Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)

Якраз доктор Гук, впавши у патріотичний тон, ремствував, що українці, зокрема галицькі, не цікавляться, а тому й мало знають земляків-рослин, а захоплюються всякими зайдами.

— Ось для прикладу співають «зелененький барвіночку», а хіба цей барвінок — то українець з походження, наш земляк? Нічого подібного. Це француз. Улюблена рослина Жан-Жака Руссо. Так, прошу панства, так! Латинська назва цієї рослини «вінка мінор», і вона, за свідченням професора Черняєва, на Україні не росте в дикому стані. Або, прошу панства, така ботанічна нісенітниця: «Стоїть явір над водою». Це «ацер псевдоплатанус», дуже рідко подибуваний в дикому стані на Україні, який не може стояти над водою, бо це дерево, яке не любить вологості. Аля я не це хочу сказати. Ми культивуємо, плекаємо в себе всяких зайд — французів і т. д., а тим часом, славу наших рослин, земляків, як то кажуть, добрий сусід вкрав. От, наприклад, тюльпани! Немає інтелігента, навіть далекого від ботаніки і естетики, щоб не знав, що батьківщина тюльпанів — це Голландія. А тим часом це брехня, історична фальсифікація і, коли хочете знати, панство… і національна кривда! Батьківщиною тюльпана є наші Чорноморські степи! Але чи нашому русинові спливло б у голову робити гешефти на тюльпанах? Мало того. Ми, українці, до війни, а може, й тепер самі одержуємо цибульки тюльпанів з голландських чудово рекламованих фірм!

Славко кинув погірдливо:

— Ви чекаєте від слов'янського вола комерційного розуму, пане докторе? Ви знаєте, як каже Ніцше?

— Я тебе прошу, мовчи! — тихо, але з погрозою пригадала йому свою присутність Орися.

Ілакович вмовк, зробивши при тому міну, мовляв: «Не хочу зв'язуватись з бабою».

Орися, аби оживити настрій при столі, почала жартома переконувати доктора Гука, що він колись пожалкує, що не одружився, хоч воно й тепер ще не пізно.

Найзабавніше було те, що Гук зовсім серйозно поставився до жарту молодої Ілаковички.

— Не буду! Даю слово, що не буду, хоч і знаю, що помру, як собака.

— Що пан доктор таке говорить! — жахнулася Олена. — Ще, слава богу, ми є…

Доктор спростував:

— Є таке прислів'я, пані добродійко, що кавалер живе, як пан, а вмирає, як собака; жонатий живе, як собака, зате помирає, як пан.

Всім стало весело. Тітка Клавда зо сміху поплескувала себе по стегнах, як у чардаші. Безбородько скористався з нагоди, щоб запропонувати ще по лампці вина.

За винятком Олени й доктора Гука, який уже досяг своєї норми, ніхто не відмовився.

Мариня урочисто заповіла традиційну з такої нагоди горіхову бабку з сметанковим кремом, коли підвелася Неля з свого місця з-за столу. Можна було подумати, що вона збирається виголосити привітальну мову на адресу матері. Постава була в неї така, як би вона хотіла щось промовити. Неля справді хотіла сказати: «Сліпі, прозріте, серед вас Іуда!»

Здається, ніхто й не звернув уваги, крім Олени, яка дуже не любила, коли хтось передчасно нечемно покидав стіл, що Неля вийшла з-за столу, обійшла півколом спини гостей при цьому, дала знак Орисі рукою, щоб та трохи відсунулася з своїм кріслом. І саме ця невеличка суматоха звернула увагу декого з присутніх. Олена, яка слідкувала за Нелею, злякалася, побачивши, як раптом зблідла дитина. Не встигла спитати, що з Нелею, коли та, відхаркнувшись, плюнула в обличчя Славкові з вигуком: «Каналія!»

Здавалося, що, коли б у квартирі вибухнула пожежа, не зчинилося б більшого замішання, ніж вчинок Нелі. Всі зірвалися з місць.

Дехто з таким поспіхом, що аж крісло перевернув. Хоч усі бачили, що сталося, ніхто не хотів вірити своїм очам. Таким несумісним був Нелин вчинок з її лагідним характером і добрими манерами.

Олена з риданням простягла руки Нелі. Не сумнівалася, що її нещасну дитину завернуло.

Зоня тут же скористалася з нагоди, щоб дати доказ своєї далекоглядності:

— Я ж казала мамі, що коли вона вижиє, то залишиться вар'яткою!

Славко Ілакович, якого взялись потішати та перепрошувати Безбородько з тіткою Клавдою (хоч у щирості співчуття в останньої можна було і посумніватись), стояв блідий, непорушний та безмовний, наче з вапняку витесаний. Не хотів сідати за стіл, але й не виявляв охоти покидати квартиру тітки, де його так ображено.

Не реагував на перепросини родичів, але й не виявляв обурення з приводу того, що зайшло.

Катерина, бажаючи вивести кузена з закам'яніння, доводила йому, що Неля хвора і їй не треба дивуватись.

Тим часом Ілакович один знав справжню причину Нелиного вчинку. Його думка блискавично, тільки Неля стала перед ним, пов'язала логічний ланцюжок з причин і наслідків напереміну: якщо Неля знає його таємницю, то, крім неї, знає або буде скоро знати ще хтось. Якщо буде знати ще хтось, то знатиме її і той, хто захоче розправитись з ним, Ярославом Ілаковичем. Отже, вирок над ним — це тільки питання часу, а з цього випливає одне: тікати. Чимскоріш тікати, поки не пізно.

Олена з Олею вивели Нелю з їдальні. Мариня вмовила її лягти до ліжка і прийняти ліків, які вона про всяк випадок заховала ще з часу Нелиної хвороби. На щастя, це були якраз потрібні в цьому випадку бромові препарати.

Коли гості розійшлися (яка то вже була гостина, зжалься боже!) Олена дала волю своїм сльозам.

Мариня заспокоювала її лагідними словами; а коли це не допомогло, стала кричати:

— Чого їмосць заводять тут, як по небіжчикові? Чо' тут ревіти? Я скажу їмосці, що Нелюська здорова і нісь її не завернуло! Ого, аби нам з їмосцею такого здоров'я! А може, їй так виходило, що мусила плюнути Славкові в пику?

— Моя Мариню, що поміж ними могло таке статися, якщо то родина, та ще й близька?

Мариня від великого зачудування сплеснула руками:

— А то файс! А їмосць що мають на думці? От тобі на! Та хіба я щось пусте маю на думці? Я нічого не хочу говорити, але скажу їмосці, що сина стрийка Сидора багато людей не любить. То недобрий чоловік, прошу їмосць! Хай їмосць звернуть увагу, що він як говорить, то ніколи не дивиться людині у вічі.

— Хай Мариня перехреститься. Що Мариня видумує?

Хоч родинний скандал і мав залишитись в чотирьох стінах, проте вістка, що в Нелі Річинської повторилася хвороба, скоро облетіла все Наше і повернулася до місця, з якого вона вийшла, тобто до Олениного дому.

Олена, якій і досі важко було примиритись з думкою, що Неля (так нещасливо) вийшла заміж, після цього родинного скандалу схопилася за факт її одруження, як потопаючий, що ладний схопитися і за бритву.

Хай люди плещуть про її дитину, що їм слина на язик принесе, вони однаково не зможуть ні в чому пошкодити їй, бо Нелюся має чоловіка.

Неля записала у своїм щоденничку (який завела собі під впливом Маркіяна) з приводу цього випадку таке:

«Я помстилася за тебе, коханий. Знаю, що цього замало, але клянуся тобі маминим здоров'ям, що на більше не вистачило б у мене сили. Це — найсміливіший, найбільш одчайдушний вчинок, на який я спромоглася за все своє дотеперішнє життя. Людина більше не може, ніж… може».

Схвильована тривожними домислами, Наталя Ілаковичева лежала в себе в кімнаті і ламала голову над загадкою, якої ніяк не могла розв'язати: чого це батько з сином замкнулися в салоні?! Перед ким — перед нею чи невісткою?

Досі на пробостві замикалися кімнати на ключ тільки у випадку від'їзду з дому всіх членів родини. І то ключі вручали довіреній особі з служби, а якщо на той час такої не було, то старшому братові Петрикові. Був це, правда, досить проблематичний доказ довіри, бо всі шафи, буфети, письмові столи, чи, як тут говорилося, шрайбтіші, комоди, серванти та білизнярки були замкнені на ключі, які зберігала Наталя в себе в секретерику, тобто жіночім письмовім столику, з ключем від якого не розлучалася.

Хто перед ким виливає секрети: батько перед сином чи син перед батьком? Один і другий варіант виключався своєю неправдоподібністю, тобто самою логікою характеру взаємовідносин між батьком і сином. Якщо б у Славка були таємниці, які вимагали замкнутих дверей, то він не ділився б ними з батьком, чи то пак, батько був би останньою людиною, яка дізналася б про них… І навпаки. Якщо б у Сидора була таємниця (Наталя категорично не вірить у таку можливість), то він не пішов би з нею до сина. Крім того, в родині ще діяли, щоправда, щораз слабше, ще й законні ієрархії віку.

Залишається тільки одне припущення, що таємниця не стосувалася ані батька, ані сина, а тільки її, матері і дружини, точніше — секрету її хвороби.

Хай буде й так, але для чого тоді замикатися в салоні на ключ? Обидва чоловіки могли спокійно погуторити собі про це в саду, знаючи, що вона не встає з ліжка.

«Може це бути, — думає далі Наталя, — змова проти Орисі, але тоді вона, мати й жінка, могла б бути там третім у трибуналі. Зрештою, перед невісткою не замикалися б вони на ключ хоч би з страху, щоб та не виламала дверей».

Зближалася година, коли треба було їй випити напар з лікувальних зел, а вона не дзвонила, не взивала нікого до себе, аби батько і син могли спокійно закінчити свої секретні справи.

Коли Сидір увійшов до кімнати, вдала, що тільки-но прокинулася з пополудневого сну.

З першого погляду помітила, що до його обличчя приліплена штучна усмішка, як вуса у провінціального актора.

— Я сказав Гафії, щоб запарила зела. — Це мало означати, що він прийшов до Наталі просто з кухні.

— Здається, я здрімнула.

— А що будеш уночі робити? Мишки ловити?

Пестливо-здрібнілий тон, який ще зберігався поміж ними з тих часів, коли і вони були інші, і взаємини були не ті, що тепер, сьогодні був схожий на скрипку без струн.

— Я тільки що мав розмову з Славком, мамцю. Йому конче треба щось кінчати. Диплом… диплом йому потрібний, бо на випадок політичної зміни забудуть про його теперішні заслуги перед народом, а вимагатимуть папірця, диплома.

Невже ж диплом для сина — це тема для розмови, задля якої треба замикатись на ключ? Щось не дуже віриться Наталі.

— Диплом, овшім, не було б погано, але ти сам знаєш, що Славко вже відвик від навчання. Та й сам він не дуже рветься до книжки. Нічого з того не вийде, Сидоре, тільки нові витрати спадуть на нас.

— Не перечу, мамцю, але тут справа стоїть трохи інакше. Хай би хлопець поїхав за кордон на студії.

— Овшім, хай би їхав, але ж бо то вже не хлопець, татку. Що з Орисею робити? Ані її в себе не залишати, ані її за кордон не посилати, бо сам знаєш… Прошу, підстав мені подушку, хочу сісти. От так, дякую. — Задихалася, але хіба не від того, що сіла в ліжку, підперта подушками. — Присядь, татку, коло мене. От тут. Хочу мати твоє лице близько свого. — Взяла його за руку. Не відклонив своєї, але рука його зберегла цілковиту пасивність. Відчула це. Прикусила губу і… нічого. — Я тебе ще раз хочу запитати: як з Орисею буде?

— Орися може на той час поїхати до своїх батьків. Воно, може, й краще буде для неї і… для нас.

Очі Ілаковичевої мало що не викотилися з орбіт:

— Що? Відіслати невістку її батькам, щоб дати людям матеріал для пліток? То я для того несла протягом усього часу їх одруження тягар брехні: «Овшім, овшім, молоді живуть, як пара голубків», — щоб тепер усе розлетілося? Ти що, Сиді, хочеш… ти, батько, хочеш власними руками розвалити подружжя сина?

Ілакович обняв жінку за талію, ховаючи лице, аби вона не дихала на нього.

— Бідна ти моя. Твоя благородна брехня і так ні до чого не придалася, бо, мамцю, ми можемо сказати собі віч-на-віч: подружжя нема і ніколи його не було.

— Сиді, не говори мені те, що я краще від тебе знаю. Але доки вони разом, то бодай для людського ока…

— Нема вже і для людського ока, мамцю. Я не хотів тебе хвилювати, але повір мені, що Орися… не повинна знаходитись з нами під однією стріхою. Якби не те, що вони обоє католики, а він ще й син католицького священика, я був би за сепарацію[159].

— Сиді! — вигукнула і впала на подушки. — Як ти можеш так говорити!

— Я ж просився в тебе, мамцю. Я не хотів говорити, але тепер вже скажу. Мені говорив один корчмар з Отелії, що наша невістка поводить себе, як лєцта.

— Не говори, — завищала, — не говори! Не хочу чути!

— І тому це був би найкращий вихід, коли б так: Славка — за кордон, а Орисю — до старих Лісних. Гірше буде, якщо вона не захоче поїхати від нас. Бо є прогноз, що й таке може бути.

— Тоді хай Славко нікуди не їде. Овшім, я розумію… диплом… але якщо справи так стоять, то хай краще залишається дома.

Сидір, перемагаючи відразу, припав до дружини грудьми. Була напарфумована до свербіння в носі, проте гострий запах не забив задуху людини, нутро якої розкладається за життя. Як священик, який сотні людей висповідав на смертельному ложі, добре знав, що віщує такий задух.

— Мамцю, зрозумій, що Славко мусить виїхати за кордон.

— Чому, Сиді, аж мусить?

— А якщо я тебе попрошу не питати мене про це?

Жах, що відбився на її обличчі, зробив Наталю трупоподібною.

— Сиді, — їй було важко говорити від знервування, — ми прожили з тобою тридцять років… і йдеться про нашу спільну дитину. Невже ж ти мені не скажеш?..

— Мамцю, — закрив її рота щокою, аби вона не змогла поцілувати його в губи, — поговоримо про це, коли видужаєш. Поки що я їду до Зибця у справі закордонного паспорта для Славка.

Конвульсійно вчепилася йому за шию й примусила подивитись собі у вічі:

— Ти не вийдеш з цієї кімнати, доки я не знатиму правди. Я не те що не видужаю, я вмру, коли ви обидва будете ховатись з своїми секретами від мене.

Її слова подіяли на нього. Відчув страх перед тим, що могло статись.

— Мамцю, — гладив її по щоці, — в ім'я того всього гарного, що було поміж нами, дозволь не говорити тобі правду. Ти сама мені пізніше не простиш цього.

Наталі здалося, що наступає її остання година.

— Дефраудація?[160] — спитала губами, що вмирали на очах.

— Ні, — відповів з щирістю.

— Присягаєш, що ні?

— Клянуся твоїм і моїм здоров'ям.

— Слава богу, — розплакалася, — слава богу. Все пусте, аби честь була збережена. Мені такі страшні думки приходили в голову, думала, може, де підпис на векселі підробив, може, де гроші здефраудував, але як кажеш, що ні…

— Я клянуся…

— Добре, Сиді, тепер уже все добре. Хай їде. Робіть, що знаєте, мене нічого не обходитиме. Ере ферльорен — аллес ферльорен[161]. Іди пригадай Парасці, щоб принесла напар. Недобре, коли задовго настоюється…

Референт справ політичних при нашівському старостві прийняв отця Ілаковича так, ніби зустріч поміж ними була наперед домовлена.

— Моє ушанування, моє ушанування. Чого це ксєндз так довго не показувалися в нас? Прошу, прошу сідати. Сигарету позволить ксєндз?

Добрий настрій Квасніцького лише діяв на нерви Ілаковичу, як звичайно, коли людина у великій зажурі зустріне весельчака.

— Бачу, що у пана референта чудовий настрій. Чи не виграли пан референт часом в лотереї, а може, авансик усміхається?

— Хай ксєндз не завидують мені, моєму гальгенгумору[162].

Це признання прихильніше настроїло Ілаковича до колишнього шкільного товариша. Свідомість, що ще хтось, крім нас, терпить, не зменшує нашого власного болю, але бодай притуплює нашу заздрість.

— Невже ж і у вас справи стоять кепсько?

— Кепсько? Делікатно сказано, Сидорцю.

Ілаковичу чомусь згадалася історія, яку колись напідпитку розповідав йому отець Нестор.

Вийшло так, що, мандруючи по Карпатах, Нестор потрапив до одного газди на медобрання. Власне кажучи, було вже по-всьому, і господар з цієї нагоди по роботі частував своїх сусідів молодим медом, розведеним самогоном. Газдині не було дома, і тому за столом велася чисто чоловіча розмова. Господар дому, аби, очевидно, розвеселити гостей, вихвалявся своїми чоловічими успіхами.

Запаморочений солодким трунком, він верз, що йому слина на язик несла, а гості для більшої втіхи ще й стали підбивати його запитаннячками, від яких стіни червоніли.

Раптом відчиняються бічні двері з комірчини і в них появляється господиня дому. Всім стало ясно, що газдиня чула сповідь свого чоловіка.

Що зробила б у такій ситуації інтелігентка? В найкращому випадку показала б гостям двері, а у звичайному — заїхала б чоловікові по циферблату і побила б посуд.

А як вчинила малограмотна, але обдарована природною інтелігентністю гуцулка? Вона спромагається на блідий, як її губи, усміх і каже:

— Люди добрі, газди шановні, що ви його слухаєте? Та мій Іван такий дурний, що як вип'є, то таке на себе наговорює, що якби хто його не знав, то подумав би, що то і є правда…

Історію цю Нестор розповів Ілаковичу, очевидно, щоб посміятися над Христиною за її ревнощі, з якими не могла дати собі ради, але чому саме цей епізод з усього, що чув Ілакович від Нестора, спав йому тепер на думку?

— А як ксєндзу подобається таке. По смерті Ільчука не було антидержавних демонстрацій на Нашівщині. Ладнє. Пєнкнє. Ми подали реляції про спокій у повіті, запевнили вищестоячі органи про благодійний вплив політики УНДО на маси, а тут рівно через тиждень доносять мені, що чиясь злочинна рука переіменувала з десятого на одинадцяте цього місяця вулицю Легіонів, найкращу вулицю Нашого, на вулицю — ксєндз повірили б? — на вулицю Ільчука, а театр імені Сенкевича, — це просто скандал, — на театр… імені Ільчука. Розуміє ксєндз, шито-крито, без великого шуму та диверсій. А минулого місяця потрапила мені до руки летючка. Адресована кому? Адресована до рядових поліцаїв.

Отець Ілакович радий би був викласти свою справу, але не міг відразу вгамувати балакучість референта і тому спитав от так собі:

— А яка протидія з боку уряду, Зибцю?

— Робимо, що можемо. Історія не зможе закинути нам, що ми у такий відповідальний час сиділи склавши руки. Закриваємо читальні «Просвіти», гуртки «Сільського господаря», спортивні організації, взагалі всі організації на місцях, де виявляється вплив комуністів.

— Яких комуністів, Зибцю, коли КПЗУ розпущена?

— Сидорцю, я не такий наївний, щоб повірити у твою наївність в цих справах. Партія розпущена, а комуністичний рух, на жаль, придушений тільки в наших рапортах. Але що тут говорити, коли скажу Сидорцеві: сама комуністична верхівка не здає собі справи, до чого зреволюціонізовані низи. Я дам Сидорцеві такий приклад. Одним з актуальних гасел Комуністичної партії було «Геть війну з Радянським Союзом!». Це тому, що верхівка — Сидорцьо розуміє? — не вірить, щоб на випадок війни з Гітлером Радянський Союз міг вийти переможцем. А галицький мужик вбив собі в голову, що Радянський Союз не лише розгромить фашистську Німеччину, але й приєднає Східну Галичину з Волинню до «матері Радянської України».

— Я перепрошую тебе, Зибцю, але звідки ти знаєш, що собі думає галицький мужик?

— Га, подобається мені таке запитання! Я зараз скажу ксєндзу, звідки я знаю. Маю достовірні конфіденціальні відомості, що у селі Ставки дійшло до серйозних словесних старць[163] між комуністами і їх прихильниками, бо одні хочуть на панськім маєтку (коли Червона Армія поб'є Гітлера!) організувати колгосп, а другі хочуть радгоспу. Але ксєндз, очевидно ж, не за цим прийшов до мене?

— Не за цим. Ти вгадав, — намагався тепер держатися рідкого поміж ними «ти», сподіваючись на сентимент, якого не було поміж ними. — Я у справі свого сина. Знаю все. Треба рятувати мені сина.

Референт від справ політичних з нерозумінням здвигнув плечима.

— Авжеж, тільки… я не знаю, що загрожує твоєму синові?

— Знаю все, — повторив членороздільно. Почав нервуватись, що Квасніцький грається ним, а відповісти йому різко не міг, бо потрібний був Ілаковичу, як ніколи.

— А я ще раз питаю: що загрожує молодому панові Ілаковичу?

Ілакович пояснив, хоч розумів, що Квасніцький прекрасно знав, про що йде мова.

— Секрет, який він мав з Другим відділом, вийшов, я думаю, що при допомозі того ж таки Другого відділу, назовні. Мого сина може чекати доля Мундика.

— Гм… І що ще ксєндз хоче мені сказати?

— Мій син мусить виїхати за кордон.

— Ксєндз дійсно такий наївний у політиці? Паспорт, проше бардзо, можемо дати, але чи він врятує твого сина від смерті, якщо вона… запланована?

Смерть! Слово це не виражає собою свого кошмарного змісту доти, доки воно не стосується наших найближчих.

Отець Сидір мало зазнав радощів від свого сина: коли підріс, душевний контакт поміж ними майже зовсім урвався, і оце тільки небезпека зблизила їх між собою, а проте яким дорогим, рідним був йому той чужий молодий чоловік!

— Я думаю, Зибцю, що, — він відкашлявся, — що ти… що ви всі разом… подумаєте про якусь охорону для мого сина.

Квасніцький мусив подумати, що відповісти.

— Я розумію батька, — сказав згодом, як видалося Ілаковичу, щиро, — міг би зрозуміти і товариша по шкільній лаві, але поступати, діяти мушу так, як вимагає цього від мене моя посада. Скажу тобі образно: потриманого товару ми не приймаємо. Охорона доти, доки служба. А за кордоном твій син нам не потрібний.

— Але ж він, — Ілакович відчув, як виступив йому піт на переніссі і чолі, але не хотів при Квасніцькому витирати його, — наразився на смертельну небезпеку в ім'я… для добра Польської держави.

— Прошу ксєндза, ми досить довго знаємося, щоб говорити між собою відверто. Те, що ти сказав, то воно трохи не так. Там, де пахне грішми, можна про почуття не згадувати. Безперечно, пан Ярослав Ілакович був цінний для нас ще й тим, що не кожного можна на таке діло наломити. Хай ксєндз не думає собі, що ми багатьох не перепробували, заки зупинилися на його сині. Є такі завзяті бестії, що воліють, щоб їм ребра поламати, ніж їх характер надломити. А у сина ксєндза рідкісна гнучкість характеру. З такими прикметами він не пропаде і за кордоном, хоч є прислів'я, що влада любить доноси, але не шанує донощиків.

— Залишмо, Зибцю, філософію на потім. Славко в мене єдина дитина, і йому загрожує смерть… Коли ви його, як ти кажеш, зігнули чи зламали його характер, то за моральним кодексом співвинуватці його нещастя.

— Сидорцю, тепер я тобі скажу: залишмо моральні закони на пізніше. Ми — мужчини і завжди маємо справу тільки з повнолітніми. Твій син знав, на що йде.

— Хай буде і так. Це була з його боку політика дальшого прицілу.

— Політика? — референт запхав руки в кишені і кілька раз гойднув ногами. — Я не зустрічав більшої проститутки, ніж політика.

— І це говорить референт від справ політичних?

— Це говорить колишній колега своєму колишньому шкільному колезі. А втім, якщо мої слова пошокували ксєндза, то ксєндз може в іншому місці зробити з них вжиток.

— Мені не до жартів, Зибцю, — голубі очі отця Сидора підозріло зарожевілися.

Квасніцький не помітив чи, може, вдав, що не помітив психічного заламання в Ілаковича. Прибравши бадьоро-привітний тон, яким привітав був гостя, сказав, потираючи руки:

— Паспортик буде, прошу ксєндза, а щодо особистої охорони сина, на жаль, не можемо не тільки щось зробити, але й пообіцяти не маю права. Ксєндз дарують, але я чекаю службового дзвінка з Варшави, — він тицьнув Ілаковичу два пальці, делікатно попихаючи його до дверей.

«Яка ганьба, — подумав Ілакович за дверима, — мене, Сидора Ілаковича, виставили за двері, і ще хто: Зибцьо Квасниця! Маєш рацію, мамцю: «Ере ферльорен — аллес ферльорен».

Пожалкував, що в цю хвилину не мав при собі револьвера. Знав добре, що заки заїде додому, то знайде причину, яка випросить його у смерті.

Олена поралася в їдальні коло буфетів (Мариня викинула черговий коник: як немає добробуту в домі, то нічого й порядки на глянц тримати в ньому), коли без стукоту і привітання увійшла заплакана Меланія Річинська.

Були то перші щирі сльози, що їх побачила Олена на очах Михайлової дружини.

— Так, Гелюню, — хлипала, прикладаючи і без того мокру хусточку до очей, — п'ять кімнат на плебанії, а я — чи повірив би хто? — не маю де виплакатися. Передучора, так, у середу, так мені все допекло, що втекла аж на горище, але й там мене знайшли і… ох… ох… мало дверей не вивалили. А в усьому винен той бовдур Михайло. Йому здалося, прошу тебе, що я пішла туди вішатися. Такі-то гаразди в мене. Ой, нема в тебе «Когутика»?[164] Будь так добра, Гелюсю, скажи Марині, хай мені заварить натуральної кави, але міцної… Не треба, не треба! Я забула, що у вас не вживають натуральної кави. Тоді хай буде чай, але міцний, щоб аж червоний… Ох… ох!.. Голова мені розтріскується! Чекай, куди ти?

Олена підвелася, щоб дати доручення Марині, хоч з таким самим успіхом могла це зробити, не зрушуючись з місця. Дівка й так підслуховувала під дверима.

Олена пішла сама заварити чай для Меланії, а Мариню нишком послала по Катерину і Теофіла.

Після сумного досвіду з Христиною Олена не рискувала залишатись наодинці з украй схвильованою Меланією. З тією творилося щось несамовите. Олена ще не бачила кузину такою позбавленою будь-якого психічного гальма.

Правду мовити, Олена з дня на день чекала гостей з Чугрова, тільки не Меланії, але молодих, які б повинні скласти передшлюбні візити родині молодої і при нагоді запросити на весілля. Речинець шлюбу з якихось там причин відкладався вже двічі, що не доконче було корисним для панни, яка вже раз була заручена.

Коли увійшла Меланія, Олені відразу стало ясно, що з таким виразом обличчя більше годиться запрошувати на похорон, аніж на весілля. Як же ж подалася Михайлова жінка за цей короткий час, відколи Олена її не бачила!

Бідна Меланія не належала до людей, що їх обличчя старість облагороджує і по-своєму робить знову привабливими.

(Боже, якою благородно гарною була тітка Ладикова, власне, у похилому віці! Як гармоніювало біле пухнасте волосся з матовим обличчям і широкими смолистими бровами!)

У Михайлової жінки заповідалося навпаки. Вже перші ластівочки постаріння зраджували ознаки карикатурного спотворення колись правильного, може, й гарненького, але для Олени завжди несимпатичного лиця: зникала симетрія очей, втрачав свою рівну лінію рот, набрякав від вугрів і поширених пор ніс. Зрештою, Меланія вже в тридцять років робила на Олену враження передчасно зів'ялої квітки, хоч Нестор в той час захоплювався божественною формою її довгої шиї.

На фотографіях часів молодості Меланія вже тим була кращою від натури, що та, на портреті, не рухалася і не галасувала.

Згадалося, ніби майнув перед очима давно забутий краєвид: чому ж вона, Олена, не має фотографій з своєї юності? Може, тому, що на лісничівці у Лісках фотографічний апарат був такою диковинкою, як у ту пору автомобіль, а може, ще й тому, що Оленині добрі опікуни вважали, що порядній дівчині вистачить фотографуватись двічі в житті: коли йде до першого причастя і до шлюбу, але за повсякденними клопотами не скористалися і з тих нагод.

«Одні тільки очі сфотографували мене, коли мені було сімнадцять, але чи не побляк в їх пам'яті і той портрет за стільки років?»

Пораючись біля чаю (хоч як дивно, але в домі тільки одна Мариня заварює чай за рецептом доктора Гука), Олена думала про Меланію: що такого могло скоїтись у Чугрові, що так її виколіїло?[165]

Меланія було не раз приїздила до Олени розстроєною. Звичайно причиною її збудженого стану була байдужість преосвященного до долі родин сільських священиків, чи негідна священичого сану поведінка Михайлового сотрудника, отця Голубінки, чи нехлюйське недбальство самого Михайла, але завжди її нарікання скидалися на протест свідомої своїх прав і сили людини, яка спересердя під свіжим враженням дає вихід своєму незадоволенню.

Цим разом за столом у їдальні сиділа нещаслива, морально вбита жінка, яка не знаходила в собі сили хоч частково маскувати своє горе.

Меланія з таким нетерпінням накинулася на чай, ніби в чашці містилися ліки від її нещастя.

Заспокоївшись плачем, а може, й гарячим чаєм, Меланія стала посилати Олені короткі зрадницькі погляди. Напевно, жалкувала, що показалася перед Оленою такою розклеєною. Належала до типу людей, для яких випадковий свідок їхнього падіння це не хтось, якого варто б задобрити, а ворог, якого треба знищити.

— А як же ж тобі ведеться, Гелюню? — питала з зміїною фальшивістю, що не пройшло повз вуха Олени.

Не знаючи, якої відповіді жадає від неї Меланія, Олена вирішила, що краще буде, коли дасть добру.

— Слава богу, все в порядку.

Меланія видовжила шию, мовби вона в неї була на пружині.

— Та що ти кажеш? Все в порядку? — перепитала єхидно.

Олена, як звичайно, зніяковіла. Чи щось не так сказала?

— Ти собі думаєш, що біда тільки до мого дому знайшла дорогу, а твої ворота минула?

— Та й мої не минула, — зміркувала нарешті Олена, що Меланії треба, щоб і вона була нещаслива.

Меланія атакувала далі:

— А ти навіть не спитала, чого я така розстроєна.

— Не спитала, бо думаю, що як вважатимеш за потрібне, то сама скажеш.

— Я тобі скажу, ага, я тобі скажу, — бубоніла, ніби не до Олени, Меланія, шукаючи щось пальцями в себе на блузці, — але аби ти не була така певна, що в тебе «слава богу, все в порядку», то я зараз скажу тобі таке…

Олена вся в страху, не знає, як і чим вибачитись перед Меланією за ту необачну фразу.

— Та я кажу, хто знає, чиє горе більше, твоє чи моє. Ти думаєш, я вже забула, що Неля… можна сказати, за життя закопала себе тим одруженням.

Та вже запізно. Меланія вже скуштувала смаку помсти. Вона якось по-курячому скрутила голову вбік і, щулячи й без того підпухлі від плачу очі, врешті кинула важким:

— Аби ти знала, що мої сльози не впадуть на камінь. А знаєш, через кого плачу? Через твою доньку!

— Через мою доньку? — Олена була до тої степені заскочена, що й не спитала, через котру саме і з якої причини. — Ти плачеш через мою дитину? Господь з тобою, Мелясю!

— Так, — з цілковитим переконанням підтвердила Меланія. — Господь зі мною, і він не залишить мене, бо ніхто з моєї родини не водиться з безбожниками, як твоя, як твоя мала господинька. От через кого моє горе і мої сльози!

Коли Меланія назвала ім'я Ольги, Олені відразу відлягло від серця. Увесь лемент Меланії, так рясно скроплений слізьми, видався Олені не більше як істеричним припадком.

Плакати через ту, яку господь створив для того, щоб осушувала сльози іншим? Яка підла вигадка! Яка нісенітниця!

Меланія з єхидною гримасою довкола рота великодушно дозволяє Олені помилятися: чим глибша віра, тим сильніше розчарування.

— Я тобі ще не сказала. Пан Дорошенко повернув слово Аврельці. Не жахайся! Зробиш великі очі, коли дізнаєшся, що причиною зірвання заручин є… твоя Ольга. Тепер уже знаєш, чому мої очі кілька днів не висихають від сліз. Така ганьба: вдруге наречений повертає слово! Що ти, мама, скажеш на це?

Олена нічого не скаже. Вона певна, що Михайлова жінка з'їхала з глузду. Коби хоч скоріше надійшли Безбородьки чи котра з дівчат.

Господи, та коли вже на те пішло, то мала господинька у вічі не бачила задрипаного Аврельчиного нареченого!

Меланія — таке враження — любується необізнаністю Олени. («Чим глибша віра, тим сильніше розчарування»).

— Бачу, Гелюню, що до тебе ще не дійшло. Тобі все ж таки здається, що твоя мала господинька тут ні при чому? Я зразу хотіла пощадити тебе, але твоя самовпевненість, не гнівайся, обурила мене. І тому знай, твоя ідеальна, твоя чудесна мала господинька волочиться з комуністом.

— Бодай ти здорова була, Мелясю! — мало що не перехрестилася Олена.

Стільки жахливих натяків, стільки таємничності, стільки погроз, а то нема що на патичка взяти!

Якби воно було так, що мала господинька ходила з кимсь, то Олена, мама, була б першою, хто знав би про це. Вона не береться ручитися за Зоню чи Славу (а хто був би сказав, що Неля здатна на щось подібне?), але коли йдеться про Ольгу, то вона кладе голову навідріз. Мала господинька, здається, розхворілася б, якби мусила щось приховати від матері. Крім того, яке відношення може мати Олина симпатія до того, що пан Дорошенко покинув Аврельцю?

Меланія підстрибнула так, ніби сіла на їжака.

— Не покинув, Гелюсю, не покинув, а повернув слово, — а це велика різниця! Потім твоя Ольга не з ким-небудь, а з комуністом волочиться. Дочка священика — і комуніст! Як це звучить для твого вуха?

— Чекай, Мелясю, чекай, не змішуй одне з другим. Твоя дитина розійшлася з нареченим. А при чому тут моя? Щось воно виглядає так, що й купи не тримається.

— Гелюня помиляється. Все, що тут виклала Меланія, тримається купи, й то міцно! Пан Дорошенко великий український патріот, — зараз, Гелюсю, вона ще не скінчила, зараз, — як відомо, нащадок гетьманського роду, що, зрештою, і документами стверджено…

— Я це вже чула. Ти мені розповідала.

Нехіть Олени до біографії гетьманського нащадка не справляє враження на Меланію. Більшовики забрали у нього на Україні не лише маєтки, але й титули, а хто зна чи й не гетьманську булаву! Так, так, і нічого тут скептично похитувати головою. І тому він такий непримиренний до всього, що хоча б здалека заносить більшовизмом. Тому, — тепер чей же ясно Гелі, — не хотів він ввійти в родину, де одна з панянок збирається заміж за комуніста. Видно, Гелюню, визнав для себе неможливим називати швагром свого ярого політичного ворога чи хоч би коли-не-коли зустрічатися з ним в одному товаристві. І тому, хоч як йому подобалася Аврельця, з болем мусив зірвати заручини.

Олена не вірила жодному слову Меланії, хоч і дивувалася її спритності. Вдова Аркадія підозрівала, що той гетьманський нащадок — звичайний матримоніальний ошуканець, який виманив від Михайла гроші в рахунок майбутнього посагу Аврельці, а сам дременув туди, де перець росте. Хитра Меланія зміркувала, що для обманутої Аврельці буде морально кориснішим, просто гоноровішим, коли причиною зірвання заручин буде принциповий характер екс-нареченого.

Для Меланії було замало, що вона вигадала версію, треба ще, щоб і повірили в неї.

— Ти не віриш, — бачу по твоїх очах, — не віриш, що твоя золота мала господинька могла так повестися.

— Нічого не скажу. Прийде зараз Ольга, і ти сама спитаєш у неї.

Олена не могла сказати тій скаженій бабі, що з часу, коли й Ореста Білинського звинувачували у симпатіях до комуністів, слово «комуніст» набрало для неї іншого змісту. Страшним воно було в устах Аркадія і його родичів. Особа Ореста Білинського очистила його, якось узаконила, а найважливіше — зняла з нього компрометуючу поволоку. О ні, тепер цим словом не застрашити вже Олени.

Меланія ніяк не могла заспокоїтися:

— Ти, може, думаєш, ніби це не причина, заради якої можна повертати слово нареченій, так? Що… що… пан Дорошенко міг би в крайньому разі порвати з твоїм домом, так? А я, Гелюсю, скажу тобі на це, що ти думаєш так, як усі наші безпринципні галичани. А то людина з наддніпрянських степів. Аристократ по духу і за походженням. Видно, він не зміг би перенести, щоб якийсь там голотяпник-комуніст чванився тим, що він доводиться швагром нащадкові великого гетьмана. То ми тут, під Польщею, здрібніли, захиріли, стали людьми без переконань і честі, а він… О, він не з тих! То справжній пан! Тепер ти розумієш, яке непоправне горе спричинила твоя маленька господинька моїй бідній дитині.

— Почекай, Мелясю, хтось іде. Певно, Оля…

То була не Ольга. Прийшов Теофіл сам, без Катерини, з лікарським саквояжем у руках. Олена здивувалася, що він так скоро з'явився на її виклик. Мариня, можливо, ще й не дійшла до Джерельної.

Олена мала рацію. Безбородько відвідував хворого поблизу вулиці Куліша й при нагоді заглянув до тещі. Олені були особливо приємними такі позапланові, випадкові візити зятя. Вони могли свідчити про синівські почуття у Філька до жінчиної матері.

Не знала Олена, що досить часті візити зятя не були ані випадковими, ані принагідними і вже найменше стосувалися її особи.

Безбородька гнало на вулицю Куліша непереможне, просто патологічне бажання бачити Нелю і бодай при прощанні чи вітанні потримати її ручку у своїй долоні.

Відколи Неля стала формально жінкою іншого, його зацікавлення молодицею-дівчиною набрало нездорових рис. Вбив собі в голову, що поскільки він випадково не одружився з Нелею, то у компенсацію за кривду, яка йому заподіялася, має бути тим першим, що відкриє їй солодку таємницю статей. Дон-Жуан Лесі Українки хизувався, що на своїй совісті не мав тільки черниці й дружини приятеля, а чим поступається черниці жінка вірго інтакта?

Побачивши Меланію, Безбородько з галасом кинувся вітатися з нею.

— О, тіточка приїхали! Цілую руці! Що там чувати коло вас? Тітуся знають, що я через вас мало що не посварився з жінкою. Прошу уявити собі. Катруся говорить, що мені… гм… не пасує йти на весілля без жінки, а в її стані… тіточка розуміють… Ну, ну, коли нарешті те весілля?

— Дякую, дякую. Ти вже раз висватав Аврельцю за Мажарина, — сухо мовила Меланія, пригадавши йому старі гріхи.

— Що сталося, чому тіточка щось такі не в гуморі, мамо?

Олена, з остраху, щоб Меланія не випередила її і не представила справи по-своєму, досить доречно (не без іронічного відтінку!) розповіла зятеві, яка напасть спала на малу господиньку.

— Моя швагерочка ходить з комуністом? — ніби здивувався Безбородько, але так незграбно, що Олені відразу стало ясно: це для нього не першоновина.

Прийшла Неля. Вся Безбородькова увага зразу дісталася їй одній. Як кумедно виглядала її нова зачіска «а-ля мужатка» при недорозвинутих ще груденятах та дитячих гострих плечиках.

Якщо й молився на яку жінку з тих, що промарширували крізь його серце, то тільки на неї єдину!

— Чого всі ви як на спіритичнім сеансі? Що сталося?

— Чекаємо Олі, — відповіла за всіх Олена.

Але не встигла пояснити, для чого їм потрібна мала господинька, як увійшла сама Ольга.

Вона щойно попрощалася в саду з Бронком, тобто вирвалася з його обіймів, і явилася з розпатланим волоссям, з розпашілими від поцілунків губами, червоними плямами на щічках і шиї від його неголеної щоки, сама наче підхмелена.

Олена кинула оком на малу господиньку і в одну мить побачила те, що сліпа безпечність досі заслоняла перед її очима: дівчинка закохана!

— Чого ж ви всі стоїте навколо стола? — повторила Ольга запитання Нелі.

— Та і я кажу, що як на спіритичнім сеансі, — сказала Неля, але Ольга звернулася до Олени:

— Що сталося? Чого тітка заплакана? Взагалі, що тут діється, мамцю?

Олена, знервована, з палаючими неспокійними очима, й цим разом не дала Меланії першій прийти до слова. Заїкаючись, вона п'яте через десяте розказала Олі, в чому підозріває її тітка Меланія.

Сенсаційна звістка, здавалося, не справила жодного враження на малу господиньку. Тільки і тієї реакції з боку Ольги, що знизала плечима, мовляв, що за сон рябої кобили у петрівку!

— Ти чого відмовчуєшся? — напала на неї тітка Меланія. — Бачиш, твоя мама чекає, щоб ти сказала правду. Вона вірить тобі. Візьми і скажи, що в тебе любчик — комуніст!

Олена, мовби сліпий, намацала позад себе крісло і сіла в нього. Любчик? Думала, що йдеться про Олину симпатію, але любчик-коханець? Пресвята діво Марія, рятуй нас!

— Чого ж ти мовчиш, Оленько, бійся бога!

Ольга сама набиралася духу якомога спокійніше відповісти тітці:

— В мене немає коханця, тітко Меланіє. Бронко — мій наречений і скоро буде моїм чоловіком. Тітці це треба було знати?

Двері з кухні нагло відчинилися. На порозі стала Мариня, прижовкла, з виряченими, немов при базедовій хворобі, очима.

— А то що за наречений? Звідки той наречений узявся? Коли ті заручини були, що ми нічого не чули про них? Їмосць чують? Чують і мовчать? А я, дурна, — засміялася крізь сльози, — заплювала людям очі, що то все плітки, що то все виссана з пальця брехня. А ми вже й нареченого маємо в родині… Їмосць чують? Скоро будемо мати ще одного зятя!

Ольга підійшла впритул до неї і промовила тихо, з просьбою:

— Мариню, прошу вийти собі до кухні.

Мариня шарпнулася і ступила кілька кроків в глиб їдальні.

— Вийти? Паннунця кажуть мені вийти? Та я й сама не хочу і дня довше залишатися в цьому домі, от що я паннунці скажу! Вийти! Та аби-сьте мене мали навколішках просити залишитись, то я і так не послухала б. Аби я мала услуговувати синові Завадки? А не дочекав би він того, а я разом з ним!

— Хай Мариня цієї ж хвилини замкне двері з другого боку. Що то за фокуси? Тут сама родина! — гримнув на неї Безбородько, але витрутити дівки не насмілився.

— А, родина! — залилася слізьми Мариня. — Родина… А хто я така? Відколи я в цьому домі чужа? Пан доктор ще не знали номера цього дому, коли я вже була тут своя. Хай пан доктор не рушають мене, хай мене залишать у спокою, аби я не пригадала панові докторові, хто в чиїм домі… чи ми у вашому, чи пан доктор у нашому!

Олена наблизилася до Марині й тепло притулила її до себе, сама ледве стримуючи сльози.

— Хай Мариня заспокоїться. Мариня забуває, що пан доктор наш зять і має право… Тихо, Мариню, тихо… Прошу тебе, Фільку, не сердься на неї. Вона вкрай схвильована. Хай Мариня витре собі лице, — подала їй Олена свою носову хусточку.

— Йой їмосценечко, — захлипала Мариня в Олени на грудях, — чого ми дочекалися! Та бідний отець у гробі перевернувся б! А я, дурна, ще беру та сварюся з людьми… — Вона відірвалася від Олени і стала трагічно заламувати руки. — Боже, боже, чого я дочекалася!

— Подай їй води, — сказала Ольга до Нелі. Та пустилася до дверей, але Безбородько притримав її за руку:

— Не треба, Нелюсь. Мариню, хай Мариня піде до кухні і… сама нап'ється холодної води.

Мариня значливо подивилася на нього і стала витирати сльози. Це по-людському сказано. Такому може вона й підкоритися. Хіба вона така тупиця і не розуміє, що панству не пасує, щоб вона перед очима у всіх слухала їхні розмови? Хіба забороняє їй хто-небудь підслуховувати під дверима? Треба було так зразу, по-культурному до неї, а не казати їй замикати двері з другого боку, гейби чужениці якій. Так, води напитись вона піде. Чому би ні?

Меланія, роздратована тим, що її новина не дала сподіваного ефекту, хотіла бодай ще раз кольнути Олену:

— Тепер ти вже віриш, що я тобі сказала правду? Чи тобі замало того, що сама Ольга призналася?

Безбородько жестом попросив усіх присутніх сісти. Сам він стояв, охопивши руками спинку крісла.

— Тіточко, — почав ораторським тоном, — я, як єдиний поки що чоловік в цьому домі, вважаю своїм святим обов'язком взяти під захист маму моєї жінки, мою вельмишановну і дорогу тещу, пані Олену Річинську.

Олена крадькома витерла сльозу. Так, так, свій як не заплаче, то бодай скривиться.

— Тепер, коли ми тут одна родина, — глянув на відхилені двері до кухні, за якими, був упевнений, стояла з приставленим вухом Мариня, — самі свої, то, думаю, можемо поговорити відкрито. Тільки відверто і абсолютно щиро! Я дуже жалкую, що Катруся не змогла прийти, може, якби була знала…

— Я посилала Мариню на Джерельну, але вона заки рушиться…

— Ов, то треба було посилати аж по панство докторів? — іронічно кинула Меланія.

— Катрусі, мамцю, вже важко ходити. Але не будемо відхилятися від головного… Як я вже сказав, в родині повинна панувати щирість і ще раз щирість. Щирість і відвертість! Останнім часом на нашу родину, починаючи від найважчого, смерті татка, валиться удар за ударом. Я не можу сказати, буцімто всі ми захоплені тим, що Слава — будемо, мамцю, називати речі їхніми іменами — втекла з дому, або Неля, не порадившись ні з ким з нас, поспішила взяти шлюб, чи, врешті, тим, що Оля не знайшла нічого кращого, як зупинити свій вибір на друкарському майстрі. Я поки що абстрагуюсь від його політичних переконань. Нам довелося тут вислухати гіркі слова правди з уст служниці, і нам, прошу панства, від цієї правди нікуди подітися. Але я кажу: краще найгіркіша правда, чим солодка брехня! Отже, перш за все — щирість. Щирість, тіточко Мелясю.

Ольга помітила, як тітка Меланія з живої людини поступово перетворювалася на трупа, так почала на очах бліднути й якось наче занепадатися в себе. Правда, мови їй поки що не відняло:

— Я себе дуже погано почуваю, докторе. Перемінім тему. А якщо я й сказала не так, то у всіх вас тут прошу пробачення. Я втрачаю голову і вже сама не знаю, що той дурний язик меле. Я не знаю, що ти маєш на думці, але я так себе зле почуваю, що не в силі. Може, маєш якісь краплі від серця?

Ольга допомогла їй з крісла перейти на отоманку і лягти горілиць.

Безбородько за той час приготував для неї ліки. Воду принесла Мариня без виклику, але й не затрималася в їдальні довше, ніж потрібно було.

— Тепер тіточка зможуть спокійно вислухати мене до кінця.

— Не треба, Фільку.

— А чому не треба? — втрутилася Ольга. — Я хочу знати правду.

— Фільку, — простогнала Меланія, ловлячи Безбородька за руку, ніби збиралася поцілувати її, — прошу тебе, пощади мою бідну дитину.

— Тітко, — різко вирвав руку Безбородько, — тільки без істерії! Тут уже запізно щадити чи не щадити. Річ у тому, прошу панства…

— Ох, мені погано, млію… — спищала Меланія.

Безбородько дав знак, аби не чинили переполоху.

— Хто вмліває, то не повідомляє про це. Як лікар, запевняю: тітці нічого не загрожує. Спокійно, прошу. Річ у тому, прошу панства, що вчора пізнім вечором був у мене отець Голубінка і я йому відповів, що, по-перше, я католик, а по-друге, жодний лікар не наважиться робити операції на п'ятому місяці вагітності…

— Фільку, тітка насправді зомліла! — скрикнула Неля, сама побілівши, як лілея.

— Води і ложечку… скоріше дайте ложечку, аби не прикусила язика. Спокійно… Дякую Марині, що принесла ложечку, дякую, а тепер ще води. Зараз, зараз… Добре, що маю з собою нашатирний спирт… Так… А-а… завертіло в носі? Тепер зміряємо пульсик… те-ек… майже нормальний. Все, прошу панства, в порядку.

— А чому тітка не відкривають очей? — поцікавилася Мариня.

— Мариню, прошу віднести воду до кухні, вона більше не потрібна.

— Так-то, прошу панства! — Безбородько злегка ляснув Меланію по лиці. — Реакція нормальна. Пульс теж, чуємо все, що навколо нас говорять, а що не хочемо відкрити очей — це наша особиста справа.

— А як ти себе почуваєш, Нелюсь? — взяв її за обидві руки. З якою жадобою притулив би їх до уст!

— Нічого, — злегка відсторонилася Неля. — Вже пройшло, але як маєш, то дай мені чогось бромистого.

— Крім нашатирного спирту, який потрібний мені як швидка допомога, не маю нічого такого… Хіба в уколах?..

— Колоти? Ой ні, ні… — запручалася Неля, скориставшись з нагоди, аби вирвати руки з швагрових долонь.

— Тоді давай послухаю серце…

— Ні-ні…

— А чому ні? — втрутилася Олена. — Послухай її, Фільку, а то ми — як ті родичі шевця, що ходять у подертих черевиках.

Безбородько, схопивши Нелю за плечі, хотів нахилити вухо до грудей швагерки, як та пригадала йому:

— А фонендоскоп, докторе?

Знервований, увесь спітнілий, увіткнув у вухо фонендоскоп.

— Куди ми спішимо? Пульс трохи підвищений.

— Як ти кажеш? — відразу злякалася Олена.

— Нічого, мамцю, — Неля відсторонила від себе Безбородька разом з фонендоскопом. — Я завжди нервую, коли мене лікар слухає.

До Безбородька повністю дійшов скритий зміст цієї фрази. Катерина мала рацію у той перший їх пошлюбний ранок: Неля бридиться його. Зробилося йому жаль себе. Бідний ти, чоловічку, з своїми титулом і грішми: маєш з ким лягти у ліжко, а не маєш з ким прокинутись…

— Але я все-таки не розумію, — Олена знову була в доброму гуморі: Безбородько вислухав Нелю і не знайшов у її серці нічого загрозливого. — Чому Аврельця має відповідати за гріхи Марусі?

— Мамця правильно ставить питання. А коли ще додати, що наша мала господинька потрапила в цю історію, як Пілат у «Вірую»…

— Та ти скажи, — настоювала Олена, аби дізнатись правди, поки Меланія вдає зомлілу, — я нічого не розумію: чому Дорошенко зірвав заручини?

— Прошу мамці, вуйко Михайло поставив Дорошенкові вимогу, щоб той переписав дитину Голубінки на себе. Буцімто його дитина і Аврельці. А той не захотів.

— І правильно зробив! — втрутилася Мариня, яка на всякий випадок з'явилася цим разом з чашкою чаю.

— Було б правильно, якби пан гетьманич не взяв суму грошей у свого майбутнього тестя в рахунок посагу Аврельці. Таж та фарб'ярня на Поділлі — за вуйкові гроші. Я знаю, що накликав на себе біду тим, що тут розповів, але я не міг інакше. Вважаю, що в сім'ї щирість — це перша умова.

Ольга відвела Безбородька в куток:

— Хочу погратулювати тобі…

Філько галантно поцілував руку швагерки:

— Хоч одна людина в цьому домі належно оцінила мене. Ти подумай, тітка хотіла виїхати на тобі.

— Знаєш, Фільку, тільки ти правильно зрозумій мене, але я ніколи не думала, що ти такий принциповий.

— Належимо до найближчих родичів, а не знаємо одне одного, — відповів по-філософськи Безбородько. — Ти уявляєш, що відтепер матиму в особі тітки смертельного ворога, а я все ж пішов на це. Догадуєшся чому?

— Як то? — не зовсім розуміла його Ольга. — Ти, здається, досить ясно висловив свою думку. В родині щирість — перша умова.

— Який це дурень сказав? — цинічно засміявся. — В родині щирість? Ха-ха-ха! Я собі уявляю, як би після того виглядали родинні стосунки. Чого ж ти так дивишся на мене, ніби не розумієш, що говорю?

— Бо я таки не розумію. Хвилину тому ти…

— Я тобі зараз поясню, швагерочко. Живемо в такий непевний час, коли останні, як каже святе письмо, можуть бути першими…

— Ти говори ясніше, бо я тебе таки не розумію. Я вже зовсім відвикла від алегорій та фігуральних висловів, що ними напихали нас у школі. В чому справа, пане швагер?

— Тобі ще не ясно?

— Вже ясно, — перебила його Ольга, яка справді раптом усе зрозуміла. — Ти страхуєшся на той випадок, коли голос матимуть такі, як Бронко Завадка?

— Браво, швагерочко, ти майже вгадала!

— І ти хотів упевнитись, що я не забуду сьогоднішнього твого героїчного виступу і того, що ти взагалі коректно повів себе відносно політичних переконань мого нареченого. Ти хотів уточнити…

— Еге ж. Медицина любить точність, а я, як знаєш, медик. До речі, ти таким тоном говориш про це, ніби в цьому є щось поганого?

— Для тебе — нічого.

Не вважала навіть потрібним довести до його відома, як їй соромно за те, що хоч на мить прийняла Теофіла Безбородька за порядну людину.

А втім, Олі було не до Безбородька. «Завадка в хату, я — з хати», — трагікомізм Марининого виступу був безпідставний. Ольга не збирається приводити Бронка на вулицю Куліша, так як і не має наміру йти жити до його батьків.

Егоїзм їхнього кохання домагався самотності. Ольга хотіла бодай перший час пожити один на один з чоловіком. Жадала цілковитої, беззавітної і безконтрольної свободи слова і дії. Прагла тієї вільності для свого кохання, що її мали первісні люди.

Розуміла тепер увесь сенс пошлюбних подорожей: молодій парі давали нагоду медовий місяць прожити далі від цікавих очей близьких. «Коли б татко жив, то я теж поїхала б у шлюбну подорож», — подумала і урвала думку. Якщо б татко жив, то вона не могла б вийти заміж за Бронка. З того напрошується висновок: якби не смерть батька, то її обминуло б щастя, а чи, може, власне, Бронко — нагорода за передчасну смерть татка?

На ці питання Ольга Річинська воліла не давати відповіді…

Коли всі інші спроби вплинути на Бронка Завадку звелися нанівець, Філіпчук у великому розпачі вдався до останнього засобу рятування підприємства. Задумав запропонувати Завадкам спілку при умові, що для всестороннього скріплення зв'язків молодий Завадка ще й одружиться з родичкою Філіпчуків.

Сам Кость свою пропозицію вважав за найганебніше моральне приниження, яке будь-коли спіткало його в житті. У розчуленні над самим собою порівнював себе до Христа, коли той ніс хрест на Голгофу. Як Ісус прийняв муки заради спасіння людського роду, так і він, Кость Філіпчук, взяв на свої плечі хрест упокорення заради спасіння українського друкованого слова на Нашівщині.

Та Ісус, ідучи на муки, знав заздалегідь, що його самопосвята буде відповідно оцінена й винагороджена не лише богом-отцем, але й людьми на всій кулі земній у всіх віках, а Кость Філіпчук, прошу я вас, не знає, як сприйме громадськість Нашого його високопатріотичний жест. Ба що більше! Він не мав упевненості, чи той бутний драб, молодий Завадка, ще захоче йти з ним у спільники!

І тому почав він свої переговори з старим Йосифом, почав, як то кажуть, добиратися до бога через святих.

Справа малася у буфетику Рузі за келишком коньячку, так що Йосифові Завадці не важко було приховати своє велике хвилювання. Ба й сльозу, що заколола в оці, можна було віднести на карб їдкого махоркового диму.

Його син — співвласник друкарні!

Увійти у спільники була заповітна мрія Йосифа з тієї вже днини, як уперше став за реал[166].

Ніколи, слухайте ви мене, ніколи, навіть у ті віддалені зелені роки, не прагнув бути неподільним власником підприємства. У крові мав, видно, вже нахил до кооперування.

Господь свідок, що не мав на думці лише заробітків. Погодився б навіть, як співвласник, на ті самі заробітки, що отримував би кваліфікований майстер-друкар, бо ж не про матеріальні, а моральні цінності йшлося.

Павлина називає це чоловічим гонором і глумиться з нього, бо вона темна, хоч і з голубиним серцем, жінка і не в силі зрозуміти, що для мужчини його чоловіча амбіція більше важить, ніж для молодої дівчини її врода.

Бронко теж не хоче його зрозуміти, хоч і з іншої причини.

Як же тепер Йосифові підійти з такою пропозицією до сина?

Йосиф починає розмову з сином віддалеки. Від політики. Від убивства Мундика та засуду Ільчука в Нашому не політикують хіба діти та глухі баби.

— Я собі гадаю, слухай ти мене, Бронку, що як має настати яка зміна, то вона не питатиме дозволу ні у старого, ні у молодого Завадки. Історія піде понад наші голови.

— А що таке історія, тату? Таж то теж творіння людських рук і умів. Як усі будемо сидіти із складеними руками, то й історія не буде рухатись.

— А я тобі кажу: стій із складеними руками чи махай ними, час однаково не стоятиме на місці. Я хочу тебе спитати, ти певний, що та зміна, якої і я не відмовився б, ти певний, слухай, що вона прийде ще за твого життя?

«Так само питав мене недавно Тарас Чиж. Вони вкладають у справу свій ідейний капітал і хочуть конкретно щось мати з того. Так, брате».

— А може, те нове прийде аж за життя твого внука? А життя, сину, одне. Про це стає тобі ясно щойно тоді, як те життя кінчається. Коли починається, ти думаєш: «Го-го-го! Яка довга не зорана нива переді мною!» А коли оранка наближається до кінця, ти оглядаєшся позад себе і думаєш, слухайте мене: «Якби я мав ще раз починати, то інакше орав би я тебе, нивко!»

— Ясно, тату.

Бачить старий, як неохоче слухає його син, і сам не знає, чим би прикувати його увагу до себе.

— Тобі все ясно, бо ти ще дуже молодий.

— Хочете сказати — зелений?

— Ні, я що інше хочу сказати. І не так сказати, як спитати. Ти скажи мені, але правду.

З задоволенням помічає, як син червоніє з злості:

— А ви мене багато разів піймали на брехні?

— Добре, добре… вже добре. Ти мене не так зрозумів. А може, я й не так висловився. Я хотів спитати тебе, але ти не шарпайся зараз. Як на твою думку, але так, сину, з рукою на серці, там, за Збручем… все гаразд?

— Я там не був, тату. Я не знаю, де точно правда, де брехня, і ви цього не жадайте від мене. Але вірю, що все, що там робиться, іде до кращого. Вірю, тату!

— Бо ти молодий, сину, а молодість, слухай ти мене, може вірити й всліпу! А я тобі скажу, якщо тільки половина правда, що пишуть…

— Брешуть, хочете сказати, тату?

— Най буде, що брешуть націоналістичні та всякі інші ундівські газети… якщо тільки половина в тому правди, що там чоловік непевний ні вночі ні вдень, що люди бояться сходитись поміж собою, що вистачить твоєму ворогові набрехати на тебе, аби ти вже світу божого не бачив, що брат не довіряє братові, а чоловік жінці, якщо тільки половина правди в цьому, кажу, то я, старий соціаліст, Йосиф Завадка, скажу тобі щиру правду, не хотів би такого тут…

— Бачите, тату, люди можуть робити помилки, але ідея залишається ідеєю. Можу вам тільки те сказати, що дотепер людство не породило благороднішої ідеї, ніж комунізм.

— Ідеї, синку, розраховані на сотні років, а людське життя коротке і дається людині раз.

— І тому треба прожити його так, щоб не було соромно вмирати.

— Е, слухай ти мене! Я хотів з тобою поговорити, як з сином, а ти мені берешся лекцію читати.

— Бо я не знаю, тату, чого ви таку розмову завели і чого вам треба від мене.

— Так, що б ти сказав, мені треба поговорити з тобою про… твою будучину.

Бронка розсмішив нехитрий батьків маневр.

— Та що вам таке на думку прийшло? Чи ви не думаєте мною журитися? Слава богу, подбали-сьте, що маю фах.

— Та воно-то так, але скажу тобі, слухай ти мене, що минулися ті часи, коли фах вже означав хліб. При теперішній конкуренції до фаху потрібно ще й спритності.

— Не гнівайтеся, тату, але чого як чого, а спритності вчитись у вас таки не стану.

— Тобі смішки в голові, а справа важлива, слухай ти мене. Роки йдуть, сину, і час би, як той казав, і за розум взятись. Трапляється, синку, одна оказія. Як тобі сказати? Така оказія трапляється раз на кілька людських життів, і коли ти її прогавиш, то я не знаю і навіть думати боюся, що б з цього могло б нічого не вийти. Все залежатиме від тебе, сину, і тому я говорю, що боюся за твою будучину. Я не знаю, як тобі сказати…

— Не мучтеся, тату, я за вас скажу. Філіпчук пропонує нам спілку.

— Так, — твердо сказав старий безкровними губами. — Так.

Бронкові до сліз стало жаль батька. Ще ніколи так яскраво не позначалася різниця віку і світогляду поміж ними, як цієї хвилини.

— І ви хочете, тату, щоб я пристав з своїм шефом до спілки? Я, що завжди воював з ним проти кривди і визиску друкарів, тепер мав би сам…

Йосиф жестом руки наказав синові вмовкнути.

— Чекай, чекай, прошу тебе, не гарячися. Вислухай мене до кінця. Я не вважаю, що це було б зрадою робітничої справи, якби мій син був справедливим, чесним у заробіткових справах, добрим для робітників принципалом…

— Ей, тату, таж-бо в тому й річ, що люди доти чесні та порядні, доки самі шефами не стають!

— Е, перепрошаю тебе, то собі якісь там люди, а то мій син! Мені не йдеться, повір мені, про заробітки! Я навіть не хотів би, щоб ти собі визначував більшу плату, як її мав би у тебе, скажім, майстер. Я навіть хотів би, щоб ти ті справи вирішував, так мовити б, колективно. Розумієш — кожному по його внеску праці у діло. Ти був би власником чи співвласником тільки формально, а фактично це був би кооператив.

— Ну добре, тату, якщо б це мав бути фактично кооператив, то чого вам так боляче залежить на тій формальності?

От, зажене тебе бенькарт[167] таким питаннячком у сліпу вулицю, а ти відповідай йому, як знаєш!

— Слухай ти мене, чи ти думаєш, що я забув, як він мене обманув з твоїм першим заробітком? Міг обіцяти, а пізніше сказати, що йому не хочеться дати, — і що я був би йому зробив? Але він обманув мене! Насміявся наді мною! А що я міг йому тоді зробити? Ти ж мав учитись у нього. Я був залежний від нього. Я змовчав, але сказав собі, що ще прийде коза до воза. І я таки дочекався, що прийшла коза. Пан Кость Філіпчук, фірма, як він каже на себе, просить мене, аби я напутив тебе на розум, щоб ти пристав на спілку з ним! Бронку, та чи міг я коли-небудь припускати, слухай мене, чи бодай снити про те, що Кость запобігатиме твоєї і моєї ласки? Ти не думай собі, що твій тато на старість з'їхав з глузду і надумав з сина-революціонера зробити капіталіста. Я, слава богу, ще при здоровій пам'яті і здаю собі справу, які можуть бути заробітки в українській друкарні. Але я хотів би, ти не повинен цього взяти за зле старому батькові, я хотів би, слухай ти мене, щоб мій син досяг того, чого батькові не вдалося. «Друкарня К. Філіпчука і Б. Завадки»!.. Другий раз така оказія не повториться, сину. І хто то міг подумати, що дуб так скоро спорохнявіє! І ще одно, Бронку. Правда, ми ніколи з тобою в таку бесіду не заходили, але, як той казав, колись треба і про це поговорити. Одним словом, треба тобі, сину, і про женячку колись подумати.

— Та… треба! У монахи записуватись не гадаю.

— О, це розумне слово! Філіпчук якраз натякав мені, що мав би для тебе дівчину.

Бронко спохмурнів.

— То ви, татку, маєте мене вже за такого нездару, що навіть сам собі жінки пошукати не може?

— То так говориться. Я не хочу, той, боже борони, тобі докорів робити, але ти вже раз пошукав собі сам жінки.

Натяк на Сташку недвозначний. Не подобається Бронкові така неделікатність батькова. Стримує себе, щоб не відповісти йому грубувато.

— У всякому разі, не просив я вас, щоб ви мене розженювали, і взагалі нема про що говорити.

— Но-но! — поплескує Йосиф сина по плечу. — Ти, бачу, вже надувся на тата. Ти не думай собі, що твій тато хотів би випхнути тебе за стару, криву, горбату, аби багату. Я не хотів тобі наперед нічого говорити, але тепер скажу. Я бачив ту дівчину. Видиш, кращої невістки й не бажав би собі.

— То ви не спитали мене і пішли оглядати дівчину для мене?

— А що було питати. Я ж знаю, що ти тепер вільний.

Бронко відчув гарячий приплив крові на чолі і щоках.

— Ви певні, тату, що аж так добре знаєте мої наміри?

— Гадаю, тато повинен знати, що син думає. Але чекай, ми з тобою про дівчину…

— Я теж мав на думці дівчину, лише не родичку Філіпчука. Добре старий лис комбінував собі, але з того нічого не вийде!..

— Як то, Бронку, ти… ти… кажеш «не вийде»? — загикується від великого хвилювання Йосиф Завадка.

— А так, тату, не вийде, бо це — неможливо.

— Чому неможливо? Чому? — задихається той від власних слів.

— Тому неможливо, що я мусив би сам собі в лице наплювати. Ану, спробуйте таке втнути, чи вам таке вдасться? — пожартував невесело, а по хвилі додав серйозно, майже урочисто: — Є, тату, рови, через які я не міг би проскочити… І ви мене вчили.

— Сину!

Бронко повертає голову в бік голосу і зустрічається з таким по-собачому (це страшне порівняння, але воно єдино вірне в цьому випадку) благальним поглядом, що серце в нього защемлює.

— Не можна, тату, аж так допускати собі до серця. Ви вже не маєте здоров'я для цього.

— Видиш, Бронку, я тобі вже казав і ще раз повторюю, що річ, слухай ти мене, не в одних заробітках. Ти не думай собі, той, що у старого почався маразм чи якась там стареча скупість. Але бачиш… От біда! Відчуваю, що ти в душі проти, і тому мені так важко говорити з тобою про це. Бракує мені, той, слів, хоч і знаю, що хочу сказати. Кожна людина, ну, може, не кожна, але переважно так воно і є, як кажу, має якусь свою амбіцію в житті. Одну точку, в яку все своє життя буде бити думками…

— Ідея фікс?

— Не знаю, як це по-вченому називається. Але ти мене, бачу, не розумієш.

— Чому ви так думаєте, тату? Вас я розумію. А те, що я не в силі думати так, як ви, — це зовсім інша, окрема річ.

Йосиф, здавалося, не слухав, що говорив Бронко.

— Відколи я став за реал, хочу сказати, відколи я зрозумів, як несправедливо, як по-хамському власники друкарень обходяться з своїми підлеглими, гм… слухай ти мене, став я подумувати, ніби як пристало ідейному соціалістові, про друкарський кооператив. І все воно ніби хилилося до того, коли раптом — війна! А війна, сину, то нещастя, як той казав. Злодій Зілінський скористався з того, що ми, пайщики, пішли на фронт, повиманював від дурних жінок…

— Я вже чув це, тату! — досить нечемно обірвав його Бронко.

— Так, так… ну, добре. Ти вже чув про це. Ну, не буду розводитись, бо ти знаєш, чим скінчилася та історія. Коли ти підріс і треба було вирішувати твою долю, я сказав собі, — моя точка залишалася такою самою, тільки змінила свій напрям: від батька повернулася в бік сина… Так, ага… я сказав собі: твій син, Йосифе, доведе задуману тобою справу до кінця. І ти ще дочекаєшся друкарського кооперативу, чи там спілки, а молодий Завадка, ніби ти, слухай ти мене, буде там керівником. Ніби таким, як має бути. Чекай, не перебивай мене, дай нарешті виговоритися. Я знав, що до спілки, чи хоч би кооперативу, потрібний капіталик. А звідки він взявся б у мене? І от я почав, як сам знаєш, відкладати з заробітку, а потім з пенсії… як каже поляк, зярко до зярка і бендзе мярка. Було воно нелегко, сину. Голодувати ми не голодували, щоправда, але що тут говорити? Я за все своє життя не був ні разу у справжньому театрі. Я сторонився людей, не хотів ні в кого бувати, щоб і до себе не запрошувати, бо то коштувало б. Твоя мама ходила сім років в одній сукенці на правий бік, а сім на лівий. У найбільшу спеку, було, йдемо з мамою містом, їй піт градом котиться з лиця, а я не можу дозволити собі рідній жінці зафондувати порцію морозива, бо… сам знаєш, чому. І все я думав собі, що ще рік, ще два, ще три — і я таки дочекаюся, що мій син буде в друкарськім кооперативі. А виходить, не треба було, що пусто-дармо скупився собі і твоїй мамі, що я… одне слово, пошився в дурні. От що мене, Бронку, найбільше пече, — тицьнув рукою собі під груди.

— Не треба, тату, — Броник бере батька за руку.

Цей скупий жест ласки знову запалив каганець надії в серці Йосифа:

— А якби я взяв і сказав тобі: Бронку, сину мій, зроби це для мене, старого, і більш нічого в житті я тебе просити не буду!..

«Несила слухати такого й людині з кам'яним серцем. А що я можу, тату?»

— Тату, повірте мені, що, якби я міг, я зробив би це для вас.

— А якби я тобі сказав, що це моя остання просьба до тебе? Засуджують людину на смерть, та й то ще питають: чого ти собі бажаєш перед смертю? Подивись на мене, сину, мій вік уже не довгий, і… по моїй смерті поступиш, як сам захочеш, а тепер, прошу тебе, піди раз проти себе самого і зроби так, щоб я ще за свого життя побачив тебе у спілці. Га, сину?

— Тату, мені серце болить за вас. Я прошу вас, не завдавайте мені ще більшого болю, бо я не можу… Зрозумійте, не можу цього зробити. От так, як не міг піти за вас просити до Осадчука, хоч мама жадали цього від мене. Не просіть мене, тату, — в його голосі бринить ніжність, за яку хвилину пізніше буде ніяково перед самим собою, — такого, чого я не можу для вас зробити. Ви ж самі мене вчили бути твердим у своїм слові. Ви все казали: «Ми, Завадки, маємо слово, гей мур», — а тепер хочете, аби один з Завадків, ваш син, тату, став зрадником?

Слово це ніби протверезило старого.

— Зрадником? — лупнув на Бронка червоним, наче після п'янки, оком. — Ти? Ні, не хочу, щоб мій син був зрадником… Що ні, то ні… Аж такої офіри не вимагаю від тебе, сину. Де мама? — став розглядатись по хаті, хоч і знав, що Павлини немає з ними.

Бронкові знову боляче защеміло серце. Батько робив враження людини несповна розуму.

— Гей, жінко! — відкрив Йосиф двері до сіней. — Де ти там? Ануко, ходи сюди!

Увійшла з кухні Павлина, за звичкою витираючи по дорозі руки фартухом. Нічого не спитала, лише перелякано дивилася то на чоловіка, то на сина.

— Жінко, — ступив крок до неї Йосиф, силкуючись здобутися на бадьорий тон. — Хочу тобі сказати, аби ти взяла з тих грошей, що у буфеті, і купила собі гарну сукенку, і відповідні мешти до того, і хустину на голову. Слухай ти мене, я ціле життя заощаджував, а тепер ти маєш виглядати в мене, як пава.

На обличчі Павлини вимальовувався щораз більший жах.

— Чого ти, жінко, слухай ти мене, така перестрашена? Ти, може, гадаєш, що я не при здоровому розумові? От тобі і на! Нічого не сталося, Павлино, тільки, слухай ти мене, нашому синові грошей не потрібно, а ми з тобою, дурні, не знали цього і ціле життя заощаджували…

Бронкові стає жаль бідної матері.

— Мамо, ви не слухайте тата! Вони жартують.

— Та я виджу, які тут жарти.

— Я, мамо, правду кажу. Тату, коли я сказав, що мені не потрібно грошей? Певно, хай мама куплять собі нарешті якесь пристойне вбрання, але… боюсь, що й мені скоро буде потрібно грошей. Мамо, тату, хочу вам сказати, що я задумав женитись.

Павлина ні врадувалась, ні зажурилась. Можна було б подумати, що справа не стосується її сина.

Йосиф промимрив:

— Та добре, що хоч сказав, а то могли тато з мамою від чужих людей дізнатись.

— А я вже чула від людей, — недружелюбно втрутилася Павлина. — Сміялися якось тут, що ти в самого ксьондза Річинського женишся.

— А то не сміх, мамо, а правда. Беру одну з сестер Річинських. Оту найкращу, — додав з щасливою міною на обличчі. — А ви, мамо, повинні б її знати. То та сама, що говорила з вами, коли ви заходили туди у справі тих штанів по каноніку.

— Хай бог благословить, — тихо проговорила ошелешена Павлина те, що звичайно в таких випадках кажуть. Спромогтись на більше не почувала себе в силах.

Від того, що почула від сина, так їй зашуміло в вухах, так загуділо в голові, що аж коло серця, хай преч кажеться, зробилося їй млосно. Ніби після довгої лежі, чуйте, звелася на ноги і раптом відчула ще всю слабкість свого тіла.

Хотіла чимхутчіш вибратися з хати в город, до грядок.

Може, на свіжому повітрі перестане в її голові гудіти той млин і вона зможе зібратися трохи з думками.

Коли розглянулася по подвір'ю, то нова біда найшла її: не розуміла, як сусіди праворуч можуть так ліниво поратися біля своїх грядок, а ті ліворуч так преспокійно полоскати білизну в балії біля криниці, коли в її домі така новина…

Її син, людоньки, таки направду жениться у панства Річинських!

Обережно, наче тісто для струделя[168], натягає Зоня (в рукавичках) на ногу панчоху-павутинку. Впоравшись з цією делікатною процедурою і надівши туфельки, береться готувати сніданок. Запалює спиртівку, ставить риночку з молоком і щойно тепер усвідомлює, що сьогодні їй нікуди поспішати.

Дотеперішній нормальний порядок дня у самій основі поламаний дощенту.

Нормальний день звичайно починався букетом запахів: запах спалюваного денатуратного спирту, потім свіжозвареної кави, потім запах зубної пасти, потім пасти до взуття, потім туалетного мила і наостанку ніжний запах садового горошку.

Зоню покидає охота снідати. Скинула туфлі, сіла на ліжко, обнявши коліна. Закурила.

Цигарка на порожній шлунок (чого ніколи досі не практикувала) подіяла досить міцно. Наступає короткотривала підвищена ясність розуму.

Історія з Лесею Чуйгуковою впала на неї, як хвороба на здоровий організм. Ах, чорти б то побрали! В канцелярії чекають її пекучі, невідкладні справи, а вона сидить собі на ліжку і… з нудьги обнімає власні коліна.

Іронія долі в тому, що крах її становищу наніс не хто інший, а затюкана домашня квочка Леся Чуйгукова!

Ота шепелява, з білими, наче м'якуш соняшника, яснами тютя якимсь чином перетворилась в силу, яка спроможна перевернути догори коренем все Зонине життя.

Найгірше, що та ідіотка не сприймає того, чим Зоня намагається промовити до її розсудку.

Ніяк не можна втлумачити цій дурній гусці, що той зв'язок давно вже обтяжував їх обох (так, начеб він коли-небудь легким був!) і Зоня, по суті, вдячна Лесі, що та поклала йому кінець. І тепер, саме тепер, коли перестала б їх в'язати томлива таємниця, коли їх відносини могли б набрати справді приятельсько-ділового характеру, коли, нарешті, справи канцелярії пущені на стійкі рейки, та інфантильна тютя руйнує все, що збудовано з таким напруженням енергії, розуму і хитрості.

Ах, як легко було б усе це пояснити жінці з нормально функціонуючим розумом! Та насамперед зрозуміла б, що зв'язок поміж Зонею і Чуйгуком був настільки незначний, настільки обтяжливий для них обох, що тепер з чистою совістю можна вважати його за недійсний.

Не маючи куди подіти попіл з цигарки, Зоня струшує його до своєї туфлі.

Далебі, всяких невдач і перешкод могла чекати на свою голову, тільки не цього!

А тепер що?

Крах!

Фіаско!

Шнурок на шию чи, може, з естетичних мотивів збільшена доза снотворного?

Усміхнулася. Такі романтично-трагічні жести не в стилі Річинських. Виняток, можливо, становлять мама і мала господинька, але обидві вони не нашого роду, а невістки в ньому. (Ольга теж. Ольга теж).

…Збоку, у третій знизу шухляді, є додаткові матеріали до справи Максим'яка. Якщо вони ще сьогодні попадуть у руки Чуйгукові, то він зможе довести, що теща підсудного була попереджена про задуману пожежу, а тим самим зізнання зятя і синів вимальовується в іншому освітленні…

Дещо і повчального винесла Зоня для себе з цієї трагікомедії, що її розчинила пришелепувата Леся Чуйгукова: по-перше, вона, Зоня, за жодних умов не вийде заміж. Таємницю статей, єдиний фактор, що міг її кинути в це нещастя, вона вже пізнала. Чесно прийшла до переконання, що шкірка вичинки не варта.

Зоня до смерті лишиться Річинською. Продовжувачкою не тільки прізвища покійного батька, але й лінії його світогляду. В недалекому (бог добрий!) майбутньому заступить місце тітки Клавди. До того часу подбає про те, щоб докорінно увійти у фінансове довір'я панни. Надто схожі і надто різні їхні характери, щоб з цієї суміші симпатії і зненависті, обожнювання і зневаги не витопився метал міцної ділової дружби.

У своїх взаєминах з чоловіками буде притримуватися девізу тітки Клавди: мужчину толерувати лише в ліжку, і то ненадовго.

Роман з Чуйгуком навчив Зоню, що тільки від жінки залежить, чи вона буде жертвою мужчини, а чи запряже його в цю роль (як у випадку з шефом).

Тепер ми покладемося горілиць, будемо дивитись на стелю і думати, як нам далі бути. Коли міст над прірвою завалився, то це ще не причина, щоб поваленим мостом йти нам… у прірву.

Проте справа Максим'яка не дає Зоні спокійно полежати. Якщо вона сьогодні не вручить відомого матеріалу Чуйгукові, то завтра на судовому засіданні він зможе обернутися вістрям проти нас.

Встала.

Одягла свій парадний чорний костюм-фрак, що облягав її фігуру, наче лаковий листок. Шапочка-точок з блискучого чорного пір'я, білі шкіряні рукавички з чорними прожилками, біла маркізетова в чорну горошинку блузка творили приємну гармонійну цілість.

Зоня Річинська вміла одягатись, як на сцені, відповідно до ролі, яку їй потрібно було зіграти в житті.

За старою звичкою Зоня не подзвонила, а відімкнула канцелярію своїм ключем.

Чуйгук сидів у своєму кріслі за столом. Гостро, мов при блискавці, очі схопили його постать. Наче все на місці. Навіть краватка на ньому така сама, що й учора. Ця деталь викликала ілюзійне враження, що… нічого не змінилося в канцелярії.

Проте, коли Чуйгук підвів голову, щоб відповісти на її привітання, Зоня перелякалася. За столом сиділа не людина, а купа глини в лахмітті. Лице його за одну ніч обвисло й посіріло так, що змінило свій рисунок.

«І це називається мужчина!»

Ох, взяти б цю купу глини на велетенську лопату і викинути б разом з лахміттям за двері, а самій сісти в його крісло!

О, з неофітським завзяттям взялася б вона за справи і як блискуче повела б їх! А з яким знанням справи і людської психології виступила б завтра на процесі Максим'яка! Була б то не оборона, а прем'єра в першорядному театрі!

— Ну, і як? — спитала без іронії, але й без співчуття, оглядаючись, де б їй присісти.

— Леся настоює на розлученні, — відповів, ховаючи очі. Складалося враження, що ця баба в штанях готова вибухнути плачем.

— А як з дітьми? Як же вона гадає позбавити їх батька? Вона така побожна, така патріархальна. А крім того, про яке розлучення може бути мова, коли ви обоє католики? Сепарація хіба…

Зоня примостилася поверх купки газет у кріслі. Заклавши за своїм звичаєм ногу на ногу, всадила цигарку в кут рота і стала нишпорити в сумці за запальничкою.

За нормальних умов пан меценас підбіг би з сірниками. Тепер, видно, не обходив його весь світ поза його жінкою і дітьми.

— Моя родина, моя жінка і діти — для мене все. Цілий світ. Я згоден на всякі жертви, аби тільки утримати їх при собі.

«Той кретин припускає, що я прийшла сюди пред'являти йому свої претензії. Фу, як гидко!»

— Не будьте смішні, — нарешті запалює цигарку, — і візьміть себе трохи в руки. Я не прийшла сюди розбивати вашу святу родину. Хочу вам лише сказати, що у шухляді мого стола є додаткові матеріали до справи Максим'яка, з якими вам треба ще сьогодні познайомитись, у всякому разі, перед судовим засіданням. Виявляється, що його теща… Але ви мене не слухаєте? Що з вами, меценасе? Занурте голову у холодну воду… завтра вам треба виступати на суді! Меценасе, опам'ятайтеся, чуєте?

— Чую…

— Нічого ви не чуєте. Беріть, до чорта, блокнот і нотуйте, що вам потрібно зробити. Пишіть:

1. Познайомитись з додатковими матеріалами у справі Максим'яка.

2. Переговорити з Кубішталем.

3. Викликати телеграфом Михальчука з Залісся і… — урвала посеред речення. Помітила, що Чуйгук перестав писати. Розізлилася, відчинила друкарську машинку, заклала фірменний бланк і енергійно почала писати:

— Підпишіть і поставте печатку, — поклала папірець перед ним, притримуючи його двома пальцями.

Чуйгук, ледве кинувши очима на заголовок, підписався, вийняв печатку, механічно хукнув на неї і поклав біля підпису синяво-водянисту пляму.

— Так, — сказала Зоня замість нього.

Чуйгук відчинив сейф, вийняв звідтіль дві пачки паперових однозлотівок і без життя, як робот, відсунув їх Зоні.

«Цей ідіот навіть не усвідомлює, яке хамство дозволяє собі. Ех, з якою насолодою подерла б ці папірці на його очах, якби… вони не були такі крайньо потрібні…»

— Зараз зробимо обрахунок, пане шефе. — Її фальшивий спокій аж бринів від іронії. — Отже, основна платня на вересень 180. Дивіденд від Шенфельда — 93. Так? Зворот за канцелярійне приладдя — 1,75. Разом, — підсумувала на папері, — 274,75. А що ви мені тут тичете? Я зараз, — скинула рукавички і вправно, мовби професійний касир, відрахувала собі 275 злотих, здавши йому 25 сотиків.

— Сховайте решту. Гроші тепер вам придадуться… — не певна, чи до нього дійшов її натяк.

Чуйгук повернув вухо до Зоні, як людина, яка недочуває.

Зоня підсвідомо підвищила голос.

— Кажу, тепер вам знову буде важко з грошима. Чи ви бодай здаєте собі справу, пане меценасе, що з моїм відходом від вас почнеться і повільний захід щасливої зірки вашої канцелярії? — не могла відмовити собі в приємності, щоб цього не сказати йому.

Дивився на неї, либонь, не помічаючи її. Був крайньо апатичний.

— Для мене тепер це не має значення. Моя родина — єдине, що може ще мати якийсь сенс у моїм житті.

— Дуже гарно, що у вас так розгорілися родинні інстинкти, але не забувайте, що ваші діточки схочуть гамати…

Не мав охоти чи сили розмовляти з нею.

Настільний календар показував учорашню дату. Зоня зірвала аркушик, зім'яла і викинула до коша з паперами. Потім, не звертаючи найменшої уваги на Чуйгука, що стояв біля вікна, наче вішак[169], повідчиняла шухляди свого письмового стола і стала наводити там порядок.

Верхня шухляда ліворуч мала сліди пудри і пахла малиною всуміш з «Коті». Забрала звідтіль надщерблене дзеркальце і пилочку для нігтів. З середньої шухляди вийняла папери. Деякі з них, як справу Максим'яка, відклала набік. Інші з якоюсь садистичною уподобою рвала розмашисто на чвертки. Папери не вміщувалися в коші, і Зоня втовкала їх рукою, як шатковану капусту.

З останньої шухляди витрусила на газету кришки з булки. Пальцем відлупала кілька сливових кісточок, що прилипли до дна шухляди.

— Здається, все, — зітхнула нещиро. — А тепер хіба… до побачення?

Чуйгук болісно смикнув губами.

— Не дай боже, аби я мав ще бачитись з вами. Ідіть здорові і ніколи не вертайтеся сюди…

Вона з перебільшеною ретельністю натягає останній крик сезону — рукавички з чорними прожилками. В котрійсь хвилині перериває порання біля пальців і приглядається до Чуйгука з нахабною відвертістю:

— А ви знаєте, на вас і ображатись не можна. Вас можна… просто жаліти, як побитого собачку!

Защіпнувши рукавички, не квапиться з виходом. Стоїть хвилину посеред кімнати і розглядається по ній, начеб роздумує, що взяти звідсіль на пам'ятку.

Врешті з згірдливо скривленими губами, не турбуючись про те, щоб хоч двері примкнути за собою, Зоня виходить на вулицю.

Інстинктивно іде в напрямі вулиці Куліша. Ні, мама в цьому випадку нічим не зможе допомогти їй. Невістка Річинських насамперед мусила б її хоч трохи зрозуміти, а до цього інтелект Олени ще не доріс (та вже й не доросте).

Біля міського скверика зупинилася: гей, а куди ж їй поспішати?

Знайшла затишну лавочку у глибині парку під плакучою вербою (няні з дітьми прийдуть десь за годину) і з полегкістю примостилася там.

Мусила закурити.

Знов відчула приємну, хоч і тимчасову чіткість думок. Що ж, поскільки нам нікуди поспішати в цей діловий ранок, зробимо собі невеличкий обрахунок совісті.

Почнемо з того, що допомога чи опіка в ім'я тих, що на тому світі, — це вексель без підпису. Класичним прикладом цього є приятель татка, шкільний куратор Вацик. Тому в боротьбі за твердий грунт під ногами залишимо у спокої друзів покійного татка. Не треба, щоб йому доводилося червоніти за них на тому світі.

Тим часом нам гранично ясно, що ми не будемо ані філє плести (приблизно п'ятдесят сотиків за вісім-дев'ять годин), ані не підемо до комісара у справах політичних жебрати свідоцтва лояльності, щоб за сорок чи шістдесят злотих в «Рідній школі» водити до туалету нащадків впливових батьків, ані не будемо вміщувати в газетах розпачливі оголошення про приватну вчительку і допомогу господині дому, щоб гарувати за п'ятнадцять злотих у місяць (що кінець кінцем теж зводиться до п'ятнадцяти грошів на день, але не за дев'ять, а за дванадцять годин праці), плюс зальоти батька учня чи учениці.

Ми знайдемо більш надійні засоби, щоб утриматись на поверхні життя. Один з них — це фінанси тітки Клавди плюс видавництво бульварної літератури. За цю ідею ми схопимося зубами, а вони в нас поки що по-хижацькому міцні. (Треба тільки припильнувати, щоб Ковальчук комусь іншому не продав адрес)[170].

Нашої спритності і людської бездонної глупоти вистачить для того, щоб забезпечити нам (з заощадженням на чорну годину) зовсім пристойне існування.

Девізом нашої діяльності буде: обманюй і другому не перешкоджай обманювати!

Навіть при невеличкій життєвій нашій практиці нам рішуче ясно, що в наш час людина може утриматися на поверхні тільки обманом. Це залізний закон на всіх ділянках людського життя: в сім'ї, економіці, політиці, релігії, мистецтві. Кожний видає себе за того, ким він не є, і обіцяє те, чого він (наперед будучи свідомим цього) не зможе дати. Драбина в цьому відношенні багатощаблиста: від міністра до жебрака під церквою. Цей останній теж («Дайте, не минайте мені, бідному, незаріблому») видає себе за більшого каліку, ніж він фактично є, і теж обманює, коли обіцяє молитись за здоров'я жертводавця.

Коротка практика в Чуйгука навчила нас, що вміння обманювати треба удосконалювати, як кожне інше. Крім методичності, як кожна наука, воно вимагає ще чималої дози цинізму, огрубілих нервів і систематичного гартування совісті.

Якби ми були відповідно вишколені в цій філософії, то ми не дискутували б з Лесею Чуйгуковою на морально-етичні теми, а зажадали від неї доказів, якими вона могла б підтвердити наші близькі стосунки з її чоловіком.

Стривай, подала голос якась заблукана думка, обманців щораз то більше розмножується, а народ один, і то з кожним роком бідніший, — як же ж бути? Що буде, коли та шкапа народ, на якій кожний хоче поїздити верхи, не витримає і простягне ноги?

Витримає!

Господь, крім талантів, наділив наш народ ще й великою терпеливістю. Бідкається і нарікає на важкі часи не сам народ, а ті, що їздять на його спині. При цьому вони водночас роблять аж дві корисні справи: відвертають увагу від свого благополуччя і нагулюють собі славу борців за щастя народу. Чому Зоня Річинська має бути більшою роззявою, ніж вони?

Зробилося їй смішно: ех, якби народ знав, скільки беззаконня і злочинів вчинено від його імені, то він, їй-богу, вніс би заяву про зміну свого прізвища!

Перше враження моральної незалежності від того, що Ольга вже звільнилася від гнітючого тягаря таємниці, виявилося оманливим.

Внутрішньо не була вільна, як їй під впливом першого враження здавалося. Зрозуміла, що вона замало морально підготовлена для того, щоб стати на прю з так званою публічною опінією. Не досягла ще того рівня моральної зрілості, щоб не брати до серця осуд людей, яких не поважала. Відчувала страх перед тим, що про неї не лише скажуть, але й подумають нашівські вищі сфери, хоч і розуміла всю безглуздість своїх побоювань. Іронізувала над собою і водночас жаліла себе.

Почувала себе, як людина, яка запалила бікфордів шнур і чекає вибуху.

Хоч родинна рада, скликана з ініціативи Катерини (яка чи не найбільше вболівала за славу фамілії), постановила родинний скандал тримати в таємниці, але вістка про заручини панни Річинської з якимсь друкарем скоро оббігла все Наше.

Загадкою залишалася для Ольги та обставина, чому публічна опінія толерантно поставилася до такої скандальної події у вищих колах Нашого, як заручини дочки каноніка з друкарем. Правда, її ніхто не поздоровляв, як це мало місце з заручинами Катерини з Безбородьком, але й бойкоту своєї особи Ольга теж не помічала.

Можна було здогадатись, що нашівська артистократія просто-напросто зігнорувала цю подію.

Бікфордів шнур хоч і не спричинив вибуху, проте не переставав тліти.

Олена, яка в думках вже пережила страхіття бойкоту малої господиньки, очунявши, звернулась з своїми претензіями до долі (боялася, щоб найдобрішому богові не урвався терпець від її вічних просьб): чому це в її родині не так, як у людей? Чим вона так прогрішилася у своєму житті, що навіть те, що людям звичайно йде на радість, в неї обертається на сльози і клопоти?

Колись здавалося Олені, що вершиною її сімейного щастя буде пора, коли її дочки почнуть виходити одна за одною заміж та дарувати їй з Аркадієм внука за внуком. А тим часом ні про одного, ні про другого свого зятя не може Олена сказати: «Я щаслива, що моя дитина вибрала собі його».

Про обрання Ольги Олена поки що не береться судити.

Бодай у цьому випадку хоче зберегти вірність колись даному собі слову: не боронити дітям іти за велінням серця.

(О, іроніє! Тоді Олена ще не знала, що діти можуть і не послухатись її заборони!)

Підбадьорювала Олену свідомість, що зі всіх її дочок мала господинька найбільш врівноважена, найбільш розсудлива, найбільш життєво розумна і тому вона знає, що робить, обравши Бронка Завадку.

Бронко, якого Ольга після скандалу з Меланією привела в хату, подобався Олені.

Хоч Орест Білинський у своїй молодості причислювався більше до шатенів, ніж брюнетів, та ще й таких яскравих, як її майбутній зять, Олена знайшла подібність між юним Орестом Білинським і нареченим дочки. Обидва вони, на думку Олени, належали до того типу чоловіків (якого ж рідкісного в теперішній час), які з першого погляду збуджують беззастережну довіру до своєї особи.

Таку довіру мала Олена у свій час до Ореста Білинського. Коли б він тоді, у Лісках, взяв її за руку й сказав: «Ходи зі мною», — була б пішла без спротиву, не питаючи, куди, як зрештою… несповна рік пізніше пішла за Аркадієм Річинським.

Взяло Олену за серце у майбутнього зятя й те, що він з великим тактом оминув формальності, яких вимагав би ритуал освідчення жениха. Бронко поцілував з пошаною Олені руку і сказав зі щирою простотою, яка завжди нас підкуплює:

— Ви знаєте, чого я прийшов до вас.

Попсувало гарний настрій хіба те одне, що Мариня, без якої, як звісно, не обходилося жодне родинне свято у Річинських, забилася в кухню і, незважаючи на сердечні просьби Олени, не хотіла показатись гостеві.

Коли Бронко пішов, Олена сказала Марині досить рішучим тоном, що вона має вже досить її коників. Мариня вперто стояла при своєму:

— Я ж їмосці вже говорила: Завадка у хату, я з хати.

— І Мариня по стількох роках залишила б наш дім, мене?

В Олени зламався голос, а на очах виступили сльози.

— Я їмосці не залишу, — заявила Мариня з скрушно опущеною головою, — але обслуговувати сина Завадків теж не буду.

— Як це собі Мариня уявляє?

— Отак і уявляю собі: хай молоді по шлюбі ідуть набік, а ми з їмосцею наймемо собі хатчину з двома малими кімнатками і будемо якось жити. Будемо тримати студентів або столовників, їмосцина мала пенсія, і… щось зароблю… і будемо якось жити…

— Мариню! Мариню! — картає Олена дівку. — Мариня говорить, як дитина. А де ж мала господинька пішла б від мене? Де ж би Олечка хотіла розлучатися з мамою?

Щось злорадісне, довгоглушне засвітилося в очах Марині.

— Їмосць так думають? — взялася попід боки, ще й голову перехилила набік. — Їмосць хочуть, щоб воно так було, а воно не так. Панна Оля тільки чекають, щоб вирватись від нас і пожити одній з ним. Я це їмосці кажу, і не мають їмосць чого червоніти. Я якось нехотячи заздріла в саду, як вони обіймалися… прошу їмосці, то щось страшне… я ще такого не бачила, відколи живу. А їмосць кажуть: «не захоче піти»! Та мала господинька на то, як на боже лято! Певно, може, пізніше, коли наситяться собою, коли появиться дитина на світ, то ми з їмосцею станемо їм потрібні, але тепер? Тепер, прошу їмосці, ми їм такі потрібні, як псові п'ята нога. Смішні їмосць. Я, бігме, не розумію, як можна виховати п'ятеро дочок і так а ніц не розумітися на людях.

Зоня теж (цій Олена промовчує, бо розуміє, що людина, сама без моральної цяточки, має право іншим витикати їхні прогріхи) не попускає нагоди, щоб не дюгнути матір:

— Мама так завжди хвалилася, що мала господинька така домосідка. Коли ж це вона встигла завести роман з Завадкою? Адже для цього потрібно було часу, мамо. А може, то ще за життя татка почалося? Мама завжди так нас пильнувала, так провіряла на кожному кроці, слідкувала навіть за виразом наших облич. Як же ж мама пропустила Ольгу?

Цим разом Зоня має рацію. Щойно тепер виринають в Олениній пам'яті безпричинні вибухи чулості до матері з боку маленької господиньки, на високих тонах веселі настрої, що спонукали серйозну, статечну Олечку крутитись веретеном по хаті, то якась задума, що відбивалася внутрішнім щасливим сяйвом на її лиці. Та поскільки мала господинька була поза підозрою, Олені ніколи на думку не спливало дошукуватись причини зміни настроїв у дитини…

Олена була б обійшла Мариню, як болячку, але мала господинька сама зачепила дівку:

— Чого це Мариня ходить насуплена, ніби Марині хто рідну маму образив? А ця хустина по самі брови то ніби має означати, що Мариня з сорому не може людям у вічі дивитися?

Олена обстала за Маринею так, щоб та не знала про це.

— Дай спокій Марині, Олечко. Вона переживає великий смуток. Зрозумій, дитино, що вона так прагла блиску не для себе, ні, але для кожної з вас. Вона тільки й жила тим, щоб мати привід хвалитися вами і нашим добробутом. Вона нічого свого не має. Ціле життя живе нашим відблиском, а тепер їй здається, що погасне те, що так блистіло колись… і тому вона так біситься. Залиш її у спокої. Вона мусить сама переболіти і сама зрозуміти. Так і Василюшку ніхто не міг вибити їй з голови, поки сама не розправилася з ним у своїм серці. Ти б, може, попросила Бронка, щоб тим часом менше навідувався сюди.

Ольга розсердилася, але не на Мариню, а на матір:

— Через Мариню Бронко не може бувати в хаті? А чому мамця не витлумачить своїй Марині, що мені треба завидувати, а не жаліти мене? Правда, — докинула їдко, що дуже рідко траплялося з малою господинею, — мій наречений не теолог, ані навіть не священичої родини, але я думаю, що матиму легше життя, ніж його мала тітка Христина з Нестором.

Олена не сказала цього, але подумала, що вона навіть рада, що її майбутній зять не дуже високого коліна. Чи багато вона мала з того, що її, сільську дівчину, забрав Аркадій від простих людей і пересадив у панський грунт? А може, в цьому воля божа, що саме мала господинька через одруження має повернути її знову у той світ, з якого вивів Аркадій?

Затримавши думки при собі, Олена тільки сказала:

— Залишім ці справи, дитино, часові. Він мудріший і делікатніший за нас усіх.

Давши розумну пораду маленькій господиньці, Олена не почувала себе в силах самій скористатися з неї: невже ж і найбільш врівноважена, найрозсудливіша з-поміж її дочок теж здатна на таку сліпу, шалену любов, коли й рідна мати стає завадою?

Ольга під впливом розмови з Оленою написала листа до Слави, в якому оповістила про свої заручини з Бронком Завадкою і… про любов взагалі.

Відповідь Слави більше стосувалася її і Севера, ніж Ольги і Бронка.

Слава писала своїм щедрим, неуважним («гандрабистим», — казала Олена) почерком:

«Дорога Олю, одночасно з цим листом висилаю і фамілійного на адресу мами. З нього дізнаєшся, як працюю, на чому сплю, що їм і де живу.

З тобою мені хочеться поговорити. Ти поняття не маєш, як цього не вистачає поза домом. Дома ми теж між собою рідко говорили по душі, але це частково заступає наша фізична близкість і… інтонація слова. Ми могли порозумітися одними поглядами тоді, коли для написаного слова так багато треба, щоб передати його теплінь.

І так оте непередане безпосередньо нагромаджується в мені, нагромаджується, аж поки перестає бути актуальним, але й тоді давить душу своїми тлінними останками.

А взагалі час поза домом набирає іншої питомої ваги і звучання. У Нашому після матури я не знала, що робити з часом, доки не став його всього поглинати Север! Тут я завжди терплю голод часу. Поза домом (під словом «дім» розумію маму, вас усіх, Філька, Мариню) багато життєвих істин приходить до людини без прикрас і впритул, і нікому тебе виручити перед ними. Ти у великому гурті, але ти — одна. За все, що зробиш, відповідаєш тільки — ти. А дома? Там всяка радість, і горе, ба й відповідальність — подільні. Але це дає особливий гарт духу, якого ніколи не здобути у домашніх умовах. І я цим трошки пишаюся. Ми ті, що поза рідною стріхою і… маминим фартушком. Маю враження, що ті, поза домом, повинні читати (тобто виховуватись на спеціальному роді літератури) таких авторів, як Джек Лондон, Конрад, Майн Рід, наш Стефаник. Поза домом я увійшла у душевний конфлікт — ніколи не додумаєшся, з ким! — з… Ольгою Кобилянською. А я ж її обожнювала і обожнюю! Її твори розвинули в мені жіночу гордість так, що я поставила завищені вимоги до того, кого любила (ти знаєш, кого маю на думці, правда?). Я послухала Наталки Верковичівни[171], а тепер каюся. Наталка гордо відкинула свого Орядина[172], бо він в її очах не досяг свого полудня, і… полюбила гідного себе доктора Марка. А зі мною та біда, що я відкинула Севера, а не можу полюбити гідного себе. Є тут один такий хлопець, що любить мене, а вся моя душа рветься до слабохарактерного, неповороткого в житті, без полудня, тепер чужого мужа. Чи не помилкова ця думка відкидати людину від себе тільки тому, що природа створила її слабшу духом і вона по самому складу своєї натури не може бути інакшою? Чи не доцільніше було б, коли б сильні брали на себе добровільний, за велінням серця, обов'язок тягти слабших?

Мене навчила література бути гордою, а не навчила, як робити, щоб серце не боліло за тим, кого відкинула з висоти своєї гордості.

Де ж тут логіка: відкидати людину, як недостойну, а потім ціле життя плакати за нею?

Та не думай, що я тут зовсім розклеїлася з туги. Крім того, що працюю (заробляю на власний хліб), ще й займаюся спортом та спостерігаю, як мене любить той хлопець.

Ну, годі про себе!

Олю, я від усього серця свого дурного поздоровляю тебе з коханням і… громадською відвагою!

Слухай, майже завидую. Передай моєму майбутньому швагрові, що я авансом симпатизую йому. Уявляю собі, як Наше палає сенсацією!

Так дивно. Ти, найбільш урівноважена і розсудлива поміж нас, здобулася на відвагу підпалити такий пожар, а я, що збиралася діставати зірки з неба, так ганебно спудлювала. Своїм дочкам забороню зачитуватися книгами про жіночу гордість. Чого все те варте, коли нема біля нас того, кого ми любимо?»

Неля, якій Ольга дала почитати листа Слави, сказала:

— Славка має рацію. Ти не знаєш, бо не можеш знати, яке це щастя, що він з тобою. Була б ти на моїм місці, тоді навчилася б цінувати те, що маєш.

— А я й без того ціную, сестричко.

Бікфордів шнур тлів, тлів, аж одного дня дав невеличкий, але все ж таки вибух: на ім'я Ольги прийшов лист з редакції «Нова жінка», в якому редакторка просила при нагоді зайти в особистій справі. Судячи з того, як півтора року тому пані Вільчинська прийняла Ольгу, коли та приходила просити будь-якої праці, не могла вона сподіватись й тепер нічого доброго для себе. Правда, різниця в тому, що тоді вона сама прийшла, а тепер її запрошували.

Ольга була задоволена, що листоноша вручив листа їй, а не кому-небудь з домашніх. Було б боляче, якби мама у своїй наївності пов'язувала з ним якісь надії. Тому Ольга не призналася ні Бронкові, ні сестрам, а тим паче Олені в тому, що отримала запрошення від редакторки «Нової жінки» зайти в особистій справі.

Редакторка прийняла Ольгу з шанобливою ввічливістю, як достойного і бажаного гостя, без іронічного, як попереднім разом, «чим можу служити?».

Пані Вільчинська, яку протягом цього часу Ользі доводилося бачити тільки зрідка, трохи поповніла, що, може, було б їй і на користь, якби не зайві волосинки на підборідді і над губами. Гладка рожева шкіра обличчя, акуратна (для дам середнього віку) зачіска, бездоганно випрасувана біла блузочка і чорна, теж бездоганно вичищена і випрасувана сукня-безрукавка, пенсне на золотому ланцюжку і витонченої форми жіночі руки робили редакторку приємною жінкою.

— Прошу сідати, панно Олю. Гарно, що ви прийшли.

Ольга відразу зміркувала, що редакторка запобігає її ласки, а значить, чогось хоче від неї. Але, боже ти мій, чого може пані Вільчинська хотіти від сироти по каноніку? Загадковість ситуації ще більш онесміливила Ольгу.

— Тому півтора року ви заходили до нас. Ви хотіли якої-небудь праці, але, на жаль, тоді ми нічим не могли вам допомогти.

«Можна б цього і не згадувати», — подумала Ольга.

— Тепер ми плануємо «Нову жінку» зробити тільки міським журналом, а для села видавати окремий під назвою «Нова селянка». Так. Специфіка життя і роботи жінки-селянки вимагає окремого журналу. В зв'язку з цією реорганізацією у нас у редакції буде одне вільне місце. Нам для «Нової селянки» буде потрібна секретарка.

Ольга тужавіє вся від неймовірної радості. Не насмілюється підняти очі на редакторку, щоб та не вичитала в них некорисні зміни. Коли вже на те пішло, то їй тепер більш потрібно грошей, ніж тоді, коли приходила просити праці. З своїх грошей зможе вона забезпечити маму і Мариню. Це дасть їй моральне право перейти з Бронком на окрему квартиру.

Все ж таки почуття чесності наказує їй признатися:

— Я мушу сказати, що я дотепер ще не працювала на жодній посаді. І… на машинці не вмію друкувати.

Пані Вільчинська заспокійливо, по-материнськи гладить її руку. Спокійно-спокійно. Вона розуміє, що Ольга Річинська нічого не знає.

— А це зовсім не штука навчитись цокати на машинці. До ваших обов'язків належатиме записувати листи, які поступатимуть до редакції, заносити в картотеку нових передплатниць, викреслювати тих, що вибули, надсилати нагадування, коли будуть затримки з передплатою, відписувати на листи і… іноді допомагати при експедиції номера. Тоді ми всі допомагаємо… я теж. На початок, панно Олю, не зможу вам більше дати, як п'ятдесят злотих.

З Ольгою домовляються вже про висоту платні, а їй все ще не йметься віри, що її посада — реальна справа. Вона знає, що у Нашому є декілька дівчат, які після гімназії покінчали курси друкарок та бухгалтерів і… плетуть філє. Чим завдячує Ольга, що вибір редакторки впав саме на неї, дівчину без будь-якої кваліфікації?

— Пізніше, як наберетеся вправності, попробуєте своїх сил на рекламних статейках. Ми розсилаємо їх до всіх газет, а такі ж самі з інших видавництв містимо на шпальтах своєї газети. Це вже вимагає деякого літературного хисту. Читач не повинен відразу здогадатись, що читає рекламу. Практика показала, що це не найгірший спосіб вербування читача. Якщо перейдете на цей відділ, то тоді ми підвищимо вам платню на шістдесят злотих. Якщо б «Нова селянка» досягла тиражу бодай п'ять тисяч, тоді ми могли б дозволити собі заплатити вам і вісімдесят злотих на місяць…

Ольга не хоче аж такої суми. Вона боїться забагато хотіти, щоб не втратити мінімального. Не треба аж вісімдесят! Вона піде працювати за сорок…

За тридцять, аби тільки це було напевно, бо чим щедріше підвищує їй редакторка платню, тим більше фатаморганною видається Олі її посада.

— Коли ви, панно Олю, докладніше познайомитеся з нашою газетою, ви самі побачите, яких ми докладаємо зусиль, щоб її урозмаїтити. Ми завели такі нові відділи, як «Жінки поміж собою», «Домашній лікар», «Сама собі кравчиня», «В родинному колі». Новинкою в нас теж відділ «Будьмо знайомі!». Хочу сказати, що ця наша рубрика не має нічого спільного з матримоніальними оголошеннями в бруковій пресі. Ми даємо такі оголошення, виходячи з чисто патріотичних мотивів. Даємо нашим, відірваним від рідного краю заточенцям змогу знайти собі дружину поміж своїх. В той спосіб ми бодай частково охороняємо нашу молодь перед плягою[173] мішаних подруж. Прошу взяти до уваги й те, що тепер поліція щораз більше переслідує всяку культурно-освітню роботу по селах. Це призводить до того, що навіть довголітні активні члени «Союзу українок» відмовляються їхати з рефератами на села, аби… не наражувати на службові неприємності своїх чоловіків. І тому в даних умовах наша газета, так би мовити, силою обставин, являється єдиним будителем і організатором українського галицького жіноцтва. А відомо, яке жіноцтво, таке й майбутнє народу. Робимо все, що в наших силах, — пані Вільчинська скромно опустила очі, — щоб «Нова жінка» сіяла зерна свідомості серед нашого подекуди ще темного і забобонного українського жіноцтва. При цьому, мушу вам сказати, ми маємо передплатниць буквально на всій земній кулі, всюди, де тільки б'ється українське серце. Ось сьогодні, наприклад, отримали ми один лист з Голландії, а другий — з Ріо-де-Жанейро. Тут вже доводиться говорити, прошу панну, про міжнародну політичну місію нашої газети. Ось, прошу, що пише нам наша читачка з села Княже, але лист, подивіться на штемпель, вкинутий у поштову скриньку у Нашому, бо з села він не дійшов би до нас.

Ольга подивилася на вказаний лист і дізналася з поштової печатки, що він прийшов три місяці тому. Редакторка, очевидно, тримала його під рукою, як показовий рекламний матеріал.

— Вільчинська читала з відповідним пафосом:

— «Передвчора поліція робила ревізію[174] в нашому кружку «Союз українок». Як знайшли «Нову жінку», дуже взлостилися і подерли. Казали, що треба читати польські газети, а не забивати собі голову якоюсь Україною. Але ми вашу газету все одно читаємо. Як будуть її на пошті переловлювати, то ми будемо по черзі ходити аж у Наше. А без газети таки не лишимося. Ваша газета є для нас світелком, що показує шлях у кращу будучину». Коли таке почитаєш, — пані Вільчинська крадькома приклала хусточку до очей, — то бодай не жаль, що свою молодість віддала праці для народу. Маєш бодай ту сатисфакцію, що твоя жертва не пішла надаремно.

Ольга досі не знала, що «Нова жінка» (з якої, до речі, посміювалася вся чоловіча галузь роду Річинських) відіграє аж таку преважливу роль у житті українського жіноцтва.

— І уявіть собі, панно Олю, яке нещастя… Що там нещастя! Це просто… національна трагедія! Уявіть собі, що «Нова жінка», яка так необхідна нашому жіноцтву, опинилася перед загрозою ліквідації.

В Ольги стислося серце. Від цього, либонь, і з'явилося відчуття холоду в кінцівках рук і ніг. Фата моргана зникла. Міраж посади теж. Не розуміє лише, для чого пані Вільчинська закликала її до себе? Чей же не для поминок по «Новій жінці»?

Редакторка помітила враження, яке викликали в Ольги її слова. Вона начеб рада з того.

— Ліквідація нашого видавництва, — обтирає вона хусточкою сухе чоло, — що тут говорити, це… ніж до горла українському друкованому слову на Нашівщині. А відвернути той ніж, панно Олю, — нахиляється над малою господинькою так близько, що та чує запах її поту, — можете тільки ви.

Ольга торопіє ще дужче, ніж півгодини тому від радості. Вона, мала господинька, може бути чимсь корисною в громадській справі? Що за абсурд! Що за непорозуміння! Досі в їх родині єдина Неля була тією, що її домашні й чужі використовували, зважаючи на її незвичайну вроду, в різних дипломатичних місіях, але вона, Ольга? Ользі вже неприємно від того, що пані Вільчинська помиляється. Вважає своїм обов'язком внести ясність у справу.

— Я перепрошую, але мені здається, що пані редакторка помиляються щодо моїх можливостей. Я не хотіла б вводити в оману… Може, пані мають на думці мою сестру Нелю?

Редакторка заперечливо хитає головою. Помиляється не вона, а Ольга.

— Я знаю, що говорю, — заявляє спокійно і авторитетно, — і з ким говорю. Я ж не веду розмову з вами, як з дочкою покійного отця каноніка, але як з нареченою пана Броніслава Завадки. Я не помилилася, сподіваюся? — спитала лукаво.

— Ні, — призналася зовсім спантеличена Ольга.

Мала господинька дізнається від редакторки, що за намовою її нареченого (пані Вільчинська буде постійно притримуватись цього терміна) робітники друкарні Філіпчука вступили у об'єднану профспілку, що в дальших наслідках неминуче приведе до загибелі «Нової жінки» й взагалі всього українського друкованого слова на Нашівщині.

Редакторка довго і детально пояснює Ользі, в чому помилка Бронка і чому від усунення цієї помилки залежить, бути або не бути «Новій жінці», що у її вагомій ролі в суспільному житті українського жіноцтва Ольга тільки що мала нагоду переконатись (лист читачки!). І тому прохання до панни Олі, щоб та вплинула на нареченого, аби той відмовився від членства у об'єднаній профспілці в ім'я збереження українського друкованого слова на Нашівщині. Не досить, що нас польський уряд гнобить на кожному кроці, то ще будемо самі себе винищувати?

— Я хотіла ще вам сказати, — шепоче довірчо пані Вільчинська, — що ви особисто, маю на думці вас і пана Завадку вже як подружжя, матеріально майже нічого не втрачаєте. Ту надвишку, що дістав би ваш чоловік як член об'єднаної профспілки у Філіпчука, будете отримувати у нас ви на посаді секретарки…

Безперечно, якась логіка є в тому, що говорить редакторка, але Ольга інтуїтивно відчуває, що на цю логіку у Бронка знайдеться своя надлогіка, якою він розіб'є вщент міркування пані Вільчинської.

Ні, мабуть, найкраще буде, як Ольга збереже цілковитий нейтралітет у цьому питанні.

— Я не можу цього взяти на себе, пані редакторко, бо я… я… взагалі не втручаюся в його справи.

Пані Вільчинська, довголітній борець (чи, як говорилося в ті часи, боркиня) за емансипацію жінок, обурена:

— Ви не втручаєтеся у справи свого нареченого? А це по-якому? Де ж ваша жіноча рівноправність? Ви, як українська патріотка, не маєте права цього робити. Треба вам, панно Олю, ширше дивитись на справу. Ми селянок вчимо, щоб вони втручалися у громадські діла своїх чоловіків, а ви інтелігентка… От бачите, до чого призводить, коли молоді панночки не читають «Нової жінки»! Ми, ваші попередниці, стільки жертв понесли, стільки енергії і здоров'я витратили в ім'я жіночої рівноправності, а ви, наша зміна, так легко відступаєте… Неймовірно! Просто… скандально! Ніколи такого не сподівалася б від вас, дочки відомого і заслуженого патріота, яким був ваш покійний татко!

Воля і думка Ольги працює тільки в одному напрямі, щоб мерщій вирватись з лабет Вільчинської на волю, до Бронка!

— Чого ж ви мовчите, панно Олю? — постукує олівцем по столу редакторка, як бувало вчителька, що хотіла підігнати її до скорішої відповіді.

— Я признаюся пані редакторці, — не знає Ольга, чи саме так треба їй боронитись перед атакою Вільчинської, — я не зовсім знаюся на цих справах… Я мусила б подумати…

— Думати? — грізно зводить брови та. — Надумуватись там, де йдеться про ваш патріотичний обов'язок? А якщо я вам скажу, що це не прохання до вас, а вимога української громадськості? Тоді ви теж будете надумуватись, як вам поступити? Ми, панно Олю, мусимо брати приклад з жінок інших націй, що були колись, як ми тепер, у неволі. От хоч би польки. Хіба не було випадків, що з наказу підпільної організації польські дівчата-патріотки ставали коханками російських генералів? А ви… вагаєтеся, чи зламати нерозумний опір закоханого у вас нареченого? В ім'я великої громадської справи?.. Але ні!.. — стискає Ользі руку, заглядає у вічі і довірчо підморгує. — Дочка отця Річинського буде на висоті. Я вірю в це! Я напевно знаю, що так буде! Я свято переконана в цьому!

Зворушена пафосом власних слів, вона обняла спантеличену Ольгу, притисла до своїх пишних грудей і мовчки урочисто вивела її за двері. Очевидно, вважала справу поміж ними полагодженою. По дорозі ще вказала стіл, за яким Ольга працюватиме.

Бронко, якому Ольга розповіла про свій візит у редакцію «Нової жінки», пояснив нареченій:

— Вони ставили на тебе, моє ти наївне, а ти дивувалася, чому тебе не бойкотує аристократія Нашого. Ти дивись, вони, як видно, готові й мене, розуміється, з певними застереженнями, прийняти у своє товариство як зятя покійного отця каноніка. Правда, я без титулу, але нічого… Серед них тепер модно бавитись у демократів, але нічого з того не вийде… А ти чого носика похнюпила?

— А… що буде з «Новою жінкою»? Вона перестане виходити. А шкода. Газета все ж таки потрібна, як я переконалася.

— Припустимо, що не ти переконалася, а тебе переконали. А щодо газети, то я, слухай, вважаю, що Вільчинська перебільшує її позитивну роль так само, як дехто з моїх однодумців — негативну. Певно, газета опортуністичного напрямку, з буржуазним, розумієш, ставленням до гострих проблем життя, але не вважаю, що це погано, коли вона вчить жінок гігієни, чи бореться з забобонами і знахарством, чи час до часу, правда, в дуже лагідній формі, вказує на сваволю з боку уряду. Хай орють, як орють, а засівати однаково будемо ми! А втім, сяк чи так, не журися, газетка існувати буде.