Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)

Скруха Нелі промовила до серця доктора Гука, і він відразу розпогодився.

— Імпресіоністи — це перш за все майстри пейзажу.

— Певно, — півголосом зауважив Безбородько, — малювати крізь мжичку людське обличчя не так воно вигідно…

— Пане докторе, я ще не скінчив. Між іншим, була поміж ними, тобто в цій групі, і одна жінка, Берта Морізо. Для панства буде цікавим той факт, що один галицький діяч і трохи поет свого часу… значить, українець, мав ліричне відношення якраз до цієї художниці… Але це до речі не належить. Вихідною точкою, наскільки я орієнтуюся в цій матерії, був перш за все принцип планеризму.

— А що це таке, пане меценасе?

— От бачиш, ти не розумієш самого терміну. Я повинний би тобі пояснити, а як зачну пояснювати, то більше затемню, чим висвітлю. Одним словом, смисл той, що пейзаж мусить бути мальований під голим небом. Ясно? То називається: у безпосередньому контакті з природою. І далі: в тій самій порі дня й року, в тому самому освітленні й атмосфері, які художник представляє на картині. Є якісь там ще чотири правила, чи, вірніше, чотири засади малярської техніки імпресіонізму, але, панство пробачать мені, це вже вилетіло мені з пам'яті…

— Пане меценасе, — лише відчинила ротика Неля, як доктор Гук чемно перебив її:

— Нелюню, я сказав уже все, що знав на цю тему. Зрештою, як бачу, не всіх зацікавила моя лекція, — зробив натяк на тітку Клавду, що переглядала найновіше «Діло».

До Нелі при вікні підплив вальсовим кроком Безбородько:

— Що ви ще хотіли знати, Нелюсю?

— Хочу знати, як називається оте дерево навпроти! — поглузувала собі з швагра Неля.

Безбородько вдав, що прийняв її слова за добру монету, так баглося дуже поговорити йому з нею сам на сам.

— Це, Нелюсю, модрина звичайна. Латинська назва її — ларікс десідуа. — Неля мала враження, що йому хотілося просто зачепити її на розмову. — Одиноке шпильчасте дерево, яке на зиму ронить свої шпильки. З нього дістають так звану венецьку терпентину[41]. А ви знаєте, як його називають в народі?

— Не знаю, — недбало відповіла Неля. Найменше цікавило її, як у народі називають ларікс десідуу.

— Називають ще його льон-дерево. Мабуть, від його шовкових шпильок ця назва. Гарно, правда? Модриш, мудрина — на Гуцульщині. Червоний смерек — на Лемківщині. Чубатник, ярмиш.

Тепер Неля спитала щиро:

— А звідки ви це знаєте, швагре?

— А фармакологія?

— Хіба там подають і народні назви?

— Деякі подають, а крім того, гарна швагерочко, ми теж трохи читаємо. Нелюсь, я маю претензії до вас.

— Які?

— Ви не догадуєтеся? Ми запили з вами брудершафт, а ви надалі мені викаєте.

— Я просто забуваюся, — затріпотала віями, ніби мініатюрними віяльцями. — Певно, ми з вами давно на «ти». Що мені сказати, аби дати доказ, що ми на «ти»?

— Скажи, що ти мене трохи любиш.

— А я тепер усіх люблю.

— Як ти сказала?

— Можу повторити: я тепер усіх люблю і тому тебе теж.

— Всіх?

— А хіба це погано? Адже Христос наказував і ворогів своїх любити.

— І Сулімана любиш?

— Так. Сулімана теж. Дивак. Я колись не могла дивитись на нього, але тепер мені однаково. Так усе інакшим видається, коли людині однаково. Тобі не знайомий такий душевний стан?

— Я хочу знати, за що ти Сулімана любиш. — Серце калатало Безбородькові так, що заважало нормально віддихати.

— Я ж тобі говорю. Він був колись поганий до мене, а тепер став дуже добрий…

— А чим він був поганий для тебе? І взагалі, як це маклер може бути добрим чи поганим до тебе, панни Річинської?

— Я не хочу про це говорити, Фільку, — вперше назвала його Неля по імені. «Вона могла бути моєю жінкою, і десять разів на день могло звучати моє ім'я в її устах. Боже, який це чорт поплутав мені так карти?»

— То Суліман добрий для тебе?

— Я ж сказала, що навіть дуже добрий.

— І цього тобі вистачає? — відчув у собі — яка ганьба! — почуття ревнощів до сина сліпого Мордка. — Однієї, і то проблематичної, доброти вистачає тобі, щоб любити таку гидоту, як Суліман? Так, Нелюсь? Бійся бога, дівчино, скажи щось, бо я нічого не розумію.

— А тут нічого й розуміти, мій швагре. Для тієї любові… ти не станеш перечити, що існують різні… гатунки чи роди любові… тож кажу, для тієї любові, що її маю для Сулімана, вповні вистачає… однієї доброти.

— Хай мене грім поб'є, як я що-небудь розумію. Кругом загадки. Скажи мені бодай, що має означати «тепер я вже всіх люблю»?

— Ой швагерку, дозволь мені мати хоч один маленький секрет.

Подивився на неї допитливо:

— Це не маленький секрет, і боюся, що не одинокий.

— Звідки ти таке взяв? Чому, чому думаєш так?

— Ти нещира.

— Може, воно й так, але знайди інше слово. Нещира — то майже те саме, що брехлива. А я не хотіла б ані бути такою, ані щоб мене за таку вважали. З тобою ж — правда? — ми ніколи не були надто сердечними й відкритими.

— Не з моєї вини, — сказав шорстко, — я, крім того, що чоловік твоєї сестри, ще й твій опікун.

Останні переживання загартували Нелю. Життя навчило вже її, що спротив поплачує більше, ніж сліпа покора.

— Ти говориш неправдоподібні речі. Який ти мені опікун? Я ж тебе не просила про це. Щось не пригадую собі, щоб і суд наставляв тебе моїм опікуном. Зрештою, я вже де-факто і де-юре повнолітня, швагерку!

— Ти забуваєш, що я поки що єдиний мужчина в родині.

Тоді сказала Неля, чого Безбородько найменше сподівався:

— Мабуть, твоя одинокість недовга.

Не встиг попросити пояснення, коли увійшов вуйко Ілакович. Дійсно, що за фатальний день на гості! Нелегка роль господаря дому, але що поробиш?

— А, вітаю, вітаю вуйця, прошу, прошу ближче!

— Моє шанування. Як маєш ся, доктор? О, і пан меценас тут. Цілую ручки, Гелюню, цілую ручки, кузино! Добрий день, дівчатка! Як самопочуття, Катрусю?

Ілакович розгублено шукав, де б йому присісти, хоч вільний стілець стояв поруч з ним.

— Панство чули, — вийняв з бічної кишені пімняту газету, — маємо новий друкований орган у Нашому. Прошу: відповідальний редактор Йосиф Завадка! Не знаю, чи той редактор вміє підписатися. Гумористика!

Гук узявся пояснювати Олені, якій, очевидно, в голову не укладалося, як може одна й та сама особа редагувати газету й не вміти підписатись:

— По-перше, пані добродійко, це липовий редактор, так званий зіцредактор, а по-друге, я не раз говорив уже про це: настав вік демократизації.

Безбородько, посадивши на стілець Ілаковича (ще тільки його бракувало тут), знову підійшов до Нелі. Забила йому нового цвяха в голову: як мав розуміти її слова «твоя одинокість недовга»? Виглядало це на простий натяк, що його гарна швагерка збирається заміж виходити, але за кого?

Підійшов до Нелі. Нахилився над нею, щоб спитати на вухо, хто той щасливець. Та тут залоскотав йому ніздрі мигдалевий запах її волосся. Не стримався, дурень, — черкнув губами кінчик рожевого вушка. І зіпсував усе.

Неля знизала плечима й мовчки пішла на своє давнє місце на тапчані.

Тим часом Гук розводив свої теревені про загрозу демократизації світу:

— Це не тільки в нас, прошу панства, а взагалі явище це спостерігається на всій кулі земній.

— Правда, правда, — завторувала йому Олена, чим знову визвала вибух досади у Зоні.

— Та що мама притакує? Що мама розуміється в цих справах? Чому ви, пане меценасе, думаєте, що це міжнародне явище? Совєтська Росія — далеко ще не весь світ!

— Я перепрошую тебе, Зонцю, але я юрист і знаю, що говорю. У всякому разі, несу повну відповідальність за свої слова. Коли ми читаємо, що на Радянській Україні вчорашній пастух став міністром…

— Там нема міністрів, пане меценасе, там комісари.

— А це не міняє суті. Коли там пастух виавансував на міністра, чи то пак комісара, то ми, прошу панства, ставимося до цього байдуже, так, байдуже, лише тому, що не віримо, що воно дійсно так, що це правда. Зонцю, стримайся, прошу, не перебивай мені. Тут не збори молодих. Не обурюємося, бо вважаємо, що то нереальне, бо то остаточно нас не обходить, бо воно територіально далеко від нас. Так. Але коли наш знайомий, скажемо відкрито, загальношанований міщанин…

Безбородько хрюкнув у кулак.

— Чому той пан Завадка має бути такий загальношанований? Я, наприклад, щось не пригадую собі такого прізвища.

— І тут бреше, — шепнула досить голосно Зоня Нелі.

Доктор Гук розгублено дивився на Безбородька:

— Я перепрошую, пане докторе, але тут якесь непорозуміння. Ви зовсім певно знаєте старого Завадку… Але на чому я став? Ага, відповідальний редактор. Чого ми дивуємося? Прошу панства, пані добродійка посвідчать, що тому три місяці я говорив те саме, тільки в іншому приміщенні…

— Ой пане меценасе, — з сміхом заткала собі вуха Неля, — прошу не називати наш дім приміщенням, бо мені страшно стає…

— Нелюсю, і ти перебиваєш мені? На чому я став? Ні, тут неможливо вести розмову парламентарним способом. Ага. Отож я говорю, що еволюція нашого суспільного життя набирає такого темпу, що я не певний, чи ми не увійшли вже у фазу безкровної культурної революції.

— Він уже з розуму сходить, — шепнув Безбородько Катерині.

Та притакнула йому з переконанням: так, дійсно, так!

— Пані добродійка чують, перепрошую, що я кажу?

— М-м-м-м, так, — непевно відповіла Олена, побоюючись, щоб Зоня знову не офукнула її.

— Я колись розповідав у домі панства Річинських цікавий інцидент з моєї адвокатської практики, але Зоня закричала на мене, і я не скінчив своєї думки. Якщо панство позволять, то я тепер міг би. Тим більше, що справа отримала свій фінал. Я згадував тоді про свою клієнтку Йосафату, фальзе Марію[42], Мартинчук.

— А, це та комуністка, що ви її боронили? — відразу пригадала собі Зоня. — Я перепрошую, але на вашому місці я не згадувала б цього випадку.

Доктор Гук раптом повернувся вертко на кріслі, почервонівши небезпечно для, свого віку.

— Я випрошую собі подібні уваги! Коли вже не шануєш віку, то пошануй бодай моє становище…

Зоня не знайшла нічого більш відповідного, як розсміятися.

— Пане меценасе, я вас не лише шаную, я вас люблю! Ви не вірите? Чому вам здається, що вас любить тільки мама?

Гук звернувся за допомогою до Олени:

— Пані добродійко, мені не подобається такий тон у молодої панночки. Я можу сказати тільки те, що слава богу, що я не оженився…

— Я, при всій своїй любові, ніколи не пішла б за вас, пане меценасе, навіть коли б ви були на тридцять років молодші.

— А я не зовсім впевнений у цьому, Зонцю. Нам у судовій практиці доводиться зустрічатися з такими курйозами. Та залишимо це питання. Хочу повернутися ще до Йосафати-Марії. Її справа була паскудна… інкриміноване дитиновбивство… потім замах на життя своєї суперниці… слідчий по дурості своїй пришив їй зраду стану…[43] Одне слово, я вважав, що для неї найкраще було б рятуватися з тієї ситуації психічним забуренням. Щоб мене краще зрозуміла та сільська дівчина, я порадив їй вдавати не те що дурну, а трохи так… придуркувату… І що панство гадають? Вона спалахнула вся з обурення, почервоніла, як півонія, стягла брови, аж моторошно стало, і заявила, що вже… досить таких, як вона, робили пани дурними. Я запитую вас, прошу панства, що це таке? Еволюція чи революція у свідомості нашого селянина? На мене це справило сильне враження. Це була хвилина, — голос йому зламався, що стало приводом до того, щоб усі присутні переглянулись поміж собою, — одне слово, я не вважаю себе сентиментальним. Тим паче не люблю вживати помпезних фраз, коли йдеться про мою скромну особу, але сприйняв я це як моральну нагороду за свою невеличку, але щиру громадську діяльність. Мій народ піднімає голову і не хоче, щоб його дурним вважали, — тільки вдуматися у глибокий сенс цих слів…

— Якась одна скомунізована дівка — то у вас уже цілий народ, пане меценасе? — спитав отець Ілакович, якому діяла на нерви вся ця балаканина. Крім того, дискусія асоціювалась у нього якимсь робом з невдалою розмовою з Петриком.

— Браво, Сидорку, браво! — заплескала в долоні тітка Клавда, насилу придержуючи порцеляновими зубами цигарку в роті. — Хлоп не хоче бути вже дурний, а наш пан меценас радий цьому. Для вас, пане меценасе, це нагорода, а для таких, як наш Сидорко, це катастрофа. От комедія! З дурним хлопом, паль го щесць[44], ми могли б ще якось ладити, але з розумним пропадемо, як миші у ріщі. Та я, тра-ля-ля, не журюся. Слава богу, з хлопами діла не маю, а в місті революція так скоро не настане. Поліція і гарнізон не допустять до цього… до — як його? — до револьти… Чекайте, мої дорогі, замість стільки галасу із-за паршивої газети, то чи не краще — ге, Фільку, що, Зоню? — закласти своє видавництво?

Отець Ілакович вдав ображеного:

— То кузина хотіла б мати Зоню у своїм видавництві? А чому не мого Славка?

— Твій Славко, не гнівайся, Сидорку, вміє витрачати гроші, а не їх робити.

— І то теж треба вміти, — відповів серйозно Ілакович.

— Я маю ідею, прошу панства, — зраділа тітка Клавда, — прошу панства, я маю ідею, — вона підняла руки

і крутила ними, начеб лялькою обертала, — хай дідька шляк трафить, я маю ідею! Видавнича спілка «Клавда Річинська ет компані».

— Держись, Зоню! Хто знає — може, ще на заступника директора вискочиш.

— Тіточко, а хто буде купувати книжки? То класики лежать припалі порохом. Не треба, тіточко. Що-небудь інше, тільки не книги. — Неля так переконливо вмовляла Клавду, наче справді залежало їй на тому, щоб тітка не пальнула дурниці і не заснувала ще одного видавництва у Нашому.

— Га, класики! А кому вони тепер цікаві? Я сама їх не купую… Терпіти не можу скучний, розлізлий стиль ваших класиків. Такий стиль при теперішніх темпах життя? Слухай, срайдо, перепрошую тебе, Сидорку, я знаю, що у вашому домі навіть виходок називається кло, чи ти маєш мене за гіршого тумана, ніж Міська Ковалишина? Якщо Місько Ковалишин може видавати і редагувати, розумієш, редагувати книжки, то може це з поводженням[45] робити й панна Річинська.

— Клавдусю, а ти добре зробила б, коли б видала свої спогади… — не знав, як заткнути рота старій діві, Ілакович. Мав добрий намір поговорити з нею про гешефти, а стару сьогодні начеб гедзь укусив.

— Які спогади? — зразу не могла зрозуміти тітка Клавда, а усвідомивши, в чому справа, розсміялася, безшабашно поплескуючи себе по коліні. — Маєш рацію, Сидорцю, читали б… ой, бігме, читали б. І тоді ви дізналися б, що ваша тітка не була ані така грішна, ані така свята, як багатьом здається…

— Но, щодо святості, Клавдуню, то ми умірковані у своїх домислах.

Сидір Ілакович й досі внутрішньо не міг визнати за стару Клавдію Річинську. Почуття великої, аж нереальної галантності по відношенню саме до цієї жінки веліло йому недобачу вати її спотвореного, покритого бородавками з поодинокими волосками обличчя, покручених ревматизмом рук і взагалі… здеформованої фігури.

Пам'яталося йому й досі, незалежно від цієї старої жінки, перше враження від зустрічі з молодою Клавдою.

Одного разу Сидір був запрошений на родинний обід до батьків своєї нареченої, аби ще до шлюбу познайомитися з ближчими членами родини.

Сиділи вже за столом, коли увійшла запізнена Клавда Річинська, яку досі знав тільки з оповідань.

Невисока у порівнянні з Наталею, досить повненька, в чорному блискучому оксамиті, вона вразила його не так вродою, як красою зрілості жіночої вроди, пишнотою дозрілого плоду природи.

Справді, наче осліпила його собою. Проте не залишилося йому в пам'яті її обличчя, а лише білина круглих плечей, облямованих чорним оксамитом, і руки. Витончені, досконалої форми, білого мармуру пальчики.

Вона була свідома враження, яке справила на нареченого кузини. Подала голову назад, струснула легко нею і, мовби нехотя пригладжуючи стегно, буцім поправляла сукню, спитала низьким (неможливо було спокійно його слухати!) голосом:

— Тепер ми з вами будемо… близькі… родичі?

Наречений Наталі заледве наприкінці обіду оговтався, чи, вірніше, спам'ятала його наречена, яка майже силоміць заставила його вийти з нею у садок.

Хвилина гострого, просто фізично відчутного захоплення повинна б так нагло відійти, як і прийшла. Тим паче, що Клавда не робила найменшого зусилля в тому напрямі, щоб її продовжити чи поновити. Навпаки. Вона, як навмисне, дозволяла собі у присутності нареченого Наталі, а потім уже чоловіка кузини вульгарність, від якої не раз займалась багрецем тонка шкіра Ілаковича.

Проте перше враження від Клавди ще інколи в дуже абстрактній формі навідувало Ілаковича і зникало, як видіння, не залишаючи по собі жодного враження, крім чисто оптичного неясного спогаду.

— А Суліман, — звернувся Сидір спеціально до Олени, — заходить до вас?

Намагався надати своєму голосові якомога байдужий тон, аби ніхто нічого не здогадався.

— То добрий чоловік, — не зразу відповіла Олена, зваживши слово, — і хто б то сказав, що серед ізраїлітів (слово «єврей» уважала образливим для того народу) можуть бути люди з таким добрим серцем до нас, християн. Кажуть, ніби їхня релігія наказує обманювати, але коли ідеться про Сулімана, то він хіба не слухає талмуда, доправди. Золоте серце в нього. Оце все, що я можу сказати про нього. Ти питав, чи заходить до нас? Ага, часом заходить, так.

Ця неділова характеристика маклера не могла задовольнити отця Ілаковича.

— А в інтересах, — стишив голос, аби не чув його Безбородько, який пересів до дівчат і весь був поглинутий розмовою з Нелею, — не говорив тобі про це ніколи покійний Аркадій, він чесний… той Суліман?

Олена видивилася на кузена, начеб той звернувся до неї незрозумілою для неї мовою. Як можна взагалі такі речі ставити під сумнів? Хіба Аркадій вів би стільки років всякі гешефти з Рафаїлом, якби той хоч одробинку[46] виявився нечесним?

Отець Сидір був задоволений здивуванням Олени. Дуже задоволений. Оце саме й треба було йому знати.

— Я це спитав, ти не думай, що з якимсь наміром… Я так, між іншим… я оце щойно з ним бачився і повинний тобі сказати, що він справив на мене якесь дивне враження.

— Може бути, — не стала заперечувати Олена, — це може бути. Суліман має свої дивацтва. Мені якось говорила Мариня, що він ішов вулицею, і сам до себе посміхався, і бурмотів щось під носом… То його дід чи прадід, — не держить мені пам'ять… Аркадій колись розповідав… — був трішки то… щось там його звинувачували несправедливо в якомусь ритуальному морці[47] чи що… Можливо, що Суліман одідичив[48] дещо… Я теж, — стала собі пригадувати, — замітила, що він іноді говорить зі мною, а посміхається ніби комусь за моїми плечима, начеб роздвоєння душі в нього, чи як?

Ілакович прислухався цій розмові з великою увагою. Інформації, від кого б вони не походили, мали для нього першорядне значення. Ладен був цю випадкову розмову сприйняти як попередження вищої сили.

— Делікатно кажучи — вар'ятунцьо? Чи як там по-їхньому — мішігіне? Дійсно, з таким краще не заходити в жодні гешефти, — цю останню думку висловив на свою адресу.

— А чому вуйко так думає? — несподівано для всіх обстала Зоня за Суліманом. — Мені здається, що це сором… Але можемо собі в родинному колі сказати, що для татка він був не тільки маклером… не тільки… «Мариня сказала»! Теж мені авторитет! А чого це мама повторює такі дурниці? Суліман зовсім не вар'ят… то міцна голова… го-го… Він лише завжди зайнятий… ніколи не має часу, хоч я ще не бачила, щоб він спішився… Напевно, ішов і молився по дорозі, а Мариня видумала таке — «сам до себе говорить»! Мариня наша така: що не дочує, то видумає… Мамця теж змалювала перед стрийком Сулімана як напіввар'ята. Ого, прошу вуйця! В нього така голова, що дай боже мені половину такої!

Неймовірно, як заспокоїли і відразу якось переконали отця Сидора слова Зоні. Устами дітей глаголить правда. З усіх п'яти дочок покійного Аркадія ця найбільше успадкувала з його характеру, хоч і кажуть, що ніби Катерина найбільше подібна до батька. Покійний мав від бога природжений талант у крайньо-безвихідному становищі подати єдино правильну можливу розв'язку. Яка невіджалувана шкода, що так скоро покинув він нас! Як придалася б йому, Сидорові, його влучна порада: кінчати будівництво задуманої цукроварні чи купувати кам'яницю у місті!

Встав і пересів поближче до Клавди.

— Як кузина гадає — є сенс купувати будинок у місті?

— В місті, Сидорку! Тільки в місті! — відразу пожвавіла Клавда, начеб Ілакович пропонував їй спілку у купні. — Але не в зафайданому Нашому, а у Львові, наприклад. Тепер, кажуть, будують там доми спеціально для продажу, розумієш, будівельні компанії… новий вид гандлю… Та ті скоробудови песької лаби варті. На партері… хі-хі-хі, чути, як чоловік з жінкою спить на третьому поверсі… А взагалі, кузенчику, треба чимскоріш виносити патинки з села.

— А кузина заявляла, що не боїться жодних розрухів, — хотів Ілакович перевірити, наскільки слова Клавди були продумані.

Тітка Клавда покосилася на нього з-під обвислих повік:

— «Заявляла»! А то мені подобається! Ловите всі ви мене на слові, як ту блоху… А ти хочеш, щоб тітка Клавда паніку ширила? Я тобі скажу, бо маю давню слабість до тебе… я тобі скажу, а ти собі як хочеш. В переломових часах завжди безпечніше у місті, чим на селі; Хоч перші бомби так і падають на місто… тільки місто! Львів, Тернопіль, Станіслав, лише не паршиве Наше…

«Якщо місто, то без Сулімана не обійдеться. Чого я сьогодні якось так тупо думаю?»

І згадався отцю Сидорові один приклад з психології на розвій нервової системи у курей. Курку заганяли у місце, огороджене з трьох боків сіткою. По той бік чолової сітки насипали зерна. Курка старалася весь час пропхати голову крізь сітку, щоб дістатись до зерна. І тільки випадково знайшовшись коло крайнього стовпа сітки, вона оббігла його і допалася до зерна.

«Чи не б'юся я часом у сітку, як та експериментальна курка?»

Почав збиратися до відходу.

— Ідеш уже, Сидорку? Чого так раптово? Посидів би ще з нами… розповів би, як там Наталя мається…

— Наталя не почувається зовсім добре, і тому мені треба додому, — сказав правду тільки наполовину. Гнало його звідціль, щоб знайти когось, хто міг би дати йому конкретну авторитетну відповідь: закінчувати цукроварню чи купувати кам'яницю у місті?

«Якщо місто, то Суліман, але — чи варто?»

Під першим враженням Зониних слів начеб успокоївся, але тепер знову повертався до нього сумнів, чи у маклера справді стопроцентне психічне здоров'я?

Його поведінка, а потім ті нескромні, можна сказати, образливі для родини Річинських натяки після того, що почув про маклера від Гелі, видалися йому міцно підозрілими.

Ніколи отець Сидір не вимагав від старших людей, щоб його цілували в руку, а тим паче від іновірців, але так трясти його рукою, як це дозволив собі маклер, — теж недопустима річ.

Проте Геля щиро хвалила його. Казала, добрий для їх родини. Якщо він справді такий відданий родині покійного Аркадія, то, може, є смисл йому, Сидорові Ілаковичу, як близькому родичеві цієї родини, входити у гандлеві стосунки з Суліманом?

Геля має рацію, коли каже, що Суліман не може бути нечесною в інтересах людиною хоч би тому, що Аркадій до останньої своєї години водився з ним.

Дійсно! Хіба Аркадій з своїм даром проникати в найглибші тайники людської душі не розкусив би давно маклера?

Суліман! Тільки він — тепер це стало ясним для отця Сидора. Мав такий настрій, що готовий був під будь-яким приводом сам зайти на квартиру маклера. Та тільки вийшов від Гелі, коли нагодилася йому пані Вільчинська, видавець і редакторка нашівської газети «Нова жінка».

Коли б хтось і не знав її професії, однаково назвав би її редакторкою або в менш правдоподібнім випадку інспекторкою «Рідної школи». Пані Вільчинська не була ще стара, але вже й не молода. Мала щастя бути русявою, тобто з природи позолоченою таким кольором, що найкраще маскує роки. Була в тому віці, коли жінка в принципі примирилася з надходженням старості, але в межах пристойності старається, оскільки вдасться, відсунути її від себе. Не можна було назвати її гарною, але не було нічого в її великому блискучому обличчі і короткозорих, трохи булькатих очах такого, що відштовхувало б від неї. Середнього (який, зрештою, найбільше до лиця жінкам!) росту, відповідно до своїх років заокруглена, мала пропорційну фігуру і живий рух, як говорилося.

Порушалася з такою невимушеною грацією, що приємно було дивитись, як та жінка переходила багнисту вулицю чи втікала перед авто. Було, безперечно, було щось у тій пані Вільчинській, що псувало нерви чоловікам. Доводиться дивуватися, чому така пікантна (звичайно, це стосується часу минулого) жіночка залишилася неодруженою. Найпевніше — у молодості перевернула собі голову емансипаційними ідеями, а пізніше, коли опам'яталася, було вже запізно.

— Цілую ручки пані редакторці!

— Моє поважання, отче канонік. Добре, що я вас зустріла. Мені казали, що ваша пані готовить якісь незвичайні повидла з бузини. Якщо б це вам не було тяжко, то я дуже просила б передати вашій пані, щоб вона була така ласкава і надіслала до редакції «Нової жінки» рецепт того повидла. Не забудете, отче? Може, пані Наталія захоче при рецепті подати і свій повний адрес… це для газети має велике значення… побуджує довір'я до написаного… являється як би гарантією для написаного, — пояснювала фахово.

— На жаль, пані редакторко, моя жінка щось прихворіла…

— О, дуже жалкую, — підтінені делікатно брунатним олівцем брови піднялися вгору поза бережки пенсне. — А що, власне… долягає пані Наталі?

— Ми ще не були у лікаря. Моя жінка не переносить того роду візити. Це зрозуміло, коли зважити, що дотепер сама лікувала половину села. Відколи ми одружилися, я — признаюся — не пам'ятаю її важко хворою чи хоч би поважно хворою… грип, якась жолудкова недиспозиція, ангіна, і все… Я думаю, що і цим разом нічого поважного…

— Будемо надіятися, отче канонік.

— А щодо тих повидл з бузини, то, оскільки я орієнтуюся, це винахід моєї невістки. Прошу тоді до неї безпосередньо звернутись. Може, послухає…

— Мене теж не послухає, отче канонік, — відгадала його думки редакторка. — Молоді ігнорують нашу газету. Вважають її замало модерн. А я собі думаю, що коли вони доживуть до нашого віку…

— Пані редакторці ще не час про вік говорити…

— Ах, отче канонік, отче канонік! Як мало тепер галантних мужчин… Я свідома, що це тільки комплімент, але він усе ж таки приємний. Айн веніг шмайхлерай шмект дох…[49] Я рада, прошу мені вірити, що немає в мене дочки, а то б я напевно на нерви розхворілася від грубіянства сучасних кавалерів. Нема то, прошу отця, як наші давні старі часи…

Отець Ілакович залишився глухим на виклик молодички. Під інший настрій пожартував би собі з нею на тему давноминулих днів, але тепер мав забиту голову своїми інтересами: цукроварня чи кам'яниця у місті? Вільчинська не була особа, до якої можна б звернутися за порадою в цій справі, проте, аби змінити тон розмови, дістав з кишені реверенди «Волю Покуття» і простягнув газету редакторці:

— Пані редакторка читали?

— А, «Воля Покуття»! Знаю. Бачила. Ще не читала. Кажуть, але це поки що не підтверджене ще… кажуть, що мовби під плащиком консолідації людей доброї волі проти польського уряду мають скриватися замасковані комуністи…

— А я не сказав би, що так дуже замасковані, пані редакторко. Вистачить прочитати ось — пасквіль проти католицької церкви… а взагалі газета називає себе демократичною. А вони, — хотів підкольнути редакторку, — не будуть вам конкуренцією, бо, бачу… завели в себе «Добрі господарські ради». Ще, чого доброго, заведуть у себе «Жіночий кутик»?

Пані Вільчинська вважала, що на таке можна й серйозно відповісти:

— Можете й не іронізувати, отче канонік! Скажу вам як редакторка, вам, що ніколи не мали справи з редагуванням газети. Не так легко вести цікаві, підкреслюю, цікаві «Жіночі кутики». А нова редакція вже зробила перший крок до знайомства з нами. Попросили нас випозичити їм одне кліше…

— Будьте обережні, пані редакторко. Це ж бо провокація чистої води.

— В чому, отче канонік? В чому?

— В кліше.

— Отець зволять жартувати…

— Ні, я серйозно, пані. Їм так потрібно було вашого кліше, як мені. Вони намацували грунт, наскільки він піддатливий. Все ж таки, хоч там що, ваша газета подекуди виразник настроїв нашівської інтелігенції. Їм цікаво було, як ви поставитесь до них, чи не зігноруєте їх взагалі.

— Можливо, можливо, мені це якось не прийшло на думку. Бо існує такий, я б сказала, міжнародний звичай поміж редакціями і видавництвами — обмінюватись цікавими кліше.

— І ви дали їм те, що вони просили?

— Так, але все ж таки якийсь інстинкт самозбереження відізвався в мені, бо я попросила не зазначувати, що то кліше наше… Це невигідно для нас, але я вважала, що так краще.

— Чим невигідно?

— О, зразу видно, що отець табуля раса[50] в цій справі… Тим невигідно, що без зазначення, чиє кліше, ми втрачаємо авторство для нього. А щодо конкуренції, — аж тепер дійшло до пані Вільчинської, — то скажу правду, що ми у Нашому жодної конкуренції не боїмося… Скільки вже тут народжувалося газет, і всі вони переставлялися на той світ. Один, два, три номери появляться — і адьє!

— Одна «Нова жінка» всіх переживає.

— А так, прошу отця каноніка, бо жінки взагалі витриваліші від чоловіків…

Вони розкланювалися вже, коли пані Вільчинська згадала:

— Я ще хотіла спитати: отець канонік не чули нічого… цікавого?

— Ні… а що… що, прошу?

— Мені казали, але я прошу о дискрецію, що ніби доктор Білинський заходив до редакції тієї замаскованої лівої газети…

Вона сказала, пристанула, вліпивши погляд у породисте, ще й тепер вродливе обличчя Сидора Ілаковича. Горіла знати, яке враження зробить на нього оця сенсаційна звістка.

— Прошу мені дарувати, пані редакторко, але я не вірю. Категорично не вірю. Я дуже добре знаю пана Ореста Білинського і тому рішуче заперечую проти чогось подібного…

Його матове, наче старий мармур, породисте обличчя зайнялося ніжною рожевістю. Був збуджений. Не боронив сумнівного приятеля Гелі. Оборонявся перед можливістю подібного інциденту серед української інтелігенції взагалі. До чого воно дійде, коли й нашівські інтелігенти ловитимуться на пропаганду комуністичної вудочки?

— Не вірю, пані редакторко, і уважаю, що це ваш обов'язок повідомити меценаса Білинського про того роду плітки, щоб він, як людина честі, міг відповідно зареагувати на них. Не вірю!

— Прошу мені теж дарувати, — почала трохи ображена за недовіру редакторка, — але мені говорили люди, яким я не маю підстави не вірити.

Вільчинська втратила всяку охоту доказувати далі свою правоту. Попрощавшись холоднувато, пішла у протилежний бік, хоч могли шматок дороги пройти разом. Була глибоко обурена нерозумною чоловічою впертістю, позбавленою здорового глузду.

Подумала ще: «Чоловік по своїй природі обіймає життєві явища ширше, а жінка з цієї самої причини проникає глибше в істотне».

Шеф, очевидно, не мав на коньяк, бо з самого ранку шукав собі причіпки. Насамперед висипався на Ковальського за те, що запізнився на роботу, хоч сталося це перший раз і того запізнення було не більше, ніж п'ять хвилин. Потім окружною дорогою присікався до Бронка, норови… відповідального редактора «Волі Покуття».

Між іншим, дарма журився Йосиф Завадка, що для нього не знайдеться роботи в редакції, коли ремонт приміщення дійде до кінця. Про ремонт уже й забули, а Йосиф кожний день з ранку до полудня зайнятий, наче у державній установі.

Насамперед редакційна пошта. «Воля Покуття», як і всяка шануюча себе газета, має свою поштову скриньку, а ключ від тієї скриньки доручено самому відповідальному редакторові.

Тим-то сусіди щоранку мають можливість бачити, як відповідальний редактор з портфелем під пахвою виходить з своїх воріт і крокує в напрямі пошти.

Хто працював на такій посаді, тому, слухайте мене, і пояснювати нічого, а хто не працював, тому не передаси звичайними людськими словами того відчуття, коли ти з трепетом відчиняєш скриньку, всуваєш туди руку й намацуєш купу листів, обмінних газет, подекуди й грошові перекази.

Щось схоже відчуває людина (але це дуже мізерне порівняння!), коли спотикнеться в лісі й неждано відкриє під ногами цілу родину справжніх грибів.

Людина з портфелем — це вже, як каже Бронків шеф, «прошу я вас, службовець». Правда, доводиться носити не тільки пошту. «Воля Покуття» ще не доробилася, щоб тримати спеціального посильного. Тому Завадка часто носить редакційні матеріали до друкарні й забирає звідтіль верстку. Для безідейного простака сумісництво може видатись досить дивним, але Йосиф Завадка, слухайте ви мене, не має себе за посильного, а за клієнта, так сказати б, господаря газети, який навідується до друкарні, аби підігнати чи направити справу. А цього саме не може стерпіти Кость Філіпчук, ніби кішка почепленого на хвіст калатала.

Слухайте ви мене, певно, можна б не раз щось недобачити і дарувати, чи то недоброякісну фарбу, чи криво відбитий рядок, якби… якби справа не з Костем Філіпчуком. Йосиф хоч у капуцінькій мірі бере реванш за знущання над Бронком, за свої власні приниження, врешті. Коверзує тепер ним, як багата дівка женихами, а той драбуга у вічі мовчить, а позаочі виливає свою жовч перед сином.

До того ж ще й Олекса цього ранку вивів Бронка з рівноваги.

— Я маю тобі щось переказати, — відтягнув його вбік. Бронко шарпнувся. Не любив конспірації на людях.

— Говори, — подивився на нього поглядом, що міг і означати: «Скажеш слово — розчавлю, як таргана».

Молодого Загайчика нітрохи не збентежила грізна постава Бронка.

— Кланялася до тебе жінка Колісника.

— Хто? — щиро не пригадував собі Бронко.

— А та, що ти ночував у них, коли був останній раз у Вишні.

— Ага… ага… Колісник хотів, щоб я йому тут якихось цвяхів дістав, а де я маю час ходити за ними? — понизивши голос, зашипів Олексі на вухо. — Ти сказився? Ти що мені за кланяння від якої баби передаєш? Не бачиш, які очі зробив Пєрожек?

— А ти чо? Та я того й хотів відтягти тебе подалі. А що я мав робити, коли вона сказала, аби ти шукав її у четвер на базарі там, де рибою торгують? Чогось доконче хоче бачити тебе. Вона якась така роз'юшена, що може й сюди зайти. Я думав, що я добре зроблю, коли попереджу тебе.

— Добре, добре, а тепер марш до роботи!

— Ади, ади, за моє жито ще мене й побито!

Бронко вже жартома погрозив йому кулаком.

У редакції Бронко застав Бориса. Заходив він сюди рідко і завжди в якійсь справі. Цим разом прийшов від Зілінського позичити у Філіпчука математичних знаків, хоч наперед знав, що це марний клопіт!

Напередодні злиття профспілок власники друкарень вдавали, ніби між їхніми фірмами завжди панувало порозуміння і джентльменська конкуренція.

Борис кинув оком на номер, який щойно понесли до цензури (а ще звечора газета у закритих бандеролях сотнею примірників пішла на пошту).

— Я, хлопці, зняв би рубрику «З Радянського Союзу», — та чекайте, я ще не докінчив, — а замінив її — «З того боку Збруча». Так само «Засуди й арешти» замінив би «Із залу суду». Зняв би шапку «Календарик страйків» взагалі, а просто вміщував би матеріал про страйки. Не треба.

— А товариші з центру вважають, що якраз треба.

— Ти хочеш, Юльку, сказати, що Каминецький залишається вірний своїй консервативній лінії. Як кажуть у народі…

— Я тобі давно говорив, що ти розминувся з покликанням, а українська культура втратила знаменитого фольклориста. Забавний ти все ж таки чолов'яга, Борисе.

— Ага, страшенно забавний! — він не відривав очей від газети. — О, і цієї замітки я б не дав.

— Якої?

Борис прочитав уголос:

— «Селянин у Польщі користується способами і засобами, які вживались, може, тільки в епоху середньовіччя: він зберігає вогонь у печі і позичає його сусідові, сірники він ділить на кілька частин, один одному позичають брудні змилки, він виварює бочки з-під оселедців, щоб мати солону воду. Це не байка, а дійсне становище на селі, в чому кожен може пересвідчитись».

— А чому не помістив би ти цього? — Юлько потирав руки під столом. Його безкровна, кольору старої лайкової рукавички пика зашарілася від сподіваної зловтіхи.

— Не помістив би тому, що це — неправдоподібне перебільшення. Іншими словами, фальсифікація життєвої правди. А такі штучки нам не потрібні.

Хлопці ревкнули дружним сміхом. Борис спантеличено здвигнув плечима.

— Нічого не розумію. Що за сміх? Або я дурний, або ви з'їхали з глузду. Броник, у чому справа?

— В друкарському пропуску. Сам я набирав, розумієте? Олекса Загайчик відтягнув мене від каси, і — вийшло… пропустив, але…

— Пропустив, — нервово закінчив за нього Юлько Скиба, — що це передрук, товаришу Каминецький, передрук з польського консервативного, проурядового, ще якого там хочеш «Часу». Іди, Броник, побіжи ще раз до друкарні, а то забавно вийде, як ми вкрадемо у «Часу» й не подамо джерела.

— Та вже-таки?

— Іди! Іди, а потім повертайся сюди, треба буде фальцувати газету.

— Чекай, — Борис притримав його за ремінь від штанів. — Чекай, маю тобі щось сказати. Ти, Юльку, слухай теж. Хлопці, чи не варто б написати фейлетончик про те, як, наприклад, безбожник уявляє собі майбутню місію у Вишні. Ви ж знаєте, що цього літа там готується?

— Суду ясно. Далі.

— Я думаю, уявляю собі… наприклад, відштовхнутися від «вбивства» Річинського, згадати «злого духа» в нашому Олексі, і… «суду зрозуміло». Треба придумати якусь цікаву кінцівку — шлюсефект, як той казав.

— То було б добре. Нарешті і Борис сказав щось розумне. А хто то зробить? — Юлько редакторським оком повів по присутніх.

Зголосився Дувід.

— Я собі гадаю, що якби хтось поправив мені мову, то я міг би.

— Дай спокій, — Юлько затріпав руками. — Замовкніть, Дувід, бо я зараз… бо я не втримаюся і скажу вам, що ви ідіот. Ну, куди вам до католицьких попів? Що ви вічно хапаєтеся не за свою справу? Напишіть фейлетон про рабинів, як уже так сверблять у вас пальці.

— Я не набиваюся, але кажу: я відчуваю, що зміг би. А чого це вас так взяло, Юлик? Скажіть, що ви можете, ну, що вам здається, що ви можете до стелі підскочити, я нічого не буду мати проти.

— Завелися! — незадоволено буркнув Борис.

— А тут таке: не взявшись за сокиру, хати не зробиш.

— Броник, а може б, ти взявся?

— Я ніколи в житті не писав фейлетонів, — відповів сухо, не певний ще, чи це випадкове звернення на його адресу, чи Борисові вже стало відомим про його відношення до попівни і товариш хоче випробувати стійкість його партійної принциповості. «Що ж, брате, рано чи пізно, а розплачуватися доведеться». — Я ж вам кажу, зрозумійте мене, що ніколи не писав статей, а тим більше фейлетонів. Це ж не квасолю перебирати. До цього потрібні якісь хоч мінімальні здібності. Може б, попробував хтось з наших сількорів? Наприклад, Мартинчук. У нього багато природного гумору і мова така образна.

Погляд, яким почастував його Борис, сказав молодому Завадці все.

— Чужими руками грань[51] вигортати?

— Борисе, ми з вами досі завжди були відверті. Я так розумію. Я хочу знати: ви хочете, щоб саме за моїм підписом пішов фейлетон про Річинського і… взагалі про місію? Про це йдеться?

— А тобі тепер не зовсім зручно чіпати Річинських?

Ясніше не можна сказати. Попався в капкан. Рано чи пізно, мусило дійти до цього. Здавав собі справу, що не лише кожнісіньке його слово, але й інтонація, якою воно буде сказано, важитиме багато в цій хвилині.

«Тримайся, брате».

— Я готовий, — Бронко нервово відкашлявся, — я готовий виконати кожне завдання партії, якщо воно, — додав опанованим, твердим голосом, — потрібне для справи. Але, гм, робити експерименти над собою не дозволю нікому. Навіть вам, Борисе.

Чоло зросилося, наче бозна від якого зусилля.

Не дивився на хлопців, але відчув — переглянулися між собою.

— Панна Річинська не простила б тобі цього?

— Може. Може, тому не простила б, що не бачила б необхідності виволікати на світло старі історії.

— Лише тому не простила б?

Бронко мовчав. Лицевий мускул сіпався, наче зуб наривав.

— Ти аж так її перевиховав?

— Саме тому, що ще недовиховав. Не зрозуміла б.

— Це аж таке важливе для тебе, Броник? — спитав зненацька з м'яким докором Борис.

Знову мовчання.

— Ти зваж, хлопче, чи не платиш зависоку ціну. Може, товар не вартий того?

— Я ще не купив.

— Знаю, але товару з рук не випускаєш.

— Все, Борисе?

— Ще не все. Порадься з своєю головою, як бути. Біда, Броник. Не так воно все просто, як тобі тепер здається.

— Будете судити товариським судом?

— Якщо виникне потреба, то будемо.

— Не буде такої потреби.

— Як це розуміти?

— Дайте мені насамперед самому розібратися в цій біді, як кажете. Ну, я пішов до друкарні, бо ще, чого доброго, номер піде у світ з пропуском.

Бронко вискочив з редакційної кімнати весь змокрілий. Не могла ця попівна іншому стати впоперек дороги, а саме йому?

«Іншому? — защеміло в серці, начеб щойно тепер дійшов до Бронка зміст власних думок. — Іншому віддати білу панну? А дулі той інший не хоче?»

Звичайно в суботу була щедра пошта. Пояснювалося це тим, що деякі дописувачі з села, побоюючись кидати листа в сільську поштову скриньку, відправляли його з Нашого в ярмаркову п'ятницю.

Старий Завадка, до обов'язків якого належало сортування пошти, виконував свою повинність з великою приємністю. Тим паче, що більшість листів носила титул: «Високоповажаний пане (товаришу) відповідальний редакторе!» Зразу було важко вичитувати безграмотні закарлючки, особливо коли три слова зливалися в одне довжелезне. Проте згодом втягнувся. Людина, слухайте ви мене, у все втягнеться. І в найкраще. І в найпаскудніше.

Листи, як завжди, були різні.

Якийсь Матвій Чіп з села Перепелиці доносив, що його внук купив «Волю Покуття», щоб обгорнути читанку, бо тепер такі приписи настали у школі. Коли він, Матвій Чіп, прочитав газету, то вона припала йому до смаку. Внук Микольцьо признався, що в тій газеті був ще і якийсь чек, але він його кинув до рову. Добре зробив, бо Матвій Чіп не вміє орудувати чеками. А в них на пошті сидить така мальована відьма, що, напевно, відсилала б його зо три рази з тим чеком, як оце недавно з сушнею, що хотів послати її свому камратові ще з італійського фронту. Ту мальованку на пошті, що іно коверзує над людьми, варто пустити в газету. Поза тим зичить він панові редакторові Завадці многая літа, і хай правда переможе кривду.

В анонімнім, грамотно написанім листі писалося:

«По наших селах гуляють націоналісти. Переважно ксьондзівські синки. Загрожують людям (двом газдам повибивали вікна), щоб ми не єдналися з польським трудовим народом і жидівською біднотою. Кажуть нам бойкотувати польську владу й не платити податків польському скарбовому урядові. Кілька людей з нашого села послухали їх і дуже на цьому потерпіли, бо приїхали в село улани і мало того, що їх самих збили, ще поналивали нафти до збіжжя і з подушок повипускали пір'я. Нема єдності в нашому народі. Ми чули, що в деяких селах люди відмовлялись від податків і ніхто їм нічого не міг зробити, але то була організація, а в нашому селі балаган, бо націоналісти ще нікого до добра не довели. Просимо більше вміщувати статей про селянсько-робітничий рух в цілому краю, аби люди розуміли, що вони не одинокі у боротьбі. Пролетарі всіх країн, єднайтесь!»

Якась Марія Чорнобрива з-під Станіслава писала, що газета їй сподобалася, але була б ще живіша, якби шановна редакція вміщувала деякі життєві оголошення. Ось вона пропонує помістити такі два оголошення (гроші надішле після того, як будуть надруковані її замітки).

Перше оголошення звучало:

«Самітна, немолода, але ще не стара дівчина має на селі під Станіславом власну хату з садом і половину млина. Має освіту за два курси вчительської семінарії. Патріотка. Охоче зв'яже свою долю з старшим кавалером або вдівцем, який хоч чимсь буде нагадувати собою Тараса Шевченка».

Підпис «Оксанка».

В другій замітці ця сама авторка просить дати їй пораду проти ломоти в колінах і штрикання нерва у правій половині лиця. Підпис під цією заміткою невеселий: «Песимістка». Було декілька поштових листівок з короткими надписами: «Большевицької агітки не читав, не читаю і не буду читати». Або без пояснення, просто: «Адресат не приймає». Були й злостиві, як, наприклад: «Забудьте адресу порядних людей». Серед листів і одна газетна бандероль. Львівська націоналістична газетка «Прометей» виступила з критичною статтею на «Волю Покуття». Загальні трафаретні лайки перейшли на конкретну особу, тобто відповідального редактора на прізвище Завадка.

Такої напасті Йосиф таки не сподівався. Розумів, слухайте ви мене, не був аж таким відсталим у своїх поглядах, що політичні партії гризуться поміж собою і обливаються взаємно помиями, але щоб чіплятися до невинних людей? По деяких натяках на особисту адресу Завадка здогадувався, що автор мусив походити з Нашого. Відколи Йосифа Завадку носять ноги по землі, а носять вони його таки довгенько вже, ще ніхто ні в вічі, ні позаочі не обізвав його «вислугачем», «продажною шкурою», «зрадником національної ідеї» і т. п.

Чорним по білому було написано, що Йосиф Завадка колись був чесним, порядним чоловіком, усі його шанували і що це на старість вдарило йому в голову запродати свою совість і честь за пару десяток на місяць. Тим паче, що не було в цьому життєвої необхідності, бо ж Йосиф Завадка, як відомо, отримує пристойну пенсію. Треба бути людиною без честі, щоб на старості літ полакомитися на легкий хліб, забуваючи про своє чесне ім'я.

Завадці кров ударила до голови так, що аж у вухах зашуміло.

Слухайте ви мене, його, що ламаного шеляга не бачив у цій редакції, а ще з своєї кишені докладав до неї (на щітку, на пасту, на соду), обзивали «запроданцем»?

— Ви чого так посоловіли, редакторе? — на свою біду зачепив його Борис Каминецький.

Йосиф Завадка, здавалося, тільки й чекав цього моменту.

— Іди від мене, — перейшов на «ти», хоч на людях старався викати Борисові. — Ти вже мене добре вирихтував! На, почитай, як старого Завадку «запроданцем» обзивають. Мене, мене, — був близький до плачу, — що ціле своє життя ішов рівною дорогою, що ніколи не торгував совістю, мене на старість має якийсь запорток «запроданцем» обзивати? Якби я хотів хрунити, то мій Бронко сьогодні на іншій посаді був би! Слухайте ви мене, говоримо, що українська інтелігенція у Польщі сидить без роботи, а це не так. Це неправда. Кожний інтелігент-українець, кожний український кваліфікований ремісник у ту ж хвилину дістане роботу, та ще й добре оплачувану, якщо змінить метрику. Мій син не дуже там у бога вірить, але метрики він не змінить, аби мав через це й роботи позбутися. Бо таке він виховання вдома дістав. Бо так навчив його батько, а тепер виходить, що той батько шуя, помело, сміття, «запроданець»!

— А ви плюньте на те й розітріть.

— Як то ти мені радиш?

— А так, пси брешуть — наші їдуть. Нічого не робіть собі з того.

— О, ні, слухайте мене, ти, видно, не знаєш ще, хто такий старий Завадка. Я, — говорю тут при Скибі, — буду подавати до суду.

— До якого суду? — спитав Скиба.

Йосиф Завадка не знав, чи його не зрозуміли, чи він не зрозумів.

— До суду, за образу гонору. Слухайте мене, ви не чули, що подають до суду за образу? Чи, може, ви з мене тут смішки робите?

Юлько Скиба не думає робити собі смішки з батька товариша. Він припускає, що старий Завадка міг його дійсно не зрозуміти. Він пояснить:

— Окупаційний суд — нам не суд, товаришу Завадка. Так?

Може бути. Може, для тих молодих, нетерплячих, отих загонистих, як його синок, державний суд дійсно не суд, але ми, стара війна, звикли шанувати державні закони, якою б владою вони не продиктовані.

Добре, згода, польський суд для них не суд, а як бути з особистою честю його, Йосифа Завадки?

— Ви почитайте, як тут змалювали мене, — тиче він «Прометея» Скибі під ніс. — Гадаю, що бодай дамо спростування в нашій газеті. Це ж не урядова, а наша газета. Слухайте мене, бо щось треба з цим робити.

— Не будемо давати спростування.

— Як то зрозуміти, слухайте ви мене? Людину образили, змішали з болотом — і нема права на це? Ні в суді, ні тут, ніби поміж своїми, — ніде не можу я, слухайте ви мене, знайти сатисфакцію?

— Ми не реагуємо на такі речі, товаришу Завадка. Принципово не реагуємо. Забавно то виглядало б, якби ми почали спростовувати все те, що про нас пишуть націоналістичні писаки. То цілої газети було б замало на спростування. Казав вам Каминецький: плюньте на це все, та ще й розітріть.

— Я перепрошую. Я чув, що мені Борис казав. Але я хочу щось спитати. Я розумію: пес бреше — вітер несе, — але інша справа, коли обзивають, ну, організацію, установу, лають ідеологію якоїсь партії, я то все розумію, коли то все гуртом, але коли одне твоє прізвище назвали? То вже зовсім інша річ, слухайте ви мене. Цього вже плазом пускати не можна, я так собі гадаю. Почитайте, як вони мене там «величають»: і «запроданцем», і «вислугачем», і «дурнем». То як це так? Мені плюнули в лице, а я маю обтертися і мовчати?

— Я ж вам уже казав, що відповідати чи спростовувати не будемо… Хай їм здається, що вони вам допекли.

— Та чекайте, хлопці, бо щось так виглядає, ніби ви смієтеся з мене. Як то «хай їм здається», що вони мені допекли? Та що їм має «здаватися», коли в мені жовч тріскає. Я не знаю, це вже мені амінь прийде. Я лише одного не розумію, слухайте ви мене, як це сьогоднішня молодь якось так забайдуже відноситься до справи гонору. Я свого сина такого не вчив. Я не хочу цим сказати, Юльку, що твій тато тебе погано вчив, але мені дуже дивно, що за мода тепер така пішла, що тебе образять, а ти вдавай, ніби тобі ніц. Для мене гонор понад усе. Не має людина честі, то не треба їй жити… Я старався, щоб і Бронко розумів так життя.

Говорить і весь час поглядає на двері, якими може увійти Бронко. «Старий ти став, Йосифе, коли вже до того дійшло, що шукаєш захисту у сина. Шукаю. Хочу просити його, хай втлумачить своїм колегам, що Завадки не вміють жартувати там, де йдеться про честь роду.

Може, нічого більше в житті не проситиму у сина (велика річ для людини, слухайте ви мене, пенсія на старість; ти, Павлино, теж не будеш потребувати невістчиної ласки), але цим разом таки попрошу його, щоб витяг мене з цієї тарапати.

Зрештою, коли з'явиться Бронко, то й хлопці стануть погіднішими до батька свого колеги. Ми, слухайте ви мене, можемо з сином і по тижневі не перекинутись словом поміж собою, але постояти один за одного, ого, то ще вміємо!»

Двері відчинились з лоскотом, але замість Бронка впустили поліцію. Конфіскація номера. Обшук. Заборона дальшого видання газети. Хто тут з-поміж панів відповідальний редактор?

— То пан, панє Завадка? Захцяло сєн пану на старосць політики? А пан вє, же та панська політика пахне криміналем?

Сміється з тебе лайдак у вічі, а ти мусиш мовчати. А що на це твій гонор, Йосифе? Важко тобі, старий? То поклади собі пластир на серце: «Окупаційний суд — не суд». Серце крається дивитись, як акуратно посортовані, позщеплювані, підшиті квитанції, архівні матеріали, кореспонденція (з сьогоднішньою поштою включно) під руками тих барбосів змішуються в одну купку паперів, на яку харкають, яку топчуть, копають ногами, ніби сміття, що стало на заваді. Повитягувані до половини шухляди нагадують щелепи з повибиваними зубами.

Кінець, Йосифе, «Волі Покуття». Газеті амінь тут, на місці, а твоє редакторство закінчиться в тюрмі.

Доредакторувався ти, небоже (а ти не догадувався, бідако, що, крім редакторства, ще й тюрму тобі доля занесла у книгу!). А все через те, слухайте ви мене, що не хотів слухати Павлини, а потягся за молодими. От молоді й вивели тебе, старого, на сухеньке.

Йосифові починає видаватися мало що не підозрілим, у всякому разі, дивним, що Скиба і Борис так преспокійно, так, ніби були до цього і підготовані, сприймають погром у редакції. Виходить, слухайте ви мене, що вони з першого номера добре знали, що газета довго не протягне. А якщо так, то виходить, ні, ви мене слухайте, то виходить, що серед досвідчених молодих знайшовся один старий дурень, який сприйняв серйозно забаву у газету.

Значить, мали рацію сусіди, що підсміювалися у кулак з його редакторського портфеля? А з цього виходить, що мали рацію і їх жінки, які і твоїх курей у їхній шкоді обзивали редакторчиними?

Слухайте ви мене, коли вже сотати нитку з клубочка, то й ремонт приміщення був потрібний, як псові п'ята нога, а як ти, ой дурень, дурень, старався!

А скільки з своєї кишені (щоб не знала Павлина) додав? На соду, на пасту до підлоги, на мило, на олійну фарбу, на мітлу і т. д.

Чекай, чекай, старий йолопе, та то щось на те заноситься, що вся ота затія з легальною газетою була лише ширмою для інших їхніх цілей. Могла це бути, слухайте ви мене, добре замаскована явочна квартира. А чому б і ні? До легальної редакції кожному можна зайти й вийти з неї без підозріння.

Ой бити б тебе, Йосифе, бити. Та чия рука, крім поліцая, підніметься на тебе, дряхлого?

Бронко прийшов, коли вже кінчали писати протокол. Конфісковані книги і папери, обв'язані шнурочками, лежали біля печі.

Бронко не мав відваги глянути батькові у вічі. Бачив лише його черевики й штани до колін.

— Підпишіться, пане відповідальний редакторе.

— То… то… як, Бронку?

Ясний шляк може на місці трафити чоловіка з жалю і злості за таку інфантильну безпорадність старої людини, яка іменується твоїм батьком!

Згадався (як то іноді трапляється з шухлядками у мозку) один епізод з Бронкового дитинства. Колись батько обіцяв йому піти з ним на Монастирську гору пускати звідтіль «орла». Якраз на ту неділю випав дощ. Бронко мав претензію не до неба, з якого ллявся дощ, а до батька, що обіцяв і не дотримав слова.

У Бронка таке враження, що батько, як і він колись хлопчиною, має претензії не так до дійсних винуватців лиха, як до нього, його сина.

Поглузував з себе, як завжди, коли життя надто тісно припирало його до бар'єра:

«Для звершення світової революції, брате, якраз не вистачало, щоб старий Завадка посидів собі в тюрмі».

— Прошу сідати, панно Річинська, — досить неуважно, мало не байдуже підсунув Зоні стільця голова гуртка «Рідної школи». Зоня, за звичкою, не сіла, а присіла тільки, ніби птах, готовий до льоту. Раптом помітила на письмовому столі біля попільнички помаранчеву шкірку і відразу втратила спокій.

Про що свідчить помаранчева шкірка на столі в канцелярії «Рідної школи»?

Від самого дитинства слухає Зоня пісеньку про незавидний матеріальний стан «Рідної школи» під акомпанемент відозв до національного сумління і обов'язку. Все для «Рідної школи», все в ім'я «Рідної школи»: вуличні збірки, жебрацький, негідний засіб, якого сам татко не схвалював (ніколи не відмовлявся кинути їм часом навіть срібну монету в карнавку, але з принципу не хотів, щоб пришпилювали йому значок на рукав), збірки з нагоди весілля, з нагоди хрестин, з нагоди безалкогольних різдвяних свят, не прийнятий лікарем гонорар, даток замість шлюбних повідомлень, рекомпенсата[52] за образу гонору, програний заклад, процент з виграшу на лотереї, збірки в церкві, збірки під церквою, коляда, так звана писанка з нагоди великодня — все це пливло до рідної, отієї бідної своєї школи на утримання українського вчителя, для української дітвори. Про учителів «Рідної школи» говорилось тільки одне з двох: або то люди, яких польська шкільна влада за українські непримиренні переконання позвільняла з державних посад (це стосувалось головне до старшого покоління), або ідейні фанатики, які в діяльності народного учителя вбачали далекосяжне служіння народові. Завжди говорилось про мізерне животіння учителя «Рідної школи». Економісти обраховували, що по державних школах чорнороб краще оплачувався, ніж у «Рідній школі» кваліфікований учитель з вищою освітою, але так і повинно бути. Ідея любить аскетизм. Так вважала Зоня, покійний татко і взагалі всі з його кола. А тим часом голова гуртка «Рідної школи» в такому містечку, як їхнє, дозволяє собі на… помаранчі взимку! Та навіть вона, Річинська, поки що не може дозволити собі на цю розкіш, а він, видно, має можливість купувати помаранчі… Що з цього виходить? Одне з двох: або та одвічна співанка про жалюгідний матеріальний стан «Рідної школи» — облудна брехня, або цей панок зловживає громадськими грішми. Нова прикрість схопила Зоню за серце: чого вона стільки місяців бідувала, очікувала бозна-чого, коли вже півроку тому могла бути учителькою «Рідної школи» і смакувати отакі ласощі, як палестинські, по шкірці видно, помаранчі…

Голова гуртка без виразу й руху, безвидний якийсь чоловік, байдуже чекав. Зоня просто кипіла від тої байдужості до своєї особи. Міг би нарешті запитати, неотеса, чим може він їй служити?

Не вбачаючи іншого виходу, Зоня вийняла з муфти синій службовий конверт і з гідністю поклала на стіл.

— Принесла прохання на посаду учительки в «Рідній школі».

Чоловік (як його прізвище, до біса?) глянув здивовано на Зоню і легенько відсунув конверт від себе.

— То якесь непорозуміння, панно Річинська…

— Ні, — знову підсунула йому Зоня конверт, — не непорозуміння. Я дійсно вирішила працювати в «Рідній школі».

— Та ні, — нечемно перебив її голова. — У нашій «Рідній школі» немає зараз вільного місця. Вас неточно поінформували, панно Річинська.

Зоня закинула голову трохи назад і роздивлялась чоловіка, мов картину.

— Хочете цим сказати, що відмовляєте мені?

Голова зробив невиразний рух плечима.

— Відмовити не відмовляю, бо ці справи вирішую не тільки я. Я, — він почав щось шукати між паперами, мабуть, для того, щоб уникнути погляду Зоні, — скажу вам відверто, панно Річинська, «Рідна школа» — установа всенародна, і працю в ній по справедливості повинні одержувати в першу чергу ті, хто щось дали для народу. Маю на думці одиниці, які працюють для громадськості, — він ніяково почав чухатися за вухом. — Неприємно комусь нагадувати його безідейність, але й оминути годі, коли зайшла мова про посаду в «Рідній школі».

Зоня слухала його з іронічно скривленою губою.

— То, на вашу думку, — тоненько цідила слово за словом, — наш дім замало патріотичний для того, щоб я могла одержати посаду в «Рідній школі»? А що ви скажете на те, — тут урвала риторично, — що мені пропонували державну посаду і я зреклась її?

Прищулила очі і дивилась на людину перед собою згори, чи то співчуваючи, чи то з погордою. Почувала тепер себе вищою від отієї зграї доморослих патріотів! Ніхто, з них тепер (можна не лічити кількох дурнів, які добровільно позрікалися державної посади на початку польського панування в зеленій надії, що Антанта дасть національно-автономну Галичину!) не спромігся на такий виклик!

— Так? — пожвавішав і здивувався голова, але в цьому здивуванні було більше догани, ніж подиву. Злослива смужечка пошнурувала його зморшки під очима. — Якщо так, — відповів сам собі, — то ви дуже зле зробили, панно Річинська.

Він встав з-за столу (це тільки наш русин потрафить: носити латані штани і жерти помаранчі) і пройшов до канцелярії, щоб висипати попіл з попільнички до печі.

— То наше нещастя — отой фанатизм молодих… людей без життєвого досвіду. Фанатизм, прошу я вас, добре під час революції…

Зоня і собі зірвалась зі стільця, ніби щось підкинуло нею:

— То за вашим рецептом, — чула, як тремтить її голос від стримуваного обурення, — я мала б піти в українське село полонізувати, нівечити душі українських дітей, закладати польські установи на селі, організовувати пшиспособєнє войскове[53]… допомагати поліції в пацифікації… — вона просто задихалась, бо в міру того, як викладала цьому чоловікові, усвідомлювала й сама, який подвиг зробила, від якої історичної загрози, від якої політичної чуми оберегла вона українське село.

Голова поставив попільничку на місце, а сам знову почав урядування за столом.

— А ви гадаєте, панно Річинська, що коли ви відмовились від посади, то в даному селі не буде вже учительки? Буде, запевняю вас, тільки полька, яка ревніше за вас допомагатиме шкільній владі й поліції полонізувати село. От бачите, — закінчив повчальним тоном, — в цьому полягає розбіжність між політикою старих і молодих. Ви, молоді, думаєте: «Чим гірше, тим краще», — а ми стараємось по змозі усувати добре зло. Бо може бути так, що доки сонце зійде, роса очі виїсть.

Зоня не мала охоти дискутувати з оцим дурнем. Не цікавилась політикою, як такою. Хотіла учительської посади, бо не хотіла в'язати філє. Як цей йолоп не хоче розуміти?

Вона знову сіла в крісло.

— Я думаю, якщо умовою одержання посади в «Рідній школі» є громадські заслуги, — з іронією заакцентувала останнє слово, — то я повинна б одержати посаду з огляду на заслуги покійного татка.

— Заслуги? — наважився здивуватись той ідіот. — Даруйте, панно Річинська, але мені не відомі якісь спеціальні громадські заслуги блаженної пам'яті отця каноніка, хоч особисто я його дуже цінував, як людину великого, філософського розуму.

— Як? — піднесла голос Зоня. Відчувала, що тіло їй покривається сиротами. — Як?!

Хотіла ще щось сказати, ширше відкрити очі дурневі на велич таткової постаті, якось реабілітувати татка, але… не знаходила відповідних слів для цього.

Заслуги татка перед народом були раз назавжди установленою правдою, що, як догма, не підлягала ніяким сумнівам, істиною, яка сама собою вбивала зародок недовір'я, а тепер, коли цей хамло так вульгарно зажадав від неї фактичних доказів, Зоня… поки що не знає, як йому відповісти. Так само, як колись у дитинстві татко не міг відразу їй відповісти — чому найліпший, наймилосердніший бог дає людям хвороби, голод, війну й смерть?

Але таткові було легше знайти відповідь, бо татко мав перед собою бога й дитину, а вона людину без розуму й серця.

— То тільки ми, українці, можемо так шанувати пам'ять людини, яка горіла найсвятішою любов'ю до свого народу, — сказала холодно.

Чоловік за столом порушився.

— Не перечу, що отець канонік був щирим українцем, але це не заслуга, а елементарний обов'язок кожного з нас.

— А те, що моя сестра заручена з хлопцем, який своє життя присвятив для справи, це теж не має значення? — вимовила цей останній доказ і одразу відчула прикрість.

«Яка підлота», — подумала. Думка ця ні в якому разі не відносилась до її особи. Зоня мала на думці не себе, а обставини, що примушують хапатися навіть за такі аргументи.

— Так, то прикра родинна справа, — сказав на це голова кружка «Рідної школи».

Голова встав (що за брак виховання!) і, ніби даючи тим зрозуміти, що питання вичерпано, заявив: якщо буде вільне місце, то Зоня, напевне, його одержить. Власне, більше, ніж певно, що таке місце буде, бо чоловік одної вчительки, який працює в «Маслосоюзі», переведений до Калуша і вона теж, мабуть, буде старатись перейти туди.

— Але тепер від тих, що йдуть до нас на посаду, польська кураторія вимагає свідоцтва про лояльність… Так… так… вже навіть до нас добираються. Звичайно, не від усіх вимагають те свідоцтво і не зразу, але, в усякому разі, я попереджаю…

— Як? — обурюється Зоня. Вона вважала вже себе членом рідношкільного колективу, і її обурення випливало передусім з почуття загрози власним інтересам. — Як то? — говорила скоромовкою, навіть слина шумувала між губами. — А яке полякам діло до нашої «Рідної школи»? Таж ми самі утримуємо її всенародним, сотиковим оподаткуванням… Не беремо від них ні допомог, ні стипендій, власними силами оплачуємо учителя, будуємо школи, утримуємо бурси… — і, забуваючи, що перед нею людина, яка ці справи знає краще за неї, загорілась і виголосила експромтом зовсім непогану агітаційну промову.

Голова гуртка не перебивав її.

Коли Зоня скінчила, відгукнувся:

— А може би, ви, панно Річинська, замість учителькою, та пішли до нас на організаційну інструкторку гуртків «Рідної школи»?

Хоч Зоні і сподобалось, що хтось нарешті визнав її ораторські здібності, вона категорично відмовилась.

— Ні, дякую, то не для мене. Я не знаю села. Може, і потрапила б промовити на зборах, але поза зборами, в особистій зустрічі з селянами, не пощастило б мені. Я ніколи не жила на селі… не знаю психіки селян, не кажучи вже про звичаї… Крім того… — але іншої причини не висловила вголос.

Крім того, вважала таку агітацію за установу, яка їй дає хліб, чимось несумісним з поняттям особистої гідності. Проте згодилась котроїсь неділі поїхати в Підберізці, село, що віддалене вісім кілометрів від міста.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Зразу, як тільки примостилась на параднім, застеленім барвистою веретою заднім сидженні, відчула Зоня важкість ситуації, в якій знайшлась. Хоч їхала на звичайній хлопській фірі, запряженій у пару шкапенят, чомусь мала переконання, що ніхто з тих, що бачили її, не брали її за сільську учительку.

Була одягнена скромно, але за останніми вимогами моди, а крім того, що головне, вміла тримати себе по-панськи навіть на вистеленій соломою фірі.

З огляду на святковий день на вулиці було багато різного народу. Знайомі Зонині з здивуванням, що було рівнозначне з виявами пошани, дивились вслід фірі, що торохтіла серединою вулиці.

Не могли пояснити собі, що це може означати — Зоня Річинська на простій селянській фірі.

Зоня в душі була рада враженню, яке викликувала у своїх знайомих. Хай ломлять собі голову над черговою загадкою дому Річинських. Юрба і створена для того, аби дивуватись з роззявленим ротом…

Селянин, миршавенький дядько з червоною, поораною глибокими фалдами, як у трухана, шиєю, виявився досить балакучим. Говорив, кліпаючи безнастанно присліпкуватими очима, причому не переставав якось винувато посміхатися млявим, беззубим ротом. Зоні було фізично гидко дивитись на нього, але словам його прислухалась з цікавістю.

Дядько з винуватим посміхом признався, що, відколи живе, оце вперше в житті бачить жінку делегатом. Єй-бо. Вірте або не вірте. Відколи запам'ятав, то делегатами приїздили в село самі чоловіки. Жінки приїздили сюди щось раз чи два на жіночі збори, але бабська політика не входить в рахубу. Раз було навіть так, — зітхнув зловтішно дядько, — що газди не хотіли дати коней по ту делегатку і мусила пішки топати. Вірте або не вірте. От сміху було в селі!

Зоні не була приємною тема для розмови, і вона перебила дядька, почавши випитувати про відносини на селі, бо хоч Підберізці були таки зовсім близько від міста, де жили Річинські, Зоня якось не мала уяви про політичний профіль цього села.

Селянин не давав відвертих відповідей на запитання Зоні, і їй уже починало здаватись, що вона не вміє формулювати запитань, як дядько врешті спитав хитро:

— А пані з якої партії?

— А це що має до речі? — трохи нечемно запитала Зоня і собі. Дядько скліпав очима.

— А, прошу пані, тепер такі часи настали… треба кожному в його дуду грати… ніби для того, щоб не було образи… Дай ми на то… пані з націоналістами тримають… а я при пані… починаю псьочити панину партію, було б пані приємно? Відколи роблю в єгомосця… то вже навчився… делікатності з людьми… гі-гі…

— То в єгомосця такі коні? — аж зарум'янилась з досади Зоня. Мало кого поважала з сільських священиків. Вважала їх за тюхтіїв, позбавлених добрих манер, але почуття станової солідарності не покидало її ніколи. Ганьба для всього священичого стану, аби священик під містом тримав такі шкапи в себе. Хай взяв би собі приклад з стрийка Нестора чи хоч би отця Михайла Річинського. Як же повинно бути в того тюхтія в хаті, як мусить ходити одягнута його жінка і діти, коли коні в нього мають такий вигляд! Коні — це ж обличчя господаря.

— Та де, прошу пані! Коні у нашого єгомосця — гей у святого Іллі… Го-го… хай сховаються пуги самого нашого пана… Вірте або ні… Це мої коні, прошу пані… рахувати, мої власні…

— То єгомосць… то… то… — обурення, що хлюпнуло на неї, затамувало їй слова в горлі. Не свідома, що робить, запхала стебло соломи в рот і гризла його зубами, як живу кістку. От хам! От падлюка! Якби татко жив, то, напевно, та свиня вислала б по Зоню свій фаетон, ще, може, і жінку свою посадив би в нього. Була така хвилина, що Зоня хотіла затримати коні і повернутись пішки додому. Навчила б вона його, як зустрічати делегата «Рідної школи»! І була б так зробила, о, без усякого сумніву, була б так зробила, якби не те, так, якби не те одне, що вона потребувала «Рідної школи» більше, ніж «Рідна школа» її…

— А як до вашого єгомосця приїздять гості, — спитала єхидно фірмана (став їй ненависний разом зі своїм єгомосцем), — то єгомосць висилають по них ваші коні?

— Е, прошу пані, — почухався дядько за вухом, — то щось інше. Єгомосць по паню теж були б раді вислати свої цуги… але то не було б політично… вірте мені або ні…

— Що то значить?

— Бо то так, прошу пані… в нас у селі щось чотири партії… і деруться між собою, прошу вибачення, як свині при кориті… але ніби… всі за тим, аби в селі була «Рідна школа»… що правда, то правда… Хай «Рідна школа» — так ніби кажуть… не буде ні з твоєї партії… ні з моєї… хай буде наша… рахувати, українська… ніби, гей той казав… надпартійна…

— І добре. І так повинно бути, і так воно і є, — авторитетно втрутилась Зоня. Відомість про те, що єгомосць з якихось тільки там дипломатичних міркувань не вислав своїх коней по неї, зразу примирила її з фірманом.

— Ага… ага… тому, якби єгомосць вислали по паню свої коні, то зараз пішло б селом… що пані делегатка тримають сторону католицького союзу… а в нас… то різні є… і радикали, і сільробівці… ніби комуністи, рахувати… можуть собі теє не вподобати… Тому єгомосць кажуть мені оце передвчора: «Поїдеш ти, Федю, по делегата… — рахувати, не знали, що не приїде чоловік… — ти, кажуть, з бідноти… не причепляться до тебе…»

— А люди? З ким же люди тримають? Більшість за якою партією?

— Та то, прошу пані, що значить люди? Пані не знають, як на селі? Рій водять, кажім правду, багачі… а багачі тримають з тими, хто їм більше обіцяє… А біднота, — хитро кліпнув оком, — біднота теж ділиться на «партії»… одна «партія» притакує багачам, бо боїться втратити їх ласку та заробіток в них… гі, той казав… а друга… викрикує на багачів, та ще й відгрожується їм… вірте або ні… це переважно ті з сільробу…

— А ви за котрою партією?

Дядько зіщулився. Хоч їхали чистим полем, все ж повів головою навколо, наче шукав за тим, що може його підслухати:

— Я бідний, прошу пані… і я собі, гі, той казав, так міркую… я поки що з єгомосця живу — кажім правду, — то єгомосця, де треба, мушу підтримувати… бо ніби, гі, той казав — дивись, чий хліб їси… але, якби що до чого… я на той приклад, якби ніби так часи змінились, як ті з сільробу вигукують… то кожний в селі… гі, той казав… може підтвердити, що Федь Безкутий… ціле життя бідний був і тепер… це ніби тільки так дай ми на те для прикладу— його право настало, і йому належиться… те, що іншим, рахувати…

«Ага, — зміркувала Зоня, — чужими руками грань вигортати збираєшся, братику», — її доброзичливість до дядька знову понизилась.

Не мала більше охоти до балачки.

Ниви рябіли медункою і кульбабою. На узліссі горіли дерева яскравою молодою зеленню, що здалека здавалась теплою і солодкою. Зорана рілля парувала мерехтливою, синюватою мжичкою. Над жовтим від латишу полем плив низько лелека. На горизонті викинув золотий хрест і за ним куполи підберізької церкви.

Зоня дістала дзеркальце з сумочки і поправила собі волосся, що розвіялось на вітрі. Поправила трохи і верету, що зсунулась, і знову прибрала сутугу, гордовиту позу.

Підберізці лежали в долині так, що з гірки виднілась рельєфна панорама села. Воно тяглося вздовж головного шляху, так званої Цісарської дороги, і розгалужувалось лише понад береги річки, що здалека здавалась вузькою, як сталевий дріт. Хати були в садках, і, як у кожному селі, деякі домівства були під білою бляхою і з засібними господарськими будинками та прибудинками, а решта під солом'яною стріхою з одним сарайчиком, або притулою, часто без огорожі навіть. Навпроти, відділені тільки громадською толокою, стояли двір у готицькім стилі під червоною черепицею, судячи з дерев, серед молодого парку, і плебанія, розложиста, низька, обведена кругом ганком з претензійними — під дорійські — стовпами напереді.

В безпосереднім сусідстві з плебанією була церква. Зоня трохи здивувалась: село, як видно по хатах, було біднувате, а церква була велика, мурована й покрита новою блискучою цинковою бляхою.

«Значить, церква мала добрих господарів», — подумала Зоня. На майданчику біля церкви, під не розвинутими ще яворами, стояв гурт простоволосих газдів.

Зовнішні стіни церкви на висоту чоловічих рук були обвішані капелюхами, засадженими на спеціально для того вмурованих гачках.

По кількості капелюхів на стіні церкви можна було судити, що газдів більше на майданчику, ніж у церкві. Можливо, спеціально вийшли на повітря, аби краще придивитись делегатові. Самовпевнена поведінка сільських дуків викликала в Зоні неприємний біль в околиці діафрагми.

Щастя, що фіра скрутила на плебанію, заки Зоня встигла порівнятись з ними.

З хати вибігла низенька, широка, в дечому схожа на будинок плебанії, досить неохайна (перкалева сукенка була запнута тільки до половини пазухи), червона на обличчі, з жовтою, як шафран, косою їмосць.

— А… а… прошу… прошу… — Замість простягти, вона сховала руки поза себе, витираючи їх об спідницю. — Прошу ближче…

Зоня не квапилась досередини. Маленькі, забиті квітами у вазонках віконечка на плебанії не заохочували до нутра дому.

— Дякую, може, піду до церкви, — відпрошувалась Зоня. Вважала, що своєю присутністю в церкві з'єднає собі людей, але їмосць замахала руками:

— Та бійтесь бога, не робіть цього! Всі вас пооглядають там — і для кого будете ще цікаві на зборах?

Зонина нехіть перед плебанськими кімнатами справдилася. В кімнатах було темнувато, незважаючи на гарну погоду, вікна були щільно позамикані. По кімнатах, куди проходила Зоня, всюди пахло засушеним пісним пшеничним хлібом і воском. Підлоги були нерівні, але чисті, аж жовті.

їмосць посадила Зоню на старомодний, з химерними ніжками фотель:

— Може, пані оглянуть наші родинні альбоми, заки я впораюсь у кухні?

Зоня хотіла б пройтись за той час по городі, де починали вже бриніти перші троянди.

Фотографії в плюшевих, облізлих від часу альбомах нагадували Зоні ті самі типи, що їх бачила по всіх родинних альбомах Річинських.

«Не дивно, — міркувала собі, — люди в тих часах жили однаковими інтересами, однаковісько одягались, тому і утотожнювались навіть обличчям…»

Обід готовиться у їдальні при кухні. До салонику, в якому оглядала фотографії Зоня, долітав звідтіль дзенькіт посуди і столових приборів. Здогадувалась, що їмосць готовить в її честь парадний обід з обов'язковим курячим бульйоном з локшею і сиряниками. Приготування до обіду тривало довго. Служба божа в церкві теж. Зоня двічі вже переглянула альбом. Перейшла очима, відповідно оцінюючи, кожний предмет у кімнаті. Занавіски на вікнах були нові, модні, призначені для міських широких вікон і тому трохи смішили при цих вируділих, об'їдених міллю портьєрах.

Перський килим на стіні, напевно, давно відсвяткував сто років з дня свого випуску в світ. Рисунок на ньому вже зовсім розплився, кольори злились в одну масу, але всякий, хто розуміється на того роду речах, віддасть йому належне.

Фотелики і канапка бідермаєрського стилю не гармоніювали з столом. Мабуть, для того був він прикритий, як у ресторані, довгою, сливе не до землі, скатертю.

На стіні, побіч статечної пари портретів жінки в старомодному очіпочку і священика з старовинним обличчям, висіла велика, насправді по-мистецьки виконана фотографія, на якій зафіксовано молоду тенісистку під час гри. Напруженість ситуації, динаміка руху, зосереджена воля відбились на обличчі і в цілій постаті дівчини, як у дзеркалі.

«Колотнеча поколінь», — пригадала Зоня заголовок недавно прочитаної статті в «Літературно-науковому віснику».

Нарешті в їдальні запанувала тиша, а до салоника увійшов отець Йоанн.

Зоня знала його з міста. Зрештою, був на похоронах покійного татка. Був високого росту, злегка пригорблений, з гарним, але неприємним своєю поволокою бісової хитрості обличчям чоловік. Говорив він притишеним, акуратним голосом, нічому не дивуючись.

Зоня згадала, що про отця Йоанна говорив покійний татко. Сміявся, що отець Йоанн торкається життя через рукавички, тоді як його жінка голими руками жне кропиву. Всі неприємні справи, всякі конфлікти з парафіянами, всякі непорозуміння з податковим урядом, з учителями в місті, де вчилося шестеро дітей отця пароха, контракти і торги з купцями полагоджувала сама їмосць.

Отець Йоанн увійшов у салоник елегантним, вальсовим кроком і галантно склонився перед Зонею.

— Дуже мені приємно повітати паню у моїх скромних порогах… хоч, — він відкашлявся для пристойності, — мої парафіяни трохи здивувались, як побачили, що на сьогоднішні збори делегатом буде женщина… але це добре… будуть приємно розчаровані… при ближній зустрічі… з панею…

Цей незграбний комплімент, на диво, не вразив Зоню, а, навпаки, війнув на неї приємним вітерцем, що освіжив її на мить. Усміхнулась у відповідь отцю Йоанну, а той підніс їй портсигар.

— Звідки отець знають, що я покурюю потроху? — спитала кокетливо.

— Тепер майже кожна елегантна дама курить…

Під час обіду (який складався, як Зоня й припускала, з курячого бульйону з локшею і т. д.) за столом сиділи чомусь тільки отець Йоанн і Зоня удвійку: для їмосці стояло накриття на столі, але вона не знаходила часу присісти. Примощувалася тільки, як сорока на кіл, і знову схоплювалась і вибігала кудись у господарських справах.

За обідом, після того як випили по чарці минулорічної вишнівки, отець Йоанн, шануючи в Зоні більше суспільного діяча, ніж принадну жіночку, став ділитись з нею своїми політичними спостереженнями.

Зоня з задоволенням ствердила, що отець Йоанн непоганий дипломат. Він жодного разу не назвав, як це мав у звичаї стрийко Нестор, хлопа гадиною, з якої треба тільки шкуру лупити і наслуховувати, чи ще дихає. Ні, він навіть своїх противників серед парафіян делікатно називав збаламученим елементом, якому треба відчинити очі на істину. Не ниючи, з достойністю жалівся перед Зонею, що життя на селі стає щораз то більш нестерпним.

З одної сторони, консисторія[54] ставить свої суворі вимоги, — отець Йоанн знову закашлявся по-салонному, — сьогодні не можна їх інакше розуміти, як хто не з Римом, той проти нього… особливо в цей апокаліпсичний час, коли стільки людей на земній кулі дає першенство матеріалістичному світоглядові; а з другої сторони, ті невігласи з ліберального табору роблять йому докори, що він відриває від національного грунту церкву і латинізує її… До того ще комуністична зараза почала ширитись в селі так, що стало зовсім туго.

— А я мушу лавірувати якось, як то кажуть, поміж дощ… Мій принцип — зо всіма жити в згоді… Бо, як сказано у святому письмі: «Не знаєш ні дня, ні години». «Рідна школа», на мою думку, повинна об'єднати все село… Попробуємо, попробуємо, — він, проти етикету, встав з-за столу і заходив по кімнаті навколо нього. — А якби вони й тут хотіли нам покеринити, тоді…

До їдальні без стуку увійшла присадкувата дівчина з червоними, як у лелеки, ногами.

— Де їмосць? Іван Сливка прийшов годити похорон…

Отець Йоанн прискочив до дівчини і випхав шорстко її за двері:

— Іди… іди… я зараз там прийду…

— Вчить її жінка, вчить і не може навчити, — звернувся з вибаченням у сторону Зоні, — пані ласкаво дарують… Я зараз, — замкнув за дівчиною двері, потім нервовим кроком вийшов.

Зоня і собі встала з-за столу. Обід не смакував їй. Недостача світла в кімнаті дразнила їй нерви. Ліворуч від входових головних дверей вели вузькі, в половину зросту чоловіка, двері на сонцем визолочену веранду. Зоня пхнула ті двері. Вони заскрипіли на завісах і при невеличкім зусиллі пропустили Зоню на засклену, з кількома вибитими шибами веранду. В кутку, біля немолочених головень конопель, стояв запорошений, як видно, ще з минулого літа не уживаний лежак. Зоня, струснувши хустинкою порох з нього, лягла на лежак, закинувши руки за голову.

Нарешті хвилина відпочинку!

І власне, звідси стала мимовільним свідком торгу, що відбувався між Іваном Сливкою і їмосцею. Зоня здогадалась, що їмосць навмисне вивела Сливку за вугол хати, аби Зоня нічого не почула.

— Двадцять п'ять і ягничку. Це так, Іванцуню, вже як для покійника. З кого іншого взяла б я більше… правду кажу…

— Нема звідки, їмосць. Вірте мені, що на господарську труну не маю…

— Ей, труна… Труна все одно зогниє в землі… тіло може обійтись без труни, а душа без божого благословенства ніяк…

— Не можу, їмосцечко… Говорю до вас по-людськи, що не можу, то не можу…

— Дасте п'ятнадцять, Іванцуню, і господь з вами…

— І п'ятнадцять не маю звідки взяти, їмосць… Як собі хочете… Знаю тільки те, що тата поховати мушу… Як єгомосць не схочуть — прийдеться самим у землю загортати…

— Як то — самим? — підскочив зразу жіночий голос. — Без священика? Без бога, Іванцуню? А я і не знала, що ти тим вітром підшитий…

— Мої кишені вітром підшиті…

— Не викручуйся, Іване, не викручуйся… Якби в тебе були добрі наміри, то ти сказав би: «В мене нема готівки, але я вам чим-небудь відроблю, їмосць». А ти зразу — улаштувати похорон без священика… А ти знаєш, хто в нашому селі хоронить без священика, правда, що знаєш, Іванцуню? А торік, як була засуха, єгомосць дали тобі три корці бульби і півкорця жита на відробок? Дали, Іванцуню? А ти знаєш, що як ти поховаєш тата без отця, то даси поганий приклад для інших і тим нашкодиш святій церкві більше, чим гадаєш собі? І як ти потім гадаєш висповідатися з такого гріха?

— А що мені робити, їмосць? — примиренніше спитав мужський голос. — Що мені робити, коли нема злотого за душею? Тіло стояти не може…

— А може, жінка має полотна або повісма… хай принесе, а решту мені в городі відробить… таж ми свої люди, Іванцуню…

— Повісмо, може, має, але полотна нема, бо діти з голими черевами бігають… А щодо того, аби відробити, то може прийти. Чому ні?

— Але я одне хотіла б заздалегідь вимовити собі, Іванцуню. Робота в моїм городі на її харчах… і хай з дітьми не приходить… бо в мене і пес, і гусак…

— А що їй робити з тим грудним, їмосць? Замкнути в скриню на той час, чи що?

— Хай старшенькі доглядають його…

— Старші до школи ходять, їмосць…

— До школи! Як вас стати, Іванцуню, дітей у школу посилати, то винно вам стати і на няньку… То… може, почекаємо з тим відробітком на вакації, Іване…

— Бійтесь бога, їмосць, та по Петрі треба буде про хліб думати… Як влітку не зажнемо… то взимку хіба зуби на клин… Почекайте, їмосць, осені…

— Як маю до осені чекати, то і ви, Іванцуню, побійтесь бога і приведіть бодай ярку… бодай тим заспокоїть душечку покійного тата…

— Та що вже маю з вами робити, їмосць? Хай буде вже по-вашому…

— Не зі мною, Іванцуню, не зі мною… то не світські, а божі порахунки…

Зоні робилось до нуду несмачно від цього діалогу. За жодну ціну не хотіла, аби домашні здогадались, що вона була мимовільним свідком. Перечекала, аж Іван вийшов за ворота, а тоді сама дверима через веранду пішла в город.

Отець Йоанн застав її в пасіці.

— А я шукаю за вами всюди…

«Який ти хитрий, — думала Зоня, націлюючись очима на його красиве, але так мало принадне обличчя, — ти перетворив свою «кращу половину» на громозвід, яким спливають з тебе людська обмова і прокльони… а сам ти виступаєш перед своїми овечками чистий, як у снігу викупаний…»

Вдома Зоня не бачила таких сцен. Всі таємні таткові інтереси, що запевняли їм достатнє життя і давали моральне право ставити себе понад інших, творились десь далеко поза їх домом, може, навіть на іншій планеті. Жінка і діти були ізольовані від них.

Зараз по вечерні Зоня пішла на збори. Умовились, що отець Йоанн піде перший до громадського дому, а Зоня щойно пізніше зайде туди, аби не виглядало, що піп привів свою делегатку.

Коли Зоня увійшла, то зала була по стіни наповнена людьми.

Перші три лави спереду займали статечні газди, в писаних кожухах та сердаках, по-міському підстрижені, в купних штанах, себепевні, повільні в рухах і словах.

За ними сиділи й стояли бідніше приодіті чоловіки, а за ними вже жінки, декотрі з малими дітьми на руках. Парубки і дівчата товпились позаду. Повітря в залі було млосно-важке від задухи погано провітрюваних святкових кожухів і застарілого масла теж святково причесаних голів старшого газдівського покоління.

Зоня, притримуючи напарфумовану хустинку біля носа, вийшла на сцену. Чоловік, якого обрано головою зборів, повідомив зал, що з міста приїхала пані делегатка і буде балакати про потребу організації гуртка «Рідної школи» в селі.

Голова зборів, на думку Зоні, скидався на репатріанта з Канади. На ньому був нетутешнього покрою широкий, значно ширший за його форми тіла костюм у грату[55] і яскравий, наче здерта шкіра з папуги, галстук.

Стягнувши брови, Зоня поступилась двома кроками вперед, до залу. Була трохи збентежена тим, що зал не зустрів її оплесками. В третьому ряді, на самому крайчику, помітила дядька, що сьогодні привіз її з міста. Посміхався до неї (що за фамільярність!) беззубим ротом, але привітати пані делегатку оплесками і йому ані снилось.

«Хами неотесані», — подумала Зоня і начеб замкнула очі на них. Перестала існувати для неї вся ота темна, тупа, смердюча маса. Говорила до своїх уявних слухачів і тому зовсім не звертала уваги на те, що дядьки виходили і входили до залу, що попхекували діти, хихотались парубки з дівчатами… Могли робити, що їм до вподоби, а вона бачила перед собою слухачів, що з жадністю ловили кожне її слово і сприймали в себе, як причастіс.

Свою промову Зоня почала в історичному аспекті. Відбившись від Івана Котляревського, через «Руську трійцю» в Галичині і царський указ на Придніпрянщині, боротьбу за український університет у Львові і смерть Адама Коцка за австрійських часів, через липові плебісцити у справі державних народних шкіл з українською мовою викладання вона остаточно дійшла до джерела наших днів «Рідної школи».

Розгорнувши блокнот, Зоня шпурнула цифрами, як з рога достатку. Слухачі дізналися, скільки тисяч українських дітей пригорнула «Рідна школа» у своїх народних школах, гімназіях, вчительських семінаріях, промислових курсах. Скільки в «Рідній школі» власних шкільних приміщень і скільки треба ще побудувати. Яку суму зуживає «Рідна школа» на утримання своїх шкіл і вчителів і скільки в неї боргів. Скільки тисячам безробітних українських вчителів «Рідна школа» дала працю і яка цифра безробітних вчителів чекає на цю працю.

Скінчивши з цифрами, Зоня вдалась до патріотичної поезії. Почавши від Шевченкового «Чужому научайтесь, свого не цурайтесь», вона прочитала на тему «Рідної школи» патріотичний віршик невідомого поета з дитячого журналу і закінчила знову-таки Шевченковим «І неситий не виоре на дні моря поля». Але, зміркувавши, що ця алегорія може бути замалозрозуміла, додала ще з пам'яті «Встане правда, встане воля» — і на цьому закінчила свою промову.

Зала відгукнулась спершу слабими, а потім сильнішими оплесками. Було так, що частина слухачів, яка трохи задрімнула, пробудилась від перших оплесків і, аби замаскувати свій сором, непритомно затарабанила в долоні.

Рівночасно з тими, що, здрімнувшись, пробудились, повернулася реальна дійсність і Зоні. Вона не блукала тепер очима по вікнах і стелі, а подивилась відкрито на залу.

В одну мить дійшла до висновку, від якого самій стало страшно. За той час, що вона перебувала в патріотичному екстазі, половина, щонайменше, чоловіків вийшли з зали, а їх місце зайняли нові, не по-тутешньому одіті люди. Залишились незмінно жінки, яким діти заснули на колінах, а матері, охороняючи сон своїх малят, самі скімнули біля них.

В лівому кутку зали, серед збитого гурту хлопців, здалося Зоні, що пізнає одного нашівського друкаря, хоч міг це бути тільки хтось до нього подібний.

Проте й однієї подібності вистачало Зоні, щоб з'ясувати собі, що в залі появились комунізуючі. «Почнуть провокаційну дискусію зо мною, і я пропала».

Спересердя, що не може в даній обстановці безпосередньо вилляти свою злість на організатора зборів — пароха, почала непристойно гризти нігті.

«Як же ж можна так, — картала його в думці, — організувати збори і — знаючи, що твориться кругом, — не забезпечити ударної групи однодумців… Кози вам доїти, отче, а не політику робити».

Отець Йоанн саме підступив до Зоні.

— Перестаньте кусати нігті… не показуйте, що ви їх боїтесь… Спокійно, прошу вас, спокійно, я зараз все уладжу.

— Чорта вже уладите, — вихопилось в Зоні, і вона з перестраху прикусила губу. Отець парох тактовно вдав, що не розчув репліки панни Річинської.

Вийшовши поперед стола на сцені, о. Йоанн заговорив роблено бадьорим, трохи не своїм голоском:

— Шановні члени читальні й тут присутні гості! Пані делегатка прочитала нам гарний реферат про те, як наш многостраждальний український народ боровся за нашу рідну, всім нам дорогу українську мову. Всім ясно, і нема про що дискутувати. Нам треба лише подякувати пані делегатці за її безкорисний труд і в мирі розійтись додому.

— А що буде з гуртком «Рідної школи»? Та ми мали ниньки закладати гурток «Рідної школи», аби наші діти вчились в рідній мові і боролись за неї, як говорила пані делегатка.

Вихопився той самий беззубий дядько, що привіз Зоню в село.

Отець парох скреготнув зубами, що аж Зоня почула. Сам на сам, може, заїхав би тому мудрагелеві палицею по плечах, а тут мусив опанувати себе й відповісти гречно:

— Іншим разом, Федю, іншим разом закладемо гурток, а тепер пані делегатка поспішають, щоб ще в однім селі прочитати реферат…

— Скатертю доріжка! — вигукнув хтось з лівого кутка зали, де привидівся Зоні (а може, й ні!) нашівський друкар.

— Ходім… ходім… не треба затримуватись, — наглив отець Зоню, майже попихаючи її до виходу.

Надворі кинулось Зоні у вічі, що мужчини, які правдоподібно покинули залу під час її виступу, тепер знову почали протискуватись досередини.

— Що тут діється, прошу отця? Я нічого не розумію! Чого вони знову пруться до читальні? Адже збори закінчились.

— Ходім… ходім, — не переставав підганяти Зоню, — дома про все поговоримо. Дякуймо богові, що й так нам обійшлося.

— А що могло бути? — Зоня дійсно не розуміла, яка небезпека могла їй грозити. — В чому річ, кінець кінців?

— Могли, — отець парох дивився у землю, — могли… затарасувати входові двері й вимагати дискусії на тему діяльності головної управи «Рідної школи».

— Но, і що? Ми з вами не дали б собі ради з купкою тих неуків?

— Не дали б, повірте мені, що не дали б. Річ ще й в тому, що то — не неуки, а підкуті на всі чотири ноги… кваліфіковані… з масою контраргументів оратори.

— Виходить, — не здавалась Зоня, — що найсильніший аргумент в боротьбі з комунізуючими — це втеча, так? Прошу мені відповісти: так?

— Не втікати, панно Зоню, не втікати, а уникати нагоди для сутички, яка могла б в якійсь мірі нанести ущерб нашій власній гідності чи справі, за яку ми заступаємося…

«Чи вмер Данило, чи болячка задавила», — подумала Зоня, але змовчала.

На приходстві їмосць чекала з традиційною попівською кавою з солодкою сметанкою і бабкою з родзинками. Знервована Зоня попросила для себе міцної чорної кави без цикорію.

— Прошу мені пояснити, — вона свідомо послуговувалась цією чемностивою формою, аби якось знейтралізувати свій нетактовний вибух у читальні, — бо я далі нічого не розумію. Чого чоловіки повиходили з читальні? Вони хіба знали, що появляться комуністи, й боялись дискусії з ними?

— О, коби вони боялись, — звів отець Йоанн руки до неба, — то було б ще добре! В тому і все лихо, що мужичня лише чекає нагоди, щоб подискутувати собі «з товаришами».

— А про що вони дискутують?

— А про що сьогодні, збаламучений большевицькою пропагандою, може дискутувати наш мужик? Тема завжди одна й та сама: як вони незабаром ділитимуть поміж себе панські та попівські лани…

Примирливий, опортуністичний настрій отця пароха наново рознервував Зоню.

Свідомість власного безсилля і той факт, що вона, як її називають дома, адвокат у спідниці, не зуміла провести зборів на селі, відбирали їй охоту не тільки до їжі, а до життя взагалі.

Перший раз виступила в ролі громадської діячки, і — на, маєш: така образлива невдача!

— І чого я взагалі приїздила сюди? — спитала, наче з претензією за витрачений час.

Отець Йоанн зрозумів Зоню так, що вона не знає тепер, як виправдати свою поразку перед нашівським рідношкільним начальством.

— Нічого, панно Зоню, нічого… Я напишу все, як було, і ви ще раз приїдете до нас. Але ми вже не будемо скликати загальних зборів, а згідно закону зберемо довірочну нараду. Тоді заложимо гурток «Рідної школи» і подбаємо про те, щоб до його правління ввійшли самі свої.

— А де ж ті свої у Підберізцях? Я щось їх не бачила в залі.

— Були, панно Зоню, були, але як побачили, що стільки комуністів понаходило, то розбрелись хто куди… Знаєте, тепер такі часи… що ніхто не хоче зв'язуватись з тими галабурдниками… Добре, що так сталося, як сталося… Прошу пити, бо кава стигне…

Щораз менше подобалась Зоні позиція пароха села. Вона знову утверджувалась в тому, що сумнів, чи, краще, підозріння, яке виникло в неї після смерті татка, не без підстав. Люди її кола живуть більше ілюзіями, чим реальними планами на майбутнє, — настільки те майбутнє видається їм безперспективним. Якась кошмарна гра в цю-цю бабки з життям. І чим вона закінчиться?

Взагалі-то настрій в Зоні був препаскудний, що вловила навіть заклопотана хатніми справами їмосць.

— Чогось панна Зонця сьогодні без гумору. Може б, ще філіжаночку кави?

— Дякую. Але якщо маю бути щирою, то замість кави воліла б я чогось міцнішого.

— Але ж прошу дуже, — кинувся єгомосць із звичністю вишколеного гарсона, — чим можу служити? Старка, рум чи коньячок?

Зоня вибрала останнє.

На вулиці Вузькій (саме, де притикає до неї пільна, обросла терням стежина) в ніч з восьмого на дев'яте червня пролунав постріл.

Поцілена в потилицю людина змахнула руками, похитнулася й упала ниць, загороджуючи собою третину вузької вулички.

Поціл був точний. Смерть прийшла моментально.

Людина лежала непорушною брилою, тільки кров у ній ще струменіла, стікаючи з дірки в черепі і поволі в'язнучи в густому поросі.

Собака з найближчого двору занюхав нагнаний вітерцем запах свіжої крові і завив з тоски, що ланцюг не пускає його з місця.

Першою особою, що наткнулася на трупа, була гожа, в тілі молодиця з нашівських міщан. Її врода мала всі атрибути жінки-демона з провінції. Білошкіра брюнетка з довгим носом (який на старості літ уподібнить її до портретів баби-яги), вона мала вульгарний, у повному зубному комплекті рот і великі безсоромні очі, якими стріляла по чоловіках без розбору і милосердя. У слові була по-фарисейськи скромна, що, розуміється, додавало ще більше пікантності її кокетерії.

Зрештою, ми ще зустрінемося з цією кралею. Лише коли у розмові з вами пані Янова (у метриці її чоловік має «Іван») стане розводитися на тему загального падіння молоді, зокрема подружньої вірності, то не дайтеся збити з пантелику, а повірте нам, що це та сама особа, що в ніч з восьмого на дев'яте червня поверталася від коханця і (треба такої неприємності) наткнулася на вулиці Вузькій на трупа.

Запнута у старосвітську турецьку хустину (тепер уже не виробляють таких), вона могла б пройти й невпізнана, якби не подзвенькіт кованих у срібні обручки венеціанських коралів та циганських золотих ковтків[56].

Виснажена коханням, вже засинала на руці в любовника, коли згадала, що чоловік її повертається сьогодні винятково не о дванадцятій вполуднє, як завжди, а о другій вночі.

Тепер дріботить темною Вузькою, попутана хустиною, що б'є їй тороками по литках, безстрашна у своєму великому страсі, витверезіла з любовного похмілля, маючи одне на тямі, аби встигти перед чоловіком дістатися до хати. Аби огріти постіль, заки він постукає у шибу вікна.

У душевному безладі то бубонить молитву до матері божої неустаючої помочі, то клене свій дурний розум, що дав їй так забутись.

Коли людина спішить отак шалено, то в неї, крім того, що трусяться руки й ноги, ще й з зором твориться щось неладне. Від нервової сльозинки полуда спадає на очі. На кілька кроків перед себе не бачить нічого.

Стягнула хустину на стегна, біжить, аж копотить за нею, безпритомна, сліпа, і небагато бракувало, щоб загачила[57] об трупа. Коли ж придивилася, що темно-сіре впоперек дороги — то людина, скрикнула, затулила долонею рота (начеб це могло завернути вигук) і кинулася вбік. Якраз на зарослу терниною стежину, де, можливо, чатував вбивця на свою жертву, заки поклав її трупом.

Чомусь відразу стукнуло її по мозку, що той у пилюці неживий. Мусило занести кров'ю, а може, й ногою наступила на темні драглі. У всякому разі, замість держатися битої дороги, метнулася у терня, зачепилася хустиною і — закам'яніла.

Пропала.

На тернині залишиться шматок червоної матерії, якого вона поночі не зможе знайти, а вранці поліцейські приведуть собаку, дадуть понюхати катранчика, і він запровадить їх аж на її подвір'я.

Мати божа, радь, що робити, бо пропадєніє!

За хвилину-дві чоловік повернеться додому, не застане її в постелі, обійде хату, горище, пивницю, загляне до стайні, до курника, а потім підніме гвалт, побудить сусідів, почнеться суматоха…

Червона нитка, як оте перекотиполе в байці, видасть її гріхопадіння.

Після скількох-то гріховних ночей приносила вранці в церкву свічки, ліпила їх перед іконою матері божої неустаючої помочі, дякувала святій за чисто жіноче зрозуміння, що дотепер не видала матінка її негідні вчинки. В сльозах покути клялася, що це — востаннє. Після цих високих перепросин ставала на коліна перед загратованим віконечком сповідальниці і ще раз, вже не так сердечно і детально, вилущувала свій гріх перед старим, про якого відомо було, що він приглухуватий, священиком.

Після причастя виходила з церкви чиста на тілі й душі, наче після купелі у Пруті, аж до наступної спокуси.

І знову плакала, каялася, і знову сподівалася на безконечне милосердя матері божої неустаючої помочі.

Та цим разом, видно, увірвався терпець наймилосердішої з милосердних. Настала година відпокутувати свій плюгавий гріх.

Відпокутувати? А чи вона відмовляється від покути, матінко божа? Все, найсвятіша, наймилосердіша, найдобріша, все вали на мене, лише захисти від сорому перед людьми. Захочеш — заприсягнуся зараз перед цією мертвою людиною, на свої очі, на муки твого найдорожчого сина, на ясне сонце на небі, на святу земленьку, що вже ніколи-преніколи не уляжу спокусі. До кінця днів своїх оминатиму його, як заповітреного. До кінця своїх днів не дозволю собі на чарку медку, ні на веселу пісню, ні на яскраве плаття. Познімаю з рук і шиї оці брязкальця, а замість їх накладу чорні чотки. Забуду всі дороги, крім тієї, що веде від дому до храму божого. Все-все, що накажеш, матінко божа, лише ще цей один раз-разіський вибав мене з біди.

Знак тому, що сердечна молитва грішниці дійшла до небес, а може, ще й тому, що багато людей спить в цю пору і святі вгорі не такі перевантажені проханням вірних, бо матінка божа зсилає Франі спасенну думку добратися до хати не дорогою, а городами: зняти черевики, щоб собака згубила слід, а там кукурудзами, а звідтіль на левади через потічок і просто в свій садок.

І коли вона валить чужим городом (крихке кукурудзяне листя з хрустінням обломлюється, тільки торкнутися його!), приходить їй на думку, що нічого гіршого не могла зробити, як пуститись босими ногами по пухкій землі. Боже мій, залишає не лише слід десятьох пальців і двох п'ят, але ще й стелить собі дорогу стратованою кукурудзою.

Бичована страхом, вискакує на вулицю знову (господи, як це скоїлося, що вона недалечко свого дому), взуває черевики і біжить, придержуючи рукою ті нещасні брязкальця на грудях.

Перед брамою свого дому знову знімає черевики, щоб не зацокали на кам'яних плитах (ану чоловік уже в хаті!), і потихеньку, обійшовши хату, добирається досередини через задні двері.

Пані Франя мала велику ласку в королеви небес.

Чоловіка не було дома, хоч і вибила година його повернення.

Витерла наборзі, чим попало, ноги, шуснула у вбранні під ковдру і… насамперед дала вгомонитись страхові в собі.

Часину полежала, аби просто серце почало нормально битись. Потім роздягнулася, розпустила, як звичайно на сон, косу, зогріла і чоловічу половину постелі, як мала у звичці, продрімалася навіть, а чоловіка як нема, так нема.

Нагло її зморозила страшна думка: а може, той убитий посеред дороги — то її чоловік?

Ох, чому не придивилася йому ближче? Навіть не може сказати, в чому був одітий.

Вже готова знову одягатися і бігти на вулицю Вузьку (з чоловічого дому вийде, а не з постелі коханка), коли розсудок здержує її, ніби хто осіпнув за спідницю: за що мав би хтось відбирати життя її чоловікові? Кому міг він, скромний залізничник, стояти на заваді?

Ні, не може такого бути, — проганяє від себе страшну, безумну думку, — її Ясьо… живий і здоровий, а тамта смерть — чиєїсь іншої жінки нещастя. Вона, Франя, непричетна до неї. Вона взагалі поняття не має про те, що на вулиці Вузькій вбито людину. Звідки мала б про це знати? Адже звечора поклалася в постіль і дожидала свого чоловіка з роботи…

От зараз і Ясьо надійде. Тільки що не чути цокоту його кованих обцасів по кам'яних плитах, якими викладена доріжка від брами до ганку.

Може, відпроваджував когось з товаришів зміни та й стоїть з ним на роздоріжжі, докурюючи цигарку. А можливо, затримав його для чогось черговий по станції, як то уже було раз, коли переходили з зимового на літній графік. Годно бути і таке, що трапилась якась тяганина з безбілетним пасажиром. Понаплоджувалося тепер різної батярні[58], охочої заяцювати по залізницях.

Та все ж таки де Ясьо?

За вікном починає мутніти. Скоро з того сизого, передранкового туману зачервоніється Монастирська гора, а на мості задуднять вози.

Відкинула ковдру, вискочила з ліжка, бо несила було довше лежати. І добре, що схопилася, бо щойно тепер замітила, що спідниця на бильці крісла вся у реп'яхах.

Прибралася, пригладилася, обслинила зашкарублі губи, перехрестилася і вийшла надвір.

У сизому холодному світанкові ніч танула перед очима. Божі ліхтарики — зірки — гасли одна по одній. В місці, на чубчику Монастирської, звідки сходитиме сонце, закривавився крайчик неба. Місяць на небі зблід і став прозорим, ніби з бібули[59]. На сусідських дахах, на листках капусти, на лавці біля вишні, на павутині поміж галузками порічок, на низькій щетині кінського рум'янку, на подвір'ї біліє срібляста роса.

Свіжо. Холодно і — пусто.

Люди ще сплять.

Бабина казка. Аби чимсь зайнятись, іде Франя відчиняти курник і будити курей: «А уш… а… уш!..»

Сполошені, сонні кури позіскакували з бант і, не знаючи, що діяти о цій порі, почали чубитись поміж собою. Між розсварених жінок вмішався півень, наробив галасу, дав прочухана одній-другій, що попалася ближче під дзьоб. Тоді, пожуривши незгідливих, злопотів крильми, вискочив на пліт і, розпростерши свої пишні зеленкувато-сині крила, закукурікав на всю Мнихівку.

Дурна затія з курми подіяла заспокоююче на Франю. І в гадці не мала тепер, щоб той мертвий на Вузькій був її Яськом. Коли б, сохрань боже, притрапилося яке нещастя з її чоловіком, то до цього часу вже десять разів дали б їй знати. Залізниця має свої телефони та різні телеграфи, а на станції в Нашому немає людини, яка б не знала, де живе Качуровський, який недавно оженився.

Тим більше, що їх дім новий і виділяється серед довколишніх халуп, наче молода серед вінка дівчат.

Певна була, що чоловік її живий, лише палила її цікавість: де він тепер? Коби хоч знати: чи в Нашому, чи десь далеко від нього?

Передчуття не завело Франі. Її чоловік був живий і здоровий. Саме в тому часі, коли вона побивалася в думках за ним, він сидів на лавці у приміщенні чергового поліцейської комендатури.

Випадковим збігом обставин він був другою, а для поліції першою особою, яка побачила трупа на вулиці Вузькій.

Повертався він перед другою вночі додому, коли посередині вулиці Вузької, якраз у тому місці, де починається стежка в поле, побачив, що щось бовваніло посеред дороги. Спочатку взяв оте невиразне за стовп. Буває, нікуди правди діти, що возять з тартака дерево на фільварки і «гублять» на умовлених місцях, а з ким домовлено, той і знаходить «згубу».

Коли підійшов ближче, — повинен чесно визнати, як годиться свідкові, що якраз на ту пору місяць зайшов за хмару, — побачив людську голову і розкинені хрестом руки.

Людина!

Перший відрух був допомогти лежачому. Кинувся до нього, але, заледве діткнувся голови, відразу зрозумів, що тамтой мертвий. Для впевненості повів рукою по обличчі. Було холодне і стужавіле. Стало моторошно. Оглянувся позад себе. Ні знаку живої душі, ні одного світелка, як далеко око сягає.

Що діяти?

Обійти труп і податися додому, як би нічого не здибав і не бачив. Хто буде знати, хто видасть його, коли навкруги ні знаку живої душі? Тим більше, що вбитий не нагадує йому нікого з нашівців. Та й вбивство, видно, не з грабунковою метою, як свідчить годинник на руці покійного. А якщо не грабіж, то, безумовно, політика, а навіщо йому, залізничному кондукторові, встрявати в таку паскудь, як політика?

Пішов би додому під теплу ковдру, якби не згадав своєчасно, що на чолі покійника залишив відбитки своїх пальців. Тепер уже не мав іншої ради, як податись до комендатури і зголосити, що так і так, на вулиці Вузькій, якраз проти пільної стежки, лежить мертва людина.

На комендатурі було темно. Світилося лише в першому вікні від входових дверей. Самі двері були зачинені внутрі. Мусив довго стукати, заки двері відчинилися перед ним. Заспаний молодий ще поліцай, позіхаючи, не дивився на Качуровського, а заглядав поза його спину. Може, думав, що Качуровський привів кого.

— Що там?

— На Вузькій посеред дороги вбита людина.

— А ви звідки знаєте, що вбита? — поліцай пригладив розчепіреними пальцями чуприну, стягнув пом'ятий кітель, взагалі привів себе у службовий вигляд.

— Бо мертвий.

— Це не ваше діло. Від цього є лікар.

— Та про мене! Я зробив, як мені сумління наказувало. Доніс вам, а там не моя справа. Я пішов.

— Стати! Куди пішов?

— Додому. А куди інакше?

— Документи!

— Які документи? А тепер що — війна, аби я документи носив при собі?

— Як нема документів, то сідати і чекати, аж пан комендант прийде.

— А навіщо я здався панові комендантові?

— Мовчати! Перший раз в поліції?

— Аби ви знали, що перший, і дай боже, аби останній.

— Відразу пізнати. А тепер сидіти спокійно і не перешкоджати мені, бо я буду до пана коменданта дзвонити.

О другій ночі нелегко додзвонитись і до самого коменданта поліції. По-перше, телефоністка на пошті заснула першим непробудним сном. (Добре ще, якщо її тапчан в тій самій кімнаті, що апаратура). По довгих ефірних перипетіях вдалося діжурному подзвонити на квартиру коменданта, який у свою чергу заснув смачно. Щастя, що пані комендантова мала слабший сон і кращий слух, бо тільки цим прикметам можна завдячити, що комендант нашівської поліції своєчасно дізнався про вбивство на вулиці Вузькій.

— То я вже тепер можу іти, — підводиться Качуровський, коли діжурний відклав телефонну трубку.

— Документи!

— Та я вже казав, що тепер не війна, але чекайте… здається, щось маю… зараз… зараз… — нишпорить по кишенях. Вкінці знаходить (таки знаходить!) стару, затерту, замурзану залізничну легітимацію. На жаль, документ без фотографії.

— А де фотографія?

— Була. Була, але жінка видерла, бо хотіла вислати швагерці до Канади.

— Порядочки! Я б такій жінці голову відірвав.

— Перепрошую, пан пшодовник жонаті?

— Мовчати!

— Можна, але прошу, як зі мною буде?

— Державний службовець… і легітимація без фотографії? Відомо, що це кримінальна справа?

— Гм…

— Відомо чи невідомо?

— Що відомо, то так… але щоб аж кримінальна…

— Не морочити голови. Прийде пан комендант і розбереться.

Комендант, дебелий блондин, з рожевими повіками і зарослими рудою щетиною щоками, на привітання закляв діжурному. Треба було думати не головою, а чимсь іншим, щоб зривати його з постелі у справі якогось там вбивства. Від чого ж тоді начальник слідчого відділу, до сту дяблуф?[60]

— А цей хто? — щойно помітив у кутку фігуру в залізничній уніформі.

Качуровський починає сам на власну відповідальність:

— Я, прошу пана коменданта, повертався з нічної служби. На вулиці Вузькій якраз в тому місці, де іде пільна стежка, бачу, лежить поліно… то значить людина, але мені так зразу видалося… бо якраз, прошу пана коменданта, місяць зайшов був за хмару.

— Поліно? Чому він подумав відразу про поліно? Звідки могло взятися поліно посеред вулиці?

Комендант перервав допит. Згадав, що треба повідомити про випадок прокурора і Матіясека (замість начальника слідчого відділу, який був у відрядженні).

— Отже, як було з тим поліном?

Качуровський лікті гриз би собі, що взагалі згадав про дерево. Ладно постелив би собі, коли б зрадився, що не від сьогодні знає, як фірмани з фільварків «гублять» будівельний матеріал по дорозі. Нічого йому більше не бракує, як впутатись ще в одну кримінальну справу.