Северин Наливайко

IX

Тієї весни морози та заметілі не полишали вистуджену землю білоцерківщини і на початку квітня. Версти, бої, важке ратне життя… Северин відчув, як раптово слабкий опір незлагоджених загонів перетворився на силу, здатну переламати його, немов пагін лози. Він не хотів цьому вірити. Вибиваючись з сил, перегруповував полки, кидався від швидких рейдів до затяжних осад, щоб втримати козаків у постійній бойовій готовності, дати їм можливість дістати здобичі й не розпорошувати сили у грабіжницьких походах малими відділками. Розмітав загони шляхти і не давав їм об'єднатися. Не допомогло. Настав момент, коли вони, непомітно для себе, перетворилися із загоничів на здобич, коли Жолкєвський з двома десятками найвизначнішої шляхти, яка мала за собою сотні і сотні шабель надвірного війська, почав переслідувати їх з метою остаточного придушення" козацьких сваволь". Початком кінця судилося стати степам білоцерківщини. Стародавнє місто Ярослава Мудрого не виявило прихильності до його нащадків. Натомість дало притулок загнаному регіменту Кірика Ружинського. Після кількох тижнів облоги Ружинський все таки полишив Білу Церкву, але лише для того, щоб об'єднатися з Жолкевським. Об'єднавшись, вони негайно вирушили навздогін Наливайкові. Точніше, думали що навздогін. Северин і не мислив про відступ. Він впевнено йшов назустріч ворогові. Чи знав про чисельну перевагу ворога? Знав. Чи міг уникнути сутички? Міг. Він уперто йшов назустріч ворогові й власній долі. Жолкєвський швидко пройшов через Трипілля та ще кілька невеликих містечок і, не очікуючи навіть на підкріплення, яке вів з Молдавії Потоцький, вдарив усією силою закутих в броню комонних хоругв. Оглушливо тріскотіла суха ранішня крига під копитами коней того похмурого дня над озером Чорний Камінь, а гудіння гармат на десятки верст сповіщало про бенкет смерті, що гуляла навколо. Краще лицарство Польщі летіло в бій, оголивши мечі, або з холодними рихвами важких списів напереваги. Злагоджено працювала армата коронного війська…

Але вони нічого не змогли вдіяти з козаками! Наливайко обставився табором з возів і його табір щільно огорнувся хмарами порохового диму від рушничних залпів. Дев'ять разів йшла на приступ крилата гусарія і дев'ять разів вона, розбита, відходила від козацького вагенбургу, втрачаючи кращих товаришів. Тисяча козаків відійшли того дня до кращого світу, але наливайківці все таки змогли домогтися, щоб жовніри польського війська змушені були на відстані спостерігати, як нездоланний чотирикутник козацького табору відходить від озера і ховається за пагорбами на обрії. Вони були безсилі зупинити тих, кого хотіли перекинути єдиним натиском кінноти.

Але яка важка була для Наливайка та битва! Окрім тисячі безіменних сіромах наклали головами й проводирі. Вірний полковник Мартинко отримав під серце холодну рихву списа. Полковник Сасько впав під ударами ворожих бастард, Саулі відірвало руку гарматним ядром, навіть сам Северин обливався кров'ю від зрадливого удару шаблі. Проте вони йшли непереможеними. З гордовито піднятими хоругвами, з музиками і гудінням тулумбасів пройшли Гострий Камінь, Трипілля, здолали переправу через Дніпро і стали поміж Переяславом та Каневом. І дарма кидав своїх панцирників на перехоплення козацького ар'єргарду під час переправи охоплений азартом Ходкевич. Чубаті запорожці, якими командував наказний отаман Кремпський, не посоромили слави Низового війська і, ставши нездоланною батавою, мужньо відбили атаки переважаючих сил противника, за що щедро заплатили кров'ю півтори сотні братчиків. Військо встигло переправитися на лівий берег Дніпра, а оскаженілому Ходкевичу залишилися у здобич лише кілька возів солі та два десятки підйомних коней.

Далі були сотні й сотні сутичок з військом Жолкевського під Києвом і Васильковом, Печерськом і Фастовом. Ще був відчайдушний похід січовиків на чолі з Каспаром Підвисоцьким на допомогу бунтівному отаману. Не послухали запорожці польного гетьмана, який писав листи з наказами залишатися на Низу і утриматися від допомоги Наливайкові. Спорядили чайки і спробували вигребти вгору по Дніпру до табору Наливайка, проте зустріли шквальний гарматний вогонь з берега і змушені були прийняти нерівний бій. Але що могли дрібні козацькі фальконети супроти осадних гармат польського гетьмана? На смерть стояли січовики, сміливо підставляли груди ревучому металу, падали один за одним, але не відступали. І лише втративши чотири човна з п'ятнадцяти, помітивши, що на отаманській чайці перебито дві третини екіпажу і поранено батька — кошового, відійшли непереможеними…

На Великдень 1597 року Жолкєвський, нарешті, прийняв рішення форсувати Дніпро, за три дні здолав переправу і рушив маршем на Переяслав, де, згідно з отриманою інформацією, розраховував знайти Наливайка. Одноденним кидком підкотився він під стіни Переяслава, щоб знайти їх порожніми. Тоді Северин прорахував дії пихатого магната. Адже недаремно в нього вірили його люди. І щоб посилити їхню віру він зібрав Раду, на якій, як рівний з рівними говорив з сіромою, питаючи їх поради.

— Брати мої! — бринів у теплому травневому повітрі голос Северина і щирість чули в ньому козаки. — Не як отаман звертаюся до вас скрутної години, а лише як товариш по зброї, як брат до братів своїх рідних і поради прошу від вас. Бо не легко тримати мені на своїх плеча тягар відповідальності за вас перед лицем грізного ворога. Ніколи не був я малодухим і мав сміливість прийняти найскладніше рішення, а прийнявши, відповідати за нього перед Богом і вами, побратими мої. Проте хочу щоб ви знали — самі наші життя лежать тепер на чашах терезів і загроза нависла незрівнянно більша ніж будь — коли. Ляхи все таки змогли зібрати військо, яке значно переважає наші сили. Ні, не за бойовим духом або за здатністю прийняти смерть за віру і славу козацьку! Але за кількістю та озброєнням. Тому запитую вас, товариші мої дорогі: чи ви продовжите далі почату нами боротьбу, за яку склали голови сотні наших побратимів, за яку ми всі, ризикуючи життям, довгі два роки здіймали лицарську зброю? Чи повірите мені і надалі, чи дозволите вести вас в бій?

Тисячоголосим криком вибухнув тієї хвилини майдан. Злетіли в гору хмари козацьких шапок, а найстаріші й найповажніші з козацтва вийшли наперед і відповіли отаману повним образи голосом:

— Чим прогнівили ми, нерозумні діти батька свого, коли він мовить нам такі речі? Чому лякає нас військом ворожим і смертельною загрозою, хіба ми хоч раз давали нагоду взяти під сумнів нашу здатність померти за віру і славу козацьку?

— Бачить Бог що ніколи! — притис до грудей руку Северин і низько поклонився козакам.

— Тоді не дозволяємо, благаємо — веди нас на ляхів! — відповіли запорожці, а майдан вибухнув громоголосими криками:

— Веди батьку!

— Веди отамане!

— За віру! За козацьку республіку!

— Смерть ляхам!

А Северин дивився на це людське море і відчував як його серце наповнюється почуттям невимовної подяки до них за ту безмежну довіру до нього, яку вони виявили. Якби він знав! Якби він тільки міг знати…

В перших числах травня, як і було вирішено під час Ради, козацьке військо полишило місто, забравши з нього сім'ї і майно. Всім було зрозуміло, що Переяслав не готовий до осади і не зміг би прогодувати десятитисячне військо бодай протягом кількох тижнів. Про це дуже швидко доповіли Жолкевському. Але він не поспішав. Тепер в його таборі вже перебували коронні хоругви, приведені Потоцьким, надходили рештки панських військ з Підляшшя, Волині і Поділля. Його сила зростала, в той час як Наливайко безперервно втрачав сили в численних сутичках з польськими чатами. Він стрімко відходив до Лубен. Відходив, щоб, перебувши кілька днів під захистом лубенських мурів, полишити і їх та просуватися далі, назустріч загибелі… Вони переправилися через спокійні води Сули по єдиному на кілька сотень верст мосту і вступили в тирсу Дикого Поля.

Жолкєвський передбачив цей відхід козацького війська, доводячи, що за ним не даремно привласнена слава талановитого полководця і мудрого стратега. І хоч Северин ще не відчував пастки, його крок було наперед виважено і прораховано у ворожому стані. Коло навкруг нього ставало все тіснішим. За вказівкою гетьмана в табір до козаків вирушив галицький каштелян Претвич, якого Жолкєвський обрав як приманку, згадавши колишні його дружні стосунки з Наливайком. Так, шляхетний лицар не гребував жодними засобами, включаючи підлий обман. Адже непотрібно поводитися по — лицарськи, коли твої противники мерзенні хлопи! Він швидко відкинув святенницьку роль лицаря старого кодексу і будь — якими засобами прагнув придушити повстання, яке вже встигло прийняти для нього характер особистої війни. Тож доки Претвич лив єлей перед козаками, щедро роздавав обіцянки неймовірних пільг і можливості замирення з короною, доки він філософськи розмірковував про заблудлих овець і мудрого пастиря, який прощення тримає вище за покарання, заковані в сталь загони Струся, Ружинського та Вишневецького ретельно обстежували Сулу в пошуках переправи, і вони знайшли її на двадцять миль нижче Лубен, поблизу Горошина, а переправившись, об’єдналися в один міцний кулак, який мав до пори нишком заховатися в тилу козацького війська, військове щастя посміхалося їм і по літньому теплого дня двадцять четвертого травня загін, яким здійснював загальне керівництво брацлавський староста Юрій Струсь, вийшов на вказані гетьманом позиції. Одночасно до Лубен, де Наливайко залишив дрібну залогу для попередження про рух поляків, рухнувся півтисячний загін пана Белецького, якому Жолкєвський доручив у разі потреби надати допомогу Струсеві. До смерті не забути Северинові безглуздості, яка сталася того дня. Не останньої безглуздості з тих, що привели його до поразки. За іронією долі козацька чата в Лубнах прийняла підхід Белецького за рух основних сил польської армії. Вони похапцем полишили лубенські мури і поспішили перейти мостом на протилежний берег Сули, навіть не подбавши про покладене на них завдання спалити міст. Кілька кинутих у поспіху смолоскипів не допомогли затримати ворога. Тож дуже скоро їм не залишилося нічого іншого як поглядати на підхід Жолкевського і злагоджену роботу обозної челяді Белецького з усунення дрібних пошкоджень мосту. А коли останні вози козацького обозу втяглися до урочища Солониця, яке знаходилося всього за п'ять верст від Лубен, п'ятнадцять тисяч важкої кінноти Жолкевського вже закінчили переправу і вирушили услід за козаками, які сліпо прямували на посилені арматою позиції Отруся…

Гулко вдарив постріл гармати, яким Струсь давав знати своєму гетьманові, що пастку замкнено і десять тисяч бунтівників оточено сімнадцятитисячним польським військом. Десять тисяч стомлених людей, серед яких майже третину складали важкопоранені, жінки і діти…

Довгими днями і ночами потяглися два тижні оборони, коли оточений військами поляків табір опоясався чотирма рядами возів, закутими колесо до колеса, окопався валом і ровом, і застиг, ладний, як здавалося Северинові, радше вмерти до останньої людини, ніж скласти зброю з жилавих козацьких рук. Даремно кидали свої хоругви на штурм Ходкевич і Собеський, Черниковський і Ковалевський, Бекеш і Горностай. Табір стояв, наїжачившись гострими колами і дишлами возів. Нові й нові десятки жовнірів вихоплював щільний мушкетний та гаківничий вогонь з лав панських хоругв, не розбираючи, де шляхетний товариш, а де простий шеренговий пахолок. Снопами валив оскаженілий свинець людей і коней. Даремно летіли у чвалі роти чорних дияволів[12] ротмістра Фредера, набігали, силкуючись розірвати табір, угорські піхотинці Ліпшеня. Їх, а заразом і панцирні хоругви Тарнавського і Потоцького, драгунські князів Порицького і Огинського круто звертав у поле тріск швидкострільних шмигівниць і влучні стріли козацьких лучників. Шаленів Жолкєвський, стоячи перед своїм розкішним шатром на пагорбі, з якого мов на долоні було видно болотисту низину Cолониці. Але нічого не міг вдіяти, хоч розмелював у страшних жорнах облоги все нові сотні жовнірів.

А веселість козаків, здавалося, зростала прямо пропорційно зростанню відчаю їхнього становища. Все зліше задирали вони гонорових панів у часи затишшя, коли втомлені й добряче проріджені хоругви відходили від окопу на відпочинок. З посвистом та примовками викликали їх на герці, помірятися силою та лицарським хистом. У відповідь по одному, по двоє, або кількома десятками виїжджали гусари, закуті у блискучі срібні панцирі, прикрашені леопардовими шкірами на грудях і страусовим пір’ям на шоломах; рейтари, одягнені в чорні, із золотою насічкою, лати; вбрані у шовк і кармазини, що з — під них виблискували дорогі кільчасті панцирі, драгуни. Хвацько та безстрашно схрещували свої шаблі із запорожцями, часто — густо залишаючись під окопом козацького табору, або залиті гарячою кров’ю, їхали до свого обозу на руках відданої челяді. Так загинув житомирський староста пан Дениско і коронний мечник пан Татицький, славні товариші гусарської хоругви гетьмана, пани Пеневський та Мілковський та ще багато інших.

Силам козаків надходив кінець. Вони ще стояли, але голод хижим вовком підточував найсильніших. Закінчувалися запаси води і їжі, а від нестачі фуражу падали воли та коні. Страшна спека, яка швидко змінила квітневі морози, вимотувала останні сили, одночасно здіймаючи важкий сопух від сотень спотворених і роздутих трупів, що гнили перед окопом. Вуха Северина різало голосіння жінок і плач дітей, яким було нікуди подітися серед смерті, що буяла навкруги та жорстокості, але він стискав зуби і подумки промовляв до себе, що він не мав іншого виходу. Жолкєвський ніколи б не подарував рідним бунтівників того, що чинили їхні брати, батьки і чоловіки з коронним військом. І він, забувши сумніви, продовжував власним прикладом надихати козаків на боротьбу. І вони стояли. Навіть знаходили в собі сили здійснювати швидкі смертоносні вилазки, під час яких блискавкою залітали в табір Жолкевського, хапали котрогось із вельможних панів, щоб потім під регіт товариства різати на окопі немов телят. На очах грізного багатотисячного війська. Вони тримали в неймовірному напруженні весь польський стан, примушуючи ляхів постійно мати на варті добру половину війська, аби запобігти таким вилазкам. Однак навіть така варта не допомагала і Жолкєвський щоранку отримував рапорти про чергові сутички, а з високого окопу козацького табору знову і знову долітав глузливий регіт, а разом з ним моторошні крики і булькання, яке буває, коли живій людині перерізують горлянку. Деяких з тих нещасних бранців очікувала більш гірка доля, бо, як довели швидкі на розправу запорожці, шляхетні тіла не менш ефектно виглядають на палях чи порубані на шматки, ніж тіла хлопів, або самих запорожців, що їх ясновельможні звикли піддавати лютим карам (покаранням?) за будь — яку дріб’язкову провину.

І вони потроху домагалися свого — врешті—решт у війську гетьмана різко впав бойовий дух, чому сприяла окрім звірячої жорстокості наливайківців, нестача води та провізії, яка, звичайно, менш гостра, ніж у козаків, чому сприяла, окрім звірячої жорстокості наливайківців, нестача води та провізії, яка, звичайно, менш гостра, ніж у козаків, все таки допікала полякам, в силу надзвичайно великого скупчення людей і значної відстані до можливих пунктів поповнення припасу. А відчайдушна хоробрість козаків послужила їм ще одну добру службу — польським військом поповзли забобонні чутки, що нібито запорожці зачаровані своїм попом — схизматом, який продав за це душу дияволу. «Тож тепер, — нажахано шепотілися жовніри у шанцях, — їх неможливо вбити одразу, а потрібно вбивати раз за разом дев’ять разів і лише на десятий їх поглине пекло».

Довго терпів все, що діялося зі «славетним лицарством» Станіслав Жолкєвський. Скреготів зубами, коли чув про всі ці чутки і усвідомлював, що його вже два тижні стримує військо, над яким він мав більш ніж дворазову перевагу. І от нарешті терпець йому урвався і того дня жорстока Беллона відвернула своє обличчя від Северина…

Відрядив польний гетьман до Києва десять мажар з наказом доправити до нього важку фортечну артилерію. І не встигли перші червневі дощі напоїти степ, як прибула вона. Прибула, і, не гаючись, розпочала масований обстріл. Два дні ревіли гармати. Два дні коронні гармаші, не жалкуючи пороху, обстрілювали козаків. Два дні на козацькому окопі царювали смерть та руйнація, після чого на відчайдушний штурм пішли піхотні полки, спішені драгуни і навіть рейтари. За наказом гетьмана шляхті довелося полишити коней і, озброївшись рогатинами, баграми і сокирами, вирушити на розрив напівзруйнованого гарматним вогнем табору.

І здригнулися козаки! Втратили віру у власні сили важкої хвилини. Кинули з рук зброю, здійняли їх до неба, благаючи милості від Бога і жорстоких жовнірів Жолкєвського. Кинулися з лайкою і кулаками на того, кого ще напередодні кликали батьком — отаманом. Скрутили йому білі руки міцними мотузками і потягли його до Жолкєвського, дорікаючи за те, що привів їх до смертного стовпа, немудро дражнячи велику військову силу Речі Посполитої…

Вільний степовий вітер струменями бив у обличчя Северинові, доносячи сопух і їдкий присмак диму пожеж. Зв’язаний по руках і ногах, він не міг поворухнутися і лише обводив палаючим поглядом обличчя тих, кого ще вчора водив у бій і чиї руки тепер волокли його до витоптаного і щедро политого кров’ю поля. Там, на чолі закутого у броню війська, під десятками хоругв, знамен і штандартів, стояв Станіслав Жолкєвський.

— Схаменіться, побратими! — кричав до них хрипким, повним розпачу голосом, Наливайко. — Христом Богом заклинаю вас: не вірте ляхам! Поверніться, візьміть до рук зброю, щоб перемогти або померти доброю козацькою смертю!

Але вони були глухі до його слів. Северин переводив погляд з одного побратима на іншого.

— З ким домовляєтеся, братики? — переконував він їх, — іуда проклятий у порівнянні з ляхами — ніщо! Стійте, Мазепо, Лободенко! Зупинися Кизиме! Гонором своїм клянуся, якби я мав хоч тінь надії, що Жолкєвський в обмін на моє життя дарує вам волю, сам би пішов і віддався б йому в пазурі! Та не такі вони, бережіться!

— Та що його слухати, браття! — гриміли розлючені голоси.

— Такої заспівав? Життя своє нікчемне врятуєш!

— Бреше собака!

— Він шляхті ворог, не ми! Тож хай відповідь і тримає.

І мов дикий звір, що потрапив у пастку, заревів Северин Наливайко. Щосили напружив свої богатирські м’язи, але глибше вп’ялися в них мотузки.

— О горе вам, нерозумним! — вимовив тоді повним розпачу голосом Северин. І більше не прохопився ані словом.

Мовчав, коли поставили його перед Жолкєвським і верхівкою лядського війська, лише сповненим самоповаги поглядом відповідав на їхні ненависні крики, на вогники вовчих очей і вигляд червоних від злості облич. Співчутливо переводив погляд на козаків, що стояли позаду нього з непокритими головами, гнули до землі сиві чуби свої і м’яли шапки, немов капосні бурсаки перед очима дідаскола. Йому хотілося волати до небес, щоб хоч трохи вивільнити пекельний вогонь, що розривав його душу, але він мовчав. Тому що назад нічого не повернеш, тому що бачив усю марність зусиль.

І обпік зневажливим поглядом притихлих козаків ясновельможний пан гетьман, і почав говорити до них, випльовуючи слова крізь міцно стиснені зуби.

— Як вам, брехливим хлопам, нікчемному бидлу, на розум прийшло бунтуватися супроти панів своїх? Як сміли ви непокірною рукою взяти зброю, щоб протистояти владі, поставленій над вами Богом? — голос Жолкєвського мов батіг падав на голови козакам, лунав над притихлим табором і примушував здійматися в небо зграї гайвороння, яке густо обсіло купи гниючого трупу.

— Прощення, милості панської благаємо! — глухими голосами відповідали козаки.

— Прощення? — злим сміхом відповідав Жолкєвський. — Що ж, я дам вам його. Але лише тоді, коли поплічники цього лотра, — він вказав на Наливайка, — Саула і Шостак, стоятимуть перед ним! А ще, коли кожен із шляхетних панів пройде поміж вами і, впізнавши у котромусь із вас свого хлопа, хоч би той вже п’ять літ як утік, забере і вчинить на панський свій розсуд!

Важке зітхання, схоже на стогін, здійнялося над натовпом козаків. Надто важкі пропонував їм гетьман умови. І хоч опустилися у них було руки, коли зачули таке, струснули чубами, заграли жовнами і рішуче відповіли ляхам:

— Ні! Не буде такого, мостиві пани. Коли така ваша воля, будемо боронитися до останнього подиху!

Але Жолкєвського не здивувала така відповідь. Він був готовий до неї і лише розсміявся своїм холодним, схожим на каркання ворона сміхом.

— Що ж, бороніться! — вигукнув він і змахнув сурмачеві блискучим лезом палаша.

Дзвінко, урочисто проспівала сурма і, оголошуючи цілі милі степу гуркотом копит і дзвоном криці, кинулися хоругви польського війська на беззбройні купи козаків, які стояли не очікуючи нападу перед окопом. Впала на безталанні голови кара за довірливість і недалекоглядність. Шаленим криком, стенаннями помираючих переповнився козацький табір, який так успішно витримував осаду велетенського війська. Оскаженілі жовніри, залиті кров’ю беззахисних жертв, рубали голови і кололи списами розсіяних по полю козаків. Безжально вбивали жінок, а дітей їх, розмахнувшись, кидали у вогонь. Тисячі, тисячі трупів встелили невідоме до тієї миті урочище Солониця, що за п’ять верст від міста — фортеці Лубни. А Наливайко, якого навіть спутаного по руках і ногах, тримали п’ятеро дебелих жовнірів, дивився на люту різню і не ховав сліз, що котилися по його обличчю і скапували з довгих, посивілих за кілька хвилин вусів…