Селище на озері

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Гойднулися високі очеретяні китиці. Хтось пробирався крізь густі зарослі, що прикривали озерне плесо. Чути було хлюпотіння води, шелест ламких стебел.

Та ось очеретяні хащі розсунулись, і на лужок вискочив маленький, мокрий, як хлющ, чоловічок. Вода так і капотіла з його короткої безрукавки.

Опинившись на сухому, хирлявий чоловічок полохливо глипнув сюди-туди й, відсапуючись, обтрусився, мов собака. Після цього викрутив довге густе волосся і, ще раз озирнувшись, навпригінці пішов уздовж очеретяних зарослів. Пухнасті побурілі китиці рогозу погойдувалися високо над його головою.

Із заболоченої низовини чоловічок вийшов на суходіл і ступив під прозорі верховіття березняка, на утоптану стежку. Подекуди стежина в'юнилася до узлісся, і тоді крізь білі стовбури проглядала безмежна водяна гладінь.

Там, удалині, вона підступала до самісінького неба!

Велика Вода!

Чоловічок у рисячій шапці підкрався до кущів і довго й уважно вдивлявся в далечінь. Та не краса величного озера полонила його. Він пильно приглядався, що відбувається там, на маленькому острівці, звідки йому пощастило втекти.

Там тихо дрімав табір чужинців. Вони з'явилися, наче з-під землі, і нагло захопили його з братом у полон.

Ні, на острові ще ніхто не прокинувся. Чужинці мирно спали у своїх човнах, витягнутих на пологий берег. Його втечі ніхто не помітив. Жодних ознак погоні чи хоча б якоїсь тривоги. Втікач міг спокійно йти далі.

Опівдні, перейшовши березовий гай, він опинився біля вузької затоки, облямованої зеленими берегами.

Внизу, посеред затоки, ніби з води, стирчали шпичасті покрівлі, схожі на індіанські вігвами. Над ними курилися синюваті цівки диму. Чути було пронизливе собаче дзявкотіння. Житла стояли не на землі, а на помості, спорудженому на палях. Велетенською підковою поміст охоплював штучну округлу гавань. У ній купчились припнуті до будиночків човни.

З другого берега до селища простягалася піщана коса, підступаючи майже впритул до одного кінця підкови і з'єднуючись із нею дерев'яними містками. По тих містках можна було дістатися в селище, але для цього довелося б обійти довгу затоку.

Чоловічок у рисячій шапці бігцем спустився до води й почав гукати перевізника.

За кілька хвилин від селища одчалив невеликий човник, на кормі якого стояла людина з довгим веслом у руках. Вона була одягнена в таку ж коротку безрукавку, але довге, заплетене в коси волосся виказувало в ній жінку.

— Набу! Звідки? Де твій човен? — скрикнула жінка, пристаючи до берега.

— Швидше! Швидше! — гукнув у відповідь Набу.— Вези! Біда! Чужинці!

Щойно Набу переправився разом з перевізницею через протоку, як у селищі зчинилася неймовірна тривога. Люди вискакували з домівок, лементували, бігали то туди, то сюди або, з'юрмившись довкола прибулого, змушували його знову й знову розповідати про те, що сталося.

А сталося таке.

Напередодні двоє рибалок із Селища-на-Палях рибалили на озері. Вони перегородили сіткою невеличку бухту і неквапом тягли сіть до берега, сподіваючись захопити всю рибу, що запливла сюди.

Та ось у гирлі бухти з'явилося кілька човнів з озброєними людьми. Помітивши рибалок, човни попрямували до них, і Набу з братом опинилися в полоні.

Чужинці розмовляли якоюсь особливою говіркою, одначе їх можна було зрозуміти. Вони домагалися від рибалок одного: де їхнє селище.

Каву, другий рибалка, злякався, показав, куди треба пливти. Зараз їхні човни вже на Ведмежому острові. Там чужинці зробили перепочинок, розпалили багаття, пекли рибу, виставили сторожу, а бранців зв'язали й накрили перекинутим човном.

Цілу ніч Набу силкувався розв'язати руки, і над ранок це йому вдалося. Крем'яною скалкою він розрізав ремінь, яким були спутані ноги, а потім почав підкопуватися під край човна. Спершу виткнув голову і побачив, що довкола всі сплять. Тоді вигрібся, доповз до води й поплив. Ніхто не помітив, як він утік.

Допливши до берега, Набу продерся крізь очеретяні хащі на суходіл, бігцем перетнув березняк і дістався додому.

— Що то за люди? — допитувалися старі.

-— Чужинці! Та всі великі. Отакі заввишки!

Набу підняв руку й показав, які на зріст чужинці.

— Чи багато їх?

— Човнів у них остільки!

Оповідач двічі розчепірив по десять пальців.

— Човни короткі. Менші за наші. Човни прості, безголові...

— Ох!.. — дивувалися всі.

У Селищі-на-Палях усі човни мали на носі прикрасу — подобу оленячої голови. Рибалки вважали човен за живу істоту. Як же йому обходитися без голови? Голова потрібна, щоб бачити. Човен має душу. Човнові без голови бракує розуму. Безголовим човном небезпечно плавати по Великій Воді.

Усі приозерні селища по різному прикрашали свої човни: в одних були оленячі голови, у других — пташині, у третіх — риб'ячі.

Розпитавши докладно про човни, зацікавилися зброєю.

— Списи у них довгі. Луки великі. Палиці — отакенні. Щоб залякати Каву, погрожували йому палицями. Каву заплакав. Усе їм розповів, бо тремтів од страху.

Розпитували без кінця, і Набу ледве встигав усім відповідати.

Старі почали радитись.

Крім жінок та дітей, у селищі на той час було лише четверо чоловіків-бійців та вісім сивих дідів. Решта рибалок поїхали на мис Ідолів.

Якраз напередодні суворий господар мису Ідолів Ойху прислав своїх дочок у Селище-на-Палях. Мабуть, дійшла до нього чутка, що мисливці спіймали в яму ведмедя. Велів сказати: давно не куштував ведмежини господар Ойху.

Повезли йому живого ведмедя, спутаного цупким реміняччям. Звіра поклали в найбільший човен і міцно прив'язали до бортів. Ведмідь вовтузився й розгойдував човна, довго до селища долинало сердите покректування полоненого.

Щоб дістатися до мису, треба гребти більше як добу. Коли ж то повернуться додому воїни-оборонці?

Набу говорив:

— Чужинці дуже страшні. Діди, жінки й діти безсилі проти них.

Йолду, найстарший серед старих, мовчки слухав лемент і стогони жіноцтва. Його жовте вилицювате обличчя, пооране глибокими зморшками, наче застигло. Ні страх, ні турбота не торкнулися його.

Та раптом він звів над головою великий різьблений жезл ватажка рибалок, і всі замовкли.

— Чоловіки й жінки, діди та підлітки! Нехай кожен з вас візьме списа,— мовив він. — Чужинці прийдуть, здалеку не доберуть, скільки в нас бійців.

У Селищі-на-Палях зводилося понад двадцять п'ять шпичастих покрівель. Будиночки були менші й не такі місткі, як хижі в Ку-Піо-Су. Але населення тут було більше.

Коли душ шістдесят наявних у селищі людей озброїлися списами, дубинами, луками й кам'яними сокирами, оддаля і справді здавалося, неначе ціле селище грізно наїжачилося списами. Очі Йолду повеселішали.

— Хтось з'їздить по чоловіків! — сказав він.

Одразу ж зголосилося кілька охочих до цього. Йолду махнув рукою:

— Сам виберу!

Старий окинув поглядом натовп.

Жителі Селища-на-Палях були невеличкі на зріст. З давніх-давен породичалися вони з низькорослими жовтолицими племенами, що жили біля озера. З покоління в покоління втрачали вони риси своїх предків із берегів Великої ріки. І зростом, і своєрідними вилицюватими обличчями, і розрізом очей вони дедалі більше нагадували жовтолицих. Тільки мови не втрачали, мова ріднила їх з корінними жителями Великої ріки.

Сам Йолду, маленький, кривоногий і худий, здавався мізерним навіть поміж жінками та підлітками селища. Але погляд його підсліпуватих вузеньких очиць був хитрий, гострий, і вся рідня беззастережно слухалася найстаршого діда.

— Чоловіків не пошлю,— сказав Йолду.— Чоловіки тут потрібні. Хто з жінок бував на мисі Ідолів?

Озвалося кілька жінок, і Йолду вибрав двох літніх, найкмітливіших, і велів лаштуватися в дорогу.

Незабаром човник з двома посланцями відчалив од пристані. Усе селище стежило за тим, як він вийшов із затоки і зник за буйнозеленим виступом берега.

Та Йолду чомусь не йшов з пристані. Якась гризота не давала йому спокою. Нарешті він гукнув двох онуків-підлітків і велів їм також лаштуватися в дорогу. Він посилав їх на мис Ідолів сухопутним шляхом. Мав сумнів, чи пощастить гінцям у човні проскочити, якщо їх помітять чужинці.

Хлопчики взяли легкі списи, швидко перебігли містки й подалися навпростець стежкою.

Йолду провів очима юних гінців, пробубонів їм услід добре заклинання, наказав розібрати містки й, похитавши головою, пішов до своєї хижі. Селище-на-Палях помалу вгомонилося, притихло.

Раптом тишу розітнув крик. То кричали дівчата і показували у бік озера — там у гирлі затоки з’явилася ціла флотилія човнів. Це були човни чужинців.

Один по одному вони входили в затоку, гребці правували не веслами, а жердинами.

Човни справді були прості, безголові, і по цьому безпомилково можна було визначити, що наближаються чужинці. Але поміж ними був один човен з лосиною головою. Усі враз вирішили, що посланці на мис Ідолів потрапили в полон.

У човні з головою лося можна було розгледіти дві жіночі постаті. Гребців не було. Найбільший чужинський човен тягнув бранок на буксирі, зачепивши багром лосину голову.

Чужинці пристали навпроти Селища-на Палях і витягли на берег свої човни.

Висадившись на берег, люди розпалили чотири багаття. Жінки поралися коло вогню, а чоловіки зійшлися гуртом трохи осторонь і про щось радилися.

Та ось усі прибулі чоловіки наблизилися до краю берега, всі як один повернулися обличчям до селища і, наче за командою, кинули зброю.

Потім усі вони стали навколішки, а далі лягли ниць, припали обличчям до землі. Це красномовно свідчило про мирні наміри чужинців.

Йолду стояв у гурті дідів і придивлявся до всього, що відбувалося на березі.

— Лягли! — прошепотів старий.— Мирно хочуть прийти.

Діди засміялися, показуючи один одному щербаті зуби.

Йолду вийшов наперед і кинув спис на землю. Інші селищани і собі опустили зброю.

— Поверніть жінок! — голосно крикнув Набу.

Незабаром від берега рушили два човни. В одному сиділи Уомі та Сойон-старший, в другому — жінки.

Усі здивувалися, коли побачили, що полонянки — не ті жінки, яких послали на мис Ідолів, а дві доньки Ойху, що напередодні поїхали з селища додому. На кормі їхнього човна орудував жердиною красень Текту, і вони обидві не спускали з нього очей.

— Не бійтеся! — мовив Сойон-старший, наблизившись до селища.— Хочемо свататися. Присилайте дідів. Для них є подарунки.

Мирне знайомство зав'язалося. Молодь Ку-Піо-Су частувала Йолду та інших дідів медом. Карась дарував чоловікам зброю. Літнім жінкам почепили на шию намисто з перламутрових черепашок.

Гості привезли з собою вбитого лося, і жителі селища одержали по шматку смаженого м'яса. Господарі не лишалися в боргу. Вони нагодували гостей сьомгою, і гості хвалили ніжну й смачну красну рибу.

— Зроду такої не куштували!

Після бенкету почалися ігрища та змагання, і тут уже господарі не могли надивуватися: таких рослих, сильних та гарних молодиків їм не доводилось зустрічати.

Змагання з боротьби показало, що жителям Селища-на-Палях нічого й рівнятися до чужоземців. Те ж саме було й в інших змаганнях: у стрільбі з луків, киданні списів, метанні каменів. Тільки на воді господарі завоювали першість, гребли вони краще за чужинців. Гості були в захваті від їхніх прикрашених спереду лосиними головами човнів. Таких довгих човнів і таких широких весел в Ку-Піо-Су не вміли робити. Це мусив визнати навіть горбатий човняр Карась.

Розібрані було містки знову поклали, і по них майже всі жителі селища переправилися на протилежний берег, де розташувався табір гостей.

Біля великого багаття повсідалися діди Селища-на-Палях на чолі з самим Йолду. Поряд з ними — старші гості: Карась, Сойон, Ходжа. Уомі й Текту разом з іншою молоддю весільної дружини стояли осторонь.

Ходжа приніс із собою бубон, і дзвінкий голос співця лунав аж до заходу сонця. Він співав про далеке Рибне озеро, про Великого Дабу, найдревнішого з усіх лісових дубів, про його душу, котра щоночі вилітає з дупла птахом-пугачем і кружляє над селищем Ку-Піо-Су. Він розповідав про таємниче народження Уомі, про його незвичайну долю, про дивовижні звершення і подвиги. Про війну з суамінтами та про великий весільний похід дізналися жителі Селища-на-Палях з пісень сліпого співця.

Пізно ввечері, коли небо на заході стало пригасати, старий Йолду подав знак, і господарі селища неохоче перебралися на свій острівець. Гості почали лаштуватися до сну в нашвидку зроблених із зеленого галуззя куренях, де нишком сиділи жінки, що прибули разом з дружиною.

Біля багаття лишили нічну варту. Уомі наказав дружинникам, як порадив Сойон, покласти зброю під праву руку.

Діди біля великого вогню трималися лагідно й привітно, та поки самі дружинники не посиділи при вогнищі господарів, перше знайомство лишалося всього-на-всього знайомством. Обрядом дружби воно ще не було скріплене.

Уомі не спалося. Він вийшов із свого куреня, повагом рушив до човнів. На виднокрузі ще жеврів вечір, і багряна смуга яскріла на спокійному плесі затоки.

— Велика Вода! Велика Вода!..

Скільки разів його уста шепотіли ці слова. Ось уже цілий рік він живе єдиною думкою за всяку ціну дістатися до Великої Води. Він подолає всіх, хто стане на його шляху. Він побачить-таки казкове озеро, за яким лежить таємничий «край світу», і знайде те, що шукав. Він побачить дівчину, якою снить.

Збувалися його мрії. Сни оберталися дійсністю.

В Ку-Піо-Су нічого до пуття не знали про Велику Воду. Тільки сліпий Ходжа розповідав про неї, та й то з чужих уст.

І ось перед ним ця Велика Вода! Уомі дістався сюди, подолавши кілька річок і сухопуття, де вони змушені були волоком тягти човни до верхів'їв ще однієї лісової річки, яка й привела їх нарешті до бажаної мети.

...Майже три місяці добиралася весільна дружина від Ку-Піо-Су до Селища-на-Палях.

Багато днів мандрували вони вздовж озерних берегів, заходили в кожне рибальське селище, що подибувалося їм на шляху. Проте селища не часто траплялись. Полохливі жителі одного з них розбіглися, здалеку помітивши флотилію човнів. Насилу вдалося виманити людей з березового гайка, куди вони поховалися, угледівши чужинців.

Тільки після того як найстаршому дідові подарували зроблений з кістки рибальський гачок та горнятко солодкого меду, люди перестали боятися. Діди їли мед, облизували пальці й ласкаво посміхалися.

У цьому селищі дружина висватала кілька наречених. Декілька дівчат було добуто ще раніше, під час мандрів по річках.

Селище-на-Палях, як розповідали, останнє з великих поселень на березі озера. Далі, біля мису Ідолів, тулилося всього п'ять халуп, у яких живе старий господар мису чаклун Ойху з своїми жінками та родичами.

А далі на північ тягнуться ліси. Шумлять вони вздовж пустельних берегів Великої Води, і тільки жовтолиці звіролови невеличкими артілями, а то й поодинці блукають у нетрях із своїми гостровухими мисливськими собаками.

Протягом цієї довгої мандрівки майже всі учасники весільного походу висватали собі наречених. У кожному рибальському селищі відбувалося сватання й викуп наречених.

Познайомившись із господарями, дружина частувала дідів та матерів. Молодь заводила весільні ігрища. Тут молодики вибирали наречених й везли їх із собою.

Після кожної зупинки цей мандрівний загін зростав, розквітав яскравим одягом та прикрасами, дзвенів молодим жіночим сміхом. Дедалі тісніше ставало в човнах, хоча кількість їх також зросла: деяким нареченим родичі дарували човни.

На той час, коли караван човнів прибився до Великої Води, лише кілька дружинників не встигли добути собі наречених. Із старших неодруженими ще були Карась, Сойон і, звичайно, співець Ходжа, який і не збирався одружуватись. А з молоді досі парубкували Гарру, двоє синів Сойонової жінки та близнята Уомі й Текту.

Уомі нікого не сватав: жодна з наречених не була схожа на ту, яку він бачив уві сні. Навіщо йому ці наречені? Адже дочка господаря Великої Води чекає десь на нього.

Коли дружина дісталася до Селища-на-Палях, Уомі насторожився. «Либонь, десь отут!»—подумав він. Тепер або ніколи мусить він нарешті відшукати свою омріяну суджену. Про це й думав Уомі, сидячи на великому камені на березі сонної затоки.

Раптом лагідна рука обережно погладила його по голові. Уомі озирнувся. Позаду нього стояла Гунда і ласкаво дивилася на сина.

— Що, Уомі? — спитала вона.— Немає нареченої?

Уомі кивнув головою.

— Чом же так? — усміхаючись, мовила мати.

— Які це наречені! Вони для Уомі однаково що камінь.

— Ще є дівчата. Ти не всіх бачив.

Уомі тільки рукою махнув.

Гунда сіла поряд і взяла його за руку. Уста її ворушились, наче вона хотіла щось сказати.

...Коли човен Уомі відчалив од пристані Ку-Піо-Су, Гунда хотіла провести синів тільки на один перехід. Пропливти з ними до першої зупинки, переночувати біля похідного багаття, поглянути на них востаннє та й повернутися назад. Але під час першої ночівлі вона подумала: «А чому б не провести їх ще трохи?» Під час другої ночівлі ця думка знову заволоділа нею. Вирішили їхати разом ще один перегін. Третьої ночі Гунда прокинулася й почала сміятися. Нікуди вона не поїде від синів. Навіщо їй повертатися до Ку-Піо-Су? Вона повернеться туди, але тільки разом з Уомі й Текту.

Ная та Кунья, почувши це, сплеснули руками. Вони також поїдуть із весільною дружиною. Вони будуть разом з Гундою.

Відтоді протягом усієї довгої мандрівки Гунда, Ная і Кунья ділили з чоловіками всі злигодні й труднощі походу. Часом це було нелегко. Доводилося терпіти холод і зливи. Траплялося, й голодували. Сила-силенна комарів, гедзів та лісової мошви не давали спокою ні вдень ні вночі. Та все це було для Гунди ніщо. Зате вона щодня бачила своїх синів, розмовляла з ними. Ночами Гунда прокрадалась до своїх близнят, що спали богатирським сном. Світанок не раз заставав її в головах похідного ложа Уомі.

Другого дня старші дружинники прихопили подарунки й подалися в Селище-на-Палях. На веслах сиділи Уомі й Текту.

Дружинники ввійшли в селище без зброї і запитали, як знайти хижу Йолду. Набу взявся провести їх.

Гості обережно ступали по ялинових жердинах, з яких було споруджено поміст, укріплений на товстих палях. Усе цікавило їх — і люди, і житла, але найбільше привертали увагу палі, майстерно забиті в неглибоке дно затоки.

Перед кожною хижею височів стовбур молодої ялинки, поставлений догори корінням. Прикореневе потовщення ялинки вважали за голову духа — охоронця домівки, коріння — то було волосся на тій голові, а жолобок нижче від потовщення — шия.

Ввійшовши до хижі Йолду, гості сіли на встелену оленячими шкурами підлогу. Вони торкнулися пальцями каменів, якими було обкладено домашнє вогнище. Це означало, що прибулий віддає себе на волю господаря і просить його заступництва.

Йолду уважно дивився на гостей. Йому було приємно, що чужоземці, які нещодавно здавалися такими страшними, прийшли до нього самі просити дружби.

Йолду сів навпочіпки біля вогню, вибрав невелику жаринку і, перекидаючи її з долоні в долоню, підкинув так, що вона полетіла до Карася. Карась уловив жаринку й кинув її Сойону, той перекинув Уомі, Уомі — своєму братові, а Текту кинув її назад у вогнище.

Так було укладено дружбу між прибулими гостями і жителями Селища-на-Палях. Відтепер обидві сторони відмовлялися од будь-яких ворожих дій і мали захищати одне одного від першої-ліпшої небезпеки чи ворожого нападу.

Йолду змахнув рукою, і стара жінка поставила перед гостями череп'яне коритце з черепашками та печеною рибою.

Гостям ще не хотілося їсти, але за звичаєм треба було покуштувати частування. Це робилося не лише задля ввічливості. Урочисте трапезування перед домашнім вогнищем вважали жертвоприношенням духові домівки, якому за оселю правила священна патериця позаду вогнища.

Мирна бесіда Йолду з прибулими точилася досить довго, коли це раптом знадвору почувся жіночий лемент — щось, певне, скоїлося.

Всі, хто був у хижі, нашорошились. Чути було, як вулицею біг цілий натовп, лунали вигуки:

— Їдуть! Їдуть!

Йолду разом з гостями вийшов з хижі. Селищани з'юрмилися край помосту, вимахували руками. Всі дивилися туди, де затока зливалася з озером. Із-за зеленого берегового виступу в затоку входила довга низка човнів. Це поверталися чоловіки, відкликані з мису Ідолів.

Човни швидко наближалися до острова. На кожному з них було двоє-четверо гребців, крім керманича, що сидів на кормі й правував човном.

Гребці поспішали. Вони раз у раз озиралися на берег, де розташувався табір чужинців. Коли Йолду підійшов до пристані, перші човни вже причалили, і жінки навперебій розповідали про все, що тут відбувалося.

Прибулі воїни готувалися до запеклої сутички і були дуже здивовані, побачивши в селищі чужинців, які мирно гомоніли з Йолду.

Щойно прибулі рибалки з дитячою безпосередністю розглядали чужинців, мацали їхню одежу, зброю, прикраси. Особливо приваблювало їх намисто Уомі з ведмежих зубів та пазурів.

Оглядини було призначено на наступний день.

Розібрані на ніч містки опівдні поклали на місця, і по них із селища рушив натовп людей.

Попереду неквапно йшли сивобороді на чолі з маленьким Йолду. Вони ступали повагом, спираючись на костури. За ними крокували чоловіки. Дехто був озброєний списом, інші несли луки, йшли й зовсім без зброї.

За чоловіками щільним натовпом дріботіли жінки, ведучи за руки дітей. Матері несли малят на руках або на спинах, посадивши їх у шкіряні мішки чи в берестяні кошики.

Останніми йшли дівчата, тримаючи одна одну за руки. З раннього ранку почали вони чепуритися. А деякі ще звечора понашивали клапті білячого хутра на свої кунячі шубки. Дівчата підфарбували червоним суриком щоки, а лоби натерли жовтою охрою. У деяких очі були підведені вуглем, а передні зуби начорнили майже всі — адже це так красиво!

Молоді жінки й дівчата посідали на траві лицем до великого багаття, яке розпалили на луговині.

Навпроти розташувалися молоді, здобуті у весільному поході, жінки дружинників. Вони також одягли на себе всі свої прикраси, хоч і були запнуті, а це свідчило, що вони вже шлюбні жінки.

Діди повсідалися на невеликому горбочку, звідки добре було видно всю луговину.

Дівчата завели сумної пісні, слів якої приїжджі з Ку-Піо-Су майже не розуміли. Потім вони заспівали жвавіше й веселіше, приплескуючи влад руками. Згодом їм стали підспівувати й молодиці. Пісня лунала все голосніше, а ритм ставав дедалі швидшим. Спів то стихав, то раптом підносився до надривного зойку, аж обличчя співачок червоніли з натуги.

Нарешті дівчата підвелись, взялися за руки і почали походжати довкола багаття мимо дідів, мимо гурту своїх односельців та молодиків з весільної дружини. Рухалися вони повільно, з непорушними, наче кам'яними обличчями без найменших ознак жвавості та веселості. Їхні співи й танці зовсім не були схожі на веселі ігри в Ку-Піо-Су.

Тим часом літні жінки порядкували біля багаття, засмажували здобич, привезену чоловіками. Нарешті співи припинилися, і всі присутні взялися за дичину та рибу, спечену на жару.

Увечері після бенкету почалися молодіжні грища, знову гості виказували свою силу і вправність, а дівчата танцювали й співали значно веселіше, ніж удень.

Дівчата зчинили біганину. Чоловіки наздоганяли їх, накидали на голови ремінні нетлі.

Ні Ная, ні Кунья не брали участі в цих весільних іграх: вони не мали ані найменшого бажання назавжди лишатися в Селищі-на-Палях. Ще до закінчення бенкету вони разом з Гундою пішли до свого зеленого куреня в густому вербрлозі неподалік від човнів. Звідси їм добре було видно все, що відбувалося на святковій луговині. Ная висловлювала свої враження матері і Куньї.

— А Сойон, Сойон! Наче молоденький! Погнався за рудою просто через чагарник. Ну, вже ж і руда! Мов лисиця! Не дається. Втекла від нього в ліс.

— А де Уомі? — тихо спитала Кунья.

— Навіть не дивиться ні на кого. Онде сидить собі з дідами.

Гунда ласкаво глянула на Кунью і нічого не сказала.

На другий день Гарру, Сойону-старшому та двом його меншим синам довелося викладати викуп за впійманих ними наречених.

Тільки Карась, Уомі й Текту не привели нікого до своїх куренів. Карась заявив, що він взагалі роздумав женитися. Текту казав, що не хоче одружуватися раніше за брата. Уомі ж мовчав, але всі знали, що жодна дівчина з селища не припала йому до душі.

Минуло ще три дні. Табір не рушав з місця, але дружинники вже почали запитувати:

— Що ж воно буде далі?

Майже всі, хто хотів добути наречену, вже домоглися свого.

А що ж собі думав Уомі? Чи йти вперед аж на край світу, чи повертати назад? Він начебто не зважувався ні на те, ні на інше.

Закинувши за плечі лук, з коротким списом у руці він з самого ранку йшов собі, блукав понад озером і повертався пізно, приносив іноді вбиту качку. Мовчки залазив до свого куреня й лежав одиноко, відвернувшись лицем до стіни.

Гунда приносила йому їсти. Уомі їв мало й нехотя. Мати з тривогою стежила за ним, все хотіла запитати про щось і не наважувалась.

На третій день після весільного свята Ходжа відкликав Карася вбік. Вони довго шепотілися про щось, а потім сіли в човен і подалися в Селище-на-Палях. Цілісінький день провели вони там і навіть заночували в старого Йолду.

Тільки наступного ранку повернулися до табору. І повернулися не самі. У човні сидів Набу, отой, якого вони колись полонили.

Витягши човна на берег, одразу ж почали шукати Уомі. Знайшли його біля Гундиного куреня. Він лежав на оберемку трави біля самого входу. Але не спав.

— Уомі... — мовив Карась і затнувся, вдивляючись у змарніле, схудле обличчя з гарячковим блиском в очах. — Уомі, — повторив Карась, — що ж ти робитимеш?

— Не знаю,— одказав Уомі.

— Їхав на край світу. Шукав наречену. Стільки дівчат бачив. Чому ж не сватаєш?

— Моя наречена не така. Не схожа на них.

— Бери яку-небудь. Далі вже їхати нікуди.

Уомі мовчав.

— У Селищі-на-Палях кожна піде за тебе. Бери яку схочеш. Придивися краще.

Уомі похитав головою.

— Усіх бачив. Не такі вони...

Набу й Карась присіли навпочіпки. Якийсь час усі мовчали.

— Є ще тут селища на берегах лісових річок. Дійти можна. Є там і дівчата. Тільки жовтолиці і розмовляють не по-нашому. Ось його спитай,— мовив Карась, кивнувши у бік мовчазного Набу.

Той усміхнувся і закивав маленькою кудлатою головою.

— Ні,— сказав Уомі.— Моя наречена не така, не жовтолиця. Уомі знайде її біля Великої Води.

— Ну,— мовив Карась,— нехай тепер Набу все скаже.

Набу знову закивав головою.

— Є,— сказав він і примружив вузенькі очиці.

— Що є? — насторожився Уомі.

— Є така наречена.

— Жовтолиця?

— Ні, біла. Білісінька!

— Де?

— Є таке місце.

— Де? Де? — заквапив його Уомі й аж підхопився зі своєї постелі. — Можливо, далеко в лісі?

— Ні, біля Великої Води. Недалеко.

Уомі стиснув йому плече.

— Кажи.

— На мисі Ідолів. Човном добу треба пливти.

— Ти був там?

— Бував.

— І сам бачив?

— Її ніхто не бачить. Тільки Ойху. Нікому її не показує.

— Хто її батько?

— Ойху. Він господар мису. І всієї води господар. Страшний він. Ми боїмося його.

— Господар води? Як ти сказав? Господар Великої Води?

— Будь-якої води господар. Будь-яка вода його слухається. І в озері, і в річці, і вода в хмарі. Що він скаже, те вона й робитиме.

Уомі потер собі чоло. Збувається сон. Ось де він знайде доньку господаря Великої Води! Ось де чекає дівчина, якою він снив!

— Як її звати? — спитав він, тамуючи схвильований віддих.

— Сольда, а Ойху інакше її називає. Не дозволяє їй з'являтися на люди. Улюблена його донька. Нікому не хоче її віддавати.

— Як же її побачити?

— Не знаю. Живе вона в хижі на високих палях. Ойху до неї нікого не пускає.

— Але ж ти Уомі,— почувся несподівано голос Ходжі.— Інші не можуть — Уомі все може! Йому допомагає сам Дабу!

Це було сказано з такою непохитною переконаністю, що Карась, котрий досі мовчки сидів осторонь, ствердно кивнув головою — він цілком згоден із Ходжею.

Уомі схвильовано почав ходити біля куреня.

— Уомі поїде,— мовив він.

— Стережись,— сказав Набу.— Ойху страшний.

Уомі рвучко ступнув до Набу і обома руками стиснув його вузькі плечі:

— Набу, покажи шлях до мису Ідолів! Уомі поїде до своєї нареченої.

Набу завертів головою:

— Ні! Набу боїться. Ойху дізнається — накаже вбити. І тебе звелить убити. Він страшний...

— Кому звелить?

— Жовтолицим. Вони його слухають. Він страшний.

Несподіваний шелест змусив Уомі озирнутися. В курені, біля самого входу, визираючи з-за сухого галуззя, стояла Кунья. Вона була бліда. Очі злякано розширені, голі руки міцно притиснуті до грудей. Виткнувшись із куреня, вона з таким жахом слухала Набу, наче їй самій загрожувала небезпека.

— Кунья! — мимоволі гукнув її Уомі.

Але дівчина, затуливши лице руками, миттю шаснула в курінь, Уомі не встиг і слова додати.

— Слухай-но,— мовив Карась.— Ми і без Набу знайдемо завтра дорогу. Діди й чоловіки із селища знову їдуть на мис Ідолів.

— Навіщо?

— Справляти свято ведмедя.

— Вони вже їздили,— пояснив Набу,— але поспішили назад. Боялися, що чужинці зруйнують селище. Ведмедя привезли, а вбити не встигли. Знову поїдуть справляти ведмеже весілля.

— Може, не захочуть, щоб і ми їхали! — заголосив Ходжа.— Але ж ми породичалися тепер, одружилися з їхніми дівчатами. Ми ж свати, а не чужі!..

Ходжа гаряче переконував, хоча ніхто з ним і не сперечався.

Ледве вгамували схвильованого сліпця й пішли оголосити всій дружині про від'їзд.

— Готуватися до походу! Їхати на мис Ідолів!

Увечері, проходячи повз Гундин курінь, Уомі побачив матір. Вона сиділа на траві перед входом, а біля неї долілиць лежала Кунья. Дівчина уткнулася обличчям Гунді в коліна, плечі її здригалися, й Уомі здалося, що вона плаче.

Гунда ласкаво й сумовито гладила її волосся.

З куреня визирнула сестра Ная. Вона теж була стривожена. «Чого це вони?» — подумав Уомі й зупинився.

В цей час хтось голосно покликав його. Це гукав Текту з куреня, де вони жили разом з Карасем та Ходжею.

Текту щойно повернувся з полювання. Разом з товаришами він приніс багату здобич: і жирного бобра, і молоде оленятко, яке вони уполювали біля водопою.

...Вночі Уомі знову приснилась його дівчина. Цього разу трохи інакше, ніж звичайно.

Він побачив Краплю знову на березі, але тепер це був начебто берег Великої Води. Дівчина сидить на червоному камені, і її білі ноги спущені у воду. Прозорі хвильки, набігаючи, пестять їх.

Дівчина одягнена в білу хутряну безрукавку. Голова покрита бобровою шкуркою, а обличчя не видно. Уомі хоче зазирнути їй в очі, але дівчина затуляється руками й одвертається.

«Коли покажешся?»

«Тепер скоро».

«Де ти живеш?»

«Зовсім близько».

Серце в грудях Уомі затріпотіло.

«Як же знайти твою домівку? Ти не сказала, як тебе звати. Ти не хочеш відкрити обличчя».

«Згадай. Ти ж уже стільки разів бачив!»

Уомі з жахом відчуває, що зовсім забув її обличчя. Треба пригадати!

Він силкується зробити це, але нічого не виходить. Тоді він швидким рухом скидає з її голови хутряну накидку, та дівчина обома руками затуляє обличчя, і він тільки бачить, що вся вона ніби обгорнута розпущеним волоссям, світло-жовтим, наче солома, наче біляве волосся Куньї.

«Згадай,— чує він,— тоді покажуся».

Раптом чиясь тепла рука погладила його по обличчі. Уомі прокинувся.

Біля нього стояла мати й гладила його по голові.

— Вставай, Уомі,— каже Гунда.— Треба вставати...

— Мамо, що ти наробила! — у відчаї крикнув Уомі.— Навіщо розбудила?

— Пора вставати, Уомі. Дружина хоче тебе бачити!

— Де ж вона? Де? — з серцем запитував Уомі. Він збентежено озирався довкола.— Вона ж ось тут була! Сиділа на камені. Уомі тільки треба було впізнати обличчя. Навіщо перешкодила?

— Хто вона? — спитала Гунда.

— Ота дівчина. Ти знаєш.

— Знову снилася?

— Ось тут була, поряд... Сказала: тут я, близько. Мені треба було тільки пригадати. Знову ти перешкодила!

Уомі докірливо дивився на матір.

Раптом Гунда міцно вхопила його за руку.

— Слухай, Уомі. Гунда прийшла сказати тобі: не їдь! Не їдь туди! Вони занапастять тебе. Вони всіх занапастять: мене, Наю, Кунью. Не їдь, Уомі! Це обман. Вони злі! Вони вб'ють тебе...

Гунда майже кричала. Вона була мов несамовита. Очі її дивилися кудись вище синової голови, наче вона бачила там, позаду нього, щось страшне.

Уомі скочив на ноги й випручався.

— Мамо,— сказав він,— задля чого поїхав Уомі? Він хоче знайти дівчину Великої Води! І ось вона тут, близько... Зовсім близько! Уомі не повернеться, аж поки не знайде свій сон... — Йому раптом стало шкода матір, таку налякану, таку змучену страхом.—Не бійся, мамо,— промовив він лагідно.— Не бійся! Пам'ятай: я — Уомі!

Останні слова були сповнені такої сили, такої віри в себе, що Гунда всміхнулася, і в погляді її сяйнула гордість.

А з берега лунало:

— Уомі! Швидше, Уомі!

Уомі струснув головою і швидко подався до човнів.

Біля човнів галасували дружинники. У натовпі лунали збуджені голоси, вигуки. Кілька великих човнів із селища погойдувалися край берега.

Текту ступив назустріч братові й сказав, кивнувши на дружину:

— Не хочуть їхати...

— Не поїдемо! Не поїдемо! — лунали вигуки.

Сум'яття почалося в таборі, коли рано-вранці до берега пристав човен із Селища-на-Палях. У ньому сиділо кілька сивобородих, а на кормі — Набу з кормовим веслом у руках.

Діди сказали дружинникам, що на мис Ідолів можуть їхати тільки чоловіки.

Дружинники здивувалися. У них на ведмежому святі дозволялося бути всім. Діди перезирнулися. Видно було, що їм не хочеться розповідати про все. Нарешті вони наважились, і дружинники дізналися про дивовижні речі.

Йдеться не про ведмеже свято, а про господаря Великої Води— Ойху.

На мис Ідолів з власної волі не поїде жодна молода жінка. Будь-яка дівчина чи заміжня жінка, потрапивши на очі Ойху, може позбутися не лише волі, а навіть і життя. Ойху любить молодих жінок. Як тільки побачить дівчину, одразу ж бере її собі за дружину. Та це ще не головна біда. Погано те, що з деяких жінок він безжалісно знущається.

Ойху тримає своїх дружин, наче у в'язниці. Під страхом смерті забороняє виходити їм з дому, забороняє дивитися на них іншим чоловікам. Вечорами з його домівки чути стогони й крики. А за кілька днів поштрикане, знівечене тіло нещасної, викинуте в річку, течією виносить на озерний простір, і воно гойдається на хвилях, то підпливаючи до берега, то ховаючись у глибині. В бурю сердиті хвилі викидають трупи на піщаний берег.

— Звідки ж Ойху бере собі дружин, якщо жінки туди не їздять? — питалися рибноозерці.

З того, що розповіли діди, можна було зрозуміти, що Ойху накладає на сусідні рибальські та мисливські селища своєрідну щорічну данину. Він вимагає собі наречених то з одного, то з іншого селища.

Дружинники дивувалися й запитували, навіщо ж жінки їдуть туди, знаючи, яка доля їх чекає? Виявилося, що їхньої згоди ніхто й не питає. Жінок вибирають по жеребку. Років два тому Селищс-на-Палях відіслало йому молоду дівчину. Цього року із селища вузькоокого племені саамів, що на Чорній річці, одвезли йому молоду жінку, дружину найкращого мисливця на ведмедів.

— То чому ж усі виконують його накази,— дивувалися дружинники.

Діди засміялися.

— А як же ж можна не виконувати? Ойху — не звичайна людина, він господар на мисі Ідолів. Сонце і хмари, буря і навіть Велика Вода підвладні йому. Захоче — і не дасть рибалкам жодної рибини. Змилосердиться — і пошле стільки риби, що насилу сіті на берег витягнуть. Він може будь-яку біду наслати: хворобу, пожежу, втрату човна, ведмежі зуби й пазури.

Дізнавшись, що Уомі хоче вести дружину на мис Ідолів, жінки рибноозерців зчинили лемент. У першу чергу заголосили наречені з Селища-на-Палях. Адже вони добре знали, що то значить — їхати у володіння Ойху. Інші жінки, що приїхали здалеку, заголосили й собі, дізнавшись, у чому річ.

Коли Уомі з'явився біля пристані, вся дружина розбурхалась, наче Велика Вода під ударами шквального вітру. Вперше відтоді, як вони відчалили од берегів Ку-Піо-Су, усі були невдоволені планом свого ватажка.

Ніхто не хотів везти молодих дружин у барліг отого чудовиська. Ні в кого не було бажання лишати їх і тут напризволяще.

Текту, Карась, Сойон та Набу, перебиваючи один одного, квапилися роз'яснити Уомі, чим загрожує поїздка на мис Ідолів.

— Ну що ж,— сказав Уомі,— зі мною поїде той, хто захоче. Одружені залишаться. Якщо ж ніхто не захоче — Уомі сам поїде.

Розбурхані пристрасті враз уляглися, запанувала глибока тиша. Ніхто не сподівався такої ясної й простої відповіді. Тих, які найдужче обурювалися, тепер гризло сумління.

Найпершими зголосилися їхати з Уомі, звичайно, Текту, Карась і Ходжа. Трохи подумавши, вирішили їхати й Сойон-старший та двоє Карасевих синів, хоча вони щойно висватали собі дружин у Селищі-на-Палях. Один за одним приєдналася до них і решта дружинників.

Тепер довелося умовляти одружених, щоб вони залишилися. Уомі рішуче наполягав, щоб Сойон не їхав. Треба було комусь із старших залишитися в таборі. Сойона всі шанували. Молодь зважала на його слово, отож можна було покластися на нього.

Ні на які умовляння не здавалися Гарру й Карасеві сини. Вони мов затялися:

— Нічого з жінками не станеться. Хай почекають кілька днів. Ми хочемо бути з Уомі.

В цей час до берега підійшли інші човни. Похід на мис Ідолів уже почався. Гребці квапились.

Із табірних човнів до походу приєдналося два найбільших — Карася та Уомі.

Вскочивши в човен, Уомі крикнув, щоб хтось переказав Гунді: нехай вона разом з Наєю та Куньєю чекає їхнього повернення.

Набу, який так і не наважився їхати до Ойху, пообіцяв переказати ці слова.

Уомі відіпхнувся багром од берега, і човни рибноозерців рушили навздогін флотилії, на чолі якої цього разу йшов сам Йолду.

На березі товпились дружинники. Довго стояли вони і поглядом проводжали товаришів.

Коли човни сховалися за поворотом, Набу зітхнув і подався до Гундиного куреня, щоб виконати обіцянку.

До мису Ідолів прибули тільки другого дня.

За порадою Йолду, не доїжджаючи до мису, зупинились на ночівлю: небо затяглося дощовими хмарами. Було тихо, а в такии вечір за рибальськими прикметами добре йде риба.

На півдорозі між Селищем-на-Палях та мисом озеро вганялося в берег, утворюючи невеличку затоку. Неглибока, з піщаним дном, затока ця славилася рибою.

З човнів закинули довгі сіті. Човни попарно заводили сіть і повільно тягли до похилого берега, де було зручно витрушувати рибу й сушити сіті.

Риболовля й справді була вдала. Особливо пощастило рибноозерцям. В їхню майстерно сплетену сіть потрапило безліч найрізноманітнішої риби. Багато було лососів.

До самого смерку палили багаття, пекли рибу, а потім, прикрившись вільховим гіллям, поснули, щоб рано-вранці рушити далі.

Під ранок випогодилося, було тихо і ясно. Сонце, вигулькнувши із-за зубчастої хвойної стіни східного берега, швидко піднімалося вгору.

Що далі рухалися на північ, то крутішим ставав берег. Десь опівдні попереду показався мальовничий виступ кам'яного мису Ідолів. Трохи не доїжджаючи до мису, флотилія повернула до берега і ввійшла в гирло неширокої річки, яку рибалки з Селища-на-Палях називали Чорною.

Причаливши, ступили на порослий густою травою луг. І тут помітили на березі багаття, над яким прозорою стрічкою здіймався синюватий димок.

Як же здивувався й розтривожився Уомі, коли побачив біля того багаття свою матір Гунду, Кунью, сестру Наю, маленького вилицюватого Набу та двох менших Сойонових синів, котрі сиділи на траві і їли свіжу рибу. Побачивши Текту й Уомі, вони почали весело сміятися й вихвалятись тим, що зуміли перегнати їх.

«Як їм вдалося опинитись тут раніше за інших?» дивувалися брати.

Сталося це дуже просто. Всі троє жінок і гадки не мали, що Уомі вже поїхав. Дівчата плакали, лежачи на розісланих шкурах, а Гунда заспокоювала їх. Вона повторювала їм слова, почуті щойно від сина:

— Він — Уомі!

Цим було сказано все. Те, що комусь не минається дурно, Уомі приносить нову славу. Скільки вже було небезпек, які скінчилися щасливо для нього!

Ная помалу заспокоїлась і повеселішала. Але Кунью не покидала тривога.

— Ні! Уомі сильний, та вона, однак, занапастить його!

— Хто? — запитала Ная.

— Ота, що приходить до нього уві сні. Вона лиха. Я знаю це. Вона лиха!..

На повеселіле Гундине обличчя знову впала тривожна тінь. Слова завмерли їй на устах. Вона не знала, що сказати, бо в глибині душі й сама боялася цього.

— Вона його занапастить! — повторила Кунья й залилася слізьми.

Коли Набу ввійшов до куреня, обидві дівчини плакали. Він сказав, що Уомі й Текту вже поїхали на мис Ідолів. Дізнавшись про це, Ная голосно розридалася, схлипуючи й захлинаючись сльозами, як дитина. Кунья сиділа, притулившись спиною до стіни, і повними сліз очима непорушно дивилася поперед себе, наче десь там, удалині, вже бачила неминучу загибель Уомі.

Набу збентежено поглядав то на ту, то на ту дівчину і раптом якось дивно закліпав повіками, схопився рукою за шию.

Він ніколи не міг спокійно бачити жіночих сліз, а сльози двох таких гарних дівчат і зовсім вивели його з рівноваги.

Раптом Гунда підвелася, підійшла до Набу і низько вклонилася йому:

— Поможи нам доїхати до мису Ідолів! Де Уомі, там і Гунда буде.

Мати відчула, що не може залишатися далеко від синів. Її місце поряд з ними. Можливо, якась нова біда вже загрожує її близнятам.

Набу згодився. Він спорядив надійного човна й умовив Сойонових синів поїхати гребцями.

Ная і Кунья одразу ж заявили, що вони поїдуть з Гундою. Кунья раділа.

Чоловіки швидко роздобули їжу і все необхідне для подорожі. Вирушили пізніше, ніж Уомі, але цілісінький день невтомно гребли. Саме тоді, коли вся флотилія рибалила в глибині затоки і готувалася до ночівлі, вони поминули їх і пізно вночі щасливо висадилися в гирлі Чорної річки.

Уомі порадився з Набу і дідами й вирішив, що жінки поставлять собі курінь на узліссі і не показуватимуться на мисі Ідолів.

Хай чекають, поки закінчиться свято і вся флотилія вирушить назад, додому.

Ведмеже свято розпочиналося наступного дня, тому поспішати було нікуди.

Йолду з дідами рушили на мис Ідолів. Помастивши салом губи дерев'яним божкам, вони пішли вгору за течією річки, щоб вклонитися господареві мису Ойху і задобрити його подарунками.

Щоб дістатися до Ойху, треба було перейти сосновий лісок стежкою, що виводила в долину Чорної річки. Недалечко від озера, на узліссі, стояло кілька хиж під шпичастими очеретяними покрівлями.

У цих хижах мешкали родичі Ойху, його жінки та їхні численні діти. Цим жінкам пощастило — їх обминула сумна доля багатьох інших.

Зараз Ойху не приділяв їм особливої уваги, і вони могли жити собі досить спокійно й навіть сито. Їм доволі перепадало від тих щедрих дарів, що їх близькі й далекі рибальські та мисливські селища доставляли славному ворожбиту, знахарю, чаклуну, повелителю вод і вітрів.

Одну велику хижу займали сім'ї менших братів. Житло ж самого Ойху стояло зовсім окремо, віддалік од інших, у молодому березовому гайку. Ця хижа була найбільша і стояла на високому помості, спорудженому на товстих колодах.

Йолду та інші діди, поштиво кланяючись, наближалися до цього страшного житла. На помості не видно було нікого. На сходнях лежав костур. Це мало означати, що Ойху вдома, але не бажає, щоб його турбували. Вхід до хижі був затулений хутряною запоною.

Діди зніяковіло перезиралися і спершу не знали, на яку ступити. Потім Йолду сів на траву, за ним посідали й інші і довго чекали, поки нарешті з'явиться господар.

Чи він справді спав і не бачив гостей, які прийшли засвідчити йому свою пошану, чи просто прикидався, що не бачить?

Ойху любив почванитися, потішити себе своєю владою і безпорадністю прохачів.

Сонце вже хилилося до обрію, коли Йолду підвівся, за ним усі діди, і вони тихо й обережно пішли собі геть.

Побачення відбулося тільки рано-вранці наступного дня.

Ойху прийняв подарунок від дідів,— свіжих лососів, і наказав одразу ж, не відкладаючи, розпочинати ведмеже весілля.

Ведмідь сидів у великій клітці. Глибоко забиті в землю соснові стовбури, міцно переплетені між собою гіллям, утворювали стіни цієї клітки. Стеля її також була зроблена з важких колод, скріплених віттям так, щоб ведмідь не міг розібрати їх. Один бік клітки складався з горизонтальних колод, які при потребі можна було відв'язувати й забирати. Колоди тут було покладено з проміжками, крізь які ведмідь міг просовувати тільки лапи.

Коли урочиста весільна процесія наблизилася, ведмідь зустрів її ревінням, що нагадувало невдоволене охкання. Сам Йолду підійшов до клітки і став частувати ведмедя великими щуками і лососями.

Після Йолду підходили й інші. І кожен, годуючи бранця, ласкаво примовляв до нього.

— Їж! — говорили вони.— Добре їж. Скоро прийде твоя наречена.

Аж ось почувся пронизливий вереск. Із-за кущів з гамором і піснями показався натовп людей, переважно молодих чоловіків і юнаків. Посеред цієї галасливої юрби вирізнялася струнка постать дівчини.

На ній було розцяцьковане весільне вбрання нареченої. Щоки підфарбовані яскравою червоною фарбою, чоло — жовтою, точнісінько так, як це робили наречені в Селищі-на-Палях.

Це була «ведмежа наречена», яка мусила розважати його під час свята.

Танцівниця мала довгі чорні коси, стрункий стан, і здалеку її рухлива гнучка постать здавалася гарною. Але з ближчої відстані впадало в око, що дівчина підсліпувата, кирпата, із завеликими губами й випнутими щелепами, що викликали огиду.

Роль нареченої виконувала Гулінда, одна з менших доньок Ойху, народжена жовтолицьою дружиною. Вона танцювала за наказом самого Ойху, котрий любив такі свята.

Як тільки пролунав вереск танцівниці, одразу ж почулися глухі удари бубнів, і на галявину з тих же кущів вийшов сам ворожбит.

Уомі стояв у натовпі прибулих і з цікавістю придивлявся до володаря мису, що поважно й урочисто наближався до них.

Тільки від самого вигляду ворожбита кожного проймав якийсь незбагненний жах. Оточений почтом своїх низькорослих жінок і дітей, Ойху здавався поміж ними велетнем. Проте не високий зріст наганяв на людей трепет. У всій його постаті з довгою шиєю й пихато задертою головою, в пронизливому погляді сірих очей, що так і впиналися в того, на кого він дивився, було щось гордовите і водночас хиже.

З появою господаря мису на устах людей завмерли розмови й сміх. Усі якось зіщулились, чекаючи, поки він наблизиться, і нарешті один за одним попадали ниць на землю.

Ойху пройшов повз лежачих гостей і сів на великому камені навпроти клітки.

— Ну! — глухо, без найменшого напруження мовив він, проте голос його гучно пролунав у тиші, що панувала довкола.

Ворожбит махнув рукою, і танцівниця знову під вереск і зойки свого почту закружляла, завихрилася в танку.

Чимдалі танок ставав бурхливіший. Дівчина рухалася по колу перед ведмедем, що уважно стежив за нею маленькими очицями. Вона підходила впритул до клітки, одскакувала від неї, вертілася, виставляючи то одне плече, то друге.

Дедалі завзятіше лунали співи та зойки, гриміли бубни, притупували ноги, а «наречена» під цей дикий акомпанемент все танцювала. Нарешті вона стала на одне коліно, обвела руками довкола голови і впала навзнак.

Натовп завирував.

— Твоя наречена! Твоя наречена! — шаленіли голоси.— Бери, ведмедю, молоду жінку.

— Час уже вести,— сказав Ойху.

До клітки підійшов Йолду з кошиком і ще кілька рибалок, що тримали в руках довгі й широкі ремені з лосиної шкіри.

Йолду показав ведмедеві великого лосося, і як тільки той просунув між колодами свої передні лапи, рибалки спритно накинули на них ремінні зашморги. Учепившися по кілька чоловік за вільні кінці зашморгів, вони почали розтягувати врізнобіч ведмежі лапи. Ведмідь ревнув на повний голос, спробував вирватись, та не зміг нічого вдіяти. Він був ще молодий і не дуже сильний. А за ремені хапалося дедалі більше дужих чоловіків, і звір був змушений стояти з розп'ятими передніми лапами. Він ревів, охав, стогнав, смикав реміняччя, та що дужче смикав, то тугіше затягувалися зашморги.

Про всяк випадок, коли б якийсь із ременів не витримав і лопнув, на кожну лапу накинули ще по одному зашморгу.

Нарешті ведмідь втомився вириватися. Він тільки тихо охкав та сопів, позираючи неспокійними очима на своїх мучителів.

Коли звір притих, Ойху наказав висмикнути горизонтальні колоди, і ведмедя вивели з клітки.

Знову загриміли бубни, залунали пісні, і ведмедя повели з розтягнутими вбоки передніми лапами. Поперед нього, вимахуючи руками, кружляючи, танцювала «наречена». Позаду й обабіч сунули глядачі й інші учасники церемонії. Сам Ойху, спираючись на костур, гордовито виступав попереду.

Йшли недовго. Процесія посувалася до того місця, де неподалік від ідолів стояли дві сосни — кора на них обгоріла, хвоя обсипалась. Ці сосни височіли наче брама, через яку можна було потрапити в святилище. За ними лежала гладенька гранітна поверхня мису.

Звіра завели між сосни й міцно прив'язали ремінням до стовбурів. Переконавшися, що зашморги надійні, всі одійшли вбік.

Ведмідь стояв розіп'ятий між деревами і покірливо позирав на «наречену», яка все ще викаблучувалась перед ним.

Ойху наблизився до ведмедя і тицьнув йому в ніс рибину, яку взяв із кошика Йолду. Та ведмідь одвернувся, і рибина впала на Землю. Ойху низько вклонився звіру, став на коліна й приторкнувся чолом до втолоченої трави.

— Вклоняємося тобі, лісовий гостю! — промовив, підвівшись і дивлячись звіру в очі,— Не гнівайся, що скупо частували. Не гнівайся, що погану наречену дали. Кращої не було,— говорив ворожбит, нахиляючись до ведмежої морди.

Ведмідь злякано позадкував, намагаючись одвести очі від цього пронизливого погляду.

— Ну, заспівайте востаннє,— сказав Ойху, обернувшись до людей, що стояли довкола.

Знову залунала оглушлива пісня з вереском, приплескуваннями й притупуваннями. «Наречена» знову почала кружляти разом з хором навкруг ведмедя.

Обійшовши тричі, люди зупинилися. Тепер перед ведмедем танцювала тільки наречена, повискуючи й вимахуючи руками.

— Вклонися нареченому,— наказав Ойху.

Дівчина вклонилася.

— Підійди ближче! Чого боїшся?

Ойху з такою силою штовхнув її межи плечі, що дівчина ткнулася обличчям звірові просто в кошлаті груди.

Ведмідь огризнувся. Дівчина відскочила і з плачем кинулася геть.

Ойху голосно реготав.

— Ну, пора! — мовив він і підкликав сина-хлопчака з луком і стрілами в руках.

Чаклун став проти ведмедя, наклав стрілу і, майже не цілячись, спустив тятиву.

Ведмідь заревів і почав шалено вириватися. Кам'яне вістря прохромило йому шкіру й засіло між ребрами.

Ойху знову зареготав. Потім звернувся до натовпу:

— Ну, хто доб'є? Тільки одним махом! Хто з першого разу доб’є, тому дам очі: побачить, чого ніхто не бачив. Лісом ітиме — не заблукає, кого шукатиме — серед темної ночі знайде.

Рибалки нерішуче тупцювалися на місці й мовчали.

— А що, боїтеся! — реготав Ойху.

— Уомі! Уомі! — почулося звідти, де стояла купка рибноозерців.

Уомі вийшов наперед; в руках у нього не було ніякої зброї.

— Бери! — сказав Ойху, простягаючи Уомі свій лук та стріли.

Уомі заперечливо хитнув головою і витяг із-за пазухи бронзовий кинджал. Він його нещодавно нагострив, і лезо сліпучо зблискувало, відбиваючи полум'я вогнища.

Уомі обійшов довкола прив'язаного ведмедя і, зупинившись, блискавично ввігнав свій довгий кинджал під ліву лопатку. Ніж ввійшов одразу по самісіньке руків'я, наче шмат сала проткнув. Ведмідь охнув і безсило повис на ременях.

Уомі висмикнув ножа з рани й, не глянувши ні на кого, пішов собі од людей.

Три дні справляв Ойху з гостями ведмеже весілля.

Ще коли ведмідь висів поміж соснами, Ойху націдив у череп'яний горщик теплої звіриної крові. Одпивши половину, він наказав привести Гулінду.

Дівчину привели силоміць, тримаючи за обидві руки, бо вона пручалася.

Ойху наказав їй тричі ковтнути крові, а потім, умочивши руку в горщик, обмазав дівчині щоки, лоб і наказав сидіти біля вбитого «чоловіка». Тепер вона була дружиною ведмедя і мусила ні на крок од нього не відходити.

Наступного ранку її знайшли в кущах неподалік од ведмежої туші, ледь живу з переляку. Цілу ніч їй увижалися різні страхіття, лунали крики, зойки, але хоч вона завмирала од страху, однак не сміла зійти з місця, де їй наказано сидіти, і повернутися додому.

На другий день Ойху помазав кров'ю уста ідолам, що скупчились на священному цвинтарі.

Нагодувавши ідолів, Ойху наказав усім, хто його супроводжував, іти геть, а сам пішов на кінець мису, куди ніхто не смів ступити без його дозволу.

— З самим розмовлятиме,— таємниче прошепотів Йолду Карасю.

— З ким? — запитав Карась.

— З господарем Великої Води. З Водяним Дідом. Тільки Ойху розмовляє з ним.

Жінки вже поралися біля багаття і разом з підлітками тягали з лісу оберемки сухого ломаччя. Вогонь розгорівся, і вже пора було ділити м'ясо. Проте ніхто не брався до цього. Чекали Ойху.

Нарешті Ойху повернувся і велів розпочинати.

Насамперед взялися за ведмежу голову. Відокремлювали її з особливою урочистістю.

Дружину ведмедя Гулінду поклали поряд на землю й накрили шкурою. А відтявши голову, дівчину підвели й поставили біля туші. Вона одразу ж почала голосити, оплакуючи обезглавленого «чоловіка», називала його пестливими іменами, скаржилася на ворогів, що зробили її вдовою. Вона плакала весь час, поки звіра патрали й ділили на шматки.

Найперш засмажили голову й піднесли її Ойху. Решта гостей шанобливо сиділи довкола, спостерігаючи за урочистою трапезою, господаря мису.

Як тільки Ойху взяв у руки засмажену ведмежу голову, «вдова» перестала плакати і приєдналася до гурту жінок і дівчат.

До багаття підвели сліпого Ходжу, і він до кінця церемонії прославляв Уомі та його чарівний ніж.

Проте Ходжа оспівував не лише останній мистецький удар Уомі. В присутності господаря мису Ідолів та його численних гостей сліпий Ходжа проспівав усі свої билини про поневіряння й подвиги Уомі.

Він розповів і про війну з лісовими кочівниками, і про славний весільний похід з далекого Ку-Піо-Су до берегів Великої Води. Він розповів, як Уомі затіяв цей похід, щоб відшукати дівчину своїх сновидінь. Та вже багато днів блукає Уомі берегами Великого озера. Всі учасники походу знайшли собі наречених. Всі повернуться додому одруженими. А сам Уомі досі не зустрів свою суджену. Дівчина, що чекає його тут, на березі Великої Води, ще не відкрила йому свого обличчя...

Так виспівував Ходжа біля багаття.

— А де яг Уомі? — спитав Ойху, коли Ходжа закінчив свою, пісню.

Йому відповіли: Уомі взяв списа й пішов одиноко вздовж берега Великої Води. Він шукає ту, що являється йому вві сні.

— Нехай прийде сюди. Без Ойху не знайде він, кого шукає.— Чаклун раптом чомусь засміявся глухим неприємним сміхом.— Нехай прийде! Ойху поворожить і скаже, де його наречена живе.

Аж увечері привели Уомі до вогню й посадили на траву перед Ойху.

— Їж,— мовив Ойху і подав йому великий шмат засмаженого м'яса. — Їж, Уомі! Це серце. Хто з їсть серце весільного ведмедя, знайде не одну наречену. Дві знайде, а то й більше, скільки захоче.

Уомі витяг із-за пазухи бронзовий кинджал і розрізав серце навпіл.

Одну половину він поклав біля себе, другу простягнув Ойху.

— Досить,— сказав юнак,— Уомі потрібна одна наречена. Другої не треба.

Вирвавши жмут трави, Уомі старанно витер забруднерого ножа. Ойху захоплено дивився, як зблискував у руках гостя бронзовий гострий клинок.

— Подаруй ніж, Уомі! — хижо примружившись, мовив Ойху.

Уомі мовчки хитнув головою.

— За цей ніж бери в мене що хочеш.

Уомі засміявся.

— Ніж не простий. Замовлений. Уомі завжди тримає його при собі, навіть спить з ним.

Ойху пильно подивився на Уомі.

— Ойху все відомо,— сказав чаклун.— Духи сказали йому, чому приїхав Уомі. Уомі шукає дівчину, яка йому сниться.

Уомі стрепенувся.

— Дівчина тут. Десь близько біля води живе. Уві сні літала до Уомі.

Ойху примружився й замовк. Уомі аж пополотнів од хвилювання.

— Вона близько, але без Ойху не знайдеш її.

Уомі зачудовано дивився на чаклуна. Він не знав, що Ходжа цілісінький день вихваляв його тут у своїх піснях, і проникливість господаря мису Ідолів вразила юнака.

— Давай ніж. Ойху допоможе Уомі.

Уомі зірвався на рівні ноги. Він одразу ж хотів було віддати кинджал. Але, вловивши на собі гострий, неприємний погляд чаклуна, стримався.

— Допоможеш, і ніж твій,— сказав він.— Уомі візьме наречену, а тоді Ойху візьме ножа.

Ворожбит так і кресонув очима, а обличчя його пересмикнулося від люті. Та за мить він опам'ятався, і в його погляді знову з'явилася солоденька лагідність.

— Їж, Уомі. Навіщо встав? Ти ще не з'їв смаженини. Очі їж — уночі побачиш, чого ніхто не бачив. Серце їж — наречена любитиме.

Уомі сів і взявся за ведмежину. Він з самого ранку нічогісінько не їв, виголодався, а тому їв залюбки.

Ойху пильно стежив за ним. Велів дати йому ще шматок м’яса, а коли Уомі нарешті вдовольнив голод, чаклун нахилився й сказав йому на вухо:

— Зійде місяць, приходь знову сюди! Жди Ойху біля сосни. Ойху ворожитиме, Ойху все скаже...

Сходив місяць, круглий і червоний, наче кров. Як тільки визирнув він із-за лісу, на галявині, де справляли ведмеже весілля, з'явилося п'ять темних постатей.

Ось тут горіло вогнище, тут сиділи на траві гості; ось дві сосни, поміж якими прив'язували ведмедя.

— Бережись,— тихо мовив Карась.— Обдурить!

Уомі з серцем махнув рукою.

Увечері, сидячи біля материного багаття, Уомі розповів, що чаклун обіцяв поворожити йому цієї ночі. Всі чомусь дуже розтривожилися. Гунда благала його не ходити. Ная, схлипуючи, торочила те саме. А Кунья сиділа осторонь мовчки.

Уомі насупився й пішов до човнів.

Щоб заспокоїти матір, Текту сказав, що він з Карасем та його синами супроводжуватиме Уомі. Вони гукнуть ще й двох менших Сойонових синів.

За годину семеро озброєних людей спускалися Чорного річкою до озера. Молоді Сойони, двоє синів Карася й Текту сиділи на веслах, Карась правував. Уомі, сидячи на носі, сторожко вдивлявся в ледь бовваніючі прибережні зарослі.

Як тільки човен вийшов на озерний простір, почалася хитавиця. Західний вітер гнав до берега круті хвилі, розбиваючи їх об гранітні стрімчаки. Коли причалили в бухті біля мису Ідолів, місяць світив ясно.

Молоді Сойони лишились біля човна, всі інші пішли до місця побачення.

Ждали недовго. Ойху з'явився зненацька. Він вийшов із кущів зовсім не з того боку, звідки його очікували.

Ойху був у строкатій жіночій шубці, в руках він тримав великого бубна.

— Ходімо,— сказав ворожбит і поманив Уомі пальцем.— Місяць уповні! Господар Великої Води в гості приходить.

— Господар Великої Води? — перепитав Уомі.

Йому захопило дух. Він стояв перед Ойху, притиснувши до грудей обидві долоні, наче хотів зупинити шалений біг серця.

Господар Великої Води! Батько Краплі! Вона говорила про нього, коли вперше являлася уві сні. Отже, вона тут, близько...

Такі думки переганяли одна одну в свідомості Уомі, але слів не було, щоб висловити їх.

— Шумить,— сказав Ойху, прислухаючись до бурхання хвиль.

Чаклун пішов попереду. Уомі та його супутники рушили слідом.

Коли наблизилися до стійбища ідолів, Ойху озирнувся і насварився пальцем.

— Тихо,— мовив він.— Вони не люблять галасливих.

І ворожбит промовисто показав на ідолів.

До святилища підходили мовчазні й схвильовані, намагаючись ступати нечутно. Текту боязко ввібгав голову в плечі, втупив очі в землю.

Штук сорок дерев'яних ідолів стояли щільною купою навколо великого гранітного валуна. Деякі були просто притулені до каменя, інші — вкопані в землю, а ще інші — встромлені у грунт.

Перед каменем лежала велика купа кісток і черепів, світлих і вже потемнілих од часу. Найбільше було оленячих та лосиних черепів. Лежало кілька ведмежих з ошкіреними зубами, собачих, вовчих та лисячих. Позаду каменя на високій палі стриміла голова північного оленя з довгою білою гривою. Неподалік на землі темніла пляма — попіл, вугілля — залишки вчорашнього жертовного багаття.

Деякі ідоли нагадували звичайні кілки, встромлені в землю. Тільки вирізаний кільцем жолобок, що мав означати шию, відокремлював верхню, меншу частину — голову — від тулуба. Інші були значно товщі й вищі на зріст. Вони трохи нагадували людські постаті.

У деяких цілком виразно можна було розрізнити голову, довгу шию, плечі і скісні зарубки обабіч — ребра.

Старий Карась та близнюки з острахом позирали на похмуре, мовчазне стадо ідолів. Вони боялися навіть голосно зітхнути, щоб не розгнівити дратівливих і запальних божків.

Мовчки спостерігали вони, як Ойху в певному порядку,— починаючи з найбільших, — мастив ведмежим салом ідолам уста.

Нагодувавши божків, чаклун повів своїх супутників до глибокої тріщини, яка перетинала гранітну спину мису. Тут він товаришам Уомі наказав зупинитися, а його взяв за руку й повів за собою.

Ойху привів Уомі на самісінький кінець мису. Уомі несміливо оглядав цю дивну місцину.

Мис Ідолів був частиною твердого гранітного льодовикового ложа. Цей ледь похилий гранітний спуск був гладенько відполірований важенним прасом льодовика. Закінчувався мис опуклою, неначе лоб, скелею, що круто спускалася до води.

Хвилі одна за одною набігали на берег, з сердитим шипінням кидали на граніт клапті білої піни. Уомі ніколи не бачив таких великих хвиль. На Рибному озері навіть при найсильнішому вітрі такого не було.

Ойху поставив Уомі так, що місяць опинився праворуч і трохи позаду від нього.

— Дивися! Краще дивися!

Він тицьнув пальцем униз на гладеньку поверхню граніту, і тільки зараз Уомі помітив те, на що досі не звертав уваги.

Відполірована скеля була вкрита якимись дивними рельєфними візерунками. Густа тінь від місячного сяйва створювала різкі контури з одного боку, тоді як протилежний бік майже губився на освітленому червонуватому тлі.

Можна було розрізнити контури якихось довгошиїх птахів.

Майже в себе під ногами Уомі помітив відбитки велетенських ступнів, що тяглися від того місця, де на самому краю берега, залитого згасаючими хвилями, стояв Ойху.

— Отут Він виходить з води,— сказав Ойху.

Чаклун повів Уомі по кам'яних слідах. За кілька кроків вони зупинилися перед велетенською постаттю, видовбаною в скелі. Вона нагадувала голу людину, що стоїть на одній нозі, причому ступня її збігалася з останнім, найбільшим слідом.

— Він тут,— сказав чаклун.— Стоїть. Це його тінь.

Уомі з острахом придивлявся до дивної постаті. Вона була значно вища за людину.

— Заплющ очі! — наказав Ойху.

Уомі послухався й одразу ж відчув, як легкий повів дихнув йому в обличчя, ворухнув пасма волосся на голові. Від постаті, поряд з якою стояв чаклун, долинув протяжний свистячий звук.

Уомі здригнувся й розплющив очі. Чаклун стояв, піднявши над головою бубон.

Ойху спитав пошепки:

— Чув?

— Чув,— прошепотів Уомі.

Чаклун велів огледітися довкола. Тепер Уомі виразно бачив вирізьблені в граніті зображення. Ступаючи слідом за Ойху, він з тривожною цікавістю розглядав їх. Найбільше тут було птахів з лебединими шиями.

— Куррумба,— мовив Ойху.— Лебеді. Тут вони сідають навесні.

Тримаючи Уомі за руку, Ойху провів його через увесь майданчик. Потім вони знову повернулися до зображення духа, що стоїть на одній нозі, від якого починали обхід.

Чаклун поставив свого супутника поряд з тим духом і знову велів заплющитись. Уомі заплющив очі, й одразу ж йому в обличчя війнуло холодом. Чаклун, бурмочучи собі під носа незрозумілі слова, почав ходити навкруги. Час від часу чути було якесь дивне дзижчання, і легкий повів торкався обличчя Уомі.

Чаклунське бубоніння лунало дедалі голосніше. Часом воно уривалося, а натомість чулося дивне дзижчання, і віяло холодом. Уомі завважив, що дуло кожного разу звідти, де в цей час був Ойху. Нарешті він не витримав і трошечки розплющив повіки. Крізь напівспущені вії він помітив, що оте дзижчання робить сам Ойху, крутячи зігнутим пальцем по туго натягнутій шкірі бубна. Подзижчавши, чаклун махав бубном, і Уомі відчував отой прохолодний подих, досі такий загадковий для нього.

Уомі трохи заспокоївся.

А тим часом чаклун кружляв усе швидше та швидше. Тепер він не лише дзижчав, а й постукував у бубон, якось приглушено стогнав і бурмотів. З того бубоніння не можна було розібрати жодного слова.

Поступово танок перетворився на якесь несамовите біснування: Ойху кричав, корчився, дико поводив очима, вимахував бубном. Несподівано підбігши до води, він кинув бубон через голову. Підстрибуючи, бубон покотився по камінню і впав біля якоїсь постаті. Чаклун закричав не своїм голосом і впав навзнак.

Уомі підбіг і з жахом глянув на чаклуна. Якийсь час Ойху лежав наче мертвий, з бездумним, засклілим поглядом. Потім ворухнувся, звівся на лікті і сів, глибоко зітхнув, набираючи повні груди повітря.

Нарешті Ойху підвівся і витер долонями упріле обличчя.

— Дай руку,— сказав.

Вони рушили разом. Бубон знайшли біля зображення чоловіка, що здоганяє жінку.

Ойху тричі обійшов довкола бубна й підняв його з надзвичайною урочистістю.

— Дивись,— мовив він, показуючи на вирізьблені в граніті постаті. — Це тінь Уомі впіймала свою наречену. Завтра Уомі матиме дівчину, яка йому снилася.— Він суворо поглянув на Уомі, що зашарівся, як маків цвіт.— Сонце підніметься на небесну гору. В полудень Уомі прийде до оцих сосон. Сам прийде, без людей. Тут ждатиме хлопчик. Він покаже Уомі шлях.

Чаклун лукаво зиркнув на Уомі і раптом звичайнісіньким тоном сказав:

— Ну, давай ножа! Ойху добре поворожив:

Уомі засунув руку за пазуху і вже намацав руків’я кинджала, та в цю мить знову помітив такий хитрий, такий пожадливий погляд чаклуна, що мимоволі зупинився. Він повільно витяг ніж, лезо якого блиснуло проти місяця, і поглянув на Ойху.

— Уомі віддасть ножа,— промовив він,— як тільки одержить наречену.

Цієї ночі в Гундиному курені спала тільки Ная.

Гунда ворочалася з боку на бік і час від часу тяжко зітхала. Вона лежала в курені, але серце її було там, куди пішов Уомі.

Кунья сиділа на оберемку м'якої трави. Очі її були розплющені, і в них не було й натяку на сон.

Над ранок Гунду зморив-таки важкий сон.

Щойно над озером блиснув перший досвітній промінь, Кунья нечутно підвелася й вийшла з куреня.

Вологе ранкове повітря війнуло на дівчину. Трава зросила босі ноги.

Кунья повільно наблизилася до річки. Човни мирно дрімали на жовтому піщаному березі. Чи є вже між ними той, на якому вчора поїхав Уомі? Вона добре його знала. То новий Карасів човен. Ні, не видно його на березі.

Кунья пройшла повз курені, в яких спали люди з Селища-на-Палях. Ніхто ще не прокинувся.

А оце курінь менших Сойонів. Якщо вони повернулися, значить...

Вона повільно підійшла до куреня, обережно зазирнула всередину. На розстеленій шкурі спав Ходжа. Та він же не їздив з ними. Більше нікого не було.

Там, скраю, стоїть ще один курінь. Але туди вона нізащо не піде. Вона тільки здалеку погляне.

Кунья стояла як уві сні. Проте їй тільки здавалося, що вона стоїть, бо ноги її мимохіть рухалися. Вона ніяк не могла зрозуміти, яким чином опинилася біля куреня Уомі. Дівчина ледь не скрикнула, помітивши, що стоїть перед входом. Хотіла втекти, та ноги не слухалися. Нахилившись, вона зазирнула в нічим не затулений отвір.

В курені було порожньо. Долі валялася зброя. Стояли прихилені до стіни списи, на ведмежій шкурі лежав великий дубовий лук і жмут зв'язаних ремінцем стріл. Це був лук Уомі.

Заточуючись, Кунья пішла геть. В душі дівчини була така ж порожнеча, як і в курені.

Тепер Кунья не знала, куди йти, але все-таки йшла. Ступала ніби в якомусь забутті, не усвідомлюючи, що чинить. Повернула до річки й пішла стежиною, що в'юнилася вздовж порослого осокою берега.

В голові їй паморочилося від сонячного мерехтіння річки, що спалахувала мільйонами блискіток. Як довго йшла, вона не знала, і зупинилася тільки край густого узлісся. Стежка повертала круто вниз на піщану обмілину. На піску чітко вимальовувалися свіжі людські сліди.

Кунья уважно придивилася до них. Сліди вели до води, по той бік вузенької річки на піску були ті ж самі сліди.

Отже, це брід. Тут переходять річку.

Кунья постояла ще трохи, потім скинула з себе білу горностаєву безрукавку — єдину одежину, що була на ній. Хутенько згорнувши безрукавку, вона поклала її собі на голову й забрела у воду. На середині річки вода сягала майже по плечі, але Кунья брела далі. Незабаром стало мілкіше, і дівчина вийшла на пісок.

Тут вона одяглася й боязко огледілась довкола. Куди це вона заблукала? Що робитиме тут? Куди далі піде?

Піщана обмілина оточена густим верболозом. Вище пішла вільшина, а ще вище — берези. За ними вже нічого не було видно. Тільки в одному місці крізь хащі пролягала вузенька стежка, і на вологому грунті чітко вимальовувалися сліди.

Куньї стало страшно. Ні, треба вертатися. Вона піде до Гунди й чекатиме, аж поки вони приїдуть. Може, все скінчиться щасливо. Вона тільки трохи зігріється й піде назад. Сонце вже почало припікати. Примостившись на трав'янистій купині, підперши рукою підборіддя, дівчина замислилася.

Враз щось зашелестіло в кущах. Кунья злякано підхопилася й побігла до річки, та було пізно: двоє чоловіків із списами в руках бігли їй навперейми. Дівчина кинулася назад до стежки, але й звідти на неї дивилося гладке усміхнене обличчя. Кунья майнула через зарості, але чиїсь дужі руки схопили її й підняли в повітря.

Чоловік перекинув дівчину через плече, наче мішок, і, голосно регочучи, пішов до річки. Перелякана Кунья опинилася в оточенні чотирьох чоловіків. Всі вони були кремезні, жовтолиці, з вузенькими очицями. Одягнені в широку, наче лантух, хутряну одежу, з прорізом для голови. Троє тримали в руках списи, четвертий був з веслами.

Звідки вони взялися?

Усі четверо голосно розмовляли, але Кунья нічого не розуміла, так швидко вони торохтіли. І сміялися якось уривчасто, неприємно.

Один із чоловіків заклав у рота два пальці й пронизливо свиснув. Поблизу хтось свиснув у відповідь, і за хвилину з-за повороту річки вигулькнуло два довгих вузьких човни.

Жовтолиций, що досі тримав Кунью, поставив її на землю.

— Гарна дівчина! — сказав він зрозумілою Куньї мовою, хоча й з якимсь дивним акцентом.— Дівчино, ти любитимеш мене?

Та раптом найогрядніший з чоловіків, у волоссі якого стирчало два лебединих пера, сердито закричав, затупав ногами, і всі інші одразу ж притихли. Кунья зрозуміла, що це — найстарший.

— Моя дівчина! — сказав гладкий і почав підштовхувати її до човна.

Кунья рвонулася й з криком стрибнула у воду, та старший одразу ж наздогнав й витяг її за волосся. Жовтолиці скрутили їй руки і кинули на дно човна. Дівчина пручалася й лементувала, аж поки її зв'язали й заткнули рота чимось м'яким.

Вранці Ойху покликав Алдая, п'ятнадцятирічного хлопця, сина однієї з своїх численних дружин. Алдай примчав, наче вітер. Він добре знав круту батькову вдачу: на його поклик треба було з'являтися ту ж мить. Ойху наказав хлопцеві піти на мис Ідолів і діждатися там Уомі. Суворо звелівши, що говорити і як діяти, Ойху повернувся до своєї хижі і ліг відпочити.

Прокинувся чаклун від якогось настирливого грюкання. Били палицею по колодах, що на них височів поміст.

Ойху невдоволено відхилив запону над входом:

— Хто там?

У відповідь знову почувся грюкіт.

Внизу, на землі, стояло троє жовтолицих; гладкий, вилицюватий, з двома лебединими перами у волоссі, стукотів руків'ям списа по ялиновій колоді.

— Хто там грюкає? — сердито крикнув Ойху.

— Узун.

— Чого прийшов?

— Дарувати.

— А що там таке? — запитав Ойху лагідніше.

— Дівчину впіймав,— вищирив Узун білі гострі зуби.— Узун хоче дівчину дарувати!

— Звідки взяв?

— Вона біля річки сиділа. Гарна дівчина!—зацмокав язиком Узун.

— Веди,— мовив Ойху і зайшовся тоненьким сміхом.

— Добре. Тільки зроби так, щоб звіра більше стало. Зовсім погані влови. Мало звірини в лісі. Голодуватимемо.

— Це можна!

Узун крекнув і зацмокав язиком, розхвалюючи свій «подарунок».

— Ну йди, йди! Сам побачу.

Ойху схопив довгу палицю і почав спускатися хиткими східцями вниз. Коли кроки його стихли, хутряна запона в хижі гойднулася, промайнуло біле жіноче обличчя. Потім маленька жіноча рука одсунула запону, і у щілині блиснули, як ніч, чорні очі, а з-під хутряної завіси висунулася нога.

За Ойху, що простував до річки, стежили пильно. Коли Ойху та його жовтолиці супутники зникли в кущах, за запоною почувся приглушений жіночий сміх, і запона опустилася.

За мить від узлісся долинув протяглий свист, і на стежку вийшло двоє чоловіків. Менший, то був Алдай, ступав попереду, за ним ішов високий і стрункий юнак із списом у руках.

Це був Уомі. Обидва простували до спорудженого на палях житла Ойху.

Подорожні підійшли до хижі, і хлопець свиснув удруге.

З хижі ніхто не з'являвся.

— Нема його,— мовив Алдай.— Іди, Уомі, Ойху велів іти.

Уомі ступив на сходні. За запоною хтось скрикнув і затупотів босими ногами.

Уомі завагався на мить. Чому охопив його дивний острах і він нерішуче дивиться на спущену запону? Хіба не він сміливо ходив на ведмедя, не він безстрашно бився з п'ятьма суамінтами?

— Я піду,— сказав хлопець.— А ти прислухайся, вона гукне.

Лишившись на самоті, Уомі вслухався в тишу, що здавалася йому нестерпною.

В хижі знову почулися чиїсь кроки, і знову все стихло. Голова Уомі йшла обертом, як тоді, уві сні, коли він бачив Краплю.

Минуло ще кілька хвилин, і всередині хижі почулися дивні звуки — чи то стриманий сміх, чи ридання.

Одним махом Уомі вилетів на поміст і відкинув запону, що затуляла вхід...

Хижа здалася йому низькою й темною. Світло проникало тільки через вхідний отвір.

Після яскравого сонця надворі Уомі ледь розрізнив те, що його оточувало: звірині черепи, розвішані на стінах, гіллясті оленячі роги, велетенські глиняні посудини по кутках хижі. Дивним йому здалося, що він, Уомі, стоїть у самісінькому лігві страшного чаклуна і що десь поряд ховається та, задля якої він рвався сюди, на край світу,— дівчина, якою він снив, таємнича наречена, що являлася йому в нічних видіннях!

Уомі стояв непорушно, і серед тиші, що панувала навколо, він почув чиєсь дихання і шурхіт одежі за хутряною перегородкою. Мовчанка гнітила його. Він рішуче ступив уперед і відкинув завісу.

Тепер він опинився якраз посередині хижі; тут палало вогнище, через димовий отвір падало денне світло. Одразу Уомі побачив жінку в довгій білій безрукавці. Вона забилася в куток обличчям до стіни, голова її була замотана в сіру рисячу шкуру.

Уомі підступив ближче, притулив до стіни свого списа і простяг до жінки руки.

— Крапле! — сказав він.— Уомі прийшов до тебе на край світу. Ти кликала його уві сні. Повернися ж до мене, відкрий обличчя! Скажи своє справжнє ім'я!

— Іди геть! — почувся з-під рисячого хутра якийсь гугнявий, неприємний голос.— Тікай! Він уб'є... Він уб'є тебе й мене. Тікай, він скоро повернеться!

— Ойху не вб'є Уомі. Він візьме за тебе викуп. Він сам велів мені прийти. Ойху віддасть тебе,— відповів Уомі.

— Не вір Ойху! Він обдурить. Візьме викуп, а потім уб’є...

— Не бійся! Він цього не зробить. Відтули тільки обличчя, і тоді вже ніхто тебе не відніме.

— Іди, іди! — благала жінка, та раптом, повернувшись до нього, скинула хутряне покривало.

Уомі опустив руки.

Він побачив округле, щокате обличчя. Чорне волосся жінки було заплетене в тоненькі косички, що звисали на плечі. Жінка зніяковіло всміхалася, але усмішка та аж ніяк не прикрашала гладке, масне обличчя.

Уомі перехопив її дивний погляд — погляд рабині, яка смертельно боїться господаря. Щоки жінки були нафарбовані, вся вона була схожа на велику ляльку, і моторошно було бачити, як ця лялька ворушиться, усміхається.

Уомі на мить заціпенів. Так ось яка вона, ця дівчина, задля якої він їхав на край світу! Ось кого він хотів назвати своєю нареченою! Невже ж це її душа прилітала до нього аж в Ку-Піо-Су?

Думки вирували в його мозку.

«Не вона! Не вона!» —хотілося крикнути йому, і в уяві з незвичайною чіткістю постав образ тієї, справжньої, яка йому снилася.

Усе в неї було інакшим: тонке обличчя, лагідні голубі очі, ніжні уста і світле, наче солома, волосся.

«Та, що снилася, була така, як Кунья,— блискавкою сяйнула думка.— Точнісінько як Кунья! А ця...»

— Уомі,— прошепотіла жінка,— приходь опівночі. Я впущу тебе. Ти вб'єш його сонного. І тоді Нінда — твоя наречена.

Уомі відсахнувся, коли Нінда простягла до нього свої товсті руки. Ненароком він зачепив притулений до стіни спис, і той з гуркотом упав на підлогу.

Нінда злякано зашепотіла:

— Ой, це він! Іде, іде! Тікай, Уомі! Ховайся!

Лице її пополотніло, вона кинулася в куток, де великою купою лежали хутра — щедрі дари клієнтів Ойху,— і почала залазити в ті хутра, наче миша, що ховається в нору.

Уомі здригнувся від огиди і, не піднявши навіть списа, що валявся на підлозі, прожогом вибіг з хижі.

Відчай душив Уомі від згадки про втрачену надію, якою він жив цілий рік, а гнів — коли він думав про ошуканця, що насміявся з його довірливості.

Він на мить зупинився край помосту, осліплений яскравим сонцем. Прикривши долонею очі, Уомі поглянув у далечінь і несподівано на стежці, що вела до Чорної річки, побачив людину. Очі Уомі не могли помилитися: то був Ойху.

«Брехун!» — хотілося крикнути Уомі, і він крикнув би, якби Ойху був ближче.

Він витяг свого бронзового ножа, якого хотів було сьогодні віддати чаклунові, і торкнувся пальцем леза. Швидко збіг униз сходнями й пішов назустріч Ойху. Юнак боявся тільки одного — щоб Ойху не помітив його зарані й не сховався.

Але прикидатися, удавати байдужого Уомі не вмів. Він гарячково стискав у руці чарівний кинджал і майже біг стежкою.

Чаклун був не один, за ним ішло четверо жовтолицих: маленьких, присадкуватих, їх майже не видно було в кущах, тому Уомі й не помітив їх спершу.

Коли вони вийшли на луговину, перед Уомі постала страшна картина: жовтолиций, що йшов позаду Ойху, на ремінному зашморгу, накинутому на шию, тягнув за собою дівчину. Дівчина опиралася, але жовтолиций тягнув її, наче спійманого собаку, а решта підпихали ззаду. Руки дівчини були зв'язані за спиною.

Похоловши од жаху, Уомі побачив, що це Кунья.

Як могло таке статися?

Розмірковувати не було часу. Треба негайно рятувати дівчину.

Але як це зробити? Він сам один. Бігти по допомогу? Ні, товариші далеко. Вони чекають його на березі, біля човна. Поки він гукне їх, мине багато часу. Що зроблять з дівчиною ці люди і куди вони її ведуть? Та, зрештою, вони вже й помітили його.

Якщо Уомі побіжить, вони подумають, що він їх боїться. Бігти вже пізно. Треба діяти!

В руках Уомі був тільки кинджал. Але ж це замовлена зброя. Поки вона при ньому, Уомі чаклун не страшний. Та не встиг він сховати кинджал за спину і рушити уперед, як почув нестямний крик:

— Уомі! Уомі! Вони вб'ють тебе! Тікай!

В цю мить у нього знову промайнула думка, що Кунья дуже нагадує дівчину, яка йому снилася. Відчувши, що сили його подесятерилися, юнак рішуче попрямував у бік чаклуна.

Ойху насторожився. В його хитрих очах блиснув злий вогник. Здавалося, він догадувався про наміри Уомі.

— Чаклуне, ти обдурив мене! Твоя Нінда, то не моя наречена. Ось вона, зніми з неї зашморг і віддай Уомі.

Чаклун засміявся:

— Хіба Уомі бачив мою Нінду?

— Бачив! Вона зовсім не схожа на дівчину, що приходила до мене уві сні.

— А ця? — запитав чаклун.

— Оце вона і є.

— От і добре! Ойху знав, кого тобі треба. Він велів спіймати саме цю дівчину. Це і є донька господаря Великої Води. Її зв’язали тому, що вона не хотіла йти. Бери її і віддай Ойху те, що обіцяв.

В очах Уомі спалахнула радість.

— Кунья! Не знав я, що це ти донька господаря Великої Води. Ти моя наречена. Це ти кликала мене уві сні?

Уомі побачив, як дівчина зарум'янилася, наче зайнялася зоря.

— Аж ось коли я взнав про це! — говорив Уомі.— Ойху, накажи, щоб її розв'язали, зніми зашморг,— звернувся він до чаклуна.

— Узуне, відпусти дівчину,— велів Ойху.

Жовтолиці зняли з Куньї зашморг, розв’язали руки.

— Візьми,— мовив чаклун,— і знай: Ойху завжди робить те, що обіцяє. Нехай і Уомі зробить так. Він говорив: коли Уомі одержить наречену, віддасть Ойху замовлений ніж.

Чаклун простяг руку й чекав.

Однією рукою Уомі обняв за плечі Кунью, а другою подав чаклунові кинджал.

— Добрячий ніж,— замилувався кинджалом Ойху.— Сяє, наче молодик.— Чаклун, усміхаючись, підкликав жовтолицих. — Дивись, Узуне, який ніж! Він замовлений.

Узун охнув, ударив руками по стегнах і радісно зацмокав язиком.

— Це добрий викуп. Да нього можна віддати будь-яку жінку. Хто має цей ніж, той не знає страху. Тепер Ойху теж нікого не боїться,— чаклун голосно розреготався.— Тепер нехай Уомі боїться. У нього є наречена, але її нічим захищати. Тепер Ойху судитиме Уомі.

— За віщо? — спитав Уомі.

— Уомі самовільно ввійшов у дім Ойху. Узуне, що робить Ойху за таке?

— Тук-тук! — сказав Узун і постукав себе кулаком по голові.

— Уомі дивився на його Нінду. Узуне, що за це буває?

— Тук-тук! Багато тук-тук! — повторив Узун, знову стукаючи себе по тім'ї кулаком.

— Уомі ховав ніж за спину. Уомі хотів убити Ойху. Що за це зробити?

— Ой-ой-ой! — закричав Узун.— Такого Ойху не прощає!

— Хапайте його! — крикнув Ойху жовтолицим.

Четверо кремезних супутників Ойху, мов ті вовки, накинулися на Уомі і міцно вчепилися йому в руки. Уомі пробував відбиватися, але Узун ззаду обома руками здушив його за горло. Гуртом вони повалили Уомі на землю.

— Уомі! Уомі! — несамовито закричала Кунья і вчепилася Узунові в волосся. Але той вирвався і з такою силою вдарив її в скроню, що дівчина непритомна впала.

За наказом Ойху жовтолиці прив'язали Уомі до сосни.

А коли Кунья прийшла до пам'яті й знову почала кричати, її також прив'язали до білого стовбура берези, за кілька кроків від Уомі.

Аж ось коли чаклун міг торжествувати! Він наслухався стільки пісень про непереможного героя Уомі! І ось цей Уомі перед ним зв'язаний, і він міг, як хотів, насолоджуватися своєю владою над ним. Ойху тішився цілковитою безпорадністю своїх бранців і, очевидно, збирався глумитися з них довго і безжалісно.

— Дивись! — кричав він, аж заходячись огидним реготом.— Ось я зараз проштрикну очі твоїй Куньї! Я відріжу їй одне вухо, потім друге, я проколю їй щоки...

Він замахнувся кинджалом і поглядав на Уомі, щоб побачити, як судома зводить гнівне обличчя Гундиного сина.

Коли він повільно наблизився до дівчини, його обличчя нагадало ощирену вовчу морду. Стиснувши однією рукою шию дівчини, він затримав на мить піднесений угору сяючий на сонці кинджал, наче вибираючи місце, куди його ввігнати.

Але в цю мить сталося щось дивне. Раптом, ніби вражений блискавицею, Ойху повалився навзнак. Камінь, що вдарив чаклуна в скроню, покотився по стежці.

Вимахуючи пращею, з кущів вискочив Текту, а за ним Карась, його сини та двоє менших Сойонів зі списами напереваги.

Жовтолиці кинулися навтьоки, не встигши навіть захопити зброю. Мов ящірки, шелеснули вони в кущі й зникли в густому лісі.

Рибноозерці й не збиралися їх переслідувати. Вони раділи з того, що послухалися Карася, який вирішив не спускати з ока Уомі. Як тільки Уомі пішов до житла Ойху, всі вони рушили назирці за ним, намагаючись нічим не виказувати своєї присутності.

Вони бачили, як Уомі вискочив з хижі Ойху, як помчав до річки, вимахуючи кинджалом. Його поведінка розтривожила товаришів, вони подалися слідом за ним і настигли вчасно.

Карась швидко відв'язав бранців, узяв бронзовий кинджал з руки вже мертвого Ойху і подав його Уомі.

— Швидше до човна! — крикнув він.— Ось-ось позбігаються тутешні.

Уомі схопив на руки знесилену Кунью, і всі мерщій рушили до озера, де на них на березі чекав човен.

Весільна дружина Уомі поверталася додому, всі човни з Селища-на-Палях покинули гирло Чорної річки.

Гунда була безмежно щаслива, що Уомі назвав Кунью своєю нареченою, тепер вона вже не боялася, що дівчина із синових сновидінь занапастить його.

Її не дивувало й те, що Кунья виявилася донькою господаря Великої Води. Ну то й що! Коли Уомі — син Дабу, то чому Кунья не може бути донькою іншого Невидимого?

Другого дня в таборі рибноозерців тільки й балачок було, що про останні події біля мису Ідолів.

Йолду і всі жителі селища вблагали Уомі та його супутників погостювати в них ще хоч кілька днів. І гостинність ця пояснювалася не лише тим, що шкода було розлучатися з дочками, вони були безмежно вдячні рибноозерцям за звільнення з-під влади жорстокого Ойху.

Тепер у них у всіх розв'язалися язики, і рибноозерці наслухались, якого страху натерпілися від цього гидкого чаклуна мешканці всіх навколишніх селищ, скільки лиха зазнали від нього.

З глибини лісів на легких човниках приїздили звіролови, щоб переконатися, чи правдива то чутка, що дійшла до них. Дізнавшися, що Ойху таки вбито, вони йшли до табору рибноозерців і просили показати їм Текту, який не побоявся підняти руку на чаклуна і виявився дужчим за нього.

Нарешті, набенкетувавшись, весільна дружина рибноозерців спорядила свої човни і рушила в путь.

З молодими жінками поверталися всі, крім Текту й Ходжі. Навіть Карась прихопив собі доньку Йолду.

Розпрощавшися з гостинними господарями, що проводжали їх, рибноозерці рушили знайомим річковим шляхом на південь. До свого рідного селища Ку-Піо-Су дісталися вони не скоро, тільки навесні наступного року.

Немало часу згаяли, перетягаючи волоком, під холодними осінніми дощами, свої човни до мілководної притоки бурхливого Білого озера.

До Великої ріки вони спустилися тільки пізньої осені, коли настали короткі дні, темні безмісячні ночі, коли небо заснували холодні хмари, а поривчасті північні вітри ладні були щомиті захльоснути хвилями низькі борти човнів.

Дружинникам довелося зазимувати в одному з рибальських поселень на березі Великої ріки, нашвидку спорудивши курені та землянки, бо зима вже підступила впритул.

В цьому селищі і Текту знайшов собі гарну дівчину й віддав за неї всі Гундині намиста, які ще лишалися в його дорожній торбі.

Тільки наступної весни, коли засяяло й пригріло сонце, допливли вони нарешті до рідного Рибного озера.

Минаючи Кам'яну Щілину, мандрівники дізналися, що майже в один день померли чаклунка Рефа та її син Урхату, в котрого відкрилися старі рани, сліди страшних ведмежих пазурів. А через кілька днів на березі річки знайшли мертвого Піжму — адже нікому було рятувати його від тортур злої Хонди.

Човни повернули з русла Великої ріки в Рибне озеро. Небо рябіло перелітним птаством: летіли журавлі, над озером кричали кулики і чайки, а на воді лебедині зграї святкували прихід матері всіх лебедів — радісної, сніжно-білої Куррумби.

Біля причалу на острівці Ку-Піо-Су вже весело юрмилися люди. Дітлахи перші помітили вдалині численну флотилію і догадалися, що це повертається весільна дружина Уомі.

З домівок повиповзали і старі і малі. А найстаршого серед старих — діда Азу — по-під руки вивели на пристань, щоб він побачив, яких жінок добула собі молодь, що мандрувала на Край Світу до берегів далекої Великої Води.