Селище на озері

ЧАСТИНА ДРУГА

Ще цілу добу справляли поминки по Мандру. Коли привезли вбиту лосиху, Уомі частував нею все Ку-Піо-Су, ласкаво пригощаючи дідів. Він казав, що скоро прийде до них порадитись у важливій справі.

Минуло кілька днів. Здавалось, життя почало входити в звичне русло, проте всі відчували, що настали інші часи й тепер усе піде по-новому, не так, як раніше.

Помер Мандру, а новий ватаг роду не користався належною пошаною мешканців острова. До того ж ще й Уомі затіває щось загадкове.

Діди нетерпеливилися:

— Хоче радитися... Про віщо?

Робили спробу вивідати.

Білява Кунья, онука Піжму, влізла до Гундиної хижі. Довго стояла, серйозна, мовчазна.

— Куньє, сідай ось тут,— запросила Ная, посуваючись.

Дівчина сіла на хутряну постіль подружки.

— Що чувати? — спитала Ная.

— Нічого,— відповіла Кунья, і знову запала мовчанка. Раптом Кунья обхопила подругу за шию й прошепотіла: — Дідусь наказав дізнатися, про що хоче говорити із старшими Уомі.

Уомі майстрував крем’яну пилку. Це була забарна робота. У поздовжню щілину, зроблену в стовбурі молодої осичини, треба було защемити десятків півтора гострих кремінних зубців. Заздалегідь підібрані гострі, однакові завтовшки крем'яні уламки треба розміщати так, щоб усі вони були на одній лінії. Крім того, слід кожен зубець міцно закріпити у своїй лунці, вибитій кам'яним долотом.

Такою пилкою не можна було перепиляти товсте дерево, але відрізати сучок, зробити кільцевий надріз на молодій ялині, яку тоді легше зламати,— для цього пилка годилася. Нею можна було також прошкребти глибоку борозенку на сланцевій плитці, а потім різким ударом відбити потрібний шматок.

Кунья несміливо повторила своє запитання і, зашарівшись, сховала обличчя за Наїну спину.

— Скажи дідові: покличуть старі — Уомі прийде і все скаже. Не захочуть — піде до самого Дабу.

Уомі нічого більше не сказав. Кунья почекала ще трішки і тихенько вийшла з хижі.

Того ж дня діди зібралися в Ходжі й послали по Уомі. Коли посланець привів його, старі вже сиділи довкола палаючого вогнища.

Ввійшовши, юнак низько вклонився.

— Діди! — мовив він.— До Уомі приходила уві сні наречена, донька господаря Великої Води. Тричі приходила. Кликала його. Чекатиме на березі.

— А-а! Чекатиме? — почулися зацікавлені голоси.

— Так, чекатиме. Уомі хоче взяти дівчину-наречену.

— Гарна дівчина?

— Наче лебідь! Уклінно прошу вас, діди. У вас розуму більше. Навчіть, де Велика Вода!

Діди перезирнулися, не знаючи, що відповісти.

Уомі знову вклонився.

— Настановіть, діди! У вас розуму більше.

Діди мовчали.

Першим озвався сліпий Ходжа:

— Ходжа малий на зріст, і розумом найменший. Чекав, що скажуть більші. Ніхто уст не розтуляє. Дозвольте слово мовити сліпому Ходжі.

— Говори,— сказав Піжму.

— Скажу вам, діди, саму правду. Був Ходжа молодий, були в нього очі. Ходила тоді молодь добувати собі наречених. І Ходжа з ними. Спорядили вісім човнів. Була тоді чутка й про Велику Воду. Хотіли дійти до Великої Води.

— І дійшли? — радо скрикнув Уомі.

Ходжа помовчав, помругав губами і раптом журно похитав головою:

— Не дійшли. Трохи не дійшли, повернули назад. А були вже близько!

— Чули й ми про це,— сказав Карась.

— Так,— мовив Уомі.— Ходжа не дійшов. Піде Уомі. Низький уклін вам, діди. Хоче Уомі набрати дружину для далекого походу. Хто матиме бажання йти — не бороніть. Важко самому йти на край світу.

— Ні! — басовито озвався Піжму,— Сам іди куди хочеш, а молодь не баламуть. Нехай дома лишаються. Наречені й поблизу є.

Піжму аж спітнів, сидів червоний, мов рак, і вочевидь було, що його зачаєна ненависть до Уомі ось-ось прорветься.

Уомі обернувся до Піжму й пильно подивився на розлюченого старого.

— Піжму,— сказав він,— пам'ятай: костур твій у моїх руках. Може, ти забув, то Уомі нагадує.

Піжму підвівся, спаленівши. Злість душила його. Очі блиснули. Він сердито махнув рукою і рявкнув, не дивлячись на Уомі:

— Нехай їдуть на край світу! Нехай їдуть! Тільки хай назад не повертаються.

Він вийшов і роздратовано зашморгнув позад себе хутряну запону.

На свою голову розкричався Піжму на раді старих. Те, що він пішов з ради, наче втік, дуже підірвало його авторитет в очах жителів Ку-Піо-Су. Тепер кожному ясно: Піжму боїться. Який же з нього ватаг, коли юнак бере гору над ним?

А Уомі в ці дні став справжнім героєм серед молоді.

Літні люди, і особливо діди, ставилися до цього обережніше. У декого також були підстави побоюватись Уомі.

Після того як Піжму пішов, вони почали говорити:

— Що ж, нехай їдуть!

Дехто, як і сам Піжму, був не від того, щоб позбутися цього занадто вже сміливого Гундиного сина. Але відпускати з ним своїх дітей майже нікому не хотілося.

Та молодь думала інакше. Звичай добувати собі дружин у віддалених поселеннях ввійшов у побут рибноозерців. Це вважалося молодецтвом. Чим далі мандрував юнак, добуваючи наречену, тим більшою була йому шана.

— Чому це не пускати? — обурювався Карась,— Молодим треба добувати наречених? Треба. То про що ж тут сперечатися? Уомі — молодець. З ним не страшно. Та що там молодь! Я сам піду з ними! Годі Карасю вдома сидіти. Можливо, й Карась знайде собі наречену.

Вість про те, що й Карась хоче йти разом з Уомі, розбила останні надії Піжму. Тепер уже ніхто не слухався старих. Молоді кричали:

— І на нашому боці старі!

Слідом за Карасем до Уомі приєднався й сліпий Ходжа. Казки розповідати та пісні співати — ось що обіцяв старий Ходжа. І ще одна сива голова подала голос за молодих — дід Аза. Він був трохи молодший за Піжму. Хвороба та стареча недуга прикували його до постелі. Але Аза розумів молодь.

— Ідіть, ідіть! — бурмотів він кожного разу, вкладаючись спати.— Ідіть, не бійтеся. Сам, коли був молодий...

На цьому Аза замовкав, і ніхто не чув, які славні подвиги юності воскрешала стареча пам'ять.

Почали споряджатися в похід. Насамперед потрібні були справні човни. Човнами володіли спільно. Коли заходила мова про те, які саме човни можна віддати учасникам походу, спалахували суперечки.

Для далекого походу необхідні були великі, зручні і швидкохідні човни. Адже з собою треба взяти чимало різних речей: одяг, зброю, сітки та іншу риболовну снасть. Досвідчені люди радили:

— Беріть лижви й полоззя. Не всюди пройдете водою, доведеться тягти човни волоком.

Крім того, треба було мати добрий запас подарунків, щоб миром дійти згоди з батьками наречених. Все це становило чималий вантаж, і маленький човен не годився для такого походу.

Але й ті, хто залишався, не мали анінайменшого бажання обходитися маленькими й поганими човнами. Адже Рибне озеро в непогоду теж не любить жартувати! До того ж дідам і літнім людям зовсім не хотілося віддавати кудись на сторону кращі витвори важкої і тривалої праці, бо кожен човен — то їхнє дітище. Молодь мусила розраховувати головним чином на ще незакінчені човни.

На острові з раннього ранку тепер лунали глухі удари — це стукотіли крем'яні тесла, долота, сокири, відбиваючи шматок за шматком деревину з наполовину вже видовбаних дубових та осикових колод.

А скільки весел та багрів треба було ще зробити!

Другий, не менш важливий клопіт — зброя. В далекий і небезпечний похід слід вирушати добре озброєними. У кожній хижі було кілька списів, луків і стріл. Та ця зброя знадобиться й тут, на місці.

Текту, Уомі, сини Карася та інша молодь невтомно працювали, обробляючи кам'яні наконеччя: маленькі — для стріл, більші — для списів.

Літо вже кінчалося. Надходили осінні дощі. І з кожним днем ставало все ясніше, що про похід годі й думати до весни.

Від самого похорону Мандру старий Піжму втратив спокійний сон. Він боявся. В руках цього Уомі — убивці Мандру — його замовлений костур. Захоче — випустить Хонду, і Вогненна Дівка знову почне мучити Піжму. Старий згадав той час, коли хворів, і волосся заворушилося йому на голові.

Гарячка сама по собі виснажлива хвороба. Та для Піжму найжахливішим був образ Хонди — він добре пам'ятав, як вона приходила ночами спивати його кров.

Майже щоночі він прокидався в тривозі. Сідав на постелі і боязко озирався. Прислухався до тихого дихання сонних домочадців, стежив, як повільно пригасає вогнище, як дотліває, береться сивим попелом жар.

Іноді він підкидав у вогнище кілька сучків і знову лягав, щоб мучитися до самого світанку. Але частіше виходив надвір, згорбившись, опираючись на товстого дубового кия.

Думка про Уомі невідступно переслідувала його. Якщо Піжму випадало зустрітися з Уомі перед сном, він цілісіньку ніч не міг склепити очі.

Після однієї такої безсонної ночі Піжму півдня провалявся на лежанці й над силу підвівся з постелі. В хижі була сама Кунья. Вона сиділа біля вогнища й гріла воду. Дівчина кидала у воду розпечені камінці і з цікавістю стежила за тим, як від них з шипінням здіймаються бульбашки.

— Кунье! — гукнув Піжму хрипким голосом.— Сядь отут.— Він поманив її пальцем.

Кунья підхопилася й сіла біля діда.

— Ходиш до Наї? — спитав Піжму.

— Ходжу,— відповіла дівчина.

Піжму довго мовчав. Кунья подумала, що розмова скінчилася, хотіла встати й відійти. Та раптом дід боляче вдарив її долонею по коліну і загудів:

— Уомі ворог! Хоче мене знищити. Зняв з дерева мій замовлений костур. Колись за це кидали у вогонь!

Кунья побачила, як шалена ненависть раптом спотворила дідове обличчя.

— Сховав костур, а в тому костурі моя хвороба. Розв’яже, випустить, і мені — смерть! — старий стиснув кулаки, лице його налилося кров'ю. — Знайди, Кунье, костур! Дізнайся, де його заховано. Не знайдеш — зведу тебе зо світу!

Він несподівано вхопив її за горло і так стиснув пальцями, що Кунья почала задихатися. Вона хотіла крикнути й не могла.

Піжму відпустив онуку й схопився обома руками за голову. Кунья сиділа ні жива ні мертва. Вона заплакала, тихенько схлипуючи, і сльози її потекли по брудних од кіптяви щоках.

Піжму почув, що Кунья плаче, підвів голову.

— Іди! Виконуй! — наказав.

Кунья перестала схлипувати, помовчала й вирішила вдати з себе покірну. Краще не сперечатися!

Кунья добре знала — можна прикинутися слухняною, а потім все-таки зробити по-своему.

У цій боротьбі, яку Піжму вів проти Уомі, дівоче серце було не на дідовому боці.

Хитрощі Піжму не вдавалися. Кунья мало не щодня бігала до Наї. Намагалася заходити тоді, коли чоловіки були на роботі.

Часом Кунья обережно наводила розмову на братів, та коли повертався Уомі, дівчина, зашарівшись, змовкала. Міцно вхопивши Наю за руку, вона сиділа непорушно й не зводила очей з Уомі.

Якось Кунья призналася Наї, що дід посилає її до них, щоб вона вивідала, куди Уомі ховає костур.

— Але хай Уомі не боїться: Піжму для Куньї — вовк. Вона не зробить так, як він бажає.

Ная ввечері розповіла про все матері й братові. Уомі насторожився.

За кілька днів несподівано завітав і Піжму. Він терпляче виждав, коли Аза лишився в курені сам, і явився, сподіваючись застукати старого зненацька.

Та Аза не спав. Він сидів долі й кашляв. Довелось і Піжму сісти біля вогнища в надії на щасливу хвилину. Через силу видушував він слово по слову, але розмова не клеїлась. До того ж повернулася Гунда, вмостилася на лежанці й не спускала пильних очей з незваного гостя.

Піжму замовк, знітився, не знав, куди очі подіти.

— Не мудруй! — мовила раптом Гунда.— Немає тут твого костура. Іди-но краще відпочинь, бо перетрудився!

Піжму зіщулився, ввібгав голову в плечі й, не прощаючись, посунув додому.

Кілька днів після цього він почував себе, мов побитий пес.

Та одного ясного ранку Піжму, проти звичаю, прокинувся бадьорий і веселий. Чи йому сон добрий приснився, чи нова щаслива думка навернулася? Він добре під'їв й почав збиратися в дорогу. Гукнув старшого брата Куньї, Гарру і наказав приготувати човен.

Гарру побіг на пристань, підігнав човна ближче до домівки і, повернувшись, сказав:

— Човен готовий. Так і проситься в путь!

Піжму стояв біля вогнища й одягався в дорогу.

— Далеко поїдемо. Захопи з собою більше їжі.

Дід з онуком узяли зброю, риболовну снасть і поклали усе це в довбанку. Гарру сів на кормі і погнав човен, відпихаючись жердиною, Піжму допомагав коротким веслом.

Сонце підбилося високо над озером, на заплавних луках заблищали болітця, калюжі, саги.

Коли почало припікати, Гарру геть упрів і став благати про відпочинок. Піжму пристав до берега.

Місце вибрали зручне: на зеленій траві, у затінку беріз. Човна витягли на берег. Гарру не гаючись кинувся у воду і довго пірнав, пирхав і знову пірнав. Тим часом дід висипав із горщика на землю жар, назбирав сушняку і розпалив багаття. Попоївши, лягли відпочити. Піжму спав спокійно, наче й забув про свою тривогу.

На заході купчилися хмари, схожі на снігові гори, коли вони рушили далі.

За одним із берегових виступів їхнім очам відкрилася похмура картина. Обгорілий ліс, наїжачившись чорними шпилями обвуглених ялинових стовбурів, спускався до самої води. Безліч дерев, повалених і видертих з корінням вітром, лежали вершинами вниз на крутому схилі.

— Завертай сюди,— наказав Піжму.— Причалюй до Щілини!

В цьому місці до річки підступав глибокий байрак. Біля самого гирла байраку велетенська береза, що сповзла сюди разом з глинистою брилою, низько схилившись над водою, купала в ній свої довгі віти.

Гарру прикрив долонею очі від сонця, і раптом його лице застигло від переляку.

— Діду! — прошепотів він.— Глянь-но: Лісовик!

На стовбурі похилої берези сиділа істота, зовсім не схожа на людину.

Голову, шию й плечі її вкривала густа бура кучма. На волохаті груди спадала широка борода, а рисяча шкура, запнута округ стегон, віддалік здавалася за її власну шерсть.

Чудовисько сиділо, звісивши до води довгі криві ноги і немов не звертало ніякої уваги на довбанку, що наближалась.

— Греби, греби! — гримнув дід.— Де там той Лісовик! Це Урхату!

Гарру зайшовся сміхом. Про Урхату він чув і раніше. І як це він зразу не догадався, куди їде дід?

Наблизившись до берега, Піжму і Гарру зрозуміли, чому Урхату не підводив голови. Він пильно дивився у воду, а в правій руці тримав довгу жилку. На поверхні плавав сухий сучечок, що правив за поплавець, а крізь товщу води проглядав вирізаний з білої кістки гачок.

— В гості приїхав,— сказав Піжму.

— Ходімо до господи,— відповів Урхату і зіскочив з березового стовбура у воду.

Тільки зблизька можна було розгледіти, яке незграбне і громіздке одоробало цей Урхату.

Він щонайменше на цілу голову був вищий за Піжму. Його надміру довгі й волосаті руки і криві ноги здавалися нелюдськими. Кущуваті, настовбурчені брови нависали так низько, що очі під ними були ледь помітні.

— Минька привіз,— промовив Піжму й витяг із човна велику рибину.

— Добрячий! — усміхнувся Урхату, виважуючи миня на руці.

Враз вітер зашарудів листям дерев. Сяйнула блискавка, і лункий удар прогуркотів по небу.

Гарру похапцем витяг довбанку на берег і подався навздогін за дідом та Урхату, що вже повернули до байраку.

Байрак цей був похмурий, як і його господар. Поміж вапняковими брилами пробив собі тісне русло швидкий струмок.

Стежка в'юнилася все вище й вище. Вони вийшли на простору галявину, що нависла над урвищем. Назустріч їм, люто гавкаючи, рвонули два собаки. Урхату крикнув і замахнувся на них ломакою. Підібгавши хвости, собаки відбігли од них до стіни й стали там, наїжачені, з ощиреними пащеками.

Гарру здивовано озирався. Довкола не було й натяку на якесь житло. Біля кам'яної стіни урвища сиділа літня жінка й потрошила рибу. Урхату поставив перед нею кошик із свіжим уловом і сказав:

— Швидше! Гроза!

І ту ж мить хмару розітнула сліпуча блискавка і оглушливо ударив грім.

— Ходімо,— промовив Урхату і повів гостей за собою.

Кроків через двадцять вони опинилися перед великою нішею, в глибині якої під вапняковим виступом був низький вхід у темне підземелля.

Урхату провів гостей низьким коридором, і вони зайшли до великої й високої печери, освітленої палаючим вогнищем. Навколо нього сиділо кілька жінок і підлітків.

Житло Урхату можна було тільки частково назвати підземеллям. Одна половина його, під кам'яним схилом, справді являла собою щось схоже на печеру, вибиту людськими руками. Друга половина — це просто глибока й широка яма, накрита зверху шаром довгих жердин. У тому місці, де кам'яний схил з'єднувався з настилом, був вузький отвір для диму. Урхату наказав жінкам закрити його шкурами, бо крізь нього капав дощ. Проте ще довго поодинокі краплі просякали між жердинами і зривалися усередину печери.

Капіж і плюскіт води у яру утворювали своєрідну музику. Час від часу тихе капання переривалося громохкими ударами, від яких здригалися стіни печери. Гарру занепокоївся.

— Громовик воює! — сказав Урхату, сторожко позираючи на покрівлю. Він підкинув у вогнище оберемок сушняку, і високе полум'я осяяло підземелля.

В цю мить Гарру помітив, як шкура лося, що висіла на стіні, раптом ворухнулась. Один її бік помалу відхилився, і звідти визирнуло зморшкувате старече обличчя. Маленькі очиці обабіч гострого гачкуватого, наче совиний дзьоб, носа блиснули з-під сивих брів і з цікавістю втупилися в Піжму і Гарру.

— Заходь, мати! Гості!

Запона відгорнулась, і за нею виявився такий самий вузький прохід, як і той, яким вони ввійшли до печери. Там стояла маленька бабуся, зігнута в три погибелі, наче спина в неї переламана навпіл.

Стара поплямкала губами і затрясла головою.

— Ну, Піжму? — заговорила вона скрипучим голосом.— Знала, що прийдеш. Біда в тебе? Допомагати треба!..

Піжму притиснув долоні до грудей і низько схилив голову.

— Приїхав, щоб поворожила. Думав: Рефа стара, багато чого знає. Якщо ж не знатиме чогось, підкажуть їй лісові духи.

Поки Піжму говорив, Рефа підступилася до вогню. Вона не сіла, а тільки нахилилась, узяла з жару печену рибину і мовчки пішла до своєї запони.

— Рефа зараз не говоритиме. Громовик здурів — не дає спокою. Перестане гриміти, тоді поворожу.

Рефа відхилила запону й зникла в глибині темного проходу.

Урхату народився в Ку-Піо-Су. В дитинстві він мав інше ім'я. За великий зріст і нездоланну силу його прозвали «Урхату». Мовою племені Ку-Піо-Су це означає «великий ведмідь».

Ще молодим не мирив він із самим Мандру. Не подобалось йому коритися наказам. Він узяв найкращий човен, посадив у нього дружину, двійко дітей, собаку й меншого брата; взяв також матір — горбату Рефу, зброю та домашнє начиння. Уночі покинув селище, і слід його пропав надовго.

Ніхто не знав, куди подівся Урхату. Аж через кілька років догадалися, що він оселився в байраку Велика Щілина.

Це місце Урхату наглянув давно і вподобав його неспроста.

У сиву давнину, про яку найстаріші діди чули від своїх дідів, У цьому байраку було велике селище. Жило тут плем'я нуонки. Розмовляли вони особливою говіркою і славилися вмінням добувати чудові крем'яні жовна — круглі камені завбільшки як дитяча голова. Зовні ці крем'яні жовна були вкриті корою, а на місці зламу мали світло-сірий колір.

Кремені були надзвичайно зручні для ручної обробки. Жовна від удару розколювалися на рівні уламки, і їх добре було стесувати та глянсувати. Далекі поселенці приїздили до нуонків, щоб виміняти чи випросити хороших камінців для власних виробів.

Нуонки пробивали у вапняку глибокі шахти і добували кремінь із товщі вапнякових нашарувань.

Шахта становила собою широку круглу яму. Спускатися на дно шахти можна було східцями, які вибивали по схилу ями. Заглибивши на три-чотири метри, добувачі кременю робили не дуже довгі штольні, підземні галереї.

У товщі вапнякового плитняку Великої Щілини Урхату виявив три таких шахти, що сполучалися між собою підземними ходами. Одна шахта обвалилася, дві інші збереглись добре. Купи вапнякового щебеню вже заросли травою та чагарником і добре маскували входи.

У цих старих каменоломнях колись і оселився Урхату разом зі своїм сімейством, бо збудувати собі хижу все-таки клопітніше, аніж поселитися в готовій печері, яку швидко можна було обладнати під житло.

Дикі звірі, кочові лісові люди іноді з'являлися в прибережних лісах. Від них можна було ховатися в темних каменоломнях. Верхні отвори Урхату закрив стовбурами молодих сосонок, а зверху насипав товстий шар торфу й землі.

Родина з Ку-Піо-Су швидко збільшувалася. Народжувалися діти. Приєднався до них ще один молодий поселенець із старою жінкою й купою жінчиних дітей. Незабаром жінка померла. Поселенець подався до рибальського селища, щоб висватати собі наречену. Сватання вдалося: він привіз одразу дві дружини. Урхату і його брат також висватали собі дівчат. Жіночі руки були потрібні: обладнувати нове житло, ліпити глиняний посуд, мочити кропиву, сукати нитки для рибальських сіток.

Для більшої безпеки Урхату притягнув із лісу товсту сосну, витесав із неї ідола й поставив на майданчику перед входом.

Урхату й Піжму тихо собі розмовляли, чекаючи, коли замовкне Громовик. Нарешті вітер стих. Небо очистилося від хмар, заяскріло зорями, з-за лісу виглянув дворогий молодик.

Хутряна запона знову відхилилась, і Рефа покликала Піжму до свого житла. Воно було невеличке. З низької нерівної стелі звисали вапнякові накапки. Посередині горіло вогнище, Рефа сиділа біля нього на камені. Поряд стояв високий горщик, по вінця повний води.

Голова в старої трусилася, гачкуватий ніс нависав над беззубим ротом, губи безмовно ворушилися.

Піжму сів на другий камінь і поклав перед старою разок костяного намиста.

— Поворожи, як врятуватись од ворога. Уомі забрав костур, а в ньому всі мої хвороби. Погрожує, що випустить, хоче мене звести зі світу.

— Знаю, знаю,— всміхнулася Рефа.— Все знаю! — Голова її ще дужче затрусилася.— Що було, дізнаємось, і що буде, теж дізнаємось,— бубоніла стара.

Вона схилилася над горщиком, кинула в нього три сухих березових листочки, почала дмухати в нього. Очі її, гострі, неначе голки, стежили за тим, як закружляли по воді ці чаклувальні листочки.

Тонкі губи швидко зашепотіли якісь слова. Дзвінко впала зі стелі важка краплина. Пискнув кажан. Ворожіння почалося...

Піжму повернувся на третій день веселий і вдоволений. Він заспокоївся. Сидів собі коло домівки, виходив потеревенити із старими й навіть не згадував про Уомі.

Мисливський ватаг, здавалось, забув про те, що непокоїло його зовсім недавно. Він не розпитував онуку про Уомі, не ходив більше ночами до Азиного куреня. І тільки коли Уомі проходив повз нього, Піжму кидав йому вслід пильний, ненависний погляд.

Тим часом проминула осінь, ранками бралися добрячі приморозки. Оголилися дерева. Лише на дубах ще шелестіло пожовкле листя, не піддаючись рвучкому осінньому вітру.

Та ось і зовсім захолодало. Небо облягли зимові хмари, і одного ранку селище Ку-Піо-Су прокинулося серед пухнастих снігових заметів.

До лісу рушили мисливці. Риба залягла по ямах, тому рибалки теж ставали звіроловами. За зиму треба було добути якомога більше теплого хутра.

Уомі й Текту підібрали дружну мисливську ватагу. Гунда латала зимовий одяг, доточувала рукави, щоб тепліше було пальцям і щоб у великі морози можна було сховати в них замерзлі руки. Усім синам вона пошила по дві пари довгих м'яких хутряних панчіх.

Мисливці наново натягували луки, гострили наконечники стріл, випробовували, чи надійно тримаються вістря дротин.

Коли все було готове, кожен мисливець спакував свою поклажу в велику шкіряну торбу. Кожен брав собі про запас сухої та мороженої риби, запасну зброю, знаряддя, необхідні для життя в лісі. Торбу міцно прив'язували ременем до полозків, скріплених між собою ликом та дерев'яними перечками, як у санчат. До передніх кінців загнутих догори полозків прив’язували по міцній ремінній петлі. Кожен мисливець сам тягнув свої вузенькі й довгі санчата.

У похід вирушили раненько. Йшли один за одним, слід у слід. Попереду й обабіч бігли білі пухнасті лайки, навчені полювати.

Тридцять днів пропадали мисливці. Вдень і вночі йшли засніженими лісами й лугами. Убиту дичину, поки ще була тепла, їли сирою, і тільки ввечері, перед сном, розкладали багаття і пекли м'ясо. Спали в старих землянках, а то й у заметах, наче ведмеді в барлогах.

За цей час уполювали чимало великих і малих звірів. Цькували зайців собаками, дерев'яними тупими стрілами збивали з дерев довірливих білок. Жили часом сито, а часом надголодь. І скрізь, де вони пройшли, ставили на звіриних тропах хитрі дерев'яні пастки, ремінні сильця і петлі й клали в них приманки. Мисливці добре запам'ятовували те місце, де робили западню, і по дорозі додому не тільки не збивалися з путі, а й не минали жодної з розставлених у лісі пасток.

Додому повернулися худі, почорнілі, але з добрим запасом різного хутра. Рідні чекали їх. І потім довго матері й сестри старанно шкребли шкури крем'яними шкребачками, очищаючи їх від жиру та м'яса.

Минуло кілька днів. Морози дедалі міцнішали. Верхівки дерев стали пухнастими від іскристого інею.

Всі Гундині домочадці були при хаті: хто сидів на лежанці, хто — долі. Уомі лежав на лосиній шкурі, що заміняла йому постіль.

Раптом хутряна запона біля входу ворухнулась і з-під неї виткнулась бура ведмежа морда. Жінки й діти з вереском шугонули в дальній куток хижі. Текту рвонув із стіни спис, Уомі вхопив важку бойову палицю. Ведмідь задер запону, став дибки і... розреготався. З-під ведмежої голови, нап'ятої, наче ковпак, визирало кругле обличчя з великим ротом та настовбурченими бровами, геть по самісінькі очі заросле бородою.

Перед наляканими жінками стояв Урхату, страшенно втішений своїм жартом. Розкотистий регіт його розвеселив усіх, хто був у хижі. Сміялися чоловіки й жінки, сміявся, кашляючи й махаючи рукою, дід Аза. Навіть маленькі діти, що перелякалися були спочатку, переплакали і також розвеселилися.

Насміявшися доволі, господарі посадили гостя біля вогнища і почали частувати в'яленою рибою. Урхату залюбки пригощався, а господині витягли з якихось потаємних запасів горнятко меду, щоб гість поласував ще й солоденьким.

Урхату був веселий. Із сміхом відповідав на розпитування, переказував різні лісові новини, розповів про страшенну бурю, що промчала над Великою Щілиною в кінці літа і зламала в лісі багато сосон.

Але жодним словом не обмовився Урхату про те, що буря лютувала саме тоді, коли гостював у нього Піжму. Другого дня Урхату завів мову про лови на ведмедя. Він нагледів у лісі в густому вітроломі барліг. Запрошував молодь іти разом на звіра. Хай молоді мисливці вчаться у досвідчених ведмежатників.

— Я піду,— зголосився Уомі.

В його уяві вже миготіло нове намисто з ведмежих пазурів.

Текту, наче луна, повторив ті ж самі слова.

— Ні,— мовив Уомі,— Я сам хочу добути ведмежі пазури й зуби.

Текту вислухав його мовчки, схиливши голову, і раптом заявив твердо й рішуче:

— Син Дабу добуватиме ведмежі зуби, а Текту, Гундин син, оберігатиме його від ведмежих пазурів.

Гунда поглянула на свого первістка так ласкаво, як ще ніколи не дивилася.

Домовилися рушати в похід наступного дня і почали готуватись до полювання. У схові для зброї знайшли дві дубові рогатини з загостреними кінцями. Взяли також два важких списи. У торбу поклали сухої риби.

Урхату пішов ночувати до Піжму, але щойно почало світати, його ведмежа голова просунулася з-за хутряної запони в Гундиній хижі.

— Уомі, лаштуйся! — рявкнув здоровило, струшуючи сніг із своєї шуби.

Брати підхопилися, вилізли з хижі, де в них ще звечора була споряджена зброя і поклажа. Всі троє поприв'язували лижви й рушили слід у слід прямо через озеро.

Не минуло й двох годин відтоді, як мисливці вирушили в похід, коли це до хижі влетіла задихана Ная й покликала Гунду на вулицю.

За хижею, сполохано озираючись, стояв Гарру, якого Кунья міцно тримала за руку. Гарру був явно збентежений і раз у раз поглядав у бік своєї домівки.

Коли Гунда вийшла, Кунья смикнула брата за рукав:

— А ну, розказуй! Усе розказуй, що чув!

Гарру, заникуючись, почав розповідати. Говорив він уривчасто, плутано, проте суть справи не важко було зрозуміти.

Ще влітку, після похорону Мандру, він возив діда Піжму в гості до Урхату. Дід розповів там, що боїться Уомі: мовляв, цей юнак — його ворог, він заволодів костуром, у якому сидить давня його хвороба. Дід просив свого друга Урхату врятувати його від Уомі. Потім вони примусили стару Рефу чаклувати.

Була сильна гроза. Рефа повела Піжму в свою печеру і там ворожила йому над водою. Стара сказала, що Уомі може загинути од ведмежих пазурів, якщо залишиться без свого чарівного ножа.

Урхату обіцяв Піжму знайти барліг найбільшого ведмедя, що живе в сусідньому лісі. Цілісіньку осінь ходив він по ведмежих слідах і таки вистежив, де той заліг на зиму.

Біля самого барлога на сухих ялинових сучках Урхату знайшов жмут ведмежої шерсті. Урхату приніс цю шерсть матері. Рефа почаклувала над нею і сказала: ведмідь тепер заворожений. Зустріне його Уомі — дізнається, які у ведмедя пазури.

Урхату поклав заворожену шерсть за пазуху і пішов до Ку-Піо-Су кликати Уомі на ведмежі лови. Урхату спав у хижі Ази і підсунув у голови Уомі ведмежу шерсть. І Уомі сам захотів іти до завороженого барлога. Коли мисливці збиралися на полювання, Урхату спритно викрав з дорожньої торби Уомі його чарівний кинджал.

Цієї ночі Гарру прокинувся і почув, що діди шепочуться. Він усе підслухав. Урхату розповідав Піжму про ведмедя і про те, як йому вдалося поцупити з торби Уомі чарівного ножа.

З-під стулених повік Гарру бачив, як Урхату віддав дідові кинджал. Піжму довго сміявся і сховав ніж собі під голови.

«Тепер не бійся,— мовив Урхату.— Ведмідь уб'є Уомі. А якщо ні, Урхату сам це зробить».

Діди поснули, а Гарру довго лежав і думав. Жалів Уомі, бо не знав, як урятувати. Заснув пізно. Коли прокинувся, вдома не було нікого. І Піжму кудись пішов.

Та ось прийшла Кунья і почала розпалювати вогнище. Гарру розповів сестрі все, що чув уночі. Кунья кинулася до дідової постелі і витягла чарівний кинджал Уомі, а потім ухопила брата за руку, і вони побігли до Гунди...

Гунда стояла ні жива ні мертва:

— Де ніж?

Гарру мовчки віддав їй бронзового ножа.

Гунда вхопила його, сховала за пазуху і притьмом кинулася будити чоловіків:

— Вставайте! Ходімо рятувати Уомі!

Вона збігала й до Карася, і побудила молодь в хижі його старої жінки.

Миттю всі озброїлись і, не гаючи й хвилини, побігли по лижному сліду навздогін за підступним Урхату.

Урхату привів Уомі й Текту в ліс, завалений вітроломом. Ураган повалив тут багато старих дерев. Вони лежали ще зелені, навіть глиця з них не обсипалася. В одному місці буря особливо розгулялася: лісові красені полягли верхівками в один бік, громадились одне на одне, спліталися гіллям. Здавалося якийсь велетень заготував тут цілий склад деревини.

Стежка, якою Урхату ходив уже не раз, привела братів до купи дерев, повалених верхівками на північ. Вивернуті з корінням, вони видерли велетенські пласти лісового грунту і нагромадили могутні земляні стіни.

Стежка уривалася перед двома викорчуваними ялинами. Їхні кореневища, заліплені глинистим грунтом, утворювали своєрідні земляні ворота.

— Тут,— прошепотів Урхату й тицьнув пальцем у прохід між ялинами.

На сніговому заметі, що покривав нижні гілки ялин, проступала кругла жовта пляма — там дихав ведмідь.

Збоку видно було лаз до ведмежого барлога.

Урхату поставив біля нього братів і велів чекати, а сам пішов у обхід, щоб гнати ведмедя у спину.

Уомі приготував рогатину. Одним кінцем увіткнув її в сніг «рогами» навпроти лазу. Текту взяв навпереваги важкого ведмежого списа й став поруч із братом.

Минуло кілька хвилин, що здалися Уомі вічністю. Раптом звір ревнув. Урхату лякав ведмедя, стукаючи важкою рогатиною по корінню. У глибині барлога щось глухо гехнуло, і прямо перед Уомі з'явилася ведмежа морда.

Уомі замахнувся рогатиною, і ведмідь позадкував та й зник у барлозі. Враз тишу розітнув несамовитий крик Урхату. Потім зчинилася якась метушня, тріщало галуззя, рикав ведмідь, і не своїм голосом лементував Урхату.

Уомі швиргонув рогатину, вихопив у Текту списа й кинувся на виручку. Урхату лежав горілиць, його підім'яв під себе розлючений господар лісу. Закривавлена й переламана навпіл рогатина валялася неподалік на снігу.

Ведмідь люто шарпав пазурами поваленого в сніг ворога і, здавалось, нічого не помічав довкола, крім своєї жертви. Уомі підбіг до ведмедя впритул і з усього розмаху всадив у нього списа. Удар був такої сили, що дубовий спис пробив шкуру й глибоко ввійшов у тіло звіра. Ведмідь щосили рвонувся, і спис переламався. Звір обома лапами вчепився в уламок, наче хотів висмикнути його з рани.

Уомі відскочив убік і шаснув рукою в торбу, щоб вихопити кинджал. Та кинджала не було...

Уомі опинився зовсім беззахисний перед розлюченим і пораненим ведмедем.

Але звір не кинувся на мисливця. Він нахилив голову й раптом почав падати, придушивши Урхату всією своєю тушею. Кров бурхонула йому з пащеки й залила голову старого мисливця.

Тут підоспів Текту і штрикнув ведмедя рогатиною. Та цей удар був уже зайвий: спис Уомі влучив просто в ведмеже серце. Звір ще сіпнувся кілька разів і, висолопивши язика, затих.

—- Пий кров, Текту! Пий, поки гаряча. Твій удар!

— Ні,— одказав Текту.— Твій спис убив. Твій спис — твоя кров!

Уомі нахилився, умочив долоні в кров і почав їх облизувати.

В цей час голосно застогнав поранений мисливець. Брати заходилися відтягати ведмедя, щоб вивільнити потерпілого Урхату. Туша була важка. Мисливцям довелося добре піднатужитися, щоб відволокти звіра вбік.

Глянувши на понівеченого Урхату, вони жахнулися. Ведмідь зідрав пазурами шкіру з потилиці й тім'я і насунув цей кривавий скальп мисливцеві на чоло аж до перенісся. Шуба спереду також була пошматована і через усі груди пролягав глибокий кривавий слід од ведмежих пазурів.

Текту підняв голову Урхату і пересунув шкіру на місце. Потім став протирати снігом закривавлене обличчя.

Жалібний стогін вирвався з грудей Урхату. Він був ще живий, незважаючи на тяжкі рани. Втрата крові знесилила його. Уомі засипав рвані рани на грудях пухнастим снігом. Урхату притих, він важко дихав і кривився від болю.

— Язиком! Язиком треба! — прохрипів він.

Текту почав лизати рану.

— Пусти!—мовив Уомі, відпихаючи брата.— Дай і мені!

Він став на коліна і почав зализувати глибокі подряпини, вирівнюючи роздерту шкіру. Він лизав людську й звірину кров, що змішалися. Сили звіра й могутньої людини сповнювали його єство.

Позаду затріщав чагарник. Поміж темними стовбурами дерев бігли люди, цілий натовп. Попереду був Карась, за ним бородаті дядьки Уомі, а далі озброєна чим попало молодь.

— Живий, Уомі? — крикнув Карась здалеку, вимахуючи руками.

— Уомі живий! А ось Урхату...

Захекані люди з гамором оточили місце недавнього герцю. Усі з жахом дивилися на закривавлені тіла мертвого ведмедя та пораненого Урхату.

— Хто вбив? — запитав Карась.

— Уомі,— відповів Текту. — Ведмідь поранив Урхату.

— Ну, так йому й треба! — сердито сказав Карась.

І всі наввипередки почали розповідати все, що знали про підступну змову Піжму й Урхату. Про викрадення кинджала й чаклування Рефи говорили з особливим обуренням. Адже тут ішлося не лише про замах на життя, а й про підлу крадіжку, а крадіжка в общині Ку-Піо-Су була майже нечуваним злочином.

Карась витяг із торби бронзовий кинджал і люто замахнувся ним на Урхату.

— На, Уомі, бери! — вигукнув він.— Сам убий його!

Уомі взяв ножа і мовчки глянув на Урхату.

— Убий! — прохрипів Урхату.

Уомі подивився на Урхату майже жалісливо:

— Ні, Уомі не чіпатиме Урхату! Уомі поріднився з ним: він щойно лизав його кров. Тепер уже не годиться її проливати. Дабу сам покарав Урхату. То не ведмідь повалив його, а Дабу.

Урхату вражено дивився на ворога, який не прагнув помсти.

— Хто намовляв тебе? — суворо запитав його Карась.

— Піжму,— глухо відповів Урхату.

Люди щільно оточили його. Урхату ховав свої очі від сповнених зневаги й презирства поглядів.

— Віднесімо Урхату до Великої Щілини,— запропонував Карась,-— нехай там помирає. Рани од ведмежих пазурів не загоюються.

— Убий,.. — ледь чутно прошепотів Урхату, глянувши на Уомі, й знову заплющив очі; він слабнув з кожною хвилиною.

Мисливці радилися між собою, як краще нести. Карась казав: спочатку треба йти до річки, а далі він знає дорогу.

Молодь нашвидку злагодила ноші. Насилу поклали на них важкого Урхату, і сумна процесія мовчки рушила.

— Уомі,— сказав Текту,— заберімо в нього пазури!

Він показав на ведмедя. Текту витяг з торби крем'яного ножа, Уомі свого бронзового, і поки Текту розпоров шкіру довкола правої лапи ведмедя, Уомі вже відтяв усю п'ятірню з довгими кривими пазурами. Текту був у захваті від гострого леза, з допомогою якого так легко й швидко можна було це зробити.

Уомі швидко одрізав задні лапи й почав відокремлювати голову. Упоравшись, брати поклали все в торбу, стали на лижви й побігли навздогін за ношами, що повільно рухалися лісовою стежкою.

Брати вже наздоганяли процесію, коли раптом морозне повітря розітнув жіночий зойк. Назустріч бігла жінка з піднятими догори руками. За нею поспішали ще кілька жінок і чоловіків. Жінки голосили.

— Уомі! Уомі! — кричали вони.

— Мати! — вигукнув Текту і кинувся до неї, обганяючи людей з ношами.

Уомі побіг слідом.

Це справді була Гунда. Їй стало несила чекати страшної звістки, і вона вирішила іти в ліс слідами мисливців. Разом з нею пішли Ная і ще кілька жінок, а за Наєю невідступно, як завжди, бігла біла лайка. Приєдналися до них і троє хлопчаків, що захопили з дому луки й мисливські лижви. Коли Гунда проходила повз хижу Піжму, до неї підійшли Кунья і Гарру й також вирішили йти разом з нею.

Голосіння одразу стихло, коли жінки помітили обох братів, що бігли їм назустріч.

— Живий! Живий! — закричали всі, і Гунда, радісна, хоча ще й з мокрими від сліз щоками, кинулася в обійми Уомі.

Текту мовчки стояв поруч і ждав. Йому хотілося, щоб мати хоча б глянула на нього.

Гунда раптом випустила з обіймів Уомі й злякано озирнулася:

— А Текту? Де Текту?

— Та ось я,— тихо мовив Текту, беручи матір за руки.

— Обидва живі! Обидва живі!—схлипувала Гунда, не знаючи, на котрого з них дивитися.

Та ось надійшли інші мисливці. Ноші поклали на землю. Почались розпитування та докладні розповіді про те, як усе сталося. Урхату лежав, як мертвий, з заплющеними очима. Він ще дихав, але був непритомний.

Потім натовп розділився — жінки разом з Текту й Уомі та дітьми рушили в Ку-Піо-Су, а чоловіки понесли Урхату до Великої Щілини.

Попереду йшли Гарру й Карась. Вони показували дорогу.

Піжму тремтів.

Уомі повернувся живий і здоровий. Спільник і друг — Урхату — помирає. Їхню змову повністю викрито. Всі заклинання, все чаклунство старої Рефи, якої так боялися близькі й далекі сусіди, розвіяно вщент явним заступництвом самого Дабу. Але чи не найстрашнішим для Піжму було таємниче зникнення чарівного кинджала, що його він власноручно ховав у себе в головах.

Гарру мовчав, а Гунда обіцяла Куньї нікому не виказувати її таємницю.

Жителі Ку-Піо-Су голосно ремствували на Піжму. Змова проти Уомі і крадіжка кинджала відштовхнули від нього й тих, хто досі був на його боці.

Першого ж дня, як сини Гунди повернулися в селище, до Піжму долинули пісні старого Ходжі, складені на честь Уомі. Люди юрбою ходили за братами-близнятами і просили знову повторювати розповідь про те, як їм вдалося перемогти лютого мешканця барлога, та про підступну змову ворогів.

Піжму сидів удома, похмурий, пригнічений. Про всі події він дізнався ще напередодні: схвильована, сповнена вражень Кунья розповіла усім своїм про славну перемогу Уомі та про ганьбу Урхату.

Запитав тільки:

— А де Гарру?

— Він разом з чоловіками поніс Урхату до Щілини. Помирає Урхату.

Піжму ще дужче зіщулився, примовк. До пізньої ночі сидів він самотою. Все сімейство пішло слухати пісні Ходжі та нескінченні розповіді Текту і Наї.

Гарру повернувся додому другого дня. Він навіть не глянув на діда й одразу ж кудись подався.

Надвечір старий вийшов на вулицю. Він дійшов до околиці селища, подивився в той бік, куди нещодавно вирушив Урхату разом з Гундиними синами. Однак тут він ще гостріше відчув свою самотність. Жінки одверталися від нього. Чоловіки, забачивши здалеку, квапились одійти кудись убік. Дівчата підштовхували одна одну ліктями й шепотілися. Діди, що сиділи біля своїх домівок, низько схиляли голови, щоб не дивитися на нього, а один навіть очі заплющив та затулився рукою.

Ген-ген за хижами Піжму побачив близнюків, які разом з Карасевими синами здирали з ведмедя шкуру і заходжувалися потрошити здобич. Біля них стояв його онук Гарру.

— І він з ними! — прошепотів Піжму.

Згорбившись, почвалав він додому і більше не показувався.

Увечері діди посходилися до Ази. Вони не змовлялись — само собою так вийшло. Їм не сиділося вдома, і вони сподівалися, що на людях стане легше.

Не гаразд було в Ку-Піо-Су. Той, кого вони визнавали за старшого, втратив їхню повагу. Позбавити старшинства не можна так само, як не можна додати чи убавити собі зріст. Старшинство — це не посада. Піжму і досі лишався старшим. І саме в цьому й була біда. Ватаг, що втратив повагу, перетворювався в ніщо. Община була обезглавлена.

Діди сиділи довкола вогнища в Азиній хижі й мовчали. Коли-не-коли перемовлялися вони кількома словами, і знову залягала тиша.

Про що тут говоритимеш? Словами скрутного становища не зміниш. Треба було діяти, але як саме — ніхто не знав.

Немає голови. Хто захистить Ку-Піо-Су, коли прийде біда? Аза також мовчав. Тільки час від часу глузливо поглядав на зажурених дідів. Більшість із них зовсім недавно ще дружили з Піжму.

Проте Аза не сидів без діла. Його руки невтомно працювали. Перед ним на нарах лежало двадцять величезних пазурів убитого ведмедя. В кожному з них крем'яним шилом Аза прокрутив дірочку і просилив шматочок сухожилля. Потім узяв тоненький, але міцний ремінець, приміряв його собі на шию і поприв'язував до нього пазури. Прив’язав неабияк: найбільші — всередину, дрібніші по краях.

У самому центрі лишив вільне місце — сюди він згодом прив'яже ведмежі ікла, які треба повисмикувати з пащеки звіра.

Коли намисто було готове, Аза весело оглянув свою роботу, підвівся з лежанки, і очі його заблищали.

— Діди! — пролунав його лагідний голос.— Ось погляньте на ведмеже намисто. Уомі добув оці пазури, оці ікла. Він і є захисник Ку-Піо-Су! Уомі, син Великого Дабу!..

Другого дня, незважаючи на мороз, селище Ку-Піо-Су бенкетувало. На великому багатті, розкладеному перед житлом, жінки засмажували настромлені на жердини шматки ведмежини. У череп'яних горщиках, обкладених жаром, топилося ведмеже сало.

М'ясо засмажилось, і жінки почали голосно скликати всіх на бенкет:

— Їсти! Їсти! Їсти!..

Люди вилазили з своїх жител і неквапливо простували до багаття. Кожен одержував свою пайку. М'ясом двадцятипудового ведмедя можна було донесхочу нагодувати усе селище.

Тільки Піжму ніхто не покликав. За звичаєм, коли старший нездужав і не міг сам прийти на бенкет, йому все-таки відносили найкращий шматок. Посилали, звичайно, молодих жінок по одній від кожної хижі.

Але цього разу ніхто не хотів нести м'ясо.

Нарешті покликали Кунью, і старша невістка Піжму подала їй палицю з настромленою на неї смажениною.

— Однеси дідові! — наказала вона.

Кунья простягла було руку, але, зашарівшись, відсмикнула.

— Не піду!

Ледве умовили її.

Кунья пішла неохоче, дорогою раз у раз спинялась, вагаючись, та зрештою наважилася й увійшла до хижі:

— Діду, ось послали тобі!

Вона подала йому смаженину.

Піжму не одразу зрозумів.

— Хто послав? — запитав він, насупившись, і взяв м'ясо.

— Усі. Святкують вони.

Піжму ще дужче насупився.

— А хіба, крім тебе, нікого було послати?

— Нікого,— ледь чутно прошепотіла Кунья.

— Що святкують? Звідки м'ясо?

— Ведмежина,— прошепотіла Кунья.— Уомі вбив.

Аж тепер зрозумів старий ганебність свого становища. Усе селище святкує перемогу його ворога, а йому посилають подачку.

Піжму сполотнів од люті і раптом випростався на весь свій велетенський зріст.

— Геть! — крикнув він не своїм голосом і швиргонув палицю з настромленим на неї м'ясом дівчині в обличчя.— Уб'ю! — ревів старий, ще дужче шаленіючи від того, що Кунья спритно ухилилася.

Піжму метнувся до нар, схопив із стіни списа. Кунья прожогом вискочила з хижі. Вона чула, як спис ввігнався в стіну і як люто репетував дід:

— Іди до свого Уомі! Уб’ю, якщо повернешся!

Перелякана дівчина стрімголов бігла через усе селище. Їй здавалось, що дід ось-ось наздожене її. Тільки біля Азиної хижі вона озирнулася. Діда не було.

Дівчина трусилася, мов у лихоманці, і, вскочивши до хижі, з плачем припала до Гунди.

— Уб'є! Уб'є! — кричала вона.

— Хто уб'є? Що тобі? — питалася Гунда.

— Дід! Піжму! Хоче вбити!

— За віщо?

— За ведмежину. Мене послали. Я принесла, а він — списом. Пролетів мимо...

Гунда нарешті зрозуміла, що сталося.

— Не слід було посилати,— сказала вона.— Він подумав, що з нього глузують.

— Звірюка він! Звірюка! Він зараз прийде сюди! — схлипувала дівчина.

Гунда заспокоювала Кунью.

— Стривай, я подивлюся,— сказала вона і, визирнувши на вулицю, одразу ж гукнула: — Нема його!

— Не прийде він сюди,— заспокоював і Аза.— Побоїться. Уомі не дозволить збиткуватися.

Кунья помалу опам'яталася. Вона глибоко зітхнула і з вдячністю подивилася на сивого, як голуб, Азу. Порівняно з лютим дідом він здавався їй таким добрим, незважаючи на свої сердито відстовбурчені брови.

Гості й господарі сиділи впереміжку. Їли мовчки, неквапливо, відкушуючи м'ясо маленькими шматками. Кунья принишкла в куточку, не зводячи очей з Уомі.

— Куньє, чому ж ти не їси? — запитав він.

Дівчина здригнулась і знову заголосила:

— Не піду, не піду до діда!

Всі почали заспокоювати її: нічого боятися — сьогодні дід сердитий, а завтра одійде.

Та Кунья нічого не хотіла слухати.

Вигнавши з дому онуку, Піжму, хитаючись, ледве додибав до своєї постелі. Вибух шаленства знесилив його. Замість люті прийшов смуток.

Тяжко дихаючи, хапаючись рукою за груди, він насилу видерся на нари й знеможено впав на хутряну постіль. В голові йому стояв дзвін, кров бурхала, у вухах шуміло; він відчував, як його ніби засмоктує трясовина.

Тяжке забуття пойняло його.

Отямився Піжму вранці. Серце його боліло. І дивно: він пам’ятав, що сталося щось погане, а що саме — не міг згадати.

Тільки згодом пам'ять відновилася. Понурий і сердитий сидів Піжму на нарах.

А тим часом життя в Ку-Піо-Су ішло собі, як і раніше. Чоловіки добували з-під льоду рибу, ловили миньків, гарпунами, укріпленими на довгих тичках, піднімали з дна глибоких ям поснулих на зиму сомів. Молодь ходила на полювання. Стріляли тетеруків і рябців, збивали тупими стрілами білок, розставляли пастки на куниць. Жінки сиділи по домівках і шили з хутра зимовий одяг.

Та одного дня мирний плин життя порушила воєнна тривога. Молодь із Сойонової хижі прибігла з лісу, галасуючи:

— Суамінти! Суамінти!

Суамінтами жителі Ку-Піо-Су називали лісових бродячих людей. Це було загадкове плем'я, що розмовляло незрозумілою мовою. В ті часи, коли плем'я рибалок розселялося на острові, йому скрізь траплялися ці люди. Вони харчувалися тільки м'ясом птахів та звірів. Цей народ завжди кочував нечисленними групами в пошуках багатої здобичі.

Постійних селищ вони не мали, а влаштовували тимчасові стійбища на два-три намети, сплетені з гілля. Узимку вони жили в землянках. Коли мисливцям довкола стійбища не ставало здобичі, перекочовували на інше місце.

Рибалки селилися в зручних для риболовлі місцях: на річкових острівцях або на берегах рибних озер, де будували чималі селища і відтісняли суамінтів од своїх поселень у глиб лісу.

Суамінти рідко коли виходили до берегів великих рік. В Ку-Піо-Су роками нічого не чули про них. Аж раптом вони знову почали никати поза околицями селища.

Про їхню появу дізнавалися не лише з випадкових зустрічей. Суамінти залюбки цупили з пасток дичину, а часом і звіроловну снасть. Траплялося, що вони викрадали жінок і дітей. За це їх особливо ненавиділи. Серед рибалок ходили неймовірні, проте стійкі чутки, нібито суамінти — людоїди і пожирають кожного, хто потрапляє до них.

Цього разу суамінти напали на одного з синів Арри, Сойонової дружини. Рано-вранці молодий Сойон пішов перевірити наставлені пастки й не повернувся. Коли розвиднілось, товариші пішли шукати його. Всі добре знали місце, де стояли пастки. Довго шукали, аж поки біля дальніх пасток наткнулися на закривавлене, поколоте в кількох місцях тіло молодого Сойона.

Мисливця пограбували і вбили. Забрано було все: хутряний одяг, взуття, мисливську торбу і зброю.

Брати Сойона уважно вивчили сліди, залишені вбивцями і визначили, що ворогів було щонайменше дев'ятеро. Вони пішли углиб лісу в протилежному од річки напрямі. Йшли один за одним, і сліди їхні губилися на вузькій протоптаній стежині.

На снігу біля трупа валявся поламаний лук і одна стріла. Форма лука і грубого кам'яного наконечника розвіяла найменші сумніви. Убити молодого Сойона могли тільки суамінти.

Одразу ж гнатися за вбивцями було ризиковано. Мисливців було всього четверо. Треба було бігти додому й скликати людей.

Селище Ку-Піо-Су заворушилося, мов розтривожений мурашник. Усі, хто був годен тримати зброю, озброїлися списами, пращами, дротиками, дубовими палицями. Нашвидку прив’язували лижви, на ходу вдягалися. Всі як один зібралися в погоню за суамінтами. Душ двадцять найметкіших уже рушили.

— Стій! — почувся голос Уомі, коли натовп порівнявся з Гундиною хижею.— Не можна всім іти з селища: суамінти хитрі. Нападуть без нас — хто захистить дітей і матерів?

Бійці зупинилися:

— Кому ж іти?

— Підуть найшвидші ноги.

— Слова Уомі, наче мед,— сказав Карась.— Іди одбирай, кому в похід.

Уомі почав одводити вбік найсильніших і наймолодших.

— Старші лишаються в Ку-Піо-Су!

І ніхто не дивувався: юнак, чи не наймолодший за всіх, а його слухаються, неначе діда.

— Адже він Уомі!..

Непомітно авторитет переходив од сивих до юного сина Дабу. Влада Піжму, найстаршого серед дідів, після ганьби, якої він зазнав, закінчилася.

Бійці, що підходили ззаду, питали:

— В чому затримка?

На відповідь чулося:

— Уомі набирає дружину.

— Бігуни підуть. А старші оберігатимуть Ку-Піо-Су,— сказав Уомі.

Усі згоджувались, що саме так і треба діяти. Уомі розміркував не гірш за сивого. І кожен слухняно відходив туди, куди вказував син Дабу. З молоді одному тільки Гарру Уомі велів лишитися в селищі.

— Гарру швидко бігає! — ображено заявив юнак.

— Добре,— мовив Уомі.— Твої ноги знадобляться й тут. Треба і в Ку-Піо-Су лишити хоч одного бігуна.

Старшому Сойону Уомі вклонився до землі:

— Кланяємось тобі, Сойоне, будь ватажком у поході!.. Хто з батьків найкраще знає ліси? — звернувся він до натовпу.

— Сойон! — озвалося кілька голосів.

— Хто найдужче квапитиме погоню?

— Сойон! Суамінти поглумилися з його сина!

Сойон, що мовчки сидів на камені, випростався, страшний, волохатий, з обвітреним обличчям.

— Сойон гнатиметься, як вовк!

Досвідченому мисливцеві лестило, що Уомі перед усіма визнав його право і як месника за смерть сина, і як найпершого знавця лісових стежок.

— Стривайте,— гукнув Уомі. — Текту, набери в'яленої риби. Треба взяти запас не на один день.

Дехто кинувся допомагати Текту.

Позаду кожної хижі в Ку-Піо-Су була зимова комора. Вони скидалися на величезні орлині гнізда, намощені на вкопаних у землю стовпах. В коморах зберігалася в'ялена та морожена риба. Ні вовк, ні лисиця, ні лісові миші не могли добратися до запасів.

Текту притулив до стовпа зроблену з сучкуватої сосни підставку і видерся по ній, наче по драбині. Відчинивши комору, він почав оберемками скидати вниз в'ялену рибу. Мисливці похапцем складали її в свої торби.

Сойон з синами вийшов наперед, і десятків зо три бійців рушили слідом за ними. Усім хотілося якомога швидше бути там, де на закривавленому снігу серед лісу валялося задубіле тіло молодого Сойона.

Минуло кілька днів, а від бійців, що пішли в похід, не було ніяких вістей. В ніч на п'ятий день жителі селища попрокидалися від виття і гавкоту собак. Пси аж заходились од люті, і люди, хапаючи зброю, вибігали з домівок.

Ніч була темна. На небі, затягнутому важкими хмарами, ані зірочки. Собаки, скупчившись біля пристані, дзявкотіли на протилежний, лісистий берег. Там хтось ходив: собаки чули чужинців. Чи то вовки наближалися до селища, чи лихі люди? Треба було дочекатися світанку, бо в темряві ніхто не наважувався йти.

Карась наказав розпалити багаття:

— Нехай знають, що ми не спимо.

Цікаво, що сиві поводилися тепер зовсім пасивно. Відтоді як найстарший у роду зганьбив себе участю в крадіжці, вони зовсім розгубилися.

Найдіяльніші з них давали поради тільки серед своїх, а командувати, як це було раніше, ніхто з них не наважувався. Найдужче слухалися Азу, але він слабував на ноги і майже не виходив із своєї хижі.

Карася як умілого зброяра і доброго майстра люди також шанували. І тому якось непомітно, само собою керівництво в укріпленому селищі перейшло до нього.

Після тривожної ночі Карась із двома десятками чоловіків вирушив у розвідку.

На сніговій рівнині чітко вирізнялися свіжі людські сліди. Було ясно, що люди ті підходили досить близько до острова, але, зачувши тривогу, повернули назад.

— Злякалися! Бігом бігли! — усміхався Карась, розглядаючи сліди суамінтів.

Слідів було багато. Очевидно, цього разу суамінти, шукаючи кращого місця, об'єдналися і кочували численнішою групою, ніж звичайно.

Вирішили все-таки піти утоптаною стежкою і прослідкувати, куди вона веде. Та не встигли вони одміряти й тисячу кроків, як на передніх сипонула злива стріл.

Люди Карасевого загону йшли довгою низкою один за одним, тому передні опинилися в невигідному становищі. Вороги оточили їх і нападали не лише спереду, а й з боків. Стріли у суамінтів були не вельми гострі, але влучали добре, і кілька чоловік було поранено під час цієї сутички. Довелося швидко відступати. Рибалки бігли до самого узлісся під крики й свист суамінтів. Вибігши на озерний простір, вони відчули себе впевненіше.

Суамінти звикли воювати в лісі, ховаючись за стовбурами, нападаючи з-за кущів та повалених дерев, а на відкритому місці діяли нерішуче. Вони не вміли наступати лавою, не знали ніякої дисципліни і діяли кожен на свій розсуд.

Цього разу їх було значно більше, ніж ворогів, проте вийти з лісу, втративши надійне прикриття, вони не наважилися.

Почалася стрілянина.

Суамінти не йшли далі узлісся, ховаючись за кущами та деревами. Загін Карася відійшов на відстань польоту стріл суамінтів і, вишикувавшись широкою лавою, також обстрілював ворога.

Тим часом прудконогий Гарру мчав по льоду в Ку-Піо-Су по підкріплення, хоча воїнів, здатних вступити в бій, там лишилося мало.

Перестрілка тривала досить довго. Карась став побоюватися, що до суамінтів також надійде підмога. Вони робилися дедалі сміливішими, і один їхній загін почав обходити рибноозерців із флангу.

Створювалося небезпечне становище, і Карась уже мав намір відступити до укріпленого острівця Ку-Піо-Су, як раптом картина бою різко змінилася.

В тилу у суамінтів несподівано почалося сум'яття. То на них напав загін Уомі, що вже повертався додому.

Застукані зненацька, суамінти кинулися тікати, та тікати було нікуди. Вони опинились між двома вогнями.

Врятувалися тільки ті, що були на флангах, а всіх інших було перебито.

Бійці дуже раділи перемозі, старші гаряче обнімали молодих воїнів, які так вчасно підоспіли, і всі, не слухаючи один одного, кричали, розповідали про свої подвиги.

Коли перший запал простиг, почали гукати Уомі. Але його ніде не було.

— Де ж це Уомі? — з тривогою питався Карась.

— Живий він чи, може, вбитий?

— Живий, живий! — відповів за всіх Сойон-старший.— Позаду йде. Відстав з двома пораненими.

— Скоро надійде,— заспокоювали інші.

Але ждали, ждали, а з лісу ніхто не виходив.

— Щось не гаразд! — мовив Карась.— Треба йти шукати.

І весь загін молоді, на чолі з Сойоном та Карасем, рушив назад у ліс. Тільки поранені та підбиті повернули до Ку-Піо-Су, звідки їм назустріч уже поспішали діди, а за ними — жінки й діти.

Що ж сталося з Уомі?

Першого дня, коли загін вирушив у похід, суамінтів не вдалося наздогнати. Загін швидко дістався галявини, де було вбито молодого Сойона. Його тіло, як і перше, лежало на узліссі, та коли підійшли ближче, з батькових грудей вирвався жахний крик — синове тіло було без голови. Очевидно, суамінти, повернувшись, відрізали й забрали з собою.

Якийсь час усі стояли приголомшені. Та ось тишу розітнули Сойонові зойки. Він кричав, погрожував списом, присягався жорстоко помститись людям, що забрали в нього сина. Потім він враз затих, промовив глухо:

— Поховати треба...

В снігу викопали глибоку яму, поклали туди Сойонового сина й засипали снігом, вивершивши високу могилу. Зверху обіклали її хмизом та стовбурами молодих сосонок.

Старий Сойон звернувся до духа галявини з проханням охороняти прах його сина, і на цьому церемонія скінчилася.

Цілий день розшукували ворогів. Було вже зовсім темно, коли стежка вивела на крутий берег лісової річечки. Тут слід розходився в різні боки. Один спускався просто вниз, другий в'юнився краєм урвища й зникав у чагарнику.

Сойон і Уомі вирішили зробити привал. У темряві важко було розібратися в слідах і продумати, якою стежкою йти далі.

Поки люди відпочивали, Сойон, Уомі й Текту взялися втрьох розвідати обидві стежки. Спершу вони спустилися схилом до самої річки. Як і верхня стежка, слід по льоду ішов у одному і тому ж напрямі.

Розвідники пішли понад урвищем, та щойно відійшли вони на двісті-триста кроків, як Сойон підвів голову і глибоко втягнув носом повітря.

— Нюхай! — штовхнув він ліктем Текту.

— Дим! — озвалися близнюки.

Сойон послинив палець і підняв його над головою. Ледь помітний вітерець дихав їм просто в обличчя.

Розвідники обережно рушили далі. Незабаром вони вийшли на край урвища, і просто перед ними яскраво блиснули вогні. Внизу на самому березі горіли багаття, і легенький димок від них плив їм назустріч.

До стійбища було не далі як дві тисячі кроків. Розвідники повернулися й підняли на ноги бійців, що вже встигли поснути. Увесь загін почав обережно підкрадатися до табору суамінтів.

Із кручі стійбище суамінтів було видно як на долоні. Темніли обкладені ялиновим гіллям намети. Зимові житла здіймалися білими сніговими буграми. Суамінти вечеряли. Пахло смаженим м'ясом.

Затріскотіла глиця, сніп іскор шугонув угору, видно в багаття кинули оберемок сушняку. Яскраве полум'я освітило все стійбище, і рибалки побачили встромлену в землю тичку з волосатою головою людини на ній.

Сойон крикнув, і його загін сипонув униз. Застукані зненацька суамінти заметушилися, шукаючи безладно розкидану по землі зброю. Жінки чкурнули по льоду до протилежного берега.

Спалахнула шалена сутичка. Кремезніші й міцніші рибалки швидко зламали опір суамінтів. Розлючений Сойон трощив ворогів дубовою палицею з важкою каменюкою на кінці. Суамінти розбіглися; кожен з них думав лише про власний порятунок.

Другого дня загін прокинувся пізно. Стомлені походом та запеклою битвою, всі міцно спали.

А Уомі, навпаки, до ранку не міг заснути від пережитого збудження. Він обійшов увесь табір і переконався, що стійбище це давнє. Сніг довкола був утоптаний, скрізь валялися покидьки. Навсибіч розбігалися стежки.

«Якби в них були собаки,— подумав він,— нам не вдалося б підкрастися непомітно».

Наступний день загін провів у цьому ж таборі. Рибалкам сутичка обійшлася без жертв, але були поранені, і троє — досить тяжко. Знесиливши від втрати крові, поранені лежали в наметах, укрившись хутрами, яких тут було багато.

Коли розвиднілося, рибалки виявили вже обідрану тушу великого лося. Втомлені люди залюбки пригощалися смаженою лосятиною, відпочивали біля багать. Хто витриваліший — ходили з Уомі й Сойоном у розвідку по суамінтських стежках.

На четверту добу помер один із тяжко поранених. Його закопали й поставили на могилі патерицю. Інші поранені трохи зміцніли і могли вже йти. Додому вирушили вранці, але через слабих мусили ще раз заночувати в лісі.

Цей останній перехід для поранених був особливо важкий. Провіант у загоні кінчився, а Сойон із своїм загоном поспішив уперед, щоб поховати синову голову разом з тілом.

Що швидше йшли передні, то дужче розтягувався людський ланцюг. Позаду всіх пленталися двоє поранених. З ними йшов Уомі, а поруч нього онук Ходжі, на ім'я Аносу, молодий і високий на зріст хлопець, що ні на крок не відходив од Уомі.

Раптом один поранений застогнав і сів на повалений стовбур. Йому необхідно було перепочити. Уомі огледівся і помітив, що весь загін уже зник з очей. Він почав був кричати, але зустрічним вітром голос відносило назад, і в загоні ніхто його не почув і не озвався.

Тоді Уомі послав Аносу навздогін, щоб загін зупинився. Юнак побіг уперед і незабаром зник за поворотом стежки. Уомі теж вирішив перепочити, бо був дуже втомлений, повіки злипалися, й він непомітно задрімав. Ратище його бойового списа було встромлене в рихлий сніг по праву руку.

Та раптом Уомі скрикнув од сильного удару дубиною по голові. Хтось підскочив до нього й повалив на землю. Уомі встиг помітити, що якісь сірі постаті накинулися й на обох поранених. Він рвонувся й вислизнув з чиїхось рук, але другий удар оглушив його, і він знепритомнів.

Суамінти, підкравшись потай, вбили обох поранених, і коли Уомі отямився й розплющив очі, він побачив, як переможці, у захваті від своєї удачі, танцюють довкола розпластаних на землі тіл.

Один із суамінтів накинув на шию Уомі ремінний зашморг і потяг його по снігу. Уомі відчув, що задихається. В цю мить ремінець урвався, і суамінт, втративши рівновагу, тицьнувся обличчям у високий замет. Його товариші голосно зареготали, дивлячись на заліплене снігом обличчя.

Уомі лежав, наче мертвий, і навмисне не ворушився, щоб не накликати на себе нових ударів. Він прислухався до того, що торохтіли суамінти у нього над вухом. Потім вони відійшли трохи далі, перемовляючись між собою різкими гортанними голосами.

Уомі розібрав одне слово, яке вони повторили кілька раз; «май ямо» — одне з небагатьох відомих йому — означало мовою суамінтів «хочемо їсти», або «ми голодні».

Та враз розмова припинилася, і все стихло. Уомі розтулив очі й, не міняючи положення, затамувавши подих, намагався розгледіти, що відбувається навколо нього. Суамінт, який мало не задушив його ремінцем, сидів на снігу й, зігнувшись, щось діставав із прикріпленої до пояса торби. Решта зникли в гущавині.

За якусь мить почулися глухі удари каменя об камінь. Уомі зрозумів, що суамінт вибиває кременем іскри.

Ось двоє суамінтів притягли по оберемку соснового ломаччя, кинули його і знову попрямували в бік узлісся.

Суамінтові вдалося викресати вогню, глиця затлілася, він схилився ниць і почав роздмухувати вогонь.

Уомі відчув, як життя поступово вертається в його тіло. Далі ждати не можна. Треба діяти.

Спритно, без жодного звуку, Уомі перевернувся на живіт, став навкарачки і, вихопивши з-за пазухи свого бронзового ножа, стрибнув на суамінта. Ударом під ліву лопатку він пришив його до землі. Цього було досить. Суамінт тільки охнув і зразу ж затих.

Дорога додому була вільна, бо суамінти пішли по хмиз у протилежний бік. Уомі швидко нахилився над убитим і одним помахом ножа відтяв йому праве вухо. Це була давня прикмета: якщо хочеш, щоб мисливське щастя не зрадило тобі, відріж вухо у щойно забитої жертви. Сховавши вухо за пазуху, Уомі кинувся бігти стежкою.

Та зненацька лісову тишу розітнуло люте виття. Уомі побачив, як двоє суамінтів вискочили з гущавини, кинули на землю хмиз і помчали йому навперейми. В руках у одного була довга палиця, він випередив свого товариша і вискочив на стежку поперед нього. Та не встиг він огледітись, як Уомі збив його з ніг і проколов кинджалом.

Другий, озброєний дротиком, замість того, щоб кинутися врукопашну, метнув списа.

Уомі блискавично пригнувся, і спис шугонув над головою. В наступну мить суамінт уже лежав на снігу.

З цим він упорався так само швидко, відтяв ножем вухо і, випроставшись, огледівся. Ще два суамінти бігли через галявину, але були далеченько.

Уомі не спускав з ока ворогів. Він зрозумів, що вони біжать до того місця, де палили багаття і де покинули свою зброю.

Змірявши оком відстань і усвідомивши, що йому до багаття ближче, ніж суамінтам, Уомі помчав так швидко, що аж вітер засвистів у вухах. За мить він опинився біля багаття, значно випередивши суамінтів.

Суамінти отетеріли, але відступати не збирались. Вони повитягали з-за поясів пращі й почали закладати в них метальні камені. Праща в досвідчених руках — грізна зброя. Два камені продзижчали над головою, але Уомі ухилився.

Уомі знову встромив у сніг списа, якого був ухопив. Суамінти почали діяти, як вовки: один нападав спереду, другий зі спини.

Уомі вирішив не чекати. Тятива його загула, мов туга струна, і один із суамінтів осів на сніг. Він обома руками намагався вирвати стрілу, що пронизала йому шию, та раптом зів'яв і повалився на бік. У цю мить сильний удар каменя по ліктю змусив Уомі опустити ліву руку. Він кинув лук і висмикнув із снігу спис.

Та коли суамінт помітив, що він лишився сам один проти такого страшного ворога, де й поділася його хоробрість, і він чимдуж кинувся навтьоки. Зрозумівши, що на стежці йому нема порятунку, суамінт звернув убік, на рихлий сніг. Та й тут йому не пощастило, несподівано він перечепився і впав ниць. Підводитись було вже пізно.

Загін, вернувшись до лісу, знайшов Уомі тільки надвечір. Він сидів обіч від стежки, під високою ялиною, і коли б не окликнув товаришів, вони поминули б його. Уомі був без верхнього одягу, неподалік валялося п'ятеро вбитих суамінтів.

Коли в Ку-Піо-Су дізналися про те, як Уомі сам на сам бився з п'ятьма суамінтами, ніхто не міг усидіти на місці.

Увечері на вимогу дідів Уомі мусив розповісти про свій нерівний герць з суамінтами.

— Сивий правду казав: «Не бійся, Уомі. Носи цього ножа. Буде ніж при тобі — ніхто тебе не здолає»,— мовив Уомі, витяг з-за пазухи п'ять людських вух і кинув під ноги дідам.

— Син Дабу! — крикнув Ходжа.— Один проти п'ятьох. Хто в Ку-Піо-Су може битися так, як Уомі?

Всі оці події, що сколихнули життя в Ку-Піо-Су, відбувалися без будь-якої участі Піжму. Він майже не виходив з хижі. За останні дні старий дуже змарнів і схуд. Через силу підводився він з постелі, щоб сісти до вогнища, коли вся родина сходилась обідати.

Кілька днів він жив сподіванкою, що його ворог не повернеться з небезпечного походу. Та коли Уомі ще й здобув при цьому блискучу перемогу, Піжму вкрай засмутився.

Що за людина цей Уомі? На нього зовсім не діють жодні нашіптування та намовляння. Невже йому й справді Дабу допомагає?

І він, Піжму, найстарший в Ку-Піо-Су, ватажок селищних мисливців, в руках у цього хлопчиська! Уомі може зробити з ним що захоче. Такого приниження Піжму не знав за все своє життя.

І знову почали мучити його нічні кошмари, безсоння. Знову старий схоплювався серед ночі й тинявся поміж хижами. Під час однієї з таких нічних мандрівок розгулялася хурделиця, і Піжму дуже застудився. На другий день його вже палила гарячка.

При першому ж приступі хвороби старий зовсім втратив мужність.

— Ось воно! — шепотів Піжму, видзвонюючи зубами.

Йому марилась Вогненна Дівка — Хонда. Вона приходила, щоб напитися його крові. Старого мучили різні привиди, і найстрашніший поміж них був Уомі з бронзовим кинджалом у руках.

Піжму анітрошки не сумнівався, що хворобу «розв'язав» саме Уомі. Це зводило його з розуму. Кожну мить відчував він над собою таємничу владу Уомі.

Тим часом зима підходила до кінця. З лісу повернулася мисливська артіль, з якою ходив на полювання й Гарру. Разом з товаришами Гарру розставляв пастки поблизу Кам'яної Щілини і одного разу вони зайшли переночувати в підземеллі Урхату.

Гарру розповідав про нього дивовижні речі. Урхату не тільки не помер від страшних ведмежих ран, а став ще дужчий, ніж колись. Рефа виходила його. Вона зупинила йому кров, заворожила його рани. Вона змащувала їх борсучим жиром і накривала кленовими листочками.

Через два місяці Рефа поставила його на ноги. Минув ще місяць, і Урхату знову почав ходити на полювання, вбив навіть великого вепра на болоті.

В цю мить Гарру озирнувся. Піжму, який досі лежав непорушно, тепер сидів на своїй постелі і очі його сяяли дикою радістю. Він кілька разів поспіль змушував онука розповідати про те, як Рефа вилікувала Урхату від смертельних ран. Другого ж дня він наказав синам і онукам відвезти його до Щілини.

Взяли дві довгі лижви, злагодили щось схоже на широкі сани й, посадивши на них затушканого в хутра діда, вшістьох повезли його по льоду наїждженою лижварями стежкою.

Тільки-но від'їхали од селища, як розгулялась завірюха. Вітер гнав сухий колючий поземок. З неба повалив густий сніг, вкриваючи товстим шаром голови й плечі людей. Сини пропонували Піжму повернутися додому, але старий затявся. Неодмінно сьогодні ж дістатися Кам’яної Щілини! Адже там чаклунка Рефа. Тільки вона врятує його з-під влади Вогненної Дівки.

Ная і Кунья вийшли дивитися, куди повезли хворого діда. Вони довго вдивлялися в дедалі густішу заметіль, стежачи, як у сніговій круговерті поволі зникали замотані в хутра постаті.

Три доби шаленіла віхола — остання цієї зими.

Вітер завивав і свистів, вдираючись крізь димові отвори в оселі.

І хоч як затуляли їх шкурами, широкими полотнищами, зшитими з лубу, хурделиця змітала все, і на вогнище сипався згори сніг.

Та ось усе враз змінилося. На небі засяяло ясне сонце. З півдня подув теплий лагідний вітер. На ялинових лапах повисли крижані бурульки, а в снігових заметах довкола кожного стовбура утворилися луночки.

Опівдні сонце так припікало, що сніг поміж хижами у Ку-Піо-Су почав темніти. Ще через день подекуди заблищали перші калюжки.

І діти й дорослі майже всі як один висипали на вулицю і радісно повторювали магічне слово:

— Куррумба!..

«Куррумба» означало «весна», рання весна. Проте цим далеко не вичерпувалося значення цього слова.

«Куррумба» означало також «лебідь». Саме таким був первісний зміст цього слова. Так називали великих сніжно-білих перелітних птахів, зграї яких з'являлися на озері щойно скресав лід.

Пролетіли лебеді — значить, кінець морозам, настала пора пісень і пташиного щебету. Птахи на своїх крилах несли радість усьому живому.

Але «куррумба» означало ще й «найстарша мати лебедина», мати — володарка всіх лебединих племен. Лебедина мати, Куррумба, має таємничу силу. Вона здатна оживити все, що заснуло чи знесиліло за довгу зиму.

...Якось теплої весняної ночі прокинувся Уомі, скинув убік хутряне покривало. Навкруг ніщо не змінилося: на своїх звичних місцях спали всі домашні, ледь жевріло пригасле вогнище, а в димовому отворі рум'янився світанок. Уомі всміхався.

З настанням весни йому знову й знову примарювався давній хвилюючий сон. Снилася йому дівчина. Та сама дівчина з ясними, наче місяць, очима й білявим волоссям. Вже стільки разів являлася вона йому вві сні відтоді, як повернувся він на батьківщину.

Кожного разу марилося, що шукає він човна в заростях вільшини й зустрічає дівчину. Дівчина кличе до берегів Великої Води і обіцяє там назвати своє ім'я.

Уомі одягся й тихенько вийшов.

Вулиця поміж оселями, що недавно яскріли сніжно-білими шатами, потемніла, розпливлася калюжками.

Вухо Уомі вловило якісь невиразні звуки, дивний шум, що час від часу проривався відлунням глухих ударів. Скресала ріка. Прибула вода ламала крижану кору, трощила її на тисячі важких брил.

«Річка почала, незабаром почне й озеро».

Уомі на повні груди вдихав весняне бентежне повітря.

— Куррумба! Куррумба! — проказував він, притискаючи обидві руки до серця.

І наче у відповідь на його поклик, з-поза лісу з'явилася пташина зграя. Це були перші весняні лебеді. Схвильованому, збудженому Уомі уявлялося, наче попереду зграї, скоряючись теплому вітру, летить прекрасна Куррумба, чудесна лебедина мати.

«Швидше, швидше! Уомі також полетить у весільний похід на край світу. Куррумба вже прилетіла...»

Коли зійшов лід, Уомі та вся його дружина заквапилися з остаточною підготовкою.

Молодь рвалася в похід. Карась і Ходжа радили ще зачекати. Діди змащували салом священні патериці незримих духів-заступників. Вони спалювали перед ними їстівні пожертвування, благали духів захистити їхніх дітей від небезпеки.

Перед самим від'їздом до Уомі почало приставати все більше й більше людей. У похід лаштувалася вся молодь. До них приєднались удівці й навіть дехто з жонатих, що мали старих, посивілих жінок. У похід вирушив і Сойон. Його жінка вскочила в поминальне багаття, коли справляли поминки по вбитому суамінтами Сойону-молодшому. Вона хотіла супроводжувати сина в його мандрах по ріках та озерах країни тіней.

Гунда дуже любила синів, особливо Уомі, й це почуття не слабло з роками. Вона пишалась відвагою Уомі, лице її рум'яніло від щастя, коли при ній ішлося про подвиги сина.

Уомі йде з дому, вона більше не побачить його. Він залишає не тільки Ку-Піо-Су. Він спішить до тієї, що сниться йому.

Якщо син і повернеться, то не до неї, не до Гунди. Він збудує нову хижу для дівчини з Великої Води.

Нарешті озеро очистилося від криги. Стривожена Гунда ходила на берег і стежила, чи почала вже спадати вода. Ні, ні! Вода ще прибуває. Сьогодні ще вище затопило берег, ніж учора.

Гунда сходила на пагорок і озирала звідти велетенське море, що його утворили ріка й озеро, зливаючись докупи. Весна єднала те, що цілий рік було в розлуці. Заплавні луки, поняті водою, були місцем, де озеро й ріка єдналися. Не було вже Рибного озера й річки. Скільки око сягало, розкинулося безмежне море Ку-Піо-Су. Над ним літали чайки, плавали табуни лебедів, і серед них лебедина мати Куррумба полоскала у воді свої сніжно-білі крила.

Якось увечері повернувся Уомі й весело крикнув:

— Ну, вода вже почала всихати!

У Гунди похололо в грудях. Вона підвелася й пішла з дому, щоб пересвідчитися, чи не помилився Уомі.

Ні, він не помилився. Вода відступала; великий камінь, що вранці був ще затоплений, уже виднівся з води, а завтра зовсім вийде на берег.

Цієї ночі Гундине обличчя було мокре від сліз.

— Уомі поїде! Уомі поїде! — шепотіла вона.

Довкола всі сплять. Ніхто її не почує.

Зненацька чиясь рука обняла її за шию. Це була Кунья. Відтоді, як Піжму вигнав онуку, Гундина хижа стала їй домівкою. Коли Піжму відвезли до Кам’яної Щілини, родичі кликали Кунью додому. Дід лишився у чаклунки в підземеллі, і ось уже більше як місяць про нього не було жодної чутки. Іноді брати й сестри забирали Кунью обідати, але ввечері вона знову приходила і лягала спати поряд з Гундою, що замінила їй матір.

Гунда, голублячи дівчину, відчула, як пашить її заплакане личко. Обнявшись, вони обидві заснули. Їм ні про що не треба було перепитувати одна одну — вони знали, за ким плакали.

На світанку Гунда прокинулась бадьора й діяльна, як завжди.

В кожній оселі Ку-Піо-Су розпалювали вогнище, і над покрівлями вже кучерявилися сиві димки. Жіноцтво готувало прощальний обід.

Коли почали спускати човни, все селище висипало на берег проводжати мандрівників. Дівчата втирали сльози. Старі давали поради. Малеча снувала під ногами дорослих; навіть немовлята, насмоктавшись материнського молока, виповзали з жител і дивилися на човни круглими враженими оченятами.

Нарешті Карась подав команду:

— Сідай!

Він вліз у свій велетенський новий човен і відштовхнувся од берега жердиною.

Почулося глухе бубоніння бубна, і Ходжа заспівав. Слідом за Карасем од берега відчалювали інші човни. Уомі шукав очима матір, щоб востаннє обняти її перед від’їздом. Але Гунди ніде не було видно.

— Швидше! Швидше! — квапили його товариші.

Уомі ще раз озирнувся навсібіч і раптом угледів малого човника, в якому сиділи мати, Кунья і Ная.

— Мамо! — радісно гукнув Уомі.

— Проведемо трохи. Переночуємо з вами одну ніч...

Човни вилаштувались, мов караван. Течія підганяла їх. З берега голосно кричали. Від переднього човна дедалі тихше лунав бубон і співучий речитатив Ходжі.

Другого ранку жителів Кам’яної Щілини розбудив гомін, що долинав з річки. Жінки й діти повилазили з куренів, підземель і побігли до річки. Чоловіки захопили луки та стріли й також подалися слідом за ними. З-за стрімкого берегового виступу довгою низкою один за одним випливали човни. Вони швидко йшли за течією.

— Що за люди? — питали одне в одного жителі Кам’яної Щілини.

Піжму й Урхату повагом спускалися до річки.

Урхату острішком приставив широку, мов лопух, руку до очей. Почав лічити, загинаючи пальці; аж чотири п'ясті й ще один палець. Он скільки було човнів!

Човни пливли мимо. Жоден не завернув погостювати.

Піжму жадібно втупився гострими очима в передній човен. Рефа вилікувала його від лихоманки. Стара напувала Піжму полиновим настоєм, і Вогненна Дівка на якийсь час облишила його.

— Молодь пливе. З Ку-Піо-Су! — мовив він похмуро.— По наречених. На край світа спорядилися, до Великої Води, он куди прямують.

— А чому ж погостювати не заїдуть? — спитав Урхату.

— Нехай їдуть! Бодай не вертались...

Урхату підійшов аж до води.

— Дай-но лука,— звернувся він до меншого сина.

На човнах уже давно помітили людей. Бачили, як Урхату натягнув тятиву й прицілився. Стріла свиснула в повітрі і булькнула у воду за кілька кроків од човна. Вона не потонула, а спливла на поверхню.

Уомі підхопив її. Стріла була без кам'яного наконечника, такими б'ють білок, щоб не дірявити їхні шкурки. На другому кінці стріли щось біліло. Це було прив'язане довге міцне перо з лебединого крила.

Лебедине перо! Знак весни, миру й дружби. Запрошення помиритися й забути все лихе.

Уомі також узяв лука. Стріла його встромилася в мокрий пісок біля самісіньких ніг Урхату. Вона була з важким крем'яним вістрям, а до другого її кінця було прикріплено великий ведмежий кіготь.