Шедевр за вуаллю

Важко бути другом людини

Рябко лежав у буді. Голову висунув надвір. Поклав на лапи. Погода — золото. Летять лапаті сніжинки. Одна з них сіла Рябкові на ніс…

Глянув на хатнє вікно. З нього б’є, як із прожектора. За вікном виграє ялинка. Рипнули двері. Вийшов господар. Рябко навіть не ворухнув хвостом, бо господар подався до хвіртки.

Чекає гостей.

О! Йдуть! Вітають. Гомонять. Декого Рябко впізнає. Отой рудий завжди лізе до Рябка цілуватися. А отой, в розстебнутому пальті, минулого року цілу ніч сидів на Рябковій буді й виводив:

Рябкові вже й самому хотілось, щоб той став соколом і полетів.

Усі зайшли до хати. Рябко заплющив очі. Легка дрімота сповила його тіло. Сниться Рябкові, що з хати вийшла господиня. Йде до Рябка, несе полумисок з м’ясом і каже:

— З Новим роком тебе, Рябко! На ось поласуй…

Рябко тільки роззявив рота, як хтось над самим вухом запищав:

Рябко аж підскочив. До нього, хитаючись, ішла дебела молодиця. Щоб уникнути напасті, Рябко втягнув голову до буди.

З хати вийшов отой рудий, що завжди з Рябком цілується. Прощай, сон!

Рудий почовгав до хвіртки. Щось там довго бубонів. Потім доплентав до Рябкової буди.

— Рябко! А, Рябко! А де ти там? М-може, ти вмер?..

«Ви дасте вмерти», — подумав Рябко.

Рудий став навкарачки перед будою. Хрипким басом загавкав на Рябка. Тоді почав пхати голову в дірку.

Рябкові хотілося вкусити рудого за носа. Або хоч налякати. Але вирішив, краще з п’яним не зв’язуватись.

Рудий витягнув шию. Сів біля буди.

— Рябко!.. А, Рябко! Давай вип’ємо. За Новий рік. За те, щоб ми були людьми…

«Ти собі будь людиною, — думав Рябко. — А я не хочу».

— Рябко! Сучий сину! — кричав рудий. — Ти що, оглух?! Я до тебе говорю? Давай вип’ємо! На!

Рябко вирішив не загострювати стосунків. Виліз із буди. Привітно помахав хвостом. Рудий підставив йому лице. Рябко поцілував у губи. Фу! Вдарило, як із тієї бочки, яку господар ховав колись за його будою.

— На! — підніс рудий до носа Рябкові пляшку, — Давай на двох…

Рябко понюхав. Відвернувся.

— Рябко, ти мені друг? — закричав рудий ображено.

Рябко похитав ствердно хвостом.

— Тоді на, пий. Ах, пардон. Ти з чарки не п’єш. На. Я тобі буду лити на м’ясо.

Рябко ковтав шматочок за шматочком. Дерло в горлі. Крутило в носі. З очей капали сльози. Але рудий кричав: «Ти мені друг?» Торкався чаркою Рябкового носа. Хлюпав із чарки на м’ясо. М’ясо давав Рябкові, а сам допивав із чарки.

Рябкові стало дуже весело. Він почав цілувати рудого куди попало. Кинувся за дамою, що, горланила «Ой, чорна я си, чорна», і розірвав їй спідницю. Налякав кота. Потім на когось гавкав. Когось кусав. Хтось його бив. Далі нічого не пам’ятає…

Вранці Рябко прокинувся в буді. Одне око так запухло, що не бачило сонця. Нив хребет. У голові гупало.

Погода — золото. Плавно летять сніжинки. Одна з них опустилась Рябкові на ніс. Рябко згадував учорашній вечір. Рудого. Подумав: важко бути другом людини.

Поєдинок

Сірий прокинувся від несамовитого гамору. Нащулив вуха, як антени радіолокаторів. Так і є. Облава.

Гамір наближався. Сірий підрахував: близько ста загонщиків. Видать, мисливець приїхав не простий. Бо навіть сам лісничий гулюлюкає.

«Нічого. Чим бундючніший мисливець, тим гірше стріляє.

Треба тікати. Добре, що зайчиха в надійному місці. Може, якось вислизну. Не вперше.

Що поробиш — закон природи! Ми гриземо капусту. Вони стріляють нас. Але знали б якусь міру. Я залишився один самець на все лісництво.

Годі. Треба драпати».

Зробив обережний стрибок. Другий, третій. Зупинився. Сів на задні лапи. Спрямував вуха-локатори назад. Гулюлюкають, як скажені. Добре, що псів не чути.

Стрибнув далі.

«Не спіши. Будь обережний. Скоро узлісся. Основне — не вискочити як дурний з конопель.

Та-ак. Ще стрибок. Другий.

А ось машина. Він із рушницею. Друга машина. Другий.

Зупинись. За кущ. Оціни обстановку.

Серце калатає. Дурниця. На те воно й серце, щоб калатати. Крім заячого серця, ти маєш ще й заячі ноги.

Та-ак. Котрий з них начальник? Лівий. Бо байдужіший і спокійніший. Того не бійся. Той промаже. Бійся правого. Той з шкіри вилізе, щоб тебе вбити. А потім візьме за ноги й піднесе лівому. Мовляв, беріть, влучили ви.

Гулюлюкання близько. Не гарячкуй. Хай кажуть, що заєць боягуз. Може, й так. Але в такій ситуації і лев стане зайцем.

Уперед!»

Ліворуч пролунало: бах, бах!

Праворуч: бах, бах!

Сірий шмигнув, як ракета.

Долинуло здалеку:

— Іване Петровичу, ви стріляли в лівого?

— Дурень! Я стріляв в середнього…

«Щастя, — подумав Сірий, — що їм в очах двоїлось».

Хай думає кінь

Буланий схилив голову над лопухами. В лопухах лежав його господар.

Випив, думав Буланий. Тепер він сам у сідло не видряпається. Тверезого жінка завжди підсаджує.

Як же воно сталось?

Вранці, як завжди, я повіз його до чайної. Потім до того худого, що ходить із палицею.

Під яблунькою за столом сиділи худий і круглолиций.

Круглолиций сказав господареві:

— Мені треба машину дров.

Господар відповів:

— Поки я лісничий, бери хоч увесь ліс.

Втрутився худий:

— Ти, Макаре, різав би якось по-людськи. Ліс на очах гине. Про завтра треба думати.

Господар махнув рукою:

— На моє життя вистачить лісу.

Круглолиций поплескав господаря по плечу:

— Правильно, Макаре. Про себе треба думати. А про завтра хай думає кінь. Він має велику голову…

Отак завжди. «Хай думає кінь, він має велику голову». «Хай працює кінь, він має конячу силу». «Хай терпить кінь, він має товсту шкуру». Все звалюють на мене. А самі тільки дудлять…

Зашелестіли лопухи. Господар поворухнувся.

Буланий обізвався:

— Го-го-го-го.

— Ц-це ти, Буланий? — промимрив господар. — Молодець. П-правильно я роблю, що тебе на мотоцикл не міняю. Бо хто мене буде тоді додому возити? М-мотоцикл треба водити, а ти с-сам ходиш. І правила вуличного руху знаєш. Б-бо т-ти кінь!.. А я к-козак… О…

Теж мені козак, подумав Буланий. Козацтво те в сідло, не влазить… Може, й справді не стояти над ним? Таке чорті-що. Дивитись гидко. Хіба над такими «лицарями» схиляли голови мої предки після боїв? Та й чого це я про нього маю думати? Казав той круглолиций: «Треба думати про себе». Піду додому…

І Буланий пішов. Уперше в житті залишив свого господаря в лопухах.

Злодій

Колектив ательє індпошиву кімнатних капців був, як один кулак. Кожен індивідуальний палець цього кулака мав максимальний заряд почуття колективізму й дружби. В ательє панувала така атмосфера довір’я, що навіть рябий Бурко, який щоранку робив традиційний обхід вулиці, сміливо забігав крізь відчинені двері і своїм довгим язиком вітався з кожним безпосередньо за руку. Та одного дня ательє охопила тривога. Пропали капці замовника Кульочкіна. Капці Кульочкіна не були унікальним витвором пошивного мистецтва, а всього-на-всього найкращою продукцією тижня. Але сам факт кражі вдарив по колективу, як грім. Його деталізували «по кісточках», хоч абсолютно не знали, з якої «кісточки» почалось і якою закінчилось. Було висловлено багато «може», але в безаргументній атмосфері вони гинули, як грипозні віруси в протигрипозній сироватці.

Раптом Неонеля Теофілівна, майстер художнього гаптування, найвпливовіша й найавторитетніша особа в ательє, зауважила цікаву подробицю. Коли вона сказала: «З наших ніхто не взяв, бо ми не перший рік разом працюємо», дівчина, що прийшла в ательє місяць тому, зарум’янилась. Неонеля Теофілівна торкнула ліктем свою сусідку. Та передала сигнал іншим.

Реагуючи на поштовх ліктя, котрась із швей запропонувала:

— Щоб ми одна на одну не думали, давайте викличемо службового пса…

Мопс, якому колектив ательє довірив свою дружбу й честь, старанно обнюхував коліна кожної швеї. Він дивувався, чому нога, до якої він торкається своїм правосудним носом, починає вібрувати й вкривається крапельками поту.

Ноги швеї, які він чомусь вирішив обнюхати старанно, почали так тремтіти, що Мопсові залоскотало в носі й він чхнув.

Коліна жінки швидко підгинались. Мопс захотів заспокоїти піддослідну і по-песячому лагідно сказав: «Гав!» Та ледве встиг відстрибнути, як безвільне тіло жінки гепнулось на підлогу.

В службові обов’язки Мопса не входило подання невідкладної допомоги, тому він спостерігав, як це роблять

інші, і думав: «Ті люди кумедні якісь. Довіряють нам себе обнюхувати й непритомніють. Ніби я винен, що в них такі тремтячі коліна…»

В ту хвилину, коли Неонеля Теофілівна підвелася й сіла, в дверях ательє з’явився невеличкий хлопчина з кудлатим щоденним гостем ательє Бурком. «Гість» тримав у зубах капці Кульочкіна і хвостом вибачався за те, що своїм жартом наробив такого переполоху. А його господар дзвінким голосом повідомив:

— Ось, Бурко приніс додому капці!..

Ненормальний дельфін

В зоопарку з’явився новий житель. Дельфін. Для нього збудували басейн. Максимально наближений до природних умов. Дельфін вистрибував з води. Дозував перед об’єктивами фотоапаратів. А потім занурювався в воду й подавав сумні звуки.

Шакали дивилися на дельфіна й гавкали:

— Дивак! У таких благах живе — і скиглить. Нам належить нити, й то ми мовчимо. А він…

Десь ополудні в басейн кидали живу рибу. Дельфін обідав. А потім занурювався в воду й жалібно нив. Вовки косували зі своєї клітки. Жадібно ковтали слину. Й вили:

— Дурень. Такі обіди, а він ще скиглить…

Мавпа зачепилася хвостом за клітку. Вп’ялася в дельфіна пильними очима. Гундосила:

— Я й то не маю таких умов. А він ще скиглить…

Якось до басейну прийшло кілька людей. Звірі впізнали в одному з них директора зоопарку. Він розкрив папку. І доповідав найсоліднішому:

— Дельфін. Жоден дельфін у жодному зоопарку світу не має таких життєвих благ. Годуємо найкращою рибою. Створили йому мікроклімат. І чомусь невдоволений. Весь час сумує…

— Ненормальний! — сказав авторитетно найсолідніший. — Списати. Щоб не заразив весь зоопарк. А рибу віддати вовкам і шакалам.

Шакали радісно заскавуліли. Вовки завили. Мавпа тріумфально загойдалася на власному хвості.

Дельфіна списали.

А що буде далі? ^{(Випадок на риболовлі)}

Старий окунь, з багатьма рубцями від гачків на пащі, причаївся під стовбуром поваленої у воду верби. На стовбурі сиділи два рибалки. Один ногами вліво, другий ногами вправо. Майже біля самого носа окуня висів на гачку скоцюрблений черв’як.

«Нема дурних, — думав окунь. — Мене на це не візьмете. Ще трохи фосфору в моїй голові лишилось».

— Перевелася риба, — зауважив один рибалка.

— Не перевелася, а перевели, — поправив другий. — Забороненими методами ловлять, воду всякими нечистотами отруюють.

«Розумний чоловік, — констатував окунь. — Такому хочеться й черв’яка трохи посмикати, щоб серце порадувати».

— А ви читали в газеті, — вів другий рибалка, — що коли будемо так по-варварськи до річок ставитись, то через тридцять років прісної води на землі не вистачить?

Окунь затремтів од такої звістки.

— А що потім? — запитав перший.

— Потім? Потім поздихаємо, як руді миші. Хіба що в Марса воду доставлятимуть. Там, кажуть, багато каналів є.

— Ге-ех, — зітхнув важко перший рибалка. — Не буде рибки. З вудочкою не постоїш, душу не відведеш.

«Повідводило б ваші душі на той світ, — подумав окунь. — Живодери. Отак мою стару на той світ перевели. Правда, сама вона трохи винна. Полізла на якогось модного черв’яка…»

— Душу то душу, — зауважив другий рибалка. — А ви знаєте, що таке риба? Риба — це фосфор. А фосфор — це розум. Мозок людини працює на фосфорі, як машина на бензині. Не буде риби — не буде фосфору. Не буде фосфору — не буде розуму…

«Нічого собі перспектива», — подумав окунь.

— Уявляєте, що буде? — вів другий рибалка. — Вам здається, що ви найрозумніший чоловік, а ви найбільший йолоп.

— Що?! — обурився перший рибалка. — Що ви сказали?

— Те, що чули, — відповів спокійно другий.

— Значить, по-вашому, я дурень?

— Не по-моєму, а за теорією всі мають бути дурні.

— Тоді ви теж дурень!

— А я чого?..

Окунь стежив, що буде далі.

Рибалки вже так швидко й так гостро сікли язиками, що, здавалося, над водою гримлять громовиці.

— Тобі бракує фосфору, — тицяв перший під носа кулак другому.

— А в тебе його ніколи й не було, — брав за барки другий першого…

«Господи! Це тепер, — подумав окунь. — А що буде далі? Що буде, коли на землі води не стане? Ех, була не була. Треба людей виручати. Все одно скоро на той світ відправлятися. А так, може, хтось добрим словом колись згадає».

Він роззявив свою по-страдницькому зігнуту пащу.

І відчайдушно кинувся на скоцюрбленого черв’яка. Поплавець смикнувся під воду.

— Тягни, телепню! — крикнув перший рибалка другому.

— Лови! — крикнув другий рибалка першому.

— О, диви, який красень, — сказав перший, підставляючи підсаку.

— На двох вистачить, — констатував другий.

Окунь глянув критичним оком на рибалок. На порожні пляшки, що валялися поряд. На розчервонілі мармизи, червоні очі. І востаннє майнуло в його свідомості: «Не вистачить, таким і тонни фосфору не вистачить… Даремно я тільки на гачок кидався…»

Слон і Мухи

Вчені мухи зібралися на симпозіум. Тема симпозіуму: «До питання про походження приказки „Не робіть з Мухи Слона“».

Муха-доповідач з усією категоричністю заявила:

— Приказка «Не робіть з Мухи Слона» в корені своєму не відповідає правді! Виходить, що первинним був Слон, а Муха вторинною. Коли все навпаки. І приказка, відповідно, має звучати «Не робіть із Слона Муху».

— Слон, — заявила Муха-співдоповідач, — істота, не варта жодної уваги! По-перше, він не може літати. По-друге, не вміє джуміти…

Наступна Муха-оратор також поганила Слона:

— Це істота неповоротка. Не пристосована зовсім до життя…

— Колеги! — виступила найсерйозніша учена Муха. — Що ми, справді, робимо із Слона Муху. Що ми роздуваємо: Слон та Слон! Я не бачу ніякого Слона.

І вважаю, що ніякого Слона в природі ніколи не було нема!..

Учасники симпозіуму радісно заджуміли.

І справді. Слона вони не бачили. Бо симпозіум проходив на його спині.