Северин Наливайко

VII

Довгою чередою пройшли перед очима Станіслава Жолкевського дванадцять днів, які провів, долаючи сотні верст политих дощем або вкритих пилом шляхів Київщини, Брацлавщини, Поділля і Галичини, коли він, розпустивши військо, на чолі однієї лиш гусарської хоругви, піднявся на круту гору, проминув мури Високого замку і, нарешті, ступив на дзвінку бруківку львівських вулиць. Бруківку, про яку стільки мріяв, споглядаючи крізь вікно ридвану або з сідла голу безкінечність степів, порослі верболозами та очеретом балки, селянські ниви, городи, або темні дубові гаї. І хоч це ще була не Варшава, все таки, тут відчувався дух сучасного міста. Назустріч поважно виступали пані та панянки в пишних атласних сукнях, за кованими огорожами осель багатих міщан і шляхти мріли кущі троянд та запашного бузку. З різних сторін на польного гетьмана поглядали вузькі стрілчасті вікна й високі шпилі побудованих у готичному стилі костьолів, кляшторів, вежі магістрату та ратуші. Міщани поштиво знімали свої повстяні капелюхи, помітивши гетьманський почет. Тут все дихало рідним для Жолкевського духом Польщі, а серед вузьких вуличок можна було забути набридлу Україну з її одвічною ненавистю до поляків, кривавими бойовищами і дикими звичаями, які породжує війна.

Проїхавши повз високі мури цитаделі у центрі міста, і похмурі будівлі єзуїтського колегіуму, ридван, нарешті зупинився поблизу великих чавунних воріт з помпезним, різаним на дубових дошках гербом роду Замойських. Позаду, дещо зіпсувавши враження від приїзду блискучого, оточеного почтом з крилатих гусар кортежу, зупинилися вози з закутими в кайдани бранцями і охороною у потемнілих обладунках, з зарослими двотижневою щетиною пиками.

Дверцята вкритого пилом ридвану розчинив манірний лакей, одягнений у шиту сріблом ліврею. Ще кілька служників, як дві краплини води схожі на першого, завмерли обабіч розчинених воріт, шанобливо схиливши голови в довгих рудих перуках. А до воріт уже поспішав, долаючи мармурові сходи, сам господар, якого завчасно попередили про приїзд шляхетного гостя. З гордовито піднятою головою, з холодним блиском в очах і благородною сивиною у зачісці, зодягнений у шовкову сорочку, підпоясані шкіряним чересом бриджі, і підбитий чорним лискучим хутром жупан, недбало накинутий на плечі, він у цілковитій тиші наблизився до прибулих.

— Дякувати святому Михайлу, захиснику всіх подорожніх, я дочекався вельможного пана і тепер маю нагоду особисто вшанувати переможця і тріумфатора! — з посмішкою подав він руку Жолкевському, коли той виліз з ридвану і ступив на плити подвір'я. — Маю надію, ви досхочу намотали з клятих хлопів їхніх смердючих кишок?

Жолкєвський поморщився. Крім цілої низки вад, які він вбачав у характері коронного гетьмана, ще ця здатність до міцних висловлювань! Все таки він потиснув простягнуту руку і з полегкістю зітхнув. Йому було так приємно опинитися тут після довгої подорожі, що він забув навіть свою неприязнь до Замойського, тож відповів цілком щиро:

— Дякую, любий пане Ян за теплу зустріч і ваші слова. Клянуся гонором, я почуваюся немов мореплавець, який повернувся в порт до цивілізованого життя після довгого блукання просторами океанських пустель.

— Хоча Україну навряд чи можливо порівняти з океаном, — схилив голову Замойський, все ще хитрувато підсміюючись, — щодо пустелі погоджуюся з вами цілком, мій друже.

Обидва гетьмани повернулися до Гейденштейна, який з насолодою розрівнював затерплі під час подорожі ноги, проходячись по подвір'ю.

— Вітаю і вас, пане Райнольде, — простягнув руку секретареві Замойський. — Мушу визнати, що мені великою мірою не вистачало ваших дотепних жартів і чіткої впорядкованості, з якою ви зазвичай вели мої справи.

Гейденштейн схилився в поклоні й відповів повним благоліпності голосом:

— Дякую, ваша ясновельможність. Для мене надзвичайно яскравим спогадом довіку залишиться вся минула кампанія. І хоч я, з огляду на можливість втрати прихильності до мене чарівної пані Замойської, не дозволив собі привезти для вас зі степу дику сарматку, залишаю за собою, в якості спокутування гріхів, обіцянку висвітлити героїчні подвиги славетного польського лицарства.

— Браво! — навіть зааплодував Замойський. — Впізнаю мого пана Райнольда. Маю надію, ваша милість, у вас була нагода оцінити належним чином дотепність мого секретаря?

«Гейденштейн і дотепи — подумав Жолкєвський, — це все одно, що очікувати дотепів від драгунської кобили!»

А вголос вимовив, картинно зітхнувши:

— О, не майте щодо цього ніяких сумнівів. Можливо, я навіть занадто звик до його жартів. Але вони ніщо в порівнянні з талантом пана Райнольда підняти настрій за допомогою простих речей…

Замойський з розумінням прикрив повіками очі.

— Розумію пана. Так, так! Карафка ґданської горілки і добра розмова! Хіба пан Єзус винайшов щось краще для подолання довгого шляху?

— Ніяких сумнівів!

Та Замойський вже не чув останнього зауваження. Погляд його впав на вози з бранцями і прикипів до них. Вози почали оточувати цікаві перехожі, тож жовнірам доводилося, застосовуючи лайку і ратища алебард, звільняти від сторонніх простір навколо полонених. Такі дії викликали серед швидко зростаючого натовпу гомін невдоволення.

— З вашого дозволу, пане Жолкєвський, — багатозначно поглянув коронний гетьман на польного і вказав на полонених.

— Вони ваші, пане Ян, — вишкірив Жолкєвський пожовтілі зуби, — мій скромний подарунок для вашої милості. Отже, ви вільні чинити з ними на свій розсуд, хоч і переколоти усіх цієї самої миті.

Замойський відірвав погляд від одягненої в закривавлене лахміття постаті Наливайка і зиркнув на Жолкевського.

— Для першого разу достатньо короткої розмови, ваша милість! — холодно вимовив він і додав, зробивши особливий наголос на слові «ката», — я, здається, ніколи не брав на себе обов'язків ката!

Жолкєвський, стиснувши зуби, промовчав. Коронний гетьман кинув на нього ще один погляд, круто повернувся і покрокував до возів. Жолкєвський з Гейденштейном і лакеями, не гаючись, поспішили за ним, утворюючи почет, що робило підхід коронного гетьмана до закутих у кайдани козаків урочистим і якоюсь мірою символічним — переможець приймав від своїх підлеглих головний військовий трофей — поваленого у порох ворожого ватажка.

Помітивши наближення високого начальства, жовніри виструнчилися і завмерли, стискаючи в руках алебарди. Рудовусий поручник, який командував охоронцями, з ляском дістав з піхв шаблю і взяв на караул.

— Встань, пся крев, — засичав він до Наливайка, але той лише зручніше вмостився на своєму місці. Поручник, вкриваючись нездоровим рум'янцем, люто зиркнув і ступив до козака.

— Облиште, поручнику, — змахнув рукою Замойський, коли опинився поруч і звернувся до Северина, — ну от і все, лотре. Нарешті ти перед моїми очима. Не бажаю тобі здоров'я, адже не дуже розумно бажати здоров'я вівці, яка потрапила до рук різника. Воно тобі більше не знадобиться. Хіба зачекати кілька тижнів у варшавській в'язниці, доки ми почнемо сейм. Справа в тому, що тоді шановне панство зможе на власні очі побачити, як твоя голова полишить своє місце на плечах. Клянуся моїм мечем, у багатьох, як тут у воєводстві Руському, так і в Польщі, таке видовище викличе полегшення і відчуття справедливості. Ти згоден?

Наливайко мовчав. Спокійним поглядом позирав на магната, після чого той почав шаленіти.

— Як смів ти, псяча крев, — кричав він верескливим голосом, — здіймати свою нечестиву руку на недоторкану шляхту? На людей, чий родовід ведеться від прадавнього народу Сарматів і кому призначено Богом панувати над вами. Як смів писати листи панові крулю, пропонуючи йому нечуване! Віддати тобі Україну в обмін на припинення бунту? О, свєнта Марія Магдалина, немає для тебе кари достойної твоїх пекельних діянь. Проте я знайду її, і бачить Бог, змушу тебе відчути кожну мить страти. Ти мовчиш, розбійнику?

Северин мовчав.

— Ти уявив себе вождем українського народу, мерзенний хлопе, — дещо (трохи?) заспокоївшись продовжив гетьман. — Гадав, що ладен здолати лицарство Речі Посполитої? Без сумніву, ти не лише бунтівник! Ти дурний бунтівник, якщо міг таке собі уявити. В Європі немає війська рівного нам по силі. Тож не вам, смердючим хлопам, випробовувати силу лицарської зброї. Ти, напевне, вважав себе полководцем? Людиною, яка здатна відчути на собі прихильність Марса? Знай, реблізанте, навіть те, що ти ще живий, є наслідком сприятливих для тебе обставин. Тому що в мене не доставало (вистачало) часу тобою займатися. Тому що для Речі Посполитої протягом останніх двох років важливіше вирішення молдавського питання. Але ти все таки зміг допекти! Що ж, як ми обидва можемо бачити, все закінчилося не на твою користь. Я навіть скажу більше: тебе просто продали, бажаючи відвести наш гнів від власних голів. Твої ж соратники, лотре! Вони, немов заблудлі вівці пастиря, благали нас, слізно благали. І ми дали їм обіцянку не забирати їхніх нікчемних життів в обмін на твою голову. Вони погодилися радо, хлопе! Але чого варта, — Замойський уп'явся презирливим поглядом у повиті імлою очі козацького отамана, — обіцянка, яку дають бидлу? Ха — ха — ха! Вона не варта ні шеляга! Ми вкрили вашим підлим трупом землю на кілька миль, аби сморід відлякував твоїх наступників наслідувати тобі і гори ваших кісток були пересторогою неспокійним головам, яким заманеться йти стопами бунтівників. І виною їхньої смерті є ти, хаме! Отже, я хочу, щоб ти знав: ти привів своїх людей до такого кінця. Привів, бунтуючи їх проти панів, яким мали слугувати за укладом, призначеним самим Богом!

Висловивши таким чином свою лють, коронний гетьман кілька хвилин дивився на закутого в кайдани, обірваного і знесиленого Наливайка. Навіть тепер, принижений, вкритий синцями і кров’ю, що запеклася, зодягнений у рам'я, крізь проріхи якого проглядало тіло, козацький отаман гордовито і сміливо поглядав на своїх ворогів. І він не сказав жодного слова. Не благав і не каявся, хоч як хотів цього Замойський. Лише порожній погляд вказував на те, що думки козака десь невимірно далеко від вкритої сивою бруківкою вулиці, від натовпу, який ґелґотав поблизу воріт львівської резиденції пана Замойського.

Ситуацію виправив Райнольд Гейденштейн. Помітивши, що його патрон нервується у відповідь на байдужу поведінку полоненого отамана, він швидко схопив Замойського під руку.

— На мій погляд, пане Януше, зараз ми маємо слушну нагоду доповнити кару цієї людини ще одним, так би мовити, елементом. Знаючи гостинність вашої милості і чудесні страви, що їх зазвичай подають у вашому домі, ми негайно вирушаємо віддати належну шану Бахусу і насолодитися смаком тих самих страв. Щодо них, — він вказав на Наливайка і решту козаків, — вони поїдуть в острог, на хліб і воду. Тож не варто затримувати їх, ваша ясновельможність.

Замойський, поглянувши на секретаря, повернувся до польного гетьмана.

— Що ж панове, прошу вас пообідати і відпочити з далекої дороги. А лотрів у підземелля, під варту! — він швидкою ходою попрямував до широких сходів свого, більше схожого на палац, будинку.

Жолкєвський підізвав пальцем рудовусого поручника.

— Я гадаю, пане поручнику, немає необхідності нагадувати вам про важливість ваших полонених?

Той шалено замотав головою,

— Так. Я…

— Отже ви організуєте охорону належним чином?

— Звичайно, ваша ясновель…

— Радий, що ми порозумілися. Не заздрю вам у випадку, якщо мені ще раз доведеться перетнути кордони Руського воєводства в погоні за Наливайком. Майте на увазі, що навколо вас тепер не табір вірних мені жовнірів, а Львів з його міщанством, що одвічно симпатизує козакам.

Поручник приклав правицю до закутих у панцир грудей.

— Я виконаю свій борг! — палко вигукнув він.

Жолкєвський швидким кроком приєднався до Гейденштейна і вони в супроводі лакеїв попрямували вслід за коронним гетьманом.

На другому поверсі, серед величезної зали з саженною пащею каміну, з головами ведмедів, оленів, турів і вепрів над ним, з колекцією найрізноманітнішої холодної зброї на стінах, з високими стрілчастими вікнами в олов'яних рамах і драпованими червоним оксамитом стінами, під кількома десятками свічок у шандалах і канделябрах стояв, вкритий кількома білосніжними скатертинами, стіл. На ньому серед запотілих кришталевих караф з горілками, темних високих пляшок з винами і плетених сулій з медами, розташувалися відбірні страви у посуді, що виблискував щирим золотом і сріблом. І страви були достойними столу коронного гетьмана Речі Посполитої. Поміж тарелями із заливними осетрами, фореллю і фаршированими сомами, знайшли своє місце смажені фазани, вальдшнепи, каплуни. Тьмяно виблискувало соковитою скоринкою молочне порося, в кількох десятках мініатюрних судків стояли різноманітні паштети і соуси.

Господар з дружиною — дорідною пані Замойською — розмістилися на чолі столу, з обох боків від них — пани Жолкєвський і Гейденштейн: крім них у залі, не було жодної людини, якщо не рахувати розшитих сріблом лакеїв за спиною у кожного, що давало змогу коронному гетьманові говорити про тихий сімейний затишок бенкету, на який він запросив найближчих для себе людей. Трохи захмелілий після кількох келихів угорського, він маленькими шматочками нарізав рожеве м'ясо і, наколовши його на виделку, манірно посилав до рота, водночас міркуючи про культуру вживання їжі.

— Є, безумовно, багато речей, які відрізняють шляхетне панство від, прошу вибачення, хамського коліна. І серед них, повірте панове, далеко не останнє місце займає те, як людина вгамовує голод, — викладав свою думку Замойський. — Адже погодьтеся, споживання хліба насущного займає у нашому житті доволі значне місце. Тому людина, яка вважає себе культурною, повинна так обставити це споживання, щоб воно було насолодою для тонкого відчуття смаку, а не звичайним натовканням тельбухів.

— О, Яне! — незадоволено вимовила пані Замойська.

— Вибач, шановна малжонко, — здійняв руки гетьман, — але я сказав лише те, що є. Маю на увазі людей, які вважають себе шляхтичами, хоча є потомками хама і нічим іншим. Так, так, я про тих недобитків схизматичного боярства, які немов вогню бояться полонізації. Вони їдять подібно дикунам, розриваючи м'ясо руками, так, що жир стікає по їхніх обличчях і одязі. Вони заливають і затовкують у себе неймовірну кількість їжі і напоїв, віддаючи перевагу кількості, на відміну від якості. Не дивно, що їх роздуває ще за столом і вони змушені…

— Я благаю тебе, Яне! — пані Замойська багатозначне подивилася на чоловіка.

— Не буду, моя люба. Це лише паралель, проведена мною, щоб ви яскравіше могли уявити, наскільки відстали від нас всі ці Гулевичі, Острозькі і Кіселі. Їхня культура не багато чим вища за культуру їх власних хлопів, а вони ще мають нахабність проводити у Сеймі дебати про хижацьку полонізацію України, про свої тисячолітні традиції і про наше до них зверхнє ставлення. Неймовірно!

— Але ви не зовсім справедливі до них, ваша ясновельможність, — відповів більше для підтримки розмови, ніж для захисту власної думки Гейденштейн. — Багато хто з них дійсно веде свій родовід від українських великокнязів, тож для них образливо, коли їх порівнюють з хамами і нав'язують чужу для них культуру. Мушу помітити, політика імператора Рудольфа на моїй багатонаціональній батьківщині дещо лояльніша у таких речах, ніж політика сейму і короля тут, на теренах Речі Посполитої.

— І ви вважаєте доцільною таку лояльність? — скривив губи Замойський.

— Цілком, пане гетьмане. Інакше імперія б розповзлася по швам, як стара одежина.

— Ну, це справа імператора Рудольфа. А тут, як ви зволили висловитися, на теренах Речі Посполитої, ми маємо іншу точку зору. Бачите, історія знала багато прикладів, коли розвинена, цивілізована нація стикалася на шляху свого розвитку з шаленим опором народів, які не визнавали світоча науки, культури, права, що їх несли посланці цивілізації. Так було з персами, Карфагеном, галами і германцями. Вони всіма силами перешкоджали Елладі і Риму, цим, без перебільшення кажучи, стовпам античного світу, коли ті намагалися залучити їх до плодів тогочасної цивілізації. Погодьтеся зі мною, без армій Пилипа II і Олександра Великого, без легіонів Юлія Цезаря та Октавіана таке залучення було б неможливим.

Гейденштейн відклав виделку.

— Але, пане Ян, на вашому місці я б не переоцінював перевагу гірських племен Македонії над цивілізацією персів, так як і Римської республіки над Карфагеном…

— Досить! — різко перервав секретаря Замойський. — Якщо мої висловлювання, щодо легіонів Цезаря і їхніх перемог над предками пана Райнольда образили його, то, можу завірити, вони не стосуються початків нашої розмови. Україна, як ви, мостивий пане, могли побачити на власні очі, є дикою землею і для неї полонізація не що інше, як можливість стати європейською країною. У повному розумінні цього слова. І будьте певні, зброя шляхетного лицарства подбає про засвоєння русинами культурних цінностей не менше, ніж єзуїтські колегіуми і унія наших церков!

Пані Замойська кинула на малжонека осудливий погляд.

— Але, Яне, ти надто переймаєшся долею України, забуваючи, що пан Станіслав і пан Райнольд прибули з далекої дороги і потребують відпочинку від справ, а ще більше від таких розмов. Чи не доцільніше було б розповісти панству про останні новини з Варшави та Кракова? Тим більше, оповідати є про що, адже не далі як учора ми прибули з прийому в палаці пана круля. О, який бенкет! Яка пишність! Там було без перебільшення зібрано весь квіт шляхетства. На мою думку, така подія достойніша уваги, ніж долі тих дикунів, ви згідні зі мною, панове?

Гейденштейн після цих слів господині розплився у посмішці, а Жолкєвський нахиливши голову відповів:

— Не лише погоджуюся, превелебна пані! Я віддаю заслужену данину вашій мудрості і почуттю міри у будь — яких питаннях!

Замойський зітхнув і кілька разів плеснув у долоні, звертаючись до лакеїв, які стояли впродовж усієї розмови, завмерши немов статуї:

— Вина всім, найкращого вина!