Селяни

I

Надходила зима.

Осінь ще боролася з нею, не підпускала близько, а зима з гарчанням товклася в синій далечині, мов голодний лютий звір; невідомо було, коли вона переможе і, стрибнувши вперед, встромить свої страшні ікла в світ.

Часом порошив жовтуватий сніг, який швидко танув,— осінній сніг.

Ще приходили дні, сумні, ніби сині від недуги, заціпенілі, гнилі, миготіли тьмяним крижаним світлом, пройняті стогнучим смутком — мертві дні. І птахи з криком тікали в ліси, і тривожніше дзюрчали води, текли повільніше, наче скуті страхом, і тріпотіла земля, і всі живі створіння спрямовували погляди, сповнені боязкого чекання, на північ, у бездонну повінь хмар.

І ночі були ще осінні: сліпі, каламутні, глухі, з клаптями туману і мертвим блиском зір — ночі тремтячого мовчання, яке таїло в собі придушені крики тривоги; ночі, повні болючих зітхань, раптової тиші, виття собак, кректання обмерзлих дерев, жалібних голосів птахів, що шукали притулку, моторошних покликів на пустирях і перехрестях, які загубилися в темряві, шелесту чиїхось польотів, тіней, причаєних під стінами мовчазних хат, страшних примар, страхітного човгання, пронизливих стогонів.

Ще інколи, на схилі дня, з похмурих просторів свинцевого неба виринало величезне, червоне сонце і важко хилилось до заходу, ніби чан з розтопленим залізом, з якого виривалися криваві відблиски й струмки чорного диму, пронизаного відсвітами вогню, і тоді весь світ заливала заграва пожежі. І довго-довго, до самої ночі, догоряли й стигли на небі ці криваві жарини, а люди говорили:

— Зима близько й примчить на лютих вітрах! І зима насувалася з кожним днем, з кожною годиною, з кожною миттю.

І от — прийшла.

А ще раніше прилетіли перші її гінці.

Якось тихим, сонним ранком, незабаром після святої Барбари, що посилає людям легку смерть, повіяли перші тріпотливі, короткі вітри, облетіли землю, скиглячи, мов пси, які шукають сліду, вгризалися в поля, гарчали в кущах, розкидали сніг, шарпали сади, замітали хвостами дороги, прогулялись по водах, крадькома посмикали де-не-де старі солом'яні стріхи, розхитали похилі тини і, кружляючи, з вереском мчали в бори. А слідом за ними, відразу після заходу сонця почали виповзати з мороку довгі, свистячі й колючі язики вихорів.

Вони віяли цілу ніч, вили в полях, мов зграя голодних вовків. Та й добре ж погуляли: на ранок вже чорніла гола земля під розкиданим снігом у вибалках і ямах, подекуди біліли розшарпані тини, поля місцями оголились і ніби світили лисинами, дороги підмерзли, закрижаніли, мороз гострими іклами вгризався в землю, і вона дзвеніла, мов залізо. Але тільки настав день, вихорі, завиваючи, сховалися в лісах і, напружено причаївшись там, тремтіли, ніби перед новим шаленим стрибком.

Небо ставало чимраз похмурішим, хмари наповзали звідусюди, підіймали потворні голови, розправляли свої зігнуті тіла і, розвіявши сиві гриви, поблискуючи зеленкуватими іклами, сунули цілою зграєю; грізною, похмурою, безшумною ордою атакували небо. З півночі йшли чорні величезні гори, пошматовані, розшарпані, розтрощені, нагромаджені одна на одну, схожі на повалені бурею бори. Їх перетинали глибокі прірви, засипані зеленими брилами крижин, і вони рвалися вперед з нестримною силою, з глухим шумом. З заходу, з-за чорних нерухомих лісів, повільно напливали громади темно-синіх набряклих хмар, місцями ніби прошитих вогнем; вони йшли одна за одною нескінченною, дедалі більшою зграєю, як велетенські птахи. Зі сходу насувались хмари, плоскі, іржаві, наче гнилі, огидні, мов падло, що стікає сукровицею, а з півдня — якісь ветхі, червонясті, схожі на торфовища, геть посмуговані синіми смужками й наростами, мов смітники, повні черви. Та ще й згори, наче від пригаслого сонця, сипалися хмари, мов брудні клапті, й інші — червонясті, як прохолола жужіль,— і все це громадилось у величезні гори і заливало небо страшним, чорним, бурхливим потоком бруду й сміття.

Раптом почорніло навколо, настала мертва тиша, згасли світлі відблиски, померхли сині очі вод, усе наче заціпеніло, здивовано зупинилось, затаївши подих. Жахом віяло над землею, мороз проймав до кісток, страх хапав за горло, душі припали до землі, дикий жах охопив усе живе — можна було бачити, як мчав селом заєць з настовбурченою шерстю; ворони з пронизливим карканням влітали в клуні або навіть і в сіни; собаки вили на призьбах, мов скажені; люди заходили в хати, а над ставком метушилася сліпа кобила з уламком воза, натикалась на тини, дерева і з диким іржанням шукала свою стайню.

Розливалась навколо каламутна, задушлива пітьма. Хмари опускалися дедалі нижче, тяглися з лісу щільним склубоченим туманом, котилися полями, мов бурхливі, шумливі, страшні води. Вони налетіли на село й залили його крижаною брудною млою. Та от небо наче розірвалося посередині, заблищала блакить, як вода в криниці. Різкий посвист прорізав повітря, ще більше заклубочили тумани, а з розриву хмар, наче з роззявленої пащеки, вирвався перший вихор. За ним линув другий, десятий, сотий! І завили, ринучи нестримними потоками, мовби з ланцюга зірвалися. Шаленою зграєю налітали на хмари, шарпали їх на шматки, прогризали наскрізь, поки не розкидали в усі боки, як гнилу солому.

Шум пішов по світу, метушня, свист, виття, курява.

Розтоптані гострими копитами вихорів, хмари крадькома тікали в ліси, небо прояснювалось, день знову розплющив олов'яні очі, і все живе зітхнуло з полегшенням.

Але вихорі не вгавали, віяли майже цілий тиждень, без відпочинку, без перерви. Вдень ще можна було хоч як-небудь терпіти, бо виходили з дому тільки ті, кому було треба, а всі інші сиділи в хатах і чекали, коли це скінчиться. Ночі були нестерпні. Вони прийшли наче спокійні, зоряні, і вгорі було тихо й ясно, але на землі завірюха справляла чортячу гульню — ніби повісилось одразу сто чоловік. Як тут було заснути, коли надворі гуло, тріщало, ревло, гуркотіло, наче тисячі порожніх возів щодуху мчали по вибоїнах, і від тупоту двигтіла земля. А тут ще лемент бозна-чий, вереск, завивання.

Хати тріщали, бо раз у раз завірюха натискала плечима на стіни, зривала стріхи, хапалась за балки, стукотіла головою в двері, так що вони розчинялись. Вона розбивала шибки, і доводилося серед ночі вставати й затикати вікна подушками, бо завірюха вривалася всередину з вереском, мов надокучлива свиня, і так пекла холодом, що люди ціпеніли навіть під перинами.

Скільки народ натерпівся за ці дні й ночі, навіть розказати неможливо!

А скільки шкоди наробила завія — і не злічити: повалила тини, пошарпала солом'яні покрівлі, у війта звалила майже нову стодолу, у Бартека Козла здерла покрівлю з клуні і понесла далеко в поле, У Вінцерків повалила димар, на млині пошарпала шматок даху, а скільки накоїла іншої шкоди! Скільки дерев потрощила в садках і лісах! На шляху вирвала з корінням щось із двадцять тополь — вони так і лежали впоперек дороги, мов розтерзані, обдерті трупи.

В ці буряні, вітряні дні Ліпці наче вимерли; завірюха гуляла по дорогах з такою силою, що всякого, хто тільки виткнеться з хати, відразу хапала і жбурляла куди попало — в рівчаки, на дерева, на тини, а Ясека Незграбу навіть скинула з мосту в ставок, і хлопець ледве виліз. Вона бушувала дедалі більше, змітала пісок, несла гілки, тріски, сніпки з покрівель, а іноді й вершину якого-небудь дерева,— і все це линуло в куряві, ніби сполохані птахи, билося об стіни хат, мчало хтозна-куди.

Найстарші люди на селі не пам'ятали таких буйних і надокучливих вітрів. Люди нудилися в задимлених хатах, бо не можна було й носа за двері виткнути, і з нудьги частенько сварилися між собою. Тільки непосидючі жінки часом пробиралися обережно попід тинами до сусідок, наче прясти, а головне — побазікати й понарікати; а чоловіки ретельно молотили. За причиненими ворітьми клунь з ранку до пізнього вечора стукотіли ціпи (висушене морозом зерно легко лущилось), і тільки надвечір, якщо завірюха трохи вщухала, дехто з парубків з мішечком зерна потихеньку пробирався до корчми.

А вихорі все бушували, і мороз дедалі дужчав; від його подиху позамерзали річки й струмки, застигли болота, став укрився прозорим, майже блакитним льодом. Під мостом, там, де глибше, вода ще клекотіла, не поступалась, але край берега вона вже була міцно скута і, щоб напоїти худобу, доводилося прорубувати ополонки.

Тільки перед днем святої Люції погода трохи змінилась.

Мороз ослабнув, потеплішало, вітри наче вщухали — вони віяли тільки час від часу, але були вже не такі буйні. Небо вирівнялося, мов забороноване поле, наче вкрите вогкою сивою рядниною, і звисало так низько, що здавалося — воно спирається на придорожні тополі. Навколо було похмуро, сіро й глухо.

Опівдні потемніло й пішов сніг. Він падав великими рясними пластівцями і швидко запорошив усі дерева й пагорки. Ніч настала раніше, ніж звичайно, але сніг сипав дедалі густіше. На світанку його вже набралося на добрих три п'яді, він товстим шаром, наче кожухом, укривав землю і все навколо закутав синясто-білою ковдрою. Настав день, а він все сипав і сипав без упину.

Така тиша зійшла на землю, що жодного подмуху, жодного звуку не чути було крізь цей легкий пух. Все замовкло, заніміло, оглухло. Здавалося, світ завмер, споглядаючи чудо, і урочисто вслухався в ледве чутний шелест, в тихий політ сніжинок, в безупинне коливання мертво-білої завіси.

Біла мла розросталась, ширшала. Чистий, іскристий, незайманий сніг нагадував найбілішу, найм'якшу чудесну вовну, сипався, мов замерзле сяйво, і, здавалося, всі зоряні світи обернулися в іній і, розтерті на порох під час польоту з неба, засипали весь світ. Зникли ліси, не видно було ні полів, ні доріг, село все потонуло, розтануло в білині, в сліпучому тумані, і вже нічого не розрізняло око — тільки струмки снігової куряви, яка сипалась так рівно, так солодко-тихо, мов пелюстки розквітлої вишні місячної ночі.

За три кроки ніяк було побачити хату чи дерево, тин чи людину, а голоси літали в сніговій сутені, мов ослаблі метелики, і годі було зрозуміти, звідки й куди вони линуть, а вони тріпотіли все тихше, все слабіше...

Сніг ішов два дні й дві ночі і зовсім засипав хати, що височіли, мов снігові кучугури, з яких пробивалися брудні патли диму. Дороги зрівнялися з полями, сади були засипані снігом до самих тинів, ставок зовсім зник під снігом. Вся земля перетворилась на неозору білу рівнину, вкриту щільним, холодним, пухнастим, чудесним покровом. А сніг все сипав, але вже сухіший і рідший, і крізь летючі пластівці ночами мерехтіло тремтяче світло зір, а вдень де-не-де вже голубіло небо. В розрідженому повітрі всі звуки були чіткіші, голоси різко, бадьоро, дзвінко розтинали білу млу. Село наче прокинулося від сплячки, заворушилось. Але ті, хто виїхав саньми, відразу ж повернулися: шляхами неможливо було проїхати. Люди прокопували стежки від хати до хати, відгрібали сніг від дверей, розчиняли навстіж двері хлівів. Всі повеселішали, а дітвора просто шаленіла від радощів. Собаки лизали сніг і з гавканням ганяли за хлоп'ятами. На сільських вулицях закипіло, на подвір'ях знявся гамір і крики, діти гралися в сніжки, качалися по м'якому, пухнастому снігу, ліпили величезних сніговиків, бігали з санками, і їхній веселий вереск та біганина наповнювали все село. Рох у цей день навчання відмінив, бо не міг нічого вдіяти з дітлахами.

Днів через два-три, вже смерком, сніг перестав сипати, тільки зрідка ще порошило, але це було майже непомітно — наче хто витрушував над землею мішок з-під борошна. Проте небо хмурилось, ворони кружляли біля хат і сиділи на дорогах, а ніч прийшла беззоряна, свинцева, освітлена тільки снігами, тиха, застигла й помертвіла, мов людина, яку зовсім залишили сили.

— Тепер нехай зніметься хоч найлегший вітерець — почнеться завія,— шепнув ранком старий Билиця, виглянувши у віконце.

— Ну й нехай мете, мені все одно! — буркнув Антек, підводячись з ліжка.

Ганка розпалила в печі вогонь і вийшла за поріг. Було ще дуже рано, на селі співали півні, скрізь лежав густий морок, наче хто змішав вапно з сажею й осипав усе. Не можна було розрізнити ні дерев, ні хат, ні далечини, тільки на сході ледь ясніла зоря, мов жар, що тліє під попелом. Над землею лежала глибока тиша, віяло різким холодом.

У хаті теж був пронизливий холод і вогкість, така дошкульна, що Ганка поквапилася взути черевики на босу ногу. Вогонь у печі ледве тлів, свіжі ялинові сучки тільки тріщали й диміли, і лише коли Ганка підкинула в піч трісок та соломи, сучки загорілись і полум'я освітило хату.

— Нападало снігу стільки, що на цілу зиму вистачить,— знову обізвався старий, хухкаючи на шибку, вкриту товстим шаром паморозі; він хотів хоч глянути на світ божий.

Старший хлопчик, якому пішов уже четвертий рік, захлипав у ліжку, а з другої половини хати, де жила Веронка з сім'єю, долинали сердиті голоси, лайка, дитячий плач і грюкання дверима.

— Веронка вже своєю молитвою день починає! — шепнув зневажливо Антек, обгортаючи ноги нагрітими біля печі онучами.

— Привчилася торохтіти, то й торохтить, хоч і потреби немає... Але це не зо зла, ні...— тихо відгукнувся старий.

— Аякже! Дітвору вона товче теж не зо зла? А Стахові й доброго слова не скаже, все тільки гримає на нього, мов на собаку,— це що, від доброго серця? — сказала Ганка, стаючи на коліна біля колиски, щоб погодувати немовля, яке плакало й дриґало ноженятами.

— Скільки ми вже тут у вас живемо, три тижні? І жодного дня не минуло в них без вереску, бійки та лайки! Не жінка — пес лютий! А Стах роззява, дозволяє з себе знущатися. Робить, як віл, а життя в нього гірше, ніж у собаки.

Старий боязко глянув на Ганку, хотів щось сказати на захист Веронки, але в цю хвилину двері з сіней відчинились і в хату просунулась голова Стаха, разом із ціпами, які він ніс на плечі.

— Антеку, хочеш іти зі мною? Органіст сказав, щоб я кого-небудь підшукав молотити ячмінь. Там такий сухий, добрий, легко лущиться... Просився Філіп, але, якщо хочеш, іди ти... підроби трохи.

— Спасибі. Візьми Філіпа, а я до органіста працювати не піду.

— Твоя воля. Щасливо!

Ганка аж з місця схопилася, почувши Антекову відповідь, але відразу ж знову схилилася і сховала голову в колисці, щоб приховати сльози розпачу...

«Господи, така зима, така бідність, харчуємось самою картоплею з сіллю, гроша в кишені немає, а він робити не хоче! Цілими днями сидить у хаті, курить і думає про щось чи вештається хтозна-де, як волоцюга! Боже мій, боже мій! — болісно стогнала про себе Ганка.— Вже й Янкель у борг не дає, доведеться корову продавати... Що ж, уперся, то й продасть, а за роботу не візьметься. Воно й правда, на поденне йому ніяково йти, прикро,— та що ж поробиш? Якби чоловіком була, боже мій, не жаліла б рук і ніг, аби тільки корови не продавати, аби тільки весни дочекатися, зиму пережити... Але що я можу зробити, нещасна, що?..»

Ці думки так шматували їй душу, що вона місця собі не знаходила. Взялася за звичайну, щоденну роботу, і все крадькома поглядала на чоловіка. А він сидів біля печі і, закутавши полою свого кожуха старшого хлопчика, зогрівав йому ніжки рукою, похмуро дивився у вогонь і зітхав. Старий біля вікна чистив картоплю. Важке, неспокійне мовчання, повне таємних жалів, підсилене гнітючим почуттям нужди, лежало між ними. Вони не дивились одне одному в очі, не розмовляли. Розпач душив слова, гасив усмішки; в очах світились невисловлені докори, на блідих, виснажених обличчях можна було прочитати гіркоту, жаль, але водночас і непохитну, залізну впертість. Минуло вже три тижні з того часу, як батько вигнав їх. Стільки довгих днів, стільки ночей, а обоє — і Антек, і Ганка — ще не переболіли цією кривдою, не вщухала в них злоба. Вони так гостро її відчували, наче все трапилося щойно.

Вогонь весело тріскотів, тепло розливалося по всій хаті. Вже танув лід на шибках і сніг на порозі, навіяний крізь шпарини, а глиняна долівка мокріла і вкривалася росою.

— Що, прийдуть сьогодні євреї? — спитала нарешті Ганка.

— Сказали, що прийдуть.

І знову ні слова. Кому ж заговорити першим і про що? Ганці? Але вона боялась і рота розкрити, щоб мимоволі не вирвалися всі жалі й кривди, які накипіли в неї на серці. Ні, вона таїла їх у собі й стримувалась, як могла. Антек? Що ж він міг сказати? Що йому важко? Це й без того було видно, а до відвертості він ніколи не був схильний і ніколи не мав охоти до признань, хоча б і перед власною жінкою. Як було говорити, коли його гризла ненависть, коли від кожного спогаду серце корчилося з болю і мимоволі стискалися кулаки в пориві такої злоби, що хотілося кинутися на всіх, на весь світ.

Вже не зринали солодкі спогади про Ягну, наче він її ніколи не любив, наче не обіймав цими самими руками, якими зараз готовий був її роздерти. Але ненависті в нього до неї не було.

«Деякі жінки — мов дурні собаки, біжать за тим, хто їх більшим шматком поманить чи добре відлупцює».

Він, проте, думав про неї не часто, образ її притлумлював у пам'яті почуття гострої, болючої злоби проти батька. Так, в усьому винен старий. Він його кривдник! Він — та скалка, що вп'ялася в серце і ятрить його дедалі дужче! Через нього все це, через нього!

І Антек накопичував у собі все зло, всі страждання, яких йому довелося зазнати, і нагадував їх самому собі, мов слова молитви, якої не можна забути. Це був ланцюг спогадів, що ятрив душу, але він пропускав його через самісіньке серце, щоб запам'ятати краще.

Злидні його не лякали. Чоловік він здоровий, була б стріха над головою — і гаразд більше нічого йому й не треба, а про дітей нехай жінка піклується. Однак свідомість завданої йому кривди пекла вогнем і чимраз більшала, розросталась, мов пекуча кропива. Минуло лише три тижні, а вже все село від Антека відвернулося, наче його ніхто й не знав ніколи, наче він приблуда якась. Уникають його, мов зачумленого, ніхто з ним не говорить, не заглядає до його хати, ніхто не пожалів, слова доброго не сказав, всі дивляться на нього, мов на розбійника!

Що ж, ні, то й ні! Нав'язуватись він не стане, але й ховатись від людей не буде і нікому не зверне з дороги. Війна, то й війна!

Але за що все це? За те, що він побився з батьком? Та хіба ж на селі це вперше? Хіба Юзеф Вахнік не б'ється із своїм мало не через день? Хіба Стах Плошка не перебив своєму батькові ногу? А їм же ніхто й лихого слова не сказав,— тільки його, Антека, цураються.

Так воно вже заведено — на кого бог, на того й люди! Про це старий подбав,— це його справа! Ну, та нічого, він старому за все відплатить, за все!

Антек жив тільки жадобою помсти й думками про неї і всі ці три тижні був наче в нестямі, наче в гарячці. Ні за яку роботу не брався, про злидні не думав, про завтрашній день не турбувався. Він весь заглибився в свої муки, раз у раз переживав їх у собі. Не раз уночі схоплювався з ліжка і тікав з хати — блукав дорогами, обираючи темні місця, і мріяв про жорстоку помсту, присягався собі, що нічого не подарує батькові.

Поснідали мовчки, а він усе сидів на місці й перебирав свої спогади, гіркі, колючі, мов терни.

Вже зовсім розвиднілось, вогонь у печі згас, і крізь трохи відталі шибки лився білий, холодний блиск снігів. Крижане сумне світло ранку прокрадалося в кутки й освітлювало хату в усій її вбогості.

Боже мій! Проти цієї руїни хата Борини здавалася просто панським палацом. Та що хата — навіть стайня батькова була придатніша для житла. Не дім, а розвалений хлів, купа струхлявілих балок, гною й гнилого сміття! Долівка глиняна, вся у вибоїнах, вкрита підмерзлою грязюкою й затоптаним сміттям. Тільки-но запалювали вогонь у печі, все це розтавало і смерділо гірше, ніж помийниця. Стіни — облуплені, струхлявілі і такі вогкі, що з них текло, а в кутках мороз трусив сивою бородою. Численні дірки в стінах замащені глиною, а подекуди — соломою з гноєм. Низька стеля нагадувала старе, подерте сито — соломи, затканої павутинням, було в ній більше, ніж дощок. Деякі меблі трохи прикривали це убозтво, а кілька ікон на стінах, жердка, де висіла одежа, та скриня затуляли лозову перегородку, за якою стояли корови.

Ганка, хоча й не дуже поспішала, а швидко впоралася з хазяйством,— надто вже воно було невелике: корова, телиця, порося, кілька гусей і курей — от і все багатство. Потім вона одягла хлоп'ят, і вони відразу побігли в сіни гратися з Верончиними дітьми. Звідти хутко стали долинати вереск і біганина. Ганка й сама трохи причепурилась, бо от-от мали прийти покупці, та й на село їй треба було піти.

Вона хотіла поговорити з чоловіком, порадитися про цей продаж, але не зважувалась почати, бо Антек усе сидів біля згаслого вогню і дивився в одну цятку, такий похмурий, що їй навіть моторошно стало.

«Що з ним?» Ганка скинула дерев'яні черевики, щоб не дратувати його стуком, і все частіше поглядала на чоловіка з ніжністю й тривогою.

«Він не такий, як усі, через те йому важче»,— думала вона, і їй страшенно хотілося заговорити з ним, розпитати, втішити. Вона вже підійшла до нього, вже рвалося з розчуленого серця ласкаве слово, але не вистачало сміливості. Як заговорити, коли він не звертає на неї ніякої уваги, ніби й не бачить нічого навколо себе! Ганка важко зітхнула. Не легко було в неї на серці, ні! Не солодким медом, а гіркотою полину було воно сповнене. О господи, не так живеться іншим! Навіть халупниці якійсь краще, ніж їй. Усе на її плечах — турбуйся про все сама, піклуйся, клопочись, а заговорити ні з ким, душу вилити нема кому! Нехай би він на неї нагримав, нехай би навіть і побив,— вона знала б принаймні, що в домі є жива людина, а не колода!

А він усе мовчить, тільки часом буркне щось, мов лютий собака, або гляне так, наче морозом обсипле. Ні поговорити з ним, ні підійти до нього з щирим серцем, як це звичайно буває між чоловіком і жінкою. Скажеш йому що-небудь? Поскаржишся? Де там! Що йому дружина,— вона тільки на те потрібна, щоб хату доглядати, обід варити, дітей ростити. Хіба він про що-небудь дбає? Хіба коли-небудь приголубить, чулістю зворушить, обійме міцно, поговорить від щирого серця? Непотрібно йому все це, непотрібно! Завжди про щось своє думає, завжди, як чужий, і не помічає, що навколо нього діється! А ти, жінко, тягни все на собі, клопочись, викручуйся, як знаєш, а тобі за це навіть добрим словом не заплатять!

Ганка вже не могла побороти розпачу, не могла втримати сліз — і втекла за перегородку до корів. Тут вона, припавши головою до ясел, тихо плакала, а коли Красуля засопіла і стала лизати їй голову й плечі, вона дала волю своєму відчаю.

— І тебе не буде, корівонько, і тебе... Прийдуть зараз, куплять тебе... вірьовку до рогів прив'яжуть... поведуть далеко годівницю нашу... далеко! — шепотіла вона, обіймаючи шию корови, виливаючи наболіле серце перед цією лагідною твариною. Вона вже не стримувала стогонів, плачу, в ній раптом спалахнуло палке обурення. Ні, так не може тривати далі! Корову продадуть, їсти їм нічого, а він сидить, роботи не шукає; кликали молотити — не пішов, усе ж таки заробив би злотий і двадцять грошів на день,— вистачило б на сіль, на засмажку, коли вже й тієї краплини молока в них не буде!

Вона повернулась до кімнати.

— Антеку! — покликала гостро, сміливо, готуючись усе йому висловити.

Він мовчки підняв на неї тихі, почервонілі очі й глянув так сумно, що в Ганки серце стислося, гнів її одразу вщух і змінився жалем.

— Ти казав їм, щоб прийшли за коровою? — спитала вона тихо й на диво м'яко.

— Так. Ось вони вже, мабуть, ідуть, бо на дорозі собаки гавкають.

— Ні, це в дворі у Сікори гавкають,— сказала Ганка, глянувши у вікно.

— Обіцяли до полудня прийти, значить, от-от прийдуть.

— А продавати неодмінно треба?

— Ну, як же — адже гроші потрібні? Та й корму в нас на двох корів не вистачить... Треба продати, Ганнусю, що поробиш... Шкода корови, звичайно... Але без грошей не проживеш,— говорив Антек тихо і так лагідно, що серце в Ганки забилося радістю й надією. Вона дивилася в очі чоловікові, наче вірна й слухняна собака, і в цю мить їй не шкода було корови, не шкода нічого. Вдивлялася жадібно, забувши всі муки, в це кохане обличчя, слухала голос, що вогнем охоплював їй душу, зогрівав її, зворушував своєю ніжністю.

— Звичайно, треба! Телиця в нас залишиться, у піст отелиться, і ми ще дочекаємось молока,— притакувала Ганка, аби тільки він говорив ще.

— А якщо соломи не вистачить, прикупимо.

— Хіба що вівсяної, а житньої вистачить до весни. Батьку, розкопайте-но яму, треба подивитись, чи не померзла картопля.

— Сидіть, батьку, ця робота вам не під силу, я сам відкопаю. Антек устав, скинув кожуха, взяв лопату і вийшов.

Снігу навалило мало не до самої стріхи, бо хата стояла на белебні, майже за селом, досить далеко від дороги, і не була захищена ні тином, ні садом. Кілька кривих диких черешень росло перед вікнами, але їх так засипало, що лише гілки стирчали із снігу, мов скручені хворобою пальці. Від вікон старий Билиця ще вранці відгріб сніг, проте яму з картоплею замело, і її важко було знайти під снігом.

Антек ретельно взявся до роботи. Снігу навалило на зріст людини, він вже встиг підмерзнути й затужавіти, і його доводилось зрізати пластами. Антек навіть спітнів увесь, поки відрив яму, але працював охоче, був у доброму настрої та раз у раз жбурляв сніжками в дітей, що гралися біля порога,— і тільки в ті хвилини, коли раптом згадував про те, що його гнітило, руки в нього опускались, він переставав працювати і, притулившись до стіни, дивився кудись у далечінь, зітхав. І знову душа його кидалась, як заблукана в темряві вівця.

День був похмурий, сіренький, білясте небо низько нависло над землею, сніги вкривали її товстим, пухким кожухом. Скрізь, скільки око сягає, стелилася синясто-біла, глуха, мертва рівнина. Холодний туман з голочками паморозі закутував усе, наче пряжею. Хата Билиці стояла на пагорку; звідси видно було все село мов на долоні. Засніжені копиці й кучугури, що здіймалися одна біля одної, довгим вінком оточували захований під снігом став, жодної хати не видно було цілком — всі вони потопали в снігу. Лише місцями темніли стіни комор, клубочилися руді торф'яні дими, сіріли дерева під сніговими шапками. Іноді веселі голоси дзвеніли в цьому білому царстві, летіли з одного кінця села в інший, та монотонний стукіт ціпів лунав глухо, наче з-під землі. Дороги були порожні, заметені снігом, у полях ні душі живої, навколо — величезна пустка, біла й мертва, застигла від холоду. У млистій далечині не можна було відрізнити неба від землі, тільки ліси ледве помітно синіли в снігах,— наче на обрії висіла хмара.

Антекові очі недовго блукали по цім сніговім безгомінні, він знову глянув у бік села, шукаючи батькову хату. Його думки перебила Ганка — вона вже залізла в яму й гукала звідти:

— Нітрохи не померзла! У Вахніків її так провіяло вітром, що пів-ями довелося свиням згодувати, а наша цілісінька.

— От і добре! Вилазь-но, здається, ідуть покупці. Треба вивести корову надвір.

— Ну, звичайно, це вони, прокляті! — з люттю вигукнула Ганка.

Від корчми стежкою, зовсім заметеною снігом і ледве-ледве позначеною слідами Стахових дерев'яних черевиків, брело двоє євреїв, а за ними з веселим заливчастим гавканням бігли собаки мало не з половини села і так наскакували на них, що Антек пішов назустріч, щоб відігнати.

— Здорові були! Ми спізнилися через те, що стільки снігу, стільки снігу — ні пройти, ні проїхати! В лісі вже всією громадою дорогу прокопують!

Антек, нічого не відповідаючи, повів їх до хати обігрітися. Ганка обтерла корові забруднені гноєм боки, видоїла молоко, яке набралося з ранку, і повела її через хату надвір. Корова упиралася, ішла неохоче і, ледве переступивши поріг, витягла морду, понюхала повітря, полизала сніг — і раптом, невідомо чому, заревла протяжно, тихо, жалібно й стала так рватися з налигача, що старий Билиця ледве її втримував.

Тут уже Ганка не витримала: гострий жаль різонув їй серце, і вона заридала, а дивлячись на неї, й діти, вчепившись за материну спідницю, заголосили, заплакали. Антекові теж невесело було, але він зціпив зуби і, прихилившись до стіни, дивився на ворон, які зліталися на розкиданий в ямі сніг. А покупці, про щось перемовляючись між собою по-своєму, почали обмацувати корову й оглядати її з усіх боків.

Антек з дружиною почували себе так, мов на похороні, і намагалися не дивитися на тварину, яка марно рвалася з прив'язі, злякано витріщала на хазяїв великі очі й глухо ревла.

— Господи Ісусе! Чи на те я тебе, корівонько, пасла, чи на те доглядала тебе, берегла, щоб тебе на заріз повели, на погибель!..— голосила Ганка, б'ючись головою об стіну, а діти вторували їй плачем.

Але даремні були і лемент, і плачі,— від того, що мусить бути, не втечеш, долі своєї не побореш...

— Скільки хочете? — спитав нарешті найстарший з покупців, сивий єврей.

— Триста злотих.

— Триста злотих за таке падло! Та ви, Антонію, не в собі, чи що?

— Ти не смій її ганити, бо я тобі покажу падло! — заверещала Ганка.— Бач, який! Корова молода, ледве п'ятий рік їй пішов, відгодована!

— Ша, ша!.. Коли торг іде, мало яке слово скажеш, сердитись нічого... Тридцять карбованців дати?

— Я своє сказав.

— А я своє кажу — тридцять один!.. Ну, добре, тридцять один з полтиником! Ну, тридцять два — згода? Тридцять два з полтиником, гаразд?

— Я своє сказав.

— Ну, останнє слово — тридцять три! А ні, то й не треба! — мовив флегматично молодший єврей і обернувся, шукаючи свою палицю, а старий уже став застібати халат.

— За таку корову! Бога побійтесь, люди! Корова з дім, сама шкура десять карбованців коштує... За таку корову! Шахраї, христопродавці...— стогнав старий Билиця, погладжуючи корову, але на нього ніхто не звертав уваги.

Покупці почали завзято торгуватись. Антек твердо стояв на своєму, уступив дещо, але дуже небагато, бо корова й справді коштувала цих грошей, і якби її продати навесні, і не торговцям, а якомусь господареві, можна було б напевно одержати за неї півсотні. Та де лихо підганяє, там нужда посторонки натягає,— торговці добре це розуміли, і хоча вони кричали дедалі голосніше і чимраз завзятіше плескали Антека по долоні на знак згоди, але все ж таки додавали потроху, найбільше по полтинику.

Вже було так, що вони, розсердившись, пішли з двору, а Ганка потягла корову назад у хлів, і навіть Антек спересердя готовий був відмовитись від продажу,— але покупці повернулись і знову почали кричати, галасувати й божитися, що більше дати не можна, знову били по руках і оглядали корову, аж поки не сторгувались за сорок карбованців, і ще два злотих обіцяли Билиці за те, що відведе корову.

Гроші заплатили тут-таки, на місці, і старий Билиця повів за ними корову до саней, які чекали їх біля корчми. Ганка з дітьми проводжала свою Красулю до самої дороги і щохвилини гладила її по морді, припадала до неї, відірватися не могла, не могла побороти свого горя й жалю.

Вона ще постояла на дорозі, дивлячись услід корові і від щирого серця проклинаючи нехристів, які її забрали.

І не диво, що вона так лютувала! Втратити таку корову!

— Так порожньо в хаті стало, наче кого на кладовище відвезли,— сказала Ганка, повернувшись додому. Вона то заглядала до загородки, то дивилась у вікно, на протоптану стежку із слідами гною й копит, і голосила, і заливалась сльозами.

— Годі тобі! Реве й реве, мов теля! — гримнув на неї Антек, який сидів біля столу, де розкладені були гроші.

— У кого не болить, той і не кричить! У тебе серце не боліло, коли корову на заріз євреям віддав!

— А що ж мені з себе шкуру здерти й продати?

— Тепер ми, як останні халупники, гірші за жебраків, краплі молока не буде й радості ніякої! От до чого я дожилась! От до чого я доробилась! Боже, боже! Інші чоловіки працюють, наче воли, і завжди що-небудь прикуповують для господарства, а цей останню корову, яку мені батьки дали, і ту продав! Видно, вже погибель наша приходить! — нестямно голосила Ганка.

— Реви, реви, може, це в тебе кров від голови відтягне, бо ти зовсім з глузду з'їхала, нічого зрозуміти не можеш! Ось на тобі гроші, заплати всім, кому винна, та купи, що треба, а решту сховай.

Він підсунув їй купку грошей, а п'ять карбованців поклав собі в гаманець.

— Навіщо тобі стільки грошей?

— Як «навіщо»? Не піду ж я тільки з костуром.

— Куди ж це ти зібрався?

— Піду по світу роботи шукати. Гнити тут не буду!

— По світу! Скрізь біднякові вітер в обличчя! А мене що ж, саму тут покинеш?

Ганка несвідомо все підвищувала голос і грізно наступала на чоловіка, але він, не звертаючи на неї уваги, надів кожух, підперезався й пошукав очима шапку.

— У господарів робити не буду! Краще здохну, а не буду! — сказав він.

— То йди до органіста — йому молотильники потрібні.

— От ще! До цього пройдисвіта, до цього бовдура! Тільки й знає в костьолі на органі гудіти, а сам людям у руки дивиться і живе тим, що вижебрає або вициганить! До такого робити не піду!

— Смерть завжди причину знайде!

— Не чіпляйся! — крикнув Антек сердито.

— Та я хіба тобі що кажу? Ти що хочеш, те й робиш.

— Піду по маєтках,— сказав Антек вже спокійніше.— Довідаюсь, чи немає де роботи якої,— може, з Нового року наймуся де-небудь. Хоч би орачем піду — все одно, аби тільки тут не сидіти, не мати завжди перед очима своєї кривди, бо вже не сила моя! Досить з мене, досить людського жалю! Дивляться на мене, мов на паршивого... Піду світ за очі, аби тільки далі... аби швидше! — кричав він, не тямлячи себе.

Ганка стояла нерухомо, завмерши від переляку: таким вона його ще ніколи не бачила.

— Ну, залишайся з богом, днів через два повернусь.

— Антеку! — гукнула вона розпачливо.

— Чого тобі? — він повернувся з сіней.

— Так і підеш? Навіть доброго слова мені шкодуєш... навіть...

— Буду я з тобою панькатись! Не те мені в голові! — він вийшов, грюкнувши дверима.

Насвистуючи крізь зуби, спираючись на костур, він пішов так швидко, що сніг рипів під ногами. Оглянувся на хату — Ганка стояла біля стінки й плакала, а у вікно дивилась Веронка.

— Все реве й реве, паскуда, тільки на це розуму й вистачає! Піду, піду світ за очі,— шепотів він подумки, роздивляючись навколо, жадібно обводячи очима засніжену далечінь.

Незрозуміла туга шарпала йому серце, гнала вперед, і він з радістю думав, що є інші, незнайомі села, нові люди, інше життя. Це прийшло несподівано, захопило його всього і несло вперед, як мчить бурхлива річка тонку гілку: неможливо ні боротися, ні повернутися назад. Доля понесла його в невідомий світ.

Ше годину тому він і не думав, і не знав, що піде з села. Цей порив прийшов раптово, сам собою, наче вітер його навіяв, розпалив у серці нестримне бажання втекти від усього... Знайдеться робота чи ні — все одно, аби тільки піти звідси! Ех, полинути б птахом, помчати б над усім світом, над лісами, над неосяжною землею! І правда — навіщо йому тут пропадати, чого дожидати? Його вже й так замучили спогади, душа висохла,— а що з того?

Правильно сказав ксьондз: судом він з батька нічого не стягне, ще й своїх грошей чимало витратить. А помсту треба відкласти до слушного часу. Ще немає в світі людини, якій би він, Антек, подарував би свого кривду... А зараз треба йти, йти вперед куди-небудь, якнайдалі від Ліпців.

Але куди ж спочатку? Він зупинився біля повороту на тополину дорогу і нерішуче дивився на загублені в тумані поля. Він так змерз, що його трусило й навіть зуби цокотіли.

«Пройду селом, а потім шляхом за млином!» — вирішив він швидко й повернув до села. Та не пройшов і ста кроків, як змушений був відступити вбік, під тополі. Дорогою, просто на нього, здіймаючи снігову куряву, мчали чиїсь сани, видзвонюючи бубонцями.

Це їхали Борина і Ягна. Борина сам правив, і коні мчали скоком, несучи сани, мов пір'їну, а старий ще підхльоскував їх батогом і щось із сміхом розповідав Ягні. Вона теж голосно говорила, та раптом замовкла, побачивши Антека. Очі їхні зустрілись — на одну тільки мить, швидку, мов блискавка,— і розминулись: сани промчали, потонули в морозній куряві. Але Антек не рухався з місця, стояв, мов закам'янілий, і дивився їм услід. Вони ще миготіли в сніговому тумані; зачервоніє Ягусина спідниця, голосніше зателенькають бубонці,— і знову зникнуть сани у білій далечині, а потім раптом виринуть під шатром укритих памороззю гілок,— сплівшись, вони утворили наче склепіння, тунель у снігу, підпертий чорними колонами тополь, які стояли обабіч дороги, пригнувшись, мов люди, що з зусиллям підіймаються на гору.

Антекові здавалося, ніби він усе дивиться Ягусі у вічі, вони стояли перед ним, сяяли в снігах, мов блакитні квітки льону, виростали скрізь на дорозі і дивилися на нього з переляком і жалем, здивовані й радісні водночас, горіли яскравим вогнем і заглядали йому просто в серце.

І душа його згасла, змерхла, наче іній засипав її до самої глибини й заморозив. Сяяли в ній тільки блакитні очі Ягни. Він повільно побрів далі, опустивши голову. Раз-другий озирнувся, але під тополями вже не видно було нічого, тільки бубонці часом ще побрязкували вдалині та клубочилася снігова курява.

Антек забув усе на світі, наче раптом утратив душу, позбувся пам'яті. Він розгублено озирався, не знаючи, що робити, куди йти... Що сталося? Він мовби поринув у сон наяву і не міг отямитись.

Майже несвідомо Антек звернув до корчми. Мимо проїхало двоє саней, повних людьми, але він, хоч як придивлявся, не впізнав нікого.

— Куди це стільки народу суне? — спитав у Янкеля, який стояв на порозі.

— До суду. Сьогодні в суді розглядають позов на поміщика,— знаєте,— за корів та за те, що пастухів лісник побив. Ці із свідками їдуть, а Борина поїхав уперед.

— Ви думаєте — виграють?

— Чому ні? Судяться з поміщиком із Волі, а суддя — поміщик із Рудки. То невже поміщик програє? А люди проїдуться, дорогу вкатають, повеселяться трохи, ну, і в місті нашим теж дадуть заробити! От і виграють усі потроху.

Антек, не слухаючи жартів Янкеля, наказав подати собі горілки, але й не доторкнувся до чарки. Принаймні годину стояв він нерухомо, спершись на шинквас, і майже нестямно дивлячись в одну цятку.

— Що це з вами?

— Нічого. Пустіть мене за перегородку.

— Не можна, там купці сидять, великі купці, вони знову в поміщика ділянку на поруб купили, ту, що за Вовчим Долом. Їм заважати не можна... а може, вони й спати лягли...

— От витягну пархатих за бороди та на сніг повикидаю! — люто гукнув Антек і кинувся був до перегородки, але повернувся, узяв пляшку і сів за столик у найтемнішому кутку.

Порожньо й тихо було в корчмі, тільки зрідка євреї гукали щось своєю мовою, і тоді Янкель біг до них або час від часу забігав хто-небудь з вулиці і, випивши чарку, виходив.

День хилився до заходу, і мороз, видно, дужчав — дзвінкіше рипіли по снігу полозки саней, холодом віяло в корчмі. Антек усе сидів і попивав горілку, не кваплячись, наче заглиблений у власні думки. Він не розумів, не відчував, що робиться навколо і в ньому самому.

Випив дві чарки одну за одною,— ті очі все синіли перед ним так близько, що майже торкалися його вій. Випив третю, а вони все сяяли, але вже стали кружляти, літати по хаті, мов вогники. В Антека від страху мороз пробіг по спині, він схопився, грюкнув пляшкою об стіл, так що вона розлетілася на скалки, і пішов до дверей.

— Платіть! — закричав Янкель, заступивши йому дорогу.— Я вам у борг давати не стану!

— Геть з дороги, псякрев, бо вб'ю! — гукнув Антек так люто, що Янкель зблід і відступив убік.

Антек грюкнув дверима й вибіг з корчми.

II

Перед самим полуднем небо проясніло на хвилину, ніби хтось запаленою свічкою освітив усе навколо, але відразу ж нахмурилося, потемніло — видно, треба було чекати снігу.

У хаті Белиці теж було якось особливо похмуро, холодно й сумно. Діти гралися в ліжку й тихо попискували, мов злякані курчата, а Ганку так мучила тривога, що вона місця собі не знаходила. Вона тинялася з кутка в куток і то виглядала у вікно, то виходила за поріг і палаючими очима вдивлялася в далечінь. На дорогах і полях ні душі живої, лише кілька саней проїхали від корчми й зникли за тополями, наче провалились у снігову прірву, не залишивши після себе ні сліду, ні звуку. І знову навколо мертва тиша й неозора пустеля.

«Коли б хоч жебрак забрів, було б з ким поговорити!» — зітхнула Ганка.

— Ціп-ціп-ціп! — почала вона скликати курей, які розбрелися по снігу й мостилися вже на черешнях. Вона віднесла їх на сідало і, повернувшись, стала лаяти Веронку за те, що та виставила в сіни цебер з помиями, а прокляті свині геть-чисто їх розхлюпали, так що під дверима натекла калюжа.

— Гляди за своїми свиньми сама або дітям накажи, якщо ти себе за господиню вважаєш! А я не хочу через тебе в грязюці жити!..— кричала вона крізь двері.

— Ач, продала корову, то вже й порядкує тут! Дивіться, вже їй грязюка заважає. Велика пані! А сама наче в хліву живе.

— Як я живу, це тебе не обходить, і до корови моєї тобі теж діла немає!

— То й тобі до моїх свиней діла немає, чуєш!

Ганка тільки грюкнула дверима. Що ти будеш відповідати такій відьмі? Їй слово, вона тобі тридцять, а то ще, чого доброго, і битися полізе!

Вона зачинила двері на защіпку, дістала гроші й почала їх перелічувати. Немало попрацювала, поки полічила таку силу грошей! Вона щоразу плуталась, помилялась: ще не прохолов гнів на Веронку, мучили турботи про Антека... Їй то ввижалося, що Красуля тут і чомусь стогне, то гризли спогади про життя в свекровім домі.

— Правда, що ми наче в хліву живемо, правда,— шепотіла вона, оглядаючи хату,— а там і підлога, і вікна — любо глянути, стіни побілені, тепло, чисто і всього вдосталь! Що вони там зараз роблять? Юзька, певно, після обіду посуд миє, а Ягна пряде і поглядає на вулицю крізь чисті, незамерзлі шибки. Чого їй бракує? Віддав він їй усі корали, які залишилися після покійниці, а скільки шерстяних спідниць, всякої іншої одежі, скільки хусток!.. Працює мало, клопоту ніякого не має, їсть солодко. Адже Стах розповідав, що Ягустинка за неї все вдома робить, а вона мало не до полудня під периною вилежується та чай попиває... Картопля їй не до смаку! А старий усе їй догоджає, панькається з нею, мов з малою дитиною...

Ганку раптом охопив такий гнів, що вона навіть схопилася з місця і погрозила кулаком.

— Грабіжниця, паскуда, лахудра! — гукнула вона так голосно, що старий Билиця, який дрімав на лежанці, злякано схопився.

— Батьку, ідіть притрусіть картоплю соломою і засипте яму снігом, бо мороз заходить! — сказала вона вже спокійніше, починаючи знову лічити гроші.

У старого робота чогось ішла невлад: снігу насипало цілу гору, а сили в нього було мало, та й до того ж не давала йому спокою думка про ті два злотих, які євреї заплатили Ганці за те, що він одвів їм корову. Він чудово пам'ятав, що на столі блищали дві майже новенькі срібні монети.

«Може, вона їх мені віддасть,— думав він.— Адже я їх заробив. Рука навіть затерпла од вірьовки, так Красуля рвалась. Я ж її втримав! А як її перед купцями вихваляв — усі Чули!.. Може, і віддасть... Я старшому б, Петрусеві, на першому ж ярмарку купив би пищалку... та й малому теж треба. І Верончиним дітям... розбійники вони, пустуни, а все ж треба й їм... А собі — тютюну міцного, такого, щоб аж у череві свербіло, бо в Стаха тютюн слабкий — і не чхнеш від нього...»

Так міркував старий, працював повільно, і коли через годину Ганка вийшла, солома в ямі ще ледве-ледве була прикрита снігом.

— З'їсте ви за дужого чоловіка, а зробите менше, ніж дитина...

— Та я зараз, Ганнусю... Тільки задихався трохи, хотів дух перевести! Я миттю, миттю,— бурмотів він перелякано.

— Вечоріє, мороз заходить, а яма вся розкопана, наче її свині рили. Ідіть уже до хати, глядіть дітей, а я сама тут упораюсь.

Вона почала згрібати сніг так спритно, що через якісь десять хвилин яма була засипана й акуратно пригладжена.

Вже смеркало, коли вона скінчила. У хаті стояв нестерпний холод, глиняна мокра долівка підмерзла й гула під дерев'яними черевиками, мов тік, мороз знову вкрив візерунками шибки. Діти пхинькали — може, їсти хотіли, але Ганка їх не вгамовувала — ніколи було. Треба нарізати січки для телиці, нагодувати порося, яке вже товклося в двері й кувікало, напоїти гусей. Роблячи це все, вона ще раз у думці пригадувала, кому скільки винна, і, впоравшись з усією роботою, зібралась іти.

— Батьку, ви тут запаліть у печі і дітей доглядайте, а я швидко повернусь. Якщо Антек прийде,— капуста в горщику на печі.

— Гаразд, Ганнусю, вогонь розпалю, дітей догляну, а капуста в горщику. Все запам'ятаю, Ганнусю, все...

— А ті два злотих я забрала, адже вони вам не потрібні,— годують вас, взуті, одягнені, чого ж вам ще?

— Так, так... все в мене є, Ганнусю, все...— шепнув він і поспіхом відвернувся до дітей, приховуючи сльози, що покотили в нього з очей.

Вийшовши на вулицю, Ганка тугіше зав'язала хустку, бо мороз проймав до кісток. Сніг рипів під ногами, на землю лився блакитний присмерк, повітря було сухе й на диво прозоре, небо чисте, ніби скляне, і де-не-де у височині вже мерехтіли зорі.

Ганка раз у раз обмацувала гроші за пазухою, перевіряючи, чи вони тут, і думала, що треба буде розпитати людей,— може, вона знайде чи випросить яку-небудь роботу для Антека, а піти з села йому не дасть! Тільки зараз вона згадала, що він казав, ідучи, і в неї навіть серце завмерло від цієї згадки. Ні, поки вона жива, цьому не бувати! Не перейде вона в інше село, не буде жити серед чужих і сохнути від туги!

Вона окинула поглядом дорогу, заметені снігом хати, садки і ці сірі безкраї поля. Вечір, тихий, морозний, насувався чимраз швидше, зірок дедалі прибувало, наче хто їх розсівав повними пригорщами, а на замерзлій землі крізь снігові сутінки мерехтіли вогники, пахло димом, по вулиці снували люди, і голоси їхні линули низько над снігами.

— Тут я зросла і не буду кружляти, як вітер, по світу, ні! — палко шепотіла вона, трохи притишивши ходу, бо місцями провалювалася в хрусткий сніг аж до колін, і доводилося важко витягати черевики.

«Тут я народилась, тут і залишуся до самої смерті. Аби тільки до весни протриматись, а там легше буде. Не схоче Антек працювати,— все одно старцювати не піду, буду людям прясти, ткати, за всяку роботу візьмусь, аби тільки за що-небудь вхопитися й нужді не піддатись. Адже Веронка тканням стільки заробляє, що й грошей трохи про запас має»,— міркувала Ганка, прямуючи до корчми.

— Слава Ісусу,— сказала вона, заходячи.

Янкель відповів: «Навіки-віків» і, як звичайно, продовжував похитуватись над книжкою, не дивлячись на Ганку. Та коли вона поклала перед ним гроші, він привітно всміхнувся, трохи підкрутив гніт у висячій лампі, допоміг Ганці полічити гроші і навіть почастував горілкою.

Але ні про борг Антека, ні про нього самого він і слова не сказав; розумний старий зміркував, що нема чого жінці знати про чоловікові справи: не розбереться як слід і почне язиком ляпати! Тільки коли Ганка вже зібралася йти, він запитав:

— А хазяїн ваш що робить?

— Антек? Пішов роботи шукати.

— Хіба на селі роботи немає? От на млині тартак збудували. Та й мені умілий чоловік потрібен — дрова возити.

— Ну, ні, в корчмі мій працювати не стане! — скрикнула Ганка.

— Що ж, нехай собі вилежується, якщо він такий пан! А гуси у вас є? Підгодуйте їх, то я куплю на свята.

— Де там мені продавати, я зоставила собі лише кілька, щоб відгодувати.

— Навесні купите молодих, а мені потрібні відгодовані. Можете, якщо хочете, все у борг брати, потім порахуємося — заплатите гусьми.

— Ні, гусей не продам.

— Продасте, коли корову з'їсте, і навіть дешево продасте!

— Не діждешся ти цього, паскудо! — шепнула Ганка, виходячи...

Небо вже іскрилося зорями. Від морозу навіть дух перехоплювало, з лісу віяв холодний, колючий вітер. Але Ганка йшла повільно і з зацікавленням поглядала на хати. У Вахніків, які жили біля самого костьолу, ще світилося, з подвір'я Плошків долинали гучні голоси й кувікання свиней. У плебанії всі вікна світилися і біля ґанку чиїсь коні нетерпляче били копитами. У Клембів, які жили поруч з ксьондзом, теж горіло світло і хтось ходив біля стайні — чути було рипіння снігу під дерев'яними черевиками. А далі, за костьолом, там, де село розходилося двома вулицями, що обіймали став, мов дві руки, вже майже нічого не було видно, тільки де-не-де в сніговому присмерку миготів вогник та чулося гавкання собак.

Ганка глянула в бік Борининої хати, зітхнула і, пройшовши мимо костьолу, звернула в довгий прохід поміж садом Клембів і городом ксьондза. Вона йшла до органіста. Вузька доріжка була ледве втоптана, і з обох боків так низько нависали засніжені обважнілі кущі, що на Ганку раз у раз сипався сніг.

Двір органіста стояв у глибині подвір'я плебанії, але мав окремий в'їзд. З дому линули крики й плач, а біля ґанку на снігу чорніла скринька й валялися якісь плаття, перина, всякий мотлох. Біля стіни стояла Магда, наймичка органіста, і лементувала, захлинаючись плачем:

— Вигнали! Вигнали мене, як собаку, на мороз, під усі чотири вітри! Куди ж я, сирота, тепер піду, куди?

— Не горлай тут, ти, свиня! — загримів голос із сіней.— От візьму кия, миттю замовкнеш! Зараз же забирайся звідси! До Франека свого іди, негіднице!

— Як ся маєте, Боринова? Люди добрі, та вже з осені всі знали!.. Говорила я, просила, заклинала її, стерегла, та хіба встережеш таку безсоромну дівку? Всі спати ляжуть, а вона — з двору, от і нагуляла собі байстря. Скільки разів їй казала: «Ой, Магдо, зупинися, поміркуй, не одружиться він з тобою!» А вона мені в живі очі брехала, від усього відрікалась. Бачу, дівка пухне, живіт росте, мов на дріжджах,— і кажу їй, як путній: «Іди звідси, поки не пізно, заховайся де-небудь на чужому селі, поки є час, поки люди не помітили...» То хіба вона послухалась? А сьогодні її схопило в хліву, коли корів доїла!.. Цілу дійницю молока розілляла! А моя Франя перелякалась і кричить, що з Магдою щось трапилось! Ісусе, Маріє,— в моєму домі такий страм! Що ксьондз на це скаже! Іди геть звідси, бо накажу тебе викинути на дорогу! — верескнула органістиха, збігши з ґанку.

Магда схопилася з місця і з плачем та голосінням почала збирати своє шмаття і зав'язувати в клунки.

— Ходім у кімнату, Боринова, холодно... Щоб і сліду твого тут не було! — гукнула органістиха Магді, ідучи.

Вона провела Ганку довгими сіньми в кімнату.

Дуже велика, низька кімната була освітлена вогнем, який палав у печі. Органіст, напіводягнений, у самій сорочці з закачаними рукавами, червоний як рак, сидів біля вогню і пік облатки. Кожну хвилину він черпав ложкою з миски рідке тісто, виливав його в залізну форму, притискав так, що воно сичало, і ставив форму на вогонь, на сторч поставлені цеглини. Потім, перекинувши форму, виймав облатку і кидав на низенький ослінчик, біля якого сидів хлопчик і підрівнював ножицями краї облаток.

Ганка привіталася з усіма, а господині поцілувала руку.

— Сідайте, погрійтесь! Ну, що там у вас чути?

Звичайно, Ганка не могла відразу заговорити про справу. Вона оглядалася навколо, крадькома заглядала в сусідню кімнату, де навпроти дверей на довгому столі біля стінки біліли купи облаток, притиснуті дошкою. Двоє дівчат складали їх пачками і обв'язували кожну пачку смужкою кольорового паперу. А в глибині кімнати монотонно награвав клавікорд. Музика снувалась як павутиння, то злітала високо, як пісня, то знову завмирала, то раптом обривалась таким пронизливим вереском, що Ганка навіть здригалась, а органіст кричав:

— Гей, труба, проковтнула фа, як шкварку! Повтори знову від «Лаудамус пуері».

— Це ви вже до святок готуєтесь? — спитала Ганка, бо непристойно було сидіти мовчки.

— Так, парафія велика, розкидана, а всім треба до свят облатки рознести, от і доводиться заздалегідь готувати.

— Пшеничні?

— Ось покуштуйте.

Він подав їй ще гарячу облатку.

— Що ви, хіба я насмілюсь?

Вона взяла облатку через хустку і придивлялася до неї проти світла — з побожністю і якоюсь тривогою.

— Ісусе! Як на ній гарно витиснені різні картинки.

— З правого боку, в першому кружечку — богородиця, святий Іоанн та Ісус Христос. У другому кружку, бачите, ясла, драбина, ягнята, немовлятко Ісус на сіні, святий Йосиф, діва Марія... А ось тут стоять на колінах три волхви,— пояснювала жінка органіста.

— Достоту так, і як гарно все зроблено!

Ганка загорнула облатку в хустку і сховала за пазуху, бо саме в цю хвилину зайшов якийсь дядько і сказав щось органістові, а той гукнув:

— Міхал! Хрестити приїхали! Візьми ключі та йди до костьолу, бо Амброжій допомагає сьогодні в плебанії. Ксьондз уже знає...

Музика обірвалась, і через кімнату пройшов високий блідий підліток.

— Племінник, сирота, на органіста готується, то мій чоловік його з ласки вчить. Що поробиш, доводиться від себе шматок відривати, а рідні допомогти треба.

Ганка потроху розговорилась і спочатку боязко, потім сміливіше стала виливати свої смутки й жалі. Вперше за три тижні вона могла досхочу наговоритися.

Хазяї її слухали, вставляли зауваження і хоча стереглися, щоб і словом не згадати Борину, але жаліли її так щиро, що вона навіть заплакала, а органістиха, жінка кмітлива, швидко зміркувала, навіщо Ганка прийшла, і перша сказала:

— Може, у вас знайдеться час попрясти мені вовну? Я хотіла дати Пакуліні, але візьміть ви. Тільки на прядці прядіть, бо на веретені нитка буде нерівна.

— Дякую, мені робота потрібна, та я попросити не зважувалась.

— Ну, ну, не дякуйте,— люди повинні допомагати одне одному. Вовна в мене вже вичесана, і буде її фунтів сто.

— Попряду. Я добре прясти вмію,— адже в батьків я сама на всіх і пряла, і ткала, і фарбувала: у нас ніколи нічого з одежі не купували.

— Ось подивіться, яка суха і м'яка.

— Напевно, з панських овець, гарна вовна.

— Якщо вам потрібні борошно, крупа, горох, то ви скажіть, я вам дам, а ви відробите.

Вона повела Ганку в комору, де повно було мішків і бочок з зерном. На стіні висіли величезні шматки сала, пряжа цілими пучками звішувалася з балок, сувої полотна височіли величезною купою, а скільки тут було сушених грибів, сирів, банок різних! А на полицях цілий ряд буханців з колесо завбільшки, та й іншого добра — не полічити!

— Я рівненько випряду, на прядці. Спасибі вам за допомогу! Але мені і не підняти самій стільки вовни.

— Я вам її пришлю наймитом.

— От і добре, бо мені ще на село треба.

Ганка ще раз подякувала, але вже тихше й холодніше — заздрість вжалила її в серце.

«Люди їм усе носять, дають, от комора й повнісінька. А він ще й проценти з них дере! У кого багато, тому ще більше хочеться. Спробували б самі все це заробити!» — думала вона, виходячи надвір.

Магди вже не було, тільки старий дерев'яний черевик чорнів на снігу. Ганка пішла швидко, бо вже було пізно,— вона засиділася в органіста.

«У кого б розпитати, чи немає роботи для Антека?»

Коли вона була господинею в хаті Борини, всі з нею дружили, завжди хто-небудь заходив у хату то за тим, то за іншим, і в очі вихваляли її за добрість. А тепер от стоїть вона посеред вулиці і не знає — куди йти, до кого? Ні, нав'язуватись вона не стане! Хотілося б тільки поговорити, як раніше, з жінками.

Вона зупинилася біля хати Клембів, постояла і перед хатою Шимона, але зайти не зайшла — не зважилась, та й згадала, що Антек наказував їй сторонитися людей.

«Не допоможуть, не порадять, позітхають тільки над тобою, мов над здохлим собакою!» — говорив він.

— Ой, правда, це свята правда! — прошепотіла Ганка, згадуючи органіста та його дружину.

Ех, була б вона чоловіком,— зараз би за роботу взялася, і все б налагодила! Не скиглила б і не лізла із своїм горем на очі людям!

Вона відчула таку вовчу жадобу до роботи, такий приплив сили і бадьорості, що навіть випросталась і пішла швидше. Її тягло пройти повз хату Борини та хоч на подвір'я заглянути, очі потішити, але вона звернула від костьолу на стежку, протоптану посеред замерзлого ставу до млина, і пішла швидше, не дивлячись навколо, думаючи тільки про те, щоб не послизнутися на льоду та швидше пройти мимо, щоб не бачити, не кривавити душу спогадами. І все-таки не витримала — раптом зупинилася проти хати свекра, не в силі відірвати очей від вогнів, що світилися у хатах.

— Адже це наше, наше... як же піти звідси? Коваль одразу все б захопив... Ні, ні, не піду... як собака стерегтиму, все одно, схоче Антек, чи ні!.. Батько не вік житиме, може, щось раптом зміниться... Дітям поневірятися не дам і сама не піду на поневіряння... адже це все їхнє, наше!

Вона замріялась, дивлячись на засніжений сад, на обриси будівель, які вимальовувались на тлі саду, на білі, наче посріблені покрівлі й темні стіни, на вершину сінника, в глибині за сараєм.

Ганка не могла рушити з місця, наче ноги її приросли до криги, не могла відвести очей, вгамувати схвильоване серце.

Ніч, тиха, морозна, синя, обсипана зорями, наче срібним піском, обіймала засніжену землю; дерева стояли нерухомо, схиляючись під тягарем снігу, дрімотні, таємничі в цій розлитій над світом тиші, схожі на білі привиди, на застиглу пару. Сніг ледве помітно іскрився, всі звуки завмерли, і тільки щось — може, шелест миготливих зірок, може, пульс замерзлої землі чи сонний подих дерев — тремтіло в морозному повітрі. А Ганка все стояла, не помічаючи, як лине час, не почуваючи морозу, Вона прикипіла очима до цього дому, обіймала його серцем, вбирала в себе з усією силою туги й мрії.

Рипіння снігу примусило її отямитись. Хтось зійшов з дороги на став і попрямував до неї. Через хвилину вона опинилася лицем до лиця з Насткою Голуб.

— Ганка! — скрикнула та з подивом.

— Чого це ти так дивуєшся, наче я вже вмерла й після смерті ходжу, людей лякаю?

— Таке вигадаєте! Давно вас не бачила, от і здивувалась. В який бік ідете?

— До млина.

— Отже, нам по дорозі — я Матеушу вечерю несу.

— А він тепер на млині робить? Хоче до мельника в помічники піти?

— Де там йому! Тартак при млині поставили, то він там робить. Поспіх великий, вони й вечорами працюють.

Обидві йшли поряд. Ганка тільки зрідка обзивалася словом, зате Настка цокотіла без упину, та Борину не згадувала й словом. Правда, Ганка її не розпитувала — ніяково було, хоча їй дуже хотілося дізнатися що-небудь.

— І добре мельник платить?

— По п'ять злотих п'ятнадцять грошів Матеуш одержує.

— Ого! Чимало!

— Адже він там усім керує, то й не диво.

Ганка мовчала. І тільки проходячи мимо кузні, з якої крізь шибки вибивалися червоні відблиски вогню, наче кров'ю плямуючи сніг, вона пробурмотіла:

— В цього іуди завжди робота є!

— Наймита собі взяв, а сам усе кудись їздить,— кажуть, з євреями, які ліс купили, в спілку увійшов і разом з ними селян обдурює.

— А хіба вже рубають?

— Та ви в лісі, чи що, живете,— невже не знаєте?

— В лісі не в лісі, а за новинами по селу не бігаю.

— Щоб ви знали, рубають, тільки не наш, а панський, прикупний.

— То ж то! А нашого їм не дозволять зачепити!

— Невідомо тільки, хто не дозволить? Війт стоїть за поміщика. Солтис і всі багачі — теж.

— Правда, правда, хто багачів подужає, хто проти них піде? Заглянь як-небудь до нас, Настусю.

— Гаразд, прибіжу цими днями з прядкою. Бувайте здорові! Вони розійшлися біля мельникового дому. Настка пішла до млина,

а Ганка подвір'ям — на кухню. Насилу вона туди добралась: збіглися з гавканням собаки, притисли її до стінки, і довелося Євці її виручати. Ледве вони встигли розговоритись, як вийшла мельничиха й відразу спитала:

— Ви до чоловіка? Він на млині.

Ганка не стала чекати і пішла туди, але зустріла мельника на півдорозі. Він повів її в кімнату, і вона віддала гроші, які заборгувала за борошно.

— Що, корову свою продали? — сказав він, ховаючи гроші в шухляду.

— Що вдієш, не каміння ж нам гризти! — розсердилась Ганка.

— Чоловік у тебе ледар, ось що я тобі скажу!

— Може, ледар, може, й ні! Де ж він робити буде, в кого?

— А хіба на селі молотники не потрібні?

— Він досі ні наймитом, ні поденщиком не був, то не диво, що й зараз за цим не женеться.

— Звикне ще, звикне! Шкода мені хлопця! Хоча він і вовком дивиться, і непоступливий, рідного батька не шанує, але шкода його!..

— Казали, у вас робота є, пане мельнику... Може, взяли б мого Антека! Прошу вас, зробіть таку ласку!..— гаряче попросила Ганка, з плачем обіймаючи ноги мельника й цілуючи йому руку.

— Гаразд, нехай прийде. Просити його не стану, а робота є, хоч і важка: дерева обрубувати під пилки.

— Та він зуміє, він до всякої роботи здібний, як мало хто на селі.

— Знаю, через те й кажу, щоб ішов до мене працювати. Але тобі скажу — погано ти чоловіка пильнуєш, погано!

Ганка стояла злякана, нічого не розуміючи.

— У чоловіка жінка, діти, а він за іншими ганяє. Ганка зблідла й затремтіла.

— Правду кажу. Вештається по селу ночами. Люди його не раз бачили.

Ганці відразу полегшало на серці. Адже вона знала про це, і добре розуміла, що то спогади про пережиту кривду не дають Антекові спати, примушують блукати ночами. А люди тлумачать по-своєму.

— Якби взявся за роботу, відразу забув би про всякі дурниці.

— Адже він — хазяйський син.

— Гляньте, пан який! Ще буде роботу собі до смаку вибирати, перебирати, мов свиня в пивному кориті! Якщо такий перебірливий, треба було з батьком у згоді жити та за Ягусею не бігати... Гріх це великий і сором!

— Що це вам на думку спало? — ахнула Ганка.

— Я тобі кажу, як воно є, про це все село знає, кого хоч спитай! — сказав мельник голосно й гостро. Він був запальний і завжди казав людям правду в очі.

— То приходити йому? — спитала Ганка тихо.

— Нехай приходить, хоч і завтра. Що це з тобою, чого ревеш?

— Нічого, це так, з морозу...

Вона поверталася додому, ледве пересуваючи ноги, наче її щось придушило до землі. Вже стемніло, сніг посірів, і вона ніяк не могла знайти стежку. Марно шукала, марно витирала замерзлі на віях сльози — не бачила нічого перед собою і йшла в темряві навмання, пригнічена болем, ох, яким болем!

— За Ягусею бігає, за Ягусею!..

Ганка не могла звести дух, серце билося, мов підстрелений птах, в голові паморочилось; нарешті вона притулилась до якогось дерева на березі ставка, притислась до нього міцно, до болю.

«А може, це неправда, може, мельник набрехав?»

Вона схопилась за цю думку й трималась за неї міцно, з останньої сили.

— О господи! Мало горя, мало поневірянь, ще й це звалилося на мою бідну голову! — простогнала вона і, щоб притлумити біль, побігла швидко, в нестямі, наче за нею гналися вовки.

В хату влетіла задихана, ледве жива. Антека ще не було.

Діти сиділи біля печі на дідовім кожусі, і старий майстрував їм вітрячок, забавляв їх

— Вовну привезли тобі, Ганнусю. В трьох мішках.

Вона розв'язала мішки і в одному з них знайшла покладений зверху буханець хліба, шматок сала і з півгарнця крупи.

— Нехай бог тобі заплатить за добрість твою! — шепнула вона розчулено і зараз же приготувала ситну вечерю, а після неї поклала дітей спати.

Тихо стало в усьому домі. І у Веронки вже спали. Старий теж незабаром приліг на лежанці і заснув, а Ганка налагодила прядку, сіла біля вогню й стала прясти.

Довго сиділа вона, до перших півнів, і без упину, мов нитка пряжі, яку вона витягала, снувалися в голові слова мельника: «За Ягною бігає, за Ягною!»

Прядка дзижчала тихо, одноманітно, невтомно, ніч дивилася у вікно місячним морозним обличчям; здавалось, що вона стукотить у шибки і, зітхаючи, тулиться до стін. А з кутків хати виповзав холод, хапав за ноги, сивою пліснявою розповзався по глиняній долівці. Тріщав за комином цвіркун, затихаючи тільки зрідка, коли хто-небудь з малюків скрикне уві сні або кинеться на ліжку,— і знову залягала глибока, холодна тиша. Мороз дедалі міцнішав і наче стискав усе залізними пазурами — раз у раз рипіли дошки покрівлі або старі стіни тріщали, ніби стріляли, чи яка-небудь схоплена морозом дошка тихо покректувала. Раптом, пронизані наскрізь холодом, починали тремтіти балки, і вся хата наче зіщулювалася, припадала до землі і трусилася від стужі.

«І як це мені раніше на думку не спало? Звичайно, така вродлива, здорова, ласкава, а я що? Кістки та шкіра! Хіба я вмію його до себе привабити, хіба смію! Та хоч би й кожну жилку з себе витягла заради нього, все ні до чого, коли я йому не до серця. Що ж мені робити, що?»

Її охопило безсилля, гостре й болюче, таке болюче, що вона вже й плакати не могла і вся тремтіла, мов заклякле від холоду деревце, яке не може ні втекти від муки, ні благати порятунку і не знає, як себе захистити. Мов це нещасливе деревце, заціпеніла Ганчина душа. Вона схилилась головою на прядку, опустила руки й замислилась про свою гірку долю, про важке своє безсилля — і довго-довго сиділа так. Тільки часом з-під синіх повік котилася пекуча сльозина, падала на вовну й застигала кривавою намистиною горя.

Проте вранці вона встала вже спокійніша — хіба ж є в неї час сумувати, наче в поміщиці якоїсь?

Може, так воно й є, як мельник сказав, а може, й ні! Що ж вона, руки опустить, буде плакати й тужити, коли на її руках діти, господарство, все? Хто ж хазяйнуватиме, хто боротиметься із злиднями, коли не вона?

Ганка тільки гаряче помолилась і дала обітницю — якщо господь змінить усе на краще, піти навесні на прощу до Ченстохова, подати на три обідні і, як допоможе, пожертвувати ще в костьол цілий круг воску на свічки до великого вівтаря.

На серці в неї полегшало, наче після сповіді й святого причастя, і вона бадьоро взялася за роботу, але ясний, сонячний день, здавалось, тягнувся нескінченно, і мучила тривога за Антека.

Він прийшов тільки смерком, перед вечерею, такий сумний, тихий і змучений, так ласкаво привітався, дітям приніс бубликів,— і Ганка майже забула про свої підозріння. А коли він ще й нарізав січки і став допомагати їй, чим міг, по хазяйству, вона так розчулилась, що й сказати важко.

Проте Антек не розповів, де був і що робив, а спитати вона не зважувалась.

Після вечері прийшов Стах, який частенько до них заглядав, хоч йому й забороняла це Веронка, а через деякий час несподівано з'явився старий Клемб.

Вони дуже здивувались,— бо це була друга людина, яка відвідала їх після вигнання з батькового дому,— і зміркували, що він, мабуть, прийшов у якій-небудь справі.

— Вас ніде не видно, от я й надумав вас відвідати,— сказав Клемб просто.

Вони подякували йому від щирого серця.

Всі посідали поряд на лаві біля печі, і пішла бесіда, некваплива й поважна, а старий Билиця все підкидав у вогонь гілки.

— Морозець добрий, га?

— Навіть молотити без кожуха й рукавиць важко,— сказав Стах.

— А ще гірше те, що вовки у нас з'явились. Усі здивовано глянули на Клемба.

— Правду кажу, цієї ночі підкопувались під війтів хлів, та, видно, сполохало їх що-небудь — порося не зачепили, тільки яму вирили під стовпом. Я сам опівдні ходив дивитися. П'ятеро їх було, щонайменше.

— Це найпевніша прикмета; зима буде сувора.

— Адже морози щойно почались, а вже вовки виходять!

— Бачив я біля Волі — знаєте, на тій дорозі, що за млином,— багато слідів, наче ціла зграя навскоси перебігла дорогу. Але я думав, що це панські собаки, мисливські, а це, значить, вовки були! — жваво сказав Антек.

— Ти й на порубі був? — спитав Клемб.

— Ні, але казали люди, що рубають панський ліс, прикупний, біля Вовчого Долу.

— А мені лісник казав, що на роботу пан нікого з ліпецьких не візьме, лютує, що ми своє добро боронимо.

— А хто ж йому ліс вирубає, якщо він ліпецьких не візьме? — втрутилася Ганка.

— Людоньки, та стільки ж народу скрізь по хатах марно сидить і чекає роботи, як ласки! Мало хіба таких у самій Волі, мало задрипанців у Рудці, в Дембіці? Нехай тільки пан покличе, за один день набіжить сотні дві найкращих дроворубів. Поки ще прикупний ліс рубають, нехай собі підроблять, роботи там небагато, та й нашим іти туди занадто далеко.

— А як наш бір почнуть рубати? — спитав Стах.

— Не дамо! — сказав Клемб коротко й рішуче.— Поборемось! Побачить пан, хто дужчий,— він чи весь народ. Побачить!

Більше вони про ліс не говорили: занадто вже це пекло кожному серце. Тільки старий Билиця сказав несміливо, запинаючись:

— Знаю я це поміщицьке плем'я з Волі, знаю! Утне вам пан штуку, ось побачите!

— Нехай спробує! Не діти ми, він нас не обдурить,— сказав Клемб.

Заговорили про те, що органіст з жінкою вигнали Магду. Клемб висловив свою думку:

— Звичайно, це не по-людськи, але й так сказати — ніяк їм було в себе в домі лікарню влаштовувати, та й Магда їм ні сват ні брат.

Так вони поговорили про те, про се і розійшлися досить пізно. Прощаючись, Клемб сказав, як завжди, просто й коротко, щоб Антек і Ганка заходили до нього, а якщо їм потрібна буде городина, чи там корм для телиці, чи навіть кілька злотих,— нехай тільки скажуть, усе знайдеться, на те вони й сусіди!

Антек з дружиною залишилися самі.

Ганка після довгого вагання і боязких зітхань нарешті спитала:

— Ну, що, знайшов роботу?

— Ні. Був в одному маєтку, в іншому, в людей розпитував, та не знайшов нічого,— відповів Антек тихо, не підводячи очей, бо він, хоч і справді побував у різних місцях, але роботи не шукав і весь час провештався марно.

Вони лягли. Діти вже спали, покладені в ногах у ліжку, щоб їм було тепліше. В хаті стояла темінь, тільки місячне світло лилося крізь шибки, що виблискували морозними візерунками, і оперізувало кімнату срібною стрічкою. Обоє не могли заснути. Ганка крутилася з боку на бік і думала: «Зараз сказати йому про роботу на тартаку, чи краще завтра вранці?»

— Роботу я шукав, але, хоча б і знайшов,— з села не піду. Не хочу тинятися по світу, мов пес бездомний,— пошепки сказав Антек після довгого мовчання.

— Це ж саме і я думаю! — радісно скрикнула Ганка.— Навіщо шукати шматка хліба десь далеко, коли й у нас на селі можна знайти непоганий заробіток. От мельник мені сказав, що в нього є робота для тебе на тартаку — приходь хоч завтра, а платить він два злотих і п'ятнадцять грошів.

— Ти ходила просити? — крикнув Антек.

— Ні, я йому борг віднесла, і він сам сказав, що хотів по тебе послати. А про роботу я навіть не згадувала,— виправдувалась злякана Ганка.

Антек нічого не відповів, замовкла й вона. Вони лежали поряд, не ворушачись, не кажучи ні слова; сон зовсім відлетів. Часом зітхали, снуючи якісь свої таємні думки, ніби потонувши в глухій, мертвій тиші. Десь далеко-далеко на селі гавкали собаки, півні били крилами й співали вже з самої півночі, і якийсь легкий шум, наче вітер, здіймався над хатою.

— Спиш? — Ганка присунулась ближче.

— Ні, сон мене зовсім покинув.

Антек лежав навзнак, підклавши руки під голову, такий близький, а серцем і думками такий далекий від неї! Лежав нерухомо, майже не дихаючи, наче в нестямі якійсь: Ягусині очі знову виринули з мороку й голубіли в місячному світлі.

А Ганка присунулася ще ближче, припала гарячим обличчям до його плеча, наче прикипіла до нього.

Ні, вже не було в ній ніяких підозрінь, ні жалю, ні гіркоти. Всім щирим коханням, всім серцем, повним відданості й довір'я, вона горнулась до нього.

— Підеш завтра на роботу, Антосю? — спитала вона тремтячим голосом, аби тільки щось сказати й почути у відповідь його голос.

— Може, й піду. Звичайно, треба йти, треба, — відповів він не думаючи що каже.

— Іди, Антосю, іди…— м'яко просила Ганка й, закинувши йому руки на шию, стала шукати, гарячими вустами його вуста.

Але він не здригнувся, не відповів, не відчув навіть її обіймів. Широко розкритими очима дивився він в очі іншої, в блакитні Ягусині очі…

III

Пізнім ранком, вже після сніданку, мельник привів Антека на місце роботи, залишив його біля в'їзду, серед складених високими стосами колод, а сам пішов до Матеуша, який укладав дерево й пускав пилки, поговорив з ним і крикнув:

— Ну, беріться до роботи! Та слухайте в усьому Матеуша, він тут порядкує замість мене!

Мельник одразу ж пішов, бо від річки віяло прикрим пронизливим холодом.

— Великої сокири в тебе, певно, немає? — спитав Матеуш, зійшовши вниз і приязно привітавшися з Антеком.

— Я взяв тільки невеличку, бо не знав.

— Це все одно, що з порожніми руками прийти. Дерево промерзло й кришиться, як скло. З такою сокирою ти нічого не зробиш, однаково, що дерево зубами гризти. На сьогодні я тобі позичу сокиру, тільки нагострити її треба. Гей, Бартеку! Беріться-но вдвох з Бориною за цей дубок, швидко його приготуйте, бо пили зараз звільняться.

З-за величезного стовбура, який лежав на снігу, підвівся високий, сухорлявий і згорблений дядько з люлькою в зубах, у сірій баранячій шапці, жовтому кожусі, дерев'яних черевиках і червоних смугастих штанях. Він сперся на свою блискучу сокиру, сплюнув крізь зуби і весело сказав:

— Не бійся, ми з тобою швидко подружимо, будемо в згоді жити, без галасу, без бійки.

— Ліс який гарний! Дерева — як свічки.

— Але ж і сучкуваті, паскуди, не дай боже! Мов камінням утикані, майже не буває того дня, щоб сокира не пощербилась. А ти свою не гостри насухо, треба з волосиною по каменю вести, в один бік, тоді лезо буде міцніше. З залізом, мов з людиною: вгадаєш, що йому любо,— веди, куди хочеш, як собаку на мотузочку. А точило стоїть у млині під кошем.

Через деякий час Антек вже стояв навпроти Бартека, обрубував сучки та обтісував стовбури вздовж — від нижнього до верхнього кінця, як його навчив Бартек. Працював мовчки: дуже йому дошкуляло те, що якийсь там Матеуш наказує йому, Борині! Та що поробиш, голод не свій брат! І він тільки попльовував на долоні й оскаженіло хапався за сокиру.

— Непогано в тебе справа йде, непогано! — зауважив Бартек. Антек справді добре справлявся з роботою — йому не вперше було обтісувати дерева, і кмітливість він мав. Але робота ця була занадто важка для непризвичаєної людини, і він швидко задихався, спітнів, навіть кожух скинув.

Мороз був лютий і не слабшав, а їм доводилося весь час працювати в снігу. Руки аж примерзли до сокири, і час тягнувся нестерпно повільно. Антек ледве дочекався полудня,

В обід він поїв тільки черствого хліба, напився води просто з річки і навіть не пішов разом з іншими до млина погрітись — боявся зустріти знайомих серед тих, хто привіз молоти зерно й дожидав своєї черги. Вони б ще, може, стали дивуватися і крадькома радіти з його упослідженості й бідності. Ні, не діждуть вони цього! І він залишився на морозі, сів біля млина та, гризучи хліб, поглядав на тартак, який стояв над самою річкою і тільки одним рогом з'єднувався з вершиною млина, так що вода з чотирьох коліс могутнім зеленим валом ринула під нього й рухала пили.

Він ще не встиг відпочити як слід, а вже Матеуш повернувся, пообідавши в мельника, і ще здалека гукав:

— Виходь! Виходь!

Хоч-не-хоч, а довелося встати й іти працювати разом з іншими, нарікаючи на короткий відпочинок.

Люди рухалися жваво — мороз добре підганяв їх.

Без упину торохтів млин, і вода з-під коліс, укритих льодом, наче оброслих пасмами зеленого волосся, з шумом ринула під тартак. Пили вищали без упину, наче гризли скло, і плювалися жовтою тирсою. А Матеуш невтомно снував скрізь, укладав колоди під пили, зупиняв і пускав воду, розміряв і складав дерево і весь час погукував та підганяв людей. Він скрізь устигав, нишпорив, мов щиглик у коноплях, його жилет у червону й зелену смужку та бараняча шапка так і миготіли то біля в'їзду, то на всіяному трісками снігу, де обтісували колоди. Він раз у раз бігав на млин, розмовляв з робітниками, віддавав накази, сміявся, жартував, посвистував, підганяв інших і сам працював ретельно. Але найчастіше він з'являвся на помості біля пил. У тартака бічних стінок не було, і його видно було наскрізь. Він височів над річкою на чотирьох міцних стовпах, об які вода билася з такою силою, що очеретяна покрівля, яка спиралася тільки на вершину стін, хиталася, мов віха на вітрі.

— Вправний, шельма! — пробурмотів Антек з пошаною, але не без злості.

— Що ж, він і одержує немалої — відгукнувся Бартек.

Вони поплескали рукою об руку, бо стужа докучала дедалі дужче, і мовчки працювали далі.

Народу працювало багато, але розмовляти було ніколи. Двоє чергували біля пил, скидали розпиляні колоди на землю і витягали нагору нові. Двоє інших розрубували недопиляні кінці і складали дошки високими стосами, а тонші й мокріші ховали в стодолу, щоб не порепалися від морозу. Ще двоє обдирали кору з дубів, ялин і сосон, і Бартек часто гукав їм глузливо:

— Гей ви, драчі, коли вже на гицелів вивчитесь?

Ті сердились, але огризатися не було часу. Матеуш так їх підганяв, що коли хто-небудь зрідка бігав до млина відігріти задубілі руки, то стрімголов мчав назад, бо й сама робота не дозволяла марнувати час.

Було вже темно, коли Антек побрів додому. Він так змерз і втомився, у нього так ломило всі кістки, що він одразу після вечері ліг і заснув кам'яним сном.

У Ганки не вистачило духу розпитувати його; вона намагалася догодити йому, як могла, зацитькувала дітей, шикала на батька, щоб не грюкав чобітьми, і сама ходила по хаті боса, боячись розбудити Антека, а на світанку, коли він зібрався йти на роботу, скип'ятила йому до картоплі горнятко молока, щоб він наївся досхочу і зогрівся хоч трохи.

— Так кістки болять, що й ворухнутися не можу! — поскаржився він.

— Це тільки зразу, бо ти ще не призвичаєний,— пояснив старий.— Потім пройде.

— Знаю, що пройде. Принесеш мені сьогодні обід, Ганнусю?

— Принесу, де ж тобі бігти додому так далеко! Принесу!

Він пішов зараз же — треба було починати роботу, тільки-но розвидниться.

І потяглися дні тяжкої, виснажливої праці. Чи стояв лютий мороз, який пік обличчя, чи віяла завірюха, яка хльоскала в обличчя вітром і снігом так, що очей не можна було розплющити, чи наставала відлига, коли доводилося цілими днями працювати по коліна в талому снігу, а прикрий вологий холод пронизував тебе до кісток, чи сипав такий густий сніг, що ледве можна було розгледіти сокиру в себе в руках,— однаково треба було схоплюватися вдосвіта, бігти на тартак і працювати до самого вечора, так що кістки тріщали й кожна жилка напружувалася від натуги. До того ж чотири пили так швидко жерли дерево, що робітники ледве встигали підкладати нове, а Матеуш раз у раз усіх підганяв.

Але пригнічували Антека не важка праця, не люті вітри, стужа, відлига чи завія — до всього цього він трохи призвичаївся, бо як людина звикне, то їй і в пеклі непогано, кажуть розумні люди. Одного він не міг стерпіти — що ним командував Матеуш, не міг знести його постійних причіпок.

Інші вже не звертали на це уваги, а він кожного разу, почувши окрики Матеуша, спалахував люттю і часом так огризався, що Матеуш тільки очима поблискував і змовкав, але потім знову, наче навмисне, чіплявся до всього. Ніби й не звертаючись до Антека, він так умів влучити в найболючіше місце, що в Антека аж тіло терпло від ненависті й мимоволі стискалися кулаки. Він, однак, стримувався, як міг, чудово розуміючи, що Матеуш тільки чекає нагоди, щоб прогнати його з роботи, але всі образи накопичував у пам'яті. Антека не так уже цікавила робота, як те, щоб не дати підкорити себе такому волоцюзі, як Матеуш.

Одне слово, вони дедалі більше злостились один проти одного, тому що на дні цієї злоби, мов болюча скалка, стриміли ревнощі. Вони обидва давно, ще з весни, а може, і з масниці, ходили за Ягусею, мов припряжені коні, і кожен намагався таємно витиснути іншого, бо кожен добре знав про існування суперника. Але Матеуш залицявся до Ягусі майже на очах в усіх і відверто говорив про своє кохання, тоді як Антек змушений був приховувати його, і глухі жагучі ревнощі краяли його серце. Вони з Матеушем ніколи не приятелювали, завжди дивилися один на одного скоса й на людях погрожували один одному, бо кожен вважав себе за найдужчого на селі. А тепер ворожнеча зростала з кожним днем. Не минуло й тижня, як вони й вітатися перестали, проходили мимо, поблискуючи очима, мов оскаженілі вовки.

Матеуш був хлопець не злий, навпаки, серце мав чуле й руку щедру, але був занадто самовпевнений, а інших вважав за ніщо. Була в нього ще одна вада: він думав, що перед ним жодна дівчина не може встояти, і любив цим вихвалятися, любив розповідати про свої любовні пригоди тільки для того, аби в усьому вести перед між товаришами. Зараз йому приємно було, що Антек працює під його керівництвом, і він скрізь хвалився, що той в усьому його слухає, дивиться йому в вічі покірливо, мов кролик, і боїться втратити роботу.

Це дивувало всіх, хто знав Антека, але вони вирішили, що хлопець, видно, посмирнів і терпить усе, аби тільки не втратити роботи. Інші, проте, стверджували, що це так не обійдеться, що Антек нічого не подарує Матеушу і не сьогодні-завтра йому відплатить. Вони готові були навіть об заклад битися, що він скрутить Матеуша в баранячий ріг.

Звісно, про всі ці розмови Антек нічого не знав, бо ні до кого не ходив; зустрівши знайомих, мовчки проходив мимо, з роботи йшов просто додому, а з дому — на роботу. Але він про це догадувався, тому що бачив Матеуша наскрізь.

— Покришу я тебе, стерво, на капусту, і собаки їсти не схочуть! Зіб'ю з тебе пиху, не будеш переді мною кирпу гнути! — вихопилось у нього раз на роботі так голосно, що Бартек почув і сказав:

— Плюнь, не звертай на нього уваги, адже йому за те й платять, щоб він нас поганяв.

Старий не розумів, у чому тут річ.

— А я й собак не терплю, які пусто-дурно гавкають.

— Надто ти вже все до серця береш, гляди, в нутрі в тебе все перегорить від люті. І до роботи, примічаю, ти надто гаряче берешся.

— Бо мені холодно,— сказав Антек, аби відповісти щось.

— Треба все робити поволі, по порядку,— господь бог теж міг світ створити за один день, а от створював його майже цілий тиждень, з перепочинком. Робота — не вовк, у ліс не втече. Нащо тобі надриватися для мельника чи когось іншого? А Матеуш — все одно, як собака, що худобу стереже, хіба будеш на нього злоститися за те, що гавкає?

— Я вже вам говорив, що я про це думаю... Де це ви влітку були, що я вас на селі не бачив? — спитав Антек, аби змінити розмову.

— Трохи працював, а трохи мандрував, на божий світ дивився, очі тішив і душі рости помагав,— говорив Бартек повільно, обтісуючи дерево з другого боку. Часом він випростувався, потягався так, що тріщали суглоби, і, не випускаючи з зубів люльки, охоче розповідав:

— Працював я з Матеушем у новім панськім маєтку, на будові. Та набридло мені, що там увесь час підганяють, а тут саме весна, сонечко,— я й покинув роботу... А люди йшли на той час до Кальварії, то й я з ними пішов, щоб розгрішення дістати і на світ божий трохи подивитися.

— Далеко до цієї Кальварії?

— Два тижні ми йшли — це аж за Краковом,— та я не дійшов. В одному селі, де ми полуднували, хазяїн хату собі будував, а в цій справі він нічого не тямив. Ну, я й розсердився, вилаяв його, поганця, за те, що він стільки дерева змарнував... і залишився в нього. Надто вже він просив. За два місяці збудував я йому хату — як панський будинок. І такий він був радий, що став мене сватати за свою сестру, за вдову. Вона там поблизу жила, п'ять моргів землі в неї було.

— Стара, мабуть?

— Звісно, не молода, але нічого ще, аякже,— от тільки лиса трохи та косоока, а личком гладенька, мов та хлібина, яку миші тижнів зо два обгризали. Славна жінка, добра, годувала мене досхочу: і яєчню було подасть з ковбасою, і горілку, і сало, і іншу їжу. І так я їй до серця припав, що кожного дня мене під перину готова була пустити... Довелося мені вночі втекти...

— Чого ж ви не оженились? Адже п'ять моргів...

— І вошивий кожух після покійного чоловіка. А нащо мені жінка? Давно набридло мені це бабське плем'я. Цокотять, верещать, метушаться, як сороки на тину. Ти їй слово, вона тобі — двадцять — як горохом сипле. У чоловіка хоч розум є, а вона одне — язиком меле. Ти з нею, як з людиною, говориш, а вона не зрозуміє, не розважить, і тільки плете, що на думку спало. Кажуть, ніби господь дав жінці тільки половину душі; це, мабуть, правда. А другу половину їй, видно, чорт змайстрував!

— Є й розумні, є... — сказав Антек сумно.

— Та, кажуть, і білі ворони є, тільки їх ніхто не бачив.

— Та хіба у вас жінки ніколи й не було?

— Була, була! — Бартек раптом замовк, випростався і втопив сірі очі кудись у далечінь. Хоч він був уже старий чоловік, висохлий, мов тріска, але жилавий і прямий, та зараз якось згорбився і швидко-швидко закліпав очима, а люлька засовалась у нього в зубах.

— Спускається, тягни! — гукав робітник біля них.

— Гей, швидше там! Не стійте, Бартеку, бо й пили стануть! — гримнув Матеуш.

— От дурень! Швидше не буде, як є! Сіла ворона на костьол, каркає й думає, що вона — ксьондз на амвоні! — буркнув Бартек сердито.

Видно, його щось хвилювало: він частіше відпочивав і з нетерпінням поглядав на небо: чи швидко полудень?

Невдовзі прийшли жінки з горщиками. З-за млина з'явилась і Ганка. Тартак зупинили і всі пішли обідати до млина. Антек пройшов у комірку мельникового наймита, з яким він приятелював і не одну пляшку випив разом. Він уже більше не тікав від людей, не обминав їх, але дивився на них такими очима, що вони самі його уникали.

Задуха в комірці стояла така, що ледве можна було дихати, а чоловіки сиділи в кожухах і весело розмовляли. Це все були жителі дальніх сіл, які привезли зерно до млина й чекали, поки його змелють. Вони раз у раз підкладали торф до розжевреної, аж червоної пічечки, палили цигарки, наповнюючи комірку тютюновим димом, і розмовляли.

Антек сів під вікном на якихось мішках, поставив між колін горщик і жадібно уминав капусту з горохом, потім картопляні кльоцки з молоком. А Ганка присіла поруч і з ніжністю вдивлялася в нього. Він дуже схуд, якось потемнів, і від роботи на морозі обличчя його лущилось, але, незважаючи на це, здавався Ганці вродливішим за всіх на світі. Він і справді був гарний — високий, стрункий, гнучкий, у поясі тонкий, у плечах широкий. Обличчя в нього було довгасте, худе, ніс яструбиний, очі великі, сіро-зелені, а брови — наче хто вуглиною провів риску по всьому чолу, майже від скроні до скроні, і коли він у хвилини гніву зводив їх докупи, то аж страшно ставало дивитися. Високе чоло до половини вкрите рівно підстриженим, темним, чорнявим волоссям. Вуса Антек голив, як і всі, і білі його зуби поблискували між червоними губами, мов разок перлин. Так, він був красень, і Ганка просто не могла на нього надивитися.

— Не міг хіба батько принести обід? Невже ти будеш щодня ходити таку далеч?

— Йому треба гній викидати з-під телиці... І мені хотілося самій віднести.

Ганка завжди так влаштовувала, щоб самій нести чоловікові обід, аби хоч подивитися на нього.

— Ну, як там у вас? — спитав він, доїдаючи обід.

— Та що там у нас? Нічого! Я вже цілий мішок вовни напряла і віднесла до органістихи п'ять мотків. Вона така задоволена! От тільки Петрусь чомусь кидається, нічого не їсть, гарячка в нього.

— Об'ївся — і все тут.

— Напевно, так... Янкель приходив, хотів гусей купити.

— Продаси?

— Еге, а весною що — купуватиму?

— Ну, як хочеш, так і роби,— справа твоя.

— А у Вахніків знову бійка була, навіть за ксьондзом посилали, щоб він їх розборонив. А в Пачесів, кажуть, теля морквою вдавилося.

— Та що мені до цього? — нетерпляче пробурчав Антек.

— Органіст парафію об'їжджає,— мовила Ганка через хвилину, вже трохи несміливо.

— Що ж ти йому дала?

— Два пучки чесаного льону й чотири яйця. Казав, що як нам треба буде, дасть віз вівсяної соломи, а гроші почекає до літа чи дасть на відробіток. Та я не взяла,— навіщо нам у нього брати,— адже нам ще з батька належить солома, ми ж узяли тільки два вози, а скільки моргів засіяли...

— Не піду я батькові нагадувати, і ти не смій! Візьми в органіста на відробіток. А не хочеш, останню телицю продамо: у батька я, поки живий, нічого просити не стану, розумієш?

— Розумію. В органіста взяти...

— А може, я зароблю стільки, що нам вистачить... Та не реви ти на людях!

— Та я не плачу, ні... Ти візьми в мельника з півкорця ячменю на крупу, дешевше вийде, ніж готову купувати.

— Добре, скажу йому сьогодні і як-небудь залишусь на вечір і змелю.

Ганка пішла, а він ще посидів, курячи цигарку і не втручаючись у розмови чоловіків. Вони говорили про брата поміщика з Волі.

— Яцеком його звали, я його добре знав,— сказав Бартек, який саме зайшов у комірку.

— То ви, мабуть, знаєте і те, що він повернувся з чужих країв?

— Ні, не знаю. Я думав, він давно помер!

— Живий, тижнів зо два тому приїхав.

— Еге, повернувся, але кажуть, він трохи несповна розуму. В маєтку жити не хоче, до лісника переїхав, сам усе для себе робить — і їсти варить, і навіть одежу лагодить, аж дивно всім стає, а вечорами на скрипці грає. Не раз бачили його із скрипкою, як він блукає по дорогах. І на кладовище ходить, на могилках там сидить і грає!

— Кажуть, він по селах ходить і всіх розпитує, чи не знають якогось Кубу.

— Кубу? Не одну собаку Лискою звуть.

— Прізвища не каже, а шукає якогось Кубу, бо той, мовляв, його з бою на плечах виніс і від смерті врятував!

— Був у нас наймит Куба, що з панами колись у лісі ховався. Та помер він! — зауважив Антек і підвівся, бо Матеуш уже горлав за стіною:

— Виходьте! До вечора, чи що, будете полуднувати. Антека це так розлютило, що він вибіг з комірки й гукнув:

— Не горлай, як дурень, і так чуємо!

— М'яса нажерся, то тепер криком черево своє полегшує,— підтримав його Бартек.

— Ні, це він горлає, аби перед мельником вислужитися! — докинув хтось із дядьків.

— За обідом відсиджуються, розмови ведуть, господарів із себе вдають, паскуди, а штанів цілих немає,— бурчав Матеуш.

— Чули, Антонію? Це він на вас натякає!

— Заткни пельку й тримай язика за зубами, бо коли б я тобі його не вкоротив! А про господарів помовч! — гримнув Антек, готовий уже на все.

Матеуш замовк, та поглядав скоса і вже цілий день слова нікому не сказав. Він пильно стежив за роботою Антека, підстерігав кожен його крок, але не міг ні до чого причепитися, бо Антек працював так добре, що це помітив навіть мельник, який приходив сюди разів зо два на день, і при першій же тижневій виплаті добавив йому цілих три злотих.

Матеуш казився, наскакував на мельника, але той йому сказав:

— А для мене і ти добрий, і він,— кожен добрий, хто справно працює.

— Це ви тільки мені на злість йому прибавили!

— Прибавив, бо він працює так, як і Бартек, а може, й краще. Я — справедлива людина; отож, нехай кожен про це знає.

— От покину все під три чорти — ставайте тоді самі на роботу! — пригрозив Матеуш.

— Що ж, кидай, пошукай булок, коли тобі хліб не до смаку. Підеш, на твоєму місці працюватиме Борина, та ще й за чотири злотих на день,— відповів мельник з усмішкою. Він усе робив з таким розрахунком, щоб мати дешевшого робітника.

Матеуш одразу зміркував, що мельник не поступиться і не дасть себе залякати, і більше не наполягав. Він глибоко затаїв злобу на Антека, хоча вона пекла йому серце, але до інших робітників почав ставитися м'якше й поблажливіше. Це відразу всі помітили, і Бартек, плюнувши, сказав товаришам:

— От дурень! Мов той пес, що спробував за чобіт укусити, а як дали йому в зуби, то він тепер до цього чобота лащиться! Думав, мабуть, що повік ціпком розмахуватиме, а його так само, як і всякого іншого, проженуть, нехай тільки знайдеться хтось кращий; це вже в багачів такий звичай.

Антекові було все одно: він не радів прибавці, не дуже його тішило й те, що Матеуш присмирнів та що на селі тепер з нього сміються. Його все це обходило так, як торішній сніг, а може, навіть і менше. Він працював не заради грошей — гроші тільки Ганку тішили,— а тому, що йому так подобалось; а схотів би на печі лежати, то й лежав би, хоч і не знати, що сталося б.

Робота його захоплювала, він знаходив у ній забуття і робив, мов той запряжений кінь, якого хоч і не підганяють, а він все бігає навколо, аж поки його не зупинять.

Так у важкій, невтомній праці минав день за днем, тиждень за тижнем, до самих святок. І поволі душа його заспокоїлась, наче затягнулась льодом. Він тепер зовсім не схожий був на колишнього Антека, і люди дивувалися й по-різному пояснювали це. Але спокій його був тільки зовнішній, поверховий. На серці в Антека було зовсім інакше — так глибокі бистрі води, коли скує їх мороз і засипле сніг, все шумлять і клекочуть у глибині, і ніхто не знає, коли вони розламають кригу й вийдуть з берегів. Так було і з Антеком. Він тяжко працював, гроші, всі до останнього мідяка, віддавав жінці, вечорами сидів удома, був, як ніколи, ласкавий, тихий, спокійний, грався з дітьми, допомагав Ганці по хазяйству, ніхто від нього лихого слова не чув, він ні на що не скаржився і, здавалось, забув про всі свої кривди. Не обманув він усім тим тільки Ганчиного серця. Звісно, вона раділа, що Антек так змінився, й палко дякувала за це богу, а сама годила чоловікові, як тільки могла, дивилася йому в очі, намагаючись вгадати кожне його бажання, була йому найвідданішою, найтурботливішою служницею. Але часто ловила вона його смутний погляд, часто з тривогою підслуховувала тихі зітхання, і тоді руки в неї опускались і з завмерлим серцем вона оглядалася навколо, намагаючись вгадати, звідки прийде лихо. Вона добре відчувала, що в душі Антека зріє щось страшне, щось таке, що він з усієї сили стримує, а воно тільки на час притаїлося і точить, точить йому серце.

Антек ніколи жодним словом не натякнув, добре йому чи погано. З роботи приходив додому, вставав удосвіта, тільки-но продзвонять до утрені. Щодня, проходячи повз освітлений костьол, він зупинявся біля паперті послухати орган — широкі і водночас тихі звуки, що проникали в душу й наче народжувалися з морозяного повітря, з передсвітанкової тиші. Здавалось, це дзвенять мідні зорі, льодове сповиття чи змерзла земля тоскно, гірко мріє у своєму тяжкому й довгому зимовому сні.

Послухавши, Антек ішов далі, прискорюючи кроки,— він не хотів, щоб люди побачили, що він слухає музику. Ішов він завжди другим берегом ставу, дальшою дорогою, аби тільки не проходити мимо батькової хати, не зустріти нікого.

Нікого!

Через те він і в неділю завжди сидів удома. На всі прохання Ганки піти з нею до костьолу, відповідь завжди була одна: ні й ні. Він боявся зустрічі з Ягною, він добре знав, що не витримає, не зможе себе побороти.

До того ж Антек знав і від Бартека, з яким устиг заприятелювати, та й сам відчував, що село досі цікавиться ним, що його підстерігають, стежать за кожним його кроком, наче він злодій, наче всі змовилися проти нього! Не раз помічав він очі, що стежили за ним з-за рогу, не раз почував на собі зацікавлені, жадібні погляди, які раді були, здається, сягнути до самого дна його душі, побачити її всю наскрізь, витягти з неї назовні кожну думку. Ці погляди свердлили йому душу, завдавали лютого болю.

— Не прогризете, мерзенні, не прогризете! — шепотів він з ненавистю, і дедалі дужче зростала в ньому лють, дедалі впертіше він уникав людей.

— Не треба мені нікого. Я з самим собою так приятелюю, що вже нічого з собою вдіяти не можу,— сказав він раз Клембові, коли той дорікнув, чому він ніколи не заходить до них.

І Антек сказав правду, що нічого з собою зробити не може. Він міцно взяв себе в руки, наче стягнув серце залізним обручем, та хоч тримав його міцно, не спускав з прив'язі, але дедалі частіше дух його знемагав від зусиль і дедалі частіше хотілося махнути рукою на все, покластися на долю. Чи буде вона до нього ласкава, чи жорстока,— все одно, жити йому надокучило, смуток його точив, глибокий смуток, що, мов яструб, вп'явся пазурами в серце, гриз його й шматував.

Тяжко йому було в цьому ярмі, нудно, тісно й душно, мов спутаному коневі в загорожі, мов собаці на ланцюгу, і мов... та й не сказати, як тяжко!

Він був схожий на могутнє дерево, зломлене бурею, що, приречене на загибель, засихає серед квітучого саду.

Навколо жили люди, було село, життя клекотіло звичайним глибинним кипінням, котилося, наче буйні води, розливалося завжди однаковим бурхливим, живим потоком. Ліпці жили звичайним повсякденним життям. У Вахніків справили хрестини, у Клембів — заручини, хоча й без музики, але погуляли, наскільки можна в піст. Потім умер хтось,— здається, той самий Бартек, якого восени зятьок так побив, що він з того часу все хирів, кректав і нарешті вирушив до прабатька Авраама. Потім Ягустинка знову подала позов на своїх дітей, які її вигнали й не хотіли годувати. Траплялися й інші події; майже в кожній хаті відбувалося щось нове; отже, людям було про що поговорити, з чого посміятися чи посумувати. Довгими зимовими вечорами жінки гуртом збиралися по хатах прясти — і скільки там сміху було, боже, скільки забав, розмов, жартів, аж на вулиці чути було веселий гамір.

А скільки було скрізь сварок, примирень, заручин, залицянь, побачень у садках, метушні, бійок, веселої балаканини. Село нагадувало комашник або бджолиний вулик — аж гуло по хатах.

Кожен жив по-своєму, як йому до смаку було, як зручніше, і всі жили, як господь бог наказав.

Хто бідував, поневірявся, клопотався, а хто веселився з друзями та чарками видзвонював. Хто чванився і намагався бути вищим від усіх, хто до дівчат залицявся, хто хворів і ксьондза дожидав, хто вигрівався на теплій печі, хто радів, хто сумував, а хто не знав ні радості, ні горя, і всі жили гамірним, повним життям, віддавали йому всі сили, всю душу.

Тільки він, Антек, був наче поза селом, поза людьми і почував себе, мов лякливий, чужий, голодний птах, який хоч і літає навколо освітлених вікон, хоч і мріє про засіки, повні зерна, і радий би від щирого серця залетіти до людей, а не залітає — лише кружляє, заглядає, прислухається, сумує, тужить, а не залітає.

«Хіба тільки господь змінить що-небудь на краще!»

Але він ще й думати боявся про таку зміну.

Якось, за кілька днів до різдва, зустрівся він вранці з ковалем, хотів був обминути його, але той заступив дорогу, перший простяг йому руку й мовив м'яко, ніби з жалем:

— Я думав, ти прийдеш до мене, як до свого... Я б порадив що-небудь, допоміг, хоча і в мене через вінця не переливається...

— Міг би й сам прийти й допомогти!

— Глядіть на нього, ще я перший маю напрохуватись, щоб ти мене вигнав, як Юзьку...

— Звичайно, у кого не болить, той не поспішає.

— Не болить! Нас з тобою однаково скривдили, отже, й біль у нас один.

— Не бреши в живі очі, думаєш, на дурня натрапив?

— Бог мені свідок, чисту правду кажу.

— Ох, і лис ти, паскудо! Бігає, рознюхує, крутиться, хвостом слід замітає, щоб і духу його ніхто не почув та за шкоду не дав як слід!

— Бачу, ти на мене гніваєшся за те, що я на весіллі був! Правда, був, не відрікаюсь. Не міг я не піти, сам ксьондз мене умовляв і наказував іти, щоб гріха з цього не вийшло, бо це великий гріх — дітям з батьком сваритися.

— Виходить, тебе ксьондз намовив? Іншому кому розкажи,— може, й повірить. Обдираєш ти старого за це приятелювання, як тільки можеш, ніколи з порожніми руками від нього не йдеш.

— Тільки дурень не бере, як йому дають. Але я йому проти тебе нічого не кажу — нехай усе село скаже, спитай хоч у Ягустинки, вона завжди там, у старого... Я навіть казав йому, щоб він помирився з тобою... Ось побачиш, він це зробить... Все налагодиться.

— Із собаками змовляйся, а не зі мною, чуєш! Я в тебе не питав, чи мені воювати з батьком, то ти й мирити нас не будеш. Дивіться, який друг! Ти б нас помирив для того тільки, щоб останній кожух з плечей у мене стягти... Ще раз тобі кажу: забудь про мене і з моєї дороги йди геть, бо як мене колись злість візьме, я твої руді кучері пообриваю і ребра помацаю; не допоможуть тобі й стражники, хоч ти з ними приятелюєш! Запам'ятай це собі!

Він одвернувся й пішов далі, не оглянувшись навіть на коваля, який, роззявивши рота, закляк посеред дороги.

«Шахрай проклятий, із старим заодно та й ще до мене з дружбою своєю підлазить, а обох нас пустив би з торбами, якби тільки міг».

Антек довго не міг заспокоїтись після цієї зустрічі, до того ж йому в той день не щастило з самого ранку: щойно почав тесати дерево, як сокира натрапила на сук і пощербилась, а потім, близько полудня, йому придушило колодою ногу,— ще добре, що не зламало, але він мусив скидати чобіт і прикладати лід, бо нога напухла й дуже боліла... А до того ж і Матеуш сьогодні був лютий як собака, з усіма сварився, гримав, підганяв, усе йому було не так, а з Антеком він помітно шукав сутички, так що мало не дійшло до бійки.

Так уже сьогодні все невдало складалось, що навіть і крупи, про яку йому Ганка щодня нагадувала, Франек не змолов, відмовляючись тим, що йому ніколи.

Вдома теж було негаразд. Ганка ходила засмучена, заплакана, бо Петрусь горів, наче у вогні. Довелося покликати Ягустинку, щоб вона хлопця окурила й зміряла, бо йому було зовсім погано.

Ягустинка прийшла саме коли вони вечеряли, сіла біля печі і крадькома оглядала хату. Їй, видно, дуже хотілося поговорити, але Антек і Ганка відповідали їй неохоче, і вона зараз же почала оглядати хлопчика й лікувати по-своєму.

— Піду до млина, нагадаю, бо інакше Франек і сьогодні не зробить,— сказав Антек, беручись за шапку.

— Може, батько піде засипле?

— Ні, я сам піду, тоді він вже напевно зробить!

Антек хутко вийшов. Він був лихий, схвильований, щось у ньому тріпотіло, мов од вітру, і вдома все його дратувало, а найбільше злодійкуваті очі Ягустинки, які ніби обмацували все.

Вечір був тихий, неморозний, зранку помітно потепліло. Окремі зірки де-не-де миготіли у вишині, наче крізь прозору завісу. З лісу віяв вітер, а за ним линув глухий, далекий шум, як це буває перед зміною погоди. Голосно гавкали собаки в селі, щохвилини на дорозі здіймалася біла курява, яка осипалася з дерев. Дим стелився низько, повітря було вологе, пронизливе.

На млині, як завжди перед святом, зібралося багато людей. Ті, чиє зерно вже мололи, чекали біля ґанку, решта сиділа в комірчині Франека, а посеред гурту Матеуш розповідав щось, мабуть, цікаве, бо слухачі щохвилини перебивали його сміхом.

Антек відступив, побачивши це з порога, і пішов на млин шукати Франека.

— Він там на греблі з Магдою, знаєш, з тією, яку органіст вигнав.

— Мельник сказав, що прожене його, якщо хоч раз зустріне дівку в млині. Адже вона просиджувала тут цілі ночі, куди ж їй діватися, бідоласі? — пояснив Антекові хтось із чоловіків.

— За ким хлопець навесні ганяє, від того взимку тікає! — із сміхом додав інший.

Антек присів під циліндром, у якому мололи борошно найкращого гатунку, просто навпроти відчинених дверей у комірчині. Звідси йому видно було спину Матеуша й нахилені до нього голови чоловіків, які уважно слухали. Він міг би навіть чути все, що там казали, бо сидів близько, але заважав гуркіт млина, та й сам він не хотів слухати.

Він приліг на мішках і задрімав від утоми.

Млин торохтів без упину і весь час двигтів. Колеса стукотіли так голосно, наче сто жінок шмагали білизну праниками. А вода з дзюрчанням котилася з коліс, розбивалася на кипуче шумовиння, на білі скалки і з ревом спадала в річку.

Антек близько години марно чекав Франека і нарешті встав, щоб пошукати його в дворі і водночас трохи відсвіжитися, бо його хилило на сон. Він пройшов мимо комірчини і вже взявся був за клямку, але раптом зупинився, почувши слова Матеуша:

— ...Старий сам кип'ятить для неї молоко, чай і подає в постіль. Кажуть, навіть сам корів доїть і разом з Ягустинкою по господарству порається, аби тільки Ягна ручки свої не забруднила... І ще кажуть, наче він купив у місті нічний горщок, щоб вона не застудилась, виходячи за клуню...

Гримнув оглушливий сміх, жарти посипалися градом. Антек, сам не знаючи навіщо, повернувся назад, повалився на мішки і бездумно задивився на довгу, червону смугу світла, яка падала з відчинених дверей комірчини. Він не чув нічого, гуркіт приглушував слова, млин двигтів, борошняний пил сірим туманом оповивав жорна, лампочки біля стелі жовтіли крізь цю куряву, мов очі причаєної кицьки, і раз у раз хиталися на шнурах.

Нарешті Антек не стерпів: устав, навшпиньки підкрався до самісіньких дверей і став підслухувати.

— ...Вона все йому пояснила,— казав Матеуш.— Наче вона якось похапцем перелазила через тин... і через те, значить... А Домінікова підтвердила, що, мовляв, це часто з дівчатами трапляється, що і з нею те ж саме було замолоду... Кожна тепер може звалити провину на гострі кілки перелазу! А старий баран повірив. Такий розумник — і повірив!

Всі аж лягали від реготу, сміялися так, що чути було в усьому млині.

Антек присунувся ближче, він уже стояв майже на порозі, блідий, як мрець, стиснувши кулаки, нахилившись уперед, наче готуючись до стрибка.

— А що про Антека говорили,— почав знову Матеуш, коли всі насміялися досхочу,— наче вони з Ягусею кохалися, то це брехня, я напевно знаю! Я на власні вуха чув, як він скиглив біля її дверей, мов пес, аж вона його мітлою мусила гнати. Причепився він до неї, мов реп'ях до собачого хвоста, та вона його проганяла.

— От як! А на селі інакше казали,— зауважив хтось.

— Неправда! Не раз я в неї у спальні бував, не раз вона мені на нього скаржилась!

— Брешеш, як собака! — крикнув Антек, переступаючи поріг. Матеуш умить схопився й кинувся на нього, але раніш ніж він встиг що-небудь зміркувати, Антек, як вовк, підскочив перший, стиснув його однією рукою за горло, придушив так, що тому й дух перехопило, а другою схопив за пояс, здійняв у повітря, ногою відчинив двері, бігцем поніс за тартак, де над водою була загорожа, і жбурнув у річку з такою силою, що чотири жердини переломились, мов соломинки, і Матеуш снопом шубовснув у воду.

Зчинилася метушня, розпачливі крики — річка в цьому місці була глибока й бистра. Люди кинулись рятувати Матеуша і швидко витягли з води, але він був непритомний. Його насилу відкачали. Прибіг мельник, через кілька хвилин привели Амброжія. Збіглися люди з села, і Матеуша перенесли до мельника в дім. Він знову зомлів, і в нього горлом пішла кров. Йому так було погано, що довелося посилати по ксьондза, думали, що не доживе до ранку.

Коли Матеуша понесли, Антек спокійно сів на його місце біля пічки і, гріючи руки, розмовляв з Франеком, який нарешті з'явився. А коли люди трохи заспокоїлись, він сказав голосно, щоб усі чули й добре запам'ятали:

— Кожному, хто тільки мене зачепить, я так дам, як оце Матеушу, а може, ще й краще!

Ніхто не відповів. Всі дивилися на нього з великим подивом і пошаною — ще б пак, такого молодця, як Матеуш, підняти, наче куль соломи, понести й жбурнути у воду! Про такого силача ніхто й не чув! Якби ще вони побились і один поборов би одного, переламав би йому кістки, навіть убив би його,— це річ звичайна. Але взяти такого здорованя, мов щеня за вухо, й жбурнути в воду! Що ребра в нього поламані — це нічого, одужає, але сорому Матеуш, мабуть, не стерпить! Так зганьбити людину на все життя!

— Ну, ну! Знаєте, люди добрі, такого ще не бувало! — шепотілися чоловіки навколо Антека.

В цей час Антек, не звертаючи ні на кого уваги, намолов собі крупи й опівночі пішов додому. У мельника ще горіло світло в тій кімнаті, де поклали Матеуша.

— Тепер не будеш хвалитися, стерво, що в Ягусі у спальні бував,— пробурмотів Антек з ненавистю і сплюнув.

Вдома він нічого не розповів, хоча Ганка ще не спала й пряла, а вранці не пішов на роботу, цілком упевнений, що його проженуть. Проте відразу ж після сніданку мельник сам прибіг за ним.

— Іди ж на роботу! Що в тебе там з Матеушем — це справа ваша, мене не обходить, а тартак зупиняти не можна. Поки він не одужає, ти працюватимеш замість нього. Буду тобі платити чотири злотих і годуватиму обідом.

— Не піду! Дасте стільки ж, скільки й Матеушу, тоді працюватиму, і не згірше, ніж він.

Мельник скаженів, торгувався, та робити нічого — мусив згодитися. Він негайно забрав з собою Антека.

А Ганка нічого не зрозуміла, бо нічого ще не знала.

IV

Напередодні різдва, вже з самого світанку в Ліпцях знявся гарячковий рух.

Вночі, майже вдосвіта, знову міцно вдарив мороз, а тому що це було після кількох днів відлиги, коли скрізь лежали вологі тумани, усі дерева взялися памороззю, наче дрібними скалками скла чи найтоншим мереживом. Навіть сонце виглянуло й світило на блідо-голубому небі, ніби вкритому тонкою прозорою млою. Але й сонце було якесь застигле, бліде, як облатка в дароносиці, і нітрохи не гріло, а мороз дедалі міцнішав і так проймав, що перехоплювало дух і пара від подиху хвилями оточувала всіх, хто виходив на вулицю.

А навколо все сяяло на сонці, іскрилося такими сліпучими блисками, наче хтось діамантовою росою покропив сніги,— навіть дивитися було боляче.

Навколишні поля, засипані снігом, лежали пусткою, глухою і мертвою. Тільки часом який-небудь птах пролітав над цією мінливою білою рівниною, і чорна тінь його миготіла над ланами, або зграйка куріпок, перегукуючись під засніженими кущами, обережно, полохливо прокрадалася до людського житла, до скирт хліба. Часом пробіжить по снігу зайчик, стане стовпчиком, потім пошкрябає затужавілу снігову кору, добираючись до врун, але, зляканий гавканням собак, тікає назад у вкриті памороззю, завалені снігом, помертвілі від холоду ліси.

Пустельно й глухо ставало на цих неосяжних снігових рівнинах, і тільки десь у блакитній далечині невиразно бовваніли села, сивіли садки, темніли ліси й поблискували замерзлі струмки.

Лютий мороз, мов іскристе сяйво, оповивав усе, наповнюючи світ крижаною тишею. Жоден вигук не порушував застиглого мовчання полів, жоден людський голос не тремтів у повітрі, навіть вітер не шарудів у сухих блискучих снігах. Хіба інколи на дорозі, загубленій серед кучугур, жалібно зателенькає дзвоник, зариплять полозки,— але так слабенько, так далеко, що не встигнеш розібрати, звідки це, а вже все відлунало, безслідно розтануло в тиші.

Однак на сільських вулицях, на обох берегах ставу, було людно й гамірно. Веселий святковий настрій, розлившись у повітрі, п'янив людей, відбивався навіть на тваринах. В лункому морозному повітрі крики дзвеніли, як музика, сміх линув з кінця в кінець, радість так і рвалася з сердець. Собаки, ніби оскаженілі, качалися в снігу, гавкали, ганялися за воронами, які блукали біля хат. В стайнях іржали коні, з хлівів чулося протяжне мукання, і навіть сніг наче веселіше рипів під ногами, а полозки санок вищали на твердих, висковзаних дорогах. Дим здіймався з димарів голубими стовпами, рівними, як стріла, вікна хат вигравали на сонці, аж очі різало,— і скрізь лунав шум, гамір, бігали дітлахи, ґелґотіли гуси біля ополонок, на вулицях, біля хат, по дворах повно було людей, а в садках на снігу раз у раз миготіли червоні спідниці — то жінки, перебігаючи з хати в хату, зачіпали на бігу дерева й кущі, з яких срібним пилом осипалася паморозь.

Навіть млин сьогодні не торохкотів, його зупинили на всі свята. Лунко дзюрчали тільки холодні скляні струмені води, пущеної крізь шлюзи, та десь за млином, з боліт і трясовин, долинали крики диких качок, що кружляли там цілими зграями.

І в кожній хаті — у Шимона, Мацька, у війта, у Клембів та в інших — усіх не назвеш і не перелічиш! — провітрювали кімнати, мили, шарували, посипали свіжою хвоєю підлоги і навіть сніг біля порога, де-не-де білили закурені печі й скрізь спішно пекли хліб та святкові струделі, готували оселедці, терли в глиняних мисках мак.

Надходило різдво — свято сина божого, свято радісних чудес і божого благословення, щасливого перепочинку після довгих днів праці, і в людей душа прокидалася від зимового заціпеніння, відрікалася від усього буденного і повсякденного і з радісним хвилюванням зустрічала свято Христового народження.

У Борини в хаті панувала така ж метушня й біганина, так само готувалися до свята, як і скрізь.

Старий ще вдосвіта поїхав за покупками в місто, разом з Петреком, якого він найняв конюхом замість Куби. А в хаті всі ретельно працювали. Юзька, тихенько наспівуючи, вирізувала з кольорового паперу різні фігурки, які, наліплені на сволоки або на рами ікон, здавалися яскраво розфарбованими малюнками і тішили око. А Ягна, закачавши до плечей рукава, місила в діжі тісто і під доглядом матері пекла струделі, довгі, як грядки з петрушкою в саду, та булки з питльованого борошна. Вона працювала швидко, бо тісто вже зійшло і треба було пекти паляниці,— і водночас то поглядала, як працює Юзя, то підіймала перину, під якою вигрівався пиріг з сиром і медом — чекав, поки його посадять у піч, то бігла на другу половину хати до печі, в якій бушував великий вогонь.

Вітекові наказали сидіти біля печі й підкидати у вогонь поліна, але він одразу після сніданку десь зник. Даремно і Юзя, і Домінікова шукали його по всьому двору, кликали,— паскудний хлопчисько не відгукувався. Він сидів за сінником, біля самого поля, і ставив під кущами сильця на куріпок, густо засипаючи їх половою, яка мусила водночас і маскувати сильця, і принаджувати птахів. З ним були Лапа й лелека, якого Вітек ще восени десь знайшов хворого, вилікував і з того часу годував, беріг, навчив різних штук. Вони так подружили, що варт було Вітеку свиснути по-своєму, і лелека біг за ним — зовсім, як Лапа, з яким птах теж був у великій дружбі, бо вони разом полювали на пацюків у стайні.

Рох, котрого Борина запросив до себе на всі свята, зранку пішов до костьолу, де вони з Амброжієм прикрашали вівтарі й стіни ялиновим гіллям, яке привіз із лісу ксьондзів наймит.

Час наближався до полудня. Ягна вже закінчила поратися з тістом і, поклавши паляниці на дошку, мастила їх яєчним білком, щоб не порепалися в печі, коли Вітек, просунувши голову в двері, гукнув:

— Облатки несуть!

Сьогодні з самого ранку старший син органіста, Ясь, той самий, що вчився в місті, удвох з молодшим братом розносив по хатах різдвяні облатки.

Ягна побачила гостей біля ґанку і не встигла хоч трохи прибрати в кімнаті, як вони вже зайшли, вітаючись.

Ягна дуже зніяковіла, що вони застали такий гармидер, і, заховавши голі руки під фартух, запросила їх сісти: обидва несли величезні кошики, а молодший ще й чималі торби, звісно, не порожні.

— Нам ще півсела обійти треба, а часу лишилося мало! — відмовлявся Ясь.

— Та ви хоч погрійтесь, пане Ясю, такий мороз!

— Може, гарячого молочка вип'єте? То я скип'ячу,— запрошувала Домінікова.

Брати від молока відмовились, але присіли біля вікна на скрині. Ясь так задивився на Ягну, що вона навіть почервоніла і похапцем стала опускати закачані рукава. Тут і Ясь почервонів, мов буряк, і став порпатися в кошику. Він витяг і подав їй найкращу й найтовщу пачку облаток, обгорнену золотим папірцем і перекладену кольоровими облатками. Ягна взяла її через фартух і поклала на тарілку, потім винесла з добрий гарнець лляного насіння та шість яєць.

— Давно приїхали, пане Ясю?

— Три дні тому, в неділю.

— Нудьгуєте, напевно, в школі? — спитала Домінікова.

— Ні, не дуже. Та мені вже й недовго там бути, тільки до весни.

— А мама ваша казала в мене на весіллі, що ви ксьондзом будете,— зауважила Ягна.

— Так, з великодня,— сказав Ясь тихо й опустив очі.

— Боже мій, от втіха, от радість батькам буде, коли синок ксьондзом стане, і, може, бог дасть, ще і в нашій парафії!

— А у вас що чути? — спитав Ясь, щоб припинити неприємну для нього розмову.

— Та, хвалить бога, поганого нічого немає. Живемо помаленьку та потихеньку, тягнемо лямку, як нашому братові належить.

— Хотів я приїхати на ваше весілля, Ягусю, та не відпустили мене.

— Ой, і весело ж було! Цілих три дні танцювали! — скрикнула Юзя.

— А Куба, кажуть, саме в цей час помер?

— Помер, помер, бідолаха, і навіть без святого причастя! Кров'ю зійшов. Тепер на селі кажуть, наче душа його блукає, бачили, як хтось ночами по селі ходить, стогне на перехрестях або стоїть під хрестом на дорозі й чекає, поки господь над ним змилується! Це Кубина душа, не інакше.

— Що ви кажете!

— Правду кажу. Сама не бачила, то божитися не стану, але це може бути, може! В світі такі речі трапляються, яких розум людський, навіть найбільший, осягнути не може,— божі це діла, не людські! Що ми, бідолахи, можемо, те й робимо, а решту бог довершить.

— Шкода Куби! Сам ксьондз, як оповідав мені про його смерть, то аж плакав.

— Хороший, чесний був чоловік, іншого такого не знайти: тихий, побожний, працьовитий, чужого не зачіпав, а з бідним готовий був останнім шматком поділитися!

— Так усе в Ліпцях змінюється, так змінюється! Кожного разу, як приїжджаю, впізнати нічого не можу. От був я сьогодні в Антека з Ганкою. Діти у них хворі, бідність страшна, а сам він так змінився, так схуд, що я ледве його впізнав!

Жінки не відповіли на це ні слова, Ягна швидко відвернулась і почала накладати паляниці на лопату, а стара закліпала очима. Ясь відразу зрозумів, що їм неприємно це чути. Він придумував, що б таке сказати, аби налагодити справу, але тут Юзя, вся почервонівши, підійшла і стала просити в нього кілька кольорових облаток.

— Мені прикраси зробити треба. Були торішні, та на весіллі геть зіпсувались.

Ясь дав їй десятка півтора, і все різних кольорів.

— Ой, як багато! Ісусе, та цього вистачить на все — і на святих, і на місяць, і на зорі! — скрикнула зраділа Юзя. Вона пошепотілася з Ягною і за хвилину, засоромлено закриваючи обличчя фартухом, винесла Ясеві шість яєць.

Ввійшов Борина, який щойно повернувся з міста, а за ним вбігли Лапа з лелекою, бо Вітек теж з'явився одночасно з хазяїном.

— Швидше зачиняйте двері, бо тісто прохолоне! — кричала Домінікова.

— Як почнуть жінки порядкувати, чоловікові хоч у корчмі шукай порятунку, бо хліб з закальцем спечуть, а на нього звалять,— сміявся Борина, гріючи задубілі руки.

— Дорога — як скло, їхати добре, але такий мороз, що важко в санях всидіти! Ягусю, дай Петрекові хоч хліба, він голодний і до кісток промерз у своїй солдатській шинелі. Що, Ясю, надовго додому?

— До водохреща.

— Оце має батько помічника: і за органом, і в канцелярії! Старому, мабуть, не хочеться в такий мороз з-під перини вилазити.

— Ні, він сидить удома, бо корова сьогодні отелилася,— треба доглянути.

— Ну, час добрий! Буде молоко цілу зиму... Вітеку, ти лоша напував?

— Я сама йому носила, то воно смоктати не схотіло, все брикає

і так до кобили рветься, що довелося його у велике стійло перевести.

Хлоп'ята вийшли. Ясь, виходячи, все оглядався на Ягну.

Вона й справді стала ще вродливіша, ніж була восени, до весілля. Не диво, що вона й старого Борину так підкорила, що він за нею й світу не бачить. На селі казали, ніби Борина зовсім здурів від кохання. До всіх суворий, як і раніше, твердий і непоступливий, він Ягусю слухався в усьому, і вона могла крутити ним, як хотіла. На все дивився її очима, радився тільки з нею та з її матір'ю. Вона ним зовсім заволоділа.

Йому добре жилося тепер, господарство йшло як по маслу, було кому поскаржитись, у кого поради спитати. Він ні про що інше не думав, крім Ягусі, і дивився на неї, мов на ікону.

Навіть тепер, гріючись біля печі, Борина стежив закоханими очима за кожним її рухом і, наче перед весіллям, говорив їй солодкі слова і думав тільки про те, як би ще більше їй догодити.

А Ягні його кохання було потрібне, мов торішній сніг. Вона сьогодні все супилась, її дратували чоловікові ніжності, все було не до душі, і вона вихором літала по хаті. Роботу намагалася звалити на матір чи на Юзю, часто й старого ущипливим словом примушувала щось робити, а сама тікала на другу половину, наче щоб заглянути в пічку або до лошати на стайню — тільки б залишитися самій і подумати про Антека.

Ясь нагадав їй про нього, і Антек, мов живий, устав перед очима. Вона не бачила його майже три місяці, оце тільки раз на дорозі під тополями, коли їхала на санях з Бориною.

Так, час спливав як вода,— весілля, переселення до чоловіка, всякий клопіт, господарство. Хіба ж їй було коли думати про Антека! Не зустрічала його, тому й не згадувала, а інші боялися говорити їй про нього... Та зараз, невідомо чому, він раптом з'явився в неї перед очима і дивився так сумно, з таким докором, що в Ягни серце щеміло від жалю.

«Ні в чому я перед тобою не винна, ні в чому! Чому ж ти стоїш переді мною, як грішна душа, що не має притулку, навіщо лякаєш?» — думала вона жалібно, боронячись від спогадів... Їй навіть дивно було, чому саме Антек згадався їй, чому не Матеуш, не Стах Плошка, не інші. Тільки він один! Мабуть, причарував її, бо ж вона так мучиться і рветься до нього, аж серце їй пече й тягне кудись далеко-далеко, так би й пішла світ за очі, в бори та ліси.

Що там він, бідолашний, поробляє, що про неї думає? І нема ніякої змоги з ним зустрітися, поговорити... Так, не можна... Господи, адже це був би смертний гріх! Так сказав і ксьондз на сповіді. А їй тільки б раз з ним поговорити, нехай і люди бачили б — все одно! Та не можна — ні сьогодні, ні завтра, ніколи більше! Боринина жінка навіки-віків. Амінь!

— Ягусю, іди ж, треба хліб у піч садити! — кликала її мати. Ягна побігла в хату, поралася, робила все що слід, але думка про Антека не полишала її. Він так і стояв у неї перед очима, скрізь ввижалися його блакитні очі, чорні брови й червоні губи, такі солодкі, такі любі!

Вона завзято взялася до роботи, все кипіло у неї в руках. Прибрала хату, надвечір пішла навіть прибирати корівник, чого майже ніколи не робила. Але ніщо не допомагало: Антек невідступно стояв перед очима, і туга зростала, краяла серце. Зрештою Ягуся не витримала і, сівши на скриню біля Юзьки, яка поспіхом готувала прикраси з облаток, гірко розплакалась.

Заспокоювала її мати, заспокоював переляканий чоловік, умовляли її, наче вередливу дитину, пестили, заглядали в очі — ніщо не допомагало. Тільки коли вона виплакалась як слід, настрій у неї раптом змінився. Вона підвелася із скрині майже весела, щебетала, сміялася, заспівала б, здається, якби не піст!

Здивовано глянув на неї Борина, глянула мати, а потім обмінялися довгим промовистим поглядом, вийшли разом у сіни, про щось пошепотілись і повернулися радісні, веселі, усміхнені і давай її обіймати, цілувати. Стара навіть крикнула:

— Не підіймай діжі, Мацей сам винесе!

— Отакої, хіба мені вперше ще важчу виносити?

Вона нічого не розуміла. Але Мацей все-таки не дозволив їй підняти діжу, виніс сам, а потім, заставши Ягну в коморі, притис її до стіни і став пристрасно цілувати й радісно говорити щось пошепки, щоб не почула Юзя.

— З глузду ви з матір'ю з'їхали, чи що? Неправда це, неправда!

— Ми з нею на цих справах більше, ніж ти, розуміємось. Вже я тобі кажу, що так воно і є. Що у нас зараз? Різдво... Значить, це буде в липні, якраз у жнива... Час непідходящий, робота, спека... ну, та що вдієш... І за це треба богу дякувати.

Він знову хотів її поцілувати, але вона сердито випручалась і побігла до матері з докорами. Проте стара рішуче підтвердила те, що сказав Борина.

— Неправда, це вам тільки здається! — гаряче заперечувала Ягна.

— Ти, я бачу, зовсім не рада?

— А чого мені радіти? Мало клопоту й так, а тут ще нова морока!

— Не нарікай, господь покарає!

— Ну й нехай, нехай карає.

— А чому ти так від цього відхрещуєшся, га?

— Не хочу — і все!

— Адже як буде в тебе дитина, а старий, не дай боже, помре, то ти, крім того, що він тобі записав, ще й на дитину одержиш, а може, і всією землею володітимеш.

— У вас одне на думці — земля й земля! Мені це ні до чого.

— Молода ти ще й дурна, от і верзеш казна-що! Людина без землі все одно, як без ніг: рачкує, рачкує, а нікуди не долізе. Ти, гляди мені, тільки Мацеєві про це нічого не кажи, йому прикро буде...

— Не буду себе стримувати, що мені Мацей!

— Ну й базікай собі, хоч і перед цілим світом, коли розуму немає, а мені дай спокійно хліб з печі вийняти, бо пригорить. Берися краще до роботи: оселедці треба з води в молоко перекласти — краще вимокнуть. Юзя нехай натре мак. Стільки ще треба зробити, а вечір близько!

Вечір справді стояв на порозі. Сонце опустилося за ліси, вечірня зоря розливала по небу потоки крові, і сніг пломенів, наче посиланий розжеврілим вугіллям. На село лягла глибока тиша. Ще носили воду із ставу, рубали дрова, ще часом хто-небудь проїжджав саньми, щосили поганяючи коней, і вони з тупотом мчали по дорозі. Ще люди бігали через став, де-не-де рипіли ворота, лунали голоси, але помалу згасав захід, попеляста синява обгортала землю — завмирав рух на селі, затихали подвір'я, порожніли вулиці. Дальні поля поринали в морок, швидко надходив зимовий вечір і заволодівав землею, а мороз дедалі дужчав, і сніг лункіше рипів під ногами, і шибки вкривалися чудовими квітками й візерунками.

Село наче розтало, наче втонуло в сірому сніговому присмерку. Не видно було ні будинків, ні тинів, ні садків, тільки вогники світилися у вікнах — сьогодні їх було більше, ніж звичайно, бо скрізь по хатах люди готувалися до різдвяної вечері.

В кожній хаті, і в багатіїв, і в халупників, і в останньої голоти поспішали причепуритися й побожно чекали першої зірки. Скрізь у кутку біля східної стіни ставили сніп пшениці, столи застеляли полотном, а під нього підмощували сіно. І всі визирали у вікна, шукаючи першої зірки. Але, як завжди морозного вечора, вона з'явилася не відразу: ледве пригасли заграви на заході, небо наче вкрилося синястим димом і якось побуріло.

Юзя і Вітек добре промерзли —- вони стояли на ґанку, поки не побачили першу зірку.

— Є! От вона! — загорлав Вітек.

На цей крик вигянув з хати Борина, вийшли інші, і останнім — Рох.

Так, зоря з'явилась: на сході, край неба, розірвалася бура завіса, і з темно-синіх глибин народилася зірка.

Здавалось, вона зростала на очах, летіла, бризкала світлом, розгоряючись все яскравіше, і була вже так близько, що Рох опустився на коліна в сніг, а за ним інші.

— Ось вона, зоря трьох волхвів, Віфлеємська зоря, в сяйві якої народився наш господь,— нехай славиться його ім'я!

Всі побожно повторювали слова різдвяного гімну, втопивши очі в сяйво далекої зорі, цього свідка чуда, видимий знак милосердя божого. Серця їхні сповнювалися вдячністю, палкою вірою, довір'ям і вбирали в себе це чисте світло, наче вогонь, що палав над світом.

А зоря все зростала, мчала вже, як вогненна куля, і тяглося від неї блакитне проміння, іскрилося на снігу, ясними блискавками прорізало пітьму. А за першою зіркою, як вірні слуги, незліченною чередою виходили на небо інші,— і небо, вкрите цією світлою росою, розгорнулося над світом блакитним покровом, поцяткованим ніби срібними цвяхами.

— Час вечеряти, бо слово боже стало плоттю! — сказав Рох. Усі повернулися до хати й посідали навколо стола.

На першому місці сів Борина, за ним — Домінікова з синами, посередині Рох, Петрек і Вітек, поруч з Юзею. Тільки Ягуся присіла на лаву ненадовго — їй треба було подавати й підбавляти усім страви.

Урочиста тиша залягла в кімнаті.

Борина, перехрестившись, розділив облатку поміж усіма: її їли побожно, мов святе причастя.

— Христос народився в цю годину, отже, нехай кожне живе створіння підживиться його святим хлібом! — мовив Рох.

І хоча всі були голодні, бо цілий день нічого не їли, крім сухого хліба,— вечеряли повільно й статечно.

На перше був буряковий борщ з грибами і цілими картоплинами, потім оселедці, обкачані в борошні і підсмажені на конопляній олії, пшеничні кльоцки з маком, за кльоцками — капуста з грибами, полита олією, а наостанку Ягуся подала смачні млинці з гречаного борошна з медом, смажені в маковій олії. І все це заїдали житнім хлібом, бо ні коржів, ні струделів їсти не годилося: вони були на молоці й маслі.

Вечеряли довго, і рідко хто-небудь вимовляв слово: чути було тільки стукіт ложок і плямкання. Борина часто схоплювався з місця, щоб допомогти Ягусі, і стара навіть дорікнула йому.

— Сидіть, нічого з нею не зробиться, не скоро ще... Вона перше різдво на своєму хазяйстві зустрічає; нехай привчається...

Лапа тихенько скавулів, тикався мордою всім у коліна і лащився — просив, щоб і його швидше нагодувати, а лелека, у якого було своє місце в сінях, часто стукав дзьобом у стіну і так голосно курликав, що кури відгукувались на сідалі.

Ще вечеря не скінчилась, коли раптом хтось постукав у вікно.

— Не пускайте і не дивіться, це нечиста сила! Влізе в хату і вже на цілий рік залишиться! — гукнула Домінікова.

Всі поклали ложки і з тривогою прислухалися. Стук повторився.

— Кубина душа! — шепнула Юзя.

— Не кажи дурниць — це, мабуть, жебрак. У такий день, як сьогодні, не повинно бути голодних і бездомних,— промовив Рох і пішов відчиняти.

То прийшла Ягустинка. Вона покірно зупинилася на порозі і крізь сльози, які горохом сипалися з очей, тихо попросила:

— Пустіть мене в якийсь куток і дайте хоч те, що собаці кидаєте. Змилуйтеся над сиротою... Думала, діти мене запросять... Чекала... У хаті мороз... Даремно я мерзла, даремно чекала... Ісусе! А тепер, як жебрачка... Діти рідні... саму мене покинули, без крихти хліба... Гірше, ніж собаку... А у них там весело, гамірно, повно народу... Ходила я навколо хати, у вікна заглядала. Все даремно...

— Сідайте з нами. Треба було з самого вечора прийти, не чекати ласки від дітей. От у домовину вони вам охоче останні цвяхи заб'ють, аби тільки впевнитись, що ви вже до них не повернетесь!

І Борина ласкаво показав їй на місце біля себе. Але Ягустинці шматок не йшов у горло, хоч Ягуся їй нічого не шкодувала і частувала від щирого серця. Та Ягустинка сиділа так тихо, зіщулившись, заглибившись у свої думки, і тільки тремтіння плечей свідчило, яка мука терзала її серце.

Тихо було в хаті, тепло, усі сиділи розчулені, урочисті, наче серед них лежав у яслах малий Ісус.

Великий вогонь, у який весь час підкидали дрова, весело тріщав у печі й освітлював усю хату. Виблискувало скло ікон, рожевіли замерзлі шибки. Після вечері посідали вряд перед вогнем і розмовляли тихо й поважно.

Потім Ягуся зварила каву, і всі, не поспішаючи, пили смачний, солодкий напій. Рох вийняв з-за пазухи книжку, обмотану чотками, і почав читати тихим, глибоко схвильованим голосом:

«І сталося чудо: діва народила сина. В землі іудейській, у Віфлеємі, народився господь у бідності, на сіні в убогому хліві, серед ягнят і телят, і вони цієї радісної тихої ночі були йому братами. І та сама зоря, яка й сьогодні світить, сяяла в той час для святого немовляти і вказувала дорогу трьом волхвам, які, хоч і були язичниками, чорношкірими, а проте мали чулі серця й поспішали з дарунками з далеких країв, з-за безкраїх морів, з-за суворих гір, щоб потім свідчити істину».

Довго Рох читав це святе казання, і голос його міцнів, переходив майже в спів, наче він правив обідню в костьолі, а всі слухали в побожному мовчанні, і серця їхні тремтіли, вражені чудом, зворушені найщирішим відчуттям ласки, яку бог явив людям.

«Ісусе, сине божий! У бідному хліві довелось тобі народитися, у далеких краях, між чужими людьми, між євреями-невірами, між єретиками, в такій бідності, в такий мороз! Дитя бідне, найсвятіше!» Так думали всі, і серця їхні були повні співчуття, а душі пташками линули в далекий світ, у невідому землю, в той хлів, де народився Христос, до ясел, над якими співали ангели. Припадали до ніжок святого немовляти і всією силою вогненної віри клялися бути його найвірнішими слугами, навіки-віків, амінь!

А Рох все читав, і Юзька — дівчинка добра й вразлива — гірко плакала над лихою долею Ісуса. Ягуся теж плакала, затуливши обличчя руками, і сльози текли в неї крізь пальці. Щоб не показувати цього, вона ховалася за Єнджикову спину, а той слухав з роззявленим ротом і, дивуючись усьому, що чув, раз у раз смикав Шимека за каптан і вигукував:

— Он які Чуєш, Шимеку?

Але відразу ж змовкав під грізним поглядом матері.

— Навіть колиски не було в бідолашного!

— Просто чудо, що воно не змерзло.

— І як це Ісус схотів стільки перетерпіти?!

Так казали всі, коли Рох скінчив, а він їм пояснював:

— Це через те, що він тільки муками своїми й жертвами міг урятувати людей. Якби не він, давно нечистий заволодів би світом, загарбав би собі всі людські душі.

— Він і так у нас чималу силу має,— пробурмотіла Ягустинка.

— Владу мають над людьми гріх та злоба, а вони — куми чортові.

— Е, що там казати, хто панує над світом,— кому це відомо?.. Одне ми знаємо — над людиною має силу лиха доля й страждання.

— Гріх так казати! Це вас злість на дітей засліпила, глядіть, щоб ви не зогрішили! — суворо дорікнув Ягустинці Рох, і вона більше не сперечалася.

Примовкли й замислилися всі, хто був у хаті, а Шимек устав з місця і хотів непомітно вийти.

— Куди це ти так поспішаєш? — просичала Домінікова, від пильних очей якої ніщо не могло сховатися.

— Задуха тут, піду походжу по селу,— злякано пробурмотів Шимек.

— До Настки несе тебе, на побачення?

— Ну й що? Не забороните мені, не втримаєте! — сказав він уже гостро, але все-таки кинув шапку на скриню.

— Додому ідіть обидва з Єнджиком, покинули хату напризволяще. Коровам сіна дайте і чекайте мене, я зайду по вас, і всі разом до костьолу підемо,— наказувала Домінікова. Але сини воліли залишатися тут, аніж сидіти в порожній хаті, і вона їх більше не гнала. Через хвилину стара підвелась і взяла зі стола облатку.

— Вітеку, засвіти ліхтар, ходім до корів! У різдвяну ніч всяка скотина розуміє людську мову і може відповісти, бо син божий народився серед тварин. Якщо з ними заговорить безгрішна людина, вони відповідають людським голосом. Цієї ночі тварини з людьми рівні, почувають те ж саме, що й люди, отже, треба з ними облатками поділитися.

Всі пішли до хліва, Вітек з ліхтарем попереду.

Корови лежали поряд і поволі ремиґали, але світло й голоси їх стривожили, вони стали мукати, важко підводитись і повертати великі рогаті голови.

— Ти — господиня, Ягусю, значить, ти й повинна розділити між ними облатку. Вони в тебе й хворіти не будуть, і краще будуть телитися. Але завтра вранці їх доїти не можна, тільки ввечері, бо в них молоко пропаде.

Ягна розломила облатку на п'ять частин і, нахиляючись до кожної корови, хрестила їм голови між рогами й клала кожній по шматочку облатки на широкий шершавий язик.

— А коням хіба не дасте? — спитала Юзька.

— Ні, вони не були під час народження Христа, значить, їм не можна давати.

Коли повертались до хати, Рох сказав:

— Кожне живе створіння, кожна тваринка й камінчик, навіть найдрібніший, і ця зірочка, ледь примітна,— все сьогодні знає, що Христос народився.

— Ісусе коханий! Все! Навіть земля й каміння! — вигукнула вражена Ягна.

— Правда, все на світі має душу, все почуває й чекає своєї години, коли Ісус зласкавиться над нею і скаже: «Встань, душе, оживи й іди на небо!» Найдрібніший черв'ячок, хистка билинка свою службу несе і по-своєму славить бога. І тільки цієї ночі, один-єдиний раз на рік, все прокидається, прислухається і чекає божого слова. І надходить година ця для одних, а для інших ще ні, і вони знову поринають у морок і терпляче дожидатимуть світанку — хто каменем, хто водою, хто землею, хто деревом, хто чимось іншим — кому як господь призначив!

Всі мовчки слухали Роха, міркуючи над його словами, які вразили їх у саме серце, тільки Борині й Домініковій не вірилося, що це правда, і хоч вони міркували і так і сяк, а зрозуміти цього не могли. Звісно, воля божа неосяжна і творить чудеса, але щоб камінь і дерева мали душу!.. Ні, вони цього не могли збагнути, та хутко перестали про це й думати, бо прийшов коваль з усією сім'єю.

— Сідайте, сідайте, вкупі веселіше! От і вся наша сім'я зібралася, тільки Гжелі немає.

Юзя сердито глянула на батька: вона згадала про Антека й Ганку, але сказати не зважилась.

Знову всі посідали на лаві біля вогню, тільки Петрек залишився надворі — він рубав дрова, щоб вистачило палива на свята, а Вітек носив оберемки і складав у сінях.

— Так, мало не забув! Наздогнав мене війт і просив, щоб ви, Домінікова, зараз же йшли до них,— жінка у нього вже кричить-розривається, напевно, вночі родить.

— А я хотіла з усіма до костьолу йти! Та якщо ти кажеш, що кричить, побіжу до неї, гляну. Була я там вранці, думала, що вона ще днів зо два проходить.

Домінікова пошепотілася про щось з ковалихою і пішла до війта. Вона тямилася на лікуванні і не одну людину на селі вилікувала краще від усяких лікарів.

А Рох став розповідати різні історії, що пасували до сьогоднішнього дня, а між ними й таку:

— Давно це було, стільки років тому, скільки минуло від різдва Христового. Ішов багатий чоловік з ярмарку, де продав пару гарних телят. Гроші він добре заховав за халяву, в руках тримав здоровенну палицю, та й сам він був дужий — перший силач у себе на селі. Проте він поспішав, щоб до ночі добратися додому, тому що в ті часи в лісах ховалися розбійники й грабували добрих людей.

Було це, мабуть, літньої пори — ліс стояв зелений, повний пахощів і веселого гомону; повівав вітер, дерева колихались, шуміли верхівками. Чоловік ішов швидко, як тільки міг, і з острахом оглядався навкруги, та нічого не примічав. Стояли собі ялина біля ялини, дуб біля дуба, сосна біля сосни, і ні душі живої, тільки пташки літали між деревами. А чоловіка брав дедалі більший страх, бо він проходив мимо хреста такими хащами, куди й око не проникало, а саме в цьому місці й нападали на людей розбійники. Чоловік прочитав уголос молитву й побіг щодуху.

Вже він щасливо вийшов з високого лісу і йшов між дрібними сосонками та кущами ялівцю, вже навіть бачив попереду колихливі зелені ниви і чув плескіт річки, спів жайворонків, вже й людей побачив вдалині, які йшли за плугами, і навіть лелек, що ключами летіли на болота. Вже доніс до нього вітер пахощі квітучих вишневих садків, коли раптом з останніх кущів вискочили розбійники! Їх було дванадцять, і всі з ножами. Чоловік захищався, але вони хутко його побороли, а через те, що він не хотів добровільно віддати гроші й кричав, повалили його на землю, наступили ногами на груди й вже підняли ножі, щоб зарізати, але раптом скам'яніли всі на місці, як стояли, з піднесеними ножами, зігнуті, страшні, нерухомі. І все навколо в ту ж мить зупинилося. Птахи замовкли й повисли в повітрі, річки перестали текти, сонце наче застигло, вітер завмер. Дерева, як їх прихилив вітер, так і залишились... І ниви теж. Лелеки з розпростаними крилами ніби вросли в небо. Навіть орач у полі, що саме підняв батіг, закам'янів на місці. Весь світ заціпенів в одну мить.

Невідомо, чи довго це тривало, та раптом залунав над землею спів ангелів:

«Бог народжується, зло втрачає силу!»

І все відразу ожило, почало рухатись, але розбійники не вбили чоловіка, побачивши в цьому чуді пересторогу, і пішли на ангельські голоси до хліва — уклонитися новонародженому синові божому, а разом з ними вклонилися йому і всі живі створіння на землі і в повітрі...

Всі дуже дивувалися тому, що розповів Рох, а після нього і Борина, й коваль стали пригадувати всякі перекази.

Зрештою Ягустинка, яка весь час мовчала, сказала гостро:

— Мелете тут, мелете, а тільки й користі від цього, що час швидше минає! Невже правда, що колись з неба сходили благодійники різні, які не давали загинути бідним і покривдженим? Так чому ж тепер таких не видно? Чи злиднів у світі менше, чи біди, чи мук сердечних? Людина все одно, що пташка беззахисна, кинута в світ,— неодмінно задушить її яструб, чи звір який, чи голод, чи смерть-костомаха прийде,— а ви тут говорите про милосердя, дурних людей тішите та дурите обіцянками, що прийде визволення! Не визволення прийде — антихрист! Оцей вам покаже справедливий суд, оцей зласкавиться над людьми, мов яструб над курчам.

Рох схопився з місця і гукнув:

— Жінко, не блюзнір, не гріши! Не слухай диявольської намови, бо підеш на загибель, у вічний вогонь.

Він упав на лаву, сльози перехопили йому горло, він увесь тремтів від святого жаху, від болю за цю пропащу душу, а отямившись трохи, всією силою віруючої душі став їй тлумачити істину й спрямовувати на путь праведну.

І так він зворушливо говорив, що навіть ксьондз з амвона не міг би сказати краще.

Тим часом Вітек, дуже схвильований відкриттям, що цієї ночі й корови можуть говорити по-людському, потихеньку викликав з хати Юзьку, й вони обоє побігли до хліва.

Тримаючись за руки, тремтячи від страху та щохвилини хрестячись, вони шугнули в корівник...

Стали на коліна біля найбільшої корови, яка була наче матір'ю всіх інших. Дух їм перехоплювало від хвилювання, сльози набігали на очі, душі тріпотіли від священного жаху, ніби в костьолі, коли підносять чашу, але вони від щирого серця вірили всьому. Вітек нахилився до самого вуха корови й тремтячим голосом шепнув:

— Сивулю! Сивулю!

А Сивуля не мовила жодного слова, тільки сопіла, жувала, ворушила губами і плямкала.

— Шо ж це з нею, чому вона не відповідає? Може, її бог покарав? Вони стали на коліна біля іншої корови, і знову Вітек покликав, мало не плачучи:

— Лиско! Лиско!

Обоє прихилилися до її морди й слухали, затаївши подих, але знову нічого не почули!

— Мабуть, грішні ми, от і не чуємо. Адже вони тільки безгрішним відповідають, а ми грішники.

— Правда, Юзю, грішні ми, грішні... Ісусе, правда... Я в хазяїна поцупив посторонки... і ремінь старий, і ще...— Вітек не міг договорити, гострий жаль і почуття провини так схопили його за серце, що сльози підкотились до горла, і він гірко заплакав, а Юзька із співчуттям вторувала йому. І так вони плакали вкупі, аж поки не призналися одне одному в усіх своїх гріхах і провинах.

А в хаті ніхто й не помітив, що їх немає — там усі співали духовні пісні, бо ж колядки у святвечір годилося співати лише опівночі.

На другій половині хати старанно мився й перевдягався Петрек — Ягна принесла йому нову одежу, яку він зберігав у коморі.

Всі навіть ахнули від подиву, коли хлопець увійшов у кімнату: він уперше скинув шинель та солдатську форму і стояв перед ними одягнений по-селянському.

— Сміялися з мене, ведмедем називали, от я й перевдягнувся,— пробурмотів він зніяковіло.

— Ти говірку зміни, а не одежу! — кинула Ягустинка.

— Говірка сама до нього повернеться,— душі він, видно, не втратив ще!

— П'ять років волочився по світах і рідної мови не чув, то й не диво, що забув!

Раптом усі замовкли. Чисте, різке калатання невеличкого дзвоника — сигнатурки — увірвалося до хати.

— На вечірню дзвонять, час збиратися!

І незабаром вийшли всі, крім Ягустинки, яка залишилася стерегти хату, рада нагоді виплакатися на самоті. Ніч була морозна, блакитна, зоряна.

Сигнатурка все видзвонювала, щебетала, мов птах, скликаючи всіх до костьолу.

І люди вже виходили з хат. Де-не-де крізь відчинені двері виривався струмінь світла, сяйнувши, як блискавиця. По інших хатах вогники згасали. У темряві часом лунали голоси, кашель, рипіння снігу під ногами. Люди вітали одне одного з різдвяним святом, і дедалі частіше в сіро-синьому присмерку ночі миготіли постаті. Юрби сунули по дорозі, і тупіт розлягався в сухому морозному повітрі.

Всі пішли до костьолу, вдома залишилися тільки зовсім немічні діди й баби, хворі й каліки.

Вже здалека видно було яскраво освітлені вікна й розчинені навстіж головні двері костьолу, куди, як вода, все линув і линув народ. А костьол був прикрашений ялинками й соснами — наче виріс тут густий бір, що затуляв білі стіни, розпростався навколо вівтарів, підіймався над лавами і майже торкався вершинами склепіння. Ліс хитався під натиском живої хвилі людей, оповитий, як млою, парою дихання, і крізь цю млу ледве поблискували свічки біля вівтарів.

А народ усе сунув і сунув без кінця.

Прийшли юрбою селяни аж із Польних Рудек. Вони йшли плече в плече, грюкаючи чобітьми,— чоловіки всі були високі, плечисті, з білим, як льон, волоссям, у синіх каптанах, а жінки всі до одної красуні, в широких спідницях і в червоних хусточках поверх очіпків.

По двоє, по троє підходили чоловіки з Модліци — немічна біднота в сірих латаних каптанах, з ціпками, бо йшли пішки. У корчмах з них завжди глузували, що вони харчуються самими в'юнами, бо жили ці селяни в низинах, серед боліт, і від них пахло торф'яним димом.

Прибував народ і з Волі — цілими родинами, мов кущі ялівцю, які завжди ростуть тісними купами. Вольські чоловіки були всі невисокі, товсті, мов напхані мішки, але рухливі, балакучі й страшенні крутії; не одного з них ловили в лісі на шкоді. Каптани в усіх були сірі, з чорними шнурами й червоними поясами.

Прийшла й ріпецька шляхта, в якої, як то кажуть, удома лише мішок та плахта,— з тих, що вп'ятьох за один коров'ячий хвіст тримаються і одну шапку втрьох носять. Ці йшли великим гуртом, мовчки дивилися на все спідлоба, звисока, а жінки їхні, одягнені по-міському, дуже гарні, білолиці, говіркі, йшли посередині, під суворим наглядом чоловіків.

Слідом за ним простували люди з Пшиленка — наче сунув високий сосновий бір: усі високі, ставні, дужі, а вдягнені так, що аж в очах рябіло! Каптани на них були білі, жилети червоні, стрічки на сорочках зелені, штани жовті в смужку, і йшли вони посередині костьолу, нікому не поступаючись дорогою, ні на кого не дивлячись, просто до вівтаря.

І вже майже останніми, наче поміщики, увійшли чоловіки з Дембіци. Їх було небагато, і заходили вони поодинці, поважно сідали на лавах перед головним вівтарем. Горді своїм багатством, вони вважали себе вищими за всіх. Жінки їхні прийшли з молитовниками, у білих очіпках, зав'язаних під підборіддями, у козакинах з тонкого сукна.

Потім ще прийшли люди з дальніх сіл, з якихось висілків, з лісових хащ, з куренів лісорубів, з маєтків — годі було всіх запам'ятати й перелічити.

І серед цієї тісної юрби, що шуміла, як ліс, рясно біліли каптани ліпецьких чоловіків, червоніли хустки їхніх жінок.

Костьол був повен ущерть до найостаннішого куточка в притворі, і тим, що прийшли останніми, довелося молитися на морозі, за дверима.

Ксьондз вийшов служити першу літургію, заграв орган, юрба захвилювалась, і всі впали на коліна.

Настала тиша. Люди молилися, не зводячи очей з ксьондза та свічки, яка палала високо над вівтарем. Орган гудів притишено, на такій жалібній ноті, що мороз пробігав по кістках, ксьондз часом повертався обличчям до юрби, простягав руки, голосно вимовляв латинські слова, і люди теж простягали руки вперед, глибоко зітхали, схилялися в побожному каятті, били себе в груди і палко молилися.

Коли відправа скінчилася, ксьондз зійшов на амвон і став читати довгу проповідь: говорив про сьогоднішній священний день, застерігав від зла. Потрясаючи руками, картав свою паству суворими словами; одні зітхали, інші били себе в груди і, вражені, каялися в гріхах. Чутливіші — особливо жінки — плакали. Ксьондз говорив гаряче й розумно, слова його западали просто в душу — звісно, тим, хто його слухав, бо було багато й таких, що дрімали, розімлівши від задухи.

Тільки перед другою вечірнею знову загримів орган, і ксьондз заспівав:

Юрба зашуміла, підводячись з колін, і підхопила могутнім хором:

Затремтіли в костьолі ялинові та соснові гілки, замигтіли свічки від цього могутнього вихору голосів. І так з'єдналися люди серцями й голосами, що наче один голос співав і линув лункою піснею до ніг святого немовляти.

Коли відслухали другу відправу, органіст почав награвати колядки на такий веселий танцювальний лад, що важко було на місці встояти, всі крутилися, притупували, дивилися вгору, на хори, й весело наспівували колядки слідом за органом.

Тільки Антек не співав разом з іншими. Він прийшов з жінкою, із Стахом і Веронкою, та вони протислися наперед, а Антек залишився біля задніх лав. Він не хотів сідати на своє давнє місце перед вівтарем — серед заможних господарів,— і оглядався, шукаючи, де б примоститися, коли раптом побачив батька з усією родиною — вони намагалися проштовхатися крізь юрбу. Ягна була попереду.

Заховавшись під ялинкою, Антек уже не зводив з неї очей. Висока, струнка, вона ніби височіла над усіма. От вона сіла на лаву скраю, біля самого проходу. Антек, не думаючи, не відчуваючи, що робить, почав теж енергійно протискуватись крізь юрбу, поки не опинився поряд з Ягною, і коли всі стали на коліна, він теж став і нахилився так низько, що майже торкався головою її колін.

Ягна не відразу його помітила — свічка, при світлі якої вона читала молитовник, блимала тьмяним вогником, а гілки ялин затуляли все навколо, отож їй нічого не було видно. Тільки коли винесли дароносицю і Ягна опустилась на коліна та, б'ючи себе в груди, нахилила голову, то несвідомо глянула вбік — і серце її завмерло. Вона закам'яніла від радості, не сміла ворухнутись, не сміла глянути вдруге. Їй здавалося, що це видіння, сон... Ягна заплющила очі і добго-довго стояла на колінах, схиляючись до землі, майже непритомна від хвилювання. І раптом сіла на місце й глянула просто в обличчя Антекові.

Так, це був він, Антек, дуже схудлий, почорнілий і такий змучений, що вона побачила це навіть у півтемряві. Його великі, сміливі, завжди суворі очі дивилися зараз так ніжно, сповнені були такого жалю, що в Ягусі серце стислося тривогою і співчуттям, сльози самі підступили до очей.

Вона сиділа нерухомо, як і інші жінки, дивилася в молитовник, але не розрізняла жодної літери, не бачила навіть сторінок. Страдницькі очі Антека, блискучі, сумні, стояли перед нею, ясніли, мов зорі, затуляли світ, і вона забула все, ніби втонула в них, а він усе стояв біля неї на колінах. Ягуся чула його уривчастий, гарячий подих, відчувала ту солодку, ту страшну силу, що линула від нього просто до неї в серце, міцно з'єднувала їх обох, проймала страхом і блаженством, тремтінням, від якого можна було втратити розум, яке охоплювало її таким поривом кохання, що в ній тріпотіла кожна жилка, а серце билося, мов птах, якому пустуни поприбивали крила до стіни цвяхами.

Скінчилася відправа, проповідь, друга відправа, люди співали хором, молилися, зітхали, плакали, а ці двоє, наче відірвані від усього світу, не чули, не бачили, не почували нічого, крім себе й свого кохання.

Страх, радість, любов, спогади, обіцянки, клятви й палке бажання по черзі спалахували в них, линули із серця до серця, сплітались, і вони почували вже одне й те ж, однаковим вогнем горіли їхні очі, одним бажанням билися серця.

Антек присунувся ще ближче, притулився плечем до її стегна, так що Ягна мало не зомліла і обличчя її спалахнуло гарячим рум'янцем, а коли вона знову опустилася на коліна, шепнув їй у вухо гарячими, як вогонь, губами:

— Ягусь! Ягусь!

Вона здригнулась і мало не впала від хвилювання — такою солодкою знемогою, такою радістю наповнив її цей голос!

— Вийди як-небудь до сінника... Я чекатиму щовечора... Не бійся... Мені дуже треба з тобою поговорити... Вийди!..— шепотів він так пристрасно і так близько, що його подих обпікав їй обличчя.

Ягуся не відповідала — сили її зрадили, голос перехопило, а серце так билося, що, напевно, його стукіт чули люди навколо. Вона трохи підвелася, наче вже хотіла зараз іти туди, куди він просить, куди наказує ім'ям любові... туди, до сінника.

Загриміла перша колядка, задвигтів костьол від співу, Ягуся трохи отямилася, сіла на лаву, озирнулась навколо.

Антека вже не було видно, він непомітно відсунувся вбік, вийшов і пробрався на цвинтар.

Довго стояв він на морозі під дзвіницею, жадібно вбираючи холодне повітря і поступово приходячи до пам'яті. І така радість клекотіла в нього в серці, такий вихор сили він відчував у собі, що не чув співу, який линув з дверей костьолу, не чув якихось тихих, жалібних звуків, що бриніли на дзвіниці. Набрав пригорщу снігу і жадібно посмоктав, потім перескочив через мур на дорогу — і вихором помчав у поле.

V

Сім'я Борини тільки на світанку повернулася з костьолу, і не минуло й десяти хвилин, як в усьому домі вже розлягалося лунке хропіння. Тільки Ягуся не спала, хоч була дуже втомлена. Даремно заривалася вона в подушки, даремно заплющувала очі й навіть натягала перину на голову — ніщо не допомагало, сон не приходив; якийсь кошмар навалився на груди, і вона не могла ні зітхнути, ні крикнути, ні схопитися з ліжка. Вона лежала нерухомо, в тому заціпенінні напівсну-напівдійсності, коли розум безсилий у чому-небудь розібратися, а душа, наче зіткана із спогадів, вбирає в себе весь світ, кружляє над землею, заглиблена в споглядання чудес, одягається в сонячне проміння, сама схожа лише на відбиток у чистій, але бурхливій воді. Так було і з Ягною: хоч вона й не заснула, однак усе зникло з її свідомості і, мов птах, кружляла її душа в чудесному царстві давно минулих днів, вмерлих годин, живих лише в пам'яті. Їй ввижалося, ніби вона в костьолі, а поряд стоїть Антек на колінах і все щось говорить, і пече її очима, пече словами, наповнює солодким болем і страхом... Раптом лунає спів, звучить орган, і кожна нота відлунює в її серці. В цю мить бачить вона перед собою червоне грізне обличчя ксьондза, його простягнені над юрбою руки, палаючі свічки...

За цими приходили інші, давні спогади: зустрічі з Антеком, поцілунки, обійми... Її охоплювало жаром, від палкого знесилля вона вся витягалась і міцно притискалась до подушок. Та раптом виразно чула: «Вийди! Вийди!» І вона підводилась, і в думках ішла, ішла... прокрадалася під деревами, в мороці, вся тремтіла від страху, і чиїсь крики линули слідом за нею, і жахом віяло з темряви.

Так весь час видіння зринали перед нею, і вона не могла отямитись, визволитися з-під їхньої влади. Видно, кошмар її душив, або нечистий спокушав і підохочував до гріха!

Вже зовсім розвиднілось, коли Ягуся встала з постелі, але вона почувала себе, мов з хреста знята: всі кістки нили. Вона була бліда, неуважна і невимовно сумна.

Мороз трохи попустив, але навколо все потемніло, інколи порошив сніг, а часом зривався сильний вітер, шарпав дерева, здіймав туман снігової куряви, свистів на дорогах. Але село так і гуло від святкової гульні. На вулицях було повно народу, раз у раз хтось мчав саньми, люди збиралися у дворах або ходили одне до одного в гості, а дітлахи цілим табуном, мов лошата на вигоні, сковзалися на льоду ставка, і крики їхні чути було по всьому селу.

Але Ягуся була невесела.

Її морозило, хоч вогонь гудів у печі; на серці було сумно, хоч у хаті стояв безупинний гамір і дзвеніли Юзині пісні. Вона почувала себе чужою в своїй сім'ї, такою чужою, що з острахом поглядала на всіх, наче опинилася серед розбійників.

І часто, знеможена душевною боротьбою, прислухалася вона до палкого шепоту Антека, який весь час однаково пристрасно звучав в її серці.

«Гнів божий і вічні муки чекають таких»,— чула вона іноді голос ксьондза, бачила перед собою його червоне обличчя й простягнуті з погрозою руки. І страшно їй ставало, вона ціпеніла, охоплена глибоким відчуттям своєї провини.

«Ні, не вийду до нього! Гріх це, смертний гріх»,— повторювала вона собі, зміцнюючи свою рішучість, відгороджуючись цим від спокуси. Але душа кричала від туги й муки, рвалася до Антека, рвалася всією силою, всім прагненням життя, як дерево, придушене обвалом, тягнеться навесні до сонця, як тягнеться до нього земля, прокидаючись під першим подихом тепла...

Та Ягна ще боялася гріха, ще намагалася побороти себе, не думати про Антека, забути його назавжди. Вона не виходила з хати, боялася навіть у двір вийти,— а що, коли він де-небудь чекає, причаївшись, а що, як покличе її! Хіба вона тоді встоїть, стримає своє серце, не полетить на його поклик?

Вона почала хозяйнувати, та роботи було небагато — Юзя вже все зробила. До того ж старий ходив за нею слідом і не дозволяв ні до чого доторкнутися.

— Та відпочинь ти, не надривайся, бо коли б з тобою чогось передчасного не трапилось!

І вона кидала роботу, марно вешталася по хаті, дивилася у вікна, стояла на ґанку. Її чимраз дужче мучила нудьга і роздратування — сердили чоловікові очі, що невідступно стежили за нею, дратував веселий гамір у хаті, заважав навіть лелека, який блукав скрізь, і вона навмисно зачіпала його спідницею. Нарешті вона не витримала і, обравши слушну хвилину, побігла до матері. Вона бігла навпростець, через став, і все-таки тривожно оглядалась — чи не стоїть десь Антек, причаївшись за деревом.

Матері вдома не було, вона забігала вранці й знову пішла до війтової жінки. Єнджик курив, пускаючи дим у пічку, і щохвилини вибігав на ґанок глянути на дорогу — чи не йде мати, бо Шимек, збираючись погуляти, одягався в спальні.

У Ягни відразу змінився настрій, зникли всі турботи, тільки-но вона опинилася в рідній хаті. Їй полегшало на серці, вона повеселіла і якось непомітно почала поратися по господарству. Заглянула в корівник, процідила молоко, яке з ранку так і стояло в дійницях, насипала курям зерна, підмела хату, скрізь поприбирала і весело розмовляла з братами. Шимек у новому каптані вийшов уже із спальні і зачісувався перед дзеркальцем.

— Куди це ти?

— На село. У Плошків сьогодні хлопці зберуться.

— А мати тебе пустить?

— Я в неї дозволу питати не буду! У мене свій розум є і своя воля... Що схочу, те й зроблю.

— А певне, що зробиш, певне! — підтакував йому Єнджик, з тривогою поглядаючи у вікно.

— Еге, щоб ти знав, зроблю, на злість їй зроблю! І до Плошків піду, і в корчму піду, і з хлопцями пити буду! — задерикувато вигукнув Шимек.

— Дай дурневі волю, то він, як теля, помчить хтозна-куди, хоч йому ще цицьку ссати треба! — сказала Ягна тихо, але не сперечалася з ним, навіть коли він став лаяти матір і сипати погрозами. А втім вона його майже не слухала. Час було повертатися додому, а їй так шкода було йти звідси! Мало не плачучи, вона підвелася й пішла.

Вдома стояв ще більший гамір, ще веселіше було, ніж уранці. Прибігла Настка Голуб, і вони з Юзькою цокотіли так, що на вулиці було чути.

— Знаєш, гілочка моя розцвіла! — гукнула Юзя Ягні, коли та зайшла в хату.

— Яка гілочка?

— А та, що я зрізала на Андрія, посадила в пісок і тримала на печі! Вчора дивилася — ще жодної квіточки не було, а за ніч вона вся розцвіла. Ось поглянь!

Вона обережно принесла горнятко з піском, у якому стриміла велика вишнева гілка, вся всипана ніжними пахучими квіточками.

— Це черешня,— квіточки рожеві й пахнуть! — поважно заявив Вітек.

— Правда, правда, черешня!

Всі оточили Юзю й з несвідомою радістю та захватом дивилися на запашну квітучу гілочку. В цю хвилину зайшла Ягустинка, вже знову самовпевнена, зухвала, говірка, тільки й чекаючи нагоди, щоб зачепити когось гострим словом.

— Розцвіла гілочка, це правда, але не для тебе, Юзю, тобі ще ремінь потрібний або що-небудь твердіше! — сказала вона, ледве встигши переступити поріг.

— Ні, для мене! Я її сама зрізала, вночі проти Андрія, сама...

— Ти ще молода. Це вона, мабуть, Настусі вінець віщує,— сказала Ягна.

— В горщик ми її з Настусею разом саджали, а зрізала я сама, значить, для мене вона й зацвіла,— кричала Юзя, мало не з плачем, бо не знайшла ні в кого підтримки.

— Ще встигнеш за хлопцями ганяти та стояти біля перелазів, спершу старшим треба, старшим! — сказала Ягустинка, ні на кого не дивлячись і усміхаючись Настусі.— Ну, тихо, Юзю, цить! Знаєте новину? Магда, ота, що в органіста робила, вночі родила на паперті!

— Та що це ви за чудеса розказуєте?

— Якби ж то чудеса, а то чистісінька правда! Амброжій ішов дзвонити і наступив на неї...

Господи Ісусе! І не замерзла?

— Де там! Дитина на смерть замерзла, а Магда ще дихає. Віднесли її в плебанію і досі до пам'яті приводять... А краще б уже не приводили... Навіщо їй жити на світі, що її доброго чекає? Саме поневіряння та важка праця.

— Матеуш розповідав, що коли її від органіста вигнали, вона весь час ходила до млина і там сиділа, але потім Франек її побив і прогнав. Начебто мельник йому так звелів.

— А що ж йому було з нею робити — в рамку вставити і на стіну повісити? Чоловіки всі однакові: поки не взяв — обіцяв, а дістав — то й перестав! Звісно, не без того, шо й Франек винен, але ще більше винні органіст із жінкою. Поки Магда здорова була, орали нею, наче двома волами, сама всю роботу вернула.— хазяйство ж у них чимале: п'ять корів, а дітей скільки, та свиней, та птиці, та землі скільки! А коли захворіла, вигнали. Не люди — звірі!

— Навіщо ж вона з Франеком злигалась? — вигукнула Настка.

— І ти б те саме зробила, навіть із Яськом, коли б вірила, що він з тобою одружиться.

Настка палко заперечила і мало не посварилася з Ягустинкою, однак зайшов Борина, і обидві притихли.

— Чули про Магду? Вже ожила, привели її до пам'яті Амброжій каже — ще трохи, і пішла б на той світ. Рох тре її снігом і напуває чимось, але, видно, довго їй доведеться лежати.

— Куди ж вона подінеться, бідолаха, куди?

— Козли повинні були б її до себе взяти,— адже вона їм рідня.

— Козли! Самі тільки з того й живуть, що де-небудь випросять, вициганять чи вкрадуть,— на які ж це гроші вони її лікуватимуть? Стільки заможних господарів на селі, стільки багачів, а врятувати людину ніхто не квапиться!

— Ну, як же, у господарів грошей повні криниці, все їм з неба падає, тільки знай — роздавай на всі боки. У кожного свого клопоту доволі, що йому до чужих! Невже я всіх старців повинен підбирати з дороги, до себе в хату приводити, годувати, лікувати, та ще, може, і лікарям платити? Жінка ви стара, а в голові вітер свище!

— Правда, іншим допомагати ніхто не повинен, але ж людина теж не скотина, щоб під тином здихати.

— Так вже воно є, так завжди й буде на світі. Ви, чи що, це переробите?

— Пам'ятаю, раніше, ще за панських часів, була на селі лікарня для бідних,— у тому домі, де тепер органіст живе. Добре пам'ятаю! І платили селяни від морга.

Борина роздратувався і не хотів далі вести розмову.

— Допоможуть ваші балачки, як мертвому кадило! — кинув він, насупившись.

— Звісно, не допоможуть, звісно. Коли в людини у серці немає жалю до чужого горя, перед нею і жалітись нічого. Кому живеться добре, той думає, що все в світі іде, як належить, як бог звелів!

На це Борина нічого вже не відповів, і Ягустинка заговорила з Насткою.

— Ну, як там у Матеуша боки? Краще?

— У Матеуша? А що з ним трапилося?

— Невже не знаєте? — вигукнула Настка.— Адже ще перед святом — у вівторок, либонь,— ваш Антек його побив. Узяв за карк, виніс із млина та як жбурне об загорожу — аж чотири жердини в ній тріснули, а Матеуш у річку впав і мало не втонув. Тепер хворий лежить, кров'ю харкає і ворухнутися не може. Амброжій каже, що в нього печінка перевернулась і чотири ребра зламано! Він весь час так кричить, так стогне!..

Вона розплакалася.

Від перших слів Настки Ягна рвонулась, наче хто її вдарив у серце,— в неї відразу майнула думка, що ті посварилися через неї. Але вона знову сіла на скриню і притулилась обличчям до Юзиної гілочки, щоб охолодити свіжими пелюстками свої палаючі повіки.

Всі були здивовані — в хаті у Борини ніхто ще нічого не знав. Хоча про цю новину з першого дня говорило все село, до них вона не дійшла.

— Наскочив свій на свого, розбійник на розбійника! Не бійсь, помиряться,— буркнув Борина. Видно, він розсердився, бо, насупившись, став підкидати дрова в піч.

— Через що вони побились? — спитала трохи згодом Ягна в Ягустинки.

— Через тебе! — із злістю відповіла стара.

— Ні, ви правду скажіть!

— Правду й кажу. Матеуш хвалився на млині перед чоловіками, що часто бував у тебе в спальні, Антек це почув і відлупцював його. Гризуться за тебе, мов псюри за суку!

— Ви ці жарти покиньте, нелегко мені їх слухати!

— Спитай у людей, коли мені не віриш. Адже я не стверджую, що Матеуш правду сказав, а тільки так він людям розповів!

— Бреше він, проклятий, бреше!

— Хіба від пліток де сховаєшся? Вони тебе й після смерті знайдуть.

— От добре, що Антек відлупцював його! Я б ще додала! — люто просичала Ягна.

— Дивіться-но, наша курочка яструбині пазури показала!

— За брехню я хоч убити готова! Бреше він, поганець!

— І я те ж саме всім кажу, та от не вірять, і кісточки твої перемивають.

— Замовкнуть, коли їм Антек язики вкоротить.

— Що ж, він за тебе з цілим світом воюватиме? — злостиво всміхнулася Ягустинка.

— Ви, як іуда,— підтакуєте, а самі раді чужому лихові!

Ягуся страшенно розсердилась — може, вперше в житті вона була в такому гніві. Вона така лиха була на Матеуша, що готова була зараз же бігти до нього й нігтями вчепитися йому в обличчя. Не знести б їй, здається, цієї злоби, якби не згадка про Антека та його великодушність. Ягна пройнялася величезною ніжністю до нього, невимовною радістю за те, що він заступився за неї, не дав скривдити. І все-таки вона так метушилася по хаті, так за кожну дрібницю кричала на Юзю й Вітека, що старий стурбувався, підсів до неї, почав гладити по обличчю й запитувати:

— Що з тобою, Ягусю? Що з тобою?

— А що? Нічого. Відсуньтеся! Ще на людях будете лащитись! Вона сердито відсторонила його.

«От ще, буде мене гладити та обіймати, старий недолуга!» — думала вона з люттю. Вперше за весь час помітила Ягуся, який старий її чоловік, вперше в ній прокинулася огида й глибока неприязнь, майже ненависть до нього. З таємною зловтіхою, з презирством придивлялася вона до нього. Він і справді дуже постарів за останній час, волочив ноги, горбився, руки в нього трусились.

«Дід нещасний! Руїна!»

Вона здригнулася від огиди і ще з більшою втіхою почала думати про Антека, вже не захищаючись від спогадів, не відганяючи солодкого шепотіння спокуси.

А день тягнувся нескінченно, сили не було витримати. Ягна щохвилини виходила то на ґанок, то в сад за хатою і з-за дерев дивилася в поле. Або, спершись на лозовий пліт, який відокремлював сад від дороги, що тяглася ген за село, сумними очима дивилася в далечінь, на засніжені поля, на темні ліси, однак нічого не бачила — так переповнювала її глибока радість, що Антек за неї заступився і не дозволив її ганьбити.

«Такий усіх подолає! Силач! — думала вона розчулено.— Якби він зараз, у цю мить, був тут, я б не опиралась, ні!»

Сінник стояв неподалік, одразу за дорогою, на краю поля. В ньому цвірінькали горобці. Вони цілими зграями ховалися у великій дірі, що була в сіні: наймитові не хотілося лазити нагору і скидати звідти сіно, як наказував Борина, і він висмикував його потроху зсередини — от і вийшла така яма, де могло вміститися принаймні двоє людей.

«Вийди! Вийди до сінника!» — несвідомо повторювала Ягна Антекове прохання.

Задзвонили на вечірню, і вона побігла додому. Їй захотілося піти самій до костьолу: вона чогось сподівалася зустріти там Антека.

У костьолі його, звичайно, не було, але біля входу, в притворі, вона зустрілася з Ганкою. Привіталась і опустила простягнуту до кропильниці руку, щоб Ганка перша могла вмочити пальці. Але та на привітання не відповіла, не торкнулася свяченої води і, проходячи мимо, глянула на Ягну так, наче каменем ударила.

У Ягни навіть сльози підступили до очей від такої образи і явної злоби, але, сівши на своє місце, вона не могла відвести погляду від виснаженого блідого обличчя Ганки.

«Антекова жінка і така здохлятина — шкіра та кістки! Ну-ну!» — подумала вона, однак миттю забула про неї, бо заспівав хор, і. Орган заграв так чудесно, тихо й урочисто, що Ягуся вся поринула в музику. Ніколи ще їй не було так добре в костьолі. Вона навіть не молилася, молитовник лежав нерозкритий, чотки нерухомо висіли на пальцях, а вона все зітхала, дивилась, як морок поволі напливав з вікон, дивилась на ікони, на іскристе світло, на позолоту й на ледве видні фарби. Душа її летіла в якийсь інший світ, заглиблювалась у ці приглушені, тихі звуки, в молитовні співи, в священний екстаз і черпала в ньому глибоке забуття. Ягна вже не пам'ятала, де вона, їй ввижалось, що святі сходять із стін, ідуть до неї, ясно всміхаючись, простягають благословляючі руки, линуть над усім народом в костьолі, і народ схиляється, мов нива під вітром, а над головами розвіваються ризи, блакитні, червоні, сяють милосердні очі і звучить невимовно прекрасна музика, повний вдячності спів...

Ягуся отямилась, коли скінчилася вечірня й замовк орган,— тиша пробудила її від сонних мрій. Вона з жалем підвелась і вийшла разом з іншими. Перед костьолом знову зіткнулася з Ганкою — та зупинилася, наче хотіла щось сказати, але тільки глянула з ненавистю й пішла.

«От дурна! Витріщає очі й думає мене цим злякати!» — говорила собі Ягуся, повертаючись додому.

Настав вечір — тихий, дрімотний святковий вечір. Було темно, зорі сонно світили в каламутному небі, часом тільки блискаючи яснішим променем, сніжок порошив повільно, беззвучно, миготів за вікнами, тягнувся нескінченною кошлатою пряжею.

У хаті теж стояла сонна тиша. Тільки-но смеркло, прийшов Шимек — наче, щоб відвідати сестру, а насправді — щоб зустрітися з Насткою. Вони сиділи поряд і тихо розмовляли. Борини ще не було. Біля печі сиділа Ягустинка і чистила картоплю, а на другій половині Петрек тихенько награвав на скрипці щось таке жалібне, що навіть Лапа часом скавулів або протяжно вив. Біля нього сиділи й Вітек з Юзею. Ягна, схвильована сумними звуками скрипки, гукнула крізь двері:

— Перестань, Петреку, бо мені від твоєї музики плакати хочеться!

— А мені так під музику найкраще спиться,— засміялась Ягустинка.

Скрипка замовкла, і лише трохи згодом її тихий, ледве чутний спів долинув вже звідкілясь з-за стайні,— туди пішов Петрек і грав ще довго, до пізньої ночі.

Вечеря вже була майже готова, коли повернувся Борина.

— А жінка війтова народила! Метушня там чимала, стільки людей набилося в хату, що Домінікова вже їх розганяє. Треба буде тобі, Ягусю, зайти до неї завтра.

— А я зараз побіжу, зараз! — скрикнула Ягна швидко, вся спалахнувши.

— Можна й зараз. Я піду з тобою.

— Е... то, може, краще завтра? Ви кажете, народу там багато? То я вже краще вдень... Та й сніг іде, темінь!..— відмовлялась Ягна, раптом втративши охоту йти, а старий і з цим згодився, не наполягав. До того ж прийшла ковалиха з дітьми.

— А де твій?

— У Волі молотарка зіпсувалася, то його туди покликали, бо тамтешній коваль сам не може впоратись.

— Щось частенько він тепер до маєтку став їздити,— багатозначно докинула Ягустинка.

— А вам це що, заважає?

— Нічого, я тільки так примічаю — міркую, що з цього вийде. На тому й скінчилося. Нікому не хотілося заводити голосної спільної розмови, говорили тихо, знехотя — всіх морила дрімота після безсонної ночі, навіть вечерю їли неохоче. То той, то інший з подивом поглядали на Ягусю, що гарячково метушилася по хаті, запрошувала їсти, коли всі вже поклали ложки, невідомо чому голосно сміялася або, підсівши до дівчат, плела всякі нісенітниці і, не скінчивши, бігла на другу половину, але вже з сіней поверталася назад. Її наче охопила якась болюча гарячка, повна тривоги й страху. Вечір тягнувся повільно, важко, сонно, а в ній уперто зростало, розгорялось нестримне бажання вибігти за хату, туди... до сінника. Та вона не могла на це зважитись, боялася, що помітять, боялася гріха. Вона з усієї сили намагалась опанувати себе й тремтіла від муки. Душа в ній вила, мов пес на ланцюгу, серце краялось.

«Ні, не витримаю я, не витримаю!.. А він, мабуть, уже стоїть там, чекає... виглядає... може, блукає коло хати... чи де-небудь у саду причаївся і заглядає у вікна — дивиться зараз на мене! Просить... серце в нього німіє з жалю, що я не вийшла... Побіжу, не витримаю більше!.. Хоч на хвилинку, хоч одне слово скажу йому: «Іди звідси, не можна мені вийти, гріх...»

Вона вже шукала очима свою хустку, вже йшла до дверей... Та раптом щось наче схопило її за шию і втримало на місці: їй стало страшно. Та й очі Ягустинки невідступно стежили за нею, мов собаки, що вишукують слід, і Настка якось дивно поглядала, і старий теж.

«Знають вони що-небудь? Здогадуються? Ні, не вийду сьогодні, нізащо не вийду!»

Зрештою вона себе переборола, але була така змучена, що вже не помічала нічого навколо. Отямилася тільки тоді, коли Лапа загавкав біля ґанку. В хаті було вже майже порожньо, залишилась тільки Ягустинка, що дрімала біля печі, та старий. Він дивився у вікно, бо собака гавкав, як несамовитий.

«Напевно, Антек! Не дочекався мене і...» — Ягна з жахом схопилася з місця.

Однак у дверях з'явився старий Клемб, а за ним поволі увійшли, обтрушуючись і збиваючи на порозі сніг з чобіт, Вінцерек, кульгавий Гжеля, Міхал Кабан, Франек Билиця — Ганчин дядько,— криворотий Валентій і Юзеф Вахнік.

Борина був здивований таким нашестям, проте й знаку не подав, привітався за руку з кожним, запросив гостей сідати, підсуваючи їм лави, і став частувати тютюном.

Гості посідали всі вряд і з охотою почали нюхати тютюн. Хто чхав, хто витирав носа, а хто й очі: тютюн був міцний. Дехто роздивлявся по хаті. Один кинув слово, другий відповів — розважливо, поміркувавши,— і зав'язалася розмова. Хто говорив про сніг, хто про свої турботи, а хто тільки зітхав і кивав головою,— і всі разом спритно спрямовували розмову на те, для чого прийшли.

А Борина крутився на лаві, заглядав усім у вічі, забігав з різних боків, мало за язики гостей не тягнув, аби швидше довідатись, чого вони прийшли.

Але їх не так легко було обійти. Вони сиділи вряд, усі сиві, голені, висохлі, всі ровесники, міцні ще, хоч і зігнуті до землі старістю й працею, схожі на поросле мохом придорожнє каміння, суворі, кремезні, вперті й мудрі. Вони стереглися передчасно мовити хоч слово і блукали манівцями навколо, мов хитрі собаки, які заганяють овець у кошару.

Нарешті Клемб відкашлявся, сплюнув і сказав урочисто:

— Що вже тут марудити та хитрувати? Ми прийшли: довідатись, будете ви з нами заодно, чи ні?

— Без вас вирішити не можемо.

— Адже ви перший господар на селі...

— І розуму вам господь бог дав досить!

— І хоч посади ви ніякої не займаєте, а в громаді верховодите...

— Кожен на вас оглядається.

— А тут ідеться про спільну справу. Усіх нас скривдили...

Так кожен підлещувався по-своєму. Борина навіть почервонів, розвів руками і скрикнув:

— Люди добрі, та ж я ніяк не зрозумію, з чим ви прийшли до мене?

— Та про наш ліс поговорити — адже його після водохреща рубатимуть.

— А я чув, що на тартаку вже пиляють якесь дерево.

— Це те, що євреї привезли з Рудки,— не знаєте, чи що?

— Не знаю. Ніколи мені ходити по людях та розпитувати.

— А самі ж найперші лаяли пана.

— Я думав тоді, що він наш ліс продав.

— А чий же він продав? — крикнув Кабан.

— Той, що він собі прикупив.

— Продав він і прикупний, продав і наш за Вовчим Долом, і буде його рубати.

— Без нашої згоди не буде!

— Коли б не так! Вже ліс розміряний, дерева всі позначені, і після водохреща почнуть рубати.

— Якщо так, треба їхати із скаргою до комісара,— сказав Борина, поміркувавши.

— Від сівби до жнив не кожен буде жив! — буркнув Кабан.

— А як хто на смерть хворий, тому й лікар ні до чого! — підхопив криворотий Валентій.

— Скаргою ми тільки те зробимо, що перш ніж начальство приїде й заборонить, від нашого лісу вже й пеньків не залишиться! Пам'ятаєте, як було в Дембіці?

— Пан — мов той вовк: якщо одну вівцю вхопить, миттю всю отару перетягає.

— А йому не треба потурати!

— Мудре слово ви сказали, Мацею. Завтра відразу після обідні зберуться в мене господарі — щоб прийняти якусь ухвалу. От ми й прийшли кликати вас на нараду.

— Усі прийдуть?

— Так. Просто з костьолу.

— Завтра... А мені завтра неодмінно треба у Волю їхати. Правду вам кажу: там рідня хазяйство ділить, та посварилися, вже й до суду подають, отож я обіцяв їх розсудити, щоб сиротам кривди не було. Доведеться їхати. Але, як ви щось ухвалите, я до цього пристану так, наче вирішував із вами спільно.

Діди вийшли не зовсім задоволені. Хоча Борина їм підтакував і заздалегідь на все згоджувався, однак вони добре відчули, що він хитрує і не хоче їх одверто підтримувати.

«Гаразд, вирішуйте собі, та без мене! — думав тим часом Борина.— Ні війт, ні мельник, ніхто з найперших хазяїв з вами заодно не буде! Нехай пан побачить, що я проти нього не йду, тоді він швидше заплатить мені за корову... і окремо зі мною домовиться... Дурні... Дати б йому зрубати все до останньої ялинки, а потім тільки зняти галас, до суду подати, арешт накласти, притиснути його як слід, то він дав би більше, ніж просять. Нехай вони радяться, а я почекаю збоку. Мені нема куди поспішати!»

Всі в хаті вже полягали спати, а Мацей сидів, писав крейдою на лаві і до глибокої ночі міркував.

Коли настав ранок, він, одразу після сніданку, наказав наймитові запрягати коней у сани.

— Я у Волю їду, як учора казав. Ти, Ягусю, доглядай тут хату, а якщо питатимуть, усім кажи, що мені неодмінно треба було їхати. Та до війтової жінки зайди.

— Пізно повернетесь? — спитала Ягна з таємною радістю.

— Надвечір, а може, ще й пізніше.

Він став одягатись, а Ягна принесла йому з комори одежу, зав'язала стрічки біля коміра сорочки, допомагала збиратись і з гарячковим нетерпінням гнала Петрека запрягати коней. Вона вся тремтіла, не могла встояти на місці, радість вирувала в ній, радість, що чоловік поїде на цілий день, повернеться пізно, може, вночі, а вона залишиться сама і смерком... смерком вийде до сінника... Вийде! Гей! Вже рвалася душа туди, сміялися очі, самі простягалися руки, здіймалися груди, і гарячими блискавками ходив по тілу вогонь, заливав солодкою мукою... Та раптом незрозумілий страх охопив її, стиснув серце, вона притихла, знітилась і блукаючими очима стежила за Бориною, поки він підперізувався, одягав шапку і віддавав якісь розпорядження Вітеку.

— Візьміть мене з собою! — шепнула вона раптом.

— Отакої! А в хаті ж хто залишиться? — здивувався Борина.

— Візьміть! Сьогодні свято, день святого Стефана, роботи вдома немає, візьміть! Нудно мені чогось! — вона просила так гаряче, що Борина згодився.

Через кілька хвилин Ягна була готова, і вони помчали так швидко, що хмара снігової куряви знялася за саньми.

VI

— А я вже думав, що ти десь у снігу загрузла! — сказав Борина ущипливо.

— Та хіба доберешся швидко в таку завірюху? Я навпомацки йшла,— сніг так сипле, що очей розплющити не можна. На дорогах — кучугури, завія, за два кроки нічого не видно.

— Мати вдома?

— Вдома, звичайно, куди ж вона піде в таку собачу погоду? Вранці була в Козлів" — з Магдою дуже погано. От-от помре. Мати вже нічим їй допомогти не може,— розповідала Ягна, струшуючи з себе сніг.

— А на селі що чути? — спитав Борина насмішкувато.

— Ідіть, розпитайте, та й довідаєтесь, я за новинами не бігала.

— Не знаєш, пан приїхав?

— Пес такої завірюхи не витримає, чого б то панові схотілося їхати?

— Кому їхати треба, того й завірюха не злякає.

— Звичайно, кому треба,— недовірливо всміхнулася Ягна.

— Він сам обіцяв, ніхто його не просив,— сказав Борина суворо. Відклав рубанок, устав з ослона і, підійшовши до вікна, виглянув, але на вулиці кружляла така завірюха, що не видно було ні тинів, ні дерев.

Здається, сніг ущух,— зауважив він уже м'якше.

— Авжеж. Тільки вітер так і шмагає, хуга така, що й дороги не видно,— сказала Ягна. Відігрівши руки, вона почала перемотувати пряжу з веретена на мотовило, а старий знову сів за свою роботу, проте щоразу нетерпляче поглядав у вікно і прислухався.

— А де ж Юзька? — спитав він трохи згодом.

— У Настки, певно, раз у раз туди бігає.

— От дзига, п'яти хвилин вдома не всидить!

— Каже, нудно їй тут.

— Ще чого! Розваг собі буде шукати!

— Це вона тільки для того й робить, щоб від роботи втекти.

— А ти їй хіба наказати не можеш?

— Говорила не раз і не два, а вона на мене горлає, як на собаку. Поки ви її не приборкаєте, їй плювати на мої накази.

Борина пустив ці скарги повз вуха. Він прислухався з дедалі більшим нетерпінням, але жодного звуку не чути було знадвору, тільки хуга вила та ніби дубиною била в стіни, так що дім тріщав і стогнав.

— Підете? — тихо спитала Ягна.

Він не відповів; у цю хвилину відчинилися двері в сіни, в кімнату влетів задиханий Вітек і вже з порога гукнув:

— Пан приїхав!

— Давно? Зачиняй швидше двері!

— Щойно. Ще бубонці чути.

— Сам їхав?

— Не знаю. Так мете, що я тільки коней побачив.

— Біжи в цю мить і довідайся, де він зупинився.

— Підете до нього? — спитала Ягна, затаївши дух.

— Почекаю, поки покличуть, напрохуватися не буду. Та вони без мене нічого не надумають.

Обоє замовкли. Ягна мотала пряжу, лічила нитки і зв'язувала їх у пасма, а старий, у якого від нетерпіння робота не клеїлася, встав і почав одягатись. Він ще не встиг узяти шапку, як примчав Вітек.

— Пан сидить у мельника, в тій кімнаті, що вікнами на вулицю, а коні стоять на подвір'ї.

— Де це ти так у сніг викачався?

— Мене вітер у замет звалив.

— Брешеш! З хлопчиськами, мабуть, у снігу качався.

— Їй-богу, вітер мене звалив.

— Дери одежу, дери. Як дам тобі, поганцеві, ременя, знатимеш.

— Та я ж правду кажу! Так віє, що на ногах встояти важко.

— Відійди від печі, вночі будеш вигріватися! Скажи Петрекові, щоб ішов молотити, а ти йому допоможи. Не ганяй по селу, висолопивши язика, мов цуценя!

— Зараз, я тільки ще дрівець принесу, хазяйка звеліла...— жалібно сказав Вітек, дуже ображений тим, що йому не дали розповісти про все побачене. Він ще покрутився по хаті, свиснув Лапі, але той згорнувся клубком і не хотів уставати, отож довелося йти самому. Борина, вже зовсім одягнений, тинявся з кутка в куток, поправляв вогонь у печі, заходив у комору, поглядав у вікно або виходив на ґанок і чекав з дедалі більшим нетерпінням, але ніхто не приходив його кликати.

— Може, забули...— зауважила Ягна.

— Овва! Про мене забудуть!

— Ви ковалеві вірите, а він брехун найперший!

— Дурна! Не кажи про те, чого не розумієш!

Ображена Ягна замовкла, і марно старий після цього ласкаво заговорював з нею,— вона не відповідала. Зрештою він і сам розлютився, одягнув шапку і вийшов, грюкнувши дверима.

Ягна налагодила куделю, присіла біля вікна й почала прясти, час від часу поглядаючи крізь вікно на завірюху, яка кружляла надворі.

Вітер люто завивав, снігові вихорі, заввишки з дім або височенне дерево, кружляли скрізь і шарпали хату, так що все в ній двигтіло. Побрязкували в шафці миски, гойдалися біля стелі прикраси, вирізані з облаток. З вікон і дверей віяло таким холодом, що Лапа раз у раз шукав собі теплішого місця, а Ягна куталася в хустку.

Знадвору тихенько зайшов Вітек і покликав несміливо:

— Хазяйко!

— Чого тобі?

— Знаєте, якими кіньми пан приїхав,— мов змії! Карі, в червоних сітках, з перами на головах, на збруї бубонці так і сяють золотом, мов ікони в костьолі! А мчали як — швидше, ніж вітер!

— Оце диво! Адже коні панські, не наші, сільські.

— Господи Ісусе! Я таких дияволів ніколи не бачив!

— Ще б пак, нічого не роблять, чистий овес їдять!

— Напевно через те! А що, якби нашу кобилку підгодувати добре, підрізати їй хвіст, гриву заплести й запрягти до пари з війтовим Сивком,— вони б так само мчали, як ці, га?

Лапа раптом схопився з місця, нашорошив вуха і загавкав.

— Вийди-но, глянь, хто там на ґанку?

Але не встиг Вітек це зробити, як у дверях з'явився якийсь чоловік, весь у снігу. Привітався, вдарив шапкою об чобіт, щоб струсити сніг, і обвів очима кімнату.

— Дозвольте погрітися й трохи відпочити! -- попросив він.

— Сідайте. Вітеку, підкинь у вогонь дров,— зніяковіло сказала Ягна.

Незнайомий сів біля вогню і, трохи відігрівшись, закурив люльку.

— Це Борини дім, Мацея Борини? — спитав він, заглянувши у якийсь папірець.

— Так, Борини,— відповіла Ягна злякано, бо їй здалося, що це хто-небудь з начальства.

— Батько вдома?

— Та ні, це чоловік мій. На село він пішов.

— Я почекаю. Дозвольте посидіти біля печі, я дуже змерз.

— Сидіть собі, ні лави, ні вогню не убуде.

Незнайомий скинув кожух — йому, видно, було дуже холодно, бо він весь тремтів, тер руки і чимраз ближче присувався до вогню.

— Тяжка зима цього року,— сказав він півголосом.

— Певно, що не легка. Може, молока вам скип'ятити, щоб ви зогрілись?

— Ні, дякую. От якби чаю...

— Був у нас чай, був — ще восени, коли мій животом мучився, я привезла з міста. Та нема вже. Не знаю, у кого на селі спитати.

— Адже ксьондз завжди чай п'є,— встряв Вітек.

— Еге! Побіжиш ти до нього позичати, чи що?

— Не треба, не треба, чай у мене з собою, ви тільки води мені скип'ятіть...

— Окропу, значить...

Ягна поставила на вогонь горщик з водою і знову сіла прясти, але не працювала, тільки часом для годиться крутила веретено, а сама крадькома поглядала на гостя з тривогою і зацікавленням. Хто це такий, чого йому треба? Може, це з начальства хто приїхав перепис робити — чогось він усе в свою книжечку заглядає. Убрання на ньому теж майже панське: сіро-зелений костюм, які носять мисливці з маєтку, але кожух і шапка селянські. «Дивак який-небудь чи мандрівник! А може, і хто інший»,— міркувала Ягна, перезираючись із Вітеком, який підкладав дрова в піч, але більше стежив за незнайомим. Він дуже здивувався, коли той цмокнув Лапі.

— Вкусить, пес лютий! — сказав Вітек мимоволі.

— Не бійся, мене собаки не кусають,— відгукнувся гість, якось дивно всміхаючись і погладжуючи морду Лапи, який тулився до його колін.

Незабаром прийшла Юзька, потім стара Вавжониха, а за нею сусіди, бо всі вже чули, що в Борини сидить якийсь чужий чоловік.

А той усе грівся біля вогню, не звертаючи уваги на жінок, на їхній шепіт і зауваження. Коли вода закипіла, він дістав з якогось папірця щіпочку чаю, запарив, сам узяв з мисника білий кухоль і, наливши в нього чаю, став пити вприкуску, ходячи по хаті й розглядаючи ікони, меблі. Іноді він зупинявся посеред хати і так пильно дивився в очі людям, що їм ставало ніяково.

— Це хто робив? — він показав на прикраси, які висіли на стелі.

— Я! — пискнула Юзя, червоніючи.

Він знову довго ходив з кутка в куток, а за ним слідом Лапа, не відстаючи ні на крок.

— А це хто малював? — раптом скрикнув він здивовано, зупинившись перед вирізаними з кольорового паперу фігурками, наліпленими на рами ікон і просто на стіни.

— Це не мальоване, а з паперу вирізане.

— Не може бути!

— Та я ж сама вирізувала, то вже, мабуть, знаю.

— І самі все це придумали?

— Сама. Та кожна дитина на селі це зуміє.

Він замовк, налив собі ще чаю, сів біля печі й досить довго мовчав.

Сусіди порозходилися, бо вже було пізно та й завірюха вщухла. Часом ще здіймався рвучкий вітер, кружляв, стукотів у хату, але чимраз рідше й слабше, мов птах, знесилений довгим польотом.

Ягна покинула прясти й почала готувати вечерю.

— Служив у вас Якуб Соха? — спитав нарешті незнайомий.

— Це Куба, мабуть? Служив, як же, помер, бідолаха, ще восени.

— Так, казав мені ксьондз про це. Боже ти мій, шукав я його з самого літа по всіх навколишніх селах, а розшукав після смерті!

— Нашого Кубу шукали? — скрикнув Вітек.

— То ви, значить, брат пана з Волі?

— А ви звідки мене знаєте?

— Казали люди не раз, що поміщиків брат повернувся з далеких країв і шукає по селах якогось Кубу. Та ніхто не догадався, якого.

— Соху. Сьогодні тільки я довідався, що він у вас наймитував і помер.

— Підстрелили його, кров з нього вся витекла, і помер, помер! — говорив Вітек крізь сльози.

— Довго він у вас жив?

— Відколи я себе пам'ятаю, він завжди наймитував у Борини.

— І, видно, хороша була людина? — тихо спитав гість.

— Ще й яка! Все село це посвідчить, усі люди. Навіть ксьондз плакав на похороні й нічого не взяв за панахиду.

— А мене молитов учив, і стріляти і, як батько рідний, про мене піклувався! І п'ятаки часто давав, і...— Вітек гірко розплакався, згадавши Кубу.

— Чоловік побожний був, тихий, роботящий, його ксьондз не раз хвалив.

— Його на тутешньому кладовищі поховали?

— А де ж би ще?

— Я знаю де, я покажу! Амброжій йому хрест поставив, а Рох написав на дощечці. Хоч там замело все снігом, та я знайду, я вас доведу! — скрикнув Вітек.

— То ходім зараз, щоб до ночі встигнути.

Незнайомий надів кожух, але довго ще стояв посеред кімнати, вдивляючись кудись у простір. Це був уже немолодий чоловік, сивий, трохи згорблений, висохлий, мов тріска. Обличчя в нього було землисте, все в зморшках, на правій щоці старий слід від кулі, а над оком — червоний шрам, ніс довгий, кущувата ріденька борідка, темні очі, глибоко запалі й блискучі. Він не випускав з зубів люльки й щохвилини її розпалював.

Нарешті, отямившись від задуми, він хотів дати Ягусі грошей, але вона сховала руки за спину і вся почервоніла.

— Візьміть, на світі дурно нічого не дають.

— Це, може, на світі така мода. А я не перекупка, щоб за воду й вогонь гроші брати,— сказала вона ображено.

— Ну, то дякую за гостинність! Чоловікові скажіть, що був Яцек з Волі. Він мене, певне, пригадає. Я ще зайду до вас коли-небудь, а зараз поспішаю, ніч близько. Залишайтеся з богом.

— Ідіть з богом.

Вона хотіла поцілувати в нього руку, але він не дав і швидко вийшов.

На землю спадав перший, ще ледве помітний присмерк, вітер ущух, і тільки з кучугур, які валами перегородили всю дорогу, сипався сухий дрібний сніг, наче хто витрушував мішки з-під борошна. Але порошило тільки внизу, а вгорі вже було тихо й ясно. Хати й садки було добре видно в синястій млі присмерку.

Село наче отямилося від заціпеніння. Ожили вулиці, загули голосами подвір'я. Люди відгрібали сніг від хат, прорубували ополонки в ставку, носили воду, розчиняли ворота клунь, і стукіт ціпів линув аж на вулиці. Вже де-не-де сани прокладали собі дорогу в глибокому снігу, біля хлівів походжали ворони, а це була певна ознака, що погода змінюється.

Пан Яцек зацікавлено поглядав навколо, іноді розпитував Вітека про людей, яких вони зустрічали, про хати, повз які проходили, і йшов так швидко, що Вітек ледве за ним устигав. Лапа біг попереду, радісно гавкаючи.

Біля костьолу намело такі величезні кучугури, що вони зовсім завалили огорожу і сягали мало не до гілля дерев. Довелося обминути костьол з другого боку, мимо плебанії. Там з галасом бігала юрба хлоп'ят, жбурляючись сніжками. Лапа загавкав, та один із хлопців схопив його на шию й кинув у пухку кучугуру, з якої ще курив сніг. Вітек кинувся на допомогу, але і йому добре перепало,— його так закидали сніжками, що він ледве вибрався. Проте він дав хлопчиськам здачі і вихором помчав далі, бо пан Яцек його не чекав.

Вони насилу пробралися до кладовища. Тут теж снігу навалило на зріст людини, тільки рамена хрестів чорніли над горбками могил та кучугурами. Місце тут було відкрите, і часом ще схоплювався сильний вітер, здіймаючи снігову куряву, в якій, хитаючись, бовваніли оголені дерева. Навколишні поля, синясті в присмерку, скидалися на запнуті більмами очі. Нічого не можна було розпізнати в далині,— ні кущів, ні дерев, ні шляхів, тільки на заметеній снігом стежці брело повз кладовище кілька людей, зігнувшись до землі під важким тягарем. Щохвилини вони поринали в снігову куряву, та коли вона вщухала, дедалі ближче червоніли спідниці жінок, і вже можна було краще роздивитися окремі постаті.

— Це що за люди? З ярмарку йдуть, чи що?

— Ні, це халупниці. По дрова в ліс ходили.

— І на спині їх несуть?

— Авжеж. Коней у них немає, то й доводиться на собі тягти.

— І багато у вас таких на селі?

— Та чимало. Тільки в господарів своя земля, а інші на чужій землі роблять — поденно працюють або до господарів наймаються.

— І часто вони так по дрова ходять?

— Раз на тиждень пан дозволяє кожному прийти і набрати собі в'язку хмизу. Скільки наламає та на собі потягне, те і його. Тільки господарі мають право возом та з сокирою в ліс їздити. Ми з Кубою частенько їздили і завжди поверталися не з порожніми руками. Куба, бувало, зрубає в лісі який-небудь грабок і так його під хмиз заховає що лісник ніколи не знайде,— сказав Вітек з гордістю.

— Довго Куба хворів? Розкажи-но мені про нього.

Вітек, певна річ, не примусив себе просити, розказав усе, що знав.

Пан Яцек весь час перебивав його запитаннями, іноді аж зупинявся на дорозі, розводив руками, голосно говорив сам з собою, і хлопчик не розумів, що його так хвилює й дивує. До того ж Вітекові вже й страшно трохи ставало, бо стемніло й кладовище наче вдяглося в саван і загомоніло на різні голоси. Вітек побіг уперед, зляканими очима шукаючи хрест на Кубиній могилі. Нарешті знайшов: могила була біля самої огорожі, поряд з занедбаними могилками вбитих на війні — там, де Куба молився в день поминання.

— Отут на хресті написано: «Якуб Соха»! прочитав по складах Вітек, водячи пальцем по великих білих літерах.— Це Рох написав, а хреста поставив Амброжій.

Пан Яцек дав йому два злотих і наказав швидше бігти додому.

— Господи Ісусе! Поміщиків брат, а стоїть на колінах біля Кубиної могили! — пробурмотів Вітек з подивом. Але швидко темніло, похилі дерева якось страшно хитались, і Вітекові стало так моторошно, що він чимдуж помчав навпростець до села. Тільки біля костьолу він зупинився, щоб звести дух і глянути на монети, які міцно стискав у кулаці. Тут і наздогнав його Лапа, і вони вже разом, не поспішаючи, пішли додому.

Біля ставу на них наткнувся Антек, який повертався з роботи. Собака кинувся до нього, став лащитися, радісно гавкати й скавуліти. Антек гладив його, примовляючи:

— Гарний пес! Добрий, хороший! Звідки це ти повертаєшся, Вітеку?

Вітек розповів усе, але про гроші, звісно, промовчав.

— Зайшов би як-небудь до дітлахів.

— Прибіжу, прибіжу! Я навіть для Петруся змайстрував возик і ще одну штучку.

— Принеси! На ось тобі п'ятачок, щоб не забув.

— Я зараз прибіжу, подивлюся тільки, чи не прийшов хазяїн.

— А його хіба немає вдома? — спитав Антек, наче байдуже, однак увесь затремтів.

— У мельника сидить, там про щось селяни з паном розмовляють.

— Хазяйка вдома? — спитав Антек тихше.

— Вдома, вечерю готує. То я тільки подивлюсь і миттю прибіжу.

— Приходь, приходь,— сказав Антек все так само тихо. Йому хотілося розпитати Вітека, довідатись від нього більше, проте він не зважувався — хоча вже темніло, але навколо снували люди, та й хлоп'я дурне, ще розкаже про все вдома. Антек хутко пішов у напрямі своєї хати, але біля костьолу уважно оглядівся навколо і, переконавшись, що за ним ніхто не стежить, звернув у другий бік, на стежку за клунями.

А Вітек побіг додому.

Борина ще не повернувся, в хаті було темно, тільки в печі палали головешки. Ягна поралась по господарству. Вона була сердита, бо Юзька знову кудись побігла, а роботи назбиралося стільки, що невідомо було, за що раніше взятися. Вона навіть не слухала того, що розповідав Вітек, і тільки коли він згадав про Антека, відразу насторожилась.

— Ти нікому не кажи, що він тобі дав п'ятак.

— Коли ви наказуєте, я нікому й слова...

— На ось тобі п'ятак, та гляди ж, мовчи. Він додому пішов? І, не чекаючи відповіді, Ягна раптом схопилася з місця, наче злякана чимось, вибігла на ґанок і стала кликати Петрека, а сама » тривожним допитливим поглядом обводила сад і подвір'я. Заглянула навіть за клуню, за сінник — нікого... Ягна заспокоїлась, але їй стало так прикро, що вона нагримала на Юзьку, яка саме прийшла додому, і стала підганяти її, щоб швидше готувала коровам пійло, та докоряти за те, що вічно бігає по чужих хатах, байдикує. Юзя, звісно, не змовчала — дівчисько було горде, язикате і гризлося з мачухою зуб за зуб.

— Пащекуй, пащекуй, ось батько прийде, він тебе швидко ременем заспокоїть! — пригрозила Ягна, засвічуючи лампу. Вона знов почала прясти і більше нічого не відповідала на бурчання Юзі. Їй здалося, ніби хтось ходить за крайнім вікном.

— Вітеку, глянь, мабуть, підсвинок виліз із хліва й блукає по саду.

Але Вітек запевнив, що загнав усіх свиней у хлів і замкнув двері. Юзя пішла на другу половину і разом з Петреком стала виносити цебра з пійлом для корів, потім вернулася за дійницями.

— Я сама подою корів, відпочинь, коли вже так напрацювалася!

— Давай, давай, знову половину молока у вим'ї залишиш! — ущипливо зауважила Юзька.

— Заткни пельку! — сердито крикнула Ягна, наділа дерев'яні черевики, підтикала спідницю і, взявши дійниці, пішла до хліва.

Був уже вечір, завірюха вщухла, але небо низько нависло над землею, чорне, беззоряне, вкрите хмарами. Похмуро сіріли сніги, і тоскна тиша, тиша глибокої втоми, ніби пригнітила землю. Жодного голосу не чулося з села, і тільки вдалині, в кузні, глухо лунало гупання молотів.

В хліві було темно й душно, корови голосно хлебтали пійло, вилизуючи цебра, і раз у раз важко сопіли.

Ягна навпомацки знайшла ослінчик, сіла біля першої скраю корови, намацала вим'я, обтерла його фартухом і, впершись головою в бік корови, почала доїти.

Тут було так тихо, що вона чула найменший звук, найменший шелест. Струмочки молока цвіркали в дійницю, в стайні поряд тупали коні, з хати долинав приглушений, але крикливий голос Юзьки.

— От цокоче, а картоплю не чистить! — пробурчала Ягна, та раптом змовкла, прислухаючись: надворі зарипів сніг, наче хтось ішов з правого боку від повітки, ішов повільно і, мабуть, зупинявся, бо кроки на мить стишувалися... і знову йшов... Сніг рипів дедалі ближче. Ягна відхилилася від корови і глянула в сірий отвір дверей. В ньому виднілась якась невиразна постать.

— Петрек?

— Тихо, Ягусю, тихо!

— Антеку!

Вона обімліла, її раптом охопило таке знесилля, що вона не могла вимовити й слова, не могла ворухнутися, не могла думати ні про що і тільки несвідомо стискала дійки корови, аж молоко бризкало на спідницю, на землю. Її обсипало жаром, здавалось, ніби вогонь вихором біжить по тілу, блискавками сяє в очах, заливає серце солодкою знемогою. Щось перехопило їй горло, здушило у грудях, навіть здавалося дивним, чому вона не падає мертва?

— З самого різдва чекаю тебе щодня, стережу щовечора, як собака, а ти не виходиш,— прошепотів Антек.

Цей голос, палкий і здушений, пломенів могутнім коханням, тремтів від ніжності, заливав Ягну жаром, насолодою, наповнював почуттям сили. Антек стояв уже проти неї, вона відчувала в темряві, що він сперся на корову й дивиться, нахилившись так близько, аж його гарячий подих обпікає їй обличчя.

— Не бійся, Ягусю! Ніхто не бачив, не бійся... А я вже витримати не міг... Не міг себе побороти... і вдень і вночі... щохвилини стоїш ти в мене перед очима, Ягусю... Чом же ти нічого мені не кажеш?

— Що ж мені сказати тобі, що? — прошепотіла вона сповненим плачу голосом.

Обоє замовкли. Від хвилювання їм перехопило подих. Ця близькість, давно жадана зустріч на самоті, темрява наче впали на них солодким знесиллям, блаженним тягарем, але водночас і викликали незрозумілий страх. Вони так прагнули одне одного — а тут і слово вимовити було важко. Вони рвались одне до одного, а зараз і руки простягнути не було сили. Обоє мовчали.

Корова голосно хлебтала пійло і так хльоскала себе хвостом по боках, що раз у раз зачіпала Антека по обличчю. Нарешті він міцно притримав хвіст, нахилився через корову ще ближче до Ягни й прошепотів:

— Не сплю, не їм, робити нічого не можу,— все через тебе, Ягусю, через тебе...

— Мені теж не легко, ні...

— Думала ти часом про мене, Ягусю? Думала?

— Як же не думати, коли ти завжди у мене на думці, і я вже й ради собі дати не могла. Правда, що ти за мене побив Матеуша?

— Правда. Брехав про тебе, то я йому пельку заткнув. І з кожним те ж саме зроблю.

В хаті грюкнули двері і хтось швидко побіг через двір, просто до хліва. Антек ледве встиг відскочити до ясел і притаїтися за ними. Вбіг Вітек.

— Юзя звеліла цебра принести, треба свиням пійло готувати.

— Візьми, візьми обидва! — насилу вимовила Ягна.

— Та Лисуля ще не випила, я потім прибіжу.

Вітек побіг, і чути було, як знову грюкнули двері. Тільки тоді Антек вийшов із своєї схованки.

— Повернеться, поганець! Піду до сінника, почекаю тебе. Вийдеш, люба?

— Боюсь...

— Приходь! Я хоч і годину, хоч дві чекатиму, тільки приходь,— благав Антек.

Він підійшов до неї ззаду — вона ще сиділа на ослінчику біля корови,— обняв міцно, закинув її голову і так вп'явся губами в губи, що вона задихнулась. Руки її безсило впали, дійниця покотилась по землі. Ягна майже знепритомніла, але напружившись, уся тяглася до нього, шалено притискаючись вустами до його вуст. Вони наче злилися навіки, на смерть, і так завмерли на довгу хвилину в цьому жагучому, дикому, нестямному поцілунку.

Нарешті Антек відірвався від неї і, скрадаючись, вибіг із хліва.

Ягна схопилась, хотіла кинутись до нього, та він тінню майнув на порозі і зник у темряві. Його вже не було, але тихий пристрасний шепіт звучав у неї в вухах так виразно, так владно, що вона здивовано оглянулась навколо.

Нікого! Корови жують, вимахують хвостами... Вона вийшла на подвір'я. Ніч стояла за порогом непроглядною темрявою, тиша оповила світ, тільки удари молотів лунали вдалині. А він був тут, був... стояв біля неї, обіймав, цілував... ще горять губи, ще блискавками пробігає по тілу вогонь, а серце заливає така радість, що й сказати не можна! Господи Ісусе! Щось підхопило її й понесло — в цю мить Ягна пішла б за Антеком хоч на край світу.

— Антосю! — гукнула вона мимоволі, і тільки звук власного голосу трохи витверезив її.

Вона щосили поспішала видоїти корів, але була така неуважна від несподіваного щастя, що часто шукала вим'я під передніми ногами корови, і тільки потім, коли вже йшла з хліва, відчула, що обличчя в неї зовсім мокре від сліз.

Вона віднесла молоко до хати, однак забула його процідити. Побігла на другу половину, почувши там голос Настки, але нічого їй не сказала й повернулася до передньої кімнати. Тут вона стала чепуритися перед дзеркалом, потім підкинула дров у пічку і раптом схаменулася, що в неї є якась невідкладна справа, та не могла згадати, яка саме. Нічого не пам'ятала, нічого — одне було в неї на думці: Антек чекає її біля сінника. Вона ще покрутилася по хаті, потім накинула хустку і вискочила надвір.

Нечутно промайнула під вікнами і пішла вздовж задньої стіни хати до вузького проходу між садом та повіткою. Тут стріхою нависли обважнілі від снігу гілки і доводилося йти, пригинаючись.

Антек чекав, причаївшись біля перелазу. Він скочив до неї, як вовк, і, майже несучи на руках, потяг до сінника, який стояв через дорогу.

Проте їм сьогодні не щастило: тільки-но вони залізли в сіно, тільки злилися в поцілунку, як долинув різкий, гучний голос Борини:

— Ягусю! Ягусю!

Наче громом їх ударило — так вони відскочили одне від одного. Антек, прихилившись, стрибнув на дорогу і помчав попід городами, а Ягна метнулася в двір, не помітивши, що гілки здерли в неї хустку з голови і всю обсипали снігом. Вона потерла обличчя, назбирала під повіткою дров і повільно, спокійно повернулася до хати.

Старий зиркнув на неї якось дивно, спідлоба.

— Я заглядала до Сивулі, вона чогось крекче і все лягає.

— Я шукав тебе в хліві, тебе не було.

— То я, мабуть, була вже під повіткою, дрова збирала.

— А де це ти так викачалася в снігу?

— Де? То з гілок звисають цілі бороди, тільки зачепи, так і сиплеться сніг на голову,— пояснила Ягна спокійно, але відвернулася від світла, щоб приховати червоні плями на щоках.

Проте старого вона не одурила. Він хоч і не дивився їй у вічі, однак добре бачив, що вона вся, наче у вогні, червона, а очі гарячково блищать. Глухе, невиразне підозріння прокралося в його серце. Колючі ревнощі загарчали в ньому, як собака, і знову причаїлись. Довго він мучився і міркував, та нарешті йому спало на думку, що це, мабуть, Матеуш зустрів Ягну й притиснув де-небудь до тину.

Тут якраз прийшла Настка, і він почав випитувати в неї:

— Ну що, Матеуш вже одужав, ходить?

— Де там одужав!

— А мені казали, наче хтось бачив надвечір, що він ходив по селу,— хитро зауважив Борина, пильно придивляючись до Ягни.

— Брешуть, пліткуни, як хочуть! Матеуш ледве рухається, навіть з ліжка ще не встає, тільки й того, що вже кров'ю не харкає. Йому сьогодні Амброжій банки ставив, а зараз приніс горілки з салом і лікуються там обидва на славу, аж на дорозі чути, як пісні співають.

Борина більше ні про що не розпитував, та підозри його не зникли.

А Ягна, якій його мовчання і допитливі погляди не давали спокою, почала докладно розповідати про відвідини пана Яцека.

Борина дуже здивувався і став міркувати, що б це могло означати. Він довго сушив голову, висловлював різні здогади, обмірковував кожне слово, сказане несподіваним гостем, і зрештою, дійшов висновку, що поміщик підіслав до нього пана Яцека довідатися, що в народі кажуть про поруб.

— Та він про ліс і не згадував.

— Ше б пак! Знаю я цю панську породу! Так тебе проведе, мов на налигачі, що й незчуєшся, як усе вибовкаєш.

— Та я ж вам кажу, що він тільки про Кубу питав, та ще про ці вирізки!

— Ходить манівцями, аби краще дорогу знайти! Тут щось та є, якісь панські штуки. Чого це поміщиків брат став би про Кубу турбуватися! Тільки дурень таким байкам повірить! Кажуть, цей Яцек — недоумкуватий якийсь, меле хтозна-що, по селах блукає, під хрестами на дорогах сидить та на скрипці грає. Він казав тобі, що прийде ще?

— Так. І про вас розпитував.

— Чудеса! У голові навіть не вміщується.

— А пана ви бачили? — спитала Ягна ласкаво, щоб тільки не дати йому замислитись.

Борина схопився, наче його вжалив ґедзь.

— Ні, я в Шимона весь час сидів,— відповів він і замовк. Більше вона вже не сміла запитувати, бо старий метушився по хаті, як скажений пес, гримав за кожну дрібницю, лаявся. Всі притихли, сховалися по кутках, боячись потрапити йому на очі.

Так, у мовчанні, посідали вечеряти, аж тут раптом зайшов Рох. Він сів своїм звичаєм біля вогню, їсти не схотів, а коли всі повечеряли, сказав тихо:

— Я не від себе прийшов. На селі кажуть, ніби пан на Ліпці розсердився й жодного чоловіка не покличе ліс рубати. Я прийшов спитати, чи це правда?

— Господи! А я ж звідки знаю? Вперше чую.

— Нарада сьогодні була в мельника, звідти ця новина.

— Там радилися війт, мельник і коваль, а не я.

— Хіба? Я чув, що сам пан у вас був і ви з ним пішли.

— Не був я там. Хочете вірте, хочете — ні, а я вам правду кажу. Борина не хотів показати, як боляче вразило його те, що його обминули, радились без нього, Рох розворушив цей спогад, і Борина знову розлютився, але мовчав, переживаючи в собі образу, жагучу, мов кропива, і стримуючись з усієї сили, щоб Рох не здогадався, що з ним діється.

От як! Він чекав, виглядав пана, як дурень, а вони без нього радилися! Не подарує він їм цього, знатимуть вони Борину! То вони його за ніщо мають? Гаразд він їм покаже, яке місце займає на селі!

«Це мельник влаштував, ніхто інший, як він. Нахаба такий, волоцюга, нажився з людської кривди, а тепер кирпу гне! Шахрай! Є за ним такі справи, що за них і в тюрму недовго сісти. А війт! Йому б худобу пасти, а не верховодити над старшими, п'яниця чортів! Зробили його війтом, але так само завтра можуть скинути й іншого обрати, хоча б і Амброжія, обоє вони однакові! Добрий і коваль, зятьок паскудний! Нехай тільки з'явиться у мене в хаті. А пан — як вовк, блукає навколо селян, забігає, винюхує, де б що вхопити! Поміщик, стерво, на селянській землі сидить, селянський ліс продає, з селянського поту живе та й проти народу змовляється. Забув чортів син, що й по панській спині ціп може так само погуляти, як і по всякій іншій!

Проте всіх цих міркувань Борина не висловив жодним словом — адже не жінка він, щоб іншим скаржитися та співчуття шукати! Його люто мучила образа, пекла серце, але іншим до цього діла немає! Він швидко схаменувся, що непристойно сидіти мовчки при гостеві, наче язик проковтнув, і, підводячись із лави, сказав:

— Ось які ви новини розповідаєте! Що ж, коли поміщик затнеться й не покличе ліпецьких, ніхто його не примусить.

— Це правда, та коли б котрась поважна людина йому розтлумачила, скільки народу через це бідуватиме, може, він і згодився б.

— Не піду я його просити! — гукнув Борина гостро.

— Адже на селі душ двадцять халупників сидить і чекає роботи, як порятунку. Ви самі це знаєте. Зима важка, сніг, морози, у багатьох вже й картопля померзла, а заробітку нема ніякого. Поки весна прийде, такий голод буде, що й подумати страшно. Вже тепер злидні такі, що багато хто в селі раз на день їсть і голодний спати лягає. Всі сподівалися, що поміщик невдовзі почне рубати ліс біля Вовчого Долу і для всіх робота буде. А він, кажуть, заприсягнувся жодного ліпецького на роботу не брати. Розгнівався за те, що скаргу на нього написали комісарові.

— Еге ж, я сам цю скаргу підписав і твердо стоятиму на тому, щоб не дати йому жодної сосонки зрубати, поки він з нами не домовиться й нашого не віддасть.

— Коли так, може, він і зовсім не рубатиме?

— Нашого лісу не рубатиме!

— А що ж робити біднякам, що? — простогнав Рох.

— Нічим я їм допомогти не можу. Для того, щоб у них була робота, свого не віддам. Ще б пак — буду за інших бідкатися, за когось турбуватися! А як мене скривдять, жоден собака не допоможе...

— Але ж ви не за поміщика?..

— Я — за себе й за справедливість, так і знайте. У мене свій клопіт є! Не стану я плакати через те, що якомусь там Войтеку чи Бартеку їсти нічого.— Це ксьондза діло, не моє! Одна людина, хоч би й хотіла, всім допомогти не може.

— Але багато може зробити, багато! — заперечив Рох сумно.

— Спробуйте воду носити решетом,— багато ви наносите? Так і з нуждою! Вже так воно в світі заведено і, думається мені, так завжди й буде, що один все має, а інший вітру в полі шукає.

Рох тільки головою похитав і пішов засмучений — він не сподівався, що Борина виявить таку черствість. Старий провів його до воріт і, як завжди, пішов у двір — глянути на корів та коней.

Ягна стелила постіль і якраз підбивала перину, півголосом читаючи молитву, коли увійшов Борина й жбурнув їй під ноги якусь засніжену ганчірку.

— Хустки губиш! Я знайшов її біля перелазу,— сказав він тихо, але суворо, й глянув на неї так пильно, що Ягна помертвіла від страху,— тільки через хвилину почала жалібно виправдовуватись:

— Це... все Лапа цей!.. Тягне з хати, що попало... Вчора черевики мої затяг до себе в будку!.. Паскудний пес, завжди шкоду робить...

— Лапа? Ну-ну...— пробурчав Борина іронічно. Він анітрохи їй не повірив.

VII

Настали водохреща, які цього року припали на понеділок. Ще в костьолі не скінчили правити вечірню і звідти лунали звуки органа й співи, а вже посунув до корчми народ: сьогодні тут уперше після посту й святок усі збиралися на танці, а до того ще й мали справляти заручини Клембової дочки Малгосі з Віцеком Сохою. Цей Віцек Соха, хоча в нього було те ж саме прізвище, що й у покійного Куби, не хотів з ним родичатися,— хлопець був чванькуватий і надто вже пишався своїм багатством.

Казали також, що Стах Плошка, який уже з самої осені залицявся до Улісі, дочки солтиса, напевно сьогодні домовиться із старим і вони запиватимуть заручини. Досі старий Шимон скоса поглядав на Стаха, не хотів віддавати за нього дочку, бо Стах був великий бешкетник і забіяка, завжди сварився з батьками, а в посаг за Улісею вимагав цілих чотири морги або дві тисячі злотих на руки і дві корови на додачу.

Сьогодні ще й війт справляв хрестини, хоч і в себе в хаті, але всі, хто знав його, сподівалися, що він, як розохотиться,нізащо не всидить вдома й з усім товариством обов'язково прийде в корчму і частуватиме всіх.

Крім цих принад, були ще й інші, важливіші справи, які однаково хвилювали всіх.

Сталося так, що під час вечірні ліпецькі довідалися від людей з інших сіл, що пан уже найняв стільки лісорубів, скільки йому потрібно, і всім дав завдаток. З Рудки мало прийти десять, з Модліци — п'ятнадцять, з Дембіци — щось із вісім, а ріпецької шляхти майже дванадцять чоловік, і тільки з Ліпців — жодного! Це була чистісінька правда — лісник сьогодні в костьолі усе підтвердив. Кого вже кого, а ліпецьку бідноту ця звістка дуже стурбувала.

Були в Ліпцях багатії на всю губу, були й заможні люди, які теж за тим заробітком не гналися, були й інші, в яких нужда аж кричала, однак вони не признавалися в цьому, щоб не втратити дружби з багачами та рівнятися з ними в усьому. Не бракувало на селі халупників і таких, у кого нічого не було, крім хати: одні заробляли собі шматок хліба молотьбою у господарів, інші — сокирою на тартаку чи там усякою роботою, що трапиться, і сяк-так перебувались. Але залишалося ще родин п'ять-шість, для яких узимку на селі роботи не вистачало,— і саме вони, як порятунку, чекали, що пан покличе їх рубати ліс.

А тепер що їм робити?

Зима була сувора, мало хто відклав хоч трохи грошей про чорний день, у багатьох уже й картопля скінчилась, в хаті оселились злидні, голод шкірив зуби з-за рогу. До весни було далеко, ніякої допомоги нізвідки, отож не диво, що тяжка тривога гнітила їм серця. Люди збиралися по хатах, міркували, радились і, нарешті, всією юрбою рушили до Клемба просити, аби він пішов з ними до ксьондза за порадою. Та Клемб відмовився, пославшись на те, що в нього сьогодні доччині заручини, а інші господарі теж викручувались, як в'юни, бо турбувалися тільки про себе й мали свої розрахунки.

Це дуже обурило Бартека, того що працював на тартаку. Він хоч і мав роботу, але завжди стояв за бідних.

Бартек підібрав собі товариство — Філіпа з-за ставу, Стаха, зятя Билиці, Бартека Козла, Валека Криворотого,— і вони вп'ятьох пішли до ксьондза просити, щоб він заступився за селян перед поміщиком.

Довго вони не повертались; тільки після вечірні до Кобусів прибіг Амброжій і розказав, що вони радяться з ксьондзом і прийдуть просто до корчми.

Тим часом настав вечір. Догоріли останні заграви, і тільки подекуди ще миготіли їхні останні відблиски, наче вкриті сірим попелом напівзотлілі жарини, а земля вже потроху вгорталася в холодне блакитне укривало ночі. Місяць ще не зійшов, і лише від сухих мерзлих снігів линули крижані відсвіти, в блідому світлі яких усе здавалося якимось мертвим, наче одягненим у саван. Та от на темне небо висипали зорі, вони зростали й тремтіли у вишині, і горіли так яскраво, що на снігу спалахували іскри. А мороз усе дужчав, від стужі навіть у вухах дзвеніло, і найтихіший звук линув далеко навколо.

В хатах засвітилися вогні, люди закінчували звичайні вечірні розмови. Ще носили воду із ставу, часом рипіли ворота, ревли корови, інколи хтось проїздив саньми. Люди швидко бігли додому, бо стужа обпікала обличчя, мов розпеченим залізом, і перехоплювала дух. Скоро на селі все замовкло.

Тільки в корчмі дедалі голосніше грала музика. Майже з кожної хати хто-небудь вирушав туди на розвідку. Ішли навіть такі, кого не цікавили ні заручини Малгоськи, ні рубання лісу,— ішли, бо їх вабила горілка. А через те, що жінкам нудно було сидіти самим удома, а дівчатам кортіло попустувати з хлопцями і ноги їхні самі витанцьовували від звуків музики, то вони ще завидна потихеньку бігли до корчми — наче для того, щоб забрати додому чоловіків чи старших дітей, і залишалися там. Ну, а за батьками, звісно, вчепилися й діти, особливо хлопчиська,— вони посвистом викликали один одного з хат, ішли юрбою і набивалися в стіни корчми, стояли навіть під вікнами на призьбі, хоч мороз пік вогнем.

У корчмі було вже повно народу.

В печі вирував яскравий вогонь, заливаючи півкорчми кривавим світлом, бо наймичка з наказу Янкеля весь час підкидала тріски в піч. Люди, заходячи, збивали сніг з чобіт, гріли задубілі руки й починали шукати в юрбі своїх, бо відблиски вогню й висяча лампа над шинквасом освітлювали тільки середину кімнати, а по кутках стояв морок, і важко було відразу знайти кого-небудь. В одному кутку на бочках з-під капусти сиділи музиканти й награвали тільки час від часу, наче знехотя, бо танці ще не почалися як слід, хіба що покружляє трохи якась нетерпляча пара.

За столами біля стін люди сиділи гуртками, але пили мало, більше розмовляли між собою, роздивлялися, примічали, хто заходив. Тільки біля шинкваса стояв гамір, тут юрмилися гості Клемба та родичі Сохи, проте й вони поки що тільки зрідка випивали по чарці, цокаючись один з одним, а більше розмовляли, говорили всякі чемності, як і належить на заручинах.

Всі люди в корчмі часто, ніби ненароком, поглядали в бік вікна, біля якого за столом сиділо кілька ріпецьких шляхтичів,— вони прийшли сюди ще завидна й досі сиділи. Ніхто їх не зачіпав, але й розмовляти з ними ніхто не квапився, тільки Амброжій відразу з ними покумався, пив і брехав, що тільки йому спадало на думку. А поряд стояв Бартек з тартака із своїм товариством, голосно переказував, що їм говорив ксьондз, та лаяв поміщика на всі заставки. Йому найголосніше вторував Войтек Кобусь[4], сухенький, маленький і такий запальний, що раз у раз вискакував наперед, грюкав кулаком об стіл і метушився, мов той птах, ім'я якого він носив . Він це робив навмисне: всім відомо було, що ріпецькі завтра підуть ліс рубати. А вони, ніби нічого й не чули, сиділи спокійно, заглибившись у розмову.

З заможних ліпецьких господарів теж ніхто не слухав цієї лайки і не дуже близько брав до серця те, що ксьондз не схотів заступитися за бідняків перед поміщиком. Господарі, навпаки, ще й відверталися від Бартека та його товариства, і чим дужче ті кричали, тим більше їх уникали. В юрбі, що наповнювала корчму, кожен добирав собі товариство до смаку, люди юрмилися купками, як їм було зручніше, не звертаючи уваги на сусідів. Тільки одна Ягустинка переходила від гурту до гурту, під'юджувала, сипала жартами, розносила новини, примічаючи, де вже дзвенять пляшки й чарки ходять навколо.

Так потроху, непомітно, люди приєднувалися до спільних розваг. Гамір зростав дедалі дужче. Все частіше подзенькували чарки й ставало чимраз тісніше, так що двері майже не зачинялись, а народ усе підходив і підходив. Нарешті музиканти, яких почастував Клемб, гримнули зухвалу мазурку, і в першій парі помчали Соха з Малгоською, а за ними й усі, хто мав охоту потанцювати.

Проте танцюристів ще було небагато. Хлопці оглядалися на перших ліпецьких кавалерів — Стаха Плошу, Вахніка, війтового брата та інших, а ті по кутках змовлялися з дівчатами, голосно реготались і півголосом глузували з ріпецької шляхти, з якою ще досі випивав Амброжій.

Прийшов Матеуш. Він щойно встав з ліжка і ще спирався на ціпок, але прийшов, бо дуже засумував за людьми. Він сів біля печі, відразу ж наказав подати собі горілки з медом і, попиваючи її, весело перемовлявся із знайомими. Та раптом замовк, бо в дверях з'явився Антек. Помітивши Матеуша, він з викликом підняв голову, блиснув очима й пройшов мимо, наче не помічаючи його.

Матеуш підвівся й гукнув:

— Борино, а йди-но сюди!

— Якщо я тобі потрібний, підійди сам до мене,— гостро відгукнувся Антек, думаючи, що Матеуш його зачіпає.

— Підійшов би, та я ще без ціпка не можу,— відповів Матеуш спокійно.

Антек недовірливо підійшов, грізно насупивши брови. Матеуш схопив його за руку й силоміць посадив біля себе на лаву.

— Сідай поруч зі мною. Зганьбив ти мене перед усім селом, відчухрав так, собачий син, що вже ксьондза до мене кликали, але я на тебе серця не маю і перший закликаю до згоди. Вип'ємо! Мене ще ніхто не міг побороти. Я думав, що такої людини в цілому світі немає! Ну й силач ти! Такого чоловіка, як я, жбурнути, мов сніп! Ну-ну!

— Бо ти мені на роботі завжди допікав, а потім ще паскудства всякі брехав! Мене так розібрало, що я вже й себе не тямив.

— Твоя правда, я сам це кажу — і не від страху, а від щирого серця. І хоч ти мене так покалічив, що я кров'ю харкав і ребра в мене переламані, але, що там... за твоє здоров'я, Антеку! Покинь і ти злоститись,— адже я вже все забув, хоча ще й досі спина болить... А ти, мабуть, ще дужчий будеш, ніж Вавжек з Волі...

— Не знаєш хіба, як я його відчухрав у жнива, біля костьолу? Він, кажуть, ще й досі лікується.

— Вавжона?! Мені казали, та я не вірив... Гей, Янкелю, рисової із спиртом, та миттю, бо я все тут потрощу! — гукнув Матеуш.

— А те, чим ти перед товариством вихвалявся, це ж неправда? — спитав Антек тихо.

— Неправда. Це я казав так собі... зо зла... Ні, ні, де там! — запевняв Матеуш, розглядаючи проти світла пляшку, щоб Антек не прочитав правди в його очах.

Вони випили по чарці, по другій, потім частував Антек — випили й цю пляшку, і все сиділи рядком, наче побратались, і розмовляли так приязно, що всі в корчмі дивувалися. Захмелілий Матеуш погукував на музикантів, щоб веселіше грали, притупував, голосно реготав, перемовляючись із парубками, потім раптом притих і зашепотів Антекові на вухо:

— Скажу тобі правду: я хотів її силоміць узяти, а вона мене так пазурами подряпала, наче мене хто мордою по колючках протягнув. Ти їй був миліший, я це добре знаю, не відмовляйся. Так, через те вона на мене й дивитися не хотіла! Знаєш, тяжко вола вести, коли не хоче сам іти! А мене ревнощі гризли так, що я й сказати тобі не можу! Гей! Дівка-чудо, кращої в світі немає. А чого тебе скривдила — пішла за старого,— цього вже ніяк зрозуміти не можу!

— Пішла, мені на горе, на погибель! — тихо промовив Антек. І таким вогнем обпалив його цей спогад, що він навіть голосно вилаявся і довго ще потім бурмотів собі щось під ніс.

— Тихше ти, люди почують і почнуть язиками плескати.

— А хіба я що сказав?

— Еге. Я не почув, але могли почути інші.

— Мені вже терпіти більше не сила — так воно пече мені груди, само рветься... само...

— А я тобі кажу — не піддавайся, поки ще не пізно,— умовляв його хитрий Матеуш, обережно підохочуючи Антека до щирої розмови.

— Як я можу, коли любов гірша, ніж хвороба... Вогнем по кістках ходить, окропом у серці кипить, і така туга бере, що ні їсти, ні спати, ні робити — нічого не можу, хоч бийся головою об стіну чи віку собі вкороти.

— Хіба я цього не знаю? Наче я сам за Ягною не бігав! Тут тільки одні ліки є: оженитися — і все мов рукою зніме. А є ще й інше: якщо оженитися не можна — то слід оволодіти цією жінкою, і відразу втратиш до неї смак, і кохання мине... Правду тобі кажу — я ж на цих справах знаюся! — додав він хвалькувато.

— А якщо й тоді не мине? — спитав Антек сумно.

— Звісно, як хто під тином стогне, за рогом ховається, а коли спідниця зашелестить, у нього ноги тремтять — в такого швидко не мине. Та це ж — не парубок, а теля, я б за такого й гроша не дав! — кинув Матеуш зневажливо.

— Правду ти кажеш, чисту правду, але, здається мені, що є й такі, є...— Антек замислився.

— Вип'ємо, у мене в горлянці пересохло. Ну їх під три чорти, цих жінок! Є таке кістляве й нещасне, що, здається, дмухнеш на нього — воно з ніг звалиться, а частенько найбільшого силача водить, мов теля на налигачі. Сили позбавить, розуму позбавить, та ще й на посміховисько людям виставить! Чортове насіння, кажу тобі! Вип'ємо!

— Будьмо здорові, брате!

— Дякую. Ти мене послухай, плюнь на це чортове насіння! Адже є в тебе голова на плечах.

Випили знову, раз і другий, поговорили. Антек був уже напідпитку, і через те, що йому досі не було кому поскаржитися на свою долю, відчував пекучу потребу признатися у всьому. Він насилу стримувався, а проте часом вихоплювалось у нього багатозначне слово, з якого Матеуш про все здогадувався, хоча й знаку не подавав.

У корчмі вже буяла гульня. Музиканти грали щосили, один танець за іншим. Випивали в усіх кутках, де-не-де й сварилися, і всі говорили так голосно, що в корчмі здійнявся справжній гамір, а тупіт танцюристів лунав, мов удари ціпів. Клембові гості перебралися за перегородку, і звідти долинав гучний гомін. Тільки Соха з Малгоською танцювали до нестями, а в перервах, обнявшись, вибігали на мороз. Бартек із своїми все стояв на тому ж місці. Вони допивали другу пляшку, і Войтек Кобусь уже гукав просто в обличчя ріпецьким шляхтичам:

— Оце так шляхта — мішок та плахта!

— Поміщики! Півсела одну корову доїть,— ущипливо додавав інший.

— Коней їм не треба, їх воші возять!

— Панські мітли! Наймалися б до пана за собак, коли вже нюх такий добрий.

— Почули, де смаженим пахне, от і тягнуться туди.

— У людей роботу відбивають!

— Ми вам патли розчешемо так, що без голів тікати будете!

— Волоцюги, задрипанці! Нікому тут у євреїв печі топити, то вони й примчали сюди.

Так лаяли ріпецьких, а дехто вже й з кулаками до них ліз. Дедалі більше людей встрявало в сварку, дедалі щільніше коло оточувало ріпецьку шляхту, бо горілка затуманила всім голови. А ріпецькі, не відгукуючись ні словом, сиділи собі тісним гуртом, тільки дужче стискали ціпки між колінами, пили пиво, закушували ковбасою, яку принесли з собою, та поглядали на чоловіків гордо й безстрашно.

Напевно, почалася б бійка, але тут прибіг старий Клемб. Він став заспокоювати людей, умовляти, просити, а за ним Амброжій та інші діди. Нарешті Кобусь перестав лаятись, а його приятелів відтягли до шинкваса частувати. Тут музика гримнула ще голосніше, Амброжій знову почав плести всілякі небилиці про війни, про Наполеона, про якогось начальника, потім став правити різні теревені, від яких люди аж лягали зо сміху. Старий, дуже задоволений з себе, вже добре під чаркою, розсівся за столом і базікав без упину:

— Наостанку розкажу я вам ще одну історію, коротеньку, бо мені потанцювати охота, та й дівчата вже гніваються, що я до них не йду! Ви знаєте, що сьогодні заручини Клембової дочки з Віцеком Сохою? Якби я тільки схотів, Малгоську б заручили зі мною! От як воно було: в четвер прийшли до старого Клемба старости з горілкою, водночас від Сохи й від Причека. Одні частують рисовою, другі — солодкою горілкою. А Клемб з одними п'є і з другими горілку теж на землю не виливає. Один, мовляв, жених добрий, та й інший не гірший. А старости аж упрівають, так вихваляють кожен свого! І в цього, мовляв, земля добра, жайворонками угноєна, і в іншого теж така, що тільки собаки на ній весілля свої справляють.

Один має таку хату, що свині в неї під порогом пролізають, а інший — ще кращу.

Обидва — багачі, яких пошукати! У Сохи — цілий комір від кожуха, а кожух собаки пошматували. А в Причека — ремінець від святкових штанів і ґудзик блискучий, як золото!

Один — хлопець стрункий, мов копиця, а в другого черево від картоплі роздулось! Обидва будуть зяті хоч куди — можуть корів попасти, хату підмести, гній розкидати. Обидва дівчину не скривдять, бо з лелеками дружби не водять.

Славні парубки, говіркі, розумні, спритні, ложкою завжди в рот влучають, а не в інше місце. Що тут вдієш, коли старому обидва до смаку! Крутиться він, у носі колупає, у Малгоськи питає: котрого хочеш? — «Обидва опудала, тату. Дозвольте я вже краще за Амброжія піду». Старий довго головою хитав, думав-думав,— звісно, він на всю хату перший розумник. А хлопці кваплять, свати своє правлять! От він з одними випив рисової, з іншими — солодкої та й каже: «Принесіть вагу». Принесли вагу, поставили, він і оголошує: «Зважуйтесь, хлопці, хто важчий, той і буде мені зятем». Стурбувалися старости, послали по горілку, а самі думають: «Котрий важчий буде?», тому що обидва женихи, мов блощиці засохлі. Тут Причекові старости здогадалися — напхали хлопцеві каміння за пазуху і в кишені. Але в Сохи старости теж не в тім'я биті: не було нічого іншого — то вони ткнули йому під каптан гуску і ставлять на вагу. Дивляться, обчислюють, аж тут раптом щось як засичить: «С-с-с»,— Соха ніби! Гуска бац на землю! Засміялися всі, а Клемб і каже: «Ач, хитра яка бестія! Хоч ваги й не вистачає, та нічого не вдієш — будеш моїм зятем».

В усьому цьому правдою було тільки те, що женихів Клемб примусив зважуватись. Але старий Амброжій розповідав так кумедно, що слухачі аж плакали від сміху. По всій корчмі гримів регіт.

Клембові гості теж хутко вийшли з-за перегородки і юрбою пішли в танець. Знявся тупіт, і в гаморі вже не можна було вирізнити окремих голосів.

В головах гуло, всім стало гаряче. Молодь розгулялася, а діди посідали за столами, гуртувалися, де тільки могли, хоч танцюристи їм заважали, все розширюючи коло. Кожен говорив уголос, цокався з іншими. Розмовляли кожен про своє, розважались досхочу, як і належить на святі.

Музика гриміла, всі кружляли до нестями. Хоч було так тісно, що танцювали спина до спини,— нікому це не заважало: мчали по кімнаті, весело погукували, тупотіли закаблуками, аж стугоніла підлога і тремтів шинквас.

Гульня була справжня, бо люди веселилися від щирого серця. Адже стояла зима, чоловіки відірвали натруджені руки від матінки землі, випростали зігнуті спини, звеселяли пригнічені турботою душі.

Підійнявся народ на весь зріст, усіх рівняли свобода й відпочинок, якось вільніше линули думки, краще було видно кожну людину — мов у лісі, де влітку важко розрізнити дерево від дерева, бо вони з'єдналися в одну зелену хащу, глибоко вросли в рідну землю, а тільки-но випаде перший сніг, засипле землю, то й побачиш кожне дерево окремо, вмить упізнаєш, чи це дубок, граб чи сосна.

Тільки Антек і Матеуш не підводилися з місця, сиділи поряд, як найближчі друзі, і розмовляли півголосом. До них раз у раз хто-небудь підходив і докидав від себе слівце-друге. Підійшов Стах Плошка, підійшов Бальцерек, потім війтів брат та інші — все найперші парубки на селі, які були дружками на Ягусиному весіллі. Підходили спочатку нерішуче, побоюючись, щоб Антек не обірвав їх гострим словом, але він вітався з кожним за руку, дивився на всіх приязно,— і швидко його оточили тісним колом, уважно слухали, присягалися в дружбі, і так до нього підлещувались, і заглядали в очі, як і раніше, в ті часи, коли він ними всіма верховодив. Проте Антек усміхався якось гірко, згадуючи, як ще вчора ці самі хлопці здалека обминали його, побачивши на дорозі.

— Чогось тебе ніде не видно, і до корчми не заходиш! — сказав Плошка.

— Працюю з ранку до ночі, коли ж мені до корчми ходити?

— Правда, правда! — підтвердили інші. Поступово розмова перейшла на різні сільські теми. Але говорили якось мляво. Антек переважно відмовчувався і все поглядав на двері, сподіваючись, що прийде Ягна. Тільки коли Бальцерек почав розповідати про нараду в Клембів, він став уважно слухати й спитав:

— Ну й що ж ухвалили про той ліс?

— Та що! Скиглили, нарікали, скаржились, а ухвалити — нічого не ухвалили, крім того, що не можна дозволити рубати ліс.

— А що розумного можуть придумати ці солом'яні голови! — вигукнув Плошка.— Зберуться, горілки налигаються, сопуть, пхинькають, а користі від цих нарад стільки ж, як від торішнього снігу! Поміщик може собі спокійно вирубати хоча б і весь ліс.

— Не можна цього дозволити! — коротко сказав Матеуш.

— А хто ж його втримає, хто заборонить? — загукали з усіх боків.

— Хто ж, як не ви?

— Еге, так нам і дозволять втрутитись! Я сказав був слово, то батько на мене так нагримав, щоб я свого носа не пхав, що це не моя справа, а їхня, хазяйська! Звісно, права в них, бо вони все в руках тримають і на хвилину не випускають, а ми все одно, як наймити! — гарячкував Плошка.

— Погані наші справи, зовсім погані.

— Не так воно має бути!

— Звичайно! Повинні вже молодим уступити землю, щоб вони нею володіли й усі справи вирішували.

— А самі нехай до нас на утримання йдуть!

— Я в солдатах відслужив, роки минають, а мені не віддають того, що моє! — гукав Плошка.

— Настав час кожному своє одержати!

— Всі ми тут скривджені!

— І найбільше Антек!

— Треба б на селі порядок навести! — твердо сказав Шимек, Ягусин брат. Він прийшов сюди недавно і мовчки стояв позаду інших. На нього озирнулися з подивом, а він вийшов наперед і почав гаряче розповідати про свою кривду, і при цьому дивився всім у вічі і червонів, бо не звик говорити на людях і, крім того, ще трохи побоювався матері.

— От як Настка його розуму навчила! — буркнув хтось, і всі засміялись, а Шимек замовк і сховався в кутку.

Тоді озвався війтів брат, Гжеля Раковський, хоч він був неговіркий і трохи затинався.

— Що батьки землю в руках тримають і дітям не відступають, це погано, і нам велика кривда. Але найгірше те, що вони керують всім по-дурному. От і цю справу з лісом давно можна було б владнати, якби вони домовилися з поміщиком.

— От ще! Він давав по два морги, а нам належить по чотири на кожні піввлуки.

— Належить чи ні — це ще невідомо, то вже начальство розсудить.

— Начальство теж з панами заодно!

— Е ні, сам комісар сказав, щоб ми на два морги не згоджувались, отож поміщик повинен дати більше! — пояснював Бальцерек.

— Тихше, коваль з урядником ідуть! — пошепки сказав Матеуш. Всі поглянули на двері. Справді, увійшов коваль під руку з урядником. Обидва вже були добре напідпитку і, розштовхавши людей, протовпилися просто до шинкваса. А втім, там вони постояли недовго. Янкель повів їх за перегородку.

— Це вони у війта на хрестинах так налигались.

— А війт сьогодні хрестини справляє? — спитав Антек.

— Так. Старі наші там сидять. Солтиса з Бальцерковою за кумів запросили, бо старий Борина чогось розсердився і не схотів,— розповідав Плошка.

— А це хто такий? — скрикнув раптом Бальцерек.

— Це пан Яцек, брат поміщика з Волі,— пояснив Гжеля, і всі навіть підвелися, щоб подивитися на нього. Пан Яцек пробирався в юрбі й когось шукав очима, аж поки не наткнувся на Бартека з тартака. Тоді він пішов з ним під стінку, туди, де сиділи ріпецькі.

— Що йому тут потрібно?

— Що? Та нічого! Отак ходить по селах, з селянами розмовляє, деяким навіть допомагає. І на скрипці грає, дівчат пісень навчає. Кажуть, він трохи придуркуватий.

— Ну, Гжелю, закінчуй те, про що почав!

— Я про ліс почав казати. Моя порада така — цю справу на старих не залишати, бо все зіпсують.

— Тільки одне треба зробити: коли візьмуться наш ліс рубати, піти всім селом і розігнати їх, не підпускати до лісу, аж поки пан з селом не домовиться! — сказав Антек рішуче.

— Це ж саме ухвалили й у Клемба.

— Ухвалили, та не зроблять: хто за ними піде?

— Господарі підуть.

— Не всі.

— Якщо Борина поведе, то всі підуть.

— Ще невідомо, чи схоче Мацей!

— А не схоче, то Антек поведе! — з запалом скрикнув Бальцерек. Всі його охоче підтримали, один тільки Гжеля був проти. Він чимало тинявся по світу, читав газету «Зоря», отож відразу почав науково доводити, мов з книжки вичитував, що насильства чинити не можна, бо втрутиться суд і нічого, крім тюрми, цим не доб'єшся; що треба найняти в місті адвоката, і той усе зробить по закону.

Але товаришам швидко надокучила його слухати, посипалися глузування. Гжеля розсердився і сказав:

— На батьків своїх нарікаєте, що вони, мовляв, дурні, а в самих і на мідяк розуму немає, все одно, як у дітлахів, які ще навкарачки повзають,— тільки й знаєте чужі слова повторювати!

— Борина прийшов з Ягусею й дівчатами! — зауважив хтось. Антек, який саме хотів щось відповісти Гжелі, промовчав і вп'явся очима в Ягну.

Вони прийшли пізно, вже після вечері, тому що старий довго не хотів слухати плаксивих благань Юзьки й умовлянь Настки — все чекав, щоб Ягуся його попросила. Вона після обіду гостро заявила, що піде на танці, а він так само гостро відповів, що з місця не рушить: не пішов до війта, то й нікуди не піде.

Ягуся більше не просила. Вона так розсердилася, що не хотіла й словом озватися до нього. Плакала потихеньку по кутках, грюкала дверима, стояла подовгу на ґанку, незважаючи на мороз, і, мов ошаліла, метушилася по хаті — від неї так і віяло люттю. Вечеряти разом з іншими не сіла, а почала витягати із скрині спідниці, приміряти їх та чепуритися.

Що було робити старому? Лаявся, бурчав, присягався, що не піде, зрештою довелося йому Ягну перепросити і хоч-не-хоч вести всіх до корчми.

Він увійшов, суворий, поважний, мало з ким привітався, бо рівних йому тут майже не було,— адже всі найбагатші господарі гуляли у війта на хрестинах. Сина він не помітив, хоч уважно раздивлявся навколо.

Тим часом Антек не зводив очей з Ягусі. Вона стояла біля шинкваса. Хлопці кинулись до неї запрошувати на танці, але вона всім відмовляла, весело балакала то з тим, то з тим і крадькома обводила очима юрбу. Така вона була сьогодні гарна, що, хоч люди вже й добре хильнули, але дивилися на неї з подивом. Своєю красою вона вирізнялася з-поміж інших. А тут же була і висока, струнка Настка в червоному платті, схожа на мальву, і горда Веронка Плошка, рум'яна, мов жоржина, і дочка Сохи, ще зовсім дівчинка, гнучка, тоненька, з чарів ним личком. Були й інші дівчата, гарні, стрункі, що вабили очі хлопців, от, наприклад, Марися Бальцерківна, висока на диво, біла, міцна, як молода ріпка, і перша на селі танцюристка. Але ніхто не міг зрівнятися з Ягною. Вона затьмарювала всіх красою, убранням, поставою та блакитними, ясними очима, як троянда затьмарює всякі красолі, мальви, жоржини, маки, що здаються біля неї малими й нікчемними. Так і Ягуся височіла й панувала над усіма дівчатами. Причепурилася вона сьогодні, мов на весілля: спідниця на ній була жовтогаряча в зелену й білу смужку, корсетка з блакитного оксамиту, гаптованого золотою ниткою, з великим викотом, тонка сніжнобіла сорочка рясними складками оточувала шию й кисті рук, а на груди багатьма разками спадали корали, перла й бурштинові прикраси. Голову вона пов'язала шовковою хусткою, блакитною в рожеву цяточку, і кінці її закинула на спину.

Жінки злісно шепотілися про це й робили ущипливі зауваження, але Ягна не звертала на них ніякої уваги. Вона хутко примітила Антека і, порожевівши від радості, відвернулася від Борини, якому щось казав Янкель. Борина швидко пішов за перегородку і там залишився. Антек тільки цього й чекав. Він одразу пробрався вздовж стіни до шинкваса й спокійно привітався з новоприбулими, хоч Юзька навмисне відвернулась.

— На танці прийшли чи на Малгосьчині заручини?

— На танці,— відповіла Ягна тихо. Від хвилювання в неї уривався голос. Деякий час вони стояли мовчки, тільки дихали частіше і крадькома обмінювалися поглядами. Танцюристи відтиснули їх до самої стінки, Настку повів танцювати Шимек, Юзя теж кудись зникла, і вони залишилися самі.

— Щодня тебе чекаю, щодня...— прошепотів Антек.

— Та як же я можу вийти... стережуть мене! — відповіла вона з тремтінням. Руки їхні якось самі собою зустрілися, вони непомітно притиснулися одне до одного, зблідли, в обох перехопило дух, очі засяяли, а в серцях дзвеніла така музика щастя, що й висловити важко.

— Відійди трохи, пусти,— просила Ягна ледве чутно, бо навколо юрмились люди.

Антек, не відповідаючи, міцно обняв її за стан, розсунув юрбу, вивів Ягусю на середину кола й гукнув музикантам:

— Обертас, хлопці, та веселіше!

Ті, звичайно, вшкварили з усієї сили, аж контрабас застогнав,— їм було добре відомо, що Антек, як розійдеться, готовий частувати хоч усю корчму.

За ним пустилися в танець і його товариші: танцював Плошка, Бальцерек, Гжеля й інші, а Матеуш, у якого ще боліли поламані ребра, лише притупував та погукував, підохочуючи інших.

Антек був наче в нестямі, вилетів наперед і танцював з таким захватом, що нічого не пам'ятав і нічого не бачив навколо, бо Ягуся ніжно до нього пригорталась і, ледве переводячи подих, все шепотіла:

— Ще, Антосю, ще трішечки!

Довго вони так танцювали, потім трохи перепочили, щоб випити пива, а тоді знову пішли танцювати, не помічаючи, що люди вже звертають на них увагу, поглядають скоса і навіть уголос роблять зауваження.

Антеку все було байдуже. З тої хвилини, як він відчув Ягусю в своїх обіймах, притулив її до себе так міцно, що вона вся напружилась і напівзаплющила свої сині очі, він забув усе на світі. Радість грала в ньому, така веселість, наче в серці розцвів весняний день. Він забув про людей, про весь світ, кров його кипіла, сила зростала в ньому, горда, непохитна сила — така, що аж груди розпирало.

А Ягуся потопала в солодкій знемозі. Він мчав її, як вихор, і вона не опиралася, та й як могла опиратись? Антек кружляв її, притискав до себе так, що хвилинами у неї темніло в очах, зникало з пам'яті все, а в серці співала радість, молодість, веселість, і вона вже нічого не бачила, крім його чорних брів, бездонних, мов прірви, очей, вуст червоних, манливих...

А скрипки витинали задерикувато, жваво, заливалися піснею, жагучою, як вітер у жнива: від цієї пісні кров оберталася на вогонь і душа грала радістю та силою. Гули в лад баси так зухвало, що ноги самі мчали й пристукували закаблуками. Висвистувала флейта, мов дрізд навесні, кликала, збуджувала в серці таку любовну млость, що тремтіння бігло по тілу, голова паморочилася, дух перехоплювало, і хотілося плакати і сміятись, кричати, обіймати й цілувати когось, і в нестямі мчати невідомо куди, в далекий світ.

І молодь танцювала так несамовито, що корчма ходила ходором, і тремтіли бочки, на яких сиділи музиканти.

Пар п'ятдесят танцюристів кружляло величезним колом, що коливалося від стіни й до стіни,— співуче, сп'яніле від радості й захвату. Перекидалися пляшки, згасали лампи, хату оповивав морок, і тільки вогонь у печі, що його роздмухував вихор танцю, сипав іскрами, спалахував кривавим полум'ям, в одсвітах якого ледве виднівся клубок людей, так щільно збитий, що не можна було його схопити оком, відрізнити хлопця від дівчини. Маяли білими крилами каптани, миготіли спідниці, стрічки, хустки, розпашілі обличчя, сяючі очі. Несамовитий тупіт, співи, вигуки — все змішалося. Все кружляло, мов величезне веретено, з оглушливим тупотом і гамором, які линули крізь відчинені двері просто в засніжену, морозну зимову ніч.

Антек танцював попереду всіх, найголосніше вибивав закаблуками, кружляв, як вихор, пригинаючись до землі, так що, здавалось, от-от упаде,— але де там! — уже знову випростувався й мчав уперед! Він то погукував, то заспівував пісню, то кидав музикантам гроші і, розтинаючи юрбу, як буря, кружляв так, що страх брав усіх і ніхто за ним не встигав.

Танцював Антек десь із годину. Інші, втомившись, виходили з кола, в музикантів терпли руки, але він раз у раз кидав їм гроші, примушував грати і все танцював. Нарешті вони з Ягусею залишилися в колі майже самі.

Тут вже й жінки стали голосно дивуватися, хитати головами й уболівати за Бориною. Юзя, яка сердилася на Антека, а ще більше на мачуху, побігла за перегородку до старого.

— Батьку, Антек танцює з мачухою так, що люди дивуються! — шепнула вона йому.

— Нехай танцюють, на те й корчма,— відповів він і далі щось обговорював з урядником та ковалем, без упину цокаючись із ними.

Юзя повернулася ні з чим, але стала уважно стежити за Антеком і Ягною. Вони вже не танцювали, а стояли біля шинкваса з цілою юрбою дівчат та парубків. Усім було дуже весело, бо Амброжій, п'яний як ніч, сипав такими жартами, що дівчата закривалися фартухами, а хлопці голосно реготались і ще додавали своє. Антек усіх частував пивом, цокався перший, примушував пити інших, з парубками обіймався, а дівчатам цілими пригорщами сипав за пазухи цукерки, щоб можна було при цьому доторкнутися й до Ягни. Незважаючи на втому, він сміявся найголосніше від усіх і голосно розмовляв.

У корчмі гульня аж кипіла, народ уже зовсім розохотився. Одні весь час танцювали, інші збиралися гуртами, розмовляли, пили, браталися, веселилися від щирого серця. Ріпецькі шляхтичі встали з-за стола, встигнувши вже за чаркою подружити з ліпецькими; деякі з них навіть пішли танцювати, і дівчата їм не відмовляли, бо вони запрошували чемно й поводження в них було краще, ніж у сільських кавалерів.

Компанія, яка оточувала Антека, розважалася окремо,— це була сама молодь, і до того ж найперша на селі. Сам Антек, хоча й розмовляв з усіма, був наче в нестямі, забув про все на світі, ні на що вже не дивився і нічого не приховував та й не зумів би приховати. Він не звертав уваги на те, що люди до нього пильно придивляються й сторожко слухають. Ех, хіба йому було до того! Він увесь час щось нашіптував Ягні на вухо, притискав її до стіни, обіймав, брав за руки і ледве стримувався, щоб не осипати поцілунками. Очі його безтямно блукали, в грудях здіймалася така буря, що він готовий був зважитися на все зараз, тут, у неї на очах, бо в цих променистих очах він бачив подив і любов. Він зростав, буяв, мов вихор близької грози, а до того ж увесь час пив і Ягусю примушував. У неї вже паморочилося в голові, вона не знала, що з нею діється. Тільки хвилинами, коли музика змовкала і в корчмі ставало тихше, Ягуся трохи верталася до пам'яті, і страх охоплював її. Вона здивовано оглядалася навколо, наче шукаючи порятунку: їй хотілося тікати звідси, але поруч стояв Антек і так на неї дивився, таким жаром віяло від нього, і в ній спалахувало таке кохання, що вона вмить про все забувала.

Тривало це досить довго, і Антек уже почав частувати горілкою все товариство. Янкель охоче давав йому в борг і кожну кварту відзначав на дверях двічі. Вже зовсім напідпитку, ця компанія знову пішла танцювати, щоб трохи витверезитись: Антек з Ягусею, звісно, в першій парі.

Тут саме вийшов з-за перегородки Борина, якого привели обурені жінки. Він глянув, одразу все зрозумів, і гнів охопив його. Але він тільки зціпив зуби, застібнув каптан, насунув шапку і став пробиратися до Ягни. Люди відступали з дороги, побачивши його обличчя, біле, як крейда, і дикі блискучі очі.

— Додому! — сказав він голосно, коли Антек з Ягною пролітали мимо нього, і хотів схопити її за руку, та в цю мить Антек закружляв Ягну на місці й помчав далі. Вона марно силкувалася звільнитись, але тут Борина підскочив, розірвав коло, вирвав її з рук Антека і, не відпускаючи, не глянувши навіть на сина, повів з корчми.

Музика відразу обірвалась, у корчмі запала раптова тиша, всі стояли, мов занімілі, ніхто й словом не обізвався. Люди зрозуміли, що відбувається щось страшне. Антек кинувся за Бориною, розкидавши, мов солому, всіх, хто стояв у нього на дорозі, і вибіг на вулицю. Тут його відразу охопило холодом, він спіткнувся об колоду, яка лежала біля корчми, і впав на сніг, але відразу ж схопився на ноги і наздогнав батька та Ягну на повороті дороги біля ставка.

— Іди своєю дорогою і до людей не в'язни! — крикнув Борина, обернувшись.

Ягна з вереском побігла в хату, а Юзя тикала старому в руки якогось кілка й верещала:

— Бийте цього розбійника, бийте, татусю!

— Пустіть її, пустіть! — белькотів Антек, уже не тямлячи себе, і підступав до батька з кулаками.

— Кажу тобі — іди геть, інакше, богом клянуся, вб'ю, як собаку! Чуєш? — гукнув знову старий, готовий на все.

Антек мимоволі відступив, руки в нього опустилися, страх охопив його з такою силою, що він увесь затремтів, а старий поволі пішов до хати.

Антек не кинувся за ним. Він стояв тремтячий, розгублений, водячи навколо нестямним поглядом. На дорозі вже не було нікого, ясно сяяв місяць, іскрився сніг, але щось похмуре таїлося в білих засніжених вулицях. Антек не розумів, що з ним сталося. Він отямився тільки в корчмі, куди його привели друзі, які побігли на допомогу, коли почули, що він б'ється з батьком.

Гульня скінчилася. Всі порозходились по хатах — було вже пізно. Корчма швидко спорожніла, проте на вулицях ще деякий час лунали вигуки й пісні. Залишилися в корчмі тільки ріпецькі, що мали тут заночувати. Пан Яцек грав їм на скрипці якісь сумні пісні, а вони сиділи за столом, підперши голови руками, слухали й зітхали. Залишився й Антек; він самотньо сидів у кутку. Хоч як товариші розпитували, він нічого не відповідав, і всі пішли, покинувши його самого. Він сидів нерухомий, наче мертвий, і даремно Янкель нагадував йому, що зараз зачинятиме корчму,— Антек нічого не чув і не розумів. Отямився тільки тоді, коли почув голос Ганки, якій люди сказали, що він знову побився з батьком.

— Чого тобі? — спитав він.

— Ходім додому, пізно вже,— просила Ганка, ледве стримуючи сльози.

— Іди сама, не піду я з тобою. Іди геть, кажу! — гукнув він грізно. Потім, невідомо чому, нахилився до неї і просто в обличчя сказав:

— Якби мене в кайдани закували та в льох посадили, я й тоді був би вільніший, аніж живучи з тобою. Чуєш — вільніший!

Ганка гірко заплакала й пішла. Тоді й він устав, вийшов з корчми й побрів до млина.

Ніч була ясна, залита місячним сяйвом, дерева стелили довгі блакитні, наче посріблені тіні, а від лютого морозу раз у раз чути було, як потріскують жердини в тинах. Якийсь тихий, жалібний стогін линув над іскристими снігами. Мертва, застигла тиша оповила світ, село вже спало, жодне вікно не світилося, жодний собака не гавкав, не стукотів млин, і тільки від корчми долинав хрипкий голос Амброжія, який, своїм звичаєм, виспівував посеред дороги, але тихо, наче крізь сон.

Антек, важко ступаючи, плентався навколо ставка, іноді зупинявся, нестямним поглядом обводив усе й тривожно дослухався. В голові його ще звучали страшні батькові слова, він бачив перед собою люті очі, які вдарили його ніби ножем. І він мимоволі відступав, страх стискав йому горло, серце завмирало, волосся наїжувалося, з пам'яті зникла ненависть, зникла любов, зникло все, залишився тільки смертельний жах, тремтіння, розпачливе, гірке почуття безсилля.

Сам того не помічаючи, він попрямував до своєї хати. Раптом від костьолу до нього долинув чийсь жалібний плач і голосіння. Перед розп'яттям, біля самих воріт кладовища, розкинувши навхрест руки, хтось лежав на снігу. Тінь, яка падала від муру, заважала що-небудь розгледіти. Антек нахилився, думаючи, що це який-небудь перехожий чи, може, п'яний,— але це лежала Ганка, благаючи бога про милосердя.

— Ходім додому, адже мороз який! Ходім, Ганнусю! — просив він, почуваючи, як у нього дивно м'якшає серце, однак Ганка не відповідала. Він силоміць підвів її, повів додому.

Вони ні про що не говорили дорогою, бо Ганка весь час гірко плакала.

VIII

У хаті Борини після цього свята було тихо, наче в домовині. Ні сліз, ні криків, ні лайки, тільки тяжке, зловісне, причаєне мовчання, насичене таємним гнівом і гіркотою.

Весь дім замовк. Спохмурнів, жив у постійній тривозі, у чеканні чогось страшного, наче стеля от-от мала завалитися всім на голови.

Старий ні тоді вночі, коли вони повернулися з корчми, ні на другий день не сказав Ягусі жодного гострого слова, навіть Домініковій не поскаржився,— наче нічого не трапилось. Але він захворів від злоби, яка таємно бушувала в ньому, і не міг підвестися з ліжка — у нього весь час завмирало серце, кололо в боці, кидало в жар.

— Не інакше, як у череві в тебе запалення чи, може, печінка опустилась,— говорила Домінікова, натираючи йому бік гарячою олією. Він нічого не відповідав, тільки жалібно стогнав і вперто дивився в стелю.

— Ягуся тут зовсім не винна, ні! — почала Домінікова тихо, щоб не почули в сусідній кімнаті. Її дуже турбувало, що Борина й словом не згадав про вчорашню подію.

— А хто ж винен? — буркнув він.

— Що вона такого зробила? Ти її саму залишив і пішов пити за перегородку, а тут музика, всі танцюють, гуляють, чого ж їй було самій, відлюдьком, у кутку стояти? Вона ж молода, здорова, їй розважатися треба. А танцювати пішла, бо Антек її примусив. Хіба вона могла не піти — в корчмі кожен має право запросити на танець кого схоче. Це ж він, розбійник, обрав її й не відпускав тобі на злість, тільки тобі на злість!

— Ви мастіть і лікуйте, щоб я швидше одужав, а розуму мене вчити нічого, я сам добре знаю, як усе було, непотрібні мені ваші пояснення!

— Коли ти такий розумник, то й те повинен розуміти, що жінка молода, здорова, їй теж втіха потрібна! Не колода вона, не стара баба: вийшла заміж, то їй чоловік потрібен, а не дід — чотки їй, чи що, з дідом перебирати!

— Навіщо ж ви тоді її за мене віддали? — кинув він презирливо.

— Навіщо? А хто скиглив, Як пес? Я тебе не благала, щоб ти її взяв! Я її тобі не підсувала, не нав'язувалась тобі й вона! Ягуся могла вийти, за кого хотіла, за найпершого парубка на селі,— скільки їх було!

— Були, та не для одруження!

— Щоб тобі язик відсох за таке собаче гавкання!

— Ага, правда, мабуть, пече, мов кропива, якщо ви так затіпались!

— Брехня це паскудна, а не правда. Брехня!

Він натягнув перину до підборіддя, відвернувся до стіни і жодним словом не відповідав на всі її палкі докази. Коли ж вона зрештою розплакалась, старий глузливо шепнув:

— Коли баба нічого не зробить рогачем, то думає, що допоможе плачем!

Так, він добре знав, що каже. Тепер, коли не міг підвестися з ліжка, він згадував усе, що раніше казали про Ягну, усе це обмірковував, розбирав, зіставляв, і така лють у ньому зростала, так мучили ревнощі, що він влежати не міг, крутився на ліжку, лаявся подумки або, повернувшись обличчям до кімнати, злими, яструбиними очима водив за Ягною. А вона була якась бліда, змарніла, блукала по хаті, мов сонна, поглядала на чоловіка жалібними очима скривдженої дитини і так зітхала, що йому ставало її шкода і серце трохи м'якшало, але відразу ж розгорялися ревнощі.

Тривало це майже тиждень — і Ягна відчувала, що більше не витримає. Душа в неї була дуже чутлива. Є такі квіти: тільки війне на них холодом, і вони згорнуться, затріпотять від болю. Вона марніла на очах, не спала, їй шматок не йшов у горло, вона не могла всидіти на місці, взятися до якоїсь роботи. Все падало в неї з рук, і страх ходив за нею по п'ятах — лякало те, що старий усе лежить, стогне, доброго слова не скаже й дивиться на неї, наче вбити хоче. Вона весь час відчувала на собі його погляд і вже не могла цього витримати. Життя її стало нестерпне, мучила невимовна туга,— адже й про Антека вона нічого не знала, він не з'являвся протягом цілого тижня, хоч вона не раз смерком, переборюючи смертельний страх, вибігала до сінника! Спитати про Антека вона не зважувалась, Їй так набридло все вдома, що вона двічі на день бігала до матері, але Домінікова мало сиділа в хаті — то відвідувала хворих, то молилася в костьолі, а якщо й була вдома, то зустрічала дочку суворо, осипала гіркими докорами. Хлопці теж блукали похмурі, сердиті, пригнічені, бо стара відлупцювала Шимека качалкою за те, що він на водохреща пропив у корчмі аж чотири злотих. Ягна заглядала до сусідів, аби тільки швидше збути час, однак і там було не краще: звісно, її не виганяли, але цідили слова крізь зуби, дивилися холодно і всі в один голос вболівали за хворим Бориною й гірко нарікали на те, що от, мовляв, які тепер настали погані часи.

А Юзька на кожному кроці допікала їй, чим тільки могла. Навіть Вітек не зважувався при господареві заговорити з нею, так що їй ні з ким було й словом перемовитись. Тільки й розваги, що Петрек вечорами після роботи тихо грав на скрипці в стайні, бо в хаті старий не дозволяв,

А зима була все така ж сувора, холодна й вітряна, отож доводилося весь час сидіти в хаті.

Нарешті якось у суботу, старий, хоча й не зовсім ще одужав, устав з постелі, одягнувся тепліше, бо на вулиці був тріскучий мороз, і пішов на село.

Він заходив то в ту, то в ту хату, наче погрітися чи в якій-небудь справі, і охоче зупинявся погомоніти навіть з тими, кого раніше обминав, не обізвавшись і словом. Скрізь він перший заводив розмову про корчму і, намагаючись обернути на жарт усе, що трапилося, весело розповідав, як він тоді напився та як навіть захворів через це.

Всі дивувались, підтакували, кивали головами, але нікого одурити йому не пощастило. Люди знали його непохитну гордість, знали, що коли зачепити його самолюбство, то хоч вогнем печи, він і голосу не подасть. Знали й те, що він завжди чваниться, вважає себе найпершою людиною на селі й дуже дбає, щоб про нього не говорили нічого поганого.

І зараз усі розуміли, що він хоче припинити чутки, які вже ходили по селу.

А старий Шимон, солтис, своїм звичаєм, сказав йому просто в обличчя:

— Нічого нам очі замилювати! Людський поговір, як та пожежа, її руками не загасиш, мусить сама дотла вигоріти. А ще я тобі нагадаю те, що сказав перед твоїм весіллям: коли старий оженився з молодою, не відігнати йому чорта й свяченою водою.

Борина, дуже розлютований, пішов просто додому.

А Ягуся, подумавши, що коли він уже встав, значить, усе зміниться й буде, як раніше, зітхнула з полегшенням і почала з ним заговорювати. Вона заглядала йому в очі, лащилась до нього й солодко щебетала. Але він одразу обірвав її такими гострими словами, що вона вся знітилась. Борина й потім не змінив поводження, не пестив її більше, не голубив, не вгадував думок, не добивався її ласки, а брутально, мов на наймичку, гримав за всякий недогляд у господарстві й примушував працювати.

З цього дня старий знову, як раніше, узяв усе в свої руки, за всім сам стежив. Ледве одужавши, він став цілими днями молотити удвох з Петреком чи порався в клуні, майже не виходячи з двору. А вечорами сидів удома — лагодив упряж чи вистругував що-небудь на верстаку. Він так пильно стеріг Ягусю, що вона й кроку не могла зробити без нього. Навіть скриню з її святковими убраннями він замкнув, а ключ носив при собі.

Ох, і натерпілася ж вона від нього! Мало того, що старий за кожну дрібницю гримав на неї і ніколи доброго слова не сказав: він поводився так, наче не вона була господинею в домі; всі розпорядження віддавав Юзі, з Юзею радився про різні справи, в яких дівча нічого не тямило, їй наказував усе доглядати, немов Ягни й не було зовсім.

А вона цілими днями пряла, ходила, мов очманіла, бігала до матері скаржитися й плакати. Проте Домінікова не змогла заступитися за дочку, бо коли вона спробувала щось натякнути Борині, той сказав, як відрізав:

— Жила ваша дочка, мов пані, робила, що хотіла, нічого їй не бракувало. Не вміла шануватися, нехай тепер скуштує іншого! Я вам кажу, а ви це їй перекажіть: поки в мене ноги ходять, буду своє пильнувати, не допущу, щоб з мене глузували, мов з дурня якого! Це ви запам'ятайте собі!

— Бійся бога, вона ж тобі нічого поганого не зробила!

— Якби зробила, я б не так з нею поговорив і не те б з нею вчинив! Досить і того, що вона з Антеком злигалась.

— Адже в корчмі, на танцях, при всіх!

— Як же, тільки в корчмі! Як же...

Він давно вже зміркував, що того вечора, коли він знайшов Ягнину хустку біля перелазу в снігу, вона, мабуть, виходила на побачення з Антеком, і нічому більше не вірив, твердо стояв на своєму. А наостанку сказав:

— Я людина добра, лагідна — це всі знають. Але якщо мене хльоснуть батогом, я дам здачі дубиною!

— Бий того, хто перед тобою винен, а невинних нічого кривдити даремно, тому що з кожної кривди народжується помста.

— Я нікому кривди не роблю, я своє захищаю!

— Тільки б ти вчасно побачив, коли твоє скінчиться!

— Погрожуєте мені?

— Ні, кажу те, що думаю, а ти надто високо підносишся! Не міряй всіх на свою мірку!

— Досить з мене ваших повчань та приповісток, я свій розум маю! — розсердився Борина.

На тому й скінчилося. Домінікова, бачачи його впертість і непоступливість, не поновлювала більше цієї розмови, сподіваючись, що все само мине і якось владнається. Але старий не м'якшав нітрохи, а, навпаки, почав знаходити якесь задоволення в своїй злобі. Щоправда, часом уночі, почувши Ягусин плач, він мимоволі схоплювався з ліжка, щоб бігти до неї, та, вчасно схаменувшись, удавав, що встав лише виглянути у вікно або перевірити, чи добре замкнені двері.

Це тривало цілих два тижні. Ягні було так сумно, так важко, що вона ледве себе стримувала. Вона не сміла дивитись людям у вічі — соромно їй було: адже всі на селі знали, що діється у Борини.

В домі наче похмурніло, всі блукали тихо, боязко, мов тіні. З сусідів мало хто до них заглядав — у всіх досить було свого клопоту. Не приходив і війт, який розсердивсь на Борину за те, що той не з'явився до нього на хрестини. Тільки хлопці Домінікової забігали іноді та Настка Голуб приходила з прядкою,— але ця ходила до Юзі більше для того, щоб побачитися з Шимеком, отже, радості від її відвідин було мало. Часом заглядав Рох, та побачивши насуплені, злі обличчя, швидко йшов геть.

Один лише коваль приходив щовечора й просиджував довго. Він, як тільки міг, підбурював старого проти Ягни і намагався вкрастися до нього в довір'я. Часто заглядала й Ягустинка — ця любила під'юджувати там, де люди сварилися. Щодня бувала в дочки й Домінікова і щодня повторювала їй те саме: старого треба зм'якшити покірливістю.

Але Ягна не могла підкоритися, ніяк не могла! Навпаки, в ній назрівав бунт, і злість її пекла дедалі дужче. Цьому чимало сприяла Ягустинка. Раз вона тихо сказала Ягні:

— Страшенно мені шкода тебе, Ягусю, мов дочку рідну! Цей старий пес скривдить тебе, а ти, мов ягня, все терпиш! Не так інші жінки роблять, не так!

— А як же? — спитала Ягна з зацікавленням. Їй дуже надокучило терпіти образи.

— Злого не добром угамуєш, а ще більшою злістю! Він з тобою, мов з наймичкою, поводиться, а ти — нічого! Убрання твої, бачу, в нього в скрині замкнені, кожен твій крок він стереже, слова тобі доброго не скаже. А ти що? Зітхаєш, тужиш та божої ласки чекаєш! Знаєш прислів'я: роби, небоже, то й бог поможе! Якби це на мене, я б знала, що робити! Юзьку б відлупцювала, щоб не порядкувала в домі,— адже хазяйка ти, а не вона! Та й чоловікові ні в чому б не поступалася! Як хоче війни, нехай буде така війна, щоб вона йому горлянкою вилізла. Еге, дай тільки чоловікові над собою владу, то він швидко битися полізе, і бог знає, чим це може скінчитися... А найперше,— Ягустинка стишила голос і зашепотіла Ягні на вухо: — найперше — відлучи ти його, мов теля від корови, не підпускай до себе нізащо, тримай, як пса за порогом! Ось побачиш, як він подобрішає!

Ягна перестала прясти й затулила руками почервоніле обличчя.

— Чого ж ти, дурна, засоромилася? Поганого тут нічого немає. Всі так роблять і будуть робити, не я перша це вигадала. Звісно, спідницею чоловіка далі заманиш, ніж собаку салом, бо собака швидше відчепиться! А старого ще легше, ніж молодого, бо він ласий, і йому важче по чужих хатах грішити. Зроби так — подякуєш мені! А що там плетуть про вас з Антеком, ти цього до серця не бери: хоч ти будь біла, як перший сніг,— все одно сажу на тобі побачать... Так уже в світі заведено: хто всього боїться, тому й пальцем не дадуть кивнути,— відразу почнуть плескати язиками. А кому все одно, що про нього кажуть, хто дужий і сміливий, той може робити, що йому сподобається. Ніхто й словечка не скаже, та ще й будуть до нього лащитися, мов цуценята. Міцний, непоступливий, завзятий усім світом володіє!.. От і про мене немало брехали, і про матір твою теж — усім було відомо, що в неї з Флореком...

— Матері ви не чіпайте!

— Гаразд, нехай вона для тебе святою залишиться. Авжеж, кожній людині треба що-небудь святе мати.

Довго ще говорила Ягустинка, повчала Ягусю і потроху, хоч та її й не питала, розповіла про Антека все, що тільки могла пригадати. А Ягуся слухала її жадібно, не зраджуючи себе однак жодним словом. Поради Ягустинки міцно засіли в неї в голові, вона цілий день міркувала над ними.

Ввечері, коли в них сиділи Рох, коваль і Настка, вона сказала чоловікові:

— Дайте-но ключі від скрині, мені треба одяг провітрити!

Він дав, трохи присоромлений сміхом Настки, але все-таки, коли Ягуся знову сховала одежу в скриню, простяг руку за ключами.

— Тут тільки моє, то я вже сама його догляну! — сказала вона з викликом.

І з цього вечора в хаті почалося пекло! Старий не змінював свого поводження, а Ягна не поступалась, на одне слово відповідала двадцятьма і так голосно, що аж на вулиці чути було крики. Це їй мало допомогло, і тоді вона почала робити все на злість старому.

До Юзі вона чіплялася на кожному кроці й часто так її лаяла, що дівчинка з плачем бігла до батька скаржитись. Це не допомагало, бо Ягна ще більше казилась, коли їй суперечили. Вечорами вона навмисне переходила на другу половину хати, залишаючи чоловіка самого, примушувала Петрека грати на скрипці й підспівувала йому до пізньої ночі. В неділю вона убралась, причепурилась і, не чекаючи чоловіка, сама пішла до костьолу, а дорогою зупинялась і весело розмовляла з парубками.

Борина дивувався цій зміні, казився від люті, намагався не піддаватись, робив усе, щоб не дізналися на селі, але не міг нічого вдіяти з Ягною і дедалі частіше поступався їй, аби тільки мати спокій.

— Господи, якою овечкою здавалась, овечкою покірливою, а тепер дибки стає! — гукнув він раз, звертаючись до Ягустинки.

— З жиру казиться! — відповіла та обурено. Ягустинка завжди підспівувала тим, хто радився з нею.— І от що я вам скажу: поки не пізно, треба це шаленство в неї кулаком вибити, бо потім уже й дубина не допоможе!

— У Борин такого звичаю немає! — гордо заперечив старий.

— Думається мені, що й у Борин до цього дійде! — глузливо буркнула Ягустинка.

Через кілька днів, після стрітення, Амброжій увечері повідомив Борину, що завтра ксьондз об'їжджатиме парафію.

З самого ранку всі заметушилися, стали прибирати в хаті, і навіть старий, щоб утекти з цього пекла, бо Ягна весь час гримала на Юзю, сам почав згрібати сніг у дворі. Хату провітрили, пообмітали павутиння. Юзя посипала жовтим піском ґанок і сіни, і всі стали поспіхом одягатися по-святковому, бо ксьондз був уже поблизу, в Бальцерків.

Незабаром його сани зупинилися біля ґанку, і він, у стихарі, підбитому хутром, увійшов до хати, а перед ним ішли двоє синів органіста, одягнені, мов для відправи в костьолі. Ксьондз прочитав латиною молитви, окропив усе святою водою і подався в двір — святити будівлі й усе господарство. Борина ніс перед ним у тарілці свячену воду, а він голосно молився й кропив усе підряд. Сини органіста ішли поряд, співали молитви й ретельно калатали дзвониками. А вся сім'я Борини інша позаду, наче під час процесії.

Скінчивши церемонію, ксьондз повернувся до хати й сів відпочити. Поки Борина з наймитом зсипали в сани півкорця вівса й чверть гороху, він перевіряв, чи знають Юзька й Вітек молитви.

Вони знали так добре, що ксьондз навіть здивувався і спитав, хто їх учив.

— Молитов мене вчив Куба, а катехізису й читати по букварю — Рох,— сміливо відповів Вітек, і ксьондз погладив його по голові. А Юзька так злякалася, що почервоніла вся, розплакалась, не могла вимовити й слова. Ксьондз дав їм по дві невеличкі іконки й наказав слухатися старших, молитися й стерегтися гріха, тому що нечистий ховається скрізь і вводить людей у спокусу. Потім він глянув на Ягну і, піднісши голос, грізно сказав:

— Кажу вам, ніщо не сховається від ока господнього, ніщо! Бійтеся дня суду й кари, покайтесь, виправтесь, поки не пізно!

Діти розплакались — їм здалося, що вони в костьолі слухають казання. У Ягусі теж тривожно забилося серце, обличчя залилось рум'янцем, бо вона добре розуміла, що це мовлено для неї. І тільки-но з двору повернувся Борина, вона вийшла, не сміючи глянути ксьондзові в очі.

— Треба мені поговорити з вами, Мацею! — сказав ксьондз тихо.

Коли вони залишились самі, він показав Борині на місце біля себе, відкашлявся, почастував його тютюном, витер носа хусткою, що пахла, як потім запевняв Вітек, ладаном, похрустів пальцями і почав півголосом:

— Казали мені люди, що у вас в корчмі сталося... Казали!

— Ще б пак, у всіх на очах було,— мовив Борина сумно.

— Скільки разів я вам радив: не ходіть до корчми і жінок туди не водіть! Скільки разів я вам забороняв! Надриваюся, благаю — нічого не допомагає. От вам по заслузі! І ще хваліть бога, що більшого гріха не було. Кажу вам — не було!

— Не було? — обличчя Борини проясніло: ксьондзу він вірив.

— Мені розповідали, що ви її за це суворо караєте. Неправильно робите! Хто несправедливість вчиняє, той грішить. Кажу вам, грішить!

— Де там! Я тільки приборкати її хотів!.. Тільки...

— Винен Антек, а не вона! — поспіхом перебив ксьондз.— Він навмисне, вам на злість, примусив її танцювати. Певно, хотів скандалу з вами, кажу вам, хотів скандалу,— урочисто запевняв ксьондз, підготовлений Домініковою, на слова якої він цілком покладався.— Так... що я вам ще хотів сказати? О, згадав: кобила ваша ходить по стайні, треба її в стійлі замкнути, бо мерин брикне — біда буде!

У мене торік так само зіпсували кобилу... А вона у вас від якого жеребця?

— Від мельникового...

— Ага, я відразу упізнав з масті та з лисинки на лобі! Гарна кобилка... А з Антеком ви неодмінно повинні помиритися,— через цю сварку хлопець зовсім розбестився.

— Я з ним не сварився і перший миритися не піду! — сказав Борина вперто.

— Я вам раджу, як ксьондз, а ви робіть, як вам сумління підкаже. Однак пам'ятайте — через вас людина пропадає! Ще сьогодні мені казали, що він з корчми не виходить, всіх хлопців бунтує, підбурює проти старших і начебто проти пана щось затіває.

— Нічого я про це не чув.

— Шолудива вівця всю отару перепаскудить! А з цієї змови проти поміщика може вийти велике лихо для всього села!

Але Борина не хотів продовжувати цю розмову, і ксьондз, поговоривши про те, про се, на прощання сказав:

— Мир, мої любі, мир! — Він надів шапку й понюхав тютюну.— Тільки миром усього доб'єтесь. На цьому весь світ тримається. Поговорили б ви з паном мирно, по-хорошому, то й пан би з вами домовився. Він мені щось таке казав, згадував про це... Людина він добра і радий би цю справу владнати по-сусідському.

— Вовк він, а не сусід! А на вовка найкращий засіб — кілок або пастка.

Ксьондз сторопів, глянув йому в обличчя, але, зустрівши холодні, невблаганні сірі очі, швидко відвернувся й нервово потер руки. Він не любив суперечок.

— Мені вже треба йти. Ще раз вам кажу: не можна надмірною суворістю відштовхувати від себе дружину. Вона ще молода, вітер у неї в голові, як у всякої жінки. Значить, треба поводитися з нею розумно й справедливо: одного не помічати, другого недочувати, а на третє й уваги не звертати — аби тільки чвар не було, бо з чвар нічого доброго не вийде! Миролюбця господь бог завжди благословить, благословить, кажу вам! Що за чорт! — скрикнув раптом ксьондз, підскочивши, бо лелека, який досі нерухомо стояв біля скрині, щосили клюнув його в блискучий чобіт.

— Та це ж лелека. Вітек його ще восени підібрав, вилікував, бо крило в нього було зламане, через те він і відлетіти не міг. То він тепер живе в нас у хаті й ловить мишей, мов кіт.

— Ну, знаєте, я ще ніколи не бачив прирученого лелеку. Дивно, дивно!

Ксьондз нахилився до лелеки й хотів його погладити, але той не дав до себе доторкнутися, витягнув шию й боком став знову підбиратися до чобота.

— Знаєте, він мені так подобається, що я охоче купив би його у вас. Продасте?

— Чого там продавати — хлопчисько зараз віднесе його до вас додому.

— Я за ним Валека пришлю.

— Та він не дасть до себе доторкнутися нікому — самого тільки Вітека слухає.

Покликали Вітека, ксьондз дав йому злотий і звелів принести лелеку смерком, коли він повернеться додому. Вітек розплакався, а коли ксьондз пішов, забрав лелеку в хлів і там ридав над ним майже до вечора, так що Борині довелося заспокоювати його ременем і ще раз повторити наказ, щоб він відніс лелеку. Зрозуміла річ, довелося хлопчикові підкоритися, але серце в нього щеміло від горя Й жалю, навіть біль від ременя він не дуже відчував, ходив розгублений, з опухлими від сліз очима й кожної вільної хвилини біг до лелеки, обіймав його, цілував, заливаючись гіркими сльозами.

Коли смеркло й ксьондз повернувся з села до себе в плебанію, Вітек закутав лелеку каптаном, щоб захистити його від морозу, і вони вдвох з Юзею, бо птах був важкий, гірко плачучи, понесли його до плебанії. За ними біг Лапа й жалібно гавкав.

Чим довше міркував Борина над словами ксьондза та його щирими запевненнями, тим веселіше й спокійніше ставало в нього на серці, і потроху, непомітно, змінювалось його ставлення до Ягусі.

Здавалося, все тепер було, як раніше, але вже не повернулися в дім колишній веселий гамір, внутрішній спокій і глибоке взаємне довір'я.

Буває так з тріснутим горщиком: хоч він на вигляд зовсім цілий, а пропускає воду в такому місці, де тріщини й проти світла не побачиш.

От і в домі Борини крізь це видиме примирення якимись незримими шпаринами просочувалося затаєне недовір'я, жалі, трохи пригаслі, але ще живі, і підозріння, яких нічим не можна було вбити.

Незважаючи на щирі зусилля, старий не міг перемогти свого недовір'я і майже мимоволі стежив за кожним кроком Ягни. А вона ні на мить не забувала його недавньої суворості й злих слів і, не маючи змоги втекти від його допитливих, пильних очей, кипіла жадобою помсти.

Може, саме за те, що він пильно стеріг Ягусю і не довіряв їй, вона зненавиділа його ще більше, і її дедалі дужче тягло до Антека.

Вона навчилася спритно дурити старого і все влаштовувала так, що могла кожні два-три дні зустрічатися з Антеком біля сінника. Допомагав їм у цьому Вітек, який за те, що хазяїн віддав ксьондзові лелеку, остаточно його зненавидів і полюбив Ягну, бо вона тепер і страви йому більше давала, і сальця часом підсувала шматочок, та й від Антека хлопчиську перепадали деякі копійки. Але найбільше допомагала їм Ягустинка. Вона зуміла запобігти ласки в Ягни, вкралася в довір'я до Антека, і вони просто не мали б змоги бачитись без її допомоги. Ягустинка вартувала їх від старого й стерегла від усяких несподіванок. Усе це вона робила тільки через те, що була лиха на весь світ і мстилася іншим за свої поневіряння й кривди. По суті, вона терпіти не могла і Ягни, і Антека, а ще дужче — Борини, так само, зрештою, як і всіх багатіїв на селі, за те, що в них є все, а в неї навіть свого кутка немає, де б вона могла прихилити голову, немає шматка хліба! А втім, вона й бідняків ненавиділа і глузувала з них ще дошкульніше, ніж з багатих.

Справжнісінька «чортова кума», як її прозивали на селі, або й ще гірше.

«Зчепляться вони обоє і загризуть одне одного, мов скажені собаки!» — думала Ягустинка, радіючи з того, що зробила. Взимку роботи було небагато, отож вона бігала по всіх хатах з пряжею, підслуховувала, нацьковувала одних на інших і глузувала з усіх підряд. Зачинити перед нею двері ніхто не зважувався — боялися її злого язика, а найбільше того, що вона могла наврочити. Ягустинка заходила й до Антека в хату, та найчастіше зустрічала його, коли він повертався з роботи, і переказувала звістки від Ягни.

Якось, тижнів через два після того, як ксьондз приїжджав до Борини, вона зустріла Антека біля ставу.

— Знаєш, старий на тебе дуже скаржився ксьондзові.

— Про що ж це він знову пащекував? — недбало спитав Антек.

— Казав, що ти, мовляв, народ бунтуєш проти поміщика, що тебе треба було б стражникам віддати і ще багато іншого...

— Нехай спробує! Раніше, ніж мене заберуть, я йому такого червоного півня в двір пущу, що й каменя на камені не залишиться! — люто гукнув Антек.

Ягустинка негайно побігла переказати це старому Борині. Він замислився й сказав тихо:

— Це на нього схоже! Такий розбійник на все здатний...

І більше не сказав нічого, не хотів із старою говорити по щирості. Та коли ввечері прийшов Рох, він йому поскаржився.

— Не вірте ви тому, що Ягустинка приносить, лиха це жінка.

— Може, це й неправда, але такі випадки бували. Адже спалив старий Причек хату свого дівера за те, що той скривдив його під час поділу. Він сидів потім за це в тюрмі,— але ж хата згоріла! І Антек може таке зробити. Напевне, він на це натякнув,— не могла стара таке вигадати!

Рох був доброю людиною. Щиро засмучений тим, що почув, він став умовляти Борину.

— Помиріться ви з ним, віддайте йому частину землі, адже і йому жити треба! Він тоді швидше вгамується, заспокоїться і не буде у вас приводу для сварок та погроз.

— Ні! Хоч би я мав загинути через нього, хоч би з торбою піти — піду, а поки живий, ні смужки не дам! Те, що він мене вилаяв і побив, як собаку, я ще подарував би, хоч це й важко подарувати, але коли він іще інше намислив...

— Набрехали вам, а ви вже й до серця взяли!

— Звісно, може, це й брехня... звісно... але в мене навіть голова паморочиться й мороз по кістках пробігає, як подумаю, що таке може трапитись!

Він стиснув кулаки, кам'яніючи від жаху на саму цю думку. Старий нічого не знав напевно, ніколи не думав про це і в глибині душі навіть був переконаний, що Ягуся не винна. Та раптом він відчув, що в цій ненависті сина криється, мабуть, щось більше, ніж досада і гнів за те, що батько не дає землі. Ні, лють, яку він прочитав тоді в очах Антека, походила з іншого джерела! І в ту ж хвилину він у самому собі відчув таку саму ненависть — холодну, мстиву, невблаганну. Борина повернувся до Роха й тихо сказав:

— Нам з ним удвох тісно в Ліпцях.

— Що це вам на думку спало? — з жахом вигукнув Рох.

— І хай бог боронить, щоб я колись запопав його на такій справі... Рох став заспокоювати, переконувати, але нічого не домігся.

— Спалить він мене, от побачите!

І відтоді старий уже не знав спокою. Щодня, смерком, він крадькома ходив навколо хати й будівель, ховався за рогом, заглядав під стріхи, а ночами часто прокидався, прислухався цілими годинами; почувши найменший шерех, схоплювався з ліжка і, гукнувши собаку, оббігав усі кутки й закутки. Раз помітив він біля сінника чиїсь сліди, затоптані й уже наполовину завіяні снігом. Потім такі ж сліди побачив біля перелазу, і в ньому ще більше зміцніла впевненість, що це Антек блукає тут ночами, шукаючи нагоди підпалити хату. Інше пояснення йому поки що не спадало на думку.

Він купив у мельника лютого пса, поставив йому будку біля повітки і тримав його надголодь, завжди дражнив, нацьковував. Ночами собака бігав і гавкав, як скажений, кидався на всіх і вже не одного покусав, так що на Борину звідусюди сипалися скарги.

Незважаючи на всі ці перестороги, старий не знав спокою і так змарнів і схуд, що пояс на ньому з'їжджав на стегна. Він почорнів, згорбився, волочив ноги і висох, мов тріска, від таємних дум і тривог. Очі в нього горіли, наче в пропасниці.

Він нікого близько не підпускав до себе, йому нікому було звіритись, вилити душу, і через те ще дужче пік його таємний вогонь.

І ніхто не міг здогадатися, що його гризло.

Він день і ніч стеріг своє добро, завів лютого собаку, не спав ночами. Але всі пояснювали це тим, що взимку з'явилося багато вовків, і не минало й ночі, щоб вони цілими зграями не підбирались до села. Не раз люди чули їхнє виття, часто вовки навіть підкопувалися під хліви і то тут, то там викрадали якусь живину. До того ж, як завжди під весну, дедалі частіше ходили чутки про злодіїв. Люди казали, що в одного селянина в Дембіці вкрадено двоє коней, в когось у Рудці порося, ще десь — корову, а злодії наче у воду впали, і сліду їхнього не було! Не один чоловік у Ліпцях чухав потилицю, перевіряв замки й стеріг свою стайню, бо в ліпецьких коні були найкращі на всю округу.

Так спливав час, повільно й неухильно, мов стрілки на годиннику,— ні випередити його, ні зупинити!

Зима все не м'якшала, хоч була напрочуд мінлива: то вдарять такі морози, яких і старі люди не пам'ятають, то випаде дуже багато снігу, то цілими тижнями триває відлига — і в канавах стоїть вода, а де-не-де в полі чорніє земля; то знову здіймається завія, така завірюха, що світу божого не видно. І раптом наставали спокійні, тихі дні, і сонце так пригрівало, що дітвора висипала на вулицю, двері були відчинені навстіж, люди раділи.

У Ліпцях усе йшло своїм одвічним порядком. Кому призначена була смерть, той умирав, кому радість — той радів, кому горе — той плакав, кому хвороба — той сповідався. І так з божою допомогою все якось ішло з дня на день, з тижня на тиждень, аби тільки дочекатися весни чи того, що кому було призначено.

А в корчмі кожної неділі гриміла музика, там гуляли, пили, іноді сварились, іноді бились, і ксьондз потім вичитував їм з амвона. Відбувалися різні події. Відсвяткували весілля Клембової дочки, гуляли три дні так гучно, що Клембові, казали, довелося позичити в органіста на це весілля п'ятдесят карбованців. Солтис теж гучно відсвяткував заручини своєї дочки з Плошкою. Дехто справляв хрестини, але рідко — не час ще було, більшість жінок мали родити весною.

Саме в цей час помер старий Причек. І тижня не прохворів, а було, бідоласі, тільки шістдесят чотири роки! На похорон прийшло все село, бо діти справили багаті поминки.

На досвітки вечорами сходилося стільки дівчат і парубків, такі починалися забави, сміх, веселощі, що душа раділа. Матеуш, який зовсім одужав, по-давньому верховодив усіма й витівав найбільше.

А скільки було поговору, чуток, пліток, образ, сварок, сусідських суперечок, новин — село аж гуло від них! Часом з'являвся подорожній, бувалий чоловік, і розповідав усяку всячину про те, що в світі діється; проводив на селі цілі тижні. Іноді надходив лист від якого-небудь хлопця, що служив у війську, і скільки разів його читали вголос, стільки було з цього приводу нарад, розповідей, дівочих зітхань і материнських сліз — на довгий час вистачало!

А мало хіба сталося інших подій! Магда найнялася робити в корч­му; Боринин пес так покусав Валекового хлопця, що батько погро­жував подати скаргу в суд; корова в Єнджея вдавилася картоплиною, й довелося її прирізати; Гжеля позичив у мельника півтораста карбованців і дав у заставу луку; коваль купив пару коней, з чого всі дивувалися і багато про це говорили; ксьондз хворів цілий тиждень, так що навіть ксьондз з Тимова приїжджав його заступати. Говорили про злодіїв, і жінки вигадували різні страхіття. Часто згадували вовків — наче то вони всіх овець у маєтку передушили. Говорили про господарство, про людей і про всякі інші справи, що їх ні запам'ятати, ні перелічити ніхто б не міг. Завжди відбувалося щось нове, отож було про що поговорити і вдень, і довгими вечорами, бо часу взимку всі мали вдосталь.

Такі самі розмови велися і в хаті Борини, проте старий каменем сидів удома, ні на які забави сам не ходив і жінкам не дозволяв. Ягуся впала в цілковитий розпач, а Юзька з ранку й до ночі бурчала, бо їй страшенно набридло сидіти в хаті. Тільки й втіхи було, що батько не забороняв ходити прясти до сусідів, та й то лише в ті хати, де збиралися старші жінки.

Отож вони з Ягусею вечорами сиділи вдома.

Одного разу ввечері, вже наприкінці лютого, зібралося в них кілька чоловік. Розмістилися на другій половині хати — Домінікова біля лампи ткала полотно, а інші вмостилися біля печі, бо в хаті було дуже холодно. Ягуся і Настка ретельно пряли, веретена їхні так і дзижчали. В печі варилась вечеря, Юзя, пораючись, снувала по хаті, а старий курив люльку, пускаючи дим у піч, і про щось замислився так глибоко, що майже цілий вечір мовчав. Усім надокучила ця тиша — тільки потріскували поліна в печі, рипів у кутку цвіркун та час від часу гудів верстат Домінікової. Ніхто не обзивався й сло­вом... Нарешті Настка почала перша:

— Підете завтра прясти до Клембів?

— Марися сьогодні запрошувала!

— Рох обіцяв прийти туди, почитати нам книжку про королів!

— Пішла б, та ще не знаю...— Ягна запитливо глянула на чоло­віка.

— І я піду, татусю, можна? — попросила Юзя.

Борина не встиг відповісти, бо в цю хвилину голосно загавкав на ґанку собака, і зараз же через поріг несміливо переступив Ясек, якого на селі всі прозивали Незграбою.

— Зачиняй двері, гаво, бо тут тобі не клуня! — крикнула Домі­нікова.

— Заходь, не бійся, не з'їдять тебе тут! Чого оглядаєшся? — спитала Ягна.

— Та от... лелека, мабуть, десь тут ховається, ще довбне мене! —бурмотів, затинаючись, Ясек, переляканим поглядом водячи по всіх кутках.

— Лелека тобі вже нічого не зробить, його хазяїн ксьондзові віддав,— похмуро сказав Вітек.

— Не знаю, навіщо його й тримали, тільки людям шкоду робив.

— Сідай, годі тобі слідити! — наказала йому Настка, показуючи на місце біля себе.

— От ще! Нікого він не зачіпав, хіба тільки дурнів та чужих собак! Походжав собі, як пан, по хаті, мишей ловив, нікому не заважав, а його віддали! — з докором прошепотів хлопчик.

— Тихо, тихо, приручиш собі навесні іншого, коли вже так любиш лелек!

— Не буду я приручати, цей знову буде мій! Нехай тільки потепліє, а я вже придумав такий спосіб, що він не витерпить у ксьондза й прилетить!

Ясек неодмінно хотів дізнатися, який це спосіб, але Вітек пробурчав:

— Дурень, курей йому тільки мацати, а думає: щось краще порадить! У кого розум є, той свій спосіб знайде, в інших не питатиме.

Настка нагримала на хлопчика, заступившись за Ясека,— вона завжди за нього заступалась. Ясек, правда, був придуркуватий, все село з нього глузувало, дражнило Незграбою, але зате одинак, у батька десять моргів землі! Розміркувавши, що в Шимека лише п'ять моргів, та й то ще невідомо, чи дозволить йому Домінікова оженитися, Настка так привчила себе до Ясека, що він завжди ходив за нею слідом,— і тримала його про запас, про всяк випадок.

От і зараз він сів біля неї, заглядав їй у вічі й міркував, що б таке сказати. Раптом увійшов війт, який вже помирився з Бориною, і з самого порога закричав:

— Я повістку приніс; завтра опівдні вам, Мацею, треба з'явитися до суду!

— У зв'язку з моєю коровою!

— Авжеж, тут так і сказано: позов на поміщика за корову.

— Раненько доведеться виїхати, бо до повіту дорога далека. Вітеку, іди зараз же до Петрека й приготуйте на завтра все, що треба. Ти поїдеш зі мною за свідка... А Бартека сповістили?

— Я сьогодні був у канцелярії і всім привіз повістки, гуртом поїдете. Якщо поміщик винен, нехай платить.

— Ще б пак не винен! Така корова!

— Ходім на ту половину, мені з вами поговорити треба,— шепнув старому війт.

Вони перейшли до другої кімнати і розмовляли так довго, що Юзя і вечерю подала їм туди.

Війт вже не вперше намовляв старого Борину приєднатися до них, не сваритися з поміщиком, почекати, не зв'язуватися з Клембом та іншими. А Борина все вагався, розраховував; не відмовлявся, але й не схилявся на другий бік. Він був дуже обурений, що поміщик його тоді не запросив на нараду до мельника.

Побачивши, що від нього нічого не доб'єшся, війт на прощання сказав:

— Знаєте, я, коваль і мельник домовилися з поміщиком, що втрьох будемо возити ліс на тартак, а потім дошки в місто.

— Звісно, знаю! Досить вас люди лають за те, що нікому заробити не даєте.

— Дуже мене обходить, що там на селі патякають! Шкода часу! Я хочу вам розказати, що ми втрьох надумали, ось послухайте!

Борина тільки очима блиснув, подумки питаючи себе, який тут криється підступ.

— Надумали ми взяти вас до спілки. Возіть стільки ж, скільки й ми! Коні у вас добрі, наймит однаково байдикує, а тут певний заробіток, платять від куба. Поки робота в полі почнеться, заробите не менше як сто карбованців.

— А коли почнете возити? — спитав Борина після довгого роздуму.

— Та хоч би й завтра! Рубають уже на ближніж ділянках, дорога добра, поки тримається санна путь, можна багато перевезти. Мій наймит виїде в четвер.

— Псякрев, коли б я знав, чим скінчиться моя справа з поміщиком!

— Приєднуйтесь до нас, тоді вона добре скінчиться,— це я, війт, вам кажу!

Старий знову довго розмірковував, пильно дивлячись на війта, писав щось крейдою на лаві, чухав потилицю і, нарешті, сказав:

— Гаразд, буду возити, увійду з вами в спілку.

— То ви завтра після суду заїжджайте до мельника — ми ще порадимось, а тепер мені треба бігти, там мої сани коваль лагодить.

Війт пішов, дуже задоволений, думаючи, що підкупив старого й перетягнув на свій бік.

«Еге! Мельникові можна домовлятися з поміщиком, бо земля в нього не табельна і до лісу його діла немає. Війт і коваль теж сидять на колишній монастирській землі. А в мене справа інша!» — думав Борина.

Він вирішив, що возити буде, але ліс — річ особлива! Поки у селян з поміщиком справа чи владнається, чи дійде до війни — часу мине досить... Чого ж йому, Борині, поки що не підтакувати війтові та мельникові, не прикидатися дурником і не бути з ними заодно, якщо він тут свого не впустить, а заробить кілька десятків карбованців? Коней все одно годувати треба, і наймитові платити теж...

Він усміхнувся, потираючи руки, і задоволено пробурмотів:

— Дурні вони, як барани! Думають, сучі сини, що поведуть мене, мов теля на налигачі! Коли б не так!

Він повернувся до жінок дуже зраділий. Ягусі в кімнаті не було.

— А де ж Ягуся?

— Свиням їсти понесла,— пояснила Настка.

Він весело розмовляв, жартував то з Ясеком, то з Домініковою, проте з дедалі більшою тривогою чекав жінку, а вона чогось довго не поверталася. Нарешті старий, не подаючи й знаку, що саме його хвилює, вийшов на подвір'я. В повітці Вітек і Петрек лаштували сани до завтрашньої поїздки: треба було поставити кузов на полозки та приладнати його. Борина подивився, як вони це роблять, поговорив з ними, заглянув до стайні, потім до свиней, в корівник — Ягни не було ніде. Він зупинився в закутку й чекав. Ніч була темна, здіймався й шумів холодний вітер, важкі, великі хмари зграями мчали по небу, часом порошив сніг.

Через кілька хвилин у проході біля перелазу майнула чиясь тінь. Старий миттю стрибнув їй назустріч і оскаженіло просичав:

— Де була, га?

Але Ягна, хоч і злякалася в першу хвилину, відповіла глузливо:

— Подивіться, пошукайте вітра в полі! Може, й знайдете, де була! — І пішла в хату.

Він більше про це не заговорював, а коли вони лягали спати, сказав лагідно, не дивлячись на Ягну:

— Хочеш завтра йти до Клембів?

— Якщо не забороняєте, то ми з Юзею підемо.

— Що ж, ідіть, я вас не тримаю. Але я завтра на суд поїду і хата без догляду залишиться — краще б ти вдома посиділа.

— Хіба ви до смерку не повернетесь?

— Думається, що ні; мабуть, тільки пізно вночі. От-от сніг посипле, а їхати далеко. Не встигну... Та коли тобі вже так дуже хочеться, іди, я не забороняю...

IX

Вже з раннього ранку все свідчило про те, що буде завірюха. День настав похмурий, мінливий і дуже неприємний. Порошив дрібний сніг, сухий і колючий, мов крупа, ледь-ледь розтерта жорнами; зривався дедалі дужчий вітер, налітав шумливими й несподіваними поривами, вив, свистів і оскаженіло жбурлявся снігом.

Незважаючи на таку погоду, відразу після полудня Ганка із старим Билицею, а з ними кілька жінок-халупниць рушили в ліс по сушняк.

Іти було важко. Вітер шаленів у полях, шарпав дерева у садках і кожної хвилини змітав купи снігу, кружляв їх з посвистом і витрушував над землею, мов хустки, повні білої колючої костриці. Все по­топало в непроглядній каламуті.

Вийшовши з села, жінки пішли одна за одною межами, занесеними снігом, до дальнього лісу, верхівки якого ледве видніли крізь заві­рюху.

Вітер бушував чимраз дужче, налітав звідусюди, танцював, крутив і так хльоскав людей, які йшли полем, що вони ледве трималися на ногах, пригинаючись до самої землі. А вітер забігав наперед, змітаючи сухий сніг разом з піском, і жбурляв їм в обличчя з такою силою, що доводилося затуляти очі руками.

Ішли мовчки — вітер не давав говорити, забивав слова. Жінки аж стогнали та раз у раз розтирали руки снігом, бо стужа проймала на­скрізь, а благенька одежина від неї не захищала. Кожен кущик, кожне деревце оберталися на кучугури, їх треба було обминати, а це забирало багато часу.

Ганка йшла попереду, часто оглядаючись на батька, а він, зіщулив­шись, закутавши голову хусткою, в старім Антековім кожусі, підпере­заний жмутом соломи, ледве плентався позаду всіх, змагаючись із вітром. Він задихався і часто зупинявся, щоб відпочити та витерти очі, які сльозилися від снігу, а потім біг підтюпцем, з усієї сили дога­няючи інших і зі стогоном бурмотів:

— Іду, Ганнусю, іду... Не бійся, не відстану!

Старий, певна річ, з куди більшою охотою залишився б удома на печі, але хіба він міг це зробити, коли вона, бідолашна, пішла! Та й у хаті теж холод нестерпний, діти плачуть — змерзли, гарячої страви зварити ні на чому, тільки сухого хліба й поїли... А йти важко: морозний вітер крижаними пальцями так і впинається в тіло. От про що думав старий Билиця, доганяючи жінок.

«Що вдієш! Коли злидні за горло схоплять, то вже не накрутишся, чоловіче, ні!»

Ганка тільки зуби зціплювала, йдучи по хмиз разом з халупницями. Так, до того дійшло, що вона вже йде разом з Філіпкою, з Кракалиною, із старою Кобусихою та Магдою — найбільшою голотою на селі.

Вона тільки важко зітхала. Це вже не вперше, не вперше!

— Ну й нехай! Ну й нехай! — вперто шепотіла Ганка, збираючи всю свою волю й терпіння.

Треба — от вона й ходить по дрова, тягне їх на спині разом з такими жебраками, як Філіпка, але плакати не буде, не буде й скаржитися, просити порятунку. Та й куди підеш, до кого? Не відмовлять тобі люди хіба що тільки в співчутті, від якого серце обкипає кров'ю! Христос її випробовує, хрест посилає — то, може, коли-небудь і нагородить... Ну й нехай, все одно вона витримає, не пропаде з дітьми і рук не опустить, а жалю не шукатиме і на посміховисько себе людям не дасть.

За останній час вона стільки вистраждала, що кожна кісточка в ній тремтіла й стогнала від болю.

Не те страшно, що вони тепер бідують і поневіряються, що часто голодують і для дітей ледве вистачає хліба, не те, що Антек пиячить у корчмі з друзями, про сім'ю не дбає і, наче той злодійкуватий пес, крадькома пробирається в хату, а скажеш йому слово — відразу хапається за палицю! Це все часто трапляється і в інших родинах, це ще можна було б подарувати! Прийшла на нього така лиха година, то треба терпляче почекати, може, вона й мине. Але зрада... от чого не могла Ганка забути, не могла переболіти, подарувати йому.

Це неможливо було пережити. У нього жінка, діти, а він про все забуває ради тієї, іншої! Ця пекуча невідступна думка, мов розпеченими обценьками, стискала серце, шматувала його.

«За Ягною він бігає, її любить, через неї все це!»

Здавалося Ганці, що нечистий іде поряд і без упину нашіптує їй на вухо страшні нагадування. І не втекти від них, не забути, ні! Біль, упослідження, сором, ревнощі, жадоба помсти й розпач — усі ці злі духи, породжені нещастям, впиналися колючками в її серце і так шматували його, що хоч кричи вголос та бийся головою об стіну!

— Змилуйся, господи, дай мені полегшення! — стогнала Ганка, підводячи до неба очі, запалені від сліз, що ніколи не просихали.

Вона прискорила крок, бо тут, на пагорках біля лісу, віяв такий вітер, що важко було стерпіти. Інші жінки трохи відстали і йшли, не поспішаючи; їхні спідниці ледве помітними червоними плямами миготіли в сніговій завірюсі. А ліс був уже недалеко, і коли сніговий туман часом спадав униз, на білій рівнині раптом виростала висока, темна щільна стіна стовбурів, крізь яку синіли все ті ж самі холодні засніжені простори.

— Ідіть швидше, в лісі відпочинете! — нетерпляче кликала Ганка. Але жінки не поспішали. Вони часто відпочивали, присівши на снігу

і повернувши голови од вітру, мов зграя куріпок, тихо розмовляли. На поклик Ганки Філіпка невдоволено пробурчала:

— Біжить, як пес за вороною, думає — швидше вхопить що-небудь.

— Ото дожилася, бідолаха! — співчутливо сказала Кракалина.

— Нічого, досить вона вигрівалася в Борининій хаті! Поїла всмак, натішилася добром досхочу, може тепер і злиднів скуштувати. Інші ціле життя голодують, працюють, як воли, а ніхто їх навіть не пожаліє...

— Раніше вона з нами і не віталася ніколи...

— Любі ви мої, недарма кажуть, що хліб дає роги, а голод — ноги.

— Прийшла я колись до неї позичити терницю, то вона сказала, що їй самій треба.

— Правда, скупувата була й чванлива, як усі Борини, та шкода жінки, шкода!

— По справедливості, звісно, шкода! Ну й негідник цей Антек!

— Справжнісінький негідник. Але воно й те сказати — сучка не схоче, пес не скочить! Кожен чоловік побіжить, як його поманити спідницею.

— Коли б це на мене, то я посеред дороги схопила б Ягну за коси, відлупцювала та патли повисмикувала, та вилаяла б її так, щоб усе життя пам'ятала.

— Дійде й до цього, якщо чимось гіршим не скінчиться!

— То вже така порода, і Домінікова замолоду не краща була, ні!

— Ну, ходім швидше; вітер щось низом віє, може, на ніч і зовсім вщухне.

Вони швидко добрели до лісу й порозходилися в різні боки, тримаючись поблизу одна від одної, щоб легше було скликати всіх, коли вертатимуться назад.

Лісовий присмерк оповив їх і наче проковтнув, тільки де-не-де на снігу виднілися сліди.

Ліс був старий, величезний. Непрохідною хащею височіли сосни, такі стрункі й могутні, що здавалися величезними колонами з позеленілої міді, які тісними рядами здіймалися в мороці сіро-зеленого лісового склепіння. Холодний крижаний відсвіт линув знизу, від снігу, а в височині, поміж розпатланими верхівками, мов крізь дірявий дах, просвічувало каламутне, білясте небо.

Вітер линув угорі, і часом унизу западала тиша — мов у костьолі, коли раптом змовкне орган, обірветься спів і тільки шелестять останні зітхання, тупіт, приглушені слова молитов, затаєні, вмираючі звуки. Бір стояв тоді нерухомий, занімілий — здавалося, він прислухається до несамовитого виття, дикого лементу полів, пошматованих вихором, який рвався звідкілясь неподалік, линув високо-високо і тільки протяглою луною відгукувався поміж деревами.

Та раптом вихор знову всією силою кидався на ліс, стукотів іклами по стовбурах, врізався в глибочінь лісової хащі, гарчав у мороці, шарпав лісових велетнів, але даремно, бо не міг їх подужати. Хутко він, знесилившись, стишувався, лягав і з виттям умирав серед густих, припалих до землі кущів, а ліс тоді ні разу не здригався, жодна гілка не тріщала, не хитався жоден стовбур. Тиша ставала ще глибшою, ще разючішою. Хіба що якийсь птах зрідка затріпоче у темряві.

Хуга налітала раптово, несподівано й могутньо, мов зголоднілий яструб. Лопотіла крилами, шарпала верхівки дерев, з шаленим ревом руйнувала все на своєму шляху, і ліс здригався, наче прокидаючись, струшував з себе мертве заціпеніння й гойдався весь, від краю і до краю, з грізним придушеним гудінням. Потім раптово випростувався, зводився, наче рвався вперед, і зненацька, важко прихилившись, дико ревів, мов велетень, засліплений люттю й жадобою помсти. Здіймався гамір, хащі повнилися гулом бою, страх охоплював усе живе, що причаїлося в своїх схованках, і ошалілі від жаху птахи кружляли в снігу, який сипався бурхливими лавинами, серед розтрощених гілок і розшарпаних верхівок.

Потім — знову довга, мертва тиша, в якій виразно чути якісь далекі важкі удари.

— Це ж ліс рубають біля Вовчого Долу — чуєш, дерева падають...— пошепки сказав старий Билиця, дослухаючись до глухого двигтіння землі.

— Добре, не відставайте, не сидіти ж нам тут до ночі!

Вони заглибились у високі молоді зарості, в хащу сплетених гілок, крізь яку ледве можна було протиснутись. Мертва тиша оповила їх. Сюди вже не долинав жоден звук, навіть денне світло ледве просочувалось крізь снігову товщу, яка, наче дах, укривала верхівки дерев. Землисто-попелясті тіні стояли в хащі, на землі майже не було снігу, її встеляло давно опале сухе листя й сучки, нога місцями грузла в сушняку по коліно, а де-не-де зеленіли галявинки моху та кущики ягід.

Ганка почала ламати товстіші гілки, обрізала їх усі під одну мірку і складала на простелене рядно. Працювала так ретельно, що їй навіть гаряче стало і вона скинула хустку. За якусь годину вона назбирала стільки хмизу, що ледве могла його підняти. Старий теж назбирав чималий оберемок і, обв'язавши його мотузком, тягнув по землі, шукаючи пенька, з якого легше було б завдати цей оберемок на спину.

Вони почали гукати жінок, але у великому лісі знову схопилася завірюха, і вони нікого не докликались.

— Ганнусю, нам до тополиної дороги треба пробратися, легше йти буде, ніж полем.

— Гаразд, ходім! Ви за мною ідіть, не відставайте.

Вони звернули ліворуч, в старий дубовий гай. Іти тут було важко, снігу — аж по коліна. Місцями намело цілі кучугури, бо дерева стояли рідко і на них не було листя. Тільки де-не-де поміж розложистими гілками наче сивіли довгі бороди; інколи молодий дубок трусив поруділими кучерями і з посвистом хилився до землі. Вітер віяв скажено, здіймаючи таку порошу, що йти стало неможливо. Старий одразу знесилився і зупинився, та й у Ганки вже не було снаги, і вона раз у раз притискала свій оберемок до дерева, зляканими очима шукаючи кращої дороги.

— Ні, тут не пройдемо, а за дубками — болото. Краще повернемо в поле.

Вони увійшли в густий і величезний сосновий ліс, де було трохи затишніше й сніг не дуже глибокий, і незабаром вибралися в поле. Однак у полі кружляла така завірюха, що й за два кроки нічого не було видно,— суцільна каламуть хвилями клубочила навколо. А вітер усе рвався до лісу, відбивався від нього, наче від стіни, падав навзнак на поля і знову зводився, згрібав цілі гори снігу й білою хмарою жбурляв його на дерева, аж стогін котився лісом. Завірюха так кружляла й шарпала, що не встигли Ганка з батьком вийти в поле, як вітер звалив старого на землю, і Ганці довелося його підводити, хоч вона й сама ледве трималася на ногах.

Вони повернулися в ліс і, заховавшись за стовбурами, стали міркувати, в який бік іти, бо не могли визначити напрямку.

— Тут, ліворуч, є стежка, нею ми якраз вийдемо на тополину дорогу, саме проти хреста.

— Та я не бачу ніякої стежки.

Старий довго умовляв Ганку, але вона боялась іти навмання.

— Та ви хоч здогадуєтеся, в який бік треба йти?

— Думається мені, ліворуч.

Вони побрели узліссям, де не так віяло.

— Ходімте швидше, от-от стемніє.

— Зараз, ось тільки дух переведу! Біжу, біжу, Ганнусю!

Так, нелегко їм було пробиратися: стежку геть замело, і до того ж з поля весь час віяв сильний вітер та жбурляв у них снігом. Даремно вони ховалися за дерева або присідали, мов зайці під кущем ялівцю,— скрізь пронизувало до кісток, а хащами йти було страшно, дерева дико шуміли, весь ліс гойдався, мало не замітаючи землю вершинами, сучки хльоскали по обличчю; а іноді з таким тріском падала ялина, що здавалося — весь ліс зараз звалиться, розтрощений на друзки.

Вони побігли щодуху, щоб швидше вибратися на дорогу і встигнути додому до ночі, яка насувалася з кожною хвилиною,— в полях уже сіріло, і крізь завірюху пробивалися якісь темні смуги, схожі на дим.

Нарешті Ганка і старий вибралися на дорогу і впали під хрестом, ледве живі від утоми.

Хрест стояв край лісу, біля самої дороги; від лісу його відокремлювали чотири високі берези в білих саванах, з обвислими, мов коси, гілками. На чорному хресті висів розіп'ятий Христос, так добре розмальований, що здавався живим. Але його відірвало вітром — він висів на одній руці, гойдався, стукаючись об дерево, і хрипко рипів, наче благав порятунку.

Берези, хитаючись од вітру, раз у раз затуляли розп'яття, а хуга оповивала сніговим туманом, крізь який часом мигтіло синє тіло й бліде закривавлене обличчя — на нього страшно було дивитись.

Старий із жахом поглядав на розп'яття й хрестився, однак не зважувався обізватися й словом, бо обличчя в Ганки було суворе й таємниче, мов ця ніч, яка вже надходила, прокрадаючись крізь вітер і сніг.

Ганка, здавалося, не бачила, не помічала нічого навколо. Вона сиділа, заглибившись у свої похмурі думи,— все про одне, про Антекову зраду. В серці її теж клубочилися снігові завії, повні стогонів, закривавлених, мов Ісусове тіло на хресті, повні сліз, застиглих, крижаних, але жагучих, повні живих, але хрипких від болю голосів.

«Сорому в нього немає, бога він не боїться — адже це все одно, що з рідною матір'ю злигатись! Ісусе! Ісусе!»

Жах налетів на неї ураганом, вона навіть затрусилася вся, а потім спалахнула гнівом, мстивим, диким, мов цей бір, який раптом прихилився і дав жорстоку відсіч бурі.

— Ходім швидше, ходім! — скрикнула вона, завдала на спину оберемок і, зігнувшись під його тягарем, рушила дорогою, не оглядаючись на батька.

— Відплачу я тобі за все, відплачу! — вихопилося в неї з грудей, і це було схоже на стогін оголених тополь, які боролися з вітром.

«Досить з мене! І камінь би тріснув, коли б його такий черв'як точив! Як Антек хоче, нехай пропадає, нехай сидить у корчмі день і ніч, а я своєї кривди не подарую, відплачу тій мерзотниці за все! Хоч я за це в острозі згнию, все одно! Бо вже й справедливості на світі не було б, якби така, як вона, могла ходити собі спокійно по святій землі!» — думала Ганка з люттю. Але поступово злість у ній вщухала, блідла, мов квіти на морозі: сили її виснажувались, спину гнітив важкий тягар, сучки навіть крізь хустку й кофту врізалися в тіло, страшенно боліли плечі, а вузол ковдри, якою був зв'язаний хмиз, врізався в шию й душив. Ганка йшла чимраз повільніше, ступала дедалі важче.

Дорога була завалена кучугурами, відкрита вітрам з усіх боків, і тополі обабіч ледве видніли крізь снігову куряву. Їхні нескінченні хисткі ряди розпачливо шуміли й метушилися, мов заплутані в сильцях птахи, які наосліп б'ють крилами й кричать. Вгорі вітер наче вже втрачав силу і вщухав, зате шаленів він у полях, які лежали навколо. На рівнині, в каламутно-сірій далечині, все так само вила завірюха, тисячі снігових клубків здіймалися з землі, зростали, крутилися, мов величезні білі гудючі веретена, тисячі велетенських снігових пагорбів, мов розшарпані білі скирти, мчали в полях, клубочили, підносилися вгору, сягали, здавалося, до самого неба, затуляли все і руйнувалися з посвистом і виттям. Земля була, мов клекотливий білий казан, переповнений киплячим білим окропом, оповитим памороззю й крижаною парою. І звідусюди, разом з ніччю, здіймалися тисячі голосів, сичали вгорі, гриміли навколо; якісь посвисти тясячами батогів розтинали повітря. Раптом таємнича музика здіймалася над землею, шум лісу нагадував гудіння органа під час піднесення дароносиці, і водночас лунали якісь крики, протяжні, тужні, мов крики заблуканих птахів, якісь страшні виючі ридання, регіт і сухий пронизливий посвист тополь, що хилиталися в білястій каламуті, мов моторошні привиди, протягуючи до неба руки.

За два кроки нічого не можна було розрізнити, і Ганка брела майже навмання, від тополі до тополі, часто відпочивала, з жахом прислухаючись до голосів ночі.

Під одним деревом на снігу темніло причаєне зайча і, побачивши її, кинулося тікати, а сніговий вихор підхопив його, наче пазурами вп'явся і у витті завірюхи почувся Ганці зляканий крик. Вона з жахом глянула вслід зайцеві.

Ганка вже не могла йти, хилилась дедалі нижче, насилу витягала ноги із снігу. Її так гнітила ноша, що хвилинами здавалося, ніби вона несе на собі тягар всієї зими, снігів і завірюх, увесь величезний світ, ніби йде так усе життя, смертельно змучена, ледве жива, з великою скорботою в зраненому серці, і йтиме завжди, завжди, до кінця віку.

Час тягся нестерпно довго, дорога не мала кінця, і рухатися було так важко, що все частіше доводилося зупинятися під деревами. І все довше сиділа Ганка в якомусь запамороченні, напівпритомна, охолоджувала снігом розпашіле обличчя, протирала очі, підбадьорювала себе, як могла, але знову і знову наче провалювалася в глибочезну прірву, де бушували розбурхані стихії. Вона тихо й жалібно плакала; сльози самі лилися з найглибших потаємних джерел людського смутку, з самісінького дна розбитого серця, для якого вже немає рятунку. Іноді Ганка, виходячи з забуття, із стогоном бурмотіла молитву, шепотіла про себе уривчасті слова — мов замерзаючий птах, який час від часу тріпоче крильцями, щулиться, припадає до землі, попискує, а сили вже не має, і чимраз глибше поринає він у глибокий сон смерті.

Інколи вона раптом здригалася, охоплена жахом, і зривалася з місця, бо їй вчувався дитячий плач і поклик, наче це Петрусь кликав її. І вона знову бігла, наштовхувалася на кучугури, грузла в снігу, але йшла, гнана тривогою за дітей, яка раптом здіймалася в ній і шмагала, наче батогом. У такі хвилини вона вже не відчувала ні втоми, ні холоду.

Вітер раптом доніс якийсь дзвін, стукіт, людські голоси, однак такі невиразні, що Ганка, хоч і зупинилася, прислухаючись, та не розібрала ні слова. Хтось їхав позаду і під'їздив чимраз ближче. Нарешті із сніжної бурі виринули голови коней.

— Батькові! — прошепотіла Ганка, побачивши білу лисину на лобі кобили і, не чекаючи, поки сани її наздоженуть, пішла вперед.

Вона не помилилась: це поверталися з суду Борина з Вітеком і Амброжієм. Вони їхали повільно, бо ледве можна було пробратися крізь кучугури; подекуди доводилося вилазити з саней і вести коней за вуздечки. Видно, Борина та Амброжій були добре під чаркою — вони голосно розмовляли й реготали, і Амброжій, своїм звичаєм, часто заспівував, не звертаючи уваги на завірюху.

Ганка відступила з дороги й насунула хустку на очі, але, незважаючи на це, Борина, обминаючи, відразу ж упізнав її і стьобнув коней, щоб швидше проїхати. Коні рвонулися з місця і загрузли в кучугурі. Борина притримав їх, обернувся і, коли Ганка виринула з снігової куряви й порівнялася з саньми, сказав:

— Звалюй хмиз у сани і сідай, підвезу.

Вона так звикла йому коритися, що виконала цей наказ без вагання.

— Билицю Бартек підібрав, він сидів під деревом і плакав. Вони за нами їдуть.

Ганка нічого не відповіла, понуро вдивляючись у каламутну млу ночі. Вона сиділа, згорбившись, на передньому сидінні і не могла зібрати думок; від утоми її всю трусило. Старий довго й уважно придивлявся до Ганки. Вона так змарніла, що боляче було дивитися на її худе, посиніле, обморожене обличчя; очі запухли від сліз, губи скорботно стиснуті. Тремтячи від холоду, вона марно куталася в подерту хустку.

— Ти повинна берегти себе, в твоєму стані й захворіти недовго...

— А хто ж за мене все зробить? — відповіла вона тихо.

— В таку погоду йти в ліс?

— Дрова потрібні, ні на чому було зварити...

— Хлоп'ята здорові?

— Петрусь хворів тижнів зо два, але тепер уже так одужав, що їв би за двох.

Вийшовши із свого заціпеніння, вона відповідала йому сміливо і, відсунувши хустку з обличчя, дивилася свекрові просто в очі, без давньої, повної страху, покори. А старий усе заговорював з нею, усе розпитував, дивуючись зміні, яка в ній сталася: він не впізнавав колишньої Ганки. Якимсь дивним холодним спокоєм віяло від неї, вираз закам'янілої, впертої сили був у стиснутих губах... Вона вже не боялась його, як раніше, говорила з ним про все, як з рівною собі, але чужою людиною, не скаржилася жодним словом, не вимагала жалю. Відповідала на запитання просто, дивно суворим голосом, повним страждань і наче закам'янілим від таємних мук. Тільки у виплаканих блакитних очах тлів жар душі, сильної і глибокої.

— Змінилася ти, бачу!

— Горе легше перековує людину, ніж коваль залізо.

Борину здивувала її відповідь, не знайшовши, що сказати, він обернувся до Амброжія і заговорив з ним про судову справу з поміщиком, яку, незважаючи на запевнення війта, програв і мусив сплатити судові витрати.

— Нічого, рано чи пізно, я поверну те, що втратив! — сказав Борина спокійно.

— І на це теж є спосіб! На все можна знайти спосіб, аби тільки мати терпіння і почекати до пори до часу.

— Ваша правда, Мацею... Але ж і стужа! Не завадило б до корчми заїхати, погрітись!

— Заїдемо. Де наше-не пропадало! Я вам от що скажу: тільки за­лізо треба кувати, поки гаряче. А людина, коли хоче чого-небудь до­битися, повинна долю свою кувати не згарячу, а прохолонувши, і гартувати себе терпінням.

Вони під'їжджали до села. Вже западав густий морок і завірюха вщухала, однак на дорозі ще так порошило, що й хат не було видно.

Біля стежки, яка вела до хати Билиці, Борина зупинив коней і, коли Ганка злізла, допоміг їй завдати оберемок на спину, потім сказав тихо, так, щоб чула тільки вона одна:

— Заглянь до мене, та хоч би й завтра. Бачу, скрутно вам зараз — цей мерзотник все пропиває, а ти з дітлахами, напевно, з голоду помираєш.

— Вигнали ви нас, як же я смію прийти...

— Дурна, тебе це не стосується! Сказано тобі — приходь, зна­йдеться і для вас дещо.

Ганка поцілувала в нього руку і відійшла мовчки: вона була так зворушена, що не могла вимовити ні слова.

— То прийдеш? — кинув їй навздогін Борина, якось на диво м'яко й тепло.

— Прийду, дякую вам... Якщо наказуєте — прийду.

Він погнав коней і незабаром звернув до корчми, а Ганка, не че­каючи батька, якого саме висаджував з саней Бартек, побігла додому.

В хаті було темно і, здавалося, навіть ще холодніше, ніж надворі. Діти спали, щільно притулившись одне до одного під периною. Ганка швидко почала прибирати й готувати вечерю, а сама все думала про дивну зустріч з Бориною.

— Ні! Провались ти, не піду до тебе! Бо ж Антек мене вб'є! — гукнула вона з люттю. Але на зміну цим уже приходили інші, спокійні думки і з ними — палке обурення проти чоловіка.

— Через кого ж вона стільки натерпілась, як не через нього? Правда, старий записав тій свинюці землю, хоч і вигнав їх потім, але ж Антек перший кинувся його бити і завжди грубіянив батькові. От старий і розлютився.

Він мав повне право, кожен на його місці так зробив би! Земля, звісно, належить і дітям, але ж, поки він живий, його воля давати їм чи не давати! А як м'яко він сказав: «Приходь». Про дітей запитував, про все! Ясна річ, і половини всіх нещасть та поневірянь не було б, якби Антек не зв'язався з тією сукою. А старий не винен, ні!..

Так міркувала Ганка і дедалі менше сердилась на свекра.

Приплентався Билиця, такий промерзлий і втомлений, що принаймні годину відігрівався біля печі, перш ніж почав розповідати, як він був зовсім знесилився і, може, замерз би під деревом, коли б не Борина.

— Побачив мене і хотів узяти до себе в сани, та коли я йому сказав, що ти йдеш попереду, він мене залишив Бартекові, а сам поїхав тебе доганяти.

— Невже правда? А мені про це нічого не сказав!

— Він тільки на вигляд такий суворий — не хоче, щоб люди його

вдачу розпізнали.

Після вечері, коли діти, нагодовані і вкриті периною, знову заснули, Ганка сіла біля вогню — треба було допрясти рештки вовни для органістихи. А старий усе грівся, несміливо на неї поглядав, покашлював і, нарешті, зважившись, почав боязко:

— Помирися з ним, Ганнусю, на Антека не зважай, думай тільки про себе й про дітей.

— Легко сказати!

— Адже він перший підійшов до тебе з добрим словом, значить, перестав сердитись. Там у нього в хаті справжнє пекло. Не сьогодні-завтра він Ягну вижене і залишиться сам-один. Юзька з таким господарством не впорається, а він, хоч і не дуже старий, а теж усього не зробить, за всім не встежить... Добре б тобі в нього ласки запобігти... Треба постаратись! Якщо будеш біля нього в слушну хвилину, то невідомо, як справа обернеться... Може, покличе тебе назад... Адже не знести тобі злиднів, дочко, не знести!

Ганка схилила голову на прядку і глибоко замислилася над своєю долею, неквапливо зважуючи в думці батькові поради. А старий, стелячи собі постіль, спитав тихо:

— Він говорив з тобою дорогою? Ганка розказала йому все.

— То йди до нього, дочко, біжи хоч би й зараз! Якщо він кличе, треба йти. Думай тільки про себе й дітей. Тримайся старого... Дивися йому в вічі, будь ласкава з ним... Покірне теля дві матки ссе, а злобою ще ніхто світу не завоював... Антек до тебе ще повернеться. Нечистий його спокусив і жене з місця на місце... Та він швидко отямиться і прийде. Господь посилає таку нагоду, щоб з біди тебе визволити... Нікого не слухай і біжи до Борини!

Довго він ще намовляв і переконував Ганку, але відповіді не дочекався і замовк, засмучений. Приготував собі постіль і тихо ліг, а Ганка все пряла, міркуючи про його поради. Часом вона вставала і виглядала у вікно, чи не йде Антек, однак його не було чути. Потім знову сідала за роботу, та робота в неї сьогодні не йшла влад — то нитка рвалася, то веретено випадало з пальців, бо вона чимраз глибше замислювалась над батьковими словами.

А може, так і станеться, як він казав? Може, й справді прийде час, коли свекор її покличе?

Потроху, ще невпевнене й хистке, в ній здіймалося бажання по­миритися із свекром і повернутися до нього.

«Зараз троє нас поневіряється, а незабаром буде й четвертий! Хіба ж я тоді дам їм раду?»

Антека вона вже не брала до уваги, думала тільки про себе й дітей і вирішувала за всіх. Як же інакше, на кого їй покластися? Хто їм допоможе? Хіба тільки бог чи Борина!

Ганка замріялася. Тільки б повернутися на господарство, тільки б відчути землю під ногами — і вона так вчепиться в неї, і серцем, і пазурами, що ніхто її не відірве, не здолає. Разом з надією вона відчула такий приплив сили, що серце її наче більшало, сповнене рішучості, впертості, відваги, вогонь біг по тілу, очі блищали... Вона вже бачила себе там, у Борини, порядкувала всім, була повновладною господинею. Довго, мало не до півночі, мріяла так Ганка і остаточно вирішила наступного ранку забрати дітей і піти до старого. Хоч би Антек і не знати як їй забороняв, хоч би навіть і катував, усе одно вона не послухає й піде, не втратить такої нагоди! Вона відчувала в собі незламну волю до боротьби, хоч би й з цілим світом, вже не вагалась і не боялася нічого.

Ганка ще раз виглянула на вулицю. Вітру вже не було, віхола вщухла. Ніч темна, тільки сніг ледве сірів. На небі клубочилися величезні хмари, перекочувались, як хвилі. Чи то з далеких лісів, чи із щільної темряви линув якийсь невиразний шум.

Ганка погасила світло і, шепочучи молитву, почала роздягатися.

Раптом якийсь крик, далекий, приглушений, затремтів у нічній тиші. Він зростав, розлягався дедалі чутніше, і у вікна ринула кривава заграва.

Ганка, охоплена жахом, вибігла з хати.

— Десь — мабуть, у центрі села — палала пожежа, в небо здійма­лися стовпи вогню й диму, летіли іскри.

Вдарили на сполох. Крики все дужчали.

— Горить! Вставайте, горить! — гукнула Ганка Стахові й Веронці. Нашвидку одягнувшись, вона побігла стежкою, але майже в ту ж хвилину зіткнулася з Антеком, який мчав з села.

— У кого пожежа?

— Не знаю. Вертайся до хати!

— Може, це в батька горить, наче посеред села! — пробелькотіла вона в смертельній тривозі.

— Додому вертайся, псякрев! — гримнув Антек і силоміць потяг її в хату.

Він був без шапки, в подертому кожусі, обличчя обпечене, очі блищали дико, нестямно, мов у божевільного.

X

Того ж самого вечора до Клембів почали сходитись на досвітки.

Клембова запросила головним чином немолодих жінок, своїх родичок або кумів. Вони приходили одна за одною, не занадто рано, але й не дуже спізнюючись, бо кожній кумасі хотілося погомоніти з іншими й почути новини.

Першою, як завжди, прийшла Вахнікова із жмутком вовни у фартусі й запасними веретенами під пахвою. За нею — Голубова, мати Матеуша, з підв'язаною щокою. Вона завжди ходила скривившись, наче випила оцту, вічно скаржилась і нарікала на все. Потім з'явилася Валентова — настовбурчена, мов квочка. Прийшла й Сікорина жінка, худа, як мітла, грім-баба, найзавзятіша в усіх сусідських сварках. Слідом за нею вкотилася товста, як бочка, Плошкова, червонощока, здорова, завжди гарно вбрана, самовпевнена й насмішкувата. Вона верховодила серед жінок і пащекувала більше за всіх. Її не любили. Увійшла, тихенько скрадаючись, мов кішка, Бальцерко-ва, сухенька, маленька, зів'яла жінка, завжди похмура. Вона була страшенна сутяга — з половиною села пересварилась і кожного місяця подавала на когось у суд. Після них з'явилася непрохана гостя — жінка Войтека Кобуся, найбільша пліткарка на селі, і така заздрісна, що всі боялися з нею приятелювати. Ще прибігла, сопучи й ледве переводячи дух, жінка Гжелі Криворотого, п'яниця, дурисвітка й штукарка, яких мало, завжди готова нашкодити іншим. Прийшла й стара Соха, мати Клембового зятя, жінка тиха й побожна, що, так само, як і Домінікова, не виходила з костьолу. Прийшли ще й інші, але про цих і сказати нічого, бо вони скидалися одна на одну, мов ті гуски в табуні, і відрізнити їх можна було хіба що по одягу. Багато зібралося жінок, і всі з роботою: та з вовною, яку треба було попрясти, та з льоном, та з прядивом, та з шитвом, а та навіть із пригорщею пір'я — аби тільки не подумали, що вона прийшла так собі, погомоніти.

Жінки сіли широким колом посеред хати, під лампою, що звисала із сволока; вони були немолоді, майже однолітки — мов ті кущі на широкій грядці, зрілі, вже овіяні подихом пізньої осені.

Клембова жінка всіх зустрічала з однаковою гостинністю, віталася тихо — в неї боліли груди, і вона завжди говорила слабким, уривчастим голосом. А Клемб, чоловік людяний і розумний, який з усіма жив у згоді, для кожного знаходив привітне слово і сам підсував гостям табурети й лави.

Трохи згодом прийшли Ягуся з Юзею й Насткою та ще кілька дівчат, а за ними поодинці заходили парубки.

Людей набралось багато, бо вечори взимку довгі, а роботи нема ніякої. Зима була люта, дні тяглися нескінченно, сумно було лягати спати разом з курми — до світанку можна було і виспатись, і вилежатись, аж боки заболять.

Гості посідали, де хто запопав місце,— на лавах, на скринях, а парубкам Клембові сини принесли знадвору чурбачки, і місця залишилося ще досить, бо хата в Клембів була простора, хоч і низенька, збудована по-стародавньому,— здається, ще за прадіда старого Клемба. Їй було, мабуть, років півтораста з лишком; вона вже вростала в землю, згорбившись, мов стара бабуся, і стріхою торкалася тину. Доводилося її укріплювати підпірками, щоб вона зовсім не завалилась.

В хаті спочатку було не дуже гамірно, всі розмовляли півголосом, тільки веретена дзижчали й стукотіли по підлозі та де-не-де торохтіли прядки, але їх було небагато: на селі не дуже довіряли цим новомодним вигадкам і воліли прясти по-давньому — на веретенах.

Клембові сини — їх було четверо молодців, високих і дужих, мов сосни,— сидячи біля дверей, крутили перевесла, а решта хлопців посідали по кутках, курили, шкірили зуби та жартували з дівчатами, отож уся кімната гула від реготу, а старші ще додавали своє, щоб більше було сміху та веселощів.

Прийшов, нарешті, очікуваний Рох, а слідом за ним — Матеуш.

— Що, і досі мете? — спитала одна з жінок.

— Ні, зовсім ущухло: погода змінюється.

— В лісі чути якийсь гул — певно, відлига буде,— додав Клемб. Рох сів осторонь і почав їсти. Він тепер жив і навчав дітей у Клемба, тут і харчувався. Матеуш став вітатися з деякими дівчатами, а на Ягну навіть не глянув, хоч вона сиділа посередині і він не міг її не помітити. Молодиця тільки злегка всміхнулася, крадькома поглядаючи на вхідні двері.

— Ох, і завірюха ж сьогодні була, боронь боже! Жінки припленталися з лісу ледве живі, а Ганка з Билицею, здається, і досі не повернулися,— сказала Соха.

— Еге, бідному завжди вітер в обличчя,— буркнула Кобусєва.

— І до чого ж Ганка дожила! — почала була Плошкова, але, помітивши, що Ягна вся почервоніла, відразу обірвала й заговорила про щось інше.

— Ягустинки не було? — спитав Рох.

— Ні. У нас плітками та поговором не поживиться, то навіщо їй наше товариство?

— Еге. Баламутна баба! Щось таке наплела сьогодні в солтиса, і через це Шимонова жінка погиркалася з війтовою,— коли б не люди, дійшло б у них до бійки!

— Надто вже їй дозволяють верховодити.

— Всі поступаються, наче воно й справді щось путнє.

— І не знайдеться нікого, хто б їй відплатив за постійні чвари та брехні!

— Адже знають усі, яка вона,— навіщо ж вірять брехні?

— Та хто ж її знає, коли вона правду скаже, а коли збреше?

— Все тому, що кожна охоче слухає, як оббріхують інших,— закінчила Плошкова.

— Нехай би тільки вона мене зачепила, я б їй не подарувала! — скрикнула солдатка Тереза.

— Еге! Наче вона не пащекує про тебе щодня по всьому селу,— ущипливо зауважила Бальцеркова.

— А ви чули? Ану, повторіть! — закричала Тереза, вся спалахнувши, бо всім було відомо, що вона зустрічається з Матеушем.

— І повторю, і навіть просто в очі скажу — нехай тільки твій з військової служби повернеться!

— Вас не стосується! Будете ще тут патякати бозна-що!

— Не галасуй, ніхто тебе не чіпає,— суворо зупинила її Плошкова, але Тереза ще довго не могла заспокоїтись і щось бурчала собі під ніс.

— А що, вже були у вас з ведмедем? — спитав Рох, щоб відвернути увагу в інший бік.

— Ні, от-от прийдуть: вони в органіста.

— А хто ходить?

— Гульбасові шибеники та Філіпчині хлоп'ята.

— Ідуть, ідуть! — закричали раптом дівчата, почувши біля хати протяжний рев. Потім, уже в сінях, залунали голоси різних тварин — співав півень, мекали вівці, іржав кінь, і всім вторувала сопілка. Нарешті двері розчинилися: перший ввалився в хату парубок у кожусі, догори вовною, з обличчям, вимащеним сажею так, що скидався на цигана. Парубок вів за собою на довгому мотузку ведмедя, оповитого сухим бадиллям гороху, з головою, зробленою з кожуха, з паперовими вухами, які весь час ворушилися, і червоним язиком, висолопленим мало не на цілий аршин. До рук хлопця, який удавав ведмедя, були прив'язані два полінця, обмотані соломою і встромлені в дерев'яні черевики, так що він ходив наче навкарачки. За ним слідом ішов другий поводир із солом'яним віхтем і палицею, втиканою гострими кілочками, на яких стирчали шматки сала та хліба й висіли якісь пузаті торбинки.

Позаду всіх виступав Міхал, племінник органіста, який грав на сопілці, і стрибала ціла юрба хлоп'ят, що стукотіли по підлозі палицями й галасували з усієї сили.

Циган сказав: «Слава Ісусу!», потім заспівав півнем, замекав бараном, заіржав, як баский огир, і почав:

— Ведмежатники ми, з краю далекого, з-за моря широкого, з-за лісу високого, де люди догори ногами ходять, де тини з ковбас городять, де вогнем горло холодять, де горшки гріти ставлять на сонце, свині у воді плавають і горілчані дощі падають. А ми по світу ходимо й сердитого ведмедя водимо. Казали нам люди, що у вашому селі хазяї багаті, господині щедрі, дівчата гарні! От ми й прийшли з краю далекого, з-за Дунаю широкого, щоб ви на нас подивилися, чемно привітали та на дорогу що-небудь дали. Амінь!

— Ану, покажіть, на що ви здатні, то, може, і для вас дещиця в коморі знайдеться,— сказав Клемб.

— Миттю покажемо! Гей! Грай, сопілко, танцюй, Міхасю, танцюй! — закричав поводир, лупцюючи ведмедя палицею.

Сопілка заграла, хлопчиська застукотіли палицями по підлозі й стали погукувати, поводир удавав голоси різних тварин, а ведмідь стрибав навкарачки, клацав язиком, брикав і ганявся за дівчатами. Поводир, ніби вгамовуючи його, шмагав віхтем кого попало, вигукуючи:

— Як немає мужа вдома, ось тобі за це солома!

В хаті знявся галас, метушня, дівочий вереск, біганина, і було так весело, що люди аж за боки хапалися. Ведмідь перекидався, витівав різні штуки, качався по підлозі, кумедно підскакував, гарчав, обіймав дівчат своїми дерев'яними лапами й пускався з ними в танець під звуки сопілки. А поводирі й хлоп'ята виробляли таке, що дивно, як хата не розвалилася від усього цього гамору, біганини та сміху.

Клембова їх щиро обдарувала, і вони нарешті пішли, але довго ще з вулиці було чути крики й гавкання собак.

— А хто ж це ведмедя вдавав? — спитала Соха, коли всі трохи заспокоїлись.

— Ясек Незграба. Невже не впізнали?

— Та як його впізнаєш під кожухом?

— Дивіться, на різні штуки в цього опудала розуму вистачає,— зауважила Кобусєва.

— Ото, наче Ясек вже зовсім дурний, — заступилась Настка. Матеуш підтримав її й став наводити докази того, що Ясек зовсім не дурний, тільки несміливий дуже. Він так гаряче захищав Ясека, що з ним ніхто не став сперечатися, люди тільки перезиралися з прихованими хитрими усмішками.

Всі знову посідали на місця й весело гомоніли, а дівчата, на чолі з Юзькою, найсміливішою з-поміж усіх, оточили Роха, який сидів біля печі, і давай лащитись та просити, щоб він розповів яку-небудь історію, таку, як восени розповідав у Борини.

— А ти хіба пам'ятаєш, Юзю, що я тоді розповідав?

— Ще б пак! Розказували нам про Бурека, Христового пса.

— Ну, добре, розкажу вам сьогодні про королів, якщо вже ви такі цікаві.

Йому поставили під лампою стільчик, розсунулися трохи — і він лишився посередині, один, мов старий, сивий дуб на галявині, оточений тісним півколом низеньких похилих кущів. Помовчавши, Рох заговорив повільно й неголосно.

В кімнаті запала тиша, тільки веретена дзижчали та часом потріскував вогонь у печі чи шелестіло чиєсь зітхання. А Рох розповідав різні чудеса про королів і криваві війни, про гори, де спить зачароване військо, чекаючи, поки розбудить його сурма, щоб прокинутися, напасти на ворогів, перемогти їх і визволити землю від нечисті; про величезні замки з золотими покоями, де зачаровані королівни в білих шатах ридають місячними ночами й чекають визволителя; де в порожніх залах опівночі звучить музика й сходяться гості на бенкет, але тільки-но проспіває півень, усе зникає, і гості знову лягають у могили; про дивні країни, де живуть люди, високі, як дерева, і такі силачі, що перекидають гори; про землі, де сховані незліченні скарби й стережуть їх пекельні змії-дракони, де водяться жар-птиці, де є чарівні палиці-самобийки, відьми, упирі та інші страхіття й чари.

Ще інші історії розповідав Рох, такі чудесні й неймовірні, що в жінок падали з рук веретена, серця линули в цей зачарований світ, палали очі, текли сльози невимовної насолоди — дивно, як серця не вискочили з грудей від туги й подиву.

Наостанку розповів Рох про короля, якого панство на глум прозвало «мужицьким королем», тому що він був володар людяний, справедливий і робив народові добро; розповів про тяжкі війни, які довелося йому вести, про його мандри, про те, як перевдягався він у селянську одежу й ходив по селах, кумався й братався з простим людом, дізнавався про всі кривди і виправляв завдане народові лихо, гамував злобу, а потім, щоб зовсім поріднитися з селянами, одружився з сільською дівчиною з-під Кракова, на ім'я Софія, повіз її в свій краківський замок, мав од неї дітей і довгі роки керував народом, як рідний батько і перший господар.

Всі слухали Роха з дедалі більшою увагою, боячись пропустити хоч одне слово, затаївши подих, щоб не обірвати цього ланцюга чудес. А Ягуся й зовсім перестала прясти, руки в неї опустились і, припавши щокою до прядки, вона не зводила своїх синіх, повних сліз очей з Роха, який здавався їй святим, що зійшов з ікони. Він і справді нагадував святого — сивий, з довгою білою бородою і збляклими очима, наче втопленими в якийсь інший, таємний світ. Ягуся слухала його всією душею, всією силою серця, повного кипучих почуттів. Вона так гаряче сприймала цю розповідь, що ледве дихала Від хвилювання, бачила все, як живе, і наче йшла за Рохом туди, куди він вів її своїми словами. А найбільше зворушила її історія про короля і селянську дівчину. Ісусе, як це було прекрасно?

— І це сам король так жив із селянами? — спитав Клемб після довгого мовчання.

— Сам король.

— Господи, та я, мабуть би, вмерла, коли б король зі мною заговорив,— прошепотіла Настка.

— А я б пішла за ним світ за очі за одне тільки слово! Світ за очі! — пристрасно вигукнула Ягна, охоплена таким могутнім, палким хвилюванням, що, здається, з'явився б король перед нею в цю мить, сказав слово — і пішла б вона за ним, як була, в цю ніч, у мороз, у далекий світ!

Посипалися на Роха запитання: де є такі замки і таке зачароване військо, де є такі багатства і чудеса, і королі такі,— де вони?

А він відповідав їм трохи сумно і так мудро змішував правду з вигадкою, що люди лише глибоко зітхали, міркуючи про те, що діється в світі.

— Тільки сьогоднішній день наш, а завтрашній — у божій руці,— сказав Клемб.

Втомлений Рох став відпочивати, а жінки, ще схвильовані чудесами, які він розповідав, стали спочатку тихо, а потім уже вголос, щоб чули всі, згадувати різні історії, хто що знав.

Розказала щось одна, за нею — друга, потім третя й четверта згадала своє, і так кожна розказувала що-небудь нове, і снувалася бесіда, як нитки пряжі, вигравала, як місячне проміння в тьмяних мертвих водах, схованих у лісовій хащі.

Розказували про потопельницю, що приходила ночами годувати своє голодне дитя, про упирів, яким треба було пробивати в труні осиковим кілком серце, щоб вони не вставали з могил і не пили з людей кров, про полудниць, які блукають по межах і душать людей, про дерева, що говорять, як люди, про вовкулаків, про страшні видіння опівночі, про всякі страхіття, про самогубців, чаклунок і неприкаяні душі — про такі дивні й страшні речі, що волосся наїжувалося в слухачів, серце завмирало від тривоги, холодне тремтіння пробігало по тілу, і всі раптом змовкали, боязко оглядаючись і насторожено прислухаючись, бо їм вчувалося, що хтось ходить по стрісі, хтось причаївся за вікнами, і крізь шибки дивляться налиті кров'ю очі, а в темних закутках клубочать невиразні тіні... Не одна з жінок поспіхом хрестилась і, цокаючи зубами, бурмотіла молитву. Але цей страх минав, як минає тінь, коли хмарина раптом закриє сонце і зникне так само швидко,— не знати навіть, чи була вона. І знову починалися розповіді, жінки пряли й снували далі нескінченні казки, які Рох слухав з увагою. Він і сам розповів їм нову казку — про коня:

«В одного бідного селянина, який мав лише п'ять моргів землі, був кінь, страшенно норовистий і ледачий. Даремно хазяїн догоджав йому і вівсом годував,— кінь все не хотів працювати, шматував упряж, бив копитами так, що не підступись. От бачить селянин, що добром нічого не вдіє, розсердився одного разу, запріг коня в плуг і навмисне став орати старий переліг — думав, що кінь змучиться і злагідніє. Але кінь не схотів тягнути плуга. Тоді хазяїн відшмагав його добряче й примусив працювати. Кінь запам'ятав свою кривду і тільки чекав слушної нагоди, щоб помститися. Раз, коли хазяїн нахилився, щоб зняти з нього путо, кінь ударив його задніми копитами і вбив на місці, а сам утік світ за очі, на волю!

Влітку жилося коневі непогано, вилежувався він у затінку, напасався досхочу на чужих полях. Але підійшла зима, випав сніг, вдарили морози, коневі вже й паші не стало, і холод проймав до кісток. Побіг він далі шукати корму. Біг дні й ночі, однак скрізь була зима, сніг, морози. А вовки гналися за ним і вже не один з них добре обдер йому пазурами боки.

Біжить кінь, біжить і от прибігає нарешті туди, де зими вже немає. Зеленіє лука, стоїть теплінь, трава по коліна, струмочки дзвенять, іскряться на сонці, а на берегах — прохолода й вітерець тихий віє. Допався кінь до трави, бо зголоднів дуже, але тільки смикне — зирк! — а замість трави на зубах у нього гостре каміння — зникла трава! Води хотів напитися — не стало води, сама смердюча грязюка! Прилягти хотів у тіні — щезла тінь, сонце пече, як вогнем. Цілий день так мучився кінь. Хотів був повернутися назад у ліс — і лісу не сталої Заіржав, бідолаха, жалібно, а вдалині відгукнулись якісь коні. Він поплентався на ці голоси і побачив за луками чудовий палац, що був наче із срібла, замість шибок — коштовне каміння, а дах — немовби небо в зірках. І люди якісь там ходили. Кінь поплентався до них — краще, думає, важко працювати, ніж з голоду здихати. Простояв він цілий день на сонці, і ніхто до нього з вуздечкою не підійшов. Тільки надвечір підходить до нього хтось — наче хазяїн. А це й був сам Ісус Христос, найсвятіший наш господар. От він і каже коневі:

— Не потрібен ти нам, ледар ти і вбивця! От коли тебе будуть благословляти ті, хто тепер проклинає, тоді я накажу пустити тебе до моєї стайні.

— Бив мене хазяїн, то я й захищався.

— За биття буде переді мною відповідати; закон і справедливість у моїх руках.

— Я такий голодний, так пити хочу, так змучився,— простогнав кінь.

— Я своє сказав. Іди геть, бо ще й вовкам накажу, щоб роздерли тебе.

І повернувся бідний кінь до зимового краю, біг, голодний, змерзлий, охоплений великим страхом, бо вовки — Христові собаки — гналися за ним невідступно, лякаючи своїм виттям. І от, уже навесні, добрів він уночі до хати свого хазяїна й заіржав, щоб його прийняли назад. Вибігла вдова з дітьми і впізнала його відразу, хоч став він худий та змучений, а впізнавши, давай лупцювати чим попало, гнати й проклинати за те горе, яке він їм завдав. Після смерті хазяїна вона дуже збідніла й жила з дітьми у великих злиднях.

Повернувся кінь до лісу, вже не знає, що йому робити. Аж тут напали на нього дикі звірі. Він навіть і захищатися не став, все одно йому було -- вмирати чи жити, але звірі його тільки обнюхали, і найстарший сказав:

— Не з'їмо тебе, шкода зубів, самі в тебе кістки та шкура. Гаразд, змилуємося над тобою, допоможемо.

Повели вони коня на поле його хазяїна, запрягли в плуг, який стояв на ріллі: вдова тепер орала ним, запрягаючись сама разом з коровою і дітьми.

— Поорють тобою, підгодуєшся, а восени ми з'їмо тебе,— сказали звірі..

Вранці прийшла вдова і, побачивши, що кінь уже стоїть запряжений у плуг, аж скрикнула від подиву. Але сумні спогади відразу охопили її, і вона стала проклинати й лупцювати коня.

Ох і попрацював же той кінь потім, ох і попрацював! Зігнала вдова на ньому свою кривду! Так ціле літо минуло в тяжкій і терплячій праці, в коня навіть шкіра облізла від хомута, проте він не заіржав ні разу, бо знав, що покараний справедливо.

Тільки через кілька років, коли в удови вже був новий чоловік і одержала вона кілька моргів, які лежали поряд з її землею, вона зласкавилась і сказала коневі:

— Скривдив ти нас, але за твою працю нас господь благословив, хліб уродив добре, і чоловік мені трапився непоганий, і земельки ми прикупили — то я вже прощаю тобі свою кривду від щирого серця.

І тієї ж ночі, коли в хаті справляли хрестини, прийшли вовки Ісусові, вивели коня із стійла й погнали до небесної стайні».

Всі дивувалися помислу божому й довго говорили про те, що бог завжди карає за зло й нагороджує за добро, і ні про кого, навіть про коня, приміром, не забуває. Ніхто, навіть хробачок нікчемний, що точить стіну, не зникне від його ока...

— Не зникне найтаємніша думка, найтаємніше грішне бажання,— додав Рох.

Почувши ці слова, Ягна здригнулась. Аж тут, як на те, увійшов Антек. Хоч у хаті було тихо, його майже ніхто не помітив, бо Валенто-ва саме в цю хвилину розповідала такі чудеса про зачаровану королівну, що веретена перестали дзижчати, всі опустили руки і, затаївши подих, сиділи й слухали, мов заворожені.

Так минав зимовий лютневий вечір.

Душі здіймалися в небо, палали, мов смолоскипи, і шелест зітхань, ледве чутно висловлених мрій і бажань линув по хаті — наче кружляв рій барвистих метеликів.

Усіх оповивала жива, мінлива тканина чудес, що виблискувала дивними барвами і цілком затулила смутну, сіру, вбогу дійсність. Люди блукали десь у темних полях, освітлених лише сяйвом видінь, що жаріли кривавими загравами; йшли до срібних струмків, слухали їхні таємні пісні, плескіт і тихі поклики. Люди зникали в зачарованих лісах, де блукають лицарі й велетні, бачили дивовижні замки, страшних привидів і зміїв, що викидають з пащі пекельне полум'я. В тривозі зупинялися на перехрестях, де з реготом пролітають упирі, де розпачливо стогнуть вішальники і літають відьми з крилами кажанів. Вони блукали по могилах разом з тінями грішних самогубців, а в пустельних зруйнованих замках і костьолах чули дивні голоси, бачили нескінченні хороводи моторошних привидів. Вони брали участь у боях, спускалися в підводні глибини, де висять гірлянди сплячих ластівок, яких кожної весни випускає на землю мати божа. Побували й у пеклі, бачили всі страхіття, пройшли крізь морок божого гніву і сліпуче сяйво його святої ласки, відвідали дивовижні країни чудес і таємниць, бачили такі світи, де людські душі блукають, як птахи, осліплі від громів і блискавок, осягнули думками такі місця, куди людина заглядає лише в години чудес або уві сні, дивиться, засліплена, і не знає, чи вона ще існує серед живих.

Ех, наче море встало щільною стіною, хвилею такого світла, чарів і краси, що зникала з очей земля, бідна хата й ця холодна ніч, і весь світ, повен скорботи, злиднів та горя, всяких кривд, плачу, жалю й чекань. І відкрився очам інший світ, новий і такий чудовий, що ніякими словами його не змалювати!

Їх оточував казковий світ, веселкою переливалося казкове життя, мрії ставали дійсністю. Вони майже вмирали від захвату і воскресали відразу ж у цьому новому житті, ясному, величному, могутньому, буйному й святому, що рясніло чудесами, мов стигла нива волошками та маками, де кожне дерево говорить, кожний струмок співає, кожен птах — зачарована душа, кожен камінь живе, кожен ліс повен чарів і кожна пригорща землі напоєна незвіданою силою, де все — величне і незвичайне — живе святим життям чудес.

Туди прагнули вони всією силою своєї туги і блукали, заворожені, там, де все спліталося в нерозривний ланцюг мрій і життя, чудес і прагнень, а чародійне коло блаженного існування, до якого одвіку, крізь усі злигодні земного буття, рвалися їхні наболілі, скалічені душі.

Що це життя, сіре і вбоге, що їм буденний день, схожий на погляди хворого, затуманені смутком? Усе — тільки морок, глуха, тяжка ніч, крізь яку тільки в годину смерті можна на власні очі побачити чудо.

Мов худоба, ярмом пригнута до землі, живеш ти, людино, поневіряєшся, клопочешся, щоб прожити день, і навіть не подумаєш про те, що діється навколо тебе, які медові пахощі здіймаються над землею, з яких святих вівтарів линуть голоси, які таємні чудеса криються скрізь!

Як сліпий камінь під водою глибокою живеш ти, людино!

В пітьмі ореш ниву життя й сієш на ній сльози, працю, біль.

По багні тягнеш ти зоряну душу свою, людино!..

Бесіда в хаті тривала, і Рох охоче брав у ній участь, сам дивувався і зітхав, і плакав, коли плакали інші.

Але часом западала тиша, така довга й глибока, що чути було биття схвильованих сердець. Вологі очі світилися, ніби вкриті росою, шелестіли зітхання подиву й туги. Серця линули до ніг бога і в костьолі чудес співали йому повний вдячності гімн. У тиші співали всі серця, переповнені чарами, сп'янілі від священного вина мрій, оповиті блаженним тремтінням,— так тремтить земля, купаючись у весняному сонці, так надвечір у тиху погожу годину біжать по воді легке мигтіння і райдужні переливи, так тихо хвилюється травневого вечора молода нива, протяжно шумить і хитає колосом, ніби шепоче вдячну молитву.

Ягуся витала в небесах. Вона так глибоко почувала, так вбирала в себе те, що чула, так щиро вірила цьому, що воно зростало в неї в серці, стояло перед очима, мов живе, і вона могла б вирізати все з паперу. Діти, яких навчав Рох, дали їй кілька списаних аркушів із зошита, і Ягуся, слухаючи розповіді, вирізала королів, упирів, зміїв і всяку всячину, та так майстерно, що кожен з першого погляду міг угадати, що це таке.

Вона нарізала цих фігурок стільки, що можна було б обклеїти ними весь сволок, та ще й розмалювала їх червоними і синіми олівцями, які їй підсунув Антек. Вона так захопилася розповідями й своєю роботою, що забула про все на світі, не звертала уваги навіть на Антека й не помітила, що він нетерпеливиться й крадькома робить їй якісь знаки. Та й інші, заслухавшись, цього не помічали.

Раптом надворі люто загавкали, завили собаки. Один з Клембових синів вискочив на ґанок; повернувшись, він розказав, що якийсь чоловік стояв під вікнами і, побачивши його, кинувся тікати.

Ніхто не звернув на це уваги, ніхто не помітив, як потім, коли собаки змовкли, чиєсь обличчя майнуло за шибкою й швидко зникло. Тільки одна з дівчат, злякано скрикнувши, здивовано протерла очі.

— Там під вікном хтось ходить! — гукнула вона.

— Чуєте, сніг рипить під ногами!

— Наче хтось на стіну вилазить.

Всі завмерли, охоплені раптовою тривогою, і прислухалися, боячись поворухнутись.

— Про вовка помовка, а вовк у хату! — злякано шепнула одна з жінок.

— Про нечистого казали, от і накликали, тепер він шукає, кого схопити!

— Господи Ісусе, царице небесна!

— Ану, хлопці, вигляньте,— нікого там немає, це, певно, собаки на снігу вовтузяться.

— Та я ж сама бачила за вікном — морда з цебер завбільшки і очиська червоні!

— Примарилось тобі,— сказав Рох, і через те, що ніхто не зважувався рушати з місця, сам вийшов у двір, аби заспокоїти всіх.

— Розкажу я вам одну легенду про святу діву, тоді забудете страхіття,— мовив він, повернувшись і знову сідаючи на своє місце. Всі трохи заспокоїлись, але раз у раз хто-небудь поглядав у вікно і здригався від жаху.

— Давно це діялось, багато віків тому, і лише в старих книжках про це написано... В одному селі під Краковом жив чоловік на ім'я Казимир, а на прізвище Яструб... Жив він у цих місцях давно, родовитий був і багатий, мав ліс, мав дім, як у панському маєтку, і млин на річці. Бог його благословив, в усьому йому щастило, комори завжди були повні, скрині грішми набиті, діти здорові й жінка хороша. А все через те, що й сам він був хороший чоловік — розумний і добрий, з лагідним серцем, справедливий до всякого живого створіння.

В громаді він верховодив, піклувався про бідняків, як батько рідний, стежив, щоб усе було по справедливості, податками не утискав, жив чесно і завжди перший готовий був допомогти чи врятувати людину.

Так і жив він собі тихо, спокійно й щасливо, мов у Христа за пазухою.

Та ось король став скликати по всій країні народ на війну проти язичників.

Тяжко засмутився Яструб, шкода йому було покидати свій дім і вирушати в запеклі бої. Але королівський гонець стояв уже біля дверей і квапив його.

Війна йшла велика: невірні турки ішли на Польщу, палили села, костьоли грабували, вирізали ксьондзів, а народ винищували чи гнали в свою погану країну.

Треба було ставати на захист батьківщини, бо вічне спасіння чекає того, хто з власної волі покладе голову за свій народ і святу віру.

Скликав тоді Яструб громаду, відібрав найміцніших хлопців, коней, вози, і рано-вранці, після утрені, рушили вони в путь.

Усе село з плачем і голосінням випроводжало їх аж до самого перехрестя, де стояла фігура Ченстоховської божої матері.

Воював Яструб рік, воював два, а там уже й чутки про нього не стало.

Інші давно додому повернулись, а Яструба нема й нема. Думали, що він загинув чи потрапив у турецьку неволю — про це стиха розповідали різні перехожі, старі жебраки та мандрівники.

Аж нарешті, наприкінці третього року, напровесні, повернувся Яструб — сам-один, без челяді, без возів і коней. Прийшов пішки, змучений, змарнілий, з ціпком, як жебрак.

Помолився він гаряче перед статуєю божої матері на перехресті, подякував їй за те, що дозволила йому побачити рідну землю, і хутко пішов до села.

Ніхто з ним не вітався, ніхто його не впізнавав, тільки собаки гавкали, і йому раз у раз доводилося їх відганяти.

Підходить він до свого дому, протирає очі, а впізнати не може.

Ісусе, Маріє! Комор немає, стаєнь немає, садків немає, тинів навіть немає, а від худоби та реманенту й сліду не лишилося... Замість хати обгорілий зруб стримить... Дітей нема, порожньо, страшної Тільки хвора жінка виповзла йому назустріч з якоїсь ями й заридала гірко.

Наче грім його вдарив!

Довідався Яструб, що поки він воював і громив ворогів, у його господу прийшов мор і винищив усіх дітей, потім блискавка спалила дім, вовки подушили худобу, лихі люди пограбували майно, сусіди загарбали землю, посуха спалила хліб на полях, а решту градом побило... І так не залишилося нічого — тільки земля під ногами та небо над головою.

Цілий день просидів Яструб на порозі, наче змертвілий, а надвечір, коли задзвонили до вечірні, раптом схопився і почав страшним голосом проклинати бога.

Марно спиняла його жінка, марно в ногах у нього повзала, благаючи замовкнути, він проклинав і проклинав, кричав, що даремно він кров проливав за справу господню, страждав від ран, терпів голод, даремно був чесним і побожним,— господь покинув його і прирік на погибель!

Страшно він ганив бога, кричав, що краще вже нечистому продатися, бо тільки він не покидає людину в біді.

Ясна річ, на такий заклик нечистий одразу з'явився перед ним. А Яструб від злості вже не тямить себе, одне кричить: «Допомагай, дияволе, якщо можеш, бог мене тяжко скривдив!»

Дурний, він не зрозумів, що господь його перевірити й випробувати хотів.

«Допомогти тобі? А душу мені продаси?» — проскреготів нечистий.— «Продам, хоч зараз!»

Склали договір і підписав його чоловік кров'ю з безіменного пальця.

І з того дня знову почало йому щастити. Сам він мало що робив, тільки доглядав та порядкував, а все за нього робив Міхалек — так наказав звати себе нечистий. Допомагали й інші чорти, перевдягнені наймитами або німцями. І незабаром господарство в Яструба стало ще більше й багатше, ніж раніш.

Тільки дітей не було — як же вони без благословення божого могли народитися!

А Яструба це дуже засмучувало, і ночами він іноді думав про те, що доведеться після смерті горіти у вічному вогні, і не тішило його тоді багатство, ніщо не тішило... Одначе Міхалек довів йому, що всі багачі, пани, королі, вчені і навіть найвищі єпископи продали душі нечистому, а ніхто з них цим не переймається, не думає, що там буде з ним після смерті, а тільки розважаються всі, пиячать та бенкетують!

Отож Яструб заспокоювався й ще більше поставав проти бога: власними руками зрубав хрест, що стояв біля лісу, ікони всі з дому повикидав і добирався вже до статуї Ченстоховської божої матері на перехресті — хотів її розтрощити — вона нібито орати йому заважала! Ледве жінка благаннями й сльозами втримала його від цього.

Роки за роками линули, мов бистра річка, і надмірно зростали багатства Яструба, а за ними й шана. Сам король до нього заїжджав, запрошував до двору і садовив за стіл разом із своїми придворними.

Яструб цим дуже пишався. Став чванливий, бідноту зневажав, усяку совість і чесніть втратив і вже цілий світ мав за ніщо. Дурний, не думав про те, як доведеться йому розплачуватись...

І настала нарешті година розплати, в бога вже не вистачило терпіння й поблажливості до запеклого грішника.

Надійшов час суду й покари.

Спочатку звалились на Яструба тяжкі хвороби й не відпускали ні на мить.

Потім скотину мор знищив. Потім блискавкою спалило всі будівлі. Потім градом побило хліб у полі. Потім втекла від нього вся челядь.

Потім настала така посуха, що все в полі спопеліло дотла, дерева посохли, річки обміліли, земля порепалася.

Потім покинули його всі люди, і нужда сіла на його порозі.

А він хворів тяжко, м'ясо в нього відвалювалося шматками, кістки порохнявіли.

Даремно благав він порятунку в Міхалека та в його пекельних товаришів: навіть нечистий не допоможе тому, над ким тяжіє рука божого гніву! Чорти не хотіли рятувати нещасного, він уже й так належав їм, і для того, щоб швидше помер, вони дмухали в його страшні рани, щоб вони ще дужче ятрилися.

Тільки милосердя боже могло його врятувати.

Раз уночі, пізньої осені, знялася така хуртовина, що вітром зірвало покрівлю, повиривало всі вікна й двері. Враз тут де не взялася ціла юрба чортів і давай танцювати навколо та вбігати з вилами в дім, бо Яструб уже конав.

Жінка боронила його, як могла, то затуляла святою іконою, то робила свяченою крейдою знаки на порогах і на вікнах. Вона зовсім знесилилась від думки, що чоловік помре без святого причастя, не помирившися з богом. І, хоч він і в останню годину свою залишивсязапеклим грішником і заборонив їй це, хоч нечиста сила перешкоджала, жінка обрала слушну хвилину й побігла в плебанію до ксьондза.

Але ксьондз збирався в гості й не схотів іти до безбожника.

«Кого бог залишив, того чорти повинні забрати, я вже тут нічого зробити не можу!»

І поїхав до поміщика грати в карти.

Заридала жінка з горя, впала на коліна перед статуєю божої матері і з щирою тугою, з кривавими сльозами благала про милосердя. Змилувалась над нею божа мати і мовила: «Не плач, жінко, благання твої почуто».

І зійшла до неї з вівтаря, як була, в золотій короні, в блакитному плащі, всипаному зірками, з чотками на поясі, осяяна святою доб­рістю, схожа на ранкову зорю. Жінка впала перед нею ниць.

Підняла її діва Марія своїми святими руками, обтерла їй сльози, пригорнула до серця і сказала ласкаво:

«Веди мене в свій дім, може, я тобі чимось допоможу, слуго моя вірна».

Вона глянула на вмираючого, і тяжко засмутилася її милосердна душа.

«Без ксьондза тут не обійдеться! Адже я — тільки жінка і не маю тієї сили, яку Ісус дав ксьондзам. Ксьондз у нас ледачий, про людей не дбає. Поганий він пастир і дасть за це відповідь богові. Але тільки він один може відпустити гріхи. Я сама піду в маєток, покличу того картяра. Ось, візьми мої чотки, захищай ними грішника, поки я вернусь».

Та як іти? Ніч темна, вітер, дощ, грязюка, дорога далека, і до того ж скрізь чорти пройти не дають.

Але цариця небесна не злякалася, ні! Прикрила тільки голову плахтою від зливи і пішла в темряву. Добрела до маєтку страшенно втомлена, промокла до нитки. Постукала й покірно просить, щоб ксьондз зараз же йшов до хворого. Проте ксьондз, побачивши, що це якась жебрачка, а надворі така собача погода, звелів їй переказати, що прийде вранці, бо зараз йому ніколи,— й далі грав у карти, пив і веселився з панами.

Мати божа лише зітхнула, засмучена тяжкою підлотою. На її знак з'явилася золота карета, запряжена баскими кіньми, з лакеями на приступках, сама ж вона перевдяглася у вельможну пані і зайшла до кімнати.

Звісно, ксьондз негайно поспішив з нею до хворого.

Приїхали вони ще вчасно, але смерть уже сиділа на порозі, а чорти силоміць рвалися до Яструба, щоб схопити його живцем раніше, ніж приїде ксьондз із святими дарами. І тільки жінка то захищала Яструба чотками, то іконою затуляла, то вголос читала святу молитву.

Сповідався Яструб, покаявся, перепросив бога, дістав розгрішення і в ту ж мить віддав богу душу. Богородиця сама закривала йому очі, благословила жінку, а зляканому ксьондзові сказала: «Іди за мною!»

Він ще нічого не розумів, але пішов. Виходить, дивиться — ні карети, ні лакеїв, надворі злива, грязюка, темрява, і смерть іде за ним слідом. Ще більше злякався ксьондз і побіг за святою дівою до каплиці.

Бачить — вона вже в мантії й короні, оточена хором ангелів, вступає на вівтар, на своє колишнє місце. Впізнав він тоді царицю небесну, страх охопив його, впав він на коліна і заридав, простягаючи до неї руки й благаючи милосердя.

А Марія глянула на нього гнівно і каже: «Так будеш ти стояти на колінах і плакати довіку, поки не спокутуєш гріхи свої».

І ксьондз у ту ж мить скам'янів і так з того часу й стоїть на тому самому місці. Тільки ночами плаче, простягає руки й чекає помилування. От вже багато віків стоїть він там на колінах. Амінь! І досі можна бачити цю кам'яну статую в Домброві під Пшедбожем. Стоїть вона біля костьолу, як вічне нагадування і застереження грішникам, що кара за зло нікого не минає...

Рох скінчив. Довге й глибоке мовчання залягло в кімнаті. Кожен міркував над щойно почутою легендою, і серце кожного було сповнене святої тиші, добрості, подиву й страху. Та й що можна сказати в таку мить, коли душа людини розтоплюється, як залізо на вогні, наповнюється такою ясністю, що, здається, торкни її — і розіллється вона зоряним дощем, і розкинеться райдугою поміж небом і землею.

Так сиділи всі в мовчанні, поки в серцях не згасли останні жарини.

Матеуш вийняв флейту і став тихо награвати якусь щиру й мінливу мелодію — наче сипалися роси на тонке павутиння. Соха затягла: «Під твою оборону...» — і всі тихо підспівували їй.

Потім потроху розговорилися — про те, про се, як звичайно. А молодь уже почала пересміюватись, бо солдатка Тереза загадувала хлопцям кумедні загадки; раптом хтось у хаті сказав, що Борина вже повернувся з суду і п'є зараз у корчмі із своєю компанією. Ягуся потихеньку накинула хустку і вийшла, не покликавши з собою Юзю, а за нею крадькома вибрався з кімнати й Антек. Він наздогнав її ще в сінях, біля порога, міцно взяв за руку й повів іншими дверима на подвір'я, а звідти садком поза клуні

Їхнього зникнення майже ніхто не помітив, бо Тереза голосно вигукувала:

— «Ні тіла, ні душі не має, а під периною зростає!» Що це таке?

— Хліб! Хліб! Це кожному відомо! — хором відповідали їй дівчата й парубки, що оточили її.

— Або от ще: «Біжать гості по липовім мості».

— Горох у решеті!

— Кожна дитина цю загадку знає!

— Скажіть іншу, розумнішу!

— Ну, то слухайте: «У сорочці в світ приходить, а по світу голий ходить».

Довго думали, що це; нарешті Матеуш здогадався, що це сир, і сам загадав таку загадку:

«Липове дерево весело співає, а кінь на барані хвостом махає». Насилу зміркували, що це скрипка.

Потім Тереза загадала іншу, ще важчу загадку: «Ні рук, ні ніг, ні голови, ні пуза не має, а де не повернеться, скрізь співає».

Це мало означати вітер. Тут усі почали сперечатися, кепкувати з Терези, загадувати ще кумедніші загадки, і вся хата загула гомоном і сміхом.

Так ще довго, весело розважалися на досвітках у Клембів.

XI

...Вони вбігли до саду, тихенько просковзнули під навислими гілками і швидко, тривожно, мов сполохані олені, майнули за клуні, в сніговий морок, у беззоряну ніч, у незмірну тишу замерзлих полів.

І ніч вкрила їх. Зникло село, обірвалися раптово людські голоси, завмерли найслабші відгомони життя, і обоє відразу забули про все на світі. Обнявшись і міцно притулившись одне до одного, радісні і стривожені, мовчазні, хоча все співало у них всередині, вони бігли, трохи похилившись, щодуху мчали кудись далеко, в світ, оповитий синявою й мовчанням.

— Ягусю!

— Що?

— Це ти?

— А хто ж?

Тільки такими короткими вигуками й обмінювалися вони, часом зупиняючись, щоб звести дух.

Їм заважало говорити тривожне биття сердець, могутній крик затаєного щастя рвався з грудей. Вони щохвилини дивилися одне одному в очі, і очі спалахували, як німі, пекучі блискавиці, вуста припадали до вуст з такою грозовою силою, з таким голодним і ненаситним вогнем, що обоє хиталися в знемозі, горло їм стискало, серця готові були розірватися. Земля тікала з-під ніг, вони наче летіли кудись у вогненну прірву. Оглядаючись навколо осліплими очима, обоє раптом зривалися з місця і знов бігли, не знаючи, куди й навіщо, аби тільки далі, в найглибшу темряву, туди, де все затуляли щільно переплетені тіні.

Ще сажень... ще два... глибше в ніч... і от уже все зникло з очей, весь світ і навіть пам'ять про нього, і вони йшли наче в забутті, в якомусь таємному сні, який важко згадати, бо вчуваєш його тільки душею. Вони ще не прокинулися від того чудового сну, що снився їм наяву, там, у Клембовій хаті, де тонули вони в променистому тумані тихих містичних казок, які ронили їм у душі дивовижні квіти мрій, святого страху, найглибшого подиву, захвату і незгасної туги.

Ще були вони оповиті чародійною веселкою чудес і марень, ще, здавалось, пливли в хороводі привидів, що проходили в них перед очима того вечора. Мандрували в казкових краях, вражені, заворожені, по незліченних колах неможливого й чудесного. Видіння колихалися в присмерку, блукали в небі, зростали з кожним поглядом очей і так владно полонили думки, що Антек і Ягна часом завмирали в тривозі і тулилися одне до одного, занімілі, злякані, вдивлялися в бездонну невиразну прірву уяви, поки знову не розцвітали в них у серцях квіти подиву, святий цвіт віри й молитовного захвату. А потім, отямившись, вони довго, здивовано блукали очима в темряві, не розуміючи добре, чи живі вони ще, чи справді з ними діялися такі чудеса, чи, може, все це тільки сон, примара...

— Ти не боїшся, Ягусю, ні?

— Та я з тобою пішла б хоч і на смерть! — шепнула Ягуся, пристрасно горнучись до нього.

— Чекала ти мене сьогодні? — спитав Антек за хвилину.

— Аякже! Тільки хто-небудь зайде в сіни, мене так і підкине. Через тебе тільки я й пішла до Клембів... Думала, не дочекаюсь...

— А коли я зайшов, ти вдала, наче мене й не бачиш!

— Дурнику! Як би ж я дивилась?... Щоб хто догадався... Але мені так серце стисло... що я мало не впала... навіть води мусила випити, щоб отямитись.

— Наймиліша ти моя!

— Ти позаду сидів, я чула, але боялась оглянутися, боялась заговорити. А серце в мене так калатало, так стукотіло... мабуть, усі чули... Господи... я мало не закричала з радості!

— Я так і думав, що застану тебе в Клембів і ми разом підемо...

— Я додому хотіла бігти, ти мене присилував...

— Хіба тобі не хотілось, Ягусю?

— Що ти! Скільки разів я думала: «Ох, якби так було!», скільки разів...

— Ти думала так? Думала? — шепнув Антек пристрасно.

— Аякже, Антосю! Завжди, завжди. Там за перелазом недобре...

— Правда! Тут нас ніхто не сполохає. Ми самі...

— Самі!.. І темінь така...— шепотіла Ягна, кидаючись йому на шию і обіймаючи з усією силою шаленства й любові.

Завірюха вщухла, і тільки часом м'яко повівав вітерець та наче ласкаво шепотів щось, охолоджуючи їхні розгарячені обличчя. Не видно було ні зірок, ні місяця. Небо нависло низько, клубочило на ньому тільки брудне, розшарпане руно хмар, наче стадо бурих волів полягало на порожніх, оголених горах. А далі все було запнуте сірим димом, і все навколо зіткане з туману, тремтячої мли, скаламученої темряви.

Ледве чутний, глибокий і тривожний шум тремтів у повітрі,— здавалося, він плив, чи то від лісів, які потопали в темряві, чи то з глибоких розколин поміж хмарами, звідки раз у раз вилітали зграї білих хмаринок і швидко тікали геть, мов весняні птахи, гнані шуліками.

Ніч була темна й болісно тривожна, мовчазна й водночас повна дивного руху, жаху, невловимого тремтіння, тривожних шепотів, причаєних у морозі привидів. Здавалося, навколо діються речі незбагненні й страшні. Іноді раптом у високому мороці блищали примарно-бліді сніги чи якісь холодні, гнилі, сірі відблиски проповзали у млі, звиваючись, як змії, а потім ніч знову заплющувала повіки — і морок чорною суцільною пеленою вкривав землю. Все зникало, і погляд, не маючи за що вхопитися, безсило падав у безодню жаху, душа ціпеніла, наче засипана могильною землею. Іноді розривалися темні завіси, мов розпороті ударами блискавки, і крізь страшні провалля хмар у глибині виднілися темно-сині поля тихого зоряного неба.

І знову з полів чи з хат, з неба чи з далечини, повитої мороком, невідомо звідки долітали розпорошені, повзучі голоси; а може, то заграви,— як відгомін привидів, звуків і давно зниклих речей, що блукають по світу,— линули жалібним хороводом і зникали невідомо де, мов згасле зоряне світло.

Антек і Ягна були сліпі й глухі до всього. В них бушувала буря, зростала й дужчала кожної хвилини, переливаючись з серця в серце потоками палких невисловлених бажань, блискавичних поглядів, болючого тремтіння, раптової тривоги, пекучих поцілунків, слів, плутаних, безладних, але разючих, як дикі удари грому, потоком смертельної знемоги, ніжності й такого божевільного захвату, що вони до болю стискали одне одного в обіймах, душили так, наче кожен хотів видерти В іншого душу і захлинутися блаженною мукою. Затуманені очі не бачили вже нічого, навіть одне одного.

Так, підхоплені ураганом кохання, сліпі, збожеволілі, забувши все на світі, злившись в одне ціле, вони, мов два палаючих смолоскипи, мчали в щільний морок, в порожню й глуху ніч, щоб віддатися одне одному до смерті, до самого дна душі, яку палив одвічний голод кохання.

Вони вже не могли говорити, тільки звідкілясь із самої глибини рвалися нестямні крики, шепіт, здушений, уривчастий і пекучий, мов язики полум'я, слова, напоєні пристрастю: їхні погляди, повні божевільного жаху, мов два урагани, які мчать один одному назустріч. І нарешті охопив їх такий страшний порив бажання, що вони з диким стогоном обнялись і впали на землю... зовсім непритомні...

Весь світ закружляв і разом з ними полетів у вогненну безодню.

— Збожеволію!

— Не кричи... Тихо, Ягусю...

— Не можу...

— Як серце в мене не розірветься!

— Згорю!.. Ради бога пусти... Дай зітхнути...

— Ісусе... Вмираю! Ісусе...

— Єдина ти моя!

— Антосю! Антосю!

...Як сховані в землі соки прокидаються кожної весни, в безсмертній жадобі прагнуть одне до одного через усі перешкоди з різних кінців світу, поки не знайдуть одне одного і не зіллються в святій таємниці зачаття, щоб з'явитися потім перед здивованим поглядом, чи то квіткою, чи весняним дощем, чи душею людською, чи шумливою зеленню дерев, так і закохані линули одне до одного через болючу тугу, через дні мук — довгі, сірі, порожні дні — і от, нарешті, знайшли одне одного, і з однаковим нестримним криком бажання з'єдналися в обіймах, сплелися міцно — як ото сосни, коли буря вирве їх з землі, розтрощить і кине, а вони розпачливо сплетуться і в останній смертельній боротьбі гойдаються, і шумлять, і гнуться, обнявшись, аж поки не впадуть в обійми смерті.

А ніч ховала їх, щоб сталося призначене...

Десь у темряві почали перегукуватись куріпки — так близько, що чути було, як рухається цілий табунець: лунав шелест крил, розправлених для польоту. Іноді окремі звуки порушували тишу, а з села неподалік долинав голосний спів півнів.

— Пізно вже...— тривожно шепнула Ягна.

— Ні, до півночі ще далеко, це вони кричать на зміну погоди.

— Відлига буде...

— Так, сніг розмокнув.

Десь поблизу, наче за кущем, під яким вони сиділи, раптом завовтузились зайці. Вони ганялись одне за одним, стрибали, пустували і раптом цілою зграєю промчали мимо, так що Антек і Ягна аж підскочили з переляку.

— Паруються, поганці! Вони в цей час сліпнуть, що й людини не помічають. Значить, весна близько.

— А я вже злякалась, думала, що якийсь звір!

— Тихше, пригнися! — раптом шепнув Антек зляканим голосом. Обоє мовчали, принишкнувши під кущем. З темряви, освітленої лише блиском снігів, виринули якісь довгі, повзучі тіні... Вони посувалися повільно, скрадаючись, часом зникали зовсім, наче западали під землею, тільки очі їхні блискали, мов світлячки в хащі. От вони промчали мимо, за два кроки від них,— і раптом залунав короткий, жалібний, передсмертний крик зайця, потім голосний тупіт, хрип, якась страшна метушня, хрускіт кісток на зубах, грізне гарчання — і знову глибока, моторошна тиша.

— Вовки зайчика роздерли!

— І як це вони нас не вистежили?

— А ми за вітром сидимо, от вони й не почули.

— Страшно... Ходім уже... Змерзла я...— Ягна здригнулась. Але Антек обняв її й став зогрівати такими поцілунками, що вони знову забули про все на світі. Міцно обнявшись, вони пішли якоюсь стежкою, що сама лягла їм під ноги. Ішли, важко похитуючись,— так дерева, вкриті безліччю квітів, тихо гойдаются під дзижчанням бджіл...

Обоє мовчали, і лише звуки поцілунків, зітхання, жагучі вигуки, глухий шепіт пристрасті, радісне биття сердець оточували їх тремтячим жаром весняних полів. Вони й самі були, мов квітучі весняні луки, які потопають у ясній радості. Так само розцвітали їхні очі, так само віяло від них жарким подихом землі, зогрітої сонцем, тремтінням ростучих трав, блиском і дзвоном струмків, пташиним гомоном. Серця їхні вторували серцю матері землі; слова, тихі, скупі й повні значення, народжувалися з самої глибини душі, мов яскраво-зелені пагінці травневого світанку; подих схожий був на вітерець, який пестить молоду парость, а душі — на сонячний весняний день, на колосисті ниви, повні пісень жайворонків, світла, шелесту й непереможної радості життя.

Інколи вони раптом замовкали й зупинялися, наче поринаючи в темряву небуття. Так інколи хмара вкриє сонце — і світ притихне, потьмариться, замислиться, згине на мить у тривозі й смутку.

Але вони прокидалися від заціпеніння, і знову радість спалахувала пожежею, чуття єднання співало в серцях, окрилювало душу силою такого щастя, такого прагнення польоту, що, самі того не помічаючи, вони раптом заспівували якусь пристрасну дику пісню. Ішли, погойдуючись у її такт, і голоси їхні тріпотіли в повітрі райдужними крилами, зоряними іскристими каскадами розсипалися в мертвій порожнечі ночі.

Антек і Ягна нічого вже не відчували, вони йшли, пригорнувшись одне до одного, безвільні, сп'янілі від цього нелюдського могутнього почуття, що несло їх в якийсь інший таємний світ і виривалося з сердець безладною, плутаною піснею без слів.

Дика, буйна пісня рвалася потоком з переповнених сердець, мчала в світ переможним криком любові. Вона палала, як вогненний кущ у хаосі мороку й нічних тіней,— то лунала, наче тяжкі розбурхані хвилі, що рвуть льодові кайдани, то дзвеніла ледве чутним, ніжним і солодким шелестом, мов хвилі нив, що гойдаються на сонці.

І розривалися золоті ланцюги звуків, розліталися за вітром чи, вкриваючись іржею, важко повзли по ланах і вже здавалися лише голосами ночі, безсилим риданням, сирітським покликом, криком переляку й загибелі... І вмирали в могильній тиші.

Але за хвилину, мов сполохані птахи, злітали, рвалися до сонця в шаленому пориві, і серця повнилися могутньою жадобою лету, прагнули зникнути, розпорошитися в усьому, і знов линула пісня, як гімн екстазу, як молитва всієї землі, невмирущий поклик життя.

— Ягусю! — шепнув Антек здивовано, ніби тільки щойно побачив Ягну біля себе.

— Ну, я тут! — відгукнулася вона тихо, із сльозами в голосі. Вони спинилися на стежці, що тяглася вздовж села, за клунями, вже на тому боці, де стояла хата Борини. Ягна раптом заплакала.

— Що тобі?

— Хіба я знаю... Так чогось мені боляче стало, сльози самі ллються. Антек дуже стривожився. Вони присіли біля чиєїсь клуні, на виступі балки, і він пригорнув її до себе, обняв двома руками, а вона, як дитина, припала до його грудей і замислилась. Сльози котилися у неї з очей, мов росинки з квітів. Антек витирав їх то долонею, то рукавом, але вони все текли й текли.

— Боїшся?

— Чого боятися? Ні. Тільки така тиша в мені зростає, наче смерть стоїть за плечима. Так мене щось хапає, так підносить, що вчепилася б я руками за небо і з тими хмарами помчала б хтозна-куди, в далекий світ.

Він нічого не відповів. Обоє мовчали, раптом спохмурнівши,— якась тінь упала на душі, скаламутила ясний спокій, наповнила їх дивною болючою гіркотою. Ще дужче потягло їх одне до одного, ще більше шукали вони одне в одному опори, ще більше прагнуло кожне знайти в серці іншого якийсь невідомий світ.

Війнув вітер, тривожно захиталися дерева, осипаючи їх мокрим снігом. Густі важкі хмари почали раптом розпорошуватися, тікати в різні боки, і тихий переривчастий стогін полинув над снігами.

— Треба додому бігти, пізно вже,— шепнула Ягна, підводячись.

— Не бійся, ще не сплять — на дорозі голоси чути. Напевно, розходяться від Клембів.

— Я цебра залишила в хліві, як доїла. Коли б корови ніг собі не поламали.

Обоє замовкли, бо неподалік залунали чиїсь голоси. Вони швидко стихли, віддаляючись, але десь збоку, наче на тій самій стежці, зарипів сніг, і якась висока тінь майнула так виразно, що Антек і Ягна схопилися.

— Там хтось є... причаївся під тином!

— Ні, це тобі примарилося. Часом від хмар такі тіні біжать. Обоє довго прислухалися, вдивляючись у темряву.

— Ходім на сінник, там спокійніше! — шепнув Антек.

Обоє щохвилини боязко озирались, зупинялись, затаївши подих і прислухаючись, але навколо була мертва тиша. Обережно скрадаючись, вони підійшли до сінника і влізли в глибоку діру, що чорніла біля самої землі.

Знову потемніло навколо, хмари збилися в щільну заслону, бліді відсвіти згасли, ніч склепила очі й замовкла в глибокому сні. Вітер ущух, але тиша стала ще глибшою й тривожнішою — чути було, як тремтять гілки, обвислі під снігом, як далеко-далеко булькоче вода, падаючи на млинові колеса. Через деякий час знову зарипів сніг на стежці — вже тепер добре чути було тихі, обережні, наче вовчі кроки... Якась тінь відокремилася від стіни і, зігнувшись, посувалася по снігу, все наближалася, зростала, зупинялася на мить і знову йшла. От невідомий зайшов за сінник, підповз до самого отвору й довго прислухався...

Потім відповз до перелазу й зник під деревами.

Не минуло й п'яти хвилин, як він знову з'явився, тягнучи за собою величезний оберемок соломи. Зупинився, прислухався і, скочивши до сінника, заткнув діру цим оберемком соломи. Чиркнув сірник,і вогонь вмить побіг по соломі, затріскотів, заблищав тисячею язиків, а через хвилину розгорнувся кривавою завісою, охопивши всю стіну сінника...

Борина, зігнувшись, страшний, як мрець, чекав з вилами в руках.

Антек і Ягна відразу зрозуміли, що діється. Червоні відблиски вогню почали проникати всередину, їдкий дим наповнив яму. Вони з криком схопилися, заметушились, натикаючись на стіни, не знаходячи виходу. Вони збожеволіли від жаху, задихались. Нарешті Антек якимсь чудом наштовхнувся на дошку, що затуляла вхід, уперся в неї щосили і разом з нею вивалився на землю. Раніше ніж він устиг схопитись на ноги, старий кинувся на нього і вдарив вилами, намагаючись проткнути наскрізь, але не влучив. Антек схопився на ноги і, не давши батькові вдарити вдруге, стусонув його кулаком у груди і помчав, не озираючись.

Старий кинувся до сінника, але й Ягни вже там не було, вона тільки майнула мимо і зникла в темряві. Тоді він залементував божевільним, нестямним голосом: «Горить! Горить!» — і забігав навколо з вилами. Вогонь, наче його роздмухував нечистий, охопив уже весь сінник і з сичанням знявся вгору страшним стовпом полум'я й диму.

Став збігатися народ, у селі залунали крики, хтось ударив на сполох, і тривога охопила всіх, а заграва зростала, вогонь червоною плахтою кидався в усі боки і бризкав дощем іскор на всі будівлі, на все село.

XII

Що діялося в Ліпцях після тієї пам'ятної ночі, це й найбільшому розумникові нелегко було запам'ятати й розказати. Село зашуміло, наче мурашник, коли який-небудь пустун копне його палицею.

Ледве тільки розвиднілось і люди встигли протерти очі, як усі поспішили на пожарище. Дехто вже дорогою дочитував молитву і мчав чимдуж, як на ярмарок.

День настав хмарний, такий імлистий, що навколо сіріло, мов на світанні, хоча вже наближалось до полудня. Сніг падав мокрими пластівцями, запинаючи все навколо широкою мокрою рядниною. Але ніхто не зважав на негоду, звідусюди сходилися на пожарище люди і стояли тут годинами, стиха розмовляючи про вчорашнє та пильнуючи, щоб почути щось новеньке.

Галас знявся чималий, народу збиралося чимраз більше — вже й біля тину юрмилися купками, і на подвір'ї було повно, а найбільше купчились біля сінника. Аж червоно було на снігу від жіночих спідниць.

Сінник згорів дотла і розвалився, тільки два стовпи стирчали, обвуглені, як головешки. На хлівах і повітці покрівлі були зірвані до самих бантин, а вся стежка й навколишнє поле засипані попелом, обгорілими дранками, обвугленими трісками.

Сніг ішов без упину й поступово вкривав усе, але місцями танув від тліючих жарин. Часом з розкиданого навколо сіна виривалися струмочки чорного диму, спалахував блідий тріскучий вогник — і відразу ж cеляни кидалися до нього з баграми, затоптували чобітьми, били палицями, засипали снігом.

Вони саме розгребли одну таку палаючу купу, коли раптом хтось,— здається, Клембів син — зачепив багром обгорілу ганчірку і високо підняв її.

— Ягусина хустка! — глумливо крикнула Козлова, бо всі вже знали, що трапилося вчора.

— Порийтеся-но ще, хлопці, може, знайдете там і штани.

— Ні, штани на ньому залишилися, хіба що він їх дорогою загубив.

— Дівки вже шукали, та їх хтось випередив.

— Щоб Ганці віднести! — говорили жінки, регочучи.

— Тихо ви, сороки! Для розваги, чи що, сюди збіглись, глумитися з чужого нещастя! — гримнув обурений солтис.— Додому, жіноцтво, чуєте! Чого тут стоїте? Досить уже намололи язиками!

Він почав їх розганяти.

— Ви нас не займайте! Пильнуйте своєї справи, якщо на те поставлені! — гукнула Козлова з такою люттю, що солтис лише глянув на неї, плюнув і пішов у двір. З жінок ніхто і з місця не рушив. Вони ногами присували до себе хустку, розглядали її і про щось тихо й погрозливо говорили.

— Таку кочергою треба з села гнати, як відьму,— голосно сказала Кобусєва.

— Правда! Це ж через неї все, через неї! — підтримала її Сікора.

— Звісно! Ще бог нас боронить, бо ж усе село могло піти димом! — шепнула Соха.

— Чудо, справжнє чудо!

— Вітру не було, та й вчасно помітили.

— А цікаво, хто це на сполох ударив? Адже всі на селі вже спали.

— Кажуть, наче ведмежатники йшли з корчми і перші побачили.

— Любі ви мої! Їх сам Борина на сіннику спіймав і ледве встиг вигнати, аж тут вогонь і спалахнув. Я ще вчора в Клембів, коли вони разом вийшли, подумала: тут щось буде.

— Видно, він давно вже їх підстерігав!

— Ну, ще б пак! Каже мій хлопець, що вчора старий весь час ходив по вулиці перед Клембовою хатою. Підглядав за ними,— буркнула Кобусєва.

— Не інакше, як це Артек по злобі підпалив!

— Хіба ж він не грозив так зробити?

— Все село про це знає.

— Мусило так скінчитися, мусило,— під'юджувала Козлова.

А в іншій групі старших жінок шепотілися про те ж саме, але тихше й поважніше.

— Чули, старий так побив Ягну, що вона хвора лежить у матері.

— Еге ж! Він ще до світанку її вигнав і скриню викинув їй вслід, і всю одежу,— сказала Бальцеркова, яка досі мовчала.

— Не меліть казна-чого! Я щойно була в них у хаті, скриня стоїть на своєму місці,— втрутилася Плошкова. І додала голосніше: — Та я ж іще на їхньому весіллі казала, що так скінчиться.

— Що діється, Ісусе, що діється! — простогнала Соха, хапаючись за голову.

— Пхе! Заберуть його в тюрму, тільки й того.

— Так йому й треба. Адже все село могло згоріти!

— Я вже спала міцно, аж тут Лука, що з ведмежатниками ходив,— як застукотить у вікно та як закричить: «Горить!» Ісусе, Маріє! У вікнах червоно, наче хто жаринами шибки засипав... З переляку мені руки-ноги відібрало... Коли вже на сполох б'ють, і люди кричать...— розповідала Плошкова.

— Тільки-но сказали, що в Борини горить, мені відразу на думку спало, що це Антекове діло,— перебила її інша жінка.

— Тихо! Кажете так, наче на власні очі бачили.

— Бачити не бачила, а всі так кажуть.

— Ягустинка ще на масниці скрізь дзвонила про це!

— Не інакше, як закують його і в тюрму повезуть.

— Нічого йому не зроблять! Бачив хто? Є на це свідки? — втрутилася Бальцеркова, велика сутяга, яка добре знала закони.

— Адже старий спіймав його на місці.

— Спіймати — спіймав, але на чомусь іншому. Та хоч би він і бачив, як той підпалював, свідчити він не може, бо вони з Антеком ворогували.

— Це вже справа суду — не наша. А хто винен перед богом і людьми, як не ця сука Ягна? — сердито й голосно сказала Бальцеркова.

— Правда! Правда! Такий сором, такий гріх! — зашепотілися жінки, тісніше збившися в купу, і давай одна поперед одної згадувати Ягнині гріхи.

Вони говорили чимраз голосніше, лаяли Ягну дедалі завзятіше, розповідали те, що було, чого й не було,— все, що коли-небудь про неї чули або й самі вигадали. Засичали в серцях колишня злість і заздрість, мов кам'яний град, полетіли на Ягну прізвиська, прокльони, погрози, слова ненависті й злоби. Якби вона з'явилася тут у цю хвилину, на неї неодмінно кинулися б з кулаками.

А в іншому гурті чоловіки, хоч і спокійніше, але з не меншим завзяттям лаяли Антека. Потроху гнів проймав усі серця, глибоке обурення хвилювало юрбу, спалахувало в очах блискавками, і не одна рука грізно стискалася в кулак, не одне жорстоке слово падало, мов камінь. Навіть Матеуш, який спочатку захищав Антека, замовк і лише під кінець сказав:

— Мабуть, він з глузду з'їхав, якщо на таку справу міг зважитися. Але тут вискочив наперед розлючений коваль і став пояснювати чоловікам, що Антек давно погрожував підпалити батькову хату й що старий про це знав і пильнував цілими ночами.

— Він це зробив, я готовий присягнути, та, зрештою, є свідки, посвідчать. Таких, як Антек, карати треба! Хіба не він завжди підмовляв хлопців бунтувати проти старших? Хіба не він намовляв їх на все зле? Я навіть знаю, з ким він змовлявся, навіть бачу їх зараз, вони мене слухають. Та ще й сміють захищати такого! — гукнув він грізно.— Від нього зараза по всьому селу йде! В тюрму його треба, в Сибір, киями забити, мов скаженого пса! Мало того, що він з рідною мачухою грішив... то він ще й підпалює! Чудо, що все село не пішло димом! — галасував коваль. У його гарячкуванні відчутний був якийсь розрахунок.

Це відразу зміркував Рох, що стояв з Клембом осторонь, і мовив:

— Чогось ви надто вже на Антека нападаєте, а вчора ще пили з ним у корчмі.

— Хто все село міг з торбами пустити, той мені ворог!

— А от поміщик — той тобі не ворог,— зауважив Клемб суворо. Та коваль їх перекричав, загомоніли й інші. Коваль снував у юрбі під'юджував усіх, закликав до помсти, вигадував про Антека всякі небилиці, аж поки в юрбі, вже й так досить схвильованій, не закипіло, наче в казані. Дехто став голосно вимагати привести сюда підпалювача, закувати в кайдани й передати начальству. Запальніші шукали вже палиць, хотіли бігти по Антека, витягти його з хати, побити так, щоб він усе життя пам'ятав. Найбільше кричали ті, кому Антек не раз полічив ребра.

Знялася метушня, крики, лайки, погрози, юрба шуміла й хиталася, мов лісова хаща в хуртовину, хвилею билася об стіни, потім ринула до воріт, заполонила дорогу.

Марно заспокоював їх війт, марно солтис та діди умовляли й переконували — їхні голоси потопали в пекельному галасі, а самі вони, підхоплені течією, сунули вперед разом з іншими. Ніхто їх не слухав і не звертав на них уваги — кожен біг, кидався й горлав, скільки сили, наче божевілля якесь охопило всіх, зродивши палке жадання помсти.

Зненацька Козлова почала протискуватися наперед, несамовито галасуючи:

— Обоє винні, обох притягти сюди й покарати тут-таки на пожарищі!

Жінки, особливо халупниці й біднота, вторували їй і з нелюдським криком, розпатлані, оскаженілі, протискувалися наперед крізь юрбу. В тісному проході біля тину знялося виття, вереск, усі сунули разом, усі кричали, погрожували кулаками, кидались, блискали очима, і дикий галас юрби скидався на рев розбурханих хвиль. Шалений гнів охопив полум'ям усі серця. Юрба посувалася дедалі швидше. Раптом ті, хто йшов попереду, закричали:

— Ксьондз іде з розп'яттям! Ксьондз!

Натовп рвонувся, мов на прив'язі, заколихався і зупинився. Він уже розсіювався на всі боки, розхлюпувався бризками, притихав — і раптом настала цілковита тиша. Люди падали на коліна, скидали шапки, схиляли голови.

Ксьондз ішов від костьолу з розп'яттям у руках. Попереду виступав Амброжій з засвіченим ліхтарем і теленькав дзвоником.

Вони пройшли швидко і вже ледве видніли в густому сніговому тумані, наче крізь замерзлу шибку. Лише тоді народ почав підводитися з колін.

— Це він до Філіпки пішов,— кажуть, вона так застудилася вчора в лісі, що вже ледве дихає. Мабуть, до вечора не дотягне.

— Кликали його й до Бартека — того, що на тартаку працює. — А хіба він хворіє?

— Невже ви не знаєте? Колодою його придушило. Певне, вже не встане.

Так шепотілися люди, дивлячись услід ксьондзові.

Кілька жінок пішли за ним, ціла юрба хлоп'ят помчала навпростець ставом до млина. Інші стояли безпорадно, мов отара овець, коли її несподівано обжене собака. Гнів їхній зник, збудження вгамувалося, вже не чути було гомону. Всі дивилися одне на одного, наче отямившись від сну, переступали з ноги на ногу, чухали потилиці, бурмотіли щось. Не одному стало соромно, і він, плюнувши, насував на лоба шапку й крадькома вибирався з гурту. Юрба, як вода, розливалася по дорогах і поступово танула, зникаючи в подвір'ях і хатах. Лише Козлова не зважала ні на що й вигукувала погрози на адресу Ягни та Антека. Нарешті й вона, бачачи, що всі її покинули, вилаялася наостанку, щоб зігнати злість, і, посварившися з Рохом, який намагався її заспокоїти, пішла додому.

Біля Борининої хати залишилося зовсім мало людей — тільки ті, хто пильнував пожарище на випадок, якщо знову спалахне вогонь і потрібна буде допомога.

Залишився у дворі й коваль, дуже розлючений своєю невдачею. Він мовчав, неспокійно крутився, заглядав у всі кутки і раз у раз гнав від себе Лапу, який весь час гавкав і кидався на нього.

А Борина цілий день не з'являвся,— казали, що він заліз під перини й спить. Тільки Юзя з очима, запухлими від сліз, іноді виходила на ґанок глянути на юрбу і знову зникала. Ягустинка сама поралася по хазяйству, але вона сьогодні була кусюча, як оса,— і не підступись! Люди навіть боялися її розпитувати: відповість так, наче кропивою хльосне.

Опівдні приїхав писар із стражниками і став складати опис згорілого майна та з'ясовувати причини пожежі. Тут, звичайно, всі хто ще був у дворі, кинулися врозтіч, щоб часом не потягли за свідків.

Вулиці раптом майже спорожніли, правда, ще й тому, що весь час ішов сніг, іще мокріший, ніж раніш; ледве торкнувшись землі, він танув, укривав усе липкою грязюкою. Зате в хатах гуло, наче у вуликах. Цей день у Ліпцях скидався на несподіване свято: майже ніхто не працював, усі забули про господарство, так що подекуди в хлівах корови ревли біля порожніх ясел. Скрізь тільки пащекували — раз у раз видно було, як хтось перебігає з хати в хату. Жіночі язики працювали щосили, плітки літали, як ворони з комина на комин, а з вікон, дверей і воріт визирали обличчя цікавих, які з нетерпінням чекали, коли ж стражники поведуть Антека.

Нетерпіння й цікавість зростали з кожною годиною, а тим часом ніхто нічого певного не знав. Кожної хвилини хто-небудь прибігав, задихавшись, і повідомляв, що вже пішли по Антека. Другі присягались, що він побив стражників, розірвав мотузки, якими його зв'язали, і втік, треті брехали інше.

Правдою було тільки те, що Вітек бігав до корчми по горілку та що з комина в Борининій хаті ішов дим, з чого люди робили висновок, що там збираються частувати стражників.

Вже надвечір проїхали вулицею у війтовій бричці писар і стражники — але без Антека!

Подив і розчарування охопили всіх,— адже на селі були впевнені, що його закують у кайдани й повезуть у тюрму. Марно люди сушили голови, будуючи здогади про те, які свідчення давав Борина, коли складали протокол. Це знали тільки війт і солтис, а вони не хотіли нічого говорити, отже, загальне зацікавлення зросло над усяку міру, всі висловлювали щоразу нові припущення, вже зовсім неймовірні.

Тим часом надходила ніч, темна й досить тиха, сніг ущух і начебто підморожувало. По небу ще линули сірі хмарки, але подекуди в проваллях між ними іскрилися зорі. Від холодного вітру мокрий сніг затужавів і хрустів під ногами. По хатах засвітилися вогники, і люди, збираючись біля печі в тісних кімнатах, Заспокоювалися після цілоденних хвилювань, не перестаючи, однак, будувати здогади й припущення.

Підстав для цього не бракувало: адже Антека не забрали, значить, не він підпалив,— але хто ж тоді? Звісно, не Ягна — цьому ніхто не вірив. І не старий Борина — таке нікому й на думку не спадало!

І люди блукали навпомацки, ніяк не знаходячи розв'язання загадки, що так їх мучила... В усіх хатах говорили тільки про це, однак правди так ніхто й не дізнався. Єдиним наслідком цих міркувань було те, що гнів проти Антека зник, замовкли навіть його вороги, а друзі, як наприклад, Матеуш, знову підняли голоси на його захист. Зате всі тепер дуже обурювалися проти Ягни і з жахом говорили про страшний смертний гріх, який вона вчинила. Особливо старалися жінки: вони теревенили з такою злістю, наче на язиках у них були гострі колючки, й тягли по них Ягну, не лишаючи живого місця. Перепало при цьому й Домініковій, добре перепало! На неї напалися ще з більшою злістю через те, що ніхто не знав, що діється з Ягною,— стара всіх цікавих гнала від порога, мов надокучливих собак.

В одному люди були одностайні — в глибокому співчутті до Ганки, Її жаліли щиро, від усього серця, а Клембова й Сікора навіть того ж вечора пішли до неї з добрим словом, захопивши з собою й дещо у клуночках.

Так минув цей день, який надовго залишився в пам'яті, а на завтра все вже було, як і раніше; згасло зацікавлення, прохолов гнів, обурення, кожен знову сунув голову в ярмо і ніс свій тягар, як бог наказує,— терпляче й без нарікань.

Певна річ, тут і там ще згадували про те, що трапилось, але дедалі рідше й байдужіше, бо кожному ближчі були власні турботи й смутки, які приносить з собою новий день.

Прийшов березень і настав час уже зовсім нестерпний. Дні були темні, похмурі, йшли такі дощі з мокрим снігом, що гидко було виглянути з хати. Сонце зникло десь у прірві низько навислих зеленкуватих хмар і не з'являлося ні на мить. Сніг потроху танув або, розмоклий, зеленів від хвищі, наче пліснявою вкривався. Вода стояла в канавах, затоплювала низини й подвір'я, а ночами підморожувало, і потім важко було ходити вкритими льодом слизькими вулицями.

Через паскудну погоду всі скоро й думати забули про пожежу, тим більше, що ні Борина, ні Антек, ні Ягна не муляли людям очі. Тож усе пішло в непам'ять: так камінь падає на дно — вода ще деякий час хвилюється над ним, розходяться кола, потім пробіжать легкі брижі, подзюрчить вода й знову тече спокійно.

Минув якийсь час. Настали заговини.

Цей день вважали напівсвятковим, і вже з самого ранку в селі знялася метушня. Прибирали в хатах, майже з кожної родини хто-небудь виїжджав у містечко закуповувати всяку всячину — головним чином м'ясо, ковбасу, сало. Тільки біднякам доводилося задовольнятися оселедцем, узятим у борг у корчмаря, та картоплею з сіллю.

А в багатіїв уже з самого полудня пекли пиріжки, і по всій вулиці линув дух пригорілого смальцю, смаженого м'яса та інші, ще смачніші пахощі. Знову ведмежатники ходили з хати до хати й розважали людей, і скрізь лунали крикливі голоси хлоп'ят.

А смерком, після вечері, в корчмі заграла музика, і всі, хто тільки міг рухати ногами, поспішили туди, незважаючи на хвищу, яка почалася з самого смерку.

Гуляли на всі заставки — адже це було востаннє перед великим постом. Матеуш грав на скрипці, йому вторував на флейті Петрек, Боринин наймит, а Ясек Незграба бив у бубон.

Давно вже не було в Ліпцях такої веселої гульні, і тривала вона до пізньої ночі, поки не вдарив дзвін у костьолі, звістуючи північ і кінець масляниці. А тоді відразу змовкла музика, припинилися танці, поспіхом були допиті пляшки й чарки, і народ став розходитися без галасу. Залишився тільки Амброжій, уже зовсім п'яний, і довго ще, своїм звичаєм, виспівував біля корчми.

А в хаті у Домінікової горів вогонь до самої півночі,— казали навіть, що до других півнів. Там сиділи війт та солтис і мирили Ягну з Бориною.

Село давно вже спало, тихо було навколо, навіть дощ з півночі ущух, а вони все радились.

В одного тільки Антека в домі не було ні тиші, ні спокійного сну, ні веселих заговин.

Що діялося в Ганчиній душі цими довгими ночами, з тієї хвилини, коли чоловік її зустрів біля хати під час пожежі і силоміць примусив повернутись,— мабуть, знав тільки бог, і ніякими людськими словами цього не можна було змалювати.

Ганка, звичайно, тієї ж ночі про все дізналася від Веронки.

Душа в ній завмерла від муки, і вона лежала, як труп, страшний своєю нерухомістю. Перші два дні вона майже не вставала з-за прядки, однак не працювала, а тільки машинально рухала руками, наче уві сні, та згаслими порожніми очима вдивлялася в глибину своєї душі, в завірюху смутків, у безодню туги, гірких сліз, кривд і несправедливостей. Весь цей час вона не спала, не їла, майже не відчувала, що діється навколо, не чула навіть гіркого плачу дітей, не піклувалася ні про них, ні про себе. Нарешті Веронка змилувалась, взяла на себе догляд за малюками й старим батьком, який, до того ж, повернувшись тоді з лісу, розхворівся, лежав на печі й тихо стогнав.

Антека наче не існувало: він виходив з дому на світанку, а повертався пізно вночі, не звертаючи найменшої уваги ні на Ганку, ні на дітей, та й вона не могла себе примусити сказати йому хоч слово — так запеклося в неї серце від болю, наче закам'яніло.

Тільки на третій день отямилася Ганка, мов прокинулась від страшного сну. Здавалося, це якась інша жінка — так змінилася вона за ці дні. Обличчя в неї було сіре, як попіл, порите зморшками, вона відразу постаріла на багато років, щось дерев'яне було в її рисах та рухах. Тільки очі блищали гарячим, сухим блиском і губи були рішуче стиснуті. Вона так схудла, що одежа висіла на ній, мов на кілку.

Ганка повернулася до життя, але внутрішньо зовсім змінилась: душа її наче перегоріла на попіл, проте вона відчула в собі якусь, не знану раніше, дивовижну силу, непохитну волю до життя й боротьби, тверду впевненість у тому, що вона все стерпить і подолає.

І вона кинулася до дітей, які жалібно плакали, обіймала їх, душила поцілунками, плакала разом з ними довгими солодкими сльозами, і ці сльози полегшили її душу й допомогли прийти до пам'яті.

Вона швидше прибрала в хаті і пішла до Веронки — дякувати за її добрість та просити пробачення за свої колишні провини. Сестри відразу ж помирились. Веронка не могла зрозуміти тільки одного — чому Ганка не скаржиться на чоловіка, не лає його, не нарікає на свою долю, наче все це — мертве, минуле, давно забуте. Тільки під кінець Ганка сказала твердо:

— Я тепер все одно, що вдова, і, значить, сама повинна піклуватися про дітей і про все.

Того ж дня, надвечір, вона пішла на село, до Клембів та інших знайомих дізнатися, що діється в Борини... Вона міцно запам'ятала слова, сказані старим на прощання, коли він привіз її з лісу.

Проте Ганка пішла до нього не відразу, почекала ще кілька днів, не зважуючись навертатись йому на очі після всього, що трапилось.

Тільки в середу на першому тижні великого посту вона зрання, навіть не приготувавши сніданку, одяглася, причепурилась, залишила малюків на догляд Веронці і зібралась іти.

— Куди це ти так рано? — спитав Антек.

— До костьолу. Сьогодні попелець[5],— відповіла Ганка неохоче й ухильно.

— І сніданку не приготуєш?

— Іди в корчму, єврей тобі ще в борг повірить,— мимоволі вихопилося в Ганки.

Антек схопився, наче його хто вдарив києм, але вона, навіть не глянувши на нього, вийшла.

Її тепер уже не лякали ні окрики його, ні гнів. Антек став їй таким чужим і далеким, що вона сама цьому дивувалась, і коли часом у серці в неї щось тремтіло — наче останній слабенький вогник минулого кохання, розтоптаного, заритого під горами смутку,— вона свідомо гасила його в собі спогадами про всі пережиті кривди.

Коли Ганка звернула на тополеву дорогу, люди вже йшли до костьолу.

День був ясний і погожий, сонце світило з самого ранку, міцний нічний морозець ще не поступався перед відлигою, із стріх звисали бурульки, мов разки блискучого намиста, а замерзла на дорогах та в рівчаках вода виблискувала, мов дзеркало. Дерева, вкриті інеєм, іскрилися на сонці і ронили на землю срібну пряжу. Чиста блакить неба, всіяна молочно-білими хмарами, сяяла на сонці, схожа на квітуче поле льону, коли забреде на нього отара овець і так втоне серед льону, що видно лише білі спини. Повітря було чисте, свіже і таке бадьоре, що ним якось легко було дихати. Все навколо повеселішало, виблискували калюжі, сніг мінився золотом, діти з веселими вигуками ковзалися на дорозі, подекуди діди грілися на сонечку під стінами і навіть собаки радісно гавкали, ганяючись за воронами, які зграями блукали на подвір'ях, шукаючи корму. Погожий день заливав усе світлом і майже весняним теплом.

У костьолі Ганку охопили пронизливий холод і глибока молитовна тиша. Ксьондз перед великим вівтарем уже правив тиху обідню. Середина костьолу була залита потоками світла, там стояла тісна юрба віруючих. Раз у раз заходили ті, хто спізнився на відправу.

Ганка не протискувалась у гущу людей, вона зупинилася в бічному притворі, порожньому і майже темному. Тільки де-не-де жовтіла позолота в скупому і холодному промінні світла, яке проникало сюди. Ганці хотілося залишитися на самоті з власною душею і богом. Опустившись на коліна перед вівтарем, вона поцілувала підлогу і, склавши руки, дивлячись на лагідне обличчя богородиці, стала гаряче молитись. Тут тільки ожили в її серці пекуче горе й жалі. До святих ніжок бого-матері поклала вона зранену, скривавлену душу і з глибокою покорою та безмежним довір'ям сповідалася в усьому, що накопичилося в ній. Вона каялася в усіх своїх гріхах, вірячи, що коли господь її так покарав, значить, вона справді грішниця.

«Так, до людей недобра була, і чванлива, і лайлива, і неохайна, і поїсти смачно любила, і полінуватись, і службу божу зневажала частенько. Так, грішниця я, грішниця!» — вболівала вона всім серцем, повним жагучого каяття, серцем, що стікало кров'ю, і просила бога помилувати її,— благала милосердя до тяжких гріхів і провин Антека, билася, мов пташка, яка, тікаючи від смерті, стукає крильцями об шибку, тріпочеться й жалібним писком благає порятунку.

Від страшних ридань здригалися плечі, з серця, мов з одкритої рани, линув струмінь молитов і благань, що, мов криваві перлини, розсипалися по холодній підлозі.

Обідня скінчилась, і всі посунули до вівтаря, покірливо схиляючи голови, які ксьондз з голосною покутньою молитвою посипав попелом.

Ганка, не чекаючи кінця цього обряду, вийшла з костьолу, почуваючи себе сильнішою і вже твердо вірячи в те, що бог їй допоможе.

З високо піднесеною головою відповідала вона на привітання і безстрашно йшла під цікавими поглядами. Так само сміливо, хоча і з внутрішнім тремтінням, вона увійшла в двір Борини.

Боже, як довго нога її не ступала сюди! Тільки, як вигнаний собака, завжди кружляла вона віддалік, з глухим болем у душі. Зате тепер обіймала повним любові поглядом і хату, і всі будівлі, і загорожі, і кожне деревце, блискуче від інею, таке знайоме, наче виросло воно з її серця, живилося її кров'ю. З радощів вона готова була цілувати землю.

Ледве вона підійшла до ґанку, як Лапа кинувся назустріч з таким радісним вищанням, що Юзька вийшла в сіни й зупинилася здивована, не вірячи своїм очам.

— Ганко! Господи, Ганко!

— Я, я, не впізнаєш, чи що? Батько вдома?

— Вдома, вдома, в хаті вони... От ти й прийшла... Ганко! — і дівчинка розплакалася, цілуючи в неї руки, наче в рідної матері.

А старий, почувши її голос, сам вийшов назустріч і повів її у кімнату. Вона з плачем упала йому в ноги, схвильована цією зустріччю і спогадами, якими віяло на неї з кожного кутка улюбленої хати. Але вона швидко заспокоїлася, коли свекор став її співчутливо розпитувати про дітей, про те, як вона живе, жалкував, що вона так змарніла. Ганка розповідала йому все, не приховуючи нічого, подумки жахаючись зміні, яка в ньому сталася. Він дуже постарів, висох і згорбився, тільки обличчя залишилось таке, як раніше, стало ще суворішим і грізнішим.

Вони розмовляли довго, але ні разу не згадали ні Антека, ні Ягну, обоє боялися торкатися наболілого місця. Коли через годину Ганка підвелася, щоб іти, старий наказав зібрати їй у клунки якнайбільше харчів, і Юзя понакладала стільки, що довелося Вітекові відвезти санками,— Ганка не змогла б підняти. Та ще й на прощання Борина дав їй кілька злотих на сіль і сказав:

— Приходь частіше, хоча б і щодня! Невідомо, що зі мною може трапитися, то ти доглянеш хату, а Юзька тобі завжди рада.

З тим Ганка й пішла, і дорогою так зосереджено міркувала над словами свекра, що майже не слухала Вітека, який пошепки розповідав, що війт і солтис щодня ходять до Борини і умовляють його помиритися з Ягною, що хазяїн навіть ходив до ксьондза з Домініковою, а вчора вона до пізньої ночі все говорила з ним. Хлопчисько розповів Ганці все, що тільки знав, аби лиш їй догодити.

Вдома зона ще застала Антека. Він лагодив собі чобіт, сидячи біля вікна, і навіть не глянув на неї. Тільки побачивши Вітека, який вніс клунки, він сказав з люттю:

— Жебрати, бачу, ходила!

— Що ж, коли стала жебрачкою, то вже доводиться жити з чужої ласки.

Тільки-но Вітек вийшов, Антек вибухнув гнівом.

— Адже наказував я тобі, псякрев, щоб ти до батька не ходила!

— Він мене покликав, то я й пішла. Сам усе дав — я й узяла! З голоду вмирати не буду і дітям не дам, якщо вже ти про нас не дбаєш.

— Зараз же віднеси все назад, нічого мені від нього не треба! — гримнув Антек.

— А мені й дітям треба!

— Кажу, віднеси, бо я сам віднесу і в горлянку йому запхаю, нехай вдавиться своїм добром! Віднеси, чуєш, бо все за двері повикидаю!

— Тільки спробуй! Торкни лишень, то я тобі покажу! — гукнула Ганка, хапаючись за качалку, готова на все, аби тільки захистити своє добро. Вона була така грізна, дихала такою люттю, що Антек відступив, вражений несподіваним опором.

— Дешево ж він тебе купив — за шматок хліба, як собаку,— буркнув він похмуро.

— А ти ще дешевше нас і себе продав — за Ягнину спідницю! — крикнула Ганка несподівано для самої себе. Антек зіщулився, наче його вдарили ножем, і Ганка раптом оскаженіла: зринули спогади про всі кривди, і вона вибухнула бурхливим потоком скарг і докорів, які довго таїла в собі. Не дарувала йому нічого, не забула жолної його провини, згадала все зло, яке він їй будь-коли зробив. Несамовиті слова сипались на нього, наче удари ціпів... Якби могла, вона, здається, вбила б його в цю хвилину!

У зляканого її люттю Антека в душі щось здригнулося. Він стояв, понуривши голову, не знаючи, що сказати. Гнів його згас, гіркий, колючий сором так захльоснув душу, що він, схопивши шапку, вибіг геть.

Довго не міг він зрозуміти, що це напало на Ганку, і мов побитий собака, біг кудись, не розбираючи дороги, не розуміючи, що з ним діється.

З тієї ночі, коли сталась пожежа, в ньому наростало щось страшне, він наче зовсім здурів. На роботу не ходив, хоча мельник уже кілька разів присилав за ним, і лише вештався по селу чи сидів у корчмі й пив, плекаючи щораз нові криваві засоби помсти і ні про що інше вже не думаючи. Йому навіть байдуже було, що його звинувачують у підпалі.

— Нехай тільки хто-небудь скаже це мені в очі, нехай тільки зважиться,— сказав він раз у корчмі Матеушу, навмисне голосно, щоб чули інші.

Він продав Янкелю останню телицю і пропивав гроші в товаристві найгірших на селі чоловіків. Тут були такі, як Бартек Козел, Філіп з-за ставу, мельників наймит Франек та Гульбасові шибеники, перші заводіяки в усяких бешкетах; наче вовки, вони нишпорили по селу, виглядаючи, що б таке вкрасти й пропити в корчмі. Антекові було все одно, хто вони такі, аби тільки товаришували з ним, а вони заглядали йому в очі, як собаки, і підлещувались, бо він, хоч лупцював їх часом, проте завжди частував горілкою і захищав од людей. І вони спільно вчиняли на селі такі скандали й бійки, що люди бігали скаржитися на них війту й навіть ксьондзу.

Марно застерігав Антека Матеуш, марно і Клемб від щирого серця закликав зупинитися, не губити себе,— Антек нічого не хотів слухати, не дозволяв собі й слова сказати, шаленів, пив чимраз більше й погрожував усім на селі.

Наче з стрімкої гори, котився він назустріч своїй загибелі, незважаючи ні на кого й ні на що, а село тим часом не переставало пильно стежити за ним. Про те, хто підпалив сінник, казали різне, але Антекова поведінка обурювала всіх, та й коваль нишком під'юджував людей. Поступово навіть колишні друзі від нього відвернулися, обминали його здалека й обурювалися голосніше від усіх. А йому було все одно. Його засліпила жадоба помсти, він нею тільки й дихав, роздмухував у собі, як роздмухують жарини в попелі, щоб вони спалахнули яскравим полум'ям.

А до того ж він, наче всім на злість, не припиняв стосунків з Ягною.

Чи любов надила його до неї, чи щось інше — тільки богові відомо! Вони зустрічалися в клуні Домінікової,— звісно, потай від старої.

Тільки Шимек їм допомагав, розраховуючи, що за це Антек допоможе йому одружитися з Насткою.

Ягна виходила до Антека завжди неохоче, із страхом. Кохання її наче зовсім зникло після чоловікових побоїв, сліди яких ще не загоїлись; але вона боялася Антека, який грізно заявив їй, що як вона хоч раз не вийде на його поклик, він серед білого дня, на очах у всіх, прийде до неї в хату і поб'є ще дужче, ніж Борина.

Правду каже прислів'я: «Як хто через кого грішить, то вже до нього не спішить!», але Антек присилував Ягну погрозами, і вона, хоч-не-хоч, мусила виходити до клуні.

А втім, це тривало недовго. В четвер, на першому тижні посту, до корчми прибіг Шимек і, відкликавши Антека в куток, повідомив, що Ягну зараз помирили із старим Бориною і вона вже знов перейшла до нього.

Від цієї звістки Антекові в очах потемніло, наче його обухом хто по голові вдарив,— адже тільки вчора смерком він бачився з Ягною і вона навіть словом не згадала про своє рішення.

«Приховувала від мене»,— подумав він, і йому ніби хто жару сипнув у серце. Він ледве дочекався вечора і побіг до батькової хати.

Довго кружляв він навколо, виглядав, чекав біля перелазу,— Ягна не виходила. Це так його розлютило, що він виламав з тину кілок і зухвало зайшов на подвір'я, готовий навіть піти просто в хату. Він уже зійшов на ґанок і взявся за клямку, та в останню мить щось відштовхнуло його. Батькове обличчя постало перед ним так виразно, що він злякано шарпнувся назад, не маючи сили побороти жаху, отож тихцем вибіг з двору.

Антек не міг потім зрозуміти, чого ж він злякався, що з ним було, зовсім так, як тоді над ставом, після того, як він танцював з Ягною в корчмі.

Протягом наступних днів йому не пощастило побачитися з Ягною, хоча він цілими вечорами стояв біля перелазу, причаївшись, як вовк. Навіть у неділю він її не зустрів, хоч і підстерігав біля костьолу.

Тоді Антек вирішив піти до вечірні, певний, що зустріне її там і знайде нагоду поговорити.

Він трохи запізнився, бо відправа вже почалась. В костьолі було повно народу й темно, тільки під склепінням ще сіріли останні промені денного світла, а внизу, в темряві, де-не-де пронизаній вогнями воскових свічок, роївся народ, шумів, як річка, посуваючись до яскраво освітленого головного вівтаря. Антек пробрався аж до самої решітки і непомітно оглянувся навколо, однак не побачив ні Ягни, ні когось іншого з сім'ї. Він часто ловив на собі цікаві погляди й відчував, що привертає загальну увагу. Навколо перешіптувались і крадькома показували на нього. Вже співали «Скорботні зітхання», бо це був перший тиждень великого посту. Ксьондз у стихарі сидів біля вівтаря з молитовником у руці і раз у раз суворо поглядав на Антека.

Гудів орган, усі співали, а часом змовкали й орган, і співи, а з хорів, наче з самого неба, лунав сумовитий голос органіста, який читав про страсті господні.

Антек забув, де він і навіщо прийшов сюди. Музика й спів наче пройняли його наскрізь, оповили ніжною колисковою мелодією. Дивна млость і сонна глибока тиша наповнили його; він наче падав у якусь ясну безодню, але щоразу, розплющуючи очі, зустрічав погляд ксьондза, який все дивився на нього, бо висока постать Антека відразу впадала в око. Погляд цей, здавалося, просвердлював його наскрізь, та Антек відвертав обважнілу голову і знову забував про все.

Раптом загримів хор, і він отямився.

Костьол загудів, наче з одних грудей вихопився крик і затремтів таким жалем, таким ридаючим стогоном, що здригнулися стіни. Люди підвелися з колін і голосами, повними ридань, всією душею заспівали покутню пісню.

І довго ще в костьолі стояла стогнуча луна, чути було шелест зітхань, плач і шепіт молитов.

Відправа тривала досить довго, але Антек уже зовсім отямився, і тяжкий, непереборний смуток стиснув йому серце. Якби не сором, він не стримав би сліз, що підступали до очей. Він хотів був піти, не чекаючи кінця відправи, але в що хвилину орган змовк, ксьондз став перед вівтарем і почав читати казання. Люди протискувалися наперед, нічого було й думати про те, щоб вийти. Антек навіть ворухнутися не міг, так його притисли до решітки. В костьолі настала тиша, і добре чути було кожне слово ксьондза. Він спочатку розповідав про муки Христові, а потім, грізно розмахуючи руками, почав картати грішників, скоса поглядаючи при цьому на Антека, який стояв навпроти під вівтарем і не міг відвести від ксьондза очей, наче прикутий і заворожений його суворими поглядами.

В тісній юрбі, яка уважно слухала кожне слово, вже чулися ридання й жалібні зітхання, вже із стогоном лунало ім'я Христа, а ксьондз промовляв дедалі голосніше й грізніше. Він, здається, зростав на очах, сипав блискавки, здіймав руки, і слова його падали на голови, мов каміння, і розжевреним залізом пекли серця. Він картав своїх парафіян, перелічував усі їхні провини, всі гріхи — недодержання заповідей, вічні сварки, бійки, пияцтво. Раптом він нахилився в бік Антека і громовим голосом заговорив про синів-виродків, які підпалюють батьківську хату, про спокусників і великих грішників, яким не минути людської кари і вічного вогню.

Люди обімліли, притихли, затаївши подих, усі погляди, як блискавки, вдарили в Антека, бо кожен зрозумів, про кого говорить ксьондз. Антек стояв, випроставшись, блідий, як полотно, ледве дихаючи. Слова падали з таким громом, наче весь костьол валився йому на голову. Він оглянувся, мов шукаючи порятунку, але навколо утворилася порожнеча, — він бачив тільки злякані й суворі обличчя, люди мимоволі відсувались від нього, наче від зачумленого. А ксьондз кричав уже повним голосом, засуджував його, закликав покаятись, а потім звернувся до народу і, простягаючи руки, вимагав, щоб усі стереглися такого розбійника, сторонилися його, відмовляли йому в вогні, воді, їжі, гнали його геть від свого порога, мов запеклого грішника, який все бруднить, а коли він не виправиться і не спокутує зла,— щоб вирвали його, як кропиву, і викинули геть, на погибель, на смерть.

Антек раптом повернувся і поволі пішов до виходу. Люди розступились, і він ішов у порожнечі, а голос ксьондза гнався за ним і шмагав до крові.

Чийсь розпачливий крик залунав у костьолі, але Антек його не чув — він ішов дедалі швидше, щоб не впасти мертвим від болю, щоб утекти від цих очей, що пронизували його наскрізь, від цього страшного голосу.

Він вибіг з костьолу і, не відчуваючи, куди йде, помчав тополевою дорогою до лісу. Часом він злякано зупинявся і слухав голос, який лунав у його вухах, як дзвін, бив так важко, що голова мало не тріскалась.

Ніч була темна, вітряна, тополі з шелестом хилилися до землі, часом тільки хльоскали Антека по голові. Коли вітер стихав, дрібна, прикра березнева мжичка била в обличчя, але Антек, нічого не помічаючи, біг мов шалений, вражений незрозумілим жахом.

— Гірше вже бути не може! — пробурмотів він, нарешті зупинившись.— Правду він говорив, правду!.. Ісусе, Ісусе! — схопився Антек за голову, бо в цю мить наче прозрів, збагнув свою провину, свій гріх, і нелюдське, нестерпне почуття сорому кігтями шматувало йому серце.

Довго сидів Антек під деревом, удивляючись у темряву і слухаючи тихий і водночас тривожний гомін гілля.

— Через нього це все, через нього! — скрикнув він раптом, і знову закипіли шалений гнів і ненависть, прокинулась давня гіркота, дикі заміри помсти заклубочили в голові, як хмари, що бігли по небу.

— Не подарую! Не подарую я йому! — завила в ньому колишня злоба, і він хутко пішов назад до села.

Костьол був уже замкнений, у хатах світилися вогні, на вулицях тут і там стояли купками люди й розмовляли, не звертаючи уваги на холод і дощ.

Антек попрямував до корчми! У вікно він побачив, що там багато народу, але зайшов, не вагаючись, і, мов нічого не сталося, підійшов до найбільшого гуртка — привітався із знайомими. Один чи двоє подали йому руки, однак інші поспіхом відступили й стали розходитись. Не встиг Антек оглянутися, як залишився в корчмі майже сам, тільки якийсь жебрак сидів біля печі та Янкель стояв за шинквасом.

Він розумів, що розігнав усіх, але проковтнув і це. Гукнув, щоб йому подали чарку горілки, та не допив її й хутко вийшов.

Деякий час він блукав навколо ставу, пильно дивлячись на смуги світла, які де-не-де падали з вікон на мокрий сніг і виблискували у воді, що вкривала кригу.

Антек знову занепав духом. Нестерпний тягар навалився на серце. Він почував себе таким самотнім, втомленим, нещасним, відчував таку гостру потребу комусь поскаржитися, побути серед людей чи хоча б посидіти разом з іншими біля вогню, що зайшов у першу хату, яка йому трапилася,— до Плошків.

Усі були вдома і, коли він увійшов, злякано схопилися з місць. Навіть Стах не знав, що сказати.

— Дивитесь на мене так, наче я когось зарізав,— сказав Антек тихо і пішов до інших — до Бальцерків. Але й ті прийняли його дуже холодно, говорили знехотя, і ніхто навіть не запросив сісти.

Він зайшов ще до декого, проте скрізь його приймали так само.

Нарешті він зробив останню спробу, наче бажаючи звідати до краю всі страждання й упослідження: зайшов до Матеуша, але того не було вдома; стара мати накинулася на Антека з лайкою й вигнала, як собаку.

Антек не відповів їй ні слова, не розсердився — злість його зникла, а з нею й відчуття того, що з ним діється. Повільно побрів він у темряві навколо ставу. Іноді, зупинившись, дивився на село, що тонуло в мороці, поблискуючи вогненними цятками вікон, дивився з якимсь подивом, наче вперше бачив. Воно оточувало його своїми врослими в землю хатами, загороджувало йому шлях, не давало змоги рушити з місця, вирватися з кільця цих тинів, садків, вогнів. Антек не міг зрозуміти, чому це так, але почував, що якась непоборна сила схопила його за горло і пригинає до землі, хилить голову під ярмо і наповнює незрозумілим страхом.

З глибокою тривогою дивився він на вогники у вікнах. Антеку ввижалося, що його підстерігають, стежать за ним, наступають щільним цепом, стискають, заковують,— і от він уже не може ворухнутися, не може ні крикнути, ні втекти! Антек заховався під якимсь деревом і, зовсім розгубившись, слухав, як з хат, з полів, навіть з тіней навколо, з самого неба падають на нього жорстокі слова осуду і весь народ повстає проти нього.

— Справедливо це! Справедливо! — шепотів він з найглибшою покорою, від усього серця, охопленого смертельним страхом перед могутньою владою села.

Вогники згасали один за одним, село засинало. Тільки дощ мжичив і стукотів по схилених гілках, часом десь гавкав собака. Глибока тиша обіймала все, коли Антек отямився і схопився на ноги.

— Правильно говорив ксьондз... правду... а все-таки я своєї кривди не подарую... умру, а не подарую йому, псякрев! — гукнув він люто, погрожуючи кулаками всьому селу, всьому світові. Насунув шапку на лоба і пішов до корчми.

XIII

Наближалась весна. Вже нескінченною низкою тяглися розкислі березневі дні, погода була просто собача — мокра, холодна, похмура. Щодня ішов дощ із снігом, віяв такий вітер, що не можна було виглянути на світ божий. Брудні, склубочені тумани повзли по полях і так душили всякий проблиск світла, що від світанку до ночі над землею висів важкий присмерк. Якщо сонце коли й виглядало з прірви бурих хмар, то лише на хвилину-другу: не встигало серце зрадіти світлу, як уже знову мла насувалась на землю, знову завивав вітер і мжичило. День нагадував собаку, що викачався в грязюці, змерз і жалібно скиглить від холоду.

Як це набридло людям — і сказати не можна! Тільки тим кожен утішав і підбадьорював себе, що вже недовго терпіти, через тиждень-другий весна переможе, візьме своє і за все винагородить. Але поки що дощ ішов без упину. Протікали покрівлі, іноді лилося і крізь стіни та вікна, хлюпало з усіх боків, подітися було нікуди від води — вона текла з полів, переповнювала всі рівчаки, обернула дороги на блискучі бистрі потоки, затоплювала тини, стояла грузькими ставками на подвір'ях. Через те, що сніг з кожним днем танув і весь час ішли дощі, земля швидко відмерзала, і подекуди була вже така грязюка, що перед хатами доводилося класти дошки, а стежки встеляти соломою.

Нестерпні були й ночі, гуркотливі, дощові, так щільно закутані туманом, що, здавалося, вже навіки згасло на землі світло. В багатьох хатах навіть зовсім не засвічували ввечері вогню, з нудьги лягали спати тільки-но смеркало, і лише там, де збиралися жінки з прядками, світилися вікна, тихо бриніли скорботні пісні про муки Христові, а їм вторував вітер, плескіт дощу і шум дерев, які билися об тини.

Ліпці наче втонули у відлизі, ледве можна було відрізнити хати від розмоклих навколишніх полів та оповитої дощем далечини; в сірому тумані вони майже зникали, принишклі до землі, почорнілі, нещасні. Садки, дороги, поля й небо зливалися в одну синю мокроту, і невідомо було, де її початок і де кінець.

До того ж весь час стояв пронизливий холод і рідко хтось з'являвся на дорозі. Тільки дощ плескотів, шумів вітер, і таким смутком віяло навколо, так порожньо й тихо було скрізь, наче село вимерло.

Тільки й живих голосів, що корова зареве біля порожніх ясел, закричить півень чи заґелґотить у дворі гусак, розлучений з гускою, яку посадили на яйця.

А дні ставали чимраз довші, і люди дедалі більше нудилися, бо майже всім нічого було робити. Дехто працював на тартаку, двоє-троє возили з лісу дрова для мельника, інші байдикували по хатах, сиділи в сусідів, щоб як-небудь протягти день до вечора, а найбільш працьовиті готували на весну плуги, борони і всякий інший потрібний для оранки реманент. Але робота не клеїлася. Всім однаково набридла сльота, всіх мучили турботи: адже дощі й вітри дуже пошкодили озимину, і місцями в низинах вруна зовсім вимерзли. У багатьох скінчився корм, і голод заглядав у хліви, в інших померзла картопля, в декого вже й хліба не було. На селі з'явилися хвороби.

Не в одній хаті вже їли гарячу страву тільки раз на день, а єдиною приправою була сіль. І чимраз частіше доводилося кланятися мельникові, щоб позичив якийсь корець зерна на відробіток, хоч за нього доводилося платити потім кривавою працею, бо мельник був страшенний здирщик. Але що вдієш — грошей ніхто не мав, нічого було продати і в містечку. Інші йшли до корчмаря — благати, щоб дав у борг щіпочку солі, чвертку крупи чи хлібину. Як то кажуть, голод не свій брат!

Бідняків на селі було багато, заробітків — ніяких, заможним господарям і самим не легко доводилось, а поміщик оголосив, що жодному ліпецькому селянинові не дасть і гроша заробити на рубанні лісу. Він так і не змінив свого рішення, хоч його й благали, ходили всією громадою до нього. І тому халупники та найбідніші селяни так бідували, що кожен вважав себе щасливим і дякував богу, якщо в нього була на обід хоч картопля з сіллю, приправлена гіркими сльозами.

Через все це виникали на селі постійні сварки, суперечки, бійки, взаємне невдоволення. Люди страждали, були пригнічені й заклопотані, невпевнені в завтрашньому дні і тому легко дратувались, кожен тільки й шукав нагоди зігнати на комусь злість, яка його мучила. Хати аж гули від пліток та поговору.

А тут ще пішли по селу різні хвороби, як це завжди буває на весну, в той нездоровий час, коли смердючі випари здіймаються з розталої землі. Спочатку налетіла віспа і, мов яструб гусенят, душила дітей, а іноді й дорослих. Відвезли на кладовище навіть двох молодших війтових дітей — не врятували їх лікарі. Потім прийшли пропасниці, гарячки та інші хвороби: мало не в кожній хаті хто-небудь чекав смерті, і Домінікова не встигала лікувати. А тут корови почали телитися, і деякі жінки родити — отож тривога й метушня на селі зростали день у день.

Через це все народ ремствував і з дедалі більшим нетерпінням дожидав весни. Всім здавалось, що як тільки розтане сніг, просохне земля, пригріє сонечко і можна буде вийти з плугом у поле, всі хвороби, турботи й нещастя як водою змиє.

Але всі бачили, що весна цього року спізнювалась — дощі не припинялись, земля прогрівалась повільніше, й вода спливала лінивіше, ніж у минулі роки, а головне — корови ще не линяли; це означало, що зима продержиться довго.

Через те, тільки-но наставала суха година й виглядало сонце, люди висипали на вулицю і, задерши голови, з острахом вдивлялися в небо, міркуючи, чи довго це буде. Старі виповзали на призьби відігрівати змерзлі кістки, а сільська дітвора з вереском ганяла по вулицях, мов лошата, яких випустили пастись на першу травичку.

І скільки в ці години було радощів, веселощів, сміху!

Все так і горіло на сонці, сяяло в яскравому блиску води, рівчаки наче хто до країв налив розтопленим сонцем, дороги перетворилися на потоки рідкого золота. Обмита дощами крига на ставку мінилася темним блиском, як олов'яне блюдо, навіть дерева іскрилися непросохлою росою, а поля, посмуговані струмочками, лежали онімілі, чорні, ще мертві на вигляд, однак і вони вже дихали теплом, набрякали весною, повнилися дзюркотливим гомоном вод. Місцями нерозталий ще сніг сліпучо білів, мов простелене на сонці полотно. Яскраво синіло небо, відкривалася млиста, наче заткана тонким павутинням далечінь, погляд розрізняв і неозорі поля, і чорні обриси сіл, і стіни лісів, охоплював увесь цей світ, який дихав щастям. А в повітрі вчувався такий ніжний подих весни, що з серця мимоволі вихоплювався радісний крик, вабило кудись у далекий світ, кожен так би й полетів до сонця разом з птахами, які ключами линули звідкілясь із сходу і кружляли в чистому повітрі. Кожен охоче виходив з хати і радий був погомоніти навіть з ворогом.

Миттю змовкали всякі сварки, суперечки, всі наче добрішали, і веселі голоси лунали в селі, наповнювали хати радістю, тремтіли в теплому повітрі.

Розчиняли навстіж двері, вікна, щоб пустити в хати більше свіжого повітря. Жінки виходили з прядками на призьби, навіть немовлят виносили в колисках на сонце, а з розчинених хлівів чулося тужливе мукання корів, іржали коні і рвалися з прив'язі на волю; гуси, що сиділи на яйцях, тікали й перегукувалися з гусаками в садках; на тинах співали півні, а собаки, мов ошалілі, гавкали на вулицях і разом з дітворою гасали по грязюці.

На подвір'ях стояли люди, мружачись від яскравого світла, і радісно дивилися на село, яке купалося в сонячному промінні, що вигравало вогнями на шибках. Жінки перегукувалися через садки з сусідками, і голоси їхні розносились по всьому селу. Повідомляли одна одну, що хтось чув спів жайворонка, що вже й плисочку бачили на тополевій дорозі. Хтось помітив у небі, високо під хмарами, ключ диких гусей — і відразу ж півсела вибігло на дорогу подивитися на них. Інші розповідали, що на луках за млином уже й лелеки з'явились. Їм не вірили,— адже була ще тільки середина березня. А хтось із хлоп'ят — здається, Клембів синок, приніс перший пролісок, бігав з ним по хатах, і всі розглядали бліду квіточку з глибоким захватом, як щось святе, дивувалися, наче бачили вперше.

Через це оманливе тепло людям здавалось, що весна прийшла, що незабаром вони з плугами вийдуть на поля. З тим більшою тривогою побачили вони, як небо раптом стало хмуритись і сонце зникло. Повіяв холодний вітер, згасло світло, навколо потемніло, замжичив дрібний дощ. А надвечір повалив мокрий сніг і за якісь десять хвилин знову вкрив білим килимом село й поля.

Погода змінилася так швидко, що в хуртовину й сльоту не одному здавалося, що ті короткі сонячні години були тільки минущим сном.

Ось у таких ділах, радощах, смутках і тривогах збігав час на селі, і не диво, що Антекова поведінка, родинне життя Борини й усякі інші історії чи навіть чиясь смерть каменем падали на дно людської пам'яті, бо в кожного своїх турбот було досить, ледве вистачало сили з ними справитись.

А дні мчали нестримно, наче води з величезного моря, яким ні початку, ні кінця не видно. Линули й линули, не встигала людина очі протерти після сну, не встигала оглянутись, що-небудь зміркувати, як уже знову присмерк, знову ніч, а за нею новий світанок, і новий день, і нові турботи! Так усе й обертається колом, так і живеш, аж поки здійсниться те, що тобі призначив бог у житті!

Якось у середині посту випав день особливо тяжкий. Хоч надворі було, як завжди, мжичив лише дрібний дощик, але люди почували себе так погано, як ніколи досі, блукали по селу, мов сковані, з жалем поглядали на небо, так щільно вкрите хмарами, що вони мало не чіплялися за дерева своїми роздутими черевами. Було мокро, холодно й сумно — навіть плакати хотілося від нестерпної туги. Ніхто вже ні з ким не сварився, ніхто нікого не обмовляв, кожен шукав тільки тихого кутка, щоб залягти й ні про що не думати.

День був сумний, як тьмяний погляд хворого, коли він насилу розплющує очі і, ледве встигнувши розрізнити що-небудь, знову втрачає притомність. Щойно продзвонили полудень, коли раптом стемніло, налетів глухий вітер і разом з дощем став хльоскати почорнілі хати.

На вулицях було порожньо й тихо, тільки вітер з шумом линув по грязюці та плескотів дощ, наче хто важке зерно сипав на дерева й стіни. Та ще став бушував, ламаючи кригу, і час від часу чути було тріск, і гуркіт, і плескіт води, що вихлюпувалася на береги.

Ось у такий день, уже надвечір, прогриміла по селу звістка, що поміщик рубає селянський ліс.

Ніхто спочатку цьому не повірив: якщо він не рубав ліс досі, то навіщо б став рубати зараз, у середині березня, коли земля відмерзла і дерева починають тягти з неї соки?

Правда, в лісі йшла якась робота, але всі були впевнені, що там тільки обрубують стовбури. Який не був поміщик, та за дурня його ніхто не вважав. А тільки дурень став би в березні рубати будівельний ліс...

Невідомо було навіть, хто приніс цю звістку, однак у селі аж закипіло. Раз у раз грюкали двері, хлюпала грязюка під дерев'яними черевиками, всі бігали з цією звісткою по сусідах, обговорювали її на вулицях, сходилися в корчмі поговорити й спитати Янкеля. Але рудий корчмар божився, що нічого не знає. Вже де-не-де лунав голос, лайка, жіноче голосіння. Збудження зростало з кожною хвилиною, хвилювання, злість і тривога охопили всіх.

Нарешті старий Клемб вирішив перевірити цю чутку і, незважаючи на зливу, вирядив своїх синів верхи в ліс на розвідку.

Хлопці довго не повертались, а тим часом не було хати, звідки хто-небудь не виглядав би у вікно, прикипівши поглядом до стежки, якою вони мали повертатися. От уже й смеркло, а їх усе не було. В селі залягла схвильована тиша — грізна тиша ледве стримуваного гніву, що ятрив людям серця, мов їдкий дим. Хоча ще ніхто не хотів вірити, але всі вже були певні, що зловісна чутка підтвердиться. І кожної хвилини то той, то інший, лаючись, грюкав дверима і виходив на дорогу подивитися, чи не їдуть Клембові сини.

А тут ще й Козлова, під'юджуючи людей з усієї сили, бігала по хатах і всім, хто хотів її слухати, присягалась, наче бачила на власні очі, що вирубали вже принаймні п'ятнадцять моргів селянського лісу. Вона посилалась і на Ягустинку, з якою дуже заприятелювала останнім часом. А та, як завжди, рада набаламутити, охоче їй підтакувала.

Назбиравши різних новин по хатах, Ягустинка пішла з ними до Борини.

Там тільки щойно засвітили лампу на тій половині, де була піч. Юзька й Вітек чистили картоплю, а Ягуся поралася в хаті. Старий прийшов трохи згодом, і Ягустинка відразу почала викладати йому новини, чимало при цьому прибріхуючи.

Він вислухав її мовчки і, звернувшись до Ягни, сказав:

— Візьми лопату й біжи допоможи Петрекові, треба воду з саду спустити, бо може залити ями з картоплею. Та швидше ворушися, коли тобі кажуть! — гукнув він сердито.

Ягна щось пробурмотіла, але він так на неї гримнув, що вона побігла зараз же, а старий теж незабаром пішов у двір — наглядати за роботою. Його сердитий голос раз у раз розлягався то в стайні, то в корівнику, то біля ям з картоплею, так що аж у хаті було чути.

— Що, він завжди тепер такий сердитий? — спитала Ягустинка, починаючи розпалювати вогонь.

— Завжди,— відповіла Юзя, з тривогою прислухаючись. Справді, з дня примирення з Ягною, на яке він згодився так швидко, що всі навіть здивувалися, Борина невпізнанно змінився. Він і завжди був суворий і непоступливий, а тепер став зовсім, як кремінь. Він прийняв Ягну в дім, не дорікав їй, не лаяв, однак ставився тепер до неї не як до дружини, а як до наймички, і так з нею й поводився. Не допомогли ні запобігання, ні краса, ні щира злість, ані вдавана досада й надуті губки — звичайна зброя жінок. Старий не звертав на неї ніякої уваги, ніби вона була йому не дружина. Він навіть не зважав на поведінку Ягни, хоч, мабуть, добре знав про її зустрічі з Антеком. Він більше не стежив за нею, наче й вірність її була йому непотрібна.

Через деякий час після примирення він поїхав у місто й повернувся тільки наступного дня. На селі казали одне одному на вухо, що він зробив якийсь запис у нотаріуса, а деякі додавали, що старий, певно, відібрав у Ягусі записану на неї землю. Звісно, ніхто не знав нічого достеменно, крім Ганки, яку тепер свекор так полюбив, що все їй казав, про все з нею радився. Але Ганка нікому про це й словом не натякнула. Вона тепер щодня заходила до старого, а діти майже не виходили з його хати, не раз і спали разом з дідом, так він їх полюбив.

Борина за останній час наче поздоровішав, тримався, як і раніш, прямо й дивився на всіх гордо, але так запеклася в його серці злість, що він вибухав гнівом за кожну дрібницю, і всім було з ним так важко, що й сказати не можна. На кого він клав руку, той повинен був хилитися перед ним до землі, робити так, як він хоче, а ні — геть з хати!

Правда, кривдити він нікого не кривдив, проте й добра від нього нічого було чекати, і сусіди добре це відчували. Вдома він усе міцно взяв у свої руки і нічим не хотів поступитися, пильно стеріг комору, а кишеню — ще пильніше, сам видавав усе, що треба в хазяйстві, і суворо стежив, щоб не марнували його добро. З усіма в домі поводився суворо, а особливо — з Ягусею: ніколи не чула вона від нього привітного слова, він весь час силував її до роботи, мов ту ледачу коняку, і ні в чому їй не потурав. Дня не минало без сварки, а частенько старий хапався й за ремінь чи за ціпок, бо в Ягну наче злий дух вселився і примушував її суперечити.

Чоловіковим наказам вона корилася — що ж їй було робити — його хліб, значить, його й воля! — але на кожне гостре слово відповідала десятьма, на кожен покрик знімала такий вереск, що все село чуло.

В хаті стояло справжнє пекло. Здавалося, обом приємно було змагатися в злобі — хто кого переможе, і ніхто не хотів поступитися перший.

Марно Домінікова намагалася їх помирити — вона не могла зломити їхньої впертості,— надто багато гіркоти й образ накопичилося в серці кожного.

Кохання Борини минуло, як торішня весна, про яку ніхто не пам'ятає, і залишався тільки живий спогад про зраду, болючий сором і люта, невситима злоба. Ягна теж стала зовсім інша, тяжко було їй і гірко, так гірко, що й сказати не можна. Провини своєї вона не відчувала, а кару переживала болючіше, ніж інші жінки, бо серце мала чутливе, і в родині її завжди пестили, та й вдачею вона була вразливіша від інших!

Ох і мучилась вона, Ісусе, як мучилась!

Правда, Ягна все робила старому на злість, поступалася тільки перед силою, захищалася, як могла, однак це ярмо чимраз дужче гнітило її, а порятунку не було нізвідки. Скільки разів Ягуся хотіла повернутися до матері, але та на це не згоджувалася, ще й погрожувала, що відведе її до чоловіка силоміць, на налигачі.

Що ж Ягусі було робити? Не зуміла вона жити, як інші жінки, що з парубками кохаються, не відмовляють собі ні в чому, а вдома спокійно зносять пекло, щодня б'ються з чоловіками і щодня, помирившись, лягають спати разом.

Ні, вона так не могла, і життя їй надокучило, в серці зростала невимовна туга — хіба знала вона, за чим?

За зло вона платила злом, це правда, проте жила, охоплена постійним таємним страхом, почувала себе скривдженою, нещасною і не раз плакала цілими ночами — аж на ранок вся подушка була мокра від сліз. Сварки й колотнеча так їй набридли, що Ягна ладна була тікати світ за очі.

Але куди ж? Куди?

Навколо був широкий світ — такий невідомий, глухий, такий чужий і страшний, що вона завмирала перед ним, мов пташка, коли хлопчики спіймають її й посадять під горщик.

Отож не дивно, що вона так чіплялася за Антека, хоча й любила тепер його лише від страху та розпачу. Після тієї страшної ночі, коли Ягуся втекла до матері, щось порвалося в ній і вмерло. Вже вона не прикипала до Антека, як раніше, всією душею, не бігла на кожен його поклик з тремтячим від радості серцем, а йшла на побачення, наче приневолена, більше через те, що вдома було тяжко й сумно, хотілося зробити на злість старому Борині і здавалося, що повернеться колишня велика любов. Однак десь у глибині серця зростала їдка, мов отрута, досада на Антека за те, що всі її смутки, образи й ганьба, що все її тяжке життя — через нього, і водночас здіймалося ще болючіше, гірке, хоча й невиразне почуття, що Антек — не той, кого вона покохала; здіймалося жахливе почуття обману й розчарування, що нестерпно пекло душу. Адже так недавно він був зовсім інший, коханням своїм підносив її до неба, скоряв ніжністю, був їй миліший від усіх на світі і такий несхожий на інших, а тепер здавався їй таким самим, як усі чоловіки, навіть ще гіршим. І вона вже боялася його більше, ніж старого Борину, він лякав її своєю похмурістю, несамовитою силою своїх страждань, своєю злістю. Ягна боялась Антека, бо він був дикий і страшний, мов лісовий розбійник. Адже сам ксьондз картав його з амвона, все село від нього відсахнулося, люди тицяли пальцями, мов у виродка якогось. Він і справді був запеклий грішник, і не раз, слухаючи його, Ягна завмирала від жаху, бо їй здавалося, що в нього вселився нечистий, що в ньому клекоче пекло. І їй ставало так страшно, як бувало в костьолі, коли ксьондз картав людей, страхаючи їх вічними муками.

Їй на думку не спадало, що вона винна в його гріхах. Де там! Якщо вона іноді й замислювалась, то тільки про те, як Антек змінився. Ягна не усвідомлювала причини цієї зміни, але гостро відчувала її — і кохання її згасало. Дедалі частіше вона ціпеніла в його обіймах, наче раптово вражена блискавкою. Дозволяла себе брати... це правда, як же опиратися такому дияволові?.. Та й молода вона була, дужа, з гарячою кров'ю, а він мало не душив її в обіймах. І, незважаючи на всі ці нові думки й почуття, вона віддавалася йому з могутньою пристрастю землі, яка вічно прагне теплих дощів і сонця. Але вже ніколи душа її не падала перед ним ниць у нестримному пориві і не п'янило її почуття такого щастя, коли й смерть з коханим здається насолодою. Вже не відчувала Ягна такого забуття, як раніше; під час побачень вона думала про дім, про роботу, про те, що зробити б іще старому на злість, а іноді їй хотілося, щоб Антек швидше відпустив її й пішов собі.

Все це снувалося у Ягни в думках, поки вона копала рівчак, аби спустити воду на подвір'я. Працювала знехотя, тільки тому, що наказав чоловік, і все прислухалася, поглядала, чи нема його поблизу. Петрек працював ретельно, тільки ляпали грудки й грязюка, яку він відкидав лопатою, а Ягна лише вдавала, що копає,— і ледве старий пішов до хати, насунула на очі хустку й обережно шугнула за перелаз — до клуні Плошків.

Антек був уже там.

— Я тебе вже з годину дожидаю,— прошепотів він з докором.

— Міг і не дожидати, якщо тобі так ніколи,— невдоволено буркнула Ягна, оглядаючись навколо. Вечір був досить ясний, дощ ущух, з лісу віяв холодний сухий вітер і шумів у садах.

Антек міцно пригорнув Ягну до себе, осипав поцілунками її обличчя.

— Горілкою від тебе тхне, мов з бочки,— пробурмотіла Ягна, з огидою відстороняючись.

— Тхне, бо я пив. Бачу, я тобі вже гидкий.

— Ні, тільки не люблю, як горілкою пахне,— сказала вона, вже м'якше й тихше.

— Я й учора тут чекав: чому ти не вийшла?

— Холодно було дуже, та й роботи в мене чимало.

— Ну, звичайно, адже тобі старого треба пестити та периною вкривати,— просичав Антек.

— Звісно, хіба він не чоловік мені? — кинула Ягна гостро й нетерпляче.

— Ягно, не дражни!

— Не подобається — не приходь, плакати за тобою не стану!

— Набрид я тобі, бачу, що набрид...

— Ну, як же, коли ти на мене все гримаєш тільки, мов на собаку.

— Пробач мені, Ягусю, таке в мене на серці, що не диво, коли й вихопиться часом сердите слово! Адже я це не зо зла, ні! — зашепотів він покірно і, обнявши її, ніжно пригорнув до себе. Проте Ягна була нерухома, сердита, на поцілунки відповідала наче знехотя, і якщо казала якесь слово, то тільки так, аби відповісти йому, а сама все оглядалася на хату — їй хотілося швидше піти.

Антек це відразу відчув,— і так його обпекло, наче хто кропиви наклав за пазуху. Він сказав з несміливим докором:

— Раніше ти так не поспішала.

— Боюся! Всі вдома — ще кинуться мене шукати!

— А раніше ти хоча б і на цілу ніч не боялася втекти! Змінилась ти, бачу...

— Не вигадуй, чого мені змінюватися...

Вони міцно обнялись і примовкли. Часом горнулись одне до одного тісніше, охоплені раптовим бажанням,і жадібно шукали вустами вуст, залиті хвилею спогадів, з'єднані почуттям провини, жалем, співчуттям, гарячим бажанням забути про все в коханні. Одначе Антек і Ягна вже внутрішньо відійшли далеко одне від одного, вже не знаходили слів ласки, бо в серцях накипіло почуття образи, такої живої і гострої, що руки мимоволі розплітались, і обоє стояли поруч, прохололі, нерухомі, тільки серця болісно тріпотіли, а на вустах застигали ніжні слова, які вони хотіли сказати одне одному,— і не могли.

— Любиш, Ягусю? — шепнув нарешті Антек.

— Та хіба я не казала тобі цього багато разів? Хіба я не виходжу до тебе, коли ти тільки схочеш? — сказала Ягна ухильно і притулилась до нього, бо жаль раптом стиснув їй серце і наповнив очі сльозами. Їй хотілось виплакатись у нього на грудях, просити пробачення за те, що вона вже не може його любити. Але звук її голосу, наче крижина, впав на серце Антека, він в одну мить зрозумів усе і, затремтівши від болю та гніву, вибухнув гіркими докорами:

— Брешеш ти, як собака! Всі від мене відступилися, то й ти поспішаєш за іншими! Любиш ти мене, мов злого пса, який вкусити може та якого прогнати важко! Бачу тебе наскрізь! Знаю, що якби мене повели вішати, ти ж перша мотузки не пошкодувала б, якби мене каменями хотіли побити, ти перша б у мене камінь кинула! — говорив він швидко.

— Антосю! — з жахом простогнала Ягна.

— Мовчи й слухай, коли я кажу! — вигукнув він грізно, стискаючи кулаки.— Правду кажу! А якщо вже на те пішло, то мені це байдуже! Байдуже!

— Треба йти, мене кличуть! — белькотіла Ягна, злякана настільки, що їй хотілося втекти. Але він схопив її за руку так, що вона й ворухнутися не могла, і охриплим, лютим, сповненим ненависті голосом вів далі:

— І ще тобі те скажу, чого ти своєю дурною головою не второпала: якщо я гірший від собаки став, то це через тебе, через те, що тебе покохав,— розумієш, через тебе! За що мене ксьондз прокляв і вигнав з костьолу, мов розбійника? За що все село від мене відвернулося, наче від зачумленого? Я все витерпів, все; навіть і на те не нарікав, що старий записав тобі стільки моєї власної землі. А тобі вже зі мною нудно, викручуєшся, як в'юн, брешеш, тікаєш, боїшся мене, дивишся на мене, як і всі,— мов на розбійника, на останню людину!.. Тобі вже інший потрібен, інший! Ти рада була б, щоб за тобою хлопці бігали! — кричав Антек у нестямі. Всі образи, всю гіркоту, яку він плекав у собі віддавна, якою жив, виливав він зараз Ягні, її винуватив у всьому, її проклинав за всі свої страждання. Він кричав, аж поки йому не здушило горло, і така його злість охопила, що він кинувся на Ягну з кулаками, але отямився в останню хвилину, відштовхнув її до стінки і швидко пішов.

— Ісусе! Антосю! — крикнула голосно Ягна, раптом зрозумівши, що сталося. Та він не обернувся. Вона в розпачі кинулась за ним, заступила йому дорогу й повисла в нього на шиї, однак він відірвав її від себе, мов п'явку, жбурнув на землю і побіг, не сказавши ні слова, а вона лежала на землі й плакала так, наче весь світ на неї впав.

Тільки через кілька хвилин Ягна трохи отямилась. Вона ще не все усвідомила, відчувала тільки, що сталася страшна кривда, страшна несправедливість, і серце в неї розривалося від болю, хотілося кричати на весь світ, що вона не винна, не винна!

Вона кликала Антека, хоча й кроки його вже стихли вдалині. Довго кликала в темряві — даремно.

Глибоке каяття, жаль, невиразний гнітючий страх, що він не повернеться до неї ніколи, раптово воскресла любов — усе відразу притисло її важким тягарем невситимого горя і, не тямлячи себе, вона ридала вголос, ідучи додому.

На ганку Ягуся зіткнулася з Клембовим сином. Він тільки просунув голову в двері, гукнув:

— Рубають селянський ліс! — І помчав далі.

Ця звістка миттю облетіла село, спалахнула пожежею, сіючи в усіх серцях розпач і страшний гнів. Ніде не зачинялися двері, всі бігали з хати в хату.

Це була важлива новина і така грізна, що людей наче блискавкою вдарило. Всі завмерли, ходили навшпиньках, говорили пошепки, зважуючи кожне слово, тривожно оглядаючись і насторожено прислухаючись. Ніхто не галасував, не лементував, не погрожував помстою— кожен розумів у цю хвилину, що жіночий лемент тут не допоможе, що це не жарти, все треба добре обміркувати й громадою прийняти рішення,

Було вже пізно, але люди не думали про сон, багато хто забув про вечерю, про господарство, навіть про себе. Люди блукали вулицями, стояли біля тинів або над ставом, і тихий, тривожний шепіт, мов бджолине дзижчання, шелестів у темряві.

Дощ ущух, навіть трохи проясніло, по небу зграями бігли хмари, долі віяв морозний вітер, земля підмерзла. Мокрі чорні дерева вкривалися інеєм і біліли, а голоси, хоча й придушені, чітко лунали в повітрі.

Раптом пролетіла звістка, що деякі господарі збираються йти до війта.

І справді, пройшов Вінцерек з кульгавим Гжелею, пройшов Міхал Чабан з Франеком Билицею — Ганчиним родичем,— за ними Соха, Валек Криворотий, Юзеф Вахнік, Казимир Сікора і навіть старий Плошка. Лише Борини ніхто не бачив, але казали, що й він пішов також.

Війта вдома не було — він ще опівдні поїхав до волості, і від нього вже всі разом, цілою юрбою пішли до Клемба. За ними посунуло багато народу, навіть жінки й діти, але діди замкнули за собою двері й нікого не пустили. Клембів син Войтек дістав наказ вартувати на дорозі та біля корчми — чи не з'явиться урядник...

Перед Клембовою хатою, на подвір'ї і навіть на вулиці, збиралося чимраз більше народу. Всім хотілося знати, що ухвалять діди, а ті радилися довго, і невідомо було, що там і як. Виднілися у вікні тільки сиві голови, похилені до печі, в якій палав вогонь. Діди сиділи півколом, а збоку стояв Клемб і щось говорив їм, низько нахиляючись і раз у раз стукаючи кулаком по столу.

Нетерпіння юрби зростало з кожною хвилиною. Нарешті Кобусь, Козлова і ще дехто з хлопців почали галасувати й нарікати на дідів, що, мовляв, з цієї наради нічого доброго для народу не вийде,— вони тільки про себе дбають, і ще, чого доброго, дійдуть згоди з поміщиком, а інші нехай пропадають.

Кобусь так розпалився, що відкрито намовляв усіх не звертати уваги на дідів, а думати про себе, самим вирішити все та швидше, поки ще є час, поки ті їх не продали. Його підтримували халупники й інша біднота.

Тут з'явився Матеуш і став кликати всіх у корчму, щоб спільно порадитися там — нічого стояти під чужим тином і гавкати, як собаки!

Ця пропозиція припала людям до вподоби — вони всім натовпом рушили до корчми.

Корчмар уже гасив лампи, однак змушений був відчинити двері й стурбовано дивився на юрбу, яка сунула на нього. Але люди заходили мовчки й спокійно, займали лави, столи, кутки, ніхто не пив, усі купчилися й тихо перемовлялися, чекаючи, щоб хто-небудь виступив перший.

Охочих верховодити було досить, та ніхто не зважувався виступити — оглядалися на інших. Нарешті Антек вискочив наперед і, стоячи посеред кімнати, зразу ж почав лаяти поміщика.

Це всім сподобалось, але підтримали його тільки окремі голоси. Більшість ще дивилася на нього скоса, з невдоволенням, деякі навіть відверталися — надто ще живі були в пам'яті слова ксьондза з амвона про Антекові гріхи. Проте Антек не звертав на це уваги, його вже охопив нестямний гнів. Не пам'ятаючи себе, він вигукував:

— Не піддавайтеся, селяни, не поступайтеся, не даруйте своєї кривди! Сьогодні у вас забрали ліс, а завтра, якщо не дасте відсічі, вони простягнуть лапи по вашу землю, по хати, по все, що у вас є! Хто їм заборонить, хто зупинить?

Юрба раптом заворушилась, глухий гомін прокотився по хаті, дико заблищали очі, сто кулаків одразу зметнулося над головами, із ста грудей вихопився крик, схожий на грім.

— Не дамо! Не дамо! — загриміло навколо так, що корчма затремтіла.

А заводіяки тільки цього й чекали. Вмить Матеуш, Кобусь, Козлова й інші вискочили на середину — і ну кричати, проклинати, під'юджувати всіх. Знявся гамір, тупіт, погрози, прокльони, грізний гомін розгніваного народу.

Кожен вигукував своє, кожен пропонував що-небудь інше, всі товклися, кидалися в різні боки, мов замкнені в сінях собаки, яких нікому випустити, щоб вони метнулися на ворога.

Тим-то й гамір був, і крики, і суперечки, що народ тяжко розлютився, відчув свою кривду, але не міг прийти до одностайної згоди, бо не було такої людини, яка з'єднала б усіх єдиною волею, примусила б слухатися, повела б на ворога.

Всі збиралися купками, і в кожній купці був який-небудь крикун, що галасував і лаявся дужче від усіх, а заводіяки снували в юрбі, кидаючи, де треба, гостре слівце,— і під кінець уже ніхто нікого не чув, усі кричали разом.

— Півлісу вирубали, а там такі дуби, що і вп'ятьох не обіймеш!

— Клембів Войтек сам бачив!

— Вирубають і решту, вирубають, у вас дозволу не спитають! — верещала Козлова, протискуючись до шинкваса.

— Завжди вони народ кривдять, як тільки можуть!

— Що ж, коли ви такі дурні барани, нехай вас поміщик ганяє, як хоче!

— Не дозволяти! Не дозволяти! Всією громадою піти, лісорубів розігнати і своє забрати!

— Вбити напасників!

— Вбити! — і знову грізно замиготіли в повітрі кулаки, знову знявся громовий крик ненависті й помсти. Коли він змовк, Матеуш заговорив, звертаючись до всіх:

— Тісно нам усім, ніби в сітях б'ємось! Скрізь панські маєтки, з усіх боків, наче стінами, стиснули й душать! Схочеш корову попасти за селом — відразу наткнешся на панську луку. Випустиш коня — а за межею знов панське поле. Каменюку жбурнути не можна — неодмінно у панську землю влучиш! І відразу ж скотину забирають, відразу суд і штраф!

— Правда! Правда! Якщо лука добра, два укоси дає — значить, вона панська. Найкращі поля — панські, ліс — панський! Все вони загарбали! — підтримали його інші.

— А ти, народе, сиди на пісках, гноєм грійся та панської ласки чекай!

— Відібрати ліс! Відібрати землю! Не віддамо свого!

Довго вони так кричали, метушились, погрожували, і від голосного крику та гарячкування в одних у горлі пересохло — треба було промочити горілкою, інші пили пиво, щоб прохолодитися, ще інші згадали про недоїдену вечерю і гукали корчмареві, щоб він подав хліба й оселедців.

А коли всі поїли, гнів їхній прохолов, то стали потроху розходитися, так нічого й не ухваливши.

Матеуш покликав Кобуся й Антека, який весь час тримався осторонь, міркуючи про щось своє, і втрьох пішли до Клемба, де ще сиділи діди. Вони все спільно обговорили і ухвалили щось на завтра, а потім тихо розійшлися по домівках.

Було вже пізно, в хатах згасали вогні, і тихо стало на селі — тільки зрідка собака загавкає чи вітер прошумить і обмерзлі дерева зіткнуться, як вороги, а потім довго й тривожно шепочуться. Підморозило добре, тини побіліли від паморозі, але опівночі зірки зникли, запала темрява і навколо стало якось моторошно. Всі на селі спали, проте сон був тяжкий, гарячковий, раз у раз чувся тихий плач дітей чи прокидався хто-небудь дорослий, охоплений незрозумілим жахом, спітнілий, і, щоб підбадьоритись, шепотів молитву. Іншим не давав спати якийсь стук, і люди вставали подивитися, чи це не злодії. Дехто кричав уві сні, пояснюючи потім, що його душила мара. Раптом десь починали завивати собаки так жалібно, що в тих, хто прокинувся, серце завмирало від страшного передчуття.

Ніч тяглася довго й тяжко, оповиваючи душу неспокоєм, насилаючи погані сни, повні гарячкових кошмарів.

А тільки-но почало розвиднятися, ледве дехто став розплющувати очі й підводити з подушки обважнілу голову, як Антек помчав на дзвіницю і став дзвонити, мов на пожежу...

Марно Амброжій та органіст намагалися йому перешкодити,— він їх вилаяв, мало не побив і щосили дзвонив далі.

Повільно, тужно линуло калатання дзвона, стривожені люди вибігали напіводягнені запитати, що трапилося, та вже так і залишались на вулицях, стояли, мов закам'янілі, і слухали, а дзвін у проблисках світанку усе гудів зловісно і так голосно, що тремтіла земля, перелякані птахи летіли в ліс, а люди в тривозі хрестилися. Матеуш, Кобусь та інші бігали по селу, грюкали палицями у ворота й кричали:

— До лісу! До лісу! Виходь, хто живий! Збирайтеся біля корчми! Ходім до лісу!

Селяни поспіхом одягалися; дехто вже дорогою застібав каптан і шепотів молитву. Всі чимдуж бігли до корчми, де вже стояв Клемб та кілька інших господарів.

Зароїлися людьми вулиці, подвір'я, дороги, закипіли гомоном усі хати, плакали діти, жінки перегукувалися через садки, знялася така метушня й біганина, наче на селі спалахнула пожежа.

— До лісу! Виходьте, хто з чим може,— з косою, то з косою, з ціпом, з шворнем, з сокирою! Все беріть!

— До лісу! — загуло село так, що повітря здригнулося від цього крику.

День уже настав, ясний і тихий, в морозній імлі. Дерева стояли в інеї, наче в павутинні, грудки хрустіли під ногами, скрізь поблискували замерзлі калюжі, мов бите скло. Свіже повітря щипало ніздрі, і далеко линули крики та гомін.

Але потроху все змовкло. Завзяття і якась сувора, впевнена, непохитна сила зростали в усіх серцях, кам'янили їх. Люди несвідомо замовкли, зосередились.

Юрба зростала, зайняла вже майже весь майдан перед корчмою. Аж до самої дороги люди стояли тісно, пліч-о-пліч. І все підходили запізнілі. Віталися, мовчки ставали, де попало, і, оглядаючись навколо, терпляче дожидали дідів, які пішли кликати Борину. Його вважали за найпершого господаря на селі, і йому належало вести народ. Знали, що без Борини жоден господар не рушить з місця.

I люди стояли терпляче, спокійно й тихо, мов дрімучий ліс, що прислухається до голосів у своїй хащі та до белькотіння струмків, які подекуди течуть між корінням. Часом падало чиєсь слово, злітав у повітря кулак, чиїсь очі спалахували яскравіше, швидше похитувалася шапка, чиєсь обличчя червоніло — і знову всі стояли нерухомо, як снопи, поставлені тісними рядами.

Прибіг коваль і, пробираючись крізь юрбу, почав розраджувати селян, лякати їх, що все село за це згноять у тюрмі. За ним і мельник казав те ж саме, але ніхто їх не слухав — усі добре знали, що обидва підлабузнюються до поміщика й намагаються зупинити цей похід з якихось своїх розрахунків.

Прийшов Рох і з сльозами благав селян отямитись, однак і це не допомогло.

Зрештою прибіг і сам ксьондз, почав переконувати, але люди навіть не схотіли його слухати, стояли нерухомо, ніхто й шапки не скинув, ніхто руки йому не поцілував, а один навіть гукнув голосно:

— Платять йому — от він і старається!

— Казанням за збиток не заплатиш! — глумливо підхопив інший. Всі дивилися так гнівно й похмуро, що ксьондз розплакався, але й далі закликав усіма святими, щоб люди Опам'яталися й розійшлися по домівках. Він не скінчив, тому що прийшов Борина, і весь народ повернувся до нього.

Мацей був блідий, як полотно, суворий, від нього віяло холодом, а очі блищали, наче у вовка. Він ішов, випроставшись, похмурий, але впевнений, вітався із знайомими кивком голови, водив поглядом по юрбі. Перед ним розступалися, даючи йому дорогу. Він став на колодах, що лежали біля корчми, проте не встиг і рота розкрити, як у юрбі закричали:

— Веди нас, Мацею! Веди!

— До лісу! До лісу! — надривалися інші.

Коли настала тиша, Борина нахилився вперед простяг руки і голосно заговорив:

— Народе християнський, чесні поляки, господарі й халупники! Всім нам однаково заподіяли кривду, і цієї кривди не можна ні стерпіти, ні подарувати. Поміщик рубає наш ліс, поміщик нікому з наших роботи не дав, він завжди нас утискає, веде до згуби! І не перелічити тих збитків і неприємностей, тих кривд і напастей, які терпить від нього весь люд! Подавали ми до суду — та хто йому що зробить! Їздили із скаргою — все даремно! Але терпінню нашому прийшов край — тепер він рубає наш ліс. Невже ми це допустимо?

— Ні! Не допустимо! Розженемо, всіх повбиваємо! Не дамо! — кричали навколо, і заклопотані, сірі, похмурі обличчя вмить наче блискавкою осяяло, сотня рук замигтіла в повітрі, із сотні горлянок вихопився крик, гнів струсонув усі серця.

— У нас права — їх не визнають,— вів далі Борина.— Ліс — наш, а його рубають! Що ж нам, бідолашним, робити, якщо в усьому світі ніхто нас не захищає, якщо всі кривдять нас? Люди добрі, народе християнський, поляки, кажу вам, що немає нам іншої ради, як своє добро захищати! Всією громадою підемо і рубати ліс не дозволимо! Всі підемо, у кого тільки ноги ходять, усім селом, усі, як один! Нічого не бійтеся, це наше право, наша воля й справедливість. Усе село засудити не можуть. За мною, люди, швидше збирайтеся! До лісу! — гукнув він голосно.

— До лісу! — відгукнулися всі враз. Юрба загомоніла, заколихалась, розсипалася в різні боки. Кожен побіг додому лаштуватись в путь. Знялася гарячкова метушня. Одягалися, запрягали коней, викочували сани. Кінське іржання, лайка, плач дітей змішувалися з жіночим лементом. Село аж ходором ходило від цих приготувань. Через кілька хвилин всі були готові й потяглися на тополеву дорогу, де вже чекали в санях Борина, Плошка, Клемб та найзаможніші господарі.

Стали рядами. Зібралися йти чоловіки, хлопці, жінки, дівчата. Хто в санях, хто верхи, хто возом, але більшість, майже все село,— пішки. Величезна юрба нагадувала довгу ниву, яка шумить колосом. Червоніли жіночі хустки, в повітрі похитувалися величезні кілки, іржаві вила, ціпи. Тут і там, мов блискавки, іскрилися коси, наче народ зібрався на роботу в поле. Не чути було тільки сміху, жартів, веселощів. Люди стояли тихо — суворі, похмурі, готові на все... Коли всі зібрались, Борина підвівся в санях, окинув юрбу поглядом і, перехерстившись, гукнув:

— В ім'я отця, і сина, і святого духа! Амінь! У дорогу!

— Амінь! Амінь! — повторили всі. Тут закалатав найменший дзвін — видно, ксьондз ішов правити обідню. Люди скидали шапки, хрестилися, били себе в груди, деякі жалібно зітхали.

Нарешті рушили в похмурому мовчанні. Пішло майже все село. Тільки коваль почекав, причаївшись десь біля тину, прокрався до себе, скочив на коня й бічною дорогою помчав до маєтку.

Антек, побачивши батька, сховався в корчму, а коли всі пішли, узяв у Янкеля рушницю, заховав її під кожух і побіг до лісу навпростець полем, ні разу не оглянувшись на юрбу.

Народ швидко сунув за Бориною, який їхав попереду. Перші йшли Плошки — аж три родини — із Стахом на чолі. Всі були непоказні, але язикаті, галасливі, самовпевнені.

За Плошками йшли Сохи, яких вів солтис Шимон.

В третьому ряду — Вахніки, сухорляві, низенькі, проте злі, мов оси.

За Вахніками —Голуби на чолі з Матеушем. Було їх небагато, але вони могли замінити півсела — такі були всі невгамовні забіяки, дужі й високі, як дуби.

Потім ішли Сікори — кремезні, мов стовбури, жилаві й похмурі.

За ними — Клембові сини й інша молодь, буйна, здорова, задерикувата й охоча до бійки. Вів її Гжеля, війтів брат.

А далі йшли всі Билиці, Кобусі, Причеки, Гульбаси, Бальцереки... й інші — хто їх там усіх запам'ятає.

Ступали так, що земля двигтіла, суворі, похмурі, мов грозова хмара, яка повниться блискавками, наливається громами і от-от вибухне дощем і затопить землю.

А за ними линули плачі, крики й жалібне голосіння тих, що залишилися.

Земля ще ціпеніла від нічного холоду, було глухо, сонно, світ оповивав склистий туман.

В лісі віяло холодом, бліде світло ранкової зорі рум'янило вершини дерев і де-не-де вигравало на снігу. Стояла тиша.

Тільки на Вовчому Долі стукотіли сокири, пронизливо вищали пилки й раз у раз лунав тріск і гуркіт дерев, що падали на землю.

Рубали бір!

Понад сорок чоловіків працювало з самого ранку. Наче зграя дятлів налетіла на ліс, обліпила дерева й довбала їх так уперто, так оскаженіло, що дерева падали одне за одним і купи їх на землі дедалі зростали. Зрубані велетні лежали покотом, мов побита градом нива, і лише подекуди стирчали стрункі молоді деревця, важко схиляючись, як матері, що гірко ридають над убитими. Сумно шаруділи незрубані кущі, та яке-небудь дрібне деревце, що його не зачепила сокира, тріпотіло, охоплене переляком. І скрізь на потоптаному снігу, мов на смертному ложі, лежали зрубані дерева, купи гілля, мертві верхівки й кремезні стовбури, схожі на розрубані, обдерті трупи, і струмочки жовтої тирси сочилися на сніг, наче кров умираючого лісу.

А навколо, над вирубаною ділянкою, ніби над розритою могилою, могутньою тісною юрбою стояли дерева, мов друзі, рідні й знайомі; нахилившись у тривожному мовчанні, наче стримуючи крик розпачу, вони прислухалися до останніх передсмертних зітхань і, заціпенівши, дивилися на цю невблаганну косовицю.

Лісоруби невпинно посувалися вперед, розгорнувшись широким строєм. Повільно, в мовчанні, врізалися вони в лісову хащу, яка здавалась неприступною, яка темною стіною стовбурів заступала їм дорогу і такою громадою насувалася на них, що вони зовсім тонули в тіні гілок, лише сокири їхні поблискували в присмерку й невтомно стукотіли та посвист пилок не змовкав ні на мить. Щохвилини яке-небудь дерево, мов птах, підступно спійманий у сильце, відривалося від своїх, трусило гілками і з передсмертним стогоном падало на землю, а за ним друге, третє, десяте...

Падали величезні сосни з позеленілими від старості стовбурами, падали ялини, наче вдягнені в полотняні каптани, падали гіллясті смереки й бурі дуби, оброслі бородами сивого моху,— старці, яких не подолали ніякі бурі, не схилили сторіччя — і от прийняли вони смерть від сокири. Падали всякі дерева — хто ж скаже, скільки їх загинуло і яких!

Ліс умирав. Дерева лягали важко, наче войовники в бою, що билися щільними рядами, непохитні, стійкі, але, подолані могутньою силою, не крикнувши навіть «Ісусе!», схилилися враз усією лавою, падаючи в обійми смерті.

Стогін стояв у лісі, тремтіла земля від повалених дерев, сокири стукотіли без упину, вищали пилки, і свист гілок, мов останні зітхання, розтинав повітря.

Так минали години за годинами, і щоразу нові трупи дерев встеляли землю. Робота не припинялася.

Кричали сороки, сидячи на гілках, часом зграя ворон пролітала з карканням над цим полем смерті, яке-небудь звірятко вибігало з хащі; зупинившись, воно довго дивилося блискучими очима на кошлатий дим вогнищ, на дерева, що падали, і, побачивши людей, тікало.

Чоловіки рубали завзято, врізаючись у ліс,— так вовки вриваються в отару овець, а вона, збившись купою, помертвівши від жаху, стиха мекаючи, стоїть, поки не впаде під вовчими іклами остання овечка.

Тільки після сніданку, коли сонце вже підбилося високо, з дерев капотіла розтала паморозь і золоті павуки променів бігали по лісі, хтось із лісорубів почув далекий гомін.

— Люди якісь ідуть, ціла громада! — сказав один, притулившись вухом до дерева.

Гомін наближався, ставав чутнішим, незабаром можна було вже розрізнити окремі вигуки й глухий тупіт безлічі ніг. Через кілька хвилин на стежці, що вела до села, з'явилися сани і швидко виїхали на місце порубу. В санях стояв Борина, а за ним, возами, верхи й пішки, сунула щільна юрба чоловіків, жінок, підлітків, і всі вони з дикими криками кинулися до лісорубів.

Борина зіскочив з саней і побіг уперед, за ним безладно посунули інші, хто з кілком, хто грізно вимахував вилами, хто міцно тримав у руках ціп чи косу, а хто озброївся просто товстим суком. Жінки верещали, здійнявши над головами руки. І всі налетіли на здивованих лісорубів.

— Не рубати! Геть з лісу! Наш ліс, не дозволимо! — вигукували всі разом, та ніхто з лісорубів не розумів, чого від них хочуть. Нарешті до них підбіг Борина і гаркнув так, що по всьому лісі розляглося:

— Люди з Модліци! Люди ріпецькі і всі, які тут є, слухайте! Стало тихше.

— Забирайте своє знаряддя і йдіть з богом! Рубати ми вам забороняємо, а хто не послухає, матиме справу з усім народом!

Лісоруби не стали сперечатися: суворі обличчя, кілки, вила, ціпи і така кількість розгніваних людей, готових з ними битися, злякали їх. Вони почали радитись, перегукуватись, затикати сокири за пояси, збирати пилки. Деякі збилися в купу з гнівним бурчанням, особливо ріпецькі,— адже вони були шляхтичі й споконвіку ворогували із своїми сусідами, ліпецькими селянами. Ці голосно лаялися, стукали сокирами, погрожували, але їм, хоч-не-хоч, довелося поступитися перед силою, бо народ з грізним криком наступав на них і відтискав у глиб лісу.

Частина людей розійшлася по вирубаній ділянці — гасити вогнища й розвалювати складені стосами стовбури, а жінки на чолі з Козловою, побачивши збиті з дощок будки на краю вирубаної ділянки, побігли туди й почали їх розбивати та розтягати по лісу, щоб і сліду від них не залишилось.

Борина, побачивши, що лісоруби так легко здалися, скликав людей і запропонував усією громадою йти зараз же в маєток і сказати поміщикові, щоб він не смів рубати ліс, поки суд не вирішить, яку частину його віддати селянам. Та перш ніж вони встигли домовитись, як це зробити найкраще, жінки раптом зняли крик і безладно кинулися врозтіч, бо з лісу виїхало чоловік двадцять верхи й помчало на них...

Це поміщик вислав поміч лісорубам.

Попереду двірських їхав управитель. Вискочивши з лісу, вони відразу напали на жінок, стали їх шмагати батогами, а управитель, чолов'яга здоровий, як тур, лютував більш за всіх і горлав:

— Злодії вошиві! Батогами їх! В'язати! В тюрму їх!

— Тримайтеся купи! До мене! Не піддавайтесь! — кричав Борина, бачачи, що люди з переляку стали вже тікати. Його крик зупинив їх, і всі, незважаючи на удари батогів, побігли до старого, затуляючи голови руками.

— Кілками їх, собак! Коней бийте ціпами! — командував розлючений Борина і, схопивши кілок, перший кинувся на двірських, а за ним, наче ліс, підхоплений вихором, плече в плече, з криком кинулися селяни й замолотили, кого попало, ціпами, вилами. Навколо загуркотіло так, наче хто горох вибивав палицею на підлозі.

Нелюдські крики, прокльони, іржання коней, що валилися на землю, стогони поранених, глухі й часті удари кілків, несамовитий шум битви залунали на галявині.

Двірські захищалися щосили, лаялись і билися не згірш від селян, та зрештою почали відступати. В їхніх лавах почалося замішання, бо коні під ударами ціпів ставали дибки й повертали назад. Побачивши це, управитель хльоснув свого буланого й поскакав у юрбу, до Борини, але вмить засвистіли ціпи, десятки ударів посипались на нього, десятки рук простягайся з усіх боків і стягли його з коня.

Мов кущ, підритий свинячим рилом, злетів він у повітря і впав на сніг під ноги юрбі. Насилу Борина захистив його й потягнув, непритомного, в безпечне місце.

Все заклубочило й змішалося. Так іноді вихор налетить несподівано на копиці, зіб'є їх в один великий клубок, жене по полю, тягає по стернях. Стояв страшний крик, і вже нічого не можна було розрізнити, крім переплетених тіл, що качалися по снігу, крім кулаків, що шалено били наосліп. Іноді хто-небудь вихоплювався з юрби і тікав геть, але швидко повертався і з новим криком, з новою люттю кидався в бійку.

Билися сам на сам і купами, хапали один одного за комір, за волосся, били до крові, душили, наступивши колінами на груди,— і жодна сторона не могла побороти іншу. Двірські позіскакували з коней і билися, не відступаючи ні на крок. До того ж їм допомагали лісоруби, які добре натискали на ліпецьких. Ріпецькі перші кинулися на допомогу двірським — несподівано й мовчки» мов злі собаки. А командував усіма ними лісник, що з'явився в останню хвилину. Чолов'яга був дужий, як бик, силач на всю округу, до того ж страшенно лютий, бо з Ліпцями мав особливі рахунки. Він кидався один на цілий гурт, розбивав селянам голови прикладом рушниці, розганяв їх, калічив без милосердя.

На лісника пішов Стах Плошка, тому що люди вже почали тікати. Лісник вхопив його за шию, покрутив у повітрі і жбурнув на землю, наче вимолочений сніп, аж Стах знепритомнів. Підскочив тоді до лісника хтось із Вахніків і вдарив ціпом у плече але дістав такий удар кулаком межи очі, що тільки розкинув руки і з криком «Ісусе!» звалився на землю.

Нарешті й Матеуш не стерпів, напав на лісника проте, хоч він був неабиякий силач,— хіба тільки Антек міг з ним зрівнятися,— не витримав і п'яти хвилин, лісник його побив, викачав у снігу й примусив тікати, а сам кинувся до Борини, який на чолі Цілої юрби бився з ріпецькими.

Але перш ніж лісник добрався до Борини, нього з вереском напали жінки, вчепилися йому в волосся і, прихиливши, потягли по землі — так дворові собаки, напавши на вівчарку, хапають її зубами за шкуру і шарпають на всі боки.

На цей час уже брали гору ліпецькі. В бійці всі перемішалися, як листя, кожен душив і лупцював свого ворога, качався з ним у снігу, а жінки наскакували збоку й чіплялися в волосся. Стояв такий вереск, така колотнеча, що свій ледве впізнавав свого. Потроху двірські почали відступати. Кілька з них уже лежали закривавлені, інші, побиті, ледве живі, втекли в ліс, і тільки лісоруби ще захищалися з останніх сил. Деякі вже просили пощади, але селяни тепер були злі на них ще більше, ніж на двірських, гнів їхній розгорівся, мов трут на вітрі, ніхто не слухав благань і ні на що не звертав уваги, а з люттю лупцював ворогів.

Нарешті всі покидали кілки, ціпи, вила й зіткнулися врукопашну, душили одне одного, терзали, качали по снігу. Змовкли крики й тільки чути було хрипке бурчання, прокльони, удари.

Таке діялось навколо, що й словами не змалювати.

Люди вже оскаженіли, не тямили себе від гніву. Особливо шаленіли Кобусь і Козлова — аж страх було на них дивитися. Закривавлені, побиті, вони раз у раз підводилися з землі і кидалися на ворогів.

Та от крики стали дужчати. Ліпецькі перемагали. Вони гналися за втікачами, нападали вдесятьох на одного, коли раптом лісник, подолавши, нарешті, жінок, що вчепилися в нього, видерся, пом'ятий, пошарпаний, і через те ще більше оскаженілий, і почав скликати своїх. Побачивши неподалік від себе Борину, він кинувся на нього. Вони обхопили один одного, як ведмеді, і почали боротися: падали й підводились, билися об дерева, бо в запалі бійки опинилися вже в лісі.

Тут якраз наспів Антек. Він дуже відстав від своїх і, доганяючи їх, біг щодуху. Зупинившись на галявині, щоб звести дух, він раптом угледів батька, який бився з лісником.

Кинувши навколо яструбиний погляд він побачив, що ніхто на них не дивиться,— всі були захоплені бійкою. В цій колотнечі не можна було розрізнити жодного обличчя. Антек відійшов назад, підкрався до Борини й зупинився за два кроки, за деревом.

Лісник уже перемагав, хоч і був дуже змучений. Однак старий тримався вперто. В цю хвилину вони впали і качалися по землі, терзаючи один одного, мов озвірілі пси, але Борина дедалі частіше опинявся під лісником, шапка з нього злетіла, і сива голова билася об коріння.

Антек ще раз оглянувся, витяг з-під кожуха рушницю, опустив на коліно і, машинально перехрестившись, націлився в голову батькові... Та перш ніж він устиг натиснути на курок, лісник і Борина схопилися на ноги. Тоді й він устав і націлився знову — але не вистрілив. Раптовий жах стиснув йому серце, здавив горло; руки затремтіли, наче у пропасниці, в очах потемніло. Він цілу хвилину стояв, не розуміючи, що з ним діється. Раптом залунав короткий, пронизливий крик:

— Рятуйте, люди! Рятуйте!

І в цю мить лісник ударив Борину прикладом по голові з такою силою, що бризнула кров. Старий скрикнув, змахнув руками і, як сніп, звалився на землю.

Антек отямився, кинув рушницю і підбіг до батька. Той уже хрипів, кров заливала йому обличчя, голова була розбита. Він дихав, але очі вкривала вже передсмертна мла, ноги сіпалися.

— Батьку! Господи Ісусе! Батьку! — крикнув страшним голосом Антек, підняв його на руки, притулив до грудей.

— Батько! Вбили його! Вбили! — несамовито вив він, як собака, коли топлять її щенят.

Кілька чоловік, з тих, хто був ближче, почули його й кинулись на допомогу. Старого прилаштували на гілках, почали обкладати голову снігом, рятували його, як уміли. Антек сидів на землі, рвав на собі волосся й несамовито кричав:

— Убили його! Вбили!

Люди думали, що він збожеволів.

Раптом Антек замовк, згадав усе й метнувся на лісника з таким пронизливим криком, з таким шаленством в очах, що той злякався й кинувся тікати. Проте, відчувши, що Антек доганяє його, він несподівано обернувся і вистрілив йому в груди, але якимось чудом не влучив,— тільки обличчя йому обпалив. Антек блискавкою шугнув на нього.

Марно захищався лісник, марно силкувався вирватись і втекти, марно, охоплений розпачем і смертельним жахом, просив помилування — Антек вчепився в нього, як скажений вовк, здушив горло, підняв у повітря і молотив об дерево, аж поки той не сконав.

Потім, мов ошалілий, вже не пам'ятаючи, що робить, він кинувся в бійку. Де він з'являвся, там люди тікали з жаху, бо, весь замащений кров'ю, батьковою і своєю, без шапки, із злиплим волоссям, синій, мов труп, Антек був страшний.

Охоплений якоюсь нелюдською силою, він мало не один покалічив і побив тих, хто ще давав відсіч ліпецьким, і, зрештою, довелося його заспокоювати та відтягати, інакше він забив би їх на смерть.

Битва скінчилась, і ліпецькі, хоча й змучені, побиті, закривавлені, наповнювали ліс радісними криками.

Жінки перев'язували тяжкопоранених і клали їх у сани,— а поранених було немало. В одного з молодих Клембів була зламана рука, в Єнджика Пачеся — нога, так що він не міг на неї ступити і кричав не своїм голосом, коли його переносили. Кобусь був такий покалічений, що не міг ворухнутися, Матеуш плював кров'ю і скаржився на біль у попереку, інші теж потерпіли не менше. Майже не було нікого, хто б залишився цілий і непокалічений. Але, пишаючись своєю перемогою, селяни забували про біль і весело перегукувалися, збираючись повертатися назад.

Борину поклали в сани й везли повільно — боялися, щоб не помер дорогою. Він був непритомний, з-під ганчірок текла кров, заливаючи очі й обличчя — бліде, нерухоме, наче в мерця.

Антек ішов поряд із саньми, не зводячи з батька повних жаху очей, підтримував його голову на вибоїнах і все бурмотів тихо, благально, жалібно:

— Батьку! Ради бога! Батьку!

Люди посувалися безладно, групами. Ішли лісом, бо дорога була зайнята саньми з пораненими. Дехто стогнав і кректав, але більшість голосів сміялася, весело гомоніла. Кожен оповідав своє, хвалився успіхом, глузував з переможених. Дехто вже почав затягати пісні, хтось гукав на весь ліс, аж луна розлягалася. Всі так сп'яніли від перемоги, що не помічали нічого, спотикалися об коріння, налітали на дерева.

Майже ніхто не почував болю і втоми, всі серця переповнювала невимовна радість перемоги і така впевненість у своїх силах, що нехай би зараз хто-небудь зважився піти проти, на порох би стерли! Люди готові були битися з усім світом.

Ішли бадьоро, з гомоном, оглядаючи блискучими очима відвойований ліс.

А він хитався над їхніми головами, сонно шумів і струшував танучу паморозь, наче кропив сльозами.

Борина раптом розплющив очі і довго вдивлявся в Антека, мов не вірив, що це він. Потім тиха, глибока радість осяяла його обличчя, він ворухнув губами і, нарешті, з великим зусиллям прошепотів:

— Це ти, сину? Ти? І зомлів знову.