Секретний фарватер

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ ОРДЕН УДІВ

Часом у чергуванні подій виникає стрибок.

Десь загинула людина — за таємничих обставин, далеко від своїх близьких, — і остання скиба її життя, дуже важлива, пропала для них, провалилася в морок.

Так сталося з Вікторією. Прощальний поцілунок, обійми на вокзалі, і все. Майже зразу — їй здалося, що зразу, — вона узнала: Шубіна нема.

Щось провадили їй про піщану косу, про німця-смертника, прикутого ланцюгом до кулемета, — вона не розуміла нічого. При чому тут коса, ланцюг, кулемет? Для неї Шубін умер того дня, коли вони прощалися на пероні Балтійського вокзалу. Більше вона вже не бачила його— він умер. Тільки присмак гіркоти і відчуття болю лишились на губах, — так міцно вони поцілувалися на прощання.

У дитинстві Вікторія пережила кримський землетрус. Вона приїхала до Алупки з батьком напередодні пізно ввечері. Повітря було навдивовижу густе, майже липке. Масою розплавленого асфальту налягло воно на узбережжя. І ритм прибою був химерний — з якимись провалами, наче пульс хворого. Щось насувалося — чи то з моря, чи то з гір…

Це відчуття катастрофи повторилося по багатьох роках… Так, катастрофи! Бо тільки з нею можна порівняти звичайний факт: десь померла людина!..

Увечері Вікторія, повернувшись додому зі служби, підійшла в шинелі й береті до радіоприймача, ввімкнула його. Лише після цього вона стала роздягатися.

Тієї весни кожен, вечір був святковий — рівно о дванадцятій передавали накази Верховного Головнокомандувача. Потім гриміли салюти, і небо розквітало фейєрверком.

Ледве зводячи дух — дуже поспішала, боялася запізнитись, — Вікторія почула знайомий голос радіокоментатора.

Вона зупинилася з рушником у руках, та шпурнула його на стілець, розібравши перші слова. Йшлося про чергову перемогу військ Третього Білоруського фронту й Червонопрапорного Балтійського флоту.

Голос лупав, як сурма горніста над бранним полем:

— “…командування вирішило перерізати косу. Із затоки було висаджено десант у складі батальйону морських піхотинців, з моря — стрілецький полк на гвардійських торпедних катерах”.

Вікторія стояла, напружено випроставшись, притуливши руки до грудей.

Гвардійські торпедні катери!

— “Після запеклих вуличних боїв, — гримів далі голос, — війська Третього фронту оволоділи містом і фортецею Піллау, останнім оплотом гітлерівців на Земландському півострові. Ударом сухопутних частин, при підтримці кораблів і підрозділів Червонопрапорного Балтійського флоту, знищено тридцятип’ятитисячне угруповання противника та цілком очищено півострів. Десантники і військові моряки ціною значних втрат в особовому складі забезпечили успіх цієї операції, вписавши золотими літерами свої імена…”

Вікторія опустилася на стілець. Серце її так калатало, що вона мимоволі приклала обидві руки до грудей.

“Значні втрати!” Вона була військова людина, уміла читати зведення. Уся коса, напевне, залита кров’ю наших солдатів і моряків.

Борис?.. Ні, не може бути!

Однак уночі побоювання перетворилося на певність. Вікторія вставала з ліжка, ходила туди й сюди по кімнаті, гріючи в руках осколок снаряда, подарований Шубіним. “Коли стане боязко, подивись — і мине”, — сказав він. Проте йому щастило на морі. А цей бій відбувався на суші, на якійсь піщаній косі.

І коли по кількох днях на порозі кімнати з’явився тремтячий од хвилювання Шура Ластиков, а з-за його спини виглянув незнайомий капітан-лейтенант із блідим, засмученим обличчям, Вікторія не спитала нічого. Лише звелась і схопилася за горло.

Потім вона почула неприємний, скреготливий, що б’є по нервах, крик. Голос був незнайомий. Та це кричала вона сама.

Навколо, хоч як дивно, не змінилося нічого.

Люди щодня поспішали на роботу, а з роботи — додому. Будівлі стояли на своїх місцях. Як і раніш, світило неяскраве ленінградське сонце. Інколи йшов дощ. Було трошечки легше, коли дощ.

Отже, все було, як і колись. Тільки, забачивши обличчя Вікторії, люди, що були у веселому настрої, поспішно гасили усмішку, як гасять цигарку в присутності хворого.

Лице високої худої жінки, яка йшла, дивлячись лише вперед, було непорушне й дуже біле, ніби заклякло на крижаному вітрі. Скорбота гордлива! Вона немов відокремлює людину, підносить її над іншими.

І разом з тим горда Вікторія стала тонкосльозою.

Якось, повертаючись зі служби додому, вона сіла па лавочці в сквері напроти Російського музею. Вечір був лагідний, але з-за дахів піднімалася хмара.

Діти, окаті, худенькі, ганяли навколо, зчиняючи галас і вереск. Загуркотів грім, перший, травневий. Хлопчик років п’яти, впустивши м’яч, кинувся до своєї матері, що сиділа на лавочці, і уткнувся їй у коліна.

— Наліт, мамо? Наліт?

— Що ти, рибонько! Це грім.

Малюк полохливо з-під материнської руки поглянув на небо:

— А чий це грім, мамо? Наш чи німецький?

Ті, хто сиділи на лавочках, здивовано підвели очі на жінку в морському кітелі з погонами капітана. Вона схопилася і, похиливши голову, швидко пішла, майже побігла в напрямі Садової.

Так жаль — до сліз — стало цього малюка, який ще не знав, що таке грім, та вже знав, що таке наліт!

І себе було жаль. Болісно нило, розривалося на шматки серце: сина б їй, сина! Щоб супився, як Шубін, і усміхався, як він, і, простягаючи їй осколок, казав: “Коли стане боязно за мене, подивись, — і мине!”

Ось уже пролунали й салюти Дев’ятого травня. Вікторія ходила по святково прикрашених вулицях і раділа разом з усіма. Та присмак гіркоти лишався на губах. Тепер він, цей присмак, завжди був з нею, хоч би до чого доторкалися губи.

І вона безпомилково вгадувала своїх товаришок у горі, за прикметами, майже невловимими. Одна низько схилила голову, даючи дорогу чоловікові й жінці, які рука в руку прямували тротуаром, натикаючись на перехожих, засліплені своїм щастям. Інша притулила хусточку до очей. Чому? Ага! Побачила малюка, що підстрибував на руках у батька, засмаглого, усміхненого!

То був немовби таємний орден удів — на зразок масонського. Досить було жінкам обмінятися поглядом у святково-гомінкому натовпі, щоби без слів зрозуміти одна одну…

Снотворним Вікторія запаморочувала себе на ніч, але тим тяжчим було пробудження. Завивна туга поймала ранками. Все ставало страхітливо виразним і чітким, як при світлі німецьких “люстр”, що повільно опускаються.

Хотілося сховатись з головою під ковдру, щоб продовжити трохи мить забуття.

Потім снотворні перестали допомагати. Вікторія почала просинатися ночами. Це було жахливо. У сні бачила Шубіна, розмовляла з ним, і ось прокидалася сама — в тихій темній кімнаті.

Подушка, здавалося, ще берегла слід від його голови. Губи пересохли і щемлять, прагнучи його губів. Плечі й руки знудьгувалися за його твердими пестливими пальцями.

Та його немає. Ліворуч — стіна, праворуч — порожнеча. Безнадійно цокає годинник-браслет у головах…

Так, час у її внутрішньому світикові зупинився. Він зупинився на сімнадцятій двадцять — стільки показував круглий вокзальний годинник, коли Вікторія проводжала Шубіна.

А у великому світі, що оточував Вікторію, час квапливо біг уперед і вперед. Минув 1945 рік, за ним і 46-й. Восени 47-го року повернувся з евакуації Грибов і прочитав вступну лекцію з кораблеводіння, після якої в нього побував курсант Ластиков.

Почалися шукання розгадки “Летючого Голландця”. Та вони, як і все інше в світі, проходили повз Вікторію.

На ім’я Шубіна тим часом і досі прибували листи.

Вікторія, не читаючи, роздратовано шпурляла їх до вази на етажерці. Писали однокашники Шубіна, які служили на Північному, Чорноморському, Тихоокеанському флотах і ще не знали про його загибель. Але як їм не соромно не знати про це? За що вони так мучать її, Вікторію?

А навесні 1948 року надійшов лист від Нейла — чомусь із Західної Німеччини. Він також нерозпечатаний потрапив до вази й ліг поверх купи інших листів, що вкривалися порохом на етажерці…

Вікторія нахмурилася, коли Шурко Ластиков боязко сповістив про бажання Грибова відвідати її.

Таж цей знає, що Шубіна нема! Втішати хоче? Не потребує вона втішань!

Та потім вона одумалася. Шубін завжди з любов’ю та шанобою говорив про свого професора. Відмовити йому в зустрічі було б незручно.

Згнітивши серце, Вікторія погодилася.

Професор був на вигляд сухорлявий і відлюдькуватий і дуже прямо тримався. При ньому не випадало плакати — Шурко попередив, що він не зносить сліз.

До того ж і поводився він так, що не давав приводу до сліз. Він не розпитував про Бориса, не заглядав співчутливо в очі. Привітавшись, коротко перепросив за клопіт. Курсант Ластиков сказав, що у Вікторії Павлівни є листи від друзів Шубіна, можливо, пов’язані з “Летючим Голландцем”, а оскільки він, Грибов, займається “Летючим Голландцем”…

Проглядаючи лист Нейла, він здивовано звів брови, потім незадоволено похитав головою.

Лише наприкінці візиту професор приділив увагу господині.

— Вам переслали з Піллау речі Шубіна?

— Деякі.

— Чи не було серед них блокнотів, планів, карт?

— Ні. Ось його речі. — Вікторія показала на стіну, де висіла порожня поруділа кобура на довгому ремені, а поруч цокав годинник-браслет. — Годинник іде. Заводжу щодня. Кажуть псується, якщо не заводити.

Голос її затремтів.

Грибов глянув на Вікторію і додав м’якше:

— Може здатися дивним, що я не висловлюю співчуття. Це принцип. По-моєму, співчуття розслаблює.

— Хіба?

— Запевняю вас, — сказав Грибов ще м’якше. — На лихові я розуміюся.

Вікторія схилила голову — від Ластикова знала, що Грибов під час блокади втратив родину.

— Говоритиму лише про справу. Це, — професор підняв листа, — належало передати мені без зволікання. І вже принаймні розпечатати.

Слова його пролунали докором.

— На вашому місці, — сказав він, — я б обов’язково поцікавився, що пише Нейл. Адже вказана зворотна адреса: Західна Німеччина, місто, вулиця. Ви ж знаєте, що Нейл поділяв ненависть Шубіна до “Летючого Голландця”. Тож належало зразу розпечатати, прочитати й передати мені. Це було б набагато краще, ніж піддавати себе нікчемним самокатуванням.

— Нікчемним? — Вікторія випросталася.

Шура Ластиков, що був під час розмови, підвівся і занепокоєно глянув на шаховку, де стояли ліки.

Та Грибов провадив далі так само спокійно:

— Цей Нейл, за його словами, в складі однієї з комісій, що шукають у Західній Німеччині таємні німецькі архіви. Ви знаєте, що там полюють за архівами. Так от, комісії Нейла пощастило натрапити нещодавно на дуже важливий документ. Це шифрована радіограма з борту “Летючого Голландця”, мабуть, остання.

Шурко не втримався від радісного вигуку. Вікторія промовчала, похмуро кутаючись у вовняну хустку.

— Текст радіограми… — Професор заглянув у лист: — Текст її такий: “FH” доповідає: Бельти закриті, відстоююсь Вінеті, разі неможливості прорватися покладу підводчовен грунт Вінеті, роззосередивши команду, намагатимуся вийти суходолом”. “FH” — це, зрозуміло, ініціали “Летючого Голландця” (“дер флігенде Холлендер”). “Вінета” — умовна назва таємної стоянки.

— Де ж ця стоянка?

— А згадайте гінця, перехопленого напередодні штурму Піллау. Розповідав вам товариш Ластиков про гінця?

Шурко знову підвівся:

— Я розповідав, товаришу капітане першого рангу.

— На клаптикові паперу, який пощастило вирвати в німця, згадувалося Піллау. Зіставте це з радіограмою. Є всі підстави припускати, що таємна стоянка — в Піллау.

Вікторія промовчала.

— Я гадав, що це буде для вас цікаво, — сказав Грибов з докором.

Вона не всміхнулася, тільки куточок її рота нервово сіпнувся.

Грибов кивнув.

— Розумію вас.

Вікторія недовірливо примружилася.

— Звичайно, коли Вінету й знайдуть, це не поверне вам Шубіна, — промовив Грибов. — Але врахуйте: “Летючий Голландець”, імовірно, цілий і досі. Розшукавши і знешкодивши його, ми відвернемо загибель тисяч, сотень тисяч людей. Подумайте про інших жінок, котрі, як і ви, тужитимуть і мучитимуться в розквіті літ.

Грибов виждав хвилину чи дві, сподіваючись, що Вікторія скаже що-небудь. Та вона мовчала. Але вираз байдужості в її очах щез. Тепер ці прекрасні хмурні очі були широко розплющені й не відривалися од Грибова.

— Американці, — сказав Грибов, — виявляється, знали про існування “Летючого Голландця”. Тому радіограма викликала сенсацію. Особливо вразила комісію звістка про те, що таємна стоянка — в Піллау…

— Я переб’ю вас. Удруге ви згадуєте: в Піллау. Була в Піллау, хочете сказати?

— Хочу сказати те, що кажу: була в Піллау і лишилася там.

— Одначе Піллау ось уже три роки, як перейменовано в Балтійськ. У його гавані стоять наші кораблі. І Вінету не знайдено?

— Треба гадати, дуже майстерно схована. І Шубін знав про це.

— Невже?

— Він пробивався саме до Вінети під час вуличних боїв. Мені це тепер цілком ясно.

Шурко нетерпляче посунувся вперед:

— Дозвольте, товаришу капітане першого рангу? На клаптеві паперу було ще слово “кладовище”.

— Так. Мені це спочатку здавалося умовним найменуванням.

— А хіба слово “кладовище” можна розуміти буквально?

— Мабуть, ні, — обережно сказав Грибов.

— Напевне ні. Є ж умовне найменування: “Вінета”. А що це, на вашу думку?

— Поки що не знаю. Знайдемо — довідаємося. — Він несподівано спитав: — Ви так і не побували в Балтійську на могилі Шубіна?

Очі Вікторії затьмарилися.

— Боюся, — спроквола сказала вона. — Боюся побачити його могилу.

Вона мерзлякувато зіщулила плечі.

— Сам Шубін. завжди йшов назустріч небезпеці, — заперечив Грибов. — І потім, повірте, неможливо довго прожити зажмурившись.

— А навіщо взагалі жити?

— Не говоріть так! Якби Шубін почув, йому стало б соромно за вас. Дозвольте сказати відверто, що я думаю?

— Будь ласка.

— По-моєму, ви загіпнотизували себе своїм горем… Ні, вислухайте до кінця! Я, зрозуміло, не лікар, усього лише немолода людина, яка багато пережила. Але я б вас лікував Балтійськом.

— Як це — Балтійськом?

— Звичайно, Вінету й затоплений у ній підводний човен шукатимуть без вас, і можна не сумніватися, що знайдуть. Але невже ви хочете лишитися осторонь пошуків? Знайти Вінету — ваш обов’язок перед Шубіним.

— Обов’язок? Чому?

— Ще Цезар сказав: “Недороблене — незроблене”. В Піллау Шубін, сказати б, загубив ниточку. її треба знайти й підняти.

— Саме мені?

— Кому ж іще, як не вам? При дуже великому взаємному коханні — пробачте, що згадую про це, — само собою мислиться й повно взаєморозуміння. А воно має значення в цьому випадку. На багато що в Балтійську, колишньому Піллау, треба поглянути немовби очима Шубіна.

— Його очима?..

— Так, це важливо. А хто ж зможе зробити це краще за вас?

Вікторія, спершись підборіддям на руку, задумливо дивилася на Грибова.

— Прохання про переведення до Балтійська можуть не задовольнити, — сказала вона нарешті.

— Я напишу вашому начальству. Хто це? А! Мій колишній курсант. Більшість теперішніх адміралів — мої колишні курсанти. Не забувайте, я все-таки людина зі зв’язками!

Він усміхнувся. І від цього суворе, смутне, посічене зморшками обличчя його стало таким добрим, що Вікторії страшенно захотілося поплакати у Грибова на грудях.

Та плакати було вже пізно — гості прощалися, стоячи біля порога…

Незабаром, скориставшись “зв’язками” Грибова, Вікторія виїхала на нове місце служби — в Балтійськ. І хто знає, може, саме це врятувало їй глузд.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ ПРАВДА СИЛЬНІША ЗА БОМБИ

Увечері, наприкінці знаменного дня, коли Грибов побував у Вікторії і прочитав про Вінету, він довше проти звичайного засидівся за своїм письмовим столом.

Картотека (про неї поки що знають лише він та Ластиков) дуже збільшилася за зиму.

Майже щовечора засвічується лампа під зеленим абажуром. Немовби опускається дзвін із світла, і Грибов зі своєю роботою опиняється під ним, — точніше, всередині нього.

Так, окреслено магічне коло! Усе, що поза колом, занурене в темряву. Та тим яскравіший відблиск життя на столі: усі ці списані дрібним штурманським почерком чотирикутники картону, газетні й журнальні витинки, обведені червоним олівцем, а також позначки на географічній карті.

Професор любить повторювати Декартів вираз: “Лад звільняє думку”. І на столі в нього зразковий лад.

Тут немає книжок, з яких би стирчали риззя закладок, хоч за зиму Грибов прочитав силу-силенну мемуарної, воєнної та воєнно-політичної літератури. Немає і листів, хоча восени ще почав листуватися і досі підтримує зв’язок з Князевим, Фоміним та іншими товаришами Шубіна по службі. Їхні повідомлення значно доповнили і уточнили розповідь колишнього юнги.

На письмовому столі професора лише його картотека. Факти ретельно відібрані, “спресовані” й рознесені за окремими картками. їх можна враз охопити поглядом.

І це відображене життя безперестанно у русі, картки то зближуються, то роз’єднуються, а від цього відповідно змінюються сенс та взаємозв’язок дат і фактів.

Схоже на мозаїку. Дбайливо і терпляче складає Грибов факти й дати, як різнокольорові шматочки.

Від рясноти подій, цифр, імен мерехтить в очах.

Та ось поступово, не дуже швидко, став проступати зигзаг — якийсь химерний, поки що не зовсім розбірливий візерунок. В “мозаїці” склалося”: “Вува”, “Вундер-ваффе” — інакше, чарівна зброя, що за її допомогою гітлерівці сподівалися виграти війну.

Це розв’язання загадки виглядає неначе правдоподібно. Принаймні Шубіним до кінця володіла думка про те, що підводна діяльність Цвішена та його команди “мерців” пов’язана з випробуванням нової потаємної зброї.

Одначе в перебігові подальшої роботи Грибов узяв під сумнів правильність такого розв’язання.

Він змусив себе облишити слово “Вува”, яке Шубін почув у шхерах. Адже той міг і недочути.

Поміркувавши над цим, професор відсунув набік картку з написом “Вува”. Посередині письмового стола опинилися дві інші картки під назвами: “Англійський нікель” та “Тавро СКФ”.

Три літери “СКФ” завертілися перед очима, як вогняні кола реклами.

Нейтралітет — нині поняття застаріле. Бізнес не знає меж! Однорейсовий моряк має рацію. Як відмовитися від вигідної оборудки, коли чимало воєнних матеріалів продаються нині на вагу золота, як колись у Магелланові часи заморське коріння?

Воєнно-стратегічну сировину, яку в роки війни завозили в Німеччину з “нейтральних” країн і навіть країн протилежного воєнного блоку, змах за змахом швиргали в печі війни.

Але відблиски, які падали з печей, що їх раз по раз відчиняли, по-новому освітлювали і таємну діяльність “Летючого Голландця”.

Тепер картки на письмовому столі професора лягли в іншій розкладці. Вони згрупувалися навколо “Нікелю” і “Тавра”.

Цю нову “розкладку” можна позначити словами: “Підводний зв’язковий”. Чи не був Цвішен таким зв’язковим? Чи не сприяв він “торгівлі з-під поли”, налагоджуючи таємні комерційні угоди між капіталістами воюючих країн?

Карток загалом не так і багато, однак здається, що письмовий стіл прогинається під їхньою вагою, — надто ж бо вагомі факти.

І чим більше нагромаджувалося цих фактів, чим глибше осягав Грибов потаємний зв’язок між ними, тим краще розумів, що новіша легенда про Летючого Голландця не втратила своєї злободенності й по закінченню другої світової війни.

Тут потрібен був, певно, не так історіограф, як досвідчений контррозвідник, а може, пішла б на користь і їхня тісна взаємодія.

Настав, нарешті, час “пустити справу по інстанції”. Лист із Західної Німеччини підхльоснув Грибова. Не можна зволікати жодного дня!

Тому він прискорив свій від’їзд у давно передбачуване відрядження в справах училища. А прибувши до Москви, прямо з вокзалу пішов до контр-адмірала Ришкова, колишнього свого учня.

— Я офіційно до вас, Юхиме Петровичу, — сказав Грибов, сідаючи в крісло, після того як вони привіталися. — Дозвольте доповісти?

І він стисло розповів про зустрічі Шубіна з “Летючим Голландцем”.

Ришков здивувався:

— Даруйте! Я ж чув про “Голландця”! Ще навесні тисяча дев’ятсот сорок четвертого року. Сам прилітав на Лавенсарі, щоб розпитати Шубіна. Але чому припинили роботу? Ви кажете, Шубін навіть побував на борту цього “Голландця”?

— Тому й припинили. Парадоксально, але факт. Медичний висновок був несприятливий для Шубіна. А ви вже перебували в той час на Тихоокеанському флоті.

— Навесні тисяча дев’ятсот сорок четвертого року йшлося про Вуву, тобто про нову секретну зброю. Про нікель та шарикопідшипники я нічого не чув.

— Та й Вува. Не виключено, що була і Вува. Поряд з усім іншим.

— У шхерах згадувалася Вува, — настійно повторив Ришков. — Тобто ракети-снаряди. Відомо, що німці випробовували їх на Балтиці наприкінці війни,

— Он як! У шхерах?

— Ні. На півдні Балтики.

— До?

— В Пейнемюнде на острові Узедом.

— І це відбулося тисяча дев’ятсот сорок четвертого року?

— Так.

— Навесні?

— Восени. Відомості в нас, Миколо Дмитровичу, дуже докладні. Випробовуванням керував досить відомий Вернер фон Браун, “батько Вундерваффе”, як величали його німці. Проект називався “Урзель”[36] на честь якоїсь жінки. Ракети-снаряди мали назву А-9. Пускати їх передбачалося з підводного човна.

— Ах, усе-таки з підводного човна?

— Так. У момент залпу човен мав перебувати в підводному положенні, тобто стріляти з-під води. Дальність дії запланували в п’ять тисяч кілометрів. Однак з випробуваннями А-9 нічого не вийшло.

Грибов хмуро усміхнувся:

— Що й з’ясувалося з усього подальшого. Ну, а що, по-вашому, могло перешкодити німцям?

— Цього я не знаю. Гадаю, швидше за все, технічні неполадки. Словом, як то кажуть, “фокус не вдався”.

— Шубін припускав, що секретну зброю збиралися випробовувати під Ленінградом. Але ваші відомості цілком прояснюють картину. Навіщо випробовувати зброю під носом у ворога, якщо у Південній Балтиці, на великій відстані од лінії фронту, це зручніше в усіх відношеннях. Узедом лежить на відлюдді.

— Недалеко від теперішнього Свіноуйсьце?

— Так, колишній Свінемюнде. На ті часі глибокий тил. Я радий, Юхиме Петровичу, що ви підтверджуєте мій здогад: навесні сорок четвертого року “Летючий Голландець” не збирався в шхерах випробовувати нову секретну зброю. Він був зайнятий чимось іншим.

— Але це ж випливає з повідомлень самого Шубіна, — підхопив Ришков. — На палубі “Летючого Голландця” не було відповідних пристроїв. Шубін, як ви казали, бачив тільки здвоєний кулемет.

Грибов промовчав.

— Для нас зараз важливе не те, що він бачив, а те, чого не бачив, — промовив професор.

Ришков нерозуміюче дивився на нього.

— Я маю на увазі пасажирів “Летючого Голландця”. Рекомендуючи Шубіна офіцерам, старший помічник сказав: “Наш новий пасажир”. Отже, були й інші пасажири — до Шубіна чи одночасно з ним? Іноді, Юхиме Петровичу, вони здаються мені небезпечнішими за ракети-снаряди чи атомну бомбу.

— Ну що ви! Та чи й були вони? Вас вразило слово “новий”. Але ж Шубін міг недочути чи переплутати. Пасажирський підводний човен! Щось не віриться! Транспортний — ще так-сяк! Припустімо, що він транспортний. Все одно заходимо в сліпий кут, у кормовий відсік. Біля люка перебірки стовбичив вартовий? Подумати тільки: на підводному човні — вартовий! Але що могли переховувати за його спиною? Ви відкидаєте секретну апаратуру, скажімо, модель Вуви, яку випробовували на підводному човні. (Грибов зробив заперечливий жест). Перепрошую. Миколо Дмитровичу, я докінчу свою думку. Але, якщо це не апаратура, тоді, безсумнівно, вантаж. І я навіть скажу вам, який вантаж. Сировина для виготовлення атомної бомби! “Летючий Голландець” займався тим, що доставляв у Німеччину цю сировину з віддалених місць!

Ришков підвівся з-за столу й пройшовся по кабінету.

— Я, звичайно, міркую вголос. Чому “Летючий” двічі причалював біля берегів Норвегії? Там був завод важкої води, чи не так? А рейс Цвішена Амазонкою? Я пригадую, що в Південній Америці знайдено поклади уранової руди. Де знайдено? Може, поблизу цієї річечки… як її…

— Аракара, — сказав Грибов.

— Так, Аракари. Припустіть, що бразільці не знали про це. Але знали фольксдойче, німецькі колоністи. Нишком від бразільців вони почали видобувати руду і на підводних човнах переправляти до Німеччини. Ось вам гіпотеза. Звісно, робоча! У цю схему влягає все, в тому числі зовнішній вигляд і поведінка команди “Летючого Голландця”. Вони цілком пояснимі. Більше того: і вигляд цей, і поведінка — доказ! Уявіть: підводний човен протягом кількох років, в умовах найсуворішої секретності, майже не відстоюючись при березі, перевозить радіоактивну сировину! Який мізок, яке здоров’я витримають це? Поступово, рік за роком, матроси й офіцери “Летючого Голландця” перетворюються на хворих, напівбожевільних людей. Вся річ у вантажі! Він руйнує, здоров’я, вкорочує вік, потроху зводить з розуму.

Ришков перестав ходити і круто повернувся до Грибова.

— Ну, як?

Грибов сидів непорушно, в роздумі.

— Від “Летючого Голландця” всього можна чекати, — зауважив він, зітхнувши.

Він подумав про те, що біля перебірки кормового відсіку Шубіна зупинив оклик: “Ферботен!”.[37] Та на це ж “ферботен” постійно наштовхувався і сам Грибов під час своїх уявних мандрувань відсіками “Летючого Голландця”.

— Ви маєте рацію, фіксуючи увагу на кормовому відсікові, — сказав він Ришкову. — Це — як заборонена кімната в казковому замкові. За її дверима сховано щось страшне, дивоглядно жахне — розгадка багатьох таємниць.

Ришков задоволено кивнув.

— Я думав про сировину для атомної бомби, — провадив далі Грибов. — Але для доставки її з “різних віддалених місць”, як ви сказали, потрібна ціла флотилія “Летючих Голландців”. А втім… — Він знизав плечима. — Мені інколи спадає на думку, що діяльність “Летючого Голландця” могла бути дуже різнобічна. До речі, у тих н;е шхерах, де згадувалася горезвісна Вува, Цвішен узяв на борт людину, яку іменували паном радником.

А по кількох місцях Шубін бачив “Летючого Голландця” поблизу транспорта, завантаженого шведськими шарикопідшипниками… Однак це могло бути й збігом, — додав Грибов з властивою йому пристрастю до точності.

— Але ж нікель — не збіг? Олафсон свідчить, що в норвезьких шхерах “Летючий” конвоював транспорт з англійським нікелем!

Грибов стримав усмішку. Йому подобалося завзяття його колишнього учня.

Контр-адмірал був людина з живою уявою, що легко запалювалася. Якби в кабінеті був присутній хтось третій, він міг би подумати, що це Ришков, гніваючись і обурюючись, переконує свого важкодума професора в тому, що “Летючий Голландець” насправді існує.

— Можливо, не лише нікель, — неквапливо відповів Грибов. — Але що вже нікель — безперечно. В післявоєнній мемуарній літературі я знайшов підтвердження цьому. Англійські торговці справді продали німцям залежалий на складах нікель. Посередниками були норвезькі судовласники. Зрозуміло, про сам факт сказано дуже глухо, однією фразою. Ми з вами маємо куди докладніший і мальовничіший опис самовидця.

— А шарикопідшипники з тавром “СКФ”?

— Мені пощастило з’ясувати, що на цих шарикопідшипниках літало дві третини літаків Гітлера. Із Швеції, крім того, вивозили кожного року стільки залізної руди, що це покривало третину всієї потреби Німеччини.

— Промовисті цифри!

— Куди вже більше! Ось ви, Юхиме Петровичу, говорили про уранову руду. Але ж не тільки вона небезпечна в руках воєнних монополістів. Світ, фігурально висловлюючись, обертається навколо металевої осі.

— Люди гинуть за метал, — підказав Ришков.

— І гинуть, завважте, не тільки заради важких жовтих дрібок. Цілу армію свою поклали німці па Україні, намагаючись утримати в руках нікопольський марганець. У мене с такий запис: “Вартість воєнних матеріалів”… Сподіваюся, що в найближчий приїзд до Ленінграда ви побуваєте в мене і ознайомитеся з моєю картотекою. Не все в ній пов’язано безпосередньо з “Летючим Голландцем”, зате відтворює загальну картину і дає поживу для здогадів.

— Дякую. Буду в Ленінграді, обов’язково скористаюся з запрошення.

— Що ж до слів “новий пасажир”, то я припускаю: Шубін міг недочути або переплутати. Під час перебування на борту “Летючого Голландця” він був до того ж хворий. На це теж треба робити поправку. Однак хоч би яким обхідним шляхом ішли ми до розгадки “Летючого Голландця”, опинимося зрештою незмінно перед зачиненими дверима в кормовий відсік. Розгадка там!

— Висадити б ці двері! — пробурмотів Ришков.

— Можливо, доведеться зробити й це, — напевно сказав Грибов. — Але одійдімо на деякий час від зачинених дверей!.. Загалом, Юхиме Петровичу, я не прихильник кросвордів, тим більше технічних. В історії “Летючого Голландця” мене насамперед цікавлять люди. А вони були в усіх відсіках. Якщо нам з вами не дістатися в заказаний кормовий відсік, то добре побувати хоча б у каюті штурмана чи командира “Летючого Голландця”.

— “Хоча б”! — Ришков засміявся. — І побалакати з ними відверто?

— І побалакати відверто. Бачте, для мене й досі переконливо звучить одна фраза з “Війни і миру”: “Не порох вирішить справу, а ті, хто його придумали”. От і хочеться добратися до найголовніших придумців. Через Цвішена! Адже він, поза сумнівом, був безпосередньо ї протягом багатьох років зв’язаний з воєнними монополістами. І врахуйте: “Летючого Голландця” ще не знайдено!

Ришков зненацька перестав бігати по кабінету і зупинився перед Грибовим.

— Що ви хочете цим сказати?

Він сів на бильце крісла, не зводячи з Грибова насторожено-допитливого погляду. Потім ураз широко всміхнувся:

— Ну, кажіть же, не мучте, Миколо Дмитровичу! Я ж бо знаю все. Ви не можете без того, щоб не приберегти щось під кінець. Приберегли, признайтеся? І напевне найцікавіше і найважливіше. Ану, витягайте це “щось”, кладіть на стіл!

— Віддаю належне вашій проникливості, — сказав Грибов. — У нагороду маєте! Ви, здається, читаєте не лише по-німецькому, але й по-англійському?

— Само собою! Інакше який би я був контррозвідник?

Грибов вийняв з кишені лист Нейла, дбайливо розгладив на згинах і подав Ришкову.

В міру того як той вчитувався в листа, усмішка повільно сходила з його обличчя.

— Вінета? Он як! — пробурмотів він крізь зуби. — І в районі Балтійська?

— Покинута стара стоянка, як я розумію, — пояснив Грибов. — Але, очевидно, добре замаскована стоянка. Щось ніби рудимента війни.

— І ви вважаєте, що на грунті в цій Вінеті лежить “Летючий”? Та ще з усією командою, чого доброго! Облудні мерці нарешті обернулися на справжніх мерців? На чолі зі своїм командиром?

— Ну, це навряд. Злі люди звичайно живучі. А Цвішен, видно, дуже злий.

— О! Гадаєте, що він живий? І діє досі?!

Грибов зробив непевний жест.

— Стільки разів “потопав” і знову випливав.

— Я просію Балтійське через густе сито! — запекло сказав Ришков і енергійно змахнув рукою, показуючи, як зробить це. — Будьте певні, Миколо Дмитровичу: роздобудемо — з-під води цього Цвішена — живого чи мертвого!

— Я волів би мертвого, — пожартував Грибов.

Та обличчя Ришкова було серйозне.

— Із царини історіографії, — спроквола сказав він, — ми, таким чином, повернулися до сьогоденних турбот. Нейл пише: балтійською Вінетою зацікавилися наші допитливі колишні союзники. Виходить, зустрічні пошуки, Миколо Дмитровичу?

— Виходить, так.

— Злі люди живучі… Ви маєте рацію. Ті, хто колись “фрахтував” “Летючого Голландця”, лишилися. І вони стали ще злішими, хитрішими, агресивнішими.

— Набагато агресивнішими, Юхиме Петровичу! Саме тому так важливо розв’язати загадку “Летючого Голландця” і сповістити про це весь світ. Правда сильніша за бомби! Вірю в це, хоч ось уже сорок років, як я кадровий військовий.

Ришков задумливо дивився на Грибова.

— Ви радили вдові Шубіна перевестися до Балтійська. Може, корисно залучити її до розшуків? Я дам команду.

— Краще, щоб усе вийшло без команди.

— Ну, як хочете. “Вікторія” по-латині означає “перемога”. Я жартую, звичайно.

Ришков встав. Підвівся з крісла і Грибов.

— Дуже приємно знову працювати з вами, дорогий Миколо Дмитровичу! Вважайте себе нашим постійним консультантом по “Летючому Голландцю”. Мені не треба нагадувати вам, що доручення це секретне. Будемо час від часу звертатися до вас за порадою.

— Єсть, товаришу адмірале! — сказав Грибов, як належить за статутом.

Чи корисно “залучити” Вікторію Павлівну до розшуків “Летючого Голландця”? Для чого і для кого корисно? Для розшуків чи для Вікторії Павлівни?

Грибов думав про це, повертаючись із Москви.

Під час своїх відвідин удови Шубіна він старався розмовляти з нею якнайделікатніше, хоча й суворо. Він навіть не назвав її жодного разу вдовою. Усе так наболіло в цій сердешній жіночій душі, що будь-який необережний дотик міг завдати нового страждання.

Звичайно, Грибов хотів, щоб Вікторія взялася шукати Вінету в Балтійську. Це відвернуло б її від тяжких спогадів.

Але він аж ніяк не наполягав, не підганяв і не підштовхував. Квапливість була тут шкідлива.

І як людина трохи старомодна, він вважав, що до важливої думки чи наміру жінок треба підводити обережно, створюючи враження, що ця поволі навіяна думка прийшла сама собою, без підказування.

Недарма Мопассан писав: “Вона була жінка, тобто дитина”. А Вікторія Павлівна була до того ж хвора дитина.

Підключитися, щоб переключитися… Саме так розумів Грибов становище. Та чи буде реальна користь від участі Вікторії в розшуках? В цьому він, признатися, не був упевнений.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ ВІКТОРІЯ В БАЛТІЙСЬКУ

По приїзді на нове місце служби Вікторію огорнула звична і люба їй атмосфера військово-морської діловитості. Все було просто, ясно, налагоджено. Люди рухалися немовби по чітко розкреслених прямих лініях. Це заспокоювало.

Балтійськ — місто флотське. Якірець — не тільки на стрічках безкозирок, що їх носять більшість його мешканців, але й на щиті при в’їзді по шосе. Вулиці звуться: Чорноморська, Синопська, Севастопольська, Порт-Артурська, Кронштадтська, Кіркенеська, Флотська, Якірна, Катерна, Артилерійська, Солдатська, Є також Морський бульвар та Гвардійський проспект.

Вікторії дали кімнату в будинку на пірсі, недалеко від метеостанції, де вона працювала.

Кораблі швартувалися за двадцять кроків від дому. Кожні півгодини на них видзвонювали “склянки”. Перед заходом сонця линули водою мелодійні переливи сурм — на спускання стяга. Під вікном умощувалися матроси, неголосно басила гармонійка, і на високих нотах лунав жіночий сміх.

Місто поволі оживало. На місці руїн, поруч червоних будинків похмурої німецької архітектури, зводилися білі споруди радянської забудови.

А на узбіччях тротуарів, де недавно іржавіла покинута спохвату німецька техніка, зарябіли квіти: гвоздики, братки і японський ромен бляклих тонів, наче оповитий ніжним серпанком.

Побачивши посаджені квіти, навіть дуже недовірлива чи обмежена людина могла втямити, що радянські моряки поселилися тут твердо, “назовсім”.

В Балтійську у Вікторії, як виявилося, багато давніх знайомих.

Одним із перших зустрів її Селіванов, розвідник бази, який колись виряджав Вікторію в шхери.

— А я тут у тому ж амплуа, що й на Лавенсарі, — оповістив він перебільшено бадьорим тоном, яким тепер усі розмовляли з Вікторією. Потім, затримавши в довгому потиску її руку, пообіцяв: — Ще зустрінемося, поговоримо! Спершу зміцнійте в нас, гарненько морським вітерцем обвійтеся!

Дивак! Наче вона прибула сюди на курорт…

Другого дня по приїзді Вікторія рушила на околицю Балтійська, де розміщався гвардійський дивізіон (через силечу жаб це місце жартома прозвали Квакенбургом).

Вікторія боялася ніякових розпитів, незграбних співчувань. Та побоювання були даремні. Моряки поставилися до неї з делікатною привітністю. Дехто знав її ще з Кронштадта й Ленінграда, але тоді вона була інакша, весела. Вони соромилися при ній свого гучного голосу, своєї рішучої, твердої ходи. Недавно і Шубін був такий. А тепер говорили про нього притишено і називали його: “Небіжчик Шубін”. Це виглядало безглуздо й недоладно. Адже він завжди був невгамовний!

Князєва, на жаль, не було — уже років зо два, як його перевели, підвищивши, на Північ. Тепер дивізіоном командував Фомін, також із “когорти славетних”.

Він шанобливо провів удову Шубіна до могили чоловіка.

Це була скромна могила, вкрита сосновим віттям і букетами польових квітів. Вона височіла за шлагбаумом, при в’їзді в розташування частини. І мертвий Шубін не розлучався з товаришами.

Вікторію зворушило те, що квіти на могилі були свіжі. Хтось клав їх з дня в день. Певно, діти з сусідньої школи.

Фомін виявив делікатність до кінця — вигадав якусь невідкладну справу, перепросив Вікторію і залишив її біля могили саму. Коли він повернувся, Вікторія вже опанувала собою.

— Ще прохання до вас, товаришу гвардії капітан третього рангу, — сказала вона. — Я б хотіла повторити останній Борисів шлях з моменту його висадки. Чи не зможете ви з’їздити зі мною на цю косу?

— Єсть. Хоч би завтра. Зручно для вас?

— Так.

Коса Фріш-Неррунг була дуже вузька. Праворуч і ліворуч крізь стовбури сосон світліла вода. Ліс на дюнах був негустий. Вітри, що дули з моря, добряче його обскубли. На найвищих деревах лишилися від крон самі тільки вершечки. Через це сосни стали схожими на пальми. І понахилялися в один лише бік — від моря до затоки.

По правий бік од Вікторії був Балтійськ, за спиною, в глибині затоки, — Калінінград, просто перед нею — заходило сонце. Плюскле, як цибулина, воно нерухомо лежало на темно-синій воді.

А хмари пливли над ним, мінилися барвами, розгортаючи ширше й ширше свої пишні барвисті крила.

Вітер, що дув зранку, стих. Та голі стовбури з обтіпаними мітелками вгорі стояли нахилені, немовби буря, натиск відшумілого шторму навічно поклали на них свій відбиток.

Туга за померлим огорнула Вікторію з такою силою, що вона вхопилася за дерево, щоб не впасти.

Фомін відвів очі і сквапно заговорив — перше-ліпше, що спало на думку:

— Зі мною один професор почав листуватися. Капітан першого рангу Грибов. Може, чули про нього? Зацікавився повідомленням, яке ми перехопили в морі напередодні штурму Піллау. Там було слово незрозуміле — “кладовище”. Ми вже з Князевим і так і сяк метикували Поклали: умовна позначка, до справжнього кладовища відношення не має. Щось на зразок, знаєте, отих “Тюльпанів”, “Фіалок”, “Конвалій”… — Він боязко спробував пожартувати: — Пам’ятаєте, як “вирощували” їх біля своїх рацій зв’язківці під час війни?.. А позавчора мене про кладовище розвідник бази розпитував.

— Селіванов?

— Так. Далося їм усім у тямки оце кладовище!

— А Борис знав, де кладовище у Піллау?

— Треба гадати, знав. Князєв розповідав: командир перед штурмом пильно вивчав карту Піллау.

— Однак, перепливши канал і опинившись у місті, подався зовсім в інший бік?

— Ви вгадали. В діаметрально протилежний бік.

По дорозі назад Вікторія не промовила жодного слова. Фомін також мовчав, розуміючи, що вона вся в полоні спогадів.

Він не здогадувався, що Вікторія силкується впорядкувати, організувати ці спомини. Всі сили душі зосередила вона на тому, щоб якнайвиразніше уявити картину штурму й тодішній Борисів стан, — пробувала немовби вжитися в цей стан.

Вивчаючи карту міста, Борис не сподівався, що візьме участь у вуличних боях. Він гадав потрапити до Піллау вже після його падіння, як це було, скажімо, в Рігулді. Та ось раптовий поворот у подіях, одна з химер війни, і Борис зі своїми моряками — на косі, перед самісінькими дверима Піллау, а отже, і гаданої таємної стоянки “Летючого Голландця”.

Що відчув він, переправившись до міста через канал? Безперечно, бажання негайно самому проникнути до цієї стоянки. І якщо Цвішен ще там, не дати йому втекти.

Але яким був перебіг Борисових думок? Якими міркуваннями він керувався, якщо одразу ж не вагаючись повернув праворуч, до гавані, а не ліворуч, до кладовища?

І чи далеко був від мети, коли черга смертника, прикутого ланцюгом до кулемета…

Зійшовши з порома, Фомін повів Вікторію вздовж набережної, потім вузькими завулками і, нарешті, зупинився під аркою великого будинку.

— Тут, — сказав він.

Вікторія боязко заглянула через його плече.

У дворі, як і колись, містилося поштове відділення. В інших під’їздах були квартири. На мотузках сушилася білизна, дітвора, зчиняючи галас і вереск, бавилася “в класи”. Звикши до кочового гарнізонного життя, вони в будь-якому місті почували себе як вдома.

— Все подвір’я було встелене листами, — розповідав Фомін. — Ходили по листах, немов по осінньому листю. Дещо відібрали потім і передали на виставку до Будинку Флоту. Адже розвідникам листи були вже ні до чого, війна скінчилася. А гвардії капітан-лейтенанта, — додав він тою самою спокійно-оповідною інтонацією, — поранило ось там, біля цегляної стіни. Хочете, зайдемо в двір?

— Ні.

— Шпиталь, — нерішуче сказав Фомін, — розташовувався трохи далі, за три квартали.

Та витримки вже забракло. І пощо Вікторії госпіталь? Шубіна туди несли на ношах. Він був непритомний. Це вже був не Шубін.

Ні, не так він хотів би вмерти. Не на шпитальнім ліжку, серед “банок і склянок”. Він волів би загинути в морі, за штурвалом. Пролинути за своїм “табуном”, трьома тисячами “коней” з білими розмаяними гривами, і стрімголов, на повній швидкості, перетнути ту межу, що відокремлює мертвих від нас, живих…

Вікторію зворушила увага, приділена Шубіну упорядниками виставки “Штурм Піллау”.

Виставку було влаштовано в Будинку Флоту. Одну із стін фойє обвішали картами, схемами і портретами учасників штурму. А в центрі, зі збільшеного фото, обтягнутого крепом, дивився на відвідувачів Шубін.

Він усміхався, хвацько зсунувши кашкета трохи набік. Вираз його обличчя не пасував до жалобної рамки. Та, мабуть, не знайшлося іншої, більш підхожої фотографії.

Навколо неї групувалися фотографії меншого розміру. На них соромливо мружилися гвардії лейтенант Павлов, гвардії старшина першої статті Дронін, гвардії старшина другої статті Степаков та інші. Вікторія пізнавала їх з точного і стислого опису, зробленого свого часу Борисом.

— А це що? — Вікторія нагнулася над вітриною.

Увагу її привернули нотатки, писані на картках поштового паперу дуже чітким, акуратним, без притиску почерком. Вона не зразу збагнула, що писали кілька чоловік, а не один, — просто каліграфія добре поставлена в німецьких школах і почерк уніфіковано.

— Листи на фронт? — Вона повернулася до начальника Будинку Флоту, що її супроводжував.

— Ні. З фронту додому. Пошта не встигла розіслати адресатам. Для розвідки листи ці вже втратили інтерес — по кількох днях Німеччина капітулювала, — а ми дещо відібрали. Яскраво характеризують моральний рівень гітлерівців на останньому етапі війни. Ось лист, прошу поглянути. Експоновано лише дві сторінки, весь лист задовгий. Якийсь моряк, родом з Кенігсберга, пише своїй дружині…

Вікторія прочитала:

“Мені б хоч хвильку побувати в нашому тінявому Кенігсберзі…”

— На той час його Кенігсберг обернувся на купу попелу й щебеню під бомбами англо-американської авіації. Моряк, видно, пробув надто довго в морі, одірвався від реальної дійсності. В Калінінграді за вказаною адресою нікого не лишилося.

На конверті, що лежав під склом, була адреса: “Фрау Шарлотті Ранке, Лінденаллее, 17”.

“Я живий, Лоттхен! — так починався лист. — Тебе це здивує. Та вір мені, я живий!”

Звичайно він називав дружину “Лоттхен” або ще ніжніше, інтимними найменнями, зрозумілими лише їм двом. Але інколи звертався суворо: “Моя дружина”. “Пам’ятай, ти моя дружина, і я живий!”

Вікторія перевела погляд на іншу сторінку. Ось розповідь про якусь екзотичну ріку. Чимало поколував моряк по білому світі! Втім, описи були аж надто гладенькі та докладні, ніби вихоплені з підручника географії. І вони йшли зразу ж за пристрасними докорами. Це справляло тяжке враження. Ніби людина раптово похоплювалася, зціпивши зуби, і з кам’яним обличчям промовляла: “Як я вже згадував, місцева тропічна флора вражала своєю різноманітністю. Там і сям мигтіли в лісі моріжки, облямовані…”

І знов Вікторія пропустила кілька рядків.

“Не продавай нашого будинку, — заклинав моряк, — ні в якому разі не продавай! Пам’ятай, я живий, і я повернусь!”

Вона випросталася над вітриною.

— Бр-р! Який неприємний лист.

— Досить характерний, чи не так? Усе навколо гине, а він клопочеться своїм будинком. Я взяв ці сторінка навмання.

— Лист пригноблює. Не хочеться далі читати. Наче ти присутній при родинній сцені.

І знову, немов шукаючи підтримки, Вікторія глянула на фотографію усміхненого Шубіна…

Грибов був би задоволений, якби побачив наслідки прописаного ним “лікування” Балтійськом.

Вікторія, як і раніше, думала про Бориса безупинно, однак думала вже по-інакшому. У думці вдивлялася в його обличчя. Жадібно. Допитливо. До болю в очах. Одначе — без сліз. Риси обличчя не розпливалися.

Щоб заспокоїти сумління, Вікторія побувала на цвинтарі.

Нічого особливого там не було. Папороть і кущі ко-золиста. Вони, либонь, дуже розрослися за останній час. Стежки вкрилися густою травою. Дерева мовби поприсувалися щільніше. Це був уже ліс, але в ньому то там, то сям біліли й чорніли перехняблені надгробники.

Вікторія зупинилася поблизу мармурового пам’ятника, що важко завалився набік. По ньому зміїлася розколина. Тьмяно ряхтів над нею якірець, а нижче виднівся напис: “Спочиває в бозі віце-адмірал такий-то, народився в 1815 р., помер в 1902”.

Машинально Вікторія вирахувала вік померлого Вісімдесят сім! Дебелий, одначе, був покійний адмірал і, певно, на відміну од своїх матросів, віддав богові душу не в морі, а дома, на власному ложі під балдахіном.

Коли це враз вона зрозуміла, що стоїть на тім самім місці, де колись стояв механік “Летючого Голландця”!

Вікторії привидівся колекціонер кладовищенських квитанцій, як його описував Шубін: одутлі щоки, безглузда, відсутня посмішка. Саме тут, біля могили вісімдесятисемилітнього адмірала, зродилася маніакальна погаданка: той моряк не потоне в морі, хто закупить багато кладовищенських ділянок!

Вікторії стало моторошно. Вона озирнулася.

На кладовищі, крім неї, не було нікого. Світило сонце. В кущах голосно теркотіли пташки. З узмор’я долинав стугін прибою.

І від того, що сяяло сонце, робилося ще жахніше.

Насилу продираючись крізь запуст, Вікторія вибігла до моря.

Так що ж означало слово “кладовище”?

Шубін зрозумів це. Але вона не могла збагнути.

Того вечора Вікторія повернулася додому така стомлена, що навіть не мала сил роздягтися. Лише скинула туфлі і повалилася на ліжко.

Вона лежала, витягнувшись, заплющивши очі, і пошепки повторювала:

— Допоможи ж! Допоможи! Мені важко, я не можу збагнути! Взагалі жахливо важко. Нестерпно. Ну, хоч приснися мені, любий!..

Наступного дня Вікторія пішла до Селіванова. “Дядько він розумний, — мовила до себе, — і знає мене не перший рік. Він не відмовиться од моєї допомоги. Інший па його місці міг би сказати: “Ви метеоролог? Ото і справовуйтесь собі з вітрами та мойвою”. Селіванов так не скаже”.

— Ну що? — спитала вона з порога, дбайливо причинивши за собою двері. — Нового нічого?

Не здивувавшись питанню, Селіванов заперечно похитав головою. Але вигляд у нього при цьому був бадьорий.

— Враження таке, — говорила Вікторія, вмощуючись на запропонований їй стілець, — ніби ви чекаєте на мене з якоюсь доброю вісткою.

— Вгадали. Я знав, що ви прийдете до мене. Ще тоді знав, як ви були в дорозі до Балтійська.

— Так ось, товаришу каштан другого рангу, я хочу брати участь у розшуках Вінети.

— Цілком природно з вашого боку. Вже побували на місцевому кладовищі?

Вікторія зніяковіло кивнула головою.

— Не бентежтеся. На цей найпростіший здогад треба перехворіти, як на кір. Свого часу наші армійські товариші теж шукали причал між кладовищем і морем.

— Невже?

— Їм, бачте, ввижалася бухта, можливо, штучна і дуже старанно замаскована. А в глибині, під прикриттям кладовищенських дерев, щось на зразок елінга. На деяких фашистських військово-морських базах, наприклад у Сен-Лорені, були такі елінги. Уявляєте: залізобетонне укриття, зверху насипаний шар піску чотири метри завгрубшки, а під ним — підводні човни. Кажуть, спокійнісінько відстоювалися, їх навіть ремонтували під час найзапекліших бомбувань.

— Кладовище у Піллау порожнє.

— Так.

— Недарма Шубін прямував не до кладовища, а до гавані.

— До чого тут гавань? Ви що ж, гадаєте, у гавані розташовувалася ця “В”? Ніколи.

— Вона могла бути дуже маленька.

— Безперечно і була маленька, сказати б, одномісна. Адже “ЛГ” не зносив ніякого сусідства. Думаєте, поліз би в гавань, де повнісінько інших військових кораблів? Що ви! На цьому “ЛГ”, по-моєму, і рипу воза боялися.

Навіть у розмові віч-на-віч Селіванов за вкоріненою професійною звичкою волів називати “Летючого Голландця” та “Вінету” не повністю, а ініціалами.

— І все ж таки Шубін ішов до гавані! — вперто повторила Вікторія.

— Помилка, Вікторіє Павлівно, запевняю вас! Він, кажуть, навіть узяв під свою команду солдатів, що лишилися без офіцера. Чи ж до “В” йому було? Уявляєте, штурм, вуличні бої? А Борис був запальний вояка, загонистий. Мені та Бориса не знати! Дякувати богові, друзяками були!

Вікторія насурмилася. їй закортіло сказати: “І все-таки я знаю його краще, ніж ви!” Але вона тільки зауважила стримано:

— Ви майже не зустрічалися з ним після Лавенсарі. Він дуже змінився, побувавши на борту “Летючого Голландця”. Та облишмо це. Якщо виключити гавань і кладовище, то де ж тоді, по-вашому, була Вінета?

Селіванов витримав паузу.

— Мені наказано залучити вас до розшуків, якщо ви хочете, — сказав він з деякою урочистістю.

Тільки після цього невеличкого вступу він перейшов до суті справи. Вона, на його думку, полягала в двох назвах: “Геббельсдорф” та “Альтфрідхоф”.

— Це таке невелике село в глибині затоки, на самісінькому березі, — пояснив Селіванов. — Розташоване приблизно на півдорозі між Калінінградом та Балтійськом. Називалася Геббельсдорфом за гітлерівців, на честь їхнього головного клишоногого брехача. А колишня назва — Альтфрідхоф. По-німецькому “Фрідхоф” — “кладовище”, так же? “Альтфрідхоф” — “Старе Кладовище” або ж “Старий Цвинтар”, коли хочете.

— Невже?.. Втім, назва пасує.

— Отож-бо воно й є! Останні дні я тим і клопотався, що розшукував це “кладовище”. “Вінети не може бути в Піллау, вона на його околицях”, — така була з самого початку моя погаданка. На одній старій, догітлерівській карті я знайшов те, що шукав.

— Стоянку чи село?

— Поки що село. Бачте, поруч з Альтфрідхофом розташований невеличкий судноремонтний завод. Гітлерівці, відступаючи, висадили його в повітря. Брухту там прірва. Треба гадати, і уламки “Летючого Голландця” десь лежать. Я мінерів туди послав. Шурують. Був, певно, секретний док. Та доберемося й до нього.

Селіванов сказав, що завтра знову вирушає в Альтфрідхоф.

Створено комісію за участю представників штабу флоту. Ще б пак! Хай цю стоянку покинуто, навіть зруйновано. Все одно віднаходження її — подія надзвичайна!

— Мені лишається тільки привітати вас, товаришу капітан другого рангу.

— Зарано вітати. Знаєте прислів’я: “Не кажи гоп…” Ми ось що зробимо. У мене в машині є вільне місце. Я заїду по вас завтра.

— Єсть. Дякую.

Вікторія поволі йшла містом, похиливши голову.

Село Альтфрідхоф — Старе Кладовище… Поруч — судноремонтний завод… Секретний док у його надрах…

Здогад Селіванова здавався досить правдоподібним. І все ж Вікторії важко було подолати якесь внутрішнє упередження. Борис пробивався до гавані, поза всяким сумнівом!

Краще за Селіванова уявляв, як засекречено підводний човен Цвішена. Хай навіть змінили його силует, припустімо, спорудили прибудову до бойової рубки, встановили фальшиву гармату на палубі. Але й зробивши все це, Цвішен, майстер камуфляжу, не зважився б поставити свій “корабель мерців” бік у бік з іншими, звичайними кораблями.

Борис знав про це і все-таки йшов до гавані. Чому він ішов до гавані?

Як би придалася зараз карта Піллау з його позначками, якщо він робив позначки!..

Ну що ж, здогад щодо Альтфрідхофа буде перевірено завтра!

“У мене в машині є вільне місце…” Цим, виходить, і обмежиться участь Вікторії в розшуках?..

Вона, повторюючи шлях Шубіна під час вуличних боїв, минула здиблений жовтий танк із рваною раною в борту. На стволі було виведено: “Шакал”. Цей танк уцілів у Лівійській пустелі, щоб обернутися в Прибалтиці на брухт.

Невже і від “Летючого Голландця” лишилася тільки безформна купа заліза?

За рогом несподівано одразу відкрився розлогий пустир. Уздовж вулиці, що вела до нього, стирчали почорнілі стволи. Крони, як ножем, зрізало артилерійським вогнем.

Велика червона будівля бовваніла посеред пустки. На її банеподібному дахові стримів шпиль із золотим півником.

У вільний час матроси ганяли на белебні м’яча. Тут були колись будинки, потім на руйновищі — доти.

Вікторії розповідали, що з одного дота незабаром після штурму вилізла кішка. Мабуть, вона одуріла від бомбувань та артилерійських обстрілів. У руки не давалась, тільки кружляла довкола людей, нявкаючи і витріщаючи жовті біснуваті очі. її хотіли пристрелити, щоб не нагонила нудьги, та зжалилися, почали приручати.

Минуло два—три дні, і кішка вибралася з-під звалища, ведучи за собою двох кошенят. Голодна процесія низкою пройшла по трапу і далі прямо на камбуз, справедливо вивівши, що війні край. Кішку командир наказав звати Маскоттою, а кошенят матроси кликали по-своєму: Братик і Сестриця.

На кожнім кроці видно було тут сліди недавнього штурму, що струсонув місто, немов нищівний землетрус.

“Найспокійніше почувалися мерці на кладовищі, — оповідав Вікторії один старий німець. — Я й сам охоче прихистився б у домовині й накрився гранітною плитою”.

Зверху Вікторію покликав скрипучий, пронизливий голос. Вона звела голову. В дахові червоного будинку зяяла діра від снаряда, але золотий півник гойдався на своєму сідалі, обзиваючись рипом на кожен подув вітру.

Флюгер, певно, не змовкав ніколи — в Балтійську майже не буває безвітря. Тепер він теж крутився, мов очманілий, трускотів, скреготав, ляскав. Годі було щось зрозуміти.

Вікторія пішла далі вздовж каналу. Потойбіч витяглася шерега рожевих будинків, які випадково помилував “землетрус”. Червоні дахи мирно відкидалися в світлій гладіні. Пейзаж був задумливий, зовсім голландський.

Задивившись на нього, Вікторія спіткнулась об якийсь кабель. Одразу ж їй гукнули, на цей раз знизу:

— Обережніше, дівчино!

На дні каналу лежав притоплений буксир. Над водою стирчали тільки труба і мідний свисток, що вилискував У променях призахідного сонця. Поруч погойдувався бот з водолазним спорядженням. Три матроси, закінчивши роботу, опоряджували його.

Побачивши Вікторію, вони, як за командою, випросталися і підвели догори широкі усміхнені обличчя — одверто замилувалися нею.

— Не поламали б свої стрункі ніжки, товаришу старший лейтенант! — медовим голосом докинув один із матросів, меткіший. (Пізнав у Вікторії по кітелю офіцера, але, не бачачи знизу погонів, титулував наздогад). — А такі ж ніжки, я вважаю, навіть у нас на ЧБФ[38] — рідкість. Правильно?

— Правильно! — підтримали його друзі.

— Он туди, за шлагбаум, взагалі не ходіть, — розважно і турботливо пояснював матрос, очевидячки стараючись продовжити приємність. — Засмічено все. І ківш там теж у мотлосі. Ми називаємо його: кладовище кораблів!

Вікторія пройшла за інерцією кілька кроків, усміхаючись нелукавому компліментові, майже колективному. І враз зупинилася. Кладовище кораблів? Матрос сказав про кладовище кораблів? Водолази здивовано перезирнулися в своєму боті. Чому старший лейтенант із стрункими ніжками раптом повернулася і хутко пробігла повз них у зворотному напрямі?

Вислухавши Вікторію, Селіванов, слід віддати йому належне, не став вагатися чи упиратись. Він одразу ж зателефонував командирові порту.

— Ківш номер сім, точно! — відповів той. — Ви ж були там зі мною. Так, звалище кораблів. Ще не розчищене, бо далеко. Зараз я заїду за вами. Треба поквапитися, щоб дістатись завидна.

Незабаром Вікторія, Селіванов, командир порту і ще кілька офіцерів опинилися біля далекого, покиненого ковша. Вузькоколійка, що вела до нього, заросла травою. Шлагбаум було зав’язано іржавим дротом.

Ківш номер сім видавався сумовитим, як ліс пізньої осені.

Щогли стирчали стрімко чи скісно і скидалися на дерева без гілок. Оману довершувала рибальська сіть, напнута над щоглами. Вона була схожа на осінній серпанок або легеньку сірувату імлу, що заплуталася поміж стовбурами дерев.

Під сіттю, слухняно чекаючи своєї долі, тулилися один до одного близько десятка кораблів: дві баржі, річковий пасажирський пароплавчик, три буксири, кілька щитів-цілей. До берега привалився облавком невеличкий танкер з розпанаханою кормою.

Німці стягували сюди всі ці кораблі, готуючись згодом відправити їх на злом. Однак не встигли. Завадив наступ радянських військ.

А в нових господарів гавані ще руки не дійшли до цього віддаленого ковша. І без того справ ущерть було в Балтійську. Занехаяність ковша впадала в очі. Сіть, напнута між щоглами, порвалася в багатьох місцях і подекуди провисла до самої води.

Потурбовані чайки, сварливо галасуючи, ширяли над нею.

— Мене давно дивувала ця сіть, — зауважив командир порту. — Пам’ятаєте, в шхерах німці ховалися під рибальськими сітями від авіації? Понапинають на березі, буцімто для просушки, і ставлять під них свої катери чи підводні човни. “Але ж тут що ховати? — думав я. — Який пілот поласився б на такий мотлох?”

— У цьому й полягав розрахунок.

Так! Ніяких особливих споруд! Нічого, що могло притягти увагу згори чи з берега! Сіть була навіть не камуфльована, а звичайнісінька — рибальська.

Кораблі стояли в ковші дуже щільно, впритул. Але посередині, між річковим пароплавом та однією з барж, залишено було неширокий прохід.

— Ось тут він, певно, і стояв, цей “Голландець!” — вигукнула Вікторія.

Проте обличчя Селіванова ще зберігало недовіркуватий і затайливий вигляд.

— Може, він на дні?.. — припустив один з офіцерів.

— Ну, що ви? Ківш надто мілкий. На його дні не сховаєш підводний човен-рейдер.

Намостили дощок і офіцери низкою перейшли на палубу пароплава.

Звідси добре було видно плити причалу. В магістралях, прокладених поміж ними, тяглися одвилки — через пароплав до порожнин між кораблями. Це були паливний і водяний трубопроводи.

Командир порту за сполучними ріжками визначив, Що трубопроводи призначалися для постачання підводного човна.

Окремі запасні частини до нього, також і елементи акумуляторної батареї, знайшли в сусідній напівзатопленій баржі. Та головною базою, як видно, був пароплав.

В облавку були пробиті двері. З їхнього порога звисав трап. Двері вели в просторе приміщення, де команда човна могла спочивати після тісняви своїх відсіків. У кутку стояв розхряпаний рояль. За ним дійшлий Селіванов знайшов навіть кілька пошматованих гральних карт.

На пароплаві, як на всякій базі, було обладнано пральню і душ. Однак, судячи з усього, підводний човен відстоювався тут недовго. Це було щось на зразок конспіративної квартири, де дозволяється перебути тільки одну ніч, щоб не навести на слід.

Але яким чином щастило “Голландцю” непоміченим проходити в ківш і полишати його?

Це діялося, зрозуміло, вночі. Вікторія уявила, як за сигналом з моря німецьке командування вмить затемняло гавань, оголошуючи повітряну тривогу. Наближаються ворожі бомбардувальники!

Насправді ж біля бонів — “Летючий Голландець”.

Звичайно, Цвішен, увіходячи до гавані, дає позивні. Інакше могли б подумати, що це ворожий човен, і любісінько розстріляти. Але це чужі, умовні позивні. Він ніби оповіщає про себе одним із своїх псевдонімів. До того ж і псевдонім цей знають всього дві-три особи в Піллау.

Втім, увагу всіх у гавані відвернено на інше.

Де ж ворожі бомбардувальники? Вогні вимкнено, біноклі на кораблях і на березі звернено догори, а тим часом довгаста тінь прослизає повз бони, мимо розташованих на рейді і коло пірсів кораблів, завертає в глиб гавані, до ковша номер сім. Потім обережно втягується у вузький прохід між напівзатопленою баржею та річковим пароплавом.

Усе! Дійшла! Причаїлася!

Відбій повітряній тривозі!

Уранці занедбаний ківш, звалище кораблів, має звичайний вигляд. Вітерець легенько погойдує рибальську сіть. І навіть чайки, як і раніше, невтомно шугають попід нею.

Балансуючи на вузькій дощечці, перекиненій з пароплава на причал, командир порту оглядівся:

— Тісно все ж таки було йому.

— Нічого, — відповів хтось із офіцерів. — Тісно, зате тепло. Розвертатися, зрозуміло, доводилося на пупі.

— Але мене ось що дивує, — докинув інший офіцер. — Для одного-однісінького підводного човна устаткували таку стоянку!

— Навпаки! Це і є найнезаперечнішиії деказ! — запально промовив Селіванов. (Його недавнього скептицизму наче й не було). — Саме для одного і єдиного такого! Чи можна ще сумніватися в тому, що човен цей був особливо секретний і виконував доручення надзвичайної державної ваги?

Він швидко повернувся і глянув Вікторії в очі:

— Визнаю при свідках: ви маєте рацію! Точніше, Борис мав рацію. “В” містилася в гавані, а не в околицях Піллау. Я помилявся.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ ЛИСТ, НЕ ДОСТАВЛЕНИЙ НА АДРЕСУ

У своєму звідомленнї Селіванов високо оцінив допомогу, яку подала йому вдова Шубіна під час розшуків Вінети. Наказом командувача капітанові Мезенцевій було оголошено подяку.

— І все-таки випадок, — зітхнув командир порту, сидячи в Селіванова. — Якби вона не почула тоді: “Кладовище кораблів…”

— Несправедливо. І ви, і я, без сумніву, не раз чули ті ж слова. Але ми не вслухалися в них. І не зрозуміли. А вона зрозуміла. Чому? Душа була настроєна на цю хвилю. Всі сили душі були напружені, і ось…

— Вона не припускала думки, що Шубін міг помилитися.

— Так, і це, звичайно.

Грибов, якого Ришков зразу ж сповістив про знахідку, привітав Вікторію по телефону.

Це була найважливіша і найцінніша для неї похвала. І все ж Вікторія була невдоволена.

Нитку, яку впустив Шубін під час штурму, тепер знайшли і підняли. Але що далі? Куди тягнеться, куди веде ця нитка?

Завбачливий Цвішен устиг викрутитись, як завжди, і втекти завчасно, не чекаючи штурму Піллау.

Що ж у такому разі означала його радіограма, текст якої повідомив Нейл? Виходить, на Балтиці була ще одна стоянка, окрім “Кладовища кораблів” у Піллау?

Одверто кажучи, Вікторія сподівалася більшого і від самого “кладовища”. Знахідки були, загалом, жалюгідні. Запасні частини для підводного човна? Купа розірваних гральних карт? Даруйте, цього малувато.

Вікторія сподівалася, що у Вінеті знайдуть якісь документи, котрі проллють світло на діяльність “Летючого Голландця”. В її уяві поставало щось на зразок тієї ж радіограми або принаймні уривків донесення, перехопленого Шубіним. Адже міг забути Цвішен у Вінеті щось надто важливе? Міг чи ні?

— Ні! — рішуче відрубав Селіванов, коли Вікторія поділилася з ним своїми прикрощами. — Зовсім виключено, Вікторіє Павлівно. Як я розумію Цвішена, він не з тих, яким доводиться звертатись до бюро загублених речей. Що ви, далебі! Такий пройдисвіт, дуже спритний диверсант!

— Лоуренс теж був дуже спритний! — сердито сказала Вікторія. — І, між іншим, забув, кажуть, у поїзді валізку зі своїм рукописом. Потім заново відновлював її з пам’яті.

— А ви, бачу, відчули смак пошуків! — Селіванов схвально всміхнувся. — Так, це затягує. Азартна річ.

Та до чого тут азарт?

Не те що Селіванову, а навіть Грибову не зважилася б розповісти Вікторія про те химерне відчуття, яке оволоділо нею, коли вона натрапила на Вінету. Вінета була, гай-гай, порожня. Отже, треба шукати знову й знову, до тла перевернути весь Балтійськ, щоб знайти… Що? Цього Вікторія не знала.

Усе більше її полоняло відчуття, що в Балтійську, окрім Вінети, є ще щось дуже важливе, тісно зв’язане з “Летючим Голландцем”.

Пояснити це відчуття було нелегко.

Та ось приклад, який, може, підійде — хоч би трохи. Уявіть, що ви зайшли до темної кімнати й зупинились на її порозі чи навіть пройшли на середину. Не чути нічого, навколо пітьма. І все ж таки ви впевнені, що тут іще хтось є. Швидко натискуєте вмикач. Так і є! В кутках сидять люди і мовчки дивляться на вас…

Вікторія відчувала таке ж нетерпляче і водночас боязке очікування. Вона переступила поріг кімнати, навіть пройшла на середину, але скрізь було тихо, як досі. А вмикач на стіні все не могла знайти, хоч як старалася.

Містика? Анітрохи. Просто сигнал до краю напружених, загострено чутливих нервів.

Осінь непомітно змінилася на зиму, теплу, без снігу, але з вітрами.

Поряд з будинком Вікторії височів маяк, знизу білий, зверху червоний. Він спалахував через короткі проміжки часу, і тоді було видно грані його потужної лінзи, що відкидала світло далеко в море.

Коли по небу швидко линули хмари, маяк, здавалось, хитався. Коли ж біля вхідних бонів починали скаржитися на туман сирени, над маяком витягувалися довгі тіні, як крила вітряка.

Вікторія знала, що Шубін любив маяки. Може, він любив їх через те, що починав служити в Кроншлоті, — там перед війною стояли торпедні катери. А ліхтар на Кроншлотському маяку дуже затишний, у формі барильця, різнобарвний, мов ялинкова прикраса.

Погода в Балтійську мінлива. Тут часто гуляють шторми. Здається, вітри всієї Південної Балтики злітаються до цього міста на свій гемонський шабаш. Вони катаються на дахах, верещать, як розлючені коти, гуркотять, бряжчать, перевертом мчать вулицями, зривають з дерев останнє листя.

І раптом — майже в одну мить — все вщухає! Місяць просувається між хмарами, освітлюючи готично-гострий силует міста й простору гавань з військовими кораблями.

Море, яке видно Вікторії з вікна, цілком дисципліноване — затиснуте хвилеломом та пірсами.

Лиш далеке відлуння штормів долинає сюди. У сонячний день вода за хвилеломом темніша, ніж біля пірса. Та сонце якось не пасує до цих місць. Навпаки, мчать сизі, сині, сірі хмари. Забарвлення військових кораблів, що гойдаються на воді, гармоніює з ними.

Мабуть, похмурі пірати Цвішена до свого уявного затоплення, не криючись, відвідували Піллау. Суботню ніч вони пиячили в ресторані “Цум гольдене Анкер”[39] — на тому місці нині споруджують готель, — а в неділю вирушали до кірки замолювати гріхи. На лавах сиділи, збившись докупи, спідлоба поглядаючи на всі боки.

Невже ж після них не лишилося в Балтійську ніяких слідів? Нехай Цвішен був завбачливий та обережний, як диявол. Ну, а інші члени команди: офіцери, матроси?..

Вікторія задивилася на море. Вдалині щось сліпуче блиснуло. Ага! Чайка зловила промінь сонця на крило.

Таким було і її, Вікторії, куце жіноче щастя. Блиснуло проти сонця крилом, та й тільки!

Як мало вона побула із Шубіним! Все скінчилося для неї занадто швидко. Не встигла отямитися від першим п’янких поцілунків, аж усе скінчилося.

У думці вона сердито зупинила себе. Грибов послам її до Балтійська не для того, щоб вона без кінця-краю голосила над собою. Він вірив у неї. Він сказав: “Хто ж краще за вас розумів Шубіна? Велике взаємне кохання — це, безумовно, і взаєморозуміння”.

Таж воно так і було!

Якось Шубін зауважив:

“Є ще небораки на світі! Живуть разом, пліч-о-пліч, і багато років живуть, а душі їхні перебувають на протилежних краях сонячної системи”.

А Вікторія розповіла йому про свою приятельку, яка з удаваною безтурботністю казала:

“Як ми живемо з чоловіком? Та так і живемо. Співіснуємо!”

У Вікторії з Шубіним було інакше. їй іноді здавалося, що вони вгадують думки одне одного.

А ось тепер нічого не виходило в неї з “відгадкою”..

Її дратувало й мучило те, що вона й досі тупцюється посеред “темної кімнати”. Напевне знає, що тут хтось є, але ніяк не може намацати вмикач на стіні.

Буваючи в Будинку Флоту, Вікторія, проходячи через фойє, неодмінно сповільнювала ходу біля стендів. Шубін заохочувально й загадково всміхався їй зі стіни. В кашкеті, насунутому на праве око, він мав такий вигляд, наче, спитай його, відразу ж охоче скаже, де шукати “деталь”, якої бракує для розгадки.

Дивлячись на Вікторію, — як завжди, прямо й весело, — Шубін наче аж хотів допомогти їй, підказати. Але вона не могла зрозуміти виразу його обличчя.

Чомусь вабили вітрини, що стояли під фотокарткою Шубіна. І водночас щось ніби відштовхувало од них.

Напевне, річ була в листі, який “пригнічував”.

Моряк писав дружині, побоюючись за своє життя. Але він нестямно ревнував її, і ревнощі були сильніші за страх смерті. Він писав: “Я вимучений ревнощами. Я бачу тебе в сні. Ти стоїш і дивишся на мене холодно, байдуже. Я, жахаючись, прокидаюся і довго не можу заснути. Але ж ми не чужі з тобою. Я твій чоловік, і я живий!”

Якась обтяжлива таємниця крилася між рядками, — вона ніби обворожувала.

Іноді Вікторії здавалося, що вона вже читала або чула про цього ревнивого моряка. Де? Коли? Як не напружувала думку, не могла пригадати. Після смерті Шубіна вона стала такою нестямною…

Вона ковзала очима по вітринах і поспішала далі.

Якось улітку випало Вікторії побувати в службових справах у Калінінграді.

З самого ранку парило — перед грозою. Люди ходили зігнувшись, ледве тягнучи ноги, наче брели по дну океану.

Повертаючись на вокзал, Вікторія сіла спочити в скверику перед клумбою квітів.

Оглядатися не хотілось. За спиною — вона знала це — руїни. Такий вигляд мав у 1949 році центр колишнього Кенігсберга: руїни, розкішні зарості бузку й бур’яну, майже джунглі, а в скверах — яскраві квіти, дбайливо посаджені новими мешканцями.

Кенігсберг було зруйновано під час жорстоких англо-американських бомбардувань у серпні й вересні 1944 року. Пілоти гамселили з повітря переважно житлові квартали. Центр перетворився на суцільне згарище.

Відновити цю частину міста було вже неможливо. Калінінград стали відбудовувати на околицях колишнього Кенігсберга.

Чи не диво, що в бабинці однієї зруйнованої церкви збереглася гробниця Канта у вигляді призми, гострою гранню вгору? В цьому був глузливий і зловісний сенс, гримаса смерті: мертвий уцілів, тоді як десятки тисяч живих мешканців Кенігсберга загинули й поховані під руїнами.

Так, руїни, руїни!.. Зітхнувши, Вікторія одірвалася від споглядання безтурботно-мирних квітів і підвелася.

Вона пройшла декілька кроків, обережно ступаючи по щебеню, і зненацька побачила під ногами дощечку з написом: “Lindenallee, № 17”.

Таж, здається, так звалася вулиця, де жила жінка, якій було адресовано лист ревнивця? І номер будинку ніби той же?

Вікторія поглянула на всі боки. Нічого не лишилося від Лінденаллее. Тільки гори щебеню були тут, сумовиті кістяки будинків, почорнілі від диму, та піраміди з бетонних плит і переплутаного дроту каркаса, напівзаховані в заростях бур’янів. Лип, від яких, очевидно, виникла назва вулиці, теж не було. Над бур’яном та щебенем і досі висів специфічний, невимовно журботний запах руйнування.

Вікторії розповідали, що деякі мешканці, чудом врятувавшись під час бомбардувань, ховалися потім у печерах серед руїн, зарившись у землю, мов кроти.

Сідаючи в поїзд, Вікторія все ще була під враженням руїн Кенігсберга. Зовсім зникла Лінденаллее якось гармоніювала при цьому з хмарою, що повільно сходила над містом. Вона була темно-синя, з фіолетовими плямами і, наближаючись, все більше й більше набрякала темрявою. Ось-ось мав бути дощ.

Поїзд рушив. За стукотінням коліс Вікторія не почула грому. Хмара над обрієм розкололася надвоє. Небо прокреслив прудкий зигзаг. По цьому линув дощ.

Нарешті!

Притулившись чолом до скла, по якому періщили дощові цівки, Вікторія вдивлялася в пітьму. Невидимі молоти гатили по хмарі, як по ковадлу, шалено викрешуючи з неї зливи іскор.

Тутешні місця — грозові місця.

Корінні мешканці — слов’янське плем’я пруссів. Як у всіх слов’ян, на їхньому небі панував громовержець Перкус (Перун). Слід гадати, що грози й тоді бували часто.

Та ще частіше над тутешніми положистими горбами кидали громи й блискавки не боги, а люди.

Кенігсберг, перетворений в згарище, тільки повторив долю литовського поселення Твангете, спаленого рицарями-тевтонами. Перші будинки Кенігсберга були збудовані на попелі, серед руїн.

І чи не кожного століття з того часу небо знову й знову стрясають нечувані грози.

У п’ятнадцятому столітті — це битва під Грюнвальдом, у вісімнадцятому — біля Гросс-Егерсдорфе, в двадцятому — біля Танненберге і, нарешті, найжорстокіша і найкривавіша з усіх — під Кенігсбергом — Піллау.

Луна титанічних битв і досі гуркоче над пагорками, а в небі спалахують зірниці, як відблиски далекої канонади…

Вікторія неї відходила од вікна. Не було чути ні гуркоту грому, ні шелестіння дощу. Гроза була безгучна. Тільки чітко постукували колеса. І під цей стукіт, через рівні проміжки часу, над обрієм виростали кострубаті стовбури блискавок. Одну мить було видно облиті яскравим світлом пагорки, гаї, гостроверхі черепичні дахи, і все знову зникало в безпросвітній темряві.

Через щілини у вікнах протікала вода, чорна калюжа хлюпалася на підлозі — в такт похитуванням вагона. Вікторія підібгала під себе ноги. Вона любила грозу. Але сьогодні щось заважало втішатися грозою. Що це було? А-а, лист моряка і руїни зниклої Лінденаллее! Якісь майже безформні здогади роїлися в голові, виникали далекі сумні зіставлення. А у вухах настирливо лунало монотонне: “Я живий, Лоттхен. Я живий!”

Фраза ця була не благальна, ні! Лунала скоріше як погроза чи заклинання. Моряк наче гіпнотизував на відстані свою дружину. Слова з болісним зусиллям виривалися з його горла. Він ніби волав до дружини з-під могильної плити або з дна океану крізь багатометрову товщу води.

І раптом — новий сліпучий спалах! Хмара, що не відставала від поїзда на всьому шляху, піднялася й скрутилася знизу, немов обгорілий сувій.

Вікторія зрозуміла! Вона ніби вихопила з полум’я дорогоцінний нерозгаданий згорток.

Ні, вже розгаданий! Лист, що лежав під склом у Будинку Флоту Д так невідчепно катував її, написав Венцель, штурман “Летючого Голландця”!

Уранці лист у присутності кількох офіцерів дістали з вітрини.

Це було щось схоже на щоденник, досить детальний, але без дати, побіжні, уривчасті записи. Очевидно, робили їх час від часу, в міру того, як щось спадало на думку або траплялася нагода лишитися на самоті.

І подумати ж тільки, що всі ці роки лист із “Летючого Голландця” пролежав у фойє Будинку Флоту під фотографією Шубіна!

А до того він довго валявся серед інших не відісланих адресатам листів у дворі поштового відділення. І Шубін ходив по цьому паперовому килиму. Досить було тільки нагнутися, щоб підібрати надзвичайно важливий документ, значно важливіший, ніж перехоплене ним донесення. З перших же рядків Шубін, певна річ, зрозумів би, хто автор листа.

Але він під ноги не дивився. Він був захоплений пошуками Вінети, так само, як Вікторія минулого року. Так, їхню увагу було відвернено. Саме через це лист пролежав так довго під склом вітрини.

Сторінки листа були пом’яті, брудні, — очевидно, затоптані чобітьми. На двох чи трьох листках розпливлися бурі плями. Кров? Може, навіть кров Шубіна?

Вікторія відігнала цю думку й почала читати. Ось згадка про булькатого Гейнца, далі про Готліба, Курта, Рудольфа….

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ “IX ЛЕБЕ, ЛОТТХЕН!”

“Я живий, Лоттхен. Ти здивуєшся, дізнавшись про це. Але я живий. Придивись краще; це мій почерк. Адже ти пам’ятаєш мій почерк. Вір мені, це я. І я живий.

Я ризикую життям, коли пишу тобі. Я змушений писати, раз по раз ховаючи листки, повсякчас озираючись. Мене розстріляють, довідавшись, що я пишу тобі. Навіть не висідатимуть задля цього на берег. Виринуть уночі і розстріляють у відкритому морі, якщо, звісно, сприятиме погода.

Церемоніал відомий. Приреченого виводять на палубу під конвоєм двох матросів, третій несе баластину, щоб прив’язати її до ніг. Керує розстрілом вахтовий офіцер, колишній товариш по кают-компанії, який напередодні передавав приреченому сіль за столом або програвав йому в шахи.

Я бачу це так ясно, мовби це вже сталося. І я боюся. Але ще більше я боюся, що ти мене забудеш.

Лист дуже довгий. Я пишу його протягом усіх цих нескінченних років.

Писати на нашому підводному човні найсуворіше заборонено. Та мені вдалося обминути заборону.

Бачиш, я користуюсь особливим довір’ям командира (одного разу він сказав, що я і Курт — його лейб-гвардія на підводному човні). Як штурман, я знаю всі таємні підходи до Вінетів, прокладаю курс.

Мало того, наш командир честолюбний. Він не від того, щоб видати опісля війни свої мемуари, на зразок “Семи стовпів мудрості”. Та Лоуренс поєднував у одній особі розвідника й літератора. Наш командир зовсім не має літературного хисту. Тому він попросив мене допомагати йому.

У вільний час я веду записи, які він ховає потім до сейфа. Роблю це зовсім відкрито, на очах у інших офіцерів, а тим часом уривками пишу й до тебе. Звичайно, при найменшій небезпеці доводиться швидко підкладати лист під чернетку мемуарів. Сподіваюся випадку чи якоїсь оказії.

За всяку ціну і якнайшвидше ти повинна дізнатися, що я живий!

Мене постійно підганяє оцей Гейнц. З усіх моїх товаришів я найбільше боюсь і ненавиджу Гейнца. Ти напевно пам’ятаєш його. Я познайомив вас у ресторані в Піллау. Він булькатий, лисий і весь час жартує.

Лоттхен! Жарти його схожі на розпечені голки, які під час допиту заганяють під нігті! День у день він робить мені допит, ловить, розставляє пастки.

Він вичікує, коли я зірвусь. І я можу зірватись. Скажу що-небудь таке, про що не можна ні говорити, ні думати, коли урветься терпець через його причіпки, підлі натяки щодо тебе!

Втім, зрідка він дає мені перепочити і береться підловлювати інших.

Учора, граючи в шахи з Рудольфом, він почав стиха наспівувати:

Ес гейт аллес форюбер,

Ес гейт аллес форбай.[40]

— Приємний наспів! — недбало мовив Рудольф. — Звідки це?

— Ви не знаєте?

— Ні.

— О! Невже?

— Я не музикальний. Ваш хід, лікарю!.. Програвши партію, Гейнц пішов дуже невдоволенні.

А ми з Рудольфом мовчки перезирнулися. Ми, звісно, знали нещодавно придумане продовження цієї пісеньки. Воно крамольне:

Цуерст фьольт дер Фюрер

Унд да ді Партай.[41]

…А втім, можливо, це не Гейнц. Мені здається непевним Курт, улюбленець командира. Не викликає довіри також Готліб, механік. Можливо, він тільки удає з себе дурника. Та, власне кажучи, і Рудольф, мій сусід по каюті…

Усі тут підозрюють один одного і стежать один за одним. І попри все, ризикуючи життям, пишу тобі, щоб сказати: я живий!..

Тепер, Лоттхен, відкрию таємницю. Наша загибель обманна! Ми лиш удаємо мертвих.

Подібно до мертвих, ми перебуваємо в мороці, у світі привидів, де ходять скрадаючись і говорять стиха. Однак жоден мрець не одержує платні, а ми одержуємо — навіть потрійну! А це незаперечний доказ того, що я живий, правда ж?

Бій у Варангер-фіорді, про який було написано в поховальному повідомленні, закінчився внічию. Командир обдурив ворога і втік.

Та, повернувшись на базу, ми дістали “призначення на той світ”, як дотепно висловився Курт. Навесні 1942 року ми ще були здатні до жартів.

Та знай: це лише маскування під мертвих! Наш командир живий. І я живий. Пам’ятай: ти моя дружина, і я живий!

Ні в якому разі не продавай дім на Лінденаллее і не виходь заміж. При живому чоловікові не можна виходити заміж, пам’ятай це!

Лікар просто піддрочує мене, щоб я пробовкався. Нічого, я теж почну прислухатися до його слів, до всіх його обмовок, жартів, анекдотів. І побачимо, кого з нас першим поведуть на ніс човна по вузькуватій слизькій палубі. Але іноді я вірю йому. І найчастіше — у сні. Коли людина спить, душа її беззахисна. Я нічого не можу з собою вдіяти, Лоттхен, як не прагну.

Я бачу сон, один і той же, занадто жахливий. Я бачу, що йду по Лінденаллее. Сусіди, які стоять за огорожею, відвертаються од мене і не відповідають на мої вітання. Я підходжу до нашого дому, відчиняю хвіртку й зачиняю її за собою. Роблю це дуже повільно. Я боюся того, що станеться. Я знаю, що станеться.

Підводжу очі: на терасі стоїть наш Отто в оксамитовій курточці й коротких штанцях. Він бачить мене, та не рушає з місця. “Чого ж ти? — кажу я. — Адже це я, твій тато”. Я насилу зводжу подих від хвилювання. Серце шалено б’ється в грудях.

А потім з’являєшся ти. Ти теж стоїш, не рухаючись з місця, і дивишся на мене — холодно, байдуже, відчужено. Ти дивишся на мене так, ніби я винен перед тобою й Отто. Але ж я не винен! Мене примусили піти на цей підводний човен. Я не хотів цього. Ти ж знаєш: я хотів лишитися в Копенгагені…

Що може бути страшніше від такого сну?

Тільки пробудження!

Напевне, людина, прокинувшись у домовині, відчуває отакі муки.

Розплющивши очі, я бачу себе все в тій же тісній, як труна, каюті-вигородці, а наді мною темне склепіння. Це підводок підводного човна. Тікати з човна нікуди….

Нещастя мої почалися з квітневого відрядження до Копенгагена. Пам’ятаєш його?

Надто добре виконав завдання! А ми з тобою так раділи з моїх успіхів!

Підводному флоту знадобились ці кляті військово-морські бази, щоб завдавати удари Англії. Адмірал Деніц зробив заявку на Данію й Норвегію і дістав їх.

Англійці розмальовують події так, ніби наших солдатів було сховано в трюмах німецьких торговельних суден, що прибули до Копенгагена напередодні вторгнення. Ти знаєш, що це брехня. Я розповідав тобі. Напередодні в Данію прибули — звичайним пасажирським літаком — усього двоє: я — за уповноваженням військовоморських сил та майор, командир батальйону, який мав захопити міські укріплення.

Майор, удаючи туриста, зайнявся копенгагенською цитаделлю, де розміщені штаб, телефонна станція, караульні пости. А я попрямував у порт.

Біля пірса стояло надто багато суден. Та я з’ясував, що два великих транспорти хутко відпливуть. Таким чином, звільниться місце для наших десантних кораблів. Усе було гаразд. У шифрованій телеграмі я міг навіть вказати номери причалів.

Увечері мною зацікавився поліцай. Я пояснив йому, що заблудив. Товстий йолоп послужливо провів мене до зупинки автобуса. А коли він пішов, я повернувся на пристань, щоб закінчити свою роботу.

Подивилася б ти, як пройшло вторгнення! На маневрах не могло бути краще (до речі, операцію так і називали: “Везерські маневри”). Наші солдати діяли в цитаделі, ніби стояли там гарнізоном кілька років. І на пристані панував не гірший порядок. Якийсь матрос-датчанин, що позіхав біля причалу, навіть прийняв швартови з нашого десантного корабля. Спросоння дурень порахував нас за своїх. Хоча ні, я сплутав, це трапилося пізніше, в Норвегії. Датчани поводилися, як кролі: наївні, товсті, самовдоволені. Вторгнення в Данію дуже скидалося на полювання на кролів.

Коли б то вся війна була така! Однак вона була не така…

— Ви відзначились у Данії й Норвегії, — мовив командир, коли я відрекомендовувався йому з нагоди призначення на підводний човен. — Додайте до своїх позитивних якостей ще вміння мовчати. Така вже відтепер ваша професія: діяти й мовчати.

Я зрозумів, що означає “діяти й мовчати”, дуже скоро — під час операції “Букет червоних квітів”. У Піллау й вдома я не розповідав тобі про неї, але тепер це вже не таємниця. Треба було, бач, виставити букет у вікні нашого посольства в Дубліні — як сигнал до повстання й державного перевороту. Та лише після того, як ми висадимо в Ірландії організаторів повстання!

Це не вдалося, бо один із них умер од серцевого приступу в Ірландському морі, вже зовсім недалеко від похилих зелених берегів.

Довелося повернутись ні з чим, коли не рахувати мерця.

І тоді я припустився помилки, підбуривши проти себе лікаря.

Розумієш, у поході він дуже дратував мене: безладно метушився біля конаючого, якого підтримували товариші, давав йому нюхати нашатир, невміло тицяв голкою в руку. Я терпіти не можу безголових. І за вечерею сказав, що “пасажир з Дубліна” вижив би, будь на борту лікар, а не фельдшер (але ж так воно і є: Гейнц — військовий фельдшер, ми лише з ввічливості звемо його лікарем).

Гейнц позеленів од люті, але все-таки засміявся.

— У “пасажира з Дубліна”, — відказав він, — замість серця була стара стоптана калоша. З таким серцем не варт було навіть танцювати “гроссфатер”, не те що братися до диверсії.

— До того ж у човні було надто задушливо, — зауважив Курт, улюбленець командира.

— Курт має рацію, — підхопив лікар. — Коли б можна було спливти і пустити крізь люк свіжого повітря… Але ж ви знаєте, що ми не могли спливти. Над нами було багато англійських кораблів. Втім, — люб’язно додав він, повернувшись до мене, — коли ви відчуєте себе погано, я обіцяю потроїти свої зусилля.

І бачила б ти, як він вищирився! Рудольф каже, що наш лікар скидає усмішку тільки на ніч, а вранці, почистивши зуби, знову надіває її.

Він лютий, хитрий і нерозумний! Найнебезпечніше поєднання. Пам’ятаєш східне прислів’я: “Важкий камінь, важкий і пісок, та найважча — злоба дурня”?

Та годі про Гейнца.

Зате наш командир розумник і всебічно освічена людина.

Поруч з морехідними довідниками на його книжковій полиці стоять Шпенглер, Ніцше, Гете, Моммзен. У Вінету—два на його замовлення регулярно доставляють економічні журнали — разом із пальним та харчами.

Уперше прийшовши до нього й чекаючи, поки він прогляне документи, я задивився на книжкову полицю. Він перехопив мій погляд:

— Ви, здається, закінчили університет до того, як вступили у військово-морське училище? Де саме? Ага! Про це сказано у ваших документах. Кенігсберг.

— Готувався стати доктором філософії, пане капітан другого рангу, — доповів я.

Проте розмова на цьому урвалася.

Наш командир навдивовижу небалакучий.

За всі ці роки, що я служу з ним, він — при мені — лише двічі вступив у спільну розмову в кают-компанії. І то несподівано. Його немовби прорвало. Видно, тема зачепила за живе. Людині таки дуже важко залишатися наодинці зі своїми думками, тим паче, коли вони невеселі.

Кажуть, він наймовчазніший офіцер німецького підводного флоту. Дуже можливо. Особливі умови нашої діяльності, звичайно, наклали на нього свій відбиток. Людина замкнена, бо тримає дещо під замком.

Втім, у вас, жінок, це, мабуть, інакше. Ви стаєте ще балакучішими, коли маєте секрет. Ретельно ховаєте його за своєю безтурботно-милою, що паморочить голову, балаканиною.

Та я хотів не про це. Я хотів змалювати тобі нашого командира.

Ти гадаєш, його обличчя завжди нерухоме? Навпаки! Мімікою він ніби доповнює скупо відмірювані слова. І це справляє полохаюче враження. Чого варте хоч би звичайне його кривляння: голова схилена до плеча, одне око примружене, друге спрямоване на тебе з незрозумілою, багатозначною посмішкою. Він наче прицілюється…

Повторюю: командир тільки двічі відкрився переді мною поза нашими службовими з ним стосунками.

Уперше це було так. Ми доставили чергового пасажира в точку рандеву й поверталися “порожнем”. Командир обідав у кают-компанії, що не так часто буває.

Як і завжди, він сидів мовчки. Ми вже так звикли до цього, що розмова за столом — зрозуміло, неголосна і стримана з поваги до командира — не вщухала.

Мова чомусь зайшла про майбутнє. Що робитимемо після війни, коли Третій рейх зітре на порох своїх ворогів і запанує над світом?

Франц, старший помічник, сказав, що безробіття нам принаймні не загрожує, війн вистачить на наш вік. Рудольф щось промурмотів про втому. Гейнц зіщулився. Великі рожеві його вуха настовбурчились ще більше.

Помітивши це, я процитував Гегеля: “Війна оберігає народи від гниття”.

Рудольф роззявив рота, щоб відповісти. Та раптом у кают-компанії пролунав різкий, тонкий голос. Всі здивовано підвели голови. Командир заговорив!

— Ви маєте рацію, Венцель, — промовив він. — Точніше, її має Гегель. Без війн не можна. Людина не може без війн. У цьому — суть її споконвічної життєвої боротьби.

— Але ж із ким воювати, коли світ буде підкорено?

Командир похмуро всміхнувся:

— У людей куца пам’ять. Час від часу доведеться нагадувати то одному, то другому континенту, що господарі світу — німці!

Він замовк і більш не брав участі в розмові.

А вдруге розбалакався — так само раптово, — коли підводний човен лежав на грунті, вичікуючи настання темряви, щоб випливти на поверхню. Ми сиділи за вечерею. Розмова точилася про довголіття.

Пам’ятаю, Готліба не було з нами. Він був, певно, в моторному відсіку. Я похвалився своїми батьком, дідом, прадідом. Ніхто з них не дозволив собі вмерти раніше сімдесяти.

Гейнц почав вихваляти цілющу дію китайських трав. Потім засперечалися про те, яка професія найвигідніша в розумінні довголіття. Я стояв за пастухів, Курт і Гейнц — за пасічників.

І раптом у кают-компанії пролунав голос командира:

— Найдовше живуть голови військових концернів! Чому? Не знаю. — Він помовчав. — Я помітив, що фабриканти зброї живуть тим довше, чим більше людей умерло з їхньою допомогою. Зробив навіть кілька виписок — заради цікавості. Ось! Візьмімо хоча б Армстронга. Засновник фірми, винахідник нарізної гармати. Він жив дев’яносто років! Смерть, певно, обачлива. Потурає своїм постійним постачальникам. Дуже вправно відкупався од смерті і Безіл Захаров, компаньйон його сина… Прожив… стривайте-но!.. Вісімдесят з гаком. Так, справді! Хайрам Максим, винахідник кулемета, жив сімдесят шість. Альфред Крупп — сімдесять п’ять. Август Тіссен — вісімдесят два. І синок його Фріц не схибив. Подав фінансову підтримку нашому фюрерові й дотягнув до сімдесяти шести. А ви кажете про пастухів та пасічників!

Він підвівся, заховав до кишені записну книжку.

— Треба вміти робити висновки з прочитаного! Наш Готліб збирає кладовищенські квитанції. Навіщо? Щоб довше прожити. Дурниця! Квитанції не допоможуть, не зможуть допомогти. Пакунок акцій — воєнних акцій! — куди надійніше! Роздобудьте такий пакунок, вчепіться в нього зубами і не випускайте навіть уночі! Смерть поблажлива до фабрикантів зброї.

Люди, як мені здається, починають цікавитися довголіттям, майже проживши життя. Так і наш командир. На вигляд йому не менш п’ятдесяти, хоч він приховує це і навіть фарбує волосся. Про це обмовився Курт.

П’ятдесят літ — і тільки командир підводного човна!

Звання командира теж не відповідає його вікові й військово-морському досвіду. Він всього-на-всього капітан другого рангу. В цьому званні був у 1942 році, так і лишився в ньому.

Бачиш, він просто не встиг дістати підвищення, бо був “потоплений”. Ми лишилися в тих же військових чинах, у яких нас застало потоплення.

Ось чому найкращий підводний ас Німеччини досі лиш капітан другого рангу, хоч давно вже мав бути адміралом.

За інших обставин він енергійно просувався б угору по сходинках чинів і посад. Йому протегує сам адмірал Канаріс…

(Довелося трохи зачекати, прикрити лист картою. Повз мене пройшов Курт, безтурботно насвистуючи й похитуючись, мов на танцях. Він, безсумнівно, шептун!)

Пишу далі. Так, Канаріс… Командир вчився разом з ним у кадетському училищі в Кілі, а ти знаєш, як однокашники допомагають один одному на флоті і в армії.

Та річ не тільки в Канарісі. Мені розповідали, що ще в двадцяті роки нашому командирові, тоді маловідомому лейтенантові у відставці, пощастило зробити важливу послугу фюреру. Це сталося на мітингу. На фюрера було вчинено замах, та наш командир прикрив його грудьми. Куля, призначена для фюрера, зачепила шию командира й пошкодила якийсь мускул чи нерв. Так він став калікою. Як бачиш, почесно. Ось чому командирові довірили командувати таким підводним човном, як папі. Він користується правом особисто доповідати фюреру!

Але чому, будучи другом Канаріса, навіть більше, користуючись правом особисто доповідати фюреру, командир терпить Гейнца?

Вважають, що Гейнц стежить за нами з наказу командира. А я гадаю: чи не приставлено його наглядати за самим командиром?

Ось приклад. Ми прибули до Вінети—два і стали па ремонт. Цього дня база була в траурі, як і вся Німеччина, — тоді саме на Волзі полонили нашу звитяжну Шосту армію.

Увечері в кают-компанії зійшлися Рудольф, я, Готліб, Гейнц і ще хтось. Вдаючи, що хоче розвеселити й підбадьорити товариство, Гейнц, за своїм звичаєм, розставляв нам пастки. Ми мовчали.

— Ви ніби якісь неживі, — сказав він нарешті роздратовано. — Чи не втямили, повторити?

— Гейнц жадає оплесків, — сказав я.

— Можу навіть пояснити. До речі, ви знаєте, чому німецький лейтенант, вислухавши анекдот, сміється тричі, а генерал тільки раз?

О господи! Ще історія, запліснявіла, як морський сухар!

Мовчанка. Гейнц швидко ковзає очима по наших обличчях: чи не клюне хто на гачок? У кожному розказаному ним анекдоті — гачок!

— От уже цей Гейнц! — видавив із себе Рудольф. — Колись прищикнуть йому язичка розпеченими щипцями!

— Розкажи цей анекдот командирові, — порадив Готліб. — Він зрозуміє. Ще не адмірал.

— А заразом, — підхопив я, — з’ясуй, як він ставиться до полонення армії на Волзі.

Гейнц тільки злобливо скоса подивився на мене и більше вже не пустив і пари з уст.

Але я знову про Гейнца…

Наш командир, можливо, почуває себе скривдженим по службі.

1 річ не тільки в адміральському званні. Людині, якщо вона творить щось незвичайне, потрібне загальне визнання, захоплення натовпу, схвальні статті в газетах. Один некролог, навіть дуже довгий, не може замінити цього.

Командирові не вистачає слави. (Як мені тебе!)

Найзначніше з того, що він зробив у житті, — а він не молодий, не забувай про це! — не може набути розголосу. На його подвигах стоїть гриф: “Суворо секретно”.

З травня 1942 року найкращий підводний ас Німеччини — в тіні. І невідомо, коли з неї вийде. Та й чи вийде взагалі? Адже навіть дубове листя до свого рицарською хреста він одержав “посмертно”. Про це йшлося в некролозі.

При командирові не можна згадувати прославлених німецьких підводників. Його просто згинає в дугу, коли він чує прізвища Прієна і Гугенбергера.

Уже з цього ти можеш зробити висновок, що ми живі, Мертві не заздрять живим, І вони не ревнують.

А втім, хто його знає…

Та, в усякому разі, мертвих не мучить холод, спека, задуха й сморід.

А ми відсапуємо тільки вночі, коли підводний човен випливає для зарядки акумуляторів. Потім знову, і надовго, віко домовини захлопується, тужливо брязкаючи.

Задушно. Тісно.

До випарувань людського тіла, до парів кислоти акумуляторів, до специфічного запаху робочої апаратури, а також мастил домішується ще запах вуглекислоти. Нагромаджуються небезпечні покидьки дихання.

Протягом тижнів, Лоттхен, ми п’ємо застояну теплу воду, і то в обмеженій кількості. її доводиться економити в поході. Їмо одноманітну консервовану їжу. І довго-довго не миємось, як печерні люди.

Поглянула б ти на нас, які ми брудні! Ти, така чистуха! Щосуботи примушуєш мити з милом тротуар перед будинком і сама ладна хлюпатись у ванні, як мала дівчинка, збиваючи піну!

Я любив дивитися, як ти хлюпаєшся у ванні.

У думці я вдихаю аромат твого волосся. Ти раніше любила духи “Юхтен”. Вони пахнуть прохолодою, як липи в липні. Хто дарує тобі “Юхтен”? Чи він привозить тобі трофейні “Коті”?

Але я знову про те ж. Він! Я навіть не знаю, хто це — він! Якийсь молодчик з вусиками, що відпочивав після фронту в Кенігсберзі? Чи це наш кривоногий сусід, збоку схожий на крука?

А може, його все-таки нема? Ти вірна мені, як і колись, Лоттхен? Будь мені вірна! Пам’ятай: я твій чоло вік, і я живий!

Але чому ти, власне, повинна бути мені вірна? Мене вже третій рік немає. І навіть за офіційними довідками я мертвий.

Якось ти сказала, посміхаючись: “Ніколи тебе не ошукаю. Не можна буде сказати правди — краще змовчу”.

Ти кинула ці слова мимохідь, та я підняв їх, зберіг і ношу на грудях ще й досі. Вони пропалюють мої груди наскрізь! “Змовчу!..” І ось ти мовчиш. Ти мовчиш уже третій рік, і я божеволію від цього мовчання.

А у сні мене мучить твій голос.

Нас усіх мучать ласкаві жіночі голоси.

Мабуть, тільки полярник, що довго прожив на зимівлі, зміг би це зрозуміти. Звичайні люди й гадки не мають, яка жахлива чарівна сила — жіночий голос!

Два з половиною роки ми відірвані од землі. Короткочасні стоянки на базах до уваги не беруться. Вінети засекречені, їх обслуговують нечисленні команди — виключно із чоловіків. (Начальство оберігає нас. Воно вважає, що жінки менш надійні, бо балакучіші).

За ці два з половиною роки вухо звикло тільки до грубих, низьких, хрипких чоловічих голосів. І раптом у засіках лунає жіночий голос! Ніжний, високий — любе щебетання. Або млосний, грудний — голубине воркотання! Це Курт увімкнув трансляцію.

На стоянках іноді слухаємо радіо, щоб не зовсім відстати од вас, живих. Це дозволено. І поки передають останні вісті або чергову статтю Геббельса, ми спокійно сидимо біля столу кают-компанії або лежимо на своїх койках. Та варто підійти до мікрофона співачці або жінці-дикторові, як усе змінюється. Ніби порив пекельного вітру пролинув уздовж відсіків. Сохне в роті. Волосся ворушиться на маківці. Душно, душно!

Цього не можна стерпіти! З кают-вигородок линуть хриплі, надірвані, грубі чоловічі голоси:

— Вимкни, вимкни, йолопе! Бога ради, вимкни!

Вкрадливий і ніжний жіночий голос вражає наш підводний човен дужче, ніж глибинні бомби!

Курт висмикує штепсель…

Але ж снів не вимкнеш, Лоттхен!

Навіть кам’яна втома не допомагає. Думки й уві сні крутяться далі. Мозок іскриться.

Що б я не робив удень, уночі неодмінно повертаюся до свого жахного сну.

Іноді сни бувають яскравіші й реальніші від життя, особливо такого одноманітного, як наше…

Та, може, тобі вдасться ошукати мене? Зроби це! Ошукай мене, Лоттхен, коли Ми будемо знову разом! Щодня, без упину, багато разів, повторюй: я вірна тобі, я завжди була тобі вірна!

І я, мабуть, повірю.

“Чим неймовірніша брехня, тим частіше треба її повторювати, щоб змусити в неї повірити”. Так сказав рейхсміністр Геббельс. На цих справах він розуміється…

Мені хоч би мить побути в нашому зеленому Кенігсберзі! Зробив би один глибокий жадібний вдих — і знову до свого пекла!

Але сімсотріччя Кенігсберга неодмінно відсвяткуємо разом! До славного ювілею лишилось небагато. В 1955 році мені буде тільки сорок п’ять літ. Хіба це вік для чоловіка?

Я не палю, не п’ю. До того ж у мене чудова спадковість.

В день сімсотріччя ми всією родиною побуваємо в розарії, а потім на озері.

Стяги Третього рейху — на будівлях, смугасті полотнища звисають до землі! Над містом гримлять марші!

Отто й Ельза підуть попереду, статечно взявшись за руки, а ми, як годиться батькам, услід за ними…

Коли я уявляю це, у мене менше болить голова.

Монотонно цокає годинник. Він поставлений за берлінським часом. Скрізь, на всіх просторах Німецької імперії, в самому рейху і в окупованих областях, а також на кораблях німецького флоту, стрілки показують берлінський час.

І я підраховую, — просто так, аби забутися, — скільки ще хвилин лишається до сімсотлітнього ювілею Кенігсберга…

РОЗДІЛ ШОСТИЙ КАЮТА-ЛЮКС (ПРОДОВЖЕННЯ ЛИСТА)

Я вже писав про ірландського екстреміста, через якого я підбурив проти себе Гейнца. Та були й інші пасажири.

Для них пізніше обладнали каюту в кормовому відсіці, забравши звідти торпедні апарати. Звісно, там нема особливого комфорту. Та й не може його бути. В підводному човні занадто тісно. І все ж таки ця каюта — не наші двоярусні домовини і навіть не салон командира.

Ми називаємо її поміж собою “каюта-люкс”…

Довгою низкою, один за одним, сповзають наші пасажири у підводний човен. Спочатку бачимо тільки ноги, які повільно спускаються по вертикальному трапу. Потім — й обличчя. Ноги різні. Обличчя — однакові майже в усіх. Без особливих прикмет. Зосереджені, похмурі. Не обличчя — залізні маски!

Тільки один пасажир скидався, мабуть, на людину.

Та й то доки лежав у нестямі на підлозі. А тільки-но розплющив очі, як обличчя заціпеніло, як у мертвяка.

Я відзначив його у вахтовому журналі як “пасажира з Котки”. Ми, бачиш, записуємо своїх пасажирів, не згадуючи прізвища — лише за назвою міста: “Пасажир із Дубліна”, “Пасажир із Осло”, “Пасажир із Філадельфії”. Між іншим, це був, можна сказати, без квитка. Його виловили гаком у Фінській затоці під час моєї вахти.

Випадкового пасажира не помістили в каюті-люкс, — вона секретна. Він спав на ліжку Курта, а вечеряв з нами в кают-компанії.

Мене вабило до нього. Від нього віяло дивовижним душевним здоров’ям. У цій плавучій божевільні тільки він та я були нормальні. Але ми не встигли порозмовляти.

Була в нього ще й інша, неофіційна назва: “Людина тринадцятого числа”. Так його охрестили в кубрику.

Матроси були певні, що він принесе нам нещастя. Адже його виловили тринадцятого числа.

Хіба не дивно? На борту “Летючого Голландця” бояться привидів!

На нашому підводному човні — металевому острівці, набитому до краю технікою, переповненому механізмами, не вистачає тільки чаклуна, який виконував би ритуальні танці серед кренометрів і такометрів!

Матросів налякало те, що “пасажир із Котки” з’явився в супроводі почту чайок. За матроським повір’ям, чайки — душі загиблих моряків.

Проте “небезпечний” вплив “людини тринадцятого числа” тривав недовго.

Пробувши в нас кілька годин, він пішов назад у море. Загаявся, коли човен спішно занурювався. Тут ловити гав не можна. Ми пішли в глибочінь, а він лишився. Або потонув, або попав у полон до росіян.

Але така смерть не гірша й не краща за всяку іншу. Принаймні зекономив баластину, яку прив’язують до ніг, щоб труп відразу пішов під воду. Звичайно він тоне навстоячки, ніби наостанку витягується перед тими, хто лишається, у струнку…

Я пригадав похорон у морі. Ні, це була не страта, звичайний похорон. Умер матрос, наш із тобою земляк.

Стривай-но, де ж це було? У Тихому океані? Ні, перетинали Тихий океан у складі великого конвою. Йшло п’ять чи шість підводних човнів. А мені в час похорону запам’яталася самотність. Гнітюча. Страхітлива. Вузьке тіло підводного човна похитується на хвилях. А довкола океан, безкрая безодня вод. Значить, Атлантика. Це було в Атлантиці.

Так, без сумніву, не море — океан. Надто довгі були хвилі, що котилися мимо. І небо було надто велике, світле. Бо воно відбивало океан.

Того разу, по-моєму, ми перекидали тюки, набиті пропагандистською літературою.

Доводиться час від часу впорскувати під шкіру цим фольксдойче сильно діюче, тонізуюче. Наш підчовен виконує роль такого шприца для ін’єкції.

В цьому разі, наскільки я пам’ятаю, то були підбадьорливі ліки. Та іноді в шприці буває й отрута…

Коли я зійшов на місток, мої очі засліпило косе проміння. Сонце хилилося на обрій. Це був єдиний орієнтир у водяній пустелі.

Я поквапився пустити в хід секстан, щоб уточнити наше місце. А вахтовий матрос став до візиря[42] й заходився його повертати. На будь-якому боці виднокола могла виникнути небезпека., Другому матросові було наказано стежити за повітрям.

А внизу, на палубі, відбувався похорон. Він не забрав багато часу.

Пастора у нас замінює командир. Він виступив наперед з молитовником у руках і прочитав над мерцем молитву.

Потім загуркотіла баластина по борту, тягнучи за собою тіло, замотузоване в койку, схоже на мумію.

Команда: “Пілотки надіти!” — і всьому кінець. Поховання тривало не більше п’яти хвилин, якраз стільки, скільки треба, щоб зорієнтуватися за сонцем.

Не можна було занадто ризикувати, довго перебуваючи на поверхні!

Можливо, навально спускаючись, ми обігнали нашого сердешного земляка, який, витягнувшись, як на перекличці, поринав глибше й глибше до місця свого останнього спочинку…

Люди по-різному йдуть з нашого підводного човна.

Бідолашний Генріх пішов погано. Він не хотів іти. Але мені не можна згадувати про Генріха….

Я почав писати про пасажирів.

Деяким ще до смерті доводилося полежати в домовині. Маю на оці наші торпедні апарати. Декого доводилося проводити так — до нашого уявного затоплення.

Вони залазили в апарат по черзі. Потім Рудольф, наш мінер, наглухо зачиняв задню кришку. Обмінювалися умовним стукотом. Короткий удар по корпусу апарата: “Як самопочуття?” Удар у відповідь: “Гаразд”. Два удари: “Відчув себе погано”. Кожен повідомляв тільки про себе.

Люди лежали в цілковитій темряві, головою торкаючись п’ят сусіда. Потім Рудольф наповнював торпедний апарат водою і, зрівнявши тиск усередині апарата із за-бортовим тиском, відчиняв передню кришку. Люди по черзі вибиралися назовні й випливали — дуже обережно, не забуваючи про кесонову хворобу.

Так було тоді, коли командир не ризикував виплисти на поверхню. Але зате ми наближалися до берега майже впритул.

Зрозуміло, для того, щоб піти з човна таким чином, потрібні міцні нерви. Але після нашого потоплення у Варангер-фіорді (не забувай: воно уявне!) все змінилося, у тім числі й склад пасажирів.

Дико подумати про те, щоб наших теперішніх пасажирів заштовхували в торпедний апарат. У переважній більшості це немолоді, солідні люди, без будь-якої спортивної підготовки. Навіть каюта-люкс здається їм не досить зручною. Вахтовий офіцер бере під козирок, коли їх усаджують у надувний човен, щоб одвезти на берег. Очі при цьому рекомендують опускати. Наші пасажири не люблять, коли їм дивляться прямо в очі.

Іноді зустріч відбувається не біля берега, а у відкритому морі. Пасажир пересідає на корабель чи, навпаки, з корабля на наш човен. Найчастіше це буває вночі.

Пам’ятаю одну таку зустріч серед океану.

Ми прибули в точку рандеву, коли корабля з пасажирами ще не було. Він запізнювався.

Наш підводний човен виплив і, погойдуючись на хвилях, ходив короткими курсами й малими ходами. Я був вахтовий офіцер.

Ти не можеш собі уявити, що це таке — ніч серед океану!

Куди не глянь — вода, вода. А над нею в порожнечі висить самітний місяць. Нема нічого в світі самітнішого, як місяць над океаном…

Але й на молодику страшно посеред океану. Слабке, миготливе світло розхлюпано довкола. Хвилі безупинно котяться назустріч, несквапно оббігаючи земну кулю. Це картина первісного хаосу. Таким, очевидно, був світ, коли бог відділив світло од тьми.

Щось химерне спало мені на думку. Я подумав: як моторошно, мабуть, було богові! Чи не зі страху самітності він і створив нас, людей? Ми — тільки породження величезного космічного страху. Через те й життя наше з самого дитинства й до старості сповнене страхіттями, всілякими страхіттями.

Я зловив себе на тому, що бубоню:

— Бідолашний бог! Бідолаха!..

Я поясню тобі, Лоттхен, чому саме певен, що повернуся до тебе.

Наш командир — найкращий підводний ас Німеччини.

Він дуже обережний. Коли на воду спадають сутінки, командир незмінно посувається на глибині, безпечній щодо таранного удару. Вечірнє освітлення зрадливе. В перископ може здатися, що ще (або вже) темно. Човен випливе нагору, а його буде видно.

Командир виводить нас із таких небезпечних ситуацій, у яких скрутив би собі в’язи будь-який інший, менш умілий і досвідчений підводник.

Нещодавно “морські мисливці” ганяли нашого човна під водою протягом кількох годин. Сальники дали течу. Від гідравлічного удару на лівому гребному гвинті лишилося тільки дві лопаті, і швидкість зменшилася. Глибинні бомби сипалися за кормою, як яблука з дерева в бурю.

Я подумав, що Готлібу не допоможуть і його чотирнадцять кладовищенських квитанцій.

І все ж командир вивів човен. Пірнув під звуконепроникний шар і втік.

Він знає, як свої п’ять пальців гідрологію Балтійського, Північного, Норвезького та інших морів (гідрологія, звісно, міняється залежно від пори року).

Колись я пояснював тобі, що є перепади щільності води, крізь які не проникають звукові хвилі. А під водою нас переслідують за звуком. Пірнувши під такий, немовби панцирний, купол, ми можемо маневрувати там або ж спокійно відлежуватись на грунті. Туди не досягають навіть “дзвінки диявола”, як ми називаємо Асдик.[43]

Крім того, командир щоразу звіряється з картою корабельних аварій.

Це, власне, карта світового океану, але вона рясніє особливими позначками. Досить поглянути на неї, щоб зразу ж зорієнтуватися на велетенському морському кладовищі.

Наше місце — ось воно! Зовсім недалеко від нас, на такій-от глибині, лежить “Шаленість” — лінійний тридечний корабель британського флоту, що його затопили французи в такому-от році. Трохи далі, на таких-от координатах, — знаменитий “Титанік”, який наскочив на айсберг щойно перед першою світовою війною. А ось прогулянкова яхта “Іграшка”, водомісткістю стільки-от тонн. Вибір, як бачиш, великий.

Ми вже не раз грали в піжмурки з ворогом на морському кладовищі. Гейнц жартома називає це опоганенням могил.

Командир підводить переслідувачів до затонулого корабля, випускає трохи солярки — для принади, а потім, круто повернувшись, відходить перемінними галсами. Він не вдає мертвого, — ні. Але замість себе підставляє під удар мерця!

На поверхню піднімаються уламки. Солярка і уламки!

Чому б не дати переслідувачам трохи задоволення? Наступного дня в переможних реляціях з’явиться повідомлення про новий затоплений німецький човен. А наш підводний човен, цілий-цілісінький, виринає з води на другому кінці моря. Гра в піжмурки триває…

Щойно я відпоював водою Рудольфа, мого сусіда по каюті.

Бідоласі привиділося, буцімто він у церкві на заупокійній месі.

— Невже ти не чуєш, Венцель? — мимрив він, ухопивши мене за руку і весь тіпаючись. — Ну от же — орган! Служка задзвонив у дзвіночок! Співають дівчата, хор! Боже мій, я чую, як ридає моя мати!

Я підтримував його тремтячу голову, побоюючись, щоб він часом не відкусив краєчок склянки.

Цього разу припадок минув швидко. Я навіть не викликав Гейнца. Все одно він не сказав би нічого нового. Слухова галюцинація! З нашим Рудольфом це буває.

Рудольф відкинувся на подушки, сорочка на грудях була мокра — половину води він вилив на себе.

— Заспокойся! — сказав я. — Ти моряк, візьми себе в руки!

— Я спокійний, — пробурмотів він. — Я спокійний, ти ж бачиш. Я спокійний, як сільське кладовище…

Ці дні він занадто багато дивився на траурне повідомлення, яке висить над його ліжком. І от наслідок! Я винен, бо недогледів.

Де й коли він роздобув цю регенсбурзьку газетку? (Регенсбург — його рідне місто). На наші бази майже не привозять провінціальних газет. І уяви собі: це був саме той номер, де на останній сторінці мати Рудольфа сповіщає про заупокійну месу по синові, лейтенанту флоту, який загинув смертю героя у Варангер-фіорді, і таке інше!

Рудольф вирізав з газети це оповіщення, дбайливо його обкантував і повісив над своєю койкою.

Спочатку це виглядало як жарт, хоч і похмурий, правда, але все ж жарт. Рудольф щораз повторював: “Я повно прожив своє життя, навіть прочитав траурне повідомлення про самого себе”.

А потім почалися оті слухові галюцинації…

Я один з небагатьох на нашому підводному човні, які досі ще зберігають ясну голову.

Професор Гільдебрандт завжди хвалив мою голову. Він вважав, що я вмію переконувати. Ганив лише за пристрасть до метафор і деяку сумбурність викладу. І все ж він збирався залишити мене при кафедрі.

Я б читав лекції в Кенігсбергському університеті, в тих аудиторіях, де вчився сам. З часом ти б стала панею професоровою. І тоді не треба було б ризикувати життям, щоб переконати тебе в тому, що я живий.

Але — затуманіла ясна голова!

Річ у тім, що Кенігсберг не тільки місто великого Канта. Це разом з тим і колишній центр комтурства Тевтонського ордена, а згодом опора Другого і Третього рейху на Сході.

І от почали бити барабани, заревіли труби, і од вітру, який вони здійняли, порозлітались мої акуратні конспекти з філософії.

Мабуть, у житті кожної людини (а також, гадаю, і народу) є рокована поворотна дата. Припущено помилку — непоправну, і все котиться по похилій площині казна-куди!

Для мене такою датою був 1934 рік. Фюрер проголосив могутність Німеччини на морі, і я, розпрощавшись з Гільдебрандтом, пішов до училища підводного плавання.

А коли вся Німеччина переступила роковану дату?..

У першій світовій війні — я пам’ятаю цифри — загинуло два мільйони німців, стільки ж, скільки населення у всій Данії. Нині, напевно, загинуло втричі більше, тобто населення Швеції.

Лоттхен, зрозумій! Мені набагато важче, ніж іншим — Рудольфу, Готлібу, Францу, Курту! Я більше думаю, ніж вони. Це — кадрові офіцери флоту Великої Німецької імперії, їх навчали тільки одного — вбивати. А я вмію не тільки ще. Все ж таки я закінчив університет…

Інколи я шкодую, що закінчив його…

Чи може виникнути миролюбна Німеччина — ось головне питання!

Чи немає фатальної невідворотності, історичної приреченості і обумовленості всього, що сталося? Сім’я військових катастроф — чи не закладено воно в самих глибинах німецького духу?

Я хотів би поговорити тепер із професором Гільдебрандтом.

Гадаю, що на питання про миролюбну Німеччину він би відповів ствердно. А й справді: чому б Німеччині не бути миролюбною? Адже ж є в нашому національному характері, побіч войовничості, і славнозвісна акуратність, і точність, і працьовитість, і, нарешті, мрійливість! Хто ще вміє так мріяти, як ми, німці? Фауст не тільки занапастив бідну Гретхен. Він узявся творчо працювати на благо людей. Він будував греблі, відвойовував землю у моря.

Інколи мене опановує ілюзія. Це не слухова галюцинація, як у Рудольфа. Просто я даю волю уяві, тій самій, за яку мене ганив професор Гільдебрандт…

Бачу й відчуваю себе в просторому світлому кабінеті. Вікно — до підлоги — розчинено навстіж. Удалині, за деревами, видніється церква, в бабинці якої поховано великого Канта.

Я не капітан-лейтенант Ранке, я доктор філософії Ранке.

Проте я бачу одночасно і цього бідолашного капітан-лейтенанта. Він згорбився над столиком біля своєї койки. Ось він полохливо озирнувся, прикрив картою маленький списаний аркушик. Ілюмінаторів у каюті немає. Лампочка горить упівнапруги.

Але ж це цілком чужа для мене людина! Вона викликає в мене страх і огиду.

Минає кілька хвилин, і видіння високого кабінету щезає. В каюті тісно, душно. Я — знову я, і втомлено випростовуюсь над оцим безконечним листом до тебе.

“Дві душі — гай-гай! — в душі моїй!” Яку мав рацію наш великий Гете, сказавши це!

Але якщо миролюбна Німеччина можлива, то це кінець для мене, для таких, як я! Нема й не може бути нам місця в миролюбній Німеччині! Ми надто багато грішили.

Ти скажеш, що, залишись я на кафедрі, мене все одно б мобілізували і відправили на фронт. Так. Але тут с різниця. Обер-лейтенант чи капітан піхоти, звичайний офіцер вермахту, — це зовсім не те, що штурман нашого підводного човна. Річ у нашому підводному човні…

Учора Курт перехопив по радіо повідомлення англійської станції. Нібито кілька фау, випущених на Лондон, збилися з курсу.

Вони покружляли в повітрі і, повернувшись, вибухнули у Франції, недалеко від командного пункту фельдмаршала Рундштедта. Фюрер у цей час проводив там нараду.

Англійці в нестямі від радощів. Ще б пак! Німецькі фау повертаються і б’ють по своїх! Але ж вони якраз і не б’ють по своїх! Адже бажана для англійців зустріч фау з фюрером не відбулася. Бог простягнув свою всемогутню десницю над фронтом і відвів снаряди фау од ставки Рундштедта. Фюрера було врятовано!

Хіба не видно в цьому прикмети? Фюреру — навіть у разі крайніх невдач на фронті — визначено величну роль у майбутньому. Бог за фюрера!

А якщо вже і бог відсахнеться од нього, то іще ж є “Летючий Голландець”. Ми станемо долею фюрера!

Але тсс! Мовчанка, сіленціум![44]

Може, доля тому й оберігає мене, що з якогось часу життя моє і моїх товаришів нерозлучно зв’язане з життям фюрера?

Я вже навів декілька випадків, які повинні тебе переконати в тому, що я живий. Наведу ще один випадок. Він стався на суші, а не на морі, що дуже важливо.

Ми піднялися по річці, переборюючи бар. Прийшли сюди під час повені, коли вода стоїть на 10–12 футів над корінням дерев.

Це небачено величезна ріка, вся в густих, майже непрохідних заростях, де живуть дракони і де потай будують зачаровані замки.

Ми рухалися тільки ночами — в позиційному положенні. Це значить, що систерни заповнені, продута лиш середня група. Над водою підноситься рубка, трохи видно й поверхню палуби.

З берега може здатися, що це пливе сторч дерево, майже без гілок, але з могутнім корінням,

Однак дерево пливло проти течії!

За розрахунком часу, пора було повертати. Я вже став непокоїтися. Зненацька командир, що стояв поруч зі мною, сказав:

— Ось вона, блискуча доріжка на воді!

І справа, в заростях, ми побачили миготливу гірлянду. То були не болотяні вогні, а ліхтарики на вішках. їх запалили спеціально для нас, щоб вказати шлях до Вінети—п’ять.

Командир звелів продути всі систерни, ї підводний човен, випливши, заглибився в зарості очерету. За ними відкрилася вузенька протока.

Ми були тут перші. Командир вирішив перебути ніч у заростях.

Протока була наче прохолодний коридор. Над головою спліталося гілля дерев, це нагадало мені нашу тиху, тіняву Лінденаллее.

Уранці нас огорнула зеленувата напівімла, яку косо перекреслювало проміння сонця. Командир вислав на бак гострозорих, боячись наштовхнутися на сучки й коріння повалених дерев.

По боках протоки височів очерет — в два зрости людини. За ним темнів тропічний ліс. Ніч ніби прилягла задрімати біля коріння дерев.

Нарешті я з полегшенням побачив, що тінявий коридор розширюється. Попереду світлою плямою зеленіла розчищена від дерев галявина. Посередині стояла споруда на високих палях.

Ні, з вигляду воно не скидалося на замки, які Ельза бачила на кольорових малюнках. Але, по суті, це й був зачарований замок, призначений для невидимок і привидів.

Ми пришвартувалися біля причалу. Там кипіла робота.

Хіба міг передбачати великий Гумбольдт, що через півтора століття по його слідах пройдуть сапери фюрера?

На галяві корчували пеньки, забивали палі, а над головою з лементом ширяли сюди й туди яскраво-зелені жовтоголові папуги.

Ми опинилися ніби всередині вольєри…

Але там були не тільки папуги. Дужче від їх пронизливого лементу дошкуляло нам базікання мавп. О! Безконечне, скрекотливе, з верещанням та істеричним голосінням. Якась божевільня на вітах!

Готліб признався мені, що іншим разом йому кортить вхопитись за держаки здвоєного кулемета й дати довгу чергу вгору. Відразу б ущухли!

І хіба можна звинувачувати мене за те, що в цьому дикому галасі, й задусі, й спеці я іноді втрачав контроль над думками? Я думав про тебе, Лоттхен, все найжахливіше, ганебне.

Та годі, годі про це!

Як я вже згадував, місцева тропічна флора вражала своєю розмаїтістю. Де-не-де промайнуть у лісі привітні лужки, обрамлені папороттю. Привітність їх, проте, зрадлива. Це трясовина, драгва, яку треба обережно обходити.

Ти скажеш, що зелень заспокоює, У Кенігсберзі вона справді заспокоює. Недарма наш Кенігсберг вважають найзеленішим містом у Європі після Парижа. Але тамтешня зелень була занадто яскрава. Вона не заспокоювала, а дратувала. І листя здавалося вкрите лаком.

Орхідеї траплялися на кожному кроці — найрізноманітнішого забарвлення й різкого запаху. Одні пахли, як фіалки, інші — як червиве гниле м’ясо!

А недалеко від нашої стоянки росло якесь божевільне дерево. У нього були тоненькі викривлені стовбури, а на них — грона химерних жовтих квітів. Вони закручувалися, як кучері, і звисали майже до самої землі. Слабкі стовбури гнулися під їхнім тягарем. Я намагався не дивитися на чудернацьке дерево, коли йшов повз нього. Мені здавалося, що це фотознімок чийогось бідного хворого мозку, зроблений при спалахові магнію.

Та я хотів розповісти тобі про зустріч із драконом.

Одного разу вночі з дозволу командира я пішов полювати. Десь за півкабельтова від причалу був водопій. Я засів там, щоб підстерегти якусь тварину.

Ніч була місячна. Я погойдувався в човні, якого позичив у будівельників, палив і думав про тебе й про дітей.

Раптом мене полонила туга. Це не була туга за тобою чи за домівкою, я вже звик до неї, якщо до туги можна звикнути.

Це було щось інше, в тисячу разів нестерпніше!

Страх зайшов у мене повільно, як тупе тьмяне лезо. Потім лезо витягли і з силою всадили знову.

Мною заволоділа паніка.

Тікати звідси, тікати!

Але весло випало з рук. Я не міг рушити з місця. Мозок був напівпаралізований.

У лісі протяжно кричала сова. Індіяни називають її “матір’ю місяця”. Коріння дерев переплелося в товсті тугі вузли. Так звиваються гадюки весною. Віття, обплутане ліанами і орхідеями, купалось у воді. Я, ніби зачарований, дивився на чорну воду, боячись оглянутися.

Що це зі мною? Болотяна лихоманка починається інакше. Та й Гейнц загодовує нас хіною — для профілактики. Страх було неможливо пояснити. Я хотів попливти звідси — і не міг!

Соромно признатися, проте я почав кричати. Так, наче злякана дитина, зачинена в темній кімнаті!

Вахтові на нашому підводному човні почули мене. Невдовзі на шлюпці підпливли Курт, Гейнц і ще хтось.

Я пояснив їм, що не можу рушити з місця. Гейнц, як завжди, кинув якийсь жарт.

Але індіянин, що сидів біля руля, мовчав. Він напружено вдивлявся в темряву за моєю спиною. Потім зробив застережливий жест і нібито видихнув зі свистом:

— Сукуруху!

По-індіянськи — це удав!

Мої товариші схопилися за пістолети; Я оглянувся. За десять-п’ятнадцять метрів від човника, на обмілині, засипаній сухим листям, здіймалася конусоподібна маса. Над нею ледве помітно гойдалася маленька голова.

Удав не рухався. Проте при яскравому місячному світлі видно було, як витягується і скорочується довге тіло, коли змій дихає.

Нерухомі очі втупились у мене.

Не можу описати тобі цих очей! Вони світилися в темряві. Однак найстрашніше не в цьому. У них було стільки злеті, нищівної, холодної, мстивої! Так, мстивої! На мене дивився стародавній володар світу, король рептилій, скинутий зі свого трону людиною і витіснений на болота, під коріння дерев!

(Мені довелося ще раз бачити отакі очі, але вже не в заростях тропічної річки. Про це — опісля).

“Схаменись, Венцель! — сказав я собі. — Це лише великий черв’як. Адже твоя рушниця з тобою!”

Проте рушниця важила ледве не тонну. Я насилу підняв її, не цілячись випустив у змія весь заряд. Поруч пролунали постріли з пістолета.

Лезо, яке стирчало між лопаток, зникло! Я випростався…

Потім індіяни виміряли довжину вбитого удава. Вона становила майже п’ятдесят футів!

На будівництві було багато розмов про цей випадок. Індіяни вважали, що змій був ситий, і тільки це врятувало мене.

Дурні! Будь-якими засобами провидіння оберігає тих, кому судилося виконати високу історичну місію!

Проте, гордий з цього, я, чесно признатись, не хотів би повернутися до будівлі на палях.

Тутешні місця — суцільний гадючник. У спеку ми ходили у високих гумових чоботях, похнюпивши голови, боячись наступити на щось вертляве.

А у воді, крім алігаторів, нас підстерігали голчаті скати. Вони нападають на тих, хто купається, і катують їх своїми довгими хвостами. Голки дуже ламкі і залишаються в рані.

Тому, коли нам хотілось освіжитися, слуги поливали нас із відер, процідивши воду.

Так, голчаті скати, змії, алігатори — певно, охорона надійніша, ніж батальйон найдобірніших есесівців!

А дальні підступи до зачарованого замка охороняє риба пірайя. Вона нечувано зажерлива і складається лише з величезної пащі та хвоста.

Багато натуралістів могли б позаздрити нам. Ми спостерігали пірайю в дії.

Колісний пароплав на наших очах ударився об купу каміння і почав тонути. Пасажири і команда опинились у воді. Негайно, ніби під водою дали сигнал, до місця аварії кинулись пірайї.

Після повернення я покажу тобі кілька фотографічних знімків. (Дітям їх дивитися не варто). Знімки унікальні. Гумбольдт, гадаю, багато дав би за них.

Знімки зробив командир. Він наказав винести на палубу розніжку, всівся і почав, спокійно фотографувати те. що відбувалось у воді біля його ніг.

Лоттхен! Це було жахливо! Це скидалося на давку біля дверей м’ясного магазину!

І я позаздрив самовладанню нашого командира. Він не знає жалощів до переможених, як герой стародавніх саг. Я не можу так. Ти ж мене знаєш. Я краще відвернуся…

Ніч у заростях пригадалася недавно — під час аудієнції.

Він стояв випроставшись біля столу в звичайній своїй позі. Я бачив його вперше так близько. Він мигцем глянув на командира, потім втупив у мене допитливий погляд. Очі були нерухомі, випуклі, тому складалося враження, що у нього немає повік (це непомітно па портретах).

Я заходився розкладати на столі карту. Вона здалась мені важкою, ніби була зроблена із свинцю, а не з паперу.

Потім я відійшов до столу, чекаючи запитань. Дивно, що ноги теж стали важкими.

Проте, доповідаючи, він ні разу не звернувся до мене, лише зрідка поглядав.

Я й далі відчував скутість у всьому тілі. Коли він дивився на мене, в мою душу заповзав страх. (Кажуть, що у свій час він брав уроки гіпнозу).

Не виключено, що мій стан пояснювався просто втомою після походу. А може, у кабінеті було дуже жарко.

Кабінет був оздоблений тільки чорним і жовтим.

Зверху світила люстра, кругла, як місяць. Безугавно тріскотів вентилятор на столі. Полотнища прапорів, звисаючи зі стін, погойдувалися від протягу, як зарості. Зрідка через нещільно причинене вікно долинали протяжні крики: “Ахтунг!” То перемовлялися вартові зовнішньої охорони. Це було схоже на крик сови…

І тоді мені спала на думку дивна асоціація.

На щастя, невдовзі він відпустив нас, кивнувши головою, не зводячи з мене своїх нерухомих, без новій очей.

Я розумію: асоціація нерозумна, страшна. Проте мені нема з ким поділитися, крім тебе. І від цих асоціацій голова обертом іде.

Я подумав: невже він здійснить з нами передбачений далекий похід? Мені здаватиметься, що в наш човен через верхній люк…[45]

Лоттхен! Ми у Вінеті—два. Чекаємо наказу про відплиття у далекий похід. З газет ти знаєш про наступ в Арденах. Він пов’язаний з нашим очікуванням. Усе, що відбувається нині на фронтах, пов’язано з ним. Потрібно будь-якою ціною відтягти час!

Під Новий рік на борт доставлено вантаж особливо важливий. Але я не повинен писати про це! І хочу сказати тобі про інше. Зараз іду до командира. Проситиму його, щоб відпустив мене додому, в Кенігсберг. На дужо короткий час. На день, на кілька годин.

Мені вистачить навіть двох годин! Відстань — п’ятдесят кілометрів, шосе чудове. Туди й назад — година, нехай півтори години, беручи до уваги ніч (звичайно, я поїду вночі) і контрольно-пропускні пункти на шосе.

Мені треба лише кілька хвилин побути вдома.

Побачити тебе і дітей, обійняти вас і сказати, що я живий!

Адже можна знехтувати навіть иайсуворішою забороною, якщо війну вже програно. Тим більше нині, коли ми готуємося в далекий похід. Невідомо, чи скоро повернемося до Німеччини. Можливо, мине ще не один рік… І ніхто мене не пізнає. Я обв’яжу обличчя бинтами. На контрольно-пропускних пунктах подумають, що мене поранено в обличчя. Не здиратимуть же бинти з пораненою офіцера! А для сусідів ти вигадаєш якусь історію. Скажеш, наприклад, що тебе провідав друг твого небіжчика чоловіка.

Вирішено! Іду до командира. Як би я хотів не відсилати цього листа!

Невдача! Командир відмовив навідріз.

Становище, за його словами, загострилося. Ми чекаємо умовного сигналу тільки до двадцять четвертого квітня. Потім, коли буде важко прорватися через Бельти і Каттегат, підем у східну частину Балтики. Вінета—три надійніша, ніж Вінета—два. Треба пірнути під гранітне склепіння, відлежатися, виждати… Це, як і раніше, не смерть, Лоттхен! Що б ти не почула про долю нашого підводного човна, пам’ятай, знай, вір: я живий!

Цей лист, сподіваюсь, переконає тебе.

Я знайшов нарешті спосіб відправити його.

Ківш, в якому ми стоїмо, пильно охороняють. Біля шлагбаума завжди стовбичить вартовий. Звичайно, солдатам невтямки, кого вони охороняють.

Декілька днів я непомітно стежив за вартовими, доки не обрав одного. Обличчя його здалося мені найбільш підхожим.

Учора вночі ми порозумілися. Він досить дурний, щоб повірити нісенітниці, яку я вигадав. І, незважаючи на це, він загнув скажену ціну. Коротше кажучи, сьогодні мій золотий годинник і тисяча марок перейдуть у кишеню його куртки разом із цим листом.

А тим часом йому треба лише вкинути лист у поштову скриньку.

Я вирішив послати лист поштою. Можливо, листи вже не перлюструються. У тилу, певно, панує хаос, метушня.

Ризикую. Але що ж робити? Довідався по радіо, що росіяни підходять до Кенігсберга. Ще кілька днів, і ми з тобою будемо відрізані одне від одного.

Крім того, передбачається далекий похід… Якщо становище не поліпшиться, ми підемо в далекий похід. І тоді…

Але до цього ти повинна довідатись, що я живий!

Сподіваюся, через два—три дні ти вже одержиш цього листа.

Прочитавши і перечитавши — для пам’яті,— негайно спали його!

І нікому ні слова, ні півслова про нього, якщо ти дорожиш моїм і своїм життям!..”

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ ПРОКЛАДКА КУРСУ

Професор, як завжди, зсунув фіранки на вікнах. Ще Пліній сказав: “Думка жвавіша і яскравіша в темряві й тиші”.

Нарешті ж бо настав той момент, коли в роботі все почало ладитися. З’явилася легкість у пальцях, думка загострилася, слова лягали на папір простіше і вільніше. І аргументи, які ще недавно кволо сповзали на папір, тепер самі з усіх боків збігалися під перо.

Сталося це після того, як лягла на стіл копія листа, знайденого в Балтійську (Ришков негайно передав її Грибову для ознайомлення й консультації).

Звичайно, саме серед руїн Піллау й Кенігсберга можна було зрозуміти, чий це лист.

Венцель, разом з іншими фашистами, був винен в руйнуванні Піллау й Кенігсберга. Можливо, навіть невиразно здогадувався про це, уявляючи свою Лінденаллее в диму і полум’ї, але відганяв од себе страшну думку.

Так, діяв як у гарячці.

Зосліпу завдавав і завдавав удари, не усвідомлюючи, що кожен з цих ударів рикошетом падає на його близьких.

З монотонною, маніакальною впертістю він повторював свій приспів: “Я живий!” Неначе не тільки дружину — себе самого намагався переконати в цьому.

Але Грибов зумів відкинути все зайве, тобто особисте.

Лист штурмана він прочитав як штурман.

Немовби процідив крізь фільтр знайдені в Балтійську аркушики, віджав з них ревниві докори й сентиментальні нарікання. На письмовому столі лишились дати й факти.

І знову, вже втретє, змінився “візерунок мозаїки”, який складається з карточок на столі.

Венцель підтвердив припущення Грибова про те, що таємна діяльність “Летючого Голландця” була дуже різноманітна. “Корабель мертвих”, без сумніву, брав участь у “торгівлі з-під поли”, конвоюючи англійський нікель. Та це було лише одним з розділів його діяльності.

Він, без сумніву, займався не тільки економічною диверсією, а також і військовою, політичною, ідеологічною. Як морський бог Протей, раз у раз змінював він свій вигляд. Тому-то так важко було спочатку зрозуміти, розгадати його.

І справді: спробуй-но розгадай! То Цвішен готується висадити в Ірландії організаторів повстання. То супроводжує транспорт із нікелем. То бере на борт якогось “пана радника”, котрому доручено “підлити масла в огонь цим фіннам”, щоб утримати їх від капітуляції.

Та в усіх випадках він ув’язувався тільки у велику гру. На дрібнички не розмінювався…

Факти й дати з листа Грибов сумлінно зіставляє з іншими відомостями, що має в своєму розпорядженні. А потім висновки “сумуються”, на невеликій, формату атласа, географічній карті, яка завжди під рукою.

Невдовзі весь світовий океан було розмальовано червоними зигзагами, короткими й довгими. Це слід “Летючого Голландця”. Іноді він зникає, щоб знову з’явитися за сотню, а то й тисячу миль. Так, ледь помітний зміїний слід, що оперезав усю земну кулю…

З рік чи з півроку тому, сидячи у Грибова, Шура Ластиков захоплено сказав:

— І як це вам вдалося, товаришу капітан першого рангу? Можна сказати, пройшли заднім ходом по цих подіях.

Грибов усміхнувся, дбайливо розправив загнутий ріжечок карти.

— Так. Моя остання в житті прокладка, причому вже не свого, а чужого курсу. Інакше — біографія “Летючого Голландця”, покладена на карту. — Він додав, немовби вибачаючись: — Адже ви знаєте: ми, моряки, звикаємо мислити картографічно. Я не економіст, не військовий історик. Я моряк, штурман. І розв’язання задачі у мене суто штурманське…

Взявши за основу вказівки, побіжно кинуті штурманом “Летючого Голландця”, він постарався відновити прокладку курсу. Ламана тонка лінія наче проступала між рядками. Так, при відповідній обробці, проступає тайнопис, нанесений на папір лимонним соком або розчином пірамідону. Насамперед Грибов проклав на карті відтинок шляху між Ірландією й Німеччиною. Поруч поставив дату “1940, липень”.

Він зумів установити, що ірландський екстреміст, якого перекидали в Дублін, справді існував. Прізвище його було Райан. Але на підході до мети він помер від сердечного припадку, що стало приводом до ворожнечі між Венцелем і Гейнцем.

Лінія прокладки пробігла і від Кіркенеса до Гамбурга (дата — “1940, грудень”). Зговір англійських торговців і німецьких промисловців підтверджено в ряді мемуарів.

Вивчення документів, переданих в розпорядження Грибова, допомогло також уточнити призначення конвою з п’яти німецьких підводних човнів, що 1942 року перетнули Тихий океан. (“Пам’ятаю жахливу самотність, — писав Венцель до дружини. — Отже, Атлантичний, а не Тихий океан. У Тихому з нами було ще п’ять підводних човнів”).

Човни перевозили з Японії дуже важливу військово-стратегічну сировину, а саме — кобальт. Він був конче потрібен для німецько-фашистських військ на Східному фронті. Але Японія ще не воювала з Радянським Союзом. Щоб уникнути розголосу, доводилося додержувати особливої обережності.

А Цвішен був фахівець з таких “безшумних” операцій. Тому-то він і перебував у складі конвою. Та, мабуть, відстав од нього десь на півдорозі до Німеччини, — Венцель виключив Атлантику з цього переходу.

Атлантику “Летючий” перетинав з іншою метою, і, слід гадати, неодноразово. Простір між Європою й Південною Америкою можна майже суцільно заштрихувати лінією прокладки.

Як сказано в листі: “Наш підводний човен виконує призначення шприца, в якому міститься підбадьорливо для цих фольксдойче. А втім, у шприці буває й отрута”.

Проте Грибов не сумнівався в тому, що “Летючий” діяв біля берегів Північної, а також Центральної Америки.

В одному документі сказано натяком про якусь диверсію, що готувалася в районі Панамського каналу, мабуть висадження шлюзів. Хто мав здійснити вибух і чому не здійснив, так і зосталося досі не з’ясованим.

Однак Грибову не віриться, що Цвішен з своєю командою мерців міг лишитися осторонь такої значної військово-морської диверсії.

Втім, тут професор вступає вже в межі неперевіреного. А в таких випадках він робить прокладку обережним пунктиром. Це має означати немовби запитально-невпевнену інтонацію.

Так, наприклад, пунктиром з’єднано на карті береги Північної Франції і Північної Америки. Поруч дата — “1944 рік”. Грибову неясно ще, чи брав Цвішен участь у диверсії Еріха Гімбеля.

Цей інженер, кадровий есесівець, мав проникнути в надра “Манхетенпроекту”, тобто в таємницю виготовлення атомної бомби, а якщо вдасться, то й перешкодити її випробуванням.

Він перетнув з цією метою Атлантичний океан — на підводному човні! — і нишком, уночі, висадився на східному узбережжі США. Однак його майже одразу виказав супутник, американський офіцер, завербований німецькою розвідкою в одному з таборів для військовополонених.

Гімбель, проте, відбувся дешево. Смертну кару йому замінили довічним ув’язненням. Більше того. Нещодавно його було помилувано і випущено на волю. У Західній Німеччині навіть поспішили випустити про нього і на його честь фільм “Шпигун для Німеччини”.

Щось було в цій історії заплутане, якась недомовка. Грибов вважав за цілком можливе, що Гімбеля перед звільненням “вичавили, як лимон”, інакше кажучи, примусили в обмін на свободу розкрити якусь важливу таємницю. Можливо, таємницю “Летючого Голландця”, якщо до США його приставив “Летючий Голландець”?

Індійський і Тихий океани теж перетинає пунктирна нитка. З’єднуючи Індію й Японію, вона пов’язана, можливо, з людиною на ім’я Субха Чандра Бос.

Відомо, що між Німеччиною і Японією не було домовленості про те, кому дістанеться Індія після розгрому Англії. Більшість індійців мали антияпонські настрої. Користуючись цим, гітлерівці почали під шумок формувати так званий індійський легіон, — із солдатів, захоплених у полон в Північній Африці. Японці, природно, стурбувалися.

Щоб заспокоїти їх, до Токіо було відряджено — на підводному човні! — одного із можливих керівників легіону Субху Чандра Боса.

Чи не на борту “корабля мерців” здійснив він цю подорож?..

І чи не були, як він, пасажирами “Летючого Голландця” ті численні німецькі шпигуни, яких регулярно закидали — на підводних човнах! — в Індонезію, хоч її вже окупували союзники Німеччини, японці?..

За давнім повір’ям, чорт сповіщає про своє наближення запахом сірки. Про участь Цвішена в тій або іншій секретній операції Грибов догадувався з її особливо витонченої підступності.

Колись він пробував лаконічно визначити смисл тієї або іншої “розкладки”. Спочатку це була “Вува”, “Вундерваффе”, тобто секретна зброя, потім — “зв’язковий військових монополістів”. Нині Грибову здавалося найточнішим, найвичерпнішим таке визначення: “Хід морським конем”.

Так, кожну операцію, в якій брав участь “Летючий Голландець”, можна назвати: “Хід морським конем”.

Вечорами кабінет професора нагадує штурманську рубку.

Вона — святиня корабля. Тут завжди світло і тихо. Ілюмінатори щільно задраєні. Десь далеко завиває вітер, перекочується луна канонади. Штурман, схилившись над столом, не думає ні про що, крім прокладки. Тільки лампа здригається від хилитання, освітлюючи карту і розкладені на ній транспортир, годинник, циркуль, бездоганно застругані тверді олівці…

Все це воскресає в пам’яті, коли старий штурман схиляється, прокладаючи курс “Летючого Голландця”.

На карті нитки-павутинки де-не-де зав’язуються у вузлики. Поряд з таким вузликом чорніє літера “В” і порядковий номер. Це — Вінети. Поки що відомо всього лише три. Ось вони: Вінета-два — в Піллау, тепер її вже нема, Вінета—три — у східній частині Балтики, мабуть у шхерах, і Вінета—п’ять — у тропічних джунглях Амазонки.

“Вінети безумовно не однотипні, — доповів Ришкову Грибов під час чергових відвідин. — Німецько-фашистське командування відступило в цьому разі від свого звичаю геть усе уніфікувати. Характер маскування визначався-місцевими умовами. Звичайно, в тропічних заростях можна і треба ховати Вінету інакше, ніж у військовій гавані чи, скажімо, в скелястих коридорах шхер”.

Про Вінету—п’ять негайно було повідомлено у відповідні інстанції Бразілії. Але Вінета—три, “рудимент війни” (так колись назвав Грибов Вінету в Піллау), — поблизу, буквально під боком. І “Летючий Голландець”, як писав Венцель, мав би “відлежатися, виждати” саме у Вінеті—три.

Пильні розшуки не дали поки що нічого. Вказівки, які містилися у листі Венцеля, загальні, суперечливі: “Підемо у східну частину Балтики… Вінета—три ще надійніша, ніж Вінета—два… Треба пірнути під гранітне склепіння…”

Це і є найважливіша вказівка: “Гранітне склепіння”. Отже, Вінета в шхерах захована десь під землею?

Професор шукає аналогії.

Він знає, що наприкінці війни частина Німеччини сховалася під землю. Туди “провалилися” деякі військові заводи, аеродроми, штаби, склади. Під Кенігсбергом, наприклад, був другий, “підвальний”, Кенігсберг, який частково затопили перед капітуляцією.

Щось подібне спостерігалося і в шхерах.

Шубін колись жартував, що “граніт на Карельському перешийку з’їдений саперами, як пень — деревоточцями”.

Згадався в зв’язку з цим випадок в Аландах.

Про нього розповідав Грибову один його учень, котрий був членом Союзної Контрольної комісії, що провадила в 1946 році демілітаризацію Аландських островів.

Робота наближалася до кінця. Споруджені укріплення було висаджено в повітря або підготовлено до висадження. Несподівано в кімнату, де засідала комісія, ввійшов старий рибалка. Він не привітався, навіть не назвав свого прізвища, поклав на стіл якийсь папір і так само мовчки пішов геть.

Учасники комісії з подивом побачили, що на залишеному папері позначено частину схеми укріплень. Роздивившись її, вони пересвідчилися в тому, що приховано великий склад зброї.

Офіцери вирушили до вказаного місця. Це був невеликий, майже безлюдний острів, а їх в Аландському архіпелазі понад шість тисяч. Глибоко в розколині скелі заховано було ящики з автоматами, карабінами, розібраними кулеметами. Хтось намагався сховати жаринки війни, готуючись роздмухати їх у майбутньому.

Можливо і “Летючий Голландець” теж заховався в шхерах і чекає нового трубного кличу, щоб вибратися з-під попелу?..

Грибов підвівся з-за столу і, підійшовши до вікна, відхилив фрамугу.

Майже відразу ввірвався до кімнати бій годинника.

То були куранти на каланчі пожежної команди колишньої Адміралтейської частини, годинник широкого дихання і неквапливої, старомодної розсудливості.

Грибов звик до нього. Він був педантичний і нагадував про себе щоп’ятнадцять хвилин. Спочатку неголосно відлічував: раз, два, три, потім поважним, низьким голосом говорив: бам-м!

Його бій схожий був на передзвін дзвонів, віддалений, приглушений, що долинав мовби з-під води… Чому саме з-під води?

Повернувшись до письмового столу, Грибов задумався над цим порівнянням, що несподівано спало йому на думку. Воно пов’язане з Вінетою? Звичайно. Тепер усі думки пов’язані з Вінетою.

Цікаво, чому саме “Вінета”? Що спонукало Деніца, Канаріса чи Гіммлера вибрати слово “Вінета” для умовного найменування стоянок “Летючого Голландця”?

Неначе асоціюється з якимось давнім морським переказом. Так, середні віки, глухе бамкання дзвонів…

Іноді Грибову здавалося, що він уже чув або ж читав колись про Вінету. Але спогади були надто невиразні, розпливчасті.

Біля своєї настільної лампи, в кімнаті з щільно завішеними вікнами, він може легко уявити, що ще триває та, перша ніч над картотекою. Щойно він провів курсанта Ластикова і славетного підводника Донченка, сів до столу, присунув до себе одну з карточок і, трохи повагавшись, вписав у неї: “Світна доріжка в шхерах”.

Ні! Не чотири години, а чотири роки минуло від тієї ночі. Великий письмовий стіл суціль устелений карточками, на яких — дати, факти, прізвища. А на маленькій карті в мережі меридіанів і паралелей, як піймані риби, б’ються Вінети…

Остання ніч над картою минула непомітно. За вікном уже світло. Крізь щілини між фіранками протискується промінь. Чіпляючись за палітурки, він видряпується по книжкових полицях, переміщується по стіні до столу і, ковзнувши по карті через весь світовий океан, впирається в розкритий настільний календар.

Там запис — для пам’яті:

“Передача карти з прокладкою курсу. Тов. Ластиков. Випуск офіцерів в училищі”.

Зранку в училищі незвичайно піднесений настрій.

Заклопотано, підтюпцем пробігають по трапах чергові, притискаючи палаші до стегон. Командири рот, виголені до блиску, в повній парадній формі, при орденах і медалях, віддають і дістають останні розпорядження. Стоячи поряд з натирачами підлоги, які виконують свій гарячковий танок, офіцер раз у раз виймає годинник і нетерпляче пристукує ногою.

Усі втомлені, знервовані. Та це передсвяткова знервованість.

Заступник начальника по стройовій частині роздратовано відтягує тісний накрохмалений комірець. Він раптом спохвачується: чи ж привезли резинки для погонів, кортиків і дипломів? Його заспокоюють: привезли, привезли!

Навіть вартовий, завмерши біля прапора, як видно з його обличчя, безперечно, схвильований, хоч за статутом йому належить реагувати на те, що відбувається, тільки одним рухом: віддати честь по-ефрейторськи, тобто одвести руку з рушницею вбік.

Про інших курсантів і говорити нічого. В цей день байдужих чи спокійних нема. Різниця лише у відтінках емоцій.

У випускників, котрі доношують на лівому рукаві чотири золотих ріжки гострим кінцем донизу, — це гордість наполовину з радістю, старанно приховувані. У решти курсантів, які носять поки що один ріжок, два або три, до радощів домішується нетерплячка й трішечки заздрощів.

Вище військово-морське училище імені Фрунзе проводжає своїх випускників, нових офіцерів флоту!..

Церемонія ця відбувається в колишньому Актовому залі, нині залі Революції.

Ось долинають важкі, ритмічні кроки. Відчиняються білі різьблені двері, до залу синьо-чорним компактним прямокутником заходять курсанти.

Уздовж лівої стіни шикуються випускники, причому відмінники на правому фланзі, біля протилежної стіни— решта курсантів, тримаючи рушниці до ноги. Не здригне, не ворухнеться рівний, як під шнурочок, ряд бездоганно випрасуваних фланелівок, хоча серця під ними, мабуть, стукотять щосили.

Олександр Ластиков — на правому фланзі випускників.

Не повертаючи голови, нічим не порушуючи ладу шеренги, він пробігає поглядом по групі викладачів училища. Серед них — у повній парадній формі Грибов.

До залу урочисто вносять стяг училища.

Він пропливає вздовж шеренги курсантів. Майорять горді стрічки орденів Леніна й Ушакова. Зосереджено-суворі, не дивлячись по боках, крокують велетень прапороносець і два асистенти йому до пари, — в бригаду прапороносців відбирають найвищих на зріст відмінників. Широкі випуклі груди перетинає блакитна стрічка з золотою окантівкою, на плечі — оголений палаш.

Зачитують наказ міністра про присвоєння випускникам військових звань. Лейтенант… Лейтенант… Лейтенант…

Уперше випускники чують свої прізвища в поєднанні з офіцерським званням. Вони морщать носи, намагаючись бути байдужими. Але радісна хлопчача усмішка мимоволі грає на губах. Команда:

— Офіцерам-випускникам погони, кортики, дипломи вручити!

Привітання, традиційна відповідь: “Служу Радянському Союзу!”, туш. І тут додержано церемоніалу: кожному відмінникові туш виконують окремо.

Знову команда:

— Офіцерам-випускникам форму одягу — курсантську на офіцерську замінити! Офіцери-випускники, напра-во! По факультетах — кроком руш!

В класах на столах розкладено тужурки з поперечними золотими смужками на рукаві. Офіцери натягують білі рукавички, поводять плечима, заклопотано косять на них оком — звикають до погонів. А ті настовбурчуються крильцями: ще не слухняні, не прим’яті шинелею. На золотій сухозлотиці суворий чорний просвіт і дві маленькі срібні зірочки. Провідні зірочки! Куди, в які моря, до яких подвигів задля слави Вітчизни поведуть вони?..

Поки що приводять знову до залу. Гамір схвалення, захоплення серед гостей. Дуже зворушливі ці юні офіцери. Зовсім ще новенькі, незграбні, вони соромляться власної пишноти.

Лунає Гімн Радянського Союзу. Адмірал виголошує привітальну промову. Під лунким склепінням прокочується:

— Рівняйсь! Парад, струнко! До урочистого маршу, за взводами, на двох лінійних дистанцію, перший взвод — прямо, решта — напра-во! На пле-че! Направо рівняйсь! Кроко-ом — руш!

Услід за прапором училища проходять молоді офіцери. Зал спорожнів.

Наказ про призначення на флоти зачитують уже в ротах:

— Лейтенант Авілов — на Тихоокеанський… Лейтенант Бубликов — на Чорноморський…

Відмінники, за традицією, можуть обрати собі море. Товариші Олександра наперед знають “його” море. Де й продовжувати службу старому балтійцю, як не на Балтиці?

Але заключні слова наказу викликають загальний подив:

“…відрядити в розпорядження командувача прикордонних військ Ленінградського військового округу”.

Прикордонних? Чому?

Олександр з Грибовим багатозначно переглядаються Тільки вони двоє розуміють, в чому річ. Це — таємниця, про яку не належить знати нікому, крім дуже обмеженого кола людей.

Офіційна частина закінчена. Молодих офіцерів оточують їхні гості — родичі й знайомі. Олександр підходить до Грибова.

Коротке, міцне рукостискання.

— Коли їдете на нове місце служби?

— Післязавтра, Миколо Дмитровичу.

— Дуже добре. Я схвалюю ваш намір не йти нині у відпустку. Відгуляєте її узимку.

— Звичайно, Миколо Дмитровичу. Хочеться поплавати, поки навігація. А потім, я ж читаю газети…

Грибов, кивнувши головою, показує, що зрозумів, яке відношення мають газети до цього наміру.

Він замислено дивиться на лейтенанта Ластикова.

Зовнішньої схожості з Шубіним ніякої. Та її й не може бути. Олександр — не рідний син, годованець.

І все ж відчувається глибока внутрішня спорідненість між ними.

Жести й розмова Ластикова трохи уповільнені. З першого погляду він може здатися навіть флегматичним. Та це спокій спортсмена, який береже сили для вирішального кидка чи удару.

Ластиков небагатослівний. А колись же, коли був юнгою, міг годинами патякати, розважаючи матросів. Відбулося щось подібне до того, що відбувається з тоненьким дискантом, який, змужнівши, перетворюється на могутній баритон чи бас.

А час, час як летить! Чи давно під дверима дзвонив обстрижений під машинку курсант-першокурсник, старанно ховаючи за військово-морським етикетом свою соромливість: “Дозвольте зайти!”, “Дозвольте відрекомендуватися!”

Але потім, сівши в кріслі навпроти господаря, він оволодів собою. Характерно, що відразу ж оволодів собою, як тільки назвав “Летючого Голландця”, тобто перейшов до справи, до мети своїх відвідин.

Пригадує, сидів, зчепивши пальці рук між колінами, трохи подавшись уперед, схиливши лобату голову. Доповідав — саме не розповідав, а доповідав — стисло, економно, намагаючись дотримуватися тільки фактів.

Тепер лейтенант Ластиков, виструнчившись, стоїть перед Грибовим.

Волосся у нього біляве, майже лляне, не обстрижене під машинку, а зачесане на проділ. Риси дуже засмаглого обличчя ствердли, визначились.

І все ж давній любий серцю Грибова, незграбний першокурсник інколи проглядає в ньому. Особливо, коли задумається про що-небудь — як ось тепер — і так глибоко задумається, схиливши голову і втупившись у співбесідника своїми темно-карими, широко поставленими, наче трохи здивованими очима.

— Я, Миколо Дмитровичу, став дужо ясно розуміти, як це важливо: “Летючий Голландець”! Адже ми по самому краю ходимо, хіба не правда? Інші, можливо, тільки почитають газети і слухають радіо одним вухом, а для мене кожне слово наче молотком по голові. Заплющу, знаєте, очі, а “Летючий” спливає, як тоді, в шхерах, сірий, в сірому тумані, довгі стебла водоростей на ньому.

Молодий офіцер примусив себе всміхнутися, але очі були невеселі, злі.

— Ну що ж! — бадьоро сказав Грибов. — Я зробив свою частку роботи. Решта залежить уже від вас. Від вашої цілеспрямованості, наполегливості, терпіння. Я так і доповів адміралові Ришкову… Сподіваюсь, не підведете? Жартую, зрозуміло. Ви як проводите сьогоднішній вечір? За традицією, з товаришами?

— Так точно. Прощально-відчалювальна зустріч.

— Тоді, значить, завтрашній вечір у мене?

— Дякую, Миколо Дмитровичу.

— Дякуватимете потім. Я закінчив прокладання курсу. Завтра вручу карту вам…

РОЗДІЛ ДРУГИЙ ТЕМА ВЕЛИКОГО МІСТА

Коли Олександр вийшов від Грибова, то майже нічого не бачив, не помічав довкола. Зигзагоподібна лінія прокладки пливла в сутінках перед його очима.

Наче червона гадючка, звивалась вона на тлі будинків і дерев, горбилась, як гусінь, зсувалася й розсувалася, як складаний метр…

Олександр спустився Невським до будинку Адміралтейства, покружляв у сквері, де прогулювались няньки, везучи поперед себе колясочки з дітьми і багатозначно поглядаючи на матросів, що стояли купками в затінку дерев.

Хоч як поринув він у свої думки, все ж із неприхованим задоволенням піднімав руку до козирка, відповідаючи на привітання.

Час був порівняно ранній. Треба було вирішити, як закінчити цей вечір, останній у Ленінграді.

Товариші, звичайно, ще догулюють на квартирі одного з випускників. Чудові, браві, веселі хлопці. Але до них зараз не хотілося. Вони обступили б Олександра, почали б допитуватись, чому він такий неуважний, і настирливо вимагати, щоб він негайно випив “штрафну”.

І потім там, мабуть, сидить ця Жанна!

Вчора Олександр не мав через неї ні хвилини спокою. Вона майже безперервно реготала, відкидаючись назад усім тілом, і говорила: “Гарний — жах!”

— Шурик! Шурик! — кричала вона через усю кімнату (його ніколи і ніхто не називав “Шурином!”). — Я при іду до вас у Виборг! Не бійтеся мене! Я не кусаюсь! — і захлиналася сміхом, наче і справді сказала щось дуже дотепне.

А він і не боявся. Просто думав у цю мить про слова Грибова: “Решта тепер залежить від вас. Від вашої цілеспрямованості, наполегливості, терпіння! Не підведете?”

Можливо, іншим часом вона й сподобалася б йому, ця так звана Жанна? Хоча навряд.

Він із задоволенням зайшов би до Вікторії Павлівни — покрасуватися погонами і кортиком. Вона, звичайно, Почастувала б його домашнім печивом і цукерками. Досі ніяк не могла звикнути, що Олександр уже дорослий чоловік.

“Їжте, печиво, Шуро! — примовляла б вона. — Від нього краще ростуть!”

А куди ще рости? І так вже сто вісімдесят два сантиметри!

Та Вікторії Павлівни, на жаль, не було в Ленінграді.

Поминувши Ісаакіївський майдан, Олександр без мети повільно побрів уздовж Мойки. Він опам’ятався лише біля театру імені Кірова. Сьогодні ставили “Мідного вершника”.

Що ж, це до речі — Олександр любив думати під музику.

У касі квитків не було. Довелося купити на руках.

— Тільки, вибачайте, місце — нікудишнє, — чесно попередив чоловік, поступившись квитком.

Капельдинер навшпиньках провів офіцера в ложу — увертюра вже почалася. Був вільний один стілець у задньому ряду. Олександр обережно сів на нього.

Коли підняли завісу, виявилося, що місце справді “нікудишнє”. Олександрові було видно тільки частину софіту у вузькому проміжку між стіною і кучериками жінки, що влаштувалась перед ним. Про те, що відбувається на сцені, він і його сусідка, невисока худенька дівчина, могли тільки здогадуватися з реакції глядачів, що сиділи у двох рядах попереду.

Олександр опустив голову. Щось у музиці “Мідного вершника” будило спогади про війну.

То була своєрідна мелодія, яка час від часу повторювалася, наче вперто проривалась крізь перешкоди.

Олександрові захотілося поглянути на сцену, де старанно тупали балерини. Він встав, постояв, дивлячись поверх голів, потім сів на бар’єр, що відокремлював одну ложу від іншої. Звідси видно добре, наче піднявся на салінг грот-щогли!..

Так, йому-то добре, а як дівчині, його сусідці? Якщо Олександр не бачив нічого, то вона й поготів.

Бідолаха! Вона вигиналася, крутилася, підводилася, витягала шию, попробувала пересісти на звільнений стілець Олександра, повернулася назад. Ще б пак! Плечиста жінка і її кучерики затуляли собою все видноколо!

Олександр був підкреслено чемний з жінками, як личить морякові й офіцеру. Він ввічливо нахилився до дівчини:

— Вибачте, як ваше ім’я?

— Люда, — повагавшись, здивовано промовила дівчина.

— Так ось, Людо, чому б вам не сісти на бар’єр, як я?

— Вважаєте, нічого? Можна?

— Цілком, — солідно підтвердив він.

Вона сперлася руками на бар’єр, легко підстрибнула і сіла поруч із ним.

— Ну як? — дбайливо запитав він через хвилину.

— О! Цілком, — повторила вона його вислів, невпевнено засміявшись.

Та через кілька хвилин Олександра і Люду зсадили з їхнього сідала на вимогу якогось причепи. І вони знову поринули в свій “колодязь”, на дно якого долинали тільки звуки оркестру.

Знову залунала урочиста мелодія-акорд, і холод поповз по спині.

— Невже він не був тут? — пробурмотів Олександр.

— Хто? — неголосно запитали поруч.

— Композитор… Вибачте, я думав уголос. Так яскраво постала в уяві блокада, а потім наша перемога… Коли в оркестрі звучить ось це!

— Та це ж тема великого міста! — здивовано сказала дівчина. — Вона проходить через увесь балет.

На них зацитькали.

Тема великого міста, он воно, значить, що! А він і не знав.

Тепер зрозуміло, чому спогади його пішли таким річищем…

Йому ввижалося місто, оповите пітьмою, схоже обрисами будівель на гірський ландшафт, безладне нагромадження скель.

Туди і сюди розгойдувались по небу промені прожекторів — велетенський світляний маятник. Здавалось, підбадьорливе цокання метронома іде від цих променів, вони і є метроном, котрий вмикається в час повітряного нальоту або артилерійського обстрілу і вперто нагадує людям: місто живе, місто стоїть, місто вистоїть!

Фронт зовсім близько — за дванадцять кілометрів від Двірцевої площі. Вже готується зайняти посаду німець, фашист, генерал-майор Квут, призначений “комендантом Петербурга”. Ретельний дурень, він приготував навіть дорожні листи для в’їзду до міста легкових і вантажних автомобілів.

Надаремно старався! Горді ленінградці не зазнали-на собі дій фашистського “кнута”.

Зате зверху, з бомбами, увірвався в обложене місто посланець фашизму — голод! Це було у вересні 1941 року.

— Ой леле! Біда ж яка, біда! — крикнула мати, пробігаючи коридором. — Склади з продовольством горять!

Усе довкола освітлене оранжевим миготливим світлом.

Зенітки відігнали фашистських бомбардувальників, але непоправне сталося. Патьоки масла текли по брукові. Борошно і попіл, літаючи в повітрі, осідали на скорботні обличчя людей, які стояли біля пожарища.

Вогонь згасав. Дехто, зігнувшись, уже порпався в чорно-сірій землі.

— Спробуй! Солодка! — Шурків друг Генка простягнув йому в жмені трохи землі.

Вона й справді була солодка. Гаряча й солодка земля наполовину з цукровим піском!

Це був перший великий повітряний наліт на місто. Незабаром склянку землі зі згарища продавали в Ленінграді втридорога.

І все ж велике місто стояло і вистояло!..

Якби Олександр довідався, що сусідка його думає, загалом, про те саме, що й він, то сказав би: “Думки йдуть паралельним курсом”, — і дуже здивувався б.

Тільки Люда думала не про солодку землю зі згарища, а про блокадний хліб.

О, ці заповітні сто двадцять п’ять грамів, денна норма, про яку починали мріяти уже напередодні! Борошна в маленькій чорній скибочці було менше, ніж тирси, та й саме борошно, власне, було пилом, який нашкрібали з підлоги на дворах млинів. Але ленінградці з повагою і ласкаво називали свій блокадний хліб хлібцем.

Чорна скибочка відпливає вбік. Перед Людою захитався натовп. На Сінній б’ють торговку-спекулянтку. Люди, до краю виснажені, хитаються, розмахують кулаками, але удари слабкі. Після кожного удару доводиться зупинятися і переводити дух. А обличчя у всіх набряклі, нерухомі, з жовтими й червоними плямами.

Побачивши такий сон, дитина прокидається з криком і довго не може потім заснути. Але ж це і був страшний сон її дитинства — блокада!

А Людин сусід теж у думці продовжує мандри. Він бачить себе в темному провалі вулиці. Повільно йде, і довга тінь його повзе по заметах перед ним. Заграва хитається над Петроградською стороною, потім перекидається в район гавані.

Лютий мороз скував місто, вода замерзає на льоту.

Щойно Шурка поховав матір. Сам одвіз її на санчатах, дбайливо сповивши, як колись вона сповивала його.

Він не плаче. Лише внутрішній дрож з ранку почав бити його і не минає. Та ще якийсь туман застилає очі.

Це страшна крижана весна 1942 року, коли слідом за чоловіками почали помирати й жінки. Вони довше трималися.

Шурчина мати трималася до останнього.

Тиждень тому прийшов лист від бабусі з Рязані. Кілька шматочків сушеної цибулі було прикріплено вгорі на аркушику. “Прошу не відмовити у проханні, — стояло в листі, — пропустити цю цибулю у незабутнє місто Ленінград для мого онучати Шурочки 13 літ”.

Мати, мабуть, і шматочка цієї цибулі не покуштувала!

І ось він прийде додому, а вдома його зустріне мовчання! З глибини довгої темної кімнати, з канапи, не почується слабкий голос:

“Шурочко, ти? А я вже непокоїтися почала за тебе. На вулицях же стріляють…”

Раптом щось дивне сталося з ним. Він ніби провалився під воду. Тільки праворуч розпливалася жовта пляма. То був відблиск пожежі.

Осліп?

Шурко злякано закричав. Вулиця не обізвалась.

Він стояв у чорнильному мороці, охоплений страхом і нерішучістю, широко розкинувши руки. Над ним неголосно стукотів метроном.

Він знову покликав на допомогу.

Хтось відгукнувся. Запахло тютюном, димом, чоловічим потом.

Це були матроси, які жили в казармах на каналі Грибоєдова і поверталися додому — після того, як загасили пожежу.

Рука, пропахла димом, взяла хлопчика за обличчя, повернула до світла.

— Заграву я бачу, — пробурмотів Шурко. — А більше не бачу нічого.

Мовчанка.

— Куряча сліпота це! З голоду, — сказав розсудливий голос. Потім поцікавився: — Чи далеко живеш?

Шурко назвав свою адресу.

— Вдома у тебе хто?

— Сам я. Матір сьогодні поховав.

— А батько?

— Ще влітку під Нарвою…

Знову мовчанка.

— Погодувати б! — сказав другий, жалісливий голос.

— І погодуємо! Лейтенант свій, не сваритиметься!.. Лейтенант — це був Шубін. А матроси — Фаддєїчев,

Чачко і Дронін. Страшний сон Шурка Ластикова закінчився щасливо…

І Люді теж ввижається ніч. Чорно-чорно навколо. Тьмяно відсвічує лід Неви.

Довелося дотемна затриматися в госпіталі у старшого брата.

Госпіталі за Фінляндським вокзалом, Люда живе на Ливарному.

Ступивши на лід річки, вона оглянулась. До Неви, похитуючись з боку на бік, спускався чоловік у довгому пальті. Люді здалося, що вона вже бачила його біля госпіталю. Отже, ще звідти йде за нею?

Вона злякалась. Ніч! На Неві, крім них двох, нікого!

Вона пришвидшила ходу. Човгання за спиною стало голосніше. Чоловік теж прискорив ходу. Вона побігла.

— Ей! — сипло гукнули позаду. — Карточки! Кинь їх, чуєш!

Але як вона могла віддати картонки? Навіть ціною життя не могла їх віддати. Карточки — це й було життя.

Люда скинула валянки і, тримаючи їх у руці, побігла в самих панчохах. Вона не відчувала холоду, хоча мороз був лютий.

За спиною чулося, переривчасте дихання і квапливий, дуже страшний скрегіт чобіт по льоду.

На берег вели сходи. Східці обледеніли, стали слизькими — удень по них носили воду з ополонки. Двічі чи тричі Люда зривалась і, голосно плачучи, сповзала на животі.

Але переслідувач її, мабуть, дуже захляв з голоду. Він так і не зміг видряпатися по сходах, звалився біля їх підніжжя і вже не встав, можливо, помер.

А Люда, вибравшись нагору, теж упала знесилена. Тут лише відчула, що ноги — як лід. Але взути валянки вона не змогла, так у неї наморочилась голова.

Певно, замерзла б, якби не допомогли перехожі.

Завжди думає Люда про те, як зовсім мало було тоді злих людей. Добрими тримався Ленінград! А злі були як подув сирого вітру, що разом з пороховими газами приносило із заходу. Можна сказати, вони лише примарились Ленінградові, пронеслись як привиди по його темних вулицях і розтанули в тумані над Невою.

А велике місто — його люди й стіни — стояло і вистояло!..

Люда здригнулась, почувши гучні оплески. Усі в ложі дивилися на сцену, де розкланювалися балерини. Тільки моряк, її сусід, не аплодував.

Вони здивовано подивились одне на одного, ніби прокидаючись…

— Так і не побачили танців? Сумно.

— А ви?

— Я — то нічого. Мені просто подобається музика.

— І мені.

Вони вийшли з ложі і влились у “факельцуг”, як називав Олександр повільне ходіння пар по колу.

Він побіжно глянув на свою супутницю, особливо не придивляючись до її зовнішності. Так, худенька, невелика на зріст, здається, негарна. Але він і не збирався залицятися.

— Ви почали говорити про тему міста, — нагадав він.

Так, дівчина розбиралась у цьому! Виявляється, вчилася в університеті, готувалася стати мистецтвознавцем!

Від теми великого міста перейшли до самого міста. Люда до самозабуття любила Ленінград.

— Можу читати й перечитувати його без кінця — як улюблену книгу! — сказала вона з натхненням. — Перегортаючи його гранітні сторінки…

Вона взагалі говорила з натхненням, трохи наївним, але милим. Олександр помітив, що зустрічні люди у фойє повертаються і дивляться їм услід: такі блискучі були очі його супутниці.

— Позаздриш вашим знанням, — сказав він щиро.

Річ була, однак, не лише в знаннях.

— Ми стільки пережили разом з Ленінградом, — сказала вона.

— Так? Я теж.

Але про блокаду поговорити не пощастило. Пролунав дзвоник, який кликав до зали.

Олександр, як і раніше, не дивився на сцену. Лише коли запрацювали кольорові прожектори, створюючи ілюзію хвиль, він підвівся, щоб оцінити те, що відбувалося, із своєї професійної, флотської точки зору. Гм! Ну й хвилі!

Можливо, якби балет тривав ще з півгодини, Люда й Олександр, у думках покружлявши окремо по місту, зустрілися б, нарешті, на Двірцевій площі. І тоді в антракті вони б упізнали одне одного. Але цього не сталося.

Олександр виявив чемність до кінця. Коли спектакль закінчився, він запропонував узяти таксі, щоб одвезти Люду додому. Але щось у його голосі змусило дівчину відмовитися. Здалося, що йому не дуже хочеться проводжати її.

— Я живу недалеко, — сказала вона, щоб ввічливо пояснити відмову. І все ж ніби чекала чогось — можливо, делікатно висловленого прохання про нову зустріч.

— Тоді побажаю всього найкращого, — суворо сказав Олександр. — Було дуже цікаво. Дякую, що розповіли про тему великого міста.

Кінчиками пальців він торкнувся козирка кашкета, повернувся і пішов.

А Люда, перебігаючи Поцілунків міст — про нього жартують, що це єдиний міст у Ленінграді, який не розводять, — сварила себе немилосердно, з усією пристрастю до перебільшень, властивій юності. Безсоромна! Гидка! Якою була її поведінка в театрі? Адже вона просто вішалась на шию цьому морякові! Ледь не умовляла його провести її, благала, якщо не словами, то поглядом!

Що він міг про неї подумати?..

А він нічого про неї не думав.

Їй стало б іще прикріше, якби вона довідалася, що моряк одразу ж забув про випадкову сусідку, тільки-но розпрощався з нею.

Вийшовши на Сінну площу,[46] він побачив, як жовтувата хмара піднімається над дахами будинків. На тлі її різко виділялись антени радіоприймачів. В уяві Олександра вони скидалися на зенітні гармати і кулемети, спрямовані в небо у чеканні ворожого нальоту.

Ніби продовжувалась його уявна подорож, розпочата в театрі.

Але ось хмара розпалася на хмаринки, з-за них прозирнув місяць, і перед Олександром виникло прекрасне мирне місто, яке відпочивало від денних турбот і праці.

З завтрашнього дня спокій його охоронятиме він, лейтенант Ластикові

Він повернув назад, опинився на каналі Грибоєдова і пішов уздовж нього.

Небо очистилося від купчастих хмар. По ньому бігли легкі брижі пірчастих.

Так і любий серцю Ленінград, як оті високі пірчасті хмари, пролинув тієї ночі повз юнака — висвітлений, вибілений місяцем, з усіма своїми палацами, арками і майже невагомими мостами, що швидко летіли над темною водою…

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ “ЛІСОВИК ТАМ БРОДИТЬ…”

Те літо на кордоні було напружене, і саме на ділянці, яка безпосередньо прикриває Ленінград.

Враження таке, ніби хтось довгорукий нишпорить, нервово перебирає пальцями вздовж лінії нашого державного кордону, намацуючи слабе місце, де б можна було прорватися.

Спочатку гнучка рука ця простяглася з моря…

Наша авіарозвідка виявила яхту невідомої національності на підступах до радянських територіальних вод. Льотчик радирував про це в дивізіон морської прикордонної охорони. Одразу ж прикордонний корабель дістав наказ, рушив назустріч яхті і затримав її уже в наших водах.

Йшла вона з Стокгольма в Котку. Чому ж раптом опинилася так далеко від курсу? Власник яхти прикинувся, ніби заблукав. Він охав, стогнав і зажурено розводив руками: “Проклятий вест[47] заніс”.

Командир прикордонного корабля співчутливо зітхнув, ховаючи посмішку.

Обстежувальна група, висаджена на яхту, не виявила в кубрику і трюмі нічого підозрілого. Однак яхту, як годиться, було приставлено на базу.

Там її власника допитали більш ретельно. Він, здається, посилався на “проклятий вест”? Але це, на радість обох сторін, можна перевірити.

Через кожні чотири години в дивізіоні одержують так звані кільцівки, тобто картки синоптичної обстановки на морі. З’ясувалося, що власник яхти даремно намовляв на погоду, — в той день вітри вестових румбів і не збиралися дути в цій частині Балтики…

Минуло тижнів півтора. Уночі в наших водах було затримано друге іноземне судно, цього разу сейнер.

Командирові обстежувальної групи не сподобалась палуба, точніше, невелика ділянка її. Недавно пройшов дощ, усе було мокре навколо, а ця ділянка чомусь залишилася суха!

— Тут у них шлюпка стояла, — доповів командир обстежувальної групи. — Напевно, побачили нас і спустили за борт. Треба гадати, з веслярем.

Через чверть години за допомогою радіолокатора шлюпку виявили.

На ній похмуро зігнувся чоловік у плащі, кинувши весла і натягнувши настовбурчений каптур на голову. А коли прикордонники завели трос, як скакалку, і протягли під кілем шлюпки, виявилося, що там два гаки. Але на них нічого нема.

— Устиг відв’язати в останній момент, — сказав боцман-прикордонник, скоса позираючи на весляра. — Видно, спритний, пройдисвіт, пробу ніде ставити.

Що ж висіло на цих гаках? Мабуть, щось важке. Воно каменем пішло під воду. Міна?

— Пірси, чи що, зібралися висадити? — спитав один офіцер, сидячи за столом у кают-компанії. Корабель ішов на базу, конвоюючи затриманий сейнер. — Якщо міна, значить, щось висаджувати.

— Може, міна, а може й ні, — розважливо сказав другий офіцер. — Підвісили на гаках якусь валізку. А в ній, уявіть, контрабанда, або рація, або одяг, щоб переодягнутися!

— Шукай тепер цей одяг на дні морському! — Командир корабля задумливо повертів підстаканник. — Два порушення підряд, причому на одній ділянці… Схоже, намацують лазівку в якомусь певному місці. А може, я помиляюсь. Просто збіг. Буває і так.

Але навряд чи був збіг. Наприкінці літа гнучка рука, що простяглася здалеку до нашого кордону, спробувала проникнути в район шхер із суші…

Сухопутний кордон багато хто уявляє собі за плакатами: молодецький хлопець, випроставшись, з рушницею в руці стоїть біля смугастого стовпа. Але це вартовий, не прикордонник. Поганий той прикордонник, який красувався б у такій позі. Кордон — це край невидимок. Стовпи, правда, є, але не в стовпах справа.

Ніч. Птахи сплять. Пахне папороттю, грибною вогкістю, розігрітою за день хвоєю. Прошаруділа в ялівці миша.

Лосиха з лосеням вийшла з лісу, подивилася на людину, яка розплаталась у траві. Лосеня, ледь висунувшись з-за тулуба матері, теж поглянуло здивовано і несхвально. Постояли і неквапливо потрюхали далі.

Поволі світліє. Тіні виразніші. Стовбури сосон стали вищі, стрункіші. По них ніби стікають білі патьоки. Це за лісом сходить місяць.

Двоє зайченят, що гралися на галявині, зупинилися. Вушка настовбурчили. Піднялися на задні лапки, прислухались. Так, тріск чи шарудіння, настільки тихе, що навіть вуху прикордонника не вловити його. І дві пухнасті грудочки покотились у різні боки.

Мешканці прикордонних заростей охоплені неспокоєм.

Здивована свиснув птах, спурхнувши з куща. Зацокала ляклива білка в гілках і замовкла.

Місяць піднімається все вище. Тепер це вже не той величезний червоний диск, який таємниче виглядав з-за сосон. Чим вище піднімається, тим стає менший, блідіший.

Що це? Двоїться в очах? По темно-синьому небу пливуть поряд два місяці. Другий пливе швидше, ніж перший. Описав дугу, пірнув у хащу. І одночасно щось пронеслось між деревами, як величезний нетопир.

Минають нудні хвилини. Над зазубринами лісу знову випливає двійник місяця.

Це надувна куля, досить велика для того, щоб підняти людину, правда, не дуже високо, метрів на три над землею. Важливо тільки подолати загородження.

Тримаючись за лямки, зловісний стрибун проноситься над огорожею, над небезпечною контрольно-слідовою смугою, над просікою. Він зіщулився, ноги його притиснені до грудей. Такою малюють бабу-ягу, що летить над лісом на помелі.

М’яке приземлення в заростях папороті. Полегшене зітхання. Зійшло! А міг же зачепитися за огорожу чи наткнутися на дерево. Слід збито.

Порушник випростався. І одразу ж знову присів. За спиною промайнула тінь. Обережно оглянувся. Та це ж його тінь! Досить підвестися, як вона лягає впоперек просіки. Він волів би цієї ночі не мати тіні.

Вентиль відкручено. Газ виходить з кулі з приглушеним свистом, ніби сполохалося ціле гніздо гадюк. Порушник одчеплює від пояса коробку з хімікаліями для надування кулі, разом з оболонкою ховає під кореневищем. Знадобиться, коли повертатиметься.

Тепер звіритися з картою. Ось його місце. До затоки лишилось не більше п’яти кілометрів. Це найнебезпечніша ділянка шляху.

Швидше б опинитися біля затоки і зануритися під воду!

У пронизаному тривожним світлом лісі чується приглушений шурхіт, тріск гілок, переривчасте дихання. Порушникові здається, що в грудях у нього гуркоче барабан. Мокрий одяг прилипає, і від нього піднімається пара. Балони пригинають до землі, часто доводиться відпочивати.

Він іде, нахилившись, ступаючи по-звіриному, з носка.

Між лапатими гілками виблискує озерце. Трохи ближче матово відсвічує вікно. На пагорку — дощаний будиночок.

Точнісінько такий, на яскраво-зеленій, під колір трави, підставці, йому було подаровано на день народження — колись давно. Так само відсвічувало слюдяне віконце, так само натикано було поряд маленьких ялинок. Хлопчикові Вадику не хотілося розлучатися з ним навіть уночі. Подарунок поставили на стіл біля ліжка, і щасливий “домовласник”, скрутившись калачиком, довго дивився на нього, поки не заснув. А крізь сон дзюрчав над ним тихий голос: “Спи, Вадику! Спи, маленький!..”

То була його нянька. Які казки вона вміла розповідати!

В уяві поставала Русь: ліси дрімучі, каміння горюче, ріки біжучі. Плакала біля струмка Оленка. Йшов визволяти її добрий молодець у богатирському шишаку. А над лісом, видихаючи дим, літали Змій-Горинич, бородаті карли і скарлючена однозуба баба-яга.

Так, так! Дивовижні, чарівні казки!..

Тепер хлопчисько Вадик, ставши дорослим, сам опинився в такому казковому лісі, і навіть будиночок з слюдяним віконцем був той самий.

Але тепер дім не належав йому. У порушника не було дому. Ніби злий чорний вихор кинув його з дитячого ліжечка прямо на тротуари європейських міст.

Проволочило по якихось кав’ярнях, номерах дешевих готелів, напівтемних смердючих задвірках. І ось, описавши траєкторію над континентом, він опустився в зарості папороті, в чужому казковому лісі.

І все з його появою невловимо змінилося.

Цокнув затвор? Хтось стоїть у кущах? Порушник вдивляється в тремтливі сутінки лісу. Вчулося, слава богу.

Однак відчуття небезпеки рідко обманює людину.

Порушника помічено!

І вже старший наряду поквапливо доповідає по “сигналці” начальникові застави. Говорить стиха, стоячи на колінах у кущах і часто озираючись…

Заставу піднято за бойовою тривогою!

Група, брязкаючи, розібрала автомати, стривожена збігла з ґанку і прогупала чобітьми по добре утрамбованій землі подвір’я. Головне — перекрити порушникові шляхи до відступу!

З сусіднього колгоспу поспішає підмога.

Дружину сприяння очолює Параска Гуляєва. На зріст вона невелика, але голос у неї гучний, а характер неспокійний, недовірливий.

Дружинники прикривають рубіж, щоб не допустити порушника до затоки.

Тривога, немов низова пожежа, роздмухувана вітром, охоплює ліс. Якісь силуети промчали поряд — чи то злякані лосі, чи то рисі.

Кожним нервом своїм відчуває порушник: обходять, доганяють! Тільки б йому добігти до затоки. Маску на обличчя, ласти на ноги — і гульк під воду, як ящірка! Шукай вітра в полі!

Але ні, не добігти.

Крізь серце голкою пройшов переривчастий, нестерпно високий звук, Гавкіт! То гавкають собаки, пущені по сліду.

Порушник біжить, пригнувшись, ніби падаючи за кожним кроком.

Позад нього Русь, край дивовижних няньчиних казок. А попереду європейські тротуари, дешевий номер, напівтемні смердючі задвірки. Нехай! Аби жити, жити!

Він прихилився до дерева, повів автоматом. Собака, що вискочив на галявину, передсмертно заскавучавши, покотився вбік. Ага!

Порушник знову кинувся тікати, оглядаючись, стріляючи з-під руки.

Праворуч, у заростях, блиснула вода. Ось він, порятунок!

Лісове озеро! Не дуже велике і, мабуть, неглибоке. Нічого! Якось поміститься в ньому!

На бігу він витягнув маску. Сховатися у воді! Перечекати погоню! Його не знайдуть, якщо вода покриє з головою.

Але він не встиг взяти в рот загубник і надіти маску. У спину щосили вдарило, наче каменем, кинутим з розмаху. Він упав.

Над вухом почулося гарчання. Другий собака, наздогнавши його, зубами й кігтями рвав гумовий шланг від балонів.

Порушник випрямився, струсив його, дав коротку чергу.

Потім, бурмочучи прокляття, пошпурив у воду непотрібний акваланг. До біса все, до біса!

Між соснами від затоки вже миготять швидкі тіні.

Він звернув під прямим кутом, побіг без речей. До затоки не пробитися. Завдання зірвано! Швидше назад, поки не пізно. Єдиний шанс на порятунок — там, за смугастими стовпами!

— Втечу, — пробурмотів порушник, побачивши стовпи вдалині, і одразу ж упав ниць. Ланцюжок маленьких вихорів знявся з-під ніг, пробіг у траві. Попереджувальний вогонь! То тривожна група залягла в кущах, загороджуючи порушникові шлях до відступу.

Він кілька разів намагався встати. Але черга з автоматів знову й знову наполегливо вкладала додолу.

— Кидай зброю!

Він метнувся вбік. Спіткнувся, упав. Скочив, знову впав. Ще проповз кілька кроків, уже не бачачи нічого, дряпаючи нігтями дерн, риючи його лобом. Зникнути б, заритися в землю!

Не встиг подумати, що вже іншим доведеться це зробити…

Начальник застави підійшов, подивився, журливо крякнув:

— Ех, як же ти його так, Іщенко! Живим треба було. Який ти завжди необережний!

— Та я ж його обережно, товаришу капітан! — з прикрістю каже Іщенко. — Я його по ногах бив. А він якось-то вивернувся у мене з-під мушки.

Провідник бере за нашийники розлючених собак. Шерсть на них настовбурчена, зуби вишкірені.

Фельдшер клопочеться біля двох прикордонників, яких поранив порушник. Стріляв він добре, навіть на бігу, цього у нього не відняти!

— Прочесати ліс! — наказує начальник застави. — По транспорт послали?

— Так точно, товаришу капітан!

Мерця перевертають на спину. Навколо нього з’юрмилися прикордонники і комсомольці дружини сприяння. На них дивиться обличчя, скривлене злісною гримасою, сіре від пилюки.

— Знає його хто-небудь?

— Ніхто не знає. Чужий у наших місцях чоловік.

Прикордонні люди, з’юрмившись, дивляться на мертвого — чужого чоловіка. Національність його так само важко визначити, як і вік. На ньому поношений чорний светр. Штани заправлені в чоботи.

І лежить цей чужий чоловік у прикордонному лісі, чекаючи свого похоронного воза. Мухи вже кружляють над ним.

А тим часом іде планомірне й ретельне прочісування лісу.

У лісі вже світло, хоча сонце ще не піднялося.

Прикордонники перетрусили все опале торішнє листя, зазирнули під кожен кущ, не минули жодного дупла. І старання їхнє було винагороджено. Вони надибали оболонку надувної кулі і лямки до неї.

Це и відвело спочатку од невеликого лісового озера. Вирішили, що шукати більше нічого.

Куля-скакун була на ті часи новинкою в техніці переходу кордону. З Москви прибула спеціальна комісія. Потім, на велике задоволення застави, вивчення новинки закінчилось, і кулю з усіма церемоніями було відправлено до Музею прикордонних військ.

Лише через деякий час, під час повторних, ще більш ретельних пошуків, прикордонники зупинилися і замислились біля лісового озера, на березі якого тупцявся порушник, відбиваючись од собак. Якого дідька його понесло сюди?

Згадали, що під чає першого огляду лісу найкращий собака застави — Кармен ніяк не хотів одійти від озера і несамовито гавкав на нього.

Глибина була тут невелика — трохи більше метра.

По дну озера пройшлись баграми і виловили маску й ласти, а на п’ятому чи шостому заході витягли й балони акваланга, які закотились під корч.

Навіщо вони здалися порушникові? Невже для того лише, щоб відлежатися в озері, пережидаючи погоню?

Якщо порушник хотів пробратися в Ленінград, то балони, звичайно, були ні до чого. Може, він мав намір пройти по дну занедбаного каналу під водою і висадити шлюзи? Це було єдине більш-менш правдоподібне пояснення. Але відразу ж виникало незрозуміле питання: який сенс у цій диверсії? Адже канал давним-давно не використовують за призначенням.

У такому стані була справа, коли лейтенант Ластиков прибув у дивізіон, на місце своєї служби.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ ХАЗЯЇН ШХЕР

Він сидів перед новим своїм комдивом і, відповідаючи на питання, причепливо придивлявся до нього. У таких випадках огляд завжди взаємний.

Звичайно, командира дивізіону прикордонних кораблів не можна порівняти з Шубіним. Але, по совісті, кого можна?..

Усе ж він був непоганий. Неможливо було уявити собі, щоб хтось розмовляв з ним підвищеним або нервовим тоном. Спокій його був статечний і небагатослівний. Іноді він, мабуть, навіть гнітив.

“Українець, — подумав Олександр. — Українці, вони спокійні!”

Та річ була не в національності, а в професії.

Напевне, Олександр також сподобався комдиву, бо той присунув до нього розкритий портсигар.

Молодий лейтенант ввічливо відмовився.

— Займаюся спортом, — пояснив він. — Доводиться, знаєте, берегти серце.

— Звичайно, ви ж аквалангіст! Мені говорили про вас у Ленінграді. — Він багатозначно подивився на Олександра. — Я знаю про ваше спеціальне доручення.

Олександр промовчав. Зрозуміло, комдив повинен був знати про це, щоб керувати його пошуками в шхерах.

— Уже відрекомендувалися командирові свого корабля?

— Так точно.

— Корабель ваш нині на планово-запобіжному ремонті, — неквапливо вів далі комдив, — закінчиться він через два дні. За два дні ви справитеся. Треба з’їздити на заставу до Мурисова.

— Берегова застава?

— Ні, сухопутна. Але кілька днів тому на її дільниці забито порушника, який мав із собою спорядження аквалангіста. В зв’язку з цим про вас уже кілька разів запитували.

Олександр відкашлявся. Від хвилювання горло йому пересохло. Порушник-аквалангіст? Отже, Грибов мав рацію в своїх здогадах? Недаремно радив Олександрові займатися підводним спортом.

— Куди ж ішов порушник?

— Оце й треба встановити.

Широке красиве обличчя комдива було все таке ж спокійне, і Олександр вирішив, що служити з цією людиною буде непогано.

— Думаю, товаришу комдив, ви також спортсмен, — насмілився припустити Олександр.

— Чому так думаєте?

— Дуже врівноважені зовні.

— А! — Комдив коротко засміявся. — Вісімнадцять років на охороні державного кордону. Навчишся врівноваженості.

Він провів Олександра до дверей, що було найвищим знаком його прихильності.

— Ні, я не спортсмен. Тільки вболівальник. Але активний!..

Якби Олександр вірив у забобони, то подумав би, що це добра прикмета. Перші кроки його на Карельському перешийку ведуть до Вінети. Ні на хвилину він не мав сумніву в тому, що чужоземний аквалангіст шукав Вінету.

У загоні Олександр ретельно оглянув виловлений в озері акваланг, навіть приміряв на себе. Балони були нової невідомої йому конструкції, майже пласкі. Вони дуже щільно прилягали до спини, що, очевидно, давало можливість прослизати у вузькі підводні розколини.

Потім командир загону надав у розпорядження Олександра вілліс, і той прямою лісовою дорогою, вихляючи між гранітними брилами і довгим вузлуватим корінням, за кілька годин привіз лейтенанта на заставу Мурисова.

Сухопутники повели моряка до озера.

— Ні, — сказав Олександр, — озеро почекає. Покажіть мені, звідки і як ішов порушник. Це важливо: як він ішов.

Звичайно шпигуни й диверсанти пробують порушити кордон на стику двох застав. Стик, за їхнім уявленням, це щось на зразок межі. А межа завжди гірше оброблена, ніж поле.

Та в умовах нашого кордону ця аналогія не підходить.

І, очевидно, стрибун-аквалангіст не був дурень. Він обрав інший шлях — заглибився в ліс на ділянці застави Мурисова, а потім ішов паралельно до лінії кордону, прямуючи до лісового озера.

Олександра повели тим самим шляхом. З усього було видно, що порушник пересувався короткими кидками. Підстрибне, пролетить трохи на кулі в повітрі, приземлиться. Знову щосили відштовхнеться од землі і підстрибне, як кенгуру. Так він перетнув кілька галявин. Але де-не-де йому доводилося повзти.

Що ж він зробив, коли зрозумів, що його обходять? Усе ще пробував прорватися до озера.

Так, це було незрозуміло.

Тільки пошпуривши в озеро спорядження підводного плавця, порушник круто звернув — кинувся назад до кордону. Ось тут уже недалеко від смугастих стовпів його було вбито.

Коментарі на цьому скінчилися, і господарі мовчки повернулися з приїжджим до озера.

Загалом озеро, як і сподівався Олександр, було зовсім невинне. Хмари плавали не тільки над ним, але і в ньому, дістаючи до дна. Тільки зубчаста смуга розділяла небо і воду. То темнів ліс удалині. Тиша піднімалася тут із самих надр, по вінця наповнених спокійними нерухомими хмарами.

Згадались міркування одного лікаря про озера на Карельському перешийку.

“Озеротерапія! — глибокодумно говорив він. — Нервових і втомлених я лікував би озеротерапіею, тобто прописував би їм озеро. У відповідному дозуванні. Купатися — це, звичайно, само собою. Але головне — сидіти на березі і дивитися. Особливо на світанку або коли сонце сідає”.

Це видалося Олександрові не дуже поетичним. Дозування, терапія… Він інакше розумів озера на Карельському перешийку.

“Вони — як люди, — думав він. — Є добрі, світлі, відкриті сонцю і всім вітрам. Але є й темні, злі. Затиснуті скелями, вони ховають на дні своєму підступні задуми або сліди злочинів… Так, душа людей, душа озер!”

Він сам усміхнувся піднесеності свого порівняння.

Сівши на валун, Олександр витягнув блокнота і швидко накидав крокі місцевості. Йому, як кожному моряку, легше і простіше було зобразити свій маневр на папері, ніж пояснити його словами. Але на цей раз то був хитрий маневр порушника.

Сухопутники схилилися над крокі.

— Що тут? — спитав Олександр.

— Сусідня застава.

— А далі?

— Морська затока. Шхери.

— Ага!

Озеро в цій історії було, звичайно, ні до чого. Тільки справжньому ідіотові спало б на думку ховати щось у такому невеликому і неглибокому озері. На шляху порушника воно з’явилось, як випадкова зупинка, як полустанок. Але де ж була кінцева станція?

Морська затока? Так. Стрибун-аквалангіст, без сумніву, проривався до затоки. Це був хитро задуманий обхідний маневр. Спочатку передбачалася подорож у повітрі на кулі, потім “пересадка” і далі вже морем — з аквалангом під водою.

Де ж він мав намір зробити “пересадку”?

До затоки можна було доїхати лісовою дорогою, але Олександр попросив провести його навпростець — лісом.

На півдорозі стрів його начальник сусідньої застави старший лейтенант Ривчун. Це був веселий міцний куцак, трохи старший за Олександра. Він служив тут уже третій рік і знав на своїй дільниці кожен камінь, кожен кущик, — краще, мабуть, ніж меблі у власній квартирі.

За розмовами Олександр і не помітив, як опинився на березі другого озера.

Ось таким озером лікар, напевно, не лікував би. Бр-р! Похмуро як! Душевний дрож проймає!

Олександр приклав бінокль, вдивляючись у протилежний берег. Щось болісно знайоме промайнуло між нерухомими тихими соснами, в обрисах скель, і зникло.

Став накрапати дощ. Вода потемніла, протилежний берег присунувся. Сосни схилилися на ньому в один бік.

— Шхери, — пояснив Ривчун.

Ну, звичайно ж, не озеро, а шхери! Їх дуже просто переплутати в цьому примхливому озерно-шхерному краї. Крім того, Олександр бачив шхери в останній раз принаймні сім років тому…

Коли він і його супутники зійшли на пагорок, перед ними відкрилася простора затока, що сліпуче блищала у промінні вечірнього сонця. На поверхні її тулилося один до одного безліч лісистих острівців. Деякі з них підступали до берега материка майже впритул.

До одного з цих острівців, таких привітних, на перший погляд, схожих на кошики із зеленню, і прямував порушник. Десь тут, у непевному місячному світлі, мала відбутися метаморфоза. Кенгуру блискавично перетворився б на ящірку, на амфібію.

Однак до якого острова простував порушник?

Оце і треба було з’ясувати.

Весь наступний день Олександр ходив берегом разом із Ривчуном. Того, очевидно, трохи тішило те, що на дільниці його застави криється щось таємниче і нерозгадане — об’єкт загальної схвильованої уваги. Він часом поглядав на свого супутника. Обличчя приїжджого моряка було неуважливе, ніби він щось пригадував.

— Слухайте! — раптом сказав моряк. — За тим он лісочком — дот?

— Руїни дота, — поправив Ривчун, здивовано глянувши на Олександра.

Вони обминули руїни дота.

— А тут, по-моєму, стояла одна зловредна батарея прожекторів.

І це було так. Навколо потрісканих, зсунутих набік бетонних плит густо розрослися бур’ян і м’ята.

— Десь тут мас бути і маячок, — у роздумі сказаз Олександр, озираючись на всі боки.

— Був маніпуляційний знак воєнного часу.

— Ну, правильно, — пробурмотів Олександр. — Біля самої лампи завжди темніше.

— Якої лампи?

— Так кажуть. Біля маяка. Поблизу нього і ховали Вінету.

— Виходить, ви вже бували тут? — спитав Ривчун трохи ображено. — А я стараюсь, пояснюю.

— Ні, на цьому березі не бував, — відповів Олександр. — Але одного разу довелося цілу добу просидіти напроти — отам!

І пейзаж повільно, як обертова сцена, повернувся перед ним на своїй осі.

Олександр уже бачив одного разу цей пейзаж — тільки дуже давно і в іншому ракурсі. Берег, на якому вони стоять з Ривчуном, був у руках ворога. Юнга, “гострозорий всієї Балтики”, стежив за берегом материка у бінокль, ховаючись у кущах на одному острівці.

Минула доба, сповнена тривоги і чекання, і на світанку, в жовтій шаруватій імлі, недалеко від катера Шубіна виплив підводний човен Цвішена…

Так, без сумніву, це сталося саме тут! Звичайно, Вінета має бути десь поблизу.

Та Олександр забув, що все це відбувається в шхерах, двоїстих, потаємних, часом навіть підступних. Шубін, морщачись, називав їх “країною міражів”, а командир острівної бази на Лавенсарі — “шкатулкою із сюрпризами”.

По телефону комдив дозволив Олександрові лишитися ще на три дні, щоб продовжити пошуки.

Через кілька годин приїхали із загону військові інженери. Разом з Олександром і Ривчуном вони облазили на колінах кожен острівець у затоці. Ніяких слідів колишньої таємної стоянки!

А островів дев’ять, і всі вони — гранітні. Висадити граніт? Вибухи могли спричинитися до небажаної дипломатичної метушні, викликати міжнародні ускладнення. Адже державний кордон проходить якраз через затоку. Пошуки і так треба провадити по можливості тайкома.

Наприкінці третього дня обговорили наслідки. А що, власне, обговорювати? Наслідків нема.

Гаряче обговорювали спеціальні пристрої на зразок міношукачів, похитуючи головами, говорили про те, що доведеться просити дозволу в Ленінграді, а то й у Москві, висловлювали резонні побоювання, що до осені вже нічого не встигнеш і, очевидно, доведеться відкласти пошуки до наступного літа.

Олександр похмуро мовчав.

— Адже ти новачок у таких справах, — сказали йому. — А в шхерах на кожному кроці можна камуфлетів чекати. Кордон? Не лише в тім річ, що кордон. У цих місцях фашисти перебували довго. Отже, треба після них багато чого перевірити, оглянути ще і ще раз.

Після цього господарі докладно розповіли про приховані кабелі, про досі не відновлену систему водопостачання і електромережі. При відступі вивезено всі плани, всю документацію. Відновити це не так легко.

— Подвійне дно, — зауважив один інженер. — Під ногами в нас подвійне дно. От-от земля розколеться або ніде тріщинами. — Він засміявся.

— Діяти треба фундаментально, — сказав Олександрові другий інженер. — Уявляєте: обстукати, обнишпорити, а може і перекопати такий великий район! До речі, чому ви гадаєте, що ця колишня таємна стоянка — на острові, на одному з дев’яти островів? З таким же успіхом вона може бути і на березі материка. Тільки підступитися з суші до неї важко. Підійти можна лише з моря — аквалангістові.

І з цим також не можна було не погодитись.

На Шубіна затримка вплинула б якнайгірше. Він посварився б з інженерами і полетів скаржитися до Ленінграда, до Москви, лютував би, переконував, квапив. Та в Олександра було більше терпіння.

Ворогам дали чосу (можливо, навіть не раз, а тричі, якщо сейнер і яхта, які “заблукали”, йшли за тим же завданням, що й плигун-аквалангіст). Після цього доцільно було б причаїтися, вичікувати. А там незабаром і зима. Не полізе ж аквалангіст під лід?

Зате наступного літа до Вінети, мабуть, знову посуне низка порушників у масках і з балонами за спиною.

Отже, зустрічний пошук, як буває зустрічний бій?

Олександр уявляв собі, як гарячково нишпорять під водою пальці порушника. Дотик цих слизьких пальців гидотний і страшний. Але він, Олександр, щосили хапає їх. І над міцно сплетеними руками піднімається обличчя в зеленій воді — нерухоме скляне коло…

Тим часом же було наказано, не повертаючись у дивізіон, з’явитися на свій корабель, який уже вийшов охороняти морський кордон і саме перебував недалеко від застави Рявчуна.

— Не переживай, лейтенанте, — сказав Ривчун, проводжаючи Олександра. — Встережемо твою Вінету!..

Кораблі прикордонної служби безперервно посуваються вздовж морського кордону, перегороджуючи затоку, змінюючи через належний строк один одного. Виходить щось на зразок рухомої сталевої заслони.

Першу свою вахту на кораблі Олександр ніс як дублер при командирі.

Випало стояти “собаку”, найважчу, найнеприємнішу для моряків вахту — між північчю і четвертою годиною ранку. Звичайно в таку пору дуже хочеться спати.

Та молодому офіцерові не хотілося спати.

Ніхто на кораблі не знав, що це не перша його ніч у шхерах. Але як усе змінилося з того часу! Тоді він був всього-на-всього “штурманеням”. Нині він — штурман, хоч, правда, поки що тільки привчається до справи. Тоді, зігнувшись на баку, юнга-гострозорий тривожно вдивлявся у пітьму: чи не спалахнуть промені прожекторів, а вслід за ними — горизонтальні факели пострілів? Тепер він “походжає” по виборзьких шхерах туди і сюди сміливо, як хазяїн.

Східний берег не криє в собі нічого ворожого. Небезпеки треба чекати з іншого боку. Чужу територію вороги використовують іноді як трамплін для злодійського стрибка. Прокрадаються до радянських берегів здалеку — в зрадливих тінях і шелестах ночі…

Ні, Олександрові зовсім не хотілося спати.

У шхерах було дуже тепло. Підкоряючись неголосним наказам командира, рульовий обережно перекладав штурвал.

Зненацька над водою густо посипалися осінні падучі зірки. “Як салют у День Перемоги”, — згадав Олександр, і від цього на душі стало гарно.

Командира уже змінив на вахті старший помічник. Але Олександрові все ще не хотілося в каюту.

Розвиднялося.

Шхери виростали на очах, повільно випливаючи з ночі, немов лопнули якорі, що тримали на місці гранітний лісистий берег.

Усе було точнісінько як 1944 року. Так само тихо стелився туман по воді, звиваючись у кільця і розвиваючись. І так само несподівано окреслилося в ньому гостре верхів’я дерев.

Ледве чутно хлюпотіла хвиля. Тьмяно-сіре дзеркало затоки почало повільно рожевіти.

Вода, граніт, небо були майже одного відтінку — брусничного. Це — світанок, перші барви світанку, ніби невпевнена спроба пензля.

Потім у воду щедро підсипали золотих блискіток…

Неухильно, суворо за розкладом відбувається це звичне, але завжди дивне чудо: ніч перетворюється на день!

Чи ж можна сумніватися в тому, що чари спадуть, нарешті, з Вінети? Граніт розколеться, візьметься тріщинами під ногами, і…

Такий упевнено-бадьорий настрій завжди приходив уранці. Олександр був молодий. І день був молодий. У них в обох все ще було попереду.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ ШЕЛЕСТИ Й ТІНІ

У новій обстановці Олександр орієнтувався порівняно швидко. Недарма всю війну прослужив юнгою — “досхочу наївся флотської каші”. Що ж до навичок командира, то він набував їх іще в училищі: на першому курсі був командир підрозділу, на третьому і на четвертому — старшина класу.

Іншим молодим офіцерам довелося значно важче.

Головне, багатьом з них не одразу щастило знайти правильний тон по відношенню до матросів.

“То братаються, то виявляють офіцерський гонор”, — так писав Олександр Грибову. І те й друге було, звичайно, крайнощами.

Грибов не забарився з відповіддю.

“Уміння поставити себе — це справжнє мистецтво, — писав він. — Причому в мистецтві цьому найважливіша саме безпосередність!”

Товаришам по дивізіону Олександр видався важкодумом, відлюдним і небагатослівним.

Було кілька причин для такої гадки. Із двадцяти двох років свого життя дев’ять він провів на фронті і в училищі. Це були роки отроцтва і юнацтва, коли формується характер. Олександр рано став дорослим. У гвардійському дивізіоні торпедних катерів його оточували суворі вояки, які були, можна сказати, запанібрата зі смертю.

У шліфовці характеру, без сумніву, відіграв свою роль і “Летючий Голландець”. Багаторічне сусідство з таємницею якось впливає — привчає до внутрішньої зібраності.

Прийшовши на кордон, Олександр відразу ж виявився на місці, і не лише завдяки стриманості в розмові, хоч і вона — властивість професійна.

Важкодум? Що ж, є в нього така вада. Зате однодум — як бувають однолюби. Треба тільки вказати йому мету. І вже він прагнув до неї неухильно, методично, не розпорошуючись ні на що інше, чавунним плечем розсуваючи перешкоди на шляху.

Шубін порівняв би його з торпедою. І в цьому не було нічого образливого для Олександра, бо його командир говорив з ласкавою повагою: “Розумниця торпеда”…

З яким задоволенням пізнавав Олександр шхери — свої шхери!

Безліч різної звірини розвелося тут після війни!

А може, вона весь час була у шхерах, тільки притихла, поховалася, забилася в шпарки? І от навалом висипала на світ божий, коли скінчилася війна.

Звірі поводилися на диво хоробро. Здавалось, Карельський перешийок перетворився на величезний заповідник.

Був тут один лось, за яким перевіряли годинники. Двічі на день він прибігав па маленьку залізничну станцію в лісі, точно до прибуття поїзда. Пасажири, під’їжджаючи, виглядали його з вікон: “Ось він! Мчить щодуху! Почув гудок!”

На станції поїзд стоїть три хвилини. Частування приготовлено заздалегідь — лося знають по обидва боки кордону. І, хитаючи головою з гілчастими рогами, він поблажливо бере — іноді прямо з рук — данину своїй королівській пишноті.

Олександрові розповіли також про зайця, який жив па одній заставі. Він був добряга, як згадують, дуже товариський і клопітливий. Вставав раніше за всіх, підскоком біг на стрільби з прикордонниками, а коли вони поверталися, стрибав перед строєм. Снідав, обідав і вечеряв разом з усіма, спати примощувався в ногах на чиїйсь койці!

Треба уявляти собі безконечні осінні або зимові вечори на заставі, щоб зрозуміти, як любили цього наївного сіренького пустуна.

Він став жертвою власної добросовісності. Якось, розважаючи товариство своїми стрибками, підскочив надто високо, вдарився носиком об палицю, яку тримав над ним один із його приятелів, і впав.

Спочатку думали, що заєць прикинувся мертвим — це була одна з його витівок. Потім зрозуміли, що він номер.

Досі на заставі не можуть розповідати про це без хвилювання.

Та звірі на перешийку — не тільки розвага. Вони завдають і чимало клопоту.

Лосі, пробігаючи, зачіпають сигнальний дріт, і починаються дзвінки, які піднімають усю заставу в бойовій готовності.

Рись переходить контрольно-слідову смугу, дбайливо переорану й заволочену вздовж усього кордону, і після цього над відбитками обережних лап, схожими на королівський знак лілії, довго стоять слідопити, міркуючи: звір пройшов чи порушник, що прикинувся звіром?

Нині вже вважають безнадійно старомодним напинати на руки і ноги кігті чи копита, щоб рачки перебратися через контрольно-слідову смугу. Але серед порушників можуть знайтися і ретрогради. “По-старосвітському працюють, відстали”, — зневажливо говорять у таких випадках.

Незабаром Олександр перестав симпатизувати лосям. Пов’язано це було з радіолокатором. Потім у кают-компанії жартували, що той працював надто чітко.

Ще під час практики Олександр був у захопленні від цього незвичайного пристрою, що однаково добре “бачить” вдень і вночі, в сніговій і в туман. Пильне “радіооко”, встановлене на щоглі, безперервно обертаючись, “оглядає” простір навколо корабля. Радіохвилі розбігаються від нього в різні боки і, наштовхнувшись на перепону, поспішають назад. А в рубці на екрані з’являються плями і плямочки, відсвіти цих перепон.

Олександр зачаровано стежив за тим, як обертається світна лінійка-покажчик, перетинаючи концентричні кола, які визначають відстань. Раптом метушливий промінчик освітив плямку, якої не було раніше на екрані, шви-донько побіг далі, наблизився, знову освітив її. Плямка пересунулася. Вона темніла в межах дев’ятого кола, тобто па відстані дев’ять кабельтових від корабля.

Пересунулася? Отже, не риф, не острів? Втім, це ясно й так. На карті найближчий острів із групи прибережних островів лежить значно далі.

— Нерозпізнана ціль, товаришу лейтенант! — доповів радіометрист.

— Бачу. Швидкість її просування?

Блискавичний підрахунок:

— Три вузли.

Шлюпкова швидкість! Невже порушник у шлюпці?

Тремтячи від хвилювання, Олександр вийшов з рубки і доповів про рухому ціль командирові.

Той подивився на нього з сумнівом. Але нетерпіння молодого лейтенанта вплинуло і на нього.

— Курс двісті тридцять! Повний вперед! Бойова тривога!

Палуба ще дужче затремтіла під ногами. З люків стали вискакувати матроси. Прикордонний корабель ліг на курс зближення.

— Щастить вам, товаришу лейтенант, — з повагою зауважив сигнальник. — Всього тиждень у нас, а вже звіра засікли.

— Оце точно, що звіра, — підтвердив командир, не одриваючись від бінокля. В голосі його забриніли веселі інтонації.

Олександр швидко приклав до очей свій бінокль.

Високо тримаючи горду голову над водою, протоку перетинали лосі: самець і дві самки. Мабуть, звірі перебиралися з острова на острів, шукаючи корму. Червоно-бурі, ошатні, яскраві, як осіннє листя, вони спокійно пливли по воді і навіть не звернули з дороги, побачивши корабель, тільки зверхньо позирнули на нього.

— Ну, ну! З ким не буває, — потішав Олександра командир. — На Далекому Сході зі мною теж була оказія…

— Лосі?

— Качки. Летіла, можете собі уявити, зграя диких качок, штук двісті або триста. Низько над водою летіла, причому з великою швидкістю — до п’ятдесяти вузлів… А чия це швидкість?

— Торпедний катер, — чітко, як на екзамені, відповів Олександр.

— Правильно. Пост СНІС дає нерозпізнану швидкохідну ціль. Тривога! Ми — навперейми!.. Ет, що там казати!.. Добре, хоч літак не піднявся в повітря!

В Олександра відлягло од серця.

— Даремно я потривожив вас, — ніяковіючи, сказав він.

— Недаремно! Ні, недаремно! — енергійно заперечив командир. — Краще сто разів за лосями чи качками погнатися, ніж один раз порушника пропустити. В нашій з вами справі зайвої пильності немає і бути не може! Ходимо по кордону, по червоній лінії, а час, самі знаєте, розпал холодної війни, літо тисяча дев’ятсот п’ятдесят першого року…

Літо в цих місцях гарне, але неспокійне. Вабить око гра світла і тіней — але це і природне світломаскування. Порушник у камуфльованому костюмі може стояти поруч, між деревами, у тремтливій сітці сонячних плям, і буде непомітний — як ягуар або тигр, що причаївся серед листя.

А восени шхери стають іржавими. Багряні, буро-зелені і золоті смуги в різних напрямках прорізають воду.

Часом починає сіяти дощ. Потім вітер кількома нападами зриває барвистий серпанок з островів.

Тепер порушникові вже не потрібен його камуфляжний костюм. Він загортається в туман. А дощ послужливо змиває за ним сліди.

В цю пору на морі лютують шторми.

Але ось і дощі скінчилися. Над Карельським перешийком повільно осідає хмара сніговію. Граніт і болота вкриваються білим. Вода в протоках і затоках береться кригою.

Кажуть: “Зима мужику відпочинок несе”. Якоюсь мірою це стосується і прикордонників. Не треба щодня боронувати контрольно-слідову смугу. Вся вкрита снігом просторінь уздовж кордону — зимова контрольно-слідова смуга.

Якщо ж порушник наважиться піти по льоду, то пробиратиметься вздовж берега, позираючи на примітні орієнтири, щоб не збитися з дороги.

Як і вовк, він любить завірюху. Вона допомагає йому. Не треба морочитися з віником, обертаючись через кожні два-три кроки і замітаючи сніг за собою. Завірюха сама замете, вирівняє зрадливі сліди.

Та радіолокатори не дрімають. Трапляється, що прикордонникам доводиться ставати на лижі й “діставати” порушника з боєм на торосистому льоду.

Кораблі прикордонної служби бездіяльні в цей час. Узимку моряки опоряджують матеріальну частину і техніку, а також навчаються. Але вечори та вихідні дні у них вільні. Офіцери мають більше можливості бувати з сім’єю.

Ранні шлюби взагалі заведені серед моряків і прикордонників. Багато офіцерів одружуються одразу ж після закінчення училища.

Одружені дивляться на одинаків, звичайно, звисока.

— Одружись, не пошкодуєш! — поблажливо радили Олександрові. — Зв’язок з берегом буде міцніший. Та й на морі якось бадьоріше. Зверни увагу: корабель — і той швидше повертається з кордону на базу, — як кінь до стайні. Після штормів і бур відпочиваєш душею в сімейному колі.

— Це ще яка жінка попадеться! — відбувався жартами Олександр. — Трапляються такі, що в морі, мабуть, спокійніше.

Але він справді в морі почував себе краще, ніж на суші. Був зібраніший, здоровіший, щасливіший.

Життя на кораблі заповнене до краю, воно просте і осмислене.

У своїх листах Олександр лаконічно “доповідав” Грибову і Вікторії Павлівні про себе, описував, як старається виробити в собі шубінський характер:

“Ось, наприклад, сумніви і вагання. Я намагаюсь не допускати їх до себе. Вагатися, сумніватися — це не те, що обдумувати. Різні речі, так же?

І раптом помічаю: вагаюсь! Еге! Одразу круто кладу руля. Приймаю те рішення, яке перше спало мені на думку. Тут саме важливо, що перше! Так учив гвардії капітан-лейтенант. “Тренує волю, привчає до рішучості”, — пояснював він нам. І наводив випадок з ослом: “Погано бути ослом. А особливо погано — буридановим ослом”.

Восени 1952 року мали відбутися окружні спортивні змагання. Ранньої весни, коли крига ще сковує море, комдив, “активний уболівальник”, відрядив Олександра до Ленінграда тренуватися.

Як виявилося, сусідом його по гуртожитку був давній знайомий — Ривчун. Він займався самбо.

Тренуванням динамівців-самбістів, казав Ривчун, керував учасник війни, колишній полковий розвідник, людина вже немолода, близько п’ятдесяти років. Недавно він повертався вночі з гостей. У безлюдному провулку троє перегородили йому дорогу. “Витрушуйся, дідусю, з шуби”, — запропонував ватажок. А двоє інших не кваплячись зайшли ззаду — “допомагати”.

“Не знали, дурні, кого чіпали. Самого Івана Опанасовича! — сміючись, розповідав Ривчун. — Розкидав їх, як кошенят. Потім уже опам’ятались, у міліції. Сидять на лаві рядком і очима на нашого тренера лунають — ось тобі й дідусь!”

Це зацікавило Олександра. Кілька разів він супроводжував Ривчуна на заняття самбо. Спочатку лежав осторонь на купі матраців, спостерігаючи, як миготять перед ним міцні тіла, слухаючи короткі заохочувальні вигуки: “Чудовий захват!”, “Тепер підсік!”, “Переводь на бойовий прийом! Усе!”

Потім мускули спортсмена нетерпеливо запросилися на середину залу. Ривчун з дозволу інструктора показав Олександрові кілька прийомів.

— Швидка реакція в тебе, — похвалив він. — Але дуже багато сили пускаєш у хід. А більшість прийомів полягають якраз у тому, щоб спрямувати силу противника собі на користь…

У свою чергу Олександр запросив Ривчуна в басейн для плавання.

— Наша вода о сімнадцятій нуль—нуль, — попередив він. — Не запізнюйся! Вода в басейні назахват.

Останній рік в училищі Олександр тримав першість з плавання. Він і до того плавав добре — завдяки вимогливості Шубіна. Та, тільки закинувши балони за спину, а на ноги натягнувши ласти, по-справжньому відчув радість плавця.

Ривчун смирненько сидів на лавці, підібгавши під неї ноги в калошах (гостям видавали калоші). З басейну довгими хвилями вихлюпувалась вода. На підлозі розтікались калюжі. Навколо стояв гамір від командних вигуків, плескоту, швидких ударів по воді.

Басейн було підсвічено зсередини Гнучкі тіні ковзали туди і сюди, ніби рибки в акваріумі.

І як же приємно було на деякий час стати рибкою! Занурюючись у воду, Олександр щоразу був захоплений чарівним перетворенням. Підводник, замкнений у своїй металевій коробці, навіть водолаз, який тяжко ступає по дну в чоботях-грузилах, не відчуває нічого подібного. Відчуття підводного плавця можна порівняти хіба що з вільним польотом у повітрі.

Проносячись по басейну з краю в край, легко розвертаючись, швидко піднімаючись і опускаючись, Олександр думав, що так, напевно, буде літати людина. Реактивні літаки використовуватимуть лише на великих відстанях — для далеких подорожей. А повсякденно в побуті застосовуватимуть легенькі пристосування на зразок акваланга. Пружне, рухливе, пронизане голубими іскрами повітря буде надійно тримати — як вода тримає Олександра.

— Ну як? — спитав він, знімаючи маску і сідаючи поруч Ривчуна.

— А ти, я помічаю, цілеспрямована людина, — сказав той, примружившись. — У тебе не окружні змагання в голові, а щось інше. Я знаю що. Нової зустрічі сподіваєшся, щасливого випадку?

— Випадку? — Олександр з гідністю випростався. — Щодо випадку мій професор каже так: “Слабкий шукає випадку. Сильний його створює”. Французька приказка, до твого відома!

РОЗДІЛ ШОСТИЙ ПОЧЕРК ЦВІШЕНА

На початку літа передбачалося приступити до пошуків Вінети, але прикордонники випередили.

Олександра викликали до комдива.

З того, як спокійно той тримається, підкреслено не кваплячись закурює, Олександр розуміє, що справа невідкладна, важлива і, напевне, пов’язана з Вінетою.

Так і є.

— Нове доручення для вас!

Багатозначна пауза. Але, наслідуючи комдива, Олександр уже навчився за будь-яких умов зберігати спокій. Комдив прихильно киває:

— Так, по-вашому особливому департаменту. Не аквалангісти. Поки що не аквалангісти. Якийсь чорний макінтош.

— Знову біля Мурисова?

— Ні. Поряд. Ривчун повідомляє, що на тому березі помітили підозріле “ворушіння”. Прибув якийсь чорний макінтош. Із сусіднього готелю для туристів. Ви ж любите ловити рибу? — несподівано запитав комдив.

Олександр здивований:

— Рибу? Я б цього не сказав.

— Чому?

— Та якось не хвилює, товаришу комдив.

— Тобто як — не хвилює?! — Комдив підвищив голос. — Вас це не може не хвилювати! Ви ж запеклий рибалка! Запевняю вас! Ось і вирушайте собі ловити рибу до Ривчуна. Завтра, до речі, неділя. Не будемо передчасно здіймати галас. Можливо, усе це даремно. Зрозуміли?

— Так точно. Зрозумів, товаришу комдив…

Взагалі жити на Карельському перешийку і не захоплюватись рибною ловлею — це над людські сили.

Ще весною в Ленінграді Ривчун настирливо запрошував Олександра до себе.

— Лящі у нас — отакі! — спокутував він. — І щуки є. Метрів два! Не віриш? Ну, нехай буде півтора. А окуньки, ті, брат, самі в човен стрибають. їй-богу, не брешу! Побувай у нас — пересвідчишся! Краще приїжджай увечері, перед вихідним. Перехилимо з тобою чарочку, заночуємо, а о другій годині ранку, хочеш не хочеш, розбуджу. І позорюємо.

Так у них все й пішло: за розкладом.

Олександр, чекаючи вечері, трохи погуляв на самоті біля будинку, посидів на березі затоки, неуважливо кидаючи у воду камінчики.

— Ну як? Нагуляв апетит? — Ривчун уже метушився навколо столу, накритого до вечері.

Приятелі, відповідно до програми, перехилили по чарочці, повечеряли і сіли на ґанку побалакати.

Пройшов короткий дощик. Небо — липневе, дуже яскраве, жовто-зелене. Хмарки розтяглися по ньому оранжевими й червоними пасами. Сонце сіло, проте ще тепло.

У літній їдальні, яка була збита з дощок і стояла край берега на палях (жартівлива назва її “Наш поплавок”), бадьоро бряжчать ложки. Апетит у прикордонників богатирський, але сьогодні всі “невдоволені”.

Їдять, кривляться, примовляють: “Погано пече сусідка. Поганий хліб у сусідки, кислий!”

Учора пекар захворів і його відправили до госпіталю. Хліб доводиться поки що брати у “сусідки”, тобто на сусідній заставі.

Наряди вже пішли охороняти державний кордон. Прикордонники, що лишилися, розбрелись по подвір’ю. Кілька чоловік примостилися з книжками на високому камені. Поки, видно, кімната не вабить.

На другому краю двору — колективна стрижка: всією заставою стрижуть Вовку, трирічного сина замполіта. В руки дається він тільки старшині, а той був у відпустці, тільки-но приїхав. За цей час маля заросло, як дикобраз. Воно сидить на колінах у старшини, що клацає ножицями, і, нагнувши голову, реве басом. А навколо товпляться його дорослі приятелі й хором умовляють:

— Ну, Вовику! Не плач, Вовику!.. Давай, Вовику!

Одним вухом Олександр слухає вечірні мирні звуки застави, яка готується спати. Поступово гамір стихає. Барви тьмяніють, від затоки поволі котиться туман… Мовчанку порушує Ривчун.

— А в нас подія, — каже він, щоб розважити гостя. — Три дні тому двоє людей утопилися. Не наші, з того берега, але ж то теж люди — шкода.

Дружина Ривчуна подає голос із будинку.

— І такого шкода! — округло, по-володимирськи, говорить вона. — Обоє зовсім молоді. Хутірські. Її знайшли, а його й досі шукають…

На протилежному березі затоки живуть хуторяни. Люди чудові. Не дуже веселі, зате статечні, роботящі. Є бідніші серед них, є багатші. Тих, кажуть, навмисне розтикали тут після сорокового року.

По хуторах кочують бродячі батраки — зовсім дивина для радянських людей. Приходять, шукаючи роботу, здалека, з другого кінця країни, і все майно їхнє вміщається у невеликій скриньці та в кишенях просторої вовняної куртки.

Перед очима прикордонників проходять усі сільськогосподарські роботи: орання, косовиця, знову орання. Землі для прогодівлі малувато. Але ж є вода. Вдосвіта і під вечір, заклопотано стукаючи моторами, виходять у затоку рибальські човни.

У святкові дні на тому боці влаштовують гуляння або змагання на човнах із вітрилами. Сусіди люблять спорі. На лісистій горі бовваніє п’ятиповерховий будинок. Це готель для лижників і туристів. Сюди приїжджають не тільки із сусіднього містечка, але навіть із столиці. Повернувшись на заставу, старший наряду докладно доповідає про все, що довелося бачити. Пам’ять у прикордонників чіпка, добре тренована:

— Лікар на той хутір більше не приїжджав. Але хлопчик ще ходить з перев’язаною рукою. До хазяїна найнялися двоє нових наймитів. Знову приїздив чоловік у чорному клейончастому плащі. Невідомо, з міста чи з готелю. Машина в нього — мікролітражна, темно-коричнева. Стежив за нашим берегом у бінокль, ховаючись на сіннику. По обіді знову стежив — уже крізь вікно. Господар йому щось пояснював. А ввечері дід, батько господині, вудив рибу на човні.

Слід доповідати про все, що заслуговує на увагу, в тому числі й дрібниці. Хто його знає, можливо, тільки здається дрібницею, а придивишся та зіставиш з іншими дрібницями, і, дивись, вийде щось важливе!

Взагалі картина відкривається одноманітна. Подій майже не буває.

Однак недавно, в неділю, сталася подія, причому дуже сумна. Вранці, як і завжди, хуторяни попрямували у кірку. Дзвонар закликав їх витонченим передзвоном.

— Бач, видзвонює! — схвалив один прикордонник. — Частенько вибиває сьогодні! — Він сказав це тоном знавця, хоч до прибуття на кордон і не чув дзвону.

А після богослужіння почалося сільське свято. Отут, під час катання на човнах, і сталося нещастя. Воно скоїлося за невеличким мисом — прикордонники не бачили подробиць. Спочатку за деревами біліло вітрило. Потім дивляться — немає вітрила, зникло! Ну, значить, спустили його спортсмени. І раптом човни юрмою помчали до мису. Туди ж берегом побігли люди, деякі з баграми. Прикордонники зрозуміли: човен перекинувся!

Підтвердилося це наступного дня. З того боку повідомили через прикордонного комісара, що потонуло двоє, дівчина і хлопець. Просили взяти участь у пошуках.

Застава одразу ж відгукнулася. Кілька прикордонників пройшли вздовж нашого берега, оглядаючи зарослі очерету і бухточки, куди могло занести трупи течією Однак нічого не знайшли.

Звичайні повідомлення навіяли великий сум:

— Сьогодні матір водили під руки по берегу. Чи його, чи її мати. Дуже голосила.

— Знову водолазів привозили з міста. Всі шукають.

— Рідні дуже побиваються.

На третій день пошуків когось принесло до берега. Прикордонний наряд бачив, як рибалка кинув вудочки і побіг, незграбно розмахуючи руками. Зібрався натовп. Довго стояв біля води, потім рушив по домівках. Когось несли, тісно збившись. Простирадло, ні, поділ білої святкової сукні тягнувся по землі. То була утоплена.

— Як Офелія, — тремтячим голосом додав прикордонник.

За що дістав зауваження:

— Ви свої поетичні порівняння — до стінгазети! Офелію, товаришу Кикін, у рапорт не треба…

Супутника дівчини так і не знайшли…

— Куди ж він подівся? — Олександр здивований і стурбований, але взнаки не подає.

— Могло в море винести. Чи під корч затягло. Тут, знаеш, корчів у нас багато. Часто рвуть лески. Заклинило між корчами, він і гойдається собі під водою. До майбутньої весни прогойдається. А весною виштовхне його на поверхню, коли лід рушить. Повинен спливти.

— Ну, наговорилися? — докірливо питає дружина Ривчуна. — За розмовами зірницю б не проспати!..

Стемніло. Гавкають собаки. В квартирі замполіта — вона напроти — засвітилось у вікні. Штори не завішано.

Видно, як господар сідає до столу, присуває зошити та підручники. На засмаглому обличчі його — лагідний, майже дитячий вираз, трохи навіть сумний.

Одне за одним темніють вікна.

Тривожна група спить в одязі й чоботях, щоб не баритися з одяганням, коли пролунає телефонний виклик з кордону.

Ось і день минув. Що принесе ніч? З цією думкою засинають на заставі…

Мрець, якого так довго шукали, виплив саме в цю ніч.

Він виплив метрів за сто від нашого берега, напроти бухточки, затіненої крислатими деревами, де очерет густіший, ніж в інших місцях.

Помітили утопленика не відразу — він дуже довго погойдувався посередині плеса, ніби вагався.

Ніч — місячна, але небо геть заслане хмарами. Світло якесь розсіяне, мінливе, тьмяно-журливе.

Прикордонний наряд повільно проходить берегом, ховаючись за кущами.

Щоб прогнати почуття туги, наймолодший прикордонник починає стиха розмову:

— Тут старший лейтенант недавно рибу вудив. На спінінг. Однак не пішла. Всі нерви з нього витягла. Вигравала, вигравала, так і зникла.

— Тихше ти! — зупиняє старший. — Поглядай!

На плесі виграє велика риба; може, та сама, що “всі нерви витягла”. Блискотить плавець. Лунає характерний плескіт хвостом по воді. Знову тьмяно блиснув плавець. Що це? Невже не плавець — рука?!

Прикордонники не змовляючись разом присіли. Із-за кущів, не зводячи погляду, стежать за дивовижною рибою.

Усе-таки, мабуть, не риба. Швидше пеньок з короткими коренями. Підмило його весною під час льодоплаву і ось тепер носить, як неприкаяну душу.

Погойдуючись з боку на бік, пеньок неквапливо перетнув затоку.

Біля пасма підводного каміння, окресленого брижами, треба б цьому пенькові зупинитися. Течія завихрюється тут. Над камінням постійно кружляють тріски, гілки, пасма водоростей. Але він не затримався — пливе далі.

Напружений шепіт у кущах:

— Людина?!

— Замовкни ти!

“Пеньок” усе наближається до нашого берега.

Зараз підпливе, випростається, “перекинеться” в людину. Потім людина згорбиться, “перекинеться” в звіра і рачки, взута у ведмежі чи собачі кігті, щосили побіжить до лісу.

“По-старому, однак, працюють”, — хоче сказати молодший прикордонник, але йому перехоплює подих.

Ні! Це не людина, що перекинулася в пеньок. Це мрець! Він пливе на спині, відкинувши голову. В затіненому місячному світлі, що пробивається немовби крізь штори, обличчя видно неясно. Але проступає нежива білість, жахаюче, зловісне окостеніння вилиць, носа, підборіддя.

Мрець пливе горілиць, трохи погойдуючись, як на катафалку. Чоло йому перетинає вузька темна смужка, чи то рана, що запеклася, чи водорость.

Прикордонники чекають, анітелень, ніби приросли до землі.

Тривожно бурмочучи, хвиля підносить мерця все ближче.

Зарипів пісок. Хвиля пронесла труп ще трохи. Ноги лишились у воді, тулуб уже на березі. Мрець лежить так близько, що можна дотягтись до нього стволом автомата.

Тримаючи палець, як і раніше, на спусковому гачку, молодший прикордонник вдивляється у відкинуте назад обличчя. Воно страшне. Біле і непорушне. Одне око витекло, друге відсвічує, ніби крапля роси.

Прикордонники ждуть. Неабияке терпіння треба виховати в собі прикордонникам!

Минає ще хвилин п’ять… Молодший, мабуть, повірив би мертвотній нерухомості і вийшов би із-за кущів. Ллє старший досвідченіший. Що це блиснуло тоді над водою? Рука?

Утопленик поворухнувся.

Ні! Його гойднула хвиля. Вона повільно перевертає труп на бік, кладе на живіт. Однак хвиля ж зовсім маленька!..

Прикордонники ждуть.

Дуже моторошно спостерігати, як оживає мрець.

Повільно-повільно піднімав голову. Сперся на лікті. Завмер у позі сфінкса.

Це поза чекання й готовності. Найменший підозрілий шелест на березі — і облудний мрець підхопиться, майне вугрем. Два—три сильних змахи, і він опиниться в безпеці на середині плеса…

Але навколо тихо.

“Тече ритмічна тиша”, — це, здається, із Кіплінга?

Так, зрештою, і має бути. “Маскування під мертвого”. Добре придумано! У шефа, треба віддати належне, світла голова. Правда, він причепливий, зарозумілий, з підлеглими поводиться гірше, ніж поводився б із батраками, зате витівник, хитрий, спритний — справжнісінький тобі диявол!

Вичікуючи, людина лежить до половини у воді, ніби підвішена в місячному світлі.

Монотонно поскрипує сосна: рип-рип… рип-рип…

Спочатку план був інший, громіздкий. Але, на щастя, допомогла ця загибель під час катання на човнах.

Шеф і його “наймити” спостерігали катастрофу з сінника.

Човен перекинувся в ту мить, коли спортсмен, що сидів на рулі, лягав на інший галс. Вітрило, що впало, одразу накрило обох — і хлопця, і дівчину.

Натовп сипонув на місце загибелі. Шеф міцно вилаявся.

— Зчинять гармидер! — пояснив він. — Почнуть пошуки, похоронне виття, плач, те та се. Не менше п’ять—шість днів затримки.

Він мав рацію. Пошуки утоплеників затяглися. Із міста наїхало багато народу: чиновники, поліцаї, рідні, байдикуваті роззяви. На березі завжди товпились люди.

Шефові уривався терпець.

— Ну що за дурні ці утопленики! — казав він. — Де їм надало потонути? Перед самим російським постом для спостереження, і якраз тепер, коли ми тут!

“Наймит” старший погоджувався з начальством. Чекання завжди вимотує нерви.

Другий “наймит” зарозуміло мовчав, палив і спльовував убік.

Це дратувало його напарника.

Познайомились вони уже тут і з першого ж погляду безпідставно зненавиділи один одного.

Безпідставно? Мабуть, ні. Сума винагороди дуже велика, а шеф поки що тільки приглядається до своїх помічників. Хто з них піде на завдання, а хто лишиться в резерві? “Наймити” вбачають один в одному конкурента.

Другий “наймит” — німець. Обличчя в нього вузьке, зле, загострене, як сокира. А очі темні, без блиску, ніби наскрізь з’їдені іржею. Років йому не більше тридцяти, але волосся на голові і брови зовсім білі. Рання сивина, чи що, а може, він альбінос?

Перший “наймит” трохи старший. На питання про національну приналежність відповідає неохоче. Всяке бувало… Іншим разом — особливо з похмілля — довго, з зусиллям пригадує, хто ж він сьогодні: грек, турок, араб?

Проте десь на дні пам’яті зберігається розпливчато-тьмяне видіння: острів Мальта, нетрі Ла-Валлети. Там він народився. Але це було дуже давно, близько сорока років тому. Строкатим калейдоскопом закрутилося життя. І сорокалітній вік — майже межа в його професії.

Швидше б вирвати цю винагороду! Одійти геть, придбати бар, доживати вік спокійно. Але завдання, напевне, перехопить альбінос. Він молодший.

І тут, як усюди, безробітні відштовхують один одного ліктями. Молоді, зрозуміло, встигають раніше від літніх.

Злі, як осінні мухи, бродять по хутору “наймити”, виконуючи про людське око дріб’язкову роботу. Так і чекай, спалахне суперечка між ними. Шеф запобігає їй коротким “брек”.[48]

На третій день він з біноклем забирається на сінник. Там є вузенький отвір під дахом, на зразок амбразури. Крізь нього годинами роздивляється на протилежний, російський берег. І шкірить зуби при цьому. Ого! Маленьких дітей лякати б такою посмішкою!

Уранці він повідомляє “наймитам” свій план.

Альбінос вийняв трубку з рота:

— Придумано добре. А хто піде?

— Він.

— Чому не я?

Шеф нахмурився.

— Я вирішую!

Потім усе ж таки зволив пояснити:

— Він уже ходив на зв’язок із цим Цвішеном, бував на борту його човна. У Басрі, в сорок першому, — так, здається?

— Так.

Альбінос несподівано зареготав:

— Ви маєте рацію, як завжди. Старий краще за мене зіграє роль небіжчика.

Мальтієць образився:

— Я ненабагато від тебе старший, зубоскале! А втім, з твоєю похмурою, заціпенілою пикою не треба і маски, щоб…

— Брек, брек! Вам ще згодиться злість. Звичайно, ви зіграєте краще. Це ж не перша ваша роль, правда?

І тут він також має рацію.

Нині мальтієць на російському березі. Очі його широко розплющені. Вуха наповнені таємничим шумом ночі.

А в закапелках мозку пропливають тіні.

Вони кривляться, сіпаються, ніби танцюють танок. Це — босий, у підкачаних штанях фотограф на пляжі в Констанці. Це — сонний портьє другорозрядного готелю. Це — дервіш[49] із підземної тюрми у Басрі.

Особливо йому вдався дервіш. Як продумано характер! Як ретельно відточено кожну деталь!

Цього дервіша запідозрювали в тому, що він — переодягнутий європеєць, і кинули в тюрму.

Переступивши її поріг, він запитав, з якого боку схід, тому що вікон у камері не було, і зажадав килимок для відправи намаза. Тюремники грубо висміяли його. Але хтось заради цікавості шпурнув йому брудну циновку.

В’язень не вдовольнився цим і попросив глек з водою, щоб робити ритуальні омовіння. Води йому не дали.

Тоді він заходився проклинати своїх катів.

Горлянка у нього була велика, і він репетував так, як можуть репетувати тільки осли та дервіші.

Смерть людей, — кричав він, — визначена в книзі долей, і він не боїться смерті! Хай буде на те воля аллаха, єдиного, премудрого, вічносущого! Але, перешкоджаючи робити продиктовані кораном обряди, його позбавляють райського блаженства, що обіцяно кожному правовірному. О мерзенні кати, сини гріха, смердючі скажені собаки!

Покричавши кілька годин, він стих. Заглянули в щілину замка. В’язень був заклопотаний тим, що відколупував глину од стіни і старанно розтирав між долонями. Його запитали, навіщо він це робить. Він сказав, що при обряді “тейємун”, продиктованому пророком, дозволено замість води користуватися піском, коли час намаза настиг подорожнього в пустелі.

Дервіш уперто боровся за свій рай. Він неухильно робив ритуальні омовіння розтертою глиною і голосно молився, стоячи на циновці обличчям на схід.

Під дверима його камери юрмилися цікаві. Сам начальник тюрми не раз спускався сюди і сідав на стілець біля дверей, щоб послухати, як молиться в’язень: чи не переплутає слова молитви?

Наприкінці третього тижня стало ясно, що дервіш — справжній. Перед ним, вибачившись, розчинили ворота, і він гордо пішов геть, несучи під пахвою подаровану циновку і без угаву гучним голосом проклинаючи своїх кривдників — синів гріха.

Так, зіграно було без заминки!..

Він вжився в свою роль навіть більше, ніж Вамбері, знаменитий англійський шпигун.

Відомо, що коли Вамбері повертався із своєї “подорожі” у Середню Азію, куди їздив нібито як турецький дервіш, його мало не викрили в Герате. Під час параду перед палацом афганського еміра він стояв поруч з оркестром і машинально відбивав ногою такт, що не заведено робити на Сході. Промах помітив сам емір, проте це не мало неприємних для шпигуна наслідків.

У “репертуарі” мальтійця роль упертого дервіша, мабуть, найкраща. Але тоді він був молодший на одинадцять років. Йому було приблизно стільки ж, скільки альбіносу тепер.

Ну що ж! Лишається зіграти свою останню роль — утопленика. І — зі “сцени”! Кудись подалі, в глушину! Змішувати коктейлі біля прилавка бара, ні про що не думати, нікого не боятися, стати нарешті самим собою. Можна ж на старість дозволити собі розкіш — стати самим собою?..

“Утопленик” випростався на весь зріст, огледівся. Бухта йому подобається. Глибока, затінена. Облюбована ще раніше, під час довгого огляду місцевості з вузької амбразури на сіннику.

Прикордонники слухають самовдоволений смішок. Це найстрашніше. Обличчя “мерця” нерухоме, без будь-якого виразу.

Він ступає кілька кроків, розводячи гілки руками, немов ще пливе. Кущі змикаються за ним, як вода. Тепер його не можна побачити з того берега, хоч бухту й видно в бінокль. Та ось щось холодне, тверде впирається між лопатками. Поруч лунає тихий, але зрозумілий голос:

— Руки вгору! Не повертатись!

Інтонація переконлива, її не можна не зрозуміти, якщо навіть не вивчав російську мову в спеціальній школі.

Проте мальтієць не боягуз, до того ж щасливо виходив ще з небезпечніших обставин.

Він покірно піднімає руки. Одночасно, пригнувшись, ніби пірнає вниз головою. Кулі зі свистом пролітають над ним.

Лежачи на землі, він стріляє кілька разів.

У такій тісноті промахнутись неможливо.

Стогін болю!

Щосили відштовхнувшись ногами, мальтієць хоче підкотитись до води. Але рухи скуті, балони пригинають, а зверху навалились, прийомом самбо викручують руку, в якій затиснуто пістолет.

Удар прикладом по голові! Мальтієць втрачає свідомість.

Старший наряду, намагаючись не стогнати, — його поранено, — викликає на допомогу товаришів із застави.

Тим часом його товариш кладе порушника долілиць, щоб зручніше було тримати.

— Обережніше, Кикін! — просить старший наряду, скрегочучи зубами від болю. — Не пошкодь його там! Пикою, пикою не дуже в землю, задихнеться ще!

Прибувають із застави прикордонники на чолі з офіцером і обдивляються місцевість. Біля прибережних кущів немає нічого. Вода затоки — як гладенький місячний камінь.

Протилежний берег темний, тихий.

Порушник отямився, його конвоюють на заставу. Позаду несуть пораненого прикордонника. Всі, щільно з’юрмившись, перебираються по валунах, перескакують через струмки, пірнають у зарості ожини та шипшини.

Рука у мальтійця, здається, зламана, голова гуде, як казан, але, за звичкою, він напружено вслухається в репліки, якими обмінюються його конвоїри. Добре знав російську мову. Однак ніяк не може зрозуміти, чому один із прикордонників, звертаючись до нього, повторює ім’я “Офелія”. Вимовляє його навіть з якоюсь жорстокістю:

— Ну, давай, давай! Йди вже… Офелія!

А втім, у порушника лишалось мало часу для здогадів. Застава розташована недалеко від бухти. Риплять східці. Його обдає теплим домашнім запахом. Найміцніший запах чобіт і масла для протирання зброї. Останній крок — і він у кабінеті начальника застави.

Удаваний утопленик — з плеча його ще звисають водорості — похмуро мовчить. Заздалегідь вирішив не відповідати на запитання. В кабінет входять російські офіцери, але він опустив голову, робить вигляд, що не дивиться по боках.

На нього теж не дивляться. Загальну увагу привертає маска, кинута на стіл. Вона зроблена по-мистецьки, “під мерця”.

— От же гади! — дивується Кикін, притримуючи біля комірця розірвану гімнастьорку. — Що роблять, га? Під чуже горе маскуються.

А втім, тепер обличчя порушника не червоніше від знятої з нього маски. Блідість навіть переходить в зе-ленуватість. Щелепа у нього довга, нижня губа випнута, як у щуки.

З-під напівспущених повік він стежить за тим, що відбувається навколо.

Молодий моряк — чому на заставі моряк? — оглядає балон, ласти, довго крутить у руках маску.

— Прикинувся мертвим! — неголосно, із злістю каже він похмурому присадкуватому офіцерові. — Але ж це почерк Цвішена!

Порушник не підводить голови, але його проймає дрож…

Комендант дільниці, що прибув на заставу за телефонним викликом, сидить біля столу, з підкресленою зневагою перекинувши ногу за ногу, і позирає на блідого немолодого чоловіка без маски.

— Нічого не каже, товаришу майор, — з прикрістю доповідає Ривчун. — Прикинувся німим.

— Заговорить! — упевнено зауважує майор, погойдуючи ногою. — Це ще він не просох, не оговтався. А переодягнуть його в усе сухе та посадять проти слідчого, одразу всю удаваність — як рукою! Він же, видно, не дурень. Йдеться про його життя. Заговорить — житиме. А коли вже не заговорить…

Він дуже проникливий, цей майор, досвідчений прикордонник! Порушник скинув на нього оком, знову опустив голову.

Заговорить!..

Але, коли його привезли до Ленінграда, він ще опинався деякий час — за інерцією.

Потім, подібно до дії пружини годинникового механізму, інерція вичерпалась. Він зітхнув, провів по обличчю важкою, з набухлими венами рукою.

— Буду говорити!

І його ніби прорвало! Стенографістка не встигала записувати, тільки те й робила, що міняла гострі заточені олівці.

Навіщо йому, справді, опинатись, мучити себе? Бара вже не буде, це ясно. Обіцяну винагороду втрачено. Честь? Обов’язок? Це для нього давно пустопорожні слова. Батьківщина? Але в нього немає і не було батьківщини.

І він втомився прикидатись. Останню роль зіграно, більше йому не грати. Можна дати собі волю, послабити натягнуті нерви. Все кінчено. І в цьому є якась полегкість.

Проте чим довше говорить порушник, кваплячись, пояснюючи, уточнюючи, тим стурбованішим стає обличчя полковника, що провадить допит…

Через кілька годин він прибув з рапортом до генерала.

— Ага! — задоволено каже генерал. — Ви мали рацію. Це пов’язано з торішнім порушенням.

— Але сам він клянеться-божиться, що нічого не знає про ту першу спробу порушення.

— Крутить, як ви гадаєте?

— А навіщо йому крутити? Він дуже охочий до слова. Справа ж минула. Він нічого не приховав від нас щодо майбутнього, щодо свого напарника, якого поки що притримують в резерві на тому березі. Ви знаєте, в мене промайнула догадка: чи не маємо ми цього разу справу з двома розвідками?

— Які змагаються між собою, не знаючи одна одну?

— Так.

— Цікаво!

— Другий порушник намагається зменшити свою провину. Прошу глянути, сторінка п’ята протоколу допиту: “Моє завдання особливе. Я не повинен був убивати ваших людей або висаджувати мости, електростанції і заводи. Мене послали викрасти дуже важливу міжнародну таємницю”.

— Он як! Навіть міжнародну! Але суті таємниці, як він каже, не знає. Бреше?

— Навряд. Простий виконавець. Так би мовити, рука, а не голова. “Потім я мав увімкнути годинниковий механізм, — сказав він. — До іншого не було діла. Адже я хотів лишитися живим, повернутися додому. А мене вчили, що в таємниці, які вбивають”.

— Резонно. Він дбав про своє здоров’я. Як, до речі, самопочуття пораненого прикордонника?

— Помер по дорозі до загону, товаришу генерал. Не встигли довезти до госпіталю.

Генерал, намагаючись приховати хвилювання, низько нахилився над столом і без потреби пересунув важкий письмовий прилад. Мовчанка.

— Розповідайте далі, — вимовив він, нарешті, своїм звичним рівним голосом. — Що ще повідомив цей удаваний мрець, який так дбає про своє здоров’я?

— Він каже, що ладен сам показати нам вхід у Вінету. На жаль, порушника трохи ушкодили, затримуючи — зламали йому руку. А там, як він каже, потрібно пропливти метрів десять під скелею.

— Але він накидав на папері план?

— Так. Острів позначено умовною назвою “Зміїний”.

— Ну що ж! Основне — це план. Адже лейтенант Ластиков аквалангіст?

— Так точно. Але в мене є варіант операції.

Полковник коротко доповідає свій варіант. Кілька хвилин генерал у роздумі тарабанить пальцями по столу.

— Ризиковано, ви не думаєте? Ми ставимо Ластикова під удар.

— Я міркував над цим. Його страхуватимуть запасні аквалангісти і Ривчун. Зате ефект подвійний.

— Маю сумнів у тому, щоб цей так званий шеф зважився на нову спробу. З протилежного берега було чути шум, видно спалахи пострілів. Логічний висновок: порушника схоплено, можливо, він зізнався.

— А ми вдамося до хитрощів, товаришу генерал. Уявіть собі: до цього шефа — не уточнюю, якими шляхами, певно, обхідними — доходить вістка: порушник, коли його затримали, проковтнув отруту. До — речі, в нього була капсула з отрутою.

— Так. Далі!

— Тоді вплав прямує до острова другий порушник. Але Ластиков напоготові і…

— Згоден! — Генерал вдарив долонею по листках протоколу допиту. — Хоп, майлі!

У молоді роки він служив у Середній Азії і, за старою звичкою, любив іноді вживати місцевих висловів.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ ЗАСІДКА НА ОСТРОВІ ЗМІЇНИЙ

Командир корабля похмуро зустрів Олександра після його повернення, із застави, де було схоплено порушника, що прикинувся утопленим.

— Не щастить мені з вами, лейтенанте!

Олександр здивувався. В чому його провина?

— Та ні! Штурман ви добрий. Але комдив тільки те й робить, що забирає вас у мене. Ось тепер ідеї є до Ленінграда на додаткове тренування перед змаганнями. Уже наказ друкують.

— На тренування — зараз? То це ж безглуздо! Уся дільниця кордону напружена через нахабну спробу її — порушити, а він, лейтенант, штурман корабля, прохолоджуватиметься, хлюпатиметься в басейні під світлом рефлектора, як на кінозйомці!

— Прошу дозволу ввійти!

З-за дверей долинуло: “Так!” Комдив розмовляв по телефону, певне, з округом. Не відводячи трубки од вуха, він махнув рукою на крісло: запросив сісти.

— Ясно, товаришу генерал, — повторив комдив. — Зрозумів вас. Так, він уже тут. Зараз відправлю до вас, товаришу генерал!

Подивившись на Олександра, що сидів перед ним, випроставшись, з холодно-відчуженим виглядом, він усміхнувся, навіть, здалося, підбадьорливо моргнув. Комдив моргнув? Ні, цього не могло бути.

— Ніколи пояснювати, лейтенанте. Беріть мій катер і щодуху — на поїзд до Ленінграда!..

Так Олександр і зробив.

З управління від генерала він вийшов пружною ходою, в чудовому настрої. І якби хтось стежив за ним, то, мабуть, зрозумів би: це радощі особливі, войовничі, від яких блищать очі, але щільно стискається рот!

Дуже б хотілося хоч на півгодини забігти до Грибова, та робити цього було не можна. Та й до поїзда лишалися лічені хвилини.

Іншим разом Олександр неодмінно дійшов би до вокзалу пішки, — тут-бо і йти нічого. Ще раз помилувався б панорамою Неви і красунею “Авророю”, поставленою навічно біля Нахімовського училища. Та зараз не до цього. Він на ходу вскочив у трамвай і одразу ж почав пробиватися до виходу:

— Виходите біля вокзалу? Вибачте!.. А ви виходите?..

Дівчина, що стояла біля виходу, покірно відступила вбік. Раптом зовсім близько Олександр побачив здивовано й радісно розширені сяючі очі.

— Ви?

— О! Це ви?

Вагон зупинився. Ззаду гукнули:

— Товаришу моряк! Не виходите, то дайте людям вийти!

Відчуваючи, як його нетерпляче штовхають в спину, Олександр несподівано нахилився до своєї колишньої сусідки по театру і, майже торкаючись губами її вуха, швиденько прошепотів:

— Побажайте мені талану!

Очі її стали зовсім круглі.

Він зіскочив з підніжки, пройшов кілька кроків і озирнувся:

Дівчина повільно хитала головою, показуючи, що нічого не розуміє. Потім невпевненим рухом піднесла руку до щоки і ледь помітно поворушила пальцями — усе-таки побажала йому талану!

В поїзді Олександр не переставав дивуватися сам собі.

Що це на нього напало? Ні з того ні з сього попросив майже незнайому дівчину: “Побажайте мені талану!”

Адже ж ніколи не був марновірний чи надто чутливий. Очі, чи що, були в неї в цю мить такі розплющені, відверто радісні? Його ніби штовхнуло під руку.

Наступного дня групу лейтенанта Ластикова в складі його самого і двох плавців, відібраних серед матросів дивізіону, було перекинуто на маяк, що стояв поруч одного з островів у затоці.

Олександр пояснив матросам завдання.

— Справа, виходить, з туманом, — глибокодумно промовив матрос Кузьома.

Другий матрос, Бугров, узявся запально міркувати яро найновіших аквалангістів, які нібито вже пересуваються за допомогою моторчика й гвинта.

— Слухай! Не забивай ти мені баки, — попросив Кузьома. — Товариш лейтенант пояснив: наш піде без моторчика. Як він пролізе з моторчиком під скелею?

— Правильно, — підтвердив Олександр. — Нащо попові гармонія, як у нього є дзвони й кадило? Але, врахуйте, усякі несподіванки можливі. Бо що це за люди? Як кажуть: один пишуть, два пам’ятаємо.

— Хитрують?

— Ще й як хитрують!

Встановили нічну вахту. Вдень острів, як і раніше, був безлюдний, тільки його ретельно роздивлялися в бінокль, а ввечері туди привозили Олександра.

Два помічники недалеко чергували в шлюпці, готові за сигналом ракети поспішити на допомогу.

Перша й друга ночі на острові минули спокійно. Не хлюпнули, розходячись, хвилі, що набігали на берег. Не скрипнула галька під вкрадливими кроками. І не відбився на тлі неба силует, горбатий, хижий.

Лиш без угаву шуміли сосни над головою і шелестів прибій унизу. А вдалині мигтів маяк. Два довгих проблиски, три коротких — добре напучення для друзів, щоб підбадьорити вночі. І — суворе попередження ворогам!

Невидима на воді лінія кордону розрубує затоку за якихось шість кабельтових від маяка. Вночі вмикають світло, починає працювати прожекторна установка. Біла мітла, ледь розпушена на кінці, чисто підмітає затоку, ходить рівномірно туди-сюди, туди-сюди. Нічого непоміченого й недозволеного не повинно лишатися на водній поверхні, ніякого непотрібу, жодної “смітинки”.

Праворуч — застава Ривчуна. Ліворуч корабель перекриває кордон. Разом з морським прикордонним постом усе зв’язано в один тугий вузол.

Нині вузол зв’язала ще тугіше — група лейтенанта Ластикова.

На світанку шлюпка підійшла до острова і зняла з нього Олександра.

До півдня він проспав, потім перегорнув пошарпану книгу “Острів скарбів” і тільки ввечері вибрався на повітря. Вдень це було якнайсуворіше заборонено. За маяком з протилежного берега напевно спостерігають цікаві добродії в макінтошах, що приїхали з готелю для туристів. Поява зайвих — поза звичним числом — людей могла насторожити, викликати побоювання.

Позіхаючи і потягаючись, Олександр усівся на лавці поруч з начальником поста.

Населення маяка відпочиває переважно тут, під єдиним своїм деревом. Якимось чудом вистояло воно на кам’янистому мисі, котрий обвівали з усіх боків вітри. Це сосна, але приземкувата, коренаста, схожа швидше на саксаул. На ній інколи виростають плоди, теж незвичайні: труси і тільники, які команда розвішує на гілках після прання.

— Зауваження за це дістав, — поскаржився Олександрові начальник поста. — Недавно приїжджав комдив, дуже гнівався. “Не цінуєте, каже, свою флору! Сушите, каже, на ній білизну! Ліньки вам мотузочок протягнути”. Але ж із мотузочків здуває!

— Прищіпки якісь є, — ліниво сказав Олександр.

— Звідки нам про прищіпки знати? — зітхнув його співбесідник. — Засоби зв’язку, будову автомата, кулемета — це ми проходили. А прищіпки — ні. Ось приїде дружина, повчить.

Обличчя його проясніло.

Начальник поста був такого віку, як і Олександр, бронзово-засмаглий, дуже гарний. Весною, побувавши у відпустці, він одружився і тепер часто, до діла й не до діла, повторював слово “дружина”. Це слово було ще новим, ним видно хотілося покрасуватись, похизуватися.

В перший же день, пройнявшись до Олександра симпатією, начальник розповів йому історію свого кохання.

Це було його перше кохання.

— І — останнє! — з гідністю підкреслив він.

Навколо співрозмовників було дуже тихо, ніби в шхерах після заходу сонця. Перестав дути вітер. Тільники висіли на деревах зовсім нерухомо і не потребували ніяких прищіпок.

— До нас недавно приїжджав письменник, — сказав начальник поста. — Хоче про нас роман писати, про наше героїчне, а також буденне життя. Ну, не знаю. Іншим, може, буде цікаво читати. Ні, от коли б він про кохання написав! Ми йому кажемо: мало ви, письменники, пишете про це. А треба б великий роман чи навіть кілька романів про справжнє, віддане кохання. Найвідданіше! Як ти гадаєш?

Олександр промовчав.

— Сіли ми навколо гостя під нашим деревом і критикуємо його, але, звичайно, ввічливо. Колись, кажемо, письменники більше писали про кохання. Чому? Хіба стали менше кохати? А коли нові і пишуть, вибачте, якось в’яло і все більше про зраду або нещасливе кохання. А нам треба про щасливе!

— Трапляється і про щасливе.

— Теж неправильно описано, я вважаю. Поцілувались на останній сторінці, розписались, і книжка закінчилась. Мені не цікаво так.

— А як же тобі цікаво?

— Мені і моїй дружині, — поважно додав він, — цікаво прочитати далі — про подружнє життя. Як воно будується, який є позитивний досвід. Я б хотів прочитати про людей, які покохали одне одного замолоду — як я і моя дружина. Люблять, розумієш, дуже сильно і багато років. Ніякої фальші між ними, жодного слова неправди. Пройшли через усякі випробування, хвороби, довгу розлуку і прожили щасливо до самої смерті. Оце був би роман!

Він захоплено подивився на Олександра.

— Письменник не образився на тебе?

— Здається, ні. “Буду старатися, каже. Найголовніше, що я підмітив на кордоні, — це те, що ви щасливі. А щастя — непереможна сила!” Потім засміявся. “Я, каже, якби зумів, усіх вас так описав, що найкращі дівчата країни тільки б за прикордонників виходили заміж”. — “А що, і правильно, — зауважив мій прожекторист. — Обману не буде, товаришу письменник. Прикордонник — людина надійна!”

Олександр схвально кивнув.

— Зачекай-но, — сказав начальник, певно відважившись. — Що я тобі покажу зараз!

Він збігав у дім і приніс фотографію дружини.

— Ось яка вона в мене, — гордовито сказав він. — Подобається тобі?

З оздобленої черепашками рамки виглянуло наївне личко з круглими, здивованими очима. Коси було укладено на голові віночком. Чимось скидалася на ту дівчину, яка любила “перечитувати” Ленінград, “перегортаючи його гранітні сторінки”. Але в тієї очі, звичайно, були виразніші, яскравіші.

— Гарна, — ввічливо сказав Олександр, повертаючи фотознімок.

— Так? Знімок, врахуй, поганий. А насправді вона куди краща. Красуня вона в мене. — Він спожватився. — Що ж це я про себе та про себе! Про нас із дружиною. А ти як вирішуєш це питання?

Олександр знизав плечима. Виходило негарно. На відвертість належало відповідати відвертістю. Але він зовсім не вмів говорити на такі теми.

Потім знову згадав про дівчину в театрі. А про неї б розповів, коли б покохав? Ні, напевне. Це образило б її. А хіба він дозволив би собі її ображати?

У деяких дівчат, напевно, можна закохатись, коли вони слухають музику. В сусідки був тоді такий гарний вираз обличчя, зосереджено-ніжний, майже молитовний.

Він тільки одвернувся на мить, а вона вже була тут як тут, поряд із ним, ніби малесенький ельф спурхнув у ложу з люстри, що висіла над залом. А з оркестру в цей час звучав акорд, протяжно-томливий, величний.

“Це ж тема великого міста! — здивувалась вона. — А ви не знали?..”

— Ой! Заговорив я тебе! — з каяттям сказав начальник поста. — Ось ти й сумний став. Ходімо заправимося. Штормових качок будемо доїдати.

Позаминулої ночі був шторм, а в негоду птахи летять на світло маяка, як нічні метелики на вогонь, і розбиваються об вежу. Вранці кок підібрав кілька і тепер балував команду.

— Ходімо! — Олександр встав. — Через годину мені на вахту.

Ніякого руху на протилежному березі — ні вогника, ні іскорки. Двоє в кущах нерухомі. Вони розмовляють пошепки.

Точніше — це монолог. Говорить один — уривчасто, ніби відкушує кінці фраз. Другий лиш кидає репліки і уважно слухає. Він здивований. В його звичайно мовчазного помічника приступ відвертості!

— О! Ви назвали мене генералом диверсій. Ви мені лестите. Цвішен — ось кого можна назвати генералом диверсій. Я всього-на-всього старший фенріх, кандидат на офіцерський чин. Мій вік, бачите, було призвано вже наприкінці війни. Мені було вісімнадцять років. Я побажав віддати життя за фюрера і подав документи про відмінне закінчення школи плавання. Колишній чемпіон Європи Фріц Ягдт вважав, що я можу стати плавцем світового класу.

Командування задовольнило моє прохання. Після перевірки мене призначили у з’єднання адмірала Гельмута Гейє. Наша частина була на особливому становищі. Особовий склад випробовував секретну військово-морську зброю.

На очах у мене випробовували “Зеехунди”, двомісні підводні човни, а також катери-торпеди. Команда націлювала катер на ворожий корабель, потім викидалася за борт.

Гра зі смертю? Так. Але деяким щастило повернутись, особливо коли їх страхував другий катер, який перебував поблизу.

Через півтора місяця, у відповідності із моїм побажанням, я попав до загону бойових плавців. Ми тренувалися вдень і вночі. Італійці, як ви знаєте, випередили нас щодо цього, і треба було надолужити прогаяне.

Я, учень Ягдта, як і завжди, був у числі других. Одного разу, під час відвідин, сам Лев — так ми називали адмірала Деніца — звернув на мене увагу. Я дістав поза чергою звання старшого фенріха, кандидата на офіцерський чин.

На жаль, війна швидко наближалася до кінця. Сили наших сухопутних військ слабішали. Флот було загнано у гавань. Саме тому диверсія — уже як засіб оборони, а не нападу — виступила на передній план.

Так, цілком правильно. Це сказав Кеннінгхем:[50] “У небезпечному становищі єдиний вихід — атакувати!” Ось ми й атакували.

Звичайно, нам не пощастило добитися таких наслідків, як, скажімо, італійцям у тисяча дев’ятсот сорок першому році. Пам’ятаєте: на керованих торпедах вони проникли на александрійський рейд і атакували два лінкори — “Куін Елізабет” і “Велієнт”?

Начальство повторювало: протриматися за всяку ціну! Зволікати час! Ні, це не був страх перед агонією, хоча й кажуть, що той, хто помирає, всіляко намагається відтягнути останню, неминучу хвилину. Ми ще сподівались. Нам пояснювали, що в підземній Німеччині за нашою спиною виковують зброю перемоги.

Правильно! Геббельс називав її чарівним мечем Нібелунгіїв. Йшлося про атомну бомбу.

Але з бомбою ми, німці, запізнилися. Кажуть, всього лиш на півроку.

Я, однак, ще встиг одержати свій залізний хрест. Це було майже під кінець. У час вашої висадки в Північній Франції. Мене послали знищити міст через один із каналів на Шельді. А втім, ви знаєте про це не гірше за мене. Ви ж читали мій послужний список. Там розписано куди краще, ніж було насправді.

Отож-бо! В диверсії вирішують тренування, чітко відпрацьовані рефлекси, звичка. Сотні разів ми висаджували міст, так би мовити, уявно. А потім після півночі моя група спустилася під воду й потягла міну по каналу — майже на плечах. Мороки було з нею — до сьомого поту.

Я наказав мінятись через кожні п’ятнадцять хвилин. Двоє пливли, тягнучи за собою міну, третій посувався по дну, штовхаючи її ззаду. Четвертий відпочивав. Сили, розумієте, треба було берегти. Протягом усього шляху ми жодного разу не піднялися на поверхню. Як не поспішали, але тільки під кінець ночі притаскали міну до мосту. Важливо було не сплутати мости, як сталося з нашими попередниками. Довелося піднятись на поверхню, щоб зорієнтуватись. Я і фельдфебель Дітріх випірнули без найменшого сплеску — нас цього спеціально вчили. Потім ми по стропилах піднялися нагору.

Це буїв “наш” міст, який ми мали висадити. Виявилося, що доведеться зняти вартових. Це. знаєте, роблять дуже просто, ось так… Ну-ну, не буду! Хотів наочно показати. Важливо, розумієте, зразу добратись до горла! Можливо, вам коли-небудь знадобиться.

А втім, що це я? Ви ж тільки посилаєте на завдання. Все своє життя проводите в кабінеті або в легковій машині, зважуєте, обмірковуєте, потім проводите таких, як я.

Втім, я б із вами не помінявся. Мені було б нудно. Небезпека робить життя різноманітнішим…

Знявши вартових, ми з Дітріхом прикріпили міну до підніжжя центрального бика. Я перевірив годинник і пустив у хід механізм. Рівно опівдні, час “пік”, коли на мосту найінтенсивніше пересуваються вантажні машини і танки, міна повинна була спрацювати.

Вона й спрацювала. Не знаю, на скільки днів ми затримали просування ваших частин і яку роль відіграло це на останньому етапі війни. По-моєму, було б важливіше затримати росіян на Сході. І на цьому, нарешті, зійшлися, але вже в тисяча дев’ятсот сорок п’ятому році.

Моя група почула вибух, ховаючись у прибережному очереті. Отже, справу скінчено. Але ми думали тільки про те, як би повернутися додому. Найважче в таких випадках повернутися. Довго розповідати про це. Однак і Дітріх, і Міхель, і Рільке залишилися в каналі.

Я врятувався тільки завдяки своїй витримці і гемонському бажанню жити. Дві доби мені довелося просидіти на дні вигрібної ями, словом — солдатського нужника. Про це немає нічого в реляції. Таке, як правило, не вставляють у реляції. Про них не згадують і в послужному списку.

Яма, на щастя, була на березі. Вона щільно прилягала до каналу. Коли сапери, шукаючи нас, почали кидати у воду гранати, я приловчився і проліз у вузьку трубу. Дітріх забарився. Мабуть, труп його виплив, як випливає глушена риба. Ваші солдати задовольнилися цим трупом. Міхель і Рільке загинули раніше.

Дві доби — на дні вигрібної ями! Скорчившись, як недоносок у банці, тримаючи лице над смердючою квашею! Зрозуміло, я не міг взяти в рот загубник! Треба було берегти повітря на дорогу назад… Кулаки стискаються, коли згадую про це!

Адже я був романтичний юнак. Я любив Шіллера. Я мріяв умерти за фюрера і Третій рейх.

Здавалось, усієї води в Шельді, навіть у всьому Ла-Манші не вистачить, щоб змити з тіла той бруд, оті нечистоти, що падали зверху. Нікому і ніколи ще не розповідав про яму. Вам — першому. Просто до слова прийшлось. Вечір дуже тихий — і мені тепер іти на завдання. Хоч я не боюсь. Я вже давно перестав боятися.

І все-таки, знаєте, в ямі було краще, ніж у каналі. Час від часу моя схованка здригалася від поштовхів. Ваші солдати й далі баламутили воду своїми навісними гранатами. Дідько їх знає, для чого. Для профілактики, чи що?

Лише на третю ніч я зміг попливти…

Ні, ви не маєте рації. Колись я був гидливий, дуже гидливий. Не ображайтесь, але мені було б цікаво глянути на вас у ямі!..

Але після цього щось скінчилось у моєму житті.

Так! Не можу забути про яму!

Іноді я навіть вагаюсь: чи варто так чіплятися за життя. Чи не краще було б лишитися в каналі разом із Дітріхом, Міхелем і Рільке?

Ви маєте рацію: я став похмурий, жорстокий. А головне, занадто злий, щоб боятися.

Коли ваші через місяць виловили мене в Ла-Манші, я не боявся. Якщо атрофується душа, разом з нею, певно, атрофується й страх. Ви, звичайно, не знаєте. Звідки вам знати? Той, хто просидів дві доби у вигрібній ямі, інакше дивиться на все: не тільки на життя, але й на смерть.

Ваш полковник у таборі зрозумів це. Він був розумний чоловік. Холодний, безсердечний, але розумний. Поговоривши зі мною, відділив мене од решти військовополонених, потім домігся, щоб мене звільнили. “Дресировка дуже добра, — сказав він. — Шкода залишати, не використавши…”

Мені? Так, мені однаково. Я іду туди, куди мене посилають.

Ви, по-моєму, куди більше хвилюєтесь. Не хвилюйтеся. Операція пройде добре. Порівняно з Шельдою, або захопленням форту в Гаврі, або потопленням плавучого госпіталю це дрібниці для мене, дитяча гра в піжмурки.

Я виникаю й зникаю безшумно. Про це сказано в моєму послужному списку.

А якщо хто-небудь спробує стати мені на дорозі, я зроблю лише один швидкий, добре відпрацьований рух. Не відсувайтесь! Я пам’ятаю, ви не любите дотиків.

Механізм буде ввімкнено, годинники почнуть цокати. Я заведу на п’яту годину ранку, годиться? Для декого це буде неприємне пробудження.

Не турбуйтесь, я встигну повернутись. Ми помилуємося звідси чарівним видовищем. Вогонь і дим! І небезпечної таємниці немає більше.

Наостанку оцініть мою делікатність. Я ж так і не запитав, що це за таємниця.

Хоч про її важливість свідчить сума винагороди. Сума велика — отже, таємниця дуже важлива.

А зрештою: нічого не сталося б, якби я й знав.

Умію вмить забувати. Це входить до моїх професійних обов’язків.

Погляньте лишень на годинник: не пора?..

Шепіт стих. Тільки шумлять щоглові сосни, дрижить, ніби від холоду, листя осик і важко, глухо б’є хвиля об берег…

Вечір був тихий, і захід гарний, не червоний, проте на ніч розшумілися дерева, і хвилі стали зліше бити об берег.

Шлюпка потай підійшла до острова.

Щоразу в Олександра виникала одна і та ж настирлива асоціація. Сосни, здавалось, стурбовані чимось тим, що відбувається біля берега. Ніби швидко збігають по схилу і прислухаються, перегнувшись до води. Таке враження виникло, очевидно, тому, що всі дерева схилилися в один бік.

А можливо, неприємне почуття з’явилось від іншого. Постійно нахилені сосни нагадували фатальну косу Фріш-Неррунг біля міста Піллау.

Острів був, між іншим, непривітний сам по собі. Незважаючи на силу-силенну ягід і чудову рибну ловлю, бувати на ньому уникали.

У густій темряві Олександр побачив, як по скелях в’юниться брудно-сірий струмочок. Це дві гадюки лежали біля самої води, насторожено піднявши пласкі голови.

Один весляр замахнувся на них веслом, щоб змусити забратися з дороги. Вони засичали, випросталися і не поспішаючи прошаруділи між деревами.

— Вартові змії! — сказав Олександр і примусив себе усміхнутися. — Охороняють Вінету, як сторожові собаки:

Шлюпка, зашурхотівши, ткнулася в розколину між скелями. Береги були круті, обривисті.

Пристати можна було тільки тут, і це добре, бо полегшує спостереження.

Олександр умостився напроти розколини, поклав поруч ракетницю, маску, підводний ліхтар, пістолет. Ще в шлюпці він узув ласти і з допомогою моряків приладнав до спини балони. Потім відпустив веслярів.

Тепер — чекати! Запастись терпінням і чекати! В цьому вся тактика. Не спати, не дрімати! Ловити кожен шурхіт, скрип, сплеск! Перетворитися в кота, що завмер біля щілини!

Це схоже на першу нічну вахту Олександра в шхерах. Не вчорашню і не позавчорашню. Давно.

Тоді гвардії капітан-лейтенант послав юнгу в розвідку. Вночі було дуже страшно. А на світанку стало ще страшніше. Об берег несподівано вдарила хвиля, і зовсім поруч, метрів за тридцять, почав повільно спливати “Летючий Голландець”. Спочатку показався горб бойової рубки, слідом — усе вузьке сталеве тіло.

І тепер небезпека підніметься поруч острова із води…

Проте Олександр швидко подолав страх.

Для цього він завжди застосовував випробуваний засіб — згадував війну, фронтових друзів, команду славнозвісного торпедного катера.

Йому здалося, що вони стоять за його спиною в шаруватій імлі між соснами: пишновусий боцман Фаддєїчев, веселий радист Чачко, флегматичний моторист Степаков та інші.

На мить Олександр знову відчув себе хлопчаком, юнгою, вихованцем гвардійського дивізіону торпедних катерів, якого за “окатість” прозвали “гострозорим усієї Балтики”, а згодом “підвищили в чині” й стали називати “штурманеням”.

Потім Олександр подумав про зміїв, як колись, у ту, давню свою вахту.

Що не робив, не міг подолати в собі цей страх перед зміями, відразу до них. Навіть спеціально тренувався, коли був курсантом: приходив до зоопарку і довго стояв перед тераріумом. За товстим склом погойдувались кобри, в кутку ворушився бруднувато-сірий пітон. Олександр дивився їм в очі, відчуваючи, що волосся ворушиться у нього під кашкетом. Ні, страх і відраза не минали.

Він трохи заспокоївся, довідавшись, що Бєлінський так боявся зміїв, що не зміг спати в номері готелю, де на стіні “пущено” було змієподібний бордюр. Проте Бєлінський був критик, а не прикордонник. Йому не треба було служити в шхерах, де повнісінько змій.

Однак нині Олександр нібито менше боявся їх, — у всякому разі, значно менше, ніж у зоопарку перед тераріумом. Очевидно, це було тому, що він чекав на “найголовнішого гада”. Слизька земноводна істота, можливо, вже пливла до острова через затоку.

Олександр подумав про те, що ось він, нарешті, на порозі Вінети. А за ним, затамувавши подих, заглядаючи через плече, скупчилися всі, хто бажає йому щастя, люди, готові допомогти в майбутньому поєдинку: Кузьома, Бугров, Ривчун, начальник поста, комдив, а також генерал і професор Грибов у Ленінграді. Там, певно, вже гаснуть вогні. Місто поринає в сон.

Дуже цікаво спостерігати з вулиці, як засинають багатоповерхові будинки. Фіранки на вікнах різнобарвні. Ось зник червоний прямокутник. Навскіс від нього, на другому поверсі, разом погасли два зелених. Через кілька хвилин більшість вікон канула в темряву. Будинок поринув у сон, як у темну воду.

Хто його мешканці? Як провели вони цей вечір? З якими думками, з яким настроєм пішли спати?

Мабуть, цілий роман можна написати про будь-який великий ленінградський будинок. Кожне вікно — це окремий розділ. Кожен поверх — частина. І час однаковий для всіх: сьогоднішній пізній липневий вечір…

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ НА ПОРОЗІ ВІНЕТИ

Цього пізнього липневого вечора в Ленінграді йде дощ.

Прямокутники вікон, оранжеві, червоні, білі, один за одним щезають, розчинившись у густій запоні дощу. Потім ураз гаснуть ліхтарі на вулицях.

Ніч. Дощ.

Зовсім небагато освітлених вікон лишилося в Ленінграді.

Ось одне з них — на Мойці, поблизу Ісаакія.

На підвіконні сидить засмучена дівчина, накинувши на плечі пухову хустку. Вона не підводить погляду од дахів, що розпливаються в жовтувато-сірій туманній мжичці.

“Талану, — сказав він їй, — побажайте мені талану!”

Це був не жарт, ні. Він так серйозно подивився на неї. Темні очі його заглянули їй прямо в душу.

Таж він — військовий моряк! Війни, дякувати богові, немає, але, можливо, його корабель десь у морі на небезпечних випробуваннях?

“Побажайте мені талану…” Він зронив ці слова мимохідь і загубився в натовпі. А вона п’ятий день місця собі не знаходить від неспокою.

“Талану…” Знав би він, як вона зичить йому щастя! Усім серцем! Усім єством своїм!..

Так ось, виходить, що таке кохання! Тривожитися, не знаходити собі місця, не спати ночами, жагуче хотіти для когось щастя, бо ж воно і твоє щастя, — оце кохання?

Книжки, щоправда, обіцяли їй інше. Але ж не завжди треба вірити книжкам.

П’ять довгих-довгих днів… Та почалося це набагато раніше. Не п’ять днів — майже, рік тому.

Тоді, повернувшись із театру, вона довго не могла заснути.

У вікні виднівся Ісаакій. Крилата баня його була матово-білою під місячним сяйвом. За стіною чувся мачушин і батьків хропіт — звичайний дует на флейті і тромбоні.

Почало світати, а дівчина все ще сиділа на своєму тапчані, запнувши коліна ковдрою, чудуючись з того, що сталося.

Моряк з упертим чолом і серйозними темно-карими очима мовби й досі був тут, поруч неї, наче вони й не розлучалися. їй було дивно, навіть моторошно і все ж любо.

Хоча їй здалося, що вона йому не припала до вподоби.

Та й чи могло бути інакше?

Дівчина була впевнена в тому, що вона негарна, заледве не потворна. І дзеркало холодно підтверджувало це, як тільки вона побіжно зазирала в нього. Вона не любила дзеркал.

Але їй не варт було видивлятися в дзеркало, щоб довідатися, може вона сподобатися чи ні. Вона не знала, що володіє чимось набагато важливішим і принаднішим, ніж краса. І відбивалося це не в свічадах, а в її очах.

Вони були такі блискаві, великі, променисті, що хотілося без кінця дивитися й дивитися в них.

Вже й не помічалося, що рот завеликий, а носик замалий, і м’яке пухнасте волосся ніяк не хоче завиватися. Не важив і колір очей. До того ж він мінявся від настрою — бував сірий або світло-зелений, а то й майже синій. Мав значення лише вираз ясного розуму, правдивості й незмарнованої юної душевної сили.

А саме цього ніколи не відіб’є дурненьке дзеркало.

І все-таки в неї, як вона вважала, було багате на любовні переживання життя.

Зовсім недавно ще, так само як і інші школярки та студентки, вона підбігала до рампи і, щосили плескаючи в долоні, викликала на біс улюбленого тенора — недоладним, зривистим, “дівчачим” голосом. До цього, прочитавши “Овода”, шалено ненавиділа Джемму і ревнувала до неї бідного, скривдженого Артура.

А ще раніше — тоді їй було років дванадцять — вона допомогла одному хлопчикові, який дав бій щурам на Двірцевій площі. З ним її зблизило те, що вони обоє не зносили щурів.

Звичайно, горбате страховисько з голим звивистим хвостом не дуже добрий привід для знайомства. Але так уже сталося.

Хлопчик був поранений, руки забинтовані, і вона хотіла йому допомогти.

Незабаром йому стало зовсім погано. Він сидів на сходинках якогось будинку і кашляв, задихаючись. Він дивився на неї страдницькими очима, а вона нічого не могла вдіяти. Навіть своєї санітарної сумкп з ліками не мала при собі.

Потім вони довго ходили набережною. Вона пробувала вести його під руку, та він не хотів. Ленінград був напівпорожній і дуже тихий. Він наче прислухався до їхніх кроків, а хлопчик розповідав про свого щойно загиблого названого батька.

Але більше вони не зустрілися.

І вона не пам’ятала його обличчя. Весь час він одвертався, мабуть, соромився, що виказав свої почуття дівчиськові.

Однак це мало і переваги. Згодом вона могла уявити його таким, яким хотіла. Інколи наділяла його коротким рівним носом і суворими сталевими очима. Інколи міняла прямого носа на орлиного, а сталеві очі — на усміхнені, блакитні.

Але ці захоплення юності, звичайно, не можна порівнювати з почуттям до лейтенанта, якого зустріла в театрі, а через рік у трамваї. Тоді, виходячи, він попросив її побажати йому талану. Був такий стримано-дужий, такий тактовний!

Вона була впевнена, що вгадує за його мужнім виглядом дуже ніжну, поетичну душу. Можливо, ніхто цього не вгадує — тільки вона одна. Мабуть, він любить вірші, а з композиторів йому мають подобатися Гріг і Чайковський.

І ось тепер йому загрожувала небезпека…

Дівчина притулилася чолом до скла. їй привиділося, що перед нею не вулиця, а величезний акваріум. Гілля дерев — водорості, машини — риби, розгорнені парасольки нечисленних перехожих — це медузи, що швидко плинуть повз вікна.

У великім, на всю стіну вікні, що виходить на Неву з Ливарної, світло також не гасне всю ніч.

Генерал походжає кабінетом туди й сюди. Телефон на його столі німує. Це погано. Нерви настроєні на різкий телефонний дзвоник, що ось-ось має пролунати.

Добродії в чорних макінтошах змушують на себе чекати. Може, передумали? Хоча навряд. Не такі це добродії!

Москва дозволила ждати не більше тижня. Якщо гості не завітають, доведеться самим пробиратися в цю Вінету. На жаль, мальтієць так і не зміг до пуття розтлумачити, як обладнано тамтешній “Сезам”.

“У Вінеті повно камуфлетів, — сказав він. — Випадково ваша людина натисне не ту підойму і звалить собі на голову гранітну плиту. А хто відповідатиме? Я”.

Втім, він ладен іти провідником. “Іти”… Його довелося б волоком тягнути під водою.

Прикро, що трохи ушкодили, коли затримували. Та з другого боку: не до танців же його запрошували!

Генерал невдоволено косо позирає на телефон. Потім, сівши до столу, гортає папери в теці.

Пастку поставлено, принаду приготовлено. Але яка це принада?

У Західній Німеччині й досі розшукують архівні скарби. Можливо, і в шхерах заховано якийсь надзвичайно цінний архів?

Однак чому саме тепер активізували розшуки цього секретного архіву? Чому порушники намагаються мало не гужем іти через кордон, і навіть улітку, в несприятливу для них пору, коли ночі дуже короткі?

На це неважко відповісти. Досить поглянути на календар.

20 травня 1952 року, тобто місяць тому, підписано так звану загальну угоду про союз між США, Англією, Францією та Західною Німеччиною.

Англійці, американці й французи, підписавши цю угоду, вголос сказали “Б”. Що ж до “А”, то його вони сказали напівголосно чотири роки тому, провокаційно ввівши 1948 року західнонімецьку марку в Західному Берліні. Сподівалися, що це порушить грошовий обіг у Східній Німеччині і підірве її економічну відбудову. Надії ці не справдилися. Одначе рейхсмарка справді провела демаркаційну лінію поміж Сходом і Заходом, що й стало початком фактичного поділу Німеччини.

Тепер, 1952 року, навколо боннської угоди розгорнулася запекла політична боротьба. Кожен документ, що свідчить, наскільки небезпечна неофашистська Західна Німеччина, аж надто важить у цій боротьбі.

По війні Вінета—три опинилася на радянській території. Ось чому виникла спішна потреба забрати з Вінети секретний архів або, в крайньому разі, знищити його.

З датою — 1952 рік — пов’язано безліч найрізноманітніших здогадів.

Восени в США вибирають президента. Один із кандидатів — генерал Ейзенхауер. Чи немає в таємному архіві Цвішена документів, що компрометують генерала?

Цвішен, судячи з усього, був спритна бестія. Він міг приберегти на чорний день якісь вельми важливі і небезпечні викривальні документи.

У всякім разі, “Летючий Голландець”, без сумніву, опинився в самому центрі таємних політичних та воєнно-стратегічних інтриг того часу. Можливо, декотрі з цих інтриг ще не скінчилися і ниточки від них протяглися і в наші дні?..

Генерал нетерпляче дивиться на телефони, потім у вікно. Бруднувата каламуть гойдається поміж брандмауерами. Крізь шибки слабо долинає деренчання ринв.

“І це липень! — міркує генерал. — Ну й літо! Не повітря, а квашня якась. Навпіл з водою. Ніби сидиш десь на дні моря й визираєш з-за водоростей…”

Для Грибова це також була виснажлива, безсонна ніч.

Він досить обізнаний з перебігом подій, хоч усі керівні підойми зосереджені тепер у руках прикордонників.

Професор здогадується про те, що лейтенант Ласти-коїв чатує ворога в шхерах. Може, саме в цю мить порушник виринув і поєдинок уже почався?

Грибов підсів до столу. Це єдиний спосіб, давній і випробуваний, утамувати хвилювання.

Та сьогодні не хочеться длубатися в цифірі.

Опріч логіки цифр, у перебігу подій є ще і неухильна логіка розвитку характерів. Хоч як підступайся до війни, навіть з нудним арифмометром у руках, справа, зрештою, зводиться до людей, тільки до людей.

Із шухляди письмового стола Грибов виймає пожовтілу, надірвану по краях і на згинах газету. Це “Дойче Цейтунг” від 2 липня 1940 року, число, в якому вміщено фотознімок Цвішена, коли йому вручають лицарський Залізний хрест.

Пильно вдивляється Грибов в обличчя свого ворога, намагаючись до кінця зрозуміти цю людину.

Цвішен сфотографований у профіль. Шкода. В обрисах профілю відбиті характер, воля… Визначити, чи розумна людина, легше, коли обличчя повернене в анфас.

Але й так видно, що Цвішен хитрий, як дідько.

Чоло в нього ледь спадисте, із залисинами. Ніс довгий, рівний, здається, навіть трохи роздвоєний на кінці.

Зарозумілості на обличчі щойно нагородженого лицаря Залізного хреста немає. Ніби він навіть чогось невдоволений. Усмішка Гітлера, в усякому разі, гречніша, майже солодка.

Професор вертить під лампою газету, пробуючи з різних ракурсів поглянути на командира “Летючого Голландця”.

Еге ж! Дуже дивне обличчя! Ніби окреслене одним гострим, швидким, без відриву руки, розчерком. Хочеться домалювати його в уяві.

Зусиллям волі Грибов нарешті повернув це обличчя в анфас, змусив Цвішена підвести важкі зморшкуваті повіки. Погляд з-під них, без сумніву, владний і водночас трохи скісний, ухильний.

Командир “Летючого Голландця” і на знімку не дивиться в обличчя своєму фюрерові.

Цвішен і Гітлер стоять один навпроти одного, трохи схилившись в напівпоклоні. Потиск рук! Обидва позують перед фотографом. Але Гітлер позує більше. Він позує з насолодою. Цвішен явно робить це вимушено.

У кожному характері, видно, є своє “але”. Це не обов’язково святенність, прикид, лицемірство. “Але” може бути зовсім манісіньким, непомітним. Проте воно здатне стати потворним і великим, як тінь, відкинута на стіну, коли джерело світла поставити на підлогу, біля ніг.

Яке ж “але” в характері командира “Летючого Голландця”?

І що це означає — Вінета?

Професор зводить очі на карту світу.

Завжди заспокоює його вигляд всесвітнього океану, гама синіх холоднуватих відтінків — на великих глибинах дуже синьо, на мілинах та вздовж берегів блакитнувато-сіро.

Грибов з гідністю може сказати про себе так, як говорив славетний військовий штурман, небіжчик контр-адмірал Дмитрієв: “Життя згадується, коли дивишся на карту світу”.

Був час, коли чуйний співбесідник відчував щось прикре в цій фразі, схоплював смутні нотки, старанно приховувані. Згадується! Життя проминуло і згадується…

Але тепер не так.

Спогади знадобилися. Наче транспортир, накладає їх Грибов на карту, відновлюючи шлях “Летючого Голландця” по морях та океанах.

Одного тільки не пригадає й досі: де, в якім порту, під якими широтами чув він про дивну назву “Вінета?”

Думка поквапом оббігла земну кулю. Венеція, Венета, Венесуела… Не те, ні!

Довго зовсім нерухомо сидить Грибов перед картою світу.

Асоціації народжуються і зникають. Чим вільніше, без силування, постають, тим вони яскравіші, несподіваніші.

Так пригадують забуте слово. Не варто напружувати пам’ять, квапитися, хвилюватися. Треба немовби відвернутися, вдати, що це не має для вас значення. А підсвідомий асоціативний механізм тим часом робитиме свою справу — і раптом подасть нагору забуте слово!

Ну звичайно ж: Гейне, його “Північне море”!

Поет говорить там про казкове середньовічне місто, що опустилося з усіма мешканцями на дно моря. Ясної години, за переказами, рибалки навіть чують з води приглушений гук дзвонів.

Вінету в шхерах, напевне, споруджено одною з перших, і вона — під водою.

А втім, це зовсім не відкриття для Грибова, особливо після недавніх пригод на кордоні. Уточнено сенс умовної назви, тільки й усього!

Річ у тім, чи дістався Цвішен до свого підводного пристановища в шхерах.

Як щур, кидався він на Балтиці в квітні 1945 року. Всі шпарини позатулювано клоччям і товченим склом. ІІіллау в полум’ї. Данціг втрачено. Нільський канал у Бельти замкнено. Певно, була можливість інтернуватися в Швеції. Але це означало б викрити себе.

Єдиний шлях — на схід, у район шхер, де радянські війська.

Припустімо, “Летючий” дістався до Вінети. Чи вибрався він з неї?

Ця ділянка шхер уже була радянська. Шастати тут, навіть уночі, навіть під водою, з кожним днем ставало важче, небезпечніше.

І навряд чи збирався Цвішен довго вилежуватися в своїм лігві.

Він був людина наважлива. Пасивно ждати загибелі? Пі, це не в його характері!

Він повідомляв у своїй, мабуть, останній радіограмі, що ладен потопити підводний човен. Із шхер вибирався б уже суходолом.

Що ж він вчинив, у такому разі, з секретними документами?

Найважливіші, мабуть, прихопив би з собою. Але їх, певно, була забагато. Спалити? Шкода. Та й часу для нього, треба думати, не було.

Отже, документи лишилися в потопленому “Летючому Голландці”?..

Одначе Цвішен у квітні 1945 року міг і не пробитися в шхери.

На шляху були мінні загороди, радянські “морські мисливці”, сторожові й торпедні катери. Цвішен міг потонути.

А Балтійське море хоч і не глибоке, однак просторе. Знайти в нім підводний човен, не знаючи координатів його затоплення, видасться практично неможливим.

Та коли човен потонув, то всі документи, що були в ньому, розчинилися в Балтійському морі.

Грибов щодо цього не мав сумнівів.

На початку першої світової війни, тоді ще лейтенант, він брав участь у забезпеченні таємних водолазних робіт острова Осмуссар.

Недалеко від цього острова наскочив на каміння німецький крейсер “Магдебург”. Виконуючи інструкцію, командир його викинув за борт корабельні документи, щоб ті не попали до рук ворога. Документи зберігалися в свинцевих шабатурках і одразу ж пішли на дно.

Але російські водолази підняли їх. Це відіграло величезну роль у війні. На поверхню було витягнено документи таємного зв’язку німецького військово-морського флоту. Російське командування чесно поділилося знахідкою із союзниками. Німці й далі на всіх морях користувалися своїми шифрами, не підозрюючи, що вони зрозумілі супротивникові.

Після війни німці довідалися про це і вжили інші застережні заходи.

Відтепер секретні відомості наносили на карти і вписували в документи особливим чорнилом, що легко змивалося. Сейфи, де зберігали документацію, мали відтулини в стінках. Якщо корабель потопав, вода проходила через ці отвори в сейф і вмить змивала таємницю.

Щось подібне могло статися і з “Летючим Голландцем”…

А в Нейла виникла “гіпотеза понтонів”.

“Якби я був на місці господарів Цвішена, — писав він Грибову, — то наказав би йому сховати таємний архів у морі, поблизу якої-небудь банки. По-моєму, це надійніше за шхери. Уявіть собі, вночі човен спливає у визначеній точці, десь посеред моря. Потім за борт спускають на понтонах скрині з архівом. Понтонів, установлених на певній глибині, не буде видно. Скрині, прикріплені до них мідними тросами, спокійно ляжуть на дно. Еге ж, щось на зразок мінної банки. “Міни” приберігають до слушного часу. В потрібну мить вони ще вибухнуть.

Координати цієї точки згодом легко встановити за різко вираженими глибинами.

Отже, Балтійське море обертається на величезний сейф чи комору. Щоправда, комора ця почасти вогкувата, але скрині, треба гадати, водонепроникні”.

Звичайно, не можна відкидати і такий варіант розв’язки. Вінета в шхерах, як і Вінета в Піллау, всього лиш омана, шкаралупа без зернятка.

І Сашко Ластиков, дорогий Грибову, як син, як онук, ризикує своїм життям, щоб пересвідчитися: чи порожній горіх?

Адже порушники також можуть не знати про це.

Мучений неспокоєм, Грибов підходить до вікна.

Ніч. Дощ.

У таку ж негоду він 1937 року проводив лінкор “Марат” з Ленінграда до Лондона для участі в святкуванні з нагоди коронації Георга VI.

Балтійське море пройшли в суцільному тумані. Рухатися доводилося сповільненим ходом, за лотом, безперестанку промацуючи глибини. За Борнхольмом наджидав танкер. У тумані лінкор поповнив пальне і повернув за обчисленням у вузьку ділянку Фемарнбельту.

Сіра запона посувалася перед форштевнем, гнана вітром. “Марат” ішов наче в кільватер мороку.

Лише поблизу місця призначення розгодинилося. Радянські військові моряки побачили нарешті білу брилу на виднокрузі — острів Уайт, що захищає підступи до Спітхейдського рейду.

Сказати по щирості, навіть у тих складних навігаційних обставинах штурман “Марата” не хвилювався так:;а своє прокладання курсу, як хвилюється тепер…

РОЗДІЛ ДРУГИЙ ЗУСТРІЧНИЙ РОЗШУК

Приблизно миль за шістдесят—сімдесят на захід від Ленінграда дощу немає. Зоряне склепіння звільна повертається над головою.

Олександр присуває ракетницю, дивиться на годин-ник-браслет, вводить погляд на небо.

Невже і ця ніч мине даремно? Чекання стає майже нестерпним.

Він змінює положення. Гранітні плити холодять. Ніби там, у глибині, — склеп з мерцями.

Так воно, певно, і є. Олександр не поділяє побоювань Грибова і Нейла. Звичайно, “Летючий” — у Вінеті, причому напханий секретними документами і мерцями.

Не зовсім приємно буде пробиратися відсіками повз кістяки. Але ж гвардії капітан-лейтенантові було ще бридкіше. Живі Гейнц і Готліб, мабуть, куди огидніші за мертвих. І все ж він стерпів.

З усмішкою Олександр пригадує розмову комдива з Ривчуном про острів.

“Певно, рибу ловив там не раз”, — жартома дорікнув комдив.

“І не ловив я, товаришу комдив! А якби ловив… Звісно, одразу зміркував би. Вітру немає, а поплавця тягне під берег…”

“Чому ж не ловив рибу?”

“Острів проглядають з того берега. Не годиться!”

Особливо важливо було спостерігати острів під час шторму. Мабуть, на поверхні при березі надималися пухирці. Шторм заганяв воду всередину, а повітря під острівцем стискувалося й не пускало.

Але ніхто з прикордонників цього не знав.

Олександр сам тільки вчора помітив, що веслярам важче біля берега. Якийсь незримий Мальстрем у мініатюрі! Але тепер уже все зрозуміло.

Дивно, що рибальські сіті ще ні разу не затягло під острів.

Зорі — вгорі, їхнє відображення — унизу… Весь світ навкруги — зорі, самі лише зорі. Ніби кружляєш посеред них, підважений у міжпланетнім обширі.

Такої ночі особливо самітно на чатах. Та Олександр не відчуває себе самотнім. Його товариші, безшелесно занурюючи у воду весла, удержують шлюпку поблизу острова. З берега материка пильнують за островом сухо-дільники. А мористіше, майже в самому гирлі затоки, ходить туди й сюди прикордонний корабель. Командир його припав до бінокля. Обслуга стоїть біля автоматів. Команда напоготові: чекає на “групу відвертання й прикриття”.

Наприкінці допиту мальтієць розговорився. Він не приховав нічого. За планом “шефа” чергова “заблукана” яхта мала перетнути державний кордон у гирлі затоки, щоб відвернути увагу прикордонників від того, що діятиметься в його глибині.

Відкриється шлях для порушника, що попрямує вплав до острова, умовно названого “Зміїним”. Так принаймні вважав “шеф”. Він і гадки не має про те, що мальтієць не скористався капсулою з отрутою і став балакучим. А то б цей план, певна річ, замінили якимось іншим.

Олександр поглянув на небо. Зорі наче зблякли Світає?

Зненацька прямо перед Олександром звівся на виднокраї вузький прямовисний промінь. Це подали сигнал з прикордонного корабля. “Заблукану” яхту затримано, і товариші Олександра, удаючи заклопотаних, “шурують” в її каютах та трюмі.

Та це лише формальність, гра. І прикордонники, і затримані розуміють, що головні події розгорнуться не тут.

Стовп світла, поколихавшись, упав. Зараз же трохи ліворуч здійнявся другий. Сигнал з корабля відрепетовано[51] ретельним начальником морського поста. Певно, побоюється, що Олександр не посмітив першого променя.

Отже, почалося! Жди бойового плавця з хвилини на хвилину!

І другий промінь упав, мов підрубаний. Потім він метушливо засновигав гирлом затоки. Це демонстративна метушливість. З того берега мають бачити, що морський пост зосередив увагу тільки на яхті.

Цієї ночі всі запопадливо підіграють незнаному самовпевненому добродієві в чорному макінтоші. Це гра л дурника. Ним, без сумніву, буде зарозумілий добродій — про це вже Олександр подбає!

Чорні стовпи, що постали на місці прямовисних променів — їхній слід на сітківці очей, — поступово світліючи, зникають.

Вітер пробіг по верхів’ях. Сосни схвильовано зашуміли. Потім начеб хтось цитькнув на них чи кинув жменю піску — враз стихли.

Усією своєю істотою Олександр відчув, що на острові є ще хтось!

Не поворухнувшись, він повів очима навколо.

На скелі, що обривається в море, темніє силует. Щойно його тут не було. Він зовсім нерухомий, ніби споконвіку на острові, як і величезні кругляки, що лежать побіля нього.

Олександр здивувався, що не почув ні шурхоту, ні сплеску.

У тьмяному світлі зірок блиснули бризки, що сповзали по матово-слизьких, спадистих, надто широких плечах. Голова на них видається потворно маленькою.

Перед Олександром жаба-велетень. Замість обличчя висунулася розчепірена од вуха до вуха паща — особлива маска невідомої конструкції. На спині стирчить горб — балони.

Олександр міг би кинутися на ворога із свого сховища. Але він повинен був невідступно іти за порушником суходолом і під водою. Лише після того, як ворог знайде те, що шукає, треба негайно роззброїти і захопити його — “по можливості, живого”.

Олександр, одначе, не тільки ретельний виконавець, він і самолюбний. Він одразу ж викинув з голови слова “по можливості” і замінив їх словом “будь-що”.

Химерний камінь пересунувся на кілька метрів до лісу — майже непомітно для ока.

Опинившись під заслоною дерев, порушник підвівся і попрямував уздовж берега. Олександр тріпнув головою. Що це? Він зненацька оглух? Потім згадав: на Зміїний піде диверсант світового класу, що вже бував у бувальцях.

Людина-жаба рухається зовсім нечутно, не спотикаючись об каміння, не зачіпаючи гілок, не чалапаючи ластами по гранітних плитах.

Схоже на німе кіно!

Ковзаючи над землею, мов привид, він звернув під прямим кутом, подався назад, знову повернув.

У його рухах немає поквапу чи непевності. Це планомірний пошук. Додержується якихось незрозумілих прикмет, — може, лічить кроки?

Ось він підніс руку до очей, звірився з годинником чи компасом, у задумі постояв над урвиськом. Хвилину чи дві горбатий силует чітко відбивається на тлі зоряного неба, потім щезає так само раптово, як і з’явився.

Олександр схопився з місця.

Миттю натягнув маску, запхнув до рота загубник, двома стрибками опинився на гранітній плиті, де щойно стояв порушник. На бігу стрельнув з ракетниці вгору. І, навіть не побачивши дугастого зеленого розчерку на небі, кинувся сторч з кручі навздогін ворогові…

Плинний морок огорнув Олександра.

Під ногами він відчув дно, спружинив, випростався і розглядівся.

У темряві масною плямою проступало світло. Порушник засвітив ліхтар.

Олександр пригадав, як гвардії капітан-лейтенант в одному своєму “повчанні” ділив мужність на фази.

“Перша фаза, — казав він, — найважча. Друга — буде трохи легша. Поклав, скажімо, пробитися до ворожої гавані. Пробився! А потім уже підхопить, понесе — тільки встигай реагувати на ситуацію”.

Як завжди, гвардії капітан-лейтенант мав рацію. Опинившись під водою, Олександр відчув себе певніше. Першу фазу перейдено. Тепер лишається тільки реагувати на ситуації.

Ось масна пляма заколивалася, почала неквапом посуватися вздовж берега. Видно, порушник усе ще шукає.

Олександр поплив услід — дуже обережно, щоб не наштовхнутися на підводний камінь, не наскочити з розгону на обривистий берег. Одначе гранітна основа острова немовби розсунулася перед ним.

Пірнули під скелю!

Відвівши руку набік, Олександр торкнувся ковзької, порослої мохом стіни. “Проминаємося всередину острова!”

Світла плямка стрімко піднялася вгору. Олександр кинувся за нею і виплив на поверхню.

Конусовидний промінь, як комета, пробіг по гранітному скледінню, ребристих вгнутих стінах, грифельно-чорній спокійній воді.

Це грот, але він обшитий зсередини залізним кріпленням чи перекриттям. У глибині видніється щось схоже на причал.

Олександр устиг побачити це мигцем. Порушник знову пірнув. Негайно зробив те ж саме і Олександр, так наче незримий трос зв’язував нерозривно обох плавців.

Майже водночас вони спустилися на дно. Сніп світла заборсався, відштовхуючись од порослих мохом стін, вихоплюючи з імли нагромадження плит і довгасті жмутки водоростей, що ледь гойдалися.

Хоч би промінь зненацька не різонув! Олександр протиснувся в щілину між двома підводними каменями, притулився до них, злився з ними.

Порушник, здається, стурбований. Промінь ліхтаря описував криві, квапливо оббігав дно, повертався, ковзав по палях. Грот був порожній.

Нагло ліхтар скочив догори. Олександр також виринув.

Бойовий плавець уже видерся на пірс і сидів там.

Він весь сірий, ніби виліплений з глини. Навіть волосся на голові здається сірим. Обхопив руками підняті коліна, спер на них підборіддя. Певно, звик так відпочивати, сидячи зовсім нерухомо, ніби закам’янівши. А може, обмірковує? Те, що грот порожній, очевидно, здивувало і занепокоїло його.

Олександр скористався з короткого перепочинку. Трохи висунувши обличчя з води, жадібно роздивляється на грот.

Ліхтар, поставлений на пірс, кидає сніп світла догори і трохи набік. Промінь зламаний на вигині склепіння.

Грот навряд чи штучний. Видається надто велетенським. А втім, чого тільки не понаспоруджували люди під час війни!

Пірс, звичайно, збудовано: на його дальньому краю чорніє щось кубоподібне, немов склад чи ремонтна майстерня.

Прірву грошей, певне, вгатили в усе це!

Однак печать занедбання лежить на всіх спорудах. Залізні конструкції повгиналися. Від кам’яного помосту відвалилося дві чи три плити.

Але де ж підводний човен?

Олександр сподівався, що той погойдуватиметься, пришвартований до причалу, або лежатиме поряд на дні. Та підводного човна в печері немає.

Людина-жаба підхопилася, поривчасто пройшлася вздовж причалу. Їй довелося зігнутися, щоб забратися до приміщення складу чи майстерні. Вона пробула там недовго і, вийшовши, щосили хряпнула дверима. Отже, і там нема того, що шукає! Потім вона стала обмацувати стіни, присвічуючи собі ліхтарем. Теж нічого!

Нарешті людина-жаба присіла навкарачки і прудко застрибала вздовж причалу, часто схиляючись, мало не принюхуючись до тріщин у настилі.

Раптом із шпарини чи заглибини в помості вона вийняла футляр! Здалеку Олександрові здалося, що то дитя чий пенал.

Поставивши ліхтар на причал, порушник відкрутив накришку пенала. Рухи його рвучкі, але точні.

У руках щось забіліло. Хвилину чи дві німець у нерішучості тримав це “щось”. Потім квапливо заштовхнув назад до футляра, загвинтив накришку і поклав біля ніг. Повернувся до стіни, відсунув у ній плиту. Всередині блиснув якийсь механізм.

Порушник підніс руку, щоб його ввімкнути.

І лише тоді Олександр, стріпнувши з себе заціпеніння, кинувся на ворога.

Ляснули постріли, оглушливо роздягаючись під склепінням. Олександр вибив пістолета з рук ворога. Обидва аквалангісти впали.

Якийсь час вони змагалися, незграбно вовтузячись, мов черепахи. Важкі балони пригинали до цементних плит, сковували рухи.

З сопінням вовтузячись на причалі, супротивники підкотилися до самого його краю, мимохідь зіпхнули футляр і впали в воду слідом за ним.

Кілька хвилин — чи секунд? — вони борсалися під пірсом, раз у раз стукаючись об нього. Так тісно сплелися руками й ногами, що, здавалося, ніяка сила не зможе роз’єднати їх.

Немає пов’язі, міцнішої за ненависть!

Під водою бойові плавці відчули себе певніше, спритніше. Це була їхня стихія.

Тактика змінилася під водою. Тепер обидва прагнули позбавити супротивника переваг бойового плавця. Для цього треба було висмикнути загубник з рота.

Порушникові майже вдалося зробити це. Він затис Олександрові шию рукою, зігнутою в лікті, другою хапливо мамрав по його обличчю. Олександр почав захлинатися. А ворог усе дужче й дужче стискав горло.

В самбо це зветься — гриф горла. Рука, зігнута в лікті, надавлює на сонну артерію. Кілька секунд — і смерть!

У гімнастичному залі самбіст, отак схоплений, майже одразу починав тарабанити пальцями по партнеровій руці: визнавав себе переможеним і просив відпустити.

Ну, а він, Олександр, не попросить. Умре, а не попросить!

Але в тому ж гімнастичному залі дбайливий Ривчун навчив захищатися проти смертельного грифа.

М’язи пригадали! Вони подіяли рефлекторно.

П’ятою Олександр щосили вдарив ворога по коліну. Від пронизливого болю той послабив хватку. Прикордонник миттю звільнився і вирнув.

Він глибоко втягнув повітря, дрижачими руками поправив загубник, розглядівся.

Ворог зник. Невже поплив з грота?

Ні, не так натренована ця людина, щоб ухилитися від бою. Перед Олександром знову майнула довгаста тінь.

У цім шалі, в цій мовчазній люті було щось незвичайне, жахаюче. Здавалося, б’ється не людина, а величезна оскаженіла риба. М’язисте, намащене тіло виверталося, випорскувало. Ласти шалено пінили воду.

У риби тільки один зуб, зате дуже гострий — стилет. Олександр перехопив праву руку з стилетом і, як лещатами, затиснув у кисті.

Але ліва супротивникова рука вільна. Розчепірені пальці нетерпляче обмацують обличчя, плечі. Треба притискати підборіддя до грудей, щоб не дати цим шукаючим, слизьким пальцям дістатися до горла.

Ні, Олександр не хотів застосовувати зброю, хоч на боці в нього був пневматичний пістолет. Хоч би там що — захопити ворога живим!

Проте де ж Кузьома, Бугров? Чому не прийшли на допомогу за сигналом ракети?

Зчепившись, бойові плавці то спливали, то занурювалися. Від причалу вони перемістилися до центра грота, торкнулися дна, вирнули, знову опинилися біля причалу.

Була мить, коли Олександр уже долав. Він обхопив супротивника ногами і, шарпаючись усім тілом, гамселив того потилицею об палю. Так добивають метрових щук, зловлених на спінінг.

Та порушник був дуже ковзкий — напевне, змастився перед запливом. Він вив’юнився, блискавично сплив догори, знову кинувся на Олександра. Гострий біль, різонув плече.

Уже непритомніючи, Олександр відчув, що порушника відтягують від нього, і інстинктивно, з усієї своєї підупадаючої сили, опирався цьому…

Застогнавши, він підвівся.

Лежати було незручно, твердо. Отже, він був уже не в воді, а на землі. Справді, ось і небо! Під соснами стояли і ходили прикордонники.

— Живий? — стурбовано спитав Олександр, маючи на увазі порушника. — Живий він?

— Живий, живий! — заспокоїв начальник морського поста, сідаючи поряд навпочіпки. — Справно ти працюєш, лейтенанте. Майже і не ушкодив його.

— Зате дуже цупко вчепилися, — докинув Бугров. — Ми з Кузьомою ледве вирвали його від вас. З клаптями віддирали.

Олександр подивився на матроса. Той був у плавках, з ластами на ногах і мокрий весь з голови до п’ят. Отже, підмога все-таки наспіла за сигналам ракетою…

— Загаялися трохи, — додав матрос винувато. — Не зразу відшукали цей підводний вхід у скелі.

Олександр перевів погляд на своє наспіх перев’язане плече — рука непорушна, як цурпалок. Друга затиснула шмат якоїсь прогумованої тканини. “З клаптями віддирали…”

Він розтулив кулак, упустив клапоть на траву, стомлено відкинувся на спину.

Над вухом пролунав схвильований, дуже знайомий голос:

“Поранений! Обіпріться на мене, поранений! У нашій сандружині я…”

Коли він знову розплющив очі, був уже ранок. Люду на острові прибуло. Дзенькали кирки й лопати. Прикордонники, жваво перемовляючись, перевертали й пересували каміння, ніби розставляли меблі, готуючись до входин.

— Опритомнів, — сказали поруч з Олександром.

— Та й час би вже…

Олександр звів очі. Згори на нього дивився комдив.

— Здравія бажаю! — радісно вигукнув Олександр, силкуючись встати.

Але фельдшер, що сидів на землі, стримав його.

— Як поспішаєш! — докірливо сказав комдив. — Нема куди квапитися тобі. Справу свою зробив. І зробив на совість.

— А де… — Олександр пошукав навколо очима.

— Ось він! Ніяк не вгамується.

Осторонь кілька прикордонників, навалившись, стримували щось під сіттю — а воно викручувалося і билося в корчах на землі.

Олександр заспокоєно звів подих.

— А нащо вони каміння вивертають? — спитав він за хвилину.

— Шукають аварійний люк.

— Не знайдуть, — упевнено сказав Олександр. — А як знайдуть, то не відчинять. Мальтієць попередив: плита відчиняється зсередини. Я пірну, товаришу комдив? Мені підсоблять допливти.

— Ще чого! Поранений — пірнути! Проінструктуй своїх аквалангістів!

Олександр розтлумачив Вугрову й Кузьомі, як шукати пристрій, що піднімає люк.

— Мальтієць сказав, що це позаду ремонтної майстерні. Бачили її? Тільки не сплутайте! Посередині механізм для висадження Вінети.

— Де частину стіни зсунуто?

— Еге ж. Порушник збирався увімкнути пристрій, я перешкодив.

Кузьома й Бугров довго поралися всередині острова. Хвилин за п’ятнадцять вони зринули й вибралися на берег.

— Ну як? — спитав комдив.

— Чотири трупи знайшли на дні.

— Ого! І справді склеп. А пристрій до люка?

— Там облицювання щільне, товаришу комдив. Плита до плити.

— Значить, не знайшли ту, що треба. Мальтієць говорив: третя знизу, в другому ряді. Відсувається легко.

Знов марудне чекання. Олександр сердито зиркнув на свою нерухому руку.

Аж ось зашамотіло недалечко гілля, хоч ранок був тихий. Розляглися радісно-схвильовані голоси прикордонників.

Погойдуючи кроною, почала повертатися одна з сосон і разом з нею — гранітна плита, її підніжжя. Під гранітною, оброслою мохом плитою відкрилася друга — залізна. Зачорніла розтулина, вималювалися сходинки кручених сходів, що вели стрімко вниз.

— Молодці Бугров і Кузьома! — сказав комдив. — Що ж! Скористаємося з люб’язних запросин.

Олександр також попросився в грот.

— Не можна. Ти поранений, — заперечив комдив.

— Просто зморений, виснажився.

— А плече?

— Не болить, — збрехав Олександр.

Кузьома і Бугров підхопили свого лейтенанта попідруч. Підводячись, той занепокоєно огледівся. А де ж порушник?

Ага, ось він — нерухомо сидить під сіттю, обхопивши руками коліна. (“Ех, не напоумило їх зв’язати!”) Голову схилив па руки, обличчя сховав. Ривчун перехопив і правильно зрозумів Олександрів погляд.

— Не турбуйся. Не втече!

У вузький лаз опустили кілька ліхтарів. Грот освітився. Потім один за одним по східцях зійшли командир дивізіону, начальник морського поста і матроси, підтримуючи Олександра.

Вода, що недавно ходила ходором, уже в тихомирилася, але сліди від бризок тьмяно мерехтіли на стінах. Височина склепіння сягала п’ятнадцяти метрів, розлогу акваторії ставало на те, щоб до грота міг зайти великий підводний човен, виплисти на поверхню ї, розвернувшись, стати біля пірса.

Грот був природний — глибока пазуха в надрах острова.

Як могла виникнути така велетенська криївка?

Без сумніву, не обійшлося без участі льодовиків. Колись вони проповзли тут. Перший льодовий вал проорав борозну, вирив глибоку ущелину. її заповнила вода, утворивши бухту.

Потім, по сотнях чи тисячах літ, другий вал приволік із собою здоровенне гранітне поле. Воно словзло в море. Проте його край не досягнув дна, а завис над ним велетенським козирком. І бухта стала підводною.

Недарма дерева, що росли при березі, всі трохи схилилися на один бік, до води. Поле, власне кажучи, було зсувом.

Люди лише доповнили, вдосконалили те, що створили два льодових вали.

Коли і як довідалися про те, що острів “двоповерховий”? Важко сказати. Та, певно, цю його особливість намірилися використати під час спорудження оборонної лінії.

Її, відомо, задумали як неприступний бар’єр. Укріплення простяглися материковим суходолом. Спорудили їх також і на островах шхерної ділянки. Будівничими були уславлені європейські фортифікатори.

Імовірно, що вони схитрували, зуміли втаїти надра острова від тодішніх його господарів.

Справді, грот не позначено в жоднім плані фортифікаційних будов.

А проте він існував. І про нього знало тільки дуже обмежене коло людей.

Коли почалася друга світова війна, надра острова сповнилися химерним, німотним, напівфантастичним життям. У гроті осів “Летючий Голландець”.

Тут підводний човен мав усе потрібне для ремонту механізмів, поповнення припасів та відпочинку команди.

Прикордонники виявили електричну проводку — грот освітлювався електрикою.

Щоб було зручно підходити, вмикали темної пори ліхтарики, прилаштовані на вішках. Вони показували шлях до підводного входу в грот. Колись Шубін назвав це “світною стежкою на воді”.

Наближаючись до острова, “Летючий Голландець” подавав якийсь сигнал, “півняче слово”, за яким обслуга Вінети вмикала “світну доріжку”, а також провідний кабель, прокладений на дні.

Орієнтуючись за вішками, човен входив у зону дії кабеля, занурювався і, посуваючися пильно вздовж нього, повільно втягувався в пащу величезного грота. Там виринав і пришвартовувався біля пірса.

Напевне, у Вінеті були й інші засоби, що забезпечували вхід і вихід підводного човна. Досі, однак, пощастило знайти лише кабель.

Виявилося, що стрімкі сходини розташовані всередині шахтного стовбура. Ними опускали громіздкі вантажі. На відміну од аварійного лючка стовбур відчинявся за допомогою механізмів, що приводилися в дію електромоторами.

Навіть після дуже поверхового огляду було ясно, що Вінета в шхерах не пара Вінеті в Піллау. Це фундаментальна, спеціально обладнана стоянка, розрахована на тривале в ній перебування.

Було “заплановано” і кінець Вінети.

У гроті знайшли чимало вибухівки, рівномірно розподіленої під пірсом, поміж його палями. Досить було ввімкнути пристрій для вибуху, щоб Вінета—три перестала існувати. Склепіння завалилося б і поховало таємницю під уламками.

Чому ж Вінету не висаджено в повітря? Забути про неї не могли. Виходить, приховували про всяк випадок — сподіваючись нової війни?

Прикордонники постояли недовго над тим, що Бугров і Кузьома виволокли з дна Вінети. Видовисько було не з приємних. Смерть взагалі виглядає непривабливо, а надто нагла, ґвалтовна смерть. Від чотирьох трупів, що лежали в ряд на пірсі, лишилися тільки кістяки та шмаття одягу, мабуть, комбінезонів.

— Хто-небудь з команди “Летючого Голландця”?

— Навряд. Швидше обслуга Вінети. Певно, механіки, монтери.

— Хто ж їх так? Цвішен?

Комдив досадливо знизав плечима. Він присів навпочіпки і заглянув під причал, де між палями колихалася чорнильно-чорна вода. Подив на його обличчі заступило розчарування.

— Чотири мертвяки і порожній пірс, — пробурмотів він крізь зуби. — І більше ніяких слідів “Летючого Голландця”.

— А футляр? — похопився Олександр. — Футляр ще не знайшли?

Футляр видобули з-під паль пірса, куди підводні плавці заштовхали його під час поєдинку, “піддаючи”, як м’яч, ногами.

Комдив повільно відгвинтив кришку. Всередині було щось схоже на туго скручену пружину.

— Обережніше, товаришу комдив! Ще бабахне!

— Ні! Не міна! — втрутився Олександр. — Порушник відкривав, я бачив.

— Однаково виходьте з цим на світло! Тут темнувато.

Прямовисним лазом всі поспішно вибралися нагору. Олександр сподівався побачити у футлярі сувій, лист — знайшли ж у Балтійську лист, — або записку, рапорт, подібний до перехопленого свого часу Шубіним.

Та дійсність перевищила всі сподіванки. Це була магнітофонна плівка, незвичайна, дуже тонка і тверда, як дріт.

— Ого! Та тут метрів двадцять набереться, не менше! — здивовано вигукнув комдив, обережно розпростуючи плівку.

Порушник, сидячи під стіною, звів голову. В нього було невиразне обличчя, химерно загострене вперед. Вік непевний — від тридцяти до п’ятдесяти, брови й волосся зовсім білі.

— За кожен метр мені дали б п’ятсот доларів! — хрипко сказав він по-німецькому. — Двадцять метрів — десять тисяч доларів. І це ще дешево, як я тепер розумію. Можна було, повернувшись, заправити вдвічі дорожче, і вони б заплатили мені.

Ті з прикордонників, хто знали німецьку мову, з подивом переглянулися. Збожеволів він, чи що? Белькоче про повернення, про долари…

Порушник, не зводячи погляду, дивився на протилежний берег, оповитий ранковим рожевим серпанком. Шкіра на його обличчі раптом напнулася, як на бубні, щось заклекотіло в горлі.

— Уявляю, як його зараз судомить, цього недоторку! — несподівано виразно сказав він. — Йому не подарують стількох провалів, я знаю. З нього злуплять три шкіри за ці провали. А він так боїться, коли до нього доторкаються!

— Хто?

— О! Один маця, кабінетний діяч.

Порушник якось дерев’яно, напружено зареготав. Дуже лихі люди не вміють сміятися.

І потім уже до самого Ленінграда він не розтулив губів…

Зате куди промовистішим був запис на плівці, видобутий з футляра.

Це, власне кажучи, було донесення, причому надсекретне. Грибов, ознайомившись з ним, схарактеризував його так: “Донос із могили”.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ ДОНОС ІЗ МОГИЛИ (“Фюрера на борт не брати!”)

Шамотня, шипіння, ніби змії клубочаться, повільно виповзаючи з кубла. Потім шепіт, ледве чутний вельми натужний:

“Штурмбанфюрере! Сьогодні, двадцять шостого квітня тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року, надсилаю вам позачергове донесення, яке насмілююся вважати найвидатнішим своїм службовим успіхом. Мені пощастило спонукати до відвертості самого командира! Нарешті я добився його довіри.

Я, на жаль, не зумів пронести в його каюту портативний магнітофон, яким ви наділили мене тиждень тому. Вістовий, як на те, весь час крутився біля мене.

Але я поспішаю зразу ж відновити розмову в пам’яті — в усій її послідовності і якнайдокладніше.

Лежу на койці в своїй каюті-загородці — я в ній сам, натягнув ковдру на голову, тримаю магнітофон біля уст, як ви радили.

Наш човен — на грунті. Чекаємо ночі, щоб промкнутися в шхери і заховатися у Вінеті—три.

Маю ще близько години…

Штумбанфюрере! Йдеться про життя фюрера! Капітан другого рангу Гергардт фон Цвішен готує зраду.

Він не прийде на виклик, переданий з канцелярії фюрера, за умовним сигналом: “Ауфвідерзеен, майне кляйне, ауфвідерзеен!”

У попередньому донесенні, посланому через гінця з Піллау, я висловив свої підозри щодо цього. Тепер вони ствердилися.

Ось як це сталося.

Невдовзі після того, як човен ліг на грунт, командир викликав мене і запропонував повечеряти з ним.

— Заманулося, знаєте, побазікати, — недбало пояснив він. — Поговорити по щирості.

— Зі мною?

— Це вас дивує? Таж ви лікар. А лікарі, як сповідники, неодмінно повинні хоронити таємниці своїх пацієнтів. Правда ж? Ви добре зберігаєте довірені вам таємниці?

Він подивився на мене, за звичаєм схиливши голову набік.

— О, як могила, пане капітан другого рангу!

— Ви маєте рацію. Таємницю найліпше ховає могила. Але прошу до столу!

Ми посідали один навпроти одного.

— Уявіть, що ми в купе поїзда, випадкові подорожани. За дві—три години один з нас зійде на проміжній станції. Припустімо, першим зійдете ви. Нова зустріч виключена. Тому дозволю собі бути цілком відвертим. Отже, за відвертість!

Я не поспішав з навідними питаннями, хоча всередині в мене все кипіло й тіпалося від нетерплячки. Попереду було ще доволі часу — дві—три години до виплиття!

Командир сам стрімголов кинувся навстріч небезпеці. Він був незвичайно балакучий того вечора — немов прагнув надолужити довголітню мовчанку.

Він сказав:

— Іноді — майже непоборно — надить розповідати про себе.

— Еге ж?

— Бачте, я відомий занадто вузькому колові людей. Військові історики напишуть про Прієна й Гугенбергера. Про мене не напишуть ніколи. Про таких, як я, не пишуть. “Найсуворіша державна таємниця”,— такий девіз на моєму щиті!

— А славетний Лоуренс?

— О! Цей сам зчиняв галас навколо себе. Метке перо, згоден! У всьому іншому — позер і дилетант. Справжній розвідник має жити і померти невідомим. Та я не нарікаю.

Він розгорнув серветку.

— Газетярі протуркотіли вуха про Прієна й Гугенбер гера. А що вчинили Прієн та Гугенбергер? Потопили кілька кораблів? Ф-фа! Я зробив незмірно більше. Я без упину підганяв війну! Не давав вогню загасати ні на мить! Ті ж Прієн і Гугенбергер давно вже сиділи б на березі і одержували половину пенсії, якби не я. І все-таки це дрібниця порівняно з тим… Однак я забігаю вперед. Мені, пане лікар, нема чого заздрити якимось там Прієнам. Я навіть не заздрив Канарісу, хоч він — адмірал, а я — тільки капітан другого рангу. Краще бути живим капітаном другого рангу, ніж мертвим адміралом.

— Як — мертвим?

— Тиждень тому адмірала повісили в залізному ошийникові, — спокійно сказав командир, накладаючи собі на тарілку салату з крабів.

— Залізному?!

— Щоб довше мучився. Агонія, кажуть, тривала півгодини. Так віддячив йому фюрер за службу.

Я до болю зчепив пальці під столом, щоб не виказати свого хвилювання.

— Але тут, — провадив далі командир, — я згоден з фюрером. Канаріс був дволика каналія. Знаєте, як його прозвали в Кілі, у кадетському училищі? Кікер.[52] В одномі слові — життєпис небіжчика адмірала! Але він не лише підглядав, він ще й дивився зизом. Висловлююся фігурально. Тільки-но фюрер перехопив його погляди, скоса кинуті в бік англо-американців, як Кікерові довелося замінити просторий накрохмалений комірець вужчим, залізним.

— Він був вашим другом, — обережно сказав я.

— Навпаки. Чому, по-вашому, я був призначений командиром “Летючого Голландця”?

— Ми вважали, що Канаріс допомагав вам. Адже ви навчалися з ним в одному училищі.

— Канаріс не зносив мене! І фюрер чудово знав про це. Але він любив, щоб його підлеглі ворогували поміж собою. Авжеж, улюблене балансування, завжди і в усьому. Я був призначений на зло Канарісу.

— Ви мене дивуєте, пане капітан другого рангу!

— А мені подобається вас дивувати. Остобісіло ходити постійно застебнутим на всі ґудзики. Треба ж коли-небудь себе вволити, розстебнути хоч два-три.

Та, по-моєму, командир розстебнувся зовсім. Він зачекав, поки вістовий змінить тарілки.

— Більше не потрібен. Можеш іти.

Коли двері зачинилися, командир сказав:

— Гітлера називають геніальним стратегом. Тепер цей стратег зарився, як кріт, у землю під Берліном. Зате він своєрідний геній в іншій галузі: в компіляції та плагіатах, а також в облуді. Кому судити про це, як не нам з вами? Ви зі мною згодні?

Командир говорив далі — я вже не чув нічого. На хвилину чи дві я втратив здатність не тільки запам’ятовувати, але й розуміти. Фюрера в моїй присутності назвали Гітлером!

Однак зусиллям волі я опанував собою. Якщо командир, подумав я, каже так про фюрера, то, значить, попереду дуже важливі викриття. І прикликав на підмогу всю свою, професійну витримку. Бачить бог, вона стала мені в пригоді, бо трохи пізніше командир насмілився іменувати нашого фюрера просто Адольфом!

— …історична закономірність подій або те, що сам він називав приреченням, — почув я. — Ні, я не звинувачую його. Він зробив усе що міг.

— Зорі незмінно сприяли фюрерові, — пробурмотів я.

— Зорі? Я не вірю в зорі. Я вірю в дивіденди. В цьому розумінні я фаталіст.

— Дехто гудить фюрера за те, що він розпочав війну на два фронти, — сказав я. (З усього наведеного, сподіваюся, ясно, штурмбанфюрере, що тільки в службових намірах я зважуюся обговорювати геніальні накреслення нашого фюрера).

— А що йому ще лишалося? Ми — в центрі Європи, затиснені в лещата між Заходом і Сходом. Звідси ця постійна двоїста гра, те, що я зву балансуванням на дроті з важками у руці. Війна на два фронти для Німеччини неминуча.

— Але Бісмарк казав…

— О! Бісмарк був такий самий майстер темнити, як ї Гітлер. Німці завжди билися на два фронти, починаючи з Великого Фріца,[53] навіть раніше. Спитайте про це у вашого друга Венцеля, — він готувався стати професором у Кенігсберзі.

Традиційна, історично закономірна, зумовлена географією облуда, пане лікар! І найбільше зосереджена вона на нашому підводному човні. Кожен відсік його вщерть наповнений облудою.

— Особливо кормовий? — докинув я, занурюючи, так би мовити, зонд глибше.

— Маєте на увазі каюту-люкс та її шановних пасажирів? Без сумніву. Тож пом’янемо наших пасажирів!

Мигцем зиркнувши на годинника, командир налив у келихи:

— Однак ви зовсім не п’єте, пане лікар. Ви слухаєте, затамувавши подих. Слухаєте так напружено, що навіть, по-моєму, ворушите губами! Плюньте на все. Пийте, їжте, життя коротке!

Він сьорбнув вина.

— Ні, Гітлер не міг інакше. Потягу до колоній не вибавити, пане лікар, він у крові. Цим я хочу сказати, що економіка імперії, життєві інтереси концернів та великих банків забарвлені ще й особистими почуттями наших націстських верховодів. (Він так і сказав: верховодів!)

— Хто ж ці… верховоди? Я знаю тільки пана рейхсмаршала.

— Правильно. Герінг — син офіцера колоніальних військ у Південно-Західній Африці. Потім іде Гесс. Народився у Південній Америці, жив у Єгипті. Батько — німецький комерсант. Втратив увесь свій статок у час першої світової війни. Мало вам? То, коли хочете, я назву ще десяток прізвищ. Ріхард Дарре — родом з Аргентіни. Герберт Баке — народився на Кавказі…

— Доволі. Я переконався.

— А Ернст Боле, зрештою! Керівник закордонного відділу нашої партії! Ви знаєте його біографію? Вона потішна. Дитинство минуло в Кейптауні. Мати — англійка. Батько — німець, причому старої бісмарківської закваски. За кожне слово, сказане вдома по-англійськи, дітям давали прочухана. Правовірні національні ідеї втовкмачувалися майбутньому керівникові закордонного відділу партії, так би мовити, як набої з казенної частини!

Я, тремтячи, підтримав його непоштивий сміх, проте майже безгучно, штурмбанфюрере!

— Батькові Боле підсобляли товариші його сина по школі. Ернст був єдиний німецький хлопчик серед англійців та голландців. І це в час першої світової війни! Коли він оповідав про своїх маленьких мучителів, у бідолахи починалася ядуха і багровіло обличчя. Ось на чому, пане лікар, на хльорі й штурханах виріс видатний націонал-соціаліст Ернст Боле! А втім… — Він задумливо підпер голову кулаком: — Втім, ми, німці, взагалі надто довго пам’ятаємо штурхани. Візьмімо хоча б Францію.

Проте він не став говорити про Францію.

— Росія перешкодила нам відібрати свої колонії. Коли б не вона, ми б уже причесали цих чорненьких на рівний проділ! Усі континенти: Африка, Азія, Америка, Європа, ринки збуту й сировини, дешеві робочі руки, — все це ховалося за широкою російською спиною!

— Чи не слід було почати з колоній?

Командир дивився на мене крізь скло келиха примружившись.

— А ви цікаві, пане лікар, вельми цікаві, — ласкаво промовив він, несподівано повернувши на інше, що було властиво йому. — Зрештою, так і годиться за вашим фахом, — додав. — Маю на увазі, звичайно, медицину… Якщо говорити про мене, а я, мабуть, цікавлю вас найбільше, то знайте: можу позаздрити в Третьому рейху тільки одній людині.

— Кому ж саме?

— Гладкому Германові.

— Панові рейхсмаршалові?

— Так. І не тому, що він рейхсмаршал, а я всього тільки капітан другого рангу, але тому, що він ще і “Рейхсверке Герман Герінг АГ”. Мало не двісті заводів, шістсот тисяч робітників. А з чого почав? З кортиків. Років вісім тому він випросив у Гітлера монопольне право виготовляти почесні есесівські кортики. В той час я тягнув лямку в Іспанії. Топив комуністів. Я не додумався до кортиків.

Нам, пане лікар, задурювали голову брехнею. Нас запевняли, що ми, есесівці, — еліта нації, нова шляхта, аристократія заслуг. Нісенітниця! Вгору, в світ справжніх володарів Третього рейху, зумів протовпитися тільки Гладкий Герман. Щоразу, пристібаючи до пояса почесний есесівський кортик, я згадую Гладкого Германа. Щоправда, декому з нас Гітлер дарував маєтки. Я не дістав маєтки. Ви, по-моєму, теж.

Еге ж, про Гладкого Германа варто було замислитися. Кажуть, гроші дають владу. Це правда! Проте і влада дає гроші, якщо з кебетою її використовувати. Вона забезпечує все, чого домагаються люди: гроші, силу-силенну грошей, вілли, яхти, чини й ордени, славу, загальне схиляння, кохання жінок — для тих, хто потребує цього кохання. Та найголовніше, пане лікар: влада дає душевний спокій. Вона позбавляє болісних сумнівів щодо себе і внутрішньо переінакшує людину!

Хвилину чи дві він мовчав, відсапуючись.

— Та мій час ще не минув, — додав незрозуміло.

— Авжеж, — промовив я, підливаючи масла в огонь. — З вашим визначним хистом… З вашим досвідом… І досі всього тільки командир підводного човна… Хоча це не звичайний підводний човен! Гадаю, єдиний отакий!

— Курт називає його підводним лайнером. Так! Я здавна пов’язував свої надії з нашими пасажирами. Придивіться до них уважніше, пане лікар.

— Але їх уже немає.

— Ну, то хоча погляньте на них ззаду. Майже всі вони були чужоземці, завважте! Чи принаймні вдавали з себе чужинців. За проїзд ці добродії, звісно, не платили. Зате кожен з них полишав на борту човна щось далеко цінніше за гроші — шматочок таємниці… Ні, так не можна, лікарю. Хоч пригубте келих! Ви повинні випити за наших пасажирів, поки я розповідаю про них. За помин чи за здоров’я, не має значення. Вони були такі розмаїті. Соціальне становище — від офіціанта до короля або Великого Муфтія. Колір шкіри — дуже строкатий. Пам’ятаєте трьох вельми ввічливих “жовтеньких” — це були наші “жовтенькі”, — якими Рудольф “вистрілив” у море поблизу Венесуели?

— Вони скидалися на офіціантів.

— Але що вони мали робити у Венесуелі?

— Не знаю.

— Пробратися в розташований там японський диверсійний центр і паралізувати його.

— Навіщо?

— Готувалося висадити шлюзи на Панамському каналі. Японці, якщо б напали на США, хотіли відрізати американський Атлантичний флот від Тихого океану. Але нам, німцям, руйнувати канал було ні до чого.

— Надто зросла б могутність японців?

— Не лише це. Що б ми робили, якби Гітлер затвердив південний план вторгнення до США? Порядок вторгнення, до вашого відома, був такий. Висадка наших ударних есесівських частин у Бразілії. Створення стотисячної армії бразільців, аргентінців тощо, — на міцній основі з фольксдойче (багато що вже було підготовлено). Потім тріумфальний марш на північ під стягом свастики. А далі? Канал перепиняв шлях. Разом із шлюзами було б висаджено і мости.

— Навести переправи!

— Але ж це набагато б уповільнило наш наступ. Фюрер гадав упоратися з США протягом двох тижнів. Ось чому я припровадив цих “жовтеньких” у Венесуелу.

— І вони виконали завдання?

— Ви ж бачите. Канал уцілів.

— І все-таки я б не зміг присилувати себе їсти з “жовтими” за одним столом.

— За званням кожен з них був старший за вас. Ну, гаразд! А візьміть білого пасажира — майора Відкуна. Яка виправка! Був усього лиш норвежець, але, коли дивитися здалеку, особливо в спину, можна було подумати, що це справжній німець, офіцер прусської школи.

— Еге ж, майор тримався з гідністю.

— Кажуть, коли його тягли страчувати, він розгубив цю гідність. Ну та грець з ним! Чи краще, мир прахові його! У той рейс він був понурий. Можливо, його непокоїло передчуття. А вас ніколи не бентежать передчуття?.. Хоча що це я? Чого б це їм бентежити вас? Так отож про пасажирів. Майор був, звісно, не найкращий з них. Хто був він, зрештою? Глава маленької окраїнної держави, до того ж припроваджений туди на борту “Летючого Голландця”! Нашим пасажиром, лікарю, могла бути персона значніша, миропомазана персона! — Він багатозначно помахав вказівним пальцем. — Авжеж, справжній, високоякісний, офіційно миропомазаний король! Угадайте: хто?

Я задумався.

— У наш час вибір королів невеликий, — сказав я.

— Колишній король. За нерівний шлюб розжалуваний у герцоги.

— А! Я знаю! Дружина — американка, тричі розлучена?

— Правильно. Едуард Восьмий! Йому поставили умову: дружина чи трон. Він обрав дружину. Та потім, треба гадати, стало шкода трону. І дружина, мабуть, поїдом їла день і ніч. Вона мільйонерша. А якій американській мільйонерші не кортить, хоча б недовго, побути королевою? Я мав прихопити цю парочку в Кадіксі.

— Хто ж завадив їх прихопити?

— Росія. Усе та ж Росія. Коли б не Росія, американська мільйонерша коронувала б у Вестмінстерському абатстві.

— Англійців це, либонь, здивувало б.

— Їх здивувало б не тільки це. Одного похмурого ранку прокинулися б у новому, прекрасно обладнаному для них рейхскомісаріаті. А втім, титул Едуардові залишили б. Але план зірвався через Росію.

— Через Росію? Як?

— Дюнкерк. Англійці оспівують Дюнкерк як зразок своєї організованості. Звичайно, їхній флот попрацював на совість. Але вони не винесли б ніг, якби не було росіян.

— Даруйте, у сороковому році ми ще не воювали з росіянами!

— І все-таки саме вони допомогли англійцям у Дюнкерку. Росія існувала, ось що важливо! Штандартенфюрер Зікс докладно розповідав мені про це. А він обізнана людина. В кишені в нього було призначення на посаду коменданта Лондона. Ви пам’ятаєте, що під Дюнкерком англійський експедиційний корпус зіпхнули у воду? Шлях на Англію було відкрито. І раптом рух танкових колон до Ла-Маншу зупинився! Чому? Зікс у розпачі. Фюрер начебто сказав при ньому: “Я в становищі стрільця, що має в рушниці тільки один патрон”. І, звичайно, патрон треба було приберегти для Росії.

Я вдав, що вельми здивований.

— Ні, пане лікар, ви безнадійні. Навіть наприкінці… наприкінці війни, хотів я сказати, ви не навчитеся мислити глобальними категоріями. Врахуйте: поразка Англії і розвал її імперії були б на руку США, а також Японії. За нашою спиною вони підібрали б уламки. А нам після Англії довелося б ще морочитися з Росією. Інша річ, якби спершу було завойовано Росію. До речі, через рік бідолаху Зікса призначили комендантом Москви. Певно, хотіли компенсувати за Лондон. Але і з Москвою не вийшло. Весела репутація, правда ж? Двічі не відбувся комендант!

Командир посміхнувся.

— Та й нам не пофортунило. Ми позбулися товариства екс-короля. Він порозважав би нас. Кажуть: у діда вдався. Такий самий гульвіса і балясник.

— Нас доволі звеселяв американець — гравець у покер. Той, кого ми возили в шхери. Його наказано було звати паном радником.

— Ви лихопомні. Радник обігравав вас у покер?

— Не тільки мене. Був якийсь двожильний. Удень без перепочинку грав у карти, ночами радився з цими заклопотаними фіннами. Що їх так непокоїло?

— Пане лікар, від вас у мене більше немає секретів. Радникові не вдалося обіграти фіннів! Вони радилися щодо так званого доларового натиску.

— Натиску?

— Ну, ви ж пам’ятаєте весняну ситуацію тисяча дев’ятсот сорок четвертого року. Англійці та американці готували вторгнення в Північну Францію. Звичайно, їм хотілося якнайдовше не пускати до Європи росіян, притримати їх біля Карельського валу, поки самі вони перелізатимуть через Атлантичний. Система важків, розумієте? Атлантичний та Карельський вали — на різних кінцях важеля. Піднявся один кінець, опустився другий.

— Але при чому тут долари?

— Е-е, це давня історія. Тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятого року американські військові фірми постачали фіннам зброю. В кредит. Сума боргу, кінець кінцем, досягла близько десяти мільйонів доларів. Янкі не квапили з виплатою. Але через п’ять років, напередодні вторгнення в Північну Францію, ми припровадили в шхери цього веселуна — гравця в покер. Янкі ж не воювали з Фінляндією. Вони не могли настрахати її бомбами. Зате могли подати до виплати векселі. Що й було зроблено на наших очах і з нашою допомогою.

— Гравець у покер зажадав од фіннів: або воюйте, або платіть?

— Щось на зразок цього. Здиристий, бачте, кредиторі

— Я збагнув. Нам це було на руку: зберегти Фінляндію проти Росії. Проте фінни все-таки вийшли з війни — незважаючи на зусилля гравця в покер. До деякої міри я радий цьому. Він надто часто блефував. І взагалі дратував. Був галасливий, безцеремонний, самовдоволений. Типовий ділок янкі. Чи не дуже типовий? Я непевно мовчав.

— Він міг блефувати не тільки в покер, — сказав командир. — Уявіть на мить, що це був німець, який лише вдавав американця.

— Навіщо йому треба було грати американця?

— Навіщо?.. Але Ріббентроп прилетів у Хельсінкі вмовляти Маннергейма приблизно тоді ж, коли наш пасажир уламував у шхерах незговірливих фінансистів. Випадковий збіг? Не знаю. Занадто схоже на улюблені лещата. Фіннів затисли з двох боків: німецький дипломат у Хельсінкі, удаваний американський кредитор у шхерах. І це цілком відповідало б тактиці “Летючого Голландця”. Облуда, доведена до засліпливого лиску. Втім, я нічого не стверджую, пане лікар, просто міркую вголос. Можливий і перший варіант: Ріббентроп закликає до бойової співдружності, а янкі байдуже б’ють по капшукові.

Він знову скоса зиркнув на годинник:

— Мені так приємно, що я можу бути відвертим з вами! Адже ми випадкові подорожани, правда ж? А поїзд наближається до станції, на якій ви, на жаль, зійдете.

(Мені здалося, що він лукаво підморгнув. Чи то так падало світло на його обличчя? Він завжди тримає голову трохи набік. На секунду, штурмбанфюрере, мені здалося, що командир грає в якусь незрозумілу для мене гру. З його обличчя немовби зсунулася маска. Він сміявся, жартував, настирливо частував, а очі, як завжди, були холодні, насторожені, неприязні. Проте я не мав часу на роздуми! Треба було слухати і слухати, не пропускаючи нічого!)

— Але ж ви так і не випили за наших пасажирів.

— Ви також, пане капітан другого рангу!

Командир підняв свій келих, поглянув на вино проти світла і обережно поставив на стіл.

— Чудове вино! Особливе. Його берегли для нашого останнього пасажира. Ні, не для гравця в покер. І не для екс-короля. Для того, хто лаштувався стати нашим останнім пасажиром. Адже нас збиралася вшанувати своєю присутністю найвисокопоставленіша персона в Німеччині. Струнко, лейтенанте Гейнц! Встати і простягти праву руку вперед. Ну-ну, я пожартував. Але ви вгадали.

Найнеймовірніше в цій розмові було ще попереду. Командир сказав:

— Нас називають лейб-субмариною фюрера. Але з чим це пов’язано?

— Не знаю.

— Само собою. Звідки вам знати. Це знають тільки троє: я, мій штурман та Адольф. Тепер — з вами — уже четверо. Та ви, сподіваюся, не вибовкаєте?

Я ледве не впустив келиха. Назвати фюрера на ім’я! Це вже само по собі було державний злочин!

— У кабінеті Адольфа, — сказав командир, — висить, до вашого відома, особлива карта. На ній ретельно — Адольф вельми ретельна людина — відзначають місцеперебування нашого підводного човна. Адольфові хотілося б, щоб у такий тривожний час ми були ближче до нього. І для цього він має підстави.

Потягнувшись за пляшкою, командир мало не перекинув стола. Я поспішив підтримати його.

— Дякую… Але ви зовсім перестали пити. Чи не лякаю я вас своєю одвертістю?

Командир випростався і без усмішки подивився на мене.

— Слухайте далі. Найцікавіше далі. Щодня в домовлений час мій радист виходить в ефір і настроюється на певну хвилю. Він жде. Він терпляче жде. На хвилі нічого не з’являється, і це добре. Значить, Третій рейх ще стоїть. Та ось — уявімо такий гіпотетичний випадок — в каюту до мене стукає радист. “Сигнал прийнято, пане капітан другого рангу”, — доповідає він. Це найпростіший умовний сигнал. В ефірі пролунало кілька тактів. Десь крутиться пластинка. Виконано популярний романс гамбурзьких моряків: “Ауфвідерзеен, майне кляйне, ауфвідерзеен”. Чи не нагадує це вам: “Небо безхмарне над Іспанією”?[54] Тоді небо не було безхмарним над Іспанією. І тепер мелодія лунає лиховісно. Вона розлягається як похоронний дзвін над Німеччиною! Це означає, пане лікар, що все пропало. Третій рейх загинув, і Адольф накарячках вибирається з свого бункера. Він кличе на допомогу мене! Я повинен облишити всі справи! хоч би чим займався, хоч би де перебував, і повним ходом прямувати до найближчої Вінети на узбережжі Німеччини. Там у люк нашого підводного човна спустяться Адольф, Єва, два—три охоронці. Відсіки “Летючого Голландця” — ось усе, що лишилося Адольфу від його імперії! Потім занурення, повний вперед, курс вест, Амазонка!.. Врахуйте: радист, що прийняв сигнал, не знає його таємного сенсу. Знаємо тільки ми: Адольф, Венцель, я та ви. Тепер уже й ви! — Він люб’язно повернувся до мене всім тулубом: — Бачте, Адольф хотів би на певний час загубитися в темряві тропічних лісів. Черчілль тисяча дев’ятсот сорокового року ладнався евакуюватися до Канади. Чому б Адольфові не прихиститися на тому самому континенті, але трохи на південь, у своїх земляків, в Бразілії? Він хотів би, як ми, вдати з себе мертвого. Третій рейх не існує, росіяни на вулицях Берліна, та в резерві в Адольфа “Летючий Голландець”. Поки є “Летючий Голландець”, ще не все втрачено.

Він наблизив своє обличчя майже впритул до мого:

— Сигнал “Ауфвідерзеен” буде прийнято, не сумнівайтесь. Але чи я його зрозумію, ось у чому річ! Адже я можу і знельсонити?

— Як це — знельсонити?

— Маю на увазі підзорну трубу і вибите око адмірала Забули цей анекдот?

Я здригнувся. Я пригадав![55]

— Одначе ви, помічаю, здригаєтеся щоразу, коли я кажу “Гітлер” чи “Адольф”. Гаразд, заради вас — ви ж мій гість — називатиму його “фюрер”. Я поясню вам, чому хочу знельсонити.

Він відкинувся на спинку стільця.

— Бачте, мені набридло діставати накази. В очах цих високопоставлених добродіїв, які навіть не здогадалися підвищити мене в званні, мій “Летючий Голландець” — всього лиш підводний лайнер. Помилка! І я відхиляю черговий наказ. Я вирішую самостійно. Ось мій намір: фюрера на борт не брати! — Мабуть, тішачись з вигляду мого обличчя, командир повторив, смакуючи кожне слово: — Еге ж, фюрера на борт не брати!

Потім дбайливо долив вина в мій келих.

— Це міркування для вас, звичайно, нове, — додав він заспокійливо. — Поступово ви призвичаїтеся до нього. Сигнал, гадаю, пролунає завтра чи позавтра. Та це вже ні до чого, фюрер живий — непотрібний. Мертвий, либонь, ще на щось придасться.

— Яка ж користь від трупа? — спитав я розгублено. — Хоча, кажуть, у Бухенвальді й Освенцімі…

— Не те, ні. Геній, навіть без вищої освіти, знадобиться на інше. Фюрерові потрібна не Єва, а свята Єлена. Ореол мученика личитиме йому.

— Маєте на увазі ув’язнення? Муссоліні вже побував у неволі.

— І дарма втік звідти. Скорцені, звісно, спритний, але дурний. Муссоліні набагато краще виглядав би в засланні, скарлючившись біля Наполеонових ніг, ніж на шибениці, та ще підвішений головою донизу. Я зичу фюрерові ув’язнення! Стати мучеником — це найліпше, що він ще може зробити на користь спільній справі.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ ДОНОС ІЗ МОГИЛИ (“Зберегти кофри фюрера!”)

— Але багаж він постарався приставити заздалегідь. — Командирів голос долинув до мене, як крізь щільно задраєний люк.

— Який багаж?

— Кофри. П’ять кофрів. Не вдавайте, що ви не бачили їх! Ви були на пірсі, коли їх вантажили. А що в цих кофрах?

— Звідки я знаю?

— Сорочечки Єви Браун?

— Можливо.

— Ні. Кофри, якщо пригадуєте, приставлено вночі перед Новим роком. У цьому був розрахунок. Усі в Піллау перепилися. Пірс оточила охорона. Багаж супроводили сім офіцерів СС. “Чи не занадто для звичайного багажу?” — подумав я.

— Хіба вам не сказали, що в кофрах?

— Есесівці лише попередили, що багаж — особливої державної ваги! Отже, сорочечки зразу відпали. Та забудьмо на кілька хвилин ці кофри! Я не договорив про себе. Випустив одну подробицю. Фон Цвішени — з Ганновера. Ми пишаємося тим, що теперішній англійський король — наш земляк. Аякже! До недавнього часу королі Англії за сумісництвом були курфюрстами Ганновера. Батько теперішнього короля, воюючи чотирнадцятого року з Німеччиною, зважив, що йому пристойніше називатися Віндзором — за найменням загородньої резиденції. Роздумуючи в Піллау над долею Третього рейху, я згадав одного нашого доброго курфюрста, предка Віндзорів. Він продавав своїх підданих у солдати будь-якій платоспроможній чужоземній державі. І брав зовсім недорого, уявіть! Три талери за голову! Потім у пам’яті спливли гессенські стрільці. У вісімнадцятому столітті англійський король найняв їх і вирядив за океан приборкувати американських бунтівників. Вдумайтеся в це! Наші предки допомагали англійцям проти Георга Вашінгтона! Чи не настане, міркував я, час, коли Вашінгтон (вже місто, а не президент) купуватиме наших солдатів, щоб з їхньою допомогою приборкувати якихось інших повстанців? Платили б за голову, напевно, вже не талерами, а доларами, що набагато приємніше. У чім ви більше кохаєтеся, лікарю, в талерах чи в доларах?..

— Я люблю і те й друге, — відповів я, щоб відчепитись.

— Але ж це не годиться, лікарю. Слід зупинитися на чомусь одному. Бачте, мій предок — про нього зберігся родинний переказ — вирушив з гессенськими стрільцями до Америки і не повернувся звідти. Якщо солдати Вашінгтона не порішили його, значить, він прихлібився на американській землі. Дуже ймовірно, що в мене родичі в США. Потрапивши туди, можу здибати мільйонера з таким самим, як у мене, прізвищем. І ось, сповнений гостинністю, він нагадає мені одне латинське прислів’я. Ви лікар і обізнані з латиною: “Убі бене, убі патріа”.[56]

Я машинально виправив:

— Не “убі”, а “ібі”.

— Хай “ібі”. Але ви схопили мою думку? Мені здалося, що я схопив її.

— Боже мій! — вигукнув я. — Ви хочете продати фюрера американцям?!

Я уявив собі, як фон Цвішен, звично кривляючись, приймає на борт фюрера та осіб, що його супроводжують, потім, вийшовши в море, нишком змінює курс і, замість того, щоб прямувати до Південної Америки, завертає до берегів Північної.

— Та це ж зрада, пане капітан другого рангу! Командир гоноровито скинув голову:

— Я вже сказав: фюрера на борт не брати! Так я вирішив. У каюті кофри, п’ять кофрів. Для фюрера нема місця. До того ж я не курфюрст Ганновера, не торгую німцями, беручи по три талери з голови.

Признаюсь, я образився за нашого фюрера.

— Ви висловлюєтеся так, — сказав я, — ніби це пересічний ландскнехт, а не вождь німецького народу і найвидатніший полководець усіх часів. Думаю, американці дали б за нього більше, ніж три талери.

— А навіщо він американцям?

Мені дух сперло від обурення.

— Кофри — інша річ, — спокійно провадив далі командир. — Американці, напевно, не відмовилися б од кофрів. Отож-бо, пане лікар, описавши циркуляцію, ми повернулися до наших кофрів! Слухайте далі. Найцікавіше попереду. Незадовго перед нашою вечерею я збив замки на кофрах фюрера!

— О! Пане капітан другого рангу!

— Так вам же самому до смерті кортить побачити, що в цих кофрах. Ви навіть посунулися вперед на стільці. Гадаєте, там виливки золота або намисто з перлів? Ні. Там самі лише теки. Чорні, жовті, сині, білі. І на всіх сургучеві ляпки, як згустки запеченої крові. А впоперек кожної теки напис: “Державна таємниця”.

Таж і на моєму щиті той самий девіз! І я не злякався…

Щойно я зірвав сургуч і розкрив першу теку, як збагнув, що натрапив на скарб.

Переді мною був особистий архів фюрера!

Не знаю, чи ви знаєте, що фюрер короткозорий. Він старанно приховує це і, кокетуючи, не погоджується носити окуляри. Адже ж ні Цезар, ні Наполеон не носили окулярів!

Тому для фюрера виготовлено особливу друкарську машинку. Я бачив її. Літери — спокійної округлої конфігурації, і вони вдвічі більші проти звичайних. Документи, призначені для фюрера, друкуються тільки на цій машинці: на маленьких аркушах і з великими полями — так він полюбляє.

Досить було мені глянути на перший же папірець, що трапився під руки, щоб пересвідчитися: це віддруковано для фюрера!

— Я зрозумів, що в теках! — крикнув я. — Там плани третьої світової війни!

— Зовсім ні! Нюх цього разу зрадив вас! Втім, відгадка близько, майже поруч.

Я розвів руками, визнаючи свою поразку.

— Воєнно-стратегічні концепції, — сказав командир, — дуже швидко старіють, особливо ж у наш час, напередодні атомних баталій. Але людська природа лишається незмінною, і це вельми кепська природа, пане лікар. Ми з вами знаємо про це краще, ніж будь-хто інший. Така вже наша професія: вишукувати погане в людині, щоб використати це погане для своїх замірів.

Я обережно висловив інше припущення:

— Компрометуючі документи?

— Так. І вони — поряд з іншими. Повторюю: там є все, чого забажаєте, пане лікар! Найбагатший у світі асортимент диверсій!

Командир зареготав. Він так зрідка сміється, що я від несподіванки здригнувся.

— У кофрах, — говорив він далі, — разом з переліками й вибірками, надрукованими для фюрера, містяться також: чудові двірцеві перевороти, сліпучі вибухи, моментальні фотографії, зроблені з-за рогу (вбивають, як кулі), оригінали необачно виданих розписок і майстерно виготовлені фальшивки, які було (чи буде) підкинуто ворожій розвідці через послужливу нейтральну розвідку. Адже буває, що погубити чиюсь репутацію — однаково, що висадити в повітря військовий об’єкт, хіба не так?

Є кофр, який я назвав клоакою. З його вмістом годилося б ознайомлюватися, пане лікар, надівши попередньо рукавички смітникаря.

У цьому кофрі є досьє на деяких політичних діячів Європи, Америки та Азії. До окремих досьє прикладено рахунки з ресторанів чи рецепти лікарів, які, без сумніву, не підлягають розголосу.

Дехто з цих політичних діячів ще не розгорнувся, не ввійшов у повну свою силу. Та це не біда. Документи зберігаються про запас. А діяч, розгулюючи вулицями, не знає, що хтось уже поклав пальці на його горло і може будь-якої миті натиснути — так, трошечки, для попередження.

Є також списки (за країнами) діячів, яких я назвав би: “Люди-Вінети”. Цим розписки й рецепти вже було показано. До слушного часу “люди-Вінети” законсервовані і затаїлися. Але досить подати майже нечутну команду, і…

Поспішаю відвернути підозру від себе, штумбанфюрере. Я став побоюватися, чи не перевищую своїх повноважень, обговорюючи суть операцій, поки що тільки накреслених, тобто особливо секретних. Але нашого Мовчуна, нашого Підводного Мольтке, уже не можна було спинити.

— Вважайте, що це моя примха, — сказав він, — але я хочу, щоб ви, пане лікар, збагнули розмах диверсій, намічених на період “після війни”. Ось вам одна з них. Вона називається: “На дно!” Світ ніколи ще не бачив таких своєрідних за задумом та масштабом операцій.

Я, пане лікар, напрошуюся на похвалу. Це я подав думку про операцію “На дно!”. “Мій фюрере! — сказав я, закінчуючи свій останній звіт. — Чому б не застосувати щодо Третього рейху дещо з тактики “Летючого Голландця”? Але, зрозуміло, в гідних вас, грандіозних масштабах!” — “Не розумію”,— вирік фюрер. — “Покладіть усю Німеччину на грунт! — сказав я. — Певна річ, тимчасово. Поки мине небезпека. Вряди-годи ви могли б піднімати перископ і розглядатися: чи не час уже виринати?”

— І фюрер скористався з вашої поради?

— Як бачите. Я ж вам казав: він геніальний плагіатор. І притому природжений лицемір. Запевняю вас: він знав про переговори пройдисвіта в пенсне з Бернадоттом! Вірний Генріх[57] гадав, що морочить свого фюрера, — насправді ж фюрер дурив Вірного Генріха. Фюрерові не могла не припасти до смаку думка притаїтися. Німцям тепер треба притаїтися, завмерти. Над їхніми головами з гуркотом прокотяться два стрічних вали, зіткнуться й… Але німці вціліють, покірно ввібравши голови в плечі. Вони будуть згорблені доти, доки їм подадуть команду випростатися.

— Хто подасть команду?

— Фюрер хотів зробити це сам. До тих пір Німеччина повинна прикидатися мертвою — як і її фюрер. Тільки-но набере чинності план “На дно!”, як військові заводи нечутно опустяться під землю. Однак люди працюватимуть далі. Вони куватимуть зброю, як гноми в своїх печерах. Німеччина під ворожою кормигою — це країна гномів, тіней, привидів! Чарівне перетворення триватиме довго, багато років, може й десятиліть. Авжеж, країна перевертнів… Похнюплений погляд, лисяча безшелесна хода, улесливі і ухильні манери.

А в дуже надійних схованках зберігаються архіви. Всі військовослужбовці на обліку, картотеки в цілковитому порядку. Країна розподілена на підпільні військові округи. Діючи пліч-о-пліч протягом років, різні групи перевертнів нічого не знають одна про одну. Система взаємоізольованих відсіків, як на підводному човні. О! Фюрер урахував наш досвід до дрібниць. У плані є навіть параграф щодо “дійних корів”.[58]

— Невже?

— Американські трести й банки будуть цими “дійними коровами”. Вони постачатимуть все конче потрібне Німеччині, яка лежатиме на грунті. Уся Німеччина, пане лікар, обернеться на Вінету! Скінчиться призначений строк, і вона знову вирине із дна, вірна покликові сурм. Не під теленькання різдвяних дзвонів! Під грізну музику Вагнера! Сурми, сурми! Літ валькірій! Недарма вагнерівський “Літ валькірій” став маршем нашої дальньої бомбардувальної авіації.

Командир зажмурився.

— Безгомінна водна гладінь, і над нею стелиться дим. Та ось — протяглий поклик сурми! Вода завирувала. І на поверхню з шумовиння почали виринати міста. Спочатку виткнулися дзвіниці, заводські димарі, щогли радіоантен. Потім з’явилися шпилі червоних дахів і крони дерев. Країна неквапом спливала, і зразу ж густий жовтий дим завис над заводами, а з протряхлих злітних майданчиків піднялися літаки і зграями закружляли в повітрі.

Він розплющив очі. Холодний блиск їх був як світло фар, що зненацька спалахнуло в темряві.

— Так! Це Німеччина, пане лікар! Наша з вами Німеччина! Четвертий рейх!

Командир долив собі вина, розхлюпуючи на скатертину. Проте майже не пив, тільки пригублював. Здавалося, він захмелів від самих тільки слів, від признань, висловлених нарешті вголос.

Він сказав:

— Та коли ж і випити, як не тепер? Уявляєте, що коїться в бункері фюрера? Жах глушать вином прямо з пляшок і бродять по коліна в коньяку…

Я мовчав. Я відчував, що задихаюся.

Човен давно не спливав. Повітря у відсіках було забруднене, задушне.

До того ж командирова каюта дуже тісна. Я сидів на дзиґлику, командир — на койці. Стіл такий малий, що наші коліна дотикалися. Командир раз у раз перехилявся через ріг стола і дихав прямо мені в обличчя.

Дивуюся, що мене не знудило від цього жахливого запаху яловичини та кислого смороду. Але я стерпів це в ім’я службового обов’язку!

Я ждав, коли командир знову скаже про гаданий переїзд фюрера до Південної Америки. Нарешті він згадав про це:

— Фюрер ще сподівався воювати. Руками пройдисвіта в пенсне він хотів зштовхнути лобами росіян і англосаксів, підцькувати їх до бійки, а самому прудко відскочити набік!

Гадаю, що готувалася інсценівка самогубства. Підхожий труп знайшовся б. Потім капітуляція, Третій рейх опускається на грунт.

А фюрер відігрівається од берлінських дрижаків у новому своєму вовчому лігві — у Вінеті—п’ять, на березі річки Аракари. Поступово до нього з’їжджаються помічники: Борман, Хойзінгер, Ейхман. І кофри тут же, під рукою. Кожен кофр, якщо хочете, — це скриня Пандори. П’ять скринь Пандори, напханих усілякими жахами й нечистю по саме нікуди!

Уявіть тропічну зоряну ніч. Ви бували на Аракарі і знаєте, що це таке. Під бурмотіння папуг та вереск мавп фюрер, озираючись на двері, розмотузовує зав’язки своїх тек і обережно перегортає сторінки. Потім звільна, щоб продовжити втіху, розкладає на столі географічні карти…

Але нічого цього не буде! Я, Гергардт фон Цвішен, командир “Летючого Голландця”, оглянувши секретний архів фюрера, визнав його цінним і корисним. Однак самого фюрера — зайвим! О, ви не можете цього втелепати! Адже ви останній вірнопідданий!

Подейкують, що у фюрера не лишилося резервів. Дурниці! Саме я був останній резерв фюрера. Спочатку він покладався на атомну бомбу, потім на Венка і Штейнера і, наостанку, на мене. В цьому розгадка нашої стоянки в Піллау.

Я промимрив щось про запасний вихід.

— Саме так! — підхопив командир. — Карета, що жде біля запасного виходу. Але фурманові до смерті набридло розвозити пасажирів! До того ж я не вірив у переговори Гіммлера з англійцями та американцями.

— Чому?

— Росіяни, на жаль, стали героями цієї війни. І Трумен, і Черчілль не збулися б клопоту в себе вдома, якби рушили війська проти росіян. Я зважив на все це, і ось “карета” від’їхала од запасного виходу — з багажем, але без пасажира.

Здається, я витер піт з чола. Певен, що найдосвідченіший слідчий не часто чув такі визнання, навіть при застосуванні засобів третього ступеня.

— Кофри, кофри!.. А чи знаєте ви, який наказ дістав я в Піллау? “Знищіть кофри!”

— Не може бути!

— Еге ж. Вони там просто показилися від переляку, ці бункерні щури. Сплелися в клубок і качаються по долівці, кусаючи один одного за хвости. Наказа дали, без сумніву, минаючи фюрера.

— А чий підпис?

— Геббельса. Старий забреха боїться, що теки попадуть до рук росіян або англійців та американців. Але я не знищу кофрів, хоча б з поваги до людської праці. Сотні, тисячі найбільших німецьких спеціалістів протягом кількох років не розгинаючись працювали над планом германізації світу. Це шедевр нашого національного організаторського генія! І погубити шедевр?.. Ні!

Одначе річ не тільки в цьому.

Я, пане лікар, домігся того, про що мріяв усе життя. Ви бачили: я виконував найскладніші таємні доручення, від яких залежав хід війни. Лоуренсові чи Ніколаї не снилися такі доручення. Відблиск вищої влади падав на мене. Але тільки відблиск! Усе життя мені не давала спокою, мучила ця дразлива близькість до вищої влади. І ось вона, влада! Я цупко тримаю її в руках!

Різномасні теки — це влада! І випустити її за наказом брехливого базіки, що сам себе замурував у бункері? Я не був би Гергардтом фон Цвішеном, якби скоїв це.

Одна-єдина людина могла мені перешкодити. І не виключено, що спробує перешкодити.

— Хто ж це?

— Американці називають його віце-фюрером. Наші лакизи — тінню фюрера.

— Рейхслейтер?[59]

— Бачили його? Його мало хто бачив. Він з тих, хто ховається за тило трону і тільки деколи нахиляється до вуха володаря. Я ненавиджу його, як ненавидів Канаріса. Він готувався супроводжувати фюрера до Південної Америки. Ну що ж! Якщо він дістанеться туди і спробує накласти лапу на кофри з теками, поборемося! Теки мої! Не хочу більше воювати ні за Мартіна, ні за Адольфа Другого, ні за Адольфа Третього![60]

Я розчинюся в джунглях Амазонки. Цілковита нерухомість, безгоміння! Ждатиму. Я навчився ждати. І, певно, буду щасливий, чекаючи. Свідомість своєї влади над подіями та людьми, хай навіть таємної влади, — це те, що дає найбільшу в житті насолоду, пане лікар! У відчутті своєї всемогутності буду рівня самому господові богу.

(Звичайно, це було вже блюзнірство, але після того, що я почув про фюрера…)

— О, я почну не з кортиків, як Гладкий Герман! Настане час, коли вже не вдаватимуться до послуг підставних осіб: сенаторів, міністрів. Країною особисто правитимуть привідці концернів, мільярдери і мільйонери. І я хочу бути серед них! Це ж не занадто велика плата за теки, як ви гадаєте?

Я не хочу стати перед своїми американськими родичами з жебрущою рукою. Я оповіщуся їм не як бідний родич — але як голова роду Цвішенів!..

Еге, так я і зроблю. Мені полегшало, коли я пораявся з вами, пане лікар. Спасибі за раду.

(Та я, присягаюсь, нічого не радив йому. Під кінець я навіть перестав кидати репліки).

Він замовк, дивлячись повз мене, і-я з страхом озирнувся: чи не стоїть хтось позаду, нечутно вийшовши до каюти? Але там не було нікого.

Командир допив вино і обома руками розтер обличчя, немовби вмиваючись.

— А тепер, — сказав він спокійно, — ідіть-но спати, лікаре! Годинку ще встигнете поспати!..

І ось я, скориставшися з цього дозволу, вклався на свою койку і натягнув на голову ковдру.

Розмова з командиром відтислася в моєму мозку, як при спалаху магнію. Адже ви, штурмбанфюрере, хвалили мою пам’ять, вважаючи її моєю найсильнішою властивістю. Та й не така це розмова, щоб її забути.

Ви бачите: фон Цвішен виказав себе з головою! Заходи потрібні негайні і, смію гадати, нещадні. На шляху до Південної Америки нам не обійтися без Вінети—першої — для заправки пальним, і тоді…

Мій фюрере! Звертаюся безпосередньо до вас! Це справа державної ваги, не терпить зволікання! Фон Цвішен не візьме вас на борт! Він пережде у шхерах, потім пробиватиметься без вас через Бельти і Каттегат до Атлантики. Він також відмовився виконати наказ про знищення особливо секретних документів, що можуть попасти до рук росіян або англійців та американців!

Фон Цвішен — державний злочинець! Він зламав присягу! Він на додачу обікрав вас, мій фюрере! Привласнив ваші геніальні накреслення на повоєнний період!

Він перечасує, щоб набити на них ціну, і продасть тому, хто більше заплатить. Він сам у цьому признався…

“Ідіть-но спати, лікарю!” — сказав він. І з якою гримасою сказав! Я б геть чисто відгриз йому трясучу голову, якби міг.

Мій фюрере! Вони поклали вбити мене! Пронюхали, що я стежу за ними, і ухвалили вбити. Ось чому фон Цвішен вивертався переді мною навиворіт. Я приречений.

Я збагнув це лише тепер. Збагнув ненароком.

О, я зрозумів, зрозумів! Так одверто можна говорити тільки з людиною, якій лишилося жити лічені хвилини. Нічого не встигне виказати, навіть якби хотіла!

Венцель уже походжає біля моєї каюти. А ось прийшов Курт. Він усівся за столом у кают-компанії. З-під ковдри я бачу його прищулені очі.

Коли ж вони ухвалили вирок? Учора? Сьогодні? За фронтових умов досить згоди трьох офіцерів, щоб скласти смертний вирок.

За кілька хвилин човен вирине. Мене потягнуть по трапу на палубу. У нас розстрілюють на палубі. Позаду несуть баластину. Мені накажуть іти на ніс не оглядаючись. Я знаю ритуал, я був при страті. І тепер усе це скоїться зі мною, боже мій! Але ж не можна вмерти так одразу! Я не встиг приготуватися. Треба звикнути до думки, що за кілька хвилин…

Проклятущі!

Однак вони не знають, що донесення записано й буде відіслано за призначенням — безпосередньо вам, мій фюрере! Фон Цвішен вважає мене вже мертвим? Ні! Поки я можу говорити, пане капітан другого рангу, я небезпечний! Хай трутизна подіє не одразу, але вона подіє, і вона смертельна.

Мій фюрере! Вбийте їх! Убийте!

Але тільки — повільно! Як адмірала Канаріса!

Покваптеся віддати наказ начальникові Вінети—першої. Хай він схопить їх одразу, як тільки човен прибуде і почне заправлятися пальним.

Але врахуйте: фон Цвішен хитрий, як тисяча відьом. Він може здогадатися про пастку за найнезначнішими прикметами. А його не можна випустити! Пошліть на пірс взвод, ні, краще роту автоматників, блокуйте з моря виходи з гавані.

Можна затопити човна тут же, біля причалу, — за допомогою авіації, але треба неодмінно допитати Цвішена перед стратою. Із застосуванням засобів третього ступеня!

Сподіваюся, штурмбанфюрер примусить фон Цвішена стати ще балакучішим, ніж він був зі мною. Правда ж, ви примусите, штурмбанфюрере?

Присягаюся перед лицем смерті, підтверджую правильність викладених фактів! Усі офіцери на нашому підводному човні — зрадники! Головний зрадник — фон Цвішен! Із стенографічною точністю я навів його висловлювання про фюрера, якого він називав при мені Гітлером та Адольфом. Він не збирається виконувати наказ про секретний архів. Крім того, у нього є родичі в Америці.

Зараз сховаю плівку до футляра.

Мій зв’язковий візьме його, коли човен пришвартується біля пірса у Вінеті. Потім футляр доставлять вам звичайним шляхом.

Усе! Курт підвівся з-за столу.

Убийте їх, мій фюрере!!!”

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ ДАВНЯ ТАЄМНА ЗБРОЯ

Двері за ним зачинилися. Олександр постояв на тротуарі, підвів голову, глибоко, з насолодою дихаючи.

Вересневе небо до щему синє. Просто душу роз’ятрює ця блакить. Та все п’єш її, п’єш — ковток за ковтком!

І воно — небо — дуже високе. Звичайно, не таке високе, яким буває в травні або червні. Тоді все повітря — це небо. Місто пройняте світлом і ніби зависло в ньому, ширяє над землею.

Простора Нева вже дихає осінньою прохолодою.

Почуття в Олександра таке, ніби він вибрався нарешті вгору із задухи підводного човна.

Щойно в управлінні йому дали змогу прослухати запис “доносу із могили”.

— Відгадка таємниці — нагорода хороброму, — піднесено сказав генерал.

Слухали понад годину. І це була нелегка година.

— Чи не зарано виписався з госпіталю? — Прощаючись, генерал занепокоєно зазирнув молодому прикордонникові в очі.

— Ні, я видужав, товаришу генерал.

Але, вийшовши з управління, Олександр ніяк не міг “роздихатися”. Голова гула, як сталь обшивки під ударами пневматичних келепів.

Хотілося б обмінятися з Грибовим враженнями, але професора вдома немає — Олександр телефонував йому з управління.

Як же згаяти решту дня?

Кіно? Стадіон?

Ривчун ревно запрошував Олександра на стадіон.

— Ми, самбісти, — казав він, — виступаємо о дев’ятнадцятій двадцять. Я, знаєш, трохи хвилююся. На кордоні чомусь не хвилююсь, а тут хвилююсь. Коли ти поруч, наче спокійніше. Ти ж щасливчик!

Олександр усміхнувся. Щасливчик! Ось і шубінське прізвисько успадкував. Смішно, звичайно, та все ж лестить.

Дев’ятнадцята година! Час ще є.

Він провів неуважним поглядом чайку, що перетнула Неву, майже черкаючись крилами об воду. Так ніби жебрак прудко прошкутильгав на милицях.

Дуже поволі, без мети, лейтенант рушив уздовж набережної, поринувши в свої думки.

Він думав про те, що батьки, навіть мертві, і далі йдуть поруч синів, дбайливо остерігаючи їх від усього лихого і заохочуючи до всього доброго. На плечі своєму майже фізично відчув зараз вагу руки — сильної і доброї…

О! Був би живий гвардії капітан-лейтенант, скільки б повідав йому сьогодні Олександр! Зрадивши свою теперішню поважну стриманість, знову обернувся б на балакучого захопленого юнгу, який, розповідаючи, нетерпляче заглядає в обличчя командирові, чекаючи схвалення.

А гвардії капітан-лейтенант дивувався б, вставляв репліки або заохочувально кивав головою, широко усміхаючись.

“Отже, радист імперської канцелярії виходив в ефір?” — спитав би він.

“Ми гадаємо, що так, товаришу гвардії капітан-лейтенант. В належний час і на умовленій хвилі…”

Над світом, що здригався від останніх залпів, журливо розлягалася пісенька гамбурзьких моряків: “Ауфвідерзеен, майне кляйне, ауфвідерзеен”.

Відповіді з моря не було…

А Третій рейх уже тріщав скрізь. Крокви прогиналися. Поміст коливався під ногами.

У цьому місці розповіді капітан-лейтенант, певно, трохи посміявся б:

“Але лікар, лікар! Сам себе, виходить, перехитрив?”

Банькатий, з відстовбурченими вухами, донощик видавався у цій ситуації тим дурником в казки, що ревно плаче на весіллі і витанцьовує на похороні.

Його непокоїло здоров’я фюрера, коли тому лишалося жити лічені години.

Він викривав Цвішена, що прагнув сторгуватися з англійцями та американцями, але цим марили й там, нагорі: Герінг, Гіммлер, Деніц — усі, хто готувався замінити Гітлера.

Еге ж, лікар Гейнц одірвався від дійсності. Надто довго блукав у темряві.

А за політичну відсталість належала куля в потилицю.

“Мертвий писав мертвому!” — глибокодумно сказав би Шубін.

Певно, Гітлер уже не раз виймав з шухляди стола пістолет і задумливо роздивлявся його, приміряючись, як вкладатиме до рота, що так багато брехав довірливим німцям і всьому світові.

І Гіммлер, відриваючись од погаданок про змову з янкі, обережно мацав язиком зуба, у дуплі якого замість пломби була капсула з ціанистим калієм.

А якщо примружитись, то можна навіть розгледіти в далечині чергу, що квапливо вишиковується до шибениці в Нюрнберзі, — скоцюрблені, тремтячі привиди колишньої могутності і безмежної зарозумілості Третього рейху.

Але всіх випередив донощик Гейнц.

Із скрученими на спині руками, в розірваному кітелі, він ступив кілька останніх кроків вузькою, звуженою до носа палубою. Позаду Венцель і Курт таскали баластину.

Постріл у потилицю!

“Хто на черзі!” — вигукнули за тисячі миль од шхер.

І Гітлер підвівся на тремтячих ногах із стільця в своєму бункері під руїнами Берліна…

Дехто з пізніших його апологетів силкується нап’ясти йому на голову терновий вінець. Гітлер, мовляв, як герой, поклав загинути під руїнами.

“Ні, — сказав би Шубін, широко усміхаючись, — просто забракло квитків на зворотний переїзд!”

Під монотонне божевільне повторення початкових тактів “Ауфвідерзеен” — море, як і досі, не відгукувалося! — закінчувався розпад держави і розпад особистості.

25 квітня було справлено в бункері містичний, передсмертний шлюб Гітлера з Євою Браун.

Того ж дня на півночі Італії партизани зловили його друга та суперника Муссоліні. Гітлер устиг ще мерзлякувато пощулитися, довідавшись з радіоперехоплення, що “спадкоємця цезарів” після розстрілу повісили вниз головою на шибениці.

А Третій рейх і далі мчав стрімголов слідом за “Летючим Голландцем” — до своєї неминучої загибелі, на каміння, прямо на каміння!

Авжеж, картина, що висіла перехняблено в кают-компанії “Летючого Голландця”, мала багатозначний — провісний смисл!

Гітлер ждав і далі. Настав ранок 30 квітня.

До середини дня він не виходив з радіорубки. Цвішен не відгукувався. І тоді він знехотя вклав до рота цівку пістолета…

Олександр нерішуче постояв біля штахетів Літнього саду.

Не одна дівчина, мабуть, співчутливо оглянулася на нього, вбігаючи в браму. І хто ця гордячка безсоромна? Змушує чекати такого хлопця, задумливого і лагідного, до того ж з рукою в черезплічникові!

Він роздумував: посидіти на лавочці чи погуляти мереживними золотими алеями? Але якось не хотілося розлучатися з Невою. Вона текла до моря, густа, лита, вся осяяна сонцем. І Олександрові думки пливли легко й тихо — поруч неї. їм було по дорозі.

У Балтійському морі, на якій-небудь з його численних банок, мріяв Шубін спорудити острів, штучний, складений з уже непотрібних військових кораблів. (Вікторія Павлівна розповіла про “залізний острів” Олександрові).

Це не збулося. Поки що не збулося.

Зате поблизу острова Осмуссар, на захід від Талліна, притоплено й старанно обтичковано німецький лінкор. Це корабель-ціль.

Удень і вночі ширяють над ним наші літаки. Часом за завданням на дистанцію вогню підходять військові кораблі, щоб попрактикуватися з артилерійської стрільби. А іноді прожогом мчать до нього торпеди з білими чубчиками шумовиння.

Корабель не потоне. Його висаджено міцно на грунт.

Перебуваючи на практиці, Олександр не раз проходив повз цей лінкор. Спочатку на обрії поставала пляма — як чорне піратське вітрило. Потім вона оберталася на безформну купу металу. Обриси корабля вже неможливо уявити. Недарма ж по ньому тренуються з року в рік.

І завжди при цьому згадувався “Летючий Голландець”.

Саме він мав би тут бути. Не роки, а століття бовваніти б йому посеред моря нерухомим чорним страховищем. І оточити б його тичками, що застерігали б: “Па зюйд від мене небезпека!”, “На норд від мене небезпека!”, “На вест від мене…”

Але, як завжди, він підставив замість себе інший корабель і втік. Відлежався в своїй Вінеті і втік.

А “донос із могили” так і не дійшов за призначенням. Видно, підручний Гейнца (“зв’язковий”) який-небудь унтер-офіцер з команди човна, прибувши до Вінети, непомітно виніс футляр, і сховав у домовленому місці. Але по футляр не прийшли.

Хто мав прийти? Може, монтер чи механік із “служби Вінети”?

Прикордонники виявили на дні грота чотири трупи в комбінезонах. Ось, імовірно, пояснення того, чому ланцюжок обірвався.

І ще в одному своєму здогаді не помилився професор Грибов.

Угоди між воєнними монополістами можливі тільки на короткий час. Довгий, міцний союз неможливий. Він просто поза природою капіталізму. Захланність рано чи пізно здолає здоровий глузд.

Без сумніву, на таємний архів полювали дві розвідки. Нечутний крос через кордон! Фініш — Вінета!

Мальтієць та альбінос ішли за завданням американської розвідки. Отже, плавець-аквалангіст був посланець конкуруючої сторони — західнонімецьких воєнних монополістів. (Діяли й приватні розвідки — при великих концернах).

Найбільше боялися того, що таємний архів Гітлера попаде до рук росіян. Адже НАТО існувало лише три роки, і Західну Німеччину ще не було прийнято в його члени. Розголошення деяких документів могло завадити складній політичній грі.

Мало того. Західнонімецькі капіталісти хотіли перебігти дорогу своїм американським патронам. Чи поталанило їм у цьому?

Американці прагнули оволодіти таємними планами, щоб їх паралізувати. Німці, навпаки, — щоб реалізувати.

Треба гадати, пройдисвіт Цвішен обійшов і перших, і других.

У Вінеті—три не було і не могло бути ні “Летючого Голландця”, ні “кофрів фюрера”.

Остання радіограма Цвішена, в якій він повідомляв, що покладе човен на дно Вінети, а сам пробиратиметься па захід суходолом, була лише облудою, черговою його дезінформацією. Цвішен залишився вірним собі.

Прихистившись у Вінеті—п’ять, перечасувавши там, розглядівшись, він обрав західнонімецьких господарів. Патріотичні почуття при цьому, звичайно, не відігравали ролі. (Цвішен казав Гейнцу: “Убі бене…”)

Просто західнонімецька марка зрештою піднялася в ціні. Цвішен віддав їй перевагу перед доларами.

Грибов міг навіть більш-менш точно встановити, коли вони сторгувалися. Десь узимку 1951–1952 року.

Улітку ж 1952 року західнонімецькі диверсанти вже не поновлювали своїх спроб промкнутися до Вінети. їм це вже було ні до чого. Як видно, архів Гітлера був уже за сімома замками, в надійних сталевих сейфах.

Проте ані німці, ані їхні американські конкуренти нічого не знали про “донос із могили”, про футляр, в якому містився бодай короткий інвентарний опис всього, що було у “кофрах фюрера”.

Так, таємна зброя… Саме це — найточніше визначення того, що було у “кофрах фюрера”: давня таємна зброя! Бо з найдавніших часів усілякі трутизна і стилет, диверсія, шпигунство, наклеп і провокація незмінно супроводжують будь-яку нову таємну зброю.

Олександр тріпнув головою і озирнувся. Він стояв на Двірцевій набережній.

За його спиною пролунали жваві голоси. Це юрма екскурсантів, весело перемовляючись, входила до під’їзду Ермітажу.

Олександр був у Ермітажі дуже давно, ще до війни, разом із своєю школою. Про музей лишилися дуже невиразні спогади, щось схоже на величезну хмару, в яку заходить сонце: багато багрецю й золота.

Багрець і золото? Дуже добре. Його душа потребувала перепочинку.

Олександр увійшов до Ермітажу.

Звідкілясь згори долинав голос, навдивовижу знайомий. Він немовби притягував Олександра до себе.

Попереду гурту йшла дівчина-екскурсовод, невисока на зріст, худенька, але гарна. Рухалася вона дуже прудко.

Нарешті, спинившись біля черепахового столичка, вигадливо інкрустованого, прошитого наскрізь золотим дротиком, дівчина повернулася до Олександра, і він пізнав її. Так! Це Люда, що зичила йому щастя.

Вона пояснювала дзвінким голосом, виразно жестикулюючи маленькими руками.

Із задоволенням і гордістю довідався Олександр, що Ермітаж має найбільше в світі зібрання картин Рембрандта — двадцять п’ять полотен! До Ленінграда приїздять мистецтвознавці навіть з Голландії, щоб вивчити картини свого земляка!

А ця смарагдово-зелена малахітова ваза — витвір уральських умільців, що старанно підбирали і наклеювали малахітові шматочки один до одного, щоб вийшов потрібний візерунок!

Так, праця! Самовіддана, задля мистецтва, отже, задля радості й щастя багатьох поколінь людей!

Дивіться-но, чудо XVIII століття — гобелен! Скільки зусиль вкладено в нього! Найздібніший майстер міг виткати за рік не більше одного метра такого килима. Протягом усього свого життя він створював тільки один—два гобелени.

Але ж праця людська і війна несумісні, вони суперечать одна одній! Страшенна безглуздість руйнації, пов’язаної з війною, постала особливо ясно перед Олександром в Ермітажі.

Як же так? Працювати все життя, недосипати ночей, поступово сліпнути над своєю роботою, створити, зрештою, шедевр — згусток сонячного сяйва, і тільки для того, щоб усе це за якусь частку секунди обернулося на попіл?..

А дівчина тим часом розповідала про блокаду, про те, як зберегли скарби Ермітажу від німецько-фашистських снарядів.

Багато чого було завчасно евакуйовано в глиб країни. Лід твори мистецтва подавали цілі состави, хоч кожен вагон був на обліку. А те, чого не встигли вивезти з міста, заховали в його підвалах.

І тут Люда побачила Олександра, що слухав її з такою ж увагою, як і інші.

Кров ударила дівчині в обличчя, гарячою хвилею залила шию, руки — вона зашарілася так, як це можуть тільки дуже світлі блондинки, спалахнула вся, наче сніп соломи на вітрі.

Олександр збентежено кашлянув. Ще подумає, що він прийшов до музею заради неї!

А вона, певно, так і зміркувала, бо її очі запроменіли ще яскравіше — просто заряхтіли, як дві зіроньки.

Коли екскурсія скінчилася, Олександр підійшов до дівчини.

— Доброго здоров’я! — сказав він трохи ніяково, а тому голосніше, ніж годилося б. — Ось де, виходить, ви осіли! В Ермітажі!

Вони вийшли на широкі мармурові сходи.

— У вас ще є екскурсії?

— Ні. Я скінчила роботу.

— Дозвольте, я трохи проведу вас?

— Добре. Тільки візьму плащ. Я швидко.

Олександр чекав, спершись ліктями на поручні сходів.

Це були високі, красиві сходи. Колись вони називалися посольськими, тому що в дні “найвищих” прийомів по їхніх мармурових східцях спроквола піднімалися й спускалися чужоземні дипломати, вилискуючи пластронами манишок або розшитими золотом мундирами.

Тепер сходами збігали юрмою екскурсанти.

Та ось на горішній площадці з’явилася Люда. Вона справді одяглася швидко, але сходила не поспішаючи. Темно-зелений плащ дуже личив їй. Волосся старанно зачесане.

Спускаючись, вона, не зводячи погляду, дивилася на Олександра. Він навіть злякався, що вона спіткнеться і впаде, і ступив їй назустріч.

Почувся веселий перестук каблучків. З бічних дверей вибігла зграйка дівчат. Щебечучи: “Людонько-Людусько, Людонько-Людусько!”,—вони обступили, завертіли свою супутницю, ніби причепурюючи, показуючи Олександрові з усіх боків. І кожна лукаво-грайливо, знизу догори, позирала на високого моряка.

Фр-р! І різнобарвна зграйка відлетіла так само зненацька, як і з’явилася.

Дівчина видавалася трохи збентеженою.

Взагалі Олександр не був дуже проникливий. Але тут на нього спало щось ніби натхнення.

Він збагнув: дівчину вперше в житті очікує після роботи хлопець, і подруги раді за неї.

Вони, так само поруч, поважно вийшли з Ермітажу.

І зупинилися, побачивши ніби віддзеркалення його багрецю й золота на протилежному березі Неви. Силует міста був забарвлений у червоні, блідо-рудуваті й фіалкові тони, чітко вирізняючись на тлі низьких жовтих хмар.

Люда, певно, порівняла б місто з казковим птахом Фенікс, що в яскравому пір’ї зводиться з тліючого попелища. Але Олександр був моряк. Йому уявлялося, що це ескадра. Вишикувавшись кільватером, вона пропливає перед ним. Він пізнавав окремі “кораблі” за їхніми характерними обрисами, за “щоглами”: шпилем Петропавловської фортеці, вежами мечеті, Ростральними колонами біля Військово-Морського музею. Ленінград повільно плив униз по річці — на вест.

Олександр перевів дух.

— Тіціана б сюди, — пробурмотів він. — Тіціан це, либонь, намалював би.

Люда поривчасто обернулася до свого супутника.

— Слухайте! — сказала вона. — Це дивовижно. Мені здається, що ми вже йшли так. Нева, по-моєму, теж була.

Олександр насупив чоло.

— Авжеж, щось нібито справді, — непевно погодився він, потім додав бадьоріше: — Але це буває, знаєте! Рефракція пам’яті! Психологам відомі такі випадки…

— Ах, психологам уже відомі, — розчаровано повагом промовила дівчина.

Вони минули Двірцевий міст.

— Ні, ми таки десь зустрічалися, — вперто сказала Люда. — Ще до театру. Якби я вірила в метампсихоз… Ви не можете мене пригадати?

Олександр похитав головою.

— Неодмінно постараюсь, — пообіцяв він. — Мені б частіше зустрічатися з вами для цього. Раз на рік замало, чи не здається вам?

— Ми бачилися ще на площадці трамвая, — з м’яким докором нагадала Люда. — Ви вже забули?

— Хіба я можу це забути? Ви тоді побажали мені талану!

— І допомогло?

— Еге ж. Велике спасибі.

— А в чому вам поталанило?

— О!.. В спортивних змаганнях! Я підводний плавець.

Люда помовчала.

— Мені, виходить, не можна знати. Я не буду. Але у вас рука в черезплічникові. Дуже болить?

— Дурниці. Забився об стінку басейну, коли стрибав… Ні, справді, Людочко, у вас легка рука!

Юнак і дівчина повільно йшли вздовж Неви.

Мідний вершник не звернув на них ніякої уваги. Він, як завжди, був зайнятий тим, що, сидячи на коні, хазяйським жестом простягав над майданом руку і зосереджено дивився поверх голів перехожих.

— Сьогодні якось дивно на душі, — признався Олександр.

— Поганий настрій?

— Навпаки, гарний. Та не було з ким поділити його. Він мимоволі наголосив на слові “було”.

— Розумію, — квапливо сказала Люда. — Якщо поділишся з ким-небудь горем, то зменшуєш його наполовину. А поділишся радістю — збільшиш її вдвічі.

— Ви кмітлива, — промурмотів Олександр вдячно. — Дуже правильно міркуєте. Ви розумієте мене з півслова.

— Кмітлива? А я не знаю, розумна я чи ні. Хіба той, хто прочитав багато книжок, уже розумний? Але я була під час блокади в Ленінграді.

— О! То ви знаєте, що таке життя.

Він сказав це — і замовк.

Йому спало на думку щось дивне. Він подумав, що є потаємний, незрозумілий навіть для Грибова смисл умовного сигналу “Ауфвідерзеен”, — Вікторія Павлівна називала його лейтмотивом “Летючого Голландця”.

“До побачення! До побачення! — повторювали Цвішен та його команда, йдучи в туман чи на дно. — Ми ще зустрінемося з вами. Ми повернемося!”

Але не можна було дозволити їм повернутися!

Ніколи не повинен виплисти цей корабель-привид, який віщує смерть багатьом людям, на топах своїх щогол несе жах і безум, немов ті бліді хисткі вогні святого Ельма!

Дівчина звела на Олександра очі.

— Ви стали серйозним, — сказала вона. — Згадали ту війну і подумали про нову?

— Це дивовижно! Ви розумієте мене, навіть коли я мовчу!

Всю свою увагу Олександр зосередив на супутниці і тому не помітив Грибова.

Той стояв на протилежному боці тротуару, спершись на ціпок.

Ледве закінчилася прокладка курсу, як одразу з’явився і ціпок. Але Грибов тримав його незмінно в лівій руці, щоб правою можна було вітатися.

До нього долинуло:

— Сьогодні не можу. Я не попередила вдома.

— А завтра? Добре б нам зранку на Кіровські острови! Я у відпустці.

Грибов стояв і довго дивився їм услід.

Двоє повільно йшли вздовж Неви назустріч заходові.

А хмари на обрії зсувалися і розсувалися, міняючи обриси. Багрець поступово вицвітав. У розривах між хмарами все частіше проглядало чисте смарагдово-зелене небо — прикмета того, що завтра погода буде гарна.