Селяни

I

— Слава Ісусу!

— Навіки слава, Агато! А куди це ви мандруєте?

— У світ, між людей, панотченьку любий, у широкий світ!.. — вона окреслила костуром дугу зі сходу на захід.

Ксьондз мимоволі глянув у далечінь і відразу ж примружив очі, бо над заходом стояло сліпуче сонце. Потім спитав тихше, ніби нерішуче:

— Це що — вигнали вас Клемби? Чи, може, тільки посварилися?

Стара відповіла не одразу. Трохи випроставшись, вона поволі обвела старечими вицвілими очима осінні спорожнілі поля, дахи села, що ховалося в садках.

— Ні... Не вигнали мене... Хіба можна? Люди вони добрі, та й рідня. Сварки теж ніякої не було... Це вже сама я зміркувала, що час мені йти з торбами. З чужої підводи злазь хоч і посеред дороги.

Треба було йти... роботи в них для мене вже не було. А зима заходить. Шо ж, вони дурно мене годуватимуть? Чи той куток для спання дурно дадуть? А тут якраз і теля відлучили... і гусей треба до хати заганяти, ночі вже холодні. От я й звільнила місце. Шкода скотину — теж боже створіння. А Клемби люди добрі, бо влітку і притулок мені дадуть, і ложки страви не шкодують; живу собі, як у бога за дверима... Ну, а взимку з торбами ходжу, старцюю.

Небагато мені й треба. Вижебраю в добрих людей, то якось і переживу до весни, коли бог дасть. Та. ще й грошенят трохи зберу — якраз Клембам на переднівок буде; адже рідня вони мені. А вже господь милосердний бідняка не покине.

— Не покине, ні! — гаряче підтвердив ксьондз і соромливо тицьнув їй в руку злотий.

— Добродійнику наш коханий, добродійнику!

Вона припала йому до колін тремтячою головою, і сльози, мов горох, посипалися по її обличчю, сірому, покраяному борознами, як ті довколишні осінні поля.

— Ідіть собі з богом, ідіть! — зніяковіло бурмотів ксьондз, підводячи її з землі.

Стара тремтячими руками взяла торби й палицю, перехрестилась і пішла широкою вибоїстою дорогою до лісу, раз у раз обертаючись і кидаючи погляд на село, на поля, де копали картоплю, на димки розкладених пастухами вогнищ, що низько стелилися над стернею. Так вона сумно поглядала, аж поки зникла за придорожніми кущами.

А ксьондз знову присів на колесо від плуга, понюхав тютюн і розкрив требник. Але очі його все відривалися від червоних літер і блукали по блідому небу, по неосяжних просторах, повитих осіннім смутком, чи зупинялися на парубкові, що ходив за плугом.

— Валеку! Бачиш, борозна крива... — гукнув ксьондз, раптом пожвавішавши, і почав невідступно стежити за парою ситих сивих коненят, які тягли рипучий плуг.

Потім він почав знову неуважно перебігати очима по червоних рядках требника, ворушачи губами, але щохвилини кидав погляд то на коней, то на зграйку ворон, які, витягнувши дзьоби, обережно стрибали в борознах і за кожним посвистом батога, за кожним поворотом плуга злітали вгору, але відразу ж падали на ріллю й гострили дзьоби об тверді, сухі скиби.

— Валеку! Ану, шмагони по ногах, бо відстає!

Ксьондз аж всміхнувся, побачивши, що, скуштувавши батога, борозний кінь і справді почав краще тягнути, а коли коні підійшли до дороги, миттю підвівся й ласкаво поплескав кожного по шиї, а вони тяглися до нього, роздуваючи ніздрі, і приязно обнюхували йому обличчя.

— Ге-ей! — співуче гукнув Валек, витягаючи з борозни блискучий, наче срібний, плуг. Він легко підняв його, натягнув віжки так, що коні описали невеличку дугу, знову встромив у землю блискучий леміш, потім свиснув батогом, і коні шарпнули з місця, аж затріщали посторонки.

Наймит почав орати далі великий лан, що під прямим кутом спускався від дороги вниз по схилу і довгими пасмами зораних скиб тягнувся аж до села, яке лежало в низині, ніби втонувши в червонястих і золотистих садках.

Навколо стояла тиша — тепла й дрімотна. Хоча був уже кінець вересня, але сонце ще добре пригрівало. Зараз воно висіло над лісами, і від кущів, каміння, груш на полях і навіть сухих скиб ріллі вже лягали вечірні холодні тіні.

Тиша була в спорожнілих полях і п'янка солодкість у повітрі, затуманеному сонячним пилом. У високій блідій блакиті подекуди плавали безладно розкидані величезні білі хмари, ніби снігові кучугури, навіяні й розшарпані вихором.

А під ними, скільки сягало око, стелилися сірі поля, наче велетенська чаша з блакитними вінцями лісів, через яку, мов срібне, блискуче на сонці пасмо, звивалася річка, виблискуючи з-під прибережних вільх і лозняка. Посередині вона розливалась великим довгастим ставом і долиною серед пагорків бігла далі, на північ.

На дні улоговини, навколо ставу лежало село, виграючи на сонці осінніми барвами садків, ніби червоно-жовта гусінь, що скрутилася на сірому листку лопуха. Звідси аж до лісу тяглись довга сплутана пряжа ланів, полотна сірих полів, довгі шнури меж, порослих костяницями й терном. Тільки де-не-де на цьому сріблясто-сірому тлі снувалися золоті смуги — це жовтіли пахучі квіти люпину. Подекуди біліли мертві, висохлі річища струмків, тяглися піщані сонні дороги, а над ними ряди могутніх тополь поволі підіймалися на пагорки і знову спускалися до лісів.

Ксьондз, який задивився на все це, отямився, почувши протяжний жалібний рев — він залунав так близько, що ворони, сполохані ним, знялися з галасом і полетіли навскоси на картоплища. Чорна миготлива тінь бігла за ними по стернях і ріллі.

Ксьондз затулив очі рукою і глянув проти сонця. Дорогою від лісу йшла якась дівчина, тягнучи за собою на налигачі велику руду корову. Проходячи мимо, вона промовила: «Слава Ісусу!» і хотіла звернути з дороги, щоб поцілувати руку ксьондзу, але корова шарпнулася вбік і знову заревла.

— На продаж ведеш?

— Ні... До мельникового бугая... Та стій ти, навіжена... Сказилася, чи що! — гукала задихана дівчина, силкуючись втримати корову, але та потягла її на дорогу. Обидві побігли щодуху й зникли в хмарі пилу.

Потім піщаною дорогою поволі пройшов єврей-ганчірник, штовхаючи перед собою візок, видно, важко навантажений, бо єврей ледве плентався і раз у раз сідав відпочити, тяжко дихаючи.

— Ну, що там чути, Мошку?

— Що чути? Кому добре, про того тільки добре й чути. Картопля, хвалити бога, вродила, жито гарне, капуста буде. У кого є картопля, жито, капуста — тому добре!

Він поцілував ксьондза в рукав, оперезався лямкою од візка й покотив його далі, але вже з меншими зусиллями, бо починався спадистий схил.

Через деякий час дорогою, здіймаючи ногами куряву, проплентався сліпий жебрак, якого вела гладка дворняжка на мотузку.

Потім з лісу вискочив хлопчисько з пляшкою в руці, але побачивши ксьондза біля дороги, здалека обминув його й побіг полем навпростець до корчми.

Проїхав дядько з сусіднього села — віз зерно до млина. За ним єврейка гнала табун щойно куплених гусей.

Кожен вітався з ксьондзом, обмінювався з ним кількома словами і йшов своєю дорогою, обдарований привітним словом і приязним поглядом.

Нарешті, побачивши, що сонце хилиться дедалі нижче, ксьондз підвівся й гукнув Валеку:

— Доореш до тих берізок — і додому. Бач, коні геть змучились.

І поволі пішов межею, півголосом читаючи молитви і ясним, любовним поглядом обіймаючи поля.

На картоплищах здалека червоніли ряди жінок, чути було гуркіт картоплі, яку сипали у вози. Місцями ще орали під посів... Череди рябих корів паслися на пагорках. Довгі попелясті смуги ланів уже зеленіли щіткою молодих врун. Гуси, ніби клапті снігу, біліли на витоптаних поруділих луках. Палали вогнища, і довгі блакитні коси диму тяглися над ланами. Раптом зареве десь корова, заторохтить віз чи плуг заскрекотить об камінь — і знову на мить обійме землю така тиша, що чути, як глухо бурмотить річка й стукотить за селом млин, захований у густій хащі пожовклих дерев. А там раптом пісня задзвенить чи крик долине, невідомо звідки, й летить низько над землею, розсипається по борознах, ямах і гине без відгомону в сірому осінньому просторі, на стернях, оповитих срібним павутинням, на порожніх сонних дорогах, над якими горобини хилять скривлені важкі голови.

В іншому місці боронували поле, і туман сірої, пронизаної сонцем куряви здіймався за боронами, витягався, повз аж на пагорки і опадав, а з нього, мов з хмари, з'являвся босий селянин, без шапки, з пов'язаним навколо шиї шматком полотна. Він ішов поволі, набирав пригорщею зерно й сіяв монотонними побожними рухами, ніби благословляв землю. Дійшовши до кінця смужки, він набирав з мішка зерно, повертався і поволі виринав з-за пагорка — спочатку вигулькувала його розпатлана голова, потім плечі, і, нарешті, з'являвся він сам на тлі сонця, благословляючим рухом розкидаючи зерно, що, мов золотий пил, дощем падало на землю.

Ксьондз ішов дедалі повільніше, часом зупинявся перепочити і то оглядався на своїх коней, то придивлявся до хлоп'ят, які жбурляли камінці у величезну грушу. Побачивши ксьондза, вони підбігли і, ховаючи руки за спину, стали цілувати рукав його сутани.

Він погладив їх по головах і сказав повчально:

— Тільки не ламайте гілок, бо на той рік не буде вам грушок

— А ми й не кидали в грушки. Там, на вершині, гніздо вороняче,— озвався один хлопчик, сміливіший за інших.

Ксьондз добродушно всміхнувся і рушив далі. Незабаром він зупинився біля людей, що копали картоплю.

— Боже поможи!

— Спасибі! — хором відповіли усі, випростовуючись, і почали підходити, щоб поцілувати руку панотцеві.

— Ну що, дав господь — уродила цього року картопля? — спитав він, простягаючи відкриту табакерку чоловікам. Ті шанобливо й обережно брали по щіпочці тютюну, не зважуючись нюхати.

— Авжеж, картоплини, мов каменюки, і багато їх у кущах.

— Ну, то свині подорожчають, бо буде чим відгодовувати.

— Вони вже й так дорогі: багато від мору влітку поздихало, та й до Пруссії їх скуповують.

— Правда, правда. А чию ж це ви картоплю копаєте?

— Боринину.

— Хазяїна щось не видно, то я й не розібрав.

— Батько з чоловіком моїм поїхали до лісу.

— Це ви, Ганно? Як ся маєте? — звернувся ксьондз до молодої гарної жінки в червоній хустці. Руки в неї були чорні від землі, отож вона взяла ксьондзову руку запаскою і поцілувала.

— А як там ваш хлопчик, якого я в жнива хрестив?

— Дякую, панотче, здоровий росте і вже белькоче щось.

— Ну, зоставайтеся з богом.

— Ідіть здорові, панотче.

І ксьондз звернув праворуч до кладовища, яке лежало по той бік села, біля дороги, обсадженої тополями. А люди довго мовчки дивилися вслід, на його високу, сухорляву, трохи згорблену постать. І тільки коли він зайшов за низьку кам'яну огорожу кладовища і пішов поміж могилами до каплички, що стояла серед пожовклих беріз та червоних кленів, у людей розв'язалися язики.

— Кращого, як він, мабуть, в усьому світі не знайти,— мовила одна з жінок.

— Авжеж. Його в місто хотіли забрати... Якби батько з війтом не їздили просити єпископа, не бачили б ви його ніколи... Ну, копайте, люди, копайте, бо до вечора недалеко, а картоплі ще зовсім мало,— казала Ганна, висипаючи свій кошик картоплі на купу, що жовтіла на розритій землі, повній сухого бадилля.

Всі ретельно взялися до роботи і працювали мовчки; чути було тільки удари мотик об тверду землю та інколи сухе брязкання заліза об камінь. Час від часу хтось випростував зігнуту, натомлену спину і важко зводив дух, бездумно дивлячись на сіяча, що ходив попереду, а потім знову починав копати, вибирав з сірої землі жовті картоплини й кидав їх у кошик, що стояв перед ним.

Тут було більше десятка людей — переважно старих жінок і наймитів.

За спинами працюючих стриміли схрещені жердини, на яких висіли ряднини, де лежали й плакали діти.

— Отож стара пішла-таки з торбами,— почала Ягустинка.

— Хто? — спитала Ганна, випростовуючись.

— Стара Агата.

— Жебрати?

— Авжеж. Не на солодке життя, а за проханим хлібом. Відробила родичам, попрацювала на них майже все літо, а тепер вони й пустили її на вільне життя;

— А на весну повернеться та й принесе їм у торбах і цукру, і чаю, і грошенят трохи. І почнуть вони їй годити: в ліжко покладуть спати, під периною, і працювати не дозволять — щоб відпочила, мовляв... Дядиною, тіточкою зватимуть, аж поки останню копійку не витягнуть. А восени вже для неї місця не буде ні в сінях, ні в хліві. Сучі діти, мерзота проклята! — вигукнула Ягустинка з таким гнівом, що навіть старе обличчя її посиніло.

— Бідному завжди вітер в очі,— докинув один з комірників, ста­рий виснажений селянин з кривим ротом.

— Копайте, люди, копайте,— підганяла Ганна, невдоволена з такої розмови.

Але Ягустинка не могла довго мовчати. Вона глянула на парубка, який стояв неподалік.

— Дивіться-но, Пачеси вже старіють. Он маківки геть полисіли.

— Ще й досі парубкують,— зауважила друга жінка.

— А на селі скільки дівчат старіє або йде в найми!

— Ото ж то й є. Онде в Пачесів землі цілих піввлуки[1] та ще й лука за млином.

— Еге ж, хіба мати їм дозволить оженитися, дасть волю?

— Хто ж тоді їй корови доїтиме, хто пратиме, хто коло господар­ства ходитиме, свині доглядатиме?

— Вони все роблять за матір і за Ягусю. А Ягна, мов пані яка: одне — прибирається та вмивається, в дзеркальце поглядає та коси заплітає.

— А сама так і дивиться, кого б до себе під перину пустити, аби тільки дужий був! — знову із злостивою усмішкою докинула Ягустинка.

— Юзек Банахов до неї старостів засилав — не пішла.

— Іч ти! Пані чортова!

— А стара тільки в костьолі сидить, по книжці молиться та на прощу ходить.

— Усе-таки вона відьма! Хто у Вавжона корови зурочив, хто в них молоко відібрав? А коли Адамів хлопчак у неї в садку сливки рвав, вона йому таке слово сказала, що в нього одразу ковтун на голові скрутився, та ще й такий, що не дай господи.

— І як тут благословення боже буде над нами, коли такі на селі є!

— А раніше, в давнину, коли я ще дівчинкою в батька корови пасла, пам'ятаю, таких з села виганяли,— підхопила Ягустинка.

— Ну, цих ніхто не скривдить, бо є кому заступитися...

І, знизивши голос, поглядаючи скоса на Ганку, яка копала попереду перший скраю рядок, Ягустинка зашепотіла сусідкам:

— А перший її захисник — чоловік Ганчин. Бігає за Ягною, мов той пес.

— Господи помилуй... Що це ви за дивину кажете! От гріх який!.. — перешіптувалися жінки, так само копаючи й не підводячи голови.

— Наче він один! Адже за нею, мов за сукою, всі парубки ганяються.

— Бо дівка таки вродлива, що й казати! Здорова, як молода телиця, лицем біла, а очі, мов льон у цвіту. Та й дужа — не всякий чоловік її поборе.

— Нічого не робить, тільки жере та висипляється, чого б то їй вродливою не бути?

Жінки замовкли на хвилину, бо треба було зсипати картоплю на купу. Потім вони вже тільки зрідка перемовлялися про те, про се і, нарешті, замовкли, бо раптом побачили, що з села полем біжить Юзя, Боринина дочка.

Юзя підбігла, задихавшись, і вже здалека гукала:

— Ганко, біжи швидше додому, з коровою щось трапилось!

— Господи Ісусе, з якою?

— Та з Рябою... Ох, не можу дух перевести.

— А в мене серце завмерло, думала, з моєю! — скрикнула Ганна.

— Вітек її щойно привів, бо лісник вигнав череду з гаю. Ряба перелякалась — адже вона тільна... Як прийшла, так біля хліва й повалилась: і пити не п'є, і їсти не їсть, тільки качається по землі та реве так, що страх!

— А батька вдома немає?

— Ні, ще не повернулись. О боже, боже, така корова! Адже не раз повен горщок молока давала. То ходім швидше!

— Зараз, зараз, я миттю прибіжу! — Ганка вийняла немовля з Ряднини, наділа на нього шапочку з китицями, загорнула в свій фартух і побігла до села. Вона була так збентежена звісткою, що зовсім забула опустити підтикану спідницю, і відкриті до колін ноги її біліли здалека на ріллі. Юзя бігла попереду.

А люди, що копали картоплю, зігнувшись кожен над своїм рядком, посувалися неквапливо, працювали дедалі повільніше, бо їм тепер ніхто не дорікав і не підганяв їх.

Сонце вже котилося на захід і, ніби розжеврівшись від шаленого бігу, червоніло величезним колом і опускалося за чорні високі ліси. Темрява густішала й повзла вже по полях; сунула борознами, крилася по ровах, збиралася в кущах і поволі розливалася по землі, оповивала все, гасила й приглушувала барви. Тільки вершини дерев, вежі й дах костьолу горіли полум'ям. Дехто повертався вже з поля додому.

Людські голоси, іржання коней, ремиґання волів, торохкотіння підвід дедалі частіше розлягалися в тихому присмерковому повітрі.

Защебетала на костьолі сигнатурка — найменший дзвін,— скликаючи на вечірню. Люди зупинялися, і шепіт молитов, ніби шарудіння опалого листя, шелестів у присмерку.

Пастухи з піснями й веселими вигуками гнали худобу з пасовиська, і череда сунула дорогою в тумані куряви, з якої раз у раз виринали могутні голови й круті роги.

Мекали вівці, ворони злітали з поля і линули зграями, тонучи у вечірньому промінні,— тільки голосний крик позначав їхній шлях у повітрі.

— Шкода Рябої — добра корова.

— Е... не в бідняка трапилось.

— Однаково шкода тварини, пропаде, бідна.

— Немає господині в Борини — от усе й марнується.

— А хіба Ганка не господиня?

— Для себе вона господиня... Живуть з чоловіком у батька, мов пожильці, так і дивляться, аби щось ухопити, а батькове добро нехай пес стереже.

— А Юзька ще дурна, яка з неї поміч!

— І чого б то Борині не віддати землю Антекові?

— А самому перейти на їхній хліб? Старі ви, Вавжеку, та дурні,— перебила жваво Ягустинка.— Го-го, Борина ще міцний, може ще оженитися. Дурний він буде, як усе на дітей запише.

— Еге, міцний він, міцний, а років із шістдесят має.

— Не бійтеся, Вавжеку, кожна дівка піде за нього, аби тільки слово сказав.

— Таж він уже двох жінок поховав!

— То, може, бог дасть, і третю поховає. Поки живий, хай дітям не дає ні клаптика землі — навіть такого, щоб тільки ногою можна було ступити. Вигнали б його, поганці, як мої діти мене. Вони б його так нагодували, що мусив би чи в найми йти, чи з голоду здихати, а чи з торбами попідтинню ходити. Віддай усе, що маєш, дітям, вони тобі віддячать! Якраз стане на мотузок, щоб повіситись, чи на каменюку — на шию прив'язати.

— Люди, додому час, вечоріє.

— Час, час! Сонечко вже зайшло.

Люди хутко позбирали мотики, кошики, горщики, в яких їм приносили обід, і один за одним посунули межею, перемовляючись між собою. Тільки стара Ягустина все з тим самим запалом проклинала власних дітей, і заодно — увесь світ.

А поруч якесь дівча гнало свиню з поросятами і виспівувало тоненьким голоском:

— От, дурна! Верещить, наче з неї шкуру живцем деруть.

II

На подвір'ї Борини, оточеному з трьох боків господарськими будівлями, а з четвертого садом, який відділяв його від дороги, вже зібралося чимало народу. Кілька жінок бідкалися й радилися біля величезної червоно-білої корови, що лежала на купі гною.

Старий кульгавий пес з облізлими боками бігав навколо корови, обнюхував її, гавкав і то кидався розганяти дітей, які повилазили на тин, з зацікавленням заглядаючи на подвір'я, то підбігав до свині, що розвалилась під хатою і тихо стогнала, бо її ссали малесенькі білі поросятка.

Нарешті прибігла задихана Ганка і, припавши до корови, стала її гладити по морді й по голові.

— Рябенька, бідна ти моя Рябенька,— приказувала вона із сльозами і раптом заголосила, зайшлася риданнями.

А жінки радили все нові й нові ліки: корові вливали в горло то розчин солі, то молоко з розтопленим воском від свяченої свічки. Хтось радив мило з сироваткою, хтось гукав, що треба пустити кров, але корові нічого не допомагало, вона витягалася дедалі більше, інколи підводила морду й протяжно мукала, ніби благаючи порятунку. Її гарні очі з рожевими білками туманіли, важка рогата голова знесилено падала; вона тільки висувала язика та лизала руки Ганці.

— А може б, Амброжій чим-небудь допоміг? — запропонувала одна з жінок.

— Правда, правда, він розуміється на хворобах,— підхопила інша.

— Біжи-но, Юзько. Вже дзвонили на вечірню, то Амброжій, мабуть, десь біля костьолу. Господи, батько приїдуть, буде тут крику!.. А ми ж нічого не виннії — скаржилася Ганка.

Вона сіла на порозі хліва, дала дитині, що жалібно плакала, повну білу грудь, і з невимовною тривогою все поглядала то на корову, яка вже здихала, то крізь тин на дорогу.

Через кілька хвилин примчала Юзя, гукаючи, що Амброжій вже йде.

І справді, відразу після неї прийшов дід, на вигляд мало не столітній, але рівний, як свічка, хоч замість одної ноги мав милицю і йшов, спираючись на костур. Обличчя в Амброжія було сухе, сіре й зморщене, мов картопля навесні, голене й посмуговане шрамами. Він був без шапки, і біле, як молоко, волосся пасмами спадало йому на чоло й шию.

Старий підійшов до корови і уважно її оглянув.

— Ого! Бачу, що ви будете їсти свіже м'ясо.

— Та ви ж їй допоможіть, вилікуйте! Адже корова триста злотих коштує, та ще й тільна! Поможіть їй! О, боже мій, боже! — залементувала Юзя.

Амброжій вийняв з кишені ніж, погострив його об халяву, придивився до вістря проти світла і надрізав корові артерію під черевом. Але кров не бризнула, а потекла поволі, чорна й піниста.

Всі стояли навколо, нахилившись і затаївши подих.

— Пізно вже. Бачиш, конає тварина,— мовив урочисто Амброжій.— Не інакше, наврочив хто, а може, й щось інше. Треба було відразу покликати, як захворіла... Ці жінки тільки ревти вміють, а коли треба щось робити, лише мекають, як вівці.— Він зневажливо сплюнув, обійшов корову навколо, заглянув їй в очі, уважно обдивився язик, витер закривавлені руки об її м'яку, лиснючу шерсть і зібрався йти.

— На цей похорон я вам дзвонити не буду. Задзвоните й самі в горшки.

— Батько з Антеком! — скрикнула раптом Юзька й вибігла на дорогу зустрічати, бо на тому березі ставу вже лунало глухе, важке торохтіння, і в хмарі куряви, почервонілої від призахідного проміння, чорнів довгий віз.

— Тату! Ряба наша здихає! — загукала Юзя, підбігаючи до батька, який звернув на цей бік ставу. Антек ішов за возом і підтримував довгу сосну, яку вони везли з лісу.

— Не мели казна-чого,— буркнув Борина, підганяючи коні.

— Амброжій їй кров пускав — нічого не допомогло. Віск розтоплений вливали в горлянку — і нічого... І сіль... нічого. Певно, зурочив хтось. Вітек казав, що лісник вигнав їх з гаю. А Ряба відразу повалилася й стала стогнати, тільки-но він її пригнав додому.

— Ряба, найкраща корова! А щоб вас, проклятих, поскручувало, як ви моє добро пильнуєте!

Борина кинув віжки синові і з батогом в руці побіг уперед.

Побачивши його, жінки розступились, а Вітек, який досі спокійнісінько щось майстрував під хатою, щодуху кинувся в сад і кудись забіг від страху. Навіть Ганка підвелася і стала на порозі, безпорадна, перелякана.

— Змарнували мені корову! — вигукнув нарешті старий, оглянувши Рябу.— Триста злотих, наче в болото. Як до миски, то вас, поганців, багато, а пильнувати хазяйство нікому. Така корова, така корова! Не можна на хвилину з дому вийти, відразу якесь лихо і збиток.

— Адже я з самого полудня копала картоплю,— тихо виправдувалась Ганка.

— Хіба ти коли-небудь щось бачиш! — гукнув Борина люто.— Хіба ти моє добро стережеш?! Така корова, такий скарб! Не в кожному дворі таку знайдеш.

Він бідкався чимраз жалібніше, ходив навкруг корови, пробував підняти її, смикав за хвіст, заглядав у зуби. Але Ряба дихала дедалі хрипкіше й важче, кров з надрізаної артерії вже перестала текти й запеклася чорними згустками. Корова здихала.

— Нічого не поробиш, доведеться дорізати, хоч що-небудь виручиш! — мовив нарешті Борина. Він приніс із стодоли косу, погострив її трохи на камені біля обори, скинув каптан, закачав рукави сорочки і взявся за діло.

Ганка й Юзька голосно заплакали, коли корова, ніби почувши свою смерть, з зусиллям підвела голову, глухо заревла і... повалилася з перерізаним горлом, смикаючи ногами.

Пес злизував кров, що застигла на повітрі, а потім скочив у картопляну яму й загавкав звідти на коней — вони стояли з возом біля тину, де їх залишив Антек, що спокійно стежив, як батько різав корову.

— Не рюмсай, дурна! Батькова корова — не наш збиток! — мовив він з люттю жінці і почав випрягати коні, яких Вітек зараз же повів за гриви до стайні.

— Картоплі в полі багато? — спитав Борина, миючи руки біля криниці.

— Чимало, мішків з двадцять буде.

— Треба сьогодні звезти.

— Еге, звозьте самі, бо я вже спини розігнути не можу та й ноги болять. І підручний кульгає на передню.

— Юзько, гукни з поля Кубу, нехай кобилу запряже замість підручного. Треба звезти картоплю сьогодні, бо може бути дощ.

В ньому кипіла злість і біль; він раз у раз зупинявся перед коровою й люто лаявся, блукав по подвір'ю, заглядав то в хлів, то в клуню, то в стодолу і сам не знав, чого шукає,— так гризла його думка про втрату.

— Вітеку! Вітеку! — гукнув він і став уже скидати широкий ремінь, яким був підперезаний, але хлопець не з'являвся.

Сусіди порозходилися, розуміючи, що така прикрість і збиток неодмінно мають скінчитися прочуханкою, на яку Борина був завжди швидкий. Але старий тільки вилаявся й пішов до хати.

— Ганко, їсти давай! — гукнув він у відчинене вікно невістці і пішов на свою половину.

Хата була звичайна, селянська, поділена навпіл великими сіньми. Задньою стіною вона виходила на подвір'я, а чотиривіконним фасадом у сад і на дорогу.

Одну половину — вікнами в сад — займав Борина з Юзею, в другій жив Антек. Наймит і пастушок ночували в стайні.

В хаті було досить темно, бо невеличкі віконця, що їх затулили стріха і гілля дерев, пропускали мало світла, та й надворі вже смеркало. Поблискувало скло ікон, які довгим рядом чорніли на побіленій стіні. Хата була простора, але її ніби зменшували низько нависла почорніла стеля та величезні сволоки під нею, і вся вона була так заставлена різними речами, що тільки біля великої печі під сінешньою стіною залишалося трохи вільного місця.

Борина роззувся і пішов у невеличку комірчину за перегородкою, причинивши за собою двері. Він відсунув дошку з віконця, і призахідне світло кривавим блиском залляло комору.

Тут було повно всякого мотлоху і зберігалися господарські запаси. На жердках висіли кожухи, червоні смугасті спідниці, білі каптани. На підлозі лежали пасма сірої пряжі, клубки сірої овечої вовни й стояли мішки з пір'ям.

Борина узяв білий каптан і червоний пояс, а потім довго шукав чогось у діжках, наповнених зерном, та в кутку під купою старих ременів і заліза, аж поки почув, що Ганка пішла в сусідню хату. Тоді він засунув дошкою віконце і ще довго порпався в зерні.

А в хаті на столі вже парували страви: з величезного горшка з капустою линув запах сала, так само, як і від яєчні, що в чималому полумиску стояла поряд.

— Де Вітек пас корови? — запитав Борина, відрізаючи величезний окраєць хліба від буханця з решето завбільшки.

— В панському гаю, і лісник його звідти вигнав.

— Сволота, змарнували мені корову!

— Злякалася, мабуть, коли її гнали, і всередині в неї щось перегоріло.

Сучі діти, ці поміщики. Пасовиська наші — так і в паперах чорним по білому записано,— а вони весь час виганяють нашу худобу, наполягають, що пасовиська їхні.

— Інших теж вигнав, а Валекового хлопчика так побив, так побив...

— Ех! До суду треба подавати або й до комісара. Триста злотих корова коштувала.

— Правда, правда! — підтакувала невістка, невимовно рада, що свекор злагіднів.

— Скажи Антекові — коли привезе картоплю, нехай одразу до корови береться. Треба оббілувати її й розрубати. Я прийду од війта і допоможу вам. Нехай її в клуні до балки підвісить — буде безпеч­ніше, бо ще собаки порозтягають.

Старий хутко скінчив їсти й устав, щоб переодягнутись, але відчув таку втому, такий біль у кістках і сонливість, що повалився на ліжко і зараз же заснув.

А невістка пішла на свою половину і, пораючись там, раз у раз виглядала у вікно, щоб подивитися на Антека, який вечеряв на ґанку. Він, як звичайно, статечно й повільно набирав страву, ложку за ложкою, час від часу поглядаючи на став. Заходило сонце, і на воді вигравали золотисто-пурпурові веселки й вогненні кола, крізь які, наче білі хмарки, пропливали з ґелґотінням гуси, розсіваючи дзьобами краплини води, ніби разки кривавих перлин.

В селі стояла метушня, наче в мурашнику. На обох берегах ставу раз у раз здіймалася курява, чути було торохтіння возів. Мукали корови, які заходили в став по коліна, поволі пили й підіймали важкі голови, а з їхніх широких морд спадали тонкі струмочки води.

Десь на тому березі ставу чути було глухе ляскання праників — це жінки прали білизну — та глухе монотонне гупання ціпів у якійсь клуні.

— Антеку, розрубай-но кілька пеньків, бо я не здужаю,— несміливо попросила Ганка. В голосі її чути було страх, бо Антекові нічого не варто було вилаяти або й побити її без будь-якого приводу.

Антек навіть не відповів, ніби не чув. Попросити вдруге Ганка не зважилась, і сама почала рубати пеньки. Антек мовчав, лихий, втомлений цілоденною працею. Він мовчки дивився на той бік ставу — на велику хату, що світила білими стінами й шибками вікон, бо в неї било останнє проміння. Червоні квіти жоржини виглядали з-за кам'яної огорожі і яскраво пломеніли на тлі стін, а перед хатою, то в садку, то біля огорожі, миготіла висока постать — обличчя її не можна було розгледіти, бо вона щохвилини зникала то в сінях, то під деревами.

— Спить, як той пан, а ти роби на нього,— буркнув Антек з люттю, тому що батькове хропіння чути було аж на ґанку.

Він вийшов на двір і ще раз глянув на корову.

— Хоч корова й батькова, але ж і нам збиток,— сказав він жінці. Ганка кинула рубати дрова і пішла допомагати Кубі, який саме привіз картоплю з поля.

— Ями ще не вичищені, доведеться зсипати в клуні.

— Батько казав, щоб ви з Кубою в клуні корову оббілували й розрубали.

— Вміститься і корова, і картопля,— шепнув Куба, відчиняючи навстіж двері клуні.

— Я не різник — білувати корову! — огризнувся Антек. Більше вони не говорили нічого, чути було тільки гуркіт картоплі, яка сипалась на землю.

Сонце згасало. Вечоріло. Лише на заході ще палали заграви кольору застиглої крові й тьмяного золота, і від них на став сипався наче мідний пил. Вода переливалась іржавою лускою і тихо плескотіла.

Село поринало в морок, у глибоку дрімотну тишу осіннього вечора. Хати меншали, наче припадали до землі, тулилися до похилих дерев, до сірих тинів.

Антек з Кубою звозили картоплю, а Ганка з Юзею поралися по хазяйству: треба було загнати на ніч гусей, нагодувати свиней, які з кувіканням лізли в сіни і встромляли ненажерливі рила в цебра з пійлом для скотини.

Треба було подоїти корів. Вітек щойно пригнав їх з пасовиська і закладав їм у ясла по оберемку сіна, щоб спокійно стояли, поки їх доїтимуть.

Коли Юзя почала доїти першу корову, Вітек виліз з-за ясел і спитав тихо, тривожно:

— Юзю, а хазяїн сердиться?

— О господи, відшмагає він тебе, бідолашного, та ще й як, і Так лаявся, так лаявся! — відповіла Юзя, повертаючись до світла і затуляючи обличчя рукою, бо корова раз у раз хльоскала хвостом, відганяючи мух.

— Хіба я винен?.. Лісник мене прогнав, та ще й хотів палицею побити, ледве я втік... А Ряба відразу стала ревти, стогнати і на землю падати, от я її й пригнав...

Вітек замовк і тільки тихо, жалібно схлипував та шморгав носом.

— Вітеку! Та не реви ти, як теля! Вперше, чи що, тебе батько битиме!

— Авжеж, не вперше, а все одно боюсь... Ніяк я биття витримати не можу...

— Дурний! Такий здоровий хлопець, а боїться! Ну, добре, я вже умовлю тата.

— Умовиш, Юзю? — скрикнув він радісно.— Адже це лісник вигнав мене з коровою з лісу, а я...

— Умовлю, Вітеку, ти вже не бійся.

— Ну, коли так... на тобі цього птаха! — шепнув Вітек радісно і вийняв з-за пазухи дерев'яну іграшку.— Глянь, як він сам бігає.

Він поставив іграшку на поріг хліва, накрутив, і птах почав кивати головою й походжати, підіймаючи довгі ноги.

— Лелека! Ісусе! Як живий, ходить! — вражено скрикнула Юзя. Вона відставила дійницю, присіла навпочіпки перед порогом і дивилася з радістю і здивуванням.

— Ісусе! Та ти справжній механік! І це він сам так ходить, га?

— Сам, Юзю; я його тільки кілочком накручу, то він і походжає, мов пан після обіду... Дивись! — він повернув лелеку, а той, повільно й смішно водночас, підіймав довгу шию, витягав ноги й ходив.

Обоє щиро реготали, втішаючись цим видовищем. Юзя час від часу поглядала на хлопчика з подивом і захватом.

— Юзю! — долинув з хати голос Борини.

— Що? — відгукнулась вона.

— Йди-но сюди!

— Та я корів дою.

— Поглядай тут, бо я йду до війта,— сказав Борина, зазираючи в темний хлів.— Нема тут цього знайди, га?

— Вітека? Ні, він поїхав по картоплю з Антеком, бо Кубі треба було нарізати січки для коней,— відповіла Юзя швидко й трохи злякано, бо Вітек заховався за її спину від страху.

— З нього, поганця, шкуру здерти мало: таку корову змарнував! — бурчав Борина, повертаючись до хати.

Тут він одягнув новий білий каптан, обшитий по швах чорною тасьмою, високий чорний капелюх, підперезався червоним поясом і пішов берегом до млина.

«Роботи ще скільки! Дров привезти треба... сівбу не скінчили... капуста в полі... листя на підстилку не привезли... Під картоплю треба було б зорати, та й під овес непогано. А ти тягайся по судах. Господи Ісусе, ніколи чоловік всієї роботи не переробить, завжди, як той віл в ярмі... Ні виспатись нема часу, ні відпочити... — міркував він.— А тут ще й суд цей... Вигадала, стерво, наче я з нею спав... Щоб тобі язик відсох... Шльондра, сука!» — він сплюнув від злості, набив люльку махоркою і довго витирав зволоженого сірника об тин, поки той не спалахнув.

Пихкаючи час від часу димом, Борина поволі йшов дорогою. Нили кістки, а жаль за коровою раз у раз гриз йому серце.

«А тут ні злість зігнати нема на кому, ні душу вилити... Один, як пень. Сам про все міркуй, сам розумом розкинь, сам усього пильнуй, мов той пес. І нікому слова сказати, нема нізвідки ні поради, ні допомоги: скрізь самі тільки втрати та збитки... Всі скубуть тебе, мов ті вовки вівцю,— так і дивляться, щоб розірвати на шматки».

На селі вже було досить темно, з прочинених дверей і вікон, бо вечір був теплий, виривалися відблиски вогню й чути було запах вареної картоплі чи затірки з салом. Де-не-де хазяї вечеряли в сінях або на дворі. Чути було брязкіт ложок і розмови.

Борина йшов дедалі повільніше. Його мучила досада. А потім зринули спогади про покійну жінку, яку він поховав навесні.

«Ох... була б жива небіжка, не проти ночі згадуючи, не трапилося б такого лиха з Рябою. Хазяйка була, господиня! Хоч і буркотуха, і лайлива, доброго слова, було, нікому не скаже — і з жінками завжди гризлась... А все ж таки хазяйка, дружина...»

І, пом'янувши її таким чином, він побожно зітхнув. Жаль ще дужче став його гризти, бо він згадав, як було раніше.

«Прийдеш, бувало, з роботи, втомлений, то вона й нагодує ситно, і ковбаси частенько крадькома від дітей підсуне. А як господарство йшло! І телята, і гуси, і поросята... Кожного ярмарку було що везти в місто, і готівка завжди була від самого приплоду. А вже капусту з горохом ніхто не міг так приготувати, як вона.

А тепер що?

Антек усе собі тягне, коваль теж тільки й дивиться, аби щось ухопити. Юзька? Юзька ще дурна — полова в голові, та й не дивно, дівчиську лише десятий рік пішов. Ганка ледве ходить, хворіє завжди, а зробить стільки, як кіт наплаче.

Ото й марнується все... Рябу довелося прирізати, в жнива кабанчик здох... Ворони гусенят перехапали, ледве половина залишилася. Стільки втрат, стільки збитків. Мов крізь сито все протікає, мов крізь сито...»

— Не дам же вам нічого! — раптом майже вголос вигукнув Борина.— Поки ноги мої ще ходять, не запишу на вас ні морга; на хліб до вас не піду. Нехай тільки Гжеля додому з солдатів повернеться, відразу накажу Антекові на жінчине хазяйство переходити... Не дам нічого...

— Слава Ісусу! — обізвався біля нього чийсь голос.

— Навіки слава! — машинально відповів Борина і звернув з дороги в широкий і довгий провулок, бо війтова хата стояла трохи віддалік.

У вікнах ще світилося. Загавкали собаки. Борина увійшов просто в хату.

— Вдома війт? — спитав він у товстухи, яка, стоячи на колінах біля колиски, годувала дитину.

— Зараз повернеться, поїхав по картоплю. Сідайте, Мацею. От і він теж мого дожидає,— показала вона рухом голови на діда, що сидів біля печі. Це був сліпий жебрак, якого водив собака. Червонясте світло скіпки яскраво освітлювало його велике виголене обличчя, голий череп і широко розкриті, запнуті більмами очі, що нерухомо застигли під сивими кущуватими бровами.

— Звідки бог несе? — спитав Борина, сідаючи біля вогню напроти діда.

— З білого світу. Звідки б ще, господарю? — відповів той поволі, стогнучи жалібним голосом жебрака, підставляючи ближче вухо й простягаючи Борині свою табакерку.— Беріть, господарю.

Мацей узяв чималу щіпку й чхнув аж тричі, та так, що йому сльози набігли на очі.

— Міцний, холераї — Він рукавом витер очі.

— Будьте здорові. Петербурзький, він на очі корисний.

— Заходьте завтра до мене. Я корову дорізав, то якийсь шматок і для вас знайдеться.

— Бог вам віддячить... Це Борина, здається, га?

— Авжеж. Як це ви пізнали?

— З голосу, з розмови.

— Що там у світі чувати? Адже ви скрізь мандруєте.

— А що б там чувати? Де добре, де погано,— різне буває. Так воно вже в світі заведено. Всі стогнуть та нарікають, як треба дідові щось подати, але на горілку в усіх є.

— Правду кажете.

— Охо-хо! Скільки років людина блукає по тій святій землі, чого тільки не побачить!

— А де ж той хлопчик, що вас улітку водив? — запитала війтова жінка.

— Утік, поганець, утік від мене, та ще й мої торби обчистив. Було в мене трохи нажебраних грошенят; ніс я їх у Ченстохов, молебень божій матері відслужити. А він, поганець, поцупив їх та й утік від мене! Тихо, Буреку, тихо! Це, мабуть, війт іде.

Старий смикнув за мотузок, і собака перестав гарчати. В хату справді зайшов війт. Він жбурнув батіг у куток і ще з порога заволав:

— Жінко! їсти давай, бо я голодний, як вовк! Як ся маєте, Мацею? А вам чого, діду?

— Я до вас — про мою справу поговорити, що має відбутися завтра,— почав Борина.

— Я почекаю, пане війте. Накажете в сінцях — і там добре, а залишите мене, старого, біля вогню — посиджу. А дасте мисочку картоплі чи хліба шматок — молитву за вас прочитаю або дві, так само, як за тих, хто гроші подає.

— Сидіть, сидіть, дадуть вам повечеряти, а схочете, то й заночуєте.

Війт сів за полумисок, у якому парувала товчена картопля, рясно посилана вишкварками. В другому полумиску господиня подала кисляк.

— Сідайте, Мацею, з нами попоїсти, що бог дав,— запрошувала війтова жінка, кладучи третю ложку.

— Спасибі. Я, коли з лісу приїхав, наївся досхочу.

— Дарма, беріться за ложку. Ще раз поїсти не зашкодить, вечори тепер уже довгі...

— Від довгої молитви та великої миски ще ніхто не помирав,— додав дід.

Борина ще відмовлявся, але смачний запах сала так лоскотав ніздрі, що він сів до столу і почав їсти, повільно, статечно, як того вимагала чемність.

Війтова жінка раз у раз уставала, підбавляла картоплі, підливала кисляку.

Дідів собака весь час неспокійно крутився і жалібно скиглив від голоду.

— Тихо, Буреку, господарі ще їдять... І тобі дадуть, не бійся,— заспокоював його дід, жадібно вбираючи ніздрями смачний запах і гріючи руки біля вогню.

— Це Євка на вас подала,— почав війт, трохи підживившись.

— Вона, вона! Бреше, наче я їй зароблених грошей не віддав! А я віддав, як бог свят, та ще й зверх того від щирого серця подарував ксьондзу за хрестини мішок вівса.

— Вона каже, ніби дитина ця... від вас.

— Во ім'я отця і сина!.. Здуріла вона, чи що!

— Еге, виходить, ви, хоч старі, але ще мастак на такі справи.— Війт із жінкою почали сміятися.

— Старий ще краще зуміє, бо він досвід має, знає, що й до чого,— шепотів дід.

— Бреше вона, як собака, я її не чіпав. Щоб я таку погань... З голоду під тином здихала, скиглила, щоб я її в найми взяв за самі харчі та за куток для спання, бо вже на зиму заходило. Не хотів я, та покійна жінка причепилась: «Візьми її, згодиться в хаті. Ніж когось наймати, своя напохваті буде». Я не хотів, бо зима, роботи ніякої нема, та й коло миски на одного їдця більше. Але жінка наполягала. «Не турбуйся, вона, мабуть, уміє і вовну прясти, і полотно ткати, посаджу її, нехай тче, все користь якась буде». Ну, вона й залишилась. Тільки підхарчувалася, відразу й байстря привела... А від кого — різне люди говорять.

— Вона каже, що ваше.

— Приб'ю її, поганку, як суку!

— Але до суду вам доведеться піти.

— Піду. Спасибі вам, що сказали, бо я думав — вона гроші править. У мене свідки є, що я їй заплатив. От підла дівка! Старчиха! Господи Ісусе, яка напасть, сили моєї більш немає. Корова пропала, довелося прирізати, роботи стільки, а тут чоловік один як палець.

— Життя у вдівця — як серед вовків вівця,— знову сказав сліпий.

— Про корову я вже чув, казали мені ще в полі,— зауважив війт.

— За це пан відповідатиме — адже його лісник вигнав худобу з гаю. Найкраща корова, не менш триста злотих коштувала. Загнали її, а вона тільна була, щось у неї в утробі перегоріло — довелося дорізати. Але я панові цього не подарую. Подам до суду.

Тут війт почав його умовляти й доводити, щоб він не робив цього, бо зопалу може ще й собі нашкодити. Нарешті, щоб повернути розмову в інший бік, він моргнув жінці й сказав:

— Ви б, Мацею, оженилися, то й було б у вас кому господарство доглядати.

— Глузуєте ви, чи що? Та мені ж на зелені свята п'ятдесят вісім виповнилось! Як це вам на думку спало? Ще ж і моя небіжка прохолонути не встигла.

— Візьмете жінку собі до пари — і все у вас налагодиться,— мовила війтова жінка і почала прибирати із стола.

— Добра жона — чоловіковій голові корона,— додав дід, обмацуючи миску, яку поставила перед ним господиня.

Борина противився, але водночас питав себе, як йому самому не спало це на думку. Бо яка не є жінка, а все-таки з нею краще, ніж самому бідувати...

— Воно жінки всякі бувають — дурні й нерозторопні. Одна язиката, друга відразу до чоловікового чуба добирається, третя тільки й знає до корчми на музики бігати, а все-таки чоловікові з нею краще, бо від неї користь у господарстві,— вів далі сліпий, доїдаючи вечерю.

— От люди б на селі дивувалися! — зауважив Борина.

— Еге! Хіба люди вам корову повернуть? Порадять щось? Зроблять щось у господарстві? Чи, може, пожаліють вас? — палко заперечила війтова жінка.

— Чи, може, перину тобі нагріють? — засміявся війт.— А в нас на селі дівчата є, що, як ідеш між хатами, жаром віє, мов з печі.

— Ах ти ж розпуснику! Бач, чого йому закортіло!

— От хоча б, приміром, Гжегожова Зоська. І струнка, і гарна, і посаг непоганий.

— А навіщо Мацеєві її посаг! Хіба він не перший господар у селі?

— Еге ж! Добра та земельки кому не треба? — зауважив сліпий.

— Ні, Зоська Мацеєві не до пари,— сам собі заперечив війт.— Квола та й молода дуже.

— А Єндрекова Кася? — докинула війтова дружина.

— Вже заручена. Учора Рохів Адам старостів засилав з горілкою.

— Є ще Стахова Веронка.

— Ну, що ти! Балакуча, погуляти любить, та ще й кривобока.

— А Томекова удова, як її... Молоденька зовсім, якраз підходяща.

— Троє дітлахів, чотири морги, два коров'ячі хвости та старий кожух після небіжчика.

— А Уліся того Войтека, що за костьолом живе?

— Е... Ця для парубка... з приплодом. Хлопчак міг би й підпасичем бути, та в Мацея є свій пастух, йому не треба.

— Є у нас, є тих дівчат досить, але я таких вибираю, щоб Мацеєві були до пари.

— А проте, одну забув! Ця якраз для нього.

— Котра?

— А Ягна Домінікова.

— Правда, я про неї й забув.

— Гожа дівка й здорова — через тин не перелізе, жердини під нею тріщать. І з себе вродлива — личком біла, гладка, мов телиця.

— Ягна? — перепитав Борина, який мовчки слухав цей перелік імен.— Кажуть, вона до хлопців дуже охоча.

— Е, хто при цьому був, хто бачив? Плещуть казна-що, а все від заздрості,— палко заперечила господиня.

— Та я хіба що? А люди кажуть... — Мацей поправив пояс, поклав у люльку вуглину й кілька разів затягнувся.

— О котрій годині суд? — запитав він спокійно.

— У повістці написано — о дев'ятій. Якщо пішки підете, треба вам удосвіта встати.

— Та ні, кобилу запряжу й доїду потихеньку. Зоставайтеся з богом, дякую вам за вечерю та за сусідську пораду.

— Ідіть з богом, та подумайте про те, що ми казали... А надумаєте, то піду від вас із горілкою до її матері, і ще до нового року справимо весілля.

Борина не відповів нічого, тільки закліпав очима і вийшов.

— Коли старий бере молоду, диявол радіє, бо матиме з того користь,— серйозно сказав жебрак, голосно вишкрябуючи дно миски.

Борина поволі ішов дорогою, розмірковуючи про те, що йому радили у війта. Він і знаку не подав, що ця думка дуже припала йому до серця. Адже він статечний господар — не хлопчина, в якого ще молоко на губах не обсохло та який від самої згадки про одруження аж верещить від радості й переступає з ноги на ногу.

Ніч уже оповила землю, зорі срібною росою поблискували в темній глибині неба. На селі було тихо, тільки часом гавкали собаки та де-не-де між дерев миготіли бліді вогники. Іноді з лук віяв вологий подих, дерева починали злегка похитуватись і тихо шепотіли листям.

Борина повертався додому не тією дорогою, якою йшов сюди. Він спустився вниз, перейшов міст, під яким вода з бульканням переливалася в річку та з глухим шумом ринула до млина.

Борина звернув на той бік ставу. Вода лежала тиха і нерухома, відсвічуючи чорним блиском. Прибережні дерева кидали на її поверхню тіні і наче облямовували чорною рамою, а посередині ставу, де було світліше, відбивалися зорі, ніби в сталевому дзеркалі.

Мацей сам не знав, чому він не пішов просто додому, а обрав довшу дорогу; може, для того, щоб пройти коло дому Ягни, а може, й для того, щоб зібратися трохи з думками й поміркувати.

«Справді, це було б непогано, справді! А те, що про неї плетуть, то це така правда, що тьху! — він аж сплюнув.— Гарна дівка!»

По тілу його пробігло тремтіння, бо він щойно вийшов з теплої хати та й від ставу тягло вологим холодком.

«А без жінки або пропадеш, або господарство дітям доведеться відписати,— думав він.— Дівка здоровенна й гарна, наче мальована. От, найкраща корова здохла, а хто знає, що завтра трапиться? Може, й справді жінку підшукати? Стільки одежі після небіжки залишилось, от і придалася б. Правда, стара Домінікова — лиха, як собака... Але що з того? Земля в неї є, вона на своєму залишиться. Дітей троє, а землі п'ятнадцять моргів, отже, Ягні припадає п'ять. І за хату їй брати виплатять, і за реманент. П'ять моргів! Це якраз те поле, що за моєю картоплею. Торік, пам'ятаю, вони там жито сіяли... П'ять моргів! Разом з моїми буде... майже тридцять п'ять. Добрий кусень!»

Він потер од задоволення руки й поправив пояс. «Тільки в одного мельника більше. Злодюга, шахрай, з кривди людської живе, з процентів стільки набрав... А на той рік підвіз би я гною, зорав би та пшеницю посіяв би на всьому полі. Коня б ще треба прикупити та корову замість Рябої. Правда, корову їй мати дала б...»

Так Борина міркував, обчислював, прикидав по-хазяйськи, часом навіть зупинявся в глибокому роздумі. Чоловік він був розумний — і через те все зважував та рився в пам'яті, щоб чогось не проминути, не проґавити.

«От заверещали б, поганці, от заверещали б! — подумав він про дітей, але відразу ж хвиля сили й впевненості залила його серце і зміцнила ще невиразне, хистке рішення.— Земля моя — усім до неї зась! А не схочуть, то...» — він не скінчив, бо саме зупинився біля Ягни-ної хати.

У них ще горів вогонь, і крізь відчинене вікно широка смуга світла падала на кущ жоржин, на низькі сливові дерева й тягнулася аж до тину й дороги.

Борина зупинився в тіні й заглянув у хату.

Лампа на припічку світила тьмяно, але в печі, видно, палав великий вогонь; чути було потріскування хмизу, і червоні відблиски заповнювали простору, темну по кутках хату. Стара, зігнувшись, примостилась біля печі і щось голосно читала, а проти неї, обличчям до вікна, сиділа Ягна в самій сорочці з підкачаними рукавами і вискубувала пух у гуски.

«Гарна, чортиця, дуже гарна!» — подумав Борина.

Ягна часом підводила голову, слухаючи те, що читала мати, і важко зітхала, а потім знов починала скубти пух. Раптом гуска жалібно заґелґотіла й почала з криком рватися з рук та бити крильми так, що пух розлетівся по всій хаті білою хмарою. Ягна хутко заспокоїла її, міцно стиснувши колінами, отож гуска тільки жалібно стогнала й тихо гелготіла. Їй відповідали інші десь у сінях чи надворі.

— «Красуня!» — ще раз подумав Борина і хутко відійшов од вікна, бо йому кров ударила в голову.

Уже дійшовши до своїх воріт і заходячи на подвір'я, він ще раз обернувся на її хату, що стояла якраз напроти, на тому березі ставу. Хтось саме виходив звідти, бо крізь відчинені двері впала смуга світла, сяйнула, мов блискавка, і простяглася аж на став. Потім почулися чиїсь важкі кроки, захлюпала вода, яку, мабуть, набирали у відро, і раптом крізь морок і туман, що насувалися з лук, долинув тихий спів:

Борина став прислухатися, але голос хутко змовк, і світло в хаті

незабаром згасло.

З-за лісу вставав місяць уповні, сріблив вершини дерев, сіяв крізь гілки світло на став, заглядав у вікна хат, що були напроти. Навіть собаки змовкли, і тиша оповила село та все живе в ньому.

Борина обійшов подвір'я, заглянув до стайні, де коні, пирхаючи, жували сіно, просунув голову в хлів, двері якого для прохолоди були відчинені навстіж. Корови лежали, ремигаючи, і важко, із стогоном зітхали. Борина причинив двері клуні і, скинувши капелюх, пішов до хати, читаючи півголосом молитву.

В хаті вже всі спали. Він тихенько роздягнувся й ліг, але сон не йшов до нього. То пекла його перина, і він висував з-під неї ноги, то лізли в голову різні думки — аж у череві починало пекти — і він тихостогнав і бурмотів:

— Завжди кажу, що кислого молока не треба давати на ніч,— тільки живіт розпирає.

А потім Борина став думати про Ягну. Як добре було б одружитися з нею: і вродлива вона, і хазяйновита, і землі стільки має. Але тут йому згадалися діти та різні плітки, що ходили про Ягну. Думки в голові плутались; він уже не знав, як йому бути, що робити.

Він навіть підвівся трохи й кинув погляд на ліжко, що стояло поруч. За старою звичкою хотілося гукнути дружині, порадитися з нею.

«Марисю! Одружуватися мені з Ягною чи не одружуватися?»

Але тут він згадав, що Марися вже з весни лежить на кладовищі, а на її ліжку хропе Юзька, що він овдовів і порадитись йому ні з ким. Він тяжко зітхнув і став молитися за упокій душі Марисі і за всі душі, які перебувають у чистилищі.

III

Світанок уже вибілив дахи й сірим полотном завісив ніч та зблідлі зорі, коли на подвір'ї в Борини почався рух.

Куба зліз з полика і виглянув із стайні. На землі лежала паморозь і було ще темно, але на сході вже пломеніла зоря й рум'янила побілілі вершини дерев. Куба блаженно потягнувся, позіхнув разів зо два і пішов у хлів будити Вітека. Але хлопець тільки трохи підвів сонну голову й шепнув:

— Зараз, Кубо, зараз! — а потім знову згорнувся клубочком на своїй постелі.

— Ну, поспи ще трохи, бідолахо, поспи! — Куба прикрив Вітека кожухом і зашкутильгав далі. Нога в нього була колись прострелена в коліні, і через це він дуже шкутильгав та волочив її за собою. Умившись біля криниці, він пригладив долонею своє рідке, вигоріле на сонці волосся, що збилося ковтуном, і, ставши навколішки на порозі стайні, почав молитися.

Хазяї ще спали. У вікнах хати палали червоні відсвіти ранкової зорі, із ставу поволі сповзав білий туман і пошматованими клаптями, важко коливаючись, здіймався вгору.

Куба довго молився, перебираючи на пальцях чотки, а очі його блукали по подвір'ю, по вікнах хати, по саду, де земля ще була запнута млою, по яблунях, на яких висіли яблука завбільшки з кулак. Не припиняючи молитви, він жбурнув чимось у собачу будку, що стояла біля дверей стайні, цілячи просто в білу морду Лапи, але пес тільки загарчав і знову заснув, згорнувшись клубком.

— Ти що, до самого сонця спатимеш, шельмо? — Куба знову жбурнув чимось у Лапу, раз, другий, аж поки пес не виліз з будки. Він позіхнув, потягнувся, замахав хвостом, потім сів біля Куби і почав чухатись та наводити зубами порядок у своїх густих кудлах.

«І звертаю цю молитву до тебе й до всіх святих. Амінь!» — Куба Ще довго бив себе в груди, а вставши, сказав Лапі:

— Іч, жевжик чортів, чепуриться, наче баба на весілля.

Куба був чоловік роботящий і відразу взявся до роботи: вкотив віз у сарай і намастив колеса, напоїв коней і підкинув їм сіна, а вони запирхали від задоволення і застукотіли копитами. Потім він приніс з засіки полови з вівсом і всипав у жолоб жеребній кобилі, що стояла окремо в загороді.

— Жери, стара, жери. В тебе ж лошатко буде, тобі сили потрібні, їж!

Він погладив її по ніздрях, кобила поклала йому голову на плече і ласкаво хапала губами за волосся.

— Картоплю з поля звеземо, а надвечір поїдемо в ліс по листя для підстилки. Не бійся, воно легке, не заганяю тебе.

— А тобі, бовдуре, батога дам, бач, овес йому пахне, ледацюзі,— вилаяв він коня, що стояв поряд і встромляв голову між дошками загороди, тягнучись до жолоба кобили. Куба вдарив його кулаком по заду, аж кінь відскочив убік і заіржав.

— Бач, ледар який! Жерти, мабуть, і чистий овес жер би, а до роботи тебе нема! Без батога і з місця рушити не хочеш, сатано!

Він обминув його й заглянув до лошиці, що стояла біля самої стінки і вже здалека з іржанням простягала до нього каштанову голову з білою лисинкою на лобі.

— Тихо, мала, тихо! Підживляйся, бо поїдеш з хазяїном до міста! — Він узяв жмут сіна і почистив їй забруднений бік.— Така здорова, що вже й до жеребця тобі час, а завжди забруднишся, як свиня!

Так промовляючи, він пішов до хліва, щоб випустити свиней, а Лапа ходив за ним і заглядав йому в очі.

— Що, і ти їсти хочеш? На ось тобі хлібця, на! — Куба вийняв з-за пазухи окраєць і кинув собаці. Той схопив і сховався в будку, бо свині вже кинулися віднімати в нього здобич.

— Бач, свині — достоту, мов деякі люди: аби тільки чуже вхопити та зжерти.

Він зайшов у клуню й довго розглядав підвішену до балки корову.

— От — дурна скотина, а й тій кінець прийшов. Здається мені, що завтра на обід буде м'ясо. Тільки й користі від тебе, бідолахо, що чоловік підживиться в неділю.

Він зітхнув, згадавши про їжу, і пошкутильгав будити Вітека:

— Сонце от-от встане, час корови виганяти.

Вітек щось бурчав, захищався, натягав на себе кожух, але зрештою встав і почав блукати по подвір'ю, сонний, млявий.

Господар сьогодні щось заспав. Сонце вже зійшло, розтопило паморозь, запалало загравою у воді й у шибках вікон, а з хати ще ніхто не виходив.

Вітек сидів на порозі хліва, позіхав і завзято чухався. Побачивши, що горобці стали злітати з даху до криниці і плескатися в жолобі, хлопчик приніс драбину і заліз під стріху — заглянути в ластівчине гніздо, бо там щось було тихо.

— Померзли, чи що?

Він став обережно виймати захололих пташок і клав їх собі за пазуху.

— Кубо, гляньте — померзли.— Він підбіг до наймита й став йому показувати нерухомих, закляклих ластівок.

Куба взяв одну в руку, притулив до вуха, дмухнув в очі й заявив:

— Вони заклякли — бач, як підморозило! От дурні, не полетіли вчасно до теплих країв. Ну-ну! — І він пішов до своєї роботи.

А Вітек сів на ґанку, під стріхою, куди вже сягало сонце й залива ло білі стіни, по яких починали блукати сонні мухи. Він витягав з-за пазухи пташок, які, трохи відігріті його теплом, починали ворушитися, хухкав на них, роззявляв їм дзьобики й напував з рота. Коли ж вони, зовсім оживши, починали рватися з рук, він проводив долонею по стіні і, спіймавши муху, годував нею пташку та випускав на волю.

— Летіть собі до матусі, летіть,— шепотів він, дивлячись, як ластівки сідали на солом'яній покрівлі хліва, чистили пір'ячко дзьобиками й щебетали, ніби дякували.

А Лапа сидів перед ним, кумедно скиглив і кидався за кожною пташкою, яка випурхувала з рук Вітека, але, пробігши кілька кроків, повертався ні з чим на своє місце.

— Еге,лови вітра у полі! — буркнув Вітек. Він так захопився відігріванням ластівок, що не помітив, як Борина вийшов з-за рогу хати й зупинився перед ним.

— Пташками забавляєшся, паскуднику, га?

Вітек зірвався з місця, але господар схопив його одною рукою, а другою став швидко розстібати широкий твердий ремінь.

— Ой, не бийте! Ой! — тільки й встиг вигукнути хлопчик.

— Такий ти пастух, га? Так ти худобу доглядаєш? Найкраща корова пропала! Ах ти ж підкидько, опудало варшавське! — Він оскаженіло шмагав його по чому попало, тільки ремінь свистів у повітрі. Хлопчик звивався, як в'юн, і лементував:

— Не бийте! Ради бога! Ой, уб'є він мене! Хазяїне! Ісусе! Рятуйте! Навіть Ганка виглянула з хати, а Куба плюнув і сховався в стайні. Борина шмагав і шмагав хлопчика, зганяючи на ньому досаду так завзято, що Вітек уже посинів і кров пішла в нього з носа. Він репетував на все подвір'я, нарешті якимсь чудом вирвався й, підхопивши ззаду обома руками штанці, помчав до воріт.

— Ісусе! Забив він мене, забив на смерть! — галасував він з плачем і так мчав, що решта ластівок висипалася в нього з-за пазухи й розсипалася по дорозі.

Борина ще погрозив йому вслід, підперезався і, повернувшись до хати, заглянув на Антекову половину.

— Сонце вже онде, а ти все вилежуєшся! — гримнув він на сина.

— Напрацювавсь я вчора, як віл, треба ж відпочити хоч трохи.

— Я поїду в суд. Привезеш картоплю з поля, а коли люди скінчать копати, нехай ідуть в ліс листя згрібати на підстилку. А ти тут кілки повбивай, треба стіни зашпаклювати.

— Самі собі шпаклюйте, нам тут не дме.

— Гаразд... Зашпаклюю на своїй половині, а ти тут мерзни, коли такий лежень.

Він грюкнув дверима й пішов до себе.

Юзька вже розпалила в печі й збиралася доїти корів.

— їсти зараз давай, бо мені треба їхати.

— Не розірватися ж мені, дві роботи заразом не можу робити,— огризнулася Юзька і вийшла.

«Хвилини спокійної нема, тільки й робиш, що гризешся з усіма,— думав Борина. В ньому кипіла злість і досада.— Ну, що це таке! Завжди війна з сином — слова не можна сказати, так у вічі з пазурами й кидається. Або як скаже, то все тобі всередині перевернеться. Ні на кого покластись не можна: одне — роби й роби!»

Лють кипіла в ньому, він стиха лаявся й жбурляв куди попало одежу, чоботи.

«Повинні б слухатися, а не слухаються. Чому це? — думав він.— Бачу — з ними без палиці не обійдеться, та ще й доброї! Давно вже треба було це зробити, відразу після смерті небіжки Марисі, коли почали гризтися за землю. А я все вагався, не хотів страмитися перед людьми. Адже я не хто-небудь — господар на тридцяти моргах, та й роду неабиякого,— Борина! Але добром з ними не скінчиш, ні!»

Тут він згадав зятя, коваля, який тихцем підбурював усіх, а сам весь час чіплявся, щоб відписали йому шість моргів землі й морг лісу, а решту він, мовляв, почекає...

«Це він смерті моєї чекає! Почекай, паскудо, почекай! Поки я живий, не побачиш ти в мене й клаптика. Бач, який мудрий!» — подумав Борина із злістю.

Картопля в казанку вже зварилася, коли до хати увійшла Юзька, подоївши корів. Вона миттю приготувала сніданок.

— Юзько, ти м'ясо сама продавай. Завтра неділя, люди вже взнали, їх тут багато налетить. Тільки гляди, не давай у борг нікому. Задню частину залишиш для нас: поклич Амброжія, нехай засолить і приправить.

— Адже й коваль це вміє...

— Еге, поділиться він з нами, як вовк з вівцею.

— Магді прикро буде, що нашу корову ділять, а їй нічого не перепаде.

— То ти Магді відріж шматок і віднеси, а коваля не клич.

— Які ви добрі, татусю!

— Чого там, донечко, чого там! Ти тут пильнуй усього, а я тобі булочку з міста привезу або щось інше.

Ситно поївши, Борина підперезався, пригладив рукою рідке, розпатлане волосся, узяв батіг, але все не йшов, роздивлявся по хаті...

Коли б чого не забути!.. Йому хотілося заглянути в комору, однак він не зважився зробити цього, бо Юзька була тут. Отже, він перехрестився і вийшов.

Вже з воза, натягуючи мотузняні віжки, він гукнув дівчинці, що стояла на ґанку:

— Викопають картоплю, нехай ідуть в ліс згрібати листя на підстилку. Квитанція там за образами. Та нехай зрубають якийсь грабок або ялинку — згодяться.

Віз був уже за ворітьми, коли під яблунею майнув Вітек.

— Забув! Тпрр! Вітеку! Тпрр! Вітеку, пусти корови на луки та гляди добре, бо так відшмагаю, що вік пам'ятатимеш!

— Еге, поцілуйте мене, знаєте куди! — відповів Вітек зухвало, ховаючись за клуню.

— Будеш мені ще тут пащекувати? От злізу, тоді знатимеш... Він звернув з провулка ліворуч, на дорогу, що вела до костьолу, шмагнув батогом кобилку, і вона побігла підтюпцем по вибоїстій, кам'янистій дорозі.

Сонце було вже високо над хатами і пригрівало дедалі дужче, з укритих памороззю покрівель здіймалася пара й капотіла вода; тільки в затінку під тинами, в садках та в канавах ще лежав сивий іней. По ставу повзли останні клапті туману, і вода вже іскрилася з-під них, відбиваючи сонце.

На селі почався звичний рух: ранок був ясний і холодний, в повітрі після нічного приморозку стояла бадьора свіжість, і люди рухалися спритніше, були гомінкіші, ніж завжди.

Люди сунули в поле; одні, доїдаючи на ходу сніданок, ішли з мотиками на плечах та кошиками — копати картоплю, інші їхали з плугами на оранку, ще інші везли на возах борони й мішки з зерном на посів. Деякі з граблями на плечах звертали до лісу — згрібати листя на підстилку.

На обох берегах ставу так і гуло, і гамір дедалі дужчав, бо шляхами гнали худобу на пашу, і з низьких важких хмар куряви раз у раз виривалися вигуки пастухів та гавкання собак.

Борина обережно обминав череду, інколи шмагаючи батогом якесь дурне ягня або теля, що лізло під ноги кобилі. Нарешті він минув усіх і біля костьолу, оточеного могутньою стіною пожовклих лип і кленів, вибрався на широку дорогу, обсаджену з обох боків величезними тополями.

В костьолі саме йшла відправа: дзвонив малий дзвоник — сигнатурка — і притишено гудів орган. Борина скинув капелюх, побожно зітхнув.

Дорога була порожня і так рясно вкрита опалим листям, що вибоїни й глибокі колії зовсім зникали під цим іржаво-золотим килимом, посмугованим густими тінями, які лягали від стовбурів тополь, осяяних сонцем.

— Но, мала, но! — Борина свиснув батогом, і кобила побігла швидше, але потім знову попленталась поволі, бо шлях непомітно почав здійматися вгору, на пагорки, вкриті лісом.

Борина, на якого тиша наганяла дрімоту, то поглядав крізь колонаду тополь на поля, залляті рожевим ранковим сяйвом, то намагався думати про суд з Євкою, про Рябу, але його так розморило, що він ніяк не міг побороти сонливість...

В гіллі щебетали пташки, часом вітерець легкими пальцями пробігав по вершинах дерев, і якийсь листочок, відірвавшись від рідної гілки та кружляючи, мов золотий метелик, падав на дорогу або на запорошені будяки, що вогненними очима квітів гордо дивились на сонце. Шепотіли тополі, тихо шуміли всіма гілками і змовкали раптом, мов ті побожні жінки, які, коли підносять чашу із святими дарами, підіймають очі, складають руки й молитовно зітхають, а потім падають ниць перед золотою дароносицею, піднесеною над святою матінкою землею.

Лише біля лісу Борина остаточно отямився і притримав кобилу.

— Вруна непогані! — пробурмотів він, придивляючись до сірих борозен, уже вкритих короткою щетинкою молодого жита.

«Гарний шматок поля — і до мого прилягає, мов навмисне. А жито, здається мені, вони вчора посіяли». Він окинув жадібним поглядом забороновані смуги, зітхнув і в'їхав у ліс.

Тепер він частіше поганяв кобилу, бо дорога йшла рівним місцем, хоч і порослим цупким корінням, на якому візок часто підскакував і торохтів.

Борина вже не дрімав, овіяний суворим, холодним подихом лісу.

Бір, величезний, старий, стояв у всій величі свого віку й сили, дерево біля дерева,— і все майже сама сосна, хоча в хащі частенько траплявся розлогий, посивілий від старості дуб, а де-не-де — берізки в білих сорочках, з розплетеними косами, позолоченими осінню. Нижчі дерева та кущі, як-от: ліщина, приземкуватий граб, тремтяча осика — тулилися до червоних, могутніх стовбурів сосон, які так щільно з'єдналися вершинами й поплутаними гілками, що тільки подекуди крізь них пробивалося сонячне проміння й повзало золотими павуками по зеленому моху та поруділій папороті.

«А тут же й мої чотири морги є! — думав Борина, пожираючи очима ліс і подумки вибираючи собі найкращі дерева.— Адже господь не дасть нас скривдити, та ми й самі за себе постоїмо! Панам все здається, що в нас багато, а нам от — що мало. Зараз... Моїх чотири та Ягусин морг — чотири і один».

— Но, дурна, сорок злякалась! — Він шмагнув кобилу батогом.

На сухій сосні, на якій висіло розп'яття, сварилися сороки і так галасували, що кобила раз у раз стригла вухами й зупинялась.

«Сороче весілля — на дощ»,— Борина ще разів зо два шмагнув кобилу й поїхав клусом.

Було вже, мабуть, близько дев'ятої, бо люди на полі сідали снідати, коли Борина добрався нарешті до Тимова й поїхав порожніми вуличками, мимо ветхих будиночків, схожих на старих перекупок, що посідали над канавами, повними сміття, мимо курей, обдертих єврейських дітлахів та свиней.

Відразу біля в'їзду в місто його оточили євреї і єврейки і давай заглядати у віз, мацати під соломою, під сидінням, чи не везе він чого на продаж.

— Геть, паскуди! — гримнув на них Борина й звернув на базар, де в затінку старих, напівзасохлих каштанів, що вмирали посеред площі, вже стояло штук п'ятнадцять підвід із випряженими кіньми.

Борина поставив тут і свого воза, повернув кобилу головою до полудрабків, підкинув їй сіна, батіг сховав на дно, під сидіння, обтрусив з себе солому і рушив просто до Мордка, в цирульню, на дверях якої блищало три мідні тарілки. Звідти він хутко вийшов, чисто поголений, тільки з одним порізом на підборідді, заліпленим папірцем, крізь який просочувалась кров.

Суд ще не починався, але перед будинком суду, тут-таки на базарній площі, напроти величезного монастирського костьолу, вже чекало багато народу. Одні сиділи на вичовганих східцях, інші юрмились під вікнами й заглядали всередину. Жінки розташувалися попід вибіленими стінами, опустили свої червоні хустки з голів на плечі й базікали між собою.

Побачивши Євку, яка з дитиною на руках стояла в юрбі свідків, Борина, що був дуже запальний, відразу розлютувався і плюнув, а потім пішов у коридор, що розділяв будинок суду на дві половини. На лівій половині містився суд, а на правій жив секретар. Саме в цю хвилину сторож Яцек виніс звідти до порога самовар і так завзято став роздмухувати його чоботом, що дим повалив, ніби з фабричного димаря. А з кімнати чийсь пронизливий сердитий голос щохвилини гукав:

— Яцеку! Черевички панянкам!

— Зараз, зараз!

Самовар уже гудів, як вулкан: з нього вибивалося полум'я.

— Яцеку! Води, вмитися панові!

— Та зараз усе зроблю, все! — І Яцек, спітнілий, захеканий, ганяв по коридору, аж підлога двигтіла під ним, повертався, роздмухував самовар і знову біг у кімнату, бо пані гукала:

— Яцеку, роззяво, де мої панчохи?

— Ех! Стерво, а не самовар!

Це тривало так довго, що можна було прочитати з два отче наші або й молитву богородиці. Та врешті двері суду відчинилися, і велика вибілена кімната почала наповнюватись народом.

Яцек, уже тепер як судовий розсильний, босий, в синіх штанях і такій самій куртці з мідними гудзиками, весь червоний, спітнілий, метушився біля чорної решітки, яка розділяла судову кімнату на дві половини. Він увесь час витирав обличчя рукавом і, мотаючи головою, ніби кінь, якого вкусив ґедзь, намагався відкинути назад біле волосся, що гривою падало йому на очі. Час від часу він обережно заглядав до сусідньої кімнати, потім сідав на хвилину біля зеленої печі.

А людей набралося стільки, що пальцем ніде ткнути: юрба чимраз дужче натискала на решітку, яка вже тріщала. Гомін, спочатку тихий, поступово дужчав, шарудів, переливався по всій кімнаті, часом переходив у голосне гудіння. Раз у раз спалахували сварки, дедалі частіше чути було міцне слівце.

Під вікнами цокотіли євреї, якісь баби голосно розповідали про свої кривди й ще голосніше плакали, але не можна було розпізнати, хто й де,— така була тіснота. Люди стояли плече в плече, і кімната нагадувала поле, повне червоних маків між житніх колосків. Пролетить полем вітер — і воно заколишеться, загомонить, зашелестить, а потім знову стає рівно, колос до колоса.

Побачивши Борину, що стояв, спершись на решітку, Євка почала лаятись і щось вигукувати, аж поки Борина не розлютувався й не огризнувся гнівно:

— Цить, суко, бо зараз тобі кістки порахую. Причепурю так, що й рідна мати не впізнає.

Роздратована Євка стала продиратися крізь юрбу, витягши руки, наче хотіла вчепитися Борині в обличчя. Хустка впала в неї з голови, дитина зайшлася плачем. Невідомо, чим би все скінчилося, але саме в цю хвилину Яцек схопився з місця, відчинив двері й гукнув:

— Тихо, ви, паскуди, бо вже суд іде!..

Увійшов суд: попереду виступав товстий пан — поміщик з Раціборовіц, а за ним два засідателі і секретар, який сів за бічний столик біля вікна й почав розглядати папери, поглядаючи на суддів. А ті підійшли до стола, вкритого червоним сукном, і одягли на товсті шиї ланцюги.

Стало так тихо, що чути було гомін людей під вікнами.

Поміщик порозкладав на столі папери, кашлянув і густим басом оголосив, що засідання суду відкрито.

Потім секретар прочитав список справ, призначених на сьогодні, і щось шепнув першому засідателеві, а той переказав це судді, й суддя ствердно кивнув головою.

Суд почався.

Першою розглядали скаргу урядника на якогось міщанина за безладдя на подвір'ї. Міщанина засудили заочно.

Другою була справа про побиття хлопчика, який загнав коні в чужу конюшню. Сторони помирилися: мати побитого хлопчика одержала п'ять карбованців, а хлопчик — нові штани й куртку.

Потім слухали справу селянина, який заорав чуже поле. Справу відклали за браком доказів.

За нею йшла справа про крадіжку дерева в бору, що належав самому судді. Позовником був управитель, обвинувачені — селяни з Рокі-цін. Їх присудили до штрафу й тюремного ув'язнення на два тижні.

Селяни були незадоволені вироком і заявили, що подадуть апеляцію. Вони так голосно почали нарікати на несправедливий вирок (ліс, за їхніми словами, був спільний — сервітутний), що суддя моргнув Яцекові, й той крикнув:

— Тихо, тихо! Тут вам суд, а не корчма.

Так ішла справа за справою, наче плуг, що оре скибу за скибою, і все відбувалось рівно і досить спокійно; часом тільки чути було скарги й схлипування, або й прокльони, але Яцек негайно втихомирював незадоволених.

З кімнати вийшло трохи людей, однак на їхнє місце прибуло стільки нових, що всі стояли, ніби зв'язані в сніп, ніхто й ворухнутися не міг. В залі була така задуха, що суддя наказав відчинити вікна.

Нарешті секретар оголосив, що суд розглядає справу Бартека Козла з Ліпців, за обвинуваченням його в крадіжці свині в Маріанни Антонівни Пачесь. Свідки: сама Маріанна, син її Шимон, Барбара Пєсек та інші.

— Свідки є?

— Ми тут! — відгукнулися всі хором.

Борина, який досі спокійно й терпляче стояв біля решітки, присунувся ближче, щоб привітатися з Маріанною Пачесь, бо це була Домінікова, мати Ягни.

— Обвинувачений Бартек Козел, підійдіть ближче. Сюди, за решітку.

Присадкуватий дядько став пробиратися крізь юрбу, розштовхуючи людей так завзято, що з усіх боків стали нарікати, що він топче ноги й рве людям одежу.

— Тихо, прокляті, бо найясніший суд говорить! — гукнув Яцек, впускаючи Козла за решітку.

— Ви Бартоломей Козел?

Селянин заклопотано почухав густе, рівно підстрижене волосся. Дурнувата усмішка викривляла його сухе голене обличчя, а невеличкі рудуваті очиці, мов білки, скакали по суддях.

— Ви Бартоломей Козел? — запитав суддя знову, бо той мовчав.

— Авжеж, він Бартоломей Козел, з вашої ласки, найясніший пане суддя! — запищала височенна жінка, силоміць вриваючись за решітку.

— А ви чого?

— З вашої ласки, я його жінка, бідолашного цього Бартека Козла. Вона низько вклонилась, торкнувшись руками підлоги та зачепивши при цьому оборками свого очіпка за стіл.

— Ви — свідок?

— Я — свідок? Ні, я тільки милості прошу.

— Сторож, виведи її за решітку.

— Виходь, тобі тут не місце.— Яцек схопив жінку за плече і підштовхнув до виходу.

— Прошу вашої милості, найясніший пане суддя,— галасувала жінка,— бо мій трохи недочуває, то я...

— Виходь, поки добром просять.

Але жінка не хотіла сама ступити ні кроку, і Яцек так штовхнув її до решітки, що вона скрикнула.

— Іди, іди, ми будемо говорити голосніше. Хоч він і Козел, а почує.

Нарешті почався допит.

— Як вас звуть?

— Га? Як звуть? Адже як викликали мене, то, мабуть, знаєте...

— Дурню! Кажи, як тебе звуть,— сердито повторив суддя.

— Бартоломей Козел, найясніший пане суддя,— втрутилася дружина.

— Років скільки?

— Га? Років? Хіба я пам'ятаю? Мати, скільки мені років?

— Та, здається, п'ятдесят два мине весною.

— Господарство є?

— Є... Три морги піску і один коров'ячий хвіст... Заможний господар.

— Під судом бували?

— Га? Під судом?

— Заарештовані були?

— Це в тюрмі сидів, чи що? Під судом? Мати, сидів я в тюрмі, га?

— Сидів, Бартеку, сидів! Ще коли ті паскуди з маєтку на тебе напалися за те здохле ягня...

— Еге ж, еге ж... Я знайшов на пасовиську здохле ягня... забрав його, однаково б собаки розтягли... а вони на мене скаргу подали, присягнули, ніби я вкрав. Суд і присудив... посадили мене... ну я й сидів... Ае ж це несправедливо, несправедливо, казав тихо Козел і все поглядав крадькома на жінку.

— Вас обвинувачують у крадіжці свині в Маріанни Пачесь! Ви загнали її з поля додому, закололи й з'їли. Що ви можете сказати на своє виправдання?

— Га? З'їв? Щоб я так царства небесного після смерті не побачив,— не їв! Ви чули таке — з'їв? Сили небесні... це я з'їв! — жалібно приказував Козел.

— Що ви можете сказати на своє виправдання?

— Виправдання? Що мені треба було говорити, мати?.. Еге, згадав: я не винен, свині не їв, а Маріанна Домінікова, приміром сказати, бреше, мов той пес, схопити б її за паскудну морду та набити б... Га?..

— Ой, люди, люди!.. — застогнала Домінікова.

— Це ви пізніше зробите, а зараз скажіть, яким чином свиня Маріанни Пачесь опинилася у вас?

— Свиня Пачесь... у мене?.. Мати, що цей вельможний пан каже?

— Це, Бартеку, про те порося, що прибігло за тобою до хати...

— Знаю вже, знаю! То це ж порося було, а зовсім не свиня. Прошу вашої ласки, вельможний пане суддя, нехай усі чують, що я кажу і повторюю: це було порося, а не свиня, біле порося, а біля хвоста або й трохи нижче — чорна латочка.

— Ну, добре, але звідки воно взялося у вас?

— У мене? Зараз усе достеменно скажу, аби ви, вельможний пане суддя, і весь народ, що зібрався тут, побачили, що я не винен, а Домінікова — брехлива баба, пліткуха, їй аби на людей наклепи зводити!

— Я брешу! Благаю богородицю, щоб тебе за такі слова громом святим не вбило! — мовила Домінікова і з важким зітханням звела очі на образ божої матері, що висів у кутку кімнати. Але потім, не витримавши, простягла стиснутий худий кулак до нього й просичала: — Ах ти ж злодюго! Розбійник, грабіжник! — і розчепірила пальці, наче хотіла його схопити.

Але тут жінка Бартоломея кинулася на неї з криком:

— Ти ще битися хочеш, суко?! Битися хочеш, відьмо чортова, синів своїх мучителько?!

— Тихо! — гукнув суддя.

— Заткніть пельки, коли суд каже, бо викину обох! — підтримав його Яцек, хапаючись за штани, бо в нього лопнули підтяжки.

В залі відразу стало тихо, а жінки, які вже готові були побитися, тільки їли одна одну очима та зітхали від стримуваної люті.

— Ну, кажіть, Бартоломею, кажіть усю правду.

— Правду? Скажу правду, чистісіньку, як скло, все скажу, мов на сповіді, як господар господарям, як свій своїм, бо я господар з діда-прадіда, а не комірник, не майстровий або й інший міський злодій... Ось як це було...

— Ти в голові своїй порийся, аби чого не забути! — порадила йому жінка.

— Не забуду, Магдусю, ні. Це було так. Ішов я... пригадую, це якраз навесні було, за Вовчим Долом, біля Борининої конюшини... Отож іду я й отченаш читаю, бо вже, до прикладу кажучи, продзвонили на вечірню... час був пізній. Іду я й чую — що таке? Голос не голос! Господи помилуй, думаю собі, щось наче хрюкнуло, чи ні? Оглянувся — нічого нема: тихо скрізь. Нечистий мене спокушає, чи що? Іду далі, і вже мене дрижаки беруть від страху, читаю молитву. Коли хрюкає знову. Е... — думаю собі,— нічого; це свиня, а може, й порося. Звернув трохи вбік у конюшину, оглянувся — щось біжить за мною. Я зупинився — і воно зупинилось, та таке біле, низеньке й довге... очі світяться, мов у дикого кабана або і самого чорта. Перехрестився я і пішов швидше, а в самого аж шкура від страху терпне — бо ж відомо, хто вночі блукає? У нас, у Ліпцях, всі знають, що у Вовчому Долі нечисто.

— Авжеж, це правда. Торік Сікора проходив сам уночі, то його щось схопило за горлянку й кинуло об землю і так відлупцювало, що він зо два тижні хворів,— пояснила дружина.

— Тихо, Магдусю, помовч! Іду я ото, а воно біжить за мною і хрюкає. Тут місяць зійшов, дивлюся — аж то звичайнісіньке порося. Розсердився я, бо така погань ще й лякає, жбурнув у нього палкою та й пішов додому. А йшов я межею між Міхаловими буряками та Борининою пшеницею, потім між Томековими яринами та вівсом отого Ясека, що його торік в солдати забрали, а жінка його оце вчора родила... Порося за мною біжить, як собака. То поруч дріботіло, а то в картоплю Домінікової залізло. І кувікає, і хрюкає, а від мене не відстає.

Звернув на стежку, іду навпростець полем — воно за мною. Мене мов жаром обсипало. Господи, думаю, а може, це й не порося? Пішов дорогою, де хрест стоїть — порося за мною. Бачу, воно біле, а біля хвоста чи трохи нижче — чорна латочка. Я через канаву — воно за мною, я на могилку, що за хрестом,— воно за мною. Я в кущі, а воно як кинеться мені під ноги — так я й простягся долі. Навіжене, чи що! Насилу я встав, а воно задерло хвоста та й скаче переді мною! Ну й біжи, думаю, паскудо! І що б же ви думали — не втекло, а так і бігло переді мною до самої хати, найясніший пане суддя. На двір вбігло, тоді в сіни. Двері відчинені були — то воно в хату... От як було, богом клянуся. Амінь!

— Потім ви це порося закололи й з'їли, правда ж? — спитав сміючись суддя.

— Еге! Закололи й з'їли. А що ж ми мали робити? Минув день — порося не йде від нас, минув тиждень — воно тут. І не проженеш, бо з кувіканням повертається назад. Моя вже підкладала йому, що могла — бо як же голодом морити? Теж боже створіння. Найясніший суддя — людина мудра, хай він розміркує справедливо, що я, бідний сирота, мав з тим поросям робити? Ніхто по нього не приходить, в домі злидні, а воно жере так, що й двоє стільки не з'їдять. Коли б ще з місяць прожило, було б з'їло нас із тельбухами. Шо ж було робити? Ніж воно нас, краще ми його з'їмо. Але з'їли не все, бо на селі вже пронюхали, і Домінікова в суд подала. Прийшла із солтисом і все забрала.

— Все? А задня частина де? — люто просичала Домінікова.

— Де? Спитай у Кручека та інших собак. Ми м'ясо винесли на ніч у стодолу, от собаки й пронюхали. Ворота в нас діряві, вони, прокляті, геть усе витягли та й справили собі бенкет моїм добром. Ходили потім, обжершись, як поміщики.

— Еге! Свиня сама пішла за ним! Дурень цьому повірить, а не суд. Злодюга ти! А барана в мельника, а гусей у ксьондза — хто вкрав, хто?

— Ти бачила це? Бачила? — заверещала Козлова, підскакуючи з простягнутими кулаками.

— А картоплю в органіста з ями хто забрав? Раз у раз на селі щось зникає — то гуси, то кури, то якісь речі,— невблаганно правила своєї Домінікова.

— Ах ти ж стерво! Що ти виробляла замолоду? А твоя Ягна і тепер що з парубками виробляє — про це тобі ніхто не згадує, а ти на людей гавкаєш, як собака...

— Мовчи про Ягну! Цить, бо я тобі так морду причепурю, що... Цить! — гукнула Домінікова, якій ці слова, видно, допекли до самого серця.

— Цитьте ви, пащекухи, бо за двері виштовхаю,— втихомирював їх Яцек, підсмикуючи штани.

Почався допит свідків.

Першою давала свідчення сама потерпіла. Говорила вона тихим побожним голосом і щохвилини закликала матір божу Ченстоховську в свідки, що свиня належала їй, Домініковій. Вона хрестилась, била себе в груди, присягаючись, що Козел украв свиню з пасовиська, але не вимагала від «найяснішого суду» за це кари для нього — хай уже його на тому світі Ісус Христос покарає. Одного вона вимагала піднесеним голосом — кари Бартекові за те, що він спаплюжив її й Ягну перед усім народом.

Потім давав свідчення Шимек, син Домінікової. Тримаючи шапку в руках, складених мов для молитви, і не зводячи очей з судді, він стогнучим, переляканим голосом пояснював, що свиня належала його матері, що вона була вся біла, тільки біля хвоста чорна латочка; одне вухо в неї було розірване, бо її навесні вкусив за вухо Боринин Лапа, і вона так верещала, що хоч він, Шимек, був у клуні, а проте почув.

Потім викликали Барбару Пєсек та інших. Всі вони по черзі присягали й давали свідчення, а, Шимек усе стояв з шапкою в руках, побожно дивлячись на суддю. Козлова весь час рвалася за решітку, вигукуючи різні заперечення й лайки. Домінікова тільки зітхала, поглядаючи на образ, і тихцем стежила за Козлом, який, бігаючи очима, прислухався до свідчень та все оглядався на свою Магдусю.

Люди слухали уважно — і в залі раз у раз лунали дотепні зауваження, здіймався гомін або сміх, так що Яцек мусив утихомирювати всіх погрозами.

Справа тяглася довго, аж поки не оголосили перерву. Суд пішов у сусідню кімнату на нараду, а народ висипав у коридор і на вулицю — хто трохи відпочити й підживитися, хто змовитися із своїми свідками. Деякі скаржились на свої кривди, нарікали на несправедливість — як це завжди буває в судах.

Після перерви та оголошення вироків дійшла нарешті черга й до справи Борини.

Євка стала перед суддями і, колишучи дитину, закутану в запаску, плаксивим голосом стала перелічувати всі свої кривди й претензії: як вона жила в Борини й працювала до знесилля — аж ноги її було не держать! — і ніколи доброго слова не чула, і кутка не мала для спання. Годували її надголодь, доводилося ще й у сусідів просити. А потім хазяїн не заплатив їй зароблених грошей та ще й власної дитини зрікся, вигнав її з немовлям на вулицю.

Розказавши це, Євка заплакала вголос і впала на коліна перед суддями з криком:

— Скривдив він мене, скривдив! А дитина його, найясніший пане суддя!

— Бреше вона, як собака,— буркнув Борина люто.

— Це я брешу? Та всі в Ліпцях знають, що я...

— Знають, що ти сука й гуляща...

— Вельможний пане суддя, а раніше він мене називав: «Євка», «Євуся» і ще ласкавіше. І намисто мені подарував, і булку частенько з міста привозив, та ще й казав: «На тобі, Євусю, бо ти наймиліша для мене в світі». А тепер... О, господи Ісусе!

— Брешеш ти, паскудо! Може, я тебе ще й периною вкривав і примовляв: «Спи, Євусю, спи!»

Кімната аж загула від реготу.

— А хіба не так? Хіба ви не скиглили, як пес, у мене під дверима, хіба не обіцяли мені, га?

— Господи помилуй! Люди! І як грім не вб'є оце опудало? — скрикнув здивовано Борина.

— Вельможний пане суддя, весь світ знав, як це було, всі Ліпці можуть посвідчити, що я кажу правду. Поки я в них робила, він мені весь час спокою не давав. Бідна я сирота, бідна! Доле моя нещаслива! Хіба я могла оборонитись від такого чоловіка? Кричати почала, то він мене побив і зробив, що хотів... Де ж я тепер подінуся з цією дитиною, де? От свідки скажуть і підтвердять,— вигукувала вона з риданнями.

Але виявилось, що свідки нічого не можуть підтвердити, крім пліток і здогадів, отож Євка знову почала доводити й переконувати, і, нарешті, як останній доказ, розповила дитину і поклала її перед суддями. Немовля дригало голими ніжками й заливалося плачем.

— Самі подивіться, вельможні панове судді, чиє воно... і ніс такий, як картоплина, і очиці його — карі, маленькі. Риска в риску, ніхто інший, як Борина! — голосила вона.

Тут вже й судді не могли втриматися від сміху, а люди просто реготали, аж качалися, і, придивляючись то до Євки, то до дитини, то до Борини, вголос робили зауваження.

— Оце так панночка — чисто кішка обдерта!

— Борина — вдівець, чого б йому не одружитися, а хлоп'я згодиться в підпасичі.

— Линяє вона, як корова навесні!

— А красуня яка! Тільки соломою напхати та в просо поставити — всі ворони розлетяться.

— Вже й так собаки тікають, коли Євуся селом іде!

— А пика наче помиями вимащена!

— Бо дівка хазяйновита, вмивається лише раз на рік, щоб на мило не витрачатись...

— Євреям печі топить, от їй і ніколи, тож і не дивно. Сипалися жарти й зауваження, дедалі злісніші й дошкульніші.

Євка змовкла і тільки дивилася на людей безтямним поглядом загнаної тварини та наче щось обмірковувала.

— Тихо! Гріх знущатися з чужого нещастя! — крикнула Домінікова так голосно, що люди відразу змовкли і дехто став зніяковіло чухати потилицю.

Справа скінчилася нічим.

Борина відчув незмірне полегшення, бо хоч він і не був винен, але дуже боявся людського поговору. Та й суд міг присудити, щоб він платив, бо це закон: ніколи не знаєш, кого він за карк схопить,— винного чи невинного. Адже бувало так не раз, і не два, і не десять разів.

Він одразу вийшов на вулицю і, чекаючи Домінікову, став міркувати й зважувати усі подробиці справи. Він ніяк не міг зрозуміти, чому Євка подала на нього скаргу.

— Ні, це не вона своєю головою придумала, це хтось інший через неї хотів мені дошкулити. Але хто?

Вони з Домініковою й Шимеком пішли до корчми чогось випити і трохи закусити, бо вже було далеко за полудень. В корчмі Домінікова обережно натякнула йому, що вся Євчина справа — мабуть, робота його зятя-коваля, але Борина цьому не повірив.

— Яка ж йому з того користь?

— А така, щоб вам дошкулити та на посміховисько виставити. Є такі люди, що для своєї втіхи раді б з інших шкуру живцем здерти.

— Дивно мені, що Євка подала скаргу. Я нічим її не скривдив та ще й за хрестини цього байстрюка дав ксьондзу мішок вівса.

— Вона ж у мельника робить, а той з ковалем приятелює. От і міркуйте...

— Міркую, але нічого зрозуміти не можу. Випиймо ще.

— Спасибі, випийте спершу ви, Мацею!

Вони випили раз і другий, з'їли другий фунт ковбаси й півхлібини. Старий купив в'язку бубликів для Юзі й зібрався їхати.

— Сідайте, Домінікова, зі мною, поговоримо дорогою. Нудно самому.

— Добре, я тільки забіжу до костьолу, прочитаю молитву. Вона пішла, але хутко повернулася, і вони поїхали.

Шимек поволі плентався за ними візком. Візок був запряжений однією конякою, та й піски були глибочезні. Хлопця трохи розібрало, бо він не звик пити, та ще й був приголомшений судом. Він усю дорогу куняв у візку, а часом, прокидаючись, побожно хрестився, зривав з голови шапку і, безтямно дивлячись на хвіст свого коня, наче це було обличчя судді, бурмотів: «Порося наше, все біле, тільки біля хвоста чорна латочка».

Сонце вже хилилося на захід, коли вони в'їхали в ліс.

Борина й Домінікова говорили мало, хоч сиділи поруч на передньому сидінні. Але нечемно було сидіти мовчки, мов якимсь нелюдам, отож вони перекидалися час від часу слівцем, так, аби не заснути та щоб у горлі не пересохло.

Борина підганяв кобилу, бо вона пленталася чимраз тихше і від спеки та втоми вся спітніла, часом посвистував і мовчав, щось обчислюючи та зважуючи в думці, і частенько скоса поглядав на стару, на її сухе, наче з воску вилите обличчя з численними застиглими зморшками. Вона весь час ворушила беззубим ротом, ніби молилася подумки, і тільки часом насувала нижче на лоб червону хустку, бо сонце світило їй просто в обличчя, і знову сиділа нерухомо, лише темні очі її горіли.

— Ви вже викопали картоплю? — спитав нарешті Борина.

— Вже. Цього року добре вродила.

— Буде чим свиней годувати.

— Я вже годую кабанчика — на масницю може придатись...

— Певне, певне... Казали, до вас Валек Рафалів старостів засилав з горілкою?

— Не він один... Але даремно гроші марнують... Не для таких моя Ягуся, ні!

Вона підвела голову і втопила свої яструбині очі в Борину, однак обличчя його залишалося холодно-спокійним і байдужим. Ще б пак! Адже він статечна, поважна людина, не вітрогон який. Вони довго не казали ні слова, так, наче цим мовчанням випробовували одне одного.

Борині ніяк було першому почати — не годилося це йому, першому господареві в Ліпцях, та й літа його не такі. Як це — просто взяти й сказати: так, мовляв, і так, Ягуся йому до вподоби? Є в нього гордість і кмітливість...

Але вдачі він був запальної, і злість його брала, що він мусить так стримуватися, кружляти навколо.

Домінікова здогадувалась, що його так тривожить і злостить, але жодним слівцем не допомогла йому. Вона поглядала то на Борину, то в блакитну далечінь і нарешті мовила:

— Спека яка — наче в жнива.

— Правду кажете.

Обабіч дороги могутньою стіною тягнувся бір, і крізь нього не пробивався з полів навіть подув вітерця. Сонце стояло над головою і так припікало, що розімлілі дерева завмерли, знеможено звісивши верховіття над дорогою, і тільки час від часу струшували з себе бурштинову глицю, що, кружляючи, падала долі. Грибний запах болота й зопрілого дубового листя лоскотав ніздрі.

— А знаєте, Мацею, дивуюсь я та й інші теж — як це такий господар, як ви, що й голову на плечах має, і землі стільки, і від людей пошану, як це у вас, приміром, немає охоти зайняти яку-небудь посаду?

— Правду ви кажете — нема охоти. Навіщо мені це? Був я три роки солтисом, тільки й того, що свої гроші доплатив. А скільки коней ганяв, скільки намучився й набігався — гірше, ніж той рудий пес! Та й господарство марнуватися стало — такі збитки й занепад, що стара зі мною весь час лаялась, доброго слова я від неї не чув.

— Звісно, вона мала свій розум. А проте, начальством бути — і шана, і прибуток.

— Спасибі! Стражникові кланяйся, писарю чи там якомусь голякові з управи — теж. Велика тобі шана! Селяни податок не платять, міст завалився, собака сказився, кілком голову комусь розвалили — хто винен? Солтис! З нього штраф цуплять. Прибуток — ще б пак! Мало я писареві в повіт переносив і яєць, і курей, і гусей!

— Правду ви кажете. Але Петрові, відколи він війтом став, ведеться непогано: і земельки прикупив, і клуню поставив, і коні в нього — як змії.

— Так воно, так, та не відомо, що від цього залишиться, коли його Урядування скінчиться.

— Ви так думаєте?

— В мене очі є, та й розумію дещо...

— А Петро загордував. Навіть з ксьондзом сварки заводить.

— Щастить йому, бо в нього жінка така. Він урядує, а вона все господарство в руках тримає.

Вони знов деякий час помовчали.

— А ви, Мацею, старостів ні до кого не засилатимете? — обережно запитала Домінікова.

— Е, в мене вже до жінок немає охоти. Старий.

— Таке говорите! Той старий, що вже ходити не здужає, ложки страви до рота не донесе, на піч не вилізе. Бачила я, який ви клунок жита на плечі завдавали.

— Я ще при здоров'ї, це правда, та хто за мене піде?

— Спробуйте посватати, то й побачите.

— Старий я, діти дорослі. Та й абикого не візьму.

— А ви тільки запишіть землю, то за вас найкраща піде.

— Заради землі? От свинство! За ті морги найчистіша дівчина піде хоча б за діда, що під костьолом стоїть.

— А хіба чоловіки за приданим не женуться, га?

На це Борина не відповів нічого, тільки шмагнув батогом кобилу так, що вона рушила з місця чвалом. Обоє довго мовчали.

Тільки коли вже виїхали на шлях під тополі, Борина, який весь час кипів від люті й обурення, раптом вибухнув:

— І що воно діється на світі — чорти б його узяли! За все плати, навіть за добре слово! Вже так погано, що гірше й бути не може! Вже й діти проти батьків повстають, послуху від них і не питай, і всі гризуться між собою, як собаки.

— Бо дурні, забули, що свята земля однаково всіх укриє.

— Ледве підросте такий парубок, а вже до батька чіпляється: віддай, мовляв, мою частину! Із старих глузує. Паскуди, на селі їм тісно, порядки старі не до сподоби! Дехто навіть одягатися по-нашому соромиться.

— Це все через те, що бога не бояться.

— Через те, не через те, а погано.

— І краще не буде, ні.

— Де там! Хто їх присилує?

— Кара божа! Але прийде година страшного суду, прийде. А скільки народу раніше загине — і перелічити не можна!

— Часи такі, що краще б мор прийшов на всіх.

— Часи... А люди хіба не винні? А коваль? З ксьондзом свариться, людей бунтує, морочить, а дурні йому вірять.

— Цей коваль — нещастя моє. Покарав господь зятьком!

Так вони скаржились одне одному, і лаяли все на світі, поглядаючи на село, яке дедалі чіткіше виднілося крізь тополі.

Біля кладовища вже здалека червоніли ряди похилених жінок, оповиті легким туманом куряви; незабаром стало чути глухий монотонний стукіт бительниць, що його доносив вітер, здіймаючись з низинних лук.

— Добра година тіпати льон. Я біля них злізу, бо там і моя Ягуся.

— Я трохи зверну з дороги і підвезу вас.

— Які ви добрі, Мацею, аж дивно,— мовила Домінікова, хитро посміхаючись.

Борина звернув з битого шляху на польову дорогу, що тяглася аж до воріт кладовища, і підвіз свою супутницю туди, де під сірою кам'яною огорожею, в затінку беріз, кленів і похилих надмогильних хрестів кілька десятків жінок ретельно тіпали льон. Над ними стояла хмара куряви, довгі волокна чіплялися за жовте листя беріз, висіли на чорних раменах хрестів. Неподалік, на жердинах, простягнених упоперек над ямами, де горів вогонь, сушився вологий ще льон.

Дзвінко стукотіли бительниці, і ряди жінок схилялися короткими рвучкими рухами. Тільки час від часу якась із них випростову-валась, витріпувала пасмо льону від решток костриці, скручувала в кульку чи трубочку й кидала на простелене біля неї рядно.

Сонце, що вже сідало за лісом, світило жінкам просто в очі — а їм хоч би що! Робота, сміх, веселий гомін не вщухали ні на мить.

— Боже поможи! — гукнув Борина Ягні, яка працювала перша скраю. Вона була в сорочці, червоній вовняній спідниці, запнута хусткою від куряви.

— Спасибі! — відповіла вона весело, підводячи на нього великі сині очі, і усміх осяяв її гарне, засмагле обличчя.

— Що, донечко, сухий? — запитала стара, обмацуючи витіпаний льон.

— Сухий, як перець, аж ламається.— Ягна знову глянула на Бо-рину з таким усміхом, що в нього затремтіло все тіло. Він свиснув батогом і від'їхав, а дорогою весь час оглядався, хоч Ягни вже й не було видно. Вона, мов жива, стояла в нього перед очима.

«Дівчина, як лань! — думав він.— Оця мені саме до пари!»

IV

Була неділя — тихий, вересневий день, осяяний сонцем, опови­тий осіннім павутинням.

На стерні, відразу за клунею, паслась сьогодні вся худоба Борини, а під високою пишною скиртою, оточеною пухнастою щіткою пророс­лого жита, лежав Куба, поглядаючи на худобу, і навчав Вітека моли­тов. Він частенько покрикував на нього або й штурхав пужалном, бо хлопчик весь час збивався й бігав очима по садках.

— Ти запам'ятовуй, що я кажу — адже це молитва! — серйозно повчав Куба.

— Та я ж слухаю, Кубо, слухаю.

— То чого ж ти очі витріщаєш на садки?

— Та мені здається, у Клембів є ще яблука.

— А тобі їх захотілось? Ти їх садив, га? Повтори «Вірую».

— Адже ви, Кубо, теж не виводили куріпок, а спіймали цілу зграю.

— Дурню! Яблука — Клембів, а куріпки — божі, розумієш?

— Але ж ви спіймали їх на панському полі.

— І поле — боже. Диви, який розумний! Ану, повтори «Вірую». Вітек похапцем повторював молитву, бо в нього вже боліли ноги від довгого стояння на колінах.

— Здається мені, кобила зайшла в Міхалову конюшню! — гукнув він, готовий вже схопитися й бігти.

— Не дивися на кобилу, а повторюй молитву.

Вітек похапцем докінчив молитву, але вже не міг витримати, присів навпочіпки й крутився на всі боки. Помітивши на сливовому дереві зграю горобців, він жбурнув у них грудкою і знову став бити себе в груди.

— А «Богородицю» проковтнув, як гниличку!

Вітек прочитав «Богородицю» з глибоким полегшенням і, розбуркавши Лапу, що спав поряд, почав з ним вовтузитись.

— Усе б ти вибрикував, як дурне теля.

— А куріпки ксьондзові віднесете?

— Віднесу.

— Краще б ми спекли їх у полі.

— Спечеш собі й картоплі. Бач, чого захотів!

— Дивіться-но, вже йдуть до костьолу! — скрикнув Вітек, побачивши крізь тини й дерева червоні хустки, що миготіли на дорозі.

Сонце припікало добре, всі двері й вікна були відчинені навстіж. Люди ще вмивалися біля призьб, дівчата розчісували й заплітали коси. Де витріпували святкову одежу, зім'яту від довгого лежання в скрині, а де вже й виходили на дорогу. Мов червоні маки чи жовті жоржини, що доцвітали біля стін, або жовтогарячі нагідки та красолі, йшли пишно вбрані дівчата й жінки. Ішли парубки, діти, ішли чоловіки в білих каптанах, схожі здалека на величезні снопи жита. Всі вони, не поспішаючи, прямували до костьолу дорогою над ставом, в якому, мов у золотій чаші, відбивалося сонце й сліпило очі.

А дзвони все виспівували радісними голосами, нагадуючи, що сьогодні неділя, відпочинок, молитва.

Куба чекав, поки скінчать дзвонити, але не міг дочекатися; заховав куріпок під полу і сказав:

— Вітеку, коли віддзвонять, зажени скотину в хлів і йди до костьолу.

І він швидко, наскільки дозволяла йому хвора нога, пішов уздовж садків стежкою, так рясно всипаною листям, що нога ступала наче по жовтому килиму.

Дім ксьондза стояв через дорогу напроти костьолу, в глибині величезного саду, повного зелених ще грушок і рум'яних яблук.

Куба нерішуче зупинився біля ґанку, оповитого почервонілими лозами дикого винограду. Він несміло поглянув на вікна, на сіни, відчинені навстіж і, не зважуючись зайти, відступив до великої клумби, повної троянд, айстр та левкоїв, від яких линули солодкі, п'янкі пахощі.

Зграя білих голубів то походжала по зеленому, замшілому даху, то злітала на ґанок.

Ксьондз ходив у садку з требником у руці. Він раз у раз трусив то грушу, то яблуню, і чути було, як плоди важко падають на землю; він збирав їх у полу сутани й відносив до хати.

Куба заступив йому дорогу й покірно вклонився в ноги.

— Що скажеш? Ага... Це Куба Боринин.

— Авжеж, ваша велебність. Ось кілька куріпок вам приніс.

— Дякую. Іди за мною.

Куба зайшов у сіни й зупинився біля порога — в кімнати він не зважувався зайти і тільки заглядав туди крізь відчинені двері. Він побожно перехрестився на ікони, що висіли по стінах, і зітхнув. Його так засліпила розкіш цієї кімнати, що в нього сльози виступили на очах і дуже хотілось помолитись, але він не зважувався стати на коліна на блискучій слизькій підлозі, щоб не забруднити її. До того ж і ксьондз одразу вийшов у сіни, дав йому злотий і сказав:

— Ну, спасибі, Кубо, ти хороша людина, побожна. Я знаю, ти кожної неділі ходиш до костьолу.

Куба знову вклонився йому в ноги. Радість так його приголомшила, що він і незчувся, як опинився на дорозі.

— Ого, за кілька куріпок такі гроші! Добродію наш любий! — шепотів він, оглядаючи монету.

Не раз він носив ксьондзу різну дичину, зайчат або гриби, але ніколи ще не одержував стільки — щонайбільше кілька мідяків чи й так, добре слово.

А сьогодні, господи Ісусе! Цілий злотий! І в кімнату його запросив, і стільки приємностей йому наговорив. Ісусе!

Кубу наче схопило щось за горло, сльози самі бігли з очей, а в серці так пекло, немов хтось насипав йому жару за пазуху.

Тільки ксьондз так може вшанувати людину, тільки він один! Хай йому дасть здоров'я бог і мати божа Ченстоховська. Добра він людина, добра. А на селі його, Кубу, і парубки, і господарі, і інші частенько обзивають кульгавим, і дармоїдом, і неробою, ніхто й доброго слова не скаже, ніхто не пожаліє, хіба що коні та собаки. А він же хазяйський син, не якийсь там підкидько, не волоцюга, а католик, християнин.

Куба підводив голову дедалі вище, випростовувався, як міг, і вже гордо, мало не з викликом, дивився на всіх — на людей, що виходили на цвинтар, на коней, що стояли біля огорожі, коло підвід. Він одягнув шапку на розпатлану голову і поволі, з гідністю рушив до костьолу, мов якийсь багач, заклавши руки за пояс і так загрібаючи хворою ногою, що курява здіймалась над ним.

Сьогодні він не залишився стояти на паперті, як личить наймитові, а почав щосили протискуватись крізь юрбу туди, де стояли самі багачі,— де стояв Борина і сам війт. Там було місце для тих, хто носить балдахін над ксьондзом, хто, коли підносять дароносицю, стоїть із свічкою біля вівтаря.

Люди дивилися на Кубу з подивом і страхом, не раз йому кидали грубе слово чи погляд, мов собаці, який лізе туди, куди його не просять. Але сьогодні Кубу це не зачіпало. Він стискав у кулаці гроші, і на серці в нього була така добрість і лагідність, як це завжди буває після сповіді.

Почалася обідня.

Куба став на коліна біля самої решітки й співав разом з усіма, побожно дивлячись на вівтар, де вгорі був намальований бог-отець — сивий і строгий, достоту такий, як поміщик з Джазгової Волі. А посередині сама мати божа Ченстоховська, в золотому убранні, дивилася просто на нього. І скрізь виблискувала позолота, палали свічки, стояли букети червоних паперових квітів. Із стін, з кольорових вікон дивилися суворі обличчя святих в золотих німбах, і золоте, фіолетове проміння райдугою било в очі Куби — зовсім так, як тоді, коли купаєшся в ставку перед заходом, і сонце палає в воді. Кубі здавалося, що він — у раю, він не зважувався поворухнутись і, не зводячи очей з темного, по-материнському доброго обличчя богородиці, шепотів молитву за молитвою пошерхлими губами або співав з усієї сили так завзято, що його хрипкий рипучий голос було чути найдужче.

— Дереш ти, Кубо, горлянку, мов голодна коза! — шепнув йому хтось збоку.

— Для Ісуса і пресвятої діви...— буркнув Куба й замовк, бо в костьолі настала тиша. Ксьондз у білому стихарі вийшов на амвон, і всі дивились на нього, а він нахилився над народом і почав читати євангеліє. Барвисте проміння падало на нього з вікон, і людям здавалось, що він стоїть, наче ангел, оточений райдугою...

Потім ксьондз говорив так довго й переконливо, що не один із слухачів зітхав від щирого серця, не один витирав сльози, а дехто, опустивши очі, каявся подумки і обіцяв виправитись.

Куба дивився на ксьондза, мов на святу ікону, і йому аж дивно було, що це той самий добродій, який розмовляв з ним і дав йому злотий. Зараз він був подібний до архангела на вогненній колісниці, обличчя в нього зблідло, очі сипали блискавки, особливо коли він, піднісши голос, почав вичитувати народові за всі його гріхи — скупість, пияцтво, розпусту, шахрайство, непошану до старших і безбожність. Він закликав людей опам'ятатись, благав, заклинав, просив — так, що Куба не витримав і, відчувши себе винним в усіх цих гріхах, заридав, а за ним увесь народ — жінки, навіть статечні господарі. В усьому костьолі знявся плач, схлипування, шморгання носами. Ксьондз повернувся обличчям до вівтаря і, ставши на коліна, читав покутню молитву. Стогін знявся в юрбі, і вона, мов ліс, піднятий ураганом, впала ниць на підлогу, аж курява знялася, і ніби хмара оповила людей, які з криком, сльозами й зітханнями благали бога змилуватись.

Потім настала тиша, повна молитовної щирої розмови з богом. Почалася пізня обідня. Орган гудів придушеним, покірним і глибоким голосом, а душа в Куби завмирала від насолоди і невимовного щастя.

Голос ксьондза раз у раз підносився над юрбою й плив над похиленими головами, виголошуючи проникливу святу молитву. Дзвони виспівували славу, кадильний дим здіймався запашним стовпом і хмарою плив над людьми, які молились, стоячи на колінах. Кубу наповнювала така насолода, що він тільки зітхав і то підіймав руки, то бив себе в груди й завмирав у солодкому знесиллі. Шепіт молитов, зітхання, раптові вигуки і навіть стогони лунали навколо, а світло, запах ладану, музика органа оповивали душу Куби, наче дивний сон.

— Ісусе! Ісусе коханий! — шепотів він, засліплений і майже непритомний, міцно стискаючи в долоні свій злотий. Коли після піднесення чаші Амброжій почав обходити всіх з тацею, побрязкуючи грішми,— аби люди чули, що він збирає на свічки,— Куба встав, кинув і свою монету на піднос і довго, як це робили багачі, вибирав собі здачу — двадцять копійок і шість грошів.

— Бог тобі віддячить! — почув він з приємністю.

Коли розносили свічки, бо служба була з хресним ходом, Куба сміливо простяг руку, але, хоч йому страшенно хотілося взяти цілу, взяв маленьку свічку, майже недогарок, бо зустрівся з суворим, осудливим поглядом Домінікової, яка стояла біля нього з Ягусею. Куба похапцем запалив свою свічку, побачивши, що ксьондз підніс дароносицю й повернувся до народу. Всі впали ниць.

Ксьондз заспівав молитву, поволі зійшов з приступок вівтаря й рушив проходом, який раптово утворився між рядами співаючих людей та свічок, що пломеніли вогниками. Так він ішов, оточений яскравими барвами, а стогнучий спів линув за ним слідом. Нарешті процесія рушила, гримнув орган, ритмічно задзвонили дзвоники, народ підхопив молитву й заспівав одним могутнім голосом віри. Попереду юрби в сяйві хистких вогнів миготів срібний хрест, погойдувалися статуї святих у фольгових коронах, прикрашені тюлем і мереживом. А вже у великих дверях, крізь які в хмарах диму кадильниць сяяло сонце, замайоріли на вітрі похилі корогви, залопотівши крилами, мов зелені й пурпурові птахи.

Процесія обходила костьол.

Куба ішов, затуливши долонею свічку, і вперто тримався біля ксьондза, над яким Борина, коваль, війт і Томек Клемо несли червоний балдахін. Під ним блищала золота дароносиця, залита сонцем, і крізь скляне дно просвічували білі облатки причастя.

Куба ішов, наче уві сні, і раз у раз спотикався та наступав іншим на ноги.

— Тихо, ти, роззяво!

— Опудало, кульгава сатано! — лаяли його люди, а інколи й штурхали.

Але Куба не чув нічого. Хор гримів, як один могутній голос, спів молитов здіймався хвилями і бив у бліде сонце, дзвони гули мідними горлянками, аж тремтіли липи й клени, і раз у раз червоний листок, відірвавшись від гілки, падав ниць, мов підбитий птах, а високо вгорі, над процесією, над вершинами дерев, похилених над вежами костьолу, кружляла зграя сполоханих голубів.

Після відправи народ посунув на цвинтар біля костьолу. Вийшов разом з іншими й Куба, але сьогодні він не поспішав додому, хоча й знав, що на обід буде м'ясо дорізаної корови. Він на кожному кроці зупинявся, перемовлявсь із знайомими і протискувався ближче до своїх хазяїв. Антек з дружиною стояли в гурті сусідів і розмовляли, як це звичайно буває в неділю після обідні.

А в іншому гуртку, вже за ворітьми, на дорозі, головував коваль, дужий чоловік, одягнений зовсім по-міському,— в чорному піджаку, закапаному на плечах воском, в синьому картузі, в штанах навипуск та з срібним ланцюжком на жилетці. На червоному його обличчі стирчали руді вуса, волосся кучерявилось. Він говорив голосно, весело реготав: насмішник був на все село — не дай боже потрапити йому на язик! Борина весь час поглядав на нього та прислухався до його слів: він побоювався коваля, знаючи, що той рідного батька не промине глузуванням, а тим більше тестя, з яким воював за жінчин посаг. Але Борина не встиг дослухати, що він каже, бо саме в цю хвилину побачив Домінікову з Ягною, які виходили з костьолу. Вони йшли поволі, тому що людей на цвинтарі було дуже багато, і мати з дочкою раз у раз зупинялися, щоб привітатися й порозмовляти, бо хоч тут усі були з одного села, усі родичі та куми, хоч частенько гомоніли через тин або сидячи рядком на межі, але все ж таки поговорити біля костьолу було приємно, та й годилося за звичаєм.

Домінікова тихим, солодким голосом говорила щось про ксьондза, Ягна розглядала людей. На зріст вона була рівна з найвищими чоловіками, а причепурилася сьогодні так, що хлопці не могли відвести від неї очей. Вони стояли юрбою на дорозі та біля воріт, курили цигарки й посміхалися, дивлячись на неї. Вона й справді була красуня й чепуруха, а станом і поставою не всяка поміщицька дочка могла з нею зрівнятись. Дівчата, та й заміжні жінки, проходячи мимо, зупинялися, щоб помилуватися на її смугасту спідницю, що мінилася на ній всіма барвами, мов райдуга, на її високі чорні черевики, зашнуровані червоними шнурками аж до білих панчіх, на її зелену оксамитну корсетку, так рясно вигаптувану золотом, що аж в очах рябіло, на разки бурштину й коралів, що оповивали її повну білу шию. З намиста спадали на плечі пучки різнобарвних стрічок, і коли Ягна йшла, вони звивалися за нею, барвисті, як веселка.

Але Ягна не бачила заздрісних поглядів. Своїми синіми очима вона ніби шукала когось в юрбі. Зустрівшись з жадібно втопленим у неї поглядом Антека, вона вся залилась рум'янцем, смикнула матір за рукав і, не чекаючи на неї, пішла вперед.

— Ягно! Почекай! — гукнула їй вслід мати, вітаючись з Бориною. Ягна зупинилась на дорозі, де її відразу колом оточили парубки, почали вітатись і злісно кепкувати з Куби, який ішов слідом і дивився на неї, мов на ікону.

Куба тільки сплюнув і побрів додому. Його хазяї вже пішли, та й до коней треба було заглянути.

— Ну, зовсім, як намальована! — вигукнув він несвідомо, вже сидячи на ґанку.

— Хто, Кубо? — спитала Юзя, готуючи обід.

Куба опустив очі — йому стало соромно і страшно, щоб не довідались.

Але за ситним і довгим обідом він швидко забув Ягну. Була й капуста з горохом, і м'ясо, і юшка з картоплею, а під кінець подали чималу миску ячної каші, засмаченої салом.

Всі їли мовчки, не поспішаючи, і, тільки задовольнивши перший голод, стали розмовляти.

Юзя була сьогодні за господиню. Вона лише зрідка сідала на край лавки й їла поспіхом, пильно стежачи, чи всім вистачає, чи не треба принести з хати горщок і підсипати страви, щоб не казали, ніби в мисці дно видно. Обідали на ґанку, бо день був тихий і теплий.

Лапа крутився поруч і скиглив, терся об ноги хазяїв і заглядав У миски. Час від часу йому хтось кидав кістку, і він, схопивши, тікав з нею під призьбу, але відразу ж, радіючи з присутності хазяїв і з того, що згадували його ім'я, заливався веселим гавканням і починав ганятися за горобцями, які, обліпивши тин, чекали, поки їм хтось сипне крихт.

Повз хату частенько проходили люди, вітаючись з сім'єю Бори-ни, яка хором відповідала на привітання.

— Відніс ти куріпки ксьондзові? — спитав у Куби Борина.

— Відніс, відніс! — Куба раптом поклав ложку й почав розповідати, як ксьондз запросив його до кімнати, як там у нього гарно й скільки книжок.

— Коли ж він усе прочитає? — спитала Юзя.

— Коли? А вечорами. Ходить собі по кімнатах, чай п'є і читає.

— Мабуть, усе божественні! — додав Куба.

— Та вже ж не букварі.

— А газету йому щодня сторож приносить,— несміливо зауважила Ганка.

— Бо в газетах пишуть про все, що в світі діється,— озвався Антек.— І коваль, і мельник теж одержують газету.

— Е, яка там у коваля газета! — ущипливо сказав Борина.

— Така сама, як і в ксьондза,— гостро відповів Антек.

— А ти читав? Знаєш?

— Знаю. Читав, та ще й не раз.

— І не порозумнішав нітрохи від того, що приятелюєш з ковалем.

— У вас, батьку, тільки той і розумний, у кого землі моргів з п'ятнадцять або корів з десяток.

— Заткни пельку, поки я ще добрий! Тільки й чекаєш, аби з батьком погризтися. Видно, хліб тебе розпирає... мій хліб!

— Кісткою мені ваш хліб у горлі стоїть.

— Шукай собі кращого. На Ганчиних трьох моргах булки їстимеш.

— Картоплю жертиму, але ніхто мені не буде дорікати.

— Хто? Я тобі дорікаю?

— А хто ж, як не ви? Роби, як віл, та ще й слова доброго не почуєш!

— У чужих людей краще. Робити не треба, а все дають.

— Звісно, краще.

— То йди до них, спробуй.

— Голіруч не піду.

— Дам тобі кийка — щоб було чим собак відганяти.

— Батьку! — гримнув Антек, схопившись з лави, але відразу ж сів назад, бо Ганка смикнула його за пояс.

Старий грізно глянув на нього, перехрестився, кінчаючи їсти, і, йдучи до хати, рішуче мовив:

— На хліб до тебе не піду, ні!

Відразу після обіду всі порозходилися, тільки Антек сидів на ґанку і про щось думав.

Куба пустив коні пастися в конюшину за клунею, а сам ліг під стіжком трохи заснути, але спати не міг. Болів живіт від з'їденого за обідом, дошкуляла думка, що якби він мав рушницю, то міг би стріляти пташок, а інколи й зайчика підстрелити та щотижня відносити ксьондзові.

«Коваль міг би зробити рушницю. Таж він змайстрував лісникові таку, що як стрельне в лісі, то аж на селі чути.

Механік, чорт би його взяв! Але за таку рушницю треба карбованців п'ять заплатити,— міркував Куба.— А звідки їх узяти? Іде зима, треба кожух купити, чоботи теж довше, ніж до Нового року, не витримають. Правда, хазяїн винен ще десять карбованців, штани й сорочку. Кожух коштуватиме карбованців з п'ять... Ні, короткий буде... Чоботи карбованців зо три... та й шапку треба б купити... А карбованця занести його велебності на помин батьків... Стерво... нічого не залишиться!»

Він сплюнув і почав визбирувати з кишені крихти тютюну, та раптом намацав монети, про які зовсім забув.

— Є і в мене готові грошики!

Йому раптом перехотілося спати: з корчми линули далекі, притишені звуки музики, чулися голоси.

«Танцюють, паскудники, і горілку п'ють, і цигарки курять!» — зітхнув Куба й знову ліг ниць.

Дивлячись на спутаних коней, які збилися в купу, покусуючи одне одного, він думав, що треба і йому ввечері зайти до корчми й купити тютюну та хоч здалеку подивитись, як люди випивають.

Він раз у раз виймав з кишені монети й поглядав на сонце. Воно було ще високо і так повільно посувалося сьогодні до заходу, ніби теж хотіло відпочити в неділю... А Кубу так тягло до корчми, що він витримати не міг, перевертався з боку на бік та аж стогнав від нетерплячки. Але зараз не можна було йти, бо саме в цю мить вийшли з-за клуні Антек з Ганкою і подалися межею в поле.

Антек ступав попереду, а за ним Ганка з хлоп'ям на руках. Вони часом обмінювались кількома словами і йшли поволі. Антек інколи нахилявся і торкав рукою стебла врун.

— Гарні... Густі, як щітка,— буркнув він, обводячи поглядом ділянку, яку засівав для себе, відробляючи за це батькові.

— Густі, правда, але батькові все одно кращі — як ліс,— мовила Ганка, дивлячись на сусіднє поле.

— Бо там земля краще угноєна.

— Було б у нас три корови, то й ми б свою землю краще підживили.

— Добре було б ще й коня свого мати...

— І приплід був би на продаж. А так що? Кожну дрібницю, кожну соломинку батько підраховує, наче це не знати що.

— І раз у раз дорікає...

Обоє змовкли, бо серце їм залило почуття образи, жаль, гнів, глухе болісне обурення.

— Лише моргів з вісім нам і припало б,— вигукнув Антек несвідомо.

— Авжеж, не більше. Тут і Юзька, і ковалиха, і Гжеля, і ми,— вираховувала Ганка.

— Ковалеві можна було б грошима сплатити і залишити собі хату й п'ятнадцять моргів.

— А є в тебе чим виплатити? — Ганка навіть застогнала від гострого почуття безсилля, і сльози потекли в неї по щоках, коли вона обвела поглядом свекрові поля, цю землю, чисту як золото, де і пшеницю, і жито, і ячмінь, і буряки — все можно було сіяти... Стільки добра, й все чуже, чуже!

— Не реви, дурна, адже вісім моргів з цього наші...

— Хоч би половину лише, та хату, та он те поле, що під капустою,— показала Ганка ліворуч, де зеленіли довгі рядки капусти. Вони звернули туди й сіли на краю луки під кущами. Ганка стала годувати дитину, яка розплакалась, Антек скрутив цигарку і запалив, похмуро дивлячись перед собою.

Він не говорив жінці про те, що його мучило й пекло, що лежало в нього на серці, ніби розжеврена вуглина, бо і він не зумів би цього висловити, та й вона не зрозуміла б його добре.

«Звісно, жінка, що вона тямить, що може зміркувати? Живе собі, мов тінь, яка біжить за людиною. Господарство, діти, кумасі — оце й увесь її світ. Всі вони такі, всі...» — подумав він з гіркотою, і в нього стислося серце.

«Оцьому птахові, що літає над луками,— краще, ніж деяким людям. Який у нього клопіт? Літай собі та співай, а господь бог засіває для нього поля — тільки збирай та підживляйся...»

— А хіба в батька немає грошей? — почала Ганка.

— Звідки ж?

— Адже він Юзьці такі корали привіз, що корову можна було б на ці гроші купити. І Гжелі завжди посилає через війта.

— Посилати посилає,— відгукнувся Антек неуважно, думаючи про щось інше.

— Адже він інших кривдить! А одежу, що від матері-покійниці залишилась, гноїть у скрині, не дає навіть глянути. Які там спідниці, які хустки, чепці, намиста!

Ганка довго ще перелічувала все добро, яке ховав батько, висловлювала свої жалі, кривди, надії, але Антек вперто мовчав. Нарешті їй увірвався терпець і вона шарпнула його за плече:

— Спиш, чи що?

— Ні, слухаю. Мели собі, мели, може, тобі від цього полегшає. А коли скінчиш, скажи мені.

Ганка взагалі була слізлива, та й накипіло в неї на серці,— отож вона вибухнула плачем і стала крізь сльози дорікати чоловікові, що він поводиться з нею, наче з дівкою якоюсь, не дбає ні про неї, ні про дітей.

Допекла вона Антекові так, що він нарешті схопився на ноги й розлючено закричав:

— Поголоси, поголоси ще! Може, ці ворони почують тебе й пожаліють.— Він показав очима на ворон, які летіли над луками, насунув на чоло шапку і великими кроками попрямував до села.

— Антеку! Антеку! — жалібно кликала його Ганка, але він навіть не озирнувся.

Вона загорнула хлоп'я і, плачучи, пішла межею додому. Тяжко було в неї на серці. Ні з ким поговорити, нікому на свою долю поскаржитись. Живеш відлюдьком, навіть до сусідів не можна піти і серце вилити. Дав би їй Антек сусідів! Сиди вдома, працюй, як той віл, догоджай усім, та ще й слова доброго не почуєш. Інші до корчми ходять, на весілля... А цей Антек... Хіба йому можна догодити? Часом такий м'який, хоч до рани тули, а потім знову цілими тижнями й сло­вечка не мовить, і не гляне — мовчить та про щось думає. Воно, правда, є про що думати! Хіба не час батькові переписати на них землю, жити біля дітей в спокої? А вже як вона йому годила б — і рідному батькові не було б у неї краще...

Ганка хотіла присісти до Куби, але він притулився до стогу і вдавав, що спить, хоч сонце світило йому просто в очі. Тільки коли вона зайшла за клуню, він підвівся, струснув з себе солому і став пробиратися попід садками до корчми. Його мучили монети, що лежали в кишені.

Корчма стояла край села за будинком ксьондза, на початку обсадженої тополями дороги. Людей було ще мало, музика часом награвала, але майже ніхто не танцював, бо ще не стемніло. Молодь блукала по саду або юрмилася біля входу та попід стінами, де на свіжих жовтих колодах сиділо багато жінок і дівчат. Велика кімната з чорною закіптюженою стелею була майже порожня. Невеличкі закурені віконця пропускали так мало червонястого призахідного світла, що тільки на витоптаній підлозі лежала світляна смужка, а по кутках був морок. Якісь люди сиділи за столом біля стіни, але Куба ніяк не міг розібрати, хто такі.

Тільки Амброжій і костьольний служка стояли біля вікна з пляшками в руках, випивали й розмовляли.

Баси гули, мов джміль, що залетів знадвору. Часом тоненько попискувала скрипка, як пташка, що підманює подругу, чи бив бубон... але хутко знову наставала тиша.

Куба підійшов просто до шинкваса, за яким сидів Янкель в ярмулці та в самій сорочці, бо в кімнаті стояла задуха. Погладжуючи свою сиву бороду, він кивав головою і читав книжку, схилившись так низько, що його очі майже торкалися сторінок.

Куба переступав з ноги на ногу, міркував, поглядав на свої гроші, чухав потилицю і стояв так довго, що Янкель глянув на нього і, не перестаючи кивати й молитися, брязнув раз-другий чарками.

— Півкварти, тільки міцної! — наважився врешті Куба. Янкель мовчки налив йому й простяг ліву руку за грошима.

— В посудину? — запитав він, змахнувши в шухляду позеленілі мідяки.

— Та вже ж не в чобіт!

Куба відсунувся на самий край шинкваса, випив першу чарку, сплюнув і окинув поглядом корчму. Випив другу, придивився до пляшки проти світла й зі стуком поставив її на шинквас.

— Дайте ще півкварти й махорки,— мовив він уже сміливіше, бо після горілки по тілу розлилося блаженне тепло й він відчув дивний приплив сил.

— Що, Кубо, гроші сьогодні одержав?

— Де там? Хіба сьогодні Новий рік?

— Може, дати тобі рисової горілки?

— Еге... грошей не вистачить... — Куба перелічив гроші й жадібно глянув на пляшки з рисовою горілкою.

— Дам у борг... Хіба я тебе не знаю, чи що?

— Не треба: хто боргує, той без чобіт мандрує,— гостро відповів Куба, та, незважаючи на це, Янкель поставив перед ним пляшку рисової горілки.

Куба відмовлявся і навіть збирався піти, але клята рисова пахла так смачно, що йому аж у носі залоскотало. Куба вже не міг витримати і випив без вагання.

— У лісі щось заробив? — терпляче допитувався Янкель.

— Ні, не в лісі. Шість куріпок спіймав у сильце, відніс ксьондзові, а він дав мені злотий.

— Злотий за шість штук! А я б за кожну дав по п'ятаку.

— А хіба вам можна їсти куріпок? — здивувався Куба.

— Це вже не твій клопіт. Принось тільки більше, я за кожну дам по п'ятаку просто в руки. Могорич поставлю, ну?

— І по цілому п'ятаку заплатиш?

— Я слів на вітер не кидаю. А за ті шість куріпок... мав би ти, Кубо, не кварту, а дві кварти рисової і оселедець, і булку, і пачку махорки... Розумієш?

— Авжеж, дві кварти рисової і оселедець... Що я, тварина дурна, чи що... все розумію... Дві кварти рисової, і махорки, і булку... і цілий оселедець.

Горілка вже трохи затуманила Кубі голову.

— То ти принесеш, Кубо?

— Дві кварти... і оселедець, і... Принесу. От якби в мене була рушниця,— мовив Куба, раптом трохи протверезившись, і знову почав підраховувати: — Кожух, приміром, карбованців з п'ять... Чоботи треба... На них ще три карбованці... Ні, не вистачить, а коваль заправить карбованців п'ять за рушницю... як з Рафала... Ні, не вистачить,— міркував він уголос.

Янкель хутко зробив обчислення крейдою на шинквасі і тихо шепнув йому на вухо:

— А ти, Кубо, козулю б застрелив?

— Еге, з кулака не застрелиш, а з рушниці чом не застрелити?

— Ти вмієш стріляти?

— Ти, Янкелю,— єврей, то й не знаєш, а на селі знають, що я ходив з панами в ліс воювати, там мені ногу прострелили. Отже, стріляти вмію.

— Я дам рушницю, дам пороху, усе, що треба, а ти, Кубо, все, що підстрелиш, принесеш до мене... За козулю я дам цілого карбованця... Чуєш?.. Цілого карбованця. За порох вирахую п'ятнадцять копійок, а за рушницю — адже вона псується — принесеш мені, Кубо, чвертку вівса.

— Карбованець за козулю... за порох п'ятнадцять копійок. Цілий карбованець? Отже, як це виходить?

Янкель знову почав докладно пояснювати йому.

— Вівса? Це що — я в коней з ясел його заберу? — тільки й зрозумів Куба.

— Навіщо в коней? У Борини є і в іншому місці.

— То це, виходить... — Куба витріщив очі й почав міркувати.

— Всі так роблять... А ти думаєш, звідки в парубків гроші беруться? Кожному потрібна махорка й чарочка горілки, і потанцювати охота в неділю. Звідки ж їм узяти?

— Як же це так? Злодій я, чи що, по-твоєму?! — раптом гримнув Куба і так стукнув кулаком по столу, аж чарки підскочили.

— Чого це ти, Кубо, галасуєш? Заплати гроші та йди звідси під три чорти!

Але Куба не заплатив і не пішов, бо в нього вже не було грошей, і він заборгував євреєві. Отже, він тільки важко сперся на шинквас і почав сонно підраховувати; Янкель раптом полагіднішав і налив йому ще чарочку рисової, а про овес нічого не казав.

Тим часом надворі стемніло, і в корчму напливало дедалі більше народу. Запалало світло, музика заграла веселіше, дужчав гомін. Відвідувачі юрмилися біля шинкваса, під стінами або посеред хати, розмовляли про те, про се, скаржились, радились, а дехто випивав з друзями, але таких було мало, бо люди сьогодні прийшли сюди не пиячити, а так собі по-сусідському постояти, поговорити, послухати музику, почути новини. Адже сьогодні неділя — і відпочити й побалакати не гріх, та й чарочку випити з кумами, аби тільки по-хорошому і без гріха. Сам ксьондз цього не забороняє. Навіть скотині належить після праці відпочинок.

За столами посідали літні хазяї та кілька жінок, які в своїх червоних спідницях і хустках скидалися на розквітлі рожі. Усі гомоніли разом, і в корчмі стояв страшенний гамір. Тупіт ніг танцюристів нагадував гупання ціпів на току, а скрипки задерикувато співали: «Хто мене дожене... дожене?»

«Ой це я, ой це я, ой це я!» — стогнучи, відповідали баси, а бубон реготав і брязкотів.

Танцюристів було небагато, та вони притупували так міцно, Що рипіла підлога, двигтіли столи, раз у раз дзвеніли пляшки і перекидалися чарки.

Але молодь не мала особливої охоти до танців — не було нагоди для цього, як-от: весілля чи заручини. Танцювали знічев'я аби розім'яти ноги. Тільки хлопці, які мали пізньої осені йти в солдати, танцювали довше й пили з горя, згадуючи, що їх поженуть на чужину, в далекий світ.

Найдужче вигукував брат війта, а з ним Марців Бялек, Томек Сікора й Павло Борина, двоюрідний брат Антека, та й сам Антек прийшов до корчми, але сьогодні не танцював, а сидів за перегородкою з ковалем та з іншими. Був тут і Франек, наймит з млина, низький, кремезний і кучерявий парубок — балакун, причепа й насмішник, такий ласий до дівчат, що частенько ходив увесь в синцях і подряпаний. Сьогодні ввечері Франек напився відразу. Він стояв біля шинкваса з товстою Магдою, служницею органіста, вагітною вже на шостому місяці.

Ксьондз вичитував йому з амвона за Магду й наполягав, щоб він одружився з нею, але Франек і чути про це не хотів. Восени він мав іти в солдати, то навіщо йому жінка?

Магда тягла його в куток до лежанки і щось казала плаксивим голосом, а він раз у раз відповідав їй на це:

— Дурна! Я за тобою не бігав. За хрестини заплачу й карбованця тобі кину, якщо схочу!

Він був дуже п'яний і так штовхнув Магду, що вона впала на лежанку, біля Куби, який спав там, спустивши ноги на підлогу. Так Магда й залишилась, і стала плакати, тихо схлипуючи, а Франек знову пішов пити й запрошувати дівчат на танці. Хазяйські дочки не хотіли з ним іти, бо що таке наймит на млині! Бідніші теж гнали його від себе, бо він був п'яний і під час танців чіплявся до них. Кінець кінцем Франек плюнув і пішов цілуватись з Амброжієм та дядьками. А ті охоче частували його, сподіваючись, що він швидше змеле їм зерно на млині.

— Випий, Франеку, та змели швидше, бо мені жінка вже голову гризе, що немає й пилинки борошна на кльоцки.

— А моя цілий день лається за крупу.

— А нам висівки потрібні для поросяти,— упрошував третій. Франек пив, обіцяв і голосно вихвалявся, що весь млин на ньому одному тримається, що мельник мусить його слухати, бо як ні... він, Франек, знає такі штуки... від яких у коші заведуться черви... а тільки-но він дмухне на став, вода висохне, риби повизди-хають, а схоче... борошно так зіпсується, що й коржа з нього не спечеш.

— Спробував би ти мені таке зробити — обскубла б я твою баранячу голову! — вигукнула Ягустинка, яка завжди бувала там, де і всі. Пити вона не пила, бо в неї рідко бували гроші, але могло трапитись, що кум або свояк почастують її півквартою, тому що всі побоювались її гострого язика. Тим-то Франек, хоч був дуже п'яний, відразу злякався і замовк, бо вона дещо знала про те, як він хазяйнує на млині. А Ягустинка, вже трохи захмеліла, взялася в боки і, притопуючи в такт музиці, давай вигукувати та примовляти:

— Танцюють, як мухи в смолі! Євко, ану ворушися швидше! Тягалася десь цілу ніч, а тепер спиш у танці. Томеку, швидше! Чи, може, тобі такий важкий той лантух борошна, що ти продав Янкелю? Не бійся, батько ще не знає. А ти, Марисю, гуляй собі, гуляй з рекрутами, та відразу ж запрошуй мене в куми.

Так Ягустинка допікала всім по черзі танцюристам. Вона була нестримана на язик, та й люта на всіх за те, що її вигнали власні діти і доводилося ходити на поденне. Але зараз їй ніхто не відповів, і вона, накричавшись вдосталь, пішла за перегородку, де сиділи коваль з Антеком і кілька молодих мужиків.

Тут з чорної стелі звисала лампа і блідим жовтавим світлом заливала розпатлані русяві голови. Чоловіки сиділи, спершись на стіл, втупивши очі в коваля, а той, увесь червоний, перехилившись до них, розмахував руками, іноді бив кулаком об стіл.

— Правду тобі кажу, бо це в газеті написано... чорним по білому. Не так люди в світі живуть, як ми, ні... — говорив тимчасом коваль.— А у нас як? Поміщик над тобою панує, ксьондз панує, урядник — теж хазяїн, а ти одне — роби, та з голоду здихай, та кланяйся кожному, щоб по морді не дали.

— А землі мало, по смужці на душу не вистачить!

— Зате поміщик має більше, ніж два села разом...

— В суді вчора казали, що незабаром даватимуть землю.

— Чию?

— А чию ж би... звісно, поміщицьку.

— Еге, ви хіба давали її поміщикові, що відбирати будете? Бач, як чужим добром порядкують,— із сміхом вигукнула Ягустинка, нахилившись до них.

— Там вони самі в себе урядують,— вів далі коваль, не звертаючи уваги на слова Ягустинки.— І всі в школах вчаться, садиби в них — мов поміщицькі маєтки, живуть собі панами.

— Де ж це так? — запитав Антек, який сидів скраю.

— В теплих краях.

— А якщо там так добре, чому ж коваль туди не їде, га? Бреше він, паскудник, як собака, морочить вам голову, а ви, дурні, вірите! — знову втрутилась Ягустинка.

— Кажу вам добром: ідіть собі, Ягустинко, звідки прийшли!

— А я не піду. Корчма для всіх, а я така ж господиня тут за свої три гроша, як і ти. Дивись, учитель який! Перед євреями вислужується, начальству догоджає, перед поміщиком за версту шапку скидає, а ті йому вірять. Базікало! Знаю я... — Але докінчити вона не встигла, бо коваль міцно взяв її за плечі, ногою відчинив двері й дав такого стусана, що вона вилетіла в кімнату і простяглася на підлозі.

Проте Ягустинка навіть не розсердилась і, підвівшись, сказала весело:

— Міцний, сатана, як бик... От мені б такого...

Люди вибухнули сміхом, а вона вийшла з корчми, стиха лаючись.

Корчма потроху порожніла, музика перестала грати, люди розходились по хатах або зупинялися купками на вулиці, бо вечір був теплий і погожий, ясно світив місяць. Тільки рекрути, що сиділи в корчмі, пили до нестями й щось вигукували, та Амброжій, п'яний як ніч, шкутильгав посеред дороги і, хитаючись, виспівував пісні.

Нарешті вийшла з-за перегородки й компанія на чолі з ковалем.

Через деякий час Янкель почав гасити світло; тоді вже й рекрути вибралися з корчми і, взявши один одного під руки, побрели дорогою, горлаючи пісні, аж люди виглядали з хат і собаки гавкали їм услід.

Тільки Куба спав на лежанці так міцно, що Янкелеві довелося його будити. Але той не хотів уставати, вимахував кулаками і бурчав:

— Поки я живий, схочу, то й буду спати. Я сам собі пан, а ти — руда паскуда!

Відро води допомогло. Куба встав. Трохи протверезившись, він з жахом довідався, що пропив усі гроші.

— Як же це? Дві півкварти рисової... цілий оселедець, махорка... і ще дві півкварти... і все до копійки? Як же це? Дві... — в нього голова йшла обертом.

Нарешті Янкель переконав його, і вони домовились щодо рушниці, яку корчмар мав привезти йому з ярмарку. Щоб запити могорич, Янкель почастував Кубу спиртом.

Тільки овес принести Куба рішуче відмовився:

— Батько злодієм не був і син не буде.

— Та добре, іди вже собі, спати час, а мені ще треба молитву прочитати.

— Дивися... пройдисвіт який... підмовляє красти, а сам молитву читає,— бурчав Куба, прямуючи додому. Він все пригадував та підраховував,— йому ніяк не вірилось, що міг пропити всі гроші. На вулиці його ще дужче розібрало. Він брів, похитуючись та раз у раз натикаючись то на тини, то на колоди, що лежали біля хат, і голосно лаявся:

— Шоб вас поскручувало! Ледарі прокляті — так дорогу загородили! Не інакше, налигалися, паскуди. Мало їм ксьондз вичитує, мало...

Тут Куба зупинився і довго силкувався щось пригадати. Нарешті його осяяло, і він відчув такий жаль і каяття, що, оглянувшись, нахилився, шукаючи чого-небудь твердого... але відразу ж забув про свій намір і став молотити себе по обличчю кулаком, вигукуючи:

— П'яниця ти, свиня паскудна! От потягти тебе до його велеб-ності, нехай вичитає перед усім народом, бо ти пес і п'яниця.

«Двічі по дві півкварти... випив... Усі гроші пропив... Тварюка ти або ще й гірше»,— думав Куба.

Його охопив такий жаль до себе, що він присів на дорозі і залився плачем.

Великий ясний місяць плив у темних просторах, подекуди, мов срібні цвяшки, поблискували зорі. Туман сірою тонкою пряжею снувався над селом, укривав став. Бездонна тиша осінньої ночі оповивала світ, і тільки часом порушували її співи людей, що верталися з корчми, та гавкання собак.

А на дорозі перед корчмою Амброжій, похитуючись, тупцював на одному місці й співав довго, без упину, аж поки не протверезився:

V

Осінь насувалася швидко.

Бліді дні брели порожніми глухими полями і вмирали в лісах, дедалі тихші й блідіші — наче облатки святого причастя, осяяні полум'ям догораючих свічок. І з кожним світанком день уставав лінивіше, закляклий від холоду, укритий памороззю і ніби пронизаний тишею вмираючої землі. Розцвітало в глибині неба бліде обважніле сонце, оточене вінком з гав і гайвороння, що злітали десь на обрії, летіли низько над полями й каркали довго, глухо, жалібно, а за ними линув рвучкий осінній вітер, каламутив застиглу воду, вбивав рештки зелені, зривав останнє листя з тополь, похилених над шляхом,і листя тихо падало на землю, ніби сльози — криваві сльози вмерлого літа.

Кожного світанку село прокидалося чимраз пізніше, худоба все з більшою неохотою брела на пашу, тихше рипіли ворота, тихше лунали голоси, приглушені мертвотною й осінньою порожнечею. Дедалі слабкіше й тривожніше бився пульс життя. Перед хатами і в полі люди раптом зупинялися й довго дивилися в похмуру синю далечінь. І навіть бики та корови відводили від пожовклої трави могутні рогаті голови і, поволі пережовуючи жуйку, втоплювали очі в далекий простір, а їхній глухий і жалібний рев котився по мертвому полю.

І з кожним світанком було дедалі похмуріше й холодніше, і нижче стелився дим у голих садках, і чимраз більше птахів зліталося в село шукати схованки в клунях та сінниках, а гайвороння сідало на покрівлях, на голих деревах або кружляло над землею, зловісно каркаючи, ніби виспівуючи жалібну пісню зимі.

Полудні сонячні, але такі мертві й німі, що здалеку чувся шум лісу й плескіт річки, який звучав, наче глухе ридання. Невідомо звідки налітало останнє тонке павутиння бабиного літа й зникало в різних зимових тінях. І був у цих тихих полуднях смуток умирання; німотність лежала на безлюдних дорогах, а в безлистих садах крилася глибока меланхолія скорботи й жалю водночас. І часто, дедалі частіше, небо затягували темні хмари, і задовго до вечора доводилося йти з поля, бо наставала темрява.

Люди закінчували осінню оранку; дехто проорював останні борозни вже в темряві і, повертаючись додому, раз у раз оглядався на ріллю й прощався з нею зітханням аж до весни.

А надвечір уже частенько падали дощі. Були вони короткі, але холодні, і дедалі частіше йшли до самого смеркання — довгого осіннього смеркання, в якому, мов золоті квіти, пломеніють вікна хат і виблискують калюжами мокрі дороги, а холодна осіння ніч стукає в стіни й стогне в садах.

Навіть лелека з простреленим крилом, який не зміг відлетіти у вирій і самотньо бродив по луках, став приходити на подвір'я Бори-ни, де Вітек, щоб приманити, дбайливо підкладав йому їжу.

Дедалі частіше заходили тепер у село старці: і звичайні жебраки, які з торбами, протяжно виспівуючи молитви, ходили від дверей до дверей, супроводжувані гавканням собак, й інші, ті, що брели із святих місць, побувши і в Острій Брамі, і в Ченстохові, і в Кальварії. Вони охоче розповідали довгими вечорами про те, що діється в світі та які чудеса де сталися. Дехто з них таємниче повідомляв, що йде аж із святої землі й такі бачив країни, перепливав такі великі моря, переживав стільки пригод, аж подив охоплював побожних слухачів від їхніх розповідей. Не всі й вірили цьому, але слухали жадібно, бо кожен радий був почути щось нове, та й вечори ставали довгі і до ранку можна було виспатись як слід.

Гей, осінь це була, пізня осінь!

Не чути було на селі ні співів, ні веселих вигуків, ні пташиного гомону — нічого, тільки вітер стогнав у стріхах та дощ стукотів у шибки і з кожним днем дужче гупали ціпи на токах.

Ліпці завмирали так само, як навколишні поля, що виснажені, сірі, обдерті, лежали й відпочивали в тужній тиші; як ті голі, ніби зіщулені дерева, що поволі ціпеніли на довгу-довгу зиму.

Наставала осінь, рідна матінка зими.

Люди тільки тим і втішались, що немає ще злив, що дороги не дуже розкисли і суха погода, може, протримається до ярмарку, на який всі Ліпці збираються, ніби на храмове свято.

Ярмарок був у день святої Кордули, найбільший і останній перед різдвом, тому всі так готувалися до нього.

Вже за два тижні до цього радилися в кожній хаті, що можна буде продати,— яку скотину, зерно чи дрібний приплід. До того ж і на зиму треба було купити немало і одежі, і посуду, і всякого господарського начиння — через те в хатах і зчинялися всякі сварки й суперечки: ні в кого не було зайвої копійки, а добувати гроші ставало дедалі важче. Адже саме надходив час платити податки, гмінний збір, розплачуватись одному з одним; декому треба було віддавати позички, іншим — розраховуватися за рік з наймитами. Стільки всього назбиралося, що навіть ті, в кого було по п'ятнадцять моргів землі, важко зітхали, підраховували й доходили висновку, що як не крути, доведеться продати на ярмарку коня або корову; ну, а вже про бідніших і говорити нічого.

Виводив такий хазяїн з хліва корову, обтирав віхтем забруднені гноєм боки і підкидав на ніч конюшини чи там вареного ячменю з картоплею, щоб вона підживилася. Другий чепурив стару, зовсім сліпу шкапу, щоб вона стала хоч трохи схожа на коня. Третій ретельно молотив з ранку до вечора, щоб приготувати більше зерна на продаж.

У Борини теж готувалися до ярмарку. Борина з Кубою домолочували пшеницю, Юзька з Ганкою підгодовували свиней і гусей, яких відібрали на продаж.

Антек з Вітеком — через те що кожного дня можно було сподіватися дощу — щоранку їздили в ліс по хмиз на паливо та по листя, частина якого пішла на підстилку, а решту звалили біля хати, щоб утеплити стіни.

Ця спішна робота тривала напередодні ярмарку до пізньої ночі. Тільки коли пшениця лежала в мішках на возі, що його вкотили до клуні, в хаті Борини сіли вечеряти.

В печі весело палав вогонь, потріскували ялинові сучки. Всі їли повільно й мовчки: так напрацювалися, що нікому не хотілось говорити. І тільки після вечері, коли жінки вже поприбирали горшки й миски із стола, Борина мовив, присуваючись до печі:

— Треба буде виїхати на світанку.

— Та вже ж не пізніше,— відповів Антек. Він шмарував упряж, Куба вистругував бияк для ціпа, а Вітек чистив картоплю на ранок і раз у раз штурхав у бік Лапу, який лежав поруч і визбирував бліх, клацаючи зубами.

В хаті було тихо, тільки вогонь потріскував у печі та цвіркуни сюрчали за комином, а з другої половини долинало хлюпання води, стукіт горшків, що їх перемивали жінки.

— Ну як, Кубо, залишишся на той рік?

Куба опустив рубанок, яким щойно стругав, і, задивившись у вогонь, мовчав так довго, що Борина мусив йому нагадати:

— Чув, що я тобі сказав?

— Та чути чув... але... міркую... по правді сказати: я ніякої кривди від вас не бачив, та от... — він замовк із заклопотаним виглядом.

— Юзю, а дай-но горілки і чогось закусити. Чого ж так, на суху, радитись? — розпорядився Борина і присунув до печі лавку, на якій Юзя хутко поставила пляшку горілки, поклала кільце ковбаси й хліб.

— Випий, Кубо, і скажи своє слово.

— Спасибі, хазяїне. Залишитись я б залишився, але...

— Прибавлю тобі трохи.

— Прибавити б треба, бо вже кожух розвалився і чоботи, та й каптан якийсь купити треба. Ходиш, як жебрак, сором навіть у костьол піти... Хіба тільки на паперті постояти, бо як до вівтаря підеш у такій одежі?

— А в неділю ти не подумав про це, а пхався туди, де найперші люди стоять,— суворо нагадав Борина.

— Воно, звісно, правда... — бурчав засоромлено Куба, заливаючись рум'янцем.

— Адже й ксьондз навчає, що треба старших шанувати. Випийно, Кубо, на згоду і слухай, що я тобі кажу, то й сам зрозумієш, що наймит — не рівня господареві. Кожен має своє місце, і кожному господь бог призначив щось інше. Призначив тобі бог твоє, то ти його пильнуй, а на перше місце не пхайся і над іншими не старайся піднестися, бо це тяжкий гріх. І сам ксьондз тобі скаже те ж саме, що так мусить бути, аби на світі порядок був. Розумієш, Кубо?

— Я не скотина, свій розум маю, чом не розуміти.

— То гляди ж, більше над іншими не старайся піднестись.

— Е... я тільки до вівтаря хотів ближче бути.

— Христос з кожного кутка молитву чує, не бійся. І навіщо пхатися між найперші люди, коли всі на селі знають, хто ти є?

— Еге ж, еге ж... був би я господарем, то й балдахін носив би, і ксьондза під руки водив би, а в костьолі сидів би на лавці і молився б по книжці. А коли я наймит, хоч і хазяйський син, то мені треба в притворі стояти або й за дверима, як собаці! — мовив Куба сумно.

— Такий вже на світі порядок, і не тобі його змінювати.

— Авжеж, не мені, авжеж.

— Випий ще, Кубо, і скажи, скільки тобі прибавити?

Куба випив ще — і в голові у нього запаморочилось. Йому привиділося, наче він сидить у корчмі з Міхалом, наймитом органіста, і розмовляє вільно, весело, як рівний з рівним. Він трохи розстібнув каптан, витяг ноги і, стукнувши кулаком по лаві, гукнув:

— Чотири карбованці і карбованець завдатку дасте, то залишусь.

— Та ти, мабуть, п'яний чи з глузду з'їхав! — вигукнув Борина, але Куба вже був під владою своєї давньої мрії і не чув голосу хазяїна. Його пригноблена душа випросталась, зростали в ньому гордість і така впевненість у собі, наче він був хазяйським сином.

— Дасте чотири карбованці і карбованець завдатку — залишусь, а ні,— наплювати — на ярмарок піду і роботу собі знайду, хоч би й конюхом у маєтку. Всі знають, що я роботящий і всяку роботу в полі чи біля дому знаю так, що не одному хазяїнові до мене в пастухи йти і вчитися. А ні, то буду стріляти пташок і ксьондзу носити, або Янкеле-ві, або...

— Бач, як розбрикався кульгавий чорт! Кубо! — гостро гримнув Борина.

Куба замовк, одразу отямившись від своїх мрій, але завзяття не втрачав і був такий непоступливий, що Борина мимоволі мусив набавляти йому по полтинику, по злотому і, зрештою, обіцяв на той рік прибавити три карбованці, а замість завдатку — дві сорочки.

— Так от ти який птах,— дивувався старий, запиваючи з Кубою могорич. Хоч він був лютий, що треба викинути стільки грошей, але вагатись не доводилось, бо Куба коштував і більше: наймит такий роботящий, що за двох упорається, хазяйського не візьме, а вже про скотину дбає більше, ніж про самого себе. Хоч і кульгавий та слабосилий, але на господарстві тямиться, можна цілком покластись на нього — все зробить як слід, ще й за поденщиками наглядатиме.

Вони поговорили ще про те, про се, а коли розходилися, Куба з порога, вже зовсім несміливо, озвався:

— Добре, згоджусь я на три карбованці і дві сорочки... тільки... тільки... не продавайте кобили... при мені вона народилася... кожухом своїм укривав її, щоб не змерзла. Не стерпіти мені, що її битиме якийсь лахмітник з міста. Не продавайте... золото — не кобила... слухняна, як дитина. Такий коник, що інша людина проти нього, як пес. Не продавайте.

— Та мені й на думку не спадало.

— Бо в корчмі казали, то я боявся.

— Ач, опікуни які... собачі душі... поперед хазяїна все знають. Куба ладен був від радості обняти його за ноги, але не зважився.

Він надів шапку і похапцем вийшов. Треба було лягати спати, бо завтра ж удосвіта їхати на ярмарок...

Вранці, ще й розвиднюватись не почало, тільки-но другі півні проспівали, а вже на дорогах і стежках, що вели до Тимова, зароїлися люди.

Всі, що тільки могли рухатись,— з усієї округи сунули на ярмарок.

Вдосвіта періщив дощ, але зійшло сонце — і трохи розпогодилося, хоча небо було вкрите сірими хмарами, а над низинами снувався туман, ніби сіре, промокле прядив'яне полотно. На дорогах виблискували калюжі, у вибоях грязюка так і хлюпала під ногами.

З Ліпців на ярмарок ішли з самого ранку. На дорозі, обсадженій тополями, за костьолом, аж до самого лісу, видно було довгу вервечку підвід, які посувалися поволі, крок за кроком,— так було тісно, а обабіч возів аж рябіло від червоних спідниць та білих каптанів.

Здавалося, все село поспішало на ярмарок.

Ішли бідніші хазяї, ішли жінки, парубки й дівчата, ішли халупники, що працюють на чужій землі, а також біднота — наймити, бо на цьому ярмарку можна було найнятися на строк чи змінити службу.

Хто йшов купувати, хто продавати, а хто просто погуляти на ярмарку. Вели на налигачах корів або телят, гнали свиней з поросятами, які кувікали і бігли так, що весь час доводилось стежити, аби якесь не потрапило під воза. Хто їхав верхи на шкапі, хто гнав обстрижених баранів.

Де-не-де біліли табуни гусей з підв'язаними крилами, і червоні гребінці півнів виглядали з-під жіночих запасок. Та й підводи були добре навантажені: то там, то там з-під соломи виглядав вгодований кабанчик і верещав так, що навіть гуси починали злякано гелготіти й заливалися гавканням собаки, які йшли поряд з людьми біля возів. Хоч яка широка була дорога, але всі на ній вміститися не могли — і декому доводилося звертати в поле і йти борозною.

Коли надворі вже зовсім розвиднілось і от-от мало зійти сонце, вийшов з хати й Борина. Ганка й Юзя ще вдосвіта погнали свиню і відгодованого кабанчика. Антек повіз декілька мішків пшениці й півкорця насіння червоної конюшини. Вдома залишились тільки Куба і Вітек, та ще Ягустинка, яку покликали, щоб вона подоїла корів і наварила їсти.

Вітек голосно плакав за хлівом — йому теж хотілося їхати на ярмарок.

— Іч ти, чого захотілося дурневі,— буркнув Борина. Він перехрестився і пішов пішки, сподіваючись дорогою підсісти до кого-не-будь. Так воно й трапилося: відразу за корчмою його наздогнав органіст, який їхав бричкою, запряженою парою ситих коней.

— Чого ж це ви пішки, Мацею?

— Для здоров'я краще. Слава Ісусу!

— Навіки слава! Сідайте з нами, помістимось,— запропонувала жінка органіста.

— Дякую! Я й так дійшов би, але, як то кажуть: іти добре, а їхати краще,— відповів Борина, сідаючи на переднє сидіння спиною до коней.

Він привітався за руку з органістом та його жінкою, і коні рушили.

— А пан Ясь звідки взявся? Хіба він уже не в школі? — запитав Борина, побачивши хлопця, який сидів з наймитом на козлах.

— Я тільки на ярмарок приїхав,— весело відгукнувся Ясь.

— Беріть, тютюн французький,— частував органіст, постукуючи по табакерці.

Вони понюхали й обидва з насолодою чхнули.

— Ну, що там у вас чути? Будете щось продавати?

— Небагато. Антек повіз трохи пшениці, та жінки погнали свиней.

— Ого! — скрикнула органістиха і звернулась до сина: — Ясю, візьми хустку, закутай шию, бо холодно.

— Мені тепло, зовсім тепло,— запевняв Ясь, але незважаючи на це, вона закутала йому червоною хусткою шию.

— Та хіба у нас витрати малі? Не знаєш, звідки настачити на все.

— Не нарікайте, Мацею. Хвалити бога, у вас добра досить.

— Адже землю не гризтимеш, а готових грошей в запасі нема.

Незадоволений з того, що їхню розмову слухає наймит, старий Борина поспіхом нахилився до Яся й тихо запитав:

— А ви, пане Ясю, ще довго будете в школі?

— Тільки до різдва.

— Ну, і як, додому повернетесь чи десь на службу підете?

— Господи, та що йому вдома робити на наших п'ятнадцяти моргах? І без Яся у нас малечі вистачить, а часи зараз он які важкі,— зітхнула органістиха.

— Правда, хрестин буває досить, та яка з них користь.

— Ну, похорони теж бувають частенько,— іронічно зауважив Борина.

— Е... які там похорони, сама біднота мре, ледве разів зо два на рік трапиться багатий похорон, за який щось перепаде.

— Та й обідні дедалі рідше замовляють, а торгуються, мов євреї! — докинула органістиха.

— Це все від нужди. Злидні людей заїли,— заступився Борина.

— А ще через те, що люди не дбають про спасіння душі, та й покійників поминати забувають. Ксьондз не раз про це казав.

— І поміщиків стає дедалі менше. Раніше, коли їздили, бувало, правити молебні після жнив чи з облатками на різдво й на Великдень, то відправиш службу божу в маєтку — не пошкодують тобі ні зерна, ні грошей, ні ласощів усяких. А тепер — господи прости! — кожен хазяїн скупує, і коли дасть сніпок жита, то вже, напевне, поточений мишами, а як одержиш чвертку вівса, то в ньому полови більше, ніж зерна. От хай жінка скаже, яких яєць надавали мені на Великдень. Більш як половина була бовтюхів. Якби ще не було в мене трохи земельки, певне, пішов би з торбами,— закінчив органіст, знову підсуваючи Борині табакерку.

— Авжеж, авжеж! — підтакував Борина, але обдурити його було важко, він добре знав, що в органіста є грошенята і той позичає їх людям під проценти або й за відробіток. Отже, він тільки посміхнувся на скарги органіста і знову перевів розмову на Яся.

— То що, він на службу піде?

— Що? Мій Ясь на службу, писарчуком? Не для того я в себе від рота шматок відривала, аби тільки він міг школу скінчити. В семінарію він піде, на ксьондза буде вчитись!

— На ксьондза?

— А чим це погано? Хіба ксьондзові погано живеться?

— Так, так. І пошана, і, як то кажуть: у кого ксьондз рідня, тому не страшна біда,— поволі говорив Борина, з повагою поглядаючи на Яся, який підсвистував коням, що саме в цю мить зупинилися.— Казали, що й мельників Стах має бути ксьондзом. А тепер він у найвищій школі, вчиться на лікаря...

— Де йому, такому гульвісі, ксьондзом бути? Адже й моя Магда від нього вагітна на шостому місяці.

— Казали, це від Франека, що на млині робить.

— Це мельник так говорить, аби синочка вигородити. Такий розпусник — йому тільки в лікарі й дорога!

— Звичайно, ксьондзом бути краще — і богу на славу, і людям втіха,— хитро підтакував Борина (навіщо, мовляв, заводитись з жінкою?) і уважно слухав її міркування, а органіст тим часом раз у раз скидав шапку і голосним «Навіки слава!» відповідав на привітання людей, яких вони обганяли.

Їхали клусом, і Ясь хвацько обганяв вози, людей, скотину, яку гнали на ярмарок, аж поки доїхали до лісу, де було просторіше й дорога ширша.

Біля самого лісу наздогнали Домінікову: вона їхала з Ягною і Шимеком, а прив'язана за роги корова йшла за возом, з якого виглядали білі голови гусей, що весь час сичали, мов змії.

Всі привіталися; Борина аж вихилився з брички, коли проїжджали мимо, і крикнув:

— На ярмарок спізнитесь!

— Встигнемо! — відгукнулась Ягна із сміхом.

Бричка обігнала віз, але син органіста кілька разів оглядався на нього і нарешті спитав:

— Це Ягуся Домінікова?

— Вона, вона самісінька,— відповів Борина, все дивлячись на неї здалека.

— Я не впізнав її — майже два роки не бачив.

— Ще молоденьке дівчисько — недавно ще телят пасло; викохалась тільки, як телиця на конюшині,— і він знову вихилився з брички, щоб глянути на неї.

— Гарна яка! — зауважив Ясь.

— Дівка як дівка! — зневажливо відповіла його мати.

— Ні, таки й справді гарна вдалася. І тижня не минає, щоб до неї хто-небудь старостів з горілкою не засилав.

— Вередлива дуже! Стара, мабуть, думає, що принаймні якийсь управитель її посватає, і всіх хлопців геть жене,— ущипливо пробурмотіла органістиха.

— А що ж, її всякий хазяїн посватає, навіть і такий, що на тридцяти моргах сидить... Вона варта цього.

— То ви й сватайте її, Мацею, коли так вихваляєте,— засміялась органістиха, але Борина не відповів їй ні слова.

«Дивіться на неї,— міська лахмітниця буде ще тут сміятися з родовитих господарів! Велика пані, тільки й знає нашим курям під хвости заглядати — чи не знесуть вони для неї яєчко, та в кишеню чужу дивитися. Зась тобі до Ягусі!» — думав він, дуже розгніваний, і тільки поглядав на віз Домінікової, де червоніли хустки жінок. Віз чимраз далі відставав від них — Ясь поганяв коні, й вони мчали так, що грязюка летіла з-під копит.

Даремно органістиха заговорювала про те, про се,— Борина тільки кивав головою і щось бурмотів собі під ніс. Він так розсердився, що не хотів обзиватися й словом.

Тільки-но вони виїхали на нерівний брук містечка, він зліз з брички й став дякувати за те, що підвезли.

— Ми надвечір додому поїдемо; як хочете, то й вас підвеземо,— запропонувала органістиха.

— Дякую, в мене є тут свої коні. Побачать люди, то ще казатимуть, що я в помічники до органіста набиваюсь... я жодної ноти не витягну і свічок гасити не вчився.

Вони звернули в бічну вуличку, а Борина з зусиллям став пробиратися головною вулицею на базар, протискуючись крізь юрбу.

Ярмарок був великий: всі вулиці, площі, завулки й подвір'я були захаращені людьми, возами й різними товарами — справжнє бурхливе море, і в нього весь час вливалися звідусіль нові людські ріки, вирували, коливалися, котилися тісними вуличками і розливалися по великій площі перед монастирем. Грязюка, ще неглибока на дорозі, була тут по кісточки. Її топтали й місили тисячі ніг, і вона бризкала з-під коліс в усі боки.

Навколо стояв великий гомін, який щохвилини дужчав; глухе гудіння коливалося, як море, билося об стіни будинків, переливалося з кінця в кінець. Тільки часом крізь нього пробивалося мукання корів, звуки шарманки, яка грала біля каруселі, та плаксиві голоси жебраків чи гострі пронизливі звуки пищалок...

Ярмарок був великий, народу зібралося стільки, що й пройти було ніяк, а на базарі перед монастирем Борині довелося пробиватися силоміць, така тиснява була між крамницями.

Було там стільки крамниць, що ні оком окинути, ні перелічити, якби навіть хто й схотів.

Вздовж монастиря двома рядами тягнулися великі намети, напхані всякими жіночими товарами — полотнами й хустками, які висіли на жердинах. Одні були червоні, як мак, аж в очах тьмяніло, другі жовті, треті малинові, і хто їх там усі запам'ятає! А перед ними юрмилося стільки жінок і дівчат, що яблуку ніде було впасти,— одні торгувались і вибирали собі, а інші стояли тільки для того, щоб надивитися та хоч очі натішити цими розкошами.

Далі красувалися відкриті рундуки, де так і виблискували намиста, дзеркальця, позументи. А скільки тут було стрічок, хрестиків на шию, штучних квіточок, зелених, золотистих, всяких очіпків,— і ще бог знає чого!

В іншому місці продавали святі ікони в позолочених рамах і під склом. Хоч вони й стояли біля стін або й просто лежали на землі,— від них линуло таке сяйво, що дехто, проходячи мимо, скидав шапку й хрестився.

Борина купив для Юзі шовкову хустку, яку обіцяв їй ще навесні, поклав за пазуху і став пробиратися на те місце торговища за монастирем, де продавали свиней. Але він ішов поволі, бо тисли з усіх боків. Та й подивитися було на що.

Шапкарі порозставляли широкі драбини, обвішані знизу й догори шапками.

Шевці влаштували цілу вулицю з високих дерев'яних козел, на яких, почеплені за вушка, висіли різні чоботи — і звичайні юхтові, селянські, які шмарують салом, щоб вони не пропускали води, і такі, що їх треба чистити ваксою, і жіночі чобітки з червоними шнурками та на високих каблуках.

За щевцями стояли лимарі з хомутами на кілках та різною упряжжю.

Далі — канатники й продавці сітей.

Мандрівні торговці, що продають сита, і ті, що торгують крупою на ярмарках.

І колісники, і чинбарі.

А там кравці й кушніри порозвішували свої товари, від яких так тхнуло, що аж у ніздрях лоскотало. Ці торгували добре, бо вже наближалася зима.

А ще далі — ряди столів під полотняними дашками, а на них — кільця червоної ковбаси, товсті, мов канати, гори жовтого сала, копчені окости, солонина, шинка. На гаках висіли цілі обпатрані поросята, з яких ще сочилася кров, так що доводилося відганяти собак, які збіглися сюди.

А біля м'ясників, мов рідні брати, стояли пекарі, і на товстій солом'яній підстилці, на возах, на столах, у кошиках і де попало лежали гори хлібин, завбільшки з колесо, золотисті коржі, булки, бублики.

Хто і як перелічить і запам'ятає ці крамниці й ятки та все, що в них продавалось?..

Були крамниці з іграшками і з солодощами, де продавались виліплені з тіста різні звірі, серця, солдатики і такі дива, що не всякий і розпізнає, що це таке.

Були ряди, де продавалися календарі, священні книжки, історії про розбійників, а також букварі. Були й такі, де торгували дудками, сопілками, глиняними пищалками та іншими музичними інструментами, на яких пройдисвіти-торговці грали для приманки, і виходила така музика, що важко було витримати. Тут тобі пищить пищалка, там сурмить сурма або хтось пронизливо награє на сопілці, а далі верещить скрипка, стогне, брязкаючи, бубон,— голова обертом іде від такого вереску.

Посеред торговища, навколо дерев, розташувалися бондарі, бляхарі, гончарі. Ці порозставляли стільки мисок і горшків, що пройти ніяк. А за ними в ряду — столяри. Пофарбовані ліжка й скрині, шафи, полиці, столи вигравали всіма барвами, аж очі сліпило.

І всюди — на возах, під стінами, вздовж канав, скрізь, де тільки було вільне місце,— сиділи баби, що продавали привезене з собою: хто Цибулю вінками або мішками, хто домоткані полотна чи вовняні тканини, хто яйця, сир, гриби, бруски масла, загорнені в шмаття. В одної була картопля, у другої пара гусей чи обпатрана курка, старанно вичесаний льон або пасма пряжі. Сиділи, кожна біля свого товару, і розмовляли статечно, як це годиться на ярмарку, а якщо підходили покупці, продавали повільно, спокійно, без гарячкування — по-хазяйськи.

Де-не-де поміж возами й крамницями диміли бляшані пічечки. Там продавали гарячий чай та інші страви — смажену ковбасу, капусту й навіть борщ з картоплею.

А старців посходилося сюди звідусіль, мов на прощу,— і не злічити: і сліпі, і німі, і безрукі, і безногі. Одні грали на скрипках, інші співали молитви, побризкуючи своїми мисочками, і всі, сидячи під возами, під стінами й просто в грязюці, жалібно просили копієчку або іншу якусь милостиню.

Помилувався на все це Борина, подивився на те, на інше, поговорив трохи із знайомими і почав, нарешті, проштовхуватися на базар, де за монастирем продавали свиней. Це було на великому піщаному пустирі, де тільки по краях стояли будиночки. Тут, під самим монастирським муром, з-за якого вихилялися великі дуби, вкриті жовтим листям, юрмилося багато народу, стояли вози і лежали цілі ряди свиней, зігнаних на продаж.

Борина дуже швидко відшукав Ганку й Юзю — вони стояли з самого краю.

— Ну як, продали?

— Де там! Торгували м'ясники свиню та мало дають.

— А свині сьогодні дорогі?

— Чого там дорогі! Пригнали стільки, що невідомо, хто їх купуватиме.

— А є з Ліпців?

— Он там Клемби стоять з поросятами, і Шимек Домінікової з кабанчиком.

— Упораєтесь швидше, то ще трохи походите по ярмарку.

— Нам вже й так надокучило сидіти.

— А багато дають за свиню?

— Тридцять карбованців; кажуть, вона недогодована — тільки в кістках широка, а сала обмаль.

— Кожен хоче обдурити... в неї сала пальців на чотири,— мовив Борина, обмацуючи свині спину й боки.— У кабанчика, правда, боки трохи худі, але зате ноги в нього на шинку добрі,— додав він, зганяючи кабанчика з мокрого піску, в який той зарився до половини.— Тридцять п'ять дадуть — продавайте, а я тільки загляну до Антека і зараз повернуся до вас. їсти вам ще не хочеться?

— Ми вже поїли хліба.

— Куплю вам і ковбаси,— тільки, глядіть, продайте як слід.

— Татусю, не забудьте про хустку, ви ще навесні обіцяли. Борина поліз був за пазуху, але спинився, наче його щось вкусило, лише махнув рукою і сказав, відходячи:

— Куплю, Юзю, куплю.

Він кинувся майже бігцем, бо побачив обличчя Ягни між возами, та поки добіг, вона вже зникла, наче крізь землю провалилась. Тоді Борина пішов шукати Антека. Це була нелегка справа, бо в провулку, який тягнувся з базару, стояв щільно віз біля воза, і тільки посередині з великими зусиллями можна було протовпитись. Але він хутко наткнувся на Антека. Той сидів на мішках, хльостав батогом курей, які цілими зграями снували біля рептуха, звідки їли коні, і знехотя відповідав покупцям:

— Сказано — сім, значить, сім.

— Дам по шість з половиною — бач, пшениця з ріжками, аж червона.

— Як дам тобі зараз по твоїй паскудній пиці, то сам відразу почервонієш, а пшениця чиста як золото.

— Може, й чиста, але вогка. Куплю на міру по шість сімдесят п'ять.

— Купиш на вагу й по сім, сказано тобі.

— Чого ви, хазяїне, сердитесь? Купиш не купиш, а поторгуватися можна.

— Ну й торгуйся, якщо тобі горлянки не шкода.

І він більше не звертав уваги не перекупників, які розв'язували один мішок за другим і розглядали пшеницю.

— Антеку, я тільки піду до писаря й зараз повернуся.

— Ви що, хочете на поміщика скаргу подавати?

— А через кого Ряба моя здохла?

— Багато вам дадуть!

— Свого нікому не подарую.

— Е... Піймати б лісника десь у бору, приперти б до ялини та відлупцювати так, щоб ребра затріщали,— от тобі й суд!

— Лісника відлупцювати слід, це правда, але й поміщика теж провчити треба,— сказав Борина твердо.

— Дайте мені злотий.

— Нащо тобі?

— Хочу випити й закусити.

— У тебе що, своїх нема? Завжди в батькові руки заглядаєш.

Антек сердито відвернувся й почав насвистувати, а старий неохоче дістав злотий і простяг йому.

«Годуй їх усіх своєю кривавицею...» — думав він, поспіхом протискуючись до великого шинку на розі, де у флігелі знадвору жив писар.

Той якраз сидів біля вікна за столом з цигаркою в зубах, в самій сорочці, невмитий, розпатланий. На сіннику в кутку спала якась жінка, накрившись пальтом.

— Сідайте, хазяїне! — писар скинув із стільця брудну одежу, підсунув його Борині. Борина сів і став докладно розповідати про свою справу.

— Виграєте, хазяїне, це вже точно. Ще б пак! Корова здохла, а хлопчак захворів з переляку! Справа певна! — він потер руки й став шукати на столі папір.

— Та ні... хлопець здоровий....

— Нічого не значить, міг захворіти. Адже лісник його бив?

— Та ні, це сусідського хлопця.

— Шкода, так було б ще краще. Та це нічого, я вже так змайструю, що буде і хворість від побиття, і здохла корова. Нехай поміщик платить!

— Мені головне, щоб по справедливості.

— Зараз напишемо скаргу. Франю, та вставай ти, ледащице! — гримнув писар і так штовхнув жінку, що вона підняла розпатлану голову.— Принеси-но горілки і закуски якої-небудь.

— Та в мене, Гутеку, ні гроша немає,— пробурмотіла Франя й устала із сінника, позіхаючи та потягаючись.

Жінка була здорова, як піч, обличчя мала величезне, брезкле з перепою і вкрите синцями, голос тонкий, наче в дитини.

Писар працював так, аж перо рипіло, і смоктав цигарку, пускаючи дим на Борину, що дивився, як він пише; час від часу, потираючи худі, вкриті ластовинням руки, писар повертав довгасте виснажене обличчя до Франі. Передні зуби в нього були вибиті, губи сині, вуса довгі, чорні.

Він написав скаргу, взяв за неї карбованця, і ще другого — на марки, і згодився за три карбованці виступити на суді, коли розглядатимуть справу.

Борина охоче погодився, сподіваючись, що поміщик заплатить йому за все з лишком.

— Виграємо справу — адже є справедливість на світі,— мовив він, виходячи.

— Не виграємо у волосному, подамо на з'їзд, з'їзд не поможе, підемо в округ, у судову палату, а не відступимось!

— Ще б я своє дарував! — скрикнув Борина завзято.— «Та ще кому — поміщикові, у якого стільки лісу й землі!» — міркував він, виходячи на базар. Відразу ж біля рундука, де продавали шапки, він натрапив на Ягну.

Вона стояла, одягнувши на голову синю шапку, а другу ще торгувала.

— Гляньте-но, Мацею, цей рудий каже, що шапка добра, та, мабуть, бреше.

— Шапка хороша. Це для Єнджика?

— Для нього. Шимекові я вже купила.

— А не буде мала?

— Ні. В нього голова точнісінько, як моя.

— Гарний з тебе був би хлопчик...

— А хіба ні! — скрикнула вона зухвало, зсунувши шапку трохи набакир.

— Зараз би тебе тут на роботу стали наймати.

— Еге... я дорого взяла б... — засміялась вона.

— Кому дорого, а кому й ні. Я нічого б не пошкодував.

— У полі робити я б не стала.

— А я сам робив би за тебе, Ягусю,— шепнув тихше старий і так пристрасно глянув на неї, що дівчина зніяковіло відсторонилась і вже не торгуючись заплатила за шапку.

— Продали ви корову? — спитав він через хвилину, трохи отямившись і поборовши в собі пристрасть, що хмелем вдарила йому в голову.

— Її купили для ксьондза з Єжова. Мати пішла з органістом — вона хоче наймита взяти.

— А ми з тобою зайдемо випити по чарці наливки.

— Що ви? Нащо це?

— Ти ж змерзла, мабуть, Ягусю, то зогрієшся трохи.

— З якої це речі я з вами піду пити?

— А я сюди принесу, ми тут вип'ємо, Ягусю.

— Спасибі на доброму слові, але мені треба матір пошукати.

— Я тобі допоможу, Ягусю,— сказав Борина тихо і пішов попереду. Він так працював ліктями, що Ягуся вільно посувалась за ним серед юрби, та коли вони підійшли до наметів, де торгували різними прикрасами, дівчина стала зупинятись на кожному кроці. В неї розгорілися очі від усіх цих чудових речей.

— Яка краса, господи Ісусе! — шепотіла вона, зупиняючись перед стрічками, які мінились в повітрі й маяли веселкою.

— Яка тобі найбільше до вподоби,— вибирай, Ягусю,— сказав після деякого мовчання Борина, переборюючи в собі скупість.

— Де вже! Он та жовта в квіточках, певне, карбованець коштує або й десять злотих.

— Це не твоя турбота, бери!

Але Ягуся, згнітивши серце, випустила з рук стрічку і пішла далі до другої крамниці. Борина затримався біля намету на хвилину. В другій крамниці торгували хустками і всякими тканинами.

— Ісусе, яка розкіш, Ісусе! — шепотіла зачарована Ягуся, раз у Раз занурюючи тремтячі руки то в зелений атлас, то в червоний оксамит. У неї аж в очах темніло і серце стукотіло від насолоди. А які хустки тут були! Червоні шовкові, з зеленими квітами по краях. І золотисті, мов дароносиця! І блакитні, як небо після дощу! І білі! Але найкращі були ті, різнобарвні, легкі, як павутиння, що виблискували і переливалися, наче вода на заході. Вона не стерпіла і стала приміряти одну, дивлячись у дзеркало, яке тримала перед нею єврейка.

Хустка дуже личила їй,— наче вона світанкову барвисту хмарку намотала на своє лляне волосся,— а блакитні очі так сяяли від задоволення, що фіолетова тінь падала від них на розчервонілі щоки. Вона всміхалась і була така гарна, такою молодістю і здоров'ям віяло від неї, що люди задивлялися й шепотілись між собою.

— Панна якась переодягнена, чи що? — питались вони.

Ягуся довго милувалася собою і нарешті з важким зітханням скинула з себе хустку і почала торгуватись, хоч не думала купувати її, а так, аби очі довше натішити.

Та коли крамарка заправила за хустку п'ять карбованців, вона відразу прохолола, та й Борина потягнув її далі.

Потім вона постояла ще перед намистом, а було його там чимало, ніби хтось засіяв усю крамницю цими коштовними камінчиками,— і вони сяяли,і переливалися, і вбирали очі жовті бурштини, наче виточені з пахучої живиці, корали — мов застиглі краплини крові, білі перла, великі, як лісові горіхи, срібне й золоте намисто.

Ягна багато приміряла й вибирала, але найбільше їй сподобалося коралове намисто — вона оповила його чотирма разками навколо своєї білої шиї і звернулася до старого:

— Гляньте-но!

— Гарно тобі в них, Ягусю. Та мені корали не в дивовижу, після покійниці залишилося в скрині щось разків із вісім, крупні, мов добрий горох,— сказав він навмисне недбалим тоном.

— Що мені з того, коли вони не мої! — Ягна зірвала з себе корали й хутко пішла далі, сердита й засмучена.

— Ягусю, присядь-но на хвилину.

— Не можна, мені до матері час. Вони присіли на якомусь дишлі.

— Славний ярмарок,— сказав через хвилину Борина, оглядаючи торговище.

— Та чималий... — Ягна з жалем поглядала на крамницю й частенько зітхала, але її сумний настрій, видно, вже розвіювався. Вона сказала:

— Панам добре. Бачила я сьогодні поміщика з Волі з дочками. Вони стільки собі купували, що лакей за ними носив. І так кожного ярмарку.

— Знаєш прислів'я: хто на ярмарку гуляє — тому грошей не вистачає.

— У них вистачить!

— Поки євреї дають,— кинув Борина з такою люттю, що Ягна обернулась до нього, не знаючи, що відповісти. А старий, дивлячись на неї, тихо спитав:

— А що, Ягусю, приходили до тебе старости від Міхала Войтеко-вого?

— Були та й пішли. Недотепа такий, теж надумав старостів засилати,— засміялась Ягуся.

Борина хутко підвівся, витяг з-за пазухи хустку і ще щось, загорнуте в папір.

— Подерж-но це, Ягусю, мені треба заглянути до Антека.

— А хіба він на ярмарку? — запитала вона, й очі її спалахнули.

— Сидить з пшеницею он у тому провулку. Бери, Ягусю, це тобі,— додав він побачивши, з яким подивом Ягуся розглядає подарунки.

— Даруєте? Невже, справді мені? Господи, краса яка! — вигукнула вона, розглядаючи хустку і стрічку, ту саму, що так їй сподобалась.— Та ні, то ви кепкуєте з мене,— за віщо ж це мені? Такі гроші коштує... А хустка з чистого шовку.

— Бери, Ягусю, бери, для тебе купив, а як хтось із хлопців надумає засилати до тебе старостів, не давай згоди, навіщо поспішати? Ну, мені вже час іти.

— Це моє, ви правду кажете?

— Навіщо б я тебе дурив?

— Навіть не віриться! — Ягна все розгладжувала на колінах то. хустку, то стрічку.

— Залишайся з богом, Ягусю!

— Спасибі вам, Мацею.

Борина пішов, а Ягна ще раз роздивилася подарунки і помилувалася ними, потім раптом загорнула їх, хотіла бігти за ним, віддати... Як же це вона взяла подарунки від чужої людини? Адже він їй не родич, не свояк навіть... Але старого вже не було.

Ягна поволі пішла шукати матір і весь час обережно, з насолодою, доторкалась до хустки, захованої в пазусі. Вона так раділа, що її білі зуби поблискували в усміху, а обличчя горіло рум'янцем.

— Ягусю! Поможіть бідній сироті, люди добрі... щирі християни... Помолюсь цариці небесній за ваші душечки... Ягусю!

Ягна, отямившись, почала шукати очима, хто і звідки її кличе, і швидко побачила Агату, яка сиділа під монастирським муром, підклавши під себе жмут соломи, бо грязюка в цьому місці була по кісточки.

Ягна зупинилась і почала шукати в кишені монетку, а стара Агата, зрадівши землячці, почала розпитувати її, що діється в Ліпцях.

— Ну що, картоплю вже викопали?

— Все чисто.

— Не знаєш, що там у Клембів?

— Вони вас вигнали, з торбами примусили ходити, а ви ще про них турбуєтесь!

— Вигнати не вигнали, я сама пішла, бо так треба було... Що ж, вони дурно мене годуватимуть або хоч куток для спання дадуть? Адже в них самих не густо... Турбуюсь, бо вони мені рідня.

— А у вас що чути?

— Та що там у мене; ходжу від костьолу до костьолу, від села до села, від ярмарку до ярмарку та з молитвою випрохую в добрих людей де куток для спання, де страви ложку, де гріш. Люди добрі не дадуть бідному з голоду вмерти, ні! Не знаєш, у Клембів усі здорові? — запитала вона несміливо.

— Здорові. А ви не хворієте?

— Де там... У грудях у мене весь час болить, а як змерзну, то й кров'ю плюю... Недовго вже мені поневірятися, недовго. Хоч би тільки до весни дотягнути, повернутись у село і там між своїми померти. Тільки про це бога й благаю, тільки про це одне,— вона склала руки, оповиті чотками, підняла заплакане обличчя і стала молитись так гаряче, що сльози потекли з її почервонілих очей.

— Прочитайте молитву за татка,— шепнула Ягуся, даючи їй гроші.

— Прочитаю молитву за тих, що в чистилищі, а за своїх я й так завжди молюся і бога благаю, за живих і мертвих... Ягусю, а старости до тебе не приходили?

— Приходили.

— І ніхто тобі не припав до серця?

— Ніхто. Ну, бувайте здорові, а навесні до нас заходьте,— хутко сказала Ягуся і пішла назустріч матері, яку саме побачила на вулиці з органістом та його дружиною.

Борина поволі брів до Антека: по-перше, ніяк було протиснутися крізь юрбу, а по-друге, з думок йому не йшла Ягна. Дорогою він зустрів коваля.

Вони привітались і пішли разом.

— Ну що, яке ваше рішення, га? — раптом гостро спитав коваль.

— Це ти про що? Міг би зі мною і в Ліпцях поговорити... — Старий розсердився.

— Та я вже й так чотири роки чекаю.

— То тобі сьогодні загорілося. Почекай ще років з сорок, поки помру.

— Вже й люди мені радять подавати до суду, та я...

— Подавай. Скажу тобі, де скарги пишуть, і на писаря дам карбованця.

— А я так думаю, що ми з вами домовимось,— хитро викрутився коваль.

— Правда: краще солом'яна згода, ніж золота звада.

— Ви й самі розумієте це не згірш за мене.

— Мені з тобою ні згоди, ні звади не треба.

— Я завжди жінці кажу, що батько за справедливість стоять.

— Той за справедливість стоїть, кому вона потрібна, а мені вона не потрібна, бо я тобі нічого не винен,— відрубав Борина так гостро, що коваль відразу злагіднів і, зрозумівши, що таким способом він нічого не доб'ється, сказав, наче нічого не сталося, спокійним прохальним тоном:

— Я б випив чогось, може, почастуєте?

— Почастую. Коли любий зять просить, можна й цілу кварту поставити,— відповів Борина з легким глузуванням і звернув до шинку на розі. Там був і Амброжій, але не пив, сидів у кутку якийсь заклопотаний, сумний.

— Щось мені кістки крутить — мабуть, на зливу,— поскаржився він.

Борина з ковалем випили по одній чарці, потім по другій, але мовчки, бо в обох багато накипіло на серці.

— П'єте, мов на похороні! — зауважив Амброжій, ображений, що його не частують, тоді як у нього з самого ранку і краплини в роті не було.

— Які тут розмови! Батько сьогодні стільки продає, що треба поміркувати, кому гроші під проценти дати.

— Мацею! Кажу вам, Мацею, що господь бог...

— Кому Мацей, а тобі не Мацей. Бачиш ти його, голодранця! Запанібрата свиня з пастухом! — Старий остаточно розлютився.

А коваль після двох чарок набрався духу й мовив тихо:

— Батьку, скажіть тільки одне слово — дасте чи ні?

— Я вже сказав: у могилу з собою нічого не заберу, а раніше й морга з рук не випущу і на хліб до вас не піду... Ще мені хочеться пожити хазяїном рік чи два.

— То грішми виплатіть нашу частку.

— Ти чув, що я сказав?

— Третю жінку собі виглядає, нащо йому діти? — буркнув Амброжій.

— Мабуть, так воно й є.

— Схочеться мені, то й оженюсь. Заборониш, чи що?

— Заборонити не забороню, але...

— Як схочу, то й старостів пошлю, хоч би й завтра.

— Посилайте, хіба я вам перешкоджаю. Дайте мені хоча б того бичка, що після Рябої залишився, то я вам ще й сам допоможу. Голова У вас на плечах є, самі міркуйте, як вам краще. Я не раз і не два казав жінці, що вам одружитися треба, щоб у хазяйства занепаду не було.

— Ти справді казав так, Міхале?

— Щоб я святої сповіді не дочекався, казав! Адже я всьому селу поради даю, невже не знаю, чого вам треба?

— Брешеш ти, паскуднику, в живі очі, але завтра приходь, забирай бичка. Коли просиш добром — дам. А схочеш зі мною судитись — одержиш зламану палку або ще й гірше.

Вони знову випили. Цього разу частував коваль і запросив до гурту ще й Амброжія, який охоче присів до столу і почав розповідати всякі кумедні байки й жартувати так, що всі реготались.

Вони розважалися недовго — кожному треба було до своїх, кожен мав різні справи.

Борина й коваль розійшлися в згоді, але один одному не вірили і на гріш — знали один одного, мов свої п'ять пальців, бачили наскрізь, мов крізь скло.

Тільки Амброжій залишився в шинку: він очікував кумів або знайомих, сподіваючись, що йому хтось ще поставить хоч півкварти, бо добра псу й муха, коли ніхто цілої кісточки не кине. Амброжій любив хильнути, та не було за що. І не диво, адже він був лише костьольним служкою.

Ярмарок закінчувався.

Якраз опівдні виглянуло сонце, але тільки пробігло зайчиком по землі і відразу ж сховалося за хмару. А надвечір усе навколо похмурніло, хмари повзли так низько, що майже зачіпали дахи, і дрібний дощик почав сіятись, мов крізь сито.

Люди стали швидко роз'їжджатись — кожен поспішав додому, щоб добратись завидна, поки не ринула велика злива.

Торговці теж швидко знімали свої намети й пакували товари на вози, бо дощ сипав дедалі холодніший і рясніший.

Хутко настав холодний мокрий присмерк. Містечко порожніло й затихало.

Тільки жебраки ще де-не-де стогнали під стінами та в корчмах лаялись і галасували пияки.

Вже смерком виїхали з містечка й Борини; вони продали все, що привезли, накупили всякої всячини й досхочу погуляли на ярмарку. Антек шмагав коней, і вони мчали щодуху, аж болото летіло з-під копит. Усі змерзли та й підпили як слід; старий, хоч і скупий був і трусився над кожною копійкою, але сьогодні не шкодував для своїх ні їжі, ні питва, ні доброго слова — аж диво їх брало.

Поки доїхали до лісу, настала ніч. Темно було, хоч в око стрель. Дощ усе дужчав. Скрізь на дорозі торохтіли вози, лунали хрипкі співи п'яних та човгання ніг по грязюці.

А посередині дороги, обсадженої тополями, які глухо шуміли й стогнали, наче від холоду, хитаючись ішов Амброжій, вже зовсім п'яний. Раз у раз він натикався на дерево або падав у грязюку, та швидко підводився і плентався далі, виспівуючи, своїм звичаєм, на всю горлянку.

Линув такий дощ і стояла така темрява, що й кінського хвоста не видно було тим, хто їхав возом, а вогники села миготіли попереду, наче вовчі зіниці в темряві.

VI

Дощі йшли не вщухаючи. Після ярмарку все потонуло в сірій каламутній заслоні, тільки дерева й хати бовваніли крізь неї, невиразні, наче виткані з мокрої пряжі.

Йшли нескінченні, пронизливі, холодні осінні дощі.

Сірі крижані струмені без упину шмагали землю, пронизували її до глибини, і кожне дерево, кожна билинка тремтіли від незмірного болю.

А з-під важких хмар, що клубочили над землею, з-під зеленкуватої завіси дощу виглядали часом поля, промоклі, розкислі. Виблискували в борознах струмки спіненої води, чорніли на межах самотні дерева, зігнуті, набряклі від вогкості, трусили вони залишками листя та розпачливо метушились, мов собаки на прив'язі.

Спорожнілі дороги перетворилися в багнисті, гнилі калюжі.

Важко тяглися короткі, смутні, безсонячні дні, а за ними приходили чорні глухі ночі, що викликали розпач безупинним одноманітним хлюпотінням дощу.

Гнітюча тиша оповила землю. Притихли села, замовкли поля та ліси. Почорнілі хати ніби нижче припали до землі, до тинів, до голих похилих садків, які стиха стогнали.

Сіра курява дощів затулила світ, випила барви, пригасила світло, оповила мороком землю. Все здавалось якимсь сонним видінням, а з розмоклих ланів, закляклих лісів, з мертвотної порожнечі просторів уставав смуток і блукав по землі важким туманом: зупинявся на глухих роздоріжжях, під хрестами, що розпачливо простягали руки, на порожніх дорогах, де голі дерева тремтіли від холоду і ридали від муки. Заглядав порожніми очима в розвалені хати, блукав по кладовищах серед забутих могил і спорохнілих хрестів. Розливався смутком по всьому світу, по селах, загублених серед голих, обдертих ланів, заходив у хати, в хліви, в садки — аж худоба ревла від тривоги, дерева гнулися з глухим стогоном, а люди зітхали в болючій тузі, в жадібному прагненні сонця.

Дощ лив без упину, наче хто густою сіткою завісив світ, і Ліпці тонули в густому тумані зливи, з-під якого лише тут і там в струмках дощу чорніли дахи й кам'яні огорожі та брудні клапті диму кружляли над димарями, стелилися по садках.

Тихо було на селі, тільки подекуди молотили в клунях хліб, та й то зрідка: все село на полі зрізувало капусту.

Порожньо на заболоченій мокрій дорозі, порожньо на подвір'ях і під хатами,— часом майне хто-небудь в тумані й зникне; чути тільки, як чвакають ноги по грязюці. Іноді віз, навантажений капустою, поволі проповзе від торфовища і розполохає гусей, що підбирають листя, яке падає з возів.

Став кипів у тісних берегах, і вода все прибувала. На нижчих місцях, там, де стояла хата Борини, вона розливалася по дорозі, сягала аж до тинів і бризкала шумовинням на стіни хат.

Все село збирало й звозило з поля капусту. Її повно було в клунях, в сінях та по хатах, а в декого то й під стіною, аж до стріхи, зеленіли купи головок.

На подвір'ях мокли великі діжки, виставлені на дощ

Люди дуже поспішали, бо дощ майже не вщухав, і дороги розмокли так, що проїхати було важко.

У Домінікової теж сьогодні зрізували капусту. Вже з самого ранку поїхали в поле Ягна й Шимек, а Єнджик залишився і лагодив покрівлю, що протікала в кількох місцях.

Наближався вечір, починало вже смеркати. Стара раз у раз виходила з хати й дивилася в запнуту млою далечінь, прислухалась, чи не їдуть діти.

А на полях, які лежали на торфовищі за млином, ще кипіла робота.

Темний мокрий туман стелився на луках, і крізь нього поблискували широкі рівчаки, повні води. Високі рядки капусти то блідо зеленіли, то руділи, наче смуги іржавого заліза, і скрізь мигтіли червоні хустки жінок та купи зрізаних головок.

В туманній далечині над річкою, що з плескотінням текла серед густих заростів, чорніли купи торфу й підводи, до яких люди носили капусту, бо розмокла земля не давала змоги під'їхати до поля.

Деякі, попрацювавши, збиралися додому. Голоси дедалі гучніше лунали в тумані й линули від поля до поля.

Ягна щойно скінчила зрізати капусту із своєї смужки. Вона дуже змучилась, зголодніла і промокла до кісток, бо навіть дерев'яні черевики грузли в рудому торф'янистому грунті по кісточки, і їх раз у раз доводилося скидати, щоб вилити воду.

— Шимеку! Ворушися швидше, бо я вже ніг під собою не чую! — гукнула вона жалібно і, побачивши, що хлопець не може підняти сам, видерла в нього з рук величезний лантух з капустою, завдала на спину й понесла до підводи.

— Такий здоровенний хлопець, а спина м'яка, наче в жінки після пологів! — буркнула вона зневажливо, висипаючи капусту на віз, встелений соломою.

Присоромлений Шимек щось бурмотів собі під ніс, чухав потилицю й запрягав коня.

— Поспішай-но, Шимеку, бо вже ніч! — підганяла Ягна, зносячи капусту на віз.

Справді, насувалася ніч, морок густішав і чорнішав, а дощ періщив так, що тільки й чути було безупинне плескотіння, наче хто сипав на розмоклу землю зерно.

— Юзю! Скінчите ви сьогодні? — гукнула Ягна Борининій дочці, яка разом з Ганкою і Кубою зрізала капусту поруч із ними.

— Скінчимо! Та й додому час, бо така злива, що мене вже до кісток промочило. А ви їдете?

— Авжеж. Ніч близько, і темінь така, що й дороги не видно. Завтра звеземо решту. Гарна у вас капуста! — додала Ягна, нахиляючись до них і розглядаючи купи головок, що виднілися в темряві.

— І ваша не гірша, а головки у вас більші, ніж у нас.

— У нас із нового насіння була розсада, ксьондз привіз із Варшави.

— Ягно! — почувся знову з темряви голос Юзі.— Знаєш, а Валек завтра засилає старостів з горілкою до Марисі Поцьоткової...

— До такого дівчиська! Хіба їй роки вже вийшли? Мені здається, вона торік ще корови пасла!..

— Ну, заміж їй можна, а моргів у неї стільки, що хлопці поспішають.

— Будуть вони й до тебе поспішати, Юзю, будуть.

— Якщо батько з третьою не ожениться! — закричала Ягустинка звідкілясь із третьої смужки.

— Таке вигадала! Адже ми лише навесні матір поховали,— з тривогою сказала Ганка.

— А чоловікові що до цього? Кожен чоловік, як кабан, хоч би й не знати який ситий був, а все до нового корита рило встромляє... Го-го, одна ще не встигла зо світу піти, а він вже на другу оглядається... Собачий це народ... А Сікора що зробив? І трьох тижнів не минуло, відколи жінка вмерла, а він вже з другою одружився.

— Правда, але що ж йому було робити? Після покійної п'ятеро дітей залишилось.

— Таке кажете! Тільки дурень повірить, що він для дітей одружився. Для себе, щоб не було нудно самому під периною.

— Ми батькові не дали б, ого! — рішуче заявила Юзя.

— Мала ти ще й дурна... Батькова земля, то батькова й воля.

— Діти теж щось важать і право своє мають,— почала Ганка.

— Е, з чужого воза хоч і серед болота злазь! — глузливо буркнула Ягустинка і замовкла, бо роздратована Юзька почала кликати Вітека, який вештався десь біля річки.

Ягна до розмови не втручалась, носила капусту і тільки посміхалася, згадуючи ярмарок.

Коли віз був уже навантажений, Шимек став виїжджати на дорогу.

— Ну, залишайтеся з богом! — гукнула Ягна сусідам.

— Їдьте з богом, ми теж слідом за вами... Ягно, а прийдеш до нас оббирати капусту?

— Тільки скажеш, коли треба буде, я прийду, Юзю, неодмінно прийду.

— А ти чула, що в неділю у Клембів хлопці вечірку з музикою влаштовують?

— Знаю, Юзю, чула.

— Якщо стрінеш дорогою Антека, скажи, що ми чекаємо, нехай швидше їде,— попросила Ганка.

— Добре, добре.

Ягна побігла швидше, щоб наздогнати підводу, бо Шимек від'їхав уже досить далеко і тільки чути було, як він лає коня. Віз груз по самі осі в розмоклому торфі, так що в ямах та баюрах брат і сестра мусили допомагати коневі, витягати його з грязюки. Обоє мовчали. Шимек вів коня за вуздечку і стежив, щоб віз не перекинувся, бо скрізь було повно ям, а Ягна йшла з другого боку, підтримувала віз плечем і міркувала, що їй одягти, коли вона піде до Борин оббирати капусту.

Темрява густішала так швидко, що вже ледве можна було побачити коня, дощ ніби вщух і нависла сіра мла, в якій важко дихалося; а нагорі глухо шумів вітер, шарпаючи дерева на греблі, до якої вони саме під'їздили.

Просуватися стрімкою й слизькою дорогою було нелегко, кінь щохвилини спотикався і зупинявся на кожному кроці: ледве вдалося втримати віз, щоб він не скотився назад.

— Не треба було стільки навантажувати на одного коня,— озвався чийсь голос з греблі.

— Це ви, Антонію?

— Я.

— Поспішайте, бо там Ганка вже вас виглядає. Допоможіть нам.

— Почекайте, зараз злізу й допоможу. Темінь така, що нічого не видно.

Антек так міцно підпер воза, що кінь рушив чвалом і зупинився вже тільки нагорі, на греблі.

— Спасибі! Та й міцні ви, нівроку! — Ягна простягла йому руку.

Віз рушив далі, а вони все йшли поруч, не знаючи, що сказати, дивно зніяковілі.

— Ідете вже назад? — шепнула вона тихо.

— Проведу тебе до млина, Ягусю, там вода дуже греблю розмила.

— Ох і темінь, господи! — скрикнула Ягуся.

— Боїшся, Ягусю? — шепнув Антек, присуваючись ближче.

— Отакої! Чого мені боятися!

Вони знову замовкли і йшли, тісно притулившись одне до одного — плече в плече.

— А очі у вас горять, як у вовка... аж чудно.

— Будеш у неділю на музиках у Клембів?

— Не знаю, чи мати пустять.

— Приходь, Ягусю, приходь! — просив Антек тихим придушеним голосом.

— Ви хочете? — спитала вона м'яко, заглядаючи йому в очі.

— Ісусе, та я ж тільки заради тебе найняв скрипача з Волі, заради тебе умовив Клемба пустити в хату, заради тебе, Ягусю,— шепотів він і так близько нахилявся до неї, так гаряче дихав, що Ягуся навіть трохи відхитнулась і затремтіла від хвилювання.

— Ідіть вже... Чекають на вас... Ще хтось побачить... Ідіть. І — А ти прийдеш?

— Прийду, прийду,— повторила вона й оглянулась, але Антек вже зник в імлі, тільки чути було хлюпання грязюки під його ногами.

Ягну раптом охопило тремтіння і щось вогнем обпекло її серце, отуманило голову, аж вона захиталась. Дівчина не розуміла, що з нею. Очі її горіли, наче засипані жаром, вона не могла перевести подих, не могла вгамувати бурхливого биття серця. Несвідомо розкинула руки, наче обняти когось хотіла. її охопила така млость, що хотілося кричати... Ягна догнала віз, схопила за люшню і, хоч це зовсім не було потрібно, почала так пхати його, що віз рипів, хитався, а капуста падала в грязюку. Перед нею весь час стояло обличчя Антека, його очі, блискучі, пожадливі.

«Диявол... іншого такого, мабуть, у світі нема»,— думала вона нестямно.

Її протверезило гуркотіння млина, повз який вони проїжджали, плескіт води, що ринула на лотоки з-під відкритого шлюзу, бо вода дуже прибула... Хвилі з глухим ревом падали вниз і, розбиваючись на білі бризки, вирували й пінилися в ріці, яка широко розлилася навколо.

В будинку мельника, що стояв біля дороги, вже горіло світло і крізь вікно, запнуте фіранкою, видно було лампу на столі.

— Дивися, лампа в нього, наче в ксьондза чи в пана якого.

— А хіба він не багач? Землі в нього більше, ніж у Борини, та ще й гроші дає під проценти. Думаєш, мало він людей на помолі дурить? — казав Шимек.

«Живе, як поміщик... таким добре... По кімнатах ходять... на канапах вилежуються... в теплі сидять... їдять солодко, а люди на них працюють...» — думала Ягна без усякої заздрості, не слухаючи Шимека, який, хоч і мовчазний був, але розговорившись, міг балакати без кінця.

Нарешті вони добрались додому.

В хаті було тепло, вогонь весело палав у печі. Єнджик чистив картоплю, а стара готувала вечерю.

Якийсь старий сивий чоловік грівся біля печі.

— Ну що, скінчили, Ягусю?

— Трошечки залишилось, може, мішків зо три, не більше. Ягна пішла в комірчину переодягтися і незабаром уже поралася в хаті, накривала на стіл, пильно й зацікавлено поглядаючи на старого, що сидів мовчки, вдивляючись у вогонь, перебирав чотки й ворушив губами. Коли сідали вечеряти, Домінікова поклала ложку й для нього і запросила до столу.

— Ні, дякую. Залишайтеся з богом!.. Я ще зайду до вас, бо, може, залишуся в Ліпцях на довше.

Він став на коліна посеред хати, помолився перед іконою, перехрестився й вийшов.

— Хто це? — спитала Ягна здивовано.

— Святий прочанин, від гробу господнього йде. Я давно його знаю, бо він не раз бував тут, приносив різні святі речі. Років зо три тому...

Домінікова не скінчила, бо увійшов Амброжій, привітався й сів біля печі.

— Така холоднеча й злива, що навіть моя дерев'яна нога змерзла.

— Чого це вам поночі по такій грязюці лазити?.. Сиділи б собі в хаті та молитви читали,— пробурмотіла Домінікова.

— Нудно мені стало самому, от я й подався до дівчат, а до тебе, Ягусю, найперше зайшов.

— Дівчину вашу костомахою звати.

— Ця з молодими гуляє, а про мене зовсім забула.

— Ну? — протягла Домінікова запитливо.

— Правду кажу. Ксьондз уже Бартека причащати пішов, того, що живе за ставом.

— Як це? Адже я його на ярмарку бачила, здоровісінький був.

— Зятьок його так кілком почастував, що й печінки геть повідбивав.

— За що? Коли?

— Та вже ж не за що інше, за землю. Сварились щось із півроку, а оце сьогодні опівдні й розрахувались.

— І кари божої нема на цих розбишак! — озвалася Ягна.

— Прийде на них кара, не бійсь, Ягусю, прийде,— впевнено сказала мати, зводячи очі на ікону.

— Але той, хто вже помер, не встане.

— Сідайте за стіл, Амброжію, підживіться з нами.

— Не відмовлюсь, ні. Одну мисочку, аби тільки велика була, впораю,— жартував Амброжій.

— Вам тільки жарти на думці та забави.

— Тільки й мого. Нащо мені турботи?

Вони сіли за стіл, на якому стояли миски, і почали їсти повільно, мовчки. Єнджик підкладав і підливав страви.

Амброжій раз у раз кидав якесь дотепне слівце і сам сміявся найбільше, бо хлопці, хоч і раді були посміятись, та боялися суворих поглядів матері.

— Ксьондз удома? — спитала нарешті Домінікова.

— А де ж він має бути в таку зливу? Сидить, як єврей, над книжками.

— Мудра він людина, вчена.

— І добрий такий, що й не знайдеш кращого,— додала Ягна.

— Авжеж... звісно... на черево собі не плює, а комусь у бороду. Усе, що дають, бере.

— Не меліть хтозна-чого!

Після вечері Ягна з матір'ю сіли прясти біля печі, сини почали мити посуд та прибирати в хаті. Так воно завжди було в Домі-нікової — синів своїх вона тримала залізною рукою і примушувала, наче дівчат, робити всю хатню роботу, щоб Ягуся свої білі ручки не забруднила.

Амброжій закурив люльку, пускаючи дим у піч, і то поправляв головешки, то підкидав ще хмизу. Він раз у раз поглядав на жінок та щось міркував і зважував.

— Ну що, старости у вас були?

— Були, й не одні.

— І не дивно. Ягна у вас, як намальована. Ксьондз казав, що навіть у місті такої красуні не знайти.

Ягна почервоніла від задоволення.

— Так і сказав? Хай йому бог дасть здоров'я. Я вже давно збиралась занести на помин душі, але тепер занесу.

— Прислав би до вас один чоловік старостів та боїться трохи...— почав Амброжій тихо.

— Парубок? — спитала стара, намотуючи пряжу на веретено, що стукотіло по підлозі.

— Господар... перший на все село... родовитий... тільки вдівець.

— Чужих дітей колихати не буду!

— Діти вже дорослі, не бійсь, Ягусю.

— Навіщо їй старий... час є... почекає парубка, такого, що їй припаде до серця.

— Таких у нас досить; хіба на селі хлопців нема? Хлопці браві: цигарки курять, в корчмі танцюють, горілку п'ють і тільки до таких дівчат приглядаються, які мають землю й грошенята, аби було на що погуляти. Хазяї, сучі діти! До полудня сплять, а з полудня ополоником гній носять та лопатою поле орють.

— Такому на поневіряння Ягну не віддам.

— Правда! Недарма кажуть, що ви, Домінікова, на селі наймудріша.

— Та й від старого молодій втіхи не буде.

— А хіба молодих нема для втіхи?

— Старі ви, а в голові вітер віє,— суворо зупинила його Домінікова.

— Е... мало що скажеш, аби язик не задубів. Вони довго мовчали.

— Старий і шануватиме, і на чужі гроші зазіхати не буде,— знову почав Амброжій.

— Ні, ні! Тільки гріх з того вийде.

— Він би за нею землю записав,— вів далі Амброжій серйозно, вибиваючи люльку.

— У Ягусі і своєї досить,— відповіла стара не відразу і вже трохи невпевнено.

— Він більше б дав, ніж узяв.

— Правда?

— Та я ж не з вітру це взяв, не від себе прийшов.

Знову помовчали. Стара довго оглядала розтріпану куделю, потім послинила палець і почала витягати лівою рукою лляне волокно, а правою крутила веретено так, що воно кружляло по підлозі й гуло, як жук.

— Ну, що? Засилати йому старостів?

— А хто ж це такий?

— Ніби не знаєте? Он той! — і Амброжій показав у вікно на вогник, який мигтів за ставом у хаті Борини.

— Діти в нього дорослі, Ягусю кривдити не будуть, та й на свою частку землі мають право.

— Але свою він може їй записати. Чоловік він добрий, та й господар неабиякий. І побожний. Та й міцний ще,— сам бачив, як він цілий мішок жита завдав на спину. Вже там Ягуся все матиме, хіба тільки пташиного молока в неї не буде. І ще вам скажу: на той рік ваш Єнджик в солдати має іти, а Борина все начальство знає, міг би допомогти.

— Ти як думаєш, Ягусю?

— Мені все одно: накажете — піду. Ваша воля, а не моя,— відповіла Ягна тихо і, спершись лобом на прядку, бездумно задивилась на вогонь, слухаючи тихе потріскування сучків.

«Той чи інший — хіба не все одно?» — подумала вона і раптом здригнулась, згадавши Антека.

— Ну, то як же буде? — спитав Амброжій, підводячись з лави.

— Нехай присилає,— заручини ще не вінчання,— відповіла стара поволі.

Амброжій попрощався і пішов просто до Борини. А Ягна все сиділа нерухомо, мовчки.

— Ягусю... донечко... ти що?

— А нічого. Мені все одно. Накажете — піду за Борину, а ні — залишуся з вами... Хіба мені погано з вами, чи що?

Стара, не кидаючи прясти, тихо заговорила:

— Я ж про тебе турбуюсь, щоб тобі було найкраще... Це правда, він старий, але міцний ще, і людяний, не такий, як інші чоловіки... Шануватиме тебе. Панією будеш у нього, господинею... А як запис робитиме, вже я так його намовлю, щоб земля була біля нашої, під пагорком... Нехай хоч моргів шість запише... Чуєш, що я кажу? Шість моргів! А заміж тобі треба йти, треба. Нащо мають тебе оббріхувати, по всьому селу славити?.. Я кабанчика б заколола... А може, й не треба, може...— Вона замовкла й решту обмірковувала вже подумки, бо Ягуся мов не чула її слів і все пряла. Наче її нітрохи не турбувала власна доля — так мало вона думала про одруження. І правда, хіба їй погано було з матір'ю? Робила що хотіла, ніхто їй ніколи лихого слова не казав. Що їй та земля, багатство? Ніщо! А чоловік? Хіба мало хлопців бігало за нею; аби тільки вона схотіла — всі в одну ніч позбігаються.

Думки її тяглися, як нитка пряжі, і, мов ця нитка, снувалися все навколо одного: коли мати накаже, вона піде за Борину... Так, він навіть кращий від інших, бо купив їй стрічку й хустку... Звісно, і Антек купив би те ж саме, а може... й інші хлопці, аби вони мали стільки грошей, як Борина... Кожен добрий, і всі разом... як тут вибирати? Ні, хай вже мати міркує, щоб зробити якнайкраще.

Ягна знову задивилась у вікно на почорнілі, зів'ялі жоржини, які гойдав вітер, але зараз же забула про них, забула про все, навіть про себе, поринула в таке святе забуття, як мати земля осінньої мертвої ночі. Як ця свята земля, була Ягусина душа — і таїла в собі незвідані глибини, хаос сонних мрій — неосяжна й несвідома власної сили, могутня й безвільна, без бажань і прагнень, мертва і безсмертна. І як цю землю навесні, скоряв її кожен вихор, обгортав і ніс, куди хотів. Навесні землю збуджує гаряче сонце, запліднює життя, пронизує вогненним тремтінням, прагненням любові, і вона родить — бо так має бути; живе, співає, панує, творить, знищує — бо так належить. Існує — бо повинна існувати. І як земля, була Ягусина душа, як ця свята земля!

Довго сиділа вона мовчки, тільки зоряні очі її світились, мов тихі води весняного полудня. Отямилась лише тоді, як хтось відчинив двері в хату.

Вбігла задихана Юзя, підійшла до печі і, виливаючи воду з черевиків, сказала:

— Ягусю, завтра в нас капусту оббирають. Прийдеш?

— Прийду.

— В хаті оббиратимуть. У батька зараз Амброжій сидить, то я втекла, щоб тобі сказати. Будуть Уліся й Марися, і Вікта, і інша наша рідня... і хлопці прийдуть... Петрек обіцяв прийти із скрипкою.

— Котрий це Петрек?

— А Рафалів — вони за війтом живуть. Петрек цієї осені з солдатів прийшов і якось тепер так чудно говорить, що його відразу й зрозуміти не можна.

Нащебетавши повну хату, Юзька побігла додому. Знову залягла тиша.

Частий дощ стукотів у вікно, наче хтось кидав у шибки повні пригорщі піску. Вітер шумів і бешкетував у садку або дмухав у комин так, що жарини розсипалися в усі боки й дим валував у хату... Без упину туркотіли веретена.

Вечір тягнувся повільно й довго. Стара тихим тремтячим голосом почала:

А Ягна й хлопці їй вторували так сумно, що навіть кури в сінцях на сідалах кудкудакали.

VII

Наступний день був так само дощовий і похмурий. Щохвилини хтось виходив з тої чи іншої хати і довго стурбовано вдивлявся в оповите млою небо — чи не роз'яснило десь?

Але нічого не було видно крізь темні хмарки, які пливли так низько, що чіплялися за дерева.

Дощ мжичив без упину, і опівдні перейшов у велику зливу. Наче хтось повідчиняв усі небесні лотоки — так тарабанило по дахах.

Люди сиділи в хатах і бурчали. Дехто під дощем по грязюці чалапав до сусідів — вилити душу, поскаржитись, що в такий час і собаки не виженеш на вулицю. А тут у багатьох ще й підстилка не забрана з лісу, дрова не привезені, і майже всі не встигли зібрати в полі капусту, а їхати по неї ніяк, вода в ставку так піднялася за ніч, що довелося вдосвіта відкрити всі шлюзи і спустити воду в річку, яка й без того розлилася широко. Луки були геть-чисто всі затоплені, і капустяні поля, наче острівці, чорніли серед сивої, спіненої повені.

У Домінікової теж не попривозили ще з поля рештки капусти.

Ягна з самого ранку не могла дати собі ради: то блукала з кутка в куток, то поглядала у вікно на кущі жоржин, прибиті дощем до землі, на залиту дощем далечінь і жалібно зітхала.

— Господи, сумно як! — шепотіла вона, з нетерпінням дожидаючи вечора, щоб піти до Борини оббирати капусту. А день, ніби навмисне, тягнувся поволі, мов жебрак по грязюці,— так нудно й сумно, що важко було витримати. Ягна від роздратування гримала на братів і жбурляла все, що попадало під руку. До того ж і голова в неї розболілася так, що довелося прикладати до лоба парений овес з оцтом,— тільки тоді вгамувався біль. Та вона все не знаходила собі місця, робота падала в неї з рук. Вона подовгу вдивлялася в розбурханий став. Як птах розгортає важкі крила, б'є ними, схоплюється з місця, а злетіти не може, наче ноги його вросли в землю, так і став здіймався з плескотом, аж вода хлюпала на дорогу. А за водою стояла хата Борини; добре було видно позеленілий від старості дах і ґанок, недавно вкритий свіжою, ще жовтою гонтою, і будівлі за садком. Але Ягна дивилась і не бачила всього цього.

Домінікової з самого ранку не було вдома: її покликали до породіллі на другий кінець села, бо вона вміла лікувати й розумілася на різних хворобах.

А Ягну так і підхоплювало щось — хотілось бігти кудись у далекий світ, до людей. Але тільки-но вона, накинувши на голову хустку, виглядала за двері — злива й грязюка відбивали у неї всяку охоту виходити з хати. Кінець кінцем, їй навіть плакати захотілось від якоїсь дивної туги. Не знаючи, що робити, Ягна відчинила скриню і стала виймати та розглядати на ліжках свої святкові вбрання — аж хата заясніла від смугастих спідниць, барвистих хусток та кофточок, але все це не тішило її сьогодні... Вона дивилась байдужим, нудьгуючим поглядом на своє добро, і тільки хустку й стрічку, подаровані Бориною, витягла з самого низу, одягла і довго дивилася в дзеркальце.

«Треба буде ввечері їх надіти»,— подумала вона й відразу скинула обновки, почувши, що хтось іде двором до хати.

Увійшов Матеуш. Ягна аж скрикнула з подиву, бо це був той, через кого про неї на селі ходило стільки пліток,— наче вона зустрічається з ним ночами в садку, а частенько й до себе пускає. Хлопець був немолодий, років за тридцять, ще не жонатий — не хотів одружуватись, поки не повіддає сестер заміж. Але Ягустинка казала, що йому просто до смаку дівчата або й чужі жінки. Хлопець був, як дуб,— дужий, гордовитий і такий зухвалий та непоступливий, що його багато хто побоювався на селі. Майстер він був на всі руки — на флейті грав так, що за душу брало. Чи то воза майструвати, чи хату збудувати, чи піч змурувати — все робив так вправно і вміло, що робота кипіла в нього в руках. Заробляв він чимало, але гроші в нього в руках не тримались. Все дощенту, бувало, відразу проп'є, прогайнує або й людям розпозичає... Прізвище його було Голуб, хоч він більше скидався на яструба — обличчям і вдачею.

— Слава Ісусу!

— Навіки... Матеуш, ти?

— Я, Ягусю, я самісінький!

Він стиснув їй руку і так палко глянув у вічі, що дівчина зашарілась і стурбовано оглянулась на двері.

— Цілих півроку десь у світі блукав,— шепнула вона зніяковіло.

— Цілих півроку й двацять три дні... Я не раз лічив,— Матеуш все не випускав її руки.

— Пусти, я засвічу світло,— мовила вона, щоб звільнитись від нього. Та й у хаті вже зовсім стемніло.

— Привітай же мене, Ягусю,— тихо попросив він і хотів її обняти, але дівчина хутко вислизнула з його обіймів і пішла до припічка засвітити лампу. Вона боялась, щоб їх не заскочили отак у темряві мати або хтось інший. Але Матеуш схопив її, притулив до себе й почав шалено цілувати. Ягна затремтіла, мов птах, але не сила їй було вирватись від цього голодного диявола, який стискав її, аж ребра тріщали, і цілував так, що вона зовсім зомліла. Очі її затуманились, і вона, задихаючись, могла тільки простогнати:

— Матеуш, пусти... Мати...

— Ще крихту, Ягусю, ще раз, бо збожеволію,— і цілував її так, що дівчина зовсім зомліла і звисала в нього з рук — здавалось, от-от упаде. Нарешті Матеуш випустив її, бо почув у сінях кроки, сам запалив лампу на припічку й став скручувати цигарку, палаючими очима поглядаючи на Ягну. А Ягна ніяк не могла отямитись, міцно притискалась до стіни й важко дихала.

Увійшов Єнджик і почав роздмухувати вогонь на черені, потім приставив до вогню горщок з водою і весь час крутився по хаті, так що Ягна й Матеуш вже не могли розмовляти, а тільки обмінювались голодними поглядами, наче хотіли одне одного з'їсти.

Через кілька хвилин прийшла й Домінікова: вона, мабуть, була дуже лиха, бо вже в сінях почала гримати на Шимека, а побачивши Матеуша, грізно глянула на нього і, не відповівши на привітання, пішла в комірчину переодягтись.

— Іди вже, Матеуш, мати лаятиме,— тихо попросила Ягна.

— Вийдеш до мене, Ягусю? Вийдеш? — благав він.

— Ти що, повернувся вже? — спитала стара, ніби щойно помітила його.

— Повернувся, матусю,— відповів Матеуш лагідно і хотів поцілувати їй руку.

— Сука тобі мати, а не я,— буркнула вона, з люттю вириваючи в нього руку.— Чого прийшов? Сказано було, що нічого тобі в нас робити...

— Я до Ягусі прийшов, не до вас,— відрубав Матеуш, бо його вже злість брала.

— Зась тобі до Ягусі, чуєш?! Не хочу, щоб її через тебе ославили в усьому селі як останню... І на очі мені навертатись не смій! — заверещала Домінікова.

— Горлаєте, як ворона,— щоб у всьому селі почули.

— Хай чують, хай позбігаються, хай знають, що ти до Ягни причепився, мов реп'ях до собачого хвоста, що й рогачем не відженеш.

— Не були б ви жінкою, перелічив би я вам ребра за такі слова.

— Ану, спробуй, розбійнику, спробуй, собако! — Домінікова схопила залізну кочергу.

Але на тому й скінчилося, бо Матеуш сплюнув, грюкнув дверима й поспіхом вийшов. Не битися ж йому з бабою, всьому селу на посміховище!

Тільки-но він вийшов, стара напалась на Ягну і давай її гризти, випитувати та викладати все, що було на серці... Ягуся сиділа тихо, ніби помертвіла від страху, та коли материні слова надто вже допекли їй, вона отямилась і, сховавши голову в перину, вибухнула плачем і наріканнями. Мати даремно ображала її, адже вона зовсім не була винна... не кликала Матеуша до хати... він сам прийшов... А навесні, що то мати згадує... Матеуш стрів її тоді біля перелазу... хіба вона могла вирватись від такого диявола... Її так розібрало, що...

Та й потім теж, хіба вона могла відкараскатись від нього? З нею завжди так буває... нехай тільки хто палко гляне на неї чи міцно обійме — все затремтить у неї всередині, вона мліє і так слабне, що вже нічого не пам'ятає... Хіба вона винна?

Так Ягна тихо скаржилась крізь сльози, аж поки нарешті мати зм'якшилась, почала ласкаво витирати їй обличчя й очі, гладити по голові й умовляти:

— Годі, Ягусю, не плач, ну! А то очі почервоніють, наче в кролика. Як ти підеш тоді до Борини?

— А хіба вже час? — спитала Ягна через хвилину, трохи заспокоївшись.

— Звичайно, час. Причепурись гарненько, там люди будуть, та й сам Борина помітить...

Ягна відразу ж устала й почала одягатись.

— Скип'ятити тобі молока?

— Не треба, мені зовсім їсти не хочеться, матусю.

— Шимеку! Гріється тут, опудало, а там корови об порожні ясла зубами стукотять! — гримнула мати, зганяючи рештки роздратування, і Шимек швидше вискочив геть, щоб йому не перепало.

— Здається мені, що коваль вже помирився з Бориною,— казала стара вже спокійніше, допомагаючи Ягні одягатись.— Я зустріла його на дорозі, вів від Борини гарне теля! Шкода! За це теля п'ятнадцять карбованців одразу дадуть... Але, може, це й на краще, що вони помирились: коваль — зубастий і закони знає...

Вона відступила на крок і з любов'ю стала придивлятись до Ягусі.

— Кажуть, цього злодюгу Козла вже випустили, тепер знову треба все замикати та пильнувати.

— Ну, я піду вже.

— Що ж, іди, сиди там до півночі та цілуйся з парубками! — крикнула раптом Домінікова з останнім спалахом люті.

Ягна вийшла, але з воріт ще чула, як мати гримала на Єнджи-ка за те, що свині не загнані в хлів, а кури ночують на деревах. У Борини вже зібралось багато народу.

В печі тріскотів вогонь, освітлюючи велику кімнату. Поблискувало скло ікон, колихалися фігурки святих, зроблені з кольорових облаток і підвішені до закурених балок. Посеред хати лежала купа качанів, навкруги широким півколом сиділи дівчата й жінки. Вони зрізали листя, а качани кидали на простелене під вікном рядно.

Ягна погріла біля печі руки, поставила свої черевики біля вікна і, сівши скраю, поряд із старою Ягустинкою, взялася до роботи.

Гомін у хаті дедалі дужчав, в міру того, як прибували нові люди. Хлопці разом з Кубою носили капусту з клуні, але більше курили, шкірили зуби до дівчат та переморгувалися з ними.

Юзька, хоча була ще зовсім дівчисько, вела перед у жартах та й роботою порядкувала, бо старого Борини не було вдома, а Ганка, як звичайно, блукала, мов тінь, похмура й буркотлива.

— Червоно в хаті, наче від макового цвіту! — скрикнув Антек, заходячи. Він щойно вкочував у сіни бочки, а зараз став біля печі, трохи осторонь шатківниці.

— Причепурились усі, мов на весілля,— зауважила одна із старих жінок.

— А Ягусю наче хто в молоці скупав,— ущипливо сказала Ягустинка.

— Та годі вам,— шепнула Ягна, червоніючи.

— Радійте, дівчата, Матеуш повернувся! Тепер почнеться музика, танці та гулянки по садках,— не вгавала Ягустинка.

— Ціле літо його не було.

— Він будинок поміщицький будував у Волі.

— На всі руки майстер, чорт би його забрав, ще й носом бульби пуска,— сказав хтось із хлопців.

— А дівчат приголубити так уміє, що й дев'яти місяців чекати не доводиться.

— Ягустинка ні про кого доброго слова не скаже,— зауважила одна з дівчат.

— Гляди, щоб я про тебе чогось не сказала!..

— А знаєте, той старий прочанин знову прийшов.

— Він сьогодні у нас буде,— повідомила Юзя.

— Цілих три роки по світу мандрував!

— По світу! Та він біля труни Христової побував.

— Аякже! Хто його там бачив? Бреше старий, а дурні вірять. Адже й коваль теж розповідає про заморські краї, а сам усе це з газет вичитав.

— Не плетіть казна-чого, Ягустинко, сам ксьондз матері казав, що це правда.

— Ну, коли вже так... Звісно, Домінікова в плебанії все одно, як у себе вдома, і завжди знає, коли в ксьондза живіт болить,— на те вона й лікарка!

Ягна замовкла, але відчула велике бажання штрикнути Ягустинку ножем, яким різала капусту, коли після її слів у хаті гримнув дружний сміх. Тільки Уліся Гжегожова не сміялась і, нахилившись до Клембової, спитала:

— А звідки він, цей прочанин?

— Звідки? Хто ж його знає! З усього світу! — Клембова нахилилась, взяла головку капусти і, обрізаючи листя, заговорила швидко й голосно, щоб чули й інші:

— Кожні три роки приходить взимку в Ліпці й живе в Борини... Наказує себе звати Рохом, та це, мабуть, не його ім'я... Жебрак він чи, може, ні — хто його знає. Але людина побожна й добра. Тільки йому сяйва над головою бракує, а то був би зовсім, як святий на іконі. Є в нього чотки, освячені біля Христової труни. Картинки дарує дітям святі і ще такі, на яких королі намальовані, що з нашого народу походили. Є в нього книжки й про божественне, і такі, в яких написано про все, що в світі діється. Читав він одну моєму Валеку, то я із старим слухала, та тільки забула, про що там, бо зрозуміти важко. А побожний який! Часом півдня молиться на колінах біля хреста на дорозі або в полі, але в костьол тільки до обідні ходить. Ксьондз запрошував його до себе жити в плебанію, то він йому сказав: «Я з народом бути повинен. Моє місце не в хоромах». Люди думають, що він, мабуть, не з селян, хоч і говорить, як ми. А вчений який: з євреєм по-німецьки розмовляє, а в Джаз-говій Волі у маєтку в поміщика, з панянкою, що їздить лікуватися в теплі краї, ще якось по-іншому, по-закордонному розмовляв. І ні в кого нічого не бере — тільки трохи молока та хліба окраєць, і то недурно, він за це дітей вчить. Кажуть...

Клембова не договорила, бо дівчата раптом розреготались, аж попадали на підлогу. Та й усі сміялись, дивлячись на Кубу. Він ніс капусту, його хтось штовхнув, і він простягся на підлозі посеред хати, а качани розкотилися в усі боки. Куба кілька разів пробував підвестись, але тільки-но стане накарачки, як його штовхнуть, і він падає знову. Нарешті Юзя за нього заступилась і допомогла йому встати. Але й лаявся ж він, ох, і лаявся ж!

Всі говорили неголосно, та гомін був такий, як у вулику, коли рояться бджоли. Тільки й чути було жарти, сміх, очі іскрилися радістю, всі обличчя всміхались. А робота йшла своєю чергою, листя хрумтіло під ножами, качани, мов кулі, летіли на простелену ряднину, на якій зростала дедалі вища купа. Біля печі Антек шаткував капусту над великим цебром. Він скинув каптан, залишився в самій сорочці й смугастих штанях з домотканого сукна, обличчя його розчервонілось, чуб розпатлався, чоло було всіяне краплинами поту. Він працював ретельно, але встигав і сміятись, і жартувати,— і такий був гарний, що Ягна задивилась на нього, мов на картину. Та й не тільки вона... Антек часом зупинявся, щоб перепочити, і так весело поглядав на неї, що Ягна червоніла й опускала очі. Ніхто не помічав цього, крім Ягустинки, а вона, вдаючи, ніби нічого не бачить, вже міркувала, як розкаже про це всьому селу.

— А знаєте, Марциха, здається, родила,— почала Клембова.

— Це їй не первина — щороку з нею буває.

— Не молодиця — вогонь, дитина в неї кров від голови відтягає,— сказала Ягустинка і зібралася ще щось додати, але інші жінки напали на неї, навіщо вона при дівчатах говорить про такі речі.

— Не турбуйтесь, вони ще й не те знають! Такі тепер часи, що навіть дівчиську, яке гусей пасе, і не кажіть, ніби лелека дітей приносить,— засміється вам в очі! Не так раніше бувало, ні.

— Ну, ти все знала, коли ще корови пасла,— серйозно зауважила стара Вавжониха.— Хіба я не знаю, що ти виробляла на пасовиськах?..

— А коли знаєш, то й знай про себе,— сердито гримнула на неї Ягустинка.

— Я тоді вже одружена була... з Матеушем, либонь... Ні, з Міхалом... Так, з Міхалом, бо Вавжон був у мене третій,— бурмотіла Вавжониха, плутаючись у спогадах.

— Ой, сидите ви тут і не знаєте, що трапилось! — крикнула, вбігаючи в хату, задихана Настуся Голуб, сестра Матеуша.

З усіх боків посипались запитання, всі очі втупилися в Настусю. — У мельника коні вкрали!

— Коли?

— Та з півгодини тому буде, не більш. Щойно Янкель розказав Матеушу.

— Янкель усе відразу знає, а інколи й трохи раніше.

— А коні ж які! Мов змії!

— Їх із стайні вивели. Наймит пішов до млина по дерть, повернувся, дивиться — ні коней, ні упряжі, а пес у будці лежить, отруєний.

— Як тільки зима підходить, так і починають бешкетувати!

— Що ж, коли злодіям ніякого впину немає! Що йому зроблять? Посадять в тюрму, годуватимуть, відсидиться в теплі, з іншими злодіями там заприятелює, а коли випустять, ще спритніше крастиме,— бо вчений.

— Якби в мене коня вкрали і я б злодія впіймав,— убив би на місці, мов скаженого собаку! — крикнув хтось із хлопців.

— І варт було б! Тільки дурні шукають справедливості в цьому світі. Кожен має право за свою кривду відплатити.

— Спіймати б такого та всією громадою вбити — тоді й відповідати не довелося б: хіба всіх засудиш?

— Пам'ятаю, одного разу зробили так у нас... тоді я вже за другим чоловіком жила, ні, здається, ще за Матеушем.

Але ці міркування припинив Борина, який зайшов до хати.

— Так тихо ви тут шепочетесь, що аж на тому боці ставу чути! — заволав він весело і, скинувши шапку, став вітатися з усіма по черзі. Старий, мабуть, був напідпитку, бо почервонів, як рак, розстебнув каптан і говорив голосно й багато, проти свого звичаю. Йому дуже хотілося підсісти до Ягусі, але ніяково було на очах в усіх, поки вони ще не заручені. Він тільки весело заговорював з нею і поглядав з задоволенням: така гарна вона була сьогодні та ще й одягла хустку, яку він їй подарував.

Вітек з Кубою перенесли до пічки довгий стіл, Юзя витерла його чистою ганчіркою і почала розставляти на ньому миски й ложки.

А Борина виніс з комори велику черевату сулію горілки і став обносити гостей по черзі та цокатися з ними.

Дівчата ніяковіли й відмовлялися. Хтось із хлопців сказав:

— Ласі до горілочки, як кіт до молока, а ще й умовляти їх треба.

— Сам ти п'яниця, завжди сидиш у Янкеля, то й думаєш, що всі такі!

Дівчата, відвернувшись і затуливши обличчя руками, випивали ковток, решту виливали на підлогу, кривилися, говорили: «Міцна»,— і віддавали чарку Борині.

Тільки Ягна вперлася й так і не випила, хоч як її просили.

— Я навіть смаку горілки не знаю, та мені це й не цікаво,— говорила вона.

— Ну, сідайте, люди добрі, підживіться трохи! — запрошував старий.

Після довгих церемоній, всі, як годиться, посідали за стіл і почали поволі їсти, весь час перемовляючись.

З мисок линула пара, оповиваючи гостей хмарою, і чути було тільки, як стукотять ложки та плямкають роти; часом вихоплювалося голосно сказане слово.

Вечеря була на славу, аж люди дивувалися: і картопля з підливкою, і тушене м'ясо з ячною кашею, і капуста з горохом. Пригостили всіх на славу! До того ж і Борина частував гостей, а Юзя й Ганка підкладали страви в миски.

Вітек підкидав у пічку сухі поліна, і вогонь весело тріскотів, а Куба, поки вечеряли, зносив капусту й складав на купу. Він жадібно вбирав у себе смачні пахощі, облизувався й зітхав:

«Півбика, здається, з'їв би з одною або й двома мисками каші... А ці падлюки жеруть, наче зголоднілі коні... і кісточки людині не залишать»,— думав він з прикрістю, підтягуючи пояс, бо в нього аж бурчало в животі від голоду.

Але гості хутко скінчили їсти, почали вставати з-за стола й дякувати хазяям.

— На здоров'я, гості любі, на здоров'я!

Знявся гомін. Люди виходили на двір, хто — провітритись і розім'яти кістки, хто — подивитися на небо: чи не роз'яснюється, а хлопці — погомоніти на ґанку з дівчатами.

Куба вже сидів на порозі з мискою на колінах і вминав, аж за вухами лящало, не звертаючи уваги на Лапу, який всіляко нагадував про себе. Нарешті Лапа, побачивши, що нічого не випросить, вибіг на ґанок, до інших собак, які гризлися за кістки, що їх повикидала Юзька.

Всі вже знову взялись до роботи, коли увійшов Рох і привітався.

— Слава Ісусу!

— Навіки-віків,— відповідали йому хором.

— Як то кажуть, поспішай їсти, поки є в мисці... Хоч ви й спізнилися на вечерю, але й для вас вистачить,— гукнув Борина, підсуваючи йому ослінчик до печі.

— Дай мені, Юзю, молока й хліба, з мене досить.

— Є ще трішечки м'яса...— сказала Ганка несміливо.

— Ні, дякую, я м'яса не їм.

Люди спочатку примовкли і з доброзичливою цікавістю придивлялись до Роха, та коли він сів вечеряти, розмови й жарти почалися знову.

Лише Ягна частенько з зацікавленням поглядала на прочанина.

«...От на вигляд людина, як усі, а побувала біля труни Христової, півсвіту обійшла, стільки чудес бачила... Як воно в цьому далекому світі? Якими дорогами треба йти, щоб до нього потрапити?.. Адже навколо села, поля, ліси, а за ними — знову села, поля, ліси дрімучі... Мабуть, миль сто треба пройти або й тисячу»,— думала Ягна і дуже їй хотілося розпитати Роха. Але хіба можна? Ще висміють її...

Петрек Рафалів, який недавно повернувся з війська, приніс з собою скрипку, настроїв її й почав награвати різні пісні.

Залягла тиша, тільки дощ стукотів у шибки, і собаки гавкали біля хати. А хлопець грав все нові й нові пісні й смичком так водив, що звуки ніби самі линули із скрипки... Грав духовні пісні — мабуть, для прочанина, який не зводив з нього очей. Потім заграв інші, прості — наприклад, про Яся, що іде на війну. Цю пісню дівчата частенько співали в полі. І такі жалібні звуки линули з його скрипки, що у всіх навіть мороз пробігав по спині, а Ягуся, яку музика завжди дуже хвилювала, раптом розплакалась, і сльози струмком потекли в неї по щоках.

— Перестань грати, бач, Ягуся плаче...— скрикнула Настуся.

— Ні... нічого, це я так... мене завжди хапає за серце музика... нічого,— шепотіла засоромлено Ягуся, закриваючи обличчя фартухом.

Нічого не допомагало, сльози самі мимоволі лилися з очей від незрозумілого смутку, від дивної туги невідомо за чим.

Скрипаль грати не переставав, але тепер він рвонув браву мазурку, а за нею — обертас, такий веселий, що дівчата не могли всидіти на місці. Вони поводили плечима, стискали тремтячі коліна, а хлопці притупували в такт і приспівували. В хаті зчинився такий тупіт, гомін, що аж шибки деренчали.

Раптом у сінях заскавучав і страшенно завив собака. Всі миттю змовкли.

— Що сталось?

Рох кинувся в сіни так швидко, що мало не впав, наткнувшись на шатківницю.

— Нічого, хтось із хлопців прищемив собаці хвіст дверима, от він і завив,— об'явив Антек, виглянувши в сіни.

— Не інакше, Вітекова робота,— зауважив Борина.

— Ну, от ще! Стане Вітек пса кривдити, коли сам по всьому селі збирає різну каліч і лікує...— гаряче заступилася за хлопчика Юзя.

Рох повернувся в хату дуже розгніваний. Він, видно, звільнив пса, бо той скиглив тепер десь аж надворі.

— І собака — боже створіння, вона кривду відчуває, як людина... Ісус Христос теж мав свою собачку і не давав її нікому кривдити...— сказав він схвильовано.

— Невже господь теж тримав собаку, як прості люди? — висловила сумнів Ягустинка.

— А щоб ви знали, мав і звав його Бурком.

— Оце так! Та не може бути...— залунали здивовані голоси.

Рох помовчав хвилину, а потім підняв сиву голову, облямовану довгим, рівно підстриженим волоссям, втопив у вогонь бліді, наче виплакані, очі і, перебираючи чотки, почав тихо:

— В давні часи... коли Ісус ще ходив по землі і сам чинив суд над людьми, трапилося те, що я вам розповім...

Ішов собі Ісус Христос на храмове свято до Мстова, а дороги ніякої не було, самі піски глибокі та гарячі, бо сонце припікало дуже і задуха була, наче перед грозою.

І ніде ніякої тіні, ніякого захистку.

Велике потрібне було Ісусу терпіння: до лісу ще далеко, а він від утоми ніг своїх святих під собою не чує і йому страшенно хочеться пити. Отож він раз у раз сідав відпочити на піщаних пагорках, але там ще дужче пекло сонце; ріс лише коров'як, і тінь відкидали тільки його сухі стеблини — навіть пташці ніде було сховатися.

І не встигне Ісус присісти й звести дух, а нечистий вже тут. Мов яструб поганий, що падає згори на втомлену пташку, так і він, проклятий, рив копитами пісок і кидався — таку куряву здіймав, що світу божого не видно було.

А Христос, хоча вже й груди йому стискало і він ледве ногами рухав, одразу вставав і йшов далі та тільки посміювався над дурним бісом,— знав він, що нечистий хоче його з дороги збити, щоб він не прийшов на храмове свято рятувати грішний народ.

Ішов собі, йшов господь і прийшов до лісу.

Відпочив він трохи в затінку, води напився, попоїв, що там у нього було в торбі, потім виламав собі добру палицю, перехрестився й увійшов у ліс.

А ліс був старий, дрімучий, і болота в ньому непрохідні, багна, трясовини, хащі такі, що не всякий птах пролетить. Тільки Ісус зайшов у ліс, нечистий деревами як затрусить, як почне вити й трощити сосни! А вітер, мов пекельний наймит, ще помагає йому ламати сучки, трощити дуби. І гуде, і виє в усьому лісі, мов шалений.

Темінь — хоч в око стрель, галас, тріск, завірюха, а тут якісь звірі — пекельна мара — вискакують і зуби шкірять, і гарчать... Лякають Ісуса... очима блискають... от-от схоплять пазурами, а проте схопити не сміють — як же, сам Ісус Христос, не хто-небудь.

Ну, Ісусу це залякування вже набридло, він на храмове свято поспішав. От він перехрестив ліс — і відразу всі біси та їхні куми зникли в трясовинах.

Залишився тільки один дикий собака, бо тоді собаки ще не жили з людьми.

Отож цей пес біг за Ісусом, гавкав, хапав його за ніжки святі, за штани, шматував зубами каптан, торбу й добирався до тіла. Але Ісус Христос милосердний був і ніколи жодного живого створіння не кривдив, хоч і міг того пса вбити палицею чи навіть одним помислом своїм. От він і каже:

«На тобі хлібця, дурнику, коли ти голодний!» — і кидає йому хліба з торби.

А пес так розлютився, що вже нічого не пам'ятає,— одне зуби шкірить, гарчить, гавка і геть чисто подер Ісусові штани.

«Я тобі хліба дав, не чіпав тебе, а ти мені одежу шматуєш і гавкаєш! Дурний ти, господа свого не впізнав! За це ти людині служитимеш і жити без неї не зможеш»,— сказав Ісус так суворо, що пес аж присів на землю, а потім хвоста підібгав, завив і, мов очманілий, побіг світ за очі.

Прийшов Ісус на храм. Народу — мов дерев у лісі, мов трави на луках — видимо-невидимо. А в костьолі порожньо, бо в корчмі музика грала, і перед папертю — цілий ярмарок. Пияцтво, розпуста, гріх усякий, так само, як і за наших часів буває.

Виходить Ісус з костьолу після обідні, дивиться — а юрба, мов колосся під вітром, в усі боки гойдається й тікає геть. Біжать — хто з батогом, хто жердину з тину висмикнув, хто за кілок хапається, а інші каміння на землі шукають. Жінки верещать, на тини лізуть, на вози, діти плачуть, і всі галасують:

«Скажений собака! Скажений собака!»

А собака поміж юрбою біжить, висолопивши язика, і просто на Ісуса.

Та господь наш не злякався, ні,— впізнав, що це той самий собака з лісу. Розкрив каптан і каже собаці, що раптом зупинився:

«Іди-но сюди, Бурку, тобі зі мною краще буде, ніж у лісі».

Прикрив його полою, простяг над ним руку й каже:

«Не вбивайте його, люди, він теж боже створіння — бідне, голодне, нещасне, бездомне».

Але чоловіки загаласували, загомоніли і ну лаятись, нарікати та стукотіти кілками об землю: мовляв, це звір дикий, скажений, скільки у нас гусей та овець поперетягав! Скільки збитку завдав! І людину він не шанує — ледве що, так і схопить зубами! Ніхто без палки в поле вийти не може, бо від цього диявола нікуди не дінешся. Треба його вбити неодмінно.

І хотіли силоміць узяти собаку з-під Ісусового каптана і вбити.

А господь розгнівався і гримнув:

«Не підходьте! Значить, ви ледарі, п'янюги такі, собаки боїтесь, а бога не боїтесь, га?»

Він це так грізно сказав, що люди відступили, і він давай їм вичитувати за те, що вони, негідники, прийшли на богомілля, а самі пиячать по корчмах; що і злодії вони, і безбожники, та що за це їх, мовляв, не мине божа кара.

Сказав це Ісус Христос, підняв свою палицю і хотів піти. Але народ його вже впізнав і всі як впадуть на коліна, як заплачуть! І стали його благати:

«Залишайся з нами, господи! Залишайся! Будемо тобі служити вірно, як цей пес... п'яниці ми, безбожники лихі, а ти все-таки не йди! Карай нас, бий, але не залишай нас, сиріт безпритульних!» — І так плакали, так благали, так цілували йому руки й ноги, що зм'якшилось серце Ісусове, і він ще трохи побув з ними, научав, давав розгрішення і благословляв усіх.

А ідучи, сказав:

«Кажете, шкоду вам робив пес? Віднині буде він служити вам. І гусей стерегтиме, і овець заганятиме, а коли хазяїн нап'ється, буде пильнувати худобу і добро його. Вірним другом буде вам. Тільки ви його жалійте і кривди йому не робіть».

І пішов Ісус у далекий світ.

Оглянувся, а Бурко сидить там, де він його покинув.

«Бурку, іди зі мною, чого ж ти, дурнику, сам залишишся?»

І собака пішов за ним, і з того часу завжди за господом ходив, тихий, чуйний, вірний, як найвідданіший слуга.

І ходили вони разом скрізь — по лісах, по водах, по всьому світу.

Не раз, коли траплялось їм голодувати, собака ловив у лісі яку-небудь пташку або приносив гуску чи якогось баранця, і вони разом підживлялись.

А частенько, коли Ісус, натомившись, відпочивав, Бурко відганяв недобрих людей чи дикого звіра, не давав кривдити нашого господа.

Коли прийшов час, і погані фарисеї повели Ісуса на муки, Бурко кидався на всіх, кусався, захищав, бідолаха, свого хазяїна, як умів.

А Ісус з-під хреста, який ніс собі на муку, сказав йому: «Сумління їх гризтиме дужче, ніж ти... А ти мені не допоможеш...»

І коли його, замученого, розіп'яли на хресті, Бурко сидів поруч і вив...

І на другий день, коли всі розійшлись, і не було вже біля Христа ні богородиці, ні святих апостолів, залишився з ним тільки Бурко. Лизав пробиті цвяхами ноги вмираючого і вив, вив, вив...

А коли вже настав третій день, опритомнів Ісус, дивиться: нема біля хреста нікого, тільки Бурко жалібно скиглить і тулиться до його ніг.

Тоді господь наш Ісус Христос глянув на нього ласкаво і мовив, умираючи:

«Ходім, Бурку, зі мною!»

І собака в ту ж мить зітхнув востаннє і пішов за своїм хазяїном. Амінь!

Так усе й було, як я вам розповів, люди добрі,— закінчив Рох, перехрестився і пішов на другу половину, де Ганка вже приготувала йому постіль, бо видно було, що він дуже втомився.

Глибоке мовчання стояло в хаті. Всі думали про щойно почуту дивовижну історію, а Ягуся, Юзя й Настка крадькома витирали сльози, так схвилювала їх доля Ісуса і відданість Бурка. Вже те, що знайшовся в світі пес, який був кращий, ніж люди, і відданіший богові, ніж вони, примусило всіх замислитись. Потроху, ще зовсім тихо, всі стали обмінюватись зауваженнями, але тут Ягустинка, яка уважно слухала Роха, раптом підняла голову, глузливо засміялась і сказала:

— Оце так дивина! А я вам кращу приповістку скажу — про те, звідки взявся віл:

— Чим моя казка гірша, ніж Рохова? — засміялась вона.

В хаті так і гримнув сміх. Посипались жарти, казки, приповістки всякі.

— Ягустинка все знає!

— Ще б пак, удова після трьох чоловіків, то вже добре вчена!

— Один її ранком вчив батогом, другий опівдні ременем, а третій надвечір частенько дубцем частував! — крикнув Петрек Рафалів.

— Пішла б я за четвертого, тільки не за тебе, бо ти дурний і сопливий.

— Як той Ісусів собака не міг без хазяїна, так і жінка без побоїв не може,— от Ягустинці й сумно! — зауважив хтось із хлопців.

— Дурню! Ти краще дивися, щоб ніхто не побачив, як ти носиш батькові мішки Янкелю за горілку! А вдів не чіпай, це не твого розуму справа,— обірвала його Ягустинка так гостро, що всі притихли, бо кожен боявся, щоб вона зо зла не розповіла вголос усього, що знає, а знала вона багато. Вперта була жінка, непоступлива, і про все мала свою думку. Не раз, бувало, таке скаже, що людей аж дрижаки беруть і волосся дибом стає, бо вона нічого не шанувала — навіть ксьондза й костьол. Не раз їй ксьондз вичитував з амвона і закликав опам'ятатись,— нічого не допомагало. Вона тільки потім говорила скрізь:

— І без ксьондза кожен до господа бога потрапить, якщо чесно житиме. А ксьондз нехай краще свою економку доглядає, бо вона вже третього носить і знову десь загубить!

Така була Ягустинка...

Гості вже починали розходитись, коли увійшли війт і солтис. Вони саме обходили хати, оголошуючи людям, щоб завтра всі вийшли лагодити дорогу за млином, розмиту дощами.

Війт, тільки-но переступив поріг, розвів руками і закричав:

— Ач, старий чорт, найкращих дівок до себе скликав!

Тут і справді були тільки хазяйські дочки, родовиті, з великим посагом. Адже Борина був перший господар на все село, не стане ж він запрошувати до себе наймичок, халупниць чи таку бідноту, що в неї тільки й добра — один коров'ячий хвіст на десятьох.

Війт відкликав Борину вбік, поговорив про щось так тихо, що ніхто нічого не почув, пожартував з дівчатами і незабаром пішов: йому треба було скликати на завтра ще півсела. Незабаром і всі стали розходитись — година була пізня, та й капусту майже всю пооббирали.

Борина дякував усім разом і кожному окремо, а перед старшими жінками відчиняв двері і випроводжав їх у сіни. Ягустинка, виходячи, сказала голосно:

— Спасибі за частування, а все-таки не все гаразд у вас...

— Чом так?

— Господині вам бракує, Мацею, і через це у вас ніякого порядку не може бути.

— Що робити, що робити; така вже воля божа, що моя хазяйка померла.

— Та хіба мало дівчат? Либонь, кожного четверга так і виглядають по всьому селу — чи не йдуть од вас старости до якоїсь! — відгукнулась хитро Ягустинка, намагаючись випитати в нього що-небудь. Але Борина, хоча в нього вже була готова відповідь, лише чухав потилицю й усміхався, несвідомо шукаючи очима Ягусю.

А Ягуся вже збиралась іти. Антек тільки того й чекав. Він одягнувся й непомітно вийшов раніше.

Ягуся йшла додому одна — інші дівчата жили на тому кінці села, біля млина.

— Ягусю! — шепнув Антек, виринувши з темряви біля якогось тину.

Вона зупинилась, впізнала його голос і затремтіла.

— Я тебе проведу, Ягусю.— Він оглянувся навколо. Ніч була темна, незоряна, вітер гудів у височині і шарпав дерева.

Він міцно обняв її, і так, притулившись одне до одного, вони зникли у темряві.

VIII

На другий день прогриміла в Ліпцях чутка, що Борина заручився з Ягною.

Війт ходив старостою; жінка його, якій він суворо наказував нікому про це й словом не прохопитися, поки він не повернеться, надвечір побігла до сусідки — начебто позичити солі, а виходячи, не стерпіла, відкликала куму вбік і шепнула:

— Знаєш, Борина послав до Ягни старостів з горілкою! Тільки ти не кажи про це нікому, бо мій наказував мовчати.

— Як можна!.. Ще б я стала по селу бігати, язиком плескати! Пліткуха я, чи що? Такий дід — і третю жінку бере! Що ж на це діти скажуть? Людоньки, і що воно в світі діється! — з жахом застогнала кума.

І не встигла війтова жінка піти, як вона накинула на голову хустку і потай, садком, побігла до Клембів, які жили поруч,— попросити щітку, бо її, мовляв, десь поділась.

— Чули новину? Борина одружується з Ягною Домініковою. Щойно пішли до неї старости з горілкою.

— Що це ви за чудеса розказуєте? Хіба ж можна? Адже в нього діти дорослі і сам підстаркуватий.

— Це правда, що немолодий, але ж йому не відмовлять. Такий господар, багатій...

— А Ягна? Бачили, люди добрі! Тягалася з ким хотіла, а тепер буде перша господиня на селі! Є в світі правда, я вас питаю! Скільки ще дівчат у нас не засватаних... От хоча б, приміром, сестрині.

— А племінниці мої, від брата покійного, а Копжив'янки, а Настуся, а інші? Хіба ж то не хазяйські дочки, не пригожі, не чесні дівки?

— От вона тепер запаніє! Вже й так павою ходить і кирпу гне.

— Без гріха тут не обійдеться, адже коваль та й діти Боринині свого мачусі не подарують!

— Що вони можуть зробити? Боринина земля — його й воля...

— Звісно, земля його, по закону, а по справедливості й дітям належить.

— Ех, голубко, той справедливості доб'ється, у кого гроші на неї є. Так вони поскаржились одна одній на порядки, що повелися в світі, і розійшлись, а з ними чутка про заручини розійшлася по всьому селу.

Роботи в цю пору в селі небагато, поспішати нікуди, люди сиділи вдома, бо дороги геть-чисто порозмивало,— отже, про ці заручини загомоніли в усіх хатах. Все село з зацікавленням дожидало, чим це скінчиться. Вже заздалегідь пророкували, що почнуться бійки, суди й скандали. Всім відома була вперта вдача Борини — він коли затнеться, то й ксьондзу не поступиться. Всі знали також, який гордий і непоступливий Антек.

Навіть люди, яких позганяли лагодити дорогу біля розмитої греблі за млином, покинули працювати й обговорювали цю подію.

Висловив свою думку один, висловив інший і, нарешті, старий Клемб, чоловік розумний і статечний, промовив суворо:

— Згадаєте моє слово — буде від цього лихо на все село!

— Антек не стерпить — як же, зайвий рот біля миски! — зауважив хтось.

— Дурню, у Борини вистачить і на п'ятьох. За землю, от за що засперечаються!

— Без запису тут не обійдеться.

— Домінікова — баба розумна, вона їх усіх приборкає.

— Вона — мати, її суче право своє дитя оборонити,— зауважив Клемб.

— В костьолі завжди сидить, а на гроші ласа, мов той Янкель!

— Не кажи про людину хтозна-чого, язик відсохне.

Так цілий день село тільки й говорило про заручини Борини, та й не диво: Борини були родовиті, давні господарі, і Мацей, хоч і не посідав ніякої посади, а проте верховодив у громаді. Та й як могло бути інакше? Адже він сидів на одвічній селянській землі, жив у селі з діда-прадіда, був багатий, розумний, отже, хоч-не-хоч, всі слухали й шанували його.

Тільки ніхто з його дітей, навіть коваль, не знали про заручини. Сусіди не зважувались переказати їм цю новину — боялися, щоб зопалу, бува, ще й їм не перепало.

У хаті Борини сьогодні було тихо, навіть тихше, ніж звичайно. Дощ ущух, і небо зранку вияснилось, отже, Антек з Кубою й жінками відразу після сніданку поїхав у ліс — збирати хмиз на паливо та листя й мох на підстилку.

Старий залишився вдома.

Вже з самого ранку він був на диво роздратований і причепливий, так і шукав нагоди зігнати на комусь тривогу й злість, що його мучили. Вітека побив за те, що той не підкинув коровам соломи і вони лежали в гною; з Антеком полаявся, на Ганку нагримав, побачивши, що її хлопчик виліз надвір і став вовтузитися в грязюці. Навіть Юзі перепало за те, що вона довго одягалась і коні її чекали. А коли Мацей нарешті зостався сам, віч-на-віч з Ягустинкою, яку залишили в домі з учорашнього дня, щоб вона доглядала худобу, він уже зовсім не знав, що йому робити. Знову й знову згадував розповідь Амброжія про те, як його прийняла Домінікова, що сказала Ягна,— і все-таки ще не був певний успіху; не дуже-то він вірив старому: Амброжій заради чарки горілки міг і набрехати.

Він то ходив по кімнаті і поглядав у вікно на порожню вулицю, то з ґанку тривожно стежив за Ягусиною хатою і чекав смерку, як порятунку.

Сто разів йому хотілося бігти до війта і поквапити його та солтиса, щоб ішли швидше, але він залишався удома. Його втримували примружені очі Ягустинки, що невідступно стежили за ним та блищали зневагою і глузуванням.

«Іч, відьма чортова, свердлить очима, ніби шилом!» — думав він.

А Ягустинка блукала по хаті й по двору з веретеном під пахвою і стежила за порядком, не перестаючи прясти. Веретено дзижчало у повітрі, а вона намотувала нитку і йшла далі, до гусей, до свиней, у хлів. Лапа плентався за нею, сонний, обважнілий.

Ягустинка не обзивалася до Борини, хоча добре розуміла, що його так мучить і тривожить.

А він, не знаючи куди подітися, почав забивати підпірки біля стінки.

Вона кілька разів зупинялась перед ним і нарешті сказала:

— Не йде чогось у вас робота сьогодні.

— Не йде, не йде, чорти б її забрали!

«Ох, і содом тут буде, Ісусе, ох, і содом! — думала Ягустинка, відходячи.— Добре старий робить, що одружується! А то діти дали б йому такий хліб, як і мені!.. Цілих десять моргів віддала їм, поле як золото, і що? — Вона плюнула зо зла.— Тепер на заробітки ходжу, наймичкою стала!»

А Борина, видно, вже зовсім витримати не міг; він жбурнув сокиру на землю і гукнув:

— Під три чорти таку роботу!

— Бачу — щось гризе вас.

— Гризе! Правда, що гризе.

Ягустинка присіла на призьбу, витягла довгу нитку, накрутила її на веретено і тихо, з деяким побоюванням, сказала:

— От і нічого вам так тривожитись і турбуватись...

— Багато ти знаєш!

— Не бійтесь, Домінікова — розумна баба, а в Ягни теж голова на плечах!

— Ти так думаєш? — скрикнув Борина радісно й підсів до неї.

— Що ж то, в мене очей немає, чи що?

Обоє довго мовчали, ніби випробовуючи одне одного.

— Покличте мене на весілля, то я вам такого «хмеля» заспіваю, що точнісінько через дев'ять місяців хрестини справите,— почала Ягустинка іронічно. Але побачивши, що Борина нахмурився, додала вже іншим тоном: — Добре ви робите, Мацею, добре! Треба було й мені пошукати іншого чоловіка, коли мій помер, не ходила б я тепер на поденне! Дурна була, повірила дітям, пішла до них нахлібницею, землю їм відписала, а тепер що?

— Ні, я поки живий, не дам ні смужки! — сказав Борина рішуче.

— Розумно кажете! А я по судах тягалась, останні копійки на це пішли, а справедливості все одно не купила... На старість довелося піти в найми, на поневіряння... Щоб ви, прокляті, під тином здохли за мою кривду! Пішла до них у неділю, хотіла хоч глянути на хату й садок,— адже сама власними руками його щепила! — а невістка на мене почала горлати, що я підглядати, вистежувати до них ходжу. Господи Ісусе! Це на свою власну землю вистежувати ходжу!.. Думала, там і вмру — так мені гірко стало! Пішла до ксьондза, щоб він хоч вичитав їм з амвона, а він каже, що мені за ці кривди бог заплатить! Воно, звісно, так: коли в людини нічого нема, добра їй і божа ласка. А я краще б тут, на землі, похазяйнувала, в теплій хаті під периною виспалася б, смачно поїла б, пожила для своєї втіхи...

Ягустинка з таким запалом почала скаржитися на все і всіх, що Борина не витримав — устав і пішов до війта. Та й час було — вже почало смеркати.

— Ну що, швидко підете?

— Зараз, зараз, от тільки Шимон прийде.

Шимон прийшов, і вони всі разом рушили в корчму — випити по чарочці й захопити звідти рисової на частування. В корчмі вже був Амброжій, який відразу підсів до них. Але пили недовго — Мацей все квапив.

— Я вас тут почекаю. Якщо діло вийде, забирайте обох і приходьте сюди швидше! — крикнув він услід.

Старости йшли посеред вулиці, де грязюка так і бризкала в них з-під ніг. Темрява густішала і вкривала село похмурою сірою завісою, тільки де-не-де вже світилися вогники хат. Завивали на подвір'ях собаки, як завжди перед вечерею.

— Куме! — почав війт, помовчавши.

— Ну?

— Думається мені, Борина гарне весілля справить!

— Або справить, або й ні! — відгукнувся кум сердито: такий вже був він буркотун.

— Справить! Війт тобі каже,— значить, вір! Я вже постараюсь. Таку пару з них з'єднаємо — всім на диво!

— А я так думаю, що кобила не понесе,— у жеребця, видно, клоччя в хвості!

— А це вже справа не наша.

— Як сказати... Діти Боринині нас проклинатимуть.

— Все буде добре,— це тобі війт каже! Вони зайшли в хату Домінікової.

В хаті було ясно, чисто підметено — видно, їх чекали.

Старости прославили бога, привіталися по черзі з усіма (сини Домінікової були теж тут, у хаті), посідали на присунутих до печі ослонах і стали говорити про те, про се.

— Оце холоднеча, ніби вже й мороз заноситься! — почав війт, гріючи руки.

— Не весна надворі, воно й не дивно.

— А капусту ви звезли?

— Залишилося в полі трохи, але тепер туди не добратись,— спокійно відповіла стара, стежачи очима за Ягною, яка під вікном намотувала пряжу. Дівчина була сьогодні така гарна, що війт, чоловік ще молодий, так і водив за нею ласими очима. Нарешті він почав:

— Надворі злива, грязюка, от ми з Шимоном і зайшли до вас по дорозі. Привітали ви нас добре, добрим словом вшанували, то, може, приторгуємо у вас що-небудь, га, мати?

— Що-небудь і деінде приторгувати можна, треба тільки пошукати.

— Правду кажете, матусю, та навіщо нам шукати? Такого товару, як у вас, ніде немає.

— Що ж, торгуйте! — скрикнула Домінікова весело.

— Купили б ми у вас, приміром, теличку...

— Ого! Вона дорога, на абиякому налигачі її не поведете.

— А в нас є шнурок з освяченого срібла, такий, що з нього сам чорт не зірветься... Ну, матусю, скільки? — війт вже витягав пляшку з кишені.

— Скільки? Легко сказати! Молоденька — на дев'ятнадцяту весну тільки звернуло, добра, роботяща. Могла б ще років зо два у матері пожити.

— Марна справа! Чого ж їй так даремно сидіти без приплоду?

— Інша і в матері це зуміє,— буркнув Шимон.

Війт голосно розреготався, а стара тільки очима блиснула і швидко відмовила:

— Шукайте іншу, моя може почекати.

— Звісно, може, та ми іншої такої не знайдемо і такої доброї матері теж.

— Таке кажете...

— Я, війт, це вам кажу,— значить, вірте.

Він дістав чарку, обтер її полою каптана, налив у неї горілки і сказав урочисто:

— Слухайте, Домінікова, що я вам скажу. Я — війт, і моє слово не пташка, що писне, свисне,— і тільки її й бачили! Шимон теж відомо хто,— не волоцюга який-небудь, а хазяїн, дітям батько й солтис! От і міркуйте, які люди до вас прийшли і з чим!

— Та я вже знаю, Петре, розумію.

— Ви жінка тямуща і розумієте, що раніше чи пізніше, а Ягуся мусить піти з дому на своє хазяйство, бо так уже господь бог завів, що батьки дітей викохують не для себе — для інших.

— Ох, правда, правда!

— Так, матусю, і в пісні співається:

Так воно вже в світі ведеться, нічого тут не поробиш: Ну, вип'ємо, матусю?

— Хіба я знаю... силувати її не стану... Ну, як, Ягусь, вип'єш?

— Та не знаю... як ви, матусю...— шепнула Ягуся, відвернувшись до вікна почервонілим обличчям.

— Слухняна! Ласкаве телятко дві матки ссе,— серйозно зауважив Шимон.

— Ну, матусю, за ваше здоров'я!

— Пийте з богом! Таж ви ще не сказали, хто жених? — спитала Домінікова, бо не годилося дізнаватися про це зазделегідь, не від старостів.

— Хто? А сам Борина! — війт вихилив чарку.

— Старий! Удівець! — скрикнула вона з удаваним розчаруванням.

— Старий? Гей, не грішіть! Старий, а недавно ще судився за дитину!

— Але ж дитина не його!

— Ще б пак — стане такий господар хтозна з ким зв'язуватись! Пийте, матусю.

— Я б випила, якби не те, що вдівець, та ще й старий. Йому три чисниці до смерті — а тоді що? Діти мачуху виженуть і...

— Мацей казав, що землю на неї запише,— пробурчав Шимон.

— Тільки до шлюбу нехай це зробить! Тоді згода.

Старости помовчали, але через хвилину війт знов налив чарку і підніс Ягні:

— Випий, Ягусю, випий! Сватаємо тобі чоловіка, мов той дуб! Будеш пані, господиня на все село. Ну ж, пий, не соромся, Ягусю!

Ягуся вагалась, червоніла, відверталась, але кінець кінцем, затуляючи обличчя фартухом, випила краплинку, а решту вилила на підлогу.

Тоді чарка обійшла всіх по черзі. Стара подала хліба, солі, потім сухої копченої ковбаси на закуску.

Випили по кілька чарок підряд — і в усіх заблищали очі й розв'я­залися язики. Тільки Ягна втекла в комірчину і, невідомо чому, пла­кала так, що крізь стіни чути було її схлипування.

Мати хотіла бігти до неї, але війт не пустив:

— І теля реве, коли його від матері відлучають... Справа звичайна. Не в далекий світ іде, не в інше село, ще будете втішатися нею... Ніхто її не скривдить,— це я, війт, кажу!

— Так воно так... Тільки я все сподівалась онучат діждати собі на втіху...

— Не турбуйтесь — ще й жнива не почнуться, а вже перше буде!

— Це тільки бог наперед знає, а не ми, грішні. Хоч і випили ми, а в мене чогось серце ниє, наче на похороні.

— Не диво — дочка-одиначка з дому йде, от вас туга й бере... Ну, ще краплинку, горе залляти! Хоч, знаєте, ходімте-но всі до корчми, бо в мене вже й горілки немає, а там наречений дожидає, сидить, мов на жаринах.

— В корчмі будемо заручини справляти?

— Так, по-давньому, як діди наші робили. Це війт вам каже,— значить, вірте!

Жінки причепурились і зібралися йти із старостами.

— Ну, а хлопці невже дома залишаться? Сестрині заручини — і для них свято! — сказав війт, помітивши, що Шимек і Єнджик жалібно й стурбовано поглядають на матір.

— Як же так хату без догляду покинути!

— А ви покличте Агату від Клембів, вона догляне.

— Агата вже старцювати пішла. Ну, кого-небудь дорогою покличемо. Ходім, Єнджику, і ти, Шимеку! Та що ж ви, як старці, йти зібрались — каптани вдягніть! І глядіть мені, нехай тільки хто з вас нап'ється — я йому дам! Корови ще не доєні, для свиней треба картоплю розтовкти — не забудьте!

— Не забудемо, матусю, не забудемо! — боязко бурмотіли сини. Хлопці були високі, аж до стелі, здорові, мов груші на межі, а матір слухали, як підлітки; вона їх тримала залізною рукою,— коли треба, то й на лаву вилазила, щоб їм патли насмикати чи стусанів надавати, аби матір слухали та шанували.

Всі рушили до корчми.

Ніч була темна, хоч око виколи, як завжди в осінню зливу. Вітер віяв нагорі і так шарпав вершини дерев, що вони, гойдаючись із шелестом, аж лягали на тини.

Став плескотів і клекотів у берегах, бризки линули аж на середину дороги й частенько хлюпали в обличчя перехожих.

В корчмі теж було темно, в розбиту шибку віяв вітер, і лампа, яка висіла над прилавком, гойдалась, схожа в півтемряві на золоту квітку.

Борина кинувся їм назустріч і почав з усіма цілуватися та обійматись, розуміючи, що сватання вже прийняли і Ягна — його.

— Ісус сказав: візьми собі, чоловіче, жінку, щоб тобі, бідолашному, не сумно було самому. Амінь! — патякав Амброжій. Він пив, мабуть, більше години, і в нього вже запліталися ноги й язик.

Янкель одразу поставив на прилавок і солодку наливку, і рисову, і чистий спирт, а на закуску — оселедець, коржі з шафраном і якісь особливі булочки з маком.

— Їжте, пийте, люди добрі, брати рідні, християни вірні! — запрошував Амброжій.— Була і в мене жінка, та вже зовсім не пам'ятаю, де... у Франції, здається, ні, в Італії... А тепер залишився я сиротою...

— Пийте, будь ласка, пийте! Петре, починай! — перебив його Борина. Він купив на цілий злотий цукерок і тикав їх Ягусі.— На, Ягусю, на, солоденькі...

— Ну, навіщо ви витрачаєтесь? — Ягна здригнулась від його дотику.

— Не турбуйся, у мене грошей вистачить, ось побачиш! Для тебе пташиного молока дістав би... тобі в мене кривди ніякої не буде! — він став її обіймати, примушував пити й їсти. Ягна приймала все спокійно, холодно, наче це були не її заручини. Вона подумала тільки про одне — чи подарує їй старий перед вінчанням ті корали, про які згадав на ярмарку.

Пили всі, одну чарку за одною, рисову, всуміш з наливкою, і всі говорили разом. Навіть Домінікова захмеліла й розговорилась, аж війт здивувався, яка вона розумна жінка.

Сини теж хильнули, бо війт і Амброжій без упину їх частували й заохочували, кажучи:

— Пийте, хлопці, адже це Ягнині заручини, пийте!..

— Знаємо, знаємо,— відповідали вони хором і навіть намагалися поцілувати в Амброжія руку. А Домінікова відвела Борину до вікна й сказала йому напрямки:

— Ну, Мацею, Ягуся ваша!

— Дякую вам, матусю, за дочку! — Борина обняв її за шию і став цілувати.

— А як же з тим записом? Ви ж обіцяли...

— Запис? А навіщо? Що моє, те й її.

— Еге! Треба, щоб вона перед вашими дітьми голови не хилила, щоб вони її не кривдили.

— Зась їм до моєї землі! Все моє, значить,— і Ягусине.

— Спасибі. Але ви й про те подумайте, що років вам немало, все може трапитись. Як то кажуть:

— Нічого, я ще міцний, років із двадцять протримаюсь, не бійтесь!

— Безстрашного вовки з'їли.

— Ну, гаразд, я сьогодні такий радий, що все зроблю. Кажіть, що ви хочете? Хочете, запишу за Ягусею ті три морги, що біля Лукаша?

— Добра псу й муха, коли пес голодний, та ми не голодні! З того, що батько залишив, Ягусі припаде моргів п'ять поля й морг лісу — от і ви запишіть шість. Ті шість моргів біля дороги, де ви цього літа картоплю саджали.

— Найкраще моє поле!

— А хіба Ягуся вибірок, хіба вона не найкраща дівка на селі?

— Правда, правда, через те я її й посватав. Але, бійтесь бога, Домінікова, шість моргів — це ж який шматок, ціле господарство! Що діти скажуть?

Він чухав потилицю, гострий жаль краяв йому серце: як віддати стільки найкращої землі!

— Ви ж розумна людина, Мацею, самі розумієте... Мені що треба? Дочку забезпечити. Цієї землі, поки ви живі, ніхто не забере. Те, що Ягусі по справедливості після батька належить, буде ваше — навесні землеміра привезу, і можете засівати. Бачите, вас ніхто скривдити не хоче. То запишите ці шість моргів?

— Гаразд, для Ягусі запишу.

— Коли?

— А хоч би й завтра!.. Ні, в суботу в костьолі на оклик подамо, і відразу в місто поїдемо. Ех, що там — раз козі смерть!

— Ягусю, іди-но сюди, донечко, іди! — покликала Домінікова дівчину, яку саме в цю хвилину війт притиснув до прилавка й нашіптував щось таке, від чого вона голосно сміялась.

— От, Ягусю, Мацей тобі запише ті шість моргів, що біля дороги.

— Спасибі,— шепнула Ягна, простягаючи йому руку.

— Випийте-но з Ягною тієї солоденької!

Випили. Мацей, обнявши Ягну за талію, повів її до компанії, але вона вирвалась і підійшла до братів, з якими базікав і пив Амбро-жій.

Гамір у корчмі дедалі дужчав, народу прибувало; дехто заходив, почувши лункі голоси, подивитися, що тут діється, а дехто для того, щоб з цієї нагоди випити на дурничку.

Навіть сліпий дід з собакою-поводирем опинився тут — він сидів на видному місці, прислухався до розмов і весь час голосно читав молитви, так що його нарешті помітили, і сама Домінікова піднесла йому горілки, закуски й сунула в долоню пару мідяків.

Всі були добре напідпитку, говорили всі разом, обіймалися, цілувалися, кожен був іншому брат і друг, як завжди, коли люди за­хмеліють.

А Янкель безшумно снував серед них, приносив щоразу нові пляшки та кухлі з пивом і записував крейдою на дверях, хто скільки йому винен.

Борина навіть вчадів від радості — пив, цокався, частував, говорив багато, як ніколи, і весь час тягнувся до Ягусі, шепотів їй ласкаві слова, гладив по обличчю. Непристойно було так, на людях, обняти її й цілувати, а йому цього так хотілося, що він ледве стримувався, і тільки іноді хапав її за стан і тягнув у темний куток.

Домінікова швидко схаменулася, що вже час додому, і стала кликати дітей.

Але Шимек був уже п'яний і, почувши голос матері, тільки підтягнув пояс, грюкнув кулаком по столу й гукнув:

— Господар я, псякрев! Хто хоче, нехай іде... А я хочу пити, то й буду пити... Гей, Янкелю, горілки!

— Тихше, Шимеку, тихше, відлупцює вона тебе! — белькотів Єнджик, теж п'яний як дим, і тягнув брата за каптан.

— Додому, хлопці, додому! — грізно просичала Домінікова.

— Я сам собі хазяїн! Схочу залишитись, то й залишусь і горілку буду пити... Досить ти, мати, наді мною панувала... Не хочеш... вижену! Псякрев!

Але стара вдарила його в груди так, що він захитався і відразу отямився. Єнджик надів йому шапку і вивів на вулицю. Шимека на повітрі, видно, ще більше розібрало: пройшовши кілька кроків, він похитнувся, схопився за тин і почав бурмотіти й вигукувати:

— Хазяїн я, псякрев!.. Земля моя, і воля моя — працювати чи ні... Буду горілку пити. Єврей, рисової!.. бо вижену...

— Шимеку! Шимеку, ради бога, ходім додому, мати йде! — благав його Єнджик, гірко плачучи.

Незабаром їх наздогнали стара з Ягною і витягли з-під тину, де вони вже почали битися і качатися в грязюці.

А в корчмі після того, як пішли жінки, стало тихше, люди поступово розходились, і невдовзі залишився тільки Борина із старостами, та ще Амброжій і сліпий дід, який пив уже разом з усіма.

Амброжій, п'яний до нестями, стояв посеред корчми і то виспівував, то голосно розповідав:

— Чорний був, як чавун... Націлився в мене... та де йому влучити! Встромив я йому багнет у черево... закрутився, тільки хруснуло щось. Перший це був! Стоїмо, стоїмо, і раптом начальник іде... Ісусе Христе, сам начальник! «Хлоп'ята»,— каже... «Люди»,— каже... Зімкнись,— загорлав раптом Амброжій, виструнчився і поволі позадкував, стукаючи своєю милицею.— Випий зі мною, Петре, випий... сирота я...— пробурчав він невиразно, потім схопився з місця і вийшов з корчми.

Незабаром з вулиці долинув його хрипкий голос. Він щось виспівував.

До корчми зайшов мельник, здоровенний чолов'яга, одягнений по-міському, червонолиций, сивий, з маленькими й бистрими очицями.

— Гуляєте, хазяї? Ого, і війт тут, і солтис, і Борина! Весілля, чи що?

— Та вже ж не що інше! Випий з нами, пане мельнику, випий! — запрошував Борина.

Знову всі випили по черзі.

— Ну, коли так, скажу вам новину — відразу протверезієте! Всі витріщились на нього каламутними очима.

— Слухайте: години ще не минуло, як поміщик продав ліс за Вовчим Долом!

— Ах він живодер, куций пес! Наш ліс продав! — крикнув Борина і, не тямлячи себе, жбурнув пляшку на підлогу.

— Продав! Нічого, і на поміщика закон знайдеться, закон на всякого є! — бурмотів п'яний Шимон.

— Неправда це! Я, війт, вам кажу, що це неправда!

— Він продав, а ми взяти не дозволимо! Богом клянусь, не дамо взяти! — кричав Борина і гатив кулаком по столу.

Мельник пішов, а вони ще довго вночі обговорювали цю подію й погрожували поміщикові.

IX

Після заручин минуло кілька днів.

Дощ ущух, дороги трохи протряхли, тільки в борознах і де-не-де в низинах та на луках сіріли каламутні калюжі, мов заплакані очі.

Настав день поминання померлих, хмурний, без сонця, мертвий.

Навіть вітер не шарудів сухим бур'яном, не гойдав дерева, і вони безсило хилилися до землі.

Глуха гнітюча тиша залягла навколо.

В Ліпцях уже з самого ранку повільно і невтомно гули дзвони,— їхні скорботні, тужні голоси жалібно стогнали в порожніх, туманних полях. Смутком останнього прощання звучали вони в цей сумний день, у день, що вставав, збляклий, повитий млою до самого обрію, де зливаються безкраї далі землі й неба, день синій, мов бездонний вир.

Від вранішніх зір, які блідо горіли на сході, на розтоплену, захололу мідь, з-під синіх хмар пливли зграї ворон і галок.

Вони летіли високо-високо, так що насилу можна було розрізнити їх оком, і вухо ледве ловило їхнє дике жалібне каркання, схоже на стогони осінніх ночей.

А дзвони все гули.

Сумний гімн важко розливався в нерухомому повітрі, стогонами падав на поля, звучав жалобою по селах і лісах, плив по всьому світу, люди, поля і села, здавалося, стали одним велетенським серцем, що вистукувало гірку скаргу.

А птахи летіли, аж ставало дивно й страшно. Вони спускалися дедалі нижче і все більшими зграями, вкриваючи небо, наче сажею, а глухий шелест крил і каркання лунали чимраз голосніше, гуділи, мов близька буря. Птахи описували кола над селом і, наче купа листя, підхопленого вихором, кружляли над полями, падали на ліси, звисали на голих тополях, вкривали липи, біля костьолу, дерева на цвинтарі і в садах, покрівлі хат, навіть тини... Потім, раптом сполохані безупинним гудінням дзвонів, здіймалися вгору і чорною хмарою летіли до лісу, і різкий, пронизливий гамір плив за ними.

— Сувора буде зима! — казали люди.

— До лісу потяглись — це вже, певне, от-от випаде сніг. Дедалі більше людей виходило з хат подивитися, бо ніхто ще не бачив такого величезного згромадження птахів. Дивилися довго, з якоюсь незрозумілою тугою, поки птахи не зникли за лісом. Дивилися, зітхали важко, дехто хрестився, щоб охоронити себе від нечистого. Потім стали збиратися до костьолу, бо дзвони все кликали й кликали. З інших сіл уже йшли люди, бовваніли в тумані на всіх стежках і дорогах.

Глибокий смуток сповнював усіх, якась незвичайна тиша обгорнула серця, тиша скорботних дум і спогадів про вмерлих, про тих, хто вже лежить під цими похилими березами, під цими чорними спорохнілими хрестами.

— Ісусе милосердний! Ісусе! — зітхали люди і, підіймаючи сірі, мов земля, обличчя, довго вдивлялися в небо і йшли молитися за вмерлих.

Село ніби затопила гнітюча тиша; тільки часом долинали сюди від костьолу жалібні благальні співи старців.

І в Борини в хаті було сьогодні тихше, ніж завжди, але під цією тишею причаїлося пекло, готове кожної хвилини вибухнути полум'ям.

Діти вже все знали.

Учора, в неділю, був перший оклик з амвона про майбутній шлюб старого з Ягусею.

В суботу вони їздили в місто, і там, у нотаріуса, Борина записав на ім'я Ягусі шість моргів землі. Додому він повернувся пізно, з подряпаним обличчям: добре підпивши в місті, він поліз був до Ягусі, але скуштував тільки кулаків та пазурів.

Вдома він нікому й слова не сказав, хоч Антек навмисне весь час навертався йому на очі. Він одразу ліг спати, як був, у чоботях і кожусі, а вранці Юзя стала бурчати на нього за те, що він забруднив перину.

— Ну, ну, Юзю, не сердься! Трапляється таке й з тими, хто ніколи не п'є,— сказав Борина весело і вже з самого ранку пішов до Ягни й сидів там до вечора, а вдома його даремно чекали на обід і вечерю.

От і сьогодні він устав пізно — сонце вже давно зійшло,— вдягнув свій найкращий каптан, а святкові чоботи наказав Вітекові намастити салом, потім Куба його поголив, він підперезався, надів шапку і з нетерпінням поглядав крізь вікно на двір — там Ганка вичісувала свого хлопчиська, а йому не хотілося з нею зустрічатися. Нарешті, побачивши, що вона зайшла на хвилину в хату, старий крадькома вибрався у двір — і тільки його в той день і бачили.

Юзя цілий день плакала й метушилася по хаті, наче птах у клітці. Антек згоряв від муки, яка ставала дедалі гострішою і нестерпнішою, не їв, не спав, нічого не міг робити. Його так приголомшила новина, що він був наче божевільний, не розумів, що з ним діється.

Обличчя його потемніло, очі здавалися ще більшими і блищали, наче повні непролитих, застиглих сліз. Він зціплював зуби, щоб не заревти вголос, не вибухнути прокльонами, і все ходив по хаті, по двору, виходив за ворота, на дорогу, повертався і, впавши на лаву біля ґанку, сидів цілими годинами, втупившись в одну цятку, наче захлинався болем, який все зростав і дужчав. Хата завмерла, тільки й чути було в ній плач, зітхання й стогони, ніби після похорону. Двері до хліва й стайні були відчинені навстіж, корови й коні блукали по саду, заглядали у вікна, і нікому було загнати їх назад — лише старий Лапа, гавкаючи, налітав на них, але не міг нічого зробити.

В стайні на нарах Куба чистив рушницю, а Вітек з побожним захватом стежив за його роботою і поглядав у віконце, щоб їх хто-небудь не застукав.

— Оце так гримнуло! Я думав, це пан або лісник стріляє.

— Давно я не стріляв — надто туго набив її, от вона й гримнула, мов з гармати.

— А ви ще звечора пішли?

— Так, пішов я до лісу, на панське поле; туди, на озимину, дикі кози люблять приходити... Темінь була, довго я сидів. Вранці, дивлюсь, олень іде... Я причаївся так, що він підійшов за п'ять кроків до мене... Та я не вистрілив: здоровенний був, як віл,— ні, думаю, не подужаю його! Так і відпустив... А трохи згодом лані вийшли. Намітив я собі найкращу і тільки націлився,— рушниця як гримне! Дуже туго я її набив, у мене навіть плече спухло — так ударило прикладом. Та лань я звалив... тільки ногами задриґала. Ще б пак! З півжмені дробу влучило їй у бік! А стогнала так, що я навіть злякався, як би лісник не почув,— довелося дорізати.

— І ви її в лісі залишили? — спитав хлопець, захоплений розповіддю.

— Де залишив, там залишив, тобі до цього зась! А якщо ти хоч слово кому скажеш, ось побачиш, що я з тобою зроблю.

— Якщо ви так наказуєте — нікому не скажу. А Юзі можна?

— Ще чого? Щоб усе село вмить дізналося! На тобі п'ятачок, купи собі що-небудь.

— Я й так не розкажу, тільки візьміть мене як-небудь з собою, Кубо, любий, дорогий! Візьмете?

— Снідати! — закричала Юзя з ґанку.

— Візьму вже, візьму, тільки мовчи!

— І дасте мені хоч разок стрельнути, дасте, Кубо? — благав Вітек.

— Думаєш, порох мені дурно дають?

— А в мене є гроші, мені хазяїн перед ярмарком дав два злотих! Я їх заховав, щоб на поминання сьогодні в костьол віддати, візьміть їх!

— Добре, добре, навчу тебе,— шепнув Куба й погладив хлопчика по голові — так Вітек розчулив його своїми благаннями.

Через кілька хвилин після сніданку обидва вже простували по дорозі в костьол. Куба шкутильгав бадьоро, а Вітек трохи відставав, бо йому прикро було, що в нього немає черевиків і він іде босий до костьолу.

— А босому в ризницю можна, га? — запитував він тихо.

— Дурний! Думаєш, Ісус на чоботи твої дивиться, а не на молитви?

— Та певно, що так, а все ж у чоботах пристойніше...— сказав Вітек сумно.

— Ще купиш собі чоботи, ось побачиш.

— Куплю, Кубо, обов'язково куплю! Нехай тільки трохи підросту, відразу поїду до Варшави і наймуся там до якогось пана за конюха... Адже в місті всі в чоботях ходять, правда ж, Кубо?

— Правда, правда! Невже пам'ятаєш?

— Ого, ще й як! Мені п'ять років було, коли мене Козлиха привезла, я все пам'ятаю. Холодно було, ми пішки йшли на машину, а навколо ясно-ясно! Ще й досі в мене в очах рябіє. Все пам'ятаю! Там будинки стоять один біля одного, і такі височезні, як костьол!

— Вигадуєш! — кинув Куба зневажливо.

— Ні, Кубо, я добре пам'ятаю. Такі височезні, що й дахів не видко. А колясок скільки!.. Вікна до самої землі... Цілі стіни начебто із скла. І такий дзвін стоїть!

— Костьолів, мабуть, багато,— не дивно, що дзвонять.

— Напевно, так, бо звідки ж подзвіння?

Вони замовкли, зайшли на цвинтар і стали протискуватись крізь великий натовп, який стояв біля костьолу, бо всередині вже не могли всі вміститися.

Жебраки стояли двома рядами, утворюючи коридор від костьолу аж до самої дороги. Кожен по-своєму намагався привернути до себе увагу, кричав, голосно молився чи просив милостині, одні грали на скрипках і співали жалібними голосами, інші — на пищалках чи гармоніях, і гамір стояв такий, що у вухах лящало.

В ризниці теж було повно народу, а біля столиків, де органіст і його син Ясь, той, що вчився в школі, приймали гроші на помин душі, була така тиснява, що аж ребра тріщали.

Куба протовпився і подав органістові чималий список імен. Органіст записував і брав по шість грошів за душу або по три яйця, якщо в кого не було грошей.

Вітек залишився трохи позаду — йому кілька разів боляче відтоптали босі ноги, але він все ж, як міг, протискувався слідом за Кубою, хоч люди навколо бурчали, навіщо він лізе попід ліктями і заступає дорогу старшим. Гроші він міцно стискав у кулаці, та коли його нарешті випхали наперед і він опинився біля стола органіста, йому наче язик відібрало. Як же: тут були всі господарі з їхнього села, всі багатії, і мельничиха в капелюшку, наче яка-небудь поміщиця, і коваль із своєю жінкою, і війт із своєю... І всі дивляться на нього... Підходять до стола, пригадують вголос своїх небіжчиків, подають на помин їхніх душ — і по десять, і по двадцять імен... за цілі родини, за батьків, дідів і прадідів... А він, Вітек? Хіба він знає, хто його мати? Хто батько? Йому нікого поминати... Ісусе!.. Він стояв нерухомо, роззявивши рота, мов дурник, широко розкривши блакитні очі. Серце в нього стискалося від болю так, що він ледве дух переводив. Йому здавалось, що він зараз умре від цього болю! Але він недовго так простояв, його відштовхнули в куток, під кропильницю, і він притулився головою до олов'яної чаші, щоб не впасти, а сльози, мов намистини, мов зерна чоток, рясно котилися з очей,— даремно він намагався їх стримати. І так тріпотіло все в ньому, кожна кісточка тремтіла, зуби цокотіли, і навіть встояти на ногах йому було важко. Він присів у кутку, далі від людських очей, і плакав гіркими сирітськими сльозами.

«Матусю, матусю!» — стогнало в ньому щось і краяло серце. Він ніяк не міг зрозуміти, чому це в усіх є батьки й матері, тільки він один —сирота, тільки він один?

— Ісусе! Ісусе! — схлипував він і задихався, мов птах, придушений сильцем. Тут знайшов його Куба й спитав:

— Вітеку, ти вже подав гроші на поминання?

— Ні,— Вітек схопився, витер очі і рішуче пішов до стола. Так, так, і він подасть імена... навіщо людям знати, що в нього нікого немає? Сирота — то й сирота, знайда — то й знайда; це нікого не обходить!

Він з викликом обвів очима тих, що стояли біля стола, і впевнено назвав імена — перші, які спали йому на думку: Юзефа, Маріанна й Антоній.

Заплатив, узяв здачу й пішов за Кубою до костьолу молитися й слухати, як ксьондз поминає небіжчиків.

Посеред костьолу стояла на катафалку труна, довкола неї стирчали запалені свічки, і ксьондз з амвона поминав безконечний ряд імен, а коли він зупинявся, йому відповідав хор голосів, який читав молитву за всіх умерлих, за всіх, хто перебуває в чистилищі.

Вітек опустився на коліна поряд з Кубою, а той витяг з-за пазухи чотки й читав одну за одною всі молитви, як наказував ксьондз. Вітек теж спробував молитися, але його хутко заколисали монотонні голоси, розморила задуха, втома від сліз, він притулився до Куби й заснув...

Опівдні сім'я Борини пішла на вечірню, яку щороку в цей день правили в каплиці на цвинтарі.

Ішли Антек і Ганка з дітьми, ішли коваль з жінкою, Юзя і Ягустинка, а позаду шкутильгав Куба з Вітеком,— коли свято, то вже свято!

День примружував сірі втомлені повіки, пригасав і поволі поринав у сумну, моторошну безодню темряви. Знявся вітер, із стогоном кружляв у полях, метушився між деревами і віяв холодним, гнилим подихом осені.

Стояла тиша — особлива, похмура тиша поминального дня. Юрби людей сунули дорогою в суворому мовчанні, лунав тільки глухий тупіт ніг та неспокійно похитувались і шелестіли придорожні дерева. Тихий, сумний шелест гілок тремтів над головами, а тужливі співи старців ридали в повітрі й змовкали без відгомону.

Перед ворітьми цвинтаря і навіть серед могил, уздовж огорожі стояли чималі бочки, а біля них сиділа юрба старців.

На всю широчінь тополевої дороги народ сунув до цвинтаря. В присмерку, що вже присипав день сірим попелом, миготіли вогники свічок, гойдалося жовте полум'я лампадок. Перш ніж зайти на цвинтар, кожен витягав з клуночка хлібину чи сир, шматок сала, ковбасу чи пасмо пряжі, пригорщу розчесаного льону, в'язку грибів,— і все це побожно складав у бочку. Окремо стояли бочки для ксьондза, для органіста, для Амброжія, а решта була для старців. Хто не клав нічого в бочки, той клав мідяки в простягнені руки жебраків і бурмотів імена своїх небіжчиків, за яких просив помолитися.

Хор молитов, співів, імен, що їх поминали старці, стогнучим ритмом линув над ворітьми цвинтаря, а люди проходили далі, зникали серед могил, і незабаром скрізь: у хащі дерев, серед засохлих трав, мов світлячки, заясніли, замиготіли вогники свічок.

Тривожний, приглушений шепіт молитов тремтів у тиші. Часом на якій-небудь могилі зривалося гірке ридання, розпачливе голосіння й губилося серед хрестів. Раптом чий-небудь короткий, повний відчаю крик, мов удар грому, краяв повітря, або тихий дитячий плач — сирітська скарга — лунав у темній хащі, мов писк пташеняти.

Хвилинами залягало глибоке мовчання, тільки дерева похмуро шуміли, та линула в небо луна людських ридань, скарг, болючих вигуків, смутку й розпачу.

Люди безшумно блукали серед могил, боязко шепотілись і з тривогою вдивлялись у захмарену далечінь.

— Всі помремо! — зітхали важко, з кам'яною покорою, і брели далі, сідали біля рідних могил, читали молитви або сиділи мовчки, задумливі, байдужі до життя, байдужі до смерті, байдужі до болю, як дерева навкруги, і як ці дерева, тріпотіли їхні серця в невиразному передчутті тривоги.

— Ісусе наш! Боже милосердний! Діво Маріє! — вихоплювалося з сердець, змучених розпачем. Люди підіймали обличчя, сірі й застиглі, мов земля, з очима, тьмяними, як калюжі, що скрізь поблискували в темряві. Важким сонним рухом опускалися на коліна, ніби приносили до ніг Христових свої стривожені серця, і вибухали плачем, повним розпачу й покори.

Куба й Вітек ходили разом з іншими, а коли вже зовсім смеркло, Куба поплентався на старе кладовище.

Тут, на занедбаних могилах, було тихо, порожньо й похмуро, тут лежали забуті, про яких і пам'ять давно вмерла, так само, як дні й часи їхні. Тут тільки кричали зловісно якісь птахи та сумовито шелестіло гілля. Де-не-де ще вціліли напівзотлілі хрести — під ними лежали цілі роди, села, покоління. Тут уже ніхто не молився, не плакав, не засвічував лампад... Лише вітер гудів у гілках і, зриваючи останнє листя, гнав його в ніч, на погибель. Тільки якісь голоси — не голоси, тіні — не тіні билися об голі дерева, мов сліпі птахи, і наче благали милосердя.

Куба витяг з-за пазухи кілька прихованих скибок хліба, покришив їх і, ставши на коліна, розтрусив по могилах.

— Підживися, душе християнська... поминаю тебе у вечірню годину... підживися, душе покутня,— шепотів він тихо й схвильовано.

— А вони візьмуть? — так само тихо й стурбовано запитував Вітек.

— Аякже! Ксьондз їх годувати не дає! В бочки люди на помин інших душ всякого добра накладуть, а цим бідолахам нічого не перепаде. У ксьондза, ба навіть у старця останнього, свині мають корм, а душі грішні голодують...

— А вони прийдуть, Кубо?

— Не бійся! Прилетять усі, хто в чистилищі мучиться. Господь їх у цей день відпускає на землю — своїх відвідати.

— Своїх відвідати! — повторив Вітек і затремтів.

— Та ти не бійся, дурнику! Сьогодні нечистий не має до людей доступу, відганяють його молитви й свічки. Сьогодні сам Ісус ходить по світу і лічить, мов господар, скільки ще в нього душ залишилось, аж поки не візьме всіх до себе... Так мати моя казала, я добре пам'ятаю, та й старі люди так кажуть.

— Ісус ходить сьогодні по світу? — шепотів Вітек, насторожено оглядаючись.

— Та хіба побачиш його? Це тільки святі його бачать, та ще ті, хто найбільше натерпівся на цьому світі.

— Дивіться-но, Кубо, щось там світиться, і люди якісь!..— скрикнув з жахом Вітек, показуючи на ряд могил біля самої огорожі.

— Там поховані ті, кого в лісі вбили... Так... і мої пани там лежать, і мати моя...

Вони протиснулись крізь зарості й стали на коліна біля могил, що запали в землю і так обсипалися, що їх майже не було видно. Не було на них хрестів, не росло поруч жодного деревця,— лише пісок, сухі стебла коров'яку й тиша, забуття, смерть...

Біля цих могил стояли на колінах Амброжій, Ягустинка і старий Клемб. Миготіли дві лампадки, встромлені в пісок, а вітер колихав їхні вогники, підхоплював слова молитов і ніс у нічний морок.

— Так, матуся моя тут лежить... Я пам'ятаю,— говорив Куба тихо, звертаючись більше до самого себе, ніж до Вітека, який тулився до нього, бо холод пронизував його наскрізь.— Магдалена її звали... Батько свою землю мав, але служив у маєтку кучером... все старого пана возив рисаками. Потім він помер, а землю дядьки захопили. Я тоді панські поросята пас.Так. Магдаленою матір звали, батька — Петром, а на прізвище — Соха, так само, як і я... А потім мене пан до коней приставив, щоб я, як батько покійний, панів возив. І все, бувало, ми на полювання їздили та до інших поміщиків... Стріляв і я непогано... Молодший панич мені рушницю дав. Мати моя в маєтку в старої пані робила... Я добре пам'ятаю. А коли всі пішли воювати, взяли й мене. Цілий рік я там з ними був і все робив, що наказували. Не одного солдата вбив... не двох... А молодому панові влучило в живіт — аж кишки повилазили... Добрий він був, ну, і пан мій, що там казати... Я його на плечі взяв, виніс... Він потім у теплі краї виїхав, а мені наказав, щоб я старшому панові листа відніс. Я й пішов. Змучився тоді, як собака... Ногу мені прострелили, вона ніяк не гоїлась... бо весь час у лісі ми були... просто неба... Снігу тоді насипало до пояса, і морози були люті. Пам'ятаю... доплентався я вночі до маєтку... шукаю... Ісусе, Маріє! Наче мене обухом по голові вдарило! Маєтку немає, будівель немає... огорожі навіть не залишилось! Дощенту все спалили... А старий пан, і пані, і мама моя... і Юзефка, покоївка, всі в саду лежать вбиті. Ісусе! Все пам'ятаю, все... Діво Маріє! — тихо стогнав Куба. Сльози, мов горох, котилися по його обличчю, і він вже не витирав їх, тільки зітхав від горя й туги, бо все, про що він оповідав, мов живе, стояло в нього перед очима. А Вітек спав — натомився, бідолаха, від плачу й страху.

Ніч насувалась дедалі ближче, вітер дужче гойдав дерева, і довгі коси беріз замітали могили, а білі стовбури їхні, наче вдягнені в савани, бовваніли в темряві. Люди розходились, вогники згасали. Співи старців змовкли. Урочиста тиша, повна дивних шелестів і тривожних голосів, запанувала серед могил. Кладовище начебто наповнювалось тінями, юрбою привидів, якимись невиразними обрисами, музикою стогнучих голосів, океаном дивних тремтінь, хвилями мороку, блискавками тривоги, німими риданнями, таємницею, повною жаху. Навіть зграя ворон злетіла з каплиці і з криком полинула в поле, а собаки в усьому селі завили протяжно, розпачливо, жалібно...

Незважаючи на свято, на селі було тихо, вулиці безмовні, корчма замкнена. Тільки подекуди крізь спітнілі шибки миготіли вогники і лунав тихий побожний спів та голосно проказувані молитви за душі померлих.

Люди з тривогою виходили з хат, з тривогою прислухались до шелесту дерев, з тривогою шукали — чи не стоять вже де-небудь, чи не з'явилися ті, що в цей день блукають по землі, гнані тугою і волею божою, чи не стогнуть вони на перехрестях, каючись у гріхах своїх, чи не заглядають з журбою у вікна?

Де-не-де господині, за стародавнім звичаєм, виносили на призьби рештки вечері, побожно хрестилися й шепотіли:

— На, підживися, душе християнська.

Так у тиші, журбі, спогадах і страху минав цей вечір поминання.

У хаті Борини, на половині Антека й Ганки, сидів Рох — прочанин із святої землі,— читав уголос і розповідав усякі божественні історії.

Слухачів набралося чимало: прийшли Амброжій, Ягустинка, Клемб, сиділи тут і Куба з Вітеком, і Юзька, і Настуся. Не було тільки старого Борини — він тепер до пізньої ночі просиджував у Ягусі.

Тихо було в хаті, тільки цвіркун виспівував за комином та в печі потріскували сухі дрова.

Всі посідали на лавах біля вогню, один лише Антек притулився осторонь, біля вікна. Рох час від часу ворушив палкою жарини і тихо говорив:

— Вмирати не страшно, ні! Як птахи на зиму линуть у вирій, так і втомлена душа летить до Ісуса. Як дерева, що зараз стоять голі, прагнуть, щоб навесні господь одягнув їх зеленим листям і пахучим цвітом, так і душа людини лине до бога за радістю, весною, вічним убранням. Як цю землю, родючу, натруджену, пестить сонце промінням своїм, так і господь приголубить кожну душечку, і не страшні їй будуть ні зима, ні горе, ні сама смерть. А на землі судилися людині тільки сльози, скорбота й муки. І проростає злоба, як бур'ян, і розростається в дрімучі ліси. Все марне й даремне, все, мов тлін, мов бульбашки на воді: вітер їх надимає, і вітер їх розганяє.

X

— Кажу я це з амвона і кожному зокрема, а ви тільки гризетесь, як собаки, тільки... — Вітер упхнув ксьондзові решту слів у горло, він закашлявся, а Антек, який ішов поряд, мовчав і вдивлявся в темряву між деревами.

Вітер усе дужчав, кружляв куряву на дорозі і, налітаючи на тополі, так гойдав їх, що вони хилилися аж до землі й сердито шуміли.

— Казав я йому, лайдакові,— почав знову ксьондз,— щоб він сам відвів кобилу до ставка, так ні ж — пустив її вперед саму! Ну, вона й заблукала десь... Адже сліпа, залізе між тини, ще й ноги поламає,— бідкався він і заклопотано видивлявся свою кобилу, заглядаючи за кожне дерево, блукаючи поглядом по ланах.

— Таж вона завжди сама ходила...

— Дорогу до ставка вона добре знає. Аби тільки налив хто-небудь води в бочку та повернув її, а вже додому вона й сама потрапить... Але це вдень! А сьогодні хтось — Магда чи Валек — випустив її вже смерком... Валеку! — гукнув раптом ксьондз голосно, бо між тополями майнула чиясь тінь.

— Валека я бачив ще завидна на тому березі, біля нашої хати.

— Це він побіг її шукати — вчасно схаменувся!.. Кобилі майже двадцять років — при мені вона народилася. Заробила собі вже дармовий корм... А любить мене, зовсім як людина... Боже мій, коли б з нею чого не трапилось!

— Що з нею там буде! — буркнув роздратовано Антек. Як же — він прийшов до ксьондза поскаржитись на батька, спитати поради, а той тільки нагримав на нього та ще й потяг із собою кобилу шукати! Звісно, і кобили шкода, хоч вона стара й сліпа. Але насамперед людині треба приділити увагу.

— Ти схаменися й старого не клени, чуєш? Адже він тобі рідний батько! Ти це пам'ятай.

— Я це добре пам'ятаю! — відповів Антек сердито.

— Гріх це смертний, непростимий! Нічого доброго не дочекається той, хто, оскаженівши, підіймає руку на батьків, іде проти заповіді божої! Маєш розум,— повинен це збагнути.

— Я тільки справедливості хочу.

— А сам про помсту думаєш? Антек не знав, що відповісти.

— І ще я тобі скажу: покірливе телятко дві матки ссе.

— Усі тільки це мені й кажуть! А мені ця покірливість уже в горлянці кісткою стоїть! Не можу я більше терпіти! Що ж воно таке? Виходить, якщо він батько, то йому все дозволено, хоч би він і розбійник був, і дітей кривдив? А дітям себе й захистити не можна? Їй-богу, такі порядки в світі, що хоч плюнь та тікай світ за очі!

— Що ж, іди, хто тебе тримає! — розсердився ксьондз.

— Може, й піду, що мені тут робити, що? — шепнув Антек із сльозами в голосі.

— Дурниці плетеш, от і все! Інші й смужки землі не мають, а сидять на місці, працюють, та ще й богу дякують. Краще б ти за роботу взявся, ніж пхинькати. Чоловік здоровий, дужий, є до чого руки прикласти.

— Як же, цілих три морги! — кинув Антек з гіркотою.

— У тебе жінка й діти, ти про це пам'ятати повинен.

— Як не пам'ятати! Пам'ятаю,— процідив Антек крізь зуби. Вони дійшли до корчми. У вікнах ясніло світло, і гучні голоси чути було аж на дорозі.

— Що це, знову пиячать?

— Це гуляють рекрути. Їх у неділю поженуть хтозна-куди, от вони й п'ють, гуляють.

— Корчма повнісінька! — сказав пошепки ксьондз, зупинившись під тополями, звідки добре було видно крізь вікно всю корчму, де юрмилися люди.

— Так, чоловіки сьогодні хотіли зібратися, порадитися про той ліс, що його поміщик продав на поруб.

— Адже не весь ліс продав, ще он скільки залишилось!

— Поки з нами не погодять, жодної сосонки зрубати не дамо.

— Як це не дасте? — спитав ксьондз трохи злякано.

— А так — не дамо, й годі! Батько хоче з ним судитись, а Клемб та інші кажуть, що суду не треба, але рубати ліс вони не дозволять, і якщо буде потрібно, всім селом підуть, з сокирами й вилами, а свого не віддадуть.

— Ісусе, Маріє! Коли б лиха не вийшло! Адже тут без бійки не обійдеться.

— Звісно, не обійдеться. Коли проламають сокирами дві-три голови в маєтку, відразу доб'ються справедливості!

— Антеку, з глузду ти з'їхав від люті, чи що? Дурниці мелеш, мій любий!

Проте Антек, уже не слухаючи його, метнувся вбік і зник у темряві. А ксьондз поспіхом рушив додому, почувши здалека стукіт коліс і тихе, жалібне іржання своєї кобили.

Антек ішов у напрямі до млина,— другим берегом ставу,— аби тільки не проходити мимо Ягусиної хати.

Мов скалка, стриміла вона йому в серці, мов гостра скалка,— ні витягти, ні втекти від неї!

А з вікон її хати струмувало світло, таке яскраве й веселе... Антек зупинився — хотілося глянути хоч один разочок або хоча б вилаятись, зігнати злість! Але щось рвонуло його з місця, він вихором помчав геть, навіть не оглянувшись.

— Не моя вона більше,— батькова! Батькова!

Він біг до сестриного чоловіка, коваля. Поради, звісно, той ніякої не дасть, та хотілося побути серед людей, тільки б не там, у батьковій хаті... Ох, цей ксьондз! Ще буде його, Антека, гнати до роботи! Еге, сам нічого не робить, ніяких турбот і клопоту не знає, йому легко інших підганяти! Про дітей нагадував, про жінку... Пам'ятає він про неї, добре пам'ятає — до смерті вже надокучили йому її сльози, її лагідна покора, її собачі благальні очі... Ех, якби не вона! Якби він не був зараз одружений!..

— Ісусе! — важко простогнав Антек. Його охопив порив такого дикого, шаленого гніву, що хотілося схопити когось за горло, душити, терзати, бити до смерті!

Але кого? Він сам не знав. Гнів зник так само раптово, як зявився. Порожніми очима дивився Антек у ніч, слухав, як вітер вирував у садках і так гнув дерева, що вони лягали на тини, хльоскали його гілками по обличчю. Він плентався повільно, обважніло, ледве пересуваючи ноги. Туга стискала його серце, смуток безсилля, і він вже забув, куди йде і навіщо.

— Батькова тепер Ягуся, батькова! — повторював він про себе, все тихше, наче молитву, яку боявся забути.

Кузня була осяяна червоними відблисками вогню, хлопчик роздмухував його міхами так завзято, що розжеврене вугілля тріщало і спалахувало кривавим полум'ям. Коваль стояв біля ковадла в шкіряному фартусі. Руки його були оголені, шапка зсунута на потилицю, а обличчя закурене, тільки очі на ньому поблискували, мов жарини. Він кував розжеврене, аж червоне залізо, так що тільки гуркіт лунав, а іскри дощем бризкали з-під молота і з сичанням згасали на вогкій землі.

— Ну, як? — спитав він через хвилину.

— Е, що там казати!..— відгукнувся Антек тихо. Він прихилився до якогось воза, що їх кілька стояло тут, і задивився на вогонь.

Коваль працював ретельно, раз у раз розпікав на вогні залізо і кував, видзвонюючи в такт молотом, допомагав хлопчикові працювати міхами, коли потрібен був дужчий вогонь, і крадькома все поглядав на Антека, ховаючи під рудими вусами злу посмішку.

— Ти, либонь, ходив до його велебності? Ну й що ж?

— Та що? Нічого. Те ж саме почув, що і в костьолі.

— А ти іншого чекав? — іронічно засміявся коваль.

— Адже ксьондз — людина вчена,— сказав Антек, виправдуючись.

— Він вчений брати, а не давати людям... Проте Антекові вже не хотілося сперечатись.

— Піду в хату,— сказав він за хвилину.

— Іди. Я чекаю війта, ми з ним разом прийдемо. Махорка на шафці, кури...

Антек уже не чув його слів. Він пішов до хати, яка стояла по той бік дороги.

Сестра його, Магда, розпалювала вогонь у печі, а старший хлопчик сидів біля стола за букварем. Привіталися мовчки.

— Вчиться? — спитав Антек. Хлопчик голосно читав по складах, водячи обструганою паличкою по літерах.

— Так, уже з самої осені. Мельникова дочка його вчить — моєму все ніколи.

— І Рох теж з учорашнього дня почав дітей навчати у батьковій хаті.

— Я теж хотіла Ясека туди послати, але мій не пустив через те, що це в батька. Та ще він каже, що мельникова дочка більше знає, бо вона в школі вчилася, у Варшаві.

— Правда... правда,— підтвердив Антек неуважно, аби тільки що-небудь сказати.

— А Ясек такий тямущий, вчителька навіть дивується!

— Ще б пак — ковалеве насіння! Такого розумника син!

— Ось ти з Міхала глузуєш, а Міхал правильно каже, що поки батько живий, він завжди може запис назад забрати.

— Еге, видери у вовка з пащі, спробуй!.. Шість моргів землі! Ми з жінкою мало не в наймах у нього робимо, а він землю записує чужій, бозна-кому...

— Якщо будеш з ним сваритися, та людям скаржитись, та судитись,— він тебе з дому вижене,— сказала Магда півголосом, оглядаючись на двері.

— Хто це тобі сказав? — гукнув Антек, схопившись з місця.

— Тихо, не галасуй! Так люди кажуть,— шепнула вона боязко.

— Не підкорюсь я йому! Нехай мене силоміць вижене, то я до суду подам! Судитись буду, а не поступлюсь! — закричав Антек.

— Головою муру не проб'єш, хоч би ти й буцався, як баран! — сказав коваль, заходячи до кімнати.

— А що ж робити? Ти ж людям радиш — порадь і мені!

— Злістю із старим нічого не вдієш! — Коваль запалив люльку, почав пояснювати, радити, умовляти і так крутив, що Антек швидко зрозумів, до чого це йдеться, і крикнув:

— Та ти його захищаєш!

— Я тільки за справедливість стою.

— Видно, добре він тобі за неї заплатив.

— А якщо й заплатив, то не з твоєї кишені!

— Ні, з моєї, сучий ти сину, з моєї! Добродійник знайшовся за чужі гроші! Ти вже досить нагарбав, тобі байдуже!

— Стільки ж я взяв, як і ти.

— Еге, стільки! А посуд, а одяг, а корова? Та скільки ти потім вициганив у батька? Думаєш, не знаю, як він тобі давав і гусей, і поросят — хто там усе згадає! А теля, яке ти взяв ще недавно!..

— Міг і ти брати.

— Я не злодій і не брехун!

— То я злодій, так?

Вони підскочили один до одного, готові битися, але швидко прохололи, і Антек сказав уже тихше:

— Я цього не кажу. Та своїм не поступлюсь, умру, а не поступлюсь.

— Е... здається мені, що тут не тільки за землю йдеться,— кинув коваль глумливо.

— А за що ж?

— Ти за Ягною бігав, ось тобі тепер і прикро.

— Ти бачив? — крикнув Антек, вражений в саме серце.

— Є такі на селі, що бачили,— і не раз.

— Щоб їм очі повилазили! — Антек знизив голос, бо саме в цю мить до хати зайшов війт. Він привітався з усіма і, мабуть, знаючи, про що вони сперечаються, почав захищати й виправдувати Борину.

— Ще б пак, вам за нього не заступатися: мало він вас поїв і ковбасою підгодовував!

— Не мели дурниць, коли війт з тобою говорить! — чванливо гримнув війт на Антека.

— А мені плювати, що ви війт!

— Що? Що ти сказав?

— Те, що ви чули! А як ні, можу ще й таке додати, що вам у носі закрутить.

— Ану! Спробуй! Скажи!

— І скажу! П'яниця ти, іуда, зрадник! На громадські гроші пиячиш і з поміщика добре злупив за те, що він наш ліс продав. Мало тобі, то я ще додам, тільки вже оцим! — гукнув Антек запально, хапаючись за ціпок.

— Гей, Антеку, ти з начальством говориш — гляди, щоб потім не пошкодував.

— Ти в моєму домі на людей не нападай, тут тобі не корчма! — гукнув коваль, затуляючи собою війта. Але Антека вже ніщо не могло зупинити — він вилаяв обох, як собак, грюкнув дверима і вийшов.

Зігнавши таким чином злість, він повернувся додому значно спокійніший, жалкуючи вже, що посварився з швагром.

«Тепер усі будуть проти мене»,— думав він наступного ранку за сніданком. І раптом, на його превеликий подив, до хати зайшов коваль.

Вони привітались, мов нічого не було.

Коли Антек подався до клуні нарізати січки, коваль пішов за ним, присів на снопах, скинутих для обмолоту, і заговорив півголосом:

— На біса нам з тобою сваритись та ще й за віщо? За якесь дурне слово! От я перший прийшов до тебе, перший простягаю руку, щоб з тобою помиритись.

Антек узяв простягнену руку, але глянув на коваля підозріло і пробурмотів:

— Правда, що тільки за слово, бо злоби на тебе в мене не було. А це війт мене розлютив — чого заступається? Не його це справа, то чого він лізе?

— Це саме і я йому сказав, коли він хотів бігти за тобою.

— Бити мене? Показав би я йому, як битись, не згірш, ніж його племінникові,— той вже від самих жнив ребра лікує! — крикнув Антек, укладаючи солому в ящик.

— І це теж я йому казав,— скромно докинув коваль і хитро всміхнувся.

— Я з ним ще поговорю, буде він мене пам'ятати... Цяця яка, подумаєш! Начальство!

— Паскуда він, і більш нічого, плюнь на нього. Я надумав дещо, з тим до тебе й прийшов. Треба зробити так: опівдні прийде сюди Магда, і ви з нею разом ідіть до старого, поговоріть з ним як слід... Нічого злоститись та по кутках скаржитись, треба йому просто в очі сказати те, що в нас на серці. Буде з цього пуття чи ні, а треба йому все викласти!

— Що тут говорити, коли він уже запис зробив!

— Злістю з ним нічого не вдієш. Це правда, запис він зробив, та поки живий, він завжди може його відібрати. Це ти пам'ятай і не супереч йому. Нехай одружиться, нехай дівкою натішиться!

Антек від цих слів зблід і затрусився, навіть працювати перестав.

— Ти проти цього не повставай і в очі вихваляй його, кажи, що він добре робить та що із своєю землею може робити що схоче. Нехай він тільки решту землі нам пообіцяє, тобі й Магді, та при свідках! — додав коваль хитро.

— А Юзька і Гжеля? — спитав Антек з невдоволенням.

— Їм виплатимо їхню частку! Хіба мало Гжеля грошей перебрав? Батько мало не щомісяця йому посилає. Ти тільки мене слухайся, роби, як я раджу,— і не втратиш. Я так справу поверну, що все буде наше...

— Баран ще живий, а кушнір вже з його шкури кожух шиє.

— Ти мене слухай. Нехай тільки пообіцяє при свідках — аби було за що вхопитись. Ще є суд, не бійся! У нас одна зачіпка вже є — адже частину землі він від твоєї матері одержав.

— Дуже там багато — чотири морги на мене й на Магду!

— Але він їх не віддав ні тобі, ні жінці моїй, а скільки вже років засіває і врожай збирає! Доведеться йому заплатити за все, і з процентами. Ще раз тобі повторюю: старому ні в чому не супереч, вихваляй його і підтакуй, на весілля йди, доброго слова не шкодуй,— тоді побачиш, як ми його в руки візьмемо. А не схоче добром,— суд примусить... Ви з Ягусею не перший день одне одного знаєте, то вона могла б тобі трохи допомогти... Ти їй тільки слово скажи, а вона ще краще зуміє старого на наш бік перетягти. Ну, згода? Мені йти час.

— Згода. Тільки швидше йди, поки я тобі в морду не дав і за ворота не викинув — процідив Антек крізь зуби.

— Що ти, Антеку? Що ти? — пробурмотів злякано коваль, побачивши, що Антек кинув косу і йде просто на нього, блідий, з божевільними очима.

— Іуда ти, падлюка, злодій! — випльовував Антек слова, повні такої ненависті, що коваль схопився й кинувся тікати.

«З глузду він з'їхав, чи що? — міркував коваль дорогою.— Я ж йому добру пораду дав, а він? Що ж, коли він такий дурень, нехай іде в найми, нехай його старий вижене — я ще й допоможу!.. Все одно, так чи інакше, я землі не впущу... Ось ти який? В морду мені погрожував дати, за ворота викинути,— це за те, що я з тобою поділитися хотів... за те, що я до тебе мов до брата рідного, з добрим словом прийшов! Ага, то ти все собі загарбати хочеш? Не дочекаєшся! Вивідав ти в мене всі мої задуми,— нічого, я тобі, сучий сину, таке втну, що тебе трясця вхопить».

Коваль дедалі більше скаженів від думки, що Антек тепер знає його плани і може виказати їх старому Борині. Цього він боявся найбільше.

«Треба мені його випередити!» — вирішив він тут-таки і, незважаючи на страх перед Антеком, повернув назад до хати Борини.

— Хазяїн удома? — спитав він у Вітека, який, сидячи біля воріт, жбурляв камінчики в гусей, що плавали в ставку.

— Де там! Пішов мельника на весілля кликати.

«Піду йому назустріч, він подумає, що ми випадково зустрілися»,— вирішив коваль і пішов до млина, але дорогою завернув додому і наказав жінці одягтися, причепуритись і, тільки-но продзвонять полудень, іти разом з дітьми до Антека.

— Він тебе навчить, що треба робити. Сама нічого не кажи і не придумуй! — не твого розуму це справа; тільки, коли треба буде, зареви, кланяйся батькові в ноги й проси. Та слухай гарненько, що батько скаже та що Антек йому раніше говоритиме...

Так він довго її навчав, а сам усе поглядав у вікно — чи не видно на мосту Борини.

— Я загляну на млин, довідаюсь, чи змололи наш ячмінь,— сказав він нарешті. Йому не сила було чекати вдома.

Коваль ішов повільно, часто зупинявся і міркував: «Хто його знає, що він ще втне! Мене вилаяв, а все-таки може зробити так, як я йому радив... От і добре, що при Магді розмова буде... А не зробить так,— значить, вони з батьком посваряться, і старий його вижене... Що ж, так чи так, а я все одно шматочок собі вхоплю».

Він радісно засміявся, потер руки, потім щільніше насунув картуз і застібнувся — було вітряно, від ставу віяло пронизливим холодом.

— Заморозки будуть чи знову злива? — пробурмотів коваль, зупинившись на мосту й дивлячись на небо. Хмари бігли низько над землею, важкі, брудно-сірі, мов отари немитих баранів.

Став глухо клекотів і часом хлюпав хвилею на берег, на якому між чорних вільх і гіллястих верб де-не-де червоніли хустки жінок, що прали білизну і завзято стукотіли праниками. На дорогах було порожньо, тільки гуси цілими зграями порпалися в затужавілій грязюці й по канавах, засипаних опалим листям та сміттям, і біля хат галасували діти. На тинах заспівали півні,— може, віщуючи зміну погоди.

— На млині я його швидше дочекаюсь! — прошепотів коваль. Антек після того, як пішов коваль, почав завзято різати січку і, захопившись роботою, до полудня встиг нарізати стільки, що Куба, який приїхав з лісу, так і ахнув:

— Ну-ну! Тепер на цілий тиждень вистачить! — радів він так голосно, що Антек отямився, кинув усе й пішов у хату.

«Будь що буде, а я сьогодні ж поговорю з батьком! — вирішив він.— Коваль — шахрай, іуда, але, мабуть, він добру пораду дав. У нього тут, напевно, і свій розрахунок є...»

З цими думками про коваля він увійшов до хати, заглянув на батькову половину, але відразу ж пішов, бо там сиділо душ з двадцять дітей, які хором читали вголос по складах. Їх навчав Рох — він суворо стежив, щоб вони не пустували, ходив навколо з чотками в руках, слухав, часом поправляв когось або смикав за вухо; декого гладив по голові і часто, сідаючи поруч, терпляче пояснював, що написано в книжці, потім запитував учнів, і діти, намагаючись перекричати одне одного, мов індики, яких дражнять, всі разом відповідали так голосно, що чути було аж надворі.

Ганка варила обід і розмовляла із своїм батьком, старим Билицею, який рідко заходив до неї,— він усе хворів і вже ледве рухався.

Старий сидів біля вікна, спершись руками на палицю, і водив очима по кімнаті, дивився то на дітей, що заховалися в куток, то на дочку. Волосся в нього було біле, як молоко, губи тремтіли, і в грудях завжди щось хрипіло, а голос був слабенький, наче пташиний.

— Снідали ви вже? — спитала Ганка тихо.

— Е... сказати правду, Веронка забула мені дати... а я не нагадував.

— У Веронки навіть собаки голодують, вони частенько до мене сюди їсти прибігають! — вигукнула Ганка. Вона посварилася із старшою сестрою ще минулої зими за те, що та після материної смерті забрала все, що залишилось, і не хотіла віддавати. Сестри з того часу майже не зустрічались.

— Адже й у них не густо, ні,— тихо захищав Веронку батько.— Стах найнявся до органіста хліб молотити, там його й годують і платять по сорок грошів на день. А вдома стільки їдців, картоплі й тієї не вистачає... Правда, дві корови у них... і молоко є... Веронка носить до міста масло й сир, дещо вторговує... Але мене вона частенько забуває нагодувати... та й не диво... стільки дітлахів! Вона й сукно людям тче, і пряде, працює, як віл... А скільки там мені треба? Тільки б вчасно та щодня...

— То переходьте навесні до нас, якщо вам у цієї суки так погано.

— Та я ж не скаржусь, не нарікаю... Тільки... тільки...— голос його раптом урвався.

— Гусей у нас пасли б, дітей доглядали.

— Та я б усе робив, Ганнусю, усе! — шепнув він тихо.

— В хаті місце є, поставимо ліжко, щоб вам тепліше було.

— Та я і в хліві, і в стайні спати можу, тільки б у тебе, Ганнусю, тільки б туди не повертатись... Тільки б...— він наче захлинувся цим благанням, і сльози закапотіли із запалих, почервонілих очей.— Перину вона в мене забрала, каже, що дітей вкривати нічим... Це правда, мерзли дітлахи, я сам їх до себе брав... та кожух мій зносився і зовсім вже не гріє... І ліжко в мене забрала, а на моїй половині холодно... Дрівець жодного полінця не дає. І кожною ложкою страви дорікає... Старцювати жене, а в мене сили немає, я й до тебе ледве доплентався.

— Господи Ісусе! Чому ж ви ніколи нам не казали, що вам так погано?

— Як же... дочка вона мені! А Стах — добра людина, тільки все на заробітках...

— Проклята! Взяла половину землі і півхати, і все, а з батьком от що робить! До суду треба подати! Вони повинні вас годувати, і паливо давати, і одежу всю, яка потрібна, а ми — двадцять карбованців на рік... Адже ми й борг виплатили... хіба не правда?

— Правда.. Ви по совісті... А вона й ті ваші кілька злотих, що я собі на похорон беріг, вициганила в мене. Та й як не дати... дочка!

Він замовк і сидів тихий, зіщулений, схожий швидше на купу дрантя, ніж на людину.

А після обіду, тільки-но прийшла ковалиха з дітьми, старий узяв клуночок, який йому потай зібрала Ганка, і крадькома вибрався з хати.

Борина на обід не прийшов.

Ковалиха вирішила чекати його хоч би й до ночі. Ганка налагодила біля вікна ткацький верстат і натягла основу. Вона тільки зрідка й несміливо вставляла слово в розмову Антека з сестрою. Антек виливав перед Магдою всі свої кривди й жалі, а та йому підтакувала. Але це тривало недовго, бо прийшла Ягустинка. Увійшовши, вона відразу сказала, нібито між іншим:

— А я від органіста до вас забігла, мене туди прати покликали. Щойно були в них Мацей і Ягна — приходили на весілля кликати. Органіст обіцяв прийти. Звісно, свій до свого, багач до багача тягнеться! І ксьондза теж кликали.

— І його велебність теж! — вигукнула Ганка.

— А що ж, святий він, чи що? Казав, що, може, прийде. Чому не піти — чи молода не вродлива, чи на цьому весіллі страв добрих і питва всякого не наготують? Мельник і мельничиха теж обіцяли з дочкою прийти. Ого! Відколи Ліпці стоять, такого весілля ще ніхто не бачив! Уже я знаю: ми з Євкою, мельниковою наймичкою, куховарити будемо. Порося їм Амброжій заколов, ковбаси готують...

Ягустинка раптом замовкла, бо ніхто не обізвався до неї й словом, ніхто не спитав нічого. Всі сиділи похмурі. Вона уважно придивилася до їхніх облич і скрикнула:

— Еге, та ви тут щось надумали!

— Надумали чи ні, це вас не обходить! — відповіла Магда так гостро, що Ягустинка образилась і пішла на другу половину, до Юзі, яка розставляла на місця лави й табуретки, бо учні вже порозходились, а сам Рох пішов у село.

— Звичайно, батько на себе грошей не пошкодує,— сказала Магда ображено.

— У нього на все вистачить! — зауважила Ганка і відразу змовкла, злякана грізним поглядом Антека. Вони сиділи, майже не розмовляючи, і чекали. Часом хто-небудь скаже слово,— і знов гнітюча, важка мовчанка.

На ґанку перед вікнами Вітек з дітворою виробляв такі штуки, що Лапа оглушливо гавкав.

— Грошей у нього, мабуть, теж немало,— він весь час що-небудь продає, а не витрачає.

У відповідь на сестрині слова Антек тільки рукою махнув і вийшов на подвір'я. Нудно йому було в чотирьох стінах, і зростала в ньому якась тривога й страх,— він і сам не знав, чому. Він нетерпляче дожидав батька, але подумки радів, що його так довго немає. «Не про землю ти думаєш, а про Ягусю»,— згадались йому слова, які вчора сказав коваль.

— Брешеш, собако! — крикнув він шалено.

Він почав обставляти стіни знадвору. Вітек підносив йому сухий мох і листя, набираючи їх з купи. Антек запихав їх у щілини і закладав жердинами. Але руки в нього тремтіли, він раз у раз кидав роботу і, прихилившись до стіни, крізь голі безлисті дерева дивився на став, де на тому березі видно було Ягусину хату.

Ні, не любов у ньому зростала, а злоба і тисячі думок і почуттів, таких схожих на ненависть, що Антек навіть сам здивувався. «Сука, кинули їй кістку, вона й пішла!» — думав він. Але прилинули спогади, виповзли звідкілясь — чи з оголених ланів, чи з доріг, чи з почорнілих садків — і обсіли серце, чіплялись за думки, вертілися перед очима. На чолі йому виступив піт, очі заблищали, гаряче вогненне тремтіння пронизало всього. Ех, он там у садку... а потім у лісі... і коли разом поверталися з міста!..

Ісусе!.. Він навіть похитнувся — так виразно побачив раптом перед собою її розчервоніле обличчя, що дихало пристрастю, її блакитні очі й пухкі губи, такі червоні й такі близькі, що їхній подих віяв на нього жаром. Почув і цей голос, тихий, уривчастий, повний любові й вогню: «Антосю! Антосю!» Вона нахилялась до нього так близько, що він всю її відчував біля себе — груди, руки, ноги.

Він аж протер очі, відганяючи від себе чарівне видіння. Вся його злість танула, мов бурульки на стрісі, коли розтопить їх весняне сонце, і знову збуджувалось кохання, болюча туга підіймала гадючу голову, така страшна туга, що хотілося битись головою об стіну і кричати, кричати!

— А хай воно все щезне! — крикнув він раптом, отямившись, і швидко глянув на Вітека: чи не догадується той?

От уже три тижні він жив, ніби в гарячці, чекаючи якогось чуда, і нічого не міг придумати, нічому не міг перешкодити. Не раз зринали в голові божевільні думки й рішення, і він біг, сподіваючись побачити її. Хіба одну ніч в дощ і холод блукав він, мов пес, навколо її хати? Але вона не виходила, ховалась від нього, здалека обминала, побачивши на дорозі.

Що ж, ні, то й не треба! В ньому зростала дедалі більша лють — проти неї, проти всього на світі. Якщо вона виходить за батька, зна­чить, вона — чужа, вона — зайда, приблудний пес, злодій, який краде в їхньої родини найвище благо — землю. Таку палицею треба забити на смерть!

Скільки разів хотілось йому піти до батька й сказати: «Не можете ви одружитися з Ягною, вона — моя!» Але в нього волосся догори ставало від жаху: що скаже на це батько, люди, село? Ягна ж стане його мачухою, все одно що матір'ю — як же це можна, як можна? Адже це гріх, великий гріх! Він боявся й думати про це, серце завмирало від невимовного жаху перед якоюсь страшною божою карою... І нікому не можна сказати про це, треба носити в собі, мов розжевріле вугілля, як вогонь, що спопеляє кістки... Ні, ні, це над людські сили!

А через тиждень весілля.

— Хазяїн іде! — несподівано гукнув Вітек, і Антек навіть здригнув­ся від страху.

Вже вечоріло. Присмерк сипався на землю, мов непрохололий попіл, ще рудий від захованого під ним жару. Догоряла вечірня зоря, бліда від сірих хмар, які вітер гнав на захід і нагромаджував там величезними горами. Ставало все холодніше й холодніше, земля тужавіла, повітря було свіже й різке, мов перед приморозками, і якось особливо чітко лунали всі звуки — голосніший був тупіт і мукання корів, що йшли на водопій, рипіння воріт і журавлів над криницями, собаче гавкання, гомін, вигуки дітей, які чулися з-за ставу. Де-не-де вже світилися вікна хат, і падали на воду довгі, нерівні, тремтячі відблиски. А з-за лісу поволі зводився місяць уповні, величезний, червоний, і небо пломеніло над ним загравою, наче у лісі бушувала пожежа.

Борина переодягнувся у свою буденну одежу і пішов по двору, заглянув у клуню, потім до коней, корів, навіть до поросят, нагримав за щось на Кубу та заодно й на Вітека — чому не доглядає телят — і вони вилізли з загорожі, й товчуться серед корів. Коли він повернувся до хати, там його вже чекали. Сиділи мовчки, втопивши в нього очі, але відразу опустили їх, коли він, зупинившись посеред кімнати, оглянув усіх і сказав глузливо:

— Всі зібрались! Наче на суд!

— Не на суд, а прийшли до вас із проханням,— несміливо відгукнулась Магда.

— А твій чому не прийшов?

— Робота в нього негайна, от він і залишився вдома.

— Еге ж, робота! Знаємо,— багатозначно всміхнувся Борина. Він скинув каптан і почав стягати чоботи. Всі мовчали, не знаючи, з чого почати. Магда відкашлялась і стала вгамовувати дітей, які розпустувались, а Ганка, присівши на порозі, годувала найменшеньке, неспокійно поглядаючи на Антека, який сидів біля вікна і, перебираючи в думках усе, що хотів сказати, весь тремтів він нетерпіння. Одна тільки Юзя спокійно чистила біля печі картоплю, підкидала у вогонь дрова і з зацікавленням поглядала на всіх, не розуміючи, що відбувається.

— Ну, кажіть — чого вам треба? — гостро спитав Борина, роздратований цим мовчанням.

— Та от... Кажи Антеку!.. Прийшли ми до вас поговорити про той запис...— запинаючись, почала Магда.

— Так, запис я зробив, а вінчання в неділю — так і знайте!

— Це ми знаємо, не за тим прийшли...

— А навіщо?

— Ви їй записали цілих шість моргів.

— Записав, бо так хотів, а схочу, то й усе запишу, хоч зараз.

— Коли все буде ваше, тоді й запишете! — відрубав Антек.

— А чиє ж воно? Чиє?

— Наше.

— Дурний ти, як баран! Земля моя — що схочу, те й зроблю з нею.

— А може, і не зробите!

— Ти мені заборониш, чи що?

— Я, і ми всі, а як ні — суд заборонить! — крикнув Антек, спалахнувши люттю і вже не в силах стриматись.

— Судом мені погрожуєш? Судом? Гей, заткни пельку, поки я добрий, бо пошкодуєш! — гримнув Борина, кидаючись до сина з кулаками.

— Скривдити себе не дамо! — заверещала Ганка, схопившись на ноги.

— А ти чого? Принесла в придане три морги піску та стару спідницю і ще будеш тут рота роззявляти?

— Та ви й цього Антеку не дали, навіть тих моргів, що мати залишила, а працюємо на вас, як наймити, як воли!

— Зате врожай з трьох моргів собі забираєте.

А вам обробляємо не три, а двадцять моргів, може, й більш.

— Що ж, коли вам недобре тут, ідіть пошукайте, де краще.

— Нікуди не підемо шукати, бо тут наша земля! Наша з діда-прадіда! — з силою сказав Антек.

Старий з ненавистю глянув на нього і, нічого не відповівши, сів біля печі. Він так розгрібав кочергою головешки, що іскри летіли. Обличчя його було червоне, волосся раз у раз падало на очі, які блищали, наче в дикого кота. Він ще володів собою, та видно було, що ледве стримується.

В кімнаті залягло мовчання, тільки чулося сопіння одних, важке дихання інших. Ганка, стиха схлипуючи, заколисувала дитину, яка раптом розкричалась.

— Ми не проти вашого одруження, одружуйтесь, коли хочете...

— Та хоч би й проти — дуже мене обходить!

— Тільки землю назад заберіть,— додала крізь сльози Ганка.

— Замовчиш ти, чи ні, псякрев? Скиглить і скиглить, мов та сука! — Борина з такою силою ткнув кочергою у вогонь, що головешки посипались на підлогу.

— А ви тихше, вона не дівка ваша, нічого на неї гримати!

— А чого вона верещить?

— Має право, вона свого домагається! — кричав Антек дедалі голосніше.

— Вже коли ви записали на неї шість моргів, то решту перепишіть на нас,— почала Магда тихо.

— Дурна! Гляньте на неї,— мою землю вона ділитиме! До вас на хліб не піду, не турбуйтеся! От вам і все!

— А ми не поступимось. Хочемо, щоб було по справедливості.

— Як візьму ціпок та як покажу вам справедливість...

— Тільки зачепіть — до весілля не доживете!

Сварка дужчала. Батько й син наскакували один на одного, грюкали кулаками по столу, вигукували погрози, згадували всі свої претензії й кривди. Антек так оскаженів, що себе не тямив, раз у раз хапав старого то за плече, то за груди і ладен був його вдарити. А старий ще стримувався, відштовхував Антека, на образи відповідав рідко — не хотів бійки, щоб не влаштовувати посміховиська для сусідів, для всього села.

Обидві жінки плакали, лементували, діти ревли, в хаті знявся такий крик і галас, що Куба й Вітек прибігли знадвору і заглядали у вікна, але нічого не могли розібрати, бо там кричали всі разом, а під кінець, коли вже голосу не вистачило, хрипіли,— і чути було тільки прокльони й погрози... Ганка знову заридала і, прихилившись до печі, вигукувала крізь ридання нестямним голосом:

— Що нам тепер робити? Старцювати, з торбами йти? О, господи Ісусе! Працювали, як наймити, дні й ночі... А тепер що? Покарає вас бог за це! Покарає! Цілих шість моргів записали... Вся одежа матері-покійниці, корали всі, все — кому це, кому? Такій свині! А щоб ти за нашу кривду під тином здохла, щоб тебе черви сточили, затіпанко, шльондро!

— Що ти сказала?! — гукнув Борина, підскочивши до неї.

— Сказала, що шльондра, все село знає... весь світ!

— Не смій чіпати її, голову розтрощу! — і він став трусити Ганку за плечі, але Антек підскочив, затулив дружину й теж почав кричати:

— І я скажу, що паскуда, шльондра, так! Спав з нею, хто хотів! Я!..— гукав він безтямно, повторював усе, що спадало на думку.

Але не договорив — старий, остаточно розлютившись, так ударив його по обличчю, що Антек упав головою на скляну шафку і разом з нею звалився на підлогу. Та відразу ж схопився, весь закривавлений, і кинувся на батька.

Вони зчепились, мов скажені собаки, хапали один одного за груди, кружляли по всій кімнаті, стукались об ліжка, скрині, стіни так, що голови тріщали. Знявся невимовний галас, жінки намагались їх розборонити, але вони повалились на підлогу і, охоплені ненавистю, почуттям взаємних кривд, тягали один одного, душили, терзали.

На щастя, прибігли сусіди й розтягли їх.

Антека перенесли на другу половину хати й відливали водою,— він дуже ослаб від боротьби та втрати крові, і обличчя в нього було все порізане склом.

А старий нітрохи не постраждав, тільки сорочка на грудях була трохи пошматована та подряпане обличчя, яке посиніло від люті. Він з лайкою вигнав усіх, що збіглися в хату, замкнув двері в сіни й сів біля печі.

Однак заспокоїтись не міг: усе згадував сказане про Ягну, і наче ніж повертався в нього в серці.

«Не подарую тобі цього, пес ти такий, ніколи не подарую! — присягався він собі.— Таке сказати про Ягусю!»

Але тут спадало йому на думку все, що він не раз чув про неї, все, що говорили люди вже давно та на що він не звертав уваги. Його обсипало жаром, ставало душно й важко.

— Неправда це, вигадують усе, плетуть на неї, заздрісники! — крикнув він голосно, проте дедалі більше зринав у пам'яті людський поговір. Уже коли рідний син таке каже, чого ж чужим не брехати! Паскуди! Але ця згадка пекла його вогнем.

Юзя прибрала всі сліди побоїща, потім, хоч і з запізненням, подала на стіл вечерю. Та старий покуштував картоплю й поклав ложку: не міг нічого проковтнути.

— Коням корм засипав? — спитав він у Куби.

— Аякже...

— Вітек де?

— Побіг до Амброжія,— щоб Антека оглянув... Обличчя в нього спухло, як горщик,— додав Куба і поспіхом вийшов: ніч була місячна, і він сьогодні збирався в ліс на полювання.— 3 жиру казяться,— пробурмотів він на ходу.

Борина теж пішов на село, але до Ягни не зайшов, хоча у вікнах у неї горіло світло; дійшовши до самих дверей, повернув назад і побрів дорогою до млина.

Ніч була холодна, зоряна, легкий морозець скував землю, високо в небі стояв місяць і світив так яскраво, що став іскрився сріблом, а дерева кидали на порожні вулиці довгі тремтячі тіні. Була вже пізня година, вогні в хатах згасли, тільки стіни ще дужче біліли на тлі безлистих темних садків. Тиша й ніч оповили село, лише млин торохтів та монотонно дзюрчала вода.

Мацей ходив то одним, то другим берегом ставу, не знаючи, куди подітись. Він усе не міг заспокоїтися... де там! Його дедалі дужче мучили гнів і ненависть. Нарешті він пішов до корчми, послав по війта, і мало не до півночі вони пиячили.

Наступного ранку, тільки-но вставши, він одразу заглянув на Антекову половину. Антек ще лежав, обличчя в нього було обв'язане закривавленою ганчіркою. Побачивши батька, він трохи підвівся.

— Зараз же забирайтеся з моєї хати, щоб духу вашого тут не було! — крикнув Борина.— Хочеш воювати, судитися,— іди в суд, подавай на мене скаргу, вимагай свого. Що для себе посіяв, улітку збереш, а тепер забирайся! Щоб очі мої вас більше не бачили! Чуєш? — гримнув він, коли Антек сів на ліжку. Проте Антек не відповів ні слова і почав повільно одягатись.

— Щоб до полудня вас тут не було! — гукнув старий ще раз, уже з сіней.

Антек промовчав, ніби не чув.

— Юзю, поклич Кубу, нехай запряже кобилу і відвезе їхнє добро, куди схочуть!

— А з Кубою щось негаразд, лежить на нарах і стогне. Каже, що зовсім устати не може, бо кульгава нога в нього дуже болить.

— Нога в нього болить! Відпочити йому захотілося, ледареві! — І старий сам почав поратися по хазяйству.

А Куба, видно, справді захворів не на жарт. Він не казав, що з ним, хоча як розпитував його Борина. Відповідав тільки, що хворий, і так стогнав, так охав, що коні іржали, підходили до нар, обнюхували й лизали його обличчя, а Вітек раз у раз носив йому воду у відерці і крадькома прав у струмку якесь закривавлене ганчір'я...

Хазяїн нічого не помічав: він стежив, щоб Антек з родиною швидше виїхав.

І вони збиралися. Вже без колотнечі, без лайки, без опору складали й виносили речі, зв'язували клунки. Ганка від хвилювання кілька разів зомлівала, але Антек обливав її водою і все підганяв, аби тільки швидше піти з батькових очей.

Він попросив коня в Клемба — батькового взяти не схотів — і перевозив речі до Ганчиного батька. Його хата стояла на краю села, за корчмою.

Кілька заможних господарів, з Рохом на чолі, прийшли помирити батька з сином, але ні той, ні той і чути про це не хотіли.

— Нехай скуштує, чи смачна воля та свій хліб! — сказав старий.

Антек на умовляння нічого не відповів, тільки стиснув кулак і, погрозивши ним, так страшно вилаявся, що Рох зблід і відступив до жінок, яких багато зібралося біля тину і в дворі, щоб допомогти Ганці, а головне — щоб уголос потужити, погомоніти, надавати порад...

Коли заплакана Юзька подавала батькові й Роху обід, Антек і Ганка з дітьми й останніми речами вже виїжджали з воріт на дорогу. Антек навіть не оглянувся на дім, тільки перехрестився і важко зітхнув. Підстьобуючи коня, він то йшов поруч, то підпирав важко навантажений віз. Він був блідий, як мрець, очі в нього горіли, зуби стукотіли, мов у пропасниці, але він не вимовив жодного слова. А Ганка пленталась за возом. Старший хлопчик вчепився в її спідницю і голосно плакав, молодшого вона тримала на руках і гнала перед собою корів, кількох гусей і двох худих поросят. Вона так голосила, плакала, проклинала, що люди виходили з хат і проводжали їх, наче похоронну процесію.

А в Борини обідали похмуро й мовчки.

Старий Лапа гавкав на ґанку, біг за возом, повертався і знову починав вити. Вітек кликав його, але пес не слухався,— кружляв по саду, обнюхував усе на подвір'ї, вскочив був до Антекової кімнати і, оббігши її кілька разів, вислизнув у сіни, гавкав, вищав... Полащився до Юзі й знову став кружляти, мов очманілий, потім сів, тупо дивлячись на все. Нарешті схопився і, підібгавши хвоста, помчав слідом за Антеком і Ганкою.

— От Лапа пішов за ними.

— Повернеться! Зголодніє і повернеться, не бійся, Юзю,— лагідно потішав її батько.— Не реви, дурненька. Поприбирай у тій половині, там Рох житиме. Поклич Ягустинку, вона тобі допоможе. І берись до господарства, тепер ти в мене хазяйка, все на твоїх руках. Ну, не плач!

Він пригорнув до грудей її голову і гладив, кажучи:

— От поїду в місто, куплю тобі черевички.

— Купите, тату, справді купите?

— Куплю, куплю і ще що-небудь, тільки будь доброю дочкою і господарство гляди.

— І на кофту мені наберіть — таку, як у Настусі!

— Добре, добре, дочко.

— І стрічок, тільки довгих, бо в мене на ваше весілля навіть стрічок немає.

— Що тобі треба — скажи,— і все в тебе буде, все.

XI

— Спиш, Ягусю?

— Ні, не можу... прокинулась удосвіта, і все в мене на думці, що сьогодні вже весілля... Навіть повірити важко...

— Щемить у тебе серце, га, донько? — спитала стара тихше, з боязкою надією.

— Чого там йому щеміти? От тільки від вас треба йти, на своє господарство.

Мати не відповіла, поборовши гостре почуття туги, яке раптом охопило її, встала з ліжка і, одягнувшись нашвидку, пішла до стайні будити синів. Вони трохи заспали після вчорашнього дівич-вечора — давно вже розвиднілось, світанок залляв землю срібною повінню, блискучою від паморозі, небо на сході палало, наче хто засипав його розжеврілим вугіллям.

Домінікова вмилася в сінях і безшумно ходила по кімнаті, раз у раз поглядаючи на Ягну, голову якої ледве можна було розрізнити на подушці, бо в хаті ще стояла темрява.

«Лежи, лежи, дочко! Останній день ти в матері, останній!» — подумала вона з ніжністю, і гостра туга повернулась до неї. Не вірилося, що й справді це буде сьогодні,— вона мусила нагадувати собі про все. Так, вона сама цього хотіла, а тепер... тепер... Незрозумілий страх охопив її, обсипав морозом з такою силою, що вона навіть скорчилась від болю й присіла на ліжко... «Борина — добра людина, він її шануватиме, не скривдить. Вона поверне його, куди схоче, бо старий через неї світу білого не бачить...»

Ні, ні, не цього вона боїться... А от пасинки! І навіщо він вигнав Антека й Ганку! Тепер вони розлютяться по-справжньому і будуть мститись!.. Але якби не вигнав, Антек був би в неї на очах — і трапився б гріх, а може, й гірше що-небудь! О господи! А тепер нічого вже не поробиш — був оклик у костьолі, порося закололи, людей на весілля запросили. Все зроблено! І запис на шість моргів у неї в скрині... Ні, ні! Що буде, те й буде! «Поки я жива, ніякої кривди не дам їй зробити»,— сказала вона собі рішуче і знову пішла гримати на хлопців, чому не встають.

Повернувшись до хати, вона хотіла підняти і Ягну з ліжка, але та заснула, в тиші лунало її рівне дихання. І знову охопили матір всякі сумніви; турбота, страх, жаль, мов яструби, вгородили пазури їй у серце і шматували його на клапті.

Вона опустилась під вікном на коліна і, дивлячись запаленими червоними очима в небо, молилась довго й гаряче. Устала бадьора і до всього готова.

— Ягусю! Вставай, дочко, вже час! Зараз прибіжить Євка куховарити, роботи ще повно.

— А погода гарна? — спитала Ягна, підіймаючи обважнілу голову.

— Ще й яка! Від паморозі все так і виблискує. І сонечко зараз зійде.

Ягна почала швидко одягатись. Стара їй допомагала, міркуючи про щось, і нарешті промовила:

— Скажу тобі ще раз те, що вже не раз говорила: Борину шануй! Він добра людина. З ким попало не приятелюй, бо тебе знову славити почнуть. Люди, як собаки,— їм аби вкусити. Чуєш, дочко?

— Чую, чую! Ви так мене навчаєте, наче в мене свого розуму нема.

— Добра порада ніколи не зайва. І ще пам'ятай: на Борину ти не бурчи, з ним треба добром та ласкою. Стара людина на це завжди чутливіша, ніж молода... І хто знає — може, він тобі ще більше землі запише чи грошей за пазуху покладе!

— Я за цим не женусь! — роздратовано буркнула Ягуся.

— Бо молода й дурна. А ти придивися до людей — через що всі сваряться, для чого працюють, про що клопочуться? Все про землю, про добро! Добре б тобі було без тих ланів, без святої землі-матінки, га? Тебе господь створив не для бідування, не для важкої праці. Для кого я все життя працювала, дбала? Тільки для тебе, Ягусю. А тепер залишаюсь сама як палець.

— Адже хлопці від вас нікуди не підуть, з вами залишаться!

— Мені від них радості, як від учорашнього дня! — крикнула стара й розплакалась.— А з пасинками тобі треба в згоді жити,— додала вона, витираючи очі.

— Юзька — славна дівчинка, Гжеля ще не скоро з військової служби прийде, а...

— Коваля треба стерегтися.

— Адже він з Мацеєм приятелює.

— У коваля тут якийсь розрахунок є! Але я за ним буду стежити. Найгірше з Антеком і Ганкою — не хочуть вони миритися! Вже і його велебність учора з батьком їх мирити хотів — не згодились.

— Бо Мацей, мов лютий собака: навіщо він їх з дому вигнав? — гукнула Ягна запально.

— Що ти, Ягусю, що ти! Адже Антек найбільше тебе бруднив і землю відібрати хотів! Так лаявся, таке про тебе говорив, що й повторювати важко.

— Антек? Про мене?! Обманули вас! Щоб їм язики паскудні повідсихали!

— А ти чого це за нього так заступаєшся, га? — грізно спитала стара.

— Бо всі проти нього. Я не жебрацький пес, що біжить за всяким, хто йому кине шматок хліба! Я бачу, що його скривдили.

— То, може, ти б йому й запис віддала, га?

Але Ягна не могла відповісти — сльози струменем ринули в неї з очей. Вона втекла в комірчину, причинила за собою двері і довго плакала.

Домінікова не чіпала її більше. Нова тривога вповзала в материне серце... Та міркувати було ніколи. Прийшла Євка; в сінях, потягаючись, уже поралися хлопці; треба було братися за звичайні господарські роботи і за останні приготування до весілля.

Сонце встало, і день весело котився вперед. За ніч добре підморозило, калюжі на дорогах і став край берега затягло кригою, і було так слизько, що дрібна худоба ледве могла пройти дорогою.

Поступово ставало тепліше; під тинами і в затінку ще біліла паморозь, але з дахів уже блискучими намистинами котилися струмочки, а низини курились туманом. Повітря було таке прозоре, що навколишні поля виднілися, мов на долоні, а ліси наче присунулись ближче, і можна було розрізнити окремі дерева.

В синьому низькому небі — ні хмаринки. Але ворони блукали біля хат, співали півні, а це свідчило, що гарна погода протримається недовго.

Була неділя, і хоча в костьолі ще не дзвонили, у Ліпцях вже гуло, наче у вулику. Півсела збиралося на весілля Борини з Ягною.

З хати до хати, вкритими інеєм садками бігали дівчата з пучками стрічок, із спідницями та іншими убраннями. В хатах стояла метушня — приготування, приміряння, одягання. З вікон і дверей, майже скрізь розчинених навстіж, лунали веселі голоси, а інколи вже й весільні пісні.

В хаті Домінікової теж почалася метушня, поспіх, як і належить у такий день.

Хату щойно побілили і, хоча вапно від вогкості трохи облізло, вона сяяла здалека, прибрана зеленню, наче на зелені свята. Шимек і Єнджик ще вчора натикали ялинового гілля в стріху, в шпарини стін і куди тільки можна було, а все подвір'я, від вулиці до сіней, посипали хвоєю,— пахло, наче у весняному лісі.

Та й всередині був порядок. На другій половині, де лежало всяке манаття, горів великий вогонь, і Євка, мельникова наймичка, з допомогою сусідок і Ягустинки готували різні страви для весільного бенкету.

З першої кімнати винесли в комору все зайве, залишили самі ікони, а хлопці розставляли під стінами міцні лави й довгі столи.

Стіни всередині теж заново помазали, все вимили, піч завісили голубою рядниною, а всю стелю й потемнілі від часу сволоки Ягуся щедро прикрасила вирізаними з паперу картинками. Мацей привіз їй з міста кольорового паперу, вона повирізувала з нього зірочки, і квіти, і всяку всячину: на одній картинці — собаки ганяють овець, а пастух з гирлигою біжить за ними; на другій — ціла процесія, з ксьондзом, корогвами, іконами, і ще багато іншого — всього й не запам'ятаєш. І все так добре було зроблене — зовсім, як живе,— вчора на дівич-вечорі гості аж дивувались! Ягуся й не такі речі робила: що побачить, що задумає, все виріже, і не було в Ліпцях хати, де б не красувалися її картинки.

Вона одяглася в спальні і, вийшовши у велику кімнату, почала наліплювати решту картинок на стіни, під іконами, бо ніде вже більше не було місця.

— Ягусю, покинула б ти свої картинки, дружки от-от прийдуть... І гості хутко почнуть збиратися, музиканти вже по селу ходять... а вона тут забавляється!

— Встигну ще,— коротко відповіла Ягуся, але клеїти перестала — набридло їй це. Вона посипала підлогу сосновою хвоєю, столи застелила тонким полотном; то прибирала в коморі, то розмовляла з братами, то виходила на ґанок і довго дивилася в далечінь. А на серці — ніякої радості. Думала тільки про те, що сьогодні досхочу натанцюється, наслухається пісень і музики, яку дуже любила. Була вона, як день, що сяяв навколо,— яскравий, але по-осінньому глухий і мертвий. Якби все не нагадувало їй кожної хвилини про те, що сьогодні її весілля, вона б і не думала про це. Учора на дівич-вечорі Борина подарував їй вісім разків коралів — усі, які залишилися в нього від обох покійних жінок. Корали лежали на дні скрині, Ягуся їх навіть не приміряла. Вони її не тішили... Ніщо її сьогодні не тішило. Втекти б світ за очі, куди-небудь далеко, далеко... Але куди?

Все їй надокучило, на думку весь час спадало те, що мати розказувала про Антека... Він бруднив її, він? Вона не могла, не хотіла вірити... їй навіть плакати захотілося. А може, це й правда? Учора, коли вона полоскала білизну на ставку, він пройшов мимо, навіть не глянувши на неї. А коли вона й Борина ранком ішли до сповіді, він зустрів їх біля костьолу і відразу звернув убік, наче від лютого пса... Може?.. Ну й нехай, нехай лається, якщо він такий!

В ній зростало обурення проти Антека, та раптом спогади про той вечір, коли він проводжав її додому, ринули в голову, залили все вогнем, стисли серце так міцно, ожили в ній з такою силою, що вона не могла себе опанувати... І невідомо чому сказала матері:

— Ви мені після вінчання коси не обрізуйте!

— Таке вигадала! Хіба це чувана річ, щоб дівці після вінчання коси не обрізати!

— А в панських маєтках та в містах не обрізують.

— У них так заведено для розпусти їхньої — щоб можна було дурити людей, незаміжніх з себе видавати. А в нас ти нових порядків не заводь! Поміщицькі дочки нехай з себе посміховисько роблять, нехай ходять з патлами, мов єврейки; їм, дурним, можна, а ти — хазяйська дочка з діда-прадіда, не яке-небудь міське помело, і повинна робити так, як бог звелів, як споконвіку у нас на селі робилося! Знаю я ці міські вигадки! Нікого ще вони до добра не доводили! Пішла Пакулєва дочка в місто робити — і що? Казав війт: до канцелярії папірець прийшов, що вона дитину свою задушила і в тюрмі сидить. Або й Войтек — родич Борини — до того в місті доробився, що тепер по селах ходить, старцює. А раніше у нього господарство було, коні, хліба вдосталь. Захотілося дядькові булок, от і заробив собі на старість торбу та костур...

Однак Ягна не слухала цих мудрих повчань, а про те, щоб їй обрізали коси, і чути не хотіла. Умовляла її Євка — вона досвідчена була, не в одному селі жила в наймах і щороку ходила на прощу в Ченстохов. Переконувала її й Ягустинка, як звичайно, з різними глузуваннями та ущипливими словечками, і наостанку сказала:

— Залиш, залиш косу, пригодиться Борині! Він її на руку накрутить і міцніше тебе притримає, коли ціпком лупцюватиме. Сама потім обріжеш... Знала я не одну таку...

Вона не договорила, бо по неї прибіг Вітек.

Відколи Антека й Ганку вигнали, Ягустинка перейшла до Борини, бо Юзя сама не могла впоратися з господарством. Зараз вона допомагала Євці куховарити, але щохвилини бігала додому: Борина в цей день нічого не міг робити. Юзя з самого ранку чепурилася в Магди, а Куба ще й досі лежав хворий.

— Ідіть швидше, ви Кубі дуже потрібні,— квапив її Вітек.

— А що, гірше йому?

— Гірше. Так стогне, що на вулиці чути.

— Іду миттю. Тільки подивлюся, що з ним, і відразу ж повернусь!

— Ягусю, і ти поспішай, зараз дружки прийдуть,— нагадала Домінікова.

Але Ягуся не поспішала. Вона блукала по хаті, мов сновида, то сідала на лавку, то раптом схоплювалась, починала прибирати, але робота падала з рук, і вона довго стояла, бездумно дивлячись у вікно. Душа хвилювалася в ній, мов розбурхана вода, і, як хвилі об прибережне каміння, раз у раз билася об спогади.

А в хаті ставало дедалі гомінкіше. Без упину прибігали куми, родички, сусідки і, за старим звичаєм, приносили: хто курку чи паляницю, хто коржі, сіль, борошно, сало, а хто й срібний карбованець у папірці — все це в подяку за те, що їх запрошено на весілля, а також і для того, щоб хазяйка не надто витрачалась на частування.

Кожна випивала з Домініковою по чарочці солодкої наливки і, поговоривши, помилувавшись на все, хутко бігла додому.

А стара поралася і встигала скрізь: доглядала, як готують вечерю, прибирала, всюди порядкувала, за всім наглядала і частенько лаяла синів, які сьогодні ухилялися від роботи і раз у раз, обравши слушну хвилину, тікали на село до війта, де вже сиділи музиканти й збиралися дружки.

На обідню прийшло мало народу, і ксьондз сердився, що через весілля забувають про службу божу, а люди в думці виправдовувалися тим, що не кожної неділі справляють такі весілля.

Після обіду почали з'їжджатися запрошені з найближчих сіл.

Сонце вже хилилося на захід і сипало бліде осіннє світло на землю, що виблискувала, наче від роси. Вікна горіли вогнем, став сяяв і мерехтів, у придорожніх канавах, мов скло, поблискувала вода — весь світ навколо був осяяний світлом пригаслої осені, її останнім теплом.

Німа безкрайня тиша оповила землю, залляту золотом. День, яскраво пломеніючи, поволі згасав і блякнув.

А в Ліпцях гуло й клекотіло, ніби на ярмарку. Тільки-но віддзвонили на вечірню, музиканти з війтової хати посунули на вулицю.

Попереду — скрипки з флейтою, за ними деренчав бубон з брязкальцями і весело бурмотів прикрашений стрічками контрабас.

За музикантами йшли старости й дружки — їх було шестеро, всі молоді хлопці, високі, стрункі, мов сосни в бору, в поясі тонкі, в плечах широкі, браві танцюристи й перші забіяки, такі гострі на язик, що нікому не поступались. І всі — родовиті хазяйські сини.

Вони йшли посеред дороги тісною юрбою, плече в плече, аж земля двигтіла під ними,— веселі, радісні, гарно вбрані, як і належить на весіллі. Горіли на сонці смугасті штани, червоні жилети, пучки стрічок на капелюхах і, наче крила, майоріли на вітрі білі каптани.

Всі горлали, весело підспівували, завзято притупували; посувалися вулицею з таким галасом, наче молодий бір зірвався з місця і летів за вітром.

Музика грала польку, і компанія, переходячи від хати до хати, запрошувала гостей на весілля. Де виносили їм горілки, де запрошували до хати, де відповідали піснями. З усіх хат виходили пишно вдягнені люди, приєднувались до них. Ішли далі всі вкупі й хором виспівували під вікнами подружок молодої:

Приспів підхоплювали так дружно й голосно, що він гримів на все село; аж на поля линули веселі голоси, відлунювали в лісі, мчали в широкий світ.

Люди виходили на подвір'я, в садки, до тинів, і навіть ті, кого не кликали на весілля, приєднувалися до юрби, щоб надивитись і наслухатись. Поки дійшли, зібралося майже все село й оточило весільний похід; доводилося йти дедалі повільніше. А попереду хмарою бігли дітлахи з криками й піснями.

Так провели гостей до хати молодої, заграли їм і повернули до молодого.

Тут Вітек, який весь час гордо виступав з дружками в прикрашеному стрічками жилеті, вискочив наперед.

— Хазяїне, музиканти з дружками йдуть! — гукнув він у вікно й побіг до Куби.

На ґанку гримнула музика; Борина в ту ж мить вийшов назустріч, розчинив двері навстіж і, вітаючись, запрошував усіх до хати, але старости взяли його під руки й повели просто до Ягни, бо вже час було йти до костьолу.

Борина йшов швидко і мав сьогодні на диво молодий вигляд. Підстрижений, чисто виголений, одягнений по-весільному, він вирізнявся навіть з-поміж парубків своєю вродою та гордою впевненістю. Його високу постать видно було здалека. Він весело жартував з парубками, розмовляв з усіма, а найбільше з ковалем, який весь час навертався йому на очі.

Борину врочисто провели до хати Домінікової, юрба розступилася — і дружки з галасом, під музику й співи, ввели його в кімнату.

Ягни там не було — її одягали жінки в спальні, двері якої були міцно замкнені, бо хлопці штовхали двері і, знайшовши в дошках шпарини, дражнили подружок молодої, а ті відповідали вереском, сміхом і криками.

Гостей вітала стара Домінікова з синами, частувала горілкою, садовила на лави старших і за всім стежила, бо народу набралося стільки, що в хату ніяк було протовпитись,— стояли в сінях і навіть на подвір'ї. І гості були неабиякі — все родовиті й заможні хазяї, все рідня й куми Борини й Домінікової, та й знайомі з'їхалися навіть з найдальших сіл.

Звісно, не було ні Клемба, ні Вінцерків, ні дрібноти різної, яка сиділа на одному моргу землі, ні тієї голоти, що ходила на поденне і завжди трималась біля старого Клемба. Не для пса ковбаса, не для поросяти мед!

Тільки через кілька Хвилин відчинилися двері спальні — це жінка органіста й мельничиха вивели Ягусю, оточену подругами. Всі вони, чепурні, вродливі, були наче квіти, а вона, найстрункіша від усіх, стояла серед них, мов пишна троянда, вся в білому, в оксамиті, перах, стрічках, в сріблі й золоті, мов ікона, яку несуть у процесії. В хаті раптом залягла тиша — всі оніміли від захвату.

Ех! Відколи живуть у світі мазури[2], не було кращої молодої! Дружки загаласували й гримнули щосили:

Борина виступив наперед, узяв її за руку, й обоє опустились на коліна, а мати перехрестила їх іконою, стала благословляти й кропити свяченою водою. Ягуся з плачем припала до її ніг, потім стала кланятися в землю й іншим, просила пробачення і прощалася з усіма.

Жінки обіймали її, передаючи з обіймів в обійми, і плакали разом з нею, а найголосніше ридала Юзя, згадуючи покійну матір.

Нарешті всі вийшли з хати, вишикувалися парами й пішли пішки — до костьолу було недалеко.

Музиканти йшли попереду і грали з усіх сил. За ними дружки вели Ягну. Вона йшла весело, всміхаючись крізь сльози, які ще висіли на віях, чепурна, мов деревце в цвіту, і, як сонце, принаджувала очі. Коси її були покладені високо над чолом — на них красувалася корона з золотих ниток, павиних пер і гілочок розмарину, а з корони на спину спадали різнобарвні стрічки і летіли за нею, переливаючись райдугою... На ній була біла рясна спідниця, корсетка з блакитного, мов небо, оксамиту, вишитого сріблом, сорочка з широкими рукавами і пишний мереживний комір, прошитий блакитною тасьмою, а на шиї — кілька разків коралів, що падали на груди.

За нею дружки вели Мацея.

Як могутній дуб за стрункою смерекою, ішов він за Ягусею і все оглядався навколо — йому здавалося, що він бачив у юрбі Антека.

За ним ішла Домінікова із старостами, коваль із жінкою, Юзя, мельник з жінкою, органістиха та інші почесні гості.

А далі на всю широчінь дороги сунуло все село. Сонце, що вже спускалося до заходу, висіло над лісом, велике, червоне, і заливало дорогу, ставок і хати кривавим блиском, а люди поволі йшли вперед у цій заграві. Аж в очах рябіло від стрічок, павиних пер, квіток, червоних штанів, жовтогарячих спідниць, хусток, білих каптанів — наче це посувалася лука, вкрита буйними квітами, тихо колишучись під вітром. Дівчата, подруги молодої, часто заспівували дзвінкими голосами:

Домінікова всю дорогу плакала й дивилась на дочку, мов на ікону. З нею розмовляли, але вона нічого не чула.

В костьолі Амброжій уже засвічував на вівтарі свічки.

На паперті всі поставали парами і рушили до вівтаря, бо вже ксьондз виходив з ризниці.

Вінчання відбулося швидко,— ксьондз поспішав до хворого. Коли виходили з костьолу, органіст заграв на органі такі мазурки й обер-таси, що ноги у всіх самі затанцювали, а дехто мало не затяг пісню, та вчасно схаменувся, згадавши, де вони.

Поверталися вже безладною юрбою, що розсипалась по всій дорозі, як кому хотілось. Ішли з великим галасом, дружки та світилки горлали так, наче з них шкіру дерли.

Домінікова побігла наперед і, коли всі підійшли до дому, вона вже зустрічала молодих на порозі з іконою і хлібом-сіллю, а потім — давай знову з усіма вітатися, обійматися й запрошувати до хати!

В сінях грала музика; кожен, ледве переступивши поріг, обіймав за стан першу жінку, яка йому траплялась, і, танцюючи, заходив до хати. А там уже, звиваючись барвистою змією, мчали парами по кімнаті, кружляли, урочисто й повільно сходились і розходились, притупували й пливли, пара за парою — так колишеться в полі стигле жито, рясно поросле волошками й маками. В першій парі, попереду всіх, танцювали Ягуся з Бориною.

Тремтіли вогні ламп, що стояли на припічку, двигтіла хата, і здавалося, що стіни не витримають могутнього натиску танцюристів.

Нарешті скінчили танцювати польку. Музика відразу ж заграла перший танець для молодої, як це заведено з давніх-давен.

Гості відступили до стін і зайняли всі кутки, а хлопці утворили велике коло, в яке вийшла Ягуся.

Кров у ній грала, блакитні очі іскрилися, блищали білі зуби на рум'яному обличчі. Вона танцювала без утоми, весь час змінюючи кавалерів, бо мусила протанцювати з кожним хоч би одне коло.

У музикантів вже терпли руки, а Ягуся танцювала так, наче щойно почала,— тільки дужче розчервонілась і кружляла в такому захваті, що стрічки з шелестом літали за нею, хльоскали людей по обличчях, а спідниці, надимаючись у танці, зайняли всю кімнату. Хлопці від захоплення стукали кулаками по столах і вигукували в такт.

Тільки наостанку Ягна обрала чоловіка. Борина чекав цього. Мов рись, підскочив до неї, обняв і вихором закружляв на місці, а музикантам гукнув:

— Гей, хлопці, грайте дужче, по-мазурськи!

Вони гримнули щосили, аж у хаті заклекотіло, загуло, наче в казані.

Борина тільки міцніше обняв Ягну, закинув руку за поли каптана, поправив капелюх, ударив закаблуками й полетів, як вихор.

Ех, і танцював же він, танцював! То кружляв на місці, то мчав уперед і вибивав закаблуками, що тріски летіли від підлоги, та погукував. Він так кружляв Ягусю, що вони ніби сплелися і крутилися веретеном, тільки вітер линув по хаті. Силою віяло від цієї пари.

Всі з'юрмилися в дверях і по кутках, притихли й дивилися з подивом на Борину, а він танцював без утоми, дедалі буйніше. Дехто вже не міг встояти на місці, бо ноги самі несли в танець, і вистукував у такт закаблуками, а хто запальніший — хапав яку-небудь дівчину й пускався в танець, ні на що вже не звертаючи уваги.

Хоч яка міцна була Ягуся, а й вона від такого танцю ослабла і майже падала з рук Борини. Помітивши це, він нарешті зупинився і провів її в спальню.

— Ну, якщо ти такий зух, будеш мені побратимом! На перші ж хрестини клич мене в куми! — кричав мельник, обіймаючи його.

Музика змовкла, і почався бенкет.

Домінікова з синами, коваль, Ягустинка снували серед гостей з повними пляшками й чарками в руках та цокалися з кожним. Юзя з кумами розносили в решетах нарізаний скибками хліб і пироги.

Гамір у хаті дужчав, усі говорили голосно, навперебій, і гості охоче бралися за чарки: адже не кожен день весілля.

На лавах під вікном сиділи мельник, Борина, війт, органіст та інші найбагатші хазяї. Пляшка з рисовою переходила з рук до рук — і не один раз. Принесли їм і пива. Вони, видно, добре хильнули — вже почали обійматися й брататися. В хаті було тісно: люди збивалися купками, як кому було до вподоби, голосно розмовляли і раз у раз пили.

А в спальні, освітленій великою лампою, позиченою в органіста, зібралися господині з мельничихою на чолі, статечно сиділи на скринях і лавах, застелених вовняними килимами, сьорбали мед і делікатно пощипували солодкий пиріг. Зрідка тільки хто-небудь кидав слівце. Всі уважно слухали мельничиху, яка розповідала про своїх дітей.

Навіть у сінях було повно, і в задній кімнаті тиснулися люди, а Євка гнала їх геть, бо тут готували вечерю, і вже по всій хаті линули такі смачні пахощі, що не в одного гостя слинка котилася.

Молодь висипала на ганок, у двір, посидіти на призьбі. Ніч була холодна, тиха й зоряна, всім було дуже весело, подвір'я аж двигтіло від веселої біганини, сміху, вигуків. Хлопці й дівчата ганялися одне за одним, а старші гукали їм з вікон:

— Квіточок шукаєте? Глядіть, дівчата, коли б ви щось інше не загубили в темряві!

Але хто ж їх слухав?

У передній кімнаті Ягуся і Настка Голуб ходили, обнявшись, реготали і весь час щось шепотіли одна одній на вухо, а Шимек, старший син Домінікової, очей не зводив з Настки, кожного разу підходив до неї з горілкою, посміхався й заговорював.

Коваль, одягнений по-святковому, в чорному піджаку й штанах навипуск, клопотався найбільше, скрізь устигав, з усіма пив, запрошував, частував, встрявав в усі розмови і крутився по хаті, наче в'юн,— то тут, то там з'являлась його руда голова і веснянкувате обличчя.

Молодь ще потанцювала трохи, але не дуже охоче: чекали вечері. А старші розмовляли про справи. Війт, уже п'яний, говорив дедалі голосніше, грюкав по столу кулаком і витріщав очі.

— Війт вам говорить,— значить, вірте! Я — урядова особа! Наказ прийшов до мене: скликати селян, щоб з кожного морга землі по грошу на школу вносили.

— Ви, Петре, можете хоч і по п'ятаку з морга призначити, а ми й гроша не дамо!

— Не дамо! — гукнув хтось.

— Тихше! Слухайте, коли начальство говорить!..

— Такої школи нам не треба,— сказав Борина.

— Не треба! — хором повторили інші.

— От у Волі є школа, три зміни мої діти ходили — і що ж з того? Навіть молитву по книжці прочитати не вміють. На біса нам така наука!

— Молитов нехай їх матері вчать, школа не для того,— це я, війт, вам кажу.

— А для чого ж? — гукнув селянин з Волі.

— От послухайте, що я, війт, вам скажу... По-перше...

Але його не слухали, бо Шимон на весь стіл вигукував, що євреї розміряли вже весь ліс, який купили в поміщика, і скоро почнуть вирубувати, дожидають тільки морозів, щоб можна було саньми поїхати.

— Нехай собі розмірюють, а з рубанням доведеться їм почекати!— втрутився Борина.

— Комісарові підем скаржитись!

— Ні, комісар завжди з поміщиком заодно. Всією громадою треба йти і порубників розігнати.

— Жодної сосонки зрубати не дозволимо!

— В суд подамо!

— Пийте, Мацею, не час зараз радитись! П'яному, звісно, легко погрожувати хоч і самому господу богу! — скрикнув мельник, наливаючи Борині горілки. Йому не по душі були ці розмови й погрози,— він уже домовився з євреями пиляти для них дерево на своєму тартаку.

Випили ще й підвелись, бо жінки почали накривати столи до вечері і пересували всі лави.

Але чоловіки не могли забути про ліс — надто боляче це їм дошкуляло. Вони збилися докупи і півголосом, щоб не чув мельник, радились. Умовлялися зійтися в Борини і вирішити, що робити. Але не встигли скінчити, як увійшов Амброжій і підступив просто до них. Він спізнився, бо їздив з ксьондзом причащати хворого за два села звідси, в Краснов. Зате зараз, щоб надолужити прогаяне, почав пити як слід... І все-таки інших не наздогнав, бо жінки вже заспівували хором:

Дружки, з грюком розсуваючи лави, відповідали:

І всі стали не поспішаючи сідати.

На першому місці, звісно, молоді. Обабіч — найпочесніші гості, а за ними — за віком, за багатством — сідали інші, аж до подружок молодої і дітей. Ледве всі вмістились, хоча столи стояли вздовж трьох стін.

Не сідали тільки дружки, щоб прислужувати гостям, і музиканти.

Гомін вщух, органіст, стоячи, голосно прочитав молитву. Повторював її за ним тільки один коваль, який нібито розумів латину. Потім усі випили по чарочці для апетиту.

Куховарки й дружки стали подавати на стіл величезні тарелі зі стравами, від яких линула пара, і при цьому приспівували:

А потім, подаючи іншу страву:

Музиканти посідали біля печі і тихо награвали різні пісеньки, щоб людям веселіше було їсти.

Їли повільно, статечно, майже в цілковитому мовчанні, рідко хто обзивався словом, чути було тільки плямкання та брязкіт посуду. Коли задовольнили перший голод, коваль знову пустив пляшку по колу, і тоді вже всі почали неголосно перемовлятися через столи.

Тільки Ягуся майже нічого не їла, хоч як припрошував її Борина. Він ії обіймав і благав, мов дитину, але молодій навіть м'ясо не смакувало, надто вже вона втомилась і гаряче їй було. Вона лише попивала холодне пиво і, водячи очима навколо, неуважно слухала те, що нашіптував Борина:

— Ну, що, Ягусь, задоволена? Красуне ти моя! Не бійсь, Ягусь, добре тобі в мене буде, краще і в матері не було. Догоджатиму тобі, як пані, наймичку візьму, щоб ти не працювала багато, от побачиш! — говорив він, з любов'ю заглядаючи їй в очі і не звертаючи уваги на людей. А ті вже вголос кепкували з нього:

— Іч, підбирається до неї, як кіт до сала!

— Та надто вже ласий шматочок!

— Старий крутиться і ногами перебирає — достоту півень!

— Ех, і порозкошує, старий чорт, ех, і порозкошує! — кричав війт.

— Як собака на морозі! — ущипливо буркнув старий Шимон. Гримнув дружний регіт, а мельник аж ліг грудьми на стіл і стукотів кулаком від задоволення.

Куховарки знову завели:

— Ягно, нахилися-но сюди, я тобі щось скажу! — крикнув війт і, перехилившись через Борину, який сидів з ним поруч, вщипнув її за бік.— Ти мене за хрещеного батька поклич.

Він сміявся, оглядаючи її жадібними очима,— дуже вона йому подобалась. Ягна густо почервоніла, а жінки зареготали і давай глузувати, сипати масними жартами та порадами молодій, як треба з чоловіком поводитись.

— Перину ти кожного вечора біля печі грій!

— А головне, годуй ситніше, щоб міцний був!

— Підлещуйся до нього, за шию частіш обнімай.

— Ласкавіше з ним поводься, то він і не помітить, куди його ведеш.

Так вигукували вони навперебій,— адже коли жінки захмеліють, вони патякають хтозна-що.

Хата аж гула від сміху, а вони так порозпускали язики, що вже мельничиха почала їх соромити, навіщо говорять таке при дітях і дівчатах; органіст став доводити, що це великий гріх — сіяти спокусу і давати поганий приклад.

— Ісус Христос і святі апостоли навчали — і це все написано чорним по білому в латинських книжках,— що краще вбити, ніж спокусити душу невинну. Це начебто самого себе спокусити — так у святому письмі сказано... А хто нестриманий у їжі та в питві — тому сувора буде кара... Це я вам кажу, люди добрі...— белькотів він незв'язно, бо випив не одну чарку й не дві.

— Чули, що наш музикант говорить? Що ж, він людям веселитися заборонить, чорти б його забрали!

— Треться біля ксьондза — от і думає, що святим став!

— Нехай вуха собі каптаном заткне! — лунали звідусюди неприязні голоси: органіста не любили на селі.

— Сьогодні весілля, значить, не гріх і повеселитись, посміятися з чогось веселого,— це я, війт, вам кажу!

— Адже, до прикладу сказати, Ісус теж на весіллях бував і вино пив,— додав Амброжій серйозно й тихо — він був уже під чаркою. Через те що сидів він на самому кінці стола, біля дверей, його ніхто не почув. Усі гомоніли разом, сміялися, дзвеніли чарками і їли повільніше, щоб наїстися досхочу. Дехто вже й пояс розпустив, щоб більше влізло.

А куховарки вносили чимраз нові страви і приспівували:

— Оце так втнули весілля, ну-ну! — дивувалися гості.

— Не менш як у тисячу злотих стане!

— Нічого, стара все відшкодує,— адже Борина записав цілих шість моргів.

— А Ягна сидить чорна, як хмара.

— Зате в Мацея очі світяться, наче в кота.

— Як гнилючки, їй-богу, як гнилючки.

— Буде ще він плакати, буде!

— Ну, цей не з тих, що плакатимуть, швидше за ціпок візьметься.

— Вірите, я це саме сказала війтовій жінці, коли почула про заручини.

— А чого ж вона на весілля не прийшла?

— Ну, куди їй... ось-ось родить.

— Руку дам собі відтяти: коли почнуться гулянки в корчмі, Ягна бігатиме за хлопцями.

— Матеуш тільки того й чекає!

— Та що ти!

— Авжеж. Вавжонова чула, що він у корчмі говорив.

— Це, мабуть, тому, що його на весілля не покликали.

— Старий хотів покликати, а Домінікова не дозволила: адже всі знають, що в них було,— як же його на весілля кликати?

— Брешуть, кому не ліньки; а хто їх бачив?

— Дурно говорити не стануть!

— Їх навесні Бартек Козел в лісі застукав.

— Козел — злодій і брехун, Домінікова з ним судилася за свиню, от він зо зла на Ягну й наклепав.

— І в інших очі є...

— Добром це не скінчиться, от побачите! Мені що до цього, але я так думаю: Антека й дітей скривдили, то не минути їм за це кари божої.

— Правда. Бог неквапливий, та справедливий.

— І про Антека теж щось казали... Бачили люди їх з Ягною вкупі — і не раз.

Жінки заговорили тихше і пліткували чимраз уїдливіше, чимраз безжалісніше, перемивали кісточки всій сім'ї. Не поминули й стару, а особливо вболівали над її хлопцями.

— Хіба це не гріх? У хлопців вуса ростуть, Шимонові давно третій десяток пішов, а вона не дозволяє йому одружитись і з дому нікуди не пускає, за кожну дрібницю вичитує!

— А хіба це не сором, що такі молодці всю жіночу роботу в хаті роблять?

— Щоб Ягуся білі ручки собі не закаляла.

— Адже у них у кожного по п'ять моргів, могли б давно оженитися.

— Стільки дівчат на селі...

— От ваша Марися найдовше від усіх чекає, і земля поряд з їхньою землею.

— Ви краще про свою Франку турбуйтеся, коли б вона не дочекалась чогось від Адама!

— Стара — відьма, це всі знають. Але й синки теж добрі — невдахи, слинтяї!

Такі здоровенні парубки за материну спідницю чіпляються!

— Порозумнішають, не бійтеся! Вже сьогодні Шимон так і ходить за Насткою.

— І батько в них такий самісінький був, добре пам'ятаю. А стара замолоду витівала не згірш від Ягни!

— Яке коріння, таке й насіння. Яка мати, така й дочка! Музика змовкла, музиканти пішли їсти на другу половину, бо вечеря вже скінчилась.

Стало раптом тихо, наче в костьолі під час піднесення чаші, але через хвилину-другу знявся ще дужчий гамір. В кімнаті аж клекотіло, всі говорили разом, перегукувались через столи, ніхто нікого не слухав.

Наостанку подали для почесних гостей крупник[3], приправлений медом і корінням, а інших щедро частували горілкою й пивом.

Ніхто вже не розбирав, що п'є, бо в кожного голова гула від хмелю. Сиділи, як кому зручніше, розстібали каптани, навалювались на столи, стукотіли кулаками так, що посуд підстрибував, обіймали один одного за плечі, за шию, звірялися, як брат братові.

— Ех, кепсько жити на світі! Пропадає людина ні за що — скрізь саме бідування та лихо.

— Одна втіха, коли зійдуться сусід із сусідом погомоніти за чарочкою, виговоряться, подарують один одному всі кривди,— звичайно, не збіжжя чи там заорану межу — це вже суд розбере і свідки скажуть: хто винен, хто ні, а всяку всячину, що завжди трапляється між сусідами,— чи свиня город пориє, чи жінки полаються, чи дітлахи поб'ються,— мало що буває! Отож для того й весілля, щоб між ними була згода й братерська дружба!

— Хоч би на час весілля, на один день!

— А завтра вже, як бог дасть! Гей, не втечеш від долі, хіба що під землю. Прийде, за шию схопить, ярмо на шию надіне, бідою поганятиме,— і тягни, народе, обливайся потом-кров'ю, своє стережи, з рук і на мить не пускай, бо потрапиш під колеса!

— Господь створив людей, щоб вони були братами, а вони стали вовками!

— Не вовками, ні, це лихо їх розбратало, одного на одного нацькувало,— щоб вони гризлися, як собаки за об'їдену кістку!

— Не тільки лихо! Нечистий на людей тьму напускає, от вони й не бачать, де добро, де зло.

— Правда, правда, ще й дмухає на серця, мов на пригаслі жарини, аж поки пожадливість, злість і всякі гріхи не роздмухає!

— Ясна річ: хто до заповідей божих глухий, той з охотою пекельну музику слухає.

— В давнину не так було. Люди жили в згоді, старших слухали, шанували.

— І землі кожен мав стільки, скільки міг обробити, і пасовищ, і лук, і лісу.

— А про податки хіба хто чув тоді?

— А дрова купував хто-небудь? Піде собі в ліс і вирубає, скільки йому треба,— хоч би найкращу сосну чи дуб!.. Що було поміщицьке, те було й селянське.

— Що ж ви, поганці! Пив я за ваше здоров'я — випийте й за моє! Завели однієї! А я вам кажу — пийте! Добре твоє, добре й моє,— лише б справедливість була в усьому!

— Гади ці поміщики! Ну, будьмо здорові! Горілку пити не гріх. аби тільки із своїми. Вона корисна, очищає кров і хвороби відганяє.

— Коли пити — то вже цілими квартами, веселитися — то вже цілий тиждень! А працювати доведеться — рук, ніг не шкодуй, працюй щиро! Трапиться якась оказія: весілля, хрестини чи вмре хто-небудь, вшануй звичай, випий з людьми, відпочинь. А лихо прийде — жінка в тебе вмре, чи скотина здохне, чи хата згорить,— воля божа, підкорись їй, та й що ж ти, бідолахо, криком і плачем вдієш? Нічого! Тільки спокій втратиш і хліб тобі стане кропивою в горлі. Отже, терпи й віруй в милосердя боже. А прийде найгірше — смерть-костомаха тебе за горло схопить і в очі загляне,— не пробуй видертися, не в твоїй це владі — в божій.

— Авжеж! Хто зможе суперечити, коли Ісус скаже: «До цих пір життя твоє, а звідсіль моє, чоловіче!»

— Так воно, так! В небі, мов блискавиці, сяють господні накази, і ніхто, навіть ксьондз, хоч би й наймудріший, не вгадає їх заздалегідь, аж поки вони не впадуть на людей, мов достигле зерно.

— А ти, чоловіче, повинен знати тільки одне: своє роби й живи, як бог наказує, а наперед не заглядай. Ісус Христос всі вчинки людські зважує, кожному заплатить сповна — що кому належить.

— На цьому польський народ стоїть, так воно й буде навіки-віків. Амінь!

— Терпінням і браму в пеклі зруйнуєш.

Так вони розмовляли поміж себе, раз у раз випиваючи, і кожен висловлював те, що було в нього на серці, що давно вже муляло. А найбільше й найголосніше від усіх просторікував Амброжій — правда, його не дуже слухали, бо кожен поспішав сказати своє: не зважаючи на інших. В хаті дужчав гамір. Але от вийшли Євка і Ягустиика, урочисто несучи перед собою великий, прикрашений стрічками ополоник. Музикант, який ішов за ними, награвав на скрипці, а вони співали:

Гості були ситі, підхмелені, веселі, розм'яклі від смачної їжі й горілки, і деякі кидали в ополоник навіть срібні монети.

Всі почали вставати з-за столів і потроху розходитись, одні — надвір — подихати свіжим повітрям, інші зупинялися в сінях або тут-таки в кімнаті і продовжували розмову, деякі обіймалися від надмірних почуттів, і не один уже похитувався й стукався лобом об стіну чи, як баран, буцав інших. Та й не дивно: за вечерею було досхочу страв і горілки.

За столом залишилися тільки війт і мелькик. Вони сварилися з несамовитим запалом, налітали один на одного, мов шуліки. Амброжій намагався їх помирити, підливаючи їм горілки.

— Ти, діду, млин свій знай, а до хазяїв не лізь! — гримнув на нього війт.

Ображений старий відійшов від них, шкутильгаючи і притискаючи пляшку до грудей, він шукав, з ким би випити й поговорити подружньому.

Молодь висипала на подвір'я, а деякі, обнявшись, виходили за ворота погуляти та попустувати. Дорога аж двигтіла від біганини й гомону. Ніч була ясна, місяць стояв над ставом і світив так яскраво, що навіть найдрібніші кола, які розходились по воді, ніби від ударів місячного світла, виблискували й мерехтіли, мов змії, що тихо повзли, згортаючись кільцями. Проти ночі добре підморозило, земля тріщала під ногами, а на дахах біліла паморозь і вже посипала сивиною дерева. Година була пізня — на селі вже співали перші півні.

В хаті тим часом трохи прибрали і приготували все для танців.

Музиканти повечеряли, відпочили й тихо заграли, скликаючи танцюристів.

А тих недовго довелося кликати: вони юрбою сипнули в хату, бо від звуків скрипки самі ноги ходили ходором. Але хлопці обважніли після вечері і, покружлявши раз-другий, тікали в сіни викурити цигарку чи просто постояти біля стінки.

Ягну жінки забрали в спальню, Борина й Домінікова сиділи на призьбі, літні гості розмовляли на ганку, а в хаті залишились самі дівчата. Вони гомоніли й пересміювались, аж поки їм це не набридло й вони завели гру, щоб розворушити хлопців.

Спочатку грали в «Ходить лис біля дороги, сам безрукий і безногий».

Лисом був одягнений у кожух навиворіт Ясек, на прізвисько Незграба, придуркуватий парубок, посміховище всього села. Він був уже дорослий, але завжди ходив з роззявленим ротом, грався з дітлахами і залицявся до всіх дівчат. Хоч він був і придуркуватий, а проте одинак у батька та ще й мав успадкувати десять моргів, отже, його охоче запрошували скрізь. Зайцем обрали Юзьку Борину.

Ох і сміху ж було! Ясек на кожному кроці спотикався, бо йому підставляли ногу,— і падав колодою на підлогу! А Юзя так схоже завмирала на місці, нюхала повітря й ворушила губами — ну, справжній живий заєць!

Потім гралися в «перепілку». Перепілкою була Настка, і вона так спритно тікала, так швидко кружляла по хаті, що її ніхто спіймати не міг, поки вона сама не полізла в руки, щоб можна було потанцювати в колі.

Після «перепілки» почали гру в «свинки», а під кінець хтось із дружок — здається, Томек Вахнік — вдавав лелеку. Голову накрив хусткою, а з-під неї висунув довгу палку, наче дзьоб, достоту як справжній лелека. Юзька, Вітек та інші підлітки ганялися за ним і дражнили:

Потім з вереском розбігались і ховались по кутках, мов куріпки, а він доганяв, клював і бив крилами.

Хата ходором ходила від сміху, вигуків і біганини.

Принаймні з годину вони так розважались, потім старший дружко знаком наказав, щоб стало тихо.

Жінки привели із спальні Ягусю, голова в якої була накрита шматком білого полотна, і посадовили її посеред хати на діжі, вкритій периною. Подружки вдавали, ніби хочуть її відбити, а жінки захищали. Нарешті дівчата стали проти неї тісною юрбою і сумно, із сльозами в голосі заспівали:

І тоді полотно скинули.

Ягуся була вже в очіпку, одягненому на товсті, закручені коси. Але усміхнена, весела, вона блискучими очима обводила всіх і здавалася ще вродливішою в цьому уборі.

Поволі заграла музика, і всі — старі, молоді, навіть діти — заспівали «хмеля», зливаючи голоси в один могутній, радісний хор. А коли скінчили співати, з Ягусею по черзі танцювали вже тільки заміжні жінки. Ягустинка, яка була вже добре під чаркою, взялася в боки, і ну сипати приспівками:

Потім вона стала виспівувати ще й інші пісеньки, ще більш ущипливі і глумливі.

Але ніхто вже не звертав на це уваги, бо музиканти гримнули щосили, і народ пішов танцювати. Загуло навколо, наче сто ціпів молотило на току, і тісною гущавиною загойдалася в хаті щільна юрба. Танцювали впритул, пара за парою, голова біля голови і все прискорювали темп. Розліталися поли каптанів, танцюристи пристукували закаблуками, вимахували капелюхами, час від часу хто-небудь заспівував, а дівчата підхоплювали: «Да-дана!» — і мчали дедалі швидше, похитуючись у такт і кружляючи в такому швидкому, задерикуватому, шаленому танці, що вже й ніяк було впізнати когось у цій юрбі. Продзвенить тремтяча нота скрипки, сто закаблуків гримнуть об підлогу, сто голосів вигукнуть, сто чоловік закружляють вихором на місці так, що шелест піде від спідниць, каптанів, хусток, які барвистими пташками вихряться в хаті.

Минуло півгодини, година, а вони все танцювали без перепочинку, без упину, підлога двигтіла, стіни трусились, і веселощі все зростали, підіймались, наче вода в річці від зливи.

Після танців почалися різні обряди, як і годиться після того, як на молоду одягнуть жіночий очіпок.

Насамперед Ягуся повинна була платити всім заміжнім жінкам «викуп», щоб вони прийняли її до себе. Потім, один за одним, почалися й інші обряди. Наостанку хлопці сплели кілька довгих джгутів з немолоченої пшениці. Тримаючись за них, дружки оточили Ягусю широким колом, нікого не підпускаючи до неї. Хто хотів з нею танцювати, повинен був силоміць прорватися всередину кола і там танцювати, незважаючи на те, що його з усіх боків хльоскали солом'яними джгутами.

Наостанку мельничиха і Вахнікова почали збирати «на очіпок». Перший кинув на тарілку золоту монету війт, а за ним інші,— брязкотливим градом посипалися срібні карбованці, полетіли папірці, мов листя восени.

Зібрали понад триста злотих — чималі гроші! Для Домінікової це була дрібничка, вона не гналася за дармовим — свого було вдосталь. Але те, що всі охоче жертвували для Ягусі, її так зворушило, що вона не могла стримати сліз. Гукнула синам, щоб принесли горілки, і сама почала частувати всіх, цокатись і, плачучи, цілуватися з кумами...

— Пийте, сусіди, пийте, люди добрі, брати рідні... На серці в мене, наче весна. За Ягусине здоров'я! Ну, ще тільки одну чарочку, ще!

За нею коваль обносив усіх, а Шимек з Єнджиком — теж, бо дуже багато було народу. Ягуся й від себе дякувала всім за добрість, а старим кланялася в ноги.

Знову загомоніла хата, чарки переходили з рук до рук. Обличчя розчервонілись, очі блищали, серця рвалися до сердець — по-братерському, по-сусідському. Ех, один раз живеш на світі! Тільки й є в людини, що випити з друзями і забути про все. Лише смерть костомаха бере кожного поодинці, а веселитися й радіти треба гуртом. Отож люди, зібравшись купками, пили й веселилися, гомоніли кожен своє, не слухаючи інших, але це не біда — відчували всі одне й те саме, одна радість охоплювала їх і з'єднувала докупи.

А в кого горе, то залиш його на завтра, сьогодні розважайся, радій з друзями, втішай серце! Як мати земля влітку родить, восени спочиває, так і людині слід відпочити восени, після того, як напрацювалася в полі.

Коли стоять у тебе, чоловіче, високі стоги і клуні тріщать від добірного, як золото, зерна, яке чекає обмолоту,— тоді можна й погуляти досхочу, в нагороду за працю влітку, за жнива, за клопіт.

Так міркували одні, а інші висловлювали свої смутки й турботи. Були й такі, у кого не тільки світу, що у вікні,— ці позбиралися навколо старого Шимона і розмовляли про минулі часи, про нові кривди, податки і справи всієї громади та, притишуючи голоси, обговорювали деякі темні справи війта.

Борина не приєднувався ні до кого, ходив від одної групи гостей до іншої, а очима невідступно стежив за Ягною, пишаючись її красою. Він часто кидав музикантам гроші й гукав, щоб смичків не шкодували, коли вони починали грати тихше, даючи відпочинок рукам.

Та раптом музика гримнула так, що всі здригнулись, і Борина підскочив до Ягни, міцно обняв її і з місця кинувся в танець, аж підлога задвигтіла. Він летів уперед, повертав Ягусю, закаблуками пристукував, так що гуркіт ішов. То раптом витинав навприсядки, то кружляв від стінки до стінки, то виспівував приспівки, до яких всі погукували, а за ним інші пари, вигукуючи й приспівуючи в такт музиці, кружляли, беручи такий розгін, що здавалося, сто веретен, обмотаних різнобарвною пряжею, з дзижчанням снують по хаті так швидко, що вже не можна розрізнити окремих людей. Наче хто розсипав переливчасту веселку і вона хиталася, мов під вихором, вигравала всіма барвами, звивалася дедалі швидше, дужче, шаленіше: часом од вітру гасли лампи, і темрява оповивала танцюристів, тільки у вікна падало розпорошене місячне сяйво і широкою світляною смугою, киплячим сріблом іскрилося в темряві серед юрби танцюристів, яка напливала бурхливою співучою хвилею, миготіла й кружляла в цій місячній заграві, наче в сонному видінні, і то зникала в щільній темряві, щоб знову виринути на мить біля другої стінки, де під місячним променем мерехтіли ікони, то знову відпливала й тонула в ночі... Тільки важке дихання, тупіт, вигуки, сплітаючись і обриваючись, глухо звучали в темній хаті.

Тягнувся цей танець суцільним, безперервним ланцюгом, і кінця йому не було й краю. Тільки-но музика починала грати новий танець, люди схоплювались, випростовувалися, наче високий бір, і з місця мчали ураганом. Громом розсипався стукіт закаблуків, веселі вигуки струшували дім, і танцюристи кидалися в танок в нестямному захваті, наче в бурю, наче в смертний бій.

Яких тільки танців вони не витанцьовували!

Краков'яки, веселі, бурхливі, що обривалися короткими дзвінкими нотами, оздоблені грайливими приспівками, мов вишиваний пояс, сповнені сміху та захвату, весільного завзяття й буйної, здорової, зухвалої молодості, кумедних пустощів, стрибків і кипіння молодої крові, яка прагнула кохання. Гей!

Мазурки, довгі, наче межа в полі, розлогі, як старі дерева, гучні й вільні, мов неозорі рівнини, важкуваті і швидкі, тужні і зухвалі, плавкі, статечні і свавільні, вперті, мов ці люди, які, збившись докупи, кинулися в танець з такою силою, що, здається, сотня їх може йти проти тисячі, весь світ захопити, розтрощити, рознести на скалки, розтоптати своїми закаблуками і самим загинути, але ще й там, після смерті, танцювати, вибивати закаблуками й пронизливо, по-мазурськи, вигукувати: «Да-дана!»

Обертаси, короткі, поривчасті, запаморочливі, шалені, пустотливі й задумливі, пронизані скорботними нотами, шалені, мов кипіння гарячої крові, і сповнені ніжності й любові; вони налітають грозовою хмарою і водночас сповнені ласкавих голосів, блакитних поглядів, подиху весни, пахощів і шелесту квітучих садків. Вони — мов луки, що співають навесні, коли й крізь сльози пробивається сміх, і серце виспівує, бринить радістю і рветься за ті широкі поля, за ті ліси далекі, у мріях лине в далекий світ і все приспівує: «Ой да-дана!»

Ось такі незвичайні танці ішли один за одним.

Так розважається сільський люд у години дозвілля. І так розважались на весіллі Ягусі й Борини.

Години линули за годинами, безслідно зникаючи в гомоні, вигуках, в галасливих веселощах, в шалених танцях. Гості й незчулися, як небо проясніло на сході, і світанкові проблиски, поволі розпливаючись, посріблили ніч. Закотився місяць, зблідли зорі, з лісу війнув вітер, і, здавалося, це він розганяє поріділий морок. У вікна дивились кошлаті, настовбурчені дерева і чимраз нижче хилили сонні, вкриті інеєм голови, а в хаті все співали, танцювали! Наче луки, і ниви, і розквітлі садки зійшлися докупи і, підхоплені вихором, закружляли в довгому вогненному хороводі.

Вікна й двері були розчинені навстіж, і дім гудів голосами, мерехтів вогнями, двигтів, кректав, і все нестримніша кипіла в ньому гульня. Здавалося, дерева й люди, земля й зорі, і ці тини, і ця стара хата — все обнялося, сплелося в один клубок, змішалося і, п'яне, осліпле, збожеволіле, нічого не пам'ятаючи, кидалося від стіни до стіни, котилося з кімнати в сіни, з сіней на дорогу, з дороги в широкі поля, в бори, мчало по всьому світу в вихорі танців, безупинним миготливим хороводом і, кружляючи, зникало в сяйві світанку.

Їх вела музика, музика й пісні.

Баси погукували в такт, гули й дзижчали, мов джмелі, їм вторувала флейта, весело висвистувала, щебетала, розсипалася трелями, наче змагаючись з бубоном, а той весело вискакував наперед, дзвенів брязкальцями, підохочуючи інші інструменти. А скрипка вела перед, мов перша танцюристка в колі. Заспівувала спочатку високо, дзвінко, наче випробовуючи голос, потім розливалася широкою, сумною мелодією. Ось ніби лунає сирітський плач на перехресті, спів лине, лине і раптом обірветься коротким тремтячим звуком, таким гучним, ніби сто танцюристів гримнули закаблуками об підлогу і сто чоловіків скрикнули на повні груди,— навіть дух забивало і тремтіння пробігало по тілу. І відразу ж скрипка знову починає приспівувати, розсипатися дрібними трелями, сміятися й радіти, і в людей на серці теплішає, радість б'є в голову, мов вино. А там — знову ллється протяжна сумна мелодія, сльозами, мов росою, омита,— рідний заспів, п'янкий любов'ю і могутньою силою, що кличе в шалений мазурський танець.

Ранок наближався, мерхли вогні, кімнату заливав брудний, каламутний присмерк, а люди все веселилися від щирого серця. І ті, кому мало було хазяйського, посилали по горілку до корчми, поїли друзів й самі напивалися.

Деякі пішли. Хто втомився — відпочивав, а хто захмелів — спав на призьбі чи в сінях. Були й такі, що відразу звалилися й лежали — під тином чи де там трапилось. А інші все танцювали, невгаваючи.

Нарешті тверезіші зібрались біля дверей і, притупуючи в такт, заспівали:

Але їх ніхто не слухав.

XII

Вже зовсім розвиднілось, коли втомлений розвагами Вітек, якого прогнала Ягустинка, побіг додому.

Село ще спало, втонувши в мороці — він щільною, але вже де-не-де поріділою завісою стелився низько над землею. Став лежав мертвий, темний, вкритий похмурою тінню прибережних дерев і тільки середина його виступала з темряви, поблискуючи, наче вкрите більмом око.

Міцно підморозило, віяв холодний вітер, повітря щипало ніздрі й перехоплювало дихання. Земля дзвеніла під ногами, на дорозі синіли калюжі, затягнені кригою, схожі на потемніле й потріскане скло. А навколо дедалі яснішало, і світ поволі виринав із світанкової мли, оповитий морозною тишею, блідий від паморозі. Часом сонно гавкали собаки, вдалині гуркотів млин, а з хати Домінікової вихоплювався весільний гамір і лунав далеко — далі, ніж кинута каменюка.

В хаті Борини ще миготів вогник, слабенький, мов світлячок. Вітек заглянув у вікно. Біля стола сидів Рох, дивлячись у молитовник, тихо виспівував якісь духовні пісні.

Хлопчик безшумно підбіг до хліва і став намацувати засув, але раптом скрикнув з переляку і відскочив назад: якийсь собака із скавучанням кинувся йому на груди.

— Лапа! Лапа! Повернувся, песику, повернувся, біднесенький! — вигукував Вітек, впізнавши собаку, і навіть присів на порозі.— Голодний, мабуть, бідолахо?

Він витяг з-за пазухи приховану на весіллі ковбасу й тикав її Лапі, але той не квапився їсти, а все гавкав, стрибав Вітекові на груди й скавучав від радості.

— Голодом тебе морили, нещасного, і геть вигнали! — бурмотів хлопчик, відчиняючи двері хліва.— Ну, вже тепер я тебе скривдити не дам, берегти буду...— шепотів він, зариваючись у солому. Собака ліг поряд і з тихим гарчанням лизав його обличчя. Незабаром обидва заснули.

А із стайні, суміжної з хлівом, кликав Вітека Куба слабким, тремтячим голосом, кликав довго, але Вітек спав, мов убитий. Нарешті Лапа, впізнавши його голос, почав несамовито гавкати і смикати хлопчика за одежу, поки не розбудив його.

— Чого? — бурчав Вітек крізь сон.

— Води! Так мене пече гарячка, як вогнем палить... Води!

Хоч який втомлений був Вітек, хоч як морив його сон, але він приніс повне відро води й дав Кубі напитись.

— Так мені погано, ледве дихаю... А хто це гарчить?

— А, це Лапа! Повернувся песик від Антека!

— Лапа! — шепнув Куба, намацавши в півтемряві голову собаки, а Лапа скакав, гавкав і ліз до хворого.

— Вітеку, принеси коням сіна, бо стукотять зубами об порожні ясла, а я й ворухнутись не можу... Ну, як там, ще й досі танцюють? — спитав він трохи згодом, коли хлопчик, скинувши згори сіно, накладав його на драбини ясел.

— Мабуть, опівдні тільки й скінчать. Деякі так понапивались, що на дорозі валяються.

— Гуляють хазяї, гуляють! — важко зітхнув Куба.— А мельник з мельничихою були?

— Були, тільки вони рано пішли.

— Народу багато?

— Не полічити! Повнісінька хата.

— А частували добре?

— Ого! Наче в маєтку! М'ясо цілими мисками розносили, а горілки скільки випили! Скільки пива, меду! Самих ковбас аж троє ночовок було з горою накладено.

— А коли ж молоду до чоловіка випроводжатимуть?

— Сьогодні надвечір.

— Побенкетують ще, натішаться... Господи Ісусе, а я думав — погризу і я кісточку яку-небудь, наїмся хоч раз досхочу! Та ні ж, лежи тут, здихай та слухай, як інші гуляють...

Вітек пішов спати.

— Хоч би очі натішити... хоч би...

Куба затих, втомлений, але подумки переживав своє горе, і якісь тихі, несміливі скарги, наче втомлені пташки, стукотіли в груди і жалібно пищали.

«Що ж, на здоров'я їм, нехай хоч вони поживуть»,— думав він, гладячи голову Лапи.

Гарячка дедалі більше туманила свідомість, і, ніби намагаючись боротися з нею, він зашепотів молитву, палко віддаючи себе на ласку божу. Але він забував слова, часто нападала на нього дрімота, і шепіт, повний благання й сліз, обривався, розсипалась молитва червоними намистинами. Кубі навіть хотілося їх зібрати — він виразно бачив, як намистини котяться по кожусі, та раптом забував усе й знову засинав.

Часом він прокидався, водив навколо безтямним поглядом і, нічого не розрізняючи, знову провалювався кудись, летів у мертву, глуху темряву.

Іноді він починав стогнати і так кричав уві сні, що коні хропли і рвалися з прив'язі, і тоді він, отямившись на мить, підіймав голову.

— Господи, коли б хоч дня дочекатись!— стогнав він тривожно , втупивши погляд у віконце, ловив проблиски дня, шукав сонця в сірому холодному небі, в якому вже блідли зорі.

Але до дня було ще далеко. Стайня потопала в каламутній куряві світанку, в ній тільки починали вимальовуватись контури коней, а грати на вікнах просвічували, мов ребра.

Куба вже не міг заснути більше — знову почались болі. Вони врізалися в ногу, мов сучкувата палка, і так сіпали, свердлили, пекли, наче хто присипав рану розжеврілим вугіллям. Він нарешті не витримав, схопився й почав кричати вголос так, що Вітек прокинувся і прибіг до стайні.

— Умру я! Умру! Так мені боляче, так у мені ця хворість зростає й душить мене... Вітеку, біжи до Амброжія... О, Ісусе, Ісусе... Ягустинку поклич... Може, вони щось допоможуть, порадять, бо я вже не можу витримати більше... остання година моя приходить... остання година...— він вибухнув страшними риданнями, зарився обличчям у солому і плакав від муки й страху.

Вітек, ще півсонний, помчав на весілля.

Там і досі танцювали, а Амброжій, вже зовсім п'яний, стояв на вулиці проти дому, похитувався й виспівував, як звичайно.

Марно Вітек його просив, смикав за рукав,— старий, здавалося, не чув, не розумів, чого від нього хочуть, хитався і завзято виспівував одну й ту ж пісню.

Вітек кинувся до Ягустинки,— вона теж уміла лікувати. Але Ягустинка сиділа в спальні з кумасями, вони так ретельно попивали крупник і пиво, так базікали, гомоніли всі враз і виспівували пісні, що до неї ніяк було підступитися. Вітек довго з плачем просив, щоб вона йшла до Куби, але Ягустинка зрештою виштовхала його за двері, ще й запотиличника дала на дорогу. Він з плачем побіг назад до стайні, так нічого й не домігшись.

Побачивши, що Куба знову спить, він зарився в солому, прикрив голову ганчір'ям і теж заснув.

Вже давно минув час сніданку, коли його збудило мукання голодних і невидоєних корів та лайка Ягустинки, яка, проспавши, так само, як і всі, тепер наводила лад у господарстві, криком і метушнею надолужуючи прогаяне.

Тільки трохи впоравшись з роботою, вона зайшла до Куби.

— Поможіть, порадьте, що робити,— попросив він тихо.

— Одружишся з молоденькою, відразу одужаєш,— почала вона весело, та, придивившись до його синього, опухлого обличчя, відразу споважніла.— Ксьондза тобі треба, а не лікаря! Чим я тобі допоможу? Можна заговорити, окурити — та хіба це допоможе? Здається мені, що вже смерть твоя близька.

— Умру?

— Все в божій руці, але мені так думається, що ти вже з пазурів костомахи не видерешся.

— Умру, кажете?

— Може, за ксьондзом послати, чи що?

— За його велебністю? — скрикнув Куба з подивом.— Привести його сюди, в стійло, до мене? Що це вам на думку спало?

— А він що, з цукру, розтане, чи що, в кінському гною? На те він ксьондз, щоб до хворого йти, куди покличуть.

— Господи, та хіба я насмілюсь... В цей гній, до мене?..

— Дурний ти, як баран! — Ягустинка знизала плечима й пішла.

— Сама дурна, не знає, що верзе! — буркнув обурений Куба і, важко сівши, довго ще міркував: «Що вигадала! Його велебність по кімнатах ходить, книжки читає, з богом розмовляє... І до мене його кликати?.. Ох, ці жінки, їм аби язиком молоти... Дурепа!»

Так він і лежав сам-один, всі про нього забули.

Іноді забігав Вітек — підсипати корму коням або напоїти їх, тоді він і йому давав напитись, але миттю зникав — біг у хату Домі-нікової, де вже знов почали збиратися гості, щоб проводжати молоду до чоловіка.

Кілька разів до стайні забігала Юзька, приносила Кубі шматок пирога і, поторохтівши, наповнивши конюшню таким гамором, що кури з переляку кудкудакали на сідалах, поспіхом тікала.

Та й як їй було не тікати? Там уже гуляли на всі заставки, не згірш, ніж учора, гриміла музика, линули з вікон веселі вигуки й пісні.

А Куба лежав тихо — болі тільки зрідка мучили його — і слухав, як вони там гуляють. Говорив з Лапою, який його ні на хвилину не залишав, і вони разом їли Юзин пиріг, або прицмокував коням і розмовляв з ними. Вони у відповідь радісно іржали, повертаючи до нього голови, а молода кобила навіть зірвалася з вуздечки і, підійшовши, пустувала, тулилася вологими теплими ніздрями до його обличчя.

— Схудла ти, бідолахо, схудла! — він ніжно гладив її, цілував у морду.— Нічого, ось одужаю, то швидко тебе підгодую, хоч би й чистим вівсом.

Він замовкав і бездумно дивився на почорнілі сучки в стіні, з яких сочилися краплі живиці, мов криваві, застиглі сльози.

Сонячний, але блідий день заглядав у шпарини лагідними очима, а в розчинені навстіж двері лився широкий потік світла, іскристий і миготливий, мов золоте осіннє павутиння на стернях, де з сонним дзижчанням б'ються мухи.

Години минали за годинами — то тяглися повільно, мов жебраки сліпі, кульгаві, які насилу бредуть по глибокому піску, то зникали відразу, наче камінь, кинутий в безодню, який летить і зникає так швидко, що його не може спіймати око людини.

Часом галасливою зграйкою влітали до стайні горобці і нахабно хапали корм з ясел.

— Ах, і хитрі ж, поганці! — шепотів про себе Куба.— Навіть такій малесенькій пташці і то господь розум дає, щоб знала, де собі поживок знайти! Тихо, Лапо, нехай поклюють, нехай наїдяться, бідолахи, адже й для них зима прийде,— заспокоював він собаку, який схопився, щоб прогнати злодюжок. На дворі рохкали свині й терлися об ріг стайні так, що стіни тремтіли, а потім з кувіканням встромляли в двері свої довгі брудні рила.

— Жени їх, Лапо! Старці такі, їм завжди всього мало! Згодом закудкудакали кури за порогом; великий рудий півень кілька разів заглядав обережно, відступав, стріпуючи крилами і кукурікаючи, і нарешті зухвало перелетів за поріг — до повного ящика, а за ним і всі кури. Та не встигли вони ще наїстись, як слідом за ними прибігли галасливі гуси. Замиготіли на порозі червоні дзьоби, захиталися білі витягнені шиї.

— Жени, песику, жени їх! Сваряться, паскуди, мов ті жінки.

Миттю знявся гамір, лопотіння крил, полетіли пера, мов з розпоротої перини,— Лапа натішився досхочу. Він повертався до стайні, важко дихаючи, з висолопленим язиком і радісно скавучав.

— Тихше ти!

З хати долинав сердитий голос Ягустинки, біганина, гуркіт меблів, які переносили з кімнати в кімнату.

— Готуються молоду приймати.

Зрідка дорогою проїжджав хто-небудь. Зараз з рипінням тягнувся чийсь віз: Куба намагався вгадати, чий саме.

— Це Клембів віз — одним конем запряжений і з драбинами... Певно, за підстилкою їдуть до лісу. Вісь передня перетерлась, от маточина треться й рипить.

На дорозі весь час лунали кроки, голоси. Звуки були тремтячі, нерозбірливі, але Куба ловив їх на льоту і впізнавав.

— Старий Петрас до корчми йде,— бурмотів він.— Валентова кричить... певне, чиїсь гуси зайшли до неї в город. Відьма — не жінка!.. А це, либонь, Козлова... авжеж, вона! Біжить і горлає... Петрек Рафалів... лопоче, наче кашу жує... Ксьондзова кобила по воду їде... Ага, зупинилась... зачепилась колесом... ще коли-небудь ноги собі переламає...

Так він упізнавав усе і в думці ходив по селу, турбувався, хвилювався, жив його життям. Він не помітив, як минув день. Та от на стінах згасли сонячні зайчики, обриси зблідли, в стайні почало сутеніти.

Вже смерком прийшов Амброжій, який ще, видно, не зовсім протверезився,— він похитувався й говорив так швидко, що його важко було зрозуміти.

— Що, ногу звихнув?

— Ви подивіться і допоможіть чим-небудь.

Амброжій мовчки став розмотувати закривавлене ганчір'я, яке так присохло до ноги, що Куба закричав не своїм голосом.

— І панна в пологах так не верещить! — буркнув Амброжій зневажливо.

— Адже боляче! Не шарпайте так, ради Христа! — майже вив Куба.

— Оце так почастували тебе! Собака тобі ногу погриз, чи що? — ахнув вражений Амброжій. Литка вся була пошматована, гноїлась, нога розпухла, наче колода.

— Це... нікому тільки не кажіть... лісник мене підстрелив...

— Правда! Ось дріб сидить під шкірою, наче мак... Здалека він у тебе влучив? Еге! Нога, здається мені, вже нікуди... Кісточки так і хрустять... Чом же ти відразу мене не покликав?

— Боявся, щоб не взнали... Я на зайця вийшов... застрелив... і вже в полі був... а він у мене як стрельне...

— Казав лісник у корчмі, що хтось йому в лісі шкоду робить...

— Шкоду!.. Та хіба зайці належать комусь?.. Стерво цей лісник! Підстеріг мене... я вже в полі був, а він з обох стволів у мене як стрельне!.. Ох, щоб тебе, сатану!.. Тільки нічого не кажіть нікому... бо засудять мене... стражники заберуть... І рушницю зараз віднімуть, а вона не моя... Я думав, сама загоїться... Поможіть! Так сіпає, так болить...

— Ось ти який штукар! На вигляд святий та божий, а надумав з поміщиками зайчиками ділитися... Ну, тепер ногою за це заплатиш.

Він ще раз оглянув ногу і дуже засмутився:

— Пізно! Дуже пізно! — Поможіть, поможіть! — з жахом стогнав Куба. Амброжій, нічого не відповідаючи, закачав рукава, дістав гострий ножик, і міцно затиснувши ногу Куби, почав виколупувати дробинки й видушувати гній.

Куба спершу ревів, мов недорізаний звір, так що Амброжій навіть заткнув йому рота полою кожуха, але потім затих, зомлівши від болю. Амброжій скінчив операцію, намастив ногу якоюсь маззю, обгорнув чистим ганчір'ям і тільки тоді привів Кубу до пам'яті.

— В лікарню тобі треба,— сказав він тихо.

— В лікарню? — повторив Куба, ще не зовсім отямившись.

— Якщо відрізати тобі ногу, то ти, може, ще й одужаєш.

— Ногу?

— Ну, так, все одно вона вже нікуди не годиться, вся почорніла.

— Відрізати? — перепитував Куба, все ще не розуміючи.

— До коліна. Не бійся, мені ядром до самого стегна відірвало, а я живий залишився.

— Значить, треба тільки відрізати там, де болить, і я одужаю?

— Мов рукою зніме!.. Але тобі треба зараз же в лікарню.

— Ні! Боюсь лікарні... не хочу...

— Дурень ти!

— Там усього живцем пошматують... Там... Відріжте ви самі... Заплачу, скільки схочете, тільки відріжте. В лікарню не піду... краще вже тут здихати...

— Ну й здохнеш! Різати може тільки лікар. Піду зараз до війта, щоб на завтра дали підводу і відвезли тебе в місто.

— Даремно турбуватиметесь — не піду я в лікарню! — сказав Куба твердо.

— Еге, так тебе, дурня, й питатимуть!

— Відрізати — і одразу одужаю,— повторив Куба пошепки, коли Амброжій пішов.

Нога в нього після перев'язки перестала боліти, тільки якось задерев'яніла до самого паху, і по всьому стегну наче комашки бігали. Він не звертав на це уваги, заглибившись у власні думки.

«Одужаю! Напевне, так і є — адже в Амброжія зовсім ноги немає, на милиці ходить... каже, що мов рукою зніме... Але Борина мене вижене... нащо йому наймит без ноги?.. Ні орати, ні іншої роботи... Що ж мені діяти? Хіба скотину пасти чи старцювати... з торбами піти, під костьолом сидіти... Чи, як старий чобіт,— на смітник... здихати під тином... Ісусе милосердний!»

Він раптом усе зрозумів і навіть підвівся від страшної тривоги.

— Ісусе! Ісусе! — повторював він гарячково, нестямно, весь охоплений тремтінням.

Захлинувся тяжким, розпачливим плачем, безсилим криком людини, яка летить у прірву і вже немає їй рятунку.

Довго він вив і кидався в муці, але вже крізь сльози й розпач у ньому мигтіли якісь невиразні думки, рішення, і він поволі стихав, заспокоювався і так заглибився в себе, що нічого не чув. Мов крізь сон, звучали десь поблизу музика, пісні, гамір.

У цей час гості вже перейшли до Борини, щоб там продовжувати весільний бенкет.

Трохи раніше туди відвели гарну корову, перевезли скриню, перини, речі — все, що Ягуся одержала в посаг.

І от тепер, через деякий час після заходу сонця, коли присмерк оповив землю туманом, який віщував зміну погоди, всі з хати Домінікової пішли до Борини.

Попереду йшли музиканти й весело награвали, за ними мати, брати й куми вели Ягусю, ще вдягнену у весільне убрання, а позаду юрбою сунули гості.

Вони поволі йшли навколо ставу, який вже почорнів і згасав, придушений мороком, ішли в дедалі густішому тумані, в мовчанні темряви, ще глухої і беззоряної. Тупіт ніг і музика звучали якось уривчасто і глухо, наче з-під води.

Молодь кілька разів починала заспівувати, часом яка-небудь кума заводила пісню чи кум вигукував: «Да-дана!», але вони швидко змовкали. Справжнього завзяття не було, вологий холод пронизував усіх до кісток.

Тільки коли вже зайшли на подвір'я Борини, подружки молодої заспівали:

На ґанку вже чекали Борина, його дружки і Юзя.

Домінікова перша пройшла в хату, несучи у вузлику окраєць хліба, щіпочку солі, вуглину, віск від свяченої свічки-грімниці і пучок колосків, освячених на пречисту. Коли Ягуся переступила поріг, баби кидали їй услід нитки й шматки костриці,— щоб нечистий не мав доступу в хату та щоб молодій завжди щастило.

Всі цілувалися з молодими, бажали їм щастя, здоров'я й що бог дасть. Гості вмить наповнили всю хату.

Музиканти, настроюючи інструменти, тихо награвали, щоб не заважати Борині, який частував гостей.

Він ходив з повним глечиком від одного до другого, примушував пити, цокався й обіймався з кожним. На другій половині йому допомагав коваль, а Магда й Юзя розносили на тарілках пироги з медом і сиром, які Магда спекла сьогодні, щоб догодити батькові.

Проте настрій у гостей був млявий. Хоча горілки ніхто не виливав, від чарки не відмовлявся і всі пили із смаком, але якось ще не розгулялись, весільне завзяття не дійшло до кипіння, а тільки ледь-ледь булькотіло, як вода на слабкому вогні. Люди сиділи отетерілі, рухались важко, говорили мало й півголосом, а дехто з старіших навіть позіхав крадькома, потягався і з тугою думав про те, як би йому швидше повалитися де-небудь на солому.

Навіть жінки, хоча вони народ галасливий і найбільше люблять розваги, сиділи на лавах, тулились по кутках і мало балакали між собою.

Ягуся, тільки-но прийшла, переодяглася в чоловіковій спальні — наділа простіше убрання, хоча й святкове, і вийшла вітати й частувати гостей. Але мати не давала їй ні до чого доторкнутись.

— Ти вже погуляй як слід, донечко! Ще встигнеш напрацюватись, намучитись! — шепотіла вона їй, раз у раз обіймаючи та з плачем пригортаючи до себе. Не один дивувався, дивлячись на неї: адже не на чужину її дочка йде, не в інше село навіть. Не на злидні!

Посміювались люди з цієї материнської чутливості, кепкували. Зараз, коли Ягуся увійшла господинею в хату чоловіка, в якого було стільки землі і всякого добра, вони дивилися на неї вже іншими очима. І не одну матір перезрілих дочок мучила заздрість, та й дівчатам було якось прикро і не по собі.

Вони заходили на другу половину, де жив раніше Антек з сім'єю, а зараз Євка і Ягустинка готували вечерю. В печі так і гуло, і Вітек ледве встигав носити дрова та підкладати їх під величезні казани.

Блукали по всій хаті — в кожну шпарину заглядали заздрісні очі.

Та й як було не заздрити такій долі?

Цей дім — найкращий на селі, великий, ясний, високий, кімнати, мов у поміщицькому маєтку, вибілені, чисті, з дерев'яною підлогою! А меблів скільки, посуду різного! Тільки ікон штук з двадцять, і всі під склом! Потім ще хліви, стайні, клуні, стодоли! А худоба! Самих корів п'ять, та бугай, який дає немало прибутку, та троє коней. А земля, гуси, свині!

Жінки сумно зітхали, і то та, то та тихо вимовляла:

— Боже мій, як це господь дає таким, які не заслужили!

— Оце зуміла свого доп'ястись!

— Авжеж! Завжди той схопить, хто наперед протовпиться!

— Чому ж це ваша Уліся проґавила?

— Тому що бога боїться і живе чесно.

— Еге, хіба це тільки вона?

— Та воно сказати — іншій люди не подарують; якщо хоч раз побачать її вночі з парубком, на весь світ ославлять.

— А таким, як ця, щастя!

— Бо сорому не має!

— Та йдіть уже! — кликав Єнджик.— Музика грає, а в хаті — жодної спідниці, навіть потанцювати ні з ким.

— Бач, охочий який до танців! А в матері спитав дозволу?

— Гляди, штанів не загуби, надто вже ти швидкий!

— Та людям ніг не відтопчи!

— З Валентовою йди танцюй, якраз до пари тобі буде — два опудала!

Єнджик тільки лайнувся, схопив першу дівчину, яка трапилась, і потяг її танцювати, не слухаючи, що йому гукають вслід.

В передній кімнаті вже танцювали, але мляво, ніби знехотя. Лише Настка завзято витанцьовувала з Шимеком Пачесем. Вони вже домовились раніше і, тільки-но заграла музика, міцно обхопивши одне одного, кинулися танцювати й кружляли довго, з захватом. Час від часу вони зупинялися, щоб перепочити, і ходили, обнявшись, по хаті. Видно, їм добре було укупі, бо вони весело розмовляли, голосно сміялись і так пригортались одне до одного, що Домінікова стурбувалась і стала стежити за сином.

Тільки коли прийшов війт,— він спізнився, бо відправляв рекрутів у волость,— люди розворушилися. Він, щойно зайшовши та випивши чарку-другу, завів розмову з усіма й став кепкувати з молодих:

— Чого молодий у нас блідий, мов крейда, а молода розчервонілась, як маків цвіт?

— Завтра спитаєш...

— Ну й мастак ви, Мацею,— дня не втратили.

— Та що ви, Петре! Хіба він гусак, щоб в усіх на очах...

— Не кажіть цього, я б і на півкварти об заклад не став би битися! Жбурніть камінчиком у кущі, і завжди яка-небудь пташка випурхне. Це я, війт, вас запевняю!

Гримнув веселий регіт, бо Ягна схопилась і вибігла з кімнати.

Тут і жінки почали базікати, що на думку спаде. Гамір дужчав, усі повеселішали. Війт допоміг, та й горілка своє зробила. Борина її гостям не шкодував, часто пускав пляшку по колу. Танцюристи теж пожвавішали, почали співати, притупувати в такт і дедалі більшим колом кружляли по хаті.

Прийшов Амброжій, відразу сів — мало не біля самого порога — і жадібними очима став стежити за пляшкою, яка переходила від гостя до гостя.

— У тебе голова тільки в той бік крутиться, де чарочки дзвенять,— зауважив йому війт.

— Через те, що надто вони брязкотливі. А хто спраглого напоїть, тому бог заплатить! — поважно відповів Амброжій.

— То напийся води, шкіряний мішок!

— Що скотині добре, те людині шкодить! Знаєте прислів'я: «Вода людині здоров'я звабить, а горілка всякого на ноги поставить»?

— Ну, якщо ти такий мудрагель, пий горілочку.

— Будьмо здорові, пане війт! А ще кажуть: «Хрестись водою, весілля поливай горілкою, похорон — сльозами».

— Гарне прислів'я. Пий другу!

— Не відмовлюсь і від третьої. Я завжди п'ю одну за першу жінку, і дві — за другу.

— Це чому ж?

— Та тому, щоб вчасно вмерла, аби я міг ще й третю собі підшукати.

— Іч, жінки йому сняться, а в самого надвечір очі не бачать.

— Та ще й поночі можу дівку намацати. Вся хата гримнула реготом.

— З Ягустинкою тебе заручимо! — гукали жінки.— Вона теж горілку любить і язиката не згірш від тебе.

— Сказано: коли чоловік роботящий, а жінка язиката, вони півсвіту завоюють.

Війт підсів до Амброжія, інші теж посідали поруч, де хто міг, а кому місця не вистачило на лавах, ті стояли; компанія зайняла півхати, не звертаючи уваги на танцюристів.

І посипалися жарти, вигадки різні, веселі приповістки, розповіді — аж хата гула від реготу. А найбільше просторікував Амброжій, вигадував і брехав людям просто в очі, але так складно й кумедно, що всі лягали з реготу. Йому не поступалася Вахнікова, яку жодна жінка на селі не могла переговорити. Вторував їй і війт, наскільки йому дозволяло урядове звання.

Музика грала щосили, молодь танцювала, погукувала та вибивала закаблуками, а діди так розходились, що забули про все на світі.

Раптом хтось побачив у сінях Янкеля. Його миттю втягли в кімнату. Єврей скинув шапку, уклонився і став дружньо з усіма вітатися, не звертаючи уваги на те, що образливі прізвиська камінням сипались на нього.

— Рудий!

— Нехристь!

— Кобилячий син!

— Тихше ви! Треба його почастувати. Налийте йому горілки! — наказав війт.

— Проходив я мимо — дай, думаю, подивлюсь, як господарі гуляють. Дякую, пане війт, як не випити за здоров'я молодих!

Борина виніс пляшку й налив йому. Янкель обтер чарку полою каптана, надів шапку і випив одну, потім другу.

— Залишайтесь, Янкелю, не станете грішним! Гей, музиканти, грайте єврейської, нехай Янкель потанцює! — гукали навколо, сміючись.

— Можу й потанцювати, це не гріх.

Але раніше ніж музиканти розібрали, чого від них хочуть, Янкель потихеньку вибрався в сіни й шугнув у двір — пішов до Куби забирати рушницю. У хаті й не помітили, що він вийшов.

Амброжій і далі складно брехав, а Вахнікова — вторувала йому, і так час минув до самої вечері. Вже й музика змовкла, пересунули столи, і хазяйки брязкотіли посудом, а вони все базікали та сміялись.

Даремно Борина запрошував їх до столу, ніхто його не слухав.

Потім Ягуся стала повторювати, щоб вони йшли, але війт втягнув її в коло й посадовив біля себе, тримаючи за руку.

Нарешті Ясек Незграба гукнув щосили:

— За стіл, люди,— все прохолоне!

— Тихше, дурню, дадуть і тобі миску вилизати!

— Амброжій вам тут бреше, аж дим іде, і думає, що йому хто-небудь повірить!

— Ясеку, тобі дадуть у морду, бери — бо це твоє! А мене не займай, не подужаєш.

— Ану, давай поміряємось! — гукнув дурний парубок, зрозумівши слова Амброжія буквально.

— Віл теж людину може подужати — мабуть, ще краще, ніж ти.

Ясекова мати заступилась за сина:

— Амброжій ксьондзу прислуговує, то думає, що й сам розумний став.

— Дурна! Пусти телицю в костьол, вона й хвоста задере! — буркнув ображений Амброжій і перший рушив до столу, а за ним вже й інші стали поспіхом займати місця, бо куховарки вносили паруючі миски і по кімнаті полинули смачні пахощі.

Посідали за віком: Домінікова з синами посередині, а дружки молодого й молодої один біля одного. Борина й Ягуся не сідали, вони за всім наглядали й прислужували гостям.

Настала тиша, тільки за вікнами вовтузились і верещали дітлахи, а Лапа з гавканням бігав навколо хати й шкрябався в сіни. Гості тихо, статечно вечеряли й ретельно випорожнювали повні миски — тільки ложки стукотіли та дзвеніли чарки.

А Ягуся все частувала, кожному підкладала на тарілку то м'яса, то чого-небудь іншого і просила їсти досхочу. І так це гарно в неї виходило, так влучно вміла вона кожному сказати ласкаве слово, так усіх тішила своєю красою, що не один парубок стежив за нею тужним поглядом, а мати розцвітала від гордощів і раз у раз відкладала ложку, щоб помилуватися дочкою.

Бачив це й Борина. Коли Ягна йшла до куховарок, він кидався за нею і, наздогнавши в сінях, міцно обіймав і цілував.

— Хазяєчко моя люба! Ти в мене, мов та пані, так умієш все зробити й впорядкувати!

— Аякже, хіба я не господиня! Ідіть-но до хати! Гульбас і Шимон чогось надуті сидять і їдять мало. Випийте-но з ними.

І він слухався її, робив усе, що вона хотіла. А Ягусі було сьогодні якось напрочуд весело й легко. Вона почувала себе господинею, та ще й неабиякою, мало не поміщицею, і влада якось сама собою йшла до неї в руки, а з нею зростала і впевненість, і гордість, сповнена сили й спокою. Вона ходила по хаті статечно, вільно, за всім пильно наглядала й так розумно порядкувала, наче бозна-відколи була тут господинею.

— Чи вона чесна — про це старий швидко дізнається, і це його справа,— шепнула Євка Ягустинці.— Але здається мені, що господиня з неї вийде добра.

— Розумна й Мариська, коли повна миска! — злостиво відповіла Ягустинка.— Так воно буде, поки їй старий не надокучить... поки не почне ганяти за парубками.

— Ні, вона цього не зробить. Матеушу тепер відкоша дали. Та тільки він її, либонь, так не залишить...

— Еге... Його до цього хтось інший примусить.

— Борина?

— Ну, Борина! Є дехто, дужчий від них обох... А якусь... Прийде час, самі побачите! — Ягустинка хитро всміхнулась.— Вітеку, прожени собаку, гавкає, проклятий, так, що у вухах дзвенить. Та й дітей розжени, бо ще шибки порозбивають і мох порозтягають.

Вітек вискочив з батогом, і Лапа затих, але знявся вереск і тупіт дітлахів, які тікали з подвір'я. Вітек гнався за ними до самої вулиці, але миттю повернувся, бо в нього полетів град каміння й грязюки.

— Вітеку, стривай-но! — гукнув Рох, який стояв у темному кутку подвір'я.— Виклич Амброжія, скажи, що справа негайна. Я почекаю на ґанку.

Амброжій вийшов тільки через кілька хвилин, дуже розгніваний, бо йому не дали доїсти свинину з горохом.

— Костьол горить, чи що?

— Не кричи! Ходім до Куби,— здається мені, що він умирає.

— Ну й нехай здихає і не заважає людям їсти! Був я в нього надвечір, говорив йому, паскудникові, що в лікарню треба. Відрізали б ногу — зараз би одужав.

— Ви йому так сказали? Тепер зрозуміло... Здається, він сам собі ногу відрубав.

— Ісусе, Маріє! Як це сам відрубав?

— Ходім швидше, побачите. Ішов я переночувати в хліву, і тільки зайшов у двір, Лапа як кинеться до мене — гавкає, скавулить, за полу сіпає, а я не можу зрозуміти, чого йому треба... Він побіг уперед, сів біля стайні й виє. Підходжу, дивлюся — Куба лежить упоперек порога, головою до стайні... Я подумав, що він на повітря вийти хотів і зомлів. Переніс його на підстилку, засвітив ліхтар, щоб води пошукати, а він увесь в крові, білий, мов крейда, а з ноги кров так і дзюрчить! Швидше, бо коли б він не вмер...

Вони увійшли до стайні, і Амброжій почав швидко приводити Кубу до пам'яті. Куба лежав непритомний і хрипів крізь зціплені зуби. Щоб влити йому в рот трохи води, довелось розтулити їх ножем.

Нога в нього була перерубана в коліні, ледве трималася на самій шкірі, і з неї струмувала кров.

На порозі червоніли плями крові, лежала закривавлена сокира. Точило, яке звичайно стояло під стріхою, теж валялося біля порога.

— Так, сам відрубав! Боявся лікарні, думав, дурний, що сам собі допоможе. Ну й одчайдушний! Господи Ісусе! Щоб чоловік сам собі ногу відрубав! Просто не віриться! Крові з нього багато витекло.

Куба раптом розплющив очі й дивився досить свідомо.

— Відлетіла? Я рубонув двічі, але голова в мене запаморочилась,— прошепотів він.

— Боляче тобі?

— Нітрохи! Знесилився тільки, але мені краще...

Він лежав спокійно і навіть не скрикнув ні разу, поки Амброжій укладав йому ногу, мив і обмотував її мокрим ганчір'ям.

Рох, стоячи на колінах, присвічував йому ліхтарем і молився так ревно, що сльози текли в нього по щоках. А Куба всміхався радісно, зворушливо й лагідно, мов покинуте в полі дитя, яке ще не розуміє, що матері немає, і радіє траві, яка шумить над його головою, дивиться на сонце, простягає рученята до пташок, що линуть над ним, і по-своєму розмовляє з усіма та радіє. Кубі добре було — зовсім не боляче й спокійно, а на серці так легко й весело, що він і не думав більше про свою хворобу і тільки хвалився пошепки, як добре він нагострив сокиру... ногу на порозі поклав і рубонув просто по коліну... Заболіло воно, але нога не відскочила, тоді він ударив ще раз — з усієї сили... і от тепер нічого не болить... допомогло, видно! Швидше б тільки сила повернулася, то він не валявся б тут, а теж пішов би на весілля, потанцював би... і поїв трохи, бо їсти хочеться!

— Лежи спокійно і не ворушись, а їжу тобі зараз принесуть, я Юзі скажу.

Рох погладив його по обличчю і вийшов за Амброжієм у двір.

— До ранку сконає, засне тихо, як пташка, бо кров з нього вся витекла.

— Треба ксьондза привести, поки він ще в пам'яті.

— Ксьондз поїхав на вечір до поміщика у Волю.

— Ходім туди — баритися не можна!

— Адже до Волі верст сім, та ще й лісом, поночі — заблукаєте відразу. Тут стоять коні для тих, хто після вечері додому поїде. Сідайте і їдьте.

Вони вивели коней на дорогу, і Рох сів.

— Про Кубу не забудьте, треба за ним доглянути! — крикнув він, від'їжджаючи.

— Не залишу його самого, не забуду...

Але він відразу забув про Кубу,— сказав тільки Юзі про їжу, а сам повернув за стіл і так ретельно став прикладатись до чарочки, що невдовзі не пам'ятав уже ні про що в світі.

Юзя, дівчинка добра, зібрала в мисочку все, що тільки могла, налила горілки в пляшку і побігла до Куби.

— Підживися трохи, Кубо, погуляй і ти на весіллі.

— Дякую тобі. Ковбаса як пахне смачно.

— А я її навмисне для тебе підсмажила, щоб смачніша була! — Вона навпомацки тицьнула йому миску в руки, бо в стайні було темно.— Спочатку випий горілки.

Він випив усе до дна.

— Посидь зі мною хвилинку, так мені сумно самому. Він почав жувати, кусати, але нічого не міг проковтнути.

— Що, гуляють там?

— Така гульня, стільки народу, в житті своєму більше не бачила.

— Боринине весілля, то й не диво! — шепнув він з гордістю.

— А батько який веселий! І все ходить за Ягусею, все ходить!

— Як же... красуня, личко у неї, мов у панянки з маєтку.

— А знаєш, Шимек Домінікової так і горнеться до Настки!

— Стара не дозволить: у Настки десять ротів на три морги.

— То вона їх розганяє, де тільки побачить, весь час за ними стежить.

— І війт там?

— Аякже! Інших розважає і найбільше від усіх галасує. І Амброжій теж.

— Ще б пак — на такому весіллі, в такого багатія!.. Не знаєш, що там у Антека? — спитав він тихо.

— Заскочила я до них сьогодні смерком, дітям віднесла м'яса, пирогів, хліба... А він мене з хати вигнав, жбурнув мені вслід усе, що я принесла!.. От як розлютився! Такий сердитий став, такий сердитий! У хаті злидні, плач... Ганка все з сестрою гризеться,— здається, вже й билися...

Куба нічого не відповів. Він голосно шморгав носом і дихав частіше.

— Юзю,— сказав він за хвилину,— кобила щось стогне з самого ранку і все лягає — мабуть, хутко ожеребиться... Приглянути за нею треба. Питво приготувати. Чуєш, як стогне, сердешна... а я й помогти не можу.... Зовсім ослаб... сили немає.

Він замовк, втомлений, і, здавалось, заснув. Юзя скористалася з цього і втекла.

— Цесю! Цесь...— покликав він, стрепенувшись. Кобила протяжно заіржала і сіпнулась на прив'язі так, що загримів ланцюг.

Він узявся за ковбасу, але їсти не хотілося зовсім, не йшов шматок у горло.

— Ісусе, стільки ковбаси, стільки м'яса, а я не можу... зовсім не можу!

Даремно він куштував, облизував, нюхав ковбасу — їсти не міг, рука безсило падала, і він, не випускаючи шматка з пальців, заховав його під солому.

— Господи, боже мій, скільки всього, ніколи в житті в мене стільки не було!.. А я не можу...

Жаль стиснув йому серце, і сльози потекли з очей. Він плакав гірко, захлинаючись, мов скривджена дитина.

«Потім поїм. Відпочину трохи і влаштую собі бенкет»,— подумав він.

Але й потім він не міг їсти, все засинав, не випускаючи з кулака ковбасу і не відчуваючи, що Лапа потихеньку її обгризає.

Він отямився раптово, коли в домі після вечері музика гримнула з такою силою, що навіть у стайні затремтіли стіни і закудкудакали перелякані кури.

Звуки виривалися назовні, ніби червоні вогні, бризнули в нічний морок і громом билися об стіни стайні.

В домі йшла буйна гульня, лунав сміх, вигуки, земля гула від тупоту, вереск дівчат роздирав повітря.

Куба спочатку прислухався, але швидко забув про все. Сон морив його і ніс у лунку темряву, наче на дно шумливої річки... чи в глибочінь лісу, де виє вітер.

А коли дужче лунали вигуки, і несамовитий стукіт закаблуків, здавалось, розносив дім, Куба прокидався, виринав із непритомності, наче повертався із страшної далечини, й слухав.

Часом він знову пробував їсти або шепотів тихо, ласкаво:

— Цесько, Цесю, Цесю...

Але вже душа повільно випливала з тіла і то линула в простір, мов птах божий, то кружляла, мов сліпа, не могла відірватися від матері землі, припадала до неї, щоб відпочити від мук, влити свій сирітський плач у людський гомін. Блукала душа серед рідних, ішла до живих, тужно волала до братів, благала в сердець допомоги, аж поки, підсилена божою міццю і милосердям, не полинула нарешті на весняні поля, в неосяжні простори, осяяні вічним світлом і вічною радістю.

Летіла все вище, все далі й далі, туди, де вже не чути людського плачу, ні жалібних скарг усього живого...

...Туди, де квітнуть лілеї, де пахнуть медами квітучі поля, де течуть зоряні ріки по барвистому дні, де вічний день.

...Туди, де чути тихі молитви, де лине і снується, як туман, запашний дим, бринять дзвоники, тихо грає орган і вічно триває свята відправа. Туди, де праведники, і ангели, і святі спільно виспівують хвалу богу в безсмертному божому храмі. Де моляться душі людей, зітхають, плачуть від радості, з'єднавшися з богом навіки-віків.

Туди рвалася змучена душа Куби, що прагла відпочинку.

А гості все гуляли, веселились навіть ще більше, ніж учора, бо тут і частування було краще, і хазяї більше підливали горілки. А вже танцювали досхочу.

Кипіло й клекотіло все, мов окріп на великому вогні; коли гульня трохи вщухала, музика гриміла з новою силою, юрба танцюристів пригиналась, як лан під грозою, а тоді з новим розмахом пускалася в танець, стукаючи ногами, з піснями, з гамором, з вогненним захватом.

Танули серця на вогні палкого розгулу, кипіла кров, серця не пам'ятали себе, і кожен нерв тремтів у такт, кожен рух був танцем, кожен вигук — піснею, і всі очі іскрилися щасливою радістю.

Так тривало цілу ніч, до самого ранку.

А день уставав повільно, важко, ранкова зоря освітила похмурі громади темних хмар, і вже перед самим сходом сонця раптом потемніло й пішов сніг. Спочатку сніжинки падали зрідка, кружляли, наче хвоя, що осипається у вітряний день, та невдовзі сніг став сипати, ніби крізь густе сито. Падав рівно, одноманітно, безшелесно і вкривав дахи, дерева, тини, всю землю наче вибіленою пряжею чи пухом.

Свято скінчилося — ввечері ще мали зібратися в корчмі, але зараз стали розходитись по домівках.

Тільки дружки з музикантами на чолі з'юрмилися біля ганку й заспівали хором останню весільну пісню:

Саме в цю мить душа Куби линула до божого престолу.