Селище на озері

ЧАСТИНА ПЕРША

Стара льоха мирно лежала на дні лісового яру, в струмку, між десятка своїх поросят. Раптом вона учула запах ворога. Вона схопилась і, голосно рохкаючи, кинулася вниз за течією. Поросята з вереском побігли за нею. В повітрі свиснула стріла, і кабанець, відставши, несамовито закружляв на місці.

З-за стовбура, поваленого бурею, вискочив стрункий мисливець. Кількома стрибками він опинився над пораненим звіром. Кабанець спробував бігти, але передні ноги в нього підломилися, і він безсило ткнувся рильцем у землю.

Під лівою лопаткою у нього стриміла стріла, що глибоко застрягла в тілі.

Мисливець опустився на коліна. Однією рукою притиснув кабанця до землі, а другою почав обережно викручувати стрілу з рани.

Кабанець забився дужче, тоді мисливець видобув з-за ремінного пояса важкий чорний камінь, гострий з одного кінця і тупий з другого, насаджений на дубову рукоятку і старанно відшліфований з усіх боків. Ударом у лоба мисливець оглушив кабанця, і він завмер на місці, витягнув задні ноги. Мисливець присів навпочіпки, погладив рукою жертву й зашепотів:

— Не гнівайся, сину льохи! Не Уомі вбив тебе. Ударив чужий ловець. Прийшов із далеких землянок, звідки сонце сходить. Хай туди летить твоя тінь. Спи, сину льохи. Хай твій подих летить до кабанячого діда. Скажи: наказує йому Уомі. Будь здоровий, великий кабане. Присилай завжди для Уомі багато поросят. Уомі піде на полювання, скаже спасибі старшому кабанові.

Поки Уомі промовляв, останні судороги поросяти затихли. Уомі ще раз погладив його, підвівся і обійшов мертве тіло.

— А тепер віддай Уомі твою душу. Нехай твоя сила перейде в мою силу, твоє тепло в моє тепло, твоє життя додасться до мого життя.

Мисливець підняв порося і припав губами до його рани.

Потім Уомі поклав його на землю, дістав з-за пояса кремінного ножа, звичним рухом випатрав і оббілував тушу.

Уомі був голодний. Нашвидку сполоснувши в струмку руки, він зняв ножем задній окіст і міцними, як у вовка, зубами уп’явся в сире м'ясо. Гострим кремінним лезом спритно одрізав шматок перед самісінькими губами й жадібно жував ніжне, молоде м'ясо.

Проковтнувши один шматок, він хотів було взятися до другого, коли це раптом якась думка змусила його зупинитися. Він уважно огледівся навколо.

Так і є! Це яр Дабу. Чотири зими минуло відтоді, як він був тут востаннє.

Уомі швидко провів рукою по волоссю й почав загортати окіст у зняту з поросяти шкуру. Туди ж поклав він вирізані серце й легені. Сховав решту м'яса під кущем ліщини, прикрив усе це кількома жмутками трави і рішуче рушив туди, де з кам'янистого уступу дзюркотів струмок.

Уомі видерся на уступ і нерухомо завмер на місці. Тут яр розширювався в круглу улоговину, оточену лісом.

З усіх боків стіною здіймалися дерева. Посередині ріс величезний дуб. Корявий стовбур з химерними наростами на ньому вражав своєю неймовірною товщиною. Дев'ятеро дорослих чоловіків, узявшись за руки, навряд чи змогли б обійняти його.

Інші дерева теж були великі і досить старі. Їхнє гілля широко розкинулося над землею. Але й серед цих лісових велетнів центральний дуб здавався справжнім гігантом. Його кучерява голова височіла над лісом.

Величезні нижні гілки темним шатром вкривали землю і схилялися верхівками мало не до землі. Два грубезні сучки були безлисті й нагадували міцні, широко розпростерті руки з розчепіреними пальцями.

Поміж них вище людського росту зяяло чорне дупло дивовижної форми. Воно було схоже на роззявленого рота з товстими губами.

Над дуплом — дві чорні ями, майстерно видовбані й випалені вогнем. Над кожною з них виднілося по великому потворному наросту, що своїм виглядом нагадували насуплені брови. Все це робило нижню, товсту частину стовбура схожою на якесь страховисько з роззявленою пащею і чорними моторошними очима.

Це був старий Дабу — священне дерево, природний ідол навколишніх поселян. Нижнє гілля було обвішане подарунками шанувальників. Тут висіли шкурки горностаїв, видр, білок і бобрів, а також глиняні фігурки якихось звірів. Це були приносини мисливців після щасливого полювання або подарунки, якими вони хотіли задобрити могутнього господаря лісу.

Тут і там виднілися засохлі вінки — приносини молодих дівчат-наречених. Були тут і довгі низки жолудів — це дари жінок, які благали про легкі пологи.

Уомі з дитинства було знайоме почуття незрозумілого трепету, що охоплювало його, коли він бачив Священного Дуба. Так було щоразу, коли мати разом з іншими матерями селища приводила його на поклін до Великого Дабу.

У густому затінку від гігантського шатра з гілок ще таємничішим здавався пропахлий лісовою гниллю вологий півморок яру.

Як тільки Уомі ступив у цей затінок, в ньому одразу ворухнулися дитячі, майже забуті страхи. Серце його зайшлося по-дитячому, коли на нього, мов живі, з-під навислих кострубатих брів глянули глибокі зіниці ідола. Уомі боязко поклав приносини на коріння дуба і впав ницьма на землю. Він обхопив руками голову, замружився і довго лежав, припавши обличчям до сухого торішнього листя.

Зненацька старий Дабу тихо ворухнув верхівками гілля. В цьому шелестінні листя Уомі вчувся таємничий шепіт живої душі. Уомі схопився, радісно простягнув уперед засмаглі руки й заговорив:

— Великий Дабу, дідусю дідусів, господарю лісових дерев, прадіду прадідів нашого роду! До тебе прийшов Уомі. Родичі зв'язали його. Вони гадали, що він народився від злого Лісовика. Родичі кинули Уомі в човен і пустили вниз по річці. Річка понесла його. Крижини крутилися. Уомі дізнався, що вони лихі. Вони штовхали човен і хотіли його втопити. Вони лізли одна на одну. Дні минули. Ночі минули. Уомі не вмер. Не їв, не пив, тільки кричав. Душа твоя почула. Вона сказала річці, і річка послухалася. Далеко-далеко вона винесла його на луг і там залишила. Люди знайшли Уомі. Вони розв'язали йому руки й ноги. Люди нагодували його. Чотири зими і чотири літа Уомі жив і полював з ними... І ось він повернувся. Візьми найкращу частку від його першої здобичі. Їж, Дабу, і пам'ятай про Уомі!

Уомі кинув м'ясо в розкриту пащу ідола. Потім дістав із шкурки серце поросяти, видушив з нього на долоню пригорщу липкої крові і, трохи піднявшись на виступ кори, обмастив губи ідолові. Серце він кинув у дупло.

— Пий, Дабу! Насилай Уомі щасливе полювання. Допоможи Уомі швидше повернутися додому...

Тихий шелест знову пробіг по листю.

«Добра відповідь»,— подумав Уомі.

Нараз у глибині дупла щось заворушилося. Уомі рвучко подався назад. І тут сталося те, що назавжди закарбувалося в його пам'яті.

З дупла повільно виліз величезний пугач. Він вмостився на нижній губі ідола. В пазурах у нього було затиснуте кабаняче серце, з якого проступала кров.

На очах занімілого від подиву Уомі пугач рвав дзьобом м'ясо і з якоюсь дивною поважністю ковтав шматок за шматком. Коли птах з’їв усе, жовті очі його не кліпаючи втупилися в Уомі.

«Душа Священного Дуба!» Від цієї думки Уомі затремтів.

Так ось яка вона!

«Ну, звісно ж,— думав Уомі,— Дабу хоче показати, що він приймає мою жертву. Сам Дабу в образі пугача споживав м'ясо, принесене Уомі. Дабу до нього доброзичливий. Він допоможе Уомі».

Уомі був зворушений. Він упав на коліна й простягнув руки до таємничого птаха.

— Дабу! Дабу! — зашепотів він.— Батьку лісових дубів! Заступнику нашого селища! Добрий покровителю Уомі!

Пугач змахнув крильми й зник у нетрях. Велика рудувата пір'їна впала до ніг мисливця. В якомусь заціпенінні вдивлявся Уомі в темну глибину дупла. Там нічого не було видно.

Уомі підвівся, схопив загублену пугачем пір'їну, заховав її на грудях, втер долонею змокріле чоло і раптом кинувся бігти вниз яром, геть від Священного Дуба. Він біг до того самого місця, де вбив порося. Тут Уомі швидко підібрав залишену зброю та здобич і квапливо почав спускатися за течією струмка.

У лісі швидко темніло. Кущі ліщини та вільхи по берегах річки мелькали, немов химерні й розпливчаті нічні тіні.

Уомі полегшено зітхнув, коли яр нарешті вивів його до річки. Перед ним простелилася спокійна водяна гладінь, а за нею — вільний простір заплавних лук.

Луки розкинулися по той бік, на широкій низині лівого берега. А по цей бік, під високою кручею біля самісінької води, терпляче очікував на нього захований у чагарях човен.

Від річки війнуло вологою, і Уомі поквапливо заходився розпалювати багаття.

Купа сушняку була заготовлена ще перед полюванням. Він змахнув попіл, накидав сухої трави і тонких гілляк та й почав роздмухувати ледь жевріючі головешки. Незабаром веселий вогник застрибав над ними, висуваючи вгору жовті язики. Уомі кинув зверх цілий оберемок товстого гілля, сів ближче до вогню і глибоко задумався, підперши долонями щоки.

Уомі був стрункий і юний. Коли він відкидав назад довгі пасма світлого волосся, з-під нього показувалося високе чоло без жодної зморщечки. Рівний, з ледь помітним горбочком ніс, різко окреслені губи робили його гарним, незважаючи на трохи випнуті вилиці.

Про що думав Уомі, стежачи очима за іскрами, що раз у раз злітали вгору?

Він і досі роздумував про душу Священного Дуба. Думав про те, що буде, коли він повернеться додому. Чи жива Гунда, його мати? Як зустрінуть його родичі? Що скаже Мандру, старший дід у селищі? Адже це він перший сказав:

— Уомі народився від Злого Лісовика.

У пам'яті його з надзвичайною ясністю поставав той страшний день, коли його, зв'язаного, кинули в човен. Сонце, білі хмаринки, пологий берег, натовп його родичів з обличчями, спотвореними жахом, і попереду похмурий дід з довгою сивою бородою.

Як глухо звучав його голос, коли він нахилився над човном:

— Пливи, Уомі! Ми віддаємо тебе річці. Якщо ти від Злого Лісовика, вона втопить тебе, якщо від Доброго Духа, вона тебе не займе.

Дід зіштовхнув човен. Річка підхопила його й понесла між крижин. Родичі стежили за ним очима. Мати, обхопивши долонями обличчя, гірко плакала.

Коли човен зіштовхнули у воду, вона закричала голосніше, ніж голосять по померлих. У вухах Уомі лунали її крики. Крижини кружляли й гойдали його човен. Іноді він бачив, як мати, розпатлана, біжить берегом, ламає худі руки.

Вітер доносив до його вух її голосіння. Він чув, як мати жалібно благала душу Великої річки:

— Річко, врятуй Уомі! Винеси його на пісок. Віддай його назад, річко!

Вітер розвівав пасма її волосся.

Річка відносила човен все далі й далі. Бічна течія тягла його на середину. Вона несла його з такою швидкістю, що мати почала відставати. На одному з поворотів Уомі побачив її востаннє. Вона все ще бігла, але раптом перечепилась і впала на траву. Течія віднесла човен за виступи лісистого берега, і Уомі лишився сам, оточений шаленим потоком. Крижини штовхали човен. Вони хотіли перевернути його...

Уомі ледве одірвався від цих думок. Він відчув голод, нарізав кілька шматків м'яса, спік їх на жару і з насолодою поїв.

Потім він накидав у вогонь сухого галуззя і зверху цілий оберемок вогких, з листям, гілок. Сірий дим густою хмарою вкутав Уомі. Що більше диму, то кращий захист від комарів. Уомі поклав біля себе зброю, ліг на землю і тут же, в диму од багаття, заснув міцним, молодим сном.

Чого йому було боятися?

Вогонь — син Огнива і Труту — охороняє його. Вухатий пугач — душа Священного Дуба — літає по лісу, щоб подивитися, чи не скрадається де лиха людина або хижий звір. Сам Великий Дабу там, у глибокому яру, чаклує йому і оберігає його сон від лісових страхів і нічних нападів.

Довга низка незвичайних і дивних подій, що вплинули на життя Уомі, зав'язалася жаркого, сонячного дня рівно двадцять два роки тому.

Того дня за огорожею укріпленого селища на Рибному озері коїлося щось незвичайне.

Жінки, молоді й літні, і дівчата, сиві бабусі і дівчата-підлітки тісним колом оточували сплетений з гілок маленький курінь, що стояв посеред селища. Чоловіків тут не було.

А втім, у цьому не було нічого дивного. Вони і в звичайний час удень усі до одного вирушали на риболовлю. Але кволі діди і хлопчаки лишалися. Цього разу не видно було ні хлопчаків, ні дідів.

Лише сивий, як лунь, Мандру, дід над усіма дідами племені Ку-Піо-Су, сидів сам у своїй високій, закутаній шкурами домівці.

Дві старі жінки прислужували йому і доглядали вогнище. На жару грівся великий глиняний горщик, по вінця налитий водою. Вихід був завішаний хутрами, а зовні заставлений гіллям.

Усі інші жінки селища поводилися дуже дивно. Вони сиділи навколо зеленого куреня з довгими лозинами в руках. То одна, то друга вставала з землі й махала лозинами. Здавалося, що вони відганяють когось од куреня. Особливо старанно шмагали лозинами дві жінки, які стояли біля входу.

Час від часу з глибини куреня лунав жіночий крик.

Тоді всі жінки схоплювалися з оглушливим вереском та жахом на обличчях.

Нестямні зойки жіночого натовпу далеко лунали по озеру, та лемент цей ураз ущухав, як за наказом, коли бабуся піднімала над головою долоні. Тоді всі дівчата голосно вигукували разом магічне слово:

— Дабу!

Якусь мить усі напружено вслухалися, аж поки од високого, порослого лісом берега озера не відлунювала відповідь:

«Дабу!..»

Всі заспокоювалися й знову сідали біля входу.

Селище було розташоване на невеликому острівці, ближче до берега, густо порослого липами. Пологі схили острівця були укріплені брилами вапняку.

Довгий місток на вбитих в озерне дно палях сполучав острівець з берегом озера. І тут можна було помітити дивину: місток посередині був розібраний. Так робили остров'яни тільки на ніч або коли чекали ворожого нападу.

Від якого ж ворога рятувалися жителі селища?

На лісистому березі, біля самої води, розкинувся бойовий табір. Горіли багаття. Чоловіки та хлопчаки сиділи навколо. Хлопці тримали в руках кийки, чоловіки — списи, луки, пращі, кам'яні сокири й палиці.

Коли з острівця долинали пронизливі жіночі крики, чоловіки пускали в напрямку лісу кілька стріл, жбурляли каміння з ремінних пращ.

Хлопчаки одразу ж кидалися шукати випущені стріли і швидко поверталися з ними.

Ця стрілянина по невидимій цілі повторювалася знову й знову кожного разу, коли зойки на острівці знову голоснішали.

Лише один смаглявий кремезний чоловік не брав участі у цьому. Він мовчки сидів осторонь, низько похиливши голову і обхопивши зарослі щоки руками. Це був Суего — кращий мисливець в усій окрузі і найсильніший серед чоловіків Ку-Піо-Су.

Минув іще якийсь час. Нарешті маленька горбата жінка підійшла до низької огорожі селища й поманила звідти рукою.

Люди на березі заметушилися. Кілька чоловік збігли до води і заходилися зіштовхувати в воду човен-довбанку. Четверо дужих чоловіків зійшли на місток і почали накладати на перекладину жердини.

Вони старанно переплели їхні кінці гнучкими гілками і лише після цього перейшли по них на другу половину містка. Слідом за ними юрмою посунули діти, які чекали на березі. Коли вони вже перебігли полагоджену частину, поволі підвівся Суего, труснув головою і неквапливо рушив мостом. Те, що відбулося, не на жарт стурбувало все населення селища. Молоденька Гунда, дружина Суего, народила близнят, а це, на думку людей його племені, означало втручання невидимих сил.

Неясно було поки що тільки одне: чи були ці невидимі сили ворожими для всього селища Ку-Піо-Су?

Минуло три дні. Гунда лежала з дітьми на хутряній підстилці й чекала чоловіка. Він перший мав побачити синів. Той, котрого треба було вважати старшим, лежав у неї праворуч, молодший — ліворуч. Та Суего чогось не приходив.

Самотність пригнічувала Гунду. Не раз їй хотілося плакати. Щоб не сумувати, вона починала пригадувати минуле.

Суего взяв її з сусіднього рибальського селища Ку-Оні. Вона добре пам'ятає, як десять молодих юнаків з Ку-Піо-Су несподівано вискочили з кущів, коли п'ятеро дівчат Ку-Оні спустилися до річки по воду. Дівчата з вереском кинулися навтікача, але жодній з них не пощастило втекти.

Міцні руки Суего схопили її немов кліщами. Він закинув її на плече з такою легкістю, ніби вона була не важча од зайця. Суего швидко збіг до кущів шелюги, за якими чекали на них човни. Тут її та інших дівчат кинули на дно човнів, і за мить викрадачі уже гребли вниз за течією. Щоб дівчата не могли зіскочити у воду, їм зв’язали руки й ноги.

Дівчата пронизливо верещали. В Ку-Оні знялася страшна тривога. Чоловіки Ку-Оні, озброївшись чим попало, побігли до річки і заходилися спускати на воду човни. Почалася погоня. Але прийшлі хутко гнали жердинами свої довбанки. Попутна течія допомагала їм.

На кожному човні було по двоє гребців: один на кормі, другий на носі. Вони спритно вправлялися довгими жердинами, з силою впираючиея ними в річкове дно, і невдовзі переслідувачі лишилися далеко позаду.

Гунда добре пам'ятає, як човни звернули в протоку, що з'єднувала річку з Рибним озером, пам’ятає, як вони пристали до укріпленого каменями берега. Правду сказати, погоня не дуже поспішала. Викрадення наречених було звичайною справою, яка нітрохи не порушувала дружби між окремими поселеннями, якщо тільки викрадачі давали пристойний викуп.

Усі викрадали дівчат один у одного. Часто шлюби укладалися через мирне сватання. Але викрадення наречених вважалося почеснішою справою. Викрадення й погоня були тільки формою. Викрадачі чесно й щедро розплачувались, поторгувавшися спершу щодо розмірів викупу.

Потім обидві сторони бенкетували три дні. Переслідувачі ставали гостями, викрадачі — гостинними господарями.

Гунда полюбила Суего. Він був найспритніший і найсміливіший мисливець у селищі. Він був також чудовий майстер кам'яних знарядь, неабиякий полірувальник кам'яних сокир та ножів, вправний стрілець із пращі.

І ось минуло вже заборонених три доби, а чоловік і досі не збирався глянути на двох синів, яких вона йому подарувала...

Раптом завіса куреня хитнулася, і у вузький прохід протиснулася широка чоловіча постать.

Але це був не Суего.

В сивому, зарослому волоссям дідові Гунда пізнала Мандру. Позаду нього стояли дві горбаті бабусі і тіснилися інші жінки Ку-Піо-Су.

Гунда здригнулася від несподіванки. Серце в неї стислося від якогось моторошного передчуття.

Мандру відступив назад. Він пильно глянув на молоду жінку. Потім перевів погляд на близнят, далі знову на Гунду.

— Хто молодший? — спитав він її.

Гунда мовчки вказала пальцем.

— Гунда,— сказав Мандру,— твій молодший народжений від Невидимого. Він — Уомі! Якщо від доброго — гаразд. І тобі, і всьому Ку-Піо-Су. Якщо від злого — його кинуть у річку, коли прийде повінь. Нехай вода несе його далеко!

Більше нічого не сказав Мандру.

Уже з перших днів Уомі ріс помічений дивною таємницею.

Старші члени сім'ї поглядали на нього майже зі страхом. Про те, що він не звичайна дитина, знали всі. Така була віра всього племені. Менший із близнят народжений від одного з Невидимих. Невидимих багато. Одні з них — тіні вмерлих, другі — душі речей або їхні таємничі господарі. Такий господар річки — Водяний, господар озера — Озерний. У лугах живе інший Невидимий — Луговик, непосидюча істота, що перелітає за вітром з кінця в кінець. Взимку він здіймає снігові заметілі, сонячного осіннього дня бавиться срібними павутинками і змушує їх плавно літати над лугами. Треті — це господарі диких звірів. Кожне звірине плем'я — лосі й зубри, ведмеді й кабани, вовки й лисиці — має своїх господарів-дідів.

Уомі, син Гунди, народжений від доброго чи злого Невидимого? Ось запитання, яке непокоїло кожного жителя селища Ку-Піо-Су. Мандру ще не сказав свого остаточного слова, і ця невідомість лякала й мучила всіх. Коли хлопчик підріс, він чув, як матері зупиняли своїх дітей:

— Не чіпай його: він Уомі. Його батько — Невидимий. Скривдиш — Невидимий дізнається і заподіє зло.

Старшого близнюка, Текту, часто звали просто «братом Уомі». Обидва вони були схожі з лиця, але Текту був кремезніший і нижчий на зріст.

Хлопчики Ку-Піо-Су рано переймали ремесла і заняття від дорослих. На риболовлю старші брали їх із собою. Вони вчили їх володіти зазубреним кістяним гарпуном і вправно влучати ним у спину великій рибі. Разом зі старшими ставили вони риболовні сіті, перегороджували затоки. Хлопці вчилися викрешувати з кременя іскри й роздмухувати вогонь.

Уомі швидко засвоював усі прийоми добрих майстрів, відбивальників кременю і полірувальників каменю. В п'ятнадцять років він уже був рослий і дужий юнак, вправно гріб, чудово стріляв із лука. На цей час усі ніби почали забувати, що над Уомі тяжить фатальна підозра.

Забували всі, але не Мандру.

Мандру був старий. Ніхто з Ку-Піо-Су не міг би сказати, скільки йому літ. За останні роки він тільки згорбився і став наче менший на зріст. Ні пам’ять, ні кмітливість не зраджували йому. Сини його уже давно посивіли, а Мандру й досі жив і лишався главою мисливців.

Теплого і ясного дня сутулий і неповороткий Мандру любив посидіти й погрітися на сонечку. Він мовчки спостерігав, як бігають діти, як снують навколо острівця човники.

І кожного разу, коли мимо пробігали сини Гунди, він пильно дивився на них, і побляклі губи його починали ворушитися. Уомі непокоїв його.

Хлопчик усім подобався, а сни, які бачив Мандру, говорили про інше. По них виходило, що з цим потомком Невидимого пов'язана небезпека для всього Ку-Піо-Су.

Якось, у кінці зими, Мандру прокинувся дуже стривожений. Йому наснився страшний сон. Дід ледве підвівся і звісив ноги з земляної лежанки, застеленої лосячими шкурами. Він сидів на них, худий, згорблений. Гострі ключиці випирали з-під шкіри. Дід важко дихав, розкривав рота, наче сом, витягнений з води, і розтирав долонями кістляві груди.

Нарешті він трохи відсапався, але тривога в його очах ще не минула.

Йому снилося: північ застала його в лісі. Він поспішає вийти, але кущі заважають йому. І нараз ніби хтось іззаду хапає його, валить на землю і починає душити. Він знає: це Уомі, а позаду якийсь величезний, немов ялина, дід. Кошлатий, як ведмідь. Дід щирить зуби і примовляє:

«Души його, синку! Души до смерті!»

Довго сидів Мандру на постелі, погладжуючи худу шию. Йому здавалося, що він іще відчуває на ній чиїсь пальці.

Увечері Мандру скликав раду. Діди сіли навколо вогнища і приготувалися слухати.

— Батько Уомі — Лісовик,— почав Мандру.— Вночі приходив до мене. Наказав синові душити мене.

Діди зойкнули.

— Злий. Кошлатий. Гірший за ведмедя. І пахне, як ведмідь...

Діди зойкали хором.

— Не можна вірити цьому синові Гунди. Він Уомі. Народжений від Злого Лісовика. Виросте — буде від нього лихо! — скрипів Мандру.

— Убити треба,— сказав величезний Піжму.

— Убити вовченя! — пролунало ще два чи три сердиті вигуки.

— Не можна убити! —крикнув Мандру і люто грюкнув кулаком по лежанці.— Пальцем не можна торкнути! Кривдити не можна. Дізнається Лісовик — погано буде. До смерті погано!..

— Хіба можна рідного вбивати? — пролунав з кутка дзвінкий, майже жіночий голос.— Уомі — кров наша. Рідна кров. Жити хоче, не можна вбивати!

Всі оглянулися на маленького дідка, що стояв біля самісінького входу. Він був сивий, як голуб. Маленьке личко яскраво рожевіло з-під білих кучерів. Щоки розчервонілися, як калина, але очі, заслані мутною плівкою, нерухомо дивилися поверх голів. Ліва рука його спиралася на високу палицю, а права була простягнена вперед, наче мацала повітря.

Це був сліпий Ходжа, оповідач, казкар, найкращий співець у селищі. Осліп він від хвороби очей, але добра пам’ять його, дзвінкий голос і музикальне чуття лишилися, як і раніш.

Жодне свято в селищі не проходило без його участі. Він розповідав старовинні казки про древніх богатирів, удачників-мисливців, про першу родоначальницю Ку-Піо-Су — Орру, про дружні й ворожі зустрічі з жителями лісу. Морок пойняв його очі, та улюбленою лишилася його билинна розповідь про світлих братів — Сонце і Місяць, про те, як вони разом ходили шукати наречену. Старі й малі любили Ходжу, усміхалися, коли зустрічали його.

— Не можна убивати! Недобре буде. Не дам його убивати! — кричав Ходжа, б'ючи палицею об землю.

— Стривай, Ходжа! — сказав Мандру, і обличчя його проясніло.— Мандру не дасть убивати! А ти йди краще собі. Йди, йди! Не заважай! Іди розмовляй зі своїм озером!

Ходжа замовк, ніяково усміхнувся, повернув до виходу і слухняно побрів до берега, постукуючи палицею та щось бурмочучи собі під носа.

Тоді, як він пішов, деякий час усі сиділи мовчки. Сам Мандру замислено дивився на полум'я вогнища.

— Як же бути? — озвався нарешті Піжму.

— Наказуй! Що звелиш робити?

Старі чекали, що скаже Мандру, але Мандру мовчав. Лише губи його ворушилися, немов задумані в серці слова не виходили назовні. Нарешті Мандру заговорив:

— Настане весна, побіжать струмки-потічки. Затріщить крига. Понесе Уомі річка. Вибрати потрібно найкращий човен. Покласти зброю, лук, стріли, палицю, горщик з водою і доброї риби. Вранці візьмете сонного. Зв'яжіть пасками, принесіть у човен і нехай пливе. Захоче річка — собі візьме. Її воля. Не захоче — викине на берег.

Мандру знову заплющив очі й більше не промовив ні слова. Голова його почала хилитися. Він ліг боком на ведмежу шкуру і став дихати тим рівним диханням, яким дихають уві сні.

Діди підвелися й тихенько, один по одному, зігнувшись, почали вилазити через низький вихід.

Того року снігу випало багато. Люди Ку-Піо-Су, побоюючись повені, переселилися з острова в прибережні землянки.

Коли крига на річці почала тріскатись, діди пішли до човнів, що стояли на березі. Вибрали найкращий човен і почали ладнати його до відправки.

Усе було зроблено, як наказав Мандру. Човен спорядили, як споряджають для небіжчика, виряджаючи його в країну тіней. Усе робили мовчки, і ніхто, крім дідів, не знав, хто збирається в дорогу.

Звечора річка прорвалася в озеро, що колись було з'єднане з її руслом, і зламала кригу. На ранок озеро перетворилося вже на довгий річковий рукав, яким, кружляючи, пливли крижини.

Над ранок до землянки, де тулилася родина Суего і Гунди, прийшли діди і зв’язали Уомі. Йому наказали лежати смирно, потім покликали чоловіків і звеліли нести в човен.

Гунда, плачучи, бігла за ним. Всі селищани густою юрбою посунули до берега. Уомі поклали в човен і довго чекали, поки прийде Мандру. Після прощальних слів голови мисливців човен зіпхнули в воду, і бурхлива річка підхопила його.

Так почалися дивні пригоди цього хлопчика з Ку-Піо-Су.

Минуло чотири роки, як Уомі поплив з весняною повінню. Потроху люди почали вважати його померлим і, як це завжди буває, стали забувати.

Не забувала про нього ніколи лише Гунда. Уомі часто снився їй ночами. Вона прокидалася, відчуваючи його тепленьке тільце біля своїх грудей. Бачила його малюком, що купається на білій обмілині разом з іншими дітьми, і мисливцем, який стріляє з лука.

Багато часу збігло відтоді. Суего помер. Його розірвала ведмедиця. Діти підростали. Старий Мандру став іще старіший. Дні пролітали за днями, а Гунда все чекала. Як і того самого пам'ятного ранку, Гунда вийшла на південний край острівця, щоб глянути в далеку озерну гладінь. Вона виходила сюди майже щодня. Їй усе здавалося, що ось-ось із-за завороту зарослого берега раптом з'явиться його човник. Вона чекала Уомі і цього ранку. Вуста її, як звичайно, вимовляли його ім'я.

Уомі встав, тільки-но почало пригрівати сонце. Свіжа роса ще блищала на траві. Уомі скинув одяг, збіг з берега і, здіймаючи бризки, кинувся у воду.

Купання освіжило Уомі. Він відчув новий приплив сили. Одне бажання охопило його: швидше, швидше побачити матір і рідне селище!

Він хутко зібрав пожитки й хотів уже зштовхнути на воду довбанку, коли нараз нова думка зупинила його. Річка в цьому місці була дуже звивиста. Вона робила тут кілька великих колін. Потрібно було близько двох діб, щоб добратися річкою до Ку-Піо-Су.

Уомі рвався додому й вирішив іти туди сухопуттям, просто лісом.

Він перекинув човен у густих заростях верболозу, сховав під нього жердину й весело і швидко піднявся на високий берег. Край яру, яким він спускався вчора, знайшов знайому з дитинства стежку.

Стежку цю проклали зубри ще з незапам'ятних часів. Ходили нею й інші звірі. Виводила вона до ручаю, що впадав у озеро саме навпроти селища.

Уомі швидко закрокував стежкою зубрів. Спочатку майже біг, перестрибуючи через повалені дерева. Попереду він раптом почув тріск гілок. Це кинулися врозтіч лосі з лосятами, і Уомі встиг помітити, як темно-бурі спини звірів майнули й зникли в хащах.

Коли він ішов випаленою блискавками галявиною, на узліссі він раптом помітив величезного головатого звіра. Темна борода у нього звисала до землі, короткі криві роги виглядали з-під купи хвилястої шерсті.

Велетень ступив уперед і спинився. Він втупився хижими очима в постать людини, яка насмілилася стати на його шляху. Зубр стояв без усякого страху. Уомі бачив, як білки його очей почали наливатися кров'ю. Копитом передньої ноги горбатий бичок підкинув угору суху землю.

— Не гнівайся, Рогатий Господарю! — сказав Уомі.— Уомі пропустить тебе. Він не займе ні тебе, ні твоїх дітей. Не заступай йому дороги!

Мисливець одійшов убік, не спускаючи очей з кошлатого велетня. Зубр почекав і, форкнувши, рушив уперед звичною дорогою.

Услід за ним з'явилося кілька самок з телятами. Позаду замикав похід великий і, певно, дуже старий зубр. Він був іще кошлатішим за першого. Одне око він тільки ледь скосив на людину, яка стояла нерухомо.

Коли затихли кроки звірів, Уомі знову ступив на стежку й, затамувавши подих, прислухався до лісового шурхоту.

Скрізь було тихо. Вітер не ворушив ні гілок, ні листя. Лише виводок співочих дроздів тривожно перелітав по кущах, сполоханий стадом рогатих страховиськ, та зелений дятел з писком зірвався зі стовбура і зник у гущавині.

Пополудні Уомі вийшов з-за густого узлісся на високу кручу. У нього захопило дух. Біля ніг, там, унизу, простяглася світла гладінь рідного озера, його батьківщина, колиска його дитинства, щедра годувальниця рідного селища.

Озеро широкою голубою стрічкою вигнулося, як підкова. Кінці його губилися десь далеко за виступами берегів. Звідти долинали голоси птаства. Кигикали чайки і кружляли над самісінькою водою. Табунцями літали качки. Дзвінко висвистували кулики.

Уомині очі лише ковзнули по цьому простору. Укріплений острівець Ку-Піо-Су — ось що прикувало його погляд.

Як і чотири роки тому, димок сірими цівками вибігав із загострених покрівель, розкиданих уздовж усього острівця, з'явилася і нова покрівля.

Уомі з обережності вирішив спуститися в яр, щоб добігти до містка, раніш ніж його помітять жителі.

Але не встиг він ступити й кількох кроків до краю яру, як перед ним виросли дві стрункі постаті: голубоока дівчина в короткій шубці і молодий мисливець, одягнений у лосячу шкуру.

— Хто це? — почувся тривожний оклик.

— Я. Уомі,— пролунало у відповідь.

Ту ж мить мисливець упав на коліна й, охоплений жахом, простягнув перед собою руки:

— Уомі? Душа Уомі чи його тінь? Ти прийшов покарати нас? Уомі! Уомі! Не вбивай брата твого, Текту. Ось сестра твоя, Ная. Не вбивай нас!

Побілілі губи його тремтіли.

— Я не тінь! Я живий. Сам Уомі. Повернувся додому, щоб жити. Текту, брате, не бійся! Я живий...

За мить обидва брати і сестра уже міцно зчепилися руками і засипали один одного запитаннями, на які ледве встигали відповідати. А ще через годину, тримаючись за руки, вони вже бігли містком до селища. Ная і Текту голосно кликали родичів прийти і подивитись.

— Уомі повернувся! Зовсім повернувся! Живий і неушкоджений! Сам Дабу, батько всіх дубів, допомагає йому!

Розбуджені криком собаки здійняли шалений гавкіт. Кричали й верещали діти. З усіх кінців озера до острівця уже повертали носи своїх човнів стривожені криком рибалки. Жінки й дівчата поквапливо вилазили з низьких хижок. Дехто уже кинувся назустріч; попереду всіх бігла напіводягнена Гунда, і світлорусі пасма її волосся, підхоплені вітром, розвівалися за нею.

— Уомі! Уомі! — кричала Гунда, і, тільки-но вони зустрілись на прибережному піску, впала до його ніг немов у маренні, і почала гладити подряпані колючками його коліна.

Коли Мандру почув, що Уомі повернувся, він змінився на обличчі, довго сидів згорбившись на лежанці й тримався рукою за груди.

Дід не захотів чи не зміг вийти до вигнанця. І в той час як Уомі розповідав родичам про свої пригоди, Мандру сидів заплющивши очі. Можна було подумати, що він спить.

Нарешті він розплющив очі. В хижі не було ані душі. Від малого до великого — всі пішли послухати Уомі.

Мандру покликав жінок. Ніхто не озивався. Дід хотів був підвестися, та кволі ноги не слухалися. Мандру важко зітхнув і, крекчучи, повалився на постіль. Він прислухався до голосів, які глухо долинали до нього.

Уомі розповідав про роки, проведені в чужих людей, про те, як вони живуть, що їдять, як вдягаються, про чорну смерть, адже вона одного літа забрала майже половину жителів їхнього селища.

Чотири роки прожив Уомі в тих людей. Вони навчили його багато такого, чого не знав ніхто з жителів Ку-Піо-Су, навіть сам Мандру. Вони навчили його виготовляти кремінну пилку, знаряддя, яким можна пиляти і дерево, й камінь; навчили ставити засідки на птахів та звірів. Вони майстерно роблять дерев'яні пращі для кидання каменів, не такі як у Ку-Піо-Су, а набагато кращі. Камінь з такої пращі летить далеко й влучно. Разом з ними Уомі захищав їхнє селище від бродячих лісових людей. Бродячі напали на селище саме тоді, коли там залишилося мало чоловіків. Лісові люди вже перемагали. Тоді Уомі забіг у якусь землянку, накинув на себе ведмежу шкуру з ведмежою головою і з риком кинувся на ворогів. Ті подумали, що це сам Ведмежий господар, і, охоплені жахом, кинулися до лісу. Тим часом нагодилися чоловіки, які були на полюванні, і спільними зусиллями прогнали бродячих.

Іншим разом йому пощастило врятувати їхнього найстарішого жителя. Дикий вепр повалив його, і Уомі пробив списом серце ошалілого звіра.

За це всі полюбили Уомі й стали вважати його своїм. Жити в них було добре й ситно. Але минуло чотири роки, і Уомі затужив. Йому почали снитися мати Гунда, озеро, селище Ку-Піо-Су. Мати кликала додому, і йому так захотілося побачити все рідне, що він не витерпів. Одного літнього ранку сказав дідам:

— Хочу додому! Мати кличе Уомі. Щоночі кличе.

Діди похитали головами і промовили:

— Мати кличе — треба йти. Матір треба слухати!

Це були добрі люди. Вони казали:

— Ми тебе не затримуємо. Иди!

Раптом з натовпу почулося голосне схлипування. Це плакала Гунда. Всі оглянулися.

— Це правда. Я щоночі кликала Уомі,— промовила вона.

Уомі усміхнувся, стріпнув чубом і вів далі свою розповідь:

— Старий, якого Уомі врятував, дав йому чарівного ножа, такого ще ніхто не бачив у Ку-Піо-Су. Він сказав: «У кого цей ніж, тому ніхто не страшний. Ніж не простий. Його привезли чужі люди. Він блищить, як вогонь. Він врятує тебе від усякої біди. Ніхто не посміє тебе скривдити».

— Покажи,— почулися голоси цікавих.

— Покажу,— сказав Уомі,— але раніш нехай побачить його Мандру.

Так говорив Уомі.

Він стояв на рівному майданчику, всипаному черепашками та риб'ячими кістками, саме перед хижою, де жила Гунда.

Сюди зібралися всі селищани. Спереду сиділи діти й сліпий Ходжа. Далі навпочіпки розмістилися діди. Жінки поприсідали, чоловіки стали за ними. Дівчата юрмилися трохи збоку, а поряд з Уомі, не зводячи з нього погляду, стояли Гунда і голубоока Ная. Найдивовижнішим з усього, що розповів Уомі, була розповідь про те, як Уомі ходив до самого Дабу і як душа Дабу явилася в подобі пугача.

— Знайте,— сказав Уомі, — батько Уомі — сам Дабу. Він прийняв мою жертву. Пугач їв м'ясо, яке Уомі йому приніс. Він дав мені пір'їну, щоб усі знали: Уомі — син Дабу.

Уомі дістав з-за пазухи велику смугасту пір'їну з крила нічного птаха й підняв її над головою.

Почулися здивовані вигуки. Лише невидющі очі старого Ходжі дивилися кудись у небо, а ліве вухо його було наставлене до Уомі. Він усе хотів чути.

Селище Ку-Піо-Су було переможене. Всі захоплено дивилися на Уомі. Син Гунди став героєм, овіяним незвичайною таємницею.

Усі хотіли швидше побачити чарівний ніж і натовпом повели Уомі до хижі Мандру.

Тільки сліпий Ходжа лишився на прибережному піску. Обличчя його сяяло; він, здавалося, не помічав тиші, що раптово настала.

Хижа Мандру — найбільша в селищі. Вона схожа на конус, глибоко вкопаний у землю. Щоб потрапити в неї, треба було пройти вузьким коридором. Вірніш, не пройти, а проповзти, бо вхід був низький.

Долівка в хижі майже на цілий метр нижче рівня грунту. Земля, яку викинули під час поглиблення хижі, оточувала її високим валом, що правив за основу будівлі і за її стіни. Очеретяну покрівлю хижі, на яку зверху для тепла було покладено шар зшитих звірячих шкур, з зовнішнього боку підпирали довгі жердини.

Діди перші ввійшли до хижі. За ними слідом — чоловіки та кілька жінок. В хижі було темно.

Вогнище майже погасло, і лише кілька жарин жевріло, напівзасипані попелом. Димова дірка була єдиним отвором, через який сюди проникало світло.

Коли очі Уомі звикли до півмороку, він розглядів перед собою худого, білого, як лунь, діда, що мовчазно втупився в нього вицвілими очима. Хтось устиг підкинути у вогнище глиці та соснових гілок, полум'я спалахнуло і освітило простору хижу.

Основою її служило правильне коло на двадцять кроків у поперечнику. Земляні стіни були закриті щільним плотом і навколо оточені низькими й широкими земляними лежанками, вкритими шкурами лосів, вовків та ще якихось звірів. На лежанках можна було сидіти, як на лавах, і лежати головою до стіни, простягнувшися на весь зріст. Кільце лежанок переривалося лише біля входу. Тут два товстих стовпи підпирали покрівлю, а ще таких чотири були вкопані посеред хижі.

Два глиняні горщики, заввишки майже в половину людського зросту, стояли обабіч входу. В них жінки зливали воду, що її носили з річки берестяними відерцями.

Уомі нічого не цікавило. Він бачив перед собою тільки Мандру, головного винуватця його тривалого вигнання.

— Говори,— сказав Мандру, простягнувши вперед бліду, кістляву руку.— Де був? Навіщо повернувся?

— Був далеко,— мовив Уомі. — Повернувся жити вдома.

— Розповідай,— наказав старий.

І Уомі мусив повторити ще раз те, як жилося йому на чужині.

— Слухай, Мандру! — закінчив Уомі й ступив кілька кроків уперед.— Уомі жив у чужих. Вони врятували його. Вони поїли і годували Уомі. Вони зігріли, коли він замерзав. Вони давали все, що йому було потрібно. Та Уомі не забував про Рибне озеро. Він сумував за матір'ю, яка його вигодувала. Тоді Уомі задумав повернутися. Чужі дали йому човна, зброю й відпустили його. Вони хотіли, щоб Уомі взяв собі за дружину найкращу дівчину. Та Уомі хотів повернутися, і тоді їхній старший дав оцього ножа.

Уомі враз вихопив з-за пазухи якусь гостру і довгу річ, вона блиснула у його руках. Це був бронзовий ніж, на відточеному лезі якого відбивалося полум'я.

Уомі вів далі:

— Старший сказав: «Візьми! Цей ніж не простий. Його зробили люди, які живуть далеко. Я виміняв його за двадцять куниць та ведмежу шкуру. В кого цей ніж, той нікого не боїться. Цей ніж подібний до грому. Кому він проб'є серце, той умирає».

Уомі змахнув кинджалом, показуючи, як він битиме ворога.

І всі побачили, що Мандру зблід як смерть. Присутні в хижі враз замовкли і, затамувавши подих, чекали, що буде.

— Чотири роки Уомі жив у чужих,— сказав Уомі.— Чотири роки плакала за ним його мати. Але Уомі не забув ні озера, ні рідного селища. Діди Ку-Піо-Су віддали Уомі річці, щоб вона втопила його. Та Уомі живе і став дужчим, ніж раніш. Мандру сказав: Уомі — син Злого Лісовика. А Уомі каже: це не так. Уомі був у самого Дабу і бачив його душу. Вона була схожа на пугача. Вона їла м'ясо, що його Уомі приніс. Вона відкрила йому правду: не лихий Невидимий був батьком Уомі, а сам Дабу, батько всіх дубів... І ось, поглянь, діду: пугач дав Уомі свою пір'їну і сказав: «Покажи її Мандру! Нехай він знає, що Уомі — син Дабу».

Мандру підвівся, спираючись на гачкувату палицю, і в очах нього відбився непідробний жах.

Якийсь час він мовчки дивився на Уомі, потім тихо поворушив губами і насилу видушив:

— Живи! — Сів на лежанку й додав: — Син Дабу!..

У селищі Ку-Піо-Су бенкетували. Гульбище точилося до самої ночі, а на другий день знову з ранку до вечора. Того дня, коли повернувся Уомі, ніби навмисне був добрий улов. Рибалки привезли в своїх човнах силу-силенну щук, коропів, чечуг, а чоловіки з хижі Сайму вполювали в лісі дику кізку. Їжі було вдосталь, і це веселило всіх. До того ж усі раділи, що найстарший дід прийняв Уомі. В кожного на устах були останні слова Мандру.

Якщо справді Уомі — син Дабу, батька дубів і заступника Ку-Піо-Су, то вже давно будь-яку силу втратили всі оті страхи, через які колись прогнали Уомі.

Крім засмаженого на рожні м'яса й риби, запеченої в приску, на бенкеті насипом лежали черепашки, що їх споживали сирими. Їжу запивали не тільки водою. Жінки винесли горщики з напоями, звареними із соку черешень, вишень, малини. Напої підсолоджували бджолиним медом. Перешумувавши, вони ставали хмільними і звеселяли серця.

Помалу розпочалися ігрища, танці. Танцювала не тільки молодь, а й старі, в яких ще були досить міцні ноги. Героєм свята був Уомі.

Уомі походжав між захмелілими односельцями. В голові йому трохи шуміло. Та коли юнакові підносили повний по вінця турячий ріг, він не відмовлявся й охоче випивав медовуху.

Голосніше лунали пісні. Їх мелодії були одноманітні і монотонні.

Танцюристи походжали, притупували, присідали, у такт плескали руками й підстрибували через кожні три кроки.

Танці одразу ж припинилися, як тільки від якогось багаття долинули ритмічні звуки бубна. То сліпий Ходжа вибамкував у цей найстаріший на землі музичний інструмент. Зроблений із туго напнутої на обруч собачої шкіри, бубон глухо рокотів, хвилюючи серця слухачів.

Ходжа заспівував нову пісню. Це була розповідь про пригоди Уомі, про його незвичайне народження, таємну раду дідів, вигнання й поневіряння Уомі, про його життя й подвиги на чужині, про славне повернення Уомі і заступництво Великого Дабу.

Одного разу Уомі приснилося, ніби він їде берегом і чує голос:

«Шукай мене, Уомі! Навіщо покинув мене?»

Уомі знає, що це човник кличе.

Уомі пам’ятає, як ховав його в кущах, а де саме — забув. Усі кущі дуже подібні між собою.

То там, то тут лунає загадковий голос:

«Я осьдечки! Шукай мене!»

Уомі йде далі та далі. Ось він зазирає під вербовий кущ, але там сидить тільки маленька жабка і витріщає булькаті золоті очиці. Уомі йде до іншого куща, але й там жаба, тільки трохи більша.

І знову голос, знову треба бігти до того куща, з-під якого він лунає. Цього разу замість човна він знаходить велетенську жабу, завбільшки як сестричка Ная. Жаба квакає і махає лапкою.

Та ось нарешті перед ним великий розлогий кущ. Уомі зазирає під гілля: довбанка справді тут. Та що за диво: у ній сидить синьоока дівчина в білій шубці, обшитій чорними горностаячими хвостиками! Дівчина заплітає косу, а з голови вже звисають вісім кісок, світлих, наче солома. Уомі дивиться на її рум'яні щоки, і йому стає прикро, що дівчина не звертає на нього уваги.

«Ти чого тут, у човні? — запитує Уомі.— Звідки прийшла?»

Дівчина раптом починає сміятись.

«Я дочка Невидимого,— каже вона.— Мій батько — господар Великої Води».

«Він живе в нашому озері?» — запитує Уомі.

Дівчина сміється.

«Ти бачив жаб? Це мої тітки. Ось слухай-но: отак як найменша з них проти мене, так ваше озеро проти Великої Води. Там живе мій батько. А я живу на березі, в селищі».

«А де ж ця Велика Вода?»

Дівчина знову сміється.

«Сідай у човен і греби! Греби вдень і вночі. Помре один місяць, потім другий. Тоді побачиш Велику Воду. Звідти восени летять лебеді та гуси.

«Як тебе знати?»

Дівчина стає на край човна й зіскакує на землю.

«Ходімо!» — каже вона, бере його за руку й зазирає у вічі.

Уомі відчуває, що голова його йде обертом, наче од медовухи. Дівчина веде його за руку на край берега і садовить так, що на ноги йому набігає хвиля.

Дівчина скидає шубку й лишається в самій безрукавці з риб'ячої шкіри. Ця одежина мерехтить, наче збрижена вода, відбиває перламутровим блиском. Вся вона покрита риб'ячою лускою та порожніми черепашками.

«Батько називає мене Краплею. Водяні сестри — Рибкою. Людське ім'я у мене інше. Дізнаєшся біля Великої Води».

Вона входить у воду і миє Уомі ноги. І знову лукаво зазирає йому в очі.

«Так дівчата роблять тим, кого люблять».

Уомі знову відчуває, як щось гаряче сповнює його груди. Він хоче вловити незнайомку, але руки хапають дим. Пасмо туману здіймається над його головою. Дівчина зникає, і начебто здалеку йому вчувається дівочий голос:

«Хіба ти не бачиш? Я тільки подих. Моє тіло там, біля Великої Води, а подих тут».

«Я боюсь,— каже Уомі,— Навіщо ти прилітала до мене?»

«Не бійся! Крапля давно знає Уомі, вона бачила його ще тоді, коли крижини хотіли втопити його. Це вона витягла човна на берег».

«Де ж ти? Чому тебе не видно?»

«Шукай мене, Уомі! Шукай біля Великої Води!..»

Уомі прокинувся. Сонце било йому просто в очі.

— Крапля! Крапля! — бурмотів він. — Хіба такі бувають?

Він озирався довкола, протираючи очі. Аж ось помітив, що під голову йому підмощена материна хутряна шуба, а сама мати стоїть поряд навколішках і зливає з берестяного відерця воду йому на голі ступні. Друге таке саме відерце стоїть уже порожнє.

— Мамо! А де ж вона?

— Хто вона? Про кого ти? — запитує Гунда, всміхаючись.

— Вона! Ота! Дівчина! — Уомі підхопився, почав озиратися:— Вона була тут. Вона помила мені ноги.

— Гунда помила їх,— сказала мати.

Уомі провів долонею по обличчі.

— Ти помила? — здивувався він.— Ти?.. І вона також! Вона також мила. Мамо, знаєш, хто це? Це Крапля! Вона живе біля Великої Води.

— Хто вона?

— Вона донька господаря Великої Води. Сама сказала.

— Тобі приснилося, Уомі.

— Авжеж! Вона була тут... ні, там. Ми були там, на березі. Це був її подих. Вона кличе мене!

Гунда спохмурніла.

— Уомі! — промовила вона. — Бережися! Вона лиха. Вип'є твою кров.

— Ні, вона добра! Вона пожаліла мене. Діди зв’язали мене й пустили за водою, а вона врятувала, витягла човна на берег. Сама сказала.

Обличчя Гунди трохи проясніло, але вона ще хмурилась.

— Боюся,— тихо прошепотіла вона.

— Не бійся! Уомі знайде її. Уомі приведе її до тебе.

— Звідки?

— Там! — промовив Уомі й показав на північ.— Звідки восени летять лебеді й гуси.

Гунда задумалася.

— Зачекай! — мовила вона.— Вже скоро надійде осінь. Хто ж шукає наречених в кінці літа? Навесні, як зійде вода, тоді й шукатимеш.

Уомі сів на великий камінь біля входу й замислився.

Замислилась і Гунда. Вона дивилася в той бік, куди показав Уомі, і на її очах блиснули сльози. Серце стислося, тривога й страх охопили жінку. Для Гунди дівчина, що приснилася її синові, була справдішньою, живою дівчиною, яка хоче забрати в неї любого сина.

— Уомі, є риба!

Текту стояв при вході до хижі й чекав. Ще вдосвіта він змотався на той берег, де в маленькій затоці поставив свої сітки. Риби він привіз багато і тепер запрошував брата, щоб почастувати його.

Хижа, в якій жила сім'я Гунди, була трохи менша, ніж у Мандру. Крім Гундиних дітей, тут жив ще дід Аза — старий чоловік з довгою сивою бородою.

Посеред хижі на маленькому майданчику, обгородженому сірими брилами вапняку, куріло вогнище.

Поблизу вогнища в землю був укопаний дерев'яний оцупок з грубо вирізьбленою людською головою. Це — домашній ідол, охоронець домівки, в якому жила душа давно померлої прабабусі Орру.

На голові божка можна було розгледіти дві ямки — очі, трохи кривого носа, щільно стулені губи. Руки й ноги йому були ні до чого. Його просто встромили в землю, і стояв він прямо, дивився завжди серйозно і навіть сердито на тих, що обідали.

Кілька готових до випалювання горщиків сохли аж під стелею, почеплені на сучки в стінах. Дрова у вогнищі вже перегоріли, тільки жевріла купа жару. Поряд у плетеному кошику ворушилася щойно принесена жива риба.

Кожен, хто сидів біля вогнища, вибирав собі рибину до смаку і кидав просто на жар. Риба тріпотіла, скидалася і знову падала в огненне пекло. Щуки, лящі й чечуги швидко підсмажувалися з одного боку. Тоді довгими паличками рибу перевертали на другий бік. Коли рибина разом із шкірою й лускою обвуглювалась з обох боків, її виймали з вогнища, обчищали пригорілі місця і їли.

— Сідай,— сказав дід Аза, коли Уомі, зігнувшись, ввійшов до хижі.

Брови в старого низько нависали над очима і, мабуть, саме через це він здавався сердитішим, аніж був насправді. Уомі не хотілося їсти, але знехтувати дідовим запрошенням не можна було. Він скинув хутряну безрукавку й сів обідати.

— Наю,— мовив Аза,— збігай до сліпого Ходжі, віднеси йому осетра. У нас сьогодні багато, а в нього немає.

Ная вхопила з кошика важку рибину й, наче вітер, майнула до Ходжі.

Пообідавши, всі розійшлися.

Дід влігся спати поблизу вогнища, а Текту й Уомі, накинувши одяг, вийшли з житла, з насолодою вдихаючи свіже озерне повітря.

Карась сидів на дубовій колоді й довбав її долотом. Карасем його прозвали за те, що спина йому згорбатіла, і з року в рік горб той усе більшав.

Та хоч Карась був горбатий і вже немолодий, в роботі він не знав утоми. Особливо сильні були в нього руки, адже він був зброярем, а це ремесло загартовує людину.

З дитинства Карась умів майстерно обробляти камінь. Ніхто в усьому селищі не вмів надати такої правильної й красивої форми своїм виробам, як Карась.

В його майстерні все було пристосовано так, щоб зручно було працювати. Посередині лежав великий гладенький валун, що правив йому за сидіння. Поряд лежав інший валун, трохи менший — він був за ковадло. На ньому Карась розбивав крем'яні жовна й обтесував камені інших порід. На величезному точильному камені обточував і полірував кремені. Кілька брусків із твердого пісковика і з слюдистого гнейса служили для обточування і полірування найгостріших наконечників.

Поруч стояв великий глиняний горщик, розмальований дрібними цяточками. Горщик мав не плескате, а кругле дно, тому й міг стояти тільки у викопаній для нього ямці. У горщику завжди була вода — змочувати точильний камінь і гамувати спрагу, бо майстри не раз умивалися потом на цій важкій роботі. Поряд з горщиком насипано дві купи піску, в одній крупнозернистий пісок для грубого полірування, в другій — зовсім дрібненький. Ним наводили остаточний глянець на кам'яний виріб.

— Егей, Уомі! — гукнув Карась, побачивши, що хлопець замислений іде повз нього до берега.— Ходи-но допомагати старому Карасю.

— Що робиш? — спитав Уомі.

— У тебе є очі? Хай вони тобі скажуть.

— Ого! Човен уже зовсім готовий?

— Ні.

— Уомі допоможе! Уомі вміє довбати дерево.

Карась дав йому кам'яне долото і дерев’яний молот, і обидва дружно взялися до роботи. Вони похило приставляли долото до колоди і різким ударом молота відколупували невеликий шматочок деревини.

— Давно почав робити? — спитав Уомі.

— З того місяця, як Мандру зіпхнув тебе у воду.

І поміж ударами молота, у хвилини перепочинку, неквапливо старий Карась розповів йому дивовижну історію нового човна.

Ота сама повінь, яка чотири роки тому забрала з селища човен Уомі, принесла жителям Ку-Піо-Су цінний подарунок. Вода прибила до острівця великого дуба. Він упав десь у річку, підмитий край берега водою.

Карась прийшов до дідів і сказав:

— Віддайте дуба Карасю.

— А це ж чому? — сердито запитав Піжму.

— Хіба Піжму не знає? Коли діди пустили за водою Уомі, вони поклали його в найкращий човен. І човен цей взяли у Карася. Тепер у нього лишився тільки поганенький човник. Під вітер у ньому не вийдеш на озеро. Віддайте дуба Карасю. Він зробить з нього човна.

— Нехай бере,— сказав Мандру, і діди присудили дуба Карасю.

З того часу Карась разом з синами почав робити довбанку. Це була важка робота. Дуб — міцне дерево, й довбати його нелегко.

Насамперед треба було відокремити придатну для човна пряму і товсту частину стовбура. Як це можна зробити без металевої сокири або пилки?

Люди Ку-Піо-Су знали, як взятися за діло. Вони обдерли зі стовбура ще свіжу кору, одміряли в довжину на дванадцять кроків стовбур. Карась замислив зробити човна, довшого за найбільші човни в селищі.

Біля самого кореня розіклали багаття з сухого гілля. Тут буде корма. Друге багаття Карась розпалив саме там, де почнеться носова частина.

Вогонь розпалили невеликий, щоб не згоріло все дерево. І полум'я робило своє діло. Стовбур поступово обвуглювався, повільно тліючи. Потрібне було велике вміння, щоб деревина тліла тільки у визначених місцях. Коли вогонь дужче розгорявся, дерево обливали водою. Заливши вогонь, мотиками оббивали звуглені місця, а наступного дня знову починали все спочатку. Треба було мати неабиякий досвід, щоб перепалити дерево навпіл і щоб воно не згоріло.

Карась добре знав своє ремесло. Не кваплячись, але й не гаючи часу даремно, він заходився робити кам'яні бійла. Це були важкі й міцні знаряддя, що формою нагадували кирку.

Бійло виготовлялося з міцного і довгастого каменя. Воно було широке посередині й загострене на кінцях. В середній, широкій, частині треба було просвердлити отвір для держака.

Окрім бійл, Карась відточував у своїй майстерні міцні кам'яні долота і важкі сокири — все, що необхідне для виготовлення довбанки.

Ціле літо і частина осені пішло на те, щоб перепалити дубовий стовбур у двох місцях і відокремити велетенську колоду від кореневища і верхньої частини дерева. Останніми сухими днями Карась скористався, щоб відкотити колоду якомога далі од води.

Почалися холодні осінні дощі. Згодом вдарили морози. Сніг засипав колоду, і взимку Карась зробив для човна тільки весла.

Навесні знову почалася наполеглива робота. Спершу треба було обтесати товсту, кострубату колоду, надавши їй форми стрункого човна. На це пішло ще одне літо й тепла частина осені. Тільки на третій рік взялися за видовбування човна. Щодня після риболовлі приходили Карась та його сини і кам'яним долотом та киркою по крихті виколупували середину колоди. На кінець третього літа вона стала нагадувати незграбне корито. Борти були ще дуже товсті. Ще й зараз це був не човен, а видовбана важка колода. Її треба було зробити легкою і місткою. На четверте літо почалася остаточна обробка. Що не день, то стінки ставали тоншими. Шар за шаром майстри зчищали зайвину.

— Працюй зі мною, — запропонував Карась Уомі. — Рука Уомі — рука Дабу! Допомагай Карасю. Знадобиться Уомі великий човен, він візьме й поїде собі куди захоче.

Так домовилися наймайстерніший човняр Ку-Піо-Су і молодий Уомі, син Гунди і Великого Дабу.

Життя селища Ку-Піо-Су знову ввійшло в звичне русло.

Найбільше працювали жінки й діти. З раннього ранку вони поспішали до озера, щоб наповнити водою глиняні горщики та берестяний посуд. Деякі переходили по містках на порослий лісом берег, ламали там галуззя й в'язками носили на плечах додому.

Старші матері роздмухували вогнища, і над кожною хижею крізь димовий отвір курився сірий димок. Чоловіки, забравши з собою сітки, риболовні гачки, гарпуни та іншу снасть, роз'їхалися човнами.

Перед кожною домівкою на сонці вигрівалися діди. Деякі з них працювали: плели сітки, майстрували різне начиння з лубу і з лика. Інші так собі сиділи, замислившись, позгорблювавши сутулі спини. Та й було про що подумати!

Повернувся Уомі, якого чотири роки тому на загальній раді вони прирекли на вигнання з рідного селища. Повернувся в розквіті сил, міцний, щасливий і красивий. За пазухою в нього чарівне перо пугача, дарунок самого Дабу. Уомі має чародійний кинджал, що робить його непереможним.

А що, коли він не забув кривди, якої йому завдали? Що, коли він замислив жорстоку помсту, і вона зненацька впаде на сиві голови дідів, які вигнали його з селища?

Похмурі думки обсіли голову старого Піжму. Це ж він на тій раді вимагав смерті Уомі.

Як захиститися від можливої помсти і боротися з людиною, коли їй допомагає сама ріка і душа Священного Дуба?

Піжму сердито позирав у той бік, звідки долинало постукування. Там Уомі й Карась довбали дубову колоду.

— У-у, горбатий! Стривай, він тобі ще покаже...— бурмотів Піжму.

Йому не подобалося, що Карась потоваришував з молодим Уомі. Піжму бачив, як Уомі поманив когось рукою, і до човна підійшов його брат Текту з трьома старшими синами товстунки Дамму.

Незабаром усі четверо юнаків приєдналися до Карася та Уомі i злагоджене постукування кременів час від часу заглушало гучні вигуки й веселий сміх.

Піжму сердито відвернувся. Зрештою він не витримав і, покректуючи, почвалав до Мандру, щоб дізнатися, що той думає про все це.

В просторій хижі панували сутінки й тиша. Постійні мешканці хижі, особливо молодь, намагалися якомога рідше потрапляти на очі старому. Його все дратувало. Він не міг терпіти голосних розмов. Гнівався, коли малеча борюкалася. Після зустрічі з Уомі старий майже не розмовляв. Уранці помахом руки підкликав старшу дочку, сиву Онду, і вимовляв лише одне слово:

— Пити!

До їжі Мандру майже не доторкався.

Щоночі старі жінки прокидалися від приглушеного й жалібного крику, що лунав у хижі. При тьмяному світлі жевріючих жарин було видно, як дід натужно підводиться, опускає ноги з хутряної постелі й починає розтирати рукою шию та оголені груди, важко i прискорено дихаючи. Онда підносила йому пити. Старий, ковтнувши води, шепотів:

— Душить! 3овсім хоче задушити...

Він показував на голову, і стара Онда, зачерпнувши з горщика пригорщ води, змочувала його сиве волосся.

Коли Піжму, крекчучи, ввійшов до хижі, Мандру сидів, підібгавши ноги, на постелі.

Піжму тихо сів біля вогнища, втупився поглядом у долівку.

Хвилина за хвилиною минали в цілковитій мовчанці. Нарешті стара Онда сказала:

— Нічого не їсть. Спить погано. Все стогне.— Потім додала, махнувши рукою на Мандру:— Боїться Уомі.

Піжму глянув на згорбленого діда.

— Душить мене. Щоночі душить. Бере отак,— Мандру показав на горло,— і душить...

— Приходить до тебе? — з тривогою запитав Піжму.

— Щоночі! І раніше приходив. Ще коли був далеко—теж приходив. Тільки зрідка. А тепер — щоночі.

Піжму мовчав.

— Убити хоче! Злий на мене. І очі як у вовка.

— Що з ним робити?

Мандру тільки махнув рукою. І довго сиділи вони, пригнічені тягарем своїх літ і забобонним страхом, що його породили безпросвітна темрява й хворобливі сни. Нарешті Піжму підвівся, сів біля Мандру на оленячу підстилку й, прикривши рота долонею, зашепотів у саме вухо:

— Убити треба...

Мандру скривився, наче від зубного болю:

— Не можна вбити: у нього ніж заворожений.

Піжму знову хрипко зашепотів:

— Сонного! Сонний не почує.

— А перо! Почує... Дабу все чує...

Діди знову замовкли. Тихо потріскувало вогнище — дотлівали останні головешки, вкривалися сірим попелом.

— Занапастить він нас! — тяжко зітхнув Мандру.

Піжму здригнувся, обличчя його потемніло.

— Спалити його! — глухо пробурмотів він.— Живцем спалити! Щоб і тіні не лишилося!..

Мандру знову махнув рукою і несподівано закричав своїм деренчливим голосом:

— Дідів усіх занапастить! Половину людей в Ку-Піо-Су переведе!

Це були останні слова, що їх вимовив Мандру. Наступного ранку його знайшли мертвим — біля самого вогнища, з притиснутими до серця руками.

Смерть Мандру була страшним ударом для всього племені Ку-Піо-Су.

Це була смерть старого ватажка усіх мисливців.

У селищі Ку-Піо-Су за ватажка завжди був найстарший, котрого всі мисливці змалечку звикали шанувати. Завдяки цьому поміж ними панувала єдність і дисципліна. А дисципліна їм була необхідна, щоб серед тисячі небезпек, що чатували на них звідусіль, відстоювати життя від чотириногих і двоногих ворогів.

Смерть найстарішого похитнула звичний уклад життя: на місце нинішнього ватажка мав заступити новий, старшинство якого визнали б усі діди селища.

Проте справа ця була не така проста, як здавалося на перший погляд. Більшість дідів неточно підраховували прожитий час або її зовсім не знали, скільки їм років. Кожен був схильний набавляти собі віку, адже шана й повага до людини зростали разом з роками.

Іноді старшинство визначалося залежно від ступеня сивини, і людей, у яких волосся довго не сивіло, вважали молодшими за тих, у кого воно було зовсім біле. Велике значення мало також уміння триматися поважно, по-старечому.

Дехто з дуже старих дідів через слабість, хворобу чи природжену несміливість добровільно відмовлявся від старшування, хоча й мав на це право. Отож виходило так, що для визнання старшинства рішучий і владний характер важив більше, аніж вік.

Виникало й інше питання, мабуть, не менш важливе.

— Діди,— сказав Піжму,— думайте: хто вбив Мандру?

Мандру помер у своїй хижі, серед близьких йому людей. Жоден із членів сім'ї не помітив, щоб хто-небудь вдався до якогось насилля. Мандру був уже старезний дід, він на багато років пережив усіх своїх одноплемінників. Останнім часом він увесь час хворів, ледь-ледь дибав і все скаржився на серце й на те, що важко дихати.

Що може бути природніше за смерть такої старої людини?

Але жителі селища Ку-Піо-Су думали інакше. Для них не існувало природної смерті. Людина вмирає тому, що хтось відбирає в неї життя. Можна відняти його силоміць. Мисливцеві чи рибалці така смерть цілком зрозуміла. А проте, і мисливець часом досягає своєї мети не лише силою, а й хитрістю. Смерть можна «наслати» намовляннями та різними хитрими чаклунськими способами. Хвороби не самі приходять, їх хтось насилає. Це роблять або вороги, або тіні померлих, або невидимі таємничі істоти, якими фантазія первісних людей населила поля, ліси, водоймища, річки — всю навколишню природу.

Мандру присудив Уомі до вигнання. Тільки чудом врятувався Уомі від неминучої смерті. Виходить, у нього було доволі підстав, щоб ненавидіти Мандру й бажати йому смерті. Ніхто не бачив, як Мандру помер. Але близькі родичі і старий Піжму на власні вуха чули, як Мандру незадовго до смерті говорив: Уомі щоночі приходить до нього уві сні й душить його.

Піжму обстоював своє: Мандру — жертва помсти. А месником міг бути тільки Уомі! Піжму говорив сердито, раз у раз повторював слова Мандру: Уомі занапастить усіх дідів Ку-Піо-Су.

Діди сиділи, втупившись у вогонь, гладили бороди й кивали сивими головами...

Пізнім вечором у Гундиній хаті яскраво горіло вогнище. Чекали старого Азу, а він чомусь не йшов. Раптом гойднулася запона при вході, і з-за неї визирнула голівка з шістьма тоненькими, світлими, наче суха солома, кісками.

— Не спите? — запитав дівочий голос.

До хижі влізла дівчина років сімнадцяти — онука Піжму Кунья. Очі в неї були голубі, а лиця рум'яніли, мов калина.

— Наю! — тихо гукнула вона.— Вийди-но!

Ная швиденько вдяглася й вибігла з хижі.

Через кілька хвилин Уомі також вийшов надвір і наткнувся на заплаканих, розтривожених дівчат.

Кунья розповіла, як вона нишком пробралася на таємну раду дідів і підслухала, про що вони говорять. Діди обрали Піжму за старшого над мисливцями, а Піжму — ворог Уомі. Він запевняє, що це Уомі задушив Мандру уві сні, що начебто він хоче занапастити всіх дідів племені. Діди вірять Піжму. Тільки Ходжа, Карась-човняр та ще Аза не погоджуються. Піжму намовляє спалити Уомі на похоронному вогнищі. Але діди бояться, бо коли б не боялися, то, мабуть, послухалися б Піжму. Їх лякає чарівний ніж і гнів самого Дабу. Ще й досі сперечаються.

Ная з плачем пригорнулася до брата. Кунья стояла поряд, кулаком утираючи сльози.

Уомі спохмурнів. Потім рішуче мотнув головою і почав заспокоювати заплаканих дівчат:

— Не плачте. Я не боюся дідів. Вони не знають, що може зробити Уомі.

Він наказав їм мовчати, не говорити нікому й слова.

Другого дня мешканці Гундиної хижі, прокинувшись, помітили, що Уомі зник. Разом з ним щезли його лук, стріли та інша зброя. Згодом виявилось, що й Гунди ніде не видно.

Ная і Текту простежили, що слід веде до човнярського причалу. Тут, на мокрому піску, чітко виднілися сліди чоловічих, жіночих та собачих ніг.

— Вони забрали з собою лайку,— мовила Ная.

— Далеко зібралися їхати,— додав Текту.

Він показав свіжу борозну на рихлому піску від спущеного на воду човна. Було ясно: мати й син поїхали вночі разом.

Але куди вони вирушили? На це питання ніхто не міг відповісти.

Вранці чоловіки Ку-Піо-Су почали рити яму. Копали посеред інших, давніших могил, на вершині невеликого пагорба, кроків за двісті від селища. Рили кам'яними кирками, дубовим кіллям, відгрібали пісок руками й уламками твердої кори. Сипкий пісок легко піддавався землекопам.

Опівдні неглибока яма була готова. Дно її встелили товстим шаром свіжої трави, щоб м'якше було лежати.

Тіло Мандру перенесли з хижі й поклали на дно ями на правий бік. Зігнуті в ліктях руки були складені так, як це робить людина, засинаючи у своєму ліжку. Зверху тіло посипали червоною охрою. Червоний колір — то колір крові. Червона охра — символ тепла, життя, відродження. Це зробили для того, щоб у новому світі, в який переселився покійник, він прокинувся молодим, сильним і здоровим.

Саме в цьому й полягав похоронний обряд. Тепер лишилося тільки спорядити як слід покійника.

«Цілковитої смерті немає,— гадали жителі селища Ку-Піо-Су,— небіжчик тільки перейшов у світ снів. Там усе точнісінько таке, як і в цьому світі. Такі ж річки й озера. Там плаває риба, літають птахи, бігають дикі звірі. Мандру житиме так само, як і тут.

Там на нього вже чекають померлі предки, а також сини, внуки і правнуки, котрі померли раніше. Разом з ними збудує він собі новий дім, зробить нового човна, ловитиме рибу, полюватиме диких звірів».

У могилу поклали ту зброю, яку небіжчик сам собі колись зробив: лук і стріли, короткий спис, пращу, кам'яну кирку, долото, костяну голку і крем'яну шкребачку. Тіло накрили ведмежим хутром, щоб покійникові було тепліше.

Онуки Мандру принесли старе весло, з яким він колись плавав по озеру, а також трут і кресало, замотані в шматок сухої кори.

Жінки поставили два горщики — один з водою, другий з медом диких бджіл. Карась приніс ще одне — нове весло.

— Візьми, Мандру! — сказав він і поклав свій дарунок у могилу.— Нехай згадує Мандру старого Карася, ловлячи рибу на теплих підземних водах.

В цю мить над озером розляглося несамовите виття. Двоє синів Піжму тягли до могили прив'язаного на ремінний зашморг собаку, що рвався, гарчав, качався по траві, гавкав і жалібно вив.

Це був собака Мандру, який, наче передчуваючи щось недобре, ніяк не хотів наблизитися до могили хазяїна.

Та собаку силоміць притягли. Тут йому накинули на шию другий зашморг, і двоє онуків Піжму почали тягти ремінці у протилежні боки. Собака захрипів, висолопив язика й очі його оскляніли.

Піжму підняв задушеного собаку й промовив:

— Мандру, забирай з собою свою лайку. Вона не захотіла лишатися тут без тебе,— і він кинув собаку до ніг покійника.

В цей час до могили підійшла старша дочка Мандру — вдова Онда. Очі її були заплакані, сиві пасма звисали на плечі. Онда підійшла, сіла край могили на землю.

— Мандру,— мовила вона,— хто тебе там напоїть, нагодує? Хто голову розчеше? Хто подасть уночі води напитися? Без мене нікому. Забери й мене, як узяв свого собаку... Діди, я хочу піти на той бік. Куди він, туди і я. Піжму, ти тепер найстарший, проведи мене туди...

Вона підвелася, вклонилась Піжму в ноги та й знову простяглася, лобом припала до вологого піску.

Піжму стояв, величезний, згорблений, неповороткий, наче ведмідь.

— Треба провести! — сказав він і підкликав меншого сина, Курбу.

На зріст Курбу такий, як батько, але ще кремезніший. На широких плечах і короткій шиї міцно трималася поросла рудою кучмою голова. З під низького лоба і густих брів похмуро зиркали маленькі безбарвні очиці.

Піжму нахилився й сказав щось синові на вухо. Курбу неквапливо повернувся і перевальцем пішов до своєї домівки.

Піжму наблизився до старої Онди, погладив її по голові.

— Лежи, Ондо, і не бійся. Нічого не бійся! Ти добре замислила. Про старого Мандру треба піклуватися. Він звик до тебе. Нудно йому буде без тебе.

Повернувся Курбу з оленячою шкурою і довгим білим ременем з лосячої шкіри.

Піжму, тихо примовляючи, накрив Онду шкурою.

— Не бійся, Ондо, все буде добре! Нічого не бійся.

Курбу зробив з ременя зашморг і подав батькові.

Піжму не кваплячись нахилився, підняв край шкури, накинув Онді на шию зашморг і знову накрив її. Один кінець ременя подав Курбу, другий — старшому синові, такому ж кремезному, як і менший.

Сини стали обабіч старої і чекали.

— Ну! — гукнув Піжму, і обидва здоровані щосили потягли за кінці ременя.

Онда забилася, задригала ногами.

Піжму підступив з кам'яною палицею в руках і намацав голову старої. Чоловіки, діди, жінки та діти, затамувавши подих, стежили за ним. Дехто нахилив голову, заплющив очі. Піжму поволі підняв свою страшну палицю і, розмахнувшись, ударив Онду по тім'ї.

Велетенське багаття біля могили палахкотіло вогнем. Жителі Ку-Піо-Су справляли прощальну тризну. Поминки тривали вже третій день. Все острівне населення юрмилося довкола могили.

Час від часу люди купками переходили через місток, щоб набрати в лісі дров. Вони приносили в'язки на плечах або тягли на довгих полозках, загнутих спереду, неначе лижви, і скріплених між собою, як у санях.

Чоловіки ловили рибу й одразу ж пекли її на жару і половину кидали у вогонь або в бік могили, примовляючи:

— Бери, Мандру! Їж на здоров'я. Їж і ти, Ондо. Вам далека путь. Треба набиратися сили.

Іноді з'їдали всю рибу, а в полум'я кидали голову, кажучи:

— Ти був у нас голова. Візьми собі голову, Мандру! Їж, вона солодка.— Потім кидали хвіст і примовляли: — Ти була йому за хвіст, Ондо. Куди голова, туди й хвіст!

Могилу на цей час уже прикрили хмизом і засипали піском. Але один кут лишався неприкритим. Через цей отвір клали їжу небіжчикам. Отвір лишили ще й для того, щоб душі померлих могли вилітати вночі і повертатися назад у свою підземну домівку. Дітлахи підповзали до могили і з цікавістю зазирали всередину.

На третій день з отвору почало відгонити солодкуватим і терпким духом тління. Це означало, що душі покійників остаточно відділилися од тіла.

Тоді отвір заткнули травою, переплетеною з колючими гілками шипшини. Дихання покійника може ще проникати з могили. Але якщо сам небіжчик спробує вилізти, він наткнеться на колючки й зупиниться. Нема чого мерцям тинятися й лякати живих.

Кожен поминальний день починався співом Ходжі. Щойно сходило сонце — одразу ж чувся глухий рокіт бубна. На розстеленій поблизу могили шкурі сліпець заводив свою монотонну музику. Спершу бубон звучав голосно, потім усе тихше й тихше та раптом починав гриміти з новою силою. Після третього затихання народжувалися звуки пісні. Мелодія складалася з однієї або двох музичних фраз. Вони раз у раз повторювались, але з різними словами.

Мелодійною мовою розповідав співець про довге життя, про пригоди ватажка мисливців. Усе, що будь-коли розповідалося в селищі про славетні подвиги Мандру, сліпець зберігав у своїй надзвичайній пам'яті. Мимоволі буйна уява Ходжі домальовувала нові й нові подробиці. Справжні подвиги — боротьба з диким вепром, двобій з бурим ведмедем, якого Мандру запоров дубовою рогатиною, перемога над шаленим лосем — перепліталися з легендами про сни Мандру, які він розповідав близьким. Їх було багато, і пісень про них вистачило на всі три доби поминок.

Коли стомленому співцеві приносили їсти й пити, пісня втихала. Та після обіднього перепочинку повістування про сни Мандру відновлювалися й тривали до вечора. Займалися зорі на небі, нічні тіні виповзали з-поміж кущів і дерев, над водою стелився туман. Співець схиляв на груди стомлену голову й засинав над своїм бубном.

Так було на перший і на другий поминальний день. Так минув і третій день. Сонце вже схилилося до землі, а Ходжа все співав про подвиги Мандру.

Раптом Текту закричав, показуючи на озеро.

— Уомі їде! Уомі!..

Всі, хто сидів довкола багаття, схопилися й почали вдивлятися в той бік, куди показував Текту.

З-під стрімкого берега до острова повертав вузенький човен. На кормі з жердиною в руках манячіла струнка постать Уомі...

Того вечора, коли Кунья і Ная принесли вість про підступні наміри Піжму, Уомі вкладався спати пізніше за всіх домашніх. Сон утік від нього. Думка про те, що йому знову загрожує небезпека, не давала заснути.

Уомі ворочався з боку на бік і замислено стежив крізь відкритий димовий отвір за світлячками зірок. Раптом чиясь лагідна рука лягла йому на чоло. Біля нього стояла Гунда.

— Мамо,— прошепотів він,— чому не спиш?

— Уомі не спить, і Гундин сон пропав,— відповіла мати. Вона тихо гладила його по голові.— Ная мені все розповіла.

Уомі взяв її маленьку руку.

— Тікаймо,— сказала Гунда.— Тікаймо далеко! Щоб вони не знайшли нас.

Уомі спустив ноги додолу.

— Тікаймо,— шепотіла Гунда.— Ходімо до самого Дабу. Він захистить. Він навчить. У нього дізнаємося, що робити.

— Ходімо!—згодився Уомі.— І нехай ніхто не знає куди.

Він ще раз озирнувся: всі міцно спали.

— Виходь, мамо! Я за тобою...

Навпомацки зібрав він свою зброю, похідне спорядження і, крадучись, вибрався з хижі.

Мати взяла його за руку.

Крайнебо вже зарожевіло. Уомі помітив, як сяяли материні очі.

— Швидше, швидше! — шепотіла Гунда.

І вони, не гаючись, подалися до човнів. Містки, що єднали острівець з берегом, були розібрані, щоб ніякий чужинець не міг проникнути в селище.

І Гунда, й Уомі вже помітили темні силуети човнів на піщаному березі. В цю мить щось біле підкотилося їм під ноги. Це лайка наздогнала їх по слідах.

— Мовчи! —- сказала Гунда й насварилася пальцем.

Уомі вибрав легенький човен, посадив у нього матір, поклав на дно зброю та інші пожитки.

Лайка, виляючи хвостом, просилася в човен.

— Візьмімо її з собою,— мовила Гунда.— Почне вити — всіх розбудить.

Вона покликала собаку, і лайка, скулившись, примостилася біля її ніг. Уомі зіпхнув човен на воду, скочив на корму і відштовхнувся жердиною від берега. Човен беззвучно пірнув у мутний туман, що огорнув острів Ку-Піо-Су.

Уомі переправився через протоку й пристав до високого берега. Він спрямував човен у гирло річки, яка по дну лісного байраку вливалася в озеро. Тут він відшукав зручну місцину, заховав човен у густому чагарнику. Зробив він це так добре, що помітити човен було майже неможливо.

Упоравшись із цим, він пішов угору за течією, ведучи матір просто по воді. Адже в проточній воді слідів не лишається.

Пройшовши водою кілька десятків метрів, вони вибралися на високий берег байраку і рушили знайомою стежкою, що вела до яру Дабу.

Надвечір вони вийшли з лісу в тому місці, де Уомі заховав свого старого човна. Чи цілий він? Чи збереглися багор і весло?

Уомі відшукав на березі залишки багаття, під захистом якого минула пам'ятна для нього ніч. Коли розсував кущі, серце його закалатало: а що, як він побачить оту Краплю, що приснилася йому?

Човен був на місці, а замість дівчини в ньому сиділа жаба. Вона злякалася й стрибнула в воду.

— Ага! — вигукнув Уомі.— Крапля посилає її стерегти мій човен.

Одразу йти до Священного Дуба Гунда не схотіла: дуже втомилася. Вона дістала з мішка кілька печених рибин на вечерю.

Уомі викресав іскру на сухий трут, роздмухав його, розпалив багаття. Гунда засмажила тетерку, яку Уомі підстрелив по дорозі. Після вечері вирішили йти далі.

Прив'язавши ременем лайку до човна, взяли з собою половину щуки,— нагодувати Дабу,— і пішли. До Священного Дуба треба було дістатися завидна. Північ — це час, коли літають нічні тіні і Невидимі відкривають людям свою волю.

Як тільки мати й син увійшли в яр, вони відчули, що лісова темрява наздоганяє їх швидше, ніж вони сподівалися.

Тут, під густим шатром крислатих дубових верховіть, швидко гасли останні відблиски вечірньої зорі. Гунда квапливо шепотіла слова давніх заклинань проти злих лісовиків та нічних страхів.

Уомі відчув, як тремтять похололі материні пальці в його міцній руці:— Не бійся, мамо! Дабу близько. Він захистить нас.

Синові хотілося підбадьорити матір, але мимоволі її страх передався і йому. З кожним кроком густішав морок. З кожною хвилиною здавалося, що лісові тіні ставали рухливіші, немов оживали. Гілки кущів та дерев простягалися до них, наче руки жебраків.

Гунда відламувала маленькі шматочки печеної риби, кидала їх кущам, деревам і лагідно примовляла:

— Їжте, любі! Їжте! Захистіть Гунду й Уомі.

Так дісталися вони до Священного Дуба. З завмираючим серцем ступила Гунда кілька кроків по хмурій галяві й зупинилася.

Дабу стояв перед нею. Тут, під його віттям, вона відчувала себе такою мізерною і немічною.

Уомі й Гунда стали навколішки й припали до коріння Священного Дуба. А він стояв над ними, розчепіривши коряві руки-сучки, роззявивши чорну пащу дупла.

Нарешті Уомі підвівся.

— Батьку,— мовив він,— до тебе прийшов син твій, Уомі! Захисти його від ворогів!

— Піжму хоче вбити Уомі,— сказала Гунда.— Дабу! Ти дав Гунді Уомі. Збережи його! Уомі—твоя кров. Захисти його...

Вона кинула голову щуки й рештки м'яса у зяюче над нею дупло.

Мати й син стояли, простягши руки, й чекали відповіді. Палка уява їхня творила божество, а по-дитячому ясні й чисті очі дивилися на нього молитовно.

Їхній слух і всі почуття вкрай загострилися. Вони чули ледь помітне жебоніння струмка, тріск зламаної гілочки, шарудіння миші в сухому листі.

Вони намагалися витлумачити по-своему значення цих звуків і шукали в них відповіді на свої благання.

Враз сіра тінь майнула поміж віттям. Уомі здалося, що вона вилетіла з дупла й беззвучно зникла між деревами. За хвилину десь поблизу почулося голосне ухкання пугача. Небо освітилося спалахом далекої зірниці, яка тут, серед чорних дерев, здалася неймовірно яскравою.

Без сумніву, це була відповідь. Дабу відгукнувся на їхні благання. Але як це треба було розуміти?

— Це його душа! — прошецотів Уомі.

Гунда тремтіла, припавши до сина.

— Ти бачила?

— Бачила...— ледь чутно мовила мати.

— Лишімося тут до ранку. Дізнаємось, що скаже Дабу.

Заснули вони пізно. Гунда задрімала перша, притиснувшись до синової руки. Згодом заснув і Уомі.

Яскраві сни були їм нагородою за терпіння. Гунді примарилося, наче вона, ще молода, сидить самотня у своїй домівці. Перед нею яскраво горить вогнище. До хижі входить гарний, рум'янолиций дід з ласкавими очима. Він сідає при вході й виймає з-за пазухи довгого ножа. І вона добре бачить: це той самий ніж, якого привіз Уомі з далеких мандрів.

«Віддай його Уомі,— говорить старий.— Скажи йому, хай нічого не боїться. У кого цей ніж, той найсильніший».

Гунда знає: оцей старий чоловік не хто інший як сам Дабу.

«Хай іде шукати наречену! Настане весна. Прилетять журавлі. Тоді хай відпливає далеко! Скажи Уомі: Дабу допоможе йому».

Гунда прокинулась, і серце її тріпотіло, мов спіймана пташка. Ще б пак! Вона розмовляла з самим Дабу. Він сам обіцяв допомогу.

Уомі вже не спав. Він чекав, коли мати прокинеться. Йому кортіло розповісти свій сон.

З ним сталося те, що не часто, але кожному буває на віку: йому вдруге привидівся той самий сон. Знову він шукав човна, знову бачив дівчину — дочку Водяника. Як і минулого разу, марилось юнакові, що дівчина миє йому ноги й кличе, щоб шукав її біля Великої Води.

Сон повторився — це щось та значить. Сон цей — віщий. Він пророкує майбутнє.

Гунда нарвала квітів і кинула їх у дупло дуба. Раптом вітром гойднуло нижні гілки дерева, і один із жертовних дарунків упав до ніг Уомі. Це був костур — багато їх висіло на дубі.

Уомі замислився. Жертовні дари — недоторканні. Але ж Дабу сам кинув його Уомі.

Юнак нерішуче торкнувся костура.

— Що ти робиш? — злякано шепнула Гунда.— Цей костур замовлений. Його повісив сам Мандру. Ти був ще тоді маленький. На Піжму напала Хонда. Палила його вогнем. Трусила його, ламала. Піжму сам розповідав. Ніхто її не бачив, а Піжму бачив. Щоночі кров пила. Схуд Піжму, став, як тріска. Обличчя побіліло. Мандру замовив хворобу. Напоїв Піжму полиновою водою. Потім узяв костур і замовив його: «Хондо, Хондо, увійди в костур! В'яжу тебе ликом, перев'язую сирицею. Не вийдеш, поки й сириця не розв'яжеться!..» Усім селищем ходили дивитися. Як тільки Дабу взяв костур, так і пропала в Піжму хвороба.

— Ну що ж,— мовив Уомі.— Дабу сам віддає мені цей костур. Тепер Піжму в мене у руках. Що захочу, те й зроблю з ним.

Назад поверталися водою. Уомі вирішив пригнати в Ку-Піо-Су човна, з яким дуже багато було пов'язано в минулому.

Ріка плинула, широко вигинаючись. То з того, то з того боку проступали обмілини. Водяні птахи плавали попід берегами й безбоязно дивилися на людей у човні. Річкові чайки пролітали над головами. Сірі чаплі непорушно стояли на обмілинах біля самої води.

Високий, порослий лісом берег білів вапняковими урвищами. То тут, то там його розтинали вузькі ущелини лісових байраків.

Переночували вони на невеличкому острівці у верболозі. Рано-вранці рушили далі.

Удень стало жарко. Уомі поскидав з себе весь одяг, крім вузенького фартуха з бобрової шкури. Залізні м'язи його так і вигравали під засмаглою шкірою. Білий собака дрімав біля ніг. Гунда лежала на дні човна і ласкавим, усміхненим поглядом стежила за сином.

Несподівана зустріч затримала їх майже при вході в Рибне озеро. Уже спрямувавши човна у вузьку протоку, що з'єднувала озеро з річкою, Уомі враз насторожився.

Біля самого повороту від берега пливла величезна лосиха, а за нею піврічне лосеня. Вони перепливали в цьому місці річку і були застукані зненацька.

Лосиха пирхнула, і звірі повернули назад. Та було вже пізно. Кількома сильними помахами жердини Уомі розігнав човен і спрямував його на лосиху. Перш ніж вона встигла дістатися берега, Уомі наздогнав її і, вихопивши бронзовий кинджал, скочив просто на загривок переляканій тварині.

На мить вони обоє сховалися під водою, але лосиха, оговтавшись, випірнула. Юнак міцно вхопився за її шию. Лосиха пирхала, ніздрі її роздулися, а люті очі налилися кров'ю. Задніми ногами торкнулася дна і одразу ж стала дибки, підстрибнула, знявши довкола себе хмари бризок.

Становище вийшло загрозливе. Уомі напружив останню силу, щоб не впасти. Але річка знову поглибшала, і лосиха змушена була пливти. Уомі стиснув руків'я кинджала і глибоко всадив бронзове лезо між потилицею тварини і першим шийним хребцем. Лосиха шарпнулася, знову стала дибки, але зразу ж важко шубовснула у воду.

Немало часу й зусиль пішло на те, щоб витягти важку тушу убитого звіра на берег.

Щоб течія річки не забрала здобич, Уомі прив'язав її міцно до верби й прикидав очеретом. Після цього він викупався, змив із себе звірину кров і погнав човен через протоку в озеро й далі, до острова Ку-Піо-Су.

Тим часом сонце вже сіло. Над водою стелився туман, стало холодно, і Уомі змушений був одягтися.

Жителі Ку-Піо-Су помітили Уомі тільки тоді, коли він порівнявся з островом і спрямував свого човна до причалу.

Уомі не чекали. Більшість гадали, що він зник назовсім. Те, про що говорилося в хижі Піжму, не лишилося таємницею для селища.

Родичі Уомі похмуро поглядали на Піжму. Вони були невдоволені його старшуванням. А те, що разом з Уомі щезла й Гунда, ще дужче їх схвилювало. Ная і Кунья прохопилися серед дівчат, чому зник Уомі. Старші жінки дізналися про це від своїх доньок.

Усі були впевнені, що Уомі втік. А коли втік, значить, боїться. Якщо ж боїться, значить, Піжму сильніший за Уомі, і треба дивитися в очі Піжму.

І раптом Уомі повернувся. Його зустріли цілковитою мовчанкою. У цій мовчанці крилася насамперед нетерпляча цікавість — швидше, якомога швидше дізнатися, як зустрінуться оці двоє і хто з них переможе.

Коли Уомі наблизився до людей, що сиділи довкола багаття, очі молодих спалахнули від захвату.

Уомі йшов як переможець. Гарна голова його гордовито відкинута назад, очі сповнені торжества, хода легка, пружна. За поясом стирчить бронзовий клинок. Мати Гунда ледве встигала за ним. Вона аж згорбилася під вагою дорожного мішка, а в руках несла довгого лука, риболовного списа та іншу синову зброю. Біла лайка, нашорошивши вуха, бігла позаду.

Уомі підступив до каменя, на якому, оточений молодими мисливцями, сидів Піжму.

— Діду Піжму,— мовив, усміхаючись.— Помер Мандру, і наші діди визнали тебе за старшого. Уомі думав цілу ніч і вирішив провідати свого батька. Уомі й Гунда ходили до самого Дабу. Вони розмовляли з ним. Гундо, скажи, кого ти бачила біля Великого Дуба?

— Бачила великого пугача,— сказала Гунда.— То була душа Дабу. Вона вийшла з рота Дабу й літала довкола. Уночі Дабу спить, а душа його все бачить. Вона геть усе бачить, а очі в неї наче жарини.

— Вона літає і поблизу, й далеко, а коли повертається, то Дабу про все стає відомо,— додав Уомі.— Дабу знає, що Піжму умовляв дідів кинути Уомі у вогонь.

Вражений шепіт прошелестів у натовпі. Обличчя Піжму видовжилося, він почав куйовдити свою сиву бороду.

Уомі переможно глянув на збентежених дідів.

— Дабу знає тих, хто не погоджувався з Піжму, і тих, хто зазирає йому в вічі. І Дабу назвав їх Уомі. А ще Дабу сказав: не бійся. У тебе чарівний ніж. Він захистить тебе від будь-якого нападу, а душа Дабу охоронятиме тебе і вдень, і після заходу сонця.

В цю мить від узлісся долинув пронизливий крик — регіт і ухкання нічного птаха.

— Чуєте? — спитав Уомі, простягши руку в тому напрямі, звідки донісся голос пугача.— Чуєте? Це душа Дабу. Вона близько...

Всі заціпеніли від страху. Піжму зробився білий, як його власна борода. А Уомі говорив далі:

— Чого може боятись Уомі? Сам Дабу допомагає йому. А оцей чарівний ніж — він спалахує, наче блискавка, і вбиває, наче грім. Чи хтось із вас убивав лося самим ножем? Нехай скаже Гунда!

— Уомі стрибнув на лося, мов та рись,— сказала Гунда,— і всадив йому ножа в потилицю.

Гунда поклала мішок на землю і витягла звідти вухо лося. Уомі кинув його перед багаттям.

— Ось,— сказав він.— Їдьте туди, куди скажу. Привезете м'яса для всього Ку-Піо-Су.

У відповідь почувся сміх і схвальні вигуки.

Уомі обернувся до Піжму і пильно подивився йому в вічі.

— Не бійся чарівного ножа, Піжму,— промовив він.— Бійся іншого!

Уомі обернувся до матері і взяв з її рук костур з товстим наконеччям.

— Може, Піжму впізнав оцей костур? Сам Дабу віддав його Уомі. Отож хай Піжму не наважується чинити Уомі зло. Уомі розв'яже ремінець, і вогненна Хонда вийде на волю.

Уомі взявся за кінчик ремінця, наче мав намір ту ж мить здійснити свою погрозу. Піжму аж пополотнів і важко підвівся з землі. В голові йому паморочилося. Він підняв перед собою обидві руки, ніби захищаючись від страшного привида. Згорблений, незграбний, мов той ведмідь, стояв він перед Уомі, хитаючись од страху. Губи його тремтіли. Він зіпав ротом, наче риба, не можучи вимовити й слова. Старого немовби тіпала лихоманка.

Та ось Піжму схилився аж до землі.

— Ні! — глухо простогнав він.— Не випускай Хонди! Піжму й слова не скаже проти Уомі.

Старий Піжму здавався без бою, благаючи милосердя.