Северин Наливайко

Х

Так закінчено було Солоницьку справу, яка стала страхітливим фіналом утопічного замислу одного з найкращих синів України. Замислу створити козацьку державу і вберегти віру предків. Шість тисяч людей полили своєю кров’ю землю лубенщини, щоб залишитися навіки в пам’яті народній, навчити тих, хто прийде після них, уникати їхніх помилок. Надто дорогих помилок. І лише півтори тисячі сміливців, суворих січовиків, справжніх воїнів і твердих, немов камінь людей, у своїй ненависті до ляхів, змогли прорвати залізні лещата гусарських хоругв і на чолі з наказним отаманом Кремпським піти на з’єднання з кошовим Каспаром Підвисоцьким. Зустрівшись у гирлі Сули, вони вирушили на Базавлук, щоб жити і очікувати нової можливості виступити проти ненависних ляхів. А Северин Наливайко розпочав свій довгий та невеселий шлях на власну голгофу. Голгофу, якої він не боявся, а жадав, щоб припинити муки розбитого серця…

Відгриміли над Україною гарматні громи, висохла пролита кров, а в місці, де вона пролилася, проросли нові зелені стебла. Зализала нанесені козаками рани велика і мала шляхта, відійшло від жаху уніатське духовенство. Новими хвилями ринули на землі Украйни сотні панів, а разом з ними тисячі найманців, які повинні були охороняти надбання тих самих панів від обурених господарів цієї землі — козаків. Дорогами зарипіли візки багаточисельних сімей «обраного народу», що нехтував сотнями небезпек у пошуках прибуткових оренд. Потяглися валки ченців єзуїтських та кармелітських кляшторів, яких направляв перст могутньої римської церкви. Застогнало поспільство під новими непосильними утисками, козацтво, тисячами знімаючись з насиджених місць, вирушило шукати кращої долі на Низу. Заливало гіркоту поразки оковитою в січових шинках, або кров’ю бусурман у численних морських та сухопутних походах.

Довгі два місяці очікував страти Северин Наливайко у темному підземеллі Варшавської в’язниці. На його долю випало бути свідком страти Мазепи, Кизима і решти козацьких старшин, які були його супутниками на довгому шляху, що вів від розбитого табору під Солоницею до мурів Варшави. Одного за одним вивели одягнених у довгі полотняні сорочки козаків на тюремний двір і кинули на залиту кров’ю плахту. Мірно розмахував велетенською сокирою кремезний кат у шкіряному фартуху та балахоні, що приховував обличчя, і котилися по землі чубаті козацькі голови. Одна за одною, всі шість. А Наливайко, якого вивели на страту аби поглумитися над ним, стояв, схрестивши на грудях руки, і мовчки спостерігав за муками тих, кого привів за собою на плаху. Лише раз поворухнувся він. Коли побачив перед собою заплиле жиром обличчя тюремника, почув його сміх і повну зневаги фразу:

— Дивись на них, лотре! Скоро вони займуть свої місця на перехрестях доріг, щоб розповідати перехожим та переїжджим про тебе і твою силу!

Швидко послав Северин свій пудових кулак в обличчя насмішника і той впав у калюжу козацької крові, щоб ніколи вже не піднятися. Глибоко в череп увійшло його перенісся, немов суха гілка, тріснула гладка шия.

Один єдиний раз відчинилися двері вогкої і темної в’язниці Наливайка після того випадку. Пропустили сухорлявого ченця — бенедиктинця у чорній хламиді з жовтою пергаментною шкірою обличчя і з більмами на обох очах. Немов чорний грак став він над лежачим у кутку Северином і почав повну пристрасті промову, шамкаючи беззубим ротом:

— Згідно зі святим обов’язком своїм прийшов я до тебе, мій сину, щоб сповідати і переконати тебе, заблудлого серед кривавого хаосу і диявольських пристрастей, повернути стопи твої до всепрощаючого Бога і Католицької церкви. О, сulpa[13] твоя величезна! Ріки крові пролив ти, недостойний! Крові християн, крові братів своїх. Але ми даємо тобі можливість покинути цей світ і стати перед судом Божим, прийнявши причастя і святий католицький хрест. Patientia[14], мій брате, найвища з усіх чеснот, тож прибери гординю свою, і нехай вуха твої почують слово Боже, яке він все ще намагається донести до тебе нікчемного моїми вустами. Dolor[15] ран Христа відчуваю я, коли бачу душу, подібну до твоєї. Вона гнана нечестивими помислами, переобтяжена смертними гріхами і одержима дияволом. Почуй же мене, прийми істинну віру!

Северин підійшов до ченця і заглянув в його невидющі очі.

— Бог один, отче, — прошепотів він йому в самісіньке вухо. — Він у кожного в серці. Перед ним я дам відповідь за гріхи свої, не перед тобою, бенедиктинцю.

— О горе тобі, недостойний схизмате! Знай, пекельний вогонь спопелить тебе! В страшних муках горітимеш вічність і спасіння не буде. Волатимеш про допомогу, але буде пізно. Схаменися, barbarus[16], відкрий своє серце для істинної віри.

— Іди геть, — просто сказав тоді йому Наливайко і двері темниці зачинилися за ченцем, щоб відчинитися того дня, на який призначена страта.

І день цей настав. Коли Варшава вщент переповнилася найрізноманітнішою шляхтою з усіх усюд. Коли будинки, трактири, заїжджі двори і просто вулиці наводнили натовпи гуляк; в шинках, корчомах і пивницях рікою потекли вина і меди, а в просторому приміщені Сейму, який було прибудовано до королівського палацу, зібралося пишне панство на вальний сейм, настав смертний час Северина Наливайка.

Повільно зійшов він, одягнений у все те ж рам’я, в якому було привезено його до Варшави, скутий по руках і ногах, сходами високого ешафоту. Став, височіючи над ринковим майданом, над тисячами пар жадібних до кривавих видовищ очей. Кремезний, з широко розправленими плечима, гордовито піднятою головою і відкритим поглядом чесних очей, у яких не було навіть крихти страху або вагання. Молодий, лише з посивілими передчасно оселедцем і вусами. Мовчки вислухав лінивий голос сеймового маршалка, який нудно, на одній ноті, доносив до присутніх довгий список злодіянь козацького отамана і здригнувся лише, коли почув звернене до нього запитання:

— Чи не хочеш ти, Северине Наливайко, використати право на своє останнє слово, щоб покаятися в непомірно важких злодіяннях своїх проти католицької віри, народу і законів Речі Посполитої?

Що він міг відповісти їм? Цим зграям, що завмерли, жадаючи його крові? Як сильно він любив свою Батьківщину? Як усією душею вболівав за землю, котра дала йому життя, виплекала його серед буйних степових вітрів? Ту Батьківщину, яка загартувала його в любові до себе в сотнях боїв проти ворогів, що обсіли нещасне тіло і точили кров її? Але хіба вони зрозуміють? Як можуть зрозуміти його ті самі вороги? Вони не зможуть осягнути всієї тієї любові, що штовхала, надихала його на боротьбу. Для них Україна лише багата провінція, а народ її — хами, позбавлені будь — якої духовності, національного почуття і власної гідності. Северин довгим поглядом обвів людське море, яке зібралося у самому серці культурної Польщі, щоб на власні очі побачити, як будуть рубати на кавалки живе людське тіло. Ні! Він нічим не завинив перед ними. Йому немає потреби відчувати покаяння. Лише Бог, лише він здатен чинити свій високий суд. І Северин Наливайко, перехрестившись, мовчки опустив голову на жовту колоду, що пахла свіжо тесаним деревом…