішов спати на катер, у моторний відсік. Любив спати на моторі, підклавши під себе капковий жилет. Гарно! Як на печі в російській хаті! Знизу, від мотора, йде приємне тепло і легкий, заколисуючий запах бензину. Авіаційний бензин пахне дуже затишно!

Шубін умить заснув, тільки-но вкрився регланом. Безсоння — це для нервових і недокрівних! Військовий моряк повинен уміти спать де завгодно, коли завгодно і навіть скільки завгодно — про запас!

Сон був недовгий, але приємний. Бензин, чи що, навіває такі сни?

Довкола були густі зарості, і листя, падаючи, кружляло — зовсім поволі і безшумно. В парку не було нікого. Тільки він і Вікторія.

Вони стояли одне проти одного, стиха сміючись, тримаючись за руки. Між ними з’явилося і дедалі міцніло гостре і пекуче відчуття близькості…

Зненацька із-за вогняної куртини вийшов Фаддєїчев. Виструнчившись, він приклав руку до картуза:

“Дозвольте доповісти, товаришу гвардії капітан-лейтенант…”

Розплющивши очі, Шубін збентежено поглянув на боцмана, що стояв перед ним, наче той міг підглядіти його сон.

— Наказали розбудити! Час — двадцять дві тридцять?

Шубін хлюпнув собі в обличчя холодної води, енергійно втерся рушником і сонної знемоги наче й не бувало. Тільки залишилася смішна досада на боцмана: чому не дав додивитися такий гарний сон?

— Князєв! Підйом! Починаємо посадку десанту!

РОЗДІЛ ШОСТИЙ ШТУРМ ПІЛЛАУ

Загін Шубіна йшов у перших лавах атакуючих.

На морі стояв штиль, і це було добре, бо десантники, розміщені в жолобах для торпед, сиділи обнявшись, щоб займати менше місця і не вивалитися на крутому розвороті.

Кожен катер брав близько сорока чоловік і скидався тепер на московський трамвай в години пік.

Місячна доріжка виводила прямо на косу.

За хороший орієнтир правила також хмара. Вона була багряна і висіла над горизонтом на південному заході. Штурм Піллау з суходолу почався.

Десантники повинні були перерізати косу Фріш-Неррунг з обох боків.

Від Кенігсберга просувався батальйон морської піхоти, посаджений на бронекатери. З моря на торпедних катерах і катерних тральщиках наступав стрілецький полк.

Катери йшли ніби в подвійному оточенні.

Три групи прикриття висунулися на захід, північ і південь, щоб убезпечити кораблі десанту від можливого нападу. Крім того, були ще кораблі охорони, малі канонерські човни, які невідступно супроводжували торпедні катери.

Підійшовши до берега, Павлов застопорив хід.

Ліс на косі стояв, увесь пронизаний місячним світлом. Поміж дерев спалахували горизонтальні смолоскипи.

Катер, рухаючись по інерції, ткнувся носом у піщану відмілину.

— Десант! На висадку!

Солдати поквапливо перейшли на ніс і почали стрибати у воду. Тут було неглибоко.

Якийсь час катер стояв на місці. Це було зовсім недовго, дві чи три хвилини. Павлов майже одразу ж дав повний назад. Але німецькі артилеристи “ущучили” його. Поруч нестерпно різко тарахнуло.

Павлов ліктем відштовхнув Шубіна і важко осів до його ніг. Шубін спробував підняти його. Але тіло було важке, без життя.

Боцман доповів, що вбиті Дронін і Степаков. Снарядом розтрощило правий мотор, пошкодило рульове управління. У моторному відсіку виникла пожежа.

Усі вцілілі моряки на чолі з Шубіним кинулися гасити її.

Тим часом інші торпедні катери, підходячи до берега, збили велику хвилю. Вона підняла некерований катер Павлова і, розвернувши його лагом, викинула на відмілину.

Шубін вискочив із моторного відсіку, озирнувся:

— Юнго! Семафор катерам: підійти до мене, стягти з мілини!

Першим до Шубіна підплив катер Князева. Незважаючи на сильний обстріл, він підходив дуже повільно — давав хід, потім стопорив машину, щоб не сісти самому на мілину. Через кілька хвилин до нього так само обережно приєдналися ще два катери.

Їм удалося завести швартови, але катер Павлова так присмоктало до піску, що прядив’яні кінці рвалися один за одним.

Сплески від снарядів підіймалися уже поруч з рятувальними катерами. Матроси Князева поквапливо латали пробоїну в таранному відсіку.

Шубін зрозумів, що, вовтузячись з буксировкою, ризикує іншими катерами з свого загону.

Тоді, згнітивши серце, він вирішив залишити катер, що загибав, і висадитися з рештою команди на ворожий берег. У становищі, що склалося, це було менш небезпечно, ніж баритися тут, на очах у берегових артилеристів.

Шубін наказав рятувальним катерам відходити. Потім обернувся до своїх матросів:

— Автомати, гранати розібрати! На берег — за мною!

Шурко стрибнув у воду плазом, пірнув з головою, але хтось одразу ж підхопив його і поволік за собою до берега.

Одфиркуючись, він підвів мокре обличчя. З одного боку його підтримував Шубін, з другого — боцман.

Вибравшись на берег, Шубін озирнувся. Біля нього зовсім мало чорних бушлатів. Живі тільки боцман, радист і юнга. Павлова нема, Дроніна нема, Степакова нема.

Та в бою треба думати тільки про живих! Ще буде час пом’янути мертвих, якщо буде…

Піщані дюни, порослі сосняком, були вздовж і впоперек змережані траншеями. Скупчившись у вузькому лісистому коридорі, затиснуті з боків затокою і морем, люди билися з небаченою запеклістю, часто врукопашну.

Бій на косі розчленувався на окремі запеклі сутички.

Безперервно лунала швидка тріскотнява, ніби хтось проривався крізь ліс напролом, ламаючи кущі і сучки. Від гострого запаху порохових газів дерло в горлі.

І весь час над лісом на бриючому кружляли наші літаки.

Ширина коси Фріш-Неррунг не перевищує кількох десятків метрів. На жаль, не вдалося додержати цілковитої точності під час висадки на косу обох десантних груп. Стрілецький полк і морські піхотинці були роз’єднані, опинилися на відстані трьох—чотирьох кілометрів одні від одних. Простір цей майже весь заповнили німці.

Вибігаючи на відлогий піщаний берег, Шубін не втерпів і оглянувся. Катер Павлова майже лежав на борту і горів. Оранжева пляма розпливлася поруч — відблиск полум’я на воді.

Жаль стиснув серце. Не думав Шубін, що так доведеться розлучатися з катером. Мав надію довоювати на ньому до кінця. Але не довелося.

А скільки ж разів виручали вони один одного з біди! І в шхерах. І біля каміння Рістна. І в незліченних морських боях…

Він рвучко обернувся спиною до моря, щоб не бачити агонії свого катера.

Біля моряків товпились піхотинці:

— Ого, і полундра[34] з нами! Давай, давай, полундра!

Повітря дзвеніло від куль, ніби над вухом весь час обривали тонку, туго натягнуту струну.

Бач, як обернулося! Воюючи з першого дня війни, Шубін тільки під кінець її почув дзинькання, яке раніше завжди заглушало ревіння моторів.

Німецько-фашистські війська, що відступали від Піллау, змішалися з підкріпленнями, які підходили з Данціга.

Усе це скупчилося в одному місці, приблизно посередині коси. Утворилося якесь місиво. Волаючі люди, танки, скрипливі повозки, що грузли в піску, коні, які дико іржали.

У цьому мигтінні тіней і вогнів, серед примарного лісу, затиснутого з обох боків морем, часто важко було розібратися, де свої, де чужі.

Та Шубін уперто проривався вздовж коси до Піллау.

Світало. Уже виразно видно було будинки на протилежному боці.

Десантники вибігли до причалу. Німці встигли відігнати всі пороми. Та це не зупинило солдатів. Відстань між косою і містом не перевищувала ста метрів Солдати почали похапцем збивати плоти або зв’язували по дві, по три порожні каністри і, забравшись на них, пливли до Піллау, сяк-так відгрібаючись дошками. Деякі, закинувши за плечі чоботи і автомати, кидалися вплав — такий був шалений наступальний порив!

Шурко впав на щось подібне до плоту поруч з Чачком.

— А де командир?

— Ось він!

Наче морського конька, Шубін осідлав кілька зв’язаних докупи каністр і, скоцюрбившись, щосили веслував. Де він роздобув весло?

Тритони на фонтані, Сіндбад-мореплавець верхи на дельфіні, тридцять три богатирі, що виходять на берег, — усе змішалося у голові юнги…

Шубін випередив його і Чачка. Вода довкола гойдалася, збурена силою-силенною людей, що пливли до набережної.

Набережна ближчала. Ніби зле собача, туди й сюди стрибав на ній маленький жовтий танк. Ствол його гармати дрібно тремтів, викидаючи спалахи — один за одним.

Зненацька танк неначе вдарили палицею по спині. Він закружляв на місці і завмер.

Шубін перший вискочив на берег. У черевиках жвях-тіла вода. Навіть не обтрусившись, він побіг уздовж набережної. Потім обернувся, махнув рукою своїм матросам, звернув за ріг у якийсь провулок.

У чужому місті він орієнтувався вільно, немовби вже не раз бував у ньому. Недарма так старанно вивчав план Піллау напередодні штурму!

Під ногами хрустіло скло. Усі шибки було повибивано. Вітрини магазинів зяяли чорними проваллями.

Повітря перетворилося в одну суцільну струну, що безперестану бриніла.

Із-за червоно-білої вежі маяка татакали кулемети.

Обходячи їх, Шубін кинувся у якийсь двір. Матроси і піхотинці побігли слідом за ним.

Вони опинилися всередині кам’яного колодязя. Біля самої стіни лежав перекинутий велосипед. Колеса його ще крутилися.

Увесь двір був різноколірний. Його встеляли листи, в конвертах і без конвертів, зім’яті, подерті, затоптані чобітьми. Очевидно, у цьому будинку містилося поштове відділення.

Але тут були й квартири. Звідкись долинав плач. Дитячий голос казав благально:

— Штіль, муттерхен! Зі зінд хір![35]

Шурко підповз до одного під’їзду, зазирнув усередину Клітка сходів! Під сходами, укрившись якимись рогожками, сиділи навпочіпки кілька цивільних. Із купи визирнула дівчинка і одразу ж пірнула під свої рогожки.

Шурко насупився, обережно зачинив двері. Хіба це правильно: ним, Шурком, лякати маленьких дітей?

Юнга оглянувся. Його командир нерухомо стояв біля стіни, нагнувши голову і дивлячись в одну цятку. Про що він думає? Очевидно, згадує план Піллау?

Та й місто штурмує, керуючись якоюсь одному йому зрозумілою штурманською прокладкою. Судячи з усього, проривається не просто до гавані — до певного місця в цій гавані!

У потилицю Шуркові гаряче дихали солдати. Вони поступово скупчувалися у дворі і, шарудячи листами, переповзали під стінами. На середину двору залітали випадкові кулі.

Мокрі гімнастьорки парували. З-за дахів уже піднялося сонце.

Старший сержант, командир взводу, раз у раз поглядав на Шубіна, чекаючи його наказів. Дарма що той не піхотинець, а моряк. Авторитет і чарівливість вольового офіцера дадуть себе знати в будь-яких важких умовах і об’єднають навколо себе солдатів.

Шубін визирнув з-під арки воріт, щось прикинув, порівняв. Потім обернувся і ступив кілька кроків від воріт усередину двору. Він усміхався.

І раптом, немовби скаженим вітром, здуло в нього з голови картуза. Перекидаючись, він одлетів у куток двору.

Та Шубін і далі стояв. Зазирнувши знизу, Шурко з жахом побачив, що очі його командира заплющені. Він стояв і хитався. Потім упав.

Йому не дали торкнутися землі, підхопили на руки.

Боцман тремтячими руками намагався подати командирові першу допомогу. З усіх боків простягали бинти з індивідуальних пакетів.

Кілька солдатів, гупаючи чобітьми, кинулися по сходах на горище. Із вікна з брязкотом і дзвоном вилетів кулемет. Разом з ним упав і кулеметник. Це був німець-смертник, залишений на горищі для зустрічі десанту і прикований ланцюгом до кулемета.

Та Шурко не дивився на нього. Юнга не зводив очей зі свого командира. Калюжа крові повільно розпливалася під ним, захоплюючи дедалі більше різноколірних конвертів.

До Шубіна протиснувся Чачко з автоматом на шиї. Його фланелівка була подерта на клапті, з-під неї було видно тільник. Побачивши розплатане на землі нерухоме тіло, він відсахнувся, потім несамовито закричав, немовби кликав здалеку:

— Товаришу гвардії капітан-лейтенант!

— Тихше, ти! — суворо сказав старший сержант, підтримуючи голову Шубіна. — Помирає гвардії капітан-лейтенант.

Хвилину Чачко остовпіло стояв над Шубіним. Багряне, лисніюче від поту обличчя його спотворила гримаса. Та він не заридав, не заплакав, тільки протяжно вилаявся, зірвав із шиї автомат і кинувся з двору назад, у саму гущу вуличного бою…

З’явилися санітари.

Перекинувши через плече автомат, Шурко біг поруч носилок. Санітари трапились безголові. Шарахали від кожної кулеметної черги, смикали носилки. Фаддєїчев, що біг з другого боку, кляв їх високим, з риданням голосом.

Під час поштовхів голова Шубіна дивно, мертво підскакувала, юнга весь час намагався покласти її якнайзручніше.

Тільки б донести до госпіталю! Тільки б живого донести!

Шурко стояв у коридорі особняка, де швидко, по-похідному, розвернули польовий госпіталь, і дивився у вікно на канал і віти, що звисали над ним. У зеленуватій воді відбивалася багатокутна, із червоної цегли будівля фортеці.

За щільно причиненими білими дверима був гвардії капітан-лейтенант. Щойно йому зробили переливання крові — перед операцією.

Князєв, з забинтованою головою, прийшов у госпіталь. У коридорі йому пощастило спіймати якогось лікаря і побалакати з ним. Шурко не чув розмови, але бачив, як відкопилилась нижня губа лікаря і ще більше осунулося худе, сіре від пилюки обличчя Князева. Кепські справи!

— Не опритомнює, велика втрата крові, — сказав Князєв, підійшовши до юнги. — Шість чи сім кульових поранень! Інший би помер уже давно…

Шуркова уява малювала поранений минулого року торпедний катер, з якого цебеніла на всі боки вода. Гвардії капітан-лейтенант зумів утримати катер на плаву, врятував від потоплення. Хто врятує гвардії капітан-лейтенанта?

Князєв пішов і забрав із собою боцмана, але юнзі дозволили залишитися. Та й як було не дозволити йому залишитись?

Шурко зайняв позицію у коридорі біля вікна, напроти палати Шубіна. І стояв там, проводжаючи боязким поглядом лікарів, що проходили мимо. Нові групи поранених прибували і прибували.

Жалісливі нянечки нагодували юнгу кашею. Похапцем попоївши, він знову став, наче вартовий, біля дверей. Звичайно, це було супроти правил, але ні в кого не вистачало снаги прогнати його, — таке скорботне було це бліде, худе, ще по-дитячому несформоване обличчя.

Десь за стіною цокав годинник. Він, очевидно, був великий, старовинний, і бій у нього був красивий, лункий. Тепер він старанно відмірював хвилини життя гвардії капітан-лейтенанта, і Шурко ненавидів його за це.

Шість чи сім поранень! Хіба можна вижити після семи поранень?

Хоча гвардії капітан-лейтенант завжди виходив з такого скрутного становища.

Якось у присутності Шурка він сказав Павлову:

“Звичайно, я розумію, що рано чи пізно помру, і все-таки, знаєш, не дуже вірю в це!”

А тепер гвардії капітан-лейтенант лежить непритомний, воля його паралізована — корабель дрейфує за течією до фатальної гавані.

Коли б тільки він опритомнів! Мозок і воля візьмуть командування над знекровленим, продірявленим тілом і, можливо, утримають його на плаву.

О, якби він опритомнів хоч на дві чи три хвилини! Шурко став би навколішки біля ліжка і шепнув на вухо — так, щоб ніхто не чув:

“Не вмирайте, товаришу гвардії капітан-лейтенант! Вам не можна вмирати! Ну скажіть собі: “Шубін, живи! Шубін, живи!” — і будете жити!..”

Укритого білосніжним простирадлом гвардії капітан-лейтенанта повезли повз Шурка на операцію, потім через годину з операції.

Юнга так і не побачив його, хоча й ставав навшпиньки. Гвардії капітан-лейтенанта затуляли лікарі. Вони йшли поруч візка і, здалося Шуркові, важко дихали, наче зморені коні після тяжкого пробігу.

У коридорі засвітилися лампочки, санітарки почали розносити вечерю. Буденне життя госпіталю текло своїм звичайним річищем, а двері палати, як і раніше, були зачинені перед юнгою. Командир його ніяк не здавався— не йшов на дно, але й не спливав.

За вікном стемніло.

Тільки коли почалася ніч, заповітні двері розчинилися, лікарі вийшли з палати. До Шурка долинуло:

— І так довго тримався. Був безнадійний.

Від цього “був” у Шурка похололо всередині.

— Так, залізний організм!

— А по-моєму, надто стомився. Він так стомився од війни…

Перемовляючись, лікарі пройшли по коридору. Шурко, немов закам’янівши, і далі стояв на своєму посту біля дверей.

Цокання годинника наповнювало вуха, наче булькання води. Годинник за стіною немовби зірвався з прив’язі, цокав оглушливо і швидко. Із палати вийшла сестра.

— А ти все чекаєш? — сказала вона лагідним голосом і зітхнула. — Нема чого тобі, любий, чекати! Іди додому! Іди, дитинко!

Вона зробила рух, збираючись погладити юнгу по голові.

Та він ухилився від її жалісливої ласки, ривком скинув з себе лікарняний халат і, натягнувши безкозирку, стрімголов кинувся до виходу з госпіталю.

Він біг довгим коридором, потім сходами, схиливши голову, голосно плачучи. Не пам’ятав уже про те, що він військовий моряк, а морякові не личить плакати. Він ніколи й не плакав раніше, не вмів. І ось… Гвардії капітан-лейтенант, Шурчин командир, найщасливіша людина на Балтиці, — був! Його немає більше, немає!

А за цією дикою, що розривала душу, думкою, невідступно бігла інша: що ж тепер буде з Мезенцевою? Як він, Шурко, зуміє сповістити, розповісти про смерть свого командира його вдові?