Селяни

I

Так судилося вмерти Мацеєві Борині.

Була неділя, і в домі всі трохи заспали. Розбудив усіх Лапа — він так вив, дряпався в двері, а коли його впустили, так смикав за одежу то того, то іншого, вибігаючи, оглядався, чи йдуть за ним, що Ганку вкололо недобре передчуття.

— Вийди-но, Юзько, подивись, чого собака хоче.

Юзька побігла за Лапою, весело пустуючи дорогою.

Лапа привів її до батькового трупа.

На її страшний крик всі збіглися в поле, задубілий уже Мацей лежав ницьма, як упав у хвилину смерті,— розкинувши руки, наче в останній гарячій молитві.

Його принесли до хати, силкувалися привести до пам'яті.

Але всі намагання були марні — це був труп, холодний труп.

В хаті знялося розпачливе голосіння, несамовито ридала Ганка, Юзька з плачем билася головою об стіну. Вітек ревів так само голосно, як Ганчині малюки, і навіть Лапа вив і гавкав у дворі. Тільки Петрек покрутився сюди-туди, глянув на сонце і пішов до стайні спати.

А Мацей лежав на своєму ліжку, нерухомий і випростаний, з розкритим ротом, схожий на купу засохлої на сонці землі чи спорохнілий стовбур старого дерева. У закляклій руці стискав він пригорщу піску, в широко розплющених очах застиг вираз захвату, і вони дивилися кудись далеко, наче в небо, що розкрилося перед ними.

Жахом смерті, крижаним холодом віяло від нього, і тіло поквапилися прикрити рядном.

Звістка вмить рознеслася по селу, і тільки-но з-за дахів виглянуло сонце, як до хати стали збігатися люди. Раз у раз заходив хто-небудь, підіймав край рядна, заглядав небіжчикові в очі, потім, уклякнувши долі, проказував молитву. Дехто, ламаючи в розпачі руки, стояв біля ліжка в сумному мовчанні, пригнічений думкою про владу божу над людським існуванням.

І тільки жалібне голосіння осиротілої сім'ї не змовкало ні на хвилину, линучи по всьому селу.

Прийшов Амброжій, вигнав усіх з хати, замкнув двері і разом з Ягустинкою й Агатою, що припленталась помолитися над небіжчиком, почав його обряджати. Робив це завжди залюбки і сипав при цьому примовками, але сьогодні в нього чомусь було тяжко на серці.

— От вона, доля людська! — бурмотів він, роздягаючи вмерлого.— Схопить тебе костомаха за горло, коли їй схочеться, потягне на кладовище — спробуй-но їй опиратися.

Навіть Ягустинка засмутилася і сказала тужно:

— Мучився тільки, бідолаха, на цьому світі — може, й краще, що вмер.

— Отакої! Погано йому жилося, чи що?

— Ну, і добра він теж небагато бачив.

— А в кого ж саме добро в житті буває! Хоч би це був найбільший пан, навіть і сам король, то й у нього буде свій клопіт, турботи і страждання.

— Тільки й того, що голоду та холоду він не знав.

— Ех, тітонько, що там голод! Турбота гризе людину найбільше.

— Правда, хіба я цього не знаю? А небіжчикові Ягуся дуже допікала, та й діти не жаліли.

— Діти в нього добрі, ніякої кривди йому від них не було! — урвавши молитву, втрутилась Агата.

— Ви б краще молилися! Ач молитву проказує, а сама вуха наставляє, щоб новини почути! — пробурчала Ягустинка.

— Погані діти не побивалися б так! Чуєте, як плачуть?

— Якби вам хтось стільки залишив, то й ви б до сьомого поту голосили, не шкодуючи горлянки!

— Тихо ви, Ягуся біжить! — зацитькав їх Амброжій.

Ягуся вбігла в кімнату й зупинилась наче вкопана, не можучи й слова вимовити. Мацея в цю мить обрядили в чисту сорочку.

— Помер! — зойкнула вона, нарешті втопивши в нього безтямні злякані очі. Страх схопив її за горло, заледенив серце, вона ледве переводила подих.

— А ви не знали? — лагідно спитав Амброжій.

— Ні. Я в матері була, а Вітек тільки зараз прибіг сказати... Справді, він мертвий? — спитала вона раптом, підходячи ближче.

— Та вже ж не до шлюбу його вбираємо, а в могилу.

Але Ягуся начебто нічого не тямила й тулилася до стіни; почувала себе, мов людина, яку душить тяжкий кошмар, а вона ніяк не може прокинутись і з жаху вся обливається потом. Вона щохвилини виходила з кімнати й поверталась, не маючи сили відірвати очей від мерця, раз у раз поривалася кудись бігти, але залишалася на місці; виходила за хату до перелазу і, нічого не бачачи, дивилась на поля або сідала на призьбу поруч з Юзею, яка, плачучи, рвала на собі волосся й жалібно голосила:

— Ой татусю мій єдиний! Ой татусю!

На дворі і в хаті чути було схлипування, ридання, жалібне голосіння, тільки Ягуся не пролила жодної сльози, не могла голосити, хоча кожна кісточка в ній тремтіла і тяжкий біль стискав груди; ходила наче в нестямі, в очах застиг вираз жаху.

Добре, що Ганка опанувала себе, і хоча й плакала ще, але вже порядкувала й пильно слідкувала за всім. Коли прибігли коваль з жінкою, вона була вже зовсім спокійна.

Магда розридалась, а коваль став розпитувати про подробиці.

Ганка розповіла, як усе трапилось.

— Добре, що господь послав йому легку смерть! — прошепотів коваль.

— Чимало в житті стерпів, то й заслужив її!

— Бідолаха! Навіть у поле втік від костомахи!

— Я вчора ввечері до нього заходила — він лежав так, як завжди.

— І нічого не говорив? — спитав коваль, втираючи сухі очі.

— Ні словечка. Я йому перину поправила, дала попити й пішла.

— І він сам устав! Може б, він ще й не вмер, якби біля нього хтось був! — плачучи, простогнала Магда.

— Ягуся була в матері, бо старій погіршало.

— Так уже йому судилося! Адже скільки хворів — понад три місяці! А якщо вже людина не одужає, то найкраще для неї — швидка смерть. Треба богу дякувати, що він уже не мучиться,— сказав коваль.

— Сам знаєш, скільки грошей коштували лікарі та ліки, а все ні до чого!

— Такий господар, такий розумний, господи милосердний! — плакала Магда.

— А мені найбільше шкода, що Антек його живим не застане.

— Антек — не дитина, плакати не буде... Треба про похорон подумати.

— Авжеж, а тут, мов на злість, Роха немає!

— Без нього впораємося. Не турбуйтеся, я все влаштую,— коваль робив сумне обличчя, зітхав і наче втирав сльози, але таїв у собі зовсім інше й не дивився Ганці у вічі. Він почав допомагати Амброжію і, вибираючи одежу для Мацея, довго порпався в коморі серед прядива й усякого мотлоху, шукав чогось по кутках і навіть на горище лазив — наче за чобітьми, які там висіли. Зітхав, паскудник, мов ковальський міх, молитви бурмотів голосніше від Агати, вихваляв небіжчикову добрість, а очі весь час нишпорили по хаті, руки самі лізли під подушки, жадібно мацали в соломі, під периною. Кінець кінцем Ягустинка не стрималася і сказала глузливо:

— Глядіть, щоб ви не знайшли там чогось засохлого! А знайдете, тримайте міцніш, щоб не вислизнуло!

— Кого не пече, від того нічого не втече! — буркнув коваль і став шукати вже одверто, де тільки міг, не соромлячись навіть органістового небожа Міхала, який, задихавшись, прибіг за Амброжієм.

— Ідіть до костьолу, там чотирьох немовлят привезли хрестити.

— Почекають. Не покину я небіжчика необрядженим.

— Я сам зроблю все за вас, ідіть, Амброжію! — умовляв коваль, видно, хочучи його позбутись.

— Ні, я взявся, то сам упораюсь. Не швидко доведеться мені на смерть такого господаря обряджати. Зроби там, що потрібно, Міхале, виручи мене! Нехай хрещені батько й мати обійдуть навколо вівтаря із запаленими свічками... І тобі від них дещо капне.

— На органіста вчиться, а на звичайних хрестинах прислужувати не вміє! — зневажливо кинув він навздогін Міхалові.

Ганка привела Матеуша, щоб зняв мірку для труни.

— Гляди, дерева йому не шкодуй, нехай хоч після смерті бідоласі просторо буде,— смутно сказав Амброжій.

— Боже ти мій, за життя тісно йому було і на влуках, а тепер у чотирьох дошках вміститься! — пошепки промовила Ягустинка, а Агата перестала молитися й заскиглила:

— От господар був, то й поховають його як слід, по-хазяйськи, а бідна людина не знає навіть, під яким тином конатиме...

Матеуш тільки головою кивнув, обміряв тіло, проказав молитву і вийшов. Хоч була неділя, він одразу ж узявся до роботи.

В домі знайшовся весь потрібний столярний інструмент, а сухі дубові дошки давно вже лежали на горищі. Матеуш спорудив собі верстат у саду й почав робити домовину, суворо підганяючи Петрека, що його прислали йому на допомогу.

День настав давно, сяяло веселе, гаряче сонце. Від самісінького ранку дуже припікало, і сади, й поля, здавалося, поволі поринали в білястий булькотливий окріп розпеченого повітря.

Розімлілі дерева зрідка ворушили листям, як ворушить крилами птах, ширяючи в гарячому повітрі. На селі було по-святковому тихо, тільки ластівки завзято щебетали й кружляли над ставом, мов шалені, а дорогами, в сірій хмарі куряви вже торохтіли вози — це їхали до костьолу люди з найближчих сіл. Раз у раз хто-небудь притримував коней або зупиняв їх перед ґанком Борини, на якому голосила небіжчикова сім'я, вітався і, співчутливо зітхаючи, заглядав у відчинені двері й вікна.

Амброжій так метушився і поспішав, що з нього градом лив піт. Коли вже й ліжко Мацеєве винесли в садок, і постіль розвісили на тину, він гукнув Ганці, щоб та принесла ялівцевих ягід — обкурити в хаті.

Але Ганка не чула. Втираючи сльози, що самі лилися з очей, вона не відривала погляду від дороги, якою щохвилини міг приїхати Антек.

Проте минали години, а його все ще не було. Вона хотіла вже була послати Петрека в місто довідатися, що трапилось.

— Він тільки коня дурно ганятиме, а довідатися — нічого не довідається,— умовляв її Билиця, який щойно прийшов з Веронкою.

— Але ж у канцелярії мусять щось знати!

— Звісно, знають... та, по-перше, сьогодні неділя, все зачинено, по-друге — не підмазавши, нікуди не дістанешся!

— Я вже змучилась чекати, сил моїх нема! — скаржилася Ганка сестрі.

— Встигнеш ще натішитися, він ще тобі покаже! — просичав коваль, поглядаючи на Ягусю, що сиділа на призьбі.

— Хай би тобі язик відсох! — пробурмотіла Ганка.

— Від колодок, мабуть, ноги затерпли, не легко поспішати! — ущипливо додав коваль, розлючений марними розшуками грошей.

Ганка не відповіла — дивилася на дорогу.

Задзвонили на обідню, і Амброжій зібрався йти, наказавши Вітеку, щоб він змастив смальцем Мацеєві чоботи, бо вони так зсохлися, що ніяк було натягти їх на ноги небіжчикові.

Коваль і Матеуш пішли разом; трохи згодом пішли Билиця і Веронка, забравши з собою Ганчиних дітей, і в хаті залишились самі жінки та Вітек, який ліниво мастив чоботи, нагріваючи їх біля пічки, та щохвилини бігав глянути на хазяїна і на Юзьку, яка схлипувала дедалі тихше.

Вулиці збезлюділи, всі вже пройшли до костьолу. Тихо стало і в хаті в Борини, з відчинених вікон і дверей лунав тільки схожий на пташине щебетання голос Агати, яка проказувала заупокійну молитву, і разом з ним линули на подвір'я клубки запашного диму — це Ягустинка обкурювала ялівцем хату і сіни.

Мабуть, почалась відправа, бо з костьолу чути було спів і далекі, ніжні, тремтячі звуки органа.

Ганка не могла знайти собі місця й вийшла з чотками молитися аж до перелазу.

«От і помер! Помер!» — думала вона сумно, перебираючи чотки, але молитва весь час уривалась, бо в голові, мов сплутаний клубок, крутилися найрізноманітніші думки й побоювання.

«Тридцять два морги, та пасовиська, та ліс, та будівлі, та худоба — таке господарство!» — вона зітхнула, з любов'ю дивлячись на поле, що простяглося ген-ген у далечінь.

«Якби виплатити іншим їхню частку і залишитись господарювати на цій землі — от як батько господарювали!»

Її раптом охопила пиха, вона гордо глянула на сонце, багатозначно всміхнулась і з серцем, сповненим солодких надій, зашепотіла слова молитви.

— Менш як піввлуки не візьму! Половина хати теж моя, і молочних корів з рук не випущу! — провадила далі вона вже вголос з деякою досадою.

Знов почала молитися й молилася довго, обводячи заплаканими очима поля, оповиті сонячним промінням, наче золотим укривалом. Шаруділо рудими кучерями буйне жито, темний ячмінь мигтів, мов глибока вода, ясно-зелений овес, рясно поцяткований жовтими квітами свиріпи, купався в тихому гарячому повітрі. Якийсь великий птах ширяв над квітучою конюшиною, яка закривавленою хусткою лежала на схилі пагорба. Де-не-де боби тисячами білих очей стерегли картоплю, а в низинах голубіли, мов примружені від яскравого світла дитячі очі, бліді квіти льону.

Так гарно було навкруги: сонце пригрівало дедалі дужче, і тепле повітря, напоєне пахощами квітів, які пломеніли скрізь між колоссям, віяло з полів такою солодкою, живлющою силою, що серце сповнювалося радістю, і сльози мимоволі набігали на очі.

— Свята, рідна! — прошепотіла Ганка, схиливши голову. Пташкою защебетав у повітрі маленький дзвін.

— Твоє це творіння господи Ісусе! Твоє! — гаряче шепнула Ганка, знов беручись до молитви.

Неподалік щось хруснуло, і вона оглянулась: під вишнями, спершись на пліт, стояла й сумно зітхала Ягуся.

«Ні хвилини спокою немає!» — з досадою подумала Ганка, і спогади вжалили її, мов кропива.

«А в неї ж є запис! Цілих шість моргів! Грабіжниця!» — у Ганки аж під грудьми засмоктало від люті. Вона повернулась до Ягусі спиною, але не могла вже молитися — старі кривди й ревнощі гризли її, мов злі собаки.

Було вже за полудень, від хат і дерев поповзли короткі тіні, а в хащі схиленого у бік сонця колосся тихо стрекотіли коники, зрідка гули джмелі та кричали перепілки.

Спека дедалі дужчала, ставала вже нестерпною.

Відправа в костьолі скінчилась, і жінки, повертаючись додому, раз у раз сідали на березі ставка, щоб скинути черевики. На вулицях зароїлися люди, заторохтіли вози, і Ганка поспіхом пішла до хати.

Борина вже був обряджений в останню путь.

Лежав посеред кімнати на широкій, накритій полотном лаві, навколо нього горіли свічки. Він був вимитий, зачесаний, гладенько поголений: тільки на одній щоці знати було слід Амброжієвої бритви, заліплений папірцем. Небіжчик був у святковому одязі — білий каптан, який він справив собі на весілля, коли брав шлюб з Ягусею, смугасті штани і майже нові чоботи. В натруджені висохлі руки йому вклали образок матері божої Ченстоховської.

Під лавою стояло корито з водою, щоб зволожувати повітря, а на глиняних покришках курилися ягоди ялівцю, сповнюючи кімнату блакитним туманом, в якому ще дужче відчувалася моторошна велич смерті.

Так лежав у мертвій тиші Мацей Борина — чоловік справедливий і мудрий, щирий християнин, господар з діда-прадіда і перший багач на селі. Востаннє прихилив він втомлену голову під батьківською стріхою, наче птах, перше ніж злетіти в піднебесся і полинути туди, куди споконвіку відлітають усі.

Він був готовий до прощання з рідними і знайомими, готовий у свою далеку путь.

Вже душа його покірно чекала суду божого, а покинута нею тлінна людська оболонка, цей жалюгідний труп, лежав із застиглою на обличчі легкою усмішкою, оточений сяйвом свічок і хмарами диму, а над ним безупинно лунали слова молитов.

Люди йшли і йшли нескінченною валкою. Хто зітхав, хто бив себе в груди і палко молився, а хто стояв, замислившись, сумно похитуючи головою й витираючи важку сльозу скорботи. Шепіт молитов, приглушені ридання, тихий, мов зітхання, гомін, лунали навколо небіжчика, нагадуючи тужливий плескіт осінніх дощів. Люди без упину заходили і виходили — ішли господарі й халупники, жінки й дівчата, старі й молоді. Все село юрмилося в хаті й сінях, а до вікон тиснулося стільки дітвори і зняла вона такий гамір, що Вітек, якому не щастило розігнати цікавих, навіть став цькувати на них Лапу. Але пес не послухався, він сьогодні не відходив від Юзі, а часом бігав навколо хати й вив.

Над усім селом тяжіла Боринина смерть. День був чудовий, сонячний, запашний, а тим часом смуток огорнув хати, дивна тиша стояла на всіх вулицях. Люди ходили мляві, сумні, глибоко пригнічені, тужно зітхали, розводили руками й замислювались над тяжкою людською долею.

Багато небіжчикових друзів сиділо біля хати; жінки втішали Ганку, Магду і Юзьку, плакали разом з ними і голосно вболівали над осиротілими.

Тільки до Ягусі ніхто не підходив з ласкавим словом розради. Хоч вона й не любила, коли її жаліли, але від цього загального презирства їй стало так боляче, що вона втекла в сад і, заховавшись у хащу, сиділа там цілими годинами, дослухаючись, як стукотить молоток та шурхає Матеушева пилка.

— Вона ще сміє з'являтися людям на очі! — просичала їй вслід війтова жінка.

— Покиньте, не час тепер дорікати! — сказала інша молодиця.

— Хай її бог судить! — лагідно додала Ганка.

— За ваші докори війт її винагородить! — засміявся коваль.

На щастя, за ним саме прислали від мельника,— війтиха вже надулась, мов індичка, і ладна була почати сварку.

Коваль пішов, посміюючись, а жінки розмовляли ще про всяку всячину, але дедалі лінивіше і тихше, втомлені чи то хвилюваннями цього дня, чи то спекою, яка ставала вже геть нестерпною. Стояла задуха, не чути було найменшого подиху вітерця, жоден листок, жодна стеблинка не ворушились, і хоча давно вже звернуло за полудень, сонце пекло вогнем, стіни плакали живицею, і блякли прив'ялі квіти й трави.

Раптом залунав протяжний, тужний рев; якийсь чоловік вів корову по той бік ставу.

— Напевно, до ксьондзового бугая,— обізвалась Плошкова, проводячи очима корову, яка шарпала налигач.

— Мельник, мабуть, зараз ще дужче реве від злості,— не втрималась Ягустинка, але їй ніхто не відповів.

Жінки сиділи нашорошені, мов квочки на піску, ледве дихаючи від спеки. Їх зморила задуха, тиша і плаксивий голос Агати, яка без упину читала над небіжчиком.

Тільки коли задзвонили на вечірню і всі порозходилися, Ганка послала по коваля — він мав іти з нею до ксьондза домовлятися про похорон.

Вітек повернувся дуже швидко, але сам, без коваля.

— Я й підступитись побоявся, бо Міхал сидить з паном у мельника — чай п'ють! — сповістив він задихавшись.

— З паном?

— Еге, я ж його знаю! Чай п'ють з пирогом, я добре бачив. А коні стоять у холодку і тільки ногами перебирають.

Здивована Ганка не стала чекати коваля; після вечірні вона одяглась і пішла в плебанію з Магдою.

Ксьондза вдома не було, хоча всі вікна й двері були повідчинювані навстіж, довелося чекати. Через деякий час служниця сповістила, що ксьондз на подвір'ї і наказав їх покликати.

Ксьондз сидів у холодку біля тину, а посеред двору, навколо великої корови, яку хазяїн тримав на короткому налигачі, з ревом крутився здоровезний рябий бугай. Ксьондзів наймит ледве втримував його на ланцюгу.

— Валеку! Зажди трохи, нехай він ще більше набереться охоти! — гукнув ксьондз і, витираючи спітнілу лисину, підкликав до себе Ганку й Магду. Докладно розпитував їх про Мацеєву смерть, ласкаво втішав і підбадьорював, а коли жінки заговорили про похорон і спитали, скільки це коштуватиме, він гостро й нетерпляче перебив їх:

— Про це потім. Я з людей шкури не деру! Мацей був перший господар на селі, значить, і похорон повинен бути неабиякий. Кажу, неабиякий! — мовив іще раз, з притиском.

Жінки, не сміючи нічого сказати, тільки вклонилися йому в ноги.

— От я вам дам! Бачили ви їх, безсоромники! — гримнув раптом ксьондз на органістових дітей, які підглядали з-за тину, і знов повернувся до Магди й Ганки.— Ну, як вам подобається мій бичок? Га?

— Красень! Кращий від мельникового! — підтакнула Ганка.

— Так той на мого схожий, як віл на карету. Подивіться-но на нього! — він підвів їх ближче і поплескав по спині бугая, що рвався до корови, мов шалений.— Шия яка! А спина! А груди! Диявол — не бик! — вихваляв він, а сам аж кректав від задоволення.

— Правда, я такого ще не бачила!

— То ж то! Чистокровний голландець, триста карбованців коштує!

— Стільки грошей! — дивувалися жінки.

— Копійка в копійку! Пускай його, Валеку!.. Та обережніш, корова не дуже міцна... З одного разу покриє... Звісно, заплатив я за нього дорого, але беру лише по карбованцю і двадцять грошів з корови — хочу, щоб у Ліпцях були хороші телята! Мельник на мене гнівається, та мені вже обридло дивитися на тих кошенят, що народжуються від його бугая. Тримай корову біля самої морди, гаво, бо вирветься! — гримнув він на дядька. Потім, побачивши, що жінки соромливо відвернулись, сказав: — Ну, йдіть собі з богом!.. А завтра — винос до костьолу! — гукнув він уже вслід і почав допомагати дядькові, який не міг один втримати корову.

— Подякуєш мені за теля — таких ти ще ніколи не бачив! Валеку, проведи-но бугая, нехай прохолоне... Хоча, що такому дияволу одна корова? Як муха! — хвастав ксьондз.

Ганка й Магда пішли від нього до органіста — з ним треба було окремо домовитися про похорон. Органістова жінка почастувала їх кавою, а за столом вони трохи заговорились і повернулися додому, коли сонце вже хилилося до заходу і худобу гнали з пасовиська.

Біля ґанку, попихкуючи люлькою, стояв пан Яцек і розмовляв з Матеушем,— вони домовлялися, що Матеуш розпиляє дерево для Стахової хати.

Матеуш відповідав ухильно, наче й не радий був цій роботі.

— Дерево я розпиляю, невелика річ, а от чи ставитиму хату — того ще не скажу напевно. Може, піду куди-небудь... Остогидло мені село! Ще не знаю, як буде,— говорив він, поглядаючи на Ягусю, яка доїла біля хліва корову.— От скінчу вранці труну, тоді поговоримо,— швидко додав він і пішов.

А пан Яцек зайшов попрощатися з небіжчиком і проказав довгу щиру молитву, витираючи сльози.

— Хоч би сини в нього вдалися! — сказав він потім Ганці.— Хороший був чоловік і справжній поляк! Під час повстання добровільно вступив до нашого загону і життя не шкодував — бачив я його в бою. Та й загинув він через нас... Прокляття тяжіє над нами!..— докінчив він, наче сам до себе. А Ганка, хоч і не все зрозуміла, була вдячна йому за добрі слова про небіжчика і вклонилася в ноги.

— Облиште! Я така ж людина, як і ви! — гукнув він гнівно.— Дурненька! Пан — не святий!

Він ще раз глянув на Мацея, запалив від свічки свою люльку і вийшов, не відповівши на привітання коваля, з яким здибався в сінях.

— Ач який гордий став! Лахмітник чортів! — ущипливо кинув йому вслід коваль. Але він був чимось дуже вдоволений і, відразу ж сівши біля дружини, зашепотів їй на вухо:

— Наше зверху, Магдусю! Знаєш, пан хоче миритися з селянами. Просить, щоб я йому допоміг. Звісно, мені тут перепаде чимало! Тільки гляди, жінко — ні пари з уст! Справа ця неабияка!

Він заглянув до небіжчика, покрутився й пішов у село скликати людей на нараду.

Смеркало, вечірня зоря згасла, і небо нагадувало іржаву, присипану попелом бляху — лише де-не-де, пронизані золотистим сяйвом заходу, ще горіли хмарки.

А коли настав вечір, і скінчені були всі господарські роботи, рідня знову зібралась навколо Мацея. Ясно горіли свічки, Амброжій раз у раз підрізав ґноти, не перестаючи проказувати молитви, які слідом за ним повторювали інші, перериваючи їх плачем і голосінням.

В кімнаті набилось повно людей, була задуха, і через те сусіди стояли навколішки у дворі під вікнами і теж тягли сумну мелодію заупокійної молитви. Здавалось, що співає весь сад. А ніч уже поволі оповила весь світ, у селі лягали спати, в садах біліли постелі, згасали один за одним вогні. Порушуючи вогку й задушливу тишу, яка буває перед зміною погоди, неспокійно кукурікали півні.

До пізньої ночі співали над Бориною, а коли всі порозходились, біля нього залишились тільки Амброжій і Агата, щоб до ранку проказувати молитви.

Обоє співали спочатку голосно, потім, коли змовк найменший рух і над селом запала глибока тиша, їх стало хилити на сон, спів перейшов у невиразне бурмотіння, і вони задрімали і не прокинулися навіть тоді, коли приходив Лапа і, тихо скавулячи, лизав змащені смальцем чоботи небіжчика.

Опівночі густий морок укрив землю, згасли зірки, небо запнулося хмарами, і стало наче ще тихше, лише іноді здригалося якесь дерево, і сипався тихий, полохливий шелест або зривався звідкілясь дивний звук — чи то крик, чи то далекий поклик — і зникав невідомо де.

Поринувши у глибокий сон, село наче лежало на дні темного колодязя, тільки Боринина хата блідо світилася в мороці, а у відчинене вікно видно було Мацея серед жовтих вогників свічок та блакитної хмари диму. Амброжій і Агата, припавши до нього головами, хропли на всю кімнату.

А коротка літня ніч минала швидко, наче їй треба було до перших півнів кудись устигнути. Догоряли свічки, згасали одна за одною, мов очі, що втомилися дивитись на небіжчика, і до світанку залишилась тільки одна, найгрубша, яка золотим вістрям мигтіла в темряві.

Та от сірий, імлистий світанок ліниво посунув з полів і зазирнув у вікно, просто в обличчя Борині, і обличчя це наче трохи ожило,— здавалося, мрець прокинувся від тяжкого сну і, слухаючи перше щебетання птахів у гніздах, дивився крізь почорнілі повіки на далеке ще сяйво ранкової зорі.

Світало, ранок розгулявся, наче снігова завірюха. Небо яснішало, мов пригріте сонцем полотно, яке простелили вибілювати на луці. З полів потягло прохолодою, сонно зітхнув став, з-під темної завіси ночі виринули, мов чорні хмари, обриси лісів, а самотні дерева розкинули в світлі ранку свої крони, мов пучки чорного пір'я. Вже й перший вітер пролинув, захитав сади, війнув у обличчя людям, що спали під призьбами.

Але мало хто прокинувся і розплющив очі. Всі ще ніжилися в солодкій лінивій дрімоті, як завжди буває після свята чи ярмарку.

Швидко настав і день, але якийсь імлистий і похмурий. Сонця ще не було, та жайворонки вже виспівували свої молитви, голосніше дзюрчали струмки, захвилювали, зашелестіли ниви, хльоскаючи колоссям об межі й дороги. З кошар чути було сумне мекання овець, десь сердито ґелґотіли гуси, горлали півні. Де-не-де лунали голоси, рипіли ворота, іржали коні, починався рух і гамір, як завжди буває ранком. Село прокидалось і потроху бралося до щоденної праці.

Тільки в Борин було ще тихо. Після пережитої туги й хвилювань всі спали так міцно, що хропіння чути було аж надворі.

Вітер залітав у відчинені вікна й двері, з протяжним посвистом кружляв по кімнатах, гойдав полум'я останньої свічки. Але даремно шарпав він волосся небіжчика — не ворухнувся Борина, не прокинувся, не схопився, щоб узятися до роботи, не підганяв інших. Лежав мертвий, тихий, холодний, мов камінь, глухий до всього.

Вітер війнув з раптовою силою, кинувся в сад — і все загойдалося, зашелестіло, зашуміло. Все наче намагалося заглянути в посиніле обличчя Борини: дивився на нього імлистий день, дивилися розпатлані вітром дерева, а стрункі, гнучкі троянди за вікном, мов дівчата, низько вклонялися йому. Знадвору раз у раз залітала бджола, метелик летів просто на вогонь свічки чи із зляканим криком ненароком влітала заблукана ластівка, кружляли мухи, заповзали жуки і всякі інші божі створіння, і з ними линуло до кімнати тихе дзижчання, дзенькіт, шелест крил і щебетання, зливаючись в один голос щирого смутку:

«Умер! Умер! Умер!»

Все живе тремтіло і ридало, захлинаючись плачем, та раптом запала тривожна тиша — вітер ущух, все наче затаїло подих і впало ниць, бо в сірих сутінках підводилося величезне червоне сонце, стало над світом, окинуло його владним, живлющим поглядом і зникло в переплутаних хмарах.

Посутеніло, і не минуло й п'яти хвилин, як рясно полив теплий дощик, і одразу ж усі поля й сади залопотіли невпинним плескотом і шелестом.

Помітно похолодало, на дорогах запахло мокрою землею, голосніше заспівали птахи, а в сірій хисткій дощовій куряві, що запнула далечінь, жадібно пили хліба, пило прив'яле листя, пили дерева, і висохлі русла струмків, і опалена земля — пили довго, з насолодою, вдячно зітхаючи:

«Спасибі, брате дощику! Спасибі, сестрице хмаро! Спасибі!»

Плескіт дощу збудив Ганку, яка спала біля самого вікна. Вона перша схопилася з ліжка і помчала до стайні.

— Петреку! Вставай, дощ іде! Біжи швидше конюшину громадити, поки вся не промокла! Вітеку, неробо! Випускай корів! На селі вже всіх повиганяли! — гукала вона сердито, випускаючи з хліва гусей, й вони з радісним ґелґотінням побігли плескатися в калюжах.

Ганка заглянула ще до корів, і, коли виганяла на подвір'я свиней, прийшов коваль. Вони домовились, що треба купити на завтрашні поминки, коваль узяв гроші, щоб зараз же їхати в містечко, але вже сидячи в бричці, підкликав Ганку і сказав тихо:

— Ганко, дай мені половину, тоді я нікому не скажу, що ти старого обікрала. Покінчимо цю справу добром!

Вона почервоніла, як буряк, і поривчасто закричала:

— А бреши собі, хоч і на весь світ! Бачили ви його, сам на будь-яку підлоту здатний, то думає, що й інші такі, як він!

Коваль тільки очима блиснув, посмикав вуса й, хльоснувши коней, поїхав.

А Ганка взялася до роботи, бо ж таке величезне господарство чекало на неї! Треба було добре попрацювати й руками, і головою, щоб з усім упоратись. І незабаром її владний голос, як завжди, лунав в усіх кутках подвір'я.

Біля Борини засвітили дві нові свічки й накрили його простиралом. Агата все бурмотіла над ним молитви та раз у раз підсипала на жарини ялівцевих ягід.

Ягуся прийшла від матері тільки після сніданку. Їй було моторошно в кімнаті, де лежав небіжчик, і вона розгублено блукала по подвір'ю, частенько поглядаючи на Матеуша, який перейшов працювати до клуні. Він уже збив труну й малював на віку білий хрест, коли Ягуся зупинилася біля входу.

Вона мовчала, з жахом дивлячись на чорне віко труни.

— Вдова ти тепер, значить, Ягусь! — сказав Матеуш співчутливо.

— Так, удова,— озвалась вона тихо, із слізьми в голосі. Матеуш глянув на неї лагідно: вона змарніла, була бліда як полотно, і дивилася жалібно, мов скривджена дитина.

— Еге, така вже доля людська,— сказав він поважно.

— Вдова, вдова! — мовила за ним Ягуся, і її блакитні очі набігли сльозами, важкі зітхання розривали груди; вона втекла за хату і, стоячи під дощем, плакала так довго і гірко, що навіть Ганка пожаліла її, забрала до хати й намагалась заспокоїти та втішити.

— Сльозами горю не зарадиш... Нам нелегко, а вже тобі, сиротино, найгірше! — говорила вона лагідно.

— Сльози сльозами, а й року не мине, як заспіваю їй на весіллі такого «Хмеля», що очманіє! — своїм звичаєм пожартувала Ягустинка.

— Не час тепер жартувати,— перебила її Ганка.

— Щиру правду кажу. Хіба вона не молода, не вродлива, не багата? Та їй палкою доведеться женихів розганяти!

Ягна нічого не відповіла, а Ганка вийшла на подвір'я віднести поросятам заминку і знову втупилася поглядом у дорогу.

«Що трапилося? — думала вона з тугою.— Його ще в суботу мали випустити, а сьогодні понеділок — і ні слуху ні духу!»

Але ніколи було журитися — треба допомогти згромадити решту сіна і всю конюшину, бо дощ дедалі дужчав і періщив без упину.

А опівдні прийшли ксьондз з органістом, прийшли костьольні служки із свічками, знову поприходив дехто із знайомих. Мацея поклали в труну, Матеуш забив кілочки, ксьондз проказав молитви, і під тихий спів небіжчика повезли до костьолу, де Амброжій уже дзвонив за упокій.

Коли сім'я Борини повернулася з костьолу, всім здалося — в кімнатах так порожньо й моторошно тихо, що Юзька розридалась, а Ганка сказала Ягустинці, яка прибирала хату:

— От же скільки часу лежав, як труп, а все-таки в домі знати було господаря!

— От повернеться Антек, і знову буде в домі господар,— підлесливо мовила стара.

— Хоч би вже швидше повернувся! — зітхнула Ганка.

Але, глянувши на сіру дощову завісу, яка обгортала всю землю, вона ще раз-другий зітхнула, витерла сльози й почала підганяти всіх.

— Швидше, швидше, люди! Хоч би й хтось умер найголовніший — однаково впаде, мов камінь у глибоке море, і ніхто вже його не поверне. А земля не чекає, треба коло неї працювати.

І повела всіх підгортати картоплю, тільки Юзя залишилася вдома доглядати дітей. Вона до того ж нездужала і ніяк не могла заспокоїтись. Лапа не відходив від неї, а Вітеків лелека, мов вартовий, стояв на ґанку на одній нозі.

Дощ, теплий, дрібний і рясний, не вщухав ні на мить, і птахи замовкли, все причаїлося, затихло і, здавалося, заслухалось цього капотіння, безугавного, дзвінкого. Тільки зрідка, хлюпаючись у спінених синіх калюжах, ґелґотіли гуси.

Аж перед заходом виглянуло вогнисте сонце й запалило в росинках і калюжах червоні відсвіти.

— Завтра вже напевне буде добра година,— казали, повертаючись з поля, селяни.

— Нехай би ще йшов! Чисте золото — не дощ!

— Картопля мало не пропала зовсім!

— А овес як спалило!

— Всьому дощик на користь піде!

— Ех, якби так хоч три дні лило! — зітхнув хтось.

Дощ ішов все так само рівно, рясно й тихо до самої ночі, і люди розкошували, стоячи біля хат у прохолодному, запашному повітрі. Гульбасові сини скликали дівчат і парубків за село, на стерню — палити вогнища, бо сьогодні був переддень Івана Купала. Але через дощ і темінь охочих знайшлося мало. Біля лісу тільки де-не-де спалахнули бліді вогні.

Вітек з самого смерку умовляв Юзьку іти з ним до вогнищ, але вона жалібно відповідала:

— Не піду, нащо мені забави: нічого мені не хочеться...

— Та ми тільки запалимо, перестрибнемо через вогонь і побіжимо додому! — благав Вітек.

— Сиди вдома, бо Ганці скажу! — пригрозила йому Юзя.

Але він все-таки побіг і повернувся тільки після вечері, голодний, весь у грязюці.

Дощ не вщухав ні на хвилину і аж до ранку, коли вже зовсім розвиднілось і люди йшли в костьол на заупокійну месу.

Сонця, проте, не було, все було повите сірою імлою, в якій ще яскравіше зеленіли поля і садки, а струмки тяглися срібними пасмами. Повітря було прохолодне й запашне, з дерев від найменшого подуву рясно сипались краплини, птахи заливалися, мов знавіснілі, весело гавкали собаки, гасаючи по вулицях з дітворою, всі голоси линули високо й звучали якось особливо радісно. Навіть земля, напившись досхочу, здавалось, кипіла в нестримному пориві зростання.

У костьолі ксьондз відправив заупокійну месу, і вони із слупським ксьондзом та органістом, сидячи на лавах перед головним вівтарем, співали по-латині молитви.

Борина лежав високо на катафалку, оточений лісом запалених свічок, а навколо нього стояли на колінах всі його односельці і, поринувши в молитву, слухали протяжний жалобний спів, який звучав іноді таким несамовитим криком, що волосся наїжувалось на голові й нестримний жаль стискав серце, а часом розсипався тихими жалісними стогонами, від яких сльози самі текли з очей. І раптом злинав він, цей тужний спів, до самого неба, мов голос ангелів, що моляться про вічне щастя, і люди тяжко зітхали, витираючи очі, а дехто не міг стримати щирих ридань. Тривало це принаймні годину, а коли скінчилося, зчинився рух. Всі підводилися з колін, Амброжій знімав свічки з катафалка й роздавав їх парафіянам, а ксьондз іще щось проспівав біля труни, обкурив її кадилом так, що навколо все заголубіло, і рушив до дверей слідом за хрестом.

В костьолі розляглися крики, плач, ридання. Найперші ліпецькі господарі винесли труну й поставили її на встеленого соломою воза. Ягустинка потай, щоб не побачили ксьондзи, сунула під солому хлібину, загорнуту в чисту полотняну шматинку. Петрек натягнув віжки і, хльоскаючи батогом, нетерпляче оглядався на ксьондзів.

Загули дзвони, з костьолу винесли чорні корогви, блимнули вогники свічок. Стах підняв і поніс хрест, а ксьондзи заспівали:

— «Miserere mei Deus»[7].

Моторошний спів, спів смерті, заридав над головами безмежною скорботою і жахом.

Тополевою дорогою рушили поволі на кладовище.

Чорна корогва з намальованим на ній черепом затріпотіла на вітрі, мов страшний птах, і полинула попереду, а за нею блищав срібний хрест, ішли ксьондзи в чорних ризах і тяглися довгі ряди парафіян, що несли в руках запалені свічки.

Посередині посувалася труна, високо поставлена на возі, щоб усім було видно, за нею йшли рідні небіжчика, ридали та голосили на все село, а обабіч у скорботному мовчанні сунуло все село. Навіть немічні й каліки не схотіли залишитися вдома.

Низько нависало млисте, сіре небо, наче спираючись на могутні тополі, що посхилялися над дорогою. Все стояло нерухомо, заслухавшись жалобного співу. А коли порив вітру заворушив трави й дерева, з них, мов тихі, гіркі сльози, посипалися роси, і схвильовані ниви захитали важким колоссям, схиляючись чимраз нижче, наче припадаючи до ніг господаря в останньому земному уклоні.

Спів ксьондзів розчинявся у повітрі, і сувора тиша оповила серця, тільки дзвони усе так само стогнали, понуро гули, про щось волаючи до імлистого неба, до лісів і огорнутої туманом далечини. Над полями виспівували жайворонки, часом рипів віз, шелестіли корогви, хлюпала під ногами грязюка і лунав гіркий сирітський плач.

«Miserere mei Deus»,— знову заспівав ксьондз, і йому вторували слупський панотець, органіст і коваль, що тримав парасольку над обома ксьондзами, бо знову став накрапати дощ.

Від моторошного, розпачливого співу сльози набігали на очі, завмирало серце, і всі тривожно й безпорадно зводили погляди в захмарене небо, наче благаючи його про милосердя.

Обличчя блідли, душі терзав біль, всі зітхали дедалі тяжче, дехто, витираючи гіркі сльози, шепотів молитву посинілими губами та бив себе в груди. Усіх охопив тяжкий, безнадійний смуток. У кожного, мов їдкий дим, снувалися гіркі розпачливі думки.

«Господи, будь милосердний до нас, грішних!

О, доле людська, доле невблаганна!

Що вся наша важка праця? Що життя людини? Мов сніг, безслідно розтане воно, і рідні діти про нього не пам'ятатимуть. Все — лише горе, сльози й муки!

Що таке щастя людське, радощі й надії? Лише дим, порох, оманливі привиди, ніщо...

І що таке ти сама, людино, хоч ти й пишаєшся і зухвало вважаєш себе вищою від усіх земних створінь?

Ти — лише вітер, що невідомо звідки приходить, невідомо навіщо кружляє по землі і невідомо куди зникає.

І ти, людино, вважаєш себе володарем світу?

Але хоча б тобі обіцяли тут рай — ти муситимеш його покинути!

Хоча б тебе обдарували великою могутністю — смерть її в тебе видере.

Хоча б тебе визнали за найбільшого мудреця — ти станеш порохом!

І не подолаєш ти долі, бідолахо, не подолаєш смерті, ні! Бо ти беззахисна, квола, і вік твій короткий, мов у листка, гнаного вітром.

Бо ти в пазурах смерті, мов пташеня, взяте з гніздечка: щебече воно радісно, співає, тріпоче крильцями, а того не знає, що його зараз схопить за горло підступна рука й відбере любе життя.

О, душе, навіщо ж ти живеш у тлінному тілі, що має вмерти? Навіщо?»

От що почували й думали люди, йдучи та труною. Сумно оглядали вони зелені поля, блукали очима в неозорих просторах і важко зітхали від невимовного болю, а обличчя їм кам'яніли, серця тремтіли. Та водночас відчували вони, що єдина надія людини — в божому милосерді, єдина втіха — його свята ласка.

— «Secundum magnam nisericordiam tuam...»[8]

Важкі латинські слова падали, мов грудки мерзлої землі, і люди мимоволі схиляли голови, наче під невблаганною косою смерті, але йшли вперед нестримно, йшли сповнені розпачу, але вперті, сірі й міцні, мов каміння на межах, готові до всього і безстрашні, схожі на безживні перелоги і водночас на буйно квітучі поля, силою й неміччю своєю рівні деревам: у них щохвилини може вдарити блискавка і віддати їх в руки смерті, а вони гордо тягнуться до сонця і співають радісну пісню життя.

Сунули всім селом, тиснучись і штовхаючись, але кожен так заглибився в сумні думки, що йшов наче один в неозорій пустелі, всіма покинутий, і кожен, вдивляючись у далеч очима, повними сліз, бачив батьків, дідів і прадідів, яких віднесли туди, на кладовище, що вже маячило між товстими стовбурами тополь.

А дзвони все гули; похмурий спів їх повнився чимраз більшою тугою. Кладовище було вже зовсім близько. Воно виростало за полями купами дерев, хрестами, могильними пагорками і, здавалось, розкривалося, мов страшна бездонна яма, в яку повільно, але неухильно сходить усе живе. Вже не одному ввижалося, що крізь дощ з усіх боків гудуть дзвони, палають свічки, чорніють розмаяні корогви, пливуть погребні співи, з кожної хати виносять домовину, всіма шляхами тягнуться жалобні процесії, і кожна людина плаче над кимось, ридає так, що небо й земля сповнюються стогонами і линуть безупинні потоки гірких, мов полин, сліз.

Процесія звернула вже на стежку до кладовища, коли її наздогнав поміщик. Він вийшов з брички і рушив поруч з труною, в страшній тісноті, бо стежка була вузенька, густо обсаджена берізками, і обабіч її тяглися ниви.

Коли ксьондзи скінчили співати, згорблена і напівсліпа Домінікова, що трималася за Ягну, завела тремтячим голосом: «Під твою опіку...» І всі поспіхом, палко підхопили цей спів, ніби чіпляючись за нього сповненими довір'я серцями.

Найперші ліпецькі господарі підняли труну,— навіть сам пан підтримував її посередині,— і понесли жовтими стежками, серед укритих квітами могил, трав і хрестів, за каплицю, де в хащі бузку і ліщини вже чекала свіжовирита могила.

Залунали навколо ридання й голосіння.

Корогви й вогники свічок оточили глибоку могилу, люд тиснувся до неї, з жахом заглядаючи в її жовту порожнечу.

Коли скінчили співати молитву, ксьондз став на купу викинутого З ями піску, повернувся обличчям до юрби й почав громовим голосом:

— Люде! Люде християнський!

Всі одразу змовкли, тільки вдалині стогнали дзвони та Юзька, обхопивши руками батькову труну, розпачливо голосила, ні на що не звертаючи уваги.

Ксьондз узяв понюшку тютюну з табакерки, чхнув раз-другий і, дивлячись на юрбу крізь сльози, що виступили на очах, провадив далі:

— Брати, кого ж ви сьогодні ховаєте? Кого? Мацея Борину — скажете ви мені! А я вам скажу: першого господаря в Ліпцях, чесну людину й щирого католика. Знав я його багато років і свідчу: був він зразком для всіх, бога шанував, сповідався й причащався, і біднякам допомагав. Кажу вам — допомагав! — з притиском мовив, важко дихаючи.

Знову залунали навколо ридання, а ксьондз, набравши повітря в груди, провадив далі зворушено:

— І вмер, бідолаха, вмер! Смерть схопила його, як хапає вовк в отарі найжирнішого барана, серед білого дня, в усіх на очах, і ніхто цьому перешкодити не може: Як падає від блискавки високе дерево, так і він упав під жорстокою косою смерті.

Але помер він не весь, як каже вам святе письмо. І от підійшов цей мандрівник до брами раю, стукає і жалібно просить впустити його, а святий Петро запитує:

— Хто ти і чого тобі треба?

— Я Борина з Ліпців і благаю божого милосердя.

— Що ж це, так тобі брати твої допекли, що ти схотів життя позбутися, га?

— Все я вам скажу,— мовить Мацей,— тільки відчиніть браму, святий Петре, щоб мене зогріла божа ласка.

А святий Петро, хоч і прочинив трохи браму, ще не пускає його й говорить:

— Тільки не бреши, бо тут нікого не обдуриш. Кажи сміливо, душе людська, чому втекла з землі?

Мацей упав на коліна, бо вже почув дзвони в раю й ангельські співи, та й каже з плачем:

— Всю правду скажу, мов на сповіді! Не міг я більше витримати на землі, бо там люди, як вовки, гризуться між собою, навколо самі чвари, колотнеча, і таке діється зараз у світі, що й сказати не можна.

Немає послуху, немає чесності й милосердя, брат повстає на брата, діти на батьків, жінки на чоловіків, слуги на пана. Не шанують нікого — ні старих людей, ні начальства, ні навіть ксьондза. Нечистий панує в серцях людей, а під його проводом чимраз дужче буяють злоба, розпуста, пияцтво. І скрізь негідник на негідникові їде й негідником поганяє. Скрізь хитрість, шахрайство і злодійство. Що маєш, тримай міцно, бо видеруть з рук!

Хоч би це була найкраща лука — худобу пустять і витопчуть.

Хоч би й найменший клаптик чужого поля — силкуються заорати.

Курку випустиш з двору — миттю схоплять, як вовки. Шматка заліза, вірьовки не можна залишити — хай хоч і ксьондзові — неодмінно вкрадуть!

Одне знають — горілку пити. В розпусті живуть, службу божу зневажають... Поганці вони, христовбивці, навіть нехристі в сто разів чесніші від них.

— І це в ліпецькій парафії таке діється? — перебив його святий Петро.

— І в інших теж, але в ліпецькій найгірше!

Святий Петро клацнув пальцями, повів очима, нахмурив брови і сказав, погрозивши землі кулаком:

— Так от ви які, ліпецькі! Розбійники мерзенні, нехристі, гірші від німців! Живете добре, земля у вас родюча, і вигони є, і луки, і лісу ділянка, а ви от що робите! Знічев'я казитесь, поганці. От розповім господу богу, він вас до рук прибере!

Мацей став своїх боронити, але святий Петро ще дужче розгнівався, та як тупне ногою, як закричить:

— Нічого за цих сучих синів заступатися! От я тобі що скажу: нехай ці іуди покаються та виправляться — даю їм три тижні строку. А як не послухаються — так притисну їх голодом, пожежами та хворобами, що пам'ятатимуть мене, негідники такі!

Ксьондз говорив від щирого серця і так махав кулаками, так грозив гнівом божим, що люди плакали, били себе в груди й каялись.

Перевівши подих, він знову заговорив про небіжчика, про те, що він загинув за всіх. І закликав до згоди й миру, закликав отямитись і покаятись у гріхах, бо невідомо, для кого проб'є завтра остання година і кому доведеться стати перед страшним судом божим.

Навіть пан, і той витирав кулаком очі.

Незабаром ксьондзи, закінчивши відправу, пішли разом з поміщиком. Труну опустили в могилу, стали засипати піском, і тут залунали такі плачі, таке голосіння, що здригнулося б найжорстокіше серце.

Ревла Юзька, ревли Магда й Ганка, голосили родичі, близькі й далекі, і зовсім чужі. А найбільше за всіх плакала-розливалась Ягуся. Щось так стисло їй серце, що вона кричала, наче в нестямі.

— Тепер скиглить, а що витівала, як небіжчик був живий? — буркнула якась молодиця, а Плошкова, витираючи очі, підхопила:

— Це вона ласки запобігає, щоб діти Мацейові з хати її не вигнали.

— Думає, що хтось дурний повірить! — голосно сказала органістиха.

Але Ягна не бачила й не чула нічого в світі, вона впала на землю й плакала так розпачливо, наче це на неї важко сипався пісок, над нею звучали похмурі голоси дзвонів, її оплакували.

А дзвони все гули, наче скаржилися небесам, і всі ці плачі та голосіння над свіжою могилою звучали скаргою на невблаганну долю, на одвічну несправедливість до людини.

Люди стали потроху розходитись. Одні опускались на коліна біля могил і проказували молитви за вмерлих, інші, сумно замислившись, ходили по кладовищу. Дехто поволі рушив додому, весь час оглядаючись, бо Ганка й коваль запрошували на поминки.

Коли насипали могилу й поставили на ній чорний хрест, люди юрбою оточили осиротілу сім'ю і, стиха розмовляючи та вболіваючи, повернулися додому.

В домі Борини все вже було приготовлено: вздовж стін стояли столи й довгі лави, і тільки-но всі посідали, одразу ж подали горілку й хліб.

Випили статечно, мовчки закусили, і органіст почав проказувати молитви, а потім заспівав літанію, і всі охоче вторували йому, змовкаючи тільки тоді, коли коваль пускав круг столу нову пляшку, а Ягустинка розносила хліб.

Жінки зібрались на другій половині, в Ганки. Пили чай, заїдали солодкими пирогами й співали під проводом органістихи — та так сумно й пронизливо, що навіть кури в саду розкудкудакались.

Так, поминаючи душу небіжчика, кожен їв, пив і співав побожні пісні, як і належить на похороні такого господаря.

Їжі й питва було вдосталь. Ганка частувала від щирого серця, нічого не шкодуючи. Опівдні, коли дехто вже став братися за шапки, подали ще галушки з молоком, потім смажене м'ясо з капустою і горох, щедро политий маслом.

— Інші й весілля так не справляють! — шепнула Болеславова.

— Та хіба мало небіжчик їм залишив!

— Є в них чим втішатися.

— Мабуть, і грошей теж чимало є.

— Коваль скаржиться, що гроші були, та десь пропали.

— Скаржиться, а сам, мабуть, добре їх приховав.

Так шепотілися між собою жінки, дочиста вишкрябуючи миски й поглядаючи, чи не чує їх Ганка, яка весь час клопоталася, щоб гості мали перед собою закуску.

На чоловічій половині органіст, вже трохи захмелілий, підвівся за столом і з чаркою в руці став вихваляти небіжчика. Говорив він так піднесено і сипав при цьому такими латинськими прислів'ями, що багатьом хотілося плакати, наче від казання в костьолі.

А тим часом гамір дужчав, обличчя червоніли, бо пляшка раз у раз обходила круг столу, і чарки брязкали чимраз частіше; не один уже навпомацки шукав чарку, другою рукою обіймаючи кума за шию та мелючи щось неслухняним язиком.

Дехто ще пробував заспівувати жалобні пісні та згадувати небіжчика, але ніхто вже не вторував і не слухав.

Ті, кому обмаль було горілки, крадькома тікали з-за стола й прямували до корчми. Тільки один Амброжій був сьогодні зовсім не схожий на себе. Хоч він пив стільки ж, як інші, а може й більше, бо щоразу сам допоминався горілки, але сидів у кутку, мов прибитий, часто витирав очі й важко зітхав.

Дехто навіть намагався його розворушити, викликати на жарти.

— Не чіпай, бо я сьогодні журюсь,— буркнув Амброжій.— Помру я скоро, помру... Тільки пси по мені завиють та жінка задзвонить у розбитий горщик,— бурмотів він плаксиво.— Як же, адже я на хрестинах Мацея був... на весіллі його танцював! Батьків його ховав! Добре пам'ятаю... Господи милостивий, скільки я людей до могили провів, скільком за упокій віддзвонив... А тепер пора й мені!

Він раптом устав і швидко пішов у сад. Вітек потім розповідав, що старий допізна сидів за хатою і плакав.

Ніхто й не помітив його відсутності. Вже зовсім смерком несподівано прийшов ксьондз разом з паном.

Ксьондз ласкаво говорив з рідними Мацея, втішав їх, попестив дітей і, розмовляючи з жінками, залюбки попивав чай, який йому подала Юзька, а пан, поговоривши де з ким, узяв з рук коваля чарку, цокнувся з усіма й сказав Ганці:

— Якщо кому шкода Мацея, то мені, мабуть, найбільше. Був би він живий, я помирився б з селянами. Може б, навіть, віддав те, чого вони з самого початку хотіли! — Він заговорив голосніше, обводячи всіх очима.— Але з ким же мені про це говорити? Через комісара не хочу, а з села ніхто перший до мене не звернувся!

Селяни слухали мовчки, зосереджено, зважуючи кожне його слово.

Пан промовляв ще, заговорював так і сяк, але все, мов до стіни,— ні в кого язик не розв'язався, ніхто рота не розтулив, тільки підтакували, чухали потилиці та багатозначно перезирались. Нарешті пан, бачачи, що йому не зломити цієї чуйної настороженості, викликав з другої половини ксьондза, і вони пішли разом, супроводжувані юрбою до самих воріт.

Аж тільки коли вони пішли, люди стали дивуватися та міркувати вголос:

— Ну-ну! Щоб сам пан прийшов на хлопський похорон!

— Потрібні ми йому, от він і підлещується! — сказав Плошка.

— А хіба він не міг прийти просто, від щирого серця? — заступився Клемб.

— Років тобі чимало, а розуму нема! Коли ж це бувало, щоб пани приходили до хлопів по дружбі, коли?

— Тут щось є! Недурно він хоче миритися!

— Бо йому це потрібно більше, ніж нам!

— А ми можемо ще почекати! — сказав п'яний Сікора.

— Ви можете, але інші не можуть! — з серцем гукнув Гжеля, війтів брат.

Вже починалися сварки, один говорив одне, другий — теж своє доводив, третій сперечався з обома, а інші просто галасували.

— Нехай віддасть нам землю й ліс, тоді помиримось!

— Не треба миритися, от нові наділи почнуть давати — і так все наше буде! Нехай він, сучий син, з торбою старцювати піде за нашу кривду!

— Борги його душать, от він і прийшов до селян по допомогу.

— А раніше одно знав: «З дороги, хаме, якщо не хочеш батога!»

— Кажу вам, не вірте панам, бо кожен з них ладен продати хлопів! — вигукував хтось, захмелілий дужче від інших.

— Послухайте-но, господарі,— раптом гукнув коваль,— скажу вам розумне слово! Якщо пан хоче миритися, то згоджуйтесь і беріть, що дають, нічого чекати з верби груш!

Тут устав війтів брат, Гжеля.

— Свята правда! Ходім до корчми, там і порадимося!

— А я частую все товариство! — весело додав коваль І вони юрбою вийшли на вулицю.

Вже починало смеркати, худоба поверталася з пасовиська, і по всьому селу линуло мукання, ґелґотіння гусей, пискливі трелі сопілок, пісні й крики дітей.

А чоловіки, не слухаючи вереску й лайки жінок, пішли юрбою до корчми. Один Сікора трохи відстав — плентався, хапаючись за тини, і все щось бурмотів.

Їх ще довго було чути, бо не один завзято заводив пісню або гукав щось на всю вулицю.

У Борин, коли прибрали після гостей і настав темний вечір, стало на диво тихо, сумно й безлюдно.

Ягуся метушилась у своїй кімнаті, мов птах у клітці, і часто бігала на Ганчину половину, але, бачачи, що всі втомлені й наче очманілі, тікала назад, не сказавши й слова.

В кімнаті було тихо, як у могилі, і, коли впоралися з хатньою роботою та повечеряли, ніхто не поспішав піти з кімнати, хоча сон морив кожного. Сиділи біля печі, дивилися у вогонь і тривожно дослухалися до кожного шереху.

Вечір був спокійний, тільки часом здіймався вітер, і тоді шуміли дерева, тріщали тини, деренчали шибки; час від часу, грізно наїжившись, гарчав Лапа, і потім знову наставала нескінченна могильна тиша. А вони сиділи й тремтіли дедалі дужче, і так проймав їх страх, що раз у раз хто-небудь хрестився й тремтячими губами шепотів молитву. Всім вчувалося, що хтось ходить на горищі, аж риплять балки, підслухує під дверима, заглядає у вікна і треться об стіни, смикає засув дверей і, швидко ступаючи, ходить навколо хати.

Всі дослухалися, бліднучи, ледве переводячи подих.

Раптом у стайні заіржав кінь, Лапа голосно загавкав і кинувся до дверей, а Юзька, не витримавши, скрикнула:

— Тато! Ой господи, тато! — І заплакала від страху.

На це Ягустинка тричі клацнула пальцями і сказала поважно:

— Не реви! Не заважай душі відлетіти в спокої! Сльози тримають її на землі. Відчиніть двері, нехай мандрівниця полине на христові поля і знайде вічний спокій.

Відчинили двері, в кімнаті було тихо, всі боялися поворухнутись і тільки палаючими очима позирали навкруги. Лапа обнюхував кутки, скавулів іноді й махав хвостом, наче лащачись до когось, і всі відчували, що серед них блукає небіжчикова душа.

Нарешті Ганка заспівала тремтячим, здушеним голосом:

Інші палко підхопили і стали вторувати їй.

II

Був розкішний, по-справжньому літній день. Минала вже, мабуть, десята година, сонце було напівдорозі від сходу до полудня й добре припікало, коли ліпецькі дзвони всі, скільки їх було, вдарили що було сили.

Той, якого називали «Петром», гудів найголосніше, виспівував на всю горлянку. Так чоловік, підпивши, іде собі дорогою, похитується з боку на бік і горлає собі, сповіщаючи всьому світові, що йому весело.

Другий дзвін, трохи менший, якого, за словами Амброжія, охрестили «Павлом», теж видзвонював щосили, але він більше вторував першому, брав високі ноти, заливався чистим голосом, мов дівчина, коли її палить кохання чи поймає радість у весняний день, і вона біжить на поля, ховається поміж колоссям і співає вітрам, людям, ясному небу й своєму щасливому серцю.

А третій — «сигнатурка» — щебетав, мов пташка, марно силкуючись переспівати тих двох,— цього він не міг, хоч як цокотів уривчастим, швидким голосом, наче вередлива дитина. Так і дзвонили цілим оркестром — тут і бас гудів, і скрипка виспівувала, і весело брязкотів бубон — усі зливали свої голоси в радісну, дзвінку музику.

Це вони скликали людей на храмове свято; був день Петра й Павла, який у Ліпцях завжди справляли дуже урочисто.

І погода була на диво — тиха, сонячна, все віщувало спеку, але, незважаючи на це, вже з самого ранку на майдані перед костьолом крамарі порозставляли свої рундуки, ятки, столи із полотняними дашками.

Тільки-но загули дзвони і їхні веселі, радісні голоси полинули по всьому світу, на дорогах, у хмарах куряви, заторохтіли вози, вервечкою йшли люди. Скрізь, скільки оком кинь, на дорогах, стежках і межах червоніли жіночі спідниці й біліли розмаяні каптани чоловіків.

Ішли один за одним, вирізняючись серед зелені яскравими барвами вбрань.

А сонце підіймалося дедалі вище і, линучи, мов золотий птах у чистому небі, так щедро розливало гаряче проміння, що повітря вже мерехтіло над полями. Часом повівав з лук прохолодний вітерець,— і тоді хвилювало жито, тихенько шелестів овес, тремтіло молоде колосся пшениці, а розквітлий льон розливався блакитним струмком, мов вода, в якій відбивається небо. І знову все завмирало в сонячній тиші.

Ех, і веселий це був день, справді святковий! Дзвони гули довго, і такі гучні були їхні голоси, що коливалися стебла трав і полохливо злітали птахи, а бронзові серця все калатали дзвінко й рівно, до самого сонця підносячи свій зворушливий спів і благання:

«Помилуй! Помилуй! Помилуй! Найсвятіша матір божа! Матір божа! Матір божа!»

«І я прошу! І я! І я!» — виспівували всі хором, провіщаючи урочисте свято.

І скрізь знати було це свято — в прибраних клечанням хатах, в далечіні, що наче сяяла вогниками свічок, в радісних голосах.

І щось, чого не розповісти словами, линуло в повітрі над полями, сповнюючи серця мирною тишею й веселістю.

На свято звідусюди сунув народ. Хмари куряви стояли над шляхами, торохтіли вози, іржали коні, лунав голосний гомін. Часом хто-небудь з проїжджих висувався з брички й гукав до піших, сумно співаючи, поспішав до костьолу якийсь жебрак. Люди шепотіли молитви, оглядалися навкруги з німим захватом, бо земля стояла пишно вбрана, як молода на весіллі, вся в квітках і зелені, в пташиних піснях, шелесті колосся і дзижчанні бджіл, така чудова, неосяжна, щаслива і свята у своїй животворній силі, що аж подих перехоплювало в грудях.

На межах, як вартові, стояли дерева, задивившись на сонце, а внизу, куди не глянь, розкинулись поля, зелені, шумливі, як розбурхані води, і, як води, хвилювали вони, билися часом об дороги, об межі й канави, що рябіли, мов різнобарвні стрічки, рясно вишиті жовтим, білим і фіалковим. Цвіли вже сокирки, визирала з жита ясними оченятами запашна повитиця, а місцями, де земля була пухкіша, голубіли так рясно волошки, наче туди впав клаптик неба. Цілими купами цвіли гвоздики, куросліп, молочай і червоніли будяки, жовта свиріпа й конюшина, стокротки й ромен, і тисячі інших квітів, назви яких пам'ятає хіба що господь бог, бо вони лише для нього буяли й пахли так, що солодкий чад здіймався з полів, наче в костьолі, коли ксьондз обкурював святі дари.

Не один господар, їдучи, з насолодою вдихав запашне повітря, але зараз же шмагав коні батогом, бо сонце припікало чимраз дужче, і від тепла та пахощів паморочилась голова й хилило на сон.

Незабаром у Ліпцях було повно-повнісінько людей, а вони все їхали й їхали без упину. На вулицях, на березі ставу, під тинами, на подвір'ях — скрізь, де тільки можна було знайти хоча б якийсь затінок, стояли вози і випряжені коні, бо на майдані біля костьолу вони тулилися щільно один біля одного, і була така тиснява, що ледве можна було протовпитись.

Та навала людей, возів, коней просто заполонила Ліпці. Штовханина дедалі дужчала, гамір і крики лунали по всьому селу. Люд шумів, як ліс під вітром. Жінки сиділи на березі ставу, мили ноги й узувалися, чепурилися, перш ніж піти до костьолу. Чоловіки стояли гурточками, розмовляючи із знайомими, дівчата й парубки тиснулись до рундуків і наметів, а найбільше юрмились навколо катеринки, що вигравала на весь майдан, а на ньому якесь заморське звірятко в червоному платтячку, схоже на старого німця, так кумедно стрибало й гримасувало, що, дивлячись на нього, всі аж за боки бралися від сміху.

Катеринка награвала веселу танцювальну мелодію, від якої дівчат аж поривало до танцю. Старці, сидячи двома рядами, від паперті до майдану, виводили жалібну пісню, а у воротах цвинтаря сидів сліпий дід з собакою-поводирем і співав завзятіше від усіх.

Задзвонили на обідню, люд бурхливим потоком ринув у костьол, й одразу там зчинилася така тиснява, що не в одного аж ребра тріщали. Підходили щораз нові богомольці, штовхалися, навіть сварилися, і все-таки більшості довелося залишитись надворі, біля мурів і під деревами.

Кілька ксьондзів приїхало з інших парафій. Вони посідали в сповідальнях під деревами й почали сповідати, незважаючи на штовханину і на спеку.

Вітер зовсім ущух, задуха стояла нестерпна, наче вогонь лився на голову, але люди терпляче дожидали своєї черги біля сповідалень чи блукали по цвинтарю, марно шукаючи затінку або хоч якогось захисту від сонця.

Ксьондз уже вийшов правити обідню, коли прийшли Ганка з Юзькою. Але нічого було й думати протиснутись навіть до дверей костьолу, і вони залишилися на осонні під парканом, розглядаючи юрбу та раз у раз вітаючись із знайомими.

Заграв орган, почалась обідня, всі поставали на коліна й палко зашепотіли молитви.

Настав полудень. Сонце стояло вже просто над головами, заливаючи землю жаром, і все живе завмерло в знемозі. Не зворухнувся жоден листочок, жоден птах не ширяв у повітрі, жоден голос не долинав з полів. Схоже на розтоплене скло, небо застигло нерухоме, розпечене повітря ятрило очі. Обпікала земля, пекли гарячі мури, а люди стояли навколішки, не ворушачись, ледве дихаючи, і наче варилися у цьому сонячному окропі.

Всі молилися в глибокій тиші, хто по молитовнику, хто по чотках, а хто складав хвалу богові щирим словом та глибоким зітханням. Урочисті звуки органа линули, мов голосна, глибока молитва; часом від вівтаря долинав спів, побрязкування дзвоників чи бас органіста, і знову тяглися нескінченні, наче занімілі від спеки хвилини, і дим з кадильниць линув крізь відчинені двері костьолу, вкриваючи блакитною, запашною імлою схилені голови.

Шепіт молитов тихо, безупинно шелестів у розпеченій тиші полудня. Мінилися на сонці барвисті хустки, каптани й спідниці — і весь цвинтар, здавалось, був усіяний квітами, які покірно схилялися в ці святі хвилини перед господом, що ховався у вогненному сонці і в незмірній тиші, що оповивала землю.

Тільки часом хтось випростував спину, складав руки і глибоко зітхав, або лунав десь дитячий плач чи далеке кінське іржання.

Навіть старці змовкли, лише інколи хтось голосніше виспівував молитви й просив милостині.

А залиті сонячною пожежею поля й сади, здавалося, жевріли, як вогонь, і зблискували білястим полум'ям.

Людей хилило на сон, і не один уже хропів, стоячи навколішки, або клював носом. Дехто виходив прохолодитися, і знадвору раз у раз чути було рипіння колодязних журавлів.

Лише коли почалася процесія, костьол задвигтів від хору гучних голосів, і на майдан винесли корогви, а за ними під червоним балдахіном з дароносицею у руках ішов ксьондз, якого вели під руки поміщики,— люд на майдані наче прокинувся і рушив слідом за процесією.

Задзвонили дзвони, з усіх грудей вихопився спів, злітаючи до самого сонця, а процесія повільно, мов ріка у повінь, обтікала білі мури костьолу. Попереду плив червоний балдахін, весь оповитий блакитним кадильним димом, блищала в руках у ксьондза золота чаша, мигтіли вогники свічок. Розгорнуті корогви, мов птахи, лопотіли крильми над людським мурашником, погойдувалися прибрані тюлем і стрічками образи, гримів орган, весело гули дзвони, а люди співали злагоджено, піднесено, линули душею кудись у небо, до святого сонця.

Після процесії в костьолі знову почалась відправа, а на цвинтарі стало тихо, але ніхто вже не дрімав від спеки; лунав шепіт молитов, голосніше звучали зітхання, старці побрязкували своїми мисочками, то тут, то там чути було тиху розмову.

З костьолу вийшли пани, марно шукаючи, де б можна було присісти в холодочку. Нарешті Амброжій прогнав з-під якогось дерева людей, що посідали там у затінку, виніс ослінчики, і пани посідали, розмовляючи між собою.

Був серед них і пан з Волі, але цей не міг всидіти на місці: він усе походжав по цвинтарю і, побачивши когось з Ліпців, одразу підходив, заводив дружню розмову, навіть до Ганки протовпився і спитав:

— Ну що, повернувся ваш?

— Де там! Досі нема його.

— Здається, ви за ним їздили?

— Як же, їздила відразу після того, як поховали батька. Але в канцелярії сказали, що його випустять лише через тиждень, в середу, значить.

— Ну, а як же застава? Внесете?

— Про це вже Рох клопочеться,— відповіла Ганка ухильно.

— Якщо у вас немає грошей, я поручусь за Антека.

— Спасибі вам! — Ганка низько вклонилась.— Може, Рох якось залагодить справу, а якщо ні, доведеться шукати іншого способу.

— То пам'ятайте: якщо буде треба, я поручуся.

І відійшов до Ягусі, що сиділа з матір'ю неподалік, біля муру, поринувши в молитву. Але, не придумавши, що сказати, тільки всміхнувся їй і повернувся до своїх.

Ягуся провела його очима і стала пильно роздивлятися панночок — вони були так гарно одягнені і такі біленькі, такі тонкі станом! Пахло від них, наче від кадила! Вони повівали на себе чимось, схожим на розчепірений індичий хвіст. Кілька молодих паничів упадали біля них, заглядали їм у вічі, і всі вони чомусь так весело сміялись, що людям аж ніяково було.

Раптом на другому кінці села, здається, на мосту біля млина, голосно заторохтіли колеса, і курява злетіла над деревами.

— Якісь запізнілі! — шепнув Петрек Ганці.

— Приїхали, дурні, свічки гасити,— додав хтось.

Дехто, перехилившись через мур, з цікавістю дивився на дорогу понад ставом.

Незабаром, супроводжувана знавіснілим гавкотом собак, з'явилася вервечка великих фургонів під білими верхами.

— Це німці! Німці з Підлісся! — гукнув хтось.

Це справді були німці: їхало більше як десять фургонів, запряжених дужими кіньми. Під полотняними верхами видно було всяке хатнє начиння, сиділи жінки й діти, а руді, дебелі чоловіки з люльками в зубах, ішли пішки. Поруч бігли величезні пси і, шкірячи зуби, гарчали у відповідь на завзятий гавкіт ліпецьких собак.

Люд збігся подивитися на німців, дехто навіть переліз через огорожу, щоб побачити їх зблизька.

Німці їхали поволі, ледве протискуючись у гущі возів і коней, ніхто з них навіть перед костьолом не скинув шапки, не привітався з людьми. Очі в усіх горіли, бороди тремтіли,— напевно, від злості. Вони поглядали на селян зухвало, мов розбійники.

— Шваби погані!

— Кобиляче поріддя!

— Свинячі хвости!

— Сучі діти!

— А що, німчаю, чиє зверху? — гукнув Матеуш. Лайки посипались, мов каміння.

— Хто кого подолав?

— Що, злякалися селянського кулака?

— Куди квапитеся, в нас сьогодні свято, погуляємо в корчмі! Німці не відповідали, поганяючи коней.

— Не поспішайте так, штани загубите! — гукали їм услід. Якийсь хлопчисько жбурнув у них каменем, інші почали вже виколупувати цеглини, щоб зробити так само, але їх вчасно втримали.

— Не чіпайте їх, нехай проїде ця зараза!

— Щоб вас хвороба не минула, нехристі!

А якась із ліпецьких жінок, стиснувши кулаки, гукнула, надриваючись:

— Щоб вас повбивали всіх до одного, мов вовків скажених! Німці нарешті проїхали і зникли на тополевій дорозі, тільки з куряви чимраз слабкіше долинав собачий гавкіт і торохтіння возів.

А ліпецькі так зраділи, що ніхто вже не міг молитися, всі чимраз тісніше юрмилися навколо пана, а він, дуже цим задоволений, весело розмовляв з усіма, частував тютюном і наостанку запобігливо сказав:

— Добре ви їх викурили, весь рій вигнали.

— Бо їм наші кожухи смердять,— із сміхом зауважив хтось, а Гжеля, війтів брат, сказав з удаваним жалем:

— Надто вже делікатний народ, як на селянських сусідів: тільки стукнеш когось по макітрі, одразу ж на землю — беркиць!

— А хіба з ними хтось бився? — спитав пан.

— Ні, навіщо битися! Матеуш там ткнув одного за те, що той не відповів йому на привітання, то німець юшкою вмився і мало богу душу не віддав.

— Зовсім кволий народ, на вигляд хлопи, як дуби, а ткнеш кулаком — наче в перину влучиш,— півголосом пояснив Матеуш.

— Не щастило їм на Підліссі. Корови у них, кажуть, поздихали.

— Правда, вони жодної корови з собою не гнали.

— Про це Кобусь міг би дещо розповісти,— вихопився хтось із хлопців, але Клемб гостро гримнув на нього:

— Дурний ти, як чобіт! Корови від волосу поздихали, це всі знають...

Ліпецьких аж корчило від стримуваного сміху, але ніхто більше ні слова не мовив. І тільки коваль, підійшовши ближче, сказав:

— За те, що німці поїхали, пану поміщикові дякувати треба!

— Бо я краще своїм продам, хоча б за півціни! — гаряче запевняв поміщик. Він став просторікувати про те, що його діди й прадіди завжди стояли за селян.

Старий Сікора всміхнувся й сказав тихо:

— Мені це саме старий пан наказав списати на спині батогами, та так добре, що я й досі пам'ятаю...

Поміщик, ніби недочувши, почав розповідати, скільки клопоту він мав, поки не позбувся німців. Селяни, звісно, його слухали, чемно підтакували, а потай думали своє про його любов до простого люду.

— Благодійники! І оком не змигне, як тебе продасть і купить! — бурчав Сікора, аж Клемб штовхав його, щоб він замовк.

Вони ще розмовляли по-дружньому, коли якийсь молоденький ксьондз у білому стихарі й з підносом у руках протиснувся до них крізь юрбу.

— Е, та це, здається, органістів Ясь! — гукнув хтось.

Це справді був Ясь,— вже одягнений ксьондзом,— він збирав пожертви на костьол, чемно вітався з усіма, простягав піднос, і йому давали чимало — адже Яся всі знали й відмовити було ніяк; кожен діставав з вузлика грош або кілька, а частенько й злотий брязкав об мідяки. Пан кинув на піднос цілого карбованця, його дочки насипали срібла, а Ясь, спітнілий і радісний, невтомно збирав, ходячи по всьому цвинтарю, нікого не проминаючи і нікому не шкодуючи доброго слова. Здибавшись з Ганкою, він привітався так шанобливо, що вона поклала цілих сорок грошів. Потім він зупинився перед Ягусею і брязнув підносом, вона звела на нього очі й остовпіла від подиву, та й Ясь трохи зніяковів, сказав щось невлад і поспіхом пішов далі.

Ягуся навіть забула покласти на піднос гроші й довго дивилася йому вслід. Він був достоту як святий, намальований у бічному вівтарі,— такий молоденький, стрункий і гарний!

Ясь наче зачарував її,— даремно вона протирала очі і раз у раз хрестилась; нічого не допомагало.

— Органістів син, а бач куди сягнув!

— То ж то мати й дметься, як індичка.

— Він від самого великодня на ксьондза навчається!

— Наш ксьондз викликав його на свято для допомоги.

— Батько — скнара, жмикрут, а на нього грошей не шкодує.

— Ще б пак, хіба це не честь йому, що син ксьондзом буде?

— Та й прибуток матиме від цього.

Так шепотілись навколо, але Ягуся нічого не чула, ловлячи поглядом Яся, де тільки він з'являвся.

Тим часом скінчилась обідня, ксьондз робив ще оклики з амвона та картав грішників, але парафіяни потроху розходились, і старці затягли свої жебрацькі пісні, просячи милостиню.

Ганка теж пішла до виходу, до неї протовпилась Бальцерківна, щоб розповісти новину:

— Знаєте,— зацокотіла вона, ледве переводячи подих.— Зараз був оклик про шлюб Шимека Домінікової з Настусею!

— Та невже? А що ж Домінікова на це скаже?

— Відомо що — битися з сином полізе!

— Нічого вона цим не вдіє. Шимек повнолітній і всі права має.

— Знову пекло у них там почнеться, ось побачите,— додала Ягустинка.

— Хіба мало й так сварок та гріха! — зітхнула Ганка.

— А про війта вже чули? — спитала Плошкова, обертаючись до неї своїм товстим животом і червоним товстощоким обличчям.

— Ні, стільки клопоту було з похороном, та й нових турбот, що я й не знаю, що на селі діється.

— Урядник сказав моєму, що в касі багато грошей не вистачає. Війт уже бігає по людях, жебрає, щоб позичити,— аби хоч трохи зібрати, бо не сьогодні-завтра почнеться слідство...

— Ще тато говорили, що цим скінчиться!

— Чванився, пишався, верховодив усіма — тепер буде розплачуватись за своє панування!

— В нього ж і господарство описати можуть?

— Звісно, можуть. А не вистачить, то за решту відсидить в острозі,— сказала Ягустинка.— Порозкошував, паскудник, тепер нехай кається!

— Мені аж дивно було, що він на похорон не прийшов!

— Що йому Борина, коли він з удовою його приятелює?

Вони замовкли, побачивши, що попереду йде Ягуся, ведучи за руку матір. Стара йшла згорбившись, ще з пов'язкою на очах. Ягустинка й тут не проминула нагоди:

— А коли ж це Шимекове весілля? От не сподівався ніхто, що сьогодні оклик буде! Важко втримати хлопця — надто вже йому надокучило жіночу роботу порати, тепер його Настуся виручить!

Домінікова раптом випросталась і сказала суворо:

— Веди мене, Ягусю, веди швидше, бо ця сука ще мене вкусить! І хутко пішла вперед, наче тікаючи, а Плошкова тихо пирснула:

— Ніби й сліпа, а побачила!

— Сліпа, а до Шимекового чуба ще добереться!

— Дай боже, щоб інших не чіпала!

Ягустинка вже нічого не відповіла, бо біля воріт почалась штовханина. Ганка, загубивши своїх, залишилась далеко позаду. А втім, вона навіть була цьому рада,— їй надокучила колотнеча. Тепер вона спокійно стала роздавати старцям по два гроша, жодного не проминаючи, а сліпому з собакою дала цілих десять грошів і сказала:

— Приходьте до нас обідати, дідусю,— до Борин! Жебрак підняв голову і витріщив сліпі очі.

— Це Антекова жінка, здається? Спасибі! Прийду, звісно, прийду. За ворітьми цвинтаря стало вже просторіше, але й там двома рядами сиділи старці, утворюючи ніби широку вулицю. Вони кричали на всі голоси, просячи милостині, а в кінці ряду стояв на колінах молодий хлопець з зеленим дашком над очима і, приграючи собі на скрипці, співав пісні про королів та стародавні часи. Його оточила ціла юрба, мідяки так і сипалися в шапку.

Ганка зупинилася біля цвинтаря, виглядаючи в юрбі Юзьку, і несподівано побачила свого батька. Він сидів серед старців і, простягаючи руку до всіх прохожих, жалібно просив милостині.

Ганку наче хто ножем вдарив, спершу вона подумала, що це їй примарилось, протерла очі раз, другий,— ні, він, батько!

— Батько серед жебраків! Господи! — Вона мало не згоріла від сорому.

Насунула хустку на очі й пробралася до нього ззаду, поміж возами, біля яких сидів старий.

— Що ж це ви робите, га? — зойкнула вона, присівши за ним навпочіпки, щоб заховатися від людських очей.

— Ганусь!.. Та я... я...

— Зараз же мені йдіть додому! Ганьба яка, господи! Ходім!

— Не піду... Я давно це надумав. Замість вам тягарем бути, краще я в добрих людей проситиму... Піду разом з іншими старцювати... святі місця побачу, щось нове почую... Ще й вам грошенят принесу... На тобі злотий, купи малому якусь цяцьку... На!

Ганка міцно ухопила його за комір і майже силоміць потягла поміж возами.

— Зараз же додому йдіть! Сорому у вас нема!

— Пусти, бо розгніваюсь!

— Киньте торби, швидше, поки не побачив хто!

— Пусти! Робитиму, що мені сподобається, так і знай! Чого мені соромитись? Кому голод — кума, тому торба — мати рідна!

Він раптом видерся, шмигнув поміж возами й кіньми і зник. Марно було шукати його в юрбі, що кипіла на площі перед костьолом.

Сонце пекло так, що лущилася шкіра, пил набивався в горло і не давав дихати, але люд, хоч і стомлений та спітнілий, весело штовхався на майдані, наче варився в окропі.

На все село заливалася катеринка, тягли свої пісні жебраки, дітлахи свистіли в глиняні пищалки, гавкали собаки, іржали й кусалися коні, яким сьогодні особливо докучали ґедзі. Люди гукали знайомим, збиралися купками й тиснулися до рундуків, біля яких гуло, наче у вулику, та дзвеніли веселі дівочі голоси.

Рундуки, де продавались образи, аж хиталися від натиску жінок. Не менша юрба була й біля рундуків, де висіли товсті, мов линви, ковбаси. Тут же, поруч, торгували хлібом і бубликами, з сусіднього рундука крамар закликав купувати цукерки, а в наметі поруч майоріли різноколірні стрічки та разки намиста. І скрізь була страшна штовханина й гармидер.

Минуло чимало часу, перш ніж юрба трохи вгамувалась. Одні пішли до корчми, інші збирались додому, а деякі, змучені спекою і втомою, розташувалися в затінку під возами, біля ставу, в садах і подвір'ях, щоб попоїсти й відпочити.

Сонце пекло так, що нічим було дихати, нікому вже не хотілося ні рухатись, ні говорити, люди, так само, як і дерева, розімліли від спеки. До того ж на селі всі сіли обідати, і настала цілковита тиша — часом тільки лунав дитячий вереск та полохалися коні біля возів.

А в плебанії ксьондз частував обідом приїжджих ксьондзів та поміщиків. У відчинені вікна видно було голови, лунав гомін розмов, сміх, брязкіт посуду й чути було такі смачні пахощі, що не один з тих, що стояли під вікнами, ковтав слину.

Амброжій, одягнений по-святковому, з медалями на грудях, крутився в сінях і раз у раз вибігав на ґанок з криком:

— Та чи підеш ти звідси, чортеня, чи ні? Зараз як дам тобі ціпком, пам'ятатимеш!

Але не так легко було відігнати шибеників — вони, мов зграя горобців, обліпили паркан, а сміливіші підбиралися навіть під самі вікна, і Амброжій часто грозив їм ксьондзовим чубуком та лаявся.

Підійшла Ганка і зупинилася біля хвіртки.

— Шукаєте когось? — спитав Амброжій, шкандибаючи до неї.

— Не бачили мого батька?

— Билицю? Спека така, що хай бог боронить,— певно, спить десь у холодочку... Що ти робиш, паскуднику! — гукнув він знову й погнався за якимось хлопчиком.

А Ганка, дуже схвильована, пішла просто додому і все розповіла сестрі, яка прийшла на обід.

Веронка тільки плечима здвигнула.

— Корона в нього з голови не звалиться через те, що він до старців пристав, а нам буде легше — це вже напевно! І не такі, як він, під кінець життя йшли під костьол з простягнутою рукою.

— Господи, яка ганьба! Щоб рідний батько милостиню просив! Що Антек на це скаже? Почнуть тепер люди славити, що це ми його послали з торбами.

— Нехай собі брешуть, що їм заманеться! Пащекувати про інших кожен радий, а от допомогти ніхто не квапиться.

— Я не дозволю, щоб батько старцювати ходив.

— То візьми його до себе й годуй, якщо ти така гоноровита!

— І візьму! Ти йому вже й ложки страви шкодуєш! Тепер я зрозуміла: ти сама його до цього примусила...

— А в мене що, через край переливається? У дітей шматок з рота вирву, а йому дам?

— Таж ти повинна його утримувати, хіба забула?

— Якщо в мене немає, то де я візьму: з-під нігтя виколупаю?

— Де хоч візьми, а батькові першому дай! Він не раз мені скаржився, що ти його голодом мориш, про свиню більше дбаєш, ніж про нього.

— Еге, батька голодом морю, а сама розкошую, як поміщиця! Так дорозкошувалась, що в мене вже спідниця із стегон сповзає, ледве ноги переставляю. Тільки в борг і живемо.

— Не бреши, бо хтось іще подумає, що правда!

— Правда і є! Якби не Янкель, то й картоплі з сіллю в нас не було б. Звісно, ситий голодному не вірить,— говорила Веронка, мало не плачучи. У цю хвилину на подвір'я зайшов сліпий жебрак з собакою-поводирем.

— Сідайте на призьбі,— сказала йому Ганка і стала подавати обід.

Сліпий сів на призьбі, костури поставив збоку, а з собаки скинув вірьовку. Сидів і нюхав повітря, вгадуючи — чи їдять уже та з якого боку.

Всі саме сідали обідати під деревами. Ганка виклала в полумиски різні наїдки, і навколо полинули смачні пахощі.

— Каша з салом. Гарна штука! Їжте на здоров'я! — бурмотів жебрак, ласо облизуючись.

Їли, не поспішаючи, дмухаючи на кожну ложку. Лапа крутився біля них і тихо скавулів, а жебраків пес сидів біля стіни, висолопивши язика і важко дихаючи, бо задуха була страшна, навіть тінь не рятувала від неї. В розпеченій сонній тиші тільки постукували ложки та іноді під стріхою щебетала ластівка.

— От якби мені мисочку кислого молока — прохолодитися,— зітхнув сліпий.

— Зараз принесу! — заспокоїла його Юзька.

— Багато сьогодні нажебрали? — спитав Петрек, ліниво підносячи ложку до рота.

— Господи, змилуйся над грішниками і пробач тому, хто старців кривдить! Де там багато! Хто тільки жебрака побачить, одразу ж у небо дивиться або обминає за верству, а інший подасть грош, а здачі радий би взяти з десяти! Доведеться з голоду здихати!

— Цього року у всіх тяжкий переднівок,— тихо мовила Веронка.

— Авжеж, а на горілку в усіх вистачає.

Юзька принесла йому кисляк, і він хутко почав їсти.

— На цвинтарі казали, наче Ліпці сьогодні з паном будуть миритися,— почав він знову.— Правда це?

— Якщо віддасть, що хлопам належить, то, може, й помиряться,— сказала Ганка.

— А німці вже поїхали, знаєте? — втрутився Вітек.

— Погибелі на них немає! — вилаявся сліпий і насварився кулаком.

— А вони й вас кривдили?

— Зайшов я до них учора ввечері, а вони мене собаками нацькували. Нехристі прокляті, собаче поріддя! Кажуть, ліпецькі так їм допекли, що довелося тікати,— говорив дід, вигрібаючи кашу з миски. Наївшись, він погодував собаку і встав.

— Сьогодні у вас жнива, то поспішаєте на роботу? — засміявся Петрек.

— Ще б пак, не поспішати! Торік у цей день нас було шестеро, а сьогодні — чоловіка сорок. Аж вуха пухнуть!

— Приходьте ночувати,— запросила його Юзька.

— Дай тобі боже здоров'я, що не забуваєш про сироту.

— Ач сирота, а пузо ледве носить! — пирснув Петрек, дивлячись услід жебракові, що важкий, мов колода, здавалося, котився посеред вулиці і палицею намацував дорогу.

Незабаром усі розійшлися: хто ліг у холодочку відпочити, хто вже хропів, а хто пішов знову на майдан.

Задзвонили на вечірню. Сонце вже хилилося до заходу, спека наче трохи спала, і хоча багато хто відпочивав, чимраз більше людей сходилося на майдан біля костьолу.

Юзька помчала з подругами купувати образи, а головне — надивитися досхочу на стрічки, на намиста та на інші чудесні речі.

Знову грала катеринка, співали, побрязкуючи мисочками, старці, а гамір поволі дужчав, сповнюючи все село. Скрізь гуло, наче у вулику перед роїнням.

Всі відпочили, підживилися й раді були порозважатися разом із друзями. Хто розмовляв, хто просто дивився на всі ярмаркові розкоші, хто йшов перехилити чарочку з кумом, а хто й сидів у холодку, розмовляючи про всяку всячину. Всіх однаково проймала радість свята, і не диво: назітхалися, намолилися досхочу, кожен виплакався, наслухався музики й співу, наче душу скупав у святі, і тепер хотів надивитися на людей, набратися вражень і хоч на один день позбутися звичайного клопоту. І заможні господарі, і біднота-халупники — всі сьогодні веселилися від щирого серця. Коло крамниць була така тиснява, що й пропхатися було ніяк. Звісно, найбільше гомоніли баби, одна поперед одною протискуючись до рундуків, щоб хоч подивитися на всякі чудові речі, хоч поторкати їх руками.

Шимек купив Настусі янтарне намисто, стрічки й червону хустинку, вона одразу ж наділа обнови, і вони удвох ходили від крамниці до крамниці, обнявшися, веселі, захмелілі від свого щастя.

Юзька ходила з ними, але тільки торгувалася та розглядала розкладені на столах товари і, раз у раз сумно зітхаючи, перелічувала свої мізерні копійки.

Неподалік від них, вдаючи, що не помічає брата, самотньо ходила сумна, пригнічена Ягуся. Не тішили її сьогодні ні стрічки, що маяли над прилавками, ні катеринка, ні вся ця штовханина й веселий гамір. Вона йшла разом з усіма, підхоплена юрбою, зупинялася, коли зупинялися всі, не знаючи, навіщо сюди прийшла і куди йде. До неї підійшов Матеуш і сказав покірно:

— Не жени ти мене!

— Та коли ж я тебе гнала?

— Скільки разів! Ще й вилаяла, не пам'ятаєш хіба?

— Недобре ти тоді говорив зі мною, от і довелося вилаяти. Хто ж мене...

Вона раптом замовкла. Крізь юрбу до них поволі протискувався Ясь.

— І він на свято приїхав! — пошепки сказав Матеуш, показуючи на молоденького ксьондза, який, сміючись, відмахувався від жінок, що поривалися цілувати йому руки.

— Справжній панич! Ач який став! А недавно ж за коровами бігав, добре пам'ятаю!

— Скажеш отаке! Стане він корів пасти! — невдоволено заперечила Ягна.

— Я тобі кажу! Пам'ятаю, як органіст відлупцював його, бо пустив корів у Причеків овес, а сам спав собі під грушею.

Ягуся відійшла від Матеуша і нерішуче стала пробиратися до Яся. Він усміхнувся їй, але через те, що всі дивилися на нього, відвернувся і, накупивши у рундуку образків, став роздавати їх дівчатам і всім, хто хотів.

Ягуся стояла наче вкопана, задивившися на нього. Очі її сяяли, червоні губи всміхалися тихою і ясною, солодкою, як мед, усмішкою.

— Ось вам, Ягусь, ваша покровителька,— сказав він, подаючи їй образок. Їхні руки зустрілись — і відсахнулися, мов опечені.

Ягуся здригнулась, не зважуючись вимовити й слова, Ясь іще щось сказав, але вона наче потонула в його очах, і нічого не чула, не тямила.

Юрба розділила їх. Ягна заховала образок за пазуху і довго ще шукала поглядом Яся. Його не було, пішов до костьолу, бо вже дзвонили на вечірню. Але він весь час стояв у неї перед очима.

— Мов святий на образі! — шепнула вона мимохіть.

— То ж то дівки очі витріщають на нього! Дурні! Не для пса ковбаса!

Ягуся швидко обернулась: біля неї стояв Матеуш.

Вона щось пробурмотіла, щоб швидше його позбутись, але він невідступно йшов за нею, довго щось обмірковуючи, і нарешті спитав:

— Ягусь, а що мати сказала, коли ксьондз робив оклик про Шимека?

— Що ж, як хоче, нехай жениться,— його діло! Матеуш скривився і занепокоєно спитав:

— А вона ж віддасть його землю, га?

— Хіба я знаю? Вона нічого не каже. Нехай сам у неї спитає. До них підійшли Шимек з Насткою, звідкілясь вигулькнув і Єнджик, і всі стали тісною купкою. Шимек почав перший:

— Ягусь, невже ти стоятимеш за матір, коли мені заподіяно таку кривду?

— Ясна річ, я за тебе стою... Але ж і змінився ти за цей час! Зовсім іншою людиною став! — дивувалася Ягна, не зводячи очей з брата.

Він стояв перед нею, гордо випроставшись, чепурний, гладенько поголений, у капелюсі набакир і білому, як молоко, каптані.

— Змінився, бо вирвався з материної неволі.

— І краще тобі зараз на волі? — спитала Ягна, посміюючись з його гордого вигляду.

— Випусти пташку з клітки, тоді побачиш? Чула оклик?

— А весілля коли ж?

Настуся ніжно пригорнулася до Шимека й обняла його.

— Через три тижні, ще до жнив,— шепнула вона, зашарівшись.

— Хоч у корчмі весілля відгуляю, а матері просити не буду!

— А є тобі куди жінку привести?

— Є. До матері переїду на другу половину. У чужих людей кутка шукати не стану! Нехай тільки віддасть мені мою землю, то я вже дам собі раду! — сердито казав Шимек.

— І я йому допоможу, Ягусь, в усьому буду допомагати,— підхопив Єнджик.

— Адже й Настусю ми не голу віддаєм! Дамо тисячу злотих готівкою,— сказав Матеуш.

Його відкликав убік коваль, щось шепнув і побіг далі.

Поговорили ще про те, про се. Найбільше говорив Шимек, вихвалявся, як він стане господарем, як прикупить землі та працюватиме на ній і всі незабаром побачать, що він за людина. Настуся дивилась на нього з захопленим подивом, Єнджик підтакував, і тільки Ягуся неуважно блукала очима навкруги і майже не слухала. Їй до всього було байдуже.

— Ягусь, приходь до корчми, сьогодні музика буде,— попросив Матеуш.

— Корчма вже мене не розважить,— відповіла вона сумно.

Він зазирнув у її затуманені очі, насунув шапку і, розштовхуючи людей, швидко пішов геть. Біля плебанії він здибав Терезку.

— Куди це ти мчиш? — спитала несміливо вона.

— До корчми. Коваль скликає всіх на нараду.

— Мо', й я б пішла з тобою...

— Я тебе не жену, місця вистачить. Зваж тільки, що люди знов пащекуватимуть. І так уже кажуть, що ти за мною бігаєш.

— Однаково вже рвуть мене на шматки, мов пси здохлу вівцю.

— А чого ти дозволяєш? — нетерпляче мовив Матеуш. Його вже знову брала злість.

— Чого! Хіба ти не знаєш, чого? — сказала Терезка з лагідним докором.

Матеуш відсахнувся й пішов так швидко, що вона ледве за ним устигала.

— Знову ревеш, як теля! — кинув він їй, обертаючись.

— Ні, ні... Це порошинка в око влетіла.

— Коли я бачу сльози — мене наче хто ножем штрикає!

Він почекав, поки Терезка наздогнала його, і сказав несподівано ласкаво:

— На ось тобі трохи грошей, купи що-небудь на ярмарку, а потім приходь до корчми, потанцюємо!

Терезка глянула такими очима, наче до ніг йому впала.

— Що мені гроші!.. Ти такий добрий... такий...— прошепотіла вона, зашарівшись.

— Тільки ти ввечері приходь, раніше в мене часу не буде.

Він іще раз озирнувся на неї з порога корчми, усміхнувся і зайшов у сіни.

В корчмі вже було повно людей і стояла страшенна задуха. В першій кімнаті товклася сила народу — пили, розмовляли; за перегородкою зібралася ліпецька молодь на чолі з ковалем і Гжелею; прийшли й літні господарі — Плошка, солтис, Клемб і двоюрідний Антеків брат, Адам Борина. Вплішився сюди й Кобусь, хоч ніхто його не кликав.

Коли увійшов Матеуш, Гжеля щось палко говорив і креслив крейдою на столі.

Йшлося про примирення з поміщиком, який обіцяв дати селянам за кожен морг лісу по чотири морги поля на Підліссі і ще стільки ж продати на виплат. Він приставав навіть на те, щоб дати їм у борг будівельного лісу на хати.

Все це Гжеля пояснював докладно і малював крейдою на столі, показуючи, як можна було б поділити землю та яка ділянка припаде кожному.

— Ви гарненько розміркуйте, що я кажу,— наполягав він.— Діло чисте, як золото!

— Обіцянка — цяцянка, а дурному радість! — буркнув Плошка.

— Це щира правда, а не обіцянки. Він усе в нотаріуса підпише. Поміркуйте над цим: стільки землі село матиме! Адже так кожному припаде ціле нове господарство! Самі подумайте...

Коваль ще раз переповів те, що йому доручив сказати поміщик.

Його вислухали уважно, але ніхто не зронив і слова. Дивилися на біле креслення на столі й зважували.

— Правда, діло золоте, але чи дозволить комісар? — першим спромігся на слово солтис, заклопотано чухаючи голову.

— Повинен дозволити! Якщо громада ухвалить, у начальства питати не будемо! Захочемо — то й він мусить згодитися! — гримнув Гжеля.

— Мусить чи не мусить, а ти не горлай! Ану, гляньте хто-небудь, чи не підслухує там під дверима урядник?

— Я його щойно бачив біля прилавка,— сказав Матеуш.

— А коли ж пан обіцяв переписати на нас землю? — спитав хтось.

— Каже, хоч і завтра! Тільки-но ми між собою домовимося, він одразу ж акт напише, а там землемір відміряє, що кому.

— Значить, після жнив можна буде вже й землю одержувати?

— А восени обробити її як слід!

— Господи, от піде робота!

Усі гомоніли голосно, весело, перебиваючи один одного. Їх охопила радість, в очах спалахнула сила, гордість випростала їм спини, руки самі собою тяглися, щоб узяти швидше цю жадану землю.

Дехто на радощах уже співав, дехто гукав Янкелю, щоб подав горілки, а ще інші хтозна-що верзли про наділи, і кожному ввижалося нове господарство, достаток. Базікали, як п'яні, реготали, грюкали кулаками об стіл і хвацько притупували закаблуками.

— От коли настане в Ліпцях свято!

— Які музики будуть! Яка гульня!

— А скільки весіль справимо на масниці!

— Дівчат не вистачить на селі!

— То міських прикупимо!

— Трясця йому, на баских конях їздити будемо!

— Цитьте-но, ви! — гукнув старий Плошка, грюкнувши кулаком по столу.— Зняли гармидер, як євреї в шабаш! Я от що хочу вам сказати: чи немає у панових обіцянках якогось підступу? Як думаєте, га?

Всі одразу ж змовкли, наче їх хто холодною водою облив, і тільки за якусь хвилю солтис сказав:

— Я теж ніяк не зрозумію, з якого це дива він так роздобрився?

— Так мені теж здається, що тут має бути якийсь підступ! Стільки землі віддати мало не задурно! — завагався хтось із старіших людей.

Але Гжеля схопився з місця і закричав:

— Йолопи ви, та й годі!

І почав запально доводити все з самого початку — аж упрів, як миша. Коваль теж ретельно працював язиком і говорив з кожним окремо, але старий Плошка тільки хитав головою та всміхався так ущипливо, що Гжеля, ледве стримуючись, підскочив до нього з кулаками.

— То скажіть своє, якщо наше вам здається дурисвітством!

— І скажу! Я добре знаю їхнє собаче поріддя, знаю, і кажу вам: не вірте панові, поки не буде все чорним по білому написано. Завжди вони жили з нашої кривди, то й цей хоче з нас поживитися.

— Якщо ти так думаєш, то й не мирись, а іншим не заважай! — крикнув Клемб.

— Ти, Томаше, ходив з ними в ліс воювати, через те й тепер за них стоїш!

— Ходив, а коли треба буде, то й ще піду! Стою я не за пана, а за мир і за справедливість, за все село. Тільки дурень не бачить у цьому вигоди для Ліпців, тільки дурень не бере, коли йому дають.

— Ні, це ви всі дурні — ладні за пасок штани віддати! Якщо поміщик сам пропонує стільки, значить, може дати й більше.

Сперечалися чимраз запальніше, а через те, що багато хто підтримував Клемба, знявся такий галас, що прибіг Янкель і одразу ж поставив на стіл сулію горілки.

— Ша, ша, господарі! Нехай буде згода! Дай бог, щоб Підлісся стало новими Ліпцями! Щоб кожен з вас жив, як пан! — вигукував він, пускаючи чарку кружка.

Випили й заговорили ще голосніше. Всі, крім старого Плошки, схилялися до згоди з поміщиком.

Коваль, мабуть, сподівався мати з цього велику вигоду для себе — він говорив найголосніше, вихваляв панову добрість і, знай, частував усю компанію то горілкою, то пивом, то навіть рисовою із спиртом.

Пили так завзято, що не один уже лупав очима і ледве язиком володів, а Кобусь, що досі й рота не розтуляв, тепер почав хапати то того, то іншого за каптан і кричати:

— А хіба безземельники собаки? І нам теж належить земля! Не дамо миритися! Все має бути по справедливості. А то так — один ледве своє гладке черево носить, а другий хоч з голоду здихай. Нарівно треба землю ділити! Бач, як запаніли! Не один голим задом світить, а кирпу гне, наче от-от чхатиме! Лахмітники вошиві! — кричав він чимраз голосніше і так непристойно лаявся, що його кінець кінцем випхали за двері, але він ще довго вигукував біля корчми прокльони й погрози.

Компанія незабаром розійшлась, і тільки ті, хто хотів повеселитися, залишилися в корчмі, де вже грала музика.

Вечоріло, сонце зайшло за ліс, і все небо було залите загравою, а ниви й сади купалися в багрянці й золоті. Повіяв прохолодний ласкавий вітерець, кумкали жаби, в полях підпадьомкали перепілки, стрекотіння коників нагадувало шелест колосся. Люди вже роз'їжджалися із свята, на дорогах торохтіли брички, і часом котрийсь із п'яних голосно заводив пісню.

Затихли Ліпці, збезлюдів майдан перед костьолом, і тільки біля хат іще сиділи люди, втішаючись прохолодою й відпочинком.

Смеркало, потемніли поля, далечінь зливалася з небом, все змовкало, зморювала землю дрімота, обливали теплі роси, а з садів, мов вечірня молитва, линули пташині голоси.

Поверталася з пасовиськ худоба, розлягалося тужне мукання, і рогаті голови наче пливли понад берегом ставу, а у воді кривавими жаринами відбивалася вечірня заграва. Біля млина верещали, купаючись, хлоп'ята, а з дворів долинали пісні дівчат, мекання овець, ґелґотіння гусей.

Тільки в Борин було безлюдно й тихо. Ганка з дітьми пішла в гості. Петрек теж кудись зник, Ягуся не повернулася додому ще з вечірньої, і в хаті поралася сама Юзька.

Сліпий старець сидів на ґанку, підставляючи обличчя прохолодному вітру, і бурмотів молитву, сторожко дослухаючись до рухів лелеки, бо той крутився біля нього, націляючись дзьобом старому в ноги.

— Щоб ти скис, розбійнику! Ач як довбонув! — бурчав старий, підібгавши під себе ноги і розмахуючи довгими чотками. Лелека відбігав на кілька кроків і знову, витягнувши дзьоб, спритно заходив збоку.

— Чую, чую тебе добре! Не підпущу! Бач, яка хитра шельма! — шепотів сліпий.

Знадвору чути було музику, і він, машинально відганяючи чотками лелеку, з насолодою слухав її.

— Юзю, а хто це так гарно грає?

— Це Вітек. Вивчився в Петрека і тепер завжди терликає, аж вуха пухнуть! Вітеку, годі тобі! Піди до лошат і поклади їм конюшини! — гукнула вона.

Скрипка змовкла. Але сліпий, видно, щось надумав, і коли Вітек прибіг на ґанок, він сказав йому дуже ласкаво:

— На ось тобі десять грошів! Гарно ти граєш! Хлопчик дуже зрадів.

— А щось божественне міг би заграти?

— Що почую, все заграю!

— Еге, кожна лисиця свого хвоста хвалить, а такої ось утнеш, га? — і він верескливо й сумно заспівав щось.

Вітек, навіть не дослухавши, приніс скрипку, сів поруч і заграв дуже точно те, що наспівував жебрак, а тоді став грати підряд усе, що чув у костьолі, та так добре, що той навіть здивувався.

— Ого, та ти й органістом міг би бути!

— Я все можу заграти, все, навіть панські пісні, і те, що співають у корчмах,— хвастав зраділий Вітек, не перестаючи грати. Але прийшла Ганка й одразу ж прогнала його допомагати Юзі.

Надворі вже зовсім стемніло, згасали останні червонясті відблиски, високе темне небо мерехтіло зорями, наче росою. Село вкладалося спати, і тільки від корчми долинали вигуки й звуки музики.

Ганка біля хати годувала дитину й розмовляла із сліпим. Дід брехав, що йому на думку спадало, але вона йому не суперечила, думала про своє і з тугою вдивлялася в темряву.

Ягна ще не поверталася додому. Не було її і в матері.

Ще надвечір вона пішла на село до дівчат, але ніде не могла всидіти, щось не давало їй спокою, наче хтось за волосся тягнув. Кінець кінцем вона самотою стала тинятися по селу, довго дивилась на став, на змерхлу, що коливалася під подувами вітру, воду, на хисткі тіні, на світло, що падало з вікон і вмирало невідомо де. Ягна зайшла за млин, аж на луки, де вже лежав теплий кожух білого туману й над ним з квилінням літали чайки.

Вона слухала, як вода падає з греблі в чорну пащеку річки, під заснулі стрункі вільхи. Але в плескоті води вчувався їй чийсь тужний поклик і болісна скарга, і вона втекла звідти.

Постояла під освітленими вікнами мельника, з яких чути було гомін і брязкіт тарілок.

Кидалася з одного кінця села на інший — так прибутна вода, не знаходячи виходу, марно б'ється в берегах.

Мучило її щось, чого ніяк було висловити — чи то жаль, чи туга, чи кохання, в сухі очі наче хто жару насипав, у грудях закипали тяжкі ридання.

Вона й не помітила, як опинилась біля плебанії, чиїсь коні нетерпляче били копитами біля ґанку, світло горіло тільки в одній кімнаті; там грали в карти.

Надивившись досхочу, Ягна пішла провулком поміж Клембовим двором і ксьондзовим городом. Боязко пробиралась вона вздовж живоплоту. Обважнілі гілки вишень пестили її обличчя вологими від роси листочками. Вона йшла, бездумно, не знаючи куди, аж поки органістів будинок заступив їй дорогу.

Всі чотири вікна були освітлені й розчинені навстіж.

Ягна зупинилася в тіні біля тину й заглянула всередину.

Вся органістова сім'я сиділа під висячою лампою, пили чай, а Ясь ходив по кімнаті і щось розповідав.

Ягуся чула кожне його слово, кожне порипування підлоги, невпинне цокання годинника і навіть органістове сопіння.

Але Ясь розповідав щось таке мудре, що вона нічогісінько не розуміла. Дивилася тільки на нього, мов на образ, пила кожен звук його голосу, мов найсолодший мед. Він усе ходив, то зникаючи у глибині кімнати, то з'являючися знову в світляному колі. Іноді підходив до вікна, і тоді Ягна злякано притулялась до тину, щоб він не побачив її. Але Ясь дивився на всіяне зірками небо, часом говорив щось кумедне, всі сміялися, і радість, як сонце, осявала обличчя. Нарешті Ясь сів біля матері, меншенькі сестрички позалазили до нього на коліна, обняли за шию, а він ніжно пригортав їх до себе, лоскотав і гойдав. В кімнаті задзвенів дитячий сміх.

Та от почав бити годинник, і органістова жінка, підводячись, мовила:

— Ну, ми тут теревенимо, а тобі спати час! Адже вдосвіта треба виїжджати.

— Треба, треба, мамусю! Боже, який короткий був день,— жалібно зітхнув Ясь.

У Ягусі серце стислося так боляче, що сльози самі ринули з очей.

— Але скоро канікули,— провадив далі Ясь.— І ксьондз-регент обіцяє мене відпустити на якийсь час, якщо наш ксьондз йому напише.

— Напише, не турбуйся, вже я його вблагаю! — сказала мати, починаючи стелити йому постіль на канапі проти вікна. Всі допомагали їй, і навіть сам органіст зі сміхом приніс якусь посудину й поставив під канапу.

Сім'я довго прощалася з Ясем, а найдовше мати — вона з плачем пригортала його до грудей і цілувала.

— Спи солодко, синку, спи, моя дитино!

— Ось тільки прокажу молитву і одразу ж ляжу, матусю. Нарешті всі розійшлися.

Ягуся бачила, як у сусідній кімнаті ходили навшпиньки, тихо, щоб не грюкнути, зачиняли вікна. Незабаром весь дім онімів, щоб не тривожити Яся.

Вона теж хотіла була йти додому, вже навіть ступнула крок, але щось наче тримало її за ноги, і вона не могла рушити з місця. Ще міцніше притулилася спиною до тину, ще більше зіщулилась і стояла, мов заворожена, не зводячи очей з цього освітленого відчиненого вікна.

Ясь трохи почитав якусь грубу книжку, потім уклякнув біля вікна, перехрестився, склав руки і, піднявши очі до неба, став пошепки молитися.

Була вже глупа ніч, незглибинна тиша обіймала світ, у височині мигтіли зорі, запашний подув линув з полів, шепотілося часом листя й співав якийсь птах.

У Ягусі серце калатало, мов шалене, горіли очі, горіли уста, руки самі тяглися до Яся, і, хоч вона вся скулилась, її проймав дивний, непереможний трепет. Вона несвідомо так притиснулася до тину, що затріщали жердини.

Ясь вистромив з вікна голову, подивився навколо й знову почав молитися.

А з Ягусею діялось щось незрозуміле: такий вогонь пробігав по тілу, що хотілося кричати від цієї солодкої муки. Вона забула, де вона, вона задихалась. Шалений крик спалахував у ній блискавкою, її підхоплював дивний жагучий вихор, буйне жадання напружувало все тіло... Вона вже збиралася наблизитись до його білих рук, стати перед ним на коліна, бачити зблизька його любе обличчя, молитися на нього, мов на чудотворний образ, але, охоплена незрозумілим жахом, не рушила з місця.

— Господи! Господи милосердний! — вихопилося у неї з грудей тихе волання.

Ясь устав, визирнув у вікно і, здавалось, дивлячись просто на неї, гукнув:

— Хто там?

Ягуся на мить завмерла, затаїла подих, серце перестало битися, а потім затьохкало швидко-швидко у щасливому чеканні.

Але Ясь тільки окинув поглядом вулицю і, нічого не побачивши, зачинив вікно, швидко роздягнувся й погасив світло.

Темрява оповила Ягусю, та вона довго ще сиділа, дивлячись на чорне, німе вікно. Холод пронизав її і наче окропив душу срібною росою. Кипіння крові вгамувалося, по тілу розлилося почуття невимовного блаженства. Зійшла на неї урочиста тиша, схожа на задуму квітів перед сходом сонця, і вона стала молитися. В цій молитві не було слів — тільки дивна солодкість захвату, святий порив душі, незбагненна радість пробудженого весняного дня, блаженні сльози вдячності.

III

— Я піду, Ганусь! — просила Юзька, припавши головою до передньої лави.

— Ну, біжи, задерши хвіст, мов теля! Біжи! — сердито відгукнулася Ганка, піднімаючи очі від чоток.

— Та мене чогось так млоїть усередині, і так голова паморочиться...

— Не заважай, зараз скінчиться...

Ксьондз і справді вже закінчував заупокійну месу по Борині, яку сім'я замовила на восьмий день після його смерті.

Всі найближчі родичі сиділи на бічних лавах, тільки Ягуся з матір'ю стояли на колінах біля самого вівтаря. Чужих не було нікого, крім Агати, вона, стоячи під хорами, вголос проказувала молитву.

В костьолі було тихо, прохолодно й сутінно, лише посеред храму тремтіла велика смуга яскравого світла — це било крізь відчинені двері сонце й осявало навіть амвон.

Органістів племінник Міхал прислужував за обіднею. Він, як завжди, так калатав дзвоником, що у вухах лящало, і, вигукуючи відповіді ксьондзу, водив очима за ластівками, які часом залітали в костьол і з тривожним криком кружляли вгорі.

Від ставу долинало ляскання праників, за вікнами цвірінькали горобці, а з цвинтаря раз у раз то одна, то друга квочка, голосно квокчучи, приводила в притвор цілий виводок пискливих курчат, і Амброжію доводилося їх виганяти.

Ксьондз скінчив, і всі пішли на цвинтар.

Вони були вже біля дзвіниці, коли Амброжій гукнув:

— Почекайте-но! Його велебність хоче вам щось сказати. Ксьондз прибіг задиханий, з требником під пахвою, ласкаво мовив, витираючи лисину:

— Хотів вам сказати, любі мої, що ви вчинили по-християнському, замовивши святу месу по небіжчикові! Це дасть полегкість його душі й допоможе їй здобути вічне спасіння. Допоможе, кажу вам!

Він понюхав тютюн, дзвінко чхнув і, витираючи носа, запитав:

— Що, будете сьогодні про поділ говорити?

— Та так уже годиться, щоб на восьмий день...— підтвердили всі.

— Ото ж то! Саме про це я й хотів з вами поговорити. Діліться, але пам'ятайте: щоб усе було мирно й по совісті! Щоб мені не було ніяких сварок і колотнечі, бо картатиму з амвона! Небіжчик у труні перевернеться, якщо ви його кривавицю почнете шматувати, як вовки вівцю. І боронь боже кривдити сиріт! Гжеля далеко, а Юзька ще дурне дитя! Що кому належить, віддати свято все, до копійки! Вже як там він своїм майном не розпорядився, а треба виконати його волю. Може, він, бідолаха,в цю хвилину дивиться на нас і думає: «Людьми їх зробив, господарство їм залишив чимале, то, може, під час поділу не перегризуться, як собаки!» Я завжди тверджу з амвона: все на світі тримається тільки миром та згодою, а колотнечею ніхто ще нічого не добився. Нічого, кажу, крім гріха та страму. І про костьол не забувайте! Покійник був щедрий,— чи на свічки, чи на обідню, чи на інші потреби грошей не шкодував, і через те бог його благословив...

Він довго ще повчав їх; жінки навіть заплакали та з вдячністю обняли його коліна, а Юзька з голосним плачем кинулася цілувати йому руки. Він пригорнув її до себе, і, поцілувавши в голову, сказав ласкаво:

— Не реви, дурненька, господь бог про сиріт дбає.

— І рідний батько не сказав би щиріше! — шепнула розчулена Ганка.

Він, видно, теж був зворушений, бо крадькома витер очі, почастував коваля тютюном і зараз же заговорив про інше:

— Ну як, будуть з паном миритися?

— Будуть. Сьогодні поїхало до нього п'ятеро господарів.

— Ну, хвалити бога! Вже я безкоштовно обідню відправлю з такої нагоди!

— А мені думається, що село повинне вскладку молебень з процесією замовити! Адже це буде, наче нові наділи,— і зовсім задурно!

— В тебе, Міхале, є розум, є! Я вже говорив про тебе з паном. Ну, йдіть з богом і пам'ятайте: щоб мирно все було і по совісті. Та от що, Міхале! — гукнув він уже навздогін ковалеві.— Зайди-но пізніше, оглянь мою бричку, права ресора чогось черкає об вісь.

— Це вона під лазновським ксьондзом так осіла. Ксьондз вже нічого не відповів, і вони пішли просто додому. Ягуся йшла позаду всіх і вела матір, яка ледве пленталась, відпочиваючи на кожному кроці.

День був буденний, робочий, і вулиці навколо ставу безлюдні, тільки дітлахи гралися в піску та кури порпалися в розкиданому гної. Було ще рано, але сонце добре припікало — щастя, що вітер прохолоджував повітря. Під його буйним подихом похитувалися сади, рясно всипані почервонілими вишнями, та жито, мов бурхливі хвилі, билося в тини.

Хати стояли порозчинювані навстіж, на тинах провітрювались постелі. Всі, хто тільки міг рухатись, працювали в полі. Дехто ще звозив останнє сіно, і пахощі його солодко лоскотали ніздрі, а на гілках, навислих над дорогою, мов чиїсь висмикнуті бороди, погойдувалися жмутки сіна.

Сім'я йшла мовчки, кожен думав про своє.

Звідкілясь, мабуть, з полів, де підгортали картоплю, долинала пісенька і мчала далі з вітром, невідомо куди. А біля млина вода з плескотом падала на колеса, і якась жінка так била білизну праником, аж луна розлягалася навколо.

— Млин тепер працює не зупиняючись! — зауважила Магда.

— Коли на селі переднівок, у мельника — жнива!

— Цього літа всім важче, ніж будь-коли! Скрізь нужда аж кричить, а в халупників — справжній голод! — зітхнула Ганка.

— Козел з жінкою так і нишпорять по селу. Пильнуйте, а то знову може бути велика крадіжка,— кинув коваль.

— Не мели казна-що! Перебиваються, бідолахи, як можуть! Вчора Козлиха продала каченят органістові, от їм трохи й полегшало.

— Одразу ж проп'ють і це! Я нічого поганого про них не кажу, тільки дивно мені, що пір'я мого селезня, що зник того дня, коли ми батька ховали, Мацюсь знайшов біля їхнього хліва! — сказала Магда.

— А хто тоді поцупив наші постелі? — встряла Юзька.

— Коли ж буде їхній з війтом суд?

— Невідомо ще. Плошка їх підтримає, вже він війту добре сала за шкуру заллє, ось побачите!

— І чого це Плошка так любить носа стромляти в чужі справи!

— Ну, як же — друзів навколо себе гуртує, на війта мітить!

Їм заступив дорогу Янкель, він тягнув за гриву спутаного коня, що хвицав ногами й упирався з усіх сил.

— Насипте йому перцю під хвіст, то він і помчить, мов рисак!

— Смійтеся собі на здоров'я! Стільки мороки з тим конем!

— Набий його соломою, причепи нового хвоста та на ярмарок поведи, може, хто й купить замість корови, бо на коня він уже непридатний,— пожартував Міхал.

І раптом всі зареготали: кінь видерся, помчав до ставу і, не звертаючи уваги на Янкелеві благання й погрози, спокійнісінько зайшов собі у воду.

— От так штукар! Напевно, в циган куплений.

— Поставте йому відро горілки, може, й вийде на берег! — сміялася органістиха, яка доглядала каченят.

Схожі на жовтенькі кульки, каченята плавали у ставку, а на березі, настовбурчивши крила, стривожено квоктала квочка.

— Гарні каченятка, це, певно, ті що ви в Козлової купили? — спитала Ганка.

— Так. І все тікають до ставу. Тась, тась, тась! — кликала вона, кидаючи їм для приманки пшона. Але каченята попливли до того берега, і вона побігла за ними.

— Швидше йдіть, жіното! — квапив коваль.

Коли прийшли до хати, Ганка стала готувати сніданок, а він знову почав обшукувати й кімнати, і двір, не забув навіть картопляних ям, аж поки Ганка, не стримавшись, сказала:

— Оглядаєш, наче пропало щось... — Не хочу купувати кота в мішку!

— Та ти краще, ніж я, тут усе знаєш! — ущипливо мовила вона, наливаючи каву в кухлики.— Домінікова, Ягусь! Ідіть до нас! — гукнула вона на другу половину.

Посідали за стіл і стали пити каву з хлібом.

Всі мовчали. Кожен не зважувався першим почати розмову про поділ і вагався, оглядаючись на інших. Ганка теж була на диво стримана. Вона частувала всіх, підливаючи кави, і водночас не зводила очей з коваля, а той совався на місці, нишпорив очима по кімнаті і все відкашлювався. Ягуся сиділа похмура і часто зітхала, очі в неї вогко блищали, наче від недавніх сліз. А Домінікова настовбурчилась, мов квочка, і все щось шепотіла доньці. Тільки Юзька, як завжди, цокотіла без упину, пораючись біля печі, де варилася в горщиках картопля.

Всім надокучила тривала мовчанка, і нарешті коваль почав перший:

— Ну, як же буде з поділом?

Ганка здригнулась і, випроставшись, сказала спокійно, видно, вже заздалегідь добре все обміркувавши:

— А як же має бути? Я тут тільки чоловікове добро стережу й нічого вирішувати не маю права. Повернеться Антек, тоді й діліться.

— Коли ще він повернеться! А так залишатися не може.

— І все-таки залишиться! Могло так бути, поки батько хворіли, значить, може бути і доки Антек не повернеться.

— Не він один спадкоємець!

— Але він найстарший, значить, йому й хазяїном бути після батька!

— Ще чого! У нього такі ж права, як і в інших дітей!

— Що ж, може, і до тебе господарство перейде, якщо так ви з Антеком домовитесь. Сваритися з тобою не буду, тут не мені вирішувати!

— Ягусь! — голосно сказала Домінікова.— Нагадай їм і про себе,

— Навіщо? Вони й самі добре пам'ятають

Ганка раптом густо почервоніла і, відштовхнувши Лапу, який ліз їй під ноги, процідила крізь зуби:

— Так, свою кривду добре пам'ятаємо!

— Це що за розмови! Тут ідеться про шість моргів, які небіжчик записав на Ягусю, а не про якісь дурні брехні!

— Якщо у вас є запис, ніхто його у вас не видере! — гнівно буркнула Магда, яка сиділа досі мовчки, з дитиною на руках.

— Запис є, у волості написаний, при свідках.

— Всі чекають, то й Ягуся може почекати.

— Звісно, доводиться чекати. А тільки те, що в неї тут своє, вона зараз забере: корову з телям, свиней, гусей...

— Все — спільне, все будемо ділити! — гостро заперечив коваль.

— Ділити! Ще чого! Що вона в посаг принесла, того ніхто в неї відібрати не може! Може б, ви її спідниці та перини теж поділили між собою, га?

— Я жартома сказав, а ви одразу ж в очі кидаєтесь!

— Авжеж! Я тебе наскрізь бачу!

— Ну, що так говорити! Ганка правду сказала, що треба почекати Антека. А зараз я мушу до пана поспішати, мене там чекають.

Коваль устав і, помітивши Мацеїв кожух, який висів у кутку на жердці, став його знімати.

— Він якраз на мене буде.

— Не чіпай, нехай сушиться,— зупинила його Ганка.

— Ну, то ці чоботи віддай. Самі халяви цілі, та й ті вже раз підшиті,— сказав коваль, спритно знімаючи їх з жердки.

— Нічого торкнути не дам! Візьмеш що-небудь, а потім говоритимуть, що я половину господарства розтринькала. Спершу опис треба зробити. Навіть кілка з тину не дозволю рушити, поки начальство на все опису не зробить!

— Опису ще не було, а батькова постіль уже десь поділася!

— Я ж тобі пояснювала, як це сталося. Відразу після його смерті повісили постіль на тину, а вночі хтось її вкрав. Хіба можна було тоді за всім встежити!

— Дивно, що злодій одразу не нагодився.

— То що ж?! Я сама взяла, а тепер брешу, так?!

— Цитьте-но, ви! Тільки без сварок! Залиш Магдусю! Хто украв, нехай йому те полотно на саван буде.

— Сама перина важила майже тридцять фунтів!

— Сказано тобі, заткни пельку! — гримнув коваль на жінку і викликав Ганку надвір, наче для того, щоб оглянути поросят. Вона пішла за ним, але весь час була на сторожі.

— Хочу тобі дещо порадити.

Вона зацікавлено слухала, догадуючись, до чого він хилить.

— Знаєш, треба щоб ти, перш ніж прийдуть опис робити, пригнала б увечері хоч двох корів до мене. Свиню можна дядькові довірити і все, що тільки можна, в людей приховати... Я тобі скажу, де... Про зерно скажеш, коли робитимуть опис, що воно давно Янкелю продане, він охоче підтвердить, якщо йому дати за це з корець. Кобилу мельник візьме, підгодується вона на його пасовиську. А добро різне можна заховати в ямах або в житі. Раджу тобі по щирості. Всі розумні люди так роблять. Ти робила, як віл, тобі по справедливості більше й належить. Ну, і мені з цього даси дещо, зовсім небагато! І нічого не бійся, я тобі в усьому допоможу. Вже я так влаштую, щоб земля за тобою залишилась. Тільки ти мене слухайся, на моїх порадах ще ніхто не програвав... Ну, що скажеш?

— А те скажу, що свого з рук не випущу, а на чуже не зазіхаю! — карбуючи кожне слово, відповіла Ганка, презирливо дивлячись йому в обличчя. Коваль закрутився, наче його дрючком по голові вдарили, зміряв її поглядом і просичав:

— Я б тобі навіть не згадав, як ти спритно батька обікрала...

— Чому ні, згадуй! От я Антекові розповім, він з тобою про твої поради поговорить.

Коваль ледве стримався від прокльонів, тільки плюнув і, швидко виходячи, гукнув у відчинене вікно жінці:

— Магдо, ти тут добре пильнуй, щоб знову злодії чогось не забрали!

Ганка дивилася на нього з глузливим усміхом. Він побіг, мов опечений, і, зіткнувшись біля воріт з війтихою, довго щось говорив їй, розмахуючи руками.

Війтова жінка принесла якесь казенне повідомлення.

— Це для вас, Ганко, сторож приніс із канцелярії.

— Може, про Антека? — шепнула вона занепокоєно, беручи папірця крізь фартух.

— Ні, здається, про Гжелю. Мого вдома немає, поїхав до повіту, а сторож казав, наче тут написано, що Гжеля ваш помер, чи що...

— Господи милосердний! Матір божа!— скрикнула Юзя, а Магда схопилася з місця.

Всі дивилися на папірець з жахом і безпорадно крутили його в тремтячих руках.

— Може, ти, Ягусю, зумієш розібрати,— попросила Ганка.

Всі з жахом і тривогою оточили Ягусю, але вона після довгих спроб прочитати по складах написане, сказала з досадою:

— Коли не по-нашому написано... нічого не розумію.

— Не для неї написано. Зате дещо інше вона добре вміє...— з викликом просичала війтова жінка.

— Ідіть своєю дорогою і не чіпайте людей, коли вони вас обминають, мов той смердючий кізяк! — пробурчала Домінікова.

Але та, зрадівши нагоді, одразу ж відрубала:

— Інших спиняти вмієте, а чого ж ви донечці своїй не забороните чужих чоловіків приманювати!

— Годі вам, Пйотрова! — втрутилася Ганка, бачачи, до чого це хилиться, але та наче з цепу зірвалася:

— Хоч раз душу розважу! Стільки я через неї горя прийняла, стільки намучилась, що, поки жива, кривди своєї не подарую!

— Ну й гавкай! Ти всіх собак перебрешеш! — буркнула стара досить спокійно, але Ягуся почервоніла, як буряк. Вона палала від сорому і водночас якесь мстиве завзяття закипало у неї в серці. Чимраз вище підносила вона голову і навмисне свердлила війтиху презирливим поглядом, а на губах її блукала ущиплива посмішка.

Дошкулена до живого, війтиха дала собі волю і, навісніючи чимраз більше від зневажливих Ягусиних поглядів, несамовито лаялась, згадуючи всі її гріхи.

— Оскаженіла ти від люті й мелеш хтозна-що,— перебила Домінікова.— А твій чоловік тяжко відповість перед богом за Ягусине нещастя.

— Як же, відповість! Спокусив невинне дитятко! Це дитятко з кожним ладне в кущі залізти.

— Заткни пельку, бо я хоч і сліпа, а знайду твої кудли! — пригрозила стара, стискаючи в руці ціпок.

— Ану, спробуй! Тільки торкни! — з викликом вереснула війтиха.

— Ач розжиріла з чужої кривди, та ще й в'язне до людей, мов реп'ях до собачого хвоста.

— Чим я тебе скривдила? Чим?

— Як посадять твого в тюрму, тоді довідаєшся.

Війтиха підскочила до неї з кулаками, та, на щастя, Ганка встигла її відтягти й гостро гримнула на обох:

— Бійтеся бога, жінки, що це ви розперезалися, наче в корчмі?!

Обидві примовкли, важко дихаючи. У Домінікової навіть сльози ринули з-під пов'язки на очах і струмками потекли по змарнілому обличчю. Але вона перша отямилася, сіла й зітхнула, розводячи руками:

— Господи, будь милостивий до мене, грішної!

Війтиха вискочила з хати, мов опечена, але повернулася з дороги, стромила голову в вікно й закричала Ганці:

— Кажу тобі, вижени з хати цю хвойду! Вижени її, поки не пізно, щоб потім не шкодувати! Ні на годину не залишай її під своєю стріхою, бо інакше ця відьма сама вижене тебе звідси. Послухайся моєї ради, Ганко, не май до неї ні жалю, ні милосердя! Вона тільки й чекає, коли твій чоловік приїде! Ось побачиш, що вона тобі втне!

Вона ще більше перехилилась через підвіконня і, погрожуючи Ягні кулаками, верещала, не тямлячи себе від люті:

— Стривай, чортице, стривай! Не вмру спокійно, до святої сповіді не піду, поки тебе з села кілками не виженуть! До солдатів іди, суко! Там тобі місце, паскудо, там!

Війтиха втекла. У кімнаті стало тихо, наче в могилі.

Домінікова вся тремтіла від стримуваних ридань, Магда колисала дитину, Ганка, глибоко замислившись, дивилася у вогонь.

А Ягуся, хоч на обличчі її ще був зухвалий, лютий вираз і лиха усмішка кривила губи, зблідла, наче полотно. Останні слова поцілили її в самісіньке серце. В неї було таке відчуття, наче сто ножів одразу встромилися в неї, і вся кров ринула з ран. Всі сили її покинули, залишилася тільки невимовна гіркота, такий страшний нелюдський біль, що хотілося битися головою об стіну й кричати не своїм голосом. Але вона перемогла себе і, шарпаючи матір за рукав, гарячково прошепотіла:

— Ходімо звідси, мамо! Ходімо швидше! Тікаймо!

— Авжеж, ходімо. Зовсім я ослабла. Але ти мусиш повернутися сюди й до кінця стерегти своє добро.

— Не залишусь я тут. Так мені все остогидло, що більше не стерпіти! Краще я була б ноги собі поламала, перш ніж увійшла до цієї хати!

— Так погано тобі було з нами? — тихо спитала Ганка.

— Гірше, ніж собаці не цепу! Мабуть, і в пеклі краще!

— Дивно, що ти так довго терпіла. Адже ніг тобі ніхто не зв'язував, могла піти! Не сподівайся — не кланятимуся тобі й не проситиму, щоб залишилась!

— Піду, піду! Згиньте, коли ви такі!

— Мовчи, поки я тобі своєї кривди не кинула у вічі!

— Всі проти мене, все село!

— Живи чесно, ніхто тобі й слова лихого не скаже!

— Годі, Ягусь, адже Ганка тобі не ворог. Годі!

— Нехай і вона пащекує, нехай! Плювати мені на цю брехню! Що я такого зробила? Вкрала? Вбила кого?

— І ти ще смієш запитувати? — здивовано спитала Ганка, зупиняючись перед нею.— Краще не тягни мене за язика, поки я тобі чогось не сказала!

— Кажи, бреши! Мені однаково! — гукала Ягна, чимраз запальніше.

Гнів у ній буяв, як пожежа, вона вже ладна була на все, навіть на найгірше.

У Ганки на очі набігли сльози, спогад про Антекову зраду так боляче шпигонув у серце, що вона ледве спромоглася вимовити:

— А що в тебе з моїм було, га? Ще тебе господь за мене покарає, ось побачиш! Ти Антекові спокою не давала... Бігала за ним, як та сука, як... як...

Ягуся наїжилася, наче вовк, захоплений зненацька й готовий шматувати іклами всіх, хто стане йому на дорозі. Не тямлячи себе від ненависті й жадоби помсти, вона вискочила на середину кімнати і здушеним від люті голосом почала вигукувати слова, що, мов нагаями, шмагали Ганку:

— Це я за ним бігала? Я? Брешеш! Всі знають, що я його гнала від себе! Це він, мов цуценя, скавулів біля моїх дверей, щоб я йому хоч черевик свій показала! Це він мене присилував, обплутав, робив зі мною, дурною, що хотів. А тепер скажу тобі правду,— тільки гляди, щоб ти потім не пошкодувала! Він так мене любив, що й сказати не можна! А ти йому набридла, як старе, смердюче лахміття, по самісіньке горло він був ситий, бідолаха, твоїм коханням, аж відригалося воно йому, мов смердюче сало, він аж плювався, згадуючи про тебе! Ладен був віку собі вкоротити, аби тільки тебе не бачити більше... Ось тобі правда, якщо ти її хотіла! А тепер запам'ятай, що я ще скажу: схочу — то, хоч ти ноги йому цілуватимеш, а віджбурне тебе, мов ганчірку, і за мною побіжить хоч на край світу! Ти це собі затям і зі мною не рівняйся, зрозуміла?

Вона гукала це, вже опанувавши себе, люто й безбоязно, і ніколи ще вона не була така гарна, як у цю хвилину. Навіть мати слухала її з подивом і страхом. Вона здавалася в цю мить зовсім іншою, чужою,— грізна і невблаганна, мов хмара, що сіє грім.

А Ганку її слова приголомшили, вони шмагали її до крові, немилосердно й безжалісно, розтоптали її, мов жалюгідного черв'яка, звалили, мов вражене блискавкою дерево, позбавили сил і пам'яті. Впавши на лаву, вона хапала повітря побілілими губами. Від болю все в ній наче розсипалося в порох, і навіть сльози застигли на попелястому від муки обличчі. Тяжкі стримувані ридання розривали груди. Вона з жахом дивилася кудись у простір, наче в прірву, що раптово розчахнулася перед нею, і тремтіла, мов билинка, яку вітер жене на погибель.

Ягна вже давно виговорилася й пішла з матір'ю на свою половину. Магда теж пішла, не добившись від Ганки ні слова, навіть Юзя побігла до ставу заганяти каченят, а Ганка все сиділа на одному місці, змертвіла, мов пташка, в якої віднімають пташенят,— ні кричати, ні боронити їх, ні відлетіти вона вже не може і тільки часом затріпоче крильцями й жалібно пискне.

Та от бог зглянувся над нею, дав полегкість змученій душі, і, отямившись, Ганка впала ниць перед образами, вибухнула риданнями й дала обітницю піти на богомілля в Ченстохов, якщо те, що вона почула, виявиться неправдою.

В неї не було ненависті до Ягусі,— лише страх, і, почувши її голос, хрестилась, ніби відганяючи нечистого.

Нарешті вона почала поратися по хазяйству. Руки майже машинально порали роботу, а думки були далеко... Вона й не пам'ятала, як випровадила дітей у сад, як прибрала в хаті і, понасипавши страви в горщики, наказала Юзі швиденько віднести їх у поле.

Залишившись сама й трохи заспокоївшись, Ганка стала пригадувати й обмірковувати кожне Ягнине слово. Вона була жінка розумна й добра і легко забувала образи. Але цього разу самолюбство її було вражене надто сильно, щоб можна було забути. Її раз у раз обсипало приском, серце стискалося від болю, в голові роїлися плани помсти. Але кінець кінцем вона і це перемогла в собі й прошепотіла:

— Звісно, де мені зрівнятися до неї вродою! Але я йому шлюбна дружина й матір його дітей! — До неї повернулися гордість і впевненість у собі.— Якщо й побіжить до неї, то однаково повернеться! Не одружиться ж він з нею! — гірко втішала вона сама себе.

Наближався полудень, сонце стояло над ставом, і спека була така, що земля пекла ноги, а жарке повітря наче з печі віяло. Люди вже йшли з поля, з тополевої дороги разом із хмарою куряви линув рев худоби.

Ганка раптом прийняла рішення. Вона постояла ще, прихилившись до стіни, подумала і, витерши очі, пройшла через сіни, розчинила двері до Ягусиної кімнати й сказала твердо і зовсім спокійно:

— Зараз же забирайся геть!

Ягна схопилася з лави. Довго стояли вони так, міряючи одна одну очима. Нарешті Ганка відступила за поріг і ще раз сказала охриплим голосом:

— Миттю забирайся, бо накажу наймитові тебе викинути. В цю ж мить! — додала вона невблаганно.

Стара кинулась була до неї умовляти, пояснювати, але Ягуся тільки плечима знизала:

— Не говоріть з цим помелом! Відомо, чого їй треба! Вона дістала зі скрині якийсь папірець.

— Про запис тут ідеться, про ті морги нещасні! На, бери їх, їж! — сказала вона презирливо, жбурляючи папірець Ганці в обличчя.— Щоб ти ними вдавилася!

І, не слухаючи материних заперечень, стала швидко зв'язувати вузли й виносити їх надвір.

У Ганки аж голова запаморочилась, наче хто вдарив її кулаком межи очі, але запис вона підняла й сказала з погрозою:

— Швидше, бо собаками тебе нацькую!

Вона задихалась від подиву: у неї в голові не вкладалось, що це правда. «Цілих шість моргів землі кинула, мов розбитий горщик! Як же це? Може, з глузду з'їхала?»— думала вона, прикипівши очима до Ягни.

А Ягна, не звертаючи на неї уваги, вже знімала із стіни свої образи. Раптом до кімнати влетіла Юзька.

— Корали мені віддайте, вони мої, від матусі залишились! Ягна почала була знімати корали з шиї, але раптом передумала.

— Ні, не віддам! Мацей мені їх подарував, значить, вони мої. Юзя зняла такий крик, що Ганці довелося її зацитькувати. А Ягна, глуха до всього, винесла з кімнати свої речі й побігла до Єнджика.

Домінікова вже не суперечила їй, але не відповідала ні Ганці, що заговорювала до неї, ні Юзі, яка все верещала й ніяк не могла вгамуватися. Тільки коли речі поклали на воза, вона підвелася і сказала, погрозивши кулаком:

— Будь проклята! Щоб тебе найгірше лихо не минуло!

Ганка аж похолола, але, пропускаючи ці слова повз вуха, гукнула їм услід:

— Прижене Вітек худобу, то відведе до тебе твою корову. А по решту пришліть кого-небудь увечері.

Ягна з матір'ю вийшли мовчки, звернули на дорогу й пішли понад ставом. Постаті їх відбивалися у воді.

Ганка довго дивилася їм услід. Щось її муляло, але ніколи було міркувати над цим,— наймити вже поверталися з поля. Вона заховала запис у скриню, замкнула її і двері до батькової кімнати й почала готувати обід. Але до самого вечора вона була схвильована й мовчазна, навіть якось неохоче слухала підлесливі слова Ягустинки.

— Добре ви зробили, давно вже треба було її вигнати! Зовсім розбестилась, та хто ж їй що зробить, коли стара із ксьондзом за пані-брата! Іншу він давно прокляв би з амвона.

— А певне, певне,— згоджувалась Ганка, але йшла собі, щоб не слухати далі. Коли всі, попоївши, знову взялися до роботи, вона покликала Юзьку, і обидві пішли полоти льон, який подекуди так густо заріс свиріпою, що поле здалека здавалося жовтим.

Ганка одразу ж узялася до роботи, але все не могла заспокоїтись — її мучили й жахали погрози Домінікової, а головне — вона боялася, що скаже на все це Антек.

«Нічого, покажу йому запис, одразу повеселішає! От дурна! Шість моргів — це ж майже ціле господарство!»— думала вона, озираючи поля.

— Ганусь, а ми ж зовсім забули за той папірець про Гжелю!

— Правда! Ти поли, Юзю, а я побіжу до ксьондза, щоб прочитав. Вона навіть рада була піти між люди, почути, що вони говорять про її вчинок.

Прийшовши додому, вона переодяглася, дістала з-за образа папірця і пішла до плебанії. Але ксьондза не застала — він був у полі, де наймити проривали моркву. Ганка побачила його ще здалека: стояв напівроздягнений, у самих штанях і солом'яному брилі. Вона не зважилася підійти ближче, побоюючись, що він, може, про все вже знає і ще нагримає на неї прилюдно, тож повернула до млина, де мельник разом з Матеушем пускав для спроби тартак.

— Мені жінка щойно розказала, як ви мачуху викурили! Ого, на вигляд плисочка, а кігті яструбині! — із сміхом сказав мельник, беручи в Ганки папірця, щоб прочитати. Але, тільки-но глянувши на нього, скрикнув:— Погані вісті! Гжеля ваш утонув! Ще перед Великоднем! Пишуть, що речі його ви можете одержати в повітовій канцелярії у воїнського начальника.

— Гжеля помер! Господи помилуй! Такий молодий, здоровий! Адже йому тільки двадцять шостий рік пішов! У жнива мав додому повернутися! Втонув! Господи милосердний! — заголосила Ганка, ламаючи руки. Ця новина її тяжко засмутила.

— Щастить вам! — сказав Матеуш ущипливо.— Тепер іще Юзьку виженіть, і все достанеться вам і ковалеві.

— Ти що? Терезку прогнав, то вже до Ягни мостишся? — огризнулася Ганка, мельник аж вибухнув реготом, а Матеуш став щось пильно майструвати біля пилки.

— Ця не дасть собі в кашу наплювати, не молодиця — вогонь! — сказав мельник їй услід.

Ганка дорогою зайшла до Магди. Та, почувши новину, розплакалась і сказала крізь сльози:

— Воля божа, мої дорогі. Хлопець був, як дуб, таких мало в Ліпцях... Ох, доле людська, доле невблаганна! Сьогодні живий, завтра в землі гниєш! Треба, щоб Міхал поїхав та речі його забрав, навіщо їм пропадати! Як він, бідолаха, додому хотів!

— Все в божій руці! Пам'ятаєш, він раз тонув у ставку, ледве його Клемб урятував? Значить, судилося йому від води загинути.

Потужили, поплакали і розійшлися — кожна мала досить своїх щоденних клопотів, особливо Ганка.

Обидві новини миттю поширилися по селу і, повертаючись смерком з поля, всі тільки про них і говорили. Гжелю, звісно, всі дуже жаліли, а щодо Ягусі — думки розділились: всі жінки, до того ж літні, були на Ганчиному боці і люто нападали на Ягусю, а чоловіки, хоча й несміливо, заступалися за неї, і вже де-не-де доходило до сварок.

Вечір щойно починався, а на селі вже гуло, наче у вулику, кумасі бігали одна до одної погомоніти, перегукувались через тини і садки або, доячи корів на подвір'ї, зачинали розмови з тими, що йшли повз двір. Був чудовий, прохолодний вечір, небо — ніби у тьмяній позолоті, з полів линуло стрекотіння коників, перепілок, а в канавах і болотах сонно кумкали жаби; пісні, вереск дітей, ревище худоби, мекання й іржання, торохтіння возів стояли над селом. І на вулицях, біля ставу — всюди, де зустрічалися люди,— обговорювали те, що трапилося в Борин, та сперечалися про те, з чим повернуться чоловіки від пана.

Матеуш, ідучи з тартака додому, прислухався до того, що говорять, але тільки спльовував, стиха лаявся та обминав балакучих кумась. Проте молодиці, які пащекували біля хати Плошки, так його обурили, що він не витримав і сказав гостро:

— Ганка не мала права її виганяти, Ягна в себе жила. Антекова жінка може за це і в тюрмі відсидіти та ще й заплатити!

Товста, розчервоніла Плошкова загорлала на нього:

— Ганка землі в неї не відбирала! Вона чогось іншого побоюється — адже Антек не сьогодні-завтра має повернутися! Спробуй допильнуй хатнього злодія! Чи, може, по-твоєму, їй треба дивитися на це крізь пальці?

— Е! Знаєте прислів'я: «Грався, а сам за траву тримався!» Мелете, що слина на язик принесе, і не по справедливості, а через заздрість.

Матеуш наче ткнув палкою в осине кубло — так налетіли на нього жінки.

— Чому ж то нам заздрити, га? Чому? Тому, що вона хвойда, розпусниця, що ви бігаєте за нею, наче пси, що всім вам хочеться до неї під перину? Що через неї ганьба на все село?

— Може, через те ви й заздрите їй, чорт вас розбере! Відьми чортові, сонця боїтесь! Була б така, як Магда з корчми, гуляла б іще гірше, то ви б їй усе пробачили, а тим, що вона найкраща від вас усіх, кожна ладна її в ложці води втопити!

Жінки зняли такий вереск, що Матеуш мусив тікати.

— Щоб вам язики повідсихали, відьми чортові! — вилаявся він і, проходячи повз хату Домінікової, зазирнув у відчинене вікно. В хаті горіло світло, але Ягусі він не побачив, а зайти не зважився і. зітхнувши, звернув до своєї хати. Дорогою здибався з Веронкою, що йшла до сестри.

— А я до тебе заходила, Стах уже дерево обтесав і яму викопав, можна пиляти! Коли прийдеш?

— Коли? А може, й зовсім не прийду! Так мені остогидло наше село, що кину все під три чорти й піду світ за очі! — гнівно крикнув Матеуш і, не зупиняючись, пішов далі.

«Видно, щось дуже йому допекло, коли так казиться!»— подумала Веронка, заходячи на подвір'я до Борин.

Ганка прибирала зі стола після вечері, але одразу ж покинула поратись, відвела сестру в куток і стала розповідати все, як було. Веронка ухилилася від розмови про Ягусю, а про Гжелю сказала тільки:

— Якщо він помер, значить, ви його частку поділите між собою.

— Правда. Але я ще про це не думала.

— А коли пан дасть вам землю в обмін за ліс, на кожного припаде уже з піввлуки — адже вас тільки троє! Господи, багатий і з чужої смерті користь має! — гірко зітхнула Веронка.

— Що мені багатство! — заперечила Ганка. Проте, коли всі полягали спати, вона довго ще лічила, зважувала і потай раділа. Ставши потім на коліна, щоб помолитися, вона прошепотіла покірно:

— Якщо він помер — значить, така воля божа! — І щиро помолилася за упокій його душі.

На другий день опівдні до них зайшов Амброжій.

— Куди це ви ходили? — спитала Ганка, розпалюючи вогонь у печі.

— У Козла був. Козлова мене покликала — дитина в них на смерть обварилась, але її вже тільки в труну треба покласти та поховати.

— Котра ж це?

— А та, найменша, яку Козлова навесні привезла з Варшави. Впала в казан з окропом і майже зварилась.

— Щось не щастить у Козлової цим підкидькам!

— Так, не щастить! Вона на цьому не втрачає, їй дадуть грошей на похорон... Але я не з тим до вас прийшов.

Ганка занепокоєно глянула на нього.

— Знаєте, Домінікова поїхала з Ягусею в суд — кажуть, скаргу подавати на вас за те, що дочку вигнали...

— Нехай подає! Що вони мені зроблять?

— Ранком сповідалися, а потім довго говорили з його велебністю. Я, звісно, не підслухував, а дещо чув — п'яте через десяте. Вони на вас скаржились, а ксьондз так розсердився, що аж кулаком махав.

— Ксьондз, а стромляє носа не в своє діло! — гукнула Ганка, проте була така пригнічена цією звісткою, що цілий день ходила розгублена, сповнена тривоги й найгірших передчуттів.

Пізно ввечері біля воріт зупинилася чиясь бричка. Ганка вибігла на вулицю, перелякана й тремтяча. У бричці сидів війт.

— Про Гжелю ви вже знаєте! — почав він.— Що говорити — нещастя, та й годі. Але є в мене для вас і добра новина: сьогодні або найпізніше завтра, повернеться Антек.

— А ви правду кажете,— перепитала, не сміючи вірити, Ганка.

— Війт вам каже, значить, вірте! Мені у волості сказали.

— От і добре, що повернеться, давно час! — мовила вона холодно, наче зовсім не радіючи. Війт помовчав і приязно провадив далі.

— Недобре ви вчинили з Ягусею! Вона вже на вас скаргу подала, вас можуть засудити за насильство, бо не мали права її виганяти, вона у своїй хаті жила! Гарно буде, як Антек повернеться, а вас посадять. Я, звісно, зроблю все, щоб забрати скаргу з суду, але вам по-дружньому раджу: перепросіть Ягну.

Ганка випросталась і сказала гостро:

— Ви за кого ж заступаєтесь: за скривджену чи за свою полюбовницю?

Війт так шмагнув коней батогом, що вони з місця помчали чвалом.

IV

Через усю ту гризоту Ганка цілу ніч очей не склепила. До того ж їй увесь час вчувалися чиїсь кроки то на вулиці, то на подвір'ї, то біля хати. Вона дослухалася, згнітивши серце, але в домі всі міцно спали, навіть діти не плакали. Ніч була глуха, хоч і ясна, зорі зазирали у вікна, час від часу під подувами вітру, що знявся десь опівночі, шелестіли крона дерев.

В хаті було душно, смерділо від каченят, які ночували під ліжком, але Ганці не хотілося вставати й відчиняти вікно. Сон не приходив, перина й подушки пекли, наче розпечене залізо, і вона крутилася з боку на бік. Неспокій чимраз зростав, різні думки, наче мурашки, роїлися в голові. Вона то обливалася гарячим потом, то вся тремтіла і нарешті не маючи сил, щоб подолати страх, схопилася з ліжка і босоніж, у самій сорочці, з сокирою, яка наче сама потрапила під руку, вийшла на подвір'я.

Всі двері були розчинені навстіж, скрізь панувало глибоке мовчання сну. Чути було тільки, як хропів Петрек, простягшись біля стайні, та хрупали й побрязкували вуздечками коні, жуючи сіно. Не прив'язані на ніч корови розбрелися по подвір'ю. Вони лежали, ремиґаючи, і, підводячи важкі рогаті голови, втоплювали в Ганку великі чорні таємничі зіниці.

Ганка повернулася до хати, знову лежала з розплющеними очима й тривожно дослухалась. Часом вона ладна була заприсягтися, що чує якісь голоси, віддалені кроки.

«Може, це в когось не сплять і розмовляють»,— силкувалася вона переконати себе. Але тільки-но почали сіріти вікна, встала і, накинувши на плечі Антеків кожух, вийшла.

На ґанку, стоячи на одній нозі і заховавши голову під крило, дрімав лелека. На подвір'ї біліли гуси.

Вже виринали з мороку вершини дерев, з них рясно капотіла, шелестіла об листя й трави роса. Повівало свіжою прохолодою.

Поля заснував низький, синявий туман, в ньому де-не-де прозирали найвищі дерева, здіймаючись, мов стовпи чорного диму.

Тьмяно поблискував став, наче величезне око, запнуте більмом. Вільхи шепотілись над ним тихо й тривожно, і все навколо ще спало, оповите сірою непроникною імлою і тишею.

Ганка сіла на призьбі і, прихилившись до стіни, несподівано задрімала. Отямилась вона лише через деякий час, коли все навколо добіліло й далеко на сході розгорялась червона заграва.

«Якщо вони з Рохом вийшли вночі, то от-от мають бути»,— думала вона, поглядаючи на дорогу. Недовгий сон так покріпив її, що вона вже більше не лягала і, щоб не марудитися до сходу сонця, позбирала дитячу білизну й пішла на став прати.

Розвиднялося, незабаром закричав перший півень, а за ним уже й інші залопотіли крильми й почали перегукуватись на все село; тоді заспівали жайворонки, із сутінок, що стелились ще низько над землею, поволі виринали білі стіни, тини й безлюдні, потемнілі від роси дороги.

Ганка прала, не розгинаючись. Раптом неподалік почулися тихі кроки. Вона застигла на місці, причаїлась, мов зляканий трусик, пильно придивляючись навкруги. Якась тінь майнула з подвір'я Бальцерків і, скрадаючись, шугнула попід деревами.

«Напевно, від Марисі, але хто? — міркувала Ганка, не встигнувши роздивитися, бо тінь зникла, мов крізь землю провалилась.— Така красуня, так пишається своєю вродою, а пускає до себе на ніч парубків! Хто б таке міг подумати!»

Аж тут вона помітила ще одну постать — це мельників наймит пробирався кудись з того кінця села.

«Мабуть, з корчми, від Магди! Як вовки, блукають ночами! Що діється, господи!»— зітхнула Ганка, але і її несподівано охопила якась млость. Вона кілька разів блаженно потяглась, але холодна вода швидко протверезила її, і вона заспівала тихим, сумним голосом:

Пісня линула низько по росі, танучи у рожевому сяйві ранку.

На селі вже з брязкотом відчинялися вікна, гупали дерев'яні черевики, лунали голоси.

Ганка порозвішувала на плоті випрану білизну й побігла будити своїх. Але вони так розіспалися, що тільки-но підводилася чиясь голова, то одразу ж знову падала назад на подушку.

Ганка страшенно розсердилась, коли Петрек гукнув їй:

— Бісова душа! Рано ще! До сонця спатиму! — і не рушив з місця. Діти пхинькали, а Юзька жалібно просила:

— Ще трішечки, Ганусь! Я ж зовсім недавно лягла.

Ганка зацитькала дітей, повиганяла з хліва курей, качок та гусей і, почекавши ще трохи, вже перед самим сходом сонця, коли небо запалало й заграва залила багрянцем став, зняла такий галас, що довелося всім посхоплюватися з постелей. Вона одразу ж напала на заспаного Вітека, що вештався по подвір'ю, тулячись до кожного рогу, щоб почухатися.

— От як дам тобі чимось твердим, бовдуре, то зараз же мені прокинешся! Ти чого не прив'язав корів до ясел! Хочеш, щоб вони вночі одна одній черева попротикали рогами?

Вітек огризнувся, і вона кинулась до нього, але він, на своє щастя, встиг утекти. Тоді Ганка зайшла в стайню й причепилась до Петрека.

— Коні гризуть зубами порожні ясла, а ти вилежуєшся до сонця!

— Репетуєте, мов сорока на дощ! На все село чути!

— І нехай чують! Нехай знають усі, який ти нероба й лежень! Почекай, повернеться хазяїн, він тобі роги виправить, ось побачиш!

— Юзько! — кричала вона за хвилину вже на другому кінці подвір'я.— У Красулі вим'я тверде, то ти дужче тягни, бо знов половину молока у вим'ї залишиш! Та поспішай, на селі онде вже виганяють корів! Вітеку! Бери сніданок і виганяй худобу! Та гляди — розгубиш овець, як учора, я тобі покажу!

Так порядкувала вона і сама крутилась, мов дзига: кинула курям пригорщу зерна, свиням, що кувікали під хатою, винесла цебро з кормом, теляті, яке відлучили від корови, приготувала пійло, насипала каші каченятам і вигнала їх на став. Вітек дістав штурхана в спину і сніданок у торбу. Вона не забула навіть лелеку, поставила йому на ґанку казанок з учорашньою картоплею, і той, обережно підкравшись, встромляв туди дзьоб і ковтав. Ганка була скрізь, про все пам'ятала, всьому давала раду. Тільки-но Вітек погнав корів і овець на пасовисько, вона насіла на Петрека, бо не могла бачити, як він вештається без роботи.

— Вичисти хлів! Коровам уночі жарко від гною, та й брудняться вони, як свині!

Тільки-но сонце виринуло на обрії й глянуло на світ своїм червоним оком, почали сходитись халупниці, що відробляли Ганці за землю, яку вона дала їм під льон і картоплю.

Ганка наказала Юзі чистити картоплю, погодувала груддю немовля і, запнувшись хусткою, сказала:

— Ну, доглядай тут за всім! А якщо повернеться Антек, прибіжи на капустяне поле. Ходімо, молодиці, поки роса й холодок, треба підгорнути капусту, а після сніданку візьмемося за вчорашню роботу.

Вона повела їх за млин, на ще сиві від роси й туману заплавні луки й торфовища. Торфовий грунт угинався під ногами, наче мокрий ремінь, а місцями було так грузько, що доводилося іти манівцями.

У глибоких, мов канави, борознах, стояла запліснявіла, вкрита зеленою ряскою вода.

На капустяних полях не було ще нікого, тільки чайки кружляли над грядами та, полюючи на жаб, походжали лелеки. Пахло болотом і аїром, який рясно ріс по краях старих торфяних ям.

— Гарний ранок, та, здається мені, знову спека буде,— сказала одна з жінок.

— Добре, що хоча б вітерець повіває.

— Це зранку, а пізніше він незгірш від сонця сушить.

— Давно не бувало такого посушливого літа! — говорили жінки, підгортаючи капусту на високих грядках.

— Диви, як виросла, вже й качани де-не-де зав'язуються!

— Тільки б черви її не поточили! В посуху вони можуть напасти.

— Можуть. У Волі вже всю поточили!

— А в Модліці капуста вся посохла, довелося наново саджати!

Так вони перемовлялися, розпушуючи землю сапами. Капуста піднялася вже високо, але рясно поросла бур'яном. Молочай сягав до колін, кульбабки й навіть будяки розрослися густо, як ліс.

— От, ніхто його не сіє, нікому воно не потрібне, а родить скрізь! Чому це? — зауважила одна з жінок, обтрушуючи землю з вирваного кущика бур'яну.

— Так само, як і зло. Гріха теж ніхто не сіє, а його на світі повно.

— Бо родючий. Любі ви мої, гріх з людиною живе! Недаремно кажуть: «Де гріх, там і сміх». А ще так: «Якби не гріх, то смерть давно б забрала всіх». Видно, і гріх, і бур'ян на щось та потрібні, якщо їх господь створив! — як завжди, просторікувала Ягустинка.

— Отакої, став би господь зло створювати! Це людина, як свиня, все писком своїм неодмінно спаскудить! — суворо сказала Ганка, і всі замовкли.

Сонце підбилося вже досить високо, і туман помітно порідшав, коли з села почали сходитися на роботу інші жінки.

— Добрі мені полільниці! Чекають, поки роса висохне, щоб ніжки не промочити,— глузувала Ганка.

— Не всі такі працьовиті, як ви!

— Бо не в усякого стільки роботи, скільки в мене! — зітхнула Ганка.

— Ось повернеться чоловік, тоді відпочинете.

— Ні, я обітницю дала: тільки-но він повернеться, у Ченстохов піду, на богомілля. Війт каже, наче він сьогодні додому прийде.

— Війт у волості про все дізнається,— мабуть, це правда. А цього року багато люду збирається до Ченстохова! Навіть органістиха йде. Вона каже, ніби сам ксьондз піде з прочанами.

— А хто ж йому його черево нестиме? — засміялась Ягустинка.— Сам не дотягне — дорога далека! Це він тільки обіцяє, як завжди.

— Я вже двічі була там з прочанами, і щороку ходила б! — зітхнула Філіпка.

— Байдикувати кожен охочий!

— Господи! — із захватом провадила Філіпка, не звертаючи уваги на глузування.— Наче на небо йдеш, так легко й весело в дорозі. А чого тільки не побачиш, чого не наслухаєшся, скільки намолишся! Проходиш якісь там два тижні, а здається, мов на роки позбулася горя і всяких турбот, ніби знову на світ народжуєшся!

Від села, стежкою понад річкою, поміж очеретами і густим молодим вільшняком, бігла до них якась дівчинка. Ганка дивилась, приставивши до очей долоню, але не могла розгледіти, хто це. Тільки зблизька вона впізнала Юзю. Та мчала щодуху і вже здалека гукала, розмахуючи руками:

— Ганусь! Антек повернувся! Ганусь!

Ганка кинула сапу і шарпнулася, мов птах до льоту, але ту ж мить отямилась, опустила підтикану спідницю і, хоча й поривало бігти додому, а серце калатало так, що важко було дихати й говорити, сказала спокійно, мов нічого не сталося:

— Ну, ви працюйте тут самі, а снідати приходьте до хати.

І пішла повагом, не поспішаючи, дорогою розпитуючи про все Юзьку.

Жінки перезиралися, глибоко обурені такою байдужістю.

— Це вона тільки на людях така спокійна, щоб не сміялися з неї, що, мовляв, за чоловіком зголодніла. А я б не стерпіла,— сказала Ягустинка.

— І я теж.

— Аби тільки Антекові не закортіло знову в гречку скочити...

— Ягусі більше не буде, то, може, в нього й пропаде охота.

— Що ти, люба моя! Коли чоловікові спідниця запахне, він за нею на край світу побіжить!

— Ох, правда! Худоба не така охоча до шкоди, як хлоп до гріха... Вони перемовлялися, сяк-так працюючи, а Ганка тим часом ішла так само неквапливо, навмисне заговорюючи з усіма стрічними, хоча й не відчувала, що каже, не чула, що їй відповідають. В голові була одна думка: «Антек повернувся, чекає на мене!»

— Він з Рохом прийшов? — допитувалася весь час вона.

— З Рохом. Адже я вже вам казала!

— А який він? Який?

— Хіба я знаю? Прийшов і одразу з порога запитує: «А де ж Ганка?» Я сказала й одразу ж помчала по вас. От і все.

— Запитував про мене! Дай тобі боже... Дай тобі...— Ганка задихнулась від радості.

Вона побачила Антека ще здалека — він сидів з Рохом біля хати і, помітивши її, пішов назустріч.

Вона йшла чимраз повільніше, хапаючись по дорозі за тин, бо підгиналися ноги. В неї перехоплювало подих, ридання душили її, в голові стояв якийсь туман, і вона ледве могла вимовити:

— Ти! Ти!..

Сльози затопили решту слів, тремтячих, напоєних радістю.

— Я, Ганусь, я! — Антек міцно, зі щирою ніжністю пригорнув її. А Ганка, припала до нього, не тямлячи себе, і щасливі сльози струмками текли по зблідлому обличчю, губи тремтіли, вона ховалась в його обіймах, мов змучена тугою дитина.

Довго не могла вона вимовити й слова, та й що можна було сказати, як висловити те, що було на серці. Вона ладна була стати перед ним на коліна, змітати пил з його ніг. І тільки зрідка вихоплювалося з серця яке-небудь слово, падаючи, мов важке дорідне зерно, мов запашна квітка щастя, зрошена кров'ю серця. А очі, віддані, повні безмежної любові, лягали до його ніг, як вірні собаки, віддаючись на його волю, на його ласку.

— Схудла ти, Ганусь! — шепнув він, ласкаво погладивши її по щоці.

— Ну, ще б пак... стільки натерпілась, так довго чекала...

— Змучилася жінка на роботі! — докинув Рох.

— Ой, та й ви ж тут! Зовсім про вас забула.— Вона кинулася цілувати йому руки, а Рох сказав жартівливо:

— І не диво, що забула!.. Ну що, обіцяв я тобі його привезти?

— І от маю! Маю! — повторила за ним Ганка і здивовано глянула на чоловіка: його не можна було впізнати. Обличчя побіліло, стало тоншим, і такий він був гарний, дужий, мов якийсь пан.

— Хіба я змінився, що ти так до мене придивляєшся?

— Начебто й не змінився, а все-таки зовсім інший...

— Почекай, ось попрацюю в полі, швидко стану такий, як досі був. Ганка раптом побігла в кімнату по найменшенького.

— Ти ж його ще не бачив! — гукнула вона, виносячи малого, що аж заходився плачем.— Глянь: схожий на тебе, мов викапаний.

— Гарний парубок! — Антек загорнув його в полу свого каптана і став колисати.

— Рохом його назвали. Пйотрась, ходи й ти до тата! — Вона підсадила старшого, і він, щось лепечучи, став вилазити на батькові коліна. Антек обняв обох з незвичною для нього ніжністю.

— Кровиночки ви мої дорогі, крихітки рідні! Пйотрась он як виріс і вже щось лепече по-своєму.

— Там такий упертий, такий тямущий... Допадеться до батога і давай ляскати ним та гусей заганяти! — Ганка присіла навпочіпки біля них.— Пйотрасю, скажи «тато». Скажи!

Пйотрась сказав і хутко забелькотів щось по-своєму, смикаючи батька за чуба.

— Юзько, а ти чого на мене скоса поглядаєш? Ходи-но сюди!

— Боюся...— соромливо пискнула Юзя.

— Іди ж, дурненька, йди! — Антек ласкаво пригорнув її до себе.— Тепер уже ти мене слухайся в усьому, як тата. Не бійся, кривдити тебе не стану.

Гірко розплакалась Юзя, згадавши батька й брата.

— Як сказав мені війт про Гжелину смерть, то мене ніби хто ломакою по голові полоснув, аж у очах потемніло. Такий був хлопець гарний, такий любий! Хто б міг сподіватися? А я вже прикидав, як ми з ним землю поділимо, і навіть думав, кого йому за жінку візьмемо,— тихо, з таким глибоким болем сказав Антек, що Рох, аби відвернути всіх від сумних думок, гукнув, підводячись:

— Добре вам говорити, а в мене з голоду вже кишки марш грають!

— Господи, зовсім забула! Юзько, спіймай-но тих рудих півників! Ціп, ціп, ціп! А може, спочатку яєчок? Хліба? Свіжий і масло вчорашнє. Повідрубуй їм голови й ошпар окропом. Я миттю їх вам зготую... Ач, яка гава! Зовсім забула.

— Півників, Ганусь, залиш на потім, а зготуй щось наше! Мені так міські страви приїлися, що я залюбки з'їм миску борщу з картоплею,— весело сказав Антек,— а для Роха зготуй щось інше.

— Спасибі, мені так само картопля й борщ найсмачніші. Ганка метнулася до печі, там уже кипіла в горщику картопля. Вона принесла з комори ковбасу для борщу.

— Я для тебе залишила, Антеку, це з того кабанця, що ти наказав заколоти до великодня.

— Ну, ну, кільце чимале, але, дасть бог, упораємось... Роху, а де ж наші гостинці?

Старий передав йому чималий клунок, і Антек почав діставати з нього й роздавати всім подарунки.

— Це тобі, Ганусь! Здасться в дорогу запинатися.— Він подав їй вовняну хустку, точнісінько таку, як в органістової жінки — по чорному червоні і зелені гратки.

— Мені! Не забув, Антеку!— йойкнула вона з незмірною вдячністю.

— Забув би зовсім, якби не Рох, він мені нагадав. І ми з ним удвох усе вибирали й купували.

Накупив він багато: жінці подарував ще черевики й шовкову хустку, блакитну в жовті квіточки. Юзьці — таку ж саму хустку, але зелену, і ще комірець та кілька разків намиста з довгою стрічкою, щоб зав'язувати ззаду, а дітям привіз пряників і глиняних півників. Навіть для Магди відклав набік щось загорнуте в папір, не забув і Вітека та Петрека.

Всі криками захвату зустрічали появу кожного подарунка, роздивлялися їх і так радісно приміряли, що в Ганки сльози побігли по зашарілих щоках, а Юзька раз у раз хитала головою.

Рох усміхався, потираючи руки, а Антек тільки посвистував.

— Ви ці гостинці заробили! Рох розповів мені, як ви тут добре упоралися з господарством. Та ну вас, відчепіться, я не для подяки привіз,— боронився він від жінок, що кинулися обіймати і цілувати його.

— Мені й не снилися такі чудові речі,— крізь сльози бурмотіла Ганка, приміряючи черевики.— Трохи тісні, ноги понабрякали, бо все боса ходжу, та взимку будуть саме враз.

Рох став розпитувати про все, що діється на селі, але Ганка відповідала йому неуважно, готуючи сніданок. Незабаром вона поставила перед ними велику миску картоплі, щедро присмаченої смаженим салом, і не меншу миску борщу, в якому плавало велике кільце ковбаси.

Всі накинулися на сніданок.

— Оце так їжа! — весело погукував Антек.— Ковбаса яка запашна! Після неї почуватимеш, що наївся! Бо мене в острозі годували так... матері їхній трясця!

— Ти таки схуднув, заморили тебе голодом.

— Звісно, останні дні я вже зовсім їсти не міг.

— Казали нам дядьки, як там годують — і пес голодний їсти б не став. Правда це?

— Правда, але найгірше те, що доводилося сидіти під замком. Поки холодно було — ще сяк-так. А як стало пригрівати сонечко та запахло землею,— думав, що збожеволію. Воля мені пахла дужче, ніж ця ковбаса. Вже я грати пробував ламати, та перешкодили.

— Правда, що там б'ють? — боязко спитала Ганка.

— Б'ють! Там є такі розбійники, що декого, може, й варто. Але мене й пальцем торкнути не зважувались, нехай би спробував хто — я б йому, падлюці, показав!

— Хто ж тебе, такого моцара, поборе? — радісно підтакувала Ганка, милуючись ним і водячи поглядом за кожним його рухом.

Із сніданком швидко покінчили, Антек і Рох пішли спати до клуні — Ганка вже понаносила їм туди перин і подушок.

— Бійся бога, ми ж тут спаримося зовсім,— засміявся Рох. Ганка не відповіла нічого, зачинила за ними двері й пішла на город полоти петрушку. Вона раптом відчула дивну слабість. Якусь хвилю оглядалася навкруги і раптом розридалася. Плакала з радощів, плакала, бо сонце пригрівало їй спину, а зелені дерева погойдували гілками у неї над головою, що птахи співали і все навколо квітло й віяло пахощами. На серці в неї було так добре, так тихо і ясно, мов після сповіді, або й ще краще.

— На все воля твоя, господи! — зітхнула вона, підводячи заплакані очі до неба, з невимовною вдячністю за подароване їй щастя.

— Як раптом усе змінилося! — зворушено говорила вона, почуваючи себе так, наче її живою взяли на небо. І весь час, поки Антек і Рох спали, вона ходила навколо клуні й стерегла їхній сон, мов квочка курчат. Дітей віднесла далі в садок, щоб вони часом не збудили батька криком, з подвір'я повиганяла свиней, качок, курей. Їй було байдуже, що свині риються в молодій картоплі, а кури дзьобають огірки. Забула про все на світі і раз у раз заглядала до клуні.

Нестерпно довго тягнувся день. Ганка місця собі не знаходила. Минув час сніданку, минув обід, а вони все спали! Ганка всіх вирядила в поле, навіть не думаючи, як там без неї упораються з роботою, а сама ходила між клунею і хатою та вартувала.

Сто разів виймала вона подарунки, приміряла їх і обдивлялася, вигукуючи:

— Ну, в кого ще такий добрий і турботливий чоловік? В кого? Кінець кінцем вона побігла в село і всім, кого зустрічала, вже здалека гукала:

— Знаєте, а мій повернувся! Спить оце зараз у клуні.

І сміялись її очі, сміялося обличчя, вона вся сяяла щастям. Жінки аж дивувалися:

— Зачарував її той розбишака, чи що? Зовсім здуріла!

— Тепер знову почне чванитись та кирпу гнути, ось побачите!

— Дарма, як тільки Антек візьметься за колишнє, з неї одразу ж пиха злетить! — шепотілися молодиці.

Ганка, звісно, не чула тих розмов. Повернувшись додому, вона стала поспіхом готувати смачний обід, але, почувши ґелґотіння гусей на ставку, вибігла й стала жбурляти в них каменями, щоб угамувати, і через це мало не посварилася з мельничихою.

Щойно Ганка послала людям, що працювали в полі, обід, як і Антек з Рохом вийшли з клуні. Вона подала їм обід біля хати, в холодку, поставила навіть горілку й пиво, а після обіду — піврешета стиглих вишень, які взяла у ксьондзової економки.

— Обід — просто як на весіллі! — жартував Рох.

— Хазяїн повернувся, хіба ж це не свято? — відповіла Ганка. Вона весь час прислужувала їм, а сама їла дуже мало.

Одразу після обіду Рох пішов у село, пообіцявши, що прийде ввечері, а вона несміливо запитала чоловіка:

— Хочеш оглянути господарство?

— Хочу. Свято скінчилося, треба братися до роботи! Боже мій, мені й на думку не спадало, що я так швидко господарюватиму на батьковій землі!

Він зітхнув і пішов за Ганкою. Передусім вона повела його до стайні, де форкало троє коней, а в загорожі вибрикувало лоша, потім у порожній корівник, потім у клуню й до сінника, де лежало свіже сіно. Він зайшов навіть у хліви й під повітку, де зберігався всякий реманент.

— Бричку треба буде в клуню закотити, тут вона зовсім розсохнеться.

— Скільки разів я наказувала Петрекові! Та що вдієш, як він не слухає!

Вона стала скликати поросят і птицю, щоб похвалитися перед Антеком великим приплодом, а потім докладно розповіла про польові роботи, де що посіяно й скільки. При цьому вона допитливо зазирала йому в очі, а Антек слухав і все запам'ятовував, лише інколи запитуючи про щось, і під кінець сказав:

— Ніяк не віриться, що ти сама з усім упоралась!

— Для тебе я й більше могла б зробити! — шепнула вона палко, страшенно зрадівши його похвалі.

— Молодець ти в мене, Ганусь, молодець! Я й не сподівався, що ти така!

— Треба було, то я рук не жаліла.

Антек обійшов навіть сад, де рясніли напівдостиглі вишні, і грядки цибулі, петрушки, капустяної розсади.

Коли вони поверталися до хати, Антек, проходячи повз батькову половину, зазирнув у відчинене вікно.

— А де ж Ягна? — Він здивовано оглядав порожню кімнату.

— Та де ж? У матері. Вигнала я її! — твердо відповіла Ганка, підводячи на нього очі.

Антек зморщив брови, трохи подумав і, закурюючи цигарку, сказав спокійно, наче знехотя:

— Домінікова — люта собака, вона нам цього не попустить без суду.

— Кажуть, вона вже вчора їздила позов подавати.

— Від позову до вироку ще далеко. Але треба буде гарненько все обміркувати, щоб вона нам чогось не витворила.

Ганка розповіла, через що все сталося, звісно, багато чого замовчуючи, Антек не перебивав її, не запитував ні про що, тільки слухав, хмурячи брови й блискаючи очима, а коли вона подала йому запис, глузливо мовив:

— Він тільки того й вартий, щоб за клуню з ним сходити.

— Таж це той самий, який батько їй дали!

— Ціна йому грош ламаний! Якби вона в нотаріуса підписала, що від землі відмовляється, тоді інша річ. А цей папірець вона для сміху кинула!

Він знизав плечима, взяв на руки Пйотрася і пішов до перелазу.

— Піду гляну на поля й повернуся! — кинув він через плече Ганці, і вона залишилася вдома, хоч їй дуже хотілося піти з ним. Проходячи повз оборіг, нещодавно поставлений і повний сіна, Антек спідлоба глянув на нього.

— Матеуш його поставив, самої соломи на покрівлю три копиці пішло! — гукнула йому вслід Ганка, стоячи за перелазом.

— Добре, добре,— буркнув Антек без особливого зацікавлення. Минувши картопляне поле, він пішов межею.

Цього року ближні поля були майже всі під озиминою, і тому Антек дорогою зустрічав небагато людей, а зустрічаючи когось, швидко вітався і йшов далі. Проте чим далі, тим повільніше він ступав — важко було нести Пйотрася та й розімлів він якось від гарячого, без жодного навіть повіву вітерця, повітря. Він то зупинявся, то сідав, весь час придивляючись мало не до кожної смужки землі.

— Йой-йой! Свиріпа льон глушить! — вигукнув він, зупинившись біля поля, блакитного від квітучого льону, але рясно порослого жовтою свиріпою.— Купила засмічене насіння і не провіяла!

Постояв він біля ячменю — ріденький, припалений сонцем, він ледь пробивався з осоту, ромашки й кінського щавлю.

— В мокру землю посіяли! Ріллю, наче свиня порила! Щоб того поганця скрючило за таку роботу! А заборонував як! Скрізь пирій...

Він аж плюнув спересердя і вийшов на величезне поле жита, що, виблискуючи на сонці, як море, хвилювало біля його ніг, схилялося шелестливим важким колоссям. Тут Антек зрадів від щирого серця: жито виросло чудове, стебло було міцне, колосся — мов батоги.

— Росте, як ліс! Це тато сіяли! І в пана кращого жита не побачиш!

Він вилущив колосок. Зерно було дорідне, важке, але ще м'яке. «Тижнів за два вже й косити можна, тільки б градом не побило!»

Але найдовше милувався Антек пшеницею. Хоч вона й росла нерівно, де рідше, де густіше, але на темних, лискучих стеблах уже пишалися кошлаті, великі колоски.

— Місцями загуста, та росте добре. Хоч і на пагорку, а нітрохи її не спалило! Золото, не пшениця!

Він ішов далі, неквапливо підіймаючись схилом пагорка, на якому височіла чорна стіна лісу. Село залишилось позаду, потонувши в садах на дні улоговини, тільки став іскрився у просвітах між хатами та де-не-де зблискували на сонці шибки вікон. Десь біля кладовища косили конюшину, мов сині блискавиці, поблискували в повітрі коси. В інших місцях рябіли спідниці жінок, на вузьких перелогах паслися табуни білих гусей. За селом, на зелених картопляних полях, мов мурашки, снували люди, а ще вище, в неосяжній далечіні, маячили інші села, поодинокі хати, дерева, схилені над шляхами, широкі поля, і все це наче потопало у збуреній блакитній воді.

Глибока тиша стояла над полями, розпечене повітря сліпило очі і дихало жаром; в його білястому тремтячому полум'ї тільки коли-не-коли пролітав лелека, важко змахуючи ослаблими крильми, чи, пороззявлявши дзьоби, летіли змучені спекою ворони.

Невидимі жайворонки співали у високому мерехтливому чистому небі, де-не-де, мов заблукана вівця, посувалася біла хмарка.

А в полях, перекидаючись, як п'яний, кружляв сухий, гарячий вітер. Часом зривався з посвистом, полохаючи птахів, або, причаївшись, раптово налітав на ниви, баламутив їх, шарпав і знову кудись мчав, а розхвильовані ниви ще довго шепотілися, наче скаржились на шибеника.

Антек зупинився на перелозі під лісом і знову спалахнув гнівом.

— Досі не орано! Коні стоять без роботи, гній пріє на купі, а йому хоч би що! Бісова душа! — вилаявся він, прямуючи попід лісом до хреста на тополевій дорозі!

Він стомився, у голові гупало, в горло набилося куряви. Присів під хрестом, у затінку беріз, поклав сплячого Пйотрася на свій каптан і, витираючи піт, замислено задивився у далечінь.

Сонце вже хилилося до лісу, і перші несміливі тіні поповзли з-під дерев на ниви. Ліс щось тихо бурмотів, похитуючи верхівками дерев, що пломеніли на сонці, а густі зарості ліщини й осик тремтіли, мов у пропасниці. Завзято стукотіли дятли, десь далеко скрекотіли сороки, часом поміж замшілими дубами, мов згорнута у клубок веселка, шмигляла бджолоїдка.

Раптом над лісом злетів яструб, покружляв над полями, якусь хвилю ширяв у повітрі, а тоді блискавкою упав униз, в жито.

Антек кинувся на допомогу, та було вже пізно: хмарою полетіло пір'я, розбійник зник, жалібно закричали куріпки, і якесь перелякане зайченя помчало наосліп, тільки хвостом біліло здалека.

— Ач підстеріг, грабіжник проклятий! — пробурчав Антек, знову сідаючи в затінку.

Він прикрив дитині личко, бо над ним надокучливо дзижчали бджоли і без упину гудів волохатий джміль.

— Що ж, колись і яструбу треба поживитися. Такий уже порядок у світі.

Згадалося йому, як ще недавно він поривався на волю, на ці поля, як серце його краялось у невимовній тузі.

— Змучили вони мене, підлі! — пробурчав він і враз занімів, бо зовсім поруч нього перепілки боязко висунули голівки з жита, перегукуючись по-своєму. Але вони зараз же злякано заховались, бо ціла зграя горобців впала на берези, з беріз злетіла на землю, несамовито цвірінькаючи, штовхаючись, заводячи бійки і сварки. Раптом і горобці принишкли, поприпадали до землі: яструб знову кружляв над полем, та так низько, що тінь його бігла по землі.

«Ага, налякав він вас, крикуни! Точнісінько так буває з людьми: страхом більше зробиш, ніж упрохуванням»,— міркував Антек. На стежці поряд з'явилися плисочки, стріпуючи хвостиками, вони стрибали зовсім близько, та коли Антек поворухнув рукою, перелетіли за канаву.

— От дурні! Мало не спіймав одну для Пйотрася! Повиходили з лісу ворони і, походжаючи по борознах, клювали, що натраплять, але, відчувши людину, стали, перехиляючи голівки й поглядаючи на нього, обережно кружляли навколо, підскакуючи чимраз ближче і роззявляючи розбійницькі хижі дзьоби.

— Мною не поживитесь! — Антек жбурнув у них грудкою, і вони зникли тихо, мов злодії.

Та через те, що він сидів, мов заціпенілий, задивившись на навколишній світ і всім єством своїм услухаючись в його голоси, всякі живі створіння почали нахабно лізти на нього: мурашки повзали по спині, метелики раз у раз сідали на голову, сонечка шукали чогось на обличчі, а зелені жирні осельні поспіхом вилазили на чоботи. Лісові пташки щось щебетали в нього над головою, вискочивши з лісу, вивірка задерла рудий хвіст, замислившись на мить, чи не стрибнути на Антека. А він нічого не помічав, увесь поринувши душею в щось, що віяло з цих неосяжних земних просторів і сповнювало його п'янкою, невимовною радістю.

Здавалося йому, наче він разом із вітром кружляє по полях, поблискує з м'яким, вологим руном трави, біжить із струмком по гарячих пісках серед просякнутих пахощами сіна лук. З птахами високо над землею летів він і, сповнений незбагненних сил, гукав до сонця; потім знову ставав шелестом, полів, колиханням лісів, навальною силою всякого зростання й могуттям святої землі, що родить у радощах і веселості.

Він осягав не тільки те, що можна бачити й чути, відчувати на дотик і розуміти, але й те, недосяжне для людського розуму, що деякі серця прозирають лише в хвилину смерті, що терзає людину все життя і вабить у невідоме, викликає блаженні сльози або навалюється на неї кам'яною брилою невситимої туги.

Все це промчало повз нього, мов хмари,— не встигав він усвідомити одне, як уже приходило інше, ще більш невловиме.

Він не спав, але сон сипав йому маком в очі і вів за собою кудись над землею, в країну чудес, і душа його линула в казкові сади, у сповнені щастя райські простори.

Чоловік він був жорсткий, не схильний до чутливості, але в ці чудові хвилини ладен був припасти до землі, торкнутися до неї гарячими устами, обняти весь улюблений світ.

«Видно, мене так від повітря розбирає!»— боронився він, протираючи очі кулаком і хмурячи брови. Та хіба міг він здолати себе, задушити радість життя, що розгорілась яскравим полум'ям?

Адже він був знову на землі батьків і дідів, серед своїх — отож не диво, що радість сповнювала його, і кожне биття серця могутньо і переможно лунало на весь світ: «Я знову тут! І тут залишусь!» Він увесь напружився, готовий вступити у це нове життя, яке пройшов уже його батько, пройшли діди й прадіди, він так само, як вони, підставляв плечі, щоб узяти на себе тягар щоденної праці й нести його невтомно і безстрашно, аж поки Пйотрась у свою чергу не заступить його.

«Так уже воно має бути! Молодий за старим, син за батьком, завжди, поки на це твоя воля, господи милосердний»,— думав він суворо.

Підпер руками обважнілу голову, але вона хилилася чимраз нижче під тягарем усяких думок і спогадів, і голос, суворий і караючий, голос сумління, говорив йому гірку, болючу правду, а він покірно схилявся, визнаючи всі свої гріхи й провини. Тяжка була йому ця сповідь, нелегко було каятитсь, але він поборов гордість, поборов у собі самолюбство й пиху, безжально й тверезо зважив усе своє життя. Кожен свій вчинок зрозумів він тепер до кінця, розбирав його, судив сам себе і виносив суворий вирок.

«Дурний я був — от що! На світі все має йти своїм порядком. Так, мудро говорив батько: «Коли всі їдуть в один бік, лихо тому, хто з воза впаде,— потрапить під колеса! Коня пішки не доженеш». Так, видно, кожній людині доводиться до всього доходити своїм розумом! І багатьом це дорого коштує!»— сумно міркував Антек, і гірка усмішка блукала у нього на губах.

Від лісу долинув стук калатал і рев худоби, що поверталася додому.

Антек підняв Пйотрася й пішов узбіччям тополевої дороги, пропускаючи череду, що верталась з лісових пасовиськ.

Курява здіймалася з-під копит і хмарою линула вище тополь. У цьому почервонілому від вечірнього проміння тумані похитувались великі рогаті голови, вівці час від часу збивалися докупи — їх зганяли собаки, не даючи звернути в придорожнє жито. Рохкали під ударами батогів свині, телята з муканням шукали загублених матерів. Кілька пастухів їхали верхи, інші йшли пішки, ляскаючи батогами, перемовляючись та погукуючи. Іноді хтось заспівував пісню так голосно, що озивалася луна.

Всі вони вже обігнали Антека, коли його побачив Вітек і підбіг привітатися й поцілувати руку.

— А ти он як виріс! — ласкаво сказав йому Антек.

— Виріс, правда: ті штани, що мені дали восени, вже до колін!

— Не журись, господиня дасть тобі нові. А що, коровам на вигоні трави вистачає?

— Де там! Уся вигоріла! Якби господиня не давала їм удома сіна, в них молоко зовсім пропало б... Дайте-но мені Пйотрася, я його трохи покатаю на коні!

— Не можна, може не втриматися і впасти!

— Та хіба мало я його катав! Я ж буду його тримати, не бійтеся! Дайте, малому аж кортить на коня сісти!

Він узяв Пйотрася й посадив на стару шкапу, яка чвалала, похнюпивши голову. Хлопчик вчепився рученятами в гриву і, молотячи коня голими п'ятами по боках, радісно погукував.

— Ач, який молодець! Синок ти мій любий! — прошепотів Антек, він звернув у поле і межами пішов до шляху, який тягнувся за клунями.

Сонце щойно зайшло, і небо було золоте, а місцями блідо-зелене. Вітер ущух, колосся важко хилилося до землі, в поле по вечірній росі долинав із села гамір і віддалений спів.

Антек пішов поволі, наче схиляючись під тягарем спогадів — думав про Ягусю, бачив перед собою її блакитні очі й блискучі зуби між пухкими червоними губами, які дихали, здавалося, так близько, що він навіть здригався і зупинявся. Вона стояла перед ним, мов жива, і він протирав очі, гнав її з пам'яті, але вона, мов на злість, ішла поруч, пригорнувшись, як бувало, і так само, як тоді, віяло від неї палкою пристрастю, від якої кров шугала йому в голову.

«А може й добре, що Ганка вигнала її з дому! Мов скабка, сидить вона в мені, мов болюча скабка... Ну, що було, того не повернеш!»— Він зітхнув, дивуючись, чому так боляче стискається серце.

«Ні, не можна! — гостро сказав він собі, випростуючись.— Минулося собаче весілля!»

Він увійшов уже на своє подвір'я — там було людно й гамірно, всі докінчували звичайні вечірні роботи. Юзька доїла біля хліва корів і пискливо виспівувала, а Ганка біля хати місила тісто на галушки.

Антек поговорив з Петреком, коли той напував коней, і зайшов на батькову половину. За ним одразу ж прибігла туди Ганка.

— Треба буде все поприбирати, і перейдемо сюди. Вапно у нас є?

— Є, я на ярмарку купила. Завтра ж покличу Стаха, він побілить. Звісно, тут нам вигідніше буде!

Антек зазирав у всі кутки, про щось міркуючи.

— У полі був? — спитала Ганка несміливо.

— Був. Усе добре, Ганусь, я й сам би краще не розпорядився. Вона густо зашарілася від радості.

— Тільки Петрек оцей — йому свині пасти, а не поле обробляти! Паскудник!

— Хіба я не бачу? Я навіть розпитувала вже про нового наймита.

— Дарма, я його швидко до рук приберу, а як не слухатиметься — вижену під усі чотири вітри!

Ганка хотіла ще щось сказати, але, почувши крик дітей, побігла до них, а Антек вийшов на подвір'я. Він пильно оглядав усе, і обличчя в нього було таке суворе, що хоч він лише коли-не-коли кидав якесь слово, Петрек аж терпнув від страху. А Вітек блукав десь за хлівом, щоб не навертатися господареві на очі.

Юзька доїла вже третю корову і співала дедалі голосніше:

— Горлаєш, наче з тебе шкуру деруть,— нагримав на неї Антек. Юзька замовкла. Але вона була дівчинка горда і вперта і зараз же заспівала знову, тільки вже тихше і наче боязко:

— Ти б перестала горлати — хазяїн удома! — суворо сказала їй Ганка, яка принесла пійло для останньої корови.— Хутко, хутко він усіх вас примусить слухатись!

Антек узяв у неї з рук цебро і, підставляючи його корові, сказав із сміхом:

— Горлай, Юзю, горлай! Пацюки з хати швидше повтікають.

— Що схочу, те й робитиму! — зухвало відповіла Юзька, та коли вони відійшли, відразу принишкла і тільки поглядала скоса на брата та шморгала носом.

Ганка поралася біля свиней, тягаючи їм важкі цебра з кормом, але Антек пожалів її й сказав:

— Нехай хлопці носять, тобі, я бачу, не під силу. От почекай, візьму тобі наймичку, бо Ягустинка допоможе стільки, як кіт наплаче. Де це вона сьогодні?

— До дітей побігла, хоче з ними миритися. Авжеж, наймичка була б потрібна, та витрати великі! Я й сама, звісно, можу впоратись, але, як хочеш, твоя воля! — Вона мало не цілувала йому руки від надмірної вдячності, але тільки сказала весело:

— А тоді можна було б і гусей більше розвести та ще одного кабанця відгодувати на продаж!

— Господарі ми тепер, то треба робити все як годиться в господарів, як за батька й діда! — помовчавши, сказав Антек.

Після вечері вийшов посидіти біля хати. Стали сходитися знайомі й друзі, віталися, раділи його поверненню. Прийшли Матеуш і Гжеля, Стах Плошка, Клемб із сином, двоюрідний Антеків брат Адам та інші.

— Чекали ми тебе, мов каня дощу,— мовив Гжеля.

— Що вдієш, тримали мене й тримали! Ніяк видертися було від цих вовків.

Всі посідали на призьбі, у темряві, тільки Рох сидів під вікном, у широкій смузі світла, що падала з кімнати в садок.

Вечір був теплий, тихий і зоряний, між деревами поблискували світлячки. Часом плескотів став, наче зітхав, і скрізь біля хат сиділи люди, розкошуючи прохолодою.

Антек став розпитувати про всяку всячину, але Рох перебив його:

— А знаєте, начальство наказало не пізніше як за два тижні скликати збори й затвердити школу.

— Нам що до цього, нехай батьки вирішують! — вихопився був Стах Плошка, але Гжеля Напався на нього:

— Це найлегше — звалювати все на батьків, а самому вилежуватись догори черева! У нас на селі через те таке й діється, що молодим до всього байдуже.

— Нехай віддадуть мені господарство, тоді я буду всім клопотатися.

Спалахнула завзята суперечка, але втрутився Антек:

— Нічого й казати — школа в Ліпцях потрібна! Але не така, яку начальство нам нав'язує. На цю не можна давати ні гроша.

Його підтримав Рох і став підмовляти селян не давати грошей на школу.

— Ви ухвалите платити по злотому, а потім вам по карбованцю накажуть доплатити... Пам'ятаєте, як тоді було, коли будинок для суду будували? Там дехто добре поживився вашими грішми, чимале черево відростив.

— Вже я подбаю, щоб громада грошей не дала! — шепнув Гжеля Рохові, підсівши до нього. А Рох відвів його вбік, передав якісь книжки й листки і тихо, серйозно пояснював йому щось.

Інші поговорили ще про те, про се, але якось мляво. Навіть Матеуш був сьогодні невеселий, говорив мало й уважно придивлявся до Антека.

Збиралися вже розходитись,— адже завтра треба було вдосвіта ставати до роботи — аж тут прибіг коваль. Він щойно повернувся з маєтку і лаяв селян на всі заставки.

— Що це тебе знову вкусило? — визирнувши з вікна, спитала Ганка.

— Соромно казати, які бовдури наші хлопи! Пан з ними, як з людьми, говорить, як з господарями, а вони, мов ті хлопчиська, що гусей пасуть. Вже домовилися з паном, і всі, здавалося,згодні були, а як довелося підписувати — то один чухає голову і бурмоче: «А я знаю...», другий каже: «Я в своєї жінки спитаю», третій починає канючити, щоб йому ще сусідню луку дали. Що з таким людом удієш? Пан так розсердився, що й слухати не хоче про те, щоб миритися. Наказав навіть не пускати ліпецької худоби в ліс пастися, а хто пожене її туди, того штрафувати.

Несподівана звістка стривожила всіх. Лаяли винних, сперечалися між собою дедалі дужче. Нарешті Матеуш сказав сумно:

— А все через те, що люди в нас темні, дурні, мов барани, і нікому їх напоумити.

— Хіба мало Міхал розтлумачував кожному?

— Що Міхал! Він своєї вигоди пантрує і з паном завжди заодно — от люд йому й не вірить. Слухати слухають, а йти за ним не хочуть.

Коваль схопився і став запально доводити, що він дбає тільки про село і ладен навіть своїм поступитися, аби тільки допомогти селянам помиритися з поміщиком.

— Хоч у костьолі присягай — і тоді тобі не повірять! — буркнув Матеуш.

— Ну, то нехай хтось інший спробує, побачимо, чи зуміє! — гукнув коваль.

— Ясна річ, за це має взятися хтось інший.

— Але хто? Може, ксьондз? Або мельник?..— залунали насмішкуваті голоси.

— Хто? Антек Борина! А якщо й він не напоумить наших старих, то треба тоді плюнути на всю цю затію.

— Та ви що? Хто мене послухає? — зніяковіло пробурмотів Антек.

— Розуму тобі не позичати, на селі ти тепер перший господар — всі тебе послухають.

— Правда! Правильно! Тільки ти! Підемо за тобою! — загомоніли навколо. Ковалеві, видно, це не сподобалось, він занепокоєно крутився, смикав вуса і глумливо усміхнувся, коли Антек сказав:

— Ну, гаразд, не святі горщики ліплять, можу і я спробувати. Днями поговоримо про це.

Стали розходитись, але кожен окремо відкликав Антека вбік, умовляв, обіцяв іти за ним, а Клемб сказав йому:

— Над людом завжди хтось повинен верховодити, у кого і розум є, і сила, і чесність.

— І хто, коли потрібно буде, зуміє палицею ребра полічити! — із сміхом підхопив Матеуш.

Незабаром усі розійшлись, і на призьбі біля вікна залишились тільки коваль і Антек. Рох, стоячи навколішки, молився на ґанку.

Обидва довго сиділи мовчки, заглибившись у свої думки, чути було тільки, як у кімнаті ходить Ганка. Вона витріпала постіль, наділа чисті пошивки, довго, наче перед великим святом, милася, потім розчісувала біля вікна коси і дедалі нетерплячіше позирала на чоловіка й на коваля. Вона наставила вуха, коли коваль почав тихо умовляти Антека не братися за це діло, запевняючи, що селяни його слухатися не будуть, а пан проти нього.

— Неправда! Він за нього поручився в суді! — гукнула Ганка у вікно.

— Якщо ти краще знаєш, тоді давайте говорити про щось інше! — коваль був лихий, як чорт.

Антек устав, сонно потягуючись.

— Одне скажу тобі наостанку: випустили тебе до суду, хіба не так? А ти встряєш у чуже діло, ще не знаючи, що про тебе вирішать.

Ганка крутилася біля вікна й раз у раз поглядала на чоловіка, але він не помічав її. Нарешті вона сказала несміливо і благально:

— Ходім, Антосю, спати час... Ти ж сьогодні дуже втомився...

— Іду, Ганусь, іду.— Він важко підвівся.

Ганка почала швидко роздягатись, шепочучи молитву тремтячими губами.

«А що, коли мене в Сибір зашлють?»— думав Антек, заходячи до хати.

V

— Петреку, принеси-но дров! — гукнула Ганка з порога. Вона була розпатлана і вся в борошні — місила хліб.

В печі вже буяв вогонь. Ганка то розгортала жар, то виробляла хлібини й виносила їх на дошці на ґанок, щоб швидше сходили. Вона поспішала, бо тісто вже вилазило з великої діжі, прикритої периною.

— Юзько, підкинь дров у піч, черінь ще зовсім не нагрівся! Але Юзьки не було в хаті, а Петрек не квапився виконати наказ,— він надворі накладав гній на воза, прибивав вилами і спокійнісінько розмовляв із сліпим жебраком, що сидів під клунею й крутив із соломи перевесла.

Був полудень, і сонце припікало так, що на стінах виступала живиця. Земля пекла ноги, навіть рухатися було важко. Ґедзі з голосним дзижчанням кружляли над возом, а коні шарпалися, аж рвалися посторонки, боронячись від їхніх укусів.

Подвір'я ніби сповите було сонною гнітючою спекою, пронизаною гострим запахом гною. Навіть птахи замовкли в саду, кури лежали під тином, як мертві, а поросята, кувікаючи, порозлягалися в грязюці біля колодязя. Дід раз у раз чхав від різкого смороду.

— На здоров'я, дідусю!

— Еге! Це тобі не ладан! Хоч я й звик, а засвербіло в носі, гірше, ніж від тютюну.

— До чого звикнеш, те тобі й до смаку! Так сказав мій унтер, коли на муштрі вперше набив мені пику.

— Ну, і що, звик ти? Хи-хи-хи!

— Ні, де там! Мені швидко набридла така наука! Запопав я це стерво десь у кутку та так причепурив йому пику, що спухла, наче горщик. Він мене більше не чіпав.

— І довго ти служив?

— Цілих п'ять років. Нічим було відкупитися, от і довелося рушницю носити. Спочатку, поки був дурний, попихав мною, хто тільки хотів, набідувався я... Але потім товариші навчили. Всяко бувало — і вкрадеш, як голодний. А то ще дівка одна — служниця — підгодовувала, бо я обіцяв з нею одружитись. А як дражнили мене, як сміялися з моєї мови та з моєї молитви... Та я кожному ребра полічив — і дали спокій!

— Ач, який богатир!

— Богатир не богатир, а трьох подужаю! — похвастав Петрек з усмішкою.

— І на війні був?

— Як же, з турками воював. Дали ми їм чосу!

— Петреку, де ж дрова? — гукнула знову Ганка.

— А там, де й були! — буркнув Петрек собі під ніс.

— Тебе господиня кличе,— нагадав йому сліпий.

— Ну й нехай кличе. Бачили! Може, ще й посуд мити примусить?

— Глухий ти, чи що? — вибігаючи з хати, зняла крик Ганка. — Піч топити я до вас не наймався! — гукнув Петрек у відповідь. Ганка зарепетувала, як несамовита, але хлопець огризався на кожне слово, а дров так і не приніс. Коли ж вона надто вже допекла йому лайкою, він встромив вила у гній і люто гукнув:

— Я вам не Ягуся, мене криком не виженете!

— Побачиш, що я тобі зроблю! Пам'ятатимеш мене! — погрожувала дійнята до живого Ганка, і від роздратування почала так завзято місити тісто, що в хаті знялася хмара борошна й аж з вікон летіла.

А Ганка все сварила зухвальця, то підкидаючи дров у піч, то вибігаючи, щоб глянути на дітей. Вона втомилась від роботи й спеки: в кімнаті нічим було дихати, в сінях теж було не краще — там топилася піч. До того ж мухи, що пообліплювали стіни, страшенно надокучали їй, і вона мало не з плачем відмахувалася від них гілкою. Вся спітніла, роздратована, вона працювала чимраз повільніше.

Вона місила останній заміс, коли Петрек виїжджав з двору.

— Почекай, дам поїсти!

— Тпррр! Давайте! У мене вже від голоду в животі бурчить.

— Хіба ти мало їв за обідом?

— Е... Пісна їжа проходить крізь живіт, як крізь сито.

— Пісна, бачили ви його! Я що, м'ясо тобі маю давати? Я сама по кутках ковбасою не запихаюсь. В інших у переднівок і такого немає. Подивись, як живуть халупники!

Вона винесла йому на ґанок глечик кисляку і хлібину.

Петрек жадібно взявся до їжі, але їв не поспішаючи, кидаючи шматочки хліба лелеці, який пришкандибав із саду й стояв біля нього, як пес.

— Кисляк рідкий, сама сироватка,— пробурчав Петрек, трохи вже вгамувавши голод.

— А тобі сметани захотілося? Обійдешся!

Коли він поїв і взяв уже в руки віжки, вона додала ущипливо:

— Наймися до Ягусі, вона тебе салом годуватиме!

— Це вже напевно. Поки вона тут господинею була, ніхто не ходив голодний!

Він шмагнув коней і пішов з двору, підпираючи плечем воза.

Слова його боляче вкололи Ганку, але перш ніж вона встигла відповісти, Петрек був уже за ворітьми.

Ластівки щебетали під стріхою. Зграя голубів, воркочучи, злетіла на ґанок. Ганка зігнала їх і раптом почула з саду рохкання і злякалась, чи не риють свині цибулю, але виявилось, що це сусідська свиня підриває пліт.

— Сунь тільки писок в город, я тобі дам!

Тільки-но вона взялась до роботи, як лелека скочив на ґанок і нишком, поглядаючи на неї то одним, то другим оком, став дзьобати сирі хлібини й великими шматками ковтати тісто.

Ганка з криком кинулась до нього. Він тікав, витягнувши шию й поспіхом ковтаючи, а коли вона вже от-от майже догнала його і замахнулась полінякою, він злетів на клуню і довго стояв там і курликав, чистячи дзьоб об солом'яну стріху.

— Стривай, злодюго, я ще тобі ноги попереламую! — сварилася вона, зарівнюючи подзьобані хлібини.

Примчала Юзька, і Ганка зігнала злість на ній. — Де тебе носить? Вічно гасаєш по селу, мов кіт по стрісі! От скажу Антекові, яка ти роботяща! Вигрібай з печі, швидше!

— Я в Касі Плошкової була. Всі в полі, а їй, бідолашній, навіть води подати нікому.

— А що з нею? Хвора?

— Еге. Мабуть, віспа, бо вона вся червона і вогнем горить.

— От занеси тільки хворобу в хату, я тебе одразу ж у лікарню відвезу!

— Не заражуся, хіба мало я біля хворих сиділа! Хіба забули, як вас доглядала після пологів?

Юзя все цокотіла, відганяючи мух від тіста, й стала вигрібати жар з печі.

— Треба попоїсти людям в поле віднести,— перебила її Ганка.

— Зараз піду. Антекові яєчню засмажити?

— Засмаж. Тільки сала багато не криши.

— І йому сала шкодуєте?

— Чого це шкодую! Але як буде надто жирно, йому може завадити. Дівчинці хотілося іти на поле, вона миттю впоралася з роботою, і не встигла ще Ганка затулити заслонкою піч, взяла три глечики молока, хліба у фартушок і побігла.

— Подивися там, може, полотно висохло, а коли назад бігтимеш, намочи його знову, воно до вечора ще висохне! — гукнула Ганка у вікно, але Юзя була вже за перелазом, і тільки пісенька лунала за нею слідом та в житі мигтіла русява голівка.

На ділянці під лісом халупниці розкидали гній, що його возив Петрек, а Антек заорював.

Глиняста земля, хоч її недавно боронували, вже пересохла й була тверда, скиби репались, наче камені, і коні тягли плуг з такою натугою, що посторонки рвалися.

Антек, що наче приріс до чепіг, орав, забувши про все на світі. Іноді шмагав коней, але частіше поганяв їх тільки прицмокуванням, бо вони зовсім змучилися від важкої роботи і спеки. Твердо і обережно вів він плуг і краяв скибу за скибою, проводячи широкі, прямі борозни. Поле орали під пшеницю.

По борознах походжали ворони, видзьобуючи черв'яків, а гніде лоша, що скубло траву на межі, раз у раз підбігало до матері, добираючись до молока.

— Ач що згадав, сисун! — буркнув Антек, шмагнувши його по ногах. Лоша задерло хвіст і відскочило вбік, а він орав не розгинаючись, часом тільки погукуючи на жінок. Він так втомився, що, коли під'їхав Петрек, люто гукнув на нього:

— Люди чекають, а ти тягнешся, як сміттяр!

— Дорога важка, кінь ледве ноги переставляє.

— А чого ти стільки часу стояв під лісом? Думаєш, я не бачив?

— Можете, якщо хочете, подивитися. Піском, як кіт, за собою не загрібаю.

— От язикате стерво! Вйо, стара, вйо!

Але коні були геть зморені, з них шматками падала піна, та і йому, хоч він був у самих полотняних штанях та сорочці, піт заливав очі, руки терпли від напруження. Побачивши Юзьку, він радісно гукнув:

— Саме вчасно прийшла! Ми вже тут ледве дихаємо.

Він доорав смугу до лісу, випряг коней і пустив їх на порослу травою дорогу попід узліссям, а сам приліг у затінку й жадібно став пити молоко просто з горщика. Юзька сиділа поруч і цокотіла, не вгаваючи.

— Відчепися, не потрібні мені твої новини! — пробурчав Антек. Юзька ображено огризнулась і побігла в ліс по ягоди.

Тихо стояв розігрітий, сповнений пахощів, оповитий млою сонячної зливи, ліс. Тільки часом ворушилися зелені зарості, і тоді з хащі віяло пахощами нагрітої живиці, долинали далекі голоси й спів птахів.

Простягшися на траві, Антек курив, неясно, мов крізь туман, бачив він пана, що їхав верхи по полю, і якихось людей з тичками.

Над ним, наче вилиті з міді, височіли сосни-велетні, їхня хистка тінь перебігала по очах, наганяючи дрімоту. Він зовсім уже був задрімав, аж тут на дорозі загуркотів чийсь віз.

«Це органістів наймит на тартак ліс возить»,— подумав Антек, піднявши обважнілу голову, і знову впав на траву, та не заснув, бо поруч хтось гукнув: «Слава Йсу!»

Це халупниці одна за одною виходили з лісу з в'язками хмизу на спинах, а позаду всіх пленталась Ягустинка, зігнувшись під тягарем мало не до землі.

— Відпочиньте, у вас очі вже мало на лоба не лізуть!

Вона сіла поряд, спершись в'язкою об дерево й важко дихаючи.

— Не під силу вам така робота! — сказав Антек співчутливо.

— Авжеж, геть з сил вибилася.

— Петреку, раз коло разу клади гній, раз коло разу! — гукнув Антек наймитові.— А чого ж вам ніхто не допоможе?

Ягустинка тільки скривилась і відвела хворі, почервонілі очі.

— Змарніли ви чогось. І не впізнати вас!

— І кремінь під молотом кришиться,— зітхнула Ягустинка, опустивши голову.— Нужда точить людину швидше, ніж іржа залізо.

— Цього року й господарям тяжко у переднівок.

— Хто саму лободу з висівками їсть, тому ви про те, як бідують господарі, не розповідайте!

— Бійтеся бога, чого ж ви мовчали? Заскочте ввечері, знайдеться ще для вас якийсь корець картоплі. У жнива відробите.

Ягустинка заплакала й не могла вимовити навіть слова подяки.

— А може, Ганка для вас ще щось знайде,— додав Антек ласкаво.

— Якби не Ганка, ми б давно поздихали,— зашепотіла Ягустинка крізь сльози.— Звісно, відроблю, коли тільки скажете, спасибі вам! Що я? Старе сміття, до голоду мені не звикати... А от як малюки мої рідні запищать: «Бабулю, їсти!»— і нічим їм голодні роти заткнути, то, кажу вам, я б руки собі відрубала або вівтар пограбувала та до корчмаря віднесла б, аби тільки їх нагодувати!

— То ви знову з дітьми живете?

— Таж я їхня мати... Як покинути їх у такій біді? Цього літа на них всяке лихо валиться. Корова здохла, картопля погнила, навіть на садіння довелося купувати... А тоді ще й вітер клуню завалив, а невістка після останніх пологів тяжко хворіє, і господарство залишене напризволяще.

— Ще б пак, коли Войтек ваш тільки й винюхує, де горілкою пахне, та до корчми квапиться.

— Випивав він часом з горя, тільки з горя, а відколи одержав у лісі роботу, він до Янкеля й не зазирає,— це вам кожен скаже! — із запалом заступилась за сина Ягустинка.— Біднякові кожну чарочку лічать! Надто вже господь бог розходився!.. І чого так нападатися на одного дурного хлопа! За що? Що він поганого зробив? — бурмотіла вона, запитливо підіймаючи до неба грізні докірливі

— А ви самі хіба мало їх проклинали? — сказав Антек суворо.

— Стане господь бог слухати дурне пащекування! Та якби й став...— у голосі її забриніла тривога.— Адже коли матір навіть і проклинає дітей, в серці вона їм зла не бажає, ні! Чого зопалу не скажеш!

— А що, Войтек віддав уже луку в оренду?

— Мельник поклав був за неї цілу тисячу злотих, та я заборонила здавати. Що тому вовчиську потрапить у пазури, сам чорт у нього не видере! Може, ще хто інший трапиться, у кого гроші є...

— Лука добра, не менш як два укоси на рік! Ех, якби в мене були зайві гроші! — зітхнув Антек, облизуючись, мов кіт на молоко.

— Її ще Мацей хотів купити, бо вона якраз поряд з Ягусиним полем.

Антек здригнувся, почувши це ім'я, й лише за кілька хвилин запитав, ніби знехотя, блукаючи поглядом по далеких полях:

— А що там у Домінікової чути?

Але Ягустинка бачила його наскрізь. Усміх пробіг по її зів'ялих губах, очі заіскрились, і, присунувшись ближче, вона з жалем сказала:

— А що? Пекло, та й годі! В хаті, мов після похорону, аж серце мліє від туги. Нізвідки ні допомоги, ні розради. Вони очі виплакали, чекаючи, поки бог зглянеться над ними. А вже найбільше Ягуся...

І мов пряжу стала розмотувати, розповідаючи про Ягусю, про її нещастя, смутки й самотність. Говорила гаряче, підлещуючись до Антека і силкуючись бодай щось випитати в нього, але він уперто мовчав: його раптом охопила нестерпна туга.

На щастя, повернулася Юзька з повним фартухом чорниць, насипала йому ягід у шапку і, зібравши горщики, чимдуж побігла додому.

А Ягустинка, не дочекавшись від Антека й слова, стала підводитись, стогнучи.

— Почекайте! Петреку, підвези її! — коротко кинув Антек і знову взявся за плуг. Деякий час він терпляче краяв тверду, наче запечену, землю, хилився, як віл у ярмі, весь поринувши в роботу, але туги згнітити не міг. День здавався йому надто довгим, він частенько позирав на сонце і нетерплячим поглядом міряв поле — залишалося ще зорати чималий шмат. І він дедалі більше злостився та, невідомо чому, шмагав коней і гостро погукував на жінок, щоб вони швидше рухались. Щось його так мучило, що не сила вже було стерпіти, а в голові снувалися думки, від яких очі застеляло туманом і плуг чимраз частіше вислизав з рук, зачіпаючи за камені, а під лісом так глибоко угризся під якийсь корінь, що відірвався леміш.

Орати далі було ніяк. Антек поставив плуг на полозки і, запрягши коня, поїхав додому взяти новий плуг.

В хаті нікого не було, все валялося розкидане, запорошене борошном, а Ганка лаялася з кимось у садку.

— Нечупара! Пащекувати — на це в неї є час! — буркнув Антек, виходячи надвір. Там він ще більше розлютився, бо виявилось, що й другий плуг, який він витяг з-під повітки, теж нікуди не годиться. Довго він марудився біля нього та з чимраз більшим роздратуванням дослухався до сварки. Розлючена Ганка гукала:

— Заплати за шкоду, тоді випущу твою свиню, а ні — в суді подам! Заплати за полотно, яке вона навесні подерла, коли білилось на лузі, за пориту картоплю! У мене свідки є! Ач яка хитра, буде свиней на моїм городі випасати! Брешеш! Свого не подарую! А іншим разом і твоїй свині й тобі ноги попереламую!

Ганка верещала, мов несамовита, сусідка теж не мовчала: вони лаялися скільки сили, вимахуючи одна на одну через тин кулаками.

— Ганко! — гукнув Антек, підіймаючи плуг на спину. Вона прибігла, збуджена, настовбурчена, мов квочка.

— Чого ти верещиш на все село?

— Своє захищаю! Хіба маю дозволити, щоб чужі свині на моєму городі рилися? Стільки шкоди роблять, а мені що — мовчати? Не дочекаються вони цього! — репетувала Ганка, але він гостро перебив її:

— Одягнися! Ходиш, мов якесь опудало.

— Ще чого! Стану я на роботу чепуритися, наче до костьолу. Він глянув на неї з огидою,— справді мала такий вигляд, наче її щойно витягли з-під ліжка,— і, здвигнувши плечима, пішов до кузні лагодити плуга.

Коваль працював: вже здалека лунали дзвінкі й дужі удари молота, а в кузні гудів вогонь і було гаряче, наче в пеклі. Коли Антек увійшов, Міхал зі своїм помічником кував товсті залізні штабии Піт заливав його закурене обличчя, але він кував без утоми з якимсь завзяттям.

— Для кого це такі міцні осі?

— Плошці для воза. Він возитиме ліс на тартак. Антек присів на порозі й став крутити цигарку.

Молоти били без упину: раз-два, раз-два; червоне залізо м'якшало під їхніми ударами, ставало, мов тісто, і вони гнули його, як хотіли. Кузня аж двигтіла від гуркоту.

— А ти не хочеш возити? — спитав Міхал, стромивши залізяку у вогонь і надимаючи міхи.

— Та хіба мельник допустить? Він, кажуть, возитиме разом з органістом... і з євреями теж запанібрата.

— Коні в тебе є, наймит однаково байдикує... а платять добре! — спокушав його коваль.

— Звісно, гроші придалися б у жнива, але мельника просити не буду!

— А ти б з купцями поговорив...

— Та я ж їх не знаю... От якби ти за мене поклопотався!

— Якщо просиш, поговорю, ще сьогодні побіжу до них. Антек швидко відступив за поріг, бо знову загриміли молоти і вогненним дощем сипнули іскри.

— Я зараз прийду, подивлюся тільки, яке дерево возять.

На тартаку кипіла робота. Пилки з глухим дзижчанням розтинали довгі колоди, вирувала, падаючи з коліс у річку, вода, і, клекочучи, мчала в тісних берегах. З возів звалювали важкі, тільки-но пообтісувані сосни — аж земля гула, і шестеро чоловіків обтісували стовбури, а інші складали готові дошки.

Усім керував Матеуш, який устигав скрізь. Він вправно порядкував і пильно стежив за роботою.

Обидва дружньо привіталися.

— А де ж Бартек? — спитав Антек, шукаючи очима серед робітників.

— Надокучили йому Ліпці. Пішов світ за очі.

— І чого це декого носить по світу?.. А роботи в тебе, я бачу, надовго вистачить,— стільки дерева.

— Так, вистачить на рік, а може й більше. Якщо пан з хлопами домовиться, то половину лісу вирубає і продасть.

— А знаєш, на Підліссі сьогодні знову землю розміряли!

— Бо з паном щодня хтось окремо домовляється! Йолопи, не схотіли нас послухати і всією громадою з ним торгуватися — він тоді б дав більше. А тепер все тихцем, поодинці, аби тільки інших випередити.

— Дехто з людей, наче той віслюк: якщо хочеш, щоб уперед ішов, тягни його за хвіст! Тепер пан у кожного хоч трохи та вирве, бо домовляються кожен сам по собі.

— А ти свою землю одержав?

— Ні, ще не минув строк після батькової смерті, ділитися не можна. Але я собі вже нагледів поле.

На тому березі річки, поміж вільхами, майнуло чиєсь обличчя, і Антекові здалося, що то Ягуся. Розмовляючи з Матеушем, він дедалі схвильованіше вдивлявся у прибережні зарості.

— Спека яка... Треба піти скупатися,— сказав він нарешті і рушив униз берегом, наче шукаючи зручного місця, але, тільки-но його вкрили дерева, кинувся бігцем.

Так, це була вона, ішла з сапою на капустяне поле.

— Ягусю! — покликав Антек, порівнявшися з нею.

Вона швидко озирнулась, упізнавши голос, і, побачивши його серед очерету, зупинилась, не знаючи, що робити, злякана і безпорадна.

— Не впізнала? — палким шепотом мовив Антек і хотів був перейти до неї на той берег, але річка в цьому місці була глибока, хоч завширшки якихось кілька кроків.

— Як же не впізнати? — вона полохливо зиркала на капустяне поле, де червоніли спідниці жінок.

— Де це ти ховаєшся, що тебе ніяк побачити?

— Де? Вигнала мене твоя з хати, то живу в матері.

— От про це я й хотів би поговорити з тобою. Виходь, Ягно, ввечері за цвинтар, скажу тобі щось. Приходь! — просив Антек.

— Еге! Щоб побачив хто! Ні, досить з мене й того, що було заперечила вона твердо. Але він так благав, так упрохував, що вона полагіднішала, їй стало шкода його.

— Та що ж ти мені скажеш нового? Навіщо мене кличеш?

— Невже я тобі зовсім чужий став, Ягусь?

— Не чужий, та й не свій! Не в голові мені зараз такі речі...!

— Тільки приходь, не пошкодуєш! Боїшся за цвинтар, то приходь за ксьондзів сад. На те місце... пам'ятаєш, Ягусь?

Ягна навіть відвернулась — так спалахнуло її обличчя.

— Не згадуй, соромно!..— Вона геть знітилась.

— Приходь, Ягусь, я хоч і до півночі чекатиму.

— Чекай...— Вона раптом повернулась до нього спиною і побігла в поле.

Антек жадібно дивився їй услід, і така жага спалахнула в ньому, таким вогнем збурилась кров, що він ладен був бігти й оволодіти нею на очах у всіх... Ледве опанував себе.

«Ні, це мене від спеки так розібрало!»— подумав Антек, швидкої роздягаючись, щоб скупатися в річці.

Трохи прохолодившись, він став міркувати:

«Людина безсила! Її, як вітер кострицю, бозна-куди занести може!»

Йому стало соромно, він озирнувся навкруги, чи не бачив його хто з Ягною, і став згадувати все, що йому про неї розповідали.

«Ось яка ти, ягідко, ось яка!»— думав він із зневагою і ніби з жахом, але одразу ж зупинився під якимсь деревом, заплющивши очі, бо перед ним, як жива, стояла Ягна в усій своїй чарівній вроді.

— Іншої такої в усьому світі немає! — зойкнув він, і йому страшенно захотілося ще раз побачити її, ще раз обняти, пригорнути до грудей і пити щастя з цих червоних уст, упитися тим солодким медом на смерть...

— Востаннє, Ягусю! Тільки один-єдиний раз іще! — благав він пошепки, наче вона була поруч. Довго потім протирав він очі й оглядався навколо, поки прийшов до тями.

Пішов знову до кузні. Міхал був сам і вже узявся лагодити йог плуг.

— А витримає твій віз таку вагу? — спитав він.

— Аби було що класти!

— Якщо я обіцяв, то так і буде!

Антек почав писати на дверях крейдою та обчислювати.

— Я ще до жнив зароблю триста злотих! — мовив він радісно.

— Якраз вистачило б на твою справу в суді! — недбало кинув коваль.

Антек одразу ж насупився, очі в нього похмуро блиснули.

— Та мені ще справа! Як згадаю, все з рук падає, і навіть жити не хочеться.

— Воно й не диво... Одного я зрозуміти не можу: чому ти ніякого порятунку не шукаєш?

— Що ж я можу зробити?

— А зробити щось треба! Невже під ніж іти, мов теля до різника?

— Головою муру не проб'єш! — Антек сумно зітхнув.

Міхал завзято кував, а Антека обсіли тривожні, болючі думки. Він навіть змінювався на обличчі, часом схоплювався з місця і безпорадно оглядався на всі боки. А коваль дав йому вдосталь намучитись, нишком стежачи за ним хитрими очима, і нарешті сказав тихо:

— От Казимєж з Модліци зумів урятуватися...

— Це той, що втік до Америки?

— Той самий. Розумний, шельма, пронюхав, що на нього чекає...

— Та хіба довели, що він убив стражника?

— Він не чекав, поки доведуть! Хіба він дурний, щоб у тюрмі гнити.

— Йому легко було втекти — нежонатий!

— Кому рятуватися треба, той ні на що не зважає. Я тебе не умовлятиму, щоб ти не подумав, наче маю в цьому свій розрахунок. Я тільки пояснюю тобі, як робили інші. А ти роби як знаєш. От повернувся ж на свята з тюрми Войтек Гайда. Десять років — ще не все життя, можна витримати.

— Десять років! Господи! — простогнав Антек, хапаючись за голову.

— Так, саме стільки він відбув на каторзі. Чималий час!

— Я ладен все стерпіти, тільки не тюрму. Господи, тільки кілька місяців просидів, а мало не збожеволів!

— А за якихось три тижні був би ти вже за морем — от нехай Янкель скаже.

— Так далеко їхати... Все покинути, залишити дім, дітей... землю, село, і в таку далеч... назавжди! — з жахом белькотів Антек.

— Стільки людей поїхало туди з власної волі, і нікому на думку не спадає повертатися в тутешній рай.

— Мені навіть подумати про це страшно!

— А ти подивися на Войтека та послухай, що він розповідає про каторгу, тобі ще страшніше стане. Чоловікові несповна сорок років, а він увесь посивів, згорбився, кров'ю кашляє і ледве ноги волочить. От-от богові душу віддасть... Але що там говорити — у тебе свій розум є, сам розміркуєш.

Коваль вчасно замовк, розуміючи, що посіяв тривогу в Антековому серці, а решту зробить час. Він уже заздалегідь радів наслідкам і, полагодивши плуг, сказав весело:

— Ну, тепер побіжу до купців, а ти рихтуй назавтра воза — возитимеш ліс. Не суши голови тим судом! Що буде, те буде, а буде те, що бог дасть! Увечері зайду до тебе.

Але Антекові не так легко було забути цю розмову. Він проковтнув дружні поради коваля, мов риба гачок з приманкою, і тепер цей гачокі розривав йому нутрощі, не давав дихати. Тягар болючих думок наліг на нього, він ледве ступав, ніби його спутали.

— Десять років! Десять років,— бурмотів він, ціпеніючи від жаху. Смеркало, люди поверталися з поля, на подвір'ї знялася метушня.

Вітек пригнав череду, і жінки готувалися доїти, поралися біля худоби, в селі чути було вечірній гомін і верещання дітей, що купалися в ставку.

Антек викотив воза за клуню, щоб оглянути й приготувати на ранок, але після розмови з ковалем йому нічого не хотілося робити, і він гукнув Петрекові, що напував біля криниці коней:

— Нашмаруй воза та подивись, щоб був справний, від завтра возитимеш дерево на тартак.

Петрек сердито вилаявся — йому не до смаку була така робота.

— Заткни пельку й роби, що тобі наказують! Ганусь, дай коням три мірки вівса, а ти, Петреку, принеси їм конюшини з поля, нехай підгодуються.

Ганка спробувала його розпитати, але він буркнув у відповідь щось незрозуміле і, покрутившись на подвір'ї, пішов до Матеуша, з яким вони тепер були великі приятелі.

Матеуш щойно повернувся з роботи і, сидячи на призьбі, їв кисляк, щоб трохи прохолодитися.

Звідкілясь, здається з саду, долинав тихий, жалібний плач.

— Це хто там реве?

— Настуся. Ніяк не втямлю, що з ними робити. Оклик був, весілля призначене на неділю, а Домінікова вчора переказала солтисом, що господарство все на неї записане, і вона Шимекові не дасть смужки землі і в хату його не пустить. І зробить так неодмінно — знаю я те собаче поріддя!

— А Шимек що на це?

— Шимек? Як сів уранці в саду, так і досі сидить, мов пень, і навіть Настусі ні слова не відповідає. Я вже боюся, щоб не збожеволів.

— Шимеку! — гукнув він у сад.— Іди-но сюди! Борина прийшов, може, він що-небудь порадить.

Шимек з'явився за хвилину і сів на призьбі, ні з ким не вітаючись. І Він за цей час схуд, висох, мов осикова дошка. Але очі його горіли, І на змарнілім обличчі був вираз твердої рішучості.

— Ну, що ж ти надумав? — лагідно спитав Матеуш.

— А те, що візьму сокиру й зарубаю її, як собаку.

— Ну, ці дурниці залиш для корчми!

— Богом клянусь, уб'ю! А що ж мені робити, що? Землю батькову вона мені не віддає, з хати жене і грішми мою частку сплатити не хоче. Що ж мені робити? Де я, сирота, подінусь, де? Щоб рідна мати так сина кривдила! — простогнав Шимек, витираючи рукавом сльози, але відразу ж схопився і гукнув:— Не відступлюся від свого, грім тебе побий! У тюрмі згнию, а їй не подарую!

Його заспокоїли, та він сидів похмурий і такий лихий, що навіть не відповідав на плаксивий шепіт Настусі. Матеуш і Антек стали радитися, як би йому допомогти, але нічого не могли надумати — хіба Домінікову приборкаєш? Нарешті Настуся відвела брата вбік і стала щось йому говорити.

— Диви-но! Жінка, а як мудро розміркувала! — радісно скрикнув Матеуш, повертаючись на місце.— Вона каже, що треба купити в пана на Підліссі моргів шість землі на виплат. Що, добре надумала? А матері можна дулю показати, нехай казиться...

— Звісно, порада добра, не гірша всякої іншої, а тільки гроші де?

— У Настки є тисяча злотих, на завдаток вистачить.

— Ну, а де ж хата, худоба, реманент, зерно для посіву?

— Де? А ось тут! Тут! — несподівано гукнув Шимек, схопившись і простягаючи вперед стиснуті кулаки.

— Гм... Сказати легко, та чи подужаєш? — недовірливо буркнув Антек.

— Дайте тільки землю, тоді побачите! — сказав Шимек твердо.

— Ну, тоді нічого й міркувати. Іди до пана й купуй.

— Почекай, Антеку, треба з думками зібратись.

— Побачите, як я дам собі раду! — швидко заговорив Шимек.— Хто в матері орав? Хто сіяв? Хто жав? Тільки я! Погано, чи що, поля обробляв? Хіба я нероба якийсь? Нехай усе село скаже, нехай мати посвідчить! Дайте тільки землю, допоможіть, брати рідні, а я за це до самої смерті вам вдячний буду. Допоможіть тільки, люди добрі! Підтримайте! — казав він, то сміючись, то плачучи, наче сп'янілий від радісної надії.

Коли він трохи заспокоївся, всі гуртом почали обмірковувати цей задум.

— Тільки б пан згодився дати на виплат,— зітхнула Настка.

— Ми з Матеушем поручимося за Шимека, тоді, думаю, дасть. Настуся була так зворушена Антековою добрістю, що мало не кинулась цілувати йому руки.

— Я сам чимало горя зазнав, тож розумію, як воно іншим! — промовив Антек тихо й підвівся, збираючись іти. Вже зовсім стемніло, тільки небо ще ясніло та на заході догоряла вечірня заграва.

Антек постояв біля ставу, вагаючись, куди йти,— і за хвилину рушив додому.

Але йшов він поволі, наче з примусу, й весь час зупинявся поговорити із знайомими. На вулиці було повно людей, бігали діти. З-за тинів дзвеніли пісні, десь ґелґотіли злякані гуси, біля млина верещали, купаючись, хлоп'ята, на тому березі ставу лаялись якісь жінки, десь пронизливо вищала сопілка.

Хоч Антек і не поспішав, і залюбки зупинявся дорогою, кінець кінцем він опинився біля своєї хати. Крізь відчинені вікна з хати падало світло, на призьбі плакала дитина, а надворі лунав верескливий Ганчин голос і час від часу чути було, як сердито огризалася Юзька.

Антек знову зупинився, вагаючись, а коли Лапа радісно заскавчав і став кидатись йому на груди, він з несподіваним роздратуванням штурхнув його ногою і повернув назад. Дійшов до стежки, що вела до плебанії, прошмигнув повз будинок органіста так тихо, що навіть собаки його не почули, і вийшов за ксьондзів сад, на широку межу між ксьондзовими та Клембовими полями.

Його вкрила густа тінь рясно порослих тут дерев.

Місячний серп уже повис на потемнілому небі, і зорі мерехтіли чимраз яскравіше. Наставав вечір, росяний, дуже теплий, справжній літній вечір. В житі підпадьомкали перепілки, на далеких луках кричав, наче в бочку, бугай, а над полями стояла запашна тиша.

Ягуся все не йшла. Неподалік від Антека межею походжав у білій сутані, з непокритою головою ксьондз. Він поринув у молитву й наче не помічав, що його коні, які паслися на голім, витоптанім перелозі, перейшли за межу й жадібно скубуть Клембову густу, як ліс, конюшину, що була вже вкрита цвітом.

Ксьондз походжав, бурмотів молитви, позирав на зорі і, час від часу зупиняючись, насторожено дослухався: як тільки з села долинав який-небудь рух, він поспіхом повертав назад і удавано сердито гукав на коней:

— Куди поліз, Сивко? У Клембову конюшину, га? Бачили ви їх, негідників! Сподобалося чуже? А батогом по ногах не хочете? Ну, кажу, батогом?! — суворо гримав він.

Але коні так смачно хрупали конюшину, що в ксьондза не вистачало духу гнати їх з чужого поля. Він тільки озирався навкруги і стиха бурмотів:

— Ну, вже підживіться трохи, підживіться... Я за це помолюся за Клемба або чимось іншим відплачу йому за шкоду. Ач негідники, як уминають свіжу конюшину!

І знову ходив туди й сюди, бурмотів молитви та вартував, і гадки не маючи, що Антек дивиться на нього, слухає та щодалі схвильованіше чекає на Ягусю.

Минуло чимало часу, і Антекові несподівано спало на думку підійти до ксьондза і порадитися з ним про свої справи.

«Людина він учена, то, може, швидше щось надумає»,— міркував він відходячи в темряві за клуню. Обминувши її, він вже сміливо вийшов на межу і голосно відкашлявся.

Ксьондз, почувши, що хтось іде, закричав на коней:

— Ах ви, шкідники паскудні! Ні на хвилину з очей спускати не можна — зараз у чуже поле залізуть, як свині! Сюди, Каштан! — і, підібравши сутану, побіг виганяти коней.

— Борина, ти? Ну, як справи? — гукнув він, упізнавши Антека.

— А я шукаю вас, ваша велебність, до плебанії заходив...

— От вийшов помолитися й водночас коней доглянути, бо Валек побіг у маєток. Такі вони в мене норовисті, так у шкоду лізуть, що хай бог боронить! Дивись, як у Клемба рясно конюшина зійшла! Це з мого насіння... А в мене вимерзла вся, лише ромен та осот ростуть! — жалібно зітхаючи, говорив ксьондз.

Він сів на камінь.

— Ну, сідай, поговоримо. Гарна година! Десь тижнів за три задзвенять коси!

Антек сів поруч і став, не поспішаючи, розповідати, навіщо прийшов. Ксьондз слухав його уважно, нюхав тютюн, дзвінко чхав і раз у раз погукував на коней:

— А куди? Осліп хіба, не бачиш, що чуже? Ах ти, паскудник! Антек розповідав щось незв'язно, заникувався і плутав.

— Бачу, в тебе щось на серці. Признайся щиро — полегшає! Кому ж і вилити душу, як не ксьондзові!

Він погладив Антека по голові, почастував тютюном. Той, набравшись сміливості, розповів йому про свої побоювання.

Ксьондз довго міркував над його словами, зітхав і нарешті сказав:

— Я б на тебе за лісника тільки покуту наклав: ти батька захищав, а лісник був негідник і лютеранин,— невелика шкода! Але суд тебе не виправдає. Відсидиш найменше чотири роки. Що тут порадити? Боже мій, і в Америці люди живуть, і з тюрми додому повертаються. Але й одне погане, і друге теж не краще.

Він то наполягав, щоб Антек тікав уже завтра, то радив залишитись і відбути покарання, а кінець кінцем сказав:

— Найпевніше — це покластися на бога й сподіватися його милосердя.

— А мене тим часом закують у кайдани та й поженуть у Сибір.

— З Сибіру багато повертається, я сам знаю не одного...

— А що я після стількох років застану вдома? Хіба жінка сама впорається з господарством? Все пропаде! — безпорадно бурмотів Антек.

— Від щирого серця радий би тобі допомогти, та що я можу... Ось постривай, відправлю святу месу, щоб господь зглянувся над тобою. Зажени-но мені коней до стайні, пізно вже. Чуєш, пізно, кажу, спати час!

Антек був такий заклопотаний, що, тільки пішовши віл ксьондза, згадав про Ягусю й побіг на умовлене місце. Вона чекала його, причаївшись за клунею.

— Чекаю, чекаю, а тебе нема.

Голос у неї наче трохи охрип від роси.

— Хіба ж я міг одразу піти від ксьондза.— Він хотів її обняти, але вона його відштовхнула.

— Облиш! Не ніжності мені зараз у голові, не милування.

— Я тебе зовсім не впізнаю! — сказав прикро вражений Антек.

— Яка була, така і є!

— Ні, ти не схожа на себе.— Він присунувся ближче.

— Стільки часу ти про мене навіть не згадав, а тепер дивуєшся.

— Вже більше й думати не можна, ніж я про тебе думав, та не міг же я втекти до тебе!

— А я з живим трупом залишилась та з бідою! — Ягна здригнулася, наче від холоду.

— І ні разу тобі на думку не спало відвідати мене — щось інше було у тебе в голові!

— А ти чекав мене, Антосю? Правда, чекав? — прошепотіла вона недовірливо.

— Ще й як чекав! Мов дурень, цілими днями стовбичив біля ґрат, очі видивляв, щодня чекав тебе.— Він навіть затремтів.

— Господи! А тоді ти мене так вилаяв, отам, за сінником! Та й раніше такий бував сердитий! А коли тебе забирали, ти й не глянув на мене, слівця мені не сказав! Добре пам'ятаю — для всіх ти знайшов лагідне слово, навіть для пса, тільки не для мене! Я вже думала, що збожеволію!

— Я тоді не мав серця на тебе, Ягусь, ні! Але часом так горить душа від муки, що весь світ, здається, знищив би...

Обоє змовкли, стоячи поряд. Місяць світив їм просто в обличчя. Вони важко дихали, охоплені лютим болем спогадів, в очах стигли сльози невимовної туги, гіркого жалю.

— Не так ти мене вітала колись! — сумно сказав Антек. Ягна раптом розплакалась, голосно й жалібно, мов дитина.

— Як же мені тебе вітати? Як? Мало ти кривдив мене? Зганьбив знеславив,— люди цькують мене, як собаку...

— Я тебе знеславив? То це через мене? — Антек раптом скипів.

— Ти! Через тебе вигнала мене з дому ця нечупара, це свинське помело! Через тебе я стала посміховиськом для всього села...

— А про війта забула? А про інших? — грізно мовив Антек.

— Все через тебе! Все! — шепотіла Ягна болісно.— Навіщо ти мене присилував? Адже в тебе є жінка! Дурна я була, а ти мене так обплутав, що я світу божого за тобою не бачила! І навіщо ж ти потім покинув мене саму, людям на посміх?

Тут уже й Антек, охоплений гіркотою, засичав крізь стиснуті зуби:

— То це я тобі звелів стати моєю мачухою? Я тебе присилував тягатися з усякими, хто тільки хотів?

— А навіщо ти мені не заборонив? Якби любив, то не давав би мені волі, не покинув би саму, зумів би вберегти від лиха, як роблять інші! — скаржилась Ягна з глибоким, болючим жалем, який остаточно обеззброїв Антека. Злість його раптом зникла, серце затремтіло від ніжності.

— Тихо, Ягусь, тихо, маленька! — шепотів він.

— Я така нещасна, всі мене кривдять, та й ти теж проти мене, як усі! І ти, і ти! — схлипувала вона, припавши головою до стіни.

Він посадив її біля себе і, пригорнувши, став гладити по волоссю, витирати заплакане обличчя, цілувати тремтячі губи й повні сліз очі, ці кохані очі, такі сумні зараз. Він пестив її, голубив, заспокоював, як умів, і вона плакала чимраз тихіше, довірливо пригорнувшись до нього, припавши головою до його грудей, мов до грудей матері, на яких так солодко виплакувати всі смутки й болі.

Але кров уже шугнула Антекові в голову від тепла, яким віяло від неї. Він чимраз палкіше цілував її, чимраз дужче пригортав до себе.

Ягна спочатку не відчувала, до чого йдеться та що з нею діється. Тільки коли вона відчула себе вже зовсім у його владі, коли він став душити її шаленими поцілунками, вона стала вириватися й просити злякано, мало не плачучи:

— Пусти мене, Антеку! Пусти, бога ради! Я закричу!

Та хіба могла вона боротися з ним? Він стискав її так, що подих перехоплювало... Її обсипало жаром і тремтінням.

— В останній раз дозволь! В останній! — благав Антек, задихаючись.

Світ закружляв перед нею, вона наче впала в якусь прірву, а він узяв її, як раніше, в могутньому пориві кохання, і вона віддавалась йому теж, як бувало, в солодкій знемозі, на щастя без міри, на саму смерть...

Як колись! Ісусе! Як колись!

Ніч стояла вся в зорях, місяць був уже на середині неба. Заснули в бездонній тиші поля, світ не дихав, поринувши в непам'ять, у п'янке забуття.

І вони вже нічого не тямили, все зникло у вогні кохання, вічно спраглого й вічно невситимого. Як висохле дерево, вінчаючись із блискавкою, спалахує полум'ям, і вони гинуть разом, а грім співає їм пісню загибелі, так Антека і Ягну спалював якийсь ненаситний вогонь.

Ожило в них давнє кохання, і вони злилися в одне, спалахнувши буйним, веселим полум'ям на одну мить забуття, на єдину хвилину останнього щастя.

Та коли вони знову сіли поруч, щось затьмарило їм душі, і вони вже поглядали одне на одного тривожно, нишком і швидко, з почуттям сорому і каяття відводили очі.

Даремно Антек шукав її уст, які раніше так жадали поцілунків,— Ягуся неприязно відверталась.

Даремно шепотів він їй найніжніші слова, ласкаві прізвиська — вона не відповідала, нерухомо вдивляючись у місяць. І Антек злостився й холонув, охоплений жалем і незрозумілою тугою.

Вони вже не знаходили про що говорити, нудились, і кожне з нетерпінням чекало, щоб інший устав і пішов геть.

В Ягусиному серці все наче вигоріло й розсипалося попелом.

Вона раптом сказала з прихованою злістю:

— Знову мене присилував, як розбійник!

— Та хіба ти не моя, Ягусь, не моя? — він хотів обняти її, але вона з силою відштовхнула його.

— Не твоя і нічия, розумієш? Нічия! — вона знову розплакалась, але Антек більше не втішав і не обіймав її. Помовчавши, він спитав серйозно:

— Ягусь, ти пішла б зі мною на чужину?

— Куди ж це? — Вона підвела на нього заплакані очі.

— А хоч би в Америку! Поїдеш зі мною, Ягусь?

— А що ж ти з жінкою зробиш?

Він схопився, наче його шмагнули батогом.

— Правду питаю. Отрути їй підсиплеш, чи що?

Антек схопив її, пригорнув і, осипаючи жагучими цілунками її обличчя, став просити, умовляти, щоб вона поїхала з ним у далекі краї, де вони залишаться назавжди. Він довго говорив їй про свої задуми, надії, бо схопився раптом за думку втекти з нею, як п'яний хапається за тин, і, як п'яний, швидко говорив щось, охоплений гарячковим збудженням. Ягна вислухала все до кінця і сказала глумливо:

— Присилував ти мене до гріха, то думаєш, що я вже зовсім здуріла і повірю твоїм брехням?

Він клявся їй, що це не брехні, а щира правда, але вона не хотіла навіть слухати і, вирвавшись з його обіймів, сказала ущипливо:

— І не подумаю з тобою їхати. Навіщо? Хіба мені погано самій? — Вона накинула хустку на голову й пильно подивилася навколо.— Пізно, вже треба бігти!

— Куди ти поспішаєш? Ніхто ж тепер удома за тобою не стежить.

— Але тобі вже час... Там Ганка вже перину провітрює й зітхає... Розлючений її словами, Антек просичав:

— Я ж тобі не згадую, хто там тебе у корчмі дожидає.

— А щоб ти знав — не один буде мене дожидати, хоч би й до ранку, щоб ти знав! Надто вже ти високо несешся! Хіба ти один на світі! — сказала Ягна з глузливим посміхом.

— Та біжи, хоч і до Янкеля! — прохрипів Антек.

Але Ягна не йшла. Вони стояли поряд, важко дихаючи й вороже дивлячись одне на одного, і ніби шукали слів, які ранили б найболючіше.

— Ти кликав мене, хотів щось сказати, то кажи, бо я вже до тебе не вийду!

— Не турбуйся, не покличу...

— Та хоч би й на колінах просив — не вийду!

— Звісно, часу не вистачить — до стількох доводиться тобі щоночі виходити!

— Щоб ти здох, як собака! Вона побігла полем навпростець.

Антек не кинувся її доганяти, навіть не покликав і тільки дивився, як вона тінню летіла по полю. Коли вона зникла в садках, він протер очі, наче щойно прокинувся, і гірко зітхнув.

— Геть здурів! Господи, куди жінка може завести чоловіка! Вертався додому, а його пік сором. Він не міг подарувати собі того, що сталося, суворо картав себе й мучився.

Постіль йому постелили в саду, бо в хаті через задуху й мух спати було неможливо.

Але він не міг заснути. Лежав, втопивши очі в далеке мигтіння зірок, дослухаючись до тихої ходи ночі, і все думав про Ягусю.

— Ні з нею, ні без неї! От, лиха година! — вилаявся він тихо. Сумно зітхав, повертався з боку на бік і, скидаючи перину, охолоджував ноги в росяній траві, та сон не йшов і думки про Ягусю не залишали його ні на мить.

В хаті заплакала дитина, і почулося бурмотіння Ганки. Антек підняв голову, але за хвилину все стихло — і знову охопили його ті ж самі думки. Вони проймали його наскрізь, наче запашний весняний подув, хвилювали душу солодкими спогадами. Але він уже не віддавався їм у неволю, ні, він тверезо зважував усе і кінець кінцем урочисто, мов на сповіді, сказав самому собі:

«Цьому треба покласти край! Сором і гріх! Що люди знову скажуть? Я ж батько дітям, господар. Цьому треба покласти край!»

Він так вирішив, але розлучатися з Ягусею було страх як шкода, невимовно шкода!

«Тільки раз дай собі волю,— і так зі злом заприятелюєш, що й смерть не розділить!»— гірко міркував він.

Розвиднялося, небо запиналося сірим саваном, а Антек усе ще не міг заснути. Нарешті білий день зазирнув йому в очі, і Ганка прибігла будити його. Обличчя в Антека було похмуре, але сьогодні він на диво ласкаво повівся з жінкою і, коли вона розповіла, чого вчора пізно ввечері приходив коваль, провів рукою по її розпатланих косах.

— Ну, коли вже так пощастило, і я возитиму дерево, куплю тобі щось на ярмарку.

Ганка зраділа й стала просити, щоб він купив засклену шафу для посуду, таку, як в органіста.

— А тоді ти скажеш, щоб я купив тобі канапу, таку, як у панів у маєтку! — засміявся Антек, проте обіцяв купити все, що вона просила, і став поспіхом одягатися — робота чекала. Треба було стромляти шию в ярмо, нести тягар щоденної праці.

Він ще раз поговорив з ковалем і одразу ж після сніданку вирядив Петрека возити гній, а сам поїхав парою коней до лісу.

В лісі на порубі кипіла робота. Безліч людей обтісували дерева, зрубані ще взимку. Удари сокир і вищання пилок здалека нагадували невпинне стукотіння дятлів. У високій траві паслася ліпецька худоба й диміли вогнища.

Антек згадав, що діялося тут недавно, і тільки головою похитав, побачивши, як дружно працюють разом ліпецькі селяни й ріпецькі шляхтичі.

— Лихо напоумило їх! І потрібно було все це, га? — сказав він Ягустинчиному синові Войтеку, який обрубував гілки з сосон.

— А хто ж у цьому був винен, як не пан та багаті господарі! — похмуро буркнув Войтек, не полишаючи роботи.

— А найбільше, мабуть, злоба та дурне під'юджування.

Він зупинився на тому місці, де вбив лісника, і злість так здушила йому горло, що він аж вилаявся вголос:

— Стерво, через нього все моє лихо! Якби міг, я б йому ще додав! Плюнув і взявся до роботи.

Відтоді Антек цілими днями возив дерево на тартак, працював несамовито, наче хотів замордувати себе до смерті, а проте не міг вгамувати думок про Ягусю і про свою злощасну справу в суді.

Якось Матеуш розказав йому, що Шимек купив землю на Підліссі,— пан згодився дати на виплат та ще обіцяв дати соломи й дранки. Весілля відклали, поки Шимек не заведе хоч сяке-таке господарство.

Та що було тепер Антекові до чужих турбот — мало хіба в нього було своїх? До того ж коваль мало не щодня всіляко страхав його судом і обережно, дуже хитро, натякав, що коли буде негайно потрібно, дехто може позичити йому гроші.

Антек уже сто разів ладен був кинути все й тікати, але варт було йому глянути на село, подумати, що він покине все це назавжди, і його поймав жах. Він згоден був на тюрму, на все, що завгодно, аби тільки не це. Проте і про тюрму думав з розпачем.

Від цієї внутрішньої гризоти він змарнів, став похмурий, з усіма поводився суворо й прискіпливо. Ганка просто божеволіла, марно намагаючись вивідати, що з ним. Спочатку вона запідозрила, що він знову злигався з Ягусею, але очі в неї були пильні, та й Ягустинка, яку вона підгодовувала, стежила за цією парою, й інші підтверджували, що Антек і Ягуся уникають одне одного й ніколи не зустрічаються, отож щодо цього Ганка могла бути спокійна.

Та хоч як вона догоджала чоловікові — і годувала смачно і вчасно, і стежила за чистотою й порядком у хаті, та й у господарстві все йшло так, що краще й бути не може,— Антек був завжди дражливий, похмурий, сварився за кожну дрібницю, і вона ніколи не чула від нього доброго слова.

Найважче почувала себе Ганка тоді, коли він ходив мовчазний, похмурий, мов осіння ніч, і не гнівався, не сварився, а тільки гірко зітхав і йшов на цілий вечір до корчми пити з друзями.

Спитати в нього вона на зважувалась, а Рох присягався, що теж нічого не знає,— старий приходив до них тепер тільки ночувати, а цілими днями блукав по навколишніх селах із своїми книжками і вчив людей молитися серцю Ісусовому,— цю службу божу начальство забороняло правити в костьолах.

Якось увечері вони вечеряли не на ґанку, а в хаті, бо після заходу знявся вітер. Раптом на березі загавкала ціла зграя собак. Рох поклав ложку й уважно прислухався.

— Хтось чужий на селі! Треба подивитися.

Він вийшов, але одразу ж повернувся блідий і швидко сказав:

— На дорозі шаблі бряжчать. Якщо питатимуть — я пішов до села. Вискочив у сад і зник.

Антек пополотнів, як смерть, і схопився з-за стола. Собаки заливалися гавкотом уже на подвір'ї, на ґанку загупали важкі кроки.

— Може, це за мною?— стривожено пробурмотів Антек. Всі помертвіли, побачивши на порозі стражників.

Антек не міг з місця зрушитися і тільки поглядав на відчинені вікна й двері. На щастя, Ганка не розгубилась і спокійно, підсунувши лаву, запросила стражників до столу.

Вони чемно привіталися і одразу напросились на вечерю. Ганка пішла смажити їм яєчню.

— Куди це ви так пізно? — спитав нарешті Антек.

— У службовій справі, і дуже важливій,— відповів урядник, обводячи очима всіх присутніх.

— Певно, злодіїв шукаєте? — провадив Антек далі уже сміливіше й виніс із комори пляшку горілки.

— І злодіїв, і в іншій справі. Випий з нами, господарю!

Він випив. Стражники накинулися на яєчню, тільки ложки стукотіли.

Всі сиділи тихо, мов злякані трусики. Стражники вишкребли миску дочиста, випили ще, і урядник, обтерши вуса, поважно мовив:

— І давно тебе з тюрми випустили, га? Антек здригнувся.

— Наче ви, пане уряднику, не знаєте?

— А де ж Рох? — несподівано спитав урядник.

— Який Рох? — Антек миттю зрозумів, що не він їм потрібний, і заспокоївся.

— Кажуть, у вас живе якийсь Рох?

— Пан урядник, мабуть, питають про того дідка, що ходить по селу? Справді, його ж Рохом звуть.

Урядник зробив нетерплячий рух і сказав грізно:

— Ти зі мною не жартуй, нам відомо, що він у вас живе!

— А так, він не раз жив у нас, але і в інших теж. Старцює, то де доведеться, там і заночує. Сьогодні в хаті, завтра в хліву, а часом і просто під тином. А навіщо пан урядник про нього питають?

— Так, просто цікавлюсь.

— Хороша людина, води не скаламутить,— втрутилася Ганка.

— Знаємо, хто він такий, знаємо! — багатозначно кинув урядник. Він всіляко намагався випитати в них що-небудь, і тютюном навіть частував, але всі казали одне і те ж. Так нічого й не рознюхавши, урядник підвівся з лави:

— А я кажу, що він живе у вас!

— Може, я в кишеню його заховав? — огризнувся Антек.

— Я тут у службовій справі, це розуміти треба, Борино! — грізно наступав на нього урядник, але одразу ж полагіднішав, одержавши на дорогу півтора десятка яєць і чималу грудку свіжого масла.

Вітек ходив за стражниками назирці і потім розповідав, що вони й до солтиса зайшли, і навіть пробували зазирнути в освітлені вікна інших хат, але собаки так гавкали, що ніяк було щось вистежити, і вони пішли ні з чим.

Ця подія так приголомшила Антека, що, залишившись на самоті з дружиною, він признався їй у тому, що його мучило.

Ганка слухала з тремтячим серцем, не проминувши жодного слова, і тільки наостанку, коли Антек сказав, що їм нічого іншого не залишається, як продати все й тікати звідси, хоч би й до Америки, вона стала перед ним бліда, мов крейда.

— Не поїду й дітей занапастити не дам! А якщо присилуєш, візьму сокиру, дітей зарубаю, а сама — хоч у колодязь! Правду тобі кажу, бог мені свідок! Запам'ятай це собі! — кричала вона, впавши на коліна перед образом, наче присягаючись у храмі божому.

— Цить! То я так тільки сказав.

Вона полегшено зітхнула і мовила вже спокійніше, стримуючи сльози:

— Відбудеш строк і повернешся! Не бійся, з господарством я упораюсь... Ти ще мене не знаєш... Ні смужки землі не пропаде, з рук не випущу. Господь допоможе, то й це знесу.— Вона тихо заплакала.

Антек довго міркував і нарешті сказав:

— Хай буде, що бог дасть! Почекаємо суду.

Так нічого й не вийшло з хитрих ковалевих підступів.

VI

— Лягай, нарешті, й не заважай спати! — сердито гримнув Матеуш, повертаючись на другий бік.

Шимек приліг на хвилинку, та тільки-но Матеуш знову захропів, він став тихенько вибиратися з засіка; йому здалося, що в клуню, де вони спали, вже пробивається тьмяний світанок.

Навпомацки зібрав він свій інструмент, приготований ще напередодні, і так поспішав, що в нього раз у раз з гуркотом падало щось з рук, і Матеуш крізь сон лаявся.

Надворі було ще темно, але зорі вже зблідли, небо на сході ледь помітно проясніло, і, б'ючи крилами, хрипко кричали перші півні.

Шимек навантажив на тачку все своє добро і, тихенько скрадаючись попід хатою, вийшов до ставка.

Село спало, мов убите, не гавкнув навіть жоден собака, і в тиші, чути було тільки лопотіння води, що просочувалась крізь млинові опусти.

На затінених садами вулицях було ще зовсім темно, лише де-не-де біліла стіна хати та в мороці ледь яснів віддзеркаленням зірок став.

Підходячи до материної хати, Шимек ступав повільніше й насторожено прислухався,— за тином наче хтось ходив: чути було безупинне глухе бурмотіння.

— Хто там? — почувся раптом материн голос. Шимек завмер, не дихаючи, не сміючи поворухнутися. Стара, не дочекавшися відповіді, знову стала ходити туди-сюди.

Шимек бачив її: мов тінь, посувалась вона під деревами, намацуючи дорогу ціпком і півголосом бурмочучи молитву.

«Товчеться уночі, як Марко по пеклу,— подумав Шимек, з жалем зітхнув і тихенько, боязко прослизнув мимо.— А таки гризе її сумління за те, що мене скривдила. Гризе!» - подумки ще раз мовив він з глибоким задоволенням, виходячи на широку, вибоїсту дорогу за млином. Тут він помчав, наче його щось гнало, не звертаючи уваги на ями й каміння.

Зупинився він аж біля хреста, на роздоріжжі, де одна з доріг вела до Підлісся. Було ще надто темно, щоб братися до роботи, і він присів під розп'яттям трохи перепочити й почекати ранку.

— Де поле, де ліс — не побачиш! Саме злодійська година,— бурмотів він, блукаючи поглядом навколо. Земля ще потопала в тьмяній імлі, але на небі дедалі яскравіше розгорялися золотисті смуги світання.

Щоб згаяти час, Шимек почав проказувати молитву, але щоразу, як тільки він торкався рукою зарошеної землі, слова молитви вилітали в нього з голови, і він з насолодою думав про те, що от іде працювати на своїй землі, на своєму господарстві.

«Тепер ти моя, не випущу тебе!»— думав він гордо й радісно. Наче закоханий, у нестямі вдивлявся він палаючими очима в тьмяні сутінки попід лісом, де вже чекали на нього куплені в пана шість моргів.

— Догляну вас, сироти мої дорогі, і вже не залишу, поки живий! — бурмотів Шимек, застібаючи на грудях кожух, бо його проймало холодом. Спершися спиною на хрест, він дивився в прояснілу далечінь, але несподівано його зморив сон, і він захропів.

Вже, мов широко розлиті води, сіріли поля, а сиве від роси жито хвилювало і хльоскало Шимека колоссям, коли він прокинувся і схопився на ноги.

— Білий день, час до роботи! — прошепотів, розминаючи кістки, і вклякнув перед розп'яттям, щоб помолитися. Сьогодні він не бурмотів молитву нашвидку, аби тільки відбутися та позітхати, б'ючи себе в груди. Ні, сьогодні він від щирого серця просив бога допомогти йому, і сльози текли в нього по обличчю.

— Допоможи, господи милосердний! — благав він, обіймаючи Христові ноги та вдивляючись у змучене обличчя на розп'ятті.— Рідна мати мене скривдила, на тебе тільки уповаю, господи! Бо ж тепер я останній бідняк і беруся за тяжку роботу! Грішний я, що й казати, але ти мені допоможи, то я віднесу в костьол гроші на обідню або й на дві! Свічок накуплю, а як розживуся, навіть і балдахін справлю! — просив він, припадаючи губами до хреста. Потім на колінах проповз навколо, покірно поцілував землю і встав, зміцнілий і сповнений снаги.

Він відчував такий приплив сили й бадьорості, що, схопившись за важку тачку, став пхати її, мов пір'ячко, з викликом поглядаючи на Ліпці, які лежали внизу, ще оповиті сутінками, з яких підносилися тільки вежі костьолу, поблискуючи у ранковому промінні золоченим хрестом.

— Побачите! Ого! Побачите! — весело погукував Шимек, ступаючи на свою землю. Вона лежала попід лісом, з одного боку прилягаючи до ліпецьких полів. Але, боже милий, що то була за земля! Клаптик дикого поля, весь у ямах, що залишилися тут після цегельні, у купинах та горах каміння, порослих терном. Коров'як, дикий ромен, кінський щавель буйно порозросталися на пагорках, і тільки де-не-де стирчала крива сосонка, купи вільх та кущі ялівцю, а в балочках і ямах, мов ліс, буяли осока й очерет. Словом, земля була така, що пес би над нею заплакав, і навіть сам пан відраджував Шимека її купувати, але хлопець затявся:

— В самий раз для мене. Я і з такою упораюсь! Відраджував його й Матеуш, з жахом поглядаючи на цей дикий пустир, де тільки собаки з фільварку справляли свої весілля, але Шимек сказав уперто й рішуче:

— Не відступлюся! Всяка земля добра, коли рук до неї докласти! І купив її, бо пан продав дешево — по шістдесят карбованців за морг, та ще й обіцяв дати дерева й іншого матеріалу для хати.

— Еге, чого б то я з нею не впорався! — вигукнув Шимек, обводячи свою ділянку жадібним поглядом, і, покинувши тачку, став обходити межі, позначені встромленими в землю гілками.

Ходив поволі, і від великої радості серце било в груди, наче молотком. Він подумки відзначив, що спершу робити, з чого почати, бо ж мав працювати для себе, для Настусі, для майбутнього роду Пачесів, і вже лаштувався, щоб напружити всі сили, накинутися на роботу, як голодний вовк, котрий допався до живого м'яса.

Обійшовши все поле, він став вибирати місце для хати.

«Отут буде найкраще: і село навпроти, і ліс під боком, легше буде з дровами й затишніше взимку».— міркував він і, позначивши каменями місце для чотирьох рогів, скинув кожуха, перехрестився, і, поплювавши в долоні, почав корчувати пні й вирівнювати землю.

День підводився весь золотий, з села долинало мукання корів, що їх гнали на пасовисько, рипіли колодязні журавлі, люди йшли на роботу, й на дорогах торохтіли вози. До Шимека долинали різні голоси, разом з вітерцем, який пустував на нивах. Все було, як щодня. Але Шимек нічого не бачив, не помічав, захоплений працею. Часом він випростував втомлену спину, переводив подих, протирав залиті потом очі і знову припадав до землі, мов ненаситна п'явка, і, своїм звичаєм, розмовляв з усім, що потрапляло йому під руку, наче з чимось живим.

Вивертаючи з землі величезний камінь, він приказував:

— Ну, належався ти тут, відпочив, а тепер маєш мою хату підперти. А вирубуючи терновий кущ, казав, посміхаючись:

— Не впирайся, дурню! Думає, що я його не подужаю! Еге, залишу тебе, щоб ти тут людям штани шматував...

Замшілим каменям сказав:

— І вас зрушу з місця, тісно тут! Вимощу вами подвір'я біля хліва, як у Борин.

Перепочиваючи, він закоханим поглядом обіймав свою землю і палко шепотів:

— Моя ти, моя! Ніхто тебе в мене не вирве!

І, жаліючи цю бідну, зарослу бур'яном і занехаяну неродючу землю, казав їй ласкаво, наче дитині:

— Зажди трошки, сирітко, оброблю тебе, підживлю, зорю й родитимеш, як інші. Не бійся, догоджу тобі!

Сонце встало над полем і світило йому просто в очі.

— Хвалити бога! — мовив він, мружачись.— Знову, видно, спека буде й посуха, ач яке ти червоне сьогодні!

Незабаром у костьолі задзвенів найменший дзвін, над ліпецькими хатами поволі здіймалися голубі стовпчики диму.

— Добре було б попоїсти зараз, господарю, га? — Він тугіше затягнув пасок.— Та не принесе вже тобі матуся горщик у поле, не принесе!

Він сумно зітхнув.

На полях Підлісся зароїлися люди. Вони, так само, як і Шимек, виходили працювати на щойно придбаній у пана землі. Шимек побачив Стаха Плошку, який орав парою дужих коней.

«Господи, коли ж ти мені хоч одну конячку пошлеш!»— подумав він.

Юзеф Вахнік возив камінь на фундамент для нової хати, Клемб з синами обкопував свою ділянку канавою, а Гжеля, війтів брат, біля самої дороги на перехресті довго щось вимірював тичкою.

«Місце якраз для корчми»,— зауважив Шимек.

Гжеля, позначивши виміряне місце кілками, підійшов до Шимека привітатися.

— Ого! Працюєш ти, бачу, за десятьох! — дивився на нього з подивом Гжеля.

— Доводиться! Що в мене є? Одні штани та пара рук! — буркнув той, не кидаючи роботи. Гжеля надавав йому всяких порад і повернувся на свою ділянку, а після нього підходили й інші, хто — підбадьорити добрим словом, хто — просто викурити цигарку й погомоніти. Шимек відповідав їм чимраз нетерплячіше й кінець кінцем гостро гримнув на Причека:

— Робив би своє діло та й іншим би не заважав! Свято собі влаштували, бісові діти!

І йому вже не заважали.

Сонце здіймалося дедалі вище — було вже над костьолом і котилося нестримно, заливаючи світ сліпучим сяйвом і жаром. Вітер ущух, і ніщо не заважало спеці вкутувати землю хисткою заслоною, у якій хліба купалися, наче у клекотливому окропі.

— Ну, мене не швидко проженеш! — сказав Шимек, звертаючись до сонця, і, побачивши Настусю, яка несла йому сніданок, пішов назустріч.

Він жадібно їв, а Настуся сумно позирала на поле.

— Та хіба на таких каменях і болоті щось уродить?

— Все вродить, от побачиш, і пшениця в тебе буде на пироги.

— Поки сонце зійде, роса очі виїсть!

— Не виїсть, Настусю! Земля у нас є, тепер перечекати легше. Адже цілих шість моргів! — потішав її Шимек, похапцем вишкрібаючи горщик.

— Що ж, землю гризти будемо? А зимувати де?

— Це вже мій клопіт, ти не журись! Я все обміркував і все влаштую.— Він відсунув порожні горнятка, потягнувся, розминаючи кістки, і повів Настусю дивитися ділянку.

— Ось тут стоятиме хата,— пояснював він весело.

— Стоятиме! З болота її зліпиш, як ластівки!

— Ні, з дерева, з гілок, глини й піску — з чого трапиться, аби тільки нам у ній продержатись хоч якийсь там рік, поки на ноги міцніше зіпнемося.

— Гарний маєток ти, я бачу, надумав будувати! — невдоволено пробурчала Настка.

— Краще жити в халупі, аніж у чужій хаті.

— Казала Плошкова, щоб ми в неї зимували. Сама від щирого серця запропонувала нам кімнату.

— Від щирого серця, як же! Це вона хоче матері на злість зробити. Адже вони гризуться, як собаки. Товстуха чортова, не потрібна мені її добрість! Не бійся, Настусю, таку хату тобі збудую, що і вікно буде, і піч, і все, що треба. Богом клянусь, що через три тижні хата буде готова! Руки до кісток зітру, а хата буде!

— Та як же ти її сам поставиш?

— Матеуш обіцяв помогти.

— А може, й мати твоя хоча б чимось нам допоможе? — несміливо спитала Настуся.

— Здохну, а в неї не проситиму! — гукнув Шимек, але, побачивши, що Настка ще більше засмутилась, і сам похмурнів і, коли вони посідали в житі, став жалібно виправдовуватись:

— Та як же це можна, Настусю? Вона ж мене вигнала і тебе лає.

— Боже ти мій, хоч би корівку дала, бо в нас, наче в останніх жебраків, нічого немає, аж страх подумати!

— Буде й корова, Настусь, буде! Я вже одну нагледів.

— Ні хати, ні худоби, нічого! — заплакала Настка, тулячись до нього. Шимек витирав їй очі, гладив по голові, але і йому стало так важко, що він мало не розплакався. Він скочив на ноги, схопив лопату і з удаваним гнівом гримнув на Настку:

— Бійся бога, дівко! Скільки роботи, а ти все скиглиш! Настуся підвелася, дуже заклопотана й пригнічена.

— Якщо не повмираємо з голоду, то вовки нас з'їдять на цьому пустирі!

Тут уже Шимек розсердився по-справжньому і, беручись до роботи, суворо сказав:

— Якщо будеш ревти та молоти всякі дурниці, залишайся краще у себе вдома.

Настка пригорнулась до нього, намагаючись його задобрити, але він відштовхнув її:

— От знайшла час на пестощі!

Та хоч він іще сердився на неї за бабські розмови, та не встояв проти ласки, і Настуся пішла заспокоєна й навіть весела.

— Господи, і жінка теж людина, а кажеш їй по-людському — не розуміє! Одне знає — ревти та скиглити! Адже з неба ніщо не впаде, як своїми руками не попрацюєш! А вони, мов діти малі: то сміх, то плач, то злоба, то докори! — бурмотів Шимек, беручись до роботи, й одразу ж забув про все на світі.

Так працював він день у День, приходив удосвіта, повертався додому пізно ввечері і часто цілий день не озивався ні до кого й словом. Їсти йому приносила Терезка або ще. хтось, бо Настуся відробляла борг ксьондзу на його картопляному полі.

Спочатку до нього ще дехто заглядав, але він так неохоче підтримував розмову, що люди перестали приходити, тільки здалека дивувалися його невтомній праці.

— Ач упертий який! Хто б сподівався? — буркнув якось Клемб.

— Не диво — Домінікової породи! — відгукнувся хтось із сміхом. А Гжеля, який з перших днів уважно спостерігав за Шимеком, промовив:

— Працює він, як віл, це прада... А все-таки важко йому самому, треба б трохи допомогти!

— Звісно, один не здужає. Треба, треба допомогти, він цього вартий,— згоджувались чоловіки, та ніхто не квапився перший запропонувати Шимекові допомогу: чекали, поки він сам попросить.

А Шимек не просив,— йому це й на думку не спадало,— і дуже здивувався, коли одного разу побачив, що до його ділянки під'їжджає віз.

На возі сидів Єнджик і вже здалека весело гукав братові:

— Ну, показуй, де орати! Це я! Шимек не хотів вірити власним очам.

— І як це ти зважився? Ох і відлупцює ж вона тебе, бідолаху, ох і відлупцює ж!

— Ну й нехай! Поб'є — то вже назовсім до тебе втечу.

— Це ти сам надумав мені помагати?

— Сам! Я довно хотів, але боявся, стежила вона за мною, та й Ягуся відраджувала,— розповідав Єнджик, беручись до роботи. Вони орали вдвох цілий день, і, повертаючись додому, Єнджик обіцяв приїхати ще й завтра.

І справді, приїхав, ледве зійшло сонце. Шимек одразу побачив синці в нього на обличчі, але тільки надвечір спитав:

— Що, дуже тобі попало?

— Е... сліпа вона, то не легко їй мене намацати, а сам я в пазури їй не полізу,— відповів Єнджик похмуро.

— Це Ягна тебе видала?

— Ні, Ягуся нас видавати не стане.

— Поки їй що-небудь у голову не стрельне! Хто їх розбере, цих жінок! — важко зітхнув Шимек і заборонив братові приїжджати.

— Я вже сам якось упораюсь, а ти мені допоможеш потім, коли сіятиму.

І Шимек знову залишився сам, працював, мов кінь, запряжений у коловорот, не звертаючи уваги ні на втому, ні на спеку. А тим часом дні настали такі гарячі, такі задушливі, що земля репалась, пересихали струмки, пожухла трава, а хліба стояли ледь живі у цьому пеклі. Безлюдно й тихо було на полях, бо ніяк було працювати — живий вогонь лився з неба, а сонце ятрило очі. Тьмяно-біле небо нависало, мов розпечена плахта, не повівав і найменший вітерець, не ворушились дерева, мовчали птахи, ніде не чути було людського голосу, а невблаганне сонце щодня мандрувало із сходу на захід, сіючи на землю вогонь і посуху.

А Шимек виходив на роботу щодня, незважаючи на спеку, і навіть ночував у полі, щоб не марнувати часу. Матеуш пробував угамувати його запал, але Шимек відповідав коротко:

— У неділю відпочину.

І от, якоїсь суботи ввечері прийшов він до хати, але такий зморений, що заснув за столом, другого дня спав майже до вечора, а прокинувшись, зліз з печі, причепурився по-святковому і сів біля повної миски. Жінки упадали коло нього, мов коло поважної особи, часто підсипаючи йому страви і стежачи за найменшим його рухом. А він, наївшись досхочу, розпустив пояс, потягнувся й весело гукнув:

— Спасибі, стара! А тепер ходімо трохи погуляємо.

І пішов з Настусею до корчми, а за ними — й Матеуш з Терезкою.

Корчмар кланявся тепер Шимекові в пояс, горілку подавав, не чекаючи, поки накажуть, називав господарем, з чого Шимек дуже пишався. Добре підпивши, він ліз до найперших господарів і встрявав у розмови, вставляючи скрізь своє слово.

У корчмі було людно, грала музика, але ніхто ще не танцював — тільки пили та розмовляли, нарікаючи на переднівок, на спеку.

Прийшли навіть Борини й коваль із жінкою, але ці пішли за перегородку і, мабуть, добре частувалися,— корчмар раз у раз носив їм туди горілку й пиво.

— Антек сьогодні задивляється на свою жінку, мов ворона на кістку, і нікого іншого не помічає! — нарікав Амброжій, який марно зазирав за перегородку, звідки долинав принадний дзенькіт чарок.

— Бо йому свій дерев'яний черевик дорожчий, ніж чоботи, які на всяку ногу лізуть,— сказала Ягустинка з усміхом.

— Зате у таких чоботях ніг не намуляєш! — відгукнувся хтось, і в корчмі вибухнув дружний регіт, бо всі зрозуміли, що йдеться про Ягусю.

Не сміявся тільки Шимек. Обнявши брата за шию, він цілував його і говорив уже зовсім п'яним голосом:

— Ти повинен мене слухатись, міркуй, хто з тобою говорить!

— Та знаю, знаю... Тільки матуся мені наказали...— жалібно бурмотів Єнджик.

— Що матуся! Мене треба слухатись — я господар!

Музики заграли, залунала пісня, заклацали закаблуки, задвигтіла підлога й закружляли пари.

Шимек обняв Настусю, розстебнув каптан, зсунув шапку набакир і пішов у танець. Він найголосніше від усіх вигукував «да-дана», найдужче бив підборами в підлогу й кружляв буйно, весело, мов потік, повний весняної сили.

Пройшовши в танці кілька разів, Шимек дав себе вивести з корчми.

Вже майже протверезившись, сидів він з жінками на призьбі, біля хати. Припленталась і Ягустинка, і вони розмовляли до пізньої ночі. Шимек збирався іти до себе на ділянку, але все чогось барився, горнувся до Настки й так зітхав, що її матір зрештою сказала:

— Залишайся ночувати в клуні, куди тобі поночі йти!

— Я йому на возі постелю,— мовила Настуся.

— А ти пусти його до себе під перину, Настусю,— озвалася раптом Ягустинка.

— Ще чого! І що тільки вам у голову лізе! — буркнула, засоромившись, Настка.

— Таж він майже твій чоловік. Якщо й трохи раніше, ніж ксьондз вас звінчає, то це не гріх. Хлопець працює, як віл, треба ж його винагородити.

— Свята правда! Настусь, Настусь! — Шимек, як вовк, кинувся за дівчиною, спіймав її десь у саду і, не випускаючи з обіймів, став цілувати й просити: — Невже ти мене проженеш, Настусь? Проженеш, кохана, в таку пізню годину?

Матір знайшла якусь роботу в сінях, а Ягустинка, виходячи, сказала:

— Не супереч йому, Настусю! На світі мало щастя, то коли вже воно трапилося вам, мов сліпій курці зерно, не випускайте його!

Вона розминулася на подвір'ї з Матеушем, який, побачивши у вікно Шимека, гукнув йому:

— На твоєму місці я давно уже б так зробив. І, посвистуючи, пішов на село шукати розваг.

Удосвіта Шимек, як завжди, пішов на роботу і працював не знаючи втоми, а коли Настка принесла йому снідати, він жадібніше тягнувся до її червоних вуст, ніж до миски.

— Обдури лишень, окропом обіллю! — погрожувала вона, не зводячи з нього очей.

— Моя ти тепер, Настусь... Сама мені віддалась, і вже я тебе не випущу! — жагуче шепотів Шимек і, зазираючи їй у вічі, додав тихше: — Гляди, перший має бути хлопчик.

— Безсоромнику! Бач, які дурниці у нього в голові! — Вся спалахнувши, вона відштовхнула його і втекла, бо неподалік з'явився пан Яцек. З люлькою у зубах і, як завжди, із скрипкою під пахвою, він підійшов до Шимека, привітався й став розпитувати про роботу. Шимек вихвалявся своїми успіхами і враз занімів, витріщивши очі, бо пан Яцек відклав скрипку, скинув куртку й почав місити глину.

Шимек аж лопату з рук упустив і рота роззявив.

— Чого це ти так дивуєшся, га?

— Як же! Невже це пан Яцек працюватиме зі мною?

— Працюватиму. Допоможу тобі хату збудувати. Думаєш, не зумію? Ось побачиш!

І з цього дня вони працювали вдвох. Правда, сили в старого було небагато і до селянської роботи він не звик, але робив усе до ладу і був такий винахідливий, що робота пішла значно швидше і вправніше. Шимек, звісно, слухався його в усьому і тільки час від часу бурмотів собі під ніс:

— Господи боже мій... Такого ніколи ще в світі не бувало, щоб пан...

Пан Яцек тільки усміхався. Він розповідав Шимекові про всяку всячину й говорив такі дивовижні речі, що Шимек мало в ноги йому не кланявся, хоч і не зважувався висловити все, що думав. Ввечері він побіг переказати все Настці.

— От казали — придуркуватий, а він не дурніший, ніж сам ксьондз.

— Дехто говорить розумно, а робить дурниці. Якби він був при своєму розумі, хіба став би тобі допомагати або Верончиних корів пасти?

— Правда, цього ніяк не зрозуміти.

— З головою в нього щось не гаразд — от і все.

— Зате кращої від нього людини не знайти в світі!

Шимек був безмежно вдячний пану Яцеку, та, хоч вони працювали разом, їли з одного горщика й спали під одним кожухом, все одно не міг заприятелювати з ним по-простому, як із кимось іншим.

«Що не кажи, панська порода!»

Він думав про пана Яцека з глибокою повагою і вдячністю, бо з його допомогою хата підводилася, мов на дріжджах. А коли ще й Матеуш прийшов допомагати, і Адам Клемб привіз з лісу все, що було потрібно, хата вийшла така гарна, що її навіть з Ліпців було видно. Матеуш працював у Шимека майже цілий тиждень та ще й інших підганяв, а в суботу опівдні, коли хата була готова, він заткнув за комин зелену гілку й побіг до своєї роботи.

Шимек ще білив стіни й вимітав стружки й сміття, а пан Яцек одягнувся, взяв скрипку під пахву і сказав з усміхом:

— Ну, гніздечко готове, саджай тепер квочку.

— Завтра після вечірні весілля,— сказав Шимек і став йому дякувати.

— А я недурно працював! От як мене з села виженуть, прийду до тебе жити.

Він закурив люльку й поплентався в ліс.

А Шимек, хоча робота була скінчена, все тинявся навколо хати й дивився на неї страх який радий.

— Моя! Ну, звісно, моя! — казав він і, наче не вірячи власним очам, торкався стіни, обходив навколо, зазирав у вікно, з насолодою вдихаючи кислуватий запах вапна й вогкої глини... Тільки смерком пішов він у село готуватися до завтрашнього дня.

На селі вже всі знали про весілля, і одна з сусідок сказала про це Домініковій, але стара вдала, ніби не розуміє, про що йдеться.

На другий день, у неділю, Ягуся з самого ранку раз у раз потай тікала з хати й городами бігла до Настусі, носячи їй з дому величезні клунки, а стара, хоч і добре чула, що діється, не суперечила, але ходила по хаті мовчазна й така похмура, що Єнджик тільки після обідні зважився до неї підступитися,

— То я вже піду, мамо! — сказав він пошепки, з обережності тримаючись віддалік.

— Ти б краще коні вигнав на конюшину!

— Та сьогодні ж Шимекове весілля, хіба не знаєте...

— Хвалити бога, що не твоє! — вона глузливо посміхнулась.— От напийся тільки, побачиш, що я з тобою зроблю! — пригрозила вона сердито і, коли хлопець став одягатися, попленталась кудись на село.

— А от нап'юсь, на злість вам, нап'юсь,— бурмотів Єнджик, поспішаючи до Матеушевої хати.

Пішли в костьол, але тихо, без співів, без гомону й музики. Вінчання було бідне, лише при двох свічках, і Настуся гірко плакала, а Шимек чомусь хмурився і гордо, з викликом, дивився на всіх та обводив очима порожній костьол.

Лише коли вони виходили, органіст заграв таку веселу мелодію, що ноги самі затанцювали й веселіше стало на серці.

Ягуся одразу ж після вінчання пішла до матері, але протягом дня кілька разів забігала подивитися, як гуляють на весіллі. Матеуш грав на флейті, Петрек на скрипці, і всі танцювали у тісній хаті, а дехто навіть біля хати, поміж столами, за якими сиділи гості. Пили, їли й розмовляли тихо, бо серед білого дня тверезим горлати було якось ніяково.

А Шимек усе ходив слідом за своєю молодою і, затягнувши її в куток, цілував так жагуче, що з нього вже глузували. Амброжій похмуро промовляв:

— Радій сьогодні, чоловіче, бо завтра заплющиш очі,— і блукав очима по столу, додивляючись повної чарки.

Ні в кого не було охоти до великої гульні, і багато гостей, закусивши і з чемності посидівши трохи, стали збиратися додому, тільки-но зайшло сонце. Один Матеуш розгулявся: грав, приспівував, тягнув дівчат танцювати, частував горілкою, а коли з'являлася Ягуся, не відходив від неї, зазирав їй у вічі і щось палко нашіптував, не звертаючи уваги на Терезку, що блискучими від сліз очима невідступно стежила за ним.

Ягуся не сторонилась його, слухала терпляче, але цілком байдуже і все поглядала, чи не йдуть Антек з дружиною, бо не хотіла з ними зустрітися. Вони, на щастя, не прийшли. Та й нікого з багатих господарів не було на весіллі, хоча запрошення всі прийняли і, як годилось за звичаєм, прислали подарунки. Коли хтось згадав про це, Ягустинка гукнула:

— Наготували б усяких страв та поставили б барильце горілки, то й палицею не розігнав би найперших господарів, вони не люблять дурно черевом трусити та сухими язиками молоти.

Вона була вже напідпитку і, побачивши Ясека Незграбу, який жалібно зітхав у кутку, шморгав носом й отетеріло дивився на Настусю, для сміху штовхнула його до неї:

— Потанцюй з нею та, якщо вже мати заборонила тобі женитися, попроси гарненько; може, вона з ласки своєї щось і тобі подарує, адже в неї чоловік уже є, то хіба не однаково, один чи більше.

І почала сипати такими масними жартами, що аж вуха пухли, а коли ще й Амброжій допався до чарки та розпустив язика — сміх уже не змовкав. Всі й не помітили, як минула ця коротка літня ніч. Нарешті з чужих залишився один Амброжій, який вихиляв усі недопиті пляшки. Молоді вирішили одразу ж перебратися до своєї нової хати. Матеуш умовляв їх пожити тут іще якийсь час, але Шимек затявся. Позичив у Клемба коня, поклав на воза скриню, постіль і всяке манаття, урочисто посадив Настусю. Потім, упавши тещі в ноги, розцілувавшись з Матеушем, низько вклонився всій рідні, перехрестився, шмагнув коня і вирушив до свого дому, а поруч ішли ті, що їх випроводжали.

Зійшло сонце, заіскрилися вкриті росою поля, заспівали птахи, захвилювало важке колосся. Весь світ святкував народження нового дня, кожне стебельце, кожна травинка дихали радістю, і радість ця, наче молитва, линула в ясне небо.

Ішли мовчки. Тільки за млином, коли високо над возом закружляли два лелеки, Настусина мати сказала, клацнувши пальцями:

— Тьху, тьху, коли б не зурочити! Добра прикмета — будуть у вас діти плодитися.

Настуся зашарілася, а Шимек, підпираючи плечем воза на вибоїнах, задерикувато свиснув і гордо повів очима.

Коли вони залишилися самі в хаті, Настуся, оглянувши своє нове господарство, гірко розплакалась, а Шимек гримнув:

— Не реви, дурна! Інші й цього не мають. Ще будуть тобі люди заздрити!

Дуже втомлений і трохи захмелілий, він як повалився в кутку на солому, так одразу й захропів, а Настуся ще довго сиділа на призьбі й плакала, дивлячись на ліпецькі хати, які біліли з-поміж дерев.

Ще не раз після цієї ночі тужила вона, що вони такі бідні, але плакала чимраз рідше, бо на селі наче змовилися допомагати їм. Перша прийшла Клембова з куркою під пахвою і цілим виводком курчат у кошику, а з її легкої руки мало не щодня стали заходити інші господині — і не з порожніми руками.

— Людоньки добрі, чим же я вам віддячу,— шепотіла зворушена Настуся.

— А хоч би й добрим словом,— відповіла Сікора, подаючи їй цілий сувій полотна.

— Розживешся — віддаси тим, хто бідніший від тебе,— додала, сопучи, товста Плошкова, дістаючи з-під фартуха чималий шматок сала.

Вони нанесли їй стільки, що цього могло вистачити надовго, а якось смерком Ясек Незграба привів свого пса Кручека і, прив'язавши його біля ґанку, втік, мов опечений.

Настуся й Шимек весело сміялися, розповідаючи про це Ягустинці, яка йшла повз їхню хату з лісу. Стара, поблажливо скривившись, сказала:

— Він сьогодні вранці збирав для тебе ягоди, Настусю, але мати їх у нього забрала.

VII

Ягустинка йшла до Борин, щоб віднести набрані в лісі ягоди хворій Юзьці. Біля хати Ганка доїла корову. Ягустинка присіла поруч на призьбі й стала докладно розповідати, скільки подарунків одержала Настуся.

— Це жінки на злість Домініковій їй дарують,— сказала вона наприкінці.

— Ну, Настці це однаково! Але треба було б і мені щось їй віднести,— пробурмотіла Ганка.

— Зберіть, то я віднесу,— залюбки запропонувала Ягустинка. З вікна долинув кволенький Юзчин голосок:

— Ганусь, віддайте їй моє порося! Я, напевне, помру, то Настуся за мене молитву прокаже.

Ганка пристала на це й одразу ж наказала Вітеку відвести порося до Настусі — йти сама вона чогось не зважувалась.

— Вітеку, тільки ти скажи їй, що порося від мене! І нехай вона прийде швидше, бо я вже не встану! — жалібно мовила Юзя. Бідолаха от уже цілий тиждень хворіла на віспу і лежала на другій половині хати в гарячці, вся розпухла і вкрита болячками. Спочатку, поступаючись її благанням, виносили її на цілий день у сад, під дерева, та їй так погіршало, що Ягустинка заборонила виносити її на повітря.

— Тобі треба лежати в темряві, бо на сонці весь сип на нутрощі кинеться!

І Юзя лежала сама у затемненій кімнаті, стогнала й тихенько скаржилась на те, що до неї не пускають ні дітей, ні подруг,— Ягустинка, яка доглядала її, палицею гнала геть кожного.

Наговорившись з Ганкою, стара віднесла хворій ягоди й почала замішувати мазь із чистого гречаного борошна, щедро заправленого свіжим, несоленим маслом та яєчними жовтками. Вона добре намастила нею обличчя й шию Юзі, а зверху приклала мокрим ганчір'ям. Дівчинка терпляче зносила все і тільки з тривогою допитувалась:

— А що, не буде ряботиння на обличчі?

— Не здряпуй, тоді слідів не буде,— от як у Настусі.

— Коли ж так свербить, господи! Краще ви мені зв'яжіть руки, бо не витримаю,— із сльозами просила Юзя. Ягустинка пробурмотіла над нею якусь молитву, окурила її сухим молодилом і, зв'язавши їй руки, пішла до роботи.

Юзька лежала нерухомо, слухаючи дзижчання мух і той дивовижний шум, який завжди тепер гудів у неї в голові. Чула, мов крізь сон, що до неї час від часу заглядав хто-небуть і мовчки виходив.

То їй ввижалося, наче гілки яблуні, обважнілі від рум'яних яблук, низько нависли над нею, а вона даремно тягнеться і не може до них дотягнутись; то вчувалося їй, наче навколо тиснуться вівці й жалібно мекають. Та коли до кімнати тихо зайшов Вітек, вона одразу вгадала, хто це.

— Ну, відвів порося? Що Настуся сказала?

— Так зраділа, що мало в хвіст його не поцілувала!

— Бачили ви його, буде ще з Настусі сміятися!

— Правду кажу! Сказала, що завтра до тебе прибіжить. Раптом Юзька стала кидатись на ліжку і злякано закричала:

— Віджени овець, бо вони мене затопчуть! Бась! Бась!

Потім затихла й начебто заснула. Вітек пішов, але заглядав до неї щохвилини. Раз вона занепокоєно спитала:

— Що, вже полудень?

— Скоро вже, мабуть, північ, усі сплять.

— Правда, темно. Забери горобців з-під стріхи, розкричалися, мов навіжені.

Вітек почав розповідати їй щось про гнізда, але вона скрикнула, силкуючись підвестись:

— А де Сивуля? Вітеку, не пускай її в шкоду, бо тебе тато битимуть!

Трохи згодом вона наказала йому сісти ближче й стала пошепки розповідати:

— Ганка мене не пускає на весілля до Настусі, а я, на злість їй, піду! Одягну блакитну корсетку і ту спідницю, яку надівала на храмове свято. Всі мною милуватимуться, ось побачиш!.. Вітеку, нарви мені яблук, тільки гляди, щоб Ганка не побачила!.. Танцюватиму тільки з парубками!

Вона замовкла й несподівано заснула.

Вітек тепер цілими годинами сидів біля її ліжка, відганяв гілкою мух, напував її, стеріг, мов квочка курча. Ганка залишала його вдома для того, щоб він доглядав хвору, а худобу, разом із своєю, пас за нього Мацюсь Клемб.

Хлопчик нудився за лісом і волею, але йому так шкода було хворої Юзьки, що він ладен був для неї зорі з неба знімати, і все вигадував, чим би її розважити й розсмішити.

Раз він приніс їй цілий виводок молодих куріпок.

— Юзю, погладь їх, то вони запищать. Погладь!

— Чим же я їх погладжу? — застогнала Юзька, підіймаючи голову з подушки.

Вітек розв'язав їй руки, вона взяла тремтячих пташок у свої за терплі долоні й стала тулити до обличчя й очей.

— Як у них серденька стукотять! Бояться, бідненькі! Випусти їх.

— Я їх вистежив і спіймав, а тепер випускати? — не згоджувався Вітек, але все-таки випустив.

Іншим разом він приніс їй молоде зайчатко і, тримаючи його за вуха, посадив до неї на постіль.

— Заїнько, любий заїнько, від матері тебе забрали, сирітку, від матері! — пошепки приказувала Юзя, тулячи його до грудей, мов дитину, і ніжно пестячи. Але заєць скрикнув, наче його різали, видерся в неї з рук, скочив у сіни, влучив у цілий табун курей, які розлетілися з кудкудаканням, з сіней стрибнув на ґанок і через Лапу, який дрімав там,— метнувся просто в сад. Лапа погнався за ним, за Лапою — із страшенним криком Вітек, і знявся такий гармидер, що аж Ганка прибігла знадвору, а Юзя реготала до сліз.

— А може, собака його спіймав, га? — стурбовано запитувала вона потім у Вітека.

— Як же! Він тільки хвостик його бачив! Заєць пірнув у жито, мов камінь у воду. Здорово бігає! Не журися, Юзю, я тобі ще щось принесу.

І він тягав їй, що тільки міг: перепілок, наче оббризканих золотом, їжака, приручену білку, яка дуже кумедно стрибала по кімнаті, ластовенят, які так жалібно пищали, що їхні батьки з криком влітали до кімнати, і Юзька наказала Вітеку віддати їм пташенят, і ще всяку всячину, не кажучи вже про груші і яблука — їх він приносив стільки, скільки вони удвох з Юзькою могли з'їсти потай від старших. Але Юзю ніщо не тішило, вона часто дивилася, ніби нічого не розуміла, і відверталася, стомлена й невдоволена.

— Не хочу, принеси щось нове! — вередувала вона, не хотіла дивитися навіть на лелеку, який шкутильгав по кімнаті, встромляючи дзьоб у всі горщики, і даремно ховався за дверима, підстерігаючи Лапу. Розважила її трохи тільки жива жовна, яку одного разу приніс їй Вітек.

— Господи, от чудо! Наче її розфарбував хтось.

— Вона лиха, як чорт, гляди, щоб у ніс тебе не дзьобнула.

— Та вона й не рветься з рук. Ручна, чи що?

— Я їй ноги й крила зв'язав, а очі залив смолою.

Вони деякий час бавилися з птахом, але жовна нерухомо сиділа на одному місці, була смутна, не хотіла їсти й швидко здохла, на превеликий жаль усім у домі.

Так минали дні за днями. А сонце пекло дедалі дужче, і чим ближче до жнив, тим нестерпнішою ставала спека. Вдень уже ніяк було вийти в поле, та й ночі не приносили прохолоди: були такі задушливі, що навіть у саду люди не могли заснути. Тяжка напасть звалилася на село. Трава в полі вигоріла, і худоба, повертаючись з пасовиська голодна, ревла у хлівах, картопля зав'язалася завбільшки з горішок, та така й залишилась, спалений овес ледве піднявся, ячмінь пожовк, а жито сохло дочасно й біліло порожнім колоссям. Все це страшенно пригнічувало людей, і вони з тугою й надією позирали на захід, чи не віщує він зміну погоди. Але небо було таке ж безхмарне, наче скляне, і палало білою пожежею, сонце заходило чисте, без жодної хмаринки.

Не один палко молився перед образами, але це не допомагало. Гинули хліба, падали з дерев недостиглі плоди, мілішали колодязі, і навіть у ставку води поменшало, так що й тартак не міг працювати, і млин став. Люди в розпачі вирішили скластися й гуртом попросити ксьондза відправити молебень, і на нього зібралося все село. Молилися так, що міг би пом'якшати й камінь.

І, видно, господь бог змилосердився над своїми дітьми. На другий день зранку стояла така задуха й спека, що, знесилившись, птахи падали, корови жалібно ревли на пасовиськах, коні не хотіли виходити із стаєнь, а геть змучені люди ховалися у спалених сонцем садах, не зважуючись вийти навіть на город. Але близько полудня, коли все, здавалося, задихаючись, вмирало в цьому білому, сліпучому окропі, сонце враз померхло, потьмяніло, наче в нього жбурнули пригорщу попелу, і незабаром десь у височині загуло, мов зграя птахів залопотіла величезними крилами, і набубнявілі синявою хмари звідусіль стали насуватися, чимраз грізніше нависаючи над землею.

Війнуло жахом, і все принишкло, причаїлося, охоплене тремтінням.

Загуркотів далекий грім, зметнувши на вулиці куряву, зірвався вітер, сонце розлилося, мов жовток у піску, і раптом потемніло — на небі замигтіли рої блискавок, наче хто стріпував вогненними віжками. Перша блискавка вдарила так близько, що з хат повибігали люди.

Все раптом завихрилось, сонце згасло, і в скаламученій імлі мигтіли лише струмені сліпучого світла, грім гуркотів, шуміла злива, і стогнали під вітром дерева.

Блискавки спалахували одна за одною, аж очі сліпило, за зливою нічого не було видно, місцями навіть випав град.

Гроза тривала з годину. Вилягли хліба в полях, по дорогах бігли спінені потоки. Тільки-но вщухало й починало прояснюватись, як знову гуркотів грім, наче тисячі возів мчали по мерзлих грудках, і знов починав наче з відра лити дощ.

Всі з тривогою виглядали з хат, де-не-де вже засвічували лампади, співали молитви чи навіть виносили на призьби образи, щоб захиститися від блискавки. Але, хвалити бога, гроза минула, не вчинивши великої шкоди. Лише коли все майже заспокоїлось і дощ уже тільки мжичив, з якоїсь останньої хмари, що повисла над селом, блискавка вдарила у війтову клуню.

Спалахнув вогонь, знявся стовп диму, і клуню вмить охопило полум'я. На селі знялася страшенна метушня. Всі, хто тільки міг, бігли на пожежу, але про те, щоб урятувати клуню, й мови не могло бути — вона палала, мов купа трісок. Антек, Матеуш та інші чоловіки, не шкодуючи сил, робили все, щоб захистити хату Козла та інші найближчі будівлі. На щастя, води на вулицях було досить, але небезпека була велика — деякі стріхи починали вже димитися, іскри порскали на сусіднє подвір'я.

Війта вдома не було, він ще вранці поїхав до волості, а жінка його розпачливо голосила, бігаючи навколо пожарища, мов квочка. Коли небезпека минула і всі стали розходитись, до неї підійшла Козлова і, взявшись у боки, закричала:

— От бачиш, пані війтова, покарав тебе господь! Покарав за мою кривду!

Війтова жінка кинулась до неї, розчепіривши пазури, і дійшло б до бійки, якби їх не розборонив Антек. Він так нагримав на Козлову, що та, як побита собака, попленталась до себе в хату, репетуючи:

— Чекай, пані війтова, чекай! Дістанеш своє з процентами!

Але її ніхто не слухав. Тим часом клуня згоріла дотла, люди закидали димуче згарище грязюкою й порозходилися. Залишилась тільки війтиха, що виливала свої жалі перед Антеком,— він терпляче слухав її, аж поки нарешті не витримав, плюнув, махнув рукою і пішов додому.

Гроза пішла за ліси, вигулькнуло сонце, по чистій блакиті бігли табуни білих хмар. Защебетали птахи, повітря було свіже й прохолодне, люди почали спускати воду й зарівнювати вирви.

Антек майже біля самої хати несподівано здибався з Ягусею, що йшла кудись з кошиком і сапою. Він поспіхом привітався, але вона вороже глянула на нього й пройшла мимо, не мовивши й слова.

— Ач, яка горда! — буркнув розгніваний Антек і, зустрівши на подвір'ї Юзьку, суворо нагримав на неї за те, що вона вийшла з хати після дощу.

Юзя вже настільки одужала, що їй можна було цілими днями лежати в садку. Всі гноячки добре зажили й підсохли, не залишивши слідів, але Ягустинка ще й досі мастила їх своєю маззю, крадькома від Ганки, бо та невдоволена була, що марнується стільки масла і яєць.

Потроху одужуючи, Юзя лежала майже завжди сама, бо Вітек знову вже пас корів. Часом забігала на хвилинку погомоніти та чи інша подружка, приходив посидіти біля неї Рох або стара Агата, яка говорила завжди про одне й те ж: що вона, певно, вмре у жнива і в Клембів у хаті, не як жебрачка, а як господиня. Але найчастіше Юзя лежала сама, у товаристві Лапи, який не відходив від неї ні на крок, лелеки, який біг на кожен її поклик, та птахів, які зліталися, коли кинути їм крихти хліба.

Одного разу, коли вдома нікого не було, заскочила до неї Ягуся і принесла цілу пригорщу цукерок, але Юзя не встигла навіть їй подякувати: звідкілясь долинув Ганчин голос, і Ягна злякано втекла.

— Їж на здоров'я! — гукнула вона їй з-за тину і зникла. Вона йшла до брата, несучи йому щось за пазухою.

Настуся сиділа біля корови, яка хлебтала з цебра пійло, а Шимек, весело насвистуючи, закінчував прибудову до хати.

— У вас уже й корова є? — здивувалась Ягна.

— Є. Що, добра? — з гордістю спитала Настка.

— Корова добра. Мабуть, з маєтку? Коли це ви купили?

— Купувати ми її не купували, а корова наша! От розповім тобі все, то ти за голову схопишся й не повіриш! Учора вдосвіта чую: щось чухається об ріг хати, аж уся хата двигтить. Це, думаю собі, худобу мимо женуть, і котрась свиня підійшла грязюку з себе стерти. Лягла знову, та не встигла задрімати, чую — щось наче стиха мукає. Виходжу, дивлюся — стоїть корова, до дверей прив'язана, біля неї оберемок конюшини, а вим'я повне молока, і вона мордою до мене тягнеться. Я очі протерла, бо мені здалося, наче я сплю. Та ні, стоїть жива корова, мукає і пальці мені лиже. Я думала, що вона від череди відбилась, а Шимек теж каже: «Зараз по неї хтось прибіжить!» Одне мені дивно було, що вона прив'язана. Не сама ж вона себе прив'язала! Але полудень минув, а ніхто по неї не прийшов! Я її видоїла, бо молоко вже капотіло з дійок. Минув вечір, минула й ніч, я на селі всіх розпитувала, питала навіть у пастуха з маєтку,— ніхто не чув, щоб у когось корова пропала, а старий Клемб сказав, що вона, може, крадена і краще її відвести до канцелярії. Мені, звісно, шкода її було, та що робити! Коли це приходить Рох і каже:

— Ти жінка добра й бідна, от господь бог і послав тобі корову.

— Еге,— кажу,— вже корови стали з неба падати. Навіть дурень цьому не повірить!

А він засміявся на це і, коли йшов з хати, каже:

— Корова ваша, не бійтесь ніхто її у вас не забере.

Тут я подумала, що це від нього, впала йому в ноги і стала дякувати, а він і слухати не хоче.

— Як зустрінеш пана Яцека,— каже і сміється,— не думай тільки йому за корову дякувати, бо він тебе палицею поб'є — не любить, щоб йому дякували.

— То це пан Яцек подарував нам корову?

— А хто ж ще такий добрий до бідних людей?

— Правда, він і Стахові дав дерева на хату й так багато їм допомагає,— підтвердила Ягна.

— Це просто святий чоловік, я за нього тепер щодня молитву читаю.

— Щоб її тільки у вас не вкрали!

— Що? У мене корову вкрадуть? Господи, та я б за неї очі видряпала, на край світу пішла б, а її відшукала б! Бог не допустить такої напасті! На ніч, поки Шимек не збудує хліва, будемо брати її до хати. Та й Яськова собака постереже її. Радість ти моя, любенька моя! — Вона обняла корову за шию і стала цілувати в морду. Корова заревла, пес радісно загавкав, розкудкудакались сполохані кури, а Шимек насвистував дедалі голосніше.

— З усього видно, що на вас благословення боже! — з легким смутком мовила Ягна і зітхнула, уважніше придивляючись до обох. Вони, здавалося їй, змінилися так, що й не впізнати, особливо Шимек. Адже вона завжди вважала, що він — недотепа, полічити й до трьох не зуміє, в хаті завжди був за попихача, і штурхали його всі, кому не лінь, а тепер раптом виявилося, що він зовсім інший — робив усе до ладу, поводився з гідністю і говорив розумно.

— А де ж ваше поле? — спитала вона після довгого мовчання. Настуся повела її показувати поле й пояснювала, де вони що посіють.

— А насіння звідки візьмете?

— Шимек каже, що буде, значить, буде! Він дурно нічого не каже.

— Брат він мені, а я слухаю й дивуюсь, наче зовсім інша людина.

— А який він добрий, і розумний, і роботящий! Мабуть, іншого такого і в світі немає! — гаряче сказала Настуся.

— Мабуть, так,— сумно згодилася Ягна.— А чиє ж це поле насипом обгороджене?

— Антека Борини. На ньому не працюють,— певно, чекають поділу.

— З піввлуки тут буде. Так, непогано їм живеться!

— Дай їм бог у десять разів більше. Бо ж Антек поручився за нас панові і ще багато чим допоміг.

— Антек клопотався за Шимека? Ягна навіть зупинилася від подиву.

— Та й Ганка теж добра,— подарувала мені порося! Воно ще молоденьке, але гарна буде свиня, породиста.

— Чудеса! Ганка тобі свиню подарувала? Просто не віриться! Вони повернулися до хати, і Ягуся, діставши з-за пазухи зав'язані в хусточку десять карбованців, тицьнула їх у руку Настусі.

— Візьми от трохи грошей! Раніше я не могла вам дати, бо Янкель за гусей довго мені не платив.

Шимек і Настка від щирого серця подякували їй, а вона на прощання сказала:

— Потерпіть трохи, мати пересердиться і теж щось дасть вам.

— Не треба мені нічого, нехай мою частку в труну з собою забере! — вигукнув Шимек так несподівано і з такою ненавистю, що Ягуся одразу ж замовкла і попрощалася.

Ішла додому в глибокій задумі. Її мучила якась невиразна туга

— А що я? Сухий, нікому не потрібний бур'ян! — скорботно зітхнула вона.

Напівдорозі зустрівся їй Матеуш. Він ішов до сестри, але повернув і пішов проводжати Ягусю, уважно слухаючи те, що вона розповідала про молоде подружжя.

— Не всім так добре,— сказав він похмуро.

Розмова не клеїлась, Матеуш хтозна-чого зітхав, заклопотано чухав потилицю, а Ягуся задивилась на охоплені призахідною загравою Ліпці.

— Ех, душно на цьому світі й тісно! — мовив він, наче сам до себе. Ягуся запитливо глянула на нього.

— Що це з тобою? Скривився, наче оцту сьорбнув!

Матеуш став нарікати, що йому остогидло і село, і життя, і все на світі, та що він неодмінно піде звідси світ за очі.

— А ти одружись — одразу все зміниться,— пожартувала Ягуся.

— Коли б мене захотіла та, що в мене на думці,— він пильно зазирнув Ягусі в очі, але вона невдоволено відвернулась і раптом зніяковіла.

— То ти спитай у неї. За тебе кожна піде, і в Ліпцях не одна виглядає старостів.

— А коли відмовить — що тоді? Сором буде й досада!

— Відмовить — іншу посватаєш.

— Ні, я не такий. Нагледів собі одну — і до іншої мене не тягне.

— Е, для парубка всі дівчата однакові, він з усякою радий злигатися.

Матеуш не заперечив нічого і спробував під'їхати з іншого боку:

— Знаєш, Ягусь, хлопці тільки й чекають, коли можна буде до тебе старостів засилати з горілкою.

— Нехай самі цю горілку хлищуть, не піду ні за кого! — відповіла Ягна так твердо, що Матеуш навіть сторопів.

Вона сказала це щиро: ніхто з хлопців не був їй до вподоби... Звісно крім Яся, але Ясь...

Вона важко зітхнула, з насолодою віддаючись спогадам про нього. Матеуш, так нічого й не добившись, повернув назад — до сестри.

А Ягна, лякливо оглядаючись, думала про Яся.

«Що він там поробляє, любий мій, як йому зараз?»

Раптом хтось міцно обняв її ззаду. Вона затремтіла і стала вириватись.

— Тепер не втечеш від мене, ні! — пристрасно шепотів війт. Вона оскаженіло вирвалася з його рук і гукнула:

— Якщо ти хоч раз мене зачепиш, я тобі очі видряпаю і такого галасу нароблю, що все село збіжиться.

— Тихо, Ягусь, я тобі гостинця привіз. Він намагався всунути їй у руки корали.

— Сунь їх собаці під хвіст, потрібні мені твої подарунки, як оця зламана тріска!

— Ягусь, та ти що? — розгубився війт.

— А те, що кнуряка ти — і більш нічого! І не смій більше до мене в'язнути!

Вона, спалахнувши гнівом, утекла від нього і, мов буря, влетіла до хати. Домінікова чистила картоплю, а Єнджик на подвір'ї доїв корів. Ягуся одразу ж почала поратися по хазяйству, але вся аж тремтіла від люті, ніяк не могла заспокоїтись і, тільки-но стемніло, знову зібралась кудись.

— Зайду до органіста,— сказала вона матері.

Вона тепер часто туди ходила і всіляко догоджала Ясевим батькам, аби хоч зрідка почути про нього слово.

От і зараз бігла туди, сповнена туги, жадібно сподіваючись почути щось нове.

Скоро побачила в темряві освітлені вікна Ясевої кімнати, де Міхал щось писав за столом під висячою лампою. Органіст з жінкою сиділи біля хати.

— Завтра опівдні Ясь приїжджає! — зустріла її органістиха. Від цієї звістки Ягуся мало не зомліла, ноги в неї підломилися, серце закалатало так, що важко стало дихати.

Посидівши трохи для годиться, вона пішла. Побігла, наче за нею гналися, на тополеву дорогу до лісу...

— Господи милосердний! — шепотіла вона, сповнена вдячності. Сльози текли з очей, а в серці співала радість. Хотілося сміятись, кричати, летіти кудись, цілувати ці дерева, припасти до цих полів, що спали в місячному сяйві.

— Ясь приїде, Ясь приїде! — зрідка шепотіла Ягуся і, зриваючись, мов птах, летіла далі, гнана чеканням і тугою, наче назустріч своїй долі й невимовному щастю.

Був уже пізній вечір, коли вона повернулася до села. В усіх хатах було темно, світло горіло тільки в Борин, де зібралося багато людей. Ягна пішла додому — чекати завтрашнього дня та мріяти про Яся.

Даремно переверталась вона з боку на бік — сон не йшов. Коли заснула мати, вона тихенько встала і, накинувши хустку, сіла на призьбі чекати сну або світанку.

У Борин, за ставом, в одній половині хати ще горіло світло, і звідти долинав невиразний гомін.

Задивившись на відблиски світла, що тремтіли на воді, Ягна забула про все, поринула в туманні й невловимі мрії, що, мов павутиння, сповнили душу й понесли її в якесь тихе надвечір'я, залите рожевою загравою, у світ невситимої туги.

Місяць уже зайшов, білясті сутінки вкрили поля, у височині горіли зорі, і часом одна з них падала з такою страшною швидкістю і так далеко, що мороз пробігав по тілу. Теплий легенький вітерець торкався обличчя ніжно, мов кохані руки, часом приносив з собою гарячий і запашний подих полів і проймав серце такою знемогою, що Ягна потягалась, закинувши руки за голову.

Так сиділа вона, поринувши у свої мрії, в передчутті невимовного щастя, мов молода брость, яка росте й наливається соком. А ніч ступала тихо і обережно, наче боялася сполохати людське щастя.

У Борин ще горіло світло, і на вулиці чатував Вітек, пильнуючи, щоб хтось непроханий не став підслухувати, а в хаті таємно радились селяни перед завтрашніми зборами у волості, куди війт викликав усіх ліпецьких господарів.

В кімнаті стояла півтемрява, блимав на припічку недогарок і розрізнити можна було лише деякі обличчя. Тут зібралося чоловіка двадцять — всі, хто був заодно з Антеком і Гжелею.

Рох, — в темряві його не видно було,— докладно пояснював, що буде, коли вони згодяться на відкриття російської школи в Ліпцях. Потім Гжеля навчав кожного окремо, що треба сказати начальству та як голосувати.

Вони радилися до пізньої ночі, не обійшлося без колотнечі й сварок, але кінець кінцем домовились і ще до світанку поспіхом розійшлися, бо назавтра треба було виїхати вдосвіта.

А Ягуся все сиділа на призьбі, сліпа й глуха до всього, і тільки іноді, мов нескінченну молитву, шепотіла: «Приїде! Приїде!» І мимоволі хилилася вперед, наче вдивляючись у завтрашній день, наче бажаючи побачити, що несе їй світанок, який сірів над землею, із страхом і радістю віддаючись тому, що мало статися.

VIII

Було вже близько полудня, спека дедалі дужчала, і всі ліпецькі вже зібралися біля волосної канцелярії, а начальника ще не було. Раз у раз на поріг виходив писар і, заслонивши долонею очі, дивився на обсаджену кривими вербами широку вулицю, але на ній тільки після вчорашньої зливи поблискували калюжі, часом поволі котився запізнілий віз та між деревами білів інколи селянський каптан.

Народ дожидав терпляче, лише війт бігав, мов опечений, виглядав на дорогу і чимраз голосніше підганяв чоловіків, що засипали вибоїни та ями на площі біля канцелярії.

— Швидше, хлопці, ради бога! Треба встигнути скінчити, поки він приїде!

— Глядіть, щоб з вами від страху чого не скоїлось! — почувся голос з юрби.

— Поспішайте, люди! Я зараз на роботі, не час жартувати.

— Ви, війте, тільки бога бійтеся! — із сміхом сказав хтось із ліпецьких.

— Нехай тільки ще хто рота роззявить — у холодну звелю засадити! — суворо гукнув війт і побіг дивитися на дорогу з кладовища на пагорку за будинком, в якому містилася канцелярія.

Величезні старі дерева обступали дім, крізь їхнє гілля сіріла вежа костьолу, а з-за кам'яної кладовищенської огорожі хрести простягали чорні руки над дахами й дорогою.

Так нічого й не побачивши, війт доручив одному із солтисів доглядати за тими, що лагодили дорогу, а сам пішов до канцелярії. Туди весь час заходили люди,— писар щохвилини викликав когось із селян, щоб нагадати про давню недоїмку, несплачені судові витрати або й іще щось гірше. Звісно, ці нагадування нікому не були до вподоби; люди слухали й зітхали — що вдієш у такий скрутний час перед жнивами? Де тут платити, коли в багатьох і на сіль не вистачало! І вони тільки кланялися писареві в пояс, а деякі й руку в нього цілували.

Були й такі, що клали йому в підставлену руку останній злотий, і всі просили почекати до жнив або до найближчого ярмарку.

Писар цей був хитра шельма і жмикрут, обдирав людей так, що вони аж стогнали. Кому давав обіцянки, кого лякав стражником, кому забивав баки, з деякими був запанібрата, і в кожного вмів щось вициганити: то в нього овес увесь вийшов, то гусята потрібні були для начальника, то солома для перевесел, і селяни хоч-не-хоч обіцяли все, що йому було потрібне. Сьогодні він на прощання відводив убік тих, з ким був знайомий ближче, і начебто по-дружньому давав поради:

— Ви гроші на школу дайте, бо як будете суперечити, начальник може розгніватися і ще перешкодить вам дійти згоди з паном щодо лісу,— застерігав він ліпецьких селян.

— Як же так? Адже ми миримося з доброї волі! — дивувався Плошка.

— Мало що. Не знаєте хіба, що пан з паном завжди заодно, а хлопові до них зась.

Плошка пішов дуже схвильований, а писар і далі викликав людей з різних сіл і, страхаючи кожного чимось, вимагав, щоб вони затвердили видатки на школу. Це миттю поширилося в юрбі, яка чекала біля канцелярії.

А людей зібралося чимало — понад двісті чоловіка. Спочатку селяни стояли сусід біля сусіда, і легко було впізнати, хто з Ліпців, хто з Модліци, а хто з Пшиленка або з Ріпок, бо в кожному селі одягалися по-своєму. Та коли поширилася чутка, що доведеться голосувати за школу, бо цього хоче сам начальник, все змішалося, люди переходили від одного гурту до іншого, жваво розмовляючи, і тільки ріпецька шляхта трималась окремо, пихато позираючи на селян, які у відповідь тільки сміялися, бо ці шляхтичі, як то кажуть, трималися втрьох за один коров'ячий хвіст.

Найбільше люду збилося біля корчми, що стояла навпроти канцелярії, серед дерев. Хоча ще часом повівав прохолодний вітерець, але спека ставала нестерпною, і не один, ледве дихаючи, ішов відсвіжитися пивом. Корчма була напхом напхана, а надворі під деревами стояли селяни, обговорюючи щойно почуті новини та стежачи звідси за канцелярією і за приміщенням писаря у другій половині будинку, звідки долинав дедалі більший гамір і біганина.

Час від часу у вікні з'являлася гладка пика писарихи й лунав крик:

— Швидше, Магдо! Щоб ти ноги собі поламала, недотепо така! Наймичка, мов вихор, гасала по кімнаті, так, що аж двигтіла підлога й деренчали шибки. Десь голосно кричала дитина, за будинком кудкудакали сполохані кури, і сторож, задихавшись, ганявся за курчатами, що порозбігалися по дорозі й полю.

— З усього видно, що начальника частуватимуть,— зауважив хтось.

— Кажуть, вчора писар привіз цілу бричку пляшок.

— Чого їм не пиячити — мало хіба вони з людей податків збирають, а на руки їм ніхто не дивиться — чи не прилипло до них щось,— зауважив Матеуш. Раптом хтось гукнув:

— Тихо ти, стражники вже прийшли!

— Підкрадаються, як вовки, і не помітиш, коли й звідки!

Всі стривожено притихли, бо стражники посідали біля канцелярії, оточені купкою людей, серед яких були війт і мельник, а трохи далі вештався коваль, пильно дослухаючись до всього, що говорили навколо.

— Ач мельник лащиться до них, мов голодний собака!

— Якщо стражники тут, значить, і начальник зараз буде! — вигукнув Гжеля і підійшов туди, де стояли Антек, Матеуш, Клемб і Стах Плошка.

Порадившись, вони розбрелися поміж людей, пояснюючи їм щось, мабуть, дуже важливе, бо слухали їх зосереджено і ніхто нічого й не говорив, часом тільки хтось зітхав, стурбовано чухав потилицю й поглядав на стражників. Юрба дедалі щільніше збивалась докупи.

Антек, прихилившись до рогу корчми, говорив коротко, значущо й владно, а в другому гурті, під деревами, промовляв Матеуш, пересипаючи свою мову жартами, від яких серед людей раз у раз вибухав сміх. У третьому гурті, біля кладовища, Гжеля говорив так хитромудро, наче по книжці читав,— навіть важко було зрозуміти.

Всі троє умовляли селян, щоб не слухали начальника й тих, хто завжди з начальством заодно, і грошей на школу не давали.

Їх слухали уважно, юрба навколо хвилювала, мов ліс під завірюхою. Нічого не казали, тільки кивали головами,— адже кожен розумів, що з нової школи пуття не буде, тільки й того, що накладуть новий податок, а це нікому не було до смаку.

Громада занепокоїлася, ліпецькі переступали з ноги на ногу, покашлювали, і ніхто не знав, що робити.

Гжеля, звісно, говорив розумно, Антекові слова сягали до самого серця, але, з другого боку, страшно було йти проти начальства

Зиркали один на одного, міркували, та все озиралися на багатіїв, але мельник і найбагатші господарі з інших сіл трималися осторонь, стоячи, наче навмисно, перед очима у стражників і писаря.

Антек підійшов до цього гурту, почав умовляти, але мельник буркнув:

— У кого розум є, той сам знає, за що йому голос подавати,— і відвернувся до коваля, а той усім підтакував та занепокоєно шастав у юрбі, винюхуючи, до чого все хилиться. Він то заходив до писаря, то заговорював з мельником, то частував Гжелю тютюном, а намірів своїх не виказував, і до самого кінця невідомо було, на чиєму він боці.

Більшість схилялася до того, щоб голосувати проти школи. Люди розбрелися по площі і, незважаючи на полуденну спеку, гомоніли дедалі жвавіше й сміливіше. Раптом писар гукнув з вікна:

— Гей, ідіть-но хто сюди!

Ніхто не рушив з місця, ніби й не чули.

— Нехай хтось скочить у маєток по рибу, ще вранці мали прислати, а досі не присилають. Тільки швидше! — наказував писар.

— Ми не для того прийшли сюди, щоб тобі прислужувати! — сміливо гукнув хтось.

— Нехай сам біжить! Боїться пузо розтрусити! — засміявся інший.

Писар тільки вилаявся, а за хвилину задніми дверима вийшов війт, шугнув за корчму і побіг городами до маєтку.

— Він дітей у писарихи вже покупав, посповивав, тепер нехай трохи провітриться.

— Звісно, пані писариха не люблять такого духу в кімнатах.

— Скоро він у них нічну посудину виноситиме,— глузували селяни.

— А чого це нашого пана тут не видко? — дивувалися деякі, а коваль з хитрим усміхом зауважив на це:

— Хіба він дурний, щоб сюди з'являтися? На нього глянули запитливо.

— Навіщо йому сваритися з начальником? Бо ж за школу він голосувати не буде — знаєте, скільки йому довелося б тоді платити! Хитрий!

— А ти, Міхале, з нами чи проти нас? — притиснув його до стінки Матеуш.

Коваль закрутився, мов під підошвою черв'як і, буркнувши щось незрозуміле, став протовплюватись до мельника, який підійшов до селян, і голосно, щоб чули інші, говорив старому Плошці:

— А я вам раджу: голосуйте так, як начальство хоче. Школа, хоча б і найгірша, все ж таки краще, ніж нічого. А таку, якої ви хочете, вам не дозволять. Що робити — головою муру не проб'єш! Не проголосуєте, байдуже — і без вашої згоди школу збудують.

— Якщо ми грошей не дамо, то на які кошти її збудують? — запитав хтось з юрби.

— Дурню! Не даси добровільно, вони й самі візьмуть — заберуть твою останню корову, та ще й у тюрму підеш за бунт! Авжеж... Це вам не з паном воювати! — звернувся він до ліпецьких.— 3 начальством кепські жарти! Кажу вам: робіть, що наказано, та дякуйте богу, що гірше не сталося.

Мельникові підтакували ті, хто думав так само, як він. Старий Плошка після довгих міркувань сказав несподівано:

— Ви правильно кажете, а Рох тільки людей баламутить та до згуби штовхає.

Тут вийшов наперед якийсь селянин з Пшиленка і сказав голосно:

— Рох заодно з панами, через те й підбурює людей проти влади. На нього закричали з усіх боків, але він не злякався і, коли селяни трохи заспокоїлися, провадив далі:

— А дурні йому допомагають. Так, так! — він обвів юрбу бистрими, розумними очима.— Кому мої слова не до смаку, нехай вийде сюди, я йому в очі скажу, що він дурень. Не знаєте хіба, що завжди так було: пани бунтують і простий люд підбурюють... спровадять його до нещастя, а як доведеться за це розплачуватись — хто відповідатиме? Селяни! Як поставлять нам козаків по селах, кого нагаями шмагатимуть? Хто страждатиме? Кого в тюрму потягнуть? Нас, селян! Пани за нас тоді не заступляться, ні: вони від усього відречуться, мов іуди, і будуть начальство у себе в маєтках частувати.

— Звісно, що їм люд? Тільки на те й потрібний, щоб спини на них гнути!

— Коли б їхня воля, вони хоч би й завтра панщину повернули! — залунали голоси.

— Гжеля каже,— почав знову той самий чоловік: — «Нехай навчають по-нашому, а не схочуть — не погодимося на школу, не дамо на неї ні гроша!» Це ж тільки наймит може гукнути господареві: «Не хочу робити, наплювати мені на тебе!», втече й нічого йому за це не буде. А люд нікуди не втече, і за бунт йому ж перепаде, бо ніхто за нього спину не підставить... Кажу вам, дешевше збудувати школу, ніж перечити начальству. Правда, навчають у цих школах не по-нашому, та однаково на росіян нас не перероблять, бо кожен і говорити, і молитися буде тільки так, як мати його навчила... А наостанку я вам ось іще що скажу: давайте, людоньки, стояти тільки за себе! Пани поміж себе гризуться,— то не наш клопіт, нехай хоч і позагризають одне одного! Такі вони нам брати, хай би їх чума не минула!

Люди оточили його тісною юрбою і почали гримати на нього, як на скаженого собаку. Даремно мельник та інші намагалися його захищати. Гжелині прибічники вже й з кулаками на нього кидались, і дійшло б, певне, до чогось гіршого, якби старий Причек не закричав:

— Стражники слухають!

Всі враз мовби поніміли, а Причек вийшов наперед і почав сердито:

— Він святу правду сказав: за себе стійте!.. Ану цить! Ти своє слово сказав, дай ще й іншому сказати! Горлають і думають, що вже розумніших за них немає. Якби від крику розуму прибувало, то в кожного крикуна розуму було б більше, ніж у самого ксьондза. От ви смієтеся, бісові діти, а я вам розкажу, як було в ті роки, коли пани бунтували. Добре пам'ятаю, як вони нас морочили й присягалися, що коли знову буде Польща, то й волю нам дадуть, і землю, і ліс, і все. Говорили, обіцяли, а те, що в нас тепер є, нам не вони, а хтось інший дав, та ще й покарав їх за те, що не хотіли допомагати людям. Слухайте панів, якщо ви такі дурні, а я старий, мене не одуриш. Знаю я, що таке панська Польща. Знову нагай на нашій спині, знову панщина та утиск! Ще мене...

— Дайте-но йому хтось по пиці, щоб не пащекував! — гукнув чийсь голос з юрби.

— А тепер,— провадив далі старий,— я такий самий пан, як і інші, у мене свої права є, і ніхто мене пальцем торкнути не сміє! Для мене там Польща, де мені добре, де я маю...

Його перебили глузливі зауваження, що градом посипалися звідусюди.

— Свиня теж рохкає та свій хлів і повне корито вихваляє!

— А її відгодують, і потім — дубиною по голові й ніж у горло!

— На ярмарку стражник його відлупцював — ось він тепер і знає, що його ніхто пальцем торкнути не сміє!

— Меле, а розуму стільки має, як кінський хвіст!

— Вельможний пан, і волю має, що й казати! Воші його, куди схоче, туди й понесуть!

— Курки помацати не зуміє, а буде тут людей вчити! Бовдур! Отак би й чобіт міг навчати!

Старий скипів, але сказав тільки:

— Паскудники! Вже навіть до сивої голови поваги не мають!

— А хіба до кожної сивої кобили треба з повагою ставитися, бо вона сива?

Розлігся регіт. Але раптом усі відвернулися від старого і стали дивитися на сторожа, який видерся на дах канцелярії і, тримаючись за димар, вдивлявся в далечінь.

— Юзеку, рота закрий, бо ще влетить щось! — гукали сторожеві, побачивши, що над ним кружляє зграя голубів. Але сторож раптом загорлав:

— Їде! Їде! Вже на повороті з Пшиленка!

Юрба зібралася біля канцелярії і терпляче дивилася на дорогу, на якій ще ніхто не з'являвся.

На той час сонце пересунулося вже за покрівлю будинку, і тінь від даху чимраз довшала. В затінку поставили накритий зеленим сукном стіл, а посередині стола — розп'яття. Рудий, товстопикий помічник писаря, який весь час колупав у носі, виніс і поклав на стіл якісь папери.

Писар поспіхом став переодягатись у святкове, по всьому дому знову залунав вереск його дружини, брязкіт посуду, гуркіт меблів, які пересували з кімнати в кімнату, та біганина. За кілька хвилин з'явився і війт. Він зупинився на порозі, червоний, як буряк, спітнілий, захеканий, але вже з ланцюгом на грудях, і, обводячи очима громаду, суворо гукнув:

— Тихо, люди, тут вам не корчма!

— Гей, Пйотре, ходи-но сюди, я тобі щось скажу! — гукнув до нього Клемб.

— Тут я тобі не Пйотр, а начальство,— поважно відрубав війт. Люди розреготалися і стали голосно глузувати з нього, та війт раптом урочисто проголосив:

— Розступіться, люди! Начальник!

На дорозі з'явилась бричка і, підскакуючи на вибоїнах, під'їхала до канцелярії. Начальник підніс руку до козирка, селяни поскидали шапки, настала тиша. Війт і писар кинулися допомагати начальникові вийти з брички, а стражники, виструнчившись, застигли біля дверей.

Начальник дозволив скинути з себе білий плащ і, обернувшись, окинув поглядом юрбу, погладив біляву борідку, похмуро кивнув головою і зайшов у хату до писаря, куди той запрошував його, зігнувшись у три погибелі.

Бричка від'їхала, селяни знову з'юрмились навколо стола, думаючи, що зараз почнуться збори, але минуло чверть години, минуло півгодини, а начальник все не виходив. З кімнат долинав брязкіт чарок, сміх і смачні пахощі, від яких лоскотало в носі. Людям уже надокучило чекати, та й сонце пригрівало дедалі дужче, і дехто вже став крадькома пробиратися до корчми, але війт закричав:

— Не розходьтеся! Кого не буде — запишу й оштрафую!

І люди, звісно, зупинялись, але лаялися на всі заставки і нетерпляче позирали на вікна, що їх хтось причинив ізсередини й завісив фіранками.

— Ач соромно їм горілку цмулити в усіх на очах.

— І краще, що не бачимо, бо довелося б тільки дурно слинку ковтати! — говорили в юрбі.

З холодної, що була поряд з канцелярією, почулося протяжне сумне мукання, і за хвилину звідти вийшов сторож, ведучи на налигачі велике теля. Теля опиралося щосили й раптом буцнуло сторожа головою, та так, що звалило з ніг, і помчало дорогою, задерши хвоста, аж курява за ним знялася.

— Тримай розбишаку! Лови!

— Насип йому солі на хвіст, тоді повернеться!

— Ну й нахабисько! Втік з-під арешту та ще й панові війту хвіст показав! — сміялися всі, дивлячись, як сторож женеться за телям.

Нарешті вони загнали теля у двір. Не встигли сторож і солтис віддихатись, як війт наказав підмести в холодній і сам за ними пильнував, побоюючись, що начальникові захочеться туди заглянути.

— Війте, ви там покуріть трохи, а то ще начальник рознюхає, який тут сидів арештант.

— Нічого, горілка в нього нюх відіб'є!

Слухаючи всі ці ущипливі зауваження, війт тільки очима поблискував та зціплював зуби. Але кінець кінцем селянам це надокучило, їм так допекли чекання, сонце й голод, що вони, не слухаючи війтових наказів, цілою юрбою рушили під дерева, а Гжеля сказав йому:

— Люди — не собаки, не прибіжать до тебе, хоч до вечора горлай. І, скориставшись з того, що стражники їх не бачать, знову став ходити між людьми, нагадуючи, як треба голосувати.

— Тільки нічого не бійтесь,— говорив він,— закон на нашому боці. Як ухвалимо, так і буде! Якщо громада не схоче, ніхто її присилувати не може.

Не встигли ще люди посідати в затінку й закусити, як солтиси почали їх скликати, а війт прибіг, гукаючи:

— Начальник виходить! Швидше! Починаємо!

— Наївся смачних страв та й квапиться, а нам не спішно, почекав! — сердито бурчали селяни, неквапливо сходячись до канцелярії.

Солтиси поставали кожен на чолі свого села, а війт і помічник писаря сіли за стіл. Помічник підсвистував голубам, які, злякавшись галасу, злетіли з даху і тріпотливою білою хмарою кружляли в повітрі.

— Тихо! — гукнув раптом один із стражників, виструнчившись біля порога.

Всі прикипіли очима до дверей, але з них вийшов тільки писар і з якимсь папірцем у руках сів до столу.

Війт закалатав у дзвоник і сказав урочисто:

— Ну, люди добрі, починаємо! Тихо там, модліцькі! Пан секретар прочитає вам зараз про школу. Слухайте уважно, щоб кожен зрозумів, про що йдеться.

Писар надів окуляри й почав повільно й виразно читати. Він уже хвилин десять читав серед цілковитої тиші, коли раптом хтось гукнув:

— Та ми не розуміємо!

— Читайте по-нашому! Не розуміємо! — підхопило багато голосів. Стражники стали пильно вдивлятися в юрбу.

Писар скривився, але, читаючи далі, став одразу ж перекладати польською мовою.

Знову настала тиша, всі зосереджено слухали, зважуючи кожне слово і не зводячи очей з писаря, а він тягнув:

— Через те, що наказано відкрити в Ліпцях школу, яка буде обслуговувати й Модліцу, і Пшиленк, і Ріпки й інші села, то...

Він довго пояснював, яка користь буде зі школи, якою благодійною є освіта, та як уряд день і ніч тільки про те й думає, щоб прийти на допомогу людові, підтримати його й захистити від усякого зла. Потім став підраховувати, скільки коштуватиме ділянка, будівництво й утримання школи та вчителя. Виявилось, що на все це треба затвердити додатковий податок по двадцять копійок з морга.

Нарешті писар скінчив, протер окуляри й сказав, ні до кого не звертаючись:

— Пан начальник каже, що, коли сьогодні затвердимо, він дозволить почати будівництво ще цього року, а наступної осені діти вже підуть до школи.

Він чекав, але ніхто не вимовив і слова. Кожен зважував і обмірковував почуте, наперед уже схиляючись під тягарем нового податку.

Нарешті війт сказав:

— Всі добре чули, що прочитав пан секретар?

— Чули! Не глухі! — озвалися голоси з натовпу.

— Хто проти, нехай виступить наперед і скаже!

Селяни підштовхували один одного ліктями, чухались, перезирались, але ніхто не зважувався виступити першим.

— Ну, коли так, тоді затвердимо податок — і по хатах! — запропонував війт.

— Отже, одноголосно схвалюєте? — урочисто спитав писар.

— Ні! Не схвалюємо! Ні! — гукнув Гжеля, а за ним іще кілька десятків чоловіків:

— Не треба нам такої школи! Не хочемо! Досить і так податків платимо! Ні! — вигукували вже звідусюди, чимраз сміливіше й голосніше.

На галас вийшов начальник і зупинився на порозі. Побачивши його, всі притихли, а він, поскубуючи борідку, сказав дуже ласкаво:

— Як ся маєте, господарі?

— Спасибі! — відповіли ті, хто стояв ближче, ледве витримуючи натиск юрби, яка ринула наперед, аби почути, що говоритиме начальник. Прихилившись до одвірка, він заговорив по-російськи.

Стражники кинулися в юрбу, вигукуючи:

— Шапки скидайте, шапки!

— Гетьте звідси, стерво, не плутайтесь під ногами! — вилаяв їх хтось.

Начальник довго говорив щось солоденьким голосом, а скінчив по-польськи і як наказ:

— Затверджуйте зараз же податок, бо мені ніколи!

І суворо глянув на селян. Дехто злякався, юрба захвилювалась, пробіг тривожний, глухий шепіт.

— Ну що, будемо голосувати за школу? Кажи, Плошко, що робити? Де Гжеля? Чуєте, начальник наказує голосувати! То голосуймо, людоньки, голосуймо!

Галас зростав. Нарешті наперед вийшов Гжеля і сказав сміливо:

— На таку школу не дамо ні гроша.

— Не дамо! Не згодні! — підтримали його десь сотня голосів. Начальник грізно насупив брови.

Війт обімлів, у писаря навіть окуляри звалилися з носа, тільки Гжеля не злякався і сміливо дивився на начальника. Він хотів іще щось додати, але виступив старий Плошка і, низько вклонившись, почав покірним голосом:

— Дозвольте, ясновельможний пане начальнику, сказати, як я по-своєму міркую: школу ми, звісно, ухвалимо, та нам думається, що по двадцять копійок з морга багатенько буде. Часи тепер скрутні, і з грішми у нас погано! Оце тільки я й хотів сказати.

Начальник, поринувши у свої думки, не відповідав і тільки час від часу кивав головою, наче згоджуючись. Підбадьорений цим війт, а за ним і його приятелі стали гаряче обстоювати школу; найбільше галасував мельник, не зважаючи на глузування Гжелиних прибічників. Нарешті розлючений Гжеля гукнув:

— Ми тільки з пустого в порожнє переливаємо! — Обравши слушну хвилину, він підійшов до начальника і сміливо запитав: — А яка ж має бути ця нова школа?

— Така, як і всі! — відповів той, розплющивши очі.

— Такої нам не потрібно!

— На свою, польську, школу дамо хоч і по півкарбованця з морга, а на іншу — ні шеляга!

— Нащо нам така школа! Мої діти три роки вчилися, а нічого не тямлять!

— Тихше, люди, тихше!

— Розбрикалися вівці, а вовк собі зиркає, як йому на отару скочити!

— Крикуни прокляті, нове лихо на всіх накликають! Здіймаючи страшенний галас, селяни гукали один поперед одного.

Кожен доводив своє і переконував інших. Натовп розбився на купки, і скрізь кипіли суперечки. Найбільше проти того, щоб ухвалити будівництво школи, галасувала Гжелина компанія.

Марно війт, мельник, господарі з інших сіл умовляли, просили й навіть страхали їх бозна-чим,— більшість селян наче очманіли і гукали, що на думку спаде.

А начальник сидів, ніби нічого не чуючи, і шепотівся з писарем. Давши людям накричатися досхочу, він наказав війтові подзвонити дзвоником.

— Тихо ви! Тихо! Слухайте! — заспокоювали солтиси громаду.

— І тільки-но змовкла громада, як владно залунав начальників голос:

— Школа повинна бути, розумієте? Слухайте й робіть, що вам наказано!

Проте селяни не злякались, а Клемб сказав, наче відрубав:

— Ми нікого не силуємо на голові ходити, то нехай же й нам дозволять ходити на тих ногах, які в нас є.

— Заткни пельку! Цить, пся крев! — лаявся війт, щосили калатаючи дзвоником.

— Я сказав і ще раз скажу: в нашій, польській, школі і вчити повинні по-нашому!

— Карпенко! Іванов! — загукав начальник до стражників, що стояли в натовпі, але селяни вмить оточили й стиснули їх, і хтось шепнув:

— Спробуйте-но тільки зачепити когось! Нас тут чоловіка триста, затямили?

Юрба розступилася, пропускаючи стражників, і, зімкнувшись знову, ринула за ними вслід, ближче до начальника, з глухим лютим гомоном, з якого раз у раз вихоплювалися окремі вигуки:

— Кожне створіння має свій голос, тільки нам наказують мати чужий!

— Скрізь накази й накази, а ти, хлопе, слухайся, плати та шапкою землю замітай!

— Скоро вже без дозволу не можна буде й за клуню піти!

— Коли вони таку владу мають, нехай накажуть, щоб свині заспівали жайворонками!..— гукнув Антек і під загальний сміх провадив далі:— Або гусям замукати, тоді ухвалимо будувати оту школу.

— Податки понакладали — платимо. Рекрутів вимагають — даємо! А щодо цього — зась!

— Тихо, Клемб!.. Сам цар видав такий наказ, де чорним по білому написано, щоб школи й суди були польські. Його й будемо слухатись! — сказав Антек голосно.

— Тьі кто такой? — спитав начальник, пильно дивлячись на нього.

Антек здригнувся, але сказав сміливо, показуючи на папери, що лежали на столі:

— Там написано... Не сорока мене загубила! — зухвало додав він.

Начальник поговорив з писарем, і той оголосив, що Антоній Борина, як такий, що перебуває під слідством, не має права брати участі в зборах.

Антек почервонів від гніву, але перш ніж він устиг щось вимовити, начальник гримнув:

— Геть звідси! — і очима показав на нього стражникам.

— Не згоджуйтесь, хлопці! Закон за нас! Нічого не бійтеся! — гукнув Антек.

І поволі пішов убік села, озираючись на стражників, як вовк на собак, так що вони йшли далеко позаду.

А на площі біля канцелярії знову закипіло, наче в казані. Всі кричали, не слухаючи одне одного, тільки окремі слова погроз і лайок шугали над головами, мов каміння. Ніхто навіть не розумів, про що йдеться. Сперечались про школу, про Антека, про всякі дурниці. Хто дорікав сусідові за торішній спаш, хто просто зганяв злість, хто галасував, аби тільки галасувати, і знявся такий гамір, така метушня, що, здавалося, — от-от почнеться бійка. Гжеля пробував їх заспокоїти, інші теж — натовп нічого не слухав. Війт калатав дзвоником, закликаючи до порядку, так, що в нього рука затерпла, і теж нічого не домігся. Сліпі й глухі до всього, люди наскакували один на одного, мов роздратовані індики.

Аж тоді, коли один із солтисів почав стукати палицею в порожню бочку, що стояла під стріхою, і бочка загула, наче барабан, всі трохи отямилися і стали зацитькувати один одного.

Не дочекавшися тиші, начальник гнівно гримнув:

— Досить розмов! Тихо там! Мовчати й слухати, коли я кажу! Голосуйте за школу!

Одразу ж настала тиша, жах охопив усіх; люди стояли, мов закам'янілі, і тільки безпорадно перезирались. Начальник так грізно вдивлявся в їхні злякані обличчя, що в них аж мороз біг по спині.

Він знову сів, а війт, мельник і ще дехто кинулися в натовп й стали умовляти та залякувати всіх.

— Голосуйте за школу! Інакше лихо буде, чули?

Тим часом писар перевіряв присутніх, і щохвилини хтось з натовпу гукав:

— Тут! Тут!

Після перевірки війт виліз на стілець і скомандував:

— Хто за школу, переходь праворуч і підіймай руку! Перейшло чимало, але багато більше залишилося на місці.

Начальник скривився й наказав опитувати всіх поіменно, об'явивши, що так буде правильніше.

Це дуже засмутило Гжелю: він добре розумів, що, коли селяни голосуватимуть кожен окремо, ніхто не зважиться піти проти начальства.

Але нічого вже не можна було вдіяти. Помічник писаря почав викликати за списком, і кожен з присутніх підходив, а писар відзначав його прізвище рискою — якщо той був за школу, або хрестиком — якщо проти.

Тривало це довго, бо людей було багато. Нарешті оголосили наслідки:

— Двісті голосів за школу, вісімдесят — проти. Прибічники Гжелі зняли крик:

— Голосувати наново! Шахрують!

— Я сказав «ні», а він мені рисочку поставив! — вигукнув хтось, а за ним й інші свідчили те саме. Найзапальніші зняли крик:

— Не дозволимо! Подерти список, подерти!

До канцелярії в цю мить під'їхала поміщицька бричка, і людям мимохіть довелося відступити вбік.

А начальник, прочитавши листа, якого подав йому лакей, урочисто оголосив:

— Так, дуже добре, отже, школа в Ліпцях буде.

Ніхто, звісно, й рота не розтулив,— стояли стіною і остовпіло дивилися на нього.

Він підписав якісь папери й сів у бричку.

Йому покірно кланялись, але він не глянув ні на кого, навіть головою не кивнув і, віддавши якісь розпорядження стражникам, рушив путівцем до модліцького маєтку.

Хвилю люди мовчки дивилися йому вслід, потім хтось із Гжелиних прибічників сказав:

— Ач яким ягням прикинувся! М'який, хоч до рани його прикладай! А й незчуєшся, як це ягня вовком обернеться і тобі в горлянку ікла встромить.

— Чим же дурнів стримувати, як не погрозами? Гжеля тільки зітхнув, окинув поглядом натовп і шепнув:

— Так, програли ми сьогодні. Нічого не вдієш, люди ще не звикли до опору.

— Всього бояться, то нелегко їм буде навчитися.

— І що воно за людина — навіть закон за ніщо має!

— Адже закони вони для нас писали, а не для себе!

Якийсь чоловік з Пшиленка підійшов до Гжелі й жалібно поскаржився:

— Я хотів проти школи голосувати, та як просвердлив він мене очима, мені язика наче відібрало, а писар записав, що сам хотів.

— Та тут стільки шахрайства, що можна було б оскаржити ухвалу.

— Ходімо до корчми, грім би їх побив! — вилаявся Матеуш і, повернувшись обличчям до юрби, закричав:

— А знаєте, що вам начальник забув сказати? Що всі ви вівці й пси лякливі! Добре ви заплатите за свою покору!.. Ну і нехай з вас шкуру деруть. Так вам і треба!

Дехто почав був огризатися, та враз усі змовкли, бо в цю мить мимо проїхала бричка, в якій сидів органістів син Ясь.

Ліпецькі одразу оточили його, і Гжеля розповів про все. Ясь вислухав, поговорив з ними й поїхав собі далі.

Всі пішли до корчми, і після другої чарки Матеуш вигукнув:

— А я вам кажу, що в усьому винні війт і мельник!

— Правда, вони найбільше умовляли та залякували людей,— підтвердив Стах Плошка.

— А коли начальник погрожував, значить, він уже знає щось про Роха,— сказав хтось пошепки.

— Якщо досі не знає, то донесуть йому. Знайдуться такі!

— Де стражники? — занепокоєно спитав Гжеля.

— Пішли начебто у бік Ліпців.

Гжеля ще покрутився в корчмі й непомітно вийшов. Він простував до Ліпців полем, уважно роздивляючись навкруги.

IX

Антек, ідучи, все озирався на громаду, мов кіт, що його відігнали від миски, і міркував, чи не повернутися йому назад. Але, бачачи, що за ним ідуть стражники, вирішив інакше, дорогою виламав собі міцну гілку і, зупинившись біля тину, почав, обстругувати кийка, скоса поглядаючи на стражників, хоч як намагалися вони йти якомога повільніше, а проте наздогнали його.

— Куди це, пане старший? На розвідку? — глузливо спитав Антек.

— У службових справах, пане господарю! А може, нам з вами в один бік, га? Може, разом підем?

— Від щирого серця радий би, та, здається мені, що нам не по дорозі.

Він швидко огледівся: на дорозі нікогісінько, але канцелярія ще надто близько, і рушив поруч із стражниками, тримаючись ближче до тину та пильнуючи, щоб вони, бува, раптом не заступили йому дорогу.

Старший це помітив і заговорив до нього по-дружньому, гірко нарікаючи, що в нього з самого ранку ще рісочки в роті не було.

— Для начальника писар сьогодні нічого не пошкодував, то, напевно, й вам щось перепало. Ну, а на селі смачним не почастують: галушки та капуста — хіба то їжа для панів! — навмисне глузував Антек, аж молодший стражник, дужий хлопець із меткими очима, щось сердито забурмотів, але старший не сказав ні слова.

Антек, усе посміхаючись, пішов швидше, і стражники ледве встигали за ним, ступаючи просто по калюжах та вибоїнах. Село наче вимерло — сонце так припікало, що всі поховалися; тільки зрідка хто-небудь виходив подивитися на них та в затінку видно було русяві голівки дітей, і тільки собаки проводжали їх голосним гавканням.

Старший закурив цигарку і, цвіркнувши крізь зуби, почав скаржитись, що ні вдень ні вночі спокою немає, все служба та служба.

— Авжеж, нелегко тепер хоч би щось з хлопа здерти! Стражник матюкнувся, і Антек, якому вже набридло все, міцніше стиснув у руці кийка і сказав з викликом:

— Що, хіба не правда? З вашої служби тільки й користі, що по селах собак дратуєте та в хлопа останній грош цупите.

Старший стерпів і це, хоча позеленів від злості й став намацувати шаблю. Та коли дійшли до крайньої хати, він несподівано кинувся на Антека й гукнув товаришеві:

— Тримай його!

Проте вони погано розрахували: перш ніж вони встигли схопити його, Антек, мов цуценят, віджбурнув їх, відскочив до стіни і, вишкіривши зуби, як вовк, розмахуючи кийком, здушеним, уривчастим голосом загарчав:

— Ідіть краще своєю дорогою... зі мною не пограєтесь... І чотирьом не піддамся!.. Зуби вам повибиваю, як псам. Чого причепилися? Я ні в чому не винен. Бійки шукаєте? Гаразд, тільки найміть спершу підводу для своїх кісток. Ану, підійди та торкни, спробуй!

Він розмахував кийком і вже кричав на повний голос, ладен битися на смерть. Стражники зупинилися, як укопані. Перед ними стояв розлючений велетень, і кий так і свистів у нього в руках. Нарешті старший, бачачи, що нічого не виходить, спробував обернути все на жарт.

— Ха-ха! Здорово ми з тебе пошуткували! — гукнув він з удаваним сміхом і повернув назад. Але, відійшовши на кілька кроків, погрозив Антекові кулаком і вже зовсім іншим тоном крикнув: — Ми ще побачимося з тобою, пане господарю! Тоді поговоримо!

— Щоб тебе раніше чума не минула! — гукнув у відповідь Антек.— Ач злякався, то жартами відбутися хоче. Поговорю і я з тобою, аби тільки мені тебе десь запопасти! — бурчав він, уважно стежачи за ними, поки вони не зникли з очей.

«Той нацькував їх на мене — думав, дурний, що так вони мене; візьмуть, як собаки зайця! Це він за те розлютився, що я йому дав відкоша. Не до шмиги йому правда»,— думав собі Антек. Вже далеченько за селом, дійшовши до панського саду, він сів відпочити в холодку, бо й досі тремтів увесь і був мокрий, як хлющ.

Через дерев'яну огорожу видно було серед високих смерек білий будинок. Відчинені вікна чорніли, наче ями, а на терасі з колонами сиділи пани й, мабуть, обідали, бо навколо них весь час метушилися слуги й чути було брязкіт посуду. Інколи до Антека долинали вибухи веселого сміху.

«Цим добре на світі жити! П'ють, їдять і до всього їм байдуже»,— думав Антек, дістаючи хліб з сиром, який Ганка поклала йому в кишеню.

Він їв і дивився на величезні, всипані вже цвітом липи, що стояли на чатах понад дорогою. Від нагрітого сонцем цвіту линули солодкі, п'янкі пахощі; без упину дзижчали бджоли; десь на ставку крякала качка, сонно кумкали жаби, з лісу ледь чутно долинали голоси всякої дичини, а на полях то сюркотіла, то замовкала музика коників; аж ось, наче захлинувшись сонячним окропом, усе навколо примовкло, світ занімів, все живе заховалося в тіні, і тільки ластівки без упину шугали в повітрі.

Опівденна спека обливала жаром, очі ятрило від блиску, навіть у тіні була задуха, повисихали геть усі калюжі, а від майже дозрілих хлібів та спалених сонцем перелогів повівало, наче з печі, жаром.

Добре відпочивши, Антек рушив до вже недалекого лісу, та тільки-но вийшов з тіні на залиту сонцем дорогу, як його так опекло, наче він кинувся у клекотливий білий вогонь. Він скинув каптан, але й це не допомогло — сорочка, прилипла до спітнілого тіла, пекла, мов розпечена бляха. Скинув чоботи, але босі ноги грузли в піску, наче в гарячому попелі.

Криві берізки понад дорогою не давали тіні, жито хилило додолу важке колосся, знеможено посхилялися збляклі від спеки квіти.

Все навкруги сповила гаряча тиша, ніде не видно було ні людини, ні птаха, жодного живого створіння, не тремтів жоден лист, жодна билинка, наче в цю годину на змучену землю налетіла полудниця і пошерхлими губами висмоктувала з неї останні сили.

Антек ішов чимраз повільніше, думаючи про зібрання, і його то охоплювала злість, то брав сміх, то гризла досада.

«Ну, що з такими вдієш! Всякого стражника бояться. Наказали б їм слухатись начальникового чобота, то і слухалися б! Вівці, та й годі! — думав він з глибоким жалем і водночас із гнівом.— Правда, тяжко їм усім, кожен б'ється мов риба об лід, кожен ледве дихає від злиднів, де вже їм думати про такі справи? Народ темний, убогий, не розуміє навіть, що йому потрібно... Авжеж, людина — як свиня, нелегко їй підняти писок до сонця...»

Так міркував Антек, зітхаючи, і всі ці думки й хвилювання про інших примусили його тільки гостріше відчути, як погано йому самому, може, навіть гірше, ніж іншим.

— Тільки тим добре, хто ні про що не думає!

Махнув рукою і так поринув у задуму, що мало не наскочив на єврея-ганчірника, який сидів край дороги.

— Що, втомилися? Ще б пак, така спека! — заговорив він перший, зупиняючись біля старого.

— Кара божа! Віє, мов з печі! — вигукнув єврей і, підвівшися, накинув лямки на згорблену старечу спину, присмоктався, мов п'явка, до своєї тачки і став штовхати її поперед себе, напружуючись з усіх сил, бо вона була навантажена мішками з ганчіря дерев'яними ящиками, а нагорі стояв ще повний кошик яєць клітка з курчатами. Дорога була піщана, а спека стояла й не сказати яка, і хоч як старий напружував останні сили, йому доводилося щохвилини зупинятися й відпочивати.

— Нухіме, ти ж спізнишся на шабес! — жалібно умовляв він сам себе.— Нухіме, штовхай, штовхай, ти ж дужий, мов кінь! Ну, раз, два, три! — І він з розпачем кидався на тачку, штовхав на кілька кроків уперед і знову зупинявся.

Антек кивнув йому головою і пішов далі, але Нухім став його благати:

— Допоможіть мені, пане господарю, я добре заплачу! Не можу більше, ніяк не можу...— Він упав на тачку, блідий, як мрець, ледве дихаючи.

Антек, ні слова не кажучи, повернувся назад, поклав на тачку свій каптан і чоботи, міцно вхопився за неї і став штовхати її поперед себе так швидко, що аж колесо зарипіло і знялася курява. А єврей дріботів поруч, хапаючи повітря пересохлими губами, й припрохував:

— Тільки до лісу, а там далі дорога добра і вже недалеко! Я вам заплачу цілий п'ятак.

— Заткни його собі в ніс! Дурню, дуже він мені потрібний! І як то євреї думають, що все на світі робиться заради грошей!

— Ну, ну, не гнівайтесь! Не хочете грошей, то я вам дам гарні пищалки для дітей. Ні? То, може, ниток, голок, стрічок якихось? Не потрібно? То, може, булок, цукерок, бубликів або ще чогось? У мене все є. А може, пан господар купить пачку тютюну? Чи, може, почастувати вас чарочкою доброї горілки? Я її залишив для себе, але вам уже по знайомству... По совісті кажу, тільки по знайомству!

Він закашлявся так, що очі в нього полізли на лоба, і коли Антек трохи уповільнив ходу, взявся за тачку й пішов поруч, жалібно поглядаючи на нього.

— Добрий буде врожай, вже ціна на жито впала,— почав він, перейшовши на інше.

— Хоч і не вродить, а купці однаково викручують, щоб менше заплатити. Хлопові завжди збиток.

— Гарну годину дав господь, зерно вже сухе.— Старий дорогою зривав колоски, вилущував зерна і жував їх.

— Еге, господь так добре розпорядився, що ячмінь геть-чисто весь пропав!

Вони знехотя перемовлялися про те, про се. Нарешті зайшла мова про зібрання, про яке єврей, видно, вже знав, бо сказав, тривожно озираючись навкруги:

— Знаєте, начальник іще взимку підписав контракт з одним підрядчиком на будівництво школи в Ліпцях. Мій зять у них за фактора був.

— Ще взимку, кажеш? Раніше, ніж громада ухвалила? Та хіба це можливо?

— А що він, дозволу питатиметься, чи що? Хіба він не хазяїн у своєму повіті?

Антек став його розпитувати. Єврей знав багато цікавого й відповідав охоче, а наприкінці поблажливо мовив:

— Так уже заведено. Селянина земля годує, купця — торгівля, поміщика — маєток, ксьондза — парафія, а начальника — всі. Кожному треба якось жити. Правду я кажу?

— А мені думається, що не повинно так бути, щоб один одного обдирав! Кожен повинен жити по правді, як бог звелів.

— Що вдієш! Кожен живе, як може.

— Знаю, що кожен собі ріпу скромадить, та через те й погано всім!

Єврей тільки головою покивав, але, видно, думав своє.

Вони дійшли тим часом до лісу й кращої дороги. Антек поставив тачку, купив дітям на цілого злотого цукерок, а коли єврей став йому дякувати, буркнув:

— Облиш, допоміг, бо мені так схотілося.

Він швидко попростував до Ліпців. Його відразу охопила свіжа прохолода. Гіллясті лісові дерева так заслоняли дорогу, що тільки посередені синіла вузька смужка неба і на землі тремтів струмок хисткого світла. Бір був старий, могутні дуби, сосни й берези стояли всуміш тісною юрбою, а внизу до товстих стовбурів тулилась дрібнота — ліщина, осика, ялівець і граби. Подекуди височіли горді ялини, жадібно тягнучись до сонця.

На лісовій дорозі після вчорашньої бурі ще поблискували калюжі й валялися зламані гілки та крона, а де-не-де й видерте з корінням струнке деревце, мов труп, лежало впоперек дороги. Тихо було тут, все заснували прохолодні сутінки, пахло грибами й пліснявою, дерева стояли нерухомо, наче задивившись у небо, і крізь їхні тісно переплетені крони місцями пробивалося сонце, повзаючи золотими павуками по мохові й червоних ягодах, що, мов застиглі крапельки крові, були розсипані по бляклій траві.

Лісова прохолода й глибокий спокій розморили Антека і, примостившися під деревом, він мимохіть задрімав. Розбудив його кінський тупіт і пирхання. Побачивши пана, що їхав верхи, Антек підійшов до нього.

Привіталися, як годиться, по-сусідському.

— Ну й спека! — сказав пан, погладжуючи коня, що ніяк не хотів стояти.

— Так, пече страх як, а за якийсь там тиждень треба вже буде з косою виходити в поле.

— В Модлщі вже косять жито, аж гуде.

— Там піски. Та цього року скрізь жнива почнуться рано. Пан став розпитувати його про зібрання у волості і, почувши про те, що там відбувалось, від подиву широко розплющив очі.

— І ви так одверто, прилюдно вимагали польської школи?

— Ну, я ж вам сказав! Брехати не стану.

— І як це ви зважилися при начальникові! Ну-ну!

— В указі чорним по білому написано, тож маємо право.

— Але чого це ви надумали вимагати польської школи?

— Чого надумали? Адже ми поляки, а не німці або хто інший

— А хто ж це вас так навчив, га? — спитав пан тихше, нахиляючись до нього з сідла.

— Діти й без учителя доходять до розуму,— ухильно відповів Антек.

— Бачу, що недурно Рох вештається по селах! — тим самим тоном провадив пан далі.

— Так, вони удвох з дядечком вашим навчають люд грамоти як уміють! — пильно дивлячись йому в очі, з притиском сказав Антек.

Пан якось неспокійно засовався в сідлі і заговорив про щось інше, але Антек навмисне звернув розмову до того ж, говорив і про інші селянські болячки, нарікав на темряву й занедбаність у якій живе народ.

— Все через те, що нікого не слухають! Я знаю, як ксьондзи їх навчають та умовляють працювати, а все, мов горохом об стіну!

— Е, казанням тут допоможеш так, як мертвому — кадилом!

— То чим же вам допомогти? Порозумнішав ти, я бачу, в острозі! — ущипливо зауважив пан.

Антек почервонів, блиснув очима, але відповів спокійно:

— Порозумнішав, правда! Знаю тепер, що в усьому нашому горі пани винні.

— Казна-що верзеш! Що ж пани тобі такого зробили?

— А те, що за польських часів вони тільки й знали, що людей батогами шмагати та утискати, а самі бенкетували й гуляли, от і прогуляли весь люд, а тепер треба починати спочатку.

Поміщик був запальний, отож розсердився і гукнув:

— Зась тобі, хаме, до того, що пани робили! Знай свій гній та вила і тримай язика за зубами, бо коли б тобі його не вкоротили!

Він свиснув нагаєм у повітрі і помчав так швидко, що в коня аж селезінка кевкала.

Антек, так само злий і роздратований, пішов своєю дорогою.

— Собаче поріддя! — бурмотів він люто.— Ач ясновельможний пан, трясця тобі! Коли в хлопа запобігає ласки, то з кожним братається, стерво! Сам гроша ламаного не вартий, а інших хамами обзиває! — 3 серця він чавив ногами мухомори, що траплялися на дорозі.

Він уже виходив з лісу на тополеву дорогу, аж тут почув начебто знайомі голоси й уважно огледівся: під хрестом у затінку беріз стояла чиясь запорошена бричка, а на узліссі він побачив органістового сина Яся і Ягусю.

Антек навіть очі протер, цілком впевнений, що це йому привиділося, але ні, вони стояли за кільканадцять кроків від нього й дивилися одне на одного, радісно усміхаючись.

Здивований Антек нашорошив вуха, але чув тільки голоси і не міг розібрати жодного слова.

«Вона з лісу йшла, а він їхав, от і здибалися»,— подумав він, але в цю ж мить його щось наче вкололо, він нахмурився, глуха, болюча підозра заворушилася в ньому:

«Ні, це вони змовились!»

Проте, побачивши Ясеву сутану та його обличчя з виразом якоїсь святої чистоти, Антек заспокоївся і зітхнув з величезним полегшенням. Незрозуміло було йому тільки, навіщо Ягуся, ідучи в ліс, вбралася по-святковому? І чому так синіють її променисті очі, тремтять вишневі губи? Чому від неї так і віє радістю?

Антек обійняв її всю голодним вовчим поглядом, а вона в цю мить, нахилившися вперед високими грудьми, простягала Ясеві козубок. Ясь брав з нього ягоди, сам їв і їй клав у рота.

— Майже ксьондз уже, а бавиться, мов дитина! — поблажливо пробурмотів Антек і швидко пішов до села, побачивши по сонцю, що вже скоро вечір.

«Ця скалка в мені не болить, лише доки її не торкнеш! — думав він про Ягусю.— А як жадібно вона на нього дивилась! Ну й нехай і нехай!»

Але даремно він відмахувався від цих думок, скалка чимраз болючіше встромлялася йому в серце.

«А від мене тікає, наче від чуми! Видно, новеньке ситечко на кілочку! Щастя, що з Ясем у неї нічого не вийде...— Лють розгорялася в ньому дедалі дужче.— Як сука: хто їй свисне, за тим і біжить».

Він ішов швидко, але не міг втекти від гірких думок. Дорогою його обминали якісь люди,— він нікого не помічав. Тільки біля самого села раптом заспокоївся, побачивши органістиху, що сиділа біля канави і плела панчохи. Найменший синок грався біля неї в піску, а табун гусей скуб траву поміж тополями.

— Он куди ви примандрували з гусями! — сказав Антек зупиняючись біля неї і витираючи спітніле обличчя.

— Вийшла назустріч Ясеві! — він от-от під'їде.

— Так, я його щойно обминув біля лісу.

— Яся? То він уже їде! — скрикнула вона і схопилася на ноги.— Гусоньки, гуль-гуль-гуль! Куди ви, паскудні? Куди? закричала вона на гусей, що несподівано побігли в жито біля дороги і почали видзьобувати зерно з колосків.

— Так, бричка стояла біля хреста, а Ясь ваш розмовляв з якоюсь жінкою.

— Значить, він зараз буде тут! Певно, знайому якусь зустрів заговорився. Такий добрий хлопчик, він і чужого собаки не промине, не погладивши. А кого це він зустрів?

— Я не роздивився добре, але мені здалося, що то Ягуся. Побачивши, що стара невдоволено скривилася, він додав з багатозначною усмішкою:

— Я не роздивився, бо вони одразу в ліс зайшли... Від спеки, певно...

— Сили небесні! Що це вам на думку спало? Стане Ясь зв'язуватися з такою...

— Вона не гірша, ніж інші, а може, й краща! — несподівано спалахнув Антек.

Органістиха швидко заворушила дротиками, чомусь дуже уважно придивляючись до панчохи, яку плела. «Щоб тобі язик відсох, пліткар проклятий! — думала вона, глибоко вражена.— Став би Ясь з такою... він уже майже ксьондз...» Але тут їй згадалися різні історії по ксьондзів і, занепокоївшись, вона вирішила докладніше розпитати Антека, та він уже пішов. Зате на дорозі знялася хмара куряви й посувалася до неї чимраз ближче. Через кілька хвилин Ясь уже обіймав її, міцно, щосили, і ніжно приказував:

— Мамусю люба! Мамусю!

— Сили небеснії Та ти мене задушиш! Пусти, розбійнику, пусти зараз! — І, коли Ясь її випустив, вона й сама почала обіймати, цілувати й оглядати його повними любові очима.

— Ох, замучили тебе, синочку! Блідий ти який! І худий!

— Юшкою із свяченої води не дуже підживишся,— сміявся Ясь, підкидаючи на руках братика, а той аж верещав від захоплення.

— Нічого, я вже тебе відгодую! — сказала органістиха, ніжно гладячи його по щоці.

— Ну, їдьмо, мамусю, швидше вдома будемо.

— А гуси? Господи, знову вони в житі!

Ясь кинувся виганяти гусей, що жадібно вилущували колоски. Потім посадив брата в бричку й пішов дорогою, женучи гусей перед собою та розповідаючи про свою подорож.

— Гляди, як він замурзався! — трохи згодом зауважила мати, показуючи на малюка.

— До ягід моїх допався. Їж, Стасю, їж! Це я в лісі Ягусю зустрів, вона ходила по ягоди і мені трішки відсипала,— пояснив Ясь, ледь зашарівшись.

— Так, мені Борина хвилину тому казав, що він вас зустрів.

— А я його й не помітив! Мабуть, він десь бічною стежкою пройшов.

— Синку, на селі люди крізь стіни бачать, навіть і те, чого зовсім не було! — з притиском сказала органістиха, опустивши очі на дротики, які швидко миготіли в руках.

Ясь наче не зрозумів натяку, побачивши зграю голубів, що низько летіла над полем, він жбурнув у них камінцем і весело вигукнув: — Одразу видно, що ксьондзові, ач які вгодовані!

— Тихше, Ясю, ще почує хто! — ласкаво зупинила його мати. Вона замріялась про те, як він стане колись ксьондзом, а вона на старості оселиться в нього і доживатиме свої дні в щасті й спокої.

— А Фелек коли приїде на вакації?

— Хіба ви не знаєте, мамо, що його заарештували?

— Сили небесні! Заарештували! Що ж він такого зробив? Завжди я казала, завжди знала, що Фелек погано скінчить! Такому ледацюзі в писарчуки б іти, а мельникові закортіло лікаря з нього зробити! Адже вони так ним пишалися, так кирпу гнули, а тепер синок у тюрмі; от так втіха! — вона аж тремтіла від якоїсь мстивої радості.

— Та ні, тут зовсім інше — він у цитаделі сидить.

— В цитаделі! Значить, щось з політикою? — вона стишила голос.

Ясь не знав чи, може, не хотів відповісти, а вона тривожно зашепотіла:

— Синочку мій, тільки ти, бога ради, не встрявай у ці справи!

— У нас навіть говорити не можна про таке — одразу ж виженуть.

— От бачиш! Виженуть тебе, і ти не зможеш стати ксьондзом! Та я б умерла від сорому й горя! Господи, змилуйся над нами!

— Ви за мене не бійтеся, мамо!

— Ти ж сам бачиш, як тяжко ми працюємо, щоб вам жилося трохи краще. Сам бачиш, як нам скрутно — дітей купа, а доходи дедалі меншають. Якби не земля, ми б із нашим ксьондзом з голоду повмирали! Знаєш, він тепер сам домовляється з хлопами про платню за вінчання й похорон. Сам! Де це чувано таке? Каже, що батько з людей шкуру дере. Ач який благодійник з чужої кишені!

— Таж і справді дере,— несміливо заперечив Ясь.

— Ти що? Проти батька йдеш? Проти рідного батька? А коли дере, то для кого? Не для себе ж, а для вас, дітей, для тебе, на твоє навчання,— ображено сказала органістиха.

Ясь став просити пробачення, але раптом замовк, почувши як брязкотливе дзеленькання, що долинало від ставу.

— Чуєте, мамо? Це ксьондз пішов до когось із святими дарами

— Ні, це, мабуть, на бджіл у плебанії дзвонять, щоб не втекли Вони повинні роїтися. Ксьондз наш більше пильнує свого бугая і пасіку, ніж костьол.

Вони вже підходили до цвинтаря, коли раптом почулося голосне дзижчання, і Ясь ледве встиг гукнути візникові:

— Бджоли! Притримай коней, бо злякаються і помчать! Справді, над майданом біля костьолу гудів величезний бджолиний рій. Він то кружляв у повітрі гудючою хмарою, шукаючи зручного місця, де б сісти, то спускався нижче й снував між деревами, а за ним біг задиханий ксьондз без капелюха, в самих штанях і сорочці, без упину розмахуючи кропилом. Амброжій був теж тут — він прокрадався осторонь, в тіні, несамовито калатав дзвоником і кричав. Так вони обидва кілька разів оббігли майдан, ні на хвилину не зупиняючись, бо бджоли спускалися дедалі нижче, наче намірялися сісти на дах якоїсь хати. Діти ховалися попід стінами, відмахувалися від них руками. Та враз рій знявся вище і полетів просто на Ясеву бричку. Органістиха заверещала і, задерши спідницю на голову, присіла в канаві. Гуси розлетілися, коні стали шарпатись, і візник зіскочив з брички, щоб затулити їм очі. Тільки Ясь стояв спокійно, піднявши голову. Рій несподівано повернув і полетів просто на дзвіницю.

— Води! — гаркнув ксьондз і галопом помчав за бджолами. Підбігши близько, він став так ретельно кропити їх, що вони вже не могли ворушити промоклими крильцями і стали сідати на вікна дзвіниці.

— Амброжію! Драбину й решето! Швидше, бо втечуть! Та ворушися, ти, шкандибо! А, Ясю, здрастуй! Розпали-но вогонь у кадилі, треба їх підкурити, тоді вони заспокояться! — гукав розгарячкований ксьондз, не перестаючи кропити водою бджіл. Не минуло й п'яти хвилин, як драбина стояла вже під дзвіницею, Амброжій дзвонив, кадильниця у Ясевих руках куріла, наче комин, а ксьондз ліз на дзвіницю. Добравшись до бджіл, він став мацати серед них, шукаючи матку.

— Є! Хвалити бога, тепер не втечуть! Підкури-но їх ще знизу,

Ясю, щоб не розповзалися! — командував він, збираючи бджіл голіруч. Вони сідали йому на лисину, повзали по обличчю, а він безбоязно щось говорив їм і все збирав та збирав їх у решето — рій був величезний.

— Обережно! Сердяться, можуть вжалити! — застерігав він інших, злазячи з драбини, весь у хмарі бджіл, що з голосним дзижчанням літали над ним. Спустившися долі, він пішов до плебанії, несучи у витягнутих руках решето так урочисто й поважно, наче це була чаша із святими дарами. Ясь окурював його, розмахуючи кадилом, Амброжій ревно дзвонив і час від часу кропив бджіл водою. Так вони простували до пасіки за плебанією, де стояло кілька десятків вуликів.

Коли ксьондз почав садовити бджіл у новий вулик, Ясь, геть зголоднілий і втомлений, нишком утік додому.

Тут йому, звичайно, дуже зраділи. Скільки було вереску, поцілунків і розпитувань — сказати не можна! А коли минула перша радість зустрічі, його посадили за стіл, понаносили йому різних смачних страв, припрошуючи, щоб він їв. Весь дім аж двигтів від галасу й біганини. Кожен хотів щось зробити для Яся поперед інших, всі тиснулися ближче до нього.

Саме під час цієї метушні прибіг задиханий Гжеля і став стурбовано розпитувати, чи не бачив хто Роха. Але того ніхто не зустрічав.

— Ніде не можна його знайти! — стривожено сказав Гжеля і, нічого не пояснивши, побіг далі шукати по хатах Роха, тільки-но він пішов, Яся покликали до плебанії. Хоч як йому не хотілось, а довелося іти.

Ксьондз дожидав його, вечеряючи на ґанку. Він по-батьківськи розцілував Яся і, посадивши біля себе, ласкаво мовив:

— Радий, що ти приїхав, буде з ким разом правити службу. А знаєш, скільки в мене нових роїв цього року? П'ятнадцять! І сильні такі, як старі рої; деякі вже понаносили меду десь із чверть вулика! Їх ще більше було б, та я наказав Амброжію наглядати за пасікою, а цей дурень заснув, і бджілки ф'ють! Втекли! А один рій у мене мельник украв. Правду тобі кажу: вкрав! Бджоли сіли на його грушу, а він забрав їх і не думає віддавати! Сердитий на мене за бугая, от і мститься як тільки може, грабіжник такий! Ти вже чув про Фелека? От підлі, кусаються, як оси! — закричав він раптом, відганяючи мух, які весь час сідали йому на лисину.

— Чув тільки, що він у цитаделі сидить.

— Хоч би цим скінчилося! Догрався, га? Казав я йому, умовляв,— не слухався, осел, от тепер і має! Старий — телепень і блазень, а Фелека шкода, здібний, шельма, по-латині так швидко читає — і єпископ краще б не зумів! Ну, та що за користь від нього, коли в голові джмелі гудуть! Думають лобом мур пробити. Адже сказано...стривай, як же це? Ага, згадав: чого не можна — не чіпай, а що заборонено — те обминай здалека. Лагідне телятко дві матки ссе, так...— Ксьондз говорив дедалі тихше і слабшим голосом, відганяючи мух.— Затям це собі, Ясю! Затям, кажу!

Він звісив голову на груди і весь потонув у глибокому кріслі, та коли Ясь підвівся, ксьондз розплющив очі і забурмотів:

— Замучили мене бджілки! То ти приходь увечері требник читати. Та гляди мені, з хлопами не приятелюй: хто в полову влізе, того свині з'їдять! З'їдять, кажу — і край! — Він прикрив лисину хусткою і захропів уже по-справжньому.

Мабуть, так само думав і органіст. Коли наймит погнав коні на пасовисько і Ясь скочив на одного з них, батько гукнув йому:

— Злазь мені зараз же! Не личить ксьондзові без сідла їздити та бути запанібрата з пастухами!

Ясеві дуже хотілося покататися, але він слухняно зліз з коня; вже смеркалося, і він пішов за город читати вечірні молитви.

Але як можна було зосередитись? Десь зовсім поблизу співали дівчата, у сусідньому саду гомоніли жінки, і кожне слово летіло низько по росі. Верещали, купаючись у ставку, діти, звідкілясь долинав сміх, мукали корови, пронизливо кричали ксьондзові цесарки, і все село гуло на різні голоси, мов розтривожений вулик. Ясь раз у раз збивався, а коли нарешті зосередився і, ставши навколішки в житі, побожно втопив очі в зоряне небо, з села долинув такий розпачливий лемент, прокльони й голосіння, що він схопився і побіг додому, дуже стривожений.

Мати саме вийшла, щоб кликати його вечеряти.

— Що там трапилось? Б'ються, чи що?

— Це Юзеф Вахнік повернувся з волості напідпитку і побився зі своєю жінкою. Її давно вже треба було відлупцювати! Не хвилюйся, нічого їй не станеться.

— Але ж вона кричить, наче з неї шкуру деруть.

— Жінки завжди так. Якби він її палицею бив, було б тихо. Нічого, завтра вона йому відплатить! Ходімо, синку, вечеря прохолоне.

Ясь майже нічого не їв і, дуже втомлений, одразу ж після вечері ліг спати. Але рано-вранці, тільки-но зійшло сонце, він уже був на ногах. Оббігав усе поле, приніс коням конюшини, подражнив ксьондзових індиків, що відразу ж ображено забелькотіли, привітався з собаками, які з радощів мало з цепу не позривалися, насипав зерна голубам, допоміг меншому брату вигнати корів, нарубав за Міхала дров, оглянув у саду розквітлі стокротки, погрався з лошам, побував скрізь, все попестив поглядом, мов дорогих друзів,— і мальви, осипані цвітом, і поросят, що грілися на сонці, навіть кропиву й бур'ян, що причаїлися під тинами. Мати стежила за ним закоханими очима й шепотіла, поблажливо всміхаючись:

— Навіжений! От навіжений! А Ясь усе ходив і оглядав та сяяв радістю, мов цей липневий день. Ясний, усміхнений, він наче випромінював сонячне світло й тепло, обіймаючи весь світ сповненою любові душею. Тільки задзвонив малий дзвін, він одразу ж усе кинув і побіг у костьол.

Коли вийшов правити обідню ксьондз, його супроводив Ясь у новому, оздобленому червоними стрічками стихарі. Мелодійно заграв орган, загримів, аж затремтіли вогники свічок, хор, люди опустилися на коліна перед вівтарем, і обідня почалася.

Хоч Ясь прислужував за обіднею, а в перервах палко молився, він одразу ж помітив Ягусю — вона стояла на колінах трохи осторонь,— і щоразу, підіймаючи голову, зустрічав її променисті сині очі, бачив затаєну усмішку на ледь розтулених губах.

Після обідні ксьондз повів його до плебанії і посадив писати, отже, він лише опівдні пішов до села, щоб відвідати знайомих.

Передусім він зайшов до Клембів, які жили найближче, проте не застав нікого в хаті, і тільки в розчинених навстіж сінях щось заворушилось у кутку і чийсь голос захрипів:

— Це я, Агата!

Вона підвелася і здивовано сплеснула руками:

— Господи! Пан Ясь!

— Лежіть, лежіть спокійно! Хворієте? — турботливо спитав Ясь і, присунувши собі чурбачок, сів біля Агати, ледве впізнавши її висохле, як земля, обличчя.

— Чекаю, коли вже господь покличе мене до себе,— урочисто мовила вона.

— А на що ви хворі?

— Ніякої хвороби в мене немає, це смерть моя надходить. От Клемби дали мені притулок, щоб я у них померла... Лежу, молитви проказую і дожидаю терпляче тієї години, коли постукає костомаха й скаже: «Ходімо зі мною, змучена душе людська».

— А чому ж вони вас до хати не перенесли?

— Поки ще не прийшов мій час, навіщо я буду місце в них займати? Вже й так довелося теля вивести з сіней. Але вони мені обіцяли, що в останню годину перенесуть до хати, покладуть на ліжко під образами... і свічки засвітять... і ксьондза покличуть. А як умру, одягнуть на мене святкову одежу й похорон справлять як слід... Я ж на все гроші дала, і люди вони добрі, то, може, не скривдять сироту. Недовго я тут їм заважатиму, недовго... Вони мені при свідках обіцяли... при свідках...

— А не сумно вам самій лежати? — голос його тремтів від жалю і стримуваних сліз.

— Ні, мені дуже добре, паничу. Двері відчинені, то мені все видко. Хто вулицею пройде, хто заговорить десь, а хто й сюди загляне, іноді навіть добрим словом обізветься... Наче я по селу ходжу. А підуть усі в поле — кури на подвір'ї в смітті порпаються, свиня за стіною порохкає, собачка забіжить часом або горобці залетять у сіни... А навзаході сонце трохи сюди посвітить, іноді шибеник якийсь камінчиком жбурне... Так непомітно день і минає... А ночами теж... приходять до мене...

— Хто ж це? Хто приходить? — Ясь зблизька зазирнув у її розплющені, але наче невидющі очі.

— Свої... ті, що давно померли, і рідня, і знайомі. Правду кажу, паничику, приходять... А раз,— зашепотіла Агата з усміхом невимовного щастя,— раз прийшла до мене пресвята діва і каже тихенько: «Лежи собі, Агато, Ісус тебе винагородить!» Саме Ченстоховська, я її одразу впізнала... в короні й плащі, вся в золоті й коралах. По голові мене погладила й каже: «Не бійся, сирота, будеш ти першою господинею на небесах, поміщицею будеш, панією...»

Стара бурмотіла, мов засинаюча пташка, а Ясь, нахилившись над нею, слухав, і здавалося йому, що він заглядає у якусь неосяжну глибочінь, де діється щось, зовсім не підвладне людському розуму. Йому стало страшно, але він не міг піти, не міг одірватися од цієї жалюгідної людської істоти, цієї зів'ялої билинки, котра, тремтячи, мовби згасаючий у мороці промінь мріє іще про якесь нове життя. Ясь вперше так зблизька зазирнув у вічі невблаганній людській долі, і не диво, що жах стиснув йому серце, очі набігли слізьми, глибоке співчуття тягарем своїм прихилило його до землі, і палка благальна молитва сама рвалася з тремтячих уст.

Агата отямилась і, піднявши голову, в захваті прошепотіла:

— Ангел найсвятіший! Панотчик ти мій сердечний! Вийшовши від неї, Ясь ще довго стояв під якоюсь стіною, гріючись на сонці і радіючи ясному прекрасному дню, життю, яке вирувало навколо.

Байдуже, що якась душа людська стогне в пазурах смерті.

Сонце так само світило, все так само хвилювали жита, білі хмари пропливали високо в блакиті, на вулицях бавилися діти, рум'яніли в садах яблука, в кузні лунко гупали молоти, хтось лагодив воза, а хтось, готуючись до жнив, клепав косу. Пахло свіжим хлібом, гомоніли жінки, на тинах сушилося полотно, на полях і подвір'ях кипів рух і, як завжди, як день у день, гомонів людський рій у праці й турботах, не думаючи про те, хто перший скотиться в прірву. Та й нащо про це думати?

Отож і Ясь швидко струсив з себе смуток і пішов далі.

Він посидів трохи біля Матеуша, який будував Стахові хату і вже підводив зруб під покрівлю. Постояв біля ставу з Плошковою, яка білила полотно, відвідав хвору Юзьку, вислухав усі скарги війтової дружини, подивився в кузні, як коваль гартує коси і гострі серпи, заскочив і на городи, де працювали дівчата й жінки, і скрізь йому були раді, скрізь його приязно вітали й дивилися на нього з гордістю: адже він народився й виріс у Ліпцях, а отже, був для всіх рідний.

Тільки наостанку зайшов Ясь до Домінікової. Стара сиділа біля хати й пряла вовну. Яся це дуже здивувало, бо очі в неї були зав'язані.

— А я пальцями намацую, яка нитка — затонка чи грубша, ніж треба,— пояснювала вона йому, дуже задоволена з того, що він її відвідав, і гукнула до Ягусі, яка поралась на подвір'ї.

Покинувши роботу, Ягуся одразу ж прибігла — не одягнена, в самій тільки спідниці й сорочці, і, побачивши Яся, почервоніла, як вишня, затулила груди руками і втекла до хати.

— Ягусь, принеси-но молока, може, пан Ясь вип'є холодненького.

Ягуся хутко принесла повний глечик молока і кухоль. Вона встигла переодягтися й запнутися хусткою, але чомусь так ніяковіла, що, коли наливала молоко в кухоль, руки в неї тремтіли, і вона то блідла, то червоніла, не зважуючись підвести очей.

Поки Ясь сидів у них, вона не сказала й слова, і коли він ішов — провела його на вулицю і дивилася йому вслід, поки він не зник з очей.

Її раптом охопило таке непереможне бажання бігти за ним, що, боячись піддатися спокусі, вона пішла в сад, обхопила обіруч стовбур яблуні і, притулившись до нього, стояла, майже не дихаючи, у блаженному тремтінні, вкрита, мов плащем, гілками, низько звислими під тягарем яблук. Стояла, опустивши повіки, з усміхом, що вгадувався у кутиках уст, сповнена щастя й страху, почуваючи, що до горла піступають радісні сльози, мов тієї весняної ночі, коли вона дивилася на Яся у вікно.

Та й Яся, видно, вабило до неї, бо він часто заходив до Домінікової і, посидівши хвилину, йшов, охоплений дивною радістю. Він щодня бачив Ягусю в костьолі. Протягом усієї обідні вона стояла на колінах і так ревно молилась, що Ясь зворушено милувався нею і навіть вдома якось згадав про її побожність.

Його мати тільки знизала плечима.

— Має за що просити прощення в бога, має...

Ясь був надто чистий душею, щоб зрозуміти цей натяк. Ягуся бувала в них, її любили всі в домі, він бачив, яка вона побожна, і йому навіть на думку не могла спасти ніяка підозра. Якось він уголос висловив свій подив, що, відколи він приїхав, Ягуся ще ні разу не була в них.

— Я саме сьогодні послала по неї, щоб допомогла мені прасувати, дуже багато білизни набралося,— сказала його мати.

Незабаром прийшла Ягуся, так гарно вбрана, що навіть Ясь здивувався:

— Ви що, мабуть, на весілля йдете?

— А може, до тебе старости приходили, Ягусю? — тоненьким голоском спитала одна з Ясевих сестер.

— Нехай тільки посміють, я їх під чотири вітри вижену! — засміялась Ягуся, зашарівшись, мов троянда, бо на неї всі дивилися.

Стара одразу ж погнала її прасувати, але дівчата і Ясь пішли за нею, і такі почалися в них веселощі, вони так реготали через усякі дурниці й так верещали, що органістиха гримнула на них:

— Цитьте ви, сороки! Ясю, іди-но краще на город, не годиться тобі тут пустувати.

І Ясеві хоч-не-хоч довелося взяти книжку й піти, як завжди, в поле. Там, далеко за селом, під грушами або на межових пагорках, він часто сидів, читаючи або думаючи про що-небудь.

Ягуся добре вже знала всі його схованки, знала, де шукати його тужними очима, куди линути за ним хоча б тільки радісними думками. Вона блукала навколо нього, кружляла, наче метелик навколо вогню, не могла не кружляти, бо її нестримно вабило до нього. Вона вже бездумно віддавалася цій солодкій силі, на бурхливим хвилям, які несли її в омріяний світ щастя. Вона віддавалась своїй любові всім серцем і душею, навіть не думаючи про те, на який берег її винесе, яка її чекає доля.

І пізно вночі, коли вона лягала спати, і вранці, коли вставала, серце її промовляло завжди одне, як молитву:

«Побачу його! Знову побачу!»

Коли вона стояла навколішки перед вівтарем, і ксьондз виходив правити обідню, і лунали ніжні звуки органа, і в хмарах кадильного диму чути було палкий шепіт молитов, а Ясь, весь у білому, стрункий, вродливий, склавши руки, поволі проходив у цьому диму й різноколірних променях, що падали з шибок, Ягусі іноді здавалося, що це ангел зійшов з образа і з ясним усміхом іде до неї. І тоді вона молитовно дивилась на нього, перед нею відкривався рай, вона падала ниць, припадаючи губами до тих місць, де ступала його нога, і, охоплена захватом, шепотіла з усією силою людського щастя:

— Святий! Святий! Святий!

Не раз бувало — обідня скінчиться, розійдуться всі, і в збезлюднілому костьолі Амброжій побрязкує ключами, а вона все ще стоїть на колінах, дивлячись на те місце, де стояв Ясь, поринувши у тишу, в радість, що мучить до болю, і, мов важке й чисте зерно, мимоволі котилися в неї з очей сльози.

Кожний день став для неї святом, бо в душі її відбувалась урочиста літургія вічної радості. І коли вона йшла в поле, їй про те ж саме шелестіло стигле колосся, дзвеніла спалена сонцем земля й сади, що схиляли обважніле від плодів гілля. Далекі ліси і мандрівниці хмари, і піднесена над землею свята чаша сонця — все співало разом із її душею молитву щастя й подяки.

Господи, який прекрасний світ, коли на нього дивляться очі закоханих!

І яка ж дужа людина, коли кохає! З самим богом, здається, стала б вона на двобій, смерті не піддалася б, змагалася б навіть із долею. Життя для закоханого — вічне свято, найнікчемніше створіння дороге йому, наче брат рідний. Він ладен на колінах дякувати кожному дневі, благословляти кожну ніч, щохвилини ладен роздарювати людям всього себе, і все-таки залишається багачем; все прибуває в нього і сил, і любові, і чудових днів.

Душа закоханого ширяє над землею, вдивляється в зорі зблизька, зухвало сягає в небо, мріє про вічне щастя, бо здається їй, що немає ні меж, ні краю її силі і її любові.

Те саме відчувала й Ягуся.

Були звичайні дні тяжкої праці, дні приготувань до жнив, і вона працювала без утоми, виспівуючи, мов жайворонок, і вся променіла щастям. Розквітла, мов троянда в її садку, струнка, як рожа, завжди весела, вона приваблювала всі очі, чарувала людей, і навіть старі люди не могли відірвати від неї очей, а хлопці знову крутились навколо, як бувало, зітхали й годинами простоювали біля її хати, але Ягна гнала всіх.

— Хоч би ти навіть у землю вріс — однаково нічого не вистоїш!— казала вона, глузуючи.

— З усіх кепкує! А гарна, як панянка,— скаржились хлопці Матеушу, а він тільки сумно зітхав, бо й сам добився небагато,— тільки того, що міг іноді зайти до них смерком, поговорити з Домініковою і дивитися на Ягусю, що поралася по хазяйству, та слухати, як вона наспівує.

І він дивився й слухав так жадібно, що виходив звідти щоразу похмуріший і дедалі частіше зазирав до корчми, а потім бешкетував удома. І, звичайно, найбільше попадало Терезці. Вона чахла з горя, і раз, зустрівши Ягусю, повернулася до неї спиною й плюнула. Але замріяна Ягуся пройшла, навіть не помітивши її.

Терезка сердито сказала дівчатам, що прали в ставу:

— Бачили, яка пава! Пройде — і ні на кого не гляне.

— А причепурилася, мов на храмове свято!

— До обіду коси свої розчісує!

— І завжди купує собі стрічки та всякі обнови,— перемовлялися заздрісниці.

Останнім часом тільки-но Ягна з'являлася на вулиці, як знову її проводжали погляди, гострі, мов пазури, і отруйні, мов змії. При всякій слушній нагоді жінки судили її й паплюжили на чому світ стоїть,— не могли вони їй подарувати того, що вона одягалася краще за всіх, була вродливіша за всіх, що на неї задивлялися чоловіки й хлопці.

— Чваниться так, що просто стерпіти не можна!

— А одягається, мов пані! І звідки тільки гроші на це беруться?

— Еге, дурно вона, чи що, перед війтом стелеться?

— Кажуть, і Антек не скупує,— казали одна одній на вухо молодиці, збираючись у Плошкової на подвір'ї.

— Потрібна вона Антекові, як собаці п'ята нога,— встряла в розмову Ягустинка.— Ні, в неї вже хтось інший є на прикметі! І вона так багатозначно посміхнулась, що жінки стали її благати, щоб вона сказала — хто. Проте Ягустинка не пробовкнулася і тільки під кінець сказала:

— Я пліток не розношу. Є у вас очі — самі дивіться! І відтоді сто пар очей ще пильніше стали вистежувати кожен Ягусин крок, мов гончаки — зайця.

А Ягуся, хоч і помічала на собі ці косі, пильні погляди, про що не здогадувалась. Їй було до всього байдуже, коли вона могла завжди бачити Яся, тонути в його очах.

Мало не щодня вона заходила тепер до органіста, і завжди в ті години, коли Ясь бував вдома. Він сідав біля неї, і вона, відчуваючи на собі погляд, завмирала від насолоди, її обсипало жаром, ноги тремтіли, а серце молотком стукотіло в грудях. А коли Ясь у другі кімнаті навчав сестер, вона, затаївши подих, слухала його голос, мов солодку музику. Навіть його матері це раз упало в око.

— Чого це ти так дослухаєшся?

— Бо пан Ясь говорить по-вченому, нічого не можна зрозуміти.

— Ще чого захотіла! — поблажливо усміхнулась органістиха. Адже він не в абиякій школі вчиться! — І вона завела нескінченну розмову про сина. Стара ставилась до Ягни прихильно й охоче запрошувала її, бо Ягна завжди радо допомагала в усякій робот і до того ж частенько приносила що-небудь: то грушки, то ягоди, іноді й грудку свіжого масла.

Ягуся слухала її розповіді про сина завжди з однаковим захватом, але тільки-но Ясь виходив з дому, вона теж квапливо йшла, кажучи, що поспішає до матері. Вона любила здалека стежити за Ясем і не раз, причаївшись у житі або за деревом, подовгу дивилася на нього, і серце її повнилось такою ніжністю, що вона не могла стримати сліз.

Але найдорожчі їй були ті короткі, теплі, ясні ночі, коли вона, тільки-но мати засне, виносила постіль у сад і, лежачи горілиць та дивлячись у небо, що синіло крізь гілля, поринала в бездонні, солодкі мрії.

Гарячий подих ночі пестив їй обличчя, зорі зазирали у широко розплющені очі, голоси запашної, сповненої хвилюючої палкої жаги темряви, задиханий шепіт листя, сонне дзижчання якихось комах, шелести, схожі на придушене зітхання, поклики, які линули наче з самої землі, чийсь тривожний сміх — вливалися в неї дивною музикою, обсипали жаром, тремтінням, стискували їй горло, обіймали такою млостю, що вона важко, мов достиглий плід, падала на холодні росяні трави... і лежала безвладно, сповнена святої, животворної сили, наче гілля, обважніле від плодів, наче лан стиглої пшениці, що от-от похилиться під серпом, наче ті птахи чи поривчастий вітер, що їм байдуже, яка чекає їх доля.

Так збувала Ягуся короткі теплі ночі і спекотливі задушливі липневі дні, і вони линули, мов солодкі, завжди жадані сни.

Вона ходила, наче уві сні, ледве відрізняючи день від ночі.

Домінікова почувала, що з дочкою діється щось незвичайне, але не розуміла нічого, і тільки раділа її несподіваній палкій побожності.

— Повір мені, Ягусь, хто з богом, з тим бог! — весь час казала вона їй ласкаво.

Ягуся тільки всміхалася, сповнена тихого щастя й покірного чекання.

Якось удень вона зовсім несподівано здибала Яся — сидів на межі з книжкою. Повертати назад було пізно, і вона зупинилася перед ним, зашарівшись і знітившись.

— Що ви тут робите? — прошепотіла, побоюючись, чи не догадується Ясь про її почуття.

— Сідайте. Ви, мабуть, стомилися.

Вона вагалась, але Ясь потягнув її за руку, і вона сіла поруч, поспіхом заховавши під спідницю босі ноги.

Ясь теж, здавалося, зніяковів, і якось безпорадно позирав навкруги.

В полі було безлюдно, мов далекі острівці, здіймалися над нивами ліпецькі хати й сади. Вітер тихенько бавився колоссям, пахло нагрітим сонцем, житом і материнкою. Якийсь птах пролинув над їх головами.

— Страшенна спека сьогодні! — сказав Ясь, щоб якось почати розмову.

— Та й учора ще й як припікало!

Радість і страх так стиснули Ягусі горло, що вона ледве вимовила ці слова.

— Не сьогодні-завтра почнуться жнива.

— Авжеж...— підтвердила вона, піднявши на нього очі.

Ясь усміхався і намагався говорити невимушено, навіть жартівливо.

— А ви, Ягусю, що день, то гарнішаєте!

— Яка вже моя краса! — Вона зашарілась, очі її потемніли, по губах перебіг усміх стримуваної радості.

— Ви, Ягусю, справді не хочете заміж іти?

— І не думаю! Мені й самій добре.

— Невже вам ніхто не подобається? — допитувався, набравшися сміливості, Ясь.

— Ніхто, ніхто! — Вона заперечливо похитала головою, не зводячи з Яся замріяних очей. Ясь нахилився ближче, глибоко зазирнув у їхню блакитну безодню і прочитав у них святобливий захват, глибоке довір'я, палкий крик закоханого серця. Душа тріпотіла в ній, мов сонячні зблиски над полями, мов птах, що співає високо над землею.

Ясь відсунувся з якоюсь незрозумілою тривогою, потер очі й підвівся.

— Ну, мені вже пора додому! — Він кивнув Ягусі на прощання і пішов широкою межею до села, то читаючи на ходу свою книжку, то блукаючи поглядом навколо. Пройшовши трохи, Ясь озирнувся і, побачивши, що Ягуся йде позаду, за якихось кілька кроків од нього, зупинився.

— Мені теж так ближче,— пояснила вона злякано, ніби виправдуючись.

— То ходімо разом,— сказав Ясь не дуже радо, опустив очі на розгорнуту сторінку і, читаючи щось півголосом, поволі пішов далі.

— Про що тут написано? — заглядаючи в книжку, спитала Ягуся несміливо.

— Якщо хочете, я вам трохи почитаю.

Неподалік стояло гіллясте дерево. Ясь сів у затінку й почав читати, а Ягуся присіла навпроти і, підперши руками підборіддя, слухала уважно, не зводячи з нього очей.

— Ну, як вам подобається? — спитав Ясь за хвилину, підіймаючи голову.

Вона почервоніла і, уникаючи його погляду, зніяковіло пробурмотіла:

— Не знаю... Це не про королів, ні?

Ясь тільки скривився і знову почав читати, але вже повільніше і якомога виразніше. Читав про поля й ниви, про якийсь маєток у березовому гаю, про панича, який повернувся додому, про панянку, яка сиділа з дітьми в саду... і все це було написано так гарно, віршами, достоту як ті молитви, що їх співають з амвона, і йшло просто до серця; не раз хотілося Ягусі зітхнути, перехреститися й заплакати.

В затишку, де сиділи вони з Ясем, було страшенно душно, навколо стояла щільна стіна жита, переплутана волошками, польовим горошком і запашною повитицею. Жоден подих вітерця не охолоджував повітря. У спекотній тиші лише часом шаруділо колосся, цвірінькали горобці в гілках, дзижчала, пролітаючи, бджола та дзвенів сповнений невимовної ніжності голос Яся. Ягна дивилася на нього, не відриваючись, мов на прекрасну картину, і чула кожне його слово, але від спеки її розморило й стало хилити на сон. На щастя, Ясь урвав читання й заглянув їй в очі.

— Краса яка, правда?

— Правда, що краса... наче казання в костьолі слухаєш.

У Яся навіть очі заблищали, і на щоках спалахнув рум'янець, він став захоплено перечитувати їй ті місця, де говорилося про поля й ліси, але Ягуся перебила його:

— Адже й мале дитя знає, що дерева ростуть у лісі, в річках тече вода, а на полях сіють збіжжя. Для чого ж друкувати про все це?

Ясь з подиву аж відсунувся.

— А я люблю тільки розповіді про королів та крилатих зміїв, і про всякі страхіття. Як слухаєш про це — наче мурашки по тілу бігають, ніби жарин тобі хто насипав на груди! Коли Рох розповідає такі історії, я б слухала його день і ніч. А в пана Яся таких книжок немає?

— Та хто ж стане читати такі дурниці? — зневажливо мовив глибоко обурений Ясь.

— Дурниці! Таж це надруковано в книжках, Рох нам читав.

— Дурниці він вам читав, все то брехня!

— Невже ж такі чудеса вигадали, аби тільки людей дурити?

— Авжеж, усе то казки й вигадки.

— І про полудниць неправда? І про зміїв? — дедалі сумніше допитувалась Ягна.

— Неправда, я ж вам кажу! — гостро відрубав Ясь.

— І те, що Ісус мандрував із святим Петром, теж неправда? Ясь не встиг відповісти — біля них раптом, наче з-під землі, виросла Козлова. Стояла і глузливо дивилася на них.

— Таж пана Яся по всьому селу шукають! — сказала вона солоденьким голоском.

— Що там трапилося?

— Аж три брички жандармів приїхали до плебанії! Ясь занепокоєно підхопився і щодуху побіг до села. Ягуся підвелася й пішла за ним, чомусь одразу похмурнівши.

— Певно, перебила я вам ваше моління? — просичала Козлова, ідучи поряд.

— Яке там моління! Він мені з книжки різні історії читав... у віршах.

— Ти бач... А я зовсім інше подумала!.. Органістиха послала мене його шукати... біжу в цей бік, роздивляюсь... ніде нема... аж тут наче осяяло мене щось — заглянула під грушу, а вони сидять та воркочуть, мов два голубки... Звісно, місце гарне — від людських очей далеко!

— Щоб тобі паскудний язик відсох! — спаленіла Ягуся й пішла швидше.

— І буде кому тобі розгрішення давати! — ущипливо гукнула їй вслід Козлова.

X

Увійшовши в село, Ягуся одразу помітила, що діється щось незвичайне: собаки голосно гавкали на подвір'ях, діти ховалися в садах, обережно визираючи з-за дерев і тинів; люди поприходили з поля, хоча сонце було ще високо; жінки збиралися купками і про щось шепотілися, і на всіх обличчях знати було велику тривогу, в усіх очах — страх і чекання.

— Що тут трапилося? — спитала вона, здибавшись на розі з Бальцерківною.

— Не знаю, кажуть, від лісу солдати йдуть.

— Господи милосердний! Солдати! — У Ягни підломилися від страху ноги.

— А Клембів хлопчисько каже, що козаки їдуть з Волі! — гукнула їм, пробігаючи, Причекова дочка.

Ягуся заквапилася й прийшла додому дуже стривожена. Мати сиділа на порозі й пряла, а біля неї жваво цокотіло кілька жінок.

— Я їх бачила, оце як вас: сидять на ґанку, а старший — в покоях у ксьондза.

— І Міхала, органістового небожа, послали по війта.

— По війта! Ох, людоньки, значить, щось неабияке! І що воно тільки буде?

— А може, вони приїхали збирати недоїмки?

— Еге, нащо б для цього стільки людей приїжджало? Ні, тут щось інше.

— Що б то не було, але нічого доброго від цього не сподівайтеся! Згадаєте мої слова.

— А я вам скажу, навіщо вони приїхали,— почала Ягустинка, підходячи до них.

Жінки збилися в купку і, мов гуси, повитягали шиї, з жадібним зацікавленням готуючись слухати.

— Позабирають усіх вас у солдати! — Ягустинка залилася своїм рипучим сміхом, але ніхто їй не вторував, а Домінікова сказала ущипливо:

— У вас завжди дурні жарти на думці!

— А ви з голки робите вила! Усі зубами цокотять, а потай кожна радіє такій пригоді. Ото ще велике діло — жандарми!

На подвір'я вкотилася гладка Плошкова і почала розповідати, як вона побачила брички, і тут її наче щось штовхнуло... і як...

— Цитьте! Дивіться-но, Гжеля і війт біжать до плебанії.

Всі глянули на той берег, на дві постаті, які хутко посувалися понад ставом.

— Еге, і Гжелю кличуть!

Але вони не вгадали: Гжеля пропустив брата наперед, а сам глянув на брички, що стояли біля плебанії, розпитав візників, придивився здалека до жандармів на ґанку і, дуже стурбований, побіг до Матеуша, який працював у Стаха. Матеуш сидів верхи на стіні, вирубуючи пази для кроков.

— Ну що, не поїхали ще? — спитав він, не припиняючи роботи.

— Ні. Лихо в тому, що ніхто не знає — нащо вони приїхали.

— Має бути щось недобре! — прошамкав старий Билиця.

— А може, це через зібрання? Начальник погрожував чоловікам, а стражники вже скрізь рознюхували, хто бунтує в Ліпцях,— сказав Матеуш, злазячи долі.

— Тоді, значить, вони по мене,— пошепки мовив Гжеля, неспокійно поглядаючи навколо. Він зблід і важко дихав.

— Мені думається, швидше за Рохом,— зауважив Стах.

— Правда — вони ж про нього розпитували! І як це мені на думку не спало! — Гжеля полегшено зітхнув, але одразу ж знову занепокоївся і сказав сумно: — Авжеж, коли вже когось мають забрати, то тільки Роха.

— Як же ми можемо його виказати? Це ж однаково, що батька рідного! — гукнув Матеуш.

— Таж проти них не підеш, про це й мови бути не може.

— Нехай би десь заховався, треба його попередити,— сказав Билиця.

— А може, тут щось інше? Може, це через війтові штуки? — нерішуче втрутився Стах.

— Хоч би там що, а побіжу попереджу його! — гукнув Гжеля й пірнув у жито, щоб городами пробратися до Борин.

Антек сидів на ґанку і на маленькому ковадлі клепав серпи. Почувши, що сталося, він злякано схопився.

— Старий щойно прийшов. Роху, йдіть-но сюди! — гукнув він.

— Що таке? — спитав Рох, визирнувши з вікна. Але не встигли вони йому відповісти, як прибіг задиханий органістів небіж Міхал.

— Антонію, до вас жандарми йдуть! Вони вже біля ставу.

— Це по мене! — зітхнув Рох, сумно похиливши голову.

— Господи! Матір божа! — зайшовши знадвору до хати, скрикнула Ганка і голосно заплакала.

— Цить! Треба щось зробити! — задумавшись, прошепотів Антек.

— Скличемо все село, і не дамо вас, Роху! — гарячкував Міхал, виламуючи товсту палицю і грізно поводячи очима.

— Не дурій! Роху, біжіть за клуню — і в жито, це перш за все! Посидьте десь у борозні, поки я вас не покличу. Швидше, поки не надійшли!

Рох заметушився по хаті, тицьнув Юзі, що лежала в ліжку, якісь папери і шепнув:

— Сховай це під себе і не кажи нікому!

І, як був, без каптана й шапки, вискочив у сад і наче у воду впав — тільки десь за клунею зашелестіло жито.

— Іди звідси, Гжелю! Ганко, роби, що робила. А ти, Міхале, тікай і нікому ані шелесь! — командував Антек, сідаючи і беручися знову до роботи. Він клепав серп так само спокійно, як досі клепав, тільки щохвилини поглядав на лезо проти світла, і очі в нього зиркали на всі боки. Гавкання собак наближалося, і незабаром почулися голоси, важке гупання і брязкання шабель...

В Антека гучно закалатало серце, затремтіли руки, але він і далі клепав рівно, акуратно, не підводячи очей, аж поки жандарми не зупинилися перед ним.

— Рох удома? — спитав війт, видно, дуже переляканий. Антек окинув поглядом увесь гурт і неквапливо відповів:

— На селі, мабуть, бо я його зранку ще не бачив.

— Відчиніть! — гаркнув хтось із жандармів, певне, старший.

— Таж відчинено! — буркнув Антек, підводячись.

Урядник і жандарми увійшли до хати, а стражники залишилися вартувати в саду й на дворі.

На вулиці зібралася мало не половина села. Всі мовчки дивилися, як жандарми перетрушують весь дім, мов копицю сіна. Антека примушували все показувати і відчиняти, а Ганка сиділа біля вікна з дитиною на руках.

Звісно, жандарми нічого не знайшли, хоч і шукали скрізь, не проминаючи жодного кутка, і один навіть поліз під ліжко.

— Еге, сидить він там й вас дожидається! — пробурчала Ганка. Урядник, побачивши на столі під розп'яттям якісь книжки, накинувся на них, як рись, і почав уважно їх гортати.

— Звідки це у вас?

— Мабуть, Рох поклав, от і лежать.

— Боринова неписьменна,— пояснив війт.

— Хто ж із вас уміє читати?

— Ніхто. Нас у школі так учили, що тепер ніхто навіть у молитовнику й слова не розбере,— відповів Антек.

Урядник передав книжки жандармові і пішов на другу половину хати.

— Вона що, хворіє? — Він підійшов до постелі, де лежала Юзька.

— От уже тижнів зо два лежить, віспа в неї.

Урядник поспіхом відступив у сіни.

— А Рох у цій кімнаті жив? — спитав він у війта.

— І в цій, і де попало, як усякий жебрак.

Обшукали всі закутки, навіть за образи заглянули. Юзя, тремтячи від страху, стежила за ними блискучими очима, а коли хтось із стражників підійшов ближче, вона заверещала не своїм голосом:

— Під себе я його заховала, чи що? Шукайте!

Коли обшук скінчився, Антек підійшов до урядника і, кланяючись йому в пояс, покірно спитав:

— А дозвольте спитати, цей Рох щось поцупив?

Урядник зблизька глянув йому в обличчя і сказав з притиском:

— Якщо виявиться, що ти його переховуєш, то удвох з ним підете, чуєш?

— Та чую, тільки ніяк не доберу, що до чого! — Антек заклопотано чухав потилицю. Урядник ще раз пильно глянув на нього й нарешті пішов.

Вони ходили й по інших хатах, зазирали туди-сюди, опитували всіх, кого зустрічали, і тільки коли зайшло сонце і по всіх вулицях вже гнали худобу з пасовиська, поїхали, так нічого й не дізнавшися.

Село зітхнуло вільніше, почалися розмови, кожен поспішав розповісти, як робили обшук у Клембів, у Гжелі, у Матеуша, і кожен оповідач бачив усе найкраще за всіх, найменше боявся і найбільше допікав жандармам.

Антек, коли вони з Ганкою залишилися самі, сказав їй тихо:

— Справа, бачу, обертається так, що не можна нам більше тримати його в себе.

— Як же так! Невже виженеш його? Таку святу людину, благодійника нашого?

— Ех, чорт би їх забрав! — вилаявся Антек, не знаючи, що робити. На щастя, зараз же прийшли Гжеля і Матеуш, і вони всі втрьох пішли радитися в клуню, бо до хати раз у раз хтось забігав розповідати, як усе було.

Вже зовсім стемніло, коли вони вийшли з клуні, Ганка подоїла корів, а Петрек приїхав з лісу. Антек негайно почав запрягати коней у бричку, а Гжеля і Матеуш, щоб замилити очі, пішли по селу, начебто шукати Роха.

Всіх це дивувало,— кожен ладен був присягнути, що Рох ховається в Борини.

— Ні, він одразу ж після обіду кудись зник і відтоді й не чути його! — казали всім обидва приятелі.

— Щастя його, бо він би вже в колодках мандрував! І, як цього і хотіли Гжеля і Матеуш, по селу вмить поширилася чутка, що Рох опівдні пішов з села.

— Пронюхав і накивав п'ятами! — раділи всі.

— І нехай би не приходив більше — нічого йому тут робити,— сказав старий Плошка.

— Заважав він вам? Чи, може, скривдив хоч чимось? — пробурчав Матеуш.

— А мало він тут баламутив? Мало вас бунтував? Ще через нього все село покарають.

— То спіймайте його і викажіть!

— Якби ви розумніші були, то вже давно б так зробили... Матеуш вилаяв його і навіть кинувся, щоб побити, ледве його втримали. Погрозивши кулаком Плошці, він пішов, та й усі стали розходитися по хатах, бо було вже пізно.

Антек тільки того й чекав. Коли вулиці збезлюділи й на селі тільки-но посідали вечеряти, а з вікон полинули пахощі смаженого сала, брязкання посуду і тихий гомін, він привів Роха до хати, де лежала Юзька, не дозволивши запалити там світла.

Старий нашвидку попоїв, зібрав свої речі і став прощатися з жінками. Ганка впала йому в ноги, а Юзька гірко, жалібно розплакалась.

— Залишайтеся з богом, може, ще колись та побачимося! — шепотів Рох із слізьми на очах, обіймаючи їх і по-батьківськи цілуючи в голову.

Антек квапив його, і він, поблагословивши дітей, перехрестився і пішов за клуню до перелазу.

— Коні чекатимуть у Шимека на Підліссі, а повезе вас Матеуш.

— Мені ще треба забігти до декого на селі... Де ми зустрінемось?

— Біля хреста на узліссі, зараз туди підемо.

— Це добре, мені треба ще багато про що з Гжелею поговорити,— І він зник у темряві, навіть кроків не чути було.

Антек запріг коні, поклав у бричку чвертку жита і мішок картоплі, довго щось пояснював Вітеку, відвівши його вбік, потім сказав голосно:

— Вітеку, одведи коней до Шимека на Підлісся й повертайся. Зрозумів?

Хлопчик тільки очима блиснув, шмагнув коней і так помчав, що Антек гукнув йому вслід:

— Тихше, поганцю, коней мені заженеш!

Тим часом Рох непомітно пробрався до Домінікової, де лежали якісь його речі, і замкнувся там у спальні.

Єнджик вартував на вулиці, Ягуся раз у раз виглядала на подвір'я, а стара, ходячи по кімнаті, тривожно дослухалась.

Рох вийшов хвилин за десять, поговорив тихенько з Домініковою і, завдавши клунок на спину, зібрався іти, але Ягуся стала благати, щоб він дозволив їй донести клунок хоча б до лісу. Рох згодився, і вони пішли через сад у поле.

Ішли межею, повільно, обережно й мовчки.

Ніч була ясна, зоряна, земля спала в тиші, і тільки в селі валували собаки.

Коли вони вже підходили до лісу, Рох зупинився і взяв Ягну за руку.

— Ягусь,— шепнув він лагідно,— слухай уважно, що я тобі скажу.

Вона кивнула, затремтівши від поганого передчуття.

Рох заговорив, мов ксьондз на сповіді. Картав її за Антека, за війта, а найбільше за Яся. Просив і заклинав усіма святими отямитись і жити інакше.

Ягуся відвернула засоромлене, почервоніле обличчя, серце в неї стискалося від муки, та коли Рох заговорив про Яся, вона сміливо підвела голову.

— А хіба я робила з ним щось погане?

Рох став лагідно пояснювати їй і доводити, якої спокуси вони обоє зазнають та до якого гріха й ганьби може довести їх нечистий.

Але вона вже не слухала його, тільки зітхала й линула думками до Яся. Її палкі уста жагуче шепотіли його ім'я, а променисті очі линули до нього і, мов птахи, кружляли над любою головою.

— Та я б пішла за ним світ за очі! — вихопилося в неї мимоволі, Рох здригнувся, зазирнув у її широко розплющені очі й замовк.

На лісовій галявині під хрестом замаячіли каптани.

— Хто там? — Рох занепокоєно зупинився.

— Це ми! Свої!

— Відпочину трохи, ноги мене вже не тримають,— сказав Рох і сів на землю. Ягуся поклала клунок і сіла трохи осторонь під хрестом у густій тіні беріз.

— Хоч би у вас не було через мене нових неприємностей!

— Е, найгірше те, що ви від нас ідете! — сказав Антек.

— Може, ще повернусь коли-небудь... може.

— Прокляті! Цькують людину, мов пса скаженого! — гукнув Матеуш.

— І за що? Боже мій, за що? — зітхнув Гжеля.

— За те, що хочу правди й справедливості для людей,— урочисто відповів Рох.

— Всім важко жити в світі, а найгірше — справедливій людині.

— Не сумуй, Гжелю, ще все зміниться на краще.

— Тільки на це й сподіваємось, страшно було б думати, що всі зусилля марні.

— Поки сонце зійде, роса очі виїсть! — зітхнув Антек, дивлячись туди, де в темряві біліло Ягусине обличчя.

— А я вам кажу: хто виполює бур'яни і сіє добірне зерно, той матиме у жнива добрий урожай.

— А якщо не вродить? Буває ж таке?

— Буває. Але кожен сіє з надією, що вродить удесятеро.

— Ну, ще б пак, кому охота дурно працювати!

Всі примовкли й глибоко замислились над тими словами.

Війнув вітер, зашелестіли над ними берези, глухо зашумів ліс, полинув нивами шелест колосся; місяць біг по небу, наче вулицею поміж рядами білих хмар; стелилися від дерев тіні, пронизані місячним сяйвом; безшумно кружляли над головами кажани. Дивний смуток стиснув усім серця.

Ягуся раптом тихо заплакала.

— Що з тобою? Що? — питав Рох лагідно, гладячи її по голові,

— Хіба я знаю... сумно мені чогось...

І всім було сумно — мов камінь лежав у всіх на серці, вони згаслими очима дивилися на Роха, який зараз здавався їм божим святим. А він сидів під розп'яттям, і Христос наче благословляв закривавленими руками його сиву, змучену голову. Старий заговорив, і в голосі його вчувалася глибока віра:

— За мене не журіться. Що я? Порошинка, мала билинка на широкій ниві. Нехай візьмуть мене, занапастять — та що ж? Адже таких, як я, залишиться багато, і кожен ладен віддати життя за народне діло... А настане час — і будуть таких тисячі, прийдуть вони з міст, прийдуть із сільських хат, з маєтків і віддадуть життя, віддадуть кров свою, впадуть одні за одними, нагромадяться, мов камені, і на каменях тих піднесеться святий жаданий храм... Він буде, кажу вам, і стоятиме століття, ніякі лихі сили не зруйнують його, бо виросте він на жертовній крові й любові...

Рох говорив, що жодна краплина крові, жодна сльоза, жодне зусилля не пропаде марно, бо, мов хліб на угноєній землі, завжди народжуються нові борці, нові сили, і настане святий день, день воскресіння з мертвих, день правди й справедливості для всієї нації.

Він говорив палко, а іноді так піднесено, що не все можна було зрозуміти, але серця слухачів окрилювали захват, і віра, і жадоба подвигу. Антек скрикнув:

— Господи! Ведіть! Піду, хоча б на смерть!

— Всі підемо, а що стане нам на заваді — зруйнуємо!

— Хто нас подужає, хто нас зупинить? Нехай тільки спробує! Всі гукали з таким захватом і так голосно, що Рох змушений був їх стримувати. Присунувшись іще ближче, він став пояснювати, яким буде цей жаданий день, та що їм треба робити, щоб він настав швидше.

Рох говорив такі важливі й несподівані речі, що вони слухали, затаївши подих, стривожено й радісно водночас, серцем приймаючи кожне слово, мов найсвятішу молитву. Бо ж він відкривав їм небо, показував рай, і очам їхнім увижалися вже наидивовижніші чудеса, а душі живила солодка надія.

— Від вас залежить, щоб так сталося! — закінчив Рох, дуже стомлений. Місяць сховався за хмарку, небо посіріло, поля запнуло туманом. Тихо загомонів ліс, тривожно зашелестіло колосся, з навколишніх сіл долинало валування собак. А всі сиділи мовчки, незвичайно тихі, сп'янілі від почутого, такі урочисті, ніби щойно прийняли велику присягу.

— Мені вже пора йти! — сказав Рох, підводячись, і став прощатися з кожним окремо. Потім, ставши навколішки, проказав коротку молитву, впав долілиць на землю і заплакав, обіймаючи її руками, наче матір, з якою прощаються навіки.

Ягуся заридала, та й чоловіки крадькома витирали сльози. Й одразу ж порозходились.

До села поверталися лише Антек і Ягуся,— інші зникли десь біля лісу.

— Гляди, нікому не кажи про те, що чула,— сказав Антек після тривалої мовчанки.

— Я з новинами по сусідах не бігаю! — сердито огризнулась Ягуся.

— Та, боронь боже, щоб війт не дізнався! — суворо провадив він далі.

Ягна, нічого не сказавши, пішла швидше, але Антек наздогнав її і йшов поруч, раз у раз зазираючи у її сердите, заплакане обличчя.

Місяць уже знову засяяв просто над дорогою, і вони йшли наче срібною, облямованою химерними тінями дерев стежкою. В Антека раптом затремтіло серце, туга розкрила свої ненаситні обійми... Він підступив так близько, що, простягши руки, міг би обняти Ягусю, але не зробив цього: не вистачило сміливості й стримувало її гнівне, зневажливе мовчання. Він тільки сказав гостро:

— Ти так летиш, наче хочеш втекти від мене.

— Правда. Побачить нас хтось — і знову плітки підуть.

— А може, квапишся до когось іншого?

— А хто ж мені заборонить? Я тепер удова.

— Правду, видно, кажуть на селі, що ти хочеш стати економкою в одного ксьондза... молодого...

Ягна шарпнулася й побігла, як вихор, з її очей пекучими потоками бігли сльози.

XI

Вже подекуди на піщаних грунтах люди виходили з серпами, де-не-де на пагорках поблискували й коси. Але в тих селах, де поля лежали в низинах, до жнив ще тільки готувалися.

В Ліпцях через кілька днів після втечі Роха всі квапливо почали лагодити все потрібне для жнив — поспіхом тесали драбини, замочували у ставку розсохлі вози, прибирали в клунях, і вони скрізь стояли повідчинювані навстіж.

Де в кого вже крутили, сидячи в холодку, перевесла, й майже біля кожної хати господарі клепали коси. Жінки пекли хліб, готували їжу на жнива, і така стояла скрізь метушня та галас, як буває в селі тільки перед великим святом.

До того ж у Ліпці з'їхалося чимало люду з інших сіл, і на шляхах та біля млина кипіло, мов на ярмарку. Селяни приїхали, щоб змолоти зерно, але, мов на злість, води було мало, на млині працювало тільки одне жорно, та й то ледь-ледь. Люди терпляче дожидали своєї черги, кожному хотілося змолоти до жнив.

Чимало люду юрмилося й біля мельникової хати — купували борошно, різні крупи, а дехто навіть і печений хліб.

Мельник лежав хворий, але все робилося за його наказом. Він гукав жінці, яка сиділа надворі, біля відчиненого вікна:

— Ріпецьким не давай у борг ні на грош — вони своїх корів водили до ксьондзового бугая, а не до нашого, то нехай тепер ксьондз їм і борошно дає!

І не могли зарадити ні прохання, ні скарги. Даремно мельничиха просила за найбідніших — мельник затявся і жодному з тих, хто водив корову до плебанії, не дозволив відпустити в борг ні фунта борошна.

— Сподобався їм ксьондзів бугай, то нехай його доять! — гукав він.

Мельничиха, яка сьогодні теж нездужала, заплакана, з підв'язаною щокою, тільки плечима знизувала і крадькома від чоловіка не одному давала в борг, скільки могла.

Прийшла Клембова і попросила півчвертки ячних круп.

— Якщо заплатите зараз, то беріть, а в борг і крупинки не дам. Клембова дуже засмутилась: вона, звісно, прийшла без грошей.

— Томаш з ксьондзом заодно, то нехай у нього й крупи просить! Клембова образилась і сказала з викликом:

— Авжеж, він за ксьондза стояв і стоятиме, а у вас ноги його більше не буде!

— Невелика шкода, малий жаль! Спробуйте молоти в іншому місці.

Клембова пішла дуже заклопотана, бо в домі не було ні гроша, і, здибавши ковалиху, що сиділа біля замкненої кузні, стала їй скаржитися на мельника й навіть заплакала. Але Магда, усміхнувшись, сказала:

— Не журіться, недовго йому панувати!

— Та хто ж подужає такого багатія? Хто?

— Як збудують у нього під боком вітряк, то подужають. Клембова аж очі витріщила від подиву.

— Мій вітряк ставить. Зараз тільки пішов у ліс з Матеушем дерево вибирати. Будуватимуть на Підліссі, біля хреста.

— Ну-ну! Міхал вітряк будуватиме! От не сподівалася! А цьому жмикруту так і треба, тепер з нього пиху зіб'ють!

Повеселіла Клембова швидко йшла додому, але, побачивши Ганку, яка прала біля хати, підійшла до неї поділитися несподіваною новиною.

Антек, який щось майстрував біля воза, почув їхню розмову і сказав:

— Магда правду каже: коваль купив у пана двадцять моргів на Підліссі і поставить там вітряка. Мельник сказиться від люті, але так йому й треба, тепер полагіднішає! Він так уже всім допік, що його ніхто не пожаліє.

— А ви про Роха нічого не знаєте?

— Нічого.— Антек відвернувся.

— Навіть дивно — третій день, як зникла людина, і невідомо, що з нею.

— Таж не раз уже так бувало, що він ходив кудись, а потім знову повертався.

— А хто з ваших до Ченстохова йде? — спитала Ганка.

— Іде Євка моя з Мацюсем. Цього року з Ліпців небагато людей збирається.

— І я піду — от перу на дорогу легшу одежу.

— А з інших сіл, кажуть, багато піде.

— Слушний час вибрали — саме, коли найбільше роботи! — буркнув Антек, але жінці не перечив, знаючи, з якої нагоди дала вона обіцянку піти на богомілля.

Поговорили ще про те, про се, аж тут прибігла Ягустинка.

— Знаєте новину? — гукала вона.— Десь з годину тому повернувся з війська Ясек!

— Терезчин чоловік? А вона ж казала, наче він повернеться тільки восени.

— Я його щойно бачила. Такий хлоп! Каже, що дуже за своїми скучив.

— Добрий він чоловік, тільки запальний дуже. А Терезка вдома?

— Вона льон у ксьондза вибирає і ще не знає, що на неї чекає вдома.

— Знову в Ліпцях зчиниться колотнеча — бо ж йому одразу про все розкажуть!

Антек уважно слухав — новина була цікава,— але до розмови не втручався. Ганка і Клембова, щиро вболіваючи за Терезку, говори, про найгірше, що могло її спіткати, але Ягустинка перебила їх.

— Під три чорти таку справедливість! Піде такий бичок на кілька років світ за очі, жінку саму покине, а потім, якщо з нею, бідолахою, гріх трапиться, ладен убити її. І всі проти неї! Де ж тут справедливість? Чоловік може там гуляти, як схоче, і ніхто йому за лихого слова не скаже! Ну й дурні ж порядки на світі! Що жінка — не жива людина, з дерева вона зроблена, чи що? А вже якщо доведеться їй відповідати, то нехай і коханець розплачується — бо ж удвох грішили! Чого це — йому тільки втіха, а їй — сльози?

— Голубонько, так воно вже споконвіку заведено, так і залишиться,— мовила Клембова.

— Залишиться людям на погибель, дияволу на втіху! Ні, я б інакше ухвалила: коли вже взяв хтось чужу жінку, то нехай вона з ним і залишається назавжди, а не схоче він, бо йому вже інша до смаку припала,— киями таке стерво та до криміналу!

Антек розреготався — його дуже насмішив Ягустинчин запал. Вона підскочила до нього і зарепетувала:

— Для вас це тільки смішки, так? Розбійники ви кляті, вам кожна люба, доки ви свого не доб'єтесь! А потім ще й знущаєтесь!

— Розкричалися, мов сороки на дощ! — невдоволено мовив Антек. Ягустинка побігла в село і прийшла аж надвечір уся в сльозах.

— Що це з вами таке? — занепокоєно спитала Ганка.

— А те, що напилась я людського горя досхочу, аж мене знудило,— крізь сльози і схлипування вимовила Ягустинка.— Знаєте, Козлиха взяла Ясека під свою опіку і все йому вибовкала.

— Не вона, то хтось інший йому розповів би — такого не приховаєш.

— Кажу вам, там вони щось страшне замишляють! Побігла я до них — нікого в хаті не було. А оце щойно заходжу — сидять обоє і плачуть, а на столі розкладені подарунки, які він їй привіз. Господи, мене наче морозом обсипало, наче я в могилу заглянула. Нічого не говорять, тільки плачуть. Матеушева мати розповіла мені, як усе було,— в мене аж волосся дибом стало.

— Не знаєте, він про Матеуша щось згадував? — стурбовано спитав Антек.

— Проклинає його так, що хай бог боронить! Матеушу це так не минеться, ні!

— А Матеуш у нього ласки не проситиме! — сердито кинув Антек і, не слухаючи більше, пішов на Підлісся попередити друга.

Він застав його в Шимека — сиділи з Настусею на призьбі і про щось тихо радилися; Антек відкликав його вбік і розказав усе.

Матеуш спершу аж захлинувся, а отямившись, вилаявся:

— Щоб її грім розбив, таку новину!

Вони пішли до села, Матеуш кривився й болісно зітхав.

— Бачу, що тобі нелегко. Шкода розлучатися? — обережно спитав Антек.

— Де там шкода, вона вже мені давно мов кістка в горлі. Ні, мене інше тривожить...

Антек здивувався, але розпитувати не став.

— За кожною шкодувати — часу не вистачить. Потрапила вона мені до рук, я її взяв — і кожен на моєму місці зробив би так само! А втіхи мав, як той пес у колодязі! Скільки того плачу, скиглення та нарікань наслухався — на десятьох вистачило б! Втечу — то вона, мов тінь, за мною ходить. Нехай тепер Ясек нею тішиться! Ні, не любощі мені в голові, а щось зовсім інше!

— Звісно, тобі вже пора одружитися.

— От і Настка мені те саме говорила.

— Дівчат у селі, як маку, вибрати неважко.

— Я вже собі давно одну нагледів,— мимохіть вихопилося в Матеуша.

— То клич мене в старости та весілля справляй — хоч би й одразу ж після жнив.

Але Матеуш тільки нахмурився і знову перевів розмову на Ясека, а випитавши все, став розповідати про Шимекове господарство і, наче ненароком, згадав, що Єнджик під секретом говорив Настусі, ніби Домінікова хоче судом правити землю, яку Мацей записав Ягні.

— Що батько записали, того ніхто в неї не відбере, землі я, звісно, не віддам, але чесно заплачу, скільки вона коштує. Відьма стара, хочеться їй судитися!

— А правда, що Ягуся віддала запис Ганці? — обережно спитав Матеуш.

— Що з того, адже в нотаріуса вона відмови не підписувала. Матеуш чомусь раптом повеселішав, і вже не міг стриматись — раз у раз згадував про Ягусю і з захватом вихваляв її.

Антек, дотумкавши нарешті, що в нього на думці, сказав ущипливо:

— А ти чув, що про неї знову кажуть?

— Е, жінки завжди її паплюжать.

— За Ясем, органістовим синком, бігає, кажуть, як сука,— правив далі Антек з притиском.

— А ти бачив? — Матеуш навіть почервонів від гніву.

— Я за нею не ходжу, бо мені від цього ні гаряче, ні холодно, але інші бачать щодня, як вони з Ясем зустрічаються то в лісі, то на межі.

— Дати б доброї прочуханки одній та другій — одразу б пліткувати покинули.

— А ти спробуй! Може, злякаються й покинуть! — поволі вимовляючи кожне слово, сказав Антек. Несподівані, болючі ревнощі збурилися в ньому, і думка, що Матеуш може побратися з Ягусею, гризла його, мов скажений собака.

Він не відповідав нічого на зачіпливі й часто неприязні зауваження Матеуша, боячись зрадити свою муку, але кінець кінцем не витримав і, прощаючись, сказав із злим усміхом:

— Хто з нею одружиться, свояків багато матиме. Приятелі розійшлися досить холодно. Пройшовши кілька кроків, Матеуш тихо засміявся.

«Мабуть, вона його до себе не підпускає, от він і казиться, і лає її! Ясь ще зовсім хлопчисько, нехай собі бігає за ним! Її вабить до нього більше через те, що він ксьондз».

Матеуш міркував так поблажливо, бо, випитавши в Антека, як стоїть справа з Мацеєвим дарчим записом, він остаточно поклав собі, що одружиться з Ягною. Ішов не поспішаючи, подумки обчислюючи, скільки йому доведеться сплатити Єнджику й Шимеку, щоб самому залишитися господарювати на цілих двадцяти моргах.

— Стара — справді відьма, але ж не вік вона житиме. Згадалися йому Ягусині грішки — і це його трохи засмутило.

— Ну, та це було та й загуло, а як схоче знову в гречку скочити, я з неї це швидко виб'ю!

Біля перелазу його чекала мати.

— Ясек повернувся! — стривожено зашепотіла вона.— Йому все розказали!

— Це й краще, не доведеться брехати!

— Терезка вже кілька разів прибігала... казала, що втопиться...

— А вона й справді може таке зробити! — з жахом вигукнув Матеуш. Це так його схвилювало, що, сівши на призьбі вечеряти, він зовсім не міг їсти та все дослухався, що діється в саду в Ясека, який був межа в межу з їхнім садом. Його проймала чимраз більша тривога й неспокій, він відсунув миску і, курячи одну цигарку за одною, марно намагався побороти внутрішній дрож. Проклинав себе, проклинав усіх жінок, пробував звести все на жарти, але страх за Терезку мучив його нестерпно. Він разів зо два поривався встати й піти кудись, але все сидів, чекаючи невідомо чого.

Було вже темно, коли він раптом почув чиїсь кроки, і, перш ніж збагнув, з якого боку вони наближаються, Терезка повисла в нього на шиї.

— Рятуй мене, Матеуше! Господи, я так чекала тебе, так виглядала.

Він посадив її поруч, але вона знову впала йому на груди, мов дитина, і крізь сльози, що лилися струмками, зашепотіла з болем і розпачем:

— Йому вже все сказали! Я швидше смерті сподівалася, ніж його повернення... Саме робила в ксьондза — льон вибирала... Прибігає хтось і каже... Я мало мертва не впала... йшла додому, мов на страту... а тебе вдома не було... Пішла тебе шукати... і в селі тебе не було. Ходила, ходила цілу годину, але ж треба йти додому... Заходжу... а він стоїть посеред хати білий, мов стіна... Підскочив до мене з кулаками: «Правду кажи! Правду!»

Матеуша навіть дрож пройняв, він витер з обличчя крижаний піт.

— Я йому призналася... Брехнею вже нічого не зарадиш... З сокирою на мене кинувся... Я думала — кінець... і перша йому кажу: «Вбий! Легше буде нам обом!» А він пальцем мене не торкнув. Тільки глянув в обличчя, сів біля вікна та як заплаче! Господи милосердний, хоч би він бив мене, ногами тупав, сварив — мені легше було б, легше... А він сидить і плаче! І що ж я, злощасна, тепер робитиму, що? Де мені дітися? Рятуй мене, Матеуше, бо я в криницю кинуся або іще щось з собою зро'блю. Рятуй! — заволала вона, впавши йому в ноги.

— Чим же я тобі допоможу, сердешна, чим? — безпорадно бурмотів Матеуш.

Терезка раптом схопилася в дикому пориві божевільного гніву:

— То навіщо ж ти мене брав? Навіщо дурив? Навіщо до гріха призводив?

— Цить, бо все село збіжиться!

Вона знову кинулась йому на шию і, безтямно цілуючи, припавши до нього з усією силою жаху, любові й розпачу, заголосила:

— Ой мій однісінький, убий, а тільки не жени від себе! Кохаєш? Кохаєш? То обійми ж, пригорни до себе востаннє! Забери мене до себе, не віддавай на муку, на погибель! Один ти в мене в усьому світі, один... Залиш мене в себе, служитиму тобі, як пес вірний, як остання наймичка!

Так благала вона жагучими словами, що вихоплювалися з глибини її змученого серця.

А Матеуш знітився, наче його хто обценьками стиснув, і всіляко викручувався від рішучої відповіді. Силкуючись заспокоїти Терезку пестощами й поцілунками, він підтакував усьому, що вона говорила, і водночас позирав навкруги дедалі стривоженіше й нетерплячіше, бо здалося йому, що Ясек сидить на перелазі.

Терезка, збагнувши нарешті всю правду до краю, відштовхнула його і закричала, мов батогом, хльоскаючи його словами:

— Брешеш ти, як пес! Завжди мене дурив, а тепер уже не обдуриш! Боїшся Ясека, от і крутишся, наче хробак під чоботом. А я йому вірила найбільше в світі! Боже мій, боже! А Ясек такий добрий, подарунків мені понавозив, ніколи лихого слова не сказав,— і я так йому віддячила! Повірила такому дурисвіту, такому розбійнику, собаці такому!.. Іди за своєю Ягусею! — заверещала вона раптом, підскочивши до нього з кулаками.— Іди, нехай вас гицель оженить — ото буде пара: злодій і хвойда!

Вона впала на землю, захлинувшись страшним, божевільним плачем.

Матеуш стояв над нею, не знаючи, що йому робити, мати його схлипувала десь під хатою. Раптом з теміні саду виступив Ясек і, підійшовши до жінки, тремтячим від сліз голосом зашепотів їй ніжні, ласкаві слова:

— Ходімо додому, ходімо, горопахо моя! Не бійся, не скривджу тебе, досить ти за свій гріх натерпілась. Ходімо, жінко...

Він узяв її на руки й поніс до перелазу, гукнувши Матеушеві:

— А тобі, поки живий, кривди її не подарую,— бог мені свідок! Матеуш мовчав. Його пік сором, заливав серце такою гіркотою, такою нестерпною мукою, що він побіг до корчми і пив цілу ніч.

Про все це миттю знало все село, здивовано і з повагою говорили люди про Ясеків учинок.

— Іншого такого із свічкою не знайдеш,— запевняли зворушені жінки й суворо ганили Терезку, яку палко захищала одна тільки Ягустинка.

— Терезка не винна! — репетувала вона скрізь, тільки-но почує, що нападають на Терезку.— Вона ще шмаркачка була, коли Ясека забрали в солдати, залишилась сама-самісінька, навіть без дитини, то й не диво, що за стільки років затужила без чоловіка. Жодна не витримала б такого довгого посту. А Матеуш пронюхав, як пес, і став їй баки забивати, ласкавими словами туманити, на музику водити — от і збив дурненьку з пуття!

— І суду на них немає, на дурисвітів! — зітхнула одна з жінок.

— У нього вже макітра линяє, а ще за молодицями гасає.

— Нежонатий він, бідолаха, то чим же йому поживитися, як не чужим,— жартували парубки.

— Матеуш теж не винен, хіба не знаєте, що, як сучка не схоче, пес не скочить,— засміявся Стах Плошка, та його за це мало не побили.

Проте балачки скоро ущухли — надходили жнива, дні стояли напрочуд сухі й гарячі, на пагорках жито вже просилося під косу, достигав і ячмінь. Щодня хтось з селян виходив подивитися на поля, а багатші хазяї вже шукали поденщиків.

Перший вийшов у поле органіст і поставив жати десятка півтора жінок. Навіть його дружина й дочки взялися за серпи, а він тільки пильно наглядав за всім. Примчав після обідні Ясь, але недовго тішився роботою,— тільки-но настала полуденна спека, мати прогнала його додому, побоюючись, щоб йому не напекло голову.

— Пошукає тіні в Ягусі, це йому на руку! — буркнула йому вслід Козлова.

Вдома теж було спекотно й нудно, і так кусалися мухи, що Ясь не витримав і пішов до села. Проходячи повз Клембів, він почув із навстіж розчинених дверей чиїсь глухі стогони.

Агата лежала в сінях біля порога, а в хаті не було ні душі живої — вся сім'я пішла на жнива.

Ясь переніс Агату до хати, поклав на ліжко, дав їй води і приводив до пам'яті, аж поки вона не розплющила залиті сльозами очі.

— Вмираю вже я, паничу,— сказала вона, всміхаючись, мов розбуджена дитина.

Ясь хотів був побігти по ксьондза, але вона схопила його за сутану.

— Богородиця сказала мені сьогодні: «Готуйся на завтра, змучена душе!» Тож маємо ще час, паничику. Завтра!.. Дякую тобі, милосердний боже! — Вона стогнала дедалі тихіше, на її зів'ялих устах з'явився усміх, вона склала руки і, вдивляючись кудись далеко-далеко, здавалося, вся поринула у палку молитву. Ясь, розуміючи, що почалась агонія, побіг кликати Клембів.

Він заглянув до неї знову вже пополудні. Агата лежала в ліжку цілком притомна, скринька її стояла біля неї на лаві. Вона холонучими руками витягала з неї все, приготовлене на смертну годину: чисте простирало й пошивки, пляшечку свяченої води, майже нове кропило і чималий шматок свічки-грімниці, образок матері божої Ченстоховської і нову сорочку, добру вовняну спідницю, плоєний чепець, хустку і зовсім нові черевики — весь цей посаг на смерть, що його вона, жебраючи, збирала ціле життя. Вона порозкладала все біля себе на ліжку, радіючи кожній речі та вихваляючись нею перед жінками, а чепець навіть приміряла, і, подивившись у дзеркальце, прошепотіла, променіючи від щастя:

— Я в ньому на багату господиню схожа.

Вона наказала, щоб завтра від самісінького ранку на неї наділи увесь той скарб.

Їй, звісно, не перечили, ходили навшпиньки, роблячи все, щоб якомога скрасити її останні хвилини.

Ясь просидів біля неї до смерку, вголос читаючи молитви, а вона проказувала їх за ним, але щохвилини засинала з легкою усмішкою на губах.

За вечерею вона попросила яєчні, та тільки колупнула ложкою раз-другий і відсунула її від себе, а після того цілий вечір уже лежала тихо.

Коли всі полягали спати, Агата підкликала Томаша.

— Не бійся, я недовго тут вам заважатиму,— сказала вона несміливо.

На другий ранок її вбрали, як вона наказувала, поклали на ліжко Клембової, на її власній постелі. Вона сама пильнувала, щоб усе було, як годиться, сама тремтячими руками підбила ріденьку перину, налила в тарілку свяченої води, поклала на неї кропило і, впевнившись, що все зроблено як слід, попросила піти по ксьондза.

Ксьондз прийшов із святими дарами, приготував її в останню путь і доручив Ясеві залишитися з нею до кінця, бо сам кудись поспішав.

Ясь, сидячи біля ліжка, тихо читав требник. Клемби теж залишилися вдома, а незабаром прибігла Ягуся і заховалася в куток тихенько, як заєць. У хаті тільки чути було, як дзижчать мухи, люди ходили безгучно, наче тіні, співчутливо поглядаючи на Агату. Вона лежала з чотками в руках, ще цілком притомна, і прощалася з кожним, хто заходив до хати, а дітям, що юрмилися в сінях і під вікном, роздала по кілька грошів.

— Нате, помоліться за Агату!

А потім уже замовкла і кілька годин не озивалася ні до кого й словом.

Лежала, як господиня, в ліжку, під образами, як мріяла все життя. Лежала, сповнена тихої гордості й несказанного щастя, і радісні сльози сріблилися в неї на віях. Ворушила мовчки губами, щасливо усміхалася й дивилася з вікна на бездонне небо, на неозорі поля, де вже зблискували й подзвонювали коси і лягало стигле, важке жито, дивилася ще далі, на щось, видне тільки її вмираючій душі.

І от у годину, коли день уже хилився до заходу і хату залили червонясті відсвіти вечірньої заграви, вона раптом стріпнулася, сіла на ліжку і, простягши вперед руки, скрикнула якимсь чужим голосом: «Пора вже мені, пора!» — і впала горілиць.

В хаті війнуло жахом, залунали ридання, всі поставали навколішки біля ліжка, Ясь почав читати відхідну, Клембова засвітила грімницю, вмираюча промовляла за Ясем слова молитви, але дедалі тихше, дедалі слабше, язик у неї плутався, очі згасали, мов цей літній, змучений спекою день, обличчя вкривала імла вічної ночі, випустила з рук грімницю і вмерла.

Вмерла, наче найперша господиня, і Амброжій, що встиг прийти в останню хвилину, закрив їй очі. Ясь прочитав за неї палку молитву. Все село приходило помолитися і поплакати біля її тіла та заздрило такій легкій і щасливій смерті.

Тільки Ясь, зазирнувши в її мертві очі, в застигле й сіре, як земля, обличчя, позначене пазурами смерті, відчув такий жах, що побіг додому, кинувся на ліжко і, зарившись обличчям в подушки, розплакався.

Ягуся побігла за ним і, сама вражена жахом і жалем, стала його заспокоювати і витирати заплакане обличчя. А Ясь притулився до неї, мов до матері, поклав голову їй на груди і, обнявши за шию, захлинаючись риданнями, бурмотів:

— Боже мій, як це страшно, як страшно!

До кімнати зайшла органістиха і, побачивши їх, аж затіпалася з люті.

— А це що таке? — засичала вона, ледве стримуючись.— Ач яка ніжна опікунка! Шкода тільки, що Ясеві нянька вже не потрібна, сам може носа собі витерти!

Ягуся підняла на неї заплакані очі і, тремтячи від страху, почала розповідати про смерть Агати. Ясь теж поспіхом почав пояснювати матері, що з ним було, але органістиха, вже добре під'юджена кумасями, нагримала на нього:

— Дурний ти, мов теля! Мовчи краще, бо й тобі перепаде! Вона підскочила до дверей, розчинила їх навстіж і гукнула Ягусі:

— А ти забирайся геть і щоб ноги твоєї тут більше не було, бо собаками нацькую!

— Що я такого зробила? Що? — бурмотіла Ягуся, майже непритомна від сорому й горя.

— Іди геть зараз же мені! Я тобі не Ганка і не війтиха, що плакали через тебе! Ти в мене знатимеш, як Яся зводити, пам'ятатимеш ти мене, шлюхо! — репетувала органістиха на все горло.

Ягуся, вибухнувши плачем, вибігла на вулицю й помчала наосліп. А Ясь стояв, наче його грім вразив.

XII

В першу хвилину він хотів бігти за Ягусею.

— Куди! — грізно гукнула мати, заступаючи йому дорогу.

— Чому ви її вигнали, за віщо? За те, що вона така добра до мене? Це несправедливо, я такого не допущу! Що вона поганого зробила, що? — знавісніло викрикував Ясь, видираючись із міцних материних рук.

— Сядь мені спокійно, бо тата покличу! За що? А от я зараз тобі скажу: ти маєш стати ксьондзом, і я не хочу, щоб у моєму домі ти завів собі полюбовницю! Не хочу дожити до такого сорому й ганьби, бачити, як люди на тебе пальцями тицяють! От через те я її й вигнала. Розумієш тепер?

— В ім'я отця й сина! І що це ви, мамо, кажете! — йойкнув глибоко обурений Ясь.

— Кажу те, що знаю! Думаєш, я не примічала, що ти з нею зустрічаєшся? Але бог мені свідок, я нічого поганого й на думці не мала, я завжди вважала, що як мій син одягнув сутану, він ніколи не зважиться її заплямувати. Та я прокляла б тебе навіки й вирвала б зі свого серця, хоч би воно в мене кров'ю обливалось! — Очі її заблищали так грізно й невблаганно, що Ясь заціпенів від жаху.— Спасибі, Козлова мені очі розкрила, та я тепер і сама бачу, куди хотіла тебе припровадити ця сука!..

Ясь жалібно розплакався і крізь схлипування, скаржачись на ці жахливі обвинувачення, з такою щирістю розповів про всі свої зустрічі з Ягусею, що мати йому повірила і, пригорнувши до грудей, стала витирати йому очі й заспокоювати.

— Не дивуйся, що я за тебе злякалась,— бо ж це найперша в усьому селі хвойда!

— Ягуся! Найгірша за всіх на селі?! — Ясь не вірив власним вухам.

— Хоч мені й соромно, та заради тебе таки я мушу все розповісти. І вона почала розповідати йому все, що чула про Ягусю, зібравши докупи всі плітки та власні вигадки.

У Яся волосся дибом стало. Він схопився і крикнув:

— Неправда це, нізащо не повірю, що Ягуся така підла! Нізащо!

— Мати тобі це каже, розумієш? Не з пальця ж я це висмоктала!

— Все це вигадки і більш нічого! Бо то був би жах! — він розпачливо заломив руки.

— А чого це ти її так захищаєш, га?

— Я захищаю кожного, хто невинуватий!

— Дурний ти, як пень,— розсердилася мати, глибоко вражена його недовірою.

— Думайте як хочете. Але якщо Ягуся така погана, навіщо ви дозволяли їй приходити до нас? — затявся Ясь, настовбурчившись, як молодий півень.

— Я перед тобою виправдуватись не буду, коли ти такий дурний, що нічого не розумієш! Але попереджаю: тримайся від неї далі, бо якщо я заскочу десь вас удвох, то, хоч би й усе село збіглося,— дам їй такого прочухана, що вона довго мене пам'ятатиме! Та й тобі перепаде...

Вона вийшла, хряпнувши дверима.

А Ясь, навіть не усвідомлюючи ще, чого його так хвилюють плітки про Ягусю, довго пережовував материні слова, давився ними, мов будяками, насичував душу їхньою полиновою гіркотою.

— То ось яка ти, Ягусь! Ось яка! — повторював він з гірким докором. Якби вона з'явилась в цю мить, він відвернувся б від неї з гнівом і презирством. Чи міг він сподіватися чогось подібного? Навіть на думці йому не були такі страшні речі!

Він думав про них з дедалі більшою мукою і сто разів схоплювався, пориваючись бігти до Ягусі, стати перед нею, кинути їй у вічі весь цей довгий перелік гріхів. Нехай знає, що говорять про неї, нехай спростує, якщо може... нехай скаже голосно, що це неправда!

Так думав Ясь, наче в лихоманці, але чимдалі, тим більше вірив він у Ягусину невинність, і в серці його зростав жаль і тиха туга. Зринали спогади про їхні зустрічі, і сонячне марево незбагненного щастя застеляло очі й пекло душу. Він раптом схопився й закричав, наче звертаючись до всього світу:

— Неправда це! Неправда! Неправда!

За вечерею він уперто дивився в тарілку, уникаючи материних очей, і, хоча говорили про смерть Агати, не втручався до розмови. Він вередував, не хотів їсти, сперечався із сестрами, скаржився на задуху в кімнаті і, тільки-но прибрали зі стола, побіг до плебанії. Ксьондз сидів на ґанку з люлькою в зубах і про щось розмовляв з Амброжієм. Ясь здалека обминув їх і, походжаючи під деревами, сумно міркував:

«А може, це й правда? Мама не стали б вигадувати!»

З вікон плебанії падали смуги світла на квітник де гралися собаки і весело гарчали один на одного. З ґанку озвався грубий голос:

— А ячмінь у Свинячій балці дивився?

— Дивився, солома ще зеленкувата, але зерно вже сухе, як перець.

— Треба б завтра ризи провітрити, вони зовсім запліснявіли. Стихар віднеси до Домінікової — нехай Ягуся його випере. А хто це приводив опівдні корову до нашого бугая?

— З Моддіци хтось. Мельник зустрів його на мосту і хотів до себе перетягти, обіцяв навіть грошей з нього не брати, але хлоп усе-таки пішов до нас!

— І розумно зробив — заплатить карбованця, а на все життя матиме добрі корови. Не знаєш, як там Клемби збираються Агату ховати?

— Таж вона на похорон цілих десять злотих залишила.

— Значить, поховаємо її з пошаною, як господиню. Та от що: скажи братству, що воску на свічки я їм продам, хай тільки трохи топленого докуплять. Завтра Міхал буде прислужувати в костьолі, а ти йди з поденщиками в поле і підганяй їх, бо барометр якийсь непевний: хоч би ще не було грози!.. Коли ж це наші богомольці йдуть до Ченстохова?

— Молебень замовили на четвер, то, певно, відразу після нього й вирушать.

Яся дратували ці розмови, він відійшов далі, до низенького тину між садом і пасікою, і став походжати по вузькій зарослій травою стежці, раз у раз зачіпаючи головою обвислі від яблук гілки.

Вечір був задушливий, пахло медом і скошеним десь за городами житом. У нерухомому гарячому повітрі важко було дихати. Обмазані вапном стовбури біліли у присмерку, наче хто порозвішував савани. Десь біля ставу дзявкотіли собаки, а з хати Клембів долинав жалобний спів.

Втомлений пережитими хвилюваннями, Ясь пішов нарешті додому. Раптом звідкілясь, наче з пасіки, до нього долинув здушений жагучий шепіт.

Він нікого не бачив, але зупинився й слухав, затаївши подих.

— Щоб тобі! Пусти, бо кричатиму!

— Дурненька... чого вириваєшся? Скривдити я тебе хочу, чи що?

— Ще почує хто! Ой, бійся бога, ти ж мені ребра переламаєш! Пусти!

Боринин Петрек і Марина, ксьондзова наймичка! Ясь пізнав їх з голосу й, усміхнувшись, пішов був далі, але, ступнувши кілька кроків, повернувся і став підслухувати, відчуваючи, як шалено калатає в нього серце. Густі кущі й темрява приховували обох, але Ясь дедалі виразніше чув короткі, уривчасті, палкі слова, що вихоплювалися, мов язики полум'я. Часом після якоїсь німотної хвилі чути було важке, часте дихання і борюкання.

— ...таку самісіньку, як у Ягусі, от побачиш! Тільки не відштовхуй мене, Марисю, люба!..

— Отак я тобі й повірила! Я не з тих... Ой, дай дихнути!.. Кущі раптом зашаруділи, щось важко впало на землю, але за хвилину знову залунав уривчастий, жагучий шепіт, приглушений сміх і звуки поцілунків.

— Вже й спати не можу, все про тебе, Марись... про тебе, кохана моя...

— Ти кожній те саме говориш! Чекала я тебе до півночі, а ти в іншої був...

Ясь наче оглух і тремтів, мов осиковий листок. Полинув садом вітер, заворушилися дерева, зашепотіли тихенько, мов крізь сон, а з пасіки так повівало пахощами меду, що дух захоплювало. Ясеві набігали на очі сльози, його кидало в жар, і тіло наливалось такою солодкою мукою, що він потягався й зітхав.

— Я про неї так тепер думаю, як про ці зорі... Вона Яся приворожила... Всі кажуть.

Ясь отямився, притулився до тину і слухав, охоплений дедалі дужчим трепетом.

— Правда... кожної ночі до нього виходить... Козлова їх у лісі заскочила...

Світ закружляв навколо Яся, в очах потемніло, і він ледве встояв на ногах. А там, у кущах, все лунали дражливі звуки поцілунків, сміх, шепіт:

— ... побачиш, ошпарю тебе окропом, як пса.

— ... тільки разик, кохана... Я ж тебе не скривджу... ось побачиш...

— Пйотрасю, бога ради, Пйотрасю!

Ясь відскочив і вихором помчав геть, чіпляючись сутаною за кущі. Прибіг додому, червоний, як буряк, весь мокрий від поту, збуджений. На щастя, ніхто не звернув на це уваги. Мати пряла біля печі, тихенько співаючи «Всі клопоти денні наші...», сестри вторували їй тоненькими голосами, підспівував і Міхал, начищаючи костьольні свічники. Батько вже спав.

Ясь замкнувся у своїй кімнаті і засів за требник, але, хоча він уперто повторював латинські слова, у вухах у нього досі лунав той шепіт, ті поцілунки. Кінець кінцем він припав головою до молитовника і мимохіть віддався на волю думок, що несли його, мов палючий вихор.

«Так от воно що! — думав з дедалі більшим жахом і солодким трепетом.— Так от воно що!»

Щоб позбутися цих надокучливих думок, він узяв требник під пахву й пішов до матері.

— Піду, помолюся над Агатою,— сказав він тихо й покірно.

— Іди, іди, синку, я пізніше прийду по тебе. Вона ласкаво глянула на нього.

В хаті у Клембів не було майже нікого. Один Амброжій бурмотів молитви над Агатою, тіло якої було накрите полотном. Блимала прикріплена до бильця ліжка грімниця, у відчинені вікна зазирали обліплені яблуками гілки і ясна зоряна ніч, а іноді й здивоване обличчя якогось прохожого.

Ясь став навколішки під грімницею і так поринув у молитву, що й не зауважив, як пошкутильгав додому Амброжій. Клемби полягали спати в саду, а він залишився у хаті сам. Проспівали вже перші півні, а він усе молився. Добре, що мати не забула і прийшла по нього.

Проте і вдома Ясь не спав цієї ночі. Тільки-но він починав дрімати, перед ним, мов жива, вставала Ягуся, і він схоплювався з ліжка, протирав очі і злякано озирався навкруги. Але ніде не було нікого, весь дім поринув у глибокий сон, у сусідній кімнаті хропів батько.

«То, може, вона через те...— Ясь замислився, згадуючи її палкі поцілунки, блискучі очі, тремтячий голос.— А я думав!..»

Ним аж затіпало від сорому, він схопився з ліжка, відчинив вікно і, сівши на підвіконня, аж до світанку думав і каявся у своєму мимовільному гріхові.

Наступного ранку, під час обідні, він не смів підвести очі на людей, але тим палкіше молився за Ягусю, бо вже цілком упевнився в її тяжких провинах. А проте чомусь ніяк не міг викликати в собі до неї ні гніву, ні огиди.

— Що з тобою? Ти так зітхав під час обідні, що мало свічок не погасив,— запитав у нього ксьондз у ризниці.

— Дуже жарко в сутані! — поскаржився Ясь, квапливо відвернувшись.

— Призвичаїшся, то носитимеш її, наче другу шкіру.

Ясь поцілував у нього руку й пішов снідати. Пробираючись у затінку понад ставом, він здибався з Марисею, ксьондзовою наймичкою, що вела за гриву сліпого коня й верескливо виспівувала на все село. Прикрий спогад шпигонув Яся ніби шилом, і він з несподіваною злістю підступив до неї.

— Чого ж це ви, Марисю, так радієте?

— Бо мені весело! — засміялася вона, блиснувши білими зубами, шарпнула коня й заспівала ще голосніше.

— Це, мабуть, після вчорашнього! — кинув Ясь їй навздогін і поспіхом відвернувся, побачивши, як біліють з-під високо підтиканої спідниці її ноги.

Дорогою він заскочив до Клембів. Агата лежала вже посеред хати у святковій одежі — в чепці з плоєною оборкою, з намистом на шиї, у новій спідниці і у зашнурованих червоними шнурками черевиках. Обличчя її з виразом глибокої радості було наче вилите з воску, в застиглих руках вона тримала образок, дві свічки горіли у неї біля узголів'я. Ягустинка відганяла від небіжчиці мух зеленою гілкою, ялівцевий дим курився в печі й стелився по хаті. Весь час хтось заходив, щоб помолитися над небіжчицею. Кілька дітей тулилося під стіною.

Ясь якось стривожено оглянув похмуру хату.

— Клемби поїхали до міста,— шепнула йому Ягустинка.— Агата немало їм залишила, то вже мусять справити похорон як слід. Панахида буде ввечері, бо Матеуш не встиг іще зробити труну...

В хаті була задуха, і такою тривогою сповнювало Яся жовте, застигле в усміху обличчя покійниці, що він перехрестився й зараз же вийшов... і на порозі зіткнувся віч-на-віч з Ягусею. Вона йшла з матір'ю і, побачивши його, зупинилась, але він проминув її, не сказавши й слова, навіть не привітавшись, і тільки вже на вулиці несамохіть озирнувся. Вона стояла на тому самому місці й сумно дивилася йому вслід.

Вдома він не схотів снідати, поскаржившись, що в нього дуже болить голова.

— А ти піди трохи погуляй. Може, голова перестане боліти,— порадила мати.

— Куди ж я піду? Ви одразу ж бозна-що подумаєте.

— Ясю, що ти вигадуєш!

— Ви ж не даєте мені кроку ступити з дому, ви мені забороняєте навіть розмовляти з людьми! Ви...

Він зганяв на матері своє роздратування. Скінчилося тим, що вона зав'язала йому голову змоченою в оцті ганчіркою, поклала спати в темній кімнаті і, випровадивши всіх дітей на подвір'я, стерегла його, мов квочка, поки він добре не виспався і не поїв як слід.

— А тепер іди погуляй, іди на тополеву дорогу, там прохолодно. Ясь нічого не відповів, але, почуваючи, що мати пильно стежить за ним, на злість їй, пішов зовсім в інший бік. Він блукав по селу: постояв у кузні, дивлячись, як коваль працює молотом, зайшов на млин, блукав по городах, виходив до поля, де брали льон, та й скрізь, де тільки червоніли спідниці жінок, посидів з паном Яцеком, який пас на межі Верончиних коней, напився молока в Шимека й Настусі на Підліссі і повернувся на село тільки смерком, так ніде й не зустрівши Ягусі.

Він побачив її другого дня, на похороні Агати. Весь час, поки правили панахиду, вона так дивилася на нього, що літери стрибали в нього перед очима і він плутав слова молитви, а коли проводжали труну на кладовище, Ягуся, не зважаючи на грізні погляди органістихи, ішла майже поруч з Ясем, і, чуючи її сумні зітхання, він танув, мов сніг під весняним сонцем.

Коли труну опускали в могилу й жінки заголосили, Ясь почув і її гіркий плач, але зрозумів, що не за Агатою вона так плаче, а від тяжкої муки наболілого, скривдженого серця.

«Я мушу з нею поговорити»,— вирішив він, повертаючись з кладовища, але довго не міг звільнитися: з полудня почали з'їжджатися в Ліпці люди з далеких сіл і навіть з інших парафій, усі ті, хто хотів іти до Ченстохова. Прочани мали рушити в путь наступного ранку, одразу ж після урочистого молебня, і вже потроху збиралися, загативши своїми возами всі дороги понад ставом. Багато хто з них приходили до плебанії, і Ясеві довелося сидіти там і залагоджувати замість ксьондза всякі справи. Вже надвечір, коли випала слушна хвилина, він узяв книжку й непомітно вийшов на межу за клунею, під ту грушу, де вони не раз сиділи з Ягусею.

Звичайно, книжки він і не розгорнув, кинув її в траву і, огледівшись на всі боки, скочив у жито. Скрадаючись, мало не рачки, пробрався він на город Домінікової.

Ягуся підгортала картоплю. Не думаючи, що хтось на неї дивиться, вона раз у раз втомлено випростувалась і, спершись на лопату, сумними очима дивилась кудись у далечінь і важко зітхала.

— Ягусь! — несміливо покликав Ясь.

Ягуся зблідла, як полотно, і застигла на місці, не вірячи власним очам. Їй раптом забило дух, вона дивилася на Яся, мов на чудове видіння, щаслива усмішка заграла на враз почервонілих устах і, мов сонце, осяяла обличчя.

У Яся теж сяяли очі, а серце наче сповнилося меду. Він мовчав і, присівши на грядку, дивився на Ягусю з дивною ніжністю.

— А я боялася, що ніколи вже не побачу пана Яся.

Наче запашний вітер війнув з лук і хлюпнув Ясеві в обличчя. Він навіть голову похилив — таким невимовним щастям відлунював у його душі цей голос.

— А вчора біля Клембової хати пан Ясь і не глянув на мене...— Вона стояла перед ним, від хвилювання зашарівшися, мов квітучий кущ шипшини, ніжна, мов яблуневий цвіт, що знемагає від спеки, невимовно чарівна.— А в мене мало серце не розірвалось! Думала — збожеволію.

Сльози заблищали у неї на віях — ніби алмази набігли на блакить очей.

— Ягусь! — вихопилося в нього з самого серця.

Вона стала навколішки в борозні й, тулячись до його ніг, втопила в нього очі, глибокі, як безодня, і сині, як блакить, п'янкі, мов цілунки, сповнені спокуси і водночас по-дитячому невинні.

Ясь затремтів і, ніби захищаючись від її чар, почав гостро дорікати їй, вичитувати всі її гріхи, про які він чув від матері. А Ягна, не зводячи з нього очей, вбирала в себе кожне його слово, але смисл тих слів не доходив до неї, вона відчувала тільки, що біля неї стоїть коханий, єдиний в усьому світі, і щось говорить, і очі в нього палають, а вона стоїть перед ним на колінах, мов перед святим, і молиться на нього з безмежною вірою і коханням.

— Скажи, Ягусю, що все це неправда! Скажи!— благав Ясь.

— Неправда! Неправда! — підтвердила вона так щиро, що він повірив їй одразу, не міг не повірити. А вона припала грудьми до його колін і, потонувши в глибині його очей, пошепки призналася у своєму коханні. Мов на сповіді, розкрила перед ним душу, кинула йому до ніг, мов заблукану пташку, вся віддалася в його владу, на його ласку й неласку.

Ясь затріпотів, мов листок під бурею, хотів відштовхнути Ягусю й тікати, але тільки шепотів млосним, ледь чутним голосом:

— Тихо, Ягусь, так не можна, гріх це! Мовчи! Нарешті вона замовкла, знеможена.

Не зважуючись зустрітися очима, вони сиділи мовчки, так близько, що кожен чув, як б'ється серце другого, відчував його тихий подих. І було їм на диво добре й радісно, по блідих обличчях текли сльози, а червоні уста сміялися. Душі їхні були оповиті найсвятішою тишею й глибокою таємницею і линули кудись у височінь, у зоряні світи.

Сонце зайшло, землю, оббризкану золотою росою, затопила червона вечірня заграва, все принишкло, наче заслухалось вечірніх дзвонів, і шепотіло подячну молитву згаслому дню.

Ягуся і Ясь ішли полем, осипаним рожевим відсвітом, ішли якимись межами, рясно порослими квітами, ішли серед достиглого збіжжя, торкаючи руками колоски, ішли, дивлячись на розжеврений захід у золотій безодні неба, з небом у серці і небом в очах, з небесним сяйвом над головами...

Вони не промовили більше й слова, і тільки вряди-годи їхні осліплі від внутрішнього жару й невидющі погляди, зіткнувшись, металися, наче блискавки.

Не тямили навіть, що співають якоїсь пісні, що сама народжувалась у їхніх серцях і, мов птах, линула над захмареними полями у далекий світ. Не тямили навіть, де вони, куди йдуть і навіщо.

І раптом на голови їм упав рішучий сухий голос:

— Ясю, додому!

Ясь умить протверезився. Вони були на тополевій дорозі, а його мати стояла перед ними з грізним, невблаганним обличчям. Він щось забурмотів.

— Іди додому!

Вона взяла його за руку і сердито потягла за собою, а він ішов покірно, не думаючи опиратись.

Ягуся йшла за ними, мов заворожена. Раптом органістиха підняла з землі камінь і з страшною люттю жбурнула в неї.

— Іди геть! В конуру, ти, суко! — гукнула вона з презирством. Ягуся поглянула круг себе, не розуміючи, кому вона це каже, і, коли вони зникли з очей, довго ще блукала по дорозі.

Коли вдома всі заснули, вона вийшла і до ранку сиділа під хатою.

Збігали години, заспівали півні, почулося іржання коней біля возів над ставом, засірів ранок, село прокидалось — люди йшли до ставу по воду, виганяли худобу на пасовище, дехто вже йшов у поле, цокотіли жінки, плакали діти. А Ягуся все сиділа на одному місці і з широко розплющеними очима снила про Яся. Знову розмовляла з ним, і вони зблизька дивилися одне одному в очі, аж її поймав млосний вогонь, знову ішли кудись удвох і співали щось, чого вона не могла пригадати, і так увесь час одне й те ж, одне й те ж.

Від цих чудових марень розбудила її мати, а певніше — Ганка, яка прийшла, вже одягнена в дорогу, і несміливо простягла їй руку на знак примирення.

— Я йду до Ченстохова, то ви вже пробачте мені, в чому я перед вами зогрішила.

— На доброму слові спасибі, але кривда кривдою і залишиться! — пробурчала стара.

— Не будемо цього згадувать! Прошу я вас від щирого серця: пробачте мені.

— Я вже більше не маю до вас злості,— тяжко зітхнула Домінікова.

— І я теж ні, хоч немало я натерпілась! — поважно сказала Ягуся і, почувши дзеленькання малого дзвону, пішла одягатись, щоб іти до костьолу.

— А знаєте, з нами іде й органістів Ясь,— помовчавши, сказала Ганка.

Почувши цю новину, Ягуся вибігла на ґанок напіводягнена.

— Мені оце щойно органістиха сказала, що він неодмінно хоче йти до Ченстохова. Що ж, веселіше нам буде йти з молодим ксьондзом, та й почесніше! Ну, залишайтеся з богом.— Ганка приязно попрощалася з ними й пішла до костьолу, дорогою розповідаючи всім новину. Люди, звичайно, дивувалися, і тільки Ягустинка похитала головою й сказала тихо:

— Тут щось є! Не з доброї волі він іде, ні!

Але для розмов і здогадів не було часу, бо половина села зібралася вже в костьолі, і ксьондз почав правити молебень.

Ясь, як завжди, прислужував йому. Обличчя в нього було бліде, змучене, а очі, облямовані синіми тінями, ще блищали від сліз. Мов крізь туман, бачив він усе навколо: Терезку, що впродовж усієї відправи лежала, розкинувши руки, перед вівтарем, наполохані Ягусині очі, свою матір, яка сиділа на панській лаві, прочан, що підходили до причастя.

Все це, затуманене болем, невиразно маячіло перед ним крізь ледь стримувані сльози, краяло його серце глибоким, смертельним смутком.

Стоячи перед вівтарем, ксьондз прощався з прочанами, і вже на майдані покропив їх свяченою водою та благословив. Підняли корогву, заблищав попереду хрест, хтось заспівав — і прочани рушили в далеку дорогу.

З Ліпців ішли: Ганка, Марися Бальцерківна, Клембова з дочкою, криворотий Гжеля, Терезка з чоловіком — вони дали обітницю всю дорогу не їсти гарячої страви — і кілька халупниць. Разом з людьми з інших сіл усіх зібралося чоловіка сто.

Випроводжали їх усім селом, позаду їхали навантажені клунками підводи. Незважаючи на ранню годину, було вже жарко, сонце сліпило очі, і курява туманом здіймалася в повітрі, так що люди йшли, наче в сірій задушливій хмарі.

З усіма йшла і Ягуся з матір'ю. Вона за ці дні страшенно змарніла. Здригаючись від невимовного болю, ковтаючи гіркі сльози, вона дивилася на Яся, мов на сонце, здалека, бо органістиха з дітьми не відходила від нього ні на мить, і не було змоги поговорити з ним, чи принаймні підійти так близько, щоб він побачив її.

Їй щось говорив Матеуш, заговорювала мати й інші, але вона не відповідала й думала тільки про одне: Ясь іде від неї назавжди, вона його не побачить ніколи, ніколи.

Під хрестом біля лісу всі попрощалися з прочанами; вони попростували, віддаляючись із співом, аж поки не зникли з очей,— тільки в сонячній далечині над дорогою здіймалися клуби куряви.

— Чому? Чому? — стогнала Ягуся, мов нежива, повертаючися до села.

«Зараз упаду й умру!» — думала вона, ніби відчуваючи вже наближення смерті, і йшла дедалі повільніше, зморена спекою, втомою і страшною мукою.

«Що ж мені тепер робити, що?» — запитувала вона себе, вдивляючись у цей такий на диво пустий і боляче яскравий день.

Вона жадібно чекала ночі й тиші, але й ніч не принесла їй полегшення. До самого світанку тупцяла вона навколо хати, блукала вулицями, дійшла навіть аж до лісу, до хреста, де вона востаннє бачила Яся, і застиглими від страждання очима шукала чогось на широкій піщаній дорозі — хоч слідів його, хоч тіні, хоч грудки землі, до якої він доторкнувся ногою.

Не було, не було ніде нічого, не було їй пощади й порятунку!

Під кінець уже й сліз не стало, і повні розпачу сухі очі зяяли, мов бездонні колодязі скорботи.

І тільки іноді під час молитви зривалася з пошерхлих уст гірка скарга:

— За що ж це все, боже мій, за що!

XIII

В Домінікової вже ніхто не міг втриматися в хаті. Ягуся блукала, мов причинна, нічого навкруги не помічаючи, Єнджик робив аби день до вечора, й дедалі частіше сидів у Шимека, і господарство Домінікової зовсім занепало. Траплялося, що корови йшли на пасовисько недоєні, кувікали голодні свині, коні іржали біля порожніх ясел. Стара не могла сама з усім упоратись — вона й досі ще ходила з пов'язкою на очах, спираючись на костур,— тож не дивно, що голова в неї йшла обертом від різних клопотів.

Ще б пак: у полі, призначеному під пшеницю, гній висох, і нікому було його заорати, льон аж просився, щоб його вибирали, треба було вдруге полоти й підгортати картоплю. Навіть палити в хаті не мала чим. Реманент псувався, а тим часом надходили жнива, і роботи вистачило б на десять рук, а тут усе — як мокре горить. Домінікова навіть наймичку найняла, і сама працювала з останніх сил, і дітей примушувала працювати, але Ягуся була глуха до всіх благань і умовлянь, а Єнджик у відповідь на погрози зухвало огризався.

— Ось покину все й піду світ за очі! Вигнали Шимека, то робіть тепер самі! Він за вами не плаче — хата в нього є, і гроші є, і корова, і жінка є — господар на всю губу! — дражнив він матір, про всяк випадок тримаючись від неї далі.

— І справді, розбійник цей зумів з усім упоратись! — Домінікова важко зітхнула.

— Ще й як зумів! Настуся аж дивується.

— Треба було б ще когось домовити чи, може, наймита взяти? — вголос міркувала стара.

Єнджик почухав потилицю й несміливо сказав:

— Нащо когось чужого шукати, коли Шимек міг би... вам би тільки йому слово сказати.

— Дурню! Не лізь, куди не просять! — нагримала стара. Її дуже пригнічувала свідомість, що хоч так, хоч сяк, а доведеться поступитися й помиритись із Шимеком.

Але найбільше непокоїла її Ягуся. Марно намагалася вона випитати в дочки, що з нею. Єнджик теж нічого не знав, а кумась вона розпитувати не зважувалась, боячись, щоб вони не набрехали хтозна-чого. Цілих три дні після того, як прочани пішли до Ченстохова, Домінікова мучилася різними здогадами. Тільки в суботу опівдні, доведена до розпачу, вона взяла під пахву жирного гусака й пішла до ксьондза.

Повернулась вона вже надвечір, заплакана, похмура, як осіння ніч. Раз у раз зітхала, ні з ким не говорила, а після вечері, залишившись на самоті з Ягусею, зачинила двері й почала:

— Ти знаєш, що говорять про тебе і Яся?

— Мене плітки не цікавлять! — понуро мовила Ягуся, підводячи гарячкові, блискучі очі.

— Хоч цікавлять, хоч ні, а мусиш знати, що від людей нічого не приховаєш! Хто потай робить, про того голосно славлять! Про тебе таке вигадують, що хай бог боронить!

І вона докладно розповіла дочці те, що чула від ксьондза й органіста з жінкою.

— Тієї ж ночі вчинили над Ясем суд, органіст його відшмагав ременем, а ксьондз від себе чубуком додав, і, щоб уберегти від тебе, спровадили його до Ченстохова. Розумієш? От що ти наробила! — сердито кричала стара.

— Пресвята богородице! Били його! Яся били! — Ягуся схопилася, ладна бігти до нього на допомогу, але отямилась і тільки простогнала крізь зціплені зуби:

— Щоб у них руки повідсихали, щоб на них чума напала!

З її почервонілих очей ринули гіркі сльози, наче всі рани серця відкрились і стікали живою кров'ю.

Але Домінікова, не звертаючи уваги на її розпач, нагадувала їй всі її гріхи й провини, жодного не забувши, дорікала всім тим, що з давніх-давен терзало материнське серце й мучило день і ніч.

— Цьому назавжди треба покласти край! Розумієш? Далі так тобі жити не можна! — гукала вона дедалі запальніше, хоч сльози текли з-під пов'язки на очах.— Це щоб тебе мали на селі за найгіршу, щоб на тебе пальцями тикали! Такий сором на мою старечу голову, такий сором, господи!

— І ви, кажуть, замолоду не кращі були! — люто огризнулася Ягна.

Мати аж захлинулася гнівом й ледве спромоглася вимовити:

— Хоч свята будь — і тоді тебе не минуть!

І більше вона вже не сміла дорікати дочці. Ягуся почала прасувати. Вечір був вітряний, за вікнами шуміли дерева, по небу між дрібними хмарками плив місяць. Десь на селі співали дівчата, і скрипка трепетно виводила сумну ноту.

За вікнами почувся голос війтової жінки, що йшла вулицею повз їхню хату:

— Як поїхав учора до канцелярії, так і досі нема...

— Вони з писарем ще вчора ввечері в місто поїхали. Солтис каже, що їх викликав до себе повітовий начальник,— відповів їй Матеушів голос.

Коли вони пройшли, стара озвалася знову, але вже лагідніше:

— А чого це ти прогнала Матеуша?

— Бо він мені набрид, і нічого йому тут стовбичити. Я чоловіка не шукаю!

— А пора б уже й пошукати, пора! Одразу б пащекувати про тебе перестали. Хоч би й Матеуш — чим не хлоп? Розумний, меткий.

Довго ще вона вихваляла Матеуша, але Ягуся не відповідала, зайнята роботою і своїми сумними думками, і мати нарешті дала їй спокій і стала перебирати чотки. На вулиці змовкли голоси, тільки дерева сперечалися з вітром та торохкотів млин. Була вже пізня ніч, місяць зовсім потонув у хмарах, і тільки подекуди вони світилися по краях та просочувались крізь них сріблясті промені.

— Ягусь, треба тобі завтра до сповіді піти. Тобі полегшає, як гріхів збудешся.

— Навіщо це мені? Не піду!

— Не хочеш піти до сповіді? — У Домінікової аж голос охрип від жаху.

— Ні. Ксьондз на покарання швидкий, а допомогти нікому не квапиться.

— Мовчи, щоб тебе Христос не покарав за такі грішні слова! А я тобі кажу: іди на сповідь, покайся та богу молись — тоді ще все може змінитися на краще.

— А в чому я грішна? В чому мені каятись? Хіба мало мені й так покути? Це за моє кохання, за всі муки така мені винагорода! Гіршої, ніж моя доля, і в світі немає! — жалібно сказала Ягуся.

Не передчувала, бідолаха, що впаде на неї щось іще страшніше, несподіваніше і ще несправедливіше.

На ранок, у неділю, до обідні, село раптом приголомшила зовсім неймовірна звістка — наче війт заарештований за нестачу грошей у касі

Ніяк було цьому відразу Повірити, і, хоча мало не щогодини хтось повідомляв дедалі нові й гірші подробиці, люди ще не брали цього близько до серця.

— Вигадають, брехуни, щось таке й базікають для втіхи,— говорили статечніші.

Проте, коли повернувся з міста коваль і підтвердив усе до слова, довелося повірити, а опівдні Янкель сказав привселюдно:

— Все правда! В касі бракує п'яти тисяч, і в нього заберуть усе господарство, а коли й цього не вистачить, доведеться Ліпцям за нього доплатити.

Це страшенно обурило всіх. Ще б пак, людей злидні гризуть, їсти нічого, багато хто вже напозичався, де хто міг, щоб хоч якось дотягти до нового врожаю, а тут плати за злодія! Це вже було понад усяку міру! І не диво, що все село завирувало, і прокляття, погрози, лайки посипалися, мов каміння.

— Щоб ти, паскудо, здох, як собака!

— Я з ним разом не крав, то й платити за нього не буду!

— І я не буду! Він розкошував, гуляв, а ти тепер плати за чуже! — стривожено говорили селяни, мало не плачучи.

— Давно я за ним стежив і казав, до чого це йдеться; не слухали, ось тепер маєте! — з притиском говорив старий Плошка, а жінка йому допомагала, розповідаючи всім, хто тільки хотів слухати:

— Знаєте, мій Антек уже підрахував, що за пана війта доведеться платити по три карбованці з морга! Але за такого приятеля не шкода й по десять заплатити!

І так це всіх приголомшило, що мало хто пішов до костьолу. Люди, збираючись на подвір'ях, біля хат, а найбільше над ставом, радилися та скаржились одне одному. Всі марно сушили собі голову, силкуючись угадати, куди війт подів таку силу грошей.

— Мабуть, обікрали його, не міг він один стільки процвиндрити!

— Він писареві довіряв, а той, відома річ, яке зілля.

— Шкода чоловіка! Нам він заподіяв кривду, а вже себе й зовсім занапастив! — говорив дехто, а товста Плошкова, почувши це, з удаваним співчуттям витирала сухі очі й зітхала:

— А мені так шкода війтової жінки! Бідолаха, вона ж перша на селі була, кирпу гнула, а тепер що? Хату заберуть, землю продадуть і доведеться їй, сердешній, халупницею стати та на роботу ходити. І хоч би вона порозкошувала досхочу на ці гроші!

— От ще! Мало вона хіба панувала? — заверещала Козлова.— Жили, паскуди, мов якісь поміщики. Щодня м'ясо їли! Вона півкухля цукру собі в каву сипала й чисту рисову склянками цмулили! Бачила я, як війт щоразу привозив з міста повну бричку всякої всячини. А з чого це в них черева порозносило? Напевно ж не від посту!

Її слухали уважно, але під кінець вона вже стала молоти всякі нісенітниці. Зате органістиха вразила всіх у саме серце. Вона, наче випадково, прийшла до села і, послухавши розмови, сказала, мов знехотя:

— Як це, невже ви не знаєте, на що війт стільки грошей витратив?

Її зразу ж оточили і стали з усіх боків розпитувати.

— Ясна річ, на Ягусю!

Цього ніхто не сподівався, і люди здивовано перезирнулись.

— Про це вже з весни вся парафія говорить! Я повторювати не хочу, а от спитайте в когось, хоч би й з Модліци, тоді дізнаєтеся правду.

І вона хотіла піти, наче боячись пробовкнутися. Але жінки її не відпустили, притисли до тину й так благали, що вона стала по секрету розповідати їм, як війт привозив Ягусі персні із щирого золота, шовкові хустки, найтонше полотно й корали та ще й скільки грошей давав! Все це, звісно, була чистісінька брехня, але їй усі свято повірили, і тільки одна Ягустинка сердито сказала:

— Язик без кісток — мели що хоч! А ви самі це бачили, пані?

— Бачила і можу навіть у костьолі присягнути, що він для неї вкрав, а може, вона його й намовила! Ого, вона на все здатна, для неї нема нічого святого, ні сорому в неї, ні совісті! Бігає по селу, як та скажена сука, і сіє тільки спокусу й горе! Навіть Яся мого звести хотіла! Хлопчик невинний, як немовля, він утік від неї і все мені розказав. Хіба це не жах — вона навіть ксьондзу спокою не дає! — швидко говорила органістиха, задихаючись від люті.

І, наче іскра впала в порох, раптом спалахнули одразу всі давні образи, вся заздрість, лють, ненависть до Ягусі. Стали викладати все, що в кого було в пам'яті, і знявся неймовірний галас. Жінки верещали, перебиваючи одна одну й дедалі більше скаженіючи:

— І як тільки таку земля носить!

— А через кого Мацей помер? Згадайте-но!

— Все село бог покарає за таку розпусницю!

— І ксьондза навіть до гріха призвести хотіла! Господи, помилуй нас!

— А скільки було через неї сварок, бійок та гріха!

— Вона ганьбить усе село! Через неї на Ліпці вже пальцями тикають!

— Поки така живе на селі, завжди буде гріх, розпуста і зло: сьогодні війт украв для неї, завтра інший те ж саме зробить!

— Кілками її вбити і собакам падло кинути!

— Вигнати її з села, мов чуму, під чотири вітри!

— Вигнати! Один рятунок — вигнати! — галасували розлючені жінки, ладні вже на все, і, підмовлені органістихою, юрбою посунули до війтової жінки.

Вона вийшла до них, запухла під плачу, така нещасна і змучена, що жінки стали її обіймати, плакати над нею і жаліти її від щирого серця.

Трохи перегодя органістиха нагадала їй про Ягусю.

— Щира правда! Це вона в усьому винна! — заголосила та розпачливо.— Вона, ця хвойда, ця чортиця! А щоб ти здохла під тином, щоб тебе черви сточили за моє нещастя, за мою ганьбу! — Вона впала на лаву, здригаючись від ридань.

Жінки наплакались над нею досхочу і розійшлися по хатах, бо сонце вже хилилось до заходу. Зосталася тільки органістиха. Замкнувшись удвох у хаті, вони довго радились і, видно, вирішили щось дуже важливе, бо ще до смерку побігли по хатах і почали якусь таємну, тиху роботу.

До них приєдналися Плошки, підбили ще декого й пішли всі до ксьондза. Він вислухав їх, але тільки руками розвів і заволав:

— Я ні в що не втручаюся! Робіть що хочете, а я нічого не знаю і завтра рано-вранці їду на цілий день до Жарнова!

Настав вечір — неспокійний, сповнений таємних шепотів. Коли зовсім стемніло, зібралися в корчмі й знов почали гадати та міркувати, а органіст частував усіх горілкою. Тут були найперші господарі і майже всі заміжні жінки. Радилися вже досить довго, коли Плошкова раптом закричала:

— А де ж Антек Борина? Все село тут, а він перший господар у Ліпцях, без нього не можна вирішувати.

— Правда! Послати по нього! Мусить прийти! Без нього не можна! — загаласували й інші.

— А може, він стане її захищати, хто його знає,— шепнула одна з жінок.

— Не зважиться проти всього села йти. Коли всі, то всі! Солтисові, який побіг по Антека, довелося стягти його з ліжка, бо він уже спав.

— Ти маєш сказати своє слово. Не підеш, то галасуватимуть, що ти її захищаєш і йдеш проти громади! Жінки не подарують тобі давніх гріхів. Ходімо, з цим треба раз назавжди покінчити.

І Антек, знітивши серце, пішов, бо не можна було не йти.

В корчмі ніде було пальцем ткнути. Органіст стояв на лаві і говорив, мов казання читав, а йому тихим гомоном вторувала юрба:

— Іншого засобу немає! Село мов хата: нехай один витягне з-під неї балку, другий схоче сволок забрати, а третій — вирізати шматок стіни. Кінець кінцем хата завалиться і всіх задушить. Затямте це собі! Якщо кожному дозволити красти, ламати, шкодити людям, в розпусті жити, то що ж станеться з селом? Кажу вам: не село це тоді буде, а хлів диявольський, ганьба і страм для всіх чесних людей! Всі будуть його здалека обминати і хреститися на саму згадку про нього. Кажу вам: раніше чи пізніше кара божа мусить впасти на таке село, як впала на Содом і Гоморру! І всі загинуть, бо всі однаково винні — і ті, хто творить зло, і ті, хто потурає тому, щоб це зло розросталося. Святе писання вчить нас: якщо согрішить рука твоя, відрубай її, якщо спокушає тебе око твоє — вирви його й кинь собакам! Кажу вам, Ягуся гірша від чуми, бо сіє спокусу, грішить проти всіх заповідей і накликає на село гнів божий! Виженіть її, поки не пізно! Міра гріхів її вже переповнилась, і настав час покарати її! — ревів органіст, як бик, аж очі йому вилазили на лоба, а обличчя дедалі більше червоніло.

— Так, так! Пора! Люд має владу карати й нагороджувати! Вигнати її з села! Вигнати! — дедалі голосніше лементувала юрба.

Говорив ще війтів брат Гжеля, говорив старий Плошка, вигукував щось Гульбас, але їх не слухали, бо всі галасували разом. Органістиха без упину розповідала, як усе було з Ясем, війтиха теж виливала своє горе, і гармидер стояв, мов на ярмарку.

Тільки Антек мовчав. Похмурий, як ніч, стояв він біля прилавка, зціпивши зуби, блідий від муки. Бували хвилини, коли йому хотілося схопити лаву й бити нею по всіх цих роззявлених ротах, топтати всіх ногами, як мерзенних черв'яків. І так йому все остогидло, що він пив чарку за чаркою, раз у раз спльовував і тихо лаявся.

До нього підійшов Плошка і голосно, на всю корчму, спитав:

— Всі вже згодились, що Ягусю треба вигнати з села. Скажи й ти своє слово, Антонію.

В корчмі раптом запала тиша. Всі очі враз прикипіли до Антека. Люди були майже впевнені, що він буде суперечити, але Антек перевів подих, випростався і сказав голосно:

— Я в громаді живу, значить, з громадою повинен заодно бути. Хочете її вигнати — виганяйте. А хочете на вівтар поставити — ставте. Мені байдуже!

Він відсторонив рукою тих, що стояли в нього на дорозі, і вийшов, не дивлячись ні на кого.

Після того, як він пішов, в корчмі радилися ще довго, до самого світанку, і ранком уже всі знали, що ухвалено вигнати Ягусю з села.

За неї мало хто заступався, бо таким не давали слова сказати. Один лише Матеуш, не боячись нікого, лаяв усіх в очі, кляв усе село і нарешті, розлючений до краю, побіг шукати рятунку в Антека.

— Знаєш про Ягусю? — Матеуш був блідий, мов труп, і весь тремтів.

— Знаю. Вони мають право...— коротко відповів Антек, вмиваючись біля криниці.

— Щоб їх чума побила з таким правом! Це органістова робота! Невже ми допустимо таку несправедливість? В чому вона винна? Те, в чому її звинувачують,— неправда, чистісінька брехня! Господи, вигнати людину, мов скаженого собаку! Як же це можна!

— Що ж, підеш один проти всієї громади?

— Так говориш, наче ти з ними заодно! — гнівно дорікнув Матеуш.

— Я ні з ким не заодно, але мені до неї ніякого діла немає.

— Рятуй, Антеку, придумай що-небудь. Господи, в мене голова обертом іде! Ти подумай: що вона робитиме, де дінеться? Ех, грім їх побий, розбійники, вовки прокляті! Схоплю сокиру, рубатиму всіх, а цього не допущу, не допущу!

— Нічим я тобі допомогти не можу! Ухвалили всі, то що одна людина може вдіяти? Нічого.

— Ти лихий на неї! — несподівано гукнув Матеуш.

— Лихий чи ні, нікому до цього діла немає,— суворо відповів Антек.

Прихилившись до криниці, він дивився кудись у далечінь.

В один болючий клубок сплелися в ньому причаєне, але вічно живе кохання й ревнощі, і серце його кидалося й стогнало, наче дерево, шарпане бурею.

Антек обернувся. Матеуша вже не було, а село здалося йому раптом чужим, на диво гидким і галасливим.

Цей пам'ятний день був якийсь незвичайний. Бліде й наче набрякле, сонце повзло сьогодні дуже повільно, стояла задуха й нестерпна спека, небо низько нависло над землею, завалене брудними хмарами. Щохвилини зривався вітер і здіймав на вулицях куряву; насувалась гроза, десь над лісом уже мигтіли блискавки.

І серед людей уже з самого ранку знялася буря. Всі бігали по селу, мов очманілі, в усіх хатах аж кипіло, біля ставу побилися якісь жінки, без упину гавкали собаки, і майже ніхто не пішов у поле. Худоба, яку сьогодні ніхто не вигнав на пасовисько, ревла в хлівах. Навіть обідні сьогодні ксьондз не правив і поїхав кудись ще вдосвіта. Метушня дедалі дужчала, неспокій зростав з кожною хвилиною.

Антек, побачивши, що на подвір'ї в органіста збирається юрба, узяв косу на плече й поспіхом пішов на далеке поле, аж до лісу.

Вітер заважав, плутаючи колосся і жбурляючи піском в очі, але він косив уперто, широкими, рівними помахами, дослухаючись до віддаленого гомону.

«Може, вже...— майнула раптом думка, і серце молотком застукотіло в грудях, гнів випростав спину. Він хотів кинути косу й бігти рятувати Ягусю, але вчасно схаменувся: — Хто винен, нехай прийме кару... Нехай терпить, нехай...»

Жито з шелестом хилилося долі билось об нього, мов схвильована вода, вітер розвівав волосся і сушив зрошене від муки обличчя, очі майже нічого не бачили. Він весь був там, біля Ягусі, і тільки тверді звичні руки самі водили косою, кладучи покіс за покосом.

Вітер доніс від села чийсь довгий, протяжний крик.

Антек випустив косу і сів під стіною жита. Він наче вріс у землю, вчепився в неї з усіх сил залізними пазурами — і витримав, не піддався, хоча погляди його, мов знавіснілі птахи, линули туди, до села, хоча стривожено скімлило серце, хоча весь він тремтів від жаху.

«Все повинно йти своїм шляхом... Треба орати, щоб сіяти, треба сіяти, щоб жати, а все, що перешкоджає, виривати, мов той бур'ян»,— говорив у ньому якийсь суворий правічний голос — може, голос самої землі. Він іще бунтував, але слухав з чимраз більшою покорою.

«Звісно, кожен має право боронитися від вовків!»

Його ще мучили рештки жалю, і думки, мов лютий, рвучкий вихор, підіймали його з місця. Майже несвідомо, він схопився, нагострив косу, перехрестився і взявся до роботи. Валив покоси так шалено, що коса свистіла в повітрі і стогнало під нею жито.

А на селі тим часом настала страшна година суду й кари. Ніякими словами змалювати не можна, що там діялось! Якесь божевілля охопило Ліпці. Всі розважливіші люди замкнулись у себе в хатах або повтікали в поле, а решта, зібравшись юрбою біля ставу й наче сп'янівши від ненависті, галасували дедалі лютіше, підбурюючи одне одного вигуками, прокльонами, лайками, і все це зливалося в дике ревище, схоже на грім близької бурі

За хвилину все село, мов гомінлива ріка в повінь, ринуло до хати Домінікової. На чолі йшли органістиха й війтова жінка, а за ними з ревом сунуло все знавісніле стадо.

Вони вдерлися до хати, мов буря, аж задвигтіли стіни. Домінікова заступила їм дорогу, та її повалили й затоптали, Єнджик кинувся захищати матір, але й з ним в одну мить зробили те ж саме. Нарешті, Матеуш, озброївшись кілком, намагався не пустити їх у комірчину, та хоч він одчайдушно захищався, але за кілька хвилин і він лежав біля стіни з розбитою головою, непритомний.

Ягуся була замкнена в комірчині. Коли вибили двері, вона стояла, притулившись до стіни, і не захищалась, не подала навіть голосу. Вона була бліда, як мрець, в широко розплющених очах горів похмурий вогонь передсмертного жаху.

Сто рук простяглося до неї, сто рук голодними, жадібними пазурами вчепилися в неї з усіх боків, вирвали, мов кущик, що ледве вкоренився в землі, і потягли на вулицю.

— Зв'язати її, бо ще видереться і втече! — наказала війтиха. На вулиці вже стояв наготований віз, до самого верху наповнений свинячим гноєм і запряжений двома чорними коровами. Ягусю зв'язали, мов вівцю, кинули на гній і серед пекельного галасу рушили в путь. Образливі прізвиська, глузування й прокльони сипались на неї.

Біля костьолу похід зупинився.

— Треба її роздягнути догола і на паперті відшмагати різками! — гукнула Козлова.

— Таких завжди шмагали біля костьолу до крові! Беріть її! — верещали інші.

На щастя, ворота були замкнені, а біля хвіртки стояв Амброжій з ксьондзовою рушницею в руках і, тільки-но юрба зупинилась, гаркнув щосили:

— Хто зважиться ступити на костьольний майдан, богом присягаюся, стрілятиму! Уб'ю, мов собаку! — Він тримав заряджену рушницю і так грізно блискав очима, що юрба відступила й рушила далі на тополеву дорогу.

Люди поспішали, бо насувалась гроза. Небо дедалі хмурнішало, вітер шарпав тополі так, що вони хилилися мало не до землі, з-під ніг знімалася курява, засипала очі і вже зовсім поблизу гуркотів грім.

— Поганяй, Петреку, поганяй швидше,— квапили всі, стривожено дивлячись на небо. Юрба якось принишкла, розсипалася безладно обабіч дороги, бо пісок посередині був дуже глибокий, і тільки час від часу якась із найзатятіших молодиць підскакувала до воза й репетувала:

— Ти свиня! Шлюха! До солдатів іди, паскуднице!

— Порозкошувала, то нажерись тепер сорому, покуштуй горя! — знущалися з неї.

Петрек, Боринин наймит, який взявся її везти, бо ніхто інший не схотів, ішов поруч з возом, підхльоскуючи корів, і, обравши слушну хвилину, співчутливо шепотів Ягусі:

— Вже недалечко! Потерпіть трохи! Це їм так не минеться!

А Ягуся, зв'язана, у подертій одежі, побита, закривавлена, зганьблена навіки, упосліджена понад усяке людське розуміння й невимовно нещасна, лежала в гною, і ніби не чула, не відчувала, що діється навколо, і тільки гіркі сльози безупинним потоком струмували по її спотвореному синцями обличчю, та час від часу, наче від німого крику, здіймалися груди.

— Швидше, Петреку, швидше! — дедалі частіше лунали вигуки юрби. Люди наче отямились і прагнули швидше все скінчити. До межового пагорка біля самого лісу всі майже бігли.

Підняли дошки воза і разом з гноєм, як мерзенне падло, жбурнули Ягусю на землю, аж гупнуло — впала навзнак і навіть не ворухнулась.

Війтова жінка підбігла до неї і, копнувши ногою, заверещала:

— Повернешся на село, то собаками тебе зацькуємо!

Вона підібрала якусь грудку чи каменюку і щосили жбурнула в Ягусю:

— Ось тобі за кривду моїх дітей!

— За ганьбу всього села! — вдарила її інша.

— Щоб ти пропала навіки!

— Щоб тебе свята земля не прийняла!

— Щоб ти здохла з голоду й спраги!

Били її словами, камінням, грудками, пригорщами піску, а вона лежала нерухомо й дивилася на дерева, що колихалися над нею.

Раптом стемніло, і полив рясний, чистий дощ.

Петрек з возом чогось затримався біля Ягусі, і люди, не чекаючи його, купками рушили назад до села, якось дивно притихлі. На півдорозі зустріли Домінікову — вона йшла закривавлена, у пошматованій одежі, плачучи і через силу намацуючи ціпком дорогу, а коли зрозуміла, які люди її обминають, закричала страшним голосом:

— Щоб вас чума напала! Щоб на вас господь бог погибель наслав! Щоб вам від води й вогню не було порятунку!

Люди тільки втискали голови в плечі і з жахом тікали геть. А вона, розгонисто ступаючи, побігла рятувати Ягусю.

Гроза мов оскаженіла, небо стало сизе, курява величезними клубами кружляла в повітрі, тополі, стогнучи, хилилися до землі. Налетів вихор і, завиваючи, щораз лютіше й лютіше став шарпати хліба, що захвилювали в усі боки, а потім, мов череда оскаженілих биків, вдерся в ліс, і ліс загойдався, грізно зашумівши.

Удари грому розлягалися один за одним, двигтіла земля, тремтіли хати. Клубочили мідно-сині хмари, низько звісивши над землею свої набряклі черева, і раз у раз якась із них розчахувалася, гуркотів грім, і линули потоки сліпучого світла.

Інколи зривався град, що сипався, лопотячи по листю й гілках.

А в синій імлі, серед куряви й граду шалено метушилися дерева, кущі, колосся. Здавалось, вони поривалися бігти, але, розтерзані вихором, осліплі від блискавок, знетямлені від грому, з диким посвистом тільки шарпалися на всі боки. А десь високо, крізь хмари, морок і бурю линули блакитні, тремтячі блискавки, наче вогненні змії, мчали невідомо звідки й невідомо куди, сліпучі, але й самі сліпі й німі, мов людська доля.

Так тривало з перервами до пізнього вечора, і тільки смерком гроза угамувалась, і незабаром настала тиха, прохолодна ніч.

А на завтра день устав розкішний — безхмарне небо яскраво синіло, наче щойно вмите, земля виблискувала росами, радісно співали птахи, і все живе з насолодою купалося в свіжому, запашному повітрі.

В Ліпцях усе повернулося до давнього, і тільки-но зійшло сонце, селяни, наче змовившись, стали виходити в поле жати. З усіх хат ішли в поле сім'ями, скрізь поблискували коси й серпи, з кожного подвір'я виїжджали вони на межі й польові дороги.

І коли на костьолі задзвонив найменший дзвін, кожен уже стояв на своїй смужці. Почувши його — а на ближчих полях і звуки органа,— хто шепотів молитву, хто ставав навколішки й молився вголос, а хто тільки побожно зітхав, хрестився і, поплювавши на долоні, міцно впирався ногами в землю, схилявся і, стискаючи косу чи серп, починав працювати. Велика, урочиста тиша залягла над полями, наче тут відбувалася священна літургія тяжкої, невпинної і плідної праці.

Сонце підносилося чимраз вище, спека щохвилини дужчала, поля купалися у вогненному сяйві, і день жнив плинув, як плинуло золото пшениці, і, як золотом, видзвонював дорідним, важким зерном.

Село збезлюділо, ніби вимерло, хати були позамикувані, і всі, хто тільки міг рухатися, пішли в поле, навіть діти, старі діди й баби та хворі.

Собаки, і ті рвалися з прив'язі й тікали із безлюдних подвір'їв слідом за господарями.

На всіх полях, куди лишень оком кинь, у страшну спеку, серед золотистих хлібів, у миготливому сліпучому повітрі, від світанку до пізнього вечора, поблискували серпи й коси, біліли сорочки, червоніли спідниці, невтомно снували люди і йшла тиха, напружена робота. Ніхто вже не лінувався, не поглядав на сусіда, ні про що інше не думав, а, схилившись над своєю смужкою, працював у поті чола.

Тільки поля Домінікової лежали занедбані, забуті. Зерно вже сипалося з перестиглого колосся, збіжжя жухло від спеки, але ніхто сюди не з'являвся. І люди, проходячи мимо, з боязким жалем відводили очі. Не один зітхав, зніяковіло чухав потилицю і, тривожно оглядаючись на інших, ще з більшим завзяттям брався до роботи — ніколи було роздумувати про чужі збитки й занепад.

І котилися жнивні дні, мов колеса з золотими спицями сонячного проміння, і минали один за одним, все такі ж жаркі й сповнені важкої, радісної праці.

Через кілька днів, бо година стояла напрочуд суха, почали в'язати товсті снопи. Її складали в полукіпки і помаленьку стали звозити до села.

Без упину посувалися важкі, горою навантажені вози, їхали з усіх полів, всіма дорогами до навстіж розкритих клунь. Наче хвилі сипучого золота розлилися по шляхах, подвір'ях і токах, і навіть на берегах ставу та з дерев обабіч дороги звисали золоті солом'яні бороди і скрізь пахло травами й молодим зерном.

Вже де-не-де в клунях застукотіли ціпи — молотили на хліб. А на просторих спорожнілих полях, на золотистій стерні цілі табуни гусей жадібно полювали на колоски, паслися вівці й корови. Тут і там диміли перші вогнища, розлягалися веселі дівочі пісні, лунав гомін, гуркотіли вози й скрізь сяяли усмішками засмаглі, щасливі обличчя.

Не встигли скосити жито, а вже на пагорках овес просився під косу, ячмінь достигав майже на очах, дедалі дужче золотилась пшениця — людям ніколи було перепочити, навіть попоїсти.

Але, незважаючи на таку тяжку працю, незважаючи на те, що не один від утоми засинав над мискою, вечорами, коли всі поверталися з поля, Ліпці аж гули від веселого гамору, сміху, пісень і музики.

Адже скінчився найскрутніший час, час переднівку. Тепер клуні були повні, зерна багато, і кожен селянин, навіть найбідніший, гордо підносив голову, впевнено чекав завтрашнього дня і вже бачив наяву давно омріяні радощі.

Одного з таких золотих жнивних днів, коли вже звозили з поля ячмінь, проходив селом сліпий жебрак з собакою-поводирем. Незважаючи на спеку, він нікуди не зайшов, бо дуже поспішав до Підлісся.

Важко шкутильгаючи на костурах, він плентався поволі і раз у раз, наставляючи вуха, зупинявся біля женців, вітався, частував їх тютюном, коли йому хто давав грош — бурмотів молитву, а потім, ніби ненароком, заводив розмову про Ягусю та ліпецькі події.

Проте вивідав він небагато — всі відповідали неохоче, аби тільки швидше його позбутися.

На Підліссі, де він присів під хрестом відпочити, окликнув його Матеуш, що тесав неподалік балки для ковалевого вітряка.

— Покажіть мені дорогу до Шимека Пачеся,— попросив дід, підводячись і беручи костури.

— Не підживитеся ви в них — там тепер плач та горе,— стиха промовив Матеуш.

— Ягуся ще хворіє? Казали мені, наче вона не при своєму розумі...

— Неправда! Але вона все лежить і майже не приходить до пам'яті. Камінь, і той би над нею зласкавився. Ох, люди, люди!

— Так занапастили душу християнську! А стара, здається, скаргу подає на все село?

— Нічого вона не доб'ється! Всією громадою ухвалили... Вони право мають...

— Який страшний гнів усього народу! Ох, страшний! — старий навіть здригнувся.

— Правда! Та тільки буває він і дурний, і злий, і несправедливий! — з запалом гукнув Матеуш.

Провівши старого до Шимекової хати, він зайшов усередину, але одразу ж вийшов, крадькома витираючи сльози,

Настуся пряла на призьбі льон. Дід сів поруч і дістав з кишені синю пляшечку.

— Ось цією водою треба оббризкувати Ягусю тричі на день і тім'я їй змочувати — то через тиждень все мов рукою зніме. Мені цю воду дали монашки в Пширові.

— Спасибі вам! От уже два тижні минуло, а вона все лежить без пам'яті, часом тільки рветься з ліжка, мов хоче втекти, та плаче і кличе Яся.

— А як Домінікова?

— Теж на мерця схожа. Все біля Ягусі сидить. Але не протягне вона довго, ні.

— Господи милосердний, як гинуть люди!.. А де ж це Шимек?

— У Ліпцях живе. Бо ж тепер усе господарство на його плечах — я тут мушу обох їх доглядати.

Вона сунула жебракові цілих десять грошів, але він не хотів брати.

— Я від щирої любові до неї приніс. І ще молитимусь за Ягусю, може, бог все змінить на краще. Добра вона була до бідних людей, як мало хто у світі, добра.

— Правда, правда, в неї добре серце. Може, через те вона й перестраждала стільки! — прошепотіла Настуся, зажурено втопивши погляд у далечінь.

В Ліпцях дзвонили на вечірню, часом чути було стукіт коліс, дзенькіт мантачок і далеку-далеку пісню. Золотиста призахідна імла вже опускалася на село, поля і ліси.

Дід устав, відігнав собак, поправив торбу на спині і, спершись на костури, сказав:

— Ну, залишайтеся з богом, люди добрі!