Селяни

I

Була весна, досвітня година.

Квітневий день ліниво підводився з лігва мороку й туманів, мов наймит, який, тяжко напрацювавшись, ліг спати і, не виспавшись, повинен устати вдосвіта і зараз же братися до плуга та йти в поле орати.

Ледь-ледь розвиднялося.

Але навколо ще стояла заціпеніла тиша; тільки й чути було, як капотить роса з дерев, що спали в імлі.

Небо — наче зволожена росою синява плахта — вже ледь-ледь яснішало над чорною, безмовною землею, що потопала в мороці.

Луки й поля в низинах заливав туман, схожий на спінене доїнням молоко. По селах, ще не видних у темряві, заспівали, перегукуючись, півні.

Останні зірки згасали, як зморені дрімотою очі.

А на сході, мов жар з-під попелу, зажевріла червона заграва.

Туман раптом заколивався, заклубочив і важко, як весняна повінь, ринув на чорні поля, а де-не-де, мов дим кадильниць, блакитними пасмами потягся до неба.

День наставав і боровся зі зблідлою ніччю, яка все ще притискалась до землі, мов грубий промоклий кожух.

По небу поволі розливалося світло, і воно наче опускалося над землею, подекуди вихоплюючи вже з туману верхівки дерев; на пагорбах виринали з темряви сірі поля, мокрі від роси; наче тьмяні люстерка, замиготіли озера, струмки довгими вологими пасмами потяглися крізь поріділу імлу.

Дедалі світлішало, в мертву синяву просочилися перші промені, і от у небі сяйнули криваві відблиски ще не видної заграви, а незабаром так проясніло, що чорним колом повиступали навкруги ліси, стало видно велику дорогу, обсаджену рядами тополь, що гнулися, наче зморені важким сходженням нагору; села ще тонули в тумані, що стелився низько над землею, і тільки подекуди виглядали на світ, ніби чорне каміння із спіненої води, та ближні дерева сріблилися росою в сяйві світанку.

Сонце ще не вставало, але знати було, що воно от-от вигулькне із світанкової заграви, засяє над землею, яка через силу струшувала з себе сон, ледь розплющувала зліплені туманом очі, ворушилась і блаженно потягалась у солодкій знемозі: тиша навколо — аж у вухах дзвеніло, так наче земля затамувала подих,— тільки вітерець, легенький, як подих дитини, повівав з лісу, струшуючи росу з дерев.

Та от у цій млосній дрімоті світанку, над сонними ще, вкритими туманом полями, наче в костьолі, сповненому молитовної урочистості, в час, коли ксьондз от-от піднесе дароносицю, задзвенів раптом голос жайворонка...

Він знявся звідкілясь з ріллі, затріпотів крильцями і задзвенів дзвоником найчистішого срібла, шугнув у небо, мов запашний весняний пагонець, і, здіймаючись все вище й вище, виспівував у святій тиші світанку на цілий світ.

Одразу ж полинули в небо й інші жайворонки і, тріпочучи крильцями, піснею провіщали всьому живому, що настав ранок.

А за ними й чайки жалібно заквилили десь на болотах.

Заклекотали лелеки десь по селах, не видних іще в сірому присмерку.

Сонце мало от-от виглянути...

Аж ось і воно випливло з-за далеких лісів, виринуло з безодні, й, мов золоту іскристу чашу, підіймали його невидимі божі руки над сонною землею, благословляючи промінням усе живе і мертве, все, що народжувалось і що дряхліло; розпочиналось священнодійство дня, і все навколо, здавалося, впало ниць перед його величчю й притихло, не сміючи звести очей.

Настав день — неосяжне море радісного світла.

Туман, мов запашний дим, здіймався з лук до залитого золотом неба, а птахи й усі живі створіння зняли гомін і крик, ніби зливаючи свої голоси в щирій подячній молитві.

А сонце дедалі більшало, здіймаючись над чорними лісами, над незліченними селами — і велике, палаюче, жарке, мов святе око милосердя божого, солодкою і владною силою скоряло світ.

Саме в цей час на піщаному пагорку під лісом, з-за стіжків панського люпину, що стояли біля широкої вибоїстої дороги, з'явилася стара Агата, своячка чи родичка Клембів. Вона ще восени пішла на божий хліб — старцювати — і тепер поверталась до Ліпців, мов ті птахи, що завжди повертаються навесні до своїх гнізд.

Стара вона була, квола, худа й ледве дихала — достоту, мов крива, спорохніла придорожня верба, що вже ледь животіє й поволі засихає в пісках; в лахмітті, з торбами на спині, обвішана чотками, Агата брела, спираючись на жебрацький костур.

Вона вийшла з-за стіжків, якраз коли зійшло сонце, і задріботіла, підводячи до неба обличчя, сіре й висохле, мов порожні торішні перелоги; й запалі почервонілі очі сяяли радістю.

Ще б пак! Адже після довгої, тяжкої зими вона поверталася в рідне село, вже не йшла — бігла підтюпцем, аж торби підскакували на спині й видзвонювали чотки; від швидкої ходи перехоплювало подих, кололо в грудях, і Агата уповільнювала ходу, зупинялася й знову йшла, чимраз важче й повільніше; жадібним поглядом озиралась навкруги і радісно усміхалася до сірих, оповитих зеленкуватою млою ланів, до сіл, що поволі виринали з туману, до оголених дерев, що стерегли дорогу або стояли в полі, мов самотні вартові, до цілого світу!

Сонце вже підбилося височенько, десь на два людські зрости — видно було і найдальші поля; все блищало в рожевій росі; лисніла під сонцем чорна рілля, яскріли струмки в канавах, дзвеніли в холодному повітрі пісні жайворонків; де-не-де під кущами біліли ще останні клапті снігу, вціліле подекуди на деревах жовте листя гойдалося, мов бурштинове намисто; в затишку й біля нагрітих сонцем калюж, з-під іржавого торішнього листя пробивалися золотисті стеблинки молодої травички, а між ними тут і там визирали жовті очка кульбабок; легкий вітерець розносив вологий, свіжий подих полів, що ліниво грілися на сонці; і скрізь було так весняно, скрізь, незважаючи на легкий присмерк, було так розлого і ясно, таким щастям віяло звідусюди, що Агатина душа поривалась летіти, мов сп'янілий від радощів птах, що з покриком лине невідомо куди.

— Господи боже! — зітхала вона і час від часу сідала й дивилась, наче вбираючи весь навколишній світ у своє зворушене, чуле серце.

Гей! Адже весна йшла по безкрайніх полях, і прихід її звістували й пісні жайворонків, і святе сонце, і цей лагідний вітерець, ніжний, як поцілунки матері, і затаєний подих землі, яка знудилась за плугом і зерном, і веселий гомін навкруги, і повітря, тепле й бадьоре, наче насичене всім, що скоро стане зеленню, цвітом і повним колосом.

Гей! Весна йшла, мов панна в сонячнім уборі, з рожевими, як ранкова зоря, устами, з голубими косами струмків; злітала з сонця, линула над землею у ці квітневі ранки, із розкинутих рук випускала жайворонків, що провіщали людям радість, а за нею з радісним курликанням тяглися журавлині ключі, пропливали в блідому небі табуни диких гусей, над луками кружляли лелеки, щебетали біля хат ластівки, і все веселе крилате плем'я з піснями линуло додому з далеких країв. Де весна торкалася землі краєм сонячних шат,— сходила молода травичка, бубнявіли клейкі бруньки, пробивалися зелені пагінці, несміливо шелестіло молоде листя, народжувалось нове, буйне, могутнє життя. А весна йшла далі, по всьому світу, від сходу до заходу, як божий посланець, обдаровуючи людей ласкою і милосердям...

Гей! Весна осявала низенькі, перехняблені хати, заглядала під стріхи милосердними очима, будила надію в знесилених, затьмарених тугою серцях людей, і люди скидали з себе пута, починали вірити в кращу долю, в рясний урожай, в ту давно вистраждану щасливу годину...

Роздзвонилося на землі життя, мов давно змовклий дзвін, в якого воскресили серце, серце з сонячного проміння, і посилає він дзенькіт угору, радісно гуде, будить усе, що завмерло, і співає про такі діла, про такі чудеса, що всі серця вторують йому і сльози самі ллються з очей; воскресає в безсмертній силі душа людини і, сп'яніла від щастя, обіймає всю землю, весь світ, кожну грудку, набряклу весною, кожне деревце, кожен камінь і хмаринку, все, що бачить...

Те ж саме почувала й Агата, повільно шкутильгаючи дорогою і обіймаючи спраглим поглядом любу землю, рідні місця; йшла, мов п'яна.

І тільки коли на дзвіниці ліпецького костьолу защебетав пташкою найменший дзвін, скликаючи людей на молитву, стара раптом отямилась і впала на коліна.

— Дякую тобі, господи, що з твоєї святої волі повернулась я додому... що зласкавився ти наді мною, сиротою...

Тільки й спромоглася вимовити, коли сльози рясним дощем сповнили її серце й потекли по змученому обличчю; Агата нестямно бурмотіла щось і так вся тремтіла, що не могла знайти чотки, згадати слова молитов, які кудись повтікали, розпорошилися в душі краплинками палючої роси. Нарешті вона поривчасто встала й пішла далі, уважно оглядаючи поля і часом проказуючи вголос якесь слово молитви, що раптом зринало в пам'яті...

Ранок уже настав, туман зовсім розвіявся, і Ліпці раптом з'явилися перед нею мов на долоні — лежали в улоговині, навколо великого ставу, що голубів, мов дзеркало під легким білим серпанком; приземкуваті хати оточили став широким колом, порозсідалися серед голих іще садків, мов захоплені розмовою статечні кумасі; тут і там здіймався над стріхами дим, поблискували на сонці шибки, ясніли серед темних дерев побілені нещодавно стіни.

Можна вже було роздивитися кожну хату. Дедалі чутніше долинав гуркіт млина, який стояв край села, біля дороги, якою йшла Агата; а майже напроти, на другому кінці, серед могутніх дерев яснів високими білими стінами костьол, виблискував шибками й золотим хрестом на бані, а неподалік червоніли дахи плебанії. Навколо, куди не глянь, темно-синім вінком лежали ліси, простяглися неозорі поля; мов сіра гусінь, припадали до землі далекі, заховані в садках села; зміїлися серед куп каміння й рядів похилих дерев дороги; здіймалися піщані пагорки, де-не-де порослі ялівцем; блищала між хатами вузенька смужка річки, що впадала в став.

Ближче до села широким колом лежали ліпецькі землі, покраяні смугами, наче розтягли тут під пагорками величезний сувій полотна, порізаний на клапті. Смужка тулилася до смужки, відокремлена одна від одної межами, на яких рясно росли гіллясті груші, лежали великі купи каміння, порослі терном; в золотавому світлі вирізнялися брудно-сірі перелоги, латки ніжнозеленої озимини, торішні чорні картоплища та зорані на зяб восени смужки, а подекуди в низинах, мов розтоплене скло, поблискували струмочки. За млином простягалися рудуваті луки, по яких, раз у раз озиваючись клекотом, походжали лелеки, та капустяні поля, ще й досі вкриті водою — виступали тільки острівцями мокрі плеса, мов спини пічкурів, а над ними кружляли білогруді чайки; а на роздоріжжях, як вартові, стояли хрести й вирізьблені з дерева статуї святих; а над припалими до землі селами, над усім широким світом лунали пісні жайворонків. Чути було, як у хлівах тужливо ревла худоба, десь ґелґотали гуси, долинав гомін гучних голосів; налітав теплий, лагідний повів і відносив кудись ці звуки, і тоді земля змовкала, оповита тишею і млостю, наче в святу хвилину зачаття.

Проте на полях майже не видно було, щоб десь працювали люди, тільки біля самого села поралося кілька жінок — вони розкидали по полю гній, і гострий, пронизливий запах линув хмарою у повітрі.

— Сплять, чи що, ледарі? День — чи й буває кращий, а в поле ніхто ще не вийшов... Земля аж просить плуга! — з жалем бурмотіла Агата.

І, щоб бути ще ближче до ланів, вона зійшла з дороги на стежку за ровом, де стокротки вже розплющували назустріч сонцю рожеві вії й густіше зеленіла трава.

Господи, поля були такі безлюдні, що це аж вражало. Агата добре пам'ятала, як минулими роками в цю пору скрізь аж в очах рябіло від жіночих спідниць, все гуло від пісень та гомону; знала, що в таку годину саме час вивозити в поле гній, починати орати й сіяти, а нині — що ж це таке? Одним-один чоловік, що його побачила десь посеред поля, ходить, зігнувшись, і розкидає півколом зерно.

— Горох, мабуть, сіє так рано... Здається, Домінікової хлопець — саме там їхнє поле... Пошли вам, господи, щедрий урожай, господарі любі,— розчулено шепотіла.

Стежка була нерівна, вся порита свіжими кротовиннями, захаращена камінням, а місцями багниста, але стара не звертала на це уваги і з втіхою й ніжністю придивлялася до кожного поля, до кожної смужки.

— Ксьондзове жито... Бач, як славно, густо зійшло! Правда, коли я з села йшла, наймит його саме орав під озимину. А панотець сиділи поблизу... Мов зараз пам'ятаю!

І шкутильгала далі, важко зітхаючи й озираючи все навкруги вологими очима.

— А це ось Плошкове жито... Видно, пізнє... а може, вимокло трохи. Важко нахилившись, вона доторкнулась тремтячими старечими пальцями до вологих стеблинок, погладила їх з любов'ю, мов дитяче волоссячко.

— Боринина пшениця... Добрий кусень поля! Аякже, хіба не перший господар у Ліпцях?.. але пшениця чогось пожовкла; прибило морозом, чи що? Важка зима тут, видно, була, важка...— гомоніла сама з собою Агата, помічаючи на смугах припалої до землі, замуленої озимини сліди великих снігопадів і повені.

— Натерпілися люди, набідувались! — зітхала вона і, приклавши дашком до очей долоню, стала вдивлятися в хлоп'ят, що йшли їй назустріч.

— Либонь, органістів небіж Міхал з котримсь із органістових синків... До Волі, певно, йдуть збирати з парафіян яйця на Великдень — ач з якими кошиками!.. Авжеж, таки вони!

— Слава Йсу,— привіталась Агата, коли хлопці підійшли близько, дуже зрадівши нагоді поговорити, але хлопці тільки буркнули у відповідь: «Навіки слава!» — і швиденько пішли далі, жваво розмовляючи.

«Я їх зовсім малесенькими пам'ятаю, а отже не впізнали! — зажурилась Агата.— Ну, та де їм пам'ятати таку старчиху! А Міхал, бач, як виріс, напевне, вже й на органі грає під час служби божої!..»

Міркуючи так, вона вже знову вдивлялась у далечінь: з села йшов якийсь єврей, женучи поперед себе велике теля.

— В кого купили? — спитала Агата.

— У Клембової! — відповів єврей, насилу втримуючи рудого в білі плями бичка, який упирався, усе хотів повернути назад і жалібно мукав.

— Либонь, від Рябої. Бо її ще перед жнивами до бугая водили... А може, й від Сивої. Славний бичок...

Вона обернулась і глянула вслід бичкові любовним хазяйським поглядом, але на дорозі вже не було нікого: бичок видерся в єврея з рук, скочив на поле і, задерши хвоста, помчав навпростець до села, а єврей з розмаяними полами чимдуж біг йому навперейми.

— У хвіст його поцілуй та попроси гарненько — може, й повернеться! — задоволено пробурмотіла Агата, стежачи за цією гонитвою.

— І в Клембів на полі ні душі!

Але міркувати про це ніколи було — вона підійшла вже так близько до села, що почувала запах диму, бачила перини, що провітрювалися в садках. Стара охоплювала все поглядом, і серце в неї так і стрибало від глибокої вдячності за те, що з божою поміччю дожила до цієї весни й повернулася до своїх, у рідні місця.

Адже вона могла вмерти серед чужих... Так тяжко хворіла взимку, та от з божою поміччю вернулася...

Тільки ця надія живила її душу протягом усієї довгої зими, тільки цим жила вона кожної години, боронилася від морозів, злиднів, смерті...

Присіла під кущами, щоб трошечки заспокоїтись, перше ніж зайде в село. Але де там! Її охопила така радість, що кожна жилка в ній тремтіла, а серце калатало болісно, наче спійманий в сильце птах.

— Є ще на світі люди добрі, милосердні, є...— шепотіла вона, турботливо поглядаючи на свої торбинки. Еге ж, вона зібрала трохи грошенят: вистачить на похорон.

Вже довгі роки тільки про це й думала, тільки про це й турбувалася всім серцем, щоб, коли господь пошле їй смерть, вмерти в рідному селі, в хаті, на ліжку під периною, під образами, так, як умирали на селі всі шановні господині. Все життя готувалася вона до цієї останньої хвилини.

На горищі в Клембів стояла її скриня, а в ній гарна перина, подушки, простирала й пошивки, все чисте, нове,— вона хотіла, щоб усе було наготоване. Та ніде було їй постелити все це — хіба була в неї коли-небудь своя хата чи бодай своє ліжко? Все життя тулилась вона по чужих кутках, спала в хліву на соломі, де прийдеться, де тільки люди добрі дозволять прихилити голову. Та вона ніколи й не пхалася наперед, до сильних і багатих, не нарікала на свою долю, бо твердо вірила, що все в світі діється з волі божої і не дано цього змінити грішній людині.

Про одне тільки таємно мріяла, несміливо благаючи в бога прощення за пиху й гордість, тільки про одне молилася — щоб її поховали, як ховають господарів.

Тож не диво, що, ледве доплентавшись з останніх сил до села, почуваючи, що не за горами її остання година, вона похапцем пригадувала, чи все в неї приготовлене, чи не забула вона чогось.

Але ні, все було, що треба! Вона несла з собою воскову свічку-грімницю, яку випросила, коли її найняли молитися над якимось небіжчиком, несла й пляшечку із свяченою водою. Купила й нове кропило та образок Ченстоховської божої матері, що його, вмираючи, триматиме в руках, відклала й кілька десятків злотих на похорон... А може, вистачить і на панахиду біля труни, хоча б і на паперті в костьолі! Господи, вона й думати не сміла, щоб ксьондз провів її на кладовище.

Де там! Хіба це можливо! Не кожен господар має таку честь і щастя, та й грошей у неї не вистачить заплатити за все. Стара скрушно зітхнула й підвелася.

Та раптом зовсім знесиліла — кололо в грудях, мучив кашель, і Агата ледве ступала, щохвилини зупиняючись, щоб відпочити.

«Хоч би до сінокосу дотягти або й до початку жнив! — мріяла вона, радісно придивляючись до хат, які були вже зовсім близько.— А потім вже ляжу й помру, господи милосердний, помру...» — бурмотіла вона боязко, наче виправдуючись у своїх грішних надіях.

Але раптом серце її потьмарила турбота: хто ж пустить її до себе в хату, коли вона вмиратиме?

«Пошукаю добрих, чуйних людей, а може й грошей трохи їм пообіцяю, то вони легше згодяться... Звісно, хто хоче морочитися з чужими та в хаті гармидер робити?»

Про те, що на це згодяться Клемби, її рідня, вона й подумати не сміла.

«Стільки дітей, в хаті тіснота, та й кури й гуси тепер сидять на яйцях, їм теж місце потрібне, та й чи годиться, щоб під стріхою у таких господарів старчихи помирали?» — міркувала вона без усякої гіркоти, підіймаючись на дорогу понад високою греблею, що не давала ставку розливатися в долину — на луки й капустяні грядки.

Млин стояв біля самої греблі, так низько, що його запорошені борошном покрівлі ледь виступали над дорогою. Він аж двигтів — працював з гуркотом.

А ліворуч поблискував став, сонце купало золоті коси в тихій, блакитній від неба воді, на берегах росли похилі вільхи, ґелґотали й тріпали крилами гуси, а на вулицях, де ще не зовсім просохла грязюка, з радісними вигуками наввипередки бігала дітвора.

Як завжди, як, мабуть, з самого початку світу, Ліпці розсипали свої хати на обох берегах ставу, оточені подвір'ями й густими садками.

Агата ледве ноги переставляла, тільки очі її швидко бігали навколо й усе примічали. В будинку мельника, який стояв трохи віддалік від дороги і здаля мав вигляд не згірш поміщицького, у відчинених вікнах коливалися білі фіранки, а мельничиха сиділа на ґанку серед пискливої зграї гусенят, жовтеньких, наче виліплених з воску, і, піймавши то одне, то друге, гладила, ніжно тулила до грудей.

Агата привіталася й тихенько пішла далі, радіючи, що її не почули собаки, що лежали попід стінами будинку.

Вона перейшла міст, під яким вода з плескотом падала на млинові колеса; звідси дорога розходилася, мов дві руки, обіймаючи став.

Якусь хвильку Агата постояла, вагаючись, але бажання побачити все, переважило, і вона звернула ліворуч, хоча ця дорога була трохи довша.

Кузня, що стояла першою скраю, була замкнена й безмовна. Попід її закуреними стінами валявся передок воза й кілька заіржавілих плугів; самого коваля ніде не було видно, а дружина його, в самій сорочці й спідниці, копала грядки в саду біля дороги.

Агата зупинялася тепер біля кожної хати і, перехиляючись через низькі огорожі, з цікавістю зазирала на подвір'я, в розчинені вікна й двері. Часом собаки гавкали на неї, але, обнюхавши і наче впізнавши свою, знов поверталися на призьби й грілися на сонці.

Вона йшла повільно, нога за ногою, ледве дихаючи від утоми, а ще більше — від радісного хвилювання.

Ступала тихо, як вітерець, що повівав по ставу й шелестів у рудому гіллі вільх; сіренька й непомітна, вона ніби зливалася з цими огорожами, з землею, яка вже місцями просихала, з легкою тінню, яка падала від оголених дерев, і ніхто не звертав на неї уваги.

А вона всім серцем раділа, що бачить усе таким, як залишила восени.

В хатах готували снідання — з коминів здіймався дим, а подекуди з розчинених вікон повівало запахом вареної картоплі.

Галасували діти, тривожно ґелґотали гуси, які стерегли своїх гусенят, і все ж на селі було напрочуд тихо й безлюдно.

Сонце підбилося вже високо, на півдороги до полудня, сипало на землю щире золото й заглядало в став, але ніхто не поспішав у поле; жоден віз не торохтів на дорозі, не рипіли плуги, що їх мали б уже везти на оранку.

«На ярмарок поїхали всі, чи що?» — думала Агата, ще пильніше придивляючись до хат.

Війтова клуня вже здалека жовтіла свіжим деревом серед безлистих садків, а на Гульбасовій хаті, яка стояла обіч дороги, стріха так розшарпалась, що видно було лати, які стирчали, мов ребра.

— Вітром зірвало, а йому, ледацюрі, лагодити неохота! — пробурчала Агата.

Далі, в старій, похилій хатині, жили Причеки, у вікнах замість вибитих шибок стирчали солом'яні віхті.

А от і солтисова хата, збудована обличчям до дороги, по-старосвітському.

За нею хата Плошків, розділена на дві половини.

Далі живуть Бальцерки; хату їх пізнаєш хтозна-звідки, вона прикметна, бо дівчата чистенько побілили стіни й пофарбували віконні рами блакитною фарбою.

А он там, у великому старому саду, дім Борини — першого господаря й багатія в Ліпцях. Сонце виграє в чистих шибках; стіни ясніють, ніби щойно побілені; подвір'я велике, всі будівлі стоять рядком, такі міцні й чепурні, що в декого й хати такої немає. Огорожі цілі, і скрізь такий лад,— навіть у голландців-колоністів не краще.

А далі хата Голубів.

Агата всі хати знала, пам'ятала, як молитву. Але сьогодні скрізь було тихо й порожньо, тільки в садках червоніли постелі й різна одежа, що їх вивісили провітритись, та де-не-де жінки, в самих сорочках, копали городи.

В садках, у затишку, з висаджених качанів капусти вже потяглися вгору зелені кіски, а під стінами з сірої землі пробивалися бліді паростки лілей, сходила розсада, прикрита кущами терну. Дерева були ніби всипані набубнявілими клейкими бруньками, скрізь попід тинами буйно росли кропива й бур'яни, а кущі аґрусу вкрилися ясною, молоденькою зеленню.

Справжнісінька весна, що наче з неба впала, сяяла навколо, тріпотіла в кожній грудочці набряклої землі, а в Ліпцях було так сумно, так дивовижно тихо.

«Чого ж це жодного чоловіка не видно? Не інакше як у суд поїхали, чи на зборню всіх покликали?» — міркувала Агата, заходячи у розчинені навстіж двері костьолу.

Обідня вже скінчилась, ксьондз сповідав парафіян. Біля сповідальні сиділи на лавах, дожидаючи черги, десь з півтора десятка людей з дальніх сіл, мовчазні, зосереджені. Тільки зрідка важке зітхання або голосніше мовлене слово молитви порушували тишу.

Від лампади, що висіла на шнурі перед головним вівтарем, тяглися пасма блакитного диму до високих вікон, за якими сяяло сонце й цвірінькали горобці, час від часу залітаючи до костьолу і кружляючи під склепінням із стеблинками в дзьобах; інколи навіть ластівки з дзвінким щебетанням влітали в розчинені двері, кружляли, як сліпі в холодній тиші біля стін і квапилися втекти знову на світ божий.

Агата тільки прочитала коротку молитву — так уже поспішала до Клембів. Вийшовши з костьолу, вона зіткнулась віч-на-віч з Ягустинкою.

— Агато! — вигукнула та здивовано.

— Та от жива ще, ґаздине! Жива! — Агата хотіла поцілувати її в руку.

— А казали, що ви вже й ноги простягли десь у теплих краях... Але, видно, легкий хліб божий не йде вам на здоров'я, бо щось ви на тонку прядете...— казала Ягустинка, пильно придивляючись до неї.

— Ваша правда, ґаздине... ледве я сюди кісточки донесла. Скоро, скоро богу душу віддам...

— До Клембів поспішаєте?

— А куди ж би ще? Родичі вони мені.

— Вони вас залюбки приймуть: он які торбинки тягнете! Та, певно, й грошики десь у клунку заховані. Тепер вони вас з охотою за рідню визнають.

— А вони здорові? Не знаєте? — Агату боляче вражало це глузування.

— Здоровісінькі... Тільки Томек занедужав був трохи, то тепер лікується в острозі.

— Клемб! Томаш! Не жартуйте, бо мені не до сміху!

— Правду кажу. Та ще додам, що не сам сидить, а в гарному товаристві: разом з усім селом... І морги не зарадять, коли суд за грати посадить та двері міцно замкне.

— Пресвята богородице! — зойкнула, остовпівши, Агата.

— Біжіть, біжіть швидше до Томкової, там вас почастують новинами, солодшими за мед. Хи-хи! Святкують наші хлопи на славу! — ущипливо засміялась Ягустинка, і злі очі її блиснули ненавистю.

Агата пленталась, наче очманіла, все ще не хочучи повірити тому, що почула. Дорогою вона зустріла кілька знайомих жінок, вони її привітали добрим словом, розпитували про те, про се, але стара, здавалося, нічого не чула. Вона вся тремтіла від дедалі більшої тривоги й страху і навмисне уповільнювала ходу, щоб відтягти хвилину, коли справдиться ця жахлива новина. Довго сиділа вона під парканом плебанії, бездумно втупившись у ксьондзів дім. На ґанку стояв на одній нозі лелека й стежив за собаками, які гасали по жовтих стежках саду. Амброжій з наймичкою обкладали свіжим дерном клумби, на яких уже, мов руда щітка, повитикалися паростки різних квітів.

Нарешті, трохи оговтавшись, Агата тихенько увійшла на подвір'я Клембів, хата яких стояла поряд з плебанією.

Підходила з тремтінням, раз у раз хапаючись за тин і тривожно оглядаючи сад і хату в глибині двору. Скрізь було тихо, тільки корови під вікнами хати голосно сьорбали пійло. Двері в сіни були розчинені навстіж, на дворі розляглася в калюжі свиня з поросятами та кури греблися в гною.

Підібравши порожній вже цебер, бо їй здавалося, що краще, коли вона зайде не з порожніми руками, Агата увійшла до великої, досить темної хати.

— Слава Йсу! — ледве вимовила вона.

— Навіки слала! Хто там? — озвався з комори протяглий голос.

— Та це я, Агата! (Боже, як їй забило дух!)

— Агата! Бачили ви, людоньки добрі! Агата! — швидко загомоніла

Клембова, з'являючись на порозі з повним фартухом пискливих гусенят. Старі гуски з сичанням і ґелґотанням ішли за нею.— Ну, хвалити бога! А люди казали, наче ви ще на свята померли, ніхто тільки не знав де. Мій навіть збирався поїхати до канцелярії дізнатись. Сідайте, ви, мабуть, натомились. Бачте, гусенята у нас повиводились.

— Он скільки їх!

— Так, майже шістдесят штук буде від п'яти гусок. Ну, ходімо на ґанок, треба їх погодувати та доглянути, щоб старі не потоптали.

Вона обережно повипускала гусенят з фартуха на землю, і вони снували біля її ніг, мов жовтенькі клубочки, а старі гуси радісно ґелґотали й водили над ними дзьобами.

Клембова принесла на дощечці дрібно посічене варене яйце, змішане з кропивою й кашею, і, сівши навпочіпки, пильно стежила за малечею, бо старі гуси раптом стали з криком дзьобати й топтати її, намагаючись вкрасти корм.

— Усі плямисті будуть,— зауважила Агата, сідаючи на призьбі.

— Еге, усі доброї породи. Органістиха помінялася зі мною яйцями — я давала їй три за одне... Ну, добре, що ви вже повернулися!.. Роботи стільки, що не знаєш, за що раніше хапатися.

— Я зараз... зараз до роботи візьмусь... тільки трішечки відпочину... Хворіла я, зовсім з сил вибилась. Ось тільки дух переведу і зараз...

Вона хотіла встати, взятися до якоїсь роботи, але похитнулась, бідолаха, прихилилася до стіни й із стогоном зсунулась на землю.

— Еге, та ви, бачу, зовсім змучились, не до роботи вже вам, ні! — сказала Клембова тихше, дивлячись на її синє, набрякле обличчя і якось дивно скорчене тіло.

Вона зрозуміла, що від Агати не тільки ніякої допомоги не буде, а ще й, мабуть, клопоту з нею не обберешся.

Агата, видно прочитала ті думки на заклопотаному й похмурому її обличчі й несміливо, запобігливо мовила:

— Не бійтесь, я у вас місця займати не буду й до миски не пхатимусь! Ось перепочину трошечки й піду... Я тільки хотіла всіх побачити, розпитати, як ви тут... А я піду,— на очі їй набігли сльози.

— Та я ж вас не жену, сидіть! А схочете піти — воля ваша.

— А хлопці де? Напевно, в полі з Томеком? — спитала, нарешті, Агата.

— То ви нічого не знаєте? Вони всі в острозі! Агата тільки руки заломила з жаху.

— Казала мені Ягустинка, та я не йняла їй віри!

— Чистісіньку правду сказала, так воно й є.

Згадавши про своє горе, Клембова випросталась, і по її схудлому обличчю покотилися великі важкі сльози.

Агата дивилась на неї широко розплющеними очима, не сміючи більше розпитувати.

— Боже праведний! На селі наче страшний суд настав, коли всіх забрали і в місто повезли. Судна година настала, кажу вам! Дивно, як я ще живу й дивлюся на білий світ! Завтра мине вже три тижні, а мені здається, наче це вчора було. Залишилися в хаті тільки Мацек і дівки — вони зараз гній повезли в поле — та я, сирота нещасна!

— Геть, паскуди! Власних дітей топчуть, як свині! — гримнула вона раптом на гусей: — Гусіньки, гусі, гусі, гусі! — стала скликати гусенят, які всім табунцем, слідом за матерями, побігли на подвір'я.

— Нехай побігають, ворон ніде не видно,— сказала Агата.— А я вже їх постережу.

— Ви й ворухнутися не можете, де вже вам за гусенятами ганятися.

— Та мені вже трохи полегшало, тільки-но я ваш поріг переступила.

— Ну, то постережіть... А я вам їсти приготую. Може, молочка скип'ятити?

— Хай вам бог віддячить за вашу добрість, але сьогодні вербна субота, молока пити не годиться. Скип'ятіть мені трохи води, а хліб у мене є, я його накришу й хіба ж так поїм.

Клембова зараз же принесла в мисочці посоленого окропу, стара накришила в нього хліба й стала поволі їсти, дмухаючи на кожну ложку, а Клембова присіла на порозі і, стежачи очима за гусенятами, які скубли травичку під тином, почала стиха розповідати:

— Через ліс усе вийшло. Пан потай від Ліпців продав його євреям. А ті відразу стали рубати. Це ж нам яка кривда, а справедливості шукати ніде... Що ж було робити? Кому скаржитись? А тут ще й пан так розлютився на Ліпці, що жодного ліпецького безземельника не схотів узяти на роботу. Ну, наші змовилися й усім селом, скільки люду було, пішли своє добро боронити. Казали, що всю громаду не засудять, коли б до того дійшло, але про це ніхто й не думав, бо як же: за що ж карати? Адже своє добро боронили! Пішли на поруб, побили лісорубів, бо вони добром не відступились, побили двірських і всіх прогнали з лісу... Свого домоглися — і то справедливо, бо поки нашої частки не виділили, ніхто не має права чіпати ліс. Але з наших теж чимало люду побили; старого Борину привезли з розчерепленою головою — це його лісник так почастував. А Боринин Антек за батька потім лісника вбив.

— Боже праведний! На смерть убив?

— На смерть... А старий і досі нездужає, лежить без пам'яті; він найбільше постраждав, та й іншим теж перепало: Єнджику Домінікової ногу перебили, Матеуша Голуба так відлупцювали, що довелося його додому везти, Стахові Плошці голову розбили; іншим теж перепало, не пам'ятаю вже, кому і як. Та ніхто навіть не бідкався, не нарікав,— адже довели своє, ліс відстояли. Повернулися радісні, співаючи так, ніби війну виграли. Цілісіньку ніч потім у корчмі пили, а тим, кого дуже побито було, горілку додому носили.

А на третій день, у неділю, з самого ранку сніг мокрий падав, така хвища була, що носа надвір не висунеш. Тільки-но ми зібралися до костьолу, аж тут Гульбасові хлопці як закричать на вулиці:

«Стражники їдуть!»

І лоба ніхто не встиг перехрестити, як наїхало їх душ тридцять, а з ними й чиновники, й увесь суд. Розмістилися в плебанії. І не розказати, що тут діялось, як почали судити, допитувати, записувати все, а людей, одного за одним, брати під варту... Ніхто й не відмовлявся, всі певні були, що правда на нашому боці, всі, як на сповіді, казали чистісіньку правду. Аж надвечір допит скінчився, і хотіли вони все село, з жінками навіть, забрати, але тут знявся такий крик, діти так лементували, а чоловіки вже й кілків почали шукати. Довелося ксьондзу з начальством поговорити, і жінок не зачепили, навіть Козлову не взяли, а вона страшенно лаялась і погрожувала. Тільки чоловіків забрали в острог, а Антека Борину то навіть вірьовками наказали зв'язати.

— Господи! Вірьовками!

— І зв'язали, але він вірьовки, мов гнилі нитки, подер, аж начальство злякалося, бо думали, що він збожеволів. А він став перед ними й каже у вічі: «Ви мене міцно в кайдани закуйте й стережіть, бо я вас усіх повбиваю і собі віку вкорочу!..» Це він не при своєму розумі був, через те що батька вбили. Сам і руки простяг, щоб кайдани наділи, і ноги підставив. Так його й повезли...

— Господи милосердний! Мати божа! — зойкала Агата.

— Вмиратиму, а не забуду, як їх брали. Так мені це перед очима стоїть. Взяли мого з хлопцями... Взяли Плошків... і Причеків... і Голубів... Взяли Вахніків і Бальцерків... Взяли Сох... А інших ще скільки забрали — понад п'ятдесят чоловіків у тюрму погнали. Хіба розкажеш, що тут діялось: який плач, який лемент, які страшні прокльони... А тут весна настає, сніг швидко розтанув, земля підсохла, аж просить плуга! Час орати, сіяти, час працювати, а нікому! Зосталися на селі тільки війт, коваль та ще кілька дідів, що ледве ногами дибають. А з хлопців — лише придуркуватий Ясек Незграба.

А тут іще роботи стільки, що не знаєш за що спершу хапатися, теляться, курчата, гусенята вилуплюються. Та й про чоловіка кожній теж треба подумати — то гроші відвезти, то харчі, то сорочку чисту.

А тут іще роботи стільки, що не знаєш за що спершу хапатися. Самим не впоратись, а наймитів з інших сіл тепер не візьмеш, бо кожному треба передусім своє обробити.

— Невже їх швидко не випустять?

— Бог його знає, коли! їздив до начальства ксьондз, їздив війт — одна відповідь, що, коли, мовляв, слідство закінчиться, їх повипускають, а суд буде потім. Та минуло вже три тижні, а ніхто ще не повернувся. Рох у четвер теж їздив довідатись.

— А Борина живий ще?

— Живий, та ледве дихає і до пам'яті не приходить, лежить, як колода. Вже Ганка і лікарів, і знахарів привозила, ніщо не допомагає.

— Еге, хіба лікарі допоможуть, коли смерть прийде...

Обидві замовкли, засмучені спогадами. Клембова дивилася крізь сад на далеку, обсаджену тополями, дорогу, що вела в місто, і тихо плакала, раз у раз втираючи очі...

Потім, готуючи обід, вона слово по слову розповіла про все, що сталося на селі цієї зими і про що Агата й гадки не мала.

Стара тільки руками розводила та нахилялася до землі від жаху й подиву. Новини падали на неї, мов камені, і сповнювали її такою скорботою й болем, що вона теж заплакала.

— Боже ти мій, ходила я хтозна й де і все думала про Ліпці, але, що тут таке діється, мені навіть на думку не спадало... Відколи живу, про таке не чула! Нечистий тут рук доклав, чи що?

— Мабуть, що так!

— А може, це кара божа за злобу людську, за гріхи?

— А напевне-таки. Як бог не покарає за такий смертний гріх, який вчинили Антек з мачухою? А тут і нові гріхи діються в усіх на очах!

Агата боялась розпитувати, підняла тільки тремтячу руку і стала поспіхом хреститися, палко шепочучи молитву.

— Таке нещастя впало на всіх людей, на все село, і Борина лежить без пам'яті, а кажуть,— Клембова стишила голос і боязко оглянулась на всі боки,— кажуть, Ягуся вже з війтом тягається. Антека немає, Матеуша немає, всі інші хлопці теж в острозі, то для неї будь-хто добрий, аби тільки догодив! О господи, господи! — вона заломила руки.

Агата вже й не відгукнулась. Вона враз відчула таку втому, була така вражена всім почутим, що пішла в хлів поспати.

Тільки надвечір подалася вона на село до знайомих і повернулась, коли в Клембів уже вечеряли.

Їй дали ложку й місце за столом — не перше, але й не останнє — поруч з хазяйкою. Їла Агата дуже мало, як вередлива дитина, і весь час тихо розповідала, де вона була Та в які місця ходила на прошу. Усі дивувалися, слухаючи її.

А коли настав вечір, у шибках згасли останні відблиски вечірньої заграви, село зовсім змовкло, і в хаті засвітили вогонь та стали потроху лаштуватися до сну, Агата перетягла свої торби до лампи й почала виймати з них всяку всячину, що принесла родичам.

Всі тісно оточили її і, затаївши подих, так і їли палаючими очима.

А вона спершу роздала всім по свяченому образку, потім дала дівчатам по низці прегарного намиста,— воно так і мінилося всіма кольорами. В хаті знявся захоплений вереск, дівчата одна поперед одної тиснулися до дзеркальця і приміряли намисто, милуючись собою та надимаючи шиї, мов індички. У торбі знайшлися й добрі ножі для хлопців, і ціла пачка махорки для Томаша, а наостанку вийняла Агата для господині широкий збрижений комірець з кольоровою крайкою. Клембова навіть руками сплеснула від захвату. Всі раділи подарункам, без ліку милувалися ними, тішили очі. Агата дуже охоче розповідала, скільки кожна річ коштує та де її куплено.

Сиділи довго, до пізньої ночі, розмовляючи про відсутніх.

— Аж страх бере, так на селі тихо,— сказала Агата, коли вже всі примовкли.— А бувало навесні в цю пору все ходором ходило від крику та сміху!

— Село тепер — як свіжа могила. Тільки каменем привалити та хрест поставити... А помолитися вже нікому буде, нікому й панахиду ксьондзові замовити...— сумно мовила Клембова.

— Правда!.. Ну, господине, дозвольте вже мені на горище піти лягти; кістки болять з дороги й очі злипаються.

— Та лягайте собі, де хочете, місця вистачить.

Стара зібрала свої торби і, вийшовши в сіни, полізла драбиною на горище. Клембова гукнула їй услід у відчинені двері:

— Отакої, мало не забула вам сказати: перинку вашу ми взяли із скрині. Марцися хворіла на віспу, саме на масницю, холод був такий, а вкрити нічим, то ми у вас позичили. Перина вже провітрена, і хоч завтра можна буде віднести її нагору...

— Перину!.. Ваша воля... Звісно... коли потрібна була... звісно...

Агата не докінчила — щось здушило їй горло. Навпомацки добралась вона до скрині і, сівши навпочіпки, підняла віко й стала похапцем, тремтячими руками шукати в ній, обмацувати свій посаг на смертну годину.

Авжеж... перини немає... а вона ж залишила зовсім новісіньку... в чистому чохлі... ні разу не вкривалася нею... Стільки часу по пір'ячку збирала на пасовиськах, щоб укритися периною в останню смертну годину...

А її забрали... забрали!..

Її душили сльози, серце ладне було розірватися від болю.

Довго шепотіла вона молитви, заливаючи їх гіркими сльозами, жалібно й тихо скаржилася господові на свою кривду...

Мабуть, година була вже пізня; десь співали півні, провіщаючи чи то північ, чи то зміну погоди.

II

Назавтра була вербна неділя.

Вже зовсім розвиднілось, та сонце ще не зійшло, коли з Борининої хати вийшла Ганка в самій спідниці, але закутана в хустку, бо надворі було ще холодно.

Вона виглянула за тин на зарошену, де-не-де посріблену памороззю вулицю. Було безлюдно — ні знаку життя; світанок одягав голубі шати на заціпенілі від холоду верхів'я дерев, але рештки ночі ще боязко ховалися попід тинами.

Повернувшись на ґанок і важко вклякнувши, бо вона десь за тиждень чекала пологів, Ганка стала молитися, поводячи навкруги заспаними очима.

День поволі розгорявся білим сяйвом, наче ранкова заграва просочувалась крізь сито, осипаючи бризками східний край неба, який підносився чимраз вище, мов золоте склепіння над блискучою, але ще не видною дароносицею.

Вночі підморозило, і всі тини, містки, стріхи й камені виблискували памороззю, а дерева стояли в білих пухнастих хмарках.

Село ще спало, затоплене приземними сутінками, і тільки деякі хати, що стояли ближче до дороги, ясніли білими стінами; по млистій воді ставу тяглися довгі, майже чорні смуги течії, схожі на розтоплене скло.

В тиші без упину торохтів млин, і невидима річка тихенько й таємниче дзюркотіла по камінню.

Півні співали вже на повний голос, а птахи стиха перегукувались по садках, ніби складаючи спільну молитву, коли Ганка прочутилась від дрімоти. Натруджене тіло, що не відпочило за ніч, просилося до ліжка, але вона стріпнулась, протерла очі памороззю і, подумки пригадуючи забуті слова молитви, зійшла в двір — подивитися до худоби і збудити наймитів.

Насамперед вона заглянула до кабана, він спробував підвестися на передні ноги, але не зміг — такий був гладкий — і, повалившись на товстий зад, тільки водив писком і рохкав, поки Ганка перемішувала йому корм і підкладала свіжого.

— Бач, скільки на тобі сала: на ногах не встоїш! На чотири пальці буде, не менш! — Вона задоволено помацала йому боки.

Потім відчинила двері в курник і кинула за поріг для приманки пригорщу свинячого корму; з сідала квапливо позлітали кури, голосно закукурікали півні.

Замкнені поряд гуси зустріли її гелготом і сичанням. Гусаків вона вигнала на двір, і вони одразу ж почали бійку з курями, а з-під гусок, що сиділи в гніздах, стала виймати яйця і роздивлятися їх проти світла.

— От-от повилуплюються! — вголос подумала вона, вловивши ледь чутне постукування дзьобиків у яйцях.

Коли йшла до стайні, вже й Лапа виліз із своєї буди, потягався й позіхав, не звертаючи уваги на гусаків, які войовниче сичали на нього.

— От ледацюра, спить цілу ніч, як наймит, замість хату стерегти!

Пес замахав хвостом, радісно загавкав і, перестрибнувши через курей, так що аж пір'я полетіло, став скакати Ганці на груди, лизати їй руки. Хоч-не-хоч довелося його погладити по голові.

— Не кожна людина ласку почуває, як цей пес. Знає, шельма, хазяїв! — Вона випросталась і підвела очі до сивих від паморозі стріх, бо в цю мить ластівки, які рядком сиділи в піддашку, голосно защебетали.

— Петреку! День надворі! — гукнула вона, стукаючи кулаком у двері стайні, і, почувши бурчання та брязкіт засува, відчинила двері поруч — до хліва.

Корови лежали біля ясел.

— Вітеку! Спить, опудало, мов після весілля!

Хлопчик одразу прокинувся, зіскочив з нар і став поспіхом натягати штанці, злякано щось бурмочучи.

— Підкинь коровам сіна, щоб поїли перед доїнням, і зараз же йди картоплю чистити! А Лисулі нічого не давай, нехай сама її годує,— додала вона гостро: Лисуля була Ягусина корова.

— Вона її так годує, що корова реве з голоду й солому з-під себе жере.

— А хоч би й здохла, не мій збиток! — люто прошепотіла Ганка. Вітек іще щось буркнув, але, тільки-но хазяйка вийшла, впав упоперек нар, як був, з підтяжкою в руці, щоб хоч кілька хвилин подрімати.

А Ганка зайшла до клуні, де лежала вкрита соломою картопля — її перебирали перед тим, як садити,— заглянула під повітку — тут складали всякий господарський реманент. Лапа підстрибом біг попереду, весь час скакаючи на гусаків та заводячи з ними бійку. Уважно оглянувши все й перевіривши, чи не сталося вночі якоїсь шкоди, як це вона робила щоранку, Ганка рушила до перелазу, щоб піти в поле подивитися на озимину.

Знову зашепотіла перервану молитву.

Вже й сонце встало, війнуло полум'яним вихором на садки, заблищала під його промінням паморозь, закапотіла з дерев роса; знявся вітер і тихо зашелестів у гілках; дедалі дзвінкіше виспівували жайворонки; на селі й на дорогах почався рух — чути було плескіт води, яку набирали із ставу, рипіли немащені ворота, ґелґотали десь гуси, гавкав собака, та іноді в ранковій тиші лунали голоси людей.

Село прокидалось сьогодні трохи пізніше, ніж звичайно,— адже сьогодні була неділя, і кожному хотілося довше погріти в ліжку зморене тіло.

Заглиблена у власні думки, Ганка ні на що не звертала уваги, губи машинально шепотіли молитву, але душа її була далеко: вона поринула в спогади.

Перед її задуманими, сповненими радості очима стелилися широкі, замкнені стіною далекого лісу поля, по яких розливалося полум'я ранкового сонця, промені його вихоплювали з синявої хащі могутні бурштинові ялини; вся земля, здавалося, тріпотіла в золотавому сяйві; наче вогка зелена вовна, лежала на полях озимина, а подекуди в борознах срібними стружками блищала вода; вологий, холодний подих полів приносив з собою святу весняну тишу, в якій усе зростає і з'являється на світ.

Та Ганка не про це думала, не на це дивилася.

В пам'яті зринали спогади про все пережите лихо, голод, кривди, про Антекову зраду, про біль, що гвіздком встромлявся в серце, про всі смутки й муки — аж дивно було, що могла все це перетерпіти і здолати, а от здолала-таки, дочекалася, щоб господь бог змінив усе на краще... Вона знову на своєму господарстві, на своїй землі!

І хто має право вигнати її звідси? Хто може це зробити?

Вона за ці півроку вистраждала стільки, скільки інша людина за все життя не перестраждає. І прийме все, що господь зволить їй послати, все витримає і дочекається того, що Антек отямиться нарешті та що земля перейде до них назавжди.

Три тижні минуло, а їй здається, ніби вчора це сталося, коли чоловіки пішли боронити свій ліс...

Вона не пішла з усіма,— важко це було в її стані та й небезпечно.

Вона дуже тривожилась за Антека, бо їй сказали, що він не пішов з усіма, розуміла, що зробив він це на злість старому, а може й задля того, щоб зустрітися де-небудь з Ягусею... Це мучило її, але шукати його вона все ж не пішла.

І раптом перед самим полуднем примчав Гульбасів хлопчисько і кричить:

— Побили ми двірських! Побили! І, мов шалений, побіг далі.

Вони з Клембовою пішли назустріч чоловікам. Аж тут з лісу біжить син Домінікової і вже здалеку кричить:

— Борину вбили, Антека вбили, і Матеуша, й інших! — змахнув руками, щось пробурмотів і впав. Довелося йому ножем зуби розціплювати, щоб влити води, так він стиснув їх, непритомніючи.

А в Ганки тоді душа закам'яніла від жаху.

Щастя, що раніше, ніж хлопця привели до пам'яті, чоловіки висипали з лісу на дорогу й розповіли, як усе було. А через кілька хвилин вона й сама побачила Антека, живого — ішов біля батькових саней, синій, як труп, закривавлений і наче несповна розуму.

У неї, звісно, серце краялось, горло стиснули ридання, але вона перемогла себе, коли батько, старий Билиця, відкликав її вбік і тихо сказав:

— Старий зараз умре, Антек не при собі, а у Борини в хаті немає нікого. Якщо коваль туди залізе, його вже ніхто не вижене!

Вона відразу все зміркувала, миттю побігла додому, забрала дітей та деяку одежу, а за рештою попросила доглянути Веронку, і хутенько перебралася на давнє місце, у другу половину Борининої хати.

Ще Амброжій перев'язував Борину, ще люди не порозходились по хатах і все село радісно гомоніло, а де-не-де чулися стогони поранених, коли Ганка тихесенько повносила все до хати і так там і залишилась.

І пильно стерегла все: бо ж земля мала перейти Антекові, а старий ледве дихав і міг щохвилини вмерти.

Всі знають: хто перший запопаде до рук спадок і вчепиться в нього пазурами, того нелегко відірвати, і право буде на його боці.

І що їй було до ковалевих криків і погроз, коли він виганяв її з хати, страх який лютий, що вона його випередила!

Стане вона питати в когось дозволу, ще б пак! Вона вчепилася в землю і стерегла її, як собака, боронила своє добро — знала, що старий швидко помре і що Антека заберуть, про це її попередив Рох.

На кого їй було покладатися? Адже відомо: роби, небоже, то й бог поможе!

Не плачем і скигленням свого доб'єшся, а впертістю та чіпкістю — це вона вже знала, знала з досвіду!

І, хоча Антека й забрали, вона швидко заспокоїлась, бо що ти вдієш проти долі? Де вже людині, малій порошинці, опиратися тому, що призначено!

Та й коли Ганці було журитися й плакати — он яке господарство взяла собі на плечі!

І хоч залишилась сама, мов кущик при дорозі, та роботи не боялася, не злякалась і людей. А проти неї була Ягна, були коваль з жінкою, що хай бог боронить які люті були на неї, був війт, що залицявся до Ягни і через те опікувався нею, був навіть ксьондз, настренчений проти Ганки Домініковою.

І все ж не перемогли її, не далася нікому, що день, то глибше вростала в землю, міцніше тримала в руках господарство; не минуло й двох тижнів, а вже все в домі пішло її волею, її розумом, її силою.

Вона недоїдала, недосипала, не знала відпочинку, працювала, як віл у ярмі,— від світанку до пізньої ночі.

Звісно, Ганка не звикла ні працювати так, ні вирішувати все своїм розумом, бо і вдачею була несмілива, та й Антек дуже затуркав її за ці роки, і часом їй бувало важко, так важко, що руки опускалися.

Але страх, що її виженуть звідси, і запекла ненависть до Ягни додавали їй снаги в цій боротьбі.

І вона наче зростала на очах у всіх, викликаючи подив і пошану до себе.

— Чи бачили таке! Досі здавалося, що вона й до трьох не полічить, а тепер доброго хлопа варта! — говорили про неї перші на селі господині.

Плошкова й інші навіть запобігали її приязні, залюбки давали поради й допомагали, чим могли.

Була їм вдячна, але ні з ким не заприязнилася, не тішила її їхня ласка — нелегко було забути недавні кривди.

Вона не була охоча до балачок, не любила стояти біля тину з сусідками та перемивати людям кісточки.

Хіба мало в неї було своїх турбот, де вже тут чужими клопотатися!

Ганка не забувала про Ягну, з якою вела запеклу, мовчазну і вперту війну. Сама згадка про неї була, мов удар ножа в серце. Ганка схопилася з місця і, поспіхом хрестячись і дочитуючи молитву, пішла в хату.

Ще більше розізлилась, коли побачила, що в хаті всі сплять і на подвір'ї тихо.

Нагримала на Вітека, зігнала з нар Петрека, перепало заодно і Юзьці: сонце вже он як високо, а вона вилежується!

— Тільки на хвилину з ока спусти, і всі по кутках сплять! — бурчала Ганка, розпалюючи в печі.

Випустила дітей на ґанок, дала їм по шматку хліба і покликала Лапу, щоб він з ними погрався, а сама пішла глянути на Борину.

Але на батьковій половині було ще зовсім тихо, і Ганка сердито грюкнула дверима, але це не збудило Ягусю; старий лежав так само, як вона залишила його ввечері: на червоній смугастій подушці вирізнялося посиніле, обросле бородою обличчя, таке схудле й застигле, що здавалося вирізаним з дерева обличчям святого. Широко розплющені очі нерухомо дивилися поперед себе й нічого не бачили, голова була обв'язана шматтям, а розкинуті руки висіли мертво, мов надламані гілки.

Ганка поправила йому постіль, зсунула перину нижче на ноги, бо в хаті була задуха, а тоді стала його напувати, потроху вливаючи в рот свіжу воду: він пив повільно, піднімався і опускався кадик, але старий ні разу не ворухнувся; лежав, як колода, тільки в очах щось сяйнуло на мить — так іноді річка раптом блисне крізь нічний морок.

Зітхнувши від жалю до нього, Ганка сердито глянула на сонну Ягусю і навмисно стукнула своїм дерев'яним черевиком по відерку, щоб її розбудити.

Але Ягуся і тут не прокинулась, лежала, трохи повернувшись на бік, обличчям до дверей і, мабуть, через задуху, зсунула перину до половини грудей; плечі й шия, голі, рожеві, тихо ворушилися від дихання; крізь напіврозтулені вишневі губи найчистішими перлинами блищали зуби, а розплетене пишне волосся розсипалося по білій подушці, мов чистий, висушений на сонці льон, і звисало аж до підлоги.

— Подряпати б тобі нігтями твоє пещене личко, то не пишалася б перед іншими своєю вродою,— прошепотіла Ганка з такою ненавистю, що в неї навіть закололо в серці, а пальці самі скрючились і потяглись до Ягусі, але вона несвідомим рухом пригладила волосся, глянула в дзеркальце, що висіло на віконній рамі, і навіть відсахнулась, побачивши своє змарніле обличчя, все в жовтих плямах, і почервонілі очі.

«Ні про що не турбується, жере досхочу, висипляється в теплі, дітей не родить, чого б то їй не бути вродливою!» — подумала вона і, виходячи, так хряпнула дверима, що аж шибки задеренчали.

Ягна нарешті прокинулась. Тільки старий лежав все так само нерухомо і дивився кудись поперед себе.

Він лежав так уже цілих три тижні, відколи його привезли з лісу; часом наче приходив до пам'яті, кликав Ягну, брав її за руки, силкувався щось сказати і знову непритомнів, не вимовивши ні слова.

Рох привозив до нього з міста лікаря, той його оглянув, щось написав на папірці, взяв за це десять карбованців, і ліки коштували немало, а допомогли вони стільки ж, скільки безкоштовне лікування Домінікової, що замовляла хворобу.

Незабаром усі зрозуміли, що він уже не одужає, і дали йому спокій. Адже відомо, що як хто смертельно хворий, то хоч би й не знати яких лікарів до нього привозили і які ліки давали, все одно вмре, а якщо судилося одужати, то й без усякої допомоги одужає.

Тепер увесь догляд за ним полягав у тому, що йому часто міняли на голові мокре шмаття і давали пити — воду чи трохи молока, бо їсти він не міг — зараз же починалася блювота.

Тямущі люди, а особливо Амброжій з його великим досвідом, говорили, що, коли Борина не прийде до пам'яті, смерть його буде швидка й легка. Її чекали з дня на день, а вона не приходила; всім уже набридло те довге чекання, бо старого треба було хоч якось доглядати.

Звісно, це був передусім Ягнин обов'язок — його доглядати, та що вдієш, коли вона й години не могла всидіти в хаті! Старий їй страх як обрид, мучила постійна війна з Ганкою, яка її від усього відсторонила і стежила за нею — гірше, ніж за якоюсь злодійкою. Отож не диво, що її вабило з дому, між люди, на волю, кудись у пригріті сонцем простори, і, зваливши на Юзю догляд за старим, вона цілісінькими днями бігала не знати де й не раз поверталася аж пізно ввечері...

А Юзя доглядала старого тільки про людське око: вона була ще дурне непосидюще дівча. Отже, Ганці довелося ще й цей клопіт взяти на себе, бо коваль з жінкою приходили мало не десять разів на день, але тільки для того, щоб стежити — чи не виносить Ганка чогось із хати, а головне — вони чекали, що, може, старий заговорить та зробить якісь розпорядження щодо свого майна.

Тим-то вони й гризлися біля нього, мов пси біля здихаючого барана, які з гарчанням змагаються за те, хто перший встромить у нього зуби й вирве собі найкращий шматок. Коваль і тепер гав не ловив — цупив, що тільки під руку потрапить, не гребував ні старим посторонком, ні уламком дошки. Доводилось мало не силоміць видирати у нього все з рук, пильнувати за кожним його кроком, і жодного дня не минало без сварок і лайки.

Кажуть: «Хто рано встає, тому бог дає», і це правда, а коваль ладен був устати хоч би й опівночі і бігти хоч би й у десяте село, коли йшлося про добрий заробіток. Жаднючий був чоловік і спритний як мало хто.

От і сьогодні, тільки-но Ягна встала з ліжка й наділа спідницю, як рипнули двері і коваль тихо прошмигнув у кімнату і підійшов просто до хворого.

— Нічого не казав? — спитав він, зблизька зазираючи старому в очі.

— Лежить, як і досі! — відповіла Ягна, підбираючи волосся і запинаючись хусткою.

Стояла ще боса, в самій сорочці й спідниці, трохи заспана, і була така гарна, такою палючою млостю й чарами віяло від неї, що коваль довго оглядав її примруженими очима.

— А знаєш,— почав він, підійшовши ближче,— органіст мені проговорився, що в старого повинно бути чимало грошей, бо він ще перед різдвом мав позичити одному чоловікові з Дембіци цілих п'ять сотень, та не домовилися щодо відсотків. Отож ці гроші мають бути в нього десь у хаті сховані... Ти гарненько пильнуй за Ганкою, бо як вона до них перша добереться, то вже ніхто їх не побачить... А ти потихеньку, помаленьку обмацай усі кутки, тільки так, щоб ніхто не догадався... Чуєш, що я кажу?

— Чому ні! Чую! — Ягна накинула на плечі хустку, бо коваль наче обмацував її всю злодійкуватими очима.

Він обійшов кімнату, начебто мимохідь заглянув за образи, обнишпорив кожен куток.

— А ключ від комори в тебе? — він показав очима на низенькі замкнені двері.

— Он висить біля вікна, за розп'яттям.

— Батько брали в мене долото, десь з місяць тому, а тепер воно мені потрібне і ніяк знайти не можу. Мабуть, там серед усякого мотлоху валяється.

— Шукайте самі, я там порпатися не стану.

Але він, почувши в сінях Ганчин голос, відійшов від дверей, повісив ключ на місце і взявся за шапку.

— Завтра пошукаю... Додому треба бігти. Що, Рох приїхав?

— А я звідки знаю? У Ганки спитайте.

Він постояв ще хвилинку, поскубуючи руді вуса, а злодійкуваті очі так і бігали по всіх кутках. Потім усміхнувся чомусь і вийшов.

Ягна скинула з плечей хустку й почала застеляти постіль та прибирати в кімнаті, час від часу крадькома позираючи на чоловіка і намагаючись ходити по кімнаті так, щоб не зустріти погляду його весь час розплющених очей.

Так, він був їй осоружний, вона боялася його і ненавиділа скільки сили за всі пережиті кривди. І кожного разу, коли він кликав її і обіймав гарячими й липкими руками, вона завмирала від жаху й огиди, бо від нього віяло смертю. Але, незважаючи на все, тільки вона одна, мабуть, щиро бажала, щоб він одужав.

Аж тепер вона зрозуміла, що втратить, коли його не стане. При ньому вона почувала себе господинею, всі її слухались, а інші дівчата й жінки хоч-не-хоч, а мусили виявляти їй пошану, відступати перше місце. Ще б пак, Боринина дружина! А Мацей, хоча вдома був злий як пес і вона не чула від нього доброго слова, на людях був дуже уважливий і стежив, щоб усі ставились до неї як годиться.

Досі вона не розуміла гаразд, що це означає, але відколи Ганка залізла в хату й почала всім верховодити та відтручувати її від господарства, вона відчула себе ображеною і покривдженою.

Не землі їй було шкода — що їй господарство! Воно їй було потрібне, як торішній сніг. Правда, Ягна вже звикла до влади й багатства, любила ними пишатися, а проте не стала б тужити, втративши їх, їй і в матері жилося непогано. Одне гнітило її й мучило — що доводиться поступатися перед Ганкою, Антековою жінкою; це допікало Ягні до самого серця, викликало в неї злість і бажання робити все наперекір.

Та ще й мати підмовляла її, і коваль день у день під'юджував, а сама по собі Ягна б, може, швидко поступилася — так уже їй надокучила вічна колотнеча і не раз хотілося покинути все й повернутися до матері.

— І думати не смій! Сиди там, поки старий не вмре, пильнуй своє добро! — суворо наказувала мати.

І вона сиділа, хоч їй було нестерпно нудно,— адже цілими днями ні з ким ні словом перемовитися, ні посміятись, ні вибігти до кого-небудь...

А в домі стогнав старий, крутилася Ганка, завжди готова до сварки, ішла безупинна війна, і Ягні вже несила було витримати. У матері теж ніяк було довго всидіти.

Ягна бігала з куделею до сусідів, але й там було не ліпше: в усьому селі залишилися самі жінки, заплакані, сердиті й розкислі, мов березневі дні, і скрізь одна й та сама пісня — нескінченні скарги, і ніде жодного хлопця — і з свічкою не знайдеш!

Ягна нудилась, місця собі знайти не могла.

До того ж часто, дедалі частіше, мучили її спогади про Антека.

Правда, під кінець, перед тим, як його забрали, вона зовсім до нього прохолола, боялася його, і побачення з ним були для неї страхом і мукою. А наостанку він її так скривдив, що й тепер ще від самого спогаду серце сповнювалось гіркотою. Але тоді вона мала до кого виходити, знала, що там, під стодолою, щовечора хтось чекає її, виглядає, що є хтось, кому вона скоряється з радістю, залюбки. І хоча Ягна тремтіла від страху, що її вистежать, і Антек не раз гримав, що вона примушує себе довго чекати, вона охоче бігла до нього й забувала про все на світі, коли він міцно пригортав її до себе, цілував, як шалений, брав, не питаючи дозволу. Та й як було опиратися? В його обіймах вона вся завмирала, її проймало вогнем. І не раз потім вона не могла заснути до півночі, притискаючись розшарілим від поцілунків обличчям до холодної стіни, згадуючи усім тілом солодку жагу.

А тепер вона сама, як палець. Правда, ніхто за нею не стежить, ніхто не має над нею влади, але й вона більше не тягнеться ні до кого, ніхто не чекає її біля перелазу, ніхто не приневолює до пестощів...

Війт тягається за нею, щипає, нашіптує пестливі слова, притискає до тину при зустрічі, кличе в корчму, частує, в'язне, але вона дозволяє йому це тільки через те, що їй дуже нудно, ні з ким пожартувати. А йому далеко до Антека, як собаці до хазяїна.

І ще вона гуляє з війтом на злість усьому селу, на злість Антеку! Бо ж він її боляче скривдив, в багно втоптав наостанку! Цілу ніч і цілий день просидів біля батька, навіть спав на її ліжку, ні на крок з хати не виходив, а її наче й не помічав, хоча вона весь час крутилася біля нього і, як собака, благала очима його ласки.

Ні, він і не глянув на неї! Бачив батька, Ганку, дітей, навіть Лапу — тільки не її!

Може, через те Ягна ніби назавжди викинула його зі свого серця, бо коли йому надягали кайдани, здався він їй якимсь іншим, чужим, і вона не жаліла його, навіть з таємною зловтіхою дивилася на Ганку, яка рвала на собі волосся, билася головою об стіну і скавучала, як сука, коли топлять її щенят.

А Ягна мстиво раділа її мукам і з огидою відводила очі від Антекового обличчя — страшного й напівбожевільного.

І таким чужим він став їй тоді, що вона навіть і пригадати його не могла,— мов людину, яку бачила тільки один раз.

Зате тим яскравіше пам'ятала вона того Антека, яким він був у дні кохання й шаленства, в дні побачень, обіймів, поцілунків і захвату... того Антека, до якого й зараз безсонними ночами рвалось її змучене серце з криком жалю й невимовної туги.

До того... до тих днів щастя поривалась Ягусина душа, до того Антека, не знаючи, де він, чи живе ще десь на білому світі.

От і тепер поставав він у неї в пам'яті, мов солодкий сон, від якого так не хочеться прокидатись, аж тут раптом знову залунав за стіною верескливий Ганчин голос.

— Іч розкричалась, валує, як собака в гицеля,— пробурмотіла Ягна, прочунявшись.

Сонце вже заглядало боком у вікно й освітлювало червонястим світлом темнувату кімнату; в садку весело виспівували птахи і, видно, потепліло, бо з дахів скляним намистом падала розтанула паморозь, у відчинене вікно разом із ранковим вітерцем линули крики гусей, які хлюпалися в ставку.

Ягна кружляла по кімнаті, тихенько, як щиглик, наспівуючи. Була неділя, час було йти з вербою до костьолу. Ще звечора в глечику стояли наготовані гілочки верболозу, осипані сріблясто-сірими пухнастими котиками, трохи прив'ялі, бо вона забула налляти в глечик води. Вона дбайливо стала їх оббризкувати, але Вітек гукнув їй з-за дверей:

— Хазяйка каже, щоб ви свою корову нагодували, вона аж реве з голоду.

— Скажи, що їй зась до моєї корови! — огризнулась Ягна голосно, прислухаючись, що закричить у відповідь Ганка.— А, верещи собі, поки язик не втомиться, мене сьогодні не доведеш до сварки!

І спокійнісінько почала виймати із скрині убрання та розкладати їх на ліжку, вибираючи, що надіти сьогодні в костьол. І раптом спохмурніла, засумувала — так іноді хмара набіжить на сонце, й одразу все навкруги потемніє. Навіщо їй чепуритись? Для кого?

Для заздрісних жіночих очей, що вираховують, яка ціна кожної стрічки на ній? Щоб мали потім про що пащекувати за її спиною?

Ягна невдоволено відвернулась від своїх убрань і, сівши біля вікна, почала розчісувати свої пишні русі коси, сумно поглядаючи на залите сонцем село, що виблискувало росою; у садках біліли хати, стовпи блакитного диму здіймалися в небо; по той бік ставу, обсадженою тополями дорогою, проходили іноді жінки — червоні спідниці відбивалися у воді, мигтіли у затінку прибережних дерев; пропливали білими шнурами гуси — здавалось, вони пливуть у голубій безодні відбитого у воді неба, залишаючи за собою чорні півкола, так нібито за ними тихо повзли змії; меткі ластівки пролітали низенько, поблискуючи білими грудьми; десь біля водопою мукали корови й гавкав собака.

Скоро Ягна вже не помічала все це, втопивши погляд у височині, там, де на вологому небі паслися табуни хмар, білих і пухнатих, як баранці, а за ними, високо-високо, летіли невидимі птахи, і тільки їхні протяжні й сумні крики долинали до землі. Від цих криків Ягні щось підступило до грудей, і раптом туга, яка вже давно чатувала на неї, стисла їй серце; згаслий погляд блукав по деревах, по воді, в якій, потопаючи у блакиті, пливли ті самі хмари, але вона нічого не бачила за слізьми, що туманили їй очі, текли одна за одною по білих щоках, мов блискучі намистини розірваних чоток, і падали кудись на дно душі.

Чи вона розуміла, що з нею?

Ні, тільки почувала, що її підхоплює щось і несе, що вона подалася б кудись далеко-далеко, світ за очі, куди поведе ця незборенна туга, і плакала мимохіть і майже без болю — так осипане квітами деревце весняного ранку, коли пригріє його сонце й хитне вітер, щедро ронить з себе росу і, вбираючи з землі живлющі соки, простягає до неба квітучі гілки.

— Вітеку! Ходи запроси ту пані на сніданок! — знову гукнула Ганка.

Ягна ніби очутилась, втерла сльози, зачесала коси і хутко пішла на Ганчину половину.

Там уже всі сиділи за сніданком. У великій мисці парувала картопля, і Юзька присмачувала її сметаною і смаженою цибулею; усі встромляли в миску ложки, жадібно позираючи на смачну їжу.

Ганка сиділа на чільному місці, посередині, проти лави, на якій їли, Петрек — у кінці, а поруч з ним, просто на підлозі, вмостився Вітек, Юзя їла стоячи, бо їй весь час доводилося досипати з горщика картоплю. А діти сиділи біля печі, за чималою мискою, і ложками відганяли Лапу, який раз у раз хапав картоплю і снідав разом з ними.

У Ягни було своє місце, біля дверей, навпроти Петрека. Їли повільно, спідлоба поглядаючи одне на одного.

Даремно цокотіла без упину Юзька і Петрек зрідка вкидав слово, а під кінець і Ганка, зворушена заплаканими смутними очима Ягни, стала заговорювати з нею — Ягна ні пари з уст.

— Вітеку, а хто це тобі таку гулю набив? — запитала Ганка.

— Це я об ясла стукнувся! — Вітек почервонів, як рак, і потер гулю, промовисто поглядаючи на Юзьку.

— А верби ти вже наламав?

— Зараз побіжу, ось тільки доїм,— винувато сказав Вітек, хутко доїдаючи картоплю.

Ягна поклала ложку і вийшла.

— Знову якийсь ґедзь її вкусив,— шепнула Юзька, підливаючи борщу Петрекові.

— Не кожен може так торохтіти, як ти. А корову вона вже подоїла?

— Взяла дійницю — певно, в хлів пішла.

— Чуєш, Юзько, треба Сивулі приготувати макухи, вона от-от має телитися.

— Бичок у неї буде! — мовив Вітек, підводячись з-за стола.

— Дурень! — зневажливо шепнув Петрек, розпустив трохи пасок, бо поїв як слід, запалив від головешки цигарку і вийшов разом з Вітеком.

Жінки мовчки взялися до роботи. Юзька перемивала посуд, а Ганка застеляла ліжка.

— Підете до костьолу з вербою?

— Ідіть з Вітеком, Петрек теж може піти, тільки спершу нехай коней почистить та нагодує. А я залишусь вдома — батька глядітиму, а може, й Рох сьогодні повернеться і привезе якісь новини від Антека...

— Сказати Ягустинці, щоб завтра прийшла картоплю перебирати?

— Скажи, самим нам не впоратися, а перебирати треба чимшвидше.

— Та й гній би в полі розкидати.

— Петрек завтра опівдні, напевно, скінчить возити, то після обіду вони з Вітеком почнуть розкидати, а матимеш час, то й ти їм допоможеш.

За вікнами заґелґотали гуси, і в хату вбіг задиханий Вітек.

— Ти навіть гусям спокою не даєш!

— Вони мене скубти почали, а я боронився!

Він кинув на скриню цілий сніп ще вологих від роси золотистих гілок, наче обліплених котиками. Юзька почала їх складати, перев'язуючи кожен пучечок червоною вовняною ниткою.

— Це тебе лелека дзьобнув у лоб? — тихенько спитала вона у Вітека.

— Звісно, він, а то ж хто. Тільки не кажи нікому...— Вітек оглянувся на хазяйку, яка виймала зі скрині святкову одежу.—

Я тобі розкажу, як усе було... Я підгледів, що його на ніч залишають на ґанку... Підкрався пізно ввечері, коли в плебанії всі вже спали, і вже схопив був його... Хоч він мене й дзьобнув, усе одно я б його в сорочку загорнув і поніс би, та собаки мене почули... Хоч і знають мене, а так напосілися, кляті, що мусив тікати. Ще й штани мені подерли... Та я однаково не відступлюсь...

— А як ксьондз узнає, що ти забрав лелеку?

— Та хто йому скаже?.. А я неодмінно заберу, бо він мій.

— А де ж ти його заховаєш, щоб знову не забрали?

— Вже я таку схованку знайшов, що й стражники не проникають... А потім, коли всі забудуть, приведу його до хати і скажу, що нового приручив. Хто ж його впізнає? Тільки ти, Юзю, не кажи нікому! Я тобі пташок наловлю, або й мале зайча спіймаю.

— Хлопчисько я, чи що, щоб пташками забавлятися? Одягайся швидше, ходімо разом до костьолу.

— Юзю, а ти даси мені нести вербу? Га?

— Чого захотів! Тільки жінкам можна нести вербу святити!

— Я біля костьолу тобі віддам, мені б тільки селом пронести... Він просив так палко, що Юзя пообіцяла. Вона кинулась назустріч Настці Голембовій, що зайшла до хати, вже одягнена, щоб іти до костьолу з вербовими гілками в руках.

— Чи не чула щось нове про Матеуша? — спитала в неї Ганка, привітавшись.

— Тільки те, що війт учора казав: краще йому.

— Нічого війт не знає, плеще, що йому на думку спаде.

— Так він те саме й ксьондзові казав!

— А про Антека нічого не міг мені сказати...

— Бо Матеуш сидить разом з усіма, а Антек окремо.

— Ет!.. Війт просто бреше собі, аби було з чим до людей в хату зайти...

— То він і до вас заходив?

— Щодня заходить, та не до нас, а до Ягусі. У них якісь свої справи, от вони й сходяться далі від людей, біля перелазу.— Ганка сказала це тихо, з притиском, побачивши у вікно, що Ягна сходить з ґанку, гарно вбрана, з молитовником і вербою в руках. Вона довго дивилася їй вслід.

— Спізнитесь, дівчата, людей уже на дорозі — не протовпитися.

— Не запізнимося, ще не дзвонили.

Але тут саме закалатав дзвін, скликаючи на молитву, і дзвонив довго, неквапливо, гучно.

Через кілька хвилин усі пішли з хати до костьолу.

Ганка залишилась сама; поставила обід у піч, трохи причепурилась і, сівши з дітьми на ґанку, почала їх вичісувати і ськати — у будень їй на це не вистачало часу.

Сонце підбилося вже височенько, з усіх воріт виходили люди, поспішаючи до костьолу, і на дорогах, як маки, червоніли жіночі убрання, лунав гомін, галас дітлахів, що бавилися, жбурляючи камінці у воду та в птахів. Коли-не-коли торохтіли вози — це їхали люди з інших сіл. Якісь чоловіки, видно, чужі, йшли вулицею й віталися з усіма. Нарешті пройшли всі, вулиці збезлюдніли й змовкли.

Вичесавши дітей, Ганка посадила їх у дворі на соломі, щоб вони бавилися самі, зайшла в хату глянути на горщики в печі, в яких кипіли страви, потім повернулася на ґанок і стала тихенько молитися, перебираючи чотки, бо по книжці вона читати не вміла.

Бралося вже до полудня, на селі стояла святкова тиша, не чути було жодного голосу, тільки цвірінькали горобці та щебетали, ліплячи гнізда під стріхою, ластівки; година стояла тепла, рання весна щойно доторкнулася до землі й дерев; небо було молоде, густо-синє і на диво блискуче; сади стояли нерухомо, здіймаючи до сонця гілки, осипані набубнявілими бруньками, і тільки на вільхах, що облямовували став, тихо, наче від подиху, ворушилося жовте віття, а на тополях руді, клейкі й пахучі бруньки розкривалися проти світла, наче дзьобики пташенят.

Під хатами добре припікало, навіть мухи вже повзали по нагрітих стінах, а часом і бджола пролітала з дзижчанням, падаючи на стокротки, які виглядали з-під тину, або кружляла над кущами, що буяли зеленим пломенем молодих листків.

Але з полів і від лісу ще віяв гострий вологий вітер.

Відправа в костьолі мала вже от-от скінчитись, бо в тихому весняному повітрі чути було віддалений спів, звуки органа та часом рясним дощем розсипалося калатання найменшого дзвона.

Час минав повільно, навіть птахи замовкли, коли стало припікати сонце, і тільки ворони, полюючи на гусенят, кружляли низько над ставом, а гусаки, побачивши їх, тривожно ґелґотали; десь заклекотів лелека і пролетів так близько, що його довга тінь побігла по землі.

Ганка палко молилась, поглядаючи водночас на дітей, і раз у раз заходила до хати, щоб подивитися на старого.

А він лежав так само нерухомо і дивився кудись поперед себе.

Він повільно догоряв, потроху, що день то ближче підходив до своєї смертної години, як колосисте жито вистигає на сонці, дожидаючи гострого серпа... Він нікого не впізнавав і навіть коли кликав Ягну й навпомацки брав її за руки, дивився не на неї, а кудись убік. Проте, Ганці здавалось, що, почувши її голос, він ворушить губами й дивиться так, наче хоче щось сказати...

Йому все не легшало, аж плакати хотілося, дивлячись на нього.

— Господи, хто б міг цього сподіватися! Такий господар, такий розумний, такий багач, яких мало, і от лежить, мов дерево, розбите громом, все ще в зелених гілках, але вже приречене на смерть.

Лежить, не вмирає і не живе, і допомогти йому може тільки милосердя боже.

О доле людська, доле невблаганна!

Ти приходиш, коли тебе ніхто не сподівається, серед білого дня чи темної ночі, і несеш людину, мов билинку, в гіркий край смерті...

От про що з тугою думала Ганка, поглядаючи в небо. Вона зітхнула раз-другий, відклала чотки і пішла доїти корів — зітхання зітханнями, а робота перш за все.

Коли вона повернулася з повними дійницями, всі вже були вдома. Юзька розповідала, що казав ксьондз з амвона та хто був у костьолі В хаті й на ґанку стало гамірно, бо з Юзею прийшло кілька подруг, вони ковтали сіреньких котиків із свяченої верби, вірячи, що це відвертає хвороби горла.

Сміху при цьому було немало, бо дехто з них не вмів ковтати, давився й мусив запивати водою, або треба було бити їх у спину кулаком, щоб легше проскочило. Це з превеликим задоволенням робив Вітек.

Ягна не прийшла до обіду, бачили, як вона ішла з костьолу з матір'ю і ковалевою сім'єю.

Щойно пообідали і встали з-за столу, як увійшов Рох; усі радісно кинулись його вітати, бо за ці тижні він став усім близький, наче дідусь рідний. А він вітався лагідно, кожному щось казав, цілував у голову. Коли йому подали обід, їсти не став — зморений був дуже, сидів і заклопотано водив очима по хаті. Ганка уважно стежила за його поглядом, не зважуючись розпитувати.

— Бачився я з Антеком! — тихо сказав він нарешті, не дивлячись ні на кого.

Ганка схопилася з місця, страх так стиснув їй серце, що вона й слова не могла вимовити.

— Він уже здоровий і бадьорий. Хоча стражник не відходив від нас, але розмовляли ми з ним цілу годину.

— Він у ланцюгах? — насилу спромоглася запитати Ганка.

— Що ти? Ходить, як і всі інші? Йому там не так уже й погано, не журися!

— Козел розповідав, що їх там б'ють і що вони до стіни приковані.

— Може, деінде таке й буває... за інші провини. А Антека не чіпали, він сам мені казав.

Ганка радісно сплеснула руками, й усміх, як промінчик сонця, пробіг по її обличчю.

— А коли прощалися, наказав, щоб ви неодмінно закололи кабанця ще до свят, бо й він теж на Великдень розговітися хоче.

— Голодом його там мучать, бідолаху, голодом! — заголосила Ганка.

— А тато хотіли кабанця відгодувати на продаж,— зауважила Юзька.

— Ну то й що! Антек наказує заколоти, а він тепер після батька найстарший: його воля,— заперечила Ганка гостро й рішуче.

— І ще він казав, щоб ти неодмінно послала людей у поле, щоб зробили все, що треба. Я йому розповів, як добре ти тут хазяйнуєш.

— А він? Що він на це сказав? — Ганка аж спалахнула вся від радощів.

— А він мені на це відповів, що ти, коли схочеш, з усім упораєшся.

— Упораюсь, упораюсь! — шепнула Ганка тихо, але впевнено, і в очах її блиснула тверда воля.

— А що у вас нового?

— Та нічого, все як було. А його скоро випустять? — сповненим тривоги голосом спитала Ганка.

— Може, й одразу ж після свят, а може, трохи згодом, як слідство скінчиться. А воно довго триватиме,— адже стільки людей сидить, майже все село,— відповів Рох ухильно, не дивлячись на неї.

— А про домашніх він запитував? Про дітей... про... мене... про всіх? — стурбовано допитувалася Ганка.

— Питав, звісно. І я йому по порядку все розказав,

— І... про всіх на селі?

Їй страх як хотілося знати, чи запитував Антек і про Ягну, але вона не зважувалась запитати одверто, а дізнатись якось манівцями, щоб Рох нічого не зауважив і сам проговорився, вона не зуміла, хоч як старалась. Та й слушна хвилина минула — на селі вже знали про те, що Рох повернувся, і незабаром, ще до вечірні, в хату почали сходитися жінки, вони хотіли бодай щось почути про своїх.

Рох вийшов до них на подвір'я і, сівши на призьбу, почав розповідати те, що дізнався про кожного. Та хоч вісті були непогані, в юрбі чулися схлипування, іноді вихоплювався і голосний плач, і жалібне слово.

Потім Рох пішов по селу, майже до кожної хати заходив зі словом розради. Усім своїм виглядом — довга сива, аж біла, борода, ясно-блакитні очі, що дивилися кудись поверх голів,— він нагадував людям святого, що приніс їм слово втіхи. Коли він заходив до хати, в ній наче світлішало, в серцях людей розцвітала надія, міцнішала віра, але й сльози лилися дужче, розбуджені спогади тяжче гнітили душу, дужчала туга за рідними.

Правду сказала вчора Клембова старій Агаті: село тепер, наче свіжа могила. Наче мор напав на Ліпці й більшість людей відвезли на кладовище. Буває так і після війни, коли переб'ють усіх чоловіків і в посиротілих хатах голосять жінки, плачуть діти, чути лемент і стогони, і все сповнене живими й болісними спогадами про тих, хто загинув.

Ніякими словами не висловити того, що діялось у змучених душах.

Минав третій тиждень, а Ліпці ще не заспокоїлися, навпаки, гострішим стало відчуття кривди й заподіяної людям несправедливості. Тож не диво, що кожного дня, вдосвіта, коли жінки прокидалися, і вдень і ввечері, в хатах чи надворі, хоч би де тільки вони зійшлися, незмінно й жалібно, як спів старців, лунали їхні нарікання, і жадоба помсти зростала в серцях людей, як отруйне зілля; руки самі стискалися в кулаки, й завзяті гнівні слова зривалися з уст нестримно, як грім.

Рохові розповіді були, мов ціпок, яким необережно розгребли прихований під попелом вогонь, і він спалахнув з новою силою; в усіх перед очима знову постала пережита недавно кривда. Мало хто пішов навіть до вечірньої служби божої, здебільшого люди збиралися купками на подвір'ях, стояли на вулицях або йшли до корчми, розмовляючи все про те саме, плачучи й лаючись.

Тільки Ганка трохи заспокоїлась, і такою радістю сповнила її чоловікова похвала, таку надію, впевненість влила їй в душу, що й словами змалювати важко.

Тільки-но жінки розійшлися по хатах, як прийшла Магда посидіти біля хворого, а Ганка і Юзя пішли в хлів оглянути кабана.

Випустили його на подвір'я, але він був такий гладкий, що відразу ж повалився на купу гною і не хотів уставати.

— Не давай йому їсти, нехай випорожниться.

— А я якраз забула дати в полудень.

— Треба завтра ж його заколоти. Ти кликала Ягустинку?

— Авжеж. Обіцяла прийти ще сьогодні надвечір.

— Одягнися і біжи до Амброжія, нехай завтра ж, хоч би й після обідні, заколе його і розрубає.

— Чи матиме він час? Адже панотець казали, що завтра до нас приїдуть до сповіді аж двоє ксьондзів.

— Знайде! Він знає, що я горілки не пошкодую. Ніхто інший не зуміє так добре заколоти кабанця, розрубати й засолити м'ясо. Ягустинка йому допоможе.

— А я ранесенько поїду до міста, солі куплю й приправ.

— Що, провітритися захотілось? Нема чого тобі їхати: все є в Янкеля, я сама зараз піду до нього і куплю.

— Юзько! — гукнула Ганка вслід дівчинці.— А де Петрек з Вітеком?

— Певно, на село пішли, бо Петрек узяв з собою скрипку.

— Якщо зустрінеш, жени їх додому, нехай корито з повітки на ґанок перенесуть, його треба буде вранці випарити.

Юзька, рада, що можна хоч на село побігти, чимдуж помчала до Настки, щоб удвох піти розшукувати Амброжія.

А Ганці так і не пощастило вибратися до корчми: приплентався її батько, старий Билиця. Вона дала йому поїсти і почала весело розповідати все, що Рох казав про Антека, але скінчити не встигла — раптом вбігла Магда з криком:

— Ідіть швидше, батькові недобре!

Борина сидів на краю ліжка, очі його блукали по кімнаті; Ганка кинулась до нього, щоб він не впав, а старий глянув на неї, а тоді на двері, в які несподівано увійшов коваль.

— Ганко! — промовив Борина раптом так виразно й голосно, що вона аж здригнулася.

— Я, я! Не ворушіться тільки, лікар заборонив! — шепотіла вона з острахом.

— Що там, на селі? — голос був надтріснутий, якийсь чужий, незнайомий голос.

— Весна іде, тепло,— відповіла, затинаючись; Ганка.

— Повставали всі? В поле пора...

Вони не знали, що сказати, і перезиралися, Магда голосно заплакала.

— Своє бороніть! Не здавайтеся, хлопці!

Борина кричав, але слова уривались, і раптом він затіпався весь, забився в Ганчиних руках. Коваль з жінкою хотіли їй допомогти, але вона не випустила його, хоча в неї вже затерпли руки й спина. Всі троє з тривогою дивилися в обличчя Борині, чекаючи, що він скаже.

— Ячмінь треба було б перш за все посіяти... До мене, люди! Рятуйте! — крикнув він раптом страшним голосом, весь напружився і впав навзнак, очі заплющились, він хрипів.

— Вмирає! Господи! Вмирає! — залементувала Ганка, щосили торсаючи його.

А Магда відразу ж вклала йому в безсило звислу руку запалену свічку-грімницю.

— Ксьондза! Швидше, Міхале!

Та перш ніж коваль вийшов, Борина розплющив очі і випустив з рук свічку, вона впала й розбилася на шматки.

— Йому вже легше... шукає чогось...— пробурмотів коваль, нахилившись над старим, але той досить сильно відштовхнув його і промовив цілком свідомо:

— Ганко, вижени цих людей!

Магда з плачем кинулась до нього, але він, видно, її не впізнавав.

— Не хочу... не треба... Вижени...— уперто повторював він.

— Вийдіть хоч у сіни, не гнівіть його! — благала Ганка.

— Вийди ти, Магдо, а я з місця не зрушу,— процідив коваль, збагнувши, що старий хоче щось сказати Ганці сам на сам.

Борина почув його слова і, підвівшись, так грізно глянув, показуючи рукою на двері, що коваль вискочив з кімнати, мов собака, якому дали штурхана. Він з прокльонами підбіг був до Магди, яка плакала на ґанку, але раптом притих, оглянувся навкруги й побіг у сад. Тут він, скрадаючись, підібрався до вікна, припав до нього і став дослухатися. Ліжко хворого стояло узголів'ям до цього вікна, і крізь шибку можна було щось почути.

— Сядь до мене! — наказав Ганці старий, коли коваль вийшов. Вона присіла на край ліжка, ледве стримуючи сльози.

— В коморі знайдеш трохи грошей... Заховай, щоб у тебе їх не забрали.

— Де?

Її всю тіпало від хвилювання.

— В зерні...

Він говорив виразно, відпочиваючи після кожного слова, а вона, подолавши незрозумілий страх, уп'ялася очима в його очі, що якось дивно блищали.

— Антека рятуй... Півгосподарства продай, а його не давай... не давай... Твої...

Він не докінчив, посинів увесь і впав на подушки. Очі його згасли, і їх наче щось затуманило, але він іще белькотів щось і силкувався підвестись.

Ганка скрикнула від жаху, й одразу ж вбігли коваль і Магда, стали приводити його до тями, бризкати на нього водою, обливати, але він уже не опритомнів. Лежав, як і досі, заціпенілий, нерухомий, з розплющеними очима, далекий від усього, що діялось навколо нього.

Довго ще сиділи вони втрьох біля недужого, жінки тихо плакали, ніхто не говорив ні слова; насувався присмерк, в кімнаті снувалися тіні.

Коли всі повиходили на подвір'я, день уже догорів, і тільки у ставку ще тліли останні відблиски призахідної заграви.

— Що він тобі сказав? — гостро спитав коваль, заступивши Ганці дорогу.

— Та ти ж чув.

— Ну, а потім?

— Те саме, що й при тобі.

— Гей, Ганко, не доводь мене до гніву, кепсько тобі буде...

— Я твоїх погроз так боюсь, як цього ось собаки...

— Він тобі щось у руки дав...— прискіпався коваль.

— Що дав, те завтра за клунею знайдеш,— глузливо огризнулася Ганка.

Він кинувся на неї, і, може, дійшло б до чогось гіршого, якби не Ягустинка, яка увійшла в цю мить і, своїм звичаєм, ущипливо сказала:

— Ви тут так мирно й приязно розмовляєте, що на все село чути!

Коваль огризнувся брудною лайкою й побіг з двору.

Скоро настала темна ніч, хмари запнули небо, жодна зірка не мигтіла у височині, знявся вітер і загойдав дерева, а вони шуміли глухо й сумно: певно, погода мала знову змінитися.

На Ганчиній половині було ясно й гамірно: в печі тріщав вогонь, варилась вечеря. Кілька літніх жінок і Ягустинка з ними розмовляли про те, про се, а Юзя з Насткою і Ясеком Незграбою сиділи на призьбі, де Петрек награвав на своїй скрипці такої сумної й жалібної мелодії, що аж плакати хотілося. Тільки Ганці ніяк не сиділося на місці: вона все думала про свекрові слова і кожної хвилини забігала до нього в кімнату.

Але зараз ніяк було шукати грошей у коморі: в кімнаті сиділа Ягна, складаючи в скриню своє святкове вбрання.

— Петреку, покинь грати! От-от має настати страсний понеділок, а ти все терликаєш і терликаєш! Гріх! — напалася Ганка на Петрека: була така схвильована, що ледве стримувала сльози. Петрек одразу ж покинув скрипку, і молодь перейшла до хати.

— А ми тут про поміщицького брата говоримо, про недоумкуватого Яцека,— сказала одна з жінок.

Але Ганка не розібрала, що їй кажуть, бо в цю хвилину на подвір'ї голосно загавкали собаки. Вона знову вийшла на ґанок і прислухалась. Лапа, мов шалений, помчав у сад.

— Кусь його, Лапо! Хапай, Бурек!

Але собаки враз замовкли й повернулися, радісно скиглячи. Того вечора це повторювалось кілька разів, і в Ганки виникла страшна підозра.

— Петреку, замкни все добре, бо, видно, хтось ходить, вистежує. І свій це, бо собаки його не чіпають.

Сусідки швидко порозходились, і весь дім заснув, не спала тільки Ганка. Вона ще раз вийшла перевірити, чи замкнені двері, і довго стояла біля стіни, тривожно прислухаючись.

— В зерні... Значить, у якійсь із діжок... Тільки б мене хто-небудь не випередив!

Холодний піт облив її від цієї думки, швидко закалатало серце. Цієї ночі вона майже не спала.

III

— Юзю, розпали в печі, позбирай усі горщики, налий у них води і постав до вогню, а я побіжу до Янкеля купити приправ.

— Тільки швидко, бо Амброжій от-от прийде!

— Не турбуйся, вдосвіта не пришкутильгає, йому ж треба спершу в костьолі все приготувати.

— Віддзвонить і прийде, а в костьолі його Рох заступить.

— Дарма, я встигну. Поклич-но хлопців, нехай зараз же вишкребуть корито і перенесуть його на ґанок. А як прийде Ягустинка, хай помиє цебра. Діжки теж треба повиносити з комори й викотити в ставок, щоб вимокли. Тільки не забудь каменів у них понакладати, щоб не попливли за водою! А дітей не буди, нехай сплять, вільніше нам буде...— наказувала Ганка Юзі. Запнувши голову хусткою, вона квапливо пішла.

Був досвіток — похмурий, дощовий, розкислий: сивий туман здіймався з промоклої землі, падав холодною мрякою. Іти розгрузлою від дощу дорогою було слизько; почорнілі хати ледь виднілися у мжичці; промоклі скорчені дерева, наче зіткані із скляної імли, зрідка маячили тремтливими тінями і заглядали у синявий став; з-під туманної завіси чути було тихий плескіт краплин, що без упину падали у воду, за дощем світу божого не було видно й вулиці були безлюдні.

Лише коли на дзвіниці жалібно закалатав найменший дзвін, де-не-де зарябіли спідниці жінок, які, дошукуючись сухіших стежок, ішли до костьолу.

Ганка пришвидшила ходу, сподіваючись зустрітися з Амброжієм на повороті до костьолу, але він ще не вийшов. Біля ставу, як завжди в цю пору, тюпала сліпа ксьондзова кобила, тягнучи бочку на полозках. Вона щокроку зупинялась, спотикалась на вибоїнах, і тільки нюхом знаходила дорогу до воріт, а наймит, замість вести її за повід, заховався від дощу десь під тином і курив собі цигарку.

Саме в цей час до плебанії під'їхала запряжена ситими гнідими кіньми бричка, і з неї зліз гладкий червоновидий ксьондз із Лазнова.

«Сповідати буде... Напевне, й слупський ксьондз зараз приїде»,— подумала Ганка, марно шукаючи очима Амброжія. Вона обминула костьол бічною вулицею, що була іще грязькіша, бо її заслоняли від сонця ряди великих тополь, які маячили крізь сітку дощу, мов тіні, що рухаються за каламутними шибками.

Проминувши корчму, Ганка звернула праворуч, на грузьку польову стежку: вона зміркувала, що встигне ще відвідати батька й поговорити з Веронкою; сестри помирилися, відколи Ганка перебралася до Борини.

Вона застала всіх удома.

— Щось Юзька вчора цокотіла мені, наче тато хворіють,— сказала вона, заходячи.

— Ет!.. Не хоче допомагати, то й вилежується під кожухом, крекче та хворобою відмовляється,— похмуро відповіла Веронка.

— Холоднеча тут у тебе, аж за литки хапає! — сказала Ганка, здригнувшись.

Стріха в хаті протікала, мов решето, і липка грязюка вкривала долівку.

— А чим палити? Хто хмизу принесе? Хіба я маю сили бігти вдосвіта так далеко в ліс і тягти дрова на спині? Тут стільки всякої роботи — не знаєш, до чого перше руки прикласти: хіба ж я сама з усім упораюсь?

Обидві зітхнули від думки про свою самотність і безпорадність.

— Коли Стах був тут, здавалось, від нього в господарстві ніякої користі нема, а як не стало його, отоді я й побачила, що то значить чоловік у хаті. Ти поїдеш до міста?

— Поїду, і хотіла б якнайшвидше, та Рох довідався, що до них пускатимуть тільки на свята. Зберуся в неділю на Великдень і відвезу йому, бідоласі, свяченого.

— І я б хотіла моєму щось повезти, та що я можу? Окраєць хліба?

— Не журись, я наготую більше, щоб для обох вистачило. Разом і відвеземо.

— Спасибі тобі за добрість! Я вже колись відроблю.

— А я від щирого серця даю, не за відробіток. Сама не менше, ніж ти, із злиднями родичалась, пам'ятаю ще, як вони, паскудні, гризуть людину! — сумно сказала Ганка.

— Так, усе життя із злиднів не вилазимо, хіба що тільки в могилу від них сховаємось! От наскладала я трохи грошей, думала — навесні куплю порося, відгодую та до осені й зароблю якогось карбованця. Але довелося Стахові дати з собою трохи, а потім сюди злотий, туди два — дивись, усі гроші потекли як вода, а нових уже не складеш. Отака нам користь з того, що Стах за інших постояв!

— Не кажи дурниць, він власною охотою з іншими пішов, щоб своє відстояти: припаде і вам якийсь там морг лісу.

— Припаде, як же! Поки сонце зійде, роса очі виїсть! Хто гроші має, тому й дуда грає, а ти, бідняче, здихай з голоду та втішайся тим, що коли-небудь і тобі попоїсти випаде.

— Може, тобі щось треба? — несміливо спитала Ганка.

— А що ж у мене є? Тільки те, що корчмар або мельник у борг дадуть! — скрикнула Веронка, з розпачем розводячи руками.

— Від щирого серця рада б тобі допомогти, та не можна: не на своєму я господарстві, самій доводиться відбиватися від усіх, як від собак, пильнувати, щоб мене з хати не вигнали... Голова чманіє від турбот!

Їй згадалася минула ніч.

— Зате в Ягусі голова не болить. Вона не дурна, часу не марнує! — зауважила Веронка.

— А що?

Ганка встала і стривожено глянула на сестру.

— Та нічого, живе собі, розкошує, чепуриться, по кумасях ходить, кожного дня в неї свято! Вчора, приміром, бачили її з війтом у корчмі, за перегородкою сиділи, і Янкель ледве встигав їм туди пляшки носити... Не така вона дурна, щоб за старим побиватися,— додала Веронка ущипливо.

— Всьому кінець настає! — похмуро пробурмотіла Ганка, запинаючись хусткою.

— Ну, а тим часом вона нагуляється, наживеться досхочу — цього в неї вже ніхто не відбере. Розумно робить, шельма!

— Легко розумним бути, коли турбот немає!.. Слухай, Веронко, ми сьогодні кабанця заколемо, то ти зайди надвечір, допоможеш,— сказала Ганка, урвавши ці гіркі міркування, і вийшла.

Вона зайшла до батька, на ту половину, де жила раніше. Старого ледве видно було в сутінках, він лежав на лежанці й стогнав.

— Що це з вами, тату? Вона присіла біля нього.

— Та нічого, дочко, мене тільки пропасниця трусить та щось душить у грудях.

— І не диво — адже тут холод і вогкість, мов надворі! Вставайте, ходімо до нас, дітей доглянете, бо ми сьогодні кабанця заколемо, Їсти хочете?

— Їв би... забули мені вчора дати... та й їмо саму картоплю з сіллю. Адже Стах в острозі... Прийду, Ганусь... прийду! — бурмотів він радісно, сповзаючи з лежанки.

А Ганка, стурбована думками про Ягну, що наче гострим ножем краяли їй серце, хутко побігла до корчми купити все, що їй треба.

Тепер уже Янкель не правив з неї грошей наперед, а поспіхом відміряв і відважував усе, що вона казала, та ще й підсував усякі принадні речі.

— Давайте тільки те, що питаю! Я не дитина, знаю, навіщо прийшла і чого мені треба! — з погордою гукнула Ганка, не вступаючи з ним у дальші розмови.

Янкель тільки всміхнувся, бо вона й так уже набрала на кілька карбованців, горілки взяла більше, щоб і на свято вистачило, хліба питльованого, дві в'язки бубликів і десятка півтора оселедців, а наостанку навіть пляшечку рисової, так що ледве кошика підняла. «Ягні можна, а я що — собака? Працюю як віл!» — думала вона, повертаючись додому, але потім пошкодувала, що витратила зайве, і якби не було соромно, віднесла б Янкелю назад пляшку рисової.

Вдома вже кипіла робота: Амброжій грівся біля печі і, своїм звичаєм, кепкував з Ягустинки, бо вона так ретельно випарювала цебра, що в кімнаті було повно пари.

— А я вже чекаю на вас, хазяйко, щоб зацідити кабанця по голові ломакою.

— Не думала я, що ви так швидко прийдете!

— Pox мене заступив у ризниці, ксьондзів Валек допоможе органістові, а костьол підмете Магда. Все я влаштував так, щоб вас не підвести. Сповідати ксьондзи почнуть тільки після сніданку... Ну й холоднеча сьогодні, навіть кістки ниють,— додав він жалібно.

— Біля вогню сидите, мало в піч не залізли, а на холод скаржитеся! — здивувалась Юзя.

— Дурна, всередині холодно, аж милиця моя закоцюбла.

— Знайдемо, чим вас розігріти. Зараз пригощу... Юзю, намочи-но оселедці, швиденько!

— Давайте, які є. Горілкою їх гарненько заллємо, то всю сіль і витягне.

— А у вас тільки одне на думці! Хоч опівночі чарочки задзвенять, ви й тоді встанете, щоб випити,— в'їдливо зауважила Ягустинка.

— Правда ваша, бабцю! Але мені здається, що й у вас язик задубів, і ви залюбки вмочили б його в горілочку, еге ж? — засміявся Амброжій, потираючи руки.

— Та вже мене, старий шкарбане, не переп'єте!

— Щось людей мало сьогодні до костьолу йшло,— перебила їх Ганка, дуже невдоволена тим, що обоє напрохуються на угощення.

— Ще не пізно. Всі посходяться, наввипередки побіжать гріхи витрушувати.

— Та заразом і від роботи відкрутитися, новини послухати та свіжих гріхів набратися.

— Дівчата вже з учорашнього дня готуються,— пискнула звідкілясь Юзя.

— Ще б пак! Їм перед своїм ксьондзом сповідатися сором! — озвалась Ягустинка.

— Вам, бабцю, час би вже на паперті сидіти, каятись та чотки перебирати, а не інших обмовляти!

— Почекаю, поки ви сядете зі мною, бісе одноногий!

— А я не кваплюсь, я ще спочатку вам задзвоню гарненько та лопатою вашу могилку зарівняю.

— Ви мене краще не зачіпайте, я сьогодні лиха! — пробурчала Ягустинка.

— Палкою відборонюсь, то не вкусите. Та й зубки свої пошкодуйте — адже останні!

Ягустинка аж затіпалася від злості, але змовчала, бо тут якраз Ганка налила чарки й стала цокатися з ними. Юзя подала оселедець. Амброжій гарненько вибив його об свою милицю, підсмажив на вуглинах і з смаком з'їв.

— Ну, досить забав! За роботу, люди! — гукнув він. Скинув кожуха, закачав рукава, поточив об брусок ніж і, взявши з кутка міцний дрюк, яким товкли картоплю для свиней, вийшов на подвір'я.

Всі пішли за ним і дивилися, як вони удвох з Петреком вивели з хліва кабанця, як той упирався.

— Корито на кров! Мерщій! — гукнув Амброжій. Швиденько принесли корито. Кабан чухався об ріг хліва, стиха порохкуючи.

Всі стояли й мовчки дивилися на його білі боки й гладке обвисле черево.

Дощ дедалі дужчав, сад стояв, сповитий туманом; Лапа, завзято гавкаючи, бігав навколо.

Якісь жінки зупинилися біля двору, кілька дітлахів видерлися на тин, цікаво придивляючись до всього.

Амброжій перехрестився, міцніше взяв дрючок і став заходити збоку, нараз зупинився, одвів руку, перехилився так швидко, що в нього ґудзик відлетів від сорочки, напружився і щосили оперіщив кабанця межи вуха, і той, кувікнувши, звалився набік, дриґаючи ногами; Амброжій сів йому на черево, блиснув ніж і до ручки вгородився тварині в груди.

Підставили корито, кров порснула аж на стіну хліва й задзюркотіла, паруючи, мов окріп.

— Іди геть, Лапо! Чи бачили, крові йому захотілося в піст! — сказав Амброжій, відганяючи пса й важко переводячи подих.

— На ґанку його обшпарите?

— Ні, до хати внесемо, треба ж його потім підвісити, щоб розрізати на частки.

— А мені здається, що в хаті тісно.

— Можна на батьковій половині, там місця багато, а старому ми не заважатимем. Тільки швидше несіть, поки не прохолов, легше щетина зійде.

За якихось чверть години кабанець, уже почищений і обмитий, висів у кімнаті Борини, підвішений до. сволока.

Ягни вдома не було: вона з самого ранку пішла до костьолу і гадки не маючи про те, що тут має бути. А старий, як завжди, лежав на ліжку, втопивши безтямний погляд кудись поперед себе.

Спочатку всі працювали мовчки, часто озираючись на недужого, але він лежав так нерухомо, що про нього швидко забули й цілком захопилися кабанцем, який не обманув сподіванок: сало було чудове й на спині завтовшки десь пальців з шість.

— Ну, відспівали ми його, перевезли, час уже його й горілкою покропити! — проголосив Амброжій, миючи руки над коритом.

— Ходімо снідати, знайдеться чим запити.

Перше ніж узятися до борщу й картоплі, Аброжій перехилив чималу чарчину, але поїв нашвидку й одразу ж узявся до роботи, підганяючи інших, особливо Ягустинку, свою головну помічницю,— вона не гірше, ніж він, уміла солити й присмачувати м'ясо.

Допомагала й Ганка, чим могла, а Юзя хапалася за будь-яку роботу, аби залишатися в хаті.

— Іди допоможи гній накладати — треба його якомога швидше вивезти, бо ці ледарі й сьогодні не скінчать! — гримала на неї Ганка.

Юзя з жалем бігла на подвір'я і зганяла там злість на Петрекові й Вітекові; тільки й чути було її бурчання. Ще б пак! Вигнали її з хати, а там ставало дедалі гамірніше, дедалі веселіше. Щохвилини з того чи іншого приводу забігав хтось із сусідок і, побачивши кабанця, кожна сплескувала руками й починала голосно вихваляти: такий він, мовляв, жирний та величезний, навіть у мельника і в органіста такого немає.

А Ганку це тішило, вона дуже пишалася тим, що заколола кабана, і хоча їй трохи шкода було горілки, доводилося, додержуючи звичаю, частувати всіх з такої урочистої нагоди. Вона наливала чарки, подавала на закуску хліб з сіллю, залюбки слухала підлесливу мову і сама розмовляла не вгаваючи — тільки-но одна сусідка за поріг, як друга вже в сінях витирає ноги, забігши ніби на хвилиночку, йдучи до костьолу. Сунули, мов на богомілля, а дітлахів понабивалося по кутках і зазирало у вікна стільки, що Юзька не раз мусила їх розганяти.

На селі почався несподіваний рух: чимраз більше людей чапало по грязюці, раз у раз гуркотіли вози з інших сіл, а над ставом аж у очах рябіло від жіночого вбрання. Люди йшли до сповіді, незважаючи ні на грязюку, ні на мінливу погоду: то дощ поллє, то пробіжить по садках теплий вітер, то сипоне снігова крупа, а була навіть і така година, коли сонце пробилося крізь хмари і залило все золотом. Таке буває ранньої весни, коли погода нагадує вередливу дівчину, яка то сміється, то плаче, то радіє, то сумує і сама не знає, що з нею діється.

В Ганчиній хаті усім було байдуже до погоди, там кипіла робота, а гамір стояв такий, що аж на вулиці було чути. Амброжій порався, підганяючи інших жартами, і щопівгодини бігав у костьол глянути, чи там усе гаразд, а потім скаржився на холоднечу й просив горілки, щоб зігрітися.

— Посадовив я ксьондзів, людьми їх обставив, тепер до полудня з місця не зрушаться.

— Та ні, лазновський ксьондз довго не витримає: кажуть, його економці раз у раз доводиться подавати йому нічну посудину.

— Краще, бабо, пильнуйте свого носа, а ксьондзів не чіпайте! Амброжій не любив, коли ксьондзів брали на посміх.

— Та й про слупського теж розповідають, наче він, коли сповідає, завжди пляшечку в руці тримає і носа затуляє, бо йому смердить від хлопів, і він після кожного помахує хусточкою в повітрі — розганяє сморід, і кадити наказує в сповідальні.

— Заткніть пельку! Сказано вам, ксьондзів не чіпайте! — сердито гукнув Амброжій.

— А Рох у костьолі? — швидко спитала Ганка, теж дуже невдоволена Ягустинчиним патяканням.

— Сидить з самого ранку. Прислужував за обіднею і робить там замість мене все, що треба.

— А Міхал де?

— Пішов з органістовим сином у Ріпки, з селян на Великдень збирати.

— Наш органіст гусаком оре, піском засіває і непоганий урожай має! — зітхнув Амброжій.

— Ще б пак! Щонайменше за кожну записану в поминальнику душу по яйцю має.

— А за картки на сповідь окремо бере, по три гроші з кожного. Я щодня бачу, які мішки тягнуть з усякою всячиною: самих яєць органістиха минулого тижня продала більше як триста штук,— сказала Ягустинка.

— Прийшов він сюди, кажуть, пішки, з самим вузликом, а тепер добра і чотирма фурами не вивезеш!

— Що ж, органіст уже двадцять з лишком років у Ліпцях живе, парафія велика, а він служить, старається, гроші заощаджує, от і настарав,— виправдував його Амброжій.

— Настарав! Дере з людей за всяку дрібницю і, перше ніж кому хоча б щось зробити, в руки зазирає! По тридцять злотих за похорон бере — за те, що помекає по-латині та на органі побренькає!

— Зате він учений, своє діло знає, йому доводиться головою працювати.

— Звісно, вчений, знає, де треба мекнути тонше, а де грубше! А ще краще вміє в людей останнє вициганювати.

— Інший пропив би, а він сина в ксьондзи готує!

— То й честь матиме від цього й користь,— правила своє Ягустинка.

Розмова урвалася на найцікавішому місці: увійшла Ягуся і стала мов укопана.

— Кабанцем милуєшся? — фиркнула Ягустинка.

— Не могла ти на своїй половині розбирати, всю хату мені запаскудили! — насилу вимовила Ягна і обличчя її почервоніло.

— Часу в тебе досить, вимиєш! — з притиском відрубала Ганка. Ягуся сіпнулася була вперед, і всі думали, що зараз спалахне сварка, та вона стрималась, покрутилась по кімнаті, взяла з розп'яття чотки і, прикривши неприбране ліжко хусткою, вийшла, не сказавши ні слова, хоч губи в неї тремтіли від стримуваного гніву.

— Допомогли б, стільки роботи! — сказала їй у сінях Юзька.

Ягна прошипіла щось із такою злістю, що навіть слів не можна було розібрати, і вибігла, мов шалена. Вітек, подивившися їй услід, сказав, що вона помчала просто до коваля.

— Ну й нехай іде! Поскаржиться йому, їй і полегшає трохи.

— Знову вам воювати доведеться! — зауважила півголосом Ягустинка.

— Е, голубонько, тільки війною й живу,— відповіла Ганка спокійно, хоч на серці в неї було тривожно; вона розуміла, що зараз прибіжить коваль,— і не минути їй лютої сутички.

— От-от прибіжать! — співчутливо шепнула Ягустинка.

— Дарма, витримаю, не залякають мене! — з усміхом відповіла Ганка.

Ягустинка навіть головою похитала, дивуючись, і виразно глянула на Амброжія, який уже закінчував роботу.

— Піду до костьолу, продзвоню на полудень і повернусь до обіду,— сказав він Ганці.

Повернувся він дуже швидко і пояснив, що ксьондзи вже сіли до столу, що мельник прислав їм цілу вершу риби, а після обіду знову будуть сповідати, бо дуже багато людей чекають у костьолі

Пообідали дуже швидко, хоч і щедро запивали горілкою, бо Амброжій жалібно скаржився, що вона неміцна і не тамує спраги після таких солоних оселедців, і знову взялися до роботи.

Амброжій розрубав кабана на шматки й обрізував м'ясо на ковбаси, а Ягустинка розрізала на столі сало і старанно засолювала його.

Аж тут вбіг коваль. З обличчя видно було, що він ледве стримується.

— А я й не знав, що ти купила собі такого кабанця! — почав він ущипливо.

— Купила і, бачиш, ріжу! — Правду кажучи, Ганка трохи злякалася.

— Гарний кабан! Певне, карбованців тридцять віддала? — він уважно оглянув тушу.

— А сало яке грубе! Такого пошукати! — з усміхом сказала Ягустинка, підсуваючи шматок під ніс ковалеві.

— Ну... не всі тридцять віддала, не всі! — відповіла Ганка задерикувато.

— Боринин це кабан! — випалив коваль, вже не стримуючи злості.

— Ти бач, який догадливий, з хвоста впізнав чий! — кепкувала Ягустинка.

— За яким правом ти його заколола? — гнівно закричав коваль.

— Не галасуй, тут тобі не корчма! А за таким правом, що Антек через Роха наказав його заколоти.

— А як Антек може наказувати? Хіба це його кабан?

— Звісно, його.

Ганка вже опанувала себе і була готова до боротьби.

— Неправда, він спільний! Ти за це дорого заплатиш!

— Не тобі відповідь даватиму!

— А кому ж! До суду подамо!

— Тихше, прикуси язика, тут он недужий лежить! Це його добро, він наживав.

— А їсти будете ви!

— Та вже, звісно, тобі й понюхати не дамо!

— Віддаси половину, то я до тебе не сікатимусь,— сказав він примирливо.

— Силоміць і ніжки не візьмеш.

— То дай добром оцю чвертку й частку сала.

— Накаже Антек — дам, а без його наказу — ні кісточки!

— Здуріла молодиця! Антеків це кабан, чи що? — знову розлютився коваль.

— Він батьків, а отже, все рівно що Антеків. Поки батько хворіє, Антек тут за нього порядкує, а потім буде, як бог дасть.

— В острозі нехай порядкує, якщо йому дозволять! Поженуть його в кайданах у Сибір, там і буде хазяйнувати! — оскаженіло гукнув коваль.

— Не твоє діло! Може, й поженуть, а однаково поля батькового ти не загарбаєш, хоч би для цього ще раз наших людей продав, як Іуда,— грізно вимовила Ганка, охоплена несподіваним страхом за чоловіка.

У коваля навіть ноги затремтіли і руки засіпалися, так йому хотілось схопити її за горло, тягати по хаті й лупцювати. Але він стримувався, бо тут були чужі люди, і тільки кидав на Ганку люті погляди та від злості не міг вимовити й слова. А вона не злякалась: взяла в руки ніж, яким рубала м'ясо, і так пильно й зухвало глянула на коваля, що той оторопів, присів на скриню і почав скручувати цигарку, а налляті кров'ю очі його бігали по хаті. Кілька хвилин він, видно, щось зважував і обмірковував, потім устав і сказав несподівано лагідно:

— Ходімо на ту половину, я тобі щось скажу, і ми домовимося. Ганка витерла руки й пішла за ним, але двері, на всякий випадок, залишила відчиненими.

— Не хочу з тобою ні сваритись, ні судитись,— почав коваль, закурюючи.

— Бо знаєш, що нічого не відвоюєш. Ганка вже зовсім заспокоїлась.

— Сказав батько вчора ще що-небудь?

Тон у коваля був уже лагідний, він навіть усміхався.

— Ні. Лежав тихо, як і сьогодні лежить,— відповіла Ганка, підозріливо насторожившись.

— Кабанець — то байдуже: закололи, то й їжте собі, як хочете, не мій збиток. Часом скажеш таке, за чим потім жалкуєш. Ти забудь, що я казав. Тут важливіше діло є... Знаєш, на селі патякають, що в батька десь заховано багато грошей...— він зробив паузу, вп'явшись очима в обличчя Ганки.— Варт було б пошукати — боронь боже, помре, то ще загубляться десь або хтось чужий їх поцупить.

— Та хіба батько скажуть, де заховали? — В Ганчиних очах нічого не можна було прочитати.

— Тобі скаже, якщо розумно запитаєш.

— Нехай тільки до пам'яті прийде, тоді спробую випитати.

— Якщо будеш розумна й триматимеш язика за зубами, ми тільки вдвох і знатимем про ці гроші. Якщо їх знайдеться чимало, можна буде й Антека з острогу викупити. А іншим навіщо про це знати? З Ягни вистачить і того, що їй батько записали, та й ці морги можна буде відсудити. А Гжелі немало посилали за ці роки! — шепотів коваль, нахилившись до Ганчиного вуха.

— Правду кажеш... правду,— підтакувала вона, намагаючись нічим себе не виказати.

— Я так думаю, він їх десь у хаті заховав... Як ти гадаєш?

— Звідки ж мені знати? Він і словечком про це не згадував.

— Про зерно він щось тобі казав учора — не пам'ятаєш хіба? — підказував їй коваль.

— Так, правда, він про посів згадував.

— І ще про діжки щось таке,— провадив він далі, не зводячи з неї очей.

— Авжеж, бо в діжках у нього й лежить зерно для посіву,— відповіла Ганка, ніби нічого не розуміючи.

Коваль лайнувся стиха,— він ще більше впевнився, що Ганка про щось знає: прочитав це на її замкненому обличчі, в очах, занадто насторожених і занепокоєних.

— Ти гляди, не плещи язиком про те, що я тобі говорив.

— Базікало я, чи що, щоб з новинами по селу бігати?

— Та я тільки так застерігаю... А старого доглядай гарненько, бо коли в нього раз у голові проясніло, то він кожної хвилини може й зовсім до розуму повернутись.

— Ох, коли б швидше!

Коваль стрельнув у неї своїми липкими очицями, посмикав вус і вийшов, а Ганка дивилася йому вслід з прихованим глумом.

— Іуда, падлюка, розбійник! — прошепотіла вона з ненавистю, ступивши до дверей, за якими він зник. Не вперше він їй погрожує, страхає, що Антека зашлють у Сибір і прикують до тачки. Звісно, вона в це не дуже вірила, розуміючи, що коваль говорить більше по злобі, для того, щоб її залякати та щоб легше було вижити її з Борининої хати.

А все-таки її мучила болюча тривога за Антека. Вона довідувалась, де тільки могла, яка його чекає кара, і з сумом говорила собі, що вийти сухим з води йому не пощастить.

— Правда, він захищав рідного батька, але все-таки вбив лісника... і його за це не помилують.

Так казали розважливі люди. Але кожен говорив своє, і Ганка не знала, кому вірити. В місті адвокат, до якого ксьондз направив її з листом, сказав, що справа може скінчитися різно — і зовсім погано, і не так уже погано, треба тільки не шкодувати грошей і терпляче дожидати. А найбільше лякали її розмови на селі, де коваль з кожним зустрічним ділився своїми міркуваннями і підбурював усіх проти Антека.

От і сьогодні слова його каменем лягли Ганці на серце. В неї тремтіли ноги, вона не могла вимовити й слова. До того ж тільки-но, як пішов коваль, прибігла Магда і сіла біля хворого, начебто для того, щоб відганяти від нього мух, яких у хаті зовсім не було, а насправді — щоб пильно за всім стежити.

А втім, їй це швидко надокучило, і вона кілька разів поривалась допомогти Ганці та іншим домашнім.

— Не клопочися, самі впораємось. Хіба ти вдома не наробилася?— сказала їй Ганка так гостро, що Магда більше не пропонувала своїх послуг і тільки зрідка нерішуче починала розмову про те, про се,— вдачею вона була боязка і мовчазна.

Аж надвечір прийшла Ягна, але цього разу не сама, а з матір'ю.

Обидві привіталися — наче ніякої сварки й не було — так дружньо й лагідно, що Ганку це вразило, і хоч вона відповіла їм так само, не поскупившися на привітні слова й навіть на горілку, проте весь час була насторожі. Домінікова відсунула чарку:

— Страсний тиждень! Хіба можна горілку пити!

— Не в корчмі ж, а вдома. При нагоді не гріх,— виправдувалась Ганка.

— Люди завжди раді чимось скористатися, аби тільки собі дати попуск...

— Випийте, хазяйко, зі мною, я ж не органіст! — гукнув Амброжій.

— Де тільки чарочка брязне, ви вже й тут як уродилися! — буркнула Домінікова, беручись перев'язувати голову Борині.

— Що ж... Кожному своє! Один б'є себе в груди й кається, тільки-но зачує, як у костьолі задзвонили, інший, коли пляшка задзеленчить, чарочки шукає.

— Лежить, бідолаха, лежить, нічого в світі не бачить, не знає! — жалібно примовляла Домінікова над Бориною.

— І ковбаси не покуштує, і горілочки не хильне! — так само протягло перекривляючи її, мовила Ягустинка.

— А у вас самі жарти на думці! — гнівно напала на неї Домінікова.

— Сльозами горю однаково не зарадиш! Тільки й мого, що посміюся хоч трохи.

— Хто сіє зло, той збирає смуток, а потім каятиметься.

— Правду люди кажуть, що Амброжій, хоч і служить у костьолі, а ладен хоч і з самим нечистим покуматися, аби тільки мати від нього почастунок! — гнівно сказала Домінікова, змірявши його суворим поглядом.

У хаті запала важка мовчанка, Амброжій аж на місці засовався від злості, але проковтнув гостру відповідь, що так і просилася на язик: він знав, що кожне його слово буде відоме ксьондзові ще сьогодні, найпізніше — завтра після обідні, бо Домінікова не вилазила з костьолу. Принишкли й інші під поглядом її совиних очей. Наполохано примовкла навіть невгамовна Ягустинка. Домінікової боялося все село, казали, що вже не один відчув на собі силу її лихих очей,— не одного вона зурочила.

Пам'ятаючи про це, всі в хаті працювали мовчки, боязко похиливши голови, і тільки її обличчя, сухе, зоране зморшками і наче відлите з білого воску, мигтіло то тут, то там. Вона теж більше не сказала ні слова і разом з Ягною почала допомагати в роботі так рішуче, що Ганка не зважилась суперечити.

Незабаром за Амброжієм прибіг ксьондзів наймит — кликати його до костьолу. Жінки залишились самі й старанно складали в діжки й бодні м'ясо та сало.

— На цій половині менше палять, тут у коморі для м'яса холодніше буде,— вирішила Домінікова, і вони з Ягусею вмить винесли діжку до комори. Сталося це так швидко, що перш ніж Ганка схаменулася, діжка була вже в коморі. Розлючена цим, вона поспіхом почала переносити на свою половину те, що залишилось, покликавши на допомогу Юзю й Петрека.

Смерком, коли засвітили вогонь, вони почали готувати ковбаси й ковбики. Ганка рубала м'ясо з понурою люттю — вона все ще не могла заспокоїтись.

— Не залишу м'яса у них в коморі, щоб вона його зжерла або повиносила! Не діждешся, проклята! Ач яка метка! — процідила вона крізь зуби.

— А ви вдосвіта, коли вона піде до костьолу, потихесеньку попереносьте все в свою комору, та й по всьому! Не видере ж вона його у вас! — порадила Ягустинка.

— Нехай тільки спробує! Це вони змовились, через те й прибігли! — хвилювалась Ганка.

— А ковбаси в нас будуть готові, перше ніж повернеться Амброжій,— заговорювала до неї стара.

Але Ганка не відповідала, зайнята роботою, а ще більше роздумами про те, як відібрати сало й окости.

В печі тріщав вогонь і бушував так, що все в хаті було залито червоним світлом; у великих горщиках булькала начинка для ковбас, а над коритами з кров'ю про щось тривожно шепотілися діти.

— Їй-богу, в мене навіть у грудях ссе від цих пахощів! — зітхнув Вітек, роздуваючи ніздрі.

— Не нюхай, бо ще попаде! Іди дай коровам пити, сіна їм наклади та січки на ніч засип! Пізно вже, коли ти з усім упораєшся?

— От зараз Петрек прийде,— сам я не впораюся, звісно.

— Петрек? А куди ж він пішов?

— Не знаєте хіба? Він допомагає прибирати на тій половині.

— Що-о? Петреку! Зараз же йди до худоби! — гукнула Ганка в сіни так гостро, що Петрек миттю вибіг на подвір'я.

— А ти ручок своїх не жалій, сама кімнату прибери! Бачили її? Запаніла, ручок каляти не хоче, наймит їй потрібен! — галасувала розлючена Ганка, вивалюючи з горщика на стіл печінку й легені, від яких по всій хаті пішла пара.

На вулиці загуркотіла бричка, задзеленчав дзвоник.

— Ксьондз когось причащати їде,— мовив, заходячи до хати, Билиця.

— А хто ж це захворів? Щось наче не чути було...

— За війтову хату звернув! — гукнув у вікно Вітек.

— Напевно, до когось з халупників.

— А може, до ваших Причеків, Ягустинко? Бо вони ж якраз там живуть.

— Ні, вони здоровісінькі, хіба таким клятим станеться щось? — буркнула Ягустинка. Проте, хоч вона з своїми дітьми завжди сварилась і судилась, серце у неї тенькнуло.

— Піду довідаюся й миттю повернусь,— вона поспіхом вибігла з хати.

Минуло чимало часу, вже й Амброжій повернувся, а Ягустинки все не було. Амброжій розповів, що ксьондза покликали до Агати, родички Клембів, яка повернулася в суботу до села.

— То хіба вона не в Клембів живе?

— Ні. У Козла чи в Причеків притулилась, щоб умерти. Більше вони про це не говорили, зайняті роботою, з якою й так уже дуже забарилися. Юзя й Ганка раз у раз відривались і порались по господарству.

Вечір тягнувся повільно, довгий і нудний, надворі було темно, хоч в око стрель, періщив холодний дощ, вітер гойдав дерева і часом так дмухав у комин, що головешки сипалися з печі до хати.

Скінчили майже опівночі, а Ягустинка все ще не повернулася.

«На вулиці злива, грязюка, от вона й не захотіла чапати навпомацки»,— подумала Ганка, виглянувши у двір, перше ніж лягти спати.

Погода й справді була така, що й пса шкода було б на вулицю вигнати: од вітру тріщали покрівлі, по каламутному небу мчали важкі, набряклі дощем хмари, не видно було жодної зірки, жодного вогника в хатах, що потопали в темряві. Село давно спало, і тільки вітер з посвистом гуляв по полях, воював з деревами та здіймав на ставку хвилі.

Всі полягали спати, не чекаючи Ягустинки; вона з'явилась тільки наступного ранку, насуплена, як цей холодний, вітряний і похмурий день. Погріла тільки руки в хаті й одразу ж пішла в клуню перебирати картоплю, звалену туди з ям. Працювала майже сама — Юзя часто бігала накладати на воза гній: його ще вдосвіта почав возити на поле Петрек, бо Ганка дуже нагримала на нього за те, що він полінувався зробити це вчора. Петрек поспішав, горлав на Вітека, хльоскав коней і мчав, бризкаючи на всі боки грязюкою.

— Ач, ледар, тепер на кониках злість зганяє! — сказала Ягустинка, замахуючись на гусей, які прибігли до клуні цілим табуном і, голосно ґелґочучи, клювали картоплю. Юзя пробувала до неї заговорити, але стара не відповідала, сиділа, насупившись, і ховала під низько насунутою на лоба хусткою почервонілі, заплакані очі.

Ганка один тільки раз вийшла до них — вона чатувала в хаті, чекаючи, поки Ягна піде, щоб забрати м'ясо до себе і водночас поритися в діжках з зерном.

Але Ягна, мов навмисне, ні на крок не виходила з хати, і Ганка, не стримавшись, кілька разів заходила до хворого, а тоді з якоїсь приключки заглянула до комори.

— Чого ти там шукаєш? Я знаю, де що лежить, скажи — покажу тобі! — гукнула Ягна, заходячи туди слідом за нею.

І Ганці довелося піти. Вона встигла тільки застромити руки в зерно, але гроші могли лежати глибше, на самому дні. Вона одразу зрозуміла, що Ягна за нею пантрує, і вирішила відкласти розшуки до слушнішої нагоди.

«Поки що треба буде приготувати всім гостинці»,— подумала вона, з жалем оглядаючи розвішані на жердці ковбаси. У Борин, так само, як і в інших заможних господарів, було заведено — заколовши кабана, на другий день посилати в подарунок найближчим родичам і приятелям по ковбасі, по шматку м'яса або сала.

— Хоч і шкода, а дати треба, бо скажуть, що ти скупа,— сказав Билиця, заходячи саме в ту мить, коли вона стояла й журилася цим.

І Ганка, знітивши серце, стала розкладати подарунки по тарілках і мисочках, з важким зітханням заміняючи надто короткі ковбаси на інші, довші, то докладаючи, то знову знімаючи по шматочку, і нарешті зовсім змучена, гукнула Юзю.

— Одягнися краще, рознесеш усім.

— Ой, скільки тут!

— Що вдієш, треба! Без людей не проживеш! Оці, найдовші, віднеси найперше тітці: вона на мене вовком дивиться, паплюжить мене, де тільки може, та вже бог з нею! Оцю мисочку — війтові. Падлюка він, але з Мацеєм завжди приятелював, та й нам іще може допомогти при нагоді. Оці ковбаски, кишки з кашею й шматок почеревини — Магді: нехай не гавкає, що ми самі з'їли батькового кабана. Правда, рота їм не заткнеш, але все ж таки на одну причіпку менше... Причековій оцю ковбасу: жінка вона чванлива, язиката, але перша прийшла до мене з приязним словом. А оцей останній шматок — Клембовій.

— А Домініковій нічого не дасте?

— Потім їй дам, після обіду... Звісно, треба дати. Вона мов кізяк: не воруши і ще здалека обминай. Ну, неси всім по черзі, та гляди, не заговорися там з дівчатами, вдома ще стільки роботи.

— Дайте й для Настки шматочок, вони такі бідні, навіть на сіль у них немає! — тихо попросила Юзя.

— Нехай прийде, дам їй що-небудь. Тату, а ви візьміть для Веронки. Вона обіцяла вчора, що зайде...

— Її мельничиха покликала надвечір кімнати прибирати — мабуть, на свято гостей чекає...

Старий довго ще розповідав би сільські новини, але Ганка, випровадивши Юзю, одяглася тепліше й пішла допомагати Ягустинці та підганяти наймитів.

— А ми вас чекали вчора на вечерю,— почала вона, здивована мовчанням старої.

— Ох, надивилась я там... наїлась горя досхочу! Ще й сьогодні пече.

— Агата, кажуть, злягла.

— Так, у Козлів помирає, сирота.

— Як? А чому не в Клембів?

— Люди тільки тих за рідню визнають, кому нічого від них не потрібно або хто до них приходить з повними руками, а інших родичів вони собаками цькують...

— Що ви кажете? Не вигнали ж її Клемби?

— Припленталась вона до них у суботу і тієї ж ночі й злягла, то, кажуть, Клембова забрала її перину і майже голу з хати виставила.

— Клембова? Така добра жінка! Не може бути! Брехня...

— Кажу те, що від людей чула.

— Отже, Агата в Козлової лежить? Хто б подумав, що Козлова така жаліслива.

— За гроші й ксьондз пожаліє! Козлова взяла в Агати двадцять злотих і за це повинна утримати її до останньої години — стара з дня на день смерті чекає, а за похорон окремо... Недовго Козловій чекати, Агата не сьогодні-завтра богу душу віддасть...

Ягустинка змовкла, марно силкуючись стримати схлипування.

— Що це ви, нездужаєте, чи що? — спитала Ганка співчутливо.

— Надивилась я на людське горе — сил моїх більш немає! Людина — не камінь: захищаєшся сам від себе, хоч би й тією злістю на весь світ, а захиститися не можеш: приходить така година, коли вже й серце не витримує, на пісок з жалю розсипається.

Вона захлинулася плачем і довго здригалася, голосно сякаючись, потім знову заговорила з таким болем, що слова її, мов гіркий полин хлюпнули Ганці на душу.

— Кінця немає людському горю! Сиділа я біля Агати, коли ксьондз пішов, аж тут прибігає Філіпка з-за ставу, голосить, що найстаршенька її вмирає... Побігла я до них. Господи! В хаті мороз, вікна віхтями позатикані... Одне ліжко на всіх, а діти, як собачата, покотом на соломі сплять. А дівчина не помирає — це вона з голоду охляла. Картоплі вже нема... перину продали... Кожну мірку крупів в мельника треба жебрати... ніхто не хоче в борг дати чи позичити до нового... Та й у кого є зайве? Нізвідки порятунку нема, Філіп в острозі сидить, разом з усіма.

Тільки-но вийшла від них, аж тут Гжегожова каже, що Флорка Причекова родила, а доглянути її нікому. Негідники вони, скривдили мене, хоч і діти рідні. Але я зайшла, не час тепер кривду пам'ятати... Там теж злидні зуби шкірять: дітей повна хата, Флорка хвора, грошей і копійки нема, і допомоги чекати нізвідки. Землю зубами не гризтимеш... Їсти нема кому зварити, поле лежить неоране, хоч весна йде... Адже Адама теж в острог забрали. Хлопчиська народила міцного, як кремінь, тільки чим вона його годуватиме? Сама висохла, як тріска, молока в грудях ні краплі немає, а корова ще не телилася... І скрізь так тяжко... А що в халупників робиться — і сказати не можна. І робити нікому, і заробити ніде. Ні тієї копійки, ні порятунку нізвідки... Хоч би господь догадався — усім біднякам легку смерть послав, щоб не мучилися на цьому світі.

— А в кого ж тепер на селі через край переливається? В усіх горе, в усіх серце щемить.

— Ще б пак, і в багатіїв турбот чимало! Один думає, чим краще ковбаси начинити... інший — кому б гроші під більші проценти позичити... А про бідноту ніхто не дбає, хоч би вона й під тином здихала. Боже мій, в одному селі живуть, сусіди, а нікому це спати не заважає... Звісно, кожен на бога перекладає турботу про бідних, валить все на промисел божий, а сам за повною мискою черево тішить та теплим кожухом вуха затуляє, щоб не чути, як нещасні стогнуть.

— Що вдієш? Хто ж стільки має, щоб усім біднякам допомогти?

— Хто не хоче, завжди знайде, як викрутитись! Я про вас не кажу, ви не на своєму господарстві, важко вам, знаю, але є такі що могли б людям допомогти: мельник, ксьондз, органіст та й інші...

— Якби їм хто підказав, може, й зглянулися б, допомогли...

— У кого душа чуйна, сам почує, як люди стогнуть, не треба йому про це з амвона кричати! Ех, люба ви моя, вони дуже добре знають, що діється з бідним людом,— адже вони людською бідою живляться, з неї жиріють. У мельника вже тепер жнива, хоч до переднівку ще далеко: мов на богомілля, сунуть до нього люди по борошно та крупи, віддають йому останню копійку або набір беруть — хто на відробіток, хто за ще й які проценти. Що будеш робити,— хоч би й перину єврею продав, а їсти треба.

— Правда, дурно ніхто не дасть...

Ганка згадала власну, ще недавно пережиту нужду і важко зітхнула.

— Я вчора до пізньої ночі сиділа біля Флорки, посходилися туди й інші жінки, розповідали, що на селі діється...

— Во ім'я отця і сина! — скрикнула раптом Ганка і схопилася: вітер так хряпнув дверима клуні, що мало не розтрощив. Вона насилу їх зачинила і міцно підперла кілками.

— Вітер сильний, але теплий. Коли б дощу не навіяло знову.

— Вже й так віз у полі по осі грузне.

— Днів зо два сонячних — і швидко просохне. Весна ж надворі.

— Добре було б ще до свят почати садити картоплю.

Так вони перемовлялись, пильнуючи роботи, а незабаром і зовсім замовкли. Чути було тільки, як раз у раз стукає кинута картопля: дрібна падала на одну купу, підгнила — на іншу.

— Буде чим відгодувати кабана, та й для корів вистачить...

Але Ганка наче не чула, захоплена одною думкою: як би їй добратися до свекрових грошей? Вона тільки зрідка підводила голову й крізь відчинені двері кидала погляд у двір, на дерева, що похитувались, змагаючись із вітром. Сині збурені хмари мчали по небу, мов розшарпані снопи, а вітер чимраз дужчав і так шугав знизу, що стріха на хаті настовбурчувалась щіткою; було вогко й холодно, гостро тхнуло гноєм, який набирали з купи й возили на поле; у дворі було майже порожньо; тільки час від часу пробігали гнані вітром настовбурчені кури, а гуси сиділи в затишку під тином — гусенята, поховавшись в них під крильми, тихо попискували. Десь кожної півгодини під'їздив Петрек з порожнім возом, повертав, зупинявся біля самої клуні й, підкинувши коням сіна, накладав удвох з Вітеком гній, потім їхав знову в поле, зіскакуючи часом і підпираючи плечем віз на вибоїнах.

Раз у раз з криком прибігала Юзька, розчервоніла, задихана, і починала цокотіти. Їй дуже подобалось розносити ковбаси.

— Війтові віднесла, тепер побіжу до тітки!.. У війта всі вдома; білять вже хату до великодня. Так дякували, так дякували!..

Розказавши все докладно, хоч ніхто її й не питав, Юзя знову бігла на село, обережно тримаючи зав'язані в білу хусточку мисочки з гостинцями.

— Цокотуха дівка, а розумна! — зауважила Ягустинка.

— Розумна — штуки витівати та пустувати,— озвалася Ганка.

— А чого ж ви від неї хочете? Дівчисько ще, дитина...

— Вітеку, глянь-но, хтось там зайшов до хати! — гукнула раптом Ганка.

— Це коваль!

Вражена поганим передчуттям, Ганка зразу побігла просто на половину до Борини. Старий лежав, як завжди, горілиць. Ягна шила щось біля вікна. В кімнаті більше не було нікого.

— А де ж Міхал подівся?

— Він десь тут, шукає викрутку, яку колись Мацеєві позичив,— пояснила Ягна, не підводячи очей.

Ганка виглянула в сіни — нікого, зайшла на свою половину — тут тільки Билиця сидів біля печі з дітьми і майстрував для них вітрячок. Вона пошукала навіть у дворі — коваля ніде не було. Тоді кинулась просто в комору, хоч двері були зачинені.

Там біля діжки стояв коваль і, по лікті зануривши руки в зерно, завзято рився в ньому.

— То ти в ячмені викрутку заховав, еге ж? — гукнула вона, задихаючись від гніву й хвилювання, і грізно підступила до нього.

— Та ні, дивлюсь, чи не взявся пліснявою, чи годиться на посів,— затинаючись, пробурмотів захоплений зненацька коваль.

— Не твій це клопіт! Чого сюди заліз? — зняла крик Ганка. Він неохоче вийняв руки з діжки і, ледве тамуючи лють, пробурчав:

— А ти за мною стежиш, мов за злодієм яким!

— Хіба я знаю, чого ти сюди прийшов? Ач у чужу комору заліз і порпається у діжках! Може, ще замки позриваєш та в скринях шукатимеш? — репетувала Ганка дедалі голосніше.

— Я ж тобі вчора казав, чого нам треба шукати...— коваль намагався говорити спокійно.

— Брехав ти мені, очі замилював! Бачу я наскрізь твої іудині наміри!

— Ганко, прикуси язика, бо я тобі його вкорочу! — люто гаркнув коваль.

— Спробуй, розбійнику! Тільки пальцем мене зачепи, такого галасу нароблю, що півсела збіжиться і побачать люди, що ти за цяця! — не вгавала Ганка.

Коваль пильно глянув по кутках і нарешті вийшов, сиплячи прокльони на її голову; вони подивилися одне одному в очі так пронизливо, що, якби могли, повбивали б, здається, одне одного цими сповненими ненависті поглядами.

Ганка довго не могла отямитись, навіть води мусила випити — так була схвильована.

«Треба якомога швидше знайти гроші й заховати в надійному місці, бо, якщо він їх знайде, всі забере»,— думала вона, йдучи до клуні, але раптом повернула назад.

— Сидиш у хаті, стережеш, а чужих до комори пускаєш! — відчиняючи двері, гукнула вона Ягні.

— Міхал не чужий, він таке ж право має, як і ти,— нітрохи не злякавшись, відповіла Ягна.

— Брешеш, як собака! Ти змовилася з ним! Але затям собі: коли з хати щось пропаде,— бог мені свідок, до суду подам і скажу, що ти допомагала! Затям собі це!

Ягна схопилася з місця і лапнула, що під руку трапилось.

— Битися хочеш? Спробуй тільки! Я твоє пещене личко так розмалюю, що кров'ю вмиєшся, і рідна мати тебе не впізнає! — вже не тямлячись, несамовито закричала Ганка.

Хто зна, чим би це скінчилось,— обидві, підступивши одна до одної, от-от мали зчепитися,— зайшов Рох. Присоромлена його поглядом, Ганка трохи вгамувалась і вийшла, хряпнувши дверима.

Ягна залишилась у кімнаті — стояла приголомшена, губи в неї тремтіли, ніби в пропасниці, серце гучно калатало й сльози горохом сипалися з очей. Нарешті вона схаменулась і, кинувши в куток праник, який тримала в руці, впала на ліжко, вся аж здригаючись від гірких, невтішних ридань.

Тим часом Ганка пояснювала Роху, через що вони посварились.

Він терпляче слухав її верескливу, переривану схлипуванням розповідь, але, так і не зрозумівши до ладу, в чому річ, перебив її і став суворо вичитувати. Навіть миску з їжею, яку подали йому, сердито відсунув і схопився за шапку.

— Доведеться, мабуть, світ за очі піти і в Ліпці дорогу забути, якщо ви такі! Диявола тішите та єретиків, що кепкують з колотнечі та глупоти люду християнського... Господи праведний! Мало їм горя, хвороб, злиднів — вони ще б'ються між собою та лютують!

Він аж задихнувся після цієї запальної промови. Ганку пойняв такий жаль і, боячись, щоб він не пішов розгніваний, вона поцілувала його в руку й від щирого серця попросила пробачення.

— Якби ви знали... Витримати вже не можу з нею, все робить на злість і на шкоду. Через неї і батько нас скривдив, стільки землі їй відписав! А ви знаєте, яка вона, знаєте, що вона з хлопцями гуляла, що вона... (Ні, про Антека Ганка не могла сказати). А тепер, кажуть, вже з війтом тягається,— додала вона тихше.— Як бачу її, все в мені аж кипить, ножем би її вдарила...

— Господь сказав: «Мені відомста — я відплачу». Вона — теж людина і образу почуває, за гріхи свої тяжко відповість. Кажу вам: не робіть їй кривди.

— Кривди? Я? — здивувалася Ганка. Вона не розуміла, чим скривдила Ягну.

Рох жував хліб, мовчки поглядаючи на Ганку і про щось думаючи. Потім погладив по голівках дітей, що тулилися до його колін, і зібрався йти.

— Я ще заскочу до вас якось увечері. А ви дайте їй спокій, а в усьому іншому покладіться на бога.

Попрощався й пішов до села.

IV

Рох повільно чвалав дорогою понад ставом, бо вітер просто з ніг збивав, і до того ж старий був пригнічений тим, що діялось на селі. Раз у раз поглядав почервонілими очима на хати, замислювався і тяжко зітхав. Погано було в Ліпцях, так погано, що гірше й бути не може.

І не найгірше було те, що багато людей на селі голодувало і хворіло, що жінки і сварилися, і билися частіше, ніж будь-коли, що смерть частіше заглядала сюди, ніж минулими роками. Таке вже траплялося, люди до цього призвичаїлися й розуміли, що часом інакше й бути не може. Набагато гірше було зовсім інше: те, що земля лежала неорана, незасіяна й нікому було на ній робити.

Весна йшла по всьому світі, з нею прилетіли і птахи на торішні гнізда, на вищих місцинах вода збігла, поля підсихали, земля аж просила плуга, угноєння, святого зерна.

А кому ж іти в поле, коли всі робочі руки в острозі? На селі залишились майже самі жінки, де їм було з усім упоратись! А тут іще, як завжди навесні, багатьом прийшла пора родити, та й корови телились, і домашня птиця сиділа на яйцях, і свині поросились. Час було порати городи, висаджувати розсаду, треба було, перш ніж садити, дістати з ям і перебрати картоплю, повідводити з ланів воду, вивезти гній — тут хоч руки до кісток пообдирай, а без чоловіка всього не подужаєш... Та ще — реманент лагодити, січку для худоби різати, дрова з лісу возити та рубати.

А скільки всякої іншої роботи й клопотів — хоча б про дітей, що їх у кожній хаті як маку. А жінки вже і рук, і ніг своїх не почували, надвечір поперек терпнув від утоми, а робота й наполовину не була зроблена. І, найголовніше, до роботи в полі ніхто ще й не брався.

А земля чекала. Зогрівало її молоде сонце, сушили вітри, наскрізь просочували вологою теплі, благодатні дощі, додавали сили туманні й теплі весняні ночі. І вже сходила зеленою щіткою трава, швидко пішла вгору озимина, дзвеніли над полями жайворонки, а по луках блукали лелеки; де-не-де вже й квіти розцвітали у вологих улоговинах і тяглися до неба, яке ясною завісою обіймало землю і з кожним днем здіймалося вище. Чимраз далі сягав тужний зір — вже до околиць села, до лісу, досі схованого в зимовому присмерку. Весь світ прокидався й чепурився назустріч радісному святу весни.

У сусідніх селах, де тільки не кинь оком, скрізь кипіла робота. Цілими днями — у дощ і в годину — на полях лунали веселі пісні, перегукування, зблискували плуги, снували люди, чулося іржання коней і веселе торохтіння возів. Тільки ліпецькі поля були порожні й тихі, мертві, мов кладовище.

А до того жінок гризла тяжка тривога за тих, кого посадили до тюрми.

Мало не щодня хтось плентався в місто — з клуночком або й з порожніми руками, тільки для того, щоб марно благати про звільнення невинуватих.

Та хіба зглянеться хтось на скривджений люд, якщо він сам не доб'ється для себе справедливості?

Лихо впало на Ліпці, таке лихо, що навіть в інших селах починали вже розуміти, що кривда, заподіяна Ліпцям, є кривда всього селянського люду. Тільки мавпи гризуться між собою, а людина завжди за людину стояти повинна, щоб і її не спіткало таке ж лихо.

Отож не диво, що люди з сусідніх сіл, які досі раз у раз сварилися з Ліпцями за межі та різні завдані сусідами шкоди, а то й просто з заздрощів, — бо ліпецькі гнули кирпу перед іншими і село своє вважали за найперше,— тепер забули давні чвари, і вряди-годи якийсь дядько з Рудки, або з Волі, або з Дембіци, та навіть хтось із ріпецької шляхти вирушав до Ліпців на таємну розвідку.

А в неділю після відправи в костьолі або, як приміром, учора, після сповіді, вони довго розпитували про заарештованих і, слухаючи розповіді ліпецьких, хмурились і так само, як ті, стискали кулаки, лаяли напасників і журилися долею скривджених.

От про це й думав Рох тепер, обмірковуючи одну, видно, дуже важливу справу, бо він то уповільнював ходу, то зупинявся, ховаючись од вітру за деревами, і, наче не помічаючи нічого навкруги, дивився кудись удалечину.

Дедалі розвиднювалося й ставало тепліше, і тільки надокучливий вітер дужчав з кожною годиною; із стогоном хилилися молоді дерева, купаючи віття в ставку, летіли зі стріх віхті соломи, ламалися гілки. Вітер розгулявся з такою силою, що, здавалося, все зрушилося з місця — садки, тини, хати, дерева — і летить за ним. Навіть бліде сонце, що виглянуло з-поміж розшарпаних хмар, теж, здавалося, бігло по наче всипаному піском небу, а над костьолом якісь птахи, розпроставши крила, знесилені, мчали за вітром і з страшним криком розбивалися об вежі та розмаяні дерева.

Але цей зухвалий і, надокучливий вітер добре сушив землю, і вранці поля вже посвітлішали, а з доріг зійшла вода.

Рох довго стояв, поринувши у власні думки, забувши про все на світі, але раптом насторожився: вітер доніс до нього чиїсь лайливі голоси.

Він хутко оглянувся: на тому березі біля солтисової хати юрба жінок оточила якихось чужих людей.

Зацікавлений, Рох поспішив туди довідатись, що сталося. Але, здалека побачивши стражників і війта, звернув у найближчий двір, а звідти став обережно пробиратися садками до юрби: він не любив потрапляти на очі представникам влади.

Юрба гомоніла дедалі голосніше, підходило чимраз більше жінок, звідусюди збіглися діти і протискувалися поміж старшими, штовхаючи одне одного. На солтисовому подвір'ї вже стало тісно, і юрба ринула на вулицю, не звертаючи уваги ні на грязюку, ні на гілки, що хльоскали по головах. Галасували всі, і Рох нічого не міг розібрати, бо слова відносило вітром, і тільки чув з-за дерев, що найбільше надривалася Плошкова; огрядна, розчервоніла, вона так розлючено вимахувала кулаками під самісіньким носом у війта, що той задкував від неї, а юрба підтримувала Плошкову криками, мов зграя роздражнених індиків. Кобусєва жінка метушилась, марно силкуючись протиснутися до стражників, над головами яких раз у раз злітали стиснуті кулаки, а подекуди вже й костур чи брудна мітла.

Війт щось пояснював, заклопотано чухаючи потилицю, і сам стримував натиск жінок, поки стражники не вимкнулись обережно з юрби та не відступили берегом до млина. Тоді й він пішов за ними, відгризаючись на ходу й сварячись на хлопчисьок, що жбурляли в нього грязюкою.

— Чого вони хотіли? — підходячи до жінок, спитав Рох.

— Чого? Щоб село зараз же вирядило двадцять возів і людей лагодити дорогу до лісу,— пояснила Плошкова.

— Якесь високе панство там проїжджатиме, от і наказано засипати всі вибоїни...

— А ми сказали, що ні возів, ні коней не дамо!

— Хто туди поїде?!

— Нехай повипускають наших чоловіків, тоді вони їм дорогу полагодять.

— Пана запрягли б!

— Самі нехай за роботу беруться, замість по хатах нишпорити!

— Напасники прокляті!

Так чимраз голосніше і пронизливіше лементували, перебиваючи одна одну, жінки.

— Тільки-но я їх побачила, одразу ж відчула — щось тут недобре!

— Вони вже з самого ранку з війтом у корчмі радились.

— Нажлуктились горілки і гайда по хатах — людей на роботу виганяти!

— Війт усе знає, він повинен був доповісти начальству, яке становище в Ліпцях,— вставив Рох, марно силкуючись перекричати збуджених жінок.

— Еге, він з ними завжди заодно!

— Сам їх на нас нацьковує!

— Він тільки про свою користь дбає! — кричали в юрбі.

— Намовляв нас дати стражникам по п'ятнадцяь яєць з кожної хати або по курці, тоді вони, мовляв, дадуть нам спокій і пошлють на шарварок інші села.

— А камінням по голові не хочуть?

— Та кийків би ще додати!

— Тихше, молодиці, бо ще посадять вас за образу начальства.

— Нехай карають, нехай в острог садовлять, а я хоч і найбільшому начальнику у вічі скажу, як нас кривдять!

— Злякалась я війта! Подумаєш; велике цабе. Опудало — горобців лякати! Забув, що його на цю посаду чоловіки настановили, то вони й скинути можуть! — горлала Плошкова.

— А за віщо ж нас карати? Хіба ми не платимо податків, не віддаємо наших синів у рекрути, не робимо, що накажуть? Мало їм, що чоловіків у нас забрали!

— Як тільки з'явилися стражники — чекай напасті!

— У жнива собаку мого в полі підстрелили!

— На мене до суду подали за те, що сажа в комині загорілася!

— А на мене хіба не подали, коли я торік льон сушила за клунею?

— А Гульбасового хлопчиська як побили за те, що каменем у них жбурнув!

Всі кричали разом, оточивши Роха. Такий знявся галас, що він навіть вуха заткнув.

— Та цитьте ви! Криком нічого не допоможеш! Тихше! — гукнув він нарешті.

— Ідіть ви до війта і все скажіть, бо ми самі туди підемо з мітлами! — несамовито горлала Кобусиха.

— Піду, тільки ви розійдіться, бо ж у кожної стільки роботи в хаті. Я йому все поясню! — палко переконував їх Рох, боячись, щоб стражники не повернулися.

У костьолі продзвонили полудень, і жінки стали поволі розходитись, голосно перемовляючись і часто зупиняючись біля хат.

А Рох поспіхом увійшов у хату до солтиса, де він тепер жив. (Дітей він навчав у порожній хаті Сікори, на другому кінці села, за корчмою).

Солтиса вдома не було — він поїхав до повіту, повіз гроші за податки, а солтисова жінка розказала Роху спокійно, по порядку, як усе трапилось.

— Коли б тільки з цього галасу не вийшло якогось лиха,— сказала вона наприкінці.

— В усьому війт винен. Стражники роблять, що їм наказано, а він же знає, що на селі залишились майже самі жінки і на полі робити нікому, не те що дорогу лагодити! Піду до нього, нехай владнає справу, щоб штрафу на село не наклали.

— Це вони Ліпцям мстяться за ліс! — зауважила Сохова.

— Хто мститься? Поміщик? Таж він про все це ні сном ні духом не знає!

— Е, пан з паном завжди легше домовиться, вони в згоді живуть. А наш поміщик заприсягнувся, що відплатить ліпецьким.

— О господи, дня спокійного немає! Як не те, то інше!

— Тільки б гіршого не сталося! — зітхнула Сохова, складаючи руки, як на молитву.

— Позліталися всі, як сороки, і такий крик зняли, що не дай боже!

— У кого болить, той і кричить!

— Адже криком нічого не допоможеш, тільки нове нещастя накликати можна.

Рох був роздратований і побоювався, щоб на село знову не звалилось якесь нове лихо.

— До дітей ідете? Рох устав з лави.

— Ні, я їх відпустив — свято скоро, і вони повинні вдома допомагати: стільки роботи скрізь.

— Ходила я сьогодні вранці до Волі робітників наймати, по три злотих давала за оранку, на моїх харчах — ніхто не йде: кажуть, спершу своє треба обробити, де вже тут про чуже думати! Обіцяють прийти через тиждень, або й через два.

— Ех, шкода, що в мене тільки дві руки, та й ті немічні! — зітхнув Рох.

— Ви і так людям чимало допомагаєте! Якби не ваш розум і добре серце, не знати б, що з нами всіма й було б.

— Коли б я міг зробити все, що хочу, не було б горя на світі, але ж... Рох розвів руками, усвідомлюючи своє безсилля, і квапливо вийшов.

Він попрямував до війта, але дійшов до нього нешвидко, бо дорогою заходив до кожної хати.

Село вже трохи заспокоїлось, подекуди біля тинів ще галасували найзавзятіші молодиці, але більшість порозходилась по хатах варити обід, і на вулицях тільки вітер гуляв і все ще шарпав дерева. Але після полудня, незважаючи на вітер, скрізь зароїлися люди: на подвір'ях, на городах, біля хат, у сінях гуло, наче у вуликах, від роботи й безугавного жіночого галасу. Працювали самі тільки жінки й дівчата, а коли де-не-де й траплявся хлопчисько, то з тих, які ще сорочку в зубах тримають чи, найбільше, в підпасичі годяться... Всі старші сиділи в острозі разом з батьками.

Жінки працювали квапливо, підганяючи одна одну,— вчора всі прогайнували майже цілий день, просиділи до вечора в костьолі, чекаючи сповіді, сьогодні всіх збаламутила поява стражників, і треба було надолужувати згаяний час.

Надходило свято, на порозі був страсний вівторок, отож побільшало роботи і всякого клопоту: і в хатах треба було поприбирати, і дітям, і собі Щось пошити, і зерно до млина відвезти, і на розговини всього наготувати, і ще стільки всякої роботи в кожній хаті, що голова йшла обертом — як з усім упоратись та що б таке продати корчмареві чи в місто відвезти, аби добути трохи грошей. Кілька жінок уже сьогодні після обіду поїхали до міста, везучи під соломою всяку всячину, на продаж.

— Глядіть, щоб вас дорогою деревом десь не прибило! — застерігав Рох Гульбасову, яка їхала такою злиденною шкапиною, що ледве пленталась проти вітру. Він одразу ж звернув до її хати, побачивши, що дівчатка, замазуючи шпарини, не могли дотягтися до стіни над вікнами: допоміг їм, потім розколотив у відрі вапно, щоб білити стіни, зробив з соломи чудовий віхоть і аж тоді пішов далі.

У Вахніків дівчата вивозили на ближнє поле гній, але так добре порались, що половину гною розсипали дорогою.

Дівчата вдвох тягли за вуздечку коня, а той щосили впирався. Рох прибив лопатою як слід гній на возі, а коня так шмагнув батогом, що той одразу став слухняний, як дитина.

У Бальцерків Марися — на селі її вважали за першу після Ягни красуню — сіяла горох на полі за огорожею. Земля була чорна, добре угноєна, але Марися, запнута хусткою, у батьковому до п'ят каптані, щоб вітер не розвівав спідницю, рухалась, як муха в смолі.

— Не поспішай так, устигнеш! — сміявся Рох, підходячи до неї.

— Як же... Хто в страсний вівторок горох сіє, збере по мішку з гарнця! — відгукнулась Марися.

— Поки ти весь посієш, у тебе вже перший зійде. І надто густо сієш, Марись, надто густо: коли виросте, переплутається весь і поляже.

Він показав їй, як сіяти за вітром, бо дурне дівча сіяло як попало.

— А Вавжон Соха мене запевняв, що ти все вмієш! — сказав він, ніби ненароком, ступаючи поряд з нею грязькою борозною.

— Ви з ним говорили? — скрикнула Марися, враз зупинившись і ледве переводячи подих.

Вона густо зашарілась, але розпитувати Роха не зважувалась.

Pox тільки всміхнувся, але, йдучи, сказав:

— На свято побачу його, то розповім, яка ти роботяща!

У Плошків, Стахових родичів, двоє хлопчиків орали поле під картоплю біля самої дороги. Один поганяв, другий пробував орати, але обидва ще ледве сягали носом до кінського хвоста і сил у них не вистачало. Плуг хилитався, наче п'яний, а кінь раз у раз повертав до стайні. Хлоп'ята шмагали його, проклинали, сварилися між собою.

— Ми впораємось, дядьку Рох, упораємось, тільки от через це прокляте каміння плуг щоразу вискакує! А кобила рветься до лошати,— виправдувався з плачем старший, коли Рох відібрав у нього плуг і одразу відвалив скибу, показуючи водночас, як треба тримати коня.

— Тепер ми до вечора цілу смугу зоремо! — задерикувато гукнув хлопчик, з острахом озираючись навкруги,— чи не бачив хто, як Рох їм допомагав. Коли старий пішов, він присів на плуг, спиною до вітру, як це робив батько, і закурив цигарку.

А Рох ішов далі, від хати до хати, додивляючись, де й чим він може допомогти. Він гамував сварки й колотнечу, втихомирював пустотливу дітвору, давав поради, а де треба, допомагав у роботі, хоча б і найважчій; приміром, Клембовій нарубав дров, побачивши, що вона не може впоратися з сукуватим пнем, а Пачесям приніс води із ставу. Зауваживши, що подекуди люди над міру сумують чи нарікають на долю, старий намагався розважити їх жартом, веселим словом: дівчатам він розповідав, як живуть пани, та згадував їхніх парубків; з жінками говорив про дітей, про всякий клопіт, про все, в чому вони змогли б знайти втіху,— аби тільки відвернути їх від сумних думок.

Чоловік він був мудрий, побожний, багато бачив на світі, і через те з першого погляду розумів, що кому сказати, якою приповісткою прогнати смуток, кому потрібен сміх, а кому й молитва чи тверде розумне слово, з кому навіть і погроза.

Він мав добре й чуле серце і часто, хоч його й не просили, просиджував ночі біля хворих, підбадьорюючи бідолах добрим словом. На селі його шанували навіть більше, ніж ксьондза; і, кінець кінцем, він став здаватися людям святим, який розносив по хатах слово милосердя і втіхи.

Але чи міг Рох допомогти всьому людському горю? Чи міг він боротися з долею, нагодувати всіх голодних, повернути здоров'я хворим, замінити власними руками всі робочі руки, яких бракувало на селі?

Він працював понад силу, допомагав, захищав, але для села його допомога була краплиною в морі. Це було однаково, що змочити в спеку спраглі уста, не давши людині напитись.

Село було велике, самих хат понад п'ятдесят, орної землі величезний шматок, сила худоби, за якою треба доглядати. А скільки їдців біля миски в кожній хаті!

І все це, відколи забрали всіх чоловіків, трималося швидше волею божою, ніж зусиллями людей. Отож не диво, що з кожним днем множились горе, злидні, скарги й турботи.

Все це Рох добре знав, але тільки сьогодні, ходячи з хати до хати, він побачив, яке убозтво панує скрізь.

Мало того, що поля лежали облогом, ніхто не орав, не сіяв, не садив, а якщо де-не-де й копалися в землі, то це була не робота, а дитяча забавка,— на кожному кроці вже були помітні сліди руйнування і занедбаності: тут валилися тини, там крізь дірки в стрісі світилися лати й крокви; зірвані з завіс двері висіли, мов перебиті крила, і раз у раз грюкали в стіни; деякі хати перехнябилися і потребували підпор.

Скрізь навколо хат — смердючі калюжі, грязюка — по коліна, попід стінами так напаскуджено, що й пройти не можна, і на кожному кроці такий занепад, що серце краялось. Часто ревли з голоду корови, коні обростали гноєм — нікому було їх чистити. Навіть забрьохані, як свині, телята блукали без догляду по шляхах, господарський реманент псувався під дощем, плуги точила іржа, у возах поросилися свині. Все, що покосилося, обірвалося, поламалося й упало, вже так і залишалось,— хто ж би мав його підіймати й лагодити? Хто міг хоч трохи запобігти руйнуванню?

Жінки? Та в них, бідолашних, ледве вистачало часу на найпотрібніші справи. От якби повернулися чоловіки, одразу все пішло б інакше! Їх повернення, як спасіння божого, чекали день у день, тільки цією надією й жили. Але чоловіки не поверталися, і ніяк було довідатись, коли ж їх випустять. Тим часом тільки диявол тішився з цього занепаду, чвар та колотнечі, горя й турбот.

Вже сутінки оповили землю, коли Рох вийшов з останньої хати за костьолом, від Голубів, і поплентався до війта, на другий кінець села.

Вітер бушував, навіснів чимраз дужче і так розхитував дерева, що небезпечно було проходити мимо: раз у раз на дорогу падали зламані гілки.

Старий, згорбившись, дибав попід тинами, ледве видний у сірих сутінках, що нагадували товчене скло.

— Якщо до війта йдете, то шукайте у мельника, вдома його немає! — заявила Ягустинка, що з'явилася несподівано, наче з-під землі виросла.

Рох, не кажучи ні слова, звернув до млина. Він не терпів цієї старої пліткарки. Але вона наздогнала його і, задріботівши поруч, зашепотіла майже на вухо:

— Зайдіть до моїх дітей, та й до Філіпки... зайдіть!

— Якщо чимось зможу допомогти, зайду.

— Вони так просили, зайдіть! — благала Ягустинка.

— Гаразд, тільки спершу мені треба з війтом поговорити.

— Спасибі вам!

Вона тремтячими губами припала до його руки.

— Що це ви? — здивувався Рох, бо вони завжди воювали одне з одним.

— Нічого. До кожного приходить така година, коли йому, як собаці загнаній і бездомній, хочеться, щоб його погладила добра рука,— пробурмотіла Ягустинка із слізьми в голосі. Та перш ніж Рох устиг відповісти їй лагідним словом, вона втекла.

Війта й на млині не було, напевно, поїхав із стражниками до міста, так пояснив Роху мельників наймит і запросив його в свою комірчину відпочити. Там уже сиділо чимало ліпецьких жінок і чоловіків з інших сіл, що привезли молоти зерно і чекали своєї черги. Рох залюбки посидів би там довше, та солдатка Тереза одразу ж підсіла до нього і почала несміливо й тихо розпитувати про Матеуша Голуба.

— Ви ж були там, то, певно, і його бачили... Він здоровий? Як себе почуває? Коли його випустять? — запитувала вона, не зважуючись глянути Рохові в очі.

— А як ваш чоловік у війську? Здоровий? Скоро повернеться? — спитав нарешті Рох так само тихо й суворо, пильно дивлячись на неї.

Тереза почервоніла і втекла з комірчини.

А Рох тільки головою похитав, думаючи про це засліплення, і вийшов слідом за Терезою, щоб поговорити з нею, застерегти від гріха. Але, хоча у млині горіли лампочки, він не міг знайти її в пів-мороці, серед борошняної як туман куряви. Терезка, мабуть, сховалася від нього. Млин гуркотів, вода з безупинним плескотом падала на колеса, вітер наче жбурляв величезними мішками в стіни й на дах, і все навколо деренчало й двигтіло, ніби от-от мало завалитися. Рох покинув шукати солдатку й пішов до Причеків та Філіпки.

Тим часом залягала ніч. Серед розгойдуваних вітром дерев де-не-де, мов вовчі очі, мигтіли вогники, і ніч стояла така ясна, що видно було хати, які тонули в садках, і навіть поля вдалині; високе темно-синє небо зовсім очистилося від хмар, тільки подекуди було наче снігом запорошене й на ньому висипало чимраз більше зірок. Але вітер не вщухав, навпаки, дужчав і бушував ще шаленіше.

Він навіснів майже всю ніч, і люди й на мить не могли склепити очей: в хатах страшенно дуло, дерева билися об стіни і стукотіли у вікна; здавалось, вітер от-от зірве з землі все село й понесе його по світу.

Нарешті все вгамувалося. Та тільки-но півні сповістили про світанок і змучені люди задрімали, як над землею розлігся гуркіт грому, кривавими стрічками замиготіли блискавки і ринула злива.

Тільки ранком все заспокоїлося; дощ ущух, з полів повівало теплом; радісно защебетали птахи і, хоча сонце ще не зійшло, в розривах між низькими білястими хмарами яскраво голубіло небо. Все віщувало добру погоду. Та на селі скрізь чулися лемент і плач, бо вітер і гроза наробили стільки шкоди, що й не злічити. На дорогах лежали поламані дерева, шматки стріх, позривані тини; ні пройти, ні проїхати!

У Плошків завалився хлів і подушило всіх гусей. У кожному господарстві скоїлося щось лихе, і на всіх подвір'ях голосили і плакали жінки.

Вийшла і Ганка з хати оглянути своє господарство й перевірити, чи все ціле. Раптом у двір вбігла Сікора.

— Ви хіба не знаєте? У Стаха хата завалилась! Чудо, що їх усіх не повбивало! — гукала вона ще здалека.

— Господи! Мати божа! Ганка обімліла від жаху.

— Я за вами прибігла — вони там зовсім стерялися, плачуть... Накинувши на голову хустку, Ганка мерщій побігла до сестри, а за нею — ціла юрба, бо всі вже знали про нещастя.

І правда, від Стахової хати залишилися тільки стіни, та й ті, здавалося, ще більше похилилися і вгрузли в землю. Стріхи не було, над стінами погойдувалися тільки зламані крокви. Обвалився й комин; від нього залишилось кілька цеглин, що стирчали, як гнилі зуби. Земля навколо була вкрита розкиданою соломою й уламками всякого начиння.

Веронка сиділа біля стіни на звалених докупи речах і, обхопивши руками дітей, голосно ридала.

Кинулась до неї Ганка, оточили сусіди й стали втішати, але вона нічого не бачила, й не чула, й голосила, захлинаючись плачем.

— Ой, сироти мої бідні, сироти нещасні,— зойкала в розпачі, і не одна молодиця, дивлячись на неї, втирала сльози жалю.

— І де ми, нещасні, подінемось? Де голови прихилимо? Куди підемо? — нестямно голосила Веронка, тулячи до себе дітей.

А старий Билиця, згорбившись, блідий, як мрець, все ходив навколо руїн і то зганяв курей докупи, то підкладав жмут сіна прив'язаній до дерева корові, то сідав під стіною і свистів собаці, безтямно витріщаючи на всіх очі. Люди вирішили, що він геть збожеволів.

Раптом всі заворушились, розступились і стали кланятись: у юрбі жінок несподівано з'явився ксьондз.

— Мені Амброжій щойно сказав, яке тут нещастя скоїлось. А де ж Стахова жінка?

Всі відійшли вбік, даючи йому дорогу, а Веронка все плакала й нічого не бачила.

— Веронко! Дивись, їх велебність прийшли,— шепнула Ганка. Аж тоді вона схопилась, побачивши перед собою ксьондза, впала йому в ноги й заридала ще голосніше й жалібніше.

— Не плач, не плач, заспокойся! Що робити, божа воля! Божа воля, кажу! — повторював ксьондз, але був такий схвильований, що й сам крадькома втирав сльози.

— З торбами доведеться нам іти, з торбами, старцювати!

— Ну, ну, не плач, добрі люди не дадуть вам пропасти, і господь допоможе. Нікого з вас не покалічило, га?

— Ні, хвалити бога.

— Справжнє чудо! Могло ж усіх задушити, як гусей у Плошкової!

— Могло й так бути, що ніхто б живий не вибрався! — загомоніли баби, перебиваючи одна одну.

— А худобу не вбило? Худоба, питаю, ціла?

— Бог боронив. У сінях була, а сіни цілі залишились. Ксьондз понюхав тютюн, оглядаючи вогкими очима купу руїн, яка залишилася замість хати: покрівля й стеля завалилися всередину, і крізь вибиті шибки видно було купу дерев'яних уламків і трухлої соломи.

— Щастя ваше... могло б усіх задавити... Ну-ну!

— А нехай би задавило, нехай би нас усіх на смерть убило, то не довелося б на цю руїну дивитися, не дожили б ми до такого нещастя й занепаду! Ох, господи, господи, без усього залишилась я з цими сиротами! Де ж я тепер подінусь? Що робитиму? — Веронка знову заголосила і стала рвати на собі волосся.

Ксьондз, безпорадно розводячи руками, переступав з ноги на ногу.

— Сухіше буде вам стояти! — шепнула одна з жінок, підсунувши до нього уламок дошки, бо він стояв по кісточки в грязюці. Він став на дошку і, нюхаючи тютюн, шукав слова втіхи.

Ганка втішала сестру й батька, а інші юрмились навколо ксьондза, з надією дивлячись на нього.

Підходило чимраз більше жінок і дітей, грязюка так і хлюпала під дерев'яними підошвами, шелестіли тихі стривожені голоси, лунав дитячий плач і вже тихіші схлипування Веронки. На обличчях жінок, ледве видних під низько насунутими хустками, був вираз турботи, похмурої, як небо, що висіло над головами. Не в одної по щоці котилась гаряча сльоза.

Але внутрішньо всі були спокійні й покірливо дивилися на смутну картину руїни. Що вдієш! Божа воля! Якщо брати близько до серця чужі нещастя, не вистачить сил свої стерпіти! Того, що сталось, не зміниш, від долі не втечеш. Так думали всі.

Ксьондз раптом підійшов до Веронки і сказав:

— А найперше богу подякуйте за порятунок!

— Правда! Я хоч порося продам, а на обідню гроші занесу...

— Не треба, сховайте гроші для чогось іншого, я й так після свят молебень відслужу.

Веронка гаряче поцілувала його в руку й навіть у ноги вклонилась за добрість і милосердя. А він благословив її, погладив по голові, а дітей, що тулилися до його колін, пригорнув до себе, як батько.

— Тільки віри не втрачайте, і все буде гаразд. Як же це у вас трапилось?

— Як? Звечора лягли ми спати рано, гасу в лампі не було та й дров теж. Вітер був такий, що вся хата тріщала, але я нітрохи не боялась,— і не такі ще бурі вона витримувала. Довго я не могла заснути, такий був у хаті протяг. А потім все-таки задрімала. Аж тут раптом як загуде, як загуркотить, щось як трусоне хату! Господи! Мені здалося, що весь світ валиться! Зіскочила я з ліжка, ледве встигла дітей схопити в оберемок, а тут уже все тріщить, ламається, на голову падає. Тільки-но я в сіни вискочила, а стеля зараз же за нами і впала... Я ще й з думками не зібралась, аж тут і комин завалився... Надворі — ніч, вітер, на ногах встояти ніяк, до села далеко, всі сплять і крику ніхто не почує... Залізла я з дітьми у картопляну яму; там ми до світанку й просиділи.

— Бог вас охороняв. А чия це корова прив'язана до черешні?

— Та моя, годувальниця наша єдина!

— Молочна, мабуть; спина, як балка, боки високі... Молока, певне, багато дає. Тільна?

— З дня на день має отелитися.

— Приведіть її в мій хлів, місце знайдеться, вона може там постояти, поки на траву не виженете. Але де ви всі подінетесь? Де, кажу?

В цю мить якийсь собака почав гавкати й кидатись на людей, а коли його відігнали, сів на порозів й заскавучав.

— Сказився, чи що? Чий це? — запитував ксьондз, ховаючись за спини жінок.

— Та це Кручек наш... Жаліє хазяїв... Розумний песик! — пробелькотів Билиця і пішов заспокоювати собаку.

А ксьондз попрощався і, кивнувши Сікорі, щоб ішла за ним, простяг обидві руки до жінок, що кинулися їх цілувати, і поволі рушив додому.

Видно було, як він довго про щось розмовляв з Сікорою на дорозі.

А жінки, наговорившись і позітхавши з Верончиної біди, стали швидко розходитись, згадавши про сніданок і всяку невідкладну роботу.

Біля зруйнованої хати залишилася тільки сім'я Билиці. Вони радились, як витягти що-небудь з-під руїн, коли повернулась задихана Сікора.

— До мене переходьте, на ту половину, де Рох дітей учив. Печі там, правда, немає, та нічого, поставите залізну грубку, і вам вистачить,— сказала вона скоромовкою.

— А платити ж я вам як буду, голубонько?

— Про це не клопочіться. Матимете гроші — заплатите, а ні — в роботі якійсь допоможете, або й так живіть, за спасибі, однаково хата порожня стоїть. Від щирого серця прошу, а ксьондз звелів віддати вам ось ці гроші, купите, що там попервах буде потрібно.

Вона розгорнула три карбованці перед очима Веронки.

— Дай йому боже здоров'я! — скрикнула Веронка, цілуючи папірець.

— Добра людина, іншої такої не знайти,— додала й Ганка.

— Корові у нього в хліву теж буде добре,— зауважив старий. Вони відразу ж стали перебиратися.

Сікорина хата стояла біля дорги, на повороті до села, недалечко від Стахової, вони швидко попереносили туди вцілілі речі та все, що пощастило витягти з-під руїн. Ганка гукнула на допомогу свого наймита, підійшов і почав ретельно допомагати Рох. Отож, перше ніж продзвонили на полудень, Веронка була вже в новій оселі.

— Халупниця я тепер, майже старчиха! Чотири кутки та стеля, образа божого навіть немає і жодної миски! — гірко нарікала вона, роздивляючись на новому місці.

— Образ я тобі принесу і посуд дам, що тільки знайдеться в мене зайвого. А повернеться Стах, то з людською допомогою швидко хату поставить, недовго тобі тут залишатись,— лагідно втішала її Ганка.— А де ж тато?

Вона хотіла забрати його до себе.

Старий залишився біля розваленої хати, сидів на порозі й оглядав роздертий бік Кручека.

— Ходімте до мене, тату, у Веронки тепер тісно, а в нас знайдеться для вас якийсь куток.

— Не піду, Ганусь... Тут народився, тут і помру.

Хоч як вона просила, хоч як умовляла, старий стояв на своєму.

— У сінях спатиму. А коли твоя ласка, то в тебе харчуватимусь, дітей за це догляну... От песика візьми до себе, бачиш, бік йому покалічило... Він добре стерегтиме, чуткий дуже...

— Таж стіни можуть завалитися і ще вас задавлять! — умовляла його Ганка.

— Дарма, вони довше протримаються, ніж дехто з людей, а песика забери.

Ганка більше не наполягала. Правду кажучи, і в неї було тісно, а із старим до хати увійшов би новий клопіт.

Вона наказала Петрекові відвести пса додому на вірьовці.

— Буде в нас замість Бурека, той утік кудись. От ще незграба! — гукнула вона нетерпляче, побачивши, що Петрек не може упоратися з собакою.

— Дурнику, кусатися надумав! Адже там тебе щодня годувати­муть... і в теплі полежиш, Кручеку,— умовляв старий собаку, допомагаючи зав'язати йому на шиї вірьовку.

Ганка побігла наперед, щоб дорогою ще раз заскочити до сестри. В хаті вона застала кількох жінок. Веронка знову заливалася слізьми.

— Чим же я заслужила на таку вашу добрість, чим? — приказувала вона.

— Небагато можемо — в самих злидні, але те, що принесли, беріть, бо від щирого серця даємо,— сказала Клембова, сунувши їй в руки чималий клуночок.

— Адже таке нещастя!

— Ти ж без чоловіка, як ми всі!

— Тобі зараз гірше, ніж нам,— говорили жінки і клали перед Веронкою принесені клуночки. Змовившись між собою, вони принесли їй хто що міг: гороху, ячних круп, борошна.

— Люди добрі, хазяєчки, матінки рідні! — схлипувала Веронка, обіймаючи всіх так щиро, що й вони заплакали.

«Є ще добрі люди на світі, є!» — зворушено думала Ганка.

А тут прийшла й органістова жінка з буханцем хліба під пахвою і шматком сала в папірці.

Ганка, не чекаючи, що вона скаже, побігла додому, бо вже продзвонили полудень.

День був ясний, хоч і без сонця, повітря на диво прозоре. Високо здіймалося схоже на блакитну плахту небо, де-не-де всіяне білими перистими хмарками, а внизу, мов на долоні, широко розляглися поля — зеленіла озимина, подекуди латками жовтіла торішня стерня та перелоги, подекуди, мов скло, виблискували струмочки.

Голосно виспівували жайворонки, а від полів і лісів, з блакитної далечини пливло по всьому світу живодайне весняне повітря, тепле й вологе, просякнуте медовими пахощами тополевих бруньок.

На вулицях села поралися люди, прибираючи зламані вітром гілки й дерева.

Ніде — ані шелесне, і дерева, овіяні пухом першої зелені, майже не ворушились.

Величезна хмара горобців кружляла біля костьолу, аж чорно було на гіллястих кленах та липах, і оглушливе цвірінькання линуло по селу. Біля тихого блискучого ставу ґелґотали гуси, скликаючи гусенят, в кількох місцях на березі прали білизну жінки, голосно ляскаючи праниками.

Скрізь кипіла робота, люди, голосно перегукувались, метушились, у садах рябіли спідниці жінок, бігали дітлахи.

Двері в сіни й до хат були розчинені навстіж, на тинах сушилася щойно випрана білизна, у садках провітрювалися постелі, тут і там білили стіни. Собаки воювали із свиньми, що рилися в канавах, а корови підіймали рогаті голови з-за тинів і тужливо мукали.

Потяглися у містечко підводи за покупками до свята. А після полудня приїхав фургоном старий перекупник Юдка зі своєю жінкою і хлопчиком.

Вони їздили від хати до хати, супроводжувані скаженим гавканням собак, і Юдка рідко виходив звідкілясь із порожніми руками. Він не шахраював, як корчмар та інші, платив непогано і навіть, якщо кому в переднівок потрібні були гроші, позичав під невеличкі проценти. Він був розумний єврей, знав усіх на селі, знав, як з ким говорити, і раз у раз тягнув на свій віз то теля, то мішок зерна. А жінка його торгувала окремо: де купувала яйця й півнів, де обскубану курку або сувій полотна. Все це вона не так купувала, як вимінювала на всякі комірці, стрічки, тасьму, брошки та інші дрібнички, на які жінки завжди ласі. Весь цей крам вона носила у величезній коробці й спокушала ним чепурух.

Юдчин віз під'їхав до Борининої хати, і Юзька влетіла з криком:

— Ганусь, купи червоної тасьми й фарби для яєць. Та й ниток у нас теж немає!

— Завтра поїдемо в місто, там і купиш усе, що треба.

— От добре! У місті навіть дешевше, так не обдурять,— запевняла Юзька, зрадівши, що поїде до міста. Вона, вже не чекаючи наказу, вибігла до перекупників, гукаючи, що нічого не треба і нічого не продають.

— Та зажени курей, щоб якась, бува, на їхнього воза не вскочила! — вийшовши на ґанок, гукнула їй услід Ганка.

На подвір'я зайшла солдатка Тереза, наче тікаючи від перекупки, яка щось кричала їй.

Тереза вбігла за Ганкою в хату, вона зашарілась і від збентеження й слова не могла вимовити, щось так прикро вразило її, що навіть сльози блищали на довгих віях.

— Що з вами, Терезко? — співчутливо спитала Ганка.

— Ці шахраї дають мені тільки п'ятнадцять злотих, а спідниця вовняна, новісінька! Що робити? Гроші мені аж гвалт як потрібні.

— Покажи-но... А багато просиш? — спитала Ганка: вона дуже любила наряди.

— Та не менше, ніж тридцять злотих! Спідниця новісінька, цілих шість з половиною аршин! На неї пішло більше як чотири фунти найчистішої вовни, і фарбареві я заплатила.

Вона розгорнула спідницю, яка засяяла всіма барвами, мов райдуга, хоч очі примружуй.

— Чудова спідниця! Дуже шкода... та що робити, самій на свято гроші потрібні. Може, почекаєш до проводів?

— Ні, мені гроші зараз потрібні!

Тереза похапцем згорнула спідницю і відвернулась, наче засоромившись.

— Може, війтова жінка купить... У них з грішми не так скрутно. Ганка ще раз оглянула спідницю, прикинула її до себе і, нарешті зітхнувши, з жалем віддала її Терезі.

— Чоловікові хочеш гроші послати?

— Еге... писав... скаржився, що погано йому там... Ну, бувайте здорові!

І бігцем вискочила з хати, а Ягустинка, що товкла у цебрі картоплю для свиней, голосно розреготалась:

— Оце так прикрутило її, біжить, мало спідниці не погубила! Адже гроші їй потрібні для Матеуша, а не для чоловіка.

— То вона з ним гуляє? — здивувалася Ганка.

— Оце так! Нічого не знаєте, наче в лісі живете!

— Звідки ж мені знати!

— Тереза щотижня бігає в місто до Матеуша, цілісінькі дні вистоює, як собака, під острогом. Носить йому, що тільки може.

— Бійтеся бога! У неї ж свій чоловік є!

— Є, та далеко, на військовій службі, і ще хто зна, чи повернеться. Жінці самій нудно, а Матеуш близько, напохваті, і хлопець бравий! Чого ж їй не потішитись?

Ганці спали на думку Антек з Ягною, і вона промовчала, глибоко замислившись.

— А коли Матеуша забрали, вона з його сестрою, з Насткою, заприятелювала, навіть живе в них тепер, разом у місто їздять: Настка начебто брата відвідувати, а більше для того, щоб Шимек її не забув.

— І все ви знаєте! Ну-ну!

— Таж у людей на очах все роблять, дурні, то як же не знати! От продає останню спідницю, щоб Матеушу свято справити! — глузливо відгукнулась Ягустинка.

— Ох, що воно в світі діється! І мені треба було б до Антека поїхати.

— Як же у вашому стані в таку дорогу їхати! Ще заслабнете...

Не може хіба Юзька поїхати або хтось інший?

Ягустинка мало не назвала Ягну, але вчасно прикусила язика.

— Ні, сама поїду! Бог дасть, нічого зі мною не трапиться. Рох казав, що на свято до нього пускатимуть. Поїду! Та от що, Ягустинко, треба ті діжки з комори забрати.

— Звісно, треба — третій день м'ясо солиться. Зараз піду. Вона пішла до комори, але швидко повернулась, дуже зніяковіла, і заявила, що половина м'яса зникла.

Ганка кинулася в комору, за нею — Юзька, і обидві злякано зупинилися біля діжки, не розуміючи, куди могло подітися м'ясо.

— Це не собака: ось видно, що ножем відрізано. Чужий злодій забрав би все, а не кілька фунтів. Це Ягусина робота! — вирішила Ганка і, розлючена, кинулася в кімнату, але Ягни там не було, а старий лежав, як завжди, з витріщеними очима.

Аж тоді Юзька згадала, що Ягуся, йдучи вранці з хати, щось ховала під фартухом, але вона подумала, що це убрання, яке та шила собі на свято разом із дочкою Бальцерків.

— Значить, до матері понесла... Хто з'їсти схоче, не спитає чиє,— зауважила Ягустинка.

— Юзю! Клич Петрека! Треба решту перенести до мене в комору,— наказала Ганка.

Діжку ту ж мить перенесли. Ганка хотіла була при цій нагоді пересунути на свою половину й діжки з зерном — там їй було б зручніше пошукати гроші, але передумала: діжок було надто багато і Ягна одразу б донесла про це ковалеві.

Весь день пантрувала вона, коли повернеться Ягна, і, коли та смерком прийшла додому, відразу ж напалась на неї.

— Ну, й з'їла! Воно таке ж моє, як і ваше! Відрізала собі шматок і з'їла! — гостро відповіла Ягна, і хоча Ганка цілий вечір не давала їй спокою, вона на всі її наскоки не озивалася більше й словом, наче навмисне дратуючи ту. Навіть вечеряти прийшла, мов нічого не сталось, і з усмішкою дивилася Ганці в очі. А Ганка мало не скаженіла від люті, що нічого не може їй зробити, і цілий вечір зганяла злість на інших, допікала їм за кожну дрібницю і навіть спати погнала раніше, бо завтра, мовляв, страсний четвер, і треба до свята прибрати в хаті.

Сама вона теж лягла раніше, ніж завжди, але довго не могла заснути, і, почувши скажене гавкання собак, вийшла на подвір'я. У Ягни ще горіла лампа.

— Пізно, нічого гас палити, його дурно не дають! — гукнула вона в сіни.

— Пали й ти хоч цілу ніч! — відгукнулась Ягна з-за дверей. Ганка знову так розлютилась, що задрімала тільки після перших півнів.

А ранком, вдосвіта, Юзька, хоча найбільше від усіх любила поспати, перша схопилася з ліжка, згадавши, що їй сьогодні їхати в місто за покупками, і побігла будити Петрека, щоб він запрягав. Почувши, що Ганка наказує Петрекові запрягати у віз гніду, вона збунтувалася:

— Я на дошках і сліпій кобилі не поїду! — верещала вона з плачем.— Старчиха я, чи що, щоб мене возом з-під гною возили? В місті знають, чия я дочка! Батько ніколи б цього не дозволили!

Вона зняла такий галас, що кінець кінцем домоглася свого й поїхала в бричці, запряженій парою коней, з наймитом на козлах, як завжди їздили багачки.

— Червоного паперу купи, і золотого, і всякого, який тільки буде! — кричав їй Вітек з городу, де він з самого світанку копав і розрівнював граблями грядки, бо Ганка ще сьогодні збиралася висадити розсаду. Коли хазяйка довго не виглядала з хати, Вітек тікав на вулицю й разом з іншими хлопчиськами стукотів торохкавкою під чужими тинами, бо дзвони в костьолі, як завжди в страсний четвер, рано перестали дзвонити.

Погода була така ж, як учора, проте якась тиха й невесела: вночі похолодало, ранок уставав сивий від роси, імлистий і вологий. Хоча було вже не рано, ластівки щебетали, зіщулившись на стріхах, і голосніше ґелґотали гуси, вигнані на став. А село прокинулось іще вдосвіта. Задовго до сніданку вже скрізь забігали, заметушилися жінки, повиганяли надвір дітей, щоб не заважали, і вони гасали по вулицях та стукотіли торохкавками й калаталами.

Навіть у костьол на обідню, яку правили сьогодні без дзвону й органа, пішло дуже небагато людей. В ці останні передсвяткові дні час було почати прибирання, а головне — пекти хліб, місити тісто на пироги та на всяке солодке печиво. Майже в кожній хаті вікна й двері були щільно зачинені, щоб тісто не прохололо, в печах бушував вогонь, а з коминів шугав у захмарене небо дим.

Голодна худоба ревла в хлівах, обгризаючи ясла, свині вискакували в городи, кури й гуси блукали по вулицях, діти робили все, що хотіли,— бились, лазили на дерева по воронячі гнізда, бо нікому було їх втихомирити. У всіх жінок було повно роботи — місили тісто, виробляли паляниці, вкривали перинами діжі й корита з тістом, саджали паляниці в піч. Вони забули про все на світі і турбувалися тільки, щоб пироги не вийшли з закальцем або не підгоріли.

Так було скрізь - у мельника, в органіста, в плебанії, в заможних хазяїв і в халупників. Кожен бідняк, хоч би й у борг або на останні копійки, вважав за потрібне приготувати собі щось на розговини, щоб хоч один-єдиний раз на рік проти святої неділі попоїсти досхочу м'яса та інших смачних наїдків.

Не в усіх були варисті печі, і доводилося пекти в сусідів. Тому в садках поміж хатами раз у раз пробігали дівчата з оберемками дров, а до ставу час від часу вибігали розпатлані, у борошні жінки, які урочисто і обережно, наче корогви на хресний хід, несли на стільницях та в коритах прикриті подушками сирі паляниці й пироги.

Навіть у костьолі кипіла робота: ксьондзів наймит возив з лісу ялинки, а органіст, Рох і Амброжій прикрашали плащаницю.

Наступного ранку, в п'ятницю, метушні ще побільшало, і майже ніхто не помітив, як приїхав додому на свята й походжав по селу, заглядаючи у вікна, органістів син Ясь — нікуди не можна було зайти і ні з ким було поговорити.

Як тут зайдеш, коли всі проходи й навіть садки заставлені шафами, ліжками, всякими меблями, а в хатах квапливо білять стіни, мастять долівки, а на ганках миють образи, що рядком стоять попід стінами.

Скрізь був такий галас, метушня, біганина, всі підганяли одне одного і здіймали ще більший гамір. Навіть малюків примушували працювати, вигрібати з подвір'їв грязюку та посипати землю жовтим піском.

За давнім звичаєм, на страсному тижні від п'ятниці до неділі не годилося їсти гарячої страви, і всі голодували во славу божу, вдовольняючись сухим хлібом і печеною картоплею.

Звісно, і в Борин у ці дні діялося те ж саме, що й в інших хатах, з тією тільки різницею, що тут було більше робочих рук і не так скрутно з грішми, отож всі приготування закінчились швидше.

В п'ятницю, вже смерком, Ганка з допомогою Петрека скінчила білити хату всередині і знадвору і стала швидко митися і вбиратися, щоб іти до костьолу, куди вже прямували інші жінки помолитися біля плащаниці.

Бушував у печі вогонь, і на ньому в казані, такому величезному, що й удвох важко було б його підняти, смажилося ціле свиняче стегно, вчора нашвидку підкопчене, в меншому казані сичали ковбаси, і по кімнаті линули такі смачні пахощі, що Вітек, стругаючи щось у кутку з дітьми, раз у раз шморгав носом і зітхав.

А біля печі, в яскравому світлі вогню сиділи рядком Ягна з Юзькою і захоплено розмальовували писанки; кожна складала свої окремо, щоб потім похвалитися своїм умінням. Ягуся спершу мила їх у теплій воді і, витерши насухо, наводила візерунок розтопленим воском, а потім опускала по черзі в кожне з трьох горняток, в яких кипіла фарба. Робота була марудна — то віск не хотів триматися, то писанки розбивалися в руках або лопалися в окропі, але кінець кінцем, вони розмалювали штук тридцять і стали показувати їх одна одній і вихвалятися найкрасивішими.

Ну, де ж було Юзьці рівнятися до Ягусі! Вона показувала писанки, фарбовані в житній полові та в цибульному лушпинні, жовті, в примхливих білих візерунках; гарненькі, правда, бо не всякий зумів би так зробити. Але побачивши Ягусині, Юзя аж рота з подиву розкрила й засмутилась. Від цих писанок рябіло в очах: були тут і червоні, і жовті, і бузкові, і темно-блакитні, як цвітучий льон, а малюнки на них були такі, що повірити важко: на одному — півні співають на тину, на другому — гуси сичать на свиней, які лежать у калюжі, на третьому намальовано зграю білих голубів над червоними полями, на четвертому — чудові візерунки, якими мороз розмальовує шибки.

Милувалися ними, по кілька разів розглядаючи кожну писанку. Повернулися з костьолу Ганка з Ягустинкою. Ганка теж подивилась, але не сказала нічого. А Ягустинка, оглянувши кожну, пробурмотіла з подивом:

— Звідки це в тебе береться! Ну-ну!

— Звідки? Сама не знаю. Що в голову йде, те з-під пальців виходить.

Ягна раділа, як дитина.

— Треба було б їх велебності кілька віднести!

— От святитиме він їх завтра, то я йому піднесу, може, візьме.

— Ще б пак! Не бачив ксьондз такого щастя! Здивує вона його! — ущипливо буркнула Ганка, коли Ягна пішла до себе.

В інших хатах того вечора теж довго не лягали спати.

Ніч була темна, хмарна, але спокійна. Тільки млин гуркотів, та мало не до півночі світилися в хатах вікна, і смуги світла падали на дорогу, тремтіли в темній воді. Молодиці шили собі до свят обнови, закінчували останні приготування. Настала субота. День був зовсім теплий, оповитий легким серпанком туману, і так радісно було на світі, що люди, хоч і втомлені після тяжкої вчорашньої роботи, уставали бадьоро й жваво для нових турбот і роботи.

Майдан біля костьолу аж гудів від гомону й біганини. З давніх-давен на селі був звичай рано-вранці в страсну суботу «ховати» затірку й оселедець, які набридли всім за довгі тижні великого посту. Цієї весни в Ліпцях не було парубків і позбиралися самі хлоп'ята на чолі з Ясеком Незграбою. Вони добули десь великий горщик із затіркою, намішали туди різної гидоти й умовили Вітека нести його на спині в сітці від сирів, а поруч ішов інший хлопчик, тягнучи на вірьовці оселедця, виструганого з дерева. «Затірка» й «оселедець» ішли попереду, а за ними — решта хлоп'ят з торохкавками й калаталами; стукотіли, торохтіли, горлали, скільки було сил. Вів їх усіх Ясек — він хоч і придуркуватий був і розтелепа, та на всякі витівки й штуки дуже вдатний. Процесія обійшла навколо ставу й біля костьолу звернула на тополеву дорогу, де мав відбутися «похорон». Несподівано Ясек стукнув лопатою по горщику, і горщик розбився, а затірка потекла по спині Вітека.

От була втіха! Хлоп'ята аж падали на дорогу від сміху, а Вітек розлютився й кинувся на Ясека з кулаками, потім побився з іншими і нарешті, ледве видершись від них, з плачем побіг додому.

Ганка додала йому ще й від себе за геть зіпсовану куртку й послала в ліс по соснове гілля та «заячий вус». Посміявся з нього й Петрек, не пожаліла його навіть Юзя, яка старанно посипала широке подвір'я аж до вулиці жовтим піском, привезеним з-під кладовища, бо там він був найчистіший; посипала вона й під'їзд до ґанку, і стежечку під стріхою, так що хата була наче оперезана жовтою стрічкою.

А на половині Борини вже готували все до розговин.

В кімнаті все було вимите й долівка теж посилана піском, вікна протерті, із стін та образів обметене павутиння, а своє ліжко Ягуся накрила красивою хусткою.

Ганка, Ягуся й Домінікова, хоч майже не розмовляли одна з одною, присунули гуртом до переднього вікна, де стояло ліжко Борини, великий стіл, накритий тонким білим обрусом, по краях якого Ягуся наклеїла широку, гарно вирізану смугу з червоного паперу. Посеред столу поставили високе розп'яття, прибране паперовими квітами, а перед ним, на перекинутому догори дном горщику примостили баранця; Ягуся так майстерно зробила його з масла, що він був, як живий: замість очей були вставлені чорні намистини, хвіст, вуха, копитця й короговка зроблені з червоної пухнастої вовни. Навколо них спершу лягли питльовані паляниці й білі калачі, замішані на молоці й маслі; за ними жовті паски з родзинками, більші й менші — для Юзі й дітей; були тут і пиріжки з сиром і ще — з покришеним яйцем, посипані цукром і солодким маком, і нарешті поставили велику миску ковбас, обкладених почищеними вареними яйцями, і на сковороді ціле свиняче стегно й шматок голови. Все це було обкладене крашанками. Чекали тільки Вітека, щоб натикати скрізь зелених гілок і обплести весь стіл «заячим вусом».

Тільки-но закінчили все, як одна за одною почали приходити сусідки, вони приносили в мисках і на тарелях свої великодні страви і ставили їх на довгій лаві біля столу: у ксьондза не вистачало часу обійти все село, і він наказав, щоб усе, що треба святити, позносили в хати до кількох найзаможніших господарів.

Ліпці були найближче, і він святив тут наостанку, вже зовсім смерком, об'їхавши всю парафію.

Сусідки розійшлися, не починаючи довгих розмов,— треба було встигнути до костьолу на урочистий обряд освячення вогню й води; перед цим в усіх хатах заливали водою вогонь, щоб потім знову запалити його вогником свяченої свічки.

Помчала в костьол і Юзя, забравши з собою дітей.

Чекали їх довго — тільки опівдні стали повертатися жінки, обережно заслоняючи від вітру засвічені в костьолі свічки; Юзя принесла цілу пляшку свяченої води й вогонь, яким Ганка зараз же розпалила приготовані дрова. Вона перша випила свяченої води, потім дала всім іншим по черзі — ця вода нібито запобігала головним хворобам,— потім покропила нею худобу й плодові дерева в саду, щоб тварини легше родили, а дерева приносили багатий урожай.

Бачачи, що ні Ягна, ні Магда не згадали про старого, Ганка вмила його теплою водою, розчесала сплутане волосся, принесла йому чисту сорочку і постільну білизну. Борина дозволяв робити з собою все, але ні разу не ворухнувся, лежав, дивлячись перед собою, байдужий, як завжди.

Після полудня на селі вже знати було свято: ще тут і там закінчували чорну роботу, але більшість жінок уже чепурилась, зачісувалась, милась, старанно купала дітвору, і з усіх хат чулися обурені крики.

Всі з нетерпінням виглядали ксьондза, він повернувся з маєтку тільки надвечір і одразу ж пішов на село, вбраний у стихар.

Органістів небіж Міхал ніс за ним мідний ківш із свяченою водою та кропило.

Ганка вийшла зустрічати його аж за ворота.

Ксьондз поспішав і, зайшовши в дім, швидко прочитав молитву, покропив страви. Потім глянув на синє, заросле Мацейове обличчя.

— Ніяких змін? Га?

— Рана майже загоїлась, а йому нітрохи не легше.

Ксьондз понюхав тютюн, обвів, очима людей, що з'юрмились біля порога і в сінях.

— А де ж той хлопчик, що продав мені лелеку?

Юзя випхала наперед збентеженого Вітека, що ховався за піччю.

— На тобі п'ятачок; молодець він у тебе! Так курей ганяє з грядок, жодної не промине... А ви завтра до чоловіків підете? — звернувся він до жінок.

— Підемо, півсела збирається!

— От і добре, тільки глядіть, щоб усе було тихо й мирно. А до всеношної приходьте о десятій. О десятій почну, чуєте? Та якщо будете спати в костьолі, накажу Амброжію, щоб спровадив звідти! — грізно додав він, виходячи на ґанок.

Юрба рушила за ним — проводжати аж до мельникового дому. А Вітек, показуючи Юзі мідний п'ятак, шепнув сердито:

— Недовго моєму лелеці ксьондзових курей ганяти, ні!..

Вони чкурнули в різні боки, побачивши, що на ґанок вийшла Ганка.

Смеркалося, сутінки поволі насувалися на сади, хати й навколишні поля, затоплюючи все каламутною синявою; біліли тільки стіни приземкуватих хат, мигтіли між деревами вогники, а високо в чистому небі яснів блідий серп молодика.

Святкова тиша й морок поволі оповили село. В костьолі, який підносився високо над хатами, засяяли всі вікна, з розчинених навстіж дверей падала широка смуга світла.

Незабаром, під'їжджаючи до цвинтаря, заторохкотіли перші вози, почали юрбами сходитися мешканці дальніх сіл. У Ліпцях теж усі виходили з хат; раз у раз із розчинюваних дверей блимало в ніч світло; у теплому присмерку лунали кроки й тихий гомін, всі перегукувались, віталися, не бачачи одне одного; людський потік, що ширився повільно, але неухильно, плив дорогою до костьолу.

У Борин на хазяйстві залишилися старий Билиця та Вітек, який удвох з Мацеком Клембом майстрував дерев'яного півника, щоб ходити з ним по хатах після обливання.

Ганка вирядила наперед Юзьку з дітьми й Петреком, а сама мала вийти пізніше. Була вже одягнена, але чогось дожидала, все виходила на ганок і поглядала на вулицю; аж коли Ягна пішла з Магдою і вона почула голос коваля, що ішов до костьолу разом з війтом, Ганка зайшла до хати і щось тихо наказала батькові.

Билиця вийшов на подвір'я вартувати, а вона навшпиньки сковзнула до Борини в комору... Вийшла звідти десь за півгодини, старанно застібаючи на грудях корсетку; очі в неї горіли, руки тремтіли.

Пробурмотівши щось нерозбірливе, вона пішла до костьолу.

V

На дорогах було вже безлюдно й темно, в хатах згасали вогні, до костьолу поспішали останні запізнілі парафіяни, а на майдані біля костьолу стояло безліч возів та розпряжених коней — в темряві чути було їхнє форкання й тупіт; під дзвіницею чорніли поміщицькі брички.

Ганка зайшла в притвор, ще раз помацала щось за пазухою і; спустивши хустку на плечі, почала проштовхуватися до передніх лав.

Костьол був уже повнісінький, щільно стиснутий натовп колихався і шумів, як вода; молитви, зітхання, привітання, кашель зливалися в тихий гомін; від натиску людей гойдалися порозставлювані між лав корогви та ялинки, що прикрашали вівтарі й стіни.

Тільки-но встигла Ганка пропхатися на своє місце, як ксьондз вийшов служити всеношну; з натовпу залунали голосні зітхання, замигтіли піднесені догори руки. Опускалися на коліна покірно, щільно одне біля одного. Незабаром всі стояли на колінах пліч-о-пліч, серце біля серця, наче поле, засіяне головами, і на хисткій людській ниві поблискували тільки очі, спрямовані на великий вівтар, де стояло зображення воскреслого Христа, закривавленого, вкритого ранами, одягненого лише в червоний плащ, з корогвою в руці.

Раптова тиша залягла в костьолі, наче весняного полудня, коли сонце пригріє поля, вщухне вітер і шепочеться, коливаючись, колосся та десь високо в блакитному небі солодко дзвенять пісні жайворонків.

Люди молилися мовчки, тільки губи в усіх беззвучно ворушились, і молитви, змішані із зітханнями, шелестіли часто й тихо, мов дощик по листю; голови схилялися дедалі нижче, часом звідкілясь вихоплювався стогін, чиїсь руки з благанням тяглися до вівтаря чи звучав тоненький жалібний плач. Натовп, мов порість, що стелиться по землі, тривожно причаївся під високим склепінням, похмурим, як прадавній бір. Хоч на вівтарях горіли свічки, костьол потопав у густому мороці, у вікна й широко розчинені двері сунула чорна ніч і заглядав з-за хмар блідий серп молодика.

Тільки Ганка не могла зосередитись на молитві і весь час наполохано тремтіла, наче була ще там, у свекровій коморі.

По спині біг мороз, вона ще почувала на руках сипкий холодок зерна і раз у раз пересмикувала плечима, щоб відчути захований на грудях вузлик.

Радість і незрозуміла тривога так бентежили її, що чотки падали у неї з рук, вона забувала слова молитов і нестямними очима поглядала на людей, але нікого не впізнавала, хоча поруч неї сиділи Юзя, Ягуся з матір'ю та інші.

На лавах, що стояли збоку від вівтаря, молилися на книжках поміщиці з Рудки, Модліци й панночки з Волі, а їхні чоловіки й батьки про щось розмовляли у дверях ризниці. На приступках вівтаря стояли чепурно вбрані мельничиха й органістова жінка, а біля ґраток, там, де було місце найперших ліпецьких господарів, тих, що завжди пильнували за порядком у костьолі, а під час процесії несли балдахін над ксьондзом та вели його під руки, зараз щільною юрбою стояли на колінах селяни з інших сіл і ледве можна було розрізнити серед них війта, солтиса й рудоголового коваля.

Не одна пара жіночих очей поглядала туди, з тугою шукаючи своїх... але даремно: були там чоловіки з Дембіци, з Волі, з Ріпок, з усієї парафії, тільки ліпецьких не було — не було перших господарів! І затріпотіли душі жінок, мов сполохані пташки, не одна голова з плачем схилилася до землі, не один жалібний стогін вихопився з грудей, і гіркі спогади про свою сирітську долю живим вогнем обпалили серця.

Так подумати лишень: найбільше за цілий рік свято, Великдень, в костьолі зібралося стільки люду, і на всіх обличчях, трохи схудлих після великого посту, сяє радість, всі пишаються убраннями, чванливо, як пани, займають перші місця, а нещасні ліпецькі хлопи... що вони зараз роблять там, у тюрмі? У холоді та в голоді, терплять гіркі кривди, жаль їх гризе й туга!

Для всіх живих створінь настає день радості, тільки не для них... покривджених страдників!.. Усі з родинами повернуться додому і втішатимуться відпочинком, смачною їжею, весняним сонцем, розмовлятимуть, веселитимуться, як бог звелів...

А їх самотні дружини й діти тихо розійдуться по спорожнілих хатах, їстимуть святкові калачі, зажурені й заклопотані ляжуть спати...

— Господи! Господи! — зривалися жалібні приглушені зойки навколо Ганки; вона нарешті отямилась і побачила знайомі обличчя, повні сліз очі; навіть Ягна низько схилила голову над молитовником, і рясні сльози капотіли на сторінки. Мати штурхала її в бік, щоб опанувала себе, та як вона могла заспокоїтись, коли їй так любо згадався Антек! І, мов тоді, на різдво, вона чула його палкий шепіт, ввижалося, що він знову схилився біля неї, тулиться головою до її колін; туга нагло стисла їй серце, і сльози самі потекли по щоках.

Добре, що ксьондз саме почав проповідь, і в костьолі зчинився рух; усі вставали з колін і протискувались ближче до амвона, до ксьондза, який розповідав про муки Христові, про те, як розіп'яли його погані фарисеї за те, що він прийшов визволити світ, принести покривдженим справедливість, врятувати бідних. Він так палко розповідав про долю Христа, що аж гаряче ставало на серці; не один стискав кулаки, охоплений жадобою помсти, а жінки голосно ридали й сякалися.

Ксьондз говорив довго, розповідав усе докладно, так що в багатьох уже й очі злипались, а по кутках дехто вже по-справжньому куняв, але він звернувся до людей і, нахилившись з амвона, розмахуючи руками, став кричати, що скрізь, щодня, щогодини Христа катують людські гріхи, злість, безбожність, недодержання божих заповідей, що кожна людина розпинає його в серці, забуваючи про Христові рани, про святу кров, пролиту заради нашого спасіння.

Ксьондз так розпалився, що в костьолі знялися плачі й ридання і він навіть перестав говорити. І аж коли всі вгамувалися, він почав знову, але цього разу розповідав радісно й підбадьорливо, про воскресіння Христа, про весну, яку господь з ласки своєї щороку посилає грішним людям, і робитиме так, аж поки Христос знову не повернеться на землю, щоб судити живих і мертвих, гордих принизити, грішників навіки кинути в пекельний вогонь, а праведних посадовити по праву руку від себе у вічній славі. І настане час, коли всяка несправедливість зникне, всі страдники будуть втішені, і змовкнуть ридання, і зло перестане панувати на землі.

Говорив ксьондз так палко, так переконливо, що кожне його слово солодко падало в серця, сяяло в них, як сонце. Тільки ліпецькі баби тремтіли від жалю. Спогад про заподіяну їм кривду так краяв серця, що вони раптом залементували, заголосили і попадали долілиць на підлогу, скорботно благаючи милосердя й порятунку.

Костьол завирував: заголосили, заплакали й інші жінки, стали підводити ліпецьких, садовити їх на лави, підбадьорювати добрим словом, а ксьондз, втираючи сльози рукавом, казав весь час, що Христос випробовує тих, кого любить, що, хоча люди й завинили, та кара їхня швидко скінчиться, аби тільки вони вірили в боже милосердя. Чоловіки до них повернуться не сьогодні-завтра, але повернуться неодмінно.

Жінки заспокоїлись, після цих слів їм трохи полегшало і надія спалахнула в серцях.

А потім, коли знявся до небес гімн Христового воскресіння, коли орган, вторуючи йому, гримнув щосили, коли на цілий світ заспівали дзвони, а ксьондз із дароносицею в руках став сходити до людей в синій хмарі пахучого диму, оповитий співом і дзвоном,— могутня молитва вихопилася з усіх грудей, натовп захвилювався, гарячий вихор піднесення висушив сльози й охопив серця. І весь цей ліс людей, співаючи багатоголосим хором, рушив процесією за ксьондзом, що ніс, тримаючи поперед себе, дароносицю, і вона, мов променисте серце в сліпучому сяйві, пливла над головами, крізь незліченну, оповиту співом, осяяну любов'ю юрбу, наче її проносили крізь серця всього люду...

Ксьондз неквапливо обходив увесь костьол, ледве протискуючись у людській хащі й співаючи як тільки міг голосно, а орган вторував йому, і дзвони калатали не вгаваючи.

— Алілуйя! Алілуйя! Алілуйя! — гудів костьол, аж стіни двигтіли; співали всі серця й груди, а палкі голоси, ніби жар-птиці, підносилися з могутнім криком щастя, наче осліпнувши, кружляли під склепінням і линули у весняну ніч шукати сонця, десь далеко-далеко, куди лиш сягає натхнення людини.

Відправа скінчилась майже опівночі, і люди стали поспіхом розходитись. Тільки Ганка ще залишилась і гаряче молилась; таким щастям запалили її ксьондзові слова, а радісний спів і згадка про те, що вона зробила, так підбадьорили її, що вона складала свою радість до Христових ніг, забувши в молитві про все на світі. Нарешті Амброжій сердитим бряжчанням ключів примусив її вийти з обезлюднілого вже костьолу.

Вона була тепер така спокійна і впевнена в своїй силі, що раптом зник навіть страх за Антека, що так довго мучив її.

Додивляючись у юрбі своїх, вона йшла додому не поспішаючи, бо посеред вулиці безупинним ланцюгом тяглися вози, а обабіч сунули пішоходи, ледве вгадуючи, куди йти, бо місяць уже зайшов і сірі хмари пливли у височині, раз у раз закриваючи темно-синє небо, на якому яскріли далекі зорі.

Ніч заходила тепла, волога від рясної роси, з полів повівав легкий вітерець, просякнений вогкістю землі й боліт, а на шляхах линули медові запахи тополь і берізок. Майже нічого не було видно, тільки часом там, де було ясніше, мигтіли голови людей; але темрява озивалась ходою людей і голосами, і, почувши їх, завзятіше гавкали на подвір'ях собаки, а у вікнах тут і там спалахували вогники.

Заглянувши дорогою у стайню й хлів, Ганка увійшла до хати. Там уже лягали спати.

«Нехай тільки повернеться та стане хазяйнувати, я й слівцем йому минуле не згадаю»,— вирішила вона, роздягаючись, але раптом, почувши Ягусині кроки, коли та ішла на свою половину, подумала:

«А що як він знову з нею злигається?»

Ганка лягла в постіль і ще деякий час напружено прислухалась: на селі було тихо, тільки з доріг ще долинало торохтіння останніх возів і в пустельній далечині завмирали голоси.

— Тоді, значить, ні бога, ні правди немає! — прошепотіла вона суворо, але думати про це більше не було сил, сон зморив її.

Назавтра Ліпці прокинулися дуже пізно.

День розплющив свої ще не зрячі від дрімоти, але блискучі блакитні очі, а все село спало міцним сном.

Ніхто не квапився прокидатись, хоча вже настав Великдень. Сонце грало в ставку і в кожній краплинці роси, пливло по високому ясному небу і, здавалося, співало всьому світу «Алілуйя»,

Величезне, променисте, котилось воно над ранковими туманами, над садками, хатами, полями, і радісно заспівали птахи, загомоніли дзюркотливі струмки, зашуміли ліси, затремтіло під вітром молоде листя, а земля стрепенулась так, що заколихались на ній густі вруна і росинки посипалися з них, як сльози.

Гей, настав Великдень! «Алілуйя! Христос воскрес!» — лунало в усьому світі.

Так, воскрес він, замучений і вбитий людською злобою! Повернувся знову з темряви, з морозу, із зливи! Зневажив саму смерть, подолав її на щастя людям, і от у весняну живодайну пору підноситься над землею, разом із святим сонцем, і розливає навколо радість, будить зомліле, відживлює мертве, підводить похиле, запліднює неплідне.

Алілуйя! Алілуйя! Алілуйя!

Весь світ чекав цього святого дня.

Тільки в Ліпцях було тихше й сумніше, ніж минулими роками в цю пору.

Спали довго: був уже білий день, і сонце стояло високо над садками, коли заворушилися в хатах люди, зарипіли ворота і розкошлані голови почали, позіхаючи, виглядати на світ божий, заллятий сонцем, сповнений піснями жайворонків, оповитий молодою зеленню.

Заспали і в Борин. Раніше від усіх прокинулась Ганка й розбудила Петрека, щоб запрягав у бричку коней, а сама почала накривати на стіл. Тим часом Юзя вмивала й одягала дітей — не обійшлося без чималого галасу й вереску. У дворі, біля колодязя, старанно вмивалися Петрек і Вітек. Тільки старий Билиця сидів на ганку й грався з собакою та часто вдихав носом повітря, донюхуючись, чи не ріжуть уже ковбасу.

За звичаєм, вогню в печі цього ранку не розпалювали, вдовольняючись холодними свяченими стравами. Ганка принесла їх з батькової половини і розкладала по тарілках, всім порівну — хліб, яйця, ковбасу, шинку, сир і солодкі пироги.

Причепурившись, вона скликала всіх і навіть пішла сама запрошувати Ягусю. Та одразу ж з'явилась, гарно вбрана, красива, як ранкова зоря. Блакитні очі її сяяли з-під лляного, гладенько зачесаного волосся. Усі теж були одягнені по-святковому — аж у очах мерехтіло від барвистих спідниць та корсеток. Навіть Вітек, хоч і босий, був у новій курточці з блискучими ґудзиками, які він випросив у Петрека. А сам Петрек був сьогодні у небаченій досі на ньому одежі — темно-синьому жупані й у смугастих жовто-зелених штанях. Він чисто поголився, рівненько підстриг над чолом волосся, а комір сорочки зав'язав червоною стрічкою. Коли він увійшов до кімнати, всі здивувались, а Юзька навіть руками сплеснула:

— Петреку, невже це ви? Та вас і рідна мати не впізнала б!

— Сіру шкуру скинув — і хлопець, як свічка! — зауважив і Билиця. У відповідь Петрек тільки посміхнувся: очі його прикипіли до Ягусі.

Ганка, перехрестившись, цокалася з усіма по черзі і квапила сідати до столу. Посідали на лавах, навіть Вітек несміливо присів на краєчку.

Їли не поспішаючи, смакуючи святкові страви, бо добре зголодніли за стільки тижнів посту. Ковбаса була так добре присмачена часником, що пахощі полинули по всій хаті, і собаки, які крутилися біля столу, жалібно скавучали.

Ніхто не обізвався й словом, поки не вгамували перший голод. Урочисту тишу порушувало тільки плямкання, сопіння та булькання горілки — Ганка сьогодні була щедра й навіть сама частувала всіх.

— Хутко поїдемо? — першим порушив мовчанку Петрек.

— Та хоч би й зараз після сніданку.

— Ягустинка хотіла з вами поїхати,— зауважила Юзя.

— Якщо вчасно прийде, поїде; чекати її не стану.

— Корм для коней брати?

— Тільки на одну годівлю — надвечір повернемось.

І знову взялися до їжі, дехто аж очі витріщав від насолоди, обличчя червоніли, ситість наповнювала серця теплом і щастям. Їли поволі, щоб якомога більше вмістити та довше відчувати в роті приємний смак. Тільки коли Ганка встала, всі відірвалися від мисок, з чималою вагою в шлунках. А Вітек і Петрек все, що не встигли з'їсти, забрали до себе в стайню.

— Запрягай зараз же! — наказала Ганка і, зібравши для чоловіка такий важкий клунок всякої їжі, що насилу його підняла, почала одягатися в дорогу.

Вже коні стояли біля хати, коли прибігла задихана Ягустинка.

— Мало не поїхала без вас! — сказала їй Ганка.

— То ви вже розговлялись? — жалібно зітхнувши, спитала та.

— Знайдеться дещо й для вас, сідайте, поїжте.

Голодну Ягустинку припрошувати не довелось — вона накинулась на їжу, як вовк, наминаючи за обидві щоки все, що було на столі.

— Господь знав, що робив, коли створив свиню! — сказала вона, наївшися.— Тільки от що дивно: хоч за життя їй у грязюці качатися дозволяють, після смерті неодмінно обмивають горілкою.

— Пийте на здоров'я, тільки швидше, бо час уже їхати!

І за кілька хвилин вони поїхали. Ганка, вже сидячи в бричці, Наказувала Юзі, щоб не забула про батька. Дівчинка зараз же набрала повну тарілку всякої їжі й понесла хворому. Та хоч як вона з ним заговорювала, він не відповідав, не глянув навіть на неї, але все, що вона клала йому в рота, з'їдав жадібно, все так само дивлячись в одну точку застиглим мертвим поглядом. Він, може, і більше з'їв би, але Юзі швидко надокучило його годувати і вона побігла на вулицю дивитись, як майже з кожного подвір'я виїжджали або виходили жінки з клунками. В місто потяглось десятка півтора возів, а стежкою вздовж канави йшли пішки жінки у червоних спідницях, з клунками на плечах.

Коли затих вдалині стукіт коліс, в селі стало страх як сумно й безлюдно. День тягнувся повільно, глухе безгоміння панувало на вулицях — ні галасу, ні пісень, як звичайно буває на свято, лише кілька хлоп'ят бігали біля ставу, жбурляючи камінцями в гусей.

Сонце здіймалося чимраз вище, заливаючи світ промінням, і стояла така теплінь, що на шибках вже дзижчали мухи, а в прозорому повітрі, мов шалені, кружляли ластівки; став мінився зблисками сонячних променів, дерева купалися в зелені, і від лискучого молодого листя линули медові пахощі; з неозорих полів, що вдалині зливалися з блакиттю неба, прохолодний вітер доносив часом пахощі землі й спів жайворонків; все дихало тихим щастям весни, а з навколишніх сіл, ледве видних в охопленій сонячною загравою далечині, долинали часом гучні вигуки й ляскання пістолетних пострілів.

В Ліпцях було безлюдно й похмуро, мов після похорону. Випущені на водопій корови блукали, де хотіли, чухались об дерева й ревли, дивлячись на зелені поля. Пусткою зяяли подвір'я і розчинені навстіж хати. Тільки де-не-де проти сонця грілися люди на призьбах, біля відчинених вікон дівчата заплітали коси, а на порогах старі баби вичісували дітей.

Так минала година за годиною у сонній сумній тиші; вітер зрідка шарпав дерева, і вони шуміли тихенько, хилячись до хат і несміливо заглядаючи у порожні кімнати; часом зграя горобців, цвірінькаючи, перелітала з садка на вулицю, чи лунали уривчасті крики дітей, які відганяли від курчат ворон.

Господи, не так бувало досі в цей день! Не так!

Наближався полудень, і сонце стояло високо над хатами, коли Рох приплентався до Борин, зайшов до хворого, поговорив з дітьми й присів на ґанку погрітися на сонечку. Він читав якусь книжку, але часто відривався від неї й уважно поглядав на дорогу. Незабаром прийшла ковалиха з дітьми і, перевідавши батька, сіла на призьбі.

— Ваш удома? — спитав у неї Рох, помовчавши.

— Де там!.. У місто поїхав з війтом:

— Там сьогодні все село!

— Так... Розговіються, бідолашні.

— А ти чого ж з матір'ю не поїхала? — спитав Рох Ягну, що саме виходила з хати.

— Кому я там потрібна? — Вона вийшла за ворота, сумно дивлячись на поля.

— Нова спідниця на ній! — пробурмотіла Магда, зітхнувши.

— Ти що, не впізнала маминої спідниці? І корали всі, що в неї на шиї, і оті великі, бурштинові,— все мамине! — прикро сказала Юзя.— Тільки хустка на голові в неї своя.

— Правда, стільки одежі залишилось після покійниці, а тато нам і пальцем торкнути нічого не дозволили, а їй усе віддали, от вона і чепуриться...

— Еге, ще й скаржилась якось Настці, що спідниці, мовляв, залежались і від них тхне смородом...

— Щоб їй чортове лайно тхнуло!

— Нехай тільки тато одужають, я їм зараз же скажу про корали — п'ять довгих разків залишилось, а корали великі, як горох!

Магда відповіла тільки зітханням. Посидівши трохи, вона стала ськати найменшу дитину. Юзя швидко втекла з двору, Вітек за стайнею все майстрував свого півня, а діти біля ґанку гралися з собаками під доглядом Билиці, який пильнував їх, як квочка. Рох, здавалося, задрімав.

— Ну як, у полі ви з усім упоралися?

— Ні, тільки картоплю посадили та горох посіяли.

— Інші й цього не зробили.

— Встигнуть ще — кажуть, на проводи наших чоловіків повипускають.

— Це хто такий обізнаний?

— Різні люди казали в костьолі... А Козлова збирається іти до поміщика — просити, щоб він допоміг.

— Дурна! Наче то поміщик їх у тюрмі тримає?

— Якщо він заступиться, то, може, і випустять.

— Вже він не раз за них просив — не допомагає.

— Ні, якби він тільки захотів!.. Та він не хоче: сердитий на Ліпці... Мій каже...— Магда раптом урвала мову і нахилилась до голівки дитини в неї на колінах. Рох даремно чекав, що вона скаже що-небудь.

— Коли ж Козлова піде? — спитав він зацікавлено.

— Сьогодні після полудня.

— Тільки й користі від цього буде, що прогуляється на свіжому повітрі.

Магда нічого не відповіла, бо в цю мить на подвір'я саме зайшов пан Яцек, поміщиків брат. На селі про нього казали, що він придуркуватий, бо Яцек завжди носив з собою скрипку, грав на ній під хрестами на дорогах і приятелював тільки з селянами. От і зараз він ішов із скрипкою під пахвою, з люлькою в зубах, високий, зсутулений, з ясною борідкою і блукаючими очима. Рох підвівся йому назустріч. Вони, видно, були знайомі, бо пішли разом до ставу, довго сиділи там на каменях і про щось тихо розмовляли. Вже давно продзвонили на полудень, коли вони розійшлись. Рох повернувся на ґанок, але був якийсь млявий і дивився невесело.

— Змарнів як панич! Ледве я його впізнав! — зауважив Билиця.

— А хіба ви його знали? — спитав Рох півголосом, глянувши на Магду.

— Аякже... Чимало він замолоду набешкетувався, чимало. Дівочий баламут був, усіх дівчат у Волі позводив, жодної, бувало, не промине... Пам'ятаю добре, якими рисаками він колись їздив, як гуляв... Пам'ятаю...— бурмотів старий.

— Все це він тяжко спокутував! То ви, мабуть, найстаріший на селі, га?

— Ні, Амброжій має бути старший, бо, скільки я його пам'ятаю, він завжди був такий.

— Сам каже, що смерть про нього забула! — докинула Магда.

— Ну, безноса нікого не забуває, вона тільки чекає, коли людина підгниє... А цей міцний... Викручується чоловік, як може! — крекчучи, сказав Билиця.

Вони довго мовчали.

— За моєї пам'яті в Ліпцях лише п'ятнадцять хат було,— почав знову Билиця, несміливо простягаючи руку до Рохової табакерки.

— А тепер їх сорок! — Рох підсунув йому табакерку.

— І нові господарі вже чекають наділів. Врожайний рік чи ні, а люд, знай собі, множиться... Так... а землі не прибуває! Ще кілька років, і її на всіх уже не вистачить,— говорив Билиця, голосно чхаючи.

— Та вже й тепер на селі тісно,— мовила Магда.

— Це правда. А поженяться хлопці, то їхнім дітям уже й по моргу не дістанеться.

— Доведеться їм тоді світ за очі йти! — зауважив Рох.

— А з чим же вони підуть? Голіруч вітер ловити?

— От німці на Слупі відкупили землю в пана і тепер будуються. По шістдесят моргів на садибу! — сказав Рох похмуро.

— Як же — чули ми... Так то ж німці, люди вони інші, вчені, заможні, торгують і з чужої кривди багатіють... А нехай би спробували, як ми, хлопи, голіруч землю обробляти, то й три сівби не протрималися б!.. У Ліпцях тісно, задихаються люди, а в пана он скільки землі облогом лежить,— він показав на поміщицькі поля за млином, що простяглися ген угору, до лісу, де чорніли стіжки торішнього люпину.

— Це біля лісу?

— Якраз до наших полів прилягають. От якби їх відкупити! На тридцять господарств вистачить. Еге... на тридцять... Та хіба пан продасть, коли йому гроші не потрібні? Такий багач...

— Як же! Багач, а крутиться, щоб копійку добути, як в'юн у болоті. Вже й у селян позичає і де тільки може! Євреї правлять з нього завдаток за ліс, податки не сплачені, двірським ні копійки не дає, вони від нового року ще й помісячної платні не одержували. Усім скрізь винен, а звідки взяти, щоб заплатити? Бо ж начальство заборонило рубати ліс, поки він із селянами не домовиться. Недовго він у Волі просидить, недовго! Кажуть, вже покупців шукає...

Ковалиха якось несподівано розбалакалась, та коли Рох спробував спитати в неї ще щось, вона раптом наче язика проковтнула і, буркнувши щось невиразне, гукнула дітей, і пішла додому.

— Вона, мабуть, багато знає від чоловіка, та говорити боїться. Звісно, панська земля родюча, луки два укоси дають...— вголос міркував Билиця, задивившись на поля під лісом, де за стіжками виднілися дахи панських будівель. Але Рох його вже не слухав. Побачивши здалека біля ставу Козлову серед гурту жінок, він заквапився до них.

«Хи-хи... прикрутило, значить, пана... Ех, а здорово селяни могли б підживитися... Авжеж... Друге село там виросло б... рук не бракує, та й земля всім потрібна»,— міркував Билиця, швиденько йдучи за дітьми, що побігли на вулицю.

Задзвонили на вечірню.

Сонце вже перекотилося до лісу, і від дерев простяглися довгі тіні на став і дороги. В надвечірній тиші чути було далеке торохтіння коліс, крики птахів на болотах і тихі, зворушливі звуки органа в костьолі.

Дехто вже повернувся з міста, і на всіх містках стукотіли дерев'яні черевики — люди бігли почути новини.

Після вечірні, навзаході, дорогою до Вольки проїхав ксьондз, і Амброжій розповів, що в маєтку сьогодні бенкет. А незабаром і органіст з усією родиною пішов у гості до мельника. Ясь вів під руку матір, що сьогодні причепурилась, як ніколи, і весело вітався з дівчатами, що виглядали з-за тинів.

Тихий присмерк оповив землю, сонце зайшло, і вечірня заграва розливалася дедалі ширше, півнеба палало кривавим вогнем, наче посипане жаром. Замерехтіла червоним полиском вода у ставку, засвітилися у хатах вікна, а з міста приїжджало дедалі більше возів, і чимраз голосніше лунав гомін біля хат.

Ганка ще не повернулась, але на подвір'ї в Борини було гамірно й весело. До Юзі прийшли подружки, мов щебетливі щиглики, обліпили призьбу й ґанок та весело кепкували з Ясека Незграби, який упадав за Настусею, хоч вона тепер гнала його від себе, бо важила на іншого. Юзя частувала гостей паскою і ковбасою.

Верховодила в цьому товаристві Настуся, як найстарша, і саме вона найбільше глузувала з Незграби, який неодмінно хотів вдавати з себе бравого парубка. От і зараз він стояв перед дівчатами у смугастих штанях, в новому жилеті і, заломивши набакир капелюха, узявшись у боки, сміючись, говорив:

— Ви всі повинні мене шанувати — бо я єдиний парубок на все село!

— Не клопочись, є ще кому за коровами бігати!

— Опудало! Тобі б тільки картоплю чистити!

— Та ще малюкам носи втирати! — перебиваючи одна одну, голосно регочучись, верещали дівчата, але Ясек не розгубився, цвіркнув крізь зуби й сказав:

— А нащо мені такі дурні дівчиська? Вам би ще гусей пасти!

— Сам торік за коров'ячим хвостом витанцьовував, а зараз парубка з себе вдає!

— І щодня штани губив, як від бугая тікав!

— Женився б на Магді з корчми: це якраз для тебе підходяща!

— Вона єврейських дітей бавить, то й тобі зуміє носа висякати.

— Або Агату посватай, будеш її на прощу водити!

— Смійтеся, смійтесь! А якби я котру з вас посватав, то, мабуть, дала б обітницю в Ченстохов піти й кожну п'ятницю постила б з радощів.

— Еге, а хіба мати дозволить тобі одружитися? Адже ти їй у домі потрібен — перемивати горщики та курей мацати,— гукнула Настка.

— От розсердите мене — піду до Марисі Бальцеркової.

— Іди, іди, Марися там вже чекає тебе з помелом або й чимнебудь гіршим!

— І тільки-но тебе побачить, одразу ж собак з цепу спустить!

— Та гляди не загуби чого-небудь дорогою! — засміялась Настка, смикнувши його за штани,— у Ясека весь одяг був наче на виріст куплений.

— Ач дідові чоботи доношує!

— А жилет у нього зі старої пошивки, яку свині подерли! Глузування сипалися градом, усі реготали. Ясек сміявся теж і, підскочивши до Настки, хотів її обняти, але одна з дівчат підставила йому ногу, і він простягся на весь зріст на землі і довго не міг підвестись, бо всі його штурхали.

— Та дайте ви йому спокій, годі вже! — заступилась Юзя, допомагаючи хлопцеві підвестись. Ясек, хоч і недотепа, все ж таки був хазяйський син та ще й рідня їй по матері.

Потім стали гратися в піжмурки. Ясекові зав'язали очі, поставили його проти ґанку, і дівчата, мов зграйка горобців, розлетілися в усі боки. Він погнався за ними, розчепіривши руки, кожну мить натикаючись на тин чи на стіну. Почувши сміх, він кидався в той бік, але спіймати кого-небудь з дівчат було нелегко, вони кружляли навколо, мов ластівки, навмисно зачіпаючи його, і в дворі знявся такий тупіт, наче дорогою гнали цілий табун лошат, а вереск, крик, регіт лунали на все село.

Присмерк густішав, догоряла заграва, та забавам не було кінця. Раптом за повіткою голосно закудкудакали кури, і Юзя помчала туди.

Під повіткою стояв Вітек, ховаючи щось за спиною, а Гульбасів синок присів за плугами, і тільки обличчя його біліло в темряві.

— Нічого, Юзю, нічого...— бурмотів Вітек зніяковіло.

— Ви курей Душили! Он пера ще літають!

Ні, ні, я тільки в одного півня кілька пір'їнок з хвоста висмикнув, мені для мого птаха треба. Але півень не наш, не наш, Юзю! Це Гульбасяк приніс свого...

— Покажи! — суворо наказала Юзя.

Вітек кинув до її ніг напівживого півня, начисто обскубаного.

— Так, мабуть, не наш,— сказала вона, хоч без пір'я важко було вгадати, чий півень.— Ану, покажи свою чудасію!

Вітек виніс на світло вже зовсім готового півника, виструганого з дерева й обліпленого тістом, в яке були натикані пера. Півник був зовсім, як живий, тим більше що голова з дзьобом була взята від справжнього півня і надіта на паличку. Птах був прикріплений до пофарбованої в червоний колір дощечки, так майстерно приладнаної до маленького возика, що коли Вітек торкнув довгий дишель, півник став танцювати й піднімати крила. А Гульбасяк закукурікав замість нього так, що кури озвалися з сідал.

— Господи! Скільки живу, такого чуда не бачила! — Юзька присіла навпочіпки біля півня.

— Гарний, га? Добре я зробив, Юзю? — спитав Вітек з гордістю.

— Ти його сам зробив? І все своєю головою придумав? — Юзя отямитись не могла від подиву.

— Сам! Єндрек мені тільки приніс живого, а я все сам, Юзю!

— Господи, дерев'яний, а, мов живий, рухається. Давай покажемо його дівчатам! От здивуються! Покажи, Вітеку!

— Ні. Завтра підемо з ним по хатах після обливання, тоді й побачать. Його ще треба кілочками обгородити, щоб не полетів.

— Ну, гаразд. Дай коровам сіна і приходь до хати майструвати, там тобі світліше буде.

— Прийду, от тільки на село ще треба збігати.

Юзя повернулась на ґанок, але дівчата вже скінчили гру й почали розходитись. Вечоріло, у хатах спалахнули вогні, на небі вже де-не-де з явились перші зорі, а з полів дихало вечірньою прохолодою.

Всі жінки повернулися з міста, тільки Ганки не було.

Юзя приготувала смачну вечерю: борщ з ковбасою і картоплю, политу шкварками. Рох уже чекав, діти просили їсти, і в кімнату раз у раз заглядала Ягна, тож Юзя заходилася подавати на стіл, і в цю мить зайшов тихенько Вітек і підсів до паруючої миски. Він чогось дуже розчервонівся, їв мало і руки в нього так тремтіли, що ложка цокала об зуби. Не доївши, він знову кудись побіг.

Юзька перехопила його на подвір'ї біля хліва, коли він набирав у полу куртки картоплю, приготовану для свиней, і суворо зажадала пояснень.

Вітек всіляко викручувався, брехав, але кінець кінцем признався:

— Я відібрав у ксьондза свого лелеку!

— Господи милостивий! Матір божа! І ніхто тебе не бачив?

— Ніхто. Ксьондз поїхав, собаки побігли на кухню жерти, а лелека стояв на ґанку. Мацюсь усе підгледів і прибіг мені сказати! А я лелеку Петрековим каптаном накрив, щоб він мене не дзьобнув, і поніс у схованку. Тільки ні словечка нікому, Юзю, золотенька! За тижденьдругий я приведу його до хати. Ось побачиш, як він походжає по ґанку. Ніхто й не впізнає, що це той самий; тільки ти не кажи нікому!

— Ну, от ще! Коли ж я про тебе що казала? Але як ти на це зважився?

— Я своє забрав. Казав, що не подарую, от і забрав! Не для того я його приручав, щоб інші ним тішилися! — гукнув Вітек і побіг кудись у поле.

Він повернувся досить швидко і примостився біля печі разом з дітьми — докінчувати півника.

У кімнаті було якось сонно й сумно. Ягна пішла до себе, Рох сидів на ґанку з Билицею — той уже куняв.

— Ідіть додому, там вас пан Яцек чекає,— пошепки сказав йому Рох.

— Мене чекає? Пан Яцек? Біжу, біжу... Мене?.. Ну, ну! — забелькотів вражений Билиця, відразу прочумавшись.

Він пішов, а Рох залишився на ґанку і, шепочучи молитву, дивився кудись у ніч, у неосяжну глибину небес, що мерехтіла зоряним сяйвом. Нижче, над полями, вже сходив рогатий місяць, простромлюючи темряву ріжками.

Один за одним згасали в хатах вогні, мов очі, зімкнуті сном; навколо розливалося безгоміння, пройняте тихим тремтінням листя та глухим, далеким плескотом струмка. Тільки в мельниковому домі ще світилися вікна: там веселилися до пізньої ночі.

А в хаті Борини було тихо, всі полягали спати й загасили світло, тільки в печі, де стояли горщики з вечерею, ще жеврів жар. У кутку рипів цвіркун... Рох усе ще сидів біля хати, дожидаючи Ганку. Майже опівночі на мосту біля млина застукотіли копита, і незабаром у двір в'їхала бричка.

Ганка була якась сумна й мовчазна. Вони повечеряли, і коли Петрек пішов на стайню, Рох зважився спитати:

— Ну, бачила чоловіка?

— Авжеж, півдня з ним просиділа. Він здоровий і духом не занепадає, наказав вам кланятись. Бачила я й інших... Їх мають випустити, але ніхто не знає, коли... І в адвоката, що на суді захищатиме Антека, я теж побувала...

Вона не сказала Рохові того, що каменем лежало в неї на серці, але, розповідаючи про різне, таке, що не мало нічого спільного з Антеком, раптом заплакала й затулила обличчя руками. Сльози текли в неї поміж пальцями,

— Я прийду завтра вранці. Відпочинь, розтрусило тебе, мабуть. Хоч би це не пошкодило тобі!

— Е, краще, коли б я здохла, щоб не мучитися більше! — вихопилося в Ганки.

Рох тільки головою похитав і пішов, не сказавши й слова; чути було, як він надворі зацитькував собак, щоб не гавкали, та заганяв їх у конури. Ганка одразу ж лягла біля дітей, але заснути не могла, хоч була дуже зморена. Антек зустрів її, мов надокучливу собаку!.. Все, що вона привезла, їв із смаком, гроші взяв, не питаючи, звідки вони, і навіть не пожалів її, змучену далекою дорогою.

Вона розповідала йому, як веде господарство, а він не похвалив її, навпаки, за дещо навіть сердито вичитував. Про всіх на селі розпитував, а про власних дітей і не згадав! Вона прийшла до нього з серцем, сповненим кохання, що так жадало його ласки: адже вона йому шлюбна дружина, мати його дітей... а він навіть не приголубив її, не поцілував, не спитав про здоров'я... Він поводився, як чужий, і на неї дивився, як на чужу, не дуже й слухав те, що вона розповідала. І під кінець вона вже не могла говорити, жаль її душив, сльози, а він ще нагримав на неї, щоб не приїжджала сюди ревти! Господи! Як вона не вмерла на місці! За всю її тяжку надсильну працю, за всю турботу про його добро, за все, що вона терпить заради нього,— ніякої нагороди, ні слова ласкавого, ні слова втіхи.

— Господи, будь милосердний до мене, допоможи, бо не витримаю! — благала вона, зариваючись обличчям у подушку, щоб не збудити дітей. Кожна її кісточка тремтіла від болю, від гіркого упослідження і страшної образи.

Вона цілий день повинна була стримуватись при Антекові та й тут, на людях, теж, і аж тепер у відчаї дала волю сльозам і гіркій розпуці, що краяла їй серце.

Назавтра, у великодній понеділок, день почався ще ясніший, ще дужче скупаний у росі, ніж учора, повитий блакитною імлою, але весь пронизаний сонцем і якийсь напрочуд веселий. Птахи співали голосніше, теплий вітер пробігав по деревах, і вони ніби шепотіли молитву; люди вставали радісно, розчиняли навстіж вікна й двері, виходили подивитися на світ божий, на заврунені молодою зеленню садки, на всю цю безкрайню землю у весняному уборі, в іскристих росах, в радісному сяйві сонця, на поля, де вже хвилювала під вітром озимина, мов ледь жовтава, збрижена ріка, розливаючись до самих хат.

Люди вмивалися на подвір'ях, перегукувались через садки; з коминів уже шугав дим, по стайнях іржали коні; рипіли ворітниці; носили зі ставу воду; ішла на водопій худоба; кричали гуси. А коли вдарили у дзвони і їхні могутні голоси загули, розлилися по всьому селу, по полях, по далеких лісах, голоси людей залунали ще гучніше, ще швидше й радісніше застукотіли серця.

Хлоп'ята вже бігали з порскавками і обливали всіх, ховаючись за деревами біля ставу, обливали не лише прохожих, а й кожного, хто тільки виходив на поріг хати, отож стіни були мокрі й біля хат сріблилися калюжі.

Закипіло на всіх вулицях і подвір'ях — гамір, регіт, біганина, бо вже й дівчата взяли участь у забаві; вони ганялися одна за одною по садках, а через те що серед них було чимало й дорослих, вони хутко порозганяли усіх хлоп'ят і так розпустувалися, що на Ясека Незграбу, коли той з пожежним шлангом підстерігав Настку, напали Бальцерківни, всього облили, та ще й зіпхнули у ставок, всім на посміховисько.

Зазнавши від дівчат такої ганебної поразки, розлючений Ясек покликав на допомогу Петрека — Борининого наймита,— і вони удвох влаштували засідку Настусі, та так спритно, що вона відразу потрапила до них у лапи; потягли її до криниці й здорово скупали, а вона верещала не своїм голосом. Потім разом з Вітеком, Єндреком Гульбасом і ще кількома старшими хлоп'ятами спіймали Марисю Бальцеркову і так облили, що мати з дрючком прибігла визволяти її. Тоді підстерегли біля тину Ягну і теж скупали з голови до ніг. Навіть Юзьку не помилували, хоч як вона благала, і та з плачем побігла скаржитись Ганці.

— Скаржиться, а сама радісінька, очі так і блищать!

— І мене, капосні, до нитки промочили! — весело гукала Ягустинка, вбігши в хату.

— Хіба ці шибеники кого-небудь поминуть! — обурювалась Юзя, переодягаючись у все сухе, але все ж таки не стерпіла, вийшла на ґанок, бо вулиці аж гули від вереску й біганини. Хлопці зовсім ошаліли, ходили юрбою, направляючи на кожного, кого здибають, свої порскавки, і довелось кінець кінцем солтису розганяти пустунів, бо ніхто не міг носа виткнути з хати.

— Ви, видно, нездужаєте після вчорашнього? — тихо спитала в Ганки Ягустинка, сушачи біля печі мокру спину.

— Так, ворушиться він у мені й увесь час штовхає... І нудить мене чогось.

— Ви б полежали. Треба чебрецю запарити й випити! Розтрусило вас учора! — вболівала Ягустинка, та тільки-но запахло смаженою ковбасою, сіла разом з іншими снідати, жадібно виглядаючи в мисці більший шматок.

— Поїжте й ви, господине,— голодом хворобі не зарадиш.

— Ні, мене від м'яса верне. Я чаю собі запарю.

— Прополоскати кишки добре, але краще б ви горілку закип'ятили з салом і зіллям та й випили: швидше б допомогло...

— Ще б пак, такі ліки мертвого на ноги поставлять! — засміявся Петрек. Він сидів біля Ягусі, заглядав їй у вічі, послужливо подавав усе, на що вона тільки гляне, і часто заговорював з нею, та Ягуся відповідала неохоче, і він став розпитувати Ягустинку про Матеуша, про Стаха Плошку й інших.

— Як же, бачила їх, сидять усі разом, а покої у них достоту панські — високі, ясні, з підлогою, тільки на вікнах залізне павутиння, щоб їм прогулятися не закортіло; годують теж непогано. Горохову юшку принесли опівдня, я покуштувала: наче на старому чоботі зварена, а шмаровидлом приправлена; на друге пшоняну кашу їм подали... ну, Лапа ногу б на неї задер, а понюхати б не схотів. Доводиться їм на свої гроші харчуватись, а в кого ні копійки немає, молитвою казенні харчі приправить та й їсть,— в'їдливо розповідала Ягустинка.

— Скоро їх повипускають?

— Казали, наче на проводи дехто повернеться,— відповіла вона, ледь стишивши голос і тривожно позираючи на Ганку. Ягну наче на місці підкинуло, вона втекла з хати, не скінчивши снідання. А стара заговорила про Козлову.

— Пізно вона повернулась і ні з чим, тільки тої й користі, що розтрусило її на возі після ковбас та на маєток помилувалась. Кажуть, інакше пахне, ніж мужицька хата! Поміщик сказав, що допомогти нікому не може, бо це справа комісара й начальства, а якби навіть і міг, то й тоді не став би захищати жодного ліпецького хлопа, бо вони йому стільки шкоди наробили: ліс йому продавати заборонили, а купці його тепер по судах тягають... Лаявся, кажуть, страшенно і кричав, що коли йому через хлопів доведеться ходити з торбами, то нехай все село пропадає! Козлова вже з самого ранку з цими новинами по всіх хатах бігає і погрожує помститися панові.

— Дурепа, що вона йому тими погрозами вдіє!

— Е, любі ви мої, не вгадаєш, хто зможе в найболючіше місце влучити. Іноді найпослідуща людина... — Вона не докінчила і метнулася до Ганки, бо та в цю мить похитнулась і прихилилася до стіни.

— Господи милосердний! Коли б це з вами передчасно не трапилось,— прошепотіла вона злякано й підтягла Ганку до ліжка; Ганка зомліла в неї на руках, піт краплями зросив її обличчя, вкрите жовтими плямами, і вона лежала, ледве дихаючи. Стара оцтом терла їй скроні, але аж тільки коли вона піднесла їй до ніздрів хрін, Ганка опритомніла й розплющила очі.

Всі розійшлися — кожне до своєї роботи, в хаті залишився тільки Вітек. Обравши слушну хвилину, він став просити господиню, щоб вона відпустила його на гулянку з півником.

— Іди, одежі тільки не порви та не пустуй! Собак прив'яжи, щоб вони за вами кудись в інше село не побігли! Коли ж ви підете?

— Зараз же після обідні.

Ягустинка заглянула знадвору і спитала:

— А де ж це собаки, Вітеку? Я винесла їм їсти, гукала — жодної немає!

— Правда, адже їх і вранці в хліву не було! Лапо! Кручеку! — почав кликати Вітек, вибігши на ґанок, але собаки не з'являлись.

— Мабуть, на село побігли! — пояснив він.

Відсутність собак на подвір'ї нікого не стурбувала, то була звична річ. Лише через деякий час Юзька почула начебто десь на подвір'ї глухе скавучання, але нікого не знайшла і побігла в сад, думаючи, що це Вітек розправляється з чужим собакою. Вона дуже здивувалась, не побачивши нічого, та й скавучання вже не чути було. Повертаючись, вона натрапила на Кручека: він лежав мертвий, з розбитою головою, біля затилля хати.

Юзька зняла такий вереск, що позбігалися всі.

— Кручека вбили! Певно, злодії! Всіх охопила тривога.

— Та вже ніхто інший, як злодії! В ім'я отця і сина! — скрикнула Ягустинка, побачивши раптом купу виритої землі і велику яму під стіною.

— Підкопалися під батькову комору!

— А яма яка — конем можна в'їхати!

— І в ній повно зерна!

— Ой, а може, там ще сидять розбійники! — заверещала Юзя. Побігли всі на Боринину половину. Ягусі вже не було, а старий лежав обличчям до дверей. В коморі, завжди темній, було видно, бо світло проходило крізь діру в підлозі, і всі одразу побачили, що тут усе перемішане, як в юшці горох з капустою. Зерно з діжок було висипане на підлогу, тут-таки лежала одежа, скинута з жердки, і навіть пасма пряжі й вовни були розшарпані й переплутані. З першого погляду ніяк було визначити, чого не вистачало. Але Ганка одразу зміркувала, що це ковалева робота; її навіть жаром обсипало від самої думки, що якби вона бодай на один день спізнилась, він знайшов би й забрав гроші... Вона нахилилася над ямою, приховуючи від усіх свою радість і щось обмацуючи за пазухою.

— А в хліву все ціле? — раптом запитала вона, злякана несподіваною підозрою.

На щастя, там усе було на місці.

— Двері були добре замкнені! — сказав Петрек і раптом, зачувши жалібне скавчання, підбіг до ями з картоплею, відвалив від отвору велику колоду й витягнув звідти Лапу.

— Ясна річ, його туди злодії вкинули. Але дивно... собака лютий, а підпустив їх до себе!..

— І ніхто вночі не чув гавкання.

Про підкоп повідомили солтиса, новина миттю поширилася по всьому селу, і люди щодуху бігли подивитися, позітхати, обговорити подробиці. В садок понабігало людей, всі протискалися, мов до сповідальні, кожен неодмінно мав стромити голову в яму, висловити свої міркування й уважно оглянути вбитого Кручека.

Прийшов і Рох, заспокоїв заплакану Юзю — дівчина кожному розповідала, як усе було, і пішов до Ганки — вона вже знов лежала в ліжку, але була на диво спокійна...

— А я боявся, щоб ви не брали цього занадто близько до серця,— почав Рох.

— Е... нічого злодій, хвалити бога, не взяв... спізнився,— додала вона тихше.

— Здогадуєтеся, хто?

— Голову дам відрубати, що коваль.

— То він, мабуть, заздалегідь щось вистежив та за цим і полював.

— Звісно... тільки проґавив... Я вам одному кажу...

— Еге, щоб звинувачувати, за руку треба схопити або мати свідків... І на що тільки людина не зважиться заради грошей!

— Ви навіть Антекові не проговоріться,— попросила вона.

— Ви знаєте, що я не балакучий... Вбити людину легше, ніж народити... Знав я, що коваль крутій, але не думав, що він на таке здатний.

— Він і на гірше здатний, я його добре знаю...

Прийшли війт із солтисом, стали докладно оглядати все й розпитувати Юзьку.

— Якби Козел не сидів в острозі, я б подумав, що це його робота...— шепнув війт.

— Тсс, Пйотре, Козлова сюди йде,— смикнув його солтис за рукав.

— Мабуть, злодіїв хтось сполохав, що вони нічого не забрали.

— Треба б стражників повідомити... Ех, нова морока! І свято не дадуть спокійно відбути...

Солтис раптом нахилився і підняв з землі закривавлену залізну штабу.

— Ось чим убили вашого Кручека! Штабу передавали з рук до рук.

— З таких штаб зубці в боронах кують.

— Могли вкрасти в Міхала з кузні.

— Ні, кузня з самої п'ятниці замкнена.

— Коваля треба спитати, чи в нього нічого не пропало.

— Могли вони й украсти, могли й принести з собою; це я, війт, вам кажу. Коваля вдома немає. Ми з солтисом і без вас знаємо, що треба робити! — відрубав війт і гримнув на людей, щоб не товклися тут даремно, а йшли б додому.

Ніхто його не злякався, але час було збиратися до костьолу,— з інших сіл уже йшли попід тинами люди, і вози чимраз частіше гуркотіли по мосту. Отож юрба швидко розійшлася.

А коли всі пішли, в садок приплентався старий Билиця і став обдивлятися свого вбитого пса, гладити його і щось тихенько говорити.

Дім теж спорожнів, всі пішли до костьолу, крім Ґанки, бо вона почувалася недобре і, лежачи в постелі, пошепки читала молитви, але думала про Антека. Коли старий забрав дітей на вулицю і в хаті стало тихо, вона міцно заснула.

Вже й полудень настав,розманіжений сонцем і такий тихий, що спів з костьолу лунав по всьому селу, аж шибки деренчали. Вже продзвонили перед піднесенням чаші, а Ганка все ще спала. Збудило її лише торохтіння возів по вибоїнах. За звичаєм, змагалися, хто швидше домчить до хати. Крізь просвіти поміж деревами так і мигтіли вози, повні-повнісінькі людей, та коні, яких шмагали батогами. Мчав вихор вигуків і сміху, і від тупоту двигтіла хата.

Ганка хотіла була встати помилуватися на це видовище, аж тут усі повернулися з костьолу, і Ягустинка, розігріваючи обід, почала розповідати, що сьогодні до костьолу прийшло дуже багато люду, так що й половина не вмістилася всередині. З'їхалися всі поміщики з сім'ями, а після обідні ксьондз скликав господарів до ризниці і про щось довго з ними розмовляв. А Юзя докладно змальовувала, як були одягнені поміщиці та їхні дочки.

— Знаєш, у панянок з Волі такі гузки — мов у індиків, коли вони хвости порозпускають!

— Вони туди сіно підкладають чи шмаття,— пояснила Ягустинка.

— А в поясі тонкі, як оси, здається, батогом би їх перетяв! І не вгадаєш, куди вони животи дівають: я зблизька придивлялась!

— Куди? Та під корсети запихають. Розповідала мені одна двірська дівка,— вона в модліцькому маєтку покоївкою робила,— як деякі панни голодують і поясами на ніч обперізуються, щоб не погладшати. Така в панів мода: щоб кожна пані була тоненька, як тичка, а зад щоб пишний був.

— На селі інакше: у нас парубки з худих сміються.

— Авжеж! Дівка має бути кругла, мов ріпа, й пишна, і коли парубок її пригорне, щоб від неї віяло жаром, наче з печі...— сказав Петрек, задивившись на Ягусю, яка саме виймала горщик з печі.

— Бач, опудало, вигулявся, нажерся м'яса, а тепер он на що облизується! — обурилась Ягустинка.

— А як дівка рухається на роботі, то щоб на ній аж спідниця тріщала.

Петрек, не зніяковівши, хотів додати ще щось масне, але прийшла Домінікова оглянути Ганку, і його вигнали надвір.

Обідали біля хати, бо день був теплий і сонячний. Молоде листячко виблискувало й тихо тріпотіло на гілках,мов метелики; з садів долинало пташине щебетання.

Домінікова заборонила Ганці вставати з ліжка, і коли після обіду прийшла Веронка з дітьми, до ліжка присунули стіл, Юзька подала всякі страви й пляшку горілки з медом, і Ганка, хоч і через силу, а підвелась, як і належить гостинній господині, частувати сестру й сусідок, що прийшли, за звичаєм, у гості. Вони висловлювали їй своє співчуття, перехиляючи чарки горілки та заїдаючи солодким пирогом, і розповідали всяку всячину, а головне — обговорювали подробиці підкопу.

Юзька та Билиця з дітьми сиділи на сонечку біля хати й розмовляли з людьми, що приходили в садок подивитися на яму, ще не засипану, бо війт заборонив чіпати її, доки не приїдуть писар і стражники.

Ягустинка — бог знає вкотре! — розповідала про те, що трапилось, а хлоп'ята тим часом вийшли на вулицю з півником. Вів їх Вітек, чепурно вбраний — цього разу навіть у черевиках і в Борининім картузі, хвацьки збитим набакир, а поруч ішли Мацюсь Клемб, Єндрек Гульбас, Куба, син криворотого Гжелі, та інші підлітки. У всіх були в руках ціпки, через плече висіли торбинки, а Вітек ніс під пахвою Петрекову скрипку.

Вони урочисто вийшли на вулицю і насамперед попрямували до ксьондза, як це робили минулими роками дорослі парубки. Сміливо ввійшли вони в сад плебанії, вишикувалися вряд і поставили попереду півника. Вітек заграв на скрипці, Єндрек примусив птаха танцювати і сам заспівав півнем, а інші, стукаючи ціпками й ногами, тоненько заспівали:

Вони співали довго, дедалі сміливіше й голосніше, аж поки нарешті ксьондз не вийшов до них, дав усім по п'ятаку, похвалив півника і приязно випровадив їх.

Вітек аж упрів від страху — боявся, щоб ксьондз не заговорив з ним про лелеку. Але ксьондз, видно, не впізнав його серед інших хлопчиків і, зайшовши до хати, вислав їм наймичкою дуже смачного солодкого пирога, за що вони проспівали йому ще раз і пішли до органіста.

Так вони ходили з хати до хати, супроводжувані юрбою хлоп'ят; ті так галасували і штовхалися, що доводилося весь час боронити від них півника: кожному хотілося поторкати його пір'ячко, смикнути за паличку, яка його рухала.

Вів цю буйну ватагу Вітек. Він пильнував за всім: ногою давав знак починати і диригував смичком, вказуючи, коли брати ноту вищу, а коли нижчу; йому ж таки віддавали всі одержані гостинці.

Вони ходили по вулицях урочисто і водночас з таким галасом, що по всьому селу чути було їхні пісні й цигикання скрипки, а люди дуже дивувались: такі малюки, тільки-но від землі піднялися, а все в них виходить, мов у дорослих парубків.

Сонце повернуло на захід, трохи почервоніле, воно було вже над лісом, і білі хмаринки, мов незліченний табун гусей, розбіглися по його блакиті. Інколи налітав вітер і гойдав наче вкриті іржею верхів'я тополь; на селі ставало дедалі гамірніше і людніше. Старі люди, розмовляючи, сиділи на порогах; дівчата пустували біля ставу, заводили пісні чи, обнявшися, гуляли на березі; їхні барвисті убрання мигтіли між деревами й відбивалися у дзеркальній воді, мов маки й красолі, діти бігали за процесією хлоп'ят; а дехто з селян пішов межами в поле.

Задзвонили вже на вечірню, коли гладка Плошкова, відвідавши Борину, увійшла до Ганки.

— Була я у вашого хворого. Господи! Все лежить, як і лежав... Заговорила я, а він на мене навіть і не глянув... Сонце світить на ліжко, а він його пальцями ловить, загрібає, наче в пригорщу взяти хоче: чисто, як мала дитина. Аж плакати хочеться — що з чоловіком сталось! — говорила вона, сідаючи біля ліжка. Але одразу ж випила, як інші, і потяглася по пиріг.— Він що, став більше їсти? Мені здалось, наче він трохи погладшав.

— Так, їсть добре. Може, ще одужає.

— Хлопці пішли з півнем у Волю! — зацокотіла Юзька, влітаючи до кімнати, але, побачивши Плошкову, пішла на ґанок до Ягусі.

— Юзю, час корів доїти! — гукнула їй навздогін Ганка.

— Авжеж, свято святом, а робота роботою!.. Приходили й до мене з півником... А ваш Вітек молодець! З очей видно, що славний хлопчик.

— Атож, на всякі штуки майстер, а до роботи доводиться палицею гнати.

— Ех, голубко, з наймитами скрізь одне горе! От і мельничиха мені скаржилася на своїх дівок: і півроку жодної протримати не можна.

— У них там дівки швидко байстрюків заводять... Свіжий хліб, певне, допомагає.

— Хліб хлібом, а найбільше — наймит. Та й синок — той, що вчиться,— ні-ні, та й заскоче додому... Кажуть, і сам мельник — зух, жодної не промине. Через те дівки й не доживають у них до року. Правда, й наймити знахабніли. От я підпасича найняла, бо хлоп'ят у нас немає, то він мене за ніщо має і вимагає, щоб йому давали на вечерю молока! Чувана це річ?

— І в мене наймит є, знаю, як вони вередують. Але мушу йому годити, бо візьме та й піде, саме коли роботи найбільше — як же я без нього на такому господарстві?

— Глядіть, коли б тільки його хто не переманив,— сказала Плошкова тихше.

— А ви хіба щось чули? — занепокоїлася Ганка.

— Чула, казали люди... Може, й брешуть, то навіщо я буду повторювати... Ой, та що ж це я базікаю, базікаю і забула зовсім, чого прийшла! В мене сьогодні мають зібратися сусідки — наговоримось хоч, сироти сердешні! Приходьте й ви. Як же, найперші господині зберуться, то без Боринової не можна! — улесливо додала Плошкова. Але Ганка відмовилась тим, що нездужає. Вона, й справді, почувала себе зле та ще й випила трохи.

Плошкова, дуже невдоволена відмовою, пішла запрошувати Ягну. Але і Ягуся відмовилась — вони з матір'ю вже обіцяли піти в інше місце.

— Пішли б ви, Ягно! Адже нудно вам без чоловіків, а до Плошкової, напевно, Амброжій чи, може, хтось із дідів зайде, хоч штаньми потрусить,— шепнула Ягустинка з порога.

— А ви все своє — словом, як ножем, ріжете!

— Мені весело, от я й бажаю всякому того, чого йому треба! — ущипливо відповіла Ягустинка.

Ягусю аж пересмикнуло від злості; вона вийшла на вулицю, безпорадно оглядаючись навколо і ледве стримуючи сльози. Правду сказала Ягустинка: їй було страшенно нудно. Що їй до того, що скрізь було свято, люди гуляли, сміх і вигуки летіли по всьому селу і навіть на сірих полях рябіли жіночі вбрання і дзвеніли пісні? Їй було сумно й чогось так тяжко, що вона вже й витримати не могла. Від самісінького ранку її сьогодні щось мучило, не давало спокою, і вона ходила по знайомих, вибігала на дорогу в поле і навіть разів зо три вже переодягалася — ніщо не допомагало. Чимраз дужче поривало її кудись бігти, когось шукати, щось робити...

От і тепер вона забрела далеко, на тополеву дорогу; ішла, задивившись на велике червоне сонце, яке сідало за ліс, ішла крізь тіні й смуги світла, що пробивалися поміж дерев.

В затінку її овівала прохолода, а теплий подих полів сповнював щасливим трепетом. Від села її наздоганяв чимраз слабший гомін, звідкілясь линули оманливі звуки скрипки і обплутували її серце, наче павутиння, що дзвеніло золотими росинками, і серце тануло в ледь чутному шелесті тополь, в присмерку, що стелився вже по борознах і чаївся в кущах терну.

Ягна йшла далі, не знаючи, що її жене і куди.

Вона глибоко зітхала, часом розводила руками, часом збентежено зупинялась і оглядала все навкруги тривожними очима, ніби шукаючи, за що зачепитися змученій душі, і знов ішла далі, а думки снували, химерні й невловимі, мов світляні смуги на воді, яких не спіймаєш, бо вони каламутяться й зникають від тіні простягненої руки. Вона невидющим поглядом дивилася на сонце, а ряди тополь, що хилилися над нею, здавалися їй імлистими спогадами... Вона вся поринула в себе і гостро почувала одне: мучить її щось до болю, до сліз, вабить кудись — так і вчепилася б за цих птахів, що линуть на захід, і помчала б на край світу. Здіймалася в ній жагуча сила, повна такого болю, що сльози туманили очі й по тілу розливався вогонь: вона зривала з тополь липкі, пахучі бруньки й охолоджувала ними гарячі уста й очі.

Часом вона сідала під деревом і, скулившись, підперши голову руками, замислювалась, а потім пригорталась до стовбура, напружившись усім тілом і важко дихаючи. Здавалося, весна в ній заспівує свою пісню, щось прокидалося в серці, як прокидається під сонцем родюча земля, що лежала досі облогом, співало, як співають дерева, сп'янілі від сили зростання, ширилося й випростувалось, як випростується все, пригріте першим сонцем.

Ягуся вся тремтіла, сльози пекли її очі, втомлені ноги підкошувалися і ледве несли її. Плакати їй хотілось, співати, качатися на молодих, обсипаних перлинами холодної роси врунах. Часом її охоплювало шалене бажання скочити в кущі терну, пробиратися крізь їхню колючу хащу, відчувати дикий, солодкий біль боротьби й подолання.

Нараз вона повернула назад і, почувши звуки скрипки, побігла швидше. Гей! Ці звуки кружляли в ній, сповнювали її шаленством, туманили голову. Так би й пустилася в танець, кинулася б у юрбу гамірної корчми, в гульню, пиятику, хоч би навіть і на погибель!

Стежкою від кладовища до тополевої дороги, залитої багрячим світлом вечірньої заграви, ішов хтось із книжкою в руці, часом зупиняючись під білими берізками.

Це був органістів син Ясь.

Ягуся хотіла крадькома подивитися на нього з-за дерева, але він одразу ж її помітив.

А вона не могла втекти, наче ноги приросли до землі, не могла відвести від нього очей. Ясь підходив чимраз ближче, всміхаючись, зуби його поблискували між червоними устами. Він був стрункий, високий, білолиций.

— Що ж це, Ягусю, ви мене не впізнали? Щось здригнулося в ній від цього голосу.

— Чого б то я не впізнала? Тільки пан Ясь став тепер такий гарний... зозсім інший!

— Певно, роки минають... А ви до когось у Буди ходили?

— Ні, просто гуляла, сьогодні ж свято... Це щось божественне? — вона несміливо доторкнулась до книжки в його руці.

— Ні, це про далекі краї та про моря.

— Господи! Про моря! І картинки теж не божественні?

— Ось подивіться! — він розкрив перед Ягусиними очима книжку і став її гортати.

Вони стояли поряд, плече в плече, мимоволі доторкуючись одне до одного, нахилившись над книжкою, так що їхнє волосся спліталося. Коли Ясь пояснював щось, Ягна зводила на нього сповнені захватом очі і, боячись дихнути, нахилялась чимраз ближче, щоб краще розглянути малюнки, бо вже сутеніло.

Раптом Ясь здригнувся й трохи відсахнувся,

— Смеркає, час додому! — пошепки сказав він.

— То ходім!

Вони йшли мовчки, майже вкриті тінями дерев. Сонце зайшло, блакитний присмерк падав на поля. Захід сьогодні був блідий, тільки над товстими стовбурами тополь стелились на небі золотисті відблиски. День пригасав.

— І це все правда, що там намальовано? — спитала Ягуся, зупиняючись.

— Все, Ягусю, правда.

— Господи! Такі величезні води, такі землі! Повірити важко.

— Є, Ягусю, є!

Ясь говорив дедалі тихше, заглядаючи їй в очі так близько, що вона стримувала подих. По тілу пробіг дрож, вона нахилилась грудьми вперед і чекала, що він обійме її. Мимохіть розкрила обійми. Але Ясь похапцем відсахнувся.

— Мені час... На добраніч, Ягусю! — кинув він і швидко пішов уперед.

А Ягуся ще довго стояла, мов прикипівши до місця. «Приворожив мене, чи що?» — думала вона, обважнілою ходою повертаючись додому. В голові паморочилось, тіло налилося млостю.

Вечоріло, у вікнах засвітилися вогники, з корчми чути було музику й приглушений гамір.

Вона заглянула у вікно: посеред яскраво освітленої кімнати стояв пан Яцек і грав на скрипці, а біля прилавка хитався п'яний Амброжій і крикливо щось розповідав жінкам, часто простягаючи руку до чарки.

Раптом хтось міцно обняв Ягну ззаду. Вона скрикнула і стала вириватись.

— Ага, спіймав тебе! Тепер не відпущу. Вип'ємо з тобою трохи! Ходім! — шепотів війт, не розмикаючи рук, і потяг її за собою бічними дверими в комірчину за перегородкою.

Ніхто їх не побачив, бо вже темніло й вулиця була безлюдна. Тихше стало на селі, змовкав гомін, порожніли подвір'я, люди розходилися по хатах; минало свято, дні солодкого відпочинку. Будні стояли біля порога, шкірили в темряві гострі зуби, і не одне серце знову стискав страх і турботи.

Зажурилося, примовкло село, міцніше притулилось до землі, ховаючись у мовчазних садах. Ще де-не-де на призьбах сиділи люди, доїдаючи рештки великодніх страв й тихо розмовляючи. А інші лягали вже спати й співали молитви.

Тільки в Плошків було гамірно й людно. Тут позбиралися сусідки і, посідавши на лавах, статечно розмовляли. На першому місці — війтова жінка, поряд з нею Бальцеркова, набундючена, пихата, щось голосно доводила. Була тут і сухенька Сікора, і криклива Борина, двоюрідна сестра Мацея, була й ковалиха з немовлям, зайнята розмовою з тихою й побожною солтисовою жінкою. Прийшли й інші найперші на селі господині.

Сиділи поважні й надуті, мов квочки на яйцях, у святкових рясних спідницях, у хустках, за ліпецькою модою спущених до половини спини, в сніжно-білих чепцях з оборками, у величезних, як колеса, і високих, по самі вуха, плоєних комірцях, поверх яких кожна понадавала всі свої корали. Жінки розважались, як уміли, обличчя в них дедалі більше червоніли й сяяли вдоволенням. Вони старанно розправляли спідниці, щоб не зім'ялись, присувалися ближче одна до одної і шепотілися, перемиваючи кісточки знайомим.

Коли з'явився коваль, сказавши, що він щойно з міста, стало ще веселіше. Коваль був балакун, яких мало, а через те що він зараз був напідпитку, то брехав так кумедно, що жінки аж за боки бралися. А він сам сміявся голосніше від усіх, регіт його чути було навіть у Борин.

Довго вони так розважалися. Плошкова разів зо три посилала до корчми по горілку.

А в Борин ще й досі сиділи біля хати. Навіть Ганка встала з ліжка і, кутаючись у кожух, бо ввечері похолодало, підсіла до інших.

Поки було видно, Рох читав їм уголос. Кілька разів Ганка, вдивляючись у далечінь, тихо наказувала Юзі:

— Ану, виглянь на дорогу!

Але на дорозі нікого не було, і Рох продовжував читати, поки не стемніло, а потім став розповідати всякі історії. Всі слухали його з напруженою увагою. Морок укривав їх, постаті ледве вирізнялися на тлі білої стіни. Надходила ніч, темна й холодна; зірок не було, глуха тиша сповила землю, чути було тільки, як десь шуміла вода та валували собаки.

Всі збилися в купу. Настуся, Юзя, Веронка з дітьми, Ягустинка, Клембова й Петрек сиділи на приступках у Роха біля ніг, а Ганка збоку, на камені.

Рох розповідав їм про минуле польського народу, про житія святих, про всякі чудеса, які бувають на світі. Як тільки можна було все це зрозуміти й запам'ятати!

Вони слухали його, затаївши подих, не зважуючись поворухнутися, жадібно вбираючи в себе кожне слово, як висохла земля п'є теплий рясний дощ. А він, не видний у темряві, говорив урочисто й тихо:

«Після зими приходить весна для всіх, хто її чекає і в праці й молитвах готується до неї».

«Уповайте, бо упосліджені будуть першими».

«Жертовною кров'ю і працею треба засівати ниву щастя людського, і хто засіяв, у того зійде і настане для нього пора жнив!»

«А хто дбає про хліб щоденний, не сяде за трапезу господню».

«Хто тільки ремствує на зло, а добра не робить, той плодить ще гірше зло».

Він говорив довго, дедалі тихше й засмученіше, і через те що морок зовсім вкривав його, здавалося, що це святий голос самої землі чи то померлі покоління Борин, яких у ніч воскресіння з мертвих бог відпустив на землю,— з оцих старих стін, з похилих дерев, з густого мороку ночі говорять зі своїми нащадками, повчаючи і застерігаючи їх.

І душі живих вбирали в себе ці слова, як благовіст, і з тугою линули в далекий світ, в незбагненну країну мрії.

Ніхто навіть не почув, що по усьому селі завалували собаки, що на дорозі хтось кричить і біжать люди.

— Підлісся горить! — гукнув чийсь голос за садом.

Всі вибігли за ворота. Це була правда: горіли поміщицькі будівлі на фільварку в Підліссі, і полум'я кривавими кущами здіймалося в темряві.

— От слово й стало плоттю! — пробурмотіла Ягустинка, згадавши Козлову.

— От вона, кара божа!

— Це за нашу кривду!— розтинали темряву голоси.

Грюкали двері, і напіводягнені люди гуртом вибігали на вулицю. На мосту біля млина, звідки пожежу було видно найкраще, юрба весь час зростала, і незабаром там зібралося все село.

Пожежа щохвилини дужчала; фільварок стояв на пагорбі біля лісу, отож, хоч до нього було кілька верст, в Ліпцях усе було видно, мов на долоні. Чорну стіну лісу лизали вогненні язики, линули вгору криваві скошлані хмари. Вітру не було, і вогонь здіймався чимраз вище, будівлі палали, мов смолисті тріски; чорний дим шугав стовпами, і кривава заграва розливалася в мороці вогненною рікою й палахкотіла вже високо над лісом.

Раптом моторошне ревище розітнуло повітря.

— Воловні горять! Небагато вони худоби врятують,— бо ж там лише одні двері!

— Скирти загорілися!

— І клуні вже в огні! — тривожно гукали в юрбі.

Прибігли ксьондз, коваль, солтис, а тоді з'явився звідкілясь і війт, такий п'яний, що ледве тримався на ногах, і відразу ж почав гнати людей на допомогу в маєток.

Але ніхто не квапився туди іти, і тільки почулося злісне ремствування:

— Нехай наших чоловіків повипускають, то й побіжать рятувати.

Не вплинули ні лайка, ні погрози, ні навіть слізні ксьондзові благання: люди не рушили з місця і похмуро дивилися на пожежу.

— Сучі ви діти! Холуї панські! — гукала Кобусєва, погрожуючи кулаком ковалеві й війтові.

І тільки коваль, війт та солтис поїхали в Підлісся, та й то з порожніми руками — ні відер, ні багрів жінки їм не дали.

— Палицями того, хто у руки їх візьме! Позабиваємо падлюк! — верещали вони гуртом.

Все село висипало на вулицю, навіть найменших дітей, що аж заходилися плачем, матері тут-таки заколисували на руках.

Люди стояли в похмурому мовчанні,— мало хто кидав слово, та й то пошепки,— жадібно дивилися на пожежу й зітхали. І в кожному серці зростала глибоко прихована радість: вони вірили, що це за них бог покарав поміщика.

Горіло до пізньої ночі, але в Ліпцях ніхто не йшов спати: стояли й терпляче дожидали, поки все скінчиться. Вже суцільне море вогню бушувало над фільварком і хвилями здіймалося в небо; кривавим дощем падали з дахів палаюча солома і дранка; від заграви, що вогненною плахтою маяла в темряві, червоніли верхів'я дерев і дах млина, а став наче хто посипав жаринами.

Гуркіт возів, крики, ревище худоби долинали з Підлісся, зловісний жах знищення, здавалося, кружляв у повітрі, а в Ліпцях юрба все ще стояла, мов живий, врослий у землю мур, і тішила очі та душі помстою.

Від корчми долинав хрипкий голос п'яного Амброжія:

VI

Почувши таку незвичайну новину, Ганка навіть підвелася на ліжку, але Ягустинка вчасно втримала її й силоміць вклала знову на подушки.

— Лежіть, лежіть, не горить ніде!

— Таж батько таке сказали, наче зовсім розуму стерялися. Помочіть собі голову свяченою водою, може, дур пройде.

— Ні, Ганусь, я при своєму розумі і сказав тобі щиру правду: пан Яцек з учорашнього дня живе в мене,— сказав Билиця, збираючись чхнути після доброї понюшки тютюну.

— Певно, вже зовсім здурів! Подивіться, чи не йдуть? Заморять мені голодом дитину!

— Від костьолу ніхто ще не йде,— заявила через хвилину Ягустинка і знову взялася прибирати в хаті, посипати долівку піском.

Старий чхнув кілька разів підряд та так, що аж на лаву сів.

— Трубите, як на міському базарі!

— Тютюн міцний, Ганусь, це пан Яцек мені дав, цілу пачку! Було ще рано, у вікна заглядало ясне тепле сонце, дерева в саду гойдалися од вітру, у відчинені двері з сичанням лізли з сіней вигнуті гусячі шиї і червоні дзьоби. Ціла зграя забрьоханих гусенят з писком теребилась на високий поріг. Раптом десь загарчав собака, і старі гуси зняли крик, а квочки, що сиділи на яйцях, злякано заквоктали й стали розбігатися.

— Ви б їх хоч у садок вигнали, нехай траву поскубуть.

— Зараз вижену, Ганусь, і від ворон постережу...

В хаті запала тиша, тільки шелест гілок долинав з саду та легенько колихалися паперові прикраси під закуреною стелею.

— Що там хлопці роблять? — довгенько помовчавши, спитала Ганка.

— Петрек оре під картоплю біля пагорка, а Вітек поїхав боронувати поле під льон у Свинячому ярку.

— Мокро там ще?

— Мокро, нога по кісточку грузне, але після боронування швидше просохне.

— Коли земля нагріється і можна буде сіяти, я, може, встану.

— Ви про здоров'я дбайте, а робота від вас нікуди не втече.

— Корів подоїли?

— Так, я сама доїла, бо Ягуся залишила біля хліва дійниці й кудись пішла.

— Гасає по селу, як той бездомний собака, ніякої підмоги від неї в хаті!.. Ягустинко, скажіть Кобусєвій, що я їй землі під капусту дам, а Петрек відвезе їй гній на поле й заоре, тільки хай відробить мені потім по чотири дні за смужку. Половину відробить, коли картоплю садитимем, а решту в жнива.

— Козлова теж просила смужку під льон на відробіток.

— Ну, ця наробить, як кіт наплаче! Нехай шукає десь-інде. Торік вона на все село ґвалтувала, що батько її скривдили!

— Як хочете, ваша земля, ваша й воля! Ще Філіпка заходила вчора, коли у вас пологи почалися... просила картоплі.

— За гроші?

— Ні, на відробіток. У них і копійки в хаті немає, з голоду мруть.

— Нехай візьме півкорця на їжу, а коли ще буде потрібно, то дам вже як посадимо, бо не знаю, скільки в нас залишиться. От Юзька прийде й відміряє їй... Хоч знаю я, як Філіпка робить; їй аби день до вечора...

— Та де ж їй сил узяти? Недоїдає, недосипає і щороку дитину приводить.

— Господи Ісусе, як мучаться люди! Жнива ще за горами, а переднівок на порозі!

— Як же, на порозі! Давно в хатах сидить! У людей від голоду животи позападали, ледве живі.

— Ви свиню випустили?

— Так, вона під призьбою лежить. А поросятка славні, кругленькі, як булочки.

У дверях з'явився Билиця.

— Гусей я під аґрусом залишив... Приходить до мене пан Яцек на свято та й каже: «Перейду я до тебе жити, Билице, і добре платитиму». Думаю: сміється він з хлопа, як це буває в панів, і кажу йому теж жартома: «Що ж, гроші мені потрібні, і вільні кімнати у мене теж є!» А він засміявся, дав мені пачку тютюну, оглянув хату й каже: «Якщо ви тут можете жити, то й я житиму. А хату ми потроху збудуємо таку, що буде, як панський маєток!»

— Ти глянь, такий шляхтич, поміщиків брат! — дивувалася Ягустинка.

— Постелив собі постіль у сінях поруч з моєю і живе: коли я йшов, він на порозі цигарку курив та горобців зерном приманював.

— А їсти що буде?

— Приніс каструльки, чай собі кип'ятить та попиває.

— Ні, тут щось є... Коли вже такий вельможний пан... ну-ну...

— А тільки те й є, що зовсім з глузду з'їхав! Кожна людина б'ється, кращого шукає, а такий пан своєю волею на гірше піде? Не інакше, як з глузду з'їхав! — сказала Ганка і витягла голову, прислухаючись, бо надворі залунали голоси.

Це повернулися з костьолу всі, хто був на хрестинах: попереду Юзя, під наглядом Домінікової, несла немовля на подушечці, прикритій хусткою, за ними йшли хрещені батько й мати — війт і Плошкова, а позаду шкутильгав Амброжій, не встигаючи за іншими.

Раніше ніж увійти, Домінікова взяла дитину і, перехрестившись, стала за давнім звичаєм обходити з нею навколо хати, зупиняючись на кожному розі й примовляючи:

— І скрізь стережися нечистого, душе людська, та тільки на бога покладайся.

— Дивіться-но, Домінікова у нас яка побожна, а добре чаклує! — сміявся війт.

— Молитва молитвою, але й замовити теж не завадить,— пошепки сказала Плошкова.

Всі гамірливо увійшли до кімнати, Домінікова розповила немовля і, голеньке, червоне, як варений рак, подала Ганці.

— Приносимо тобі, матір, нового християнина, нареченого у святому хрещенні Рохом! Нехай росте здоровий тобі на радість.

— І нехай наплодить ще з десятеро Рохів! Міцний хлопчик: як хрестили, кричав так, що не довелося й щипати його, а сіль випльовував, аж сміх брав!..

— Бо він з такого роду, який горілкою не гребував,— озвався Амброжій.

Немовля на ліжку пищало й дриґало ніжками. Домінікова обтерла йому горілкою очі, губи й чоло, і тільки після цього приклала Ганці до грудей. Воно присмокталося, як п'явка, і замовкло.

Ганка щиро подякувала кумові й кумі і, цілуючись з усіма, перепрошувала, що хрестини не такі, які повинні бути в домі у Борини.

— Родіть на той рік четверте, тоді ми все налагодимо і своє надолужимо! — пожартував війт, втираючи вуса, бо йому вже дали чарку.

— Хрестини без батька — однаково, що гріх без розгрішення,— необережно мовив Амброжій.

Ганка розплакалась, і жінки стали її втішати, обіймати, цокатися з нею. Трохи заспокоївшись, вона запросила гостей перекусити, бо яєчня з ковбасою вже парувала на столі.

Частувала Ягустинка, а Юзя, приспівуючи, заколисувала дитину в ночвах, бо в старої колиски поламалися полозки.

Довго стукали ложки, і ніхто й слова не промовив.

У сінцях товпилися сусідські діти, і з дверей раз у раз вистромлялися їхні голівки. Війт кинув їм пригорщу цукерок; вони з вереском і бійкою вибігли на ґанок.

— Чогось Амброжій сьогодні наче води в рот набрав.

— А от сиджу й думаю, що малому треба господарство готувати і наречену.

— Земля — це вже батьків клопіт, а наречену куми підшукають.

— Цього добра не бракує, ні! Ще й просять, щоб узяли, та доплату дають.

— А війтовій, певне, сумно без малих! Я бачила, як вона провітрювала на тину одежу своїх небіжчиків.

— Кажуть, війт обіцяв на осінь справити хрестини.

— Ти бач! На такій роботі чоловік, а про це теж не забуває!

— Сумно в хаті без дитячого крику,— сказав війт поважно.

— Це правда. Біди з ними чимало, та зате й допомога, і втіха.

— Еге, щастя, нічого сказати! Дорого за нього доводиться платити! — буркнула Ягустинка.

— Правда, бувають і лихі діти, які батька й матір за ніщо мають, та яке коріння, таке й насіння. Яке коріння, таке й насіння! — зітхнула Домінікова.

Ягустинка скипіла, зрозумівши, що це камінь у її город.

— Легко вам з інших сміятися, коли у вас такі синки славні,— і напрядуть, і корів подоять, і горщики поперемивають, як найспритніші дівки.

— Бо в слухняності та страху божому виховані!

— Ще б пак, самі щоки підставляють, бий! Достоту їхній татусь покійний! Звісно, яке коріння, таке й насіння,— це ви правду сказали. Пам'ятаю, що ви замолоду з хлопцями виробляли; тож не диво, що Ягуся в матір вдалася, хоч би кілок попросив, аби тільки шапка на ньому була,— ні в чому не відмовить, така добренька! — сказала Ягустинка над вухом Домінікової, а та — пополотніла і чимраз нижче хилила голову.

Сіньми пройшла Ягна, Ганка покликала її й почастувала горілкою. Вона випила і, ні на кого не дивлячись, пішла на свою половину.

Розмова якось не клеїлась. Війт, побачивши, що Ягуся не повертається, спохмурнів, сидів нагороїжившись, і коли вона знову з'явилася в сінях та вийшла на подвір'я, крадькома провів її очима.

І жінки не підтримали розмови: Домінікова з Ягустинкою міряли одна одну лютими поглядами, а Плошкова шепотілася про щось з Ганкою. Тільки Амброжій не розлучався з пляшкою і, хоч його ніхто не слухав, теревенив, що на думку спаде.

Раптом війт підвівся і, вдаючи, ніби йде за хату в своїй потребі, прокрався садом до хліва. Ягуся сиділа на порозі хліва й поїла з пальця рябеньке теля.

Війт, полохливо озирнувшись, запхнув їй за пазуху пригорщу цукерок і шепнув:

— На тобі, Ягусь! Приходь увечері до Янкеля за перегородку, дам тобі щось краще.

І, не чекаючи відповіді, поспіхом повернувся до хати.

— А славне теля у вас, дорого за нього дадуть,— сказав він, розстібаючи каптан.

— Ми його на розплід залишимо, воно від панського бугая.

— Прибуток буде, бо мельників бугай уже ні до чого. От зрадіє Антек такому приплоду.

— Господи, та коли ж він його побачить? Коли?

— Скоро, це я вам кажу, значить, вірте.

— Адже всіх з дня на день чекають, а їх нема й нема!

— Кажу вам: от-от повернеться, вже я знаю!

— Найгірше те, що поля не хочуть чекати!

— Страшно й подумати, що буде восени, коли вчасно не посіємо! На вулиці застукотіли колеса, Юзя, виглянувши, сказала:

— Ксьондз із Рохом проїхали!

— Це вони по церковне вино їздили,— пояснив Амброжій.

— Чого ж то ксьондз Роха в помічники взяв, а не Домінікову? — ущипливо спитала Ягустинка.

Домінікова не встигла огризнутись, як увійшов коваль, і війт з чаркою пішов йому назустріч.

— Спізнився ти, Міхале, тепер наздоганяй нас!

— Тебе, куме, я швидко дожену — там уже шукають тебе... Не встиг коваль договорити, як вбіг задиханий солтис.

— Ходімо, Пйотре, там тебе писар і стражники дожидають.

— От собаче життя, ні хвилини спокою! Треба йти, діло передусім.

— А ви їх швидше спровадьте й повертайтесь.

— Де там, будуть допитувати про пожежу на Підліссі та про ваш підкоп.

Він пішов з солтисом, а Ганка, пильно дивлячись на коваля, сказала:

— Коли прийдуть протокол писати, ти їм усе розкажи, Міхале. Поскубуючи вуса, коваль удавав, наче уважно придивляється до немовляти.

— А що ж я їм можу сказати? Те саме, що і Юзька.

— Дівчисько я до стражників не пущу — це не годиться! А ти скажи, що з комори начебто нічого не забрано, а чи пропало щось інше — це вже тільки богу відомо.— Вона кашлянула і поправила перину, опустивши голову, щоб приховати глузливу усмішку.

Коваль рвучко повернувся і вийшов.

— Злодюга паскудний! — усміхнувшись, тихенько пробурмотіла Ганка.

— І так короткі були хрестини, а їх ще й укоротили,— скаржився Амброжій, беручись за шапку.

— Юзько, відріж Амброжієві ковбаси, нехай він іще вдома хрестини справить.

— Гусак я, чи що, суху ковбасу ковтати?

— То відлийте собі горілки, аби тільки на нас не нарікали.

— Розумні люди кажуть: відмірюй крупи, коли сиплеш їх у горщик, під час роботи на пальці не поглядай, а в гостях чарочок не лічи!

Так приказуючи, він щедро відлив собі горілки. Не минуло й десяти хвилин, як солтис почав ходити по хатах і скликати всіх до війта — на допит до писаря й стражників.

Плошкова розсердилась і, взявшись у боки, гримнула на нього:

— Ось тут вони в мене... за пазухою... війтові накази! Наше це діло? Кликали ми їх? Є в нас час із стражниками марудитися? Ми не собаки, щоб на кожен посвист бігти! Нехай самі приходять і допитують, якщо їм треба! Не підемо!

Репетуючи, вона вибігла на вулицю до гурту переляканих жінок, що збиралися біля ставу.

— За роботу, куми, в поле! У кого є до нас діло, повинен знати, де нас шукати. Не діждуть вони, щоб ми за їхнім наказом все кидали й стояли під дверима, як собаки. Брехуни прокляті! — лементувала вона, страшенно роздратована.

Плошки були перші після Борин господарі в Ліпцях, і жінки її послухались. Вони розбіглися, мов сполохані квочки, а через те що більшість уже з ранку робила в полі, село збезлюдніло; тільки діти гралися біля ставу та грілися на сонці старі баби.

Писар, звісно, розлютився і добре вилаяв солтиса, але хоч-не-хоч довелося йти в поле. Довго він блукав по ланах, розпитуючи людей, що вони знають про пожежу в Підліссі. Звісно, всі казали те, що він і сам знав. Та й хто б став виказувати писареві й стражникам те, що думав?

Писар і його супутники тільки змарнували час до полудня, набігались по бездоріжжю, мало не по пояс грузнучи в грязюці, бо рілля місцями була ще дуже грузька,— і все це марно.

Сердиті прийшли вони до Борини складати протокол про підкоп. Старший лаявся на чому світ стоїть. Наткнувшись на ґанку на Билицю, він підскочив до нього, розмахуючи кулаками, і загорлав:

— Ти, мордо собача, чом не стережеш? Куди дивишся? Чому в тебе злодії підкопи роблять, га? — Далі вже пішли матюки.

— Сам дивись, на те ти й поставлений, а я до тебе не наймався, чуєш! — відрубав, діткнутий до живого, Билиця.

Тоді й писар гримнув, щоб він не смів грубіянити, коли говорить з начальством, бо піде в тюрму за образу. Старий розсердився не на жарт. Він гордо випростався і, грізно блискаючи очима, гарикнув:

— А ти що за особа? Громаді служиш, громада тобі платить, то й роби те, що тобі війт наказує, а до нас тобі зась! Ач лахмітник, писарчук нещасний! Від'ївся на нашому хлібі та ще й буде тут людей ганити! І на тебе знайдеться начальство й суд!

Війт з солтисом кинулися укоськувати старого, побачивши, що він украй розлютився і тремтячими руками шукає біля себе палицю.

— Можеш на мене штраф накласти, заплачу та ще й на горілку тобі добавлю, коли схочу! — кричав Билиця.

Вони, вже не звертаючи на нього уваги, почали розпитувати всіх у домі про підкоп і докладно все записувати.

А старий не міг заспокоїтись — щось бурчав собі під ніс, ходив навколо хати, заглядаючи в усі кутки, і навіть, щоб зігнати злість, копнув ногою Лапу.

Скінчивши, писар і стражники схотіли закусити, але Ганка звеліла їм переказати, що на сніданок молока й хліба немає, є тільки картопля. І вони пішли до корчми, лаючи Ліпці на всі заставки.

— Добре зробила, Ганусь, і нічого тобі за це не буде! Господи, навіть покійний пан, хоч і право мав, ніколи так мене не ганьбив, ніколи!

Він довго не міг забути образи.

Після полудня зайшла одна з сусідок і розказала, що стражники й досі сидять у корчмі, а солтис побіг за Козловою.

— Шукай вітру в полі! — крикнула Ягустинка.

— Вона, мабуть, у ліс по хмиз пішла?

— Ні, вона до Варшави поїхала, дітей брати з притулку, підкидьків. Хоче взяти на виховання двох.

— Щоб голодом їх заморити, як тих, що взяла два роки тому!

— Може, воно й краще для бідолах: не будуть ціле життя мучитись, як пси бездомні!

— І байстря — душа людська! Козлова тяжко відповідатиме за них перед богом.

— Та вона ж не навмисне їх морить — сама не часто їсть досита, звідки їй для дітей узяти?

— Їй платять за утримання, вона не з ласки цих дітей бере,— суворо заперечила Ганка.

— П'ятдесят злотих на рік за кожного! Невелика користь!

— Невелика, бо вона гроші одразу ж пропиває, а потім діти з голоду мруть.

— Адже не всі: от виростила ж вона вашого Вітека і того другого, що живе у господаря в Модліці.

— Ну, Вітека тато взяли зовсім малим, коли він ще сорочку в зубах тримав. Він у нас від'ївся. І з тим другим так само було.

— Я Козлову не захищаю, кажу тільки, що думаю. Мусить жінка шукати якого-небудь заробітку, коли їсти нічого.

— Звісно, Козла немає, нікому красти.

— А з Агатою їй не пощастило: стара, замість умерти, зовсім одужала й пішла від неї. Тепер усім скаржиться, що Козлова кожного дня їй вичитувала, навіщо вона зволікає, не вмирає, тільки збитку їй завдає.

— Агата, напевно, повернеться до Клембів — де ж їй притулку шукати?

— Ні, не повернеться: образилась на родичів. Клембовій не хотілося її відпускати — у старої і постіль є, і грошей, певно, наскладала чимало. Та Агата не залишилась, скриню свою перенесла до солтисової, і тепер шукає, в кого можна було б померти спокійно.

— Ну, може, ще поживе. Тепер вона в кожній хаті здасться — гусей попасе чи корів догляне. І куди це Ягна знову завіялась?

— Напевно, в органіста — комірець його дочці вишиває.

— От знайшла час! Наче вдома мало роботи!

— Та вона від самого великодня завжди там сидить! — скаржилась Юзька.

— Я її приборкаю, пам'ятатиме вона!.. Дай-но мені дитину! Вона взяла немовля і, тільки-но прибрала зі столу, порозганяла всіх працювати і залишилась сама. Час від часу вона прислухалась до гомону старших дітей, які гралися біля хати під доглядом Билиці. А на другій половиш лежав Борина, як завжди, самотньо, дивився на тремтячу смугу сонячного світла, що падала з вікна, і, ловлячи її пальцями, про щось тихо говорив сам з собою, мов дитина, яку залишили саму.

На селі теж було безлюдно: час не чекав, всі, хто тільки міг рухатись, пішли працювати в поле.

Від самого великодня стояла гарна погода, дні ставали чимраз ясніші й тепліші; вони були вже довгі, ранком туманні, сіренькі, опівдні тихі й сонячні, а навзаході оповиті багряними загравами — справжні весняні дні.

Деякі з них текли повільно, мов струмочки, що виблискують на сонці, прохолодні й прозорі, з тихим плескотом омиваючи береги — жовті від молочаю, білі від стокроток чи зелені від вербових пагінців.

Наставали інколи й зовсім теплі дні, розігріті сонцем, вологі, сповнені пахощів свіжої зелені, дні буйного зростання, напоєні весною, сповнені такої могутньої сили, що вечорами, коли змовкали голоси птахів і село поринало в сон, здавалось, що чуєш, як коріння прокладає собі путь в землі, як тягнуться вгору стеблини й шелестять, розпукуючись, бруньки, зростають пагінці, лунають голоси всього, що народжується на світ божий.

А бували дні, зовсім не схожі на ці.

Безсонячні, в синясто-сірій імлі, придавлені низько навислим небом і череватими хмарами, дні — тяжкі, вологі, задушливі, що п'янили, мов горілка, і люди ходили, наче хмільні, дерева здригалися наче в трясовиці; і все живе, знемагаючи від незбагненної млості, поривалося невідомо куди й до чого. В такі дні хотілося кричати, блукати без мети, качатися по мокрій траві, як це робили ошалілі від весни собаки.

А часом приходили дні, дощові вже з самого світанку, наче обмотані сірою пряжею, і не видно було нічого навколо — ні доріг, ні хат, що ховалися в мокрих садках. Дощ лив без упину, тихо і вперто, наче розмотувалися тремтячі, рівні, сірі нитки з невидного веретена, зв'язуючи небо з землею, і все, покірливо понахилявшись, мокло, дослухаючись частого стукоту краплин і плескоту струмків, які білим шумовинням текли з почорнілих полів.

Все було так, як щороку ранньої весни, і ніхто на селі не помічав всього цього, ніколи було дивитися й замислюватись — світанок виганяв людей на роботу, і тільки пізній присмерк примушував повертатися додому; ледве вистачало часу попоїсти й хоча б трохи відпочити.

Ліпці цілими днями стояли пусткою, стерегли їх тільки старі діди та баби, собаки та ще садки дедалі густішим руном вкривали хати. Іноді селом плентався жебрак, і його супроводив собачий гавкіт, а занімілі хати дивилися крізь сади блискучими на сонці шибками на широкі поля, що, мов безкрає море, простягайся навколо села. Земля, як мати рідна, колисала в пелені дітей своїх і годувала їх налитими молоком грудьми, стискаючи в теплих обіймах.

Так, настали робочі дні, теплі, зрошені дощами; якось пішов навіть легкий, як пух, сніг і посріблив поля, але ненадовго, сонце швидко його розтопило. І не диво, що припинилися на селі сварки, колотнеча й плітки,— робота всіх запрягла в тяжке ярмо, прихилила всі голови до землі.

З самого світанку, ледве росяний ранок розплющував сірі очі й заспівували перші жайворонки, все село було вже на ногах. Починалась метушня, рипіли ворота, плакали діти, ґелґотали гуси, яких виганяли в канави. Хлоп'ята поспіхом виводили коней, тягли плуги, насипали у вози картоплю, і всі так швидко виїжджали в поле, що за якусь хвильку село безлюдніло й затихало. Навіть до заутреньої майже ніхто не ходив, і часто звуки органа розлягалися в порожньому костьолі, озиваючись луною в ближніх полях, і, тільки почувши, як захлинається малий дзвін, люди вклякали й проказували вранішню молитву.

На роботу виходили всі, але на ліпецьких полях це було майже непомітно. Тільки уважно придивившись, можна було де-не-де побачити плуги, коней, віз на межі та жінок, які, наче червона гусінь, рухалися серед неозорих полів під високим ясним небом.

А з Рудки, Волі, Модліци, з усіх навколишніх сіл, що маячили білими стінами й верхівками дерев у блакитній далечині, чути було гомінкі, сповнені галасу й пісень, відлуння праці. Скільки сягало око за межовими пагорками, видно було, як чоловіки сіяли, ішли за плугом, садили картоплю, а на пісковиках за боронами здіймалася курява.

Тільки ліпецькі поля лежали німі, сумні, заглухлі, як безплідні пустища, схожі на дерева, що всихають серед молодого лісу. Лежали облогом у сирітській самотині, бо всі жіночі руки на селі не могли замінити й десятеро чоловіків, хоча жінки й працювали в поті чола з ранку до пізньої ночі.

Що вони могли самі зробити? Возилися з картоплею та льоном, а на інших полях дедалі голосніше перегукувались куріпки, часто пробігали зайці, та так сміливо й неквапливо, що можна було полічити, скільки їх майне білими плямами в озимині. Ворони блукали зграями по не зораних ланах, що ліниво вигрівалися на сонці, марно чекали людських рук.

Яка користь була людям від того, що дні стояли чудові, що сонце кожного ранку здіймалося, мов золота дароносиця, омита в срібних росах, що все зеленіло, віяло пахощами трав, дзвеніло пташиними голосами, що кожна канавка жовтіла молочаєм, кожна межа мінилася барвами, як стрічка, вишита стокротками, кожна лука всіяна була рожевим пухом квітів, кожне деревце одяглося буйною зеленню, і все на світі дихало весною, і земля наче кипіла й клекотала у весняному своєму буянні.

Що їм було до того, коли поля лежали не зорані, не засіяні, мов міцні, здорові парубки, які тільки вигріваються собі на сонечку й марнують тиждень за тижнем; коли на масній родючій землі замість хлібів розросталася свиріпа, осот поціляв у небо, лобода гойдалася в борознах, червонів щавель, на осінній зябі рясно сходив пирій, а на торішній стерні гордо височіли стрункі стебла коров'яка та, як нахабні кумасі, широко порозсідалися лопухи; всі бур'яни, що досі лякливо ховалися в землі, тепер переможно зростали, хижо плодилися, лізли з борозен на грядки й полонили ріллю.

Навіть жахом якимсь віяло від цих занедбаних полів.

Здавалося, що ліси, низько посхилявшись над перелогами, здивовано перешіптуються, струмки якось боязко пробігають по цій пустиш, а кущі терну, вже обсипані білими бруньками, і груші на межах, і перелітні птахи, і кожен подорожній, що забрів сюди з чужого краю, і навіть хрести й статуї, які стерегли дороги,— все оглядається з подивом і запитує в ясних днів та безлюдних полів:

«А де ж поділися хазяї? Де співи, де буйна радість праці, де?»

І тільки плач жінок відповідав їм, що трапилося в Ліпцях.

Дні минали за днями без усякої зміни на краще — навпаки, з кожним ранком чимраз менше жінок виходило в поле, бо вони ледве могли впоратися з роботою, що її назбиралося вдома.

Тільки в Борин все йшло, як звичайно, хоча й повільніше, ніж минулими роками, і трохи гірше, бо Петрек тільки-но призвичаївся до польових робіт. А проте робочих рук не бракувало, і вони сяк-так справлялися з усім.

Ганка ще не вставала після пологів, але порядкувала так уміло і так владно, що навіть Ягусю примусила разом з іншими взятися до роботи. Вона пам'ятала про все: про худобу, про те, коли саме треба орати і де що сіяти, про хворого свекра, про дітей, бо Билиця з самих хрестин не приходив,— видно, захворів. Цілими днями Ганка лежала сама, людей бачила тільки в обід і ввечері, та раз на день навідувала її Домінікова. З сусідок жодна не приходила, навіть Магда, а про Роха не було й чутки: як поїхав тоді з ксьондзом, так і не повертався. Ганці страшенно надокучило лежати, і, щоб одужати швидше й набратися сил, вона не шкодувала для себе сала, яєць, м'яса, навіть наказала зарізати курку,— правда, курка ця не неслась, але все ж кілька злотих коштувала. Зате Ганка одужувала так швидко, що вже на проводи встала й вирішила піти в костьол «на вивід». Жінки її відраджували, але вона нікого не послухала й одразу ж після обідні в супроводі Плошкової пішла до костьолу.

Ноги її ще не зовсім тримали, і вона частенько спиралася на куму.

— Аж у голові паморочиться, так весною пахне.

— Нічого, день-два і звикнеш.

— Пролежала якийсь тиждень, а здається, наче місяць — так змінилося все навкруги!

— Еге, весна швидким конем скаче, не обженеш її!

— А зазеленіло все як, господи!

І правда, сади висіли над землею величезною зеленою хмарою, тільки комини біліли та жовтіли стріхи серед листя. В гущавині гілок несамовито щебетали пташки, з полів віяло теплим вітром, який шарпав бур'яни під тинами, брижив у ставку воду.

— Он як набростилися бруньки на вишнях, от-от зацвітуть!

— Якщо їх морозом не вдарить, вишень буде багато.

— Люди кажуть: якщо хліб не вродить, то сад догодить.

— Видно, так воно цього року і буде в Ліпцях... До того йдеться! — сумно зітхнула Ганка, обводячи вогкими очима незасіяні поля.

Вони швидко повернулися з костьолу, бо дитина розкричалась, та й Ганка відчула таку втому, що, як тільки прийшла додому, відразу лягла. Проте, не встигла вона віддихатись, як влетів Вітек, кричучи:

— Хазяйко, по селу цигани йдуть!

— Тільки цього бракувало! Клич Петрека й замкніть ворота, щоб вони чогось не поцупили.

Дуже стривожена, вона вийшла на ґанок.

По селу розбіглась ціла зграя циганок, з дітьми за спинами, обдертих, розпатланих, чорних, як чавун, і таких надокучливих, що хай бог боронить!

Вони вешталися скрізь, просили милостиню, всім пропонували поворожити й силоміць лізли до хати. Їх було не більше як десять, а галасу наробили на все село.

— Юзько, зажени курей і гусей на подвір'я, а дітей відведи в хату, бо ще вкрадуть котрогось! — наказала Ганка і сіла біля хати. Побачивши, що одна з циганок прямує до їхніх воріт, вона нацькувала на неї собаку. Лапа люто наскакував на циганку, не пускав її в двір, а та насварилася костуром і щось забурмотіла.

— Плювати мені на твої прокльони, не боюсь я їх, злодійко!

— Не зурочила б вона тебе, якби ти її пустила! — ущипливо пробурмотіла Ягна.

— Зате щось таки вкрала б! Такої не встережеш, хоч би й на руки їй дивився! А коли хочеш, щоб вона тобі поворожила, біжи за нею.

Мабуть, Ганка вгадала таємне бажання Ягни, бо та помчала на вулицю і цілий день ходила за циганками. Вона не могла позбутися якогось невиразного страху, але цікавість була дужча за все. Сто разів поверталась додому і знову бігла за циганками; нарешті смерком, коли циганки вже поверталися до лісу, Ягна побачила, що одна з них зайшла до корчми, і, потерпаючи зі страху, попрямувала за нею. Раз у раз хрестячись, вона попросила її поворожити, незважаючи на те, що біля прилавка юрмилися люди.

Після вечері в Юзі на ґанку зібралися дівчата й цокотіли, розповідаючи, що кожній з них наворожила циганка: Марисі Бальцерковій, що та одружиться восени, Настусі — велике багатство й чоловіка, Улісі Соховій, що наречений її зрадить, гладкій Веронці Бартковій — хворобу, а солдатці Терезі...

— Байстря, напевно! — буркнула Ягустинка, що сиділа осторонь Дівчата не звернули на неї уваги, бо до них у цей час підсів Петрек і став розповідати всяку всячину про циган: наче в них є свій король, у якого на одежі нашито безліч срібних ґудзиків, і всі так його слухаються, що коли б він жартома наказав комусь з них повіситися, той одразу ж це виконав би.

— Над усіма злодіями король, таку владу має, а його собаками цькують! — прошепотів Вітек.

— Собаче плем'я, нехристі прокляті! — бурчала Ягустинка і, підсунувшись ближче, почала розповідати, як цигани крадуть дітей по селах.

— Щоб діти стали чорні, вони купають їх у вільховім відварі, то їх потім і рідна мати не впізнає, та ще й цеглою мало не до кістки стирають на тілі ті місця, які під час хрещення ксьондз мастить свяченою оливою, і діти обертаються на справжніх чортенят.

— Кажуть, наче вони знають чари й заворожити можуть так, що й сказати страшно! —пискнула одна з дівчат.

— Правда, от приміром, дмухне вона на тебе — й одразу ж у тебе виростуть вуса з аршин завбільшки!

— Смійтеся, смійтеся! А я от чула, що одному дядькові зі Слупської парафії, який їх собаками нацькував, циганка блиснула в очі якимсь дзеркальцем, і він ту ж мить осліп.

— І ще кажуть, наче вони людину на що хочеш обернути можуть, навіть на звіра.

— Хто п'яний нап'ється, той і сам, без циган, на свиню обернеться.

— Ну, а той господар з Модліци, що торік на богомілля ходив, не повзав хіба навкарачки, не гавкав?

— У нього нечистий увійшов — адже ксьондз з нього виганяв бісів!

— Господи, які тільки дива бувають на світі, аж мороз по спині пробігає!

— Бо біда скрізь пантрує, як той вовк біля овець.

Охоплені тривогою дівчата притулилися ближче одна до одної, а Вітек, тремтячи від страху, пошепки промовив:

— І в нас тут щось недобре діється...

— Не бреши, дурню! — гримнула на нього Ягустинка.

— Та хіба я насмілюсь брехати... Ходить хтось по стайні, обрік коням засипає... а коні іржуть... І за сінник ходить, я сам бачив, як Лапа туди помчав, загарчав спершу, а потім хвостом махав і лащився, а нікого там не було! Це, мабуть, Кубина душа приходить,— додав він тихше, оглядаючись.

— Кубина душа! — мовила за ним Юзя пошепки й кілька разів перехрестилась.

Всі затремтіли, похолонувши від страху, а коли рипнули двері, з криком схопилися з місця. На порозі стояла Ганка.

— Петреку, а де в циган табір?

— У костьолі казали, що в лісі, за Борининим хрестом.

— Треба вночі вартувати, щоб, бува, не вкрали чого.

— Та, кажуть, вони поблизу свого табору не крадуть.

— На це покладатися нічого! Вдасться, то й вкрадуть. Два роки тому вони на цьому ж місці стояли, а в Сохи свиню поцупили...— сказала Ганка.

Коли дівчата порозходились, вона перевірила, чи добре Петрек і Вітек замкнули хліви й стайню, а повернувшись до хати, зайшла на Боринину половину глянути, чи вдома Ягуся.

— Юзько, біжи-но поклич Ягну, нехай іде додому! Я сьогодні не покину дверей на цілу ніч відчиненими.

Але Юзя прибігла дуже швидко і сказала, що в Домінікової темно і на селі майже всі вже сплять.

— Не пущу цю волоцюгу, нехай до ранку надворі посидить! — погрожувала Ганка, замикаючи двері на засув.

Було, мабуть, вже дуже пізно, коли, почувши, що хтось торсає двері, Ганка злізла з ліжка й пішла відчиняти. Вона навіть відсахнулась, так від Ягни тхнуло горілкою. З усього видно було, що вона дуже п'яна: довго не могла знайти клямку дверей; коли зайшла до себе, натикалась на меблі і, не роздягаючись, повалилась на ліжко.

— Ну й ну! І на ярмарку так не напиваються!

Цієї ночі Ганці так і не довелося спати спокійно: вдосвіта на селі знявся такий лемент і плач, що люди повибігали в самій білизні на вулицю, думаючи, що десь горить.

То Бальцеркова та її дочки заходилися плачем — у них злодії вкрали коня.

Вмить до їхньої хати збіглося все село, а вони, розпатлані, не тямлячи себе від розпачу, плачучи й голосячи розповідали, як Марися вдосвіта пішла засипати коневі обрік і побачила, що двері відчинені навстіж, а коня біля ясел немає.

— Господи милосердний, змилуйся! Рятуйте, люди, рятуйте! — плакала стара, хапаючись за голову. Вона метушилась, билася об тин, як сполоханий птах.

Прибіг солтис, послали по війта, але його вдома не було — він з'явився тільки через деякий час, ледве тримаючись на ногах. П'яний, заспаний, він нічого не міг утямити, бурмотів щось, а тоді став розганяти людей. Довелося солтисові забрати його геть з-перед людських очей. Щоправда, людям було до нього байдуже, на всіх каменем навалилось це нове, тяжке лихо. Слухали розповідь Бальцеркових, ходили від стайні на дорогу й назад, не знаючи, що робити, безпорадні і вкрай перелякані. Нарешті якась жінка вигукнула:

— Це цигани вкрали!

— Правда! Адже вони в лісі ночували.

— Тим-то вони вчора ходили й виглядали! Їхня робота! Вони, нікому більше! — залунали схвильовані голоси.

— Треба бігти в табір і відібрати коня, а злодіїв побити! — заверещала Гульбасова.

— На смерть забити за таке!

Галас знявся страшенний, дехто вже почав виламувати кілки з тинів, розмахувати кулаками, метушитись і всі вже ладні були бігти до лісу, аж тут виявилась ще одна напасть.

Прибігла заплакана солтисова жінка, гукаючи, що в них вкрали з подвір'я воза. Всі остовпіли, наче вражені блискавкою, і довго тільки охкали й зітхали, розводячи руками та з жахом переглядаючись.

— Коня й віз! Такого ще в нашому селі не бувало!

— Це кару господь посилає! — І що день то гіршу!

— Раніше протягом років стільки не траплялось, скільки тепер за один місяць.

— І чим ще все це скінчиться, чим тільки скінчиться! — тривожно шепотіли жінки.

Потім усі побігли за солтисом у сад до Бальцерків, де на росяній траві та на свіжій землі видно було сліди кінських копит. Ішли ці сліди аж до солтисової клуні. Там, певне, злодії запрягли коня у віз і манівцями, полем, виїхали повз млин на дорогу до Волі.

Півсела йшло по цих слідах, мовчки придивляючись до них. Під обгорілими стіжками, на повороті до Підлісся, сліди враз зникли, і їх не пощастило відшукати.

Ця крадіжка так розтривожила всіх, що, незважаючи на гарну днину, мало хто пішов працювати в поле. Люди блукали, мов очманілі, заламували руки, жаліли Бальцеркову, і їх чимраз дужче охоплювала тривога за своє добро.

А Бальцеркова сиділа на порозі стайні, наче біля домовини, вся запухла від плачу і, задихаючись, примовляла крізь ридання:

— Ох, мій Гніденький, коник мій любий, робітничок мій єдиний! Йому ж лишень десятий рік минув! Я його лошам вигляділа, як дитину рідну, він разом з моїм Стахом народився. Що ж ми, сироти, тепер без тебе робитимем? Що?

Вона голосила так жалібно, що чутливі жінки плакали разом з нею над цією втратою: адже без коня в господарстві як без рук, особливо навесні, та ще й зараз, коли чоловіків немає.

Всі сиділи навколо Бальцеркової, втішаючи її та згадуючи Гнідого добрим словом.

— Добрий був кінь, міцний ще, а лагідний, як дитина!

— Він мого хлопчика хвицнув, а все-таки, кумо, скажу по правді: коник був славний!

— Правда, кульгавий трохи й сліпнути почав, але сорок карбованців за нього завжди дали б.

— А пустотливий, як песик! Пам'ятаєте, як він перини з тинів скидав?

— Так, пошукати такого коника, пошукати! — співчутливо зітхали сусідки, наче покійника згадували, а Бальцеркова щоразу, глянувши на ясла, знову починала ридати вголос. Порожнє стійло, як свіжа могила, нагадувало про неоплакану ще втрату. Заспокоїлась вона тільки тоді, коли їй сказали, що солтис, узявши з собою Петрека, Ганчиного наймита, Валека, що робив у ксьондза, та мельникового Франека, поїхав шукати коня в циган.

— Еге, шукай вітру в полі! Зуміли вкрасти, зуміють і сховати. Вже надвечір вони повернулись і розповіли, що ніде — ні сліду, кінь наче у воду впав.

З'явився війт і, хоча вже стемніло, поїхав разом із солтисом повідомити стражників про крадіжку, а Бальцеркова з Марисею пішли самі шукати коня по сусідніх селах.

Повернулися ні з чим, довідавшись тільки, що й по інших селах почастішали крадіжки. Ця звістка ще більше налякала людей; всі боялися за своє добро. Війт навіть виставив сторожу. За браком хлопців, до цієї сторожі взяли двох жінок та кількох старших хлоп'ят, які щоночі повинні були обходити село. До того ж хтось у кожній хаті пильнував і дівчата ночували в стайнях та хлівах.

Проте й цим не убезпечилися, і тривога ще дужче зросла, коли, незважаючи на всі перестороги, першої ж ночі злодії вкрали у Філіпки свиню, яка от-от мала опороситись.

І словами не сказати, що діялося з нещасною жінкою: вона побивалася так, наче втратила дитину, бо ця свиня була її єдиним скарбом, вона сподівалася, продавши її, прохарчувати сім'ю до нового врожаю. Вона так ридала й билася головою об стіну, що страх було дивитись, навіть до ксьондза побігла з плачем, і він так розчулився, що дав їй цілого карбованця та ще й обіцяв подарувати порося з тих, які мали народитися в жнива.

Люди зовсім розгубилися, не знаючи, як вберегтися від крадіжок. Цей день був справжнім днем похорону, а до того ж і погода зіпсувалась: з самого ранку мжичив дощик; важке сіре небо наче пригнітило світ, і смуток мимоволі оповивав серця. Люди сиділи приголомшені, зітхали і з жахом думали про наступну ніч.

Але, на щастя, надвечір з'явився Рох і, оббігавши всі хати, повідомив скрізь дивовижну, неймовірну новину: післязавтра, в четвер, з'їдуться в Ліпці сусіди — допомогти в польових роботах.

Спершу ніхто не хотів цьому вірити, та коли й ксьондз прийшов на село і урочисто підтвердив Рохові слова, радість охопила всіх. Смерком, коли ущух дощ і калюжі порожевіли від вечірньої заграви, яка просочилась крізь туман, на дорогах зароїлися люди, залунали веселі крики. По хатах стояв гомін, сусіди бігали один до одного обговорювати новину і дивуватися їй. Всі так зраділи несподіваній допомозі, що навіть про крадіжку забули і мало хто вартував цієї ночі.

Назавтра все село вже вдосвіта було на ногах. Жінки прибирали, пекли хліб, готували вози, різали картоплю для садіння, ішли в поле розкидати гній, що лежав там іще в купах. А в деяких хатах вже клопоталися, щоб було чим напоїти й нагодувати несподіваних гостей, розуміючи, що треба привітати й почастувати їх по-хазяйськи. Не одна гуска й курка, залишена на продаж, наклала головою, і жінки знов немало набрали в борг у корчмаря і мельника. Здавалося, в Ліпцях готувалися до великого свята.

А найбільше за всіх радів і хвилювався Рох. Цілий день він снував по селу, стежачи за приготуваннями, всіх підганяв і так сяяв, був, проти свого звичаю, такий говіркий, що коли дійшов до Борин, Ганка, яка знову почувала себе недобре, сказала тихо:

— У вас очі горять, наче у хворого...

— Ні, я здоровий і щасливий, як ніколи в житті! Подумайте: на цілих два дні в Ліпці наїде стільки чоловіків, що всю невідкладну роботу упорають. Як же не радіти?

— Дивно мені тільки, що вони згодні працювати дурно, тільки за спасибі... такого ще не бувало!..

— Еге, за спасибі приїдуть допомагати, так добрі поляки, щирі християни й повинні робити! Звісно, так досі не бувало — через те зло й панувало в світі,— а тепер буде! Ще все зміниться на краще, от побачите! Люд порозумнішає, збагне, що ні на кого йому покладатися, крім самого себе, і ніхто нам не допоможе, самі ми повинні собі допомогти. І розростеться тоді люд по всій землі могутнім бором, і вороги його зникнуть, як сніг навесні. Побачите, прийде така пора! — гукав Рох і простягав руки, наче хотів обняти весь люд і любов'ю об'єднати його в непереможну силу.

Але тільки-но Ганка почала допитуватись, хто зробив це чудо, хто навчив сусідів приїхати допомагати, Рох утік і знову пішов по хатах. До пізньої ночі скрізь горіло світло — то дівчата готували собі обнови, сподіваючись, що завтра приїдуть не тільки дядьки, а й молоді хлопці.

І назавтра, тільки-но світанок побілив стріхи, село було вже готове прийняти гостей. З коминів здіймався дим, дівчата, мов очманілі, бігали з хати в хату, хлоп'ята вилазили по драбинах на дахи і дивились на дорогу. Село принишкло в радісному чеканні. День був теплий, але пасмурний і якийсь напрочуд зажурений. В садках голосно щебетали птахи, але голоси людей звучали глухо, важко повисаючи в теплому вологому повітрі.

Чекали довго. І тільки коли вже продзвонили до ранньої обідні, глухо загули дороги, і в легкій синявій імлі з'явилися перші вози.

— Їдуть з Волі!

— Їдуть з Ріпок!

— З Дембіци їдуть!

— Їдуть з Пшиленка!

Так гукали з усіх боків, і люди наввипередки бігли до костьолу, куди вже під'їжджали перші вози. Незабаром на майдані було повно возів і людей. Одягнені по-святковому чоловіки зіскакували з возів і віталися з жінками, які збігалися звідусюди. А діти, звісно, галасували більше від усіх, юрбою оточивши приїжджих.

Всі зараз же рушили в костьол, звідки вже линули звуки органа. Тільки-но обідня скінчилась, мало не все село посунуло за ворота цвинтаря під дзвіницю. Попереду виступали господині, дівчата крутилися збоку та пасли очима парубків, а халупниці трималися осторонь, збившися в гурт, мов лякливі куріпки. Вони не сміли лізти на очі ксьондзу, який незабаром вийшов до юрби, привітався з усіма і разом з Рохом почав розподіляти приїжджих по хатах, причому старався, щоб багаті потрапили до багатих.

Він так швидко все розподіляв, що не минуло й півгодини, як усіх приїжджих розібрали, і біля костьолу залишилися тільки заплакані халупниці, які марно сподівалися, що їм теж дадуть помічників.

По всьому селу знялася метушня: жінки розставляли біля хат лави й столи, подавали гостям сніданок і частували горілкою, щоб швидше познайомитися. Дівчата прислужували, а самі майже не доторкались до їжі — бо ж більшість приїжджих були молоді хлопці, і так гарно вбрані, наче вони приїхали не на роботу, а на заручини.

Але на балачки не було часу: гості сказали тільки, з яких вони сіл та як їх звуть, і навіть їли мало, чемно відмовляючись тим, що вони ще не заробили такого частування.

Незабаром вони, під проводом жінок, почали виїжджати на поля.

Все нагадувало урочисте свято.

Ожили безлюдні німі лани, задзвеніли голоси, з усіх дворів виїжджали вози, всіма дорогами тяглись плуги, всіма межами сунули люди; скрізь, у садках і на полях, чути було вигуки й радісні привітання; іржали коні, порипували розсохлі колеса, шалено гавкали собаки, ганяючись за лошатами, і буйна радість переповнювала всі серця й наче линула в простори. На картоплищах, на смужках, призначених під ячмінь, під жито, на зарослих бур'яном перелогах люди бралися за роботу галасливо, радісно, наче пускалися в танець.

Та от змовк гомін, свиснули батоги, зарипіли орчики, рвонули коні — й іржаві ще плуги поволі почали врізатися в землю й вивертати перші скиби масної чорної землі. А люди випростувались, набираючи повітря в легені, хрестилися і, окинувши поглядом поля, продовжували роботу.

Побожна тиша залягла в полях, наче в неозорому храмі, де іде служба божа. Люди мовчки схилялися над своїми смужками і з щирими зітханнями кидали святе зерно, сіяли працю свою, сподіваючись на щасливе врожайне завтра, і з глибокою вірою віддавали матері землі всі свої сили й думи.

Гей, ожили смутні ліпецькі поля, дочекалися хазяїв! Куди не глянь, від похмурих лісів до найдальших меж, скрізь у зеленкуватій імлі, наче у підводному царстві, так і мигтіли червоні спідниці, смугасті штани, білі каптани, коні, що, напружившись, тягли важкі плуги, і вози на межах.

Наче бджолиний рій обліпив землю, яка віяла пахощами, і працьовито рився в ній у тиші блідого весняного дня, і голосніше співали жайворонки, невидимо линучи десь у вишині, а часом пролітав вітер, шарпав дерева, розвівав спідниці жінок і, попестивши мимохідь вруна, з реготом тікав у ліс.

Довго працювали без перепочинку, тільки час від часу хто-небудь випростував спину, переводив подих і знову нахилявся над землею. Навіть полуднати не поїхали з поля — присівши на межах, нашвидку поїли з горщиків, розім'ялися і, тільки-но погодували коней, знову взялися до плуга, не лінуючись і не зволікаючи.

Тільки смерком усі почали роз'їжджатися з полів. І відразу замигтіли вогники в хатах, і все село засяяло світлом, що вибивалося з вікон і відчинених дверей. У кожній хаті, готуючи вечерю, поралися господині Знявся гамір, біганина, рипіли ворота, мукали телята, ґелґотіли гуси, яких заганяли на ніч, верещала дітвора. Все село аж двигтіло від цього на диво радісного гомону.

Він змовк тільки тоді, коли господині стали запрошувати до столу, так щиро вшановуючи гостей,— садовили їх на почесні місця, пропонували найкращі шматки, шедро пригощали і м'ясом, і горілкою.

В усіх хатах вечеряли, і у відчинені вікна й двері видно було схилені над мисками голови та плямкаючі роти. Стукотіли ложки, і смачний запах смаженого сала линув аж на вулицю й лоскотав ніздрі.

Тільки Рох ніде не сідав до столу надовго, а все ходив від хати до хати, тішив людей добрим словом і, поговоривши, ішов до інших, мов запобігливий господар, який про все клопочеться, нічого не забуває. Як і всі на селі, він був веселий — може, навіть радів більше, ніж інші.

В хаті у Ганки теж було по-святковому. Хоча поміч їй не була потрібна, вона, щоб допомогти іншим, покликала до себе вечеряти двох ріпецьких, які працювали у Веронки й Голубової. Покликала саме цих, бо вони вважали себе за шляхтичів.

Правда, в Ліпцях завжди кепкували з такої шляхти і мали її за ніщо, лаяли навіть більше, ніж міських лахмітників та всяких пройдисвітів, але тільки-но ріпецькі ввійшли до хати, Ганка відразу збагнула, що це люди іншого, вищого гатунку.

Обидва були невисокі, худорляві, одягнені по-міському в чорні довгі каптани, вусики в них стирчали, як конопляні віхи. Вони дивилися на все звисока, але були говіркі, поводилися делікатно й висловлювались зовсім, як пани,— чемно хвалили все і вміли сказати щось приємне кожній жінці, не дивно, що ті аж танули від задоволення.

Ганка наказала приготувати ситну вечерю й застелити стіл чистою скатертю.

Вона була дуже уважна до гостей і наказала домашнім догоджати їм, отож усі ходили навколо них мало не навшпиньки, здавалося, по очах вгадуючи кожне їхнє бажання. А Ягна зовсім очманіла, вбралася, мов на свято, і сиділа, дивлячись на молодшого шляхтича, як на ікону.

— У нього свої панни є, на босих він і не гляне!— шепнула їй Ягустинка, і Ягна, зашарівшись, утекла до себе.

Якраз у цю хвилину зайшов Рох і став шукати очима вільне місце.

— Найбільше здивуються наші чоловіки з того, що допомагати ліпецьким приїхали люди з Ріпок!— неголосно промовив він.

— Ми з ними не за своє билися в лісі, тим-то ніхто з нас не має серця на ліпецьких,— заперечив той, що був старший.

— Завжди так і буває: двоє б'ються, а третій з цього користується.

— Правду кажете, Роху, але якби ці двоє помирилися між собою та дійшли згоди, третьому могло б добре попасти, хіба не так?

— Мудро говорите, пане ріпецький, мудро...

— Сьогодні на Ліпці лихо впало, завтра воно може звалитися й на Ріпки.

— І на всяке село, пане ріпецький, якщо селяни, замість стояти один за одного і спільно захищатись, почнуть сваритися та по злобі один одного виказувати ворогові. А розумні, приязні сусіди — мов кам'яні мури, їх свиня не підриє і до городу шкоду робити не впхається..

— Ми це вже знаємо, Роху, а от, між нами кажучи, селяни цього ще не розуміють, у цьому ж то й лихо!

— На все свій час, пане ріпецький: порозумнішає люд...

Після вечері всі вийшли на ґанок, де Петрек грав на скрипці дівчатам, які збіглись його послухати.

Надходив вечір, тихий і теплий. Туман білим кожухом стелився по луках, над болотами квилили чайки, як завжди невгаваючи гуркотів млин, часом шелестіли дерева. Високе небо вкрили бурі хмари, і тільки по краях їх просочувалось місячне світло, а місцями в проваллях поміж хмарами, мов у глибині колодязя, яскраво мигтіли зорі.

Село гуло, як вулик перед роїнням. До пізньої ночі світилися вікна, на подвір'ях і на вулицях чути було то тихий шепіт, то вибухи веселого реготу. Дівчата жартували з парубками, гуляли з ними над ставом, старші гості сиділи з хазяями на порогах і статечно розмовляли, розкошуючи відпочинком і прохолодою.

Назавтра, в передсвітанковій синій імлі, ледь зарожевіло небо, всі посхоплювалися і стали збиратися в поле.

Зійшло сонце — і, наче у срібні шати, одітий памороззю світ засяяв вогнями, заіскрився вологим блиском. Защебетали птахи, зашуміли дерева, задзюрчали струмки, і вітер, прихиляючи кущі, розніс по селу гуркіт возів, рев худоби, оклики, пісні дівчат, весь той гамір і метушню, які завжди супроводять виїзд у поле.

На луках лежав іще білий, як сніг, туман, тільки на пагорках він порідішав та, пошматований сонячним промінням, димів, наче з курильниць: здавалося, пасма тонкої, але прозорої пряжі здіймаються в ясне небо. Поля дрімали, бубнявіючи уві сні, як бруньки, а люди вже з усіх боків атакували сонні росяні простори. Поринаючи в пронизаний сонцем туман, вони мовчки схилялися над ріллею, а від землі, від дерев і синьої далечини, від блискучих струмків, від туманів і неба, що високо підносило пломінний сонячний диск, дихало такою буйною весною, таким чадом сили й п'янкої радості, що перехоплювало подих у грудях, душа тремтіла у священному захваті, який робить людей мовчазними, виявляється тихими сльозами, зітханнями.

Трударі довго оглядались навкруги, побожно хрестились, шепотіли молитву і нарешті мовчки бралися до роботи, тож коли задзвонили до ранньої обідні, всі вже були в полі.

Туман швидко розвіявся, і поля стояли в сонячному сяйві. Скільки сягало око, на ліпецьких землях, посмугованих латками зеленої озимини, рябіли спідниці жінок — вони садили картоплю,— поблискували плуги, сунули борони. Тут і там на чорних довгих смугах ходили пообв'язувані ряднами чоловіки і, трохи нахилившись, побожним плавним рухом руки сіяли зерно в пухку ріллю...

Працювали так ретельно, що й не помітили, як з'явився в полі ксьондз,— він після обідні прийшов до свого наймита, який орав край дороги. На подив усім, ксьондз став походжати по полях, весело вітаючись з людьми та частуючи чоловіків — кого тютюном, а кого й цигаркою. Тут він кидав ласкаве слово, там гладив голівку дитини чи жартував з хлопчаками, і раз у раз можна було бачити, як панотець зганяє зграю горобців, які сідали на щойно засіяне ячменем поле, чи благословляє хрестом першу пригорщу зерна. І скрізь він квапив людей, наче економ у маєтку.

Після обідні ксьондз теж разом з усіма вийшов у поле об'явити жінкам, що хоча сьогодні день святого Марка, хресний хід відкладено до третього травня.

— Зараз шкода часу,— адже сусіди не приїдуть вдруге вам допомагати.

Він і сам не пішов з поля до самого вечора. Підібравши рясу і спираючись на ціпок, бо нелегко було йому носити таке черево, він невтомно ходив і ходив, зрідка сідаючи на межі, щоб витерти піт з лисини і передихнути.

Всі були йому щиро вдячні, бо під його наглядом працювалося швидше і легше, сусідські чоловіки були горді, що сам ксьондз у них за економа.

Велике червоне сонце сідало за ліс, земля мерхла, і густо засиніла далеч, коли, покінчивши з найневідкладнішою роботою, чоловіки почали повертатися в село: вони поспішали, щоб завидна встигнути додому.

Багато хто й від вечері відмовився, нашвидку закусивши чим-небудь; інші похапцем брали подані миски з їжею; запряжені коні іржали біля хат.

Ксьондз разом з Рохом підходили до кожного і ще раз окремо дякували за допомогу ліпецьким.

— Те, що даєш нужденному, — даєш самому господові! І от я вам що скажу: хоч ви не дуже охоче замовляєте обідні й забуваєте про те, що треба для костьолу,— бо вже рік минув, як даремно нагадую вам, що в мене дах протікає в плебанії,— я буду за вас щодня богу молитися, бо ви зробили добре діло! — говорив ксьондз, із сльозами цілуючи голови, що схилялися перед ним.

Ксьондз і Рох підходили вже до ковалевої хати і звертали на той бік ставу, коли їм заступили дорогу заплакані жінки-халупниці з Козловою на чолі.

— Ми, ваша велебність, спитати хочемо: а нам чоловіки не допоможуть? — почала Козлова голосно й зухвало.

— Чекали ми, чекали, що й до нас черга дійде, а вони вже від'їжджають!

— І ми, сироти, залишаємось без усякої допомоги! — заговорили всі гуртом.

Ксьондз так захвилювався, що навіть почервонів.

— Що ж я можу зробити? Не вистачило на всіх... І так вони цілих два дні чесно допомагали,— бурмотів він, глипаючи на них очима.

— Еге, допомогли, та тільки багачам...— схлипнула Філіпка.

— А до нас, як до зачумлених, ніхто не прийшов!..

— Нікому й діла немає до нас, нещасних...

— Навіть кілька чоловіка — під картоплю зорати — і тих не дали! — жалібно говорили жінки.

— Голубоньки, адже від'їжджають вони... Як тут бути? Ну, що-не-будь зробимо; знаю, що й вам тяжко... І ваші чоловіки разом з іншими в острозі... Нічого, кажу, зробимо що-небудь!

— А доки ж нам чекати? Якщо й картоплі не посадимо, тільки й залишається посторонка шукати! — заголосила Гульбасова.

— Кажу вам — зробимо! Дам вам своїх коней, хоч на цілий день, тільки ви їх мені не заженіть... Мельника теж умовлю...

— Може... Поки сонце зійде, роса очі виїсть. Ходімо, жінки, не скигліть даремно! Якби ви не бідували, вам би ксьондз допоміг! Для багатих господарів усе знайдеться, а ти, бідното, гризи каміння та сльозами запивай! Вівчар чому про баранів дбає? Бо він їх стриже. А з нас що можна взяти — хіба воші! — кричала Козлова так голосно, що ксьондз навіть вуха заткнув і втік.

Жінки збилися в купу, плакали гіркими сльозами та голосили, а Рох потішав їх, як умів, обіцяючи допомогти. Він відвів усіх вбік під тин, бо чоловіки вже розіжджалися. На вулицях торохтіли вози, і з усіх порогів линули щирі слова подяки:

— Хай вам бог заплатить!

— Будьте здорові!

— Віддячимо при нагоді!

— У неділю приїжджайте до нас у гості, як до рідних!

— Батьків вітайте! І жінок своїх до нас привозьте!

— А буде кому треба — від усього серця допоможемо!

— Щасливо! Пошли вам боже урожай добрий, сусіди любі! — відгукувались ті й махали руками й шапками.

Дівчата і вся дітвора, скільки її було на селі, випроводжали гостей за село, ідучи поряд з возами. Найбільше стовпище було на тополевій дорозі, бо нею їхали аж з трьох сіл. Вози котилися поволі, під веселі розмови, сміх і жарти.

Вже смеркало, захід догоряв, і тільки вода в струмках і ставку сяяла ще червоними відблисками. Над луками клубочивсь туман, тиша весняного вечора оповивала землю. Десь вдалині хором кумкали жаби.

Ліпецькі провели гостей до перехрестя і там стали прощатися під сміх і крики, та не встигли ще коні рушити, як одна з дівчат заспівала їм услід:

А хлопці, обертаючись, співали у відповідь:

Дзвінко лунали молоді голоси, розносячи радість на весь світ.

VII

Чоловіки повертаються!

Ця звістка вдарила, як грім, і блискавкою облетіла Ліпці.

— Це правда? І коли? І як? Ніхто нічого не знав.

Знали тільки, що сторож з волосної канцелярії приходив вдосвіта до війта з якимсь казенним папірцем і сказав це Клембовій: вона саме виганяла гусей на став, та миттю кинулася з новиною до сусідів, а дівчата Бальцеркової рознесли її по найближчих хатах, і за якихось десять хвилин всі Ліпці були вже на ногах і радісно гомоніли.

Щойно розвиднілось, і травневий ранок уставав якийсь похмурий і мокрий, сіявся, мов крізь густе сито, дощик і тихо хлюпав у розквітлих садах.

— Чоловіки повертаються! Чоловіки повертаються! — линув крик по всьому селу, дзвінко відлунював у садах, дзвенів радісним подзвінням у кожній хаті, як полум'я вихоплювався з кожного серця.

День щойно починався, а село вже кипіло, мов у храмове свято. Діти з гамором мчали на вулицю, грюкали двері хат, жінки одягалися вже на порогах, жадібно вдивляючись у дорогу, заслонену пишними гілками дерев і сіткою дощу.

— Всі повертаються! Чоловіки, парубки, хлопці — всі! Ідуть! Вже вийшли з лісу, вже на тополевій дорозі! — гукали всі навперебій, стоячи на порогах, а деякі мов очманілі мчали на вулицю. Де-не-де чути було і плач, і швидкий тупіт ніг: жінки бігли зустрічати своїх.

Розбризкуючи грязюку, чавкотіли дерев'яні черевики. Юрба вибігла за костьол, але на довгій, залитій дощем дорозі сіріли тільки каламутні калюжі та глибокі, повні води колії.

Ні душі живої не видно було під потемнілими від зливи тополями.

Дуже розчаровані, всі, не довго думаючи, помчали на той кінець села за млин, бо чоловіки могли прийти й тією дорогою, через Волю. Але й там нікого не було! Періщив дощ, сірим пилом заслоняючи широку вибоїсту дорогу. Жовта від глини вода бігла по канавах, клекотіла в борознах; по дорозі теж ринули спінені потоки, а розквітлий терен по краях зеленого поля згортав змерзлі квіти.

— Ворони кружляють високо — значить, злива швидко вщухне,— сказала одна з дівчат, марно вдивляючись у далечінь.

Дівчата пройшли трохи далі й раптом помітили, що з боку згорілого фільварку хтось прямує їм назустріч.

Це був сліпий жебрак, якого на селі всі знали. Собака, що йшов поперед нього на вірьовці, сердито загавкав на дівчат і став стрибати на них, а сліпий, уважно прислухаючись, збирався вже захищатися ціпком, але, почувши гомін, зацитькав собаку, привітався і весело сказав:

— Здається, ліпецькі, га? І щось багато вас...

Подружки оточили його — і давай розповідати новину, не даючи одна одній слова сказати.

— Налетіли на мене сороки і всі разом скрекочуть! — буркнув старий, уважно слухаючи і крутячи головою на всі боки.

До Ліпців поверталися вже всією юрбою, а жебрак плентався посередині, підскакуючи на костурах і виставляючи наперед своє широке обличчя із сліпими очима.

Щоки в нього були товсті, червоні, очі зарослі більмами, брови сиві й кущуваті, ніс, як труба, і черево чимале.

Він терпляче слухав цокотіння дівчат, а коли розібрав нарешті в чому річ, перебив їх:

— От з цією новиною я й поспішав до вас на село! Нехристь один сказав мені на вухо, що ліпецькі чоловіки сьогодні виходять з острогу! Вчора він це мені сказав, я й думаю собі: побіжу-но завтра вдосвіта і перший принесу цю звістку жінкам! Ще б пак! Такого села, як Ліпці, пошукати! А хто ж це тут біля мене дріботить? Щось я з голосу не можу впізнати...

— Марися Бальцеркова!.. Настка Голуб!.. Уліся солтисова!.. Кася Клембова!.. Гануся Сікора! — закричали дівчата.

— Ого! Весь цвіт дівочий назустріч мені вийшов! Мабуть, кортіло вам хлопців своїх побачити, а доводиться замість них дідом вдовольнитися, га?

— Неправда! Ми батьків зустрічати вийшли! — закричали всі гуртом.

— Бійтеся бога, адже я не глухий, а тільки сліпий! — гукнув старий, насуваючи на вуха шапку.

— Казали на селі, що вони вже йдуть, от ми й побігли назустріч! А тут нікого!

— Рано ще; добре, як опівдні встигнуть додому господарі, ну, а хлопці, може, й до вечора не повернуться.

— Це ж чому? Всіх разом випустять, значить, разом і прийдуть!

— А може, хлопці в місті забаряться. Хіба мало там дівчат? Нащо їм поспішати? Хе-хе! — дражнив їх старий, посміюючись.

— Ну, й нехай там розважаються! Ніхто за ними не плакатиме!

— Ще б пак, у місті чимало таких, що в мамки пішли або печі в євреїв топлять... Такі їм раді будуть! — похмуро буркнула Настуся.

— Кому міські хвойди миліші, ті нам не потрібні!

— А давно ви, дідусю, в Ліпцях не були? — спитала одна з дівчат.

— Давно. Ще з осені. Зимував я в добрих людей — весь скрутний час прожив у маєтку.

— Чи не в нашого пана у Волі?

— У Волі, так! Я ж з панами та з їхніми собаками запанібрата:

Вони мене знають і не скривдять! Дали мені місце на печі, годували, скільки влізе, от я їм цілісіньку зиму з соломи перевесла крутив та бога славив. І сам під'їв, і песик мій теж боки собі нагуляв. Го-го! Пан ваш розумний, із старцями дружить! Він знає, що, як треба буде, від них і торби, й воші задурно матиме... Хе-хе! — сміявся сліпий, аж черево в нього трусилося, кліпав очима й базікав далі: — А дав господь весну, надокучили мені високі покої та панська їжа, засумував я за мужицькими хатами, за широким світом. Ех! Дощик який — щире золото, теплий, рясний, від нього все швидше вродить! Так і пахне землею, молодою травичкою!.. Та куди ж ви, дівчата!

Він почув, Що вони побігли, залишивши його самого біля млина.

— Дівчата!

Але жодна не відгукнулась: вони побачили здалека юрбу жінок, які йшли понад ставом до війтової хати, і помчали до них

Біля війтової хати зібралося півсела, щоб дізнатися щось певне про повернення чоловіків.

Війт, видно, недавно встав — він сидів на порозі без каптана і, обмотуючи ноги онучами, гукав жінці, щоб подала йому чоботи.

Жінки з гамором налетіли на нього, ледве дихаючи від нетерпіння, засапані, забризкані грязюкою, деякі навіть ще невмивані й нечесані.

Війт дав їм накричатися, а тим часом натягнув змащені смальцем чоботи, вмився в сінях і, розчісуючи біля відчиненого вікна скуйовдженого чуба, кинув насмішкувато:

— Що, не терпиться вам, скучили без хлопів? Не журіться, сьогодні неодмінно повернуться. Стара, дай-но той папірець, що сторож приніс... отам за образами.

Він покрутив папірця в руках і, клацнувши по ньому пальцями сказав:

— Ось тут чорним по білому написано: «Оскільки селяни села Ліпці, Тимовської волості, повіту...» Ось вам, читайте самі! Вже коли війт вам каже, що повернуться, значить, так воно й буде!

Він кинув їм у вікно папірець, і той став переходити з рук до рук. Хоч жодна з жінок не вміла прочитати ні слова, бо папірець був «казенний» — написаний по-російськи,— всі дивились на нього з якоюсь тривожною радістю. Коли черга нарешті дійшла до Ганки, вона взяла папірця через фартух і віддала його війтові.

— Куме, а всі повернуться? — спитала вона несміливо.

— Написано, що повернуться, отже, повернуться.

— Разом брали, то й разом і випустять,— зауважила одна з жінок.

— Зайдіть до нас, кумо, адже ви промокли,— запрошувала Ганку війтова жінка. Але Ганка відмовилась, насунула хустку на лоба і перша пішла додому.

Ішла дуже повільно, задихаючись від страху й радості водночас. «Звісно, й Антека відпустять, не може інакше бути!» — думала вона. І раптом зупинилась, прихилилась до чийогось тину — так стислося в неї серце, що вона мало не впала. Довго хапала повітря спраглими, пересохлими губами... Вона й досі почувала себе недобре, дивовижна слабість не минала. «Антек повернеться! Повернеться!» Від радості, що переповнювала серце, хотілось кричати, і водночас Ганка відчула незрозумілий страх, непевність, невиразні побоювання.

Вона йшла, ступаючи чимраз повільніше, чимраз важче, і тулилась до тинів, бо по всій вулиці з галасом сунула юрба. Всі сміялися й розмовляли, сяючи радістю, незважаючи на дощ, збиралися купками біля воріт і на березі, жваво обговорюючи новину.

Ганку наздогнала Ягустинка.

— Знаєте вже, мабуть? Оце так новина! Чекали ми її щодня, а як прийшла — наче обухом по голові! Від війта йдете?

— Звідти. Він підтвердив, що прийдуть сьогодні, і навіть нам папірця прочитав.

— Ну, коли в папірці сказано, значить, правда! Хвалити бога, повернуться бідолашні, повернуться господарі! — палко зашепотіла Ягустинка, склавши руки, і сльози потекли з її вицвілих очей. Ганка навіть здивувалась.

— Я думала, ви на всіх злоститесь, а ви — в сльози! Ну-ну!

— Що ви! Чого б я в такий час злостилась! Бува, з горя й скажеш щось, а на серці — зовсім інше. Хоч-не-хоч разом з усіма мусиш і радіти й сумувати. Не може людина жити осторонь від усіх, ні, не може!

Вони проходили повз кузню. Тут гупали й стукотіли молоти, в горні палахкотів червоний вогонь, а коваль біля стіни обіруч натягав обід на колесо. Побачивши Ганку, він випростався й пильно глянув у її розчервоніле обличчя.

— Ну, що? Дочекалися Ліпці свята! Кажуть, повернеться дехто.

— Всі! Всі повертаються! Війт це в повідомленні прочитав,— поправила його Ягустинка.

— Всі... Убивць, надіюсь, так швидко не випустять, ні!

У Ганки навіть у голову вдарило, і серце мало не розірвалося з болю, але вона опанувала себе і, тільки відходячи, сказала із страшною ненавистю:

— Щоб тобі твій собачий язик відсох!

І пішла швидше, щоб не чути його сміху, який її мов ножем краяв. Лише на ґанку вона обернулась і глянула на небо.

— Ллє і ллє... нелегко буде орати! — сказала вона з удаваним спокоєм.

— Дарма! Весняний дощ та старої баби танок — недовгі...

— Треба буде поки що картоплю садити під сапу.

— Жінки от-от прийдуть, спізнилися через цю новину, але прийдуть неодмінно. Я до всіх звечора заходила: вони обіцяли прийти відробляти.

В печі вже тріщав вогонь, у хаті було тепло й світліше, ніж на вулиці. Юзя чистила картоплю, а дитина кричала не своїм голосом, хоч як забавляли її старші діти. Ганка, уклякнувши біля колиски, стала годувати немовля.

— Юзю, скажи Петрекові, щоб віз приготував, возитиме гній від Флорки на те поле, що біля жита Пачесів. Поки дощ ущухне, встигне кілька возів вивезти... нічого йому байдикувати!

— Ну, ви нікому полінуватися не дасте!

— Бо й сама рук і ніг не шкодую! — Ганка підвелася, застібаючи сорочку.— Ох, мало не забула: адже сьогодні з полудня свято. Ксьондз об'явив, що буде процесія, та, яку відклали в день святого Марка...

— Таж процесія буває тільки на храмове свято...

— Він з амвона казав, то, мабуть, буде... І у звичайне свято можна святити межі.

— Сьогодні хлоп'ята будуть прокладати на пагорках першу борозну! — із сміхом гукнула Юзька, звертаючись до Вітека, що зайшов саме до хати.

— Ідуть уже жінки! Ягустинко, ви йдіть із ними і порядкуйте там, а я вдома залишусь, поприбираю і сніданок приготую. Юзя й Вітек носитимуть картоплю в поле! — наказувала Ганка, дивлячись у вікно на халупниць, що, закутані по самі очі,— хто хусткою, хто мішком,— з кошиками й сапами підходили до ганку та обчищали черевики від грязюки.

Ягустинка відразу ж повела їх через перелаз до польової дороги за сінником, де починалося чорне намокле картоплище.

Тут вони відразу взялися до роботи — по дві на рядок,— скопували сапами землю й садили картоплю. Чотири жінки працювали, а Ягустинка тільки наглядала за ними й підганяла.

Але робота у них не йшла на лад! Руки коцюбли від холоду, в борознах було мокро, і в черевики набиралась вода, а одежа промокла наскрізь. Дощ, хоча теплий і дрібний, мжичив без упину, поливаючи землю й дерева, які, звісивши гілки над дорогою, з насолодою підставляли їх під струмки.

А втім, мало от-от випогодитися: співали півні, обрій прояснився, в повітрі часом стрілою шугали ластівки, наче вилетівши на розвідку, а ворони злітали із стріх і кружляли низько над полями.

Жінки, схожі на купи мокрого шмаття, зігнувшись над грядками, порпалися в землі. Працювали вони дуже повільно, розмовляли і подовгу відпочивали — знати було, що прийшли відробляти, а не працювати на себе. Нарешті Ягустинка, яка садила між рядками горох, обізвалася:

— Небагато ж сьогодні господинь і в полі, і на городах!

— Їм зараз не робота в голові — чоловіки повертаються!

— Певно, смажать, варять та перини гріють...

— Смієтесь, а самі, надісь, аж труситеся за ними! — сказала Козлова.

— Відмовлятися не буду: Ліпці вже мені остогидли без чоловіків. Хоч я й стара, а скажу: тварюки вони, ледарі, забіяки, брехуни, а як з'явиться хоч один, навіть бозна-яке опудало, відразу й веселіше, і цікавіше, і легше жити на світі! І, коли хто скаже, що це неправда,— збреше, як пес.

— Чекають їх молоденькі жінки, як шуліка дощу! — зітхнула котрась з жінок.

— Не одна за це чекання тяжко заплатить, а найбільше дівки.

— Авжеж. Тільки-но дев'ять місяців мине, як ксьондзу робота буде. Не встигатиме хрестити.

— Ех! Старі, а верзете хтозна-що! На те господь бог і створив жінку, щоб дітей родити. Не гріх це! — задерикувато скрикнула жінка криворотого Гжелі.

— А ви все своє — за байстрюків горою стоїте!

— І завжди, до самої смерті, кожному у вічі казатиму: хоч байстрюк, хоч ні, все одно така ж людина і має таке ж право жити на світі. Христос йому так само, як і всім, заплатить за гріхи й заслуги.

Інші жінки напалися на неї, стали висміювати, а вона тільки руками сплеснула й похитала головою.

— Боже поможи! Ну, як іде робота? — гукнула Ганка з-за перелазу.

— Спасибі, добре. Тільки мокро дуже.

— А картоплі вистачає? Ганка присіла на тин.

— Носять нам, скільки треба; та мені здається, що загрубо вона порізана.

— Ми ж її тільки навпіл різали. А от у мельника дрібну картоплю навіть цілу саджають. Рох каже, що так удвоє більше вродить.

— Мабуть, то німецька мода. А в нас, відколи Ліпці стоять, завжди картоплю для садіння різали на стільки шматків, скільки вічок,— не вгавала завзята суперечниця Гульбасова.

— Голубонько, сьогоднішні люди не дурніші від учорашніх...

— Ще б пак! Тепер яйця курку вчать...

— Авжеж, але як по правді казати, то деякі до старості дожили, а розуму не нажили! — закінчила Ганка, відходячи від перелазу.

— Пишається, наче все Боринине господарство до неї вже перейшло! — буркнула Козлова, дивлячись їй услід.

— Не чіпай її: щире золото жінка! Я не бачила розумніших і добріших від неї: цілими днями в них у хаті, а в мене очі пильні й голова на плечах є. Натерпілася вона... і такий хрест несе — не дай боже нікому!

— І що в неї ще попереду... Ягна в домі, і тільки-но Антек повернеться, таке в них піде — буде що людям послухати!

— Кажуть, наче Ягна з війтом злигалася, це правда?

Всі посміялися з Філіпки: питає про що вже всі горобці цвірінчать.

— Ану поприкусуйте язики! І вітер часом може підслухати та рознести, куди не слід! — обірвала їх Ягустинка.

Жінки знову понахилялися до землі, замигтіли сапи, часом брязкаючи об камінь, а вони все пащекували, перемиваючи кісточки всім на селі.

Ганка йшла додому від перелазу, обережно нахиляючись під вишнями, щоб не зачепити головою мокре, низько нависле гілля, рясно всипане білими пуп'янками і молодими листочками.

Вона пішла у двір подивитися по господарству.

З самого великодня вона майже не виходила з дому, їй погіршало після того, як пішла в костьол. І тільки сьогодні радісна звістка підняла її з ліжка й тримала на ногах. Похитуючись на кожному кроці, вона ходила по подвір'ю, заглядала в усі кутки і сердилась чимраз більше.

Корови були якісь мляві, всі в гною, поросята чогось мало підросли, і навіть гуси здалися їй на диво дрібними й занехаяними.

— Ти б хоч віхтем коня почистив! — напала вона на Петрека, який виїздив з гноєм у поле, але хлопець тільки щось сердито буркнув і поїхав.

У клуні — нова пригода: в купі картоплі спокійнісінько рилось Ягусине порося, а кури греблися у висівках, що їх давно треба було віднести нагору. Ганка нагримала на Юзьку, а Вітекові насмикала чуба. Хлопчик ледве видерся і втік, а Юзя розплакалася і стала гірко нарікати:

— Працюю з ранку до ночі, мов коняка, а ви ще на мене гримаєте! Ягна цілими днями байдикує, а їй нічого!

— Ну, цить, дурненька, не рюмсай! Сама бачиш, що в нас діється!

— Та хіба я сама можу за всім доглянути?

— Годі! Несіть у поле картоплю, а то жінкам не вистачить.

Ганка вже не сердилась. «Справді, хіба ж дівча може з усім господарством упоратись?.. А наймити? Господи, та вони вже з самого ранку вечора виглядають. На них покладатися — однаково, що найняти вовків вівці пасти... Совісті в них немає!» — гірко міркувала вона, зганяючи злість на Ягусиному поросяті. Порося втекло, кувікаючи, а дорогою його ще й Лапа куснув за вухо.

Зайшла потім до стайні, а там знову лихо: кобила обгризала порожні ясла, а брудне, як свиня, лоша, смикало солому з підстилки.

— У Куби серце розірвалося б, якби він тебе таким побачив! — прошепотіла Ганка, накладаючи у ясла сіно й гладячи теплі, м'які морди.

Далі вона не пішла: її раптом охопило почуття огиди й байдужості до всього на світі, ридання стисли горло і, прихилившись до Штрекової лежанки, вона заплакала, сама не знаючи чому.

Сили раптово залишили її, серце важким каменем лежало в грудях. Ні, не може вона більше боротися з долею, не може! Ганка відчула себе всіма покинутою і такою самотньою, мов дерево, яке росте на пагорку, де його шарпає буря, гне вітер. І поскаржитись нікому, і кінця не видко її гіркій долі! Тільки давися слізьми, ятри душу образами та горем, мучся і чекай ще гіршого!..

Лоша лизало їй обличчя, а вона несвідомо притискалася головою до його шиї і плакала дедалі дужче.

Нащо їй усе це господарство, багатство, пошана, коли не мала вона в житті жодної хвилини щастя, не мала нічого, нічого! Вона голосила так жалібно, що навіть кобила, дивлячись на неї, заіржала і стала шарпати ланцюг.

Доплентавшись до хати, Ганка взяла на руки дитину, що аж захлиналась плачем, і, годуючи її, бездумно дивилася на запітнілі шибки, по яких струмочками збігали краплі дощу.

Дитина була чогось неспокійна, пищала й кидалась.

— Цить, маленький, цить! От приїде тато, привезе тобі півника... Повернеться, синка посадить на коня... Цить, дитинко... А-а-а! Котки два! Сірі, білі обидва!..— наспівувала вона, заколисуючи дитину на руках і походжаючи по хаті.— А може, й справді повернеться! — сказала Ганка собі раптом і зупинилась.

Її навіть у жар кинуло, з новими силами випростала вона похилені плечі, і така радість заполонила душу, що їй захотілося зараз же бігти до комори, нарізати для Антека свинини, послати до Янкеля по горілку.

Вона ступила була до скрині, щоб дістати святкове убрання для зустрічі, аж тут згадалися їй ковалеві слова, і наче яструб гострими пазурами вп'явся в її наболіле серце. Вона застигла на місці, оглядаючи кімнату зляканими очима, мов людина, яка шукає порятунку і не знає, що думати, що робити...

«А якщо він зовсім не повернеться?»

— Господи! Господи! — зойкнула вона, хапаючись за голову. Ганка боялась вимовити вголос ці слова, а вони гули в ній, як у криниці, здіймалися, зростали в грудях криком жаху.

Діти побилися й зняли крик, вона вигнала їх за двері і почала готувати сніданок, бо зголодніла Юзя вже кілька разів зазирала до хати — подивитися чи готово...

Мусила втерти сльози, затаїти горе в душі,— ярмо щоденних клопотів душило її, нагадуючи, що робота чекати не може...

І Ганка бігала по хаті, поралась, хоча ноги в неї підгиналися й усе валилося з рук. Тільки зрідка вихоплювалось в неї скорботне зітхання, сльоза котилася по щоці, і вона тужно поглядала в імлисту далечінь за вікном...

— Чого ж Ягуся не йде картоплю садити? — гукнула Юзя за вікном.

Ганка відставила від вогню горщик з борщем і пішла на другу половину.

Старий лежав на боці, обличчям до вікна, і наче дивився на Ягну, яка розчісувала перед дзеркалом, поставленим на скриню, свої довгі білі коси.

— Чи сьогодні свято, що ти на роботу не йдеш?

— Розпатлана в поле не побіжу...

— З ранку могла б уже десять разів коси заплести!

— Могла, та от не заплела!

— Ягно, ти зі мною так не говори!

— А що? Проженеш мене з роботи чи, може, з платні відрахуєш?— зухвало огризнулась Ягна, все так само неквапливо розчісуючи коси.— Я не в тебе живу, не з твоєї ласки.

— А в кого ж?

— У себе, у своїй хаті, щоб ти знала!

— Умре батько, тоді я тобі покажу, в себе ти чи ні.

— А поки він живий, я можу тобі на двері показати!

— Мені! Мені! — Ганка аж підскочила, наче її батогом уперіщили.

— Чого ти завжди чіпляєшся до мене, як реп'ях до собачого хвоста?! Я тобі ніколи жодного поганого слова не кажу, а ти все тільки лаєш та підганяєш мене, як коня лисого!

— Дякуй богові, що тобі ще дужче не попало! — гримнула Ганка.

— А спробуй-но! Хоч я й сирота і нікому за мене заступитись, але побачимо, чиє буде зверху!

Ягна відкинула з обличчя волосся, і її суворий, сповнений ненависті погляд, мов ножем, ударив Ганку. Така лють закипіла в Ганчиній душі, що вона стала грозити їй кулаками, вигукуючи все, що тільки спадало на думку.

— Погрожуєш? Ач сирітка невинна, кривдять її, бідну! Всі добрі люди знають, що ти виробляєш, по всій парафії відомі твої пригоди. Не раз бачили тебе в корчмі з війтом! І тоді, коли я тобі опівночі двері відчиняла, ти з ним пила й гуляла, повернулася п'яна, як свиня! До часу глек воду носить! Як дбаєш, так і маєш!.. Скінчиться твоє панування, і ні війт, ні коваль тебе не захистять! Ти... ти...

Ганка аж закашлялась від крику.

— Що хочу, те й роблю, і жодному собаці до цього діла немає! — гукнула раптом Ягуся, відкинувши за спину коси, наче пасмо найчистішого льону. Вона була як не при собі і ладна хоч би й битися, тремтіла вся, руки в неї сіпались, а очі блищали так дико, що в Ганки серце стислося, вона замовкла і, грюкнувши дверима, вибігла з кімнати.

Після цієї сварки Ганка не могла ні за що взятися й сиділа з дитиною біля вікна, а сніданок подавала Юзя.

Тільки коли всі поїли і знову пішли на роботу, вона зібралася трохи з силами й вирішила піти до батька, який уже кілька днів нездужав.

Пішла — і з півдороги повернулась: так нею тіпало, що не могла рухатись.

Та й потім, коли Ганка трохи очутилася, тільки руки її майже машинально робили все, що треба, а в думках був Антек, і вона часто замислювалась, дивлячись в одну точку.

Тим часом розгодинилося: дощ ущух, капотіло тільки зі стріх і дерев, коли вітер ворушив гілки. Дороги сріблились калюжами, і небо дедалі прояснювалось.

Люди гадали, що опівдні сонце неодмінно вигляне, бо ластівки літали високо. Білі, позолочені невидним сонцем хмарки зграями пливли у височині, з полів віяло теплом, і птахи щебетали у садках, мов снігом, обсипаних білим цвітом вишень. Селом покотився гамір: з усіх коминів курився дим, господині готували смачні страви, радість вчувалась у лунких голосах, що линули від хати до хати; дівчата чепурилися, заплітали в коси стрічки, дехто мчав у корчму по горшку, бо Янкель, зрадівши звістці про повернення чоловіків, давав сьогодні всім у борг, скільки хто схоче. Щохвилини хто-небудь вилазив на хату і напружено вдивлявся в усі дороги з боку міста...

Жінки так захопилися приготуваннями, що майже ніхто не вийшов у поле; навіть гусей забули вигнати в балку, і вони голосно ґелґотіли на подвір'ях. А дітвора, що бігала сьогодні на волі, без усякого догляду, таке виробляла на вулиці, що не дай боже! Старші хлоп'ята, озброївшись довгими тичками, побігли на тополеву дорогу, вилазили там на дерева й розкидали воронячі гнізда, а перелякані птахи, мов чорна хмара сажі, кружляли високо в повітрі й жалібно каркали, наче стогнали. Меншенькі ганяли сліпу ксьондзову коняку, яка тягла бочку на полозках. Вони силкувалися загнати її з високого берега в ставок, але розумну кобилу важко було обдурити: опинившись на кручі, вона зупинялась, наче на злість їм, опускала голову, не слухаючи галасу, і терпляче обтрушувалась від грязюки й грудок, якими кидалися в неї пустуни. Почувши, що вони лізуть на бочку і вже хапаються за вуздечку, вона грізно іржала і пускалася чвалом, несподівано наскакуючи на хлоп'ят, а ті з галасом розбігалися. Вони розважалися досить довго і нарешті піднесли кобилі до ніздрів запаленого віхтя. Конячина з переляку сахнулася вбік, просто на Боринин тин, повалила ворота і заплуталася в посторонках, а хлопчиська оточили її і давай шмагати батогами.

Кобила, напевно, переламала б собі ноги, коли б Ягна, почувши галас, не порозганяла палицею шибеників і не вивела її на дорогу. Але настрашена тварина втратила нюх і, видно, не знала, в який бік іти, зауваживши, що мучителі підстерігали її, ховаючись за деревами, Ягна вирішила сама відвести кобилу до хазяїна.

Вона вела її стежкою поміж ксьондзовим садом та садибою Клембів і побачила, як до будинку органіста, що стояв у глибині подвір'я, під'їхала бричка. В ній уже сиділа органістова жінка, а Ясь на ґанку прощався з рідними.

— От, привела коняку, бо хлопчиська її ганяли,— почала Ягна несміливо.

— Гукніть-но хто Валека, нехай забере її! Ти навіщо ж, бовдуре, покинув кобилу? Щоб вона собі ноги переламала? — гримнула органістиха на наймита.

Ясь, побачивши Ягну, глипнув скоса на батьків і простягнув їй руку.

— Залишайтеся з богом, Ягусю!

— Знов до школи?

Щось схоже на тихий жаль стисло їй серце.

— Везу його до міста, на ксьондза вчитиметься,— гордо похвалилася мати.

— На ксьондза?

Ягна здивовано глянула на Яся, а він уже сідав на переднє сидіння, спиною до коней.

— Хочу довше дивитися на Ліпці! — пояснив він, сповненим любові поглядом обводячи замшілий дах батькового будинку й квітучі сади, що виблискували росою.

Коні рушили підтюпцем. Ягна пішла за бричкою. Ясь іще гукав щось сестрам, які плакали біля ґанку, але дивився тільки на неї — в її сині зволожені очі, що сяяли, як травневий день, на її біляву голову, обвиту товстими косами, що, мов линви, потрійним рядом лежали над білим чолом, звисаючи на вуха, на її чарівне, як польова троянда, обличчя.

А вона йшла майже несвідомо, наче заворожена його палким поглядом. Губи в неї тремтіли, серце завмирало від щастя, а очі покірно стежили за Ясем, туманіючи від дивно солодкого почуття. Її наче зморив раптовий сон, обсипавши дурманливим цвітом забуття...

Аж коли бричка звернула під тополі, їхні очі відірвалися одне від одного, пекучий вогонь розбився на скалки. Ягусин погляд наткнувся раптом на порожнечу, і вона зупинилась.

Ясь махав їй шапкою на прощання. Бричка вже в'їжджала в сутінки під тополями.

Ягна оглядалась і протирала очі, мов людина, раптово розбуджена від сну.

«Господи! Такий очима в самісіньке пекло заведе,— подумала вона й здригнулась, наче силкуючись струсити з себе хлопцеві палкі погляди.— Органістів син, а на вигляд справжній панич... І буде ксьондзом,— може, його навіть у Ліпці призначать!..»

Ягна оглянулась: бричка вже зникла з очей, долинали тільки стукіт коліс і голоси Яся та його матері, коли вони віталися з прохожими.

«Такий малий, майже дитина, а гляне — наче обійме! Навіть млосно стає і голова паморочиться!»

Вона здригнулась, облизуючи червоні губи, і жагуче потяглась усім тілом...

Їй раптом стало холодно. Тільки тепер Ягна помітила, що ноги в неї босі, голова не запнута, і на плечі поверх сорочки накинута тільки благенька хустка. Зашарівшись від сорому, подалася бічною стежкою додому.

— Чоловіки повертаються, чула? — радісно гукали їй від тинів і з-за перелазів дівчата, жінки, діти.

— Ну й що з того? — перепитала когось майже сердито.

— Повертаються! Хіба цього мало? — здивувалися з її байдужості.

— А мені однаково — з ними чи без них. От дурнії — бурчала вона, неприємно вражена тим, що всі знавісніли від радощів, чекаючи коханих.

Вона зайшла до матері. Вдома був тільки Єнджик — він сьогодні вперше встав із ліжка. Перебита нога була ще забинтована. Він сидів на порозі і плів кошика, підсвистуючи сорокам, що стрибали по тину.

— Чула, Ягусь, випустили наших!

— Ще б пах, усі на селі тільки про це й цокотять, як оті сороки!

— А знаєш, Настуся аж розум стеряла від радості, що Шимек повернеться...

— А їй що до того? — блиснула вона суворо очима, як мати.

— Та нічого... Ой, як у мене знову нога заболіла,— забурмотів зляканий Єнджик.— Цитьте ви, паскуди! — він жбурнув палкою в сіни, де розкудкудакалися кури.

Він для вигляду потирав поранену ногу й покірно зазирав у дивно спохмурніле обличчя сестри.

— А де ж мати?

— В плебанію пішли. Ягусь, про Настку це я просто так сказав...

— Дурню, думаєш, про це ніхто не знає! Одружаться, і все...

— Та хіба мати дозволять? У Настусі ж бо лише один морг.

— Якщо питатиме, то не дозволить! Хлопець у літах, час уже своїм розумом жити, знати, що і як...

— Він знає, Ягусь, знає, і як затнеться — поставить на своєму! Він матері не послухає, на злість їй одружиться і відбере свою землю.

— Мели, мели, аби тільки мати не почула!

Туга взяла Ягну. Як же! Настка, і та має хлопця, і в тієї свої радощі. В інших дівчат теж. Мабуть, усі сьогодні подуріють, бо до кожної хтось повернеться...

Так, усі повернуться! Її раптом охопила нетерпляча радість і, покинувши здивованого Єнджика, вона помчала додому прибирати й готуватися до зустрічі, як усі інші, і чекати, гарячково чекати випущених з острогу, як чекало їх усе село.

Вона весело поралась, навіть радісно заспівала щось і кілька разів вибігала подивитися на дорогу, до якої всі прикипіли очима.

— А ви кого ж виглядаєте? — несподівано спитав її хтось із сусідів.

Ягну наче обухом по голові вдарили. Вона зблідла, руки опустились, мов перебиті крила, серце болісно стислося.

Правда, кого їй чекати? Адже ніхто до неї не поспішає, вона в усьому світі одна як палець! «От Антек хіба!..» — подумала Ягна з якоюсь тривогою.— Антек! — шепотіла вона, тихо зітхаючи, і спогади замигтіли в пам'яті, як легкий туман, як чудовий сон, що наснився давно, давно...

«Може, і повернеться,— сказала собі Ягна.— Хоч, правда, коваль тільки вчора запевняв, що його не випустять разом з іншими, що він залишиться в тюрмі на багато років...»

— А може, й випустять! — мовила вголос, в думці вже уявляючи собі, як вийде до нього назустріч, але без радості, без хвилювання, з якоюсь глибоко затаєною в серці неприязню.— Ну й нехай собі повернеться, мені що до цього? — прошепотіла вона сердито.

Мацей щось забурмотів, але Ягна бридливо повернулась до нього спиною і не стала його годувати, хоч знала, що він саме цього просить по-своєму.

— Хоч би ти здох нарешті! — розсердилась вона раптом і, щоб не бачити його, знову вийшла на ґанок.

Праники стукотіли, на березі під деревами червоніли спідниці жінок, легкий сухий вітер ледь торкався зелених верб, і тоді вони злегка тремтіли. Сонце от-от мало вигулькнути з-за білих хмарок: уже поблискували калюжі, а на поверхні ставу танцювали золоті вогники. Розірвалась завіса дощу, і наче за сірими кам'яними огорожами, як величезні снопи квітів, дедалі чіткіше виступали в ясному повітрі квітучі сади, сповнені пахощів і пташиного щебетання. Голосно гуркотів млин, з кузні долинали гучно-дзвінкі удари молотів, і гомін та рух на селі нагадували дзижчання бджіл між деревами.

«А може, й побачу його»,— подумала Ягна, підставляючи обличчя вітрові й краплинам роси, що падали з гілок.

— Ягусю, працювати не підете? — гукнула їй Юзя знадвору. Ягні сьогодні й на думку не спало суперечити: вона взяла сапу й пішла в поле до жінок. У неї не було вже ні сил, ні бажання робити наперекір, вона навіть радо скорилася наказові, що відірвав її від думок і сумнівів. Її мучила незбагненна туга, сльози набігали на очі, душа поривалася кудись. Вона так ретельно взялася до роботи, що залишила усіх далеко позаду і не давала собі відпочинку, байдужа до Ягустинчиних кпин, не бачачи ворожих очей, які весь час пантрували за нею, мов злі пси, ладні от-от скочити і вчепитися зубами.

Тільки зрідка Ягна раптом випростувалась — так обважніла від цвіту дика груша випростується під дотиком вітру і, тихо погойдуючись, дивиться на світ тисячею очей, і ронить білі запашні пелюстки в море зеленого збіжжя, ніби плаче, згадуючи люту зиму...

На думку Ягні спадав інколи Антек, але частіше вставали у неї в пам'яті очі Яся, його червоні губи, і милий голос звучав у її серці так солодко, що зникала туга і все ясніло навкруги. І, нижче схиляючись над землею, вона всією силою свого смутку чіплялася за ці спогади. Така вже вона вдалася — мов тонка бруслина чи дикий хміль, яким завжди треба вчепитися за якусь гілку чи оповитися навколо міцного стовбура, щоб вони могли рости й міцніти, і жити, бо, позбавлені опори, залишені напризволяще, вони легко гинуть.

А халупниці, пошепки набалакавшись про неї досхочу, поскидали вже хустки, бо стало припікати, і дедалі жвавіше гомоніли, чимраз частіше випростувались, потягались, нетерпляче поглядаючи на сонце — чи швидко полудень?

— Козлова, ти на зріст вища, глянь-но, чи не видно наших чоловіків на тополевій дорозі?

— Не видно й не чутно! — мовила Козлова, зіпнувшися навшпиньки, щоб далі бачити.

— Дуже ви швидкі! Раніше ніж увечері, вони не прийдуть... адже дорога не близька...

— Та ще й п'ять шинків на дорозі! — не втерпіла Ягустинка.

— Бідолахи сердешні, хіба їм тепер до шинків?

— Натерпілись за стільки часу, змучилися...

— Тільки й тої муки, що висиплялися в теплі та їли досхочу.

— Де там, від'їлися, мабуть, як кабан на кропиві з половою!

— На волі й пісна картопля смачна,— сказала Гжелина жінка.

— Еге, дуже смачна!.. Тільки й користі від тієї волі бідняку, що може здихати з голоду, як йому заманеться, бо штрафу за це не беруть і в тюрму не тягнуть! — кепкувала Ягустинка.

— Правда, рідні, правда! А проте неволя — це неволя.

— А горох з салом — не юшка на осиковім кілку! — передражнила Ягустинка, аж усі вибухнули сміхом.

Філіпка щось їй відповіла, але хіба переговориш таку язикату! Ягустинка кепкувала з неї скільки влізе, а тоді згадала мельника, бо той, мовляв, дає в борг зацвілі крупи, а за гроші не доважує.

І так вони вдвох з Козловою перебрали всіх на селі, не минули навіть ксьондза: кожного протягли, мов по колючках.

Гжелина жінка пробувала захистити декого, але Козлова гримнула на неї:

— Ви б раді боронити навіть тих, що костьоли розбивають.

— Бо кожна людина потребує захисту,— мовила та лагідно.

— А найбільше Гжеля від вашої качалки.

— Вже б хто навчав мне, а не Бартека Козла жінка! — мовила та, ображено випростуючись.

Всі аж злякались, чекаючи, що вони от-от вчепляться одна одній в коси, але обидві тільки зміряли одна одну злими очима. Аж тут саме вчасно прибіг Вітек кликати усіх на обід та збирати кошики. Після полудня сьогодні робити не годилось, бо мала відбутися процесія.

Обід Ганка наказала подавати біля хати, бо сонце вже аж сяяло, і всі стріхи й квітучі дерева, наче запорошені сліпучо-білим снігом, купались у прозорому повітрі.

День був тихий, вітерець злегка торкався дерев, мов материна рука, що ніжно пестить личко дитини.

Після обіду ніхто не пішов у поле, навіть корів пригнали з пасовиська, тільки халупниці виганяли своїх захлялих годівниць попастися на межі або в ярочку.

А коли сонце повернуло з полудня на два людські зрости, жінки стали збиратися біля костьолу, стиха перемовляючись, мов птахи, які щебетали на могутніх кленах і липах, що сягали своїми ледь укритими зеленню верхів'ями аж під дах костьолу. Сонце припікало добре, як завжди після ранкового дощу. По-святковому одягнені жінки посходилися гурточками, тужно поглядаючи на тополеву дорогу. Біля цвинтарної брами сидів сліпий жебрак зі своїм собакою і жалібно виспівував божественну пісню, насторожено дослухаючись до всього навкруги і простягаючи свою мисочку, коли хто проходив поруч.

Незабаром вийшов ксьондз у стихарі, з непокритою головою. Його лисина так і виблискувала на сонці.

Хрест узяв Петрек, бо Амброжій не подужав би нести його так далеко, а війт, солтис і одна з найміцніших дівчат винесли корогви, які одразу ж затріпотіли на вітрі, виблискуючи яскравими барвами. Органістів небіж Міхал ніс свячену воду і кропило, декому з парафіян Амброжій пороздавав свічки, а органіст з молитовником у руці став біля ксьондза. Ксьондз дав знак, і люди тихо рушили вздовж села, понад ставом, у нерухомій воді якого відбивалася вся процесія.

Дорогою до неї приєдналось ще багато жінок і дітей; в останню хвилину до ксьондза протовпились мельник і коваль.

В кінці процесії, позаду всіх, шкандибала стара Агата, часто кашляючи, та шкутильгав на костурах сліпий жебрак, але біля мосту він звернув кудись — мабуть, до корчми.

Тільки за змовклим млином, бо й Франек весь у борошні прилучився до процесії, засвітили свічки, ксьондз надів свою чорну рогату шапочку, перехрестився й затягнув: «Під твою опіку...»

Всі підхопили, хто як умів, і зі співом рушили понад річкою луками, де ще повно було калюж, а місцями ноги аж по кісточку загрузали в болоті.

Заслоняючи вогники свічок, жінки одна за одною потяглися вузькою стежкою, і їхні червоні та смугасті спідниці мигтіли, мов довгий разок різнокольорового намиста.

Річка, виблискуючи на сонці, звивалася серед зелених лук, подекуди поцяткованих латками жовтих і білих квіток.

Над головами, наче великі птахи з великими жовто-червоними крилами, маяли корогви, попереду похитувався хрест, голоси співаків поволі линули в нерухомому прозорому повітрі, наче спадаючи на трави, на купи ясно-зеленого верболозу, на кущі терну, вкриті сніжно-білими квітами. Вода плескалась об береги, рясно всіяні кульбабками, і плескотінням своїм наче вторувала співу. Всі погляди були спрямовані вперед, на ясний обрій, на річку, яка виблискувала золотою лускою, на села, що маячили на пагорках, ледве позначені вдалині білими стрічками квітучих садів.

Ксьондз зі своїм почтом ішов одразу за хрестом і співав разом з усіма.

— Чогось багато качок летить! — пробурмотів він, скосивши очі праворуч.

— Це перелітні, крижні,— відгукнувся мельник, дивлячись за річку, де з низини, укритої жовтим торішнім очеретом і вільхами, важко здіймалися один за одним цілі табуни качок.

— І лелек наче більше, ніж торік.

— Є чим підживитися на моїх луках, от вони й летять звідусюди.

— А мій якраз на свята десь зник.

— Мабуть, летів ключ, от він і приєднався.

— Що це у вас на тих зораних смужках?

— А це я засадив цілий морг кінським зубом. Мокро тут, але, кажуть, літо буде сухе, то, може, й вродить.

— Тільки б не так, як мій торік: і збирати було нічого.

— Куріпкам зате пощастило! Багато їх там повиводилось,— півголосом пожартував мельник.

— Еге. Ви їли куріпок, а мої сивулі стукотіли зубами об порожні ясла!

— Якщо вродить, то я дам вам возик.

— Спасибі, бо в мене конюшина поганенька! Якщо буде посуха, пропаде! — сумно зітхнув ксьондз і знову заспівав.

Процесія наближалась до першого межового пагорка, так рясно вкритого кущами квітучої тернини, що він здавався величезним білим букетом, в якому бриніли цілі рої бджіл.

Люди із свічками оточили його вінком тремтячих вогників, високо здійнявся хрест, встромлений у кущ, розгорнулись похилі корогви, і всі стали на коліна, наче перед вівтарем, на якому в квітах з'явилася людям свята велич весни.

Ксьондз прочитав молитву проти граду, бризнув свяченою водою на всі чотири сторони, окропив і дерева, і землю, і води, і голови, покірно схилені перед ним, і весь світ навколо, що тремтів тихою радістю зростання, сили й щастя,— все, що починало жити та що вже вмирало.

Знову залунав спів, усі підводилися з колін, веселі, підбадьорені.

Пішли далі, звернувши ліворуч, луками, до невисоких пагорків. Лише діти затримались тут надовше, бо Гульбасові хлоп'ята з Вітеком завелися битися з іншими хлопцями і зчинили такий вереск, що ксьондз нагримав на них.

За луками починався широкий межовий вигін, і процесія посувалась між високими кущами ялівцю, які наче стерегли поля.

Вигін звивався, як широка зелена ріка, хвилями колихалась на ньому висока трава, рясно вишита квітами, навіть старі колії поросли жовтим молочаєм та білими стокротками. Де-не-де доводилося обминати купи каміння, порослі терном. Самотньо стояли дикі груші, вкриті цвітом, повні бджолиного дзижчання, білі, як святі облатки, і такі прекрасні, що хотілося стати перед ними на коліна, цілувати землю, що породила їх.

А далі хилилися берізки у білих сорочках, розмаявши зелені розплетені коси, чисті й тремтячі, мов дівчата, що приймають перше причастя.

Процесія поволі підіймалася на гору, обходячи ліпецькі поля з півночі, вздовж мельникової ниви, де вже шуміло жито.

Ксьондз ішов за хрестом, за ним купками тиснулись дівчата й молодші жінки, а наприкінці, поодинці або парами, плентались бабусі, за якими далеко позаду шкутильгала Агата. Діти бігали навколо, далі від очей ксьондза, щоб можна було пустувати на волі.

Нарешті вийшли на рівне місце. Стало тихше, вітер зовсім ущух, і корогви повисли. Похід розтягувався далеко, убрання жінок, мов квіти, мерехтіли серед зелені, вогники свічок іскрилися і тремтіли в повітрі, як золоті метелики. А над усім простягалось високе чисте небо, і тільки де-не-де виднілася біла-біла хмарка, наче овечка, загублена в неозорих блакитних полях, по яких пливло величезне палаюче сонце, заливаючи світ теплом і світлом.

Голосніше залунав спів, гримнув з усієї сили, так що з найближчих дерев порозліталися всі птахи; часом злякана куріпка пурхала з-під ніг або вискакував з-за купини заєць і наосліп мчав геть.

— Озимина добре пішла,— пошепки зауважив ксьондз.

— Авжеж! Учора жито й п'ят не закривало.

— А тут хто ж це так спаскудив? Половина гною позалишалася в борознах.

— Певно, хтось із халупниць під картоплю коровою орав.

— Коли боронуватимуть, борона все повикидає. Горе з такими орачами!

— А це ваш Валек тут жінкам допомагав,— тихо мовив коваль.

Ксьондза пересмикнуло, але він змовчав і, підспівуючи іншим, обводив очима неозору широчінь полів. Їхня хвиляста поверхня здіймалась, мов груди матері, і, здавалося, дихала в солодкому припливі сил, ладна нагодувати й приголубити всіх, хто припаде до її лона, щоб вони могли забути про свою тяжку долю.

Гей! Далеко линув погляд, і такі простори стелилися навколо, що вся процесія здавалася серед них ланцюжком мурашок, а голоси людей звучали, мов трелі жайворонка.

Сонце вже хилилося на захід і золотило поля, від дерев лягали тіні. Ліпецький став виблискував, мов дзеркало, в рамі садків, укритих білим шумовинням квітів. Село лежало у вибалку, наче на дні величезної чаші, оточене деревами, з-за яких тільки де-не-де сіріли клуні. Лише костьол височів над усім, здалека біліючи стінами, та сяяв у небі золотий хрест.

Праворуч рівнина розливалась безкрайнім сіро-зеленим морем — і з нього виринали села, придорожні хрести та самотні дерева. Погляд птахом линув у цю далечінь, не зустрічаючи ніде меж, крім лісів, що чорніли зокола.

— Щось надто вже тихо! Коли б уночі дощу не було...— почав ксьондз.

— Не буде. Бачите, як вияснилося й похолодало.

— Так, уранці періщило, мов з відра, а зараз уже й слідів дощу немає.

— Весна! Миттю все висихає,— зауважив коваль.

Вони дійшли до другого межового насипу, високого, як могила. Казали, що тут зариті ті, що загинули під час повстання. На вершині стояв невисокий хрест, зовсім спорохнілий, на ньому висіли образи й засохлі торішні вінки, а збоку притулилась стара гілляста верба, вкриваючи його рани молодими пагінцями. Моторошно тут було якось і пустельно, навіть горобці не гніздилися в дуплах дерев, і, хоча навколо лежали родючі землі, пагорок був майже голий, на його сипких схилах жовтів пісок, і тільки острівці заячої капусти вкривали його, мов лишаї, та стирчало сухе бадилля коров'яка й торішньої блекоти.

Ксьондз відслужив молебень від мору, і всі, пришвидшивши ходу, рушили ліворуч вузькою, добре втоптаною стежкою, яка, перетинаючи тополеву дорогу, добігала до самого лісу.

Ішли тісною юрбою. Тільки Агата залишилась біля пагорка, крадькома обірвала шмаття, що висіло на хресті, і, шкутильгаючи здаля за процесією, розкидала клаптики по межах, щось шепочучи.

Органіст заспівав молитву, але йому підтягував лише дехто, та й то мляво, не в лад, бо жінки тихо розмовляли між собою, часом лише вигукуючи там, де треба: «Моли бога за нас!» Дітвора бігла попереду, пустувала й перегукувалась, а Петрек, озираючись на ксьондза, раз у раз сердито бурчав:

— Шибеники кляті! Безбожники! От як скину ременя!.. Ксьондз, уже дуже втомлений, обтирав спітнілу лисину і, оглядаючи поля, розмовляв з війтом:

— Ого! Тут уже й горох зійшов!

— Так, ранній, мабуть. Земля добре зорана, росте, як ліс.

— Я сіяв ще на вербному тижні, а в мене щойно покільчився.

— Бо у вас у видолинку холодно, а тут грунт тепліший.

— От і ячмінь у них уже посходив, та рівний такий, наче сівалкою сіяли.

— Модліцькі хлопи — добрі господарі й поля обробляють на панську руч.

— Тільки на наших полях й сліду нема ні вівса, ні ячменю!

— Запізно посіяли, та й дощем іще прибило, не швидко тепер зійде.

— Та подекуди, як сіяли, спаскудили так, що нехай бог боронить! — зітхнув ксьондз.

— Дарованому коневі в зуби не заглядають,— засміявся коваль.

— Ну, шибеники, вуха пообриваю, якщо не перестанете! — гримнув ксьондз на хлопчаків, які жбурляли камінням у табунець куріпок, що пурхнув над полем.

Розмова відразу змовкла; хлоп'ята принишкли, органіст знов заспівав, коваль став вторувати йому так голосно, що аж у вухах гуло, а тоненькі голоси жінок зливалися в сумний хор, і молитва линула над землею, мов зграя змучених довгим льотом птахів, що спускаються чимраз нижче.

Так вони йшли серед зелених полів і співали, а модліцькі селяни, що працювали на своїх ланах, випростувались і скидали шапки або й ставали навколішки. Ревли корови, підводячи важкі рогаті голови, а іноді злякане лоша тікало від матері й наосліп мчало полем.

До третього пагорка й хреста біля тополевої дороги залишилося вже із сто сажнів, коли хтось гилосно гукнув:

— З лісу якісь чоловіки виходять!

— Може, то наші?

— Наші! Наші! — загукала юрба, і кілька жінок кинулись були вперед.

— Куди? Спершу молебень! — гостро наказав ксьондз.

І вони зупинились, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу та ще тісніше збившися в гурт. Усіх так і поривало бігти назустріч своїм, але боялися ксьондза, хоча він і сам прискорив ходу.

Несподіваний порив вітру загасив свічки. Затріпотіли корогви, загойдалися кущі, трави й осипані цвітом гілки, наче вклоняючись процесії. А юрба, хоч і співала дедалі голосніше, але вже майже бігла вперед, і всі очі були втоплені у близький ліс, де між деревами край дороги біліли каптани чоловіків.

— Не штовхайтесь, дурні! Не втечуть від вас чоловіки! — соромив ксьондз жінок, бо вони вже наступали йому на п'яти, штовхаючи одна одну.

Ганка, йдучи в перших рядах, навіть скрикнула, побачивши каптани. Хоч вона й знала, що Антека зараз не побачить, але вся тремтіла від радості, і п'янка надія сповнювала її серце. Вона відійшла вбік, стала в борозні й дивилася, дивилася...

А Ягуся, яка йшла поруч з матір'ю, теж зірвалася з місця, ладна бігти туди, де стояли чоловіки. Її то кидало в жар, то обсипало морозом, так що зуби стукотіли. Інші, не менше ніж вона, поривалися назустріч рідним, за якими вони так скучили. Кілька дівчат і підлітків не витримали: купою вихлюпнулися з натовпу, мов вода з перекинутого відра, і, не слухаючи окриків, помчали навпростець до лісу, тільки п'яти замигтіли.

Процесія швидко дійшла до хреста, від якого було вже зовсім близько до останнього пагорка, який відмежовував ліпецькі землі від панського лісу.

Там, у затінку величезних беріз, які стерегли розп'яття, стояв гурт чоловіків. Побачивши здалека процесію, вони поскидали шапки, і перед очима жінок з'явилися любі обличчя чоловіків, батьків, братів і синів — схудлі, змарнілі, але радісні, осяяні усміхом щастя.

— Плошки! Сікори! Матеуш! Клемб! Гульбас! І старий Гжеля! І Філіп! Рідні ви наші! Бідолашнії Господи, мати божа найсвятіша! — вигукували й палко шепотіли в юрбі, і всі очі сяяли щастям, руки простягалися назустріч, у грудях зростав нестримний крик. Чути було приглушений плач, але ксьондз одним голосним словом стримав та примусив замовкнути всіх і, дійшовши до хреста, спокійно прочитав молитву «від вогню». Правда, читав він неуважно, бо мимохіть весь час позирав убік і кидав зворушені погляди на змарнілі обличчя чоловіків.

Всі повклякали, читаючи палку, сповнену вдячності молитву. Сльози текли з очей, втоплених у сина божого, розіп'ятого на хресті.

Тільки скінчивши молитву й побризкавши свяченою водою схилені голови, ксьондз скинув свою рогату шапочку й весело гукнув на весь голос:

— Слава Йсу! Як ся маєте, люди добрі?

Вони відповіли хором, тиснучись до нього, як вівці до вівчаря, цілували руки, кланялися в ноги, а він кожного пригортав до грудей, цілував у голову, гладив по схудлому обличчю, турботливо питав про здоров'я і відпускав з добрим словом. Нарешті стомлений, сів під хрестом, втираючи піт і сльози радості.

Навколо кипіло, наче в казані Гомін, сміх, дзвінкі поцілунки, радісний плач, вереск дітвори, палкий шепіт, вигуки, що, наче пісня, вихоплювалися із щасливих сердець, які одразу забули про довгу тугу... Кожна жінка відводила свого чоловіка вбік, кожен прибулий, як висока ялина серед кущів, стояв, оточений жінками й дітьми. Це тривало довго і не скінчилося б до ночі, якби ксьондз не схаменувся й не дав знак продовжувати процесію.

Похід рушив до останнього межового насипу. Дорога йшла лісом, поміж невисокими заростями ялівцю й молодими соснами.

Ксьондз заспівав: «Милостива матір...» і всі, як один, підхопили слова молитви могутнім хором, аж застогнав бір, повнячись луною. Щастя переповнювало серця, вибухало з такою силою, що спів гримів, як весняна буря, і лунав у височині гімном вогненного захвату.

Людей побільшало, і процесія зайняла всю дорогу, та ще й багато хто йшов лісом і полями. Все узлісся кишіло людьми, і спів злітав до самого неба. Та швидко він упав, мов хмара, коли відгримить грім,— тільки ті, що йшли попереду, підспівували ксьондзу, а іншим не терпілося поговорити зі своїми. Ряди вже розладналися, юрба розсипалася на усі боки, кожна сім'я йшла окремо, чоловіки взяли на руки менших дітей, молоді йшли парами, тихо розмовляючи, а деякі вже ховалися в хащу, далі від людських очей. Дівчата, червоні як вишні, горнулися до своїх хлопців, вже не соромлячись нікого. Час від часу вони, від надмірного щастя, заспівували так голосно, що злякані ворони тікали з гнізд у поле, і від руху повітря гаснули свічки, а ліс озивався повільним протяглим гудінням.

Потім знов наставала тиша, в якій лунав тільки тупіт ніг, щасливий сміх і приглушений шепіт у кущах та сумне бурмотіння бабусь, які повторювали слова молитви. Надходив захід, небо здіймалось, як позолочена скляна баня і лише кілька хмарок палало червінню в його синій височині. Сонце вже скотилося до обрію і висіло над лісом. Поміж могутніми стовбурами, в зелених заростях бігали золоті відблиски, а самотні дерева на галявині спалахували живим вогнем; зблискували іскрами сховані в хащах струмки; і весь ліс був начебто у вогні і в червоному диму. Місцями, там, де суцільною стіною, пліч-о-пліч, мов дужі велетні, стояли високі ялини, морок загусав, і лише де-не-де пронизував його сонячний дощ

Бір хилився над дорогою і наче дивився на поля, гріючи в останньому» промінні свої пишні верхів'я. Було так тихо, що здалека чулось, як стукотять дзьобами дятли. Десь дзвінко кувала зозуля, а з полів долинало щебетання пташок.

Дорога подекуди звивалася край самого поля, і чоловіки часто, урвавши розмову, товпилися біля придорожньої канави, нахилялися і йшли, не зводячи очей з зелених врун, над якими пломеніли оповиті загравою квітучі дерева. Довгі смуги наче лягали їм до ніг, а поля озимини коливались, як вода, з радісним шелестом вклоняючись своїм господарям. А ті йшли, втопивши очі в свою матір годувальницю, не один скидав шапку, хрестився й шептав молитву, і в усіх тремтіли серця в німому і щирому схилянні перед цими священними просторами.

Звісно, після перших привітань розмови іще пожвавішали, радість переповнювала груди, не одному хотілося гукати на весь ліс чи припасти до цього поля й заплакати.

Тільки Ганка почувала себе самотньою. От і поперед неї, і позаду, і збоку з гомоном ідуть чоловіки, до них ніжно горнуться жінки й діти, про щось говорять, заглядають в очі, лише їй слова сказати нікому. Вся юрба так і кипить нестримною радістю, а вона, хоч і йде серед неї, почуває себе нещасною, покинутою, самотньою, мов дерево, що засихає в гаю, на якому навіть ворона гнізда не зів'є, не сяде жоден птах. З нею мало хто й вітався — кожен поспішав до своїх,— що вона їм? Скільки людей повернулось! Навіть Козел тут — знову доведеться стерегти від нього комори та зачиняти хліви... Відпустили найзавзятіших бунтівників: війтового брата Гжелю, Матеуша. Тільки Антека немає... Може, вона його вже ніколи й не побачить.

Ці думки каменем лягали на серце, позбавляли сил, і Ганка вже ледве ступала, але йшла з високо піднесеною головою, на вигляд сувора й горда, як завжди. Заспівували — вона співала разом з усіма, ксьондз починав молитися — і вона перша побілілими губами проказувала за ним молитву. Тільки коли западала мовчанка і поруч раптом лунав схвильований, гарячий шепіт, вона втоплювала суворі очі у хрест, що поблискував попереду, і намагалася стримати зрадливі сльози, що раз у раз злодійкувато вибивалися з-під почервонілих повік... Вона навіть не зважувалася спитати в кого-небудь про Антека — адже цим зрадила б свою муку! Ні, ні, стільки вже перестраждала, то й це витерпить, і навіть більше... знесе... переможе!.. Наказувала так собі, але водночас почувала, як ридання перехоплюють горло, чимраз дужче налягає туга, очі застилає морок і як мука її щомить зростає.

Не тільки Ганці було так тяжко — не ліпше почувала себе і Ягуся. Вона йшла осторонь, насторожена, як полохлива лань. В перші хвилини й вона, в радісному піднесенні, помчала назустріч чоловікам і мало не перша добігла до них. Але ніхто не вибіг з юрби їй назустріч, ніхто не обняв, ніхто не поцілував. Ще здалека побачила вона вищу від усіх голову Матеуша, і її блискучі очі звернулися до нього, ожило раптом давно забуте почуття, і Ягна з радісним криком стала протискуватись до нього. Але він наче не бачив її. Мати повисла в нього на шиї, Настуся обіймала його, менші діти чіплялися за одяг, а солдатка Тереза, розчервоніла й заплакана, тримала його за руку, не ховаючись уже від чужих очей.

Ягусю наче хто холодною водою облив, вона вибралася з юрби й побігла в ліс, сама не знаючи, що з нею діється: ще якусь хвилину тому їй так хотілось радіти разом з усіма, бути в юрбі, серед веселого гомону привітань; у неї таке саме живе серце, сповнене вогню, відкрите до поривів захвату й щасливих сліз, а доводиться іти самій, осторонь від людей, мов шолудивому собаці.

Вона вся тремтіла від болю, ледве стримувала сльози й стогін, ішла похмура, як дощова хмара, що от-от рине зливою.

Ягна кілька разів поривалася бігти додому, та не могла: шкода було піти з такого свята, і вона вешталась серед людей, мов Лапа, що шукав у юрбі хазяїв. Її не вабило ні до матері, ні до брата, який навмисне чкурнув у ліс і не бачив нікого, крім своєї Настусі. Іншим також було байдуже до неї. Нарешті її охопила така злість, що вона залюбки жбурнула б каменем у юрбу, в ці веселі, усміхнені обличчя.

На щастя, процесія вже виходила з лісу.

Останній пагорок стояв на роздоріжжі, звідки одна з доріг звертала просто до млина.

Сонце вже сідало, з улоговини віяло холодом. Ксьондз поспішав, Валек, сидячи на козлах, чекав на нього з бричкою.

Люди ще співали, але вже поспіхом, абияк, бо всі вже потомились. Чоловіки, побачивши неподалік обгорілі руїни, тихо розпитували про пожежу на фільварку. Та й на поміщицьких полях відбувалося щось незрозуміле, що викликало загальне зацікавлення.

Поміщик на буланому коні їхав по полю слідом за якимись людьми, що довгими тичками міряли землю. А на роздоріжжі, біля згорілих стіжків, стояли яскраво-жовтого кольору брички.

— Що то може бути? — запитав хтось.

— Бачиш, поле міряють, а проте це не землеміри.

— Купці, певне, бо на селян не схожі.

— На вигляд наче німці.

— Оце правда! Каптани сині, у зубах люльки, а штани навипуск!

— Достоту як голландці з Грюнбаха.

Так перемовлялися ліпецькі, зацікавлено спостерігаючи прибулих, і якийсь глухий неспокій поволі охоплював усіх. Ніхто навіть не помітив, як коваль тихцем вибрався з юрби і мало не навкарачки став борознами пробиратися до поміщика.

— Фільварок у пана хочуть відкупити, чи що?

— Ще на Великдень казали, що пан шукає покупців.

— Хай вас бог боронить від сусідів-німців!

Розмови змовкли, бо процесія скінчилась, і ксьондз уже сідав у бричку разом з органістовою сім'єю.

Юрба, розбившись на купки, поволі потяглась до села. Ішли й дорогою, і межами — кому як ближче додому.

Сонце зайшло, і на землі посутеніло, а на зеленкуватому небі розгорялася вечірня зоря. З лук за млином здіймалися білі випари і, мов прядиво, снувалися по низинах. В тиші, яка оповивала все, долинало звідкілясь тільки клекотіння лелеки. А голоси людей затихали, і процесія потроху танула в полях, тільки де-не-де ще червоніла чиясь спідниця або білий каптан мигтів у синявому смерку.

Незабаром вулиці села сповнилися людьми й гомоном, з усіх боків сунув люд. Кожен господар хрестився, вітаючи давно не бачену рідну оселю, і не один падав перед образами ниць, ридаючи вголос від щастя. В хатах чути було привітання, вигуки, жіночий і дитячий вереск, палкі поцілунки та вибухи сміху.

Нарешті жінки,збуджені і наче очманілі від усього щойно пережитого, почали садовити своїх бідолах до полумисків і, припрошуючи їсти, підкладали їм найсмачніші шматки.

Забуто було всі жалі та кривди, довгих місяців розлуки наче й не бувало. Кожен від щирого серця радів тому, що повернувся додому, раз у раз обіймав своїх, пригортав до грудей та про все розпитував.

Наївшися, пішли оглядати господарство. Хоча уже зовсім смеркло, чоловіки обходили подвір'я, сад, гладили корів і коней, навіть торкали пальцями осипані цвітом віти, так пестливо, наче гладили дитячі голівки.

І не сказати, яка радість панувала в Ліпцях.

Тільки в Борин було не так, як в інших.

Дім майже спорожнів: Ягустинка побігла до своїх, Юзя з Вітеком помчали туди, де було людно й весело, і Ганка самотньо ходила по темній хаті, заколисуючи на руках заплакану дитину, і дала волю горю та гірким, пекучим сльозам.

Не тільки вона страждала того вечора: по темному подвір'ю ходила Ягуся; її терзав той самий біль, і вона так само кидалася, мов птах, що б'ється об грати клітки.

Вони на диво були схожі в цю мить одна на одну.

Ягуся повернулася раніше від усіх і, сердита, похмура, як ніч, накинулась на роботу: хапалася за все, що тільки наверталось на очі, працювала за інших: видоїла корів, напоїла теля, навіть свиням віднесла корм. Ганка не вірила власним очам. А Ягуся, нікого не помічаючи, працювала, наче хотіла втомою вгамувати таємну гіркоту, забути смуток і кривди.

Але, хоч руки її терпли від роботи й поперек ломило, сльози не висихали, і раз у раз гарячі краплини текли по щоках, а в серці зростав лютий біль.

Заплакані очі нічого не бачили, не помічали навіть Петрека, який, відколи вона повернулась, ні на крок не відходив від неї, допомагав у роботі, стиха заговорював і, жадібно дивлячись на неї, частенько присувався так близько, що вона мимоволі відсторонялась. Дійшло до того, що, коли Ягуся набирала в клуні січку, він обняв її за стан, притиснув до стіни і, щось бурмочучи, потягнувся до її уст.

Вона не опиралась, не догадуючись, до чого йдеться, і навіть начебто рада була скоритися чужій волі. Та коли Петрек штовхнув її на солому і вона відчула на обличчі його вогкі губи, Ягуся шарпнулася, мов вихор, віджбурнула його, мов ганчірку, з такою силою, що він упав на землю.

Вона навіть затіпалася від шаленого гніву.

— Опудало паскудне! Свинопас! Спробуй-но тільки ще раз мене торкнути, я тобі ноги й руки поперебиваю! Матимеш від мене пестощі — кров'ю вмиєшся! — кричала вона, хапаючись за граблі Але відразу забула про нього і, покінчивши з роботою, пішла до хати.

На порозі вона зіткнулася з Ганкою: заглянули одна одній у сповнені сліз, потьмарені болем очі і поспіхом розійшлися.

Двері в сіни були відчинені, в кімнатах горіли лампи, і обидві жінки, охоплені якимсь незрозумілим почуттям, щоразу поглядали здалека одна на одну.

Потім почали удвох готувати вечерю, поратися поруч, але жодна й рота не розтулила, й слова не вимовила — обидві тільки крадькома спостерігали одна за одною.

Звісно, кожна добре розуміла, яку муку терпить сьогодні інша, і часто їхні зловтішні, мстиві погляди стиналися, мов гострі ножі, а стиснуті губи наче промовляли.

«Добре! Так тобі й треба!»

Бували хвилини, коли вони жаліли одна одну й навіть ладні були приязно заговорити. Кожна тільки й чекала зачіпки, щоб відповісти лагідним словом. Вони навіть підходили ближче, вичікуючи, поглядали одна на одну; згасали завзяття й лють, однакова доля й самотність зближували їх... Але кожного разу щось заважало їм заговорити: то плач немовляти, то невиразне почуття сорому, то давні кривди, що раптом оживали в пам'яті. І злість знову закипала в серцях, знову відштовхувала їх, а очі люто блискали ненавистю.

— Так тобі й треба! — сичали обидві крізь зуби, міряючи очима одна одну, знову ладні посваритися, навіть побитись, щоб зігнати злість.

Але, на щастя, до цього не дійшло, бо Ягуся одразу ж після вечері пішла до матері.

Вечір був темний, але тихий і теплий, зірки тільки де-не-де поблискували у глибині сірого неба, на болотах товстим білим кожухом лежав туман, голосно кумкали жаби та часом квилили чайки. Земля була запнута мороком, на світлому фоні неба вимальовувались обриси дерев. У садках, наче оббризканих вапном, повівали пахощами квітучі вишні та ледь-ледь розквітлий бузок, пахло молодою травичкою і вологою землею; кожен запах чути було сам по собі, і все разом так напоювало повітря, що паморочилась голова.

На селі ще не спали, тихо гомоніли на порогах і на не видних у темряві призьбах. На вулицях, затінених деревами і тільки де-не-де посмугованих променями світла з вікон, було людно.

Ягуся збиралася навідати матір, але, не дійшовши до неї, пішла блукати навколо ставу, щоразу зупиняючись, бо мало не на кожному кроці натрапляла на якихось двоє закоханих, злитих у міцних обіймах.

Зустрілися їй і брат з Настусею. Вони йшли обнявшись і шалено цілувались.

Потім вона ненароком сполохала Марисю Бальцеркову з Вавжоном: стояли біля тину, в густій тіні, пригорнувшись одне до одного і забувши про все на світі.

Вона впізнавала з голосу й інших. З кожного затінку на березі, з-під тинів, звідусюди лунав шепіт, слова, тихі, як подих, палкі зітхання й шелести. Все село сьогодні кипіло коханням і насолодою: навіть дівчата-підлітки гуляли з хлоп'ятами, бігали наввипередки й пустували.

Від усього цього Ягусю занудило, і вона, обминаючи всіх, пішла просто до матері, але біля самої хати зіткнулась віч-на-віч з Матеушем. Він навіть не глянув на неї, обминув, як дерево. З ним ішла Тереза, він обіймав її і щось говорив. Вони пройшли, а Ягуся ще чула їхні голоси й стримуваний сміх.

Вона раптом повернула назад і стрімголов, наче за нею гналися собаки з усього села, побігла додому.

А вечір, тихий, запашний, просякнений радістю зустрічей, оповитий святою тишею щастя, минав і його ніяк було втримати.

Десь у пітьмі, в садку чи в полі, сумно заспівала сопілка, наче вторуючи палкому шепоту, звукам поцілунків, розлитій скрізь млосній радості.

А на болотах виспівував гучний жаб'ячий хор, часто уриваючись. Від ставу, затуманеного, як сонне око, у відповідь йому лунало протягле, чимраз тихше кумкання. Діти, що бігали по вулицях, вирішили позмагатися з ними і, передражнюючи, затягли:

VIII

День прокидався розкішний, веселий і свіжий, мов людина, яка, добре виспавшись, одразу ж схоплюється на ноги і, шепочучи молитву, протираючи очі та ще позіхаючи, хапається до роботи. Віщуючи добру погоду, червоне сонце поволі підіймалось на високе небо, мов на неозоре поле, де в синій імлі лежали незліченні зграї білих хмар.

А вітер уже гуляв по світу, мов господар, що будить усіх вдосвіта, перебігав по заціпенілому від нічного холоду колоссю, дмухав на туман, розганяючи його на всі боки, шарпав обважніле гілля дерев, гудів на перехрестях і, підкравшись тихенько до поринулих у сон садків, з такою силою вривався в хащу дерев, що з вишень сипався останній цвіт, снігом укривав землю і, як сльози, падав на поверхню ставка.

Земля прокидалась. Заспівали птахи, зашепотіли дерева, квіти розкривали назустріч сонцю ще важкі, вологі вії, іскриста роса сипалася перлистим градом.

Довгий щасливий трепет пройняв усе, що прокидалося до життя, і звідкілясь з глибини землі, з надр буття гримнув німий крик і блискавкою полинув над світом.

Так людина, коли її мучить уві сні кошмар, кидається, завмирає від жаху, розплющує очі і, побачивши сяйво сонця, криком невимовного щастя вітає день, радіючи, що вона ще серед живих, та забуваючи, що новий день — це ще один день праці й страждань, такий, який був учора, який прийде завтра, який буде завжди.

Прокидалися й Ліпці. З дверей раз у раз виглядали розпатлані голови, поглядаючи навколо заспаними очима. Дехто вже вмивався біля ґанку, напіводягнені жінки бігли по воду. Хтось рубав дрова, на дорогу виїжджали вози, над коминами розквітали в повітрі звої диму; чути було, як у хатах гримають на ледачих, що не хотіли вставати.

Було ще рано, сонце ледве на два людські зрости звелося над східним краєм неба і збоку пронизувало червоним промінням темні садки, а на селі вже стояв кипучий рух.

Вітер угамувався, і все пило живлющу свіжість запашного ранку. Сонце купалося у воді, з дахів збігали перлисті струмочки, ластівки кружляли у прозорому повітрі, лелеки линули з гнізд на луки шукати їжі, на тинах виспівували півні, весело б'ючи крилами, а гуси з гелготінням вели своїх гусенят до порожевілого ставка. На всіх подвір'я лунало протягле мукання, господині поспіхом доїли корів. З усіх воріт виганяли на дорогу худобу. Корови йшли, похитуючи боками і терлися об тини й дерева, а вівці, задерши голови та мекаючи, бігли посеред дороги, здіймаючи хмари куряви. Усіх їх гнали на майдан біля костьолу, де двоє підлітків верхи, хльоскаючи батогами й голосно лаючись, зганяли докупи череду, що весь час розбігалась, та гримали на запізнілих.

Вся череда рушила на тополеву дорогу, прямуючи до лісу, біля якого лежали громадські пасовиська, і незабаром її вкрила хмара червоної від ранкового сонця куряви. Тільки мекання овець та гавкання собак у цьому густому тумані позначали її рух.

Скоро й пастушки погнали табуни білих крикливих гусей. Часом хтось вів на налигачі тільну корову попастися на межі, хлопчиська вели за гриви сплутаних коней на перелоги.

Скінчилась ранкова метушня, але на селі не стало тихше, бо всі збирались на ярмарок.

Минув уже тиждень, відколи чоловіки повернулися з острогу, і в Ліпцях все входило у звичну колію. Мов після великої бурі, що наробила чимало шкоди, люди, отямившись від тривоги, нарікаючи та скаржачись на долю, знову бралися до виснажливої праці. Правда, не все ще йшло як слід. Чоловіки, хоч і взяли знову господарство у свої тверді руки, лінувались, проте, рано вставати, допізна вигрівались під перинами; не один частенько забігав до корчми, наче щоб почути новини про свою судову справу; дехто до полудня вештався по селу та базікав з кумами, дехто порав найневідкладнішу роботу, аби тільки зіпхнути її з плечей. Нелегко було після довгої перерви братися до діла. Та минав день за днем, і всі чимраз більше звикали до роботи, чимраз рідше з'являлися в корчмі й на вулицях, з кожним днем злидні все міцніше хапали людей за карк і хилили до землі, запрягаючи їх у ярмо тяжкої повсякденної праці.

Але сьогодні майже ніхто не вийшов на роботу — всі збиралися в Тимов на ярмарок.

Цього року переднівок почався задовго до нового врожаю, і настав такий скрутний час, що в хатах стояв стогін. Ось чому кожен, в кого було що продати, поспішав на ярмарок. А дехто їхав просто для того, щоб зустрітися із знайомими з сусідніх сіл, дещо побачити й перехилити чарочку. Адже в кожного був свій клопіт, а де людям розважитись, де почути новини, як не на ярмарку чи на храмовому святі? Там і душу вилити можна і підбадьоритись.

І от тільки-но вигнали худобу на пасовиська, всі почали збиратися, запрягати коней, а ті, хто мав іти пішки, виходили з дому вдосвіта.

Першими рушили бідняки. Філіпка з плачем погнала продавати шість старих гусей, розлучивши їх з гусенятами, що тільки-но вбилися в колодочки: чоловік її вийшов з тюрми й одразу ж захворів, а вдома нічого було їсти.

Дехто вів за роги телицю. А через те що в нужди, як то кажуть, ноги довгі, а пазури гострі, то навіть криворотий Гжеля, в якого землі було цілих вісім моргів, повів на ярмарок дійну корову, а сусіда його, Юзеф Вахнік — льоху з поросятами.

Рятувалися бідняки, як могли. Не одного вже так притиснуло, що він вів на продаж останню конячину, от як Гульбас, приміром, Бальцеркова подала на нього в суд, правлячи п'ятнадцять карбованців, які він колись позичив у неї на корову, і тепер погрожувала судовим вироком. Хоч-не-хоч сів бідолаха на гнідого й поїхав його продавати, супроводжуваний плачем та зойканням усієї родини.

Вози поволі виїжджали один за одним — заможні господарі теж везли продавати, хто що мав, бо війт нагадував про податки і погрожував всякими карами. Господині їхали кожна із своїм добром: з-під хусток кудкудакали кури, сичав на возі жирний гусак, а ті що йшли пішки, несли яйця у вузликах, масло, зібране крадькома від дітей, а дехто й святкову спідницю або шматок полотна. Всіх нужда притисла, а до жнив, до нового врожаю було ще далеко.

Всі так поспішали, що навіть обідню в костьолі сьогодні ксьондз відправив раніше, ніж звичайно. Лише кілька жінок стояли навколішки біля вівтаря, не встигаючи вимовляти слова молитви, бо ледве продзвонили на піднесення чаші, як уже Амброжій став гасити свічки і брязкати ключами. Солдатка Тереза, що мала до ксьондза якусь справу, прийшла саме в ту хвилину, коли він уже йшов додому снідати. Вона не зважилась його зупинити і стала чекати біля огорожі. Нарешті ксьондз вийшов, але раніше ніж вона встигла підійти до нього, сів у бричку і наказав швидше везти себе в Тимов.

Терезка, гірко зітхаючи, довго ще дивилася на тополеву дорогу, де здіймалася курява і сірою хмарою лягала на поля. Вози чимраз тихше торохтіли в далечині, і тільки червоні хустки жінок, які йшли одна за одною обабіч дороги, мигтіли іноді між деревами.

Незабаром у Ліпцях все затихло, навіть млин не гуркотів, і кузня була замкнена, а вулиці зовсім збезлюдніли. Ті, хто не поїхав на ярмарок, поралися на подвір'ях та на городах.

Терезка, чимось дуже стурбована, пішла додому.

Вона жила за костьолом, поряд з Голубами, в хатинці на одну кімнату з половиною сіней. Другу половину хати брат, коли ділилися, відрізав і переніс на свою ділянку, і тепер перепиляні стіни та покрівля стирчали, як зламані ребра.

Настка, що стояла на порозі, побачила Терезу — їхні хати відділяв тільки невеличкий садок.

— Ну, що він тобі прочитав? — гукнула вона, підбігаючи.

Терезка, зупинившись біля перелазу, розповіла про свою невдачу.

— А може, органіст прочитає? Він, мабуть, уміє читати по-писаному.

— Звісно, вміє, та як з порожніми руками до нього піду?

— Візьми кілька яєць.

— Мати все понесла в місто, тільки качині залишились.

— Не турбуйся, він і качині візьме.

— Пішла б, та боюсь чогось! Якби знаття, що тут написаної — Вона дістала з-за пазухи лист від чоловіка, якого війт привіз їй учора ввечері з волосної канцелярії.— Що там може бути?

Настка взяла в неї з рук списаний аркушик, присіла під тином навпочіпки і, розправивши листа на колінах, знову почала з великими зусиллями розбирати його. А Терезка сіла на перелазі і, підпираючи руками підборіддя, з острахом дивилася на незрозумілі рядки, з яких Настка тільки й змогла прочитати по складах: «Слава Йсу».

— Ні, далі не розберу, марно й старатися! От Матеуш напевно прочитав би!

— Ні, ні! — Терезка страшенно почервоніла й тихо попросила:

— Не кажи йому про листа, Настусю, не кажи нічого!

— По-друкованому я з кожної книжки прочитаю, літери я добре пам'ятаю, а тут нічого не можу зрозуміти: якісь закарлючки, викрутаси, наче муху хто вмочив у чорнило й пустив на папір.

— Не скажеш йому, Настусю, ні?

— Вже я тобі вчора казала, що мені до вас байдуже. Повернеться твій, все й так неодмінно виявиться! — сказала Настка, підводячись.

Терезка раптом захлинулася плачем і не могла вимовити й слова.

Настка чогось розсердилась і пішла, скликаючи дорогою курей, а Терезка, зав'язавши в хустку п'ять качиних яєць, попленталась до органіста.

Але, видно, нелегко їй було — вона раз у раз зупинялась і, ховаючись за деревами, з тривогою вдивлялась у нерозбірливі літери листа.

«А може, його вже відпускають?»

Страх стискав їй горло, ноги підгинались, а серце калатало так розпачливо, що вона прихилялась до дерев і заплаканими очима дивилась навколо, наче шукаючи порятунку.

«А може, він тільки про гроші пише!»

Вона йшла дедалі повільніше, чоловіків лист наче пік її, і вона раз у раз виймала його з-за пазухи та нарешті зав'язала у ріжок хустинки.

В органіста ніби не було нікого вдома: двері стояли відчинені навстіж, але в кімнатах було безлюдно, тільки в одній, де вікно було завішане спідницею, хтось голосно хропів під периною.

Терезка несміливо пройшла сіньми й кинула погляд на подвір'я. В кухні на порозі сиділа наймичка і, поставивши між колінами маслобійку, збивала масло, відганяючи гілкою мух.

— А де ж хазяйка?

— На городі, зараз її почуєте!

Терезка стала збоку, бгаючи листа в руці, і нижче насунула хустку на очі, бо сонце підбилося вже височенько і визирало з-за будівель.

На ксьондзовому подвір'ї, по той бік огорожі, чути було крик свійської птиці. Качки хлюпалися в калюжах, молоді індички джерготіли десь під тином, а старі індики, розчепіривши крила, завзято наскакували на поросят, що брьохалися у грязюці. З клуні злітали голуби, кружляли в повітрі і білою хмарою сідали на червоний дах плебанії. З полів тягло вологим теплом, розквітлі садки купалися в сонячному світлі, і осипані цвітом яблуні виглядали з зелені, мов сніжно-білі хмарки, оббризкані червонястим промінням. Тихенько дзиґотячи, бджоли летіли на роботу; то тут, то там, мов пелюстки, мигтіли у повітрі метелики; часом зграя горобців з галасом падала з дерев на тин.

У Терезки раптом полилися з очей сльози.

— Органіст удома? — спитала вона, відвернувшись.

— Де ж йому бути? Ксьондз поїхав, от він і вилежується, мов кабан!

— А ксьондз, певно, на ярмарок поїхав?

— Авжеж, бика хоче купити.

— Бика? Мало хіба в нього худоби?

— Хто багато має, тому ще більше хочеться,— буркнула наймичка.

Терезка помовчала. Гірко їй стало від думки, що от у людей усього вдосталь, а вона ледве животіє і не раз голодує.

— Хазяйка йде! — гукнула наймичка і так завзято заколотила кописткою в маслобійці, що аж сметана розбризкалась навколо.

— Це твої штучки, ледацюго! Ти навмисне пустив кобилу в конюшину! — залунав у саду верескливий голос органістихи.— Не хотів на переліг вигнати! Господи милостивий, ні на кого покластися не можна! Не менш як два сажні конюшини пропало! Стривай, скажу дядькові, то він тобі, дармоїдові, такого лупня дасть — довго пам'ятатимеш!

— Я її вигнав на переліг і власними руками спутав та прив'язав до кілочка.

— Не бреши! От дядько зараз з тобою поговорить!

— Кажу вам, тітонько, я її в конюшину не пускав.

— А хто ж? Може, ксьондз? — ущипливо спитала тітка.

— Вгадали: ксьондз своїх коней випаса у нашій конюшині,— сказав Міхал голосніше.

— Здурів хлопець! Заткни пельку, бо ще хтось почує!

— Не буду мовчати, у вічі йому скажу, бо сам бачив! От ви мене лаєте, а ксьондз конюшину кіньми столочив. Прийшов я вдосвіта за нашими кіньми, гнідий лежав, а кобила паслась. Вони там і були, де я їх залишив на ніч. Слідів там багато, можете перевірити — ще свіжі.

Розпутав я їх, сів на гнідого — аж дивлюсь; у нашій конюшині чиїсь коні пасуться. Ще тільки-тільки розвиднялось, я стежкою підібрався до ксьондзового городу, щоб їх перейняти. Виходжу на стежку біля Клембів, а там ксьондз стоїть з молитовником, оглядається навкруги та раз у раз батогом заганяє коней ще далі в конюшину...

— Тихо, Міхале! Чувана це річ, щоб сам ксьондз... Давно я казала, що сіно наше торік... тихо, там якась молодиця стоїть!

Вона поспіхом пройшла вперед, а тут якраз і органіст прокинувся і став кликати Міхала.

Терезка подала хазяйці вузлик з яйцями і, уклонившись низенько, боязко попросила прочитати їй листа від чоловіка.

Та наказала їй почекати. Минуло чимало часу, поки її покликали в кімнату. Органіст, зовсім розкислий, у самій білизні, попиваючи каву, став читати вголос листа.

Терезка слухала з завмерлим серцем. Чоловік писав, що в жнива повернеться додому разом з Кубою Ярчиком з Вольки та Гжелею Бориною. Лист був ласкавий, чоловік запитував про її здоров'я, про все, що діється вдома, посилав вітання знайомим і, видно, дуже радий був, що швидко повернеться. Наприкінці кілька слів приписав Гжеля — просив повідомити батька, що незабаром приїде. Бідолаха не знав, що сталося з Мацеєм.

Але Терезку теплі, ласкаві чоловікові слова шмагали, наче батогом, пригинали до землі. Вона стримувалась, щоб не помітили інші, намагалася спокійно прийняти страшну звістку, але зрадливі сльози гарячими струмочками текли по щоках.

— Ач як радіє, що чоловік повернеться! — глузливо пробурмотіла органістиха.

У Терезки сльози сипнули градом. Втекла, сердешна, щоб не заридати вголос, і довго ховалася під чиїмось тином.

— Що мені, сироті, тепер робити? Що? — шепотіла вона, охоплена безнадійним розпачем.

Ясна річ, повернеться чоловік і про все довідається!

Жах лютим вихором охопив Терезку. «Ясек добрий, хороший, але завзятий, як усі Плошки: образи не подарує, ще, може, уб'є Матеуша! Господи спаси, помилуй!» Про себе вона не думала.

Ридаючи і терзаючись цими думками, вона якось непомітно опинилася в Борини. Ганки вдома не було, вона ще раненько поїхала до міста. Ягна робила щось у матері, і вдома були тільки Юзя і Ягустинка,— вони відбілювали на сонці полотно, розстеляючи його мокрим у садку.

Терезка розказала про Гжелю і хотіла одразу ж піти, але Ягустинка відвела її вбік і сказала неголосно й на диво лагідно:

— Опам'ятайся, Терезко! Май розум, адже злих язиків не відріжеш!.. Повернеться Ясек — хоч би що, а дізнається. Ти про те подумай, що любчик — на місяць, а чоловік — на все життя! Я тобі добра бажаю.

— Що ви таке кажете? — белькотіла Терезка, наче не розуміючи, про що йдеться.

— Не вдавай дурненьку! Про вас усі знають. Прожени ти Матеуша, поки є час,— тоді Ясек людям не повірить: він за тобою скучив; ти йому, що схочеш, утовкмачиш. Матеуш звик до твоєї перини — але ж не приріс він до неї, прожени його, поки не пізно! Не бійся, і Ясек теж неабихто. А кохання мине, як учорашній день, не втримаєш його, хоч би й життям за це заплатила. Кохання — однаково що жирна приправа до святкового обіду; їстимеш її щодня, вона тобі швидко надокучить і відригатися буде. От люди кажуть: «Кохання — сльози, а шлюб — домовина!» Може, воно й правда, та домовина ця з чоловіком і дітьми краща, ніж вільне життя на самоті. Ти не рюмсай, а рятуйся, поки не пізно! Якщо чоловік тебе через це кохання покине та з хати вижене, куди підеш? По чужих людях, на посміховисько, на погибель! Еге, проміняв дядько сокиру на паличку! Впадеш з воза, то біжи потім за розворою, висолопивши язика! Проти вітру швидко дух перехопить, з сил виб'єшся, а не доженеш! Дурненька ти, дурненька! Кожен чоловік штани має, байдуже — Матеушем його звуть чи Кубою! Кожен присягається, поки свого не доб'ється, кожен — як мед, поки ти йому люба. Ти поміркуй та гарненько це запам'ятай. Я ж тобі дядина і добра бажаю!

Але Терезка вже не могла втриматися — втекла в поле і, заховавшись у житі, дала нарешті волю сльозам і горю.

Даремно силкувалася вона подумати над тим, що казала їй Ягустинка,— щохвилини її проймала така туга за Матеушем, що вона з риданнями качалась по землі, мов поранений звір.

Тільки лемент, який почувся поблизу, примусив її схопитися десь — начебто біля війтової хати — чути було люту сварку. І справді, це сварилася війтиха з Козловою, лаючи її на всі заставки.

Кожна біля свого тину — по обидва боки вулиці — в напнутих поверх сорочок самих спідницях, вони стояли і, задихаючись від люті, лаялись, як тільки могли, погрожуючи кулаками.

Війт запрягав коней у бричку, зрідка перемовляючись якимсь словом з чоловіком із Модліци. А той, сидячи на ґанку, аж ногами тупотів від задоволення, вигуками під'юджуючи жінок їхнє верещання розлягалося далеко, аж люди почали збігатися, мов на видовище. Чимало глядачів стояли вже на вулиці; біля всіх сусідніх тинів, з-за кожного рогу визирали голови.

Ох, і лаялися ж вони! Війтова жінка, завжди тиха й миролюбна, сьогодні наче сказилася і шаленіла чимраз більше. Козлова навмисне давала їй накричатись, а тоді слово за слово, спокійно дошкуляла їй глузливими зауваженнями.

— Репетуйте собі, пані війтова, репетуйте, вас жоден пес не перегавкає!

— Хіба це вперше чи, може, вдруге? Тижня не минає, щоб у мене з хати що-небудь не пропало! То курка, то курчата, то качка, навіть стара гуска! А з городу, з садка скільки поцуплено — і не злічити! Щоб ти вдавилася моїм добром! Щоб тебе скрутило! Щоб ти під тином здохла!

— Каркайте, вороно! Кричіть! Може, вам від цього полегшає, пані війтова!

— А сьогодні,— звернулася війтиха до Терезки, що саме проходила дорогою,— винесла я вранці білити п'ять шматків полотна. Приходжу після сніданку мочити їх — аж одного не вистачає! Шукаю — ніде нема, мов крізь землю провалився! А я ж полотно камінням пригнітила, і вітру немає! Полотно тонке, лляне, не згірш купованого — і пропало!

— Очі салом запливли, наче у свині, от і недогледіла!

— Це ти моє полотно вкрала! — заверещала війтова жінка.

— Я вкрала?! Ану скажіть-но це ще раз, скажіть!

— Злодійка! Перед усім світом скажу! Поженуть тебе в кайданах у тюрму, тоді, небійсь, признаєшся!

— Злодійкою мене називає! Чуєте, люди добрі?! Богом свідчусь, подам до суду! Всі чули? Я вкрала? А свідки в тебе є? Ти, торбо з салом!

Війтиха, схопивши якогось кілка, вибігла на вулицю. Наскакуючи на Козлову, мов оскаженіла собака, вона репетувала:

— Я тобі палкою доведу! Я тобі засвідчу! От як дам...

— Ану підійди, пані війтова! Торкни тільки мене, свиняча кумо! Торкни, опудало собаче! — звереснула й Козлова.

Вона відштовхнула чоловіка, коли той хотів був її втримати, і, взявшись у боки, підступила ще ближче, насмішкувато вигукуючи:

— Вдар мене, вдар! Тоді й сама не минеш криміналу, пані війтова!

— Заткни пельку, бо я тебе раніше до буцегарні запакую! — гримнув війт.

— Скажених собак замикай, це твоя справа! А жінку свою краще тримай на прив'язі, щоб на людей не кидалась! — репетувала Козлова, геть знавіснівши.

— Опам'ятайся, жінко, з тобою начальство говорить! — грізно сказав війт.

— Знаєш, де в мене таке начальство! Бачили його, ще страхати мене буде! Сам, може, полотно забрав — якійсь своїй хвойді на сорочку! Видно, громадських грошей уже не вистачило, пропив ти їх, п'янице! Знаємо, що ти виробляєш! Посидиш і ти, пане начальнику, ой, посидиш!

Тут уже і війтові, і його жінці урвався терпець, і вони напали на Козлову, як вовки. Жінка перша стукнула її кілком по голові і з диким вереском вчепилася в волосся а війт почав молотити кулаками, куди попало.

Бартек кинувся на допомогу жінці. Всі четверо збилися в клубок, і не розібрати було, чиї кулаки молотять, наче ціпами, чиї голови мотаються, хто кричить. Вони перекотилися від тину на вулицю, мов підхоплений вітром сніп, і кінець кінцем попадали на землю, здіймаючи куряву, і стали качатися по вулиці, лупцюючи одне одного та безтямно репетуючи.

Часом хтось виривався з купи або всі підхоплювалися на ноги й, хапаючи що попало, періщили одне одного, шарпали за волосся, за одежу.

Лемент розлягався на все село, перелякані кури кудкудакали по садках, собаки гавкали, а сусідки, голосячи, безпорадно тупцяли навколо, аж поки прибігли чоловіки й розборонили всіх.

Скільки було прокльонів, плачу, погроз — і словом не сказати! Сусіди поспіхом розбіглись, щоб не потрапити в свідки, і розповідали всім потай, як війт та війтиха побили Козлову.

Незабаром війт з опухлим обличчям, взявши з собою дружину, яка була чисто вся побита й подряпана, перший поїхав подавати позов. А через годину рушили Козлови: старший Плошка залюбки запропонував без грошей відвезти їх у місто, щоб зробити «дружню послугу» війтові.

Вони поїхали в такому вигляді, як були після бійки, не змивши з себе навіть грязюки, і навмисне їхали через усе село помаленьку, щоб дорогою можна було всім розказати, як їх побили, показати рани кожному, хто тільки хотів дивитися.

У Козла голова була розтята до кістки, і кров заливала обличчя, шию і груди, які визирали з-під роздертої сорочки. Не так уже йому боліло, але він щохвилини обмацував себе і несамовито репетував:

— Ох, боже мій! Не витримаю! Всі ребра мені переламав! Рятуйте, люди, рятуйте, бо вмираю!

А Магда жалібно вторувала йому, голосячи:

— Кілком його лупцював! Цить, бідненький мій, цить! Побив він тебе, як собаку, але є ще суд і кара на розбишак, є! Цить, кажу, дорого він за це заплатить! Хотів на смерть його вбити — люди бачили! Ледве відборонили! Всі це на суді чесно засвідчать.

Магда й сама була так побита, що її ледве можна було впізнати, їхала вона без хустки, і видно було, що коси в багатьох місцях повисмикувані разом із шкірою, вуха надірвані, очі залиті кров'ю, і все обличчя так подряпане нігтями, наче по ньому борона проїхала. І хоча всі знали, яке зілля ця баба, не один щиро жалів її.

— Так людей покалічити — ну-ну!

— Гріх і ганьба! Адже ледве живі обоє! І різник так не зуміє! Панові війту все можна — хіба він не начальство, не урядова особа! — єхидно говорив Плошка, звертаючись до людей.

І так він цим усіх сколошкав, що довго ще після від'їзду Козлових село не могло заспокоїтись.

Терезка, яка з остраху десь заховалася під час бійки, вилізла зі своєї схованки тільки тоді, коли обидві сторони вже поїхали подавати до суду.

Вона одразу ж зайшла до Козлів, бо Бартек був її двоюрідний брат. В хаті не було нікого, тільки на подвір'ї під стіною хати сиділо троє дітей-підкидьків, яких Магда привезла з Варшави.

Діти, притулившись одне до одного, жадібно гризли напівсиру картоплю, галасливо відбиваючись від поросят. Вони були такі худенькі, нещасні і брудні, що в Терезки серце стислося від жалю. Вона перенесла дітей у сіни і, замкнувши двері, помчала додому з новинами.

У Голубів вона застала лише Настку.

Матеуш ще до сніданку пішов до Стаха, зятя Билиці, вони удвох оглядали зруйновану хату й радились, як її відбудувати. Билиця ходив за ними і час від часу додавав своє слово.

А пан Яцек, своїм звичаєм, сидів на порозі, курив і підсвистував голубам, що кружляли над черешнями.

Наближався полудень, було дуже тепло, нагріте повітря мерехтіло над полями й переливалося, як вода. Лани й сади задивилися на сонце, часом з черешні сипався цвіт, пурхаючи по траві, як біло-рожеві метелики.

Матеуш скінчив огляд і, постукуючи сокирою по стінах, сказав рішуче:

— Все струхлявіло, сама порохня, нічого з цього не вийде! Шкода праці.

— Може, докупити трохи деревини, і тоді...— благально сказав Стах.

— Докупіть на цілу хату, а з цієї трухлявини не вибереш жодної цілої балки.

— Бійтеся бога!

— Адже деякі балки ще витримають, тільки наріжні треба дати нові. І стіни підпорами підперти та клямрами стягти...— бурмотів старий Билиця.

— Якщо ви такий майстер, будуйте собі самі, а я з порохні не вмію! — сердито сказав Матеуш, одягаючи куртку.

Підійшла Веронка з дитиною на руках і заголосила:

— Що ж ми тепер робитимем, що?

— Зо дві тисячі злотих на нову хату потрібно, не менше! — заклопотано зітхнув Стах.

— А якщо тільки одну кімнату з сінцями?

— Трохи деревини можна було б привезти з нашого лісу... а решту докупимо. Тоді вистачило б. Попросити хіба у волості?

— Як же, дадуть вам зараз, коли за ліс судяться! Навіть сушняк збирати заборонили. Почекайте, поки справа скінчиться,— радив Матеуш.

— Еге, чекай хтозна-чого! А де ж ми взимку подінемося, де? — гукнула Веронка і гірко заплакала.

Всі мовчали. Матеуш збирав свій теслярський інструмент. Стах чухав потилицю. Билиця, сховавшись за ріг, витирав очі, і в похмурій тиші чути було тільки схлипування Веронки.

Раптом пан Яцек підвівся і голосно сказав:

— Не плачте, Веронко, дерево на хату знайдеться. Всі, пороззявлявши роти, приголомшено дивилися на нього. Матеуш перший отямився і зареготав:

— Розумний обіцяє, а дурень радіє! Самому приткнутись ніде, а іншим хати роздає! — гостро сказав він, спідлоба дивлячись на пана Яцека.

Але той, не відповівши нічого, знову сів на порозі, закурив цигарку і, поскубуючи борідку, втопив погляд у небо.

— Почекайте трохи, він вам незабаром і цілий фільварок пообіцяє,— засміявся Матеуш, здвигнувши плечима, і одразу ж пішов, звернувши на стежку за клунями.

Сьогодні на городах працювало мало людей. Тільки де-не-де здалека мигтіла червона спідниця та кілька чоловіків поралися по господарству: один лагодив покрівлю, другий щось майстрував у воротях клуні, які виходили в поле.

Матеуш не поспішав. Він залюбки зупинявся поговорити із стрічними про бійку війта з Козлом, весело шкірив зуби до дівчат та загравав із ними, а молодиць розважав жартами, такими масними, що на городах не вгавав сміх.

Не одна молодиця, зітхаючи, дивилася йому вслід, бо хлопець він був гарний, високий, як дуб, і над усіма ліпецькими хлопцями король: перший після Антека силач, танцюрист не згірше Стаха Плошки, і розумник. А до того ж майстер на всі руки: міг і воза змайструвати, і піч змурувати, і хату поставити, і на флейті грав добре. Хоча землі в нього майже не було і гроші не трималися,— надто вже він був щедрий,— не одна мати охоче пропила б із ним хоч ціле теля, аби тільки віддати за нього дочку. І не одна дівчина не відмовляла йому багато в чому, сподіваючись, що він після цього швидше одружиться з нею.

Але всі їх намагання були марні. Він пив з молодицями, гуляв з дівчатами, а від одруження відкручувався, як в'юн.

— Обрати одну нелегко, всі гарні, а підростають іще кращі... то я вже почекаю! — говорив він свахам, коли вони радили йому то одну, то другу дівчину.

А цієї зими він злигався з Терезкою і жив з нею мало не на очах у всього села, не звертаючи уваги на плітки й погрози.

— Приїде Ясек, я її йому поверну, він іще мені пляшку горілки поставить за те, що я його жінку глядів,— кепкував він у гурті приятелів скоро після того, як вийшов з тюрми. Терезка йому вже надокучила, і він чимраз більше уникав її.

От і зараз він пішов додому довшою дорогою, щоб пожартувати з дівчатами, а як пощастить, то й ущипнути котрусь. І зовсім несподівано здибав Ягусю: вона полола материн город.

— Ягусю! — скрикнув він радісно.

Ягуся випросталась — наче струнка рожа виросла над грядкою.

— Оце тільки тепер мене побачив? Бач, який швидкий; цілий тиждень вже на селі і тільки тепер...

— Та ти ще краща стала,— захоплено шепнув він.

Спідниця в неї була підтикана до колін, з-під червоної хусточки, зав'язаної під підборіддям, синіли величезні променисті очі, білі зуби блищали між вишневими устами, а зарум'яніле, мов яблучко, чарівне личко так і просило поцілунків. Гордо взявшись у боки, вона так пильно дивилась на Матеуша, що того пройняв дрож, він глянув навколо і підійшов ближче.

— Цілий тиждень тебе шукаю, виглядаю скрізь — і все даремно!

— Бреши собаці, може, повірить! Кожен вечір шкірить зуби біля перелазів, кожен вечір до іншої залицяється, а тепер буде мене морочити!

— Оце так ти зустрічаєш мене, Ягусь!

— А як же тебе зустрічати? Може, в ноги тобі вклонитися та дякувати за те, що згадав про мене?

— Не так ти мене торік зустрічала!

— Це було торік — тепер інакше! — Вона відвернулась, ховаючи обличчя, а Матеуш раптом ступнув до неї і жадібно обняв.

Вона сердито випручалась.

— Не чіпай! Терезка мені за тебе очі видряпає!

— Ягусь! — стогоном вихопилося в Матеуша.

— Іди з ніжностями до своєї солдатки! Догоджай їй, поки чоловік не повернеться. Годувала тебе в острозі, витрачалась, то відробляй тепер!

Вона шмагала його цими словами, як батогом, і стільки в них було презирства, що в Матеуша відібрало мову.

Від сорому він почервонів, як буряк, знітився і втік.

А Ягна, хоч і сказала те, що думала та що подумки говорила Матеушеві цілий тиждень, але одразу ж пожалкувала: не сподівалась вона, що він розсердиться і піде.

«Дурний! Адже я це тільки так собі сказала, без усякої злоби! — думала вона, з жалем дивлячись йому вслід.— І чого він так образився?»

— Матеуш!

Але Матеуш не чув, він біг садом, наче його нацькували собаками.

— Зла оса! Стерво! — бурмотів він. Але гнів його поступово змінювався подивом. Адже Ягна завжди була ляклива, мов трусик, рота розтулити не сміла. А тепер прогнала його, як собаку! Сором пік його; він навіть подивився круг себе — чи не чув хто, як вона його паплюжила!

«Терезкою дорікає... дурна! Що мені ця солдатка? Забава, та й годі! А як вона очима блиснула! Як гарно взялася в боки! Яким жаром віяло від неї! О господи, від такої і по пиці дістати не сором, тільки б дістатися до меду...» Такі думки розпалили в ньому жадання, і Матеуш, підходячи до хати, мимоволі уповільнив ходу.

«Сердиться за те, що я її забув... Правда, я винен... І за Терезку...— він зморщився, наче оцту сьорбнув.— Надокучила ця плакса, остогидло її постійне скиглення. Не вінчавсь я з нею, то й не повинен вік за неї триматися, мов за коров'ячий хвіст! Адже в неї чоловік є! Ще дочекаюся, що ксьондз почне вичитувати з амвона! З такою і сам розкиснеш! Ну їх під три чорти, цих жінок!»

Вдома він нагримав на Настку за те, що обід іще не готовий, і зайшов до Терезки. Вона саме доїла корову в саду і, почувши його кроки, підняла на нього сумні очі, ще вогкі від сліз.

— Чого ревла?

Вона тихо виправдувалась, не зводячи з нього закоханих очей.

— Ти б краще на вим'я дивилась,— цвіркаєш молоком на спідницю!

Він був сьогодні суворий і такий недобрий, що Терезка сушила голову, гадаючи, що з ним. Вона вся знітилась, мов зляканий трусик, і замовкла зовсім, помітивши, що від кожного її слова Матеуш дратується та блискає очима.

Матеуш удавав, що шукає чогось у садку й біля хати, а сам крадькома придивлявся до неї, дивуючись чимраз більше:

«Та де ж у мене очі були? Таке захляле, шкіра та кістки! Ні риба, ні м'ясо! Приворожила мене, мабуть, чи що? Але вже того не буде, ні».

Очі в неї, правда, були гарні, не гірші, ніж у Ягусі, величезні, блакитні, як небо, відтінені чорними бровами.

Але, зустрічаючись з ними, Матеуш мимоволі відвертався і лаявся:

«Ач витріщає баньки, як теля, коли хвіст задере! От на злість не гляну на тебе! Не привабиш мене, ні!» Її пильні погляди дратували його, викликаючи ще більший гнів.

Обідали вкупі, але він ні разу не заговорив до Терезки, не глянув навіть у її бік, і тільки весь час бурчав на сестру:

— Пес не став би їсти такої каші, як вугіль!

— Ну, що ти, Матеуше! Трішечки тільки підгоріла та наче в зуби коле!

— Ти зі мною не сперечайся! Мухами її затовкла, їх тут більше, ніж сала!

— Вже й мухи йому заважають! Вередливий який! Не отруїшся! А коли Настка подала капусту, він став вимовляти, що сало старе:

— Щмаровидлом засмажити, і то, мабуть, гірше не буде!

— Полижи вісь, то побачиш, а я не хочу! — відрубала Настка. Він прискіпувався до всякої дрібниці і продовжував злоститись.

Терезка весь час мовчала, але після обіду він взявся і до неї. Побачив, що її корова треться об ріг хати.

— От, обросла гноєм, мов корою! Не можеш її обтерти, чи що?

— Мокро в хліві, от вона й брудниться.

— Мокро! В лісі підстилки скільки хоч. А ви собі чекаєте, щоб її хто-небудь позгрібав та додому привіз. Адже в корови боки пріють від гною! Стільки жінок у хаті, а порядку немає! — гримав Матеуш, а Терезка лагідно мовчала, не сміючи навіть боронитися, і тільки очима благала пожаліти її.

Тиха, поступлива й працьовита, мов мурашка, вона навіть рада була, що Матеуш забрав над нею владу і так суворо порядкує. А Матеуша ця покірність злостила чимраз більше, дратували ЇЇ закохані, боязкі погляди, безшумні рухи, покірний вигляд, сердило, що вона завжди крутиться біля нього. Йому хотілося крикнути, щоб вона пішла геть!

— Ех, щоб ви всі повиздихали, пся крев! — вихопилося в нього нарешті, і, навіть не перепочивши, він зібрав свій інструмент і пішов до Клембів, де була якась робота.

У Клембів ще обідали, сидячи на подвір'ї. Матеуш закурив і сів на призьбі.

Говорили про Гжелю Борину, який от-от мав повернутися з війська.

— А він уже відслужив строк? — байдуже спитав Матеуш.

— А ти хіба не знаєш? Повертається разом з Терезчиним Ясеком та Ярчиком з Волі.

— Пише, що в жнива приїде. Терезка бігала сьогодні з листом до органіста, щоб прочитав їй. Він мені казав...

— От так новина! Ясек повертається! — мимоволі вихопилося в Матеуша.

Клемби замовкли і переглянулись, а жінки аж зашарілися, ледве стримуючи сміх. Матеуш, нічого не помічаючи та ніби дуже зрадівши, сказав спокійно:

— Це добре, що приїде. Може, перестануть брехати про Терезку. Всі так здивувалися, що навіть їсти покинули, і ложки наче повисли в повітрі. А він, зухвало поблискуючи очима, провадив далі:

— Знаєте, як її паплюжать! Мені до неї діла немає, хоч вона нам і рідня по батькові, але, якби на мене, я зумів би пліткунам роти позатикати, пам'ятали б вони мене! А вже жінки, то найгірші, жодної не проминуть. Хоч би вона була біла, як сніг, однаково грязюкою обіллють!

— Певно, що так! Певно! — підтакували йому, не підводячи очей від мисок.

— А що, були ви вже в Борини? — спокійно спитав Матеуш у Клемба.

— Все збираюсь, та щодня щось та перешкодить...

— Він за всіх постраждав, а ніхто про нього й не згадає!

— А ти сам до нього заходив, га?

— Еге, піду, скажуть, що до Ягни...

— Ач який обережний — наче дівка після гріха, як із нею лихо скоїться! — зауважила стара Агата, сидячи біля тину з мисочкою на колінах.

— Надокучило мені це гавкання!

— І вовк угамується, як зуби зогниють! — засміявся Клемб.

— Або коли він барліг собі підшукає,— підказав Матеуш.

— Еге, значить, ти от-от кого-небудь посватаєш! — пожартував Клембів син.

— Аякже! Весь час ходжу й міркую, до кого б старостів з горілкою засилати.

— Швидше вибирай, а мене в дружки клич, Матеуше! — пискнула найстарша дочка, Кася.

— Еге, легко сказати — вибери, коли всі дівки в нас мов одна, всі хороші! Магдуся — найбагатша, але в неї вже зубів немає і з очей тече. Уліся — мов квіточка, та одне стегно в неї товще від другого, а посагу тільки бочка капусти. Франка — з приплодом. Марися надто вже до парубків добра. А Євка, хоч і має цілих сто злотих, і все мідяками, та, проте, ледача, любить під периною вилежуватись. І всі хочуть смачно їсти, солодко пити й нічого не робити. Не дівчата — чисте золото. А ще інші є — то в тих перини занадто для мене короткі!

Гримнув такий дружний сміх, що аж наполохані голуби злетіли з даху.

— Правду кажу! Я вже не в одної приміряв: перини мені й до колін не доходять, як же я взимку спатиму? У чоботях, чи що? Клембова вичитала йому за те, що він говорить таке при дівчатах.

— Та я для сміху тільки сказав... Адже добрі жарти не шкодять і під периною.

Дівчата понадувалися, мов індички.

— Скажіть, який перебірливий! Ще буде всіх ганити! Якщо тобі в Ліпцях дівок мало, то шукай по інших селах! — напалися вони на нього.

— Є вони і в Ліпцях, є: у нас стару дівку легше знайти, ніж злотий. Продаються по дидеку [6], та ще й могорич з батька на додачу. Тільки б покупці знайшлися! Добра цього стільки, що на селі від дівочого вереску сховатися ніде. І як тільки настає субота — у кожній хаті вже з самого ранку чепуряться, миються, стрічки в коси вплітають та по садах курей ловлять, щоб обміняти їх у Янкеля на горілку. А з самого полудня з-за хат на всі боки виглядають, чи не йдуть звідкілясь старости! Чув я, нібито деякі навіть з дахів хустками вимахують та верещать: «До мене, Мацюсь, до мене!» А матері їм допомагають: «До Касі іди, Мацюсь, до Касі! Додам до посагу сир і десяток яєць! До Касі!»

Матеуш розповідав так кумедно, що Клембові сини аж лягали від сміху, але дівчата зняли такий обурений вереск, що старий навіть гримнув на них:

— Ану цитьте! Скрекочуть, мов сороки на дощ

Але вони не відразу заспокоїлись, і Клемб, щоб припинити цей галас, спитав у Матеуша:

— А ти бачив, як війт сьогодні воював?

— Ні. Кажуть, Козлам здорово попало.

— Так, відчухрав він їх — далі нікуди! На них дивитися страшно! Розходився наш війт, ну-ну!

— Від громадського хліба його розпирає — от і брикає.

— А головне, що він нікого не боїться. Хто йому відсіч дасть? Інший за таку штуку добре б заплатив, а в нього й волосинка з голови не впаде. З начальством кумається, от і робить у волості, що схоче.

— Бо ви, як вівці,— дозволяєте такому над собою командувати! На всіх плює, чваниться, з вони ладні йому чоботи цілувати!

— Якщо ми самі його обрали, значить і шанувати повинні!

— Хто його посадив, той і скинути може.

— Годі тобі, Матеуше, не кричи: ще дійде до нього!

— Ну то й що! Донесуть йому, то й знатиме! Нехай тільки мене зачепить!

— Мацей хворий, от і нікому війта приборкати. А посади цієї ніхто не хоче, бо кожен ледве із своєю роботою може впоратися,— тихо сказав Клемб, підводячись з лави.

За ним повставали інші й порозходились — хто ліг відпочити, хто, розпустивши пояс, вийшов на вулицю розім'яти кістки, дівчата пішли на став мити горщики та заразом посидіти там у холодочку й погомоніти. Матеуш почав обтісувати підпірки для хати, а старий Клемб закурив люльку й присів на порозі.

— Хто про інших тільки дбає, того нужда перемагає! — буркнув він, з насолодою попихкуючи люлькою.

Сонце стояло вже над хатою, після полудня почало припікати; нерухомо застигли садки, між стовбурами грало сонячне проміння, безшумно опадав на траву цвіт, на яблунях дзижчали бджоли, крізь гілки поблискував став. Навіть птахи примовкли і післяполуднева тиша, сонна, солодка, оповила все навколо.

Клемб, щоб не задрімати, почвалав до ями з картоплею.

Повертаючись звідти, він чомусь завзято попихкував пригаслою люлькою і спльовував, рухом голови відкидаючи волосся, що падало на лоб.

— Ну що, дивився? — спитала жінка, виглянувши з сіней.

— Дивився... Якщо тільки раз на день варити, вистачить до нової.

— Та ти що! Раз на день! Всі молоді, здорові, їм їсти треба!

— Ну, то не дотягнемо. Стільки душ — десять ротів! І всі їдці непогані. Треба щось придумати.

— Може, теличку продати хочеш? То щоб знав — я цього не допущу! Що хочеш роби, а телиці не дам! Затям це собі!

Клемб замахав на неї руками, наче відганяючи надокучливу осу, і, коли вона пішла, став розпалювати люльку.

— Чортове насіння! Як злидні прикрутять, то й теличка твоя — не ікона!

Сонце сліпило очі, а заховатися від нього було ніде — тінь була надто коротка. Клемб тільки повернувся до нього спиною і, розпустивши пояс, попихкував чимраз рідше й лінивіше. Під стріхою вуркотали голуби, а тихий шелест листя так заколисував, що старий почав клювати носом.

— Томаше! Томаше!

Він розплющив очі. Біля нього сиділа Агата й тривожно дивилась йому в обличчя.

— Тяжкий буде у вас переднівок,— почала вона тихо.— Якщо хочете... в мене є трохи грошей, виручу я вас. Збирала їх на похорон, але, якщо вже так треба, позичу вам, а теличку шкода. При мені її торік улітку корова привела... і молочної породи. Може, бог дасть, доживу, то ви мені з нового врожаю віддасте. У свого й господареві взяти не соромно! От візьміть,— вона всипала йому в пригорщу злотих, всього карбованців на три.

— Не треба, сховайте. Як-небудь обійдусь.

— Беріть, беріть, я ще з півкарбованця добавлю,— тихо просила Агата.

— Бог вам відплатить. Ач яка ви добра!

— Беріть вже для рівного рахунку всі тридцять злотих! — вона діставала з хусточки по п'ятаку і давала йому в руки.— Беріть! — просила жалібно, стримуючи сльози: у неї душа щеміла, наче вона кожен злотий віддирала від серця.

Монети спокусливо поблискували на сонці. Томаш навіть очі примружив, з насолодою перебираючи їх, такі вони були новенькі й чисті, і важко зітхав, борючися зі спокусою. Але кінець кінцем відвернувся і пробурмотів:

— Заховайте їх гарненько, бо ще підгледить хтось і вкраде. Агата ще просила його тихенько, але більше для годиться; він не відповідав нічого, і вона поспіхом стала зав'язувати у хусточку свій скарб.

— Чого це ви не живете у нас? — запитав Клемб трохи згодом.

— Як же, робити я не можу, навіть гусей доглядати не здужаю... Навіщо ж я дурно ваш хліб їстиму? Слаба я стала, з дня на день кінця чекаю. Звісно, хотілося б у рідних померти... Хоча б навіть у тій загорожі, де телиця стояла... та де там... вам такий клопіт і турбота! А на похорон у мене є цілих сорок злотих! І на панахиду вистачить... щоб усе, як у людей... І перину б я вам віддала. Не бійтесь, я тихенько засну, ви й незчуєтесь... Швидко вже, швидко...— несміливо бурмотіла Агата, з тремтячим серцем чекаючи, що він згодиться і скаже: «Залишайтесь».

Але Томаш не обізвався й словом, наче не розумів, до чого вона хилить. Потягався, позіхав, потім тихцем став пробиратися повз хату до клуні — полежати на сіні.

— Такий господар... звісно... А я жебрачка...— тихо й скорботно шепотіла Агата, заплаканими очима дивлячись йому вслід.

Поволі почапала вона з двору, часто кашляючи і сідаючи перепочити на березі ставу. Знову, як щодня, пішла по селу питатися, де б можна було вмерти, де її поховають «по-хазяйськи», без обману.

Блукала, шукаючи таких добрих людей, снувала між хатами, як легке осіннє павутиння, що летить і не знає, де зачепиться.

Людей це тішило, і вони для розваги переконували бідну старчиху, що вона повинна залишитися в родичів, а Клембам, нібито по-дружньому, говорили:

— Адже рідня вона вам... Та й гроші на похорон у неї є, і довго вона у вас не прогостює. Де ж їй іще притулитися?

Всі ці міркування спали на думку Клембовій, коли чоловік розповідав їй про сьогоднішню Агатину пропозицію. Вони вже лежали в ліжку. Коли діти заснули, вона пошепки стала умовляти Томаша:

— Місце знайдеться. Вона в сінцях може полежати, а гусей під повітку виженемо... Скільки там вона з'їсть! Довго не протягне... На похорон у неї є... І люди не будуть судити. Та й перину не треба буде віддавати... Така на дорозі не валяється!..

Але Клемб тільки захропів у відповідь. І тільки вранці сказав:

— Якби в Агати не було ні копійки, я б її прийняв до хати — нічого не вдієш, на те воля божа! Ну, а так люди скажуть, що ми на оті її кількоро злотих знадились... І так уже пащекують, що вона для нас жебрати ходить... Не можна!

Клембова звикла в усьому слухатися чоловіка. Вона тільки з жалем зітхнула, згадавши про перину, і пішла квапити дочок, щоб ішли садити капусту.

День, так само, як і вчора, був гарний, сонячний — справжній травневий день. Тільки вітер свавільно пустував на полях, та колосся хвилювалося, мов розколихані води. В садках шуміли дерева, рясно посипаючи землю білими пелюстками, віяли пахощами пишні, важкі грона бузку й черемхи. Повітря було настояне на запахах землі й квітів. З пасовиськ біля самого лісу вітер доносив пісні, в кузні дзвеніли молоти. На дорогах було людно й гамірно: жінки йшли на капустяні поля, несучи розсаду в кошиках і решетах, вони голосно розповідали одна одній про вчорашній ярмарок та війтову справу.

Швидко, раніше ніж висохла роса, на чорних, покраяних борознами, смужках, в яких виблискувала на сонці вода, зачервоніли жіночі спідниці, зарябіли хустки.

Клембова з дочками теж пішла туди, а Клемб, разом з Матеушем і хлопцями, заходилися ставити підпори під хату.

Та коли сонце почало припікати, старий покинув роботу на синів, покликав Бальцерка і вони вдвох пішли провідати Борину.

— Гарна година, куме! — промовив Клемб, беручи понюшку тютюну.

— Та непогана. Тільки б спеки не було!

— Навкруги скрізь дощі, то вони й нас не минуть.

— Вже треба, бо осельні на деревах повно — видно, посуха буде.

— А ярина запізніла, коли б не згоріла.

— Та, може, господь не попустить... Ну, а що там на ярмарку, куме? Дізналися хоча б щось про коня?

— Де там!.. Дав я уряднику три карбованці, обіцяв пошукати.

— Ніякого захисту немає! Живеш завжди під страхом, як заєць, і ніхто не допоможе!

— А війт у нас... сидить, як цяця,— обережно шепнув Бальцерк.

— Треба буде про нового подумати,— озвався Клемб. Бальцерк глянув на нього, але старий палко провадив далі:

— Через нього ганьба на все село! Чули про вчорашнє?

— Та це з кожним може трапитись, бійка — річ звичайна. Я про інше думаю: коли б ми за його урядування дорого не заплатили!

— Та хіба він сам над грішми господар! Адже є і касир, і писар, і управа...

— Еге, собаки м'ясо стережуть! Пильнують, а потім ви, хлопи, платіть, бо недогледіли!

— Так воно, так... А ви іще щось новеньке чули?

Бальцерк тільки сплюнув і рукою махнув — не хотів говорити. Чоловік він був похмурий, та й жінкою затурканий, отже, тримав язика за зубами.

Вони дійшли до Борининої хати. На ґанку Юзька чистила картоплю.

— Заходьте, тато в хаті самі лежать. Гануся в полі капусту саджає, а Ягна в матері щось робить.

Кімната була порожня, у відчинене вікно заглядали китиці бузку, і сонячне проміння сіялось крізь листя.

Мацей сидів на ліжку. Він дуже схуд, сива борода щіткою стирчала на жовтому обличчі, голова ще була обв'язана, сині губи весь час ворушились.

Прибулі привіталися з ним, але він не відповів, навіть не ворухнувся.

— Що, не впізнали нас? — спитав Клемб, беручи його за руку. Але Мацей, здавалося, не бачив їх і наче дослухався чи то до щебетання ластівок, які ліпили гнізда під стріхою, чи то до шурхоту гілок об стіни, що заглядали у вікно.

— Мацею! — Клемб обережно поторсав його за плечі.

Старий здригнувся, в очах його щось блиснуло, він огледівся.

— Чуєте, це я, Клемб, а це Бальцерк, кум ваш. Пізнаєте? Вони чекали, дивлячись йому в очі.

— Один я тут, люди! До мене! Бий їх, сучих синів, бий! — крикнув раптом Мацей страшним голосом, підняв руки, наче захищаючись, і впав навзнак.

На крик прибігла Юзя і поклала йому на голову мокру ганчірку, але він уже лежав спокійно, тільки в широко розплющених очах відбивався жах.

Гості незабаром пішли, дуже схвильовані.

— Труп це лежить, а не жива людина! — сказав Клемб, озираючись на хату.

Юзя знову почала чистити на ґанку картоплю, діти бавились на призьбі, а по саду походжав Вітеків лелека. Вітер заслоняв гіллям відчинене вікно в кімнаті Борини.

Деякий час Клемб і Бальцерк мовчали, мов люди, які щойно вийшли з могильного склепу.

— Кожного чекає це, кожного! — тремтячим голосом шепнув Клемб.

— Еге... Воля божа, нічого не вдієш. Але він міг би ще пожити, якби не цей ліс...

— Певно, загинула людина, а інші поживляться з того, за що він бився.

— Що ж, раз буває смерть... Мало хіба він попрацював на своєму віку...

— І нам з вами, може, незабаром доведеться за ним піти. Вони в суворому мовчанні дивилися на поля, що хвилювали під вітром, на видний, мов на долоні, ліс, на весь цей ясний, теплий весняний день, і серця їхні кам'яніли в німій покорі волі божій.

— Така доля людська, і не змінити її, ні! — 3 цими словами вони розійшлися.

Того дня і в наступні хворого Мацея відвідували й інші сусіди, але він так само нікого не впізнавав, і кінець кінцем до нього перестали ходити.

— Тепер тільки треба молитися, щоб господь швидше забрав його до себе,— сказав ксьондз.

А що в усіх було досить своїх турбот і клопотів, то не дивно, що про Мацея швидко забули, а якщо хтось коли й згадував, то як про покійника.

А бідолаха лежав сам-один, всіма покинутий, наче вже й справді був мерцем у могилі, порослій травою. Хто мав пам'ятати про нього?

Траплялося, що він цілими днями лежав, що йому ніхто й капелиночки води не подав, і, може, й умер би просто з голоду, коли б не добре серце Вітека, який хапав усе, що тільки можна було, і ніс хазяїну, навіть часто крадькома доїв корів і напував його молоком.

Хворий викликав у нього дивну тривогу, і нарешті він якось зважився спитати в Петрека:

— Петреку, правда, що як хто вмирає без сповіді, то попадає просто в пекло?

— Правда. Ксьондз це завжди каже в костьолі.

— Значить, і хазяїн наш може попасти до пекла? — Вітек злякано перехрестився.

— А що таке хазяїн? Така ж людина, як інші.

— Оце сказав! Хазяїн — такий же, як інші!

— Дурний ти, як качан капустяний! — розсердився Петрек. Він ще довго утовкмачував щось Вітекові, але той не хотів вірити. Хлопець знав своє.

Так минали дні в хаті у Борини.

А на селі тим часом клекотіло, наче в горщику.

Причиною була війтова бійка з Козлом. І той, і той тепер шукали свідків; кожен намагався перетягти людей на свій бік.

Хоча війт і не боявся Козла, а проте, він не спав, а діяв, як міг. Перевага відразу виявилась на його боці, більше половини села було за нього. Всі знали його, як фальшиву копійку, але ж він був війт, міг і допомогти, міг і залити сала за шкуру. І, діючи умовляннями, обіцянками, горілкою, він зумів забезпечити собі потрібних свідків.

Козел лежав тяжко хворий, до нього навіть привозили ксьондза. Про хворобу цю говорили різне, потихеньку навіть натякали, що він удає хворого, щоб війту гірше було на суді. Один бог знав, так воно було справді чи ні. У всякому разі Козлова з ранку й до вечора скаржилась і проклинала війта. Вона говорила, що їм довелося продати свиню з поросятами на лікування, і майже щодня, навмисно зупиняючись перед війтовою хатою, горлала, що Бартек помирає, закликаючи бога й людей рятувати його.

На її боці були чулі жінки, вся біднота та ще Кобусь, один з небагатих господарів, людина неспокійна й запальна. Інші й слухати її не хотіли, брехали просто в очі, ніби нічого не бачили. Багато хто радив їй дати війтові спокій, бо з цього, мовляв, нічого не вийде.

Через це раз у раз виникали нові сварки, бо Кобусь, коли що, відразу кидався з кулаками, а жінки теж давали волю язикам, але мало що могли вдіяти, бо де ж бідноті воювати з війтом та господарями.

Навіть Янкель кепкував з них і не хотів давати у борг.

Не минуло й тижня, а вже ця історія всім так надокучила, що ніхто й слухати Магду не хотів. Та раптом Козел дістав несподівану підмогу, і знову закипіло!

Плошка умовив мельника, і обидва стали на бік Козла.

Звісно, він їм був, як торішній сніг,— у них були свої заміри, розрахунки.

Плошка був чоловік пихатий, потайний, чванився своїм розумом і багатством, а про мельника всі знали, що він жмикрут, скнара, за грош дав би себе повісити.

І от почалась боротьба, таємна і вперта. Вони прикидалися приятелями, зустрічались, як досі, і навіть частенько ходили разом, обнявшись, до корчми.

Розумніші відразу зміркували, що не за справедливість стоять Плошка й мельник, не про Козла дбають, а про щось інше, може, про війтову посаду.

— Один поживився, тепер інші поживитися хочуть! — говорили, похитуючи головами старі люди.

Минав час, а колотнеча в Ліпцях дедалі зростала. А тут раптом по хатах полинула звістка:

— В корчмі зупинилися німці!

— Певно, на Підлісся їдуть,— казав один.

— Ну й нехай собі їдуть з богом! Вам що до них? — озивався хтось другий.

Але якась тривожна цікавість охопила людей. Переказували цю новину один одному, перегукуючись через садки, стояли біля тинів, обговорюючи її. Дехто вирушив до корчми на розвідку.

Справді, перед корчмою стояло п'ять фургонів, всі на залізних осях, пофарбовані жовтою і блакитною фарбою, з полотняними будами, з яких виглядали жінки й видно було всяке господарське начиння. А в корчмі біля прилавка пили чоловіка з десять німців.

Всі були здоровенні, дебелі, бородаті, в довгих синіх сюртуках, із срібними ланцюжками на товстих животах, а пики аж лисніли від доброї їжі. Вони розмовляли про щось з євреєм своєю мовою.

Хлопи ввійшли юрбою, зупинилися поруч, гукнули Янкелеві, щоб подав горілки, а тим часом дивилися на німців та уважно дослухалися, але не могли зрозуміти жодного слова. Нарешті Матеуш, який умів розмовляти з євреями їхньою мовою, так жваво загомонів до німців, що навіть Янкель обернувся і здивовано глянув на нього. Але німці тільки перезирались і нічого не відповідали. Потім і Гжеля, війтів брат, сказав їм якесь німецьке слово. А вони повернулись спиною до селян і зарохкали щось по-своєму, як свині над коритом.

— Дати б їм по пиці! — сказав обурений Матеуш.

— Помацати палкою боки, то миттю б заговорили! А Клембів Адам, найзапальніший з-між усіх, шепнув:

— От я зараз штурхону в пузо того, що скраю, а як він мене повалить, біжіть на допомогу.

Але його стримали, та й німці, наче відчувши недобре, взяли бочку пива і швидко забралися з корчми.

— Гей, ви, шароварники, не так швидко, бо штани загубите!

— Кодло свиняче! — гукали їм услід ліпецькі.

Коли німці нарешті поїхали, Янкель розповів, що вони вже майже купили в пана Підлісся і їдуть туди розміряти землю під колонію, бо на фільварку оселиться п'ятнадцять родин.

— Ми тут задихаємось на смужках, а німці порозсідаються на тридцяти моргах кожен!

— То ти заплати дорожче, та й купи сам фільварок! Пометикуй, коли розумником себе вважаєш! — гукнув Гжелі Стах Плошка.

— Кепська справа! — Матеуш стукнув кулаком по прилавку.— Якщо вони засядуть на Підліссі, погано нам буде в Ліпцях! — запевняв він, як людина бувала, що добре знає німців.

Йому не дуже вірили, а проте, село захвилювалось. Всі міркували й думали, чим таке сусідство може зашкодити Ліпцям.

А тут пастухи і всякі перехожі щодня розповідали, що на Підліссі вже розміряють землю, звозять камінь і копають колодязі.

Але як насправді стоїть справа з купівлею Підлісся довідатись ніяк не щастило. Питали в коваля, який устиг знюхатися з німцями і кував їм коней, але коваль крутив і не говорив нічого певного.

Нарешті війтів брат Гжеля вирушив на розвідку і, повернувшись, розказав усе достеменно.

Було так. Поміщик заборгував одному німцеві п'ятнадцять тисяч карбованців, а повернути не міг. Німець хотів за борг взяти Підлісся, а різницю заплатити готівкою. Поміщик начебто згодився, але все-таки шукав інших покупців, бо німець пропонував тільки по шістдесят карбованців за морг. Отож пан зволікав, як міг.

— Але, видно, доведеться йому німцям продати! В маєтку повно євреїв, яким пан заборгував, і кожен своє вимагає! Казав мені лісник, що вже й корів описали за несплату податків. Звідки ж йому взяти, коли в нього й хліб на пні проданий? Ліс рубати не дозволять, поки він з нами судиться. Ніяк йому не викрутитись,— продасть Підлісся, хоч би й за безцінь! — стверджував Гжеля.

— За таку землю й по сто карбованців за морг недорого!

— Що ж, купуй! Він продасть, та ще й ручку в тебе поцілує.

— Еге, дорога й копійка, коли її нема!

— Німці поживляться, а ти тільки облизуйся!

Так говорили ліпецькі, важко зітхаючи. Жаль їх брав, шкода було впускати таку землю — і родюча, і лежить поряд з їхніми полями. Кожному придалися б кілька моргів! Тісно їм було на своїх смужках, працювали з ранку до вечора, як мурашки, а ледве перебивалися від жнив до жнив. Такий шматочок чудової землі був би дуже до речі — можна було б виділити синів і зятів. Збудували б Підліссі нове село,— там і луки добрі, і вода поруч... Але нічого не вийде. Німці землю загарбають, будуть на ній панувати, а ви, селяни, здихайте!

— І де ми їх усіх подінемо? — зітхали старі люди, дивлячись на молодь, яка гуляла вечорами на вулицях. А було її багато, так багато, що вже і в хатах місця не вистачало. Та як тут землю купувати, коли на життя ледве вистачає?

Журилися хлопи, навіть до ксьондза ходили за порадою. Але й він нічого не міг придумати: з порожнього не наллєш!

— Хто не має гроша, не вмочить носа! Біднякові завжди вітер в очі!

Та наріканнями й ремствуваннями нічому не зарадиш.

А тут іще почалася спека. Був тільки кінець травня, а пекло, наче в липні. Дні прокидалися тихі й задушливі, розпечене сонце сходило в чистому небі й припікало так, що на високих місцях і пісках ярина вже пожовкла й прив'яла, на перелогах трава геть вигоріла, струмки пересихали, а картопля, що спочатку сходила добре, тепер тільки ледь-ледь вкривала землю кволенькими пагінцями.

Тільки озимині не дуже завадило — колосиста, висока, вона ще добре підіймалась, так що навіть заслоняла хати, які, здавалося, припали до землі. Тільки стріхи виднілися над лісом колосся.

Ночі теж були задушливі. Всі ночували в садках, бо в кімнатах нічим було дихати.

Ця спека, клопоти, нещастя, таємна боротьба Плошки з війтом, тяжкий, як ніколи, переднівок — усе разом зробило людей у Ліпцях на диво дражливими й неспокійними.

Всі ходили сердиті, тільки й пантруючи, кого б шмагонути гострим словом або й побитися, кожен радий був зачепити іншого, і село стало пеклом: щодня з самого світанку аж гуло від сварок і лайок. Раз у раз траплялося щось нове: то Кобусь з жінкою побився, і довелося ксьондзу їх мирити й присоромлювати, то Бальцеркова зчепилася з Гульбасом за порося, яке підрило моркву, то Плошкова погризлася з солтисом за підмінених гусенят. Причіпкою для колотнечі були діти, спаш, будь-які сусідські шкоди. Чіплялися до всякої дрібниці, аби тільки покричати та полаятись. Наче пошесть охопила село — стільки було сварок, бійок та судових позовів.

Навіть Амброжій у розмовах з чужими жартував:

— Непогану весну послав мені господь! Ніхто не помирає, ніхто не народжується, не одружується, а мене щодня хтось горілочкою частує та у свідки запрошує. Якби вони ще так років зо два сварились, я зовсім би розпиячився.

Так, негаразд було в Ліпцях. А найгірше, мабуть, було в хаті Домінікової.

Шимек разом з іншими повернувся з тюрми, Єнджик одужав, нужда Пачесям не дошкуляла, як іншим, і все, здавалося, мусило б іти по-давньому. Але хлопці зовсім забули про послух, грубіянили матері, сперечалися з нею, бити себе не давали і ніякої домашньої жіночої роботи не хотіли робити.

— Наймичку візьміть або самі все робіть! — сказали вони їй рішуче.

Домінікова мала залізні руки й тверду, непохитну вдачу. Ще б пак! Стільки років вона всім керувала, стільки років ніхто не зважувався перечити її волі! А тепер хто проти неї повставав? Хто насмілювався суперечити їй? Власні діти!

— Господи! — волала вона в нестямі, раз у раз хапаючи палицю та кидаючись на синів, хотіла їх приборкати, примусити слухатись. Але вони затялись не менше, ніж мати, і не хотіли поступатися. І мало не щодня можна було бачити, як Домінікова з ціпком ганяється за синами навколо хати та репетує не своїм голосом, так що сусіди збігалися.

Навіть ксьондз, якого, мабуть, підмовила Домінікова, покликав Шимека й Єнджика до себе й умовляв слухатися матері та жити з нею у згоді. Хлопці терпляче його вислухали, поцілували йому руку і в ноги вклонились, як годиться, але поведінки своєї не змінили.

— Ми — не діти, знаємо, що нам робити. Нехай мати поступиться! — виправдувались вони перед людьми.— Бо з нас же все село сміється!

Домінікова навіть пожовкла від злості й досади. Замість сидіти щодня в костьолі чи в гостях у кумась, вона мусила тепер робити всю хатню роботу. Вона раз у раз кликала Ягусю допомагати, але й дочка завдавала їй чимало турбот і сорому. Домінікова була на боці війта і навіть згодилася виступити свідком проти Козла,— вона бачила, як вони бились, і потім перев'язувала рани війту та його дружині. Пйотр часто вечорами заходив до неї, начебто порадитись про позов, але передусім для того, щоб викликати потім Ягусю й піти з нею десь у город.

На селі від людських очей нічого не приховаєш, всі добре знають, що в кого діється. Ягусина поведінка викликала загальне обурення, і добрі люди вже не раз застерігали стару.

Але як вона могла запобігти цьому, коли Ягна, незважаючи на її докори й благання, робила все, наче на злість? Найтяжчий гріх та людська обмова лякали її менше, ніж перебування в остогидлій чоловіковій хаті. Якийсь злий вихор підхопив Ягну й ніс, і ніхто не мав сили, щоб стримати її.

А Ганці це було навіть на руку, вона часто казала іншим:

— Нехай собі бавляться, поки війтові не заборонять марнувати громадські гроші. Адже він нічого для неї не шкодує, що тільки не привозить їй з міста — в золото ладен би її вбрати! Нехай собі тішаться, поки цьому не прийде кінець. Що мені до них?

Їй і справді було не до них. Хіба мало гризло її власних турбот? Вона не шкодувала грошей на адвоката, але й досі невідомо було, коли розглядатимуть Антекову справу та що його чекає. А він, бідний, нидів у тюрмі та чекав божого милосердя. Господарство теж починало занепадати. Хіба могла вона сама всього доглянути? Наймита теж, мабуть, під'юджував коваль — хлопець зовсім знахабнів, робив усе, що йому заманеться, і частенько, коли вона їхала в місто, цілими днями вештався по селу. Ганка якось пригрозила йому, що коли повернеться Антек, він з ним розрахується.

— Повернеться, як же! Ще цього не бувало, щоб розбійників випускали! — зухвало гукнув він їй у відповідь.

Ганка заніміла від гніву. Вдарити б по цій нахабній пиці, та хіба вона здужає? Ще поб'є її, і хто її захистить, хто підтримає? Ні, треба терпіти, ховати в собі образу до слушної пори, бо ще піде, і все господарство звалиться на її руки. Вона вже й так ледве може впоратися з роботою, здоров'я дедалі гіршає. Адже й залізо кінець кінцем роз'їдає іржа, і камінь може витримати до часу,— а що вже говорити про немічну жінку!

Якось в один з останніх днів травня ксьондз з органістом поїхали на храмове свято, а Амброжій так напився з німцями,— ті частеньхо навідувалися до корчми,— що нікому було дзвонити до вечірньої й відімкнути костьол. І от люди пішли молитися в капличку біля цвинтаря, де стояла статуя діви Марії. Щороку в травні дівчата прикрашали цю статую паперовими стрічками, сухозліткою та польовими квітами. Капличка була дуже стара, вже вся потріскалась і обсипалась, навіть птахи не звивали у ній гнізд, і тільки під час осінньої сльоти пастух іноді ховався тут від дощу. Старі липи, стрункі берези і похилі хрести трохи захищали її від зимових завірюх.

Людей зібралось чимало, нашвидку прикрасили капличку клечанням і квітами, повимітали сміття, посипали долівку жовтим піском, а лампади й свічки примостили біля ніг статуї.

Люди повклякали долі, попереду, біля порога, засипаного тюльпанами й рожевими квітами шипшини, став на коліна коваль і перший заспівав молитву.

Сонце давно зайшло. Смеркало, але небо на заході ще палало, ніжно-зелене, залляте золотом. У безвітряній тиші коси беріз важко звисали до землі, а колосся, здавалося, заслухалось дзвінкого белькотіння річки й тихого стрекотання польових коників.

Вже останні череди поверталися з пасовиська. Від села, з полів, уже не видних у присмерку, долинали пронизливі співи пастухів і довге протягле мукання. А люди в каплиці співали, задивившись у ясне обличчя богоматері, яка наче простягала, благословляючи, руки над усім світом.

З цвинтаря віяло пахощами молодих беріз, і солов'ї вже починали випробовувати голоси: вони, наче набираючи сил, брали окремі уривчасті ноти, і нарешті полинули, мов золоті, пінисті струмки, ніжні трелі, тьохкання, ніжний, манливий свист. А в полі неподалік озвалася скрипка пана Яцека, вторуючи молитві так солодко, тихо й ніжно, ніби це дзвеніло жовте колосся жита, стикаючись стеблинами чи стукаючись об золоте небо, або суха від спеки земля славила піснею травень.

І вже всі співали гуртом — люди, птахи й скрипка. А коли на мить завмирали солов'їні співи і струни скрипки наче переводили подих, чути було монотонне і протягле кумкання безлічі жаб.

Так вони співали, вторуючи одне одному.

Відправа тривала довго. Коваль нарешті заквапився і, обертаючись, погукував на тих, хто відставав:

— Ану, швидше, люди!

А раз навіть гримнув на Мацюса Клемба:

— Не дери горлянку, паскудо, не за коровами йдеш!

І голоси людей, кружляючи, мов голуби, поволі линули в потемніле небо:

Морок густішав, тепла, тиха ніч уже обіймала світ і на небі іскристою росою сяяли зорі, коли всі почали розходитися з каплиці. Дівчата йшли, обнявшись, і співали.

Ганка з дитиною на руках ішла сама, глибоко замислившись, Її наздогнав коваль і пішов поруч.

Вона всю дорогу мовчала. І тільки біля самої хати, побачивши, що він не відстає, спитала:

— Зайдеш до нас, Міхале?

— Сядьмо на призьбі, я тобі щось скажу,— мовив він пошепки. Ганка аж затерпла вся, гадаючи, що почує зараз про якесь нове лихо.

— Ти, здається, була в Антека? — почав він.

— Їздила, але мене до нього не пустили.

— Саме цього я й боявся.

— Кажи, що знаєш! — мороз пробіг по спині Ганки.

— Що я можу знати? Тільки те, що пощастило в стражника випитати.

— Що ж?

Вона прихилилась до стовпа і міцніше притулила до себе дитину.

— Він каже, що Антека до суду не випустять.

— Чому? — вся тремтячи, насилу вимовила Ганка.— Таж адвокат казав, що можуть випустити.

— Еге, щоб він утік! Так просто не випустять. Слухай, Ганко! Прийшов я до тебе сьогодні, як друг. Що там між нами було, те було. Колись сама зрозумієш, що я мав рацію... Ти мені не вірила — твоє діло... Але зараз послухай, а я, мов ксьондзу на сповіді, всю правду тобі скажу... З Антеком погано. Його, напевне, посадять надовго, може, на десять років. Чуєш?

— Чую, але не вірю! — Ганка раптом заспокоїлась

— Кожен не вірить, поки не пересвідчиться; а я тобі щиру правду сказав.

— Ти завжди таку правду кажеш,— зневажливо всміхнулася Ганка.

Коваля аж пересмикнуло, але він став її гаряче запевняти, що цього разу прийшов, як щирий друг, допомогти їй порадою. Ганка слухала, блукаючи очима по подвір'ю, і вже кілька разів нетерпляче підводилась. Корови, не видоєні, ревли в хліву, гусей досі не загнали на ніч, лоша бігало по подвір'ю наввипередки з Лапою, а Петрек і Вітек сиділи в клуні й базікали.

Вона не вірила жодному слову з того, що казав коваль. «Нехай собі говорить може, і викаже, навіщо прийшов»,— думала вона, дослухаючись до його слів.

— Що ж робити? Що? — спитала вона, аби тільки щось сказати.

— Засіб є,— відповів коваль тихо. Вона повернулась до нього.

— Якщо внести заставу, його випустять до суду, а потім вже він сам що-небудь надумає... Хоч і в Америку втече... Не спіймають його...

— Пресвята діво Маріє! В Америку! — мимохіть скрикнула Ганка.

— Цить! Бог мені свідок, що так пан радив. «Нехай тікає, каже, бо найменше — десять років! Загине чоловік!» Вчора він мені це сказав.

— Втікати з села... від землі... від дітей... Господи! — Ганка збагнула тільки це.

— Ти внеси заставу, а решту Антек сам зміркує.

— Звідки ж я візьму?.. Боже мій, втекти так далеко... від усього...

— Вони правлять п'ятсот карбованців! У тебе ж є ті... батькові гроші... Віддай їх у заставу... Потім будемо рахуватися, тут аби тільки його врятувати...

Ганка схопилася.

— Ти, як пес, завжди одне гавкаєш! — відрубала вона.

— Чого кидаєшся, як дурна? — розсердився коваль.— Це я так тільки сказав... Ще буде тут прискіпуватися до кожного слова, а чоловік у тюрмі гниє. От я йому розкажу, як ти хочеш його визволити!

Ганка знову сіла, не знаючи, що й думати.

А коваль почав розповідати про Америку, про знайомих людей, які туди поїхали й пишуть листи, навіть гроші присилають рідним. Як там добре, як вільно, як багатіють люди. Антек міг би відразу й поїхати: він сам знає людину, яка багатьох уже туди переправила. Мало хіба таких, як Антек, втекло туди! А вона, Ганка, може поїхати згодом, щоб людям очі замилити. Гжеля повернеться з військової служби і виплатить їм їхню частину спадщини, а як не схоче, то покупця знайти недовго.

— Порадься з ксьондзом. Побачиш, він тобі те ж саме скаже. Тоді ти зрозумієш, що моя правда і що я від щирого серця раджу тобі, а не для своєї користі. Тільки дивись мені — ні пари з уст, щоб ніхто з начальства не довідався, бо тоді ні за які тисячі його не випустять, та ще й у кайдани закують! — закінчив він поважно.

— Звідки ж мені взяти на заставу? Такі гроші! — простогнала Ганка.

— Знаю я одного чоловіка в Модліці... Він дав би під добрі проценти... знаю й інших... Гроші знайдуться. Це вже мій клопіт... я допоможу...

Довго він ще радив їй та переконував.

— То ти поміркуй, треба вирішувати швидше.

Коваль тихенько пішов, Ганка й не помітила, як він зник у темряві.

Було вже пізно, в хаті всі спали, тільки Вітек сидів під стіною, наче стеріг хазяйку. На селі теж усі полягали, навіть собаки не гавкали, лише вода плескотіла в ставку та заливалися пташки в садках. Зійшов місяць і срібним серпом поплив у темній моторошній безодні неба; білий туман низько стелився по луках, а над ланами жита хмарою висів квітковий пилок; між деревами, мов крижина, поблискував став. Аж у вухах дзвеніло від тиші та від солов'їного тьохкання.

Ганка, мов прикута, сиділа все на тому самому місці. Одна думка снувалася в неї в голові:

«Господи, втекти з села, від землі, від усього!»

Жах охопив її і зростав щохвилини, невимовний смуток гнітив серце.

Раптом солов'ї змовкли, пролинув, сумно завиваючи, вітер, на стіні заколивалися якісь тіні, й одразу жалібно заскавучав Лапа.

— Виє! Це він Кубину душу почув! — прошепотів Вітек і злякано перехрестився.

— Дурню! Спати йди!

— Адже він приходить, до коней заглядає, корму їм підкладає... Хіба це вперше?

Ганка його не слухала. Тиша знову залягла навколо, співали солов'ї, а вона сиділа, мов заціпеніла, повторюючи іноді з мукою й жахом:

— Поїхати на край світу! Назавжди! Господи милосердний! Назавжди!..

IX

Ще не зовсім зів'яло клечання, яким прибрані були хати на зелені свята, коли одного дня вранці несподівано з'явився Рох.

На село він пішов тільки після обідні та довгої розмови з ксьондзом. По хатах було мало людей, бо в ці дні саме підгортали картоплю, але тільки-но пролинула звістка, що приїхав Рох, всі вибігли на дорогу зустрічати його. А він ішов, як завжди, поволі, спираючись на ціпок, усе в тому ж сірому каптані, з чотками на шиї; вітер розвівав сиве волосся, худе обличчя сяяло лагідністю й тихим щастям.

Піднявши обличчя, він обводив поглядом хати й сади, весело усміхався всьому, вітався з кожним окремо, гладив по голові дитинчат, які тулились до нього, перший заговорював з жінками, задоволений, що тут все по-давньому.

— Я в Ченстохов ходив на богомілля,— відповідав він цікавим, які розпитували його, де це він так довго був.

Всі щиро раділи його поверненню і тут-таки на дорозі поспішали розповісти йому ліпецькі новини. Дехто вже й поради питав або, відвівши його вбік, скаржився і викладав перед ним всі свої турботи, наче приховані про чорний день гроші.

— Змучився я зовсім, відпочину днів зо два,— казав Рох, намагаючись їх позбутись.

Всі навперебій запрошували його до себе.

— Поки що поживу в Мацея,— я вже обіцяв Ганці. А там, якщо мене хто прийме, у того оселюся надовго.

І він хутко пішов до Борин.

Ганка теж йому зраділа й стала частувати від щирого серця. Але він, тільки-но скинув з плечей торбу і віддихався, спитав про старого.

— Ідіть подивіться на нього, він у садку лежить, у хаті задуха. А я вам тим часом молока зварю. А може б, і яєчню з'їли, га?

Але Рох був уже в саду й тихо пробирався попід гілками до недужого, що лежав у знятому з брички кузові, на перині, укритий кожухом. Лапа, згорнувшись клубком, примостився у нього в ногах, а поміж деревами з кумедною поважністю походжав, наче вартовий, Вітеків лелека.

Сад був старий, тінистий, високі гіллясті дерева зовсім заслоняли небо, і внизу, на траві, тільки де-не-де золотими павучками бігали сонячні плями.

Мацей лежав горілиць. З тихим шелестом гойдалися над ним дерева, вкриваючи його тінню, і тільки коли вітер розсував суцільне гілля, відкривався клаптик блакитного неба, сонце било йому просто в очі.

Рох присів біля нього.

Шелестіло листя, часом Лапа клацав зубами на муху чи ластівки з голосним щебетанням шугали поміж чорними стовбурами й линули на зелені поля.

Хворий раптом повернув голову до Роха.

— Пізнаєте мене, Мацею? Пізнаєте?

Слабенький усміх пробіг по обличчю Борини, очі закліпали. Він заворушив синіми губами, але не міг вимовити ні слова.

— Як бог дасть, ще, може, одужаєте!

Борина, мабуть, зрозумів,— він похитав головою і невдоволено відвернувся від нього. Знову задивився на гілки, що похитувалися над головою, на сонячні бризки, що просочувалися крізь листя.

Рох тільки зітхнув, перехрестив його й пішов.

— Батькові начебто краще, правда? — спитала в нього Ганка. Він довго міркував, потім сказав тихо й поважно:

— Отак лампа, перш ніж згаснути, спалахує наостанку яскравим полум'ям. Здається мені, що Мацей доживає останні дні. Навіть дивно, що він ще живий,— висох, як тріска.

— Адже він нічого не їсть, навіть молоко не завжди п'є.

— Ти мусиш бути готова до того, що він кожної хвилини може вмерти.

— Господи, я й сама бачу, що це так. Те ж саме учора казав і Амброжій; радив навіть не чекати, а вже тепер замовляти труну.

— А таки замовляй, довго вона не стоятиме, ні... Коли душі час піти зо світу, нічим її не втримаєш, навіть сльозами... А коли б не це, дехто навіки залишався б жити у світі,— сумно сказав Рох.

Він не поспішаючи пив молоко, яке подала йому Ганка, і розпитував про все, що діється в селі.

Вона переказала те, що він уже чув дорогою від інших, а потім почала квапливо й докладно розповідати про свої турботи.

— Де ж це Юзька? — нетерпляче перебив він.

— На полі, картоплю підгортає разом з Ягустинкою й халупницями. А Петрек возить для Стаха дерево з лісу.

— То Стах хату будує?

— Будує. Адже пан Яцек дав йому десять сосон.

— Справді? Мені щось про це казали, та я не вірив.

— Бо важко повірити. Ніхто спочатку не хотів цьому йняти віри. Він обіцяв, правда, та обіцянка — цяцянка, а дурневі радість, як то кажуть. Але пан Яцек дав Стахові листа і наказав іти з ним до нашого пана. Веронка навіть пускати Стаха не хотіла. Каже: «Нащо дурно підметки збивати? Ще глузуватимуть з тебе, що повірив недоумкуватому...» Але Стах затявся і пішов. Розказував потім, що не довелося йому чекати й десяти хвилин після того, як віддав листа. Пан відразу ж до кімнати його покликав, почастував горілкою і сказав: «Приїжджай з возами, лісник тобі вибере десять штук будівельних сосон». Дав йому Клемб своїх коней, дав і солтис, а я відпустила з ним Петрека. Пан уже чекав їх на порубі, зараз же сам вибрав найкращі дерева з тих, що взимку рубали для купців. Тепер возять їх з лісу,— разом з гіллям возів з тридцять буде! Добру хату Стах собі поставить! Нічого й казати, як він пану Яцеку дякував та як його перепрошував. Правду сказати, всі його за жебрака вважали, за дурника, бо він не знати з чого живе і все по полях блукає та під хрестами грає на скрипці... Часом, бува, таке щось недоладне верзе, наче він не сповна розуму... А виявилось: він такий пан, що його сам поміщик слухає! Хто б міг подумати!

— Не дивися на людину, а на її вчинки.

— Стільки лісу віддати! Матеуш вважає, що буде на тисячу злотих — і все дурнісінько, за спасибі! Такого ще не чувано!

— Казали мені, що він за це бере собі стару Стахову хату у довічне володіння.

— Ціна їй така, як оцьому стоптаному черевику! Вже ми, правду кажучи, думали, чи немає тут якого підступу. Веронка навіть до ксьондза ходила радитись, то він її дурною обізвав.

— Правда! Дають — бери і богові за ласку дякуй!

— Не звикли ми задурно одержувати, та ще й від панів! Коли це хто давав селюкові що-небудь дурно? Хоч би за якою дрібничкою прийшов — всі тобі одразу ж в руки зазирають. До волосної канцелярії без грошей і не потикайся, скажуть — приходь завтра або й за тиждень. Через цю Антекову справу я добре взнала, які порядки в світі. Скільки я грошей перевела...

— Добре, що ти мені нагадала про Антека. Я був у місті...

— Бачили його?

— Ні, часу не було.

— А я недавно їздила, та мене до нього не пустили. Тільки бог святий знає, коли я його побачу!

— Може, раніше, ніж думаєш,— сказав Рох, усміхаючись.

— Та ви що! Господи!

— Правду кажу. В головному управлінні мені сказали, що Антека можуть і до суду випустити, якщо його візьмуть на поруки або внесуть у суд заставу — п'ятсот карбованців.

— Те ж саме й коваль сказав!

І Ганка слово в слово переповіла Роху всі ковалеві поради.

— Поради добрі, та Міхал людина небезпечна, є в нього тут якісь свої розрахунки. Землю продавати не поспішай! Від неї дехто їде баскими кіньми, а повертається навкарачки... Треба щось інше придумати. Може, хтось за нього поручиться? Поспитай-но в людей... Звісно, якби були гроші...

— Гроші, може, і знайдуться,— пошепки сказала Ганка.— У мене є трохи, тільки полічити не вмію... Може, й вистачить...

— Ану покажи, разом полічимо.

Ганка зникла десь у глибині подвір'я і, повернувшись за кілька хвилин, взяла двері на засув і поклала Рохові на коліна вузлик з грішми.

Були в ньому й паперові гроші, і срібні, навіть кілька золотих монет і шість разків коралів.

— Це покійної свекрухи корали, він їх спершу віддав був Ягні, та, видно, потім забрав! — сказала вона стиха, присівши навпочіпки перед лавою, на якій Рох лічив гроші.

— Чотириста тридцять два карбованці і п'ять злотих. Це від Мацея?

— Так... Він мені після свят дав...— пробурмотіла Ганка, червоніючи.

— На заставу не вистачить... Але можна що-небудь продати.

— Я можу продати свиню... та й ялівку теж... обійдемось без неї. Янкель вже запитував... І ще кілька корців зерна...

— От бачиш, так зернятко до зернятка й збереться мірка. І викупимо Антека без чужої допомоги. Знає хто про ці гроші?

— Мені їх батько дали, щоб я Антека врятувала, і наказали про це нікому не казати й слова. Я вам першому призналась. Якби Міхал...

— Не розкажу нікому, не бійся! Коли повідомлять тебе, що можна, поїдемо разом за Антеком. Все вийде на добре, от побачиш, голубко! — сказав Рох, цілуючи її в голову, коли вона з вдячністю обняла його коліна.

— Рідний батько не зробив би для нас стільки! — плачучи, скрикнула вона.

— Повернеться чоловік, тоді подякуєш богові. А де ж Ягуся?

— Вона ще затемна поїхала з матір'ю і війтом до міста. Кажуть, Що до нотаріуса — стара хоче всю землю на дочку записати.

— Все Ягні? А хлопці?

— Та це вона їм на злість — за те, що поділу вимагають. У них там справжнє пекло, дня не минає без бійки. А війт за Домінікову стоїть. Він ще після смерті Домініка опікуном був над сиротами.

— А я думав — тут щось інше, мені різне говорили...

— Говорили вам чистісіньку правду. Він опікується тільки Ягною, але так, що й розповісти сором. Бо ж Мацей ще дихає, а вона, як сука... Я б не стала чужі плітки переказувати, якби сама не заскочила їх у садку...

— Покажи мені, де можна відпочити,— перебив її Рох, підводячись.

Вона хотіла постелити йому на Юзиному ліжку, але він сказав, що піде в клуню.

— Гроші заховай добре! — застеріг він її ще раз, виходячи. Рох знову зайшов до хати тільки після полудня, пообідав і хотів був піти на село, але Ганка несміливо попросила:

— Може, ви допоможете мені вівтар прикрасити?

— Правда, завтра ж свято тіла господнього. А де ж ти вівтар поставиш?

— Там, де щороку — біля ґанку. Петрек зараз привезе з лісу глицю, а Ягустинку з Юзею я після обіду вирядила, щоб назбирали квітів для вінків.

— Ну, а свічки й свічники в тебе є?

— Амброжій обіцяв принести рано-вранці з костьолу.

— А в кого ще будуть ставити вівтарі?

— На нашому кутку — ще у війта, а на тому — в мельника й у Плошків.

— Гаразд, я тобі допоможу, піду тільки спочатку до пана Яцека і ще завидна повернусь.

— Скажіть там Веронці, щоб прийшла вранці допомагати! Рох кивнув головою і пішов до зруйнованої Стахової хати.

Пан Яцек, як завжди, сидів на порозі, курив і поскубував борідку та, блукаючи поглядом по нивах, спостерігав птахів, що летіли в далеч.

Біля хати, під черешнями, вже лежало кілька могутніх сосон і купа зрізаних гілок. Навколо них блукав старий Билиця, вимірював топорищем, обрубував іноді якийсь сук і бурмотів собі під ніс:

— І ти прийшла на наше подвір'я. Ну, да... Бачу, що хороша. Спасибі! Зараз тебе Матеуш обтеше... на сволок підеш... Сухо тобі буде, не бійся.

— Наче з живою людиною говорить! — здивувався Рох.

— Сідайте. Це в нього від радощів розум помутився. Цілі дні отак розмовляє з деревами. Ось послухайте...

— І ти, бідолахо, настоялася в лісі, зате тепер відпочинеш. Ніхто вже тебе не займе! — говорив старий, ласкаво погладжуючи жовту облуплену кору сосни.

Потім підійшов до найгрубшої, що лежала на стежці, присів навпочіпки перед розрізом і, дивлячись з любов'ю на жовті, налляті живицею кільця, бурмотів:

— Ось яка ти здоровезна, а подужали й тебе, га? Були б тебе євреї повезли в місто, аж ні: господь бог інакше розсудив — залишишся у своїх, у господарів, образи на тебе повісимо, свяченою водою тебе ксьондз покропить... Он як!..

Пан Яцек слухав і ледь помітно усміхався. Поговоривши з Рохом, він узяв скрипку під пахву і пішов межею до лісу. А Рох посидів ще трохи у Веронки і послухав новини.

Наближався вечір, і спека поменшала, з лук навіть війнуло прохолодою. Після полудня розгулявся вітер, і молоде, вже трохи побуріле жито на полях коливалося, мов хвилі на воді. Здавалось, воно, це бурхливе море колосся, от-от завирує і рине на дороги й межі, затопить їх, як повінь, але воно тільки хльоскало жовтими гривами об землю і відступало назад, мов табун здиблених жеребців. Вітер налітав з усіх боків, шарпав, наче для забави, і знову хвилював ниви, з їхніми жовтими пагорками, зеленими затоками, іржавими смугами, сповнені шелесту й тремтіння.

А над ними у височині видзвонювали жайворонки, часом пролітала зграя ворон, то кружляючи в повітрі, то сідаючи відпочити на розколихані дерева. Сонце вже червоніло, опускаючись чимраз нижче, і по всьому світу — і по схвильованих нивах, і по садах, що шарпалися під вітром, мов худоба на прив'язі, поволі розливалося багряне світло пригаслого дня.

Був переддень свята, і люди раніше поверталися з поля. Жінки на ґанках плели вінки для вівтарів, діти приносили оберемки клечання. Перед будинками Плошки й мельника лежали молоді берізки і ялинки, їх укопували в землю там, де мали ставити вівтарі. Де-не-де дівчата вже прибирали клечанням хати, вирівнювали дорогу, засипаючи вибоїни. Біля ставу кілька жінок ще прало, лунав стукіт праників і ґелґотіння сполоханих гусей.

Рох мав уже йти від Веронки, аж тут на тополеву дорогу в хмарі куряви вилетів хтось верхи на коні. Дорогу йому перепинили вози з деревом для Стаха, і він звернув, збираючись об'їхати полем.

— Гей, ти! Коня заженеш, куди так поспішаєш? — гукали йому возії.

Але він якось обминув їх і щодуху помчав до села, аж у коня кевкала селезінка.

— Гей, Адаме, почекай-но! — гукнув йому Рох. Клембів син зупинився на мить і закричав:

— А ви й не знаєте — в лісі якісь убиті лежать! Господи, аж дух перехопило!.. Пас я коня на межі, і ми з Єндреком Гульбасовим їхали вже додому, аж тут біля Борининого хреста кінь як шарпнувся вбік, я аж на землю беркицьнувся! Дивлюсь, який це чорт коня наполохав! А там у ялівці якісь люди лежать... Ми гукаємо, а вони мовчать, лежать, як мертві.

— Дурню, чого ти людей морочиш! — загукали на нього з усіх боків.

— Ідіть, самі подивіться! І Єндрек теж бачив, тільки він від страху в ліс помчав, туди, де халупниці сушняк збирають... Кажу вам, неживі лежать!

— В ім'я отця й сина! То мчи швидше, скажи війтові!

— Війт ще з міста не повернувся,— сказав хтось.

— Тоді солтису треба сказати! Він біля кузні дорогу з хлопцями рівняє,— гукали вслід Адаму, який шаленим галопом помчав далі.

Звичайно, звістка про вбитих у лісі вмить облетіла все село. Знявся зляканий галас і біганина, люди хрестилися від жаху. Ще не зайшло сонце, як півсела висипало на дорогу. Хтось сповістив ксьондза, і він вийшов з плебанії, щоб розпитати людей. Біля костьолу зібралася ціла юрба. Молодь побігла вперед, на тополеву дорогу, а інші нетерпляче дожидалися солтиса, який поїхав у ліс возом, взявши з собою Клемба й хлопців.

Чекали довго, бо солтис повернувся тільки смерком і, на загальний подив, війтовою бричкою. Він був чогось страшенно сердитий, раз у раз лаявся й шмагав коней, і навіть не подумав зупинитися біля юрби, що зустрічала його. Але хтось схопив коней за вуздечки, і Шимону хоч-не-хоч довелося зупинитись.

— Паскудники ці хлопці, вигадали все для забави! Ніяких вбитих у лісі не було,— просто хтось там спав під кущами. Спіймаю я цього Адама — покажу йому, як людей лякати! А війта я зустрів дорогою і пересів до нього в бричку... От вам і все! Вйо, малята!

— Що ж це, війт, може, захворів? Чому лежить, як лантух? — спитав хтось, заглянувши в бричку.

— Сон його зморив, і все! — солтис шмагнув коней, і вони побігли риссю.

— От шибеники поганії Вигадати таке!

— Це Гульбасові штуки, він на всякі витівки мастак!

— Відшмагати б їх ременем, щоб не тривожили людей задарма! — обурювались усі, поволі розходячись по хатах.

Біля почервонілого в призахідному сонці ставу ще стояли невеличкі купки людей, коли на дорозі з'явились халупниці з в'язками хмизу на спинах. Попереду йшла Козлова, зігнувшись мало не до землі під своєю ношею. Побачивши людей, вона зупинилась і сперлась в'язкою на дерево.

— Добре вас солтис обдурив! — сказала вона, ледве дихаючи від утоми.— Вбитих у лісі не було, це правда, зате було дещо гірше!

І коли, почувши її голос, навколо зібралося багато цікавих, Козлова розпустила язика: — Поверталися ми дорогою мимо лісу, до хреста, аж тут мчить на нас Гульбасів хлопчисько і гукає злякано: «Під ялівцем убиті лежать!» — «Вбиті чи ні,— думаю собі,— а подивитися варто». Пішли ми туди... Вже здалека бачимо: і справді лежать якісь люди, мов неживі... Тільки ноги стирчать з-під кущів. Філіпка мене тягне — тікай, мовляв! Гжелиха вже молитву бурмоче, підходжу ближче, дивлюсь — а це наш пан війт лежить без каптана, а біля нього Ягуся Боринина і сплять собі міцно! Нажлуктилися в місті, жарко їм стало, от вони й надумали відпочити в холодочку та побавитись. А горілкою від них так і тхне! Ми їх будити не стали: нехай свідки прийдуть, нехай все село побачить, що в нас діється! Сором сказати, як вона була роздягнена; вже Філіпка її пожаліла та хусткою прикрила. Чистий содом! Я до старості дожила, а про такий страм не чула! Солтис зараз же приїхав і розбудив їх. Ягна втекла в поле, а пана війта ледве в бричку втягли — п'яний, як свиня!

— Господи милостивий, такого в Ліпцях ще не бувало,— простогнала одна з жінок.

— Коли б то хлопець з дівчиною, а то господар, жонатий чоловік, війт!

— Борина на смертному ложі, йому води нікому подати, а ця...

— Я б її з села геть вигнала! Я б таке стерво батогами на майдані відшмагала! — знов зняла крик Козлова.

— Гріх сам за себе кричить, що вже тут додавати! — заспокоювали її жінки.

— А Домінікова де?

— Вони її навмисне в місті залишили, щоб не заважала.

— Боже мій, подумати страшно, що в світі діється!

— Такий гріх, таке паскудство — адже ганьба на все село ляже!

— Ягна слави не боїться, завтра знов те ж саме робитиме.

Так гомоніли в хатах, а деякі жінки навіть плакали і ламали руки від обурення й жаху, побоюючись суворої кари божої на все село. Ліпці аж гули від розмов і галасу.

Тільки хлопи, зібравшись на мосту, розпитували Гульбаса про подробиці й реготали, аж лягали з реготу.

— От так півень наш війт! Ну й хват! — сміявся Адам Вахнік.

— Він ще заплатить за цю гульню: жінка йому голову відірве!

— І з півроку до себе не підпускатиме!

— Ну, після Ягусі він не дуже буде до неї квапитись.

— Бісова душа! Для Ягни кожен на все зважиться.

— Ще б пак! Молодиця — як лань! Такої красуні і серед панночок не знайдеш: тільки гляне на чоловіка — так його до неї й потягне!

— Не жінка — мед! Не диво, що й Антек Борина...

— Годі вам! Єндрек бреше одне, Козлова — інше, а жінки із заздрості ще й своє додають, а якщо правду сказати, то ми не знаємо, як воно було. У нас ладні знеславити й найчеснішу жінку...— мовив Матеуш якимсь смутним і схвильованим голосом, але не докінчив, бо до них підійшов війтів брат Гжеля.

— Ну що, Петро ще спить? — запитали в нього цікаві.

— Хоч він мені рідний брат, та зараз для мене гірший, ніж пес! Але винна в усьому ця хвойда!

— Неправда! — крикнув раптом Боринин наймит Петрек, підступаючи до Гжелі з кулаками.— Хто так каже, сам бреше, як пес!

Всіх здивував цей несподіваний захист, а Петрек кричав, розмахуючи кулаками:

— Війт в усьому винен! Хіба це вона йому корали привозила? Вона його до корчми тягала? Вона його цілими ночами в саду підстерігала? Я добре знаю, як він її силував та спокушав! А може, їй і крапель якихось підлив, щоб вона йому не опиралась!

— Ач заступник який! Не стрибай так, штани загубиш!

— От довідається, що ти її захищав, то платню тобі збільшить.

— Або старі Мацеєві штани подарує! Глузували, аж за боки хапалися від реготу.

— Ні чоловік, ні хто інший за неї не заступиться, то хоч я її боронитиму. Не дам її кривдити! А коли ще почую погане слово, кулаків не пошкодую... Сучі ви сини, пліткуни паскудні! Коли б це з котроюсь із ваших сестер або жінок трапилось, то, либонь, язики не розпускали б!

— І ти язика прикуси, наймите! Не твоє це діло, гляди свої кінські хвости! — гримнув на нього Стах Плошка.

— Та дивись, щоб тобі самому раніше не попало,— додав Вахнік.

— А до господарів тобі зась, кудлатий! — кинув хтось, повертаючись, щоб іти.

— Подумаєш, господарі! Поміщики які! Я роблю та потай до Янкеля мішків не тягаю, не краду з батькової комори! Я вам покажу! Ви ще мене не знаєте! — кричав Петрек їм услід, бо вони поспіхом стали мовчки розходитися — їм раптом стало ніяково.

Був уже вечір — вітряний і на диво ясний. Захід давно догорів, але на небі ще виблискували затоки багряної заграви, схожі на розриті мурашники, і поволі напливали великі хмари. Якась тривога розливалась над світом, вітер віяв високо і тільки найвищі дерева хитали верхів'ями. З гомоном пролітали десь птахи, не знати чого тривожно ґелґотіли на подвір'ях гуси, собаки гавкали, мов скажені, забігаючи навіть на поля. Така ж невиразна тривога мучила й людей. Після вечері ніхто не сидів удома, не відпочивав на порозі, як звичайно. Всі йшли до сусідів і, збираючись біля тинів, стиха гомоніли.

Село наче завмерло — не чути було ні сміху, ні співу, як звичайно теплими вечорами. Всі перешіптувалися, щоб не чули діти й дівчата, про те, що трапилося в лісі, і всіх поймав однаковий жах і обурення.

У Ганки на подвір'ї теж зібралося кілька кумась — прибігли висловити їй співчуття та довідатись щось нове про Ягну. Вони так і сяк починали розмову, але Ганка тільки сказала сумно:

— Ганьба це і гріх, але й велике нещастя.

— Ну, ще б пак! Завтра вся парафія про це знатиме.

— Говоритимуть, що таке тільки в Ліпцях може трапитись.

— І на всіх ліпецьких жінок ганьба впаде!

— А молодиці в нас такі вже святі та божі!.. Кожна, якби до неї хто-небудь так в'язнув, зробила б те ж саме, що й Ягна,— насмішкувато кинула Ягустинка.

— Покиньте, зараз не до жартів! — суворо перебила її Ганка і більше вже ні словом не згадувала про це.

Її ще палив сором, але гнів проти Ягни вже зник. Коли кумасі порозходились, вона заглянула на другу половину, нібито до Мацея, і, побачивши, що Ягна спить одягнена, зачинила двері, й навпомацки дбайливо роздягла її.

«Нехай бог боронить від такої долі!» — думала вона з незбагненним жалем і того вечора ще кілька разів заглянула до неї.

Ягустинка, мабуть, щось зміркувала і, ніби нехотячи, сказала:

— Ягна, звісно, не без гріха, але найбільше винен війт.

— Правда, він і повинен за все відплатити! — погодилася Ганка так гаряче, що Петрек з вдячністю глянув на неї.

Не тільки вона так думала. До пізньої ночі старий Плошка і Козел з жінкою бігали по селу, підбурюючи людей проти війта. Плошка заходив у хати й починав начебто жартома:

— Оце так війт у нас, в усьому повіті другого такого хвата не знайти!

Йому щось не дуже охоче підспівували, і він вирішив піти до корчми. Там сиділо кілька небагатих господарів. Він почастував їх горілкою раз і другий, і коли вони вже трохи захмеліли, знову почав своє:

— Війт наш що виробляє, чули?

— Хіба це йому первина! — ухильно зауважив Кобусь.

— Я про нього свою думку маю, та при собі тримаю,— бурчав захмелілий Сікора, важко навалюючись грудьми на прилавок.

— Ну й тримай хоч би і у зубах: ніхто в тебе не видере! — розсердився Плошка і вже обережніше заходився підбурювати їх проти війта: що от, мовляв, який він поганий приклад подає людям, яка ганьба через нього на все село, і таке інше.

— Я й про тебе своє думаю, та не скажу,— торочив своє Сікора.

— Одне тільки — скинути його з посади, тоді він одразу вгамується,— говорив Плошка, поставивши їм ще одну пляшку.— Ми його на війта обрали, ми й скинути можемо. Те, що він сьогодні зробив,— ганьба для всього села, але за ним є й гірші справи: він завжди з паном заодно, на шкоду громаді. Ось тепер хоче російську школу в Ліпцях будувати! Та й німців на Підліссі посадити, кажуть, теж він панові нараяв. І все п'є, гуляє, клуню онде собі нову збудував, коня прикупив, щотижня м'ясо їдять і чай п'ють, а на чиї це гроші, га? Ясна річ, не на свої, а на громадські.

— Я так думаю, що війт — свиня, але й ти не від того, щоб сунути свій писок у громадське корито! — перебиваючи його, бурмотів Сікора.

— Ач налигався і меле хтозна-що!

— Я своє кажу: не оберемо тебе на війта!

Мужики відсунулись від п'яного і довго ще радилися про щось.

А на другий день на селі ще голосніше заговорили про війтові подвиги, бо ксьондз заборонив ставити вівтар біля його хати, як це бувало щороку. Війт, звісно, зараз же про це довідався і вдосвіта послав по Домінікову, яка майже опівночі повернулась додому, і був такий лихий, вилаяв органіста, а Амброжія навіть ударив чубуком.

В день свята тіла господнього погода була така ж гарна, як і перед тим, але на диво задушлива й тиха, найменший повів не линув з полів, сонце з самого ранку припікало немилосердно і в сухому, розпеченому повітрі в'яло листя, знесилено хилилося колосся. Пісок пік ноги, а на стінах виступала краплями розтоплена живиця.

Господь бог дав сьогодні сонцю волю, і воно пекло, як вогонь, але на нього ніхто не звертав уваги: вже з самого світанку знялась на селі метушня, біганина. Всі збиралися до костьолу. Дівчата, які мали нести ікони в процесії та посипати квітами дорогу ксьондзу, бігали одна до одної приміряти убрання, зачісуватись та базікати про всякі дрібниці, а старші поспіхом ставили вівтарі. Один — біля мельникової хати, другий — біля плебанії, третій — біля хати Борини. Тут Ганка з самого ранку працювала усією сім'єю, а Рох їм допомагав.

Вони скінчили майже перші і так гарно прибрали свій вівтар, що всі дивувались і запевняли, що він кращий, ніж у мельника.

І це була правда: біля ґанку стояла сплетена з березового гілля та всякої іншої зелені, наче справжня, капличка, прибрана клаптями вовняної тканини, такими яскравими, що аж очі вбирало, а посередині, на помості, височів вівтар, прикритий тонким білим полотном, заставлений свічками й квітами у горщиках, які Юзька обгорнула золотим папером.

Над вівтарем повісили великий образ божої матері, а поряд — менші, стільки, скільки вмістилось.

І нарешті, як найбільшу прикрасу, над самим вівтарем підвісили клітку з дроздом, яку принесла Настуся. Дрозд виспівував на все подвір'я, а Вітек тихенько йому підсвистував.

Все подвір'я від ґанку до воріт було обсаджене ялинками й берізками й густо посилане жовтим піском та аїром.

Юзя принесла оберемки волошок, сокирок, польового горошку й прикрашала ними стіни каплички, образи, свічники, все, що тільки можна було, навіть землю перед вівтарем посипала квітами. Не забула вона й хати: стін і вікон не видно вже було під клечанням, а стріха була обтикана високими стеблами аїру.

Працювали всі, крім Ягусі, яка раненько втекла з дому і досі не поверталась.

Хоча в Борин і впоралися раніше від інших, але сонце стояло вже високо над селом, коли вони скінчили. Чимраз більше возів торохтіло на дорозі — це їхали до костьолу люди з сусідніх сіл.

Всі стали поспіхом одягатись.

Вітека залишили стерегти двір, бо дітлахи збігалися юрбою дивитися на вівтар і підсвистувати дрозду. Вітек відганяв їх гіллякою, а коли це не допомагало, випускав на них свого лелеку... Лелека, видно, привчений, підкрадався до них, націляючись гострим дзьобом у босі ноги, і пустуни з криком розбігались.

Вдарили у маленький дзвін, коли всі вийшли з двору. Юзька бігла попереду, в білій сукенці й черевичках, зашнурованих червоною тасьмою, з молитовником у руці.

— Вітеку, як я тобі подобаюсь, га? — спитала вона, крутячись перед ним на підборах.

— Гарненька! Достоту біле гусенятко! — відповів він із захватом.

— Розумієш ти стільки, скільки й твій лелека! Ганка каже, що ні в кого з дівчат немає такої сукенки! — цокотіла Юзя, обсмикуючи надто коротку спідницю.

— Еге, а колінця в тебе червоніють з-під спідниці, мов гусячі лапи!

— Дурню! Лапі заглянь під хвіст! Та краще лелеку свого заховай! Ксьондз прийде з процесією, ще побачить його і впізнає! — застерігала Юзя, виходячи.

— А й правда, гарненька вона і чепурна така! Та й хазяйка сьогодні теж вичепурилась — достоту індик,— пробурмотів Вітек, дивлячись їм услід. Але тут-таки, згадавши Юзину пересторогу, схопив лелеку й заховав його в порожню картопляну яму. Він залишив Лапу біля вівтаря, щоб стеріг його від дітей, а сам побіг до Мацея, що, як завжди, лежав у саду. У селі було вже зовсім тихо, всі проїхали і пройшли, вулиці збезлюдніли, тільки на подвір'ях де-не-де бавилися діти та вигрівались на сонці собаки. Над ставом у розпеченому повітрі шугали ластівки. В костьолі почалась відправа, ксьондз вийшов до служби й заграв орган, а тільки-но він закінчив казання, задзвонили в усі дзвони й залунав такий спів, що голуби позлітали з дахів, люд посунув з костьолу. Над головами маяли корогви, мерехтіли свічки, вбрані в біле дівчата несли образи, останнім виплив з дверей пурпурний балдахін, під ним ксьондз із золотою дароносицею в руках поволі сходив по приступках.

Коли всі поставали рядами, утворивши ніби довгу вулицю, облямовану палаючими свічками, ксьондз знову заспівав:

А весь люд відповів йому могутнім хором:

Процесія рушила із співом, товплячись у цвинтарній брамі, бо людей з усієї парафії з'їхалося безліч. Прибули пани з усіх маєтків. Двоє з них вели ксьондза під руки, а балдахін над ним несли господарі, тільки, мов на злість, не ліпецькі, а з інших сіл.

З тінистого цвинтаря процесія вийшла на майдан, здавалося, аж білий і блискучий від спеки; сонце било в очі, пекло вогнем, і люди йшли повільно під калатання дзвонів і спів, оповиті димом кадильниць та хмарами куряви. Горіли свічки, під ноги ксьондзу сипалися квіти.

Дійшли до першого вівтаря праворуч, на подвір'ї Борини. На вулиці одразу зчинилася така тиснява, що тріщали тини й дехто попадав у став з високого берега. Від натиску людей тремтіли на узбіччях дерева. Юрба, що голосно співала гімн, нагадувала ріку, що виграє всіма барвами, а посеред цієї ріки, мов човен на хвилях, плив пурпурний балдахін, маяли корогви, похитувалися ікони й статуї святих, прибрані тюлем і квітами.

Люди сунули плече в плече, ледве дихаючи від спеки й тисняви, але співали від щирого серця, на повні груди. Здавалося — весь світ разом з людом співає хвалу богові — і гіллясті липи, і чорні вільхи, і стрункі берізки, і води, що іскрилися на сонці, і тінисті сади, і зелені поля, і неозора далечінь — все радісно вторує гімну, що лине в бліде небо, до самого сонця.

Аж листя тремтіло на гілках і останній цвіт з дерев осипався на землю.

Біля вівтаря Борин ксьондз прочитав перше Євангеліє і, трохи перепочивши, повів усіх до мельникового вівтаря.

Спека дужчала, люди знемагали, курява забивалася в горло. По блідому небу простяглися довгі білясті смуги, а розпечене повітря мерехтіло й переливалось: збиралася гроза.

Вже десь із годину тривала процесія, всі змучились, ксьондз, червоний, як буряк, раз у раз витирав піт, але обходив вівтарі не поспішаючи, біля кожного читав Євангеліє і співав щоразу нові молитви.

А часом, коли втомлений хор на мить змовкав і чути було тільки тупіт ніг, у раптовій тиші дзвеніли пісні жайворонків на полях; десь невтомно кувала зозуля.

А дзвони все гули без упину, протяжно й голосно. І хоча хор виспівував щосили — чоловіки не шкодували горлянок, жінки виводили тонесенькими голосами, й навіть дітвора пищала щось по-своєму, а від важкого тупоту стугоніла висохла земля,— над усім здіймалися голоси дзвонів — чисті й високі, пройняті радістю, і такі дзвінкі, наче хто бив молотом у сонце і весь світ тремтів і видзвонював луною.

Коли обійшли всі вівтарі, довелося ще відстояти довгу відправу в костьолі. І тільки-но люди стали виходити на майдан, щоб трохи постояти в холодку, подати милостиню старцям та погомоніти із знайомими, як раптом потемніло, прокотився далекий гуркіт, сухий гарячий вітер загойдав дерева і звихрив на дорогах пилюгу.

Люди з найближчих сіл стали поквапно роз'їжджатися.

Спочатку пішов тільки дрібний дощик, теплий і ріденький; стало іще задушливіше, сонце палило немилосердно, жаби кумкали сонно, чимраз тихше. Та от далечінь потемніла знову, загримотів грім, і на чорно-синьому небі замигтіли бліді блискавки.

Гроза йшла із східного боку. Звідти серпом тяглися важкі сині хмари, напоєні дощем або градом, а поривчастий шумливий вітер, випереджаючи їх,свистів у кронах дерев, шарпав колосся; птахи з криком ховалися під стріхи, собаки — в хатах, а худоба тікала з поля. На дорогах кружляли стовпи куряви, грім лунав дедалі ближче.

Не минуло й кількох хвилин, як сонце стало потопати в рудій скаламученій імлі і світило, мов крізь закурене скло. Гримотіло вже над селом. Налетів такий вихор, що мало не виривав з корінням дерева. Він ламав гілля, зривав солому зі стріх і ніс її хтозна-куди. Грім ударив десь над лісом, і небо вмить потемніло; сонце померхло від громових ударів, що лунали один за одним, двигтіла земля, тремтіли хати, і вогні блискавок розтинали захмарене небо. Все живе причаїлося, охоплене жахом.

На щастя, гроза пройшла стороною. Гуркотіло уже десь удалині, вихор промчав, не накоївши лиха, небо світлішало. Але перед вечірнею линула злива, яка відразу поклала хліба, ріка розлилася, а з усіх ярів, ровів, з кожної борозни помчали спінені потоки.

Злива вщухла тільки навзаході; з-за хмар вогненною кулею викотилося сонце.

Ліпці знов ожили, люди відчиняли двері й виглядали на світ божий, з насолодою вдихаючи прохолодне повітря. Після дощу все віяло пахощами, особливо молоді берізки і м'ята в садках. Мокра земля наче танула на сонці, іскрилися калюжі на вулицях, блищало листя, трава й потоки води, що з веселим дзюрчанням збігали в ставок.

Легкий вітерець перебирав прибите дощем колосся, і чудова живлюща свіжість линула від полів і лісів; діти, щось весело викрикуючи, бродили по канавах і калюжах, птахи щебетали в густому гіллі, цесарки, сидячи на тину в плебанії, зняли крик на всю вулицю. На подвір'ях, дорогах, у хатах лунали голоси, а десь біля млина якась дівчина виводила пісню:

А з поля, разом з муканням корів, чути було верескливу пісню пастушків:

Люди, які перечікували грозу, почали роз'їжджатися, але багато хто з близьких сіл залишився погостювати в Ліпцях — це були ті, що свого часу так охоче приїхали допомагати жінкам у польових роботах. Багатші господарі щедро частували їх, не шкодуючи ні наїдків, ні горілки, а бідніші повели своїх благодійників до корчми, бо в гурті і гуляти, й пити веселіше.

Хлопці привели сюди музикантів, і від самої вечірні лунали по селу звуки скрипки, гудіння басів та гупання бубна.

Багато людей зійшлося сьогодні до корчми повеселитись: адже від самісіньких масниць не було жодної вечірки! В корчмі не вистачало місця для всіх, і дехто мусив примоститися на колодах, що лежали біля корчми. Правда, погода була чудова, на небі сяяла золота затока вечірньої заграви, і люди залюбки сиділи на свіжому повітрі, частенько погукуючи на Янкеля, щоб він приніс їм горілки.

У корчмі було повно майже самої тільки молоді, вона з місця пустилася танцювати оберек, аж задвигтіли стіни й підлога. У першій парі, на загальний подив, танцювали Шимек Пачесь з Насткою. Марно менший брат Єнджик тихо умовляв його і пробував вивести,— Шимек так розходився, що й слухати нічого не хотів; весь час пив і силував пити Настку та своїх друзів. Він кидав п'ятаки музикантам і, обнявши Настку, горлав щосили:

— Ану, грайте дужче, хлопці, дужче, по-нашому!

І мчав по корчмі, мов застояний жеребець, хвацько погукуючи та клацаючи закаблуками.

— Устілки, бісова душа, з чобіт повитрушує! — бурчав Амброжій, заздрісно поглядаючи на хлопів, що випивали поруч.— Ач ножищами, як ціпом, молотить, от-от повідлітають! — додав він голосніше, присуваючись до гурту.

— Глядіть, щоб самі чого не загубили! — кинув Матеуш, що стояв з приятелями неподалік.

— Давай зап'ємо з тобою згоду! — сказав, посміхаючись, Амброжій.

— На, пий, тільки чарку не проковтни, п'янице! — Матеуш простяг йому повну чарку й одвернувся, бо саме Гжеля почав щось тихо говорити приятелям. Ті, спершись спинами на прилавок, слухали його уважно, забувши про танці та про горілку, яка стояла перед ними. Було їх шестеро, все хазяйські сини, найперші в селі парубки. Вони про щось гаряче розмовляли, і тим що навколо здіймався чимраз більший галас і ставало дедалі тісніше, швидко перейшли в кімнату до корчмаря, бо за перегородкою сиділи із своїми гостями старі люди.

Комірка в Янкеля була тісна, заставлена ліжками, на яких спали діти. Хлопці насилу вмістились за столом. Одна лойова свічка чаділа в прилаштованому на стіні мідному свічнику. Гжеля пустив кружка пляшку, випили раз і другий, але ніхто не заговорював про те, для чого вони зібрались. Нарешті Матеуш сказав глузливо:

— Починай, Гжелю, чого ви сидите, як ворони на дощі?

Але Гжеля не встиг почати — увійшов коваль і, привітавшись, став шукати, де б йому сісти.

— Ач смола! Завжди там зійде, де його не сіяли! — вилаявся Матеуш. Але відразу ж додав, стримуючи роздратування: — За твоє здоров'я, Міхал!

Коваль випив і сказав удавано жартівливо:

— На чужі таємниці я не ласий. А тут я, видно, зайвий.

— Правда! Тобі з німцями весело щоп'ятниці каву пити, а сьогодні неділя — то буде ще веселіше!

— Мелеш ти, Плошко, хтозна-що, так наче перебрав...— огризнувся коваль.

— Кажу те, що всі знають.— Ти з ними щодня кумаєшся.

— Хто мені роботу дає, на того й роблю, я не перебірливий.

— Роботу! Ні, ти з ними якісь ґешефти крутиш,— сказав Вахнік.

— Так само, як з паном, коли ти йому допомагав наш ліс продавати,— грізно додав Причек.

— Та я, здається, на суд потрапив! І все ви знаєте!

— Дайте йому спокій, він без нас своє робить, то й ми без нього обійдемось,— мовив Гжеля, пильно дивлячись у брехливі очі коваля.

— Якби стражник подивився у вікно й побачив вас, то подумав би, що ви змовляєтесь проти когось! — коваль ніби жартував, але губи в нього тремтіли від люті.

— Може, і змовляємось, але не проти тебе, Міхале, не таке вже ти цабе!

Коваль нацупив шапку і вийшов, хряпнувши дверима.

— Пронюхав щось і прибіг на розвідку!

— Тепер підслуховуватиме під вікном.

— То почує про себе таке, що не схоче й підслуховувати.

— Тихше, хлопці! — почав Гжеля поважно.— Я вже вам казав, що Підлісся німцям ще не продане, але вони щодня з паном можуть купчу підписати. Я чув навіть, що мають це зробити наступного четверга

— Знаємо! Треба цьому запобігти! — нетерпляче перебив Матеуш.

— Порадь, Гжелю, ти грамотний, газети читаєш, тобі легше придумати.

— Бо якщо німці куплять фільварок і за межею від нас житимуть, буде так, як у Гірках: нічим буде дихати в Ліпцях, всі з торбами підемо чи в Америку доведеться тікати.

— Батьки наші тільки потилиці чухають та зітхають, а придумати нічого не можуть.

— А господарство нам не відступають! — хвилювалися хлопці.

— Велике цабе — німці! От жили вони в Липках, і наші у них все відкупили. А в Гірках самі селяни винні — пили, завжди судилися, от і досудилися до торбів.

— А ми можемо відкупити в них Підлісся й витурити їх! — вигукнув Єнджик Борина, Антеків двоюрідний брат.

— Легко сказати! Нам і тепер купити ні за що, хоч пан поклав тільки по шістдесят карбованців за морг, а потім доведеться, може, з тисячу злотих віддати,— а де їх візьмеш?

— Якби батьки виділили кожному його частину, нам легше було б обернутися.

— Звісно! Тоді кожен знав би що робити! — загукали всі гуртом.

— Дурні ви, дурні! У батьків зараз в руках уся земля, та й то вони ледве животіють, а ви думаєте на своїх смужках гроші складати! — перебив їх Гжеля.

Вони замовкли, Гжеля мав рацію, і його слова наче вдарили всіх обухом по голові.

— Не в тому лихо, що батьки не хочуть вас виділити,— провадив він далі,— а в тому, що надто вже мало землі в Ліпцях, а людей дедалі прибуває. Що за дідів наших вистачало на трьох, тепер доводиться ділити на десятьох.

— Свята правда! Все так, як кажеш! — стурбовано шепотіли хлопці.

— То купимо Підлісся й поділимо! — вигукнув хтось.

— Купив би й село, якби грошей прибуло! — буркнув Матеуш.

— Майте терпіння, може й придумаємо щось... Матеуш схопився, грюкнув кулаком по столу і закричав:

— Ну й майте собі терпіння і робіть що хочете, а з мене вже досить. От урветься мені терпець, кину зовсім село й піду в місто, там люди краще живуть.

— Як хочеш. Але інші мусять тут залишитися і якось жити.

— А мені вже терпцю не стає, злість бере дивитися: тіснота скрізь — як тільки хати всіх уміщають та не порозвалюються! Злидні аж гавкають, а тут поруч земля гуляє і сама проситься в руки... А не візьмеш, ні, хоч би й здихав з голоду. І купити її ні на що, і позичити грошей ніде. Трясця його матері з такими порядками!

Гжеля став розповідати, як живуть люди в інших країнах. Хлопці слухали, голосно зітхали, а Матеуш перебив його:

— Що нам з того, що інші добре живуть! Покажи голодному повну миску, а тоді сховай — чи наїсться він самими очима? В інших країнах добре жити, бо про людей дбають; не так, як у нас, де кожен хлоп, як та дичка в чистому полі: чи виросте, чи загине — нікому діла немає. Аби тільки податки платив, у солдати йшов та проти влади не бунтував. Надокучило мені таке життя, аж верне від нього!

Гжеля терпляче його вислухав і знову провадив своє:

— Є тільки один спосіб добитися, щоб Підлісся було наше.

Всі присунулись ближче, щоб не проминути жодного слова. Але тут у корчмі знявся такий галас, що навіть шибки задеренчали, і музиканти покинули грати. Один з парубків вийшов глянути, що трапилось, і, повернувшись, із сміхом розповів, що це Домінікова наробила такого переполоху; прибігла з палкою за синами, хотіла їх бити й примусом вести додому! Але вони не злякалися і витурили матір з корчми. Тепер Шимек п'є напропале, а Єнджик, п'яний, як чіп, реве біля печі.

Хлопці не розпитували далі, бо Гжеля почав викладати свій план: треба помиритися з поміщиком і запропонувати йому віддати замість лісу землю на Підліссі, по чотири морги орної землі за морг лісу!

Всі страшенно здивувались і зраділи такій можливості. А до того ж Гжеля додав, що таку угоду уклало одне село біля Плоцька,— він читав про це в газеті.

— Земля буде наша, хлопці! Гей, Янкелю, горілки! — гукнув Плошка в двері.

— За три морги лісу припало б нам рівно дванадцять моргів поля!

— А нам десять — ціле господарство!

— Хай би дав ще трохи кущів на паливо.

— А за пасовисько міг би дати хоч по моргу луки!

— І будівельного лісу на хати! — говорили хлопці, перебиваючи один одного.

— Ще трохи, і вам захочеться, щоб він накинув іще по коневі з возом та по корові кожному! — глузував Матеуш.

— Тихше! Тепер треба умовити найстарших, щоб пішли до поміщика і пояснили йому, чого ми хочемо; може, й згодиться.

— Якщо його не прикрутить, то не згодиться! — втрутився Матеуш.— Йому гроші сьогодні потрібні, а німці хоч завтра дадуть, аби тільки він захотів. А поки наші потилиці чухатимуть, поки порадяться й домовляться між собою та жінок на свій бік перетягнуть, мине місяць, пан німцям землю продасть — та й по всьому! А маючи гроші, він може чекати, поки скінчиться судова справа з лісом. Гжелин спосіб розумний, але, на мою думку, треба з іншого кінця починати.

— Як це? Кажи, Матеуше, порадь нам!

— Не радитись та міркувати треба, а зробити так, як тоді, коли ліс відстоювали!

— Інколи так можна, а інколи — ні! — невдоволено сказав Гжеля.

— А я тобі кажу, що можна, тільки трохи інакше, а вийде те ж саме. До німців треба йти всією громадою і спокійненько їм сказати, щоб не думали купувати Підлісся...

— Ще б пак, такі вони дурні, що відразу ж злякаються й відступлять!

— А ми їм скажемо, що коли вони куплять, ми не дамо їм ні сіяти, ні будуватися, кроку не дозволимо ступити за межу! Побачите, злякаються чи ні! Викуримо, як лиса з нори!

— Не думай, вони знають, що робити! Ось побачиш, посадять нас знову до острогу за такі погрози! — крикнув Гжеля.

— Посадять і випустять, не вік же нам там сидіти! А коли нас випустять, німцям іще гірше буде... Вони не дурні і спочатку добре розміркують, чи їм варто воювати з нами. Та й пан іншої заспіває, коли ми його покупців порозганяємо... А якщо ні...

Але тут вже й Гжеля не витримав, схопився з місця і почав із запалом відраджувати їх від таких зухвалих намірів, пояснював, які через це почнуться судові справи, які збитки для всіх, який занепад... Говорив, що їх за постійні бунти можуть посадити на кілька років, що краще, коли вони залагодять все тихо й мирно з самим паном.

Він богом заклинав і благав хлопців не накликати на село нового лиха, навіть цілував кожного, благаючи отямитись. Говорив з півгодини, аж почервонів увесь, але марна річ, слова відскакували від них, мов горох від стіни. Нарешті Матеуш перебив його:

— Що ти нам казання читаєш, мов ксьондз? Нам інше щось потрібне!

Тут усі заговорили разом, посхоплювалися з місць і, грюкаючи кулаками по столу, весело загукали:

— На наше вийде! Ходімо на німців, розженемо шароварників! Матеуш добре радить, треба його слухати, а хто полохливий, нехай під перину сховається.

Вони були такі збуджені, що марна річ була говорити з ними. Тим часом Янкель приніс їм пляшку. Послухав-послухав і, витираючи зі столу розлиту горілку, несміливо сказав:

— Матеуш — голова! Розумно радить.

— Дивіться-но, і Янкель проти німців! — здивовано загомоніли хлопи.

— Я завжди за своїх! Бідую, як і всі, але якось із божою допомогою жити можна! А де тільки оселяться німці, там не те що бідному єврею поживитися буде нічим,— а й собаці нічого їсти! Щоб вони повиздихали, щоб їх... тьху! холера вхопила!

— Єврей — а за хлопів стоїть! Чули, га? — дедалі більше дивувалися хлопці.

— Я — єврей, але мене не в лісі знайшли; я тут народився, так само, як ви, мій дід і мій батько тут народилися... За кого ж мені стояти? Хіба я вам не свій? Адже як вам буде ліпше, то й мені буде ліпше! Коли станете господарями, я буду з вами торгувати, як мій дід торгував з вашими дідами, хіба не так? А за те, що ви так розумно з німцями придумали, я вам цілу пляшку рисової ставлю! За ваше здоров'я, господарі підліські! — гукнув Янкель, цокаючись з Гжелею.

Ліпецькі пили чарку за чаркою, і така радість їх охопила, що вони мало не цілували Янкеля в бороду; посадовили його з собою за стіл, стали розповідати все з самого початку і радитися з ним. Навіть Гжеля перестав хмуритись і приєднався до них, щоб про нього, бува, не подумали злого.

Але нарада тривала недовго, Матеуш устав і гукнув:

— Досить на сьогодні! До корчми, хлопці, треба ноги розім'яти! Всі гуртом перейшли до корчми. Матеуш одразу ж відбив у когось Терезку і пустився в танець, а за ним й інші витягали дівчат з кутків, погукували на музикантів і кружляли, як вихор.

Музика заграла шпаркіш, музиканти знали, що з Матеушем жартувати ніяк, він платить щедро, але може й побити.

Розтанцювалася корчма! Не один уже був добре напідпитку, гамір, тупіт, музика, задерикуваті вигуки аж кипіли й линули з розчинених навстіж дверей і вікон. А біля корчми, на колодках та на призьбі, теж непогано розважались: дзвеніли чарки, чоловіки раз у раз цокались і говорили дедалі голосніше, заплітаючи язиками.

Був пізній вечір, зірки сяяли, тихо шуміли дерева, з боліт долинало кумкання жаб, часом кричав бугай, у садках заливалися співом солов'ї. Люди втішалися відпочинком у вечірній прохолоді. З корчми час від часу виходила, обнявшись, якась пара і зникала в тіні... А надворі ставало дедалі гамірніше, говорили всі разом і важко було хоча б щось розібрати.

— Тільки-но я порося випустила, не встигло воно писок у картоплю стромити, а вона як заверещить!

— Вигнати її з села! Вигнати!

— Пам'ятаю, коли я ще молода була, зробили так з одною... Відшмагали біля костьолу до крові, відвезли коровами за околицю, і спокійніше стало...

— Гей, Янкелю, кварту міцної!

— Зурочила вона мою Сивулю, пропало в неї молоко...

— Оберемо нового, кожен не згірш від нього впорається...

— Зло треба корчувати, поки воно глибше коренів не пустило!..

— Полоти поле, поки бур'яном не заросло...

— Вип'ємо, куме, я вам щось скажу...

— Бери бика за роги й не відпускай, поки не звалиш!

— Два морги та один — три морги. Три морги й один — буде чотири.

— Пий, куме! І рідний брат для тебе стільки не зробить! Лунали в мороці уривки розмов, і не можна було зрозуміти, хто і з ким говорить. Тільки грубий голос Амброжія вирізнявся серед інших і лунав то тут, то там, бо Амброжій переходив від гурту до гурту, зазирав і до корчми й скрізь канючив по чарочці. Він був уже такий п'яний, що ледве тримався на ногах. Біля прилавка схопив когось за комір і став плаксиво благати:

— Я ж тебе хрестив, Войтеку, і по жінці твоїй так дзвонив, аж руки в мене розпухли. Почастуй чарочкою, голубе. А поставиш півкварти, то я їй ще подзвоню на вічний спочинок, а тобі іншу посватаю. Молоду, кріпку, як ріпа! Постав, голубе, півкварти...

Молодь завзято танцювала. Корчма повнилась вигуками, маяли спідниці, каптани, танцюристи підспівували музикантам і кружляли чимраз швидше, мов охоплені шаленством. Навіть немолоді жінки верескливо погукували, поводили плечима й притупували, а Ягустинка, протиснувшись до середини кола, взялася в боки і, притупуючи, хрипко заспівала:

X

Ці дні — від свята тіла господнього до неділі — нелегко минули для Матеуша, Гжелі та їх товаришів. Матеуш покинув будувати Стахові хату, інші теж занехаяли свою роботу і з ранку до вечора ходили з хати до хати, підбурюючи людей проти німців та підмовляючи вигнати їх з Підлісся.

Корчмар зі свого боку теж не шкодував слів, а для впертих і горілки — кого просто так частуючи, а кому даючи в борг,— але справа посувалася мляво. Старі люди тільки тяжко зітхали і, не висловлюючись ні за, ні проти, оглядалися на інших, а головне на жінок, які всі, мов одна, і слухати не хотіли про похід на німців.

— Ще чого! Що це їм у голову вдарило! Мало хіба горя через той ліс? Ще за те не відсиділи, а вже нове лихо на село накликають! — репетували вони, а солтисова жінка, завжди така тиха, навіть мітлою замахнулась на Гжелю.

— Як будеш людей до нового бунту підбурювати, я тебе стражникам викажу! Ледацюги прокляті, працювати не хочуть, тільки б їм гуляти! — репетувала вона на всю вулицю.

А Бальцеркова наскочила на Матеуша.

— Собаками вас нацькую, нероби! Окропом ошпарю!

Всі вони стіною стали проти умовлянь, глухі до всіх пояснень і прохань, і не було ніякої змоги втовкмачити хоча б щось їм. Жінки верещали, як несамовиті, а дехто починав голосити:

— Не пущу свого! Вчеплюся за каптан, і нехай хоч руки мені відрубає — не пущу! Досить уже ми набідувалися!

— Щоб вас грім побив, дурепи безмозкі! — лаявся Матеуш.— Кричать і кричать, мов сороки на дощ! Теля швидше зрозуміє людську мову, ніж жінка розумне слово! — додавав він з глибоким презирством.— Облиш, Гжелю, їх розуму навчиш хіба що тільки кулаками! Якби вона твоя була, тоді ще, може, і послухала б,— сумно казав він Гжелі.

— Що вдієш, такі вже вони є, їх силою не переробиш. З ними треба інакше — не сперечатись, а підтакувати, і потроху перетягати на свій бік,— пояснював йому Гжеля.

Щоправда, і він з самого початку був проти походу на німців, та коли зважив, що іншого способу немає, став обстоювати це від щирого серця.

Хлопець він був упертий і непоступливий: коли вже за щось брався, то неодмінно доводив до кінця, хоч би йому не знати що на заваді стояло. І тепер він ні на що не зважав. Зачиняли в нього перед носом двері, він говорив у вікно. Жінки йому погрожували, лаяли,— він не сердився, навіть погоджувався з ними; де треба — підспівував, заговорював про дітей, хвалив порядок в їхньому господарстві, а під кінець знову звертав на своє. Не щастило — ішов далі. Цілих два дні його можна було бачити скрізь — в хатах, на городах, навіть у полі; спочатку він говорив з людьми про те, про се, потім переходив до справи. Тим, хто не міг зрозуміти, креслив паличкою на землі план підліських полів, показував ділянки і терпляче пояснював, яка кожному буде користь від цього. Проте, даремні були б усі заходи й намагання, якби не допоміг Рох.

Якось у суботу після обіду хлопці, зрозумівши, що їм села не підняти, викликали Роха за Боринину клуню й призналися йому в усьому.

Вони боялися, що він буде проти. Але Рох поміркував трохи й сказав:

— Спосіб, правда, розбійницький, але придумати щось інше — часу нема; я радо допоможу вам.

Він одразу ж пішов до ксьондза,— той сидів на городі і наглядав за наймитом, що косив конюшину. Наймит потім розповідав, що спочатку ксьондз розсердився на Роха, кричав, затикав вуха, не хотів навіть слухати, а потім обидва, сидячи на межі, довго про щось говорили. Видно, Рох переконав ксьондза: смерком, коли люди почали повертатися з поля, він пішов на село, наче прогулятися на свіжому повітрі, і, заходячи на подвір'я, розпитував хазяїв про всяку всячину, а більше розмовляв з жінками і наостанку тихо казав кожній:

— Хлопці добре надумали. З цим треба поспішати, поки не пізно. Ви своє зробіть, а потім я до пана поїду і буду його умовляти.

Він добився того, що жінки вже не перечили Матеушевому плану, а чоловіки розміркували, що коли сам ксьондз радить, то, мабуть, варто так зробити.

Цілий вечір радились, а раптом, у неділю, дійшли згоди й вирішили діяти.

Іти на Підлісся збиралися після вечірні, на чолі з Рохом, який умів говорити з німцями по-їхньому.

Заручившися Роховою обіцянкою, хлопці пішли задоволені, радісно перемовляючись, а він усе сидів на ґанку Борининої хати, перебирав намистини чоток та про щось міркував.

Було ще рано, щойно прибрали зі стола після сніданку, і запах затірки з салом лоскотав ніздрі. Петрек, розпустивши пасок, потягався на ґанку. Ранок був теплий, але свіжий, ластівки кулями розтинали повітря. Сонце щойно підвелося з-за хати, в затінку ще поблискували росою важкі трави, прохолодний вітерець приносив з полів запах жита.

В хаті було тихо, як завжди в неділю, жінки прибирали, діти сиділи на призьбі навколо миски і їли собі помаленьку, з писком захищаючись ложками від Лапи, який уперто ліз до миски. Попід стіною розляглась на сонці свиня й рохкала, бо поросята тикалися в неї головами, добираючись до молока. Лелека розганяв курей і бігав за лошам, яке вибрикувало на дворі. В саду час від часу шелестіли дерева, а з поля долинало тільки дзижчання бджіл, що летіли за медом, та дзвінкий спів жайворонків.

Така ж святкова тиша стояла в усьому селі. Часом тільки заквокче курка, скликаючи курчат, долине від ставу дитячий сміх та плескіт води або закричать качки.

Вулиці були безлюдні, залиті сонцем. Ніде нікого не видно було, лише подекуди дівчата заплітали на порогах коси та хтось тихо награвав на сопілці.

Рох перебирав чотки, ловив вухом усі звуки, а думки його щоразу поверталися до Ягусі. Він чув, як вона ходила по хаті, іноді виходила на ґанок і стояла за його спиною або йшла на подвір'я і, проходячи мимо, опускала очі, а кривавий рум'янець заливав її схудле обличчя. Роху стало шкода її.

— Ягусь! —покликав він, лагідно глянувши на неї.

Вона зупинилась і, затаївши подих, чекала, що він скаже, але Рох, не знаходячи слів, тільки пробурмотів щось і замовк.

Ягуся знову пішла до себе в кімнату, сіла біля відчиненого вікна і, спершись на підвіконня, сумно задивилась на залите сонцем село, на хмарки, які, мов білі гуси, блукали по небу. Важкі зітхання рвалися з її грудей, а часом і сльози капотіли з почервонілих очей і поволі текли по змарнілому обличчю. Хіба мало вона пережила за ці дні? Все село цькувало її, мов шолудивого пса. Жінки поверталися до неї спиною, а деякі плювали вслід, подруги не помічали її, чоловіки зневажливо всміхались, а вчора наймолодший Гульбасів хлопчик жбурнув у неї грудкою і крикнув:

— Війтова полюбовниця!

Наче ножем різонули її по серцю! Ще й досі від самого спогаду її душив сором.

«Господи, та хіба вона винна? Війт напоїв її так, що вона нічого не тямила. Хіба могла вона опиратися? А тепер усі на неї, все село відвертається, мов від зачумленої, і ніхто й слова не скаже на її захист.

Куди їй піти? Всі зачинять перед нею двері та ще, мабуть, і собаками нацькують! Навіть до матері йти нема чого: вона її майже вигнала з дому, незважаючи на сльози й благання... Якби не Ганка, вона б смерть собі заподіяла. Так, одна тільки Антекова дружина не відвернулася, жаліла її та ще й захищала від людей!

Я не винна, ні! Війт винен, він мене спокусив і присилував до гріха... А найбільше винен оцей старий шкарбан! — подумала вона раптом про чоловіка.— Це він світ мені зав'язав! Була б я дівчиною, не дали б мене скривдити... І яка радість мені з ним була! Ні життя не бачила, ні світу!»

Такі думки гарячково снували у Ягни в голові. На зміну смутку і каяттю прийшов страшний гнів, і вона збуджено забігала по кімнаті. «Все через нього! І з Антеком не вийшло б так... і війт не зважився б...— скаржилася вона сама собі.— Жила б я спокійно, як колись, як усі живуть. Нечистий поставив його в мене на дорозі і матір спокусив його моргами, а тепер я повинна мучитись... О, щоб тебе черви сточили!»

Її охопила така злість, що вона навіть кулаки стиснула. Побачивши у вікно Мацея, який лежав під деревом у кузові старої брички, вона кинулась туди, нахилилась над ним і просичала з ненавистю:

— Хоч би ти здох швидше, пес старий!

Недужий витріщив на неї очі й щось пробурмотів, але вона вже побігла. Їй полегшало — було на кому помститися за свою кривду.

Коли вона поверталась до хати, на ґанку стояв коваль, удаючи, що не помічає її, він голосніше заговорив з Рохом:

— Чув я від Матеуша, що ви поведете їх на німців...

— Авжеж, просять мене, щоб я пішов з ними до сусідів,— сказав Рох з притиском.

— Нові кайдани собі готують! Зовсім подуріли хлопи, думають, що коли знову підуть юрбою з кілками та криком, то німці перелякаються і не куплять Підлісся! — Він ледве стримував злість.

— А може, й відмовляться від купівлі, хто знає?

— Як же, чекайте! Вони вже й землю розміряли і родини перевезли, копають колодязі, возять камінь на фундамент.

— Мені добре відомо, що вони ще не підписали в нотаріуса купчої.

— А мені вони божились, що все зроблено!

— Кажу те, що знаю. І якщо панові трапляться кращі покупці...

— Адже ліпецькі не куплять, ні в кого й копійки за душею нема.

— Гжеля щось надумав, і здається мені...

— Гжеля! — нетерпляче перебив коваль.— Гжеля завжди наперед пхається, а сам дурень неприторений, тільки людей баламутить та на всяке зло штовхає...

— Побачимо, що вийде, побачимо,— мовив Рох, з легким усміхом спостерігаючи коваля, який з люті так смикав вуса, наче хотів їх вискубти зовсім.— Яцек іде! — гукнув він раптом, побачивши сторожа, який заходив на подвір'я.

— Повідомлення з канцелярії Ганні Матвіївні Борині,— об'явив Яцек, діставши з сумки конверт.

Ганка, що вибігла надвір, стурбовано крутила в руках папірець, не знаючи, що з ним робити.

— Дай-но я прочитаю,— сказав Рох.

Коваль спробував заглянути йому через плече, але Рох швидко згорнув листа і спокійно сказав:

— Суд повідомляє, Ганко, що тобі раз на тиждень дозволяють побачення з Антеком.

Ганка, давши сторожеві на горілку, повернулася до хати, а Рох тільки після того, як пішов коваль, зазирнув до неї і радісно сказав:

— Тут зовсім не те написано, я не хотів говорити при ковалеві! Суд повідомляє, що Антека випустять, якщо ти привезеш заставу — п'ятсот карбованців або коли хтось поручиться за нього... Що з тобою?

Ганка не відповідала — їй відібрало голос. Вона стояла, наче остовпіла, обличчя її спалахнуло рум'янцем, потім зблідло, мов крейда, на очі набігли сльози. Раптом вона сплеснула руками і з важким зітханням впала ниць перед іконами.

Рох тихо вийшов і, сівши на ґанку, ще раз перечитав повідомлення, радісно усміхаючись. Трохи згодом він знову зайшов до хати.

Ганка ще стояла на колінах і молилася; їй здавалося — серце в неї розірветься від радості та вдячності. Уривчасті зітхання й гарячий шепіт наповнювали хату, блискавками линули до ніг богоматері, стікаючи живою кров'ю. Вона майже вмирала від щастя; сльози текли струмками, змиваючи спогади про давній біль та кривди.

Нарешті вона підвелась і, втираючи сльози, сказала Роху:

— Тепер я готова до нового горя. Яке б воно не було, а гірше від пережитого не буде!

Рох навіть здивувався, як вона змінилась: очі її сяяли, на блідому обличчі заграв рум'янець, вона випросталась, наче десять років з плечей скинула.

— Продай швидше все, що хотіла, збери гроші й поїдемо з тобою за Антеком — завтра чи у вівторок.

— Антек повернеться! Антек повернеться! — безтямно повторювала вона.

— Не кажи поки що нікому! Повернеться — однаково всі довідаються. Та й тут треба буде всім казати, що його випустили без застави — тоді коваль не буде до тебе прискіпуватись,— півголосом радив їй Рох.

Ганка урочисто обіцяла мовчати і довірила таємницю тільки Юзі. Вона ледве стримувала величезну радість, ходила, мов п'яна, раз у раз цілувала дітей, розмовляла з лошам, із свинею, дражнила лелеку, а Лапі, який, скиглячи, ходив за нею і заглядав у вічі, ніби розуміючи щось, шепнула в саме вухо:

— Тихо, дурний, хазяїн повернеться!

Сміючись і плачучи, вона довго розповідала про це Мацеєві, а він злякано витріщав на неї очі і щось белькотів. Ганка забула про все на світі, і Юзька мусила нагадати їй, що час іти до костьолу. Щастя наче підіймало її на крилах: їй хотілося співати, летіти кудись, кричати колоскам, які з шелестом вклонялися їй в ноги, деревам, усій землі:

— Хазяїн повернеться! Антек повернеться!

Вона з радощів навіть запропонувала Ягні піти разом до костьолу, але та не схотіла і залишилася вдома.

Ягні ніхто не сказав, що Антек швидко повертається, але вона легко догадалася про це з натяків та Ганчиної поведінки. Ця новина і її схвилювала, збудила в серці якусь несміливу тиху надію. Забувши про все, вона побігла до матері.

І прийшла невчасно, натрапивши якраз на люту сварку.

Було ось як: Шимек після сніданку сидів біля вікна з цигаркою, цвіркав на підлогу, довго міркував, збирався з силами, поглядав на брата і нарешті сказав:

— Мамо, дайте мені грошей, треба в костьолі за оклик платити. Ксьондз сказав, щоб я прийшов перед вечірнею.

— З ким же ти надумав одружитися? — глузливо запитала мати.

— З Настусею Голуб.

Домінікова більш нічого не сказала і далі поралася собі біля печі. Зляканий Єнджик підкинув дров у піч і, хоча вогонь аж гудів у комині, став його роздмухувати. Почекавши кілька хвилин, Шимек обізвався знову, вже рішучіше:

— Цілих п'ять карбованців мені дайте — треба й заручини справити.

— А ти вже й старостів засилав? — спитала вона тим самим тоном.

— Так, ходили Клемб і Плошка.

— І вона згодна? — У Домінікової аж підборіддя сіпалось від сміху.

— Аякже! Ясна річ, згодна.

— Ще б пак, така затіпанка та не згодилася б! Трапилося сліпій курці зерно!

Шимек насупився, але чекав, що вона скаже далі.

— Принеси води із ставу, а ти, Єнджику, випусти порося — чуєш, кувікає.

Хлопці майже машинально виконали її накази, коли Шимек знову сів біля вікна, а менший брат став щось майструвати біля печі, стара суворо скомандувала:

— Шимеку, неси пійло телиці!

— Самі несіть, а я вам не наймичка! — відповів він зухвало, ще дужче вивернувшись на лаві.

— Чув? Не доводь мене до гніву — сьогодні свята неділя!

— Ви теж чули, що я сказав: давайте гроші, швидше!

— Не дам. І женитися,не дозволю!

— А я й без вашого дозволу обійдусь.

— Шимеку, отямся і мене не дратуй.

Він раптом покірно вклонився їй в ноги, обняв за коліна.

— От я вас прошу, мамо, скавчу, як пес! Сльози підступили в нього до горла.

Єнджик теж заплакав і почав цілувати в матері руки, обіймати коліна, благаючи разом з братом. Вона сердито відіпхнула обох.

— Не смій мені суперечити — вижену під усі чотири вітри! — гукнула вона, погрожуючи кулаком.

Але Шимек не злякався — материні слова його наче батогом шмагнули. Він скипів: природжена впертість Пачесів заговорила в ньому. Ступнувши до матері, він сказав із зловісним спокоєм, свердлячи її очима:

— Давайте гроші, швидко! Більше я ні просити, ні чекати не стану.

— Не дам! — заверещала Домінікова, шаленіючи від люті, і стала шукати палку.

— То я й сам знайду!

Мов рись, підскочив він до скрині, одним рухом зірвав віко й почав викидати на підлогу одежу. Домінікова з лементом кинулася обороняти скриню. Спочатку вона намагалась тільки відтягти Шимека, але його не можна було зрушити з місця. Тоді вона однією рукою вчепилась йому в волосся, а другою почала бити по голові, по обличчю, репетуючи не своїм голосом. Шимек ще тільки відмахувався від неї, мов від надокучливої мухи, і рився в скрині, шукаючи грошей. Та коли вона боляче вдарила його в груди, він відштовхнув стару з такою силою, що вона простяглася на підлозі. Миттю схопившись, вона намацала біля печі кочергу і кинулася з нею на сина. Шимекові не хотілось битися з матір'ю, він тільки захищався, як міг, силкуючись видерти в неї кочергу. В кімнаті знявся гамір і крик. Єнджик з голосним плачем бігав навколо них і жалібно благав:

— Матусю, ради бога! Матусю!

Ягна, яка ввійшла саме в цю хвилину, кинулася їх розбороняти, але марні були всі її зусилля. Тільки-но Шимек ухилявся й відскакував убік, як стара знов налітала на нього, мов скажений собака, і лупцювала, куди попало. Розлютившись від болю, він почав уже відповідати їй на стусани. Вони зчепилися і, качаючись по підлозі, билися об стіни й меблі, Здіймаючи страшний галас.

З усіх боків стали збігатися сусіди, пробували розборонити їх, але Домінікова вчепилася в сина, мов п'явка, і, не тямлячи себе, била його щосили.

Нарешті Шимек тицьнув її кулаком межи очі й одним рухом віджбурнув від себе, мов оберемок соломи. Вона відлетіла до розжареної печі, впала на горщики з окропом, і все разом з нею загуркотіло додолу. Стару одразу ж витягли з-під уламків, але вона, хоча й була дуже попечена, не звертаючи уваги на біль і на те, що на ній тліли спідниці, сіпалася до сина.

— Геть з моєї хати, виродку клятий! Забирайся! — лементувала вона несамовито.

Довелося силоміць тримати її, поки гасили на ній вогонь та обкладали мокрим ганчір'ям обпечене обличчя, а вона все видиралась.

— Щоб очі мої більше тебе не бачили! Щоб тебе...

А Шимек, задихаючись, побитий і закривавлений, тільки дивився на матір витріщеними очима. Жах раптом стиснув йому горло, він увесь тремтів, нічого не розумів і не міг вимовити й слова.

Тільки-но все трохи втихомирилось, аж раптом стара видерлася з рук сусідок, підбігла до жердки за піччю і, зриваючи з неї Шимекову одежу, почала викидати все у вікно.

— Геть з моїх очей! Нічого тут немає твого, все моє! Ні смужки землі тобі не дам, ні ложки страви, хоч би ти й здихав з голоду! — лементувала вона з останніх сил, але нарешті лютий біль здолав її, і вона впала, пронизливо зойкнувши. Її віднесли на ліжко.

В кімнаті набилося стільки людей, що повернутися було ніде; товпилися в сінях, зазирали у вікна.

Ягна зовсім розгубилась, не знаючи, що робити, бо мати просто вила від болю... Все обличчя й шия в неї були обварені окропом, руки обпечені, волосся спалене, і вона майже осліпла.

Шимек сидів у садку під вікном, мов закам'янілий, підперши голову руками, й слухав материні стогони. Він був весь у синцях, на обличчі запеклася кров.

Примчав Матеуш і, сіпнувши його за рукав, сказав:

— Ходімо до нас. Тут тобі вже нічого робити.

— Не піду! Земля моя, з діда-прадіда, я не відступлюсь! На своїй землі залишусь! — сказав Шимек з похмурою впертістю, знетямлено хапаючись за ріг хати.

Не вплинули ні прохання, ні умовляння — він не рушив з місця й нічого більше не відповідав.

Матеуш сидів з ним поруч, не знаючи, що робити, а Єнджик позбирав викинуті матір'ю каптани, сорочки й штани, зав'язав у ряднину й несміливо поклав перед братом.

— Я з тобою піду, Шимеку, з тобою! — шепнув він із слізьми.

— Бісова душа! Сказав, що не піду звідси, значить не піду! — гримнув Шимек і так стукнув кулаком у стіну, що Єнджик аж присів з переляку.

Вони замовкли, бо з хати знов долинули жахливі стогони: там Амброжій оглядав хвору: він поклав на обпечені місця свіже, не солене масло, прикрив якимсь листям, а зверху налляв іще кислого молока й обгорнув усе тіло мокрим полотном. Наказавши Ягусі, щоб вона якомога частіше поливала полотно холодною водою, Амброжій поспіхом пішов до костьолу, бо зачув дзеленькання малого дзвону.

Настав час обідні, і люди юрбою рушили до костьолу. Дорогою чимало знайомих заходило до хворої, Ягні довелося навіть замкнути двері від цікавих, і з нею залишилась тільки одна Сікора.

Трохи згодом все вгамувалося. Домінікова перестала стогнати, на вулиці залягла тиша. Тільки від костьолу долинали звуки органа й співи; ніжні, ридаючі голоси хору наче тремтіли в повітрі.

Сонце вже припікало добре, в полуденній тиші дерева стояли нерухомо,— зрідка хіба затріпоче якась гілочка, заворушаться тіні. Птахи замовкли, і тільки колоски шаруділи тихенько, метляючи жовтими гривами.

Хлопці ще й досі сиділи біля хати: Матеуш тихо говорив щось, Шимек слухав і тільки головою кивав, а Єнджик, лежачи біля них на землі, задивився на димок від Матеушевої цигарки, що блакитним павутинням здіймався аж до стріхи.

Вийшла з відром Ягна і пішла до ставу по воду.

Матеуш підвівся і, пообіцявши знову прийти після обіду, подався був до костьолу, але, побачивши, що Ягна сидить на березі, підійшов до неї.

Вона сиділа, опустивши ноги у воду. Наповнене відро стояло поруч.

— Ягусь! — шепнув Матеуш, зупиняючись поблизу, біля вільхи. Вона швидко смикнула на коліна спідницю і глянула на нього такими повними жалю й смутку заплаканими очима, що в нього защеміло серце.

— Що з тобою, Ягусь? Хвора?

Дерева безшумно похитувались, осипаючи її біляву голову миготливими відблисками й тінями, наче зелено-золотим дощем...

— Ні... Тільки несолодко мені живеться...— вона відвела очі.

— Може, я хоча б чимось тобі допоміг,— приязно сказав він.

— Правда? А тоді на городах втік від мене і більше не з'являвся...

— Через те, що ти мене скривдила. Як же я міг... Ягусь! — голос у нього був покірливий і ніжний.

— Та я кликала тебе потім, гукала вслід, а ти не повернувся.

— Кликала? Ягусь! Правда?

— Ну я ж тобі кажу! Хоч розірвись від крику — ніхто не прибіжить! Кому там потрібна сирота? А скривдити і зганьбити — будь-хто може!

Обличчя її спалахнуло, вона опустила голову й стала бовтати ногами у воді. Матеуш теж мовчав, замислившись.

Тиша снувала свою пряжу, звуки органа линули тихою, заколисуючою мелодією... На блискучій поверхні ставу від Ягусиних ніг розходились кола, схожі на смугастих змій, край берега на воду лягали тіні. А Матеуш і Ягна вже крадькома поглядали одне на одного, і погляди їх зустрічались.

Матеуша чимраз дужче вабило до неї. В ньому зростала несподівана ніжність. Хотілося взяти її на руки, як дитину, приголубити, заспокоїти.

— А я думала — і ти мене зневажаєш,— ледь чутно сказала Ягна.

— Ні. Ти мені завжди була люба... Не пам'ятаєш хіба?

— Е, це, може, давно, торік. А тепер і ти так само, як інші...— не подумавши, мовила вона.

Матеуш здригнувся від раптового спогаду; прокинулися гнів і ревнощі.

— Бо ти... ти...

Ні, не міг він вимовити вголос те, що його душило. Він ледве стримався й кинув коротко, рішуче:

— Ну, залишайся з богом...

Він мусив тікати від неї, щоб не згадати їй війта.

— Ідеш. Чим же я тепер тебе скривдила? На обличчі в Ягни був жаль і переляк.

— Нічим... тільки...— він заговорив швидко, зазираючи в її голубі заплакані очі, і гіркота, ніжність, гнів змішалися в його душі.— Тільки прожени ти від себе це опудало, прожени, Ягусь!

— Та хіба я його кликала? Хіба я його тримаю? — сердито гукнула вона.

Матеуш стояв нерішучий, зніяковілий.

Сльози горохом сипнули по зашарілих Ягусиних щоках.

— Таку кривду мені заподіяв... напоїв, а потім... І ніхто за мене не заступиться, ніхто не пожаліє, а всі ладні вбити! Чим же я винна? Чим? — скаржилася вона.

— Я йому, падлюці, відплачу! — сказав Матеуш, стискаючи кулаки.

— Відплати, Матеуше, відплати! А вже я тобі...— мовила вона гаряче.

Матеуш, нічого не сказавши більше, швидко рушив до костьолу. А Ягна ще довго сиділа над ставом, думаючи про Матеуша. «А може, і Антек?» — спало їй раптом на думку.

Вона повернулась додому, сповнена невиразних радісних передчуттів.

Знову заспівали дзвони; люди йшли з костьолу. Ожили вулиці, залунало торохтіння возів, розмови, сміх. Люди йшли гурточками, зупинялись тут і там біля тинів, тільки біля хати Домінікової всі змовкали, перезирались і проходили мимо з похмурими обличчями. Ніхто не зайшов до хворої.

Розгомонілося село. Всі хати, сіни, ґанки аж гули від розмов, у садах теж було гамірно й людно — тут обідали під деревами, в холодку. Куди не глянь, сиділи люди й їли. Стукіт ложок, брязкіт посуду, скавуління собак порушували спекотну тишу полудня. Тільки в Домінікової було тихо й безлюдно, стара лежала в гарячці й стогнала, а Ягуся вже не могла всидіти на місці, вона виходила на поріг, на вулицю, поверталась і знов з тугою дивилась у вікно. Шимек все так само сидів у садку, і тільки один Єнджик не розгубився й почав варити обід на другій половині хати.

Трохи згодом, після обіду, до них прийшла Ганка. Вона поводилась якось дивно: про все розпитувала, дуже жаліла хвору, але весь час крадькома поглядала на Ягну і заклопотано зітхала.

Забіг до Шимека й Матеуш.

— Підеш з нами до німців?

— Земля моя, з діда-прадіда, з місця не зійду! — твердив своє Шимек.

— Настуся тебе чекає,— адже вам треба віднести ксьондзу гроші на оклик.

— Не піду нікуди... Земля моя...

— От дурний осел! Ніхто тебе за хвіст не тягне... Сиди хоч і до завтра! — розсердився Матеуш і, побачивши, що Ганка виходить з хати, пішов з нею, навіть не глянувши на Ягусю, яка її проводжала. Вони пішли берегом.

— Рох повернувся з костьолу? — спитав Матеуш.

— Повернувся. У нас уже багато хлопів дожидає...

Матеуш оглянувся: Ягна дивилася їм услід. Він швидко відвернувся й запитав тихо, не дивлячись Ганці в очі:

— Правда, що ксьондз сьогодні з амвона комусь вичитував?

— Ти ж сам чув, навіщо ж мене за язика тягнеш?

— Я прийшов уже після казання, мені розповідали, та я не повірив, думав, що брехня, кажуть так — заради сміху.

— І не одну згадував... навіть кулаками махав... Ганьбити на людях і каменем кидати в інших — це кожен зуміє!.. А от перешкодити гріху ніхто не поспішає! — Ганка була дуже схвильована і зла.— Війта, бачте, ні словом не зачепив, а він тут найбільш винен,— додала вона тихше.

Матеуш голосно вилаявся і хотів іще щось запитати, але не вистачило сміливості. Вони йшли мовчки. Ганку вся ця історія глибоко вразила.

«Звісно, Ягна грішила, і її треба б покарати, але дорікати їй з амвона, привселюдно, мало не називаючи ім'я,— це вже занадто! Адже вона Боринина жінка, а не якась там хвойда,— думала вона з досадою.— Що там між ними було — то їхнє діло, а іншим втручатися зась!»

— Ні Магди, ні мельникових наймичок він не згадував, а всі знають, що вони виробляють! І двірським з Волі теж не погрожує з амвона кулаками... Про глухівську поміщицю весь світ знає, що вона з наймитами гуляє, а проти неї ксьондз голосу не піднесе! — говорила вона з глибоким обуренням.

— А правда, що він і Терезку згадував? — ледь чутно спитав Матеуш.

— Двох згадував, і всі одразу здогадалися, про кого він каже.

— Хтось його, певно, підмовив! — Матеуш ледве стримував хвилювання.

— Кажуть, це Домінікової робота, а може, і Бальцеркової. Одна мститься тобі за Шимека з Насткою, друга хоче перетягти тебе до своєї Марисі.

— Так от воно що! А мені навіть на думку не спало!

— Чоловіки тільки те й бачать, що в них під носом.

— Даремно Бальцеркова старається, даремно! Коли б ще їй не попало від Терезки... А Домініковій на злість, Шимек неодмінно одружиться з Насткою,— вже я за цим простежу! Підле кодло!

— Їм ідеться про свої оборудки, а через них невинуваті страждають! — сумно мовила Ганка.

— Так уже одні одних цькують, що не сила далі витримати в Ліпцях.

— Коли Мацей був здоровий, він все залагоджував, люди його слухалися...

— Так, а війт цей — базікало, йому не те в голові. Як можуть його люди шанувати, коли він таке витіває! Коли б хоч Антек швидше повернувся!

— Повернеться він, швидко повернеться! Але хто його стане слухатись? — очі в Ганки заблищали.

— А ми з Гжелею й хлопцями вже про це говорили. Тільки-но він повернеться, ми разом дамо лад на селі. Ось побачите!

— Так, уже час, бо усе розпадається, мов колесо без люшні. Вони пішли разом до Борининої хати; на ґанку вже зібралася ціла юрба.

Вирішили, що піде кілька господарів та найбільш метких хлопців, хоча несподівано все село захотіло піти, як тоді в ліс. Ті, хто зібрався, з нетерпінням чекали інших.

— Війт теж повинен піти з нами! — сказав один з парубків, обстругуючи ціпок.

— Його у повіт викликали, до начальства; писар каже, наче Наказали скликати збори й ухвалити будувати школу в Ліпцях і в Модліці.

— Нехай скликають — однаково не ухвалимо! — засміявся Клемб.

— Тоді відразу накладуть новий податок з морга, як у Долах.

— Неодмінно накладуть. Але ж як начальник накаже, мусимо послухатись,— сказав солтис.

— А з якої речі він буде нам наказувати? Нехай краще своїм стражникам наказує, щоб разом із злодіями не крали!..

— Надто ти вже зухвалий, Гжелю! — перебив його солтис.— Вже не одного язик завів далі, ніж йому хотілося!

— А я говоритиму, бо закони знаю і не боюсь начальства! Це тільки у вас, темних, жижки тремтять від страху перед усяким лахмітником! — гукнув Гжеля, і всі аж злякалися такої сміливості; у багатьох навіть мороз побіг по спині. А Клемб сказав:

— По правді кажучи, ця школа нам ні до чого. Мій Адам аж два роки ходив у Волю, возив я вчителю картоплю корцями, жінка йому до свята масла та яєць давала, а що з того? Вчився хлопець, вчився, а досі молитов по книжці прочитати не вміє і по-російському теж нічого не тямить! Менші тільки одну зиму провчилися в Роха — і вже навіть писане розбирають і панські книжки прочитати вміють!

— То треба з Рохом домовитись, нехай усіх навчає, а школа дітворі потрібніша, ніж черевики,— втрутився Гжеля.

Солтис зайшов у юрбу і сказав півголосом:

— Кращого, ніж Рох, звісно, не знайти, він і моїх навчав... але не можна! Начальство, видно, вже щось пронюхало і має його на оці... Урядник зустрів мене в канцелярії і довго розпитував про нього. Я там не дуже йому розказував — то він навіть на мене розгнівався і став говорити, що йому, мовляв, добре відомо, що Рох у нас дітей навчає і дає людям польські книжки й газети... Треба буде Роху сказати, щоб був обережніший.

— Кепське діло! Чоловік він добрий, побожний, але через нього лихо може впасти на все село... Треба щось придумати... І швидше,— сказав старий Плошка.

— А ви від страху вже й виказати його ладні, га? — ущипливо буркнув Гжеля.

— Якби він бунтував народ проти влади, на шкоду всім, кожен зробив би це. Ти ще молодий, а я добре пам'ятаю, що діялось, коли пани воювали: вони воювали, а хлопів за кожну дрібницю батогами шмагали! Не наше діло.

— Війтом хочете бути, а голова у вас, мов дірявий чобіт! — спалахнув Гжеля.

Розмова припинилась, бо з хати вийшов Рох, оббіг усіх поглядом і, перехрестившись, гукнув:

— Пора! Ходімо з богом!

Він пішов попереду, за ним висипали на дорогу чоловіки, а похід замикали кілька жінок і дітей.

Спека вже спадала, саме дзвонили до вечірньої. Сонце перекотилося до лісу, небо було таке ясне і обрій такий прозорий, що навіть найдальші села видно було, як на долоні, і серед зелених лісових хащ око розрізняло жовті стовбури сосон, білі сорочки берізок і сірі могутні дуби.

За млином жінки відстали, а чоловіки, не поспішаючи, простували далі. За ними здіймалася хмара куряви, в якій тільки коли-не-коли білів чий-небудь каптан.

Йшли мовчки. Обличчя суворі, в очах — вираз виклику й непохитної рішучості.

Часом, підбадьорюючи себе, дехто стукотів об землю дубовою палицею, а інші попльовували в долоні й випростувались, наче готуючись до стрибка.

Ішли статечно, урочисто, наче це була процесія, і якщо в когось вихоплювалося слово, він відразу ж замовкав під докірливими поглядами інших: не час було розмовляти, кожен зосереджувався і, заглибившись у себе, збирався з силами.

На межових пагорках під хрестом посідали, Щоб трохи відпочити, але й тут ніхто не вимовив і слова, всі мовчки поглядали навкруги. Вже ліпецькі хати ледь виднілися з-за садків, золота баня костьолу виблискувала на сонці, скрізь, куди не глянь, зеленіли вруна, а на вигонах під лісом паслася худоба. З розпаленого на узліссі вогнища блакитною стрічкою здіймався в небо дим, дзвінкі пісні дітей і звуки сопілки линули в далеч: на землі панувала весна, радість, дивний спокій. І не в одного з них серце стискалося від невиразної туги й побоювань, не один тяжко зітхав і з тривогою поглядав у бік Підлісся.

— Ну, ходімо, це ж неабияка справа! — квапив їх Рох, добре розуміючи, що вони вже починають вагатися.

Звернули просто до підліських будівель і пішли старою, зарослою бур'яном дорогою, яка, мов барвиста стрічка, звивалася серед зелених ланів.

Злиденне жито рясно синіло волошками, запізнілий овес жовтів од свиріпи, у спаленій сонцем пшениці червоніли маки, а картопля тільки-но почала сходити. На кожному кроці тут впадали в око занедбаність і недбальство.

— Оце так господарство! Дивитися боляче! — буркнув хтось з чоловіків.

— Найледачіший наймит краще обробить!

— Оце так пан! Навіть землі святої не шанує.

— Доїть і доїть її, мов голодну корову,— не диво, що вона перестала родити.

Вийшли на переліг. Обгорілі й позавалювані зруби виднілися вже неподалік: навколо двірських будівель з попровалюваними дахами та закіптюженими коминами стояв, волаючи чорними гілками до неба, мертвий сад, а під стінами руїн, у затінку, купками сиділи люди. То були німці. Бочка пива стояла перед ними на камені, на ґанку хтось грав на флейті, а вони сиділи, порозлягавшись на лавах і траві, в самих сорочках, з люльками в зубах і пили з глиняних кухлів. Біля будинку бавилися діти, а неподалік паслися відгодовані корови й коні.

Німці, певно, побачили селян — вони посхоплювалися і, приклавши долоні до очей, придивлялися, щось гукаючи. Але один з них, найстарший, сердито забелькотів щось, і всі знову спокійно посідали й узялися за свої кухлі. Флейта засвистіла ще ніжніше, жайворонки дзвеніли мало не над головами, з поля лунало безугавне сюрчання коників, а часом і крик перепелиці.

Незважаючи на те, що суха земля стугоніла під ногами в селян, а підбиті залізні підбори брязкали об каміння чимраз ближче, німці не поворухнулися, ніби нічого не чули. Сиділи, як і до того, смакуючи пиво та розкошуючи надвечірньою прохолодою. А селяни вже підходили, ступаючи дедалі повільніше й важче, стримуючи подих і стискаючи в руках палиці. Серця в усіх стукотіли, гарячий дрож окропом пробігав по спині, горлянки пересохли, але вони тримались прямо, блискучими очима дивилися на німців з виразом суворого завзяття і впертої сили.

— Доброго здоров'я! — по-німецьки сказав Рох і зупинився, а за ним півколом стали всі, тісно, плече до плеча.

Німці гуртом відповіли на привітання, але не рушили з місць. Підвівся тільки сивобородий дід, і, пополотнівши, обвів поглядом юрбу.

— Прийшли ми до вас у справі,— почав Рох.

— Що ж, сідайте, господарі! Ви, я бачу, з Ліпців. Поговоримо по-сусідськи. Йоганн, Фріц, принесіть лави для сусідів.

— Дякуємо, справа недовга, постоїмо.

— Хіба може вона бути недовга, коли вас он скільки прийшло! — сказав старий уже по-польському.

— Бо всіх однаково стосується.

— Ще вдома втроє більше люду залишилося,— з притиском сказав Гжеля.

— Раді вам від щирого серця. Вже якщо прийшли до нас перші, то, може, пива з нами вип'єте?.. За сусідську згоду... Налийте-но, хлопці!

— Сам пий! Ач який щедрий! Не на пиво ми прийшли! — загукали найзапальніші.

Рох поглядом зупинив їх, а старий німець сказав сухо:

— Ну, то ми слухаємо!

В тиші чути було сопіння, важке уривчасте дихання, ліпецькі ще тісніше збилися до гурту, німці теж підвелися, всі, як один, і стали навпроти них щільними рядами. Вони втопили люті очі в селян і, нетерпляче поскубуючи бороди, щось бурмотіли.

З вікон виглядали стривожені жінки, діти поховалися в сінях, величезні руді собаки гарчали біля стін, а німці хвилин з десять стояли проти ліпецьких мовчки, мов отара баранів, що, повитріщавши налиті кров'ю очі, уже б'є землю ратицями і, напруживши спини, нахиливши голови, ладна щохвилини кинутись на супротивників. Нарешті Рох порушив мовчання.

— Ми прийшли від усього села,— сказав він по-польському, голосно й виразно,— просити вас добром, щоб ви не купували Підлісся.

— Так, так! За цим! Правда! — підхопили ліпецькі, стукаючи палками об землю.

Німці в першу мить остовпіли.

— Що він каже? Чого їм треба? Не розуміємо! — повторювали вони, не вірячи власним вухам.

Рох сказав те саме ще раз, цього разу по-німецькому. Не встиг він скінчити, як Матеуш із запалом гукнув:

— Та щоб ви, галанці, забиралися звідси під три чорти!

Німці відсахнулися, мов обпечені, загомоніли, зацокотіли по-своєму, погрозливо розмахуючи руками, тупаючи від злості ногами. Деякі вже підступали до ліпецьких з кулаками, але ті стояли нерухомо, як мур, свердлили німців суворими поглядами і тільки міцно зціплювали зуби.

— З глузду ви всі з'їхали, чи що? — скрикнув старий німець, підіймаючи руки до неба.— Забороняєте нам купувати землю! Чому? З якого права?

Знову Рох виклав йому все спокійно, докладно. Але німець, почервонівши від гніву, крикнув:

— Земля належить тому, хто за неї заплатить!

— Це по-вашому так, а по-нашому інакше. Вона повинна належати тому, хто має в ній потребу,— сказав Рох урочисто.

— А як же це? Дурно, чи що, візьмуть її, по-розбійницькому? — глузливо спитав німець.

— От добра плата за неї — десять пальців! — тим самим тоном відповів Рох.

— Дурниці! Чого це ми будемо марнувати час на жарти! Підлісся ми купили — воно наше і нашим залишиться. А кому це не до вподоби, нехай іде собі з богом і надалі обминає нас. Ну, чого ви ще чекаєте?

— Чого? А щоб сказати вам: геть з нашої землі! — випалив Гжеля.

— Самі забирайтесь, поки ми вас не витурили!

— Гей, дивіться! Ми поки що просимо по-сусідськи! — заговорили селяни.

— Погрожуєте? А ми на вас у суд подамо. Знайдемо на вас спосіб. Ви ще не відсиділи за ліс, то вам ще набавлять, і вже заодно відсидите,— глузував старий німець, проте, і він уже тремтів від злості, й інші ледве стримувались.

— Розбійники! Бунтівники вошиві!

— Пси смердючі! — гукали німці по-своєму, аж звиваючись від люті, наче розтоптані гадюки.

— Цитьте, німчаї, коли люди з вами говорять! — гримнув Матеуш, але вони кричали чимраз гучніше й натискали всією юрбою.

Рох, побоюючись, щоб не вийшло бійки, відтискав селян і заспокоював їх, але вони його не слухали. Лунали вигуки:

— Дай-но в пику першому скраю!

— Пустити їм юшку!

— Невже піддамося, хлопці? Адже вони з усього народу знущаються!

— Що ж, виходить, не доб'ємося свого? — гукали ліпецькі, підбадьорюючи один одного чимраз грізніше. Відсторонивши Роха, Матеуш вийшов наперед, по-вовчому вишкірив зуби.

— Слухайте, німці! Говорили ми з вами добром, по-людськи, а ви погрожуєте нам тюрмою, глузуєте з нас! Гаразд, тоді заспіваємо вам іншої! Ми прийшли до вас з миром, а ви хочете війни? Що ж, війна, то й війна! Не хочете згоди, то присягаємось вам перед богом і людьми, що на Підліссі вам життя не буде! За вас суд, за вас начальство, і гроші у вас є, а у нас тільки ось ці голі кулаки. Але ми ще подивимось, хто переможе! А ще вам скажу — а ви собі затямте: від вогню горить не тільки солома, він може пожерти і муровані стіни, і весь хліб на пні... Буває теж, що худоба падає на пасовиську... і з кожною людиною може лихо трапитись... Отож пам'ятайте, що я сказав: війна — і вдень і вночі, на кожному кроці...

— Війна! Війна! Помагай нам боже! — гуртом гримнули ліпецькі. Похапавши в руки дрючки, що лежали біля стіни, німці стали проти хлопів, кілька чоловіка повиносили рушниці, інші піднімали з землі каміння. Жінки зняли крик.

— Хай хоч один вистрілить — усі села сюди позбігаються!

— Одного застрелиш, німчаю, а інші тебе дрючками заб'ють на смерть, як пса паршивого!

— Гей, шваби, краще не зачіпайте нас, бо вам хлопів не подужати!

— А вашого м'яса і пес голодний не схоче торкнути!

— Ану, торкни, німчаю, торкни! — погрожували ліпецькі з викликом.

Вони близько підступили до німців, блискаючи очима. Камені й палки так і літали в повітрі, не один аж тремтів, пориваючись до бійки, але Рох вгамував своїх і примусив їх відійти. Селяни відступали неохоче, оглядалися й глузували:

— Залишайтеся з богом, свиняче поріддя!

— Чекайте, швидко вам червоний півень заспіває!

— Заскочимо до вас, потанцювати з вашими дівчатами! Насилу Рох їх утихомирив.

Сонце зайшло, і на землю лягали сутінки... Холодний вітер гуляв по полях, і вони хвилювались, шелестіли колоссям, трава сивіла від роси, з села долинали дитячі голоси й звуки сопілки, кумкали жаби на болотах. Над світом простував тихий, запашний вечір.

Додому ліпецькі йшли повільно, розстебнуті каптани маяли за ними, як білі крила; ішли з гамором, щохвилини зупиняючись; деякі заспівували пісню, і ліс вторував їй, інші весело насвистували, і всі жадібно поглядали на землі Підлісся.

— Тут землю поділити легко! — сказав старий Клемб.

— Ще б пак, можна нарізати ділянки рівнесенько, мов стільники. І в кожного буде і лука, і пасовисько.

— Якби тільки німці відступилися! — зітхнув солтис.

— Ось побачите, що підуть! — запевняв Матеуш.

— Я взяв би он ту землю, що скраю, біля дороги,— сказав Адам Причек.

— А мені сподобалася та, де хрест, посередині,— сказав інший.

— А мені та, що біля Волі.

— Ех, одержати б ділянку на панських городах!

— Дивіться, який розумний, найкращу землю забрати хоче!

— Усім вистачить, усім,— заспокоював їх Гжеля, бо вони вже починали сваритися.

— Якщо пан згодиться віддати вам Підлісся, багато буде роботи! — зауважив Рох.

— Упораємось! З усім упораємось! — радісно загомоніли всі.

— Овва! На своїй землі робота не страшна!

— Ми б і з усіма поміщицькими землями впорались!

— Нехай тільки дадуть — тоді побачите.

— Вріс би чоловік у землю, як дерево, і спробуй його звідти висмикнути!

Так вони розмовляли між собою, чимраз прискорюючи ходу, бо попереду вже маячіла юрба жінок, які бігли з села їм назустріч.

XI

Вже так розвиднілось, що все навколо синіло, мов стигла слива, коли Ганка під'їхала до дому. Всі ще спали, але гучне торохтіння брички збудило дітей, і вони вибігли з криком їй назустріч. Лапа радісно гавкав, вистрибуючи перед кіньми.

— А де ж Антек? — гукнула з порога Юзька, натягаючи спідницю через голову.

— Його тільки через три дні випустять, але тепер вже напевно,— відповіла Ганка спокійно, цілуючи малюків та пригощаючи їх бубликами.

Вибіг і Вітек із стайні, а за ним і лоша, яке одразу ж стало підбиратися до матері. Петрек витягав з брички покупки.

— Вже косять у нас? — спитала Ганка, сідаючи на приступці, щоб погодувати груддю немовля.

— Так, учора опівдні почали вп'ятьох: Філіп, Рафал і Кобусь — за відробіток, а Клембів Адам і Матеуш — за гроші.

— Матеуш? Голуб? Та невже?

— Еге. Я теж здивувалась, але він сам схотів; каже: боюся від теслярського верстата горб нажити, хочу спину випростати за косою.

Відчинила на своїй половині вікна й виглянула Ягна.

— Що, Мацей ще спить? — спитала в неї Ганка.

— Він у саду, ми не вносили його на ніч — в хаті страшенна задуха.

— А як там мати?

— Все так само, а може, трохи легше. Амброжій її лікує, а вчора приходив вівчар з Волі, окурив її і якусь мазь дав. Казав, що тижнів через дев'ять одужає, тільки щоб на світло не дивилася.

— Це, кажуть, найпевніший засіб від опіків,— сказала Ганка і, переклавши дитину до другої груді, стала жваво розпитувати про вчорашній похід до німців. Тим часом уже зовсім розвиднілось, ранкове проміння зарум'янило небо, заграло відблисками в повітрі, з дерев капотіла роса, в гніздах щебетали птахи. На селі лунало мекання овець, рев великої худоби, яку гнали на пасовисько. Хтось клепав косу, і її тонкий, пронизливий дзвін тремтів у повітрі.

Ганка, переодягнувшись з дороги, зараз же побігла до Борини. Він лежав під деревами, вкритий периною, і спав.

— Тату,— зашепотіла Ганка, смикаючи його за руку,— Антек приїде через три дні! Його перевели до губернії, а Рох поїхав туди з грішми — внесе заставу, і вже разом повернуться.

Старий раптом сів, протер очі і, здавалося, слухав її, але знову впав на ліжко, заховавши голову під перину, і начебто заснув.

Марно було з ним говорити. Та й ніколи було, косарі вже були на подвір'ї.

— Вчора викосили луку біля капустяного поля,— сказав Філіп.

— А сьогодні ідіть за річку до пагорків, Юзька вам покаже.

— Це на Качиній ямі? Лука велика!

— І трава до пояса, густа, як ліс. Не така, як там, де вчора косили.

— А там погана?

— Так, майже зовсім висохла,— наче щетину косиш.

— Роса обсохне, то можна хоч і зараз громадити.

Вони незабаром пішли, тільки Матеуш чогось довго закурював цигарку у Ягусі в кімнаті, а коли виходив, все оглядався, мов кіт, якого відігнали від молока.

З інших хат теж багато людей ішло косити.

Сонце встало величезне, червоне, і дихало жаром, віщуючи спеку.

Косарі йшли один за одним, попереду — Юзя з тичкою. Хто бурмотів молитву, хто потягався й протирав заспані очі, лише зрідка озиваючись словом до товаришів. Вийшли за млин. На луках іще лежав ріденький туман, але купи вільх були наче охоплені полум'ям. Крізь синю імлу поблискувала річка. Похилі трави іскрилися росою, десь уже квилили чайки, а в просоченому ранковим промінням повітрі линули пахощі квітів.

Юзя довела косарів до насипу, відміряла батькову луку і, встромивши на межі тичку, побігла додому. А вони поскидали каптани, попідкочували до колін штани і, вишикувавшись у ряд, почали мантачити коси.

— Трава, як баранячий кожух, біля неї нагрієш чуба! — сказав Матеуш, виходячи наперед і розмахнувшись для спроби косою.

— Так, висока, густа, багато вони зберуть сіна! — обізвався другий, стаючи з ним поряд.

— Аби тільки вчасно скосили, щоб дощу не було,— додав третій, глянувши на небо.

— Поки чоловік луку викосить, кожна жінка дощу випросить,— засміявся четвертий.

— Е ні, цього року дощу не буде! Починай, Матеуше!

Всі разом перехрестились, Матеуш затягнув пояс, ширше поставив ноги, нахилився, поплював на долоні, зітхнув на повні груди і, широко розмахнувшись, почав косити. За ним і інші врізались у сповиту туманом луку і рівними, спокійними помахами кіс без упину шмагали траву, пильнуючи, щоб не зачепити ноги сусідові. Здіймалися з посвистом холодні блискучі леза, і важко лягали трави, ронячи росу, ніби сльози.

Вітер злегка ворушив їх, чайки чимраз жалібніше квилили над ними, зрідка з-під ніг косарів пурхали куріпки. А вони, похитуючись з боку на бік, невтомно косили й косили, крок за кроком посуваючись уперед. Тільки зрідка хтось із них зупинявся нагострити косу або випростати втомлену спину і знову завзято косив, залишаючи за собою чимраз довші покоси й глибокі сліди ніг.

Сонце не підвелося ще над селом, а луки вже всі стогнали під косами; скрізь косили, скрізь поблискували в повітрі сині леза, скреготали мантачки й віяло гострими пахощами прив'ялої трави.

Погода була саме для косовиці, бо хоч старе прислів'я й каже: «Задзвенить коса — заплачуть небеса», але цього року сталося інакше — замість дощів настала посуха.

Дні прокидалися залиті росою і гарячі, мов людина в пропасниці, та переходили у вечори, що дихали спекою. Висихали колодязі й річки, жовкли хліба, в'яла городина. На деревах з'явилась гусінь, падали недостиглі плоди, у корів пропадало молоко, бо голодні поверталися із спалених сонцем пасовищ,— пасти худобу на порубах поміщик дозволив тільки тим, що платив йому по п'ять карбованців від голови, звісно, не всі могли викласти таку силу грошей.

Через це переднівок ставав дедалі важчим, а найгірше було халупникам та іншій бідноті.

Вся надія була на те, що після Івана Купала почнуться дощі — й на полях усе оживе. Для цього навіть заплатили ксьондзу, щоб відправив молебень, але й молебень не допоміг — посуха тривала.

Багатьом нічого було їсти, не вщухали скарги, колотнеча, всякі сутички.

Найстарші люди не пам'ятали, щоб у Ліпцях була така сила всяких чвар: то судова справа з поміщиком хвилювала село, то війтові неподобства, через які мало не всі люди пересварились, то сварка Домінікової з синами, то похід до німців, не кажучи вже про дрібніші сусідські сварки. Стільки всього було, що дехто навіть забував про нужду, бо жили наче в кип'ячому казані. І не диво, що відколи почалась косовиця, всі зітхнули вільніше. Бідняки розійшлись по маєтках на заробітки, а господарі, глухі до всяких новин, з радістю взялися за коси.

Проте про німців вони не забули,— мало не щодня хто-небудь бігав у Підлісся підглядати, що вони там роблять.

Німці в Підліссі сиділи, але перестали рити колодязі й возити камінь. І якось коваль розповів, що вони подали на поміщика позов за борг, а на ліпецьких селян — скаргу, звинувачуючи їх у насильстві.

Селяни досхочу посміялися з цього, і на луках косарі під час обіду тільки й говорили про це.

Полудень був гарячий; розжеврене, аж біле, сонце стояло високо над головою, небо нависло білястим від спеки туманом. З поля віяло жаром, наче з величезної страхітної печі, навіть вітерець не прохолоджував повітря. Знесилено звисало листя, замовкли птахи, тіні лежали ріденькі й короткі, не дуже заступаючи від сонця, з Покосів линули гострі пахощі розігрітої трави. І все навколо — поля, садки, хати — було охоплене білим жаром, все наче тануло у розпеченому повітрі, яке тремтіло, мов окріп на повільному вогні. Навіть річка текла повільніше, без плескоту, а вода в ній виблискувала, мов розтоплене скло, і була така прозора, що видно було кожного пічкура, кожний камінчик на піщаному дні, кожного рака, що вовтузився край берега в прозорій тіні. Сонна тиша снувалась над світом, мов сонячна пряжа, і тільки мухи дзижчали навколо людей.

Косарі обідали на березі, біля самої води, під високими вільхами. Матеушу обід принесла Настка, а тим, хто відробляв борг,— Ганка з Ягустинкою. Жінки сиділи на траві і, прикрившись від сонця хустками, з цікавістю дослухалися до розмови.

— Я з самого початку вам казав, що німці не сьогодні-завтра заберуться звідси,— говорив Матеуш, вишкрябуючи ложкою дно горщика.

— І ксьондз те ж саме говорить,— підтвердила Ганка.

— Буде все так, як схоче поміщик,— буркнув Кобусь, простягаючись на землі під деревом.

— Чого ж це німці не злякалися вашого крику і досі не втекли? — ущипливо зауважила Ягустинка, але її перебив хтось:

— Коваль казав учора, нібито поміщик хоче з нами миритися.

— Мені дивно тільки, що Міхал тепер з селом заодно!

— Винюхав, певне, тут якусь вигоду для себе,— сказала Ягустинка.

— І мельник теж, кажуть, клопотався перед паном за село.

— Всі тепер за нас! Благодійники, сучі сини! — відгукнувся Матеуш.— Я вам скажу, чого вони на нашому боці: ковалеві пан обіцяв доброго хабара за те, щоб він його помирив з Ліпцями, а мельник злякався, що німці можуть збудувати вітряка на пагорку біля хреста. Навіть корчмар допомагає нам від страху за себе, він добре знає, що там, де оселяться німці, поживи вже нікому не буде.

— І пан, видно, мужиків побоюється, якщо запобігає згоди.

— Вгадали ви, тітко, саме він найбільше нас боїться! Зараз я вам поясню, чому...

Матеуш не докінчив, бо в цю мить від села щодуху примчав Вітек.

— Хазяйко, ідіть швидше! — гукав він іще здалека.

— Що сталося? Горить, чи що? — схопилася злякано Ганка.

— Ой, там хазяїн чогось так кричать...

Вона побігла чимдуж, не розуміючи, що трапилось.

А трапилось от що: Мацей уже з самого ранку був сьогодні якийсь чудний, неспокійний. Він увесь час бурмотів щось, зривався з ліжка й наче шукав чогось навколо себе.

Ганка, йдучи вранці на луку, наказала Юзі пильно його доглядати. Дівчинка підходила до батька, але він весь час лежав спокійно і тільки в обід почав раптом кричати не своїм голосом.

Коли прибігла Ганка, він сидів на краю ліжка і кричав:

— Де ви мої чоботи поділи? Давайте швидше!

— Зараз принесуть з комори, зараз! — заспокоювала його перелякана Ганка.

Борина, здавалося, був цілком притомний і грізно поводив очима.

— Проспав, трясця його матері! — він широко позіхнув.— Вже білий день надворі, а ви спите! Нехай Куба борону ладнає, сіяти поїдемо!

Всі стояли біля нього, не знаючи, що робити. Раптом він зігнувся і важко впав на землю.

— Не бійся, Ганусь... в очах чогось потемніло... Антек у полі? У полі, га? — допитувався він, коли його знову поклали на постіль.

— В полі... з самого світанку...— белькотіла Ганка, не зважуючись йому суперечити.

Він неспокійно оглядався навколо і говорив без упину, але одне слово до речі, а десять — безтямних. Знову поривався кудись іти, хотів одягатися, казав, щоб йому принесли чоботи. Часом хапався за голову і так пронизливо стогнав, що аж на вулиці було чути. Ганка, розуміючи, що наближається кінець, наказала перенести його в хату і надвечір послала по ксьондза.

Він незабаром прийшов із святими дарами, але тільки соборував хворого і сказав:

— Більше йому вже нічого не треба, кожної години він може вмерти.

Смерком у хаті зібралося повно людей. Всім здавалося, що старий вмирає. Ганка вже вклала йому в руку свічку-грімницю, але він раптом заспокоївся і заснув.

На другий день — те ж саме. Він то впізнавав людей і розмовляв цілком свідомо, то цілими годинами лежав, як труп. При ньому невідступно сиділа Магда. Ягустинка хотіла була його окурити, але він несподівано пробурчав:

— Не треба, іскри розлетяться, ще пожежі наробите.

А коли опівдні прибіг коваль і все зазирав йому в напівзаплющені очі, Мацей сказав раптом з дивною усмішкою:

— Не турбуйся, Міхале... тепер уже я умру... умру неодмінно... Відвернувся до стіни й більше вже нічого не казав; Борина помітно слабшав і опритомнював чимраз рідше. Біля нього тепер увесь час сиділи, а найбільше від усіх Ягуся, з якою діялося щось незрозуміле.

Вона раптом покинула доглядати хвору матір, залишивши її цілком на Єнджика, і невідступно сиділа біля чоловіка.

— Я сама його догляну, це мій обов'язок,— сказала вона Ганці й Магді так твердо, що вони не стали суперечити, тим більше, що в кожної було досить своїх клопотів.

І Ягуся не виходила вже з хати, не тікала від хворого, як раніш: якийсь незрозумілий страх тримав її наче на прив'язі.

Все село було на луках, косовиця тривала без відпочинку; на світанку, тільки-но перші промені рум'янили небо, всі йшли косити: чоловіки в білих сорочках, мов зграї лелек, укривали луки і, поблискуючи косами, цілий день завзято косили. Тільки й чути було брязкіт кіс та пісні дівчат, що громадили сіно.

Зелена пухнаста рівнина кипіла людьми, повнилась брязкотом і гомоном. Мигтіли смугасті штани, червоні спідниці, як маки, горіли на сонці; дзвеніли коси, лунали пісні, скрізь кипіла радісна робота. А надвечір, коли зчервоніле сонце хилилось до лісу і повітря аж гуло від пташиних голосів, коли колосся й трави тремтіли від музики цвіркунів, з боліт долинав жаб'ячий хор, а з землі здіймалися такі пахощі, наче вся вона була величезною кадильницею,— по дорогах котилися важкі вози з горами сіна, поверталися з піснями косарі. На пожовклих викошених луках, видні здалека, порозсідалися стіжки й копиці, наче кумасі, що прийшли погомоніти, а між ними блукали лелеки; навколо з сумним квилінням кружляли чайки, і білий туман виповзав з боліт.

В хату до Борини через відчинені вікна линули голоси людей із ланів, веселий гамір життя й праці разом з пахощами хлібів і квітів, нагрітих сонцем, але Ягуся була глуха до всього.

В хаті стояла мертва тиша. Крізь кущі, що заслоняли сонце, сіявся у вікно зеленкуватий сонний присмерк. Дзижчали мухи та часом Лапа, який стеріг господаря, позіхав і підходив полащитись до Ягни, яка цілими годинами сиділа без думок і без руху, наче остовпіла. Мацей вже не говорив нічого, не стогнав, лежав спокійно і тільки поводив очима; ці очі, ясні й блискучі, мов скляні кульки, блукали по кімнаті за Ягною, не відриваючись від неї ні на мить, пронизуючи наскрізь, мов холодні ножі.

Марно вона відверталась, марно силкувалась про них забути,— вони дивилися з кожного кутка, пливли в повітрі і горіли так страшно і водночас приваблювали її так владно, що вона скорялась і дивилася в них, наче в бездонну прірву. А іноді, наче борючись із страшним сном, жалібно благала:

— Та не дивіться ж так, душу ви мені краєте, не дивіться!

Мабуть, старий чув, бо здригався, обличчя в нього кривилося, наче від німого крику, а очі дивилися ще страшніше, і по синіх щоках важкими краплями котилися сльози.

Тоді Ягуся, гнана страхом, бігла на вулицю.

Дивилася з-за дерев на луки, де було повно людей і веселого гамору, і поверталася з плачем.

Ішла до матері, але, заглянувши в темну кімнату, де пахло ліками, квапливо втікала й звідти.

І знов плакала.

Іноді виходила за хату, і тужний погляд її линув у далекий світ. Тоді вона плакала ще жалібніше, ще болючіше, скаржилась, мов пташка із зламаним крилом, покинута зграєю.

Так без змін минали дні за днями. Ганка, як і всі на селі, була зайнята косовицею і тільки на третій день зранку залишилася вдома.

— Субота, сьогодні вже Антек напевно повернеться! — говорила вона радісно, прибираючи хату до чоловікового повернення.

Минув полудень, а його все не було. Ганка виходила за костьол, аж на тополеву дорогу, але там було безлюдно й тихо.

Люди поспішали звезти сіно з поля, бо за всіма ознаками погода от-от мала змінитися: кричали півні, сонце припікало ще дужче, на обрії висіли важкі градові хмари, здіймався й кружляв по дорозі вихор.

Чекали грози й зливи, але пішов лише короткий, хоча й рясний дощ. Вмить випила його пересохла земля — тільки й радості, що відсвіжив повітря.

Проте увечері було вже трохи прохолодніше, пахло сіном і мокрою землею, на дорогах стелився густий морок, бо місяць ще не зійшов і темне небо було тільки де-не-де поцятковане зорями. Крізь зелень садів мигтіли вогні і, мов світлячки, виблискували в ставку; всі вечеряли біля хат, лунав сміх, десь виспівувала сопілка. Незабаром і пташки заспівали в садках, і поля загомоніли тихим стрекотанням коників, голосами перепілок та деркачів.

У Борин теж вечеряли надворі; під вікном було гамірно й людно, бо, коли скінчили косити, Ганка запросила всіх косарів на ситну вечерю: смачно пахтіла яєчня з зеленою цибулею, щохвилини щось вигукувала Ягустинка, і жарти її викликали вибухи сміху. Ганка раз у раз підкладала усім страви та припрошувала їсти, а сама тим часом напружено ловила кожен звук на дорозі й щоразу вибігала подивитись, чи не їде чоловік.

Але Антека не було, наткнулася тільки на Терезку, що, видно, дожидала когось біля тину.

Матеуш і слова не міг добитися від Ягусі, вона була сьогодні похмура й дражлива. Спересердя він засперечався про щось із Петреком, аж тут прибіг по сестру Єнджик, сказав, що мати її кличе.

Після вечері всі порозходились, тільки Матеуш чогось довго барився і пішов після інших.

Слідом за ним вийшла й Ганка, марно вдивляючись у темряву, коли це з-над ставу до неї долинув Матеушів сердитий голос:

— Чого за мною бігаєш, як собака? Не втечу! Мало про нас пащекують! — він додав щось іще прикріше, і у відповідь почулися слова, переривані схлипуваннями, й жалібний плач.

Ганку це не зворушило, чекала Антека, байдуже їй було до чужих кривд!

Полишивши всю вечірню роботу на Ягустинку, вона взяла на руки дитину, яка чогось плакала, і, заколисуючи її, зайшла до хворого.

— Антек зараз приїде! — гукнула вона йому з порога.

Борина лежав, задивившись на лампу, що блимала на припічку.

— Сьогодні його випустили, і Рох його чекає,— казала вона в нього над вухом, щасливими очима ловлячи його погляд, щоб упевнитися, чи він зрозумів. Але, видно, й ця новина не здатна була пробудити мозку хворого, він навіть не поворухнувся, не глянув на неї.

«Може, Антек уже заходить у село... Може, зараз...» — думала Ганка, щохвилини вибігаючи за ворота. Вона була впевнена, що він приїде, і від хвилювання ніби стеряла глузд, сміялась, розмовляла сама з собою, похитувалась, мов п'яна, звіряла темряві свої надії, навіть коровам, коли доїла їх, розповіла, що хазяїн повернеться.

І чекала, чекала з хвилини на хвилину, збираючи рештки сил і терпіння.

Насувалася ніч, на селі вже полягали спати, Ягуся, прийшовши від матері, одразу лягла, та й весь дім швидко заснув. Ганка ще довго чекала біля хати, але нарешті й вона, знесилившись і наплакавшись, погасила світло й уклалася в ліжко.

Весь світ поринув у глибоку тишу; згасали один за одним на селі вогні, мов очі, зімкнуті сном. На високе темно-синє небо, забризкане миготливим сяйвом зір, вийшов місяць і здіймався чимраз вище, линув мов птах, розкинувши срібні крила. Згорнувшися пухнатими білими клубками, де-не-де спали хмарки.

А долі на землі все живе, змучене спекою, поринуло в тихий сон. Тільки якісь пташки ще виспівували свою пісню, води шепотіли щось крізь сон, та дерева, купаючись у місячному сяйві, інколи здригалися, наче їм снився день. Часом гавкав собака чи кажан, пролітаючи, лопотів крильми, і знову наставала тиша. А низький туман повільно й турботливо вкривав землю, наче заснулу, зморену матір.

Біля стін, ледве видних у мороці, та в садках чути було тихе дихання — люди спали просто неба, спокійно довіряючись ночі.

І в Мацеєвій кімнаті панувала сонна тиша, тільки цвіркун сюркотів під грубкою та Ягусині зітхання тріпотіли в повітрі, мов крила метелика.

Було, мабуть, уже дуже пізно, заспівали перші півні, коли Борина раптом заворушився на ліжку, прокидаючись. В цю хвилину місяць ударив у вікно і хлюпнув йому в обличчя струмком срібного світла.

Він сів на ліжку і, хитаючи головою, силкувався щось вимовити, але замість слів чулося лише якесь булькання.

Сидів досить довго, водячи по кімнаті безтямним поглядом, часом перебираючи пальцями в повітрі, наче хотів зібрати в пригорщу мерехтливу хвилю місячного сяйва, що била йому в очі.

— Розвидняється... Пора! — пробурмотів нарешті старий, спускаючи ноги долі.

Подивився у вікно, наче прокидаючись від тяжкого сну. Йому здавалось, що надворі давно вже ранок, що він заспав і його чекає якась негайна робота.

— Пора вставати, пора! — повторював він, часто хрестячись і починаючи шепотіти молитву, водночас він шукав одежу, сягнув за чобітьми на те місце, де вони завжди стояли, але, не знайшовши нічого, забув, що хотів одягнутись, і безпорадно мацав руками навколо себе. Він ніяк не міг скінчити молитву, шепочучи уривчасті слова самим подихом.

В голові в нього плуталися спогади про якісь роботи, давні справи, відгомони того, що діялось навкруги за весь час його хвороби й проникало у його свідомість невиразними уривками, блідими образами, стертими, мов грудки землі на стерні. Зараз усе це раптом збудилося, клубочило в мозку, рвалося назовні, і він щохвилини гнався за якимсь новим привидом думки, але раніше ніж устигав його спіймати, той розповзався в пам'яті, мов гнила пряжа, і хвора свідомість тремтіла, мов полум'я, якому немає поживку.

Так ранньої весни сниться, може, всохлому дереву, що прийшла пора прокинутись від зимового заціпеніння, пора випустити соковиті пагінці, зашуміти з вітром і заспівати радісну пісню життя. Але не знає воно, що мрії його марні й даремні всі зусилля.

Все, що Мацей робив цієї ночі, він виконував підсвідомо, за звичкою,— так кінь, який багато років ходив у коловороті, опинившись на волі, ще довго кружляє на одному місці.

Старий відчинив вікно і подивився в сад. Потім зазирнув до комори, подумавши, пошукав у печі і, як був, босоніж, у самій білизні, вийшов з хати.

Двері на ґанок були розчинені навстіж, стіни залиті місячним сяйвом, за порогом, згорнувшись клубком, спав Лапа. Шарудіння кроків збудило його, він загарчав, але, впізнавши хазяїна, пішов за ним.

Мацей зупинився на ґанку і, чухаючи за вухом, силкувався пригадати, які ж це негайні роботи його чекають.

Собака радісно стрибав йому на груди, він звично погладив його і стурбовано оглядався навкруги.

Було видно наче вдень, місяць стояв уже над самою хатою, з білих стін сприснули блакитні тіні; виблискував, мов дзеркало, став, глибоке безгоміння оповило село, тільки птахи заливалися на гілках.

Щось пригадавши, Мацей раптом поспіхом вийшов у двір. Всі двері були відчинені навстіж, біля клуні хропли Петрек з Вітеком. Борина заглянув до стайні, поплескав коней по шиях, і вони, впізнавши його, заіржали. Потім мимохідь зазирнув у хлів — до корів. Вони лежали долі, тільки важкі рогаті голови чорніли проти світла. Спробував витягти з-під повітки воза, взявся вже був за дишель, але побачив плуг, що блищав за хлівом, хутко пішов до нього і, не дійшовши, забув про свій намір.

Стояв посеред двору, повертаючись на всі боки, бо йому вчувалося, що його кличуть.

Просто перед ним, відкидаючи довгу тінь, здіймався колодязний журавель.

— Ну, чого треба? — спитав Мацей і прислухався, чекаючи відповіді.

Йому заступив дорогу сад, покраяний смугами світла, про щось тихенько шепотілось посріблене місяцем листя.

«Хто мене кличе?» — думав він, торкаючи рукою стовбури.

Лапа, що невідступно ходив за ним, раптом заскавучав. Мацей зупинився, глибоко зітхнув і сказав весело:

— Правда твоя, песику, сіяти час!

Але в ту ж мить забув про це. Все розсипалося в пам'яті, мов сухий пісок крізь пальці, але зринали чимраз нові спогади і штовхали його кудись уперед. Уривчасті думки намотувалися в мозку, мов нитка на веретено: вона наче тікає, а тим часом залишається на одному місці.

— Авжеж, авжеж... пора сіяти...— промовив він знову і швидко рушив повз повітку, стежкою, яка вела в поле. Дорогою наткнувся на злощасний сінник, спалений взимку і вже заново відбудований. Хотів був його обминути і раптом відсахнувся — на мить прояснилася свідомість, блискавкою повернулася назад у минуле. Він висмикнув з тину кілок і, тримаючи його обіруч, як вила, з перекривленим люттю обличчям кинувся до стовпів сінника, ладен битися на смерть; але перш ніж устиг вдарити, безсило впустив кілок.

За сінником, біля картоплища, від дороги тяглася довга смуга зораного поля. Мацей, дійшовши до нього, зупинився і довго озирав усе навкруги здивованим поглядом.

Місяць плив уже посеред неба. Земля, залита його блідим сяйвом, вся в перлинах роси, здавалося, заслухалась чогось у мовчанні.

В імлистій далечині зливалися небо й земля, з лук повзли білі тумани, тяглися над нивами, обмотуючи їх теплим вологим хутром.

Високою стіною стояло жито, хилячись над межею під тягарем колосся, схожого на жовті дзьобики пташенят.

Пшениця вже достигла, стояла горда, поблискуючи темними вусами, а овес і ячмінь ледве починали кущитися й зеленіли, мов луки у жовтій імлі туману й місячного сяйва.

Співали вже другі півні, була пізня ніч, поля, оповиті глибоким сном, наче дихали — тихий шелест звучав луною денного клопоту й праці. Так дихає мати, відпочиваючи серед дітей, які довірливо припали їй на груди.

Борина раптом став на коліна і почав набирати землю в пелену сорочки, наче з мішка зерно для посіву. Набрав стільки, що ледве підвівся, і, перехрестившись, розмахнувся й почав сіяти.

Зігнувшись під тягарем, він ходив поволі, нога за ногою, і благословляючим округлим рухом руки сіяв землю на поле. Лапа бігав за ним, коли якийсь птах, випурхнувши з-під ніг Мацея, летів геть, пес гнався за ним з хвилину, потім знову повертався до господаря.

А Борина, дивлячись перед себе в зачарований світ весняної ночі, ходив полем безшелесно, мов привид, який благословляє кожну грудку землі, кожну стеблину, і сіяв, сіяв без утоми.

Він спотикався об скиби, застрягав у вибоїнах, інколи навіть падав, але нічого не помічав, нічого не відчував, крім невиразної, але нездоланної потреби сіяти.

Він дійшов до самого краю поля. Коли не вистачало землі, набирав нової і сіяв, а коли дорогу йому заступали купи каміння й колючі кущі, він повертався назад.

Він заходив далеко, туди, де вже й не чути було пташиних голосів, у тумані зникало з очей село, а навколо стелилося неозоре жовте море колосся. Він губився серед цих просторів, мов заблуканий птах, мов душа, що відлітає з землі, потім знову, виринувши ближче до села, повертався в коло пташиного щебетання і замовклого на деякий час гамору людської праці, винесений на берег живого світу шелесливими хвилями нив.

— Пускай борону, Кубо, та легше! — гукав часом старий на уявлюваного наймита.

Так минала ніч, а він усе сіяв, не знаючи втоми. Зрідка зупинявся, щоб перепочити і розім'яти кістки, й знову брався до своєї марної, нікому не потрібної роботи.

А коли скаламутилась ніч, зблідли зорі й, віщуючи світанок, заспівали півні, Мацеєві рухи стали повільніші, він дедалі частіше зупинявся і, забуваючи набрати землі, сіяв з порожньої жмені — наче вже самого себе розсівав до останку на ці дідівські поля; сіяв усі прожиті дні, все життя своє, яке дістав колись і тепер повертав цим священним нивам й одвічному богу.

І в ці останні хвилини його життя дивне щось діялось навкруги: небо посіріло, мов цупке полотно, місяць зайшов, і весь навколишній світ наче раптом осліп, потонув у каламутній безодні. Здавалося, щось невідоме звелося десь і важкою ходою йшло в мороці, з тупотом, від якого двигтіла земля.

Протяжний, зловісний шум долинув з лісу.

Затремтіли на межах самотні дерева, дощ сухого листя з шелестом сипнув на колоски. Заколивалися хліба й трави, і з схвильованого поля під ногами Мацея знявся тривожний жалібний шепіт:

— Господарю! Господарю!

Зелені вуса ячменю тремтіли, наче від ридань, і гарячими поцілунками припадали до натруджених ніг старого.

— Господарю! — здавалося, благали жита, заступаючи йому дорогу й ронячи рясні сльози-росинки.

Сумно заквилили якісь птахи, вітер заридав над головою, туман оповив його мокрою пряжею, а голоси дедалі гучнішали, звучали з усіх боків жалібно, не вгаваючи:

— Господарю! Господарю!

Він почув нарешті і, оглядаючись навкруги, тихо мовив:

— Та тут я! Чого вам? Чого?

Все одразу ж змовкло, і аж коли тільки він знову рушив уперед, все так само сіючи обважнілою порожньою рукою, вся земля загомоніла одним могутнім хором:

— Зостанься! Зостанься з нами! Зостанься!

Він завмер на місці, вражений. Йому здавалося, що все рушило йому назустріч: повзли трави, пливли розколихані ниви, змикалися навколо нього поля, весь світ підводився і сунув на нього. Страх охопив Мацея, він хотів крикнути, але із стиснутого горла не вихопилося жодного звуку; хотів тікати, але не стало сил; земля хапала за ноги, колосся обплутувало його, борозни затримували, скиби не пускали далі, дерева, заступивши дорогу, погрожували, шматували тіло колючки, ранило каміння, лютий вітер гнав його, лякала ніч і ці голоси, що лунали навколо:

— Зостанься! Зостанься!

Він раптом помертвів, і все замовкло й застигло на місці. Блискавка розітнула перед його очима смертну імлу: небо розкрилося, і в сліпучому сяйві він побачив на троні із снопів бога-отця, який простягав до нього руки і лагідно промовив:

— Іди до мене, душе людська! Іди, натомлений трударю! Захитався Борина і здійняв до неба руки, наче підносячи дароносицю:

— Хвала тобі, господи! — відповів і впав ниць перед тією божественною величчю.

Упав і вмер у цю хвилину божого милосердя...

Над ним займався світанок, а Лапа вив довго й жалібно.